Страшні історії

Глава 1 Перша самостійна подорож

Якщо Максим Білан гордо скаже комусь, що він уже весь світ об’їздив, не вірте йому.

Хоча, як на свій вік, хлопець таки встиг побувати в кількох країнах. Був із батьками в Туреччині, Болгарії, Єгипті. Брали вони його з собою минулого року на кілька днів на Різдво до Праги. А взагалі, Білан-старший притримувався доволі прогресивних поглядів. Скажімо, по телевізору говорять: не можна українським батькам брати своїх дітей за кордон на відпочинок. Їхні однолітки здебільшого не мають такої можливості. А щасливці почнуть вихвалятися. Виникне в результаті у дитячих та підліткових колективах напруженість. Так і до відвертої ворожнечі рукою подати.

А ще в журналах пишуть: неповнолітнім українським дітям узагалі рано їздити за кордон, навіть якщо в батьків є така можливість. Навіть за тиждень перебування в іншому світі вони почнуть робити неправильні висновки. Наприклад, що все це — красиве життя, недосяжне і неможливе на батьківщині. Ось і почнуть збочувати на криву стежку швидкого збагачення або еміграції.

Усі ці та інші застереження Білан-старший іменував не інакше, як дурницями. Які вигадують передусім різні боягузи або люди з недалеким розумом. Тато довіряв синові і не боявся, що хлопець почне робити якісь злочинно неправильні висновки лише через можливості його родини раз на рік десять днів відпочивати за кордоном. Його інше хвилювало: Максим, побувавши в Празі, Анталії, Бургасі та Луксорі, ще жодного разу не бачив в Україні нічого, крім Києва та Львова, куди якось поїхав із класом на одноденну екскурсію. Тому зрозуміло, чому тато охоче погодився відпустити Максима в Прикарпаття разом із групою «Гурт Тіни».

Хлопець не вдавався в подробиці й вирішив не розповідати татові дивну історію про кімнату з привидами, які заважали музикантам готуватися до фестивалю шкільних ансамблів. Тоді вони з Денисом Черненком змогли з’ясувати, що до чого, і назавжди вигнати нечисту силу з репетиційної бази. Ну, а після цього «Гурт Тіни», музиканти якого стали їхніми з Черненком друзями, легко здобули головний приз фестивалю — поїздку в Прикарпаття на такий же фестиваль шкільних ансамблів, тільки тепер уже — всеукраїнський.

Путівку давали на семеро осіб. Передбачалося, що шестеро будуть музиканти-підлітки і один — дорослий. Учитель або хтось інший, хто супроводжує групу. Дорослий знайшовся — Тарас Петрович Боровець на прізвисько Бульба, учитель музики з їхньої школи. Музикантів у «Гурті Тіни» четверо. Лишається як раз двоє вільних місць. Тому Білану і Черненку як друзям музикантів, запропонували поїхати з ними. Буде така собі група підтримки.

— Якщо пощастить, і все піде добре, — з таємничим виразом обличчя пояснила хлопцям солістка «Гурту Тіни» Оксана Дорошенко, — то років за три цей фестиваль уже буде міжнародним. А ми, якщо знову не посваримося через дурнуватих привидів, прорвемося на міжнародний рівень.

— Клас! — Максим тоді не знайшов, що ще сказати.

Черненко — той узагалі промовчав. Для нього оте «міжнародний рівень» однаково нічого серйозного не означало. За кордоном він ніколи не був. І, за власним його переконанням, навряд чи побуває. Родина Черненків жила без батька, крім Дениса було ще двоє дітей, мама розривалася між кількома роботами, і їй просто не було коли, як і за що їздити по курортах. Правда, як багатодітна мати, вона час від часу отримувала безкоштовні путівки від профспілки. Тому частину літа Денис разом із меншими братиком і сестричкою, двійнятами Колею і Олею, сидів у селі в бабусі. А частину обов’язково проводив десь у санаторії — або під Києвом, або на Полтавщині. Якось їх навіть у Закарпаття на оздоровлення возили.

Тому Денис і не бачив нічого особливого в тому, що він може кудись поїхати з дому на якийсь час та спокійно бути далеко від мами. Яка, між іншим, теж від нього відпочивала. Тоді як мама Максима, почувши, що її сина запрошують поїхати на фестиваль у Прикарпаття разом із якимись шкільними музикантами, мало не зомліла. І перша фраза, яка вирвалося в неї, була:

— Ні! Думати забудь!

— Чому, мамо? — Максим був розпачі.

— Невідомо, чим там тебе годуватимуть! Отруїшся — де тобі в горах лікаря шукатимуть? І хто буде шукати? Вчитель музики чи цей твій дружок Черненко з бандитськими замашками?

Максим ще не міг точно сказати, справжній йому друг Денис чи вони просто товаришують. Але за «бандитські замашки» щиро образився.

— Та ніякий він не бандит! Нормальний хлопець, спортсмен, ні з ким сумнівним не водиться!

— Все одно! — вперлася мама. — Ти в горах загубишся!

Тут уже не витримав тато і взяв ситуацію в свої руки.

— По-перше, Прикарпаття вважається екологічно чистою зоною. І годують там краще, ніж у Києві. Ти тут, у столиці, м’ясом швидше отруїшся, ніж у карпатських селах. По-друге, Денис Черненко може бути ким завгодно, але ніяк не бандитом. Якщо він пише з помилками і не так вихований, як наш із тобою син, це не привід записувати його в пірати Карибського моря. По-третє, поїздка відбудеться відразу після іспитів, а кращого відпочинку, ніж у передгір’ї, годі шукати. Нарешті, по-четверте — я дізнавався: той фестиваль буде поблизу Шешор.[1] А житимуть усі в Коломиї на одній із турбаз. Від Шешор до Коломиї — якихось тридцять кілометрів, якщо я не помиляюся. Край розвинений, туристичний, там захочеш — не загубишся. І вже точно не пропадеш. Аби ти була спокійною, спеціально куплю йому мобільний телефон. Тим більше, я давно збирався це зробити.

— То ти його відпускаєш? — мама, яка сподівалася на підтримку Білана-старшого, зробила здивовані очі.

— Чого б моєму синові не поїхати в невеличку подорож без батьків? — відповів питанням на питання тато, змовницьки підморгнувши Максимові.

Мама здалася, і вже наступного ранку пішла закуповувати консерви.

Глава 2 Кепки для фанатів

На пероні біля вагону Максимові понад усе хотілося провалитися під платформу.

Усіх прийшли проводжати батьки. Але йому здавалося — його мама серед інших найбільше «квоктала» і взагалі вирізнялася неабиякою метушливістю. Спочатку переписала телефони всіх батьків і пообіцяла дзвонити щодня, якщо її син чемно не відзвітує про себе, подзвонивши батькам. На цьому не зупинилася — дізналася, в кого з супутників Максима є телефони, і записала їхні номери. Варто хлопцеві забути дати про себе знати — і мама почне атакувати телефони інших. Насамкінець вона голосно, перекрикуючи гудіння потягів, зойкнула: згадала, що забула вдома ліки від розладу шлунка. Блискавкою кинулася до найближчої аптеки, принесла звідти жменю якихось таблеток та мікстур, запхала це все Максимові в наплічник.

Черненко скоса поглядав і кривив рота у знущальній посмішці. Він завжди підозрював, що його розумний приятель — всього лише матусин синочок. І був щиро переконаний: досить того, що його мама проведе до тролейбусної зупинки, перехрестить у дорогу і повернеться до своїх справ, підхопивши за руки малих двійнят. Особливо тішив Дениса величезний наплічник Білана, натоптаний, на його переконання, абсолютно непотрібними речами, дуже важкий, який не давав можливості нормально рухатися. Сам він обмежився мінімумом: запасні шкарпетки, футболки, чисті штани, спортивний костюм та куртка-вітрівка. Хіба що пиріжків із капустою та варенням мама поклала, але все це з’їсться з чаєм, щойно поїзд рушить.

До гурту підійшов учитель музики Тарас Боровець, який знав, що його дражнять Бульбою, і зовсім не ображався. Навпаки — пишався своїм прізвиськом. Навіть казав усім, що так його ще зі школи дражнили. І це велика честь — називатися Тарасом Бульбою. Діловито оглянувши своїх підопічних, він зняв із голови барабанщика «Гурту Тіни», довготелесого Сашка Коритного, новеньку джинсову кепку-бейсболку з величезним козирком.

— Заховай подалі. В нас усіх будуть фірмові. Подарунок від спонсорів.

Із цими словами він витягнув із великого строкатого пакета зелену кепку, схожу на солдатський головний убір. Замість військової емблеми спереду на ній красувалася здоровенна рожева ляпка — фірмовий значок групи. Придумала його сама Оксана. Узагалі, ця ляпка була яскраво-фіолетовою, дуже схожою на чорнильну. На білому тлі ляпка вирізнялася, навіть здавалась оригінальною. Правда, у жодного зі шкільних ансамблів своєї емблеми не було.

— Рожева, — поморщилася Оксана-Тіна, взявши в Сашка кепочку і покрутивши її в руці. — Колір такий ядучий… Неприємний…

— А ти, раз така розумна, скажи, що вам краще: фіолетові плями на рожевих кепках чи навпаки, — сказав Тарас Бульба, роздаючи кепки всім іншим музикантам. Мови нема — артисти визнали правоту старшого товариша. До того ж, дарованому коневі, як каже приказка, в зуби не заглядають.

Отримали по кепці й Максим із Денисом.

— Ми ж група підтримки, не музиканти, — нагадав Білан.

— Так задумано, — заспокоїв їх Тарас Бульба. — Ви — прихильники. Фанати. Ось ці кепочки будуть для вас перепусткою і на концерт, і в автобус, і в їдальню. В інших учасників будуть інші розпізнавальні знаки. Не розгубитеся. Ну, і сторонні серед наших крутитися не зможуть, що теж дуже важливо.

— Це — найважливіше! — голосно підтримала вчителя Максимова мама. — Дуже правильне рішення! А то крутитимуться поруч різні сумнівні типи, потім телефонів та фотоапаратів не дорахуєшся. Не кажучи вже про гроші… Ой, синку, ану перевір, де твої гроші!

Максим, несподівано ставши центром загальної уваги, почервонів.

— Мам, ну досить уже… Он поїзд зараз рушить… Поїхали ми…

— Справді, матусю, відпускайте вже ваш скарб! — зауважив Тарас Бульба. — По вагонах, народ, по вагонах!

Швидко цмокнувши маму в щоку, Білан, розштовхуючи всіх своїм величезним наплічником, першим пробився до прочинених дверей вагону і, ледве не збивши з ніг провідницю, зник усередині. За ним подалися всі інші.

Музиканти, прощаючись із батьками, прилипли до вікон вагону, посилаючи їм повітряні поцілунки. Лише Черненко з гордим та незалежним виглядом примостився за столом. Білан вирішив зробити те ж саме, та в останній момент зловив себе на думці — це буде скидатися на те наче він не живе власним розумом. Тому так само помахав мамі рукою.

І коли потяг, набираючи швидкість, таки залишив батьків позаду, зітхнув із полегшенням, запхав наплічника на верхню полицю, повернувся до Черненка з наміром щось сказати, та не встиг. Його громіздкий наплічник, не втримавшись на полиці, гепнувся йому згори просто на голову. Під важкістю свого багажу та під супровід дружнього реготу Максим сповз на підлогу.

А коли Тарас Бульба прилаштував його рюкзак так, аби той більше не падав, Білан насунув фанатівську кепочку на самі очі, відвернувся до вікна і сидів, поки його не гукнули пити чай.

Глава 3 Легенди Карпатських гір

Їхали без особливих пригод.

