Історія польсько-українських конфліктів т.2

Великодержавна позиція вигнанців

На відміну від першого тому цієї праці, у якому висвітлено історію польсько-українських конфліктів у 1340–1939 рр., другий том присвячений пізнішим подіям — від вересневої поразки до середини 1944 р. Той короткий, але надзвичайно бурхливий період представлено головним чином документами польського еміграційного уряду, відданими на збереження до Лондона і відкритими для доступу й дослідження завдяки мікрофільмовим копіям колишнього Центрального архіву Польської об'єднаної робітничої партії. Це все доповіді, повідомлення і репортажі з країни, директиви і постанови, тези і звернення, ухвали, реферати, інформація про настрої серед білорусів, литовців, поляків, росіян, українців, євреїв, відозви АК, ОУН і УПА тощо. З огляду на конспірацію часто не можна там знайти дат, прізвищ, підписів та адрес, не можна розшифрувати псевдонімів, зате дізнаємось про тогочасні події, стосунки, наміри еміграційного уряду у сфері національної політики.

Здавалось би, про які наміри могла йти мова у ті часи, коли над Польщею диміли труби крематоріїв? На жаль, еміграційна влада не звертала уваги на сумні наслідки дворазової окупації східних країв і навіть на вигнанні, на лондонських бруківках, не оговтавшись від втрати незалежності, взялася за планування наступного загарбання. Якщо потреба у створенні руху опору проти німецької окупації на споконвічних польських землях у 1939–1941 рр. не підлягала сумніву, то втягування поляків на Волині за «перших совєтів» до «Служби перемоги Польщі» чи «Союзу збройної боротьби» з метою розгортання боротьби за полонізацію української землі не можна назвати визвольним поривом. Було то неприпустиме спрямування на загибель тисяч патріотичної польської молоді.

Неминучі роздуми над формою майбутньої держави виникли лише після поразки німецької армії під Сталінградом на початку 1943 р., яка відкрила перспективи перемоги антигітлерівської коаліції і, відповідно, відродження польської державності. Полякам ситуацію ускладнювала приналежність до коаліції Радянського Союзу, який взагалі не виявляв бажання повернути західноукраїнські землі, зайняті у 1939 р. Поняття «повернених земель» не було ще відоме, а лінія Керзона відтинала від Польщі 1/3 території з мільйонами поляків, позбавлених навіть можливості репатріації, — бо куди? Тих поляків, яких автохтони вважали прибульцями, яких віками запихали до їхнього краю з метою видирання у місцевого населення землі, віри, церкви, школи, рідної мови, власного імені. Разом з падінням держави прибульці втратили привілеї, посади, установи і, як мінімум, 25-гектарні наділи господарств осадників. Залишилася ненависть, деградація, в'язниці й табори, вогонь і кров, ігри у піжмурки зі смертю.

Трагізм ситуації польського населення, оточеного суцільною ворожістю українців, білорусів і литовців, повністю відтворений у документах. Напружену конфронтацію думок особливо передають доповіді, насичені переважно отрутою ненависті, проте часто суттєві, докладні та об'єктивні, що містять як аналіз стосунків двох народів у минулих століттях, критику санаційної національної політики, так і тверезу оцінку актуальної ситуації. Проте всі вони зводяться до спільного знаменника: гарячкового тримання за кордони 1939 р. У доповіді одного з лідерів Народової Партії (доктора Тадеуша Бєлецького, документ 53) зустрічаємо навіть постулат про перенесення кордону до Дніпра. Автори погоджувались на конфедерацію з Білоруссю і Литвою (звичайно, з домінуванням Польщі), аби тільки не замикатись на етнічній території. Таким чином відроджувались обриси Польщі до поділу, але скромніші, бо давні мрії сягали Харкова, а сучасні повернулись на лінію Ризького договору. Це були старі «помилки і перекручення», які виводилися з фатального висловлювання Романа Дмовського, що «Польща приречена на велич або нікчемність». Державні діячі, політики, історики і публіцисти навіть не допускали думки про те, що відмова від чужої землі і чужого населення збільшить згуртованість народу, і вважали єретицтвом думку про те, що землі, на яких серед 100 осіб мешкає лише 14 поляків, не можна називати польською землею.

Таке мислення принесло більше неприємностей, ніж честі, тому польська історіографія ніби не зауважувала потреби доступу читачів до цих архівів. У монументальному збірнику «Армія Крайова у документах» (том 2, № 258) справді опубліковано доповідь «Українська справа» (див. документ 1), але із застосуванням забороненого прийому — опущено певні фрагменти і додано коментар редакції: «Всі три крапки є в оригіналі», що є неправдою. Другою публікацією стала доповідь з таким самим заголовком — «Українська справа» (див. документ 6), надрукована у паризьких «Зошитах історичних» (№ 71 за 1985 р.), — на жаль, без додатків.

I це — все, в країні не опубліковано більше нічого.

Як ми вже показали у першому томі, окупаційна політика польської шляхетської влади в давній Україні призвела до великої різанини, відомої в історії під назвами Хмельниччини і Коліївщини, жертвами чого стали тисячі людей обох народів. Причиною для третьої великої різанини була агресивна діяльність володарів II Речі Посполитої, а безпосередньо призвели до вибуху імперіалістичні плани еміграційного табору, які мали за мету абсолютну ліквідацію на східних кордонах не тільки українського, але й білоруського населення. Лондонські документи цілком підтверджують ці плани, тому документації до цього часу не опубліковано повністю — у ПНР її не пустила б цензура, а еміграційні діячі не хотіли компрометувати самих себе.

Тож польський читач, особливо молодий, не може сьогодні дати відповідь на запитання: якою була безпосередня причина різанини поляків на Волині й у Східній Галичині у період Другої світової війни? І в жодному підручнику не знайдете такої відповіді.

Спробуємо подати коротку версію розвитку подій.

Підпалення ґнота

Протягом повних трьох століть — від Казимира Великого до Богдана Хмельницького — Польща була (не враховуючи татар і турків) єдиним ворогом незалежності України. Лише у 1654 р. з'явився другий ворог — Росія, спочатку царська, пізніше більшовицька. У цій ситуації найкращим союзником для українського народу здавались німці — ворог поляків і більшовиків. Не справдились і ті розрахунки, коли у березні 1939 р. Гітлер віддав угорцям Карпатську Україну. Через кілька місяців впала Польща, на полі бою залишився єдиний ворог — совєти. Було зрозуміло, що Гітлер на Польщі не зупиниться, і перед українцями виникла необхідність розробки планів нової боротьби за незалежність. Спеціалісти у цій справі знайшлись у… Генеральному Штабі Війська Польського.

