Страшні історії

Глава 1 Тато читає газети

Родина Біланів нечасто вечеряла разом.

Сам голова сімейства, Білан-старший, часто повторював: рідні люди повинні триматися купи. А нічого, мовляв, так не гуртує, як спільна сімейна вечеря. Мама не заперечувала. Ось лише тато перший порушував традиції, варто було лише їх започаткувати. То він десь затримується і приходить пізно, то з головою в роботу поринув у кабінеті і його не докличешся, а то взагалі спить без задніх ніг — закінчив чергову справу і відпочиває.

У Максимової мами — інші погляди. Якщо в родині хлопчик, то він мусить вчитися бути самостійним. Уяви собі, — казала вона Максимовому татові, — як буде, коли син виросте. Одружиться, і вже наступного дня почне капризувати: давай, мовляв, жінко, їсти. Збирай на стіл. Хіба сучасні чоловіки повинні так себе поводити? Ні, хай ліпше ніхто в родині ні від кого не залежить. Є можливість потрапезувати усім разом — добре, збираємося за столом. Немає такої змоги — хай кожен сам себе обслуговує. Адже холодильник повний. Хто коли хоче, той тоді і їсть.

Сам же Максим не знав, що йому більше подобається: коли всі троє Біланів чинно вечеряють за кухонним столом, чи коли кожен накладає собі на тарілку всього, чого бажає, та споживає, де і як бажає. І перший, і другий варіант мав свої плюси і мінуси. А головне — робив їжу чимось буденним, необов’язковим. Хочеш їсти — їж. Не хочеш — ходи голодний. Є насправді більш цікаві справи. Тут Максим усе ж таки був на маминому боці і не робив з їжі культу. Цього травневого вечора склалося так, що Білани сіли вечеряти гуртом. Був вихідний день. Причому не просто неділя, а день завершення дещо втомливої вервечки неодмінних травневих свят. Усі, хто хотів, відсвяткували все, що хотіли. Багато хто з татових ділових партнерів мотнув на ці дні за кордон відпочивати — все одно до пуття не працюватимуть. Через те Білан-старший нарешті виспався, нікуди не поспішав. Тож нічого не завадило татові, мамі й синові попити на кухні чаю зі спеченим вільною від поточних справ господинею пирогом із смородиновим варенням.

Зробивши добрячий ковток зеленого чаю з жасмином, тато взяв із купи газет, складених на підвіконні, верхню, недбало перегорнув її.

— Скільки разів просив, — промовив він незадоволено. — Не витягуйте з поштової скриньки цього безкоштовного мотлоху! Тут же нема чого читати, зате повна хата сміття.

— Макулатури, — поправила мама.

— Ну, макулатури, — погодився тато. — Раніше її хоч приймали на вагу і книжку хорошу давали. Тепер тільки скриньки засмічують… Сміттєпровід для чого придумали? Туди цей мотлох!

— Чому — мотлох? — Максим не міг пояснити раптової образи, але все одно таке зауваження його зачепило. — Люди стараються, друкують. Інші теж стараються — розносять. Невже там нічого справді корисного не можна знайти?

Тато глянув на сина поверх окулярів у тонкій елегантній оправі.

— Приємно, синку, що ти так поважаєш працю інших. Це значить, що люди з часом поважатимуть і твою. Але ось послухай, — тато пробіг очима по сторінці. — Продам папугу. Дуже здібний. Розмовляє. Ціна договірна. Номер телефону… Нам потрібен папуга?

— Може, комусь треба, — знизав плечима Максим.

— А ти, синку, глибше копай, — тато навіть склав газету. — В Україні папуги не водяться. Значить, їх треба везти сюди з-за кордону. Той, хто привіз його до Києва, без сумніву зробив це для власної втіхи. Навіть навчив його говорити…

— Напевне, слово «дурень», — уставила мама.

— Ага, — погодився тато. — Люди з малесеньким розумом учать папуг говорити саме це слово. Ну, ось, тепер жива іграшка хазяїнові набридла. Він продає її і, зауважте, не до зоопарку. І вже точно — не віддає до клубу любителів папуг, якщо такий у нас є. Знаєте, з таких оголошень можна скласти уявлення про тих, хто дихає з тобою одним повітрям. Причому, синку, дуже розчаруватися.

Максим ніколи б не подумав, що такі серйозні висновки його батько здатен зробити, прочитавши кілька звичайних оголошень у безбарвній дармовій газеті. Аж сам зацікавився, потягнув газетний листок до себе, розгорнув.

— Що ти про це скажеш, тату? Знайду собаку… І номер телефону, куди звертатися…

— І? — байдуже запитав Білан-старший.

— Нічого. Хтось пропонує свої послуги. Знайду, значить, вашу собаку. Я бачив на стіні сусіднього будинку оголошення: «Зник собака. Тому, хто знайде — винагорода».

— Правильно, — кивнув тато. — Хтось втрачає, хтось знаходить. А ще більше людей викидають такі газетки. Значить, марно всі працюють. Ефекту нема. Дякую!

Останнє він сказав мамі. Тоді підвівся і діловито запитав:

— А чому б, синку, нам не прогулятися? Погода — наче на замовлення, — і навіть промугикав: — Травень, травень, лагідний травень…

Прогулятися з татом? Чому б і ні!

Глава 2 Чемпіон і дівчачі сльози

Солоний піт заливав Денисові Черненку очі. Тут, на невеличкому стадіоні, неподалік від затишного о цій вечірній травневій порі скверу, він уже другий тиждень щовечора бігав. Незабаром, під кінець навчального року, буде традиційний забіг на сто метрів. І це, знав напевно Денис, співпаде з фінальними змаганнями на здобуття Золотого кубка.

Поки що вирватися у беззаперечні лідери Черненкові не вдавалося — усіх претендентів випереджав Толик Тумановський з паралельного класу. Нічого дивного. Він вирвався вперед, коли всі плавали наввипередки і стрибали з вишки. Толя єдиний, хто мав змогу регулярно ходити в басейн, тут міг дати фору кому завгодно. А раз плавець, значить, ноги треновані й дихалка не підводить. Тому на кросі першого травня показав ліпший результат. Золотий кубок цей Толик легко забирає.

Але Денис Черненко спокійно і впевнено рухався за ним. І мав цілком реальні шанси вийти якщо не на друге, то точно — на третє призове місце. А значить — хоч і не помахати переможно Золотим кубком, та все ж отримати приз переможця. Безкоштовний абонемент, який відкриє для нього на півроку двері одного з найкращих спортивних залів міста: про це можна не лише мріяти — за це варто боротися.

Тому хлопець намотував по асфальтованій біговій доріжці стадіону коло за колом. Кожного вечора збільшуючи навантаження і пробігаючи на одне коло більше. Дорослі чоловіки, мешканці довколишніх будинків, котрі час від часу виходили сюди розтрусити животи, не витримували темпу затятого семикласника. Це Денисові лестило.

Пробігши останнє на сьогодні коло, чемпіон, відсапуючись, сів на товсту, відполіровану до блиску сотнями сідниць металеву трубу, яка правила тут за спортивний снаряд. Відхекався, витер піт тильним боком долоні. Тоді задер білу футболку з емблемою київського «Динамо», обтер обличчя і волосся. Посидівши так кілька хвилин, Черненко підвівся і, кинувши прощальний погляд на хлопців, котрі без особливого ентузіазму копали на футбольному полі м’яча, неквапом рушив додому.

Заплакану дівчинку він побачив, щойно зайшов у сквер. Вона сиділа на краєчку найближчої до виходу лавки, опустивши голову. Її худенькі плечі здригалися. Дівчинка з виду була на кілька років молодшою за Дениса. Його молодші брат і сестра, двійнята Коля і Оля, були ще меншими за цю чимось ображену дівчинку. І плакали обоє частіше. Через те повз тих, хто ридма ридає, особливо молодших за себе, Черненко спокійно пройти не міг.

Сквер не був безлюдним. Інші лавки займали бабусі, мами з візочками і молодь із пляшками пива. До сліз малої усім було байдуже. Рішуче підійшовши до дівчинки, Денис присів біля неї, незграбно погладив по коротко стриженому волоссю.

— Е, мала… Ти чого? Скривдив хтось?

Дівчинка підвела на нього худеньке, заплакане личко.

— Собака, — тихо мовила крізь сльози.

— Що — собака? Покусав собака? Куди вкусив?

— Ні… Пропав… Забіг кудись і все…

— Давно? — діловито поцікавився Денис.

— Не знаю… Я вийшла з песиком гуляти… Я завжди ввечері з ним гуляю. Тітка каже, песик бігати повинен. Ось я і відчепила повідок. Потім гратися почала, я завжди граюся он там, на майданчику, — вона кивнула на дитячий майданчик, де з нагоди теплого вечора було повно дітей. — Ніколи нічого такого не було… Марту всі знають…

— Що за Марта?

— Собаку так звуть. Вона дівчинка. Пікінес… Завжди з нею всі граються. А тут вона кудись забігла. Я вже кричала, гукала, все кругом облазила… Тепер мені від тітки перепаде, — по щоках дівчинки знову покотилися величезні гіркі сльози.

— Від якої ще тітки?

— Тітка Клава… Мамина сестра… Я живу в неї, мама з татом за кордоном працюють. У них контракт, відмовитися не можна. А тітка Клава нікого не любить, тільки Марту свою… Я боюся додому йти…

Не знаючи, як зарадити, Денис знову погладив дівчинку по голові. Хотів витерти сльози своєю футболкою, та вчасно передумав: не дуже вона чиста, до того ж волога.

І раптом рвучко звівся на ноги. Ось хто допоможе!

Просто йому назустріч по алеї крокували Максим Білан і його батько.

Глава3 Дуже простий план

— Гей! — крикнув Черненко, привертаючи до себе увагу і махаючи приятелеві рукою.

Той махнув у відповідь, щось коротко сказав татові і підійшов до Дениса й дівчинки. З першого погляду збагнув — щось тут не те, щось погане коїться.

Черненко не чекав, поки Білан почне запитувати. Сам коротко все розповів, а тоді навіть не сказав чи запропонував — заявив вимогливо:

— Людині допомогти треба!

— Та звісно, — погодився Максим. — Тільки як ти це собі уявляєш? Зараз поділимо район на квадрати, зберемо народ і почнемо під кожен кущик заглядати?

Почувши таку безнадійну пропозицію, дівчинка тепер заплакала голосніше. На двох підлітків, які оточили малу, почали косо позирати бабусі з сусідніх лавок.

— Умієш ти втішити, — невдоволено буркнув Денис. — Сам бачиш — нема виходу.

— Усе через те, хлопче, що ти думати поки що не зовсім навчився, — повчальним тоном сказав Максим.

— Ну-ну, поговори!

— Так, давай ще зараз гризтися, — Черненко починав дратувати Білана. — Подумай сам: песик не міг кудись забігти. Мала, ти бігала додому? Не крутиться там ваша Марта біля під’їзду чи на сходах?

— Сто разів бігала, — схлипнула дівчинка. — Як на зло, тітки Клави теж удома нема, пішла кудись до приятельки, прийде пізно. Її песика у дворі всі знають. Якби Марта додому прибігла, мені б уже сказали.

— Так, — кивнув Максим. — Отже, пес пікінес не дурний, дорогу додому знає. Але не прийшов. Значить, справді загубився. Може навіть таке бути: вискочить собака на дорогу перед машиною. Водій загальмує, рятуючи собаку. Бачить — пес породистий, не бродячий. Бере собі в машину, а тоді дає оголошення: мовляв, знайшовся песик, прикмети такі-то.

Ці припущення помітно заспокоїли дівчинку. Черненко втішився, помітивши, як у неї почали висихати сльози, а в очах натомість з’явилася надія.

— Він правду каже? — запитала дівчинка у Дениса, в якому вже бачила, як мінімум, старшого брата-захисника.

