Історія польсько-українських конфліктів т.1

Історія найбільшої помилки

Людська хтивість була від самих початків історії пошестю поколінь. На неї хворіли вожді старих племен, великі монархи, життя яких проходило у походах і загарбницьких битвах. Попри окремі досягнення, фіналом тих битв була поразка у вигляді моря крові, спалених жител, тисяч могил і величезної ненависті, якої вистачало на багато поколінь.

Не належала до винятків і Польська держава. Уже за ранніх П'ястів були відомі польсько-чеські суперечки і довгі війни з німцями, під час яких польські загони займали Прагу або залишали німцям «західні окраїни». Держава Мєшка І затято боролась за Помор'я, намагалась забрати у чехів Сілезію і Краків. Спокій панував тільки на східному кордоні, за яким лежала потужна вже на той час Київська Русь.

Першу згадку про порушення спокою на тому кордоні зазначає літописець Нестор у літопису «Повість минулих літ», де читаємо: «У рік 6489 (981). Пішов Володимир до ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю». Цей запис став підставою для твердження, що першим володарем Червенських Гродов був Мєшко І. А оскільки окремі деталі не збігалися при уважнішому аналізі, то вже за нашого часу почали досліджувати достовірність запису[1]. Встановлено, що він зроблений у 1113 році, через 132 роки після походу руського володаря, тобто з розповідей якогось із поколінь, і претендувати на точність не міг. Крім того, кордони володінь П'ястів у 981 році до Перемишля не доходили, бо навіть Краків упродовж усього

X століття належав Чехії. Після смерті Мєшка І до Польщі його приєднав Болєслав Хробрий лише у 999 році. У Червенських Гродах, як і по всій Чехії, володарювали войовничі чехи, яких звали «лехами» або «ляхами», тобто ця назва не належала полякам. Доказом цьому був інший запис Нестора у тому ж літопису: «Ляхи й інші ляські племена прийшли з-над Дунаю». Не виключено, що на час вказаного запису ця назва поширилась і на польські племена. Таким чином, перші спроби польських володарів захопити Червенські Гроди пересуваються у XI століття.

«У рік 6491 (983). Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх», — писав далі Нестор у своїй хроніці. Дворічна перерва між черговими походами на далекий захід свідчила про активність східного сусіда, тому свої землі Болєслав Хробри розширював не на схід, а на захід і південь. На Русь він пішов з допомогою свого зятя Святополка, який включився у боротьбу за київський трон, а на зворотному шляху приєднав до Польщі на кілька років Червенські Гроди.

З тим походом пов'язаний народний переказ, ніби при в'їзді до Києва Хробри вдарив по Золотих воротах так, що меч відколовся, і його названо тому щербатим. Він зберігався у Вавельській скарбниці і століттями служив церковним достойникам для коронації польських королів, а нинішнім відвідувачам — для глибоких роздумів над століттями, коли предки здобували столиці сусідів. Не всі, напевно, були захоплені, бо бачили в надщербленні пересторогу, що на чужих брамах можна зуби зламати, — і мали рацію. З плином часу співвідношення сил змінювалось; від половецько-монгольських набігів і феодального роздрібнення падала сила Русі, зміцнювалось Польське королівство, захищене Руссю від східної агресії. Тому після падіння Києва монголи рушили на польські землі, де їх чекала поразка під Лєгніцею. Гірше було з хрестоносцями. Зміцнившись у Пруссії і Холмщині, вони почали швидку колонізацію. Заклали Торунь, Холм[2], Ельбльонг, Мальборк, Крулевець, а в 1309 році зайняли Гданське помор'я, відрізавши Польщу від моря, в 1329 році заволоділи Добжинською землею, 1332 — Куявами. Кільканадцять сілезьких князівств на чолі з Вроцлавом захопив у 1335 році чеський король. Віддаючи під тиском сили свої землі на півночі і заході, Польща рушила на супротилежного сусіда — Галицько-Волинське князівство, яке на той час було найслабшим з усіх сусідів.

Причиною для інтервенції стали родинні непорозуміння. Коли в 1323 році зі смертю Лева II і Андрія І в Галичині закінчилась династія київського Мономаха, на галицький трон було покликано їхнього родича по жіночій лінії Болеслава, чиїм батьком був Мазовецький князь Тройден. Незважаючи на виховання у польському дусі, син поляка і русинки перед сходженням на трон прийняв православ'я з ім'ям Юрій.

Але поріднився він з польським королем, одружившись з дочкою литовського князя Гедиміна Офкою — сестрою дружини Казимира Великого. Хороші стосунки зі свояком, приязнь з агресивними литовцями, Орденом хрестоносців і закликання на Русь колоністів не могли втішити підвладних, і в 1340 році бояри отруїли Юрія й посадили на трон у Володимирі-Волинському литовського князя Любарта. Але фактично правила боярська колегія під керівництвом перемишльського воєводи Дмитра Детька. Уже через 9 днів по смерті свояка Казимир вдарив на Галичину, зруйнував Львів, захопив князівські клейноди і масу скарбів. А коли постраждалі звернулися по допомогу до татар, швидко повернувся у Польщу. Тут наздогнала його новина, що татари у відповідь готують напад на Польщу, і він почав переговори з Детьком, аби уникнути нещастя, присягнувши більше не чіпати Галичини. Дістав згоду, небезпека минула, але апетит залишився. Отримавши військову допомогу від Угорщини і від Папи, який мріяв про покатоличення Сходу, звільнившись від присяги, даної русинам, а також і від податку, приєднав у 1344 році до своїх володінь Перемишльську і Саноцьку землі й околиці Жешова. Дав також багатий викуп татарам, аби не заважали у вирішальному поході. Очоливши той похід у 1349 році, Казимир зайняв Львів, усю Галицьку Русь, Белз, Холм, Берестя і Володимир-Волинський. Значно пізніше — у 1366 році — захопив південні кордони Волині від Боремлі до Крем'янця. Ті завоювання, санкціоновані мирним договором з Литвою у 1366 році, додали Польському королівству близько 25 % території і 30 % населення. Та, на жаль, чужого, завжди і всюди вороже налаштованого до загарбника.

Це була найбільша помилка в історії Польщі, яка впродовж століть жорстоко мстилась усьому народові.

Коли після смерті Казимира у 1370 році польський трон перейшов до Людвіка Угорського, Галицька Русь дістала трохи свободи у вигляді автономії. Виходячи зі слушної думки, що один король у двох державах довго не втримається, Людвік, залишивши Русь при Угорщині, створив з неї окрему провінцію під керівництвом свого намісника, князя Владислава Опольського. Той карбував монети з левом — гербом Галицької Русі, дотримувався старого руського права і рівноправ'я руської і латинської мов, користувався печаткою зі своїм зображенням, левом, орлом і латинським написом по обводу: «Владислав з божої ласки Опольський, Вєлюнський і Руської землі спадковий володар». Інша річ, що він також запрошував колоністів зі Шльонська і Німеччини, створив латинську метрополію у Галичі, підпорядкувавши їй новоутворені єпископства у Перемишлі, Володимирі і Холмі. У 1378 році Людвік, однак, переніс «спадкового володаря» на інше місце, призначивши у волості свої війська і угорських старост.

Існування Галицької Русі реально закінчилось після призначення на правління дочки Людвіка Ядвіги — королеви Польської. У 1387 році, вже як дружина Ягелла, вона направила військо на Русь і остаточно підпорядкувала її Польщі, усунувши угорських старост.

Великодержавний галоп

Типову для Королівства Польського політику щодо населення захоплених територій започаткував Владислав Ягелло. Це дуже суперечлива постать. Якщо польські історики одностайно вважають його піонером нової династії і видатним державним діячем, дипломатом і провідником, то це правда, бо завдяки його правлінню Польща досягла величезних успіхів — досить згадати лише перемогу під Грюнвальдом. Але існує й інша правда, яка не викликає захоплення Ягеллом у литовців і українців. Для перших Ягелло — зрадник, який за молоду королеву і монарший жезл не тільки продав батьківську віру, а й погодився покатоличити країну і приєднати до Польщі весь литовський народ. Це був найбільший злочин, гірший, ніж державна зрада, за яку звичайно карають шибеницею. Українці ж за Ягелла вперше усвідомили безмір нещастя, спричиненого втратою державності. Цього не відчувалось за Казимира — поляка з крові й кості, бо йому не треба було афішувати свій патріотизм. А Ягелло мусив і робив це без жодних докорів сумління. Наприклад, проїжджаючи через Перемишль у 1412 році, він наказав викинути з православного собору останки князів, єпископів і магнатів, забрати у віруючих святиню і передати католицькому духовенству. Не допомогли право, плач, незчисленні прохання і скарги різних поколінь українців — собор не повернули до власників. Це була типова для ренегатів діяльність. Він також заборонив хрестити потомство мішаних шлюбів у православному обряді, а вже охрещених змушував перехрещувати на католиків.

Без жодних обмежень і стримувань здійснювалась реорганізація захоплених територій. Ліквідовувались ознаки ідентичності, загарбувалось майно князів, бояр і передавалось польським вельможам і шляхті, величезні латифундії було виділено католицьким єпископам. Новим господарям надавали цілі села, запроваджуючи невідому на українських землях панщину значно раніше, ніж на польських землях. Наприклад, якщо Торуньський сейм тільки у 1520 році ухвалив загальнодержавне відпрацювання одного дня панщини на тиждень, то Холмський сеймик прийняв таку ухвалу аж на 70 років раніше — у 1447 році. Уже при Ягеллі почалась колонізація захоплених земель. Переселенців приваблювали можливість зайняття адміністративних посад після усунення місцевих, звільнення від податків і панщини, добрі умови торгівлі зі сходом тощо. Так заселяли Галичину й Поділля роди Одровонжів, Конєцпольських, Хабданків, Пакославів, Тарновських, Спитків, Гербуртів, Бучацьких, Язловецьких, Ланцкоронських і багато інших. Важливу роль у політиці й підприємництві почала відігравати полонізована верства місцевої шляхти — Ярмолінські, Кирдеї, Чурили, Струси. Частина з них чинила опір католицизму, але була змушена переселитись до Русько-Литовського князівства, інша частина зубожіла й перейшла до дрібної шляхти, аби, врешті, змішатись із середовищем посполитих, наприклад, роди Берлінських, Карачевських, Козловських, Волковиських.

Особливо колонізувались і полонізувались такі міста, як Львів, Перемишль, Ярослав, а після приєднання Ягеллом у 1430 році центрального Поділля — також і Кам'янець-Подільський. У 1434 році завершилась ліквідація руського права і встановлено єдині правові норми на території всього Королівства. Латинь всюди стала канцелярсько-службовою мовою. Нововведеним Магдебурзьким правом могли користуватись тільки католики, руське міщанство було позбавлене усіх прав та привілеїв, купцям і ремісникам заборонялось працювати за професією. За межами своєрідного гетто у Львові (теперішня вулиця Руська і околиці) заборонено спорудження будинків, ходіння церковних процесій, відправлення похоронів. На скаргу православного населення у 1525 році король Зигмунт І Старий відповів: «Львівські міщани повинні бути задоволені тими територією і вулицями, що призначені їм віддавна у Львові, і не повинні купувати у володіння інших кам'яниць, крім тих, які мали і займали вони або їхні предки». Він заборонив також приймати русинів до ремісничих цехів, не дозволив займатись виготовленням горілки, пива і вина, розкроюванням і продажем сукна. Вони не могли претендувати й на працю у міській управі, бо суди навіть не приймали православної присяги. На власній землі, у столиці власної країни, збудованій своїм князем, автохтонне населення стало чужим, зайвим і непотрібним елементом, чиє існування допускалось лише за умови згоди бути покірним слугою.

Найбільшим результатом шляхетської політики стала Люблінська унія 1569 року, коли литовці мусили віддати Польщі Підляшшя, Волинь, Брацлавщину (східне Поділля) і Київщину. Згідно з Деулінською угодою 1619 року від Росії перейшла до Польщі Чернігівсько-Сіверська земля. Таким чином, під польською владою опинились усі заселені українські землі, за винятком Буковини і Закарпаття. Простягаючись з півдня на північ, польський кордон пройшов би саме через те місце, де незабаром був збудований Харків, але трохи раніше кордон повернув на північний захід, пройшовши повз це місце на відстані близько 30 км. Це була ще безлюдна територія. На північному сході кордон підійшов на відстань до 200 км від Москви. Це був пік територіальної експансії в історії польського народу. Польська держава стала колосом на глиняних ногах. Інакше це й не назвати, бо після включення Литви до Польщі на Люблінському сеймі територія Речі Посполитої була у кілька разів більшою від польської етнічної території.