Це була група офіцерів колишньої армії УНР, яких називали петлюрівцями і які до вересня 1939 р. працювали у польському війську за контрактами як найбільш досвідчені у боротьбі з більшовиками. Зимою 1939/40 р. з цієї групи утворилась команда для розробки проекту створення партизансько-повстанської армії на випадок виникнення німецько-радянської війни. На чолі команди став колишній командир армії УНР і міністр військових справ генерал Володимир Сальський. За основу розробки взяли проект колишнього в'язня Берези Картузької Тараса Боровця, який передбачав розміщення повстанської бази у лісах Полісся. Подібні плани розробили штаби бандерівців, мельниківців, гетьманців і кількох менших груп, які передбачали близьку боротьбу за волю. 20 червня 1940 р. на таємному засіданні у Варшаві еміграційний президент України Андрій Левицький визнав найкращим і затвердив план Боровця.

Втікаючи у червні 1941 р. перед блискавичним німецьким наступом, вояки розбитої Червоної армії сховались у багнистих лісах Полісся. Танки помчали на схід, оминаючи болота з обох боків, а для поліщуків розпочалося пекло — у котлі панував голод! Нагальною стала необхідність самооборони мешканців. Жодної влади ще не було, тому Боровець розпочав здійснення свого плану. Вже у липні утворив військовий підрозділ «Поліська Січ УПА», включив до нього підрозділи Мельника і, нікого не питаючи і не приховуючись, розмістив штаб в Олевську на лінії Сарни — Коростень Житомирської області. Німцям пояснив, що це звичайна поліція — місцева самооборона.

Штаб УПА в Олевську діяв під охороною гарнізону в складі трьох підрозділів піхоти, кулеметного підрозділу і старшинської школи, решту війська було розміщено на всьому Поліссі. Під контролем УПА опинився трикутник Пінськ — Коростень — Мозир, названий Олевською республікою, далі діяли білоруси. До листопада 1941 р., поки очищали територію від залишків радянських військ, ніхто на Поліссі німців не бачив — вони боялись партизанів і воліли почекати. В очистці лісів брало участь 10 тисяч солдатів УПА і 5 тисяч Білоруської самооборони, яка прийшла на допомогу українцям. Спільними зусиллями витиснули у брянські ліси всі радянські підрозділи загальною чисельністю близько 20 тисяч солдатів.

Безпосередній контакт українців і німців погіршив українсько-німецькі відносини. Проголошення Української держави німці відзначили арештом Бандери і його уряду. Коли Боровець очистив ліси, німці наказали розпустити «Поліську Січ» і оволоділи Олевською республікою. УПА Бульби (під таким псевдонімом переховувався Боровець) мусила перейти у підпілля — до лісу.

Тим часом фронт потребував стільки продуктів харчування, що селяни не могли його забезпечити. За контингентом рушили німецькі каральні експедиції. Ніби для «остраху» німці оточували село, нищили населення і палили будинки. Крім селян, які заборгували контингенту, арештовували інтелігенцію, щоб вона не очолила опір. У листопаді 1941 р. розстріляно Провід ОУН у Житомирі, подальші екзекуції — у Лубнах, Полтаві, Миколаєві, Чернігові, Кременчуку. У лютому 1942 р. було знищено цвіт інтелігенції в Києві, пізніше у Рівному, Кременчуку, Кам'янці-Подільському — згадуємо лише масові страти. До рейху поїхали транспорта з робочою силою; хто встиг, сховався у лісі. «Території, розташовані подалі від використовуваних залізниць, — писав волинський представник Уряду в Краї, — це так звані дикі поля, у яких організовуються українські республіки, де чинником, який регулює все життя, є лісові банди. Посилена пацифікаційна акція, проведена німцями перед жнивами, не дала жодних результатів, бо німці пацифікують, тобто убивають, палять села, не йдучи до лісу. Результатом було те, що всі, хто зумів утекти, переховуються у лісі і збільшують чисельність банд». Звернімо увагу: люди, які, рятуючи власне життя, втікали до лісу, щоб звідти боротись з окупантом, були, за означенням волинського представника, бандитами. Цим представником був Казимир Банах — педагог і вихователь, колишній голова Волинського союзу сільської молоді і керівник Народного університету в Ружині біля Ковеля, тобто діяч, який лише кілька років тому вчив волинську молодь співжиття двох народів.

Так в України з'явився новий ворог — Німеччина. Ворог сильний, грізний як за військовою потугою, так і за політичною доктриною, викладеною у «Майн Кампф». Там і згадки не було про створення над Дніпром нової слов'янської держави.

Якщо фатальний вересень виключив Польщу з кола ворогів України, то неволя повинна була об'єднати сусідів у спільній боротьбі з окупантом. Тим більше, що совєти вивезли з Волині шовіністів, які перешкоджали співпраці, — урядників, осадників, поліцейських, офіцерів, ендеків і т. п. Проте становище виявилося ще складнішим.

У повоєнній літературі поширене твердження, що польські збройні сили на Волині були створені з метою оборони від убивств з боку українців. Це неправда, бо вбивства розпочалися навесні 1943 р., тоді як — пише, наприклад, історик 27-го ВДП AK М. Фіялка — фундамент польської конспірації на Волині творився стихійно вже в останні місяці 1939 р. і на початку 1940 р.[1] Потім додає, що на початку січня 1940 р. створено командування територій ЗВЗ (Звйонзек Валькі Збройней — Союз Збройної Боротьби) у Білостоку і у Львові, а в січні—лютому 1940 р. командування Волинського округу ЗВЗ було підпорядковане командуванню Львівського регіону. Тільки через півтора року (в липні 1941) створено українське формування — УПА, яке лише через наступні півтора року (в кінці лютого 1943) розпочало антипольську боротьбу. Додамо також, що всупереч твердженням М. Фіялки підпільні формування творились не стихійно, а відповідно до ухвали уряду генерала В. Сікорського від 8 листопада 1939 р. про створення у Польщі Союзу Збройної Боротьби під командуванням генерала К. Соснковського з метою боротьби з окупантом.

Очевидно, що на заході — боротьба з німцями. А на сході?

