Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

Єцира

Коли дивитися вниз із вершечку вежі з годинником, можна побачити, що старе місто понад усе нагадує театр, де за поміст править центральний майдан, а висхідні кола високих стріх — за глядацькі лави. Той, для кого зводили цей театр, сидить собі в самотній недосяжності на найвищій вежі або й поготів, згубив уже десь свою контрамарку; інші глядачі, проте, ще й досі вчащають на виставу. Давні поцінувачі, вони всідаються над водостоками храмів, згортають кам’яні крила і незмигно споглядають звичну людську комедію, терпляче чекаючи, доки годинник на вежі гойднеться в інший бік, і почнеться друга дія.

Примарам старого міста не потрібні лорнети, їм здалеку видно, хто виконує ту чи іншу партію, хто грає добре, а хто фальшує.

Ось вибирається з дорогої машини подружня пара; молода красуня лагідно посміхається до чоловіка, спираючись на його руку, та, варто чоловікові відвернутись, як її гарний носик знуджено кривиться. Погано вбраний привид студента регоче і тицяє пальцем; дама-примара, проте, сумно хитає головою, шерхочучи імлистим криноліном.

Ось спиняються коло пишної ресторації двоє панів; розмова їхня тяжка для обох. Нараз один з панів кидає щось гостро і гнівно, обертаючись, аби йти геть; другий тупцяє на місці, кусаючи губу. Привид монаха весело ляскає чоловіка по плечі, ясно бачачи, що жити тому лишилось геть зовсім небагато.

Ось сидить у кав’ярні чолов’яга, вдаючи, ніби читає газету. Його погляд, проте, раз у раз ковзає за скло, щоб мимохідь озирнути вулицю навпроти. Чоловік, очевидячки, сидить у засідці, а гарненька офіціантка несе йому вже п’яту чашку кави. Примарні дітлахи кидають до питва примарний цукор, і чоловік кривиться, наосліп ковтнувши з чашки.

Ось біжить вулицею самотня заплакана дівчина. Її затишне, звичне щастя нині десь завіялося, шукаючи кращої долі, і нічим його не втримати, як не проси. Примарні коти шугають врізнобіч з-під її ніг, і дівчина мимохіть спотикається, ледь не зламавши хиткого підбора.

Ось ідуть собі двоє, захоплені містом, розмовою та один одним. Вона говорить мудро й доладно, він киває, посміхаючись, мовби кожнісіньке її слово робить його багатшим на мільйон. Вона дивиться на нього лагідно і ледь поблажливо, мовби на милого та здібного учня, чия наївність сама собою може правити за спокусу. Примари розступаються, даючи їм дорогу.

Лише похмурий старий із довгою клоччастою бородою проводжає цих двох несхвальним поглядом. Молодий чоловік на мить припиняє слухати свою чарівну супутницю та обертається за швидкоплинним рухом; ковзнувши очима по примарі старого, він потискає плечима і йде собі далі.

Попереду — довгий приємний вечір.

З неба сіється перший цієї зими сніг, сяючи добірними діамантами у світлі ліхтарів, які один за одним спалахують над містом.

ПЕРША ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Рав Амнон-саба, що сподобився найвищої мудрості, називав Моше людиною дзеркала, володарем відображення, бо той сам був спроможний випромінювати світло, відображаючи, як дзеркало, світло Творця. Ніхто з пророків не міг зрівнятись із ним, ніхто не досяг такого благочестя, однак навіть Моше, котрого кличуть іще чоловіком малхут, не зміг втриматись від спокуси.

Сказано в книзі Шмот, що отримав Моше посох Всесильного для здійснення знамення: «Вдар скелю, і витече з неї вода». Двічі вдарив скелю Моше, і сказав йому Творець: «Не для того вручив тобі посох Свій», — і відібрав його. В чому гріх Моше, тяжкий гріх, що не дозволив йому ввійти до Святої Землі?

Двічі скористався Моше посохом, викликавши до світу закарбоване в ньому Святе ім'я: вперше — дією, вдруге — словом. Свята таємниця, зодягнена в слова, дістає домішок нечистоти, а отже, призводить до збільшення зла у світі.

Не праведністю, але гріхом став я подібним до Моше. І знаю, що не ввійду до землі святої, але згину від тих таємниць, чия сутність — добро, та чиє здійснення обертається лихом.

Поет виник перед ним, наче чортик зі скриньки.

— Ба-ажур, хлопче! Пригостиш генія кавою?

Ян, занурений у сонну задуму, аж сахнувся з переляку. Було б чого лякатися, справді, — Левко Шах, як завше, п’яний і привітний. Поетова сорочка підбитим крилом стриміла з теплого светра, в очах світилося млисте натхнення. І все ж, було в тому видовищі щось демонічне, особливо ж, коли зважити на те, що постало воно о шостій ранку просто посеред порожньої вулиці.

Ведучий труснув головою, аби відігнати ману. Марна річ, звісно.

— Левку, — запротестував Ян, — чого не йдеш додому? Там уже тобі й кава, і чай з цукерками…

— Не можу, — підібравшись ближче, зізнався поет. — Я щойно з Бродів… А вдома спить одна зла жінка. Коли я її розбуджу, буде кта… каклі… катаклізма!

— Он воно що! — розкумекав Ян. — Ну а чого сам себе не пригостиш? Ще на тому тижні подруг якихось по рестораціях вигулював…

— Хто — я? — вищирився Левко Шах. — То вони мене вигулювали, коли хочеш знати.

Талант слід цінувати і е-ее… частувати. Кавою, приміром. А?

— Ну-у… — тут раптом Янові сяйнуло, що в нього вдома теж мешкає жінка, котрій, либонь, цікаво буде знати, де це він пропадав вчора ввечері перед чергуванням, — ну гаразд. Якщо ти, звісно, знайдеш бодай один відчинений о такій порі генделик…

Поет переможно крекнув і взявся показувати дорогу. Генделик і справді знайшовся, проте такий, до якого Ян за інших обставин ніколи й не зазирнув би — темний закамарок з тюлевими завісами і дешевим питвом.

— «Амур» працює цілодобово! — похвалився Левко.

— Хто? — отетерів його супутник.

— «Амур». Так зветься цей милий закапелочок.

— Чому — «Амур», заради всього святого?!

Левко Шах задумливо насупився.

— Ну бо… кохання — воно як дешевий коньяк, — знайшовся поет, — вставляє, як дурне, а по тому голову ломить, і сам не тямиш, яким робом опинився в чужому ліжку. Ха! Послухай, якого вірша я склав! Оце щойно в поїзді, про одну тут-во даму…

Ян замружився, передчуваючи тяжке випробування.

Поет заплющив очі, насолоджуючись своїм шедевром.

— Це що? — обережно поцікавився ведучий. — Вправа для артикуляції?

Левко Шах розплющив одне око.

— Пф-ф, плебеї! — обурено мовив він. — Розжене вас Гадюка, будете знати!

— Чого б це йому? — здивувався Ян. — Гадюка любить нас як рідних… хоч і, бува, в неприродній спосіб.

— Ага, отож бо й воно! — мстиво вищирився поет. — Продасть він вас, і оком не змигнете — це та панія з Бродів, якій я завинив три сонети і одну епіта… епіграму, чула від нього на якомусь гульбищі в сирійському посольстві.

— В си… де? — вразився Ян. Серце йому, через кепську каву, либонь, скинулось як ошпарене.

Поет, схоже, Янового відруху не помітив, продовжуючи цмулити пересолоджену каву з пластикового кухлика.

— Не журися, Янчику, — порадив він, — всі ми, жерці муз — запроданці. Одні дорожчі, другі дешевші… Повинна ж у нас бути професійна солідарність, ні? Купи мені ще кави, абощо…

Решту одкровень пропащого жерця муз Ян спромігся пустити повз вуха. На щастя, Левко був співрозмовником цілком самодостатнім і від аудиторії потребував хіба наявності. Ян тим часом мав нагоду спокійно поміркувати. Його шеф, значить, як і граф Ігнац, загруз у якомусь темному політичному багновищі… Цікаво, а чи знає він про клопіт свого інвестора із тим небіжчиком з Веженської? Ян відчув, як у нього помалу формується нагальна потреба перемовитись зі слідчим. Він вже, либонь, провів свою тематичну бесіду із тим навісним шляхтичем? То, може, розібрався нарешті, де тут хто?

Відпровадивши спохмурнілого поета зустріти неминуче в особі «злої жінки», ведучий, не зволікаючи, набрав Мартинів номер.

— Не зараз, — непривітно буркнув той, — в мене тут публічне шмагання намічається. Так що спи спокійно, дорогий товаришу… Ввечері поговоримо.

— Ну, тримайся, — побажав йому Ян.

«Шмагання» переважно означало бесіду з керівництвом. Що ж, це цілком поважна причина відправити всіх під три чорти. Отож, Янові лишалося іти додому і — чом би й ні? — «спати спокійно» хоч до самого вечора.

Міли вже, звісна річ, не було вдома. Вона ніколи не спізнювалася на свою секретарську службу. Вона взагалі все робила дбайливо й доладно, на відміну від нього, нечупари… Ян придушив роздратування в зародку, вчасно збагнувши, що, приховуючи від Міли свої походеньки, він нині намагається будь-яким коштом позбутися мимовільної провини.

Та ж нічого наче такого — просто гарна жінка, з якою є про що поговорити, на відміну від тої ж таки Міли. І все ж, розповідати про це якось не випадало.

На кухні знайшлися його улюблені млинці з грибами. І свіжа кава. І цидулка від Міли. «Добрий ранок, котику!» Ян тяжко зітхнув. Хіба ж вона винна, що він не має сили противитись спокусі… порозуміння? Чи й взагалі, спокусі як такій?

Слід було йти спати, доки провина не ковтнула його разом з капцями.

Сон видався чудний та бентежний — про старого небіжчика, який шукав, а все ніяк не міг вибрати собі пальто. Лея Браха, кравчиня з Йозефова, квапила його, просячи зробити вибір, доки не настала субота. Небіжчик лютився, але вибрати був не в спромозі… Маячня, словом, лиха й каламутна, по якій лишається хіба бридкий присмак та щирий подив.

Прокинувся Ян по обіді й решту дня вирішив збавити в темному кутку «Гладоморні», вдаючи з себе неприкаяний привид. В напівмороці господи особливо гостро тхнуло середньовіччям, а вечір, глевкий і попелястий, якраз налаштовував на похмурі споглядини. Озираючи відвідувачів, Ян мимохіть вдався до винайденої Леєю методи — умоглядне перевдягання зустрічних у якісь більш промовисті костюми. Оно сидять двоє кремезних дядьків, зосереджено поглинаючи пиво — їм би залізні кіраси городових, а шоломи з гребінцем якраз би покласти поряд, коло тлустих пивних гальб… Зажурено розглядає склянку сивий чоловік — він би дивився цілком інакше в оксамитній мантії з печаткою магістратського упорядника на шиї… А ось, гепнувши дверима, вдирається до господи лихий і суворий молодик — цьому би чорну інквізиторську рясу…

— Здоров, Мартине! — привітався Ян.

Лихий молодик буркнув щось невиразне і гепнувся поряд.

— Допекла мене вже ця триклята служба, — зізнався Мартин, — притулок виродків! Цирк на возі!

— Ну, е-ее… бачу, з повноцінним спілкуванням в тебе не склалося, — спостережливо виснував Ян. — А граф Ігнац? Невже не спромігся на дотепну бесіду?

— Відібрали в мене старого волоцюгу, — з журливою ніжністю відказав слідчий.

— І тепер твоє серце розбите… Але хто ж це тебе так? Лиха доля?

— Угу. Есбе.

Ян осудливо цикнув.

— Брутальні покидьки. А нащо він їм здався?

Мартин дратівливо пирхнув.

— Та сам подумай. Коли є підозра, що він самопалами з-під поли торгує, та ще й закордон, в обхід, так би мовити, національного інтересу… А я ж, вважай, все зібрав, покраяв та й поклав до їхніх зажерливих писків! І замість до ніг мені припасти за виконання їхньої ж роботи, мені ще й дорікають! Ну не дурня?!

— Не те слово, — зітхнув Ян. — Так що, виходить, це він і єврея закатрупив?

Слідчий втомлено затулив очі долонями.

— Не знаю. З тим Левіним взагалі якась маячня… Він, виявляється, непогано заробляв на цих своїх приватних уроках… А гроші потім, користуючись знайомством з банкіром, перераховував невідомокуди.

— Куди це — «невідомокуди»? — здивувався Ян.

Мартин глузливо посміявся.

— Знаєш, що таке банківська таємниця? Анонімний офшорний рахунок? Чув, може, неотесо?

Ведучий зневажливо повів плечима. Де вже йому, з його непоказним пожитком, дбати про такі матерії?

— Ну гаразд. Припустімо, банкір був потрібен Левінові для його сумнівних оборудок. Але навіщо, в такому разі, Левін був потрібен банкірові?

Слідчий заходився мацати по кишенях у пошуках цигарок. Ян скептично підняв брови, пам’ятаючи, що його товариш кинув курити більш як рік тому.

— Та знаєш… — непевно мовив Мартин, так нічого й не намацавши, — є одна річ, яку я не взяв до уваги. Шварценберг почав брати приватні уроки не до свого вояжу в Сирію, але після. Він оповів мені щось таке, від чого мені схотілося здати його не есбе, але доброму лікарю на шокову терапію. Мовби… мовби, світ має кілька прошарків і… — Мартин знов вирушив у подорож по кишенях, цього разу більш успішну, бо на світ божий з’явився пошарпаний записничок, — точніше, ось як він сказав: «Є чотири світи, що передують світу одвічному: Асія, Єцира, Брія та Ацилут. Кожен, хто здолав махсом, тваринну байдужість, перебуває в одному з цих світів, недосяжний для тих, що спинилися на іншому рівні». Якось, прийшовши до банку в справі, Левін згадав йому про своє захоплення, а там і про ці світи, як їх бачить каббалістична традиція… Банкір сприйняв його буквально. Він собі вирішив, що, вивчивши якихось там замовлянь, він стане недосяжним для своїх е-ее… недоброзичливців. Отаке. Хочеш вір, а хочеш — ні, але саме Шварценберг привів навчатися кількох своїх знайомців, котрих мучив той же клопіт.

На якусь хвильку запала мовчанка.

— Сумно це, друже, — зрештою зітхнув Ян, — всі ми, очевидячки, лишаємось дітьми, з належною дитинству наївністю і сподіванням на диво. Де ж це дивуватися — як каже один мій знайомець, — що хтось взявся зробити на тому маленький бізнес…

Мартин погодився. Більше того, здавалося, Янова велемудрість знешкодила якісь його власні сумніви, отож, відкинувши бентегу, змучений слідчий замовив нарешті пива. Вечір всідався зручніше, готуючись добряче відпочити.

І все ж, згодом, слухаючи Мілину схвильовану оповідь про подружчині походеньки та новий фасон спідньої білизни, Ян згадав Мартинову історію про розшарований всесвіт. Він вирішив, що та химерна теорія мусить-таки мати в собі частку правди. Давнім каббалістам, схоже, вдалося знайти навдивовижу точну метафору.

