Світло між двох океанів

У день, коли сталося диво, Ізабель стояла навколішки на краю обриву, схилившись біля невеличкого свіжого хреста, зробленого зі шматка деревини, що прибилася до берега. Самотня пухнаста хмаринка повзла квітневим небом, яке простяглося над островом, відбиваючись у дзеркалі океану. Жінка плеснула ще трохи води на щойно посаджений кущик розмарину й притоптала ґрунт навколо нього.

— …І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, — прошепотіла Ізабель.

На мить їй здалося, ніби вона почула крик немовляти, однак жінка списала все на гру уяви. Її увагу привернуло стадо китів, що пливли до узбережжя, щоб народити дитинчат у теплих водах. Їхні хвостові плавці час від часу з’являлися на поверхні, наче голки, що вишивали гобелен. Раптом ранковий вітерець знову доніс дитячий крик, цього разу голосніший. Не може бути!

Із того боку острова аж до Африки тягнувся неосяжний океанський простір. Тут Індійський океан переходив у величний Південний[1], і разом вони простягалися безкраїм килимом, на якому й стояв скелястий острівець. У такі дні, як сьогоднішній, вода нагадувала твердиню, складалося враження, що по цій блакиті можна пішки дійти аж до Мадагаскару.

Інший бік острова вередливо озирався на материкову Австралію, від якої його відділяли майже сто миль. Острів не належав материку, але і не був зовсім вільним від нього. Це найвища вершина гірського хребта, що пролягав дном океану й піднімався над водою, немов відкриті зубасті щелепи, котрі збираються зжерти будь-яке безневинне судно, що вийшло на фінішну пряму до гавані.

Ніби згладжуючи мимовільну провину, острів Янус Рок дав притулок маяку, промінь якого освітлював води в радіусі тридцяти миль, указуючи суднам на небезпеку. Щовечора в повітрі лунав незмінний гул ліхтаря, котрий рівномірно повертався. Безпристрасно, не звинувачуючи скелі, не боячись хвиль, маяк стояв, щоб у разі потреби рятувати життя.

Плач не стихав. Десь удалині брязнули двері, й на галереї маяка з’явилася висока постать Тома. Чоловік оглядав острів у бінокль.

— Ізі, — закричав Том, — човен! — Він указав на бухту. — На пляжі — човен!

Чоловік зник у дверях, а за мить вибіг із маяка.

— Схоже, у ньому хтось є, — крикнув він.

Ізабель поспішила до нього, і, схопивши її за руку, Том побіг стрімкою протоптаною стежкою до невеликого пляжу.

— Це справді човен, — заявив він. — О Боже! Там якийсь чоловік, але…

Тіло на сидінні човна не рухалось, а бозна-звідки й досі долинав крик. Том, кинувшись до човна, спробував привести чоловіка до тями, потім оглянув носову частину, відкіль доносилися крики. Він підняв вовняний згорток: у м’якій лавандовій жіночій кофтині — крихітне голосисте немовля.

— Хай йому грець! — вигукнув Том. — Чорт забирай, Ізі. Це ж…

— Дитина! О Господи! Томе! Томе! Дай її мені!

Він простягнув жінці згорток і знову спробував оживити незнайомця, та пульсу не було. Том повернувся до Ізабель, яка розглядала маленьку істоту.

— Він помер, Ізі. Що з дитиною?

— Наче все добре. Ні ран, ні синців. Яка крихітна! — сказала вона і, повернувшись до немовляти, притулила його до себе. — Тихо, тихо. Тепер ти в безпеці, дитинко. Ти в безпеці, гарненьке.

Том розглядав тіло чоловіка, то заплющуючи, то розплющуючи очі, щоб упевнитися, що це не сон. Дитина на руках Ізабель перестала плакати й лише важко сопіла.

— На цьому хлопцеві не видно ні ран, ні слідів хвороби. Його недовго носило течією. Не можу в це повірити. — Том замовк. — Візьми дитину до будинку, Ізі, а я накрию чимось тіло.

— Однак, Томе…

— Витягнути його нагору буде досить важко. Краще залишити тут, поки не надійде допомога. А щоб на нього не сідали пташки чи мухи, піду принесу з комори шматок парусини. — Він говорив досить спокійно, але руки й обличчя його стали холодними. Старі призабуті тіні затьмарили яскраве осіннє сонячне світло.

Янус Рок займав приблизно квадратну милю луків. Трави´ було достатньо, щоб прогодувати кілька овець, кіз та курей, а родючого шару ґрунту вистачало, щоб зробити кілька грядок городини. Дві норфолкські сосни, що височіли над островом, були там єдиними деревами. Їх посадила бригада будівельників з Пойнт-Партаґеза, що побудували маяк ще 1889-го, понад тридцять років тому. Кілька старих могил нагадували про загибель корабля задовго до того; тоді судно «Гордість Бірмінґема» серед білого дня напоролося на жадібні скелі. На такому ж судні через деякий час з Англії привезли і сам маяк, що гордо носив ім’я компанії «Ченс Бразерз», гарантії найпередовіших технологій тієї пори. Його можна було зібрати і встановити будь-де, навіть у не надто гостинних чи у важкодоступних місцях.

Течіями до острова прибивало найрізноманітніші речі; наче між двома ґвинтами, тут кружляв усілякий мотлох: уламки кораблів, ящики з-під чаю, китовий вус. Речі з’являлися в різний час і по-різному. Уже кілька десятиліть маякова вежа надійно височіла посередині острова, а до неї, побоюючись різких вітрів, прихилилися будинок доглядача та господарські будівлі.

Ізабель сиділа на кухні за старим столом, у руках вона тримала дитину, загорнену в пухнасту жовту ковдру. Том повільно витер черевики об килимок, увійшов до кімнати й поклав на плече жінки свою мозолясту руку.

— Я накрив бідолаху. А як маленьке?

— Це дівчинка, — з усмішкою сказала Ізабель. — Я викупала її. Здається, здоровенька.

Дитина дивилася на Тома широко розплющеними очима, вбираючи його погляд.

— Як вона це все перенесла? — подумав він уголос.

— Ми попили трошки молочка, правда, солоденька? — воркувала Ізабель, звертаючись до дівчинки. — Ой, вона просто досконала, Томе, — сказала жінка й поцілувала дитину. — Господь знає, через що вона пройшла.

Том узяв пляшку бренді із соснового буфета, налив собі трохи й вихилив одним махом. Потім сів поруч із дружиною, спостерігаючи, як світліло її обличчя, коли вона розглядала скарб у своїх руках. Дитина стежила за кожним рухом очей жінки, неначе Ізабель могла зникнути, якщо відвести погляд.

— Малесеньке, — наспівувала Ізабель, — бідолашне малятко. — Дитина тулилася обличчям до її грудей. Том відчув сльози в голосі дружини, і в повітрі між ними повис невидимий спогад.

— Ти їй сподобалася, — сказав він. Потім, майже шепочучи, додав: — Я уявив, як би все було… — І швидко закінчив: — Тобто… Я не про те… Просто материнство у тебе в крові, от і все, що я хотів сказати. — Він погладив Ізабель по щоці.

Вона подивилася на чоловіка.

— Знаю, коханий. Я знаю, про що ти. Я відчуваю те саме.

Він обняв дружину й немовля. Ізабель, зачувши запах бренді в його подиху, стиха вимовила:

— Томе, слава Богу, що ми знайшли її вчасно.

Том поцілував жінку, а потім приклав губи до дитячого чола. Вони так і стояли якийсь час, поки дитина не почала викручуватися, намагаючись виштовхати кулачок з-під ковдри.

— Ну добре. — Том, піднявшись, випростався. — Піду і дам сигнал, повідомлю про човен; хай відправлять катер по тіло і по маленьку панянку.

— Тільки не зараз! — мовила Ізабель, торкаючись пальчиків малятка. — Тобто навіщо поспішати? Тому чоловікові вже краще не стане. А це малесеньке курчатко сьогодні вже досить довго нагойдалося в човні. Дай їй трохи часу. Хай хоч віддихається.

— Дістатися сюди забере кілька годин. З нею буде все гаразд. Ти вже заспокоїла малесеньку.

— Давай просто почекаємо. Урешті-решт, це нічого не змінить.

— Люба, я мушу записати все це у вахтовий журнал. Ти знаєш, що я повинен негайно все повідомляти, — сказав Том, в обов’язки якого входило відзначати кожну важливу подію на маяку чи поблизу нього, від погоди та суден, що проходять повз, до проблем із механізмом маяка.

— Зроби це вранці, гаразд?

— А раптом це шлюпка з корабля?

— Це човен, а не шлюпка, — відповіла Ізабель.

— У дитини, ймовірно, є мати, яка чекає її десь на суші, рве на собі волосся. Якби з тобою таке трапилося?

— Ти бачив кофтину. Мати, напевно, випала з човна й потонула.

— Люба, ми не маємо жодного уявлення про неї. Або про те, що то за чоловік.

— Це найбільш вірогідне пояснення, чи не так? Немовлята самі батьків не покидають.

— Ізі, все можливо. Ми просто цього не знаємо.

— Ти коли-небудь чув про немовля, яке відправилось у плавання без матері? — Жінка тісніше пригорнула до себе дитину.

— Ізі, справа серйозна. Чоловік помер.

— А дитина — жива. Томе, май співчуття в серці!

Щось у її тоні вразило його. Через це, замість того щоб просто суперечити дружині, він зупинився й замислився над її проханням. Може, їй потрібно провести ще трохи часу з дитиною. Можливо, він їй це завинив. Запала тиша, Ізабель повернулася до нього з мовчазним благанням.

— Якщо це справді крайній випадок… — Том визнав, що йому важко знайти слова, — я зможу відкласти сигнал до ранку. Але це буде перше, що я зроблю, коли згасне світло маяка.

Ізабель поцілувала чоловіка й стиснула його руку.

— Мені краще повернутися до світлової камери. Я саме замінював паровивідну трубку, — сказав він.

Коли Том ішов стежкою, то почув солодкі ноти голосу Ізабель, яка співала:

Хоча звуки пісні були мелодійними, Тому ставало дедалі важче здійматися сходами маяка й відганяти дивну тривогу через ту поступку, що він зробив.

Розділ 1

— Так, я це розумію, — сказав Том Шерборн.

Він сидів у спартанській кімнаті, такій самій задушливій, як і той день. Сиднейський літній дощ тарабанив у вікно і примушував людей на тротуарі поспішати в укриття.

— Я серйозно говорю, що там дуже важко. — Чоловік за столом нахилився вперед для більшої виразності. — Це не відпочинок на природі. Байрон-Бей не найгірша вакансія на маяку. Але я хочу переконатися, що ви знаєте, на що погоджуєтеся.

Він злегка підбив великим пальцем тютюн і запалив трубку. Супровідний лист Тома описував ту саму історію, що й у багатьох молодиків того часу: народився 28 вересня 1893-го; пройшов війну, має досвід роботи з Міжнародною системою кодових сигналів і азбукою Морзе; у хорошій фізичній формі, звільнений з військової служби з доброю атестацією та збереженням привілеїв. Правила передбачали, що перевага надавалася колишнім військовослужбовцям.

— Не може бути, — Том замовк, та за мить продовжив: — Попри всю повагу, пане Кафлен, я не думаю, що там буде важче, ніж на Західному фронті.

Чоловік знову проглянув деталі наказу про звільнення Шерборна з військової служби, позирнув на Тома, шукаючи щось у його очах, обличчі.

— Ні, синку. Щодо цього ти маєш рацію. — Він почав строчити деякі правила. — Ти оплачуватимеш проїзд за власний кошт. Ти на вахтовій роботі, тому вихідних не передбачено. Постійні співробітники отримують місячну відпустку наприкінці кожного трирічного контракту. — Він узяв товсту ручку й підписав форму, що лежала перед ним. Потім поводив штемпелем по штемпельній подушці та поставив у трьох місцях документа печатку.

— Ласкаво просимо до лав Маякової служби Співдружності!

На бланку мокрою фарбою блищала дата «16 грудня 1918 року».

Пробувши півроку в Байрон-Бей, містечку на узбережжі Нового Південного Уельсу, з двома іншими доглядачами та їхніми сім’ями, Том вивчив основи життя на маяку. Після того він потрапив вахтовим на Матсайкер, дикий острів, розташовний на південь від Тасманії, де майже щодня дощило й курей здувало в море штормами.

На маяку в Тома Шерборна було вдосталь часу, щоб думати про війну. У його пам’яті проносилися обличчя та голоси хлопців, що стояли поруч із ним і так чи інакше рятували його життя, тих, чиї передсмертні слова він почув, і тих, чиє бурмотіння не міг розібрати, але хай там як, він ствердно хитав головою у відповідь.

Томові пощастило не бути серед чоловіків, чиї ноги трималися лиш на жмутку сухожиль або чиї кишки каскадом випадали з тіла, як слизькі вугрі. Його легені не злипалися, а мозок не став кашуватим від газу. Але він так само постраждав від війни, як і вони, адже був змушений жити в шкурі людини, яка зробила те, що мусила тоді робити. І тінь того, іншого, чоловік ховав глибоко в собі.

Він намагався не замислюватися над цим, хоча знав багатьох, кому це так і не вдалося. Через те він жив власнимм життям, силкуючись не торкатися питань, на які в нього не було відповідей. Коли йому снилися ті часи, котрі він пережив, Том здавався собі восьмирічним хлопчиком з руками в крові. І цьому маленькому хлоп’яті протистояли чоловіки з рушницями та багнетами. Він хвилювався через те, що його шкільні шкарпетки зсунулися, а підтягнути їх Том не мав можливості, бо для цього потрібно опустити рушницю, яку він ледь тримав. До того ж ніде не міг знайти свою матір.

Потім Том прокидався, а довкола — тільки вітер, хвилі, світло й складний механізм, який підтримував палахке полум’я і повертав світловий апарат маяка. Завжди повертав, повсякчас був на варті безпеки.

Якби Томові вдалося сховатися подалі від людей, від спогадів, час зробив би діло.

Янус Рок розташовувався за тисячі миль на захід від будинку в Сиднеї, де минуло Томове дитинство. Але маяк на Янусі був останнім слідом Австралії, що він бачив, коли його корабель плив у Єгипет 1915 року. Ще кілька миль від берега Олбані їх супроводжував запах евкаліптів, і коли аромат зник, Том раптом боляче відчув втрату того, за чим і не думав сумувати. А за кілька годин він побачив світло маяка, найвіддаленішої точки батьківщини, і спогад про нього, як прощальний поцілунок, залишався з Томом протягом усіх цих пекельних років. Коли в червні 1920 року він отримав звістку, що на Янус терміново потрібен доглядач, то відчув: маяк кличе його.

Балансуючи на краю континентального шельфу, Янус не був привабливою пропозицією. Хоча робота на ньому вважалася надскладною й оплата була вищою, досвідчені доглядачі казали, що праця там не вартувала того дріб’язку, який за неї платили. Доглядач, котрого Том мав замінити на Янусі, Тримбл Докерті, наробив багато шуму, повідомивши, що його дружина посилає сигнали мимохідним суднам, використовуючи міжнародні морські сигнальні прапори. Керівництво було незадоволене цим з двох причин: по-перше, через те, що заступник директора Маякової служби кілька років тому заборонив сигналізувати прапорами на Янусі, оскільки для розшифрування повідомлення судна, ризикуючи, підпливали занадто близько; а ще через те, що дружина, про яку йшлося, недавно померла.

Щодо цього розпочалося значне листування між Фримантлом та Мельбурном, заступник директора в Фримантлі боронив Докерті, наголошуючи на роках його бездоганної служби, але головний офіс був зацікавлений в ефективності витрат та дотриманні правил. Компромісу досягли, коли домовились скористатися допомогою тимчасового доглядача, тоді як Докерті на півроку мав отримати відпустку за станом здоров’я.

— Ми зазвичай не посилаємо на Янус неодружених. Місце досить віддалене, отже дружина й діти можуть справді допомагати, а не просто бути там для відради, — сказав Тому керівник округу. — Але, оскільки це тимчасово… За два дні ви поїдете в Партаґез, — додав він і підписав документи Тома на його піврічне переведення.

У нього не було багато речей. Прощатися ні з ким. Через два дні лише з речовим мішком Том піднявся трапом пароплава. «Прометей» плив уздовж південного узбережжя Австралії, дорогою зупиняючись у різних портах між Сиднеєм і Пертом. На верхній палубі, ближче до носа судна, містилося кілька кают для пасажирів першого класу. Том ділив свою каюту третього класу зі старим моряком.

— Я ходив цим маршрутом п’ятдесят років, вони не посміють вимагати з мене плату. До біса їх! — весело сказав чоловік і переключив свою увагу на велику пляшку міцного рому. Щоб уникнути випарів алкоголю, протягом дня Том прогулювався палубою, а вечорами грав у карти в трюмі.

Із першого погляду можна було зрозуміти, хто пройшов війну, а хто відсидівся вдома. Це було відчутно, тому ті та інші трималися свого гурту. Перебування в утробі судна освіжило спогади про кораблі, що везли їх, новобранців, спершу на Близький Схід, а потім у Францію. Щойно прибувши на борт, вони якимось тваринним інстинктом розуміли, хто був офіцером, хто нижчий за чином та звідки вони пливуть.

Як і на військових суднах, щоб якось оживити подорож, вирішили додати трохи спортивного інтересу. Правила гри були досить знайомі: переможе той, хто першим дістане сувенір від пасажира першого класу. Та не будь-який сувенір, а пару жіночих панталон. Призовий фонд подвоювався, якщо власниця зняла їх із себе.

Заводій, вусатий чоловік на ім’я Макґовен, пальці якого пожовкли від сигарет «Вудбайнз», дізнався в одного зі стюардів список пасажирів. Вибір був обмежений, адже на кораблі розміщувалося лише десять кают першого класу. Адвокат та його дружина (краще триматися від них подалі), кілька літніх подружжів, пара старих дів (це убезпечувало), та найкращим варіантом була дочка якогось багатія, яка подорожувала наодинці.

— Думаю, можна піднятися по борту й пролізти через вікно в її каюту, — заявив вусатий. — Хто зі мною?

Небезпечна ініціатива не здивувала Тома. Відколи він повернувся, чув десятки таких історій. Чоловіки заради примхи ризикували власним життям: використовували шлагбаум залізничного переїзду як перешкоду на кінних перегонах; пливли в бурхливу течію, щоб переконатися, чи зможуть вони виплисти звідти. Багато чоловіків, котрі ухилились від смерті там, на війні, тепер, здавалося, ставали залежними від її чар. Проте чимало з них були самі собі хазяїни. А може, просто любили вихвалятися.

Наступної ночі, коли Тому знову наснилися жахіття, він вирішив прогулятися палубою. Була друга година. У цей час він міг ходити де завгодно, тому чоловік повільно прогулювався, спостерігаючи за місячною доріжкою на воді. Притримуючись за поручні, щоб протистояти хитавиці, Том піднявся на верхню палубу й трохи там постояв, вдихаючи свіжість морського бризу та милуючись зірками, які щедро розсипала ніч.

Краєм ока він побачив проблиск світла в одній із кают. Том здивувався, що навіть у пасажирів першого класу буває безсоння. Та якось інтуїтивно він усвідомив знайоме невловиме відчуття неприємностей. Підкравшись до каюти, він зазирнув у вікно.

У тьмяному світлі побачив жінку, притиснену до стіни, хоча чоловік, який також був там, не торкався її. Він наблизився до неї з лукавою посмішкою, які Том бачив занадто часто. Упізнавши чоловіка з трюму, Том згадав про приз. От тупоголові ідіоти! Шерборн узявся за клямку, і двері відчинилися.

— Дай їй спокій, — сказав, увійшовши в каюту. Він говорив стримано, але категорично.

Чоловік розвернувся, щоб побачити, хто це, але, впізнавши Тома, посміхнувся:

— Хай йому грець! Думав, що то стюард! Допоможи мені, я саме…

— Я сказав, дай їй спокій! Вимітайся звідси! Негайно ж!

— Однак я ще не закінчив. Я просто хотів зробити леді приємне. — Від вусаня тхнуло алкоголем і тютюном.

Том поклав руку йому на плече і стис настільки сильно, що той аж скрикнув. Він був на голову нижчий від Тома, однак також спробував ударити його. Том схопив його зап’ястя і викрутив руку.

— Ім’я та звання!

— Маккензі. Рядовий. 3277, — рефлективно назвав свій особовий номер чоловік.

— Рядовий, ви вибачитеся перед цією молодою леді, повернетеся у свою койку і не станете висовуватися на палубу, поки ми не причалимо. Зрозуміло?

— Так, сер! — Вусатий повернувся до жінки. — Прошу вибачення, панянко! Я не хотів вам зашкодити.

Перелякана дівчина ледь кивнула.

— А тепер — геть! — сказав Том, і чоловік, раптово протверезівши, вилетів з каюти.

— З вами все гаразд? — запитав Шерборн дівчину.

— Я-я думаю, так.

— Він зробив вам боляче?

— Він не… — вона говорила не стільки Томові, як собі. — Насправді він не чіпав мене.

Том поглянув на обличчя дівчини. Її сірі очі, здавалося, заспокоїлись. Розпущене темне волосся хвилями спадало аж до плечей, а кулаки й досі стискали зібрану біля шиї сорочку. Том узяв з гачка на стіні халат та накинув на дівчачі плечі.

— Спасибі! — сказала вона.

— Мабуть, жахливо перелякалися. Боюся, дехто з нас ще не звик до цивілізованої компанії.

Вона промовчала.

— Він більше не завдасть вам неприємностей. — Том поправив перевернутий під час сутички стілець. — Повідомляти про нього чи ні — вирішуйте самі. Я б сказав, що зараз йому трохи бракує клепки.

Вона запитально поглянула на чоловіка.

— Пережите на війні змінює людину. Правильні та неправильні вчинки для декого не настільки різняться. — Том повернувся, щоб піти, але затримався у дверях. — У вас є повне право притягнути його до відповідальності за скоєне, якщо ви цього хочете. Але, думаю, у нього й так достатньо неприємностей. Тому, як я й казав, це на ваш розсуд.

І він зник за дверима.

Розділ 2

Мис Партаґез отримав свою назву від французьких мореплавців, які позначили на мапі виступ у південно-західній частині австралійського континенту задовго до 1826 року, коли британці кинулися колонізувати західну частину материка. Відтоді поселенці рушили на північ від Олбані й на південь від колонії Сван-Ривер, претендуючи на незаймані ліси, що простяглися між ними на сотні миль. Дерева заввишки з церковні шпилі спиляли ручними пилами, щоб створити пасовища; поганенькі дороги були наполегливо розчищені дюйм за дюймом блідношкірими хлопцями з упряжками шайрських коней, а землі, яких ніколи раніше не торкалася нога людини, пошматовані та випалені, розкреслені та виміряні й розподілені між тими, хто бажав випробувати свою удачу на цій півкулі, що могло принести їм божевілля, смерть або немислиме багатство.

Населення Партаґеза набилося сюди, наче пил, що розносився вітром. Люди селилися в цьому куточку, де зустрічаються два океани, бо тут були і прісна вода, і природна гавань, і родючий ґрунт. Порт не конкурував з Олбані, але був зручним для тутешніх мешканців, які перевозили деревину, сандалове дерево або яловичину. Виникли маленькі підприємства, що вчепилися в місто, немов лишайник у скелі. Тут з’явилася школа, кілька церков із різними віросповідуванням та архітектурою. Було зведено досить багато цегляних і кам’яних будинків, а ще більше — дощаних та бляшаних побудов. Поступово відкрилися різні магазини, ратуша, навіть філіал фірми «Далґеті», що консультувала фермерів і допомагала їм у пошуку клієнтів. І паби. Багато пабів.

Від самого заснування поселення в Партаґезі існувало переконання, що всі важливі речі стаються деінде. Новини із зовнішнього світу стікалися сюди, як краплі дощу, що скапували з дерев: якийсь фрагмент тут, чутка там. Коли 1890 року проклали телеграфну лінію і в декого з’явилися телефони, новини почали надходити частіше. 1899 року місто навіть послало війська в Трансвааль і зазнало певних утрат. Та здебільшого життя в Партаґезі було схоже на інтермедію, в якій нічого поганого чи дивовижного статися не могло.

В інших містах західного узбережжя траплялося всіляке. У містечку Калґурлі, наприклад, розташованому за сотні миль у глиб країни, були підземні золоті жили, вкриті кіркою пустелі. Чоловіки приходили туди з тачкою та ковшем для промивки золота, а покидали місто в автомобілі, за який розраховувалися самородком розміром з кішку. У Калґурлі навіть частина вулиць мала іронічні назви, як, наприклад, Крез[2]. Світ потребував того, що було в Калґурлі. Партаґез міг запропонувати лише деревину та сандалове дерево — дрібнички порівняно з можливістю швидкого процвітання, як у Калґурлі.

А 1914 року все змінилося. У Партаґезі виявили те, чого так потребував світ. Чоловіки. Молоді, здорові парубки. Чоловіки, котрі провели все своє життя важко працюючи: розмахуючи сокирою або за плугом. Чоловіки, котрі повинні були загинути в розквіті сил на бойових вівтарях іншої півкулі.

Якщо 1914-й асоціювався лише зі стягами та запахом шкіри в нових мундирах, то рік по тому життя змінилося. Це вже була не інтермедія. Замість повернення любих та здорових чоловіків і синів, жінки почали отримувати телеграми. Папірці випадали із закляклих рук і розвівались пронизливим вітром. У них ішлося про те, що хлопчики, яких вони годували грудьми, купали, лаяли та оплакували… їх більше не було. Партаґез приєднався до решти світу пізно, і це приєднання було надто болючим.

Звичайно, що втрата дітей завжди є річчю, яку потрібно пережити. Ніхто не гарантував, що дитина народиться живою чи проживе довге життя. Природа допускала тільки здорових та щасливчиків у цей рай на землі. Загляньте під обкладинку будь-якої сімейної Біблії, і ви переконаєтеся в цьому. Кладовища також розповідали історії дітей, які через укус змії, лихоманку або невдале падіння з возика нарешті піддалися маминим «т-с-с, тихіше, дитинко». Діти, що вижили, звикали до того, що накривати на стіл потрібно на одну тарілку менше, як і до того, що потрібно було посуватися, коли з’являлися нові брати чи сестри. Як на пшеничних полях, де більше зерна сіють, ніж може дозріти, Бог, схоже, щедро роздавав дітей, а потім забирав їх згідно з лише Йому зрозумілим божественним календарем.

Міське кладовище завжди правдиво все записувало, і його надгробки, деякі з котрих похилилися й мали вигляд кривих, почорнілих зубів, відверто розповідали історії життів, що їх забрали хвороби, вода, дерев’яні колоди або навіть удар блискавки. Але 1915 року кладовище почало щось недоговорювати. Хлопці та чоловіки з міста й околиць помирали, а воно мовчало.

Правда була в тому, що молоді тіла лежали десь у болотах на чужині. Влада зробила те, що могла: могили рили там, де дозволяли умови та командир батальйону; докладалося багато зусиль, щоб ідентифікувати зібрані частини тіла, і якщо розпізнавали рештки солдата, то його ховали з почестями. Велися записи. Пізніше робили фотографії могили, а за два фунти один шилінг шість пенсів родина могла придбати офіційний бронзовий медальйон[3]. Ще пізніше з’явилися військові меморіали, та не на честь втрачених життів, а на славу перемозі, що була здобута тими втратами, наголошуючи, як добре бути переможцем. «Непереможні, але мертві, — бурмотів дехто. — Гріш ціна такій перемозі».

Місто без чоловіків мало вигляд швейцарського сиру без дірок. Хоча офіційного призову не було. Ніхто не змушував їх вирушати на війну й боротися.

Найжорстокіший жарт зіграла доля з тими, кого всі називали «щасливчиками», бо вони ж повернулися додому: назад до дітей, яких святково одягали на честь прибуття татка, до собаки, якому також прив’язували стрічку до ошийника, щоб і він міг приєднатися до свята. Собака зазвичай першим помічав, що було щось не так. І не тому, що чоловіку бракувало ока або ноги. Здавалося, він пропадав безвісти, причому тоді, коли його тіло було поруч із сім’єю. Як, наприклад, Біллі Вішарт із Седлерз Мілл, у котрого було троє малят та чудова дружина, про яку можна тільки мріяти. Так от, після того як цей чоловік отруївся газом на полі бою, він більше не міг тримати ложку, не розливаючи суп по всьому столу. Не міг упоратися з ґудзиками, адже в нього трусилися руки. Коли він залишався з дружиною наодинці вночі, то не роздягався, а просто згартався в клубок на ліжку й плакав. Або молодий Сем Довсет, що вижив під час першої висадки на Ґалліполі, але втратив обидві руки й половину обличчя на Бюллекурі. Його овдовіла мати не спала ночами, переживаючи, хто ж піклуватиметься про її маленького хлопчика, коли вона помре. Жодна дівчина в тому районі не настільки дурна, щоб зв’язатися з ним. Чогось тут бракувало. Щось упустили.

Протягом тривалого часу, люди мали розгублений вигляд, ніби гравці в грі, у якій раптом змінили правила. Усі намагалися радіти, що хлопці не загинули марно: вони були частиною величної боротьби за права. Іноді це вдавалося, і люди проковтували сердитий відчайдушний крик, що cилкувався вирватися з їхніх глоток, наче із пташиного зоба.

Після війни люди намагалися виправдати тих, хто, повернувшись, занадто захопився випивкою чи бійками, або тих, хто не міг втриматися на роботі довше кількох днів. Певною мірою в місті трохи відновився бізнес. Келлі все ще тримала бакалійну крамницю. М’ясником і досі був старий Лен Бредшоу, хоча Лен-молодший горів бажанням посісти його місце. Люди помічали це з того, як він намагався зайняти більшу частину прилавка, коли нахилявся за шматком м’яса на відбивні чи свинячою щокою. Пані Інкпен (яка, здавалося, не мала християнського імені, хоча віч-на-віч її сестра кликала жінку Попсі) взяла на себе кузню після того, як її чоловік, Мак, не повернувся з Ґалліполі. Її обличчя було суворим, наче сталь, котру використовували для вухналів[4], і таким же було й серце. Кремезні чоловіки, які працювали на неї, говорили тільки: «Так, пані Інкпен. Ні, пані Інкпен. Три сумки повні, пані Інкпен», хоча будь-хто з них міг би підняти її своїм мізинцем.

Люди знали, кому вірити, у кого просити грошей авансом, кому можна повернути копійку, якщо товар принесли назад, стверджуючи, що він не підійшов. Мушмор, продавець мануфактурних та галантерейних виробів, міг добре вторгувати перед Різдвом та Великоднем, а напередодні зими швидко розходилася вовна для в’язання. Жіноча білизна також давала прибутки. Ларрі Мушмор, який, пригладжуючи свої тонкі вуса, поправляв тих, хто неправильно вимовляв його прізвище, із жахом та роздратуванням спостерігав за пані Теркл, котра вбила собі в голову, що хоче відкрити поруч магазин хутра. Магазин із шубами? У Пойнт-Партаґезі? Як хочете! Ларрі благодушно посміхався, коли через півроку крамниця закрилася, і, зробивши акт сусідського милосердя з викуплення решти товару, продав його з прибутком капітану пароплава, котрий прямував до Канади й казав, ніби там шуби розійдуться, як гарячі пиріжки.

Таким чином, до 1920 року Партаґез був сумішшю гордості та впертого досвіду, як і будь-яке місто Західної Австралії. На невеликому клаптику землі, вкритому травою, поблизу головної вулиці стояв свіжий гранітний обеліск зі списком чоловіків і молодиків, яким ледь виповнилося шістнадцять, тих, котрі вже не повернуться орати поля чи валити дерева, не закінчать навчання. Але багато хто в місті, затамувавши подих, чекав їх, хай там що. Поступово людські життя заново переплелись у полотно, кожна нитка якого по кілька разів перетиналася з іншими через школу, роботу, шлюб — зв’язки, невидимі для нетутешніх.

І Янус Рок, пов’язаний із містечком тільки катером, що навідувався на острів чотири рази на рік, бовтався на краю тканини, як ґудзик, що міг раптово впасти на Антарктиду.

Довгий вузький причал у Пойнт-Партаґез був зроблений з того ж евкаліпту, який гримів залізницею для подальшого перевезення кораблями. Широка затока, над якою виросло місто, виглядала прозорою, кольору неба, і в день, коли пришвартувався пароплав Тома, вона блищала, наче поліроване скло.

Чоловіки швидко навантажували та розвантажували, кидали або ледь сунули вантажі, іноді перегукуючись або свищучи. На березі також коїлася метушня, люди поспішали у своїх справах пішки, на конях або в легкому екіпажі.

На цьому тлі виділялася молода дівчина, яка годувала хлібом зграю чайок. Вона сміялась щоразу, коли кидала шматочки в інший бік і спостерігала, як птахи сварились та пронизливо кричали, бажаючи вихопити трофей. Чайка на повному льоту залпом проковтнула шматочок і шугонула за іншим, викликавши в дівчини новий вибух сміху.

Здавалося, минуло багато років, відколи Том чув сміх без відтінку брутальності або гіркоти. На вулиці яскраво світило зимове сонце, і поспішати Томові було нікуди. Він зустрівся з потрібними людьми, підписав необхідні папери. За кілька днів йому належить вирушити на Янус. Але тут не було ані незаповнених вахтових журналів, ані неполірованих призм, ані танків, які потрібно заправити пальним. І поряд хтось просто радів життю. Раптом Том відчув: це найкращий доказ того, що війна справді закінчилася. Він сидів на лавці біля пристані, дозволяючи сонцю пестити своє обличчя, і спостерігав за витівками дівчини, темні кучері якої розвівалися на вітрі, як сіть, закинута в небо. Він розглядав її тендітні пальчики, що чітко вимальовувалися на тлі блакиті. Лише згодом помітив, що дівчина була милою. А ще пізніше визнав, що вона, ймовірно, красуня.

— Чому посміхаєшся? — захопила Тома зненацька дівчина.

— Пробач! — Він відчув, що його обличчя залилося рум’янцем.

— Ніколи не вибачайся за те, що посміхаєшся! — вигукнула вона голосом, у якому відчувався сум. Потім її лице посвітліло. — Ти не з Партаґеза.

— Ні.

— А я живу тут усе своє життя. Хочеш хліба?

— Дякую, я не голодний.

— Не для тебе, дурний! Погодувати чайок.

Вона простягнула йому шкуринку. Торік, а може, й напередодні Том би відмовився і просто пішов. Але раптом теплота, свобода, усмішка дівчини і ще щось, він не міг назвати що, примусили його прийняти пропозицію.

— Б’юсь об заклад, до мене прилетить більше чайок, ніж до тебе, — сказала вона.

— Гаразд, починаймо! — відгукнувся на її виклик Том.

— Уперед! — заявила дівчина, і вони почали кидати шматки хліба високо в повітря або під вигадливим кутом, прихиляючись, коли чайки з пронизливим криком йшли піке і люто били одна одну крилами.

Нарешті хліб закінчився і Том, сміючись, запитав:

— Хто виграв?

— Ой! Я забула підрахувати. — Дівчина знизала плечима. — Назвемо це нічиєю.

— Справедливо, — сказав він, нап’явши капелюх та взявши речовий мішок. — Мені час іти. Дякую! Було весело.

Вона посміхнулася.

— Це просто безглузда гра.

— Тоді, — сказав він, — спасибі, що нагадала, наскільки веселими є безглузді ігри. — Том закинув мішок на своє широке плече й повернувся в бік міста. — Гарного дня, панянко! — додав він.

Том подзвонив у двері пансіону на головній вулиці. То були володіння пані Mювет, жінки шістдесяти з лишкою років, настирливої, як оса. Пані Мювет саме вийшла на поріг.

— У листі ви писали, що холостяк і зі східних штатів. Тому я була б удячна, якби ви пам’ятали, що тепер перебуваєте в Партаґезі. Це християнський заклад, через те ніякого алкоголю чи тютюну в приміщенні.

Том збирався подякувати їй за ключ, але вона продовжувала, міцно тримаючи ключ у руках:

— І жодних ваших чужоземних звичок тут! Я знаю, що до чого. Після вашого від’їзду я мінятиму постіль. Сподіваюся, мені не доведеться запирати простирадло, якщо ви знаєте, що я маю на увазі. Двері зачиняються о десятій вечора, сніданок о шостій ранку, і якщо вас не буде, то залишитеся голодним. Чай подають о пів на п’яту, з такою ж умовою. Пообідати можете деінде.

— Вельми зобов’язаний вам, пані Mювет, — сказав Том, намагаючись не сміятися, щоб ненароком не порушити ще якесь правило.

— Гаряча вода коштуватиме вам додатковий шилінг на тиждень. Самі вирішуйте, чи це вам украй потрібно. На мою думку, холодна вода не зашкодить такому молодому джентльменові.

Вона сунула йому ключ від кімнати. Коли, кульгаючи, пані пішла коридором, Тому стало цікаво, чи існує пан Мювет, завдяки якому вона так полюбила чоловічий рід.

У маленькій кімнаті в задній частині будинку Том розпакував свій речовий мішок, акуратно поставив мило та речі для гоління на єдиній поличці, поклав у шухляду кальсони і шкарпетки, а три сорочки і дві пари штанів разом зі своїм парадним костюмом та краваткою повісив у вузьку шафу. Він кинув у кишеню книжку і вирушив досліджувати місто.

Останнім обов’язком Тома Шерборна в Партаґезі був обід з капітаном порту та його дружиною. Капітан Персі Ґезлак відповідав за всі приїзди і від’їзди в порту, тому для будь-якого нового доглядача маяка на Янусі стало традицією повечеряти з ним, перш ніж відправитися на острів.

Пополудні Том, умившись, знову поголився, прилизав волосся бріоліном, застібнув комірець та змінив костюм. Попередні сонячні дні змінилися хмарами, і з Антарктиди подув пронизливий вітер, тому про всяк випадок він надів пальто.

Досі живучи за сиднейським годинником, чоловік мав вдосталь часу, щоб пройтися невідомим маршрутом, і дістався будинку зарано. Господар привітав його широкою усмішкою, а коли Том вибачився за передчасне прибуття, «пані капітанша», як представив її хазяїн, заплескавши в долоні, сказала:

— Боже мій, пане Шерборне! Вам не потрібно вибачатися за те, що ви так своєчасно прикрасили наш дім своєю присутністю, до того ж принесли такі чудові квіти. — Вона вдихнула аромат пізніх троянд, які Том зрізав у саду пані Mювет, домовившись із нею про додаткову оплату. Жінка подивилася на нього, підвівши голову. — Господи! Ви майже такий же високий, як і сам маяк! — сказала вона і посміхнулась власній дотепності.

Капітан, забравши в Тома капелюх та пальто, промовив:

— Прошу до вітальні!

А його дружина негайно продовжила:

— Муху запросив павук!

— Вона ще та дотепниця! — вигукнув капітан.

Том злякався, що вечір може затягнутися.

— Будете херес? Портвейн? — запропонувала жінка.

— Зглянься та принеси бідоласі пиво, пані капітаншо, — зі сміхом сказав її чоловік. Він ляснув Тома по спині. — Присядьте й розкажіть мені про себе, молодий чоловіче.

Врятував Шерборна дзвінок у двері.

— Перепрошую! — сказав капітан Ґезлак.

До Тома донеслася фраза, мовлена десь далеко в коридорі: «Сириле, Берто, радий, що ви змогли прийти. Дозвольте взяти ваші капелюхи».

Коли пані капітанша повернулася у вітальню з пляшкою пива і склянками на срібній таці, вона сказала:

— Ми вирішили запросити ще кількох людей, щоб познайомити вас із тутешніми мешканцями. Партаґез — дуже приємне місце.

Капітан привів нових гостей — суворе подружжя, яке складалося з огрядного голови місцевого управління доріг, Сирила Чиппера, та його дружини Берти, худої немов жердина.

— Що ви думаєте про тутешні дороги? — запитав Сирил після знайомства. — Не намагайтеся бути люб’язним. Як би ви оцінили їх, порівнюючи з дорогами на сході материка?

— Та дай ти бідоласі спокій, Сириле, — сказала його дружина.

Том був удячний не тільки за це втручання, а й за дзвінок, що знову пролунав з коридору.

— Білле, Віолетто, радий вас бачити! — мовив капітан, відчинивши вхідні двері. — А ви, панянко, розквітаєте з кожним днем.

Він провів у вітальню ставного чоловіка із сивими вусами і його дружину, повну та розчервонілу.

— Це Білл Ґрейсмарк, його дружина Віолетта і їхня дочка… — Капітан обернувся. — Де ж вона? Принаймні дочка десь тут, зараз підійде. Білл — директор партаґезької школи.

— Радий познайомитися з вами! — сказав Том, потискуючи руку чоловікові та ввічливо киваючи жінці.

— Отже, — промовив Білл Ґрейсмарк, — ви думаєте, що упораєтеся з Янусом?

— Скоро дізнаюся, — відповів Шерборн.

— Там доволі похмуро.

— Чув таке.

— На Янусі немає доріг, — докинув Сирил Чиппер.

— Немає, — погодився Том.

— Я не високої думки про місця, де взагалі немає доріг, — продовжував Чиппер повчальним тоном.

— Бездоріжжя — найменша з твоїх проблем, синку, — втрутився Ґрейсмарк.

— Тату, залиште його, — пролунав голос дівчини. Том не бачив, як увійшла дочка Ґрейсмарків, бо сидів спиною до дверей. — Останнє, що потрібно тому бідакові, — це твої песимістичні байки.

— О! Я ж казав, що вона з’явиться, — вигукнув капітан Ґезлак. — Це Ізабель Ґрейсмарк. Ізабель, познайомся з паном Шерборном.

Том підвівся, щоб привітати її, і, коли їхні очі зустрілися, вони впізнали одне одного. Він хотів уже згадати чайок, але вона змусила його замовкнути, сказавши:

— Рада познайомитися з вами, пане Шерборне!

— Можна просто Том, — промовив він, подумавши, що, можливо, їй не слід було проводити там свій полудень, підгодовуючи птахів. Йому стало цікаво, які ще секрети приховувалися за її грайливою посмішкою.

Вечір минав досить добре. Ґезлаки розповідали Томові про історію місцевості та побудову маяка, що відбувалася за часів капітанового батька.

— Це дуже важливо для торгівлі, — запевнив гостя капітан порту. — Південний океан досить підступний на поверхні, не кажучи вже про підводні хребти. Кожен знає, що безпечне транспортування — головне в бізнесі.

— Звичайно, реальна основа безпечного транспортування — хороші дороги, — знову почав Чиппер, збираючись продовжити єдину цікаву для нього тему розмови в іншій варіації.

Том намагався вдавати зацікавлення, але кутиком ока пильнував Ізабель. Скориставшись з того, що її обличчя не видно іншим, завдяки місцю в кімнаті, яке вона посіла, дівчина напівсерйозно перекривлювала Сирила Чиппера, супроводжуючи пантомімою кожне його зауваження.

Том намагався зберегти серйозний вираз обличчя, але спектакль продовжувався, допоки молодий чоловік не вибухнув сміхом, швидко перетворивши його на приступ кашлю.

— Із вами все гаразд, Томе? — запитала дружина капітана. — Я принесу вам води.

Том не підводив очей і, продовжуючи кашляти, сказав:

— Дякую! Я піду з вами. Сам не знаю, чому закашлявся.

Коли він підводився, Ізабель з абсолютно незворушним обличчям сказала:

— Він зараз повернеться, і ви повинні розказати Томові все про дороги з евкаліпту, пане Чиппере. — Звертаючись до Тома й невинно посміхаючись, вона попросила: — Не затримуйтесь. У пана Чиппера повно цікавих історій.

Коли Том зустрівся з нею поглядом, губи Ізабель на мить затремтіли.

Гостина добігла кінця, й усі побажали Томові доброго перебування на Янусі.

— Здається, ви впораєтеся з цією роботою, — сказав Ґезлак, і Білл Ґрейсмарк кивнув на знак згоди.

— Дякую! Було приємно зустрітися з усіма вами, — відповів Том, потискуючи руки чоловікам і киваючи дамам. — І спасибі тобі за те, що я так ґрунтовно ознайомився з дорожнім будівництвом у Західній Австралії, — тихо сказав він Ізабель. — Шкода, я не матиму можливості віддячити тобі.

Після цього гості розійшлися в зимову ніч.

Розділ 3

«Віндворд Спірит» — катер, що обслуговував усі маяки вздовж цієї частини узбережжя, — був старезним коритом, але, за словами Ральфа Еддикота, надійним, як сторожовий пес. Незмінний шкіпер цього судна, старий Ральф, завжди хвалився, що його робота — найкраща у світі.

— А, то ти і є Том Шерборн. Ласкаво просимо на мій прогулянковий човен! — сказав він, указуючи на порожню дерев’яну палубу з потрісканою, відшарованою від солі фарбою, коли Том піднявся на борт перед світанком, щоб здійснити першу подорож на острів Янус Рок.

— Радий знайомству! — відказав Том, потискаючи протягнуту руку.

Двигун працював, і випари дизельного палива наповнили легені молодого чоловіка. У каюті було не набагато тепліше, ніж назовні, але принаймні це приглушило завивання пронизливого вітру.

Із люка в кінці каюти з’явилася копиця безладних рудих кучерів.

— Усе, ми готові, Ральфе. Усе налаштовано, — сказав парубок, власник шевелюри.

— Блуї, це Том Шерборн, — мовив Ральф.

— Здоров був! — відповів Блуї, вилазячи з люка.

— Здоров!

— Погода сьогодні собача! Сподіваюся, ти у вовняних спіднях. Якщо тут такий холод, то що ж казати про Янус, — мовив Блуї, хукаючи на свої руки.

Поки Блуї показував Тому човен, шкіпер закінчував останні приготування перед відплиттям. Протерши соляний наліт на склі перед собою клаптиком старого прапора, він гукнув:

— Віддати швартови, хлопче! Готуємося відчалювати. — Він відкрив дросель. — Давай, старенький, рушаймо! — сказав неголосно, обережно маневруючи від причалу.

Том вивчав мапу на штурманському столі. Але, хоча вона була дуже детальною, Янус мав вигляд ледь помітної точки на мілині далеко від узбережжя. Молодий чоловік зосередився на широчіні моря перед собою та вдихнув насичене сіллю повітря, намагаючись не озиратися на берег, щоб раптом не передумати.

Минали години, море під ними глибшало, його колір набув насиченості. Час від часу Ральф указував на щось цікаве, як то орлан або зграя дельфінів, що гралися біля носової частини човна. Якось вони побачили на обрії трубу пароплава. Інколи Блуї виносив з камбуза чай у кухлях з надбитою емаллю. Ральф переповідав Тому про люті шторми та трагічні випадки на маяках у цій частині узбережжя. Том трохи повідав про своє життя в містечку Байрон-Бей та на острові Матсайкер, за тисячі миль на схід.

— Якщо ти вижив на Матсайкері, то, може, і на Янусі витримаєш, — сказав Ральф. Він поглянув на годинник. — Йди-но подрімай трохи. Шлях неблизький, хлопче.

Коли Том знову піднявся на палубу, Блуї щось тихцем говорив Ральфу, а той несхвально хитав головою.

— Я просто хочу знати, чи це правда. Що такого, якщо я спитаю? — казав Блуї.

— Спитаєш мене про що? — вимовив Том.

— Чи… — Блуї подивився на Ральфа. Розриваючись між власною цікавістю та насупленим поглядом шкіпера, він почервонів і замовк.

— Та таке… То не моя справа, — сказав Блуї і подивився на воду, яка набула темно-сірого кольору і пішла брижами навколо катера. — Я був надто молодий. Мама не дозволила мені додати віку, щоб вступити на військову службу. Річ у тому, що я чув…

Том питально подивився на нього.

— Подейкують, ніби тебе нагороджено Військовим хрестом і чимось там ще, — випалив Блуї. — Мені казали, що бачили це у твоїх документах про звільнення з попереднього місця роботи, які ти подавав на Янус.

Том почав знову розглядати воду за бортом. Блуї поник, зніяковівши.

— Я про те, що справді пишався б, якби мав честь потиснути руку герою.

— Шматок латуні не робить тебе героєм, — відповів Том. — Більшості хлопців, які дійсно заслуговують на медалі, вже немає. На твоєму місці я б таким не страждав, друже, — сказав він і почав зосереджено вивчати мапу.

— Бачу землю! — вигукнув Блуї та передав бінокль Томові.

— Дім, милий дім на наступні півроку, — посміхнувся Ральф.

Том навів бінокль на сушу, яка, ніби морська почвара, виступала з води. З одного краю острова височіла скеля, від неї аж до протилежного берега тягнувся пологий спуск.

— Старий Невіл зрадіє, — промовив Ральф. — Скажу тобі, цей пенсіонер не дуже втішився, коли змушений був їхати сюди, щоб терміново замінити Тримбла. Та, якщо назвався грибом… У Маяковій службі жоден не покине маяк без нагляду, попри власне ставлення до цього. Але, попереджаю тебе, як у нас кажуть, він не «найщасливіший труп у морзі». Співрозмовник із Невіла Віттніша ніякий.

Причал розтягнувся на добру сотню футів від берега, він виглядав досить високим, щоб протистояти й найвищим припливам, і найлютішим штормам. Талі були оснащені, готові підняти вантаж на крутий підйом, де розташовувалися господарські споруди. Суворий, з різкими рисами обличчя чоловік десь за шістдесят чекав, поки вони пришвартуються.

— Ральфе, Блуї! — він недбало кивнув прибулим. — А ти — моя заміна, — звернувся до Тома.

— Том Шерборн. Радий знайомству! — відповів Том, простягаючи руку.

Старий якусь мить дивився на нього відсутнім поглядом, перш ніж згадав, що мав на увазі цим жестом новенький, і так рішуче шарпнув його за руку, наче хотів перевірити, чи не відірветься вона.

— Сюди, — сказав він і, не чекаючи, поки Том збере свої речі, поплентався до маяка. Було трохи пополудні, і після багатогодинної хитавиці Тому знадобився деякий час, щоб знову відчути під ногами тверду землю. Він схопив речовий мішок і, похитуючись, пішов за доглядачем, тоді як Ральф і Блуї почали вивантажувати припаси.

— Будинок доглядача, — сказав Віттніш, коли вони підійшли до невисокої будівлі з дахом із рифленого заліза. Позаду стояли три великі резервуари для дощової води поряд з низкою господарських будівель для потреб будинку та маяка. — Можеш залишити свій речовий мішок у коридорі, — сказав чоловік, відчинивши вхідні двері. — Нам ще потрібно багато чого оглянути. — Віттніш різко повернувся й попрямував прямо до маякової вежі. Хоча він і був уже в літах, та рухався, наче хорт.

Однак, коли пізніше старий почав розповідати про маяк, його голос змінився, ніби доглядач маяка говорив про вірного собаку або про улюблений кущ троянд.

— Після всіх цих років він усе ще зберіг свою красу, — сказав Віттніш.

Білокам’яна вежа маяка на тлі синяво-сірого неба здавалася подовгастою крейдяною паличкою. Ця стотридцятифутова споруда стояла неподалік від скелі на найвищій точці острова, і Том був уражений не тільки тим, наскільки вищим був цей маяк за ті, де він працював раніше, а і його витонченою елегантністю.

За зеленими дверима маяка все здалося більш-менш таким, як він і очікував. Приміщення можна було перетнути кількома замашними кроками, звук яких по зеленій лискучій долівці відбивався рикошетом шалених куль від круглих побілених стін. Дві шафки та столик — усі меблі, що були тут, — мали вигнуті форми, щоб пасували до округлої будівлі, і тулилися біля стін, немов горбані. У самому центрі кімнати стояв товстий чавунний циліндр, що вів аж у камеру зі світловим механізмом. У ньому розміщувалися ваги для годинникового механізму, який колись обертав світлооптичний апарат.

Уздовж стіни піднімалися спіральні східці завширшки не більше двох футів, що вели до суцільнометалевих майданчиків наступних поверхів. Том ішов за старим до наступного, вужчого, рівня, де новий виток спіралі починався з протилежної стіни, знову й знову, поки вони не прибули на п’ятий рівень, під самою камерою зі світловим механізмом. То був адміністративний центр маяка. Тут, у кімнаті доглядача, стояв письмовий стіл з вахтовими журналами, розміщувалося обладнання для телеграфного зв’язку з використанням коду Морзе, лежав бінокль. Звичайно, у вежі маяка не передбачалося ставити ліжко чи якісь інші меблі, щоб черговий міг прилягти, але принаймні тут було дерев’яне крісло з прямою спинкою та підлокітниками, відполірованими грубими долонями багатьох поколінь доглядачів.

Том помітив, що барометр непогано було б трохи почистити, однак раптом його погляд зупинився на предметі, який лежав поряд із морськими мапами: клубок вовни зі спицями, на котрих був незакінчений шарф.

— Це — старого Докерті, — сказав Віттніш, кивнувши.

Том знав багато способів, якими доглядачі маяків намагалися скоротати час на чергуванні: різьба по кістках чи мушлях, виготовлення шахових фігурок. Досить поширеним було також в’язання.

Віттніш швидко показав Томові вахтовий журнал та записи метеорологічних спостережень, а потім повів його до світлового механізму на останньому рівні. Засклення світлової камери переривалося лише планками, які тримали шибки. Знадвору камеру огортала металева галерея, і небезпечна вигнута драбина над куполом вела до тонкого вузького містка під флюгером, що гойдався на вітрі.

— Яка краса! — сказав Том, розглядаючи величезні, набагато вищі за нього лінзи, розміщені на обертовому п’єдесталі: цей палац призм нагадував скляний вулик. Тут було заховано душу Януса, його світло, чистоту й тишу.

Ледь помітна посмішка промайнула по губах старого доглядача, коли він сказав:

— Я знаю цей маяк ще відтоді, як був хлопчиськом. Він справді надзвичайний.

Наступного ранку Ральф стояв на пристані.

— Час прощатися. Хочеш, наступного разу ми привеземо газети за ці три місяці, щоб ти знав останні новини?

— Це вже не новини, якщо їм кілька місяців. Краще заощаджу гроші та куплю хорошу книжку, — відповів Том.

Ральф пильно подивився на нього, пересвідчуючись, що все гаразд.

— Ну, що ж, бувай, синку! Тепер уже нічого не зміниш.

Том сумно чмихнув.

— Щодо цього ти маєш рацію, Ральфе.

— Ти й не помітиш, як ми повернемося. Три місяці минуть швидко, якщо, звісно, не будеш про це постійно думати.

— Добре доглядатимеш маяк, і з ним не виникне неприємностей, — сказав Віттніш. — Усе, що тобі потрібно, — терпіння й трохи здорового глузду.

— Докладу всіх зусиль, — сказав Том. Потім він повернувся до Блуї, який приготувався віддати швартови. — До зустрічі через три місяці, Блуї, так?

— Авжеж.

Човен рушив із задимленим ревом, збиваючи в піну воду позад себе і борючись із супротивним вітром. Судно відпливало щораз далі й далі, ніби чийсь палець поступово втискав його в сіру шпаклівку небокраю, поки човен не зник у ній повністю.

Потім стало спокійно. Ні, не тихо: хвилі все ще розбивалися об скелі, біля вух завивав вітер та сердито грюкали двері одного зі складських приміщень. Але вперше за багато років Том відчув спокій усередині себе.

Він вийшов на вершину скелі й зупинився. Дзеленькнув дзвіночок кози, закудкудакали сполохані кури. Раптом ці обмежені звуки набули нового значення — звуки живих істот. Том пройшов сто вісімдесят чотири сходинки до світлової камери та відчинив двері на галерею. Вітер, неначе хижак, накинувся на нього, впихаючи чоловіка знову й знов у двері, аж поки Том зібрався на силі, вийшов назовні та вчепився в залізні перила.

Уперше він оцінював тутешню панораму. Перебуваючи в сотнях футів над рівнем моря, чоловік був заворожений виглядом океану, що розбивався об скелі безпосередньо під маяковою вежею. Густа молочно-біла піна час від часу оголювала темно-синю підкладку, що хлюпотіла.

На іншому кінці острова височіла низка величезних валунів, яка відмежовувала бурхливі хвилі прибою, тому вода за ними залишалася спокійною, як у ванні. У Тома склалося враження, наче він повис у небі, не торкаючись землі. Дуже повільно обійшовши галереєю повне коло, молодий чоловік удивлявся в нереальний краєвид. Здавалося, його легені ніколи не зможуть вдихнути стільки повітря, очі довіку не побачать стільки простору й він ніколи не розчує повною мірою гуркіт, рев океану. На якусь мить цей рев також став безкраїм.

Том кліпнув та швидко потрусив головою. Його ледь не понесло, і, щоб прийти до тями, він переключив увагу на власне серцебиття, відчув долівку під ногами, свої черевики. Чоловік випростався на повний зріст. Поглянув на двері: завіса була не затягнута. Потрібно починати з цього. Чогось конкретного. Він має зайнятися чимось конкретним, бо інакше хтозна, куди його розум або душу може понести, немов повітряну кульку. Єдине, що тримало його ті чотири роки крові та безумства, було те, що він, задрімавши на десять хвилин у землянці, точно знав, де його рушниця; завжди перевіряв свій протигаз; пересвідчувався, що його люди зрозуміли команду. На війні людина не думає на кілька років чи місяців уперед, вона планує наступну годину, може, дві. Усе інше — здогади.

Том підвів бінокль і почав оглядати острів, шукаючи інші ознаки життя: йому потрібно було побачити кіз, овець, порахувати їх. Тобто сконцентруватися на конкретних завданнях. На латунних деталях, які треба відполірувати, на склі, що його потрібно чистити: спочатку зовнішнє скло світлової камери, а потім і самі призми. Змастити всі зубці, щоб шестерні рухалися плавно, долити ртуть, щоб запобігти тертю лінз. Чоловік хапався за кожну думку, як за щабель драбини, якою він підніматиметься до зрозумілого йому, повертатиметься до життя.

Тієї ночі, коли Том запалив світло маяка, він робив це так повільно й ретельно, як один із жерців, що, можливо, робили це тисячі років тому на першому маяку в місті Фарос. Він зійшов крихітними металевими східцями на внутрішню платформу довкола світлового механізму і через отвір вліз усередину апарату.

Заправивши мазутом паливний бак, Том запалив під ним вогонь таким чином, щоб випари досягли гартівної сітки газового ліхтаря. Потім підніс сірник до гартівної сітки, яка перетворила випари на біле яскраве світло. Спустившись на інший рівень, завів мотор. Світло почало повертатися з точним рівним спалахом щоп’ять секунд. Він узяв перо і написав у широкому вахтовому журналі в шкіряній палітурці: «Запалив о 17:09. Вітер пн./пн. сх. 15 вузлів, поривчастий, мінлива хмарність. Шість балів за шкалою Бофорта». Тоді додав свої ініціали «Т. Ш.». Його запис поновив історію, що її Віттніш, який продовжував записи Докерті, перервав кілька годин тому. Шерборн став ланкою безперервного ланцюга інших доглядачів, котрі підтримували роботу маяка.

Переконавшись, що все гаразд, він повернувся в будинок. Тіло чоловіка жадало сну, але він чудово усвідомлював: якщо не поїсти, то не зможеш працювати. У коморі поряд із кухнею на поличках стояли бляшанки з м’ясними консервами, горошком та грушами, тут же були й сардини, цукор та велика банка льодяників, що їх так сильно полюбляла покійна пані Докерті. На вечерю в першу ніч на маяку Том знайшов шматок пісного коржа, залишений Віттнішем, шматок чедеру та зморшкувате яблуко.

На кухонному столі миготіло полум’я гасової лампи. Вітер продовжував свою давню вендету проти вікон, яка супроводжувалася гуркотом хвиль. Том здригнувся, усвідомивши, що він був єдиним, хто все це чув: єдина людина в радіусі понад ста миль у будь-якому напрямку. Він подумав про чайок, що гніздилися на скелях, про рибу, що знайшла безпечний притулок у рифах, захищена крижаною водою. Кожній істоті вкрай потрібно місце укриття.

Том заніс лампу в спальню. На стіні з’явилася його тінь, плаский велетень, що знімав черевики й роздягався до кальсонів. Його волосся загрубіло від солі, а шкіра загрубіла від вітру. Відкинувши простирадла, чоловік заліз у ліжко та заснув як немовля, хоча його тіло продовжувало прислуховуватися до погойдування хвиль та гуркоту вітру. Усю ніч високо над ним на варті стояв маяк, наче мечем розрізаючи темряву.

Розділ 4

Щоранку вдосвіта, загасивши маяк і перш ніж займатися щоденними справами, Том вирушав досліджувати наступну частину своєї нової території. На північному краю острова височіла прямовисна гранітна скеля-монстр, що своїми впертими нерухомими щелепами стримувала натиск океану біля її підніжжя. Острів полого простягався аж до південного краю, де поступово занурювався у воду, утворюючи мілку лагуну. Біля маленького пляжу оберталося водяне колесо, яке переносило прісну воду із джерела до будинку. Хоч це і здавалося дивом, але через розколи в породі від материка вздовж океанського дна до острова і навіть далі доходила прісна вода і джерелом била на поверхні. Коли французький дослідник описав явище у XVIII столітті, це сприйняли за байку. Але прісну воду дійсно можна знайти в деяких частинах океану — неймовірний жарт, що зіграла з нами природа.

Із часом у Тома виробився певний розпорядок дня. Правила вимагали, щоб він щонеділі піднімав прапор, і це було першим, що робив Том того дня. Як передбачалося правилами, він піднімав його й тоді, коли повз острів проходив військовий корабель. Томові були відомі доглядачі, котрі тихо лаялися під час виконання цих зобов’язань, але його така впорядкованість заспокоювала. Виконувати щось, що не мало жодної практичної мети, було для нього насолодою, привілеєм цивілізованих людей.

Він заходився лагодити речі, котрі почали нищитися ще тоді, коли погіршився стан Тримбла Докерті. Найважливішим був саме маяк, у якому потрібно було зашпаклювати розкладки між шибками ліхтарні. Потім Том пошліфував здуту від вологої погоди дерев’яну шухляду письмового стола, пройшовшись по ній шліфувальною щіткою. Він відновив зеленою фарбою витерті місця на сходах: мине ще багато часу, поки сюди направлять бригаду, щоб пофарбувати весь маяк.

Ліхтарня відчувала його увагу: скло виблискувало, латунь сяяла і світловий механізм маяка обертався на ртутній чаші так гладко, як поморник, що ширяв у повітрі. Час від часу Том спускався до скель, щоб порибалити, або блукав піщаним пляжем лагуни. Він здружився з двома чорними ящірками, котрі мешкали в повітці, й іноді підгодовував їх. Провізію чоловік витрачав економно: катера не буде ще кілька місяців.

Робота доглядачів важка та клопітка. У них немає профспілки, на відміну від човнярів, ніхто не страйкує, щоб їм підвищили заробітну плату або покращили умови праці. Іноді доглядач може бути виснаженим або хворим, хвилюватися про те, що насувається шторм, чи засмучуватися, бо град вибив усю городину. Але як би серйозно він цим не переймався, Том знав, хто він і чому його туди послали. Він просто повинен підтримувати вогонь у маяку. І все.

Розрум’янене вусате обличчя, що нагадувало Санта Клауса, засяяло широкою усмішкою.

— Ну, Томе Шерборне, як виживаєш?

Не чекаючи відповіді, Ральф кинув йому товстий мокрий канат, щоб той обмотав навколо швартової тумби. Шкіпер помітив: після трьох місяців на самоті Том був у такій самій хорошій формі, як й інші доглядачі, котрих він бачив.

Том чекав на припаси для роботи маяка і майже не задумувався про свіжу провізію, яку йому доставлять. Також він забув і про пошту, через те здивувався, коли наприкінці дня Ральф передав йому кілька конвертів.

— Трохи не забув, — сказав шкіпер.

Лист від співробітника Маякової служби, що заднім числом підтверджував його призначення та нагадував про умови угоди. Лист від Департаменту зі справ ветеранів описував недавно встановлені пільги для військовослужбовців, які повернулися, серед них пенсії по інвалідності або грошовий кредит на власний бізнес. Ні те, ні інше не мало до нього стосунку, тому він відкрив наступний лист. Це було повідомлення з «Банку Співдружності», який підтверджував, що на його 500-фунтовий рахунок нараховані чотири відсотки прибутку. Конверт, підписаний рукою, він відклав наостанок. Том не здогадувався, хто міг би йому написати, і боявся, що це якийсь добродій повідомляє про його брата чи батька.

Нарешті він відкрив конверт. «Любий Томе! Пишу, щоб просто переконатися, що тебе не здуло вітром, не змило хвилями або чимось там ще і відсутність доріг не спричиняє тобі незручностей…» Не дочитавши, Том глянув на підпис: «З повагою, Ізабель Ґрейсмарк».

У листі дівчина сподівалася, що йому не надто самотньо там і що він повинен обов’язково зайти привітатися, коли повернеться з Януса, перш ніж вирушити у своїх справах. Вона прикрасила лист невеликим малюнком: доглядач, опершись на маяк, насвистує мелодію, а позаду нього з води випливає величезний кит із широко роззявленою пащею. Про всяк випадок підписала: «Постарайся, щоб до того часу тобою не поласував кит».

Безглуздість малюнка чи навіть більше — його невинність — примусила Тома усміхнутися. Від листа, що тримав у руці, він почувався легко й піднесено.

— Затримайся ще на мить, — попросив він Ральфа, який збирав речі, щоб повертатися назад.

Том кинувся до письмового столу за папером та ручкою. Коли сів за стіл, то зрозумів, що зовсім не знає, що написати. Просто хотів, щоб і вона посміхнулася листу.

Люба Ізабель!

На щастя, мене ще не здуло, не змило (ще далі) в море. Я бачив багато китів, але досі жоден із них не намагався мене з’їсти: я, напевно, не дуже апетитний.

Враховуючи всі обставини, тримаюсь досить добре і непогано справляюся з бездоріжжям. Маю надію, ти як слід годуєш місцеве птаство. Я з нетерпінням чекаю зустрічі з тобою, перш ніж покину Партаґез і подамся хтозна-куди через три місяці.

Як же підписати його?

— Готово? — озвався Ральф.

— Майже, — відповів він і підписав «Том». Запечатавши й заадресувавши конверт, простягнув його шкіперу. — Зроби послугу, кинь у скриньку.

Побачивши адресу, Ральф підморгнув.

— Доставлю особисто. Усе одно буду йти повз той будинок.

Розділ 5

Через півроку Том знову насолоджувався гостинністю пані Мювет за несподіваної причини: посада доглядача маяка на Янусі стала постійною. Замість того щоб вставити собі клепку, Тримбл Докерті втратив ще кілька та кинувся з величезної гранітної кручі в Олбані. Очевидно, він був переконаний, що стрибає в човен, яким керувала його кохана дружина. Через це Тома викликали на материк, щоб обговорити все, заповнити деякі папери й надати йому відпустку, перш ніж він офіційно обійме цю посаду. На ту пору він так добре проявив себе, що у Фримантлі навіть не шукали когось іншого на це місце.

— Ніколи не варто недооцінювати важливість хорошої дружини, — сказав капітан Ґезлак, коли Том уже збирався виходити з кабінету. — Стара Мойра Докерті так довго прожила з Тримблом, що й сама могла б працювати доглядачем. Лише особливі жінки зможуть жити на маяку. Якщо знайдеш таку, дій швидко, щоб не впустити її. Та май на увазі, зайвий поспіх тут теж не доречний…

Повертаючись до пані Мювет, Том згадав про дрібнички Докерті, що залишилися на маяку: в’язання й цілу банку льодяників його дружини в буфеті. Людей немає, а їхній слід не зник. І він подумав про розпач чоловіка, якого згризла туга. Адже це не війна підштовхнула його до краю кручі.

Через два дні після повернення в Партаґез Том сидів як на голках у вітальні Ґрейсмарків, де батьки трусилися над своєю єдиною донькою, немов орли над пташеням. Намагаючись вигадати доречні теми для розмови, молодий чоловік застряг на погоді, особливо надмірному вітрі та кузенах Ґрейсмарків в інших частинах Західної Австралії. Відносно легко Том відводив розмову від своєї скромної особи.

Проводивши його до воріт, Ізабель запитала:

— Коли ти повертаєшся на Янус?

— Через два тижні.

— Тоді нам потрібно використати цей час по максимуму, — сказала вона, наче підсумовуючи довгу дискусію.

— Справді? — мовив Том, зрадівши і водночас здивувавшись. Він почувався так, ніби все вирішують за нього.

— Справді, — усміхнулася Ізабель, і в очах дівчини блиснуло таке світло, що Томові здалося, він міг побачити її душу: ту чистоту та відкритість, які його приваблювали. — Приходь завтра. Я зготую щось на пікнік. Ми можемо посидіти на березі затоки.

— Напевно, краще спершу спитати у твого батька? Чи матері? — Він скоса поглянув на неї. — Тобто не вважай мене неввічливим, але скільки ж тобі років?

— Я досить доросла, щоб піти на пікнік.

— А якщо перевести в цифри, це…

— Дев’ятнадцять. Майже. Тому з батьками я поговорю сама, — сказала вона і, помахавши йому рукою, попрямувала до будинку.

Том ішов до пані Mювет легким кроком. Він не розумів чому. Адже нічого не знає про цю дівчину, крім того, що вона багато усміхається і йому було добре з нею.

Наступного дня Том підходив до будинку Ґрейсмарків не стільки знервований, як здивований, що так скоро знову повертається сюди.

Відчинивши двері, пані Ґрейсмарк усміхнулася.

— Милий і пунктуальний, — зазначила вона, ніби зробивши помітку у своєму невидимому списку.

— Армійська звичка… — сказав Том.

Ізабель з’явилася з кошиком для пікніка, який вона передала йому.

— Ти відповідаєш за те, щоб донести все цілим, — промовила дівчина й повернулася поцілувати маму в щоку. — Па, мам, побачимося.

— Тримайся подалі від сонця. Ти ж не хочеш зіпсувати шкіру веснянками, — сказала пані Ґрейсмарк дочці. Потім суворо поглянула на Тома і продовжила: — Приємного відпочинку! Не засиджуйтеся допізна.

— Спасибі, пані Ґрейсмарк! Не будемо.

Ізабель показувала дорогу. Минувши кілька вуличок на околиці міста, вони вийшли до океану.

— Куди ми йдемо? — запитав Том.

— Сюрприз.

Вони брели ґрунтовою дорогою, що вела до мису, оточеного густими низькорослими деревами, не схожими на тих лісових гігантів за милю чи більше звідси. Однак ці міцні приземкуваті деревця справлялися і з сіллю, і з поривами вітру.

— Ще добрий відтинок шляху. Ти ж не дуже втомлений? — запитала Ізабель.

Молодий чоловік розсміявся.

— Гадаю, що обійдуся без ціпка.

— Я просто подумала, що на Янусі ти стільки не ходиш, правда?

— Повір, щоденний багаторазовий біг вгору-вниз сходами маяка допомагає підтримувати форму. — Він і досі приглядався до цієї дівчини та її виняткової здатності захоплювати його зненацька своїми словами.