Невідомо, якого ворога бачили перед собою організатори ЗВЗ на Волині, і ніхто про це вже не скаже. Агентура діяла справно, і НКВД ліквідувало двотисячну організацію разом з усім штабом. Але полякам патріотизму не бракувало: під німецькою окупацією, у 1942 р., тобто вже після проголошення у Львові незалежності України, поляки створили нову мережу, щоб відбудувати на цій землі владу ще не існуючої держави. «Військова акція протягом усього 1942 р. проводилась активно, але хаотично, — писав у звіті волинський представник (див. додаток 21 до документа 6), — тут діяли різні локальні військові організації. (…) Систематичну організаційну діяльність військо проводило у Дубненському інспектораті, який охоплював Здолбунівський, Рівненський, Дубненський і частину Кременецького повітів». У жовтні 1942 р. розпочало роботу Волинське представництво, було створено корпус безпеки і самооборони у складі близько 250 дільниць та осередків чисельністю 4 000 осіб. Представник доповідав уряду, що у разі повної мобілізації збере до польського корпусу 15 000 солдатів, і не переймався наступним змістом доповіді, з якої випливало, що «вже у травні [1943] українські банди налічували щонайменше 40 000 осіб», що «ці банди постійно набирали силу».

Провідний представник польського уряду на Волині легковажив фактом, що на просякнутій ненавистю території на одного поляка припадає п'ять українців, що армії Галлера Франція вже не пришле, що у відродженні держави на цій території військо з центральної частини країни не допоможе, і тому польське повстання у щільному середовищі чужого населення, організоване з метою повторного його уярмлення, стане для поляків їхньою могилою.

Тут не було мови про поєднання сил у боротьбі з німецьким окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німців.

Цю ворожість дуже підтримувала співпраця обох сторін з німцями у поліцейських формуваннях. Після захоплення прикордонних земель німці організували поліцію з місцевого населення, а на Волині і в Галичині — з українців, бо їх була переважна більшість. Від часу до часу німці влаштовували облави у лісах, мобілізуючи на допомогу українську поліцію, польські поселення пацифікувалися за співпрацю з «советами». У погромах гинули сотні поляків, а українська участь у цих операціях обтяжувала взаємні стосунки.

І vice versa — школа у Дембиці випускала батальйони гранатової (темно-синьої) поліції. «Приємно було дивитись на ці підрозділи, хоча у німецьких мундирах, — писав місцевий репортер, — які справно марширували з польською піснею на устах. Побачивши це, українці зовсім опустили голови, і на їхніх обличчях можна було побачити страх і пригнічення…» (див. документ 13).

Недалекоглядний автор не бачив, що цей спів підпалював ґніт під пороховою бочкою, на якій сиділи поляки.

Співпраця польського населення з німцями не обмежувалась гранатовою поліцією. Як пише волинський представник у звіті «Українська справа» у грудні 1943 р. (див. документ 6, розділ V), перебуваючи на «німецькій службі» на посадах адміністраторів маєтків, лісової і дорожньої служби, поляки вислужувались перед німцями. Не раз «через надмір старанності» могли траплятись зловживання на шкоду місцевому населенню, яке особисто платило життям. Втискаючись до німецької влади і установ, вони там також діяли на шкоду населенню — з тим самим результатом. Крім поліції, німці приймали поляків до жандармерії, надіслано було цілі підрозділи, які складалися з поляків, — правдоподібно, військовополонених з кампанії 1939 р. (…). Ті польські підрозділи за німецькими наказами почали вирізувати українські села., а німці підкреслювали, що це — кара за вбивства поляків.

Палаючим ґнотом була також співпраця поляків з советами (див. документ 13). Вона складалася з кількох елементів. Першим стали польські підрозділи у радянських партизанів, які почали прибувати до лісів Полісся і Волині ще у 1942 р. Це не були вже виснажені рештки розбитої армії, як на початку війни, а регулярні підрозділи добре озброєних і екіпірованих солдатів і офіцерів, підібраних Українським штабом партизанського руху і надісланих з метою дезорганізації німецького тилу та ліквідації УПА. Їхні цілі збігалися з цілями польського підпілля, як комуністичного, так і АК-ївського. Тому польське населення стало природним союзником для всіх партизанів, як польських, так і радянських. Натуральним і єдиним навіть для совєтів, бо українські села були гніздами УПА. Совєти належно оцінювали значення польського елементу на цій території, це засвідчує факт, що вони призначили польського комуніста Юзефа Собесяка заступником у польських справах генерала Василя Бегми — командира Штабу партизанського руху на Волині, члена військової ради 12-ї армії у 1941–1942 рр., першого секретаря легального обкому КП(б)У 1939–1941 рр. і нелегального 1942–1944 рр. у Рівному.

Позитивна оцінка партизанської співпраці сприяла виникненню другого елементу — польської допомоги для утвердження радянської влади при пересуванні фронту на захід. Це явище ще не вивчене, але його існування засвідчує лаконічна згадка у тижневому звіті від 6 липня 1944 р.: З того боку фронту, що у Коломиї, є польська міліція у більшовицьких мундирах (…). Арештовано, вивезено і розстріляно певну кількість українців. Трапляються випадки арештів і вивезення також серед поляків, це стосується тільки тих осіб, кому більшовики закидають занадто тісну співпрацю з німцями. Оголошення в місті ведеться польською і російською мовами. Посади зайняті майже виключно поляками… (документ 9).

Усе це небезпідставне, інакше і бути не могло. У селах Волині і Галичини майже в кожному домі був хтось в УПА — крім тих, природно, де не було чоловіків відповідного віку. Навіть дівчата працювали у допоміжних службах. Одних гнав до лісу патріотичний обов'язок боротьби за свободу. Інших, несвідомих, мобілізовували під загрозою смерті. Після приходу фронту перші пішли в еміграцію, другі крутились біля хати з надією: «якось воно буде…»

Радянська армія займала Західну Україну як ворожий край, і першим завданням було очищення території від ворожого елементу. Після мобілізації частину цього елементу вислано на першу лінію фронту, звідки мало хто повернувся, друга частина пішла до тюрем, таборів і під розстріли, решта продовжувала переховуватись. Для виловлювання цих залишків НКВД утворило спеціальні збройні формування — «істрєбітєльниє» батальйони, яких у народі називали «стребками».

