Свідків злочину не було

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Я підійшов до мармурових левів, які вільно розляглися на невисоких п'єдесталах. У одного з пащі стирчала цигарка, і цар звірів мав хвацький вигляд загулялого джиґуна. Щиглем вибив її. Поспішав у відділ, щоб швидше побачитись із Скоричем. Він приходив раніше за мене. Свої висновки і міркування я ніби забув, тобто хотів забути хоч на певний час.

Незважаючи на удавану байдужість, мене підточувало постійне невдоволення, бо й досі не вибудував чіткої версії у справі Руслана. З Хрипливим трохи прояснилося. А коли ще побачу тренера з боксу Нагорняка, то, може, знатиму й прізвище грабіжника.

А взагалі, не варто мені прибіднюватись, звинувачувати себе у повільному посуванні розслідування. Воно йшло, як йому й належало від обставин і набутих фактів. Просто за три роки роботи в карному розшуку мені вперше дісталася справа із зникненням дитини. Тому, напевне, через це щоразу вибивався з усталеного ритму пошуку.

Увійшов у прохолоду приміщення. Черговий по відділу, з посірілим од неспання обличчям, кинув мені через бар'єр:

— Рано, капітане, до праці, — і позіхнув.

— Майор Скорич уже є?

— Йому теж мулька постіль, — насмішкувато сказав.

Зайшов до свого кабінету, розчинив вікно. Сів за стіл і дістав заяву Табурчак. З версією не клеїлось. Не бачив я підстав для наглої смерті Руслана. Нещасний випадок теж відпадав — тоді б хлопчина потрапив до лікарні. А може, справді переховувався у Шулешко? Ну, досить. Я знову починав товкти воду в ступі. Віталик точно покаже, з якої квартири вийшов Руслан, і відпадуть усі сумніви. Рипнули двері, і зайшов майор. Хотів встати…

— Сидіть, сидіть, — Дмитро Юхимович привітався зі мною за руку, опустився на стілець біля столу, кинув уважний погляд на заяву. — Розробляєте версії?

— Думаю, — і знітився, бо версії не було.

— Як учора працювалося? Чи близько фініш? — з лукавинкою запитав.

Я розповів про дзвінок дільничного інспектора Загати і зустріч із Чмихом, потім про відвідини водної станції, переказав розмову з тренером Радутним, столяром Микичуром, товаришем Руслана Віталиком, шофером автобуса Луциком, сторожем дач Дмитруком і Шулешко. Не забув і про дивну поведінку базарувальниці.

Скорич уважно слухав чи… дрімав, бо мав звичку дивитися собі на руки, і тоді його довгі русяві вії прикривали очі й складалося враження, ніби він куняв. Коли я замовк, він ще кілька хвилин сидів, потім глянув на мене усміхненими очима.

— Ого, скільки за вчорашній день! — захоплено вигукнув. — Темп ви взяли спринтерський.

Мені стало незручно від його похвали. Я втупився у заяву Табурчак і, не приховуючи невдоволення, буркнув:

— Все другорядне, Дмитре Юхимовичу, бракує головного.

— Вибачте за прописну істину, але у розшуку, Арсене Федоровичу, спочатку завжди бракує головного. А потім виявляється головним те, на що спочатку не звертали уваги. Хіба не так?

— Так, — погодився. — Але ці справи зовсім інші, особливо зникнення Руслана.

— Хм, інші… — майор посміхнувся. — Врешті, розслідування покаже. От щодо Хрипливого. У нас є Луцик. Він може впізнати того пізнього пасажира,

— Авжеж, і в педінституті працює тренер з боксу Нагорняк, ветеран спорту, — додав я.

— З ним обов'язково поговоріть, — зазначив майор. — А коли з їхньою допомогою не знайдемо грабіжника, організуємо перевірку дач. Звичайно, клопітно й довго, але метод випробуваний, — майор забарабанив пальцями по столі й продовжив: — Мене турбує доля Руслана. Дуже турбує, Арсене Федоровичу. Яка ваша версія?

— Нема її, — признався з гіркотою.

— Нема… — повторив Скорич. — Значить, до Шулешко він не заходив?

— Вона заперечує.

— Ясно. Руслан був схвильований, а Радутний нічого не помітив… Забув кепочку… А що являє собою Шулешко?

— Симпатична молода жінка, бездітна. Каже, чоловік загинув. Не допитувався, за яких обставин.

— Пришлю до вас Загату, розпитаєте про неї, — сказав майор. — Яке враження від Радутного?

— Переживає. Користується повагою і любов'ю своїх вихованців. Серйозний чоловік і добрий фахівець: призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і Союзу. А це — міжнародні змагання, поїздки за кордон, — повторив те, що мені казав Микичур.

— Так, перспектива у нього чудова, — сумно сказав Скорич. — А зникнення Руслана негативно не позначиться на ній?

— Ні, — я стенув плечима. — Він же ні в чому не винен. Невже Руслан загинув? — із сумнівом запитав.

— Можливо, — ухильно відповів майор, уникаючи мого погляду.

— А його дзвінок, про який ви?..

— Не ловіть мене на слові. Я ж не дзвонив, і я не мати його, — стримано сказав Скорич. Як ви — впораєтеся з двома справами?

— Якщо я їх почав, то я й закінчу, — ображено відповів.

— Дарма, Арсене Федоровичу, — присоромив мене. — Я вірю, закінчите. Але розшук школяра ускладнюється. — Майор замовк, замислився, а потім запитав — На водній станції нічого не сталося за цей час? Якась подія, чутки…

— Нічого. Тренуються. Проте… недавно хтось вкрав якір.

— Коли?

— Микичур помітив пропажу восьмого. Якір із швертбота, на якому плавали Радутний з Русланом.

— Якір… якір… — повторив Скорич. — Які у вас плани на майбутнє?

— Глибше поцікавитись сім'єю Табурчаків, Шулешко і базарувальницею, поговорити з начальником Табурчака.

— Гаразд, — майор знову опустив повіки й ніби задрімав.

Щось непокоїло Скорича, і через те він ніяк не міг зосередити увагу на моїх повідомленнях, питав невлад, без послідовності. Мені передалася його тривога. Можливо, відбудуться якісь події? Звідки їх чекати? Хто мені приготував сюрприз! Хрипливий чи Руслан? Напевне, обоє, бо досі розслідування текло спокійно, без втручання підозрюваних, що рідко траплялося. А може, їх нема, підозрюваних, чи з ними я не зіткнувся під час пошуку, не налякав, і вони, причаївшись, чекали, що все минеться.

Але які підозрювані? Хрипливого те не стосувалося. З ним все зрозуміло. От із Русланом… Зловив себе на думці, що теж вважаю його загиблим. Невже через майора? Але висловився він якось… непевно, не переконливо. Втім, на яких фактах грунтувалося його переконання? Цього я не знав.

Майор встав із стільця.

— З'явиться Загата — пришлю до вас, — сказав і залишив кабінет.

Той дзвінок і мовчання… Вони ще дужче заплутували розшук. Спробуй побудувати струнку версію! Почав міряти кроками кабінет, зупинився біля вікна й дивився на будинок навпроти, щоб хоч трохи відволіктися. Он жінка вибирала пожухлі листочки й поливала квіти, що по напнутих дротинах обснували весь балкон. Крізь листя помітив, що вона одягнута лише в червоний купальний костюм. Відступив від вікна, а то подумає — підглядаю.

У двері постукали.

— Заходьте!

Зайшов дільничний інспектор Загата.

— Сідайте, лейтенанте..

— Дозвольте води?..

Наточив із сифона, спрагло випив склянку, другу, задоволено крекнув і аж тоді сів.

— Що ви скажете про Шулешко Раїсу Гаврилівну? Живе по вулиці Свердлова, 108, квартира 6.

— Шулешко… — Загата потер лоб долонею. — Шулешко… Вона білява, волосся фарбоване, гарна жіночка?