Шляхта не мала ні бажання, ні часу думати про небезпеку такого становища, бо з половини XVI століття перед нею відкрився прибутковий бізнес — експорт зерна через балтійські порти до Західної Європи. Це сприяло виникненню нових фільварків і зміцненню панщини не тільки в центральній, ближчій до Балтики Польщі, але й на давній Галицькій Русі. В результаті ухвал сейму від 1496, 1505, 1519, 1520 років селянина прикріплювали до землі без права виходу з села, притому йому дуже зменшували площу ужиткової землі, збільшуючи одночасно обов'язки щодо праці на фільварку. Литовський статут 1588 року встановлював, що селянин, який мешкав у маєтку 10 років, ставав власністю пана, а в разі втечі власник мав право шукати втікача протягом 20 років і судити за власним розсудом без права апеляції. З тих утікачів утворилась безпрецедентна в історії світу Запорозька Січ. Звідси виникала певна градація панщини на три окремих види. На Західній Україні фільваркове господарство було найбільш поширене, селяни мали найменше землі і найбільше обов'язку панщини. У другій зоні (східне Поділля і північно-західна Київщина) — менше фільварків і обов'язків панщинй (її заміняли податки в натурі), зате більші наділи землі у селян.

Третю зону утворювали східні землі над Південним Бугом і Дніпром, приєднані згідно з Люблінською угодою. Це були «дикі поля», з яких населення вигнали татарські напади. Покриті буйною рослинністю, ці поля притягали до себе найкращим у Європі чорноземом, природними багатствами і теплим кліматом. Стефан Баторий і Зигмунт III Ваза щедро і без вимірювання роздавали магнатам і шляхті здобуту без жодного пострілу територію: південну Київщину — Калиновським, Брацлавщину — Замойським, Потоцьким і Сенявським, Чернігівщину і Поросся — Конєцпольським, Бердичівщину — Тишкевичам, землі між Россю і Південним Бугом — Збаражським, майже всю^% Полтавщину — Вишневецьким. Міколай Абрамович отримав весь Мглінський повіт, Александер Пясечинський — частину Стародубщини, майже всю Новгородсіверщину і Глухівщину. Вся територія стала власністю кількох десятків магнатських родин. Протягом десятків років відбувся колосальний процес колонізації величезних просторів центральної і південної Київщини і майже всієї теперішньої Полтавщини, званих офіційно «Диким Степом».

У другу чергу колонізувалась Чернігівсько-Сіверська земля, приєднана у 1619 році. Колоністами були, головним чином, українські селяни з найбільш густонаселен их теренів Полісся, Волині, Поділля і північної Київщини, які втікали від своїх панів, зваблені обіцянкою звільнення від панщини на 20 чи 30 років. Було також трохи селян із польських земель, але більше дрібної польської шляхти, яка займала посади урядників, управителів і адміністраторів магнатських латифундій, гвардійців і погоничів для десятків і сотень тисяч підданих. Будувались міста, містечка, величезна кількість сіл і розкішні замки, бо загроза татарських наїздів продовжувала висіти над країною.

Але минали роки свободи, селянам нагадували про їхні повинності. Із зростанням заможності шляхта інтенсифікувала продукцію, збільшувалась панщина, розширювався перелік селянських обов'язків, посилювалось свавілля адміністрації. Кожне село мало свого еврея, який займався виробництвом панської горілки і пива, орендував у дідича церкву, ключі до якої видавав за оплату на хрестини, шлюб чи похорон. Не були винятком ситуації, коли молода отримувала дозвіл на шлюб лише після того, як переспала передшлюбну ніч з дідичем.

До того пекла на землі додалась ще в 1596 році Берестейська унія, яка мала на меті підпорядкування православної церкви католицькому костелу, а внаслідок цього полегшення полонізації непольського населення. Форсована католицькою ієрархією на чолі з Римом, ця операція призвела до тривалої релігійної боротьби в Україні і Білорусі, внутрішнього роз'єднання народів і загострення їх ненависті до польського народу.

При аналізі наслідків польського нападу на Україну постає порівняння з наслідками інкорпорації українських земель Великим Литовським Князівством. Вона також відбувалась у середині XIV століття. Литовці тоді зайняли Волинь, Чернігів, Київ, центральне і східне Поділля, тобто майже всю решту українських земель, які не змогли загарбати польські королі. Але це не було національною катастрофою, навпаки, то була дошка порятунку від татарської повені. Займаючи українські й білоруські землі, поганські до того часу литовські володарі нічого не змінювали, а, навпаки, самі зазнавали впливу місцевої культури — приймали православ'я, пристосовувались до регіональних прав і звичаїв, а руська мова залишалась службовою. Це видно з литовських документів. Від початку інкорпорації литовська держава стала литовсько-руською, де ніхто нікого ні до чого не змушував, а руське і литовське населення займало рівнозначне під кожним оглядом місце. Завдяки тому впродовж більш як 200 років, прожитих двома народами в одній державі, історики не зафіксували жодних конфліктів.

У той же час польська окупація, яка тривала у два рази довше (від половини XIV століття до першого поділу), принесла фатальні наслідки. А саме:

— конфісковано нерухомість руських князів і бояр, які захищали свою землю від поляків;

— на цих землях ліквідовано одвічне руське право, аби запровадити польське і німецьке, нав'язуючи одночасно польську мову як службову, адміністративний устрій і шляхетське самоуправління;

— майже повністю полонізовано українську шляхту, залишаючи народ без керівної інтелектуальної еліти;

— спираючись на Магдебурзьке право, яке допускало до правління тільки католиків, відділено українське міщанство від міського самоврядування, обмежуючи його права у таких царинах життя, як торгівля, ремесло, придбання нерухомості чи користування релігійними свободами;

— поневолено селян, які становили більшість народу, забираючи у них навіть особисту свободу;

— роз'єднано народ з точки зору релігії, що призвело до багаторічної внутрішньої боротьби.

Після приєднання у 1619 році останньої української землі — Сіверщини Польща досягла вершини економічного добробуту. Його джерелом були, головним чином, українські провінції Речі Посполитої, де, крім здавна заселених територій, досить швидко було колонізовано розлогі степи на обох берегах Дніпра. Все населення сотень міст і містечок, тисячі сіл і хуторів працювали на колонізаторів. Ось що пише на цю тему сучасний польський історик: «Ростуть казкові магнатські маєтності, сягаючи фантастичних розмірів, як, наприклад, відома і згадувана нами «держава» Вишневецьких на Задніпрянщині. Маєтність Вишневецьких збільшувалась з вражаючою швидкістю. Ще у 1630 році цей рід володів лише 616 господарствами, у 1640 році — вже 7603, а п'ятьма роками пізніше, за три роки перед вибухом повстання, майже 38 тисячами, в яких на потужного «Ярему» працювало 230 тисяч підданих! Ці маєтки принесли в період перед війною 1648 року — як вказують деякі польські джерела — близько 600 тисяч тодішніх польських злотих доходу!

Інші магнати не дорівнювали Яремі Вишневецькому, але і їхні маєтності були великими. Наприклад, гетьман Станіслав Конєцпольський, який розгромив козаків, прихильник якнайтвердішого курсу в Україні, володів територією Брацлавського воєводства, для якого відомий список подимного тільки з 1629 року становив аж 18548 господарств.

Концентрація землі в руках нечисленних магнатських родин була величезною. У Київському воєводстві мешкало 27 родин латифундистів, які становили тільки 7 % загальної кількості землевласників, але зосередили у своїх руках 67 % усієї землі. Ще більш показовими були цифри для іншого воєводства України — Брацлавського. Тут у руках 7 % магнатів опинилось 80 % землі»[3].

Безплатна праця мільйонів людей приносить власникам латифундій казкові прибутки. Незліченні тисячі тонн пшениці, стада великої рогатої худоби й коней, сировина з лісу — дерево, живиця, поташ, шкіра і хутро — все це йшло через Гданськ та інші балтійські порти за кордон в обмін на золото, вироби європейської промисловості і предмети розкоші. Коштом експлуатації природних багатств України накопичувався капітал, розвивались торгівля і промисловість, сконцентровані, головним чином, у таких великих містах, як Варшава, Краків, Вільно, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ. Про ріст багатства свідчить розвиток будівництва у тодішній Польщі, коли вся Річ Посполита була вкрита чудовими костелами, монастирями, замками, магнатськими палацами. У глибині степів, на далекій Полтавщині також виростали пишні барокові костели й монастирі, не кажучи вже про прекрасні резиденції Вишневецьких, Потоцьких, Калиновських, Пясечинських та інших магнатів. І якщо на порядку денному постала справа повернення окремих культурних цінностей, як, наприклад, бібліотеки імені Оссолінських у Львові, яка була власністю польських магнатів, то можна спитати: а ціною якої праці ці багатства були створені? Бо ж на Польщу працював тоді весь український народ.

Природно, що доведені до відчаю люди хапались за зброю. Перше повстання історики зафіксували у 1490 році на Покутті, коли 9-тисячний селянський загін під керівництвом Мухи заволодів південно-східною частиною Галичини, загрожуючи взяттям Львова. Цей рух мав також ознаки національної боротьби, оскільки залишився документ зі згадуванням про конфіскацію маєтків української шляхти за участь у повстанні Мухи. Король скликав шляхту, звернувся за допомогою до Пруссії, розбив повстанців під Рогатином. Муха втік до Молдови. У 1492 році повернувся до Галичини, щоб приготувати нове повстання, але його схопили і ув'язнили у Кракові, а його колеги опинились на Запорожжі.

Тут, власне, почав збиратись у XVI столітті непокірний елемент, звідси походять керівники козацько-селянських повстань. Одним із них стало антимагнатське повстання на Київщині у 1591 році під керівництвом шляхтича Кшиштофа Косинського. Підтримане селянами, воно тривало два роки, охоплюючи Київщину і Волинь. Повстання Северина Наливайка у 1595 році, крім селян, підтримали також міщани з Брацлава, здавши місто повстанцям. Боротьба охопила Київщину, Волинь, Полісся і південну Білорусь. Повстанці зайняли Луцьк, Слуцьк і Могильов. Пізніші бої з регулярними підрозділами коронного гетьмана Станіслава Жолкевського точилися з перемінним успіхом, аж у травні 1596 року він оточив козацький обоз над рікою Солониця біля Лубен, в якому знаходилось 10 тисяч повстанців (у тому числі 4 тисячі поранених) разом з дружинами й дітьми. Коли після двох тижнів облоги, хвороб і артилерійського обстрілу вдалось змусити повстанців до складення зброї, їх вирізали вщент, і лише 1500 козакам вдалось піти на Запорожжя. Наливайка і його заступника Савула завезли до Варшави, де його допитували впродовж року, а потім четвертували. Серед поляків й українців довго ходили чутки, що Наливайко спалений всередині мідного бика, а за іншою версією — на підпаленому коні.

У цьому процесі існувала певна закономірність: чим більшими були утиск і гніт, тим більше втікачів йшло на Запорожжя, тим швидше відроджувалось після поразок козацтво. На знищення козацької республіки не було вже ні сил, ні можливості. Більше того, козаки були потрібні Речі Посполитій як для оборони від татар, так і у війнах з іншими державами, бо це був відважний, загартований і досконало навчений військовому мистецтву елемент. Так, близько 4 тисяч козаків брали участь у поході Яна Замойського на Валахію у 1600 році, 2 тисячі — у поході на Істляндію у 1601 році, до походу на Москву у 1604 році приєдналось 12 тисяч запорожців, а в штурмі Смоленська у 1609 році їх було вже 30 тисяч. А ще невідомо скільки самостійно брало участь у захопленні міст на Сіверщині та в інших провінціях Московського царства. Коли у 1620 році польське військо повністю загинуло у битві під Цецорою разом зі своїм командиром Станіславом Жолкевським, Зигмунт Старий звернувся аж до Єрусалимського Патріарха Теофанеса, щоб той намовив козаків до служби під польським прапором. Послання високого релігійного достойника подіяло. До боротьби під Хотином у 1621 році поряд з 35 тисячами поляків стали 41 500 козаків. На протилежному боці було 150 тисяч регулярної турецької армії, кілька десятків тисяч татарської орди і різні допоміжні загони, здатні до бою у разі потреби. Під час шеститижневих боїв вичерпались сили обох сторін, але перевагу отримало польсько-козацьке військо. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний віддав життя за цей похід. Козакам навіть ніхто не подякував, тільки в мирному договорі Річ Посполита взяла на себе обов'язок утримувати козаків від морських набігів на турків. Уже через два тижні був готовий універсал, який під загрозою кари на смерть забороняв втечі на Запорожжя.

У 1625 році в Україну вислано військо під командуванням Конєцпольського, щоб він усмирив козаків, відстрашив селян від бунтів. Репресії призвели до нових боїв. До історії увійшли такі керівники повстань, як Тарас Трясило, Іван Сулима, Павлюк (Павло Бут), Яцко Остряниця, Дмитро Гуня. Попри перемінні успіхи, боротьба з регулярною і оснащеною армією держави, як правило, закінчувалась поразкою повстанців, голови керівників падали переважно на варшавську бруківку, а тіла четвертовано. У 1638 році козаки остаточно капітулювали, а для Польщі настав золотий спокій — на 10 років.

Україну залила шляхетська сваволя. Неслухняних карали відрубуванням рук, вириванням очей, спаленням на вогні. Козацький реєстр було зменшено до 6 тисяч, решта вважалась «наверненими у посполитих селян», замість обраної старшини командирів призначали з підполковників польської шляхти. У козаків, які займалися сільським господарством, забирали хутори, луки, млини і стави, вимагались десятина, оренда, податки і данина, їх змушували до роботи у маєтку пана або орендаря. Найбільше докучали євреї, які майже всюди були посередниками і помічниками власників маєтків. Як орендарі маєтків, млинів, винокурень, корчем, церков, річкових переправ, вони вигадували щораз нові способи визиску селян. Багато насильства чинило коронне військо, яке перебувало в Україні і почувало себе серед приниженого населення господарем ситуації.