— Не знаю, чи правду, — чемпіон скоса глянув на свого приятеля — «ботаніка». — Але те, що правильно говорить — сто процентів. Він у нас уміє правильно мислити.

— Тебе як звати, мала? — поцікавився тим часом Максим, і Денис роздратовано прикусив губу. От дурень! Ім’я людини, в якої трапилося горе, треба завжди дізнаватися в першу чергу.

— Таня-а, — вичавила з себе дівчинка.

— А тітку, значить, звуть Клава? — вів далі Максим.

— До чого тут тітка? — рятівник усіх маленьких дівчаток Денис Черненко відчув, що Білан потроху перебирає на себе контроль над ситуацією.

— Клавдія Зіновіївна, — схлипнула дівчинка і витерла рештки сліз. — Вона хороша, добра, тільки собачку свою дуже любить…

— Більше, ніж людей, — зробив категоричний висновок Денис.

— Отже, Тетянко, робимо так, — діловито сказав Максим. — їсти хочеш?

— Не дуже…

— Хочеш, — зробив висновок хлопець. — Зараз ми тебе погодуємо. Тим часом я попрошу свого тата, він зателефонує Клавдії Зіновіївні і пояснить ситуацію. Потім навіть проведе тебе додому. Ну, а ми ось із ним, — Максим кивнув на приятеля, — спробуємо пошукати твого песика пікінесика. Годиться?

Упевнений тон Максима і мужній вигляд Дениса остаточно заспокоїли дівчинку. Вона навіть посміхнулася. Не відсуваючи справу на безрік, Максим поспішив до тата, який терпляче чекав сина на лавці, і вже за п’ять хвилин Білан-старший вів Таню за руку до себе додому.

Максим жестом покликав до себе Дениса, і той неохоче підійшов. Знаючи, що поважний батько його приятеля успішно впорається зі злою тіткою Клавою, Черненко чомусь був лютий сам на себе: у його родині нема дорослих поважних чоловіків, які можуть взяти на себе такі самі клопоти. Розуміючи, що ані Максим, ані його тато тут ні до чого, Денис усе ж таки не зміг приховати роздратування.

— Цікаво, як ти шукатимеш собаку… Сам слід візьмеш, носом, мов той вірний Мухтар?

— Усе наче навмисне складається на нашу користь, — таємниче відповів Білан. — Гайда чайок пити. Заодно душ приймеш, мокрий он весь.

Денис не сумнівався — вони йдуть до Бабусиної Хати.

Глава 4 Платна послуга

Невеличка однокімнатна квартира, яку Максим прозвав Бабусиною Хатою, була предметом його гордості і таємної білої заздрості Дениса. Усе ж таки білої — чорною заздрістю Черненко нікому ніколи не заздрив. Його мама попереджала — гріх, від цього невдачі трапляються. А зараз, коли йде фінальна боротьба за чемпіонський титул, Денис волів не гнівити долю.

Цю квартиру заповіла Максимові його бабуся. Після закінчення школи майбутній студент може володіти нею цілком і повністю. Поки що тут Білан обладнав щось на кшталт власного робочого куточка. Батько поставив йому комп’ютер, підключив до Інтернету, сюди ж Максим переніс плеєр і диски з улюбленою музикою. Віднедавна Бабусина Хата час від часу ставала штаб-квартирою Білана і Черненка.

Дорогою Максим витягнув із поштової скриньки жмуток безкоштовних газет і з поважним виглядом потрусив ними у повітрі. Денис лиш знизав плечима — теж мені, фокусник, макулатуру збирає…

Спокуса швидше прийняти холодний душ переважила всі упередження, і Черненко, зайшовши до помешкання, відразу пішов до ванни. Швиденько сполоснувшись і накинувши на голі мокрі плечі запропонованого Максимом рушника, Денис умостився в кріслі.

— Ну, кажи, що ти там ще надумав.

— Цього разу — нічого особливого, — усміхнувся Білан. — Просто все дуже класно співпало, наче на замовлення. Годину тому тато з цього сміявся, а тепер це може нам допомогти вирішити проблему нашої Тані, яка голосно плаче.

Розгорнувши газету на потрібній сторінці, Максим поклав її на Денисові коліна.

— Читай ось тут, — тицьнув пальцем.

— Знайду собаку, — прочитав Денис, запитально глянув на приятеля, тоді — знову на оголошення. — Нічого собі… Знайду собаку… Де ж це він її знайде?

— Це ми зараз дізнаємося, — Максим діловито взяв трубку радіотелефону, набрав зазначений у газеті номер мобільного телефону.

Після четвертого гудка одізвалися:

— Вас слухають.

Говорив чоловік, навіть молодий хлопець. Максим кахикнув.

— Доброго вечора.

— І вам.

— Я телефоную за оголошенням. Хочу знайти собаку.

— Без проблем, — спокійно відповів незнайомець. — Давно вона пропала?

— Години чотири тому.

— Де ви живете?

— Чоколівка, вулиця…

— Району досить. Собаки ж губляться не на конкретних вулицях, а взагалі — в місті. Пес молодий, старий?

Цього Максим не знав. Але тітка Клава вже встигла полюбити свого песика. Значить, собака мусить жити в неї не менш ніж…

— Три роки, — бовкнув хлопець навмання.

— Порода?

— Пікінес.

— Кобель чи…

— Дівчинка! — випалив Максим, аби не вживати вголос слів, які, за виразом мами, мають сумнівне звучання при невинному лексичному значенні.

— Кличка?

— Марта.

— Нічим не хворіє?

Тут Максим знову розгубився, але — лише на коротку мить. Раз тітка Клава випустила свою Марту на вулицю, значить, зі здоров’ям у песика все гаразд.

— Богу дякувати, — впевнено промовив хлопець і додав: — Здорова, наче бик.

— Ну, прекрасно. Ваші батьки, юначе, знають, що собака загубилася?

— Звичайно! — тут Максим не брехав. — Тому я і дзвоню вам. Кажуть — сам загубив, сам і шукай.

— А вони знають, що наша послуга — платна?

Ось тут Білан справді розгубився. Йому й на гадку чомусь не спадало, що в безкоштовній газеті можуть давати оголошення про надання комерційних послуг. Розгубленість не приховалася від очей Черненка, він подався вперед, у очах читалося німе: «Що там?», але Максим жестом заспокоїв його.

— Звичайно, — відповів, ніби щодня веде подібні справи. — А про яку суму йдеться?

— Незалежно від того, купували ви пса чи вам його подарували, за те, що ми знайдемо вашого улюбленця, ви будете винні нашій фірмі від третини до половини вартості такої тварини.

— Послухайте, — обережно заговорив Максим. — Собаки, взагалі-то — друзі людей. Невже ви думаєте, що друзі та дружба оцінюються грішми?

— Юначе, — реготнули на тому кінці, — ви ж не людину шукаєте. Собаки, коти, папуги, їжаки, навіть смердюхи скунси — це товар. Можете вважати, що ми допомагаємо вам безкоштовно, з бажання, аби армія бродячих собак не збільшилася на одну, вашу. Але зовсім безкоштовно наша фірма працювати теж не буде. Ми затрачуємо зусилля, і…

— Я зрозумів, — не зовсім увічливо перебив співбесідника Білан. — Я запитаю батьків, а завтра по обіді з вами зустрінемося.

— Хай так, — легко погодився незнайомець. — Третя година дня, Центральний автовокзал, біля «Макдональдсу». Влаштовує вас?

— Звичайно. Як я вас упізнаю?

— Я сам до вас підійду. Все буде добре, вирішимо проблему, знайдемо собачку, — бадьоро відповів незнайомець, і в слухавці почулися короткі гудки.

Глава 5 Як працює спинний мозок

Суть розмови Максим пояснив Денисові двома словами. Той, на відміну від Білана, зовсім не збентежився і не здивувався.

— А чого ти хотів, чуваку? Всяка робота робиться за гроші. Інша річ, де їх взяти? Тьотя Клава не дасть.

— Ти що, знаєш ту тьотю Клаву?

— Я бачив, як наша нещасна Таня плаче. Тітка її до печінок дістала своїм пікінесом. І живе мала з тіткою не з доброго дива. Так треба — і все. Ох, Максе, бачив я таких тіток. Чує моє серце — нічого тут не вигорить з грішми.

— Ну, нехай батьки малої з-за кордону присилають…

— Думаєш, так просто? Звісно, вони погодяться, тільки час усе це: туди, сюди, п’яте, десяте… Без грошей ці твої пошуковці кроку зайвого не зроблять. Час на їхньому боці, січеш?

— Січу, — погодився Білан. — Не просити ж мені грошей у тата на чужу собаку? І потім, я ж не знаю, скільки такий пес коштує.

— Запитай у тітки Клави, — гмикнув Денис. — Вона скаже — мільйон. Третя частина від мільйону — скільки буде, порахуй, відміннику… Ні, тут інакше треба вирішувати. Не треба сюди нікого втягувати. Твій тато, до речі, вже втягнутий.

Максимові не сподобалося, як Денис раптом почав дивитися на нього.

— Ти чого витріщився?

— Так, нічого… У тебе свої якісь гроші є? Тільки не бреши, чуваку, є?

— Є, — не думаючи, кивнув Максим. — Я на ролики збираю, з вересня на жуйках, шоколадках і чіпсах економлю.

— Багато назбирав?

— Є трошки… Але, думаю, за знайдену собаку замало.

— А ти не думай, — упевнено мовив Черненко. — Хто б на зустріч із тобою не прийшов і яку б локшу на вуха тобі не чіпляв, подібну публіку я спинним мозком відчуваю, — для переконливості Денис задер руку і поляскав себе ззаду трошки нижче плечей. — Покажеш їм живі гроші, кілька купюр — уже розмова піде. Скажеш — аванс. Ну, все, що маєш. Решту, мовляв, після успішного завершення операції.

— А ролики? — Максим не хотів цього говорити — в нього вирвалося, і про це він тут же пошкодував. Та слово все одно було сказане.

Денис примружив очі.

— Головне зараз — аби мала Таня не плакала, зрозумів? Коли все закінчиться і вона радісно притисне знайдену Марту до грудей, нехай каже своїм батькам: треба стільки-то грошей, бо я наловила ґав. І все тобі повернеться. Згоден?

Максим Білан не був згоден, і за це йому раптом стало дуже соромно. Тому нічого не сказав, просто кивнув. Для певності — кивнув ще раз.

— Ну, молоток! — ляснув його по плечу Денис. — Завтрашня розмова вже відбудеться. І я пропоную приставити до того, хто говоритиме з тобою, ноги.

— Тобто? — не зрозумів Максим.

— Ну, ти підеш на переговори, а я піду за тобою. Тільки мене той мужик, чи хто він там, бачити не буде. А коли ви розійдетеся, я піду за ним і спробую простежити. Цікаво мені, як ця їхня фірма збирається знайти песика. Ось це і називається «приставити ноги». Так у серіалах про міліцію говорять.

— Для чого, цікаво, за ним стежити?

— Розумний ти, Білане, — зітхнув Черненко, — але все ж таки дурненький. Ось скажи, ти з батьками за кордон, скажімо, відпочивати їздив?

— Було кілька разів. Туреччина, Болгарія, навіть у Єгипті мумії бачив минулого літа.

— Твій батько туристичну путівку в спеціальній фірмі купує чи так само на Центральному автовокзалі біля «Макдональдса»?

Тепер Максим зрозумів Денисову логіку. Навіть ляснув себе по чолі — чому сам не додумався? Застряг на грошовому питанні, далі вмісту власної скарбнички просто не думав. А в Черненка голова не засмічена такими речами, між тим — простий здоровий глузд.

— Молодець! — похвалив він товариша. — Якби ми зараз мали справу з нормальною фірмою, вона б зазначила в оголошенні стаціонарний міський телефон. І зустріч призначили б мені в офісі. Нехай невеличкому, зате — з конкретною адресою. Як ти там кажеш? Спинним мозком усе відчуваєш? У мене, здається, теж спинний мозок запрацював. І підказує він — щось тут не зовсім чисто.

