Історія польсько-українських конфліктів т.3

Повідомлення про людиновбивство

міністру юстиції

Речі Посполитої Польщі у Варшаві

Пропозиція про початок кримінального розслідування у справі злочинів, здійснених щодо українського населення Закерзоння у 1941–1947 роках

Під час архівних розшуків, які я вів за часів Народної Польщі, випадково натрапив на документи, що стосуються польсько-українських відносин і представляють історичні події зовсім інакше, ніж подавалося в історіографії комуністичного періоду В результаті докладних досліджень виникла «Історія польсько-українських конфліктів» (том І і II), яку я опублікував у 1992 році.

Нинішній III том показує винищення українського населення на теренах Закерзоння, організоване владою Другої Речі Посполитої і повоєнної Речі Посполитої Польщі з метою полонізації цих земель. Процес знищення завершився успіхом.

Документи засвідчують, що винними у знищенні є головним чином:

1) еміграційний польський уряд, який цей процес запланував і реалізовував з допомогою підпорядкованих йому партизанських формувань і озброєного цивільного населення;

2) уряд повоєнної Речі Посполитої Польщі, який прийняв від еміграційного уряду проблему деукраїнізації і вирішив його проведенням операції «Вісла».

Знищення було дещо пригальмоване, коли третируване населення покликало на допомогу підрозділи УПА зі сходу. Однак незабаром більшість бійців УПА була демобілізована. Недобір був заповнений призовом місцевого населення. Але ці підрозділи не могли протистояти збройній потузі Польщі, яку підтримували Чехословаччина і СРСР. Тих, кого не вбили, заарештовували і засуджували до покарання на смерть або багаторічного ув'язнення за обвинуваченням у діяльності, спрямованій на відрив південно-східних земель від Польської Держави.

Караючи під прикриттям права і надуманого злочину польських громадян, які захищали від смерті себе і свої родини, органи юстиції припустилися кримінального злочину, чинячи пародію на саме поняття справедливість.

Оскільки конвенція Організації Об'єднаних Націй від 5.ХІІ. 1948 р. визнає людиновбивство за злочин проти людськості без терміну давності, роблю публічний запит про початок процесу розслідування з метою:

1) визнання злочинів, вчинених у 1941–1947 роках щодо жителів Закерзоння української національності, за злочини людиновбивства;

2) встановлення конкретних винуватців;

3) притягнення до кримінальної відповідальності безпосередніх виконавців злочинів і осіб, які підбурювали до їх учинення;

4) визнання осіб, які потерпіли у процесі екстермінації або були незаконно посаджені до в'язниці, жертвами сталінських репресій і визнання за ними з огляду на те права на моральне і матеріальне відшкодування згідно з чинним у РП законодавством;

5) початку процесу реабілітації українців, засуджених до ув'язнення за приналежність до Української Повстанської Армії на території Закерзоння;

6) безоплатної передачі Союзу українців у Польщі будинків, споруджених у міжвоєнний період українською громадою (наприклад, «Народного Дому» в Перемишлі на вулиці Костюшка, 5).

Про злочин свідчать документи, які додаються. Їх підбір не вичерпує всієї проблеми. Викриттям інших випадків людиновбивства повинна зайнятись прокуратура.

АВТОР

Варшава, квітень 1994 р.

Вулканічна територія

Терміном Закерзоння називається регіон, який колись належав до Галицько-Волинського князівства, що пізніше потрапило під польське володіння, а після Другої світової війни залишилось у складі польської держави. Цей термін, популярний в Україні, у Польщі вживається дуже спорадично. Напевно, тому, що означає… українські землі. Нагадування цього факту виводить з рівноваги значну частину суспільства, свято переконаного, що це одвічно польські землі. Сьогодні їм відповідала б найкраще назва «постукраїнські», бо після геноциду[1] воєнного і післявоєнного періоду тут залишилось небагато українців. Тому в Польщі надають перевагу адміністративній термінології — Любельщина, Замойщина і Жешівщина, хоч жодна з цих назв не охоплює території всього Закерзоння.

Термін Закерзоння утворено в міжвоєнний період від прізвища англійського політика Н. Ґ. Керзона (1859–1925), який 11 листопада 1920 року на конференції у Спа виступив з пропозицією встановити перемир'я у польсько-більшовицькій війні. Він запропонував розмежувати воюючі сторони вздовж лінії Гродно, Брест, Доpoгуськ, Устилуг, Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. Автор вважав, що саме там повинен проходити східний кордон Польщі. Тоді проект не прийняли, переговори було зірвано, а 18 березня 1921 року в Ризі підписали мирний договір, який санкціонував приєднання до Польщі українських і білоруських територій, зайнятих у 1919 році польським військом.

Закерзоння стало вулканічною територією від моменту переходу до польських рук. Проблеми почалися з півночі, на Підляшші, де руський кордон пролягав неподалік від Любліна, у Соколові правило руське населення, і тільки Луків був мазовецькою прикордонною фортецею. У той час національним консолідуючим фактором була релігія. З ініціативи Католицької Церкви був забитий клин з образі Брестської унії 1596 року. Це призвело до того, що сотні тисяч православного населення Підляшшя відмовились від материнської мови, прийняли католицький обряд і таким чином стали поляками, збільшивши чисельність польського народу і спричинившись до чергових територіальних здобутків між Віслою і Бугом. Цей процес зафіксований видатними польськими істориками. Видатними і порядними, бо історики, як і всі люди, не завжди мають цю прекрасну рису.

Historia est magistra vitae — історія є вчителькою життя. Це висловлювання стародавніх римлян нагадав собі Пілсудський, посягаючи після відродження польської держави на чужі території і мільйони чужого населення, як це зробив століттями раніше Казимир Великий. Під приводом війни з більшовиками він викликав з Франції добірні польські дивізії і задушив новонароджену західноукраїнську державу, розраховуючи на те, що мільйони українців збільшать чисельність польського народу і стануть його інтегральною частиною.

Розрахунки не справдились, бо українці за Пілсудського вже не були русинами часів Казимира Великого.

Якщо під правлінням Романових Україна не могла звільнитись від гнітючого комплексу під назвою «Малоросія», то під скіпетром Габсбургів відбувалась величезна праця усвідомлення. Українцями стали русини з усієї Галичини, у тому числі й Закерзоння, за винятком частини Лемківщини. І хоча влада міжвоєнної Польщі відібрала в українців здобутки австрійського періоду, ліквідувавши національне шкільництво, перекидаючи педагогів у Центральну Польщу, закриваючи кооперативи, читальні, культурні установи, забороняючи спортивні організації, навіть відбираючи спортивні майданчики (наприклад, справа «Сокола-батька» у Львові в кінці тридцятих років), але не могла забрати найбільшої цінності — національної свідомості. Причому чим сильнішим був польський тиск, тим більше зростала національна свідомість. Ледве органи юстиції повісили двох членів ОУН — Біласа і Данилишина за напад на пошту в Галичині (Ягеллонський Городок біля Львова, 1932), а молодь на Волині (не кажучи про ближчі регіони) вже співала гро них пісні[2]. Національна свідомість формувалась найперше у галицьких містах, які були опорою поляків, у Львові, Перемишлі, Станіславі, Тернополі, а потім розходилась до всіх закутків Західної України, оминаючи різні Сокальські кордони, будила життя у заспаних регіонах Закерзоння, перетворюючи народні маси у народ, здатний до державного існування.

У січні 1945 року на конференції в Ялті польський східний кордон було пересунуто на лінію Керзона. Представники переможної коаліції відібрали у поляків непольські Східні землі, компенсуючи їх німецькими землями. Тодішня влада сформувала теорію, що Польща має на ці землі історичні права, бо це були п'ястівські землі, і якщо нащадки П'ястів повертаються на ці землі, то це акт історичної справедливості. Звідси і виникла назва: Відновлені землі. Тут була нелогічність, якщо врахувати, що раніше Польща обґрунтовувала історичним правом анексію українських земель, а тепер мусила їх віддати. Справа виглядала простіше: кордони визначали переможці, не запитуючи жителів — українців, поляків і німців. За розпалювання Другої світової війни німців покарано зменшенням державної території на користь покривдженої Польщі, за це у Польщі відібрано її непольські землі на користь одного з переможців. Пропаганда того, що Польща «відновлювала», «поверталась» і т. д., була наївною, бо на пересування державних кордонів поляки не мали навіть найменшого впливу.

Про згоду на лишения поза кордонами земель, населених українцями, не питали також Україну. А це були: Підляшшя і Холмщина, частина Сокальського і Рава-Руського повітів, Любачівський повіт, долина Сяну, частина Бойківщини і Лемківщина, тобто територія, яка належала кілька століть тому (крім Лемківщини) до Галицько-Волинського князівства й налічувала 19 тисяч квадратних кілометрів і приблизно 1,5 мільйона людей. Для керівників великої коаліції це був неістотний дріб'язок, а для мешканців Закерзоння — трагедія життя, яка поглинула тисячі людських жертв.

У вогні Другої світової війни польсько-український конфлікт розпалився до білого жару. Шість чи сім відсотків полякіг промосковської чи пролондонської орієнтації, які залишились на Волині після радянської депортації, об'єднались у спільній справі — боротьбі з українськими масами. Відповіддю було гасло «Поляки, за Буг!» А за Бугом, на Закерзонні, під гаслом «Українці, за Збруч!» знищували українців. Почалося з окремих осіб, інтелігенції, вчителів, священиків, громадських активістів, а потім вбивали усіх підряд — десятками, сотнями, цілими селами. За даними Т.Збиша[3]серед 50 тисяч осіб польської самооборони на Галичині майже половина (22796) служила у радянських батальйонах смерті, так званих «стребках» (істрєбітєльниє батальйони), створених НКВС для вбивств української молоді. На Закерзонні людиновбивство відбувалось під вітчизняним прапором, спочатку під гаслом помсти і боротьби з УПА. Незабаром геноцид охопив також цивільних — старих, жінок і дітей, оскільки молоді чоловіки перебували в УПА і в самообороні. Ніхто вже не виправдовувався, тільки бив, бо такою була мета геноциду.

Коли міжвоєнна практика показала, що на тодішньому етапі розвитку національної свідомості полонізація українців була неможливою, маршалок Ридз-Смігли на початку 1939 року поставив перед Радою Міністрів питання (див.: Історія… — Том І. — С. 289): «Як розв'язати (ліквідувати) українську проблему в Польщі?» Оскільки на виконання рішення не вистачило часу, то дискусію відновили «на лондонській бруківці», легко модифікуючи формулювання проблеми: «Як вирішити українську проблему після визволення Польщі?» Рішення було однозначним: позакривати, віддати під суд, знищити, виселити, викинути за Збруч на поталу «Советам» (дивись документи в II томі), залишаючи очищену землю.

Відповідні накази, а також технічні засоби у формі зброї і боєприпасів було вкинуто на вулканічну територію. Постачальниками московської зброї для польських комуністичних формувань були радянські партизанські угруповання. Усе слугувало «очищенню території».

У лондонських міркуваннях виникали застереження, що під час здійснення гасла «Українці, за Збруч!» можуть виникнути ускладнення: що робити, коли «совєти» не захочуть їх прийняти? І тут з допомогою прийшов польський комуністичний уряд, підписуючи умову про добровільне переселення населення. Лондонські плани реалізовувались легально «в дусі» дружби, співпраці і взаємодопомоги, інколи навіть у формі конвоювання радянськими солдатами «добровільно» переселеного люду. Інша справа, що конвоювання було потрібним для захисту переселенців від польських грабіжників. Траплялися також випадки, коли радянські військові підрозділи припиняли людиновбивчі бажання поляків, а ініціаторів запроторювали до в'язниці. Але оскільки не мали права судочинства, то передавали їх польським правоохоронним органам, рятуючи злочинців від більших неприємностей. З часом державний апарат почав безпосередньо відігравати все більшу роль у процесі геноциду.

У цьому процесі брали участь Військо Польське, Управління Громадської Безпеки, КБВ, Міліція Обивательська, ОРМО, а також НСЗ, АК, БХ та інші партизанські формування, інколи бандитські, а також цивільне населення, озброєне владою «з метою захисту від українських банд». Під час підготовки до нападів чи виселення окремих сіл на місце операції приїжджали сотні польських фур і чекали, коли можна буде почати грабунок. На місці акції залишались згарища, а плани очищення території набирали реальних форм. І коли людина читає розповіді свідків цих операцій, то мимоволі волосся на голові стає дибки і виникає питання: хто в них не брав участі?

Екстермінація українського населення на Закерзонні для широкого загалу польського суспільства — terra incognita. В українській літературі існують досить численні описи цих подій, але все це — публікації з-за океану, розлогі, малотиражні, а тому і дорогі, у Польщу вони потрапляють досить спорадично. Ну і не дуже доступні для молодшого польського покоління з огляду на мову.

У різних архівах розміщені зібрання документів підпільних бойових організацій, які брали участь у польсько-українській боротьбі, головним чином НСЗ, АК, БХ, УПА. Переглядаючи архіви у Любліні, Вроцлаві і Жешуві, використовуючи львівські зібрання і документи колишнього ЦК КП(б)У у Києві, я дійшов висновку, що операція очищення Закерзоння від українського населення була геноцидом.

У віднайдених у бункерах рукописах, машинописах і друкованих публікаціях я шукав контраргументи, щоб відкинути цей висновок. У документах польських формувань не знайшов жодної згадки про пацифікацію українських поселень. Але натрапив у наказах БХ на заборону описування бойових дій і перервав пошуки, дійшовши висновку, що подібні заборони були і в інших справах. Не більшу користь принесло перегортання післявоєнної польської літератури, яка описує боротьбу з «українськими бандами». Вона дуже багата, включає кілька сотень авторів і назв, мільйони примірників, які зводяться також до стереотипного висновку: причиною конфліктів був український різун. Ніхто не досліджував, як цей тип формувався, вистачає переконання, що українець народився різуном. Тільки цим можна пояснити факт, що жоден автор не відзначив явища геноциду, яке майже повністю знищило українське населення на Закерзонні.