У 1646 році підстароста Чаплинський з Чигирина забрав у Богдана Хмельницького хутір Суботів, украв дружину, малого сина побив канчуками так, що той помер. Суд з представником влади виявився, як звичайно, безрезультатним. Не допомогли суди у Варшаві. Король тільки нібито порадив йому, аби домігся справедливості за допомогою шаблі. Коли постраждалий поверзнувся додому, чигиринський староста арештував його, але^Хмельциць^ кий утік від арешту і подався на Запорожжя. Скоро козацька рада обрала його гетьманом. Оскільки вся Україна палала ненавистю до поляків, то запланували повстання.

Дізнавшись про козацькі плани, керівники коронного війська Микол ай Потоцький і Марцін Калиновський весною 1648 року вирушили з Київщини на Запорожжя, аби задушити бунт у зародку. Але вони не досягли місця призначення: Хмельницький, підтриманий татарами, розбив поляків під Жовтими Водами і під Корсунем. Калиновський і Потоцький із сином Стефаном потрапили до татарської неволі. Це була іскра в замінованій Україні. Зло наодинці не ходить. Під час боїв під Корсунем помер король Вла^ дислав IV. Як пише Кароль Шайноха, важко уявити собі загальний переполох у Польщі, яка стала перед потужним ворогом без короля, без війська і без гетьманів. Згідно з викладом Павла Ясєніци, паніка вибухнула у самій Варшаві. Коронний канцлер Єжи Оссолінський «погрозив конфіскацією кожному, хто наважиться втікати зі столиці до Пруссії, на захід країни чи деінде. Не міг запобігти тому, що Волощина швидко переповнилась польськими біженцями. Католицька церква і шляхта, яка підтримувала поляків, залишили свої маєтки і фортифіковані двори, шукали захисту в менших містах за Бугом чи за Дністром»[4]. Шок був повним, бо такого удару з козацького боку ніхто до цього часу не бачив. Повстання охопило Київщину і перекинулось через Дніпро на нинішню Полтавщину. Селяни різали не тільки польських панів, а й їхніх помічників, власне євреїв.

Не втікав, а «відступав» з України її найбільший магнат Ярема Вишневецький, якого охороняло власне дванадцятитисячне військо. Як описує В. Серчик, відступ «супроводжували суворі і криваві репресії над українським населенням. Повстанців і навіть селян, які не приєднались до них, катували, їм стинали голови і садили на палю. Всюди, де проходили відділи Вишневецького, вони залишали за собою сліди крові і ненависть до шляхти. Траса походу князя вела через Чернігів, Овруч, Житомир, Погребище, Бердичів, Константанів, Збараж до Львова. У Житомирі і Погребищах він влаштував мешканцям погроми (…). Вся Україна була охоплена полум'ям, і не було маєтку чи села, яке не спливало б кров'ю»[5].

Стихійний рух поширювався все більше, нарешті, об'єднавши всі українські суспільні верстви, став загальним рухом, перетворившись у національну революцію. Селяни різали шляхту і її прибічників, палили маєтки, грабували майно, нищили римо- і греко-католицьке духовенство як носіїв полонізації. Існувало також при цьому багато бандитських груп, які користалися з повної безкарності. 23 вересня 1648 року Хмельницький розбив польську армію під Пилявцями.

Ця поразка поляків підняла дух українського населення в Галичині. Повстання охопило не тільки селян, які очікували визволення від панщини, а й дрібну українську шляхту і міське населення, котрі відчували національне і релігійне приниження. Тут, на Галичині, як і в Центральній Україні, утворювались повстанські загони, що нападали'на маєтки й замки, вбивали власників і службу польського поводження, місцеву польську (іншої не було) адміністрацію. Особливо сйльно цей рух проявився на Покутті, де під керівництвом Семена Вйсочана зібралось близько 15 тисяч селян і шляхти, значна частина яких приєдналась до війська Хмельницького. Коли гетьман після двотижневої облоги Львова задовольнився відкупом і рушив у бік Замостя, його армія налічувала вже 200 тисяч.

Якщо Річ Посполита не заплатила тоді належного рахунку за агресію в Україну, започатковану в XIV столітті, то тільки завдяки тому, що впродовж трьох століть поляки змогли полонізувати майже всю еліту українського народу, а в тій частині, що залишилась вірною Батьківщині і Церкві, прищепили сильне почуття лояльності. І, напевно, мають рацію історики, які твердять, що Хмельницький навіть після прибуття до Замостя не мав наміру відділятись від Польщі, а намагався тільки обрати такого короля, який би забезпечив козакам якнайбільшу користь з отриманої перемоги. Тому через своїх послів з-під Замостя передав на виборчий сейм у Варшаву свою пропозицію обрати королем Яна Казимира. Отримавши підтримку пропозиції, він представив королю умови можливого закінчення війни: амністія для повстанців, територіальна автономія для козаків, право вільного виходу в Чорне море. Король в цілому прийняв ці умови, обіцяв призначити комісію для опрацювання тексту угоди, тільки просив швидко припинити військовий стан і вивести козацьку армію в Україну. Лише на урочистому в'їзді до Києва гетьман усвідомив, що він уже не тільки керівник бунтівних запорожців, а провідник народу, відповідальний за все його життя. Усвідомлення цього факту ще більше ускладнило ситуацію.

Хмельницький зобов'язався перед королем, що селяни, які беруть участь у повстанні, після війни повернуться до своїх панів, якщо тільки буде гарантована їм амністія. Селяни ж твердили, що вони не для того воювали, аби надалі залишатись у неволі. Нереальною була також думка про добровільне зречення магнатів від безмірних полів урожайного чорнозему з тисячами дармових робітників, ласкаво пожертвуваних найяснішим монархом чи його попередниками. Коло замикалось. Перед гетьманом залишався один вихід: боротьба за незалежну Україну. Боротьба до того часу, поки останній загарбник не опиниться на… західному березі Вісли. Він це ясно сказав у лютому 1649 року королівським посланцям у Переяславі: «Відіб'ю з ляської неволі весь руський народ! Дотепер я боровся через власну кривду і шкоду, тепер буду боротись за нашу православну віру. Поможе мені в цьому вся чернь по Люблін і по Краків. І не відступлю її, бо то наша права рука. А щоб ви після перемоги над селянами не вдарили на козаків, буду їх мати 200–300 тисяч, при цьому й орду (…). За кордон воювати не піду, на турків і татар шаблі не підніму. Досить маю тепер на Україні — на Поділлі і на Волині (…) у моєму князівстві по Львів, Холм і Галич. І, ставши над Віслою, скажу решті ляхів: сидіть і мовчіть! Вижену за неї князів і магнатів, а як будуть підскакувати — я там їх знайду. Не стане мені на Україну нога жодного князя чи шляхтича, а якщо хтось захоче з нами хліб їсти — нехай буде Війську Запорізькому слухняним».

Продовження війни з шляхетською Польщею стало неухильним. Хмельницький мусив будь-якою ціною шукати союзників. Спроби розмов з Москвою не вдались — цар Олексій мав стільки бунтів у власному домі, що неминучі в такому випадку суперечки з Польщею були йому просто непотрібні. Не маючи вибору, Хмельницький уклав союз із Туреччиною, хоча знав, що дуже непевний. І справді, було з нього більше шкоди, ніж користі, бо хан постійно стежив, аби Україна не набирала сил, загрожуючи існуванню орди. Так було під Зборовом у 1649 році, де Хмельницький оточив королівські війська, але хан змусив його до угоди, отримавши від поляків 400 тисяч талярів викупу. Так було у 1651 році під Берестечком, коли 50-тисячна орда на самому початку втекла з поля битви, забравши з собою самого Хмельницького, а в результаті понад 30 тисяч козацького війська загинуло в болотах річки Пляшівки і під шаблями. Так було у 1653 році у Жванці над Дністром, де оточене польське військо на чолі з королем Яном Казимиром уже було готове до капітуляції, але хан Іслам Гірей змусив козаків до укладення примирення, погрожуючи, що сам перейде на бік короля. Польський король виплатив йому велику винагороду, а тисячі людей з України хан сам собі взяв на зворотній дорозі.

16 січня 1654 року козацька рада прийняла у Переяславі ухвалу про перехід під протекцію московського царя. Це рішення, тоді єдине і необхідне, також було фатальним, докази чого з'явились уже у найближчі роки. Пхаючи Україну у московські обійми, польська шляхта внесла величезний вклад у будівництво російської потуги, яка з часом змела й саму Польщу.

Це була друга принципова помилка польської політики.

Ціна першої помилки — інкорпорації України — була спочатку невелика, бо найбільші територіальні здобутки, визначені

Люблінською унією, досягнуті дипломатичним шляхом. Дорожчим виявився захист цих здобутків, коли з грабіжницької системи господарства на завойованих територіях випливала необхідність придушення бунтівних невільників. Ціна захисту лягала на все суспільство дуже нерівномірно, бо козацькі шаблі найбільше стинали голови вояків посполитого руху, майже не зачіпаючи голів шляхетської еліти, яка керувала державою.

Друга помилка принесла Польщі жахливі наслідки. Хмельницький просив у царя протекторату через необхідність захисту новонародженої держави від неухильного задушення поляками. У Переяславській угоді цар гарантував Україні допомогу у війні з Польщею. Починаючи оборону з наступу, царська армія захопила Смоленськ, Борисов, Мінськ, Вільно і Ковно, а козаки захопили Південну Білорусь. За це поляки добре «віддячили» Україні. 30-тисячна армія гетьмана Потоцького під командуванням Стефана Чарнецького, підсилена 30-тисячною татарською ордою, від жовтня до весни 1655 року руйнувала східне Поділля.

Як пише Л. Кубала у монографії «Запропащена країна», там залишилась пустеля: повністю знищено 50 міст і 1000 церков, розграбовано і спалено 60 міст, вибито у містах, селах і хуторах (крім полеглих у боях, спалених і померлих від голоду) близько 100 тисяч людей, 300 тисяч забрали до татарської неволі. Це підтвердив у своїх записах сирійський архідиякон Павел Алепський. Проїжджаючи влітку 1654 року через Брацлавщину, він описав цей край як квітучий, багатий, густозаселений, який відзначався високою культурою. Повертаючись у 1656 році, він бачив тільки руїни і згарища.

Виснаженням Польщі скористалась Швеція. Влітку 1655 року шведські війська двома арміями вступили до Польщі з боку Інфлант і Помор'я, в липні зайняли Познань і всю Великопольщу, трохи пізніше — Варшаву, а восени — Краків. Ян Казимир утік до Сілезії, сеймики визнали владу шведського короля Карла X Густава, вбачаючи у ньому захисника від російської агресії. Польща потрапила у критичну ситуацію. На додаток Хмельницький, користуючись допомогою російського корпусу Бутурліна, вигнав поляків з Поділля і перейшов у Галичину, де знову обложив Львів, попередньо розбивши польське військо під Ягеллонським Гродком. Тоді він отримав листа від короля, у якому Ян Казимир пропонував забути всі образи, розірвати з Москвою і поєднатися з Польщею. А за це він обіцяв змінити ставлення Польщі до України. Хмельницький погоджувався за умови передачі українській державі «Русі включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем», але відразу скептично зазначав: «…якщо навіть лише сотня шляхти залишиться в цілому королівстві, вона ніколи не погодиться з такою поступкою, а козаки не відступлять від своїх вимог». Розмови втратили сенс у момент, коли Росія підписала мир з Польщею і проголосила війну Швеції. Це було порушення одного з основних положень Переяславського договору.

Фінал другої помилки проявив себе у наступному столітті у формі поділу Польщі аж трьома загарбниками. Втрату незалежності відчули всі суспільні верстви, а найбільше потерпіла та частина народу, яка опинилась під російською окупацією, — бо Сибір був тільки тут. Помандрували до крижаної і холодної тайги більшість учасників Барсько'¹ конфедерації, полонені від 1772, 1774 років і наполеонівської кампанії, з листопадового повстання, щонайменше — згідно з урядовими даними — 18623 особи із січневого повстання і багато інших нещасних, які народились після «об'єднання братніх народів» на сході. Немало поляків поглинув процес асиміллиії, розкинутих малими групами на величезних просторах, позбавлених підтримки своєї держави. З плином часу їх затягувало в себе оточуюче середовище все більше і більше. Бо це був неминучий процес.

Переяславський договір найбільше нещастя приніс Україні. Замість захисту вона отримала ще одного окупанта з не меншим загарбницьким апетитом. Розділена ворогами, країна стала полем боротьби для польських, російських, турецьких армій, ареною безперервного суперництва більше чи менше порядних кандидатів на гетьманську булаву, яка давала владу над усією країною. Як правило, було їх два (з обох берегів Дніпра), інколи три, і кожний хотів влади над усією країною.