— Якщо не зовсім нечисто, — буркнув Денис. Задзвонив телефон. Білан-старший напівжартома доповів синові: з тіткою Клавою він особисто переговорив, вона погодилася поміняти гнів на милість і не дуже сварити племінницю Таню. Бо, як розуміє тато, Максим і цей його дивний друг Денис вирішили самі шукати зниклу Марту… У цьому він і запевнив невдоволену тітку — дуже скоро її улюблений пікінес знайдеться, до цього докладаються зусилля справжніх професіоналів. А зараз одного з фахівців батьки наполегливо просять повернутися додому, бо завтра — підйом до школи. Нехай навчального року трошки лишилося — розслаблятися все одно не треба.

Глава 6 Артур клацає язиком

Діяти Денис із Максимом домовилися ось як. Після школи закидають речі в Бабусину Хату. Потім їдуть на місце зустрічі. Причому до зупинки йдуть разом, а потім Білан сідає у перший-ліпший потрібний їм транспорт, а Черненко — у наступний тролейбус чи маршрутку, яка буде в той бік. Коли Максим буде біля «Макдональдса», він повинен стояти спокійно і не шукати очима Дениса.

— Будь спок, — запевнив його товариш. — Я з тебе очей не спущу. Головне — аби той, хто прийде на зустріч із тобою, не второпав, що ти не сам. Я навіть думаю, що він теж з’явиться раніше, аби вирахувати тебе і переконатися, що прийшов ти сам, без супроводу.

— Теж мені — шпигунів знайшов, — скривився Максим, та швидше для порядку. Він ще не звик, що в цій історії Черненко почав думати і робити правильні висновки першим. Як і всяка мудра людина, Білан завжди готовий визнати чиюсь правоту, навіть коли йому самому хотілось бути найрозумнішим.

— Шпигунів, не шпигунів — все одно треба стерегтися, — повчально мовив Денис. Йому, натомість, починало подобатися, що цього разу він перехоплює ініціативу.

Як задумали, так і зробили.

День видався сонячним, небо — безхмарним. Пекуче, як для травня, сонце сліпило очі. Максим, тупцяючи біля «Макдональдса», роззирався на всі боки, закриваючись від променів долонею. Куди б не повернувся, сонце все одно сліпило. На дитячому майданчику було на диво тихо. Видно, за тривалі вихідні діти вже встигли награтися з батьками досхочу.

Укотре повернувшись обличчям до виходу з підземного переходу, що біля самого автовокзалу — саме звідти чекав появи незнайомця, — Максим раптом почув за спиною:

— Привіт, юначе!

Голос знайомий. Максим хоч і чекав когось, та все ж здригнувся — надто вже несподівано з’явився шукач собак. Озирнувся, потім — розвернувся всім корпусом. Нічого особливого. Чоловік як чоловік. Вірніше — хлопець. Правда, щось у ньому одразу відштовхнуло, Максима, змусило машинально зробити крок назад. Одразу зрозумів — запах.

Коли стоїш посеред гамірної площі та ще й у дуже теплу погоду, неприємний запах шибає в ніздрі відразу. Від молодика тхнуло так, ніби він щойно вийшов із зоопарку, де перед тим місяць чистив клітку бурого ведмедя. І хоч одягнений він був звичайно — джинси, кросівки, джинсова куртка на однотонну футболку і кепка з великим козирком на голові, — запах доводив: незнайомець таки мешкає в якомусь іншому світі. І населеному здебільшого чотириногими.

Собаками. Так, від незнайомця в кепці пахло собаками. Запах був не надто густим, аби змушувати озиратися перехожих. Та все ж достатнім для того, аби кожен, хто опинився з ним в одній компанії, відчував легкий дискомфорт.

— Ну, я тут, — молодик розплився в широкій посмішці, простягнув хлопцеві міцну долоню. — Здоров ще раз. Звати мене Артур. Ти в нас хто?

— Максим, — Білан легенько потиснув простягнуту руку.

— То як, Максе, гроші з собою? Приніс?

— А де моя собака? — відразу спитав хлопець.

— Ух, який ти розумний, Максиме, — клацнув язиком Артур. — Чудово. Значить, ми домовимося. Коротше, фото собачки приволік?

— А ви не казали…

— Правильно, — погодився Артур і знову клацнув язиком. — Думав, ти сам здогадаєшся. Коли губиться людина, її фотку в першу чергу несуть.

— Знаєте, я б на фотографії з двох собак одного віку, однієї статі і однієї породи свою навряд чи упізнав би, — впевнено заявив Білан.

— О! — Артур утретє клацнув язиком. — Такий малий, а такі золоті слова! Значить, пікінес, сучка, — Максима пересмикнуло від цього слова, хоча він знав, що воно — пристойне, — три роки, кличуть Мартою. Нашийника на ній не було? Ну, знаєш, деякі собачники вказують на нашийниках кличку собачки і свою адресу…

— Знаю. Тільки на Марті такого нашийника не було.

— Гірше, — розвів руками Артур. — Та нічого, знайдемо. Днів зо три доведеться попрацювати, але звиняйте, юначе — швидше не вийде. Тільки безкоштовно, сам знаєш, дорослий вже, нічого не… — знову «клац», і манера ця почала Білана серйозно дратувати, як і запах Артура.

— Та вже ж розумію, — важко зітхнув хлопець, поліз до задньої кишені шкільних штанів. — Тільки знаєте, в мене тут не все. Ну, я принесу решту, обов’язково. Тут лише ось скільки…

Перед зустріччю з невідомим Максим удався до хитрощів. Пішов у супермаркет, куди мама останнім часом іноді посилала його самого на закупи і де його знали касирки, та розміняв усі гроші, які відкладав на ролики. Там було не так уже й багато. Одначе для зручності, наскладавши якусь кругленьку суму дрібнотою, Максим обмінював усе на крупні купюри. Тепер зробив навпаки, отримавши замість кількох папірців пухкенький стосик. Розрахунок простий. По-перше, грубенька пачечка грошей завжди справляє на позір краще враження, ніж одна велика купюра. Побачивши стосик купюр, важко від нього відмовитися. По-друге, можна спробувати натиснути на жалість: ось, мовляв, по гривні та по дві збирав, у всьому собі відмовляв, зробіть поступку…

Артур не справляв враження людини, здатної когось пожаліти. Зате пачечка грошей таки подіяла. Сіпнув руку, стиснув купюри пальцями, майже силою видер їх із Максимової руки. Не рахуючи, запхав до внутрішньої кишені куртки.

— Ну, домовилися: це нехай буде аванс. Тільки гляди мені — за три дні збери всю суму. І подзвони, хороші новини будуть.

Махнувши на прощання рукою, Артур насунув кепку нижче, майже на носа, і поквапився геть. Ішов швидко, не озираючись. Максим раптом відчув холодок усередині: а раптом він приїхав на машині? Як же тоді Денис зможе приставити до нього «ноги»…

Обійшлося. Артур сунув до найближчої зупинки і, судячи з усього, зібрався їхати кудись проспектом Науки. З дверей автовокзалу вигулькнув Черненко і, ніби ні при чому, подався за ним.

Від раптового рішення в Білана аж ноги підігнулися — від себе він подібного не чекав…

Глава 7 Собача територія

У маршрутці Денис запросто примостився навпроти Кепки, як він охрестив про себе Артура.

Наморщив носа — чимось невловимо гидким несло від цього типчика. Ввічливо попросив його передати за проїзд. А тоді демонстративно відвернуся до вікна, наче не було йому ніякого діла до того, хто куди їде і для чого це робить. Проте при зовнішньому спокої всередині чемпіон був наче скручена пружина. Завжди готовий розпрямитися і вискочити за Кепкою на першій же зупинці.

Проте Кепка, здавалося, нікуди не поспішав. Сидів спокійно, теж глядів у вікно і, здавалося, не звертав уваги на пасажирів, котрі старалися відсунутися від нього якомога далі. Настільки, наскільки дозволяв простір мікроавтобуса.

Так доїхали до Корчуватого. Кепка почав збиратися на вихід, Денис попхався за ним. Вийшли вони майже одночасно, і чемпіон змусив себе трошки затриматися. Присів, роблячи вигляд, що шнурок на кросівку розв’язався. Дочекався, поки Кепка зникне в підземному переході. Поспішив за ним.

Перейшовши дорогу, неприємний молодик дочекався на зупинці з того боку ще однієї маршрутки. Очевидно, він знав, що чекати доведеться довгенько: купив у бабці на малесенькому вуличному базарчику невеличку склянку насіння і почав лузати, спльовуючи лушпиння собі під ноги. Здавалося, Кепка ні на кого і ні на що не звертає уваги. Вирішивши не випробовувати долю, Денис, позираючи в бік молодика, все ж таки пішов не по прямій, а зробив коло, обійшов «об’єкта» з тилу і підійшов до зупинки зовсім з іншого боку.

Вчасно — коричнева маршрутка саме наспіла. Номера Черненко не роздивився, шаснув у салон, побачив відразу біля виходу вільне місце біля вікна, поспіхом протиснувся туди, посунувши огрядну жінку з кошиками.

— Лазять тут, лазять, — буркнула вона, і Денис злякався — зараз усі на нього дивитимуться. Обійшлося — нікому з пасажирів до семикласника діла не було. Куди вони тепер їдуть, Черненко не знав — бувати в цих краях йому досі не доводилося. Великі будинки поволі лишалися позаду, крізь буйно квітучі зелені зарості де-не-де проглядалася смужка води. Куди ж цей Кепка забрався? Зовсім далеко від людей?

Коли водій звично оголосив: «Кінцева!», — Денис вискочив першим і відбіг подалі, у бік єдиного в цій місцевості житлового будинку. Люди, що виходили слідом, дружно рушили туди. Лише Кепка покрокував у протилежний бік — неширока стежка асфальту вела ліворуч, кудись поміж дерев і кущів. Порахувавши до десяти, Черненко рушив за ним. Уже коли останній острівець цивілізації лишався позаду, хлопець почув, як за спиною зупинилася ще одна маршрутка. Та вже не озирався — боявся загубити Кепку і загубитися сам.

Але, як виявилося, загубитися тут поки що складно. Асфальтована стежка вела до якогось сітчастого паркану. Ним огородили велику територію, за якою Денис спочатку уздрів будку з охоронцем, а зробивши ще кілька кроків ближче, — горбики перевернутих човнів. Кепка прямував туди впевнено, не озираючись. Та все ж Денис зійшов з асфальту і почав пересуватися від дерева до дерева.

Там, серед дерев та невеличких куп побутового сміття, він побачив першого пса.

Це була звичайна дворняга, з тих, кого називають собаками невідомої породи. Собака виліз із кущів, уздрів хлопця, на мить зупинився. Завмер і Черненко: мало чого можна чекати від бродячого друга людини. Пес схилив голову, ніби вирішуючи, обгавкати чужака чи ні, а тоді для годиться рикнув і подріботів у своїх справах. Зустріч відволікла Дениса від головної мети, і коли він пошукав очима Кепку, то побачив: дружньо махнувши рукою охоронцеві у плямистому однострої, молодик рухався вперед і просто зараз міг зникнути серед човнів.

Назустріч йому вибігло відразу кілька здоровенних чорних собак. Один пес навіть грізно гавкнув, та Кепка, не зупиняючись, на ходу потріпав звіра по голові, і собачий гурт, не звертаючи на молодика уваги, побіг кудись до берега.

Значить, склав два і два Денис, цей, у кепці, тут свій. І таки має справу з собаками. Причому серйозну, бо ці тварини його впізнають. Одначе дружніми місцеві «друзі людей» зовсім не виглядали. Черненкові якось не хотілося бути покусаним зграєю нічийних чотириногих тварин. Як не хотілося і відступати.