— Еге.

— Працює продавцем в універмазі на вулиці Радянській у секції трикотажу, незаміжня, чоловік загинув десь у рейсі, плавав на судні, залишив «Волгу». Оце і все. Да, бездітна, — випалив інспектор одним духом.

— З кимось зустрічається?

— Важко точно відповісти. Напевне, бо ж молода, видна з себе. Скарг на неї від сусідів не було.

— Значить, живе тихо, скромно?

— Хто зна… Трапляється, тиха вода — греблю рве. — Живе в достатку. Що вас конкретно цікавить?

— Коло її знайомих.

— Дізнаюсь.

Я знову сам. Дільничний інспектор подасть звістку через день-два. І чи допоможе вона розшуку? Може, Шулешко легковажна особа, і тільки. Нахил до того у неї був. Але ж не сидіти мені й чекати манни небесної чи даних, які принесе сорока на хвості.

Хтось безуспішно намагався увійти до кабінету: смикав двері до себе, коли вони відчинялись усередину. Я подумав, що відвідувач або неуважний, або схвильований. Взявся за ручку й потягнув до себе. Двері не піддалися, наче мене замкнули. Я дужче шарпнув, і двері відхилились, утворивши шпарку. Відвідувач помітив мене і раптово відпустив ручку — я ледве не впав. На порозі стояв вищий за мене на півголови літній чоловік, розпатланий і розхристаний, ошелешено кліпав банькатими очима, важко дихаючи недавно випитим пивом.

— Ви чого псуєте державне майно? — жартома сказав йому. — Двері не залізні. Якщо кожний…

— Я… я… до Загайгори, — засапано вимовив він.

— Я Загайгора.

Відвідувач зміряв мене з ніг до голови злим поглядом і втупився в обличчя.

— Де мій син? Де? Чому досі не знайшли? Вже четвертий день!..

Я аж розгубився, так він мене приголомшив своєю люттю. Але за мить оговтався, ступив до нього.

— Ваше прізвище?

Од несподіваної відсічі він затнувся і стояв з роззявленим ротом, витрішкуватий і розкублений, наче великий півень. Я вже здогадався, хто це, і з цікавістю розглядав відвідувача — каштановочубого, кремезного чолов'ягу.

— Ваше прізвище? — повторив запитання.

— Табурчак Вадим Іванович. Я сьогодні приїхав з відрядження, — вже нормально відповів.

— От що, Вадиме Івановичу, сідайте і візьміть себе в руки. Ваша дружина має більше витримки, — кинув йому докір.

Табурчак похмуро зиркнув на мене зеленими очима і стримано сказав:

— Невже за чотири дні не можна розшукати сина?

— Де?

— У місті. І вам краще знати де.

— Ви помиляєтесь. Ми не провидці, — не образився на нього, а навпаки: співчував горю, через яке він втратив контроль над собою. — Ви нам теж повинні допомогти.

— Як? Чим? — важко опустився на стілець. — Дозвольте закурити? Руки трусяться…

Я кивнув. Табурчак вийняв з кишені пачку «Прими», тремтячими пальцями взяв сигарету, припалив, глибоко затягнувся. Потім п'ятірнею пригладив чуб, застебнув ґудзики на сорочці. До нього повертався здоровий глузд.

— Розкажіть усе про Руслана: характер, звички, друзі, захоплення, поведінка. Усе.

— Вам же розповідала дружина. Навіщо повторюватись? Ось учора хтось подзвонив і мовчав. І сьогодні вранці знову дзвонив і мовчав. Це ж просто знущання! Якщо він, то де ховається? Ми йому нічого поганого не зробили.

— А хто взяв трубку? Ви?

— Дружина. Мене ще не було.

— Що вона казала?

— Не зрозумів.

— Що казала у трубку ваша дружина? — пояснив йому.

— А, питала, чи це не Руслан. І чула вуличний шум. Мабуть, дзвонили з автомата. — Вадим Іванович невимушено заклав ногу на ногу.

Я витріщився на його туфлі — коричневі, з латуневими накладками на носках. Такі ж стояли на полиці під вішалкою в коридорі Шулешко. Єдині чоловічі серед жіночого взуття. Такі туфлі не часто побачиш. Напевне, випадковий збіг. Табурчак тоді був у дорозі, в поїзді. Чому б це йому сидіти в квартирі Шулешко? І чи знайомі вони?

Щоб розвіяти сумніви, я запитав:

— Коли ви приїхали до Києва?

— П'ятого.

— На скільки днів?

— На шість.

— Як ви дізналися, що зник Руслан?

— Подзвонили з роботи в управління, там розшукали мене і передали. Я відразу на вокзал. Квитків нема. Ледве впросив провідника. Дружина почала сивіти… — Табурчак відвернувся до вікна.

— В яке управління?

— «Укрголовелектро».

Правильно: дружина Табурчака казала, що дзвонили в управління. Але ж туфлі… Вони мене притягували, наче магніт залізо, і я поглядав на них із незрозумілим відчуттям недовіри до Вадима Івановича. Розумом сприймав, що людина не може одночасно бути в двох місцях, а серцем заперечував. Дурниця, звичайно, звинувачувати Табурчака в нещирості. Зовсім мала підстава — туфлі. Туфлі… Досить впадати в крайність. Найкращий засіб позбутися сумніву — влаштувати ретельну перевірку.

Я заспокоївся.

— Скажіть, Вадиме Івановичу, що ви думаєте про зникнення сина? — попросив його.

— Десь переховується, — відповів не вагаючись. — Грає нам на нервах. Теперішні діти…

— З якою метою? Він же добре вихований, — зауважив я. — Може, ви образили його? Діти боляче реагують на такі речі.

— І через це він утік? Ну, капітане! — обурився Табурчак. — Ми з Русланом не сварилися.

— Чого ж він покинув батьків?

— Не знаю, — Табурчак важко втупився в підлогу, навіть забув про сигарету, що тліла, підбираючись до пальців. — Він у когось ховається. Знайдіть його. Моя дружина… Вона ж мати…

Він пішов.

Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався. І, нарешті, туфлі. Адже вони імпортні. А чоловік Шулешко плавав. Значить, Раїси Гаврилівни презент. Ні, це вже далеко я зайшов у своїх підозрах.

Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.

— Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, — насторожено поглянув на мене майор.

— У мене був Табурчак, — радісно випалив.

— Це я послав його до вас, — Скорич заплющився і прикрив очі долонями.

— Ви звернули увагу на його туфлі?

— Туфлі? — тер очі. — Звернув. Не наші. А що?

— Я бачив точнісінько такі у Шулешко, і в квартирі пахло свіжим тютюновим димом.

Скорич прийняв пальці з очей і зацікавлено подивився на мене.

— Н-да, туфлі у нього рідкісні, — погодився. — Невже він залицяльник Шулешко і Руслан випадково дізнався? Перевірте, коли Табурчак виїхав з Києва.

— Зроблю. Підлітки гостро реагують на зраду. Ось він і вирішив помститися батькові.

Майор посміхнувся і зауважив:

— Не треба так категорично. Не забувайте, Арсене Федоровичу, про матір. Порядний син не залишить її в біді.

— Розумію, — одразу ж підупав мій настрій, і я повернувся до дверей.

Мав рацію майор: не міг Руслан так помститися батькові. Я, приміром, теж не покинув би матері у скрутну хвилину. Навпаки — ще більше прихилився б до неї. Як перевірити відрядження Табурчака? До Києва мене зараз ніхто не пустить. Зробити запит — довго чекатиму відповідь. Я згадав про Петра Коноплича, інспектора карного розшуку столичного райвідділку міліції, з яким торік познайомився на нараді. А що, коли попросити його? Присунув до себе телефон…

Ще треба подзвонити у відділ кадрів машинобудівного заводу і взнати прізвище начальника відділу матеріально-технічного постачання, де працював Табурчак.