Максимові, який вперше подався в таку далеку дорогу без батьків і чекав від подорожі чогось особливого, стало спочатку трошки нуднувато, а потім — узагалі нудно. Черненко — той, навпаки, швидко знайшов спільну мову з хлопцями «Гурту Тіни» і спочатку заходився грати з ними в завбачливо захоплені бас-гітаристом Мишком Зубовим нарди, а потім надибав у сусідньому вагоні якихось спортсменів, котрі їхали підкоряти Чорногору. Просидів із ними до глупої ночі, аж поки Тарас Бульба звелів хлопцеві йти спати.

Уночі Максим Білан зробив ще одне відкриття. Виявляється, він зовсім не вміє спати в поїзді. Крутився півночі, і лише захоплений із собою плеєр та подарований татом диск із записом історії про Робінзона Крузо допоміг хоч якось владнати незручності в дорозі. Черненко — навпаки, спав, наче ведмідь узимку, чим остаточно роздратував Білана. Коли, нарешті, він вимучився і відчув, що готовий засинати, зрозумів причину своєї дратівливості. Денис, виявляється, більше пристосований до умов, далеких від домашніх. Із сумом довелося визнати: опинившись, мов той Робінзон, на безлюдному острові, Черненко швидше дасть собі раду, ніж він, Максим Білан, у якого є Бабусина Хата і почесний диплом чемпіона школи з шахів.

Уранці настрій Максима трошки поліпшився. Він спав погано, зате всю втому від важкої ночі прогнали краєвиди з вікна. Білан побачив удалині вкриті пеленою туману гірські вершини. Уява відразу народила казкових велетнів у шоломах, які підпирають своїми верхівками небо.

— У-ух-х! — не стримався — видихнув хлопець від захвату.

— Це ще не «ух», — відгукнувся з верхньої полиці тоном знавця Черненко. — У сусідньому вагоні справжні знавці їдуть. Вони таке розказували, таке бачили — тобі, Білане, ще рости і рости.

— Можна подумати, ти вже виріс так, що до гори можеш дістати, — ущипливо кинув знизу Максим.

— Знаєте місцеву легенду про гори? — запитав, відкинувши ковдру, барабанщик Сашко Коритний. — Я десь читав, що це чортів подарунок тутешньому народу.

— До чого тут чорти? — підозріло запитав Максим. — Ми, здається, з нечистою силою вже кілька місяців тому домовилися, що її не буває…

— Перестань, — відмахнувся Сашко. — Тут зовсім інше. Якось Бог вирішив подарувати всім народам землю. А верховинці — люди, які тут живуть здавна, забавлялись: пили, танцювали і співали. Поки прибігли, то землю всю розібрали. Просили Бога, аж поки не вділив їм шматок раю. Але тут чортяка нагодився. Зливи насилав, град, теплі зими, холодне літо. Бігав чорт під землею, тиснув на неї плечима, райська земля від цього здулася — ось так постали гори. І швидко рости почали, мало небо не пробили. Але Бог їх закляв, ось вони і перестали рости. Зате нечиста сила не заспокоїлася, далі в горах намагається баламутити.

— Казочки це все, — озвався згори Мишко Зубов. — Гори — вони і є гори. Ми їх бачимо насправді. Чортів твоїх, Коритний, ніхто ніколи не бачив, хіба тільки на картинках. Узагалі, я чув іншу історію, про жадібного пана. На нього працював такий собі наймит Карпо. Хазяїн відмовився йому платити, ну, і Карпо, так кинув ним об землю, що земля розкололася і поглинула пана. Далі все правильно: намагався він вибратися, лупасив знизу, ось гори і повиростали.

— Не зрозумів ти мене, — запально мовив Сашко. — Гори — це місце, де темні і світлі сили постійно між собою змагаються. Постійну боротьбу ведуть. Тому гори та передгір’я і вважаються небезпечними.

— Наляка-а-ав! — смачно позіхнув Денис. — А мені не страшний сірий вовк!

— Справді, хлопці, вам нема про що поговорити? — буркнув Максим. — Добре, хоч мама моя нас не чує. Ви б так її налякали…

Ніби у відповідь на ці слова заграла мелодія Біланового телефона. Коли він приречено сказав у трубку: «Доброго ранку, мамо», — хлопці, не змовляючись, зареготали. І розмову Максим продовжував уже в коридорі.

Якщо так триватиме далі, — подумав він, — буде зіпсованим не лише настрій, а й весь відпочинок.

Глава 4 Програма фестивалю

Перший день у Прикарпатті видався Максимові досить дивним: тягнувся наче довго, а пролетів швидко.

Їх зустрів спеціальний фестивальний автобус, де вже сиділа купа музикантів та їхніх особливо довірених фанатів. Оксана та її група відразу почали знайомитися. Тут знайшлися львівські, миколаївські, одеські, черкаські хлопці й дівчата. Хтось, виявляється, чув краєм вуха про «Гурт Тіни». А музиканти «Гурту Тіни», в свою чергу, трошки чули про «Хлопчика Мізинчика» зі Львова та «Шум прибою» з Одеси. У них почалися свої професійні розмови, які ані Білан, ані Черненко підтримати не могли. Тому, вмостившись на сидінні поруч, мовчки дивилися на дорогу, що, здавалося, тікала від них, пробігаючи повз вікна автобуса.

Уже з ранку стояла парка спека. Вікна були відчинені, і до салону легенький та зовсім не свіжий вітерець заносив духмяні запахи трав, які укрили піднебесні полонини зеленим килимом. Пахощі ці змішувалися з живичним запахом струнких ялиць та смерічок. Максим раптом зловив себе на думці: йому не хочеться тепер нікуди приїжджати. Тут головне — їхати все далі й далі, все ближче до таких недосяжних і від того — таких загадкових гір.

Так заїхали до Коломиї. Там всіх учасників розмістили на спеціально замовленій базі відпочинку, нагодували, а потім повезли в село Шешори. Оксана дорогою розповіла своїм — за кілька тижнів, напередодні свята Івана Купала, там пройде великий фестиваль. Хотілося б, звичайно, залишитися, але Тарас Бульба дізнавався: якщо ця спроба влаштувати фестиваль шкільних ансамблів буде успішною, їх надалі включатимуть у загальну програму того, великого, дорослого фестивалю.

— Коли так — нам усім треба старатися! — підсумувала Оксана-Тіна. — І шануватися! Особливо це стосується декого! — і вона багатозначно подивилася на Мишка Зубова.

— Нічого собі заявочки! — стрепенувся гітарист. — Я тут при чому?

— Дисципліна в нашому колективі дуже кульгає! — категорично заявила Оксана-Тіна. — У Києві ще раду дати можна. А тут, у новій обстановці, вас усіх може на гульки потягнути!

Зубов хотів заперечити, та й Сашко Коритний уже зібрався заступитися за друга, але Таня Супрун, подружка Оксани, клавішниця, замахала руками:

— Так, все-все, припиняємо ці непотрібні розмови! Мир у нас, дружба і жуйка!

Максим і Денис вирішили не втручатися. Хай «Гурт Тіни» стосунки між собою з’ясовує сам. Утягуватися в чужі суперечки хлопцям зовсім не хотілося.

Але те, що вони побачили на околиці знаменитих Шешор, помирило всіх. Просто неба, на тлі гір спорудили спеціальну сцену, завішану емблемами фестивалю. А перед нею на галявині вже нетерпляче тупцяли фанати сучасної музики. Коли шкільні ансамблі почали вивантажуватися з автобусів, їх зустріли радісними криками та оплесками. Максим відзначив: тут зібралися в основному їхні однолітки. Звідки вони приїхали і хто їх сюди відпустив, для нього, київського домашнього хлопчика, котрий далеко від дому заїхав уперше, було загадкою, і така загальна свобода приємно здивувала.

Черненко дуже швидко освоївся, буквально вгвинтився в натовп фанатів і час від часу з поважним виглядом поправляв на голові свою зелену з рожевою ляпкою фанівську кепку. Невдовзі вони дізналися, що тут зараз буде відбуватися. Спочатку їх погодують справжніми гуцульськими стравами, а тоді учасники почнуть репетиції. Звісно, всі нині не встигнуть, — пояснила Оксана. Але фестиваль організований так, що всіх дружно вивозять у Шешори і так само організовано завозять у Коломию. Так буде сьогодні і завтра. Ну, а концерти почнуться післязавтра.

— Розбита програма на три дні, — сказала вона. — Наш виступ — на другий день, так у програмі зазначено. Третій день — концерт за участю переможців, а потому — додому.

— Навіть на екскурсію часу не буде, — розчаровано протягнув Максим.

— А ти, хлопче, не туристом сюди приїхав! — озвався Денис. — Хочеш по музеях та виставкових залах пройтися — будь ласка, з татом і мамою за ручку!

Білан хотів щось сказати, але в останній момент вирішив промовчати. Це нічого не дасть, — вирішив він. Тому прийняв запропоновані правила гри і, знайшовши собі місцинку на галявині, почав дивитися, як музиканти розгортаються для репетицій і починають грати.

Глава 5 Двадцять кроків

Зовсім непомітно пройшов день.

Вечір опустився несподівано, сутеніти почало якось відразу. Максим відчув, що стало холодно. Все правильно: якщо вдень так пекло, то, під вечір має прорватися дощем. Він похвалив маму за те, що завбачливо поклала йому светра з каптуром, а себе — за те, що захопив його з собою.

Светр і мобільник — усе, що він узяв, залишивши наплічник у кімнаті. Светра вдягнув, мобільний телефон запхав глибше в кишеню, пакет згорнув кілька разів і поклав до іншої кишені. Тепер руки вільні.

— Всім учасникам фестивалю зібратися біля своїх автобусів! — почувся підсилений мегафоном голос. — Повторюю: всім учасникам фестивалю зібратися біля своїх автобусів. Виїзд до Коломиї за двадцять хвилин!

— По маши-ина-ах! — підхопив цей заклик чийсь дзвінкий хлопчачий голос, і натовп ураз перетворився на бурхливе море. Засунувши руки в кишені джинсів, Максим неквапом рушив до їхнього автобуса. Особливо поспішати не було куди — без них не поїдуть. Та сам він досить організований, аби не запізнитися на автобус, до якого треба зробити лише кроків двадцять-тридцять.

На підступах Білана перестрів Черненко. З вигуком: «О!», — він рвучко зірвав з Максимової голови фанатівську кепку і крутнувся на п’ятах, збираючись кудись бігти. Максим спритно схопив його за лікоть.

— Е, чи ти здурів?

Тепер він помітив — на Денисовій голові так само не було кепки.

— Ану, пусти, салабон! — гримнув Черненко і, сіпнувши рукою, вивільнився від Білана. — Тихо будь, як тут кажуть!

— Давай сюди кепку! — підніс голос Максим.

Він навіть не чекав, що окрик подіє. Замість того, аби в своїй звичній манері почати гарикатися з приятелем, Денис крадькома роззирнувся, для чогось втягнув голову в плечі і стишив голос:

— Ну, чого ти, чого розкричався? Допоміг би краще нашим друзям.

— Яким ще нашим друзям? — підозріло запитав Білан. — І до чого тут моя кепка?

— План такий, — Денис присунувся до товариша ближче. — Я тут із двома місцевими познайомився. Ну, не зовсім місцевими… Словом, живуть люди в наметах, на фестиваль приїхали. Чули, як наші на репетиції розминалися. Сподобалося їм, хочуть ближче познайомитися. Повишиваємо трошки вночі, нормально, як у літніх таборах. Тільки сам же розумієш — сторонніх до нас не пускають, порядок такий.

— Правильний порядок, — зауважив дисциплінований Максим.

