Історія Лізі

1

Коли Лізі реально почала очищати кабінет Скота, робота в неї пішла значно швидше, ніж вона могла сподіватися. І вона ніколи раніше не подумала б, що завершуватиме її разом із Дарлою та Канті, а також з Амендою. Канті спочатку повелася манірно й підозріливо — Лізі здалося, що вони повернулися в часи свого дитинства, — проте на Аменду це не справило ніякого враження.

— То лише акторська гра. Вона облишить усе це й прийде. Лише дай їй трохи часу, Лізі. Почуття сестринства переможе.

Зрештою Кантата і справді прийшла, хоч Лізі мала відчуття, що Канті так і не змогла позбутися думки, що Аменда тоді прикидалася, прагнучи привернути до себе увагу, і що вона та Лізі щось замислили. Мабуть, щось таке, з чого добра не буде. Дарла була спантеличена, не в змозі зрозуміти, як Аменді пощастило одужати і чому сестрам забандюрилося поїхати на їхню стару ферму в Лісбоні, але вона принаймні ніколи не думала, що Аменда тоді прикидалася.

Адже Дарла, зрештою, бачила, якою вона була.

Хай там як, а четверо сестер розчистили і спорожнили довгу плутану анфіладу приміщень, розташованих над сараєм, протягом тижня після Четвертого Липня,[80] найнявши двійко міцних учнів середньої школи, що допомагали переносити важкі речі. Найважчою з таких речей виявився Великий Слон Ідіота, який довелося розібрати (його складові частини нагадали Лізі складові частини людини, що їх вони вивчали на уроках біології в середній школі), а потім спустити вниз за допомогою взятої напрокат лебідки та кількох блоків. Учні середньої школи підбадьорювали один одного криками, коли деталі стола поїхали вниз. Лізі стояла поруч із сестрами й молила Бога, щоб ніхто з хлопців не втратив пальця, засунувши руку під трос, коли він намотувався на блок. Такого не сталося, й на кінець тижня з кабінету Скота винесли все — і те, що призначалося для дарування як літературна спадщина Скота Лендона, і те, що треба було кудись скласти для довготермінового зберігання. А тим часом Лізі сушила собі голову, що ж їй робити з цими тепер порожніми приміщеннями.

Винесли все, проте не зовсім усе — книжкова змія залишилася. Вона й далі дрімала собі в довгій і порожній головній кімнаті — задушливій головній кімнаті, бо кондиціонери повітря звідси теж прибрали. Навіть зі слуховими вікнами, які відчинялися вдень, та кількома вентиляторами, що забезпечували циркуляцію повітря, в кімнаті було дуже жарко. Та й що в цьому дивного? Адже приміщення було не чим іншим, як перебудованим горищем сараю з літературною генеалогією.

Залишилися й бридкі темно-бурі плями на килимі — білий килим слимакового кольору прибрати було не можна, доки не буде винесено книжкову змію. Коли Кантата запитала про плями, Лізі пояснила їй, що з неуважності розлила на килим лак «Вуд Коут», але Аменда знала, що це не так, і Лізі здалося, що й Дарла щось теж запідозрила. Килим треба було винести, але спочатку треба було звільнитися від книжок, а Лізі не була готова розлучитися з ними. Вона й сама не знала чому. Можливо, тому, що вони були останніми з речей Скота, які тут зберігалися, останнім, що залишилося від нього.

Тому вона чекала.

2

На третій день після того, як сестри заходилися прибирати в кабінеті Скота, заступник шерифа Бекман зателефонував Лізі й повідомив її, що у гравійному кар’єрі, біля дороги до церкви в Стекполі, за три милі від її дому, знайдено покинутий «Крузер ПТ» з номерами штату Делавер. Чи не приїде Лізі до офісу шерифа, щоб поглянути на знайдене авто? Вони поставили його на паркувальному майданчику, сказав їй заступник шерифа, де вони тримають конфісковані машини та «наркозасоби пересування» (невідомо, що вони мали під цим на увазі). Ані Дарла, ані Канті не виявили до цього повідомлення особливого інтересу; вони знали тільки, що якийсь дивак шастав навколо, надокучаючи Лізі своїм інтересом до паперів Скота. Диваки не були чимось новим у житті їхньої сестри; у роки слави Скота вони зліталися до нього, як нічні метелики на світло. Найславетнішим серед них був, безперечно, Коул. Ані Лізі, ані Аменда не розповіли нічого такого, аби навіяти Дарлі й Кантаті думку, що цей останній належав до однієї породи з Коулом. Ніхто не згадував про вбитого кота в поштовій скриньці, й Лізі доклала чимало зусиль, щоб схилити до стриманості також заступників шерифа.

Автомобіль на смузі 7 був «Крузером ПТ», не більше й не менше, бежевого кольору, хіба що пофарбований дещо яскравіше, ніж звичайно. Він міг бути тим, який Лізі бачила, коли поверталася додому з Ґрінлона в той довгий, довгий четвер; але він міг бути одним із семи тисяч інших. Саме це вона й сказала заступникові шерифа Бекманові, нагадавши йому, що бачила його тоді, коли він виїхав їй назустріч із-поза червоної заграви призахідного сонця. Той сумно кивнув головою. Вона, звичайно, знала, що це саме та машина. Вона відчула на ній запах Дулея. Вона подумала: Я зроблю вам боляче в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям, коли танцювали з ними в часи своєї юності, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб не затремтіти.

— Це машина вкрадена? — запитала Аменда.

— Та певно, — сказав Бекман.

До них підійшов заступник шерифа, якого Лізі не знала. Він був високий, зростом футів шість із половиною;[81] здавалося правилом, що всі ці люди мають бути високими. Він був також широкий у плечах. Він відрекомендувався як заступник шерифа Енді Клатербак і потис Лізі руку.

— А, — сказала вона. — Діючий шериф.

Він усміхнувся їй осяйною усмішкою.

— Ні, Норис повернувся. Сьогодні він у суді, але він повернувся. А я знову — колишній заступник шерифа Клатербак.

— Вітаю вас. А це моя сестра Аменда Дебушер.

Клатербак потиснув Аменді руку.

— Радий познайомитися, міс Дебушер. — А тоді сказав, звертаючись до обох: — Цю машину було вкрадено з магазину в Лорелі, Меріленд. — Він подивився на неї, заклавши великі пальці за пояс. — А ви знаєте, що у Франції вони називають «Крузер ПТ» «дорогий Джимі Кеньї»?

Аменда не виявила жодного інтересу до цієї інформації.

— Ви знайшли на ній відбитки пальців?

— Жодного, — сказав він. — Чистісінько. Крім того, той, хто водив цю машину, зняв захисне скло з плафона й розбив лампочку. Що ви думаєте про це?

— Я думаю, це beaukoup[82] підозріло, — сказала Аменда.

Клатербак засміявся.

— Авжеж. Але в Делавері живе один тесля на пенсії, який буде дуже щасливий, коли йому повернуть його машину, хай навіть і з розбитим плафоном та всім іншим.

— А ви щось з’ясували про Джима Дулея? — запитала Лізі.

— Насправді це Джон Дулін, місіс Лендон. Народився він у Снутерс Ноб, Теннессі. У віці п’ятьох років переселився до Нешвіла разом зі своєю родиною, потім став жити з тіткою та дядьком у Маундсвілі, Західна Вірджинія, коли його батьки і старша сестра загинули під час пожежі взимку 1974 року. Дуліну було тоді дев’ять років. Офіційною причиною пожежі оголосили браковану систему освітлення різдвяної ялинки, проте я розмовляв там зі слідчим, який уже вийшов на пенсію і який тоді розслідував цю справу. Як він сказав мені, були підстави вважати, що хлопець сам підпалив дім. Проте доказів немає.

Лізі не визнала за потрібне з’ясовувати подальші подробиці, бо, хоч би хто він був, її переслідувач уже ніколи не повернеться з того місця, куди вона його заманила. Проте вона почула, як Клатербак сказав, що Дулін провів багато років у психіатричній лікарні в Теннессі, і вона й далі вірила в те, що він там зустрівся з Ґердом Алленом Коулом і заразився одержимістю Коула

(передзвоном для лілей)

наче вірусом. Колись Скот сказав дивну фразу, якої Лізі не могла зрозуміти повністю до історії з Мак-Кулом/Дулеєм/ Дуліном. Деякі події просто мусять відбуватися насправді, сказав Скот, бо в них немає іншого вибору.

— Хай там як, а ви повинні стерегтися цього хлопця, — сказав Клатербак двом жінкам, — і якщо помітите, що він досі шастає десь поблизу…

— Або на певний час зникне, а потім вирішить з’явитися знову, — докинув Бекман від себе.

Клатербак кивнув головою.

— Атож, таку можливість не слід виключати. Якщо він знову з’явиться, я думаю, нам треба буде організувати зустріч із вашою родиною, місіс Лендон, — увести їх усіх у курс справи. Ви згодні?

— Якщо він з’явиться, я зроблю це, безперечно, — сказала Лізі. Вона говорила поважно, майже врочисто, та коли вони з Амендою поверталися з міста додому, то обидві вибухнули істеричним реготом на саму думку про те, що Дулей може будь-коли з’явитися знову.

3

Тієї ж таки ночі, за годину або дві перед світанком, човгаючи до туалетної кімнати з одним розплющеним оком і думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше попісяти й повернутися в ліжко, Лізі відчула, ніби щось заворушилося у спальні позад неї. Це примусило її вмить прокинутися й круто обернутися. Нікого й нічого там не було. Вона взяла рушник для витирання рук, один з тих, що висіли на поперечці біля зливальниці, й затулила ним дзеркало, в якому побачила той рух. Потім підіткнула рушника під дзеркало, щоб його не треба було тримати. Тоді й лише тоді вона зробила те, задля чого прийшла.

Вона була певна, Скот її зрозумів би.

4

Літо минало, й одного дня Лізі помітила оголошення ШКІЛЬНІ ЗНАДОБИ, які з’явилися у вітринах кількох крамниць на головній вулиці Касл Рока. А чом би їм і не з’явитися? Була вже друга половина серпня. Кабінет Скота — крім книжкової змії та покритого плямами засохлої крові білого килима кольору слимаків, на якому вона дрімала, — чекав, поки його переобладнають для якихось інших потреб. (Якщо будуть такі потреби; Лізі стала розглядати можливість продати дім.) Канті й Річ організували свою щорічну вечірку, яку вони називали Сном Літньої Ночі, чотирнадцятого серпня. Лізі закортіло напитися й вона пішла до закладу Річа Лолера, де ще не була жодного разу, відтоді як помер Скот, і замовила там собі для початку подвійну порцію охолодженого чаю «Лонґ-Айленд».[83] Та коли Річ приніс їй склянку, вона відставила її вбік непочатою, бо їй здалося, вона побачила, як щось рухається, ніби віддзеркалене на вигнутій поверхні скла, або плаває, занурене в бурштинові глибини. Це була очевидна нісенітниця, звичайно ж, але вона відчула, що її бажання нализатися минуло. Власне, якщо сказати правду, то вона просто не наважувалася сп’яніти (а тим більше, набратися до повної нестями). Вона боялася, що в такому стані буде неспроможна захищатися. Бо якщо вона привернула до себе увагу Довгого хлопця, якщо він спостерігає за нею вряди-годи… або навіть просто думає про неї… тоді…

Частина її була переконана в тому, що це нісенітниця.

Друга частина вважала, що це не так.

Коли серпень перейшов свій екватор і найспекотніша погода літа накотилася на Нову Англію, випробовуючи настрій людей та енергетичну систему Північного Сходу, з Лізі стало відбуватися щось іще серйозніше… щоправда, як і в тих випадках, коли вона нібито бачила, як щось зблискує на певних дзеркальних поверхнях, вона не була цілком переконана в тому, що це відбувається насправді.

Іноді вона притьма прокидалася вдосвіта за годину або дві до свого звичного часу, тяжко дихаючи і мокра від поту навіть у кондиціонованому повітрі, переживаючи ті самі почуття, які переживала дитиною, коли її мучили кошмари: їй здавалося, вона так і не змогла втекти від того, що за нею гналося, що воно досі ховається під ліжком і ось-ось ухопить її своєю холодною потворною рукою за ногу або просуне руку крізь подушку і стане її душити. Під час таких панічних пробуджень вона вистромляла руки з-під простирадл і обмацувала ліжко, перед тим як розплющити очі, бо хотіла бути абсолютно впевненою, що вона в ліжку… а не десь-інде. Бо коли одного разу ти розтягнеш собі ці сухожилля, іноді думала вона, розплющуючи очі й з невимовною полегкістю дивлячись на знайому спальню, то наступного разу тобі буде набагато важче їх уберегти. А вона розтягла собі певні сухожилля, хіба ні? По-перше, коли переносила між двома світами Аменду, а по-друге, коли висмикнула з цього світу Дулея. І таки добряче їх розтягла.

Вона спочатку думала, що після того, як отак прокинеться з півдесятка разів і виявить, що перебуває там, де й була, у спальні, у якій вони раніше спали зі Скотом, а тепер вона спала сама-одна, такі полохливі пробудження припиняться, але вони не припинялися. Вони стали ще тривожнішими. Вона почувала себе хворим зубом, який розхитується у своєму гнізді. А потім, того самого дня, коли на них накотилася хвиля страхітливої спеки — хвиля спеки, яку можна було порівняти лише з морозним буревієм, який лютував тут десять років тому, і вона просто не могла не відзначити цього іронічного балансу, хоч він і був, можливо, цілком випадковим, — нарешті сталося те, чого вона так боялася.

5

Вона прилягла на кушетку у вітальні лише для того, щоб дати трохи відпочити своїм очам. Безперечно, дуркуватий, але іноді спроможний розважити, Джері Спринґер бурмотів якусь нісенітницю з ідіотського ящика — «Моя мати вкрала мого хлопця, а мій хлопець мою матір украв», щось у такому дусі. Лізі потяглася рукою, щоб вимкнути передачу і таки вимкнула клятуще виття, а може, їй тільки наснилося, що вона це зробила, бо коли розплющила очі, щоб подивитися, звідки долинав звук, вона лежала на кушетці, але кушетка стояла на зарослому люпином пагорбі в Місячному Колі. Стояв повний день, і не було відчуття небезпеки — безперечно, вона не відчувала, що Довгий хлопець Скота (бо вона думала про нього і завжди думатиме, хоч вона тепер вважала, що це її Довгий хлопець, Довгий хлопець Лізі) десь близько, проте все одно вжахнулася, вжахнулася до того стану, що мало не зойкнула безпорадно. Але замість цього заплющила очі, чітко уявила собі свою вітальню і несподівано почула базікання «гостей» на шоу Спринґера, які кричали одне на одного, й відчула у лівій руці видовжений вимикач телевізора. За мить вона підхопилася з кушетки з витріщеними очима і вся покрита сиротами. Вона майже повірила в те, що їй усе це наснилося (звичайно ж, таке припущення було цілком імовірним, якщо взяти до уваги нинішній рівень її тривоги щодо цієї теми), але яскрава очевидність того, що вона побачила за ці кілька секунд, спростовувала цю думку, хоч якою втішною вона для неї була. Суперечила їй і червона пляма, яку вона побачила на тильному боці долоні, що трималася за вимикач телевізора.