ДРУГА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав Раббі Хія: «Найвищий закон біна поміщено в таємній залі, де приховані, один над одним, величезні скарби. І хоча в цій залі сховано все суще, найголовніше міститься в ключі, який відкриває і закриває ворота».

Як сказано, п'ятдесят воріт закривають доступ до біна-розуміння. Ці ворота звуть іще бажаннями; розкривши їхню природу, ми звільняємось від них, відімкнувши дорогу світлу.

Але п’ятдесяті, останні ворота, неможливо відімкнути, не маючи ключа. Коли шукаємо ключ заради скарбів, не знайдемо, бо ключ і є найголовнішим скарбом, прихованим за воротами. Неможливо розкрити таємницю творіння одним лише бажанням. Розгадати її можна, лише знаючи відповідь.

Нам, отже, не лишається нічого іншого як наново створити ключ.

До того ж часу змушені ми стояти перед воротами, чекаючи на прозріння. Хтось відвертається в несилі та відчаї. Хтось щоразу повертається, намагаючись відімкнути ворота новими здогадами. А хтось іще створює інші ворота та інший ключ, що не має нічого спільного зі Святою Таїною. Облудна мудрість тішить себелюбство, і, отже, веде до загибелі.

Хто ж я, нарешті, — подорожній, що смиренно чекає коло брами чи зухвалий злодій з фальшивим ключем?

На пригірку, звідки виднілося розгонисте плесо ріки та гостроверхі стріхи лівого берега, височів монастир кармеліток. Кілька сірих корпусів із вузькими вікнами, готичні вежі старовинного собору. І пивниця. З промовистою назвою «Відьма».

— Тобі сподобається, — пообіцяла Лея Браха, штовхаючи двері.

Вони віднедавна перейшли на «ти», і сталося це швидко й непомітно, без «брудершафту» з чоломканням чи яких інших вульгарних церемоній. Дивовижно, але в церемоніях взагалі не було потреби, як то ведеться у давніх знайомців чи навіть рідні.

Ян притримав важкі дерев’яні двері, пропускаючи супутницю в духмяне тепло затишної господи. Тут царював яблуневий дух, рухливі тіні вогнища та пишнобарвність плетених килимів. Коли й правда господу тримала відьма, то, певно, добра й маєтна — унаслідок вмотивованих виявів громадської пошани. Щоправда, така щільна спорідненість з монастирем дещо збивала з пантелику.

— Гадаєш, знов бурсацькі жарти? — вгадавши Янів сумнів, усміхнулась Лея.

— Та, зізнатись…

— Авжеж! Тільки «Відьма» не має жодного стосунку до кармеліток. Цю господу названо на честь княгині Любави. Ти, певно, знаєш легенду про неї та її чоловіків?

Ян почухав потилицю, пригадуючи задавнені історичні відомості.

— Чоловіків? Чого ж у множині? В Любави, здається, був один чоловік, Божич. Той, що забив вишеградського дракона…

— Не забив, але вибив зуб, — виправила Лея. — Тільки Божич помер, і Любава лишилась сама. А вона ж іще була молодою…

— Ага! — здогадався Ян, — отут і почалося! Молода вдова влаштувала передчасну сексуальну революцію на вишеградських пагорбах!

Лея глянула гостро і глузливо.

— Сексуальний геноцид вона тут влаштувала, коли хочеш знати. Вона брала до себе в лазні найгарніших хлопців міста, а потім — із міркувань державної безпеки, напевне, — скидала їх з того мальовничого стрімчака, по краєчку якого ми сьогодні гуляли. Через те і — відьма.

Ян шанобливо кивнув.

— Синя борода. У спідниці, — промовив він і, завваживши гру слів, розсміявся. — Оце нагородив! Ну гаразд, лишімо спідниці осторонь…

— З твого дозволу, — іронічно мовила Лея, пригладжуючи червоний шовк, — поки що нехай лишається там, де є.

Ян пирхнув від несподіванки.

— З нас двох вийшло би добре ранкове шоу. Зі злими ранковими дотепами. То що ж, нашим городянкам є на кого рівнятися, коли маємо таку славну княгиню…

— Рівнятися і протиставляти, — додала Лея.

— Відьми й монахині, — переклав Ян, — а ще — дракони. Дракон, якого міг би приборкати справжній чоловік…

Кравчиня розсміялась.

— Червоний дракон?

— Зелений змій! — переможно виголосив Ян. — Візьмемо, нарешті, випити?

Лея кивнула, розгортаючи стравоспис. Перед тим як зануритись у читання, її пташиний погляд сяйнув химерним золотим полиском — мовби іронічної втіхи. Янові зробилося легко і боязко, наче на хиткому місточку через прірву. Випити слід було просто невідкладно.

— Кальвадос, — вирішила Лея. — Колись Єва спокушала Адама яблуком. Сьогодні вона запропонувала би яблуневе бренді.

— Чи це означає, що ми зненацька почнемо розрізняти добро і зло? — сторожко поцікавився Ян. — Не певен, що варто так ризикувати…

Лея Браха кинула на нього довгий задумливий погляд, в якому даленів острах. Нарешті вона все ж таки глузливо всміхнулась.

— Та не бійся. Все найгірше вже сталося. Бренді, швидше вже, відбирає здатність розрізняти, аніж наділяє нею…

— Авжеж, спокута. Повернення до витоків.

— Хшиват Ціон… — замружившись, мовила Лея.

— Куди?! — не зрозумів Ян.

— Додому, дурнику. Туди, де ніхто не почуває себе стороннім… Але то таке. До слова прийшлося.

Офіціантка в довгій смугастій спідниці піднесла келихи з яблуневим бренді та цеберко з кригою. Лея провела її незрячим поглядом.

— А це правда, що є таке місце? Дім? — пошепки спитав Ян, ловлячи її погляд та утримуючи його, аж доки десь на денці не зажевріло тепло. Зажевріло і палахнуло вогнем — невинне мовби слово нараз викликало з якихось глибин первинне, безсоромне полум’я.

Лея відвела очі й обхопила долонями келих.

— Кхм. Звісно, нема. То все фантазії самотніх і занедбаних. Навіть Левін казав, що релігія — це саме така втішна фантазія.

Насилу звільнившись від тужавих пут чуттєвості, Ян спромігся згадати, хто такий — а власне, ким донедавна був — Яков Левін.

— Так, але хіба не він вивчав Каббалу? Котра є, по суті, релігійною вправою?

— Ой, навряд… Для нього, та й для багатьох інших — це не релігія, не магія, але теософська система. Містична реконструкція первинної єдності всесвіту, символічний аналіз пантеїстичної космогонії…

Ян притримав келиха коло вуст. Здається, в нього стався раптовий розлад слуху — остання фраза його чарівної супутниці взялася неначе шумом, котрий заважав розчути сказане.

— А е-ее… немає на те простіших слів?

— Не люблю спрощень, — суворо відказала Лея.

— А, ну то це, переважно, наслідок надмірної освіти, — осудно виснував Ян, — та ще й, боронь боже, філософської!

— Та ні, — розсміялась кравчиня, — бог милував. Маю недокінченого бакалавра-філолога. Спершу підробляла перекладами, потім почала писати для дамського журналу, стала вчащати на покази мод… і не змогла противитись спокусі й собі спробувати. Левінова дружина, Міріам, була моєю першою замовницею.

Лея опустила погляд, та, зсунувши брови, занурилася в спогади про щось своє, втішне і щемне водночас.

— Розкажеш мені, якими вони були? — стиха попросив Ян.

— А нащо тобі? — скинулась вона.

Ведучий замислився, калатаючи кусень криги в келишку. Йому не так кортіло «знайомитися ближче» з мертвим подружжям, як бажалося, розкривши одну з її таємниць, потрапити бодай до передпокою її світу.

— Хотів би зрозуміти, — майже чесно зізнався він. — Я не слідчий, але навіть я не назвав би Левінову смерть мирною. Я потрапив туди практично випадково, і з того часу це не йде мені з голови… Знаєш, як то буває?

Лея підвела погляд, мерехтливий і бентежний, як збурене море.

— Знаю, — тихо промовила вона, нахильцем ковтнувши вміст свого келиха. — Ну гаразд, — вона замовкла на хвильку, пригадуючи, — Міріам… Мірі була для мене сполученням матері, вчительки та подруги… з нею було однаково добре сміятися з дурної французької комедії чи квилити над власними дурними потерпаннями… вона навдивовижу смачно пекла качку з чорносливом, вдягалася не те щоби витончено, але яскраво і… ледь не молилася на власного химерного чоловіка. Любила його, напевне.

— А що з нею сталося?

Лея замружила очі, мовби відгороджуючись від оточення.

— Не знаю, — повагавшись, мовила вона, — Мірі витримала кілька операцій, через що, наскільки мені відомо, не могла мати дітей. Але недуга, вочевидь, не минулася… їй стало гірше… Чоловік відвіз її до приватної клініки у Ваславських Бродах. Звідки вона вже не повернулася.

— Вибач, коли нагадав тобі про сумне, — попросив Ян.

— Та де там — нагадав! — криво всміхнулась Лея. — Я ще й не встигла забути. І, зваживши на останні події, не до забування вже… Ніколи б не подумала, що той Левін спроможний на таке.

— То, гадаєш, це було самогубство?

— А що ж іще? — щиро здивувалася Лея. — Кому він треба, щоб його вбивати?

Ян лише хитнув головою, пригадуючи Мартинові детективні вправи.

— Але ж ти кажеш, на нього це не схоже!

Лея глузливо пирхнула.

— Звісно ж — він був дивовижно зарозумілий, задоволений собою дурисвіт. Вважав себе заледве не пророком… Для таких навіть розмова про суїцид — неймовірне блюзнірство.

— Щось ти не надто хорошої про нього думки!

— Ага, на мертвих не наскаржишся! — розсміялася Лея. — Надто ж, доки справу не закрито! Ну та, зрештою, не такий він був і лихий. Тямущий, правду кажучи, дядько; мав досить-таки своєрідні ідеї про іманентність сакрального… Нам із ним було про що поговорити, хоч він часом і лютився через відсутність в мені всякого благочестя. «Лиха жінка тримає облудний небосхил», — любив він цитувати з цього приводу. Ну, а ти як гадаєш?

— Та щось він наплутав, той твій сусід, — мовив Ян, — навряд чи лихо буває облудним. Облудною, переважно, буває радість.

Криве дзеркало її вуст відтворило Янову сумовиту посмішку, взявшись глузливим вищиром.

— Ось і я так кажу. Не буває радості без омани.

— Правда? — усміхнувся Ян.

— Звичайно, ні! — розсміялась Лея.

Вона дивилась на нього немовби запитально. Це була така гра, спізніло збагнув Ян: від абсурду до прихованого змісту, і — блискавично — назворіт. Вона грала за таємними правилами, які складала власноруч, то де вже йому її переграти!

— Відьма… — пробурмотів він, — ти навмисне привела мене до цього тематичного закладу?

Лея вдоволено кивнула.

— Ось ти й почав думати, як справжній каббаліст. Вбачаючи всюди таємні знаки. Такий стан іще кличуть «параноя».

— Ну отак, — зітхнув Ян, — доведеться тепер хабара давати за довідку про дієздатність.

— Не журися! — порадила кравчиня. — З параноїків робляться пророки і поети.

— Ой, боже збав! — жахнувся Ян. — З них робляться пияки та самогубці!

Лея тоскно глянула на нього, мовби шкодуючи за відсутністю в супутника пророчого дару. Розуміння і жаль світилися в її погляді — дивний, гірко-солодкий коктейль.

Невдовзі вона повідомила, що поспішає додому. Ян зголосився її провести. Молода жінка крокувала поряд — і порізно, по-хлопчачому заклавши руки до кишень свого строкатого пальта. Янові кортіло підхопити її під лікоть, а ліпше — обійняти за плечі… Кортіло несамовито, так що аж долоні зажевріли м’яким, лоскітним теплом. Але ж хіба можна чинити так із жінкою, котру ледве знаєш? Та ще й з такою, котра вільно розкидається лункими зворотами на зразок «іманентність сакрального»?

Вона лякала його, зізнався собі Ян. І тим паче вабила. Наче прірва. Наче бистрина.

ТРЕТЯ ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Говорять про Раббі Ельазара, що сподобився він навіч побачити того, хто вириває гори та запалює свічки в залі царя. І кликали його відтоді Паніель, що значить «Лицем до Творця», бо бачив він Шехіну — всюдисущу присутність Всесильного.

Шехіна — це учитель і друг, Шехіна — це наречена й царство. Той, хто зустрічає її навіч, ніколи не буде таким, як раніше. Той, хто зустрів її лицем до лиця, позбувається свого імені й відтоді зветься Паніель.

Ніхто не може дивитись на Творця, і сказано «не може бачити Мене і лишитись живим». Той же, хто зустрічає Святу Присутність, вмирає для свого минулого, аби довіку жити прагненням прихованого.

Зустріч з таємним будить невтишиму спрагу — жагу світла й розуміння. Не дарма слово нефеш водночас означає і «душа», і «спрага». Шехіна є предметом жаги, і кличуть її коханою, нареченою у вигнанні. Навіть найбільші мудреці порівнюють тугу за Прихованим та кохання до жінки.

Таке порівняння, проте, містить хибне споріднення. Приходить пора, коли доводиться вибирати між коханням та пошуком таємного. Від чого відмовитись? Що закласти в жертву?

Різдвяна веремія тим часом захопила місто, наче ватага брутальних завойовників: вулицями вирували натовпи допитливих зайд, сновигали ловці знижок, а також Санти та Сантесси, що пропонували довірливим все — від різдвяних кульок до різдвяних же масажних устілок.

Ян поспішав додому, силкуючись оминути сезонних навіжених, і нарешті з радістю пірнув до рідного кварталу, де, за відсутністю вуличної комерції, панував блаженний спокій. У вікнах його оселі тьмяно блимав блакитний маячок — Міла, певно, дивилася чергову серію «Міських утіх». Це був її улюблений серіал, котрий переглядати слід було, припасши тлустий казанець морозива з джемом. Ян іронічно усміхнувся, уявивши, як вона сидить, прикипівши до екрану та зневажливо коментує фанаберії тієї чи іншої чарівної розпусниці. Вона була така смішна і зворушлива… І цього було б достатньо, — подумав Ян, — коли б йому не зустрілося щось цілком інакше. А що з тим інакшим робити — він поки що і гадки не мав.

У сусідському вікні яснів інший вогник — трикутний, фігурний підсвічник. Ян насупився, пригадуючи. Аж он воно що! Його сусід і «землевласник», хитромудрий Рафчик, святкував нині свою Хануку, свято вогнів. Цікаво, чого б то? Рафчик мовби не нагадував такого вже шанувальника традицій, і менше з тим, виставив, як годиться, підсвічник на підвіконня. Роззирнувшись, Ян із подивом помітив подібні вогники ще в кількох вікнах сусідських будинків. Пригнічений галасом Різдва, він нараз відчув дивовижний спокій та затишок, зобачивши лагідні вогники чужого свята… Та ж нічого дивного, — по роздумі виснував ведучий, — мова про те ж всюдисуще інакше, котре завжди принадніше за те, що маєш. Мабуть так. А, проте, і своє цінувати слід, аби не пропало, зовсім уже занехаяне.