— Ось я і кажу: їх там двоє, нормальні хлопці, з Донецька, свої. Зараз уже сутінки, до того ж ніхто ще до пуття нікого не знає. Учасники по фірмових значках розділяються. Дамо хлопцям наші кепки. Нехай сідають в автобус, у фанатівських кепках їх пустять, он які козирки великі… Без нас же не поїдуть, крикнемо комусь зі своїх — підберуть. З Тіною я домовлюся. Поки туди-сюди, розбиратися не будуть, їхати треба швидко.

Поки вони говорили, музиканти і їхні офіційні фанати потроху влаштовувалися в автобусах. Часу на роздуми Денис Максимові практично не залишав. Подумати треба було. В іншій ситуації Білан, не роздумуючи, пристав би на подібну пропозицію, але ж тут, далеко він дому, та ще й коли існує певний розпорядок…

Помітивши, що товариш вагається, Черненко вирішив діяти сам. Стиснувши в кожній руці по кепці, він шмигнув у натовп і зник. Білан розгублено закрутив головою, а потім позадкував, пропускаючи останніх пасажирів. Підводити невідомих йому «своїх» хлопців із Донецька не хотілося. Але вибачати Денисові його замашки — теж. Бажання відновити справедливість на якийсь короткий час переважило здоровий глузд. І він кинувся на пошуки приятеля.

Довго шукати не довелося. На Черненка Білан налетів майже відразу. Фанатівських кепок у його руках уже не було, він махав комусь, і навіть у сутінках, що дедалі густішали, Максим побачив, як світилося його обличчя.

— Усе нормально, хлопці сіли, — сказав він Біланові так, наче нічого не сталося. — Почекаємо трошки — і за ними.

Але тут просто в них на очах почало відбуватися щось неймовірне.

Відігнавши від автобусних дверей останніх юних любителів сучасної музики, керівники фестивалю дружно зайшли в салони. Двері зачинилися. Автобуси повільно рушили, швидко розчинившись в уже густих сутінках.

Не змовляючись, Денис і Максим кинулися навздогін. На ходу вони кричали: «Стійте!», але навіть якби їх хтось і почув, автобуси все одно б не зупинилися: той, у якому сюди прибули вони разом із «Гуртом Тіни», рухався у голові невеличкої колони. Ті, хто окупував останній автобус, не знали Білана і Черненка в обличчя.

— Гей, ви! — почувся раптом розгніваний дівчачий голос.

Хлопці зупинилися. До них підбігла засапана Оксана-Тіна. Коси розтріпані, фірмової кепки на голові в неї теж не було.

— А ти чого тут? — запитав Максим.

— Вас шукала, ненормальні! — розлючено крикнула вона. — Сашко сказав, що ви не сіли в автобус. Тут підійшов якийсь незнайомий хлопчина з кепкою, каже — ви кудись у бік Шешорів подалися. Ну, я за вами…

— А твоя кепочка де? — поцікавився Денис.

— Дівчинка одна попросила… З Вижниці… Я вирішила так її в автобус провести…

Черненко не стримався — пирхнув. Білан теж посміхнувся. Надто вже схожими виявилися ситуації.

— Ясно, — підсумував він. — План спрацював. У темряві й гармидері кількість людей порахували просто по кепках. Наші промовчали, бо нас підвести не хотіли. Вирішили — ми і так прорвемося. Тим більше, завжди приємно обдурити всіх і протягнути з собою нелегальних фанатів…

— Ти мораль зібрався читати? — насупився Денис.

— Пізно вже мораль читати. В усіх сенсах пізно. Бачите — ніч настає. Мені тільки цікаво, Черненку, чому ті твої хороші донецькі хлопці Оксані збрехали? Ми ж не ходили в бік села. Жарти в них такі, чи що?

— Я з ними розберуся, — буркнув Денис. — Хай тільки знайду. Тепер, розумнику, думай, що нам далі робити.

Глава 6 Загублені в дощі

Попереджала мама — ночі в горах холодні.

Але Білан навіть уявити не міг, наскільки. Тим більше не уявляв, що особисто в цьому переконається.

Стало зовсім темно. Максим був у светрі з каптуром, і то він ловив дрижаки. Не кажучи вже про Оксану: хоч і прихопила вона з собою курточку з плащової тканини, він холоду така одежина не рятувала. Цокотіння Оксаниних зубів, здавалося, скоро почне віддавати в горах луною. Черненкові якщо і було холодно, він, як справжній супермен, цього не показував.

— Повертаємося до Шешор, — запропонувала Оксана. — Там до когось напросимося переночувати, пояснимо ситуацію. Аби ще подзвонити…

— Запросто! — вигукнув Максим, витяг із кишені телефон, натиснув на кнопочку, засвітлюючи віконечко монітора і малесенький ліхтарик.

Та відразу ж розчаровано промовив:

— От чорт! Покриття немає!

Справді — стільниковий зв’язок зник. Зробивши кілька кроків уперед, Білан переконався: вони опинилися в якомусь зачарованому колі.

Він знову чортихнувся.

— Ти того… Обережно з чортом, — попередила з темряви Оксана. — Я чула, тут це не прийнято. Можна справді біду накликати. Давайте просто повернемося ближче до людей. Може, у самих Шешорах телефон таки запрацює. Ні — до завтра доживемо, а там якось…

Її пропозиція мала сенс. Якби не Черненко, вони б так і зробили. Та в Дениса щодо цього була своя думка, і на чужу хлопцеві було абсолютно начхати, принаймні зараз.

— Кажеш, з чортом обережніше? — просичав він. — Біду накличемо? Я точно знаю, хто біду вже собі накликав. Наші донецькі друзі, чорт би їх забрав!

— Знову! — дорікнула Оксана. — Обережніше з язиком, хлопці, дуже вас прошу!

— Не знаю, що вони собі там придумали, — Денис таки не слухав її. — Зате я вже все придумав. Тут тридцять кілометрів, слабаки! До ранку не чекатиму — просто зараз наших нових друзів знайду і хай вони мені пояснять, для чого було так усіх підставляти!

З цими словами Черненко швидкими кроками пішов уперед.

— Стій! — крикнула Оксана. — Не клей дурня!

— Дарма, — зітхнув Максим. — Тепер його вже не завернеш. Це ж танк без гальмів. Стрельне щось у башту — все, гаси світло…

— Тут і так світла нема, — промовила Оксана. — Не кинемо ж ми його в темряві серед лісу та гір, — трошки подумавши, додала: — Може, Денис у чомусь правий. По дорозі машину попутну зупинити реально. Лише початок десятої вечора.

Зовсім нічого не розуміючи, Максим покірно потупцяв за Оксаною. Тепер уже він не збирався кидати дівчину серед глупої ночі на дорозі. Єдине, що втішало в усій несподіваній і справді дурнуватій пригоді — місцевість тут не глуха, давно обжита, і якщо триматися дороги, заблукати трьом київським школярам буде важко. До того ж, рано чи пізно вони повинні зайти туди, де стільниковий зв’язок запрацює.

Тим часом Оксана наздогнала в темряві Дениса. Білан, у свою чергу, наздогнав Оксану. Якийсь час трійця мовчки крокувала, намагаючись триматися середини дороги. Потім Максим подумки вилаяв себе останніми словами, стягнув на ходу светра і простягнув дівчині. Та не особливо опиралася, простягнувши хлопцеві свою курточку. Вона виявилася Біланові замалою, до того ж абсолютно не гріла. Тому він просто накинув її на плечі.

Ніхто з них не стежив за часом. Тому, коли раптово почався дощ, який дуже скоро перейшов у справжню зливу, ніхто з трійці не зміг визначити, скільки вони вже в дорозі. Дощ попередив про себе зволоженим повітрям, за мить бризнув холодними краплями, потім задріботів рясно, і аж тоді вперіщив суцільним потоком.

Не змовляючись, усі твоє кинулись з дороги під дерева. Але, притулившись до смерекових стовбурів, усе одно не сховалися від зливи. Оксана негайно натягнула на голову каптур, Максим закутав свою голову в її курточку, а Денис залишився навіть без такого убогого захисту. Стояв під дощем у стареньких джинсах, сандалях та сорочці з коротким рукавом, і з тихою злістю поминав чорта.

— Назад бігти треба, — запропонував Білан.

— Куди — назад? — буркнув Черненко. — Тут у який бік не кинься, все одно вже мокрий.

— А ти пропонуєш у лісі ночувати? — поцікавився Максим.

— Ти ще скажи, що ми тут через мене стирчимо, — озвався Денис.

— Знаєш, ти перший про це заговорив. Тільки нам і тобі самому від цього не легше. Вибиратися треба.

— Значить, — підніс голос Черненко, — ти все ж таки хочеш сказати, що ми тут сидимо не через двох хитрунів, яким я збираюся натовкти пики, а саме через мене? Скажи, скажи, щоб усі почули! Нумо, розумнику, знайди винного!

На додачу до всього гримнув грім.

— Хлопчики, прошу вас дуже — не сваріться! — у розпачі вигукнула Оксана. — Зараз битися почнете, мені вас розбороняти у темряві під дощем доведеться!

— Не бійся! — пообіцяв Денис. — Бій буде коротким! Я до нашого мудрагеля давно хочу добратися…

— Ти до всіх хочеш добратися! — огризнувся Максим. — Тобі, Черненку, весь світ щось винен!

Він розумів — приятелеві на комусь треба зігнати лють. Кудись випустити пару. Спочатку він зібрався йти пішки, схарапудивши всіх за собою. Тепер, коли дощ остаточно освіжив Дениса, він мусив, по можливості, зберегти обличчя в очевидно непростій ситуації. Але позиції свої він тепер остаточно втратив. Через те Максим вирішив запропонувати всім рушити назад і будь-яким способом дістатися до якогось даху над головою. Він був певен: Денис для порядку почне комизитися, та врешті навіть такий упертюх зрозуміє — іншого виходу нема.

Та враз до шуму дощу додався ще один звук. Усі відразу розпізнали його і дуже зраділи. Бо це був порятунок.

До них наближався автомобіль.

Глава 7 Спадкоємець із Канади

Нічну темряву та пелену дощу пронизали два промені — це світили фари.

Першим на світло фар кинувся Денис, махаючи руками і щось голосно вигукуючи. Він біг навперейми машині так хутко, що мало не вскочив під колеса. Водій встиг вчасно загальмувати, однак хлопець з усього маху налетів на капот. Не втримавшись на ногах, він упав на мокру землю. Коли підбігли Максим із Оксаною, Денис уже стояв на ногах.

Тим часом із машини, котра зблизька виявилася потужним джипом-позашляховиком, вибрався молодий чоловік в окулярах та клітчастій сорочці. Її він негайно скинув і простягнув Денисові. Той промимрив щось вдячне і, не питаючи дозволу, посунув у салон джипу. За ним поквапилася решта. Водій так само повернувся за кермо і ввімкнув у салоні світло.

Тепер усі троє могли розгледіти свого рятівника ближче. Максим, чий батько іноді одягав окуляри, коли працював за комп’ютером або збирався довго дивитися телевізор, відзначив: у окулярах незнайомця є щось закордонне. І форма, і оправа — все нагадувало іноземне кіно. Та й клітчаста сорочка, у яку тепер кутався Черненко, робила водія джипа схожим на якогось інтелігентного ковбоя. А коли він заговорив, не лише Білан — всі інші почули дуже легенький, проте все ж таки помітний акцент.

— Гелло, джентльмени та леді! Куди це ви в таку ніч?

Молодий незнайомець вимовляв м’які звуки твердо. Тому в нього вийшло «джентлмени», «леди» та «нич».

— А ви хто? — вирвалося в Максима, який сам не чекав від себе такої неввічливості.

— Я є Зорян Бачинський, — ім’я він промовив як «Зоран». — Мої прапрадіди були вроджені в Коломиї. Я є вроджений у Канаді, тепер маю тут спадок і хочу його здобути.