Поспішав до педінституту на зустріч із Нагорняком, тренером з боксу. Головне — не втрачати надії. А вона була, бо вже висвітлювались взаємини між Табурчаками і навколо Хрипливого звужувалось коло. Бракувало лише кількох показань. Коноплич теж обіцяв подзвонити під вечір.

Я вже почав схилятися до думки, що Руслан загинув, та легко її позбувся, як тільки побачив Табурчакові туфлі. А коли ще підтвердиться, що він з Києва не вчора, то висновок напрошувався один: жив у ці дні Табурчак у Шулешко, і син якось дізнався, забіг до неї, щоб переконатися. Може, мав гостру розмову з батьком, а він тепер намагався все те приховати, не викрити себе перед дружиною. А Руслан, приголомшений зрадою, вирішив піти з дому. Ні, Скорич відхилив таку версію, і мені вона теж не здавалася достовірною з психологічного боку.

А чи не зустрів батько сина після тренування і кудись заманив, щоб той не розповів матері? Дурниця. Тоді де Руслан і чому не прийшов додому? Я знову повернувся до своїх попередніх запитань.

Вулиця Герцена круто повертала, ніби впиралася в триповерховий будинок з колонами. То педінститут, приземкувате приміщення із силікатної цегли, потемнілої од часу. Я зайшов до просторого вестибюля з підлогою, викладеною білими і чорними плитами під мармур, від яких тягло прохолодою. Підійшов до чергової, пристаркуватої жінки в червоній вовняній кофті. Жінка сиділа за столиком з телефоном і читала журнал «Перець».

— Скажіть, як мені знайти спортзал?

— Он туди, — показала на двері біля сходів. — У дворі побачите високу споруду з великими вікнами.

— Дякую.

З вестибюля я потрапив до внутрішнього подвір'я, засадженого кущами бузку й плакучими вербами, під якими ховалися лавки. На деяких сиділи студенти, заглиблені в читання. У протилежному кінці скверика побачив високу, з великими вікнами будівлю.

Я зайшов у спортзал і спитав у хлопця, спітнілого і розкучманого, що стрибав на скакалці мені назустріч.

— Де тренер Нагорняк?

— Прямо по коридору і праворуч, — кивнув мимохідь.

У малому залі, посередині, влаштовано ринг, на якому вовтузились, гамселили один одного дві пари боксерів. Зі стелі на канатах звисали груші й мішки, і їх зосереджено лупцювали юнаки, ухиляючись од уявних ударів. Кілька спортсменів лежачи віджимали штанги. Скрізь мигтіли чорні й коричневі рукавиці, розпалені обличчя, панувала неймовірна збудженість, яка мимоволі змушувала збадьоритися й напружити м'язи.

Серед того шарварку лише один посивілий чоловік був спокійний. Він щось пояснював кирпатому хлопчакові, який уважно слухав і продовжував, ніби машинально, штурхати лівою рукою мішок. Я підняв руку, щоб привернути увагу тренера. Той помітив, кивнув. Трохи згодом він підійшов до мене, став боком, щоби бачити спортсменів.

— Вам кого? — запитав.

— Товариша Нагорняка.

— Слухаю. З ким маю честь?..

— Інспектор карного розшуку Загайгора.

— А, міліція, — Нагорняк гостро глянув на мене, потім холодно запитав: — Котрий з них нашкодив?

— З цих — ніхто. Ви давно працюєте тренером?

— Двадцять шість років, — відповів, потираючи зламане перенісся. — Давайте сядемо.

Підійшли до низенької лавки й сіли.

— Ви знаєте всіх боксерів міста?

— Знаю. Хто саме вас цікавить?

— Йому років двадцять п'ять, середнього зросту, очі вузькі, носить годинник на позолоченому браслеті.

— Двадцять п'ять — це вже колишній, — посміхнувся Нагорняк. — Були серед них гарні бійці: Сашко Зимовий, Ігор Таращук, Микола Русавський, Борис Юрченко, а найкращий з них Василь Кисюра. Гарний мав удар правою… Кажете, середнього зросту, вузькі очі… На рингу кожен боксер трохи примружується. Поширена прикмета.

— А хто з них міг би вчинити злочин? Приміром, побити перехожого й пограбувати.

— Не міг би, а справді стався такий випадок, — відповів Нагорняк. — Правда, без грабунку, але все одно лягла пляма на весь наш колектив.

— Хто? Коли?

— П'ять років тому Василь Кисюра влаштував бійку в ресторані «Парус», отримав чотири роки… — І тренер доповнив красномовним жестом — схрестив по два пальці рук і продовжив: — Йому зараз не двадцять п'ять. Трохи менше — двадцять три. Прикрий випадок.

— Ви його зустрічали в місті?

— Після суду ні. Перспективним вважався боксером. Вигравав бої завжди нокаутом, хоч і непоказний ззовні. Працював у легкій вазі. Добре поставлена права, — упевнено розповів Нагорняк.

— Чим він примітний? Голос не хрипливий?

— У нього розсічена права брова. Проте за стільки років шрам розгладився, — зауважив тренер. — А голос нормальний.

— Його адреси не пам'ятаєте?

— Він тоді працював на суднобудівному, жив у гуртожитку.

— А його батьки?

Нагорняк знизав плечима.

— Андрію, лівою, лівою відпрацьовуй і хук! — до когось гукнув і спитав: — А ви самбіст?

— Маю перший розряд. Зараз лише підтримую форму, щоб не зачахнути і не забути прийомів. Звідки ви?..

— Кисті рук виказують, — виявив спостережливість Нагорняк.

— Що ж, дякую вам, Леоніде Васильовичу.

— І це все? — здивувався. — А хто вас направив до мене?

— Радутний.

— А, Павло, — і співчутливо додав: — Неприємність у нього — хлопчина-яхтсмен зник, не повернувся додому з тренування. Чув, уже міліція зацікавилась, ніби розшукує його. Коли б ця подія не вдарила рикошетом по Трохимовичу.

— Не вдарить, — запевнив Нагорняка, попрощався й пішов із спортзалу.

Показання Нагорняка не стверджували, що Василь Кисюра — це Хрипливий. Це ще треба перевірити. До речі, й перевірка могла нічого не дати, аж поки. ми не арештуємо грабіжника і не встановимо його особу. Малося на увазі, що ні я, ні Зеленяк не впізнаємо на фотографії Хрипливого, бо мигнув він перед нами, ніби метеор. Доведеться підняти з архіву справу Кисюри. Борис Луцик, шофер автобуса, повинен його впізнати.

Щоб швидше отримати справу, з будки телефону-автомата подзвонив Скоричу.

— Слухаю, — сухо озвався.

— Це Загайгора. Товаришу майор, мені потрібна з архіву справа Василя Кисюри.

— Хто такий?

— Колишній боксер, судили на чотири роки за хуліганство.

— Кандидат на Хрипливого?

— Може.

— Гаразд, дам вказівку. Ки-сю-ра Ва-силь, — повторив по складах, мабуть записуючи. — Ви зараз куди?

— На машинобудівний завод. Хочу поговорити з безпосереднім начальником Табурчака.

— Поговоріть з рибалками на набережній, — порадив майор і поклав трубку.

Завагався: йти на завод чи на набережну? Недарма ж Скорич звернув увагу на рибалок. Що б воно значило?.. Якщо швертбот причалив до набережної, то рибалки повинні були те бачити. Не всі, а один-два, хто постійно куняє над вудкою. Що ж, ідея непогана. Може, отримаю ще одне свідчення про появу школяра на набережній. Але й воно мало що дасть, бо хлопчина дзвонив додому після тренування. Дзвонив…

Той дзвінок гесть-чисто перекреслював усі мої припущення. А останні дзвінки з мовчанкою взагалі зводили нанівець розшук, якщо вважати, що зникнення — винятково сімейна драма. У мені закипала злість, бо гаяв час, а майор займався серйозними карними справами, ще й змушений був відволікатися на дрібниці.