Дерев ставало щораз менше, а шум океану наростав.

— Думаю, Партаґез видається тобі смертельно нудним після Сиднея, — зважилася промовити Ізабель.

— Насправді я не провів тут стільки часу, щоб порівнювати.

— Знаю, але Сидней мені здається величезним, шумним і дивовижним. Велике місто.

— Порівняно з Лондоном це просто дрібна рибка.

Ізабель зашарілася.

— Я і не знала, що ти там був. Оце справжній мегаполіс! Може, і я колись його відвідаю.

— Я б тобі не радив. Лондон був досить непогожим щоразу, коли я приїжджав туди у відпустці. Сіро, похмуро й жахливо холодно. Як на мене, Партаґез кращий.

— Ми наближаємося до наймальовничішої частини шляху. Принаймні на мою думку. — За деревами з’явився перешийок, що виступав далеко в океан. То була довга відкрита смуга землі завширшки в кілька сотень ярдів, яку з усіх боків омивали хвилі океану. — Це серце мису Партаґез, — сказала Ізабель. — Моє улюблене місце знизу, ліворуч, між тих великих валунів.

Вони дійшли аж до центру перешийка.

— Постав кошик і йди за мною, — мовила дівчина і без попередження, знявши туфлі, побігла до чорних гранітних валунів, що розсипались по воді.

Том наздогнав її аж на самому краю. Валуни утворювали коло, всередині якого хлюпотіли та вирували хвилі. Ізабель лягла на землю, поклавши голову на самий край обриву.

— Слухай! — сказала вона. — Просто прислухайся до звуків води, тут наче в печері чи в соборі.

Щоб почути все, Том нахилився вперед.

— Раджу тобі прилягти, — сказала вона.

— Для того, щоб краще чути?

— Ні. Щоб тебе не змило. Тут морський гейзер. Якщо неочікувано прийде велика хвиля, ти опинишся знизу, між каменів, перш ніж усвідомиш це.

Том ліг поряд з нею і опустив голову над океаном, де луною відбивався рев та шум хвиль.

— Нагадує Янус.

— Який він? Різне розказують, але насправді ніхто, крім доглядача та чоловіків із човна, там не був. Іще якось лікар багато років тому, коли там на карантині стояло судно з хворими на тиф.

— Знаєш, це як… Немає більше такого місця на землі. У нього власний світ.

— Кажуть, там жорстко, погода не радує.

— Трохи є.

Ізабель сіла.

— Тобі там самотньо?

— Я занадто зайнятий, щоб бути самотнім. Завжди потрібно лагодити, перевіряти, зафіксовувати.

Вона схилила голову набік, наче сумніваючись, але вголос не заперечила.

— Тобі там подобається?

— Так.

Тепер Ізабель розсміялася.

— Ти зайвого не бовкнеш, так?

Том підвівся.

— Голодна? Уже десь під обід.

Він узяв Ізабелину руку й допоміг дівчині підвестися. Яка мініатюрна м’яка ручка, хоча долоня й укрита твердим піском! У його руці вона була такою тендітною.

Ізабель виклала бутерброди з ростбіфом, імбирне пиво, потім — фруктовий пиріг та соковиті яблука.

— Значить, ти пишеш усім доглядачам, які служать на Янусі? — запитав Том.

— Усім! Їх не так багато, — сказала Ізабель. — Ти перший новенький за чимало років.

Якусь мить Том вагався, наважуючись поставити наступне запитання.

— Чому ти мені написала?

Вона посміхнулася йому і, перш ніж відповісти, зробила ковток імбирного пива.

— Може, тому, що з тобою весело годувати чайок? Може, через те, що мені було нудно? А можливо, я ще ніколи раніше не відсилала листи на маяк? — Вона прибрала пасмо волосся з очей і подивилася вниз, на хвилі. — А що, не варто було?

— О, ні! Я не… Я маю на увазі… — Том витер серветкою руки. Вона знову захопила його зненацька. Це було для нього нове, незвичне відчуття.

Том та Ізабель сиділи на краю причалу в Партаґезі. Був кінець грудня 1920 року. Легкий вітерець награвав свої мелодії, поплескуючи хвильками по бортах човнів і поскрипуючи снастями на щоглах. На поверхні води відбивалися портові вогні, а небом розси´палися зорі.

— Але я хочу знати все, — промовила Ізабель, теліпаючи босими ногами над водою. — Як ти можеш сказати: «Більше нічого додати»? — Вона вже витягнула основну інформацію про освіту в приватній школі, про навчання в університеті Сиднея та диплом інженера, але дедалі більше роздратовувалася. — Я могла тобі багато всього розповісти: про мою бабусю і про те, як вона вчила мене грати на піаніно, а також все, що пам’ятаю про мого дідуся, хоча він помер, коли я була маленькою. Можу розказати тобі, як це — бути дочкою директора школи в місті, подібному до Партаґеза. Я можу розповісти про моїх братів, Г’ю та Алфі, і про те, як ми колись тинялися на невеликій шлюпці, ловили рибу на річці. — Вона подивилася на воду. — Я й досі сумую за тими часами. — Намотавши пасмо волосся на палець, замислилась, потім глибоко вдихнула. — Людина наче… нова галактика, що чекає, щоб її відкрили. І я хочу відкрити для себе тебе.

— Що ще ти хочеш знати?

— Скажімо, про твою сім’ю.

— У мене є брат.

— Можна якось дізнатися його ім’я чи ти забув?

— Його так просто не забудеш. Сесил.

— А що з твоїми батьками?

Том відвів погляд на ліхтар, закріплений зверху на щоглі.

— А що з ними?

Ізабель сіла та зазирнула в глиб його очей.

— Цікаво, що там у твоїй голові?

— Мама вже померла, а з батьком я стосунків не підтримую. — Шаль сповзла з плеча Ізабель, і він знову його накрив. — Ти не замерзла? Хочеш додому?

— Чому ти уникаєш розмови про це?

— Я розкажу, якщо ти дійсно того бажаєш. Просто я не хотів би цього. Іноді минуле варто залишати в минулому.

— Твоя сім’я ніколи не залишиться в минулому. Ти всюди носиш її із собою.

— Як це не прикро.

Ізабель випросталась.

— То не має значення. Ходімо! Мама і тато, мабуть, хвилюються, де ж це ми, — сказала дівчина, і вони тихо пішли до пристані.

У ту ніч, лежачи в ліжку, Том подумки повернувся в дитинство, про яке так хотіла дізнатися Ізабель. Він дійсно ніколи не говорив на цю тему із жодною людиною. Але, поринувши в спогади, знову відчув раптовий біль, наче провів язиком по зламаному зубу. Він ще раз побачив себе восьмирічним хлопчиком, що смикає батька за рукав і плаче: «Будь ласка! Будь ласка, нехай вона повернеться! Прошу тебе, тату! Я люблю її». І батько, забравши його руку, як щось неприємне, каже: «Не згадуй більше про неї в цьому будинку. Чуєш, сину?»

Коли батько вийшов із кімнати, брат Тома, Сесил, старший від нього на п’ять років і на ту пору значно вищий на зріст, загиливши йому по потилиці та процідивши крізь зуби: «Я ж казав, що ти ідіот. Казав тобі промовчати», пішов слідом за татом, таким же замашистим кроком, залишивши маленького хлопчика одного посеред вітальні. Том витяг із кишені мереживну хусточку, що пахла парфумами його матері, і притулив до щоки, подалі від сліз і сопливого носа. Він не збирався скористатися нею, просто хотів доторкнутися до тканини, відчути запах маминих парфумів.

Том згадав величний порожній будинок: мертву тишу, що в кожній кімнаті мала свій звук, кухню, де пахло карболкою і яку утримувала в бездоганній чистоті ціла династія хатніх робітниць. У пам’яті сплив жахливий запах мильних пластівців «Люкс», і його горе, коли він побачив, що мамину хусточку випрала та накрохмалила пані Та-чи-Інша після того, як знайшла її в кишені шортів і, само собою, кинула до прання, таким чином знищивши запах його матері. Він обшукав будинок, усі закутки, шафки, щоб знайти той слабкий солодкуватий аромат. Але навіть в її спальні стояв запах поліролю та нафталіну, наче її духу нарешті позбулися.

У Партаґезі, коли вони сиділи в чайній, Ізабель знову спробувала поговорити про минуле.

— Я не намагаюся щось приховати, — сказав Том. — Насправді копирсатися в минулому — даремне марнування часу.

— Справа не в допитливості. Просто в тебе було ціле життя, ціла історія до того, як я з’явилася. Я тільки намагаюся зрозуміти всі ці речі. Зрозуміти тебе. — На мить завагавшись, вона делікатно запитала: — Якщо не можна розмовляти про минуле, чи дозволено мені торкнутися майбутнього?

— Нам не слід упевнено говорити про майбутнє, якщо ти про це. Ми можемо обговорювати тільки те, як уявляємо собі його або чого бажаємо. Це не те саме.

— Добре, і чого ж ти тоді бажаєш?

Том на мить замовк.

— Життя. Думаю, цього мені достатньо. — Він глибоко вдихнув і повернувся до неї. — А як щодо тебе?

— О, у мене постійно багато бажань! — вигукнула Ізабель. — Я хочу, щоб під час пікніка в недільній школі була хороша погода. Я хочу, тільки не смійся, гарного чоловіка і повний дім дітей. Хочу, щоб якось м’яч для крикету розбив вікно, щоб із кухні долинав запах тушкованого м’яса. Щоб дівчатка хором співали різдвяних пісень, а хлопці грали у футбол… Я не можу собі уявити майбутнє без дітей. А ти? — Вона, здавалося, на мить замислилась, перш ніж сказати: — Певна річ, саме зараз я ще не хочу дитини. — Ізабель вагалася. — Не так, як Сара.

— Хто?

— Моя подруга, Сара Портер. Колись жила вниз по вулиці. Ми гралися разом на дитячому майданчику. Оскільки вона була трохи старшою, то їй завжди припадала роль матері. — Ізабель спохмурніла. — Вона завагітніла, коли їй було шістнадцять. Батьки відправили її в Перт, подалі від людських очей. Примусили віддати дитину в дитячий будинок. Їй сказали, що його усиновлять, але він був клишоногий.

Пізніше вона одружилася і про дитину зовсім забулося. Одного дня Сара попросила мене поїхати з нею в Перт, щоб таємно відвідати дитячий будинок. Той притулок був лише за кілька метрів від справжньої божевільні. Томе, ти ніколи не бачив стільки маленьких сиріток в одній кімнаті! Ніхто їх там не любить. Сара не могла й натякнути чоловікові, бо він би негайно виставив її за двері з речами. Він і досі нічого не знає. Її дитина була там аж доти, а вона могла лише подивитися на неї. Дивно те, що, тільки поглянувши на їхні маленькі личка, розплакалась я, а не вона. Це мене дуже зачепило. Відправити маленького в дитячий будинок — це нібито прямо в пекло.

— Дитині необхідно мати маму, — сказав Том, задумавшись про своє.

— Тепер Сара живе в Сиднеї, і я більше не отримувала від неї звісток, — промовила дівчина.

Ці два тижні Том та Ізабель бачилися щодня. Коли Білл Ґрейсмарк вирішив обговорити з дружиною пристойність таких «прогулянок», вона сказала: «Білле, життя таке коротке. Наша дочка — розумниця, вона має голову на плечах. Крім того, тепер мало шансів знайти хлопця, у якого є всі кінцівки. Дарованому коневі…»

Вона знала, що Партаґез — невелике містечко. Там ніде сховатися. Десятки очей і вух повідомили б їй про найменші ознаки негожої поведінки.

Тома дивувало, наскільки йому хотілося бачити Ізабель. Якимось чином вона пробила його захисну броню. Чоловікові подобалися її розповіді про життя в Партаґезі та про історію містечка: про те, чому французи вибрали таку назву для цього місця між океанами. Виявляється, у французькій це слово має два значення: «той, що розділяє» та «той, що вміє ділитися з іншими». Ізабель розказувала про те, як упала з дерева і зламала руку, про день, коли разом з братами вони намалювали на козі пані Мювет червоні плямки та завітали до неї, щоб сказати, що в кози кір. Тихо, часто запинаючись, дівчина розповіла йому про смерть братів у битві на Соммі і те, як вона хотіла, щоб батьки знову почали посміхатися.

Том трохи переймався. Містечко Партаґез невелике. Вона була набагато молодшою за нього. Він, імовірно, ніколи знову не побачить її, повернувшись на маяк. Хтось, може, й скористався б із ситуації, але для Тома поняття честі не пустий звук. Саме воно допомогло йому залишитися собою і зберегти повагу до себе під час війни.

А Ізабель навряд чи змогла б висловити словами нове зворушливе відчуття, яке вона переживала щоразу, коли бачила цього чоловіка. Було в ньому щось таємниче: він усміхався, та, здавалося, водночас був десь далеко. Вона хотіла дістатися до самої його суті.

Якщо війна й навчила дівчину чогось, то це не приймати нічого як належне; відкладати на потім те, що мало значення, було небезпечно. Життя могло вирвати у вас із рук те, що ви цінували, і більше не повернути. Ізабель почала відчувати термінову необхідність скористатися можливістю, поки це не зробив хтось інший.

Увечері, перед тим як він мав повертатися на Янус, вони йшли вздовж пляжу. Хоча було лише 2 січня, здавалося, минуло багато років, відколи Том уперше висадився в Партаґезі півроку тому.

Ізабель поглянула на море, туди, де, мабуть, на краю світу сонце сповзало з неба в сірі води. Вона запитала:

— Томе, можу я попросити тебе про послугу?

— Так. Що саме?

— Я тут подумала, — сказала дівчина, не сповільнюючи темп, — міг би ти мене поцілувати?

Том вирішив, що через вітер він не розчув слова, і, оскільки вона не зупинилася, намагався розібратися, що ж дівчина могла йому сказати.

Він припустив, що то було «сумувати».

— Звичайно, я сумуватиму за тобою. Можливо, ми побачимося, коли мені дадуть наступну відпустку?

Вона дивно поглянула на нього, і він почав хвилюватися, що сказав щось не те. Навіть у присмерку її обличчя здавалося червоним.

— Я… я… Пробач, Ізабель. Я не дуже вмію говорити… в подібних ситуаціях.

— Яких ситуаціях? — запитала вона, вражена думкою, що, можливо, таких, як вона, у нього багато. Дівчина в кожному порту.

— Таких, як прощання. Я звик бути сам. І звик до твоєї компанії. Але перехід від одного до іншого змушує мене нервувати.

— Тоді я полегшу тобі життя. Я просто піду. Зараз. — Вона різко повернулася й попрямувала від нього.

— Ізабель! Ізабель, постривай! — Він, наздогнавши дівчину, схопив її за руку. — Я не хочу, щоб ти так просто пішла. І я виконаю твоє бажання, я сумуватиму за тобою. З тобою… з тобою так добре.

— Тоді візьми мене на Янус.

— Що? Ти хочеш роздивитися там?

— Ні. Жити там.

Чоловік розсміявся.

— Боже, дивні в тебе інколи жарти.

— Я серйозно.

— Це неможливо, — промовив Том, хоча щось в її погляді говорило йому про те, що таки можливо.

— Чому ні?

— Існують сотні причин. Перше, що спадає мені на думку, — єдина жінка, якій дозволять перебувати на Янусі, — це дружина доглядача.

Вона нічого не сказала, тому він трохи схилив голову, наче це допомагало йому зрозуміти.

— То одружись зі мною!

Він кліпнув.

— Ізі, я майже не знаю тебе! Крім того, ми ж навіть… Ми ж ніколи навіть не цілувались, врешті-решт.

— Нарешті! — сказала вона, ніби розв’язок був очевидним як Божий день.

Вона стала навшпиньки і прихилила його голову до себе. Перш ніж він зрозумів, що відбувається, Ізабель невміло, однак гаряче поцілувала його. Він відсторонився від неї.

— Це небезпечна гра, Ізабель. Не можна ні з того ні з сього цілувати хлопців, якщо це несерйозно.

— Але це серйозно.

Том подивився на неї. В очах Ізабель сяяв виклик, а її маленьке підборіддя трималося гордо. Варто лише переступити цю межу — і хтозна, до чого все приведе? От чорт! До біса гарну поведінку! Досить правильних учинків! Вродлива дівчина благала поцілувати її, сонце сіло, відпустка минула, а завтра в цей час він буде в якомусь Богом занехаяному місці посередині океану. Він взяв її обличчя у свої руки й, низько схилившись, промовив: «Це потрібно робити отак», — і повільно поцілував її, зупинивши час. Том не міг пригадати, щоб якийсь інший поцілунок примусив його так почуватися.

Нарешті він відступив і відвів пасмо волосся з її очей.

— Краще відведу тебе додому, поки твої батьки не звернулись у поліцію. — Том пригорнув її, і вони пішли по піску.

— Я говорила серйозно, знаєш… про одруження.

— У тебе, напевно, солома в голові, якщо хочеш вийти за мене заміж, Ізі. Доглядачі маяків багато не заробляють. І бути дружиною доглядача — справа не з легких.

— Томе, я знаю, чого хочу.

Він зупинився.

— Розумієш, мені б не хотілося здатися зверхнім, ​​Ізабель, але ти значно молодша за мене. Мені невдовзі виповниться двадцять вісім. І я гадаю, у тебе було небагато хлопців. — Після поцілунку він міг битися об заклад, що в неї не було жодного.

— А це тут до чого?

— Просто не заплутайся між справжнім коханням та першим захопленням. Добре все обдумай. Можу закластися на будь-що — через рік ти навіть імені мого не пам’ятатимеш.

— Поживемо — побачимо, — сказала вона і знову потягнулася до нього за поцілунком.

Розділ 6

Ясного сонячного дня здавалося, що Янус ніби спинається на пальчики: присягаюсь, інколи він набагато вищий, і не тому, що прибувають і відступають хвилі. Він може зникати в зливах, замаскований, наче богиня з грецьких міфів. Або ховатися в морських туманах — теплому повітрі, важкому під вагою кристалів солі, котрі перешкоджають проходженню світла. Якщо трапляються лісові пожежі, дим доходить навіть сюди, несучи густий липкий попіл, який надає заходу сонця насиченого багряно-золотого відтінку та покриває світлову камеру шаром бруду. Через це острів потребує найсильнішого, найяскравішого світла маяка.

З галереї обрій простягається на сорок миль. Томові здається неймовірним, що такий безмежний простір міг існувати в той самий час, як люди билися за кожен клаптик землі, лише кілька років тому, коли чоловіки віддавали своє життя заради того, щоб назвати кілька замулених ярдів «нашими», а не «їхніми» і щоб їх відібрали наступного ж дня. Мабуть, та сама одержимість усе маркувати змусила картографів розділити цей водний простір на два океани, хоча й неможливо доторкнутися до точного місця, у якому стають різними їхні течії. Поділ. Маркування. Пошук відмінностей. Деякі речі не змінюються.

На Янусі говорити немає потреби. Том міг місяцями жити, не чуючи власного голосу. Він знав деяких доглядачів, котрі взяли собі за правило співати, так само як заводять мотор, щоб переконатися, що він іще працює. Але Том у тиші вбачав свободу. Він слухав вітер. Він спостерігав за дрібними деталями життя на острові.

Час від часу, наче принесений легким вітерцем, спогад про поцілунок Ізабель, дотик її шкіри та м’якість тіла дівчини виринав у його свідомості. І він думав про роки, коли просто не міг уявити, що така річ існує. Саме перебування поряд із нею змушувало його почуватися якимось чистішим, оновленим. Проте відчуття повертало його в темряву, назад у галереї пораненої плоті й покручених кінцівок. Розібратися в цьому було справжнім викликом. Свідчити про смерть, не зламавшись під її вагою. Немає пояснення тому, що він усе ще живий, не покалічений. Раптом Том зрозумів, що плаче. Він плакав за чоловіками, яких косила смерть праворуч і ліворуч від нього, а ним просто гидувала. Він плакав за чоловіками, котрих він убив.

На маяку звітували про кожен Божий день. Робили записи у вахтовому журналі, доповідали про те, що відбувалося, надаючи докази того, що життя триває. З часом, коли тіні починали розчинятися в чистому повітрі Януса, Том наважувався думати про майбутнє — про те, на що він не міг сподіватися роками.

Там, у його думках, Ізабель, усміхнена всупереч усьому, ненаситно зацікавлена у світі навколо неї і готова до будь-яких подій. Порада капітана Ґезлака відлунювалася в його пам’яті тоді, коли він ішов до дерев’яної повітки. Вибравши шматок евкаліптового кореня, чоловік поніс його в майстерню.

Янус Рок,

15 березня 1921 року

Люба Ізабель!

Сподіваюсь, у тебе все гаразд. У мене все добре. Мені тут подобається. Можливо, це звучить дивно, але так і є насправді. Тиша мені підходить. У Янусі є щось чарівливе. Він не схожий на жодне з тих місць, де я бував раніше.

Якби ти могла побачити, які тут світанки й заходи сонця! І зорі: небо переповнене вночі, і ти нібито спостерігаєш за годинником, дивлячись, як сузір’я плавно проходять небосхилом. Приємно знати, що вони з’являться, наскільки б поганим не був день, якими б негідними не були б речі. Колись у Франції це допомагало. Це дозволяє поглянути на все збоку — зорі існували з того часу, коли ще не було людей. Вони просто сяяли, попри події, що відбувалися. Щось таке я думаю про маяк, котрий наче уламок зірки, яка впала на землю: він просто світить, не зважаючи на те, що відбувається. Літо або зима, шторм чи хороша погода. Люди завжди можуть покластися на нього.

Краще перестану верзти дурниці. Річ у тому, що я надсилаю з цим листом маленьку скриньку, яку вирізьбив для тебе. Сподіваюся, вона буде корисною. Ти могла б покласти в неї коштовності або шпильки для волосся чи будь-які дрібнички.

Ти вже, напевно, змінила свою думку про все, і я просто хотів сказати, що все нормально. Ти чудова дівчина, і я насолоджувався часом, проведеним із тобою.

Човен прийде завтра, отже я віддам це Ральфу.

Том

Янус Рок,

15 червня 1921 року

Люба Ізабель!

Пишу швидко, оскільки хлопці вже готові вирушати. Ральф приніс твого листа. Мені було приємно одержати звістку від тебе. Радий, що тобі сподобалася скринька.

Дякую за світлину. На ній ти красива, але не така відчайдушна, як у реальному житті. Я вже знаю, де поставлю її, — у світловій камері, щоб ти могла дивитися крізь вікно.

Ні, твоє запитання не звучить дивно. Якщо подумати, то на війні я знав багато хлопців, які одружувалися під час триденної відпустки в Англії, потім поверталися назад, прямо в бій. Напевно, більшість із них вважали, що їм недовго залишилось, і те саме думали їхні дівчата. Мені пощастило, я можу зробити пропозицію на триваліший термін, тому ретельно обміркуй. Якщо ти згідна, я готовий ризикнути. Я можу попросити про відпустку на берег наприкінці грудня, отже, в тебе є час на обміркування. Якщо ти передумаєш, я зрозумію. А якщо ні, обіцяю завжди про тебе дбати й зробити все можливе, щоб бути хорошим чоловіком.

Твій Том

Наступні декілька місяців тягнулися повільно. Раніше не було на що чекати, і Том звик зустрічати дні, як самоціль. Тепер була дата весілля. Прикро потрібно підготуватися, отримати дозволи. Кожної вільної хвилини він обходив будинок і відшукував ще щось з того, що слід підправити: вікно на кухні нещільно зачинялося, кран, який міг закрутити лише чоловік. Що ще тут потребуватиме Ізабель? З останнім катером він вислав замовлення на фарбу для відновлення кімнати; дзеркало на туалетний столик; нові рушники та скатертини; ноти на старезне фортепіано — Том жодного разу не доторкнувся до нього, але знав, що Ізабель любить грати. Він завагався, однак додав до списку нові простирадла, дві нові подушки й пухову ковдру.

Коли нарешті прибув човен, щоб забрати Тома на весілля, на причал ступив Невіл Віттніш, готовий замінити його на час відсутності.

— Усе гаразд?

— Сподіваюсь, що так, — мовив Том.

Після короткого огляду Віттніш похвалив його:

— Ти вмієш поводитися з маяком, що є, то є.

— Спасибі! — сказав Том, щиро зворушений похвалою.

— Готовий, хлопче? — запитав Ральф, коли вони вже збиралися відчалити.

— Бог його знає, — відповів Том.

— Точніше і не скажеш. — Ральф звернув погляд на обрій. — Уперед, красунчику! Треба доправити капітана Шерборна, орденоносця Військового хреста до його мамзелі.

Ральф розмовляв із катером так само, як Віттніш звертався до маяка, — наче то були живі істоти, близькі їхнім серцям. «І що тільки не вподобає людина», — подумав Том. Він не відводив очей від вежі. Життя повністю зміниться, коли Том знову її побачить. Раптом чоловік відчув напад гострого болю: чи буде Ізабель любити Янус так само, як він? Чи зрозуміє вона його світ?

Розділ 7

— Бачиш? Через те, що він на такій висоті над рівнем моря, світло проходить понад лінією землі — за лінію горизонту. Не сам промінь, а відблиск, його світло.

Том стояв позаду Ізабель на галереї маяка, обійнявши її й схиливши підборіддя на плече дружини. Січневе сонце розси´пало відблиски золота на темному волоссі дівчини. Йшов 1922 рік і їх другий день удвох на Янусі. Повернувшись із кількаденного медового місяця в місті Перт, вони відразу ж вирушили на острів.

— Це ніби заглядати в майбутнє, — мовила Ізабель. — Можна завчасно врятувати корабель, ще до того, як він зрозуміє, що потребує допомоги.

— Що вищий маяк і що більший порядок лінз, то далі світить його промінь. Янус світить набагато далі за інші.

— Я ще ніколи в житті не була так високо! Наче летиш! — сказала вона і вирвалася з обіймів, щоб обійти вежу ще раз. — Скажи знов, як ти називаєш цей спалах — те слово…

— Характер. Кожен береговий маяк має свій характер. Цей спалахує чотири рази під час кожного двадцятисекундного оберту. Тому на всіх кораблях знають: щоп’ятисекундний спалах — це Янус, а не Лювін, Брейксі чи ще якийсь.

— Як вони знають?

— На кораблях зберігається список маяків, які вони проходитимуть на своєму шляху. Час — це гроші, якщо ти шкіпер. Їм завжди кортить зрізати кут мису — хочуть бути першими, щоб розвантажитися й підняти на борт новий вантаж. Менше днів на морі, крім іншого, заощаджує зарплатню екіпажу. Маяк тут, щоб тримати їх на відстані, змусити пригадати про обов’язки.

Крізь скло Ізабель побачила масивні чорні штори у світловій камері.

— Для чого вони? — запитала дівчина.

— Захист! Лінзі однаково, яке світло збільшувати. Якщо вона може перетворити маленький вогник на сліпучий спалах, уяви, що здатна зробити із сонячним світлом, коли стоїть нерухомо цілий день. Звичайно, все гаразд, якщо ти за десять миль звідси. Але не дуже добре бути на відстані десяти дюймів. Тому її треба захищати. І захищати себе — удень я б засмажився всередині, якби не спущені штори. Ходи туди, і я покажу тобі, як це працює.

Залізні двері брязнули за ними — вони зайшли у світлову камеру й крізь отвір у сам маяк.

— Це лінзи першого порядку, дуже яскраві.

Ізабель дивилася на веселки, що їх відбивали призми.

— Це так мило.

— Товсте скло в центрі — лінза з рефлектором. Тут чотири лінзи, але їх може бути різна кількість залежно від характеру. Джерело світла повинно вирівнюватися точно з висотою лінзи, так щоб усе світло збиралося нею.

— А всі круги зі скла навколо лінзи з рефлектором?

Довкола лінзи були розташовані окремі дуги тригранного скла, наче кільця в дартсі.

— Перші вісім переломлюють світло: вони вигинають його в такий спосіб, щоб, замість направлятися на місяць чи на дно океану, де із нього жодної користі, світло йшло прямо на море — круги зі скла змушують його змінити кут. А бачиш кола над і під металевою пластинкою? Їх чотирнадцять, що далі від центру, то вони товстіші. Вони відбивають світло назад, щоб усе воно концентрувалося в одному промені, а не просто розходилося в різних напрямках.

— Таким чином жоден промінь не зникне, не окупивши себе, — мовила Ізабель.

— Можна сказати й так. А ось і сам механізм, — сказав Том, указуючи на маленький апарат на металевій підставці в самому центрі, накритий сітчастим корпусом.

— Виглядає не дуже.

— Зараз так. Але цей сітчастий корпус — гартівна сітка, що змушує випарувану нафту горіти яскраво, наче зірка, щойно досягається необхідна концентрація. Сьогодні ввечері я тобі покажу.

— Наша власна зірка! Нібито світ був створений лише для нас! І сонячне світло, і океан! І ми належимо тільки собі!

— Гадаю, маяк думає, що я повністю належу йому, — сказав Том.

— Жодних надмірно цікавих сусідів або нудних родичів. — Вона вкусила його за вухо. — Лише ти і я…

— І тварини. На щастя, на Янусі немає змій. На деяких островах в цьому напрямку їх повно. Щоправда, є один чи два павуки, які можуть вкусити, тому пильнуй. Є… — Томові стало важко закінчити свій аргумент про місцеву фауну, оскільки Ізабель продовжувала його цілувати, покусуючи вуха, сягнувши руками в його кишені, так що думати стало важко, не кажучи вже про те, щоб говорити зв’язно. — Із… — насилу мовив він, — те, що я намагаюсь пояснити, — серйозно. Треба остерігатись… — Він застогнав, коли її руки дістались цілі.

— Мене… — захихотіла вона. — Я найбільш смертоносна істота на острові!

— Не тут, Із. Не в ліхтарні. Давай, — він глибоко вдихнув, — давай зійдемо вниз.

Ізабель засміялася.

— Ні, тут!

— Це державне майно.

— Що? Ти збираєшся внести запис про це в журнал?

Том напружено кашлянув.

— Насправді… Усі ці прилади досить делікатні й коштують більше грошей, ніж ти чи я бачили у своєму житті. Я не хочу придумувати виправдання тому, як щось розбилось. Ходімо вниз!

— А якщо я не піду? — дражнила чоловіка Ізабель.

— Тоді, кохана, — він закинув її на своє стегно, — я просто повинен змусити тебе. — І поніс дівчину сотнями вузьких сходин униз.

— Тут просто рай! — визнала Ізабель, коли поглянула на спокійний ясно-синій океан. Попри гнітючі передбачення погоди, зроблені Томом, вітер оголосив вітальне перемир’я і знову було досить тепло.

Том привів Ізабель до бухти, широкого басейну спокійного ультрамаринового кольору, глибиною не більше шести футів, у якому вони зараз плавали.

— Саме так, як тобі подобається. І ще три роки до відпустки на берег.

Вона обвила його руками.

— Я там, де хочу бути, з тим, з ким хочу бути. Ніщо інше не має значення.

Том, ніжно кружляючи з нею, розповідав:

— Деколи риба запливає сюди крізь ущелини в скелях. Її можна зачерпнути сіткою або навіть просто руками.

— Як називається це місце?

— У нього немає назви.

— Усе заслуговує на ім’я, ти так не гадаєш?

— Ну, тоді можеш назвати сама.

Ізабель хвилинку подумала.

— Тоді я нарікаю це місце Райським озером, — сказала вона і хлюпнула пригоршню води на скелю. — Це буде моє місце для плавання.

— Зазвичай тут досить безпечно. Але начувайся, про всяк випадок.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Ізабель, яка, хлюпаючись у воді, не все розчула.

— Акули, безумовно, не можуть пробратися крізь скелі, хіба що досить високі хвилі чи шторм, тому щодо цього ти, напевно, у безпеці…

— Напевно?

— Але тобі необхідно остерігатися іншого. Морських їжаків, скажімо. Дивись добре, ідучи по занурених у воді каменях, бо, наступивши ногою на голку, можеш занести зараження. А скати-хвостоколи закопуються в пісок біля краю води. Якщо наступити на їхній хвостовий шип, станеться біда. Якщо ж скат змахне хвостом і ранить поблизу серця, тоді… — Він помітив, що Ізабель затихла.

— Ти в порядку, Із?

— Усе якось по-іншому, коли ти так це подаєш і ми настільки далеко від допомоги.

Том узяв її на руки та потягнув до берега.

— Я подбаю про тебе, кохана. Не хвилюйся! — усміхнувся він. Потім поцілував її плечі та поклав голову дружини на пісок, щоб поцілувати уста.

У гардеробі Ізабель, крім купи товстих зимових вовняних речей, висіло декілька суконь із квітковим малюнком. Їх було легко прати й важко порвати, коли вона займалася своєю новою роботою: годуванням курей, доїнням кіз, збиранням овочів або прибиранням кухні. Ідучи островом із Томом, вона вдягала його старі, закочені більш ніж на фут і затягнуті порепаним шкіряним ремінцем штани та одну з його сорочок без коміра. Ізабель подобалося відчувати землю під ногами, тому вона ходила без взуття за кожної нагоди, але на скелях мусила взувати легкі парусинові туфлі на гумовій підошві, щоб захистити стопи від граніту. Вона досліджувала кордони свого нового світу.

Одного ранку, невдовзі після прибуття, сп’янівши від свободи на острові, Ізабель вирішила поставити дослід.

— Що ти думаєш про мій новий вигляд? — запитала вона Тома, опівдні принісши йому канапку в кімнату доглядача в чому мати народила. — Не думаю, що потрібен одяг у такий чудовий день, як цей.

Він, підвівши брову, невпевнено посміхнувся.

— Дуже гарно. Але тебе досить скоро від цього знудить, Із. — Беручи канапку, Том погладив її підборіддя. — Кохана, є певні речі, котрі необхідно виконувати, живучи на морських маяках, щоб залишатись нормальним: їсти у певні години, перегортати сторінки календаря, — він засміявся, — і залишатись одягненим. Повір мені, люба.

Зашарівшись, вона повернулась до будинку й одягнулася в декілька шарів одягу: ліфчик, нижню спідницю, сорочку та вовняний жакет, тоді натягнула гумові чоботи й пішла копати картоплю із запалом, непотрібним під палючим сонцем.

— У тебе є мапа острова? — запитала Ізабель у Тома.

Він усміхнувся.

— Боїшся загубитися? Ти вже тут декілька тижнів. Як далеко б не йшла в протилежному напрямку від води, рано чи пізно доберешся додому. І маяк теж підкаже тобі.

— Я просто хочу мапу. Якась мусить бути.

— Звичайно, мусить. Є мапи цілої території, якщо ти про те, але я не впевнений, що ти ними якось скористаєшся. Тут не багато місць, куди можна піти.

— Просто побалуй мене, чоловіченьку, — мовила вона й поцілувала його в щоку.

Того ранку пізніше Том з’явився на кухні з великим згортком і презентував його Ізабель з удаваною церемонністю.

— Ваше бажання для мене закон, пані Шерборн.

— Дякую! — відповіла вона таким самим тоном. — Це все наразі. Ви можете іти, сер.

На губах Тома заграла усмішка, коли він потер підборіддя.

— Що ви задумали, пані?

— Це пусте.

Протягом наступних кількох днів Ізабель вирушала в експедиції щоранку, а в обід закривала двері в спальню, хоча Том був надійно зайнятий своєю роботою.

Одного вечора, витерши посуд після вечері, вона принесла згорток і простягнула його Томові.

— Це тобі.

— Дякую, кохана! — мовив Том, котрий читав затерту книжку про те, як зав’язувати канатні вузли. Він позирнув угору. — Я покладу її назад завтра.

— Але це тобі.

Том поглянув на дружину.

— Це мапа, еге ж?

Вона грайливо усміхнулася.

— Ти ж не дізнаєшся, поки не поглянеш, правда?

Том, розгорнувши сувій, побачив у ньому зміни. Повсюди з’явилися маленькі нотатки, а також кольорові малюнки та стрілки. Його першою думкою було те, що мапа є власністю Співдружності й під час наступної інспекції не уникнути неприємностей. Нові назви виникли повсюди.

— Ну? — Ізабель усміхнулася. — Це неправильно, що місця не мали назв. Тому я дала їм імена, бачиш?

На бухтах, і скелях, і кам’яних брилах, і на покритих травою полях — усюди були написані дрібним почерком назви: Райське озеро, Бурхливий закуток, Зрадницька скеля, пляж Утрачених Надій, бухта Спокою, Томова вахта, круча Ізі та багато інших.

— Гадаю, я ніколи не думав про них як про окремі місця. Це все для мене просто Янус, — сказав Том, усміхаючись.

— Це світ відмінностей. Кожне місце заслуговує на власну назву, як кімнати в будинку.

Том рідко думав про будинок як про різні кімнати. Це був просто «дім». І щось у чоловікові засмутилося через розділення острова, розколення на добре і погане, безпечне і загрозливе. Він вважав за краще думати про нього як про ціле. Навіть більше: йому було ніяково через частини, що мали його ім’я. Янус не належав йому, а він належав Янусу. Схоже, він чув: тубільці думають про свою землю. Його роботою було просто піклуватися про острів.

Чоловік поглянув на дружину, яка гордо усміхалася, дивлячись на свій витвір. Якщо вона хоче давати всьому назви, то, мабуть, у цьому немає жодної шкоди. А може, зрештою вона зрозуміє його точку зору.

Коли Том одержав запрошення на зустріч колишніх військовослужбовців батальйону, він щоразу відписував. Завжди надсилав добрі побажання і трохи грошей для загального столу. Але ніколи не відвідував їх. Нарешті, працюючи на маяку, він не міг би поїхати, навіть якби й хотів. Хоча він знав і тих, хто знаходив розраду, побачивши знайомі обличчя, знову згадуючи ті часи. Однак Шерборн не хотів до цього приєднуватися. Там були друзі, яких він утратив, — чоловіки, котрим довіряв, з якими бився, чаркував і потерпав. Чоловіки, котрих він розумів без жодного слова, яких знав настільки, ніби вони були продовженням його власного тіла. Він роздумував про мову, що їх пов’язувала: слова, які з’явилися, щоб позначити речі абсолютно нові, що з ними вони ніколи не стикалися раніше. «Ананас», «салака», «пудинг із родзинками» — усі види снарядів, що можуть потрапити до траншеї. Воші були «пташечками», їжа була «недогризками», а «блайті» — поранення, що забезпечувало відправку в госпіталь в Англію. Він запитував себе, скільки чоловіків і досі пам’ятають ту секретну мову.

Інколи, прокидаючись поряд з Ізабель, Том відчував здивування і полегшення, що вона жива. Він дивився, як вона дихає, просто щоб упевнитися в цьому. Тоді притуляв голову до її спини й насолоджувався м’якістю шкіри дружини, її спокійним диханням. Це було його найбільше диво.

Розділ 8

— Можливо, усі ті нестатки й тяготи, що випали на моє життя, є випробуванням, щоб перевірити, чи я гідний тебе, Із.

Ізабель уже три місяці перебувала на Янусі. Вони розкинулись на покривалі, розстеленому на траві. Була досить тепла квітнева ніч, прикрашена зорями. Ізабель лежала із залющеними очима, поклавши голову на зігнуті руки Тома, а він погладжував її шию.

— Ти моя друга половинка неба, — мовив чоловік.

— Не знала, що ти поет.

— Це не я придумав. Я десь прочитав — у латинській поемі чи в грецькому міфі. Щось таке.

— Чудернацька освіта була у твоїй приватній школі, — передражнила його вона.

То був день народження Ізабель, і, приготувавши сніданок та вечерю, Том спостерігав, як дружина розв’язує бант на грамофоні, про який він домовився з Ральфом та Блуї. Вони доправили його сюди, щоб компенсувати той факт, що піаніно, яке він гордо показав їй по прибутті, було непридатним для гри через роки нехтування. Цілий день вона слухала Шопена і Брамса, а зараз із маяка долинали мелодії з ораторії Генделя «Месія». Вона поставила грамофон там, щоб звук відбивався, наче в справжньому залі.

— Мені подобається, як ти це робиш, — мовив Том, дивлячись, як Ізабель указівним пальцем намотує локон волосся в пружинку, тоді відпускає її і береться за іншу.

Раптом засоромившись, вона промовила:

— Мама каже, що це погана звичка. Мабуть, я завжди так роблю. Я навіть не помічаю.

Том узяв пасмо її волосся, обмотав навкруг свого пальця й відпустив, дозволивши локону розкрутитися, наче серпантину.

— Розкажи мені ще один міф, — мовила Ізабель.

Він хвилинку подумав.

— Знаєш, острів Янус названий на честь бога Януса, у якого два обличчя, повернуті в різні боки. Досить гидкий тип.

— Богом чого саме він є?

— Входів та виходів. Завжди дивиться в обидва боки, розривається між двома способами погляду на речі. Як і січень, що латиною названий на честь цього бога, з нетерпінням чекає нового року, але й оглядається на старий. Він бачить минуле і майбутнє. І острів поглядає в напрямку двох різних океанів, униз до Північного полюса й уверх до екватора.

— Еге ж, я так і знала, — мовила Ізабель. Вона ущипнула його за ніс і засміялася. — Просто дражню. Я люблю, коли ти мені розповідаєш про все. Розкажи більше про зорі. Покажи ще раз, де Центавр.

Том поцілував кінчик пальця дружини й потягнув її руку в напрямку до сузір’я.

— Там.

— Це твоє улюблене сузір’я?

— Ти моя улюблена. Краща за всі зорі, зібрані разом. — Він схилився, щоб поцілувати її живіт. — Мені слід сказати: «Ви обоє мої улюблені», правда? А якщо там двійня? Або трійня?

Томова голова, що лежала на животі Ізабель, піднімалася й повільно опускалася під час її дихання.

— Ти щось чуєш? Воно вже з тобою розмовляє? — запитала жінка.

— Ага, воно каже, що мені треба віднести маму в ліжко, поки не стало надто холодно.

Він схопив дружину на руки і без зусиль поніс її у будинок, тоді як хор у маяку виголошував «Бо Дитя народилося нам»[5].

Ізабель із гордістю написала мамі новину про очікуване поповнення.

— Якби я могла, навіть не знаю, поплисти до берега чи що. Очікування катера вбиває мене! — Вона, поцілувавши Тома, запитала: — Ми напишемо твоєму татові? Чи брату?

Том, підвівшись, зайнявся посудом на сушарці.

— Немає потреби. — Це було все, що він сказав.

З його зніяковілого, однак не сердитого вигляду Ізабель зрозуміла, що наполягати не слід. Вона обережно забрала в чоловіка кухонний рушник.

— Я сама. У тебе достатньо незакінчених справ.

Том доторкнувся до її плеча.

— Я попрацюю над твоїм кріслом, — сказав він і, намагаючись усміхатися, вийшов із кухні.

У повітці він глянув на деталі крісла-гойдалки, яке планував зробити для Ізабель. Він намагався пригадати крісло, на якому його гойдала мама, розказуючи історії. Томове тіло й досі пам’ятало відчуття перебування в маминих руках, те відчуття, що вже десятиліттями було втраченим для нього. Йому стало цікаво, чи їхня дитина пам’ятатиме дотик Ізабель у майбутньому через десятки років. Материнство — така таємнича справа. Наскільки сміливою має бути жінка, щоб зважитись на це, думав він, розмірковуючи над життєвим шляхом своєї матусі. Хоча Ізабель, здавалося, зовсім не мала сумнівів у цьому питанні.

— Це природа, Томе. Чого боятися?

Коли Том нарешті розшукав свою маму, йому був двадцять один рік і він щойно дістав вищу освіту за інженерно-технічним фахом. Нарешті хлопець сам відповідав за власне життя. Адреса, яку дав йому детектив, виявилася пансіоном у Дарлінґесті[6]. Том стояв перед дверима, відчуваючи надію та страх, наче йому знову вісім років. Він вловив звуки чужого відчаю, який просочувався з-під дверей уздовж вузького дерев’яного проходу: чоловіче ридання із сусідніх дверей і жіночий крик «ми не можемо так далі», що супроводжувався верещанням немовляти; десь віддаля чувся палкий ритм спинки ліжка, оскільки жінка, що лежала на ньому, напевно, заробляла собі на проживання.

Том перевірив адресу, поквапом написану олівцем на папері. Так, номер кімнати правильний. Він знову пошукав у пам’яті колисково-ніжний голос мами: «Підводься, мій маленький Томасе! Забинтуємо подряпину?»

На його стукіт ніхто не відповів, він спробував ще раз. Зрештою молодий чоловік невпевнено повернув ручку, двері не чинили опору. Том одразу відчув легко пізнаваний запах, але миттєво усвідомив, що його перебивав душок дешевої випивки й сигарет. У темряві, що обгорнула його, Том побачив незастелене ліжко й убоге м’яке крісло в коричневих тонах. На шибці була тріщина, а єдина троянда у вазі давно висохла.

— Шукаєте Еллі Шерборн? — Голос належав жилавому лисуватому чоловікові, який з’явився біля дверей позаду нього.

Було дивно почути, як промовляють її ім’я. І «Еллі» — Том ніколи не думав про неї, як про «Еллі».

— Так, пані Шерборн. Коли вона повернеться?

Чоловік пирхнув.

— Вона не повернеться. А шкода, бо заборгувала мені місячну платню.

Дійсність виявилася не такою. Том не міг зіставити її з картиною з’єднання, котру він собі уявляв, про яку мріяв роками. Пульс молодого чоловіка пришвидшився.

— У вас є адреса для пересилання листів?

— Тільки не туди, де вона зараз. Померла три тижні тому. Я прийшов, щоб викинути останній мотлох.

З усіх можливих сцен, які уявляв Том, жодна так не закінчувалась. Він стояв немов скам’янілий.

— Розглядаєте варіанти, чи вже переїжджаєте? — незадоволено запитав чоловік.

Том завагався, взявся за гаманець і витягнув п’ять фунтів.

— Оплата за її ренту, — тихо мовив він і покрокував коридором, стримуючи сльози.

Ниточка надії, яку він оберігав так довго, обірвалася на віддаленій вулиці Сиднея в час, коли світ був на межі війни. Через місяць Шерборн пішов добровольцем, указавши найближчим родичем маму і давши адресу її пансіону. Вербувальники не чіплялися до дрібниць.

Тепер Том провів руками по щойно виточеній деталі з дерева й спробував уявити, що сьогодні він написав би мамі в листі, якщо б вона була жива, — як повідомив би їй про дитину.

Він узяв рулетку і нову дошку.

— Зеведей, — Ізабель поглянула на Тома із непроникним виразом обличчя, лише кутики її губ ледь-ледь смикалися.

— Що? — запитав він, припинивши розтирати її ноги.

— Зеведей, — повторила вона, засунувши ніс у книгу, щоб він не упіймав її погляд.

— Ти жартуєш. Що за ім’я?

На її обличчі промайнула образа.

— Це ім’я мого двоюрідного дідуся. Зеведей Занзибар Ґрейсмарк.

Том позирнув на неї, та вона продовжувала:

— Я обіцяла бабусі на її смертному ложі, якщо в мене коли-небудь буде син, я назву його на честь її брата. Я не можу не дотримати обіцянки.

— Я думав про щось більш нормальне.

— Ти називаєш мого двоюрідного дідуся ненормальним? — Ізабель, не в змозі й далі стримуватися, вибухнула сміхом. — Ага, піймався! Пошила тебе в дурні!

— Маленька пустунка! Ти пошкодуєш, що так вчинила!

— Ні, перестань! Зупинись!

— Жодного прощення, — сказав він, лоскочучи її живіт і шию.

— Я здаюсь!

— Тепер надто пізно!

Вони лежали на траві, що переходила в пляж Утрачених Надій. Давно минув обід, і м’яке світло пофарбувало пісок у жовтий колір.

Раптом чоловік завмер.

— Що трапилося? — запитала Ізабель, визираючи з-під довгого волосся, яке спадало на її обличчя.

Він відкинув пасма з очей дружини й мовчки дивився на неї. Вона притулила руку до його щоки.

— Томе?

— Деколи це збиває мене з пантелику. Три місяці тому були тільки ти і я, а тепер є інше життя, яке просто з’явилося нізвідки, наче…

— Наче дитина.

— Так, наче дитина, але навіть більше, Із. Коли я раніше сидів у світловій камері, до того як ти приїхала, я роздумував про життя. Тобто порівняно зі смертю… — він зупинився. — Я мелю дурниці. Краще замовкну.

Ізабель поклала руку під його підборіддя.

— Томе, ти майже ніколи нічого не розповідаєш. Розкажи мені.

— Я не можу передати це словами. Звідки походить життя?

— Яка різниця?

— Яка різниця? — перепитав він.

— Це таїнство, котре ми не зрозуміємо.

— Були моменти, коли я хотів знати відповідь. Я можу сказати навіть більше. Бачачи останній подих людини, я хотів запитати її: «Друже, куди ти пішов? Мить тому ти був тут, біля мене, а тепер якісь блискавично швидкі уламки металу продірявили тебе і ти вже десь в іншому місці. Як таке може бути?»

Ізабель обхопила коліна однією рукою, а іншою смикала траву навколо себе.

— Думаєш, люди, коли відходять, пам’ятають це життя? Думаєш, на небі мої бабуся й дідусь, скажімо, перебувають разом?

— Не знаю, — відповів Том.

Із раптовою наполегливістю Ізабель запитала:

— Коли ми обоє помремо, Томе, Бог не розділить нас, правда? Він дозволить нам бути одне з одним?

Том обійняв її.

— Глянь, що я наробив. Мені слід було тримати язик за зубами. Слухай, ми ж саме вибирали імена. І я саме намагався врятувати дитину від життя під іменем Зеведей з дурного Занзибару. А що там з жіночими іменами?

— Еліс, Амелія, Аннабель, Ейприл, Аріадна…

Том підвів брови.

— І знову тебе понесло… Аріадна! Навряд чи вона все життя вікуватиме на маяку. Давай не будемо обтяжувати дівчинку іменем, з якого глузуватимуть.

— Залишилось пройти лише двісті сторінок, — мовила Ізабель з усмішкою.

— Тоді краще поквапимось.

Того вечора, стоячи на галереї, Том повернувся до свого запитання. Де була душа цього немовляти? Куди вона піде? А душі чоловіків, котрі колись жартували, віддавали честь, плентались із ним болотами, — де вони?

Він був тут, у безпеці, здоровий, із вродливою дружиною, і якась душа вирішила до них приєднатися. З повітря, з найвіддаленішого куточка світу приходило дитя. Він так довго перебував у книгах смерті, що здавалося неймовірним, ніби життя йому посміхнулося.

Том повернувся у світлову камеру й знову поглянув на світлину Ізабель, яка висіла на стіні. Таємниця таємниць. Таїнство.

Іншим подарунком Тома з останнього катера була книжка «Посібник для австралійських мамусь із виховання дітей» доктора Самуеля Б. Гриффітса. Ізабель бралася читати її кожної вільної хвилини.

Вона видавала Тому інформацію: «Ти знаєш, що колінні чашечки немовляти не з кісток?» Або: «Якого віку немовля може їсти з чайної ложечки?»

— Не маю уявлення, Із.

— Давай, відгадуй!

— Справді, звідки я можу знати?

— Ти такий зануда! — скаржилася жінка й занурювалася в книжку по ще один факт.

Протягом декількох тижнів краї сторінок загорнулися й вкрилися трав’яними плямами, як наслідок днів, проведених на мисі.

— Ти чекаєш дитину, а не екзамен.

— Я просто хочу все зробити правильно. Я ж не зможу заглянути в сусідню кімнату, щоб запитати маму, так?

— О Ізі, красуне! — Том засміявся.

— Що? Що смішного?

— Нічого. Зовсім нічого. Ніколи не змінюйся.

Вона усміхнулася й поцілувала його.

— Ти будеш чудовим татом, я знаю. — В її очах промайнуло запитання.

— Що? — спонукав дружину Том.

— Нічого.

— Ні, справді, що?

— Твій тато? Чому ти ніколи про нього не говориш?

— Між нами не було теплих почуттів.

— Але яким він був?

Том думав про це. Як він міг би його охарактеризувати? Як він міг би описати погляд батькових очей, те невидиме провалля, що повсякчас було між ними, не давало їм спілкуватися.

— Він був правильний. Завжди правильний, хай там що. Він знав правила і дотримувався їх, чого б це не коштувало. — Том пригадав пряму високу постать, яка затьмарила його дитинство. — Строгий і холодний, наче могила.

— Він був суворий?

Том гірко засміявся. Суворий — надто легко сказано. Чоловік підніс руку до підборіддя, обдумуючи питання Ізабель.

— Може, він хотів бути впевненим, що його сини не збунтують. Ми отримували ремінцем за все. Точніше, я отримував ремінцем за все. Сесил відбувався легко, завжди спихав усе на мене. — Том знову засміявся. — Хоча ось що я тобі скажу: в армії мені було легко. Ніколи не знаєш, за що будеш вдячним. — Його лице стало серйозним. — Думаю, це полегшило моє перебування там. Я знав, що нікому не розіб’ю серця, якщо вони одержать телеграму.

— Томе! Не кажи так!

Він пригорнув її голову до своїх грудей і мовчки гладив волосся.

Трапилися моменти, коли океан зі спокійної блакиті води перетворювався на якийсь несамовитий вибух енергії та небезпеки: лють у таких масштабах могли викликати лише боги. Він налітав на острів, осипаючи бризками вежу маяка, відламуючи шматки скелі. А його шум нагадував рев чудовиська, чия лють не знає меж. Саме в такі ночі маяк був найнеобхіднішим.

У найгірші з таких штормів, якщо було потрібно, Том залишався з маяком усю ніч, гріючись біля гасового обігрівача, наливаючи солодкий чай із термоса. Він думав про бідаків на кораблях у морі і дякував Богові, що сам у безпеці. Том стежив за сигнальними ракетами, тримав напоготові шлюпку, хоча, хтозна, яка з неї була би користь у такому морі.

Тієї травневої ночі Том сидів з олівцем та блокнотом у руці, додаючи цифри. Його річна платня становила 327 футів. Скільки коштує пара дитячих черевиків? З того, що казав Ральф, діти зношують їх зі швидкістю світла. Тоді одяг. І підручники. Звичайно, якщо він залишиться у Маяковій службі, Ізабель навчатиме дітей удома. Але в такі ночі, як ця, він запитував себе, чи справедливо нав’язувати подібне життя комусь, не кажучи вже про дітей. Ця думка відганялася словами Джека Троссела: «Усі мої шестеро здорові. Завжди граються, пустують: досліджують печери, будують будиночки для ігор. Справжня ватага дослідників. А моя жіночка стежить за тим, щоб вони виконали уроки. Можеш не сумніватися, виховувати дітей на маяку надзвичайно легко».

Том повернувся до своїх розрахунків: як би йому заощадити трохи грошей для підтримання впевненості, що на одяг, лікарів і бозна-що ще відкладено достатньо. Думка про майбутнє батьківство робила його знервованим, схвильованим і занепокоєним.

У той час як його розум повернувся до спогадів про власного батька, над маяком гримів шторм, приглушуючи всі інші звуки в цю ніч… Приглушуючи крики Ізабель, яка волала про допомогу.

Розділ 9

— Принести тобі чаю? — розгублено запитав Том. Він був практичною людиною: дайте йому точний технічний прилад, і Том дасть йому раду; коли ж щось зламається, він це полагодить якнайкраще. Але перед своєю згорьованою дружиною чоловік відчував себе безпорадним.

Ізабель не підводила голову. Він спробував знову:

— Може, знеболювального?

Доглядачів навчали основ першої допомоги. Цей курс складався з надання порятунку людині, яка тонула, лікування переохолодження та перегріву, дезінфекції ран, навіть азів ампутації. Однак гінекологію упустили, через це Том не мав найменшого уявлення, що робити, коли є загроза викидня.

Після тієї жахливої бурі минуло два дні. Два дні після перших симптомів викидня. І досі юшила кров, і досі Ізабель ніяк не дозволяла Томові послати на материк сигнал про допомогу. Провівши на вахті всю ту божевільну ніч, він нарешті повернувся додому, загасивши маяк перед самим світанням, і відчайдушно хотів спати. Але, ввійшовши до спальні, знайшов скарлючену Ізабель у ліжку, просякнутому кров’ю. Ніколи ще Том не бачив такого спустошеного погляду.

— Мені дуже, дуже шкода, — сказала вона. — Пробач, Томе! — Її знову накрила хвиля болю, і зі стогонами вона притиснула руки до живота, прагнучи, щоб усе це нарешті закінчилося. — Навіщо викликати лікаря? Дитини не повернеш. — Її погляд блукав кімнатою. — Невже я безнадійна? — прошепотіла Ізабель. — Для інших жінок народити дитину так само легко, як упасти з дерева.

— Із, кохана, припини!

— Це моя провина, Томе. Тільки моя.

— Неправда, Ізі! — Він пригорнув дружину до своїх грудей і знову й знов цілував її волосся. — Будуть ще діти. Одного дня, коли наших п’ятеро діточок бігатимуть повсюди й крутитимуться під ногами, все це здасться тобі страшним сном. — Чоловік накрив її плечі шаллю. — Сьогодні так гарно надворі. Давай посидимо на веранді. Це піде тобі на користь.

Подружжя сиділо поруч у плетених кріслах, Ізабель вкрилася картатим блакитним пледом. Вони стежили за рухом сонця по осінньому небу.

Ізабель згадала, що, коли вперше ступила на острів, її вразила пустельність цього місця, наче воно було чистим полотном. Та згодом жінка побачила його таким, яким бачив Том, почала помічати найменші зміни. Як збиралися хмари та котилися небом; що форма хвиль залежала від вітру та пори року, і якщо добре знаєшся на водяних валах, то зможеш передбачити погоду на завтра. Також вона познайомилась із птахами, що час від часу долітали сюди наперекір усьому й або носилися за вітром, наче насіння, або сиділи на пляжі, ніби викинуті на берег водорості.

Вона поглянула на дві сосни й раптом заплакала, відчувши їхню самотність.

— Якби тут був ліс, — мовила несподівано. — Я сумую за деревами, Томе. Я сумую за їхнім листям, запахом, різноманіттям. Томе, мені так бракує тварин. Я так сумую за кенгуру! Мені так всього цього бракує!

— Я знаю, серденько.

— А ти хіба ні?

— У цьому світі все, що мені потрібне, — ти, і ти тут, поруч. Усе інше владнається. Просто треба, щоб минув час.

Як старанно Ізабель не витирала пилюку, та її тонка м’яка вуаль покривала все: і їхню весільну світлину, і фото Г’ю та Алфі в солдатських мундирах того тижня 1916 року, коли вони записалися добровольцями[7]. На обличчях братів грали посмішки, наче їх щойно запросили на вечірку. Вони були не найкрутішими хлопцями в Австралійських імперських силах, та завзяті й такі хвацькі у своїх новеньких фетрових капелюхах із широкими крисами.

Її скринька для шиття була досить охайною, але не такою бездоганною, як у її матері. Блідо-зелена підкладка лежала, заколена голками й шпильками, однак основні деталі хрестильної сорочки були не зшиті, робота, мов зламаний годинник, зупинилась на середині стібка.

У скриньку для прикрас, яку зробив для неї Том, Ізабель поклала невелику низку перлів, Томів весільний подарунок. Поряд зі скринькою на її туалетному столику були тільки щітка для волосся та черепахові гребінці.

Ізабель увійшла до вітальні й роздивилася навкруги: пилюка, тріщина в штукатурці біля віконної рами, темно-синій килим із розтріпаними краями. Камін варто було б вимести, підкладка в шторах почала осипатися через постійний вплив екстремальних погодних умов. Але проста думка про всю цю роботу забирала в Ізабель більше сили, ніж вона мала. А лише кілька тижнів тому жінка була переповнена очікуванням і бадьорістю. Тепер кімната здавалась їй труною, а її життя зупинилося на самій межі.

Ізабель розгорнула фотоальбом, мамин подарунок, зроблений донці перед від’їздом, із дитячими фотографіями, на звороті яких стояв штамп з назвою фотостудії «Ґатчерз». Там також була весільна світлина батьків, фото дому. Вона провела пальцем по столу, затримавшись на мереживній серветці, яку її бабуся зробила для свого посагу. Підійшла до піаніно і підняла кришку.

Горіховий корпус тріснув у кількох місцях. Над клавіатурою зроблений напис золотом: Ейвелстафф, Лондон. Вона часто уявляла собі подорож інструмента до Австралії та інші можливі варіанти його життя. Піаніно могло б опинитися в англійському будинку чи школі, прогинатися під тягарем неправильних тональностей, що їх відігравали б маленькі невпевнені пальчики, а можливо, навіть на сцені. Проте через найнесподіваніші обставини на його долю припав цей острів, де голос інструмента вкрали самотність та погода.

Вона натиснула «до» третьої октави так повільно, що звуку не було. Тепла клавіша зі слонової кістки здавалася гладкою, немов рука її бабусі, і цей дотик переніс жінку в ті післяобідні уроки музики, коли вона програвала гаму «ля-бемоль мажор» у зворотному напрямку, спершу одну октаву, потім дві, три. Ізабель згадала звук удару по дереву м’яча для крикету, коли Г’ю та Алфі пустували надворі, поки вона, «маленька леді», набувала «досягнень» і слухала, як її бабуся вкотре пояснювала важливість підтримувати зап’ястя піднятими.

— Знову цей дурний зворотний напрямок! — скиглила дівчинка.

— Але ж ти непогано даєш цьому раду, люба, — зазначила її бабуся.

— Ба, можна я трохи пограю в крикет? Лише трішки, і відразу повернусь.

— Крикет — гра не для дівчат. Усе, годі! Граємо етюд Шопена. — І вона гортала книжку, всю вкриту позначками олівцем і маленькими відбитками пальців зі слідами шоколаду.

Ізабель знову провела пальцем по клавіші. Вона відчула раптову тугу й не лише за музикою, а й за тими часами, коли могла б вибігти надвір, підтягнувши спідницю, і грати з братами в крикет, ставши на ворітцях. Жінка натискала на інші клавіші, наче вони були здатні перенести її в ті дні. Але єдиним звуком став приглушений тріск деревини там, де стерлася повсть.

— Який у цьому сенс? — Вона знизала плечима, коли увійшов Том. — Така його доля. Як і моя. — І вона розплакалась.

Кілька днів по тому вони разом стояли біля кручі. Том міцніше вбив у землю хрестик, котрий зробив з якоїсь деревини, що її прибило до берега. На прохання дружини він вирізьбив там «31 травня 1922 року, Вічна пам’ять».

Чоловік узяв лопату і вирив яму для куща розмарину, який Ізабель викопала з грядки. Його дедалі сильніше нудило, бо удари по хресту та копання ями розбудили давні спогади. І хоча завдання вимагало незначних фізичних зусиль, долоні чоловіка спітніли.

Стоячи на скелі, Ізабель спостерігала, як знизу в черговий раз швартується «Віндворд Спірит». Ральф і Блуї досить скоро піднімуться сюди, тому йти їм назустріч немає потреби. Вони перекинули трап, і, на її здивування, з ними зійшов третій чоловік. Хоча ремонтну бригаду на маяк не викликали.

Том піднімався стежкою, тоді як решта троє затрималися на причалі. Незнайомець із чорною сумкою, здавалося, не міг оговтатися після подорожі.

Коли Том підійшов до Ізабель, її обличчя перекривилося від гніву.

— Як ти посмів!

Том похитнувся.

— Як я посмів?

— Я ж тобі заборонила, а ти все одно вчинив на власний розсуд! Можеш негайно відправити його назад. Не треба було турбуватися й привозити його сюди. Він тут небажаний гість.

Ізабель завжди мала вигляд дитини, коли сердилася. Том хотів було розсміятися, та його усмішка ще більше розлютила її. Вона вперлась руками в стегна.

— Я ж казала тобі, що мені не потрібен лікар, але ти все вирішив за моєю спиною. Я не збираюся чекати, поки він мене огляне, розпитає і розкаже мені про те, що я й так знаю. Тобі має бути соромно за себе! Можеш сам подбати про них, про всіх трьох.

— Ізі, — покликав Том. — Ізі, постривай! Не дихай вогнем, люба. Він не… — Але жінка була вже надто далеко й не розчула решти слів.

— Ну і? — запитав Ральф, коли підійшов до Тома. — Як вона це сприйняла? Зраділа немов дитина!

— Не зовсім, — Том стис кулаки в кишенях.

— Але… — Ральф подивився на нього з подивом. — Я думав, що вона буде в захваті. Фреда використала весь свій шарм, щоб переконати його приїхати, бо моя дружина не дуже любить кокетувати!

— Вона… — Том вагався, чи слід пояснювати. — Ізабель хибно все зрозуміла. Вибач. Вона наче сказилася. А коли Ізі в такому стані, все, що можна зробити, — просто, як кажуть моряки, «задраїти люки» й чекати, поки вона заспокоїться. Тобто, боюся, сьогодні я сам робитиму канапки на обід.

До них підійшли Блуї та той чоловік. Познайомившись, усі четверо рушили до будинку.

Ізабель сиділа на траві під скелею, яку вона охрестила Зрадницькою. Усередині в неї все кипіло. Вона лютувала від самої думки про те, що всім є діло до її «брудної білизни». Жінка не хотіла, щоб про це знали Ральф і Блуї. Вони, ймовірно, всю поїздку обговорювали її найінтимніший сором і бозна-що ще. Те, що Том викликав лікаря проти її волі, вона вважала зрадою.

Ізабель застигла, спостерігаючи за океаном, вітром, який збивав хвилі, хоча зранку вода була гладенькою, ледь починало рябіти. Минуло кілька годин. Жінка зголодніла. Вода заколихувала її. Але вона не хотіла навіть наближуватися до будинку, поки там лікар. Натомість зосередилася на дрібницях, що її оточували: розглядала будову кожного листочка, його насичену зелень, прислуховувалася до звуків вітру, води, криків птахів. Раптом вона почула сторонній звук: наполеглива нота, коротка, повторювана. Він долинав з маяка? З будинку? Це не звичний брязкіт металу, що часто доносився з майстерні. Вона почула його знову, цього разу в іншій тональності. Вітер на Янусі якимось чином розбивав звуки на окремі частоти, спотворюючи їх, коли вони перетинали острів. Дві чайки сіли на берег неподалік і почали сваритися за рибину, заглушивши той слабкий звук.

Ізабель повернулася до своїх думок, поки знову безпомильно не вловила звук, принесений вітром. Це була гама: з помилками, але вона раз по раз ставала дедалі кращою.

Жінка ніколи не чула, щоб Ральф чи Блуї згадували, ніби грають на піаніно, а Том не зіграє за жодні гроші. Напевно, це той жахливий лікар вирішив-таки приткнути свої пальці туди, де не треба. Вона ніколи так і не витиснула з фортепіано жодної мелодії, а тепер воно заспівало. Розлючена, Ізабель побігла стежкою, ладна відігнати непроханого гостя від інструмента, від свого будинку.

Вона проминула господарські споруди, де Том, Ральф і Блуї викладали мішки борошна.

— Привіт, Іза… — Ральф спробував почати розмову, але жінка пройшла повз нього в будинок.

Вона ввірвалася до вітальні.

— З вашого дозволу, це дуже делікатний музичний інструмент… — почала, однак замовкла, збентежившись від вигляду фортепіано. Воно було повністю розібране, поруч стояла відкрита коробка інструментів, а незнайомець малесеньким ключем повертав гайку над однією з мідних басових струн, натискуючи відповідну клавішу.

— Муміфікована чайка. Ось у чому ваша проблема, — сказав він, не озираючись. — Одна з них. Вона й добрих двадцять років у піску, солі та бозна-чому. Після того як я замінив повсть на деяких молоточках, звук стане кращим. — Він продовжував натискати клавіші та підтягував струни, поки говорив. — Я всякого набачився за свій вік. Мертві пацюки, бутерброди, іграшковий кіт. Я міг би написати книжку про речі, що врешті-решт потрапляють усередину фортепіано, хоча зовсім не розумію, яким чином вони опиняються там. Б’юсь об заклад, чайка туди сама не залетіла.

Ізабель так розгубилася, що втратила здатність розмовляти. Її рот був усе ще розтулений, коли вона відчула руку на своєму плечі. Повернувшись, побачила Тома й почервоніла, мов буряк.

— Здивована? — запитав він і поцілував її у щоку.

— Ну… Ну, це було… — Ізабель принишкла.

Він оповив рукою талію дружини, і, постоявши мить чолом до чола, вони вибухнули сміхом.

Наступні дві години Ізабель спостерігала за настроювачем, поки він домагався виразнішого звучання, програвав ноти знову й знов, щоразу голосніше, і закінчив, програвши «Алілуя», фрагмент із твору Генделя.

— Я зробив усе, що міг, пані Шерборн, — сказав він, збираючи свої інструменти. — Насправді його краще б у майстерню привезти, але поїздка туди і назад наробить стільки ж шкоди, як і добра. Звуки вельми не ідеальні, однак грати можна. — Він витягнув стілець з-під фортепіано. — Спробуйте!

Ізабель сіла за інструмент і зіграла гаму «ля-бемоль мажор» у зворотному напрямку.

— Набагато краще, ніж раніше! — сказала вона й перейшла на арію Генделя, граючи по пам’яті, коли хтось відкашлявся. Це був Ральф, він стояв позаду Блуї у дверному отворі.

— Не зупиняйся! — попросив Блуї, побачивши, що вона повернулася для привітання.

— Я поводилася жахливо, пробачте! — сказала Ізабель, збираючись підвестися.

— Зовсім ні, — відповів Ральф. — Ось. Це від Гільди, — додав він, витягуючи з-за спини щось перев’язане червоною стрічкою.

— О! Можна відкрити це зараз?

— Звичайно! Якщо я докладно їй усе не розповім, вона продзижчить мені всі вуха!

Ізабель, позбувшись обгортки, знайшла під нею «Ґольдберґ-варіації» Баха.

— Том вважає, що ви зможете зіграти таке… із залющеними очима.

— Я не грала це вже багато років. Але я їх дуже люблю! Дякую вам! — Вона обняла Ральфа й поцілувала його в щоку. — І тобі теж, Блуї, — додала Ізабель і випадково поцілувала чоловіка в губи, бо той саме повертався.

Зашарівшись, він опустив погляд.

— Я не маю до цього жодного стосунку, — сказав Блуї, але Том заперечив.

— Не вір жодному слову! Він їхав аж в Олбані, щоб привезти настроювача. Це вчора зайняло весь його день.

— У такому разі ти отримуєш ще один поцілунок, — сказала вона й поцілувала його в іншу щоку. — І ви теж! — додала, поцілувавши заразом і настроювача.

Тієї ночі, коли Том перевіряв гартівну сітку, до нього доносилися серенади Баха, розмірені ноти піднімалися сходами маяка і дзвеніли навколо світлової камери, пурхаючи між призмами. Так само, як і ртуть, завдяки котрій рухався освітлювальний механізм, таємничою була й Ізабель. Вона мала вміння лікувати та отруювати, здатність нести на собі всю тяжкість світла, але могла й розпорошитися на тисячі невловимих частинок, плинучи у всіх напрямках, рятуючись від себе. Том вийшов на галерею. Коли вогні «Віндворт Спірит» зникли за обрієм, тихо помолився за Ізабель та їхнє спільне життя. Повернувшись, узяв вахтовий журнал і написав у колонці «Примітки» за середу, 13 вересня 1922 року: «Човном прибув відвідувач, Арчі Поллок, настроювач фортепіано. Попередній дозвіл надано».