6

Наступного дня вона зателефонувала в бібліотеку Фоґлера й переговорила з містером Бертрамом Партриджем, завідувачем відділу Спеціальних Колекцій. Цей джентльмен дедалі більше збуджувався, в міру того як Лізі описувала йому книжки та публікації, які досі зберігалися в кабінеті Скота. Він назвав їх «асоціативними томами» і сказав, що відділ Спеціальних Колекцій бібліотеки Фоґлера буде щасливий одержати ці книжки та публікації й «обговорити з нею всі питання податково-кредитного порядку». Лізі відповіла, що це буде просто чудово, ніби обговорення питань податково-кредитного порядку було давньою мрією її життя. Містер Партридж пообіцяв, що завтра ж таки надішле «команду перевізників», які упакують книжки та публікації і перевезуть їх за сто двадцять миль до кампусу Менського університету в Ороно. Лізі нагадала йому, що синоптики обіцяють велику спеку і що кабінет Скота, з якого прибрали систему кондиціонування повітря, повернувся до свого колишнього стану задушливого горища. Можливо, сказала вона, перевізникам містера Партриджа було б ліпше зачекати сприятливішої погоди?

— То пусте, місіс Лендон, — сказав Партридж, добродушно засміявшись, і Лізі зрозуміла: він боїться, що вона змінить свою думку, якщо надати їй зайвий час на роздуми. — Я маю тут на прикметі кілька молодих людей, які чудово впораються з цією роботою. Чекайте й переконаєтеся самі.

7

Менш як через годину після її розмови з Бертрамом Партриджем телефон Лізі задзвонив, поки вона готувала собі тунця з рисом на вечерю. Зовсім невеличку порцію, але саме стільки, скільки їй хотілося. Надворі, наче ковдрою, спека накрила землю. У небі всі кольори зблякли, і від обрію до обрію воно світилося білим мерехтінням. Перемішуючи м’ясо тунця та майонез із дрібно нарізаною цибулею, вона пригадувала, як знайшла Аменду на одній із тих кам’яних лав, як вона дивилася на корабель «Рожеві троянди», і це було дивно, бо то була лише її дитяча мрія, про яку вона давно забула. Вона пригадала, як Аменда запитала в неї, чи доведеться їй пити

(сік із запахом клопів)

той паскудний пунш, якщо вона повернеться, — у такий спосіб Аменда намагалася з’ясувати, чи й надалі вона залишиться ув’язненою у Ґрінлоні, подумала Лізі, — і Лізі пообіцяла, що вона більше не питиме пуншу, не питиме соку, який пахне клопами. Тоді Аменда погодилася повернутись, хоч було очевидно, що насправді повертатися їй не хочеться, що вона була б щаслива сидіти й далі на цій лаві та дивитися на «Рожеві троянди», аж поки, якщо скористатися словами доброї матінки, «половина вічності залишиться за спиною». Вона воліла просто сидіти там серед моторошних постатей, закутаних у савани, та мовчазних споглядачів на одну або дві лави вище від тієї, на якій сиділа жінка у східному халаті. Та, яка вбила свою дитину.

Лізі поклала свій сандвіч на прилавок, несподівано вся похоловши. Вона не могла про це знати. Ніяк не могла.

Але вона знала.

Тихше, — сказала тоді жінка. — Тихше… не заважайте… мені… думати… навіщо… я… це… зробила.

А потім Аменда сказала щось цілком несподіване, чи не так? Щось про Скота. І хоч ніщо з того, що сказала тоді Аменда, не мало ваги тепер, коли Скот був мертвий і Джим Дулей також був мертвий (принаймні їй хотілося в це вірити), проте Лізі хотілося пригадати точно, що саме вона тоді сказала.

— Вона сказала, що повернеться, — прошепотіла Лізі. — Сказала, що повернеться, якщо це допоможе мені захиститися від Дулея.

Так сказала Аменда, і вона дотримала свого слова, нехай благословить її Бог, але Лізі хотілося пригадати, що саме вона сказала потім. Хоч я не розумію, до чого тут Скот… — промовила Аменда своїм трохи неуважним голосом. — Минуло вже два роки, як він помер… хоч… я думаю, він сказав мені щось про…

І саме в цю мить задзвонив телефон, розбивши крихке скло спогадів Лізі. І коли вона підняла слухавку, безумна впевненість опанувала її: це буде Дулей. Алло, місус, — скаже їй Чорний Принц Інкунків. — Я телефоную вам із черева потвори. Ну як вам ведеться сьогодні?

— Алло? — озвалася вона.

Вона знала, що стискає слухавку надто міцно, але нічого із собою вдіяти не могла.

— Це Денні Бекман, місіс Лендон, — сказав голос на протилежному кінці лінії, і місіс майже прийшла до тями після своєї божевільної тривоги, а заступник шерифа Бекман майже одразу з’їхав на тягучий янкі-акцент, голос у нього був незвично збуджений, жвавий, як у малого хлопчиська. — А вгадайте, чому я телефоную?

— Не можу вгадати, — відповіла Лізі, але їй спало на думку інше ідіотське припущення; зараз він їй скаже, що вони тягли соломинки у своєму офісі, хто має зателефонувати їй і призначити з нею побачення, і йому дісталася найкоротша. Але чому він тоді такий збуджений?

— Ми знайшли скло від плафона!

Лізі не мала найменшого уявлення, про що він говорить.

— Пробачте?

— Дулін — суб’єкт, що його ви знали як Зака Мак-Кула, а потім — як Джима Дулея, украв цей «Крузер ПТ» і їздив на ньому, поки він шантажував вас, місіс Лендон. Ми це точно з’ясували. І він ховав машину в тому старому гравійному кар’єрі, це також ми з’ясували точно. Ми тільки не могли це довести, бо…

— Він стер усі свої відбитки пальців.

— Атож, стер їх усі. Але ми з Жуєм знову й знову ходили туди…

— Жуєм?

— Пробачте, із Джо. Із заступником шерифа Олстоном.

Жуй, подумала вона. Мабуть, уперше вона так виразно побачила, що це були реальні люди і кожен мав своє реальне життя. Вони навіть були наділені своїми кличками. Жуй. Заступник шерифа Джо Олстон, відомий також як Жуй.

— Місіс Лендон? Ви мене слухаєте?

— Так, Дене. Ви дозволите мені називати вас Деном?

— Звичайно. Отже, ми знову й знову ходили туди, щоб усе там рознюхати, подивитися, чи нічого ми там не знайдемо, бо було чимало ознак, що він часто бував утому кар’єрі — обгортки цукерок, кілька пляшок з-під кока-коли й усе таке інше.

— Кока-коли, — тихо повторила вона й подумала: бул, Ден, бул, Жуй, бул — кінець.

— Атож, це був, мабуть, його улюблений напій, але жоден відбиток пальця на жодній із покинутих там пляшок не був тотожний із його відбитками. Єдине ототожнення, яке ми змогли зробити, було з відбитками хлопця, який украв автомобіль ще в далекі сімдесяті роки і тепер працює клерком у фірмі «Квік-е-Март», в Оксфорді. Інші відбитки, які ми зняли з пляшок, певно, також були відбитками пальців, що належали клеркам. Але вчора опівдні, місіс Лендон…

— Лізі.

Запала коротка пауза, поки він осмислював її репліку. А тоді провадив:

— Учора опівдні, Лізі, на невеличкій стежці, яка виводила з того кар’єра, я знайшов справді дорогоцінну річ — скло від плафона. Він зняв його й викинув. — Голос Бекмана посилився, в ньому зазвучали ноти тріумфу — це був тепер голос не заступника шерифа, а нормальної людської істоти. — І то була та річ, яку він брав у руки не в рукавичках і забув витерти потім! Відбиток великого пальця з одного боку й великий жирний відбиток указівного пальця — з другого! Там, де він схопився за цю штуку. Ми одержали результати ідентифікації по факсу, сьогодні вранці.

— Джон Дулін?

— Атож. Дев’ять точок збігу! Дев’ять! — Запала пауза, а тоді він заговорив знову, й голос його звучав уже не так тріумфально — А тепер, якби нам тільки вдалося зловити скурвого сина.

— Я певна, нікуди він від вас не дінеться, — сказала вона й подивилася тужливим поглядом на свій сандвіч із тунцем. Вона втратила нитку своїх думок про Аменду, але апетит до неї повернувся. Замінити цю розмову споживанням бутерброда здавалося Лізі цілком виправданою заміною, а надто в такий спекотний день. — У всякому разі, він перестав надокучати мені.

— Він покинув округу Касл-Каунті, я готовий присягтися в цьому своєю репутацією. — Нота непомильної гордості прозвучала в голосі заступника шерифа Дена Бекмана. — Думаю, тут стало для нього занадто жарко, тож він покинув свою вкрадену тачку і вшився звідси. Так само думає і Жуй. Джим Дулей та Елвіс — обидва визнали за ліпше покинути цей дім.

— Його прозвали Жуй, бо він любить жувати тютюн?

— Ні, мем, зовсім не тому. У школі він і я грали на лінії в команді «Лицарі Пагорбів Касла», яка стала чемпіоном ліги «А». «Тарани Бенґора» зуміли тричі приземлити м’яч, та ми однаково їх переграли. Ми стали єдиною командою з нашої частини штату, яка виграла золоті медалі після п’ятдесятих років. А Джо весь той сезон грав так, що його ніхто не міг зупинити. Навіть коли четверо хлопців висіли на ньому, він, можна сказати, пережовував їхню оборону й проривався вперед. Тому він і дістав своє прізвисько Жуй, і я досі його так називаю.

— А якщо я його так назву, він мене не вдарить?

Ден Бекман весело засміявся. Він був у захваті.

— Ні! Він буде дуже втішений!

— Тоді о’кей. Я Лізі, ви Ден, а він — Жуй.

— Я гадаю, так воно і є.

— І дякую вам за дзвінок. Це була чудова поліційна робота.

— Дякую за високу оцінку, мем, Лізі. — Вона відчула радість у його голосі, й це було їй приємно. — Телефонуйте нам, якщо ми зможемо зробити для вас щось іще. Або якщо цей покидьок з’явиться знову.

— Неодмінно зателефоную.

Лізі повернулася до свого сандвіча з усмішкою на обличчі й протягом усієї решти дня не думала ні про Аменду, ні про омріяний корабель «Рожеві троянди», ні про Місячне Коло. Але вночі вона прокинулася від звуку далекого грому та з відчуттям, що щось велике не те щоб гналося за нею або полювало на неї (воно начебто не хотіло завдавати собі зайвого клопоту), а подумало про неї. Думка про те, що вона присутня в розумі цієї потвори, наповнила її бажанням заплакати або заверещати від жаху. Або водночас і плакати, й верещати. Або дивитися кіно по телевізору, курити сигарети й пити міцну каву. Або пиво. Пиво, можливо, й краще. Пиво поверне їй бажання заснути. Але замість підвестися з ліжка вона вимкнула лампу на своєму нічному столику й лежала дуже тихо. «Я більше не зможу заснути, — подумала вона. — Я просто лежатиму тут тихо, поки на сході не почне розвиднятися. Тоді я зможу встати і зготувати собі каву, якої мені хочеться тепер».

Але за три хвилини після цих думок вона вже задрімала. А через десять спала глибоким сном. Трохи згодом, коли зійшов місяць, їй приснилося, що вона летить над якимось екзотичним пляжем із дрібного білого піску на чарівному килимі-самольоті БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, її ліжко протягом кількох хвилин було порожнє, а кімната наповнилася пахощами франжипанів, жасмину та цереуса, який розквітає вночі, пахощами, за якими тужила її душа і які водночас жахали її. Але потім вона повернулася, і вранці Лізі майже не пам’ятала свого сну, сну, в якому вона летіла над білим пляжем озера, що в Місячному Колі.

8

У реальній дійсності робота з винесення книжкової змії відрізнялася лише в двох аспектах від тієї, яку вона вже бачила у своїй уяві, й та різниця була дуже малозначущою. По-перше, половина команди містера Партриджа, яка складалася з двох осіб, виявилася не хлопцем, а дівчиною — міцною дівулею років двадцяти із гаком, із кінським хвостиком кольору карамелі, який вибивався з-під фірмового кашкета бейсбольної команди «Ред Сокс». По-друге, Лізі не могла собі уявити, як швидко буде зроблено всю роботу. Попри нестерпну спеку в кабінеті (не допомагали навіть три вентилятори, які оберталися на максимальній швидкості), усі книжки були спаковані і складені в темно-синю вантажівку УМО менш як за годину. Коли Лізі запропонувала двом бібліотекарям зі Спеціальних Колекцій (які назвали себе — певно, напівжартома, подумала Лізі — улюбленцями Партриджа) випити чаю з льодом, вони з ентузіазмом погодилися й обоє випили по дві склянки. Дівчину звали Корі. Саме вона сказала Лізі, що дуже любить романи Скота, надто «Мощі», які вона нібито прочитала тричі. Хлопець був Майком, і він сказав їй, що вони дуже співчувають їй у її втраті. Лізі подякувала обом за їхню добрість і подякувала цілком щиро.

— Вам, певно, сумно буде бачити, що тут стало так порожньо, — сказала Корі й показала своєю склянкою на сарай. Кубики льоду дзенькнули в ній. Лізі намагалася обминати поглядом склянку, але помітила, що, крім льоду, в ній було щось іще.

— Трохи сумно, але й відчуття якоїсь свободи також, — сказала вона. — Я надто довго відкладала роботу з розчищення кабінету свого чоловіка. Мої сестри допомогли мені. Я рада, що ми це зробили. Ще чаю, Корі?

— Ні, дякую, але можна скористатися вашим туалетом, перш ніж ми поїдемо?

— Звичайно. Через вітальню, перші двері праворуч.

Корі попросила пробачення й пішла. Неуважно — майже неуважно — Лізі поставила склянку дівчини за коричневий пластмасовий глек із холодним чаєм.

