Свідків злочину не було

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Спав погано: часто прокидався і згадував учорашні події. Був задоволений, що нарешті грабіжника затримано. Проте тривога й безвихідь не залишали мене, бо у Руслановій справі ще не спромігся навіть визначити чіткого плану дій. А тепер ще й той лист Шулешко. Чому саме на сьоме липня запрошувала вона брата до себе? Чому?

Та поки що, скупавшись у лимані й поснідавши, я пішки рушив на роботу. Кисюрі я не вірив. Сестра просила його в листі «обов'язково на сьоме липня щоб був». Чому на сьоме? Це насторожувало. Дарма майор не зацікавився листом. У ньому може бути та нитка, що розплутає весь клубок. І не дуже скучила Шулешко за братом, коли написала лише два листи після звільнення. Василь, безумовно, не сказав усієї правди. То вже мені доведеться докопуватись до істини.

До Скорича я не зайшов. Переглянув ще раз протоколи. Тепер аж дивувався, що грабіжник так швидко в усьому зізнався. До цього іноді вдаються обвинувачені. Але чому? Спільників у нього не було, щоб їх покривати і всю провину брати на себе. Злякався? Ні, не схоже. Причина інша.

Раптом я згадав, що говорила сусідка Шулешко: сьомого ввечері вона чула сварку двох чоловіків у квартирі продавщиці. Саме сварку, а не розмову. Що не поділили між собою Кисюра і Табурчак? Про це мені необхідно дізнатися. Я глянув на годинник — ще десять хвилин до дев'ятої. Мене брала нетерплячка. Я встав і відхилив двері, зазирнув у коридор — Табурчак підвів голову й сторожко глянув.

— Заходьте, Вадиме Івановичу, — запросив його. — Раніше почнемо — раніше закінчимо.

Вигляд у нього не кращий, ніж учора й позавчора: та ж несвіжа сорочка, вим'яті штани з видутими коліньми, абияк розчесане волосся, під очима мішки, і все обличчя набрякле, ніби він хвилину тому насилу прокинувся від важкого сну. Ще й пивом тхне, як із бочки. Напевне, після впізнання добряче випив з горя, а оце похмелився. Туфлі з латуневими накладками знову не взув. Я показав Табурчаку на стілець і розчинив вікно. Він похапцем дістав сигарету, закурив.

— Як там Валентина Гнатівна?

— Не відходить від телефону. А на світанку схопило серце, викликав «швидку допомогу», зробили укол, дали якісь таблетки… — Вадим Іванович потер лоб долонею, прикривши очі, ніби приховував од мене непрохані сльози.

Але очі його сухі, в червоних прожилках, з причаєною тривогою.

— На яку ви настроєні розмову? — почав я здалеку.

— У смислі?.. — не второпав, морщачи лоб, Табурчак.

— Відвертості.

— Я з вами відвертий, — стенув плечима, ображено суплячись. — І скажу не криючись: мене обурює ваша підозра, ніби я, рідний батько, сам кудись запроторив сина. Як вам могло таке прийти в голову? Як?

— Ну, не самі, а побіжно підштовхнули його до втечі з дому, — спокійно вів розмову, хоч і кортіло гримнути на нього, щоб не вдавав із себе святого.

— Що ви говорите? Схаменіться! — нервово затовк сигарету в попільниці.

— Досить гратися із нами в піжмурки. Шостого липня ви виїхали з Києва і сьомого вже були в Шулешко Раїси Гаврилівни. Чому ви…

— Яка Шулешко? Яка?.. — засовався на стільці інженер. — Не туліть горбатого до стіни!

— Не перебивайте. Чому ви брешете? Чого ви боїтеся?

— Я… я не знаю ніякої… Шулешко, — приреченим голосом видушив Табурчак.

— Вадиме Івановичу, облиште, прошу вас. Адже Руслан побачив вас на балконі. Це встановлено точно, як і наперед відмічене вами відрядження. Руслан заходив до Шулешко.

— Не вигадуйте, капітане, не грайтесь у примітивний детектив, — Табурчак закусив нижню губу від злості.

— Гаразд, — я дістав із шухляди кепочку. — Вам знайома ця річ? — і пильно, не криючись, дивився на інженера.

У його очах спершу майнуло здивування, потім острах, і він мимоволі поворушив губами, наче хотів щось сказати чи запитати. Втім, взяв себе в руки й буденним голосом мовив:

— Звичайно: півміста такі носять.

— Півміста? — іронічно перепитав я. — Цю кепочку забув у Шулешко Руслан. Чого ви сварилися з Василем?

— Я не знаю ніякого Василя, — затято відказав і прохально, стомлено додав: — Послухайте, це ж безглуздя підозрювати рідного батька.

— Жаль, ви вперто не бажаєте допомогти мені. А між іншим, є свідки. Ви будете говорити правду?

Табурчак втупився поглядом у стіл і мовчав.

— Ви упереджено ставитесь до мене, — зненацька випалив, зводячись. — Я вимагатиму, щоб у вас забрали справу. Дозвольте йти?

Я зиркнув на годинник — двадцять хвилин на десяту. Вона, мабуть, вже чекала в коридорі мого виклику.

— Трохи затримайтесь, — попросив, а сам відчинив двері.

Причепурену базарувальницю не впізнати: блідо-зелена сукня, білі босоніжки, перісте волосся зачесане і зібрана на потилиці у вузол, губи підфарбовані, на колінах сумочка з лискучою металевою застібкою. Цілком пристойний вигляд, без найменшого натяку на непривабливу бабу, що торгує зернятами.

— Прошу, — запросив її жестом.

— А хіба вже пів на десяту? — обсмикала сукню.

— Трохи менше.

Вона переступила поріг, подивилася на Табурчака й зблідла. Він ковзнув по ній безвиразним поглядом і відвернувся. У мене стислося серце. Я торкнувся її руки, і жінка озирнулася на мене, розгублена й безпорадна.

— Сідайте, Ярино Григорівно, — підвів її до стільця й подав склянку води.

Пила й не спускала очей з сина, а той сидів похилений, замислений. У кабінеті на кілька хвилин залягла тиша. Лише крізь вікно долинав приглушений вуличний шум. Я почекав, поки оговталась базарувальниця.

— Ви знаєте цього чоловіка? — запитав її.

— Знаю.

— Звідкіля? — скинувся інженер. — Що за комедія, інспекторе? Для чого?

— Не гарячкуйте, — зупинив його. — Розкажіть, Ярино Григорівно, що ви бачили сьомого числа. І взагалі про все.

Табурчак пильно вдивлявся у жінку, а та вбирала поглядом кожну рису його обличчя і не могла розпочати…

— Це вона продає зернята на нашій вулиці! — впізнав її інженер і задоволено відкинувся на спинку стільця. — Я б на вашому місці не вдавався до послуг сумнівних осіб, — зневажливо здвигнув плечима.

— Не поспішайте з висновками, шановний, — порадив йому. — Говоріть, Ярино Григорівно.

— Важко мені… — зітхнула базарувальниця й осудливо похитала головою. — Сумнівних… Господи, я ж… — і часто закліпала.

Табурчак скривив губи в іронічній посмішці.

— Заспокойтеся, не треба, — сказав я.

— Угу… не буду… не буду, — поспішно витерла пучкою сльози, випросталась. — Так от…

Вона розповіла те ж, що й вчора.

