Судді уночі - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Антоніо Буеро Вальєхо (ч. notes)

Примітки

1

Прем’єра «Суддів» відбулася через тридцять років після постановки «Історії одних сходів». Було опубліковано декілька інтерв’ю з Буеро, серед яких своєю значущістю вирізняються інтерв’ю Хав’єра Альфаї «Антоніо Буеро Вальєхо: В палкій прозорливості», «Ля Кальє» (Мадрид), 25 серпня — 1 жовтня 1979 р, с. 42-44, і Х. І. Рубіо «Буеро Вальєхо — самотній і вірний» у «Камбіо 16», 4 жовтня 1979 р., с. 98-100. На прем’єрі були політики, зокрема Сантьяго Карільйо з Комуністичної партії Іспанії та Енріке Мухіка, відомий діяч Іспанської соціалістичної робітничої партії. Див. «Буеро Вальєхо ставить у Театрі Лари “Суддів уночі”», «Ля Вангвардія», 4 жовтня 1979 р., с. 47.

2

Часто Буеро показує певну позицію Хуана Луїса через мову, якою той послуговується. Говорячи про членів конгресу, Хуан Луїс говорить про «послів» замість «депутатів» — наче він і далі живе в епоху Франко (с. 38). Говорячи про самого себе, він описує себе як «сина полковника Паласіоса, особиста Військова медаль, член військового штабу Його Превосходительства», послуговуючись мовою, якою на початку 70-х уже не говорять (с. 23). Його анахронічна мова контрастує із сучаснішою мовою Крістіни, яка говорить не про «Його Превосходительство», а про «знаменитого мерця». А Хуан Луїс скаже скрипалю, що той і віолончеліст є не суддями, а «червоними, які жадають помсти» (с. 139). Так колишній міністр «і далі підносить, наче дрюк, привид двох Іспаній», як стверджує скрипаль. Ibid.

3

Буеро не розшифровує, до якої партії належить Хуан Луїс. Він є депутатом-центристом, ймовірно, членом Союзу демократичного центру (СДЦ), який переміг на перших демократичних виборах у 1977 році. На цих виборах, на яких проголосувати 77,75% виборців, СДЦ отримав 26,95% голосів, а Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП) 22,76%; тоді як Іспанська комуністична партія (ІКП) здобула лише 7,3% голосів виборців, за нею йшов Народний альянс (НА), права партія, з 6,48%. Тобто іспанці підтримали поміркованість: поміркованість правих, представлену СДЦ, і лівих, представлену соціалістами ІСРП. Див. також Раймонд Карр «Іспанія: відновлення демократії, 1875-1980», «Арієль», Барселона, 2001, с. 237. На церемонії відкриття нового парламенту король сказав, що було закладено «підвалини міцної будівлі для співжиття у свободі», де «буде місце для кожного політичного вибору». Цитується в Серхіо Вілар «Дивовижне десятиріччя (1976-1986)», «Планета», Барселона, с. 28. Проте треба було ще вирішити соціально-економічні проблеми, які стануть «розчаруванням», що потроху зменшить привабливість демократії для найманих працівників. Попри свої досягнення — включно з новою Конституцією 1978 року — СДЦ був коаліцією, сформованою, щоб перемогти на виборах, він не мав ані програми, ані чіткої ідеології, передусім його характеризувала амбіція його членів. До нього входили щирі ліберали і демократи, але також «блакитні», які сформувалися в Національному русі і офіційних синдикатах франкізму, і давні переконані франкісти, як-от Хуан Луїс. Девід Гілмор цитує філософа Хосе Луїса Арангурена, який описав СДЦ як східний базар, на якому можна знайти все, чого душа запрагне. (“The Transformation of Spain”, “Quartet Books”, Лондон, 1985, с. 180). Гілмор передусім розповідає про велику кількість франкістів, які в сумбурній виборчій кампанії 1977 р. прикинулися демократами, і стверджує, що 24 з обраних депутатів займали ту саму позицію, що й під час режиму Франко. З іншого боку, лівиця приховувала свою підтримку (якщо вона була) марксизму чи республіканства, виставляючи напоказ свою поміркованість. Гілмор цитує одного каталонського політика, який 2 травня 1977 р. у «Ґардіан» сказав, що найважливішим було усвідомити те, що правиця прикидалася лівицею, а лівиця — правицею. (Ibid, с. 182).