— Ще склянку, Майку?

— Ні, дякую, — сказав він. — Ви, мабуть, захочете забрати звідси й килим, я думаю?

Вона збентежено засміялася.

— Атож. Він має не дуже привабливий вигляд, чи не так? Скот тут пробував фарбувати дерево, і не дуже вдало.

Вона подумала: «Прости мені, любий».

— Схоже на засохлу кров, — сказав Майк і допив свій холодний чай.

Сонце, туманне й гаряче, ковзнуло по поверхні склянки, й на мить чиєсь око подивилося звідти на неї, як здалося Лізі. Коли він поставив склянку, вона ледве втрималася від бажання схопити її й заховати за пластмасовий глек, туди, де стояла й перша.

— Усім так здається, — сказала вона.

— Найбільше крові витікає, коли поріжешся під час гоління, — сказав Майк і засміявся. Вони обоє засміялися. Лізі здалося, що її сміх пролунав так само природно, як і його сміх.

Вона не дивилася на його склянку. Вона не думала про Довгого хлопця, який був тепер її Довгим хлопцем. Вона не думала тепер ні про що, крім Довгого хлопця.

— Може, все-таки вип’єш іще? — запитала вона.

— Ліпше не треба, я за кермом, — сказав Майк, і вони знову обоє засміялися.

Корі повернулася, й Лізі подумала, що Майк також захоче скористатися туалетом, але він не виявив такого бажання — хлопці мають більші нирки, більші сечові міхури, більші причандали, як мав звичай казати Скот, — і Лізі була рада, бо завдяки цьому лише дівчина скинула на неї дивним поглядом, коли вони від’їжджали з розібраною на складові частини книжковою змією в кузові їхньої вантажівки. О, вона, безперечно, розповіла Майкові, що побачила у вітальні та в туалетній кімнаті, розповіла йому під час їхньої тривалої подорожі на північ до Менського університету в Ороно, але Лізі не могла почути, що саме вона розповідала. У погляді дівчини не було, власне, нічого осудливого, якщо вже на те пішло, бо спочатку Лізі не зрозуміла, в чому річ, і навіть поплескала себе по голові, подумавши, чи не впало їй волосся десь на вухо або відстовбурчилося, або щось таке. Потім, уже згодом (після того як поставила склянки з-під холодного чаю в посудомийку, лише ковзнувши по них поглядом), вона сама пішла до туалету й побачила там дзеркало, затулене рушником. Вона пам’ятала, що затулила рушником дзеркало на аптечці, нагорі, добре пам’ятала, як вона примусила погаснути те дзеркало, але коли вона завішувала рушником це?

Лізі не знала.

Вона повернулася до вітальні й побачила, що дзеркало над камінною полицею також завішене простирадлом. Вона мала б звернути на це увагу, коли виходила з дому, було збіса очевидно, що Корі просто не могла цього не помітити, але річ у тім, що маленька Лізі Лендон присвячувала тепер небагато часу вивченню свого віддзеркалення.

Вона обійшла весь дім і виявила, що всі дзеркала, крім двох на нижньому поверсі, були затулені простирадлами, рушниками або (в одному випадку) зняті й обернуті до стіни: два останні, які зуміли вижити, вона тепер також затулила, виходячи з принципу «обізвався грибом, лізь у кіш». Роблячи це, Лізі намагалася уявити собі, що саме подумала юна бібліотекарка в модному рожевому фірмовому кашкетику бейсбольної команди «Ред Сокс». Що вдова славетного письменника або належала до юдейської віри, або запозичила юдейський звичай жалоби і що її жалоба досі тривала? Що вона погоджувалася з Куртом Воннеґутом[84] у тому, що дзеркала були не поверхнями, які відбивають світло, а своєрідними лійками, тунелями до іншого виміру? Хіба не могла вона подумати саме так?

Ні, це не тунелі, а вікна. І яка мені різниця, що там подумає про мене бібліотекарка з Менського університету?

Так, схоже, це вікна. Але в житті існує так багато поверхонь, які віддзеркалюють світло. І не тільки дзеркала. Існують склянки для соку, яких насамперед треба уникати поглядом уранці, і склянки для вина, на які не варто дивитися ввечері. А як часто бувало, що вона сиділа за кермом автомобіля й бачила, як її власне обличчя пильно дивиться на неї з інструментальної панелі. А скільки існує довгих ночей, коли розум, що належить комусь іншому… спрямовує свою увагу на особу, якщо ця особа неспроможна утримати свій розум, щоб він не обертався до цього іншого. А як і справді утриматися від цього? Розум — це затятий бунтівник у шотландській спідничці, якщо ми процитуємо небіжчика Скота Лендона. Він може дійти до того, що плюватиметься вогнем, заощаджуючи вам сірники, чому б не сказати й так? Він може дійти до такого психодіотизму.

Але існує й інша небезпека. Навіть якщо це щось і не приходить по тебе, ти маєш усі шанси на те, що сам не зможеш не прийти до нього. Бо після того як ти розтягла ці ідіотські сухожилля… після того як твоє життя в реальному світі стало таким, як розхитаний зуб у хворих яснах…

Вона спускатиметься сходами або сідатиме в автомобіль, або прийматиме душ, або читатиме книжку, або розв’язуватиме кросворд у журналі, а тим часом її все більше опановуватиме абсурдне відчуття, схоже на те, яке опановує нас, коли ми збираємося чхнути або

(mein Gott, люба моя дитино, mein Gott, маленька Лізі…)

наближаємося до оргазму, і вона подумає О, прокляття, я не приходжу, я відходжу, я переходжу. Світ захитається, і прийде відчуття того, що народжується цілий інший світ, той світ, у якому все солодке й приємне на смак перетворюється на отруту, після того як споночіє. Цей світ перебуває від нас на відстані лише кроку, не далі, аніж помах руки або оберт стегна. На мить вона відчує, як Касл Рок обвалиться з обох боків і вона стане Лізі на натягнутій линві, Лізі, яка йде по лезу ножа. Потім повернеться і знову стане солідною (хай навіть уже немолодою і надміру худою) жінкою в надійному світі, яка спускається сходами, гримає дверцятами автомобіля, відкриває кран із гарячою водою, перегортає сторінку книжки або розв’язує проблеми такого зразка: великий розгардіяш, слово із трьох літер, починається на Б, закінчується на М.

9

Через два дні по тому, як книжкова змія від’їхала, в день, який Портлендське відділення Національної Служби Погоди відзначить як найспекотніший день року у штатах Мен та Нью-Гемпшир, Лізі піднялася до порожнього кабінету з переносною стереосистемою в руках і компакт-диском, який мав заголовок «Найвизначніші хіти Генка Вільямса». Програти диск у кабінеті Скота тепер не становило проблеми, як не становило проблеми увімкнути вентилятори того дня, коли тут працювали улюбленці Партриджа; усе, що зробив Дулей, як з’ясувалося, це відкрив унизу розподільчу коробку електричного струму й вимкнув три рубильники, які контролювали подачу електрики в кабінет Скота.

Лізі не дуже добре уявляла собі, як насправді жарко було в кабінеті, але знала, що йдеться про тризначну цифру.[85] Вона відчула, що блузка в неї прилипла до тіла, а обличчя змокріло, як тільки піднялася сходами. Їй довелося десь прочитати, що жінки не пітніють, а палають, і яка ж то була нісенітниця! Якби вона залишилася тут надовго, вона, безперечно, померла б від серцевого нападу, але вона не збиралася залишатися тут надовго. Вона іноді чула по радіо пісню кантрі, яка називалася «Я не проживу так довго». Вона не знала, ані хто написав цю пісню, ані хто її співав (не друзяка Генк), але вона була їй у чомусь дуже близька. Вона не могла прожити всю решту свого життя, страхаючись власних спогадів — або того, що визирає з-поза них, — і не могла жити під вічним страхом, що будь-якої миті може втратити зв’язок із реальністю й опинитися в Місячному Колі.

З цим треба було кінчати.

Вона увімкнула в мережу стереосистему, а потім сіла, схрестивши ноги, на підлогу перед нею й поставила диск. Піт затікав їй в очі, вони щеміли, й вона витерла його суглобами пальців. Скот програв тут багато музики, вмикаючи її на неймовірну гучність. Уперше, коли він заграв для неї «Пляж, далекий від скель», вона думала, що стеля над їхніми головами буде зірвана і злетить угору. Звук, який вона збиралася увімкнути зараз, буде зовсім слабеньким супроти того, але вона вважала, що цього для неї вистачить.

Великий розгардіяш, слово із трьох літер, починається на Б, закінчується на М.

Аменда сидить на одній із тих кам’яних лав, дивлячись на Гавань Південного Вітру, на дві лави вище від жінки у східному халаті, яка вбила свою дитину. Аменда каже: «Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі. І про афганку. Але він чомусь називав її африканкою. Він ще тоді сказав якесь чудне слово. Бук? Бур? Чи бум?»

Ні, Мендо, то був не бум, хоч це слово і справді складається з трьох літер і починається на Б, але закінчується воно не на М, а на Л.

Словом, яке застосував Скот, було, звичайно ж, бул. Піт збігав по обличчю Лізі, як сльози. Вона не втирала його. «Це як бул, кінець. А в кінці одержуєш приз. Іноді цукерку. Іноді пляшку кока-коли з крамниці Мюлі. Іноді поцілунок. А іноді… іноді історію. Так, любий?»

Вона розмовляла з ним і мала таке відчуття, що це добре. Бо він досі був тут: хоч тут уже не було ані його комп’ютерів, ані меблів, ані фантастичної шведської стереосистеми, ані шухляд із рукописами, ані складених у стосики гранок (його власних і тих, які надсилали йому друзі та шанувальники), ані книжкової змії… вона все одно досі відчувала тут присутність Скота. Звичайно ж, відчувала. Бо він ще не сказав усе, що мав сказати. Він мав розповісти ще одну історію.

Історію для Лізі.

Їй здавалося, вона знає, про яку історію йдеться, бо була лише одна історія, якої він так і не закінчив.

Вона доторкнулася до засохлих плям крові на килимі й подумала про аргументи проти божевілля, про ті, які падають із тихим шарудінням. Вона подумала про те, як вони почували себе під деревом ням-ням: наче в якомусь іншому світі, в їхньому власному світі. Вона подумала про людей-психодіотів, про людей кривавого була. Вона запитала себе, чому Джим Дулей, коли він побачив Довгого хлопця, перестав верещати, а руки йому впали по боках. Тому що сила покинула його руки. Таке відбувалося з кожним, хто дивився на психодіота, коли психодіот у відповідь дивився на тебе.

— Скоте, — сказала вона. — Мій любий, я слухаю.

Відповіді не було… проте Лізі відповіла сама собі. Місто називалося Анарена. Сем зе Лаєн володів залою, в якій був басейн. Він володів також кінотеатром. І рестораном, на музичному автоматі якого кожна мелодія була, мабуть, мелодією Генка Вільямса.

Десь щось у порожньому кабінеті, здавалося, схвально зітхнуло. А може, то була тільки гра її уяви. У всякому разі, настав її час. Лізі досі не знала точно, що вона шукає, але вона подумала, що знатиме, коли це побачить, безперечно, вона все зрозуміє, коли це побачить, якщо Скот для неї це залишив, — і час було розпочинати пошуки. Бо вона не зможе довго так жити. Вона не зможе.

Вона натисла на кнопку play, і стомлений, веселий голос Генка Вільямса заспівав:

ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, — подумала вона й заплющила очі. Якусь мить музика ще звучала, але якось глухо й дуже, дуже далеко, як музика, що долинає з кінця довгого коридору або з глибокої печери. Потім червоне світло сонця розквітло під її повіками, а температура одразу впала на двадцять чи навіть двадцять п'ять градусів. Прохолодний вітрець, просякнутий ніжними пахощами квітів, лагідно пестив її спітнілу шкіру й відривав від скронь пасма прилиплого до них волосся.

Лізі розплющила очі в Місячному Колі.

10

Вона все ще сиділа, схрестивши ноги, але тепер вона була на краю стежки, яка спускалася з червоного пагорба в одному напрямку й вела під затінок щасливих дерев — у другому. Їй уже доводилося тут бути; це було саме те місце, куди вперше привів іі чоловік, ще коли він не був її чоловіком, сказавши, що хоче їй щось показати.

Лізі підхопилася на ноги, відкинувши з лоба просякле потом волосся й підставивши обличчя свіжому вітерцю. Вона жадібно вдихала змішані пахощі, які він переносив, але, звичайно, ще більше втішалася його прохолодою. Вона здогадалася, що був час пополудні, а температура повітря була десь градусів сімдесят п’ять.[86] Вона чула, як щебечуть пташки, цілком звичайні, якщо судити з їхнього співу, — синиці та дрозди, поза всяким сумнівом, можливо, також зяблики та кілька жайворонків, — але з лісу не долинало ніякого жахливого сміху. Для них ще рано, подумала вона. Не було також відчуття близької присутності Довгого хлопця, і це була новина найліпша з усіх.

Вона стояла обличчям до дерев і тепер обкрутилася на підборах, зробивши півколо. Вона не шукала очима хрест, бо Дулей устромив його собі в руку, а потім кудись відкинув. Вона шукала дерево, те, яке стояло трохи попереду двох інших із лівого боку стежки.

— Ні, я помиляюся, — прошепотіла вона. — Вони стоять по обох боках стежки. Як солдати, що охороняють вхід до лісу.

Такими вона їх і побачила. Побачила й третє дерево, що стояло трохи попереду того, яке було ліворуч. Третє було найбільшим, а його стовбур покрився таким густим мохом, що був схожий на шерсть. Земля під кроною цього дерева досі здавалася трохи проваленою. Це було те місце, де Скот зарив свого брата, якого він так намагався врятувати. І вона побачила, як із високої трави, що оточувала цю заглибину, на неї щось дивиться великими порожніми очима.

Якусь мить вона думала, що це Дулей або труп Дулея, який ожив і знову її переслідує, але потім пригадала, як, одним ударом відкинувши вбік Аменду, він зірвав із себе непотрібні тепер окуляри нічного бачення без лінз і пожбурив їх у траву. І ось тут вони були, лежали поруч із могилою доброго брата.

Це ще один пошук була, подумала вона, підходячи до них. Від стежки до дерева; від дерева — до могили; від могили — до окулярів нічного бачення. А куди далі? Куди тепер, люба моя дитино?