Тому, не довго думаючи, Денис підбіг до сітчастого паркану, сподіваючись, що охоронець зі свого місця його не помітить, підстрибнув, схопившись руками за металевий край сітки, допоміг собі ногами, вхопився зручніше, підтягнувся — і ось уже перелазив на заборонену територію.

Куди він потрапив — Черненко ще не зрозумів. Усюди, куди не глянь, лежали човни, старі та нові, стояли катери і, що найнеприємніше, час від часу лунало собаче гавкання. На якусь мить хлопцеві здалося: він опинився на якихось Заборонених Територіях, мов герой з мультика-фентезі. Ці Території населені могутніми лихими потворами, а охороняють їх собаки-мутанти.

Прикинувши, куди міг рухатися Кепка і згадавши при цьому все, що знає про спортивне орієнтування, Денис, скрадаючись і пересуваючись ривками, пішов уперед. Поки що псів на своєму шляху не зустрічав, а скоро побачив і ймовірну кінцеву мету своєї дивної подорожі. У глибині огородженої території, трошки далі від вишикуваних у лінію перевернутих човнів, притулився будиночок. А коли вже бути точним — старий вагончик, з тих, у яких живуть будівельні бригади. Вагончик давно зняли з коліс, поставили на два бетонних блоки, до дверей встановили металеві сходи. На ці сходи саме піднімався Кепка. Поставивши праву ногу на верхню сходинку, постукав у двері.

Вони відчинилися.

Хто стояв на порозі — Денис розгледіти не встиг. Боковим зором уздрів двох собак. У породах хлопець не дуже розбирався, але які з себе кавказькі й німецькі вівчарки, знав. Чорний «кавказець» і коричневий з рудуватим підпалом «німець» бігли до нього. Внутрішній голос підказав Денисові: це не сумний дворняга, ці навіть не обгавкають — кинуться, поженуться, не втечеш.

Гарячково роззираючись у різні боки, побачив Черненко невеличку халабудку. Дуже схожу на сарайчик, де зберігають різні інструменти. Бабця у селі в подібній халабудці ховала лопати, граблі та сапку. Часу на роздуми не було — зайцем метнувшись до рятівного сховку, Денис шаснув усередину і причинив за собою на диво міцні як для такої халупки двері.

Вчасно.

Зовсім поруч хряснули двері. Чулися важкі кроки. Чоловічий голос роздратовано промовив:

— Скільки раз тебе просив, Артуре — не лишай сарай відкритим!

Денис забився в найтемніший куток. На ходу підхопив шматок брудного брезенту, який валявся на долівці, потягнув на себе.

Двері прочинилися. Щось м’яко гупнуло поруч. А тоді, на превеликий жах чемпіона, ззовні брязнули ключі.

Глава 8 У полоні

Кроки віддалилися.

Денис ізсунув з себе брезент, став рачки, підліз до дерев’яної стіни сарайчика, легенько торк-нув її рукою. Збито з дошок, причому — перших-ліпших. Судячи з усього, будівельним матеріалом стали частини зовсім уже старих човнів. І хоча халабудка на перший погляд здавалося сірниковим будиночком, зблизька виявилася неоковирною, проте досить міцно збитою.

Це не означає, що її не можна розламати. Кілька хороших ударів плечем чи ногою — і все, полонений на волі. Проте безшумно вибратися не вийде аж ніяк. І вже напевне першими на гуркіт прибіжать тутешні собацюри. Денис чомусь не був певен, що Кепка та його приятель із вагончика поспішать відкликати собак, коли ті почнуть сіпатися на непроханого гостя.

Картаючи себе за дурну халепу, Черненко звівся на рівні ноги, обтрусив штани на колінах і глянув, що ж кинув у сарайчик господар. Величенький мішок лежав на землі й ворушився. Наблизившись, Денис боязко торкнув його ногою. Усередині заворушилося дужче, почулося скавчання. Звісно, там якась тварина. Очевидно, песик, раз уже вся ця історія на собаках зав’язана. Вирішивши не розв’язувати мішок, Денис підійшов до дверей. Тепер зрозуміло, чому вони такі міцні — тут час від часу щось переховують, і стороннім очам не треба знати, що саме.

Штовхнув двері. Зачинено. Коли їх відчинять — невідомо. Не хотілося б ночувати тут, на брудному брезенті, поруч із собакою в мішку. Припустімо, мішок заберуть. Та двері знову не забудуть зачинити. Невже доведеться здаватися і придумувати пояснення для цих собачників? Кепка — не дурний. Відразу згадає хлопчиська, котрий сидів навпроти нього в маршрутці. Складе два і два, все зрозуміє…

Тільки тепер Денис зрозумів усю серйозність та небезпечність свого становища. А коли готовий уже був остаточно впадати у відчай, почув за тонкою стіною:

— Егей, ти тут?

Бути цього не може! Білан, його голос! Звідки він узявся?

— Тут, тут! — кинувся на голос Денис і побачив крізь щілину між дошками око і частину обличчя свого напарника.

— Тихо, тихо! — попередив Максим. — Сиди спокійно, щось придумаю…

— Ти як тут?

— Коли побачив, що ти за Артуром назирці рушив — не стримався.

— Яким, у біса, Артуром?

— Так його звати. Того, за ким ми стежимо. Розумієш, ноги самі вперед за тобою понесли. Коли до Корчуватого доїхали, думав — загублю вас. Пощастило — маршрутки якось так незвично, майже одна за одною підійшли. Гукати тебе, сам розумієш, не хотів… Найважче виявилося через паркан перелізти і на собак не нарватися.

Максим сказав Денисові головне, але, звісно, не все. Він не міг допустити, аби Черненко далі грав першу скрипку. Подавшись за Денисом, Білан у якийсь момент вирішив у такий спосіб зрівняти їхні шанси. Та все повернулося так, що Максим отримав можливість витягти приятеля з мимовільної пастки. Денис тим часом думок товариша не знав і ними не переймався. Його влаштовувало, як усе складалося, і хотілося чимшвидше вибратися на волю.

І все ж таки, Білан вирішив не поспішати. Визирнувши з-за стіни сарайчика, він знову заховався, притиснувся до щілини в дошках.

— Слухай мене, — промовив він. — Поки що побудь тут, а я гляну на цих собачих королів ближче. Здається мені, зараз є шанс дізнатись якщо не про все, то принаймні багато про що. Добре?

— Валяй, — змирився Денис. — Тільки обережно. Тут пси — мов ті вовкулаки.

— Помітив уже, — погодився Максим, ще не зовсім розуміючи, як саме планує непомітно визволити Черненка з полону.

Глянув ліворуч, зиркнув праворуч, подивився прямо — наче собак не видно. Та й людей теж. Зібравшись, Максим одним ривком подолав відстань від сарайчика-халабуди до вагончика і буквально закотився туди. Коли перевернувся на живіт, мало не зомлів. Просто перед обличчям, сантиметрів за десять, стояла брудна бляшана миска з якимось їдлом. Вочевидь не для людини. Отже, пес, якому це призначено, просто зараз може прибігти…

Проте міняти місце було вже пізно. Над головою грюкнуло, і сходами спустилися спочатку ноги в знайомих уже кросівках, потім — ноги, взуті в шнуровані армійські чоботи, у які були заправлені зелені плямисті штани.

«Тільки б не помітили!» — зблиснуло в Максимовій голові. Розпластався на землі, завмер.

Глава 9 Помилка викрадача

— То, кажеш, вигорить справа? — говорив Плямистий, і його голос, на відміну від голосу Артура, виявився на диво приємним. Власник такого голосу не може замислювати щось лихе.

— Справді, нічого складного не бачу, — хвалькувато відповів Артур.

— А хіба ми не домовлялися — проблемних собак не шукати? — тепер у голосі плямистого звучала погроза.

— Тю! Які тут проблеми?

— Дуже великі, Артурку! Добре, якщо ти їх розв’яжеш. А якщо ні? Взяв у якогось пацана останні заощадження зі скарбнички. Мама йому, мабуть, на пиріжки і лимонад давала, він не доїдав, не допивав, і все для чого? Для того, аби якийсь Артурко просто так собі все запацючив?

Максим під вагончиком закусив губу. Хвацько тут його прорахували і розкололи, нічого не скажеш. Неважко здогадатися, як школяр назбирав папушу з дрібних купюр. Та не кожен здатен розуміти, яким скарбом оцей дріб’язок може бути для семикласника і які надії він може покладати на нього.

— Коли пацан зрозуміє, що нехороший Артурко його недоїдені з початку навчального року пиріжки ось так узяв і злимонив, він побіжить скаржитися мамі, — Плямистий ніби читав Максимові думки. — Гаразд, пацан проклацав і десь загубив улюбленого собаку. Нехай пацана навіть насварили. Тільки одне діло — собака кудись забіг, і зовсім інше — дорослий ловбур ні за що забирає в наївної дитини вистраждану копійчину, його єдиний скарб. Мама за вечерею доводить цей прикрий факт до відома тата. А тато починає дізнаватися, хто ж він такий — нехороший молодик Артур, котрий видурює грошики в наївної дітвори. Це ще, Артурку, півбіди. Біда — коли тато хлопчика покличе на допомогу дядів міліціонерів. А ці дяді в формі дізнаються, з ким же водить дружбу і має спільні справи нехороший Артур. Невже ми для того починали наш маленький бізнес, аби так по-дурному запалитися?

— Чого відразу — палитися? — Артур говорив водночас обурено і плаксиво.

— Того, друже, що собачка породи пікінес не дивина у нашому славному місті. Але й не так уже часто трапляється. Роздобути її за три обіцяні дні ти навряд чи зможеш, — тепер голос Плямистого втратив усю свою повчальність та добродушність, чоловік перейшов на жорсткий тон: — Домовлялися: беремося шукати лише зниклих собак поширених пород. Із тих, що можна без проблем розшукати і впарити згорьованим собачникам. У крайньому випадку ти, Артурку, крадеш якогось цінного пса, а потім пропонуєш безутішному господарю викупити домашнього улюбленця. Ми успішно провели сім таких операцій, і тепер ти, через свою жадібність, хочеш усе завалити? Наклав око на хлоп’ячі заощадження?

Тепер до Максима поступово починало доходити, що відбувається і в чому полягав головний задум двох аферистів. Звісно, це розуміння навряд чи могло допомогти йому повернути власні гроші. А перспективи допомогти дівчинці Тані взагалі ставали тепер нереальними. Зате можна спробувати вивести на чисту воду цю солодку парочку.

І раптом Максим завмер. З голови вилетіли відразу всі думки, крім однієї: «Рятуйте!»

Із-за човнів підтюпцем вибіг здоровенний чорний пес, дуже схожий на собаку-охоронця зі страшилки «Омен». Тато, взагалі-то, не радив хлопцеві його віку дивитися такі фільми, та кіношні лякалки зовсім не тривожили Білана. До того ж фільм, усупереч батьківській забороні скачаний із Інтернету в Бабусиній Хаті, не дуже сподобався Максимові. Надто довго там розмовляють, до діла ніяк не дійде. Інша справа — про роботів-трансформерів: тільки в кінотеатрі хлопець дивився цю картину двічі…

Та живих роботів, які перетворюються на вантажівки та легковики і дружать із підлітками, тільки в американському кіно й придумують. А здоровенний чорний пес, котрий наближається до вагончика і — хто б сумнівався! — біжить до своєї миски, — справжнісінький. Поки що він не вгледів чужака. Ще трохи — побачить, загавкає, кинеться проганяти чужого від своєї миски. Доведеться з криком тікати — і все, його побачили. Артур точно впізнає свого клієнта і навряд чи захоче просто так відпустити хлопця.