Недавно у Львові з'явилась книжка доктора Мирослава Трухана[4], де відомий український публіцист, який певний час проживав у Щецині, аналізує явище українця-різуна у повоєнній польській літературі. У бібліографії наведено понад 200 авторів (крім збірників праць), з яких дехто має навіть по 5 праць. А оскільки, наприклад, «Заграви у Бещадах» Яна Герхарда була обов'язковим чтивом у школах і друкувалась мільйонними накладами, то було б дивним, якби такий стереотип не утвердився у польському суспільстві.

Лише у вісімдесятих роках на історико-письменницькій арені почали з'являтись особистості, які були здатні побачити кривду Закерзоння, але ще не встигли дати їй правильне визначення — геноцид. Першим прекрасним прикладом у польській історіографії є доповідь Т. А. Ольшанського (док. 88), завершена висновком:

«Не хотіли мати поміж себе українців, гірше — ми хотіли вірити, що це народ вбивць, гайдамаків і т. п. Не всі, це правда, але достатня більшість, щоб ми мусили сказати: народ, сказати — ми. І вдарити себе у груди».

А коментатор[5] додає:

«Той факт, що виступ Т. Ольшанського був зустрінутий у Лодзі різкими нападами Владислава Серчика і незрозумілою критикою Рішарда Тожецького, свідчить лише про те, що 40-річна пропаганда вплинула навіть на, як би там не було, заслужених дослідників польсько-українських відносин, істориків старшого покоління».

Вагомі слова! Їх можна лише доповнити: пропаганда ненависті має за собою не 40 років, а довгі століття — від вторгнення Казимира Великого на українську землю. Скільки часу треба на зміни у психіці польського суспільства? Хто і що робить у цьому напрямку? Бо ж правда Ольшанського, Новацького і Левицького, сформульована у Вроцлавському підпільному виданні і повторена в альманаху Фундації святого Володимира «Між сусідами» (Краків, 1993. — С. 135–143), доходить до обмеженого грона людей.

Саме час, щоб хтось у Польщі про це подумав. З Парламентом Речі Посполитої включно.

Боротьба за підляські душі

Історія Підляшшя увійшла до польської історіографії досить пізно, лише після першого поділу Польщі. Головним чином спричинилася до цього втрата незалежності. Оскільки сам факт нездатності держави до захисту своєї території сильно вплинув на народ, король Станіслав Август зібрав усі сили, щоб розбудити патріотизм, підняти лицарський дух, нагадати про славу предків, які змогли створити величезну державу, що доходила до передмість Харкова. Правильно також вирішив, що треба наголосити на розвитку історіографії. Це завдання доручив своєму фаворитові Адаму Нарушевичу.

Незабаром у всіх найважливіших архівах Європи з'явились польські посланці, які збирали документи, для них були відкриті родинні зібрання польських магнатів, монастирі, інституції. У 1780–1786 роках було видано «Історію польського народу» Нарушевича (томи 2–6, том І з'явився у 1824 році). Автор — поет і єзуїт — дав волю своїй фантазії. В історії, написаній з думкою про підбадьорювання сердець, він показав образ Польщі, яка тріумфує над Німеччиною і Росією, а всі сумніви, пов'язані з кордоном на лінії Буг — Карпати, трактувались виключно на користь Польщі. Долучена до праці мапа Польщі з часів Мєшка І показувала велику державу від Одри до Бугу і від Балтійського моря до Карпат. Історія Нарушевича стала зразком для численної групи наступних істориків, а школа Лелевеля ще уточнила певні деталі і заповідала її нащадкам як святий заповіт пращурів[6]. Від Шайнохи починається критичне ставлення до Нарушевича і Лелевеля, але це не стосується польсько-руського прикордоння. Навпаки: теорія Нарушевича стала догмою для його нащадків.

Прорив зробив тільки Александер Яблоновський, який від 1875 року і до Першої світової війни видавав «Історичні джерела» — цінний матеріал для аналізу економічної історії руських воєводств Речі Посполитої XVI століття. Отож на початку другої частини своєї праці[7] вчений авторитетно стверджує:

Назва ПІДЛЯССЯ (PODLASIE) як похідна поняття країни, «що розташована під лісами», є зовсім неправильною. Вона виникла під впливом вимови мазурів, діалект яких не знає звуку «ш» і заміняє його на «сь», як «вишня» на «висьня» і т. п. Тому правильніше називати країну ПІДЛЯПІПІЯ як країну, що лежить «ПІД ЛЯХАМИ», у поляків розташована (ПІДЛЯХІЯ). А якщо так, то ця назва не польська; а оскільки слов'янська, а не литовська, то може бути тільки руською (с. 1).

Далі він доводить, що назва не могла прийти з Червенської Русі, яка сама розташовувалась на краю землі ляхів, тільки з близького сходу, з Поліської Русі, пінсько-туровського краю. Варто додати, що версія польського дослідника також підтверджує українську назву цієї території ПІДЛЯПІПІЯ, бо у випадку походження від українського слова ліс (польське ляс) похідним став би термін ПІДЛІССЯ.

Дослідник зазначає, що назву ПОДЛЯШЕ, ПОДЛЯСЄ застосовано до цілого простору пущ, зайнятих на зорі нашої історії напасником Ясьвєжем, але звідти її також поступово, але наполегливо зі всіх боків — Мазовша, Малопольщі, а головним чином з боку як турово-пінської, так і червенсько-волинської Русі — витісняли. Цей простір утворювали басейни річок: передовсім середня течія Бугу з його притоками Кжна і Лівець з одного боку, і Муховець та Нурець з другого, а далі верхів'я Нарви з Бебжом і Супраслею. А оскільки Лешек Малопольський і Конрад Мазовецький не мали достатньої сили, то їх витіснив Данило, завдяки чому дрогічинсько-бельська область під кінець цього ж [XIII] століття досягла у Райгороді прусського кордону [!](с. 4). Лише близько 1320 року Підляшшя зайняли литовці.

Перебуваючи у полоні тверджень своїх попередників, помилявся Яблоновський, коли говорив про первинне заселення Підляшшя яцьвінгами. Представник молодого покоління істориків і на додаток родовитий підлясяк Єжи Гаврилюк пише про це: «Довгіроки поширювалась, у тому числі в прац, ях з науковими амбіціями, легенда про заселення Побужжя яцьвінгами. Батьком цієї легенди став Ян Длугоги, який у своїх «Щорічниках…» назвав Дрогічин столицею цього племені. Цю інформацію повторили Марцін Кромер, Мацей Стрийковський та інші тодішні письменники історичної тематики і навіть деякі історики-аматори XIX і XX століть. Насправді це споріднене з литовцями і пруссаками плем'я проживало на північ від Бебжи, на Сувальському приозер'ї. Між Бебжою і Нарвою простягалася лісиста територія прикордонних пустирів, які охоронялися руськими (Сураж, Бельськ, Волковиськ, Гродно) і мазовецькими (Візна, Свенцьк) містами»[8].

Показово, що навіть у сучасній енциклопедії ПВН (Т. 3. — 1964. — С. 146) знайдемо інформацію, що Дрогічин виник приблизно у 1060 році як столиця яцьвегів. Це мало переконувати читача, що на той час не могло бути мови про руських осадників. А тим часом, як пише Є.Гаврилюк, посилаючись на описи М. Міськевичової[9], археологічні дослідження останніх десятиліть підтверджують, що вже у VI столітті на Побужжі існувало 12, а в VII і VIII століттях 16 місць поселень дулібів (їх пізніше називали волинянами), які переселилися сюди під тиском аварів. Вони розташувались, головним чином, на північному боці Бугу, де пізніше виросли більші міста Дрогічин, Брянськ, Мельник, Бельськ. У процесі формування руської і польської державності Побужжя стало адміністративно-політичною одиницею Брестської землі і тим самим Київської Русі. І коли у X–XII століттях внутрішня боротьба за владу перемежовувалась набігами кочівників, підляські бори ставали омріяним сховищем для втікачів зі сходу.

Обговорюючи процес заселення Підляшшя, Яблоновський стверджує:

«Найпершим осередком цієї (руської) колонізації стає від початку XII століття (1132 р.) містечко Дрогічин на Бузі, після успішного переходу руських князів через Нурець у середині XIII століття вперед виходить Бельськ (1251 р.). Головна течія переселенців на Північному Підляшші рухалась від безпосередніх сусідів — з брестської території, підсилена переважно вихідцями з Полісся, чий княжий рід володів усім Поліссям довгі роки (1087–1157). У середині XIII століття нижньопідляське Прибужжя було вже досить заселеним, а Дрогічин являв собою чимале місто, якщо Данило Романович міг у ньому (1253 р.) коронуватись на «руського короля». (…) За його часів Русь, витискаючи яцьвегів усе далі, перейшла Нарву і дійшла аж до Бебжа, де взяла в облогу навіть Райгород. (…) Тут мова йде про простори Підляшшя саме до річки Нарви, щонайдалі до її притоки Супрасль, бо за річкою Супрасль аж до прусського кордону і троцької «Запущі», якщо десь між мазурами і зникаючими там литовцями і траплялись руські поселення, то вони належали до білоруського крила, а не південного» (с. 183).

Коротко кажучи, кордоном української колонізації стала річка Нарва.

Яблоновський твердить, що найперша мазовецька колонізація, тобто польська, могла розпочатися вже з середини XIII століття (с. 177) на лівому боці Бугу, в місцях, на яких з часом з'явилися Монкободи (сьогоднішні Мокободи?), Венгрів, Соколів, Косів. Це припущення автора відрізняється від архівних джерел, де найперші згадки про мазовецькі поселення з'являються лише у другій половині XIV століття.

Може, автор помилявся, вважаючи, що під боком мазовецьких поселень знаходилася столиця Галицько-Волинського князівства — фортеця Холм, будівник якої князь Данило був видатним володарем. Як писав Микола Костомаров, майже вся Україна, увесь край, заселений українськими племенами, перебував під його владою. Саме в середині XIII століття його коронували у Дрогічині, а його син Шварно, зять литовського володаря Мендога, у цей самий час став володарем Новогрудка, Слоніма, Волковиська та інших міст. Можливі кандидати у польські колоністи не могли у цей час поселятись на території сусідньої держави, незважаючи на те, що тоді не знали колючого дроту і розораної смуги землі на кордоні. Доказом цього є згадуваний Яблоновським казус Лєшка Малопольського і Конрада Мазовецького. Після смерті Данила (1264) князівство ще існувало, поки остаточно не занепало у середині XIV століття. Лише тоді хвиля польського осадництва могла майже безперешкодно рушити на територію українського Підляшшя. Підкреслюємо «майже», бо Підляшшя перебувало під правлінням Литви — за винятком короткотривалого панування мазовецьких князів у 1391–1392 і 1440–1443 роках. Лише Любельська унія в 1569 році приєднала Підляське воєводство до Польщі.

Проте експансія католицизму на православне Підляшшя почалася вже у другій половині XIV століття разом з напливом польських колоністів. Першою полонізувалась православна шляхта. Процес експансії полегшувала Любельська унія, а найбільше спустошення серед православ'я спричинила Брестська унія в 1596 році, планована як засіб до повного окатоличення «схизматиків». Вона здійснила справжню революцію на Підляшші.

Про її перебіг ніхто не писав. З простої причини: не було кандидатів у хронікери. Нечисленна руська інтелігенція на Підляшші перейшла у католицизм, тому не могла писати про православ'я. Польські письменники обминали релігійну тематику, щоб не розбивати міфи про польськість цієї землі. Віднайшовся, одначе, документ, який дає змогу встановити, у яких місцевостях Підляшшя мешкало населення, що тоді називалося руським, і як з плином часу воно зникло.

Це записи з середини XVII століття, які переховувались у чоловічому монастирі святого Онуфрія у Яблучній (повіт Біла Підляська). Вони були відомі українцям під назвою «Грамотка», а серед росіян — «Пом'яннік» і містили перелік живих і померлих парафіян, чиї імена були згадувані під час богослужіння.

Надбужанський храм отримав широке визнання у населення, тому що утримався у православній вірі, хоча інші прийняли латинський обряд. Монастир став регіональним центром православ'я і притягував паломників з обох берегів Бугу, збирав пожертви за здоров'я і на вічну пам'ять, занотовував осіб-жертводавців і дату внеску. Перелік тисяч імен перемежовувався короткими зведеннями про найважливіші події. Занотовувались події протягом цілого століття, до середини XVIII століття.

З лівобережного Побужжя, тобто Підляшшя, у цих записах виділено назви приблизно 80 місцевостей, головним чином у російському звучанні, тобто ті, що не завжди збігаються з польськими назвами. Це були такі місцевості:

Повіт Біла Підляська: поселення Біла, Ціцібор, Докудів, Ломази, Россоші, Лешна, Липинка, Домбровиця Мала, Домбровиця Велика, Вичулки (Присілки. — Є.П.), Теребеля, Ольшанка, Славатичі, Кузавка, Кодень, Окчин, Копитів, Костомлоти, Полоски, Заблоття, Мацяшівка, Яблочин, Ганна, Довгоброди, Хорошчинка, Міжлісся, Крива Вілька, Добринь, Малашевичі, Ленюшки, Болотків, Саївка.

Повіт Влодава: поселення Влодава, Вишниці, Городище, Парчев, Острів, Королівка, Шумінка, Сушно, Рожанка, Любень, Жуків, Вирики, Красівка, Карлоноси, Сухава, Жежчинка, Монтвіца, Бруса, Розвадівка, Головно, Ополе, Окунінка, Стульно, Оссова, Собібор, Косинь, Хвористита, Крива Верба, Коденець, Заставки.

Повіт Радзинь: поселення Мендзижець, Вогинь, Жиротин, Гусь, Вигнанка, Комарівка.

Повіт Янів: Лосиці, Свори, Островець, Мостів, Хотиці, Гушлів.

Повіт Соколів: поселення Соколів, Рогів, Корчів, Козіради.