Наступним етапом була виявився імпровізований хрест із перекошеною поперечною планкою, так що вони обидві тепер здавалися стрілками годинника, які показували п’ять хвилин на восьму. Вершина вертикальної планочки була на довжину трьох дюймів вимазана кров’ю Дулея, яка тепер засохла й стала темно-бурою, того самого кольору, мало схожого на колір лаку, в який були забарвлені й плями на килимі в кабінеті Скота. Вона ще могла прочитати слово Пол, написане друкованими літерами на імпровізованому хресті, й коли вона підняла його (з відчуттям глибокої пошани) з трави, щоб роздивитися ближче, то побачила там і щось інше: навколо вертикальної планки була намотана, а потім зав’язана тугим вузлом вицвіла жовта нитка. Зав’язана — в цьому Лізі не мала найменшого сумніву — вузлом того самого виду, як той, що ним Скот прив’язав дзвінок Чакі Дж. до дерева в лісі. Жовта нитка — яка колись розмотувалася з дротиків доброї матінки, коли вона сиділа біля телевізора на своїй фермі в Лісбоні, — була намотана на вертикальну планку саме над тим місцем, де вона була вимазана землею. І подивившись на неї, Лізі пригадала, що бачила, як жовта нитка біжить у темряву, перед тим як Дулей висмикнув хреста зі своєї руки й відкинув його геть.

Це африканка, та, яку ми покинули біля великої скелі, що височіє над озером. Скот повернувся сюди пізніше, через якийсь час, забрав її там і приніс сюди. Розмотав частину, прив’язав нитку до хреста, потім розмотав ще, сподіваючись, що я знайду решту в самому кінці нитки.

Серце билося натужно й повільно у грудях Лізі. Вона поклала хрест на землю й пішла за жовтою ниткою вбік від стежки й понад краєм Зачарованого Лісу, пропускаючи її крізь пальці, тоді як висока трава шелестіла біля її стегон, навколо неї стрибали коники, а люпин забивав їй ніздрі своїм солодким запаморочливим запахом. Десь стрекотіла свою пісню жаркого літа цикада, а ворона в лісі — чи то була ворона? каркала ця істота, як ворона, звичайнісінька, всім відома ворона — прокричала своє хрипке привітання, але не було чути ані автомобілів, ані літаків, ані людських голосів, ні поблизу, ні десь далеко. Вона брела у траві, йдучи за ниткою розмотаної афґанки, у тій самій траві, яку її опанований безсонням, наляканий, ослаблий чоловік толочив протягом багатьох холодних ночей десять років тому. Поперед неї одне щасливе дерево стояло трохи осторонь від своїх товаришів, широко розкинувши віти й утворивши привабливе озеро затіненої прохолоди. Під ним вона побачила високий металевий кошик для сміття й набагато більшу за його поверхню жовту пляму. Її колір тепер здавався тьмяним і вицвілим, вовна була бляклою і безформною, наче величезна жовта перука, забута під дощем, або, може, труп великого старого кота, але Лізі впізнала, що це таке, як тільки скинула туди поглядом, і серце у неї в грудях закалатало. У її пам’яті зазвучала мелодія пісні «Надто пізно, щоб повертатися» у виконанні гурту «Розхитані Джонсони» («Свінґінґ Джонсонз»), і вона відчула руку Скота, який вів її до танцю. Вона пройшла за розмотаною жовтою ниткою до самого дерева й опустилася навколішки біля того, що залишилося від весільного подарунка її матері своїй найменшій дочці та чоловікові своєї найменшої дочки. Вона підняла цей клапоть і те, що в ньому було загорнуте. Вона притулилася до нього обличчям. Африканка тепер пахла вогкістю та цвіллю, стара річ, забута річ, річ, яка тепер пахла більше похороном, ніж весіллям. Це було добре. Так, як воно й мало бути. Стара афґанка пахла усіма тими роками, які вона тут пролежала, прив’язана ниткою до Полового хреста й чекаючи на неї, чимось схожа на якір.

11

Трохи згодом, коли в неї перестали капати сльози, вона поклала пакунок (бо, безперечно, це був пакунок) туди, де він досі лежав, і подивилася на нього, доторкнувшись до того місця, де жовта нитка починала розмотуватися від поморщеного тіла афґанки. Вона здивувалася, що нитка не порвалася, ані тоді, коли Дулей упав на хрест, ані тоді, коли він висмикнув його зі своєї руки, ані тоді, коли відкинув його геть — а пожбурив він його далеко. Звичайно, допомогло те, що Скот прив’язав нитку біля самої землі, та все одно викликало подив, що нитка збереглася цілою, надто якщо взяти до уваги, як довго ця бісова штуковина була тут, виставлена на поталу стихій. Це було справжнє чудо, так би мовити.

Але, звичайно ж, іноді загублені собаки повертаються додому; і так само старі нитки іноді не рвуться і приводять вас до призу в кінці тривалих пошуків була. Вона почала розгортати збляклі, злинялі рештки афґанки, а потім зазирнула в кошик для сміття. Те, що вона там побачила, примусило її засміятися сумним сміхом. Кошик був майже наповнений по вінця порожніми пляшками. Одна чи дві здавалися відносно недавніми, принаймні та, що лежала на самому верху, бо десять років тому не існувало такого трунку, як «Міцний лимонад Майка». Але більшість пляшок були давніми. То, виходить, ось де він напивався в тому тепер уже далекому 1996 році, але навіть будучи смертельно п’яним, він надто шанував Місячне Коло, щоб засмічувати його порожніми пляшками. А чи знайшла б вона й інші його схованки, якби стала шукати? Можливо. Мабуть, знайшла б. Але це була єдина схованка, яка її цікавила. Вона підказала їй, що саме тут він зробив останню у своєму житті роботу.

Вона вважала, що знайшла всі відповіді, крім найголовніших, саме тих, по які вона сюди прийшла, — а саме, як їй далі жити з Довгим хлопцем і як їй уберегтися від того, щоб не вислизнути туди, де він живе, надто тоді, коли він думав про неї. Можливо, Скот залишив їй кілька відповідей. Але навіть якщо він їх не залишив, він їй усе ж таки щось залишив… і залишив саме під цим деревом.

Лізі знову підняла африканку й обмацала її, як обмацувала свої різдвяні подарунки, коли була малою дівчинкою. Усередині була якась коробка, але на дотик зовсім не схожа на кедрову скриньку доброї матінки; вона була значно м’якша, майже зовсім м’яка, так, ніби, хоч вона й була загорнута в африканку та лежала під деревом, проте волога просочилася до неї протягом років… і вперше вона поставила собі запитання, скільки ж років вона тут пролежала. Пляшка з-під міцного лимонаду підказувала, що не так багато. А обмацування загорнутої речі наштовхнуло Лізі на думку…

— Це коробка з рукописом, — прошепотіла вона. — Одна з тих його коробок із твердого картону, у які він складав свої рукописи.

Так. Вона була в цьому певна. Але, полежавши під деревом два… або три… або чотири роки, вона перетворилася на м ’яку коробку.

Лізі почала розгортати афґанку. Їй залишилося відмотати лише два оберти. І це справді була коробка з рукописом, її світло-сірий колір перетворився на темний, сланцевий під дією вологи. Скот завжди наліплював на боки своїх коробок етикетки й писав на них назву твору. На цій коробці етикетка відклеїлася й загорнулася вгору. Вона відгорнула її пальцями назад і побачила два слова, які Скот написав звичними для себе жирними друкованими літерами: ДЛЯ ЛІЗІ. Вона відкрила коробку. Аркуші, які в ній лежали, були вирвані з блокнота, їх було десь близько тридцяти, списаних недбалими чорними літерами, які він накреслив кульковою ручкою з повстяним пером. Вона не здивувалася, що Скот усе це написав у теперішньому часі, що все ним написане вкладалося в рамки своєрідної дитячої прози і що оповідання, здавалося, починалося не від самого початку, а десь від своєї середини. Адже, подумала вона, таке враження могло виникнути лише в того, хто не знав, як жилося двом братам із їхнім божевільним батьком, що сталося з одним і як другий не зміг його врятувати. Подумати, що це оповідання починається від середини, міг лише той, хто нічого не знав ані про придурків, ані про тих, хто відходить, ані про психодіотів. Воно починалося від середини лише для того, хто не знав, що

12

У лютому він починає дивитися на мене дивним поглядом, ніби якось скоса. Я постійно чекаю, що він закричить на мене або навіть вихопить свого старого складаного ножика й почне мене різати. Він давно вже не робив нічого подібного, але, думаю, це було б для мене майже полегкістю. Це не випустило б із мене психодіота, бо в мені його немає — адже я бачив справжнього психодіота, коли Пол сидів прикутий на ланцюг у підвалі, й то були вже не фантазії тата про нього — і знаю, що нічого подібного я в собі не маю. Але щось погане з'явилося в самому татові, й різання йому вже не допомагає. Принаймні цього разу не допомагає, хоч він не раз пробував. Я знаю. Я бачив закривавлені сорочки та спідні труси в купі білизни, яку він відкладав для прання. І в ящику для сміття теж. Якби різання мене допомогло йому, я б йому це дозволив, бо я ще його люблю. Люблю ще більше, відколи нас залишилося тільки двоє. Люблю ще більше після того, як ми удвох пережили те, що відбувалося з Полом. Любов — це як фатальна доля, як психодіотизм.

— Психодіотизм сильний, — каже він.

Але він мене не ріже.

Одного дня я повертаюся в дім із сараю, де я трохи посидів, щоб подумати про Пола — подумати про всі ті добрі часи, які ми пережили на цій старій садибі, — і тато хапає мене і трясе.

— Ти ходив туди! — кричить він мені в обличчя, і я бачу, що він іще набагато тяжче хворий, аніж я думав, хоч я й знав, що з ним негаразд. Він ще ніколи не був таким хворим, як тепер. — Чого ти туди ходиш? Що ти там робиш? З ким ти розмовляєш? Що ти собі намислив?

У той час, як він мене трясе, світ переді мною стрибає то вгору, то вниз. Потім моя голова б'ється об край дверей, і в очах у мене спалахують зірки, і я падаю на поріг, відчуваючи перед собою жарке повітря кухні, а позад себе холод, який панує на нашому подвір'ї.

— Ні, тату, — кажу я. — Я не ходив нікуди, я тільки був…

Він нахиляється наді мною, упершись руками в коліна, наблизивши своє обличчя до мого обличчя, шкіра в нього бліда, крім двох червоних плям високо на його щоках, і я бачу, як шастають його очі, туди-сюди і сюди-туди, і я бачу, що він і гаразд тепер навіть не пишуть листи одне одному. І я пригадую, як Пол мені сказав: «Скоте, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд».

— Не бреши мені, що ти нікуди не ходив, малий паскуднику, я обійшов увесь цей довбаний дім!

Я думаю, чи не сказати йому, що я був у сараї, але знаю, що цим я не поліпшу своє становище, а тільки погіршу. Я пригадую, як Пол казав мені, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд, коли він стає поганим, а що я знаю його думку про те, де я був, то кажу йому так, тату, так, я ходив у Місячне Коло, але тільки для того, щоб покласти квіти на могилу Пола. І це спрацьовує. Бо, нарешті, він принаймні розслаблюється. Він навіть хапає мене за руку, підводить на ноги, а потім обтрушує, ніби побачив на мені сніг або якийсь бруд. На мені нічого такого немає, але, може, він щось і бачить. Хто знає.

Він каже:

— Там усе гаразд, Скуте? З його могилою все гаразд? Ніхто її не пошкодив?

— Усе гаразд, тату, — кажу я.

Він каже:

— Я казав тобі, Скутере, що нацисти вже тут? Певно, казав. Вони поклоняються Гітлерові в підвалі. Там стоїть керамічна статуя цього мерзотника. Вони думають, я не знаю.

Мені лише десять років, але я знаю, що Гітлер помер ще в кінці Другої світової війни. Я також знаю, що ніхто з фірми ЮС-Ґіпум не поклоняється в підвалі навіть його статуї. Я знаю також і третю річ, яка ніколи не спадає на думку татові, коли він у стані психодіотизму, й тому запитую:

— Що ти маєш намір робити?

Він нахиляється до мене, і я думаю, тепер він точно мене вдарить або, принаймні, знову мене трястиме. Але натомість він дивиться мені у вічі (я ніколи не бачив їх такими великими й такими чорними) і хапає себе за вухо.

— Що це, Скутере? Чим це тобі здається, друзяко Скут?

— Це твоє вухо, тату, — кажу я.

Він киває головою, все ще тримаючи себе за вухо і не відриваючи своїх очей від моїх очей. Скільки років відтоді минуло, а я досі іноді бачу ці очі у своїх снах.

— Я маю намір із цим покінчити, — каже він. — і коли час надійде… — Він наставляє палець і зображує постріли. — Я пристрелю кожного покидька, Скутере. Кожного смердючого нациста.

І він міг би це зробити. Мій батько міг би це зробити й здобути паскудну славу. Ми могли б прочитати в одній із газет: ПЕНСІЛЬВАНСЬКИЙ САМІТНИК У НАПАДІ ШАЛУ ВБИВАЄ ДЕВ'ЯТЬОХ СВОЇХ КОЛЕГ ПО РОБОТІ, МОТИВ — НЕВІДОМИЙ. Але перш ніж він до цього дійшов, психодіотизм штовхнув його на інший шлях.

Місяць лютий був ясний і холодний, та, коли приходить березень, погода змінюється, а з нею змінюється й тато. У міру того як підіймається температура, у небі збираються хмари й починають випадати дощі зі снігом, він стає похмурим і мовчазним. Він перестає голитися, потім — приймати душ, потім — готувати нам їжу. Потім настає день, здається, то був третій день того місяця, коли до мене доходить, що три дні, протягом яких він іноді не ходив на роботу, бо до цього працював по три зміни підряд, розтяглися на чотири… потім на п'ять… і на шість. Нарешті я наважуюся запитати його, коли він піде на роботу. Мені страшно його про це запитувати, бо тепер він відбуває більшість своїх днів або нагорі у своїй спальні, або внизу, лежачи на канапі й слухаючи музику кантрі, яку передають із Вілінґа, Західна Вірджинія. Він майже не озивається до мене, незалежно від того, де перебуває, і я бачу, як бігають його очі щоразу, коли він ними дивиться, ніби видивляється, чи немає десь поблизу людей-психодіотів, людей кривавого була. Тож мені зовсім не хочеться про щось запитувати його, проте я мушу, бо якщо він не повернеться на роботу, то що з нами буде? У десять років людина вже розуміє, що, коли гроші перестають надходити, світ стає іншим.

— Ти хочеш знати, коли я повернуся на роботу, — каже він замисленим голосом.