За два тижні перед появою допису з Коломиї у Москві підписано наказ № 0078/42 про генеральне очищення України від українців (про що пізніше). Не можна було тим самим українцям віддавати на «визволених» землях місцеву владу, керівні крісла, вкладати в руки зброю для убивства в «стребках» власних братів. І хтось це повинен був робити… Під руками були поляки, які вціліли після погрому й отримали оказію для мінімальної відповіді за волинсько-галицьку різанину. «Стрибки», яких ненавиділо все українське суспільство, стали третім елементом польсько-радянської співпраці.

«Тільки в одному Коломийському районі у квітні 1945р. виникло 26 груп самооборони з 266 озброєними учасниками, — пише в одному зі своїх памфлетів Е. Прус. — Кількість бійців самооборони за цей самий час у Львівській області дорівнювала 3 219 осіб. Основу самооборони становили поляки. З найактивніших членів самооборони створювались на рівні повітів так звані «істрєбітєльниє» батальйони (винищувальні). У Львівській області у 1945 р. вони об'єднували 6 715 бійців. (…) Треба додати, що понад 80 % цих бійців — поляки молодші 18 років і старші 50 років. Ці пропорції починають змінюватись на користь українців лише у момент утворення переселенської хвилі поляків на західні землі Речі Посполитої»[2] Це означає, що коли бракувало поляків, влада мусила шукати зрадників серед українців.

Це було догорання згарища після вибуху. Але повернімось до підпалення ґнота.

Весною 1943 р. гітлерівці прискорили вивезення молоді на роботу до Німеччини, а коли кандидати почали масово ховатись, «доброчинність» набору доручено було українській поліції, яка досконало знала місцевість. Поліція у Здолбунові відмовилась виконувати накази, і німці її роззброїли. 12 осіб розстріляли, решту вивезли до рейху. Інші постерунки втекли зі зброєю у руках. Стало зрозуміло, що німці роззброюють усіх, і поліція пішла до лісу. Завдяки цьому УПА отримала 5 тисяч озброєних повстанців. У липні командування воїнами УПА перехопили бандерівці.

Розлючені німці заповнили постерунки гранатовою поліцією, віддаючи на її розсуд розправу з українцями. На села поїхали каральні експедиції. «На всьому Поліссі і значній частині Волині, — розповідає наочний свідок, — влітку 1943р. створилась така ситуація, якої хотів Сталін. Вночі ясно довкола — це бандерівці випалюють майно поляків і… «бульбівців», як зрадників. Вдень ясно довкола — це німці з поляками і узбеками спалюють українські села, вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють залишки українських сіл, не допалених німцями вдень. Куди не поглянеш — вогонь. Куди не повернешся — трупи і кров…»[3]

Ґніт почав горіти.

Бандерівці прийняли радикальне рішення — деполонізація Західної України. Тобто повідомляли польське населення, що як не переселиться воно за Буг або Сян, то через 48 годин їх будуть ліквідовувати. Реакція була різною: частина поляків утікала до міста, інші не рухались. Термін надходив, і почалась різанина.

Особливо спричинився до неї польський уряд у Лондоні, який закликав населення залишатись на місці, звертаючи увагу, що деполонізована територія буде для Польщі втрачена. Люди очікували, що після заклику на допомогу прийдуть солдати зі зброєю, — і гинули.

Про те, що бандерівська розправа не викликала захоплення у самих українців, свідчить розповідь провідного мельниківця: «Вся Україна, а особливо Західна, вважає поляків ворогами — і цілком слушно. Проте не тільки кожна держава, але і революція мають своє право і суд. То правда, що поляки у містах працювали в гестапо на шкоду українцям, давали найбільший контингент фольксдойчів, пізніше пішли до поліції на місце українців, які пішли до лісу; спільно з німцями проводили акції проти українського населення. Але… Але з польським народом нас єднав спільний ворог. І польська меншість в Україні була готова у своїй селянській масі до лояльності.

(…) З польського боку не бракувало ні провокацій, ні злочинців, але на це належало відповісти судом і покаранням винних. Але те, що діялось у цьому плані в 1943р. не вміщається у жодні рамки. Не маємо наміру тут з різних причин підкреслювати деталі, лише скажемо, що вся рубанівська акція налаштувала польське населення проти нас[4] Це завдало величезних втрат на міжнародній арені. Для української визвольної боротьби рубанівська акція створила ще один фронту штовхнула поляків в обійми німців, без потреби зміцнила обидва ці фронти, міцні і без того»[5].

Лебідь — прихильник беззастережної диктатури — належав до аподиктичних людей. Якщо за його командою Служба Безпеки заповнювала колодязі українськими трупами, то його жорстокості до поляків не доводиться дивуватись. Лише важко зрозуміти, чому за тодішні злочини повинні бити себе в груди нинішні політики, про що навіть чути у сеймі.

Але чи були це злочини?

Очевидно, що вбивства беззахисних мирних жителів — старих жінок, дітей — важко назвати інакше. У цьому випадку, однак, ситуація була винятковою. Поляки у мундирах німецької поліції, у рядах радянських партизанів чи міліції, як 27-ї Волинської дивізії АК, знову стали не менш смертельним ворогом українського народу, ніж німці чи більшовики. Якщо на українській землі загарбники зробили пекло, де вдень і вночі горіли села, у вогні гинули господарі, то головним завданням волинсько-галицького суспільства мусила стати оборона, усунення з поля бою — за Буг і Сян — хоча б найслабшого ворога, який двічі займав силою ці землі — у 1349 і 1919 рр. Повинно було підтвердитись російське прислів'я: «Єслі враг нє здайотся, єво унічтожают». Правильно говорив губернатор Вехтер у Львові, що це був «закономірний результат майже 600-річної польської політики на цьому терені». Це точилась нормальна боротьба обох народів за існування, у якій сильніший — господар — перемагав слабшого, на той час загарбника.

Якщо О. Жданович твердить, що замість вбивств невинних треба було судити винних, то це шляхетні наміри, але тільки невідомо, як бездержавний народ міг визначити список підозрюваних і перевезти їх на лаву підсудних з німецької поліції, радянської міліції або тієї чи іншої партизанки, як мав звільнити поле бою від ворога. Без цих відповідей висновки автора втрачають сенс.