І все ж я, ніби машинально, поїхав на завод. До рибалок піду опісля. Нікуди вони не дінуться. Не розумів чому, але хотілося зловити Табурчака на якійсь неправді.

Вийшов на зупинці біля заводу. На фасаді чотириповерхового будинку управління стрілки електрогодинника показували без десяти хвилин одинадцяту. Звірив із своїм — точно. Відвідувачі стояли біля віконця бюро перепусток і під дверима відділу кадрів. Я подзвонив внутрішнім телефоном Копієвській.

— Ганна Микитівна?

— Я.

— Це Загайгора. Як ми й домовилися…

— Через кілька хвилин я до вас вийду, — перебила.

— А як?.. — Та вона поклала трубку, і я не встиг запитати, як ми впізнаємо одне одного.

Цікаво, що вона за людина, безпосередній начальник Табурчака? Постачання — клопітне діло. _ Всі підрозділи виробництва чогось вимагають і постійно чогось не вистачає. Щоденне смикання, напруга, часті відрядження. Нелегка робота й для чоловіка, а для жінки поготів.

До прохідної зайшла висока, струнка, молода жінка. Біла сукня підкреслювала засмагу, русяво волосся зібране в тугий вузол. Привітний і водночас незалежний вираз обличчя. Вона обвела присутніх уважним поглядом і пішла просто до мене. Я подумав, що Копієвська прислала свою секретарку. Але ж вони обоє не знали мене!

— Добрий день іще раз, — привіталася вона іі подала руку, ховаючи глузливі іскорки в сірих очах. Мабуть, у мене був розгублений вигляд. Потиск у неї міцний, бадьорий. — Ви Загайгора? Я не помилилась?

— Ні.

— Де ж нам побалакати? — оглянулася й рішуче сказала: — Ходімо в наш сад або, мовою канцеляристів, у заводську зону відпочинку.

Ми пройшли порожнім коридором управління і вийшли на просторе подвір'я, від якого розходилося в глиб території п'ять алей. За густою зеленою стіною платанів і тополь я не бачив цехів, лише чув далеке монотонне гудіння й важке гупання, від якого ледь двигтіла земля. Копієвська повела мене центральною алеєю, і ми опинилися в справжньому яблуневому садку. Сіли на лавку.

— Ох, яка благодать! — примружилася Ганна Микитівна. — Ні дзвінків, ні відвідувачів… І пахне, як у мами на обійсті…

— Ваша мама живе в селі?

— Еге, і тримає корівку, — відповіла. — Ото щосуботи влітку тікаю з міста до неї, порпаюсь у городі… — зітхнула. Ви щодо Табурчака Вадима Івановича? — перейшла до справи.

— Відгадали, Ганно Микитівно.

— Його ще нема на роботі. Біда, та й годі, для батьків. Валентина зчорніла.

— Він уже приїхав. Ви давно працюєте разом?

— Десять років. Йому теж пропонували це крісло. Відмовився, залишився керівником групи.

— Чому?

— Любить відрядження. У цьому відношенні безвідмовний.

— І знову — чому?

— Спочатку думала — вболіває за роботу, поки якось не поїхала з ним і не побачила, що він стає зовсім іншим. По-перше: відчуття відносної волі й безконтрольності з боку дружини. Можна позалицятися, навіть, як ваш брат каже, вскочити в гречку, посидіти в ресторані, повернутися в готель далеко за північ або взагалі… По-друге: не треба вставати рано й поспішати на завод, — насмішкувато говорила Копієвська. — Принад багато. По правді, для жінок теж. І, головне, ніхто не знає, все шито-крито.

— Н-да, картина приваблива, й можливості для гультяя великі, — підсумував я. — І Табурчак користувався ними?

— Напевне. Він і оженився у відрядженні, — іронічно сказала.

— Дружина знає про його зальоти?

— Мабуть, здогадується, але не спійманий — не злодій. Живуть вони ніби непогано.

— Ви не помічали — йому не дзвонить якась жінка?

— Дзвонять нам багато, аж телефони червоні, — пожартувала Копієвська. — А жінка… Десь з півроку, голос молодий, грудний, приємний. У нас телефон паралельний. Мені часто доводиться брати трубку.

— Про що вони говорять?

— Він лише відповідає: «так», «ні», «добре», «як завжди» або угукає. Жінки в нашому відділі шушукаються, мовляв, пасія Вадима.

— Неприємності у нього трапляються на роботі?

— Серйозних — ніколи. Працівник він сумлінний і пробивний. От лише два місяці тому хотіла оголосити йому догану. Поїхав він у Свердловськ на десять днів, побув там тільки чотири, а відразу не приїхав.

— Як ви дізналися?

— Випадково: хотіла дати йому ще одне завдання, подзвонили туди нашим постачальникам, а його вже нема. Потім пояснив, що заскочив у Нижній Тагіл до товариша, з яким колись служив у армії, — Копієвська кинула погляд на годинник. — У вас ще є запитання?

— Ні, Ганно Микитівно, дякую за відвертість.

— Мені нічого критись. Аби ви знайшли хлопця, — звелася, обсмикала сукню, поправила зачіску.

Ми непоспіхом рушили з саду до заводоуправління.

— Ще одне, Ганно Микитівно.

— Прошу.

— Де батьки Табурчака?

— Вважається, що він круглий сирота, але… — Вона доторкнулася до моєї руки. — Колись ми відзначали Восьме березня, трохи випили, і Вадим признався мені, що мати покинула його немовлям, віддала у дитячий будинок.

— І він не шукав її?

— Ні, образився.

— А вона?

— Здається, ні, — заперечно похитала головою, подала мені руку на прощання й пішла.

Коли їхав до відділу, аналізував бесіду з Копієвською, її характеристику Табурчака. Найбільше зацікавили мене дзвінки невідомої жінки, відрядження у Свердловськ і його мати. Три важливих факти. Решта — додаткова інформація.

Пригадав розмову з дружиною Табурчака, яка казала, що в них нема ніяких родичів. Чому чоловік не розповів їй усе? Дивно: відмовитись від матері, навіть якщо вона покинула його. А може, все ж Табурчак крадькома зустрічався з матір'ю і саме до неї їздив у Нижній Тагіл? Проте навіщо критись? У їхніх стосунках була таємниця. Я не вірив, що можна легко, безболісно відмовитися від рідної матері.

Поки доїхав до центру міста, вже й обідня перерва. Зайшов у кафе «Чайка» біля універмагу «Ювілейний», де готували майже по-домашньому. Взяв салат із свіжих помідорів, борщ, гуляш з локшиною, рогалик і компот. Сів за вільний столик обличчям до стіни, на якій красувалася мозаїчна картина: море, вітрильники і чайки. Розглядав її, а думав про своє. Найбільше порадувала звістка Копієвської, що Табурчаку вже півроку дзвонить невідома жінка. Інтуїція підказувала: то Шулешко. Туфлі, які я бачив у неї дома, а потім на Табурчакові, майже переконували мене у правильності висновку. У випадковість не вірилось. Її чоловік привозив з-за кордону не тільки оті маски, а й речі. Чому б їй не подарувати щось коханцю?

Відчув, що на мене хтось дивиться, і я почав нишком роздивлятися, Ага, он Шулешко! І з нею троє дівчат. Всі в халатах з вигаптуваними червоними трикутниками на лацканах — емблемами універмагу. Авжеж, Загата казав, вона працює в універмазі в секції трикотажу. Шулешко нахилилася до столу. Чого б це їй боятися мене чи вдавати, що не побачила?

Продавщиці встали й вийшли. Он вони вже на вулиці. Шулешко зупинилася й розмовляла з якимось хлопцем у темних окулярах. Снували перехожі, і я ніяк не міг його роздивитись. А через хвилину вони розійшлися.

