Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

Брія

Мороз та жалючий вітер лишились надворі, проте їй і далі було зимно. Подумати лишень — понад тисячу років минуло, а вона ще й досі не могла зігрітись. Там, вдома, подейкували — коли сніг лежатиме в місті понад сім днів, то світові неодмінно настане край. Тут, у вигнанні, світобудова могла вільно трощитися щотижня, проте ніхто про те не дбав. Тамтешні пророки закликали палити відьом, бо гіршої кари й на гадці не тримали… а дарма, студінь незгірша вогню, коли й не краща у справі заподіяння болю.

То що ж, терпи, небого, бо заслужила, бо ти і є відьма, із кров’ю на руках і крижаною самотою на серці.

Відображення скривилося, скорчене лютим сміхом. Згинь, потворо, згинь і пропади! Дарма що дужа і вільна, вона першою відвертає око, і примарний двійник у мідній рамі регоче їй у спину.

Червоний оксамит і м’яка верблюжа ковдра, гаряче вино і густий духмяний дим — їх не було вдосталь, і сон їй не йшов, і цурався спокій, і тільки жаль залишався поруч, присівши на краєчку ліжка та тримаючи її за руку. Хіба можна було щось заподіяти? Відьма, вона могла лише руйнувати, і буря, покликана нею, уже не корилася людській волі. Збагнувши, проте, свою провину, вона силкувалася спинити лихо, але не зуміла, не подужала… І він не розрадив її, а тільки кинув їй в лице свою сміховинну кривду. Здивована? Ні. Хто ж із них, володарів всесвіту, бачить далі власних бажань?

Нехай обривають телефонні дроти, вона не буде говорити зі сторонніми.

Той — за склом — єдиний свідок, який каже правду, єдиний суддя, чиї ухвали справді важать. Що він бачить — двійник в окладі, запнутому зеленим смутком? Оселю омани під покровами тіні? Чи помешкання честі, що збавила себе на дурні таємниці? Вона давно могла урвати злочинне безглуздя, кинувши правду скаженим собакам. Ну то нехай… Нехай прийдуть і візьмуть, коли знатимуть, що шукати!

Вона тулиться чолом до холодного скла, відкинувши останні сподівання зігрітись. Навіщо чекати тепла, коли разом з ним дістаєш безтямний страх знову опинитись на крижаному вітрі?

Невже знов дзвінок? Вона стоїть непорушно, пишучи на склі таємні знаки. Чого йому треба? Чому не дасть їй нарешті спокій?

Втіха, пекуча й темна, була у тому, щоб мовчати. Відмова солодша за згоду, надто ж, коли хочеш сказати, і крутиш собі руки, аби не зголоситись, не дати знаку. Слід мовчати, інакше слова говоритимуть тобою, і втратиш свободу, і служитимеш їм до скону. Нехай інші говорять, плетучи собі кайдани зі слів та обітниць. Тобі достатньо власних пут, і більше тобі не знести.

А все ж, чи може бути, що він нарешті збагнув її приречення? Та ні, навряд, де там… Не судилося йому переступити межі. І їй теж. Не судилося.

Дзвінок схлипує востаннє, занурюючи помешкання в більшу, глибшу ніж доти тишу.

Гаряче вино зненацька гірке, мов добірна отрута — і ятрить, і пече, і стискає, спиняючи подих. Мовби плач, але ні, вже давно, майже тисячу років, їй немає за ким голосити. І тільки дзеркало в темному передпокої сяє глузливим вищиром, бо знає усе достоту, усе, лише навпаки.

ПЕРША ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

За чим плачуть пророки, кому відкриті часи піднесення рівно ж як і часи розори? «Чи це те місто, яке називали досконалістю краси? — питає Ірмеягу. — Що могло стати урівень з тобою? Велике, як море, нещастя твоє! Хто зцілить тебе і поверне до життя?»

Ті, хто дозволив впасти Храму душі своєї, приречені на вигнання, і немає для них тепла домівки, аж доки не прийде зцілення з-поза вищої межі неба. Що могло стати урівень з тобою. «Що» (МА) — це все, що знає людина, все, що відкриває, вивчаючи світ; «що» — це царство земне у своїй досконалості й цариця в короні своєї краси. Прийшов час, і царство піднеслося вище за храм, і храм був зруйнований, і царство не встояло. Той, хто прагнув торкнутися неба, плазує нині у поросі.

Але сказано: «Кожен день свідчить про твої колишні дні». Чи не в колишньому зцілення? Хто (МІ) поверне те, що відійшло, і з’єднає те, що було роз’єднане. Отже олам га ба, світ грядущий, — це повернення втраченого і, вкінці, повернення вигнанців додому.

Я закрию очі й проситиму — бери й веди мене, мов сліпця, бо заблукав я з відкритими очима й дарма що зрячий, не бачу перед собою дороги.

Минув вечір, спливла ніч, і Ян отримав таки свого телефонного дзвінка. Проте щастя з того йому було — ніц, а тільки клопіт, дурний і докучливий. Жалоба чи ні — а слід було дбати про пожиток, виконувати обіцянки та чинити інші марудні речі, яких чекає громада від живої людини. Він заборгував музичному журналові кілька рецензій, які наразі подарували йому добру нагоду виплеснути притаєну лють, зловтішно тавруючи кислоту та технічний спирт, що ними сочилися деякі сучасні джазові потуги.

Завершивши коротку, але криваву розправу, Ян винагородив себе горнятком міцної кави та, накинувши нехлюйського смугастого халата, повернувся до комп’ютера, аби відправити рецензії до редакції. У занехаяній поштовій скриньці громадились кучугури мотлоху, непристойні, або ж інакше, нецікаві пропозиції, серед яких — жодного листа; уже налаштувавшись вичистити авгієві стайні одним духом, Ян кинув останній погляд на той непотріб і, здивований, притримав руку. Серед стосу різдвяних подій вирізнявся таємничий «хатній» розпродаж у Єврейському кварталі. Адреса була знайомою.

Ян відсмикнув пальці від клавіатури, мовби та пеклася. Невже вони ніколи не дадуть йому спокою — старий мудрий мрець та молода знадлива відьма? Невже сумніви та підозри довіку населятимуть його світ, наче мстиві примари — старий маєток?

Не інакше як написання рецензій налаштувало його войовниче — грюкнувши кулаком об стіл, Ян постановив негайно вибратись зі сховку та з’ясувати, як поталанить, що ж насправді сталося зі старим ошуканцем з Йозефова. Бентежна безвість, страх за Лею та через неї уже йому остобісіли, і потреба зробити бодай щось практично викинула його з крісла. Насправді, він вискочив з хати навіть не поголившись.

Був невиразний грудневий ранок, що добігав млистого полудня; сонячне світло було бліде, мов розріджене вино, сніг зійшов майже весь, мороз, проте, дедалі дужчав. Покупці, що купчились коло Левінового будинку, мерзлякувато тупцяли й хукали на долоні. Це був справдешній хатній розпродаж — за відсутності спадкоємців, Левінове майно повинно було продатися, а зібрані кошти — піти на виплату боргів та інші зазначені в заповіті потреби. Згадане майно лежало просто на винесених надвір столах; зацікавлені порпалися в книжках, перебирали столове приладдя, прискіпливо оглядали гравюри та хатні оздоби.

Ян сповільнив крок; йому раптом стало трохи зле, мовби споглядаючи цю жваву торгівлю, він бачив, як розпорошується жива пам’ять, що її складала ця сукупність речей. Це трохи відгонило блюзнірством, і Янові довелося обсмикнути себе, аби не супитися осудливо на людей, які нічим, власне, не завинили.

Леї не було ніде поблизу; тут, проте, бовваніло інше знайоме обличчя, таке ж як і його власне — насуплене й войовниче. То був Левінів помічник, Дан Сегал, остання Янова зустріч з яким була не надто приязною; нині той стояв похмуро над височеньким стосом книжок та сувоїв, котрі він, очевидячки, намагався врятувати від розори.

Ян повагався хвилину чи дві — розмова з навісним красунчиком аж ніяк його не вабила. Але доля, що надіслала йому сповіщення, мабуть-таки мала собі щось на гадці, отож розкидатися передвістями не випадало.

— Добри-идень, свідку! — обізвався Ян, напнувши найкращу відому йому Мартинову глумливість. — Визбируєте рештки?

Сегал обернувся і глянув вороже, а власне, з якоюсь мовби бридливою люттю.

— Якого біса? — скинувся він. — Маю виклик на завтра, завтра і поговоримо!

«Ти ба, який нахаба», — здивувався Ян. Щось тут не те, при чім, не тим було щось дуже важливе… Достатньо важливим, щоби брехати на допиті, мов пес на п’яничку. Янові пригадався Сегалів вибрик у «Кантіні», його розпач і злостивість.

— Виклик ти маєш до поліцейського відділку, — несподівано для себе лиховісно просичав Ян, — а говорити ти будеш зі мною. Зараз. Коли не хочеш, щоби твою витівку в «Кантіні» підшили до справи.

Сегал, вочевидь, згадав, як саме представив Яна інспектор Цуг у Левіновім передпокої. Згадав і своє нерозважливе поводження у тому чудернацькому шинку. Свавільний молодик був далекий від покори, проте в його оці сяйнув-таки притаєний сполох.

— Ну і чого вам треба? — неввічливо поцікавився він.

Ян вирішив наразі лишити осторонь Сегалові манери. Він мав багато запитань, але тут-таки його погляд спинився на книжці, що її Сегал палко притискав до грудей. Гачкувату писанину на її чорношкірій обкладинці годі було прочитати, проте одна з літер вдалася знайомою.

— Що оце таке? — спитав Ян, тицяючи пальцем у гігантську кому на палітурці.

— Це? — здивовано блимнув молодик. — Юд. А що?

— Мем, — промимрив Ян, пригадуючи відбиток на Левіновому столі, — мем, а потім юд…

На Янів неймовірний подив Сегал ледь не випустив книжку з рук.

— МІ. Мі бара еле… — приголомшено промимрив молодик.

— І що це було? — з підозрою запитав Ян.

— Нічого, — схаменувся той.

— Так, — вирішив ведучий, — я маю до тебе справу. Бери свої книжки і ходім кудись, де не так холодно.

Сегал підкорився без особливої охоти, однак кивнув, і, підхопивши стос книжок, рушив до будинку, де вчителював колись його працедавець.

— Там зараз відчинено, — похмуро пояснив він, — власник квартири позбувається його речей. Витрушує усе до тріски, мовби ми тримали там не інакше як лупанарій…

І правда, Левінова приймальня виглядала, ніби жертва вдертя неохайних грабіжників. Навіть зараз, проте, тут чувся дух таємної школи, хай навіть занедбаної та спустошеної. Сегал тяжко зітхнув.

— В нас є кілька хвилин, — повідомив він, сідаючи на стіл в передпокої, — доки повернеться господар із вантажниками. Ну? Чого вам треба?

Ян відшукав собі стільця і всівся верхи, поклавши лікті на цупку дерев’яну спинку.

— Та, мабуть, що не того, що ти ладен сповістити, — мовив він, уважно стежачи за промовистим лицем свого візаві. — Мій сердешний колега вже мав нагоду послухати твої детальні роздуми про суть предмету, але, попри силу отриманих відомостей, дізнався він, очевидячки, небагато… В чому ж тут справа? Як гадаєш?

Той мовчав, проте Янові здалося, що в кутиках свідкових вуст промайнув гордівливий усміх.

— Припустімо тепер, що ти маєш серйозну спонуку викривлювати — скажімо так — відомі тобі факти загибелі Левіна. Я не запитую, в чому вона полягає, хоча, чесно кажучи, своєю поведінкою ти наштовхнув мене на деякі гм… припущення.

В Сегала судомно смикнувся борлак, мовби йому враз забракло повітря. Зустрівши його погляд, Ян збагнув, що далі можна не продовжувати — цієї миті вони обоє чудово розуміли, про що мова. Він невесело усміхнувся.

— А чи не знаєш ти, друже, що, перешкоджаючи розкриттю вбивства, фактично стаєш його співучасником?

— Ні… — стиха одповів Сегал, — не думаю, що мова йде про вбивство.

— Ти можеш це довести? — зацікавився Ян.

Левінів помічник розпачливо зиркнув на нього.

— Я — ні. Але таке свідчення існує. Існувало, — швидко виправився він.

— Ну і… — нетерпляче підштовхнув його Ян, — що це за свідчення? Де воно?

Сегал замовк, опустивши очі на зціплені долоні.

— Я не знаю — де! — нарешті люто мовив він. — Коли знав би, то не мусив би все це… весь цей час… — він замружився, мовби зважуючись стрибнути в холодну воду. — Це був щоденник Якова Левіна. Його нотатки. Доказ його власного бажання піти з життя.

— Але чому? — мимохіть прохопилося в Яна. — Хіба він мав на те підстави?

Дан Сегал кинув на нього довгий неприязний погляд.

— Можливо… я кажу — можливо, через… його дружину, Міріам.

— Гм, — Янові чомусь таке не спадало на думку, — гаразд, а щоденник?

— Зник, — коротко кинув Сегал, — коли наступного дня кімнату обшукали, його вже не було на звичному місці.

Ян нервово запустив пальці в чуприну.

— Кому він міг би знадобитись? Хіба… Ті діаграми, котрі слідчий знайшов тоді у Левіновій кишені — вони були звідти? Із того щоденника?

Сегал вражено витріщився на нього.

— Можливо.

— Отож, він видер сторінку, перед тим як… Слухай-но, учню чарівника… Що було на тій схемі? Чого це ти відскочив, мов попечений, коли угледів її?

Молодик зміряв Яна зверхнім поглядом.

— Ця частина вчення має значення лише для втаємничених.

— Давай все ж таки спробуємо, — змучено мовив Ян. Тепер він достоту розумів, яку пекельну роботу обрав собі його друг Мартин.

— Ну гаразд. Вам це однаково нічого не скаже. Сенс цієї схеми — розташування букв сімдесяти двох Імен задля отримання в парцуф світла хокма вищого світу; кількість букв у цих Іменах — двісті шістнадцять, що становить гематрію слова РІУ, яке означає бачення. Тільки у світлі хокма можна бачити крізь оламот — запони, що відділяють один світ від іншого.

— Ну е-е… то що ж тут поганого? — легковажно озвався Ян.

Сегал глянув на нього, мов лікар — на буйного навіженця.

— Що поганого?! Для невігласа це було б наче… наче зненацька почати бачити все довкола десятьма очима замість двох. Прямий шлях до божевілля.

— І все ж таки, — стенув плечима Ян, — комусь, очевидячки, це було досить цікаво — настільки, щоби поцупити оті нотатки, так?

Левінів помічних зневажливо гмукнув.

— Маю великий сумнів, що випадковий крадій міг би розібрати хоч слово. Для цього він мусив би вчитися не один рік.

— Він? Чи — вона? — примружився Ян. — Чи траплялися жінки серед Левінових учнів?

Сегал кліпнув.

— Ні. Тобто, е-ее… Ні.

— В такому разі, — зітхнув Ян, підводячись, — раджу тобі хутко знайти якесь задовільне пояснення тому факту, що тут, — він кивнув на стіл, де колись стояла попільничка, — було знайдено недопалок з відбитками помади. Якщо тобі вдалося вчасно позбутися цього виказчика, то, ймовірно, ти зможеш довести, що слідчому він просто примарився.

Дан Сегал завмер, роздумуючи, аби за мить спалахнути глузливим, переможним вищиром. Янові враз пригадався півморок «Кантіни» й Сегалове примітливе й нещадне «ще один…» Так, ще один. Вони обидва ладні були ризикувати заради жінки, яка цілком могла бути вбивцею, причім задурно ризикувати, не сподіваючись навіть на віддяку.