Трійця перезирнулася. Іноземців кияни бачили, звичайно, не вперше. Але щоб ось так, проти ночі, під дощем зустріти канадського українця на джипі — навмисне так не підгадаєш. Максим назвався, за ним назвали себе Оксана і Денис. Тоді Білан заговорив, без дозволу взявши на себе клопіт виступати від імені товаришів:

— Розумієте, пане Зоряне, ми відстали від нашого автобуса. Вирішили йти до Коломиї пішки — потрапили під дощ. Ось тут ви вчасно нагодилися.

— То ви, як я собі міркую, є справжні пластуни! — зрадів Зорян Бачинський. — Ми, знаєте, теж в юнацтві ходили на пласт. Я є знаменитий скаут, аби ви знали! Цікаво зустріти просто в горах своїх колег!

— Які ще пластуни? — не стримався Денис. — Ні перед ким я не пластун…

— То він жартує, — натягнуто посміхнувся Максим, непомітно шарпнувши приятеля за лікоть. — Утомився, перенервував. З нами ж дівчина, самі розумієте. Може, ви були б такі добрі й завезли нас до Коломиї?

— Знаєте, — Зорян Бачинський поправив окуляри на переніссі. — Я не маю тепер аж так багато часу. Давайте, молоді колеги, зробимо трошки не так. У мене тут недалеко є де ночувати. Поїдемо туди разом, а на ранок я довезу вас, куди треба, — перехопивши здивований погляд Максима, він поспішив пояснити: — Ноу проблем завезти вас до Коломиї тепер. Але саме зараз це в мене розходиться з ціллю. Я конче маю бути в тому місці до півночі. Інакше доведеться мені пробувати ще один раз.

Тепер Білан зовсім нічого не розумів.

— Що пробувати?

— Поїхали. По дорозі розкажу, — канадець завів двигун, і джип рушив, пробиваючи стіну дощу.

Трійця мовчала, змирившись із тим, що несподіваний рятівник цілком справедливо вирішив допомогти їм так, як сам уважає за потрібне. Зорян Бачинський, стежачи за темною дорогою і не обертаючись, простягнув правицю позад себе.

— Оксано, он там, у торбі, є термос із кавою та сандвічами. Прошу, беріть, кава є горьяча.

Двічі припрошувати не довелося. Порядно зголоднілі мандрівники швидко розібрали бутерброди з гуцульською ковбасою, які Зорян Бачинський охрестив сандвічами, по черзі запиваючи їх не такою вже й гарячою, але принаймні теплою ще кавою. Тим часом новий знайомий, очевидно, зрадівши вдячним слухачам, розповідав:

— Я, знаєте, ніколи раніше тут, в Україні, не був. Уроджений у Квебеку, то, знаєте, таке місто, французька частина Канади. Мій прадід — тутешній, із Коломиї, я вже вам казав. Бачинські тут узагалі досить відомі є. Особливо Левко Бачинський, як його кликали тут — Лев. Адвокат, знаний діяч політики…

— І тут політика, — не стрималася Оксана і зойкнула — так сильно тицьнув її ліктем у бік Максим.

Вона хотіла сказати йому щось образливе, та він мімікою показав: краще тепер мовчати і слухати його, бо невідомо, мовляв, як іноземець до школярських зауважень поставиться. Оксана все зрозуміла і таки прикусила язика, але, як всякий митець, все ж таки лишилася задоволена собою. Висловила думку про дорослих, котрі весь час говорять про політику.

— Та ні, — відмахнувся Зорян Бачинський, цілком зрозумівши настрої дівчини. — Політика тут ні при чому є. Просто Левко Бачинський досить різко критикував владу. Мій дід, ну, син його, знаєте, так само критично налаштований був. Потім, якщо ви трошки знаєте історію, — прозвучало «історию», — багато хто з тутешніх аристократів змушений був перебиратися за кордон. Так мої предки опинилися спочатку в Парижі, тоді — за океаном, у Канаді. Але не всі Бачинські звідси виїхали. Мій дядько Зенон лишився жити в цій місцевості. Тільки жив він окремо від людей, бо був, знаєте, мольфаром.

— Це що за чудо? — поцікавився Денис, дожовуючи рештки бутерброду.

— Так тут чаклунів називають, — поспішив пояснити начитаний Максим. — Хочеш — можеш казати «відьмак», теж буде правильно.

— Знаменито! — вигукнув Зорян Бачинський. — Отже, Зенон мав у тутешніх краях серед людей добру славу. Бо мольфаром був світлим, лікував, допомагав, від лихого ока захищав оберегами. Мешкав на маленькому хуторі, на люди не часто виходив. Усім необхідним добрі люди забезпечували. Дожив мольфар Зенон майже до ста років, не так давно помер. Чоловік грамотний був, усе ж таки один із нащадків адвоката Лева Бачинського. Виявляється, склав тестамент…

— Що склав? — перепитала Оксана.

— То є заповіт майна, — пояснив Зорян Бачинський. — Свою хату заповів будь-кому з нащадків Лева Бачинського, кого по закордонах відшукають, бо тут у нього рідних не лишилося. Кого так само серед живих нема, хто колись зрікся мольфара… Одне слово, розшукали юристи в Квебеку мене. Оце я приїхав. Аби вирішити, що зі спадщиною робити.

— Як що, — діловито промовив Білан. — Вступати у володіння. Все ж таки будинок у Прикарпатті, в туристичній зоні, земля ваших предків…

— Та і я про це, — зітхнув Зенон Бачинський. — Тільки мені сказали, що в хаті діда Зенона водиться нечиста сила.

Запала тиша. Лише дощ стукотів по даху джипа.

Глава 8 Проклята спадщина

Мовчанку порушив Максим. Кашлянув, поцікавився обережно:

— Для чого ж ми туди їдемо, пане Бачинський?

— Прошу дуже, мсьє, не треба зі мною панькатися, — попросив спадкоємець. — Можете звати мене запросто Зоряном, без всяких отих панів. Який я пан, у мене в Квебеку лиш лікарська практика. Домовились?

— О’кей, — відповів Максим. — Значить, Зоряне, ви їдете спілкуватися з нечистою силою?

— Навпаки — я хочу довести всім тутешнім страхопудам, що нічого нечистого в хаті діда Зенона не може бути. Мене тут переконували: він знався з темними силами, постійно викликав їх у своєму помешканні…

— Чекайте! — перебив його Максим. — Ви ж казали, що мольфар знався зі світлими силами?

— І мені таке говорили, — кивнув Зорян Бачинський, не обертаючись. — Та коли я сюди приїхав, почув так само іншу історію. Знайшовся чоловік, який розповів: є, знаєте, факти, коли мольфар намагався знайти контакт із нечистю. Тому будинок його є проклятим. Тож мені треба чимшвидше позбутися його.

— А ви там жити хотіли? — здивувалася Оксана. — Переїхати з Квебека в Коломию?

— У мене, знаєте, є одні партнери. Там, у Канаді. Так само українці, — він промовив «українчі», — які не хочуть втрачати коріння. Можна вкласти якісь гроші, зробити тут невеличкий кемпінг. Місце гарне, затишне, я вже був, дивився. Не стільки для прибутку, скільки, знаєте, аби якийсь шматок справжньої України в нас був. Ми могли б так само приїхати сюди на свої вакації…

— Куди? — знову не зрозумів Денис.

— На канікули, — пояснив Білан. — У відпустку, якщо хочеш.

— Усе ти знаєш, — буркнув Черненко.

— Словом, — вів далі Зорян Бачинський, — мені хотілося б тут, в горах, щось таке своє мати. Але знаючі люди кажуть… Так, чекайте, здається, приїхали.

За розмовами мандрівники не стежили за дорогою. Та це й неможливо — за вікном густа темрява, дощ і вітер. Проте Максим усе ж таки відзначав, що в якийсь момент джип з’їхав із головної дороги і пересувався вже між дерев. Дорога що далі, то частіше починала петляти, нагадуючи слід, залишений величезною казковою змією. Коли джип загальмував, фари вихопили з темряви обриси якоїсь невеличкої споруди.

Зорян вибрався з машини першим і, попросивши пасажирів почекати, швидко побіг до будинку, потупцяв біля дверей, відчинив їх і голосно гукнув гостей. Максим, Денис і Оксана одним спритним марш-кидком подолали відстань між джипом та хатою і забігли під захист даху.

Їх відразу охопила темрява, але не така вогка, як надворі, а затишна і тепла. В хаті пахло мишами, дивною сумішшю трав і пилом. Збившись докупи, гості не знали, що робити далі. З темряви почувся голос хазяїна:

— Тут нема світла. Ніколи не було. Дід Зенон був хоч і грамотною людиною, йому навіть газети приносили, тільки електрику вважав за гріх.

— А нечиста сила як же? — не стримався Денис.

— Про це я і кажу. Тут розбиратися треба. Тому я сюди і приїхав. Зараз свічки запалю.

Блиснув ліхтарик, потім блимнув язичок запальнички, і за хвилину невеличке помешкання освітилося запаленими одна за одною свічками. Усього їх тут було шість, хтось розмістив їх по всій кімнаті. Хоч світло було не яскравим, його цілком вистачало для того, аби гості змогли роздивитися, куди потрапили.

Нічого особливого не побачили. Одна кімната, під стінами — лавки, вкриті розшитими полотняними килимами. Біля однієї стіни — дерев’яний стіл, у кутку — піч, в протилежному — величезна і широченна скриня, поверх якої лежала вкрита вовняною ковдрою перина.

— І де тут спати? — поцікавилася Оксана.

— А їсти що? — запитав Денис, який лише заморив бутербродами черв’ячка, не втамувавши голоду як слід.

— Х-хе! — вигукнув Зорян Бачинський. — То все має бути по пластовому. В машині маю спальники. Як відчував — узяв два. Вірніше, не навмисне взяв два, а купив нині рано і просто не виклав із авта. Так само є теплий коц, земляки подарували. Коли ходить про їдження — маю цілу запечену курку, пиріжки з грибами і кілька пляшок мінеральної води. Думаю, до ранку з голоду не помремо, нє?

— Протримаємося, — погодився Максим. — Ви краще інше скажіть: хто і з якого дива взяв, що десь тут завелася нечисть?

— Тут, — Зорян Бачинський обвів напівтемне помешкання рукою, — я сам ще нічого при денному світлі не бачив. Мені сказали, нечиста сила оживає довкола серед ночі. Я кажу — то не є правда! Мені кажуть — то правда! Кажу їм — я лікар, людина науки, не буває чортів! Вони мені — у вас, мовляв, у Квебеку їх, може, і не буває. А тут, в горах, у хаті мольфара, все може бути. Прокляте оце місце, — він тупнув ногою об застелену старими дошками підлогу. — Тому я декларую, — вийшло «деклярую», — що проведу тут тепер одну ніч. Дуже добре, друзі, що ви мені зустрілися. Сам Бог вас послав. Раз Бог послав, значить, чортові тут робити нема чого. У мене три свідки буде, в разі чого. Ми цим забобонним боягузам носи втремо, правда є?

— Правда, — бадьоро відповів за всіх Максим.

Цілком задоволений, Зорян Бачинський подався до машини забирати спальники, ковдри та харчі. Гості лишилися самі.

Глава 9 Грім і блискавка

Перше, що зробив Максим, — спробував подзвонити. Дарма — на моніторі мобільника висвітлювалося «Немає покриття». Тим часом Черненка наче прорвало.

— І що він тут намолов про чортів? — запитав Денис.

— Чого ти так на мене визвірився, наче я все це сам придумав! — роздратовано відповів Білан.

— Ні на кого я не визвірився, — збавив оберти Денис. — Просто все це не налазить на голову.

— Денис правий, — втрутилася Оксана. — Ніч, дощ, ліс, довкола ані живої душі. Світла нема, хата якась дивна… Все це взагалі незвично…

— Ти хочеш сказати, що цей канадець — викрадач маленьких дітей на нічних дорогах? Сірий вовк, котрий полює на своєму джипі на таких, як ми, червоних шапочок? — Максим не приховував іронії.