Він лежить на канапі, все його обличчя заросло густою щетиною. Він лежить там у старому рибальському светрі, штанях від робочої спецівки, з яких стримлять босі ноги. Він лежить там, а тим часом Ред Совін співає по радіо «їдьмо!».

— Так, тату. — Він підіймається на лікті й дивиться на мене, і я бачу, що він відійшов. Але найгірше — щось ховається в ньому, зростає, стає дедалі сильнішим, чатує на свій час. — Ти хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. На роботу.

— Я думаю, це твоя справа, тату, — кажу я. — Я, власне, прийшов запитати, чи ти хочеш, щоб я зготував каву.

Він хапає мене за руку, й увечері я побачу темні синці на тому місці, де його пальці вгородилися в моє тіло. Чотири синці у формі його пальців.

— Хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. Туди. — Він пускає мою руку, підводиться й сідає. Очі в нього більші, ніж будь-коли, і вони не хочуть бути спокійними. Вони стрибають у своїх очницях. — Я більше не піду туди ніколи, Скоте. Те місце тепер закрите. Те місце полетіло до дідька. А ти хіба нічого не знаєш, ти, тупий малий паскуднику? — Він дивиться на брудний килим вітальні. На радіо Ред Совін поступається місцем Ферлінові Гаскі. Потім тато знову підводить погляд, і тепер він справді тато, і його слова мало не розривають мені серце. — Може, ти й тупий, Скутере, але ти славний хлопець. Ти мій славний хлопець. Я нікому не дозволю тебе скривдити.

Потім він знову лягає на канапу, відвертає обличчя й каже мені, щоб я більше не турбував його, він хоче подрімати.

Уночі я прокидаюся на звук мокрого снігу, який стукає в шибки вікон, і бачу, що він сидить на моєму ліжку й усміхається до мене. Але це не він усміхається. У його очах немає майже нічого, крім психодіотизму.

— Тату? — кажу я, а він мені нічого не каже.

Я думаю: «Він мене вб'є. Схопить руками мене за шию й задушить, і все, що ми з ним пережили, усі наші випробування з Полом були марними».

Але натомість він каже досить здушеним голосом: «Спи далі» і підводиться з ліжка, і виходить, смикаючись, як це для нього властиво, виставивши вперед підборіддя й виляючи задом, ніби вдає з себе сержанта, який готує своїх підлеглих до параду абощо. Через кілька хвилин я чую жахливий гуркіт, гупання важкого тіла, і знаю, що він упав на сходах, а може, стрибнув униз, і я лежу, не спроможний підвестися з ліжка, сподіваючись, що він мертвий, сподіваючись, що він живий, запитуючи себе, що я робитиму, якщо він і справді мертвий, хто потурбується про мене, і я думаю про все це якось байдуже, не знаючи, чого мені хотілося б дужче. Якась моя частина навіть сподівається на те, що він закінчить роботу, повернеться і вб'є мене й у такий спосіб припинить жах життя в цьому домі. Нарешті я вигукую:

— Тату! З тобою все гаразд?

Протягом тривалого часу немає ніякої відповіді. Я лежу там, слухаючи, як торохтить мокрий сніг по шибках вікон, і думаючи, Він мертвий, мій тато мертвий і я тут сам-один, а потім раптом він горлає з темряви, горлає знизу:

— Так, зі мною все гаразд! Заткнися ти, малий виродку! Заткнися, якщо не хочеш, щоб потвора, яка ховається у стіні, почула тебе, вийшла звідти й проковтнула нас обох живцем! А може, ти хочеш, щоб вона проникла в тебе, як проникла в Пола?

Я нічого на це не відповідаю, лише лежу й тремчу.

— Відповідай мені! — реве він. — Відповідай, сучий сину, а то я прийду і ти пожалкуєш!

Але я не можу розтулити рота, я надто наляканий, щоб відповісти, мій язик тепер схожий на тонкий шматок в'яленої яловичини, який лежить на дні мого рота. Я також не плачу. Бо я такий наляканий, що навіть плакати неспроможний. Я тільки лежу й чекаю, коли він підійметься нагору й почне мене бити. Або одразу вб'є мене.

Потім, через тривалий час — мені здалося, що минула щонайменше година, проте більш ніж хвилина або дві не могло минути, — я чую, як він бурмоче щось приблизно «З моєї довбаної голови тече кров» або «Сніг торохтить по шибках знов». Та хоч би що він там бурмотів, його голос долинає до мене вже не від сходів, а десь майже від вітальні, і я знаю, він зараз упаде на канапу й засне. Вранці він або прокинеться, або не прокинеться, але в будь-якому випадку на сьогоднішню ніч я його позбувся. Але я досі наляканий. Я наляканий тому, що десь поблизу чатує потвора. Я не думаю, що вона ховається у стіні, але потвора десь тут. Вона проникла в Пола, мабуть, вона проникне і в тата, а потім — і в мене. Я дуже багато думав про це, Лізі.

13

Сидячи під деревом — а вона сиділа, прихилившись спиною до стовбура, — Лізі підвела погляд, здивована не менше, ніж якби привид Скота покликав її на ім’я. Власне, вона й думала, що все відбувалося саме так, і чому це вона має дивуватися? Звичайно ж, він звертався до неї, до неї й ні до кого іншого. Адже це була історія, написана для неї, історія для Лізі, й хоч вона не вміла читати швидко, вона вже подолала третину списаних від руки аркушів із блокнота. Вона сподівалася, що закінчить читання задовго до темряви. Це добре. Місячне Коло — чудове місце, але тільки при світлі дня.

Вона подивилася на його останній рукопис і знову з подивом запитала себе, як він зміг пережити таке дитинство. Вона помітила, що Скот переходив на минулий час тільки тоді, коли звертався до неї, тут, у її теперішньому часі. Вона усміхнулася від цієї думки й стала читати далі, подумавши, що якби їй хтось пообіцяв задовольнити одне її бажання, то вона захотіла б полетіти до цієї самотньої дитини на своєму чарівному килимі-самольоті, виготовленому з мішковини, в якій зберігають борошно, і втішити її, прошепотівши їй на вухо, що з плином часу цей кошмар закінчиться. Або принаймні ця його частина.

14

Я дуже багато думав про це, Лізі, і я дійшов двох висновків. По-перше, що хвороба Пола була цілком реальною, то був той різновид одержимості, який можна пояснити цілком земними причинами, чи то вірусними, чи бактеріологічними. По-друге, Довгий хлопець тут був ні до чого. Бо це така проява, якої ми збагнути не можемо. Це істота сама в собі, й ліпше про неї взагалі не думати. Ніколи.

Хай там як, а наш герой, малий Скот Лендон, нарешті засинає, й на тій фермі, в сільській місцевості Пенсільванії, протягом кількох наступних днів усе й далі відбувається, як і раніше, — тато лежить на канапі, наче достиглий і смердючий сир, а Скот готує їжу й миє тарілки, а краплі дощу з мокрим снігом торохтять по шибках вікон — а пісні у стилі кантрі заповнюють дім — тут і Донна Фарґо, і Вейлон Дженінґс, і Джоні Кеш, і Конвейн Твіті, і Чарлі Прайд, і, звичайно ж, друзяка Генк. А потім, якось пополудні, близько третьої години, брунатний «Шевроле-Седан» із написом «ЮС-Ґіпсум» на бортах під'їздить до будинку, розбризкуючи по обидва боки з-під коліс снігову квашу. Ендрю Лендон відбуває тепер більшість свого часу на канапі у вітальні, він там спить уночі й лежить протягом цілого дня, і Скот ніколи не подумав би, що старий може так швидко підхопитися на ноги, як він підхопився, коли почув цей автомобіль, який, безперечно, не був ані старим «фордом» листоноші, ані вантажівкою контролера, що знімає покази з лічильників. Тато вмить підхоплюється зі своєї канапи й підбігає до вікна, яке виходить на подвір'я ліворуч від переднього ґанку. Він нахиляється й трохи відгортає вбік брудну білу фіранку. Волосся стирчить у нього на потилиці, і Скот, який стоїть у кухонних дверях із тарілкою в одній руці та з посудним рушником на плечі, може бачити велику припухлу червону пляму на тому боці татового обличчя, яким він упав на сходах, і він бачить також, що одна холоша татових штанів підсмикнулася майже до коліна. Він чує, як Дік Керліс співає по радіо «Надгробок на кожній милі», й він бачить готовність до вбивства в очах тата та в тому, як опустилася його нижня губа, оголивши зуби. Тато круто відвертається від вікна, і його підсмикнута штанина падає назад на місце, коли він, схожий на божевільні ножиці, кількома широкими кроками підходить до стінної шафи й відчиняє її саме тієї миті, коли мотор «шевроле» замовкає, і Скот чує, як відчиняються дверці і хтось виходить із машини назустріч своїй смерті, навіть не здогадуючись й не маючи найменшого довбаного уявлення про це, а тато дістає із шафи свою 30–06, ту саму, з якої він застрелив Пола. Або ту потвору, яка в ньому жила. Чиїсь черевики зачовгали на східцях ґанку. Там троє приступок, і середня заскрипіла, як завжди, і цей скрип, здавалося, триває нескінченно, амінь.

— Не треба, тату, — кажу я тихим благальним голосом, коли Ендрю «Скажений» Лендон підходить до зачинених дверей своєю дивною ходою розчахнутих ножиць, наставивши перед собою рушницю. Я досі тримаю в руці тарілку, але пальці мої заніміли, і я думаю: «Зараз вона вислизне в мене з руки, впаде на підлогу й розіб'ється, й останніми в його житті звуками, які почує той чоловік, що підходить тепер до дверей, буде брязкіт розбитої тарілки та голос Діка Керліса на радіо, котрий співає про Гейнсвільський ліс у цьому смердючому фермерському будинку».

— Не треба, тату, — кажу я знову, благаючи його всім своїм серцем і намагаючись виразити це благання також у своєму погляді.

Скажений Лендон вагається, потім стає до стіни в такому місці, що якщо двері відчиняться (коли двері відчиняться), то його не буде видно за ними. Він ще не встигає туди стати, як у двері стукають. Мені неважко прочитати слова, які нечутно утворюються на його губах, які ледве видно з-під густої щетини: тоді позбудься його, Скуте.

Я підходжу до дверей. Перекладаю тарілку, яку хотів витерти, зі своєї правої руки в ліву й відчиняю двері. Я бачу чоловіка, який там стоїть, із жахливою чіткістю. Працівник фірми ЮС Ґіпсум не дуже високий — зростом близько п'яти футів і семи або восьми дюймів,[87] тобто не набагато вищий за мене, — але він здається мені справжнім апофеозом авторитету у своєму чорному кашкеті, своїх штанях хакі з акуратно випрасуваними гострими складками та в сорочці-хакі, що визирає з-під теплого чорного напівпальта, наполовину розстебнутого. На ньому чорна краватка, а в руці він тримає щось подібне до малої валізки, але якоїсь трохи іншої форми (мине ще кілька років перед тим, як я довідаюся, що існує таке слово, як «портфель»). Він досить опасистий і чисто поголений, з рожевими лискучими щоками. На ногах у нього калоші, але зі змійками, а не пряжками. Я дивлюся на всю цю картину й думаю, що коли десь і був чоловік, який народився для того, щоб бути застреленим на ґанку сільського дому, то це той, якого я бачу перед собою. Навіть одна велика волосина, що стримить із його ніздрі, проголошує, що так, це той самий хлоп'яга, якого провидіння послало сюди, щоб він одержав кулю від чоловіка з ногами-ножицями. Навіть його ім'я, як мені здалося, належить до тих, які ми читаємо під великими газетними заголовками, що волають: жорстоко вбитий.

— Вітаю тебе, сину, — каже він. — Ти, певно, один із хлопців Скаженого. А я Френк Гелсі, з фірми, де працює твій батько. Я там начальник відділу кадрів.

І подає мені руку.

Я думаю, що не зможу її потиснути, але я її тисну. Я думаю, що не зможу з ним говорити, але й це я роблю. І мій голос звучить цілком нормально. Лише я стою між цим чоловіком і кулею, яка проб'є йому голову або серце, тому так ліпше.

— Так, сер, я справді один із них. Я — Скот.

— Радий познайомитися з тобою, Скоте, — каже він, дивлячись повз мене у вітальню, і я намагаюся побачити те, що він там побачив. Я намагався прибрати там учора, але Бог знає, як мені було важко; адже я лише хрінова дитина, зрештою. — Нам, можна сказати, бракує твого батька. Схоже, ми його втратили.

«Чекай-но, — подумав я, — ти збіса близький до того, щоб утратити все, містере Гелсі. Свою роботу, свою дружину; своїх дітей, якщо ти їх маєш».

— А він не телефонував вам із Філі? — запитую я.

Я не маю найменшого уявлення, ані звідки це він міг би їм зателефонувати, ані куди, але це мене не хвилює. Адже не в цьому проблема. Я можу так базікати протягом цілого дня. Проте я боюся, що тато може втратити над собою контроль і пальнути з рушниці крізь двері. Можливо, він уб'є Гелсі. А може, й нас обох.

— Ні сину, він нам не телефонував.

Мокрий сніг і далі падає на покрівлю ґанку, але там він стоїть принаймні під накриттям, тому я абсолютно не зобов'язаний запрошувати його увійти в дім, але що як він сам увійде, без мого запрошення? Хіба я зможу зупинити його? Я лише дитина, що стоїть перед ним у домашніх капцях із тарілкою в руці та рушником через плече.

— Знаєте, він був дуже стурбований здоров'ям своєї сестри, — кажу я і думаю про біографію одного бейсболіста, яку недавно прочитав. Вона лежить нагорі, на моєму ліжку. Я думаю також про машину тата, яка припаркована неподалік, під дашком сараю. Якби містер Гелсі перейшов на протилежний бік ґанку, він би її побачив. — Вона підхопила хворобу, від якої помер отой славетний гравець із команди «Янкі».

— Сестра Скаженого підхопила ту саму хворобу, що й Лу Ґеріґ? О чорт, я навіть не знав, що він має сестру.

«Ніхто не знав», — думаю я.

— Сину — Скоте, — але ж так не годиться. А хто доглядає за вами, хлопцями, поки його нема?

— Місіс Коул, яка живе через дорогу. — Джексон Коул — це той чоловік, який написав книжку «Залізний хлопець із команди „Янкі“». — Вона приходить щодня. А крім того, Пол знає чотири різні способи приготування м'яса.

Містер Гелсі хихоче.

— Чотири різні способи, так? А коли Скажений має намір повернутися?

— Знаєте, вона не може ходити, а дихає ось так.