Старий каббаліст міг би сказати на те, що доброчинна дія сприяє розвитку мор — здатності віддавати, і цим наближує душу до Творця. Проте, навіть він здивувався би, дізнавшись, що спонукою для вияву таких чеснот може стати проста — й одвічна — жіноча нещирість.

ДРУГА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Слухайте, що радить нам Книга Сяйва: «Сядьмо, шановні, й поновімо виправлення нареченої тої ночі, котрої всякий, хто з’єднається з нею, охоронятиметься і матиме мир. Про таких сказано: „Беріть, і побачите доброту Творця.“»

Хто така наречена, з’єднатися з якою може кожен? Хто вона, союз із котрою заохочується? Вона — це запитання без відповіді, свічадо без світла, цариця без царства. Це — втрачена частина нашої душі, до з’єднання з якою закликає Творець.

Вона не світла і не свята, та, чия суть — присутність прихованого, відчуття таємниці, що вимагає розгадки. Вона — це темрява, що може прийняти світло, тому сказано «ніч», і дійсно, вона має властивості ночі, після якої надходить осяйний ранок.

Таємниця змушує нас іти далі й дивитися глибше; не відповідь, але пошук відповіді повертає серцю цілісність. Не нам призначено давати відповіді, ми лише тримаємо весільний полог, адже справжній наречений темряви — небокрай.

Я не беруся давати відповідь, ні, нехай ніч нареченої вирішує за мене.

«Віра, рівно ж як і любов, — говорив він, притискаючи рукою навушник, — це могутня сила, що викликає до життя душогубів і блазнів. Із часом трагедія обертається анекдотом. Пафос вироджується в кітч… У лютому п’ятдесят восьмого побачив світ альбом Сатчелмауса або ж „Торборота“, що звався „Лyi та добра книжка“… Варто, мабуть, нагадати, що „Торборотом“ кликали Армстронга за його розвинений амбюшор… Так от, альбом містив пісні релігійного змісту, проте такої блюзнірської форми, що Армстроногові ще довго згадували цю наругу… Кит випльовує Йону, бо той, бачте, не прийшовся йому до смаку; „нічогенький собі дощик“, — коментують ангели зливу Всесвітнього потопу; до бога ж апелюють як до „Великого Босса“. Сатчмо кликав себе баптистом, ручкався з католицьким Папою, а на шиї носив зірку Давида — навряд чи це можна назвати неповагою до релігії. Радше її спрощеною видозміною…»

Армстронг подобався Янові у всіх своїх виявах, особливо ж нині, коли його кумедні госпели складали противагу похмурій науці Сегала та його химерного вчителя. Ведучому праглося цього протиставлення, аби не зрушити глуздом у тому ж керунку, проте навіть Сатчмо не міг подужати його тривоги. Нічим добрим пригода на Веженській завершитись не могла.

Ян навмисне затримався на роботі, щоб граничною втомою запобігти нападові безсоння; додому він причвалав о сьомій ранку, уже майже на очі не бачачи, проте не минуло і двох годин, як сон його — глибокий і темний — урвала якась невідома зла сила. Хвилину чи дві він силкувався і ніяк не міг збагнути, що ж це діється. Нарешті його непритомна свідомість отямилась, аби сповістити: дзвінок у двері, не інакше.

Кілька секунд для того щоб надумати відчиняти, ще менше — для того, щоб надбати пристойного вигляду (однаково недостатньо), і ось заспаний ведучий смикає засувку, чекаючи на що завгодно, понад усе — на зворотну появу Міли… Але тільки не на цього гостя. За дверима — Янів свояк, Франц Канюк, відомий лікар і знаний маруда. Ян труснув головою, сподіваючись, що сонне видиво самочинно розвіється. Гість не зник, але — навпаки — рішуче ступив через поріг.

— Розбудив? Вибач, — суворо промовив він, — маю до тебе невідкладну справу.

Ян розпачливо позіхнув.

— Чи не можна з цим почекати до вечора бодай?

— Питання життя і смерті, — нудно сповістив лікар.

Ведучий мерзлякувато переступив босими ногами, зачинаючи двері (не до капців було, спросоння) і рушив за гостем, який впевнено попрямував до канапи, де і всівся, блимаючи суворо й незатишно.

— Щось сталося? — прозрів якусь прикрість Ян.

— Сталося, — похмуро проголосив Франц Канюк.

Таким — лихим і нещасним — Ян бачив свояка вперше. Його завше бездоганно припнута краватка скособочилась, волосся стриміло, мов бита зливою стерня, навіть лице, гладке й набрезкле, нині мало майже людський вираз.

— Марічка? — Янові перехопило подих — невже якась біда з його сестрою?

— Так… тобто, гадаю, з нею все г-гаразд, — Франц опустив погляд на свої великі м’які долоні, які ледь-помітно тремтіли. — Ми щойно сьогодні з’ясували, що вона вагітна.

Ян швидко видихнув.

— Ну та це ж… чудово?! Вона ж, наче, давно хотіла… Хіба ні?

Франц Канюк — майбутній татко? — не піднімав очей. Щось тут було не так. Він мовчав — дедалі довше, ніж годилося б. Нарешті він тяжко зітхнув і, відвернувшись до тьмяної плями вікна, промимрив:

— Мені потрібна твоя допомога. Тому я скажу тобі. Це… — він примружився, неуважно смикаючи ґудзика, — це не моя дитина.

Його обличчя лишалося незворушним, лише голос зрадив сірому, скакнувши вгору наче неврівноважений атлет. Ян потер очі, котрі попри все злипалися, мовби медом намазані.

— Франце, — позіхнув він, — чому ти такий впевнений? Ви ж подружжя, а не абищо.

Канюк зиркнув на нього із соромом та зневагою водночас.

— По всьому так виходить, свояк. Я ж лікар. Я знаю.

Ян ніяково запустив пальці у скуйовдженого чуба. Він не знав, що і сказати. Не те щоб він не здогадувався, що Марічка нехтує власним чоловіком, маючи якісь пригоди деінде… Та йому якось не випадало соромити її цими походеньками. Не маленька вже, либонь, сама краще знає…

— А що вона каже? — тихо мовив Ян. — Ти ж питався в Марічки, ні?

Франц не сказав нічого, а тільки стенув плечима. Красномовно і безпорадно. Мовляв, який у тому сенс.

А він же любить її, здивовано відзначив Ян. Терпить брехню, зносить зневагу… Нараз йому стало до біса шкода цього великого вайлуватого хлопчиська, котрий вперше, здається, збагнув, що світ не належить йому, як наївно гадалося доти.

— То чого ж це ти, Франце, хочеш від мене?

Той прочистив горло.

— Я… гм… Я хочу знати хто він… Мені вона не скаже.

Промовивши це, він підвівся, мовби скінчивши неприємну працю.

— Але навіщо? — підкинувся Ян. — Навіщо тобі знати? Ти вимагатимеш розлучення?

Той хитнув головою, наче норовливе теля.

— Ні. Якщо зможу цьому запобігти.

— То що ж… роститимеш чужу дитину? Знаючи, хто її батько?

Франц Канюк глянув зверхньо.

— Коли ти не базікатимеш, ніхто й не знатиме, — вагомо промовив він. — Я подбаю про те, щоби батько дитини не висував претензій. Так що, поговориш з нею?

— Неодмінно, — відказав Ян.

Лікар кивнув і поквапився геть, застібуючи пальто навскоси та гублячи рукавички. Лишається сподіватися, подумав Ян, що він не встиг іще призначити на сьогодні якоїсь важливої операції — за таких обставин навряд чи вона набавить пацієнтові здоров’я.

Заледве дочвалавши до ліжка, Ян знесилено впав долілиць. Голова гула, мовби хто користався нею замість гучномовця. От уже ця Марічка… ще в школі він збивав собі кулаки об нерозмінний натовп її кавалерів. Вона все перебирала, наче примхлива газдиня на ринку, та й одружившись, не припинила тої забави… За яким таким лихом вона шукала? Яке таке лихо нарешті надибала?

Ян незчувся, як знову поринув у неприємний, морочливий сон, в якому він переслідував містом якусь незнайомку, та все ніяк не зважувався до неї заговорити. Він мусив сказати їй щось життєво важливе, але не міг згадати, що саме…

— Альо, холєра, ти мене чуєш?

Ні, однозначно не це.

Він насилу розплющив око. На день уже давно як благословилося, і в цьому зимному світлі чужа пика над його ліжком виглядало особливо недоречно.

Ян не те щоби підскочив, але сахнувся так різко, що ледве не гримнув додолу.

— О, ти диви… — задоволено промимрила пика, — а я вже думав трупарку кликати.

— Трупарку? — безтямно спитав Ян.

Мартин присів на ліжко, не скидаючи навіть свого шкіряного пальта.

— Ну! Піднімаюся до тебе, дивлюся — двері прочинені, заходжу — а тутки все кров’ю захлюпане, ти лежиш, не ворушишся. Думаю, все, накрився, ентузіаст приватного розшуку…

Ян нарешті виборсався з ліжка, явивши собою алегорію всесвітньої кривди.

— Оце так ви смерть засвідчуєте? Кричите небіжчикові у вухо?

— Та де, — вищирився слідчий, — деяких зразу на розтин веземо. А кров чия?

— Моя. Не займай.

— Невдалий суїцид?

— Ні, вдалий, — пробурчав ведучий, — така тепер мода, ти не знав? І взагалі, забирайся геть з мого ліжка.

— Якийсь ти злий сьогодні.

— А ти — веселий, — огризнувся Ян.

— Маю добрі новини.

— А я — погані.

Мартин спочутливо хитнув головою, проте радісний вищир так і не зрушив з місця. Ян примружився — усі ці збіги… це вже просто непристойно.

— Іди чекай у вітальні, — звелів Ян, — я зараз, лише запхну голову під холодну воду. Ану як допоможе.

— Кави зварити? — запитав Мартин.

— А що сталося? — Ян здивовано вигулькнув з-за дверей ванни. — Ти записався до Армії Спасіння?

— Ага. Весь ранок грішників сповідував. А тепер оце причащати зібрався. Давай не барися там.

Холодний душ дещо допоміг. Нещасна Янова голова, напхана всілякими потерпаннями, як вулик — бджолами, трохи охолола, мовби занурена у в’язку юшку місцевого знеболення. І кава видалась особливо на часі. У Мартиновому виконанні, щоправда, вона смакувала, наче блекота з цукром. Тільки Міла знала правильну пропорцію, але де тепер та Міла…

— А де, до речі, Міла? — з професійним чуттям поцікавився слідчий.

— Де…Та хто її зна’, де.

— Як це? — здивувався Мартин. — Ви що — теє…

— Та посварилися. Знаєш, як воно… — зітхнув Ян.

Отак і накрилася його невдатна анестезія, тільки її й бачили… Скільки ж можна витискати із себе всі почуття, окрім бажання заснути якомога швидше?

— Зле, — безпорадно додав він.

Мартин кивнув.

— Можу собі уявити. Ну та велика важниця… За день-другий подзвониш, скажеш: «Вибач. Я дурень. Ти найкраща в світі». Заживе як на собаці.

Ян мимохіть розсміявся.

— Якби не ти, Мартине, я й досі вважав би, що життя — серйозна річ.

— Та де… Мало хто сприймає життя серйозно — судячи з тих ужитків, які йому підшукують, — спохмурнів слідчий.

— Це ти про графа Ігнаца?

— І про нього теж. Я, власне, що хотів у тебе спитати — нащо ти цькуєш мого свідка? Він на тебе скаржився.

— А-а, — запнувся Ян, — це я… випадково його перестрів. На хатньому розпродажі.

Мартин примружився — мов пес на чужу кістомаху.

— І що?

— Він… е-ее, сказав, що гм, Левін вів якийсь нотатник, котрий ніби зник на ранок по його смерті. Ніби в ньому небіжчик зізнавався, що життя йому остогидло, і давно вже час покласти йому край. Отака загальна ідея.

— Отож, — підібрався Мартин, — з того випливає, що Левін таки застрелився, а якась невідома паскуда тим часом позбувається свідчень, аби підозра впала на старого романтика Шварценберга. Хитрий виверт, е?

Ян блимнув, невміло вдаючи щире здивування.

— Хтось хотів був його підставити?

Слідчий так само нещиро почухав потилицю.

— Не знаю, що і думати. Шварценберг зустрічається з якоюсь панною і за кілька годин ріже собі горлянку невідь з якого горя.

— Ти її бачив? — симулюючи байдужість, запитав Ян.

— Та не довелося, — силувано засміявся Мартин. — Коли ця дама обдарована такими нищівними чарами, то може, й добре, ні? Ми, проте, маємо, запис її голосу. Гарний голос, що не кажи…

— Так ви що, прослуховували старого? — обурився Ян. — Хіба це законно?

— Та ні, на загал, — тонко усміхнувся слідчий, — але, коли б справа витанцьовувалася, суд дав би дозвіл. Заднім числом.

Ведучий рвучко зітхнув.

— Цікаво знати, — уже не боячись явити острах, запитав він, — цікаво, що ж вона йому сказала?

— Мі бара еле.

— Що?!

— Мі бара еле, — повторив слідчий, не ховаючи глузливого вищиру. — «Хто зробив це», як мені люб’язно переклав наш знайомець Дан Сегал. Це тобі нічого не говорить?

Ян сполохано хитнув головою. Вона могла таке сказати. Але що це значить? Що?

Мартин шкірився, абсолютно, мабуть, задоволений собою. Коли він певен у своєму здогаді, навіщо розказує все це? Навіщо мучить його своїми натяками? Некликана лють зануртувала Янові аж попід горлом.

— Дивовижно, — холодно й уїдливо проказав він, — сьогодні всі мене тішать дотепними загадками. Спершу Франц, Маріччин чоловік, тепер ти ось…

Мартинів усміх зів’яв просто-таки стрімголов.

Ян замружився, сьорбаючи схололу каву. Хто зробив це? Хто, зараза, винен в усьому? Він втратив все, що мав — жінку, друга, спокій… Заради чого, цікаво? Навіщо?

«Ніхто не знає, які у мене проблеми, — співав Сатчмо, — Глорі-алілуя!»

ТРЕТЯ ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Вустами Моше промовляв Всесильний: «Дотримуйтесь моїх настанов; худобу свою не зводь з іншою породою, поля свого не засівай зерном різнорідним, і одяг зі змішаного сукна, з шерсті та льону, не вбирай».

Розділене Творцем повинно залишитися розділеним, бо тільки в Ньому все знайде виправлення і єдність. Ми не вміємо принести світові єдність, а лише змішуємо світло з нечистотою, породжуючи нечистоту.

Коли так, не можна поєднувати світло нефеш зі світлом руах, світло руах зі світлом нешама, адже кожне попереднє менш досконале ніж наступне, і, поєднуючись, вище приймає в себе вади нижчого.

Слід шукати того, хто розділяє з тобою дух, і тінь, і подих. Можна іти за тим, хто ступив на сходинку вище. Але союз із нижчим за тебе принесе лише страждання. Ви живете в різних світах, і жодному не перетнути межі. Є такі, що силкуються зламати кордон, але даремні зусилля і лиха покута.

Я не відмовився від неї, хоча міг би. Вона не подужала піти, бо й не могла. Хто з нас двох вартує більшої кари?

Райдуга заслала небо, а значить, настав час гебура, час суворого суду, який відшкодує лихо, заподіяне любов'ю.

Коли вона запропонувала Янові зустрітися коло Білого костьолу, менш за все він сподівався, що Марічка з’явиться саме звідти, статечна, вбрана в м’які хутра, з виразом милостивої снаги на своєму гожому лиці. Молитися вона туди ходила, чи як? Такого з Марічкою не бувало ніколи доти, отож тепер вона дивилася якось інакше. Немов і не вона зовсім. На мить Янові стало ніяково, бо не знати як і говорити з нею, новою й незнайомою.

— Привіт, — мовила вона, — ти чого мовчиш? Заціпило?

Він розвів руками.