Непоспіхом вийшов з кафе. Ох і спека надворі! Поминув універмаг і пройшов тінистою вулицею Шевченка до нашого відділу. Хотів доповісти Скоричу про наслідки розмови з Нагорняком і Копієвською. Але тільки-но я піднявся на другий поверх, як зустрів Скорича.

— О, капітан! Я вас шукав! Поїхали! Машина чекає! — видалив збуджено майор.

Здивовано дивився на нього.

— А що сталося?

— Подзвонив Луцик, шофер з четвертого маршруту. На зупинці — Хрипливий!

— На якій?

— На проспекті Леніна! — біг униз сходами Скорич.

Біля під'їзду вже стояв «газик». Ми вскочили до нього, і він рушив. Помчали вулицями. Я трохи хвилювався. Нарешті грабіжник потрапить до наших рук. Молодець Луцик! Дотримав слова — повідомив.

— Хрипливий одягнутий у білу сорочку з підкоченими рукавами й темно-сині штани, в темних окулярах, — уже спокійно говорив майор. — Брати обережно. Може вчинити опір. Максимум уваги.

Тепер він не втече. Я вже знав, на що здатний Хрипливий. Цього разу не купить. От і кінець… Тсс, не навроч.

Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Один раз тішився, а вийшло — передчасно. «Газик» вихопився на проспект Леніна. Наближалися до зупинки. Звіддаля побачив Луцикову машину — впізнав по номерах.

— Станьте попереду того автобуса із синьою смугою, — сказав шоферу і взявся за ручку дверцят, вдивляючись у перехожих.

Першим вистрибнув із машини і пірнув у натовп. Ні біля автобуса, ні в юрбі Луцика й Хрипливого не було. Невже Луцик вирішив сам затримати злочинця? Я розгублено крутив головою.

— Що, нема? — напружено запитав майор.

— Он він! Біля бочки з пивом — нарешті я побачив Луцика.

Помалу підійшли до нього, приглядаючись до чоловіків, що стояли вервечкою за пивом. Біла сорочка, темно-сипі штани, темні окуляри… Біла сорочка, темно-сині штани… Я зупинився позаду Луцика і торкнувся його руки.

— Де він? — тихо запитав.

Шофер здригнувся й пошепки, зніяковіло відповів:

— Щез. Пив пиво і — мов у воду…

— Давно?

— Недавно.

— Ви залишайтеся біля автобуса, — сказав майор Луцику. — А ми пошукаємо на найближчих вулицях.

— Та мені… — вихопився Луцик.

— Коло автобуса, товаришу! — незаперечним тоном повторив Скорич. — Через двадцять хвилин зустрічаємося біля «газика». Якщо хтось не прийде, значить, натрапив на грабіжника і ми йдемо на допомогу. Зрозуміло?

— Так точно! — озвався Микола — молодий наш водій.

— Якого кольору чуб у грабіжника? — поцікавився я.

— Білявий, вигорілий на сонці. Мабуть, щодня вилежується на пляжі, — невдоволено буркнув Луцик.

Я пішов проспектом Леніна. Приглядався до кожного перехожого, зазирав до магазинів, навіть до аптеки, з порога оббіг очима відвідувачів у їдальні й ніде схожого на Хрипливого. Мені здавалося, що відразу його впізнаю, підсвідомо відчую злочинця. Страшенно хотілося зловити його. Проте ніхто не викликав підозри, і вигорілий чуб у багатьох, і білі сорочки, теніски, чорні окуляри… Хто з них? Хто?!

Дійшов аж до кінотеатру «Піонер», де юрмилися переважно діти й підлітки. Зазирнув до білетних кас, у фойє. Нема.

Біля «газика» вже стояли майор і Луцик. Скорич подивився на мене, і відпала потреба доповідати йому про наслідки розшуку.

— Нічого, ще попадеться, гад, — підбадьорливо сказав Луцик. — Сяде до мене в автобус.

— Тільки без самодіяльності, шановний, — попередив його.

Луцик на те зверхньо посміхнувся. Мені не сподобалася його чванькуватість.

— Затямте собі: ваша справа тільки повідомити нам. Ніяких дій. Ні-я-ких, — з притиском підкреслив. — І за це будемо вдячні.

— Чого ви розхвилювались? Я не маленький, — насупився шофер. — До того ж дружинник і колишній десантник. Вже не раз затримував хуліганів.

Ми перезирнулися з майором, і в його очах прочитав докір, ніби я винний, що трапився такий войовничий, настирливий свідок. Доведеться просити начальство автопідприємства перевести його на кілька днів на інший маршрут, щоб не накоїв лиха. Шкода, звичайно, бо він єдиний, хто знав у обличчя пізнього пасажира.

Скорич зиркнув на годинник. Наш Микола запізнювався: вже десять хвилин понад умовлений час. Ми з нетерпінням дивилися на Гарматну. Поїхати назустріч йому не могли, бо він узяв із собою ключ запалювання. Напевне, Миколі поталанило.

— Іде! — зраділо вигукнув майор. — І не сам!

Справді, Микола вів за руку хлопця в білій сорочці з підкоченими рукавами, темно-синіх штанях і темних окулярах. От і кінець. Я напружився, мов перед стрибком.

— Стійте! — зупинив нас Луцик. — То не він! Не він!

У відділі, підіймаючись сходами, я говорив Скоричу:

— Треба сьогодні походити навколо заводу. Раз Хрипливий у місті, то може знову когось пограбувати.

— Гаразд, — погодився майор, якому теж було прикро, що не затримали Хрипливого. — І треба якось ізолювати вашого запопадливого Луцика. Посадити до нього в автобус працівника — не вихід, бо на маршруті аж три машини.

— Я вже думав про це. Зроблю.

У себе спочатку випив газованої води, потім сів за стіл. На душі незатишно і гірко. Але треба працювати. Перш за все, домовитись про зняття з четвертого маршруту. Взяв довідник міської телефонної мережі, знайшов АТП

Луцика, подзвонив начальнику… Ну от: із завтрашнього дня Борис на восьмому маршруті і в другу зміну. Так для нас спокійніше.

А не краще, щоб завтра шофер відвідав пляж на дачах? Адже там він зможе побачити Хрипливого. Ідея! І я піду з Луциком. Аби з'явився грабіжник. Майор, безперечно, схвалить мою пропозицію. На пляжі ми знайдемо його швидше, ніж на вулицях міста. Спека виманить злочинця з дачі — прибіжить до води. Він же не знає, що його вже шукають.

Задзвонив телефон.

— Загайгора слухає.

— Товаришу капітан, це Загата. Я оце навідався до будинку Шулешко, розмовляв з сусідами. Нічого цікавого: залицяльників не водить, гульбищ не влаштовує, зі всіма привітна. Лише одна молода мати нарікала на неї. Невдоволена, бо Шулешко часто вмикає голосно магнітофон, а їхні квартири поруч. І кілька днів тому пізно ввечері чула у неї сварку двох чоловіків.

— А точніше?

— Сьомого числа. Потім від неї хтось пішов о пів на дванадцяту. У мене все.

— Дякую, лейтенанте.

Відкинувся на спинку стільця, полегшено зітхнув. Повідомлення Загати підтверджувало моє припущення: Табурчак був у Шулешко. І якого числа? Сьомого! В той день зник Руслан і пограбували Зеленяка.

Хтось постукав до мене.

— Заходьте.

Черговий.

— Вам лист.

— Особистий?

Черговий посміхнувся й поклав на стіл журнал реєстрації вхідної кореспонденції. Розгорнув його. Там був аркуш з учнівського зошита в клітинку з пришпиленим маленьким папірцем — резолюцією начальника відділу.

— Розпишіться в отриманні. Я розписався.