Триматися. Не видавати Дениса. Кричати голосніше, аби він почув і зрозумів — вибиратися мусить сам. Максим тут же розробив план дій: морочити чоловікам голови, викручуватися, тягнути час, може, навіть відвести кудись подалі, придумати щось. Аби лиш усіх собак на нього не додумалися спустити…

Здоровенний чорний пес наближався. Тепер він був уже зовсім близько. Максим бачив, як капає з його роззявленої пащі біла піна… Може, це слина… Може, пес просто хоче пити… Може, він не такий уже страшний, а всі жахи світу примарилися хлопцеві з переляку…

Максим поволі-поволі, вужиком, поплазував назад, готуючись після першого ж собачого рику, викотитися з-під вагончика і «робити ноги».

— Буяне! Буяне! — вигукнув Артур, рвучко нахилився, підхопив із землі якусь палицю і пожбурив її далеко в кущі.

Пес застиг на місці, присів, а тоді миттю кинувся за палицею. Не випробовуючи долю, Максим тихцем вибрався зі свого сховку, порачкував до іржавої груди залізяччя, яка колись їздила вулицями і була автомобілем марки «Запорожець», принишк за нею. Чоловіки говорили голосно, зі свого нового місця хлопцеві було все чутно.

— Цирк по тобі плаче, — сказав Плямистий.

— Чого ти? Раптом у мені справді великий артист помер! — хвалькувато відповів Артур.

Буян тим часом приніс йому палицю, зазирнув під вагончик, запхав пащу в миску, трошки підживився і з почуттям власної гідності побіг назад, незабаром зникнувши з очей.

— До речі, — зауважив Плямистий. — Піди, погодуй наших гостей. Бо погано буде, якщо хазяї своїх друзів не впізнають. Тоді вертайся, ми ще з тобою розмову не закінчили.

Ноги, взуті в армійські черевики, знову піднялися сходами. Зрозуміло, що обличчя Артурового шефа Максим за весь цей час так і не розгледів. Зате сам Артур тут же вийшов із-за вагончика, підхопивши на ходу бляшане відро.

Він ішов просто на Максима, і той присів. Та Артур, мугикаючи «чєлавєк сабакє друґ» проминув його схованку і пройшов кудись за дерева. Аби розгледіти, що там відбувається, Білан, ризикуючи бути викритим, трошки підвівся.

Там, куди сунув Артур із відром, виявився ще один сарай. Невеличкий, судячи з усього, збитий нещодавно і на совість. Лунко клацнувши засувом, молодик гукнув усередину: «Обід несу, не побийтеся!» Потім зайшов, причинивши за собою двері.

Ось він, зручний момент! Максим кількома стрибками перебіг від купи брухту до халабуди, де скнів Денис, заховався за неї й аж тоді перевів подих.

Глава 10 На волю

Відсапавшись, Максим легенько стукнув кісточками пальців у стіну.

— Чого? — глухо відізвався полонений.

— Погані наші справи.

— Без тебе знаю, — почулося у відповідь.

— Вибиратися треба.

— Теж правильно. Тільки як?

— Спробуй, як граф Монте-Крісто. Знаєш такого?

— Щось чув, — після паузи відповів Денис. — Він десь золото знайшов.

Навіть у такій ситуації начитаний Максим Білан не зміг утриматися від короткої просвітницької роботи.

— Ех ти — золото… Він із замку Іф утік. Там п’ятнадцять років за брехливим вироком сидів, та все одно вибрався. Коли читати навчишся, а не тільки букви вивчиш, дам тобі книжку…

— А я тобі дам у чоло! — люто прошипів зсередини Черненко. — Знайшов час для уроків літератури! Теж мені, грамотій! Якщо хочеш знати, я все, що мені треба, вже давно прочитав!

— Ну, значить, книжки некорисні були, — відпасував Білан. — Слухай, як хочеш мені у чоло дати, спочатку вилізь звідти. А для цього доведеться підкопатися під ці дошки. Тут же, я бачу, фундаменту нема. Рий яму, я звідси допоможу. Пролізеш, інакше — ніяк.

— А чим я… — почав Денис, та Максим цикнув на нього і сам принишк. Від дальнього сараю повертався Артур. Підійшовши до вагончика, жбурнув під нього порожнє відро, забіг сходами і зник усередині.

— Ф-фу-у-у! — Максим витер спітніле чоло. — Як не собаки, то люди. Не знаєш, кого боятися більше. Після цього ми точно будемо нерви електрикою лікувати. Читав я про такі штуки…

— Слухай, ти, довідник ходячий! — не витримав Черненко. — Потім про все мені розкажеш, якщо я слухати захочу! А зараз думай, чим мені землю довбати!

— Там у тебе нічого придатного нема? Глянь-но…

— Та все вже передивився, — відгукнувся полонений. — Якийсь песик у мішку. Для чого його сюди приперли, сам не знаю.

— Песик, кажеш? — стрепенувся Максим. — Так-так-так… Ну, для чого його сюди принесли, я тобі потім поясню. А поки що спробуємо одну штуку. Не вийде — то не вийде.

— Е, ти що там задумав? — насторожено запитав Черненко.

— Зараз, почекай хвильку…

Пересуватися ворожою територією для Максима стало вже звичкою. Дослухаючись до кожного шурхоту, хлопець знову підкрався до вагончика, потягнув до себе миску з собачою їжею. Буян хоч і мав велику пащу, та, мабуть, виявився не таким уже й голодним. У мисці залишилося ще трохи м’яса, змішаного з крупою, та головне — чорний пес, очевидно, вирішив залишити на потім хрумку кісточку.

Узявши її двома пальцями, Максим перебіжками повернувся назад, притулив кістку просто до щілини між дошками, звелів полоненому:

— Випускай пса!

Нічого не розуміючи, проте за звичкою довіряючи напарникові, Денис міцними пальцями розв’язав вузол на мішку, взяв його за нижні краї, потрусив. Зсередини вибралося на волю чорне, широколобе, висловухе, невеличке на зріст кремезне собача. Воно із дзвякотом кинулося до визволителя, та знадвору покликав Максим:

— На-на-на! Песику, сюди! На-на-на!

Зачувши кістку, широколобий кинувся на запах. Його чорний ніс устромився в щілину, гострі зубки клацнули.

— Бери! Бери! — підбадьорював його Білан.

Полонена тварина виявилася вправнішою за полонену людину. Міцні передні лапи собаки кігтями вчепилися в землю, активно запрацювали, підкопуючись під дошку. З того боку Максим постукував кісткою по дошці, розпалюючи зголоднілу тварину. Якийсь час Денис дивився на пса, а тоді почав допомагати йому руками.

Так спільними зусиллями вони підкопали під дошками невеличку ямку. Ґрунт тут виявився м’яким, наполовину піщаним через близькість затоки, тому робота йшла швидко. Зі свого боку почав рити землю руками Максим.

Нарешті викопалася ямка, у яку цілком зміг просунутися песик, що він швиденько і зробив. Віддавши йому приз — заповітну кістку, Максим розгріб ще більше землі. З того боку сопів Денис. Звичайно, для того, аби проліз хлопець, довелося б іще рити і рити. Та, як зажди буває в подібних випадках, знайшовся інший, більш простий вихід.

Узявшись рукою за звільнений край дошки, Білан спробував трошки похитати її. Пішло. Він потягнув сильніше. Зрозумівши все без слів, Черненко спочатку штовхнув дошку рукою зсередини, а тоді ліг на спину і, примірившись, швидко стукнув по ній ногою. Піддалася вона з другого удару, і Максим, схопившись за край обома руками, рвонув на себе.

Є!

Тепер дошка теліпалася лише на одному, верхньому цвяху. Відхиливши її набік, Максим запитав:

— Пролізеш?

Замість відповіді, худенький та верткий Денис просунув через отвір спочатку плече, а тоді протиснувся сам. Ось вона — свобода! Та радіти не було коли: звідсіля треба було швиденько забиратися.

Не втримався Максим — підхопив звільненого собаку на руки. Денис невдоволено глянув на нього, та промовчав — уже встиг відчути смак неволі. А песика ще й у мішку тримали…

Зараз би розвернутися і робити звідси ноги. Та ні: хоч як поспішали обидва, Білан затримався ще трохи. Передавши задоволеного пса Черненкові, він акуратно прилаштував вибиту дошку на місце, стараючись втрапити цвяхом у дірочку. Коли це вдалося, задоволено оглянув свою роботу.

— Собаку тут лишати не годиться, — пояснив він. — Але ж пес дошку не вивалить. Підкопатися під стіну може, з дошкою не впорається. А людина в цей лаз не протиснеться. Все зрозуміло?

— Та зрозуміло, паняємо звідси! — квапив Денис.

Назад повернулися без перешкод і на диво швидко. Білан навіть здивував приятеля — протиснувши собаку під парканом, сам, без сторонньої допомоги, передерся через нього. Ось що значить бажання швидше забратися з нехорошого місця.

Глава11 Піша прогулянка

Уже діставшись до кінцевої зупинки, хлопці глянули один на одного і не стрималися — зареготали.

Хоча сміятися насправді не було з чого. Навпаки, плакати треба. Або якщо не плакати, то серйозно подумати, як у такому вигляді додому добиратися. Денис ще нічого, тільки подряпина на щоці, об краєчок дошки подерся. Весь у пилюці від старого брезенту, але її обтрусити можна. Максим же скидався на паризького волоцюгу-гавроша. Волосся сторчака, руки брудні, обличчя смугасте, мов у зебри — темно-сірий шар пилюки, що налипла на нього, був проораний борозенками поту. Штани і сорочка давали зрозуміти — їхній власник, щонайменше одну ніч ночував десь у стайні. Ну і, звичайно, тхнуло від нього відповідно — зоопарком.

Нічого дивного. Під вагончиком, де ховався Максим, жили собаки.

Тепер, нарешті, хлопці могли як слід роздивитися врятованого песика. Тримати його на руках Максим утомився, тварина виявилася важкенькою. Опустив на землю. Пес відразу почав нюхати хлопців та підстрибувати, намагаючись дістати язиком до їхніх рук.

— Ньюф, — упевнено сказав Білан.

— Чого? — не зрозумів Черненко.

— Ньюф, кажу. Ньюфаундленд. Це порода така, досить цінна.

— Ти звідки знаєш? Скажи ще, що в собаках розбираєшся.

— А якби розбирався — що з того? — образився Максим. — Я, правда, не дуже розбираюся. Просто такий собака в наших сусідів двома поверхами нижче. Мама з сусідкою приятелює, а для тієї її улюбленець — усе. Годинами про нього говорити може. Слухай, — він критично глянув на Дениса, потім — на себе, тоді — знову на Дениса. — Давай краще пішки підемо до шосе. Хоч провітримося трохи. Я в такому вигляді в маршрутку не полізу.

Денис знизав плечима. Ляснувши долонею себе по стегну, він свиснув собаці. Той охоче задріботів поруч із рятівниками. Обтрусившись, як могли, хлопці неквапом рушили до шосе. По дорозі заодно був час і поговорити.

— Дещо я зрозумів, але не все, — почав Максим. — З того, що вдалося почути, роблю такий висновок. Ці двоє крадуть собак, а тоді через деякий час повертають їх власникам. Звичайно, за гроші. Обставляють усе це так, ніби вони працюють у найкращих традиціях Ейса Вентури, детектива, який шукає домашніх тварин.

— Де це такий є? — перебив приятеля Денис.

— Ніде. Кіно таке часто по телеку показують, — пояснив Максим.

— А-а, — протягнув Денис. — У мене немає часу дурню всяку дивитися…

Крім футболу, боксу та репортажів із автоперегонів, Черненко справді мало що дивився по телевізору. Він цього ніколи не говорив Білану, хоча той про щось подібне здогадувався.

— Ну його, цього Вентуру, — відмахнувся він. — Словом, ця шалена парочка діє, як я собі думаю, відразу двома методами. Перший: вистежують і крадуть породистого собаку, а потім якимось чином виходять на вбитого горем хазяїна і пропонують свої послуги пошуковців за певну винагороду. Другий: дають у газеті вже знайоме тобі оголошення «Знайду собаку». Убитий горем любитель тварин телефонує. Артур докладно розпитує про пса, по можливості вимагає фото. А тоді відбувається найцікавіше — вони знаходять і крадуть собаку тієї ж породи! Таким чином, просто підміняючи її.