— Це тобі! — виголосив Ян, щойно Міла відчинила двері.

Дівчина вражено взяла до рук букет величезних яскравих гербер. Глянула недовірливо.

— Чого це ти?

— Я… гм… — а і не скажеш же, що гріхи замолюєш. — Веселої Хануки!

Пояснювати довелося довго. Зрештою, здається, Міла запідозрила в Янові латентного єврея, але це її жодним чином не зворушило — в «Міських утіхах» наближався черговий кульмінаційний момент.

Янові довелося відкласти до ліпшої нагоди свої запевняння в довічній любові; натомість він залишив Мілу наодинці насолоджуватися «Утіхами» і подався до кухні відшукати затаєну звідучора пляшчинку пива. Дивно… він поспішав додому, маючи на меті залатати пробоїни в їхньому з Мілою домашньому човнику; вона ж, виходить, нічого злого і не помічала. Цікаво, а чого ж він хотів, власне? Гучного скандалу з ляпасами?

— Котику, заходив Рафчик! — гукнула Міла з вітальні, на мить притишивши телевізійний лемент.

— І що хотів? — спитав Ян.

Міла не відгукнулась, занурена в екранну полеміку про принади середземноморських коханців.

— Піду зазирну до нього, — вирішив Ян.

— Що? Я не чую!

Він не озвався. Тихенько причинивши за собою двері, Ян перейшов сходовий майданчик і постукав до сусіда. Рафчик принципово не вмикав дзвінка, стверджуючи, що різкі звуки травмують його розхитані нерви, а кому дуже треба, той неодмінно достукається — не тепер, так в четвер.

Ян уже втратив був надію на аудієнцію, але зрештою двері прочинилися, і разом з Рафчиком з помешкання посунули сміх, співи і потужні пахощі смаженини.

— О, а у вас що сталося? — запитав Рафчик; з-під його пишних чорних брів очі блимали весело й мовби трохи нетверезо.

— Та все гаразд! — усміхнувшись, відказав Ян. — Міла казала, ви заходили. А у вас свято?

— Аякже! Правимо свої сатанинські обряди. Хочете — приєднуйтесь, у нас іще лишились картопляні драники.

— Та не хочу заважати…

— Ой, я вас прошу! Ми люди прості і щирі — будете заважати, ні слова не скажемо, а тільки солі в чай насиплемо. Заходьте!

А чого ж, вирішив Ян. Де-де, а у Рафчика завжди пахло домівкою, хай навіть того вечора це означало запах драників та гарячої олії. Дужий жіночий голос горланив щось у телефонну слухавку, коридором гасали, мов попечені, якісь дітлахи, а з вітальні линув хвацький хоровий наспів: «Аз дер реббе Елімлех із геворн шикер-фрейлех…»[1] Ян мимохіть заусміхався: десь таким на його смак і повинно бути справжнє свято — замість манірного напихання канапками під вишукані інсталяції струнного квартету.

— Знайомтеся, — наказав Рафчик, — друзі нашого сімейства: Лев Авербух — дипломат, Тадеус Мінц — доктор психології, Стефан Герш — директор адвокатської контори «Герш і партнери».

«Друзі сімейства» привітно замахали руками, запрошуючи гостя до столу.

— Рафчику, а де пропала твоя світла половина? — поцікавився доктор психології.

— Тадю, тобі що, позакладало? — здивувався той. — Моє золото телефон обриває, аж сюди чути! Син наш Тель-Авівський зголосився. Знайшов собі там гарну дівчину…

«Якщо ти привезеш сюди цю шльондру, — пролунало з коридору, — накладу на себе руки, так і знай!»

Гості зареготали.

— І чого ти не поїдеш до нього? — дивувався дипломат. — Сонце, море, помаранчі…

— Та я був там уже, — скривився Рафчик, — з мене стало. Лякають мене ортодокси, лякають терористи, рівно ж як і навіжена молодь, що рветься в бойові війська… Застарий я вже, мабуть, аби то все збагнути…

— Кожному — своє, — погодився психолог, — деякі речі вимагають надміру душевних сил.

— І деякі люди… — мовив Ян, думаючи про своє.

Тадеус Мінц повагом кивнув.

— Була в моїй практиці одна немолода вже дама із тяжким травматичним синдромом через емоційно виснажливі стосунки з чоловіком.

— Він бив її? — зацікавився директор адвокатської фірми.

— Та ні, — зітхнув пан Тадеус, — він її просто зневажав.

Ян притримав руку, що простяглася було до гарячих драників.

— Це так небезпечно?

— Не хочу навантажувати вас подробицями, юначе, — одповів психолог, — але так, це досить травматична ситуація. В найгіршому випадку можливе навіть формування реактивного психозу — депресія, марення, параноїд.

— Чуєш, кохана! — заголосив Рафчик до владної чорнобрової жінки, яка щойно ввійшла до вітальні. — Як не будеш мене шанувати, Тадьо забере мене до лікарні!

— Правда? — здивувалася та. — Доктор Мінц жартує, він напевне, хотів сказати, що віддасть тебе в балаган. Іди краще поговори з нашим сином! Женихається до якоїсь шикси, а ти й вухом не ведеш!

— Отак, бачиш, Тадю, що коїться? Записуй мене на прийом, бо чую, що таки зле мені!

— Мої розцінки ти знаєш, — попередив психолог.

— Ой-йой-йой! А мені вже й задарма полегшало!

Зітхнувши, Рафчик підвівся і почвалав до коридору. Жінка його, зобачивши Яна, тепло привіталася до гостя і відразу ж заходилася частувати його якимись пухкими булочками з медом.

— А де ваша дівчина, Яне? Закликали би до нас! Що ж вона сама там нудьгує?

— Та де там! — криво всміхнувся Ян, — Міла засіла за свій улюблений серіал і жодного товариства не потребує.

Дипломат Авербух обурено кивнув.

— От і моя так — весь день коло ящика і дітей привчила.

— Естер зовсім їх розбестила! — дорікнула Рафчикова Ада.

Через вітальню, перекидаючи стільці та розсипаючи печиво, промчав галасливий кагал з трьох чи чотирьох дітлахів.

— В Юди сьогодні день народження — хай трохи показиться! — поблажливо мовив дипломат.

— Юда — це від Юдит? — поцікавився Ян. — Через котру Олоферн, так би мовити, втратив голову?

— Аякже, — поважно кивнула Ада, — така традиція — називати дівчаток, що народилися в Хануку на честь Юдит.

— Фатальна жінка, — реготнув адвокат Герш, поглядаючи на цибату й бешкетну іменинницю, — дивися, Леве, обережно з нею! Коли дівуля заб’є свого першого кавалера, приходь, зроблю тобі дружню знижку!

Ян макнув пончика в тарелю з медом.

— То що ж це виходить, пане Мінц? Зневажаєш жінку — вона казиться, а шануєш — сам лишаєшся без голови?

Психолог кинув на Яна довгий лукавий погляд.

— Це я так сказав чи ви так почули?

Зле сперечатися з фахівцем, подумав собі Ян. Невдовзі, проте, коли повернувся Рафчик і заходився бавити товариство політичними плітками, Ян і думати забув про Мінцеві перестороги. Вперше за кілька місяців він відчував домашній затишок та оманливе почуття належності — світло цього свята було справжнім, а не силуваним, зичливість була щирою, а не доцільною.

Час було, однак, повертатися додому. Серіал давно вже скінчився, та і взагалі, слід було радше дбати про власну домівку, аніж оббивати чужі пороги.

Міла, наче зоряна Кассіопея, розляглася на канапі, поліруючи нігтики.

— Довго ти, — тихо проказала вона, відклавши зброю та силкуючись впіймати Янів погляд, — щось трапилось?

— Чого ти так вирішила?

— Не знаю… Ти рідше буваєш вдома. Менше говориш зі мною.

Ага! Значить, вона все ж таки помітила… Гаразд, і що тепер?

— Тобі здається, — промимрив Ян, сівши поряд. — Багато роботи перед Різдвом.

Міла звелася навколішки і, притулившись щокою до його загривка, оповила руками шию.

— Не зникай! — пошепки попросила вона.

Сором гарячими вуглинками сипонув по щоках. Чекав сварки, навіть несвідомо бажав її? Е ні, вирішив Ян. Сьогодні ввечері він хотів бути вдома. А не лише перебувати.

Він збагнув нарешті, що дім — це не приміщення, це в першу чергу — ті, хто поряд з тобою. В його випадку — саме ця приваблива, лагідна молода жінка. Він утверджував себе на своїй землі, ревно, розпачливо… І йому це вдалося. Майже вдалося.

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Мудрим і звитяжним був цар Давид, і все ж, був покараний за те, що взяв собі за дружину чужу жінку. «Згинув би, коли б не захистив мене Творець, бо майже вже забрав мою душу янгол Доме», — казав цар. І сказано, «майже» — це товщина нитки, що розділяє світлий та темний бік людської природи.

Надто просто розірвати цю нитку і змішати чисте з нечистим. Просто переступити на інший бік. Проте, слід розуміти, що закон цей діє в обидва боки, і добре може обернутись злим рівно так само, як і лихо — добрим. Сказано в Талмуді, що страх і любов можуть вберегти грішника від покарання. Страх обмежує себелюбство, любов — виправдовує. Творець захистив Давида і визволив його від янгола смерті, бо Давид щиро любив Бат Шеву, і боявся, знаючи, що дістане за свій вчинок суворе покарання. Страх врівноважив любов, і душу його було врятовано.

Що ж буде з тим, хто любить, не знаючи страху? Чи карає, не знаючи любові? Чи зглянеться на них Творець?

Найбільше зло, видається мені, не в гніві, але в байдужості.

Вона мовчала вже третій день. Він дзвонив, набираючи навперемін домашній та мобільний номери, але Лея не озивалася. Ян чекав, що це збентежить його, чекав, що схвилює, і тепер, клянучи власний пророчий дар, він силував себе відігнати бентегу, як докучливого гедзя.

А потім, вертаючись з роботи, він мимохіть забрів до Йозефова і годину простовбичив під шпичастими ліхтарями єврейської ратуші, із мученицькою звитягою зносячи шмагання снігової мжички. Не те щоб він сподівався побачити, як вона біжить вулицею, заклавши руки до кишень… ні, швидше вже йому хотілося остудити запал, вимерзти під крижаним вітром, звівши недоречне хвилювання до знайомого, легко пізнаваного абсурду.

Припис подіяв, і скоро Ян вже мчав додому, мріючи хіба про склянку гарячого питва. Поспішаючи повз будинок Левіна, він намагався не озиратись, та все ж Янові млосно смикнуло в животі, нагадуючи про смерть і таємницю, розкриття якої вабило його менш за все. Але деяким таємницям властиве настирливе заповзяття, і вони самі можуть завітати на гостину, коли найменше цього бажаєш.

Таємниця сиділа за столом у кухні й пила чай з його дівчиною.

— Де це можна швендяти за такої погоди? — пробурчав Мартин. — Мені вже скоро зле стане від цього чаю! Ти ж наче обіцявся бути вдома о восьмій!

— А… вирішив трохи погуляти, — зізнався Ян, здираючи закоцюблі рукавички.

Мартин глипнув на нього з підозрою.

— Ти ж геть замерз! — заклопоталася Міла. — Давай я тобі чаю загрію!

Він впіймав її на півдорозі до чайника, обхопив, притулившись холодною щокою до її вушка. Йому було тяжко, мовби який подорожній поклав йому на серце свою тлусту валізу, та так і забув, рушивши далі. Міла вискнула, пручаючись.

— Пусти! Холодний, як мрець!

— О, а я й не помітив, як сконав! — засмутився Ян. — Он чого мені зранку так тяжко вставалося!

— Не журися! — втішив його Мартин. — Як для мерця, ти ще непогано тримаєшся! Нам сьогодні одного привезли, так ми його ледве докупи склали.

— Панове, фу! — обурилася Міла.

— Продовжуючи тему… — мовив Ян, — а що сьогодні на вечерю?

— Не можу це слухати, — скривилась Міла, — Янцю, цей твій друг погано на тебе впливає! На ось, пий чай, а вечеряти не дам, поки ви тут усіх мерців не переберете.

Гордовито задерши носика, вона рушила геть із кухні. Ян тяжко зітхнув, пригортаючи горнятко чаю.

— Маєш якісь проблеми? — поцікавився його товариш.

— Та які ж проблеми? — мрійливо мовив Ян. — Скоро свято, джингл-беллз, я нап’юся, джингл-беллз, і засну собі під тином, джингл-ол-зе-вей…

— Ага, — збагнув Мартин, — то чого ж відкладати? Схоже на те, що напитися тобі здалось би просто зараз.

— Геніально! — зрадів Ян. — В мене абсент стоїть іще від самого дня народження.

Злодійкувато роззирнувшись, він дістав пляшчину з шафки.

— Пішли на горище, поки Міла не побачила!

Мартин стенув плечима й подався за ним.

На горищі панував порохнявий присмерк, ледь розсіюваний світелкою без абажуру. Крізь шпарини сичав вітер, ворушачи легкі пошарпані запони. Було холодно й відлюдно.

— Щось тут не надто затишно, — роззирнувшись, спостеріг Мартин.

— А, — всідаючись у старезне крісло-гойдалку, зітхнув Ян, — то в тебе професійна чуйка на дух сумнівної смерті.

— Тобто? — зацікавився слідчий.

— Та кажуть, — повідомив Ян, — що тут жила чарівна молодиця, котра одного дня повісилася на гачку від лампи. Через нещасне кохання. Чи комплекс меншовартості. Чи зависоку квартирну плату.

— На оцьому-от гачку? — Мартин тицьнув пальцем у стелю.

Ян кивнув.

— Іншого тут нема, здається.

Мартин примружив око, потім підкотив дзиглика і, ставши на нього, аби сягнути високої стелі, смикнув гачка. Сипонувши сірим тиньком, гачок легко вискочив з пазухи.

— Та тут і щурові не вдавитися! — повідомив слідчий.

Ян іронічно підняв брову, почувши знайомі інтонації. Ну все, тепер Мартина не спинити. Хижо роззирнувшись, той взявся нишпорити по кімнаті. Янові теж зробилося цікаво, тож він підхопився, аби через плече стежити за перебігом слідства.

Мартин зазирнув до старої горіхової шафи, глянув під ліжко, перебрав книжки, чхаючи, розібрав стос поштівок, спинився над шухлядою з потовченими прикрасами. Зробивши друге коло кімнаткою, знов відчинив шафчині дверцята й дістав з картонної коробки якусь бруднющу чорну баночку, відкрив її і пхнув туди пальця. Понюхавши та розтерши пальцями гидку чорну субстанцію, скептично гмукнув.

— Твоїй самогубці гріх було скаржитись на брак чоловічої уваги, — повідомив Мартин. — Тут, схоже, серйозно гостював якийсь дженджик.

— А як ти знаєш?

— Бріолін! — виголосив слідчий. — Молоді дівчатка навряд чи мастили кучері чорною ваксою! Ну а далі… тяжко припустити, що чоловік залишив би своє приватне причандалля там, куди зазирає просто чайку попити! Крім того, схоже, що він був одружений.