У записах видно певні закономірності. Російськомовні, а інколи і польські записи завершувала шаблонна дата, наприклад, 1699 року. Як виняток, вживалося слово год, це свідчить про те, що записи робили українці. У записах з деяких місцевостей налічуються сотні (навіть тисячі) осіб. Наприклад, у Соколові Підляському в 1679 році і в кількох наступних записано понад 40 прізвищ і понад 600 імен типу Боярчук, Балковець, Мочульський, Биковський, Лазовський, Доля, Заткалик, Худик, Сенюта, Харлампович, Старкевич. Адреси із західних територій, записувані спочатку досить часто, зникають з плином часу, а місцевості з-над Бугу залишаються у записах найдовше. Це свідчить про прогресування полонізації.

Тодішнє і наступні покоління приймали унію з великим спротивом, у боротьбі з нею на Підляшші допомагали навіть козаки з Запорожжя. Речниками унії стали члени литовської князівської родини Радзивіллів, які свою резиденцію у Білій Підляській перетворили на головну фортецю унійного руху. У 1628 році князь Александер Людвік Радзивілл відкрив у Білій філію Краківської академії з метою прищеплення підляській молоді польського духу. Пізніше були відкриті монастир і костел святого Антонія, реформатів (1671), монастир василіанів (1690). Місцеве населення протестувало. Знищили костел і замок Радзивіллів, а також навчальний заклад, побили священика і унійних діячів. Подібні виступи відбувались у ближчих і дальших селах, які першими запроваджували унію: у Віторожі, Сворах, Теребелі, Гнойному, Вітуліні, Козірадах у Соколовському повіті. У цих нападах брали участь запорозькі козаки, які від часу облоги Замостя військами Богдана Хмельницького у 1648 році аж до 1657 року постійно влаштовували збройні «прощі» до центру унії. Яблучинські записи наводять цілий список таких подій.

З плином часу унія майже повністю заволоділа Підляшшям. Пізніше більшого значення набрав римо-католицький костел. Це було зумовлене різними чинниками. Серед них — підтримка державними органами, визнання католицьким мучеником Юзефата Кунцевича, якого вбили за переслідування православного населення і тіло якого утримувалось у Білій, встановлення католицького єпископства у Янові Підляському, побудова 9 чоловічих і 4 жіночих монастирів та архімандритства у Кодні над Бугом. У 1864 році на Підляшші й у Холмщині (що утворюють Холмську єпархію) було вже 3 латинських єпископати, 3 латинські семінарії і приблизно 30 католицьких монастирів. Важливі уніатські об'єкти були оточені латинськими монастирями. Важливу роль у полонізаційній діяльності відігравали священики, які походили зі змішаних або суто польських родин латинського віросповідання, але перейшли у східний обряд, бо не хотіли на все життя залишитись неодруженими. Серед уніатів таким був кожний четвертий. Не дивно, що вони йшли у перших рядах полонізаторів. Внаслідок масованого натиску українське населення Підляшшя, у якого жодною мірою не була сформована національна свідомість, поволі перетворювалось у польське населення.

— Увесь цей процес дослідив і представив у численних статтях Єфим Михайлович Крижановський[10], який у 1865–1871 роках був начальником «Седлецької навчальної дирекції», а потім директором І чоловічої гімназії у Варшаві. У «Листах з Підляшшя» 1867 року Крижановський пише, що вся територія складається з більше чи менше сполонізованого елементу. До більше сполонізованих належить майже все населення більших містечок: Мендзижеча, Білої, Янова, Влодави, Лосиць, Соколова, де всі уніати забули вже батьківську мову «Зродиться у душі якась радість, коли після містечка опинишся в іншій групі — в уніатському селі, серед «селян і худоби», як сказав би шляхтич. Виникає враження, що перебуваєш у гущі українського народу; та сама мова, ті самі обличчя, ті самі «свитки і кожухи», та сама «хата», а в ній «припічок і запічок», «квітки і рушники» над іконами, дивовижно подібні манери і рухи, прислів'я і звичаї, така сама тепла, сердечна розмова. Зі спостережень життя цього народу видно як на долоні, що польщизна і латина оточили його, як імла і туман, але ще не змогли його задушити».

Подорожуючи від села до села, Крижановський проїхав усе Підляшшя і всюди побачив ту саму картину: смерть народу. Не фізичну, бо заселеність території не змінювалась, а національну — країна втрачала десятки і сотні тисяч людей, які разом з переходом до латинського обряду поривали всякий зв'язок зі своїм народом і навіть ставали його затятими ворогами.

Коли людина помре і потрапить у могилу, то залишає після себе більш-менш виразний слід. Принаймні у людській пам'яті. Ці сліди знайшов і Крижановський на своєму шляху, який розпочався на околицях Підляшшя, Луковської Землі і старого Мазовша. Це був прикметник руський, руська, руське у назвах місцевостей.

Тобто Руське Село, у якому нема жодного русина, бо всі мешканці (177 осіб) давно вже прийняли латинський обряд, розмовляють тільки польською і називають себе поляками. Недалеко звідти Руська Воля, у якій ще є приблизно 60 уніатів, а 493 католики не хочуть згадувати про свое походження. На північ від Соколова і Венгрова лежить містечко Kocie Руський, у якому нема жодної руської душі. Село Бучин Руський — так само. Мокободи — це містечко, де була церква, при якій православний священик Хребтович заснував «на вічні часи» школу, що було задокументовано в акті від 1513 року, написаному по-руськи. Крижановський зустрів тут лише католиків-поляків, жодного «руського». Далі Руська Кам'янка — 7 уніатів і 245 католиків, Савиці Руські — 18 уніатів і 238 католиків.

Загалом на тих околицях Підляшшя, де міста (Косів, Соколів) і села були заселені головним чином «руським» населенням, Крижановський зустрів 81 місцевість з уніатами, з них у парафії Чеканів біля Соколова було їх 35, в Руських Савицях 36, а в 49 місцевостях вже менше десяти, переважно по одній, дві або три особи. Тільки у восьми місцевостях уніатів було трохи більше, ніж католиків.

Біля Седлець розташоване містечко Морди. Крижановський бачив місце, де була спалена понад сто років тому, в 1773 році, парафіяльна уніатська церква. Ніхто її не відбудовує, бо від 1820 року в містечку вже нема жодного уніата, а поляки-католики будують костел з вівтарем на схід. Зі звички, як у церкві. Неподалік Бугу розташоване містечко Константинів (нині село) — церква є, але нема жодного уніата. В Лосицях у 1839–1864 роках латинізувалося приблизно 400 осіб. Це вже поляки — протестують проти закриття царською владою місцевої польської школи. Подібна ситуація спостерігається у Янові, Межиречі, Соколові, Кодні, Білій, у всіх більших містечках Підляшшя. У Білій під час заворушень і антиросійської демонстрації в католицтво перейшло приблизно 50 осіб. Уніатська церква у містечку Радзинь має ще 5 вірних, у трохи більшому Парчеві — сім. Ці свіжоспечені поляки-патріоти ставляться до своєї рідної мови гірше, ніж споконвічні поляки.

Загарбник не встиг ще повністю покатоличити і сполонізувати селян і міщан. Щоправда, сільське населення майже не встає з колін, так само молиться і б'є себе в груди, «лежить хрестом» на католицький зразок, збільшує присутність на латинських відпустах. Але одночасно твердо вимовляє свою назву русин і скоса поглядає на поляка як на свого ворога, який думає про перетягування його у свою віру і до свого народу. Це неважливо, що завжди буде ганебне надбання, за яке не подають руки, важливим є здобуття душі, додаткової овечки до стада. Село продовжує шанувати Покрову, Юрія, Онуфрія, Дмитра, а не Антонія, Міхала, Мацея, Станіслава, Марціна, Боже Тіло.

Наступне століття не поскупилося на страждання новим нащадкам розіп'ятого Підляшшя. Але завдяки вродженому консерватизму пращурів чи, коли хочете, героїзму народу протримались ще на землі предків аж до акції «Вісла». Лише ця варварська операція вирвала з рідної землі руське коріння підляського автохтона. Нібито за співпрацю з Українською Повстанською Армією. Тією, яка заважала вириванню коріння.

Проте якісь рештки цього коріння у надбужанському ґрунті залишились. Бо вже видно на поверхні молоді, зелені пагони. Не дуже численні, але є. Розростуться напевно, але наскільки міцно — покаже майбутнє.

Холмщина в облудній історіографії

Обговорюючи давню історію Підляшшя, ми навели висновки Александра Яблоновського, одного з тих науковців, які відтворюють історичні процеси згідно з історичною правдою. Але є коло істориків, які намагаються інтерпретувати минуле відповідно до потреб. І тоді в історії з'являється момент облуди, який рано чи пізно створює скрутне становище. Цей процес показово відбитий в історії Холмщини, має у польському історичному письменстві глибоке коріння, яке сягає початків польської держави.

Прикладом такого процесу є коротенька, в одне речення, нотатка Нестора у «Повісті минулих літ» про похід Володимира на ляхів у 981 році і захоплення Червенських Гродів. Вона зробила у польській історіографії карколомну політичну кар'єру. І ось коли минуло багато століть, історики прийняли це як підтвердження того, що Червенські Гроди від найдавніших часів належали польським племенам, а отже, автоматично у X столітті увійшли до складу держави Мешка І, завдяки чому Польща отримала на них усі історичні права. Згадка Нестора була крихким доказом, але про докази ніхто не питав, ніхто не підозрював, що назва ляхи могла тоді не стосуватись польських племен, ніхто не звертав уваги на те, що держава Мешка І не могла тоді сягати Червенських Гродів, що в іншому місці Нестор пише: ляхи та інші ляські племена прийшли з-над Дунаю (див. Історія… Т. І. — С. 11). Запис Нестора обернувся для Польщі чудовим здобутком. Якщо перша в історії згадка говорила про відрив цих земель від ляхів, то вони мусили бути з діда-прадіда польськими, і польська держава мала право їх анексувати без огляду на те, хто на цих землях мешкав. Ця засада була основою політики II Речі Посполитої, стимулятором нищівних операцій — партизанських у роки окупації, а на початку «народної влади» — війська, служби безпеки і міліції. І менторських повчань: Тут е Польща, і прошу говорити польською, повторюваних щодня окупантами у таких далеких забужанських повітах, як Дубно, Кремінець, Рівне, Костопіль чи Сарни. Не кажучи вже про Закерзоння чи про Холмську землю.

Але з плином років ця інтерпретація призвела до ускладнень в історіографії. Наприклад, нема жодних доказів приналежності Холмщини до Червенських Гродів. Отже, під знаком питання стає її підлеглість Мешку І, тобто її польськість. Якщо Іпатська хроніка[11] повідомляє, що галицько-володимирський князь Данило приблизно у 1237 році збудував Холм, то немає підстав називати його польським містом. Попри те Холмська наукова конференція в наш час авторитетно, але голослівно ствердила: «Єцілком доведеним, що у період виникнення Польської Держави Холм як місто мусив існувати і входив до складу Червенських Гродів»[12].

Відомо, що християнську віру Холмська земля прийняла від Київської Русі. А чому не від Рима в 966 році, коли було хрещено племена, підпорядковані Мешку І? Адже це не були безлюдні простори. Це підтверджують усі джерела — польські, українські, російські.

«Останні дослідження на території так званих Червенських Гродів показали складну проблематику цієї території, — пише сучасний дослідник Б.Ціммер[13]. — На початку п'ятдесятих років було проведено дослідження у Надбужанському Гродку Грубешівського повіту, у Чермні Томашівського повіту, у Сонсядці і Ліпську Замойського повіту. У цих місцевостях виявлено залишки міст з періоду щонайменше X століття. З досліджень міст істориками й археологами може випливати, що ця територія не була «ляською» (польською), а належала до гіпотетичного племені бужан, які культурно (археологічно) були перехідною формою між «ляхами» і русинами».

Цей удар по вірогідності інтерпретації запису Нестора діє на Ціммера приголомшливо. Шукаючи виходу, він називає бужан гіпотетичним племенем, хоча навіть польська енциклопедія подає, що таке плем'я існувало[14], а в українських енциклопедіях знаходимо цікаві подробиці на цю тему[15]. І зовсім сенсаційно звучить повідомлення, що ці дуліби-бужани-волиняни, які займають частину нинішніх Львівської і Волинської областей (колишній Ратнівський повіт), утворювали перехідну форму між ляхами і русинами. Автор не наважився і надалі говорити про польськість Гродів, бо речові докази заперечували цю теорію.

Наступний приклад. Один з науковців, Г.Верцінський[16], ствердивши першість на цих землях польського осадництва, пише, що, оскільки: а) панування руських і литовських князів на лівому березі Бугу кілька разів переривалось П'ястами, б) у 1916 році у шести повітах колишньої Любельської губернії переважало польське населення — 96 % у відношенні до 3,1 % українського населення (замовчуючи, що так сталося після евакуації українського населення з Холмщини царськими військами), в) назви річок Буг, Вепж, Гучва є суто польськими (sic!), то ні історичні права, ні фактичний стан заселення країни (…) не виправдали б від'єднання Підляшшя, як і Червенської Землі, від Польського Королівства.

Типовим прикладом фальшування історії є робота двох авторів — Владислава Цвіка і Єжи Редера «Адміністративно-територіальний розвиток Холмської землі»[17] зі згаданої конференції у Холмі. На думку авторів ця територія перед виникненням польської держави разом з племенами віслян і ледзян із Сандомірщини якийсь час залишалась у точно не окресленій залежності від великоморавської держави, потім могла на певний час перейти під зверхність київських князів або чеської держави, і є дуже правдоподібним, що територія Гродів [Червенських] потрапила у сферу впливу держави Мешка І вже на початку панування цього володаря. Але далі в тексті автори визнають (с. 12), що започаткування Холма і подальше виокремлення і зростання значення Холмщини припадають на часи Данила, сина засновника Галицько-Волинського князівства — Романа. Померлого у 1264 році Данила поховано у Холмі, й лише королева Ядвіга у 1387 році знову (?!) об'єднала ці землі з Польщею. І від того часу, після бурхливого перехідного періоду, можна говорити про тривалий непорушний зв'язок Холмщини з рештою земель Польщі (с. 15). Отже, досить пізно, лише за часів Ядвіги, почався цей «тривалий непорушний…», після майже 40 років окупації Перемишля і Санока.