Видатною постаттю 1666–1676 років був Петро Дорошенко — гетьман Правобережної України. Дізнавшись про польсько-російський проект поділу України, Дорошенко розробив свій план, який передбачав укладення союзу з кримським ханом, щоб «вигнати всіх поляків до Польщі» з Правобережжя і Західних земель, приєднати Задніпрянщину і таким чином утворити незалежну Україну. Випереджаючи такий розвиток подій, Росія і Польща підписали 30 січня 1667 року в Андрусові біля Смоленська угоду, яка визнавала за Польщею Правобережжя, а за Росією — Задніпрянщину. Це був перший поділ України і оголошення війни її гетьману.

У вересні 1667 року Дорошенко вирушив у Галичину на чолі 24 тисяч козаків, 40 гармат, кількох десятків тисяч ординців і 3 тисяч яничарів з 12 гарматами. На околиці Підгаєць, біля Бережан, вони оточили табір Яна Собеського з 15-тисячним військом. Фінал 2-тижневої облоги був стереотипним: дізнавшись про напад на Крим козацького отамана Сірка, суперника Дорошенка, татари за 4 години уклали з Собеським договір «про вічну дружбу і нерозривний союз», згідно з яким козацький гетьман мусив покоритись Собеському і проголосити вірну службу Польщі.^%

Через рік Дорошенко запропонував султану, щоб Туреччина взяла протекторат над Україною і допомогла визволити український народ до Перемишля, Самбора і Вісли — на заході, Мінського повіту — на півночі, Севська і Путивля — на сході. Султан формально погодився, але не дуже поспішав з допомогою, надалі побоюючись зростання сили козаків, яку він не раз уже відчув. Тому в 1669 році Дорошенко вислав до Варшави послів з пропозицією укладення угоди про розірвання Польщею Андрусівського договору, визнання автономії України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств і визнання недійсною унії. Після річних переговорів в Острозі, на Волині, Польща відкинула ці умови, а в 1671 році Собеський вирушив на Поділля, займаючи Брацлав, Могилів, Бар, Меджибіж, Вінницю. Однак з допомогою 26 тисяч татар і кількох тисяч турків Дорошенко витіснив поляків.

У січні 1672 року Туреччина оголосила Польщі війну, а в кінці червня на Правобережжя вирушила стотисячна армія під командуванням султана, до якої по дорозі приєдналось 50 тисяч татар і 12 тисяч козаків на чолі з Дорошенком. Вони зайняли багато міст, захопили сильно фортифікований Кам'янець і обложили Львів. Михайло Корибут Вишневецький попросив миру. Підписуючи договір у Бучачі, Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке з

Кам'янцем і Чортковом ставало турецькою провінцією, як і на Київське і Брацлавське воєводства, які утворювали з того моменту Українську державу під турецьким протекторатом. Польща зобов'язувалась забрати з Білої Церкви й інших фортифікованих міст свої гарнізони і платити Туреччині контрибуцію у розмірі 22 тисячі червінців щорічно. Як стверджують польські історики, то була найганебніша угода в історії Польщі. Наступного року Собеський вирівняв рахунок, розбивши турецьку армію під Хотином.

Використавши польсько-турецьку війну, у 1674 році Правобережжя захопив гетьман Задніпрянщини Іван Самойлович, який претендував на гетьманство над усією Україною. Мешканці Правобережжя, виснажені постійними нападами союзників свого гетьмана, радісно привітали Самойловича з православним військом, але незабаром його вигнали турецько-татарські підкріплення, надіслані Дорошенку на підтримку. Почалась помста, вибухнула паніка, маси втікачів помандрували на Задніпрянщину, бо турки і татари грабували, нищили, конфісковували врожай і вивозили мешканців. Дорошенко капітулював, а Самойлович переселив решту населення на лівий берег Дніпра. Таким чином реалізовувалась концепція Анджея Потоцького, який ще у 1659 році розробив план спустошення Правобережної України Польщею, Москвою і Кримом з метою утворення нейтрального поясу між Москвою і Туреччиною. Мирний договір, підписаний Росією і Туреччиною у січні 1681 року в Бахчисараї, зобов'язував обох підписантів до утримання між Бугом і Дністром незаселеної території, яка розділяла б російські і турецькі володіння.

Для повної картини підсумуємо цей період цитатою з української історіографічної праці середини XX століття: «Період Великої Руїни перенасичений страшними фактами масового нищення людей. У 1660 році після укладення миру у Чуднові воєвода, князь Баратинський, хвалився, що знищив в околиці Києва біля 15 тисяч цивільного населення. У 1663 році польський генерал Чарнецький, придушуючи антипольське повстання, доносив королю, що «ціла Україна готова померти, але не піддатись полякам». Люди гинули від вогню і від голоду. У Ставищах на Київщині Стефан Чарнецький наказав вирізати усіх мешканців, а місто знищити. Знищив також Суботів, а кості Богдана Хмельницького викинув з труни (…). На Правобережжі один за одним з'являлись гетьмани, не один з них палив села, кров лилась рікою. Союзники Петра Дорошенка — татари і турки — спустошували країну, забирали у неволю мешканців. У Бучацькому договорі 1672 року Польща визнала незалежність України, але ця держава обмежувалась лише спустошеною Київщиною і Брацлавщиною. І це визнання стало причиною нового винищення населення. У 1674 році на Правобережжя прийшов гетьман Самойлович і зруйнував Черкаси, а гетьман Дорошенко з татарами страшно помстився тим, хто сприяв Самойловичу, — вирізав мешканців Умані, тисячі людей вирізано або вивезено до кримської неволі. У 1675 році турки остаточно спустошили Брацлавщину (…)»[6].

Козацький літописець Самійло Величко писав про Правобережну Україну так: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і Руське Князівство до Львова, Замостя, Бродів і далі, подорожуючи, бачив багато міст і замків безлюдних і пусті вали (…), які стали лише місцем перебування диких звірів. Мури ж, як у Човганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, які тільки на нашому військовому шляху зустрічались, бачив одні, малолюдні, інші зовсім пусті, розвалені, (…) непотрібним зіллям порослі, там гніздились лише різні змії. (…) Бачив там (…) багато людських кісток, сухих і голих, які були прикриті тільки небом».

Весь цей опис, як бачимо, стосується територій, підлеглих Польщі. Винищивши попередньо незліченні маси населення, прирекли на смерть адміністративно-політичну столицю держави, де стояли найчисленніші козацькі полки, де знаходився Чигирин — резиденція Хмельницького, де стрімким ручаєм протікало життя народу.

Таку ціну платила Україна у боротьбі з польською державою за свою свободу.

Політика знищення виявилась, однак, сізифовою працею. Спочатку почали вертатись з Задніпрянщини ті виселенці, які відчували найбільшу тугу за рідними краями. Нову колонізацію розпочав молдавський господар, який узяв в оренду обезлюднені території.

Під впливом його універсалів, що закликали до повернення й обіцяли різноманітні пільги, почали виростати з попелу нові міста і села під старими назвами, з'явились полковники в колишніх козацьких містах. У рух відродження включилась і Польща, в котрий раз дійшовши до висновку, що козацьке військо дуже потрібне як досконалий елемент у боротьбі з мусульманським світом. У поході Яна III Собеського під Відень у 1683 році, який започаткував витискування турків з центральної і південно-східної Європи, взяло участь близько 5 тисяч козаків, а в наступному році була утворена антитурецька Священна Ліга, до якої увійшли Польща, Ватикан, Австрія, Венеція, а трохи пізніше Росія. Крім того, тривали постійні сутички на польсько-турецькому кордоні, в результаті чого в руках Собеського опинилось майже все Поділля за винятком Кам'янця. Козаки всюди були потрібні, тому король видав універсал про відновлення колишніх козацьких полків, а сейм прийняв ухвалу про відновлення всіх їхніх прав і привілеїв. Це привело до повного заселення Правобережжя.

Але у 1699 році Польща уклала мирний договір з Туреччиною, яка відмовилась від претензій на Правобережну Україну. Тому козаки стали непотрібні. Сейм прийняв ухвалу про ліквідацію в Польщі козаччини, а та відповіла повстанням. У 1700 році полковник Семен Палій розбив 4-тисячний загін польської артилерії, разом із полковником Самусем оточив Білу Церкву, головну польську фортецю в Україні. Підступаючу підмогу було розбито під Бердичевом. По Україні було розіслано універсали, які закликали населення до повстання. Звідусіль надходило підкріплення. В усіх трьох воєводствах, Київському, Волинському і Подільському, шляхта оголосила посполитий набір. Після семи тижнів осади впала фортеця в Білій Церкві, Самусь здобув Немирів і Бердичів, ще на початку кампанії були зайняті Богуслав і Корсунь. Повстання охопило всю Правобережну Україну, нагадуючи своїм обсягом період Хмельниччини. В кінці, однак, воно було придушене польовим гетьманом Адамом Сенявським і армією лівобережного гетьмана Мазепи, яку послав цар Петро Перший. Це повстання також було рясно зрошене кров'ю. Після захоплення Сенявським штурмом фортеці Ладижин винищено до пня її захисників разом із 10 тисячами цивільних, покарано на смерть десятки тисяч повстанців, а 70 тисячам відрізано ліве вухо, щоб магнати знали, чим займались їхні піддані.

Знову повертались Любомирські, Потоцькі, Яблонські, Чарторийські, Браницькі, Сангушки, Тишкевичі, а разом з ними плеяда дрібної шляхти, яка займала при магнатах становища посесорів, орендарів, економів, командирів охорони. При кожному дворі крутились євреї — корчмарі і лихварі, напливало католицьке духовенство, відроджувалась унія. Відбудовували і перебудовували, вербували нових колоністів, головним чином українців (поляків бракувало) з Волині і Галичини, охочих до використання обіцяних звільнень від панщини на 10 чи 20 років. І тут з плином часу шляхта нагадувала про сплату боргів, заганяла до невільницької праці, оплати податків готівкою і в натурі. Населення змушували до прийняття унії або католицького обряду. Допікало великопанське ставлення до селянина як до худоби. Люди втікали від панів, об'єднувались у ватаги, грабували й палили маєтки, користувались підтримкою свого середовища. Це була ненависна польській шляхетській еліті гайдамаччина, яка в очах сірого населення виросла до рангу захисників православної віри і українського народу. Паніка охопила магнатів, шляхту, адміністрацію, католицький й уніатський клір — усіх представників полонізації і католицизму в Україні. Коли вибухали селянські заворушення, заколотники ставали партизанами, поширюючи гайдамацьке повстання. Ситуація була гіршою, ніж на Волині під час Другої світової війни, бо УПА попереджала польське населення про плановану екстермінацію, тоді як тодішні гайдамаки і поляки не переймались такими дрібницями. Всі порахунки здійснювались за принципом «око за око, зуб за зуб».

Перше гайдамацьке повстання вибухнуло у 1734 році на Київщині, коли після смерті Августа II у Польщі відбувалась боротьба за королівський трон між сином померлого Августом III і Станіславом Лещинським. На допомогу Августу прийшла Росія, висилаючи до Польщі свою армію і запорозьких козаків. Не знаючи сутності справи, українське населення думало, що царські і козацькі полки прийшли виганяти поляків з Наддніпрянщини, і почало повстання, щоб полегшити це завдання. Після поширення заколоту на Поділля його очолив сотник надвірної міліції князя Любомирського Верлан, який лише протягом кількох днів утворив полк з більш ніж 1000 селян, сотні запорожців і відділу міліції двору Потоцьких в Умані. Вирушивши з цим військом на Волинь, Верлан зазнав поразки під Крем'янцем, але здобув Броди, мав намір іти на Станіслав і Кам'янець-Подільський, його загони були навіть під Львовом, але були розбиті, головним чином, російським військом. Деякі розбиті підрозділи мандрували Україною ще кілька років.

Більше повстання вибухнуло у 1750 році. Тим разом гайдамацькі відділи сформувались на Запорожжі, перейшли російсько-польський кордон і розпочали напади від південної Київщини. Селяни масово приєднувались до повстання, слабе польське військо мусило зайняти захисні позиції. Повстанці захопили Мошни, Умань, Вінницю, Летичів, Смілу, Фастів, Корсунь, Ржищів, Народичі, Паволоч, Білу Церкву, Ходорів, Бердичів, Красне, Цибулів і доходили до Полісся. Повстання розгорталось стихійно, без плану і керівництва, без належної організації. Гайдамаки творили розбійні банди, збирали здобич і втікали, залишаючи бунтівних селян напризволяще. Повстання було придушене шляхтою всіх трьох воєводств.

Третє, найстрашніше повстання вибухнуло у 1768 році знову на Київщині. Про його характер свідчить уже сама назва — Коліївщина, яка походить від українського слова «колій» (іменник від дієслова колоти). Справа в тому, що шляхту кололи тоді ножами або багнетами, а явище стало таким масовим, що надало назву повстанню.

Головною причиною Коліївщини стало повсюдне переслідування православного населення військом, цивільною владою і католицьким кліром, змушування священиків і вірних до прийняття унії за допомогою батога і в'язниці. У насиллі допомагали прихильники Барської конфедерації — шляхетського союзу, який боровся з королем Станіславом Понятовським — фаворитом Катерини II. Коли корпус генерала Кречетникова, висланий царицею на Правобережжя, почав громити конфедератів, то населення прийняло це як помсту за свою кривду і початок очищення України від поляків.