Розділ 10

Губи Ізабель були блідими, а погляд — пригніченим. Вона, як зазвичай, іноді ніжно клала руку собі на живіт, перш ніж брак випуклості нагадував, що всередині порожньо. І все ж на її блузках час від часу проступали плями від решток грудного молока, що в перші дні з’явилося в такому достатку, мов на бенкет для відсутнього гостя. А потім жінка знову плакала, наче щойно отримала цю звістку.

Ізабель тримала в руках простирадла: домашні обов’язки ніхто не скасовував, та й роботу маяка теж. Застеливши ліжко, вона поклала нічну сорочку під подушку, а потім попрямувала до скелі, щоб трохи посидіти біля могил. Нову могилку жінка доглядала дуже ретельно і гадала, чи прийнявся б там молодий розмарин. Вона висмикнула кілька бадилин коло двох старіших хрестів, тепер із роками їх укрили кристали солі, однак розмарин наполегливо ріс, незважаючи на шторми.

Коли крізь вітер Ізабель почула плач дитини, то інстинктивно подивилася на свіжу могилу. Усупереч здоровому глузду, на якусь мить їй спало на думку, що то помилка, ця остання дитина не передчасно народилася мертвою, а досі живе і дихає.

Ілюзія зникла, але плач — ні. Тоді крик Тома з галереї: «На пляжі! Човен!» — підтвердив, що то був не сон, і вона якомога швидше побігла за ним до шлюпки.

Чоловік у шлюпці був мертвим, але Том знайшов там верескливий згорток.

— Чорт забирай! — вигукнув він. — Чорт забирай, Ізі. Це ж…

— Дитина! О Господи! О Томе! Томе! Дай її мені!

Уже в хаті, дивлячись на дитинку, Ізабель ожила: її руки самі знали, як тримати малятко і як його заспокоїти та вгамувати. Поливаючи немовля теплою водою, вона завважила його найніжнішу шкіру, пружну і м’яку, без жодної зморшки. Ізабель по черзі цілувала кожнісінький крихітний пальчик, ніжно відкушуючи нігтики маляти — тепер воно себе не подряпає. Жінка взяла голову дитини в долоні й шовковим носовичком, що його зберігала для особливого випадку, витерла тонку скоринку слизу під ніздрями і висохлий слід від солоних сліз навколо очей. Коли вона купала маля, їй здавалося, що час зупинився, одна мить плавно перетікала в іншу, наче цілісна дія, котру просто трохи переривали.

Удивлятися в ці очі було ніби поглядати в обличчя самому Богу. Ані маски, ані удавання — лише дитяча беззахисність. Те, що це складне створіння з крові, кісток і шкіри змогло дістатися до неї, було неймовірним. Те, що воно прибуло зараз, або через два тижні після… Неможливо, щоб це сталося випадково. Тендітна, як сніжинка, дитина могла так легко піти в небуття, якби течія не принесла її сюди, не викинула її, таку справжню і неушкоджену, на пляж Утрачених Надій.

Навіть без слів, цілковито власною особливою мовою, заспокоюючись та розслабивши шийку, дитина виказувала свою довіру. Вона наблизилася до рук смерті, і тепер життя входило в неї, мов дві течії зливалися в повноводну ріку.

Емоції переповняли Ізабель: трепет від тримання її пальця маленькими рученятами; захват від маленьких сідничок, що переходили в пухкі ноженята; благоговіння від повітря, яким дихало дитя, й цей подих перетворював його на кров, на душу. А темний, порожній біль залишився десь далеко позаду.

— Глянь-но, моя лялечко, через тебе я плачу, — сказала Ізабель. — Як ти це зробила? Ти, крихітко, просто чудова. — Жінка дістала дитину з ванни, мов якусь святиню, поклала її на м’який білий рушник і почала обережно витирати, немов чорнило промокальним папером, так, наче боялася, що від необережного руху все зникне. Дитина терпляче лежала, поки її притрушували тальком і змінювали підгузок. Ізабель квапливо підійшла до комоду в дитячій кімнаті й дістала звідти новий одяг. Вона взяла жовту сукню з каченятами на грудях і обережно одягла немовля.

Наспівуючи колискову, де-не-де затинаючись, відкрила крихітну долоньку й подивилася на лінії: з моменту народження на ній відображається доля, що привела її сюди, до цього берега.

— О, моя люба крихітко! — мовила жінка.

Але виснажена дитина тепер міцно спала, часто дихаючи і час від часу здригаючись. Тримаючи дитя в одній руці, Ізабель застелила в ліжечку простирадло, підбила ковдру, зв’язану з м’якої вовни ягнят. Вона не могла змусити себе покласти немовля до ліжка — ще ні. Десь глибоко хімічні речовини, що зовсім недавно готували її тіло до материнства, збурили почуття Ізабель. Пригаслі інстинкти знов ожили. Вона взяла дитину на кухню і поклала її на коліна, а сама гортала книжку імен для немовлят.

Доглядач маяка відповідає за кожнісіньку дрібницю. Усяка річ на маяку занесена до списку, зберігається, підтримується, оглядається. Ніщо не обходить увагою доглядач. Заступник директора Маякової служби вимагає звітувати про все: від труб для пальників до чорнила для журналів, від мітел у шафі до щіток для взуття біля дверей. Усе це занесено до шкіряного журналу інвентаризації, навіть вівці та кози. Ніщо не викидається, ніщо не списується без офіційного дозволу з Фримантла або якщо це щось дуже дороге, то з Мельбурна. Хай Бог береже доглядача, який десь подів ящик гартівної сітки чи галон нафти й не може пояснити де. Байдуже, наскільки далеко вони живуть, доглядачі — це наче метелики в скляній банці, що по суті прив’язані до одного місця і не в змозі вирватися звідси. Не можна довіряти маяк будь-кому.

Вахтовий журнал розповідає історію життя доглядача. З точністю до хвилини занотовувався час, коли маяк було засвічено та загашено наступного ранку. Погода, кораблі, які пройшли повз. Деякі подавали сигнал, деякі були надто заклопотані, намагаючись упоратися з морськими хвилями та шквалами, щоб заглиблюватися в Морзе чи (досить нечасто) Міжнародний звід сигналів і доповідати, звідки й куди вони прямують. Інколи доглядач може трохи розважитися й прикрасити початок нового місяця завитками або химерним візерунком. Іноді він має змогу лукаво написати, що маяковий інспектор підтвердив дозвіл на відпустку за вислугу років, оскільки ніде не зазначалося, що в тому журналі треба писати. Оце і вся їхня свобода. Журнал — то свята правда. Янус не входив у регістр Ллойда: він не повинен був повідомляти кораблям прогноз погоди. Через це, коли Том дописував сторінку книжки й перегортав її, було малоймовірно, що хтось колись на неї подивиться ще раз. Але коли він пише, то відчуває особливе умиротворення. Вітер досі вимірюється за допомогою системи, що нею користувалися ще в епоху вітрильних кораблів: від спокійного (0—2 — достатньо вітру для ходу корабля) до урагану (12 — жодне вітрило не може встояти). Том смакував мову. Він повертався думками в хаос, у роки маніпулювання фактами або неможливості їх знати, не кажучи про описи тієї чортівні, що відбувалася навколо, тоді як вибухи зруйнували землю довкруги, а тепер з насолодою використовував можливість констатації простої істини.

І, щойно прибило човен, Том насамперед подумав про журнал. Він мусив повідомляти про будь-яку дрібницю, і це було обов’язково не лише згідно з правилами його роботи, а й відповідно до закону Співдружності. Його інформація могла бути тільки однією крихітною частинкою головоломки, тією, яку надати може тільки він, і це було важливо. Сигнальна ракета, дим на обрії, шматок металу, котрий міг виявитися уламком корабля після аварії, — все це було записано рівним гарним почерком з легким нахилом.

Том сидів за столом під самим маяком; його авторучка терпляче чекала своєї звичної роботи. Чоловік був мертвий. Потрібно повідомити, зробити якісь запити. Він долив у ручку чорнила, хоча вона була майже повна. Перевірив кілька деталей на попередніх сторінках, а потім відшукав перший свій запис, зроблений тієї сірої середи, коли прибув на Янус шість років тому. Дні змінювалися, як припливи і відпливи, і в жоден із них — ні тоді, коли він був утомлений від термінового ремонту, мов собака, ні після варти в штормову ніч, ані тоді, коли сам не знав, що робить на острові, навіть у ті жахливі дні, коли стався викидень, — ніколи не було йому настільки непросто зробити запис. Але Ізабель благала його почекати один день.

Том повернувся думками на два тижні назад, коли він прийшов з риболовлі й почув крик дружини:

— Томе! Томе, швидше!

Він прожогом кинувся до хати і побачив Ізабель на підлозі в кухні.

— Томе! Щось не так, — простогнала вона. — Зараз! Дитина зараз народиться.

— Ти впевнена?

— Звичайно, я не впевнена! — вигукнула жінка. — Я не знаю, що відбувається! Я просто… О Господи, Томе, мені боляче!

Том став на коліна біля неї.

— Давай допоможу.

— Ні, не чіпай мене, — простогнала Ізабель, важко дихаючи й намагаючись подолати біль. — Це надто боляче. Боже, нехай це припиниться! — вигукнула вона. Кров просочилася крізь її сукню й капала на підлогу.

Цього разу все відбувалося інакше, Ізабель була на сьомому місяці, і, судячи з попереднього досвіду, Том мало чим міг зарадити.

— Скажи, що робити, Із. Що ти хочеш, щоб я зробив?

Ізабель намагалася зняти штанці.

Том підняв її і стягнув їх до кісточок, дружина застогнала голосніше, звиваючись від болю. Її крик лунав над островом.

Пологи були стрімкими та передчасними. Том безпорадно дивився, як дитина — це безпомилково була дитина, — його дитина вийшла з тіла Ізабель. Вона була маленькою, у крові, наче глумливий макет немовляти, на яке вони так довго чекали. Дитя було обмащене кров’ю жінки, ще не готової до його появи.

На зріст не більше фута і не важча, аніж пакет цукру, дитина не рухалася й не кричала. Том тримав її у руках, одночасно здивований і наляканий, не знаючи, що він повинен робити чи відчувати.

— Дай її мені! — волала Ізабель. — Дай мені мою дитину! Дозволь потримати її!

— Маленький хлопчик, — мовив Том і передав своїй дружині тепле тільце. — То був маленький хлопчик.

А вітер пронизливо завивав. У другій половині дня сонце все ще світило у вікно і яскравим золотом заливало жінку та її майже дитину. Старий годинник на стіні кухні ще ретельно відраховував хвилини. Життя прийшло і пішло, а рух світу не зупинився ані на секунду. Машина часу й простору перемелює все, і людей також.

Ізабель вдалося сісти, обпершись на стіну. Вона ридала, побачивши маленьке тільце, яке мало бути більшим, сильнішим — дитиною. «Моя дитина, моя дитина, моя дитина, моя дитина», — шепотіла вона, як чарівне заклинання, що здатне оживити хлопчика. Обличчя маленького було серйозним, мов у ченця в глибокій молитві, очі заплющеними, рот стуленим: він був у світі, з якого однозначно не хотів повертатися.

Тим часом надокучливі стрілки годинника продовжували свій шлях. Минуло півгодини, а Ізабель мовчала.

— Я дам тобі ковдру.

— Ні! — Вона схопила Тома за руку. — Не залишай нас.

Він сидів біля неї, обіймав її за плечі, а вона ридала в нього на грудях. Кров на підлозі почала висихати. Смерть, кров, заспокоєння поранених — усе це було знайоме Томові. Але не так, як тут: там не було жінки і дитини; тут немає вибухів і бруду. Усе інше залишалося таким же, як і раніше: тарілки з вербовим орнаментом стояли в сушарці для посуду; над дверцятами духовки висів рушник. Пиріг, що його вранці спекла Ізабель, лежав перевернутий і охолоджувався, а деко[8] було накрите вологою тканиною.

Через деякий час Том спитав:

— Що ми будемо робити? З ним?

Ізабель подивилася на вже холодне дитятко в неї на руках.

— Зігрій води.

Том отетеріло подивився на неї.

— Будь ласка, зігрій води.

Чоловік здивовано підвівся і пішов, щоб запалити водонагрівач, аби не засмучувати Ізабель.

Він повернувся, й жінка сказала:

— Налий води у ванночку. Коли вона нагріється.

— Якщо ти хочеш прийняти ванну, я віднесу тебе, Із.

— Це не для мене. Я повинна помити його. Потім у комоді є хороші простирадла — ті, що я вишивала. Принесеш одне?

— Із, мила, ще буде час для всього цього. Зараз найголовніше — це ти. Я піду і дам сигнал, щоб прислали човен

— Ні! — її голос був твердим. — Ні! Я не хочу нікого бачити. Я не хочу, щоб про це хтось знав. Ще не зараз.

— Але, люба, ти втратила багато крові. Ти біла немов стіна. Ми повинні викликати сюди лікаря і забрати тебе звідси.

— Томе, ванну. Будь ласка!

Коли вода нагрілася, Том наповнив металеву ванночку й поставив її на підлогу біля Ізабель. Він дав їй шматок м’якої фланелі. Вона намочила тканину й обережно, ніжно, пальчиком, стала обтирати обличчя маляти, змиваючи з ніжної шкіри кров разом із водою. Дитина продовжувала свою таємну бесіду з Богом навіть тоді, коли Ізабель опустила фланель у воду, щоб сполоснути її. Вона віджала тканину й почала знову вмивати дитинча, уважно стежачи або навіть сподіваючись, що оченята можуть замерехтіти, а крихітні пальчики ворухнутися.

— Із, — м’яко мовив Том, торкнувшись її волосся, — послухай мене. Я зроблю тобі чаю з великою порцією цукру. Треба, щоб ти випила його для мене, добре? Йду за ковдрою, щоб вкрити тебе. І я трохи тут приберу. А ти нікуди не ходи, дозволь мені подбати про тебе. І не заперечуй. Я дам тобі кілька таблеток морфію для зняття болю й сульфат заліза — мусиш випити.

Його голос був ніжним і спокійним, наче просто розповідав про якісь події.

Продовжуючи свій ритуал, Ізабель і далі витирала крихітне тільце. Пуповина, й досі приєднана до плаценти, лежала на підлозі. Жінка насилу підвела голову, коли Том накинув ковдру їй на плечі. Він повернувся з відром і ганчіркою, став на коліна й почав змивати кров і бруд.

Ізабель опустила тільце у ванну, щоб помити його, до того ж намагаючись не занурювати обличчя. Вона обтерла дитя рушником і разом з плацентою загорнула його в інший, чистий, так, що воно стало схоже на індіанського малюка.

— Томе, розстели на столі простирадло.

Том відсунув деко і розстелив, склавши вдвоє, вишите простирадло. Ізабель дала йому згорток.

— Поклади його сюди, — промовила вона.

— А тепер я допоможу тобі, — сказав Том. — Там ще є гаряча вода. Давай ти помиєшся. Поволі, спирайся на мене. Дуже добре. Повільно, повільно.

Він повів її з кухні до ванної кімнати, а за ними залишалися червоні від крові сліди. Тепер знову й знов Том обтирав обличчя дружини фланелевою тканиною, споліскуючи її у ванній.

Через годину в чистій нічній сорочці та із заплетеною косою Ізабель лежала в ліжку. Том гладив її по обличчю, і вона, зрештою, заснула. Жінка була виснажена, та й морфій подіяв. Том повернувся на кухню, закінчив прибирання і замочив брудну білизну в кориті. Коли стемніло, він сів за стіл і запалив лампу. Помолився над маленьким тільцем. Безмежний простір, крихітне тіло, вічність і годинник, який звинувачував час у тому, що той минає: багато смертей бачив він у Єгипті чи Франції, та тут було ще менше сенсу. Але в цій смерті містилося щось особливе, а тиша це підкреслювала: через відсутність пострілів і криків він уперше бачив її так чітко. Людей, життя яких обривалося перед його очима, оплачуть матері, однак то коїлося на полі бою, поряд же не було нікого близького, і неможливо навіть уявити їхню присутність там. А бачити, як дитину забирають від матері в момент народження — забирають від єдиної у світі жінки, яка небайдужа Томові, — це було найболючіше. Він знову подивився на дві тіні: дитини, а поруч із нею — пирога, накритого тканиною, і вони здалися йому близнюками в саванах.

— Ще ні, Томе. Я скажу їм, коли буду готова, — наполягла наступного дня Ізабель, лежачи в ліжку.

— Але твої мама і тато, вони схочуть знати. Вони тебе чекають удома, чекають, що ти прибудеш на наступному катері. Вони сподіваються на появу свого першого онука.

Ізабель безпорадно подивилася на нього.

— Справді! Вони сподіваються на появу свого першого онука, а я його втратила.

— Із, вони переживають за тебе!

— Тоді для чого їх засмучувати? Будь ласка, Томе. Це наша справа. Моя справа. Ми не повинні розповідати про це всьому світу. Нехай вони ще трохи помріють. Я надішлю їм листа пізніше, коли катер прийде знову, в червні.

— Але це ще кілька тижнів!

— Томе, я просто не можу. — Ізабель заплакала, і на нічну сорочку закапали її сльози. — Принаймні у них буде ще кілька щасливих тижнів…

Урешті-решт, Том здійснив бажання дружини й нічого не записав у журнал.

Але це зовсім інше — то була їхня особиста справа. З човном такої свободи дій не залишалося. Він почав писати про пароплав, котрий бачив уранці. То був «Манчестер Квін», що прямував до Кейптауна. Тоді він зазначив погодні умови, температуру і відклав ручку. Завтра. Він запише всю історію прибуття човна завтра і завтра дасть сигнал. Чоловік зупинився на мить, щоб подумати, чи варто залишати в журналі місце, щоб потім повернутися й заповнити його. Чи, може, краще зробити вигляд, ніби човен прибув пізніше, аніж це було насправді. Він залишив місце. Зранку дасть сигнал і скаже, що вони були дуже зайняті дитиною і не могли повідомити раніше. У журналі він таки напише правду, але трохи згодом. Тільки один день. Він побачив своє відображення в склі над написом «Виписки з “Постанови про працю на маяках 1911 року”», що висіла на стіні, і якусь мить не впізнавав себе.

— Я точно не фахівець у цій справі, — сказав Том Ізабель наступного дня.

— Ти ніколи й не будеш, якщо просто стоятимеш. Потримай її, а я перевірю, чи пляшечка вже тепла. Давай. Вона не кусається, — сказала Ізабель та усміхнулась. — Принаймні не зараз.

Дитина була маленькою, меншою за Томове передпліччя, але він тримав її так, ніби це був восьминіг.

— Просто постій хвилинку, — попросила Ізабель, умощуючи дитину в його руках. — Добре! Тримай її ось так. А тепер, — жінка востаннє щось поправила, — у найближчі дві хвилини вона вся твоя, — і пішла на кухню.

Уперше Том залишився наодинці з малям. Він ніби стояв по стійці струнко, наче боявся не пройти перевірку. Дитина почала звиватися, рухати ногами й руками, і Том розгубився.

— Ну, заспокойся! Будь чемною! — благав він, намагаючись не впустити маля.

— Не забувай підтримувати їй голівку, — гукнула Ізабель.

Том одразу ж підклав руку під голову дитині й зауважив, що вона дуже маленька. Дитя знову закомизилося, і він почав легко його колисати.

— Слухай, будь людиною! Не підведи дядька Тома.

Маля подивилося на нього і, схоже, заглянуло прямо в очі. Том раптом відчув майже фізичний біль. Дитятко на мить показало йому світ, який він ніколи не знатиме.

Ізабель повернулася з пляшечкою.

— Ось, — вона вклала її у руки Тома й спрямувала в рот дитини, ніжно торкаючись її губ, поки немовля не вхопило соску. Цей процес повністю поглинув Тома. Той факт, що немовля давало собі раду без його допомоги, викликав у нього трепет і благоговіння — це було далеко за межами розуміння чоловіка.

Коли Том повернувся на маяк, Ізабель взялася за кухню й приготування вечері, а дитина спала. Щойно жінка почула плач, одразу ж поспішила в дитячу й дістала дівчинку з ліжечка. Дитина, капризуючи, уткнулася в груди Ізабель і почала смоктати тонку бавовняну блузку.

— Моя люба, ти все ще голодна? У книжці доктора Ґриффітса наголошується на тому, що матері слід бути обережною, щоб не перегодувати. Хоча, можливо, крапля…

Вона зігріла ще молока й дала дитині пляшечку. Але цього разу маля відвернулося від соски й розплакалося тієї миті, коли теплий сосок доторкнувся через тканину до немовлятиної щоки.

— Ось тут, ось пляшечка, моя люба, — воркувала Ізабель, однак дитина плакала ще сильніше, махала ніжками та рученятами й поверталася до грудей жінки.

Ізабель згадала, як прибуло молоко, як її груди стали важкими й болючими, бо не було кого годувати — це, схоже, особливо жорстокий механізм природи. Тепер дитина відчайдушно прагне її молока чи, можливо, просто шукає втіхи, оскільки маля не було голодне. Ізабель замислилися, її думки змішалися з плачем і тугою від утрати.

— О, люба, — пробурмотіла вона й повільно розстебнула блузку.

За кілька секунд дитина, вхопивши грудь, почала смоктати, хоча там було лише кілька крапель молока.

Це тривало досить довго, поки на кухню не увійшов Том.

— Як… — він зупинився на півслові, не знаючи, що сказати.

Ізабель подивилася на нього, а на її обличчі відображалися одночасно невинність і провина.

— Це був єдиний спосіб заспокоїти її.

— Але… Ну… — Том був настільки спантеличений, що навіть не міг сформулювати запитання.

— Вона дуже плакала. І не хотіла брати пляшечку…

— Однак раніше вона хотіла, я сам бачив…

— Так, це через те, що вона голодувала. У прямому сенсі.

Том не переставав пильно дивитися на дружину та немовля.

— Томе, це найприродніша у світі річ. Це найкраще, що я могла зробити для неї. Не дивуйся так. — Жінка простягнула до нього руку. — Ходи сюди, любий. Посміхнися.

Він узяв її за руку, проте був збентежений. І десь глибоко всередині нього занепокоєння зростало.

Після обіду очі Ізабель сяяли, Том не бачив її такою вже багато років.

— Іди й подивися! — вигукнула жінка. — Хіба вона не чудо? І ліжечко якраз для неї! — Ізабель кивнула на плетене ліжечко, в якому мирно спала дитинка. Її крихітні груди здіймалися й опускалися, немов відлуння хвиль на острові.

— Наче горішок у шкаралупі, хіба ні? — сказав Том.

— Здається, їй нема ще і трьох місяців.

— А ти звідки знаєш? — підвів брови Том.

— Я подивилася в довіднику доктора Ґриффітса. Я знайшла трохи баранини, взяла ще моркви й ріпи і зробила рагу. Сьогодні в нас буде особлива вечеря.

Том спантеличено насупився.

— Ми повинні відсвяткувати прибуття Люсі й помолитися за її бідолашного батька.

— Якщо це був її батько, — сказав Том. — Люсі?

— Ну, їй потрібно ім’я. Люсі означає «світло», тому воно ідеально підходить, правда?

— Ізі, — він усміхнувся, а потім ніжно погладив її волосся, водночас ставши серйозним, — обережніше, кохана. Я не хочу, щоб ти потім сумувала…

Коли ввечері Том засвітив маяк, він зовсім не міг заспокоїтися. Він не знав, чи це відголоски минулого горя, чи, може, передчуття непевного майбутнього. Спускаючись вузькими звивистими металевими сходами, чоловік відчував важкість у грудях, і йому здавалося, що він провалюється назад у безодню, з якої ледве вирвався.

Тієї ночі вони вечеряли, а дитина тихенько посопувала в ліжечку. Іноді вона навіть муркала, і на губах Ізабель з’являлася посмішка.

— Цікаво, що з нею буде далі? — розмірковувала жінка вголос. — Страшно подумати, що вона може опинитися в дитячому будинку, як маленький хлопчик Сари Портер.

А потім вони кохалися, вперше після народження дитини. Ізабель була іншою: впевненою, розслабленою. Вона поцілувала Тома й пізніше промовила:

— А давай, коли настане весна, посадимо трояндовий сад. І він цвістиме тут багато років, коли навіть нас не буде.

— Я повідомлю про все вранці, — сказав Том на світанку, відразу після того, як загасив маяк.

М’яке перламутрове світло нового дня проникло в спальню й пестило обличчя дитини. Вона прокинулася серед ночі, й Ізабель узяла дитя спати між ними. Жінка приклала пальця до губ, кивнула в бік сплячої дитинки і знялася з ліжка, кличучи Тома на кухню.

— Сідай, моя любове, а я зроблю чаю, — прошепотіла і тихо, як тільки могла, дістала чашки, заварник і чайник. Поставивши чайник на плиту, сказала: — Томе, я тут подумала…

— Що?

— Люсі. Це не може бути просто збігом, що вона з’явилася на Янусі невдовзі після того, як… — Їй не потрібно було продовжувати далі… — Ми не можемо відправити дівчинку до притулку. — Жінка повернулася до Тома, і той взяв її руки у свої. — Любий, я думаю, що вона повинна залишитися з нами.

— Люба, так не можна! Вона чудова дитина, але не наша. Ми не можемо залишити її.

— Чому ні? Подумай. Я маю на увазі, хто ж дізнається, що вона тут?

— Ну, передусім, коли через декілька тижнів сюди прибудуть Ральф і Блуї, то вони дізнаються.

— Так, але вчора ввечері мені спало на думку, що вони про це не довідаються. Усі й досі вважають, що я вагітна. Вони просто здивуються, що дитина народилася трохи раніше.

Від подиву Том розтулив рота.

— Але… Ізі, ти здуріла? Ти розумієш, що пропонуєш?

— Я пропоную доброту. Це все. Любов до дитини. Я пропоную, любий, — вона стиснула його руки, — щоб ми прийняли цей подарунок небес. Як довго ми хотіли дитину, молилися про неї!

Повернувшись до вікна, Том поклав руки на голову й почав сміятися, а потім витягнув їх угору, наче звертався до когось.

— Ізабель, заради всього святого! Коли я повідомлю їм про чоловіка в човні, то хтось достеменно буде знати, хто це такий. І вони дізнаються, що була й дитина. Можливо, не відразу, але з часом…

— Тоді, я думаю, не потрібно нічого повідомляти.

— Не потрібно повідомляти? — Він спитав це надто стримано.

Вона гладила його волосся.

— Коханий, не кажи їм. Ми не зробили нічого поганого, просто прихистили безпорадну дитину. Ми можемо гідно поховати бідного чоловіка, а човен… Просто відпустимо його в море за течією.

— Ізі, Ізі! Ти знаєш, я все зроблю заради тебе, люба, але, ким би не був цей чоловік і що не зробив би, він заслуговує, щоб з ним повелися гідно. І законно, як на те пішлося. А якщо мати дитини не померла і дружина цього чоловіка десь побивається за ними обома?

— Яка жінка відпустить свою дитину? Томе, мабуть, вона потонула. — Ізабель знову стиснула Томові руки. — Я знаю, наскільки важливі для тебе ці правила, і я знаю, що тобі не слід їх порушувати. Але для кого й для чого вони? Для того, щоб рятувати життя! І саме це ми повинні зробити, любий: урятувати це життя. Вона тут, і ми їй потрібні і здатні допомогти. Будь ласка!

— Ізі, я не можу. Це не про мене. Як ти не розумієш?

Її обличчя потемніло.

— Як можна бути таким безсердечним? Тебе цікавлять тільки твої правила, і твої кораблі, і твій клятий маяк!

Том і раніше чув звинувачення, коли збожеволіла від горя після викиднів Ізабель спрямовувала свій гнів проти єдиної людини — чоловіка, котрий продовжував виконувати свій обов’язок, котрий утішав її, як міг, а власний смуток ховав у собі. І знову він відчув, що вона наблизилася до небезпечної межі, можливо, цього разу ближче, аніж будь-коли.

Розділ 11

Допитлива чайка сиділа в скелі на подушці з морських водоростей і дивилася на Тома. Вона не зводила з нього очей, а він загортав у полотно мертве тіло, від якого вже починало погано відгонити. Важко сказати, ким був цей чоловік за життя. Його обличчя не здавалося ані дуже старим, ані дуже молодим. Худорлявий і світловолосий. Мав маленький шрам на лівій щоці. Том подумав про тих, хто сумував за ним, хто мав причину любити його чи ненавидіти.

Старі могили загиблих унаслідок трощі розташовувались знизу, поруч із пляжем. Коли він заходився копати свіжу яму, його м’язи запрацювали самі собою, виконуючи давно знайому їм роботу, неначе ритуал. І він сподівався, що це більше не доведеться повторювати.

Коли Том уперше ховав людей, його вивернуло від вигляду трупів, що лежали пліч-о-пліч, чекаючи на його лопату. Через деякий час це стало просто роботою. Він сподівався, що йому попадеться худорлявий хлопець або хтось без ніг, бо таке тіло легше піднімати. Поховати їх. Позначити могилу. Віддати честь і піти. Ось як це було. І сподіватись, що якоїсь частини тіла таки не буде. Том похолов від думки, що тоді він не вбачав у цьому нічого поганого.

Лопата стукала щоразу, торкаючись піщаного ґрунту. Він скінчив роботу, з’явився охайний горбик. Том хотів помолитися за того нещасного, але зміг лише прошепотіти: «Пробач мені, Господи, за це і за всі мої гріхи! І пробач Ізабель! Ти знаєш, скільки в ній добра. І ти знаєш, скільки вона страждала. Прости нас обох і помилуй!» Чоловік, перехрестившись, повернувся до човна, готовий затягнути його назад у воду. Він штовхнув судно й раптом побачив якийсь блиск. Том заглянув до корпусу. Щось блискуче застрягло під носом, і Том не зміг схопити його. Він, спробувавши знову, дістав якийсь холодний твердий предмет, котрий раптом ожив у його руках: це було прикрашене херувимами срібне брязкальце, і на ньому стояла проба.

Том крутив його в руках і ніби чекав, що воно заговорить, дасть хоч якусь підказку. А потім запхав його до кишені: можна по-різному пояснити появу цієї дивної пари на острові, але тільки версія Ізі, що дитина була сиротою, дозволить йому спокійно спати вночі. Він навіть думати не хотів, що це не так, і йому були не потрібні докази протилежного. Том дивився на обрій, туди, де небо зустрічається з океаном. Краще не знати.

Чоловік пересвідчився, що південна течія підхопила човен, а потім побрів назад на пляж. Він був удячний солоному смороду зелених водоростей, які гнили на чорних скелях, що вони перебили запах смерті. Крихітний фіолетовий піщаний краб виліз з-під рифу, підкрався до мертвої риби-їжака, що була колюча навіть після смерті, і почав відривати від її черева маленькі шматочки й поїдати їх. Том, здригнувшись, вирушив угору.

— Переважну більшість часу тут неможливо сховатися від вітру. Це не проблема, якщо ти чайка чи альбатрос: вони просто ловлять потік повітря і, здається, відпочивають на ньому.

Том сидів на веранді, показуючи пальцем на великого сріблястого птаха, котрий прилетів з якогось іншого острова і, схоже, просто завис у небі, попри поривчастий вітер.

Дитина не звертала уваги на Томів палець і дивилася йому прямісінько в очі, ніби загіпнотизована рухом його губ та глибоким голосом. Вона щось проворкувала — немов гикнула. Намагаючись не звертати уваги на завмирання серця, Том продовжив свою промову.

— Але в цій затоці, он у тій маленькій бухточці, є одне місце, де можна знайти трохи тиші та спокою. Воно виходить на північ, а вітер рідко дме прямо на північ. Цей бік спрямований на Індійський океан — красивий, спокійний і теплий. Південний океан, той, що на іншому боці, — дикий та небезпечний. Краще триматися від нього подалі.

Дитина витягнула руку з-під ковдри й схопила Тома за вказівний палець. Через тиждень після прибуття немовляти він звик до його белькотіння, до тихого сну дитинки в ліжечку, який, здавалося, наповнював усю хату, наче запах випічки або квітів. Він прислухався, чи не прокинулася вона вранці, та інстинктивно заспокоював її, коли вона плакала.

— Ти закохуєшся в неї, так? — спитала Ізабель, спостерігаючи за ним від дверей. — Том насупився, і вона з посмішкою сказала: — Її неможливо не полюбити.

— Це все через ці її гримаси…

— Ти будеш чудовим татком.

Том став нервово крутитися в кріслі.

— Із, це неправильно, що ми нікому нічого не сказали.

— Тільки подивися на неї. Хіба ми чимось їй зашкодили?

— У цьому вся річ. Ми не повинні нікому зашкодити. Ми могли б повідомити про цей випадок і спробувати вдочерити її. Ще не пізно, Із. Ми все ще можемо це зробити.

— Удочерити її? — Ізабель закам’яніла. — Вони ніколи не віддадуть дитину на маяк, у пустку. Тут немає жодного лікаря, тут немає школи. Навіть церкви, а це, очевидно, найважливіше для них. І навіть якщо вони погодяться віддати її на усиновлення, то віддадуть якійсь парі в місті. А тяганина може тривати вічно. Вони захочуть зустрітися з нами. А тобі ніколи не дадуть відпустку, щоб поїхати на зустріч раніше, ніж за півтора року. — Ізабель поклала руку на його плече. — Я знаю, що ми впораємося. Я знаю, що ти будеш чудовим батьком. А вони — ні.

Вона, дивлячись на дитину, торкнулася пальцем до її ніжної щічки.

— Томе, любов сильніша за правила. Якби ти повідомив про човен, зараз вона б стирчала в якомусь жахливому сиротинці. — Із поклала руку на плече чоловіка. — Бог почув наші молитви. І молитви дитини теж. Це було б невдячно з нашого боку відправити її назад.

Пригаслий після викидня материнський інстинкт Ізабель ожив із появою Люсі, як щепа приживається й росте на кущі троянди. Вона цілковито віддавалася дитині, котра так потребувала материнського піклування. Пережите горе та віддаленість від світу перев’язали рану й тільки зміцнювали зв’язок з немовлям зі швидкістю, яку може створити лише природа.

Коли Том увечері спустився з маяка, Ізабель сиділа біля каміна, біля першого осіннього вогню в кріслі-гойдалці, зробленому ним чотири роки тому, і няньчила дитину. Вона не помітила його, а він мовчки дивився на неї. Здавалося, жінка інстинктивно знала, що робити з дитиною, і один рух був продовженням іншого. Він почав сумніватися. Можливо, Ізабель мала рацію. Хто він такий, щоб розлучити цих жінку й дитину?

Вона тримала в руках молитовник, до якого після першого викидня зверталась дедалі частіше. Тепер мовчки читала «Воцерковлення жінки», молитву для жінок після пологів: «Твоя жінка в кутах твого дому, як та виноградина плідна, твої діти навколо твого стола, немов саджанці ті оливкові!»

Наступного ранку Ізабель стояла біля Тома на маяку й тримала в руках дитину. А він надсилав повідомлення, ретельно зважуючи кожне слово. Його пальці тремтіли, коли він починав: Том боявся надсилати новину про викидні, але це було набагато гірше. «Дитина народилася раніше крапка несподівано для обох крапка Ізабель одужує крапка лікаря не потрібно крапка дівчинка крапка Люсі». Він повернувся до Ізабель.

— Ще щось?

— Вага. Люди завжди питають про вагу. — Вона згадала дитину Сари Портер. — Напиши: три кілограми чотириста грамів.

Том, подивившись на неї, здивувався, як легко вона збрехала. Він повернувся до передавача і вистукав цифри.

Коли прийшла відповідь, розшифрував її та записав у журналі: «Вітаємо крапка чудова новина крапка офіційно записали приріст населення на острові Янус згідно з правилами крапка Ральф і Блуї передають вітання крапка бабусі й дідусеві повідомимо крапка». Том зітхнув, у грудях щось тиснуло, він вирішив трохи зачекати, перш ніж передавати відповідь Ізабель.

У наступні тижні Ізабель розквітнула. Вона щось наспівувала вдома. Жінка не могла втриматися від того, щоб весь день не кидатися на Тома з обіймами й поцілунками. Вона щиро усміхалася й була щасливою. А дитина? Дитина дихала спокоєм і довірою. Її обіймали, цілували й пестили, їй співали, і вона була задоволена.

— Мама тут, Люсі, мама тут, — колисала Ізабель дитинку.

Не було жодних сумнівів, що дівчинка квітнула. Її шкіра немов світилася м’яким ореолом. Груди Ізабель знову наповнилися молоком, доктор Ґриффітс детально описав процес «релактації», і дитина, не вагаючись, їла так, ніби між ними двома було укладено якусь угоду. А Том, загасивши вранці маяк, почав затримуватися там довше. Знову й знову він ловив себе на тому, що повертається до запису за 27 квітня і дивиться на порожнє місце в журналі.

Том знав: правила іноді можна порушувати. І все ж вони були тим, що відрізняло людину від дикуна, людину від монстра. Правила, які стверджують: людину краще взяти в полон, аніж убити. Правила, які дозволяли винести поранених з нічийної землі. Але завжди поставало одне просте питання: чи міг він забрати це немовля в Ізабель? Якщо дитина була сама-самісінька в цьому світі? Невже це правильно — відбирати її в жінки, котра обожнювала її, і віддавати на милість долі?

Уночі Тому снилося, що він тонув, відчайдушно махаючи руками й ногами, намагаючись знайти землю, але не було на що стати, не було нічого, щоб утримати його на плаву, окрім русалки, за хвіст якої вхопився Том, котра почала тягти його дедалі глибше й глибше в темну воду, поки він не прокинувся в холодному поту, задихаючись. А Ізабель блаженно спала біля нього.

Розділ 12

— Здоров, Ральфе! Радий тебе бачити. А де Блуї?

— Я тут! — крикнув матрос із-за ящиків з фруктами на кормі. — Як поживаєш, Томе? Чи справді радий нас бачити?

— Завжди радий, приятелю. У вас є грог, так? — сміявся той, закріпивши швартови.

Старий двигун пихкав і тріщав, коли катер підходив до причалу, наповнюючи повітря густими випарами дизельного палива. Була середина червня, і з часу появи дитини сім тижнів тому катер прибув уперше.

— Підвісна переправа готова. Лебідка теж.

— Ого, Томе, ти швидко впорався! — вигукнув Ральф. — Хіба ми кудись поспішаємо? Це великий день. Ми можемо не квапитися. До того ж повинні відсвяткувати народження нової людини! Моя Гільда надавала мені купу речей для маленької, і не тільки вона, а ще горді бабуся й дідусь.

Коли Ральф піднявся трапом, він міцно обійняв Тома.

— Вітаю, синку! Це просто чудово. Особливо після всього, що сталося раніше.

Блуї продовжив:

— Молодець! Ма передає вітання.

Том опустив очі.

— Дякую! Дуже дякую! Мені приємно.

Коли вони йшли стежиною вгору, то побачили Ізабель. Ззаду виднілися випрані підгузки, немов сигнальний прапор, що майорить на свіжому вітрі. Кілька пасом вибилися з її щойно підібраного волосся.

Ральф підняв руки, підійшовши до жінки.

— Ну, навіть передати не можу. Ніщо, крім малятка, не змусить жінку так розквітнути. Твої щоки палають, волосся сяє, як і в моєї Гільди після народження кожної нашої дитини.

Ізабель зашарілася від компліменту і швидко чмокнула старого. Вона поцілувала і Блуї, котрий, схиливши голову, пробурмотів:

— Вітаємо, пані Шерборн!

— Заходьте всі сюди. Чайник закипів, і я спекла пиріг.

Вони сиділи за старим столом, Ізабель постійно кидала погляд на дитину, яка спала в плетеному кошику.

— У Партаґезі про вас говорять усі жінки. Народити дитину без допомоги лікаря. Звичайно, для дружини фермера це не є чимось особливим: Мері Лінфорд сказала, що колись вона народила трьох без сторонньої допомоги. Але в місті всі вражені. Я сподіваюся, Том хоч якось допоміг?

Пара переглянулася. Том збирався щось сказати, однак Ізабель взяла його за руку й міцно стиснула її.

— Він був чудовий. Я не могла і мріяти про кращого чоловіка. — У її очах блищали сльози.

— Як я бачу, вона справжня красуня, — сказав Блуї.

Але з-під пухнастої ковдри виднілося лише маленьке обличчя в чепчику.

— У неї Томів ніс, правда? — озвався Ральф.

— Ну… — вагався Том. — Не впевнений, що мій ніс пасуватиме дівчинці!

— Розумію! — усміхнувся Ральф. — Так, пане Шерборне, друже, мені потрібен твій автограф на формах. Давай зробимо це зараз.

Том із полегшенням підвівся із-за столу.

— Гаразд! Ходімо в офіс, капітане Еддикоте, сер, — мовив він.

А Блуї воркував над кошиком.

Молодий чоловік поліз у ліжечко, дістав брязкальце й стряснув ним перед дитиною, яка вже прокинулася.

Вона пильно дивилась, і він знову стряснув ним.

— Ти щаслива, в тебе є чудове срібне брязкальце! Ідеально пасує принцесі. Я ніколи не бачив нічого настільки прекрасного! Янголи на сріблі, і все таке… Янголи для янгола… І твоя пухнаста ковдра — чудова…

— О, вони залишилися від… — голос Ізабель затремтів, — від…

Блуї почервонів.

— Вибачте! Не варто було. Я… Краще допоможу розвантажувати. Дякую за пиріг! — сказавши це, молодий чоловік вийшов з кухні.

Янус Рок,

Червень 1926 року

Любі мамо й тату!

Бог послав нам янгола, щоб ми не сумували. Дитятко Люсі захопило наші серця! Вона вродлива дівчинка — абсолютно досконала. Вона добре спить і їсть. З нею ніколи не буває проблем.

Я хочу, щоб ви її побачили й потримали на руках. Щодня вона змінюється, і я знаю, до того часу, як ви зустрінетеся, вона вже не буде немовлям. Коли ми повернемося на берег, Люсі вже почне ходити. Ось, через неможливість сфотографувати її, я вмочила її п’ятку в кармін! (На маяку треба бути винахідливим…) Шедевр додається.

Том — чудовий тато. Відколи Люсі тут, Янус дуже змінився. Поки що за нею досить легко наглядати: я поклала її в кошик, і вона скрізь зі мною, навіть коли я збираю яйця чи дою козу. Буде трохи складніше, коли почне повзати. Але мені не хочеться забігати наперед.

Я хочу так багато про неї розказати: яке темне її волосся, як чудово вона пахне після ванни. Її очі теж темні. Однак я не можу судити. Вона занадто вродлива, щоб описати. Я знаю Люсі лише кілька тижнів, а вже не можу уявити свого життя без неї.

Отже, «бабусю й дідусю» (!), мушу закінчувати, і катер забере листа. Бо інакше ви отримаєте його аж через три місяці!

З найніжнішою любов’ю,

Ізабель

P.S. Я щойно прочитала вашого листа, що його катер привіз зранку. Дякую за красиву ковдрочку! І лялька просто чудова. Книжки теж прекрасні. Я постійно розповідаю їй дитячі віршики, отже нові їй теж сподобаються.

P.P.S. Том дякує за джемпер. Зима тут кусюча!

Молодий місяць виглядав вишитим у небі, що темніло. Том та Ізабель сиділи на веранді, а високо над ними світив маяк. Люсі заснула на руках Тома.

— Важко не дихати разом із нею, — сказав він, дивлячись на дитину.

— Тобто?

— Це як свого роду заклинання, правда? Кожного разу, коли вона спить, я починаю дихати в одному ритмі з нею. Це схоже на те, як я залишаю все, щоб засвітити маяк. — І він майже нечутно додав: — Мене це лякає.

Ізабель усміхнулася.

— То просто любов, Томе. Не треба боятися любові.

Том ледь затремтів. Він тепер не уявляв собі життя без Ізабель і розумів, що Люсі теж посіла місце в його серці. І він хотів, щоб вона там залишалася.

Кожен, хто працював на маяках у морі, може розповісти вам про це — ізоляція має свої чари. Наче іскри, що вилітають з печі під назвою «Австралія», ці самотні маяки мерехтять навколо неї; а деякі з них бачило лише кілька живих душ. Але їхнє відчуження зберігає весь континент від ізоляції, убезпечує судноплавні шляхи і дозволяє кораблям долати тисячі миль, щоб доставити машинерію, книжки й тканини, забрати вовну та пшеницю, вугілля та золото. Отже обміняти плоди винахідливості на плоди землі.

Ізоляція оповила все таємничим коконом, зосередивши неусипну увагу на одному місці, одному часові, одному ритмові — на обертанні світла. Острів не знає жодних інших голосів, жодних інших слідів. На морських маяках ви можете прожити тим життям, яке вам подобається, і ніхто не скаже, що ви помиляєтеся: ані чайки, ані маяк, ані вітер.

Тому Ізабель щораз далі й далі запливала у власний світ божественного благовоління, де молитви почуті, де дітей прибиває з Божої ласки течія.

— Томе, як ми можемо бути такими щасливими? — замріяно питала жінка.

Вона трепетно спостерігала, як росте й квітне її щаслива донька. Вона насолоджувалася щоденними відкриттями цієї маленької істоти: як вона навчилася перевертатися, почала повзати, видала свої перші нерішучі звуки. Шторми поступово перейшли за зимою в іншу частину землі, і настало літо з блідо-блакитним небом та гарячим золотим сонцем.

— Ходи сюди! — засміялася Ізабель і посадила Люсі собі на стегно, коли вони втрьох спускалися до пляжу на пікнік.

Том зривав різні листки — морську траву, карпобротус — і Люсі нюхала їх, жувала стеблинки, корчила гримаси від дивних відчуттів. Том збирав крихітні букетики з трояндового куща або показував їй мерехтливу луску каранкса чи блакитної скумбрії, яку він зловив на скелі, з того боку острова, де дно океану стрімко йде вниз. Тихими ночами голос Ізабель заспокійливими перегуками розносився островом — це вона читала Люсі казки в дитячій кімнаті, а Том щось ремонтував у повітці.

Хай там що, Люсі залишалася на острові, й Ізабель була чудовою матір’ю. Щоночі в молитві вона дякувала Богові за свою родину, за здоров’я, за щасливе життя й молилася, щоб бути гідною тих дарів, які Він їй дав.

Дні набігали один на одний, немов хвилі на берег, залишаючи ледь помітний слід, котрий швидко стирався роботою, сном, годуванням і спогляданням. Ізабель розплакалася, коли ховала старі дитячі речі Люсі.

— Здається, тільки вчора вона була такою маленькою, а тепер подивися на неї, — міркувала вона з Томом, ретельно обмотуючи речі цигарковим папером: її брязкальце, перші дитячі суконьки, крихітні капчики. Жінка робила це, як і кожна мати в будь-якій точці світу.

Місячки не було, Ізабель хвилювалася. Вона втратила всяку надію народити дитину, і раптом це знову стало реальністю. Вона ще трохи почекає, продовжуватиме молитися, а потім скаже Тому. Ізабель ловила себе над думці, що постійно мріє про брата чи сестру для Люсі. Її серце вискакувало з грудей. А потім уплави почалися з подвоєною силою, протікали важче й болючіше і були нерегулярними. У неї боліла голова, вона сильно пітніла вночі. А згодом їх не було місяцями.

— Під час відпустки я піду до лікаря Самптона. Немає потреби непокоїтися, — казала жінка Тому. Ізабель не скаржилася. — Коханий, я здорова, добре почуваюся. Не треба хвилюватися. — Вона була закохана в чоловіка й дитину — і цього достатньо.

Місяці змінювали один одний, а своєрідні ритуали маяка залишалися такими ж — увімкнути його, підняти вимпел, промити ванночку для ртуті. Тривали звичні заповнення форм і дотримання законодавчих вимог, тривало знущальне листування зі старшим механіком про те, що будь-яке пошкодження парових труб може бути спричинено тільки недбалістю доглядача, а не продукцією неналежної якості. Журнал перейшов із 1926 на 1927 рік на середині сторінки: не можна марно витрачати папір, який був дорогим. Том задумався над відомчою байдужістю щодо приходу нового року. Маякову службу не турбував плин часу. І це було правдою: вид із галереї у перший новорічний день нічим не відрізнявся від виду перед Новим роком.

Час від часу Том повертався до запису від 27 квітня 1926-го, і згодом журнал сам почав розгортатися на тій сторінці.

Ізабель важко працювала. На городі все буяло; у хаті — чисто. Вона прала й латала Томів одяг; і вона готувала все, що він полюбляв. Люсі росла. Маяк обертався. Час спливав.

Розділ 13

— Скоро їй буде рочок, — промовила Ізабель. — Наближається 27 квітня, її день народження.

Том був у майстерні, чистив від іржі погнуті дверні завіси. Він відставив терпуг.

— Цікаво, коли в неї справжній день народження?

— Для мене — це день, коли вона прибула. — Ізабель поцілувала дитину, що сиділа в неї на руках і гризла сухарик. Люсі простягнула рученята до Тома.

— Вибач, маленька, в мене брудні руки. Краще побудь трохи з мамою.

— Це дивовижно, Люсі так виросла! І, певно, важить цілу тонну, — розсміялася Ізабель і підсадила малу трохи вище на стегно. — Я спечу їй торт на день народження. — Дитина у відповідь опустила голову на груди Ізабель і виплюнула крихти хліба. — У тебе ріжуться зубки, так, маленька? Ти вся червона. Зараз ми покладемо на ясна трохи спеціального порошку, і ти заспокоїшся. — Ізабель повернулася до Тома. — Побачимося пізніше, любий. Я краще піду назад. У мене суп на плиті, — сказавши це, вона попрямувала до хати.

Тьмяне світло пробивалося крізь вікно й падало на Томів верстак. Він випрямляв металеву деталь, і кожен удар різко відлунював від стін. Чоловік розумів, що б’є сильніше, аніж це було потрібно, однак зупинитися не міг. Його баламутили розмови про дні народження та ювілеї. Він знову взявся за молоток і знову почав гамселити по металу, аж доки той не тріснув. Тоді Том підняв поламані половинки і втупився в них.

Сидячи в кріслі, Том підвів очі. Від часу святкування дня народження дитини минуло кілька тижнів.

— Абсолютно не важливо, що саме їй читати, — сказала Ізабель. — Головне, щоб вона чула різні слова. — Жінка пересадила Люсі Томові на коліна й пішла допікати хліб.

— Та-та-та-та-тат, — пролепетала дитина.

— Ба-ба-ба-ба-баб, — відгукнувся Том. — Отже, ти хочеш почути казку?

Дитя простягнуло маленьку ручку, але замість важкої книжки казок схопила зі столу бежевий буклет, що лежав поруч, і тицьнула його Томові. Той розсміявся.

— Не думаю, що тобі це сподобається, зайчику. Хоча б через те, що тут немає малюнків.

Він потягнувся за казками, але Люсі сунула йому в обличчя буклет.

— Та-та-та-та-тат.

— Ну, якщо так хочеш, маленька, — Том знову засміявся.

Дитина розгорнула буклет на якійсь сторінці і тицьнула пальчиком у слово, як це часто робили Том та Ізабель.

— Гаразд! — почав Том. — Вказівки доглядачам маяка. Розділ двадцять дев’ятий: «У доглядачів маяка ніколи не повинно бути ніяких інтересів, приватних чи будь-яких інших, котрі могли б перешкоджати їм виконувати свої обов’язки, що мають величезне значення для безпеки судноплавства; вони повинні пам’ятати, що їхня посада чи підвищення по службі залежить від дисципліни, чіткого виконання наказів, дотримання правил поведінки, тверезості й підтримування порядку та чистоти щодо себе та своїх сімей, а також всіх деталей маяка і суміжних приміщень». Розділ тридцятий: «Дисциплінарні порушення, сварки, пияцтво або аморальна поведінка доглядача, — Том зупинився, щоб витягнути пальчики Люсі зі свого носа, — буде підставою для покарання чи звільнення. Учинення будь-яким членом сім’ї доглядача злочину такого зразка дає підстави відсторонити порушника від роботи…» — Том замовк. Поза шкірою пробіг мороз, а серце шалено закалатало. З цього стану його вивела маленька долонька, що торкнулася підборіддя. Він розгублено притиснув її до губ. Люсі посміхнулася й поцілувала його.

— А давай почитаємо «Сплячу красуню», — запропонував Том і взяв до рук книжку казок, хоча зосередитися чоловікові було важко.

— Ваші чай і тост у ліжко, леді! — оголосив Том і поставив тацю біля Ізабель.

— Обережно, Люсі! — мовила Ізабель.

У неділю, коли Том пішов гасити маяк, вона принесла дитя до них у ліжко, і Люсі намагалася дотягнутися до маленької чашки з чаєм. Том налив туди більше теплого молока й додав лише крапельку чаю заради кольору.

Том сидів біля Ізабель, посадивши Люсі собі на коліна.

— Ану давай, Лулу! — сказав він, підтримуючи чашку.

Мала тримала його обома руками й пила чай.

Том був захоплений цим заняттям, як раптом помітив, що Ізабель мовчить, і, коли повернувся, побачив сльози в її очах.

— Ізі, Ізі, люба, що сталося?

— Нічого, Томе. Зовсім нічого.

Він змахнув сльозу з її щоки.

— Томе, іноді я така щаслива, що мені аж страшно.

Він гладив її волосся, а Люсі булькала чаєм.

— Так, панянко, ви ще будете це пити чи, може, досить?

Дитина продовжувала пускати слину в чашку й однозначно отримувала задоволення від звуків.

— Гаразд, думаю, тобі достатньо, — Том забрав у неї чашку, а мала у відповідь злізла з його колін і перебралася до Ізабель, усе ще видуваючи бульбашки зі слини.

— Це дивовижно, — вигукнула Ізабель, сміючись крізь сльози. — Іди сюди, маленьке мавпеня!

Вона почала пуркотіти дитині в животик. Люсі хихотіла й корчилася, прохаючи: «Се! Се!» А Ізабель повторювала це знову й знов.

— Ви обидві варті одна одної! — засміявся Том.

— Іноді я немов сп’яніла від любові до неї і до тебе теж. Якби мене зараз попросили пройти по прямій лінії, я б не змогла.

— На Янусі нема прямих ліній, отже, все гаразд, — усміхнувся Том.

— Не смійся, Томе. Це так, наче я була дальтоніком, а потім з’явилася Люсі, і світ зовсім змінився. Він став яскравішим, і я стала бачити краще. Я залишаюся на тому ж місці, тут ті самі птахи, та сама вода, сонце сходить і заходить там, де і завжди, але я ніколи не знала, для чого це все, Томе. — Вона пригорнула дитину. — А тепер знаю, це все — для Люсі… І ти теж змінився.

— Як?

— Я думаю, що в тобі було таке, про що ти сам не підозрював, поки не з’явилася вона. Люсі віднайшла у твоєму серці те, що приховувало твоє життя. — Ізабель провела пальцем по губах Тома. — Я знаю, ти не хотів говорити про війну і решту, але, мабуть, саме через це твоя душа заніміла.

— Мої ноги. Від замерзлої багнюки в мене жахливо німіли ноги, — спробував відбутися жартом Том і спромігся лише трохи усміхнутися.

— Припини, Томе! Я намагаюся щось сказати. Заради Бога, я серйозно, а ти відповідаєш мені якимось дурним жартом, наче я дитина, котра не все тямить або котрій не можна казати правду.

Цього разу Том посерйознішав.

— Ти не розумієш, Ізабель. Та й жодна нормальна людина ніколи не повинна розуміти цього. А намагатись описати — наче захворіти якоюсь хворобою. — Він повернувся до вікна. — Я зробив те, що зробив, щоб люди, подібні до тебе й Люсі, змогли про це забути. І щоб це ніколи більше не повторилося. Пам’ятаєш, як називали ту війну: «Війна, що покладе край усім війнам»? На цьому острові їй нема місця. І в цьому ліжку теж.

Томове обличчя посуворішало, і вона побачила таку рішучість, якої ніколи не помічала в ньому, — рішучість, котру вона собі уявляла і яка допомогла йому пройти крізь усе, що випало на його долю.

— Це просто… — знову почала Ізабель, — розумієш, ніхто з нас не знає, скільки часу нам залишилось — рік чи сто. І я хотіла переконатися, що ти знаєш, як я тобі вдячна, Томе. За все. Особливо за те, що подарував мені Люсі.

На останніх словах усмішка на Томових губах застигла, й Ізабель поспішила додати:

— Ти подарував, любий. Ти зрозумів, наскільки сильно я її потребувала, і я знаю, чого це тобі коштувало, Томе. Не багато чоловіків зроблять таке для своєї дружини.

Том неначе повернувся з якогось світу мрій, він відчував, як пітніють його долоні. Серце намагалося вискочити з грудей і кудись побігти, байдуже куди, подалі від реальності, від того вибору, що він зробив, від того вибору, котрий раптом, здавалося, стиснув його, мов залізний ошийник.

— Мені час попрацювати. А ви не поспішайте зі сніданком, — промовив він і вийшов з кімнати, намагаючись рухатися якомога повільніше.

Розділ 14

Коли перед самим Різдвом 1927 року добіг кінця другий трирічний термін Тома, сім’я вперше поїхала з Янус Рок до Партаґеза, а натомість на маяк прибув тимчасовий доглядач. Це була друга відпустка подружжя й перша подорож Люсі на материк. Ізабель готувалася до прибуття катера, всіляко намагаючись знайти привід, щоб залишитися з дівчинкою на безпечному Янусі.

— З тобою все гаразд, Із? — спитав Том, коли побачив її. Відкрита валіза лежала на ліжку, а Ізабель утупилась у вікно.

— О, так, — швидко відповіла жінка. — Просто хочу впевнитися, що нічого не забула.

Він уже збирався вийти з кімнати, але раптом повернувся й поклав руку їй на плече.

— Хвилюєшся?

Ізабель схопила пару шкарпеток і скрутила їх у м’ячик.

— Ні, зовсім ні, — відповіла вона й засунула їх до валізи. — Нема чого перейматися.

Ізабель намагалася приховати від Тома своє занепокоєння, проте воно повністю зникло, коли жінка побачила Люсі на руках у Віолетти. Батьки приїхали на пристань, щоб зустріти їх. Її мати і плакала, й усміхалася, і сміялася одночасно.

— Нарешті! — з благоговінням похитала вона головою, оглядаючи кожен сантиметр дитини, доторкаючись до її обличчя, волосся, рученяти. — Моя люба онука. Два роки я не могла дочекатися цієї зустрічі! Вона просто копія моєї старої тітки Клем!

Протягом багатьох місяців Ізабель готувала Люсі до зустрічі з людьми.

— У Партаґезі, Люсі, є сила-силенна людей. І вони всі такі, як і ти. Спочатку це може бути трохи дивно, але не треба боятися.

Перед сном вона розповідала малій історії про місто і тих, хто там жив.

Люсі дивувала така кількість людей навколо неї. Ізабель защеміло в серці, коли вона приймала теплі привітання городян. Навіть стара пані Мювет полоскотала дівчинку під підборіддям, побачивши її у галантерейника, де купувала сітку для волосся.

— О, діти! — з тугою промовила вона. — Це просто Боже благословення.

А Ізабель з подивом думала, чи їй це часом не почулося.

Щойно вони прибули, Віолетта повела всю сім’ю у фотостудію Ґатчера. На тлі намальованих папоротей і грецьких колон Люсі сфотографували з Томом та Ізабель, з Біллом та Віолеттою, а також саму, посадивши дівчинку у велике плетене крісло. Світлин замовили декілька, щоб узяти на Янус, відправити кузенам і поставити в рамці на камінній полиці й на фортепіано.

— Три покоління жінок Ґрейсмарків, — з радістю виголосила Віолетта, побачивши на світлині себе з Люсі на колінах та Ізабель поруч із ними.

Люсі мала бабусю й дідуся, котрі обожнювали її.

«Господь не помиляється, — думала Ізабель. — Він послав дівчинку в потрібне місце».

— О, Білле, — сказала Віолетта чоловікові ввечері, коли приїхала сім’я. — Слава Богу! Слава Богу…

Востаннє Віолетта бачила доньку три роки тому, під час першої відпустки подружжя на берег, коли Ізі сумувала через другий викидень. Тоді Ізабель плакала, поклавши голову матері на коліна.

— Це природа, — заспокоювала Віолетта доньку. — Вдихни і тримай голову вище. Діти ще будуть, якщо цього хоче Бог, просто проявіть терпіння. І моліться. Молитись — це найважливіше.

Вона не сказала Ізабель усієї правди. Вона не сказала, що часто діти народжувалися, незважаючи на морозні зими чи на посуху, яка влітку спопеляла все навкруги, а потім помирали від скарлатини чи дифтерії, що їхній одяг охайно складали, а згодом його передавали молодшій дитині. Також вона не торкнулася щемкого питання кількості дітей. Успішні пологи були лише першим кроком у довгій зрадливій подорожі. У цьому будинку, де дитячі голоси стихли багато років тому, Віолетта знала це занадто добре.

Надійна, добросовісна Віолетта Ґрейсмарк — гідна дружина шанованого чоловіка. Вона витравлювала міль із шафи, полола бур’яни на клумбі. Вона зривала відцвілі троянди, і в серпні розквітали нові бутони. На церковному святі її лимонний мармелад завжди продавався передусім, окрім того, саме її рецепт кексу надрукували в місцевому буклеті Асоціації жінок Австралії. Щоночі вона дякувала Богові за своє щастя. Але іноді після обіду, коли сутінки перефарбовували сад із зелених у сірувато-брудні барви, коли вона чистила картоплю над зливальницею, то не могла втримати в серці всієї своєї печалі. Ізабель плакала під час попереднього візиту, і Віолетті хотілося плакати разом із нею, рвати на собі волосся й казати, що їй теж відоме горе від втрати первістка: ніщо і ніхто, жодні гроші ані щось інше на землі ніколи не зможуть заглушити цей біль. Вона хотіла розказати Ізабель, наскільки людина божеволіє, що готова укласти угоду з Богом і пожертвувати всім, щоб тільки дитина ожила.

Коли Ізабель заснула, а Білл дрімав біля майже погаслого каміна, Віолетта дістала із шафи стару олов’яну коробку. Вона почала в ній ритися, відсунула вбік кілька пенні, маленьке дзеркальце, годинник, гаманець, аж поки не знайшла конверт, потертий на краях через те, що його часто відкривали. Вона сиділа на ліжку, в жовтому світлі лампи, почавши вдивлятися в незграбний почерк, хоча напам’ять знала кожнісіньке слово, що було там написано.

Шановна пані Ґрейсмарк!

Сподіваюся, ви пробачите, що турбую вас. Ви мене не знаєте. Мене звуть Бетсі Парментер, і я живу в Кенті.

Два тижні тому я відвідувала свого сина Фреда. Його сильно поранило осколками, і тому його відправили з фронту. Він лікувався в Першій Південній лікарні загального профілю в Стоурбриджі, а в мене неподалік живе сестра, тому я могла відвідувати його щодня.

Насправді я пишу тому, що одного чудового дня принесли пораненого солдата з Австралії, наскільки я розумію, це був ваш син Г’ю. Він був у важкому стані, ви вже, мабуть, знаєте: він осліп і втратив руку. Хоча ваш син міг говорити й дуже ніжно розповідав про свою сім’ю і про свій дім в Австралії. То був надзвичайно хоробрий хлопець. Я бачила його щодня, і в мене навіть з’явилася надія, що він видужає, але, здається, в нього було зараження крові, тому він помер.

Я просто хочу, щоб ви знали, що я принесла йому квіти (якраз цвіли ранні тюльпани, вони були такі гарні) й цигарки. Я думаю, вони добре ладнали з моїм Фредом. Я принесла йому фруктовий пиріг, і він із задоволенням його з’їв. Я була там того ранку, коли він помер, ми втрьох прочитали «Отче наш» і заспівали «Залишися зі мною». Лікарі полегшували його біль, як могли, і, думаю, він не дуже страждав. Прийшов священик та причастив його.

Я хочу сказати, ми всі цінуємо цю велику жертву вашого хороброго сина. Він згадував свого брата Алфі, і я молюся, щоб той повернувся до вас цілим і неушкодженим.

Я перепрошую за те, що відразу не написала вам, просто мій Фред помер через тиждень після вашого хлопчика і було важко зробити це.

З найкращими побажаннями та молитвами,

(Пані) Бетсі Парментер

«Г’ю бачив тюльпани тільки на малюнках», — думала Віолетта, і її втішало, що він, можливо, торкнувся одного й відчув його. Цікаво, чи пахнуть тюльпани?

Вона згадувала, яким похмурим був листоноша і навіть здавався трохи винним, коли кілька тижнів по тому простягнув їй перев’язаний коричневою паперовою стрічкою пакунок, адресований Біллові. Вона була така засмучена, що навіть не читала, що там надруковано, — у цьому не було потреби. Багато жінок отримали мізерні залишки речей, які були частиною життя їхніх синів.

На квитанції з Мельбурна було написано:

Шановний сер!

Перенаправляю вам окремим рекомендованим листом пакунок з речами загиблого № 4497, рядового Ґрейсмарка, 28-ма дивізія, отриманого з «Темістокля», згідно з описом.

Я буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно повідомите мене, що отримали пакунок, підписавши й повернувши квитанцію про отримання, що додається.

Щиро ваш

Дж. М. Джонсон, майор,

черговий офіцер архівної бази

На окремому аркуші паперу з адресою «Склад, 110 Ґрейгаунд Роуд, Фулхем, Лондон» був опис усіх речей. Віолетту вразив список: дзеркальце для гоління; пасок; три пенні; наручний годинник зі шкіряним ремінцем, губна гармоніка. Дивно, що губна гармоніка Алфі була серед речей Г’ю. Потім вона знову подивилася на список, бланки, лист, пакунок і ще уважніше прочитала ім’я. А. Г. Ґрейсмарк. Не Г. А. Альфред Генрі, не Г’ю Альберт. Вона побігла до чоловіка.

— Білле! Білле! — вигукнула жінка. — Сталася найстрашніша помилка!

А далі було багато листів, написаних на папері з траурною рамкою. Ґрейсмарки з’ясували, що Алфі помер через день після Г’ю, через три дні після прибуття до Франції. В один день брати вступили до одного полку й пишалися своїми порядковими номерами. Зв’язківець, котрий на власні очі бачив, що Г’ю понесли на ношах і він був живий, не виконав команди й не надіслав телеграму про загибель А. Г. Ґрейсмарка. Він подумав, що це був Г. А. Ось чому Віолетта дізналася про смерть другого сина, лише отримавши пакунок. «На полі бою часто помиляються», — казала вона.

Останнього разу, коли Ізабель повернулася в будинок, у якому виросла, вона згадала темряву, що панувала там із часу смерті її братів, згадала, як втрата заповнила мамине життя, на думку спало й те, як, чотирнадцятирічною дівчинкою, Ізабель гортала словник. Вона знала, що існує слово для дружини, яка втратила чоловіка, — тепер вона вдова. Чоловік ставав удівцем. Але для батьків, які втратили дитину, не було жодного спеціального слова, щоб описати їхнє горе. Вони, як і раніше, просто мати чи батько, навіть якщо більше вже не мали сина або дочки. Це здавалося дивним. Щодо її статусу, вона не знала, чи була все ще сестрою тоді, коли її улюблені брати померли.

Це було так, наче в її родині вибухнув один зі снарядів з французької лінії фронту й залишив такий кратер, якого вона ніколи не могла заповнити. Цілими днями Віолетта прибирала в кімнатах своїх синів, полірувала срібні рамки їхніх світлин. Білл мовчав. Ізабель намагалася залучити його до розмови, але він не відповідав і навіть не виходив із кімнати. Її завдання, вирішила вона, не турбувати й не засмучувати їх. Вона була наче втішний приз — усе, що в них залишилося замість синів.

Тепер батьки були в захваті, й Ізабель переконалася, що вчинила правильно, коли вирішила залишити Люсі. Сум зник. Дитина зцілила так багато життів: не тільки її і Тома, а й життя цих двох людей, які вже втратили чимало.

Перед Різдвяною вечерею Білл Ґрейсмарк, прочитавши молитву, здавленим голосом подякував Господу за те, що подарував Люсі. Пізніше на кухні Віолетта зізналася Томові: її чоловік наче знов народився того дня, коли почув про народження Люсі.

— Сталося диво. Це подіяло на нього, ніби якісь чари. — Віолетта дивилася у вікно на рожевий гібіскус. — Білл важко сприйняв новину про Г’ю, але коли дізнався про Алфі, це ще більше його добило. Він довго не вірив. Казав, що це неможливо, такого просто не могло бути. Кілька місяців писав листи, хотів почути, що сталася помилка. Певною мірою я була рада цьому: пишалася, що він хоче дізнатися правду. Але є багато людей, які втратили більше, аніж одного сина. Я знала, що це правда. Зрештою запал мого чоловіка минув. Він зневірився. — Пані Ґрейсмарк зітхнула. — Однак тепер, — вона підвела очі й зачудовано усміхнулася, — завдяки Люсі він знову став самим собою. Я впевнена, ваша донечка має для Білла не менше значення, ніж для вас самих. Вона повернула його до життя. — Віолетта потягнулася до Тома й поцілувала його в щоку. — Дякую!

Коли після обіду жінки мили посуд, Том сидів з Люсі на травичці, де вона пробувала ходити, кружляючи навколо й цілуючи його.

— О, дякую, манюня! — усміхнувся він. — Дивись, не з’їж мене. — Вона знову поглянула йому в очі, і він схопив її та почав лоскотати.

— О! Ідеальний татко! — почувся голос іззаду. Том, обернувшись, побачив тестя. — Вирішив прийти й переконатися, що тут усе гаразд. Ві завжди казала, що я добре даю раду трьом нашим. — Коли пан Ґрейсмарк казав останні слова, на його обличчі промайнула тінь. Швидко опанувавши себе, він простягнув руки. — Ходи до дідуся! Ходи і потягни його за вуса. Ох, моя маленька принцеса!

Люсі ступила кілька кроків, простягнувши рученята.

— Ось так, — сказав Білл, хапаючи її.

Вона потягнулася до кишенькового годинника в жилеті й витягнула його.

— Хочеш подивитися, котра година? Знову? — засміявся Білл і ще раз відкрив золотий футляр, показавши їй стрілки.

Дівчинка відразу ж закрила його й тицьнула дідусеві, щоб той відкрив сам.

— Віолетті зараз дуже важко, — звернувся пан Ґрейсмарк до зятя.

Том звівся на ноги і струсив траву зі своїх штанів.

— Чому, Білле?

— Сумує за Ізабель, а тепер сумуватиме ще й за маленькою… — Він зробив паузу. — Повинна ж бути робота в Партаґезі?.. Ти ж закінчив університет, заради Бога…

Том переступив з ноги на ногу.