— Звідки ти це взяв? — недовірливо глянув на приятеля Черненко.

— На таку думку мене навів сам Артур. Коли я обмовився, причому — цілком щиро, що не зможу відрізнити двох собак одного віку і однієї породи, він неабияк зрадів. Коли ми з ним балакали, я не звернув на це уваги.

— Слухай, але ж собака впізнає хазяїна. Значить, чужа собака чужу людину не визнає своїм двоногим другом, — засумнівався Денис.

— Правильно. Здебільшого так і є. Тільки ти не враховуєш, що собаки бувають різних порід. З доберманом, вівчаркою чи бульдогом такий номер навряд чи пройде. Та з цими псами наші крадії навряд чи зв’язуються. А ньюфаундленд, сенбернар чи інші, менш агресивні собачки — саме те. Правда, крадії полюють насамперед на тих песиків, яким простіше знайти заміну. Наприклад, із пікінесами, як я встиг почути, могли виникнути проблеми. Хоча цій нечистій парочці вже вдалося провернути кілька успішних оборудок. Бізнес, погодься, шалених прибутків не дає, зате — стабільний, коли його поволі розвиваєш та вдосконалюєш. До речі, там, за вагончиком, є ще один сарай. Думаю, в ньому шахраї тримають викрадених, так би мовити, на замовлення собачок.

— Ну, а цього друга чому перенесли окремо? — Денис кивнув на ньюфаундленда, що дріботів тепер трошки попереду.

— Поки що не знаю, — Максим почухав потилицю брудною рукою. — Швидше б уже пройти, від цих ароматів мене зараз знудить.

Йти пішки на Чоколівку хлопці, звісно, не наважилися. Так само не були впевнені, що їм вдасться проїхати в транспорті з собакою без повідка.

Тому, зважаючи на безвихідність ситуації, Білан із першого ж телефону-автомата подзвонив батькові. Мобілку йому обіцяли подарувати на осінь. Мама застерігала: не треба передчасно балувати підлітка. До того ж Максим не вештався містом. Та телефонну картку йому все ж таки видали про всяк випадок.

І ось він, той випадок…

Глава 12 Нищівна поразка

Побачивши свого сина-відмінника в компанії Дениса і невідомо звідки видряпаного породистого собаки, Білан-старший ледве утримався від допиту.

Хоч його дуже цікавило, чому Максим опинився після школи не вдома і навіть не в Бабусиній Хаті, а на околиці Києва. Та ще й у такому вигляді. Проте він обмежився коротким: «Сідайте!», всю дорогу мовчав і завіз усіх до Бабусиної Хати. Максимові дуже кортіло змити з себе бруд та порох першим, але він пустив до ванної Дениса, розуміючи — татові треба з ним поговорити віч-на-віч. При сторонніх Білан-старший ніколи не починав з’ясовувати стосунків.

Вислухавши сина, Білан-старший замислено потер підборіддя, глянув на годинник.

— Початок восьмої, н-да… Довгенько ви там проваландалися.

— Між іншим, тату, я так і не зрозумів, куди це нас занесло, — сказав Максим.

— Що? — батько, здавалося, думав зараз про інше, — A-а, те місце… Там одночасно і верф для власників човнів та катерів, і відстійник. Щось на зразок корабельного кладовища. Читав про такі речі?

— Звичайно. Тільки не думав, що в Києві є подібні місця.

— Чого ж тут думати? Дніпром ходять катери, яхти, рибальські човни. Треба ж їх десь ставити на ремонт, тримати взимку тощо. Місце справді віддалене, роби там, що хочеш. Про це, сину, я зараз і думаю… Є в мене один знайомий майор міліції. Довести ми нічого не зможемо, хіба точно будемо знати, що там тримають крадених собак. Але возитися з тим ніхто, повір мені, не буде. Одначе шугонути цю вашу парочку варто. До речі, — він попестив лобату голову ньюфаундленда, — цього бранця теж, напевне, в когось поцупили. Доведеться оголошення давати, не тримати ж у себе чужого пса. Бач, умієте ви, хлопці, на рівному місці проблеми створити.

Максим вирішив — краще помовчати. Знаючи свого тата, він розумів: той не сердиться, просто бурчить, бо з його сином та синовим товаришем нічого серйозного не сталося. Тому, коли Черненко вийшов із ванної, швиденько пішов туди. Із задоволенням змив бруд та неприємний запах, а коли вийшов, побачив діловитого тата, веселого пса і розгубленого чемпіона. Той сидів у кутку дивана в самих трусах. Ага, все зрозуміло — неохота натягувати брудний одяг на чисте тіло.

Вихід знайшовся. Черненко був вищим та кремезнішим за Білана, та його стара футболка і досить широкі гавайські шорти, знайдені в шафі, чемпіону підійшли. Поки перевдягалися, подзвонив батьків приятель-майор: уже під’їхав, унизу стоїть. Ньюфаундленда довелося брати з собою — зачиняти його самого в квартирі Максим не наважився.

За всіма цими клопотами поволі насунулися травневі сутінки. Приятель Білана-старшого виявився симпатичним чоловіком його віку, із зовсім не міліцейським рисами обличчя, і для того, аби справити належне враження, вдягнутий, незважаючи на добрячу, як для цієї пори року, спеку, в уніформу.

Цей хід виявився вдалим. Охоронець «човнярського кладовища» вийшов до непроханих гостей зі своєї будки з наміром не пустити і прогнати, але, вгледівши офіцера міліції, відставний військовий за звичкою узяв під козирок, ні про що не питаючи. Щойно Білан-старший зарулив на територію, як його машину оточило більше десятка собак, здебільшого — вівчарок та якихось безпородних покручів, очевидних нащадків бродячих псів. Чотириногі господарі території люто загавкали, кидаючись на машину з усіх боків. Найбільш нахабні стрибали передніми лапами на вікна, і Максим хвалив себе за те, що здогадався завбачливо підняти скло. Тато натиснув на сигнал, але різке неприємне гудіння не розігнало зграю. У салоні авто бушував ньюфаундленд, відгавкуючись одразу від усіх. У хлопців від усієї цієї какофонії мало не позакладало вуха.

Нарешті собачий кортеж лишився позаду, і машина зупинилася біля знайомого вже хлопцям вагончика. На підступах гостей зустрів недружнім гавкотом Буян, та на допомогу вже поспішав чоловік у плямистих штанях. Аж тепер Максим зумів роздивитися його як слід. Нічого особливого: широке лице, вкрите ластовинням, волосся коротко стрижене, на голові — армійський польовий кашкет.

— Заберіть собаку! — крикнув майор, прочинивши дверцята.

Плямистий кивнув, зловив Буяна за нашийник, відвів до металевого штиря, встромленого в землю збоку, поруч із вагончиком, і припнув пса до ланцюга.

— Спокійно, Буяне, свої, — цикнув він, і чоловіки, нарешті, змогли вийти з машини. Майор зміряв Плямистого прискіпливим поглядом, показав службове посвідчення.

— Ваші документи.

— У нас усе в ажурі, пане майоре, — чітко відрапортував Плямистий. — Звати мене Огородников Сергій Петрович, я тут живу і працюю скоро вже сім років. Про мене газети часто пишуть. Мовляв, відлюдник, дивак, проміняв міську квартиру з ванною на справжню річку та чисте повітря. Не читали?

— Почитаємо ще, — пообіцяв майор. — Ми хочемо дещо перевірити. За нашими даними, ви в себе на території ховаєте крадених породистих собак.

— Майте совість, пане майоре! — не стримав щирої посмішки Огородников, і вкупі з його справді приємним голосом це справляло виключно гарне враження. Аби Максим не чув, як кілька годин тому цей чоловік вичитував свого молодшого спільника Артурчика, про цього сильного, приємного дядька він сам не подумав би нічого поганого. — Невже я схожий на людину, яка краде, та й ще й собак! Хто вам таке наклепав?

Майор стримався, не повернувся до хлопців. Та Плямистий і без того вже свердлив обох пасажирів, котрі визирали із заднього сидіння, зовсім недобрим поглядом. Особливо красномовною була собача морда. Тим часом майор перейшов в атаку.

— Знаєте, все це слова. Давайте оглянемо хоча б отой ваш сарайчик.

Огородников озирнувся.

— У вас, може, ордер на обшук із собою?

— Так це ж не обшук! — поблажливо відповів міліціонер. — Просто покажіть, як ви живете. Якщо, звичайно, вам нема чого приховувати.

— Що мені приховувати, пане майоре? І для чого якихось собак ховати? Он, ви ж самі бачили — цих тварюк тут повно, бігають вільно, чужих не пускають. Але, якщо вам уже так цікаво — здаюся! Не будемо ж ми тут із вами бюрократами, які від папірців залежать, мов риба — від води.

Плямистий картинно підняв руки, тоді першим рушив до сараю. Міліціонер рушив за ним. Не стримавшись, подався за чоловіками і Максим. Денис теж було висунувся, та Білан-старший затримав чемпіона:

— Тримай краще пса. Бачив, які тут вовкулаки — враз загризуть.

Сам він теж лишився стояти біля машини.

Підвівши гостей до сараю, Огородников відсунув засув, театрально розчахнув двері, навіть прикрикнув: «Але-гоп!» Майор обережно зазирнув усередину, Максим — теж. Там не відчувалося жодного руху. Міліціонер навіть ліхтариком підсвітив, обмацавши променем усі стіни.

Нічого. Навіть маленького цуценяти. Навіть обдертої дворняги.

На плече Максима ззаду лягла важка рука Плямистого.

— Бачите, пане майор, то все злі люди на мене наговорюють. Придумають же таке — я собак краду. Цікаво, кому це в голову стукнуло? Не знаєш, хлопче?

Коротке стискання плеча — і Огородников забрав руку. Максим повернув голову. У сутінках їхні погляди зустрілися. Нічого хорошого хлопець у очах Плямистого не прочитав.

Глава 13 Поганий настрій

Назад поверталися, мов обпльовані.

На зворотному шляху собача зграя знову обгавкала машину, а охоронець, ніби знущаючись, знову віддав честь. Хлопці не знали, що треба говорити. Замовк навіть звільнений пес. Замість них заговорив міліціонер. Причому — не до Максима, а до Білана-старшого, і це ще більше засмутило, навіть принизило хлопця.

— Твоєму синкові не могло все це привидітися?

— Давай разом поміркуємо, — спокійно відповів тато. — Обидва ці гаврики кудись зникають після школи і під вечір дають про себе знати. Обоє брудні, трошки перелякані…

— Не перелякані! — не стримався Максим.

— Мовчи, — не озираючись, кинув через плече Білан-старший і повів далі: — Значить, брудні, перелякані і з чужою собакою на руках. Схожа ця пара жартунів на нас у їхньому віці, коли ми гралися в козаків-розбійників?

— Сьогодні ніхто про такі ігри навіть не чув. Кажу тобі, як знавець, — переконливо мовив міліціонер.

— Таким чином, із доброго дива хлопці на інший кінець міста не подалися б, згоден? — майор кивнув. — До всього, вчора мій відмінник пообіцяв одній маленькій дівчинці розшукати її песика. Ну, нарешті я сам особисто знайшов учора в рекламній безкоштовній газеті те дивне оголошення, з якого все і почалося. Значить, дещиця правди у сказаному все ж таки мусить бути.

— Згоден, — сказав майор. — Місце моторошне, наче з паралельного світу. Не кожен дорослий туди просто так зайде, не кажучи вже про школярів. Дещиця правди є. Ось тільки собак у сараї нема. А значить — жодних доказів на підтвердження їхніх слів.

— Так і Артура там ми не зустріли! — знову втрутився Максим.