4

Завданням нової демократії було позбутися тероризму ЕТА («Euskadi Ta Askatasuna»/«Країна басків та свобода»), який загрожував дестабілізувати владу, спровокувавши правий переворот, підтриманий військовими силами, чиї офіцери опиралися демонтажу франкістської держави. Нова демократична конституція 1978 року надала автономію всім «регіонам і національностям» країни, що породило змови серед військових. Тож двома найсерйознішими проблемами були тероризм і рух на підтримку державного перевороту. Перші значущі терористичні акти з боку ЕТА на підтримку свободи Країни басків сталися 1968 року. У 1970 р. на процесі в Бургосі військовим трибуналом було засуджено до смерті шістьох членів ЕТА. З огляду на величезний вітчизняний та іноземний спротив смертним вирокам і попри опозицію «бункеру», тобто ультраправих, присуди було пом’якшено. У 1973 р. під час так званої «Операції Чудовисько» бойовик ЕТА вбив главу уряду, генерала Карреро Бланко. У 1978-1979 рр., коли Буеро писав «Суддів», збільшилась кількість убивств і викрадень з боку ЕТА і таємничої Антифашистської групи опору першого жовтня (GRAPO), організації, в яку, мабуть, просочилися таємні агенти ультраправих. На думку Вілара, бойовики ЕТА і GRAPO створювали «напрочуд сильне враження, що вони є агентами-провокаторами, які мають на меті призвести до державного перевороту і покінчити з демократичною системою» (op. cit. С. 85). ЕТА завжди заперечувала, що мала на меті спровокувати державний переворот, однак є очевидним, що вона мала би більше успіху, ведучи партизанську боротьбу проти репресивної військової диктатури, ніж проти демократичного режиму, підтримуваного більшістю іспанців. У 1978 р. планувалася «Операція Галактика», військова змова, вчасно викрита поліцією, яка однак заохотила інших путчистів. Тож 23 лютого 1981 р. відбудеться спроба державного перевороту, який міг покінчити з урядуванням Адольфо Суареса і демократією. Цю операцію мали очолити підполковник Цивільної гвардії Техеро і керівник проваленої «Операції Галактика», і з ними генерали Армада і Міланс дель Бош (обидва займали виразно антидемократичну позицію). Ультраправа газета «Ель Алькасар» під’юджувала до перевороту. Напад на палату депутатів з метою взяти їх в заручники, а потім змусити визнати Армаду керівником нового уряду «національної єдності», провалився завдяки втручанню короля. Див. Пол Престон, «Тріумф демократії в Іспанії», «Methuen», Лондон і Нью-Йорк, 1986 р., с. 195-202.

5

Напад на Крістіну нагадує те, що сталося з молодою лідеркою соціалістів у Мадриді, на яку напали ультраправі, коли вона розклеювала листівки під час виборчої кампанії 1979 року. Див. Едуардо Понс Прадес «Чорна хроніка переходу Іспанії до демократії» (1976-1985). Барселона, «Пласа і Ханес», с. 330.