— Що ти плещеш, жінко?! — схопився Табурчак, полотніючи. — В якому будинку? Кому ви вірите? Кому?! — зціпив кулаки, люто блискаючи очима. — Перекупка!

— Вашій матері, Вадиме Івановичу, матері, — спокійне сказав я. — Вірю вашій матері.

— Матері? Моїй?.. — Ще дужче видовжилося його лице, він сперся рукою на стіл і враз обм'як, втрачаючи свій шал. — Ця жінка… моя…

Я залишив їх наодинці. Вийшов надвір. В тіні під каштаном продавали квас, і я приткнувся до невеликої черги. Подумав, що за ці дні зробив дві добрі справи: знешкодив грабіжника і звів матір з сином. Табурчакове серце пом'якшає, забудеться образа і гіркота сирітства. Згадав рідну маму, і мені стало сумно. Як вона зі своїм хворим серцем? Їй скоро п'ятдесят. Мені закортіло почути розмову матері й сина. Чи примирились вони? Чи заперечуватиме Вадим Іванович своє знайомство із Шулешко?

Не поспішаючи піднявся на другий поверх, постояв під дверима — не хотів вертати матір і сина до гіркої дійсності.. Втім, робота є робота. Я відчинив двері.

Ярина Григорівна, заплакана, із скуйовдженим волоссям, пригорнула до себе голову Вадима Івановича. Я згадав славнозвісну картину «Повернення блудного сина»… Вони не звернули на мене уваги, тільки Табурчак на мить розплющив очі. На його обличчі — збентеження й біль.

Я сів за стіл. Ярина Григорівна змучено посміхнулася.

— Він усе розповість, — мовила виснажено. — Правда, Вадиме? — Син кивнув. — Він ні в чому не винен, тільки ото зв'язався з тією хвойдою. Аби ви знайшли Руслана… Кажи, кажи Вадиме. — І мати важко сіла навпроти.

Табурчак дивився у підлогу…

— Вадиме, — гукнула його мати.

— Зараз… — Він тремтячими пальцями розминав сигарету.

Через кілька хвилин, не дивлячись на мене, інженер розповів про своє передчасне повернення з відрядження й ночівлю у Шулешко. Все сталося, як я й передбачив, лише не бачився він із сином — сховався від нього у другій кімнаті. Чув його розмову з Шулешко, а потім і мою з нею. Признався, що сьомого Кисюра гостював у сестри і пішов од неї пізно ввечері. Відсутність сина налякала Табурчака, і вранці він подався додому. От і все. Нічого суттєвого, нового. Вже й не цікавило, чого вони сварилися з Василем.

Вадим Іванович тер лоб долонею, наче у нього розболілася голова. На сина невдоволено дивилася матір, і я зрозумів: він щось не сказав. Я його не питав, бо знав, що все одно скаже, якщо те відомо Ярині Григорівні.

— Лист, Вадиме, лист, — нетерпляче підказала йому мати.

Табурчак подав мені білий конверт з малюнком новорічної ялинки і написом під ним: «З новим роком!» Хм, з Новим роком у липні! Лист інженерові додому. Штемпель місцевий, сортувалося десятого у 22-му відділенні зв'язку. Я вийняв із конверта удвоє складений аркуш в косу лінійку, розгорнув, прочитав:

Мені перехопило подих. Невже Кисюра? Недарма без крутійства визнав свої злочини: щоб приховати інший. Значить, Табурчак до справи не причетний. Не міг же він написати його сам собі, щоб одвести від себе підозру. Втім… Ні, надто підступно й підло для батька. Швидше — груба робота Кисюри. Сподівався, що інженер, щоб не викрити своїх зальотів, не покаже мені лист. Розрахунок вірний.

— Коли отримали? — запитав, вкладаючи лист у конверт.

— Вчора.

— Когось підозрюєте?

— Як вам сказати… — зам'явся. — Ви теж, напевне, здогадуєтесь.

— Брат її! А хто ж?! — вихопилось у матері.

— Він погрожував викрасти сина?

— Ні, погрожував мені: «Я тобі зроблю, ти мене запам'ятаєш…» В такому дусі, — пояснив інженер.

— За що погрожував?

— Я… — Табурчак знітився і відвернувся, глухо продовжив: — Я не хотів женитись на Раїсі.

З вікна кабінету я бачив, як з під'їзду нашого відділення вийшли Табурчаки. Ярина Григорівна забігала наперед і зазирала в синове обличчя, щось говорила, енергійно жестикулювала, потім зупинила його і закивала, ніби комусь погрожуючи, пальцем. Тепер Вадим Іванович не піде до Шулешко. Від сьогодні їхнім зустрічам кінець. У ньому прокинулось запізніле каяття. Свідчення тому — списані аркуші на столі.

Їх постаті затулило густе віття каштанів. Я вернувся до столу. Ще раз прочитав анонімку. Підкреслив «хмир болотний» і «усьок». В цих жаргонних слівцях відчувалося минуле Василя. Ось для чого просила його сестра приїхати.

Звичайно, не викрадати сина свого коханця, а якось вплинути, щоб покинув сім'ю і одружився з нею. А Кисюра виявився запопадливішим, заманив кудись Руслана і сховав. Підлий тип.

Прочитав лист Шулешко до брата. Безперечно, у його підтексті вчувалося занепокоєння. Проте Кисюра відповів, що Руслана не бачив, а тільки чув, ніби він забіг до сестри й тим добряче нахарапудив полюбовників. Отож заздалегідь приготував таку відповідь. А може, вистежив після тренування, бо Руслан дзвонив додому.

Де ж Кисюра сховав його? На дачі? Але ж ми все обдивилися. Стривай! А льох чи підвал?! Без них не обходиться жоден господар. Напевне, ляда майстерно замаскована в підлозі. Я схопився їхати на дачу Шулешко, та схаменувся, бо раптом подумав: чому мовчав Руслан? Адже чув нашу розмову, а ніякого сигналу не подав. Звичайно, на дачі його не було.

А де? Може, на іншій, на якій ніхто не жив? Часом не у когось із тих картярів ховав Кисюра Руслана? Покажу анонімку грабіжнику. Як він зреагує на неї? Я заспішив до ізолятора. Зайшов до чергового і дав йому адресу Шулешко. Попросив привезти її у відділ.

Переступив поріг камери. Василь сидів навпочіпки у кутку, зіщулений, малий, ніби хлопчак. Оглянувся. Минуло лише півдоби, а обличчя вже посіріло, і в очах туга.

— Слухай, Василю, як ти докотився?..

— В душу лізеш, начальнику? Навіщо? — Кисюра звівся й прихилився до стіни.

— Облиш це дурне «начальнику»! — скипів я. — Ще не пізно стати людиною.

— Пробував. Розумієш… А все через умови. Я з п'ятого класу почав займатися боксом. Тренери мене запримітили, почали створювати умови: спочатку в школі, потім на заводі. Я майже постійно десь їздив, виступав на змаганнях, а оцінки ставили, зарплату нараховували…

— Значить, винні добрі дяді?