Всі історики одностайно стверджують, що Холмська земля була заселена від незапам'ятних часів (за В.Кубійовичем — у період пізнього палеоліту), але ніхто не говорить ким. Польській стороні досить запису руського літописця, бо якщо в цьому першому писемному документі записано, що ляхи втратили Гроди, то сумніватися в їхній польськості ніби недоречно.

Якось ніхто з сучасних дослідників не згадує, що на початку XX століття знайшлись документи, які заперечували польськість Холмщини. Їх опублікував саме Александер Яблоновський[18]. Дослідник застерігає, що цей матеріал (…) в цілому не був достатнім для належного написання повнішого і зваженого в усіх своїх частинах нарису. Тут бракує даних про походження мешканців, процес заселення цієї землі. Але і без того стан польськості в XVI столітті, тобто після досить довгого періоду «тривалого непорушного зв'язку Холмщини з рештою земель Польщі», був представлений досить виразно. Ось що читаємо на с. 47:

«Все підгір'я Бескидів від краківського кордону аж до волоських вирубок (Буковини), напевно, не мало жодної латинської парафії. (…) У Холмській землі, у всьому чималому Ратнівському Князівстві, яке мало на площі 43 квадратні милі 28 сіл, була тільки одна латинська парафія; у Грубешівському на 31 село також тільки одна; у Буському повіті Белзької землі на 69 сіл — лише 2 парафії».

Прийшле польське населення оселялось головним чином у містах, тому в кожному місці поселення був костел, а церков було кілька. Полонізація міст розвинулася вже у пізніший період. Де ж за цей час зникли нащадки племен Мешка? Знайшлись дані, що їх звідти… виселено! Майже як в акції «Вісла», лише у протилежному напрямку. Про це писав інший руський літописець[19] (цитуємо за згаданою працею Б. Ціммера, с. 14):

«В літо 6539 (1031) великий князь Ярослав і Мстислав собраста многі вої ідоста на ляхи і взяста гради Червенская опять і повойоваста ляцку землю і многі ляхи пріведоста ірозделіша я. Велікій князь Ярослав посаді по Русі і cym сегодені». До цього дещо ускладненого тексту Б.Ціммер додає пояснення: «Ярослав після завоювання Гродів виселив мешканців цієї землі… і розпочав колонізацію країни ляхів».

Пояснення вийшло діаметрально протилежним: літописець писав про оселення ляхів на Русі, а коментатор поправляє, що це руських розселювали на ляській землі. І вже зрозуміло, що поляки тут були, але руські їх виселили…

На увагу заслуговує інша деталь. Під час археологічних досліджень на горі Данила у 1966 році відкрито середньовічну фортифікацію з кам'яно-дерев'яним валом і 5 рядами дерев'яного палісаду, що оточував узгір'я. Як зі здивуванням зазначає Б. Ціммер (припис 18 на с. 188): «Розкопки несподівано були перервані з невідомих причин». Знаємо ці «невідомі причини». Такі самі дослідження проводились після війни на Замковій горі у Перемишлі. І також несподівано їх припинено «з невідомих причин». Це була таємниця полішинеля: перервано після встановлення, що знахідки, особливо сакральні, були такі самі, як у Київській Русі (рештки кафедральної церкви святого Івана Хрестителя круглої форми — тип будівлі відомий на сході від V століття), що суперечило теорії польськості Гродів. Відкрито оборонну вежу типу стовп — як у Холмі, Угруску і Столпі біля Холма. З дрібних предметів там були печатка володимирського князя Давида Ігоревича, а також численні хрести-енколпіони, відомі в Україні у X–XII століттях. Влада дійшла висновку, що таких фактів не можна розголошувати, і наказала зупинити роботу, не називаючи причин. Подорожуючи у цей час по країні як журналіст, я особисто чув численні коментарі на цю тему.

З часом коло нащадків Мешка на Холмщині збільшувалось. Це видно з доповіді[20] на згадуваній конференції, де наводяться дві таблиці з двох праць: «Огляд Люблінської губернії за 1904 рік» і С. Дзевульський. Статистика населення Любельської і Седлецької губерній з огляду на проект створення Холмської губернії, що відповідає стану на 1.01.1906 року. Якщо ці таблиці об'єднаємо, то результат буде таким:

Проминемо той факт, що польське джерело зазначило процентну перевагу католиків, не підтверджуючи її даними про кількість мешканців. Важливішим є дещо інше: там, де після двох століть окупації була раптом аж одна латинська парафія у повіті, після п'яти віків католики почали становити більшість. Необов'язково навіть прийшлу; саме царська політика в останній період призвела до того, що 200 тисяч українських уніатів з Холмщини перейшли у латинський обряд. Полонізації Холмсбкої землі прислужились обидва окупанти.

Подальший процес відбувався швидше. У XX столітті тих автохтонів, що залишились, ліквідували протягом 40 років. Але це вже було століття не якоїсь там пари й електрики, а блискавичного технічного поступу, коли поряд із сучасним зв'язком опинилась скорострільна зброя, яку підкидали партизанам літаками за вказівками лондонського уряду. «Русскому православному насєлєнію» спочатку прислужились царські опікуни під час Першої світової війни, розкидаючи його на величезних просторах імперії і очищаючи територію для сусідів, які залишились на місці, а ті, у свою чергу, довершували справу. Спочатку силами війська і поліції знищили основу народу — церкву, а потім, під час Другої світової війни, визначили «спеців» — 700 чи 800 партизанів «Рися»-Басая — для знищення решти, тих недобитих у період «непорушного союзу».

Метою було винищення автохтонів. Силами власних лісових підрозділів, «Народного» Війська Польського, КБВ, МО, ВОП. У союзі з радянськими партизанами, до спілки з німецькою поліцією…

Але про це на «науковій» конференції у 1959 році ніхто не говорив. І ніхто з польських істориків не згадує про існування запису[21], який подає таку версію заснування Холма:

«Згідно з Божою волею місто Холм було збудоване так. (…) Одного разу під час полювання Данило побачив гарно залісені місця, оточені довкола полем, і запитав тамтешніх людей: «Як це місце називається?» І йому відповіли: «Холм є його ім'я». Уподобавши це місцеу вирішив збудувати там містечко. І дав Богу обіцянку збудувати церкву на його честь.

І збудував містечко, але, побачивши, що Бог йому допомагає і святий Іоанн також, збудував місто, яке не змогли взяти татари у той час, коли Батий захопив усю Руську землю. Тоді й церкву святої Трійці спалено і наново побудовано».

Наслідки облуди

Польська історіографія постійно так препарувалася, щоб показати польські права майже на всю Україну, але цього неможливо було зробити без брехні. Український дослідник Я. Дашкевич[22]викриває низку таких обманів, водночас підкреслюючи, що вони часто просто суперечать здоровому глузду, не кажучи вже про загострення стосунків.

«Починаючи від середини XIV століття, — пише львівський історик, — Польща постійно проводила імперіалістичну політику, міняючи гасла типу «від моря до моря» та «вогнем і мечем». Творцем цієї ідеології був історик Марцін Кромер (1512–1589), який твердив, що більша частина Русі, а саме Поділля (яке нібито тягнеться до Чорного моря чи — згідно з іншими польськими істориками XVI століття — навіть до Азовського моря і Дону) і Полісся віками належали Польщі, а отримала вона цю землю від сцито-сарматських язигів. Пізніше ці землі від Польщі були забрані одного разу і вдруге, поки не було повернуто на основі Любельськоїунії. І так насправді записано у документі унії, що ці території «повертаються до Польщі». Фальшування залишило сліди до нинішнього дня: у шкільному історичному атласі Молдавське Господарство між Поділлям і Чорним морем показано трохи яснішим кольором від Поділля і Галичини, які належали до Польщі, — з анотацією «вільно зв'язане з Короною», хоча нога польського солдата на берег Чорного моря ніколи не ступала».

Якщо дитину від малолітства переконувати, що біле не є білим, а тільки чорним, то через певний час вона мусить повірити у цю брехню. «Голова Товариства любителів Львова і Східних кресів проти того, щоб називати Львів українським містом. Можна говорити лише про українську адміністрацію в цьому місті», — читаємо у пресі. Звідки береться цей 105 %-ний «патріотизм» тієї проводирки «любителів», як не з брехливої історіографії? Лише журналіст[23] повинен їй пояснювати, що Львів нині є українським містом, частиною суверенної української держави, яку Польща визнала першою і до якої не має жодних прикордонних претензій [підкреслено в оригіналі]. Справжній любитель Львова швидше подбав би про те, щоб нас там любили, а не про те, щоб демонструвати свої фобії і підтримувати напругу по обидва боки. Посилання журналіста тільки на державний інтерес також є далеким від адекватності, але нехай би він спробував нагадати, що це не є польська земля! Адже польському суспільству постійно пояснювали, що Польща має право на українську землю, аж суспільство прийняло брехню за добру монету і при кожній нагоді почало юрбою протестувати проти «наступу» на його інтереси, спроб «поділу» Польщі. Поляки-колоністи, відчуваючи себе серед 70 чи 80 % «меншості» як шкарлупка в океані, почади ненавидіти господаря і хапатись за зброю, щоб викинути його з дому.

Закерзоння є типовим прикладом цього. Під час окупації польські партизанські підрозділи боролися з німцями на Замойщині, щоб протидіяти виселенню поляків. А що робили на інших теренах? Я намагався знайти у бібліотеках зведення про боротьбу НСЗ, АК, БХ з німцями на Жешівщині — не знайшов, хоча лісових братів там не бракувало. Причину легко пояснити: не можна було дратувати окупанта у місцях, де підрозділи підпілля потрібні були для очищення терену від українців і для маршу на Львів під час операції «Буря». Великій «Бурі» перешкодила УПА (особливо на Любельщині), але українців багато було знищено. «Кількість польських і українських жертв на Холмщині і західній Волині, — пише Я. Дашкевич на с. 67, — була приблизно однаковою. Рафінована польська жорстокість загалом не поступалась українській. Якщо виходити з логіки і термінології «кресовиків», то побачимо, що польські націоналісти цілком заслуговують на рівнозначне ім'я «різунів» та «гайдамаків».

Цей висновок, напевно, викличе обурення «кресовиків», але після короткого аналізу швидко втратить ознаки сенсації. Про вбивства тисяч українців на Закерзонні в Польщі ніхто не говорить. Лише часом якийсь автор зазначає, що тут чи там побито трохи українців, але тільки в рамках відповіді. Після війни преса повідомляла «аж» про один процес цього роду, який стосувався загибелі села Верховина, але з повідомлень преси ніхто не догадався, що знищено українське село. Певні застереження дає лише згадка одного з обвинувачених, що акцію здійснила «спеціальна» команда НСЗ, створена для… знищення євреїв та українців. Але ж єврейських сіл не було. Як бачимо, «діяльності» батальйону БХ під командуванням «Рися»-Басая, який називали також «спеціальним», вже було недостатньо. Мався на увазі такий, що спеціалізується на вбивствах українців.

Лише українські джерела розкривають закерзонську дійсність, у якій важко було знайти село без жертв. В одних селах гинуло кілька або кільканадцять осіб, в інших — десятки і сотні, а в Теплицях Перемишльського повіту — понад тисячу. Отже, якщо віднімемо від українського рахунку штучне обтяження такими формулюваннями, як: За співпрацю з радянськими партизанами німці разом з українською поліцією вбили…; Українська поліція з участю німців убила…; У селі Малин, на території гміни, де проживали поляки і чехи, за допомогу радянським партизанам (Ковпак) через донос українських націоналістів німці спалили живими у тамтешній церкві 603 особи (насправді німці з поляками спалили чехів і українців — див. документ 3), то будуть усі підстави вважати, що кількість українських жертв на Закерзонні дорівнювала кількості поляків, убитих на Волині.

Ось тільки питання: хто і за що загинув? Отже, за колонізацію української землі на Волині гинули поляки, а на Закерзонні — українці. Всюди за польську колонізацію. Але ніколи не було спроби колонізації польської землі українським населенням — і в одвічних польсько-українських конфліктах це було принциповою відмінністю, яка давала відповідь на питання: хто винен? У польській публіцистиці зустрічаємо твердження, що винними є дві сторони, тільки ніхто не уточнює, у чому полягає вина українців. Бо важко звинувачувати народ за те, що повстає проти своїх гнобителів.

На увагу заслуговує одна деталь. При описі вбивства поляків на Волині та в Галичині ніхто не згадує про те, що українці грабували поляків. На Закерзонні грабунок був невід'ємним атрибутом кожного вбивства. Про польські вбивства і грабунки радянські переселенські комісії доповідали Хрущову (док. 80), доповідали прем'єрові Польщі (док. 77) і просили приборкати злочинний елемент. І якщо на грабунок вирушали цілі села на 600 фурах (словами: шістсот! Див. док. 84), то виникає враження, що маємо перед собою страшне явище: абсолютну дегенерацію суспільства на цьому терені.

Чому це явище спостерігалося тільки в діях однієї сторони? Звідки брався садизм у людей, які вбили в одному селі 65 дітей (док. 60), які вкидали гранати до шпиталю (док. 84), які посадили дівчину на розжарене вугілля за те, що має брата в УПА (док. 75)?

Головну причину дегенерації суспільства треба шукати в облуді, у фальшуванні історії, у безперервній пропаганді, що все довкола є польським, що навіть самі українці є зросійщеними поляками. Імперіалістична політика прямо змушувала до брехні — бо треба було ж чимось, наприклад, обґрунтувати війну з західноукраїнською державою за панування на Східній Галичині. А те вело до курйозних тверджень: якщо поляки повставали проти загарбника, то це був шляхетний чин, якщо українці — то це був злочин.