Прочитав у резолюції:

То була скарга Русланового батька:

Спочатку я сторопіло дивився на скаргу, потім мені стало гірко, бо людина, яка не розумілася в тонкощах нашої роботи, звинувачувала мене в бездіяльності й фаховій неспроможності. Не чекав, адже розійшлися з Табурчаком мирно, а він затамував невдоволення.

Прикро: я лише почав працювати на новому місці і вже дав привід для скарги. Нікудишня рекомендація, хай навіть безпідставна. Три дні розшуку — строк невеликий, а в місті півмільйона мешканців. Невже Ольховий того не розумів? Я ще раз перечитав його резолюцію. Напевне, розумів, коли нема ніяких вказівок і висновків. Проте Табурчак добряче зіпсував мені настрій. Тепер треба зайти до майора.

У Дмитра Юхимовича накурено, хоч сокиру чіпляй. Сам він не палив, а дозволяв таку вільність у своєму кабінеті тільки Ольховому, нашому запальному, але не злопам'ятному начальнику відділу… Майор відчинив навстіж вікно й повернувся до мене. Обличчя його бліде й схвильоване.

— А вам не гикалось? — іронічно примружився він.

— Чого? — не зрозумів його.

— Бо через вас оцей дим, — скрушно похитав головою. — Табурчак поскаржився Ольховому, що досі не знайшли сина.

— Вже знаю. Отримав скаргу. Ну й тип! Передайте комусь іншому цю справу, — ображено сказав.

— Не тип, Арсене Федоровичу, а батько. Він — батько, — поправив мене майор і посміхнувся. — Ціна його недовір'ю — нуль. Ольховий теж так вважає.

— Не подобається мені Табурчак, — признався я, сідаючи за приставний столик.

Дмитро Юхимович гортав якусь справу, а я подумав, що під його керівництвом працюватиметься мені непогано, якщо відстоював, захищав своїх підлеглих і приймав гнів начальства на себе. Що вони говорили про мене? Якими аргументами він заспокоїв Ольхового, що той навіть не викликав мене на килим?

— Ви розповідайте, Арсене Федоровичу, — попросив Скорич, не відриваючись від справи.

Я почав із зустрічі з тренером Нагорняком, який згадав свого колишнього вихованця-боксера Василя Кисюру…

— Про Кисюру поки що не треба, — зауважив майор.

— Мені гарну звістку подав Загата.

— Яку? — Скорич одсунув папери.

— Саме сьомого числа у Шулешко пізно ввечері сварились якісь два чоловіки. Потім, десь близько дванадцятої ночі, один з них пішов.

— Цікаво, — покрутив головою Скорич. — Той, що залишився, звичайно, Табурчак. Так?

— Угу, але треба перевірити. І ще: планую завтра до обіду поїхати з Луциком на пляж. Той, що на дачах. Може, Хрипливого побачимо.

— Давайте. Він охоче згодиться, — посміхнувся майор. — Признатись, Арсене Федоровичу, мене дуже турбує доля Руслана. Із Хрипливим майже все відомо. Залишилися дрібниці, якщо не трапиться щось непередбачене.

— Чому Руслана, Дмитре Юхимовичу? — здивувався я. — Мені здається, йому ніщо не загрожує.

— Аби ж то… Ви могли б побудувати бездоганну робочу версію, добре обгрунтовану, з вмотивованими вчинками, бо, мабуть, справді Табурчак залицяється до Шулешко, втік з відрядження, ночував у неї, і навіть хтось сказав сину про зраду батька. Але… — Скорич підняв угору вказівний палець. — З'являється маленьке «але», яке не дає ні вам, ні мені спокою, від чого така версія втрачає смисл.

— Яке «але»? — забринів мій голос від хвилювання.

Скорич уважно подивився на мене, аж мені стало незручно.

— Дзвінок Руслана додому після тренування, — сухо, офіційно відповів.

— Сьогодні вранці знову хтось Дзвонив і мовчав. Табурчак чула вуличний шум, — сказав я. — І ті дзвінки дратують її. Ніби хтось навмисне…

— Хай дзвонить, — байдуже перебив Скорич. — А вам не здається, що батько хоче спокутувати власну провину? У Табурчака вища освіта, і в загальних рисах він уявляє пашу роботу, труднощі, а скаргу написав. Навіщо?

— Навіщо? — повторив я і замислився. — Ніби хоче виправдатись… перед дружиною і самим собою. Мовляв, не сиджу склавши руки, а щось роблю, щоб розшукати сина.

— Еге, виправдання. Значить, підсвідомо підтвердив, що син знає про його зраду, — зробив остаточний висновок Скорич. — Адже він пішов од вас без невдоволення?

— Тільки спочатку…

— Ну от, — майор задивився у вікно й раптом спитав: — Ви любите дітей?

Я розгубився, бо ніколи не ставив перед собою подібного запитання. Діти… До них я не виявляв особливої цікавості, бо-вони якось існували поза моєю увагою. Коли б зі мною росли молодші брат чи сестра, може, мав би більше прихильності до дітей. І тут я подумав, що мої ровесники вже давно батьки, а дехто відсвяткував перший шкільний дзвоник. Мені стало сумно, наче поступово втратив щось найдорожче. Гостро, як ніколи, я зрозумів біль своєї матері, яка досі бідкалась моїм холостякуванням.

Скорич помітив, що я знітився, й підбадьорив:

— Звісно, вам зараз важко відповісти. Але все попереду. Так от…

Задзвонив телефон. Дмитро Юхимович неохоче підняв трубку.

— Скорич, — коротко сказав.

Його обличчя зосередилось. Він подивився на мене, і я зрозумів, що трапилася подія, до якої я теж мав відношення.

— Хвилиночку, сержанте, — перебив співрозмовника майор. — На тілі не видно слідів наруги? А на зап'ястях рук і щиколотках ніг нема залишків мотузки? — запитав Скорич. — Угу… угу… Зачекайте. Через півгодини приїде капітан Загайгора, — і поклав трубку.

Я здогадався, що знайшли чийсь труп. Мені забракло повітря.

— Біля маяка до берега прибило утопленика, хлопчину, — сказав майор. — Сідайте в машину до Миколи, заїдьте за Табурчаками і до маяка. Проведете опізнання.

— Ви вважаєте?..

— У нас, на жаль, часто топляться діти, — ухилився Скорич від прямої відповіді.

— А ви не поїдете?

— Ні.

Я ледве не запитав чому. Проте не обов'язкова присутність на опізнанні начальника відділення карного розшуку. Досить інспектора, який займеться справою. Може, майор не хотів бачити батьків, їхнього горя, щоб не ворушити своєї біди? Я вперше подумав, що він, очевидно, самотній, і квартира для нього — пустка, де речі, безмовні свідки їх спільного життя з дружиною, постійно викликали спогади.

— Ви якось обережно попередьте Валентину Гнатівну, — порадив мені Скорич. — Краще, щоб вона зовсім не їхала. Досить батька.

— Спробую умовити її, — пообіцяв.

У себе в кабінеті взявся за телефон, щоб подзвонити Табурчакам. Уявив Валентину Гнатівну, що не відходила від апарата, і у мене опустилася рука.

Невже Руслан втопився? Я й не думав про це. Але ж могло бути й так: сказав, що йде додому, а сам на пляж, до свого товариша Віталика… А скільки я нагородив усіляких припущень! А воно все просто — втопився… Але чому Скорич запитав, чи не було на утопленику мотузки? Мотузки… Тобто чи не був зв'язаний хлопчина? Ось воно що! Майор таки думав про наглу смерть школяра. Тоді — хто злочинець? Чому убив Руслана? Риторика, все риторика.

— Квартира Табурчак, — зболеним голосом озвалася Валентина Гнатівна.

— Це Загайгора. Я…

— Знайшли? Де він? У вас? — швидко запитала.

— Є ваш чоловік? — насилу вставив своє.

— Задрімав… Він цілу ніч… не спав у поїзді. Ви скажіть, Русланчик?..