— І я, і вони. Да… Не став я ні олімпійським чемпіоном, ні світовим призером, — сумно зазначив Василь. — А обіцяли мені світле майбутнє. Все полетіло шкереберть: суд, колонія наче в нокауті. Довго зводився на ноги… Мріялось… вийду на волю, тренуватимусь — загримить моє прізвище. Ось і загриміло, — кисло посміхнувся. — Знову небо в клітинку… Відбув строк, опинився за ворітьми — і закрутило: кореші, горілка, карти, чувихи… За два тижні просадив те, що накапало за чотири роки, й сів на мілину. Подався на лісозаготівлю, трохи повколював — розрахували. Обридла тайга, постійне давай-давай, а на півдні вирувало гарне, веселе життя. Тут лист від Раїси… І чого я перед тобою, капітане, сповідаюсь? — здивовано запитав.

— Без сповіді важко, Василю. Скажи, чого тебе кликала сестра?

— Не здогадуєшся? — лукаво примружився Кисюра. — Щоб вплинути на її зальотника. Вона… вагітна. А він, гад балухатий, тепер у кущі, — скреготнув зубами.

Брат заступився за сестру. Його турбувала її доля, і Кисюра того не приховував, але побіжно кидав на себе тінь підозри. Невже Василь так упевнений, що лист не потрапив до мене? Аж дивно. Може, не він писав… Після відвертої нашої бесіди не хотілося показувати листа. Але істина вимагала.

Я подав його зі словами:

— І ти викрав Руслана і шантажував його батька?

Кисюра пробіг очима каракулі, закліпав, і його лице поволі кам'яніло. У камері нависло давке мовчання.

— Ти що мені чіпляєш, капітане? — розгублено й тихо мовив Кисюра. — Я з тобою, як… А ти? — й ображено відвернувся до стіни.

— Але ж мені треба перевірити, — невпевнено відповів я.

— Іди, нам нема про що говорити, — буркнув насуплений Василь. — Іди, сповідальник.

Мене спантеличила його поведінка. Я чекав обурення, вигуків, заперечень… А він тільки звинуватив мене у підступності, ніби я навмисне викликав його на душевну розмову, щоб скористуватися з неї і підкласти йому свиню. Тепер Кисюра сховався, наче равлик — у свою хатку. Виникле довір'я розтануло, мов травневий сніг, і далі вести розмову — безглуздо.

Піднявся до себе в кабінет. Шулешко ще не було. Непокоїв лист, бо за ним міг ховатися хтось невідомий, кого я взагалі не знав.

Мені стало тоскно як ніколи. Пошкодував, що викликав Шулешко. Вона теж не причетна до зникнення Руслана. Хтось постукав.

— Заходьте.

На порозі з'явилася білосніжна постать. Жінка одягнена в брюки й блузку, які знадливо підкреслювали її зграбну фігуру, солом'яне волосся розпушене й вільно спадало на плечі, а півобличчя затуляли дзеркальні світлозахисні окуляри. У руці — вишукана сумочка, теж біла. Шулешко привіталась і сіла напроти мене. За скельцями я не бачив її очей, але відчував на собі глузливий погляд. Кабінет сповнився пахощами парфумів. Сестра Кисюри, знаючи собі ціну, трималася невимушено й незалежно. Поки що, зазначив я.

— Вибачаюсь, що потурбував. Мені б хотілося дещо вас запитати.

— Прошу. Я охоче. Але навіть не уявляю собі, що вас зараз цікавить, — виказала свій подив.

— Те ж саме, — дивився на себе у скельцях її окулярів. — Ви знайомі з Табурчаком Вадимом Івановичем?

— З Табурчаком? — перепитала, і її брови випурхнули з-під окулярів. — Вперше чую.

— Граєте? Досить, Раїсо Гаврилівно, — і я подав їй свідчення інженера. — Прочитайте і зробіть висновки.

— Яка гра? Яка гра? — кокетливо перепитала, схиляючись над аркушами. — І що там читати? Що?..

Шулешко затнулася, наче хтось раптово затулив їй рота. Показання Табурчака її приголомшили. Вона посунула до себе папери, не зводячи голови. Напевне дивилася спідлоба. Негарно дивилася.

— Чому ви казали неправду?

— Ха! Правда у моєму становищі! — Продавщиця поклала випещену руку на стіл і легенько забарабанила пальцями. — Мені ще бракувало скандалу на роботі чи вдома.

— Де ваш брат? — зненацька поцікавився.

— Брат? — Лискучі скельця втупилися в мене. — Десь у Сибіру.

— Це ви писали? — показав їй листа, знайденого у Кисюри. — Ваш почерк?

— Я… — відповіла стишено, і її груди перестали здійматися — затамувала, приголомшена, подих.

— Яке питання ви збиралися вирішити з братом? Тільки щиро.

Шулешко напружено мовчала, і я відчув, як їй кортіло тої миті зірвати з перенісся окуляри й зарюмсати вголос. Але вона вперто, над силу, стримувалась, сподіваючись на диво, яке позбавить мене розуму, а її неприємних запитань.

— Слухаю вас, — поквапив її.

Вона здригнулася і, напевне, гарячково обмірковувала відповідь.

— Щоб Василь поговорив з Вадимом… Я… я завагітніла, — зніяковіло, через силу сказала.

Я не повірив.

— Завтра принесете завірену довідку від лікаря про вагітність. Обов'язково, — наголосив незаперечно.

І Шулешко не витримала: рвучко скинула окуляри. З її підфарбованих очей потекли сльози. Вона скривилась, враз ставши підстаркуватою і негарною.

— Чого ви причепилися до мене? Чого?.. — схлипувала, порпаючись у сумочці. — Ви ж не знаєте, що це таке — життя самотньої жінки. Мені заздрять, а я нещаслива. Думаєте, добре без чоловіка? Раз молода, ще й вдова, то вона така-сяка…

— Гаразд, Раїсо Гаврилівно, — сказав їй, щоб заспокоїти. — То де ваш брат? Чим він займається?

— На моїй дачі, відпочиває, — витирала рожевою хустинкою щоки, губи від патьоків чорної фарби.

Я подав їй показання Кисюри.

— Прочитайте, чим займався ваш брат. А обманювати нас не варто.

Шулешко почала читати… Я став і підійшов до вікна.

— Господи… — простогнала продавщиця. — Пограбував…, вдарив ножем… Ні! Ні!.. Я ж його виростила, коли нас покинув батько, а мама злягла!.. І тепер знову тюрма… Може, його хтось примусив?!

— Ваш брат робив це свідомо, — озвався я.

Я налив їй склянку води. Цокочучи зубами, вона жадібно пила, й цівочки збігали по підборіддю, шиї, на комір блузки… Переді мною сиділа наче інша жінка — жалюгідна й безпорадна, зовсім не схожа на гордовиту господиню, власницю автомобіля й дачі.

— Мама… не переживе… — крізь гикавку мовила. — Це… зовсім її… доконає…

Шулешко сиділа й схлипувала, прикладаючи то до очей, то до носа хустину. Навіть забула про свою зовнішність: не причесалася, не підфарбувала губи та вії.

— Я вас не затримую, — дав їй зрозуміти, що пора йти. — Коли виникне необхідність, ми вас викличемо.

Вона старечою ходою пішла з кабінету. Модний одяг на ній здавався ніби випадковим, з чужого плеча. Її збайдужіння пригнічувало й водночас дратувало мене. Переконався, що серед людей, подібних до Шулешко, сильних духом не буває.

Карлючкуваті слова притягували мене до себе, наче магніт залізо. «Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?» Ні, Кисюрі не треба було вдаватися до листа, коли він міг віч-на-віч пригрозити інженерові. Тут діяв хтось інший, хитро й підступно, навмисне кидав підозру на Василя, щоб самому залишитися в тіні. Тоді на що розраховував невідомий? Адже лист — ниточка, хай і благенька, яка приведе до нього, незаперечний доказ. На таке наважився б лише той, у кого було незаперечне алібі.