Це була, напевно, найжорстокіша боротьба в історії українсько-польських стосунків. Щоб охопити всю Київщину з усіх боків, операцію почали одночасно у чотирьох прикордонних місцевостях під генеральним керівництвом запорожця Максима Залізняка. На чолі одного з загонів, який налічував 700 осіб, він вирушив з Мотронинського монастиря до Умані через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав і Лисянку. В усіх містах і селах повстанці вирізували шляхту і євреїв. Місцеве населення брало участь у вбивствах, грабувало майно і приєднувалось до повстанців, утворюючи все нові загони. Шляхта сховалась у захищеній фортеці Умань, командир оборони вислав проти повстанців відділ надвірної козацької міліції під командуванням Івана Ґонти, але посланці перейшли на бік Залізняка і на другий день зайняли місто. Настала страшна різня шляхти, євреїв, уніатських священиків і польського цивільного населення. Кількість жертв оцінювалась по-різному; одні історики називають цифру дві тисячі, інші — вісімнадцять, ще інші обережно говорять про кілька тисяч. Існує також думка, що кількість була шляхтою перебільшена. Беручи до уваги обставини, можна говорити про тисячі жертв, хоча, напевно, ніхто їх не рахував і не порахує.

Після погрому переможців скликали в Умані на раду, яка призначила Залізняка гетьманом, а Ґонту уманським полковником. Уніатам було запропоновано прийняти православ'я або залишити країну. З-під Умані повстанські загони були розіслані в різні боки, завдяки чому влада Залізняка і Ґонти охоплювала Київське, Брацлавське воєводства, західну частину Подільського і південну частину Волинського воєводств. Тим часом російські війська закінчили ліквідацію конфедератів, і польська сторона попросила, щоб спільними силами ліквідувати й гайдамаків. На допомогу їм прийшов випадок: один із повстанських відділів, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшов кордон і спалив турецьке місто Балту, де сховались утікачі. Вибухнув міжнародний скандал. Туреччина пригрозила Росії війною. Цариця Катерина наказала ліквідувати повстанців. Справу було вирішено підступно: використовуючи симпатії одновірців, штаб російської армії запросив керівників гайдамаків на банкет, арештував їх, а потім ще більш ніж тисячу повстанців. Польській стороні передали 846 полонених, майже всі вони загинули під час тортур. З Ґонти спочатку здерли пасма шкіри, потім живого четвертували. Поступово виловили усіх повстанців. Екзекуції тривали кілька років. Керував ними командуючий коронними військами на Правобережжі Юзеф Стемповський. Екзекуції проводились в селі Кодня на Житомирщині і в Сербах на Поділлі, відсічено було голови кільком тисячам осіб.

Іншою була доля повстанців з російським громадянством. Серед них було вибрано 250 осіб і на чолі з Залізняком відіслано до Києва. Там присудили їх до кари на смерть, яку пізніше замінили на заслання в Сибір після побиття батогами, виривання ніздрів і припалювання шкіри на лобі і щоках. Таким чином, завдяки «сусідській допомозі» повстання було придушено, але причини залишились, а наслідки були подвійні:

— посилилась і зміцнилась ненависть українського суспільства не тільки до шляхти, а й до всього, що польське, до народу, який — хотів того чи ні — був знаряддям шляхетської політики екстермінації, як пізніше німецький народ у Гітлера;

— виникло питання: чи має право на існування держава, яка, захоплюючи такі великі території, не може утримати їх у порядку, не може впоратися навіть із власною конфедерацією, не кажучи вже про повстання підкореного народу?

Однозначну відповідь історія дала дуже швидко: через чотири роки після ліквідації гайдамаків настав перший поділ Польщі.

У спільній неволі

Перші десятиліття після поділу Польщі не принесли суттєвих змін у суспільній ситуації Правобережжя. Як у Польщі, так і в Росії панував феодалізм. Змінилась тільки окупаційна держава, шляхта залишилась та сама.

Як подає церковна статистика, в період розборів у приєднаних до Росії Волині, Поділлі і Київщині мешкало 240 тисяч людей римо-католицького віросповідання, тобто 11–12 %. Згідно з більш точною державною статистикою 1838 року на цій території жило 4,2 мільйона українських селян-кріпаків і 100 тисяч виключно польської шляхти. До цієї кількості належала і найменш численна, але найбагатша група магнатів — власників величезних латифундій; досить велика група поміщиків — власників земельних маєтків; дрібна шляхта, яка не мала підданих і управляла землею власними силами, а також велика група безземельної шляхти, а точніше бідняків, яка ліпилась біля магнатських і поміщицьких дворів, виконуючи роль панських погоничів. До останніх двох груп належало 65 % шляхти. Вона визискувала підданих більше, ніж магнати, і її ненавиділи ще більше. Одночасно це були дуже патріотичні групи, з яких у XIX столітті вийшло найбільше повстанців.

Зазначимо досить суттєву деталь. Походячи з лицарства, тобто феодальної еліти середніх віків, польська шляхта перейнялась своїм походженням настільки, що впала у мегаломанію: шанувались тільки особи «благородного шляхетного походження», вибрані, а решта існувала для того, аби служити вибраним. Ця якість з'єднала всі шляхетські групи, від магнатів до бідноти, незважаючи на величезне економічне і суспільне розшарування. Ототожнюючи поняття народу з поняттям власного стану, шляхта, яка становила приблизно 10 % населення, монополізувала владу в державі і надала їй назву «Річ Посполита Шляхетська». А що нещастя звичайно ходять у парі, то з мегаломанії виростала інша непохвальна риса: нетолерантність до нижчих прошарків-верств — селян і ремісників і навіть ненависть до іновірців-схизматиків. Очевидно, що іновірці платили полякам «красивим за корисне».

Ці якості впливали на широкі кола населення, деформуючи суспільну психіку. Поступове перетворення суспільних стосунків, обмеження привілеїв окупаційними державами, застосування репресій до патріотичної частини населення призвели до систематичного зубожіння дрібної шляхти і її розчинення у міському і сільському середовищі. Зливаючись з оточенням, прибульці вносили до нього свої позитивні риси і вади, тобто пиху і нетолерантність, які в атмосфері безперервних суспільно-національних конфліктів мали чудову поживу і розростались у всьому народі. Кого ж могла не хвилювати героїчна традиція предків, які однаково героїчно боролись як за свободу з хрестоносцями під Грюнвальдом, з турками під Віднем, так і з натовпами «бунтівної черні» під Берестечком, щоб утримати кордони під Харковом? Усе ж таки Польща — передмур'я християнства, тож вона несе на Схід культуру Заходу, вона власною кров'ю здобула ці території, і вони їй повинні належати…

Зміна влади над Дніпром, як ми говорили, не змінила ні суспільних стосунків, ні згаданого способу мислення. У 1796 році померла Катерина II, яка, знищивши у 1775 році залишки самостійності України ліквідацією Запорозької Січі, одночасно зігнула Польщу. У 1801 році вбито в Петербурзі наступника Катерини — Павла І, а царський трон посів Олександр І, якого вважали лібералом. З метою підтвердження цієї думки він створив зі своїх приятелів молодості групу радників, до якої увійшли граф Миколай Новосільцев — росіянин, князь Віктор Кочубей — українець і поляк — князь Адам Чарторийський. В імперії запахло відлигою. На високих державних посадах з'явились такі польські магнати, як граф Браницький, Іллінський, Ржевуський, Потоцький, Ожаровський, князь Любомирський. Гучний багаторічний роман монарха з Наришкіною — уродженою княгинею Четвертинською також мав значення в політичній сфері. Тому ніхто не втручався у суспільно-політичне життя Правобережжя: польська мова надалі залишалась панівною у школах, судівництві й адміністрації, не втручалась влада й у діяльність костелу Все шкільництво Правобережної України було сконцентровано у руках князя Чарторийського у Вільні, а він призначив шкільним інспектором Волині, Поділля і Київщини прекрасного організатора — Тадеуша Чацького. Вміло мобілізувавши суспільство до жертовності, Чацький збудував у всіх землях густу мережу середнього шкільництва, створив кременецький ліцей, який незабаром здобув почесну назву «Волинських Афін». Це було продовженням дуже шляхетної діяльності Комісії Народної Освіти, перерваної через втрату незалежності, але спрямованої виключно на розвиток польської культури і формування польського патріотизму Так, у 1821 році у кременецькому ліцеї з 600 студентів училось лише 36 українців, незважаючи на те, що згідно з переписом це відношення повинно було мати обернену пропорцію. І хоча за царату польська освіта і культура досягли більшого рівня, ніж впродовж попередніх століть, для українців це був лише черговий період полонізації, закінчений тільки Листопадовим повстанням, після якого царський уряд проголосив війну полонізації. Очевидно, для того, аби полонізацію замінити русифікацією.

Гірким уроком стали польські спроби відновлення свободи шляхом антиросійських повстань 1830 і 1863 років. Що з того, що це була національно-визвольна боротьба, якщо на її прапорах незалежність малювалась у кордонах перед поділом. Таким чином, українські і білоруські симпатії до борців за свободу переходили до військ окупанта. Так проявлялись наслідки шляхетського суспільного виховання. І тому повстання завершувались марнуванням цвіту молоді, заповненням Сибіру, ліквідацією всіх свобод і конфіскацією маєтків поміщиків.

Дух антагонізму панував також під австро-угорською владою в Галичині, яка колись становила частину Галицько-Волинського князівства, заселену «руським» населенням. Кордон, який відділяв князівство від Польщі, проходив по західному краю повітів Санок — Бжозів — Перемишль — Ярослав, не захоплюючи Лемківщину, яка врізалась гірським клином між Польщею і Словаччиною. Тоді Австрія приєднала до Галичини польські землі, включно з так званою Річчю Посполитою Краківською, утворюючи Західну Галичину. Таким чином, корінна Галичина стала Східною Галичиною.

Іншою країною, ніж у князівські часи, — значною мірою денаціоналізованою, колонізованою і полонізованою. Незважаючи на падіння Польщі, процес полонізації, розпочатий агресією в XIV столітті, розвивався надалі і під австро-угорською владою. Він був результатом нерівної економічної ситуації двох народів.

Із втратою незалежності Галицька Русь втратила і свої економічні досягнення. Ми згадували, як після анексії Галичини — конфісковані князівські і боярські маєтки передавались польським вельможам, шляхті й костелу, їм віддавали цілі села, прискорюючи розвиток панщини. Багато землі перейшло у польські руки в результаті полонізації місцевого поміщицтва.

Під австрійською владою ситуація галицьких селян, які становили 90 % населення, погіршувалась усе більше. Селянам бракувало землі, бо за статистикою[7] 1875 року великі господарства займали 42,36 % усієї площі Галичини (в тому числі державні — 389 тисяч моргів, графа Потоцького — 146 тисяч, архікнязя Альбрехта — 70 тисяч), а селянські — 57,67 %. Розвиток пролетаризації селян виглядав так:

Тобто банкрутували слабші поміщики, утворювались усе більші маєтки, одночасно подрібнювались господарства і доходили до такого мінімуму, що не могли забезпечити засобів для утримання родини. Адже у цю кількість моргів на господарство, крім поля, входила доволі значна решта — луки, ліси, пасовища, полонини, ставки, неужитки (ріки, болота, пусті піски, дороги і т. п.). За польських часів найвідважніша молодь втікала від голоду чи панської нагайки на Запорожжя, тепер подібна ескапада могла закінчитись пострілом на кордоні. У промисловості працювало 3 % українців, у торгівлі і транспорті — 2,5 %; 4,5 % набиралось серед чиновників, вільних професій, слуг і т. п. (дані 1910 року). Згідно з підрахунками священика Валеріана Калінки від 1852 року, тобто вже після скасування панщини, на прогодування сільського населення в Галичині бракувало 230 корців зерна, в результаті чого у 1847, 1848, 1855, 1876, 1889 роках голодувала або більшість населення, або вся країна. Від 1867 до 1883 року за борги чи за податки пішло з молотка близько 35 тисяч селянських господарств, залишаючи без засобів на життя щонайменше 100 тисяч людей, а в 1875 нараховувалось понад 500 тисяч сільського пролетаріату. Нічого дивного, що за підрахунками Ст. Щепановського у Галичині щороку вмирало на 55 тисяч людей більше, ніж у Конгресівці, яка налічувала у 1860 році майже таку саму кількість мешканців. Вмирали, головним чином, через шлункові хвороби, тобто від недоїдання. Протягом 27 років, під час яких велись підрахунки, у сумі це дало… півтора мільйона осіб!