— Це ще чому?

— Та бачиш — баночку заховано в найдальший кут. В них, вочевидь, були підстави приховувати свої стосунки.

— Цікаво… так значить, випадок все ж таки, класичний? Самогубство від безпросвітного кохання?

Мартин дратівливо повів плечима.

— Навряд. Жінка, яка водить додому одруженого коханця, добре знає, чого чекати. Можливо навіть, вона мала з того якийсь зиск. Особливо, якщо припустити, що цей коханець був її власним начальником.

— Оце ще! Чого ти так вирішив?

— Ну… це дуже умовне припущення. Глянь у вікно — звідси дуже добре видно вікна сусіднього будинку. Особливо тепер, уночі. Якби не щільні запони, можна було би бачити кожний сусідський порух. В цій же кімнаті, де, як ми знаємо, є що приховувати, запони настільки прозорі, що навряд чи від мух боронять, і де вже — від чужої уваги. Що це значить, як гадаєш?

— В хазяйки не ставало коштів купити щільніші?

— Можливо. А може, в неї і не було такої потреби? Це, власне, вийшло би, коли б вони зустрічалися вдень. А це найпростіше синхронізувати, коли двоє працюють разом.

— Ну і що далі? — поцікавився Ян. — Вона задушилася, бо він відмовився підвищити їй зарплату? Хоча й обіцяв, забувшись у любовному шалі?

Мартин насупився.

— І як же вона, по твоєму, задушилася? Тут же навіть кватирки нема…

Ще раз метнувшись кімнатою, він спинився коло ліжка, впав навколішки й заходився мацати стіну. За мить, з глухим переможним гуком, він відсмикнув руку і швидко звівся.

— Ну от і все. Дівчинку прикандичили.

— Звідки ти знаєш? — схвилювався Ян.

— Дивись, — скерував Мартин, показуючи на стіну, де, за дуже уважного розглядання можна було помітити кілька паралельних подряпин на шпалерах, — вона пручалася, бачиш? Потім, ймовірно, убивця розірвав мотузку, вдаючи, що вона впала з того гачка. Давай сюди пляшку.

Ян завмер на кілька секунд, перетравлюючи новини.

— Мартине, ти — монстр! — нарешті виголосив він. — Розтрощити на цурки таку романтичну легенду!

— Рома-антика! — реготнув слідчий, сьорбаючи з пляшки. — Бачив би ти, як ота романтика виглядає — на третій день за теплої погоди!

Ян сумовито присів на крісло. Мартин правий, звичайно ж, але таке ставлення нівелює всяке захоплення, всяке поетичне поривання. Воно видається не вартим і шеляга. За теплої погоди.

Міцний духмяний напій замість п’янити протвережував.

— Ну гаразд — а чого ж її вбили? Як гадаєш?

— Та звідки знати? — потис плечима слідчий. — Може, хотіла змусити коханця ревнувати… Чи погрожувала оприлюднити їхні стосунки — вимагаючи грошей чи, може, одруження. Шантажувала, одним словом. Ну і дар…

Мартин укляк, приклавши пляшку до вуст.

— Холєра… — прошепотів він. — Як я раніше не подумав! Так он чого Левін водив графа на цвинтар!

— Ну і?

— Та ж, либонь, аби подалі від людського ока… і вуха страхати банкіра викриттям його оборудок. Шварценберг казав, що Левін заробляв на «уроках», напевне, маючи на увазі непросту дисципліну шантажу та грізьби… Шляк, коли б я раніше допетрав притиснути графа — доки його не взяла на поруки наша звитяжна есбе!

Мартин Цуг поринув у власні бентежні думи, перебираючи пальцями по запорошеній стільниці. На його чолі виразно малювалася незламна завзятість.

— Лишив би ти ту справу, — порадив Ян, — вже ж наче дістав прочухана від начальства. Мало тобі?

— Лишив би, та… не можу, — криво всміхнувся той. — Вже не можу.

Янові почулося в тому щось знайоме, страшенно знайоме. Він стояв сьогодні під жалючим снігом, прагнучи втишити подібний свербіж.

— Це, напевне, якась хвороба, — промовив він, — як у тих картярів, що програють цілі статки, бо не можуть спинитись…

Слідчий приголомшено блимнув.

— Якийсь ти дивний став останнім часом. Біжиш додому — і тікаєш на горище, хочеш напитися — і не п’єш. Набираєш трагічного форсу і верзеш дурниці. Чого б це, га?

Ведучий опустив очі, розглядаючи рвучкий танок тіней та вітру на брудній долівці. Хіба йому було в чому зізнаватись? Хіба в його недуги було ім’я?

— Нічого такого, Мартине. Мені здається, я трохи знудився — і роботою, і товариством, і домашнім побутом. А міняти щось… боюсь, що не подужаю.

Мартин пошкріб підборіддя.

— Так. Старієш, друже. Років п’ять тому не скиглив би, а робив би, як знаєш. Як тоді, коли пропав на місяць в Татрах, нікому нічого не сказавши.

— Так то ж коли було! Але ти правий — щось я трохи обважнів і пригрівся. Шкодить людині комфорт.

— Усталеність людині шкодить, — виправив Мартин, відбираючи пляшку. — І все ж таки, це — злочин: абсент без вогню та шматочка цукру…

— І краплинки опіуму, — мрійливо додав Ян. — Але зваж — ми тут відзначаємо поминки нещасної, котру облудно вважали за самогубцю…

— Ну то… веселого Різдва її бентежному духу, — виголосив Мартин, підносячи бутель догори.

Тієї ночі Янові наснилось, що примара сміється. Гарна, впевнена в собі жінка. Схожа на Лею.

А наступного дня вона сама знайшла його і покликала до себе.

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Відкрив Раббі Ельазар і сказав: «З пустелі піднімається, з пустелі тихого голосу вуст піднімається вона», і сказано, що слово мідбар, пустеля, походить від слова дібур, мовлення, бо великі сили чекають у пустелі, сили, що їх викликає до життя слово Творця.

Хто вона, чия сила у слові? Вона — втрачена наречена, за якою плаче Всесильний, вона — цариця у вигнанні. Її приречення — чекати на самотині, чекати у відлюдді, поки прийде єдиний, хто поведе її під хупу. Самотність і туга — доля цариці, самотність і туга — доля роз'єднаного всесвіту.

І лише від вуст самітниці здіймається слово надії, слово браха — благословення для тих, хто здатен почути його. Так здіймається дим від жертви всеспалення, що очищує від себелюбства та марноти.

Чому ж той, хто несе слово благословення іншим, повинен залишатися самотнім, збавляючи життя в «пустелі тихого голосу»? Можливо, між людьми — така ж запона таїни, як між Всесильним та світом творіння? Подолати цю запону можна лише змінивши власну сутність, а хто ж із нас спроможний на таку звитягу?

Той, хто чекає в пустелі, повинен залишитись самотнім або ж зменшити себе, відмовившись від благословення. Хіба можна вимагати такої жертви? Хіба можна втриматись від такої спокуси?

Суб’єкт у новому костюмі дивився приголомшено. З тим же подивом та зневірою дивився би вершник на кумедне колесо першого велосипеда чи статечна леді — на куці спіднички феміністок. Справа була не в суб’єкті навіть, а власне в самому костюмі: замість вечірньої урочистості той аж яснів хвацькою, недбалою зухвалістю, що личила б якому угорському князю чи, швидше, циганському барону. Невідь-як таке можна втнути зі звичайною трійкою, котра з простої одежини обернулася раптом на театральне — опереткове — вбрання.

— Ти жартуєш! — з надією мовив Ян.

— Та які збіса жарти?! — розсміялася Лея. — Як я казала, добре підібраний одяг розкриває приховане єство… Що-що, а підбирати я вмію. Так що впокорся долі.

— Ага, то ти хочеш сказати, що я, десь глибоко всередині — джигун і гульвіса?

Лея серйозно кивнула.

— Дуже глибоко. Мозолі натреш, поки дориєш. Але тут нема чого соромитись. Як на мене, краще бути легковажним гультяєм, аніж ото марудним педантом.

Ян радісно пирхнув.

— Ну, отже, маю завдання на вечір — явити прекрасній леді свою принадну легковажність і незрівнянне лайдацтво! Скину лише оцей покажчик істинної натури та й почну являти, не відкладаючи…

— Ні, зачекай, я мала інше на думці.

Вона дивилася весело й виклично, з ледь чутним присмаком поглуму.

— Треба випробувати твоє сценічне вбрання. Не смій нічого знімати. Зараз, накину пальтечко, і йдемо.

— А куди йдемо, коли твоя ласка?

Лея лукаво заусміхалася.

— До «Кантіни». Більше нічого не скажу, сам усе побачиш.

Вона таки справді нічого не сказала, теревенячи натомість про політику, зорі та нову кінострічку Кустуріци. Лея Браха, вочевидь, мала гарний настрій, в якому якраз личить влаштовувати пиятики та всілякі підступи.

Побіжно нахвалюючи шедеври кіноестецтва, Ян намагався збагнути, що ж то за «Кантіна» така і де він уже чув про неї. З усього виходило, що згадувала про це місце Марічка, проте контекст тої оповіді був напрочуд кримінальний — чи то стрілянина там зчинилася, чи то ще яка митецька забава.

Лея тим часом скерувала його до затишного провулка, де не світилося жодного вікна, а десь мовби з-під землі двигтіло притлумленим стугоном.

— Нам сюди! — повідомила вона, показуючи на кривенькі східці, що вели, вочевидь, до підвалу.

Випірнувши з-під низького одвірка, Ян опинився в чудернацькому закладі, що дивовижним чином суміщав шинок бутлегерських часів та залаштунковий балаган. За столиками жваво гомоніло картате і барвисте товариство, сновигали кремезні офіціанти, а в куточку тулилися, награючи енергійний діксіленд, розхристані музики. Придивившись до завсідників шинквасу, Ян ледь не заточився, — з рудим та дебелим шинкарем гомонів якийсь гном у військовому тренчі та жіночка з розкішною білявою бородою. Озирнувшись, аби уточнити у Леї чи бачить вона те саме, Ян ледь не наштовхнувся на високого дядька з чорною латкою на оці, причім друге вибалушилось на зухвальця страхітною білою райдужкою.

Лея, проте, привітно посміхалась дивакам та страховиськам, а ті приязно віталися до неї; схоже було, що чарівна кравчиня давненько вже вчащала до «Кантіни».

Вибравши вільне місце, Лея всілася і зрештою запитально глянула на супутника, очікуючи належного шоку та зачудування.

— Незле! — повідомив Ян, усі наявні сили вкладаючи в невимушений усміх. Погляд його, проте, впав на сурмача, котрий, відклавши на мить інструмента, ковтнув нахильцем дешевого віскі; Яна аж пересмикнуло, коли він уявив собі низку імпровізованих синкоп наступної композиції.

І дійсно, те, що виверглося з надр зневажених інструментів, було радше хуліганським свавіллям, аніж музикою. Але свавіллям жвавим та ритмічним, що дивовижно пасувало нестямному тлу.

— Бікс Байдербек? Кід Орі? — спробував вгадати Ян.

Лея розсміялася, ледь не хапаючись за живота.

— Та де там! Джон Вільямс. Зоряні війни. Бар на Татуїні, пам’ятаєш?

Ян мусив би зізнатись — якщо і пам’ятав, то дуже невиразно. Не те щоб він мусив знати усе музичне збіжжя світового кінематографу, та все ж йому було трохи прикро — мовби Лея тицьнула пальцем в його професійну некомпетентність. Дуже делікатно, проте влучно.

— Вас пригощають, мазель! — гуркотнуло в Яна просто над вухом. Сахнувшись в напівоберті, він зауважив одного з лобуряк-офіціантів. — Джентльмен з третього столика.

Лея рвучко роззирнулась і насупилась. Різко кивнувши комусь в темному кутку «Кантіни», вона зосередила увагу на частунку — чорній пляшці з палюче-червоною наліпкою.

— Дюбонне, — відсторонено повідомила вона, — вино зі смаком хініну. По-моєму, це натяк.

Ян тим часом намарне крутив головою, намагаючись розгледіти загадкового «джентльмена».

— Від кого це, коли не секрет?

Лея дратівливо знизала плечима.

— Один старий знайомий. Із сумнівним почуттям гумору.

Покликавши офіціанта, вона попросила льоду та склянки.

— Не зважаймо. Нехай собі тішиться. Гіркота буває приємною.

— Особливо в коктейлях, — підхопив Ян, — аби не млоїло від чистої насолоди.

Лея розсміялась з полегкістю. Янів жарт, очевидячки, розвіяв напругу, що почала було купчитись в повітрі. І все ж таки, куштуючи гірку настоянку, він не припиняв кидати навскісні погляди до темного кутка, де зачаївся незнайомець разом зі своїм сумнівним почуттям гумору.

Повз них тим часом продефілювали дві дівчинки-близнючки у сукнях, рясно обсипаних блискітками.

— Будуть танці! — зраділа Лея.

Розхристаний ансамбль підхопив новий хвацький наспів — цього разу Янові вдалося вгадати безпомилково — «Черевики з алігатора» в обробці Вернера Таубера. Близнючки, звільнивши собі кутик попід сценою, взялися виконувати по-хлопчачому розбишацький, сповнений незугарної граційності, джазовий танок.

Лея повернулася до сцени, мимовільно стукаючи черевиком в такт музиці. Коли пари та поодинокі звитяжці почали підводитись, аби й собі долучитися до танку, Лея обернулась до свого супутника; її очі палали гаряче й заклично.

— Ідемо танцювати! Ну?!

Ян відчув, як йому зненацька запалали вуха. Все що завгодно заради такого погляду… все що завгодно, але не це. Уявивши, як він зараз вийде перед ясні очі чарівної леді й тут-таки осоромиться, не зумівши й руху зробити в лад, Ян просто вкляк від жаху.

— Та йдемо! — вона смикнула його за рукав. — Ну чого ти?!

Ян заперечно хитнув головою.

— Та я… мене оце щойно розбив танцювальний параліч. Давай без мене.

Вона розчаровано махнула рукою, підхопилася і, зробивши крок до сцени, приєдналася до танцюристів.

Де там тим близнючкам! Лея мала ту особливу жіночну грацію, яка навіть джазові вибрики обертала на відрух жартівливої, але разючої чуттєвості. Гаряча хвиля посунула йому від вух до щік і далі, далі, далі… Бажання, підперезане розпачем — бо не знати як підступитися до неї, не знати чим здивувати та привабити. Цілком бездоганна — без вад чи потреб, які він міг би вдовольнити.

— Ну що ж ти? — дорікнула вона, повернувшись до столика. — Така музика, а ти сидиш сиднем! І це — ведучий «Нічниці»!

Весела, розпашіла, і, як завжди, виразно глузлива…

— Я на радіо працюю, не на телешоу, — відказав він. — Думаєш, багато сенсу в тому, щоб стрибати з пультом та навушниками?

Вперше почувши його різку відповідь, вона мовби трохи присоромилась.