Вирішив порадитися з майором. Скорич зустрів мене лукавим поглядом. Я зрозумів: у нього чудовий настрій. Мабуть, він завершив свою справу. Авжеж, на столі лежав обвинувальний висновок.

— Сідайте, Арсене Федоровичу, — запросив. — У вас вигляд — ніби наїлися кислиць. Що трапилось? Квсюра відмовився від показань?

— З Кисюрою все гаразд, — і згадав: досі не розповів Скоричу, хто така базарувальниця. — Сьогодні я викликав на бесіду Табурчака, ту жінку, яка продає насіння на його вулиці, і Шулешко.

— А навіщо… ту жінку? — здивовано запитав.

— Ви знаєте, хто вона? — Я переможно дивився на майора. — Табурчакова мати! Рідна!

— Мати Табурчака?! — аж підвівся майор. — Але ж ви казали — він сирота, виховувався у дитбудинку…

Я все йому розповів. Дмитро Юхимович уважно слухав, киваючи головою.

— Да, все ж недарма ви попрацювали, — підбив підсумок моєї роботи. — Примирити сина з матір'ю після багатьох років неприязні — неабищо. А як з хлопчиною?

— Нічим хвалитись, — похмуро відповів. — Я впевнений, що ні Табурчак, ні Шулешко його не сховали. А ось… — поклав перед ним анонімного листа.

Майор прочитав його і… мовчав. Зненацька мене осінило: Дмитро Юхимович терпляче, поступово, крок за кроком підштовхував мене до кінцевої мети, поволі виводив, наче незрячого, на вірний шлях розшуку. Як це я відразу не второпав?! Виходило, десь я помилився.

— І що робив Кисюра, коли ви показали йому цю писульку? — запитав майор.

— Образився, не схотів зі мною говорити.

— А ваша думка?

— Спершу хотів пошукати на дачах, а потім… Словом, мені здається, хтось прагне завести розслідування в тупик, відвернути від себе увагу, — виклав Скоричу свої міркування.

— Вірно, — погодився майор. — Засіб простий і випробуваний. І який напрошується висновок?

Я замислився… Авжеж! Ясно, як серед білого дня!

— Автор анонімки добре обізнаний із «сердечними» справами Табурчака, знає Кисюру і про зникнення Руслана, — випалив поспішно.

— Отож постає питання: кві продест? — нарешті глянув на мене майор.

— ?!

— Кві продест? — посміхнувся він. — Тобто по-латині — кому вигідно? Кому вигідно накинути Кисюрі цю справу? Га? Є такий громадянин чи ні?

— Є, звичайно. Лист — підтвердження. Але зараз у мене нема нікого на підозрі, — відверто признався. — Тепер усі мають залізне алібі.

Дмитро Юхимович якось дивно, ніби шкодуючи за чимось, подивився на мене, аж мені зробилося незручно.

— Ви б, Арсене Федоровичу, трохи розвіялись, — доброзичливо порадив. — Сходіть на Флотський бульвар, погуляйте. Там чудові краєвиди. У вас, вибачте, вигляд перевтомленої людини. Тимчасові невдачі, поразки неминучі у нашій роботі.

У мене почервоніли вуха, бо майор безпомилково оцінив мій стан. Дякував йому за те, бо у тяжку хвилину підтримав, вселив надію.

Я охоче скористався порадою Скорича. До Флотського бульвару кілометрів зо два, але йшов пішки, помалу, як на прогулянці. Поминув універмаг, кафе «Чайка», піднявся сходами у скверик, де на лавках під розлогими платанами сиділи пенсіонери і молоді мами з колясками. Навколо фонтану галасували діти, полохаючи голубів.

Ось і Флотський бульвар із старовинними гарматами, великими якорями. Я сів на лавку і дивився, як по ряхтливому плесі повільно снували вітрильники, мчали моторки, здіймаючи хвилю. Кигичили чайки, вихоплювали з води якусь поживу.

На протилежному березі погойдувались яхти, крізь листя платанів видно було сіре приміщення водної станції і руді боки байдарок у елінгу. Десь там майстрував Микичур і серед підлітків крутився Радутний.

Як там сказав по-латині майор? Кв… кві про… протест — кому вигідно. А справді: кому вигідно вплутати Кисюру, звинуватити його у викраденні Руслана? Хто відводив од себе підозру? Мати і батько Руслана відпадали, Шулешко і її брат теж. Микичур? Радутний?..

Але ж і один і другий мали відношення до справи лише побіжне, як свідки. Коли б не дзвонив Руслан після. тренування, я б теж їх підозрював. Подумав, що Скорич на випадково підказав мені місце для прогулянки, він теж щось говорив про рибалок… Еге, радив поговорити з ними, а я досі…

Густе віття платанів і плакучих верб затуляло набережну, на якій чапіли затяті рибалки. Завагався: йти чи ні? А може, там мій останній шанс на успіх? Спустився сходами до води, і приємна прохолода огорнула мене.

На сірому розпеченому бетоні сиділо густенько рибалок: діди і підстаркуваті, молодики й підлітки, натоптуватий дядько у тільнику, навіть одна жінка, огрядна, в зеленій панамі й голубій сукні. В кого ж спитати? І що це вирішить? Підтвердяться розповіді Радутного й Микичура, ну і, можливо, хтось із рибалок бачив, як Руслан вийшов із швертбота. Втім, воно й не суттєве, бо школяр після тренування дзвонив.

Дзвонив… І вже вкотре той дзвінок наче вимуровував переді мною стіну, об яку розбивалися всі мої припущення. Він безжально спростував начерки моїх версій. Щоб не мучило власне сумління, я підійшов до рибалки — статечного чоловіка в поношеному сірому костюмі. Зазирнув у його бідончик — там ворушилися лискучі продовгуваті рибки.

— Добре клює? — чомусь запобігливо запитав.

— До вечора насмикаю на юшку, — відповів не оглядаючись.

— А що воно за риба?

Чоловік зиркнув здивовано, ніби я бовкнув якусь дурницю, і знову вп'явся поглядом у червоний поплавець.

— Верховодка, — буркнув, здогадавшись, що перед ним невіглас у рибальстві.

— Да, це ж мати треба терпіння! — полестив чоловікові, щоб не згасла розмова. — Отак щодня…

— Не щодня: іноді до зміни або після роботи. То Кнехт і ночує тут, — іронічно кивнув ліворуч.

— Такий затятий? — не повірив. — Це який Кнехт?

— Он у тільнику, — і смикнув вудлище — підсік верховодку.

Ще кілька хвилин постояв коло нього й пішов далі. Все те робив автоматично, без належної зацікавленості, яка завжди допомагала в роботі. Придивлявся до Кнехта. Кнехт… Чудне прізвище. З чого ж почати розмову? Про рибу? Знову вклепаюсь. Краще відрекомендуюсь, і край.

Рибалка буцматий, оцупкуватий, мов дубовий окоренок. Голова, незважаючи на спеку, не покрита, і його густий чуб від сонця и вітру нагадував просяну волоть. У коричневій лапатій руці бамбукове вудлище здавалося барабанною паличкою. Я привітався з ним.

— Здоров, якщо не жартуєш, — басовито, весело відказав.