— Я не думаю, що він взагалі канадець, — буркнув Денис. — Хто завгодно може придурюватися іноземцем, кататися серед ночі на джипі, мати ключі від покинутої хати і навіть калічено говорити.

— Та-ак, — Максим засунув руки у мокрі кишені джинсів, перевів погляд з Дениса на Оксану, потім — знову на Дениса. — Отже, ви думаєте, що цей чоловік нас викрав, завіз подалі від цивілізації і зараз спече в оцій печі? А потім покличе на вечерю своїх друзів — людожерів?

— Нічого ми не думаємо! — огризнувся Черненко. — Чого пристав!

— А думати треба, — зазначив Білан. — Значить, так: або зараз швидко, всі разом, вибігаємо звідси і тікаємо світ заочі під дощем, або лишаємося тут і дивимося, що далі буде. Знову ж таки, тримаємося всі разом. І не спати нікому, поки хазяїн не засне.

— Краще спати по черзі, — уточнив Черненко. — Але так, щоб він цього не помічав. Оксани, звичайно, це не стосується…

— Нічого собі! — ображено вигукнула дівчина. — Ми всі в однакових умовах! І я маю такі самі права, як кожна жінка!

Від обурення вона навіть тупнула ногою.

— Ніхто тебе твоїх прав не позбавляє, — спробував заспокоїти її Максим. — Просто ми з Денисом по черзі охоронятимемо тебе. І в разі чого…

— Не треба мене охороняти! — перебила його Оксана. — Тримаємося всі разом і спимо по черзі. Якщо зараз про це не домовимося, хазяїн потім щось помітить. Тихо, він іде!

Майже відразу після її попередження до хати просунувся Зорян Бачинський. Кинувши на підлогу один спальник, він одразу пішов назад по інший. Цього часу трійці вистачило, аби остаточно домовитися про свої дії на сьогоднішню ніч. Бачинський застав їх за розкладанням спальника на скрині.

— Для чого, там он яка перина є! — сказав він. — Там ляже мадемуазель, а ми з вами троє повкладаємося, мов справжні плястуни, на підлозі. Зара ще буде коц.

Поки хазяїн ходив по ковдру і їжу, Денис і Максим розклали спальники біля скрині так, аби лягти між нею та Зоряном. Лежати поруч із ним на чатах, та ще й серед ночі непомітно будити наступного вартового видавалося досить складним завданням. Але примоститися окремо від хазяїна не виходило.

Наступна година минула в клопотах. Спроба розпалити піч ні до чого не привела. Ніхто з гостей не вмів цього робити. Зорян Бачинський, який вдома в Квебеку мав власний камін, так само не впорався з гуцульським п’єцом.[2] До того ж вологий хмиз, принесений знадвору, не хотів сохнути в хаті.

Чоловіки делікатно відвернулися, давши Оксані змогу роздягнутися, скинувши нарешті мокрий одяг, і замотатися в ковдру. Потім хлопці так само роздягнулися, і Максим постарався відразу відсунутися далі в тінь. Зате Денис цілком комфортно почував себе у спортивних трусах. Зорян Бачинський, найсухіший з усієї компанії, кинув Білану свою картату сорочку, а Черненкові — легенького, проте сухого та затишного светра.

Нарешті повечеряли. Хазяїн вправно поділив печену курку справжнім мисливським ножем із зазубреним з одного боку лезом, на якого Максим подивився з острахом. Уся компанія з апетитом з’їла її, закусивши пиріжками та запивши мінеральною водою без газу. А тоді Білан, який за домовленістю мусив чергувати першим, вирішив трошки заговорити Бачинського, аби той не помітив, що інші завчасно поснули.

— Так що, все ж таки, з цією хатою? — поцікавився він. — Ви, Зоряне, так толком нічого і не пояснили. Що чи кого ви хочете тут побачити?

— Нікого і нічого особливого! — щиро зізнався той. — Говорили мені ось таке: дуже давно нечисту силу так закляли, що вона не могла вибратися з-під землі, де їй місце. Через те рветься, пнеться, стукає знизу. Правда, може нечистий зробити це не в кожному місці, де йому заманеться, а лише там, де на нього справді чекають ті, з ким він має зв’язок на землі.

— Темні чаклуни! — здогадався Максим. — Ось чому…

— Так є, — погодився Зорян. — Жив мольфар Зенон, як я вже говорив, відлюдно. Про нього різне казали. У тому числі натякали на його зв’язок із нечистю. Ніби мольфар Зенон довго вивчав всякі темні науки, щоб закляття для нечистого зняти. Йому це, за переказами чи плітками, майже вдалося. Ось тепер чортисько знає сюди дорогу і час від часу приходить. Коли це стається, всяка лісова нечисть прокидається і йде йому на допомогу. Вовкулаки там, лішаки… Чистий вам американський фільм жахів. Горор,[3] як їх ще називають. Сигнал для них — коли надворі раптово починається сильний дощ, злива, буря. Коли грім гримить, блискавка, навіть град падає…

— Про щось подібне ми вже чули, — згадав Максим вранішню розмову в поїзді і раптом зрозумів, як довго тягнеться їх перший день у Прикарпатті. Ще зранку вони пили в купе чай, а тепер скоро дванадцята ночі стукне, а вони — невідомо де, в покинутій хаті, по даху якої стукотять великі дощові краплі.

Злива. Чому раптом він подумав про зливу? Злива… буря… Північ гряде… Погода, яку, за переказами, насилає нечиста сила, коли збирається…

Перш ніж він склав два і два, за вікнами гримнуло. Максим здригнувся.

Зойкнувши, підскочила на своєму ложі Оксана. Денис, який теж не спав, дослухаючись до розмови, рвучко сів, стиснув Максима за лікоть. Грім повторився, а потім за вікном розтяла темряву яскрава блискавка, на мить освітивши стривожені обличчя всіх, хто був у хаті.

Втретє вдарив грім.

А тоді знадвору почулося протяжне моторошне виття, дуже схоже на собаче. Тільки як тут, у темному лісі, опиниться собака…

Глава 10 В облозі

Оксана верескнула з переляку, накрилася ковдрою з головою.

Білан і Черненко разом скочили на ноги. Невідомо для чого Денис кинувся задувати свічки. Він встиг задути чотири з шести, перш ніж Максим зупинив його різким окриком:

— Припини! Не треба!

— Воно бачить світло у вікнах! — крикнув у відповідь Черненко.

Виття повторилося. Тепер завивали вже під самим вікном.

— Хто — воно? — розпачливо запитав Білан.

— Ким би воно не було — воно йде на світло!

— Значить, воно його вже побачило! І гаси чи не гаси, воно все одно знає: в хаті хтось є!

Нарешті оговтався Зорян Бачинський. На відміну від розгублених та наляканих хлопців, він тримався, або хоча б намагався триматися спокійно. Так, як належить дорослому чоловікові перед школярами, котрі могли бути його нехай не дітьми, але молодшими братами — так точно.

— Тихо будьте! — наказав він. — Максим є правий: у темряві краще тепер не сидіти. Денисе, ось, маєш запальничку, — це прозвучало як «запалничку», — засвічуй свічки, коли світло — нема чого боятися.

— А чого нам треба боятися? — запитав Денис, слухняно виконуючи прохання.

— Нам з вами — нічого, — впевнено заявив Зорян Бачинський. — А ось Оксана, я собі бачу, все ж таки трошки налякана.

— Ні-ні! — поспішила заперечити Оксана, висовуючи голову з-під ковдри.

Вдарив грім. Блиснула блискавка. Протяжно завили вже з другого боку хати, під іншими вікнами. Оксана остаточно припинила гратися в безстрашну героїню, тепер уже закричавши вголос, на всю хату. Заспокоїти її ніхто не наважився — моторошне виття заганяло хлопчачі серця в п’яти. Навіть дорослий Зорян відчув, як тілом пробігли дрібні холодні кусючі мурахи.

— Це… вітер, — вичавив він із себе, намагаючись переконати в цьому не стільки інших, скільки себе самого: — Це лише вітер так виє… Ефект…

Ніби заперечуючи, виття повторилося, і тепер до нього додалося люте гарчання. Максим давав би руку на відсіч — він навіть почув скрегіт хижих зубів. Пересиливши себе, він обережно взяв свічку, приставними кроками наблизився до вікна, підніс до темної, давно не митої шибки вогник.

— Ану, хто там! — він спробував промовити це гордо, та вийшло щось більше схоже не мишачий писк.

— Геть з вогнем від вікна! — трошки запізно крикнув Денис, підбігши до Максима і відтягуючи його, дмухнуви на свічку.

Дивно — вогник чомусь не погаснув. Трошки блимнувши на ґнотику, він розгорівся, здавалося, ще з більшої силою. Тіні від свічок танцювали по стінах і стелі в такт завиванню вітру знадвору. За вікном швидко промайнула якась величезна тінь. Знову сяйнула блискавка, вдарив грім, дощ стьобнув по шибках. І знову почулося страшне виття, яке супроводжувало моторошне гарчання.

— Отче наш, сущий на небесах… — тихо промовив Зорян Бачинський.

І не договорив, бо почувся новий звук. Знадвору хтось дряпав двері. Спочатку легенько, ніби не впевнено. Та що далі, то гучнішими ставали ці звуки. Невідомо для чого Денис підбіг до дверей, торкнувся міцного грубого засуву, помацав величезну клямку. Двері в цій старій хаті замикалися на совість. Якщо їх не штурмувати тараном, облогу можна витримати до ранку. А йому чомусь здавалося — під ранок все повинно припинитися. Чим би все це насправді не було: проявом сил природних чи надприродних.

Після історії з привидом Денис Черненко, який і до того не вірив у різні казочки, зневірився в них остаточно. Але те, що відбувалося з ними зараз, ладне було змусити його переглянути власні погляди. Те, що в Києві справді могло здаватися страшним, мало логічні пояснення. Тут, далеко від цивілізації, серед буйної природи, ті ж речі починали сприйматися інакше.

По дверях знову шкрябнули. Так, наче гострі величезні кігті впилися в дерево і кігтяста лапа повільно посунула донизу. Оксана не переставала зойкати, так і не висовуючись з-під ковдри. Денис відійшов від дверей, став посеред кімнати. Максим притулився до нього спиною. Поруч із ними височіла постать Зоряна Бачинського.

Так вони якийсь час стояли мовчки, слухаючи бурчання грому, шум дощу та виття. У двері шкрябати перестали, вити так само стали рідше, та це жодним чином не заспокоїло мимовільних бранців старої мольфарової хати. Нарешті Максим Білан спромігся промовити те, що, без сумніву, крутилося в головах товаришів по нещастю.

— Вовкулаки, — вичавив із себе він.

— Ти серйозно? — перепитав Денис, і в голосі його цього разу не чулося жодних насмішок.

— Не знаю, — чесно відповів Максим. — Але виють та гарчать тільки вони, вовки-перевертні. За переказами, між іншим, саме з вовкулаків складається почет ватажків нечисті. Вони прийшли сюди по свого пана.

— Хлопці, ви марите, — озвався Зорян Бачинський. — Тільки я сам усе те ж бачу і чую. А значить, марю разом із вами.

— Давайте поки що домовимося: довкола хати діда Зенона блукають перевертні, — Максим почав поволі збиратися з думками, якими б божевільними ці думки не були. — Переконатися, що це не так, можна лише одним способом: вийти надвір, пробратися до джипу і врубати фари. Якщо ви, Зоряне, скажете мені, як це робиться, я міг би з цим завданням упоратися. Тільки… я боюся.

— Я теж! — гукнула з-під ковдри Оксана. — Хлопчики, любі, не треба відчиняти дверей!