— Ну. Оце думаю: ти — не ти… Чи, може, Діва Марія Сніжна?

Вона розсміялася, в лукавій втісі знов обернувшись собою.

— Так ти знаєш уже? Звідки?

— Новини дивлюся, — усміхнувся Ян. — А яким це буревієм тебе до церкви занесло? Невже з переляку в бога повірила?

— Та не в тому річ…

Марічка обернулася до білих стін храму, задивившись на тьмяний образ Богородиці над брамою. Променисті сніжинки сипалися на її пухнастий комір, і Янові раптом здалося, що його порівняння зі Сніжною Дівою було не таким уже й недоречним.

— Мені слід було подумати, — мовила вона, — зрозуміти… Коли носиш дитину, то стаєш немовби… не зовсім ти. Їй мабуть теж було непросто. Живеш собі, живеш, і раптом — бабах, і отакий німб над головою…

Ян знизав плечима.

— Ну, німбу поки що не видно. Але ходи, поговоримо, доки який благовіст не нагодився. Зайдемо десь, де тепло?

Вона повела його до якоїсь дорогої ресторації неподалік, де все ясніло дзвінким кришталем та золотими вензелями. Ян звик уже до Маріччиних барокових уподобань і зараз уже й не помічав тих надмірних пишнот, що слугували сестричці мовби коштовним окладом. Невідь чому, але саме там вона почувалася найбільш певно і затишно.

Замовивши неймовірно дорогий салат, Марічка ще двічі відсилала його назад на кухню, мотивуючи це нестачею оливок та якоїсь загадкової «кіндзи». Ян замислено спостерігав за нею.

— Чого це ти витріщаєшся? — скуштувавши останню редакцію салату, спитала вона. — Щось негаразд?

Ян зітхнув.

— Все ти перебираєш… А вже як вибереш, то й за рік не збагнути, чому. Спершу ти одружуєш із собою того неймовірного, марудного Франца. Потім знаходиш собі іншу, не менш неймовірну, забавку. Чого ти прагнеш, зрештою, хотів би я знати.

— А, — вона повела срібною виделкою мовби диригент — паличкою, — це що, Франц заслав тебе нишпорити?

— Та що ти верзеш? — обурився Ян. — На дідька мені здався той твій Франц? Але ти вважай — він знає про твої пригоди і серйозно налаштований боронити свої права.

— Свої права, — зблазнювала Марічка. — Хай боронить. Він і знати не буде, хто батько. Повік не здогадається.

— Так уже й повік? Та досить побачити Мартинову бундючну виправу — не треба і ворожки з картами!

Марічка кинула виделку.

— І давно ти знаєш? — невдоволено спитала вона.

Ян гмукнув.

— Та давно. Не треба тримати мене за дурня, гаразд? — він зітхнув. — Але Франц бачиться з Мартином значно рідше ніж я, так що, думаю, він і не дізнається. Коли той сам йому не скаже.

— А він що, може сказати? — сполохано спитала Марічка.

— Та може і сказати. Біс його зна. Слухай, поясни мені нарешті, навіщо це тобі? Франц, в сенсі. І всі ці складні маневри?

Марічка опустила очі, неуважно дзьобаючи виделкою стражденний наїдок. Вона виглядала затято і скривджено, як давно колись, діставши в школі прочухана за куцу спідницю та бузкову помаду. Ніжність і сум підступили Янові попід горло, і йому стало прикро за своє поводження. Але слід же було сказати їй? Слід?

— Марічко, вибач, коли я…

— Та нічого, — вона звела погляд, далі дивлячись суворо й затято, — я розкажу тобі. Не знаю, правда, чи вийде в мене — я ж завжди була недорікою, як до серйозних справ… Франц, розумієш, Франц мене багато в чому… влаштовує. З ним я не відчуваю браку безлічі тих речей, що потрібні для певності. У собі. У всьому. От тільки дітей я від Франца не хочу. Ні за які бублики.

— Ну і чому ж саме?

Вона прикусила губу, зиркнувши розпачливо.

— Ми з ним наче… наче різної породи. Наче кінь і жаба. Тямиш? Несумісні.

— Та певно. Тільки жаба — це він.

— А, — зраділа Марічка, з оновленим заповзяттям беручись до салату, — я знала, що ти мене зрозумієш. Ти ж і сам, теє… Ви ж із твоєю Мілою такі ж… неоднакові.

— Е, зачекай, — здивовано хитнув головою Ян, — а хіба не ти намовляла мене до одруження? Сім’я, мовляв, це така чудесна штука, основа основ і підґрунтя підвалин?

— Я? А, тоді ще… Та хіба ж я казала: «одружуйся!»? Я казала — час визначатися. Так чи ні, тобто. А як побачила, що в тебе ніц не вийшло із тим сватанням, то й подумала, що слід тобі познайомитись з кимсь іще. Думала, що Лея тобі сподобається. Хіба ні?

Тут уже настала Янова черга жбурляти виделку. Гляньте лишень на цю Марічку — наївна, мов дитя, але іноді як втне що-небудь, так хоч стріляйся… Цікаво, чи розуміла вона, що наробила?

Заскочений знагла, Ян заледве опанував неукоськані ще болючі спогади.

— Слухай-но, Марічко, — кволо запитав він, — а давно ти бачилася з нею? З Леєю Браха?

— Давно? Ні. Позавчора. Вона сказала, що їде на кілька днів. До Ваславських Бродів. До якогось, вона сказала, ніби, шпиталю.

— А що з нею?

— З нею? Ні, це вона на гостину… То як вона тобі загалом? Гарненька?

Ян здивувався тому питанню. Гарна? Та до чого тут це? Адже спраглий, що знаходить оазу, цілком не зважає на принади краєвиду… Він і не знав уже, ким Лея була для нього — жінкою, чиєї любові йому праглося чи… чимось іще?

А Марічка — чим вона керувалася, коли відправляла брата знайомитись із кравчинею? Майбутня мама хитро позирала на Яна, видивляючись собі у справописі найдорожчий десерт. Німбу й далі не було видно. Радше вже навпаки.

Вже маючи намір іти з ресторації, Ян підвівся, аби подати сестричці манто. І погляд його впав на двійко дядьків у куточку: один старший, уже сивий, із волоссям, забраним у джигунський хвостик, а другий — худезний, у сорочці, що стовбурчилась на його вузьких плечах, та в незмінному зеленому піджаку. В ресторації такого штибу виглядав він цілком фантастично.

— Привіт, Левку! — кивнув до нього Ян.

Поет заусміхався, кинув погляд на Янову супутницю і підняв два великих пальця догори. Кльова дівуля, мовляв.

— Ти псуєш мені репутацію, Марічко.

Вона звела брови.

— Бо люди подумають: звідкіль в нього гроші на таких розкішних жінок? — пояснив Ян. — Вирішать, що краду.

Марічка розсміялася і манірно взялася за братів лікоть. Псувати — то псувати. Це їй вдавалося навдивовижу добре.

Обтяжений денними клопотами, Ян швидко забув про поета та його, вочевидь, чужоземного спонсора. Проте проноза Левко та його дивовижна обізнаність у Гадюччиних справах самочинно згадалася надвечір, коли до студії зазирнув Янів приятель (хоча, як його називати тепер, невідомо) — Казимир Діжка. З розгону гепнувшись на крісло коло робочої станції, він похмуро зиркнув на Яна.

— Пити будеш? — люто спитав він.

Ян звів брови в мовчазній зневірі. Мало того, що Казимир стелився під Гадюкою червоною доріжкою, нишпорячи й вивідуючи, так оце ще й пиятику надумав влаштувати просто на робочому місці. Із таких непробивних слід би мурувати бомбосховища, подумав ведучий.

— Казю, давай іншим разом, — ухилився він.

— Не буде іншого р-разу, — пророчо прогуркотів Казимир.

— Ну? Ти що, за Шварценбергом чергу зайняв?

— Мовчи, — застеріг його той. — Ну, ти як знаєш, а я збираюсь прийняти. Просто зараз.

Поки Ян блимав очима, не в силі повірити в таку нахабність, Казимир схопив його чашку, глипнув туди з підозрою, по тім дістав з кишені пляшку текіли і вихлюпнув добрячу частку.

Ведучий зняв навушники, в яких тематично гарчав нетверезий Том Вейтс, і зацікавлено зиркнув на гостя.

— Є привід? Чи просто настрій фестивальний?

— Є, — ковтнувши вогненної води, Казимир крекнув, наче недужий дракон, — іду я від вас. Пр-раблеми.

— У кого проблеми — у тебе чи в нас? — резонно поцікавився Ян.

Той не відповів. Примружившись, він відсторонено зиркнув на господаря студії.

— Знаєш, Яне… Ти мені вибач. Тут скільки всього закрутилося, і всі ми тепер, теє… в лайні. По самі вуха.

— Через банкіра чи що?

Діжка тяжко зітхнув.

— Нє, тр-руба. Не знаю, хто він такий, цей Шварценберг. Та й тобі краще геть про нього забути.

Казимир підвівся, позираючи зверхньо і нетверезо.

— Дощопси? — спитав він.

— Хто? — розгубився Ян.

— Ця пісня.

— A. Rain Dogs. Угу. А що?

— Хар-роша штука. Ну бувай. Якось, може, побачимось.

— Привіт Санта-Барбарі, — відгукнувся Ян.

Той спершу не міг второпати, про що мова.

— А, Анні-Марії! — врешті здогадався Казимир. — І правда пр-ривіт! Повний привіт!

Казимир зник, лишивши по собі дверний гуркіт та дужі пахощі далекої мезоамерики. Ян автоматично перемкнув трек та сидів ще кілька хвилин, безтямно споглядаючи незаймано-білу євростіну. Потім дістав телефон і набрав Мартинів номер, стисло порадивши слідчому виставити стеження за Петром Величкою, бо, коли тікають навіть найближчі поплічники, то справи його, вочевидь, уже пішли попідтинням.

Щойно вийшовши зі студії, Ян щиро пошкодував про те, що відмовився від Казимирового частунку. Погода надворі зіпсулася вкрай, сіючи з неба крижаною багнюкою та пропікаючи якимсь аж біснуватим вітром. Нещасний ведучий торував вулиці, вгрузаючи в них, наче в арктичні замети; ліхтарі й ті блякли, мружачись крізь люту заметіль. Отож не дивина, що Ян, засліплений вогким снігом, трохи схибив зі шляху, несподівано опинившись на чужій, незнайомій вулиці між вигинами темних арок та одвіку замкненими брамами. «Ти ніколи не вернеш додому», — мимохіть згадався йому рядочок з пісні, — «Разом із дощопсами…»

Йому захотілося сісти в замет і заголосити. Всі, кого він вважав близькими людьми, зникали, гублячись в облуді чи власних клопотах. Навіть Казимира, покидька, було шкода… Разом із дощопсами.

Вибравшись нарешті до власного подвір’я, Ян звично зиркнув нагору, але замість знайомого вогника у вікні, побачив лише темряву, посічену мокрим снігом. В ту мить Янові було начхати на правду, розуміння і навіть любов. Йому просто хотілося, аби хтось відчинив йому двері.

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Запитали в погонича: «Звідки ти?», і відповів: «Походжу я з чудового, дорогого для мене місця. Це — вежа, що шугає в повітрі, велика й прикметна. Живуть в цій вежі лише двоє — Творець і я. Ось, де я живу. А відісланий я звідти аби поганяти ослів».

Подорожуючи, раббі Ельазар і раббі Хія зустріли того, чия душа була свічадом мудрості, але не впізнали його, і він поганяв за ними ослів. Так, ми зустрічаємо тих, хто міг би дати нам світло, але вони проходять повз, невпізнані. Самі ж ми схиляємось перед тими, хто ніколи не побачить світла, що горить у нашому серці.

Той, кого вигнано з найвищої вежі, стає нижчим за нижчих і поганяє за ними ослів. Проте слово хамор, осел, пишеться так само як хомер, матерія, і є у вигнанні велич, котру не судилося збагнути простим подорожнім.

Той, кого вигнано, знає, що він втратив, і чим більшою є його туга, тим більше світла він зможе прийняти, повернувшись. Проте довгою є дорога додому, і спливає снага, і порох виїдає очі.

Сіра мла за щільно припнутими фіранками могла бути раннім ранком, негожим днем чи бляклим надвечір’ям. Або й усім цим по черзі.

Так буває часом, що, ледь прокинувшись, хочеться швидше знову поринути в сон, бо день не містить в собі жодної спонуки, жодної підстави для потерпань та зусиль. Минали години, а Ян лежав горілиць, не в силі підвестись з канапи, і думав про суїцид. Думав непредметно, мовби обмірковуючи давню балачку, та щодалі гірше робилося йому від тих мудрувань, і сенс руху й дії, наче неповороткий корабель, повагом відпливав кудись у сіру млу.

Самогубство, як таке, Яна не вабило, проте, він і не сперечався би, коли б усе довкола зникло, бо зиску з нього було ніц, а лише нудьга й холодний протяг. Коли б він знав — це був, мабуть, найгірший день його життя, бо навіть горе містить у собі драйв і пристрасть, а таке ось бажання зникнути хоч-не-хоч, а відгонить потойбіччям.

Цікаво, а як же чувся Левін, вкладаючи кулю до магазину, так само ретельно й зосереджено, як рахував гематрію літер? Янові уявлялося, як той сидить за столом посеред осінньої ночі, посеред порожнечі, з котрої постало все, і котра постає з усього. А проте, вчинок його був дією; і лише лінь, лише байдужість може вберегти знудженого від необачності, будучи янголом-охоронцем та вартовим коло брами пекла.

Ян лежав, згорнувшись п’ястучком кривди й туги, байдуже спозираючи темну й холодну кімнату. Неподалік від канапи зі мли малювалася поличка, яку Міла оздоблювала своїми забавками. Ідучи геть, вона забрала з собою блискітки, цяцьки та мушлі, і кімната якось нараз втратила дитячу пустотливість, згубила світло і посмішку. Лишився тільки маленький скляний дракончик з підбитим крилом, забутий, вочевидь, у хапанині втечі. Він тужливо позирав на побратима у нещасті — самотній на спорожнілій поличці, яка якимось дивом зберігала іще білі відбитки пальців, котрі Міла лишила, якось, ледь не спаливши налисники.

Але ж такого не може бути!

Насилу підіпхнувши себе, Ян сів на канапі. Справді, як же це — Міла того ж таки вечора витерла поличку; вона, як хірургічне лезо, ніколи не лишала по собі плям чи бруду. Ян підвівся, і, хоча світ опирався його потугам, успішно подолав два кроки до стіни. Авжеж, білий гачечок, мовби хто малював пальцем.

Раптове розуміння підштовхнуло Яна під коліна, і він заледве не сів на підлогу. Він уже бачив такі знаки! І вперше, і вдруге вони віщували смерть, і нібито смерть самочинну. Та невже ж вони виникають від одної лише думки про суїцид?

Серце Янові забилося швидше, гонячи геть непритомну млість. Хтось був тут, у цій кімнаті, хтось, хто залишив ці знаки — зумисне чи ні. Безліч дотичної інформації, наче стрічка гарячих новин, промайнула Яновим мозком, нагадавши і Казимирову втечу, і Гадюччині погрози і Мартинову дорожню пригоду.

Ян рвучко роззирнувся, мовби очікуючи побачити зловмисника, що причаївся за канапою, проте на нього чатувала хіба терпляча і похмура сутінь, що неквапно сочилася крізь фіранки. Мерзлякувато пересмикнувшись, Як ввімкнув світло. Виявилося, що вже десь по обіді, і повертає вже на вечір. Саме час прокидатись.

Рафчик знайшовся вдома, над стосом пожовклих паперів; його пишні брови та чуприна були притрушені ядучим розсипом білого тиньку.

— Ремонт… — пояснив він зі зневірою в голосі.