Почалась еміграція. Спочатку до Угорщини, Румунії, Бессарабії, на Волинь, пізніше за океан — до Бразилії, Північної Америки, Канади, Аргентини. В першу чергу виїжджала найбідніша Лемківщина, за нею рушило Галицьке Поділля — Збараж, Тернопіль, Скалат, Гусятин, Борщів, Бережани. Протягом 20 років (1890–1910) з Західної до Східної Галичини прибуло 318589 поляків і в цілому не для того, аби збільшувати ряди сільського пролетаріату. Переселенці їхали сюди за землею, якої бракувало для місцевого населення. Адже земля була в руках польських поміщиків. Після скасування панщини частину маєтків було роздрібнено, у 1852–1912 роках польські колоністи з Західної Галичини отримали звідси 237 тисяч га, а українці — 38 тисяч, незважаючи на те, що в кінці цього періоду (1914) у Східній Галичині (з Лемківщиною) мешкало римо-католицького населення 23,1 %, а греко-католицького — 63,5 %. Не всі римо-католики навіть були поляками: ^!/₃ з них належала до групи «латинників», які не усвідомлювали свого походження. З тих чи інших причин вони колись перейшли на римо-католицьку віру, але надалі розмовляли українською мовою.

Як це сталось, що меншість прибульців, яких у Галицькому князівстві взагалі не було, змогла підпорядкувати собі у три рази більшу кількість автохтонів? Отже, підпорядкування існувало там від XIV століття. Австрія прийняла країну разом із польським адміністративним апаратом, з магнатами, які зосередили у своїх руках усі багатства. А хто має багатства, той має владу.

Основою полонізації у Галичині були поміщики, державні і самоврядні службовці, пізніше також вільні професії, робітники та інший міський елемент, менше значення мали селяни. Австрія спочатку відсунула від влади поляків, але після смерті цісаря Йозефа II (1790) магнати і шляхта почали поступово опановувати німецький, тоді бюрократичний, апарат, здобуваючи, з одного боку, вплив на вищих урядовців, а з другого, — проштовхуючи на нижчі щаблі цього апарату дрібну польську шляхту. У польських руках опинилось як міське самоврядування, так і Галицький становий сейм. Численні королівські маєтки викупило магнатство. Поміщикам було довірено на селі поліцейську, податкову, судову владу, набір рекрутів. До їхніх потреб було пристосовано виборчі правила, згідно з якими для вибору депутата крайового сейму достатньо було 55–60 голосів поміщиків, а селянських голосів потрібно було 18 тисяч. На загальну кількість 150 мандатів до цього сейму українці отримали в 1861 році 49, в 1877 — 14, а в 1883 — 11. Ще гірше булс у віденському парламенті. Вже на першому сеймі, скликаному на основі нової ліберальної конституції, між українцями і поляками почалась боротьба за рівноправність, яка тривала аж до Першої світової війни.

Ініціатива цієї боротьби виходила з боку української інтелігенції, яка у 1848 році утворила Головну Руську Раду і скликала освітній з'їзд під назвою Собор Руських Вчених. Рада оголосила декларацію про єдність галицьких українців з 15-мільйонним українським народом і висунула вимогу утворення у Східній Галичині, Закарпатті й Буковині коронного краю при федеративній перебудові держави Габсбургів. Висування цієї пропозиції в австрійському парламенті викликало обурення польських депутатів. Одні з них твердили, що не існує жодної Русі, що русини — це польське плем'я, а русинська література є діалектом польської мови; інші намагались переконати уряд і центральну адміністрацію у Відні, що русини — це потенціальні москалі. В результаті такої суперечки уряд відкидав пропозиції рівноправності, виходячи з засади, що це є внутрішня справа польсько-українських стосунків і обидві сторони повинні вирішити їх між собою. Вердикти в різних суперечках видавали цісарський намісник і міністр внутрішніх справ, польський граф Агенор Голуховський. Це він створив проект знищення українського руху через відмову від кирилиці і заміну її латинським алфавітом. Міністерство освіти навіть затвердило проект, але мусило його відкликати через повсюдні протести українців.

Однією з головних причин розбрату була проблема українського шкільництва, яке мало перспективи розвитку навіть під тінню австрійського герба, якби не спротив поляків. Від 1586 року українці мали школу при Ставропігійському Братстві у Львові і «дяківки», тобто парафіяльні школи, де вчили читати і писати. Після австрійських освітніх реформ 1777 і 1781 років українське шкільництво навіть почало розвиватись, але в 1792 лекції руської мови було обмежено до двох годин на тиждень, духовенству заборонено навчання релігії у школах, передано його в руки католицького кліру. Попри те, у 1821 році в Галичині було 834 церковні школи, які навчали 11 % дітей шкільного віку. У 1843 році вже було 921 українська школа, 190 польських, 81 німецька, 1 угорська, 1 вірменська і 938 мішаних з українською, польською і німецькою мовами навчання.

Ситуація погіршилась, коли справами шкільництва зайнялась Шкільна крайова рада, утворена в Львові 1867 року, яка складалась із чотирьох поляків і одного українця. Українські початкові школи мали тільки елементарний рівень 1–2 класу, тому молодь була змушена вчитись у польських школах, щоб дістати рекомендацію до середньої школи. Перед Першою світовою війною поряд з 50 польськими середніми школами існувало лише 8 українських гімназій і два рівнозначних класи при польських гімназіях у Бережанах і Стрию. Дискримінація українського шкільництва була предметом безперервної сварки, скарг, інтерпеляцій, звернень і риторичних змагань на сеймовій і парламентській арені, особливо коли на порядок денний потрапляла справа відкриття нової української гімназії чи основної школи вище четвертого класу.

Під кінець XIX століття вибухнув скандал у Львівському університеті, який набув широкого розголосу в країні і за кордоном. Львівський університет заснував у 1784 році на базі єзуїтського колегіуму цісар Йозеф II, встановлюючи урядовою мовою латинську. У 1805 році навчальний заклад було переформовано у ліцей, але у 1817 році університет було відновлено через потреби українського населення, оскільки поляки мали свій університет у Кракові. У 1787–1808 роках при Львівському університеті існував науковий інститут «Studium Ruthenum», який готував уніатських священиків серед кандидатів, що не знали латинської мови. Але після підготовки 470 випускників заклад було ліквідовано. Після відновлення університету замість латинської мови урядовою мовою стала німецька. Під час Весни Народів проведено було спільну польсько-русинську дегерманізаційну акцію, ці обидві мови стали рівноправними, було створено кафедру русинської мови і літератури, а потім кафедри цієї мови на теологічному і правничому відділах. Йшлося про підготовку кадрів для тих 70 % населення. Декретом від 1871 року цісар зняв мовні обмеження, дозволивши приймати тільки тих кандидатів, які знають руську або польську мови. Таким чином було прийнято утраквістичну структуру навчального закладу.

Але його керівництво взяло курс на полонізацію. Тобто спочатку обмежили, а потім витіснили русинську мову з університету, очевидно, за тихого потурання вищих чинників. Ця справа стала предметом боротьби у сеймі. У 1889 році до неї підключились студенти обох сторін — елемент, як відомо, запальний. З плином років атмосфера погіршувалась. Українські студенти (назва «русини» на переломі віків втратила популярність) вимагали рівноправності для батьківської мови. До парламенту їздили делегації, але в університеті нічого не змінювалось — подання українською мовою не розглядались, не підписувались залікові книжки, заповнені українською мовою, промови проголошувались «від імені польських професорів до польської молоді польського університету». Нарешті настав вибух.

Скликаний на 19 листопада 1901 року студентський мітинг ректор наказав розігнати. Коли під керівництвом кревних професорів університетська служба почала бити мітингуючих палицями, розгорнулась бійка, було побито професорів, службу і певну кількість студентів, а мітинг був завершений прийняттям ухвали з вимогами:

— утворення самостійного українського університету;

— організації у Львівському університеті рівноцінних кафедр з українською мовою навчання;

— до університетського персоналу реалізувати принципи мовної рівноправності;

— телеграфного повідомлення парламенту про студентські вимоги.

Викладання було призупинено, боротьба перенеслась на сторінки преси і мітингові трибуни. Сформувались два протилежних табори: з одного боку — студенти і все українське суспільство, польські соціалісти і євреї; з другого — сенат університету, ендецька «Академічна Читальня», яка об'єднувала польських студентів, крім них, журналісти і цісарський намісник.

Для пошуку керівників бунту було утворено дисциплінарну комісію. Студенти заявили, що керівників не було і якщо карати — то всіх. Однак комісія приготувала якийсь там звіт, і п'ять студентів виключили з університету.

Після тривалої перерви заняття було відновлено. Українські студенти мали два виходи: вернутись на навчання, протестуючи проти зневажання їхньої мови, тобто не допустивши жодного заняття, битися з шовіністично налаштованою польською студентською молоддю або залишити університет. На мітингу прийняли другий варіант — сецесію. З університету пішли всі українці — 650 осіб і поїхали на подальше навчання до Праги, Відня, Граца і Кракова.

Перебіг сецесії був детально описаний у спеціальному виданні молодіжного часопису «Молода Україна» (Львів, 1901), де читаємо: «Варто уваги, що майже всі поляки — і студенти, і професура з-поза Львова і Східної Галичини з більшим або меншим розумінням привітали наше прагнення до власного університету. І майже ніхто не підтримав шовіністичного настановлення львівських професорів і польської молоді». Як доказ опубліковано на 12 сторінках часопису телеграфічні висловлення співчуття студентам, надіслані з Галичини, Центральної Польщі, Відня, Берліна, Цюриха, Чернівців. Наступні 14 сторінок зайняли листи українських студентів з Варшави, Дерпта, Києва, Парижа, резолюції польських студентів університету і політехніки з Києва і Лейпцига, польської академічної молоді з Кракова і Любліна, а також української громадськості з краю і з-за кордону.

Тобто на той час українське суспільство вже не було неписьменною селянською масою, як це уявляла собі шляхта. Воно мало у всіх закутках молоду інтелігенцію і молодих фахівців, політичні партії, «Просвіту», Наукове товариство імені Шевченка, літературу і пресу, низку культурних і освітніх установ — не гірше за інші народи, тому сильно відчувало кривду, завдану поляками. Бракувало незалежності — але сама боротьба за університет у Львові свідчила про прагнення до самостійності. Найбільше боліло те, що гнобила не влада народу, який панував, а сусіди, які ходили у тому самому ярмі й самі боролись за свободу. Була тільки певна різниця у розумінні свободи: коли українці мріяли про незалежність на власній землі, речники Національної «Демократії» вживали державницькі категорії, не розуміючи — як написано у згадуваному часописі, — що «давня Польща, яка під розборами сусідів зникла з політичного горизонту, безповоротно згинула і ніколи не встане, а якби і воскресла в образі кінця XVIII століття, це знову призвело би до такої катастрофи, якої зазнала стара Польща». І далі: «Дух старої Польщі, до складу якої входили землі українського народу, відгукується завжди, як тільки трапляється нагода розмови про українські справи. Поляки не визначають свої потреби мірою культурного народу, а тільки мірою користі, яку би вдалось отримати для Польщі».

Автори української львівської публікації, проте, не міряли всіх поляків однією міркою. «Були й польські промови, — читаємо в описі прощання зі студентами, які від'їжджали. — Це промовляли наші колеги, прогресивні поляки. Тепло і сердечно проводжали вони тих, хто від'їжджав, з ким поєднувала їх не школа, а високі ідеї, з якими, як союзниками, сподіваємося вирвати працюючих мучеників з рук лютих катів-нероб. Один з них закінчив промову сердечним побажанням: «Хай «Ще не вмерла Україна» пролунає якомога швидше у незалежній Україні». У відповідь почули «Червоний Штандар».

Це співали молоді ентузіасти, захоплені соціалістичною ідеєю, яка високою хвилею пливла тоді до Галичини з заходу і сходу, несла красиві гасла, ніби живцем переписані зі Святого Письма, пропагувала мир, рівність і справедливість, щоб пізніше зіткнутися із спотвореннями і наразитися на сутичку з практикою життя.

І хто тоді міг сподіватись, що через дев'яносто років, після падіння «диктатури пролетаріату» у Східній Європі, поздоровлення з нагоди оголошення незалежності будуть виголошувати представники… польського уряду, і то не соціалістичного?

Університетська влада трималась міцно, спокій панував до часу, поки зібралось молодше покоління українських студентів. Нові заворушення виникли вже у 1907 році і з більшим чи меншим напруженням тривали до початку Першої світової війни, супроводжуючись інколи навіть пролиттям крові. В одній із сутичок було вбито українського студента Адама Коцка, а перед судом став 101 студент української національності.

У 1912 році австрійський уряд обіцяв відкрити український університет до 1916 року, але не встиг — світова війна почалась раніше.