Підведемо підсумок: серед численних польсько-українських протистоянь протягом 600-річчя жодне не виникало на польській землі, всі відбувались на окупованій Україні. В історіографії інколи навіть знаходимо об'єктивні судження, що вина за ці протистояння і боротьбу лягає на польську сторону, але пишеться про це несміливо, ніби на маргінесі, без переконання у потребі чинити який-небудь вплив на зміну свідомості суспільства. Бо більшість польського суспільства має почуття кривди і взагалі не усвідомлює, що акція витискування поляків за Буг і фізична ліквідація впертих проводилась на захист прав господаря цих земель — українського народу, була справедливою і неминучою. Що вона виникла з імперіалістичних намірів попередників і спадкоємців Романа Дмовського, керівників польського державного корабля, які анексовували чужі землі і протягом довгих століть вели на них винищувальну політику, напружуючи стосунки до крайньої межі. У критичний момент, коли над польським населенням завис бандерівський меч, батьки народу, замість рятування того, що ще вдасться, зіграли на патріотизмі, закликаючи земляків до стояння на «кресовому посту», не поспішаючи з допомогою, прирікши десятки тисяч людей на поневіряння і смерть. Безперестанне підпалювання ґнота повинно було призвести до вибуху.

Такі є факти, що відтворюють гірку правду.

Стоси документів, написаних поляками і адресованих з глибоким болем і обґрунтованими докорами до польського уряду, повністю цю правду підтверджують.

Баланс «боротьби за польськість»

(…) Польська Волинь без польського суспільства польською не буде… Тому на цьому належить стояти незламно і безстрашно до переможного кінця (з документа 16).

Скільки польських жертв забрало це «незламне стояння» на Волині і в Східній «Малопольщі»?

Різні автори називають різні цифри: від 20 тисяч до… мільйона. Кожний автор пише, що встановити число неможливо, кожний називає якусь цифру, жоден не проводить оцінки на конкретній основі. З плином часу кількість зростає. Тобто:

— за радянськими оцінками[6] на Волині загинуло 20 тисяч поляків.

— Р. Тожецький пише у книжці[7], що на Волині було 40 тисяч жертв. В інтерв'ю[8] він говорить: «Зараз трудно відповісти, скільки поляків там загинуло. Я дотримуюсь думки, що всього у надбужанській смузі, на Волині і в Галичині загинуло менше 100 тисяч чоловік. На Волині — не більше 35 тисяч. Втрати української сторони були значно меншими, вони невідомі». Оцінка втрат робиться за припущеннями.

— М. Фіялка[9]: «Не володіємо точними цифрами жертв українських націоналістів серед польського населення на Волині За радянськими оцінками замордовано близько 20 тисяч, тоді як за польськими даними тільки протягом 1943 р. загинуло на Волині від рук українців близько 15 тисяч поляків, а загальна кількість поляківу замордованих на Волині українцями в період від березня 1943р. до червня 1944 р., становила близько 40 тисяч». Таким чином припущення Р. Тожецького перетворюється у твердження.

— Ю. Туровський[10]: «Зараз важко хоча б приблизно визначити кількість поляків у які загинули в українській різанині Ніхто не створив повного списку знищених населених пунктів, помордованих польських родин. Оцінюється (голослівно. — М С.), що на колишніх східних територіях Польщі таким чином загинуло близько 300 тисяч польського населення, і з них 60 тисяч на Волині».

— В. Романовський[11] наводить 70 тисяч жертв з описом тортур: «Ніхто не в змозі уявити поширених тоді актів жорстокості і садизму. Сам факт позбавлення життя близько сімдесяти тисяч людей за допомогою сокир, вил, ломів, пил, мотик і лопат є достатньо промовистим. (…) Обрубання кінцівок, вирізання язиків, обрізання носів, пальців, вух і грудей, перерізання пилою, припікання на вогні, вкидання живих людей до палаючих домів — всі ці дії супроводжували майже щоденні розправи на території всієї Волині і далеко на південь від цього воєводства…»

— Ю. Чмут[12]: «…понад 500 тисяч жорстоко замордованих українськими фашистами у Східній Малопольщі».

— У таємній «експертизі» Е. Прус[13] інформує воєводське правління у Легниці: репатріанти з кресів оцінюють польські втрати у 300–350 тисяч осіб, український історик Івасюта нарахував 685 тисяч (поляків і євреїв), інші піднімають цю цифру до 800 тисяч, а після додання жертв УПА на Закерзонні баланс злочинів українських фашистів буде становити мільйон. «Експерт», напевно, помиляється — при зарахуванні помордованих євреїв на український рахунок кількість жертв повинна сягати кількох мільйонів…

Спробу створити реєстр польських жертв на Волині зробили два колишніх бійці АК — автор згадуваної вже об'ємної книги «Пожога» Ю. Туровський і офіцер розвідки В. Семашко[14]. Як дізнаємося зі вступу, вони зібрали у членів 27-ї дивізії АК та їхніх родин 350 спогадів, додали ще інші матеріали і завдяки цьому створили реєстр подій, викладених у хронологічній послідовності з поданням прізвищ жертв, — очевидно, що там, де вдалось їх установити.

Враховуючи польсько-українську ненависть, можна було сподіватись, що не всі спогади будуть об'єктивними, що своєю чергою накладало на редакторів обов'язок ретельного відбору матеріалу. Проте ознайомлення з текстом не справило враження, що вони пам'ятали про цей обов'язок. Сумніви виникають вже на початку книги щодо інформації від вересня 1939 р. Ось приклади:

— С. 11: Біля мосту через річку Стир 40-особова група цивільних, головним чином українців, вимагала від екіпажу військового поїзда скласти зброю, а після відмови вбила кількох військовиків. — Тільки бракує пояснення, як пораховано нападників і визначено їхню національність.

— С. 12: Селяни з Смердиня Луцького повіту замордували чотирьох поляків, а після приблизно 10 днів ці самі селяни (?) знищили понад 200 осіб польської національності.

— С. 13: У колонії Пеньки Луцького повіту українські націоналісти утопили в торф'янику приблизно 100 поляків. Жертвам прив'язували великі камені до шиї, у воді притримували баграми.

— Там само: У листопаді 1939 р. в селі Навуз Луцького повіту українські селяни знищили приблизно 200 поляків серед втікачів з центральної Польщі.

Незважаючи на те, що у вересні 1939 р. на волю вийшло 15 тисяч українських політичних в'язнів, у цей час ще нічого не було відомо про існування груп, здатних до знищення сотень людей в одному селі, — УПА виникла лише через два роки. Важко повірити, щоб вчинили це селяни, елемент в цілому некровожерний і, як правило, неорганізований. Трудно також уявити можливість обтяження камінням і утоплення сотень людей. То скільки мало бути злочинців?