— Я зараз приїду. Приїду! — підвищив голос, щоб почула.

З важким серцем я трясся у «газику».

Попереду чекала дуже неприємна процедура. Нежива людина завжди справляла на мене гнітюче враження, і я до цього ніяк це міг звикнути. Особливо важко було в присутності близьких загиблого, які глибоко переживали своє горе. Не знав, як сприйме опізнання мати Руслана, якщо навіть то буде не її син. За батька менше турбувався. Батьки стриманіші, завжди страждали мовчки.

— Що ви кажете? — спитав Микола.

— Я? Нічого, — здивувався.

Мабуть, щось бовкнув уголос. Треба стримуватись. Я тільки безсторонній збирач фактів і доказів. Особисті почуття — поза службою. Думав, що сказати Табурчак, щоб не терзав її змучене серце біль. Попросити чоловіка, щоб умовив не їхати? Не послухає вона. Краще вигадаю якусь причину, чого я до них заїхав, і візьму з собою тільки чоловіка. А про опізнання — ні слова.

Наш «газик» вихопився на вулицю Декабристів. Звіддаля помітив під акацією базарувальницю у своїй незмінній бляклій сукні.

— Повернете ліворуч, у двір дев'ятого будинку, — сказав Миколі.

Коло ліфта постояв, — набирався рішучості… Натиснув кнопку — вона спалахнула червоним світлом. На шостому поверсі, перед дверима квартири знову забарився. Не подзвонив. Чомусь був упевнений: не замкнуто, і натис на ручку. В коридорі, у тьмяному прямокутнику дзеркала, побачив себе — пригніченого, з напруженим обличчям.

Увійшов до вітальні. Валентина Гнатівна сиділа біля телефону, що стояв на підвіконні. Вона ніби не кидала того місця відтоді, як я тут був. Оглянулась — схопилася й безсило опустилась. Втупила у мене погляд, сповнений розпачу. Подалася ще дужче: запали щоки, аж випнулись вилиці, а чорна сукня бахматилась, взялася зморшками на грудях. Ми дивилися один на одного, і я ніяк не наважувався заговорити.

— Значить, нема… — шелеснули її знекровлені губи, і Валентина Гнатівна відвернулася до вікна.

Я стояв і шукав слова співчуття, проте мовчав, бо відчував їхню безглуздість перед материнським горем. Натомість закипала злість на Табурчака, який підштовхнув сина на такий вчинок, хоч розум заперечував: провина інженера не доведена. Я опанував собою.

— А де Вадим Іванович?

— У його кімнаті.

Табурчак спав на ліжкові Руслана. Лежав горілиць, одягнутий, у тих клятих туфлях. Його продовгувате обличчя посіріло, й під очима темні півкола. Повні губи скривлені, мов збирався от-от заплакати, а може, й плакав уві сні. І мені стало шкода того здорового чоловіка, незважаючи на підозру. Не хотілося його будити, та без дружини я розповім йому, чому приїхав, і доторкнувся до його руки. Він одразу розплющив очі, ніби й не спав, якусь мить дивився на мене неосмисленим поглядом, потім звівся, міцно потер долонями лице.

— Є якісь новини? — глухо запитав.

— Треба, щоб ви поїхали зі мною.

— Куди? Ви знайшли, у кого ховається Руслан? — скинувся увесь.

— Знайшли… утопленика. Валентині Гнатівні я не сказав.

— Утопленика? Хлопчину? — зблід Табурчак і стулив губи, щоб не зірвався вигук. — І ви вважаєте?.. Руслан добре плаває…

— Ні, Вадиме Івановичу, досі нічого конкретного.

— А де він? Де? — подався до мене. — Три дні чекаємо, а ви три дні тупцюєте на одному місці!

— Нас легко звинувачувати… — я затнувся. — Облишимо докори. Вони не допоможуть. Зробіть так, щоб з нами не поїхала ваша дружина.

— А… а це обов'язково — їхати?

— Так. Необхідно провести опізнання. Ми повинні точно знати, що то не Руслан.

Табурчак затулив обличчя долонями, тамуючи душевний біль.

— Не обману її, не простить, якщо… — з відчаєм прошепотів.

— Раніше, мабуть, прощала, — вихопилось у мене.

— Що прощала?! — спалахнув Вадим Іванович. — Чого ви пхаєте свого… — і нараз пригасив роздратування. — Вибачте, я вже сам не свій, голова розколюється, ввижаються всілякі жахи… Аби живий був Руслан…

Він замовк, похнюплений, вбитий нещастям, що згорбило його плечі, залягло глибокими зморшками на лобі. Він вболівав за долю сина, і мої міркування про причетність Табурчака до зникнення здалися кощунством. Я згадав про свої підозри як про нісенітницю, яку хтось натур-котів мені у вуха, щоб кинути на цього чоловіка жахливу тінь. Та мої очі натикалися на його туфлі, і вони маячили переді мною лиховісними свідками нещирості.

А коли і був у Шулешко? Хай навіть туди заходив Руслан. Не міг батько сховати сина тільки за те, що той дізнався про його зраду матері. Не міг. І переживав Табурчак по-справжньому. Каявся, але не розкривав своєї таємниці. А його признання допомогли б знайти Руслана. Нічого, сьогодні подзвонить Коноплич з Києва, і це повинно щось прояснити.

— Я піду до Валентини, — приречено сказав Табурчак. — Підготую її.

— Краще вона б не їхала.

— Ні, нехай переконається, — не погодився він.

Табурчак вийшов, стомлено човгаючи туфлями. Я розглядав картинки яхт і прислухався, що діялося у вітальні. Почув здавлений зойк, потім настала тиша. Я був вдячний Табурчаку за те, що звільнив мене від неприємної розмови. Ось і Валентина Гнатівна, прихилилася до одвірка. Я встав зі стільця.

— Поїхали. Я хочу бачити його, — сказала змореним голосом.

— Я б на вашому…

— Витримаю, переживу… Коли не побачу, ще гірше… — перебила мене.

Звичайно, вона хотіла переконатися, що це не Руслан, щоб не згасла надія побачити його. Саме надією жила всі ці дні, і жорстоко відбирати її у неї.

На приступці «газика» сидів і розмовляв з Миколою Віталик.

— Тьотю Валю, знайшли Руслана? — запитав хлопчина.

Валентина Гнатівна глянула на мене повними сліз очима й відвернулась. Ми поїхали. Мовчали, лише позаду зрідка чулося гірке, зсудомлене, ніби після плачу, зітхання. Хвилин через десять вибралися за місто, на широку трасу. Мигтіли акації, а за ними шикувалися рівними рядками кущі винограду.

Звернули на грунтівку, яка перетинала виноградник. Попереду виднілися дахи будинків і, коли під'їхали до них, я побачив, що то дачі. Ми поминули їх, і з високого пагорба відкрилося широке плесо лиману. Потихеньку спустилися крутим узвозом до берега. Неподалік, серед води, височіла біла вежа маяка. До нього тягнувся вузький бетонний мол, на якому стояв гурт людей. Між ними сірів кашкет міліціонера. У мене стислося серце. Незабаром стане відомо: продовжувати розшук чи… Я не наважувався озирнутися на Табурчаків.

— Зупиняйте! — наказав Миколі.

— Валюшо, ти посидь у машині, а вже потім… — лагідно мовив Вадим Іванович тремтячим голосом.

— Ні, Вадиме, я з тобою, — тихо, але рішуче відповіла й відчинила дверцята.

— Не йди… Я тебе покличу, коли… — просив Табурчак.

Валентина Гнатівна вийшла. Я навмисне сягнисто пішов. до гурту, щоб вона не випередила мене. Позаду чув засапане дихання. Люди, четверо дачників, розступилися. Під вигорілим брезентом вимальовувались обриси тіла.