Замість відповіді майор витягнув з кишені мобільний телефон, з бардачка — ту саму газету, яку Білан-старший завбачливо прихопив із собою, знайшов потрібне оголошення, набрав номер.

— Ось, самі можете переконатися — вимкнено! Навіть якби я прямо запитав у цього Огородникова, чи не він давав таке оголошення, він би у ліпшому випадку показав власний телефон, номер якого зовсім інший, у гіршому — заявив би: «У мене взагалі телефону нема!» Тепер, після сьогоднішнього візиту, навіть якщо наш новий знайомий і займався чимось подібним, справи він тимчасово згорне. Тому і Артура вашого легендарного ми не зустріли.

— Невже нема виходу? — розгублено пробелькотів Максим.

— Принаймні, я його не шукатиму, — відповів міліціонер. — Усе, від мене залежне, я зробив. Більше ніхто з вас зробити не зможе. Тому, хлопчики, краще забудьте про все. Хочете добру справу зробити — пошукайте власника цього ньюфаундленда. Запросиш на чай? — майор легенько торсонув Білана-старшого за плече.

— Про що мова! — вигукнув той, і решту дороги чоловіки говорили про своє.

Хлопці ж попрощалися до завтра. Собаку нагодувала Максимова мама, а сам Максим, аби відволіктися від сьогоднішньої поразки, справді сів за домашній батьків комп’ютер, написав оголошення, приготував тридцять штук і вклався спати з наміром завтра зранку вийти раніше, аби розклеїти їх по дорозі. Хоча зовсім не факт, що пса вкрали у когось із мешканців їхнього району. Та Максим все одно відчував потребу щось робити.

Ранком, розклеюючи на стінах оголошення, Білан наткнувся на дівчинку Таню. Побачивши його, вона зраділа і відразу запитала, чи скоро він зі своїм другом знайдуть Марту. Зціпивши зуби, Максим вичавив із себе: «Ми робимо все можливе», і цього виявилося досить, аби заспокоїти дівчинку.

До школи вона побігла з хорошим настроєм, тоді як настрій Максима зіпсувався остаточно.

На уроках він був неуважним, та в останні тижні навчального року на таке мало хто зважає. Школа вже жила очікуванням канікул, і навіть малі на перервах голосно хвалилися одне одному, на яке море і коли повезуть їх батьки цього року.

А на великій перерві до Максима підійшла Оксана Дорошенко, солістка шкільного ансамблю «Гурт Тіни». Місяць тому Білан і Черненко допомогли дівчині вирішити одну невеличку проблему, навіть пишалися собою, особливо — коли дізналися, що «Гурт Тіни» таки переміг у конкурсі шкільних ансамблів і тепер, як лавреати, поїдуть у червні в Карпати, на фестиваль шкільних гуртів з усієї України.

— Привіт! Чому такий сердитий? — весело запитала вона.

— Не те щоб сердитий… Настрою просто нема…

— Я тобі його підніму, — загадково пообіцяла Оксана. — На фестиваль може їхати шестеро. Нас у «Гурті Тіни» — четверо. Звичайно, ніхто не втратить, якщо поїде чотири особи. Та якщо є змога запросити ще двох — чому б це не зробити.

— До чого тут мій настрій? — похмуро запитав Максим.

— До того! Ми всі порадилися і вирішили взяти з собою тебе і Дениса. Ви заслужили, бо тоді справді допомогли нам.

— Пусте, — махнув рукою Білан.

— Для тебе — пусте, для мене — ні, — голос Оксани звучав переможно. — Скажи ще, що нікуди їхати не хочеш.

— Хочу, звичайно, — Максим говорив правду. — Дякую. Черненко, напевне, теж до стелі від щастя стрибатиме.

— Щось не бачу я радості, — з удаваною підозрілістю промовила Оксана. — Добре, це до тебе ще не дійшло. Залетіло в одне вухо, через інше вилетіло. Наче там у тебе якийсь тунель, ха-ха… Нехай, пізніше поговоримо. Може, наступного разу у вухах щось затримається.

Більше, ніж запрошенню в Карпати, зрадів Максим зараз дзвінку на урок. Оксана побігла до свого класу, він понуро пішов до свого.

І раптом завмер просто біля дверей.

Що там це дівчисько сказало про вуха?.. В одне… в друге… Тунель…

Припущення, яке несподівано прийшло в голову, відразу здалося божевільним. Та що більше думав Білан, то менше йому так здавалося. Перевірити його можна лише одним способом.

Ризикованим — проте правильним.

Глава14 Козаки-розбійники

Хотілося почати негайно. Однак Максим вирішив не поспішати, аби все ліпше продумати і підготувати.

До того ж увечері на нього чекала добра новина. Мама, побачивши, як син возиться з оголошеннями, нічого йому не сказала. Але зранку знайшла через довідку якусь службу, що дає притулок загубленим тваринам і заодно розшукує їхніх господарів. Треба ж таке: виявляється, звільненого хлопцями ньюфаундленда вже кілька днів активно шукали. Навіть у притулок песика везти не довелося. Господиня примчала за своїм улюбленцем просто додому до Біланів, на очах у всіх виціловувала собачку, радісно дозволяла облизувати своє обличчя, а Білану-старшому намагалася тицьнути якісь гроші. Тато відмовився. І тоді щаслива жінка, попросивши поглядіти її пса ще кілька хвилин, вихором вилетіла з квартири і повернулася з величезним тортом.

— Бачиш, усе ж таки добре діло зробили, — глибокодумно сказав тато.

Максим із ввічливості скуштував шматок призового торта і зачинився у своїй кімнаті, старанно роблячи вигляд, що нічим не переймається. Та наступного дня після школи він, традиційно залишивши наплічник у Бабусиній Хаті, подався на знайому вже околицю, на Корчувате, до «човнярського кладовища».

Цього разу він готувався старанніше. Незважаючи на теплу погоду, знайшов у шафі свої старі штани з цупкої тканини, важкі осінні черевики і грубий светр. У праву кишеню засунув складений ножик із широким лезом, у ліву — ліхтарик і ще одну річ, вузеньку та пласку.

До бою готовий.

Вийшовши з маршрутки в потрібному місці, Максим відразу збочив зі стежки в лісосмугу і, скрадаючись, наче воїн-командос із телевізійного бойовика, перебіжками наблизився до знайомого вже паркана. Тепер треба підстрибнути, схопитися на верхню частину, підтягнутися… Отут і виникли перші труднощі.

Виявляється, Максим не розрахував. Важкий одяг, особливо — черевики на ногах, робили неспортивного хлопця ще більш незграбним. Боячись наробити зайвого шуму, Білан вирішив учинити інакше — обійти огорожу збоку. Бути такого не може, щоб ця сітка опоясувала територію по периметру замкнутим прямокутником.

Припущення виявилися правильним. Нижче, з правого боку, почався невеличкий спуск і утворився такий собі рівчачок. Дві стандартні секції огорожі ніхто не додумався, та й не було особливої потреби, доточувати до дна рівчака. Через те хлопець Максимової статури цілком спокійно міг нахилитися, лягти на землю і підлізти під огорожею, проникнувши на заборонену територію в такий нехитрий спосіб. Так Білан і зробив.

Звівшись на ноги, Максим рушив ліворуч, до місця, де таборилися крадії. Можна було дістатися туди по прямій. Такий шлях нібито був безпечніший — хлопець ще не зустрів жодного собаки. Та він із якихось міркувань зробив невеликий гак і тепер простував не до вагончика, що вже бовванів між деревами, а в бік човнів, котрі стояли на приколі.

Що б Максим там собі не замислив, його плани лишитися непоміченим провалилися в одну мить. Варто було хлопцеві порівнятися з першим перекинутим догори дном човном, як із-за нього висунулася голова пса, в роду якого колись була породиста кавказька вівчарка. Вишкіривши гострі зуби, пес гаркнув, хоча нападати на гостя не поспішав. Максим закляк, ноги ніби приклеїлися до землі. Собака гаркнув ще раз, тоді мовчки втупився в прибульця, навіть зацікавлено схилив на бік голову з гострими вухами. Кінчик лівого, як помітив Білан, був відірваний, відрізаний чи відкушений.

Максим зробив крок уперед.

Пес знову погрозливо загарчав.

Набравши в легені повітря, Максим зайцем рвонув уперед, під прикриття човнів. Прудкості ногам додавав лютий гавкіт — собака переслідував чужака. Не встиг Максим пробігти і десяти метрів, як із лівого боку на нього з шаленим гавкотом кинулися ще дві собаки — прудкий, мов чорна блискавка, доберман та рудий пес невідомої породи, очі якого, навіть при сонячному світлі, палахкотіли нездоровим жовтим блиском.

Хлопець шарпнувся праворуч. Із-за човнів, схарапуджені гавкотом, вистрибували нові й нові чотириногі володарі території. Мить — і за Максимом гналася вже ціла зграя. Чиїсь зуби навіть шарпнули втікача ззаду за ногу, та цупкі штани з першого разу прокусити не вдалося. Оточений півколом різношерстих та однаково лютих псів, Білан біг уперед, не стримував відчайдушного крику і думав лише про одне: швидше б дістатися до остова старого облупленого катера.

Добіг. Не скочив — злетів на сходинки. З усієї сили стрибнув з борту на дно човна, який примостили поруч. Покате днище стало його порятунком: оточивши човен і гавкаючи на хлопця, що примостився зверху, собаки, за всього бажання, не могли застрибнути туди.

Так само як Максим — злізти звідти.

Глава 15 Ворожі тенета

Порятунок прийшов несподівано.

Якщо появу Огородникова в незмінних плямистих штанах та його усміхненого спільника Артура в так само незмінній кепці з козирком можна назвати порятунком. Але в такій ситуації злі люди були бажаніші за собак.

Чоловіки якийсь час стояли, склавши руки на грудях, і дивилися на те, що відбувалося, з неприхованим задоволенням. На крики Максима та прохання забрати собак вони, здавалося, не зважали. Та нарешті Плямистий неквапом наблизився до човна, заклав два пальці в рота і свиснув. Пси дружно припинили гавкати, повернулися в бік людини.

— Гайда звідси! Бач, забавку знайшли, — добродушно промовив Огородников, і диво — собаки послухалися його.

Спочатку більші, потім — менші пси розступилися, а тоді й розбіглися в різні боки. Правда, відбігли недалеко: посідали невеличкими гурточками, ніби чекаючи, коли ж їм знову дозволять погратися з цим нахабним хлопченям. Звідкись підбіг старий знайомий Максима — пес Буян. Зиркнувши на нього, облизнувся і став біля хазяїна.

— Які люди! — блазнювато протягнув Артур. — Та ще й без охорони, без дяді міліціонера. Ти мені гроші приніс, юначе? За собачкою прийшов? Диви, скільки їх тут. Кого хочеш вибирай, коровай, коровай!

— Злазь, не бійся, — поблажливо дозволив Плямистий. — Іди сюди, поговоримо.

Максим, зиркаючи на собак, обережно сповз на животі по днищу човна. Ноги зрадницьки трусилися. Розуміючи, що тікати нема куди і він попався, хлопець покірно підійшов до Огородникова.

— Ну, чого ж тебе знову сюди принесло? Я так розумію, це ти — Артурчикова помилка?

— Та ну, яка помилка! — спробував боронитися Артур.

— Не така вже й велика, — спокійно відповів Плямистий. — Але й не дуже маленька, скажу я тобі. Чого тобі треба, синку? Для чого ти прийшов сюди? Чого домагаєшся? Собаку тобі треба чи нехай Артурко гроші твої поверне? Що мені треба зробити, аби ти більше сюди не ходив?

— Його, Петровичу, тільки смерть може зупинити! — Артур зробив страшні очі.

Максим відчув, як усередині все вкрилося кригою.