Аді нарешті вдалося намовити чоловіка до освоєння занедбаної нерухомості, і на горищі нині стугонів невпинний прогрес, розносячи будівлею тиньк, азбест та лункі будівничі прокльони.

— Сідайте, — запропонував старий, — чай будете? Не будете?

— Е…

— От і добре, чаю однаково нема. В хаті — ні копійчини. Знаєте, що таке ремонт? Катастрофа. Іншим словом, аварія. Але дивіться, що я знайшов, — Рафчик тицьнув пальцем у папери, від чого в повітря злетіла хмарка пороху, — листи. Під матрацом були, коли хочете знати.

— Невже під вашим?

— Ха. Нічого ви не тямите. Воно ж хрустітиме, як лягаєш! Ада би вмить поклала край такій конспірації! — Рафчик задумався. — Тільки за плінтус, та й то… Ну та, власне, я приніс це з горища. З-під матрацу тої самогубці. Ось послухайте, — старий взяв один з аркушів, — «Коханий, навіщо ти так чиниш зі мною? Я готова для тебе на все, але для тебе це нічого не важить. Іще вчора ти присягався розказати все своїй дружині, а сьогодні відвертаєш погляд, наче ми незнайомі. Я готова на все… і повір мені, я не жартую».

— Так вона і правда йому погрожувала! — кволо посміхнувся Ян. Після вранішнього нападу депресивного паралічу лице слухалося погано.

— А ви звідки знаєте?

— Ну, е… слідче припущення. Мартин радітиме, — Ян спохмурнів, — коли вирве хвилинку з-поміж інших своїх карних утіх.

— А, цей ваш страшний кримінальний товариш? Він іще заходив вчора, так? Якраз перед тим хитрим красунчиком.

— Ким? — підкинувся Ян.

— Ну, як же? Високий такий, чорнявий. Крутився тут, на майданчику, курив папіроску. Ада іще вийшла до нього, каже, киньте папіроску, вона вас доканає. А той лише розсміявся і сказав, що швидше вже навпаки.

— Так, — мовив ведучий, — значить той дотепник міг би — теоретично — запустити пальця в тиньк, що його порозсипали ваші будівельники, зайти мені до хати — бо ж було незачинено — і… Гм. Рафчику, ви ж усе знаєте?

— Я? — здивувався той. — Ви мене ні з ким не плутаєте?

— А? Ну, ви, звичайно, всюдисущі, але не настільки ж… — усміхнувся Ян. — Ось дивіться, — він видобув огризок олівця з кишені і намалював кособоку карлючку на одному з конвертів, — не знаєте, що це?

Рафчик кинув оком на Янове мальовидло; насупився.

— Нащо ви мене засмучуєте? Ну нащо? Такий же наче порядний хлопець, і такі прикрі запитання! Скажіть тому вашому приятелеві, нехай уже швидше садовить когось за ґрати і дасть нам усім спокій!

— А що таке? — Як скосив око на карлючку. — Це вам щось нагадує?

— Нагадує… — невиразно буркнув землевласник, — але вас це, даруйте, не обходить.

— Та ну?! — обурився Ян. — Якийсь зловмисник, пихкаючи папіроскою, вдирається до мого помешкання і малює мені на стіні знаки, які, між іншим, віщують смерть! А ви кажете — не обходить!

— Що віщує? — ошелешено кліпнув очима Рафчик. — Оце? Ну, коли вас так лякають літери… бережіться, одного дня вас прикандичить яка-небудь газета!

— Літери, — кивнув Ян, — мають страшну вбивчу силу. На їхньому рахунку вже принаймні два трупи.

— Ой, ну гаразд, — промимрив Рафчик, підводячись, — лякаєте старого, лякаєте, і коли повезуть уже мене на цвинтар, так і скажу всім: довели, бузувіри…

На Янів подив, старий пошкандибав до ліжка і став навколішки, мовби збираючись вершити якусь чудернацьку відправу. Невдовзі з-під місткого подружнього ложа виринула порохнява валіза, котру Рафчик, чхаючи та лаючись, заходився відкривати. Уживши нігті, зуби та консервний ніж, власник подолав-таки спротив старовинної валізи і вибрав з-поміж усіх прихованих у ній скарбів грубенький порепаний зошит.

— О! — він тицьнув пальцем у жовту сторінку. — Ось ваша зловісна літера. Бет.

Ян замислився. Мі бара еле… Так, справді, наступною ніби повинна йти літера «б», чи то пак, бет.

— Коли я намагався вчити усе це, — тихо промовив Рафчик, — нам казали, що світ створено літерою бет.

— Як це?

— Перша літера Тори… Казали, її вибрано через те, що з бет починається слово браха — благословення, — він зітхнув, — І бейт — дім.

Ян здригнувся. Браха. Благословення, кажете? Чи, може, прокляття? На його голову?

— А навіщо ви вчили мову, Рафчику?

— Просив же, не засмучуйте мене без діла… Ех! Колись давно я хотів виїхати звідси. Спробувати себе у репатріації.

— І як?

— І ніяк, — насупився той, — розумієте, поганцю ви допитливий, повернення додому — це не просто клунки, вокзал і віза репатріанта. Це — відчуття належності. Ти — належиш цій землі, а вона — тобі… Не знаю чому, але там я цього не знайшов.

Ян здивовано кліпнув — старий і правда засмутився, поринувши поглядом у далекі далі, де квітнуть помаранчі, а пальці його мимохідь термосили краєчок злощасного конспекту.

— Мабуть… — ледь не пошепки проказав Рафчик, — мабуть, було уже надто пізно.

Для чого пізно, і чому, «допитливий поганець» з’ясовувати не став, бо не його то хліб — вчиняти допити й мучити безневинних. То забавка для таких, як Мартин. А Рафчика Ян і без того розумів, бо поділяв із ним недоречний максималізм, що велить, коли вже любити, то любити безоглядно, до корчів і запаморочення, вважаючи дешевші відповідники пристрасті за особисту образу.

Недоречність всякого максималізму намалювалася на Яновому порозі незатишною, незагойною холоднечею. Чого було спроваджувати Мілу, справді? Слід було пояснити, попросити пробачення, то може усе й перетовклось би за тиждень-другий?

Ян торкнувся білого знаку на поличці. Що сказав би Мартин? Пальчики… Авжеж. Янів вказівний палець ледь не вдвічі ширший за кривий білястий обвід.

Кров гупнула йому аж у вухах… Перетовклось би! Дурень! Цей знак залишила тут тонка дамська ручка, і Ян знав одну лише даму, що могла би при нагоді бути ще й хитрим молодиком з папіроскою.

Не глядячи, Ян підхоплює телефонну слухавку і набирає номер. Тиша. Ну звісно. Проте зараз, всупереч здоровому глузду, йому здається, що він бачить її, у темній вітальні, серед червоних подушок з золотим шиттям. Вона знає, що він знає, і тонка усмішка зміїться на її вустах.

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Повідав Раббі Шимон, як просили праведні милосердя в Творця. «Я створив світ милосердям, і світ стоїть на ньому, — відповів Всесильний. — Проте, якщо не матимете милосердя до бідних, світ буде зруйновано». Янгол милосердя і янгол справедливості судять кожного перед Творцем, і коли не бачать добра в серці провинного, то віддають його до рук обвинувача, аби вберегти світ від загибелі.

Кожен, і пророк, і грішник зустрінуть свого обвинувача у світі прийдешньому, і спитає він: «Що зробив ти, коли міг допомогти нужденному?» Навіть одного з патріархів було покарано за його байдужість, і дружина його загинула, не знісши горя. Коли так, то на що сподіватись нащадкам, чиє милосердя точно зважене і заховане від нужденних за міцними замками?

Наші судження занадто розважливі, наші поривання прораховані наперед. Що я матиму з того, коли подам руку заслаблому? Що дістану в подяку від голодного? Чим віддячить мені той чи та, кого роблю щасливим? Цей розрахунок далекий від милосердя. Це — суворий суд, не пом’якшений любов’ю. І кажуть мудрі, що постане з цього суду Сітра Ахара, батіг гніву, який знищить все живе.

Немилосердний ранок висмикнув Яна зі сну, наче рибу з води: підскочивши та розплескавши рештки сновиддя, страждалець насилу розідрав повіки. Поряд, вимагаючи уваги, надривно репетував рибалка-телефон.

— Катастр-рофа! — гірською лавиною загуркотіло в слухавці, — Гадюку! Нарешті! Забили!

— Що?!

— Я к-казав! Казав тобі! І от!

Ян розпачливо позіхнув. Ну чому всі важливі новини неодмінно сиплються на нього спросоння?

— Казимире, що сталося?

— Кажу ж тобі! Глухий?! Смер-рть! Від нещасного випадку! Унаслідок убивства!

— А! — Ян ошелешено труснув головою. — Тобто, як це?

— Тр-руп, кажу! Все! Їду звідси! Геть!

— Та що ста…?!

Так і не дочекавшись належного шоку і зачудування, Казимир, вочевидь, кинув слухавку. Ян помацав вухо, роздумуючи, чи не звернутись йому до лікаря на предмет легкої контузії. Казимир був неперевершений — стихійне лихо, як не крути. А проте, горлопан міг і не подзвонити, збагнув Ян. Легко. Замість транслювати кримінальну хроніку, сів би тихенько на літак, та й чкурнув би кудись у вирій. І однак подзвонив. Лицар Казимир Діжка.

Підіпхавши подушку, Ян замислився. Що його тепер? Панікувати? Спати далі? Попри усі тривожні вісті, сон містив у собі солодшу принадність, і Ян уже готовий був махнути рукою на надокучливе світове зло, як телефон знову здійняв панічний лемент.

— Привіт. Є новини.

Ян саркастично усміхнувся.

— Цинічний нещасний випадок, здійснений з особливою жорстокістю?

— Що? З чим? — здивувалася Марічка. — Ти що, вже не спиш?

— Ну, — кивнув Ян, — жахливо, правда?

— Так ти вже знаєш?

— Я?

Марічка на мить замовкла, потім тихо розсміялася.

— Ні, ти зранку просто неможливий. Гадюку твого прикандичили. Сьогодні вночі.

— Як це сталося?

— Петро Величка переходив дорогу від ресторану до своєї машини. Тут його й перестріли якісь невідомі на високій швидкості. Удар-шок-смерть.

— Ага.

— Не ага, а що робити будеш?

— Ну, е-ее… — розгубився Ян, — шукати нову роботу?

— Дотепники! — розлютилася Марічка. — Вам би все гонором сяйнути! Як павіан — сідницею!

— Марічко, фу! — ледве стримуючи регіт, промовив Ян. Порівняння було диво яке гарне.

— Не фу, а думай!

Урочисто пообіцявши думати при кожній зручній оказії, Ян нарешті відклав слухавку. Подалі. Його вже так тіпало від вістей та провісників, що аж дивитися на телефон було бридко. На солодкий ранковий сон уже можна було класти грубезний дубовий хрест.

Зацькований лихими новинами, Ян поплентався в душ, де, разом зі струменем окропу, його пропекла ідея припасти собі про всяк випадок алібі. Дарма, що він не має машини, аби гасати нею на високій швидкості й завдавати шоку власникам радіостанцій, друг його Мартин, наче хитрий психоаналітик, може вхопитися за будь-яку обмовку. Отож, вчора ввечері він розмовляв із Рафчиком, а потім сидів над статтею про Майлза Девіса… Не густо. Девіс навряд чи візьметься свідчити, хіба Мартин погодиться підшити до справи спіритичний сеанс.

Проте, разом із кавовою пінкою, загусла інша думка — не йому, власне, а кому іншому треба подбати про двох надійних свідків старше вісімнадцяти. Де була в цей час його невловима відьма, чиї дружні візити, як правило, передують візитам слідчих із карного розшуку? Ян замружився. Заради всього святого, Леє, дай мені спокій! Заради бога, Леє, відгукнись!

Насмішкувато теленькнув злодюга-телефон.

Прихопивши чашку кави, Ян розшукав слухавку і зрештою відповів. Жіночий голос… Ага, розмріявся.

— Пан Ян Рейвах?

— Я.

— З вами хотів би поговорити Петро Величка.

Янові перехопило подих. Якусь хвилину тому він ладен був назвати дзвінок від Леї найнеймовірнішою подією дня. Дзвінок від мертвого боса, проте, складав гідну конкуренцію.

— Пане Рейвах? Ви мене чуєте?

— Ага. Ну то… з’єднуйте.

— Ні, нажаль, я не можу цього зробити. Пан Величка наполягає на особистій зустрічі. Якщо ви не проти приєднатися до нього у лікарні Святого Йозефа…

— Е-е… — замислився Ян, пригадуючи цю дорогу приватну лікарню, — а мене пропустять на нульовий поверх?

— Куди? — здивувалася гадюччина асистентка. — Там же морг!

— А я про що?!

Запала пауза.

— Пане Рейвах, — зрештою притишено мовила жінка, — не переймайтеся, я вас проведу, куди слід. За годину чекатиму на вас у приймальні клініки. Прошу, не баріться.

Поклавши слухавку, Ян нервово розсміявся. Заб’єш Гадюку, як же! Чому ж тоді всі настільки впевнені в його трагічній загибелі? Віра у бажане, не інакше… А навіщо Гадюці одразу ж по своєму загадковому воскресінні припекло його побачити — оце ще питання з питань! Невже, побувавши на приступці пекла, золотий змій поспішає тепер відкупитися неощадною доброчинністю?

Віра у бажане, тут-таки дорікнув собі Ян. Надія, проте, швидкоруч накинула на нього одяг і виштовхала з хати. Хоч і не мала на те жодних підстав.

Попід лікарнею було чепурно і гамірно; карети швидкої злагоджено шикувалися коло в’їзду, наче шляхетські екіпажі у розпал бального сезону. Поспішаючи вдовольнити свою допитливість, Ян прибув до Святого Йозефа надто рано й озирався тепер у пошуках загадкової провідниці до покоїв щойновоскреслих. Тої не було видно; однак з’ясувалося, що доля припасла Янові цілих два рандеву замість одного. Щойно він зайшов до приймальні, до нього хвацько рушила немолода, але енергійна дама, котру Ян зустрічав уже десь за подібних обставин. Ага, пані Міранда, цінителька прикметних трупних заціпенінь.

— Невже інспектор Цуг уже тут? — поцікавився Ян, приємно вражений таким метким правоохоронним реагуванням.

— Уже ні, — відказала Міранда, кинувши на нього несхвальний погляд. — Його щойно викликали до Срібних Рудень. Але він просив вам дещо передати.

Озирнувшись, Мартинова помічниця вклала Янові у долоню металевий предмет на колечку для ключів. Цифровий диктофон, здивовано відзначив ведучий. У відповідь на Янову розгублену гримасу, вона лише стенула плечима, мовляв, хтозна, які там справи у пана інспектора із «клятою агентурою», і, кивнувши на прощання, подалася геть.

Довго метикувати над несподіваною «передачею» ведучому не довелося. На стерильно-білому лікарняному обрії з’явилася гадюччина секретарка, яка асоціювалася в Яна хіба з перманентно квасним поглядом та несолодженою кавою. Невідомо чому, але бос довіряв їй важливі справи, як-от тепер — спілкування зі світом живих. Ну чи, принаймні, офіційно живих.

— Як же йому вдалося вціліти? — не зміг втриматися Ян. — Такий удар і е-е… шок, некрологи в новинах, а він…

— Міцний організм, — секретарка вдоволено усміхнулась, ніби гадюччина живучість була її професійним досягненням.

— Хайлендер… — глузливо пирхнув Ян.

Справді, Петро Величка навряд чи придався би на обкладинку журналу зі здорового способу життя. Банькатий, сіро-жовтий, він радше виглядав на охлялого зомбі, аж Янові захотілося пересвідчитись, чи не втрапили вони-таки на нульовий поверх, де відбувають свій останній стаціонар грошовиті мерці.

Настрій, проте, він мав діловий та рішучий. І, як завжди, невдоволений усім без винятку.