Чи на цьому фальшуванні могло виховатися здорове суспільство? Чи діти фірманів, які допомагали батькам грабувати скарб вигнанців, могли вирости порядними громадянами? Чи варто дивуватися, що це суспільство, пронизане ненавистю до чужоплемінників, пхає палаючі жарини під їхні храми? Бо, напевно, не випадково протягом кількох останніх років спалено церкви у Клениках, Чижах, Ячні, Крушинянах, пішла з димом церква XVIII століття у Грабарці, горіли церкви у Нарві, у Кракові, каплиця у Криночці біля Гайнувки. Новозбудовану церкву святого Духа у Білостоці двічі підпалювали. А скільки їх згоріло на всьому Закерзонні? Чи це не є типовими прикладами дегенерації суспільства? І це на території, де не було польсько-української боротьби. Не кажемо вже про обкрадання храмів, як, наприклад, крадіжка двох найцінніших ікон з православного монастиря в Яблучній.

Ці «випадки» не можна назвати інакше як спробою вбити дух народу.

Післявоєнна література стала кузнею антиукраїнських інсинуацій, у якій сотні молотів кували постать українського різуна. Це був всюдисущий вбивця. Його бачили у погромах війська і цивільних у 1939 році, у придушенні Варшавського повстання, у пацифікації поляків на Закерзонні, у співпраці з німцями, у вбивствах львівських професорів і т. д. Йому приписувались усі найвигадливіші риси жорстокості, які тільки можна уявити. Як твердить М.Фіалка[24], «обряд» убивств поєднувався звичайно з благословенням капелана і освяченням знарядь убивства — сокир, кіс, вил, ломів і зброї, (…) живих людей вкидали до колодязів, ставків і річок, насаджували на палі, відрізали частини тіла — ноги, руки, голови, жінкам відрізали груди. Ще живим жертвам розпорювали животи, залишаючи тіла на поїдання мухам і хробакам. Дітей проколювали вилами, насаджували на палі або штахети огорожі. Тіла розрізували пилками для дерева, виколювали очі, відрізали язики і вуха. Від тіла відривали голови, руки і ноги прив'язували ланцюгами до коней. Більші села і поселення спочатку завойовували зі зброєю в руках, а після оволодіння вбивали мешканців сокирами, косами, вилами, ножами, багнетами. Вбивали віруючих у костелах (…) і своїх побратимів, які не хотіли брати участі у вбивствах поляків…». Шкода тільки, що в описах ніхто не посилається на конкретні випадки, не називає прізвищ.

Якщо поляки ненавиділи українців більше, ніж німців (див., наприклад, док. 10), то брехлива література лише доливала олії до вогню в такій мірі, що звернення до читача зі словами правди ставало неможливим. Можна було лише збагачувати фальшування. Звідси виникали такі дива, які ганьбили самих авторів, як, наприклад, книжка А. Щесняка і Б.Шоти під назвою «,Дорога в нікуди», яка означає, що «в нікуди» нібито вела боротьба за свободу. Цю тезу заперечує текст, тому таке мислення є недоречним. Але якби автори згідно з правдою дали назву «Дорога до свободи», то викликали б загальне обурення, бо суспільство, виховане на брехливій літературі, приймає брехню за добру монету. Бо ж усі так пишуть…

Цікавим прикладом є тут праця доцента Ришарда Тожецького з Інституту історії ПАН. Це провідний знавець польсько-українських відносин міжвоєнного і воєнного періоду, має багатий науковий доробок і серед українознавців вважається експертом. Розшукуючи матеріали для докторської роботи на тему «Українське питання у політиці III Рейху (1933–1945)», що була опублікована у 1972 році, він оглянув крайові і закордонні архіви, головним чином німецькі, звертався до відомих діячів й істориків ОУН, які перебувають в еміграції, що дало йому можливість глибоко вивчити тему і розкрити такі деталі, на які не спромігся жоден історик. Завдяки цьому книгу шукали у США та Канаді навіть тоді, коли її наклад вже було вичерпано.

І все-таки автор не вийшов за межі шаблону, створеного для української проблематики. Навпаки, він його продовжував будувати. Тобто показував, що найгіршим ворогом були українські націоналісти, які хотіли збудувати українську державу (чому таке прагнення було злом — не пояснює), «вели криваву боротьбу з комуністами, які захищали інтереси України» (sic! див. с. 349). Нігілістичні бої УПА потягли за собою численні українські жертви, «гекатомби жертв цивільного населення, війська і міліції в СРСР, Польщі й Чехословаччині» (с. 330), УПА «стала синонімом знищення, вогню і вбивств» (с. 346), тоді як польські підрозділи, а особливо «Рися» з БХ проводили тільки акції у відповідь (с. 300). Націоналісти, «заохочені гітлерівцями до боротьби з СРСР (!), заплатили за це не тільки знищенням власних сил, але й здобутків українського народу, жертвами народу, в ім'я якого нібито присвятили себе і воювали». Насправді «більше думали про задоволення власних політичних амбіцій, ніж про країну» (с. 331–332). «І це саме комуністи наново створили умови для розквіту матеріальної і духовної культури українського народу» (с. 350). І так далі.

Через двадцять років (1993) була опублікована докторська робота Р. Тожецького: «Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на території II Речі Посполитої». Це ніби книга іншого автора. Тут вже нема звинувачень українських націоналістів у тому, що вони хотіли збудувати власну державу. Автор ніби хоче представити дійсність делікатно, щоб нікого не образити. І так різанину поляків на Волині він називає братовбивчою боротьбою, а різанину українців на Любельщині тільки подіями. Також він показує роль польського націоналізму в загостренні відносин і стверджує, що «від вересня 1939 року не було шансів на польсько-українське порозуміння, бо у міжвоєнні роки багато було зроблено, щоб взаємні стосунки стали неприязними або ворожими» (с. 200). Якщо навіть з польського боку були спроби проведення розмов з українцями, то вони були знівечені ендеками, хадеками та іншими течіями польського націоналізму, заборонами уряду в Лондоні, «який не допускав до предметних розмов польську сторону через злу волю частини польського суспільства у Східній Галичині, яке не хотіло йти на жодні поступки» (с. 274).

«Рішення про відкриту боротьбу з окупантами української землі, — читаємо на с. 258–259, — прийнято 17–21.03.1943 р. на III конференції ОУН(р); «відкриту» не означає спрямовану на фізичне знищення (…). Також у березні-квітні почалася братовбивча боротьба на південному Поліссі. (…) Ставлення поляків до поліщуків, значною мірою українців, було у цей час ворожим. Польське населення більш нетерпляче очікувало повернення радянської влади, ніж на Волині. (…) Урядах радянських партизан опинилося приблизно 5 тисяч поляків. Це була вода на млин української націоналістичної пропаганди, яка так само старанно (!) використовувала скандальну поведінку частини польського суспільства на Волині. (…) Адміністрація на Поліссі, як х на Волині, була значною мірою польською. Польська доповідь виділяла тут три групи людей: «одні не переймаються», діють не на користь окупанта і стараються допомагати місцевому населенню; інші поляки «від усієї душі ненавидять» українців, білорусів і взагалі все місцеве селянське населення; ці дотримуються і самовіддано виконують розпорядження окупанта, спрямовані проти інтересів місцевого населення; (…) у деяких випадках вони гірші від німців. Третя група поляків — це найбільш «відсталий або несвідомий елемент, співпрацюють з гестапо як донощики. Гітлерівці втягують до такої роботи навіть молодь».

«Ця похмура картина показує людей, поведінка яких, спрямована проти інтересів місцевих мешканців, додавала полякам ворогів. (…) У доповіді Б С (Бюро Східного представництва Лондонського уряду)… говорилось, що у Кобрині гДрогічині, головних місцях розташування батальйонів шуцманів, поліцейсько-військових формувань, командирами і офіцерами були молодші офіцери ВП. (…)Вони навіть офіційно користувались польською мовою» (с. 260).

Це тільки деякі фрагменти книги, які показують причини польської трагедії на Західній Україні. Жоден з польських істориків не наважився поки що опублікувати інформацію такого роду.

Чому? Звідки така величезна відмінність у працях експерта?

Здається, що вирішальними були два чинники: опіка «старшого брата» і польська ненависть до українців. Ненависть — традиційна, її відчували 96 % поляків, як про це доповідали з краю до Лондона ще у липні 1942 року (с. 226), до акції деполонізації Волині, тобто до різанини поляків. Пригляньмось до цих чинників.

Радянський Союз і Польщу об'єднувала одна спільна мета: боротьба з українським націоналізмом, який хотів збудувати свою державу на об'єднаних українських землях, окупованих головним чином СРСР та Польщею. У Польщі ця мета об'єднувала націоналістів і комуністів. Звідси виростала польсько-радянська співпраця як комуністів, так і всього польського населення на українських землях. Про загрозу залиття Польщі повінню комунізму, пророковану ОУН і УПА, ніхто тоді не хотів думати. Українці, білоруси, литовці — то були вороги!

І сталося. Життя у Польщі покотилося згідно з московськими керівними вказівками. Дійшло до того, що «старший брат» став першим рецензентом наукових праць, який остаточно присуджує: пустити, не пустити? Таке рішення я відчув на власній праці… Радянсько-польський антиукраїнський комунізм невблаганно формував повоєнну історіографію. Історична правда мусила капітулювати перед політичною фальшю. І якби магістр Тожецький написав тільки те, про що дізнався з документів, не критикуючи націоналістів і не вихваляючи комуністів за їхній внесок у розквіт українського народу, то докторську дисертацію він би не захистив. Також виявився б непридатним до праці в Інституті історії ПАН. А якби навіть правда перемогла, то не пройшла б через всюдисущу цензуру. Далі вже були читачі, сформовані впродовж десятиріч фальшованою історіографією. Оті 96 %, нехай навіть трохи менше…

Тож яким чином з'явилася дисертаційна праця Р. Тожецького?

Відповідь очевидна — інші часи настали. Пішов на заслужену пенсію «старший брат», розігнано цензуру, зітхнуло вільно наукове середовище, з'явилися праці, які десятиріччями покривалися пилом у шухлядах.

Не змінився тільки читач. Він не міг змінитись, якщо формувався від шкільної лави на мільйонах примірників антиукраїнських творів Сенкевича, Гергарда і сотень інших авторів, на таких фільмах, як «Пожежник Калечь», виховувався у ненависті до непольського населення, ізольований від правди. Бо в жодній цивілізованій країні не знайдемо подібного абсурду, коли за такі інсинуації, як «Герої з-під знака тризуба», що оббріхують провідні постаті визвольної боротьби чужого народу, нагороджують автора званням професора, знущаючись із самого звання, викликаючи обурення наукового світу[25]. Тож постає запитання: хто за тим стоїть, хто зацікавлений у поширенні ненависті між народами? Це важка і дуже запущена хвороба, для лікування якої потрібне не одне десятиліття, поки виростуть вільні від впливу сфальшованої історіографії покоління, які не прагнуть чужих земель, які з повагою ставляться до інших народів.

І тільки надія на це якоюсь мірою може сповнювати нас оптимізмом.

Надбужжя під час окупації

Як ми писали у І томі (с. 87), серед усіх українських земель, інкорпорованих II Річчю Посполитою, найбільший полонізаційний терор влада застосувала на надбузьких землях — Підляшші й Холмщині. Тут не тільки не було жодної української школи, більшість церков було зруйновано або перетворено у костели, знищено культурні інституції («Рідна Хата»), кооперацію, пресу. Українське суспільство, особливо православне духовенство, зазнало гострого поліцейського втручання. За наказом адміністративних органів польська мова запроваджувалася до церковних проповідей і навчання релігії. Безпосередньо перед вересневою катастрофою «Кракуси» — озброєні боївки брали участь у руйнуванні храмів, нападали на українські доми і нищили майно «небажаного елементу». Тож не дивно, що трагічний вересень 1939 року українці зустріли не із співчуттям до сусідів, але з надією, що найгірші часи минули.

Тому вони відразу взялися за лікування ран. Утворено було Український допомоговий комітет (УДК), який допомагав утікачам з-за Бугу і випущеним з польських карних установ політичним в'язням, мобілізував населення до громадської роботи і захищав його інтереси перед владою. Відновлено було товариство «Рідна Хата» і місцеві кооперативи, до початку 1940 року відновлено 40 православних церков, а в травні 1940— собор у Холмі. Створено мережу українського шкільництва, працевлаштовано на посадах учителів молоду інтелігенцію, яка втекла від радянської окупації. У Холмі відкрито українську гімназію. Завдяки визволеній енергії національне українське життя почало розвиватись у такому темпі, якого ніхто не бачив до того часу. Але дуже швидко цей розвиток був загальмований, а доробок знищений.

У початковий період війни до німецької неволі потрапило приблизно 4 мільйони радянських солдатів, з яких понад півмільйона було зібрано в таборах на Підляшші і Холмщині. Полонені, розміщені під чистим небом і оточені колючим дротом, були приречені на знищення. Умови у таборах були настільки жахливими, що траплялися випадки людоїдства, зрештою вибухнули епідемії. Утікачі з-за дроту рознесли тиф по всій Генеральній Губернії. Восени 1941 року німецькі військові власті видали наказ очистити території від утікачів, що ховалися в лісах. Виконання наказу доручалося відділам ШУПО — поліції, яка перебувала під керівництвом цивільної влади. Щоб утворити силу, здатну протидіяти поліцейським акціям, утікачі були змушені об'єднуватись у більші партизанські підрозділи, здобувати зброю, нападаючи на німців, грабувати продукти у селах. Незабаром на чолі цих підрозділів стали відважні офіцери Червоної армії, які на парашутах були закинуті у німецький тил.

Так над Бугом постали загони радянських партизанів. Від 1941 року поряд з ними виростали польські партизанські групи. Цьому сприяло те, що німці, досконально вишколені стосовно дій регулярної армії, не мали поняття про партизанську боротьбу, на початку вони панічно боялися лісу. І не дивно: під кінець 1942 року тільки у Гвардії Людової на цих теренах було щонайменше 12 (з 31 в усій країні) партизанських груп[26].

Усі партизанські групи були на антиукраїнських позиціях. Отримавши в руки зброю, партизани почали нищити український доробок і його ненависних творців. Цей напрямок діяльності був викликаний відсутністю опору, бо з озброєними до зубів німцями треба було воювати, тоді як беззахисне населення можна було просто вирізати.