— Не лякай, не треба, — жартома насварився на нього пальцем Плямистий. — Хоча від цих тварюк, — він кивнув головою в бік бродячих собак, — усього можна чекати. Наприклад, кусне тебе одна — і матимеш уколи в живіт. А мені твої тато з мамою ще подякують гарненько за те, що їхнього надто цікавого синулю від злих собак урятував. Бо сам винен, грався в неналежному місці. Ні, юначе, таких собак, як тут живуть, люди ніколи не любили і не шукали. Ти бачиш справжніх бійців, хижаків. Захочу я — рота солдат від них тікатиме. Люди, хлопче, повинні платити. І за любов до собак, і за нелюбов до них. Цих тварин теж хтось колись із дому вигнав.

— Тепер, виходить, інші повинні розплачуватися за чужі гріхи? — обережно поцікавився Максим. — А ви тут сховалися від життя, та ще й проголосили себе царем собачого царства, бо не можете нормально вжитися з людьми?

Огородников не встиг нічого відповісти. Здалеку почулося гудіння машини, долинули чиїсь нерозбірливі голоси. Знову загавкали собаки. Крадії перезирнулися, потім дружно глянули на Максима.

— Ви правильно здогадалися, — хлопець ледь стримував переможний тон. — Це по мене приїхали. Я збирався дещо дізнатися, та на випадок, якщо о певній годині не повернуся і не дам про себе чути, мене шукатимуть тут.

— Тебе не було тут, юначе, — просичав Плямистий. — Я ще не договорив з тобою. А розмова у нас дуже цікава. Заодно мені хочеться дізнатися, як це у тебе опинився собака, знайдений нами для одного собаколюба…

Артур ступив до Максима, чіпко вхопив його за руку і потягнув до сараю, де зазвичай тримали викрадених собак. Хлопець перелякано закричав:

— Не туди! Не треба туди! Я боюся!

— Правильно робиш, — Артур клацнув язиком і заштовхнув Максима всередину. Раз-два — закрив засув. Попередив: — Не думай кричати, голову відірву і Буяну віддам.

Максим, очевидно, вирішив повірити в погрозу. Ще раз задоволено клацнувши язиком, Артур швиденько забіг у вагончик, зачинившись зсередини. Не хотів, аби його тут бачили.

Тим часом Огородников уже зустрічав чергових непроханих гостей — Білана-старшого і Дениса Черненка.

Глава 16 Фокуси

— Де мій син? — закричав Білан-старший, вистрибнувши з машини.

— Е, шановний, обережно! Не робіть різких рухів! — попередив його Плямистий.

І правда — варто було татові шарпнутись, як із різних боків до машини посунули з погрозливим гарчанням собаки, а Буян вишкірив гострі зуби. Білан-старший зупинився, проте не збирався відступати. Денис, хоча теж побоювався місцевих псів, тим не менше вийшов із машини і став поруч із ним.

— Тут повинен бути мій син, — суворо повторив Білан-старший.

— А я повинен літати! — гарикнувся Плямистий. — Із чого це ви взяли?

— Ви мене пам’ятаєте, пане Огородников, — сказав тато. — Мусите пам’ятати. А щоб освіжити вашу пам’ять, зараз сюди приїде той самий майор міліції. Тільки вже не сам і не як приватна особа. З ними буде достатня кількість народу, аби встановити на цій території закон і порядок.

— Слухайте, перестаньте мені погрожувати! Нема тут вашого хлопця! Нема! — зробивши паузу, він сказав уже не так категорично. — Принаймні я його тут не бачив. Узагалі, територія охороняється і стороннім, тим більше — неповнолітнім, тут із різних причин перебувати просто небезпечно.

— Ну, а якщо я перевірю? Хоча б он той сарайчик? — Білан-старший навіть показав рукою в бік сараю, який став Максимовою тюрмою.

На якусь мить Огородников помітно розгубився. А тоді швиденько взяв себе в руки, промовив зухвало:

— Будь ласка! Тільки попереджаю: один раз ви там уже шукали викрадених собак. Невже ви думаєте, що знайдете там вкрадених дітей?

— Я не стверджую, що ви, пане Огородников, викрадаєте дітей, — трошки збавив оберти Білан-старший. — Більше того — готовий погодитися, що ви справді не бачили тут мого сина. Він міг прокрастися туди і десь заховатися. Знаєте, перехідний вік… Я сам не можу часом дати пояснення ідеям, які приходять в оці голови, — він постукав кісточками пальців по маківці Черненка. — Можливо, я зараз гарячкую. Ось і розберемося.

Такі слова, очевидно, заспокоїли Плямистого. Знизавши плечима, він жестом запросив Білана-старшого за собою. Підійшовши до сарайчика, сказав уже знайоме: «Але-гоп!» і театральним жестом розчахнув двері.

Усередині нікого не було.

Ця обставина дуже здивувала тата, Дениса, але чи не найбільше — самого Огородникова.

Він спробував посміхнутися, щось сказати, та слова кісткою застрягли у горлі.

Натомість миттю загавкав Буян. Його традиційно підхопили інші собаки. Всі троє повернулися на гавкіт. Біля машини стояв, розставивши ноги, Максим Білан і махав рукою.

— Привіт, тату, здоров, Черненку! Я ж обіцяв, що покажу фокуси! Шкода, що ви не бачили початку, але можете мені повірити: з цього зачиненого сараю зникають і собаки, і люди. Тільки не кажіть, пане собачий царю, що ви мене там не зачиняли!

Плямистий оговтався першим.

— Ну… хе-хе… бачите… Ось вам і ваш синок… Я і не знав, що він тут десь швендяє…

— Дозвольте цьому не повірити, — скептично посміхнувся Максим, поліз у ліву кишеню і витягнув з неї вузеньку та пласку річ, показав її Плямистому: — Знаєте, відлюднику, що це таке? Технічна новинка великого світу, від якого ви втекли. Дуже зручна. Диктофон називається. Цифровий. Уся наша з вами розмова тут записана. Коли я встиг його увімкнути? Яка тепер різниця…

— Чого ти домагаєшся? — Огородников відступив назад, аби бачити усіх. — Чого вам узагалі від мене треба? Чого ви причепилися до мене? Дайте мені спокій! Чи кличте міліцію, коли вам уже так хочеться, нехай вона щось доводить!

— Заспокойтеся, — промовив батько Максима, забираючи диктофон. — Мені на днях вичерпно пояснили: міліція проти вас безсила, бо нічого не зможе довести. Та й не скаржиться на вас ніхто. Я доводив сам собі, що зробив правильні висновки. А заодно — синові, що йому довіряю. Це для мене важливіше, ніж покарати такого, як ви. Відлюдники карають самі себе. Нам усім вас шкода, пане Огородников. Дружите з бездомними собаками і таким типом, як Артур. На все добре. Не крадіть більше чужих собак, тут їх достатня кількість.

Двоє підлітків і один дорослий пройшли до машини, сіли всередину і поїхали геть. Дивно — на них на зворотному шляху не загавкав жоден собака.

Глава 17 Щаслива Таня

— Може, хоч тепер ти посвятиш нас у свої геніальні плани? — запитав тато, коли вони вже достатньо від’їхали від Корчуватого.

— Хіба Денис тобі нічого не пояснив? — із невинним виглядом запитав Максим.

— Вуха я колись цьому чемпіону намну, — буркнув Білан-старший. — Телефонує мені на роботу: бігом-бігом, Максима рятувати треба, знову до тих собачників погнав. А тут, виявляється, якісь ваші ігрища…

— Насправді я хотів, аби ті типи побачили мене, зловили і закрили в тому чарівному сарайчику, звідки собаки таємничим чином випарувалися, — сказав Максим. — Узагалі-то, найскладнішим виявилося розрахувати час. Коли Денис подзвонив тобі, я саме був, як кажуть, на підступах до їхнього лігва. Так що мені лишалося для чистоти та успіху експерименту протягнути хвилин сорок п’ять, максимум — годину. Саме цього часу вам із Черненком повинно було вистачити, аби дістатися сюди.

— Розрахунки часу в нього… Математик… — далі бурчав тато. — Тебе ж запросто могли зжерти ці навіжені собаки!

— Коли чесно, їх я боявся найбільше. Та іншого способу несподівано потрапити на очі крадіям не було. Вони мусили заскочити мене зненацька, у невигідному для мене становищі. Тільки так моя поведінка не викличе підозри. Далі я фіксую на диктофон усю нашу розмову і роблю все, аби таки опинитися в сараї, зачиненому ззовні. Найгірше, що могло статися — Огородников міг просто видати мене вам, а не починати з вами ці розмови. Та я правильно прорахував його: цей тип настільки не любить людей, що готовий діяти всупереч законам логіки. Тим більше, що ти, тату, йому підіграв.

— Я лише говорив так, як попросив мене твій приятель, — зітхнув батько.

— А я передав усе слово в слово, — похвалився Денис. — Усі твої інструкції.

— Ваше щастя, що мені теж колись було дванадцять років, — сказав Білан-старший, і Максим зрозумів: той уже не сердиться на нього. — Просто вирішив подивитися, в які ігри грають теперішні хлопчиська.

— У комп’ютерні, можеш не сумніватися, — посміхнувся Максим. — Це безпечніше.

— Тільки не для мозку, — вставив тато. — Ну, так у чому ж там весь фокус?

— Тунель, — коротко відповів Максим. — Я швиденько облазив усі кутки, почав тицяти ножиком унизу, світити ліхтариком, і таки знайшов лаз до тунелю. Мабуть, його викопали для таких випадків. Тягнеться він лише метрів на двадцять. Невеличкий за розміром пес там пробіжить легко, але і такий, як я, досить просто проліз на пузі. Видно, коли твій друг міліціонер почав наполегливо просити відчинити сарай, Артур, який постійно ховається від сторонніх очей, відкрив у потрібному місці ляду, укинув туди шматок якоїсь їжі з дуже різким запахом. Крадених собак вони там годують погано. Розрахунок простий: якщо її віддати невтішному хазяїнові замість справжньої, той найперше почне пса годувати. Ну, а собака, за звичкою, починає лащитися до того, хто його годує. Вони ж мають справу не з бійцівськими чи сторожовими породами. Так, очевидно, вдається обдурити клієнтів.

— Значить, відчувши запах їжі, полонені собаки погнали тунелем на волю і розбіглися? — уточнив Денис. — Це ж невигідно.

— Вигідніше, ніж виправдовуватися перед міліцією, — відрізав Максим.

— Багато тут незрозумілого і не всі деталі сходяться у вас, хлопці, — зітхнув Білан-старший. — Зрештою, біс із ним. Он наша мама знайшла собачий притулок. Подзвоню туди сам, поясню фахівцям ситуацію, нехай тепер їхнє відомство Огородниковим займається. Мене інше хвилює — дівчинка Таня знову гірко плакати буде.

Згадавши Таню, Максим спохмурнів. Адже, як не крути, весь цей час вони й на крок не просунулися, аби виконати свою обіцянку і знайти її песика.

Білан-старший запросив Дениса попити чайку. Той не заперечував, і вся трійця вирушила до Біланів. Коли відчинилися двері, хлопці остовпіли, а тато якось нервово захихотів.

Максимова мама стояла на порозі, тримаючи на руках симпатичного пікінеса.

— Ці собачі клопоти ніяк не скінчаться, — сказала вона. — Оце так увійшла в роль рятівниці чотириногих, що зірвала зі стіни свіженьке оголошення. У нашому районі недалеко від скверу хтось собачку загублену підібрав. Добрі люди оголошення розклеїли: «Знайшовся собака, пікінес», номер свій залишили. Я згадала, як ти, любий, дзвонив комусь із приводу загубленого пікінеса, і зголосилася. Ось, принесли. Я правильно зробила?

Черненко і Білан перезирнулися.

— Мамо, ти молодець! — проголосив Максим. — Ніхто з нас не вчинив би мудріше!

— І наша Таня сьогодні буде щасливою, — підсумував Денис.

Київ, травень 2008 р.