— Двері зачиніть! Поставали там! Ходіть сюди! Сядьте!

Таке було враження, що Гадюка намагається зі свого лікарняного ліжка керувати парадом. Чи, принаймні, школенням псів.

— Як здоров’я? — максимально співчутливо промимрив Ян.

— Не забивайте баки! — обурився Величка. — Не до вас тут із вашими жартами!

Ян знизав плечима. Або і справді його боса приклало сильніше ніж слід…

— Даруйте, це був замах? Є підозрювані?

— Ха! — зрадів Гадюка, озираючись на свою секретарку, яка ніжно підтикала йому простирадло. — Скажімо так, ми вирішили вийти з гри. А, коли нам чинитимуть перепони, ми пустимо собак по їхньому сліду. Не станемо ж ми і справді чекати, поки прийдуть і попросять! Пиляти горло! Канцелярським приладдям! Ха!

Гадюка хрипко захихотів, доки сміх його не перейшов у задушливе шипіння. Дісталося йому, очевидячки, хоч і не так міцно, як переконував Казимир.

— Ми маємо для вас пропозицію, пане Рейвах, — прохрипів Величка, — нахиліться сюди. Та не смикайтесь, як паралітик, чесне слово! Я старий і хворий і не покусаю вас, принаймні зараз! Ми маємо намір продати мережу радіостанцій, яка нам належить… Окрім, гм, радіо «Драйв».

Ян здивовано кліпнув, вловивши дивну, значущу інтонацію.

— «Драйв» ми хочемо затримати за собою. За нами. Ми маємо намір зробити співвласником вас, пане Рейвах. Ми бачили ваш бізнес-план, і знаємо, що ви зможете утримати станцію від банкрутства принаймні рік.

— А потім?

— А потім повернете свої акції. Якщо заробите прибуток, відкриєте свою станцію. Ви ж хочете цього, правда? — спокусливо заусміхався золотий змій.

Ян повільно випростався. Ну, правда. Тільки де ж ви бачили їстівний сир у розладнаних мишоловках?

Занурений у сомнамбулічні роздуми, Ян пропустив поворот до ліфта і ледь не наскочив на тітоньку, що везла лікарняним коридором возика із міцно сповитим хворим. «Що ви кажете?! — придушено мовила вона у притиснуту плечем слухавку. — Приїздить професор Салім? В такому разі приготуйте електрошок…»

Ведучий мимохідь обернувся за жіночкою. Знайомий голос… от тільки дебела постава й біляві кучерики ніяк із тим голосом не сполучалися. Мариться уже, зітхнув Ян. Сердешний навіженець сумно озирнувся на брата у нещасті, який дивом іще залишався на волі.

Невдовзі Янові вдалося-таки вибратись із цілющих лабетів Святого Йозефа, проте сновидча його задума так і не розвіялась. Гадюка при здоровому глузді ніколи не запропонував би Янові таку дарівщину, хіба то може для нього готувала рятівний електрошок білява сестричка. Ясно ж як божий день, Величка крутив через свою мережу якісь брудні гроші, аж поки ошукані та збезчещені лиходії не надумали покласти цьому край. Успадкувати станцію було б незле, але дістати у спадок лютих бандюків із жагою вбивства? Тут або пан… або мертвий пан, і тільки хитрий Гадюка, як завжди, вислизав із пастки.

Слід відмовитись, підказувала розважливість. Де вже йому до Гадюки, незаслужено обдарованого міцним організмом?

Слід погодитись, нашіптувала нездорова амбітність. Другого шансу не буде, а потім залишиться хіба скорботно обкушувати лікті.

Слід пообідати, виснував шлунок. Завжди є другий шанс дістати передчасну виразку, і такого роду дилеми лише пришвидшують процес. Ян роззирнувся.

Тужливе сновигання вивело його на Стрілецьку вулицю, де колись творили свої чорні справи ув’язнені Мартином алхіміки. Вдовж вузенької вулички тулилися присадкуваті хатки, пофарбовані на радість туристам ядуче-веселковими барвами, закоцюблі художники у стрижених мітенках та безжурні продавці гарячого вина, від яких аж струменів духмяний пар… Неділя, нарешті збагнув Ян, а він, мало що підскочив удосвіта наче який істеричний півень, так іще й думав тяжку думу, якою не годиться псувати вихідний. На щастя, неподалік містилася привітна господа «Весела катівня», де можна було потішити себе неперевершеними реберцями на гаку.

Отож, не дивина, що додому Ян повернувся нескоро, заглиблений у неспішні пообідні роздуми. Надворі вже поночіло, і сходовий майданчик повнився протягом і лякливими тінями. Просто під Яновими дверима тіні загусли і надбали людської форми.

— Тьху на тебе! — сахнувся Ян. — Ти що тут робиш?!

Марічка ніяково стенула плечима.

— Ось. В гості прийшла.

Дивна якась непевність у її голосі. Наче навіть острах.

— Ти чого? — злякався Ян. — Сталося що?

— Та ні, — схлипнула Марічка.

— Заходь давай, — підштовхнув її Ян.

Він швидко скинув куртку і допоміг сестрі вивільнитися із важкого пухнастого манто.

— Ти чаю будеш?

— Будеш, — байдуже кивнула вона.

Ян приголомшено хитнув головою, поспішаючи на кухню. Щось не те сьогодні з його сестрою. Востаннє він бачив її такою — та вже й не згадати… Як батько від них пішов, ось коли, збагнув Ян. Давно.

— Ну, — мовив він, підштовхуючи до неї гарячу кружку, — розказуй!

— З вами Марічка Канюк, третій канал… — кволо проказала вона.

— Та припини! В чому річ?

— Та ні в чому такому… незвичайному. Франц потроху казиться. Погрожував навіть…

— Тобі?! — вразився Ян. Францева сліпа й безтямна любов до дружини не передбачала такого драматичного розвитку подій.

— Та ні, боже збав! — блякло всміхнулася Марічка. — Йому. Батькові дитини. Франц… поводив себе, як останній хам. Я так йому і сказала.

Ян не зміг втримати усміху. Ревнивий чоловік лютує на коханця дружини, котра, до речі, від коханця і завагітніла. Хамство, певна річ. Відсутність елементарного такту.

У дверях задзеленькало.

— О! Це він, — незворушно проказала Марічка.

— Твій хамлюга, — кивнув Ян, — відчиняти?

— Давай, — приречено зітхнула вона.

Франц і дійсно виглядав якось неврівноважено. Застебнуті навскоси гудзики вже були, вочевидь, усталеною традицією.

— Марічко! — благально мовив він. — Ну що ж ти тікаєш? Я ж попросив пробачення!

— Я не можу це слухати… — пробурмотів Ян, кинувши ключі на полицю та простуючи на кухню.

Він не став дослухатися. Проте інтонації, хоч і притишені, чути було досить добре. Франц, вочевидь, каявся, гаряче, але безуспішно. Тоді голос його підскочив, мовби у зухвалій грізьбі. Марічка відказала — коротко і зневажливо. І Франц відступив.

І продовжив покаяння. За якийсь час це, схоже, подіяло.

— Ми йдемо! — виголосила Марічка.

Ян тяжко зітхнув. Це ненормально. Просто ненормально.

Те, що він щойно вчинив, правда, теж не назвеш цілковитою нормою. Відшукавши в шухляді навушники, він ввімкнув диктофон. За хвилину гидливість на його обличчі поступилася місцем подиву, подив — бентезі. Бентега, проте, змінилася хижим вищиром, зобачивши який, Мартин неодмінно запропонував би йому роботу. Хитрюга Мартин. Ха.

ШОСТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Оповів раббі Хія, як у видінні його крилатий янгол Матат говорив про Творця: «Не минає й дня, аби не згадав Він про малхут, скинену в прах. Згадуючи про неї, Він б’є в триста дев'яносто небосхилів, і вони здригаються перед лицем Його гніву. А Творець плаче про шхіну, малхут, яка впала у прах».

Ми знаємо, як тяжко вигнанцям, що не мають надії повернутись додому. Та чи знаємо, що відчуває Той, хто вигнав нас, Той, хто збудував стіни й повісив запони? Залишатись єдиним і довіку розділеним мусить той, хто дає волю частині себе, свободу вибору тому, кого любить.

Шхіна — «та, що мешкає», слово, що має спільний корінь із мішкан — помешкання. Цариця мешкає серед нас, і вона ж — храм, вона — дім Творця серед його народу. Домівка, котрої прагнемо ми, цариця, за якою плаче Творець.

Недосконалі, але створені за Подобою, ми відпускаємо частину себе, аби поселити її в домі любові. Буває, в гніві чи в нестямі ми відштовхуємо її, прирікаючи на вигнання. І малхут іде від нас, і щодня тьмянішає небосхил.

— Так, значить, справдилося моє пророцтво, — мовила циганка, куштуючи терпкий, духмяний джин.

— Та справдилося, холерне, — похмуро визнав Ян.

Після замаху на шибеника-шефа станція принишкла, як миша під віником, тож ніхто й не глянув на Яна, котрий, замість катуватись добором музики, замкнув свою фонотеку й подався пиячити. Іда привела приятеля до невеличкого генделика під життєствердним назвиськом R.I.P., «спочивай у спокої», себто, скорочення, котре, викарбовують, переважно, на надгробках. Попри заклики «впокоїтися», публіка галасувала, конкуруючи за радіопростір з потужним ревиськом «Аеросміт». І однак тут було затишно, хоча із тишею цей затишок не мав нічого спільного.

— П-піфія, — несхвально додав ведучий, — і вгадала ж, на мою голову…

— Я — вгадала? — розсміялася Іда Кролева, — та я знала це від самого початку!

Ян припинив гіпнотизувати зеленаве око вузького келишка.

— Тобто?

— Я давно знала, що Гадюка запропонує тобі станцію. Старому вже зле від високих частот, і він чекав лише на зручну нагоду здихатись докуки. До того ж, він, здається, збирається одружуватись.

— Ти звідки знаєш?

Циганка повела плечима.

— На картах розкинула.

Ян невесело усміхнувся, роздумуючи про те, що іще місяць тому він розцілував би пронозу-циганку й виконав би дикунський танок навколо стола. Тепер його не тішило ані нагле виповнення мрій, ані Гадюччине полюбовне щастя.

— І він іще вередує! — здивувалася ворожка. — Хіба ввічливо дарованому конику в зуби заглядати?

— Ну, Кассандро… — лукаво всміхнувся Ян, — а троянцям ти радила інакше!

Іда закопилила криваво-червоні губки, потім не втрималась, розсміялась і махнула заклично до кельнера, забринівши намистами, наче танцювальний бубон.

Через галас та дзенькіт Ян не відразу почув виклик телефону. Апарат, проте, напосідав, ледь не обірвавши власникові кишеню.

— Марічка? Що таке?

— Ян, ти де? Уже починається!

Той сторопів.

— Що починається? Апокаліпсис?

— Дурний ти! Показ! — Марічка замовкла на мить, інтонація її змінилася. — Так ти що, не знайшов запрошення, яке я тобі вчора лишила?

— Ні! Про що мова?

— Яа-аан! — простогнала та. — Просто посеред стола! Червоне! Велике! Як це можна було не помітити?!

«Щось не те з очима»… — злостиво сповістив з динаміків Стів Тайлер. Ян заткнув пальцем друге вухо.

— Та поясни нарешті, що відбувається!

— Показ нової колекції одягу, — зглянулася на брата Марічка. — Лея виставляється, розумієш? Її показ!

— І що? — Ян насилу згріб себе у жменю. — Чого ти вирішила, що я мушу там бути?

— Чого? А того! Тому що тут Мартин! Не знаю, але навряд чи він примчав сюди за модною спідницею!

Ян коротко зітхнув. Таки справді «починається».

— Кажи адресу.

Іда скептично спостерігала, як Ян підскочив, наче риба на пательні, намагаючись водночас втримати слухавку та напнути одяг. За хвилину від нього лишився хіба недопитий джин. «Живучи на краю, навіть не сподівайся встояти», — радісно виснував злодюга Тайлер. Іда піднесла склянку, ніби підтримуючи тост.

Марічка зустріла брата коло входу до показового павільйону і, підхопивши його під лікоть, зверхньо повідомила охоронцям, що він, мовляв, «зі мною».

— А ти тут велика цаца! — похвалив Ян.

— Я тут галерна рабиня! — зітхнула Марічка. — Ну, біжи. Піду знайду свого оператора… давай, зустрінемося після показу.

— Галерний раб, — виправив Ян, звертаючись до Маріччиної спини в елегантному мереживному піджаку. Швидко обернувшись, вона показала йому язичка.

Слід було якнайшвидше знайти Мартина, доки він не влаштував тут невтримне буйство закону. Ян роззирнувся й ледь не зашипів від злості. В передпокої купчилося кілька сотень шанувальників високої моди, пишнобарвних і вигадливих. Де вже відшукати щось у цьому царстві вишуканості?! Та легше знайти мідну монетку в драконовій скарбниці!

Тим часом розпорядники почали запрошувати публіку до зали — крутими сходами вниз, до старовинного льоху, де під готичними нервюрами було встановлено довгий подіум та софіти. Гамуючи напад паніки від скупчення народу, Ян відзначив, що антураж показової зали налаштовує радше на фінальне дефіле засуджених до страти, аніж на гламурне шоу. Нікого з модників, проте, це не спинило, і людська хвиля підхопила Яна, наче справного серфера, здійнявши його на вершечок глядацького амфітеатру. За якусь мить потужні софіти вихопили з пітьми злітну смугу високої моди, сповіщаючи про початок показу. І тут, нарешті, Янові вдалося розгледіти голену маківку свого друга — і, як на те, на протилежному боці «злітної смуги».

Янів шлях поміж модників на другий кінець зали нагадував торування зануреної в темряву ярмарки: гризня, віддавлені ноги, пір’я в ніс, шпильки — в бік, липучі блискітки з ніг до маківки. Вибравшись з глядацької маси, Ян обережно перестрибнув фотографів, що залягли коло краю подіуму, наче солдати в окопі та, наостанку, перечепившись через чийсь штатив, заледве не впав на руки зануреному в тяжку думу слідчому.

— Ти?! — підкинувся Мартин.

— А хто, Клава Шифер? — прошипів Ян. — Марічка казала, ти підбираєш собі нову спідницю…

— Спідниці у нас підбираєш ти. Підбираєш, і ховаєш від слідства!

— Угу. А слідство тим часом ховає панчішки. Чужої дружини. Під своєю канапою.

— Ах ти ж паскуда!

— Тсссс! — заворушилася темна тінь позаду. — Ну що ви, як діти?! Подивіться, який блузон!

Озирнувшись, Ян розгледів елегантного молодика в бузковому жабо та окулярах зірочкою. Слідчий натужно закахикав у кулак.

— Сідай, — буркнув Мартин, посуваючись, аби звільнити місце на лаві.

Ян войовниче пирхнув, але сів поряд.

— Я так і знав, що ти прийдеш. Відтоді як Сегал розповів мені про твої амурні пригоди, я не сумнівався ані секунди.

— Сегал тобі розповів? А що ти йому зробив? Почепив на дибу?

— Ну чого ж, — інспектор Цуг заусміхався, незряче дивлячись на подіум, — переконав. Ніхто не хоче сідати за облудні свідчення. Це ти один вважаєш, що тобі все можна.

— А я тобі не свідок!

— Правильно. Ти мені підозрюваний.

— Хто?! — вжахнувся Ян. — В чому?

— Та в усьому потрошку. Але — тсс. Дивись — який е-ее… блузон.

— Мартин! Ти що, сказився?!

— Тсс! — підтримав слідчого бузковий молодик. — Зараз вийде модельєр. Чарівна, правда? О!