— О, я знаю цю приказку, — продовжив пан Ґрейсмарк. — Доглядач маяка — то назавжди.

— Це не просто приказка, — сказав Том.

— І це правда?

— Більш-менш.

— Але ж ти міг би покинути роботу? Якщо б ти справді захотів?

Том задумався.

— Білле, чоловік може залишити дружину, коли він дійсно цього захоче. Але ж це не означає, що так чинити правильно.

Білл подивився на Тома.

— Навряд чи це є чесним учинком, коли тебе навчили, ти здобув досвід, а потім усе залишаєш і йдеш. І, зрештою, до цього звикаєш. — Він, поглянувши на небо, замислився. — Там я на своєму місці. Ізабель теж подобається на Янусі.

Дитина простягнула ручки до Тома, і він відразу ж посадив її собі на стегно.

— Будь ласка, подбай про моїх дівчаток! Це все, про що я прошу, — сказав Білл.

— Я зроблю все можливе. Обіцяю вам!

Найважливішою традицією в День подарунків у Партаґезі був церковний ярмарок. Тоді збиралися не лише містяни, а й мешканці всієї округи. Це свято було започатковане багато років тому кимось, хто бачив переваги проведення заходу зі збору коштів у день, коли ніхто не скаже, що має дуже багато роботи й не може прийти. Крім того, оскільки це було відразу ж після Різдва, всі намагалися бути щедрими.

Окрім продажу тортів та ірисок, слоїків з варенням, котрі іноді вибухали від пекучого сонця, ярмарок славився спортивними та іншими змаганнями. А забіги з яйцем у ложці, на трьох ногах[9] і в мішку були найпопулярнішими. Також тут збивали кокосові горіхи, однак від тирів після війни відмовилися, бо через нещодавно відточені навички тутешніх чоловіків власники втрачали гроші.

На святкування приходили всі, і найбільш важливим обов’язком було взяти участь у змаганнях. Сім’ї проводили на ярмарку цілий день. Тут можна було купити за шість пенсів пиріжки й сосиски, засмажені на грилі. Том з Люсі та Ізабель сиділи на ковдрі в затінку і їли сосиски в тісті. Люсі, розібравши свій обід на складові, поклала все на тарілку поряд.

— Мої брати добре бігали, — розповідала Ізабель. — Навіть вигравали забіг у три ноги. І я думаю, мама все ще зберігає кубок, який я одного року виграла за змагання «біг у мішку».

Том усміхнувся.

— Не знав, що одружився з чемпіонкою.

Вона грайливо ляснула його по руці.

— Я просто розказую сімейні легенди Ґрейсмарків.

Том намагався допомогти Люсі розібратися з безладом у тарілці, інакше вона б усе порозкидала, аж раптом до них підійшов хлопець зі значком розпорядника. Діставши блокнот та олівець, він запитав:

— Перепрошую, це ваша дитина?

Це питання приголомшило Тома.

— Вибачте?

— Я просто питаю, чи це ваша дитина.

Том щось пробурмотів.

Хлопець повернувся до Ізабель.

— Це ваша дитина, пані?

Ізабель на секунду насупилася, а потім зрозуміла, про що йдеться, й повільно кивнула.

— Ви шукаєте учасників для забігу татусів?

— Так. — Він приготував олівець і запитав у Тома: — Як вас звати?

Том знову подивився на Ізабель, але її обличчя було спокійним.

— Я можу підказати, якщо ти раптом забув, — стала вона підтрунювати над чоловіком.

Том сподівався, що дружина розуміє його неспокій, але Ізабель продовжувала усміхатися. Нарешті він сказав:

— Я не дуже добре бігаю.

— Але всі татусі беруть участь, — запротестував хлопець. Очевидно, це була перша відмова.

Том обачно добирав слова.

— Я навіть відбіркове змагання не пройду.

Хлопець, похнюпившись, побрів шукати наступного учасника. Ізабель ніжно сказала:

— Не хвилюйся, Люсі. Я натомість візьму участь у перегонах матусь. Принаймні хоч хтось із твоїх батьків готовий виставити себе на посміховисько.

Але Том у відповідь не усміхнувся.

Доктор Самптон мив руки, а за ширмою одягалася Ізабель. Вона виконала свою обіцянку, що дала Томові, й пішла до лікаря, поки вони були в Партаґезі.

— Приблизно кажучи, нічого поганого, — мовив він.

— Тобто? Як це? Я хвора?

— Зовсім ні. Це просто клімакс, — пояснив лікар і щось записав. — Вам пощастило, що ви вже народили дитину, отже це не так важко, як деяким жінкам, коли клімакс відбувається настільки рано. Що стосується інших симптомів, то їх потрібно просто перетерпіти. Вони минуться приблизно за рік. Інколи так буває. — Він весело усміхнувся. — І потім настане чудове полегшення: ви не матимете жодних проблем з менструаціями. Деякі жінки можуть позаздрити вам.

Повернувшись до будинку батьків, Ізабель намагалася не плакати. Вона мала Люсі; вона мала Тома, а багато жінок втратили назавжди тих, кого вони любили найбільше. Не можна бути такою жадібною і ще чогось хотіти.

Через кілька днів Том підписав документи на новий трирічний термін. Чиновник, який приїхав із Фримантла, щоб дотриматися всіх формальностей, знову надав пильну увагу його почерку та підпису, порівнюючи їх зі старою документацією. Якби він помітив хоч якусь з ознак тремтіння, Томові б не дозволили повернутися. Отруєння ртуттю було досить поширеним: якщо це виявляють на першій стадії, коли трохи змінюється почерк, то ще можна уникнути відправки на маяк доглядача, котрий точно не відбуде терміну до кінця, бо зовсім збожеволіє.

Розділ 15

Хрестини Люсі, що спочатку були заплановані на перший тиждень їхньої відпустки, відклали через тривале «нездужання» преподобного Норкелза. Нарешті вони відбулися на початку січня, напередодні їхнього повернення на Янус. Того спекотного ранку Ральф і Гільда зайшли до церкви разом із Томом та Ізабель. Єдиним місцем, де можна було сховатися від сонця, поки не відчинили двері, був затінок від групки евкаліптів поруч із надгробками.

— Будемо сподіватися, що Норкелз знову не запив, — сказав Ральф.

— Ральфе! Ну їй-богу! — вигукнула Гільда. Щоб змінити тему, вона вказала на свіжу гранітну плиту за кілька футів від них.

— Така біда.

— Що саме, Гільдо? — спитала Ізабель.

— О, бідна дитина і її батько — вони потонули. Принаймні їм нарешті поставили пам’ятник.

Ізабель завмерла. На мить вона злякалася, що зомліє, звуки навколо неї віддалилися, й раптом все загуркотіло. Вона з усіх сил намагалася розібрати яскраві золоті літери на камені: «Світлій пам’яті Франца Йоганна Ронфельдта, коханого чоловіка Ханни, і їхньої любої дочки Ґрейс Еллен. Хай буде з ними Господь». А потім нижче: «Selig Sind die da Leid tragen»[10]. Біля основи пам’ятника лежали свіжі квіти. Зважаючи на спеку, їх принесли не більше години тому.

— Що сталося? — спитала Ізабель, а її тілом пробігли мурашки.

— Жахлива історія, — відповів Ральф і похитав головою. — Це Ханна Поттс.

Ізабель відразу впізнала ім’я.

— Септимус Поттс, Золотий Мішок, як називають старого. Найбагатший в окрýзі. Він приїхав сюди з Лондона понад п’ятдесят років тому взагалі впорожні, як сирота. Заробив гроші на деревині. Дружина померла, коли дві його доньки були ще малі. Як звати другу, Гільдо?

— Ґвен. Ханна старша. Вони обидві ходили до тієї елітної школи-інтернату в Перті.

— А кілька років тому Ханна, повернувшись, одружилася з Гансом… Старий Поттс перестав з нею розмовляти й не давав грошей. Вони жили в напіврозваленій хатині неподалік від насосної станції. Старий заспокоївся, лише коли народилася дитина. Однак кілька років тому в День пам’яті сталася бійка…

— Не зараз, Ральфе, — зупинила його Гільда.

— Та я просто розповідаю…

— Тепер не час і не місце. — Вона повернулася до Ізабель. — Отже, між Френком Ронфельдтом і кількома тутешніми мешканцями виникло непорозуміння, і він зрештою втік у човні з дитиною. Вони… ну, вони зачепили його, бо він був німцем. Чи майже німцем. Немає потреби вдаватися в деталі, особливо зараз, на хрестинах. Краще про це забути.

Ізабель, затамувавши подих, слухала історію і тепер мимоволі ахнула — її тіло вимагало повітря.

— Так, я знаю! — з розумінням сказала Гільда. — А це ще гірше…

Том пильно дивився на Ізабель широко розплющеними очима, піт заливав його губи. Серце чоловіка голосно калатало.

— Хлопець не був моряком, — продовжував Ральф. — У нього змалку було хворе серце, і, судячи з усього, він не зміг упоратися з течією. Почався шторм, і відтоді від них ні слуху ні духу. Мабуть, потонули. Старий Поттс призначив тисячу гіней у винагороду за інформацію. — Він похитав головою. — Якби хтось щось знав, то його б із-під землі дістали. Я навіть сам думав податися на пошуки. Причому, майте на увазі, я не люблю бошів. Але дитина… Їй не було й двох місяців. Хто ж не матиме серця до немовляти? Таке малятко.

— Бідна Ханна так і не отямилася, — зітхнула Гільда. — Її батько переконав доньку поставити пам’ятник лише кілька місяців тому. — Вона одягнула рукавички. — Цікаво, як може іноді повернути життя. Народилася в багатій сім’ї, закінчила Сиднейський університет, здобула якийсь ступінь, одружилася з коханою людиною, а зараз блукає, наче не має, куди приткнутися.

Ізабель була ошелешена, здавалося, навіть квіти біля пам’ятника знущалися з неї, нагадували про присутність матері її Люсі. В голові запаморочилось, і жінка притулилася до дерева.

— Усе гаразд, люба? — спитала Гільда, занепокоєна різкою зміною кольору обличчя Ізабель.

— Так. Це просто спека. Зараз усе буде добре.

Важкі евкаліптові двері розчинилися, і вікарій вийшов із церкви.

— Усі готові до великого дня? — запитав він, мружачись від сонця.

— Ми мусимо щось сказати! Уже! Скасувати хрестини… — Голос Тома був низьким і впевненим, коли він зустрів Ізабель в ризниці, тоді як Білл і Віолетта показували внучку гостям у церкві.

— Томе, ми не можемо. — Ізабель дуже зблідла й ледь дихала. — Уже занадто пізно! — заперечила вона.

— Ми повинні це виправити! Ми повинні розповісти людям. Уже!..

— Ми не можемо! — Ізабель ще не оговталася й ледь могла щось вимовити. — Ми не можемо вчинити так з Люсі! Ми єдині батьки, яких вона знала. Крім того, що ми скажемо? Раптом згадали, що насправді в мене немає ніякої дитини? — Вона зблідла ще сильніше. — Як же щодо тіла того чоловіка? Усе зайшло вельми далеко. — Щось підказувало їй: треба виграти час. Жінка була занадто збентеженою, наляканою, щоб щось робити. Вона намагалася вимовляти слова спокійно. — Поговоримо про це пізніше. А зараз у нас хрестини.

Промінь сонця освітив її очі кольору морської хвилі, і Том побачив у них страх. Вона ступила крок до нього, але він відсахнувся.

Крізь шум гостей у церкві почулися кроки вікарія. У голові Тома все закрутилося. «У хворобі й у здоров’ї. У горі й у радості». Слова, сказані ним у цій церкві багато років тому, відлунювали в пам’яті.

— Усе готово, — радісно оголосив вікарій.

— Чи була ця дитина хрещена раніше? — розпочав преподобний Норкелз.

Присутні відповіли:

— Ні.

Поруч із Томом та Ізабель стояли Ральф — хрещений батько — і двоюрідна сестра Ізабель Фреда — хрещена мати.

Хрещені тримали свічки й відповідали на запитання вікарія.

— Чи ви від імені цієї дитини відрікаєтеся від диявола і всіх його вчинків?..

— Відрікаємося, — в унісон відповіли хрещені.

Слова луною відбилися від стін, Том удивлявся в блискучі нові черевики і думав про болісний пухир на п’яті.

— Чи обіцяєте ви слухняно виконувати святу волю і заповіді Божі?..

— Обіцяємо.

З кожною обіцянкою Том потирав ногу об жорстку шкіру, щоб біль не стихав.

Люсі була заворожена яскравими вітражами, й Ізабель, незважаючи на сум’яття, подумала, що дитина ніколи не бачила таких сяйливих кольорів.

— Милосердний Боже, хай старий Адам у цьому дитяті помре, а нова людина народиться…

Том думав про безіменну могилу на Янусі. Він побачив обличчя Френка Ронфельдта, яке накрив полотном, — відсторонене, без емоцій, — і це змусило Тома відчути муки сумління.

З вулиці долинали крики дітей, що грали в настільний крикет на церковному майданчику. Гільда Еддикот сиділа в другому ряду лав і шепотіла своєму сусідові:

— Дивися, в Тома сльози на очах. У нього таке м’яке серце. Хоча виглядає він незворушним, серце в нього добре.

Норкелз узяв дитину на руки і сказав Ральфу та Фреді:

— Дайте дитині ім’я.

— Люсі Віолетта.

— Люсі Віолетто, я хрещу тебе в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — мовив священик, поливаючи голову дівчинки водою, і та на знак протесту заплакала. Пані Рафферті одразу заграла церковний гімн на старому дерев’яному органі.

Ще до закінчення служби Ізабель вибачилася й поспішила до туалету в кінці стежини. Усередині невеликого цегляного приміщення було спекотно, мов у печі, вона відігнала від себе мух, нахилилася, і її вивернуло. Притулившись до стіни, за нею тихо спостерігав гекон. Коли жінка спустила воду, він утік у безпечне місце під жерстяний дах. Повернувшись, Ізабель, щоб випередити мамині запитання, тихо сказала батькам, що в неї розлад шлунку. Простягаючи руки до Люсі, вона обняла дівчинку так міцно, що дитина, поклавши рученята на її груди, спробувала відсторонитися.

На святковому обіді в «Палас-Готелі», влаштованому на честь хрещення дитини, батько Ізабель сидів за столом з Віолеттою. Вона одягла синю бавовняну сукню з білим мереживним комірцем. Її корсет був незручний. Волосся жінка зібрала в ґульку, від якої у неї боліла голова. Проте вона вирішила: ніщо не зіпсує цей день — хрестини її першої і, наскільки вона зрозуміла зі слів Ізабель, єдиної онуки.

— Том сьогодні сам на себе не схожий, правда, Ві? Зазвичай, він багато не п’є, а сьогодні налягає на віскі. — Білл знизав плечима і, щоб переконати себе, додав: — Просто святкує хрестини малої.

— Думаю, це нерви, сьогодні ж такий великий день. Ізабель теж якась надто збуджена. Можливо, через проблеми із животом.

Біля бару Ральф сказав Томові:

— Ця маленька дівчинка повністю змінила твою дружину, правда? Вона стала іншою жінкою.

Том, який крутив у руках порожню склянку, мовив:

— Вона розкрилась з іншого боку.

— Коли я згадую, як вона втратила дитину…

Том хотів піти, але Ральф продовжував:

— …Того першого разу, коли я приїхав на Янус, вона була мов привид. А наступного разу здалося, що їй ще гірше.

— Так. Це були важкі часи для неї.

— Бог врешті-решт змилувався над вами, — усміхнувся Ральф.

— Ти так думаєш? А хіба все для всіх завжди закінчується добре? Те, що годилося для наших солдат, не дуже влаштовувало фриців, тут або… або…

— Не кажи так. У вас усе гаразд!

Том послабив краватку й комірець і раптом відчув, що в барі душно.

— Як ти почуваєшся, друже? — запитав Ральф.

— Тут задушливо. Піду трохи пройдуся.

Але надворі було не краще. Здавалося, повітря тверде, як розплавлене скло, що душило і не давало дихати. Якби він міг говорити з Ізабель спокійно, наодинці… Тоді все владналося б. Усе ще могло владнатися.

Він випростався, глибоко вдихнув і повільно пішов назад у готель.

— Вона заснула, — сказала Ізабель і зачинила двері в спальню. Дитину обклали з усіх боків подушками, щоб часом не скотилася з ліжка. — Вона сьогодні така молодець. Витримала хрещення, а довкола було стільки людей. Лише плакала трохи, коли її облили водичкою. — У кінці дня голос жінки вже не тремтів, як після розповіді Гільди.

— О, вона ангел, — мовила Віолетта, посміхаючись. — Я не знаю, що ми будемо робити, коли завтра вона поїде.

— Я знаю. Але обіцяю, що буду писати й розповідати вам усі новини, — зітхаючи, запевнила матір Ізабель. — Нам краще йти спати. На світанку ми маємо бути на катері. Томе, ти йдеш?

Том кивнув.

— На добраніч, Віолетто! На добраніч, Білле! — сказав він і, залишивши їх складати головоломку, пішов за Ізабель у спальню.

Це вперше за день вони усамітнилася, і, щойно двері зачинились, він напружено запитав:

— Коли ми їм скажемо?

— Ми нічого їм не скажемо, — впевнено прошепотіла Ізабель.

— Тобто?

— Ми повинні подумати, Томе. Нам потрібен час. Завтра ми їдемо. Уяви, що буде, коли ми що-небудь скажемо, а ти завтра ввечері мусиш відбути звідси. Повернувшись на Янус, ми добре поміркуємо над тим, як діяти. Ми не будемо гарячково робити те, про що потім пожалкуємо.

— Із, тут, у місті, є жінка, яка вважає, ніби її дочка померла, але вона жива; жінка, яка уявлення не має, що сталося з її чоловіком. Бог знає, через що їй довелося пройти. І що раніше ми полегшимо її страждання…

— Це все настільки приголомшливо. Ми повинні вчинити правильно не лише щодо Ханни Поттс, а й щодо Люсі. Томе, будь ласка! Зараз ми не можемо мислити тверезо. Давай не будемо поспішати. А тепер спробуємо просто заснути.

— Я ляжу пізніше, — відказав Том, — хочу подихати свіжим повітрям. — І він тихо вийшов через веранду на задньому дворі, ігноруючи прохання Ізабель залишитися.

На вулиці було прохолодніше, і Том сидів у темряві в плетеному кріслі, обхопивши голову руками. Через вікно кухні він чув постукування. То Білл складав останні частини головоломки назад у дерев’яну коробку.

— Ізабель не може дочекатися повернення на Янус. Каже, що їй не дуже подобаються велелюдні місця, — промовив Білл і закрив коробку. — Хоча насправді тут важко зібрати великий натовп людей.

Віолетта підрíзала гніт гасової лампи.

— Вона завжди була дуже чутливою, — задумливо вимовила жінка. — А якщо чесно, думаю, дочка просто не хоче ділитися з кимось Люсі. — Вона зітхнула. — Без маляти тут буде тихо.

Білл обняв Віолетту за плечі.

— Навіває спогади, хіба ні? Пам’ятаєш, як Г’ю та Алфі були маленькими? Такі милі. — Білл усміхнувся. — Пам’ятаєш, як вони закрили кота в шафі на кілька днів? — Він замовк. — Це не те саме, я знаю, але бути дідусем також добре. Немов повернулися наші хлопчики.

Віолетта запалила лампу.

— Колись я думала, що ми не зможемо це пережити, Білле. Вважала, що ми ніколи більше не будемо щасливими. — Вона задмухала сірник. — І нарешті такий дарунок долі.

Жінка накрила лампу скляним ковпаком і пішла спати.

Слова відлунювали в Томовій голові, він вдихав солодкий запах жасмину й не помічав його аромату.

Розділ 16

У першу ніч на Янусі вітер завивав навколо світлової камери, немов шукаючи слабке місце в товстих вікнах вежі. Засвітивши маяк, Том знову й знов повертався думками до суперечки з Ізабель, котра сталася одразу після того, як відбув катер.

Вона була незворушною:

— Томе, ми не можемо змінити те, що сталося. Хіба ти не думаєш, що я теж намагаюся знайти розв’язок? — Вона схопила ляльку, яку підняла з підлоги, і притисла її до грудей. — Люсі — щаслива, здорова дівчинка. І відірвати її від нас тепер було б… Томе, це було б жахливо! — Ізабель складала простирадла й нервово ходила між кошиком з білизною та шафою. — Добре це чи погано, Томе, ми зробили те, що зробили. Люсі обожнює тебе, а ти обожнюєш її, і ти не маєш права позбавляти дитину люблячого батька.

— А як же щодо її люблячої матері? Її живої-живісінької матері! Хіба це справедливо, Із?

Її обличчя побагровіло.

— А хіба це справедливо, що ми втратили трьох немовлят? Як ти думаєш, це справедливо, що Алфі та Г’ю поховані за тисячі миль звідси, а в тебе ані подряпини? Звичайно, це несправедливо, Томе, це несправедливо щодо всіх нас! Ми просто повинні прийняти те, що нам приготувало життя!

Вона вразила Тома в найболючіше місце. Протягом усіх цих років його не покидало почуття обману, проте одурив він не смерть, а своїх товаришів. Завдяки їм він залишився неушкодженим, хоча логіка підказувала, що йому просто пощастило і нічого більше. Ізабель, побачивши, що він починає дратуватися, полагіднішала.

— Томе, ми повинні зробити все правильно… Заради Люсі.

— Ізі, будь ласка…

Вона зупинила його:

— Жодного слова, Томе! Єдине, що ми можемо зробити, — це любити нашу маленьку дівчинку так, як вона заслуговує на те. І ніколи, ніколи не кривдити її!

Стискаючи ляльку, Ізабель поспіхом вийшла з кімнати.

Тепер, коли Том дивився на вкритий білими баранцями океан, його з усіх боків огорнула темрява. Лінія горизонту зникла, і щосекунди ставало темніше й темніше. Барометр показував, що тиск падає. На світанку заштормить. Том посмикав за латунну ручку дверей, які вели в галерею, і продовжив спостерігати за світлом маяка, рівним і невразливим.

Коли того вечора Том пішов на маяк, Ізабель, присівши біля ліжечка Люсі, дивилась, як мала засинає. Вона зібрала всі свої сили, щоб пережити той день, її думки нуртували в голові, наче шторм, що насувався з моря. Тепер майже пошепки жінка співала улюблену колискову Люсі:

Вона намагалася не збитися з мелодії:

Люсі нарешті заснула, а Ізабель розціпила її маленькі пальчики й забрала рожеву мушлю, яку тримала дитина. Їй було не по собі, і це відчуття тривало ще з того моменту біля надгробку, а тепер воно посилювалося, й жінка намагалася позбутися його, водячи пальцем по мушлі, отримуючи задоволення від її гладкості й точних пропорцій. Істота, котра колись там жила, давно померла, залишивши тільки цей витвір. А потім Ізабель спало на думку, що чоловік Ханни Поттс теж залишив після себе живий витвір — цю маленьку дівчинку.

Люсі здійняла руку над головою і, на мить нахмурившись, стиснула пальці в кулак, у якому вже не було мушлі.

— Я нікому не дозволю скривдити тебе, люба. Обіцяю, ти завжди будеш у безпеці, — пробурмотіла Ізабель. А потім зробила те, до чого не вдавалася протягом кількох років. Вона стала навколішки й схилила голову. — Господи, я ніколи не збагну Твоїх таїнств. Я можу лише сподіватися бути гідною своєї долі. Дай мені сили продовжувати жити. — На мить у неї закралися певні сумніви, однак Ізабель змогла опанувати себе. — Ханна Поттс — Ханна Ронфельдт, — продовжила вона, — я знаю, її доля теж у Твоїх руках. Пошли нам мир! Нам усім. — Вона прислухалася до вітру й до шуму океану і вперше за останні два дні відчула себе в безпеці. Поклавши мушлю біля ліжка Люсі, де та легко могла б її знайти, коли прокинеться, і заспокоївшись, Ізабель тихо вийшла з кімнати.

Той січневий понеділок після хрестин був знаковим для Ханни Ронфельдт.

Коли вона пішла перевіряти поштову скриньку, то думала, що там, як завжди, порожньо: вона перевіряла її напередодні. Це був своєрідний ритуал, котрий жінка повторювала, щоб скоротати час від того страшного Дня пам’яті, що стався майже два роки тому. Спочатку вона ходила в поліцію, іноді навіть нічого не говорила, просто дивилася питальним поглядом, на що констебль Гаррі Ґарстоун мовчки хитав головою. Коли вона виходила, його колега констебль Лінч міг прокоментувати: «Бідна жінка. Он як буває…» — і теж хитав головою, а потім повертався до паперової роботи. Щодня вона ходила на іншу частину узбережжя в пошуках хоч чогось, якоїсь підказки: частини дошки чи шматка металу.

Вона діставала з кишені лист до чоловіка й дитини. Час від часу вкладала туди різні речі — вирізку з газети про цирк, що приїжджав у місто; дитячий віршик, який написала від руки й прикрасила квітами. Вона кидала лист у хвилі, сподіваючись, що чорнило крізь конверт просочиться в океан і її кохані чоловік та донечка отримають послання.

На зворотному шляху Ханна заходила до церкви й тихо сиділа на останній лаві біля статуї святого Юди. Іноді вона залишалася там доти, доки довжелезні тіні евкаліптів не падали на вітражі, а свічки не перетворювалися на калюжі застиглого воску. Ось тут Френк і Ґрейс усе ще існували саме доти, доки вона сиділа в затінку. Коли їй і це ставало не під силу, жінка поверталася додому і тільки тоді заглядала в поштову скриньку, якщо почувалася досить сильною, щоб подолати розчарування від того, що скринька була порожньою.

Протягом двох років вона писала куди тільки могла: у лікарні, порти, до екіпажів кораблів — до всіх, хто міг би хоч щось знати, але у відповідь отримувала тільки ввічливе запевнення: якщо вони почують якісь новини про її зниклого чоловіка й дочку, то відразу повідомлять.

Той січневий ранок був спекотним, невпинно галакали сороки, і цей шум губився в бризках сонця над евкаліптами під куполом блакитного неба. Наче в трансі, Ханна пройшла кам’яною доріжкою кілька ярдів від веранди. Вона давно вже перестала помічати гарденії і стефанотиси, відчувати їхній солодкий вершковий аромат. Заіржавіла поштова скринька відкрилася зі скрипом, немов неохоче. Усередині щось біліло. Жінка закліпала. Лист.

По конверту вже встиг проповзти равлик, залишивши по собі блискучий слід, що переливався всіма барвами веселки. Марки не було, а почерк здався Ханні впевненим і твердим.

Жінка принесла конверт до хати й поклала на обідній стіл, порівнявши його з краєм. Вона довго сиділа перед ним, а потім взяла до рук канцелярський ніж з перламутровою ручкою і почала розкривати конверт, намагаючись не порвати те, що було всередині.

Ханна витягла папір, один невеликий аркуш, на якому було написано:

Не хвилюйтеся за неї. Дитина в безпеці. Її люблять і про неї добре піклуються, і так буде завжди. Ваш чоловік упокоївся в руках Господа. Я сподіваюся, це вас заспокоїть.

Помоліться за мене.

У будинку було темно, штори з парчі закривали його від сонця, як щит від надто яскравого світла. На задній веранді у виноградній лозі так голосно цокотіли цикади, що у вухах Ханни дзвеніло.

Вона вивчала почерк. Слова були в неї перед очима, але жінка не зовсім їх розуміла. Її серце калатало, вона задихалась. Коли відкривала лист, то боялася, що він може зникнути — таке вже траплялося раніше: вона бачила Ґрейс на вулиці в її рожевій дитячій сукні, а потім виявлялося, що це був просто пакунок такого ж кольору або спідниця якоїсь жінки; чи, кинувши погляд на силует людини, вона могла б присягнути, що то її чоловік, навіть іноді смикала його за рукав, а потім розгублено розуміла, що цей хтось не має нічого спільного з ним.

— Ґвен! — покликала Ханна, коли нарешті знову змогла говорити. — Ґвен, ходи сюди на хвилинку! — Вона звала свою сестру зі спальні, боячись, що якщо поворухнеться сама, то лист випарується. Це міг бути міраж.

Ґвен прийшла, все ще тримаючи в руках вишивку.

— Ти кликала мене, Ханні?

Ханна нічого не сказала, а просто кивнула в бік листа. Сестра взяла його до рук.

«Принаймні, — подумала Ханна, — він мені не примарився».

За годину вони вийшли з простого дерев’яного котеджу й попрямували до Бермондсі, кам’яного будинку Септимуса Поттса, що стояв на пагорбі на околиці міста.

— І він був там, у поштовій скриньці, сьогодні? — спитав той.

— Так, — відповіла Ханна, все ще оторопіла.

— Хто б міг таке зробити, тату? — спитала Ґвен.

— Звичайно, той, хто знає, що Ґрейс жива! — вигукнула Ханна. Вона не бачила, як переглянулися її батько й сестра.

— Ханно, люба, це було дуже давно, — сказав Септимус.

— Я знаю!

— Він просто має на увазі, — мовила Ґвен, — що це дивно: раніше не надходило ані звісточки, і тут, ні з того ні з сього…

— Але це вже щось! — заперечила Ханна.

— О Ханні! — похитала головою Ґвен.

Того ж дня сержант Накі, старший поліцейський у Партаґезі, незграбно сидів у низькому старезному кріслі, поставивши собі на коліно витончену чашку з чаєм й одночасно роблячи спроби занотувати щось.

— І ви не бачили нікого чужого біля будинку, панно Поттс? — спитав він Ґвен.

— Нікого. — Жінка поставила на журнальний столик глечик із молоком. — Сюди рідко хто приходить, — додала вона.

Він щось записав.

— Ну?

Накі зрозумів, що Септимус звертався до нього. Сержант знову оглянув лист. Охайний почерк. Звичайний папір. Не відправлений поштою. Від когось тутешнього? Бог свідок, є ще люди, яким приносить задоволення страждання дружини фрица.

— Боюся, тут не надто багато інформації.

Він терпляче вислухав протести Ханни, що, безумовно, там є підказки. Батько і сестра, на його погляд, почувалися трохи ніяково, як ото буває, коли божевільна тітка заходиться розповідати про Ісуса за обіднім столом.

Коли Септимус провів його до дверей, сержант нап’яв капелюха і стиха сказав:

— Це схоже на жорстокий розіграш. Я думаю, вже пора закопати сокиру війни проти фриців. Хай там що, але не можна так жартувати. Я нікому не розповім про лист. У мене нема бажання заохочувати жартівників наслідувати це.

Він потиснув Септимусу руку й пішов довгою стежкою, по обидва боки обсадженою евкаліптами.

Повернувшись до кабінету, Септимус поклав руку на плече Ханни.

— Дівчинко, вище носа! Не засмучуйся через це.

— Але я не розумію, тату. Вона мусить бути живою! Для чого комусь раптом писати неправду?

— Ось що я тобі скажу, люба: я подвою нагороду. Хай це буде дві тисячі гіней. Якщо комусь дійсно що-небудь відомо, ми скоро дізнаємося про це.

Септимус налив дочці ще чаю. Він уперше жалкував, що навряд чи прийдеться розстатися з грішми.

Хоча Септимус Поттс був відомою людиною в ділових колах Партаґеза, мало хто міг сказати, що знає чоловіка добре. Він усіляко намагався захистити свою сім’ю, але його головним суперником завжди був фатум. Септимусу минуло п’ять років, коли 1869 року він прибув на Фримантл на кораблі «Королева Каїра». На його шиї була маленька дерев’яна табличка, яку повісила мама, коли безутішно цілувала його на прощання в порту Лондона. Там було написано: «Я добрий християнин. Будь ласка, потурбуйтесь про мене».

Септимус був сьомою та останньою дитиною в сім’ї торговця залізними виробами в Бермондсі, котрий через три дні після народження дитини загинув під копитами коня, що поніс. Його мати зробила все можливе, щоб зберегти сім’ю, однак через кілька років захворіла на сухоти. Вона розуміла, що мусить забезпечити хоч якесь майбутнє своїм дітям. Багатьох повідправляла до родичів по всьому Лондону, де вони безкоштовно допомагали, а ті натомість могли б хоч якось про них піклуватися. Але її остання дитина була занадто малою, щоб бути чимось більшим, ніж марною витратою продуктів, і тому перед своєю смертю мати Септимуса посадила його на корабель, що прямував у Західну Австралію.

Кілька десятиліть після того Септимус казав: такий досвід або змушує вас відчути смак смерті, або дає жагу до життя, а він вважав, що рано чи пізно смерть однаково прийде. Тому, коли огрядна засмагла жінка з Християнської місії моряків послала його до «хороших» людей на південному заході, він без заперечень поїхав туди; а з іншого боку, хто б його слухав? Він почав нове життя в Коджонапі, місті на схід від Партаґеза, з Волтом і Сарою Флінделлами, подружжям, яке заробляло, заготовляючи сандалове дерево. Вони були добрими людьми, але досить практичними, щоб розуміти, що сандалове дерево легке і з ним може впоратися навіть дитина, тому й погодилися прийняти хлопчика. Про Септимуса, то після подорожі на кораблі він був радий почувати під ногами ґрунт і мати поруч людей, котрі не шкодували кусня хліба.

Так Септимус познайомився з цією новою країною, куди його відправили, наче посилку без адреси, і полюбив Волта й Сару, а також їхню практичність. У маленькій хижі на їхній ділянці землі не було ані шибок у вікнах, ані проточної води, але в перші дні йому здавалося, що там є все необхідне.

Коли врешті-решт дорогоцінний сандал, що іноді коштував більше, ніж золото, був практично стертий з лиця землі через надмірне споживання, Волт і Септимус почали працювати на нових лісопилках, які відкрилися біля Партаґеза. Будівництво нових маяків уздовж узбережжя означало, що комерційні ризики перевезень за цим маршрутом зменшувалися, а нові залізниці й причали дозволяли заготовляти й одразу ж відправляти ліс у будь-яку точку світу.

Септимус працював як проклятий. Він читав молитви і попросив дружину пастора, щоб та давала йому уроки читання й письма щосуботи. Ніколи хлопець не витрачав марно ані півпенні й ніколи не знехтував можливість заробити. Здавалося, він бачить перспективи там, де інші не в змозі узріти нічого. Невисокий на зріст, він завжди поводився з гідністю й вдягався так добре, наскільки міг собі дозволити. Часом це означало, що він виглядав майже франтом, принаймні то був чистий одяг для церкви в неділю, навіть якщо Септимусу довелося прати його опівночі, щоб вичистити з нього тирсу після важкої денної зміни.

Усе це допомогло йому, коли 1892 року новоспечений баронет з Бірмінґема проїжджав через колонію в пошуках чогось екзотичного, щоб вкласти кудись трохи коштів. Септимусу випав шанс почати бізнес, і він переконав баронета вкласти гроші в невелику ділянку землі. Жваво розпорядившись цією інвестицією, Септимус отримав прибуток у триста відсотків, потім обережно і вдало зіграв на біржі й швидко розпочав власний бізнес. На ту пору, як колонія приєдналася до новоствореного Австралійського Союзу 1901 року, він був одним з найбагатших лісозаготівельників в окрузі багатьох миль.

Це були чудові часи. Септимус одружився з Еллен, дівчиною з вищого світу Перта. У них народилися Ханна та Ґвен, і їхній будинок, Бермондсі, став утіленням стилю та успіху на південному заході. А потім, під час одного з його знаменитих пікніків у чагарях, що влаштовувалися на вражаючих скатертинах і зі срібними приборами, його любу дружину трохи вище кісточки, якраз над бежевим лайковим чобітком, вкусила коричнева змія, і за годину жінка померла.

«Життя, — думав Септимус, коли його дочки повернулися додому в день надходження таємничого листа. — Ніколи не знаєш, як воно поверне. Воно дає один шанс, а натомість забирає інший». Він нарешті помирився з Ханною після народження дитини, і тут чоловік та маля зникли в нікуди, залишивши його дочку в розпачі. Тепер якісь негідники знову все каламутять. Звичайно, треба бути вдячним за те, що є, і радіти тому, що не стало гірше.

Сержант Накі сидів за столом, постукуючи олівцем по промокальному паперу і спостерігаючи за крихітними слідами свинцю. Бідолашна жінка. Хіба можна звинувачувати її за сподівання, що її дитина жива? Його Ірен іноді й досі плакала за малим Біллі, а він утопився ще малюком двадцять років тому. У них було ще п’ятеро дітей, та смуток завжди ходив поруч.

Правду кажучи, немає жодного шансу, що дитина ще жива, і він знову взяв чистий аркуш паперу й почав писати звіт щодо цього випадку. Принаймні дружина Ронфельдта заслуговує на дотримання всіх формальностей.

Розділ 17

«Ваш чоловік упокоївся в руках Господа». Ханна Ронфельдт знову й знову згадувала ту фразу з таємничого листа. Ґрейс жива, та Френк помер. Вона хоче вірити в одне, але не в інше. Френк. Франц. Вона пригадує лагідного чоловіка, чиє життя не раз переверталося з ніг на голову, і врешті-решт доля привела його до неї.

Уперше він побачив інший бік життя ще шістнадцятирічним хлопчиком із забезпеченої віденської сім’ї, коли його батько програв усе в азартні ігри і родина змушена була переселитися до родичів у Калґурлі, місце настільки віддалене від Австрії, що навіть найзапекліші кредитори не стали б його там шукати. З розкоші вони потрапили в злидні, тому син почав працювати продавцем у пекарні своїх дядька та тітки, які після переїзду змінили імена Фриц і Мітсі на Клайв та Міллі. Вони сказали, що для них важлива асиміляція. Його мати це зрозуміла, однак батько з гордістю й упертістю пручався адаптації, через що і розорився, а за рік кинувся під поїзд, що прямував до Перта, і Френк став главою сім’ї.

Кілька місяців по тому почалася війна, і його як посібника ворога інтернували — спочатку на острів Роттнест, а згодом на схід. Тепер цей хлопчина був не просто відірваний з корінням від землі — його почали зневажати за те, до чого він не мав жодного стосунку.

«Він ніколи не скаржився», — думала Ханна. Чоловік завжди щиро усміхався, і саме таким 1922 року вона зустріла його в Партаґезі, коли він почав працювати в пекарні.

Ханна згадала, як уперше побачила його на головній вулиці. То був сонячний весняний ранок, однак, як це трапляється в жовтні, — вітряний. Чоловік усміхнувся їй і простягнув шаль, яку вона загубила.

— Ви щойно забули її в книжковому магазині, — сказав він.

— Дякую! Це дуже люб’язно.

— Це прекрасна шаль, така гарна вишивка. Моя мама мала схожу. Китайський шовк надто дорогий: було б шкода її загубити. — Він, шанобливо вклонившись, збирався піти.

— Я раніше не бачила вас тут, — сказала Ханна. Вона розчула його чарівний акцент.

— Я тільки почав працювати в пекарні. Я Френк Ронфельдт. Радий познайомитися з вами, мем.

— Отже, ласкаво просимо до Партаґеза, пане Ронфельдте! Сподіваюся, вам тут сподобається. Я Ханна Поттс. — Вона перекладала з руки пакунки, щоб накинути шаль.

— Будь ласка, дозвольте мені, — запропонував він і одним рухом накинув їй на плечі шаль. — Гарного вам дня! — Він широко усміхнувся. На сонці його очі були неймовірно синіми, а світле волосся сяяло.

Вона перейшла дорогу, де її чекав екіпаж, і помітила жінку, що злостиво подивилася на неї та плюнула на тротуар. Ханна була приголомшена, але нічого не сказала.

Через кілька тижнів вона знову завітала до маленької книгарні Мейзі Макфі. Коли увійшла, то побачила Френка, котрий стояв біля прилавка і на якого кричала якась матрона, вимахуючи ціпком, щоб довести власну правоту.

— Сама лише думка, Мейзі Макфі! — вигукувала жінка. — Думка про те, що ти продаєш книжки, які подобаються фрицам. Я втратила сина й онука через тих тварюк і я не очікувала, що ти допомагаєш їм, мов Червоний Хрест.

Мейзі мовчала, а Френк сказав:

— Я прошу вибачення, якщо я щось вам заподіяв, мем. Це не вина панни Макфі. — Він усміхнувся і простягнув їй розгорнену книгу. — Бачите? Це просто поезія.

— Тільки поезія, що за нісенітниця! — відрубала жінка, стукаючи ціпком по землі. — Хіба вони можуть створити щось справді вартісне! Я чула, що у нас в місті є фриц, але не думала, що він насмілиться показатися нам на очі! А щодо тебе, Мейзі! — вона повернулася до прилавка. — Твій батько, певно, перевертається у своїй могилі.

— Перепрошую, мені дуже шкода, — сказав Френк. — Панно Макфі, будь ласка, візьміть книжку. Я не хотів нікого образити. — Він поклав десять шилінгів на прилавок, вийшов і пронісся повз Ханну, не помітивши її.

Жінка вибігла з крамниці й вирушила в протилежному напрямку.

Мейзі та Ханна якусь мить дивилися одна на одну, а потім власниця магазину усміхнулася і спитала:

— Давайте ваш список, панно Поттс.

Мейзі пробіглась очима по сторінці, а Ханна підійшла до залишеної книжки. Їй було цікаво, чому цей томик у шкіряній палітурці викликав таке обурення. Вона відкрила його. На форзаці готичним шрифтом було написано: «Das Stunden Buch»[11] — Райнер Марія Рильке.

Дівчина вивчала в школі німецьку і французьку мови й чула про Рильке.

— І, — сказала вона, простягаючи двохфунтову банкноту, — можна я візьму цю книгу теж? — Мейзі здивовано поглянула на неї, і Ханна додала: — Потрібно залишити минуле позаду, ви так не вважаєте?

Власниця крамниці загорнула книжку в коричневий папір і перев’язала шпагатом.

— Правду кажучи, тепер мені не потрібно відправляти її назад до Німеччини. Більше ніхто її тут не купить.

За кілька хвилин Ханна зайшла до пекарні й поклала згорток на прилавок.

— Ви б не могли передати це пану Ронфельдту, якщо ваша ласка? Він забув це в книгарні.

— Він у задньому дворі. Я покличу його, — відповів пекар.

— О, немає потреби. Дуже дякую! — промовила вона й покинула пекарню, перш ніж він встиг щось сказати.

Через кілька днів Френк зайшов до неї, щоб особисто подякувати за доброту, і в її житті розпочався новий етап, про який, на перший погляд, вона могла тільки мріяти.

Захват Септимуса Поттса від того, що його дочка почала зустрічатися з тутешнім хлопцем, перетворився на жах, коли він дізнався, що той був пекарем. Але він згадав себе замолоду і вирішив не дуже виступати проти ремесла хлопця. Однак звістка, що той був німцем, чи майже німцем, викликала в Поттса огиду. Непорозуміння з Ханною виникли одразу після початку залицяння, і кожен з них був достатньо впертим та впевненим у своїй правоті.

За два місяці ситуація досягнула критичної точки. Септимус Поттс міряв кроками вітальню, намагаючись збагнути новину.

— Ти при своєму розумі, дівчинко?

— Це те, чого я хочу, тату.

— Одружитися з фрицом! — Він подивився на світлину Еллен у срібній рамці, що стояла на камінній полиці. — Твоя мати ніколи не пробачить мені! Я обіцяв їй виховати вас правильно…

— Тату, ти і виховав.

— Отже, щось пішло не так, якщо ти зв’язалася з клятим німецьким пекарем.

— Він австрієць.

— Яка різниця? Чи, може, завести тебе в лікарню для ветеранів, щоб ти подивилась, на яких ідіотів перетворилися ці хлопчики через газові атаки? І я, саме я дав гроші на цю кляту лікарню!

— Ти дуже добре знаєш, що Френк не воював: його інтернували. Він ніколи нікого не кривдив.

— Ханно, будь розумною. Ти гарна дівчина. І є багато гарних хлопців у Перті, Сиднеї чи Мельбурні, які матимуть за честь одружитися з тобою.

— Тобто отримати твої гроші.

— І знову ми повернулися до того самого? Ти занадто хороша для моїх грошей, так, моя дівчинко?

— Це не так, тату…

— Я працював як проклятий, щоб усе це заробити. Я не соромлюся того, ким є і звідки родом. Але ти можеш мати більше.

— Я просто хочу жити власним життям.

— Послухай, якщо ти хочеш зайнятися благодійністю, то йди й поживи в місії з тубільцями. Або попрацюй в дитячому будинку. Ти не повинна одружуватися з благодійності.

Обличчя його дочки побагровіло, серце вискакувало з грудей, і не тільки від обурення, а й від підсвідомого жаху, що це правда. Що робити, якщо вона сказала Френкові «так» тільки на зло женихам, котрих цікавили її гроші? Чи, може, вона просто хоче згладити всі його страждання? А потім Ханна згадала, що відчувала, коли бачила його усмішку, те, як він піднімав підборіддя, коли шукав відповідь на її запитання, і заспокоїлася.

— Він порядна людина, тату. Дай йому шанс.

— Ханно. — Септимус поклав руку на плече доньки. — Ти знаєш: ти для мене все. — Він погладив її по голові. — Маленькою ти не дозволяла мамі розчісувати твоє волосся. Ти кликала: «Та! Я хочу, щоб татко це зробив!» І я розчісував. Ти сиділа в мене на колінах перед каміном, і я розчісував твоє волосся, а на вогні готувалися оладки. Ми пересвідчувалися, що мама не бачила, як олія капнула на твою сукню. І твоє волосся сяяло, мов у перської принцеси. Просто почекай. Просто трохи почекай, — просив батько.

Якщо йому лише потрібен був час, щоб звикнути до цієї ідеї, щоб подивитися на все по-іншому… Ханна готова була поступитися, але він продовжив:

— Ти все зрозумієш, ти побачиш, що робиш велику помилку. — Він глибоко вдихнув і видихнув — діловито виніс ухвалу. — І ти подякуєш долі, що я відрадив тебе від цього кроку.

Вона відсахнулася.

— Мене не треба опікати. Ти не можеш відраджувати мене брати шлюб із Френком.

— Ти маєш на увазі, не можу врятувати тебе від нього.

— Я досить доросла, щоб одружитися без твоєї згоди, і я одружуся, якщо захочу.

— Ти можеш начхати на те, що це означатиме для мене, але подумай про сестру. Ти знаєш, як це сприймуть.

— Тут всі ксенофоби і лицеміри!

— О, університетська освіта варта кожного пенні. Отже, тепер ти можеш обзивати тата химерними словами. — Він подивився їй прямо в очі. — Я ніколи не думав, що скажу це моїй дівчинці, але якщо ти одружишся з ним, то цей шлюб буде без мого благословення. І без моїх грошей.

Ханна випросталася й з холодним серцем, чим нагадала Септимусу свою матір, промовила:

— Якщо ти хочеш цього, тату, то так і буде.

Після невеликого весілля, на яке Септимус не прийшов, подружжя оселилося в хиткому дощаному будиночку Френка на околиці міста. Без сумнівів, жили вони скромно. Ханна давала уроки гри на фортепіано і навчала деяких робітників лісопилки читати й писати. Дехто з них навіть зловтішався на саму думку, що вони найняли на роботу — навіть якщо йшлося про годину на тиждень — дочку людини, яка найняла на роботу їх. Проте, по правді кажучи, люди поважали доброту, простоту і ввічливість Ханни.

Дівчина була щасливою. Вона знайшла собі чоловіка, який, схоже, повністю її розумів, з яким вона могла б обговорювати філософію та класичну міфологію і від посмішки котрого зникало всяке занепокоєння, а труднощі здавалися незначними.

Із часом до пекаря, чий акцент усе ще відчувався, почали ставитися толерантніше. Дехто, як-от дружина Біллі Вішарта чи Джо Рафферті і його мати, демонстративно переходили на інший бік вулиці, коли перетиналися з ним, але загалом усі заспокоїлися. До 1925 року Ханна та Френк вирішили, що життя стало стабільнішим, заробляють вони достатньо, тому можна подумати про дитину, і в лютому 1926-го в них народилася донька.

Ханна згадувала ритмічний тенор Френка, коли він качав колиску. «Спи, дитя, засинай! Тато ягня пасе, мама трясе деревце, з нього сон зійде нехай. Спи, дитя, засинай!»

У цій маленькій кімнаті, освітленій гасовою лампою, відчуваючи біль у спині, сидячи на поламаному стільці, він сказав їй:

— Я не уявляю кращої долі для себе.

Його обличчя світилося не від вогню, а від існування крихітної істоти в ліжечку, чиє ритмічне дихання видавало, що вона нарешті заснула.

Того березня вівтар був прикрашений вазами з ромашками і стефанотисами із саду Френка та Ханни, і солодкий запах линув повз порожні лавки аж до задньої частини церкви. Ханна вдягла блідо-блакитну сукню й фетровий капелюшок того ж кольору, а Френк — свій весільний костюм, який досі, навіть через чотири роки, пасував йому. Кузина Френка Беттина та її чоловік Вілф приїхали з міста Калґурлі й були хрещеними. Вони ніжно усміхалися крихітній дитині, яку Ханна тримала на руках.

Преподобний Норкелз стояв біля купелі, трохи метушився, намагаючись знайти потрібну сторінку з яскравою закладкою, де було розписано обряд хрещення. Можливо, ця незграбність була пов’язана із запахом алкоголю, що долинав від нього.

— Чи була ця дитина хрещена? — розпочав він.

Це був спекотний, тихий суботній день. Дзижчала жирна муха, раз у раз сідаючи на купіль, щоб попити, однак хрещені її відганяли. Проте вона була надто настирливою і, врешті-решт, за допомогою Вілфа і віяла його дружини, опинилася у воді, наче п’яний у канаві. Вікарій, виловивши її, не зупиняючись, продовжив:

— Від імені цієї дитини чи відрікаєтеся ви від диявола і всіх справ його?..

— Відрікаємося, — відповіли хрещені в унісон.

Коли вони говорили, двері церкви зі скрипом відчинилися. Серце Ханни забилося: це були батько і Ґвен, вони ввійшли й повільно стали навколішки в останньому ряду. Ханна не розмовляла з батьком відтоді, як пішла з дому, щоб вийти заміж, і вона очікувала, що його відповідь на хрестини буде звичною — мовчання.

— Я постараюся, Ханні, — обіцяла Ґвен. — Але ти ж знаєш, що він упертий, як старий віслюк. Я обіцяю. Я буду там, що б він не сказав. Це вже триває занадто довго.

Тепер Френк повернувся до Ханни.

— Ти це бачиш? — прошепотів він. — На все свій час.

— Милосердний Боже, хай старий Адам у цьому дитяті помре, а нова людина народиться…

Ці слова відлунювали від стін, і дитина сопіла й крутилася на руках матері. Коли вона зарюмсала, Ханна всунула в її крихітні губки мізинця, і та почала смоктати його. Обряд тривав, і Норкелз узяв немовля та сказав хрещеним:

— Дайте дитині ім’я.

— Ґрейс Еллен.

— Ґрейс Еллен, я хрещу тебе в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Протягом усієї служби немовля зачаровано дивилося на барвисті вітражі, так само, як дивитиметься на них через два роки біля купелі на руках іншої жінки.

Коли все закінчилося, Септимус залишився сидіти на лаві. Ханна повільно йшла вздовж проходу, дитину закутали в ковдру, і та навсібіч крутила головою. Ханна зупинилася біля батька, який підвівся, коли дочка запропонувала йому потримати онуку. Він вагався, перш ніж взяти немовля.

— Ґрейс Еллен. Твоя мати розчулилася б, — усе, що він міг сказати, перш ніж на очі набігли сльози. Септимус із благоговінням дивився на дитину.

Ханна взяла його за руку.

— Ходімо, привітаєшся з Френком, — сказала вона і провела його проходом.

— Будь ласка, я хочу, щоб ви зайшли до нас, — сказала пізніше Ханна, коли її батько стояв із Ґвен біля воріт.

Септимус вагався. Маленький дощаний будиночок, трохи більший, аніж халупа, нагадав йому будиночок Флінделлів, у якому він виріс. Чоловік переступив поріг, і ці кілька кроків повернули його на п’ятдесят років назад.

У вітальні Поттс сухо, проте ввічливо поспілкувався з кузенами Френка. Він похвалив молодого чоловіка за чудовий пиріг з нагоди хрещення і невеликий, добре продуманий святковий стіл. Краєм ока батько помітив тріщини в штукатурці, дірки в килимку.

Коли вже збирався додому, відійшов з Ханною вбік і дістав гаманець.

— Дозвольте мені дещо вам дати для…

Ханна м’яко опустила його руку.

— Не треба, тату. У нас усе є, — відмовилась вона.

— Звичайно, все є. Але тепер, коли у вас з’явилася маленька…

Вона поклала руку йому на плече.

— Справді. Я дуже вдячна, але ми самі даємо собі раду. Приходь до нас у гості.

Він усміхнувся й поцілував у лоб дитину, а потім і дочку.

— Спасибі, Ханні! — А потім радше пробурмотів, аніж сказав: — Еллен хотіла б, щоб її онуку добре доглядали. І я… я скучав за тобою.

Протягом тижня з Перта, Сиднея та інших міст прибували подарунки для дитини. Дитяче ліжечко, комод із червоного дерева. Сукні та чепчики, все для купання. Онука Септимуса Поттса повинна мати найкраще, що можна купити за гроші.

«Ваш чоловік упокоївся в руках Господа». Через той лист Ханна одночасно й засмутилася, і немов ожила. Бог забрав її чоловіка, але врятував дочку. Вона плаче не так від горя, як від сорому, коли згадує цей день.

Місто немов би опускає завісу, наче ховає за нею певні події. Це невелика громада, де кожен знав, що іноді забувати так само важливо, як і пам’ятати. Діти можуть рости, не знаючи про ганьбу свого батька в молодості чи про незаконних сестру або брата, що живуть за п’ятдесят миль і носять прізвище іншого чоловіка. Історія завжди мусить узгоджуватися.

Життя триває, і тиша знеболює сором. Чоловіки, котрі повернулися з війни, могли б розповісти багато про негідні вчинки відчайдушних товаришів у момент смерті, однак усе, що вони казали, — це те, що ті померли мужньо. Для зовнішнього світу жоден солдат ніколи не відвідував бордель і не поводився немов дикун, і не втікав, і не ховався від ворога. Вони були там, і це було достатнім покаранням. Коли дружини мусили ховати заощаджені гроші чи кухонні ножі від чоловіка, котрий не зміг повернутися до попереднього життя, жінки робили це тихо, іноді навіть не зізнаючись у цьому самим собі.

Таким чином, Ханна Ронфельдт не могла ні з ким поділитися своїм горем. «Що було — те загуло», — казали люди, намагаючись повернутися до свого цивілізованого життя в Партаґезі. Але Ханна пам’ятає все.

День пам’яті. У пабах повно-повнісінько ветеранів, і тих, хто втратив там братів, і хлопців, які повернулися з Ґалліполі та Сомми й досі не оговталися від контузії та газу, навіть через десять років.

25 квітня 1926 року двоє хлопців грають у карти в кутку бару, і в цей один день на рік поліція позавіч пускає все. Чорт забирай, поліція також брала участь — це їхня війна теж! Пива багато, розмови стають голоснішими, пісні непристойнішими. Там було що забувати. Вони повернулися до своєї роботи на фермах, до роботи за письмовими столами і в кабінетах і мусили з цим жити, просто жити, оскільки іншого вибору немає. І що більше вони пили, то важче було стерти війну з пам’яті, то більше вони зривалися на чомусь або на комусь, це було чесно й справедливо. Кляті турки. Кляті фрици. Кляті виродки.

Тут і згодився Френк Ронфельдт. Єдиний німець у місті, за винятком того, що він австрієць. Він — один-єдиний ворог, якого вони могли знайти, тому, побачивши, що Френк з Ханною йшли вулицею, чоловіки почали насвистувати «Типперері». Ханна, запанікувавши, спіткнулася. Френк миттєво забрав маленьку Ґрейс і обняв її, схопив кофтину, накинуту на руку дружини, і вони, опустивши голови, пришвидшили крок.

Хлопці в пабі вирішили, що це чудовий вид спорту, і всі разом висипали на вулицю. Чоловіки з інших пабів уздовж головної вулиці теж вийшли, і один жартівник надумав, що буде дуже смішно збити з Френка капелюх, що він і зробив.

— Дай нам спокій, Джо Рафферті! — заверещала Ханна. — Повернися в паб і відчепись від нас. — Вони поспішили.

— Дай нам спокій! — пронизливим стогоном передражнив Джо. — Клятий фриц! Ви всі однакові, всі боягузи! — Він повернувся до натовпу. — І подивіться на цих двох з маленькою дитиною. — Він ледве говорив. — Знаєте, фрици їли немовлят. Заживо їх смажили, кляті падлюки.

— Йди, а то ми викличемо поліцію! — закричала Ханна й із жахом помітила, що Гаррі Ґарстоун і Боб Лінч, констеблі, з кухлями пива стоять на веранді готелю й нишком посміхаються в намащені воском вуса.

Раптом усе спалахнуло, наче до вогню піднесли запалений сірник.

— Ану, хлопці, давайте розважимося з любителями фриців! — вигукнув хтось. — Урятуємо дитину, щоб її не з’їли. — І дюжина п’яних чоловіків погналася за подружжям.

Ханна відстала, корсет не давав їй дихати вільно. Вона закричала:

— Ґрейс, Френку! Врятуй Ґрейс!

Він з малесеньким згортком утікав від натовпу до пристані. Юрба не відставала. Серце Френка пульсувало й вибивалося з ритму, і біль віддавав у руку. Він пробіг по хитких дошках над водою, стрибнув у перший-ліпший човен, який зміг знайти, і погріб у широке море, туди, де безпечно. Вони побудуть там доти, доки п’яний натовп не протверезіє і не заспокоїться.

У його житті траплялися й гірші ситуації.

Розділ 18

Чим би не займалась Ізабель цілий день, вона завжди була в русі; зв’язана невидимими нитками любові, вона фізично відчувала, де зараз Люсі. Жінка ніколи не сердилась, її терпіння до дитини було нескінченним. Коли їжа падала на підлогу, коли стіни були прикрашені відбитками брудних рученят, Люсі не чула сердитого слова й не бачила несхвального погляду. Якщо дівчинка прокидалася вночі з плачем, Ізабель ніжно, з любов’ю втішала її. Вона приймала подарунок, який послало їй життя, разом з усіма труднощами.

Поки дитина спала вдень, жінка йшла до хрестів, що стирчали на високому мисі. Тут була її церква, її святе місце, де вона молилася, щоб Бог скерував її, допоміг стати гідною матір’ю. Вона також читала молитви, хоча й більш абстрактно, за Ханну Ронфельдт. Ізабель не задавалася питанням, чому саме так вийшло. Для неї Ханна була віддаленим поняттям. Вона не мала ні тіла, ні душі, не те що Люсі, кожен вираз обличчя якої, кожен вигук були добре знайомими Ізабель. Жінка спостерігала за чудом, за тим, як ця маленька дівчинка росла й змінювалася щодня, мов подарунок, цінність котрого розумієш тільки з плином часу. Перед Ізабель виникала нова особистість, коли маленька уловлювала та вчилася вимовляти слова, почала виразно розказувати, як вона почувається, хто вона.

Тому Ізабель сиділа в каплиці без стін, вікон чи пастора і дякувала Богові. І якщо в неї виникали думки про Ханну Ронфельдт, то завжди на це була однакова відповідь. Вона просто не могла відіслати дитину. Вона не могла ризикувати щастям Люсі. А Том? Том — хороша людина. Том завжди чинитиме правильно. Вона може розраховувати на це. Урешті-решт, він змириться з цим.

Але між ними, наче пустир, уже пролягла тонка невидима смужка непорозуміння.

Поступово життя на Янусі повернулося на круги своя, занурюючи Тома в дрібні повсякденні турботи. Коли він іноді прокидався від кошмарів про зламану підставку чи компаси без позначок, то стримував занепокоєння, допоки воно не зникало з першими променями сонця. А відірваність від решти світу присипляла його музикою брехні.

— А ти пам’ятаєш, який сьогодні день, Люсі, правда? — запитала Ізабель, натягуючи їй на голову светр і вивільняючи руки з манжет рукавів.

Минуло півроку, відколи вони повернулися на Янус у січні 1928 року.

Люсі ледь нахилила голову й замугикала, зволікаючи час.

— Хочеш підказку?

Дівчинка кивнула.

Ізабель надягнула одну шкарпетку.

— Давай другу ніженьку. Ось так. Гаразд, підказую. Ти дуже хороша дівчинка, тому, можливо, сьогодні їстимеш апельсини…

— Катер! — вигукнула маленька, зісковзнувши з маминих колін і підстрибуючи з одним черевичком на нозі, а іншим у руці. — Катер іде! Катер!

— Так. Тому ми гарно приберемо будинок, бо до нас прийдуть Ральф і Блуї.

— Так! — погодилася з нею Люсі й прожогом кинулася на кухню, щоб сказати: — Татку, Альф і Буї ідуть!

Том, взявши її на руки, поцілував.

— Моя розумничка! Сама згадала чи хтось допоміг?

— Мама сказала, — зізналася вона з посмішкою і висковзнула на землю, щоб знову знайти Ізабель.

Незабаром мама й дочка, одягнені в калоші та пальта, направилися в бік курника. У руках Люсі стискала мініатюрну версію кошика Ізабель.

— Справжнє дефіле, — зауважив Том, який саме прямував до повітки.

— Краще бути в теплі, ніж модною, — відповіла Ізабель і швидко чмокнула його. — Ми йдемо розшукувати яйця.

Усередині курника Люсі збирала яйця обома руками кожне, перетворивши справу, з якою Ізабель могла впоратися за кілька секунд, на важливий ритуал. Вона прикладала кожне яйце до щоки й доповідала: «ще тепле» або «вже холодне». Дівчинка передавала його Ізабель для безпечного зберігання, останнє ж поклала у свій кошик. Потім почала дякувати кожній курочці за її внесок у кошик.

— Спасибі, Дафно! Спасибі, Рябенька!

На городі вона трималася за держак лопати разом з Ізабель, копаючи картоплю.

— Я думаю, тут є кущик… — сказала жінка, очікуючи, поки Люсі помітить світлу плямку в піщаному ґрунті.

— Там! — сказала дівчинка і, просунувши руку в отвір, витягнула камінь.

— Майже, — усміхнулась Ізабель. — А біля нього? Поглянь із цього боку.

— Топля! — сяючи від щастя, Люсі підняла над головою свій трофей. На її волосся та очі посипалася земля, примусивши дівчинку розплакатися.

— Давай подивимося, — заспокоювала її Ізабель, витираючи руки об комбінезон, перед тим як торкатися ока.

— Ось і все, а тепер покліпай для мамочки. Люсі, все минулося!

А дівчинка продовжувала кліпати очима.

— Немає, — зрештою сказала вона. І додала: — Ще топлю!

Полювання почалося знову.

У будинку Ізабель підмела підлогу в кожній кімнаті, зібравши піщаний пил у купи в кутку, щоб винести їх. Відбігши поглянути на хліб у духовці, вона знайшла слід, що вів по всьому будинку. Це Люсі намагалася носити сміття совком.

— Подивись, мамо! Я допомагаю!

Ізабель поглянула на сліди справжнього маленького циклону й зітхнула.

— Можна і так сказати. — Узявши Люсі на руки, вона додала: — Дякую! Ти молодець! А тепер, щоб переконатися, що підлога надзвичайно чиста, ми ще раз її підметемо, добре? — І, похитавши головою, тихо промовила: — Люсі Шерборн, яка ж ти будеш господиня?

Пізніше на порозі з’явився Том.

— Вона готова?

— Так, — сказала Ізабель. — Обличчя вимите, руки чисті. Ніяких брудних пальців.

— Тоді ходімо, малятку.

— Угору сходами, татку?

— Так, піднімемося сходами.

І вона пішла поруч із ним у маякову вежу. Біля підніжжя сходів підняла ручки догори. Стоячи позаду, Том схопив її за долоньки.

— Тепер, зайчику, давай порахуємо. Один, два, три. — Вони надзвичайно повільно піднімалися сходами. Том уголос рахував кожну сходинку, хоча Люсі уже давно здалася.

Нагорі, у кімнаті чергового, дівчинка простягнула рученята.

— Нокль.

— Почекай з біноклем. Давай спершу я поставлю тебе на стіл. — Він посадив її зверху на морські мапи та передав дівчинці бінокль, притримуючи його руками.

— Щось бачиш?

— Хмаринки.

— Так, їх сьогодні багато. А катер?

— Ні.

— Упевнена? — сміявся Том. — Вартовим на роботу тебе б не взяли. Що це там? Помітила? Там, де мій палець.

Вона задриґала ногами.

— Альф і Буї! Апельсини.

— Мама казала, що привезуть апельсини, так? Давай схрестимо пальці.

Минуло понад годину, поки катер пришвартувався. Том та Ізабель стояли на причалі. Дівчинка сиділа на Томових плечах.

— Ціле зібрання! — зрадів Ральф.

— Привіт! — викрикнула Люсі. — Люди! Привіт, Альф, привіт, Бу.

Блуї стрибнув на причал, піднімаючи канат, який кинув йому Ральф.

— Уважніше, Люсі, — сказав він дитині, що спустилась на землю. — Не стій канату на шляху. — Він подивився на Тома. — Господи, вона вже справжня маленька дівчинка, а не те малятко Люсі, правда?

Ральф розсміявся.

— Знаєш, немовлята ростуть.

Блуї закінчив із закріпленням каната.

— Ми бачимо її раз на кілька місяців, тому це так очевидно. На дітей у місті ти дивишся кожного дня, через те й не помічаєш, як вони ростуть.

— І раптом вони стають такими громилами, як ти! — подражнив його Ральф. Коли він ступив на причал, то сховав одну руку за спиною. — Хто хоче допомогти мені забрати речі з катера?

— Я! — сказала Люсі.

Ральф, підморгнувши Ізабель, дістав із-за спини банку персиків.

— Ну що ж, ось той вантаж, який ти понесеш.

Люсі взяла банку обома руками.

— Боже, Люсі, обережніше з цим! Неси її до будинку. — Ізабель повернулася до чоловіків. — Дайте і мені щось нести, якщо хочете, Ральфе.

Він знову видерся на палубу й виніс їй пошту та кілька легких посилок.

— Побачимося в будинку, — промовила Ізабель. — Я поставлю чайник.

Після обіду, коли дорослі допивали чай на кухні, Том сказав:

— Щось Люсі приншикла…

— Гм, — відповіла Ізабель. — Здається, вона закінчує малюнок для мами й тата. Піду перевірю.

Але, перш ніж жінка вийшла з кімнати, на кухні з’явилася Люсі, одягнута в Ізабелину нижню спідницю, що волочилася підлогою, пару туфель на підборах і з низкою блакитного скляного намиста на шиї, котру мати Ізабель передала того ранку.

— Люсі! — скрикнула жінка. — Ти рилася в моїх речах?

— Ні, — сказала дівчинка, широко розплющивши очі.

Ізабель зашарілася.

— Зазвичай я не виставляю свою білизну напоказ, — сказала вона гостям. — Ходи, Люсі, а то замерзнеш до кісток у цьому. Давай знову одягнемо твій одяг. І поговоримо про те, що не можна брати мамині речі, а слід казати правду. — Усміхаючись, Ізабель вийшла з кімнати й не помітила, як на мить після її останнього зауваження обличчя Тома нахмурилося.

Люсі радісно бігла за нею, коли вони направлялися в курник по яйця. Вона зачаровано дивилася на курчаток, які з’являлися там час від часу, і підносила їх до підборіддя, щоб відчувати їхню золотисту м’якість.

Коли Люсі допомагала копати моркву й пастернак, то іноді тягнула їх так, що падала горілиць, притрушена землею.

— Люсі — незграба! — сміялась Ізабель. — Уставай хутчіш.

За піаніно дівчинка влаштовувалась на колінах Ізабель і вистукувала по нотах. Ізабель брала її вказівний палець, допомагаючи вигравати «Трьох сліпих мишеняток». Пізніше дитина казала «я сама» і продовжувала свою какофонію.

Вона годинами сиділа на підлозі в кухні й виводила кольоровими олівцями на зворотному боці старих бланків закарлючки, а потім з гордістю вказувала на них і промовляла:

— Це мама, татко і Лулу з маяка.

Стотридцятифутову маякову вежу зі світлом у ній Люсі сприймала як належне. Поряд з такими словами, як «собака» і «кішка», дивними поняттями з книжок, вона вивчила більш конкретні: «об’єктив», «призма», «заломлення».

— Це моя зірка, — сказала дівчинка Ізабель одного вечора, показавши її. — Мені татко подарував.

Вона розказувала Тому уривки історій про рибу, чайок, кораблі. Коли вони прямували на пляж, Люсі полюбляла тримати Тома та Ізабель за руки й змушувала їх гойдати її у повітрі між ними. «Лулу з маяка» — її улюблена фраза, яку вона використовувала, зображуючи себе на малюнках чи описуючи в історіях.

Океани ніколи не перестають існувати. У них немає ні початку, ні кінця. Вітер ніколи не закінчується. Іноді він зникає, однак лише щоб набрати обертів деінде і, повернувшись, накинутися на острів, надати йому якогось сенсу, що його втратив Том. Існування на острові відмірялося за шкалою велетів. Час вимірювався мільйонами років; скелі, які з відстані здавалися гральними кубиками, розкиданими на березі, — насправді валуни завширшки в сотні футів, що їх тисячоліттями омивали хвилі, лежали на боку, так, що їхні шари стали вертикальними смугами.

Том спостерігав, як Люсі разом з Ізабель хлюпаються в Райському озері. Дівчинка була в захваті від розбризкування, солоності та блискучої синьої морської зірки, котру вона знайшла. Він бачив, як її пальці схопили істоту, обличчя запалало від хвилювання і гордості, наче вона сама зробила цю зірку.

— Татку, подивись! Моя зірка.

Тому було важко зосередитися на обох часових рамках: острова та дитини.

Його вражало, що життя крихітної дівчинки значило для нього більше, ніж усі тисячоліття, які були до неї. Він щосили намагався розібратися у своїх емоціях, як можна відчувати ніжність та неспокій, коли вона цілувала його перед сном. Чи коли підставляла йому побите коліно для зцілювального батьківського поцілунку.

З Ізабель також Том розривався між любов’ю, бажанням бути з нею і відчуттям, що він не може дихати. Ці дві емоції накладалися одна на одну, нез’ясовані.

Час від часу, залишаючись сам-один на маяку, він ловив себе на думці, що намагався уявити Ханну Ронфельдт. Вона була висока? Повнява? Чи Люсі має її риси обличчя? Та коли він силкувався відтворити образ жінки, то бачив тільки руки, що ховали заплакане обличчя. Чоловік, здригнувшись, повертався до своєї безпосередньої роботи.

Ця дитина здорова, щаслива й обожнювана в цьому маленькому світі поза досяжністю газет та пліток. За межею реальності. Траплялися тижні, коли віра у власну нормальну, щасливу ​​родину ставала для нього якимось дурманом.