— Вибач, не подумала. Танцювати з пультом мабуть незручно…

— Ага, — серйозно кивнув Ян, — він дивовижно незграбний. Та ще й має традиційне виховання, що тримає його на короткому дроті…

Лея розсміялась.

Зненацька її погляд ковзнув убік, спинившись на чомусь за Яновим плечем. Вона блискавично підібралася, мовби чекаючи удару.

— Скажи мені лише одне, — уїдливо промовив хтось поряд, — навіщо ти просила моєї допомоги? Я бачу, ти чудово даєш собі раду!

Це був — кліпнувши, сфокусував погляд Ян, — ніхто інший як недавній знайомець, Дан Сегал. Нині він мало нагадував себе колишнього — Левінів секретар тримався зухвало, наче п’яний підліток, проте погляд його світився цілком дорослою злостивістю.

— То нащо я був тобі потрібен? Коли могла би всю поліцейську дільницю переводити до генделиків… чи хтозна куди ще?!

Це вже тягнуло на повномірну образу.

— Мовчи! — зашипіла Лея.

Ян підскочив. Не здаючи собі справи, він вхопив нахабу за бари.

— Ти вибачишся перед нею! Зараз! Прилюдно! Твій клопіт мене не обходить, але ображати її ти не маєш жодного права!

Сегал не зробив і руху, аби випручатись. Лише глянув скоса, глузливо усміхнувся, звертаючись до Леї.

— О! Ще один готовий! І як це тобі вдається?

В ту мить Ян був дуже близький до того, щоб вперше в житті почати справжню кабацьку бійку. На щастя, тут якраз нагодився один з місцевих офіціантів — Ян нарешті зрозумів, нащо вони тут такі дебелі. Лея негайно втрутилася і почала щось гарячково пояснювати; за хвильку п’яного красунчика виставили за двері. Ян проводжав його поглядом, майже шкодуючи.

— Налий мені ще оцього зілля, — тихо попросила Лея, — повну склянку.

Він мовчки виконав її прохання. Подумавши, налив і собі. Кілька хвилин вони у мовчанці споживали вміст своїх келихів. Смак майже не відчувався.

— Ти розкажеш мені? — зрештою запитав Ян.

Лея кинула на нього болісний, скривджений погляд.

— Потім. Не зараз.

Він не знав, що йому заперечити.

— Щось я вже тут насиділася, — мовила вона, рвучко підводячись, — проведеш мене додому?

Він кивнув, і собі встаючи, аби подати їй пальто. Ян відчував — вона шукає сховку на самотині, переживаючи свою негадану кривду. Боронячи свою мовчазну, небезпечну таємницю.

Лея поспішала додому, не мовивши до нього й слова. Вже під дверима вона спинилася, поклавши долоню на його руку.

— Дякую, — тихо промовила вона, — за те що спинив того недоумка. Але зараз мені треба побути самій. Гаразд? Я подзвоню тобі… потім.

— Так, але… чекай, — розгубився він, — я ж так і не заплатив за костюм.

Вона кволо посміхнулась.

— Нехай колись. Сьогодні… я не можу брати грошей до рук — субота.

— То ти віриш в усе це?

— Та ні. Вважай просто, що я — жінка з дивацтвами. Ну все. Добраніч.

Якусь хвильку він стояв, в заціпенінні споглядаючи зачинені двері. «Іще один готовий,» — з гіркою іронією пригадав Ян.

Невже гіркота і справді буває приємною? Смак вигнання і втрати — ядучий біттер з присмаком яблук… Слід було навчитись знаходити в ньому втіху, бо інакшої, вочевидь, не передбачалося.

ШОСТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказано в книзі Шмот: «Тричі на рік нехай прийде кожен муж з-поміж вас, аби стати перед лицем Володаря Сущого».

Тоді Малхут постає перед Творцем в якості чоловіка і зветься Володарем. Зі слова МА — «що» — відходить буква хей (А), що визначає жіночий рід, і натомість входить буква юд (І), утворюючи слово МІ — «хто».

Малхут — цариця — одягає вбрання біна, розуміння, і відтак зветься Володарем. Чому розуміння входить на місце жіночого начала? Звідси можливі два пояснення: перше — жіноче й розуміння несумісні, отож, аби дістати розуміння, слід відмовитись від ознак жіночності; а друге — розуміння приходить тільки туди, де доти мешкало жіноче, і перетворює його на досконале світло мудрості.

Коли так, навіщо ж малхут перебирається в чоловіче вбрання? Шукаючи відповіді, вона лише замінила одне питання іншим. «Що наробила ти?» — говорить Всесильний Хаві. «Хто зробив це?» — говорить пророк Ішаяху. В питанні цьому «що» змінюється на «хто», і провина обертається любов'ю, отож, любов — єдині ліки від гіркоти провини.

Я завинив, бо не мав достатньо любові у серці своєму. Страшно мені, бо «хто», Творець, кличе мене, як кликав Каїна, питаючи: «Що зробив ти?» Наче Каїн, відповідаю: «Велика провина моя, і немає їй пробачення».

— Свято — це марнота, — невтомно твердив Ян, — а гуртове святкування — марнота марнот. Те, що було святим, стало публічним, а отже втратило будь-яку цінність. Просто ще одна нагода для заробітку чи пиятики.

І все ж таки свято мало якусь магічну владу над серцями та головами. Міла походжала по хаті в рушнику, мугикаючи різдвяний гімн; обличчя її було замурзане мастилом з товченої жаби, нігті були довгі, сріблясті й страшно тхнули розчинником; на канапі, мов п’яний окупант, розляглася блискуча чорна сукня. Міла любила Різдво, пластикові ялинки, барвистий папір для пакування, як і, власне, сам нестямний ритуал пожадливого роздирання подарункових згортків. Усе це давало їй якусь дивовижну наснагу, котру Янові все ніяк не вдавалося збагнути.

Він сидів у куточку, сторожко спостерігаючи за Мілиними еволюціями. Нараз йому здалося, що він зрозумів — не існує універсальних святинь. Добре, коли можна розділити з кимсь будення, але незмірно важливіше знайти того, з ким можна розділити власний священний гай.

— А чого ти не вдягаєшся? — зупинилася коло нього Міла. — Так і підеш на прийняття в халаті?

Як вона смачно промовляла оце «прийняття» — так і чулося сичання шампанського та гомін натовпу. Янові заздалегідь уже ломило скроні.

Міла присіла поряд.

— Ти схожий на кота, який впав до ванни. Мокрий і злий. В тебе щось болить?

Болить? Ниє, задавнене, незагойне… Як давно він не бачив її? Тиждень? Два?

— Все гаразд, — промимрив він, — зараз, піду вдягнуся. І змий, будь ласка, оце страхіття. В мене аж серце заходиться, коли ти отак зненацька…

Міла скорчила хижу пичку.

- Бу!

Ян слухняно схопився за серце.

Що ж поробиш… Слід було жити далі, наче нічого не сталося. Радіти святу, нехай навіть писок лусне від щиросердого усміху. Нехай.

Прийняття (і шампанське, і натовп, як годиться) мало місце в столичній опері, де, за вельможним велінням Гадюки, було винайнято хол та суміжні території. Рекламний відділ мережі радіостанцій доклав увесь свій гігантський творчий потенціал, аби прикрасити і «забрендувати» приміщення, як то кажуть на їхній дикунській говірці. Величезна ялинка із кульками корпоративних кольорів, струнний квартет, як годиться, та неминучі таці з крихітними канапками…

Традиція, як не крути, незгірш за вертеп та різдвяні гімни.

Міла спершу принишкла під тиском буржуазної пишноти, тримаючись за Янів лікоть та боязко позираючи довкіл. Втім, дуже скоро вона зобачила якихось знайомих, обережно відчепилася від буксиру та поринула у світські теревені, миттю розшарівшись від компліментів та легкого вина. Міла вочевидь почувалася тут, як у рідній стихії; та і не виключено, що подібні заходи якраз і влаштовують для таких, як вона, невимогливих до розваг, але спраглих нагоди показатись у вечірніх уборах.

Ян же, навчений гірким досвідом, зумисне не повечеряв і мав нині чим себе зайняти — вдумливою дегустацією всіляких канапе, кошичків і тарталеток. З ними, принаймні, він не мусив вести приязні та дотепні розмови про різний непотріб.

Щойно Янові усміхнулась якась особливо дурнувата канапка зі зворушливою брусницею нагорі, як тут-таки її спробував перехопити підступний конкурент. Тобто, конкурентка.

— Ідо, віддай канапку, — суворо звелів Ян.

Іда Кролева, співачка й ворожка в одній особі, розсміялась.

— Тебе що, вдома не годують?

— У кожного свої світські розваги, — мудро зауважив Ян, — ти виглядаєш дуже е-ее… екзотично. Втім, як завжди.

Справді, Іда навіть на прийнятті виглядала напівциганкою — чорне вечірнє вбрання та гроно золотих дукатів. Облишивши спроби відвоювати частунок, вона уважно глянула на Яна, примружилась та поволі обійшла його навкруг.

— Гм… ти теж виглядаєш екзотично, хоча це для тебе й не властиво. Маєш такий костюм, мовби зібрався не на гадюччин бал, а на ромське весілля. Богемія, авжеж? Хто це тебе надоумив?

Янові лишалося тільки сподіватись, що Іда не помітить його потуг опанувати повіддя судомних, плутаних емоцій. Він постійно думав про це, і сьогодні, вдягаючи костюм, ледь не здригався, відчуваючи примару дотику… Йому і далі марилося химерне тепло, мовби одяг був просякнутий пекучим трунком.

Він силувано усміхнувся.

— Та це… так, ніхто.

Іда глянула з глузливою невірою. Очевидячки, вона мала, що сказати на це, проте — на Янову полегкість — пронизливий вереск мікрофонів урвав її примітливі віщування.

Гадюка мав сказати слово. Межи тими «вітаємо з», «вдячні за» та «сподіваємося на» Ян думав про те, як гарно було би втекти, приміром, в «Гладоморню» і просидіти там до ночі. А ще краще було би піти до тої химерної «Кантіни» і знайти собі належне місце серед веселих виродків та питущих потвор.

— То що, Попелюшко, готова пр-ринца бавити? — громовим шепотом пролунало поряд.

— Казимир, — зітхнув Ян, — якого тобі лиха?

— О, він ще й пр-рручається?! — здивувався драйвівський штатний горлопан; на його дипломатичні зауваги розвернулося ледь не півзали. — Ходім, сирітко, тебе Гадюка кличе!

Ян роззирнувся. Гадюка, щойно скінчивши свою промову, дивився в їхньому напрямку. Недобре так дивився.

Казимир недбало поляскав його по плечі.

— Ходім-ходім, не бійся. Боляче не буде. А не будеш пручатися, то буде ще й пр-риємно!

Ян здивовано обернувся до свого настирного приятеля.

— Про що це ти, Казю?

— Мені звідки знати? — примружився той, кинувши на Яна глузливий погляд.

Ведучий «Нічниці» знизав плечима й вирушив до керівництва, маючи якісь тривожні передчуття.

Петро Величка зустрів його нещирою, проте широкою усмішкою, запропонував пригощатися питвом, похвалив вибір супутниці, а по тім покликав скласти йому компанію для розкурювання сигари. В окремій кімнатці тут неподалік.

Тримався він досить дружньо, проте, коли Ян відмовився від запропонованої «кохіби», той не став вдавати, що куриво стало справжньою причиною усамітнення та, відклавши сигару, спрямував на ведучого пронизливий, неприязний погляд.

— То як вам працюється, пане Рейвах? Незле?

Ян ствердно мугикнув, не знаючи достоту, чого йому чекати.

— То ви, можливо, ще й досі не облишили оцих ваших ідей щодо окремої… е-ее, богемської радіостанції? Ні? Авжеж, ні. Ну що ж, упертість, тобто… наполегливість, це те, чого ми чекаємо від наших співробітників. Так. Хочемо повідомити вам ось що, пане Рейвах.

Гадюка взяв до рук зневажену сигару. Подумавши, розірвав обгортку.

— Існує ймовірність, що наш інвестор, відомий вам співвласник банку «Транс-Інвест», може розглянути цей проект і — не виключено — надати свою підтримку.

Ян виструнчився на стільчику. Гадюка дивився гостро, владно, цілком усвідомлюючи, які потужні важелі він зараз бере до рук.

— За одної умови, — мовив він.

Ян ледь не пирхнув, стримуючи нервовий сміх. Ну звичайно ж, слід було чекати.

— Нам повідомили, пане Рейвах, — Величка потягнувся і дістав з кишені невеличку срібну гільйотинку, — нам повідомили про те, що ви маєте… гм, певні контакти у правоохоронних органах. Чи не так? Авжеж. Так от. Пан Ігнац Шварценберг, наш друг і партнер, дуже стурбований тим забарвленням, якого набуває одне відоме вам розслідування. Пан Шварценберг — особа відома і впливова. Так. Йому зовсім не хочеться ризикувати своїм бізнесом та репутацією. Ви розумієте мене? Пане Рейвах?

— Певна річ, — кивнув Ян. — То чим же я можу зарадити за цих прикрих обставин?

Величка нахилився ближче до співрозмовника, так, що його жовтуваті щоки та набряки під очима набули ще більшої виразності.

— Скажімо так, пане Рейвах. У ваших інтересах було би посприяти якнайшвидшому завершенню розслідування. Нас не цікавить, яким чином. Ми, проте, не будемо заперечувати, якщо буде доведено версію самогубства.

Ян відкинувся у кріслі, тамуючи напад праведного гніву.

— Підкреслюю, пане Рейвах, — промовив Гадюка, заглядаючи Янові в очі, — підкреслюю — це у ваших же інтересах. У випадку позитивного вирішення проблеми ви матимете нагоду втілити свою давню мрію. У іншому ж випадку…

Гільйотинка охопила «горлечко» сигари. Коротка пауза — і лезо м’яко, акуратно відтинає кінчик.

— Словом, радимо вам серйозно подумати над нашою пропозицією. І ще одне.

Ян саркастично підняв брови. Невже — іще щось цікаве?

— Сьогодні ввечері, — мовив Гадюка, — ми чекаємо гостя. Невдовзі до нас завітає Ігнац Шварценберг. Він матиме до вас кілька запитань.

Ян коротко зітхнув.

— А… якщо я…

— Відмовитесь відповідати? — завершив за нього Гадюка. — Не будьте смішним, пане Рейвах. Невже вам не дорога ваша робота? Ну гаразд, ідіть розважайтеся. Ми покличемо вас, коли приїде пан Ігнац.

Ян рушив геть, належним чином приголомшений. Понад усе його дивувала й обурювала власна невидюща дурість. До цього ж давно йшлося! І як він лише міг подумати, що, зав’язнувши по вуха в тому злощасному розслідуванні, він не зверне на себе увагу зацікавлених осіб? Та ще й таких осіб, що мають владу як кинути йому кістку, так і — легко — зігнути в дугу?

Всі його нехитрі емоції, вочевидь, ясно відбивалися на обличчі. Міла блискавично урвала світський полілог та підскочила до Яна, заглядаючи йому в лице.

— Що сталося? Ти впевнений, що добре себе почуваєш?