У нього крупне, грубе лице. Очі, ніс, губи, підборіддя ніби викарбувані начорно скульптором.

— Ви товариш Кнехт? — для певності запитав.

— О, Кнехт! — вигукнув і засміявся. — Боцман Кнехт, юнго. Сорок два роки топтав палубу. Ще й досі ніби гойдається під ногами земля. А зараз на пенсії, — безнадійно махнув рукою. — Списали на берег ловити бички.

Я теж посміхнувся, передчуваючи невимушену бесіду. До того ж я ніколи не бачив живого боцмана.

— А я з міліції, капітан Загайгора, — сказав, наче похвалився, і стало незручно.

— Ти ба! Чогось вподобав мене ваш брат, — хитро прискалив око. — Про хлопчину питатимеш, чи що?

Я насторожився.

— Про хлопчину, — підтвердив. — А хто вас уже питав?

Дивно: кого цікавила доля Руслана? Хто додумався питати рибалок? Надто професійний метод для звичайної людини. Недарма Скорич радив сходити на набережну. Хтось випередив мене. Від недоброго передчуття мене аж замлоїло. Кнехт, мабуть, помітив у мені якусь зміну, бо зміряв з голови до ніг недоброзичливим поглядом.

— Ану, покажи-но свій документ! — вимогливо сказав.

Я подав йому червону книжечку. Він розгорнув її, звірив фото.

— А в того ви не питали посвідчення?

— Ні, повірив на слово, — зніяковів боцман. — Ти вибач.

— Який він із себе?

Кнехт замислився, закліпав повіками. Я напружено чекав…

— Він підійшов десь близько дев'ятої вечора… — невпевнено почав рибалка. — Еге, близько дев'ятої, бо скоро прибув теплохід з останнього рейсу.

— Якого числа?

— Десятого. Сам він… нічим не примітний чоловік, вище середнього зросту, в діркатому капроновому капелюсі. Да! — Ляснув себе по лобі боцман і жваво додав — У нього начисто голена голова! Я помітив, коли він витирався хустинкою.

Голена голова… Скорич! Авжеж. Мені відлягло від серця, хоч і був незадоволений собою. Зрозумів, що майор дістав значні відомості, бо саме після десятого він вдруге радив мені навідатись сюди.

— То наш працівник, — заспокоїв боцмана. — Наш. І що ви йому розповіли?

— Майже нічого, — знизав крутими плечима Кнехт. — Бачив я, бо знічев'я зириш навкруги, швертбот Радутного і того пацана. Тренувалися вони довгенько: відпрацьовували повороти, йшли галсами, потім відпочивали.

— Де відпочивали? Тут?

— Ні, он там… — махнув рукою Кнехт. — Біля дач, під очеретом. Опісля швертбот причалив до набережної. Оце і все, що розказав.

— А хлопчина був у швертботі, коли той причалив?

— Не помітив. Я ж за ними спеціально не стежив, — ніби виправдовувався. Потім мовив з нотками іронії: — Між іншим, капітане, я не Кнехт.

Ось тобі на! Оце признання! Я витріщився на рибалку, мов на снігову людину. Мені аж відібрало мову.

— Я — Лило Микола Панасович. — Він оглянувся на мене й стурбовано запитав: — Ти чого?.. А, ти, видать, не місцевий. Кнехт — моє прізвисько. Кнехт — це металева тумба для закріплення канатів. А ти вже подумав… — Боцман засміявся, ворухнув рукою, і на граніт, йому під ноги, шльопнулась срібляста верховодка.

— Н-да, Миколо Панасовичу… — Я з полегшенням передихнув.

— Мотай на вус, — хитро підморгнув мені. — Знадобиться.

Дивно, що Скорич так наполегливо спроваджував мене на набережну, де не виявилося жодного свіжого факту.

— А наш працівник більше ні з ким не розмовляв? — спитав наостанку.

— Тільки зі мною.

Попрощався з боцманом і пішов. От і значимі відомості! — кепкував із себе. Проте непокоїло, що я не помітив чогось суттєвого. Як у дитячих журналах: у намальованому дереві треба знайти якесь звірятко. І от довго нишпориш очима серед гілля, поки раптово не помітиш те, що шукав. Ще й дивуєшся, як це просто.

Не міг він мене наштовхувати на непевний слід. Навіщо? Скорич, як і я, теж зацікавлений, щоб Руслана швидше знайти. Розмовляв майор лише з Лило. Я аж зупинився, вражений своїм здогадом: він посилав мене до Лила… Відтворив у пам'яті нашу розмову… Нічого особливого, все знайоме досі. Що ж мав на увазі Дмитро Юхимович?

— Ну, як там боцман? Ще не збирається додому? — раптом озвався до мене рибалка, що назвав Лило Кнехтом, і насмішкувато продовжив: — Не хвалився своїм мопедом? Он стоїть за платаном, — показав рукою.

Справді, з-за грубого стовбура визирало колесо.

— А де живе старий? — запитав.

— На Пушкінській.

Приголомшений, я завмер… Ось яке відкриття зробив Скорич! Адже Руслан пішов по Пушкінській. Він устиг подзвонити і… Так, залізна витримка у Кнехта: ні розгубленості, ні хвилювання. Тільки невимушеність і приваблива простота. Як розпізнав майор у ньому злочинця? Звісно, Лило теж йому сказав, що не бачив хлопчини, але Скорич натрапив на слід. Звичайно, навів мопед і, можливо, розшукав свідка, що жив на Пушкінській. Можливо. А мені не поталанило.

Вийшов на бульвар і сів на лавку під туєю, що затуляла сонце. Тепер мені треба знайти того свідка. Вирішив обійти жителів Пушкінської. Жевріла надія, раз майор знайшов очевидця. В такому випадку, як зумів Кнехт замести сліди і де сховати труп? У вісім годин вечора ще видно, та й перехожих багато.

Я знову відтворив у пам'яті розмову з боцманом… І донедавна мовлене ним несподівано набуло вагомого значення, відкрило мені свій потаємний зміст. А ще столяр Микичур, металевий карбованець Радутного… Як все просто! Мені аж забракло повітря. Глипнув на годинник — двадцять хвилин на першу. Ще встигну подзвонити майору до обіду.

Я втретє на водній станції. Прийшов майже на годину раніше, бо у відділі не сиділося.

Ще від воріт почув бадьору команду: «Раз-два, взяли! Іще раз — взяли!..» Я впірнув у зелений тунель — платанову алею, пройшов мимо адміністративного будинку. Подивився на вікно тренерського кабінету — там нікого не було. Зате в елінгу чаклував біля човнів Микичур у брилі й чорному фартусі поверх тільняшки. Гостро запахло фарбою.

— Добрий день, Михайле Степановичу, — привітався.

Він повернувся — і на його обличчі спочатку промайнуло здивування, потім — зажура. Столяр кивнув.

— Не знайшли, видать… — скрушно похитав головою, розминаючи «Шахтарську». — А мені він сьогодні приснився…

— Напевне, думали про нього.

— Думав, звичайно, у самого троє онуків, — сів на березову колодку, розмірковував: — Якщо досі не об'явився — діло швах. Подзвонити і тиждень десь ховатися — це треба мати залізне серце. Ніяк не доберу: чи він узлився на батьків, чи… — і, не доказавши, махнув рукою.

— Ви ще довго працюватимете?