— Не розказуй таткові. Поки я не дозволю.

Дівчинка серйозно подивилась на Ізабель.

— Не говорити йому, — сказала вона, киваючи. — А можна печиво?

— Почекай. Давай спершу закінчимо обгортати подарунок.

У вересні 1928 року катер привіз кілька додаткових посилок, які Блуї вдалося сунути Ізабель тоді, коли Ральф відволікав Тома розвантаженням. Зробити сюрприз на день народження Тома було нелегкою справою. Спершу, за кілька місяців заздалегідь, Ізабель передала матері список побажань. Оскільки Том єдиний мав банківський рахунок, то вона пообіцяла розплатитися наступного разу, коли вони зійдуть на берег.

Купити щось Томові було легко і важко водночас. Він радів усьому, та насправді нічого не хотів. Вона зупинила свій вибір на авторучці «Конвей Стюарт» і останньому виданні довідника з крикету «Вісден»: щось практичне і щось цікаве. Якось увечері, сидячи надворі, вона запитала Люсі, що та хотіла б подарувати таткові. Дівчинка закрутила пасмо волосся навколо пальця, мить подумала і сказала:

— Зірки.

Ізабель розсміялася.

— Люсі, я не впевнена, що ми зможемо це зробити.

Дитина вперто сказала:

— Але я хочу!

В Ізабель з’явилась ідея.

— А якщо ми подаруємо йому мапу зіркового неба — атлас?

— Так!

Тепер, коли вони сиділи перед здоровенною книгою, Ізабель запитала:

— Що ти хочеш написати на першій сторінці?

Вона тримала ручку, обхопивши своїми пальцями пальчики Люсі, і писала під диктовку кривуватими буквами.

— Для мого татка, люблю назавжди…

— Більше, — наполягала Люсі.

— Більше чого?

— Більше «завжди». Завжди, завжди, завжди…

Ізабель розсміялася, і «завжди, завжди, завжди» полізло, як гусінь, по всій сторінці.

— Що пишемо далі? Може, «Від люблячої дочки Люсі»?

— Від Лулу з маяка.

Маленька дівчинка почала виводити літери з матір’ю, але їй це набридло і вона злізла з колін на середині слова.

— Мамо, допиши це, — як завжди, закомандувала дитина.

Тому Ізабель завершила підпис і додала в дужках: секретар та помічник вищезгаданої особи — Ізабель Шерборн.

Коли Том розгортав пакунок, що було важко, оскільки Люсі закривала його очі руками, він сказав:

— Це книга…

— Це альтас! — викрикнула Люсі.

Том вивчав подарунок.

— Зоряний атлас Брауна, що показує всі яскраві зірки з докладними інструкціями, як знайти їх та використати для навігаційних цілей і для іспитів. — Чоловік, повільно посміхнувшись, повернувся до Ізабель. — Люсі — розумна дівчинка, якщо таке організувала. Так?

— Читай, татку. Усередині. Я писала.

Відкривши книжку, Том побачив довгу присвяту. Він і досі посміхався, але щось у тих словах «завжди, завжди, завжди» болюче вразило його. Завжди — неможливе поняття, особливо для цієї дитини, в цьому місці. Він поцілував голову Люсі.

— Просто чудово, Лулу з маяка! Найпрекрасніший подарунок у моєму житті.

Розділ 19

— Якщо ми виграємо зараз, це вже не буде повний провал, — сказав Блуї.

Австралійська команда з крикету програла перші чотири домашні матчі сезону 1928—1929 років, і, коли в березні на Янус прибув катер, у Мельбурні саме проходив фінальний матч. Поки вони носили вантаж, Блуї розповідав Тому про найбільш яскраві моменти гри:

— Бредмен заробив свої сто балів. Досі він залишається в грі. Ґейва Ларвуда переслідують невдачі, так пишуть газети. Ось що я тобі скажу: матч триває вже чотири дні. Схоже, цього разу гра буде довгою.

Поки Ральф ходив на кухню, щоб уже традиційно принести подарунки для Люсі від Гільди, Том разом з Блуї занесли в повітку останні чотири мішки борошна.

— У мене там працює двоюрідний брат, — сказав Блуї, кивнувши на емблему виробника, що була на мішку.

— На млині? — запитав Том.

— Так. Каже, там добре платять. І борошна можна брати, скільки хочеш.

— Кожна робота має свої плюси.

— І то правда. У мене от скільки завгодно свіжого повітря, щоб дихати, і скільки завгодно води, щоб плавати, — засміявся Блуї та озирнувся поглянути, чи не було поблизу шкіпера. — Мій кузен каже, що може влаштувати мене туди будь-коли. — Він зробив паузу, а потім змінив тему й ніби між іншим додав: — А іноді я думаю про те, щоб стати бакалійником.

Це не було схоже на Блуї. Час від часу він міг поговорити про результати щорічного національного турніру з крикету або повідомити про виграш на перегонах. Він згадував свого брата Мерва, який загинув у перший день операції на Ґалліполійському півострові, або розповідав про свою грізну овдовілу матір Аду. Проте сьогодні Том відчув: щось було не так.

— До чого тут бакалійник?

Блуї штовхнув ногою один із мішків, щоб вирівняти його, і сказав:

— А як це — бути одруженим?

— Що?! — приголомшено перепитав Том.

— Я маю на увазі, чи воно того варте?

Том розглядав список товарів.

— Ти хочеш щось мені розповісти, Блуї?

— Ні.

— Добре! — кивнув Том. Треба було трохи почекати, щоб урешті довідатися про все. Так відбувалося завжди.

Блуї підіпхнув ще один мішок.

— Її звати Кітті. Кітті Келлі. Її батько — власник бакалійної крамниці. Ми з нею зустрічаємося.

Том, підвівши брови, посміхнувся:

— Молодець!

— І я… навіть не знаю, я подумав, може, нам одружитися? — Побачивши вираз обличчя Тома, хлопець додав: — Звісно, ми не мусимо! Нічого такого! Правду кажучи, ми ніколи навіть не… я маю на увазі, що її батько не спускає з неї очей. Так само, як і її мати, і брати. А пані Мювет — кузина її матері, тобто ти знаєш, що це за сім’я.

Том розсміявся:

— Так ось про що ти.

— Це серйозний крок. Я знаю, що всі рано чи пізно одружуються, але ти відчув, що то воно?..

— Я навряд чи добре на цьому знаюсь. Одружився лише один раз і все ще звикаю до ролі чоловіка. Чому б тобі не запитати в Ральфа? Вони з Гільдою разом уже дуже давно, виростили дітей. Думаю, він краще розуміється на цьому.

— Я не можу запитати в Ральфа.

— Чому?

— Кітті вважає, що, коли ми одружимося, я залишу роботу на катері й піду працювати в бакалійну крамницю. Вона боїться, що одного дня я можу потонути й не повернутися з роботи додому.

— Ого, весела дівчина!

Блуї був схвильований.

— Серйозно. Як це — бути одруженим? Мати дитину і все таке?

Скуйовдивши рукою волосся, Том деякий час роздумував над цим справді нелегким питанням.

— Наша сім’я навряд чи може бути прикладом для тебе. Подружніх пар, що живуть ізольовано на маяку, не так уже й багато. А якщо чесно, то однозначної відповіді немає, бо з днини на днину інше. Тут є свої переваги і свої труднощі. Але без сумніву скажу тобі, що це важче, ніж бути самому по собі.

— Мама говорить, я ще занадто молодий і сам не знаю, чого хочу.

Том ледь посміхнувся.

— Гадаю, твоя мама твердитиме це, і коли тобі виповниться п’ятдесят. Що б там не було, тут справа не в розумі, а у відчуттях. Довірся собі. — Том ненадовго замовчав. — Але сім’я — це не штиль на морі, навіть якщо ти зустрів саме ту. Тут треба подолати довгий шлях. І ніколи не відомо, що тебе чекає на ньому. Ти заздалегідь погоджуєшся на все. Дороги назад немає.

— Татку, дивись! — у двері повітки ввійшла Люсі, розмахуючи м’яким іграшковим тигром — це був подарунок Гільди. — Він ричить! Послухай! — сказала вона, перевернувши іграшку догори ногами.

Том узяв дівчинку на руки. Через маленьке віконце він побачив Ральфа, який саме ішов до них.

— Хіба тобі не пощастило! — сказав Том, лоскочучи її шию.

— Щаслива Люсі! — засміялася вона.

— А бути батьком? Як це? — запитав Блуї.

— Отак.

— Ні, старий, справді?

Обличчя Тома посерйознішало.

— Цього не можна навчитися. Дитина з неймовірною легкістю обеззброює тебе й заволодіває твоєю душею. Це справжня несподіванка для тебе.

— Татку, зроби так, щоб він заричав! — наполягала Люсі.

Том, поцілувавши дівчинку, перевернув іграшку.

— Друже, тільки нікому про це не розповідай, добре? — попросив Блуї і, трохи подумавши, додав: — Хоча всі й так знають, що ти завжди тримаєш язик за зубами.

Сказавши це, він повернувся до дівчинки й жартівливо заричав, як тигр.

Іноді пощастило саме тобі. А іноді якийсь інший бідолаха витягує коротку соломинку, і тоді потрібно просто змиритися та продовжувати рухатись далі.

Том прибивав на курник дошку, закриваючи діру, яку вітер зробив минулої ночі. Він півжиття намагався захиститися від вітрів. Треба оволодіти наукою справлятися з усім, робити все, що у твоїх силах.

Запитання Блуї сколихнули його старі почуття. Але щоразу, коли Том думав про незнайомку з Партаґеза, яка втратила свою дитину, перед його очима з’являвся образ Ізабель: її діти померли, і вона більше ніколи не зможе народити. Вона нічого не знала про Ханну, коли на берег викинуло човен із Люсі. Вона лише хотіла зробити так, як буде краще для дитини. І все ж. Він знав, що справа не тільки в Люсі. В Ізабель була потреба, яку Том попри все бажання не міг задовольнити. Заради того, щоб бути з ним тут, вона залишила все: звичний затишок, родину, друзів. І він знову й знов повторював собі, що не може відібрати в неї ще й це.

Ізабель утомилася. Запаси їжі якраз прибули, і вона миттю замісила тісто на хліб, поставила пектись фруктовий пиріг, почала готувати сливове варення, якого мало б вистачити на цілий рік. Вона відлучилася з кухні лише на мить, коли Люсі підійшла ближче до печі, щоб понюхати смачну суміш, і обпекла руку об каструлю, у якій варилися сливи. Опік був невеликий, але все ж він не давав дівчинці міцно заснути. Том, забинтувавши рану, дав дитині трохи аспірину, та навіть пізно ввечері Люсі все ще була неспокійна.

— Я візьму її на маяк і наглядатиму там за нею, — запропонував Том. — Ти дуже втомилась, а мені ще треба попрацювати з паперами, все оформити.

Ізабель була виснажена, через те й не заперечувала.

Обережно тримаючи Люсі в одній руці, а подушечку та покривало в іншій, Том піднявся сходами і вклав дівчинку на стіл у кімнаті доглядача.

— Спи, моя маленька! — сказав він, але вона і так дрімала.

Том узявся за колонки цифр, додаючи запаси палива та коробки з гартівною сіткою. Зверху у світловій камері маяка було чутно, як рівно, повільно і з низьким гулом працює обертальний механізм. А далеко внизу він бачив самотній вогник у будинку.

Він майже годину працював, аж раптом певне внутрішнє відчуття змусило його повернутись, і він побачив, що Люсі дивиться на нього, а її очі виблискують у м’якому світлі. Коли їхні погляди зустрілися, вона засміялась, і Тома знову здивувало те, яким же чудом була ця дитина — така гарна й така беззахисна.

Вона підняла свою забинтовану рученьку і роздивилась її.

— Я була на війні, татку, — сказала маленька, насупилась і простягнула до нього руки.

— Спи, сонечко! — відповів Том і спробував повернутись до роботи, однак Люсі не вгавала.

— Татку, заспівай мені пісеньку, — попросила вона, все ще простягаючи рученята.

Том посадив її на коліна й тихенько погойдав.

— Лулу, якщо я почну співати, тобі насняться жахіття. Мама в нас співачка, а не я.

— У мене болить рука, татку, — сказала дівчинка, показуючи на бинт.

— Я знаю, що болить, кроленятко. — Том обережно поцілував пов’язку. — Скоро все загоїться, от побачиш. — Він поцілував її у чоло і погладив тоненьке світле волосся. — Лулу, Лулу! Як же ти опинилася тут? — І він подивився вбік, у густу темряву. — Як же ти з’явилась у моєму житті?

Чоловік відчував, що дівчинка розслабилася, поступово засинаючи. Поволі її голівка сповзла йому на лікоть. Ледь чутно Том прошепотів запитання, яке не давало йому спокою:

— Як ти змушуєш мене так почуватися?

Розділ 20

— Я й подумати не міг, що він намагався зв’язатися зі мною.

Том сидів поруч з Ізабель на веранді. Він знову й знов крутив у руках старий потертий конверт, адресований йому в «13-й батальйон Австралійських піхотних сил». На кожному вільному місці були зворотні адреси та поштові штампи, де зазначалося «повернути лист відправнику» — батькові Тома, есквайру Едварду Шерборну. Лист, а також звістку про смерть батька три дні перед тим привіз катер.

Офіційний лист з адвокатської контори «Черч, Гаттерслі енд Парфітт» повідомляв лише факти. Рак горла, 18 січня 1929 року. Декілька місяців було витрачено на те, щоб відшукати Тома. Його брат Сесил успадкував усе майно, за винятком заповіданого Тому медальйона матері, вкладеного в конверт, який шукав Шерборна по всьому світу.

Того вечора чоловік запалив світло на маяку й відкрив конверт у світловій камері маяка, спочатку мовчки вчитуючись у суворий гострий почерк.

«Мерривейл»

Сидней, 16 жовтня 1915 року

Любий Томасе!

Я пишу тобі, бо знаю, що тебе відправили на фронт. Я не з тих, хто гарно пише, але це, мабуть, єдиний правильний вихід, адже ти зараз далеко і з тобою може трапитись якась біда до того, як ми зможемо зустрітись.

Багато чого я не здатен тобі пояснити, не зганьбивши імені твоєї матері, а я вже не хочу завдавати тобі болю, бо його і так було багато. Через те про деякі речі я просто промовчу. Я відчуваю себе винним у дечому, через це й хочу виправити це зараз. Я вкладаю з листом медальйон, який мати хотіла передати тобі, коли пішла. Портрет дуже схожий на неї. Тоді я думав, що краще було не нагадувати тобі про матір, тому й не передав його. Мені було нелегко вирішити, що твоє життя буде кращим без її присутності.

Тепер, коли її вже немає, я вважаю, що повинен виконати її прохання, навіть з таким запізненням.

Я намагався виростити тебе справжнім християнином і дати тобі найкращу освіту. Сподіваюся, навчив тебе розрізняти добро і зло: жодні принади світу чи успіх не варті того, щоб через них занапастити свою безсмертну душу.

Я пишаюся, що ти вирішив піти на фронт. Ти відповідальний молодий чоловік, і після війни я був би радий допомогти тобі в справах. Сесил має здібності хорошого керівника, і я сподіваюсь, він успішно керуватиме фабрикою після того, як я піду на заслужений відпочинок. Але для тебе теж, без сумніву, знайдеться місце.

Мені було боляче дізнатися від інших, що ти поїхав на фронт. Я б з радістю поглянув на тебе у формі та попрощався б із тобою, але, думаю, ти не хочеш мати зі мною нічого спільного після пошуків матері та звістки про її смерть. Тому тобі самому вирішувати, як учинити. Якщо відповіси на цей лист, я буду надзвичайно вдячний. Ти все ще мій син, і ти не зможеш зрозуміти всього, що я маю на увазі, доки сам не станеш батьком.

Проте, якщо не захочеш написати мені, я з повагою прийму і таке рішення і більше тебе не турбуватиму. Я буду молитися про твою безпеку в бою і твоє переможне повернення на ці береги.

Твій відданий батько,

Едвард Шерборн

Здавалося, Том не говорив із цим чоловіком вічність. Чого вартувало йому написати такого листа! Те, що батько вирішив спробувати зв’язатися з ним після їхньої гіркої сварки, стао не просто несподіванкою, а шоком. Він уже не знав, чому вірити. Том запитував себе, чи батьківська холодність укривала все ще відкриту душевну рану. Уперше за батьковою кам’яною зовнішністю він щось побачив, і на мить перед ним з’явилася поранена коханою жінкою людина високих принципів, яка заховала біль глибоко в душі.

Том не просто так шукав свою матір. Стоячи у дверях пансіону у відполірованих черевиках і з охайно підстриженими нігтями, він востаннє повторив слова: «Вибач, що завдав тобі болю». Тієї миті він почувався наче невпевнений в собі хлопчисько, котрий чекав 13 років, щоб промовити це. У нього стиснуло горло. «Я сказав лише, що бачив автомобіль. Що біля будинку був автомобіль. Я не знав…»

Тільки багато років після того він повністю зрозумів значення мовлених ним слів. Її назвали негідною матір’ю і викинули з його життя. Але його шлях у пошуках прощення був надто довгим, і йому не дано було почути, як мати прощає його за зраду, навіть таку ненавмисну. Слова мають здатність притягувати найбільш небажані обставини. І Том зрозумів, що ніколи й нікому в житті не варто відкривати свої думки.

Перед ним було фото матері на медальйоні. Мабуть, кожен з його батьків любив його, але по-своєму. Раптом він розізлився на батька за те, що той виніс ухвалу розлучити їх з матір’ю: таку щиру, але водночас і таку згубну. Том збагнув, що плаче, тільки тоді, коли від сльозинки розпливлося чорнило. «Доки ти сам не станеш батьком, ти не зрозумієш…»

Він почув голос Ізабель, яка сиділа поряд із ним на веранді:

— Навіть якщо ти не бачив його стільки років, він усе ж був твоїм батьком. Ніхто інший не замінить його. Я розумію, коханий, що це засмутило тебе.

Том задумався, чи може осягнути Ізабель всю іронію своїх слів.

— Люсі, ходи сюди і випий какао, — сказала вона дівчинці.

Дитина підбігла й схопила чашку. Випивши, витерла губки зовнішнім боком руки, бо долонька була брудна, й повернула посуд.

— Цок-цок, я їду в Партаґез відвідати дідуся та бабусю, — бадьоро промовила вона й побігла до свого дерев’яного коника-гойдалки.

Том знову подивився на медальйон у себе на долоні.

— Роками я вважав, що вона ненавидить мене, бо я виказав її таємницю. Я ніколи не знав про медальйон… — І він стиснув зуби. — А це багато чого б змінило.

— Я не знаю, що сказати. Я б дуже хотіла якось зарадити, щоб тобі стало легше.

— Мамо, я хочу їсти! — попросила Люсі, яка щойно повернулась.

— І не дивно з такою біганиною! — сказала Ізабель, беручи дівчинку на руки. — Ходи сюди й обніми татка! Він сьогодні сумний. — І вона посадила дитину йому на коліно, щоб вони обидві могли міцно його обняти.

— Посміхнись, татку, — мовила Люсі. — Ось так! — Дівчинка усміхнулася.

Сонце пробивалося крізь хмари, шукаючи прихисток від дощу, який ішов десь далеко. Люсі сиділа в Тома на плечах і раділа краєвиду, що відкривався перед нею.

— Сюди! — вигукнула вона, показуючи пальцем ліворуч.

Том, повернувши, поніс її вниз до поля. Одна з кіз втекла із загону, і Люсі наполягла, що допомагатиме шукати її.

Слідів тварини в бухті не було. Вона не могла зайти далеко.

— Добре, пошукаємо в іншому місці, — сказав Том. Він вийшов на рівнину знову й озирнувся навколо. — Куди тепер, Лулу? Ти вибираєш!

— Туди, — показала дівчинка на інший бік острова, і вони вирушили в дорогу.

— Які слова, схожі на «коза», ти знаєш?

— Сльоза.

— Правильно. А ще?

— Сльоза, — повторила вона.

Том засміявся.

— А що буває, коли на небі хмари?

— Дощ.

— Так, але що буває, коли насуваються хмари, що звучало б як «коза»? Починається на букву «г».

— Гроза!

Він полоскотав їй животик.

— Гроза, сльоза, коза. Говорячи про… Подивись он туди, Люсі, внизу, біля берега.

— Вона там! Побігли, татку!

— Краще не треба, кроленятко, бо злякаємо її. Зловимо нашу кізку тихенько.

Том так зосередився на Люсі, що не відразу помітив, де коза знайшла собі нове пасовище.

— Злазь, маленька. — Він підняв Люсі високо над головою та опустив на траву. — Будь хорошою дівчинкою і почекай тут, поки я піду заберу Флоссі. Я прив’яжу цю мотузку їй на шию, і вона легко та покірно піде з нами. Правда, Флоссі? Ходи сюди й не впирайся. — Коза підняла голову і відійшла трохи назад. — Годі вже, стій спокійно! — Том схопив її за шию і закріпив мотузку. — Ось так. Саме так. Добре, Лулу. — Озирнувшись, чоловік відчув, як затремтіли його руки, й за мить до цього він збагнув чому.

Люсі сиділа на невеликому пагорбі, де трава була значно густішою, ніж на рівнині навколо. Зазвичай Том уникав цієї частини острова, бо вважав її похмурою та затіненою навіть у погожу сонячну днину.

— Дивись, татку, я знайшла гарне місце, — сказала дівчинка, радісно посміхаючись.

— Люсі, відійди звідти! — прокричав він, не стримавшись.

Люсі насупилась, і сльози потекли рікою. Вона почала ревіти, бо на неї ще ніколи не кричали.

Том побіг, щоб забрати її.

— Пробач мені, Лулу! Я не хотів налякати тебе, — винувато промовив він. Приховуючи страх, Том відійшов на кілька кроків. — Це погане місце, люба.

— Але чому? — рюмсала вона. — Це моє особливе чарівне місце.

— Просто воно… — І він притулив її голову до своєї шиї. — Просто це погане місце, сонечко.

Том поцілував Люсі в маківку.

— Я погана? — збентежено запитала дівчинка.

— Ні, не погана. Тільки не ти, Лулу. Він поцілував її в щічку, прибравши пасмо світлого волосся з її очей.

Проте, коли ніс маленьку, мабуть, уперше за всі ці роки різко відчув, що ті самі руки, які зараз торкаються її, опустили в могилу тіло її батька. Із заплющеними очима він пригадав напруження у своїх м’язах, вагу того чоловіка і тепер порівнював її з вагою його доньки. Йому здалося, що Люсі була важчою з них двох.

Він почув, як вона плескає його по щоках.

— Татку, подивися на мене! — сказала дівчинка.

Він розплющив очі та мовчки дивився на неї. Потім, глибоко вдихнувши, промовив:

— Час відвести Флоссі додому. Чому б тобі не потримати мотузку?

Вона кивнула, і Том, замотавши мотузку на руці Люсі, поніс дівчинку вгору схилом.

Того дня Люсі вже хотіла залізти на крісло в кухні, але повернулась до Тома й запитала:

— Татку, а тут гарне місце?

Він саме ремонтував ручку у дверях і, не підводячи голови, відповів:

— Так, Лулу, гарне.

Проте, коли Ізабель підійшла, щоб сісти поряд, Люсі вигукнула:

— Ні, мамо, підводься із крісла! Тут недобре місце для сидіння.

Ізабель засміялась.

— Я тут завжди сиджу, люба, і це чудове місце!

— А тато каже, що ні!

— Про що вона, Томе?

— Я тобі потім поясню, — відповів він, забираючи викрутку і сподіваючись, що Ізабель забуде.

Але вона пам’ятала.

Уклавши Люсі в ліжко, жінка знову запитала:

— А що це були за балачки про те, де краще сісти? Люсі все ще залишалася схвильованою, коли я сиділа біля її ліжка, розповідаючи казку на ніч. Вона сказала, що ти будеш сердитися.

— Та це тільки гра, яку вона вигадала. Думаю, до завтра все забуде.

Але того дня Люсі воскресила образ Френка Ронфельдта, і його обличчя тепер з’являлося Тому кожного разу, коли він дивився в бік могил.

«Доки ти сам не станеш батьком…» Він багато думав про матір Люсі, однак тільки тепер усвідомив усе святотацтво, яке вчинив над її батьком. Через Тома чоловік не міг бути похований з належними почестями; і навіть спогади про нього не залишаться в серці Люсі, на що має право кожен батько. На якусь мить лише кілька футів віддаляли Люсі від її справжньої родини — Ронфельдта та його предків. У Тома холодок перебіг поза шкірою, коли він подумав, що міг убити родичів — що цілком можливо — чоловіка, який дав життя Люсі. Раптом із глибин його пам’яті, де вони були весь цей час поховані, знову так чітко з’явились обличчя ворогів, убитих ним на війні.

Наступного ранку, коли Люсі з Ізабель пішли в курник зібрати яйця, Том вирішив навести лад у вітальні, складаючи олівці Люсі в коробочку з-під печива та збираючи в стіс її книжки. Серед них він знайшов молитовник, який Ральф подарував їй на хрестини і з якого Ізабель часто читала Люсі. Він перегорнув тонкі сторінки, обрамлені по кутках золотом. Уранішні молитви, таїнство Причастя… Продивляючись Книгу псалмів, він зупинив погляд на 36-му псалмі. «Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, не май заздрості до беззаконних, бо вони, як трава, будуть скоро покошені і, мов та зелена билина, пов’януть!»

Сміючись, увійшла Ізабель із Люсі на спині.

— Боже, тут чисто! Невже тут побували чарівні ельфи? — запитала жінка.

Том згорнув книгу й поклав її на стіс інших.

— Я лише намагаюсь прибратись, — відповів він.

Кілька тижнів по тому Ральф і Том сиділи, впершись спинами в камінну стіну повітки, розвантаживши останні вересневі запаси їжі.

Блуї внизу на човні ремонтував несправний якірний ланцюг, а Ізабель з Люсі робили на кухні імбирні пряники. Ранок був важким, і тепер чоловіки попивали пиво, гріючись у перших боязких променях весняного сонця.

Протягом багатьох тижнів роздумів Том уявляв цей момент, обмірковуючи, як почати розмову, коли прибуде човен. Він прокашлявся перед тим, як запитати:

— Ральфе, ти коли-небудь… коли-небудь робив щось погане?

Старий чоловік підвів здивований погляд на Тома.

— Що в біса ти маєш на увазі?

Незважаючи на всі приготування, Томові було складно дібрати потрібні слова.

— Я мав на увазі, як ти виправляєш щось, коли вчинив неправильно? Що робиш, коли помилився? — Том уп’явся очима в чорного лебедя на півній етикетці, намагаючись приховати хвилювання. — Я маю на увазі серйозні речі.

Ральф зробив ковток пива і перевів погляд на траву, повільно кивнувши.

— Що конкретно ти маєш на увазі? Тобі вирішувати, що робити, я не хочу пхати свого носа у чужі справи.

Том сидів мовчки, уявляючи полегшення, що настане після того, як відкриється правда про Люсі.

— Смерть мого батька змусила мене задуматися над тим, що я зробив у житті неправильно і яким чином усе виправити перед тим, як мене не стане. — Він уже хотів продовжити, але образ Ізабель, котра купала їхнього мертвонародженого сина, зупинив його, і він передумав. — Я ніколи навіть не знав їхніх імен. — Сказавши це, Том здивувався, як легко інші думки та провини заполонили його розум.

— Чиїх імен? — запитав Ральф.

Том завагався, ніби балансуючи на краю прірви перед стрибком у воду. Він ковтнув пива.

— Імен людей, яких я убив. — Ці слова були тяжкими й важливими.

Ральф задумався над відповіддю.

— Це війна: або ти вбиваєш, або вб’ють тебе.

— Із плином часу все, що я зробив, набуває вигляду суцільного божевілля. — Будь-який момент з минулого був для Тома наче пасткою, а лещата його відчуттів, кожної його провини, які накопичувались із роками, стискали його. Він задихався.

Ральф не поспішав говорити, чекаючи продовження.

Том повернувся до нього, зненацька затремтівши.

— О Господи, Ральфе, я лише хочу вчинити правильно! Скажи мені, в біса, як саме правильно! Я… я не витримую! Я… я не можу далі з цим жити! — Він кинув пляшку, і вона розбилась об землю, а його слова переросли в схлипування.

Ральф обійняв Тома за плече.

— Ну, годі тобі, хлопче. Не бери близько до серця, не треба. Я прожив на світі більше за тебе і багато чого бачив. Добро і зло переплетені, як змії у клубку: настільки сплутані, що не вгадаєш, де яка, доки не вб’єш обох, а потім уже занадто пізно.

Ральф мовчав, пильно дивлячись на Шерборна.

— Питання в тому, чи варто згадувати минуле? Чи це щось змінить? Тепер уже неможливо щось виправити.

Ці слова, сказані без краплі осуду або ворожості, все одно, ніби ніж, ранили Тома.

— Господи, щоб людина найшвидше з’їхала з глузду, потрібно дозволити їй постійно переробляти вже зроблене, щоб вона нарешті зробила все як слід.

Ральф почав віддирати мозоль на пальці.

— Якби я мав сина, то був би радий, якби він хоча б наполовину був таким, як ти. Ти хороший хлопець, Томе. У тебе чудові дружина та донька. Думай про те, що зараз буде найкращим для твоєї сім’ї. Хтось там на небесах дав тобі другий шанс, і, я гадаю, Він не хвилювався через дрібниці, зробив ти чи не зробив чогось. Живи теперішнім. Виправ те, що можна виправити сьогодні, а минуле відпусти. І хай цим переймаються ангели чи демони, чи хто там за це відповідає.

— А сіль? Її ж не позбудешся? Вона роз’їдає усе, немов рак, якщо нічого не робити, — бурмотів сам до себе Том наступного дня після розмови з Ральфом.

Вони з Люсі сиділи поруч у дзеркальному коконі лінз; вона годувала уявними цукерками свою ганчірну ляльку, а він полірував латунні деталі. Її блакитні очі поглянули на нього.

— Ти татко і для Доллі, так? — запитала дівчинка.

Том на мить припинив роботу.

— Я не знаю. А чому б тобі не запитати в неї самої?

Люсі, нахилившись, прошепотіла щось ляльці, а потім сказала:

— Вона каже, що ні, ти лише мій татко.

Її обличчя вже не було таким кругленьким і набувало доросліших рис — посвітліле порівняно з попереднім темнуватим відтінком волосся, допитливі очі та світла шкіра. Йому було цікаво, на кого вона буде більш схожа: на батька чи на матір. Він пригадав обличчя світловолосого чоловіка, якого поховав. Страх пробіг поза його спиною, коли Том уявив, як Люсі почне ставити серйозніші запитання з роками. Він також уявив, наскільки в такому ж віці був схожий на свого батька. Схожість випливе з часом. Партаґез був невеликим містечком: мати могла не впізнати в немовляті своєї дитини, але з часом вона може побачити свої риси у дорослій жінці. Ця думка постійно гризла його. Він опустив ганчірку в банку з порошком для чищення й ще завзятіше почав терти деталі, поки піт не покотився біля його очей.

Того вечора Том стояв на веранді й дивився, як сонце сідає за обрій. Він запалив маяк, і тепер до світанку на вежі не потрібно було нічого робити. Чоловік укотре в думках прокручував пораду Ральфа. «Виправ те, що сьогодні ще можна виправити».

— Ось ти де, коханий, — почувся голос Ізабель. — Люсі заснула. Я мусила тричі прочитати їй «Попелюшку»! — Жінка обняла Тома за пояс і притулилася до нього. — Мені так подобається, коли вона вдає, що читає, перегортаючи сторінки. Вона всі казки знає напам’ять!

Том не відповів їй, а Ізабель поцілувала його за вухом і сказала:

— Ми можемо лягти спати раніше. Я, звісно, втомилась, але не настільки…

Він продовжував удивлятись у воду.

— А який вигляд має пані Ронфельдт?

Ізабель не відразу збагнула, що він запитував про Ханну Поттс.

— Навіщо це тобі?

— А ти як думаєш?

— Вона аніскілечки не схожа на неї! Люсі — світловолоса дівчинка з блакитними очима. Мабуть, це в неї від батька.

— Так, вона точно не від нас це успадкувала. — Він повернувся, щоб поглянути на дружину. — Ізі, ми повинні сказати. Ми повинні їй сказати.

— Сказати Люсі? Але вона ще замала…

— Ні, сказати Ханні Ронфельдт.

Ізабель із жахом поглянула на чоловіка.

— Для чого?

— Вона має право знати.

Жінка здригнулась. У хвилини відчаю вона сама думала про те, що гірше: знати, що твоя дитина мертва чи що вона жива, але не мати можливості її бачити; вона розуміла муки Ханни. Однак також усвідомлювала, що, коли хоч на мить погодиться з Томом, зробить фатальну помилку.

— Томе, ми вже вирішили. Ми не можемо ставити свої дріб’язкові докори сумління вище за щастя Люсі.

— Ти називаєш їх дріб’язковими? Заради Бога, Ізабель, ми не говоримо зараз про викрадення монети з чиєїсь колекції! Це ж життя дитини! І заразом її матері. Кожен щасливий епізод нашого власного життя ми вкрали в неї. Це неправильно, як би ми не намагалися довести протилежне.

— Томе, ти втомився, ти у відчаї і заплутався. Уранці подивишся на все інакше. Я не хочу більше говорити про це сьогодні. — І вона торкнулася його руки, насилу приховуючи тремтіння в голосі. — Ми… ми ж не в ідеальному світі живемо. І повинні з цим змиритися.

Він пильно дивився на свою дружину, не в змозі позбутися відчуття, що її не існувало. Можливо, і всього цього не існувало, тому що декілька дюймів, які розділяли їх, здавалося, пролягали між двома різними реальностями, і вони вже ніколи не могли об’єднатися.

Люсі особливо полюбляла розглядати свої дитячі світлини, зроблені під час приїзду в Партаґез.

— Це ж я! — казала вона Томові, сидячи в нього на коліні й показуючи на фото на столі. — Але тоді я була маленькою. А тепер я вже велика дівчинка.

— Ти справді виросла, сонечко. Тобі виповниться аж чотири роки.

— А це, — сказала вона рішуче, — мамина мама!

— Усе правильно. Мамина мама — це твоя бабуся.

— А це — татів тато.

— Ні, це мамин тато. Це дідусь.

Люсі недовірливо поглянула на Тома.

— Так, я розумію, що тут можна легко заплутатись. Але бабуся і дідусь — це не мої мама і тато.

— А хто твої мама і тато?

Том, пересадивши Люсі на інше коліно, сказав:

— Моїх маму й тата звали Елеонора та Едвард.

— І вони теж мої бабуся та дідусь?

Том ухилився від відповіді.

— Вони обоє вже померли, сонечко.

— Так само, як Флоссі, — сказала Люсі й кивнула настільки серйозно, що Том зрозумів: вона уявлення не має, про що він говорить.

Чоловік уже забув про козу, яка захворіла й померла кілька тижнів тому.

— Так, так само, як Флоссі.

— А чому твої мама й тато померли?

— Бо вони були хворими й старими, — відповів Том, а потім додав: — Це трапилося дуже давно.

— А я помру?

— Ні, Лулу, я не дозволю цьому статися.

Але останнім часом із кожним днем дитина, здавалося, вибивала його з рівноваги. Що більше слів вона вивчала, то більше могла дізнаватись про світ навколо себе і про те, ким вона була. Томові не давало спокою те, що її сприйняття світу та себе самої було побудоване на суцільній брехні: брехні, яку він сам створив та облагородив.

Кожна поверхня у світловій камері маяка блищала: Том завжди підтримував тут порядок, однак тепер він натер усі металеві деталі мало не до діамантового блиску. Цими днями від нього постійно пахло розчинником для лаків та фарб. Призми виблискували, а на перекладинах не було навіть пилинки. Ще ніколи весь механізм не працював так плавно і з такою точністю.

Проте будинок навпаки був обділений належною увагою.

— Ти не міг би зашпаклювати цю тріщину? — попросила чоловіка Ізабель після обіду в кухні.

— Зашпаклюю, коли підготуюсь до інспекції.

— Але ти вже тижнями, а то й місяцями до неї готовий, якщо вже на те пішло. Чи до нас з візитом приїжджає сам король?

— Я просто хочу, щоб усе було в повному порядку. Я ж казав тобі, ми маємо шанс переїхати на маяк у Пойнт-Мур. Ми були б на березі, поблизу Джеральдтона. Біля людей. І за сотні миль від Партаґеза.

— Були часи, коли ти навіть слухати не хотів про те, щоб залишити Янус.

— Так, але часи змінилися.

— Це не вони змінилися, Томе, — сказала Ізабель. — Це ти завжди казав: якщо здається, що маяк змінився, то причина насправді зовсім не в маяку.

— Тобі видніше, — відповів він, підвівшись. Узявши свій гайковий ключ і не обертаючись, попрямував у повітку.

Тієї ночі Том, прихопивши пляшку віскі, пішов дивитися на зірки зі скелі неподалік. Легкий морський вітерець повівав йому в обличчя, коли він простежував сузір’я та пив полум’яний напій. Він звернув увагу на промінь світла з маяка й гірко засміявся, подумавши, що світло, яке було видно здалеку, означало лише те, що острів сам по собі завжди залишався в темряві. Маяк існує для інших, і він не в змозі освічувати простір навколо себе.

Розділ 21

Три місяці по тому в Партаґезі відбувалося величне та пишне за тутешніми мірками святкування. З Перта прибули старший офіцер Управління торгового флоту та губернатор штату. Місцевими знаменитостями були мер міста, начальник порту, священик, а також троє з п’яти останніх доглядачів маяка. Усі вони зібралися, щоб святкувати сорокалітню річницю відкриття маяка, який уперше засвітився на Янусі в січні 1890 року. З цієї нагоди сім’я Шерборнів отримала спеціальну відпустку на материк.

Том провів пальцем між шиєю і тісним накрохмаленим комірцем.

— Я почуваюся як різдвяна індичка! — скаржився чоловік Ральфові за кулісами, звідки вони крадькома споглядали публіку, що зібралась.

У передніх рядах уже сиділи інженери з міста, працівники порту й Маякової служби, котрі роками працювали на Янусі. Крізь відчинені вікна виднівся пейзаж літнього вечора, долинав спів цвіркунів. Ізабель та її батьки сиділи по один бік зали; Люсі розповідала Біллу Ґрейсмарку свої дитячі віршики, вмостившись у нього на колінах.

— Просто зосередься на безкоштовному пиві, синку, — прошепотів Ральф Томові. — Навіть Джек Джонсон не зможе довго розповідати свої нісенітниці сьогодні в такому вбранні. — І він кивнув на лисого спітнілого чоловіка, на якому була мантія з хутряним коміром із горностая та ланцюг мера; той ходив із кутка в куток, готуючись виступити з промовою перед мешканцями міста, котрі зібрались у ратуші.

— Я повернусь за хвилину, — сказав Том. — Природа кличе. — І він попрямував до вбиральні за концертною залою.

Дорогою назад Том помітив жінку, яка, здавалось, пильно розглядала його. Він перевірив, чи всі ґудзики застібнуті, й озирнувся, щоб пересвідчитись, чи вона не спостерігала за кимось іншим. Але жінка продовжувала дивитись на нього, а коли підійшла ближче, промовила:

— Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте?

Том знову поглянув на неї.

— Вибачте, але, гадаю, ви мене з кимось сплутали.

— Це було давно, — червоніючи, сказала вона.

Цієї миті щось у виразі її обличчя змінилось, і він впізнав дівчину з пароплава під час його першої подорожі в Партаґез. Вона постаріла й дуже схудла, під очима залягли тіні. Він задумався, чи не хвора вона. Том пригадав її, у нічній сорочці, із широко розплющеними від страху очима, коли її притиснув до стіни якийсь п’яний покидьок. Але цей спогад належав іншому чоловікові та іншому життю. Раз чи двічі за всі ці роки він замислювався, що з нею було далі і з тим хлопцем теж. Том нікому ніколи не розповідав про цей випадок, навіть Ізабель, і щось йому підказувало: минуло вже надто багато часу, щоб тепер згадувати про це.

— Я лише хотіла подякувати вам, — почала жінка, але її перебив голос, що долинав із-за дверей.

— Ми починаємо, повертайтеся до зали.

— Перепрошую! — сказав Том. — Боюсь, мені треба йти. Можливо, ми ще побачимося пізніше.

Щойно він опинився на сцені, розпочалась урочиста частина. Пролунали офіційні промови, кілька смішних історій від колишніх доглядачів маяка; а потім на сцену винесли модель маяка.

— Ця модель, — гордо промовив мер міста, — була виготовлена на кошти нашого місцевого мецената, пана Септимуса Поттса. Я дуже радий, що пан Поттс і його чарівні доньки, Ханна та Ґвен, сьогодні тут на нашому святі, і просив би вас подякувати їм так, як ми завжди це робимо. — Він показав на старого, який сидів біля двох жінок, першою з котрих була та сама дівчина з пароплава. Тома аж похитнуло вбік, і він подивився на Ізабель, котра сухо посміхалася, аплодуючи з рештою глядачів.

Мер продовжував:

— І звичайно, леді та джентльмени, з нами сьогодні тут теперішній доглядач маяка на Янусі, пан Томас Шерборн. Я впевнений, що Том із задоволенням скаже нам декілька слів про життя на Янусі в ці дні. — Він повернувся до Тома й запросив його до трибуни.

Том завмер. Ніхто навіть не згадував про промову. Він усе ще не міг отямитися від думки, що, виявляється, знав Ханну Ронфельдт. Публіка заплескала в долоні. Мер знову кивнув йому, цього разу більш настирливо.

— Ми чекаємо, друже!

На одну мить Том замислився, чи не було насправді жахливим нікчемним страшним сном все те, що сталося того дня, коли човен викинуло на берег. Але серед тих, хто сьогодні тут зібрався, чоловік бачив Ізабель, сім’ю Поттсів і Блуї, а реальність була жорстокою та невідворотною. Він підвівся, відчуваючи шалене стукотіння серця, й пішов до трибуни, ніби на шибеницю.

— Чесно кажучи, — розпочав Том, викликавши легкий смішок у залі, — я цього не очікував. — Він витер спітнілі руки об штани і схопився долонями за трибуну, щоб мати хоч якусь опору. — Життя на Янусі сьогодні… — Том зупинився, гублячись у думках, і повторив: — Життя на Янусі сьогодні…

Як можна було пояснити ізольованість? Як можна було розповісти про існування на острові, коли воно настільки не схоже на звичне, немов інша галактика? Скляна кулька під назвою Янус розбилась на дрізки, і він опинився тут, у натовпі, у звичайній реальній залі, повній людей, у котрих інше життя. Та ще й у присутності Ханни Ронфельдт. У залі запанувала тиша. Хтось прокашлявся, дехто совався на стільці.

— Маяк на Янусі був спроектований талановитими людьми, а побудований досить відважними. Я лише намагаюсь віддати їм належне. Підтримую в ньому світло. — Том шукав порятунок для себе в описі технічних деталей, про які він міг розповідати не думаючи. — Люди вважають, що джерело світла має бути дуже яскравим, але це не так — насправді світло з’являється від полум’я, коли, випаровуючись, згорає паливо на гартівній сітці. Світло посилюється, проходячи через систему величезних скляних призм, завбільшки 12 футів, що називаються лінзами Френеля першого порядку. Вони перетворюють світло на дуже потужний промінь, який можна побачити більш ніж за 30 миль звідси. Вражає те, як таке слабке світло перетворюється на потужний промінь, котрий видно за стільки миль… А моя робота… моя робота — лише підтримувати все як годиться та забезпечувати обертання маяка. Життя на Янусі схоже на перебування в іншому світі та в інший час, де нічого не змінюється, крім пір року. На узбережжі Австралії є десятки маяків, на яких ще дуже багато доглядачів, подібних до мене. Ми допомагаємо кораблям безпечно діставатися берегів, запалюючи маяк для всіх, кому він може стати в нагоді, навіть якщо ми майже ніколи не побачимо цих людей і не дізнаємося, хто вони. Я справді не знаю, що ще сказати. Хіба що, ми ніколи не відаємо, що принесе течія і чим нас можуть здивувати океани наступного дня. — Том помітив, як мер глянув на свій кишеньковий годинник. — Думаю, на цьому варто закінчити — зараз спекотно, і в усіх пересохло в горлі. Дякую за увагу! — сказав він і, різко повернувшись, попрямував на своє місце. У залі було чутно стримані аплодисменти трохи приголомшеної публіки.

— З тобою все гаразд, друже? — пошепки запитав Ральф. — Тебе й не впізнати, так змарнів.

— Не люблю несподіванок, — коротко відповів Том.

Пані Ґезлак сяяла від щастя, оскільки обожнювала вечірки та зустрічі, а в Партаґезі світського життя майже не було. Своїм обов’язком дружини директора порту вона вважала створення невимушеної атмосфери для всіх гостей, а особливо — з Перта. Жінка крутилася то тут, то там, знайомила людей, нагадуючи їм імена і пропонуючи спільні теми для обговорення. Вона наглядала за преподобним Норкелзом, який попивав херес, а також встигла порозмовляти з дружиною суперінтенданта про складність прання позолоченого плетива на мундирах. Їй навіть вдалося вмовити старого Невіла Віттніша розповісти історію про те, як він 1899 року врятував екіпаж шхуни, що перевозила ром і загорілась.

— Звісно, це було ще до створення Австралійського союзу. І задовго до того, як Співдружність привласнила собі всі маяки у 1915 році, після чого розвинулася жахлива бюрократія, — сказав він, а дружина губернатора схвально кивнула, подумки запитуючи себе, чи він знав, що в нього лупа.

Пані Ґезлак озирнулася на всі боки, шукаючи, кому ще треба допомогти, й зупинила погляд на Ізабель.

— Ізабель, люба, — сказала вона, беручи її під руку. — Том так гарно виступив! Ого, вже дуже пізно, а ти ще не в ліжечку, — звернулася вона до Люсі, яку Ізабель тримала на руках. — Сподіваюсь, ти ж хороша мамина дівчинка.

Ізабель, посміхнувшись, відповіла:

— Вона золота дитина.

І тут, наче гачком, пані Ґезлак підхопила за руку жінку, яка саме проходила повз них.

— Ґвен, — сказала хазяйка. — Ти ж знайома з Ізабель Шерборн?

Ґвен Поттс на мить завагалась. Вони із сестрою були на кілька років старші за Ізабель і вчились у закритому пансіоні в Перті, тому жодна з них не знала її добре. Пані Ґезлак помітила збентеження Ґвен і відразу сказала:

— Ґрейсмарк. Ти повинна знати її як Ізабель Ґрейсмарк.

— Я… ну звісно, я знаю, хто ви, — промовила дівчина, ввічливо посміхаючись. — Ваш батько — директор школи.

— Так, — підтвердила Ізабель і відчула, як щось стисло її горло. Вона подивилася навколо, ніби шукаючи порятунку.

Пані Ґезлак вже пошкодувала, що відрекомендувала їх. Доньки Поттс завжди тримались осторонь від тутешніх мешканців, мало з ким спілкуючись. До того ж після тієї історії з її сестрою… Ой, лишенько! Пані Ґезлак саме думала, що робити, коли Ґвен звернулася до Ханни, яка стояла за декілька футів від них.

— Ханно, а ти знала, що пан Шерборн, котрий щойно виголошував промову, одружений з Ізабель Ґрейсмарк, дочкою директора школи?

— Ні, не знала, — підійшовши, відповіла Ханна, але, здавалось, її думки були десь дуже далеко.

Коли Ханна Ронфельдт повільно повернула до Ізабель своє висохле обличчя, та завмерла, не в змозі вимовити жодного слова. Вона сильніше обійняла Люсі й спробувала привітатися, але не змогла.

— Як звуть вашу дівчинку? — посміхаючись, запитала Ґвен.

— Люсі, — відповіла Ізабель, докладаючи шалених зусиль, щоб стримати себе і не вибігти із зали.

— Миле ім’я, — сказала Ґвен.

— Люсі, — промовила Ханна, ніби то було іншомовне слово.

Вона пильно подивилася на дівчинку й простягнула до неї руку. Ізабель із жахом спостерігала за поглядом Ханни, коли та озирала дитину.

Люсі, схоже, загіпнотизував дотик жінки. Вона пильно вдивлялася в її темні очі, то сміючись, то нахмурившись, ніби зосереджуючись під час розв’язування головоломки.

— Мамо, — сказала дівчинка, і обидві жінки здригнулись. Люсі повернулася до Ізабель і, потерши руками оченята, промовила: — Мамо, я хочу спати.

На долю секунди Ізабель уявила, як вона передає дитину Ханні. Адже та була справжньою матір’ю і мала на неї всі права. Однак ні, то їй лише примарилося. Ні, вона багато разів думала про це. І не збиралась відступати. Сам Бог прислав Люсі на острів, а Ізабель повинна була виконувати Його волю. Жінка обмірковувала, що б такого сказати.

— О, подивіться, — порушила мовчання пані Ґезлак, коли побачила, що Том підходить ближче, — ось він — наш герой! — І поманивши його, сама попрямувала до іншої невеликої групи гостей.

Том хотів знайти Ізабель і, не прощаючись, покинути свято, поки люди підходили до столиків із сосисками в тісті та сендвічами. Але, коли він побачив, з ким розмовляла Ізабель, його шия напружилась, а пульс став частішим.

— Томе, це Ханна та Ґвен Поттс, — вимовила Ізабель, намагаючись усміхатися.

Том не відводив погляду, а Ізабель, чукаючи дівчинку, поклала свою руку на його.

— Вітаю! — сказала Ґвен.

— Рада знову вас бачити! — промовила Ханна, нарешті відвівши погляд від дитини.

Том не міг дібрати слів.

— Знову? — допитувалася Ґвен.

— Ми зустрічались багато років тому, але я ніколи не знала його імені.

Тепер уже Ізабель здивовано переводила погляд то на свого чоловіка, то на неї.

— Ваш чоловік учинив дуже шляхетно і врятував мене від людини, що поводила себе негідно. Це було на пароплаві дорогою із Сиднея. — Цим вона задовольнила німу цікавість Ґвен. — Я розповім про це пізніше. Уже так багато часу минуло. — А до Тома дівчина промовила: — Я навіть подумати не могла, що ви на Янусі.

У повітрі повисло тяжке мовчання, поки вони стояли за декілька дюймів один від одного.

— Татку, — нарешті перервала тишу Люсі й потягнула рученята до Тома.

Ізабель не хотіла її відпускати, але дівчинка обняла його за шию, і Том дозволив їй перелізти до нього й покласти голову на груди, слухаючи, як б’ється його серце.

Том уже хотів скористатися з нагоди й піти, коли Ханна торкнулася його руки.

— Мені сподобалося те, що ви сказали про світло, яке горіло для всіх, кому було потрібне. — І вона зупинилася на мить, готуючись до наступної фрази. — Можна вас про щось запитати, пане Шерборне?

Таке прохання наповнило його жахом, але він вимовив:

— Що саме?

— Можливо, це прозвучить дивно, але чи кораблі коли-небудь рятували людей далеко у широкому морі? Чи, може, ви колись чули про знайдені човни? І про те, що врятованих людей, можливо, забирали на інший край світу? Мені цікаво, чи відомі вам такі історії?

Том прокашлявся.

— В океані, думаю, все можливо.

— Я зрозуміла… Дякую вам! — Ханна глибоко вдихнула й знову поглянула на Люсі. — Я скористалася вашою порадою, — додала вона, — щодо того чоловіка на борту тоді. Ви мали рацію, у нього і так було достатньо проблем. — Вона повернулася до сестри. — Ґвен, я, мабуть, піду додому. Попрощайся з батьком замість мене. Я не хочу відвертати його увагу. — А потім, уже до Тома та Ізабель, сказала: — Перепрошую!

Ханна вже збиралася піти, коли Люсі сонно промовила «па-па» і помахала ручкою. Жінка насилу усміхнулася.

— Па-па, — повторила вона. І крізь сльози сказала: — У вас дуже мила донечка. Вибачте! — Вона поспішила до виходу.

— Вибачте нам, будь ласка! — сказала Ґвен. — Із Ханною декілька років тому сталася жахлива трагедія. Її чоловік і донька, якій мало б виповнитися стільки ж років, як і вашій дівчинці, пропали в морі. Вона завжди ставить подібні запитання. А коли бачить малюків, дуже засмучується.

— Який жах, — ледь вимовила Ізабель.

— Краще я піду і подивлюсь, чи з нею все гаразд.

Коли Ґвен віддалилася, мати Ізабель підійшла до них.

— Люсі, ти пишаєшся своїм татком? Чи він не розумник, адже проголошує такі промови? — Вона звернулася до Ізабель: — Відвезти її додому? Ви з Томом можете залишитися на вечірці. Ви вже, мабуть, цілу вічність не танцювали.

Ізабель шукала відповіді в очах Тома.

— Я пообіцяв Ральфу і Блуї випити з ними пива. Усі ці вечірки не для мене, — сказав він і, навіть не подивившись на свою дружину, зник у темряві.

Пізніше, тієї ж ночі, коли Ізабель, умиваючись перед сном, подивилась у дзеркало, вона впізнала отруєні лихом риси обличчя Ханни. Вона набрала ще води, щоб разом з потом змити нестерпний образ… Але картинка не зникала, навіть більше — Ізабель не могла відігнати майже непомітний страх від усвідомлення того, що Том знав її раніше. Жінка не могла збагнути, чому це додало їй болю, але, здавалося, земля похитнулась під її ногами.

Та зустріч була шоком. Бачити так близько темну порожнечу в очах Ханни Ронфельдт, відчувати ледь помітний солодкуватий аромат пудри на її обличчі і майже фізично — безпорадність, що оточувала її. Але водночас Ізабель розуміла, що може втратити Люсі. Вона напружила м’язи на руках, ніби пригортаючи дитину до себе, й почала молитися:

— Боже, змилуйся над Ханною Ронфельдт і дай їй мир та спокій. І допоможи мені захистити Люсі.

Тома все ще не було. Вона пішла до кімнати, щоб подивитись, як там дівчинка. Тихенько вийняла дитячу книжку з її рук і поклала на тумбочку.

— На добраніч, моє янголятко! — прошепотіла Ізабель і поцілувала Люсі.

Погладжуючи її волосся, жінка впіймала себе на думці, що шукає у формі обличчя, лінії підборіддя та вигині брів подібність Люсі до образу Ханни Ронфельдт, який вона бачила в дзеркалі.

Розділ 22

— Мамо, можна мені завести кота? — запитала Люсі наступного ранку, ідучи слідом за Ізабель у кухню. Дівчинка була в захваті від екзотичного створіння апельсинового відтінку, якого звали Табата-Теббі і яке розгулювало будинком Ґрейсмарків. Вона вже бачила котів у своїх книжках, але цей був першим, якого вона погладила.

— Ой, я не впевнена, що коту сподобається на Янусі, радість моя. Йому не буде з ким дружити й гратися, — відповіла Ізабель, думаючи про щось своє.

— Татку, будь ласка, можна нам завести кота? — ще раз запитала Люсі, ніби не помічаючи напруги в повітрі.

Том повернувся додому, коли Ізабель уже спала, і прокинувся раніше за всіх. Він сидів за столом, гортаючи старий випуск «Вест Остреліан».

— Лулу, чому б вам з Табатою не вийти погуляти в сад, пополювати на мишей, — запропонував чоловік.

Дівчинка обхопила слухняну тваринку за живіт і побігла до виходу.

Том, повернувшись до Ізабель, сказав:

— Скільки ще, Із? Чорт забирай, скільки ще це буде тривати?

— Що буде тривати?

— Як ми можемо так чинити? Як нам жити з цим щодня? Ти знала, що бідолашна жінка втратила розум через нас. Тепер ти побачила її на власні очі.

— Томе, але ми не можемо нічим зарадити. Тобі відомо це так само, як і мені.

Ізабель знову узріла обличчя Ханни, почула її голос. Поки Том сидів, стиснувши зуби, жінка шукала спосіб заспокоїти його.

— Може, коли… — відчайдушно говорила вона, — коли Люсі підросте, може, тоді ми могли б сказати Ханні, тоді це не буде так нечувано. Але це станеться не скоро, повинні минути роки, Томе, роки.

Вражений словами Ізабель та її неадекватним сприйманням ситуації, він продовжував наполягати:

— Ізабель, скільки часу має минути? Це не може чекати роками. Уяви, як їй живеться! Тим паче ти знаєш її.

Ізабель не на жарт перелякалась.

— І, як виявилось, ти також її знаєш, Томе Шерборне. Але ти приховував це, так?

Том був спантеличений таким поворотом.

— Я не знаю її. Ми бачились лише один раз.

— Коли?

— На пароплаві, що прямував із Сиднея.

— Так ось у чому справа?! Чому ти не розповів мені про неї? І що вона мала на увазі, сказавши, що ти повівся дуже шляхетно? Що ти від мене приховуєш?

— Що я приховую? Цікаво!

— Я нічого не знаю про твоє життя! Що ще ти тримаєш в таємниці, Томе? Скільки ще романів на кораблі в тебе було?

Том підвівся.

— Годі, Ізабель! Припини! Ти продовжуєш говорити абсурдні речі стосовно Ханни Ронфельдт для того, щоб змінити тему, бо ти знаєш, що я все-таки маю рацію. І байдуже, бачив я її до цього чи ні. — Він намагався врозумити дружину. — Із, ти ж бачила, ким вона стала. Це все через нас. — Чоловік відвернувся. — Із, я багато чого пережив на війні. Речі, про які я ніколи не розповідав тобі й не збираюсь. Господи, я робив таке… — Він стиснув руки в кулаки, і його щелепи напружились. — Я поклявся, що ніколи не змушу когось страждати, якщо в моїх силах буде цьому зарадити. Ти думаєш, чому я пішов на маяк доглядачем? Бо розраховував, що, можливо, міг би комусь допомогти, наприклад, урятувати якогось бідолаху із судна, що зазнало трощі. А тепер бачу, у що я встряв. Я б ворогові не побажав того, що через нас пережила Ханна Ронфельдт! — Він замовчав, добираючи потрібні слова. — Боже, у Франції я збагнув, що ти вже щасливчик, якщо в тебе є їжа та зуби, щоб її жувати. — Він на мить замовк, адже на нього нахлинули спогади. — Тому, коли я зустрів тебе і ти навіть звернула на мене увагу, я відчув себе на сьомому небі від щастя. — Він замовчав. — Що ж ми за люди, Ізі? У які ігри ми граємо? Я присягнувся, що буду поряд з тобою в горі та радості, Ізабель, у горі та радості! І скидається на те, що радісного зараз мало, — сказав він і великими кроками пішов геть.

Дівчинка заворожено стояла біля задніх дверей, спостерігаючи кінець розмови. Вона ще зроду не чула, щоб татко так довго й голосно говорив. І ніколи не бачила, щоб він плакав.

— Її ніде нема! — цими словами Ізабель зустріла Тома, коли вони з Блуї повернулися в кухню по обіді. — Люсі! Я залишила її гратися з котом надворі, поки спаковувала речі. Я думала, мама наглядає за нею. А мама думала, що я.

— Заспокойся! Заспокойся, Із! — сказав Том і взяв її руки у свої. — Давай подумаємо спокійно. Коли ти востаннє її бачила?

— Годину тому. Максимум дві.

— Коли ти зрозуміла, що вона зникла?

— Щойно. Тато пішов пошукати її у кущах за будинком.

Партаґез оточували зарості кущів, а відразу за садом Ґрейсмарків з охайними та доглянутими газонами простягалися акри австралійських вічнозелених чагарників, що вели до лісу.

— Томе, дякувати Богові, ти повернувся! — вигукнула Віолетта, яка прибігла на веранду. — Мені дуже шкода, це все моя провина. Я мала б наглядати за нею. Білл пішов шукати Люсі на стару дорогу лісорубів.

— Є ще якісь місця, куди б вона могла вирушити? — До Тома повернулася здатність практично мислити й діяти. — Місця, про які ви з Біллом їй, можливо, розповідали?

— Вона може бути будь-де, — сказала Віолетта, хитаючи головою.

— Томе, там водяться змії та червоноспинні отруйні павуки. Хай береже нас Господь! — причитала Ізабель.

Блуї голосно втрутився в розмову:

— Коли я був малим, то цілими днями сидів у цих чагарниках, пані Шерборн. З нею все буде гаразд. Ми її знайдемо, не турбуйтеся. Ходімо, Томе!

— Із, ми з Блуї підемо в напрямку кущів і подивимося, чи є там якісь сліди. А ти подивись у саду і біля будинку. Віолетто, перевірте будинок ще раз: усі шафи та під ліжками. Скрізь, де вона могла б шукати кота. Якщо за годину ми їх не знайдемо, то звернемося по допомогу в поліцію і залучимо до пошуків тубільців, які чудово знають тутешні місця.

Після слова «поліція» Ізабель метнула на чоловіка пронизливий погляд.

— До цього не дійде, — промовив Блуї. — Ми знайдемо її цілу та неушкоджену, пані Шерборн, почекайте й побачите, що я мав рацію.

Лише коли вони відійшли настільки далеко, щоб жінки не чули, Блуї сказав Томові:

— Сподіватимемося, що вона шуміла, коли йшла крізь кущі. Змії вдень сплять. Вони відповзають на узбіччя, якщо чують, що хтось наближається. Але якщо їх застати зненацька… А вона вже колись отак зникала?

— Вона ніколи, в дідька, нікуди не зникала! — різко відповів Том. — Вибач, Блуї. Я не хотів. Вона просто не має відчуття відстані. На Янусі все розташовано нібито близько від дому.

Вони йшли вперед, вигукуючи ім’я дівчинки й марно чекаючи, що та відгукнеться. Чоловіки рухалися тепер ледве помітною стежкою, майже повністю в заростях у зріст дорослої людини, проте внизу гілок не було й утворювався порожній простір, зі своїм зростом Люсі тут легко могла б пройти.

Через п’ятнадцять хвилин стежка вивела їх на галявинку, тепер вона розходилась у двох протилежних напрямках.

— Тут дуже багато подібних стежок, — сказав Блуї. — У старі часи лісоруби розчищали собі шлях, шукаючи хороші місця для заготівлі дерев. Тут і там усе ще залишились ями в ґрунті, викопані для вимочування деревини, і в них після дощу збирається вода, тому будь уважним. Їх зазвичай не видно, — сказав молодий чоловік, маючи на увазі вириті колодязі, заповнені водою з підземних джерел.

Дитина, яка виросла на маяку, мало чого боялася. Вона знала, що не можна занадто близько підходити до краю скель. Розуміла, що павуки можуть укусити і їх треба остерігатись. Вона усвідомлювала, що не слід плавати, якщо мами чи тата немає поруч. У воді могла відрізнити плавець дружнього дельфіна, що то з’являвся, то зникав на хвилях, від плавця акули, який стійко розсікав поверхню води. У Партаґезі, коли Люсі тягнула кота за хвіст, він міг подряпати її. На цьому уявлення дівчинки про небезпеку закінчувалися.

Саме тому коли вона вийшла за Табатою-Теббі за межі саду, то навіть не підозрювала, що може загубитися. Невдовзі Люсі зрозуміла, що кіт десь зник, але було вже запізно: вона зайшла надто далеко, щоб тим самим шляхом повернутися додому, і що більше шукала дорогу назад, то далі відходила.

Нарешті дівчинка вийшла на галявину, де сіла біля колоди. Вона роздивилася навсібіч. Тут були мурахи-воїни, від яких треба триматись подалі, тому Люсі відсунулась на безпечну відстань від доріжки, яку вони прокладали. Вона не боялася, бо мама ж і тато її знайдуть.

Поки дівчинка сиділа там, малюючи паличкою картинки на піску, вона помітила дивну істоту, трішки більшу за палець. Створіння не було схоже ні на що, бачене Люсі до цього: довге тільце, ніжки, як у комахи чи павука, лише спереду дві товсті кінцівки, немов у крабів, яких татко іноді ловив на острові. Вона захоплено торкнулася його паличкою, і цієї миті хвіст істоти вигнувся дугою в напрямку голови. Аж раптом за кілька дюймів від неї з’явилося ще одне таке саме створіння.

Люсі захоплено спостерігала, як ці комахи ходять за її паличкою, намагаючись вхопити її своїми крабовими клешнями. З-під колоди з’явилася третя істота. Час повільно спливав.

Діставшись галявини, Том аж здригнувся, коли побачив маленьку ніжку в туфельці, що виднілась із-за колоди.

— Люсі! — Він миттю побіг туди, де сиділа дівчинка, граючись паличкою, і завмер, коли помітив, що за паличку намагався вчепитися скорпіон. — О Господи, Люсі! — Том миттю підхопив її на руки, скинув скорпіона на землю й задавив його ногою. — Люсі, що, в біса, ти робиш?! — кричав чоловік.

— Татку, ти його вбив!

— Люсі, він небезпечний! Він укусив тебе?

— Ні, я йому сподобалася. Подивись! — сказала вона, відкриваючи широку кишеню на своєму платтячку і гордо показуючи ще одного скорпіона. — У мене є ще один — для тебе.

— Не рухайся! — скомандував Том, удаючи спокій, і поставив дівчинку на землю.

Він покрутив паличкою у кишені, а коли скорпіон вчепився за неї, повільно підняв його, скинув на землю і затоптав.

Потім перевірив руки та ноги Люсі на сліди укусів чи жала.

— Ти впевнена, що він не вкусив тебе? Десь болить?

Вона похитала головою.

— У мене була пригода!

— Це й справді пригода.

— Подивись добре, — сказав Блуї. — Сліди не завжди помітні. Але Люсі не має млявий вигляд. Це добрий знак. Правду кажучи, я більше хвилювався, що вона може опинитися на дні однієї з цих канав.

— А ти оптиміст, — пробурмотів Том. — Люсі, серденько, на Янусі немає скорпіонів. Вони небезпечні. Ти не повинна ніколи торкатися їх. — І він обняв її. — Куди ж ти пропала?

— Я гралась із Табатою. Ти ж сам сказав мені.

Тома ніби голкою штрикнуло, коли він пригадав, як відправив її гратися з котом надворі.

— Ходімо, люба! Удома на нас чекає мама. — І йому пригадались події минулої ночі, коли він, здавалося, по-новому почав розуміти слово «мама».

Побачивши їх, Ізабель кинулася з веранди в кінець саду. Вона схопила Люсі і, розплакавшись, зітхнула з полегшенням.

— Слава Богу! — сказав Білл, стоячи біля Віолетти. Він обняв її. — Хай буде благословенний наш Господь! І тобі дякую, Блуї! — додав чоловік. — Ти врятував наші життя.

Усі думки про Ханну Ронфельдт зникли з голови Ізабель того дня, і Том знав, що нема сенсу порушувати це питання знову. Але перед його очима було її обличчя. Постать, яка до цього здавалася чимось абстрактним, тепер стала реальною жінкою, яка страждала через нього кожну хвилину свого життя. Він чітко бачив її запалі щоки, порожні очі, обгризені нігті. Але найтяжче було зносити ту повагу й довіру, які вона проявила до нього.

Час минав, і знову Том задумувався, яким же чином у потаємних куточках своєї душі Ізабель змогла заховати хаос, котрого не міг позбутися його розум.

Наступного дня, коли катер доставив сім’ю на острів, дорогою назад Блуї сказав Ральфу:

— Я помітив, що між ними ніби чорний кіт пробіг.

— Моя тобі порада, Блуї: ніколи не лізь у чужі сімейні справи.

— Та я знаю, але, коли знайшли Люсі, я думав, вони зрадіють, що з нею нічого не сталося вчора. А Ізабель повелася так, ніби це Том винний у тому, що дитина зникла.

— Не думай про це, хлопче. Час зробити нам чаю.

Розділ 23

Однією з таємниць у всій околиці було те, що сталося з Ґрейс Ронфельдт та її батьком. Дехто казав, що це було ще одним доказом, чому не слід довіряти німцям: Френк виявився шпигуном і після війни його врешті-решт відкликали назад у Німеччину. І байдуже, що він був австрійцем. Ті, хто знав підступність океану, навіть оком не змигнули, коли він зник. «І про що він тільки думав, виходячи в подібне плавання? Мабуть, схибив на розумі! Коли така течія, важко протриматися навіть п’ять хвилин! Здоровий глузд був у тому, що сам Бог проголошував цим своє несхвалення вибору подружньої пари Ханною. Прощати, звісно, треба, але слід зважати на те, що робили його земляки».

Нагорода старого Поттса набула міфічного змісту. Роками вона приваблювала людей від Ґолдфілдса на півночі, до самого Аделайна на сході, які бачили можливість виграти та розбагатіти, посилаючись на викинуті на берег дошки від човна й вигадані теорії. У перші місяці Ханна дуже жадібно слухала кожну історію, кожен спогад про плач дитини, який чули з берега тієї доленосної ночі.

Із часом навіть її серце, що так сподівалося на диво, не могло не помітити прогалин у цих історіях. Варто було їй припустити, що платтячко дитини, котре знайшли на березі, не було платтячком, у яке вона вдягнула Ґрейс, претендент на нагороду підштовхував її словами: «Подумайте! Ви в печалі. Як ви можете пам’ятати, у що була вдягнута бідолашна дитина?» Або: «Вам значно полегшало б, якби ви прийняли все за очевидне, пані Ронфельдт». Потім Ґвен, не звертаючи уваги на їх невдоволений вираз обличчя, дякувала їм за турботу і давала декілька шилінгів на дорогу додому, випроводжаючи з вітальні.

У січні знову цвів стефанотис, наповнюючи повітря тим самим солодкуватим ароматом, але Ханна Ронфельдт була ще більш виснаженою, продовжуючи свою ритуальну подорож: відділок поліції, узбережжя, церква.

— Зовсім із глузду з’їхала, — бурчав констебль Ґарстоун, коли вона йшла.

Навіть преподобний Норкелз просив її проводити менше часу в кам’яній темряві церкви й «шукати Христа в реальному житті навколо себе».

Через дві ночі після святкування річниці маяка, коли Ханна просто лежала, вона почула скрип шарнірів поштової скриньки. Жінка поглянула на годинник, на якому примарні цифри показували третю годину ночі. Мабуть, опосум? Вона підвелася з ліжка і виглянула з-за штори, але нічого не побачила. Місяць був майже непомітним, навколо — темно, і лише бліді зорі виднілися на небі. І знову вона почула скрип дверцят поштової скриньки, цього разу від вітру.

Ханна, запаливши штормовий ліхтар, наважилася вийти надвір, тихо, щоб не розбудити свою сестру, зовсім не думаючи про те, що може натрапити на змій, які, скориставшись нагодою, мабуть, виповзли в темну пору, щоб полювати на мишей чи жаб. Жінка обережно, без будь-якого шуму йшла вздовж стежки.

Дверцята поштової скриньки легко погойдувалися туди-сюди, показуючи що всередині щось було. Коли вона піднесла ліхтар ближче, з’явилися обриси чогось довгастого — пакунок. Ханна вийняла його. Він був завбільшки з її руку, загорнутий у коричневий папір. Вона озирнулася, намагаючись зрозуміти, як він міг потрапити сюди, але темрява, наче долонями, обгортала її ліхтар. Жінка поспішила повернутися до своєї спальні, вирушивши по ножиці для розрізання стрічки. Пакунок був адресований їй, підписаний так само акуратно, як минулого разу. Вона відкрила його.