— Вона права, — погодився Денис. — Боюся я чи ні — нехай це буде не ваша справа. Краще справді не чіпати дверей до ранку. Через вікно воно навряд чи полізе…

— Все ж таки якесь «воно» довкола хати ходить, — зловив його на слові Максим.

Денис хотів щось сказати, та протяжне виття стало красномовнішим за будь-яку його відповідь.

— Що тут відбувається! — в розпачі вигукнув Зорян Бачинський. — Я вже зовсім відмовляюся щось розуміти!

— Я так само, — замислено промовив Максим. Він дивувався сам собі, але перший переляк потроху минав, поступаючись місцем логічним роздумам. — Бо, якщо припустити, що мольфарову хату оточила лісова нечисть, то вона зробила це не просто так. Адже злива, грім і блискавка попереджають про можливу появу…

Він не договорив. Підлога під їхніми ногами раптом здригнулася.

Глава 11 Мара під землею

Денис, Максим і Зорян Бачинський дружно підстрибнули, наче опинилися раптом на розпеченій сковороді. Коли підлога здригнулася вдруге, всі троє, не змовляючись, скочили в різні боки. Знизу грюкнуло втретє, а виття за вікном посилилося.

— Чорт забирай! — гаркнув Зорян. — Та що тут за дідько!

— Обережніше зі словами! — попередив Максим. — Мені здається, саме це тут і відбувається. Дідько стукає знизу, намагаючись вийти нагору.

— Тільки в нього це не вийде! — вигукнув Зорян. — Аби закляття з цього місця було зняте, нечиста сила вже давно б гуляла на волі!

— Отже, Зоряне, ви таки готові нарешті повірити в казку про закляту спадщину? — Максим хоча і сам був готовий тепер повірити в усе, що завгодно, проте різка зміна поведінки дорослої людини викликала в нього бажання з принципу протестувати і не вірити своїм очам та вухам.

— Я взагалі тепер не знаю, у що вірити, а в що не вірити! — визнав спадкоємець, і Білан зловив себе на думці: йому шкода канадського гостя. Перед трьома українськими школярами він готовий визнати свою слабкість, свій переляк, свою поразку. І хоча Максим у ці хвилини не міг похвалитися сміливістю, йому захотілося видаватись сміливцем в очах іноземця. Нехай і далекого нащадка карпатського мольфара.

Закусивши нижню губу, Максим Білан зробив кілька кроків і знову став на те ж місце, в яке стукали з-під землі. Поштовх повторився. Був він несильним, дошки з підлоги не виривав. Радше нагадував удари кулаком чи принаймні невеликим молотком. Хоча, якщо згадати легенду, нечистий пробивався з-під землі на поверхню, наставляючи свої могутні плечі. Якщо погодитися — плечі в того, хто стукає під землею, не такі вже й могутні.

Побачивши, що приятель пересилює свій страх, Черненко теж посунув до нього. Він, спортсмен, просто не міг собі дозволити стояти осторонь, в той час як відвертий салабон намагається щось робити і якось давати обставинам раду.

Думаючи, що в Білана є якийсь конкретний та продуманий бодай нашвидку план дій, Денис помилявся. Максим діяв швидше для того, аби не стояти чи сидіти без діла на одному місці і щоб якось притамувати відчуття страху. Насправді він так само не знав, як реагувати і що робити. Постоявши ще і дочекавшись чергового поштовху, він швидко перемістився вбік, до найближчої стіни. Там із-під землі нічого не штовхало.

При світлі свічок хлопець рухався, наче фантом, і його видовжена тінь відбивалася на стінах, сягаючи навіть під стелю. Зрозумівши, що саме робить приятель, Денис так само перейшов до протилежної стіни, трошки постояв і зробив висновок:

— Тут нічого не стукає! Тільки посередині хати!

— Ану, йди звідси геть! — невідомо кому крикнув Білан.

Відповіддю стало виття. У двері знадвору знову дряпнули. Дзенькнула шиба на вікні. Ще раз шкрябнуло під підлогою. А тоді раптом усе якось відразу заспокоїлося. Буря ніби на замовлення почала поволі вщухати. Дощ далі йшов, проте вже не так сильно та рясно. Грім більше не гримів. Сторонні моторошні звуки ззовні та знизу припинилися. Запала тиша, яка стояла ще не так давно.

— Закінчилося? — голова Оксани обережно вистромилася з-під ковдри.

— Правда, Білане, ти як це зробив? — здивувався Черненко.

— Нічого я не робив! — відмахнувся Максим. — Усе воно тут якось так саме собою вирішується, без стороннього втручання…

— Саме собою нічого не вирішується, — зазначив Зорян Бачинський. — Якщо ви мене просто тепер запитаєте, що тут узагалі коїлося, я вам не скажу. Але буду чесним: не хочу ще раз таке пережити.

— Котра година? — запитав Максим. Бачинський глянув на циферблат годинника.

— Половина другої ночі… Гм… Увесь цей наш горор тривав майже півтори години…

— А раптом усе повернеться? — кволо запитала Оксана. — Може, нам тепер краще втекти звідси? Га, Зоряне? Скочимо в машину всі разом — і ходу…

— Не повернеться, — впевнено заявив Максим. — Якщо все це відбувається за якимись невідомими нам законами, то для того, аби кошмар повернувся, потрібні знову злива, грім та блискавка. Бачиш, усе вщухає поволі. Так що на сьогодні нас до ранку лишать у спокої.

Несподівано Зорян Бачинський ляснув себе по лобі, підхопив із лавки свічку і наблизився до печі. Посвітивши собі в кутку біля неї, вдоволено промовив: «Є!» і зняв щось зі стіни. В темному кутку вони справді нічого не побачили, бо не особливо і роздивлялися. Між тим саме там висіла стара ікона, якою Зорян перехрестив кілька разів місце посеред кімнати, там, де відчувалися поштовхи, після чого якось відразу заспокоївся.

— Отепер лягаймо спати, — мовив він. — Як я раніше не додумався! Все, тепер ніхто нас не потурбує.

Дивно, але ці слова і головне — ці дії заспокоїли гостей. Оксана полегшено зітхнула, Денис якось нервово реготнув, а Максим для чогось постукав ногою по підлозі. Ніби і не було нічого. Ніби не вило і дряпало ззовні. Наче не пробивалося щось із-під землі. Стало тихо, спокійно, якось по-домашньому затишно.

Не змовляючись, вирішили всі розмови відкласти до ранку. Спати лягали вже без особливого страху, навіть без бажання вартувати по черзі. Тепер у щирих намірах канадського гостя і в тому, що він не замишляє проти своїх гостей нічого лихого, переконалися всі.

Адже страшніше, ніж було, вже не буде. І Зорян Бачинський так само щиро був здивований і збентежений.

Глава 12 Нові сліди та старі руїни

Сонячні промені постукали у вологе після дощу скло. Всі, хто був у хаті, прокинулися майже одночасно. Так, наче вночі нічого не трапилося.

Годинник показував початок восьмої. На запитання Зоряна, кому як спалося, гості недружним хором відповіли: дуже добре. Справді, Максим, Денис і Оксана, вимучені довгими, як здавалося, хвилинами страху, провалилися в сон, мов у глибоку темну яму. Спали хоч і не так довго, як хотілося, зате — міцно, без сновидінь.

Одяг ще не зовсім висох. Та хлопці не зважали на це. Черненко, а за ним і Білан позалазили в свої мокрі джинси, запхали ноги у вологе взуття і поквапилися надвір. Та просто перед дверима, не змовляючись, зупинилися, перезирнулися.

— Чого застряг? — грубувато запитав Денис.

— А ти? — у свою чергу запитав Максим. Помирив їх Зорян Бачинський. Рішуче підійшовши до дверей, відсунув засув, скинув клямку і широко розчахнув їх. Максим посунув за ним, проте все ж таки поводився обережніше. Спочатку вистромив голову, потім — плечі, і аж тоді вийшов сам. Черненко, з усієї сили зображуючи байдужість, вийшов за ним.

І вкляк на місці поруч із Максимом. Той дивився на Зоряна. А Зорян, у свою чергу — на потоптану землю просто перед хатою.

Там, на землі, чітко відбився величезний слід невідомого звіра.

Жоден із хлопців слідопитом не був. Більше того — Дениса Черненка світ тварин зовсім не цікавив. Навіть у зоопарку, куди він іноді ходив з мамою та малими. Тим не менше, навіть такий невіглас, як спортсмен Черненко, точно міг відрізнити слід ведмедя від сліду собаки. Не кажучи вже про Максима, який любив часом подивитися для загального розвитку кабельний телеканал «Планета тварин».

— Великий собака, — промовив Денис.

— Я б сказав — великий вовк, — уточнив Максим.

— То є вовкуляка, — зробив висновок Зорян Бачинський присівши біля сліду. Перед тим, як торкнутися його пальцями, спадкоємець сторожко озирнувся, наче чекаючи ззаду нападу того, хто такі сліди лишає. Тоді, торкнувшись відбитка, провів пальцями по краях, прицмокнув язиком.

— Не знаю, як стосовно вовкулаки, а якийсь звір тут точно вештався, — зробив висновок Максим. Тоді, щось пригадавши, причинив двері і глянув на них іззовні. Денис зиркнув через його плече.

— Оп-па! — протягнув він.

Зорян випростався і підійшов ближче, аби поглянути, що саме так вразило хлопців. Побачивши три глибокі борозни просто посередині дверей, він нічого не сказав — лиш присвиснув і замислено почухав потилицю. Максим примостив вказівний палець у борозну, провів згори донизу, для чогось понюхав палець.

— Ще на зуб спробуй, — похмуро порадив Денис.

— До речі, про зуби, — Максим підніс пальця догори. — Тварюка клацала ними вночі, але ні об що зубки свої не поточила.

— Правильно. Бо нема дурних із хати виходити, — гмикнув Денис. — Що ти хочеш цим сказати?

— Поки що нічого. Щось ходило кругом хати, вило, дряпало двері, і це «щось» дуже велике. Друге «щось» у відповідь на це виття стукало з-під низу, намагаючись вибратися назовні. Це те, що відбувалося вчора вночі. Правильно, Зоряне?

Зорян Бачинський притулився до одвірка, пошкріб неголене від учора підборіддя.

— Знаєте, я мушу взяти свої слова назад, — мовив він після невеличкої паузи. — Тут треба проводити якісь досліди, вивчати надприродні явища. Відпочивати тут не годиться. Сам бачу, що місце для цього не придатне. Отже, мене не обдурили.

І добре, що ви були моїми свідками. Тепер я завжди можу переконатися: мені то всьо не наснилося і не примарилося. Бо ви є свідками.

— І що ви збираєтеся робити далі? — поцікавився Максим.

— Тепер збирайтеся. Завезу вас, куди треба, а сам поїду до нотаріуса. Він підібрав мені підходящого купця на цю спадщину. Продам, лиш фото собі на пам’ять залишу та хіба тамту ікону. Взагалі дуже добре, що на такий небезпечний, страшний навіть товар знайшовся достойний та пристойний покупець.

— Це він вам про прокляте місце повідав? — ніби ненароком спитав Білан.

— Хто? Покупець? Та ні! — Зорян Бачинський відмахнувся. — Нотаріус, який, знаєте, мої справи тут веде. Словом, збирайтеся, будемо їхати.

— Я б на вашому місці не поспішав, — з виглядом знавця сказав Максим. — Тут так гарно. Лад навести, грошей вкласти — і буде чудове місце для відпочинку. Приватний пансіонат який-небудь… Свіже повітря…

— Вовкулаки ночами приходять! — вклинився Черненко.

— Цьому якось можна дати лад, — Білан далі вдавав із себе дуже серйозного. — Справді, тут дуже класно. Незвично якось, — він покрутив головою, — Наприклад, он там — що?