І я глибоко, зі свистом втягую в себе повітря. Мені це неважко, бо серце в мене калатає, мало не вискакуючи з грудей. Воно мало не зупинилося, коли я не сумнівався в тому, що тато має намір убити містера Гелсі, але тепер, коли я побачив, що він має шанс залишитися живим, воно одразу ожило.

— Ото халепа, — каже містер Гелсі. Тепер він думає, що зрозумів усе. — Ти знаєш, я не чув у своєму житті нічого гіршого.

Він сягає в кишеню свого півпальта й витягує гаман, він відкриває його й дістає звідти однодоларову банкноту. Потім пригадує, що в мене, здається, є брат, і дістає ще один, і тоді, Лізі, зі мною сталася дивна річ. Я раптом захотів, щоб мій тато пристрелив його.

— Ось, сину, — каже він, і я, немов читаючи його думки, вмить угадую, що він забув, як мене звуть, і ненавиджу його за це ще дужче. — Візьми. Один долар для тебе й один для твого брата. Купите собі якісь ласощі в тій крамниці, що біля дороги.

Мені не потрібен його паскудний долар (а Полові він не потрібен тим більше), але я беру їх і кажу, дякую вам, сер, а він каже, будь ласка, сину, і скуйовджує мені волосся, і коли він це робить, я дивлюся ліворуч і бачу, як одне око мого тата визирає крізь щілину у дверях. Я бачу також дуло рушниці. Але, на своє щастя, містер Гелсі вже спускається сходами. Я зачиняю двері, і я та мій тато обидва дивимось, як він сідає у свою службову машину і виїздить заднім ходом із подвір'я по довгій під'їзній алеї. Мені спадає на думку, що він може там застрягнути, й тоді знову підійметься до нас і попросить скористатися телефоном, і тоді помре неминуче, але він не застрягає, і сьогодні ввечері зможе повернутися додому й поцілувати свою жінку і сказати їй, що він дав двом бідним хлопцям по долару, щоб вони купили собі ласощів. Я дивлюся вниз і бачу, що досі тримаю в руці дві банкноти, і я віддаю їх батькові. Він засовує їх до кишені штанів, майже не подивившись на них.

— Він приїде знову, — каже тато. — Він або хтось інший. Ти зробив добру роботу, Скоте, але по-справжньому добрим є тільки те, що добре закінчується.

Я дивлюся на нього пильним поглядом і бачу, що це мій тато. У якусь мить під час моєї розмови з містером Гелсі мій тато повернувся. Але то було востаннє, коли я його бачив.

Він дивиться на мене і, схоже, киває головою. Потім дивиться на свою 30–06.

— Я хочу позбутися всього цього, — каже він. — Я спущуся вниз, так не може далі тривати.

— Ні, тату.

— Цьому не допоможеш, але хай я буду проклятий, якщо я заберу із собою ще й гурт таких людей, як містер Гелсі, й вони зможуть помістити мене на шпальти вечірніх новин, як одного з тих придурків, що ними всі захоплюються. У такому разі вони помістили б туди і тебе та Пола. Звичайно, помістили б. Живі чи мертві, ви були б дітьми божевільного психа.

— Тату, з тобою буде все гаразд, — кажу я й намагаюся обняти його. — 3 тобою все гаразд тепер!

Він відштовхує мене, майже засміявшись.

— Так, буває, що навіть хворі на малярію спроможні цитувати Шекспіра, — каже він. — Ти залишайся тут, Скоте, а я маю зробити одну пильну справу. Це багато часу не забере.

Він іде вниз коридором, повз ту лаву, з якої я колись таки наважився стрибнути багато років тому, й виходить на кухню. Голова в нього похнюплена, в руці він тримає рушницю, з якої полюють на оленів. Коли він виходить із дверей кухні, я йду за ним і крізь вікно над зливальницею бачу, що він перетинає задній двір, без пальта під мокрим снігом і дощем, усе ще тримаючи в руці рушницю. Він кладе її на замерзлу землю рівно настільки, щоб відсунути вбік ляду, яка накриває старий, висохлий колодязь. Йому потрібні обидві руки, аби це зробити, бо ляда примерзла до цегли. Потім знову бере рушницю, дивиться на неї якусь мить — ніби хоче попрощатися з нею — і кидає її в ту щілину, яку зробив. Після чого повертається в дім із похнюпленою головою та замерзлими сніжинками, від яких почорніла сорочка в нього на плечах, і лише тоді я помічаю, що він босий. Я думаю, він цього навіть не усвідомлює.

Він не дивується, коли бачить мене на кухні. Дістає два долари, які містер Гелсі дав мені, дивиться на них, потім дивиться на мене.

— Ти певен, що вони тобі не потрібні? — запитує він.

Я хитаю головою.

— Ні, навіть якби вони були останніми доларами на землі.

Я бачу, йому сподобалася моя відповідь.

— Гаразд, — каже він. — А зараз дозволь мені щось тобі сказати, Скоте. Ти знаєш, де стоїть порцеляновий посуд твоєї бабусі в їдальні?

— Звичайно.

— Якщо ти заглянеш у синього глека, що на верхній полиці буфета, ти там знайдеш згорток грошей. То мої гроші, а не гроші Гелсі — відчуваєш різницю?

— Так, — кажу я.

— Авжеж, я можу заприсягтися, ти це відчуваєш. Ти маєш свої вади, але дурість ніколи не була однією з них. Якби я був тобою, Скоте, я взяв би той згорток грошей — там десь сімсот доларів — і вийшов би на дорогу. Я поклав би п'ятірку до кишені, а решту запхав би в чобіт. Десять років віку — це надто мало, щоб вийти в широкий світ, навіть на короткий час, і я думаю, існує дев'яносто п'ять шансів на сотню, що хтось відбере в тебе твої гроші ще до того, як ти перейдеш через міст, що веде в Пітсбурґ, але якщо ти залишишся тут, це добром не закінчиться. Ти розумієш, про що я кажу?

— Так, але я піти не можу, — відповідаю.

— Існує багато речей, про які люди кажуть, що вони неспроможні зробити їх, але роблять, коли притискає потреба, — каже тато. Він дивиться на свої ноги — вони рожеві і, здається, шкіра з них обдерта. — Якби ти дійшов до міста, то, гадаю, хлопець, у якого вистачило кебети позбутися містера Гелсі, розповівши йому вигадану історію про хворобу Лу Ґеріґа та сестру, якої в мене немає, знайде в собі також досить тямки, щоб погортати телефонну книгу і під літерою О знайти Охорону Дитинства. Або ти міг би трохи поштовхатися серед людей і знайти для себе навіть кращий варіант, якби зумів зберегти ці гроші. Семисот доларів дитині вистачить надовго, якщо вона не витрачатиме більш як п'ятірку або десятку за один раз і якщо в неї вистачить кмітливості не дати себе спіймати копам і не бути пограбованою більш, як на ті гроші, що їх вона носитиме в кишені.

Я знову йому кажу:

— Я не піду.

— Чому?

Але я не можу цього пояснити. Одна з причин, певно, полягає в тому, що я все життя прожив у цьому фермерському домі, не маючи іншого товариства, крім тата й Пола. Те, що я знаю про інші місця, я здобув здебільшого з трьох джерел: телевізора, радіо та своєї уяви. Так, мені доводилося бувати в кінотеатрі і я їздив до міста з півдесятка разів, але завжди зі своїм батьком та старшим братом. Думка про те, щоб самому опинитися посеред цього чужого реву, лякає мене до смерті. А крім того, я люблю свого тата. Люблю не тією простою й нічим не ускладненою (принаймні до останніх тижнів) любов'ю, якою я любив Пола, і все ж таки я його люблю. Він різав мене й називав мене малим паскудником, тупим йолопом та іншими образливими прізвиськами, він стероризував багато днів мого дитинства і через нього я багато разів укладався на ніч спати, почуваючи себе жалюгідним, дурним і нікчемним, але ці погані часи мали для мене і свій зворотний неоціненний бік; вони перетворювали кожен поцілунок на золото, кожну його похвалу, хай навіть випадкову та неуважну, на справжній скарб. І навіть у свої десять років — тому що я його син, його кров? може, й тому — я розумію, що його поцілунки та його похвальні слова завжди щирі; це речі завжди справжні й правдиві. Він страховище, але й страховище спроможне любити. Найжахливіше в моєму батькові було саме це, Лізі: він любив своїх синів.

— Я просто не можу та й годі, — кажу йому.

Він міркує над моїми словами — мабуть, думає, натиснути на мене чи не варт, — а тоді лише киває головою.

— Гаразд. Але послухай мене, Скоте. Те, що я зробив твоєму братові, я зробив для того, щоб урятувати тобі життя. Ти це розумієш?

— Так, тату.

— Але якби мені довелося вчинити так із тобою, то була б зовсім інша річ. То було б так погано, що я потрапив би за це до пекла, я певен. — Його очі відвертаються від моїх очей, і я знаю, він бачить їх знову, їх, і що дуже скоро я говоритиму вже не з ним. Потім він знову обертає погляд до мене, і я бачу його так добре востаннє у своєму житті. — Ти ж не дозволиш, щоб я потрапив до пекла? — запитує він мене. — Ти ж не хочеш, щоб твій тато горів у пеклі вічним вогнем, хоч я часто й бував до тебе несправедливим?

— Ні, тату, — кажу, і я ледве спроможний говорити.

— Ти обіцяєш? Ти готовий присягнутися ім'ям свого брата?

— Обіцяю. Присягаюся ім'ям Пола.

Він дивиться вбік, кудись у куток.

— Зараз я ляжу, — каже він. — Зроби собі щось поїсти, якщо хочеш, але прибери потім на кухні.

У ту ніч я прокидаюся — чи щось у мені прокидається — і чую, як сніг із дощем падає на дім, ще густіший, ніж завжди. Я чую, як надворі щось тріщить, і знаю, що це зламалося дерево, не витримавши ваги снігу на своїх вітах. Можливо, падіння дерева мене й розбудило, але я так не думаю. Я почув, що він на сходах, хоч він і намагався ступати тихо. У мене залишився тільки час на те, щоб вислизнути з ліжка і сховатися під ним, тож я так і роблю, хоч знаю, що це безнадійно, бо саме під ліжком діти завжди ховаються і він стане мене шукати насамперед там.

Я бачу, як його ноги заходять у двері. Вони й тепер босі. Він не промовляє жодного слова, лише підходить до ліжка й зупиняється біля нього. Я думаю, можливо, він постоїть біля нього, як робив і раніше, можливо, сяде на нього, але ні. Замість того я чую гарчання, радше хрюкання, яке завжди вихоплюється з його рота, коли він намагається підняти щось важке, ящик або щось таке, і він спинається навшпиньки на пальцях своїх босих ніг, потім у повітрі лунає якесь свистіння, а тоді жахливий скреготливий звук, і матрац та пружини ліжка рвучко прогинаються посередині, і пилюка хмарою здіймається вгору з підлоги, й лезо кирки, яка досі лежала в сараї, пробивається крізь прогнуте дно мого ліжка. Воно зупиняється біля самого мого обличчя, не далі як за дюйм від мого рота. Мені здається, я можу роздивитися на ньому кожну крапочку іржі й світле місце там, де воно дряпнуло по одній із пружин. На секунду або дві западає тиша, а потім знову лунає хрюкання й жахливий зойк, схожий на кувікання смертельно пораненої свині, коли він намагається витягти кирку назад. Він докладає всіх зусиль, але вона застрягла там міцно. Лезо сіпається та смикається майже впритул до мого обличчя, а потім він відмовляється від цих спроб. Я бачу, як його пальці з'являються під краєм ліжка, і знаю, що він поклав долоні собі на коліна. Він нахиляється, бо хоче заглянути під ліжко й переконатися, що я там, перш ніж висмикувати ту кирку.

Але я вже нічого не думаю. Я тільки заплющую очі й відходжу. Я відходжу туди вперше, після того як поховав там Пола, і вперше — з другого поверху.

Я маю тільки секунду, щоб подумати: «Я впаду», але мені байдуже, що завгодно буде краще, аніж ховатися під ліжком і спостерігати, як незнайомець із обличчям тата зазирає туди і бачить мене там, скуленого; хай буде все що завгодно, аби тільки не дивитися на того психодіота, який ним тепер заволодів.

І я справді падаю, але не дуже, лише на кілька футів, і, либонь, падаю тільки тому, що я в це повірив. Адже більшість уявлень про Місячне Коло залежать тільки від віри; там бачити означає вірити, принаймні протягом якогось часу… і доти, доки ти не зайдеш надто глибоко в ліс і не загубишся там.

Там була ніч, Лізі, і я добре це пам'ятаю, бо то був єдиний раз, коли я умисне подався туди вночі.

15

— О Скоте, — сказала Лізі, витираючи на щоках сльози. Щоразу, коли він відходив від теперішнього часу своєї розповіді й звертався до неї, вона сприймала це як удар, але удар приємний. — О, мені так тебе шкода.

Вона подивилася, скільки там іще залишилося сторінок — не багато. Вісім? Ні, десять. Вона знову нахилилася над ними, кладучи кожну на стосик, що лежав у неї на колінах і ставав усе грубшим, у міру того як вона прочитувала їх.

16

Я втікаю з холодної кімнати, де потвора у шкурі мого тата намагається вбити мене, й сідаю біля могили брата, посеред літньої ночі, м'якшої, ніж оксамит. Місяць котиться по небу, як начищений срібний долар, а сміюни, певно, влаштували гулянку десь у глибині Зачарованого Лісу. А ще далі в тому ж таки лісі вряди-годи лунає якийсь рев. Тоді сміюни на короткий час замовкають, але щось їх дуже там розважає, тому вони не можуть довго витримувати мовчанку і знову здіймають галас — спочатку один, потім двоє, потім із півдесятка, а потім уже все, що спроможне сміятися в тому лісі, вибухає сміхом. Щось надто велике, аби бути шулікою чи совою, нечутно ширяє в небі, час від часу затуляючи місяць, певно, якийсь птах, що живе лише в Місячному Колі й полює тут уночі. Я вдихаю всі ті пахощі, які ми з Полом так любили, але тепер вони пахнуть чимось кислим, квашеним або навіть обпісяним у ліжку простирадлом; таке враження, що коли я вдихатиму їх надто глибоко, вони вчепляться пазурями в мій ніс і там залишаться. Десь біля підніжжя Червоного Пагорба я бачу схожі на медуз світляні кульки. Я не знаю, що то таке, але мені вони не подобаються. Мені здається, що якби вони доторкнулися до мене, то прилипли б мені до шкіри й залишили там плями, що свербіли б і розросталися, наче отруйний плющ, якби я почав їх чухати.