Щоб ближче вивчити ці відкриття, я звернувся до видавця — товариства бійців 27-ї Волинської дивізії АК — з проханням надати мені можливість архівної роботи з документами, які становлять основу публікації, особливо щодо групових злочинів з вересня 1939 р. до березня 1943 р. І отримав таку відповідь:

Шановний Пане!

Сформульована Паном тема книги «Генеза польсько-української мартирології», над якою Пан працює, містить у собі історичну фальш. Справа в тому, що Пан заклав її уже в назві, з якої виходить, що мала місце мартирологія українського народу, спричинена польською стороною, це так ніби хтось хотів написати книгу: генеза польсько-німецької мартирології, чи єврейсько-німецької, або польсько-радянської. Назва Вашої книги ображає і принижує тисячі невинних жертв українського людиновбивства, яке стосувалось однаково поляків і євреїв.

У цій ситуації не маю наміру надавати Пану доступ до матеріалів, ані якихось вказівок чи порад, де ix шукати, оскільки згідно з вищевикладеним випливає серйозна підозра, що пращ не буде ретельно, добросовісно виконана.

/-/В. Семашко

Я відповів на цей лист, що коли жертви — жінки, старі люди, діти — є з обох сторін, то це не є мартирологія лише одного народу. Оскільки зміст книги є недостовірний, то моїм обов'язком є вивчення відповідного документа, який я прошу. На це пан Семашко не відповів, очевидно, «документи» бояться критичного погляду. Тому я був змушений обмежитись уважним вивченням книги. Звідси зробив такі висновки:

1) До книжки включено численні випадки катування польського населення німецькими органами безпеки у відповідь на співпрацю цього населення з радянськими партизанами. Це були завжди групові вбивства, які у кожному випадку забирали сотні людей. Таким чином український рахунок обтяжено додатково тисячами жертв.

2) Реєстр подій узагальнено на с. 158–159 твердженням, що у книзі названо приблизно тисячу населених пунктів, «але повний розмір злочинів українських націоналістів на Волині, за нашою оцінкоюу стосується, щонайменше 2000 місцевостей, у яких відбувались акції людиновбивства. Вони забрали 60–70 тисяч жертв, що (…) розподілилось на окремі повіти приблизно так:

Якщо врахувати, що загальні втрати поляків, завдані ОУН — УПА на східних кордонах Речі Посполитої, становлять 300–400 тисяч вбитих, то на Волині вони були найбільшими».

У читача виникають запитання:

— Чому замість підсумовування перелічених у тексті жертв наводяться вигадані цифри «за власною оцінкою»?

— Звідки відомо, що «загальні втрати… на кордонах… сягають 300–400 тисяч»?

— Додавання перелічених чисел дає суму 68 700 жертв. Якщо автори говорять, що втрати на Волині були найбільшими, то перекреслюють власне твердження про 300–400 тисяч. Чим це пояснити?

Після цих висновків читач зустрічає на черговій — 160-й — сторінці «Анекс», тобто додаток, — географічні і демографічні дані про повіти Волинського воєводства на основі перепису 1931 р. Дані з кожного повіту закінчують приблизно такою (наприклад) інформацією:

«Донині змогли встановити, що на території Дубненського повіту різанина польського населення у 1939–1944 рр., вчинена українськими націоналістами, забрала життя приблизно 1900 осіб. За нашими оцінками це становить приблизно 25 % загальної кількості знищених поляків у Дубненському повіті. Загальна кількість польських жертв у цьому повіті оцінюється в 6800 осіб». У кінці додатка читаємо: «На сьогодні вдалось установити, що на терені Волинського воєводства різанина (…) поглинула щонайменше 30 тисяч осіб. За нашими оцінками це становить лише приблизно 45 % загального числа поляків, убитих на Волині. Ця кількість оцінюється в 60–70 тисяч осіб». Чому цифри, які «вдалось установити», наведено лише у додатку, а до підсумку вписано цифри «за нашими оцінками», взяті з повітря, на 55 % вищі?

Намагаючись знайти у цій суперечності число, найближче до істини, я постарався вирахувати, скільки в описаних випадках загинуло людей, застосовуючи середню величину в усіх загальних визначеннях: кілька = 5, кільканадцять =15, родина = 4 особи, купка =10 осіб, колонія = 30 осіб (польські поселення на Волині не були великими) і т. д. Результати, звичайно приблизні, показує без округлень табл. 1. Вони є наближеними до підрахунків авторів книги, і в цілому я не оспорюю, що істина на моєму боці. Різниця могла виникнути через використання в окремих випадках іншої середньої величини.

Відхилення від числа 25–30 тисяч жертв можуть йти в обох напрямках, як у плюс, так і в мінус. Твердження авторів, що їх було вдвічі (на 55 %) більше, залишається голослівним. «Не думаємо, — читаємо на сторінці 159, — щоб поза нашою увагою залишились інші такого роду великі масові різанини (то звідки кількість 68 тисяч?), але ми глибоко переконані, що не врахували багато місцевостей, у яких населення було повністю винищене, до останньої людини, і зараз нема свідків цих подій». Чи таких місцевостей могло бути багато? Якщо на місці нікого не залишилося, то бачили сусіди.

Подивимося тепер відхилення у мінус. У книжці наводиться велика кількість випадків злочинів УПА, селян і українських націоналістів, проте у донесеннях представника уряду по краю, які писались «по гарячих слідах», нема мови про ці злочини. Очевидно, що до боротьби чи різанини ніхто не надягав білих рукавичок, але пережите, описане через десятки років, безсумнівно, розрослось як щодо кількості, так і драматизму. І якби пан В. Семашко не боявся допустити дослідників до розповідей, які знаходяться в архіві (іншого автора книги, Ю. Туровського, вже немає в живих), то можна припускати, що баланс волинських жертв наблизився б до радянських оцінок — 20 тисяч.