6

Арешт і загибель у тюрмі Ферміна двадцять років тому, коли він був студентом, воскрешають у пам’яті студентську боротьбу не лише за демократизацію університетів, але й за те, аби покінчити з гегемонією франкістської влади. Від 1956 р. часто відбувалися як маніфестації студентів, які захоплювали університетські приміщення і виходили на вулиці з відкритим протестом проти режиму, так і «вільні асамблеї», підтримувані авторитетними професорами, як-от Хосе Луїс Арангурен і Енріке Тьєрно Ґальван. Ці події потягли за собою не лише затримання студентів, але й зміщення з посади ректорів і звільнення викладачів. Вибух університетського руху можна пояснити, якщо взяти до уваги результати опитування, проведеного в 1955 р., які показали «глибоку трансформацію у бік лібералізму і соціалізму, що відбувалася серед тих, кому ще не виповнилося 23 роки». Див. Рамон Тамамес «Республіка. Епоха Франко», Аліанса, Мадрид, 1980, с. 473. У 1957 році, році великих маніфестацій, організованих робітничими комітетами, і страйків по усій країні, після яких почалися затримання і суди над активістами, багато студентів та інтелектуалів боролися разом з робітниками. Так почався новий етап спротиву режиму. Від 1956 року мадридські студенти-антифранкісти виходили на вулиці також супроти Університетської іспанської профспілки (УІП), організації, якою керували з генерального секретаріату Національного руху. У лютому 1956-го студенти відхилили офіційних кандидатів УІП, висунувши своїх представників. Коли антифранкісти перемогли на виборах, останні було визнано недійсними. На початку 60-х років університетську лівицю представляла Іспанська демократична університетська федерація (ІДУФ), до якої входили соціалісти, члени Іспанської комуністичної партії, ліві християни і незалежні марксисти. У лютому 1965 р. відбулися вільні асамблеї і маніфестації, підтримані знаменитими професорами. Військова поліція штурмувала факультет природничих наук у Мадриді, декількох викладачів було звільнено. У 1966 р. у Барселоні було проведено вільні вибори, в результаті яких з’явилася рада делегатів нової Демократичної студентської профспілки , яка прийняла «Маніфест демократичного університету». Невдовзі по тому в монастирі капуцинів у Барселоні відкрилася Установча асамблея. Поліція оточила приміщення, де було понад п’ятсот студентів з різних університетів, багато з яких згодом стануть керівниками демократичної Іспанії (Мануель Туньйон де Лара, «Розвиток і конфлікт, 1962-1967рр. (лютий)» в Антоніо Б’єскас у Мануель Туньйон де Лара «Іспанія під франкістською диктатурою (1939-1975)», Лабор, Барселона, 1980, с. 381). У 1968 р. Демократична студентська профспілка, яка зміцнила свої позиції в багатьох університетах, поширила декларацію про демократичну реформу університету, в якій стверджувалося, що останній «має бути відчинений для усіх суспільних класів» і служити всьому суспільству, а не лише «міноритарним інтересам» (Фернандо Хауреґі і Педро Веґа «Хроніка антифранкізму (2)», Арґос Верґара, Барселона, 1984 р., с. 182). Таким чином університетська реформа поєднувалася з критикою соціальної структури. Туньйон де Лара стверджує: «Починався новий етап. Більше, ніж коли-небудь, дуже широкий прошарок робітничого класу, студентів та інтелектуалів не лише розійшовся з режимом, але й відкрито діяв проти нього. Влада захищалася лютими побиттями і намаганням нейтралізувати найбільш відсталі чи найменш «свідомі» верстви (...) Частково тому, а частково завдяки коаліції франкістській владі вдалося на якийсь час врятувати ситуацію між 1967 і 1970 рр. Але розпад системи вже почався». (Туньйон де Лара, цит. Розділ, с. 392).

7

Політичні лідери-франкісти часто переходили в інші, демократичні, партії. У п’єсі «Судді» відображено песимізм лівиці, коли «розрив» здавався неможливим через такі анахронізми, як Хуан Луїс, які зі шкури пнулися, аби повернути собі політичну силу. Переконаний фашист у часи франкізму, він обмірковує можливість вступити в лівішу партію, аби забезпечити собі становище в майбутньому і — якщо великий капітал вважатиме це доречним — стати інфільтрованим соціалістом. «Це не просто виступ проти певної ідеології, — каже Іґлесіас Фейхоо, — «Судді» натуралістично і жорстко представляють спосіб втручання в політику без жодних ідеалів. Драма (...) викриває, як економічні інтереси і особисті амбіції маскуються найбільш вигідною ідеологією» (op.cit. с. 504).