На зборах у Грубешові 16 червня 1942 року група колишніх офіцерів петлюрівської армії створила військове формування Українська Самооборона у складі 20 осіб, завданням якого була охорона місцевого УДК та інших українських інституцій. Після тривалих зусиль вдалось отримати напівофіційний дозвіл німецької влади на існування того формування, завдяки чому воно могло охопити своїм впливом інші повіти. І це був уже останній дзвінок.

Ще у 1941 році командир СС і поліції Любельського дистрикту Оділо Глобоцнік розробив проект германізації підлеглої території, який мав стати мостом між Сходом і Рейхом. З цією метою треба було виселити з Холмщини 110 тисяч єврейського, польського і українського населення, поселити на їхнє місце фольксдойчі з, німців і голландців, а всю територію оточити смугою українських сіл, утворивши буфер проти нападів на німецьких осадників. Акція розпочалася 27 листопада 1942 року, і до середини лютого 1943 року було виселено 116 сіл: з повіту Замость — 47, Томашів — 15 і Грубешів — 54. Більшість виселених поляків перейшла до партизанів і розпочала безпощадне знищення українського населення. Перший напад на штаб самооборони у Грубешові стався майже у відповідь на її формування — 6 серпня 1942 року. Акція не вдалась, але спонукала українців до пильності й турботи про краще озброєння. Німці ще якийсь час надавали певну кількість зброї як українцям, так і полякам, керуючись настановою: нехай б'ються між собою.

На початку березня 1943 року УДК в Грубешові запропонував польській стороні утриматись від збройного втручання. Розмови ініціював засновник Грубешівського УДК, колишній полковник армії УНР Яків Гальчевський-Войнаровський, польську сторону репрезентував голова Польського комітету допомоги у Грубешові доктор Кульчицький. Порозуміння було досягнуто, але вже 22 березня 1943 року 18-особовий польський підрозділ атакував будинок Войнаровського у селі Пересоловиці, де дружина полковника працювала вчителькою. Полковник загинув. Того самого дня був убитий голова УДК у Грубешові, доктор Микола Струтинський. 23 травня 1943 року здійснено напад на будинок колишнього сенатора Івана Пастернака у селі Хорощинка. Поранений сенатор помер через два дні у шпиталі, а його похорон у Білій Підляській перетворився на велику маніфестацію і викликав зростання Української Самооборони. Бо хто хотів жити і мав силу, мусив брати в руки зброю.

Це не була війна — ніхто нікому її не оголошував. На війні на передовій лінії воює сірий солдат, командири вищого рівня діють в укритті. Тут спочатку вбивали командирів. Не вбивали — мордували. Підступом у власному домі, використовуючи фізичну перевагу в силі. А це була велика перевага.

Як пише 3. Маньковський[27], «уже в середині 1942 року регіон між Віслою і Бугом вийшов у партизанській боротьбі на впевнене перше місце у країніУ 1943 році польських партизанів на Любельщині налічувалося приблизно 50 тисяч (с. 355), тоді як Українська Самооборона — єдина на той час реальна збройна сила українського населення на цьому терені (підрозділи УПА з-за Бугу перекинуто сюди лише на зламі лютого — березня 1944 року) налічувала в середині 1943 року близько 500 осіб[28]. Щоправда, існувала ще озброєна українська поліція, але як складова частина адміністративного апарату, створена окупантом для забезпечення публічного порядку, вона підпорядковувалася німецьким наказам. Коли німці забирали польську поліцію для пацифікації українських сіл або навпаки, то підлеглі виконували свої обов'язки старанно, але вони не могли планувати акції на власний розсуд.

Слід згадати, що жоден з польських історіографів не шкодував місця на опис діяльності української поліції, розглядаючи сам факт її існування як доказ співпраці українців з гітлеризмом, тоді як сором'язливо замовчував існування польської гранатової поліції у складі німецької адміністрації. Однак промовисту картину створюють тут цифри: у Любельському дистрикті було 25 постерунків української поліції, і аж 95 гранатової, з яких 15 % походило з довоєнної Державної поліції. Вже у середині 1941 року штат гранатової поліції становив 1380 рядових і 20 офіцерів, з яких тільки 200 працювало у кримінальному відділі. Постерунки гранатової поліції були майже у кожній гміні[29].

Чисельність польської підпільної армії неухильно зростала. У липні 1944 року на Любельщині було 70 тисяч партизанів АК, 40 тисяч БХ і 15 тисяч АЛ, у сумі 125 тисяч осіб. Це дорівнювало 8 дивізіям війська, тобто 25 % польських партизанських сил країни, не враховуючи дуже активних радянських партизанів, які мали у своєму складі польські підрозділи. Така концентрація утворилася згідно з планом акції «Буря», що передбачала перекидання до Львова під час найближчого наступу двох великих угруповань польських партизанів з білгорайських лісів і околиць Перемишля, які під час вступу Червоної армії до столиці Західної України показали б себе господарями «польської землі».

Чому на Любельщині мордували українців? Не тільки на Любельщині — на всьому Закерзонні, великодушно подарованому Польщі високими посадовцями на Ялтинській конференції. Подарованому, адже компенсації, «повернених земель» за цю територію український народ не отримав.

Польська історична література, дуже багата на таку тематику, на те питання до цього часу не відповіла. Мало того — не порушила цього питання, не побачила початку трагедії. Ось так ніби ні з того, ні з сього раптом з'явилися з-за Бугу УПА і підрозділи дивізії СС «Галичина», і почалась катастрофа — вбивства невинних поляків. І якщо хтось з авторів навіть торкається делікатної проблеми, то поверхово, побіжно, як правило, стверджуючи, що це була відповідь на вбивства поляків на Волині. Отож, повернемося до хронології подій.

Книга Й.Туровського і В.Семашко «Злочини українських націоналістів…» наводить за лютий 1943 року 23 випадки вбивств — індивідуальні, родинні і одно групове (у селі Парослі Сарненського повіту): 173 поляки вбиті підрозділом, який вдавав із себе радянських партизанів. У кількох випадках причинами знищення сімей зазначено: вбили німці спільно з українською поліцією за співпрацю з радянськими партизанами. Інформацію про Парослю обтяжує згадка від грудня 1943 року (див.: Історія… Т. II. — С. 89): «У Сарненському повіті ще в лютому сталося перше групове вбивство (виділення моє. — MC.) 17 родин польських (не 173 осіб?) і 5 українських у селі Парослі біля Антонівки». Отже, якщо разом з поляками вбивали українців (про що автори книги мовчать), то ідентифікація винних не є однозначною проблемою. Різанина поляків на Волині набрала масового характеру лише у березні 1943 року. І якщо голова УДК у Грубешові вже на початку того ж березня виступив з пропозицією щодо припинення боїв, то зрозуміло, що вони почалися тут раніше, ніж на Волині. Тобто не тут прихована причина різанини українців на Любельщині.

Якщо Українську Самооборону створено у червні 1942 року, то до цього змусила ситуація. І коли у березні 1943 року польські партизани вбили керівників, то, безсумнівно, для того, щоб безперешкодно знищувати рядових.

Для чого?

А для того, щоб до кінця загарбати частину території, яку це населення захищало від прадавніх часів як батьківщину, де сімсот років тому знаходилась столиця. Щоб знищити ті рештки, яких не вдалося сполонізувати. Це підтверджують зібрані у II томі документи еміграційного уряду і документи правителів комуністичної Польщі. Серед них наказ двох міністрів — генерала бригади Радкевича і маршала Жимерського звучить виразно:

Цілком таємно

І. Завдання

Остаточно вирішити українське питання у Польщі. З цією метою…

Цей висновок страшний, і на це немає ради. Тут випливає також інша проблема. Повсюдну участь правих і лівих лісових «армій» у фізичній ліквідації українців Закерзоння можна пояснювати як загальною ненавистю людей, котрі роками не випускали зброю з рук, так і переконанням, що це є польська земля. Злочинну діяльність провідників народу в Лондоні чи у країні, які видавали наказ про винищення національної меншини в її власному домі, треба пояснити націоналістичним світоглядом, який сформувався таким чином з різних причин. Обґрунтованим видається також міркування мемуаристів, свято переконаних, що коли партизани, крім окупантів, вбивали також українців, немовбито союзників окупанта, то робили дуже патріотичну роботу.

Стурбованість викликає також позиція науковців, бо вони також повинні показувати правду.

Панове доктори, доценти, професори! Директори історичних інститутів! Декани, проректори і ректори вищих навчальних закладів, члени і працівники Польської Академії наук, які мають у доробку численні й великі томи цінних праць про боротьбу народу з окупантом на Любельщині, — де ваш аналіз причини польсько-української боротьби на колишній території Галицько-Волинського князівства?

У «Щоденнику років окупації» професор Зигмунд Клюковський прекрасно показав роль польського шумовиння у винищенні єврейського населення, яке проводилось німцями у Щебжешині. Чи є хоча б один подібний фрагмент у Ваших працях на тему винищення українців? Боїтеся, що суспільство пригадає волинську різанину? І чи не час уже сказати правду, що волинська трагедія була відповіддю на співпрацю польського населення з найбільшим ворогом незалежної України — «советами», на пацифікацію українських сіл на території Західної України, на доноси місцевого населення до окупаційної влади через фольксдойчів і дрібних польських службовців німецької адміністрації та господарських установ, які діяли на користь окупанта (кооперативи, переробка сільськогосподарської продукції, торгівля, пошта), на намагання утримати польською меншістю окупаційний статус над переважаючою українською більшістю? І т. д. і т. ін. Чому ніхто з польських істориків не бачить того, що зауважив болгарський комуніст Всеволод Волчев, який займається історією Польщі? Ось фрагмент[30] його спостережень:

«(…) Правиця лондонського табору вже у 1943 році започаткувала збройні антиукраїнські дії, подаючи їх як протидію антипольській акції ОУН і УПА. Але удари Армії Крайової були спрямовані у першу чергу проти мирного українського населення, яке у своїй основній масі не брало участі в терористичній акції ОУН, УПА, підрозділів дивізії СС «Галичина» й української поліції».

Ось як характеризує ситуацію на цих теренах тодішній командир одного з підрозділів Армії Людової на Любельщині Е. Грончевський[31] («Ластівка»): «З прикрістю мушу зазначити, що на прибузьких землях першість у знущанні над мирним населенням належала реакційному підпіллю, бо напади українських націоналістів були рідкими, здійснювались кілька- чи кільканадцятиособовими бандами, які проникали на лівий берег Бугу і, як правило, швидко втікали назад. Використовуючи прецедент, командири реакційного підпілля організували на цих теренах широкомасштабні вилазки, переслідуючи населення у селах, де проживали українці. У цих вилазках не раз брали участь організовані кількасотособові ватаги, які сіяли страх, знищення і залишали після себе сліди невинно пролитої крові.. Нам підтвердили все, що ми чули серед населення про польсько-українські стосунки, називаючи конкретні факти і докази… Зусилля підрозділів пролондонського підпілля були спрямовані головним чином на боротьбу, а швидше на винищення сіл, де проживали українці та змішані родини».

Далі Волчев звертає увагу на факт, що колишні командири АК у Грубешівському повіті (командир «Ангел» і його ад'ютант «Альберт»), які вирізнялись у винищенні українців, робили це у співпраці з німцями, з гестапо у Грубешові і Замості. Далі він цитує фрагменти рапорту командування Грубешівського округу БХ від 29 квітня 1944 р., тобто від часу, коли на порятунок українського населення прийшли з-за Бугу підрозділи дивізії СС «Галичина» і сотні УПА, удари яких міцно відчула на собі польська сторона. У рапорті БХ читаємо:

«Тяжка ситуація польського населення у повіті спричинена не тільки підступною інспірацією окупанта і ницістю та варварством українців, як це повсюдно вважається, але й цілком помилковою тактикою, що застосовувалась у цій боротьбі польськими військовими чинниками. Наша позиція в цій справі була така: організувати самооборону польських сіл і не проводити наступальних дій щодо руських сіл, а завдавати ударів окремим особам, які керують діями українців. Тим часом ЗВЗ, яке спочатку дотримувалося цієї лінії (!), змінило тактику і почало застосовувати акції у відповідь, які полягали у спаленні ближчих до берега руських сіл і мордуванні їхніх мешканців з допомогою підтягнутих з цією метою людей з Томашівського повіту.

Такі дії викликали контракції українців і окупантів, і замість допомоги польському населенню вони ослаблювали його, оскільки підрозділи ЗВЗ не убезпечували населення, а самі відступали у безпечне місце (виділення моє. — М.С.).

Останню масову акцію пацифікації в селах, де проживало українське населення, підрозділи АК на Любельщині провели на території Томашівського і Грубешівського повітів весною 1944 року. У березні командир 21 роти АК з Томашівського повіту М. Піларський («Гром») передав підлеглим підрозділам командування округу розпорядження такого змісту: «У відповідній формі псувати життя всім українцям, щоб вони якнайшвидше відійшли з цієї території за Буг чи на інші терени. Не треба встановлювати контакти і співпрацювати з українцями, на кожному кроці віддалятись від них, пам'ятаючи всі кривди, яких вони завдали нашим землякам за Бугом і на терені Грубешівського повіту… Це розпорядження довести до всіх солдатів». Ці вказівки, — коментує Волчев, — мали підготувати умови для безпосередньої акції пацифікації. На практиці вони надавали місцевим осередкам АК повну свободу дій по відношенню до всього українського населення.

У цей самий період у Грубешівському повіті підрозділи АК отримали завдання розпочати збройні антиукраїнські дії. Воно звучало так: «На лист від 23 березня 1944 року наказую очистити передпілля, знищити Гонятичі й Гонятички, усунути українців з Вакійова, ліквідувати тамтешніх проводирів… Не допустити до оселення українців у тамтешніх місцевостях, тобто Вакіївці, Черні, Тереспі та інших місцевостях, які прилягають до вас. Очистити глибоко передпілля, хоча б навіть треба було досягти замойських теренів».