Другий мінус — це обтяження українського рахунку жертвами німецьких акцій. Ось приклад перекручення дійсності: «Грудень 1943 р., — пишуть Ю. Туровський і В. Семашко[15], — село Германівка Ківерцівської гміни Луцького повіту. Українська поліція разом з німцями оточила Германівку і замордувала 52 особи польської національності за співпрацю з радянськими партизанами». Інакше висвітлює цей факт В. Романовський: «28 грудня 1943 р. німці спалили ціле село, вбивши 52 особи, у тому числі 2 радянських партизанів». І додає: «У зведенні рахунків за перевагу над супротивником поляки не мали боргу ні перед ким. Якщо вдавалось їм інколи знищити німецький патруль, то приписували це українцям. Німці не могли передбачити, що діяльністю добродушних лісових мешканців керують досвідчені організатори диверсій з польських офіцерських шкіл у краю і з Великобританії…»[16]

У лютому і березні 1943 р. за співпрацю з радянськими партизанами німці пацифікували ряд польських колоній, поселень і сіл на території Костопільського і Рівненського повітів, спалюючи будинки і вбиваючи мешканців. Про всі ці випадки В. Туровський і В. Семашко записали у «Злочинах» (с. 23, 25, 27, 28): «Німці й українська поліція знищили…» На с. 22 написано, що у колонії Парослі Сарненського повіту українські націоналісти замордували польське населення — 173 особи. А в документі 6 (розділ «Випадки на Волині») читаємо, що це було перше групове вбивство 17 польських і… 5 українських родин! Невже всі родини нараховували по 8 осіб? Невже українці мордували одночасно поляків і українців? На жаль, без доступу до архівів ці загадки не розв'яжемо.

Тим часом до оцінки людських жертв не можна підходити отак собі, не спираючись на підставу, — сто тисяч менше, двісті більше — бо тут йдеться про числа, значно менші. Ось у книжці Р. Тожецького «Українське питання…» на с. 296 читаємо: «База Кіселін у Горохівському повіті була знищена — закатовано 5 тисяч людей». Оскільки джерело інформації не названо, ми звернулись до детальних розповідей зі згаданої книги «Злочини українських націоналістів…» Отже, згадки про вбивства у гміні Кіселін знаходяться там на 20 сторінках, охоплюючи період від лютого 1943 р. до липня 1944 р., а кількість жертв становить близько 730 осіб. Як бачимо у табл.1, автори оцінили польські втрати в усьому повіті у 4200 осіб, в книжці показали приблизно 2400, а я нарахував 2086. Тобто в сумі увесь Горохівський повіт мав наполовину менше жертв, ніж приписано лише одній базі Кіселін.

У зверненні до волинського суспільства від 30 квітня 1943 р. волинський окружний представник уряду Речі Посполитої стверджував: «Донині жертвами злочинства стали більше тисячі осіб» (див. додаток 12 до документа 6). У звіті без дати, як випливає з тексту — з кінця 1943 р., той же представник називає число 15 000 жертв (див. додаток 21 до документа 6). Документ 34 (витяг без дати) називає понад 15 тисяч. Автори «Дороги в нікуди»[17] повторюють число 15 000 за 1943 р. За 1944 р. книга «Злочини…» показує приблизно 800 жертв — і це може бути вірогідне число, оскільки на початку лютого 1944 р. совєти зайняли Рівне і Луцьк, а в березні — Дубно, УПА відступала на захід, і поляки могли з полегшенням зітхнути. Це все дає підставу для висновку, що на Волині загинуло польського населення не більше 20 тисяч.

Спробуємо тепер встановити кількість польських жертв на Галичині. Як подавалось у «Національній інформації», № 8 за 5 січня 1944 р. (документ 7), від червня до грудня 1943 р. в Галичині зафіксовано приблизно 400 жертв. Рапорт від 1 травня 1944 р. (документ 8) повідомляє, що кількість жертв до половини квітня була щонайменше 10 тисяч. Б. Томашевський і Ю. Венгерський[18] у роботі «Львівська АК» (Варшава, 1983) пишуть про 10–12 тисяч жертв. І, нарешті, звернення Комітету оборони Львова з липня 1944 р. (документ 30) «Солдати — йдіть карати!» — про 40 тисяч. Очевидно, на Волині і в Галичині разом, як це було у попередній відозві без дати. Перебільшення відчувається вже навіть у стилі відозви. А це найвища кількість в останньому документі на цю тему, бо 13 липня почався наступ, який припинив період різанини як у Галичині, так і над Бугом.

У Галичині не могло бути стільки жертв, як на Волині, бо це була прифронтова зона, де німці не допускали заворушень, дали зброю полякам, а там, де мали місце вбивства, пацифікували українське населення. Польське населення перестало боятися! Доказом цього є факт, що коли було подано вагони для евакуації двох тисяч поляків, на транспортування прийшло тільки 40 осіб. Так було по всій Східній Галичині (документ 27). Навіть більше: «24.IV, — читаємо у документі 25, — посланці наших відділів розклеїли оголошення до українців в Белжціу у Наролі й Угнові, щоб вони виселились протягом 24 годин. Багато вже втекло з цих містечок».

Залишаємо поза нашою увагою справу польських контратак, на основі нижче наведених документів можна лише стверджувати, що польські втрати у боротьбі з українцями у Східній Галичині не перевищували 10 тисяч осіб. У сумі баланс жертв польської сторони на Волині і в Галичині сягає 30 тисяч. Певна кількість їх загинула ще над Бугом, але там була протилежна ситуація — різанина українців.

Тисячі могил у Сибіру, колективні могили з тисячами трупів у Катині, під Харковом, в інших відомих і невідомих місцевостях, тисячі поляків, закатованих українцями і німецькими окупантами на Волині і в Галичині, тисячі українців, закатованих не тільки в тих регіонах, але і на Закерзонні, — ось страшний баланс польської боротьби за польськість непольської землі.

Звідси випливає вся трагедія: це була боротьба за непольську землю. І що цього факту, тобто джерел трагедії, польська історіографія до нинішнього дня не зауважує, не наголошує на ньому, не привертає до нього уваги суспільства — ось у чому продовження польської трагедії. Бо до громадської думки не доходить правда такого типу, як твердження Ю. Томашевського — прекрасного знавця національної проблеми у Польщі, сховане між рядками невеликої брошури: «Традицією польської політичної думки є ставлення до всіх земель у межах, що існували до поділу; як до польського простору; оскільки на них домінував шляхетський польський народ. Звідси народився постулат відбудови держави у її межах до поділу»[19] Звідси знову пам'ять повертає до Львова і Вільна, звідси виростають корені повоєнних кресових організацій, ненависті й претензії до націоналістів сусіднього народу, націоналізм яких проявлявся — о небо! — не тільки у мріях, але і в боротьбі за власну державу включно з землею «віковічно, історично польською». Цією ненавистю і претензіями переповнена вся історіографія за дуже нечисленних винятків. Поляки боялись України на «Східних кресах», совєти боялись її всюди, звідси виникала польсько-радянська співпраця — і польсько-українська різанина. І роздмухування кількості жертв, перебільшення жаху трагедії.