— Сьогодні до шостої години, — Микичур сторожко зиркнув на мене, але стримався, промовчав.

Я не збирався йому нічого пояснювати.

— Радутний не спізнюється?

— Ніколи. Павло акуратист. — Він кахикнув, наче остаточно ствердив свою характеристику. — Через два дні їде на республіканські змагання.

— А хто вам сказав, що Руслан дзвонив додому?

Столяр, як підносив цигарку до губів, так і застигла вона в його руці напівдорозі. Він сторопіло звів острішкуваті брови.

— Не… не пам'ятаю. Їй-бо. Від когось чув… — розгублено промимрив затинаючись.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його і не сказав, що незабаром нам знову доведеться зустрітися. — Піду, трохи погуляю.

Навмисне не попередив Микичура залишатися на місці, щоб не тривожився. Нехай ніхто передчасно не тривожиться. Я сів на причалі. Поглядав то на алею, щоб не проґавити Радутного, то на той берег лиману. Перехожих на набережній обмаль, бовваніли рибалки, і серед них я швидко відшукав Кнехта, який здалеку був схожий на смугастий ящик, поставлений на парапет.

Про що думав боцман Лило? А може, він і не боцман? Хтось вигадав, як і прізвисько Кнехт, і воно пристало, мов реп'ях. Втім, головне, щоб до 16.00 він нікуди не двинув. Треба було раніше зустрітися з ним. Он Пушкінська. Десь там жив Кнехт і щодня їздив по ній мопедом ловити рибу…

У воротях водної станції з'явився Табурчак. Вчасно прийшов, хоч погодився й неохоче. Я розумів: після — недавнього викриття почувався він кепсько й знову бачити мене йому не хотілося. Але то дрібниці, порівняно з тим, що його чекало попереду.

— Табурчак! — я замахав рукою. — Табурчак!

Помітив. Наближався насуплений, невдоволений. Зупинився коло мене. Він у черевиках з латуневими накладками на носках. Взув, бо сподівався, що найгірше вже позаду. Як він помилявся! Я подумав: скоро все стане на свої місця, і добре, що нема тут його дружини. Вадим Іванович сів підібравши ноги. Від нього несло пивом і таранькою. Уникав мого погляду. Я не звертав уваги на його поганий настрій.

— Як там Валентина Гнатівна?

— Пішла… — протягло відповів.

— Куди? — мені чомусь здалося — покинула його.

— У морг. Їй усе ввижається, що той хлопчина… Руслан, тільки вона не впізнала, — пояснив. — Хай переконається. Вже несила її вмовляти. Швидше б усе скінчилося.

У нього справді вигляд людини, яка багато пережила: на одутлому обличчі байдужість, втома, в очах — безнадія.

— Уже познайомили свою дружину з матір'ю?

— Ні, пізніше, — обхопив коліно зчепленими руками, заколихався, наче маятник.

— Дарма. Саме зараз їй потрібна підтримка, — м'яко зауважив. — Я впевнений, що Ярина Григорівна нічого їй не розкаже. Вона теж хоче зберегти вашу сім'ю.

Табурчак недоброзичливо зиркнув на мене. Авжеж, дякувати мені за розкриття його походеньок він не збирався.

До причалу пливла яхта. На носі, на тлі паруса, стояла струнка, засмагла дівчина. Віддалік вона здавалася дивним малюнком. Тільки соняшниковим волоссям бавився вітерець. Гарно. Так захопився, що й не помітив, коли прийшов Радутний. Випадково кинув оком на вікно тренерської кімнати, а там його чорнява голова.

— Почекайте мене тут, — сказав Табурчаку і кивнув на його ноги. — А вас підвів подарунок Шулешко.

— Як підвів? — не второпав інженер, мимоволі намагаючись прикрити свої туфлі холошами, наче сором'язлива дівчина подолом сукні коліна.

— Я їх помітив, коли вперше прийшов до продавщиці, — і не без задоволення сказав. — Стояли під вішалкою. Отож, Вадиме Івановичу, спочатку я заочно познайомився з вами через туфлі.

— А ви єхидна людина, — неприязно зазначив Табурчак, дістаючи сигарети.

— Не завжди. — Я встав. — Принаймні не буду перераховувати ваші вади.

У нього на щоках від тамованої злості заходили жовна…

15.45. Треба поспішати. І я відчув хвилювання. Микичур стривожено зиркнув на мене. Я одним стрибком подолав три сходинки до дверей. У вікні широка спина тренера. Він щось писав, сидячи за столом. Я постукав і, не чекаючи відповіді, переступив поріг. Павло Трохимович неквапно підняв голову, невдоволено примружився, та, побачивши мене, привітно посміхнувся.

— А, це ви, — подав руку. — У вас ніяких новин?

— Поки що — ні, — я з інтересом розглядав кубки і вимпели. — Мені б хотілося, Павле Трохимовичу, пройти той маршрут, яким тренувався Руслан. Увійти, так би мовити, в його роль.

— Розумію. Я сам збирався запропонувати вам цю подорож, але подумав… може, вам незручно, — зніяковів тренер. — Зараз підготуємо швертбот.

— Не треба. Ми своїм катером, — відмовився від його послуг.

— Гм, своїм… — ніби сторопів, та за мить опанував собою.

— Шкода. Під вітрилом — неповторне враження, а коли ще вперше… — і мрійливо заплющився.

— Якось виберусь, — пообіцяв йому. — Тоді відведу душу.

Перед тим, як замкнути кімнату, тренер пильно оглянув її, наче для певності, чи нічого не забув. З приступок я побачив на тому березі голубий катер із щоглою. Наш. Здалеку він скидався на іграшковий.

Ми порівнялися з елінгом.

— Михайле Степановичу, гайда з нами на морську прогулянку, — запросив столяра.

— Ви серйозно? — не повірив. — З тобою, Павле, у швертботі?

Радутний не відповів. Мабуть, не дочув.

— Наздоганяйте нас, — кинув я столяру.

Спиною відчув погляд Микичура. За хвилину скреготнули залізні двері елінга. Радутний знизав плечима.

— І навіщо відривати його від роботи? — здивувався з осудом. — На післязавтра ще треба відремонтувати три байдарки.

— Встигне, — заспокоїв тренера. — Це займе в нас хвилин тридцять. Хай провітриться дядько.

Табурчак побачив нас і лінькувато встав. Ми зупинилися коло нього. Позаду засапано дихав столяр. Голубий катер уже відчалив од набережної.

— Павле Трохимовичу, знайомтесь, — кивнув на інженера. — Це — Вадим Іванович, батько Руслана.

— Ра… Радутний, — збентежено назвався той, несміливо подаючи руку.

Вони зніяковіло дивилися один на одного. Тренер почувався ніби винним перед батьком свого вихованця, а інженера мучили докори совісті, що досі не спромігся познайомитися з людиною, яка не один рік терпляче навчала сина вправлятися з вітром. Подумав, що Табурчак жодного разу не схотів зустрітися з Радутним і розпитати, як провів Руслан останнє тренування.

Наш катер мчав до причалу: Зробив півколо і майстерно, не торкнувшись дощок, пришвартувався напроти нас. На його борту дві літери, написані червоною фарбою: ПК — патрульний катер. У маленькій скляній кабіні виднілась голова штурвального. На палубу з каюти вийшов Скорич.

— Прошу, товариші, на судно, — запросив, відчиняючи у борту дверцята, і простяг руку, щоб допомогти.