— Добре як ніколи, — похмуро відповів Ян.

— Може, підемо додому?

До зали повагом ввійшов Петро Величка. За чиєюсь вчасною вказівкою музики почали фати вальс.

— Е ні, — реготнув Ян, — ще не зараз. Передай мені, будь-ласка, келих е-ее… словом, отої бурди. Нам з тобою треба випити.

— Янцю! — стурбовано мовила Міла, — та що з тобою таке?!

— Все чудово, — ковтнувши шампанського нахильцем, мовби гальбу пива, він запропонував їй руку, — потанцюємо?

Міла мимоволі підкорилася. Він здавався їй незвично зухвалим та злостиво-веселим. Він натомість відчував тільки розпач. Куди не кинь — глухий кут… Мовби власна воля та гідність привиділись йому з тяжкого похмілля.

— Янчику! — попросила Міла, — відпусти, мені боляче!

Опустивши погляд, він зрозумів, що надто сильно стиснув її руку, ведучи в незграбному танці. Бідолашній аж кісточки побілішали.

— Вибач.

Танечна музика змовкла. Ян відійшов до стіни, аби там впасти у фотель і тяжко замислитись. Слід було терміново знайти якесь рішення. Міла сіла поряд, ображено принишкнувши. Невідь як вона пояснювала собі його поведінку, та він і сам собі здавався нині трохи нестямним… Йому муляло дивне й владне відчуття — ще не зараз… ще трохи…

Гадюка походжав в іншому кутку зали, зиркаючи на годинник. Запізнюється Граф Ігнац, авжеж? — зловтішно подумав Ян. Похмуро глянувши в Янів бік, Величка насупився і вийшов геть.

Тепер.

— Знаєш що, сонце, — поволі промовив Ян, підводячись, — здається, нам і справді вже час додому.

Міла зітхнула з полегшенням.

Двері бальної зали відчинилися.

Янові здалося, що він осліп і оглух.

Музика змовкла, мовби на мить занурившись разом із залою в якусь німотну пустку, та зразу ж і виринувши — вибухом, спалахом, відновленим нерівним серцебиттям. На порозі стояли двоє. Янова сестра Марічка, вбрана у неймовірну мереживну сукню, котра тут-таки викликала Мілине заздрісне зітхання, і… і молоденький чорнявий юнак у чепурному смокінгу.

Ілюзія була бездоганною. От тільки того, хто здригається від самого лише натяку, маскарадом не надурити.

Лея, вбрана у чоловічий костюм, виглядала по-новому разюче. По-новому принадно.

Ян, заціпенівши, дивився на неї та свою сестру. Лея дивилася на нього та… Мілу. Лише мить тривало це мовчазне зважування; наступної хвилини прибулі рушили углиб зали, прямуючи до Яна та його супутниці.

— У Франца сьогодні термінова операція, — пояснила Марічка. — Отож, щоб не йти самій, я запросила свого приятеля. Знайомтеся — Лесь Барух, модельєр. Мій брат, Ян; його наречена, Міла.

— Дуже приємно, — вклонилася Лея.

Троє жінок дивилися на нього — мовчазно, запитально, вимогливо. Янові хотілося пропасти зі світу, але італійський паркет і не думав розступатися, аби милосердно поглинути бездольного страдника.

СЬОМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Слова Всесильного записано у книзі Брейшит: «Створимо людину за образом нашим та подобою». І створив її — чоловіка та жінку. І сказано: за образом — означає чоловіка, за подобою — означає жінку.

Відколи Адам та Хава були вигнані з-перед очей Всесильного, чоловік та жінка шукають Його відображення одне в одному. Коли бачить жінка образ Творця в чоловікові, прикипає до нього всім серцем, коли бачить чоловік подобу Всесильного в жінці, не може жити без неї.

А ще — кожен прагне побачити власну подібність Єдиному в очах іншого, і, коли бачить, втішається і залишається поруч.

Сказано в Пісні Пісень, «Поклади мене, як печать, на серце твоє». Любов — це печать, що лишає відбиток, а отже, подобу. Тому і створено чоловіка і жінку за образом та подобою — такими, що несуть відбиток любові Всесильного.

Отож, прагнучи любові, ми шукаємо Творця, проте нікому не судилося з’єднатись із ним, доки не буде завершено виправлення світу. І доти не буде любов чоловіка й жінки досконалою, доти скорбота протистоятиме радості.

Тільки милосердя може втамувати біль, але слабкий не дістає його вдосталь, а сильний його не потребує. Доведеться мені вивчити науку слабкості, доки сила не спалила серце і не спустошила душу.

Колись давно, іще дитиною, Янові довелося почути дивну казку, одну з тих, які складали в Старому місті, аби відохотити малечу заважати старшим, коли ті схилялися над казанцем з філософським зіллям чи каббалістичними сувоями. Йшлося в ній про дочку мірошника, який мав свій млин на річці Чортівці, що за Кам’яним мостом. Кажуть, була вона вродлива й вередлива (бо ж лихо саме не ходить), і заманулося їй не за млинарського підмайстра заміж, а не інакше як за князя. Отож, керуючись давньою методою, мірошникова донька стала собі мріяти про те, як би це потрапити на різдвяний бал до князівського палацу. І сталося так, що князь дізнався про мірошникове щастя і надумав влаштувати красуні різдвяний сюрприз — екіпаж з четвіркою баских коней та розкішне бальне вбрання. Дівуля, не слухаючи татових відмовлянь, радо скочила в карету, від’їхала на бал, де зустріла свого князя і весело провела з ним вечір… А відтанцювавши своє, князь закликав її до покоїв, де і з’ясувалося, що то не князь був, але перебраний Диявол, котрому вродливі та вередливі — самий смак.

Отак і знай, кого зустрінеш на балу — принца чи чорта.

— Марічка мені розказувала про вас, пане Рейвах, — низьким, ледь захриплим голосом мовила Лея, чи то пак, модельєр Лесь Барух. — Крім того, я іноді слухаю вашу передачу, коли мені сон не йде.

— Авжеж, — сухо кинув Ян, — моє нудне бурмотіння чудово заколисує.

Марічка глянула на нього глузливо. О! Вона мала всі підстави.

— Якийсь ти злий сьогодні.

— Я не злий, — відказав ведучий, — мені костюм тисне.

— Правда? — щиро здивувалася кравчиня. — Де?

— Отут, — Ян промовисто обхопив рукою горло.

— Ян дуже любить свою роботу, — прокоментувала Марічка, — а також всілякі танці та забави.

Лея кивнула.

— Певна річ. Не з пультом же та навушниками йому танцювати.

— Неправда, — заперечила Міла, несвідомо обхоплюючи Янів лікоть, — ми з ним щойно танцювали. Він дуже добре танцює, правда, Янчику?

Лея зацікавлено глипнула на дівчину.

— А як же короткий дріт? Не заважає?

— Від короткого дроту, — злостиво мовив Ян, — менше шкоди, аніж від довгої мотузки. Бо з неї, бува, в’яжуть зашморг.

— Хлопці! Хлопці! — втрутилась Марічка, — досить вам воювати. Давайте ліпше знайдемо чогось випити. Не знаю, як тебе, Міло, а мене втомлюють оці нескінченні чоловічі чвари…

— Гаразд, люба! — злісно реготнув Ян, — другим разом я прийду в спідниці. І ми з тобою влаштуємо гарні жіночі посиденьки.

— Коли справді надумаєте вдягнути спідницю, — весело мовила Лея, — я допоможу підібрати фасон.

— Краще позичите одну із ваших, — огризнувся Ян.

Марічка ледь не душилася зі сміху. Міла стурбовано зиркнула на неї, а потім на Лею.

— А ви, е-ее, справді — модельєр? — поцікавилась вона. — Моделі, покази… і таке всяке?

— О, безперечно, — відгукнулася Лея, уважно озираючи Мілу. — Думаю, з вас вийшла би непогана модель. Для моєї колекції.

— А що ви колекціонуєте? — уїдливо запитав Ян.

Лея підняла на нього очі, що іскрилися стримуваним сміхом.

— А ви маєте, що запропонувати?

Їхні очі зустрілися, і його мовби обпекло гарячим вітром. Лея усміхалася, але не глузливо, ні… Радше заклично, мовби запрошуючи до гри.

— Раз уже зайшла мова про колекції, мені хотілося би показати вам дещо… з моєї підбірки. Джазові записи на вінілових дисках. Хотілося б знати вашу думку.

Кутик Янових вуст смикнувся, мовби збираючись усміхатись, та не ймучи віри, що є для того привід.

— Просто зараз? — іронічно спитав він.

Лея кивнула.

— Перепрошую, — ввічливо втрутилась Міла, — вже пізно. І ми якраз уже думали йти.

Лея повернулася до неї. Повільно усміхнулась. Слід сказати, що юнак із неї вийшов видний — високий, красивий і хвацький, схожий на молоденького Преслі. Міла аж застидалася, коли той глянув на неї прискіпливо.

— Дозвольте мені ненадовго позичити вашого супутника. Я живу тут неподалік, тож поверну його скоро і… — Лея тихо розсміялась, — неушкодженим. І я маю як віддячити вам. Вам подобається ця сукня?

Вона вказала на розкішне Маріччине вбрання. Міла прикусила губу. Примружилась.

— Насправді… я давно мріяла про таку подібну. Тільки чорну.

— Вважайте, що вона ваша. Я підберу розмір і завтра ж відправлю вам кур’єром.

Мілині очі захоплено спалахнули.

— Ой, дякую!

Лея вельможно усміхнулась.

— Немає за що. Ну, — вона повернулась до Яна, — то що? Ходімо, пане Рейвах. Маєте відпрацювати вартість відданих за вас мандрагор.

— Що це він сказав? — спитала Міла в Марічки.

— Здається, щось із Біблії,[2] — ховаючи усміх, відказала та.

На дворі падав дрібний, наче бісер, сніг. Вітер зачаєно принишк, лише іноді висмикуючи з-під ніг легке біле кришиво; мороз, доти чіпкий та жалючий, нині майже не чувся. Місто здавалося зачаклованим велетнем — із тих казок, де принци перетворюються в страховиськ і навпаки. Ніде, правда, не говорилося про те, щоби принц перетворився на принцесу, але хтозна, може саме це і малося на увазі.

— Ми дійсно йдемо до тебе? — повагом поцікавився Ян.

— Ну. А ти думав, нащо я тебе звідти висмикнула? Подихати свіжим повітрям?

— Хто тебе зна? Може, для того, щоби перевірити дієвість твого маскараду.

Лея тихо розсміялася.

— Ти надто високої про мене думки. Навряд чи я спроможна на подібні експерименти заради самого лише мистецтва.

Вона спинилася під ратушею, піднявши лице до величезного годинника.

— Майже північ.

Годинник, рипнувши древнім механізмом, заграв лунко й холодно — наче велетенська, порожня музична скринька.

— Зараз хтось із нас повинен перетворитися на монстра. Себто, відкрити свою справжню сутність. Сьогодні, мабуть, це буду я.

Лея підняла руки й акуратно відчепила свою чоловічу перуку. Пишне довге волосся впало їй на плечі. Ян затримав подих — проти світла ліхтаря вона здавалася вишуканим чорним силуетом, виконавицею головної ролі в театрі тіней. Чого він не знає про неї? Чого ніколи не дізнається?

— Ходімо швидше. Я ж іще мушу тебе повернути.

— Лея, — усміхнувся він, — в тебе справді є вінілові платівки?

Темний мерехтливий погляд… вона ледь повагалася перед тим як відповісти.

— Ні. Немає.

Той вузол болі й сподівання, що правив йому нині за серце, судомно стиснувся у бентежному передчутті. Не так вже й багато радості було в тому відрусі, але радість була теж, більше ніж він звідав її за останні кілька тижнів.

Він був потрібен Леї, хоч і не знати, для чого саме.

Вона відчинила двері свого будинку, глянувши на свого супутника тепло й лукаво, мовби запрошуючи здійснити хуліганський наскок на театральну костюмерну.

— Розташовуйся десь тут, — мовила вона, — я приєднаюся до тебе за хвилину, лише зроблю гарячого вина. Ти будеш?

Він безтямно кивнув.

Знайшовши собі місце серед численних подушок із золотим шитвом, що прикрашали канапу кравчині, Ян завмер ледь не в гіпнотичному трансі. Кілька хвилин збігли непомітно. Вона повернулася із двома запітнілими келихами на срібній таці — знову інакша, вбрана в оксамитову домашню сукню, крізь розрізи якої прозирав червоний шовк.

Війнуло пряним, гарячим духом сходу. Гаряче вино забивало подих, наче зріджене пекельне полум’я. Вона кілька секунд розглядала спалахи пурпурової плазми, потім, зважившись, підняла погляд.

— Скажи мені, Яне… ти… як ти ставишся до брехні… до нещирості?

Він насилу відірвав погляд від сяйного відсвіту золотого шиття на її гладенькій шкірі. Лея дивилася вимогливо, терпляче чекаючи на відповідь.

— Намагаюся уникати цього, — повідомив Ян, відчуваючи легкий свербіж провини. — Брехня лише заплутує, коли все і так не просто. Ти як гадаєш?

— Угу, — погодилась вона, опустивши погляд, — але іноді… коли правду сказати не можеш, не маєш права… тоді — можна вдатися до певного, гм… лукавства?

Запитання прозвучало з викликом, ледь не з доріканням… Невже вона натякала на те, що він нічого не сказав їй про Мілу?

— Лея, послухай, я не назвав би це лукавством… — примирливо мовив він, мимохідь спираючись на подушки, аби бути нехай на долоню, але ближче, — ти ж сама кажеш — «не маєш права»… Завжди є інший спосіб відкрити приховане, зрештою, так все і відбувається.

Вона кивнула.

— Так, але якщо хтось може через це постраждати? — тихо, не піднімаючи погляду, промовила вона. — Хтось, чиї інтереси не були враховані?

В її голосі — звинувачення і притлумлений розпач… Чи може бути? — вона говорить про нього, про Мілу і… про себе? Яна просто обсипало жаром, коли він уявив, що вона могла відчувати. Але ж, коли так, то це значить…

Земля гойднулася млосно і п’янко, світ спалахнув новими барвами — пряним вином її вологих вуст, прозорим бурштином її неймовірних пташиних очей… Він впіймав її холодні пальчики між червоних подушок. Вона обернулася до нього зі страхом та надією в погляді.

— Лея, — гаряче промовив Ян, — ти потрібна мені як повітря. Якщо ти забажаєш, я розкажу їй все сьогодні ж зранку.

Лея завмерла, широко розчахнувши очі.

— Кому розкажеш?

— Мілі, звісно ж.

— Мілі? Навіщо? — далі дивувалася Лея.

— Але ж ми…

Такого погляду він не сподівався — блискавичне, разюче, як нагай, розчарування. Лея висмикнула свою руку з його долоні.

— Так о-он про що ти, — протягнула вона, коротко розсміявшись. — О, боже! А я гадала, що ти мене зрозумієш…

Із пекла в ополонку… Падіння було таким стрімким, що в нього зашуміло в вухах. Розчарування, біль і кривда вихлюпнулись через вінця, розколовши стражденну чашу надії і терпіння.