Мені моторошно біля могили Пола. Я не хочу його боятися, і я його не боюся, по-справжньому не боюся, але я все ще думаю про ту прояву, яка вселилася в нього, і запитую себе, чи вона досі не перебуває в ньому. Бо якщо все те, що приємне і гарне тут при світлі дня, перетворюється на отруту вночі, то, може, й погана проява, яка тут спить, навіть якщо вона лежить під землею в мертвому й зогнилому тілі, здатна пробудитися до життя? А що як вона вистромить із землі руки Пола? А що як вона схопить мене своїми гидкими мертвими руками? А що як ії оскалена морда наблизиться до мого обличчя і гнилизна витікатиме з кутиків її очей, наче сльози?

Я не хочу плакати, десять років — це надто багато, щоб плакати, як малий хлопчисько (а надто коли ти пережив те, що довелося пережити мені), але починаю схлипувати і нічого вдіяти із собою не можу. І тоді раптом бачу, що одне щасливе дерево стоїть трохи осторонь від інших, а його розкинуті віти утворюють ніби хмару, яка низько висить над землею.

І мені, Лізі, те дерево здалося… добрим. Я тоді не знав, чому мені так здалося, але я думаю, що тепер, після стількох років, я знаю. Я це зрозумів, коли став писати те, що ти зараз читаєш. Нічні плями світла, оті жахливі холодні світляні кулі, не залітали під те дерево. І коли я підійшов ближче до нього, я відчув, що принаймні одне це дерево пахло так само приємно — або майже так само приємно — вночі, як воно пахло і вдень. Це те саме дерево, під яким ти тепер сидиш, маленька Лізі, якщо ти читаєш мою останню історію. І я дуже стомлений. Я не певен, що зможу завершити свою розповідь так, як вона того заслуговує, хоча знаю, що я повинен спробувати. Зрештою, це мій останній шанс поговорити з тобою.

Отже, повернімося до малого хлопця, який сидить під кроною цього дерева протягом — а проте, хто може сказати, скільки часу я там сидів? Але він сидить під ним не протягом усієї тієї довгої ночі, а доти, доки місяць (який тут завжди повний, ти помітила?) опуститься за обрій, і він дрімає, і принаймні одне з півдесятка дивних, а часом і приємних сновидінь стане потім основою одного з його романів. Він сидить там досить часу для того, щоб назвати цей чудовий прихисток Деревом Історій.

І того часу, протягом якого він там сидить, вистачає, аби він помітив, як щось жахливе — щось набагато гірше, аніж та бридка проява, яка вселилася в його тата, — звернуло на нього свій випадковий погляд… і позначило його як подальший предмет своєї уваги (можливо)… а потім знову спрямувало свій безсоромний і незбагненний розум кудись-інде. Тоді вперше я відчув присутність того хлопця, який потім чатував на мене упродовж майже всього мого життя, Лізі, ту прояву, яка була темним протиставленням твоєму світлу і яка завжди відчуває — як і ти завжди відчуваєш, я знаю, — що все так само. Це чудове поняття, але воно має свою темну сторону. Я себе запитую, чи ти про це знаєш? Чи коли-небудь знатимеш?

17

— Я знаю, — сказала Лізі. — Я тепер знаю. Нехай мені допоможе Бог, я знаю.

Вона знову перегорнула сторінки. Їх залишилося тільки шість, і це було добре. Надвечір’я в Місячному Колі були довгими, але їй здалося, що сутінки вже близько. Час було повертатися звідси. Повертатися у свій дім. До своїх сестер. До свого життя.

Вона почала розуміти, як це має бути зроблено.

18

Настає час, коли я чую, як сміюни починають наближатися до краю Зачарованого Лісу, й мені здається, їхні веселощі набули якогось сардонічного, приглушеного, а може, й підступного характеру. Я озираюся навколо з-під свого притулку під деревом і бачу, чи, може, мені ввижаються чорні тіні, які вигулькують на узлісся із ще чорнішої маси дерев. Можливо, це гра моєї надміру збудженої уяви, але я так не думаю. Я думаю, моя уява надто перевтомлена багатьма потрясіннями довгого попереднього дня і ще довшої ночі, і я спроможний бачити лише те, що тут є насправді. І ніби, щоб це підтвердити, бридкий сміх, схожий на схлипування, лунає у високій траві не далі як за двадцять ярдів від того місця, де я сиджу. Знову ж таки я не думаю, що роблю; я просто заплющую очі й відчуваю, як холодне повітря моєї спальні знову стуляється наді мною. Через мить я вже чхаю від пилюки, розтривоженої під моїм ліжком. Я смикаюся, скрививши обличчя від натужного зусилля чхнути якомога тихше, й зачіпаю лобом за поламану пружину ліжка. Якби лезо кирки досі там стирчало, я міг би тяжко поранитися або навіть утратити око, проте його вже там немає.

Я виповзаю з-під ліжка на ліктях та колінах і бачу, що тьмяне світло п'ятої години ранку вже просочується крізь шибки вікна. Судячи зі звуків, мокрий сніг падає ще густіше, але я цього майже не помічаю. Я кручу головою, яка тепер перебуває майже на рівні підлоги, і з приголомшеним подивом дивлюся на руїни, які раніше були моєю спальнею. Двері стінної шафи зірвані з верхньої завіси й перехилилися в кімнату, ледве тримаючись на нижній. Мій одяг розкиданий і здебільшого подертий, ніби та проява, яка ховалася всередині мого тата, хотіла зробити з моїм одягом те, що вона хотіла зробити з хлопцем, який мав би перебувати всередині нього, і навіть гірше, та потвора подерла мої дорогоцінні книжки в паперових обкладинках — біографії знаменитих спортсменів та науково-фантастичні романи. Клапті їхніх тонких обкладинок розкидані повсюди. Мій письмовий стіл перекинутий, шухляди лежать, розбиті, в кутку кімнати. Дірка, яку кирка пробила в моєму ліжку, здається великою, як місячний кратер, і я думаю: «Там якраз був мій живіт, і я б тепер лежав у ліжку мертвий». І в кімнаті стоїть слабкий кислий запах. Десь приблизно так само пахло вночі Місячне Коло, але цей запах мені більш знайомий. Я намагаюся знайти для нього назву й не можу. Мені не спадає на думку нічого, крім гнилих фруктів, і хоч це виявилося не зовсім тим, але я був недалекий від істини.

Мені не хочеться покидати кімнату, але я знаю, мені не можна тут бути, бо рано чи пізно він повернеться. Я знаходжу неподерті джинси й надягаю їх. Мої капці кудись пропали, і я не знаю, де вони тепер, але мої черевики, певно, досі стоять у сінях. Там-таки висить і моє пальто. Я взую черевики, вдягну пальто й вибіжу під сніг. Зверну на під'їзну алею, де залишилися напівзамерзлі сліди від автомобіля містера Гелсі, й побіжу до дороги. А потім по дорозі — до крамниці Мюлі. Я побіжу, рятуючи своє життя, побіжу в майбутнє, яке я не спроможний собі уявити. Якщо, звісно, він не зловить мене раніше і не вб'є.

Мені доводиться перелізти через письмовий стіл, який блокує двері, щоб вибігти в коридор. Коли я там опиняюся, я бачу, що потвора позривала зі стін усі картини й попробивала дірки у стінах, і я знаю, що це сліди її гніву, який опанував її тому, що вона не змогла зловити мене. Тут, поза межами моєї кімнати, кислий фруктовий запах достатньо сильний, щоб я зміг його розпізнати. Торік у ЮС Ґіпум була різдвяна вечірка. Тато пішов на ту вечірку, сказавши, що «здалося б дивним», якби він не пішов. Чоловік, який витяг його ім'я, подарував йому глек домашнього вина з ожини. У Ендрю Лендона, звісно, багато проблем (і він завжди готовий визнати це першим, якщо вгадати слушний момент), але схильність до випивки до них не належить. Якось, перед тим як повечеряти, він налив собі склянку цього вина — це було між Різдвом і Новим роком, коли Пол сидів на ланцюгу в підвалі, — випив ковток, скривився і став зливати його у зливальницю, потім подивився на мене й простяг мені склянку:

«Хочеш покуштувати це пійло, Скоте? — запитав він. — Його мені так нахвалювали. Якщо тобі сподобається, можеш видудлити весь хріновий галон».

Я цікавий до випивки, мабуть, як і кожен хлопчак, але запах того вина надто нагадував запах гнилих фруктів. Може, випивши його, ти й будеш щасливий, як оті типи, яких я бачив по телевізору, але пити рідину з таким гнилим запахом я ніколи не став би. Тому заперечливо похитав головою.

«Ти мудра дитина, Скутере, друзяко Скот», — сказав тато й вилив рідину зі склянки у зливальницю. Але, мабуть, він не став виливати те, що залишилося в глечику (або просто про нього забув), бо саме запах того вина я й чую тепер, і це так само точно, як те, що Бог створив малих риб і що цей запах просто забиває ніздрі. Коли я доходжу до кінця сходів, запах перетворюється на бридкий сморід, і тепер я чую якийсь інший звук, крім ритмічного торохтіння крапель дощу з мокрим снігом по дошках та їхнього цокотіння по шибках вікон — спів Джорджа Джонса. Це радіоприймач тата, як завжди настроєний на місцеву хвилю і на дуже малу гучність.

І я також чую хропіння. Це дає мені таку велику полегкість, що сльози струменять по моїх щоках. Я боявся, що він причаївся десь у засідці й чекає моєї появи. Тепер, почувши його протягле уривчасте хропіння, я знаю, що це не так.

Проте я виявляю максимум обережності. Я роблю коло й перетинаю їдальню, щоб підійти до канапи ззаду. Їдальня теж перетворена на руїну. Передня висувна частина буфета перекинута, і, схоже, він доклав неабияких зусиль, щоб її підпалити. Увесь посуд розбитий. Розбитий і синій глек, а гроші, які були в ньому, подерті на дрібні зелені клаптики, що розкидані всюди. Деякі навіть звисають із люстри, як конфеті на Новий рік. Мабуть, потворі, яка вселилася в тата, гроші так само не потрібні, як і книжки.

Хоч я й чую хропіння, хоч і стою з протилежного боку канапи, я зазираю до вітальні з не меншою обережністю, ніж солдат визирає зі свого окопу, після того як завершилася артилерійська підготовка. Проте це зайва обережність. Його голова звисає з краю канапи, а довге волосся, що не знало ножиць відтоді, як збожеволів Пол, майже доторкається до килима. Я міг би пройти там, граючи на мідних тарілках, і він би не ворухнувся. Тато не просто заснув посеред розгромленої кімнати; він утратив свою паскудну тяму.

Я просовую голову трохи далі у двері й бачу, що глибокий поріз перетинає йому щоку, а заплющені очі мають дивний рожевий колір і позначені виразом глибокого виснаження. Губи задерлися над зубами, що робить його схожим на старого собаку, який заснув, намагаючись загарчати. Він накриває свою канапу старою ковдрою навахо, щоб уберегти її від жиру та розлитого супу, й він накрився її краєм. Певно, він стомився трощити все, що потрапляло йому під руку, на той час, коли доплентав сюди, бо тут він лише розбив екран телевізора й потрощив скло на портреті своєї покійної дружини, який завжди йому подобався. Радіоприймач стоїть на своєму звичному місці на кінці столу, а той глек із вином на підлозі поряд. Я дивлюся на глек і не вірю своїм очам — рідини в ньому залишилося не більш як на дюйм або десь так. Я відмовляюся вірити, що він міг випити так багато — адже він узагалі ніколи не пив, — але навколо нього стоїть сморід, такий густий, що я можу майже бачити його, і це мене переконує.

Кирка стоїть прихилена до узголів'я канапи, а на тому її кінці, який пробив моє ліжко, настромлений клапоть паперу. Я знаю, що це цидулка, яку він залишив для мене, і я не хочу читати її, але мушу. Він написав лише три рядки, а слів там лише дев'ять. Так мало, що я ніколи їх не забуду.

19

Лізі, плачучи ще гіркішими сльозами, ніж раніш, поклала цю сторінку собі на коліна, до інших. Залишилися тільки дві. Друковані літери тепер були виписані менш акуратно, вони розбігалися, не завжди хотіли триматися на одній лінії, він явно стомився. Вона знала, що буде далі — я розрубав йому киркою голову, коли він спав, він сказав їй це під деревом ням-ням, — і який їй було сенс читати подробиці? Хіба у шлюбній обітниці говориться про те, що ти повинна вислуховувати зізнання свого покійного чоловіка в батьковбивстві?

Проте ці сторінки кликали її до себе, кричали до неї, як кричить самотня людина, що втратила все, крім свого голосу. І вона звернула погляд на останні з них, сповнена рішучості, якщо вже вона мусить їх дочитати, зробити це якомога швидше.

20

Я цього не хочу, але я беру кирку і стою з нею в руках, дивлячись на нього, на володаря мого життя, на тирана всіх моїх днів. Я дуже часто його ненавидів, і він ніколи не давав підстав полюбити його, як годиться любити батька, я це знаю тепер, але все ж таки він дав мені дещо, а надто протягом тих кошмарних тижнів, після того як Пол збожеволів. І о цій п'ятій годині ранку, в цій вітальні, в яку проникає перше тьмяне світло народжуваного дня, а замерзлі сніжинки цокають по шибках, наче годинник, із його свистячим хропінням нижче від мене і рекламою на радіо, що запрошує купувати здешевлені меблі у Вілінґу, Західна Вірджинія, куди я ніколи не поїду, я знаю, що мені доведеться обирати між цими двома почуттями — любов'ю й ненавистю.

І зараз я зрозумію, котре з них панує над моїм дитячим серцем. Я можу залишити його живим і побігти дорогою до крамниці Мюлі, побігти в якесь незнане нове життя, і тоді він неминуче потрапить до пекла, якого він боїться і в багатьох відношеннях заслуговує. Дуже заслуговує. Спочатку це буде пекло на землі, пекло в камері якогось дурдому, а потім, можливо, і пекло вічне, якого він боїться по-справжньому. Або я можу вбити його й дарувати йому свободу. Це залежить тільки від мого власного вибору, і ніякий Бог не допоможе мені зробити його, бо я не вірю в жодного.

Замість Бога я звертаюся з молитвою до свого брата, який любив мене, поки психодіотизм не вкрав його серце та розум. Я прошу, аби він підказав мені, що я маю робити, якщо він чує мене. І я одержую відповідь — хоч я ніколи не знатиму, чи то справді була відповідь від Пола, чи від моєї власної уяви, яка замаскувалася під Пола. Зрештою, я не думаю, що це має якусь вагу. Мені потрібна відповідь, і я її одержую. У моєму вусі, так само виразно, як він говорив, коли був живий, Пол каже: «Приз тата — поцілунок».