Прелюдія до акції «вісла»

Коли з'явилась надія на відродження незалежності польського народу, еміграційний уряд запросив до дискусії над формою майбутньої держави представників усіх політичних партій, які перебували на еміграції. Було їх немало.

Отже, Стронніцтво Народове (Народова партія. — Ред.), Шанєц (псевдонім націоналістичної організації «Ящірковий Союз»), Конфедерація Народу, націоналістично-імперіалістичний Меч і Плуг, Стронніцтво Праці (Партія праці. — Ред.), Табір Польщі, яка бореться (наступник санаційного Обозу, тобто Табору Народного Об'єднання, зв'язаного з маршалом Е. Ридз-Смігли), Конвент незалежницьких організацій (колишній ББВР, тобто Безпартійний блок співпраці з урядом прихильників полковника Славка), Польща Бореться (група колишніх членів Польських Легіонів і Польської Військової Організації, підпорядкована ЗВЗ, а потім АК), Стронніцтво Демократичне (Демократична партія. — Ред.), ВРН (Вольність, Рівність, Незалежність — права течія розпущеної ППС, від 1944 р. Польська партія соціалістична) і Польські Соціалісти (ліва течія ППС, від 11. IV. 1943 р. Робітнича партія польських соціалістів).

Тож навколо уряду згуртувались усі верстви суспільства — від правиці до лівиці, за винятком комуністів, які у міжвоєнній Польщі були нелегальним угрупованням. Якщо частина цих угруповань з санаційною чи антисанаційною спрямованістю визнавала принцип рівноправності національних меншин і навіть надання їм територіальної автономії (Стронніцтво Демократичне, Польські Соціалісти), то ми не знайшли жодного, яке передбачало б можливість відокремлення «кресового» населення від Польщі з метою приєднання до батьківщини. Деякі були готові навіть погодитися з відбудовою України над Дніпром, але за умови утримання кордонів, визначених Ризьким договором.

Тобто в Польщі бракувало людей, які б чесно сказали: «Це не наше!» У своїй основі це було навіть не нечесністю, а наслідком спотвореного віками мислення, що ці землі є історично польськими і тому, безумовно, повинні бути польськими, і тільки поляк може бути тут господарем — навіть у випадку, якщо на сто мешканців припадатиме кільканадцять тих поляків. І це розуміння існує в старшого покоління до нинішнього дня.

Про вирішення українського питання у відродженій Польщі йшлося у різних доповідях, які, очевидно, замовляв еміграційний уряд. Більшість доповідей не мають підписів, тому важко встановити, яку політичну течію презентує автор, але всі висновки схожі: затиснути, знищити, ліквідувати, розселити по Польщі, виселити за межі країни, віддати Росії з метою денаціоналізації, вивезення у Сибір. «Росія вже собі з ними впорається!» Навіть автор розлогої і цікавої доповіді «Українська проблема через призму Лондона, Варшави і Львова» доходить до того самого висновку, що треба силою психічно зламати українців, щоб підготувати «гармонійну» польсько-українську співпрацю (документ 52). До таких висновків не доходили навіть німці у процесі германізації поляків. Ось ряд таких красномовних висловлювань.

Документ 46: На східних околицях проживає консолідована група населення, яка називає себе нині українцями. Український рух стимулюється і підтримується матеріально Віднем, Берліном і Москвою. Виселити на схід.

Документ 47: Нема мовних ознак первинної польськості Червенської Землі, але інтереси Польщі вимагають, щоб ця земля залишилась у її межах. Виселити за Збруч або ще куди-небудь.

Документ 48: Не давати українцям жодних прав. Виселити за кордон.

Документ 49: Місцевий край, а особливо Волинь, фізично переорати так, щоб за життя одного покоління вирвати йому всі зуби. 50 % українців розселити по Польщі, 2 мільйони виселити за межі Польської Держави.

Документ 50: Виселити на схід українців і білорусів, всього 6 мільйонів. Як компенсацію за територію дати Україні і Білорусі російські землі на сході. Негайно утворити відповідну комісію, не чекаючи на закінчення війни. Польський уряд повинен зробити все, щоб викликати нову війну Англії і Америки з Росією за новий переділ світу.

Документ 51: Вимагати договір про виселення всього українського населення, бо Польща буде усунута з шляху Балтія — Чорне море. Не виключено, що за східні кордони доведеться боротись зі зброєю в руках.

Документ 52: На думку всіх поляків Волині й Галичини до українців треба застосовувати тільки гітлерівські методи. Не розселяти по Польщі, а виселити. Зламати психічно.

Документ 53: Приєднати до Польщі Пруссію, Литву, Білорусь, Україну до Дніпра, віддати угорцям Карпатську Русь. Румунію підпорядкувати впливам Польщі.

Наводимо, нарешті, документ 54 — наказ Сталіна, підписаний Берією і Жуковим, про виселення всіх українців з України. На таємному засіданні XX з'їзду КПРС 25.11.1956 р. Нікіта Хрущов говорив про те, але у загальних словах: «Українці уникнули цієї долі тільки тому, що їх було забагато і не було куди вислати». Виявляється, що це не був риторичний прийом радянського керівника.

Польські політики так само планували виселення з етнічної української території всіх українці в, а при нагоді — також їхніх сусідів.

Те, чого не змогли вчинити націоналісти, не допущені до влади, виконали після війни комуністи, усуваючи насильно українців з рідної землі над Бугом, Сяном і в Низьких Бескидах. За обсягом це була операція меншого масштабу, яка не охоплювала мільйонів людей і не займала навіть третини території Польщі, проте вона залишається темною плямою на відносинах двох народів.

РОСІЇ НЕ ВДАЛОСЬ ПРОКОВТНУТИ УКРАЇНЦІВ. ПОЛЬСЬКА СПРОБА ВДАЛАСЬ НА ЗАКЕРЗОННІ, АЛЕ НА СХОДІ ЗНОВУ ОПЛАЧЕНО ЇЇ ДЕСЯТКАМИ ТИСЯЧ ЖЕРТВ.

Останній раз.