«О!», — і собі подумав Ян. Давно він її не бачив, проте замість імунітету його серце, здається, розжилося кривавою виразкою, що судомить болем від кожного доторку. Чарівна, ага. Вогонь, замкнений в оксамиті, левиця в окладі жіночної вроди… Ковзнувши очима по завсідниках передніх лав, Лея спиняє погляд на них із Мартином. Короткий рух віями — впізнавання, посмішка… ні, насмішка.

— Ян?! Ян!

— Е?

— Давай вийдемо, — Мартин смикнув його за рукав, уриваючи транс.

Натовп завирував: здійнявся шум, оплески, манірний сміх. Ян дозволив слідчому виволокти себе із зали, підняти, спотикаючись, високими сходами та кинути на бенкетку в передпокої.

— Ну? — Мартин зазирнув йому в лице. — Викликати швидку?

— Та іди ти…

— Не так зразу, — глузливо заусміхався слідчий. — Так он воно яке, кохання!

— Сам ти кохання…

— А що?

Ян люто насупився в напрямку показової зали.

— Ін-ток-си-ка-ція.

Мартин знизав плечима. Сумно глянув на товариша.

— То що робити будемо? Га?

Ян підібрався, вгамовуючи травмовані нерви.

— Ти щось маєш проти неї? Окрім Сегалових побрехеньок?

— Окрім побрехеньок? — пирхнув Мартин. — Запис телефонної розмови. Фотографії. Відбитки пальців. Повний комплект.

— Сегал сказав, що вона застрелила Левіна?

— Ні…

— Знайдено зброю?

— Ні, але…

— Якої давності відбитки?

— Яне, припини! Це не суттєво!

Ведучий потер скроні.

— Не суттєво… Суттєво те, що вона його не вбивала!

— Можеш довести?

— Ні, але…

— От як зможеш, — розлютився Мартин, — тоді й приходь! А зараз не заважай мені працювати! Та що таке?

Ян, не глядячи, впіймав його за петельки.

— Зачекай.

Відчувши в його голосі несподівану міць, слідчий здивовано зупинився.

— Ну? — нетерпляче мовив він.

Ян дістав із кишені диктофон на колечку для ключів.

— Ти що, — розсміявся Мартин, — намагаєшся підкупити мене Гадюччиними одкровеннями? Та ми й без тебе…

— Ні. Тут — дещо інше.

Ведучий підключив навушники і запропонував Мартинові дротик. Той з підозрою зиркнув на Яна, проте застромив чорне «вушко» куди слід. Залишалося тільки спостерігати за його реакцією на вчорашній сімейний скандал… Канюк канючить, як йому й годиться, проте, не втримавшись, вибухає погрозою: «Марічко, не хочеш по-доброму, буде по-злому! Той твій приятель може й не пережити другої вантажівки поперек дороги…»

Мартин закляк, як москіт у бурштині. Не сподівався, еге ж… Ян висмикнув дротик з його рук.

— Віддай мені це, — дерев’яним голосом промовив слідчий.

— Віддам, — погодився Ян, — в обмін на…

— Що?!

— Час. Хочу довести її непричетність.

— Час… — прошипів Мартин, з якоюсь мовби відразою, — до завтра.

— Добре.

— До ранку.

— Мартин!

— Досить з тебе! Харцизник! А я думав, що ти… — він махнув рукою, мовби збагнувши марність слів.

— Мартин, та не дурій! Що може зробитися за один день?!

Той, розлючений, розвернувся, аби йти геть.

— І до речі, — уїдливо мовив він, обернувшись, — вона в чорному списку есбе на отримання віз.

— Тобто?

— Її не випускають з країни. Як шпигунів та рецидивістів. Подумай, чому.

Не озирнувшись більше, Мартин попростував за двері, котрі затраснув із силою, достатньою, щоб проломити голову необачному злочинцю.

Ян у розпачі закусив кісточку пальця. Мартин ненавидить шантаж і примус. І він йому цього не подарує. Чого було не відійти з його дороги, не дозволити слідчому зробити свою справу? Він міг би… Ні, не міг, збагнув Ян, знаючи, що мусить вибирати між ображеним другом та «веселою катівнею» у власному серці.

СЬОМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Оповів раббі Амнон про те, як літера каф зійшла з трону (кісе), просячи Всесильного створити світ нею та її властивостями. Здригнувся трон Творця, і ледь не був зруйнований. «Повернись на своє місце, каф, — відказав Творець, — не створю тобою світ, бо є ти в слові Кала — наречена і в слові Клая — нищення».

Не дарма вибрав Творець саме ці два слова, що вимірюють властивості літери каф. Відтоді й надалі вони йдуть поруч: наречена і нищення. «Не зневажу ними аж до нищення», — говорить Всесильний. «Не зневажу ними заради нареченої», — читає раббі Ельазар, розкривши друге значення слова.

Ле каллатам, заради нареченої. Ле каллтам, аж до смерті.

Хава принесла смерть до світу, і Адам прийняв смерть з рук жінки, бо любив її. Певною мірою смерть — це та жертва, яку приносимо заради нареченої, повертаємо те, що дав нам Творець, заради любові до неї.

Проте сказано в Талмуді: «Тому, хто досягне повернення від любові, умисні гріхи його буде перетворено на чесноти».

Іноді, в безмірній гордині своїй, відмовляємося від того, що дав нам Творець. Однак повернути те, що дала нам любов, тяжко навіть затятому гордію. Чи не тому так щедро обіцяють мудреці прощення, що досягти його неможливо?

Ян не спав цілісіньку ніч, збавивши її на інтелектуальну діяльність, котру за відсутності кращої альтернативи можна було б назвати мозковим штурмом. Мозок, проте, здався практично без бою, і, попри те, що канапу та самого знеможеного осадника нині встеляли цидулки та діаграми, шуканого просвітку так і не настало.

В очах смеркалося, і Ян дозволив собі на коротку мить стулити повіки, проте повіки зімкнулися із певністю надгробка, поривом зануривши власника у тепле та комфортне небуття.

Мартинові довелося довго (і зрештою, ногами) грюкати в двері, аж доки нещасний ведучий з каламутним поглядом та непевним поступом невпокоєного мерця не встав, аби відчинити.

— Ну? — з порогу вскач посунув слідчий. — Де рятівні свідчення? Де невідпорні аргументи? Чи відразу запропонуєш мені черговий анекдот із життя своєї сестри?

Ян звів тоскний погляд, проте Мартина, друга його дитинства тут не було. Посеред вітальні стовбичив інспектор Цуг, дошкульний та ворожий. Не вибачив, певна річ. Та й не вибачить уже. Ян зітхнув.

— Ти поспішаєш? І кави не вип’єш, не замкнувши в катівні десяток-другий безневинних жертв?

— Аби зробити тобі приємне я цілком можу урізноманітнити ранок арештом одного-двох винних. То з кого починати?

Ян безсило впав на канапу, потер очі, а потім випростав руки долонями вгору.

— На.

— Що? — розгубився слідчий.

— Ну давай, одягай свої браслети.

— Та не брав я наручників! — дратівливо чмихнув Мартин.

— Чудний ти, як на гулянку — так з наручниками, а як на арешт — то без… Ну раз нема наручників, то я піду зроблю кави. Бо ж нащо тобі на допиті непритомне тіло?

— І мені зроби, — буркнув слідчий, — заснеш тут із вами…

Простуючи на кухню, Ян глузливо гмукнув. Мартин, отже, теж не спав, мудруючи над тим, що заховано у нього в рукаві. Цікаво, може слідчому більше пощастило із мозковим штурмом? Все ж таки, фахівець!

Ведучий прискіпливо глянув на гостя, пропонуючи йому велику чашку густої кофеїнової суспензії. Інспектор незворушно прийняв хабара.

— Ну, то чому ти вважаєш, що твоя краля не мила руки в крові старого єврея?

— А ти як гадаєш? — ризикнув Ян.

Мартин здивовано кліпнув очима.

— А хіба не я повинен задавати питання?

— Ти, звичайно, — заспокоїв його ведучий, — я хотів тільки пересвідчитись, що не пропустив чогось очевидного. Ну, коли б ти захищав її в суді, то що міг би сказати на її користь?

— Та нічого хорошого, — скупо всміхнувся слідчий, — хіба тільки те, що від смерті Левіна вона не отримала жодного зиску.

— Ага, справді, він же заповів кошти якомусь, ти казав, шпиталю… — Ян замовк. Останні його відвідини лікарні були на диво дурнуватими — від пропозиції занотувати посмертні віщування свого шефа до бідолашного навіженця, котрому погрожував електрошоком заїжджий професор…

Ян хитнув головою. Повіки зрадливо злипалися. Йому й самому не завадив би електрошок…

— А якому саме шпиталю, ви змогли дізнатись?

— Та якійсь клініці у Ваславських Бродах, — знехотя відповів Мартин. — Ну годі. Ти збираєшся… Що таке?

Ведучий завмер із божевільним поглядом пророка, що в голодній нестямі готується проголосити черговий Апокаліпсис.

— Уваславськихбродах… — на одному диханні пробурмотів Ян, — тамтешня філія Святого Йозефа?

Мартин кивнув, і тут-таки Яна розібрав істеричний регіт. Не те щоби розташування клініки видалось йому таким кумедним, просто кількатижнева напруга нарешті хлюпнула через вінця, сколихнувши брудну піну недосипу та душевних потерпань. Мартин незворушно перечекав бурю у склянці.

— Докази! — нагадав він.

— Будуть тобі докази, — пообіцяв Ян, витираючи сльози. — Ти на машині?

— А нащо?

— Здійснити невеличку екскурсію. До Ваславських Бродів. Будемо знайомитись із професором Салімом, який полюбляє електрошок і грошовитих клієнтів.

Мартин звів одну брову. Глянув неприязно. А потім несподівано розсміявся.

— А все таки можеш думати, коли притиснути як слід.

— Ти знав?! — вразився Ян.

— Я? Та звідки? Це ти в нас ведеш інтимні бесіди зі свідками — я їх тільки допитую. В результаті ти, а не я, маєш необхідну інформацію. Тільки не хочеш нею ділитись.

— Так ти що, зумисне влаштував цей балаган?

Слідчий паскудно всміхнувся і поліз у кишеню, звідки видобув аркуша з печатками.

— Це — ордер на арешт панянки Брахи, — повідомив він, — демонструю, аби ти не вважав мене за балаганного блазня. Проте я справді сподівався, що з тебе буде користь.

— Ниций шантажист! — обурився Ян.

— Від шантажиста чую, — радо відгукнувся Мартин, — віддай мені, до речі, диктофон!

Ян спроквола усміхнувся. Старі друзі, вони навіть думали однаково.

Мартин справді явився на гостину зі службовою машиною із гратками на вікнах, мовби розраховував на матеріальні докази, що пориватимуться здійснити зухвалу втечу. Ян усміхнувся друговій завбачливості та несхильності до дешевих ефектів; той зиркнув глузливо, проте мовчки сів за кермо і скерував свою мобільну буцегарню у напрямку Ваславських Бродів.

Дорогою до цілющих джерел, де гоїли розхитану психіку відомі політики та заможні бандити, слідчий кілька разів прокрутив запис у диктофоні, мугикаючи скривджено та несхвально.

— Думаєш, Франц і справді влаштував тобі ту пам’ятну дорожню пригоду? — ввічливо поцікавився Ян.

Мартин знизав плечима.

— Навряд. На той час він іще… не мав на те достатніх підстав. Я, проте, не маю жодних сумнівів, що він взяв цю блискучу ідею на озброєння. Цей твій запис… допоможе мені переконати його в недоречності подібних ініціатив.

Слідчий помовчав, гризучи губу.

— А от твоя розмова з Гадюкою мене таки дійсно непокоїть.

Ян насилу відволікся від гіпнотичної вервечки засніжених ялиць.

— А е-ее… чому? — позіхнув він.

— Та припини… — слідчий мимохіть піддався на провокацію, і собі солодко позіхаючи. — Річ у тім, що в нас вчора на роботі була якась масова істерика. Мого боса тричі викликали «нагору», а в есбе звільнили одного з голів департаменту.

— А Гадюка тут до чого? — щиро здивувався Ян.

— А до того… — повагався слідчий. — Коли з’ясувалося, що він живий-здоровий, звільненого перепросили, пилюку з нього пообтрушували й поставили на місце.

Ян ошелешено хитнув головою.

— Сила… А чому ж усі були переконані, що Гадюка трагічно сконав у розквіті літ?

— Швидка приїхала раніше за нас. Таке враження, що то вона, його, клятущого, і вполювала. А секретарка його тут-таки сповістила, що нещасний поліг жертвою лютих зловмисників.

— А, це та мила дама, котра так лагідно підтикала йому простирадло… це ж вона за нього, мабуть, заміж і намилилась.

— Шляк! — Мартин аж пригальмував спересердя.

— Що, — глузливо глянув на нього Ян, — а ти мав на неї інші плани?

— Одружена, вона не зможе проти нього свідчити! — засмутився Мартин.

— Так ти гадаєш, напад було інсценовано?

— Та ось тобі хрест! — розгонисто побожився слідчий, від чого машина з гратами зробила елегантний детур.

— Весело, — пробурмотів ведучий, — а за ким же тоді він зарікався спустити собак?

Мартин промовчав, з перебільшеною увагою вдивляючись у брудне дорожнє полотно.

Ваславські Броди розгорнулися перед ними чарівним видолинком між засніжених схилів, де обриси палаців та тонкі містки над бистриною ясніли розсипом дрібних ліхтариків. Молочно-млистого полудня курортне містечко здавалося брамою в зимову казку, проте Янові пригадалася інша казка, котру він прожив тут з Мілою, не знаючи іще, куди виведе його власна пиха та пуста амбітність.

Мартин тим часом завернув свою тюремну карету до одного зі скромніших палаців, що тулився до єдиної у Ваславських Бродах церкви, наче тюхтій-синочок — до суворої мамці.

— Вивантажуйся! — звелів Мартин.

Ведучий знехотя вибрався на хрустку зимову студінь, залишивши затишну дрімливість у машині. Певності в задуманому він не відчував, проте й відступати вже не випадало.

Лікарняна приймальня війнула на них холодним монастирським духом, випромінюючи мовчазне несхвалення несподіваних візитів, і візитів як таких. Жіночка на рецепції невдоволено відірвала погляд від документів, звузивши очі, неначе ворожий снайпер.

— У вас призначено зустріч? — вимогливо поцікавилась вона.

— Так, — зухвало мовив Ян, — але перше я… ми хотіли би перевірити деяку інформацію.

Жіночка звела брову.

— А ви не помилилися адресою? Довідкова для туристів через дорогу.

Ян люто скрипнув зубами.

— Ми ведемо кримінальне розслідування, — сповістив він, — тому довідкова тимчасово переміщається сюди.

Медсестра глянула очікувально.

— Мартин… — Ян штовхнув друга ліктем.

Той витримав драматичну паузу, потім кивнув приречено і продемонстрував своє посвідчення. Жіночка тяжко зітхнула.

— А скажіть мені таке, — скрутивши в кишені дулю на щастя, промовив Ян, — чи не перебуває у вас на лікуванні така собі пані Міріам Левін?

Мартин витріщився на нього, проте змовчав, збентежено спозираючи медсестру, яка, впокорившись долі, передивлялася базу даних на своєму комп’ютері. Жіночка звела глузливий погляд.

— Ні, у нас такої немає.

Слідчий коротко видихнув, розчаровано зиркнувши на товариша.

— Ну, в такому разі…

— Ні, зачекайте! — Ян замружився. — Тут щось не так…

Якщо його підозра має під собою підстави, і дружина Левіна, котру всі вважали мертвою, насправді перебуває в лікарні… Каббаліст, вочевидь, не хотів, аби про це дізналися. Ну звісно. Навряд чи вона записана тут під справжнім прізвищем. Під яким же, в такому разі?

— В такому разі пошукайте нам…

Янів погляд ковзнув поличками із лікарняними картками, і йому мимохіть згадалася інша поличка із білою літерою, накресленою тонким пальчиком. Бет. До чого б це?