— Вибач, але що я повинен був зрозуміти?! Ти приходиш на прийняття під ручку з моєю сестрою; змушуєш мене кинути все і бігти за тобою посеред ночі, заводиш розмову з натяків, які не ведуть нікуди, окрім як до твоєї галереї слави… То що я повинен був зрозуміти? Твою любов до гри чи — як ти сказала? — лукавства?!

Вона рвучко підхопилася з канапи і ступила кілька кроків до шафки з книгами. Потім обернулася, заклавши руки до кишень.

— Хоч би й так. А ти чого хотів? Швидкого сексу в антракті?

— Якщо відкинути умисну вульгарність твого твердження, то мушу сказати, що ти зробила для цього все можливе.

— Я?! Коли це я пропонувала таке? Та хіба я хоч раз сказала, що хочу від тебе саме цього?

Він розпачливо знизав плечима.

— А чого ти хотіла? Буду вдячний, якщо ти нарешті мені це поясниш.

— Я… та мені був потрібен друг, а не коханець! — щойно почувши це твердження, Ян глузливо пирхнув. — Я сподівалась знайти в тобі підтримку й розуміння, а виявилося, що навіть на це ти не спроможний! Та чого ти смієшся?

Він уже не міг спинитись… Його розібрав істеричний регіт, і чимдалі гірше, тим кумедніше виглядала вся ця ситуація. Друг, а не коханець! Лиха, і наївна формула, проста й жорстока відплата за кривду, за подвійні стандарти, за культ сексу, який встановило нинішнє суспільство… Друг, а не коханець! Так говорить не та жінка, яка хоче дружби, так говорить та, що прагне крові! Але смішно навіть не це… Смішно те, що він, Ян Рейвах, який вперше в житті був готовий відмовитись від своїх чоловічих привілеїв заради шаленого, судомного почуття до жінки, був так само приречений на цю безпричинну помсту.

Лея зневажливо спостерігала за його раптовими веселощами. Янові невлад пригадалася Міла у вбранні покоївки. Тут уже йому самому годилося б рядитися у фартушок, аби зробити з себе остаточного й завершеного дурня.

— Гаразд, — витерши очі, промовив він, — ти маєш рацію. Я тебе не розумію.

Він підвівся з канапи, з болем пригадуючи, які надії плекав, щойно вмостившись між цих подушок.

Нараз йому пригадалося — він винен їй вартість чудового, що не кажи, убору. Не дивлячись, він виклав усі гроші, які мав у гаманці.

— Дякую за костюм, — сухо мовив він, — Веселого Різдва. Чи Хануки. Дня закоханих. Дня дурнів. Бувай здорова.

Вона мовчала. Гордовита, холодна, незворушна. Він вийшов якраз вчасно, аби не побачити болі й кривди, що заступили місце байдужості.

ВОСЬМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав пророк Хавакук: «Творця я чув, і боявся імені Його. Чув те, що було в мене, спробував від того світу в час смерті, і відчув страх».

Страх смерті полонить того, кого залишає надія. Світ створено милосердям, та що залишається, коли милосердя йде зі світу? Записано в книзі Брейшит: «Земля була порожня й безладна, і пітьма була над лицем безодні». Не треба бути пророком, щоб осягнути страх безодні та розпач того, кого залишено в темряві.

Страх звуть воротами, що ведуть до віри, але розпач слід звати воротами, що ведуть у зневір'я. Страх очищує і рятує, але відчай може штовхнути в безодню, де дух Всесильного ятрить, неначе пекучий вітер.

Як затриматись на порозі страху й не дати волі розпуці? Той впадає у відчай, хто, засліплений власною гординею, не бачить більше світла Творця. Слід шукати іншої радості, аніж та, що засліплює, аніж та, відсутність якої занурює в розпач. Проте гляньмо — нечисте так тісно вплелося в наше життя, що навіть милосердне кривдить, а безгрішне становить спокусу.

Затраснувши за собою двері «Корони», Ян ледь не зірвався на біг. Він так швидко гнав вулицями, що отямився аж коло млина за Кам’яним мостом. Додому вертати тепер було години півтори, та додому не спішилося. Насправді, хотілося бути якомога далі від дому. Так було завжди, коли Янові траплялося усвідомити, як він сам собі осточортів — з нагоди чергової ганебної історії.

Стояла глуха ніч, отож вибір годящої розради був небагатий. Зазирнувши до якогось закіптюженого генделика, він замовив собі скибочку цитрини та склянку дешевого коньяку, ковтнув його нахильцем під зневажливими поглядами втомлених повій, та й подався далі блукати містом, не здаючи собі справи, куди іде й навіщо. Приборканий доти пияк і мазохіст у Янові мріяв перестріти на вулиці якихось волоцюг, зчинити бійку, бути битим і забраним до поліцейського відділку, де доречним був би інший сором та інший біль.

На Янове щастя, жоден волоцюга не зглянувся на його журбу, отож поблукавши кілька годин та так і не перестрівши жодної халепи, Ян надибав якусь дивну безіменну корчму, одну з небагатьох, відчинених о такій порі. Сподіваючись бодай там зустріти якого невимогливого нападника, він зайшов досередини та примостився в темному кутку.

Корчма ця, слід сказати, була справді дивною і непривітною, схожою радше на бункер — з низькою стелею та брудними столиками, над якими висіла каламутна димова хмара. Завсідники провели прибульця такими ж каламутними очима, а кримінального виду корчмар одразу ж вискочив з-за шинквасу, аби з’ясувати, з чим це до них завітали несподівані гості.

— Кньяку. Двст, — промимрив Ян закоцюблими від морозу губами, і корчмар, відзначивши в його особі звичайнісінького п’яницю, тим утішився і невдовзі приніс проханого питва.

На Янів жаль, більше ніхто не звертав на нього уваги, отож надія влаштувати сутичку неухильно слабшала. Кудлатою димовою хмарою спускалася втома й гнітюча байдужість.

— А подай-но сюди попільничку, — вимогливо проказали поряд.

Ян не зреагував.

— Я до тебе звертаюся, п’яний паскуда-циган.

І все було би добре — в сенсі, Ян би може і дістав свою кабацьку бійку, якби тільки кривдник був трохи інший. Бодай би іншої статі.

Бо то була дама — язик не повертається назвати її бабцею — але то була справді літня дама, у плетеній шалі, хутровому капелюшку та з довжелезним мундштуком у пальцях, оздоблених ажурними мітенками. Не дочекавшись попільнички, вона показово струснула попіл просто на стіл.

— А чого це ви кличете мене циганом? — зацікавився Ян, з дорогою душею ковтнувши «п’яного паскуду».

— Я кличу так усіх, хто швендяє без цілі та користі.

Ян лише знизав плечима — що тут заперечиш? Його походеньки і справді не були ані цілеспрямованими, ані корисними, хоч і вдовольняли собою певну прикру потребу.

Стара дама глянула зверхньо крізь пасма сизого диму.

— Швендяє, кажу я, не лише вулицями — на загал. Блукає. Жебрає. Оббиває пороги.

Засмучений ведучий блимнув на неї з-під лоба. Дама дивилася суворо й несхвально.

— Приймак-дармоїд, і той вартує більшої шани, — пускаючи димові кілечка, повідомила вона. — А що у вас, заброд, на серці? Сама лише метушня.

Ян кивнув.

— Ми звемо її «мандри».

— Мандри, цигане? — зневажливо пирхнула дама. — Щодня — інший край? Щодня — нове, досі не бачене?

— Ну.

— Ага! Нове, створене іншими! А свого — ні на шеляг!

Ян гмукнув. Така мудрість — і задарма.

— Ви дозволите пригостити вас чимось? На подяку за цінні спостереження?

— Пити оцю гидоту? Фе! — бридливо насупилась стара дама. — Купіть краще в того скнари Шульца цигарок. Скажете, для Любави. Він знатиме.

«Скнара Шульц», себто тутешній шинкар, дістав з-під поли розкриту пачку й заломив таку нетутешню ціну, що Янові очі на лоба полізли. Сваритися, проте, не було ані сил, ані охоти. У внутрішній кишені, на щастя, якраз знайшлося іще кілька зіжмаканих купюр.

Чудна стара леді статечно прийняла підношення.

— То вас звати Любава? — усміхнувся Ян. — Наче княгиню?

— А-ха-ха. Наче ту лиху курву?

— Наче ту чарівну відьму.

Ян усвідомив із жахом, що кокетує з жінкою, вдвічі старшою за нього. Дама затягнулася куривом, солодко мружачись.

— Ну то будьмо знайомі, — мовив він, — мене звати Ян. Я ведучий на радіо.

— А, ведучий… Ха! Як Мойсей? Приблуда, що веде інших приблуд?

— То, може, Мойсей теж — циган? — пирхнув Ян.

— Циган, — суворо кивнула дама, — але з добрими намірами.

Ян нарешті розсміявся. Попри всі його драматичні обставини, чудернацькій дамі таки вдалося його звеселити.

— Слухайте, Любаво, а виходьте за мене заміж, — щедро запропонував він. — Ви будете мене сварити, а я — виконувати ваші примхи. Нормальна вийде сім’я.

Дама глянула несподівано сумно.

— В жалобному домі не місце стороннім, — сказала вона так тихо й значуще, що аж Янові сипнуло кригою по спині.

Нараз, недоречно, наче лайка в храмі, заканючив телефон. Невже Міла? Ні, не вона…

— Мартине, ти що, сказився?

— Якби ж то… — втомлено і глухо прозвучав товаришів голос. — Ти де?

Ян роззирнувся. «Де я, до речі?» — хотів він був спитати в таємничої дами, але тої вже і слід запав.

— Не знаю, — чесно відповів Ян, — тут темно й накурено.

Мартин кволо вилаявся.

— Адресу кажи, злидню!

— Ну… десь коло Чумного стовпа в Новому Світі.

— А, — після короткої паузи Мартин злостиво реготнув, — ну то передавай привіт рябому Шульцу, і скажи, що коли не кине торгувати дурнею з-під поли, то буде мати проблеми в моїй особі. І виходь швиденько на майданчик Святого Яна. Зараз я під’їду.

Ян труснув головою, що норовисто тяжіла додолу. Змучений поневіряннями містом та безладною пиятикою, він волів би вже швидше опинитися вдома, проте гарячкова Мартинова наполегливість нічого доброго не віщувала. Довелося звестися та йти навстріч поганим новинам, хоча, що такого страшного могло статися того невидющого раннього ранку, Ян і уявити собі не міг.

Холодно й порожньо було на той час у Новому Світі; шпаркий вітер мчав повз похилені старезні будиночки, сніг важкими вологими пелюстками падав на голову та плечі скам’янілого святого. Ян кивнув до свого тезки, нараз пригадавши його невеселу історію — священик був скараний на горло ревнивим королем, який вимагав від того порушити таємницю сповіді красуні-королеви. Святий відмовився розкрити таємницю, навіть коли дізнався, що йому загрожує смерть. Така принциповість, подумав Ян, вартує пам’ятника, проте жоден слідчий не зрадів би подібній моці характеру в єдиного свідка.

Мартин виник з ночі злий і темний, ледь не хитаючись від утоми.

— Що в тебе сталося, друже? — позіхаючи, спитав Ян. — Старий Левін встав з могили, аби покарати кривдника?

— Чарівна картинка — зрадів слідчий, — тиха різдвяна ніч, блукають містом мстиві мерці… — Мартин і собі позіхнув. — Ти ж іще не знаєш. Кілька годин тому прикандичили твого друзяку Шварценберга. Ножиком для відкривання конвертів.

Ян закляк незгірш за свого святого тезку.

— Погуляємо? — запропонував Мартин. — Розкажеш мені, що думаєш з цього приводу.

Ведучому подумалося, що його мрія про прикру пригоду, що відволікла б його від приватних потерпань, успішно здійснилася. Розмова з Леєю занурилася в примарний лімб, тоді як перед очима став як живий його бос Величка, зі звичною наругою та нежданими погрозами.

— А чого це ти, Мартине, вважаєш, що я можу винести з цього приводу експертне судження? Та ще й о такій годині? — обережно поцікавився Ян.

Слідчий сповільнив ходу й зиркнув якось не дуже дружньо. У присмерковім сяйві ліхтарів його обличчя взялося жорсткою світлотінню, явивши світові змученого гонитвою мисливця.

— Вибачай, але ти замазаний у цій історії від самого жалобного порога. Ти вивів мене на Шварценберга. Я вивів на нього есбе, яка, в свою чергу, принадила до нього убивць. Отож ми обоє з тобою причетні до його смерті. Так чи так.

Ян мерзлякувато пересмикнувся.

— Ну-уу, Мартине, це вже занадто.

— Ні, якраз. Щойно довідавшись про цю сумну новину, я подзвонив тобі й, коли Міла сказала, що ти ще не вернувся з прийняття, я трохи здивувався.

Ведучий вражено глянув на друга, починаючи помалу розуміти, куди той хилить.

— Почекай, ти що мене підозрюєш? Геть схибнувся?

— Ні, але… але, слухай, Міла сказала, що ти мав якусь неприємну розмову з Величкою, от я і подумав, ану як ця розмова стосувалася нашої з тобою справи? Ану як Величка від імені свого дорогого друга і партнера намагався схилити тебе до співпраці?

Ян ошелешено свиснув.

— Отже я, заляканий до нестями, вирішую позбутися небезпеки, гострю свого ножичка для конвертів і…

— Та припини, — втомлено урвав його Мартин. Уся його гарячкова помисливість мовби зносилась; він зітхнув, похиливши плечі. — Звичайно ж, я нічого такого не мав на увазі.

— Невже? А дарма. Усе так і було. Майже так. Величка справді мене залякував, але все то було якось несерйозно. Коли б Шварценберг знав, що йому загрожує, то не гаяв би на мене часу. Слід було тебе трусонути абощо.

Мартин кивнув, втягнувши голову до кошлатого коміра.

— Слід було багато чого. Так виглядає, мовби той Шварценберг був дикий, як дичка дилетант чи трохи несповна розуму, чи й справді…

— Справді що?

Слідчий ніяково стенув плечима.

— Та розумієш, тут така річ… Його смерть облаштована нібито як самогубство. Навіть записка прощальна є, все, як книжка пише. Тільки мені дуже тяжко уявити, як би це людина самотужки пиляла собі горлянку тупим канцелярським ножем. Афект афектом, але це ж болітиме…

— Маєш іще одну каббалістичну загадку, — пирхнув Ян.

Мартин спинився, притулившись до кам’яного паркана.

— Цікаво, що ти згадав про це… На столі загиблого ми знайшли папірчика з діаграмами. Подібний — пам’ятаєш — ми дістали з Левінової кишені. Тільки хтозна, що там написано — стіл, коли можеш собі уявити, всенький був захлюпаний відомо чим.

— Ну та ваші криміналісти легко усе прочитають.

— Авжеж, і принагідно розкриють всі таємниці світобудови. Ми ж якраз тримаємо раввіна з пейсами на такий ось чорний день.

День і справді не видавався особливо світлим, хоча на сході уже сонно ворушилася попеляста зоря. Ян із Мартином спинились на вершечку довгих Палацевих сходів, що бігли від Граду до Кам’яного мосту, звідки можна було бачити добрих півміста та півсотні веж.