Особливого розмаху ця акція набрала у квітні 1944 року, коли підрозділи АК і теренові органи Представництва лондонського уряду вчинили спроби масового виселення українського населення. Спеціальний наказу зазначеній справі видав 13 квітня командир Томашівського округу АК В.Щепанкевич («Другак», «Лось»). Цей наказ приписував між іншим: «Після отримання листівок про виселення українців наказую Вам нинішньої ночі розпочати виселення українців, які проживають на Вашій території, у напрямку на схід (Грубешівський повіт). Ця акція повинна бути проведена протягом одного дня 14 цього місяця. Початок — 01 година ночі.

Виконання:

1) Закрити всі напрямки на захід, щоб не дозволити українцям відходити у західному напрямку.

2) Мати підрозділи, які ввійдуть до українських сіл і вручать листівки… Зібрати всіх на місці збору, вказати їм напрямок руху і випровадити їх далеко в передпілля грубешівському напрямку.

3) Тих, хто чинитиме опір, слід ліквідувати».

Листівки під назвою: «До українського населення!» були підписані місцевим керівництвом громадянської боротьби і мали такий зміст: «Цю місцевість українське населення повинно залишити негайно, найпізніше до 14.IV. 1944 р. Напрямок евакуації: схід. На захід однозначно не можна виїжджати. Це розпорядження видано з метою уникнення звичайних суперечок і вбивств. Ті, хто його не виконає, безумовно, зазнають нещадних наслідків».

Отже, Представництво і Армія Крайова свідомо підігрівали у південно-східних повітах Любельщини польсько-українську боротьбу, протиставляючи населення двох національностей. Це не було результатом якихось непорозумінь чи помилок. Керівні чинники пролондонських угруповань добре знали, що більшість українського населення не брала участі в злочинній діяльності українських націоналістів. (…)»

У своєму зведенні, густо переповненому посиланнями з виділенням таких джерел, як архів колишнього командування воєводської громадянської міліції у Любліні, Волчев посилається також на документи Групи Представництва уряду РП на край у колишньому архіві Інституту історії партії, добірку матеріалів, з якого ми опублікували у II томі. Судячи зі зведення Волчева, він не бачив цієї добірки, але і так зміг установити, що винищення українського населення на Любельщині не було результатом якихось непорозумінь чи помилок.

Сумно, але правдиво!

«У загостренні польсько-українського конфлікту, — читаємо далі, — брали активну участь і керівні чинники Народової партії, а також кадри включеної в АК Національної військової організації. Осередки НП підбурювали і підігрівали антиукраїнську акцію у повітах зі змішаним населенням. У Білгорайському повіті поряд з підрозділами АК в акціях проти українського населення брав активну участь загін НОВ ФЛжисєнжняка («Отець Ян»).

Позиція керівних чинників СЛРОХ і БХ в українському питанні офіційно збігалася з позицією Командування АК і Представництва. Це виявилося в результаті об'єднання, а також в участі підрозділів БХ у пацифікаційних, виселенських та у відплатних акціях, які інспірувались офіційними пролондонськими чинниками, і передусім у Грубешівському й Томашівському повітах.

Чітку вказівку щодо участі БХ в антиукраїнській акції у квітні 1944 р. видало Головне командування БХ. У спеціальному наказі для командування IV округу в Любліні головний командир БХ після з'ясування цілей акції доручив и проведення виключно стосовно українських фашистських і націоналістичних елементів: «У випадку вчинення опору цілими українськими громадами — села палити, а винних в опорі карати». Таким чином, фактично наказано застосовувати в рамках акції виселення принцип групової відповідальності (…).

Антиукраїнська діяльність, інспірована правим керівництвом пролондонських угруповань на Любельщині, не обмежувалась, зрозуміло, лише виселенням українського населення, а мала всі ознаки пацифікаційної акції. Як зазначало у своєму звіті окружне правління НП, у Грубешівському повіті тільки у березні 1944 року було спалено 13 українських сіл. У Томашівському повіті в перші дні червня спалено 6 українських сіл. Подібні акції, неодноразово поєднувані з масовим фізичним терором, проводились протягом усієї першої половини 1944 року. У результаті (…) значна частина Грубешівського і Томашівського повітів була зруйнована і збезлюднена. А конфлікт на національному тлі у південно-східній Любельщині набрав характеру постійних збройних дій.

(…) Підрозділи АК, які проводили пацифікацію українського населення, намагались уникати будь-яких сутичок з підрозділами УПА і частинами дивізії СС «Галичина», залишаючи польське населення без збройного захисту і допомоги. (…) Польсько-українська боротьба врешті була для пролондонських угруповань вигідною оказією для обмеження до мінімуму збройних акцій проти гітлерівського окупанта під приводом використання партизанських підрозділів для захисту польського населення від українських націоналістів. Завдяки цьому пролондонські угруповання могли відвернути увагу мас у період, коли наближалось визволення на територіях, де проживало змішане населення, від принципових національних інтересів: боротьби з окупантом і боротьби за соціальне визволення»[32].

Таким чином, на запитання: Чому знищувалось українське населення? — Волчев відповів: Щоб очистити від нього Любельську землю. «Псування життя», виселення, спалювання сіл, знищення непокірних — усі засоби годились для досягнення мети. І про це польська історіографія мовчить. Вбивці і недобитки відійдуть у засвіти, документи пролежать під замками, поки буде винесено вирок про знищення, після чого у людській пам'яті залишиться порожнеча.

Може, не зовсім: томи «наукових» праць учитимуть нащадків, що українці на польській землі безжально вбивали поляків.

Проте…

Тут залишається ще певна дрібничка. Цитована праця — це відголосок ідеологічної боротьби у Польщі, де комуніст Волчев має нагоду сказати правду про негідну діяльність еміграційного уряду і правиці в краю. Тільки забувається, що решта цієї громадськості — лівиця, яка співпрацювала з радянськими партизанами під час боротьби з українським націоналізмом, а де-факто з оборонним національним рухом йшла пліч-о-пліч із правицею. І мовчить про те, що це ліві, польські комуністи, завершили розпочату правими справу ліквідації української проблеми акцією «Вісла».

Підсумовуючи, доходимо того самого висновку: у ліквідації української проблеми проявили солідарність усі гілки польського суспільства, незважаючи на приналежність до різних політичних угруповань, навіть тих, які взаємно поборюються.

Але ці зусилля виявилися марною працею. Бо ось після того, як минуло півстоліття, бачимо, що попри погроми, виселення і переселення, пацифікації, в'язниці, табори, вбивства і смертні вироки українці у Польщі живуть і далі, хоча правом кадука позбавлені Батьківщини. Не тільки живуть, але з кожним роком стають усе більш консолідованою, свідомою частиною народу, який тут, поруч, рукою подати, розпочав копітке облаштування меблями повернутого дому.

І народ не знищить жодна імперіалістична солідарність.

Надсяння — Повстанська Республіка

Холмщину з Карпатами єднає Перемишльська земля. Майже посередині її перетинає долина зигзагоподібного Сяну, тому народ назвав цей терен Надсянням. Це тут, за Сяном, на лівому березі, на рубежах держави князь Ярослав Мудрий з далекого Києва заснував у 1031 році місто, назвавши його своїм іменем. Кілька разів воно згадувалось у руських літописах як добре фортифіковане, багате на архітектурні пам'ятки, стало тривким доказом приналежності регіону до Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Схоже, що це тут, у Ярославському єзуїтському колегіумі, свого часу навчався Богдан Хмельницький. Ще у міжвоєнні роки разом з 45,3 % поляків і 8,8 % євреїв у Ярославському повіті мешкало 37 % українців, які проводили власну економічну і культурно-освітню діяльність. У 1945 році більшість їх виселено в Івано-Франківську область, а решту як небажаний елемент двома роками пізніше вивезено в Ольштинське воєводство. Пам'яткою після Русі залишилася назва. Так сталося, що ніхто її не змінив, — бачимо, так хотів Бог.

Значно старшу метрику має Перемишль, розташований на 40 км далі на південь, також над Сяном. Збудований на території, яка заселена ще у період палеоліту, тобто від 300 000 до 8000 років до Різдва Христового, він був столицею Перемишльського князівства, одним з трьох (разом з Львовом і Станіславом) головних українських осередків Східної Галичини. Незважаючи на те, що місто було захоплене Казимиром Великим у 1349 році, польську адміністрацію і устрій запроваджено в Перемишлі лише у 1434 році[33].

Після того як минули наступні п'ятсот років, за станом на 1 липня 1939 року, за даними повітової народної ради у Перемишлі на терені міста і Перемишльського повіту більшість становили ще українці. Отже, поляків було 55 850, євреїв — 21 147, інших — 371, тобто всього 77 368, а українців 79 908[34]. Ці дані підтвердив також шематизм греко-католицької церкви.

Багато сторінок можна було б заповнити описом запеклої боротьби автохтонного українського населення Перемишльського регіону і самого Перемишля проти натиску поляків із заходу, наполегливих змагань за збереження релігійної і національної ідентичності, за право жити на власній землі, представленням багатого матеріального і духовного доробку, життєписами людей, які творили цей доробок століттями, — але це вже давно зробили інші. Досить звернутись до української, російської, німецької, австрійської, чеської, словацької літератури…

Тільки не польської. Там читач не знайде нічого на цю тему. Візьмемо перший ліпший історичний нарис, краєзнавчий путівник, енциклопедичну статтю на тему «Перемишль». У кращому разі зустрінемо згадку, що регіон колись тимчасово перебував у руському володінні, але це було давно і, як показує текст, усім своїм доробком завдячує приналежності до польської держави. Так, наприклад, у «Великій загальній енциклопедії» ПВН від 1967 року про існування українців на цих теренах нема і згадки, а на тему «Перемишльський повіт» вона інформує: 1226 кв. км, 68,7 тисяч мешканців (1964); характер економіки — сільськогосподарський; 31 % поверхні займають ліси. І кінець. Принаймні не з причини відсутності місця.

У польських старих і сучасних публікаціях це явище — повсюдне, воно прекрасно підтримує польський шовінізм. Зрілий, дбайливо підтримуваний керівниками державного корабля і увічнений хронікерами. Ось, наприклад, Длугош описує, як у 1412 році король Яґелло, віддаючи католикам руський собор, прекрасно збудований з тесаного каменя (як на Русі, бо у Кракові будували з цегли), наказав викинути з підземель руських небіжчиків і замінити його на костел. І коли у 1470 році князівський собор святого Іоанна було зруйновано, щоб використати матеріал для побудови польського костелу в Перемишлі, богобоязливі католики, кажуть, мили каміння у водах Сяну, щоб очистити його від схизматичного духу[35].

І ось через п'ятсот років, коли Іван Павло II наказав повернути українському населенню захоплену свого часу греко-католицьку церкву, — підкреслимо: все-таки католицьку, — то богобоязливі фанатики, католики латинського обряду не послухали Папу-поляка! В історії Польщі це був безпрецедентний випадок. Чим це загрожує у випадку можливої дестабілізації громадського порядку — новою Павлокомою? Чи новою війною? Бо ж Павлокома не була винятковим явищем.

Польське суспільство не усвідомлює цієї загрози. Про трагізм воєнних і післявоєнних подій над Сяном, навіть на всьому Закерзонні, нинішнє суспільство XX–XXI століття не має жодної гадки. Завершується життя покоління, яке творило цю історію. Але Сізіфовою працею буде пошук картини минулих років на сторінках тодішньої преси, яка писала тільки про банди УПА і про «героїчну» боротьбу з ними органів «народної» влади. У свідомості молодого покоління цей образ закріплює популярна книга «Заграви у Бещадах» Яна Гергарда (командира полку, який воював з УПА), рекомендована Міністерством освіти як обов'язкове читання для шкільної молоді. Польська історіографія до цього часу не спромоглася показати правдиву картину дійсності.

Тому подивимось на зворотний бік медалі в описі українського історика Льва Шанковського[36].

Зміст передаю скорочено, пропускаючи з-поміж інших і численні посилання на джерела.

Під час німецької окупації Перемишльський регіон належав не до Дистрикту Галичина зі столицею у Львові, а до Краківського дистрикту Генеральної Губернії. У Краківському дистрикті до українців ставились як до національної меншини, а персонал навіть нижчого рівня адміністрації і поліції становили, головним чином, поляки. Наприклад, у Перемишлі несла службу гранатова поліція, на периферії українська поліція була лише у місцевостях, де переважало українське населення. Поляки не марнували часу, щоб нагадати, в чиїх руках перебуває влада. Німці також підігрівали ненависть, підтримуючи українську меншість на етнічно польських землях, а поляків — там, де більшість становили українці.

У листопаді 1943 року головнокомандувач АК видав наказ розпочати реалізацію плану «Буря», який полягав у захопленні влади у Галичині, передусім у Львові, саме напередодні вступу Радянської Армії. З цією метою було збудовано два «коридори» для перекидання збройних підрозділів з польських етнічних земель до Львова. Північний коридор проходив з білгорайських лісів через польські села у районі місцевості Нароль, через Яновський полігон до самого Львова. Цей полігон збудували «совєти» під час першої окупації Галичини, попередньо виселивши українське населення. У свою чергу німецькі окупанти не дозволили українцям повертатись на територію полігона, тобто польські частини мали добрий доступ до Львова.

Західний коридор проходив з Перемишля через польські села в околицях Самбора, Мостиськ, Рудки і Ягеллонського Городка до польських сіл на південь від Львова. На зламі 1943 і 1944 років Армія Крайова зосередила тут на вихідних позиціях велику кількість підрозділів і військового спорядження, тут також приймали з повітря зброю, розбудовували лісові фортеці.

Щоб захистити Львів від наступу з півночі і рятувати місцеве населення від знищення, Головне командування УПА, яке мало на Волині значні військові сили, перекинуло частину підрозділів за Буг[37].

У боротьбі з УПА під Посадовим у гміні Телятин від 5 до 9 квітня 1944 року формування АК були розбиті, внаслідок чого на північному відтинку фронту план «Буря» провалився. У другій половині квітня УПА витіснила польських партизанів за річку Гучву, а після її форсування у червні наступ було спрямовано на Грабовець. 14 липня почався радянський наступ.