Першим, одним стрибком, опинився на палубі столяр, потім тренер, теж без допомоги. Одразу видно, що звикли до човнів. Катер похитувався, і Табурчак нерішуче. тупцював. Я нетерпляче доторкнувся до спини Вадима Івановича, і він наважився — незграбно, важко відштовхнувся від причалу й… не дотягся ногою до палуби, на мить завис над водою, але Скорич встиг вхопити його за лікоть і різко смикнув до себе.

— Не люблю води, — процідив інженер, щоб якось пояснити свою вайлуватість.

— А ви молодець, — шепнув мені майор, збуджено сяючи очима. — Тримаєтесь — комар носа не підточить.

Мусив триматись, щоб не втратити рівноваги, невимушеності. Що діялось із супутниками — не помічав, не придивлявся до них, щоб передчасно не сполошити його. Посміхнувся на похвалу майора і заглянув до каюти. Там сиділи Кнехт і дільничний інспектор Загата. Він тримав на колінах чорну невеличку валізу. Лейтенант змовницьки підморгнув мені. Мотор набрав оберти, і катер повільно рушив. Полічив пасажирів: Скорич, столяр Микичур, тренер Радутний, Табурчак, боцман Лило, Загата, штурвальний і я. Всього — вісім чоловік. Нам належало пройти маршрутом, яким тренувався Руслан. Пливли фарватером, від бакена до бакена. Від води тягло прохолодою, незважаючи на спеку.

— Покажете, де розвертатись! — гукнув Радутному.

Тренер кивнув. Вони з Табурчаком дивилися вперед, на хвилі, і мовчали.

Ми обганяли моторки і яхти, рибальські човни. Причал даленів. Лиман ширшав, наче вода розсувала стрімкі береги. Виднілися дачі, пляж, де вчора ми заарештували Кисюру. Невже вчора? Мені здавалося, що це було давно.

— Он за тим пам'ятним знаком… — нахилився до мого вуха Радутний. — Навколо нього — і вертались.

Праворуч від фарватера, прямо на воді, погойдувались два білих якорі, з'єднані вгорі металевим вінком з червоною зіркою посередині. Знизу прикріплений дзвін, але через вуркіт двигуна я не чув його бамкання. Пам'ятник наближався… Вже чіткіше було видно цифри — 1944.

— Розвернетеся за знаком, — попередив штурвального.

Коли катер порівнявся із якорями, дзвін залунав голосно й урочисто. Я зрозумів, що в тому місці загинули під час війни моряки.

Ми пливли назад.

Я здогадувався, про що думав Руслан на останньому тренуванні. Невесело й незатишно, усіма покинутим почувався хлопчина. Він свято вірив у найчистіше — любов і тому не знаходив пояснення деяким людським вчинкам. Важкий тягар ліг на дитячі плечі, непосильний і для деяких дорослих.

На півдорозі до водної станції катер розвернувся і помчав на дачі. То Скорич дав команду штурвальному. Радутний стривожено глянув на мене. Табурчак заточився, вхопив мене за лікоть, наблизив своє сполотніле обличчя і знеможеш сказав:

— Капітане… до берега… я не можу, — і заплющився.

— Що — не можете? — підозріло подивився на нього.

— Не можу…

— Облиште свої витівки, — зі злістю порадив йому. — Візьміть себе в руки.

Інженер притулився до борту, перехилився через нього і… тільки мелькнули його туфлі з латуневими носками. Донісся сплеск, здійнялися бризки. На якусь мить мене паралізувало. Отямившись, я всунув голову до кабіни штурвального і крикнув:

— Стій! Стій! Людина за бортом! — і метнувся на корму.

Катер гальмував, але ще рухався за інерцією. З каюти вискочили Скорич, Лило, Загата й Микичур. Позаду катера в спіненій воді безпомічно бовтався Табурчак, хапаючи ротом повітря. Боцман ступив крок, щоб стрибнути на поміч, але його притримав майор.

— Тримайтеся, Табурчак! — кинув йому рятівний круг.

— Випав чи сам стрибнув? — тихо поцікавився Загата.

Я знизав плечима, дивлячись, як інженер вчепився круг, захлюпав ногами й поплив від нас. Катер поволі задкував до нього, а Табурчак ніби тікав…

— Очманів чоловік з переляку, — мовив Микичур.

— Гей, салаго, розплющ очі! — гукнув Лило.

Ми втягли його на палубу. Мокрий і жалюгідний, з безтямними очима, Табурчак не випускав із рук рятівний круг. Я насилу видер його із зсудомлених пальців.

— Ме… мене за… закачало… — зацокотів зубами, глянув собі під ноги й витріщився. — Де… де мої… туфлі?

Він стояв босий. Подарунок Шулешко пішов на дно.

Майор махнув штурвальному рукою — катер шарпнувся, рушив до дач. До каюти вже ніхто не вернувся, окрім Загати. Табурчак, зіскулившись, сидів на кормі. З другого боку кабіни стояли боцман і Скорич. Перед ними виростала зелена стіна очерету, а трохи далі, ліворуч, тягся пляж із розкиданими валунами. Он там грав у карти Кисюра…

— Захотіли позагоряти? — спитав Радутний.

Я промовчав.

— І пивця захопили, — облизнувся Микичур. — Недарма ж той молодий із чемоданчиком.

— У мене тренування, — стурбовано мовив Павло Трохимович. — Я нікого не попередив, що затримаюсь.

Катер стишив хід. Очерет колихався, таємниче шурхотіло його цупке довге листя.

— Ми скоро, — заспокоїв я тренера.

Прислухався… Ніби хлюпнуло. Знову плюскіт… Табурчак поклав голову на руки, паче задрімав. Микичур підійшов до мене, злякано запитав:

— Що воно тут робиться?

Не встиг я відповісти, як пролунав радісний вигук Загати:

— Є! Є!

Кількома стрибками я опинився на носі катера, де вже були майор і боцман. На хвилях, у масці для підводного плавання, погойдувався Загата й махав дихальною трубкою.

— Яка там глибина? — запитав Скорич.

— Метрів зо три.

— Самі дістанете?

— Спробую.

Лейтенант набрав повні легені повітря й пірнув, мигнувши чорними ластами. Ми прикипіли поглядами до бульбашок, що вихоплювались на поверхню. Позаду гаряче дихав мені в потилицю Микичур. Лило подався вперед, вперся руками у борт, мов приготувався до стрибка. Я не оглядався.

Бульбашок побільшало, сплив мул, очевидно Загата торкнувся дна, і раптом крізь товщу води я побачив, як до поверхні наближалося нерухоме людське тіло. Загуркотів двигун, і катер обережно рушив… Вигулькнула голова із спотвореним обличчям.

— Руслан… — здавлено прошепотів Микичур.

Тіло, сповите капроновою линвою з якорем на кінці, ми поклали на палубі. Запало гнітюче мовчання. Надсадно кигичили чайки. Я не хотів оглядатися. Підійшов, нетвердо ступаючи, Табурчак.

— Що ви?.. — і затнувся. Знесилено прихилився до борту, і, щоб часом знову не випав, його підтримав Лило. Дивився застиглими очима, потім знеможено провів долонею по лиці й прохрипів: — Синок… Хто ж його зв'язав? Хто?..