Зажерливий новонароджений

Відновлювані Другої Речі Посполитої почали антиукраїнську кампанію тоді, коли Польської держави не було ще навіть на карті Європи. Приводом до кампанії стала звичайна людська жадібність. Отож, патріотичні бійці постановили, що Польща повинна бути не тільки вільна, а й потужна, широка від моря до моря, сягати Харкова і охоплювати стільки українських земель, скільки зможе утримати, а щоб мешканці не захищались від загарбників, ця своєрідна логіка знайшла вихід: напружити всі сили, щоб залишити український народ у неволі. Це тільки поляки можуть бути вільні…

Речником тієї казуїстики став Національний Комітет Польщі, утворений у 1917 році в Парижі з метою взяти функції уряду в момент оголошення незалежності. На чолі Комітету став видатний діяч Народної Демократії Роман Дмовський, який у державах переможної Антанти вважався спеціалістом з європейської політики. Тобто ще у квітні 1917 року — за півтора року перед оголошенням незалежності Польщі — Дмовський запропонував Бальфуру, міністру закордонних справ Великобританії, розлогу працю «Проблеми Центральної і Східної Європи»[8], яка повинна була стати основою політики держав Антанти. Там він стверджував, що німецька потуга є найбільшою небезпекою для Європи, тому після перемоги Антанти повоєнна Європа повинна бути так перебудована, щоб ця потуга не могла відродитись, а нова, тобто антинімецька, Центральна Європа може бути сильною тільки тоді, коли буде спиратись на потужну Польщу. З огляду на те Дмовський висунув постулат приєднання до Польщі Сілезії, познанських земель, Західної

Пруссії і Гданська, а на сході — Ковенської, Віденської і Гродненської, більшості Мінської і Волинської губерній та Східної Галичини.

Дмовський застерігав політиків Антанти, що якби українцям вдалось утворити свою державу, то вона була б надто германофільською і антипольською, що не тільки може завдати великих неприємностей Польщі, а й становитиме загрозу миру в Європі. Лідер ендеції стверджував, що український незалежницький рух найкраще розвивався під австро-угорським пануванням, тому польський державний інтерес вимагає приєднання Східної Галичини до Польщі, щоб паралізувати цей рух. Наддніпрянська Україна не має ще сил для побудови держави, але вже настільки свідома, щоб шукати нагоди відірватись від Росії. Український незалежницький рух буде постійно ослаблювати Росію, нівелювати її антипольські тенденції, завдяки чому Польща могла б тим часом полонізувати українців на Волині і у Східній Галичині, усуваючи внутрішню загрозу. А найважливішим є те, що Польща і Росія будуть мати спільну мету — протиставлення незалежності України. Утвориться щось аналогічне пруссько-російському союзу після поділу Польщі — природний спільний польсько-російський інтерес пригноблювати й обмежувати українців, що гарантуватиме Польщі тривалий мир з російською Східною Європою.

На початку 1918 року українці справді почали розбудову держави, а ендеція почала протидію. 28 лютого 1918 року Національний Комітет Польщі прийняв ухвалу про знищення будь-якою ціною української незалежності, мотивуючи це таким чином: «Забезпечення на сході Польщі литовських і українських земель від прямих і опосередкованих німецьких впливів може бути досягнуто лише тоді, коли Польща буде безпосередньо межувати на сході з Росією і через неможливість створення української і литовської незалежних держав ці народи потраплять під польський і російський впливи, щоб не потрапити під німецький вплив»[9].

Гіршою була справа з реалізацією ухвали, бо неіснуюча держава могла тільки висловлювати будь-які побажання — на поділ українських земель між Польщею і Росією потрібна була згода Антанти. І то швидка — у проголошенні незалежності держави особливо виділялась проблема лінії кордонів. Спробі схиляння Антанти до «парцеляції» передував меморандум, переданий Вільсону 8 жовтня 1918 року, коли Дмовський переконував президента Америки, що «руський національний рух у Східній Галичині, відомий під назвою українського», є антипольським знаряддям у руках Німеччини й Австрії, а русини — це, головним чином, несвідомий і байдужий з національних позицій елемент, який не має інтелігенції і тому не здатний до керівництва державою. Якщо під пануванням Австрії галицький уряд опинився у польських руках, то тільки тому, що на цій землі нема іншого елементу, здатного до здійснення влади. Це твердження, обов'язкове для кожної наступної дипломатичної ноти, обростало подробицями: що Українську Галицьку Армію створила Австрія, підтримували її німці, що українці зв'язані з більшовиками і т. д.

Ординарна брехня провідних польських дипломатів падала у сприятливий ґрунт. І нічого дивного. Про існування бездержавного українського народу в широкому світі було дуже мізерне поняття, навіть для політиків це була єдина велика Росія. І поляки, як здавалось, наводили дуже переконливі аргументи. Для Вільсона Дмовський створив прекрасну концепцію: «Принаймні для найближчого майбутнього єдине, про що можна говорити, коли хтось думає про нормальний розвиток цієї землі. Треба тільки рахуватись з національними прагненнями русинів, даючи їм повну свободу розвитку національного життя, визнаючи офіційний характер русинської мови, навчання русинською у крайових школах і т. д. Але так довго, як довго русинський народ залишається в ембріональному стані, поки рівень його духовного життя є занизьким, щоб можна було створити прогресивний, сучасний керований русинами уряд, так довго повинна Східна Галичина залишатись невід'ємною частиною Польської держави»[10]. Ці обіцянки були потім доповнені зобов'язанням Польщі надати автономію

Східній Галичині. Це був настільки міцний аргумент, що зворушений Вільсон енергійно підтримував проект приєднання Східної Галичини до Польщі. На жаль, після приєднання про зобов'язання було забуто.

Таким же чином Дмовський надалі аргументував претензії до східних територій: «Губернії: Ковенська, Віленська, Гродненська, Мінська, Могилівська, Вітебська, Волинська, Подільська і Київська з загальною територією 180911 квадратних миль і населенням чисельністю 26 013 400 осіб становлять колишню територію Польської держави, приєднаної до Росії протягом трьох поділів (1772, 1793 і 1795). У різних частинах цієї великої країни більшість населення користується руською мовою, або білоруською, або вже польською чи литовською як рідною. Немає точних офіційних даних, які б показували пропорції псуіяків на тих територіях; російська урядова статистика немає з цієї точки зору жодної вартості, бо вона дуже фальшується власне для того, щоб показати, що цей край не є польським. Найновіші польські підрахунки, здійснені на основі вибіркових даних, виявили 6 000 000 поляків на цій території. З економічної і суспільної точки зору це були найвідсталіші провінції давньої Польщі. У першій половині XIX століття російський уряд визнавав ці окремі провінції польськими, офіційно мовою адміністрації була польська, і так само вона була мовою навчання та освіти також Віленського університету, найбільшого на той час вогнища інтелектуального життя. Після 1830 року позиція російського уряду зазнала зміни, після якої почала застосовуватись система найжорстокішого переслідування всього, що є польським. Та система існувала аж до нинішньої війни. Оскільки поляки були єдиною інтелектуальною і економічною силою в цім краї, російський уряд намагався знищити їх впливи і неодмінно нищив усе цивілізоване життя, в тому числі суспільний і економічний розвиток цих провінцій. Політичне майбутнє цих земель може становити найважчу в усій Європі проблему. (…) Русинська (українська), білоруська і литовська більшості складаються майже виключно з дрібних селян і духовенства. Білоруси становлять зовсім пасивний расовий елемент. Серед них немає жодного національного руху, так само немає навіть зачатків білоруської літератури. Протягом останніх п'ятдесяти років серед українців проявилась певна літературна діяльність, яку супроводжував слабкий політичний рух у напрямку національної самобутності. Цей рух обмежувався певними колами,'що складались зі студентів університетів, переважно синів священиків і землевласників. Він ще недостатньо розвинувся, щоб створити з українців сильний інтелектуальний клас. Якщо німці визнали український народ у Брестському договорі, то зробили це не з огляду на міжнародну справедливість, а тільки для того, щоб розбити Росію і зменшити територію польської держави. Німці це зробили здайцовнідіим усвідомленням, що українська держава не може залишитись* суттєво незалежною і повинна неухильно потрапити під німецький протекторат».

Дмовський повчав Вільсона, що ситуація майже безвихідна, бо через відсутність на місці культурного елементу утворення Литовської і Української незалежних держав означало б або анархію, або правління іноземців. У той же час поляки ще надто слабі, щоб керувати «всією територією східних земель», такий обов'язок був би для Польщі завданням понад її сили. Залишається один вихід: поділити ті землі між Польщею і Росією, причому Литва могла б отримати від Польщі автономію. Це був би проект перекреслення українських державотворчих поривів, адресований авторові чотирнадцяти визвольницьких пунктів, з яких тринадцятий говорив про право Польщі на незалежне існування навіть з доступом до моря. Виникла ситуація, яка заслуговувала на назву «безсовісної». Але польський керівник тим не переймався і подав проект спочатку усно на засіданні Найвищої Ради мирної конференції 29 січня 1919 року, а пізніше письмово до міжсоюзницької комісії у справах Польщі, утвореної мирною конференцією.

Усталилася певна закономірність: як тільки на форумі Антанти з'являлась українська проблема, польська дипломатія завжди займала непримиренну позицію, намагалась формувати негативну думку Антанти, яка мала бути арбітром у польсько-українській війні за Східну Галичину. Польська делегація на мирну конференцію поставила перед собою дуже конкретну мету: знищення Німеччини і знищення України. Лише з тією різницею, що німці загрожували західним кордонам майбутньої Польщі і треба було приструнити цю потугу, а український народ нікому нічим не загрожував, він хотів бути лише господарем у власному домі.

І за це був приречений на знищення.

Бо про Польщу лише на польських землях ніхто з провідників польського народу думати не хотів, адже в їхньому розумінні майбутня Польща повинна була стати супердержавою, хоча не мала для цього засобів. Не було тільки згоди у питанні: у який спосіб досягти супердержавності? Ендеція пропонувала побудову єдиної великої держави з денаціоналізацією чужорідного населення. Пілсудський разом із частиною соціалістів і краківськими консерваторами хотів утворити польсько-литовську федерацію, звичайно ж, під польською гегемонією. 2 березня 1919 року було скликано засідання Національного Комітету, щоб вирішити, який варіант є кращим. «Якщо станемо на федеративній платформі у стосунках з Литвою, — характеризував ситуацію один із промовців, — то послідовно мусимо застосовувати її і у ставленні до русинів, внаслідок чого втратимо Східну Галичину». Інший оратор також стверджував, що програма Дмовського більше відповідає польським інтересам, бо корисно вирішує русинську проблему, яку не вдалось би охопити федеративною програмою. Дуже мало поляків хотіли виникнення русинської держави і утворення з нею федеративного союзу. Переважала концепція однієї державності, яка змусила б відмовитися від литовського Ковна, зате дозволяла уникнути відродження України.

Висновки, які випливають із цих концепцій, є дуже мінорними. Національний Комітет Польщі на чолі з Дмовським формально і фактично став представником польського народу. Це підтверджує цитата з найновішої біографії керівника Народної Демократії, у якій читаємо:

«Дмовського — особливо того, з 1917–1919 — можна вважати представником народу, бо у своїх діях виразно враховував принаймні два основних інтереси польського народу. Може, це прозвучить обурливо, але, власне, його програма великої Польщі, що об'єднувала у своїх кордонах і провідні прикордонні національності, у найбільшій мірі відповідає більше чи менше усвідомлюваним національним прагненням»[11].

Повертаючись до ходу його думок, робимо надзвичайно прикрий висновок: ось народ, віками годований великодержавним баченням, прищепив усім своїм поколінням загарбницькі тенденції, а його представники — Дмовський і Пілсудський (згадаймо захоплення Вільно) з цілою плеядою діячів нижчого ряду стали виразниками цих тенденцій. До такого страшного спотворення психіки народу довела агресивна політика польських можновладців, яка продовжувалась протягом довгих століть. Бо тільки у голові зі спотвореною психікою може народитись погляд, що литовці, білоруси і «малороси чи русини» — згідно з номенклатурою Дмовського, — як гірші народи, нерозвинуті і нездатні до самостійного буття, повинні підлягати полякам — західноєвропейському народу, освіченому, висококультурному, «народові панів», як говорив недоброї пам'яті фюрер.

Загарбницький націоналізм не терпить опозиції, тому до литовців і білорусів, які приймали неволю покірно, ніхто у Польщі не ставив претензій, а ось до українців, які у хвилі розпачу хапалися за зброю, сформувалась ненависть. Без обмежень це виявляв «представник польського народу» у численних пресових статтях, зібраних пізніше у VII томі «Творів»[12], обґрунтовуючи необхідність знищення України з огляду на інтереси Польщі. А ось приклади таких роздумів:

Сторінка 222. Оскільки Польщу не можна знищити, — думали німці, — треба зробити її малою шляхом утворення української держави і пересунення її кордонів у глибину польських земель так далеко, як далеко сягає руська мова. Наслідком цього був Брестський мир, що визнав за Україною Холмщину.

Сторінка 229. Незалежна Україна стане збіговиськом аферистів усього світу, міжнародних каналій, сверблячкою Європи, осередком розладу і гниття.

Сторінка 235–237. Ворогами незалежності України повинні бути Румунія і Польща. Румунія заплатила б за цю незалежність втратою Бессарабії. З Польщею було б ще гірше. «Якою б не була українська держава, вона завжди муситиме намагатись охопити всі землі, у яких звучить руська мова. Вона намагалась би досягти цього не тільки тому, що такими є устремління українського руху, але і тому, що, бажаючи встояти проти Росії, яка ніколи з цим існуванням би не погодилась, повинна була бути найбільшою і утримувати якнайбільшу армію. Польща тоді заплатила б набагато більшу ціну за утворення української держави».