— Пошукайте нам Міріам Браха.

Слідчий скептично гмукнув, проте сестричка поволі кивнула.

— А… так, на стаціонарі. Вона тут уже кілька років.

Ян та Мартин перезирнулися.

— А що з нею? — прочистивши горло, спитав слідчий.

Сестричка завагалася.

— Вам краще розпитати професора.

— Добре, а… який це відділ?

— Психоневрологія.

— О! — мудро зауважив Мартин.

— Вам потрібен професор Салім, — розщедрившись наостанку, додала жіночка, — Айзек Салім. Його кабінет на другому поверсі.

Перетнувши лунку площину лікарняного холу, приятелі піднеслися широкими сходами білого мармуру, виразно недоречними за відсутності фраків та кринолінів.

— Звідки ти знав про неї? — запитав Мартин, притишивши голос, мовби боячись сполохати старосвітні тіні, — Лея сказала?

— Ні, — відказав Ян, хоча під сподом певності ворушилася підозра, що вона якось-таки підштовхнула його до рішення, — ну скажімо так, не напряму.

Професорів кабінет знайшовся неподалік від сходів.

— Відчинено! — пролунало зсередини, щойно Мартин підніс руку, аби постукати. На них, вочевидь, чекали.

Професор Салім, високий і владний, наче римський патрицій, встав їм назустріч.

— Мені переказали, — повагом мовив він, — що ви цікавитесь однією з моїх пацієнток. Ми, як правило, не розголошуємо інформацію медичного характеру. Проте з огляду на обставини… Ми зацікавлені в попередженні можливих непорозумінь. Ходімо.

Проминувши відвідувачів, Айзек Салім рушив геть з кабінету. Ті лише встигли приголомшено перезирнутись.

Професор повів гостей ошатними коридорами крізь затишну вітальню та зимовий сад у друге крило маєтку, де, судячи з ряду півпрозорих дверей, були розташовані палати тутешніх хворих.

— Міріам Браха, вона ж — Міріам Левін, — зітхнувши, промовив професор, — вперше потрапила до нас три роки тому з яскраво вираженою реактивною депресією. Причиною цього, ми вважаємо, була глибока сімейна криза.

Мартин зацікавлено гмукнув, спозираючи оглядові віконця на міцно замкнених дверях палат.

— Згодом, — продовжив професор, зупинившись коло двері з таємничою позначкою «МІ-4», — згодом на фоні загострення гіпертонічної хвороби відбулося погіршення. У Міріам розвинувся психопаталогічний синдром із симптомами, які ми у своїй практиці називаємо «метафізичною інтоксикацією». Інакше — параноїчне марення.

Професор кивнув на віконце.

— Ви можете глянути одним оком.

Мартин, а за ним і Ян прикипіли до прозорого прямокутника. У просторій палаті, залитій полуденним світлом, стояло низьке ліжко без билець. Єдина мешканка палати сиділа на розібраній постелі, втупившись непорушним поглядом у протилежну стіну. Це була нестара іще жінка, чиє миловиде лице та м’яка постава гарно дивились би на сімейній кухні чи в оточенні малолітніх учнів; незмигне зосередження, однак, перетворило її обличчя на химерну маску, чия неприродність і ненормальність приголомшували.

Насилу відірвавши погляд від хворої, Ян ще раз озирнув палату, вигляд якої видався йому дещо дивним. Справді… білі стіни палати були рясно поцятковані дрібнописом, незнайомими символами та трикутними діаграмами. Несподівано жінка повернулася до віконця, обдарувавши спостерігачів таким темним, безтямно-пташиним поглядом, що Ян мимоволі відсахнувся.

— Яков Левін, імовірно, не був хорошим чоловіком, — підібгавши губи, мовив професор, — проте опікун із нього виявився просто взірцевий. Він щедро платив за лікування, а по смерті залишив нам значну суму на утримання своєї дружини. Хоча і знав, що ми зможемо забезпечити їй хіба лише хороший догляд та певне полегшення симптомів. На жаль, інволюційні процеси в її організмі набули незворотного характеру.

На кілька секунд запала мовчанка, і теленькання телефону в Яновій кишені, що порушило лікарняну тишу, видалось якимсь лиховісним знаменням. Глянувши на номер виклику, Ян здригнувся, на якусь мить запідозривши параноїчне марення у самого себе.

— Ти вже познайомився з моєї названою сестрою? — радше ствердно запитала Лея Браха. — Добре. Хочеш почути решту історії?

Ян кивнув, мовби вона могла це бачити. Будь-що тепер здавалося можливим.

ВОСЬМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Повідав Йеіва Сава: «Подивись — таким є шлях Тори: спершу, починаючи відкриватись шукачеві, вона кличе його натяком. Якщо він зрозуміє — добре; якщо ні — вона шле йому звістку, називаючи його простаком».

Сказано, що Тора існувала завжди, і саме життя є дією з осягнення закладеного в ній сенсу. Закрита запонами, вона кличе кожного з нас, підштовхуючи до лабіринту, у серці якого заховане одвічне і невимовне.

Проте сказано також, що робота з осягнення Тори — це сила, що тримає світ, і ті, хто ідуть дорогою пізнання одвічного, немовби самі створюють Тору.

І знає мудрий, що священна таємниця не існує без того, хто іде лабіринтом. Загадка — це лише плутана нісенітниця, якщо відповіді на неї не знайдено.

Проте «прекрасна діва, відкрита й прихована», як зве Тору Йеіва-старець, кличе нас натяком, мовби пропонуючи гру, називає нас простаками, мовби кидаючи виклик.

Мій лабіринт не має виходу; я заплутався, схибив зі шляху. І здається мені, засліпленому розпачем: шукаючи правди, ми тримаємо світ, а одвічне ніщо дивиться на нас із прихованим поглумом.

Неначе викликаному на дуель, йому запропонували вибрати час та місце, не дозволивши, проте, залучати секундантів; йому й не хотілося жодних свідків, тож довелось іще боронитися від силоміць пропонованої Мартином моральної підтримки та зручних у використанні шпигунських пристроїв.

Відвоювавши, нарешті, кусник свободи, він похапцем заскочив додому, де замислено поголився, лишивши на щоці криваву борону, і по тому вирушив до «Гладоморні» — місця, яке вважав своїм, а відтак сподівався на магію власної домівки, котра, буцім, боронить від нечистої сили. Хіба сам запросиш її зайти.

Він і запросив, та ще й визвався показати дорогу. Не треба було й ворожки, аби зрозуміти, що тепер його не врятує жоден оберіг.

Відьма постала з тіні коло костьольної брами — простоволоса під сніжним порохом, запнута в чорне, немов велетенський крук. Вітер грав її рудою гривою, наче бусурманським прапором, а погляд, колючий та зимний, пробирав незгірш труйної криці.

— Рада тебе бачити, — промовила вона.

— Жартуєш! — дорікнув він.

— Які, достобіса, жарти?! — знизала плечима Лея. — Ще хвилина, і я б обернулася крижаним стовпом, як безталанна дружина дурника-Лота.

— Соляним стовпом, — уточнив Ян.

— З поправкою на кліматичну зону, — пояснила вона, — содом слід було покарати морозом…

— Остудити запал, — усміхнувся Ян.

— Охолодити пристрасті, — погодилась Лея.

Вони перезирнулись, наче впіймані на гарячому. Ян зітхнув.

— Мені тебе бракувало.

Лея опустила погляд.

— Мені… теж.

Він уже встиг забути, як із нею було легко. Легко і просто, як у вільному падінні. В її голосі — ані відруху провини, мовби то не вона уникала його, ігноруючи листи та дзвінки. Проте, це вже не важило. Поряд з нею все втрачало вагу.

До «Гладоморні» вони ввійшли не дуелянтами, але добрими друзями після довгої розлуки.

— Будеш вино?

— Гаряче!

— Чайник?

— Два!

Янові пригадалось мимоволі, як в далекому дитинстві він ридав ридма, збивши коліно, і як мати втішила його, купивши морозива: біль, притлумлений радістю, і втіха, сповита болем — спробуй, розбери…

— Ти чудово виглядаєш!

— А ти чудово забиваєш баки!

— Це не баки — це бакенбарди!

— Бакенбарди? А шрам звідки? П’яний цирульник голив?

— Ні, сліпий грабіжник!

Це було просто й неминуче, і ніхто з них не хотів розривати чар. Всяка ворожба, однак, вичерпується — з ударом годинника, криком півня чи останньою краплею трунку.

— Я ще замовлю!

— Досить.

Лея обережно відставляє склянку, мовби боячись не втримати. Піднімає погляд, напружений і нестямний, бентежно нагадуючи причинну Міріам.

— Я обіцяла розказати тобі, — ледь чутно говорить Лея.

Ян підбирається, мовби в передчутті удару.

— Може… не варто?

Вона кволо всміхається.

— А чим потім Мартину відзвітуєш? Позбавиш найкращого друга омріяної нагоди покарати убивцю?

— А ти — убивця?

Вона не поспішає заперечувати. Стуляє повіки, а вуста її вигинаються між погордливим усміхом та гіркою насмішкою.

— Велика провина моя, і немає їй пробачення…

Лея охоплює долонями полум’я свічки, шукаючи тепла чи, може, прагнучи болі.

— Я повинна була розкрити правду, щойно стало відомо про його смерть. Проте я обіцяла йому, що мовчатиму. А обіцянки, дані мертвим — мірило власної честі… — вона тяжко зітхає. — Коли б не моя злощасна честь, можна було б запобігти більшому лиху.

— Про що ти повинна була мовчати? — повагавшись, запитує Ян. — Якщо, звичайно, можеш тепер зневажити обіцянкою…

— Тепер — можу. Ти сам все бачив.

— Міріам?

— Так. Коли вона захворіла, і ми дізналися, що вона вже не видужає, Яков купив свідоцтво про смерть і взяв з мене обіцянку, що не видам його. Він, розумієш, шалено стидався її хвороби. Він вважав себе винним, боячись довічної ганьби, яка неодмінно впаде на нього, коли про це дізнаються.

Ян пригадує жінку у світлій палаті, і темне лихо, що виїдало її зсередини. Довічна ганьба… Якщо він винен — то не відбувся би ганьбою.

— Хіба міг він заподіяти таке? Хто він — чаклун?

— Він — чоловік, — люто кинула Лея, — чоловік, котрий не любив свою дружину. Я любила її. А він не зневажав навіть — не помічав її поруч. Вона ж — на жаль — любила його, страждала, і одного дня… — Лея спиняється, кидаючи на співрозмовника дивний, застережливий погляд, — Дан казав, що згадував тобі про розкриття запон між світами… Так от, вона вирішила потрапити до його світу, вважаючи, що тоді він помітить її і полюбить.

Ян приголомшено дивиться, як вона медитативно стуляє повіки.

— Отримати в парцуф світло хокма вищого світу… Вона вирішила, що це можливо. Ну і… ти бачив, до чого це призвело.

— «Містична інтоксикація»?

Лея сумно киває.

— Хотіла б я знати, може їй і справді вдалося це зробити? Просто вона не змогла дати ради новому для себе світові… Ну та, зрештою, це нічого не змінює і не зменшує його провини. Він і сам прекрасно розумів, що власноруч довів її до депресії… і підштовхнув далі. Зарозуміла потолоч! Невизнаний, холера, пророк!

— Ти так його ненавидиш?

Вона затуляє долонею вуста.

— Мотив? — питає розпачливо. — Ще й який! Я не знаю, чи ти мене зрозумієш… Коли на твоїх очах найкраща, найближча тобі людина повільно втрачає розум! Чи можна за таке зненавидіти?

— Треба.

— Ти й близько не знаєш, як це… Та й не дізнаєшся, маю надію. Так от, тоді я вирішила, що мені вже досить Левіна, цього міста, цієї країни… Я хотіла податися подалі звідси, все забути, почати заново…

— Хшиват Ціон?

— Ти пам’ятаєш? — вона справді здивована. — Так, дійсно. Саме цього мені й хотілося. І хочеться донині. Але… — Лея опускає погляд, немов присоромлена, — мені було відмовлено в цьому. Якось я казала, що іще студенткою підробляла перекладами… Ну і, така іронія, працювала я, дурепа, не деінде, а в Службі безпеки. А вони назавжди зберігають владу над співробітниками, навіть колишніми, навіть позаштатними… Вони не випустили мене з країни.

— А Мартин казав — чорний список…

— Він казав, еге ж? Ну так це правда. Проте мені дали шанс. І я ним скористалася.

Лея запускає долоні в пишне руде волосся — чи причепурити, чи вирвати шмат — не збагнеш.

— Ти пам’ятаєш Ігнаца Шварценберга?

— Та не дуже, — ледь-усміхається Ян, — ми не встигли познайомитись — він поспішав на інше рандеву…

— Та не слід було поспішати… — Лея відповідає сміхом, в котрому бринить легка нестяма. — Його би дочекалися… — вона глибоко вдихає повітря, аби вгамувати почуття. — Коли вони зустрілися, Левін якраз почав давати уроки всім охочим, прагнучи заробити будь-яким коштом — своїй дружині на лікування у найдорожчій, яку міг знайти, лікарні. Так він, здається, спокутував свою провину… Банкіра він окрутив з одного наскоку — той був наляканий до корчів можливими наслідками своїх загравань із сирійцями. Ти знаєш, він продавав їм зброю, але був обачний, і есбе ходило навколо нього, наче кіт коло сметани. Їм був потрібен лише привід… І тоді вони знайшли мене, і принадили дозволом на виїзд, коли дам їм докази або підставу для відкриття розслідування.

На кілька секунд запановує мовчанка. Лея мовби знехотя занурюється в бистрину пам’яті, її присутність в тутешньому тьмяніє, як вогник свічки, котру неквапно проносять повз.

— Тієї п’ятниці ми з Левіном вчергове посварилися. Я щойно приїхала з Ваславських Бродів, змучена й пригнічена відвідинами бідолашної Міріам. Вона навіть не впізнала мене, налякалася, Айзеку насилу вдалося її вгамувати… Мене мовби макнули лицем у пекло; я ввірвалася до Левіна, не тямлячись від болі та люті. Боюсь, я погано себе контролювала… я наговорила йому такого, що й зараз мені волосся стає дибки. І що ж, по-твоєму, сказав він, мені тепер робити? Застрелитись? А я… — Лея ковтає повітря, мружачись, мовби воно пече їй горло. — А я сказала, хоч би й так. А він — спокійно так — відповів мені, що і радий би, але то гріх, мовляв, і не може він відмовитись від того, що дав йому Творець. Я розлютилася ще сильніше, думаю, ах ти ж клятий лицемір, все викручуєш на власну користь… то нехай, кажу, Творець сам вирішує, чи вартий ти життя. Ніч п’ятниці, час, коли присутність Його у світі є найбільшою — нехай Він зробить вибір за тебе…

Лея безсило опускає долоні на стіл, на мить повністю пірнаючи в колишнє. Її погляд страшний і незмигний, мовби пекло, в яке вона зазирнула, дивиться тепер на світ її власними очима.

— Тоді… — ледь-чутно продовжує вона, — я вийшла з його дому і подалася вулицею, не тямлячись, куди йду. Минула година, може, коли я спинилася на Кам’яному мосту коло розп’яття, над яким насмішкою вибито по-хебрейськи «Святий бог, святий єдиний…» І тоді я збагнула, що наробила. Бігцем я помчала назад, але звісно, вже було пізно… В його револьвері було дві кулі, третя пройшла навиліт… — Лея усміхається моторошно і глумливо, — Творець, вочевидь, скористався наданим шансом.

— Але, — Ян приголомшено прочищає горло, — але де ж тоді зброя?