Микичур нахилився до якоря і вражено сказав:

— Три зазубрини на лапі… Я позначив його терпугом. Це той, із швертбота. Павло…

Аж тоді я подивився на нього. Радутний, увібравши голову в плечі, спускався в каюту. Він ховався від людей.

— Викликай! — кинув одне слово штурвальному майор.

Я знав, кого той викличе по рації — експертів-криміналістів. Скорич кивком голови запросив Табурчака за собою. Втрьох ми увійшли до каюти. Микичур і Лило замислилися на палубі. Їм щось говорив, жестикулюючи, дільничний інспектор Загата. Що ж, столяр і боцман допомогли нам: перший повідомив про якір, другий вказав місце, де лежав школяр. Тренер сидів у кутку; відкинувшись на спинку лави, і втупився поглядом у стіну. На нашу появу — ніякої реакції. Скорич відверто, з цікавістю розглядав Радутного. Табурчак, приголомшений, нічого не розумів, перебігав знетямленими очима по кожному із нас, м'яв пальцями мокру пачку сигарет, поки вона не розлізлася…

— Починайте, громадянине Радутний, — я сів напроти нього. — Як це сталося?

Він не змінив пози, проте в ній уже не було зверхності, а його м'язисте тіло обм'якло, втратило привабливу стрункість.

— Я його не вбивав, — глухо, зміненим голосом сказав, і обвітрені губи зрадливо сіпнулися.

— Можливо, — погодився я. — Експертиза покаже.

— Не вбивав, — повторив тренер.

— Про кого це він? — мов прокинувся Табурчак.

— Слухайте, Вадиме Івановичу, слухайте, — підняв руку майор.

— Руслан… — тренер зло зиркнув на Табурчака і сказав: — Я. помітив, що він чимось, схвильований, занадто збуджений і недавно плакав. Запитав, що сталося. Не відповів. Ми вийшли в лиман. Працював хлопчина, як ніколи, погано, ніби геть-чисто забув те, що вмів. Я припинив тренування, слово за слово, і він розповів, що батько, мовляв, поїхав у відрядження, а сьогодні бачив його у місті, на вулиці Свердлова, на балконі другого поверху чужої квартири. Він туди забіг. Господарка накричала на нього, що то йому здалося, бо сонце напекло голову. Але Руслан угледів під вішалкою батькові туфлі…

Табурчак мимоволі подивився на свої ноги в шкарпетках. І ми теж. Інженер, мабуть, уже не шкодував за туфлями.

— Далі, Павле Трохимовичу, — нагадав я.

— А далі… — Тренер знову лиховісно глянув на Табурчака. — Руслан допитувався: чому батько їх обманув? хто йому та тьотя? Чи любить він маму? що робити — мовчати чи сказати їй? як поводитися з батьком?.. Що я міг йому порадити? Чужа сім'я — темний ліс. Руслан плакав… Я його заспокоював. Наче вгамувався. Я хотів пливти до берега, та він попросив продовжити тренування. Напевне, щоб забутись. А потім… — Голова Радутного похилилася, і він підпер її долонею, потер лоб, скривившись, ніби від нестерпного болю. — Неуважним став Руслан… На розвороті забарився, переставляючи парус, і той відкинув його на корму. Впав хлопчик на лапу якоря скронею…

— Він бреше! Бреше! — схопився Табурчак, якого трясло, мов у лихоманці, й тицяв у Радутного пальцем, обліпленим тютюном.

— Сядьте! — владно наказав Скорич. — Сядьте!

Інженер опустився на лавку й заплакав. Неприємне видовище, коли плаче чоловік. Скільки презирства до Табурчака було у погляді Радутного.

— Я кинувся до Руслана — мертвий… Що я пережив… — Тренер заплющив очі і зітхнув.

— Навіщо ж ви?.. Адже це злочин — сховати труп людини, яка нехай навіть загинула від нещасного випадку.

— Злякався, — Радутний гірко посміхнувся. — Злякався, що мені ніхто не повірить, злякався за своє майбутнє. Я чесно працював, виховав не одного чемпіона. Призначили мене тренером збірної, відкрилася чудова перспектива, а тут раптом усе під три чорти: нещасний випадок, тяганина, винний чи ні, проте пляма… Поки розібралися б, що й до чого…

— Бреше… бреше… — затято шепотів Табурчак.

— Звідкіля ви знаєте Кисюру? — запитав я.

— Непоганий спортсмен, його багато хто знає. Іще моя дача з дачею його сестри поруч. Випадково зустрілися, — пояснив тренер.

Долинув гул потужного катера. Пливли експерти-криміналісти. Скорич звівся, і ми вийшли на палубу. Радутний навіть не поцікавився, хто навів нас на слід, як ми розкрили злочин.

— Н-да, коли все. трапилося так, як він розповів, то велику дурницю зробив цей чоловік, — замислено мовив майор. — І прямо як навмисне переплелися ці дві справи.

— Завдяки Шулешко, — додав я. — Коли б вона не викликала свого брата на сьоме липня… Дмитре Юхимовичу, скажіть, коли ви запідозрили Радутного?

— Після розмови із Кнехтом і коли ви повідомили про крадіжку якоря.

Якір мене теж наводив на думку, що саме тренер причетний до зникнення Руслана. До того ж Радутний у своїх свідченнях ні разу не вимовився, що вони відпочивали поблизу очерету. А Кнехт сказав. Це насторожило. І останнє: випадкова зустріч Радутного з товаришем Дениса, якому він дозволив узяти собі металевого карбованця. Я тоді помітив розгубленість тренера, а пізніше, сидячи під туєю, коли проаналізував усе те, у мене майнув здогад, хто міг дзвонити матері Руслана і де знаходився труп школяра.

Аж під вечір звільнився від роботи, коли призахідне сонце вже хилилося, до обрію, Екзамен, як висловився Скорич, я склав на відмінно… з мінусом. Мінус — це мій недогляд на Гарматній, коли я проґавив Кисюру.

Пройшов мимо статуй Венери, Аполлона й Афродіти. Так, сюдою вчора ми йшли з Радутним, і він захоплено розповідав про парусний спорт. Вчора… З того двору вибіг за м'ячем хлопчик у шортах. Я заглянув у двір: круг столу юрмилися чоловіки, звідти долинали хряскіт і вигуки, — забивали «козла». На волейбольному майданчику теж не тихіше — галасували діти. Вони грали у «пекаря» — ставили на цеглину консервну бляшанку й палицею збивали її. Серед них помітив верткого, стриженого наголо хлопчика із строкатою хустиною на шиї, одягнутого в чорні труси й жовту майку. Захоплені грою, діти не помітили, коли підійшов.

— Денисе! — гукнув, не зовсім упевнений, що то він.

Хлопчик різко повернув голову.

— Ходи сюди.

Спираючись на палицю, він підбіг, розпашілий, збуджений, нетерпляче косував очима на своїх товаришів. Коліна збиті, руки у подряпинах, ніс облущений.

— І скільки разів ти поцілив? — запитав його.

— Одинадцять, — не без гордості відповів.

— Ого! Молодець! — похвалив. — А горло ще болить?

— Трохи дере, коли ковтаю. — І він ковтнув слину.

— За що той дядя дав тобі карбованця?

— А, він попросив, і я сказав у трубку «я вже йду». А там гавкала собачка і якась тьотя питала, чи я не… Руслан, — охоче відповів і засміявся. — Є така казка «Руслан і Людмила».

Він пам'ятав казку. Вона закінчувалася щасливо.