Коли розмотувала шари газет один за одним, щось із кожним її рухом шаруділо. Нарешті останній шар було розгорнуто, і в м’якому світлі ліхтаря Ханна побачила срібне брязкальце, яке її батько замовив своїй онуці в Перті. Помилки не могло бути: на сріблі — тиснені херувими. Разом із брязкальцем була записка.

Вона в безпеці. Її люблять і піклуються про неї. Будь ласка, помоліться за мене!

Нічого більше. Ні дати, ні ініціалів, ані підпису.

— Ґвен! Швидше, Ґвен, — помчала Ханна до дверей сестри. — Поглянь на це! Вона жива! Ґрейс жива! Я це знала!

Ґвен підвелась із ліжка, готова почути ще одну небилицю з вуст сестри. Але, побачивши брязкальце, миттєво стривожилася, тому що саме вона сиділа з батьком у Перті за робочим столом майстерні «Керис Бразес», коли вони обговорювали дизайн із майстром. Вона насторожено торкнулася брязкальця, ніби це було яйце, з якого могло вилупитися чудовисько.

Ханна схлипувала і сміялася, дивлячись то на стелю, то на підлогу.

— Я ж казала тобі, так? Моя люба Ґрейс! Вона жива!

Ґвен поклала руку на плече сестри.

— Давай не будемо божеволіти, Ханно. Зустрінемося з батьком уранці й заберемо його в поліцію. Вони вирішать, що робити далі. А тепер повертайся до ліжка. Завтра в тебе має бути світла голова.

Про сон не могло бути й мови. Ханна боялася, що, заплющивши очі, раптом прокинеться. Вона вийшла у задній двір і сіла на гойдалку, де колись сиділа разом із Френком та Ґрейс, дивлячись на тисячі зірок, що всіяли небо Західної півкулі; вони втішали її своєю постійністю, даючи надію. Людські життя були короткими спалахами порівняно з такими безкрайніми просторами. Але тепер вона чула брязкання іграшки, і воно давало їй надію. Це не було вигадкою. Це було талісманом любові — символом прощення з боку її батька; річчю, до якої торкались її дитина і ті, хто дуже нею дорожив. Ханна повернулася думками до навчального курсу з античної культури і міфу про Деметру та Персефону. Раптом ця стародавня історія ожила для неї, коли вона обдумувала повернення своєї доньки, де б та зараз не була.

Жінка відчувала, ні, вона знала, що її жахлива історія добігає кінця. Щойно Ґрейс повернеться до неї, життя почне новий відлік — разом вони пожинатимуть щастя, в якому їм обом так довго відмовляли. Вона помітила, що сміється над кумедними спогадами: як Френк намагається змінити підгузки; як її батько силкується зберігати спокій, коли внучка зригнула на рукав його найкращого костюма. Уперше за всі ці роки вона була сповнена захопленням. Лише б тільки протриматися до ранку.

Коли сумніви закрадалися в її думки, Ханна починала розміркувати про особливе: волоссячко Ґрейс, яке витиралось ззаду від того, що терлось об пелюшку; її нігтики, що мали півмісяць біля основи. Дитина жила в її пам’яті, й Ханна повертала її додому своєю стрімкою волею, впевнюючись, що в одному з місць на цій землі про неї знали все. Вона б так хотіла, щоб дівчинка була в безпеці!

У місті багато про це говорили. Про те, що знайшли дитячу пипку. Ні, зубне кільце. Щось на підтвердження того, що дитина померла; або щось на підтвердження того, що вона жива. Батько її вбив; батька мордували. Від м’ясника до бакалійника, від кузні до церкви, історія поповнювалась фактами й вигадками, переходячи з вуст в уста, і оповідачі завжди підносили палець до губ чи стискали їх, щоб приховати своє хвилювання.

— Пане Поттс, ми ні на хвилину не сумніваємося — ви впізнали свою покупку. Але, я думаю, ви не будете заперечувати, це не підтверджує факту, що дитина жива. — Сержант Накі намагався заспокоїти розпашілого Септимуса, який стояв перед ним з високо піднятим підборіддям і виставленими грудьми, немов професійний боксер.

— Ви повинні провести розслідування! Чому комусь потрібно було дотепер чекати, щоб надіслати це? Посеред ночі, без надії на винагороду? — Його вуса здавалися ще білішими на тлі лиця, що побагровіло.

— Попри всю повагу до вас, звідки мені, в чорта, знати?

— Годі вже цих розмов, дякую вам. Тут присутні дами!

— Перепрошую, — зморщив губи Накі. — Запевняю вас, ми будемо вести розслідування.

— Як саме? — не вгавав Септимус.

— Ми… тобто я… Ось вам моє слово, що так і буде.

Серце Ханни обірвалось. Буде саме так, як і до того. Вона все ще допізна засиджувалась, дивлячись на скриньку, чекаючи на знак.

— Так, мені потрібно сфотографувати ось це, Берні, — промовив констебль Лінч. Стоячи за прилавком фотостудії Ґатчера, він вийняв срібне брязкальце зі своєї фетрової сумки.

Берні Ґатчер скоса подивився на нього.

— Відколи це ти цікавишся дітьми?

— Відколи стало очевидно, що це речовий доказ, — відповів той.

Минув деякий час, поки фотограф налаштував своє обладнання, а Лінч озирнувся, роздивляючись портрети на стінах, які демонстрували ракурси та рамки. Його пильний погляд беземоційно проглянув фото місцевої футбольної команди, Гаррі Ґарстоуна з матір’ю, Білла та Віолетти Ґрейсмарків з їхньою дочкою та онукою.

Декілька днів після того фотографія належним чином була прикріплена на дошці оголошень усередині та ззовні поліційного відділку — брязкальце поряд з лінійкою, тут же розмістили прохання, якщо хтось упізнає його, прийти до відділку. Поряд було оголошення від Септимуса Поттса, есквайра, про те, що винагорода за інформацію, яка допоможе безпечно повернути його онуку Ґрейс Еллен Ронфельдт додому, тепер сягає трьох тисяч гіней і що всі контакти будуть триматися в суворій таємниці.

В околицях Партаґеза за тисячу гіней можна було купити ферму. А з трьома тисячами не варто й казати, які можливості відкривалися.

— Ти впевнений? — запитала мати Блуї, походжаючи кухнею, її голова була в бігудях, що їх жінка не зняла після сну. — Подумай, хлопче, заради Бога!

— Ні, я не впевнений, не до кінця впевнений, адже це було так давно. Але я ніколи не бачив нічого, що сяяло б так в дитячому ліжечку. Його руки трусилися, коли він скручував цигарку, і він возився із сірником, поки запалив його. — Мамо, що мені робити? — Краплі поту виступили на його чолі під рудими кучерями. — Я про те, що, можливо, немає сенсу в усьому цьому. Чи, напевно, мені це наснилося. — Блуї сердито згорнув цигарку й промовив: — Може, слід почекати наступної поїздки на острів і поговорити з ним тоді відверто й чесно, як чоловік із чоловіком.

— Як осел з чоловіком, це точніше. Ти більший бовдур, ніж я думала, якщо так хочеш учинити. Три тисячі гіней! — І вона показала три пальці, тицяючи їх сину в лице. — Три тисячі гіней — це більше, ніж ти заробиш на тому забутому Богом катері за сотню років!

— Але ж ми зараз говоримо про Тома! І про Ізабель. Ніби це вони зробили щось недобре. І навіть якщо це та сама іграшка, її просто могло винести на берег, а вони її знайшли. Ти навіть не уявляєш, що приносять хвилі на берег Януса. Одного разу Том знайшов вогнепальну зброю! І коня-гойдалку.

— Не дивно, що Кітті Келлі залишила тебе з гарбузом. Ні краплі амбіцій та здорового глузду!

— Ма! — Блуї вколола материна насмішка.

— Вдягни чисту сорочку. Ми їдемо до поліційного відділку.

— Але ж ідеться про Тома. Він мій товариш!

— Ідеться про три тисячі благословенних гіней! І якщо ти не будеш першим, старий Ральф Еддикот може прийти туди й розказати їм таку саму історію. — А потім вона додала: — А Кітті Келлі не буде кривити носа, дивлячись на чоловіка з такими грошима, правда? Отже, тепер причешись. І викинь ту нещасну цигарку.

Розділ 24

Том не повірив власним очам, коли помітив катер «Віндворт Спірит», що з’явився відразу після циклону, який пронісся вздовж західного узбережжя Австралії. Він покликав Ізабель, щоб пересвідчитись, чи вона бачить те саме. Вони лише тиждень як повернулися на Янус. Судно мало з’явитися аж у середині березня і забрати їх на материк перед від’їздом до Пойнт-Мур. Можливо, на шляху в інше місце були проблеми з двигуном? А може, Ральфа та Блуї поранило в такий шалений шторм?

Море було дуже неспокійним, і екіпаж щосили намагався, не пошкодивши катер, пришвартувати його біля причалу.

— У шторм будь-який порт згодиться, правда, Ральфе? — прокричав Том проти вітру, коли човен швартувався до пірса, але старий не відповідав.

Коли замість Блуї на кормі Том упізнав незгарбну постать Невіла Віттніша, його здивування зросло ще більше. За ним з’явилися четверо поліцейських.

— Заради Бога, Ральфе! Що трапилось?

Той знову не відповів. Том похолонув. Він подивився на схил і побачив Ізабель, яка поступово віддалялась назад, за межі видимості пристані. Один поліцейський ішов, похитуючись по трапу, ніби п’яний, і минув деякий час, поки він звик до статичної поверхні під ногами. Інші йшли слідом за ним.

— Томас Едвард Шерборн?

— Так, усе правильно.

— Сержант Спреґґ, поліція Олбані. Це мій помічник, констебль Страґнелл. Сержанта Накі та констебля Ґарстоуна ви маєте пам’ятати з відділку в Партаґезі.

— Не сказав би, що пам’ятаю.

— Пане Шерборне, ми тут щодо справи Френка Ронфельдта та його доньки Ґрейс.

Це було наче удар у грудну клітку, і Том не міг тепер навіть дихати. Його шия скам’яніла, а обличчя миттю стало восково-блідим. Чекання закінчилося. Це було так, ніби ти нарешті отримуєш команду для наступу після багатьох днів очікування в окопах.

Сержант щось витягнув із кишені. Це був аркуш паперу, який ураз затріпотів від поривів вітру. Тримаючи його двома руками, сержант показав аркуш Шерборну і запитав:

— Ви впізнаєте це, сер?

Том упізнав фотографію брязкальця. Він подивися на пагорб. Поки обдумував свою відповідь, Ізабель зникла. Том шукав точку опори: після цього повернення назад уже не буде.

Він глибоко вдихнув, ніби позбувся тягаря, і опустив голову із заплющеними очима. Потім відчув торкання руки до свого плеча. Це був Ральф.

— Томе, Томе, синку… Що, в біса, тут відбувається?

Поки поліція на самоті допитувала Тома, Ізабель відійшла до маленьких хрестів біля пагорба. Кущі розмарину так само, як її думки, то з’являлись, то зникали перед очима. Вона трусилася, згадуючи момент, коли найнижчий і наймолодший поліцейський поважно показував їй фото. Він не міг не зауважити широко розплющені очі жінки та її прискорене дихання.

— Хтось надіслав цю іграшку пані Ронфельдт минулого тижня.

— Минулого тижня?

— Скидається, ніби це була та сама людина, що надіслала їй листа два роки тому.

Ця остання новина взагалі збила її з пантелику.

— Ми поставимо вам кілька запитань після того, як поговоримо з вашим чоловіком, але, — і він ніяково стенув плечима, — вам не варто відходити надто далеко звідси.

Ізабель дивилася на скелі: там так легко дихати, а їй не вистачало повітря, коли вона уявляла Люсі, котра спить пополудні, а в сусідній кімнаті поліція допитує її батька. Вони заберуть дівчинку. Думки Ізабель мчали із шаленою швидкістю: вона може сховати її десь на острові. Вона може… може попливти на човні з Люсі. Жінка швидко розрахувала — рятувальний човен завжди споряджений і готовий відплисти будь-якої хвилини. Вона могла забрати Люсі… але куди? Будь-куди, це неважливо. Вона візьме дівчинку на човен і попливе з острова, перш ніж хтось зрозуміє, що їх нема. І якщо вони потраплять у правильну течію, то можуть попрямувати на північ. …Ізабель уявляла, як вони вдвох причалять десь поблизу Перта, разом і в безпеці. Логіка втручалася, щоб нагадати їй про ризик південних течій і неминучу смерть у Південному океані. Не відкладаючи, жінка розглядала інший варіант. Вона здатна заприсягтися, що це її дитина і що шлюпка принесла два мертвих тіла, а вони взяли тільки брязкальце. Вона хапалася за будь-яку можливість, навіть найабсурднішу.

Та сама нав’язлива думка повернулася: «Я мушу запитати Тома, що робити».

Потім їй стало зле, коли згадала, що все це через нього. Це стало для неї таким самим ударом, як і тієї ночі після звістки про загибель її брата Г’ю, вона прокинулася й подумала: «Я маю сказати Г’ю про ці жахливі новини».

Поступово якась її частина припустила, що порятунку немає, і страх переріс у гнів. Чому? Чому він просто не залишив усе так, як є? Том мав захищати свою сім’ю, а не роздирати її на шматки. Глибоко в підсвідомості прокинулося темне важке почуття, що шукало собі пристановища. Думки Ізабель виром затягувала темрява — він планував це протягом двох років. Хто цей чоловік, який зміг збрехати їй, забрати від неї дитину? Вона пам’ятала вигляд Ханни Ронфельдт, коли та торкалася його руки, і задумалась про те, що насправді сталося між ними. Раптом вона виблювала на траву.

Океан розбивав штормові хвилі об скелі, розбризкуючи краплі на сотні метрів над водою, саме там, де на краю гори стояла Ізабель. Від краплин солоної води хрести потемніли, а її сукня стала вологою.

— Ізі! Ізабель! — крізь шторм долинав голос Тома з острова.

Буревісник літав колами в повітрі, кружляв і кружляв перед тим, як несподівано, мов блискавка, кинутись униз, щоб упіймати оселедця. Але удача і шторм були на боці риби, і вона вистрибнула з дзьоба птаха, падаючи назад у хвилі.

Том подолав декілька сотень ярдів до своєї дружини. Буревісник продовжував висіти на штормових потоках, знаючи, що гуркіт води полегшить ловлю риби, яка не ховається глибоко в рифах.

— У нас небагато часу, — сказав Том, притягнувши Ізабель ближче. — Люсі будь-якої хвилини може прокинутись.

Поліцейські годину допитували його, і двоє з них, озброєні лопатами, тепер прямували до старих могил на іншому боці острова.

Ізабель розглядала його обличчя, ніби він був незнайомцем.

— Поліцейський заявив, що хтось послав Ханні Ронфельдт брязкальце…

Він витримав її погляд, але нічого не сказав.

— …Що хтось написав їй два роки тому, щоб повідомити, що її дівчинка жива. Томе! — це все, що вона могла сказати, дивлячись на нього широко розплющеними від страху очима. — О Томе! — промовила вона знову, ступивши крок назад.

— Ізі, я мав щось зробити. Одному Богу відомо, що я намагався пояснити. Я лише хотів, щоб вона знала: її дитина в безпеці.

Ізабель подивилася на Тома, нібито намагаючись віднайти сенс у словах, які лунали здалеку, хоча він стояв так близько, що пасма її волосся торкалися його обличчя.

— Я довіряла тобі, Томе. — Притримуючи волосся, вона пильно дивилась на нього, із застиглим ротом, намагаючись віднайти слова. — Що, заради Бога, ти зробив із нами? Що ти зробив з Люсі? — Ізабель побачила, як опустились Томові плечі, але в очах чоловіка було полегшення. Жінка забрала руки, волосся вкрило її обличчя, мов траурна вуаль, і вона почала ридати. — Два роки! Хіба все було брехнею ці два роки?

— Ти бачила ту бідну жінку! Ти бачила, що ми зробили.

— І вона важить для тебе більше, ніж твоя сім’я?

— Це не наша сім’я, Із.

— Це єдина сім’я, яка у нас була! Бога ради, що ж станеться з Люсі?

Він схопив її за руки.

— Послухай! Зроби те, що я скажу, і з тобою все буде гаразд. Я сказав їм, що в усьому винен саме я. Що залишити Люсі — моя ідея, сказав, що ти була проти, але я змусив тебе. Вони збираються повернути нас у Партаґез. Ізі, я обіцяю захистити тебе. — Він знову притулив дружину ближче й торкнувся поцілунком її голови. — Немає значення, що зі мною буде. Я знаю, що вони відправлять мене до в’язниці, але, коли я вийду, ми все ще…

Раптом вона вибухнула, б’ючи кулаками в його груди.

— Не говори «ми», Томе! Після всього, що ти зробив! — Він не спробував її зупинити. — Ти зробив свій вибір! Ти не дав шансу ні Люсі, ні мені. Тому не треба. — Вона шукала слова. — Не чекай, що я буду турбуватись про те, що, в біса, станеться з тобою після всього.

— Із, не треба, ти не тямиш, що кажеш!

— Я не тямлю?! — пронизливо прокричала Ізабель. — Я знаю, що вони заберуть нашу доньку. Коли ти це зрозумієш, коли?! Те, що ти зробив, неможливо пробачити!

— Господи, Із!

— Ти міг би вбити мене, Томе! Убити мене було б краще, ніж убити нашу дитину. Ти чудовисько! Зимнокровне, самозакохане чудовисько!

Том стояв, убираючи слова, що ранили його більше, ніж пориви вітру. Він шукав на її обличчі хоч трохи любові, в якій вона щоразу клялася йому, але її переповнювала холодна лють океану.

Буревісник знову кинувся стрімко вниз, тріумфально шугнувши зі здобиччю в дзьобі так, що тільки її рот безсильно стулявся і розтулявся, показуючи, що вона колись існувала.

— Зараз відпливати небезпечно, — сказав Ральф сержанту Накі.

Сержант Спреґґ, старший поліцейський з Олбані, намагався вийти в море негайно.

— Може плисти сам, якщо так хоче повернутися, — усе, що сказав шкіпер.

— Добре, нехай Шерборн залишиться на кораблі, під вартою. Мені тут не потрібні їхні балачки з дружиною, — наполягав Спреґґ.

Сержант Накі подивився на Ральфа і здивовано підвів брови, а кутики скривлених губ видавали його думку про товариша.

Коли почало заходити сонце, Невіл Віттніш бадьоро покрокував до човна.

— Чого вам треба? — запитав констебль Страґнелл, який серйозно ставився до патрулювання.

— Шерборн буде потрібний мені для передавання повноважень. Він має піти зі мною, щоб запалити маяк. — Хоча Віттніш говорив рідко і коротко, його тон завжди був категоричним.

Це збило з пантелику Страґнелла, але він усе ж знайшов що сказати:

— Гаразд, я піду з ним.

— Жодних сторонніх людей на маяку. Такі закони Співдружності. Він повернеться, коли ми закінчимо.

Том і доглядач маяка пішли мовчки до вежі. Підійшовши до дверей, Том тихо сказав:

— Навіщо все це? Я ж не потрібен вам для того, щоб запалити маяк.

Старий відповів просто:

— Я ніколи не бачив маяка в такому хорошому стані. Для мене не має значення, що ще ти зробив. Але ти ж хочеш з ним попрощатися. Я почекаю внизу. — І він відвернувся, дивлячись у кругле вікно й оцінюючи шторм.

Том востаннє піднявся сотнями сходинок. Востаннє він створив диво світла із сірки та мазуту. Востаннє відправив сигнал морякам: «Обережно!»

До ранку шторм стих, і небо знову стало ясно-синім. Узбережжя заповнилося жовтуватою піною й водоростями, що їх викинули на берег хвилі. Поки човен відпливав з Януса, зграя дельфінів гралася біля носа човна, деякий час їхні обтічні сірі форми піднімалися й ховались у воді то ближче, то далі. Ізабель, з опухлими та червоними очима, сиділа в одному кінці каюти, а Том в іншому. Поліцейські розмовляли між собою про розклад чергувань та те, як відполірувати до блиску свої черевики. У задній частині катера запах гнилої парусини видавав свій жахливий вміст.

А Люсі, яка сиділа на колінах Ізабель, знову запитувала:

— Куди ми їдемо, мамо?

— Назад у Партаґез, люба.

— Чому?

Ізабель кинула погляд на Тома.

— Я справді не знаю чому, моя люба Люсі. Але нам треба їхати. — І вона міцно обняла дівчинку.

Пізніше Люсі зіскочила з колін матері й видерлася на Тома. Він тримав її, не промовляючи ні слова, намагаючись запам’ятати все в ній: запах її волосся, м’якість шкіри, форму маленьких пальчиків, те, як вона дихає, притуливши лице до його обличчя.

Острів поступово віддалявся, перетворюючись у власну мініатюру, а потім став просто миттю в пам’яті, яка сприймається по-різному кожним пасажиром. Том дивився на Ізабель, чекаючи, поки вона відповість поглядом, бажаючи, щоб вона подарувала йому, як у старі добрі часи, усмішку, що зазвичай нагадувала чоловікові про світло на Янусі, — незмінна, надійна точка у світі, котра означала: він ніколи не заблукає. Але сяйво зникло. Її обличчя було незворушним.

Він вимірював подорож на берег в обертах маяка.

Розділ 25

Щойно вони висадилися, сержант Спреґґ витягнув з кишені наручники й підійшов до Тома. Вернон Накі зупинив його, просто похитавши головою.

— Усе за процедурою, — сказав сержант з Олбані, який стояв на щабель вище від Вернона за важливістю дільниці.

— Не зважай на це. Тут же маленька дівчинка, — мовив Накі, киваючи в бік Люсі, яка підбігла до Тома й схопилася за його ногу.

— Татку, татку, візьми мене на ручки!

Коли очі дівчинки благально поглянули на нього з найбуденнішим проханням, на Томовому обличчі промайнув неприкритий біль. У верхній частині агоніса, м’ятного дерева, щебетала пара трясогузок Віллі. Том проковтнув сльози, впиваючись нігтями в долоні.

— Подивись, Лулу! Глянь, які кумедні птахи. Ти ще таких не бачила, правда? — Не спускаючи очей з пташок, він запропонував їй: — Іди і краще роздивися їх.

Біля причалу було припарковано дві автівки. Сержант Спреґґ звернувся до Тома:

— Сюди. У першу.

Том повернувся до Люсі, яка задивилася на ігри птахів, що махали своїми довгими чорними хвостами. Він уже протягнув до неї руку, але, уявивши її біль, вирішив зникнути непомітно. Однак вона помітила його рух і потягнулася до нього.

— Татку, зачекай! Візьми мене на ручки! — знову вимагала вона, але в неї виникло розуміння, що щось було не так.

— Час їхати, — наполягав Спреґґ, схопивши арештованого за лікоть.

Коли Том пішов, кожен крок ставав для нього дедалі болючішим. Люсі побігла за ним, розпростерши рученята.

— Татку, зачекай Лулу! — благала вона зболено, не розуміючи, що ж відбувається. Спіткнувшись і впавши долілиць, вона скрикнула, Том не витримав, розвернувся й вирвався з хватки поліцейського.

— Лулу! — Він схопив її на руки й поцілував подряпане підборіддя дівчинки. — Люсі, Люсі, Люсі, Люсі, — бурмотів Том, ніжно торкаючись губами її щоки. — Усе добре, маленька. З тобою все буде добре.

Вернон Накі, подивившись на землю, відкашлявся.

— Сонечко, мені вже час. Я сподіваюся… — Том зупинився. Поглянувши в очі дитини, погладив її волосся й поцілував наостанок. — До побачення, манюня!

Дитина не збиралася відпускати тата, тому Накі звернувся до Ізабель:

— Пані Шерборн?

Ізабель відірвала Люсі від Тома.

— Ходи, солоденька. З тобою все добре. Мамуся з тобою, — говорила вона, хоча дівчинка продовжувала кликати:

— Татку, я хочу піти з тобою! Татку!

— Тепер ти щасливий, Томе? Цього ти хотів, так? — Сльози текли по обличчю Ізабель і капали на щоку Люсі.

На якусь мить Том застиг на місці, дивлячись на зболені лиця двох найдорожчих на світі людей. Він згадав, як обіцяв Біллу Ґрейсмарку піклуватися про них та всіляко оберігати. Зрештою, йому вдалося вимовити:

— Боже, Із, мені так шкода!

Кеннет Спреґґ утратив терпець і, знову схопивши його за руку, потягнув чоловіка до автомобіля. Коли Том сідав на заднє сидіння, Люсі почала плакати.

— Татку, не йди! Будь ласка, татку! Будь ласка! — Її обличчя скривилося й почервоніло, сльози текли в розтулений рот, а Ізабель марно намагалася втішити дівчинку.

— Мамо, зупини тих дядьків! Вони нечемні. Мамо! Вони забирають татка!

— Знаю, люба, знаю. — Поцілувавши голівку Люсі, жінка тихо сказала: — Іноді люди роблять дуже погані речі, люба, дуже погані речі. — Кажучи ці слова, вона знала, що найгірше ще попереду.

Ральф спостерігав за цим із палуби катера. Коли чоловік повернувся додому, до Гільди, він подивився на дружину так, як, мабуть, не дивився жодного разу за останні двадцять років.

— Що це ти? — спитала вона, збентежена такою увагою.

— Просто… та нічого, — сказав він і, обнявши, довго не відпускав Гільду.

У своєму кабінеті Вернон Накі звернувся до Кеннета Спреґґа:

— Повторюю вам знову, сержанте. Ви не заберете його в Олбані пополудні. Він буде переданий у належний час, коли я зможу поставити йому кілька запитань.

— Усе одно він наш підсудний. Не забувайте, що Маякова служба підпорядковується Співдружності, тому все має бути зроблено як належить.

— Я знаю закони так само добре, як і ви.

Кожному поліцейському по цей бік від Перта було відомо, що Кеннет Спреґґ любив тиснути своїм авторитетом. Глибоко в ньому засіла образа, бо колись його не зарахували на військову службу, і Спреґґ намагався компенсувати це, дослужившись до сержант-майора.

— Він буде відправлений в Олбані в установленому порядку.

— Я сам розколю Шерборна. Я швидко докопаюся до суті. Оскільки я вже тут, то заберу його із собою.

— Якщо ви так цього хочете, можете ще раз повернутися по нього. Я керую цим відділком.

— Треба зателефонувати в Перт.

— Що?

— З’єднайте мене з Пертом. Почувши це від командування округу, я залишу Шерборона тут. В іншому випадку він сідає в автомобіль та їде в Олбані.

Ізабель так довго переконувала схвильовану дитину сісти в друге авто, що на момент їхнього прибуття в поліційний відділок Том уже сидів у камері.

У приймальні Люсі забралася на коліна Ізабель, вередлива та виснажена довгою подорожжю й дивними подіями. Вона продовжувала торкатись обличчя жінки, постукуючи та пощипуючи його, щоб отримати відповідь.

— Де татко? Я хочу його бачити.

Зблідла Ізабель апатично хмурилася. Знову й знов її думки розсіювалися, а увага зосереджувалася то на подряпині дерев’яної стійки, то на далекому крику сороки. Потім Люсі, яка штовхала її з метою отримати відповідь на нове запитання, примушувала Ізабель усвідомити, де саме вона була.

Старий, який прийшов оплатити штраф через те, що його худоба тинялася по шосе, стояв біля стійки, чекаючи квитанцію. Він коротав час, намагаючись пограти з Люсі в «ку-ку».

— Як тебе звати? — запитав чоловік.

— Люсі, — соромливо сказала вона.

— Це ти так думаєш, — пробурмотів з уїдливою посмішкою Гаррі Ґарстоун, поки заповнював квитанцію.

У цей момент, відсапуючись, прийшов лікар Самптон з медичною сумкою в руці. Він недбало кивнув Ізабель, але уникав поглянути їй в очі. Вона зашарілася, згадуючи свій останній огляд і його жахливий клінічний висновок.

— Сюди, сер, — сказав Ґарстоун, провівши його до задньої кімнати. Констебль повернувся до Ізабель. — Дитину повинен оглянути медик. Можете передати її мені.

— Оглянути? Навіщо? З нею все гаразд!

— Ви тут не вирішуєте, пані Шерборн.

— Я її… — Ізабель зупинилася перед тим, як вимовити слово. — Їй не потрібен лікар. Будь ласка. Майте жаль у серці!

Поліцейський схопив дитину, що кричала та пручалася, і витягнув із кімнати. Пронизливий лемент розносився по всьому відділку, досягши навіть камери Тома, який і уявити не міг, що все буде настільки жахливо.

У кабінеті Накі Спреґґ поклав слухавку й сердито подивився на свого партаґезького колегу.

— Добре. Поки що ви домоглися свого… — Підтягнувши ремінець, він змінив тактику. — Наскільки я можу судити, ту жінку також потрібно ув’язнити. Вона, певно, теж по вуха в цій справі.

— Я знаю цю дівчину все життя, сержанте, — відповів Накі. — Вона і церкву майже ніколи не пропускала. Ви чули історію Тома Шерборна: вона, певно, також його жертва.

— Його історія! Тиха вода греблю рве. Залиште Шерборна мені, і скоро ми дізнаємося, як насправді помер Ронфельдт…

Накі був добре обізнаний щодо репутації Спреґґа, тому він не звернув уваги на його репліку.

— Слухайте, я не знаю, що за людина той Шерборн. Може, він виявиться Джеком-різником, це невідомо. Якщо він винен, його чекає шибениця. Але посадити його дружину без якихось на те причин нічим не допоможе. Отже, притримайте своїх коней. Ми з вами чудово знаємо: заміжня жінка не несе кримінальної відповідальності за те, що її примусив зробити чоловік. — Він підіпхнув стіс паперів до журналу реєстрацій. — Це маленьке місто. Бруд липне швидко. Ви не кинете дівчину в камеру, поки не будете остаточно впевнені у своїх фактах. Тому робитимемо все поступово.

Після того як сержант Спреґґ, якому затулили рот, покинув відділок, Накі вийшов у кімнату, де лікар оглядав Люсі, й повернувся вже з нею.

— Лікар сказав, що з дівчинкою все гаразд, — сказав він і стишив голос: — Ізабель, ми маємо намір відвести дитину до матері. Я був би вдячний, якщо ти не станеш ускладнювати ситуацію. Може… хочеш попрощатися з нею?

— Будь ласка! Не робіть цього!

— Не ускладнюй усе. — Вернон Накі, який протягом багатьох років спостерігав за станом Ханни Ронфельдт, переконаний, що вона зігріває себе марними надіями, тепер дивився ось на цю жінку і відчував те саме.

Вважаючи, що в маминих руках вона знову в безпеці, дитина міцно схопилася за Ізабель, яка поцілувала її в щочку, не в змозі відійняти губи від м’якої шкіри. Гаррі Ґарстоун схопив дівчинку за талію і висмикнув з материних обіймів.

Хоча останню добу все до цього йшло й Ізабель боялася цього з дня, коли вона вперше побачила Люсі ще немовлям, у неї всередині щось обірвалося.

— Будь ласка! — благала вона крізь сльози. — Змилосердьтеся! — Її голос луною повертався від голих стін. — Не забирайте моєї дитини!

Коли дівчинку відірвали від неї, Ізабель знепритомніла й важко повалилася на кам’яну підлогу.

Ханна Ронфельдт не могла всидіти на місці. Вона то позирала на свій годинник, то на той, що на каміні, то перепитувала сестру, всіма способами намагаючись пришвидшити час. Човен відправився на Янус учора вранці, і кожна хвилина відтоді, здавалося, тягнеться як ніколи довго.

Їй майже не вірилося, що найближчим часом вона знову триматиме в руках свою дочку. Ще з моменту, коли Ханна почула про брязкальце, жінка уявляла собі повернення дитини. Обійми. Сльози. Посмішки. Нарвавши в садку плюмерій, вона прикрасила ними дитячу кімнату. Їх аромат наповнив маленький будиночок. Посміхаючись і наспівуючи, Ханна витерла пил, прибрала, посадила на комод ляльки. Тоді в неї закралися сумніви: а що дитина їстиме? Вона відправила Ґвен по яблука, молоко й солодощі. Коли сестра пішла, Ханна раптом задумалася, що, можливо, варто дати дівчинці щось іще. Оскільки вона майже не їла, то пішла до сусідки, пані Дарнлі, у якої було п’ятеро малюків, щоб довідатися, чим можна годувати дитину у віці Ґрейс. Фанні Дарнлі, яка завжди любила попліткувати, відразу ж розповіла пану Келлі в бакалійній крамниці, що Ханна з’їхала з глузду й готувала для привидів. Новину про дівчинку знали ще не всі.

— Не хотілося б говорити погано про своїх сусідів, але, напевно, є причина, чому існують божевільні? Я не в захваті від того, що поблизу від моїх дітей живуть люди, яким бракує клепки. На моєму місці ви б відчували те саме.

Телефонний дзвінок був формальним.

— Вам потрібно зайти до нас особисто, пане Ґрейсмарк. У нас ваша дочка.

Білл Ґрейсмарк прибув у поліційний відділок пополудні в стані розгубленості. Після телефонного дзвінка в його уяві виникло тіло Ізабель, що лежало на плиті, чекаючи, поки його заберуть. Він майже не розібрав інших слів, які лунали зі слухавки телефонного апарата, що його недавно підключили. Смерть здавалася йому найочевиднішою причиною дзвінка. Тільки не третя дитина! Він же не міг утратити всіх своїх дітей, безумовно, Бог цього не допустить. Білл не розумів, до чого тут дитина Ронфельдтів і що там із Томом і тілом.

У відділку його провели в задню кімнату, де на дерев’яному стільці сиділа його дочка, поклавши руки на коліна. Він був настільки впевнений у її смерті, що, коли угледів Ізабель, на його очах виступили сльози.

— Ізабель! Люба! — прошепотів він, обійнявши її. — Я думав, що більше ніколи не побачу тебе знову.

Йому знадобилося кілька секунд, щоб помітити, в якому вона стані: донька не обійняла його у відповідь і не дивилася на нього. Вона знову впала в крісло, млява і бліда.

— Де Люсі? — запитав він, спершу в дочки, потім у констебля Ґарстоуна. — Де маленька Люсі? І Том? — Його розум знову швидко запрацював: напевно, вони потонули. Вони…

— Пан Шерборн у камері, сер. — Поліцейський поставив штамп на документі, що лежав на столі. — Його передадуть в Олбані після попереднього слухання.

— Попереднього слухання? Що за чорт? Де Люсі?

— Дитина з матір’ю, сер.

— Дитина явно не з матір’ю! Що ви з нею зробили? Що все це означає?

— Схоже, справжня мати дитини — пані Ронфельдт.

Білл вирішив, що, мабуть, не розчув слів Ґарстоуна й продовжив:

— Я вимагаю, щоб ви негайно звільнили мого зятя!

— Боюся, я не можу цього зробити, сер. Пан Шерборн перебуває під арештом.

— Арештований? Якого чорта?

— Поки що за фальсифікацію даних Співдружності. Порушення обов’язків державного службовця. Це тільки початок. Потім — викрадення дитини. І залишається той факт, що ми відкопали тіло Френка Ронфельдта на Янусі.

— Чи ви при розумі? — Білл повернувся до дочки, раптом розуміючи її блідість і відсутній погляд. — Не турбуйся про це, люба. Я з усім розберуся. Що б там не було, очевидно, все це жахлива помилка. Я докопаюся до суті.

— Не думаю, що ви розумієте, пане Ґрейсмарку, — почав поліцейський.

— Правду кажете, чорт, я не розумію. І ви за це заплатите сповна! Затягнули мою дочку в поліційний відділок через якусь безглузду історію. Звели наклеп на мого зятя. — Він повернувся до доньки. — Ізабель, скажи йому, що все це нісенітниця!

Вона сиділа тихо, з померклим поглядом. Поліцейський відкашлявся.

— Пані Шерборн відмовляється давати свідчення, сер.

Том відчув, як на нього тиснула тиша камери, така ж густа й плинна, мов ртуть. Досі його життя формував плескіт хвиль, шум вітру і ритм світла. Раптом усе припинилося. Він прислухався до птаха-бича, що високо в евкаліптових деревах піснею проголошував свою територію, не звертаючи уваги ні на що.

Самотність була знайома Томові, вона нагадала йому той час на Янусі, коли він жив на острові сам. Здавалося, роки, проведені з Ізабель і Люсі, він просто собі вигадав. Потім чоловік засунув руку в кишеню, витягнув бузкову атласну стрічку і згадав, як Люсі з усмішкою передала її йому, коли та зісковзнула. «Потримай, татку, будь ласка». Коли Гаррі Ґарстоун намагався конфіскувати її у відділку, втрутився Накі: «Хлопче, заради Бога. Та не задушить він нас нею!» І Том спокійно склав і сховав стрічку.

Жаль, який Том відчував через скоєне, поєднувався з глибоким полегшенням. Та ці дві протилежні фізичні сили, що створювали незрозумілу реакцію, здолала третя, сильніша — усвідомлення того, що він позбавив дитини власну дружину. Він почувався так, наче його заживо підвісили на м’ясний гачок. Напевно, схожі відчуття були й у Ханни Ронфельдт, Ізабель переживала це багато разів, і ця участь спіткала її знову. Тепер він не розумів, як міг завдавати коханій жінці таких страждань. Що, до чорта, він накоїв!

Том щосили намагався все це зрозуміти: чому вся його любов набула дивної неправильної форми, наче промінь світла, що заломлювався й викривлявся в складній системі лінз.

Вернон Накі знав Ізабель змалку. Її батько вчив п’ятьох його дітей.

— Найкраще, що можна зробити, — це забрати її додому, — серйозно сказав він Біллу. — Я поговорю з нею завтра.

— Але про що…

— Просто забери її додому, Білле. Забери бідолашну додому.

— Ізабель, люба! — Мати обняла дочку, щойно та ввійшла в будинок. Віолетта Ґрейсмарк також не розуміла, що відбувається, але, побачивши, у якому стані донька, не посміла розпитувати. — Ліжко вже розстелене. Білле, піди принеси її сумку.

Ізабель рушила у свою кімнату, нічого довкола не помічаючи. Віолетта посадила її в крісло, потім поспішила на кухню й повернувся зі склянкою.

— Тепла вода й бренді. Щоб заспокоїтися, — сказала вона.

Ізабель механічно випила напій і поставила порожню склянку на журнальний столик.

Віолетта принесла коц та накрила її коліна, хоча в кімнаті було зовсім тепло. Ізабель стала гладити вовну, водячи вказівним пальцем по лініях картатого узору. Вона була настільки зосереджена, що, здавалося, не чула, коли мати запитала:

— Тобі щось потрібно, люба? Ти голодна?

Білл зазирнув з-за дверей і поманив Віолетту на кухню.

— Вона хоч слово сказала?

— Ані слова. Гадаю, Ізабель шокована.

— Ну і я так думаю. Не можу вивести кінці в цій історії. Із самого ранку піду у відділок, щоб мені надали об’єктивні факти. Та Ханна Ронфельдт уже давно дивакувата. А що стосується старого Поттса, хай не вважає, ніби може тут тиснути, бо має гроші. — Білл потягнув донизу кінці жилета. — Я не дозволю командувати собою якійсь божевільній та її батькові, попри те, скільки в них грошей.

Тієї ночі Ізабель лежала на своєму вузькому дитячому ліжку, тепер такому чужому й незручному. Легкий вітер гойдав мереживні фіранки, а надворі в мерехтінні зірок відбивалося сюрчання цвіркунів. У таку ж ніч, як ця, здавалося, зовсім недавно, вона лежала й не могла заснути, схвильована перед майбутнім весіллям. Вона подякувала Богові за те, що послав їй Тома Шерборна: за те, що він народився, пройшов без ушкоджень усю війну, що якийсь вітерець долі заніс його в її краї і вона була першою людиною, котру він побачив, зійшовши на берег.

Ізабель намагалася пригадати той стан захопленого очікування, відчуття, ніби після всіх бід і втрат, які принесла війна, життя буде щасливим. Але це почуття було втрачено: зараз усе здавалося помилкою, оманою. Її щастя на Янусі виглядало чимось далеким і нереальним. Протягом двох років Том брехав їй кожним словом, і навіть коли мовчав. Якщо вона не помітила той обман, то що ж іще пропустила? Чому він не згадував про зустріч із Ханною Ронфельдт? Що він приховував? У пориві нудоти Ізабель побачила образ Тома, Ханни і Люсі — щасливої сім’ї. Думки про зраду, які мучили її ще на Янусі, тепер повернулися, ставши ще темнішими, ще нав’язливішими. Можливо, у нього були інші жінки та інше життя. Можливо, там, на сході, він покинув дружину чи навіть дружин… і дітей… Фантазії здавалися правдоподібними, переконливими й заповнювали проміжок між спогадами про ніч напередодні її весілля і теперішнім жахливим, гнітючим часом. Маяк попереджає про небезпеку, наказує тримати дистанцію. А вона помилково прийняла його за безпечне місце.

Утратити свою дитину. Побачити Люсі нажаханою, у сльозах, бо її відривали від єдиних людей у світі, яких вона знала, було нестерпно. Але знати, що виною тому став її чоловік, той, кого вона обожнювала, якому віддала своє життя, — це було просто неможливо зрозуміти. Він обіцяв дбати про неї, але зробив усе, щоб знищити її.

Якою болючою не була б ця зосередженість на Томові, вона рятувала Ізабель від нестерпніших думок. Повільно серед інших помислів зароджувалося незламне почуття: бажання покарати, лють дикого звіра, котрого позбавили його дитинчат. Завтра поліція допитуватиме її. Коли на світанковому небі почали зникати зорі, вона вже переконала себе, що Том заслужив страждання за те, що він зробив. І він сам передав їй зброю.

Розділ 26

Будівля поліційного відділку в Пойнт-Партаґез, як і багато інших будинків у місті, була зроблена з поширеного тут каменю та деревини з довколишніх лісів. Улітку — як у духовці, а взимку — як у холодильнику, тому в дні екстремальних температур поліцейські одягалися не зовсім по формі. Під час зливи камери підтоплювало, а стеля місцями просідала, одного разу навіть упала, вбивши ув’язненого. У Перті скупи´лися виділити гроші, щоб надійно полагодити будівлю, тому вона постійно нагадувала перебинтованого хворого.

Септимус Поттс сидів за столом поряд із конторкою зі стійки і заповнював форму, згадуючи деякі деталі про свого зятя. Він зміг записати повне ім’я Френка та дату його народження: вони були на квитанції про оплату за надгробну плиту. А от щодо його місця народження чи імен батьків…

— Слухайте, молодий чоловіче, думаю, можна досить впевнено сказати, що батьки в нього були. І тут поставимо крапку, — бушував він, загнавши в глухий кут констебля Ґарстоуна своїм голосом, відточеним роками ділових угод.

Констебль визнав, що цього достатньо для запису первинного звинувачення в справі проти Тома. Він легко згадав час зникнення: День пам’яті загиблих, 1926 рік. Але що з датою смерті Френка?

— Спитайте про це пана Шерборна, — кисло відповів Поттс, коли Білл Ґрейсмарк увійшов у відділок.

Септимус обернувся, і чоловіки подивилися один на одного, як два старі бики.

— Піду повідомлю сержанта Накі, — протріщав констебль і різко схопився, з гуркотом перекинувши своє крісло на долівку.

Наполегливо постукавши у двері сержанта, він невдовзі повернувся і покликав Білла, який, протиснувшись повз Поттса, попрямував до кабінету Накі.

— Верноне! — Пан Ґрейсмарк накинувся на сержанта, щойно двері зачинилися. — Я не знаю, що тут відбувалося, але вимагаю, щоб мою онуку повернули матері негайно ж. Відірвали її від мами! Заради Бога, їй ще навіть не чотири роки! — Він махнув рукою в бік приймальні відділку. — Те, що сталося з Ронфельдтами, дуже сумно, але Септимус Поттс не може так просто відібрати мою онуку, щоб надолужити те, що він втратив.

— Білле, — сказав сержант, — я розумію, як важко це для тебе…

— Розумієш? Та ну! Що б там не було, все повністю вийшло з-під контролю й очевидно лише зі слів жінки, котра вже багато років як замкнулася в собі.

— Випий трохи бренді…

— Не хочу я ні краплі бренді! Мені потрібна бодай краплина здорового глузду, якщо тут це можна знайти. Ви засадили чоловіка у в’язницю через безпідставні звинувачення божевільної?

Накі сів за стіл і почав крутити ручку між кінчиками пальців.

— Якщо ти маєш на увазі Ханну Ронфельдт, то вона нічого не сказала проти Тома. Усе це почав Блуї Смарт, то він упізнав брязкальце. — Накі, зробивши паузу, продовжив: — Ізабель узагалі не вимовила ні слова. Вона відмовляється говорити, — промовив він, розглядаючи ручку з усіх боків. — Досить дивно, як на звичайну помилку, тобі не здається?

— Те, що в неї відібрали дитину, трохи зламало її.

Накі подивився на Білла.

— Тоді поясни, чому Том цього не заперечує?

— Тому що він… — Слова вилетіли, перш ніж він усвідомив сказане поліцейським, і Білл перепитав: — Як це він не заперечує?

— Там, на Янусі, він сказав нам, що до берега прибило шлюпку з дитиною та мерцем і саме він наполягав, щоб вони з Ізабель залишили малу. Він вирішив, що мати потонула, бо дитина була загорнена в жіночу кофтину. Казав, що Ізабель хотіла повідомити про все це, та він не дозволив їй. У тому, що вони були бездітні, твій зять звинувачував її. Схоже, це все була брехня, ціла шарада. Тепер ми мусимо розслідувати справу, Білле. — Поліцейський завагався, а потім знизив голос. — Виникає питання про те, як помер Френк Ронфельдт. Хто знає, що ще приховує Шерборн? Хтозна, про що змушена мовчати Ізабель? Ця справа дуже неприємна.

Місто роками не бачило такого збудження. Як сказав у пабі своєму колезі редактор газети «Саут-вестерн таймз»: «Це ніби тут об’явився Ісус Христос і пригостив усіх присутніх пивом. Возз’єднання матері й дитини, таємнича смерть і старий Поттс, що роздає гроші, як на Різдво! Народ у захваті від усього цього».

Наступного дня після повернення дитини будинок Ханни все ще прикрашали стрічки з кольорового паперу. Нова лялька з витонченим порцеляновим обличчям, що виблискувало на денному світлі, сиділа, покинута на стільці в кутку, в її широко розплющених очах світилося німе благання. На камінній полиці флегматично цокав годинник, а музична шкатулка награвала дитячу колискову, яка чомусь здавалася зловісною. Та ці звуки заглушали крики, що доносилися із заднього двору.

На траві з червоним від страху та люті обличчям ревіла дівчинка. Шкіра на її щоках була натягнута, а маленькі зубки нагадували клавіші мініатюрного піаніно. Вона намагалася втекти від Ханни, яка піднімала її щоразу, коли та виривалася з рук і знову починала верещати.

— Ґрейс, люба. Тихо, тихо. Припини, будь ласка!

Та дитина продовжувала безнадійно кричати:

— Хочу до мами. Хочу до татка. Іди геть! Ти мені не подобаєшся!

Повернення дитини матері наробило великого шелесту. Фотографи знімали, люди не скупилися на подяки та хвалу як поліції, так і Господу Богу. Пліткарки з усього міста займалися поширенням новин, радісно розповідаючи про мрійливий ​​погляд на обличчі дитини та щасливу усмішку матері.

— Бідна дитинка була такою сонною, коли її віддали мамі. Маленьке янголятко. Можна тільки подякувати милостивому Господу, що її вирвали з лап того жахливого чоловіка! — сказала Фанні Дарнлі, котра тепер лише тим і займалася, що витягувала інформацію з матері констебля Ґарстоуна. Проте Ґрейс була не сонною, а апатичною від сильного снодійного, яке впорскував їй лікар Самптон, коли стало зрозуміло, що розлука з Ізабель спричинила в дівчинки істерику.

Тепер Ханна була затиснута протистоянням зі своєю переляканою дочкою. Усі ці роки вона тримала її у серці, але їй і на думку не спадало, що дитина могла бачити це по-іншому. Коли Септимус Поттс прийшов у сад, він не наважився б сказати, яка з двох постатей виглядала більш засмученою.

— Ґрейс, я не зроблю тобі боляче, дитинко. Ходи до мами! — благала Ханна.

— Я не Ґрейс! Я Люсі! — кричала мала. — Я хочу додому! Де мама? Ти не моя мамуся!

Поранена кожною фразою, Ханна лише бурмотіла:

— Я так сильно люблю тебе. Стільки часу…

Септимус згадав власну безпорадність, коли Ґвен приблизно в тому ж віці продовжувала вимагати свою матір, ніби він переховував покійну дружину десь у будинку. Йому й досі ставало важко дихати від цих спогадів.

Ханна помітила батька. З виразу його обличчя вона зрозуміла, як він оцінює ситуацію, і відчула укол приниження.

— Дай їй час звикнути до тебе. Будь терплячою, Ханні, — сказав Септимус.

Дівчинка знайшла безпечний куточок позаду старого лимонного дерева та кущика фізаліса, де вичікувала, готова зірватися з місця будь-якої миті.

— Вона уявлення не має, хто я, тату. Найменшого уявлення. Звичайно, вона не підійде до мене, — заплакала Ханна.

— Вона повернеться, — сказав Септимус — Вона або втомиться й засне там, або зголодніє та вийде. У будь-якому випадку треба почекати.

— Я знаю. Вона повинна знову звикнути до мене.

Септимус поклав руку їй на плече.

— Про «знову» не йдеться. Ти для неї абсолютно нова людина.

— Спробуй ти. Будь ласка, може, вона до тебе вийде… Від Ґвен вона теж утекла.

— Дівчинка побачила достатньо нових облич на сьогодні. Навіщо їй на довершення ще й моя страшна пика. Дай їй трохи миру й спокою.

— Чим я все це заслужила, тату?

— Тут немає твоєї провини. Вона — твоя дочка, і вона там, де повинна бути. Просто дай їй час, доню. Дай їй час. — Він погладив Ханну по волоссю. — А я простежу, щоб той Шерборн дістав по заслузі. Обіцяю!

Коли він вирушив до будинку, то помітив Ґвен, яка спостерігала за сестрою в тіні коридору. Вона, похитавши головою, прошепотіла:

— Тату, неможливо дивитися, як страждає бідолашка. Її плач може будь-кому розбити серце. — Дівчина глибоко зітхнула. — Мабуть, вона й звикне до цього, — сказала Ґвен, знизавши плечима, хоча її очі свідчили про зовсім інше.

На околицях Партаґеза кожна життєва форма мала свої механізми захисту. Найменше людині варто турбуватися про прудких тварин, що виживали, швидко зникаючи: піщаного варана, барнардових папуг та кузу. Вони щезають з найменшим натяком на небезпеку. Відступ, втеча та захисне забарвлення — їхні прийоми виживання. Інші стають смертельно небезпечними, щойно ви з’явитеся перед ними. Тигрова змія, акула та отруйний павук використають свої засоби нападу, щоб захиститися від людей, якщо відчують загрозу.

Та найбільше варто боятися тих, що залишаються непомітними, а механізми захисту цих організмів — незрозумілими доти, доки їх випадково не запустити. Вони не вибирають. Варто з’їсти красивий листочок у формі серця з куща гастролобіуму, і зупиниться ваше серце. Ця рослина просто намагається захистити себе. Але, якщо ви занадто наблизитеся до неї, хай допомагає вам Господь. Лише коли Ізабель Шерборн відчула загрозу, механізми її захисту прокинулися.

Вернон Накі сидів, постукуючи пальцями по столу, поки Ізабель чекала в сусідній кімнаті на допит. Партаґез був досить тихим місцем роботи для поліцейського. Одиничні випадки нанесення тілесних ушкоджень чи п’яне хуліганство — так виглядав типовий робочий тиждень. Щоб просунутися по службі, сержант міг переїхати в Перт і стати свідком серйозніших злочинів, темних потворних шрамів на життях людей, до яких йому було байдуже. Але він надивився доволі біди на війні, цього вистачило на все його життя. Дрібні крадіжки та штрафи за самогоноваріння Накі задовольняли.

Кеннету Спреґґові, з іншого боку, аж свербіло за найменшої нагоди переїхати у велике місто. Цю справу він розглядав як свій квиток у Перт. Накі подумав, що Спреґґ не знав нікого в Партаґезі і йому було начхати, що Білл і Віолетта, наприклад, уже втратили своїх синів. Він думав про всі ті роки, коли спостерігав за маленькою Ізабель із гарним голосом і таким же обличчям, що співала в церковному хорі на Різдво. Потім його думки перескочили на старого Поттса, який після смерті дружини цілком присвятив себе донькам. Його, здавалося, розчавив Ханнин вибір чоловіка. Щодо самої бідної Ханни… Зовнішністю дівчина похвалитися не могла, та була надзвичайно розумною і порядною.

Правда, він завжди думав, що в неї бракувало клепки, бо всі ці роки вона вірила, що дитина знайдеться, та ви тільки подивіться, як усе обернулося.

Він глибоко вдихнув, повернув ручку й ввійшов у кімнату. Звертаючись до Ізабель, намагався бути розважливим та шанобливим:

— Ізабель, пані Шерборн. Я повинен поставити вам кілька запитань. Я знаю, що він ваш чоловік, але це дуже серйозна справа. — Поліцейський зняв ковпачок з пера і поклав на папір.

З кінчика пера витекла крапля чорнила, і, постукавши по перу так і сяк, Накі почав розтягувати краплю, малюючи лінії з центральної точки.

— Він каже, що ви хотіли повідомити про прибуття човна, та він стримав вас. Чи так це?

Ізабель подивилася на свої руки.

— Каже, він обурювався, що в нього через вас не було дітей, і сам узявся за справу.

Слова сильно вразили її. Може, вдаючись до брехні, Том виказав свою правду?

— Ви не пробували напоумити його? — запитав Накі.

Вона чесно відповіла:

— Коли Том Шерборн думає, що він робить правильно, неможливо переконати його у протилежному.

Він обережно запитав:

— Чоловік погрожував вам? Застосовував фізичну силу?

Ізабель замовкла. На неї знову нахлинула лють її безсонної ночі. Вона нагадувала непорушну, мовчазну скелю.

Досить часто Накі бачив покірних дружин і дочок лісорубів, заляканих самим лише виглядом цих кремезних чолов’яг.

— Ви боялися його?

Її губи стислися. Вона не промовила ні слова.

Накі поклав лікті на стіл і нахилився вперед.

— Ізабель, закон визнає, що дружина може бути безсила в руках чоловіка. Згідно з Кримінальним кодексом, ти не несеш відповідальності за все, що він примусив тебе зробити або не дозволяв тобі, тому можеш не турбуватися з цього приводу. Тебе не покарають за його злочини. Тепер мені потрібно запитати ось що. Добре подумай, перш ніж відповісти. Пам’ятай, що ти не винна у своїх вчинках, зроблених з примусу. — Поліцейський відкашлявся. — За словами Тома, Френк Ронфельдт був мертвий, коли прибило човен. — Він подивився їй в очі. — Це правда?

Ізабель сторопіла. Вона вже чула, як каже, що це правда. Але, перш ніж розтулила рота, згадала Томову зраду. Раптом, переповнена втратою Люсі, гнівом та повним виснаженням, жінка заплющила очі.

Поліцейський тихо нагадав:

— Це правда, Ізабель?

Утупившись у свою обручку, вона промовила:

— Мені нічого сказати, — і залилася сльозами.

Том пив чай повільно, спостерігаючи за клубами пару, що розчинялися в теплому повітрі. Денне світло косими променями пробивалося крізь високі вікна бідно обставленої кімнати. Потерши щетину на підборідді, Том згадав ті дні, коли гоління й навіть умивання були просто неможливими.

— Ще чашку? — запитав Накі рівним голосом.

— Ні. Дякую!

— Курите?

— Ні.

— Продовжимо. До острова прибило човен. Невідомо звідки.

— Я вже все це розповідав на Янусі.

— І будете розказувати стільки, скільки я захочу! Отже, ви побачили човен.

— Так.

— І в ньому була дитина.

— Так.

— У якому стані вона перебувала?

— Здорова. Плакала. Однак була здоровою.

Накі записував.

— Там же був чоловік.

— Тіло.

— Чоловік, — сказав Накі.

Том подивився на нього, обдумуючи виправлення.

— Ви ж звикли відчувати себе «королем замку» на Янусі, так?

Том зважив на іронію, яку помітив би кожен, хто знав про життя доглядачів, але промовчав.

Накі продовжував:

— Вважали, що це зійде вам з рук? Навколо ні душі.

— Справа була не в цьому.

— І ви вирішили залишити дитину. Ізабель якраз втратила свою. Ніхто б і не здогадався. Усе так і було?

— Я сказав вам, що я сам усе вирішив і примусив Ізабель погодитися.

— Лупцювали свою дружину, так?

Том подивився на поліцейського.

— Ви і справді так думаєте?

— Це через те вона втратила дитину?

Том був шокований.

— Вона так сказала?!

Накі мовчав, Том набрався духу.

— Слухайте, я вже розповів вам про те, що сталося. Вона намагалась відрадити мене від цього. Я винен в усьому, у чому ви хочете звинуватити мене, давайте закінчимо, тільки залиште в спокої мою дружину.

— Не вказуйте, що я повинен робити! — відрубав Накі. — Я не ваш ординарець. Я зроблю все, що я вирішу, коли буду готовий до цього. — Він відсунув свій стілець від столу і схрестив руки на грудях. — Чоловік у човні…

— Що ви хочете почути?

— У якому стані він був, коли ви його знайшли?

— Він був мертвий.

— Ви впевнені?

— Я бачив достатньо трупів свого часу.

— Чому я повинен вірити в це?

— Чому я повинен брехати?

Накі витримав паузу, щоб ув’язнений відчув усю вагу цього навислого запитання. Том ніяково ворухнувся в кріслі.

— Точно! — сказав Накі. — Чому ви повинні брехати?

— Моя дружина підтвердить, що він був мертвий, коли прибило човен.

— Та сама дружина, яку ви змусили брехати?

— Це ж зовсім різні речі: прихистити дитину і…

— Убити людину? — продовжив Накі.

— Запитайте її.

— Я питав, — сказав спокійно поліцейський.

— Тоді ви знаєте, що він був мертвий.

— Я нічого не знаю. Вона відмовляється говорити про це.

Том відчув нищівний удар у грудях. Він відвів погляд.

— Що саме вона сказала?

— Що їй нічого сказати.

Том опустив голову.

— Боже всемогутній! — пробурмотів собі під ніс, перш ніж відповісти. — Усе, що я можу, — це знову повторити те, що сказав. Я ніколи не бачив того чоловіка живим. — Він зчепив пальці. — Якби я міг просто побачити її, поговорити з нею…

— Це неможливо. Крім того, що це заборонено, у мене склалося враження, ніби вона не говоритиме з вами, навіть якби ви були останньою людиною на землі.

Ртуть. Захоплююча, але непередбачувана речовина. Вона може тримати тонну скла на маяку, однак спробуйте покласти палець на краплю, і та висковзне з-під нього. Цей образ постійно спливав у голові Тома, коли він згадував про Ізабель по закінченню допиту Накі. Він відновив у пам’яті дні після останнього викидня, коли намагався заспокоїти дружину.

— У нас усе буде добре. Тільки ти і я. Мені цього достатньо до кінця нашого життя.

Її очі зустрілися з його очима, і чоловіка кинуло в холод. У них був розпач, переможеність.

Він хотів доторкнутися до неї, але вона відсторонилася.

— Тобі стане легше. Усе зміниться на краще. Просто треба трохи почекати.

Вона раптом знялася з місця й кинулася до дверей, зігнувшись на мить від болю, і, накульгуючи, пішла в ніч.

— Ізі! Заради Бога, зупинися. Ти поранишся!

— Я зроблю навіть гірше!

У ту безвітряну теплу ніч на небі погойдувався місяць. Довга біла нічна сорочка, яку Ізабель одягнула в першу шлюбну ніч чотири роки тому, світилася на ній, як повітряний ліхтарик, крихітна біла точка в океані пітьми.

— Я не можу це винести! — Вона кричала так голосно й пронизливо, що прокинулися кози й почали бігати по загону, дзеленькаючи дзвіночками. — Я більше не можу це винести! Господи, чому ти змушуєш мене жити, коли мої діти вмирають? Краще б померла я! — Спотикаючись, вона кинулася до скелі.

Він, наздогнавши, обняв її.

— Заспокойся, Ізі!

Але вона вирвалася й знову побігла, накульгуючи, коли біль ставав нестерпним.

— Не кажи мені, що треба заспокоїтися. Як мені заспокоїтися, ти, дурний дурню?! Це твоя провина. Я ненавиджу це місце! Я ненавиджу тебе! Я хочу свою дитину! — Маяк освітив стежку трохи далі від неї, та його промені не зачепили жінку. — Ти не хотів його! Ось чому він помер. Він відчував, що тобі до нього байдуже!

— Ходи, Із! Повертайся додому.

— Ти нічого не відчуваєш, Томе Шерборне! Я не знаю, де твоє серце, але не всередині тебе, це точно!

Людина має певні межі того, що може витримати. Він бачив це досить часто. Відважні хлопці були готові завдати фрицам страху й переживали обстріли, сніг, воші та бруд іноді роками, а потім щось у них просто ламалося, і вони закривалися в собі так глибоко, що їх ніхто не міг зачепити. Або розверталися до вас, ішли на вас із багнетом, сміючись, як маніяки, і плачучи водночас. Боже милий, він подумав про свій стан перед тим, як усе було скінчено…

Хто він такий, щоб судити Ізабель? Вона просто дійшла до межі, от і все. У кожного є такий рубіж. У всіх. І, забравши від неї Люсі, він довів дружину до цього.

Пізно вночі Септимус Поттс стягнув черевики й поворушив пальцями ніг у тонких вовняних шкарпетках. Він застогнав від знайомого хрусту в спині. Чоловік сидів збоку на твердому евкаліптовому ліжку, вирізьбленому з дерева, зрубаного в його лісі. Єдиним звуком у величезній кімнаті було цокання дорожнього годинника на тумбочці. Оглядаючи свою розкішну спальню — накрохмалена білизна, виблискуючі меблі, портрет покійної дружини Еллен — при світлі електричних ламп, затінених матовими рожевими абажурами, він зітхнув. Образ його онуки, засмученої та переляканої, і досі стояв перед очима. Маленька Ґрейс, яку всі, крім Ханни, вважали мертвою. Життя. Хто ж знав, що все так обернеться?

Це горе, цей відчай через утрату матері… Він ніколи не думав, що побачить щось подібне знову після смерті Еллен, поки не зіткнувся зі своєю онукою в саду. Коли чоловік подумав, що життя зіграло з ним усі можливі жарти, воно, як злий шулер, витягнуло нову карту. Септимус знав, через що тепер проходить дівчинка. У його душу закралися сумніви. Можливо… це було надто жорстоко — тримати її подалі від тієї Шерборн…

Поттс ізнову подивився на портрет Еллен. У Ґрейс була така сама лінія підборіддя. Може, вона виросте такою ж красунею, як її бабуся. У мріях він перенісся у всі наступні святкування Різдва та днів народження. Єдине, чого хотів, — щаслива сім’я. Він згадав мученицьке обличчя Ханни, з провиною подумав, що такий же вигляд був у неї, коли він намагався перешкодити їй вийти заміж за Френка.

Ні, дитині місце тут, у її справжній родині. З неї пилинки здуватимуть. Поступово вона звикне до справжнього дому та рідної матері. Тільки б Ханна змогла все це витримати.

Поттс відчув, як з його очей бризнули сльози, і ледь стримував гнів. Хтось повинен за це заплатити. Хтось має страждати так, як увесь цей час страждала його донька. Як можна було знайти немовлятко й залишити собі наче сувенір?

Чоловік відкинув нав’язливі сумніви. Він не міг змінити минуле й роки, коли відмовлявся визнати існування Френка, але може зробити щось для Ханни тепер. Шерборни будуть покарані. Він про це подбає.

Поттс вимкнув лампу, спостерігаючи, як у місячному світлі поблискувала срібна рамка фотографії Еллен, і відкинув думки про те, що ж у цю ніч відчували Ґрейсмарки.

Розділ 27

Відколи Ізабель повернулася, вона постійно ловила себе на тому, що шукає Люсі. Де ж вона могла подітися? Чи не час їй спати? Що приготувати їй на обід? Тоді мозок жінки виправляв її, нагадував про те, що трапилося, і вона проходила через біль втрати знову й знов. Що відбувалося з її дочкою? Хто годував її? Роздягав? Люсі, напевне, зовсім розгублена.

Згадка про обличчя дівчинки, коли та була змушена проковтнути гірке снодійне, здушила горло Ізабель. Вона спробувала стерти це іншими спогадами: Люсі гралася в піску; Люсі, тримаючись за ніс, стрибнула у воду; її обличчя, коли вона спала вночі, спокійне, безтурботне, досконале. Немає більш дивовижного видовища у світі, ніж ваша дитина під час сну. Усе тіло Ізабель несло на собі відбитки дівчинки: пальці пам’ятали гладкість її волосся, коли вона розчісувала його, стегна — вагу дівчинки й те, як міцно вона охоплювала ногами мамину талію; Ізабель пам’ятала теплу м’якість її щік.

Поки вона жила цими спогадами, шукала в них відраду, як нектар у квітах, котрі в’янули, над нею нависало щось темне, щось, на що вона боялася поглянути. Воно приходило до неї в снах, розпливчасте й жахливе. Воно кликало її: «Ізі! Ізі, любове моя…» Але вона не могла повернутися до нього й струшувала плечима, ніби боячись, що її схоплять. Задихаючись, жінка прокидалася з болем у животі.

У той же час батьки Ізабель сприйняли її мовчання за недоречну відданість. «Мені нічого сказати» — були єдині її слова того дня, коли вона вперше прийшла додому, і вона повторювала їх щоразу, коли Білл і Віолетта робили спроби заговорити про Тома і те, що сталося.

Камери в поліційному відділку, як правило, служили для того, щоб дати можливість п’яним проспатися або заспокоїти розгніваного чоловіка й узяти з нього обіцянку не вирішувати все кулаками. Досить часто чергові навіть не замикали двері камери, а якщо на їхній зміні був хтось, кого вони знали, нерідко тягнули його до кабінету, щоб скоротати час за грою в карти, чудово знаючи, що ув’язнений не втече.

Сьогодні Гаррі Ґарстоун був особливо схвильований, адже нарешті він охороняв серйозного злочинця. Він і досі нервував через те, що його не було на нічному чергуванні рік тому, коли привезли Боба Гітчинґа з Керридейла. Відтоді як той хлопець повернувся з Ґалліполі, він мав проблеми з головою. Коли посперечався через материн заповіт із братом, що ґаздував на сусідній фермі, то взяв сікач для м’яса і зарубав його. Для нього це закінчилося шибеницею.

Отож тепер Ґарстоун насолоджувався дотриманням процедури. Він дістав інструкцію про порядок та умови утримання засуджених, узятих під варту, щоб перевірити, чи додержувався сам букви закону.

Ральф попросив побачитися з Томом, і констебль показово заглянув до інструкції, поцвікав зубами й, крутячи своєю квадратною щелепою, сказав:

— Шкода, капітане Еддикоте. Я хотів би дозволити вам, але тут написано…

— Не розказуй мені дурниць, Гаррі Ґарстоуне, або я поговорю з твоєю матір’ю.

— Однак тут чітко написано…

Стіни відділку були тонкими, тому констебля перервав голос Вернона Накі, котрий навіть не виходив зі свого кабінету:

— Не мудруй, Ґарстоуне. Ув’язнений — доглядач маяка, а не Нед Келлі[12]. Впусти відвідувача.

Пониклий констебль на знак протесту сердито дзенькав ключами, поки відчиняв замкнені двері та вів Ральфа вниз сходами і якимось темним коридором аж до камер, обгороджених ґратами. В одній з них на полотняних нарах біля стіни сидів Том. Він поглянув на зблідлого та змарнілого Ральфа.

— Томе, — сказав шкіпер.

— Ральфе, — кивнув Том у відповідь.

— Прийшов, як тільки зміг. Гільда передавала привіт, — сказав він, — і Блуї теж. — Він сипав вітаннями, наче дрібними монетами з кишень.

Том знову кивнув.

Двоє сиділи в тиші. Через деякий час Ральф промовив:

— Якщо хочеш, щоб я пішов…

— Ні, я радий тебе бачити. Тільки нема що розказувати, вибач. Нічого, якщо ми трохи помовчимо?

У Ральфа було багато запитань, і власних, і його дружини, але він мовчки сидів на хиткому стільці. День розігрівався, й дерев’яні стіни порипували, ніби створіння, що потягувалося після сну. Надворі щебетали медолюби та трясогузки Віллі. Кілька разів дорогою пронеслись автомобілі, заглушаючи сюрчання цвіркунів і цикад.

Голова Ральфа аж гула від думок, і він ледь стримувався, щоб не заговорити. Чоловік навіть притиснув стегнами свої долоні, щоб подолати бажання потрусити Тома за плечі. Не в силах довше опиратися, він нарешті викрикнув:

— Заради Бога, Томе, що відбувається?! А що ж це говорять, ніби Люсі — дитина Ронфельдтів?

— Це правда.

— Не може бути… Якого дідька?

— Я все пояснив поліції, Ральфе. Мені нема чим хвалитися.

— То про це ти говорив, коли на Янусі казав, що не знаєш, як вчинити правильно?

— Усе не так просто.

Настало довге мовчання.

— Розкажи мені, що трапилося.

— Не має сенсу, Ральфе. Тоді я осковзнувся, а тепер прийшов час відповідати за це.

— Заради Бога, хлопче, дозволь мені принаймні допомогти тобі!

— Ти тут нічого не вдієш. Я в цій справі сам.

— Що б ти не зробив, ти хороша людина, і я не можу стояти й дивитися, як тебе затягує вниз. — Він підвівся. — Дозволь мені знайти тобі кваліфікованого адвоката. Подивимося, що він зможе зробити.

— Ральфе, адвокат навряд чи допоможе чимось. Від священика більше користі було б.

— Але всі ці нісенітниці, які про тебе говорять!

— Не все, Ральфе, не все.

— Скажи мені просто в очі, що ти зробив усе це! Що ти залякував Ізабель! Хлопче, подивись мені в очі та скажи, і я дам тобі спокій.

Том уважно розглядав тріщинку на дерев’яній стіні.

— От бачиш! — вигукнув Ральф із тріумфом. — Ти не можеш цього зробити!

— Я був відповідальним за маяк, а не вона. — Том дивився на Ральфа й роздумував, чи можна взагалі йому щось сказати, пояснити, не ставлячи під загрозу Ізабель. Нарешті він вимовив: — Ізі достатньо постраждала. Вона більше не витримає.