— А! — криво всміхається вона, — зваживши на ситуацію, я зрозуміла, що хочу геть звідси з новою, не знаною доти силою. Тоді я вирішила створити обставини, що сприяли би відкриттю розслідування — Шварценберг був би першим підозрюваним… Я забрала револьвер з Левінової долоні, витерла її шматою і пішла, закривши за собою двері. Я не знала тоді, що ключ був у замку, двері просто замкнулися на заскочку. Смішно вийшло, правда?

Смішно… Ян незряче дивиться на світло, і в очах його танцюють вогненні цятки. Йому не хочеться уже знати завершення історії, проте потрібно пройти цей шлях до кінця — для того, бодай, аби зачинити за собою двері з іншого боку.

— А що Шварценберг? Його ти теж намовила до експерименту?

Лея дивиться скривджено, проте усміхається із розумінням. Вона б, либонь, теж іронізувала на його місці. Ще й не так іронізувала би.

— Ні. Його я намагалася попередити. Він зустрівся зі мною, і я розказала все, що йому слід було знати. Проте Шварценберг запевнив мене, що йому нічого не загрожує. Що він має дружні контакти в есбе… Тепер я розумію, що «дружні контакти» означає радше «спільники», що він погрожував комусь із них викриттям, коли не припинять розслідування… Ну і ті, певно, вирішили, що знищити його буде дешевше аніж судити.

Лея рвучко зітхає, приклавши руку до брови, мовби катуючись головним болем.

— Мені шкода. Шкода їх обох. Пам’ятаєш, я намагалася розказати тобі, ще тоді, після різдвяного балу. Проте не… не склалося.

Янові відразу ж пригадується її нищівний погляд, її розчарування, його власну лібідозну істерику. Він міг би допомогти їй, а натомість залишив торувати геєну сумління наодинці. Ось тепер йому насправді погано.

— Замовиш іще вина? — втомлено промовляє Лея. — Або, краще, чогось міцнішого на заміну.

Ян мовчки киває, закликаючи кельнера.

Поки той несе їм дві склянки «Єгермейстра», міцного чорного питва з червоним просвітком, Ян та Лея мовчать, вперше за сьогодні дослухаючись до голосів, шуму, притлумленої музики із надр захриплих підсилювачів. Чужий світ, до якого Ян належав іще сьогодні зранку.

— То як, — спроквола усміхається вона, — тепер ти вважатимеш мене за убивцю?

Він намагається впіймати її погляд.

— Я не суддя тобі, Леє. Немає такого закону, що забороняв би любити.

Вона не відводить очей.

— Немає такого закону, що карав би за брак любові. Проте союз із тим, кого не любиш, наражає обох на велику небезпеку.

Чи треба тлумачити її слова? Просити остаточної правди? Чи, може, краще буде затримати бодай би відгомін таємниці?

— Чому… чому тоді ти приходила до мого дому?

Вона стиха сміється.

— Та літера, авжеж… Але був іще лист про хатній розпродаж та санітарка, що вчасно нагадала тобі про зневаженого професора Саліма… Я давала тобі підказки, бо хотіла, аби ти сам дійшов правди, позбавивши мене від обіцянки мовчати про Міріам. Саме ти, а не хтось інший… Скажімо так, я запросила тебе на танець, а ти не відмовив.

— А ти не любиш коли тобі відмовляють, — гірко зауважує Ян.

— А ти — любиш?

Він не має сил навіть розлютитися. Тому усміхається — змучено, долаючи раптову знемогу.

Лея підводиться, проте крок її непевний і вона мусить спертися на стіну. Він зривається, аби підтримати її.

— Ти йдеш?

— Так буде краще.

Вона одягає своє чорне пальто, сяйнувши сліпучим спалахом червоного підбою. Дозволяє йому на мить затримати долоні на своїх плечах.

— Ходімо.

Знадвору дрібно січе сніг, сиплючи зернята холоду в обличчя й за комір.

— Я проведу тебе?

— Не треба.

Вона обертається до нього, ставши зненацька лицем до лиця. Поволі підносить долоні, торкаючись пальцями обличчя. Він відчуває, як тремтять її руки, мовби щойно звільнившись від надмірного тягаря.

Вона ступає ближче, і за мить він завмирає, відчувши її всім тілом крізь одяг і сніговій. Її губи м’які й пожадливі, з гірко-солодким присмаком вина, і йому здається, що він марить, зазирнувши на мить до іншого, неможливого світу.

Вона легко вивільняється і, озирнувшись востаннє, крокує в зимову ніч.

ДЕВ’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

«В усі дні свого життя я прагнув цього дня. І ось прагнення моє увінчане успіхом», — говорить раббі Шимон, ідучи з життя. Таємна правда відкрилась йому у день його смерті, і тому кличуть його смерть весіллям.

«Нині я починаю одкровення слів, аби ввійти без сорому у світ грядущий…» Нині правда душі моєї лежить відкрита, наче книга. Книга, в котру страшно зазирнути і несила відкласти.

«Чинив я так не в ім’я своє, не в ім’я сім’ї своєї, але заради того, щоби зайти не зганьбленим до палацу Його…» Хіба заради Творця чинив я, те що чинив? Хіба ім’ям милосердя чи силою любові відкривав запони і шукав тлумачення таємниць?

«Досі слова ці були приховані, бо страшно було мені відкрити їх, нині ж відкрились вони…» Хіба можна бути сліпцем коли дивишся сам на себе? Хіба можна бути глухим, коли слухаєш слова свої? Святий, Святий Древній! Розумію тепер, що зрадив Тебе, що поставив над храмом тільця золотого й назвав його — істина, і відвернувся від світла. А нині сліпить воно, ятрить очі й пронизує серце.

Занадто пізно збагнув я провину свою, не завваживши і краєм ока, як зійшов з дороги праведних на стежку проклятих. Уже пізно вертатись, хіба дійти до кінця тим шляхом, що завів мене так далеко. Я йтиму далі, від розуміння до хокми-мудрості, гіркої мудрості пропащого. А над мудрістю височіє айн — ніщо, в котрому розчиняється притомність, через вінця мудрості виплескуючи безумство.

Іскра непроникної темряви — початок існування. Непроникна темрява — неминучий кінець.

Ян часто дивувався, чому декотрі музиканти оспівують власне горе в такий спосіб, що хоч-не-хоч, а відбиватимеш ритм черевиком, а то й підскочиш для запальної шарпанини. Як-от Брати Еверлі зі своїм невмирущим «Прощавай, кохання», де безжурні бек-вокалістки жваво підтанцьовують під суїцідальні зізнання ліричного героя: «Зараз заплачу, і напевне, помру». Всяка дивовижа, втім, має свою історію, і Янові пригадується, що перші джаз-банди Нью-Орлеана супроводжували своїх перших слухачів не кудись, а в останню путь, тамуючи родинне горе та обертаючи похоронну процесію на веселу гулянку. Життя смішне, коли переступити межу абсурду, а мудра людина завжди знатиме, коли зробити цей рятівний крок.

Янове життя нині сильно відгонило абсурдом — незвичні зобов’язання, неждані зустрічі, непотрібні події. Іноді Янові здавалося, що хтось підмінив йому долю, поки він спав, і тепер вона де — тисне, а де — висне, заважаючи рухатись до ладу.

Дружній дзвінок милосердно висмикнув його з незатишних роздумів.

— Ти що робиш?

— Розбираю записи поховальних оркестрів, — чесно зізнався Ян.

Мартин гмукнув.

— Хтось помер?

— Та ніхто. Просто хочеться послухати щось веселеньке.

Слідчий витримав делікатну паузу.

— Ага.

— Це справді хороша музика, — пояснив Ян, — хочеш, принесу послухати?

— Та я тобі вірю, — швидко запевнив його Мартин, не бажаючи, вочевидь, дратувати навіженця, — я тут власне, теє… звільнився раніше, сиджу в генделику і не можу збагнути, з ким би випити.

Ян вдячно усміхнувся. Якби не Мартин, він би неодмінно схибнувся від раптової беззмістовності усього на світі. Розслідування Левінової смерті було урочисто поховане в архівах, а разом з ним згинула й напруга, що тримала його докупи. Мартин, як міг, допомагав другові долати нормальність існування, і поволі той просувався до видужання.

— А де це тебе спіткала така нездоланна проблема?

— Та в «Гладоморні», де ж… Підгрібай, коли зможеш.

Ян насупився — віднедавна від оминав «Гладоморню» десятою дорогою. Здавалося, так буде легше позбутися тяжкого, млосного осаду останніх відвідин. Проте, Мартин правий. Янові душевні муки не тягнуть на повномірну інвалідність, і ніхто не дозволить йому байдикувати, квилячи над минулим.

— Зможу. Напевне. Спробуй дочекатися мене тверезим.

— Муситимеш бігти, — пирхнув Мартин.

Зимовий вечір завмер в апогеї: щасливо порятовані зі служби спішили додому чи на розвагу, у вікнах ресторацій затишно блимали свічки, межи вежами ясно світилася велична повня. Ян повагався якусь мить, та зрештою звернув у знайомий провулок.

— Гарантоване зняття симптомів реактивної меланхолії, — довірчо повідомив Вацлав Муха, киваючи на поважну шерегу пузатих пляшок.

Ян знизав плечима.

— В такому разі мені келишок нейролептику. І цитрину.

Муха заяснів, радіючи старому клієнту, і Янові стало соромно за безглузде бойкотування улюбленої колись господи. Якщо і справді слід когось винуватити, то вже певне — не її.

На Янів подив, Мартин був не один. За його столиком, гордий і розтріпаний, наче півник на патичку, бовванів давній знайомець, Левко Шах.

— Нарешті! — зрадів Мартин товаришевій появі. — Поки ти десь собі швендяв, цей самотній алкоголік ледь печінку мені не вигриз!

— Так викликав би поліцію! — захихотів Левко.

— Ага, зазирнувши в глибини свого «я», — усміхнувшись, підтримав його Ян.

— Гм, — хижо вищирився Мартин, — я так давно не прибирав у тих глибинах, що там вільно міг би заблукати навіть загін командос…

— Тоді не треба, — схаменувся поет, — я ж, власне, тебе, Яне, шукав. А не проблем, — докинув він, зиркнувши на слідчого.

— А я тобі що?

— Як це — що? Не що, а «хто»! Я б навіть сказав, «хтось»!

— Хтозна-хтось, — усміхнувся Ян.

— Неабихтознахтось, — зареготав поет, — цілий директор! Як тобі в Гадюччиному кріслі сидиться?

— Як на стільчаку у вбиральні, — зізнався Ян. — 1 зручно ніби, а все чекаєш, що трапиться якесь лайно.

Мартин та Левко радісно зареготали.

— Не бери дурного в голову, — відсміявшись, порадив поет, — Гадюка ж якось давав собі раду. Правда, я все ніяк не збагну, хто ж таки на нього напав — убивці чи біла гарячка?

Мартин кинув на поета довгий погляд крізь примружені повіки.

— Уявімо собі таке… — повільно промовив він. — Уявімо, що Величка знав, які саме обставини спричинили Шварценбергів суїцид. Знав, бо ті ж таки обставини почали насідати на нього самого. Відчувши, що справа запахла дустом, Величка випередив можливі дії цих самих обставин, і обставини… гм, дістали по шапці. І відчепилися. На певний час.

Ян здивовано зиркнув на слідчого. Чого це він?

— Ого… — спохмурнів Левко, — ниньки навіть обставинам не можна довіряти. Як казав поет, тобто я:

Левко замріяно зітхнув і підвівся.

— Ніхто мені не наливає… Піду я світ за очі, нещасний та упосліджений.

— Левку, — нагадав йому Ян, — ти ж мене шукав, коли я нічого не наплутав?

— А, справді, — спохопився поет, — я тут-во маю для тебе передачу.

— Від кого це?

— Від Елвіса Преслі, — хитро всміхнувся Левко, — з того світу. Ну, ще не цілком з того, проте він мав уже візу в паспорті та квитки на руках.

— А, — збагнув Ян, — так вони її все ж таки відпустили.

— А я б навіть квитка їй купив, — сповістив Мартин, — та ще й до літака відпровадив би.

— Це ще нащо?

— Впевнитись, що не вернеться, — буркнув слідчий.

— Ну так що, передачку братимеш? — наполягав поет.

— Від Елвіса, кажеш? — спроквола уточнив Ян. — А може, ну його до біса… Return to sender, так би мовити.

— Що? Куди?

— Та давай сюди, — зітхнув він, — не цикути ж вона мені відлила. Хоч і, думаю, здалось би…

Левко витяг зі свого бездонного портфеля пакуночка, загорненого у звичайний поштовий папір. Жодних позначок чи надписів.

— Кхгм, Левку, — велемовно закахикав слідчий.

— Ну добре-добре, мене вже нема.

Упосліджений поет, упевнившись, що ніхто не дивиться, ковтнув нахильцем з Янового келиха, і таким робом здобувши шукану нагороду, рушив за своєю зорею.

— Мартин, — відірвавши погляд від пакунка, мовив Ян, — ти нащо розказав йому про Гадюку?

— Йому буде корисно, — буркнув слідчий.

— Тобто?

— Ой, ну гаразд. Писульками нині, либонь, на життя не заробиш… Твій коханий Левко Шах працює на контррозвідку. Хоча, по-моєму, і на розвідку теж. Не знаю, правда, на чию.

— Ага! — кивнув Ян. — Це пояснює деякі речі.

— Ну давай, не тягни, відкривай пакунка! — нетерпляче смикнув його Мартин.

Ян неохоче розгорнув папір. Під ним — пошарпаний та поплямований чорнилом зошит. Всередині — дрібний ламаний текст, знаки та карлючки.

— Ти бач… — протягнув Мартин, — а я думав, Сегал вигадав його, аби виграти час.

— Левінів щоденник? — здивувався Ян. — А мені він нащо? Цикута і та у хазяйстві придалась би. А це…

Ян розгорнув зошита навмання, прочитавши перший-ліпший уривок зрозумілого тексту.

«Зустріч з таємним будить невтишиму спрагу — жагу світла й розуміння. Шехіна є предметом жаги, і кличуть її коханою, нареченою у вигнанні. Навіть найбільші мудреці порівнюють тугу за Прихованим та кохання до жінки».

Ян гмукнув, гортаючи далі.

«Вона не світла і не свята, та, чия суть — присутність прихованого, відчуття таємниці, що вимагає розгадки. Вона — це темрява, що може прийняти світло, тому сказано „ніч“, і дійсно, вона має властивості ночі, після якої надходить осяйний ранок».

Он, значить, як.

— То що там? — зазираючи другові через плече, поцікавився Мартин. — Усі таємниці світобудови?

— Усі таємниці… — погодився Ян, — і жодної розгадки.

— А, ну тоді все гаразд, — втішився слідчий. — Ніколи не думав, що життя — це задачник із правильними відповідями десь наприкінці.

— Задачник? Бр-ррр! — згадав свою юність Ян. — Нудьга і наруга. А ще й, дійшовши кінця, з’ясовуєш, що в тих відповідях — купа помилок.

Мартин серйозно кивнув.

— Добре, що все це позаду.

— І не кажи.

Пізніше Ян прочитає Левінів щоденник, ретельно розбираючи його плутані посилання. Претензійні та сумні мудрування старого стануть його власними ваганнями та здобутками, проте він так і не збагне, чому той був настільки певен у нездоланності кордонів між світами. Сторонні стають близькими, а рідні — чужинцями, і нічого не вдієш, і Каббала тут зовсім ні до чого.

А потім, одного вечора в його двері постукає молода жінка, котра забула в його домі частинку свого життя. І він матиме вдосталь мудрості, аби впустити її і не відпускати більше, бо відштовхуючи любов, стаєш чужинцем самому собі, вигнанцем у власному Едемі.

Проте він часто думатиме про іншу, котра з власної волі вибрала вигнання. Її шлях — неходжений, невідома — ціль, таємна — нагорода. Адже, сказано, є у вигнанні велич, котру не судилося збагнути простим подорожнім.