І тоді я міцно стискаю держално кирки. Реклама на радіо закінчується, і Генк Вільямс співає «Чому ти не любиш мене, як любила і як я звик, навіщо ти мене скинула, як старий черевик?»

21

Після цього були три білі не списані рядки, відтак знову пішли слова, цього разу розповідь була в минулому часі і її слова зверталися безпосередньо до неї. Літери тепер налазили одна на одну й майже не трималися синіх ліній, якими були розкреслені сторінки блокнота. Лізі була певна, що він написав цей останній фрагмент, не відриваючи пера під паперу. Так само вона й прочитала його, не відриваючи очей від останньої сторінки й безперервно втираючи сльози, щоб бачити літери з достатньою чіткістю і зрозуміти сенс написаного. Її уява, як вона з'ясувала, працювала просто-таки з диявольською ефективністю. Малий хлопець, босий, мабуть, у своїх єдиних неподертих джинсах, підіймає кирку над сонним батьком у сірих переддосвітніх сутінках під музику з радіо, і на якусь мить вона зависає в повітрі, яке смердить вином з ожини, і все так само. А тоді

22

Я з розгону опустив її, Лізі. Я опустив її з почуття любові — присягаюся тобі — і я вбив свого батька. Я думав, можливо, мені доведеться вдарити його ще, але того одного удару виявилося досить, і все своє життя я не міг забути тієї хвилини, усе моє життя думка про це була всередині кожної моєї думки, я просипався з думкою Я вбив свого батька і лягав спати з тією самою думкою. Вона, мов привид, маячила за кожним рядком, який я написав, у кожному моєму романі, в кожному оповіданні: Я вбив свого батька. Я тобі сказав про це в той день під деревом ням-ням, і я думаю, це допомогло мені не вибухнути через п'ять років або десять, або п'ятнадцять. Але зізнатися не означає розповісти.

Лізі, якщо ти це читаєш, то мене вже немає. Я думаю, часу мені відведено небагато, але за той час, який я прожив (а це був чудовий час), я завдячую тільки тобі. Ти дала мені так багато. Тож дай мені ще трошки — прочитай ці останні мої рядки, найважчі для мене з тих, які я будь-коли написав.

Неможливо розповісти, яка це жахлива смерть, навіть якщо вона настає миттєво. Богу дякувати, кирка не ковзнула вбік, коли я завдав йому удару, тож мені не довелося його добивати. Богу дякувати, він не зойкнув і не смикався. Я вдарив його в життєвий центр, саме туди, куди й хотів ударити, але навіть милосердя стає бридким у живій пам'яті; це наука, яку я добре засвоїв, ще коли мені було десять років. Його череп розколовся. Волосся, кров і мозок перемішалися на тій ковдрі, якою він накрив канапу. Соплі бризнули з його носа, а язик вивалився йому з рота. Голова впала набік, і я почув тихе дзюрчання, коли кров і мозок стали витікати з його голови. Кілька крапель упали на мої босі ноги, й вони були гарячі. Генк Вільямс досі співав по радіо. Пальці на одній із татових рук стиснулися в кулак, потім розтиснулися знову. Запахло лайном, і я знав, що він наклав у штани. І я знав, що йому кінець.

Кирка досі стриміла з його голови. Я відповз у куток кімнати, скулився там і заплакав. Я плакав і плакав, можливо навіть, я трохи заснув, я не знаю, але настав час, коли в кімнаті стало зовсім світло, сонце зазирало у вікна, і думаю, був уже полудень. Якщо так, то минуло вже сім годин, не менше. Саме тоді я вперше спробував забрати тата в Місячне Коло, але не зміг. Я подумав, мені треба поїсти, і я так зробив, але все одно не зміг. Тоді я подумав, що спершу мені треба помитися і змити з себе кров, його кров, і трохи прибрати там, де він лежав, а тоді спробувати ще, але я знову не зміг. Я намагався зробити це знову й знову. Десь протягом двох днів, я думаю. Іноді я дивився на його загорнуте в ковдру тіло, й мені вчувалося, ніби він каже Старайся, старайся, Скуте, ти, сучий сину, у тебе вийде, ніби в якійсь казковій історії. Я намагався, потім прибирав, намагався й прибирав, щось їв і знову намагався. Я прибрав весь будинок. Від верху до низу! Одного разу я подався до Місячного Кола сам-один, аби переконатися, що не втратив цього дару, і я там побував, але забрати туди свого тата так і не зміг. Я доклав стількох зусиль, Лізі.

23

Знову кілька чистих рядків. А в самому низу останньої сторінки він написав: Деякі речі — вони як якір, Лізі, ти пам'ятаєш?

— Пам’ятаю, Скоте, — прошепотіла вона. — Пам’ятаю. І твій батько був саме такою річчю, хіба не так?

Вона запитувала себе, скільки ж днів і ночей це тривало. Скільки днів і ночей провів наодинці з трупом Ендрю «Скаженого» Лендона Скот, перш ніж він облишив свої марні спроби й вирішив повернутися до реального світу Вона запитувала себе, як, в ім’я Бога, він витримав усе це, остаточно не збожеволівши.

Щось було трохи написано й на звороті аркуша. Вона перевернула його й побачила, що Скот там відповів на одне з її запитань.

Я намагався забрати його в Місячне Коло протягом п'яти днів. Потім облишив ці спроби, загорнув його в ту ковдру і вкинув у старий колодязь. Коли мокрий сніг із дощем припинився, я пішов до крамниці Мюлі й сказав: «Мій тато забрав мого старшого брата, і я думаю, вони покинули мене». Вони відвели мене до окружного шерифа, гладкого чоловіка, якого звали Ґослінґ, а він відвів мене до організації Охорона Дитинства, й мене взяли «на утримання округи», як вони сказали. Наскільки мені відомо, Ґослінґ був єдиним копом, який ходив оглянути наш будинок, і користі, звичайно, з того було мало. Мій тато одного разу сказав: «Шериф Ґослінґ неспроможний знайти свій власний зад, після того як випорожниться».

Нижче була ще одна прогалина в три рядки, а коли знову пішли друковані літери — останні чотири рядки послання, яке вона отримала від свого небіжчика-чоловіка, — вона побачила, яких зусиль він доклав для того, щоб опанувати себе, щоб віднайти своє доросле «я». Він доклав цих зусиль задля неї, подумала вона. Ні, вона це знала.

Моя люба дитино: якщо тобі потрібен якір, який міг би втримати тебе на цьому світі — не у світі Місячного Кола, а в тому, в якому ми з тобою жили, — використай африканку. Ти знаєш, як забрати її назад. Цілую тебе — не менш як тисячу разів,

Скот

P. S. Усе так само. Я кохаю тебе.

24

Лізі могла б просидіти там із цим листом довго, але полудень швидко спливав. Сонце було ще жовтим, але воно вже наближалося до обрію і скоро почне набувати того дивовижного помаранчевого кольору, який вона пам’ятала так добре. Вона не хотіла бути на стежці навіть перед самим заходом сонця, а це означало, що їй слід поквапитися. Вона вирішила залишити рукопис Скота тут, але не під Деревом Історій. Натомість вона залишить його на самому краю ледь помітної улоговинки, яка позначала місце останнього спочинку Пола.

Вона повернулася назад до щасливого дерева з нерівним і покритим мохом стовбуром, до того, яке в дивний спосіб було схоже на пальму, несучи рештки жовтої афґанки і вологу та розм’яклу коробку з рукописом. Вона опустила їх на землю, а тоді підняла імпровізований хрест, на поперечці якого було написано Пол. Планочки були розщеплені, закривавлені й перекошені, але хрест ще тримався. Лізі вдалося поправити горизонтальну поперечку й поставити хрест на те місце, де він раніше стояв. Коли вона це робила, то помітила якусь річ, що лежала поблизу, схована у високій траві. Вона зрозуміла, що то було, ще до того, як підібрала ту річ: шприц, який ніколи не був застосований, тепер ще іржавіший, ніж раніш, досі з голкою, прикритою ковпачком.

Ти граєшся з вогнем, Скуте, — сказав батько Скота, коли той запропонував одурманити Пола… і батько мав слушність.

Хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, — сказав Скот Лізі, коли забрав її до Місячного Кола з їхньої спальні в «Оленячих рогах». — Він ніби із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому!

Він був і досі на ньому. І рідина, яка занурювала людину в ніч, була ще в ньому, ніби всі ці роки й не існували.

Лізі поцілувала потьмяніле скло шприца — вона сама не знала, навіщо вона це зробила, — і поклала його в коробку разом з останньою історією Скота. Потім, тримаючи в оберемку злинялі рештки весільної афґанки доброї матінки, Лізі попрямувала до стежки. Вона подивилася побіжним поглядом на дощечку, яка лежала у траві біля неї, напис на ній хоч і збляк і став геть примарним, проте ще міг бути прочитаний, — ДО ОЗЕРА, — потім увійшла під затінок дерев. Спершу вона радше кралася, ніж ішла, її ходу сковував страх, що на неї чатує щось поблизу, що його дивний і жахливий розум відчує її. Потім помалу-потроху вона розслабилася. Довгий хлопець був десь в іншому місці. Їй подумалося, що, може, його взагалі немає в Місячному Колі. А якщо він і був тут, то ховався десь у самих глибинах лісу. Зрештою, Лізі Лендон була лише невеличкою частиною його інтересів, а якщо спрацює те, що вона задумала, то вона стане ще меншою частиною, бо її останні вторгнення в цей екзотичний, але страшнуватий світ були мимовільними, а незабаром вони й зовсім припиняться. Після того як Дулей пішов із її життя, вона не бачила причини, з якої вона могла б приходити сюди самохіть.

Деякі речі — вони як якір, Лізі, ти пам’ятаєш?

Лізі прискорила ходу, й коли вона підійшла до того місця на стежці, де лежала срібна лопата з іще темним від крові Дулея совком, вона переступила через неї, подивившись у її бік лише миттєвим неуважним поглядом.

На той час вона вже бігла.

25

Коли вона повернулася до порожнього кабінету, горище сараю було гарячішим, ніж будь-коли, але Лізі було навіть прохолодно, бо вдруге вона повернулася звідти, промокши до кісток. Але цього разу навколо її стану, наче дивний широкий пояс, були обмотані рештки жовтої афґанки, також просякнуті водою.

Користайся африканкою, написав їй Скот, і він сказав їй, вона знає, як повернути її, не в Місячне Коло, а в цей світ. І вона, звичайно, знала. Вона забрела в озеро, обгорнувшись африканкою, потім вийшла на берег. А тоді, стоячи на твердому білому піску того пляжу і майже напевне стоячи там востаннє, дивлячись не на засмучених і мовчазних глядачів на лавах, а в протилежний бік, дивлячись на поверхню води, над якою скоро зійде вічно повний місяць, вона просто заплющила очі й зробила… що? Захотіла повернутися назад? Ні, то було щось активніше, аніж це, менш замислене… але не позбавлене смутку, попри все це.

— Я криком закричала подумки, що хочу повернутися додому, — сказала вона, звертаючись до довгої й порожньої кімнати, у якій тепер не було ані його письмових столів, ані комп’ютерів, ані його книжок, ані його музики, ані його життя. — Саме так усе було. Ти згоден, Скоте?

Але відповіді вона не почула. Мабуть, він уже сказав усе, що хотів сказати. І, може, це й добре. Можливо, це на краще.

Тепер, коли африканка була ще мокра від озерної води, вона могла б, загорнута в ній, повернутися в Місячне Коло, якби захотіла; загорнута в ці вологі чари, вона могла б податися навіть далі, до інших світів, які існують за Місячним Колом… бо вона не сумнівалася, що такі світи існують і що люди, які спочивали на кам’яних лавах, зрештою стомлювалися там сидіти, підводилися зі своїх місць і вирушали на пошук таких світів. Загорнута в мокру африканку, вона, мабуть, може навіть літати, як літала у своїх снах. Але вона не стане цього робити. Скот умів бачити сни наяву, іноді вони були просто блискучими — але таким був його талант і його робота. Для Лізі Лендон одного світу було більше, ніж достатньо, хоч вона відчувала, що, мабуть, завжди берегтиме у своєму серці місце й для того іншого, де їй довелося побувати й де сонце ховалося у свою оселю грому, тоді як місяць підіймався над обрієм у своїй оселі срібної тиші. Але, зрештою, навіщо їй ця чортівня. Вона має місце, де може повісити свого капелюха, і має доброго автомобіля, щоб на ньому їздити; вона має лахи для тіла й черевики для ніг. Вона також має чотирьох сестер, одна з яких потребує великої допомоги та розуміння, щоб успішно пройти крізь роки, що чекають її попереду. Буде ліпше, якщо вона дозволить африканці висохти, дозволить, щоб її прекрасна, смертельно небезпечна вага снів і магії випарувалася і щоб вона знову стала якорем. Раніше чи пізніше вона поріже її на клаптики й завжди триматиме один при собі як засіб проти магії та чарів, річ, яка б утримувала її ноги на землі, вартовий, який не дозволяв би їй вирушати в далекі мандри.

Тим часом вона хотіла висушити своє волосся й перевдягти мокрий одяг.

Лізі рушила до сходів, ронячи темні краплі на деякі місця, де вона стікала кров’ю. Обгорнута навколо її тіла африканка сповзла на стегна і стала схожа на спідницю, екзотичну й навіть трохи сексуальну. Вона обернулася й подивилася через плече на довгу порожню кімнату, яка, здавалося, дрімала, пронизана запилюженими смугами серпневого сонячного світла. Вона й сама була золотою в цьому світлі і знову здавалася молодою, хоч вона цього й не знала.

— Думаю, я зробила тут усе, що треба, — сказала вона з несподіваним ваганням у голосі. — Я йду звідси. Прощавай.

Вона зачекала. Чого чекала, вона й сама не знала. Нічого не було. Але було відчуття чогось.

Вона підняла руку, ніби щоб помахати нею, потім опустила її знову, мовби чимось збентежена. Вона легенько всміхнулася, і сльозинка скотилася їй по щоці, але вона її не помітила.

— Я кохаю тебе, любий. Усе так само.

Лізі стала спускатися сходами вниз. На якусь мить у кімнаті затрималася її тінь, але потім зникла й вона.

Кімната зітхнула. І поринула в тишу.

Сентер Ловел, Мен

4 серпня 2005 р.