Гірше складалася ситуація у Перемишльському регіоні. Тут взагалі не було сил, які могли б протистояти польським діям. Українські «збройні сили» складалися з 308 поліцейських (з них 8 у Перемишлі), розкиданих по 41 постерунку, тоді як АК мала 10 тисяч озброєних до зубів партизанів і постійно поповнювалася свіжими силами з польських етнічних земель. Союзна авіація постійно курсувала над західною частиною Ярославського повіту і південною частиною Пшеворського, забезпечуючи тут польську «партизанську республіку» зброєю, набоями і необхідним військовим спорядженням. Наприклад, 28 квітня 1944 року над селами Бахуж і Гарта з'явилися сотні літаків союзників з вантажем для польських боївок. Привезена союзниками зброя використовувалася для знищення українського населення. Згідно з директивою лондонського уряду АК уникала боїв з німцями, бо її завданням було очищення від українського населення тилу для операції «Буря». Від березня до червня 1944 року тут розгромлено понад 20 українських сіл.

Справжнє пекло розлютувалось на цій території після вступу Радянської Армії, а особливо після підписання угоди про репатріацію населення. Українців «заохочували» до «добровільної» репатріації спаленням сіл, грабунком майна і масовими вбивствами, що їх проводили міліція і військо за сприяння партизанів і місцевих поляків. У відозві «До польського населення у Перемишльському; Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському та інших повітах» були окремо названі випадки антиукраїнського терору, вчиненого громадською міліцією, аківцями і цивільним населенням, які замордували у Павлокомі приблизно 300 українців, Сівчині і Березці — понад 200, у Малковицях — приблизно 200, у Бжужці і Раховій — понад 130, у Скопові — 115, в Ольшанах — 9, у Горайці — 135, у Люблінці — понад 200, у Курилівці — приблизно 200, у Кобильниці — 30 і сотні людей в інших селах. «У цих вбивствах, — зазначається у відозві, — польські бандити застосовували нечуване варварство: живим виколювали очі, відрізали вуха і язики, випалювали на тілі жертв хрести і тризуби, кидали недобитих людей у вогонь, не жаліючи жінок, старих, дітей…»

Зважаючи на повну беззахисність населення, Головне командування УПА на початку серпня 1944 року направило у Перемишльський регіон приблизно 2500 бійців та офіцерів, які не тільки організували оборону від нападів, але й знищили найбільш активні польсько-більшовицькі бандитські осередки у регіоні. У кінці 1944 року більшість частин була демобілізована, але кадри, що залишились, дали змогу організувати самооборону, а потім і місцеві сотні УПА. Територію так було насичено озброєним українським населенням, що у Перемишльському регіоні виникла повстанська республіка з Володжем і Голучковим на заході, Ольшанами, Гороховицями і Аксманицями на сході, Ісканем на півночі і Юречковою та Лещином на півдні. До «республіки» впускали після подання перепустки, на «кордонах» стояла охорона. На цьому терені (під Верхньою Лещавою) у 15-годинному бою 24 жовтня 1944 року радянський генерал був смертельно поранений, у військовій частині було 207 вбитих. Тут були старшинська школа, школа для санітарів, відбувалися різні військові курси. Тут виробляли цигарки з написом «УПА», тютюн, пасту і мило, вичиняли шкури, варили сіль, працювали шевські верстати, швацькі майстерні з пошиття білизни, мундирів, виробляли светри, збирали трави, виготовляли ліки. Втікачів з-за Сяну розміщували у селах, залишених поляками. Цивільне населення отримувало соціальну допомогу, безоплатно лікувалось у власних амбулаторіях і лікарнях. Працювала внутрішня пошта, гірше було із зовнішніми контактами — листи поверталися з написами: територія зайнята бандерівцями, і тому вручити неможливо.

Після повернення додому демобілізовані партизани організували нові збройні частини, головним чином СКВ (Самооборонні кущові відділи). З 15 квітня до 15 травня 1945 року вони ліквідували понад 20 постерунків МО. 21 квітня було знищено польське село Боровниця, де перебували: 30-особова група для спеціальних завдань, 70-особовий постерунок МО і 300-особовий відділ під командуванням Сліпого, який складався з усіх здатних тримати в руках зброю мешканців Боровниці. Село мало 40 станкових і ручних кулеметів, гармати, значні запаси гранат і амуніції. Це була фортеця польського шовінізму між Бірчою, Дубецьким і Сяноком, відома ще з часів окупації численними нападами на українські села. За часів «народної влади» вона стала одним з найсильніших гніздувань тероризму в районі Бірчі. Після розгрому боївок у Боровниці, Гронзьовій, Добріці, Лещаві і Кужміні «повстанська республіка» розширила свою владу на весь Перемишльський регіон і утримувалась від травня до кінця серпня 1945 року. Польські осередки існували тільки у Перемишлі, Пікуліцах і Бірчі, але їхній особовий склад (військо і поліція) не появлявся в українських селах.

А тим часом польська влада виселила українські села, розташовані на захід від Сяну, в околиці Радимина. Після виселення УПА спалила покинуті господарства в селах Острів, Уйковиці, Мацьківці, Батичі, Сосниця, не зачіпаючи, однак, польських господарств. Держава ж мобілізувала засоби для масового виселення, у якому українська «республіка» Перемишльської землі мусила загинути.

Усе Закерзоння становило у структурі УПА VI Військовий округ «Сян», який поділявся на тактичні дільниці: «Данилів» (Холм), «Бастіон» (Любачів) і «Лемко» (Перемишль). Бойовий склад дільниці «Лемко» ніколи не перевищував 2150 бійців і офіцерів. У другій половині 1945 року ПНР протиставила йому дві військові дивізії у стані боєготовності, а це щонайменше 10 тисяч осіб, численні частини КБВ і ВОП, що в сумі давало більш як п'ятиразову перевагу тільки у людській силі.

1 вересня 1945 року почалось масове виселення. Військові частини оточували села і гнали людей до залізничних станцій або до кордону. При тому солдати грабували селянське майно, били, викручували руки, змушуючи підписувати звернення про «добровільне переселення». Дуже постраждало село Цісова у районі Бірчі. Під час виселення польське військо вбило тут 19 українців, у тому числі 6 жінок і 7 осіб у віці 70–92 роки. Майже всі зазнали тортур, їм ламали руки, обрізали язики, вуха, носи, жінкам груди. 30-річній Марії Сігалін кілком проткнули живіт. З 230 господарств на селі було спалено 180. Тих, хто «зголосився» до виселення, пішки погнали до кордону. Господарства негайно були пограбовані польським цивільним населенням з Коженця і Гути.

Селяни кинулись у ліси під крило УПА і тих польських сіл, мешканці яких співчували виселенцям, переховували їхню худобу, збіжжя і навіть людей. УПА видала низку листівок, спрямованих до поляків і Війська Польського, закликала чоловіків до зброї і розпочала боротьбу з тими, хто займався виселеннями. Було зірвано і спалено сотні більших і менших мостів, знищено десятки кілометрів залізниці й телефонних ліній. На дорогах викопували рови, насипали вали, звалювали в купи дерева і каміння, будували барикади. Ліквідовано переселенські комісії з офіцерами радянського МВС. Організовано багато атак на частини противника. Розбито частини у Цісовій, Жогатині й Кужміні, організовано триразовий напад на Бірчу, атаки на Перемишль, щоб вчинити паніку, та низку інших акцій.

У жовтні 1945 року було опубліковано різними мовами великим накладом «Відкритий лист до всього культурного світу» (див. док. 53 — Звернення Закерзоння), який розповсюджувався по всій країні, а також був вручений усім послам у Варшаві. Це один з хвилюючих доказів трагічної ситуації українців Закерзоння.

У вересні 1945 року УПА знищила польську боївку у Войтковій, а в жовтні гарнізони і боївки у Дильонговій, Сельниці, Павлокомі, Тарнавці, Сівчині, Ясениці Сівчинській, Лещавці. Було атаковано гарнізон у Жогатині і Бірчі, Волі Коженецькій, Кужміні. У листопаді відбулись чергові напади. У грудні спалено Великий і Малий Кругель під самим Перемишлем, обстріляно з гармат місто, знищено міський водогін.

У другій половині листопада військо відновило переселенську акцію. Крім виселених на першому етапі 30 сіл, цього разу усунено українців з таких найближчих околиць Перемишля, як Великий і Малий Кругель, Пікулиці, Негрибка, Княжиці, Станіславчик, Лучиці. У грудні настала черга Рокшиць, Брилинць, Кописна, Риботичів і Риботицької Посади, у січні 1946 року — Ляхави, Лімни, Добри, Добжанки, Пйонткови, Руського Яворника, Жогатина, Поремб, Улучі, Грушківки, Війська, Голучкова, Тирави Сольної, Волі Крецовської, Пашови, Лещави Нижньої та інших. Усі ці села були дощенту пограбовані. Грабіж і терор були передбачені у плані виселення як засоби, що зроблять неможливим подальше життя для українського населення на цих теренах і змусять його втікати з власного дому та рятуватися від смерті серед більшовиків.

Повстанська листівка так описувала терор Війська Польського. В кінці лютого 1946 року в селі Лещава Військо Польське закрило у церкві 120 осіб. В'язні сиділи там цілий тиждень. Їх морили голодом, били, купали одягненими у річці й тримали мокрими на морозі. У церкві військові танцювали, стріляли, мордували людей, влаштовували дикі оргії. Інколи на захист змучених людей виступали радянські прикордонники, а особливо більшовицька військова частина, яка охороняла табори німецьких військовополонених у Негрибці.

Як зазначає звіт з Перемишльського регіону, у період від 20 грудня 1945 до 20 січня 1946 року виселено звідти 70 % населення, було вбито 49 і поранено 15 українців, арештовано 357. Спалено 290 господарств. Зґвалтовано 15 дівчат. Відбувся 31 бій, у якому було вбито 47 і поранено 26 бійців УПА. Втрати Війська Польського: 39 вбитих і 40 поранених. Підкреслюємо: звіт охоплює тільки один місяць.

Весною 1946 року УПА добилась численних перемог на Лемківщині. У безперервних боях сотні Хріна і Мирона розбили всі прикордонні й місцеві гарнізони, знищили станцію Лупків, заблокували тунель, взяли у полон понад 150 солдатів. Після розмов їх звільнили, за винятком тих, які брали участь у мордуванні Морохівської Завадки. Значна частина польських солдатів втекла до Словаччини, де їх інтернували. Це була сенсація для світової преси.

У Перемишльському регіоні УПА дошкуляла 9-й дивізії Війська Польського. У березні 1946 року була розбита військова частина в Улучу, у травні — 28-й полк 9-ї дивізії над Сяном, у червні старшинська школа УПА розбила у Корманицькому лісі старшинську школу 9-ї дивізії. Було знищено всі прикордонні фільварки, призначені для розміщення ВОП.

15 червня 1946 року закінчився передостанній виселенський бій, у якому Перемишльський регіон, потрапивши під перший вогонь, потерпів найбільше. До СРСР було виселено майже ½ населення, решта переховувалась у лісах. Згоріли покинуті села. Польські сили мали величезну перевагу — українці не могли виграти цього бою за власний дім.

Не маючи іншого виходу, УПА продовжувала боротьбу, часом переходячи у наступ. У липні 1946 року сотня Громенка розбила частину Війська Польського в Руському Яворнику і змусила її втекти за Сян. 11 серпня відділи УПА розбили більшовиків і поляків, які наступали на Нижню Ямну, де готувались до чергового свята зброї. 17 листопада вони заволоділи Диновом на лівому березі Сяну, здобувши численні військові трофеї.

Після смерті генерала Сверчевського Сталін дав наказ агентурним урядам у Києві, Празі й Варшаві спільними силами знищити УПА на Закерзонні. Відповідна умова була підписана 7 травня 1947 року. В останньому смертельному бою в рядах «Лемка» взяло участь 8 сотень (рот) УПА під командуванням Бурлаки, Громенка, Крилача, Ластівки, Біра, Бррдича, Хріна і Стаха. Проти них кинули радянську танкову дивізію зі Львова, чехословацькі частини, які заблокували свій кордон, І (Варшавську) і IV (Краківську) дивізії Війська Польського, моторизовані частини Корпусу громадської безпеки. Армійське з'єднання було повністю оснащене: артилерією, танками, бронемашинами і авіацією. Тільки у людській силі була 50-разова перевага. Про порятунок не могло бути й мови. Дві сотні були розбиті у Польщі, дві — у Чехословаччині, три перейшли в Україну, рештки пробралися на Захід. Акцією з ліквідації керував один з найбільших бандитів Польщі — міністр внутрішніх справ Станіслав Радкевич. Командування військом очолив командир Краківського військового округу генерал Стефан Моссор, якого незабаром польські сталіністи засудили на довічне ув'язнення. Важливу роль у цій операції відіграв також скромний полковник Малінов з Міністерства громадської безпеки у Варшаві, який після завершення відрядження у Польщі дістав велику популярність під справжнім прізвищем. Це був керівник КДБ, генерал-полковник Іван Сєров. Цю таємницю розкрив лише після втечі на захід високий службовець польського МБП Юзеф Святло, а підтвердив Стефан Корбонський у книзі «Від імені Кремля». Отже, акція «Вісла» потрапила до рук вправних злочинців.

Ця акція розпочалася майже одночасно на всьому Закерзонні — від Підляшшя до Західної Лемківщини. Головний удар було спрямовано на Перемишльський регіон і Лемківщину. Акція була такою навальною і сильною, що перевершувала всі попередні. Протягом одного дня, 28 квітня 1947 року, в усіх селах довкола лісових масивів не залишилося живої душі. Виселяли українців і поляків, останніх незабаром звільнили. Обидва регіони перетворились на пустелю. Населення зганяли у табори, де людей катували з метою отримання інформації про партизанів. З таборів одних забирали до в'язниць, де надзвичайні суди нашвидкуруч карали на смерть або багаторічне ув'язнення, інших висилали на примусові роботи до сілезьких шахт. Найбільше вивезено на Повернені землі.