8

Рікардо Доменеч стверджує, що «Подвійна історія» і «Судді» разом зі «Створенням» утворюють «триптих того, що являє собою політична боротьба в ХХ ст. з її крайніми ситуаціями жорстокості й насильства» (op.cit., с. 302). Йдеться про «драми, які безпосередньо утворюють політичний театр», в яких ми бачимо «старих катів і нових жертв». (Іbíd.) Слідчі зі «Слухового вікна» (1967 р.) стверджують, що в майбутньому люди зуміють бути «солідарними не лише з тими, хто живий, але й з усім минулим». У Буеро завжди звучали голоси жертв, голоси, які змушували мовчати в роки франкістської «політики боротьби до переможного кінця» і під час переходу до демократії з його умисною втратою пам’яті. Слідчі зі «Слухового вікна», говорячи про жертв, чиї голоси вони воскрешають, звертаються до нас: «Це ти, і ти, і ти. (...) Я — це ти, а ти — це я. Усі ми прожили і проживемо всі життя». Буеро рятує від забуття, іншими словами, повертає добре ім’я жертвам минулого, аби ми через них ототожнили себе із нинішніми жертвами. Доменеч стверджує, що Буеро привів на сцену світ, який пізнав страшні біди: «Війни, концентраційні табори і табори смерті, в’язниці, тортури, тероризм» (op.cit., с. 317). І цитує слова Вільмі, який сказав, що «ми мусимо спробувати поліпшити світ не лише нашою наукою, але й нашим каяттям». «Бо, — каже Доменеч, — є жертви» (op.cit., с. 318). Жертви, як-от Анібаль і Люсила Марті, Томас і Асель у «Створенні» і Ферім Сорія, Еладіо Кортес і Хулія Паласіос.

9

У 1984 р. Буеро заявив: «Основна першопричина багатьох терактів в Іспанії дискутується і не є зрозумілою. Ясно те, що немало з них зумовлені радикальним лівацтвом ЕТА і мають — на мою думку, помилково — революційну ціль; але часто підозрювалося, що ними — деякими, скоєними ЕТА, та передусім скоєними GRAPO — керували заслані агенти на службі фашистських, реакційних сил. Хто керував цією чорною роботою? Я вже казав (...), що не знаю; але не забуваймо, що тут є здатні на це люди, а за кордоном є міжнародний фашизм чи ультраправі, які не обмежуються жартами. (...) Природно, що в п’єсі я нічого не конкретизую, бо не зміг би цього зробити; однак переконаний, що велика політика світу — завжди пов’язана з економічними інтересами — є значно парадоксальнішою і туманнішою, ніж здається». (Буеро Вальєхо, лист до Марти Голзі, 18 квітня 1985 р.) Буеро наполягає: «У «Суддях» представлено проблеми (...) в яких я не можу і не хочу йти далі, бо не маю від них ключів. (...) Я не можу зайти далі, ніж зайшов, представляючи проблему, яка є дуже реальною». Див. Хав’єр Алфая, «Антонію Буеро Вальєхо: В полум’яній прозорливості» (op.cit., c. 42 [інтерв’ю]).

10

Буеро натякає на існування темних зв’язків економічної і політичної влади. Ми вже знаємо, що призначення Хуана Луїса радником компанії Інделекса зумовлене його обстоюванням інтересів цього підприємства в парламенті. І зараз, коли дон Хорхе, представник компанії, запитує Хуана Луїса про реакцію уряду на замах на генерала, слова дона Хорхе здаються доволі підозрілими. Розмірковуючи про можливі зв’язки між політичними та економічними інтересами у витоках політичних убивств, Буеро пояснює: «Я не маю на увазі конкретно мультинаціональні компанії, але не скидаю з рахунку (...) можливі зв’язки, либонь, особисті, між деякими з них і міжнародним політичним реакціонізмом, який таки може смикати за дестабілізуючі терористичні нитки». (Цит. лист до Голзі). Очевидно, що можна згадати про втручання ЦРУ в Чилі у 1973 р., значною мірою мотивоване бажанням захистити інтереси націоналізованих урядом Альєнде підприємств.