— Сержант Непийвода, — козирнув молодий веснянкуватий міліціонер. — Його знайшли…

— Потім сержанте, — я хотів швидше провести впізнання.

Глянув на Табурчака, що міцно тримав дружину за руку, її схудле обличчя витягнулося від напруження, а знетямлені очі широко дивилися на брезент.

— Відкрийте… — прошепотіла й подалася вперед.

Ми перезирнулися із сержантом, і я кивнув. Він зсунув брезент з голови утопленика.

— Не він, — видихнула Табурчак і знеможено прихилилась до чоловіка. — Господи, чия ж це дитина?!

Я відіслав Табурчаків до машини. Вони пішли, похилені, мов старці, залишаючи на піску довгі борозни-сліди. Потім зняв брезент з утопленика й уважно обдивився скоцюрблене тіло.

— Десь з годину тому проплив корабель, збурив гвинтами воду, і його прибило до молу, — заговорив сержант. — А так би не скоро виплив. Напевне, він з дачі: в одних трусах…

— На деяких дачах живуть діти без батьків, — додав один з чоловіків.

— Еге, а батьки з'являються аж у п'ятницю після роботи. Відпочинуть два дні й знову в місто, — ніби поскаржився інший.

Я звернув увагу на зап'ястя й щиколотки. На них ні синців, ні залишків мотузки. Майор точно визначив, що це не Руслан. Заочно визначив. Скорич таки вважав школяра загиблим. Добре, що про те не знали Табурчаки. Та мені від того не легше. Завжди тяжко, коли гинуть діти. В цьому відчував особливу несправедливість.

Невже хтось збив Руслана машиною, підібрав, наче завезти до лікарні, а насправді… Що ж, схожий випадок уже був, тільки постраждав тоді не підліток, а молода жінка. Хто ж злочинець і де сталася подія? Може, варто допитати мешканців Пушкінської? До молу наближалися «швидка медична допомога» і міліційний «газик». Мені вже нічого тут робити. Ми з Миколою пішли до нашої машини.

— Про що ви говорили з Віталиком? — запитав його.

— О, ледве не забув! — схопився водій. — Він згадав, що Руслан, коли вийшов з квартири, кілька разів повторив: «Я мамі не скажу».

Цікаво. «Я мамі не скажу…» Що б воно значило? Не скажу… Не кажуть про щось неприємне. Тобто у Шулешко йому зробили щось погане чи не йому навіть, а мамі. Мабуть, Руслан дізнався про батькову зраду і вирішив мовчати. Звичайно, Табурчак не знав про його рішення, тому й боявся сина, а його зникнення загострило почуття провини, і батько метався, наче білка в колесі. Ось чому Він був такий нервовий.

Табурчаки мовчали. Валентина Гнатівна заплющила очі, на щоках вогкі борозенки від сліз. Хоч лихі передчуття Табурчаків не справдилися і вже позаду тяжка процедура опізнення, але дитяча смерть нікого не лишає байдужим. Та й біда сприймається болючіше, коли своя на порозі.

Мені трохи відлягло від серця. Як хотілося бачити хлопчину живим! Надія не залишала, бо Руслан завжди після тренування поспішав додому, нікуди не ходив вечорами. І в аварію він не міг потрапити, бо на Пушкінській навіть удень мало транспорту, а після дев'ятнадцятої години рух на ній майже припинявся.

У мене не було доказів, що Табурчак залицявся до продавщиці. Коли їх матиму, він буде змушений розповісти, чого син забігав до Шулешко. Тоді, можливо, й підкаже, де його шукати. Ні, коли б Табурчак знав, він би сам його знайшов. І все ж підсвідомо відчував: існував якийсь зв'язок між вчинком Руслана, його батьком і Шулешко. Існував.

Не розгледівся, коли «газик» виїхав на вулицю Декабристів. Микола не заїхав у двір, а зупинився напроти будинку Табурчаків, якраз біля акації, під якою сиділа базарувальниця. Подружжя вийшло з машини. Валентина Гнатівна, ледь похитуючись і мляво переставляючи ноги, пішла. Вадим Іванович зам'явся, ніби хотів мені щось сказати. Я відчинив дверцята, щоб вислухати його.

— Ви нам дзвоніть, — підупалим голосом попросив.

— Обов'язково. Кріпіться. — А його туфлі з латуневими накладками на носках лізли мені в очі, і я не стримався, запитав — Де ви придбали такі мокасини?

Табурчак ображено підібрав губи й сказав:

— Вам туфлі в голові…

Він наздогнав дружину, взяв її під руку. Мені було незручно й соромно. Водій завів двигун і вже намірився рушати, коли я побачив, як базарувальниця звелася з ослінчика й напружено дивилася вслід Табурчакам, наче збиралася побігти за ними.

— Зачекайте, — зупинив Миколу, а сам стежив за нею.

На її обличчі відчай. Я здогадався, що Віталик розповів їй про зникнення Руслана. Але чого вона переживала? Адже не рідня їм, навіть не знайома, бо не привіталася з Табурчаками і вони не глянули в її бік. Дивно. А базарувальниця притиснула руки до грудей і поглядом проводжала подружжя, поки ті не зникли за будинком. Аж тоді, тримаючись за стовбур акації, стомлено опустилася на стільчик і важко замислилась. І що мене здивувало? Звичайна реакція пристаркуватої вразливої жінки на чуже горе.

Через п'ять хвилин ми були вже у відділі. На сходах я зустрівся з майором.

— Як там?

— Не Руслан. Його товариш, Віталик, згадав, що Руслан, коли вийшов з квартири Шулешко, кілька разів повторив: «Я мамі не скажу».

— Розумний хлопчина. — Дмитро Юхимович подивився на годинник — було близько сьомої вечора. — Ви ще збираєтесь працювати?

— Трохи посиджу. Почекаю дзвінка з Києва, а потім до суднобудівного заводу.

— Угу… А на завтра які плани?

— Піду з Луциком на дачі. Може, наткнемося на Хрипливого, якщо сьогодні не пощастить! А потім… — Я ще не вирішив, що робитиму завтра, і тому невпевнено додав: — Завітаю на водну станцію, зустрінуся з тренером Радутним, поговорю з рибалками на набережній.

— Тільки самі не затримуйте Хрипливого, — застеріг Скорич і пішов у вестибюль.

І більше жодного слова. Його зовсім не зацікавила згадка Віталика і те, що мені повинні подзвонити з Києва. Ніби я повідомив йому про погоду на найближчі дні. Мене образила неуважність майора, і я дошукувався, що було тому причиною. Чи не поверховість у роботі? Чи я проґавив, головне, а чіплявся за другорядне? Мабуть, що так. Іншого пояснення не знаходив. Мої невеселі роздуми перервав настирливий дзвінок міжміської станції.

— Арсене, ти? — забасив Коноплич. — На чому сидиш?

— Мов на голках.

— Вірю, дорогий. Голок нам не бракує. А я для тебе припас ще й шило. Вилізло з мішка. Виявилось — твій молодик приїхав п'ятого, відмітив відрядження, шостого покрутився в управлінні й відтоді ні слуху ні духу його. Га? Приємний факт?

— Славний, Петре, дякую. Більше нічого?

— Йому дзвонили з роботи, що пропав син. Не передали, бо більше не з'являвся. Оце і все.

— Виручив ти мене. Привіт Людмилі. Як ви там поживаєте?

— Живемо і працюємо за Моральним кодексом, — напівжартома відповів Конопляч. — Бувай. Біжу на затримання.

Виходило, Табурчак лише два дні з шести у відрядженні. Авжеж: шостого ввечері виїхав з Києва, а сьомого вранці вже тут, у коханки. Звідкіля ж дізнався про Руслана, коли звістка не застала його на місці? Невже чув мою розмову а Шулешко? Вчора я був у неї, а сьогодні наче приїхав Табурчак…

Безперечно, інженер хитрував і хитрував невдало.