Денис і Зорян Бачинський повернули голови в той бік, куди він показав. Там, далеко між дерев, бовваніли рештки якоїсь давньої забудови.

— A-а, я вже сам цікавився, коли перший раз сюди приїхав, — сказав спадкоємець. — Там колись замок стояв. Дерев’яний, знаєте. Тут, на Прикарпатті, більшість замків робили з дерева. Тому від них коли щось і лишається, то хіба кам’яний фундамент. Я читав історію свого рідного краю в Інтернеті, — похвалився він. — Тут колись жив один галицький князь. Не дуже, знаєте, пишний, та все одно дуже гоноровий. Ось і збудував собі невеличку фортецю з дерева. Та простояв цей замок трохи більше ста років. Два з половиною століття тому цю місцевість захопила Австрія. Замок, відповідно, переможці зруйнували. І хоча його потім відбудовувати не було потреби, якісь рештки лишилися. Нагадували, знаєте, про славу цих місць. І головне, — Зорян Бачинський так захопився історією, що забув навіть про сліди та подряпини на дверях, — ось на цьому місці колись стояла сторожка. Її теж зруйнували, але потім на її місці один тутешній відлюдник звів нову хату. Вони за віки старіли, ламалися, потім усе одно зводилися. Таке тут місце, казали мені, енергетично сильне. Кожен жити хотів. Якщо вас, друзі, подробиці цікавлять — заїдемо до Коломиї, там є різні спеціялісти, вони докладну лекцію вам прочитають.

— Не люблю лекцій, — скривився Черненко.

— А знаєте, що? — Білан наморщив лоба. — Може, Зоряне, сходіть із Денисом туди, де був замок. Гляньте, чи нема там таких самих слідів. Якщо є, то в мене крутиться одна ідея…

Черненко здивовано глипнув на нього. Та вираз обличчя приятеля змусив його сіпнути Зоряна за руку.

— Правда, пройдімося. Он як після дощу парить, погода тут міняється. А поки мокре, сліди краще помітні.

Бачинський знизав плечима. Максим правильно вгадав його настрої: спадкоємцеві тепер було все одно, куди йти і що робити. Визнавши себе переможеним, він усе ж таки просто так їхати геть з небезпечного місця не хотів. Тому неквапом попрямував у бік колишнього замку. Денис пішов за ним, трошки відставши і озирнувшись на Максима.

А той, підморгнувши приятелеві, зник у хаті.

Глава 13 Оксана захворіла

Гуляли Бачинський та Денис не дуже довго.

Повернулися до хати ділові та налаштовані на швидке повернення ближче до цивілізації. Жодних слідів, і взагалі — нічого цікавого на місці колишнього замку не було. Але те, що вони побачили, зайшовши до хати, стривожило їх не менше, ніж сліди на землі та подряпини на дверях.

Оксана Дорошенко, загорнувшись у шерстяну ковдру по саме горло, бухикала, тряслася і жалібно та водночас винувато дивилася на всіх. Максим сидів на краю скрині біля неї і мав не менш розгублений вигляд.

— Горить уся, — сказав він. — Їхати відмовляється.

— Алло, подруго, в тебе ж виступ завтра! — вигукнув Денис. — Фестиваль! Ми ж твої фанати, чорт забирай!

— Не поминай ти тут чорта! — зірвався на крик Максим, та швидко взяв себе в руки, далі говорив спокійніше. — Все вона знає. Але куди її таку відпускати…

— Якщо я полежу, мені легше стане. Я відчуваю. Думаю, це нервове, після вчорашнього. Та ще й під дощем пройшлася вчора по чиїйсь милості… По милості якогось свого фаната…

— Безнадійно, — розвів руками Максим. — Вона в нас дуже вразлива. Це правда. Розказав би я вам, Зоряне, одну історію про несправжнього привида в підвалі…

— Замовкни! — Оксана хотіла ще щось сказати, та зірвалася на кашель.

— І що його робити? — тепер Зорян Бачинський остаточно готовий був скласти зброю під силою непереборних та фатальних для його місії обставин.

— Дуже просто, — Білан уже опанував себе. — Зараз ще досить рано. І до Коломиї, як я розумію, не дуже далеко. Ми Оксану саму не лишимо. Я б дуже попросив би вас, Зоряне: раз уже ми попросили про допомогу вчора, то допомагайте нам до кінця. Гайніть на своєму джипові в місто, подзвоніть керівникові нашої групи, Тарасові Петровичу, поясніть ситуацію. Тоді беріть свого нотаріуса, купіть у аптеці щось заспокійливе і щось від застуди та повертайтеся по нас сюди. Нотаріусу ми заодно підтвердимо, що було вночі. І пред’явимо Оксану як жертву.

— Це ще для чого? — не зрозумів Бачинський.

— Аби він тут же, на місці, хату опечатав. І нікого стороннього сюди не пускав. Бо якщо справді якісь темні сили тут розбуджені, краще нехай цим заклятим місцем офіційна наука займеться.

— Не знаю, Максиме, як вони тут даватимуть собі раду. Але від спадщини я відмовляюся — то є доконаний факт. Правда твоя. Офіційну людину сюди привезти треба. У нас, на Заході, так робиться. Привід турбувати людину таки серйозний є. Тож чекайте, я постараюся швидко.

З цими словами, навіть не згорнувши своїх спальників, Зорян Бачинський швидко вийшов із хати. У цілковитій тиші всі дочекалися, поки машина рушить, а потім Оксана абсолютно іншим, здоровим голосом запитала:

— Може, тепер ти поясниш, для чого вся ця комедія з хворобою?

— Правильно, — додав Денис. — І мені поясни, за яким дідьком я його до місця колишнього палацу прогулював? Бо ти таку пику скроїв, що я зрозумів — канадця забрати звідси треба. Для чого?

Білан витримав театральну паузу.

— Спочатку — відповідь на твоє питання. Я мусив лишитися з Оксанкою сам, аби переконати її прикинутися дуже хворою і всіма силами відмовлятися їхати звідси. Це повинно було допомогти мені спровадити звідси спадкоємця не на місце, де був колись замок, а ще далі. Ти, Черненку, правий: з тутешнім дідьком треба розібратися без сторонніх. Тут же всі свої. Тим більше — ті свої, в яких уже є досвід ловити різну нечисть. Це вже тобі відповідь, Оксано: я хочу без зайвих свідків розібратися, що тут коїлося вночі.

— Ти не порівнюй мою пригоду з тим, що тут було, — заперечила Оксана, сідаючи на скрині та прикривши голі ноги ковдрою. — Сліди, кігті, поштовхи з-під землі… Тут усе справжнє, бо тут — енергетика інша. Правду хтось казав…

— Почекай! — Максим виставив руку, зупиняючи її. — Уявімо, що ми зараз сидимо у мене, в Києві, в Бабусиній Хаті. Довкола — електрика, Інтернет і затишні безпечні квартири. Як би ми там розмірковували?

— Ми не вдома, — мовив Черненко.

— Правильно, — Білан почав міряти кроками хату, заклавши руки за спину. — Тому я й кажу: спробуймо поводити себе так, як би ми поводилися в більш звичних обставинах. Чого нам усім не вистачає? Ну, напружуйте мозок…

Оксана слухняно наморщила лоба. Денис навіть не намагався зобразити процес думання, відмахнувся роздратовано.

— Все одно ти, Білане, вже все придумав. Усе одно ти тут найрозумніший… Так що вали все відразу, що в голові зварилося.

— Насправді, люди добрі, все дуже просто, — зітхнув Максим. — Виття за вікном, якісь тіні, дивні звуки та стукання знизу ми всі лише чули. Того, хто вив, стукав та дряпав двері, ніхто не бачив. Навряд чи хтось із нас трьох готовий вірити тому, що не бачив на власні очі. Оксано, згадай свого фатального привида. Спочатку його побачила ти, потім — я, а потім уже ми вдвох із Денисом. Отже, в якусь мить готові були в потойбічні сили повірити. Тут же ніхто нічого страшного не бачив. Лякало нас усе вкупі: темрява, ліс, злива, грім, блискавка і нечиста сила. Все, крім нечисті, ми бачили. Але якщо ось тут, за таких обставин, в покинутій хаті, при свічках розповідати одне одному страшні казки, вони будуть лише додатком до моторошної атмосфери. І спрацюють, мов справжня хороша страшилка. Тебе, Оксано, тоді хотіли залякати, згодна?

— Що було, то було, — погодилася вона.

— Ми готові погодитися, що вчора вночі налякати хотіли канадського гостя?

— Отаке! — вигукнув Денис. — А ми тут до чого?

— Ні до чого. Ми випадково опинилися на дорозі, випадково зустрілися з ним і випадково потрапили сюди. Значить, стали випадковими слухачами страшної казки, призначеної не для наших вух. Бо все, що відбувалося вночі, ми, я повторюся, лише чули.

— І як же, цікаво, нашого канадця хотіли налякати? — запитала Оксана.

— Головне — для чого? — додав Денис.

— Ось це ми з вами і спробуємо з’ясувати, — сказав Максим Білан.

І далі кількома реченнями виклав їм свій план.

Глава 14 Нечиста сила з'являється знову

Повернувся Зорян Бачинський ще до полудня.

Тутешня погода цього разу справді дивувала. Вже зранку сонце почало припікати. Сліди вчорашнього грозового дощу досить швидко випаровувалися, і якщо в лісі ще лишалася роса, то на відкритій місцевості все висихало. В повітрі знову запахло свіжістю, і, вийшовши з джипа, спадкоємець не втримався — вдихнув на повні груди.

За ним вибрався чоловік середнього зросту, невисокий, в акуратних окулярах з тонкими скельцями. У правій руці він стискав елегантний шкіряний портфель. Білан зустрічав їх на ганку і ніяк не відповів на привітний помах руки Бачинського. Вгледівши хлопця, незнайомець в окулярах невдоволено стиснув губи.

— Значить, це ось вони, київські втікачі? — перепитав він.

— Та я ж кажу вам, пане Оресте — вони не є втікачі! — поправив свого знайомого Зорян. — Максиме, я подзвонив вашому керівникові. Знаєш, він так зрадів, що ви знайшлися, що навіть не сварився. Тим більше, там у них щось таке трапилося, що він взагалі боявся найгіршого…

— Що ж там таке в них сталося? — Білан стрепенувся.

— А, потім розкажу. Ось, пан Орест Коломийський, він веде мої справи і тепер зробить так, як ми з вами і задумали…

— Я так розумію, ти, хлопче, — Максим, їхній старший? — Коломийський ступив до хлопця ближче.

— Ні в кого я не старший, — поправив його Білан. — Я взагалі єдина дитина в тата з мамою…

— Розумецька дитина, — з вуст Коломийського це прозвучало, як серйозне зауваження. — Значить, тепер слухай мене уважно. Ви тут узагалі випадково опинилися. Для вас, киян, оця хатинка — халупа, може так бути?

Максим не сперечався, кивнув.

— Бач, а для мене це — спадщина пана Зоряна. І не просто спадщина, яку він отримав, а тепер уже й нерухомість, яку треба продавати. Хто її після того, що сталося вчора вночі, купить? Тоді як нам тут не хочеться, аби все це пропадало. Тому знайшовся один чоловік, бізнесмен. Він нічого не боїться, тому пан Зорян із ним домовився про все. І якщо ви не втримаєте язики за зубами…

— То що буде? — наївно запитав Максим. — Нас дідько забере?

— Кажу ж вам, пане Зоряне — ви нашу нинішню молодь не знаєте. Мудрі не по роках. Коротше, хлопче, моя справа попередити, аби ви своїм ще розумнішим батькам про все це не патякали. Ваша справа — повернутися на свої забави і відпочивати. Ласкаво просимо на Прикарпаття, як кажуть… Добре, пане Зоряне, ходімо. Забирайте ваші речі, справи перш за все…

Говорячи так, Орест Коломийський пройшов до хати. Оксана далі лежала на скрині і, здавалося, спала. Зорян, пройшовши слідом, пошукав очима Дениса.