11

Ми бачимо, як у підсвідомості Паласіоса Хулія долучається до оркестру жертв. Самогубство Хулії напередодні річниці їхнього шлюбу для Хуана Луїса означає перемогу його суперника, Ферміна. Коли завершується четвертий сон і падає завіса, Паласіос — і глядачі — бачать, як Хулія і Фермін в унісон грають «Марш» з тріо «Серенада» Бетховена, музику ейфоричної і навіть захопливої надії, яка полонила Хулію. Як стверджує Іглесіас Фейхоо, те, що Хулія єднається з мелодією після самогубства, «є втіленням бачення того моменту, коли їй врешті вдається поєднатися з Ферміном» (op.cit., с. 500). «Через біль — до радості» (Durch Leiden Freunde), казав Бетховен, і для Буеро ці слова, які він часто цитував, означали «надію, яка покоїться в трагічному». «Про мій театр», в Romanistisches Jahrbuch, 30 (1979), с. 224. Ейфорія Хулії нагадує ейфорію буерівської Пенелопи у «Ткалі снів» (1952), коли та говорить про єднання після смерті з Анфіно, чистим ідеалістом, що претендував на її руку, якого вона любила. Але для Паласіоса самогубство Хулії після того, як вона дізналася всю правду про пастку, влаштовану її чоловіком, однозначно є карою. Для самої Хулії воно, очевидно, є бажанням звільнитися, але, либонь, також актом спокути за те, що не зуміла своєчасно зрозуміти Ферміна.

12

Попри несхвальну критику, в якій говорилося, що драматург не повинен заторкувати злободенні проблеми, які обговорюються в щоденній пресі, а також вважала, що значущість «Суддів» обмежується виключно Іспанією, п’єсу відразу ж було перекладено іншими мовами і поставлено у різних містах, як-от: Стокгольмі, Москві, Бухаресті і Ростоку. Серед прихильних критичних статей найбільший інтерес мають «”Судді уночі” Буеро Вальєхо. Там, куди щойно ступила історія...» Х.І. Іскарая в «Мундо Обреро» 4 жовтня 1979 р., с. 21, і «Судді уночі» Фернандо Мартіна Іньєсти у «Сосіаліста» 21 жовтня 1979 р, с. 22. У своїй статті «”Судді уночі” Буеро Вальєхо: контекст, текст і сприйняття», «Естрено», 33, №1 (2007), с. 29-37, Маріано де Пако пояснює, що на відміну від «Подвійної історії», «Судді» торкнулися проблем, які в час їхньої прем’єри лишалися нерозв’язаними. «Подвійна історія» з’явилася на сцені після смерті Франко, і прем’єра п’єси, в якій було піднято тему тортур, у момент, коли починалася нова епоха в іспанській історії, мабуть, наводила на думку про можливість здолати жахіття минулого. Але у випадку «Суддів» показані на сцені проблеми продовжувалися. Відтак, на думку Маріано де Пако, через «представлену ганебну поведінку і жахливі ситуації (...) виходу з яких не було видно (...) досаду, викликану їхньою незаперечною достовірністю, було спрямовано на п’єсу, в якій їх було показано» (op.cit., с. 34). Тож на відміну від «Подвійної історії» прем’єра «Суддів» отримала не надто схвальну критику. Дерек Ґаген вказує, що 1979 року «багато іспанців не могли cприйняти ні застереження проти терористичної загрози з боку правиці, ні запропонованої Буеро інтерпретації», тобто того, що терористами маніпулювали ультраправі у спільництві з буцімто центристськими секторами (op.cit., с. 82). Є очевидним, що реакція публіки на п’єсу Буеро була б іншою після невдалого фашистського путчу 23 лютого 1981 року.