— Вийшовши на лінію вогню, ти справі не допоможеш. Тут потрібно добре розібратися.

— Немає в чому розбиратися, Ральфе, як і немає шляху назад. Я їй завинив.

Чудеса трапляються. Тепер це знали всі. Після того як повернулася Ґрейс, преподобний Норкелз зіткнувся зі значним збільшенням своєї пастви, особливо жінок. Багато матерів, у яких з’явилася надія знову побачити улюбленого сина, і багато вдів, у котрих чоловіків забрала війна, взялися до молитви з новою силою, уже не вважаючи нерозумним молитися про безнадійне. Святий Юда ще ніколи не отримував стільки уваги. Тупий біль утрати, що пробудився, немов ще незагоєна туга, згладжувався свіжим бальзамом надії.

Джеральд Фіцджеральд сидів навпроти Тома, стіл між ними був завалений паперами, серед яких виділялася рожева стрічка, що нею перев’язували матеріали захисту. Адвокат Тома, низький лисуватий чоловік, котрий нагадував жокея в костюмі-трійці, виглядав жилавим, але спритним. Минулого вечора він прибув поїздом із Перта й перечитав справу за вечерею в ресторані «Емприс».

— Вам було пред’явлено офіційне звинувачення. Виїзний суддя приїжджає в Партаґез що два місяці, і він недавно був тут, тому ви перебуватимете під вартою, поки він не повернеться. Та для вас, безумовно, набагато краще залишатися під вартою в цій тюрмі, ніж у в’язниці в Олбані. Ми використаємо час, щоб підготуватися до попереднього слухання.

Том запитально подивився на нього.

— На цьому слуханні вирішать, чи є підстави для притягнення вас до відповідальності. Якщо вони існують, вас передадуть до суду в Олбані або Перті. Залежить від ситуації.

— Якої? — запитав Том.

— Давайте розглянемо звинувачення, і ви дізнаєтесь, — сказав Фіцджеральд. Він знову поклав аркуш перед Томом. — Ну, вони розкинули сітку досить широко. Кримінальний кодекс Західної Австралії, Закон про державну службу Співдружності, Закон про коронерський суд Західної Австралії, Закон Співдружності про злочини. Справжній бардак. — Він посміхнувся й потер руки. — Це мені подобається.

Том здивовано підвів брову.

— Це значить, що вони збирають усе підряд, не впевнені, що можна повісити на вас, — продовжив адвокат. — Нехтування обов’язками, передбаченими законом, — два роки і штраф. Неналежне поводження з тілом — два роки каторжних робіт. Неповідомлення про труп, — підсміювався адвокат, — це лише десять фунтів штрафу. Подання неправдивої заяви, щоб зареєструвати народження, — два роки каторжних робіт і двісті фунтів штрафу. — Він почухав підборіддя.

Том наважився спитати:

— А чим загрожує викрадення дитини? — Він уперше сказав ці слова вголос і здригнувся.

— Стаття 343 Кримінального кодексу. Сім років каторги. — Адвокат зморщив рот і кивнув сам собі. — Ваша перевага, пане Шерборне, у тому, що закон охоплює стандартні ситуації. Закони розробляються, щоб описати те, що чиниться в більшості випадків. Так, стаття 343 належить до… — він узяв пошарпану книжку й зачитав: — будь-яких осіб, котрі з наміром позбавити будь-кого з батьків їхньої дитини… насильно чи обманним шляхом заманюють або утримують дитину…

— І що з того? — запитав Том.

— Їм не вдасться це скинути на вас. На щастя, немовлята зазвичай не залишають своїх матерів, якщо хтось сам їх не викраде. І не добираються самі до майже незаселеного острова. Розумієте? У них немає необхідних елементів складу злочину. Ви насильно не «утримували» дитину, тобто, з юридичної точки зору, дитина могла б піти від вас тоді, коли б захотіла. Також ви не «заманювали» її. І вони ніколи не зможуть довести «намір позбавити», бо ми скажемо: ви чесно вірили, що батьки були мертві. Отже, думаю, я зможу з цим впоратися. Ви герой війни, маєте Військовий хрест з нашивкою. Більшість судів поблажливо поставиться до хлопця, який ризикував життям заради своєї країни й ніколи не встрявав у неприємності.

Обличчя Тома розслабилося, але, коли адвокат продовжив, його вираз змінився.

— Але, пане Шерборн, суду не подобаються брехуни. Насправді, вони не люблять їх так сильно, що за фальшиве свідчення карають сімома роками каторги. А якщо брехун прикриває справжнього винуватця, то це перешкоджання правосуддю і додаткові сім років. Розумієте, до чого я хилю?

Том подивився на нього.

— Закон любить переконатися, що покарання отримують винуватці. Судді трохи прискіпливі в таких речах. — Адвокат підвівся, підійшов до вікна й подивився крізь ґрати на дерева надворі. — А от якби я ввійшов у суд і розповів історію про бідолашну жінку, хто не пам’ятала себе від горя після народження мертвої дитини, про жінку, у якої було трохи не все гаразд із головою і котра не розрізняла добре від поганого, якби я розповів історію про те, як її чоловік, порядний хлопець, котрий завжди виконував свої обов’язки і лише цього разу, намагаючись хоч якось допомогти своїй дружині, дозволив серцю взяти гору над здоровим глуздом і підтримав її ідею… Я зміг би переконати в цьому суддю. Я зміг би переконати в цьому суд присяжних. Суд мав би те, що ми називаємо «привілеєм для пом’якшення вироку», право винести толерантніший вирок і для дружини теж. Але на цю хвилину мій клієнт, за власним визнанням, не тільки брехун, а й тиран. Чоловік, настільки стурбований тим, що люди подумають, наче в нього з його «дружком» не все гаразд, який вирішує залишити крихітне маля й змушує свою дружину брехати про це.

Том випрямив спину.

— Я сказав те, що сказав, — відреагував на це Фіцджеральд і продовжував: — Якщо ви справді з тих, хто міг би зробити подібне, то поліція чудово знає, що такі люди не зупиняться ні перед чим, щоб отримати все, що вони хочуть. Якщо ви з тих, хто бере те, що хоче, тому що може це зробити, хто готовий примусити дружину діяти під тиском, то, можливо, ви з тих, хто здатен убити, щоб отримати бажане. Ми всі знаємо, що ви робили це під час війни. — Адвокат зробив паузу. — Ось що можна сказати.

— У цьому мене не звинуватили.

— Поки що ні. Але подейкують, ніби той сержант з Олбані мріє дістатися до вас. Я вже пересікався з ним раніше і можу сказати, що він справжній виродок.

Том, глибоко вдихнувши, похитав головою.

— І він надзвичайно задоволений, що ваша дружина не підтверджуватиме вашу розповідь про те, що Ронфельдт уже був мертвий, коли ви його знайшли. — Адвокат накручував на палець малинову стрічку, якою перев’язували справу. — Вона, напевно, відчуває до вас відразу. — Розкрутивши стрічку, він повільно продовжив: — Можливо, ненавидить, бо ви примусили її брехати про дитину. А може, тому, що ви вбили людину. Але найбільш імовірним я вважаю те, що вона ненавидить вас, бо ви видали таємницю.

Том не відповів.

— Довести, як саме помер той хлопець, — справа обвинувачення. З тілом, що пролежало в землі майже чотири роки, зробити це непросто. Там майже нічого не залишилося. Немає ні тріщин, ні зламаних кісток. Лише записи лікаря про його хворе серце. Зазвичай коронер виносить відкритий вердикт. Якщо ви зізнаєтесь і відкриєте всю правду.

— А якщо я визнаю себе винним за всіма звинуваченнями, скажу, що примусив Ізабель підкорятися, а інших доказів не виявиться, її ніхто не зачепить, так?

— Так, але…

— Тоді я все беру на себе.

— Проблема в тому, що на вас можуть навісити набагато більше, ніж ви розраховуєте, — сказав Фіцджеральд, збираючи папери в портфель. — У нас немає ані найменшого уявлення відносно того, що ваша дружина, коли раптом заговорить, розкаже про те, що ви зробили чи не зробили. На вашому місці я б добряче все обдумав.

Якщо люди витріщалися на Ханну ще до того, як повернулася Ґрейс, то тепер вони почали ще більше приглядатися до неї. Після зустрічі матері й доньки вони очікували якоїсь дивовижної трансформації, як у хімічній реакції. Але з цього боку їх чекало розчарування: дитина була засмучена, а мати знервована. Замість того щоб запалити свої щоки рум’янцем, Ханна стала більш виснаженою, а кожен плач Ґрейс примушував її задумуватися над тим, чи правильно вона вчинила, забравши дівчинку.

Старі вахтові журнали з Януса поліцейські вилучили, коли досліджували почерк на листах до Ханни. Помилки не було, той самий рівний стиль письма в обох зразках. Не виникало проблем і з брязкальцем, яке впізнав Блуї. Лише дитина змінилася так, що її не можна було впізнати. Ханна вручила Френкові крихітне темноволосе маля вагою дванадцять фунтів, а доля повернула їй перелякану норовливу біляву дівчинку-підкидька, яка могла стояти, ходити і ревіти, поки обличчя не багровіло та з підборіддя не починали скапувати сльози. Упевненість, із якою Ханна справлялася з немовлям у перші тижні його життя, швидко звелась нанівець. Ритми близькості, розуміння з півслова, котрі, як сподівалася Ханна, скоро відновляться, були загублені для неї: дитина відповідала непередбачено. Вони нагадували двох танцюристів, що ніяк не могли попасти в такт.

Ханну шокували моменти, коли вона втрачала терпіння, бо дочка, яка спершу їла, спала та купалася тільки після запеклих баталій, пізніше просто замкнулася в собі. Після стількох років мрій про свою донечку Ханні навіть у найгіршому кошмарі не могло наснитися таке жахіття. У відчаї вона повела дитину до лікаря Самптона.

— Ну, — сказав пухкий лікар, відклавши стетоскоп на стіл, — фізично вона абсолютно здорова. — Він штовхнув банку драже в напрямку Ґрейс. — Пригощайтеся, юна леді.

Дівчинка, все ще налякана їх першою зустріччю в поліційному відділку, навіть не поворушилася. Ханна взяла банку і сама запропонувала їй.

— Візьми, люба, вибирай будь-який колір.

Але її дочка відвернулася й почала накручувати пасмо волосся довкола пальця.

— І, кажете, вона мочиться в ліжко?

— Часто. Безумовно, що в її віці це не зовсім нормально…

— Хіба я маю вам нагадувати, що вся ця ситуація не є нормальною? — Він подзвонив у дзвіночок на столі, і після стриманого стукоту у двері до кабінету ввійшла сива жінка.

— Пані Фрипп, виведіть крихітку Ґрейс і займіть її чимось, поки я перекинуся слівцем з її матір’ю.

Жінка посміхнулася.

— Ходи, дорогенька, давай подивимося. Напевно, ми зможемо знайти десь печиво для тебе, — сказала вона й вивела мляву дитину.

— Я не знаю, що робити, що сказати, — почала Ханна. — Вона й досі питає про… — жінка завагалася, — про Ізабель Шерборн.

— І що ви кажете про неї?

— Нічого. Я кажу, що я її мама і я люблю її. Я…

— Але ви повинні щось сказати про пані Шерборн.

— Однак що саме?

— Можна сказати, що вони з чоловіком змушені були поїхати.

— Поїхати? Куди? Навіщо?

— У такому віці це не має значення. І вона одержить відповідь на своє запитання. Поступово дівчинка забуде, якщо нічого не нагадуватиме їй про Шерборнів. Вона звикне до нового дому. Я бачив це досить часто при всиновленні сиріт тощо.

— Але вона в такому стані. Я просто хочу, щоб їй було краще.

— Боюся, пані Ронфельдт, омлет не приготуєш, не розбивши яєць. Доля роздала цій дівчинці непрості карти, і тут нічого не вдієш. Зрештою ті люди зникнуть з її спогадів, якщо вона не контактуватиме з ними. А поки що капніть їй снодійного у випадку надмірної стривоженості чи неспокою. Їй це не зашкодить.

Розділ 28

— Тримайся подалі від цього чоловіка, ти мене чуєш?

— Я повинен побачитися з ним, мамо. Він уже стільки часу в карцері! І все це моя провина! — картав себе Блуї.

— Не говори дурниць! Ти повернув матері її дитину і скоро отримаєш винагороду, три тисячі гіней. — Пані Смарт зняла з плити праску і з кожною фразою дедалі сильніше тиснула на скатертину, яку прасувала. — Добре подумай, синку! Ти зробив те, що мав зробити, а тепер просто тримайся від цього подалі!

— Мам, у нього більше проблем, аніж у перших поселенців. Думаю, добром для нього це не закінчиться.

— То не твоя справа, синку. Йди-но надвір та прополи клумбу з трояндами.

І коли Блуї автоматично ступив крок у напрямку до задніх дверей, його мати пробурмотіла:

— Ото маю сина-недоумка!

Він зупинився і, на її здивування, гордо випростався.

— Добре, я, може, й недоумок, але не зрадник. І я не з тих хлопців, що покидають своїх товаришів. — Розвернувшись, Блуї попрямував до вхідних дверей.

— І куди це ти йдеш, Джерамає Смарт?

— Піду пройдуся!

— Тільки через мій труп! — заревіла вона, загородивши йому шлях.

Жінка мала лише п’ять футів зросту, а її син — понад шість.

— Пробач! — сказав він, схопивши матір за талію і трохи відсунувши її убік, легко, немов шматок сандалового дерева.

Він залишив її з розтуленим ротом і очима, що палали від люті, і попрямував до хвіртки.

Блуї оглянув камеру. Крихітне приміщення, у кутку — помийне відро, на прикрученому до підлоги столі — олов’яний кухоль. За всі роки, що він знав Тома, Блуї ніколи не бачив його неголеним, з розпатланим волоссям та у зім’ятій сорочці. Тепер під його очима чорніли кола, а над квадратною щелепою, мов гребені гір, нависали вилиці.

— Томе, приятелю! Радий тебе бачити, — відвідувач почав із фрази, яка на мить перенесла їх обох у ті дні, коли, пришвартувавши після довгого плавання катер до причалу, вони справді щиро раділи, що зустрілися знову. Блуї спробував краще роздивитися Томове обличчя, та зосередитися йому заважали ґрати. Якусь мить він навіть не наважувався говорити, але потім почав традиційно: — Як справи?

— Бувало й краще.

Блуї повертів капелюх у руках, поки не набрався хоробрості.

— Знаєш, я не візьму винагороду, — зірвалося з його вуст. — Це якось неправильно.

Том на мить відвів погляд.

— А я ще думав, чому ти не прибув з поліцейськими. — Він говорив радше байдуже, а не сердито.

— Пробач, мене мати примусила. Не варто було її слухати. Я й близько не підійду до тих грошей.

— Може, краще візьми їх, ніж дістануться комусь іншому. Мені все одно.

Блуї сподівався від Тома всього, крім байдужості.

— І що далі?

— Чорт його знає.

— Тобі щось потрібно? Може, щось дістати?

— Трохи неба та шматок океану було б непогано.

— Я серйозно.

— Я теж, — Том глибоко зітхнув і продовжив думку: — Ти можеш дещо зробити для мене. Заглянь до Ізабель. Вона у своїх батьків… Просто перевір, чи з нею все гаразд. Їй тепер дуже важко. Люсі була для неї всім, — його голос наче надламався. — Скажи їй, що я розумію. Це все. Блуї, скажи, що я розумію.

Хоча молодий чоловік почувався розгублено, але сприйняв це доручення як священний обов’язок. Він передасть повідомлення, неначе від цього залежало б його власне життя.

Коли Блуї пішов, Том ліг на койку і знову задумався, як там Люсі, як цьому дає раду Ізабель. Чоловік повертався думками ще в перший день: чи міг він вчинити по-іншому. Потім згадав слова Ральфа: «Немає сенсу знову й знову вести свою війну, допоки ти її не зрозумієш». Замість цього він шукав відраду в перспективі. Уявно намітив на стелі точне положення зірок на небі тієї ночі, починаючи з найяскравішої зорі, Сиріуса, сузір’я Південний Хрест, потім ішли планети Венера та Уран, які так добре можна побачити в небі над островом. Він подумки простежив за сузір’ями, що проходили небом від заходу до світанку. Точність, непорушна впорядкованість зірок давали йому відчуття свободи. Усе те, що з ним відбувалося, зорі бачили й раніше десь на цій землі. Згодом їхня пам’ять закриє його життя, немов загоїться рана. Усе забудеться, всі страждання зітруться. Потім Том пригадав зоряний атлас і напис Люсі «завжди, завжди, завжди», і біль теперішнього знову нахлинув на нього.

Він помолився за Люсі: «Захисти її. Дай їй щасливе життя. Нехай вона забуде мене». І за Ізабель, заблудлу в темряві: «Допоможи їй усе зрозуміти, отямитися, перш ніж стане занадто пізно».

Блуї топтався під порогом Ґрейсмарків та подумки знову повторював свої слова. Коли двері відчинилися, перед ним стояла Віолетта з настороженим обличчям.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона. Дотримання формальностей було щитом від нових неприємностей.

— Доброго дня, пані Ґрейсмарк! — Жінка нічого не відповіла, і Блуї сказав: — Я Блу… Джерамая Смарт.

— Я знаю, хто ви.

— Я можу… думаєте, я міг би поговорити з пані Шерборн?

— Вона не приймає відвідувачів.

— Я… — Він збирався уже піти, але згадав обличчя Тома й продовжив: — Я не затримаю її. Я просто…

Із затемненої вітальні почувся голос Ізабель.

— Впусти його, мамо.

Мати насупилася.

— Проходьте! Та добре витріть ноги. — І вона пильно подивилася на його черевики, поки він знову й знову витирав їх об килимок біля дверей, перед тим як рушити за нею до вітальні.

— Усе гаразд, ма. Можеш іти, — сказала Ізабель, не піднімаючись зі стільця.

Змарніла й спустошена, вигляд вона мала не кращий від Тома.

— Дякую, що погодилися… побачити мене, — запнувся він. Криси капелюха, що його бгав у руках, змокріли від поту. — Я був у Тома.

Її обличчя потьмарилося, і вона відвернулася.

— Йому справді погано, пані Шерборн. Дуже погано.

— І він послав тебе, щоб сказати мені про це, так?

Блуї продовжував м’яти свій капелюх.

— Ні. Він попросив мене передати вам повідомлення.

— Та невже?

— Том просив сказати вам, що він розуміє.

Вона не могла стримати здивування.

— Розуміє що?

— Не сказав. Просив передати вам лише це.

Її погляд був і досі прикутий до Блуї, але вона не бачила його. Через якийсь час, коли хлопець ще більше зашарівся від її погляду, Ізабель промовила:

— Ну що ж, ти мені передав. — Вона повільно підвелася на ноги. — Я проведу тебе до виходу.

— Але… — здивувався Блуї.

— Але що?

— Що мені переказати йому? Якесь повідомлення або щось? — Вона нічого не відповіла. — Він завжди був добрий до мене, пані Шерборн… І ви…

— Саме через це, — відповіла вона, проводжаючи його до вхідних дверей.

Коли жінка зачинила їх за ним, то вся затрусилася, притулившись обличчям до стіни.

— О, Ізабель, сонечко! — вигукнула мати. — Ходи, приляж, моя дівчинко, — сказала вона і повела її до кімнати.

— Мене зараз знудить, — промовила Ізабель, і Віолетта саме вчасно підставила стару порцелянову миску дочці на коліна.

Білл Ґрейсмарк пишався тим, що добре знається на людях. Як директор, він спостерігав за характером людини в процесі формування. Чоловік рідко помилявся в тому, хто досягне успіху в житті, а хто попаде в суточки. Ніщо не вказувало на те, що Том Шерборн — брехун або жорстока людина. Просто при спогляданні Тома з Люсі було зрозуміло, що дитина взагалі його не боїться. І він не міг би знайти для дочки більш люблячого чоловіка.

Але, втративши єдину можливу онуку, Білл усю прихильність звернув на свою єдину живу дитину. Його інстинктивні судження диктувалися голосом крові. Лише Бог знає, через який гіркий досвід він дійшов до цього.

— Це страшно, Верноне, просто жахливо. Бідна Ізабель сама не своя, — сказав пан Ґрейсмарк, коли вони сиділи в закутку паба.

— Якщо вона даватиме свідчення проти Тома, — відгукнувся Накі, — їй нічого хвилюватися.

Білл запитально поглянув на поліцейського.

— Вона не несе кримінальної відповідальності за все, що Том примушував її робити. Через це їй просто необхідно розповісти про свій погляд на всю історію. Вона може свідчити в цій справі, але ми не можемо примусити Ізабель робити це, — пояснив Накі. — Її свідчення можуть бути прийняті як докази. Суд поставиться до неї так, як і до інших свідків. Та не можна змусити дружину свідчити проти чоловіка. І, звичайно, у нього є право зберігати мовчання. Ми не в змозі змусити його сказати що-небудь проти неї, якщо він не хоче і якщо абсолютно ясно дав зрозуміти, що не скаже ані слова. — Поліцейський зробив паузу. — А Ізабель… Вона колись відчувала якесь занепокоєння щодо дитини?

Білл кинув погляд на нього.

— Верноне, давай не будемо відхилятися від справи.

Накі пропустив це повз вуха. Він розмірковував уголос:

— Знаєш, доглядач маяка — відповідальна посада. Уся наша країна, а, якщо поглянути з іншого боку, то й увесь світ залежить від таких людей, їхньої чесності та порядності. Не можна, щоб хтось із них фальсифікував важливі дані, примушував дружину до вчинення злочину. Не кажучи про те, що він міг зробити з Френком Ронфельдтом, перш ніж поховав його. — Вернон помітив тривогу на обличчі Білла, однак продовжував: — Ні, краще відразу покласти край таким речам. Виїзний суддя приїде за кілька тижнів для попереднього слухання. Враховуючи те, що Шерборн сказав на цей час… Його, напевно, відправлять в Олбані, де в суду є повноваження накладати жорсткіші покарання. Або, якщо все піде геть кепсько, то Шерборна перевезуть у Перт. Спреґґ шукає найменший натяк, що той чоловік був живий, коли прибув на Янус. — Вихиливши кухля, Вернон додав: — Багато тобі не скажу, Білле, та нічого доброго хлопцю не світить.

— Любиш книжки, рідненька? — наважилася запитати Ханна.

Жінка пробувала будь-які способи, що спадали їй на думку, щоб прокласти місток до дочки. Дитиною вона сама полюбляла розповіді, й один з небагатьох спогадів про маму, які ще не стерлися з пам’яті Ханни, — це те, як одного сонячного дня на травичці у Бермондсі вона читала «Казку про кролика Пітера». Вона чітко пам’ятала мамину блідо-блакитну шовкову блузку, особливий квітковий аромат її парфумів. І мамину посмішку — найдорожчий скарб.

— Що це за слово? — запитувала вона Ханну. — Ти ж знаєш це слово, правда?

— Морква, — гордо відповіла Ханна.

— Ханно, яка ж ти розумниця! — посміхалася матуся. — Ти схоплюєш усе на льоту.

Спогад обривався, як кінець розповіді, і вона прокручувала його знову, знову й знову.

Тепер жінка намагалася тією ж книжкою принадити Ґрейс.

— Бачиш? Це казка про кролика. Ходи, прочитаємо разом!

Але дитина дивилася на неї спідлоба.

— Я хочу до мами. Я ненавиджу цю книжку!

— Слухай, ти ж навіть не подивилася на неї. — Ханна зітхнула й зробила нову спробу. — Просто одну сторінку. Давай прочитаємо одну сторінку, і якщо тобі не сподобається, то перестанемо.

Дівчинка вихопила книжку з її рук і кинула в Ханну, кутик улучив у щоку біля самого ока. Тоді Ґрейс метнулася до виходу з кімнати, пролетівши повз Ґвен, яка заходила.

— Гей, панянко! — промовила Ґвен. — Що ти зробила з Ханною? Повернись і попроси вибачення!

— Залиш її, Ґвен, — сказала Ханна. — Вона ненавмисне. Це просто випадковість. — Жінка підняла книжку і дбайливо поклала її на полицю. — Я тут подумала, може, на вечерю приготувати курячий суп. Усі люблять курячий суп, так? — запитала вона не зовсім впевнено.

Через кілька годин, стоячи на колінах, вона витирала суп, який її дочка виблювала на підлогу.

— Якщо добре подумати, то що ми про нього знаємо? Всі розповіді про те, що він із Сиднея, можуть бути вигадкою. Напевно нам відомо лише те, що він точно не з Партаґеза. — Віолетта розмовляла з Біллом, поки їхня дочка благополучно спала. — Що він за людина? Дочекався, коли Ізі не змогла жити без дитини, а тоді відібрав її. — Очі жінки розглядали фотографію внучки. Вона забрала її з полиці над каміном і ховала в нижній шухляді комода під постільною білизною.

— Добре, Ві, до чого ти ведеш? Га?

— Заради Бога! Навіть якщо він не тримав рушницю біля її голови, він все одно відповідальний за це. Вона була явно сама не своя, втративши третю дитину. Хто звинувачуватиме її за це… Він мав дотримуватися правил тоді, якщо і справді хотів це зробити. А не задкувати через багато років, коли історія зачепить стількох людей. Білле, ми живемо з тими рішеннями, що самі приймаємо. Це і є хоробрість. Відповідати за наслідки своїх помилок.

Білл нічого не сказав, і, переставляючи мішечки з лаванди, вона продовжувала:

— Це неначе втирати сіль у рану, поставити власну нечисту совість вище того, що стане з Ізабель, Люсі чи, — вона поклала свою руку на чоловікову, — з нами, якщо на те пішло. Він узагалі про всіх нас не думав. Наче ми досі недостатньо настраждалися. — В її очах блиснули сльозинки. — Наша маленька онука. Уся та любов… — Жінка повільно закрила шухляду.

— Ві, люба! Я знаю, що тобі важко, знаю, — сказав чоловік і, притуливши до себе дружину, помітив, що її волосся густо вкрилося сивиною. Вони стояли, обіймаючись, Віолетта плакала, а Білл промовив: — Я був таким дурнем, коли повірив, що погані дні закінчилися. — Раптом він також схлипнув і обійняв дружину ще міцніше, наче це справді могло захистити його сім’ю від нових потрясінь.

Прибравши підлогу і дочекавшись, коли дочка нарешті заснула, Ханна сіла біля маленького ліжка й почала розглядати її. Удень зробити це неможливо. Ґрейс ховала обличчя, якщо думала, що за нею спостерігають. Вона поверталася спиною або вибігала в іншу кімнату.

Тепер, при світлі єдиної свічки, Ханна могла розгледіти кожну рисочку, й у вигині щоки, у формі брів вона бачила Френка. Її серце заскиміло. Вона майже повірила, що коли заговорить до сплячої фігури, то їй відповість Френк. Відкидаючи тіні, котрі рухалися в такт дихання дівчинки, полум’я вловлювало золотистий відблиск її волосся або блискучу тонку ниточку слини, що стікала з кутика напівпрозорого рожевого ротика.

Ханна повільно усвідомила, що в глибині душі мріє, щоб Ґрейс могла так спати декілька днів чи навіть, у разі потреби, кілька років, поки спогади про всіх тих людей, про те життя не відступлять. Жінка відчувала всередині своєрідну порожнечу, яка з’явилася, коли вона вперше побачила муку на обличчі поверненої дитини. Якби тільки тут був Френк. Він знав би, що робити, як через це пройти. Хоча життя збивало його з ніг стільки разів, чоловік завжди підводився з посмішкою і без будь-яких образ.

Спогади переносять Ханну в ту пору, коли в ліжечку лежало її малесеньке ідеальне немовля, що народилося лише тиждень тому. Вона знову почула колискову Френка: «Schlaf, Kindlein, Schlaf» — «Спи, дитинко, спи». Ханна згадала, як він заглядав у ліжечко і шепотів їй щось німецькою мовою.

«Я прошепотів їй щось хороше, щоб їй наснилися гарні сни, — казав він. — Поки людина думає про хороше, вона може бути щасливою. Я це знаю».

Ханна випросталася. Цього спогаду достатньо, щоб надати їй сміливості на наступний день. Ґрейс — її дочка. Щось у душі дитини, безумовно, пам’ятає її і, зрештою, впізнає. Усе поступово стане на свої місця, як каже батько. Незабаром дівчинка знову буде її, і вона відчує ту ж радість, що і в день, коли Ґрейс народилася. Ханна тихо задмухала свічку, вийшла з кімнати доріжкою світла, яке ковзало підлогою від прочинених дверей. Лягаючи у своє ліжко, жінка здивувалася, наскільки воно порожнє.

Ізабель блукала вулицею. Була третя ранку. Вона вислизнула через задні двері батьківського будинку. Примарний евкаліпт тримав двома своїми довгими, схожими на тонкі пальці, гілками місяць. Під босими ногами порипувала суха трава, коли вона йшла від жакаранди до нуйтсії[13], від нуйтсії до жакаранди: колись багато років тому тут були ворота для гри в крикет.

Ізабель намагалася хоч щось зрозуміти, вона наче існувала, а ніби й ні в цьому рої думок, які виникли після втрати першої дитини й накопичувалися при втраті ще двох, а тепер і Люсі. І Том, якого вона кохала, Том, за котрого вийшла заміж, теж зник у тумані обману, вислизнув тоді, коли вона навіть не помітила. Утік, пишучи записки іншій жінці, змовившись відібрати її донечку.

«Я розумію». Повідомлення Тома її дивувало. Шлунок жінки стискало у вузол від люті й туги. Її думки ширяли в усіх напрямках, і на мить Ізабель пригадала той момент, коли її, дев’ятирічну, поніс кінь. Тигрова змія на дорозі. Кінь, уставши дибки, помчав між дерев, не звертаючи уваги на гілки та дитину, яка відчайдушно чіплялась за гриву. Ізабель притиснулася до його шиї, поки страх і м’язи жеребця не виснажилися і, нарешті, він не зупинився на галявині, промчавши майже милю.

— Тут нічого не вдієш, — сказав її батько. — Якщо кінь поніс, треба триматися з усіх сил і можна тільки молитися. Тварину, охоплену сліпим жахом, зупинити не вдасться.

Ізабель ні з ким не могла поговорити. Адже ніхто її не зрозумів би. Який сенс матиме її життя саме собою, без сім’ї, для котрої вона жила? Жінка пробігла пальцями по корі жакаранди і знайшла зарубку. Цю позначку Алфі вирізав, щоб показати її зріст, напередодні того дня, коли вони з Г’ю відправлялися до Франції.

— Так я перевірю, наскільки ти виросла, коли ми повернемося, сестричко, тому май на увазі, що мусиш стати вищою.

— А коли ти повернешся, насправді? — запитала вона.

Хлопці переглянулися, обидва стурбовані та схвильовані.

— Коли ти доростеш от сюди, — сказав Г’ю і зробив зарубку на шість дюймів вище. — Щойно доростеш сюди, ми повернемось і набридатимемо тобі знову.

Вона ніколи «сюди» не доросла.

Ящірка, що пробігла по корі, повернула її в теперішнє, до її скрутного становища. Між гілок над головою Ізабель тьмянів місяць, а в голові гуло від запитань: ким же був Том насправді? Вона думала, що добре його знала. Як він зміг так зрадити її? Яким було її життя з ним? І хто були ті душі, суміш їхньої з Томом крові, що не знайшли спосіб залишитися в ній? Нечистий нашіптував на вухо жінці думку: який сенс у завтрашньому дні?

Тижні, що минали після повернення Ґрейс, були болючішими для Ханни, ніж ті, коли вона втратила доньку, оскільки жінка зіткнулася з тим, що факти, котрі раніше відкидала, тепер стали очевидними. Роки справді спливли. Френк дійсно помер. Частина життя її дочки минула, і цього не повернути. І коли Ґрейс не було в житті Ханни, вона існувала в житті інших людей. Жінка впіймала себе на думці, що її дитина прожила життя без неї, без жодної думки про неї. З ганьбою Ханна зрозуміла, що відчувала себе зрадженою… власним дитям.

Вона згадала дружину Біллі Вішарта і те, як її радість з приводу повернення чоловіка, якого вона вважала загиблим на Соммі, перетворилася на розпач. Жертва газової атаки, повернувшись додому, він був таким же чужинцем для себе, як і для своєї сім’ї. Промучившись із ним п’ять років, одного ранку, коли в резервуарах замерзла вода, вона стала на перевернуте відро в корівнику й повісилася. Із зашморгу її зніймали діти, бо Біллі так і не міг тримати в руках ножа.

Ханна молилася про терпіння, силу та порозуміння. Щоранку вона просила Бога, щоб допоміг їй витримати до кінця дня.

Якось пополудні, проходячи повз дитячу, Ханна почула голос. Вона сповільнила крок і навшпиньках підійшла ближче до прочинених дверей. Жінка була глибоко схвильована, що побачить, як її дочка нарешті грає з ляльками: всі попередні спроби зацікавити дитину грою були невдалими. Тепер на покривалі лежав іграшковий чайний сервіз. Одна лялька все ще була у вишуканій мереживній сукні, а інша — лише в спідній сорочці та довгих панталонах. На колінах ляльки в сукні лежала дерев’яна прищіпка.

— Час обідати, — сказала дівчинка за ляльку в сукні. Дитина піднесла крихітну чашку до прищіпки для одягу і зробила «ням-ням». — Добре, моя маленька. Тепер час спатки, солоденька. Спунькай! — Вона піднесла прищіпку до губ ляльки, щоб та могла поцілувати її. — Подивись, татку, Люсі засинає, — продовжувала дівчинка, погладжуючи прищіпку витонченою рукою ляльки. — На добраніч, Лулу, на добраніч, мамо! — Цього разу говорила вже лялька в панталонах. — Піду запалю маяк. Сонце сідає. — І лялька подріботіла під ковдру. А лялька зі спідницею голосом дівчинки мовила: — Не хвилюйся, Люсі. Відьма не зловить тебе. Я її знищила.

Не тямлячись, що робить, Ханна влетіла в кімнату й вихопила ляльок.

— Досить тих дурних ігор, чуєш мене? — відрубала вона і вдарила дочку по руці.

Дитина завмерла, однак не плакала: вона просто мовчки дивилася на Ханну.

Одразу ж Ханну переповнило каяття.

— Дитинко, я вибачаюся! Мені дуже шкода. Я не хотіла тебе образити. — Жінка згадала вказівки лікаря. — Вони поїхали, ті люди. Вони зробили погану річ, тримали тебе далеко від дому. А тепер поїхали.

Ґрейс здалася спантеличеною при згадці дому, і Ханна зітхнула.

— Колись одного разу ти все зрозумієш.

До обіду, коли Ханна ридала на кухні, соромлячись свого спалаху гніву, її дочка знову грала в гру, але тепер трьома прищіпками.

Ханна допізна не лягала, шиючи та ріжучи, і вранці дівчинка, прокинувшись, побачила на подушці нову ганчір’яну ляльку, маленьку дівчинку, на фартушку якої було вишито «Ґрейс».

— Мамо, я не можу викинути з голови думку про те, що з нею зараз відбувається, — сказала Ізабель, коли дві жінки сиділи на плетених кріслах під дашком у задній частині будинку. — Вона сумуватиме за нами, за домом. Бідолаха не розуміє, що коїться.

— Знаю, люба, я знаю, — відповіла мати.

Віолетта зробила донці чашку чаю і поставила їй на коліна. Дочка змінилася, змарніла: запалі очі з темними колами, тьмяне та заплутане волосся.

Ізабель уголос проговорила думку, що прийшла їй у голову, можливо, зробивши це, щоб краще зрозуміти її:

— Похорону так і не було…

— Що ти маєш на увазі? — запитала Віолетта. Ізабель останнім часом говорила не дуже зв’язно.

— Усе, що я втрачала, завжди зникало в нікуди. Може, якби були похорони, все було б інакше. Від Г’ю залишилося фото з могили в Англії. Алфі — просто ім’я на меморіалі. Мої перші троє немовлят, — троє, мамо, — над їхніми могилами ніколи не служили молебень. А тепер… — вона розридалася, — Люсі…

Віолетта була рада, що їй не довелося справляти похорони синам. Похорони були доказом. Безперечним. Похорони означали визнання того, що її хлопчики були мертвими. І похованими. Це стало би зрадою. А якщо похоронів не було, це означало, що одного чудового дня вони можуть весело ввірватися на кухню і запитати, що на вечерю, і сміятися з нею над тією безглуздою помилкою, яка примусила її на мить повірити, — уявити собі, — ніби вони пішли назавжди.

Віолетта уважно обдумувала кожне слово.

— Мила, Люсі не померла. — Ізабель, здавалося, не звертала уваги на зауваження, і її мати насупилася. — Усе це не твоя вина, люба. Я ніколи не пробачу цього чоловіка.

— Я думала, мамо, що він любить мене. Він сказав мені, що для нього я найдорожча у світі. А потім зробив таку жахливу річ…

Пізніше, коли Віолетта полірувала срібні рамки зі світлинами своїх синів, вона всоте прокручувала цю ситуацію в голові. Якщо ти полюбиш дитину всім серцем, немає понять «правильно» чи «неправильно».

Вона знала жінок, котрі народжували дітей від чоловіків, яких вони ненавиділи, чи навіть від ґвалтівників. І жінки гаряче любили своїх діточок, весь час ненавидячи ту тварюку, що була їхнім батьком. Віолетта занадто добре знала: від любові до дитини себе не захистиш.

Розділ 29

— Чому ти захищаєш її?

Питання застало Тома зненацька. Він насторожено подивився на Ральфа крізь ґрати.

— Друже, це ж ясно як Божий день. Щойно я згадую Ізабель, ти починаєш безглуздо поводитися й мелеш усякі дурниці.

— Я повинен був захищати її краще. Захистити її від мене.

— Не верзи нісенітниць.

— Ральфе, ти був мені добрим другом. Але ти багато чого про мене не знаєш.

— Однак також і знаю про тебе чимало, хлопче.

Том підвівся на ноги.

— Ти вже з двигуном розібрався? Блуї казав, що з ним були проблеми.

Ральф уважно подивився на нього.

— Так, справи не дуже добрі.

— Багато років цей катер вірно служив тобі.

— Так. Я завжди йому довіряв і не думав, що він колись підведе мене. Фримантл має намір списати його. — Він подивився Тому в очі. — Ми всі так скоро помираємо. Чому ж ти хочеш викреслити кращі роки свого життя?

— Ральфе, кращі роки мого життя давно минули.

— Нісенітниця, і ти це знаєш! Саме час оговтатися й почати щось робити! Заради Бога, повертайся до тями.

— І що ти пропонуєш мені зробити?

— Розповісти кляту правду, якою б вона не була. Брехня до добра не доведе.

— Іноді й правда теж… Люди можуть багато витримати. Ральфе, я знаю це краще за інших. Ізі була звичайною щасливою дівчинкою, поки не сплуталася зі мною. Нічого з цього не трапилося б, якби вона не опинилась на Янусі. Вона думала, що там рай. Вона уявлення не мала, яка в неї там роль. Не треба було привозити її на острів.

— Томе, вона доросла жінка.

Шерборн подивився на шкіпера, зважуючи свої наступні слова.

— Ральфе, я знав, що колись це трапиться. Урешті-решт гріхи настигнуть тебе. — Він зітхнув і почав розглядати павутину в кутку камери, на ній, немов забуті різдвяні прикраси, висіло кілька мух. — Я мав померти багато років тому. Тільки Бог знає, скільки разів я міг впіймати кулю чи напоротися на багнет, — так довго Він беріг мене за буремних часів. — Він глитнув. — Ізі й так дуже важко без Люсі. Тут вона просто не витримає. Ральфе, це єдине, що я можу зробити для неї. Тепер я маю загладити свою провину лише так.

— Це нечесно. — Дитина знову й знову повторювала такі слова, уже не скиглячи, а відчайдушно намагаючись пояснити. Вона неначе втовкмачувала англійську фразу іноземцю. — Це нечесно. Я хочу додому.

Іноді Ханні вдавалося відвернути її увагу на кілька годин. Вони разом готували тістечка, вирізали паперові ляльки, сипали крихти для кропивників, щоб малесенькі пташки прилітали аж під двері, стрибали на тонких, мов дротики, ніжках та ласували черствим хлібом, тішачи Ґрейс.

Побачивши, з яким захватом дівчинка дивилася на смугастого кота, повз якого вони одного разу проходили, Ханна почала розпитувати по всьому місту, чи хтось має кошенят, і згодом крихітне чорне створіння з білими лапами та мордочкою стало частиною сім’ї.

Ґрейс дивилася на кошеня зацікавлено, однак з підозрою.

— Іди, воно твоє. Лише твоє, — сказала Ханна, ніжно кладучи кошеня в руки Ґрейс. — Тепер ти повинна доглядати його. Як ти хочеш назвати його?

— Люсі, — сказала дівчинка не замислюючись.

Ханна не здавалася.

— Я думаю, Люсі — ім’я для маленької дівчинки, а не для кішки, — сказала вона. — Треба дібрати котяче.

Ґрейс назвала єдине ім’я кішки, яке вона знала.

— Табата-Теббі[14].

— Табата-Теббі? Гаразд, — сказала Ханна, стримуючи бажання пояснити доньці, що це кіт, а не кицька і він зовсім не смугастий. Принаймні Ґрейс їй відповідала.

Наступного дня Ханна запропонувала погодувати Табату-Теббі фаршем. Бавлячись із пасмом волосся, Ґрейс відповіла:

— Вона не любить тебе. Вона любить лише мене.

У її словах не було злоби. Дівчинка просто пояснила.

— Може, варто дозволити їй побачити Ізабель Шерборн? — запропонувала Ґвен після особливо жорстокої суперечки між матір’ю і донькою щодо взування туфельок.

Ханна виглядала шокованою.

— Ґвен!

— Я знаю, що це остання річ, яку ти хотіла б почути. Але я кажу… може, якби Ґрейс вважала тебе подругою її матері, це б якось допомогло.

— Мамина подружка! Як у тебе язик повернувся запропонувати таке! Крім того, ти ж знаєш, що сказав доктор Самптон. Що раніше вона забуде ту жінку, то краще!

Але Ханна чудово розуміла, що на її дочку безповоротно накладено відбиток інших батьків та іншого життя. Коли вони прогулювалися берегом, Ґрейс намагалася дістатися до води. Уночі, коли більшість дітей раділи б, визначивши на небі місяць, дівчинка вказувала на найяскравішу зірку й оголошувала: «Сиріус! І Чумацький Шлях» — таким впевненим голосом, що це лякало Ханну, і вона квапилася повернутися в будинок, кажучи: «Уже пора спати. Ходімо!»

Жінка молилася, щоб звільнитися від образи та гіркоти.

— Господи, Ти благословив мене, повернувши мені мою дочку. Підкажи мені, як вчинити правильно. — Але одразу ж вона згадувала Френка, якого кинули в безіменну могилу в шматку парусини. Вона пригадувала вираз його обличчя, коли він уперше взяв дочку на руки з таким трепетом, наче в тій рожевій ковдрі, врученій йому, містився цілий світ.

Це від неї не залежало. Справа Тома Шерборна мала розглядатися згідно із законом. Якщо суд вирішить, що він повинен сидіти у в’язниці, що ж, око за око, як сказано в Біблії. Вона дозволить здійснитися правосуддю!

Але потім Ханна пригадувала, що цей чоловік урятував її від бозна-кого багато років тому на пароплаві. Вона згадала, як безпечно їй раптом стало від його присутності. Цей парадокс і тепер примусив її затамувати подих. Хто може сказати, що в іншого всередині? Вона бачила, як владно чоловік упорався з п’яним. Невже Шерборн уважає, що він понад правилами? Або поза ними? Однак ті дві записки гарним почерком: «Помоліться за мене». Через те вона вкотре поверталася до своїх молитов і молилась за Тома Шерборна теж, щоб його справедливо судили, хоча глибоко в душі їй хотілося побачити, як він страждає за те, що зробив.

Наступного дня, прогулюючись із батьком, Ґвен взяла його за руку.

— Знаєш, я сумую за цим місцем, — сказала вона, озираючись на величезну садибу з каменю.

— І воно сумує за тобою, Ґвенні, — відповів її батько. Пройшовши ще кілька кроків, чоловік промовив: — Тепер, коли Ґрейс удома з Ханною, може, тобі час повернутися до свого старого татка…

Вона закусила губу.

— Я б залюбки. Справді. Але…

— Але що?

— Я не думаю, що Ханна вже може дати собі раду. — Вона, відсторонившись від батька, подивилася йому в очі. — Мені дуже неприємно казати це, тату, але я не знаю, чи впорається коли-небудь із цим Ханна. А бідна дівчинка! Я й не відала, наскільки нещасною може бути дитина.

Септимус торкнувся її щоки.

— Я знаю одну дівчинку, яка також колись була нещасною і тим розбивала мені серце — це ти. Усе тривало декілька місяців після смерті твоєї матері. — Чоловік нахилився, щоб понюхати одну з червоних оксамитових троянд, що вже осипалася. Він глибоко вдихнув її аромат, а потім приклав руку до спини, щоб випростатися.

— Але сумно те, — наполягала Ґвен, — що її мати не померла. Вона тут, у Партаґезі.

— Так. Ханна тут, у Партаґезі!

Вона досить добре знала батька, щоб не наполягати. Вони й далі йшли мовчки, Септимус оглядав квіткові клумби, а Ґвен намагалася не чути розпачливого плачу племінниці, що так чітко відлунювався в її голові.

Тієї ночі Септимус серйозно замислився, що ж робити. Він уже знав маленьких дівчаток, які втратили свою матір. І він знав, як з ними домовлятися. Коли чоловік виробив план дій, то міцно, без сновидінь, заснув.

Уранці він поїхав до Ханни й оголосив донці:

— Гаразд. Усе готово? Ми збираємося на таємничу прогулянку. Час Ґрейс трохи краще познайомитися з Партаґезом; дізнатися, звідки вона.

— Але я саме штопаю штори. Для церковної зали. Я обіцяла преподобному Норкелзу…

— Я сам її провезу. Усе буде гаразд.

Таємнича прогулянка почалася з поїздки в лісопилку Поттса. Септимус пригадав, як дітьми Ханна і Ґвен полюбляли годувати яблуками та цукром-рафінадом клейдесдайлів, коней-ваговозів, що там працювали.

Тепер деревину перевозили залізницею, та на лісопилці й досі тримали кількох старих робочих жеребців для надзвичайних ситуацій, якщо в лісі частину залізничної колії змивав дощ.

Поплескавши одного з коней, він сказав:

— Знайомся, Ґрейс, це Арабелла. Можеш сказати «Арабелла»? Хлопче, запряжи-но її у воза, — сказав Септимус конюхові, який швидко кинувся виконувати завдання. Через деякий час він привів Арабеллу, запряжену у двоколку.

Спершу Септимус посадив Ґрейс на сидіння, а потім і сам умостився поруч.

— Ну що, трохи прокатаємося? — спитав він і вдарив коня віжками.

Ґрейс ніколи не бачила такого великого коня. Вона жодного разу не була в справжньому лісі, якщо не враховувати ту невдалу пригоду в чагарниках за будинком Ґрейсмарків. Майже за все своє життя дівчинка бачила лише два дерева, норфолкські сосни на Янусі. Септимус прямував старою просікою крізь височезні евкаліпти, показуючи дівчинці кенгуру та варанів, що з’являлися то тут, то там. Ґрейс немов занурилась у казковий світ. Час від часу вона вказувала на пташку чи валабі[15]:

— Що це?

І дідусь називав тварину.

— Дивись, маля кенгуру, — сказала вона, вказуючи на сумчастого, який поволі стрибав поблизу дороги.

— Це не дитинча кенгуру. Це квока. Вони такі ж, як кенгуру, але крихітні. Більшим він не виросте. — Чоловік погладив онуку по голові. — Я радий, що ти посміхаєшся, доню. Знаю, що тобі сумно… Ти сумуєш за своїм старим життям. — Септимус замислився. — Мені відомо, що це таке, тому що це колись трапилося й зі мною.

Дівчинка здивовано поглянула на нього, і він продовжив:

— Я попрощався з мамою і відправився до Фримантла на вітрильному судні через весь океан. Тоді був трохи старший за тебе. Знаю, це важко навіть уявити. Але я прийшов сюди і знайшов нових маму і тата, Сару та Волта. Відтоді вони дбали про мене. І вони любили мене, так, як моя Ханна любить тебе. Отже іноді в житті людини буває не одна сім’я.

З виразу обличчя Ґрейс Септимус не міг зрозуміти, що саме дівчинка втямила з цієї розмови, тому змінив тему. Кінь ступав повільно, й крізь гілки високих дерев то тут, то там проглядали промені сонця.

— Тобі подобаються ці дерева?

Ґрейс кивнула.

Септимус вказав на молоді саджанці.

— Бачиш, ростуть маленькі деревця. Ми вирубуємо великі старі, а нові займають їхні місця. Усе знову виросте, якщо дати йому час. Коли ти досягнеш віку цього дерева, воно стане велетнем. Отак влаштовано все. — Раптом у його голові сяйнула думка. — Одного дня цей ліс належатиме тобі. Це буде твій ліс.

— Мій ліс?

— Він належить мені, одного чудового дня він належатиме твоїй мамі та тітці Ґвен, а потім стане твоїм. Що ти про це думаєш?

— Можна мені правити конем? — запитала дівчинка.

Септимус розсміявся.

— Дай мені руки, і ми триматимемо віжки разом.

— Ось вона, жива і неушкоджена, — сказав Септимус, коли привів Ґрейс до Ханни.

— Спасибі, тату! — Жінка присіла, щоб бути з дочкою нарівні. — Ти гарно провела день?

Ґрейс кивнула.

— І ти гладила коней?

— Так, — тихо сказала вона, протираючи очі.

— Це був довгий день, сонечко. Час купатися, а потім я покладу тебе спати.

— Він подарував мені ліс, — сказала Ґрейс із легкою посмішкою, і серце Ханни стислося.

Скупавши доньку того вечора, Ханна сіла на ліжко дівчинки.

— Я така рада, що ти гарно провела день. Розкажи мені, що ти там бачила, люба.

— Квоту.

— Що-що?

— Квоту. Вона маленька і стрибає.

— А! Квока! Милі тваринки, правда? А що ще?

— Великого коня. Я ним правила.

— Пам’ятаєш, як його звати?

Дівчинка задумалась.

— Арабалла.

— Правильно, Арабелла. Вона прекрасна. У неї там ще й друзі є: Самсон, Геркулес та Діана. Арабелла досить стара, знаєш. Але, як і раніше, вона дуже сильна. Хіба дідусь не показував, які повози з колодами вона може тягнути? — Дівчинка була спантеличена, і Ханна пояснила: — Великі підводи, однак лише з двома величезними колесами. Коні тягнуть навантажені на них велетенські дерева з лісу, щоб потім їх порубали на колоди. — Дитина похитала головою, і Ханна сказала: — О, моя люба, я стільки хочу тобі показати! Ти полюбиш ліс, я обіцяю.

Коли Ґрейс заснула, Ханна залишилася поруч із нею, плануючи майбутнє. Вона покаже їй польові квіти, коли настане весна. Вона купить їй шетландського поні[16], щоб вони могли їздити вузькими лісовими стежками разом. Наступні десятиліття раптом відкрили в її уяві стільки перспектив, і нарешті вона наважилася думати про них.

— Ласкаво просимо додому! — прошепотіла Ханна сплячій донці. — Ласкаво просимо додому, сонечко! — І того вечора вона повернулася до своїх обов’язків, наспівуючи собі під ніс.

Розділ 30

У Партаґезі живе не так багато людей, і там не так багато місць, куди можна піти. Рано чи пізно ви обов’язково зіткнетеся з кимось, кого хотіли б уникнути.

Уже багато днів Віолетта переконувала дочку вийти з дому.

— Давай просто прогуляєшся зі мною. Я лише заскочу до крамниці пана Мушмора. Мені потрібно докупити вовну для покривала.

Нема більше кумедних светриків, немає мініатюрних батистових платтячок. Цими днями Віолетта знову плела гачком покривала для тих бідолах, що й досі нудяться в Будинку репатріації. Це займало її руки, навіть якщо не завжди захоплювало думки.

— Мамо, мені справді не хочеться. Давай я залишусь удома.

— Ходи, люба, ходи!

Коли вони йшли вулицею, люди намагалися не витріщатися на них. Дехто ввічливо посміхався, але не було колишнього: «Як справи, Ві?», або: «Побачимося в неділю в церкві?» Ніхто не знав, як ставитися до цього трауру, що був не за померлим. Дехто навіть переходив на протилежний бік вулиці, щоб уникнути їх. Містяни читали газети, щоб знайти хоч якісь крихти інформації, однак останнім часом усе стихло.

Коли Віолетта з дочкою ввійшли до галантерейної крамниці, Фанні Дарнлі, яка саме виходила, аж ахнула й зупинилася біля виходу із широко розплющеними очима, смакуючи бентежну ситуацію.

У крамниці пахло лавандовою поліроллю та ароматичною сумішшю із сухих пелюсток троянд, виставлених у кошику біля касового апарата. На найвищих полицях лежали сувої тканин: дамаст і муслін, льон та бавовна. Там же були й нитки всіх кольорів веселки, і клубки вовни, що нагадували хмаринки. На прилавку, де пан Мушмор саме обслуговував літню жінку, були розкладені зразки мережива — густого, тонкого, брюссельського, французького. Від прилавка в дальньому кутку по обидва боки стояли столи зі стільцями для зручності клієнтів.

За одним зі столиків спиною до Ізабель сиділи дві жінки. Одна з них була білявка, інша, темноволоса, розглядала сувій блідо-лимонного полотна, розгорнутого перед нею. Біля жінки, похнюпившись і крутячи в руках ганчірну ляльку, сиділа маленька світловолоса дівчинка в бездоганній рожевій сукні з оборками та в білих шкарпетках, прикрашених мереживом.

Поки жінка розглядала тканину, розпитуючи продавця про ціну та метраж, дівчинка підвела очі, щоб подивитися, хто прийшов. Вона впустила ляльку і сповзла зі стільця.

— Мамо! — вигукнула й стрімко помчала до Ізабель. — Мамо! Мамо!

Перш ніж хоч хтось зрозумів, що трапилося, Люсі обвила руками Ізабель, учепилася в неї, наче краб.

— Люсі! — Ізабель схопила та обійняла дівчинку, дозволяючи їй заритися в неї обличчям. — Люсі, моя люба!

— Та погана леді забрала мене, мамо! Вона навіть била мене! — Дитина пхинькала, вказуючи на Ханну.

— Моя бідолашко, моє сонечко! — Ізабель притисла дівчинку до себе, схлипуючи від можливості доторкатися до неї.

Ноги дитини щільно обвили талію жінки, а голова примістилася під її підборіддям, як остання частина головоломки. Ізабель не звертала уваги ні на кого й ні на що.

Ханна ошелешено дивилася: принижена та в розпачі від того, що Ґрейс, мов магнітом, тягло до Ізабель. Уперше вона усвідомила масштабність крадіжки. Перед жінкою було свідчення того, що в неї вкрали. Вона побачила сотні днів і тисячі обіймів, які поєднували Ізабель та Ґрейс, усю викрадену любов. Її ноги тремтіли, вона боялася впасти. Ґвен поклала руку їй на плече, не знаючи, що робити.

Ханна спробувала перебороти приниження й стримати сльози. Та жінка і дитина переплелися як єдине ціле, котре ніхто й ніщо у світі не могли роз’єднати. Намагаючись залишатися у вертикальному положенні, щоб зберегти хоч трохи гідності, Ханна відчула порив нудоти. Намагаючись дихати спокійно, вона взяла сумку з прилавка і пішла настільки впевнено, наскільки могла, до Ізабель.

— Ґрейс, дитинко, — вимовила вона. Ізабель і дівчинка, яка міцно трималася за неї, навіть не поворухнулися. — Ґрейс, дитинко, час повертатися додому. — Вона простягла руку, щоб торкнутися дівчинки, яка кричала; та не просто верещала, а з усіх сил волала вбивчі слова, що чулися й на вулиці:

— Мамо, хай вона піде! Мамо, прожени її!

Біля крамниці зібрався невеликий натовп: оторопілі чоловіки та нажахані жінки. Обличчя дівчинки спотворилося та побагровіло.

— Будь ласка, мамо! — Вона благала, обхопивши крихітними рученятами обличчя Ізабель, викрикуючи слова, наче щоб подолати відстань або глухоту. Проте Ізабель мовчала.

— Може, ми… — фразу Ґвен перебила її сестра.

— Відпусти її! — крикнула Ханна, не в змозі назвати Ізабель по імені. — Ти вже достатньо зробила, — вона продовжила спокійніше, та в голосі відчувалася гіркота.

— Як можна бути такою жорстокою? — вибухнула Ізабель. — Хіба ви не бачите, в якому вона стані? Ви ж не знаєте найважливіших речей: чого вона потребує, як її доглядати! Якщо у вас немає до неї серця, то хоч проявіть здоровий глузд!

— Відпусти мою дочку! Негайно! — вимагала Ханна, трусячись.

Жінка прагнула вилетіти з крамниці, щоб розірвати той магнітний зв’язок. Вона відтягла дитину від Ізабель, схопивши її за талію, та дівчинка пручалася й кричала:

— Мама! Я хочу до мами! Відпусти!

— Усе добре, люба, — сказала Ханна. — Я знаю, що ти засмучена, але ми не можемо залишитися. — Жінка намагалась заспокоїти дитину словами, але зберігала достатньо сильну хватку, щоб та не вивернулася й не втекла.

Ґвен, поглянувши на Ізабель, у розпачі похитала головою. Потім вона повернулася до племінниці.

— Тихо, тихо, пташечко. Не плач! — Вона промокнула обличчя дівчинки ніжною мереживною хусточкою. — Йдемо додому й пошукаємо для тебе іриску. Табата-Теббі сумуватиме за тобою. Ходи, люба! — Продовжуючи ніжно розраджувати Ґрейс, мама та тітка підійшли з нею до виходу. У дверях Ґвен знову обернулася й побачила в очах Ізабель відчай.

На якусь мить усі завмерли. Ізабель не наважувалася поворухнутися, наче боялась утратити відчуття близькості до дочки. Віолетта з викликом поглянула на продавців крамниці, щоб вони стрималися від зауважень. Нарешті хлопчина, що розвертав сувій лляної тканини, почав знову згортати його.

Ларрі Mушмор отямився й запитав стару пані, яку саме обслуговував:

— Ви хочете тільки два ярди? Цього мережива?

— Так-так, тільки два ярди, — відповіла вона якомога природнішим голосом, хоча й намагалася розплатитися гребінцем, а не монетами, які хотіла витягнути із сумочки.

— Ідемо, люба! — тихо сказала Віолетта й голосніше додала: — Не думаю, що я хочу таку саму вовну цього разу. Я ще раз гляну на узор, а тоді вирішу.

Фанні Дарнлі, хто пліткувала з якоюсь жінкою на тротуарі, завмерла, коли мати з дочкою вийшли з крамниці, тільки її очі насмілилися спостерігати, як вони йшли вулицею.

Накі прогулювався вздовж перешийка Пойнт-Партаґез, слухаючи, як по обох його боках об берег билися хвилі. Він приходив сюди, щоб поміркувати після вечірнього чаю. Чоловік протер посуд, який помила його дружина. Він, як і раніше, сумував за тими днями, коли поруч були діти й допомагали їм. Вони перетворювали це на гру. Тепер майже всі виросли. Накі сумно посміхнувся, згадавши маленького Біллі, якому завжди буде тільки три.

Між великим і вказівним пальцями Вернон обертав мушлю, прохолодну й округлу, наче монета. Сім’я. Бог знає, ким би він був без сім’ї. Для жінки мати дитину — найприродніша річ у світі. Його Ірен пішла б на все, щоб повернути Біллі. На все. Коли справа доходить до дітей, у батьків залишаються лише інстинкти і надія. І страх. Правила й закони відразу ж забуваються.

Закон є закон, та люди є люди. Він повернувся думками в той день, коли розпочалась та трагічна історія. Того Дня пам’яті Накі поїхав у Перт на похорон своєї тітки. Він міг посадити багатьох з них, усю шайку з Ґарстоуном включно. Всіх чоловіків, які хай на мить, але зігнали свій біль на Френкові Ронфельдту. Але стало б ще гірше. Не можна протиставити ціле місто його власній ганьбі. Іноді забутися — єдиний спосіб повернутися до нормального життя.

Накі знову згадав про ув’язненого. Той Том Шерборн був для нього загадкою. Відлюдькуватий та замкнений, наче горіх. Як же дізнатися, що ховається за гладкою твердою оболонкою без темних плям, на які можна було б натиснути. Клятий Спреґґ відчайдушно шукав причини накинутися на нього. Досі Вернон стримував його, але він повинен дозволити йому найближчим часом допитати Шерборна. А хто знає, що зроблять з Томом в Олбані чи Перті. До того ж Шерборн поводився, наче сам собі найлютіший ворог.

Принаймні йому вдалося тримати Спреґґа подалі від Ізабель.

— Знаєте, ми не можемо змусити дружину свідчити, тому не чіпайте її. Якщо натиснути на пані Шерборн, вона взагалі самотитиметься. Цього ви домагаєтеся? — запитав він у сержанта. — Залиште її мені.

Боже, це вже було занадто. Тихе життя в тихому містечку — ось на що він зголошувався. А тепер мав розібратися з цією справою. З цією клятою справою! Він неупереджено та ґрунтовно виконає свою роботу і, коли настане час, передасть справу в Олбані. Накі кинув мушлю у воду, і її з ревом поглинули хвилі.

Сержант Спреґґ, усе ще виснажений після довгої подорожі з Олбані, змахнув з рукава пушинку. Він повільно повернувся до паперів, що лежали перед ним. «Томас Едвард Шерборн. Дата народження 28 вересня 1893».

Том не відреагував на цю фразу. З лісу доносилося пронизливе цвірчання цикад, наче вони самі були голосом спеки.

— Та ти герой війни теж. Нагороджений Військовим хрестом. Я читав витяг зі справи: захопив німецьке кулеметне гніздо самотужки. Переніс чотирьох наших у безпечне місце під снайперським вогнем. І таке інше. — Спреґґ на мить замовк. — Ти, напевно, вбив багато людей тоді.

Том і далі мовчав.

— Я сказав, — Спреґґ нахилився до нього через стіл, — ти, напевно, вбив багато людей тоді.

Дихання Тома залишалося рівним. Чоловік дивився прямо перед собою, його обличчя нічого не виражало.

Спреґґ стукнув по столу.

— Коли я щось запитую, ти мусиш відповідати, розумієш?

— Якщо ви запитаєте мене, я відповім, — спокійно сказав Том.

— Чому ти вбив Френка Ронфельдта? Це запитання.

— Я не вбивав його.

— Тому що він німець? Судячи з усього, він мав акцент.

— Він не мав акценту, коли я натрапив на нього. Він був мертвий.

— Ти вбив багато таких, як він, раніше. Ще одне вбивство справи не міняє, так?

Том важко зітхнув і схрестив руки на грудях.

— Це теж запитання, Шерборне.

— Навіщо це все? Я сказав вам, що відповідаю за те, що залишив Люсі. Я сказав вам, що той чоловік був мертвим, коли прибило човен. Я поховав його. Це теж на моїй відповідальності. Що ще ви хочете?

— О, який він хоробрий, чесний і насолоджується таким життям, якщо готовий іти до в’язниці, — передражнив його Спреґґ. — Та мене не обдуриш, друже, розумієш? Надто багато на себе береш, хіба що намагаєшся приховати вбивство. — Непорушність Тома розлютила його ще більше, і він продовжив:

— Я бачив таких, як ти, і раніше. Достатньо триклятих героїв війни. Повернулися сюди, сподіваючись, що їх боготворитимуть до кінця їхнього життя. Звисока дивилися на тих, хто не у формі. Але війна давно скінчилася. І Бог свідок, у скількох із вас після повернення відразу вискочили клепки. Те, як ви там виживали, не спосіб жити в цивілізованій країні. Ти не вийдеш сухим із води.

— Це взагалі не стосується війни.

— Хтось повинен встати на захист порядності, і тут цим займатимусь я!

— А хто захищатиме здоровий глузд, сержанте? Заради Бога, подумайте про це! Я міг би все заперечувати. Я міг би сказати, що Френка Ронфельдта навіть у човні не було. Ви б нічого не дізналися. Я сказав правду, тому що хотів, щоб його дружина дізналася, що трапилось, і тому, що він заслужив на гідне поховання.

— Або, може, ти сказав половину правди, щоб полегшити свою совість і отримати м’якіше покарання.

— Скажіть мені, який у цьому сенс.

Сержант холодно поглянув на нього.

— Згідно із записами, семеро людей загинуло в тій твоїй кулеметній авантюрі. Про мене, це свідчить, що ти людина жорстока. Безжальний убивця. Твій героїзм може випливти в смертну кару, — сказав він, збираючи свої записи. — Важко бути героєм, коли ти гойдаєшся на мотузці.

Поліцейський закрив теку і покликав Гаррі Ґарстоуна, щоб той відвів ув’язненого до камери.

Розділ 31

Після інциденту в крамниці Ханна намагалася не виходити за межі дому, а Ґрейс знову замкнулась, незважаючи на всі зусилля її матері.

— Я хочу додому. Я хочу до мами, — скиглила дівчинка.

— Ґрейс, люба, я твоя мама. Я знаю, що ти заплуталась. — Ханна торкнулась пальцем підборіддя дівчинки. — Я люблю тебе, відтоді як ти народилася. Я так довго чекала твого повернення додому. Колись ти зрозумієш, обіцяю.

— Я хочу до татка! — продовжувала дитина, відкинувши палець жінки.

— Татко не може бути з нами. Але він тебе дуже любив. Сильно-сильно. — І вона згадала Френка з дитиною на руках.

Дівчинка дивилася на Ханну то з подивом, то з гнівом і, нарешті, з приреченістю.

Наступного тижня, повертаючись додому від своєї кравчині, Ґвен знову й знову прокручувала в голові ту ситуацію. Вона хвилювалася, що стане з її племінницею, хіба можна дитині так страждати. Ґвен більше не могла сидіти згорнувши руки.

Дійшовши до кінця парку, обсадженого кущами, вона звернула увагу на жінку, яка сиділа на лавці, дивлячись удалечінь. Спершу Ґвен помітила гарний відтінок її зеленої сукні. А тоді зрозуміла, що то Ізабель Шерборн. Вона швидко пройшла повз, але Ізабель і не могла вгледіти її, адже була ніби в трансі. Наступного дня і через день Ґвен бачила її на тому самому місці в такому ж напівнепритомному стані.

Хто міг сказати, чи ця ідея з’явилася у Ґвен до того, як Ґрейс повиривала всі сторінки зі збірки казок? Ханна насварила дівчинку, а потім зі сльозами на очах почала збирати сторінки першої та єдиної книжки, яку Френк купив своїй дочці, — казки братів Гримм німецькою мовою, з майстерно виконаними акварельними ілюстраціями.

— Що ти зробила з татковою книжкою? Люба, як ти могла?

У відповідь дівчинка залізла під ліжко й скрутилася в клубочок, щоб її не змогли дістати звідти.

— Після Френка так мало залишилося… — знову захлипала Ханна, тримаючи в руках відірвані сторінки.

— Знаю, Ханні, знаю. А Ґрейс — ні. Вона зробила це ненавмисно. — Ґвен поклала руку на плече сестри. — Ось що, ти йди приляж, а я візьму її на прогулянку.

— Вона повинна звикнути до власного дому.

— Ми просто навідаємо тата. Йому це сподобається, а їй піде на користь свіже повітря.

— Ні, я справді не хочу…

— Та ну, Ханні. А тобі краще відпочити.

Ханна зітхнула:

— Добре. Але тільки туди і назад.

Коли вони вийшли на вулицю, Ґвен дала племінниці іриску.

— Ти, напевно, хотіла цукерку на паличці, правда, Люсі?

— Так, — відповіла дитина і схилила голову набік, здивувавшись тому, як її назвали.

— Тепер будь хорошою дівчинкою, і ми підемо провідаємо дідуся.

Очі Люсі блиснули при згадці людини з великими конями та високими деревами. Вона йшла, смокчучи іриску. Дитина не посміхалася, але не кричала й не скиглила, відзначила Ґвен.

Правду кажучи, не було потреби йти парком. Вони могли б дістатися до будинку Септимуса швидше через цвинтар та методистську церкву.

— Утомилась, Люсі? Чому б нам трохи не перепочити? Це довга дорога до дідуся, а ти ще така маленька…

Дівчинка просто продовжувала щипати пальчиками, мов пінцетом, іриску, досліджуючи її липкість. Краєм ока Ґвен побачила на лавці Ізабель.

— Біжи вперед, до лавки, а я піду слідом за тобою.

Дитина не побігла, а неквапливо йшла, тягнучи по землі ганчір’яну ляльку. Ґвен на відстані спостерігала за нею.

Ізабель закліпала очима.

— Люсі? Сонечко! — вигукнула вона і підхопила дівчинку на руки, перш ніж задумалась, як та потрапила сюди.

— Мамо! — вигукнула дитина, міцно до неї притулившись.

Ізабель повернулась і побачила неподалік Ґвен, яка кивнула, ніби кажучи: «Не хвилюйся».

Ізабель не переймалася тим, що робила та жінка й чому саме. Вона плакала, обіймаючи дівчинку, а потім відсторонилася на відстань витягнутої руки, щоб краще її роздивитися. Можливо, незважаючи на обставини, Люсі все ще може повернутися до неї. Ця думка зігріла її.

— Ой, яка ти стала худенька! Лише шкіра та кістки. Ти повинна бути хорошою дівчинкою і гарно їсти. Заради мами.

Поступово вона помітила ще деякі зміни в дівчинці. Проділ з іншого боку, сукня з тонкого мусліну з розсипаними по ньому маргаритками, нові туфлі з метеликами на пряжках.

Ґвен полегшало, коли вона побачила реакцію племінниці. Біля матері, яку вона любила, Ґрейс здавалася зовсім іншою дитиною. Вона дала їм трохи часу, а тоді наблизилася до лавки.

— Нам краще зараз піти. Я не була впевнена, що ви будете тут.

— Але… Я не розумію…

— Усе це так жахливо. Усім важко. — Ґвен похитала головою і зітхнула. — Моя сестра — хороша жінка, справді. Вона багато пережила. — Дівчина кивнула в бік дитини. — Я спробую привести її знову. Але не можу обіцяти. Будьте терплячою. Це все, що я можу сказати. Будьте терплячою, і, можливо… — Вона не закінчила фрази. — Але, будь ласка, не кажіть нікому. Ханна не зрозуміє. Вона ніколи не пробачить мені… Ходімо, Люсі! — сказала Ґвен і простягнула руки до дівчинки.

Дитина чіплялась за Ізабель.

— Ні, мамо! Не йди!

— Іди, моя солодка. Будь чемною заради мами. Ти повинна піти з цією леді, але ми скоро побачимося знову. Я обіцяю.