Сторінка 238. Польща потрапила б у кліщі між Україною і Німеччиною, а тим часом «Велика Україна не була б у своїй провідній стихії так дуже українською і назовні не представляла б здорових стосунків. То насправді був би гнійник на тілі Європи, сусідство з яким було б для нас фатальним. Для народу, як наш, молодого, який мусить ще виховати у собі своє призначення, краще мати за сусіда потужну державу (Росію! — М.С.), хоча й дуже чужу і дуже ворожу, ніж міжнародний публічний дім».

Дмовський не тільки топтав національну гідність сусідів, а й гальмував створення їхньої державності. Процес побудови набрав реальних форм у другій половині 1918 року після поразки центральних держав, коли було прийнято рішення про перебудову Австро-Угорської монархії згідно з 14 пунктами програми Вільсона. 19 жовтня 1918 року польські депутати заявили у віденському парламенті, що їхньою метою є об'єднання в одній Польській державі усіх земель, де польський народ має історичну і культурну перевагу, не виключаючи Східної Галичини. 27 жовтня у Кракові було скликано Польську ліквідаційну комісію, яка доручила місцевій адміністрації Галичини, що складалася переважно з поляків, продовжити виконання службових обов'язків, але вже від імені Польської держави. Вирішено, що комісія переїде до Львова, одночасно переймаючи владу у місті від австрійського намісника. Тим часом Польська військова організація, отримавши інформацію про підготовку українців до захоплення влади, 31 жовтня оголосила мобілізацію своїх членів у Львові, видала зброю й набої. Відділи були розміщені у польських школах і в більших будинках. Після полудня ПВО мобілізувала інші польські організації, комендантом міста було призначено капітана Чеслава Мончинського. Тобто наступне повстання оборонців Львова не було «спонтанним жестом розпачу польських жінок і дітей», як це з емфазою подає польська історіографія.

Зранку 1 листопада Українська Національна Рада інтернувала намісника і взяла владу у Львові. Протягом дня владу було взято у Коломиї, Снятині, Станіславі, Жовкві, Раві-Руській, Золочеві, Тернополі, пізніше у решті Східної Галичини. Владу брали легально, спираючись на право самовизначення народів, сформульоване Вільсоном, а також на цісарський маніфест, який передбачав, що «кожне плем'я на території, яку воно займає, творить власний державний організм». На депутатську пропозицію про передачу Польщі всієї Східної Галичини австро-угорський уряд відповів 31 жовтня, що поляки можуть уже брати владу з одним застереженням, що вона не буде охоплювати української території, бо українському народові признається рівне право на утворення самостійного державного організму.

Прихід до влади — згадаймо Дмовського — елемента несвідомого і байдужого з національної точки зору, без власного розуму, не здатного до керівництва країною викликав загальний шок. «Але ж це посполиті, селяни, мотлох, здичавіле хамство, як вони посміли…» В загальному обуренні об'єднались усі організації і суспільні та політичні угруповання, включно з соціалістами. Львівські бої перейшли у регулярну війну. Її фінал можна було передбачити заздалегідь, враховуючи, що поляки налічували тоді 17 чи 18 мільйонів, а українці — три з половиною, бо Наддніпрянщина не входила у цю кількість. Польського солдата підтримувала ще ендецька пропаганда, що, власне, зараз або ніколи Польща може стати потугою, що війна не може завершитись компромісом, а тільки знищенням одного із суперників. Ця свідомість зміцнювала готовність до найбільшого зусилля і посвяти.

Для солдата додатковим стимулом була підтримка Антанти — найбільшої на той час світової потуги, яка формувала фундамент повоєнної Європи. Для Польщі гарантувалось там місце ще у програмі Вільсона, Україну ж ніхто не згадував. Що ж, Польща приступала до мирної конференції як повноправний член Антанти, тоді як Україна була пов'язана з ворогами Антанти, центральними державами. Вже це знеохочувало провідників Антанти до роздумів над майбутнім України, а до цього додавалась безперервна антиукраїнська пропаганда табору Дмовського. У польсько-українській війні наслідки цієї обставини проявлялись відчутно і неодноразово.

Антанта привласнила собі право арбітра в усіх європейських суперечках, беручи за основу мирну програму Вільсона. Але на практиці з цією основою бувало різне. У польсько-українській грі Антанта втручалась звичайно в періоди, коли ситуація польської армії ставала критичною. Рішення арбітра завжди були не на користь українців, завжди мали примусовий характер.

14 лютого 1919 року УГА (Українська Галицька Армія) почала наступ на лінії Гродек Ягеллонський — Судова Вишня, маючи за мету оволодіння Львовом. 17 лютого з Варшави до Львова вирушила міжсоюзницька комісія генерала Бартелемі. Ще з дороги, 18 лютого, вона вислала телеграму до УГА з вимогою термінового припинення наступу і погрозою, що відмова буде розцінюватись, як розрив дипломатичних відносин Західної України з Антантою. Після припинення наступу УГА комісія запропонувала українцям підписати готову угоду про перемир'я, підготовлену ще у Варшаві спільно з представниками польської сторони. Зрозуміло, що ультиматум був прийнятий, хоча умови для УГА були фатальними.

У квітні 1919 року з Франції прибула до Польщі армія генерала Галлера, що складалась з добре озброєних і споряджених семи дивізій, у яких було 110 тисяч солдатів і французьких військових радників. Армія була направлена Антантою після попереднього запевнення польського уряду, що військо не буде використовуватись у війні з українцями. Незважаючи на те, армію Галлера відразу кинули на український фронт, а здивованій Антанті пояснили, що українці у цей час почали наступ і військо Галлера стало єдиним засобом порятунку. Поразка української армії була таким чином забезпечена. Піддаючись аргументам польських дипломатів[13], мирна конференція уповноважила Польщу 25 червня до окупації Східної Галичини аж по Збруч з метою «убезпечення населення перед злочинами більшовицьких банд» (незважаючи на те, що жодного бандитизму не було), а в липні УГА була витіснена за Збруч. Поривання Західної України до незалежного існування подавила Польща, відроджена після 123 років неволі.

Зроблено було все, щоб переможені відчули поразку. Ось що пише на цю тему генерал, доктор Донбковський: «У в'язницях, таборах і місцях ізоляції у центральній Польщі утримувались українські політичні і громадські діячі. Після захоплення Львова 22 листопада 1918 року польська військова влада взяла, як заручників, відомих українських галицьких діячів, серед яких були Ю. Романчук, К. Студинський, В. Охримович, В. Старосольський, І. Кивелюк, В. Бачинський, І. Куровець та ін. Потім почали інтернувати у таборах українців, які підозрювались у «діяльності на шкоду Польській державі». Під цю статтю підтягували функціонерів державної адміністрації ЗУНРу і захоплених у полон вояків Галицької Армії.

Спеціальні табори було утворено у Львові, Перемишлі, Пікуліцах біля Перемишля, Вадовіцах, Вісничі, Тернополі, Модліні, Дембліні, Щипйорні, Стшалкові біля Познані, під Калішем, у Бресті, Томашові й інших місцевостях. Назагал повідомлялось, що в кінці 1919 року, посилаючись на інспекції й матеріали інспекції Міжнародного Червоного Хреста, в них перебувало близько 23–24 тисяч осіб. Табори існували до 1922 року. Через них пройшло до 100 тисяч галицьких українців, людей, найбільше заангажованих у суспільно-політичній діяльності. Підраховано, що в результаті епідемій, головним чином тифу і дизентерії, у таборах померло близько 20–25 тисяч осіб.

Польська влада заборонила діяльність українських культурно-освітніх, кооперативних і самоуправних інституцій. Припинено або обмежувалось видання української преси. Арешти працівників редакцій, конфіскація тиражів, накази про видавання двомовних газет — українською і польською мовами — були на порядку денному»[14].

Як людина чесна, генерал не вагається назвати таку поведінку окупаційною діяльністю. «Галицькі українці, — пише він на сторінці 171, — неодноразово виступали проти польських окупантів. Найбільшого розмаху досягло повстання гуцулів на Підкарпатті у квітні 1920 року. Придушити його вдалось лише за допомогою війська».

Як бачимо з викладу генерала Донбковського, у місцях ізоляції померло саме стільки людей, скільки у 1919 році нарахувала їх комісія МЧХ. Після десятків тисяч полонених і цивільної, але патріотичної громадськості залишились тільки цвинтарі.

Залишились?

У 1989 році автор оглядав один із них — у Щипйорні біля Каліша. Українське товариство охорони військових могил, яке діяло свого часу у Львові, виконало тут чималу роботу, але по ній залишились лише сліди.

Ось у полі можна побачити зі Щипйорна чотири потужних стовпи з отворами для воріт і брами. Зламані при землі рештки бетонних стовпів огорожі, ряди порослих травою могил, досить виразно розділених борознами, підставки бетонних хрестів, зламаних при землі. Це — все. У центрі, навпроти колишнього входу, де, очевидно, стояв якийсь пам'ятник, зеленіє розлогий кущ. Тут можна нарахувати близько чотирьохсот могил.

«Куди поділись хрести?» — питаю господиню з найближчого подвір'я.

«Нехай пан іде до сусіда. Він капусту в силосах тим камінням притискає. Соромила його, але до нього не доходить…»

Руйнування чотирьохсот хрестів і огорожі — то справа не одного збоченця-виродка. Профанація не викликає протесту. Бо це не наше, не католицьке. Гірше — українське.

У таборі Пікуліце біля Перемишля восени 1920 року сиділо 1920 цивільних українців, потім були полонені з УГА, після — з армії УНР (Українська Народна Республіка). На двадцятиліття поставлено пам'ятник жертвам. У 1939 році його знищили «невідомі вандали». Відбудований за німців, він знову був знищений динамітом десь близько 1956 року. Повторна відбудова тривала довше: новий пам'ятник посвячено 10 червня 1990 року. Але чи надовго?

Польська і українська громадська думка назвали свідченням радянського вандалізму руйнування цвинтаря Львівських Орлят і Українських Січових Стрільців на Личакові. А чим відрізняється

Личаків від Щипйорна чи Пікуліц? Хіба тим, що Щипйорно не мало потужного трактора, щоб викинути людські кості на світ Божий. І ще: у Львові хрести нищили безбожні комуністи, у Щипйорні і Пікуліцах — віруючі католики. Результат був таким самим.

Повертаючись до прийнятого у 1989 році рішення про увічнення пам'яті орлят на Личакові, львівський український місячник публікує фрагменти історії концентраційного табору в Домбі біля Кракова і наводить думку про його творців. Переказуючи і цитуючи висловлювання на тему таборів для українців, автор називає їх таборами смерті, знущанням над європейською культурою і вічною ганьбою відродженої Польщі. У Домбі санітарні умови були гіршими, ніж у найстрашніших царських тюрмах. Автор наводить уривок із публікації краківського соціалістичного щоденника «Naprzód», який писав: «Інтерновані у Домбі поселені у бараках, які кишать хробаччям, біля туалетів. (…) Харчування не витримує жодної критики: недоварена зелень, гнилий суп. Часом фляки, наполовину гнилі і смердючі, половина гнилого оселедця, інколи яйце. Чверть фунта хліба з кукурудзяного борошна. У таборах сидять і діти. Добрі умови мають тільки російські офіцери: пристойна постіль, чисті бараки, відповідна кухня». Далі фрагмент листа: «Бараків не опалюють, спання на голих дошках. Вранці чай без цукру, ввечері те саме. На обід квасоля, морква або два оселедці на три особи. Всі працюють на вивезенні деревини. Словник охоронців: кабан, хам, мурга, скурвисин, свиня. Часами б'ють. (…) Заради Бога — рятуйте, загинемо з голоду й холоду!» І було це не тільки наслідком неорганізованості господарів, а цілеспрямованою діяльністю, спрямованою на швидке викорінення «більшовицької української банди». У тридцятих роках один із докторантів знайшов у варшавських архівах книгу померлих у таборі Бугшоп біля Бреста, яка включала понад 5000 прізвищ. При кожному була примітка «більшовик» або «український полонений більшовик» — під цією маркою людей інтернували без слідства.

У 1919 році зазнали репресій 375 уніатських священиків і стільки ж учителів, арештовано 50 монахів і 41 монахиню із ордену Василіанів, у Домбі затримано 64 вчителі, серед них 12 жінок.

Коли почався збір фондів, відомий скульптор Сергій Литвиненко зробив проект пам'ятника жертвам польського терору в Домбі — галицьким стрільцям, військовим з Наддніпрянщини, робітникам, духовенству, інтелігенції. Все загинуло у військовій заметілі. І якщо сьогодні прийшла пора відновлення пам'яті поляків на Личакові, то чи не належиться те саме українцям у Домбі? — ставить логічне питання автор[15].

Звичайно, неписане правило взаємності у міжлюдських стосунках зобов'язує. Тільки ось ці два пам'ятники будуть символом крайніх протиставлень: у Личакові — польському геройству, хоча проявленому в боротьбі за загарбану землю, а в Домбі — польському варварству. І треба ще добре працювати над вихованням польських поколінь, щоб не шукали динаміту до висаджування пам'ятників. Бо розмови про культуру, гуманізм, потребу, навіть необхідність співпраці чи приязні залишаться тільки пустим звуком.