— Боюсь, правда, що на тлумачення світобудови часу вже не стане, — зажурено мовив Мартин, споглядаючи тьмяний краєвид, — не мине і дня, як усі свідчення від’їдуть до есбешного архіву. Я і так ризикував, виставивши стеження за банкіром без санкції прокуратури. Цікаво — але хто мене слухатиме? — за кілька годин до своєї сумнівної кончини Шварценберг зустрічався з якоюсь молодицею.

Мартин кинув на товариша запитальний немовби погляд.

— Молодиця, кажеш? — усміхнувся Ян. — Кощава така, з косою напереваги? То може вона й до Левіна зазирала? Як гадаєш? Скурила цигарку, і — до справи?

— Яку ще цигарку? — тручи сонне око, здивувався слідчий.

Ян щільніше загорнувся в пальто, ховаючись від вітру.

— Мені звідки знати. Там же лише недопалок був. З відбитками помади.

Мартин підкинувся, наче струмом уражений.

— Де це був недопалок?

— У попільничці, що стояла на столику у вітальні. Я чекав, поки ви там все обнюхаєте та обмацаєте, тож мав нагоду роздивитися.

Слідчий кинув на Яна божевільний погляд.

— І ти не сказав мені? — він застогнав. — Хол-лєра, де були мої очі? Значить, там була таки жінка. Значить, Сегал таки брехав.

Мартин занурився у похмуру мовчанку, стукаючи кулаком по кам’яному мурі, і тоді нарешті — хоч і надто пізно — Яна осяяло, на кого віднині могла впасти підозра.

Йому перехопило подих, і він тут-таки заприсягся, що не скаже більше ні слова. Але шкоду вже було заподіяно.

— Доведеться ще раз потеревенити з нашим красунчиком, — лиховісно усміхнувся Мартин, — може то він сам собі губки малює, а може… Ха! Ну, ходи, друже, — звернувся слідчий до Яна, — за такі заслуги я підвезу тебе додому. Другий раз я сам тебе закличу оглядати трупи, бо вже зір мені відмовляє, та й не тільки зір.

— Ні вже, доста! — обурився Ян. — Хай їй грець, такій праці! Брудна то морока — шукати правду. Брудна і невдячна.

— Скажи, коли бачив крашу, — похмуро мовив Янів друг.

Ведучий кинув довгий погляд вздовж Палацевих сходів. Місто, огорнене сутінками, здавалося чарівним князівством з похмурої казки, де гожі князівни ошукують лицарів, а лицарі укладають угоди з драконами.

— Час додому, — зітхнув Ян, — на мене чекають.

Мартин глянув глузливо і сумно. Брудна то морока — знати більше за інших. Брудна і невдячна.

ДЕВ’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Записано у Книзі Сяйва: «Іскра непроникної темряви виринула в потаємності потаємного, від голови Безмежного, Айн Соф. Первозданне Ніщо створило початок і кінець».

Темрява, порожнеча, небуття — першоджерело творіння, і чим далі від нас Безмежність, Айн Соф, тим швидше ми забуваємо, що все навколо, як і ми самі, створене з нічого.

Пустеля й безодня лякає і вабить нас, бо в ній ми відчуваємо свій початок і свій неминучий кінець. Порожнеча — частина нас, частина кожної миті існування; безодню чуємо в пташиному співі, бачимо в очах дитини, відчуваємо в порусі вітру. В потаємності потаємного наших сердець — ніщо, безодня, пустка.

Ми не в силі створити щось із нічого самотужки, отож єдина наша розрада — заповнення пустки тим, що зветься дварім, і означає слова та речі водночас. «Я — не людина слів (дварім)», — говорить Моше до Всесильного. Душа пророка не захаращена непотребом, відкрита для світла Творця.

Нам же, кому не властиві чесноти Моше, тяжко, майже неможливо відмовитись від речей та слів. Нас гнітить і лякає пустка, а отже, відрікаючись від першоджерела нашої сутності, ми боїмося самі себе.

Ян поспішав додому, несучи за спиною смуток і сором, і втому; понад усе йому хотілося знайти собі темний закуток поза увагою люду і пропасти зі світу на добу щонайменше. Сірий ранок струменів з-поза сірих хмар, від чого встелені снігом вулиці виглядали мовби припорошеними, присипаними шаром грузького древнього пилу. Ян блимнув, розсудивши, що то недосип грає з ним у піжмурки; він замерз і відчував себе нещасним безпритульним псом, котрого випхали з хати, давши копняка попід хвіст. А проте попереду бовваніло тепле кубельце і спокій, спокій, спокій….

Він не помітив, що, попри виснагу, піднісся сходами майже бігцем.

За відчиненими чомусь дверима — тьмяне світло й дивний, мовби лікарняний, запах. За мить він усвідомлює, що пахне, власне, спиртом, і пришвидшує ходу, аби з’ясувати, що сталося.

Міла сидить на канапі, похмура, очікувально споглядаючи двері. Сну — ані в одному оці.

— Привіт. Ну як? Порозважався?

Він не чекав на це, хоч і слід було; він просто дозволив собі забути про її існування, тішачись своїми негараздами, забути, не думати, не зважати. От і маєш…

— Міло, вибач, тут стільки всього закрутилося…

— Годі мені брехати. Годі.

Це вже щось новеньке. Тяжко зітхнувши, Ян присів навпроти.

— Про що це ти?

Вона дивилася на нього запаленим поглядом — скривджена, зневажена, забута. Вперше в житті Ян бачив, як Міла гнівається, і те виглядало так безборонно, що йому стало ніяково й неймовірно тоскно. Йому було шкода її, проте сорому поки що не чулося. Його не було вдома всього кілька годин — негарно, правда, але чого ж так лютувати?

— Ну кажи вже, що сталося?

— Це ти мені скажи! — вибухнула Міла. — Хоч раз можеш сказати мені правду?

— Можу. Запитуй.

Вона зиркнула на нього коротко і гнівно.

— Як давно ти зустрічаєшся з тим… тою, з тою жінкою, яка приходила на прийняття?

Отут уже Янові сипонуло гарячкою поза вуха… Шляк! А він же так хотів відпочити!

— Це хто тобі сказав? Марічка?

— Марі-ічка… — пирхнула Міла. — Ні. Я йшла за тобою. До Йозефова.

— Що?!

Він підкинувся так стрімко, що в очах спалахнули чорні іскри.

— Якого драного дідька ти шпигуєш за мною?

Міла сахнулася, втискаючись в кутик канапи; на її віях блиснули сльози.

— Ти змусив мене! — тихо, проте затято мовила вона, — ти… ти міг би сказати раніше! Думав, я нічого не бачу? Не розумію?

Ян присів, тручи пальцями скроні. Що ж, Міла здивувала його — вона бачила й розуміла більше, ніж він собі думав. Добрий же урок вона йому влаштувала — надміру добрий і своєчасний.

— Я йшла… я бачила — вона гарна, вона зухвала. Ти що… любиш її?

Він підняв на неї погляд — глузливий та розпачливий, ковток виноградної гіркоти.

— Ні. Краще мовчи, — прошепотіла вона.

Ще мить Міла незмигно дивилася на нього, чекаючи на якийсь знак, на заперечення, на виправдання… Не дочекавшись, вона притисла долоню до вуст, мовби стримуючи крик. Місце силуваного гніву заступив розпач і нарешті, закривши обличчя руками, вона заплакала, схлипуючи судомно й невтішно.

Ян хотів був пригорнути її, торкнутися губами волосся, витерти сльози, заспокоїти, мов зажурене дитя… Йому здалося навіть, що вона чекає на це, сподівається, знаючи, що тоді вона забуде свій гнів і зрештою все поверне на краще. Так і слід було вчинити, певна річ.

Натомість він підвівся і підійшов до вікна, незряче споглядаючи засніжені вершечки веж. Спливла хвилина чи дві. Плач за спиною затих.

— Ти хочеш, щоб я пішла від тебе? Перебралася до мами?

Її голос був сухий і ламкий, мов торішня трава. Ян обернувся. Вона сиділа на краєчку канапи, виструнчившись, чекаючи — наче пташка — лише руху, аби підхопитися з місця. Її лице, розлініяне патьоками сліз, було чужим і негарним, губи, підібгані судомною гордістю, надавали їй лиховісного виду. І попри все це, його серце ятрив такий пекучий біль, що тяжко було вимовити й слово.

— Я… не прошу тебе йти.

— Але не просиш залишатися, — схлипнула вона. — Тоді я піду. Мої речі вже зібрані, хоч я і сподівалася, що вийде інакше.

Він відвернувся до вікна, неспроможний дивитися, як вона йде — жінка, з якою він прожив більше як рік, більше, насправді, ніж з будь-ким іншим до неї.

За кілька хвилин, уже прочинивши двері, аби йти, вона заговорила, звертаючись до нього від самого порогу.

— Я не сказала тобі, — блякло промовила вона, — а тепер подумала — раптом це важливо? Дзвонив той твій Мартин, питався, де ти є.

Вона замовкла на мить, а коли заговорила знову, то в її голосі лунала ледь чутна, примарна зловтіха.

— Я сказала йому, що ти пішов до рудої шльондри, що живе на Веженській. Він здивувався, коли почув цю адресу. Ну все. Бувай здоровий. Веселого Різдва.

Гуркотнули, зачиняючись, двері.

Ян в розпачі приклався до стіни, а коли та відмовилась його тримати, помалу зсунувся на підлогу.

Він присягався вберегти її таємницю, а нині, виходить, вивів поліціянта просто під її поріг, та ще й такого затятого й невблаганного, як його найкращий друг. Справжній лицар, що не кажи.

Янові здалося, що незле було би чогось випити, і може тоді вернеться сон, сполоханий люттю й соромом, і, прокинувшись, — зранку чи надвечір — він збагне, що все насправді діється на краще. Насилу підвівшись, Ян почвалав до кухні, сподіваючись знайти там Мартинів дарунок, надпиту пляшку полинної настоянки. І тут нарешті йому відкрилося, звідки взявся в хаті лікарняний дух — шкалик лежав розбитий, і вміст його зеленавим болотом розплився підлогою. Остання Мілина помста, вочевидь. Дрібна й кумедна відплата.

Збираючи уламки скла з підлоги, Ян питався себе, за ким він сумуватиме більше — за Леєю, яка зневажила ним, чи за Мілою, єдина шкода від якої була оця розбита пляшка. Він не міг відповісти; насправді, утома нарешті здолала його, і йому було байдуже, байдуже до нечулості, що аж настромившись на гостре скельце, він не помітив, що з його долоні рясно дріботить кров.

Похапцем скинувши одяг, він вмостився на канапі, і проспав багато годин поспіль чорним сном без сновидінь.

Але пробудження не принесло просвітку.

За вікном вечоріло — він проспав майже цілий день — і в оселі було тоскно і тьмяно, наче в лікарняній палаті. Ян сновигав помешканням, смутний і втрачений, наче примара, що забула, ким була і як згинула; голова йому боліла, і не було ніякої розради. Та й не хотілося жодної.

Невдовзі він ввімкнув телевізор, аби бодай відлунням людського голосу заповнити тишу і пустку; якийсь час він дивився на екран наче на вогонь багаття — відзначаючи лише мерехтіння та рухливі обриси. Потім знайоме обличчя схопило його увагу.

Це був випуск новин. Перед об’єктивом — його непосидюча сестричка з яскравим кубиком мікрофону в правиці; позаду неї — скляні двері, в яких Ян насилу впізнав парадний вхід банку.

«…близько дванадцятої години ночі, повідомляє поліція, — жваво оповідала Марічка, — коло тіла загиблого знайдено прощальну записку, в якій йдеться про те, що Ігнац Шварценберг здійснив речі, про які шкодує, і нині добровільно йде з життя, щоб не постраждали його близькі. Ми попросили прокоментувати трагічну подію особисту секретарку покійного, Марту Жилець, яку сьогодні викликали до поліції, аби засвідчити автентичність підпису Ігнаца Шварценберга».

На екрані виникає молода жінка, впевнена і зверхня, мабуть, за нормальних обставин, проте нині — втомлена і неспроможна приховати бентегу.

— Пані Жилець, скажіть, чи можна було з поводження вашого керівника в останні дні сказати, що він пригнічений і здатний на відчайдушний крок?

— Ні… Тобто, так, він був засмучений чимось. Чи пригнічений — не знаю… він мало говорив про свої приватні справи.

— Зрозуміло. Сьогодні ви бачили останнього листа загиблого. Що скажете — він справжній?

— Так. Гм. Можливо. Почерк схожий, проте… як би це… схожий, але якийсь наче смиканий, мовби лист писався поспіхом. І підпис… там була така дивна карлючка, наче велика кома. Можливо то було «І», його ініціал. Не знаю.

— Дякую, пані Жижель, — Марічка знов повернулася лицем до камери. — Як уже повідомлялося, загибель одного з власників банку «Трансінвест» стала великою несподіванкою, як для його керівників, так і для клієнтів. Щойно про загибель Шварценберга стало відомо, як під банком вишикувалася черга вкладників, які бажали відкликати свої внески. Керівництво банку закликає клієнтів не робити поквапних кроків, оскільки, за їхніми словами, смерть Ігнаца Шварценберга не матиме жодного впливу на фінансовий стан банку. Тим часом нам стало відомо, що справу передано до компетенції Служби Безпеки, яка поки що не готова давати коментарі. Як, проте, повідомлялося раніше, поліція допитувала Ігнаца Шварценберга у справі загибелі Якова Левіна. З тих же джерел відомо, що в переддень своєї смерті Шварценберг бачився з невідомою жінкою, яка сама просила його про зустріч, — ведуча радісно усміхнулася. — З вами була Марічка Канюк, третій канал.

З тих же джерел… Ян завмер, намагаючись визначити, що ж таке здивувало його у цьому повідомленні — він ось-ось повинен був збагнути, але здогад вислизав йому з рук, верткий, неначе в’юн. Він відчував, що це важливо, тож довго іще сидів, пригадуючи, перекладаючи Маріччині слова так і сяк.

Повагавшись, він знайшов телефон і набрав номер Леї. Він повинен був застерегти її, раз уже допомогти був не в силі.

Телефон мовчав.

Ян затято слухав довгі гудки, аж поки терпіння йому не забракло й слухавка не полетіла в кут, пожбурена геть у розпачі та люті. Він був злий на себе та свою неспроможність звільнитись від туги за нею, нещирою та чужою. Він лютував, пригадуючи її слова, але тішився спогадом відсвіту золотого шиття на її шкірі… І це було вельми схоже на божевілля.

Зрештою, він підхопився і вибіг з дому, прагнучи холоду й руху. Жодного знайомця не зустрілося йому дорогою — всі якраз готувалися до свята, не маючи і хвильки на гамування шаленців.

Того вечора навіть телефон мовчав, лиховісно й затято, мовби гірко образившись на Янове нечемне поводження. Ще ніколи він не чекав на дзвінка так ревно, і байдуже від кого.

Але ніхто не дзвонив.

Пустка сповила його тісно й нерозривно, і це було вельми схоже на божевілля.