— О! А друг де?

— Проблеми, — зітхнув Максим. — Знову проблеми з ним. Посварилися ми, ось він і пішов геть. Пішки.

— Давно пішов? — різко запитав Орест Коломийський.

— А вам яка печаль? — Максим сам не чекав від себе такого нахабства.

— Нічого собі — печаль! Я місцевий, я тут виріс, я ці краї знаю, як свою власну хату! А дружок твій може де завгодно заблукати! Тепер хлопців із МЧС піднімати доведеться через ваші дурні хлопчачі бздури! Ні, ви точно втягнете мене в якусь історію, яка мені зовсім тепер не потрібна!

Орест Коломийський обурювався голосно, зовсім не турбуючись, що Оксана може прокинутися. Вона справді заворушилася, розплющила очі й сіла на скрині. Максим хотів щось сказати, та раптом події закрутилися в різкому та несподіваному темпі.

Двері, прочинені навстіж, з гуркотом зачинилися, мовби від різкого пориву вітру. Оксана скрикнула і закрила обличчя руками. Зорян Бачинський, не стримавшись, підбіг до дівчини і притулив її до себе, бажаючи заспокоїти. Коломийський не встиг рота відкрити, як просто під тим місцем, де стояли його ноги, щось почало гупати. Так, ніби якась невидима сила хотіла вибратися з-під землі. Нотаріус злякано підскочив.

Стукіт повторився. А тоді раптом щось голосно і протяжно завило. Від цього виття мороз пішов шкірою Зоряна Бачинського. Коли виття повторилося, тепер уже — зовсім близько, він пробелькотів:

— Господи, Твоя воля! Серед білого дня! Та що ж тут відбувається?

Його нерозуміючий погляд зустрівся з поглядом Ореста Коломийського. На диво, той був не стільки зляканим, скільки розгубленим. Надворі знову завило, хоча вікно далі світилося від яскравого сонячного проміння. Зовсім нічого не віщувало появи потойбічних сил — погода не псувалася, не було дощу та вітру, не гримів грім і не розтинала небо блискавка.

Знадвору долинуло тихе лиховісне гарчання.

А тоді щось шкрябнуло в двері. Раз, другий, третій…

Аж тепер Зорян Бачинський звернув увагу на своїх гостей. Оксана вже сиділа на скрині, відкинувши ковдру. Зараз вона зовсім не скидалася на хвору. До того ж встигла вдягнутися, очевидно, ще до повернення спадкоємця. Легко зіскочивши зі свого ложа, вона стала поруч із Максимом. Той так само тримався на диво спокійно. На його обличчі навіть окреслилася легенька посмішка.

— Страшно? — поцікавився він, але дивився не на справді зляканого хазяїна хати, а на його збентежену довірену особу. — Як часто пишуть у дитячих книжках, тут і казочці кінець. Хто дослухав — молодець!

З цими словами Білан підійшов до дверей, потягнув їх на себе і розчахнув.

Сонячні промінчики, отримавши нову можливість проникнути всередину старої хати, ще яскравіше освітили тьмяне помешкання. А на порозі стояв Денис Черненко.

У кожній руці він тримав по звичайному металевому гакові. З тих, якими користуються альпіністи. Хлопець переможно помахав гаками над головою під супровід лиховісного гарчання.

— То як, пане нотаріусе? — запитав Максим. — Будемо вважати все це вдалим жартом, чи спадкоємець повезе вас у міліцію разом із тим добрим чоловіком, який готовий за безцінь купити прокляту хату?

Глава 15 Непогана ідея Дениса Черненка

Трохи більше, ніж за дві години Максим, Денис і відповідальний за них учитель Тарас Петрович Боровець на прізвисько Бульба сиділи в Шешорах у невеличкій затишній колибі й намагалися з’їсти все, замовлене для них на радощах щедрим та щасливим земляком із Канади. Оксана, вже перекусивши нашвидку, побігла на репетицію.

Бульба, як і попереджав хлопців Зорян Бачинський, справді зрадів, що з його підопічними нічого серйозного не трапилося і вони весь цей час були в надійних руках.

Тому зовсім не сварив їх. Більше того — про зникнення Оксани, Максима та Дениса він узагалі дізнався під ранок. До того часу друзі старанно прикривали їх, вирішивши, що так задумано, і роблячи вигляд, ніби нічого не сталося.

— Розумієш, Зоряне, — Тарас Бульба якось легко перейшов із канадцем на «ти», — ці молоді та ранні подумали — троє наших захотіли для чогось лишитися в Шешорах, а чужаки їх прикривають. Ось і змовилися не видавати своїх. А коли ранком ті двоє чужих хлопців здиміли в невідомому напрямку, прихопивши з собою два фотоапарати музикантів «Гурту Тіни» і поцупивши телефон із залишеного Оксаною рюкзака, наші сполошилися. Прибігли до мене і чесно все розповіли. Відомо про злодюжок тільки те, що називали вони себе Коля й Паша і що приїхали аж із Донбасу. Тільки, думаю, брехали — аж гай шумів… Тут уже наші встигли навести довідки — у Шешорах ця парочка теж приблудною виявилася. Так що історія темна і взагалі — окрема. Зате тепер усі розуміють, чому таємничі Коля і Паша за першої ж нагоди спекалися Максима і Дениса.

Хоча вчитель зізнався: відійшовши після повідомленої Зоряном радісної новини, він таки вирішив як слід насварити всіх трьох за самовільні безвідповідальні вчинки. Та коли Бачинський коротко розповів, якої біди йому вдалося уникнути завдяки кмітливості його гостей, Бульба остаточно відтанув. І почав вимагати подробиць усієї історії.

— Нема чим особливо хвалитися, — відмахнувся Білан. — Справді, все виявилося настільки просто зранку, наскільки складно було вночі. Коли грім та блискавка гуркотіли.

— Твої учні, Тарасе, на диво скромні є, — визнав Зорян Бачинський. — Я б ніколи не додумався…

— Бо ви, Зоряне, вже вибачте, не думали, — пояснив Максим. — Я ж вам уже це казав і показав буквально на пальцях…

— Мені, Білане, ніхто нічого не показував! Так що будьте вже ласкаві, хлопці, повідайте, як ви розкрили цю страшну таємницю.

— Не така вже таємниця, — знизав плечима Максим.

— І не така вже страшна, — гмикнув Денис. — Хоча спочатку навіть я трошки перелякався…

— Ой, не бреши! Всі ми злякалися спочатку. І зовсім не трошки! — сказав Максим. — Просто все точно співпадало з тутешніми легендами про замуровану під землею нечисту силу, яка хоче вирватися на поверхню. Тільки надто швидко все це закінчилося, розумієте? За законами казкового жанру, мусили прокукурікати перші півні. Це — як мінімум. Але якби вся ця казка затягнулася, доросла людина, взявши себе в руки, неодмінно почала б мислити логічно. І неодмінно додумалася б до того, що спало мені на гадку вранці. Я тиснув на те, що готовий повірити лише в побачене. Почутому я повірити не готовий. Ми побачили сліди, а коли бути точним — усього один слід. Тоді як вило і гарчало довкола хати. Значить, невідома почвара, лишивши один слід, повинна була лишити хоча б іще один. Але цього не було. Пояснювати все це Зорянові надто довго, зате Оксана швидко перейнялася моїми підозрами. Був у нас із нею, гм, деякий досвід боротьби з нечистою силою. Словом, Зорян поїхав у Коломию, а ми почали обстежувати місцевість.

— Слідів справді, більше не знайшли. Звіриних, — уточнив Денис. — Зате за хатою лишився свіжий відбиток людської ноги. Перевертень, який перед хатою — вовк, а за хатою — чоловік?

Не смішно. Тому ми пішли туди, де були рештки замку. І знайшли там у ямі, прикиданій хмизом, брезентовий дощовик, металеві гаки і саморобну дерев’яну штуку у формі собачої чи вовчої лапи.

— Ось і все, — розвів руками Максим. — Зовсім не цікава казка. Той, хто все це там залишив, був переконаний — зляканий Зорян нічого ніде шукати не буде. Ми, звичайно, пошукали ще. Я, коли чесно, чомусь вірив — якщо там колись був замок, то він просто мусив мати підземний хід. І хід знайшовся! За кілька метрів від ями! Вів він просто під хату. Я не ризикнув, а Черненкові — хоч би що, поліз…

— Стіни камінням обкладені, — вставив Денис. — Не знаю, для чого цей хід від початку призначався, але за дві з гаком сотні років його хоч і забули, але не зруйнували.

— Не забули! — втрутився Зорян Бачинський. — Виявляється, в цих краях про той тунель багато хто знає. Лише я, іноземець, є невіглас. Тому мене і обдурили.

— Обдурили, як дитину, — погодився Максим. — Підземний хід вів просто під хату. Причому раніше він тягнувся в зовсім інший бік. А під хату його хтось зовсім недавно спеціально завернув, бо в первісному напрямку хід із часом завалився. Той, хто туди пробирався, починав шкрябати і стукати знизу. Складалося враження: щось невідоме намагається вийти з-під землі. Я тоді згадав: шарудіння під хатою і шкрябання в двері відбувалися не одночасно. Значить, прикинув я, тут діяв хтось один. Спочатку постукає, потім вилізе і пошкрябає гачками по дверях. Лишалося зрозуміти, що це так вило і гарчало…

— Тут взагалі просто! — втрутився Денис. — Усі ці звуки записані на магнітофон. Під стріхою з обох боків заздалегідь прилаштували невеличкі динаміки. Лишалося в потрібний час під’єднати простеньку апаратуру і увімкнути шумові ефекти. Її ми знайшли в кишені плаща. Досить професійна вона, скажу я вам.

— Ну ось, тепер лишилося тільки пригадати, хто знав про намір Зоряна переночувати в так званій проклятій хаті, — закінчив Максим. — Спадкоємець нам сам тоді сказав — знали про це довірена особа, цей нотаріус, і, очевидно, потенційний покупець. Лишалося перевірити реакцію нотаріуса на те, що вистава під назвою «Проклята спадщина» почнеться без його участі. Тоді, коли він не чекав.

— Ось так! — гордо заявив Зорян Бачинський. — Цей негідник Коломийський так був заскочений тим, що його фокуси розгадали звичайні собі діти, що навіть не особливо опирався. Я від самого початку не збирався нікому продавати спадщину. Це, знаєте, все ж таки пам’ять. Ось Коломийський та його друг, який плянував закрутити на тому місці свої бизнеси, згадали давню карпатську легенду. Потім придумали, що дядько Зенон знався з темними силами. А тоді підвели мене до того, аби я сам вирішив довести, що їхні слова — дурня. І я правда готовий був продати спадщину дослівно за безцінь! Чого шахраї і домагалися. Навіть природа вчора була на їхньому боці — адже зливу та грім вони при всьому бажанні самі зробити не могли.

— Знаєте, де зараз Коломийський? — хитро примружився Денис. — Його зсередини в хаті зачинили і тепер він там бутафорське виття слухає! Якщо спробує вибити шибу в моїй хаті — подам до суду. А підвечір випущу… Можливо…

— Зізнайся, Черненку — твоя ідея? — суворо глянув на нього Тарас Бульба.

— Погодьтеся — непогана! — гордо промовив Денис, випнувши груди.

Жестом Максим Білан зупинив розмову, давши всім знак слухати.

З боку концертного майданчика долинав дзвінкий голос Оксани Дорошенко. «Гурт Тіни» почав готуватися до виступу.

м. Київ, травень 2008 р.