Дитина все ще трималася за Ізабель.

— Якщо ти будеш чемною, ми прийдемо знову, — усміхнулася Ґвен, помалу відтягуючи дівчинку.

Дещиця здорового глузду стримувала Ізабель від бажання вирвати дитину й утекти. Ні. Якщо вона буде терплячою, та жінка обіцяла привести її знову. Хтозна, що ще може змінитися поступово?

Ґвен знадобилося багато часу, щоб заспокоїти племінницю. Вона несла її на руках, пестила, намагалася відвернути увагу загадками та уривками дитячих пісень. Ґвен ще не була впевнена у своїх наступних діях, однак вона просто більше не могла бачити, як бідну дитину утримують подалі від матері. Ханна завжди була впертою, і Ґвен боялася, що саме впертість засліпила її тепер. Вона не знала, як приховати зустріч від Ханни. Навіть якщо це неможливо, спробувати було варто. Коли Ґрейс нарешті заспокоїлася, Ґвен запитала її:

— Сонечко, ти знаєш, що таке секрет?

— Так, — пробурмотіла дівчинка.

— Добре. Отже, ми пограємо в секрети, гаразд?

Дівчинка підвела голову, намагаючись зрозуміти її.

— Ти любиш маму Ізабель, так?

— Так.

— І я знаю, що ти хочеш побачити її знову. Але Ханна може трохи сердитися, бо вона дуже сумує. Тому ми не повинні казати їй чи дідусеві. Гаразд?

Обличчя дитини напружилося.

— Ми повинні тримати це в секреті, і якщо хто-небудь запитає, що ми зробили сьогодні, то просто скажи: ходили до дідуся. Не можна казати, що ти бачила свою маму. Розумієш, люба?

Дівчинка підібгала губки і серйозно кивнула, хоча в її очах була розгубленість.

— Вона розумна дитина. Вона знає, що Ізабель Шерборн не померла. Ми бачили її у крамниці Мушмора.

Ханна знову сиділа в кабінеті доктора Самптона, цього разу без дочки.

— Я кажу вам як професіонал: єдині ліки для вашої дочки — час. І тримайте її подалі від пані Шерборн.

— Я просто подумала, якби розпитати дівчинку про її інше життя. Там, на острові. Можливо, це допоможе?

Лікар затягнувся люлькою.

— Думайте про це як про апендикс, який я щойно у вас вирізав. Хіба можна відкривати рану кожні п’ять хвилин і штрикати її, щоб побачити, як вона гоїться? Я знаю, це важко, але в цьому випадку менше говоритимете — швидше все забудеться. Вона це переросте.

Але насправді Ханна не бачила в Ґрейс жодних ознак полегшення. Дитина одержимо складала свої іграшки й акуратно застеляла ліжко. Вона вдарила кошеня, що перевернуло ляльковий будинок. А її рот був замкнений, як гаманець скнари, щоб не дати проскочити будь-якому прояву любові до цієї самозваної матері.

Тим часом Ханна трималася. Вона розповідала їй історії: про ліси і чоловіків, які там працювали; про школу в Перті і те, що вона робила там; про Френка і його життя в Калґурлі. Вона співала їй пісеньки німецькою мовою, навіть якщо дівчинка не звертала на них особливої уваги. Вона робила одяг для її ляльок і пудинги на вечерю. Маленька дівчинка відповідала малюнками. Завжди ті самі картинки. Мама, татко і Лулу на маяку, його промінь світив аж до країв сторінки, розганяючи темряву довкола.

З кухні Ханна бачила, як Ґрейс сиділа на підлозі вітальні та розмовляла з прищіпками для одягу. Тепер вона була більш тривожною, ніж будь-коли, за винятком днів побачення із Септимусом, тому мати раділа, що вона спокійно грається. Жінка підійшла трохи ближче до дверей, щоб послухати.

— Люсі, їж іриску, — сказала прищіпка.

— Ням, — сказала інша прищіпка і проковтнула повітря, яке їй простягнула дівчинка.

— У мене є таємниця, — сказала перша прищіпка. — Приходь із тіткою Ґвен. Коли Ханна спить.

Ханна не відводила очей, її облив холодний піт. Ґрейс витягла лимон з кишені фартуха і накрила його хусткою.

— На добраніч, Ханно! — сказала умовна тітка Ґвен. — Тепер ми відвідаємо маму в парку.

— Цьом-цьом. — Дві інші прищіпки притулилися одна до одної з поцілунками. — Моя люба Люсі. Ходи, люба. Поїдемо на Янус. — І прищіпки поспішили кудись уздовж килима.

Свист чайника сполохав дитину. Вона, повернувшись, побачила Ханну на порозі. А потім кинула прищіпки зі словами «погана Люсі» і вдарила себе по руці.

Жах Ханни під час цієї гри переріс у розпач під час останніх слів. Ось якою бачила її власна дочка. Не люблячою матір’ю, а тираном. Вона намагалася зберігати спокій і обдумувала, що ж робити.

Її руки трохи тремтіли, коли Ханна зробила какао і принесла його Ґрейс.

— Люба, ти грала в таку цікаву гру, — сказала вона, борючись із тремтінням у голосі.

Дитина сиділа мовчки, непорушно тримаючи чашку какао в руці.

— Ти знаєш якісь секрети, Ґрейс?

Дівчина повільно кивнула.

— Б’юся об заклад, вони дуже цікаві.

Знову ж таки маленьке підборіддя ствердно кивнуло, поки очі намагалися зрозуміти, яких правил дотримуватися.

— Давай трохи пограємо, так?

Дівчинка заковзала ногою вперед-назад, вимальовуючи півколо на підлозі.

— Давай пограємо в гру, де я вгадаю твій секрет. Так він залишиться секретом, тому що ти не сказала його мені. А якщо я вгадаю, ти отримаєш льодяник на паличці як приз.

Обличчя дитини напружилося. Ханна ніяково посміхнулася.

— Я думаю… ти ходила відвідати леді з Януса. Так?

Дитина почала кивати та раптом зупинилася.

— Ми бачили чоловіка у великому будинку. У нього було рожеве обличчя.

— Я не сердитимуся на тебе, сонце. Приємно іноді когось відвідати, правда? І та леді міцно тебе обійняла?

— Так, — сказала дівчинка повільно, намагаючись зрозуміти, чи було це частиною секрету.

Коли через півгодини знімала білизну, Ханна ще кипіла гнівом. Як могла її рідна сестра зробити таке? Вона згадала вирази на обличчях покупців у крамниці пана Мушмора і відчула, що всі вони бачили те, що вона не могла. Усі, разом із Ґвен, сміялися за її спиною. Залишивши спідницю бовтатися на одній прищіпці, Ханна попрямувала в будинок й увірвалася до кімнати Ґвен.

— Як ти могла?!

— Щось трапилося? — запитала Ґвен.

— Наче ти не знаєш!

— Що, Ханно?

— Мені відомо, що ви зробили. Я знаю, куди ти водила Ґрейс.

Тепер настала черга Ханни дивуватися. На очі сестри навернулися сльози, і вона сказала:

— Бідолашна маленька дівчинка, Ханно.

— Що?

— Біднятко! Так, я водила її побачитися з Ізабель Шерборн. У парку. І я дозволила їм поговорити одна з одною. Але я зробила це для неї. Дитина зовсім заплуталася й нічого вже не розуміє. Я зробила це для неї, Ханні, для Люсі.

— Її звати Ґрейс! Її звати Ґрейс, і вона моя дочка, і я просто хочу, щоб вона була щаслива, і… — Жінка стишилася й заплакала. — Я сумую за Френком. О Боже, я так сумую за тобою, Френку! — Ханна подивилася на сестру. — А ти водиш її до дружини чоловіка, який поховав його в канаві! Як ти могла до цього додуматися? Ґрейс повинна забути про них. Обох. Я її мати!

Ґвен завагалася, а потім підійшла до сестри й ніжно її обійняла.

— Ханно, тобі відомо, наскільки ти мені дорога. Я намагалася зробити все, що могла, щоб допомогти тобі, з того самого дня. І я так старалася, коли вона повернулась додому. Але в цьому й біда. Це не її дім, правда ж? Я не можу дивитися, як вона страждає. І я не можу бачити, якого болю це завдає тобі.

Ханна ледь вдихнула між схлипуваннями.

Ґвен притулила її до себе за плече.

— Я думаю, треба повернути її. Ізабель Шерборн. Я не бачу іншого виходу. Заради дитини. І заради тебе, люба Ханні. Заради тебе.

Ханна, відступивши від сестри, упевнено сказала:

— Вона ніколи не зустрічатиметься із цією жінкою знову, поки я жива. Ніколи!

Жодна із сестер не бачила маленьке обличчя, що зазирало через щілину у дверях; маленькі вуха чули все, що відбувалося в цьому дивному, дуже дивному будинку.

Вернон Накі сидів за столом навпроти Тома.

— Я думав, що бачив всі типи людей, поки не з’явився ти. — Поліцейський знову поглянув на сторінку перед ним.

— Прибило човен, і ти сказав: «Яка гарна дитина. Залишу її собі, і ніхто ніколи не дізнається».

— Це запитання?

— Хочеш усе ускладнити?

— Ні.

— Скількох дітей втратила Ізабель?

— Трьох. Ви це знаєте.

— Але саме ти вирішив залишити дитину. Не жінка, яка втратила трьох? Усе це твоя ідея, тому що ти не хотів, щоб люди вважали, ніби ти не справжній чоловік, бо в тебе немає дітей. Ти думаєш, я цілковитий ідіот?

Том нічого не відповів, і, нахилившись до нього, Накі продовжив більш м’яким голосом:

— Я знаю, що таке втратити дитину. І я знаю, як це вплинуло на мою дружину. Якийсь час вона поводилась наче божевільна. — Він чекав, але відповіді не отримав. — Вони поставляться до неї толерантніше.

— Вони не чіпатимуть її, — сказав Том.

Накі похитав головою.

— Наступного тижня, коли Бік приїде в місто, відбудеться слухання суду. Відтоді ти стаєш проблемою Олбані. Спреґґ прийме тебе з розпростертими обіймами, і Бог знає, з чим ще. Він настроєний проти тебе, і там я нічого не зможу вдіяти, щоб зупинити його.

Том не відповів.

— Може, повідомити комусь про слухання?

— Ні. Дякую!

Накі поглянув на Шерборна. Він уже збирався йти, аж раптом ув’язнений сказав:

— Можна мені написати своїй дружині?

— Ясна річ, не можна писати дружині. Ти не маєш перетинатися з потенційними свідками. Друже, якщо вже зібрався в це грати, то грай за правилами.

Том зміряв поліцейського поглядом.

— Просто аркуш паперу й олівець. Можете прочитати, якщо захочете… Вона моя дружина.

— А я поліцейський, урешті-решт!

— Не кажіть мені, що ви ніколи не порушували правил, ніколи не заплющували очі на якогось бідолаху… Шматок паперу й олівець.

Ральф доставив лист Ізабель пополудні. Вона взяла його неохоче, її рука тремтіла.

— Я залишу тебе, а тоді прочитай. — Він торкнувся її передпліччя. — Цей чоловік потребує твоєї допомоги, Ізабель, — сказав серйозно.

— Так само, як моя маленька дівчинка, — відповіла вона зі сльозами на очах.

Коли Ральф пішов, Ізабель взяла лист до своєї спальні й утупила погляд у нього. Вона підняла його, понюхала, щоб знайти хоч якийсь слід свого чоловіка, але там не було жодного сліду людини. Вона взяла манікюрні ножиці з туалетного столика й надрізала кутик, та пальці ніби замерзли. Перед нею повстало обличчя Люсі, яка кричала, і жінка здригнулася, знаючи, що саме Том спричинив це. Вона відклала ножиці вниз і запхала лист у шухляду, закривши її повільно й беззвучно.

Наволочка мокра від сліз. У вікні висить серп місяця, настільки тьмяний, що навіть не може освітити свою стежку по небу. Ханна спостерігає за ним. У світі існує стільки всього, чим вона хотіла поділитися з дочкою, однак і дитину, і світ якимось чином вирвали з її рук.

Сонячні опіки. Спершу вона здивувалася, що згадала про щось непрохане, недоречне. Її англійська гувернантка, не знайома ні із самим поняттям засмаги, ні з тим, як ту недугу лікувати, поклала вихованку у ванну з гарячою водою, «щоб зняти жар» від опіків, котрі Ханна отримала, надто довго купаючись у бухті, коли батько був у від’їзді.

— Немає чого скаржитися, — казала жінка десятирічній Ханні. — Біль тільки на користь.

Ханна продовжувала кричати, поки нарешті не прибігла кухарка, щоб побачити, кого це ріжуть, і не витягла її з окропу.

— Ви коли-небудь у своєму житті чули таку нісенітницю! — голосила кухарка. — До опіків не прикладають гаряче. Не треба бути Флоренс Найтинґейл, щоб знати це!

Але Ханна пам’ятає, що вона не сердилась. Гувернантка справді вірила, ніби чинить правильно. Вона хотіла для Ханни кращого. Вона завдала болю, тільки щоб допомогти їй.

Раптом розлютившись на тьмяний місяць, Ханна пожбурила подушку через усю кімнату і знову й знову била кулаками по матрацу.

— Я хочу повернути свою Ґрейс, — кричала вона беззвучно, крізь сльози. — Це не моя Ґрейс!

Усе-таки її дитина померла.

Том почув брязкіт ключів.

— Доброго дня! — сказав Джеральд Фіцджеральд, якого супроводжував Гаррі Ґарстоун. — Вибачте, я запізнився. Поїзд в’їхав у стадо овець неподалік від Банбері. Це трохи затримало нас.

— Я нікуди не збирався, — знизав плечима Том.

Адвокат розклав свої документи на столі.

— Попереднє слухання через чотири дні.

Том кивнув.

— Не передумали ще?

— Ні.

Фіцджеральд зітхнув.

— На що ви чекаєте? — Том поглянув на нього, і адвокат повторив: — На що ви, чорт забирай, чекаєте? Кавалерія не з’явиться на горизонті, друже. Ніхто не рятуватиме вас, окрім мене. І я тут тільки тому, що капітан Еддикот оплатив мій гонорар.

— Я просив його не витрачати свої гроші марно.

— Це не була б марна трата грошей! Ви могли б дати мені можливість заробити їх.

— Як?

— Дозвольте мені розповісти правду, дати вам шанс вийти вільною людиною.

— Ви думаєте, що, зруйнувавши життя дружини, я почуватимуся вільним?

— Я кажу лише про те, що половині цих звинувачень ми можемо протиставити гідний захист, що б ви там не зробили. Принаймні примусити їх перевіряти докази. Якщо ви не визнаєте себе винним, держава має довести кожен елемент кожного злочину. Цей чортів Спреґґ і його надумані звинувачення! Дайте мені шанс упоратися з ним, хоча б заради моєї професійної гордості!

— Якщо я визнаю себе винним в усьому, моїй дружині дадуть спокій, ви ж так сказали. Ви знаєте закон. А я знаю, що саме хочу зробити.

— Думати й робити — дві різні речі. В’язниця у Фримантлі — справжнє пекло. Ворогу не побажаєш провести там двадцять років.

Том подивився в очі адвоката.

— Ви хочете знати, де нікому не побажаєш провести час? Позьєр, Бюллекур, Пашендаль. Якби ви були там, то не розказували б тут, яке жахливе місце, де вам дають ліжко, їжу та дах над головою.

Фіцджеральд опустив погляд на свої папери, щось там позначив.

— Якщо ви вирішили визнати себе винним, я змушений дослухатися. Але на вас навішають весь комплект звинувачень. Наскільки я зрозумів, вам треба перевірити голову… І вам краще молитися милостивому Господу, щоб Спреґґ не навісив нових звинувачень, щойно вас перевезуть в Олбані.

Розділ 32

— Що там, чорт забирай, сталося? — спитав Вернон Накі, коли Гаррі Ґарстоун зачинив за собою двері й мовчки застиг у кабінеті сержанта.

Потоптавшись і відкашлявшись, Ґарстоун махнув головою у бік входу до поліційного відділку.

— Ближче до справи, констеблю.

— Там відвідувач.

— До мене?

— Не до вас, сер.

Накі застережливо поглянув на нього.

— До Шерборна, сер.

— Добре? Ви ж знаєте, що робити, заради Бога. Запишіть дані та впустіть.

— Це Ханна Ронфельдт, сер.

Сержант випростався.

— Оце так! — Він закрив теку на своєму столі й почухав підборіддя. — Думаю, краще я вийду до неї.

Накі стояв біля столу в приймальні.

— Пані Ронфельдт, не зовсім звично, що члени сім’ї жертви хочуть бачити обвинуваченого.

Ханна мовчки дивилася на сержанта, самим поглядом змушуючи його продовжувати.

— Боюся, це зовсім не звична ситуація. Попри всю повагу…

— Але ж не протиправна? Не протизаконна?

— Слухайте, мем. Навіть коли справа розглядатиметься у суді, це буде досить важко для вас. Зважте на мою думку, такі судові розгляди, як цей, добре псують нерви. Ви справді хочете скаламутити свій спокій, перш ніж почнеться суд?

— Я хочу побачити його. Я хочу подивитися в очі чоловіку, який убив мою дитину.

— Убив вашу дитину? Заспокойтеся.

— Дитина, яку я втратила, уже не повернеться, сержанте, ніколи. Ґрейс уже ніколи не буде такою ж.

— Слухайте, я не впевнений, що ви маєте на увазі, пані Ронфельдт, але в будь-якому випадку я…

— Я хоча б на це маю право, вам так не здається?

Накі зітхнув. Жінка мала жалюгідний вигляд. Вона блукала містом багато років. Можливо, це дозволить їй позбутися привидів минулого.

— Якщо ви почекаєте тут…

Том підвівся на ноги, все ще спантеличений новиною.

— Ханна Ронфельдт хоче поговорити зі мною? Для чого?

— Звичайно, ти не зобов’язаний бачити її. Я можу відправити Ханну.

— Ні… — сказав Том. — Я побачусь із нею. Дякую!

— Як собі хочеш.

Через кілька хвилин увійшла Ханна, а за нею констебль Ґарстоун, що ніс невеликий дерев’яний стілець. Він поставив його за декілька футів від ґрат.

— Я залишу двері відчиненими, пані Ронфельдт, і чекатиму ззовні. Або можу залишитися тут, якщо ви бажаєте.

— У цьому немає потреби. Я тут довго не затримаюся.

Ґарстоун набурмосився й дзенькнув ключами.

— Гаразд! Я залишу вас із ним, мем, — сказав він і пішов коридором.

Ханна мовчки роздивлялася Тома, намагаючись охопити кожен дюйм: маленький у формі гачка шрам від осколка трохи нижче лівого вуха; пальці, які, незважаючи на мозолі, були довгими та тонкими.

Він дозволив їй вивчати себе, навіть не здригнувшись, як жертва, що пропонує мисливцеві розгледіти себе з близької відстані. У той же час у його голові промайнули спогади минулого: човен, тіло, брязкальце — кожен свіжий і яскравий. А тоді й інші: як він писав першого листа пізно вночі на кухні в Ґрейсмарків, схвильовано добираючи слова; гладкість шкіри Люсі, її сміх, волосся, що нагадувало водорості, коли він тримав її у воді на пляжі Втрачених Надій. Той момент, коли він виявив, що від самого початку знав матір дитини. Том відчув, як по його спині котиться піт.

— Спасибі, що погодилися побачитися зі мною, пане Шерборн…

Якби Ханна проклинала його чи кинула в нього стільцем, Том був би менш ураженим, ніж її ввічливістю.

— Я розумію, що ви не зобов’язані.

Він тільки злегка кивнув.

— Дивно, чи не так? — продовжувала вона. — Ще кілька тижнів тому, коли я згадувала вас, то думала про це лише з вдячністю. Але, виявляється, саме вас я мала боятися тієї ночі, а не того п’яничку. «Пережите на війні змінює людину», — сказали ви. «Правильні та неправильні вчинки для декого не настільки різняться». Я нарешті зрозуміла, що ви мали на увазі. — Потім вона запитала рівним голосом: — Мені потрібно знати: все це насправді вчинили ви?

Том кивнув, повільно й похмуро.

Біль ковзнув обличчям Ханни, наче їй щойно дали ляпаса.

— Ви шкодуєте про те, що зробили?

Запитання ранило його, і він зосередився на сучку на долівці.

— Більше, ніж можу сказати.

— Невже ви навіть на мить не задумалися, що в дитини, можливо, була мати? Хіба вам не спадало на думку, що її могли любити й сумувати за нею? — Вона оглянула камеру й знову подивилася на Тома. — Чому? Якби я могла зрозуміти, чому ви це зробили…

Він зціпив зуби.

— Я справді не можу сказати, чому я це зробив.

— Спробуйте. Будь ласка!

Вона заслужила на правду. Але він нічого не міг сказати їй, не зрадивши Ізабель. Він зробив те, що мало значення, Люсі повернули, і він за це відповідальний. Решта — просто слова.

— Справді. Я не можу сказати вам.

— Той поліцейський з Олбані думає, що ви вбили мого чоловіка. То були ви?

Він подивився їй прямо в очі.

— Я присягаюся вам, він був уже мертвий, коли я знайшов його… Я знаю, що повинен був зробити інакше. Я щиро жалкую, тому що те моє рішення завдало вам стільки шкоди. Але ваш чоловік був уже мертвий.

Вона глибоко зітхнула, маючи намір іти.

— Робіть зі мною, що хочете. Я не прошу прощення, — сказав Том, — …але моя дружина… у неї не було вибору. Вона любить цю маленьку дівчинку. Вона дбала про неї, наче та єдина у світі. Проявіть до неї милосердя.

Гіркоту на обличчі Ханни змінили виснаженість і печаль.

— Френк був прекрасною людиною, — сказала вона і повільно пішла коридором.

У тьмяному світлі Том слухав цвірчання цикад, які, здавалося, відраховували секунди, усі тисячі одночасно. Він усвідомив, що змикав та розмикав руки, ніби вони могли понести його туди, куди не несуть ноги. Він дивився на них і на мить подумав про все, що вони вже переробили. Ця сукупність клітин, м’язів і думок складала його життя, хоча, звичайно, у ньому було ще щось. Оговтавшись, він повернувся до гарячих стін та насиченого повітря. У нього забрали останній щабель драбини, що могла вивести його з пекла.

Ізабель намагалася викинути Тома з голови: то вона допомагала матері у хатніх справах; то розглядала картинки, намальовані Люсі під час її минулих коротких візитів; то дедалі глибше відчувала скорботу від втрати дитини. Вона годинами не думала про нього, а тоді думки про Тома поверталися й вона згадувала про лист у шухляді, що його приніс Ральф.

Ґвен обіцяла привести Люсі, щоб вона могла побачити її знову, але після того більше не з’явилася в парку. Та, попри це, Ізабель годинами чекала на тому самому місці. Вона повинна залишитися зібраною, якщо була хоч найменша іскорка надії побачити свою дочку знову. Вона повинна ненавидіти Тома заради Люсі. І все ж. Жінка взяла лист, подивилася на розірваний кутик, з якого почала відкривати його. Потім поклала його назад і поспішила до парку — чекати, про всяк випадок.

— Скажи мені, Томе, що робити. Ти знаєш, що я хочу допомогти тобі. Будь ласка, просто скажи, що мені робити. — Голос Блуї був напружений, а очі блищали від сліз.

— Уже нічого не потрібно.

У камері Тома було задушливо і пахло карболкою від нещодавнього прибирання.

— Боже, краще б я ніколи не бачив те брязкальце! Треба було тримати рот на замку. — Він схопився за ґрати. — Той сержант з Олбані приходив до мене і розпитував всіляке про тебе: чи дружиш ти з кулаками, чи любив випити. Він і в Ральфа був. Люди говорять… вони говорять про вбивство, Томе, заради Бога. У пабі говорять навіть про шибеницю.

Том подивився в очі Блуї.

— Ти їм віриш?

— Звичайно не вірю. Але я знаю, що такі розмови розходяться по всьому місту. І невинного хлопця можуть звинуватити в тому, що він ніколи не робив. А коли він помре, кому будуть потрібні вибачення? — Блуї мовчки з благанням дивився на Тома.

— Є речі, які важко пояснити, — сказав Том. — Є причини, чому я зробив те, що зробив.

— Але що ж ти зробив?

— Я зробив дещо таке, що зруйнувало життя людей, і тепер настав час платити.

— Подейкують, ніби старий Поттс казав: якщо дружина не захищає свого чоловіка, отже, той, певно, багато чого наробив.

— Дякую, друже! Ти мене втішив цим.

— Томе, не здавайся без бою. Пообіцяй мені!

— Зі мною все буде гаразд.

Але, коли кроки Блуї вже відлунювали коридором, Том подумав, чи правда це. Ізабель не відповіла на його лист, і він розумів, що причини для цього могли бути найгіршими. Проте він мусив триматися того, що знав про неї, про те, якою вона колись була.

На околиці міста стояли старі будинки працівників лісопилки — скромні дерев’яні будівлі, серед яких були і покинуті розвалюхи, і досить пристойні хатинки. Їх було побудовано на невеликих клаптиках землі, неподалік насосної станції, яка забезпечувала місто водою. Ізабель знала, що в одній з них живе Ханна Ронфельдт і туди забрали її дорогоцінну Люсі. Жінка марно чекала, що Ґвен прийде знову. З відчаю вона вирішила сама пошукати Люсі. Просто щоб побачити, де вона жила, щоб знати, як вона давала собі раду. Був полудень, на широкій вулиці, по обидва боки обсадженій жакарандами, — ані душі.

Один із будинків вирізнявся своєю доглянутістю. Недавно пофарбований, зі скошеною травою і, на відміну від інших, оточений високим живоплотом, що ефективніше, ніж паркан, тримав подалі цікаві очі.

Ізабель пройшла алейкою до задніх дворів. Вона почула ритмічний скрип заліза. Її дихання пришвидшилося, бо, вдивившись крізь крихітний просвіт у листі живоплоту, побачила свою маленьку дівчинку, яка їздила доріжкою на триколісному велосипеді. На самоті вона не здавалася ні щасливою, ні сумною, просто сконцентрованою на педалях. Вона була так близько: Ізабель могла доторкнутися до неї, обняти її, втішити. Раптом жінка відчула весь абсурд того, що вона не може бути зі своєю дитиною, ніби все місто з’їхало з глузду, а вона єдина залишилася при тямі.

Ізабель обдумувала план. Поїзд із Перта проходить раз на день аж в Олбані і раз на день з Олбані в Перт. Якщо почекати і в останню мить сісти на нього, можливо, є шанс, що ніхто не помітить її? Може, зникнення дитини не виявлять негайно? У Перті було б легше загубитися. Тоді вона могла б відправитися пароплавом у Сидней. Та навіть в Англію. Нове життя. Той факт, що в неї немає жодного шилінга і ніколи в банку не було рахунку, не зупиняв жінку. Вона спостерігала за дочкою і прораховувала наступні дії.

Гаррі Ґарстоун гупав у двері Ґрейсмарків. Зазирнувши у вікно, щоб дізнатися, хто це прийшов о такій порі, Білл відчинив двері.

— Пане Ґрейсмарку, — сказав констебль і рішуче кивнув.

— Доброго вечора, Гаррі! Що привело вас сюди?

— Офіційна справа.

— Зрозуміло, — сказав Білл, готуючись до гірших новин.

— Я шукаю панну Ронфельдт.

— Ханну?

— Ні, її дочку. Ґрейс.

Коли Білл зрозумів, що мова йде про Люсі, то запитально поглянув на поліцейського.

— Вона у вас? — запитав Ґарстоун.

— Звичайно, що ні. Чому вона?..

— У Ханни Ронфельдт її немає. Дівчинка зникла.

— Ханна загубила її?

— Або її викрали. Ваша дочка вдома?

— Так.

— Точно? — перепитав поліцейський злегка розчаровано.

— Так, я впевнений.

— І була вдома весь день, так?

— Ні, не весь. До чого ви ведете? Де Люсі?

Віолетта підійшла й стала позаду Білла.

— Що там ще трапилося?

— Мені потрібно побачити вашу дочку, пані Ґрейсмарк, — сказав Ґарстоун. — Не могли б ви покликати її, будь ласка?

Неохоче Віолетта підійшла до кімнати Ізабель, але там нікого не було. Вона поспішила на задній двір, де побачила на садовій гойдалці доньку, що втупилася в одну точку.

— Ізабель! Тут Гаррі Ґарстоун!

— Що йому потрібно?

— Думаю, тобі краще вийти до нього, — сказала Віолетта. Щось у її тоні змусило Ізабель піти за матір’ю до вхідних дверей.

— Доброго вечора, пані Шерборн! Я тут щодо Ґрейс Ронфельдт, — почав Ґарстоун.

— Що з нею? — запитала Ізабель.

— Коли ви востаннє її бачили?

— Вона не була з дівчинкою, відколи повернулася, — заперечила Віолетта, однак потім виправилася: — Вони… випадково зустрілися в крамниці пана Мушмора, але тільки один раз.

— Це правда, пані Шерборн?

Ізабель мовчала, тому відповів батько:

— Звичайно, що правда. Ви думаєте, вона…

— Ні, тату. Насправді я бачила її.

Вражені батьки обернулися до Ізабель.

— У парку, три дні тому. Ґвен Поттс приводила її до мене. — Ізабель подумала, чи продовжувати. — Я не шукала її. Ґвен сама привела її до мене, клянусь. А де Люсі?

— Пропала. Зникла.

— Коли?

— Я думав, що ви могли б сказати це мені, — відповів поліцейський. — Пане Ґрейсмарк, ви не заперечуєте, якщо я тут розглянуся? Просто щоб переконатися.

Білл збирався заперечити, але новини від Ізабель схвилювали його.

— Ми нічого не приховуємо. Робіть, що вважаєте за потрібне.

Поліцейський, котрий і досі пам’ятав, як отримав тростиною від Білла Ґрейсмарка за списування на контрольній з математики, влаштував справжнє шоу, відкриваючи шафи з одягом та заглядаючи під ліжка, хоча він трохи нервував, наче все ще боявся, що директор може всипати йому різок. Нарешті він повернувся в передпокій.

— Дякую! Якщо побачите її, не забудьте сповістити нас.

— Сповістити вас? — обурилася Ізабель. — Хіба ви не почали пошуки? Чому ви вже її не шукаєте?

— Це не ваша турбота, пані Шерборн.

Щойно Ґарстоун пішов, Ізабель обернулась до батька.

— Тату, ми повинні знайти її! Де ж вона може бути? Я мушу йти…

— Стримайся, Із. Давай я спершу розпитаю Вернона Накі. Я зателефоную у відділок і довідаюся, що там відбувається.

Розділ 33

З найперших днів на Янусі дівчинка зіткнулася з екстремальними умовами людського життя і сприймала їх як норму. Хто знає, які підсвідомі спогади про свою першу подорож на острів та про події, що призвели до цього, залишилися в її голові? Навіть якщо ці спомини повністю стерлися, її життя на маяку, у світі, населеному лише трьома особами, просочилося в саме її єство. Зв’язок дитини з подружжям, що ростило її, безсумнівно, був міцним. Вона не могла назвати відчуття втрати їх горем. Для опису туги і відчаю дитина не знаходила слів.

Але вона до болю прагнула бути з мамою й татком, марніла без них, проводила свої дні, постійно думаючи про них, навіть зараз, коли була на материку вже стільки тижнів. Вона, напевно, зробила щось дуже нечемне, якщо мама так плакала. А та жінка з темним волоссям і темними очима, яка стверджувала, що то вона її справжня мама… Брехати не можна. Але чому та сумна леді продовжувала всім розповідати таку велику брехню? І чому дорослі дозволяли їй це робити?

Дівчинка знала: мама тут, у Партаґезі. Їй було відомо, що погані люди забрали татка, але вона не відала куди. Вона чула слово «поліція» багато разів, однак не дуже розуміла, що це таке. Вона підслухáла багато розмов. Люди на вулиці бурмотіли: «Який жах. Яка жахлива ситуація». Ханна сказала, що вона ніколи більше не бачитиме маму.

Янус величезний, але дівчинка знала кожен його дюйм: пляж Утрачених Надій, бухта Спокою, хребет Вітрів. Татко завжди говорив: щоб потрапити додому, потрібно знайти маяк. Вона багато разів чула, що Партаґез — невелике містечко.

Поки Ханна була на кухні, а Ґвен кудись пішла, дівчинка ввійшла до своєї кімнати. Вона розглянулася. Обережно застібнула сандалі. Поклала в наплічник малюнок маяка з мамою, татком і Лулу. Додала туди яблуко, яке та дама дала їй уранці, та прищіпки, котрими гралася, наче ляльками.

Вона тихо зачинила двері й вийшла на задній двір. Пройшла біля живоплоту, поки не виявила вузьку щілину, крізь яку могла проскочити. Дівчинка бачила маму в парку. Вона піде туди і знайде її. Вони відшукають татка й вирушать додому.

Дитина взялася до виконання свого плану надвечір. Сонце спускалося до небокраю, і тіні дерев витягувалися, наче гума, до неймовірних розмірів.

Пролізши крізь живопліт, дівчинка потягнула наплічник по землі крізь низькі чагарники, що росли за будинком. Звуки тут настільки відрізнялися від тих, що були на Янусі! А скільки тут пташок, котрі перекликаються одна з одною. Що далі вона заходила, то густішими ставали чагарі і зеленішою — рослинність. Вона не злякалася сцинків, чорних і швидких лускатих ящірок, які шмигали підліском. Сцинки не заподіють їй болю, дівчинка добре це знала. Однак їй не було відомо, що тут, на відміну від Януса, не всі чорні створіння, котрі ковзають у траві, — ящірки. Вона не знала про життєво важливі відмінності між ящірками з ніжками і без них. Вона ніколи не бачила змію.

До того часу як маленька дівчинка прийшла в парк, настали сутінки. Вона підбігла до лавки, але не знайшла жодних слідів мами. Тягнучи за собою наплічник, дитина всілась на лаву і почала вдивлятися у безлюдний парк. Вона дістала побите під час подорожі яблуко й надкусила його.

У цей момент кухні Партаґеза були зайняті сварливими матерями та голодними дітьми. Діти відмивали руки й обличчя, брудні від гарцювання поміж дерев чи прогулянок узбережжям. Батьки дозволяли собі холодне пиво, а матері наглядали за каструлями, де варилася картопля, і за духовками, де мліло тушковане м’ясо. Наприкінці кожного дня сім’я збиралася разом.

А темрява щосекунди сильніше насичувала небо, поки тіні вже більше не спадали зверху, а піднімалися із землі й цілковито заповнювали повітря. Люди, повертаючись до своїх будинків, передавали ніч її володарям: цвіркунам, совам, зміям. Світ, який не змінився за сотні тисяч років, прокидався та діяв, наче денне світло, люди і всі зміни, що вони їх спричинили, були тільки ілюзією. На вулицях не залишилося ні душі.

Перш ніж сержант Накі прибув до парку, він знайшов на лавці лише наплічник та огризок яблука зі слідами маленьких зубів, по якому вже повзали мурахи.

З настанням ночі в темряві починають мерехтіти вогники. Тисячі світлих цяток; іноді від гасової лампи у вікні, іноді від електричного світла в нових будинках. По обидва боки вздовж головної вулиці Партаґеза світили електричні вуличні ліхтарі. Чисте, безхмарне небо освітлювали зірки, і на ньому світлою плямою через темряву пролягав Чумацький Шлях.

Деякі з яскравих точок серед дерев погойдувалися, як вогняні ягоди: то люди з ліхтарями обшукували ліс. Не тільки поліція, а й чоловіки з лісопилки Поттса, працівники порту та Маякової служби. Знервована Ханна залишилася вдома, як їй наказали. Ґрейсмарки також ходили чагарниками й кликали дитину по імені. У повітрі лунали імена «Люсі» і «Ґрейс», хоча шукали тільки одну дівчинку.

Стискаючи в руці малюнок з мамою, татком і маяком, дитина згадує історію мудреців, які знайшли свій шлях до дитятка Ісуса, йдучи за зіркою. Вона помітила світло Януса в морі, воно здавалося таким близьким, світло завжди здається близьким. Хоча дещо не зовсім так. З-поміж білих спалахів були й червоні. Проте дівчинка йшла до нього.

Дитина прямує вниз до води, яка вночі стає неспокійною, а хвилі беруть берег у заручники. На маяку вона знайде маму й татка. Вона йде вниз до тонкого довгого перешийка, у саме серце Пойнт-Партаґез, де багато років тому Ізабель примусила Тома, щоб його не змило в океан, лягти, коли він дивився на морський гейзер. З кожним кроком дівчинка щораз ближча до світла, що в океані.

Але вона йде не на промінь Януса. Усякий маяк має свій характер, і спалах червоного кольору, який перериває білий, указував морякам: вони наближаються до мілини в гирлі Партаґезової бухти, майже за сто миль від Янус Рока.

Зривається вітер. Піниться вода. Дитина йде. Темрява прибуває.

Том почув голоси, що долинали в його камеру ззовні: «Люсі? Люсі, ти там?» Згодом: «Ґрейс? Де ти, Ґрейс?»

Єдиний ув’язнений у відділку, Том покликав:

— Сержанте Накі! Сержанте!

Почувся брязкіт і ввійшов констебль Лінч.

— Щось потрібно?

— Що відбувається? Люди кличуть Люсі.

Боб Лінч замислився над відповіддю. Хлопець мав право знати. У будь-якому разі він нічого не міг вдіяти.

— Та дівчинка, вона пропала.

— Коли? Як?

— Кілька годин тому. Судячи з усього, втекла.

— Боже всемогутній! Як, чорт забирай, це сталося?

— Не маю уявлення.

— І що зараз відбувається?

— Її шукають.

— Дозвольте мені допомогти. Я не можу просто сидіти тут. — Шерборн зрозумів відповідь, побачивши незворушне обличчя Лінча. — Та перестаньте! — сказав Том. — Куди я дінуся?

— Я дам знати, якщо почую щось. Це найбільше, що можу зробити. — Знову дзенькнувши металом, поліцейський пішов.

У темряві думки Тома повернулися до Люсі, яка завжди допитливо досліджувала острів. Вона ніколи не боялася темряви. Можливо, він мав навчити її боятися. Він не зміг підготувати її до життя поза Янусом. Тоді Том подумав про інше. Де Ізабель? На що була здатна вона в такому стані? Чоловік молився, щоб це не виявилося справою рук його дружини.

Слава Богу, ще не було зими! Вернон Накі відчував, як ближче до півночі на землю опускається прохолода. Малá була одягнена в ситцеве платтячко й сандалики. Принаймні у січні в неї був шанс пережити ніч. У серпні вона вже посиніла б від холоду.

Немає сенсу шукати о цій порі. Сонце встане ледь по п’ятій. Краще, щоб люди трохи відновили сили. А на світанні можна продовжити пошуки. Коли він зустрів Ґарстоуна в кінці дороги, то скомандував:

— Передай іншим, що на сьогодні ми припиняємо пошуки. А з першими променями сонця збери всіх біля відділку — почнемо знову.

Була перша година ночі, але він хотів освіжити голову. Вернон вирушив знайомою стежкою своєї вечірньої прогулянки, і досі несучи ліхтар, що погойдувався з кожним його кроком.

У маленькому будиночку молилася Ханна.

— Захисти її, Господи! Захисти і врятуй її! Ти вже врятував її колись… — Ханна злякалася, що Ґрейс, можливо, використала до цього часу свою частку чудес. А тоді вона заспокоювала себе. Щоб пережити тут одну ніч, дитині не потрібне диво. Головне, щоб не трапилося нещастя. Це була зовсім інша справа. Однак ту гадку відтіснили інші панічні, більш переконливі страхи. У її виснаженій, напівзатьмареній свідомості виникла така думка: можливо, Бог не хоче, щоб Ґрейс залишалася з нею. Може, в усьому винна вона. Ханна чекала і молилася. Вона уклала з Господом священну угоду.

У двері Ханниного будинку постукали ногою. Хоча світло було вимкнене, вона все ще не спала і підхопилася, щоб відчинити їх. Коли жінка побачила перед собою сержанта Накі з тілом Ґрейс, її ноги підкосилися.

— О Господи! — Ханна кинулася до дівчинки. Вона не зводила з дитини очей і не бачила, що чоловік посміхається.

— Ледь не спіткнувся об неї поблизу перешийка. Міцно спить, — сказав він. — У цієї дитини дев’ять життів, це точно. — І хоча він усміхався, в його очах стояли сльози, бо він згадав, як колись так само ніс свого сина, якого не зміг врятувати. Ханна, ледь усвідомлюючи слова сержанта, обняла свою дочку, яка продовжувала спати на її руках.

Тієї ночі Ханна поклала Ґрейс поруч із собою в ліжко й прислуховувалася до кожного її подиху, спостерігаючи за кожним порухом голови чи здриганням ніжки. Але відчуття полегшення, яке йшло від теплого тіла дочки, затьмарювалося сумним усвідомленням.

Перші краплини дощу, які, наче дрібний гравій, затарабанили по бляшаному даху, знову перенесли Ханну в день її весілля: у той час, коли в їхньому скромному будинку протікала стеля і вони підставляли відра, в час, повний любові та надії. Перш за все, надії. Попри всі проблеми, Френк завжди усміхався і був веселим. Вона хотіла, щоб Ґрейс перейняла це від нього. Хотіла, щоб її дочка була щасливою дівчинкою, і жінка молилася Богу, щоб дав їй відвагу та силу зробити для цього все.

Коли дівчинку розбудив грім, вона сонно подивилася на Ханну і, притиснувшись ближче до неї, знову поринула в сни. Мати лише мовчки плакала, згадуючи свою обітницю.

Чорний павук повернувся у своє павутиння в кутку Томової камери і знову й знову хаотично повзав по ньому, приводячи його до ладу, і лише він знав, чому нитки повинні бути саме в цьому місці, мати лише такий натяг чи кут. Він виходив у нічний час, щоб відновити свою павутину, переплетення ниток, яке накопичувало пил й утворювало випадкові візерунки. Це плетіння було світом, який він для себе вибрав, завжди намагався виправити й ніколи не покидав, якщо його не змушували.

Люсі в безпеці. Том відчув полегшення. Але досі жодного слова від Ізабель. Ніяких ознак, що вона пробачила його або що колись пробачить. Безпорадність, яку він відчував, коли не зміг хоча б якось зарадити Люсі, зміцнила його рішучість зробити все можливе для своєї дружини. Це єдине, що він міг.

Якщо Том змушений прожити життя без неї, то простіше пустити все на самоплив. Його розум знову занурився в пам’ять. Глухий звук парів нафти, котрі спалахували, щойно підносиш сірник. Призми, що відкидали веселкові розводи. Океани, що простягалися перед ним на Янусі як таємничий дар. Якщо Том мав попрощатися з цим світом, то він хотів запам’ятати його красу, а не тільки страждання. Дихання Люсі, яка довіряла двом незнайомцям і з’єдналася з їхніми серцями, наче атоми в молекулі. І Ізабель, та Ізабель, яка освітлювала його дорогу назад у життя після всіх років, коли він вважав себе мертвим.

Невеликий дощ приніс у камеру свіжі лісові аромати: землí, вологої деревини, їдкий запах банксій, квіти яких нагадували великі волохаті жолуді. Він раптом зрозумів, що прощається з різними особами: покинутим восьмирічним хлопчиком, божевільним солдатом, що завис над пеклом, доглядачем, що наважився залишити своє серце без захисту. Усі ці життя були в ньому, як матрійки.

Йому співав ліс, дощ вистукував по листі, цяпав по калюжах, десь як божевільні сміялися над жартом, незрозумілим людині, кукабарри[17]. Він почувався частиною цілого. Ще один день чи навіть десятиліття цього не змінить. Природа чекала на нього, щоб узяти чоловіка назавжди й перетворити його атоми в якусь іншу форму.

Дощ посилився і вдалині почувся гуркіт грому, котрий постійно відставав від блискавки.

Розділ 34

Еддикоти жили в будинку, що омивався б океаном, якби не кілька ярдів морської трави. Ральф доглядав дім, а Гільда влаштувала собі маленький садок у піщаному ґрунті на задньому дворі: майори і жоржини, барвисті, наче танцівниці, межували зі стежкою до маленького пташника, у якому весело щебетали зяблики, дивуючи місцевих птахів.

Наступного дня після того, як знайшли Люсі, Ральф плентався додому центральною доріжкою і його зустрів запах повидла, що просочувався через вікна. Щойно він зняв кепку в коридорі, Гільда перейняла його, тримаючи в руці дерев’яну ложку, котра сяяла, ніби помаранчевий льодяник. Вона приклала палець до губ і повела чоловіка на кухню.

— У вітальні! — прошепотіла Гільда, широко розплющивши очі. — Ізабель Шерборн! Вона чекає на тебе.

Ральф похитав головою.

— Світ збожеволів! Чого вона хоче?

— Думаю, у цьому і проблема. Вона не може визначитися, чого саме хоче.

Маленька охайна вітальня морського капітана була декорована не кораблями в пляшках чи макетами військових суден, а іконами. Архангели Михаїл і Рафаїл, Богородиця з немовлям та численні святі дивилися на відвідувачів пильно, з неухильним спокоєм зі свого місця у вічності.

Склянка води біля Ізабель була майже порожньою. Погляд жінки зосередився на янголові, що тримав меч та щит у руці, піднятій над змієм, який був біля його ніг. Великі хмари затінили кімнату, отже картини здавалися блідими озерами золота, які сяяли в темряві.

Ізабель не помітила Ральфа, котрий зайшов, тому він деякий час дивився на неї перед тим, як мовив:

— Цю я отримав першою. Виловив російського моряка з води біля Севастополя сорок з гаком років тому. Він дав мені її на знак подяки. — Ральф говорив повільно, час від часу зупиняючись. — Я й інших витягував, служачи в торговому флоті. — Він хихикнув. — Навряд чи я такий побожний, тому нічого не можу розказати про ікони. Але щось у них є таке, що змушує їх відповідати тобі. Гільда каже, вони складають їй компанію, коли мене немає.

Він засунув руки в кишені й кивнув у напрямку ікони, на яку дивилась Ізабель.

— Мушу сказати, свого часу я з ним довго говорив. Архангел Михаїл. Ось він, з мечем у руці і з піднятим щитом. Наче він усе ще роздумує про щось.

У кімнаті запанувала тиша, здавалося, вітер трясе вікнами наполегливіше, вимагаючи уваги Ізабель. Повсюди, аж до самого обрію, безладно билися хвилі, а небо почало темніти від наближення ще однієї зливи. Жінка подумки повернулася до Януса — назад до широкої порожнечі, назад до Тома. Вона почала плакати, хлипання Ізабель було схоже на хвилі, які знову відносили її на знайомий берег.

Ральф сів біля неї і взяв за руку. Вона плакала, а він сидів, і жодного слова не було промовлено протягом добрих півгодини.

Нарешті вона наважилася:

— Люсі втекла минулої ночі через мене, Ральфе, намагаючись знайти мене. Вона могла померти. Усе так заплутано. Я не можу про це поговорити з мамою і татом…

Старий усе ще мовчав, тримаючи Ізабель за руку, дивлячись на її нігті, обкусані до крові. Він поволі ледь-ледь кивнув.

— Вона жива. І вона в безпеці.

— Я лише хотіла, щоб вона була в безпеці, Ральфе. З того часу, як вона прибула на Янус, я хотіла робити все якнайкраще. Вона потребувала нас. А нам була потрібна вона. Коли Люсі тільки-но з’явилася, нізвідки, це сталося як чудо, Ральфе. Я була впевнена, що вона повинна бути з нами. Це здавалося цілком зрозумілим. Немовля втратило батьків, ми втратили немовля… Я дуже сильно її люблю. — Жінка висякалася. — Там… Ральфе, ви єдині у світі знаєте, як це — бути на Янусі. Єдиний, хто може це уявити. Але і ви ніколи не прощалися з човном: стоячи на пристані, слухаючи, як затихає двигун, і дивлячись, як човен усе зменшується і зменшується. Ви не знаєте, як це — прощатися зі світом відразу на роки. Янус був справжнім. Люсі була справжньою. Усе інше існувало тільки в уяві. До того часу, коли ми дізналися про Ханну Ронфельдт, — о, тоді вже було надто пізно, Ральфе. Я просто не могла відмовитися від Люсі: я не могла так з нею вчинити.

Старий сидів, повільно та глибоко дихаючи, раз по раз киваючи. Він стримувався від бажання щось запитати або заперечити їй. Додержання тиші було найкращим способом допомогти їй, допомогти будь-кому.

— Ми були такою щасливою сім’єю. Тоді, коли поліція прибула на острів, — коли я почула, що зробив Том, — нічого не здавалося безпечним. Ніде не було безпечно. Навіть я не була безпечною. Я була настільки скривджена, настільки сердита… і налякана. Нічого не мало сенсу з того моменту, як поліцейський сказав мені про брязкальце. — Ізабель поглянула на нього. — Що я зробила? — Питання не було риторичним. Вона шукала дзеркало, річ, яка покаже їй те, що не могла побачити сама.

— Не можу сказати, ніби мене якось обходить те, що ви тепер збираєтеся робити.

— Немає нічого, що я можу зробити. Усе зруйновано. Більше ні в чому немає сенсу.

— Той чоловік вас кохає, ви знаєте. Це повинно чогось вартувати.

— А як щодо Люсі? Вона моя донька, Ральфе. — Ізабель шукала спосіб пояснити. — Ви можете уявити собі, що Гільду просять віддати одне з її дітей?

— Це не віддавання. Це повертання, Ізабель.

— Але хіба Люсі не була дана нам? Хіба не про це просив нас Господь?

— Можливо, Він просив вас наглянути за нею. І ви це зробили. І можливо, Він просить вас тепер дозволити ще комусь зробити це. — Ральф швидко вдихнув, відчуваючи нестачу повітря. — Чорт, я не священик. Що я знаю про Бога? Але мені таки відомо, що є чоловік, який віддасть усе, — усе! — щоб захистити вас. Ви думаєте, це правильно?

— Однак ви бачили, що трапилося вчора. Ви знаєте, якою відчайдушною є Люсі. Я їй потрібна. Як мені це пояснити їй? Неможливо очікувати від неї розуміння, не в її віці.

— Деколи життя виявляється важким, Ізабель. Деколи воно просто ранить наскрізь. А іноді, коли думаєш, що найгірше вже позаду, воно повертається і ранить ще раз.

— Я думала, воно зробило зі мною все, що могло, багато років тому.

— Якщо ти вважаєш, ніби зараз усе погано, то все буде набагато гірше, коли не виступиш на захист Тома. Це серйозно, Ізабель. Люсі маленька. У неї є люди, які хочуть про неї дбати і забезпечити їй гідне життя. У Тома немає нікого. Я ніколи не бачив людини, яка заслуговує на страждання менше, ніж Том Шерборн. — Під пильним поглядом святих і янголів Ральф продовжував: — Бозна, що там сталося між вами двома. Була брехня на брехні, кожна з найкращими намірами. Але все зайшло надто далеко. Усе, що ви зробили, щоб допомогти Люсі, зашкодило комусь іншому. Боже мій, звичайно, я розумію, як вам важко! Але той Спреґґ — паскуда, і він зробить, що задумав. Том — твій чоловік. У горі і в радості, у хворобі чи в здоров’ї. Хіба що ти хочеш побачити його у в’язниці чи… — Він не зміг закінчити фрази. — Я думаю, це твій останній шанс.

— Куди ти збираєшся? — запитала Віолетта через годину, стривожена станом доньки. — Ти щойно прийшла.

— Я йду, ма. Мені треба щось зробити.

— Але на вулиці ллє наче з відра. Принаймні зачекай, поки перестане. — Вона вказала на стос одягу на підлозі поряд з нею. — Я вирішила переглянути деякі речі хлопців. Дещо з їхніх старих сорочок, черевиків — вони можуть комусь знадобитися. Я подумала, їх можна віддати до церкви. — Голос Віолетти затремтів. — Було б гарно, якби ти склала б мені компанію, поки я їх перебиратиму.

— Я маю піти в поліційний відділок, зараз.

— З якого дива?

Ізабель поглянула на матір, на якусь мить майже наважилась їй розповісти. Але сказала:

— Мені вкрай потрібно побачити пана Накі. Я повернуся пізніше, — гукнула вона позаду Віолетти, спускаючись коридором до вхідних дверей.

Відчинивши двері, Ізабель завмерла, бо побачила силует людини, яка збиралася подзвонити у дзвоник. Промоклою від дощу жінкою була Ханна Ронфельдт. Ізабель застигла, їй відібрало мову.

Стоячи на порозі, Ханна говорила швидко, не зводячи очей із троянд у вазі на столику позаду Ізабель, боячись, що коли вона гляне прямо на неї, то передумає.

— Я прийшла дещо сказати. Тільки скажу і йду. Не питайте у мене нічого, будь ласка! — Вона згадала обітницю, що дала Богу декілька годин тому: як тут відрікатися. Ханна зітхнула і продовжила:

— Минулої ночі з Ґрейс могло трапитися будь-що. Вона так відчайдушно прагнула побачити вас. Дякувати Господу, що її знайшли до того, як вона потрапила в біду. — Ханна поглянула вгору. — Ви можете собі уявити, як це? Бачити, як донька, котру ти зачала і виносила, донька, яку народила і годувала грудьми, називає когось іншого своєю мамою? — Жінка поглянула вбік. — Але мені треба прийняти це, попри біль. Я не можу поставити своє щастя вище за її. Дитина, яку я мала, Ґрейс, не повернеться. Тепер я це розумію. Усе просто: вона може жити без мене, навіть якщо я не можу жити без неї. Я не повинна карати її за те, що трапилося. І я не повинна карати вас за гріх вашого чоловіка.

Ізабель почала протестувати, але Ханна перебила її. Знову зосередивши погляд на трояндах, жінка сказала:

— Я дуже добре знала Френка. А Ґрейс я майже не знаю. — Вона поглянула в очі Ізабель. — Ґрейс любить вас. Мабуть, вона належить вам. — З великим зусиллям жінка вимовила наступні слова: — Але мені треба знати, що запанує справедливість. Якщо ви зараз мені присягнетеся, що все це зробив ваш чоловік, — присягнетеся життям, — тоді я дозволю Ґрейс жити з вами.

Несвідома думка промайнула в голові Ізабель, і вона інстинктивно мовила:

— Присягаюсь!

Ханна продовжила:

— Щойно ви дасте свідчення проти цього чоловіка і його надовго посадять, Ґрейс може повернутися до вас. — Раптом жінка заридала. — О Боже, допоможи мені! — І кинулася геть.

Ізабель була приголомшена. Вона знову й знов обдумувала щойно почуте, дивуючись, чи не вигадала це часом. Але на веранді були мокрі сліди, мокра доріжка від крапель згорнутої Ханною Ронфельдт парасолі.

Вона настільки близько дивилася вслід Ханні крізь сітку для мух, що блискавка видалася поділеною на маленькі квадратики. Тоді загриміло і затрусився дах.

— Я думала, ти пішла до поліційного відділку. — Слова врізалися в думки Ізабель, і близько хвилини жінка не могла зрозуміти, де вона. Повернувшись, жінка помітила матір. — Я думала, ти вже пішла. Що трапилося?

— Блискає.

«Принаймні Люсі не злякається», — на цій думці впіймала себе Ізабель, коли небо розділив яскравий спалах. Ще з того часу, як дівчинка була немовлям, Том навчив її поважати, але не боятися стихії: блискавку, що могла вдарити у вежу з маяком на Янусі, океани, які громили острів. Вона подумала про повагу, котру Люсі виказувала у світловій камері маяка: не торкатися інструментів, тримати пальці подалі від скла. Їй пригадалася дитина на руках у Тома, яка сміялася і з галереї махала Ізабель, котра стояла внизу біля мотузки з білизною. «Одного разу був собі маяк…» Скільки історій Люсі починалися так? «І був там шторм. І вітер щораз дув і дув, а доглядач маяка запалював маяк, а Люсі йому допомагала. І було темно, але доглядач маяка не боявся, бо мав чарівне світло».

Їй пригадалося змучене обличчя Люсі. Вона може повернути свою доньку, огорнути її безпекою і щастям, і все це буде позаду. Вона може любити її і плекати, і дивитися, як вона росте… Через декілька років зубна фея таємно забере молочні зуби за три монети, тоді поступово Люсі буде ставати вищою і вони стануть разом говорити про світ і про…

Вона може залишити свою доньку. Якщо… Скрутившись калачиком на ліжку, Ізабель заридала:

— Я хочу свою доньку! О Люсі! Я не можу цього витерпіти.

Заява Ханни. Прохання Ральфа. Її власна фальшива клятва, яка зрадить Тома, так само, як він зрадив її. Знову й знову, наче карусель, думки кружляли і змішувалися, тягнучи її спочатку в один бік, потім в інший. Вона чула слова, які промовлялись. Але один голос був відсутнім — голос Тома. Чоловік, котрий став між нею і Люсі. Між Люсі і її мамою.

Не в силах більше опиратися його поклику, вона підсунулася до шухляди, витягнула листа й поволі відкрила його.

Ізі, кохана!

Сподіваюся, що з тобою все добре і ти тримаєшся. Я знаю, твої мама і тато подбають про тебе. Сержант Накі з доброти своєї дозволив мені написати тобі, але він це прочитає вірогідніше, ніж ти. Якби ми могли поговорити наодинці.

Я не впевнений, чи колись зможу розмовляти з тобою знову. Завжди думаєш, що буде шанс сказати те, що має бути сказане, щоб виправити становище. Але не завжди так буває.

Я не хотів, щоб усе так продовжувалося, я не міг із цим жити. Я не можу описати, наскільки мені шкода, що я тебе образив.

У нас невелика зміна в житті, і якщо все закінчиться так, тим, що зараз відбувається зі мною, то це все-таки вартуватиме цього. Моє життя мало закінчитися багато років тому. Зустріти тебе тоді, коли я думав, що воно закінчилося, і бути коханим тобою, — якби я прожив ще сотні років, я б не міг попросити кращого за це. Я любив тебе так сильно, як умів, Із, хоча це нічого не означає. Ти чудова дівчина, і ти заслуговувала на когось набагато кращого за мене.

Ти сердита і скривджена, нічого не має сенсу. Я знаю, як це. Через те, якщо ти вирішила позбутися мене, я не буду тебе звинувачувати.

Можливо, якщо до цього дійде, нікого не варто судити за його найгіршим вчинком. Усе, що я можу зробити, — це просити в Бога і просити в тебе прощення за ту кривду, яку я тобі вчинив. І дякувати тобі за кожен день, котрий ми провели разом.

Що б ти не вирішила зробити, я прийму і підтримаю твій вибір.

Я буду завжди твоїм люблячим чоловіком,

Том

Ізабель, наче то була картина, а не записка, водила пальцем по листу, йдучи за стійким нахилом, витонченими петлями, ніби намагалася краще зрозуміти значення слів. Вона уявляла його довгі пальці на олівці, який переміщався сторінкою. Знову й знов обводила слово «Том», слово, якесь одночасно чуже і знайоме. Їй спала на думку гра, в яку вони грали, коли вона малювала літери пальцем на його оголеній спині, а він повинен був відгадати, потім робив те саме на її спині. Але цьому спогаду стрімко протидіяв спогад про дотик Люсі. Її дитяча шкіра. Вона ще раз уявила руку Тома, цього разу, як він писав записку Ханні. Наче маятник, її думки гойдалися туди-сюди, між ненавистю і жалем, між чоловіком і дитиною.

Вона забрала руку з паперу і прочитала лист знову, цього разу намагаючись зрозуміти значення слів на сторінці, чуючи, як Томів голос промовляв їх. Вона читала лист знову й знову, відчуваючи, ніби її тіло розривалося навпіл, поки нарешті, здригаючись від ридань, Ізабель наважилася.

Розділ 35

Коли в Партаґезі дощить, хмари виливають на місто воду і промочують його наскрізь. Тисячоліття таких потопів породило ліси на стародавньому суглинку. Небо темніє, і швидко падає температура. Великі канави розсікають ґрунтові дороги, а несподівані повені роблять їх непрохідними для легкових автомобілів. Річки пожвавлюються, відчувши нарешті запах океану, з яким вони були так довго розділені. Їх ніщо не зупинить в наполегливому бажанні повернутися до нього — повернутися додому.

Місто затихає. Останні кілька коней сиротливо застигли зі своїми екіпажами, поки дощ стікає з їхніх шор і краплі відскакують від автомобілів, численність яких тепер переважає. На головній вулиці люди стоять під широкими дахами на терасах крамниць, склавши руки і невдоволено скривившись. Позаду шкільного двору купка шибайголів тупає в калюжах. Жінки з роздратуванням дивляться на білизну, не зняту з мотузок, і коти прокрадаються в найближчі зручні двері, зневажливо нявкаючи. Вода стрімко плине повз військовий меморіал, на якому потьмянів золотистий напис. Вона стікає з церковного даху крізь рот ґарґульї, на нову могилу Френка Ронфельдта. Дощ, не перебираючи, змінює і живе, і мертве.

У Тома промайнула думка, що Люсі не злякається. Він пригадав тремтливе відчуття в грудях від здивування через те, що маленька дівчинка, сахаючись блискавки, сміялася.

— Зроби, щоб гриміло, татку! — кричала вона й чекала гуркоту грому.

— Чорт забирай! — вигукнув Вернон Накі. — У нас знову тече.

Водостік з пагорба біля відділку був набагато більшим, аніж просто «протікання». Вода плинула в задню частину будівлі, яка була розміщена нижче, ніж передня. Протягом декількох годин камеру Тома на шість дюймів заповнила вода, що затікала туди і зверху, і знизу. Хатній павук залишив свою павутину в пошуках чогось безпечнішого.

З’явився Накі з ключами в руці.

— Твій щасливий день, Шерборне.

Том не зрозумів.

— Зазвичай трапляється, коли так багато дощить. Стеля в цій частині руйнується. У Перті завжди обіцяють відремонтувати її, але, як правило, тільки присилають когось, щоб дещо підлатати її. Однак трохи сердяться, коли арештанти помирають до суду. Тобі краще піднятись у приймальню на деякий час. Поки висохне камера. — Він залишив у замку ключ неповернутим. — Ти ж не будеш нерозумним, правда?

Том пильно поглянув на нього й нічого не промовив.

— Гаразд. На вихід.

Він пішов за Накі до приймальні, де сержант надів йому на зап’ястя один наручник, а другий причепив до труби.

— Поки йтиме дощ, напливу відвідувачів не буде, — мовив він Гаррі Ґарстоуну й усміхнувся зі свого каламбуру. — А Мо Маккекі[18] помре від заздрощів.

Окрім грому та дощу, котрий перетворював усю поверхню на барабан або тарілки, нічого не було чутно. Вітер зник, і на вулиці тиша, тільки накрапує дощ. Ґарстоун взявся за швабру й рушники, намагаючись урятувати ситуацію всередині.

Том сидів, дивлячись крізь вікно на дорогу, уявляючи, який був би зараз вигляд із галереї на Янусі: доглядач почувався б так, наче він у хмарі і небо знизу. Шерборн спостерігав, як стрілки годинника повільно рухаються навколо циферблата, ніби там зосередився весь час світу.

Щось привернуло його увагу. До відділку наближався невеликий силует. Ні плаща, ні парасолі, зі складеними на грудях руками і зігнувшись уперед, наче притулившись до дощу. Він миттю впізнав обриси. Через якусь хвилину Ізабель відчинила двері. Вона дивилася прямо перед собою, направляючись до стійки, де Гаррі Ґарстоун роздягнувся до поясу і намагався витерти калюжу.

— Я… — почала Ізабель.

Ґарстоун обернувся, щоб поглянути, хто говорить.

— Мені треба побачити сержанта Накі…

Збентежений констебль, наполовину оголений, спалахнув на виду. Він глипнув у бік Тома. Ізабель, глянувши слідом, охнула.

Том скочив на ноги, але не зміг відійти від стіни. Він простягнув руку до дружини, поки вона, нажахана, розглядала його обличчя.

— Ізі! Ізі, кохана!

Том начепив наручники, простягнувши руку до її кінчиків пальців. Вона стояла, паралізована моторошністю, і жалем, і соромом, не наважуючись ворухнутись. Раптом її страх узяв гору над нею, і вона обернулася, щоб знову вискочити на вулицю. Від погляду на жінку Томове тіло наче повернулося до життя. Думка про те, що вона знову може зникнути, перевищувала те, що він міг витерпіти. Він потягнув метал, цього разу з такою силою, що відірвав трубу від стіни, і вода ринула високо в повітря.

— Томе! — ридала Ізабель, коли він обхопив її руками. — О Томе! — Тіло жінки трусилося, хоча він міцно тримав її. — Мені треба їм розповісти. Мені треба…

— Тихо, Ізі, тихо. Усе гаразд, люба. Усе гаразд.

Сержант Накі вийшов з кабінету.

— Що, заради Христа… — Він зупинився, побачивши Ізабель в обіймах Тома, і чоловік, і жінка були мокрими від потоку з труби.

— Пане Накі, це неправда, усе неправда, — плакала Ізабель, — Френк Ронфельдт був мертвим, коли його човен викинуло на берег. Це була моя ідея залишити Люсі. Я не дозволила йому повідомити про човен. Це моя провина.

Том міцно пригортав дружину, цілуючи її голову.

— Тихо, Ізі. Просто нехай буде, як є. — Він відсторонився і, зігнувши коліна, взяв її за плечі та поглянув прямо в очі. — Усе гаразд, серденько. Не кажи більше нічого.

Накі повільно похитав головою.

Ґарстоун поспіхом одягнув мундир і погладжував волосся, щоб привести його трохи до ладу.

— Мені слід її арештувати, сер?

— Хоч раз у своєму чортовому житті прояви якесь співчуття, констебле. Берись до справи і полагодь довбану трубу, поки ми всі не потонули! — Накі обернувся до двох, хто пильно дивилися одне на одного, їхнє мовчання говорило за них. — А вам обом краще зайти до мене в кабінет.

Сором. На її подив, Ханна відчувала власне сором, а не злість, коли сержант Накі прийшов до неї з новиною про зізнання Ізабель Шерборн. Її обличчя спалахнуло при згадці про свій візит до Ізабель якраз напередодні і згоду, якої вони дійшли.

— Коли? Коли вона вам це сказала? — запитала Ханна.

— Учора.

— О котрій годині вчора?

Накі був здивований запитанням. Яка, в біса, різниця?

— Біля п’ятої години.

— Отже, це було після… — Її голос затих.

— Після чого?

Ханна почервоніла ще більше, принижена думкою про те, що Ізабель відмовилася від її жертви, й відчула огиду від того, що її обманули.

— Нічого.

— Я думав, ви хотіли б знати.

— Звичайно. Звичайно…

Жінка зосередила увагу не так на поліцейському, як на віконному склі. Його треба було помити. Цілий будинок треба було помити: вона тижнями майже його не торкалася. Ханна поринула думками у звичайні повсякденні турботи, і це утримувало її на безпечній відстані, поки вона все ж не спромоглася спитати:

— То… де вона зараз?

— Її взяли під заставу батьки.

Ханна потягнула задирку на великому пальці.

— Що з нею буде?

— Вона стане перед судом разом із чоловіком.

— Вона брехала увесь цей час… Вона змусила мене повірити… — Ханна похитала головою, заглибившись в іншу думку.

Накі зітхнув.

— Досить дивна справа. Ізабель Ґрейсмарк була порядною, до того як відправилася на Янус. Перебування на тому острові не пішло їй на користь. Не впевнений, що комусь це йде на користь. Зрештою, Шерборн отримав це призначення тільки тому, що Тримбл Докерті наклав на себе руки.

Ханна не була впевнена, як запитати:

— На скільки вони відправляться до тюрми?

Накі поглянув на неї.

— На все життя.

— На все життя?

— Я не говорю про час у в’язниці. Ті двоє тепер ніколи не будуть вільними. Вони ніколи не втечуть від того, що трапилося.

— Я теж, сержанте.

Накі, оцінивши обстановку, вирішив скористатися шансом.

— Послухайте, Військовий хрест не отримують за боягузтво. І не отримують нашивку до нього, якщо не… ну, якщо не врятують багато тих, хто поруч, ризикуючи власним життям. Думаю, Том Шерборн — порядна людина. Щиро кажучи, хороша людина, пані Ронфельдт. І Ізабель — хороша дівчина. Три викидні, що в неї були там… ніхто їй не допоміг. Переживши подібні речі, те, що зазнали ті двоє, не залишишся таким, як раніше.

Ханна поглянула на поліцейського, не рухаючись, щоб зрозуміти, до чого він веде.

— Це жахлива ганьба — бачити такого хлопця в становищі, у якому він тепер. Не говорячи вже про його дружину.

— Що ви говорите?

— Я не кажу нічого такого, що не спаде вам на думку через кілька років. Але до того часу буде надто пізно.

Вона ледь повернула голову, наче намагаючись зрозуміти його краще.

— Я лише запитую, це справді те, чого ви хочете? Суд? В’язниця? Ви повернули собі доньку. Може, є якийсь інший шлях…

— Інший шлях?

— Спреґґ утратив інтерес, коли докази розвіяли його вигадку про вбивство. Поки це все ще справа Партаґеза, у мене є певна свобода дій. І, мабуть, можна було б переконати капітана Ґезлака закинути за нього слово Маяковій службі. Якби ви також захотіли закинути за нього слово. Попросити про помилування…

Обличчя Ханни знову почервоніло, і раптом вона скочила на ноги. Слова, які накопичувалися тижнями, роками, слова, про існування яких Ханна і не здогадувалася, зірвалися з язика:

— Мені це набридло! Мені набридло, що мене зневажають, що моє життя руйнується примхами інших людей. Ви уявлення не маєте, як це — бути в моїй ситуації, сержанте Накі! Як ви посміли прийти в мій будинок і таке мені пропонувати? Як, чорт забирай, ви посміли?!

— Я не мав на увазі…

— Дозвольте мені закінчити! З мене досить, розумієте мене? — Тепер Ханна кричала. — Ніхто не буде знову говорити мені, як прожити моє життя! Спочатку мій батько вказує, за кого я маю вийти заміж, тоді ціле чортове місто накинулося на Френка, наче натовп дикунів. Потім Ґвен намагається переконати мене віддати Ґрейс Ізабель Ґрейсмарк, і я погодилася — я фактично погодилася! Не дивіться так приголомшено: ви не знаєте всього, що тут відбувається! І стає очевидним, що ця жінка брехала мені в очі! Як ви смієте? Як ви наважилися сказати мені, навіть запропонувати поставити когось перед собою і своїми інтересами! — Вона випросталася. — Забирайтеся з мого будинку! Негайно ж! Просто йдіть! Поки я, — вона схопила річ, яка була найближче до руки, кришталеву вазу, — не кинула це у вас!

Накі надто повільно підводився на ноги, і ваза потрапила йому в плече, відлетіла рикошетом до плінтуса й розбилася на блискучі скалки.

Ханна зупинилася, не впевнена, чи вона уявляє, що зробила. Жінка витріщилася на поліцейського, чекаючи вказівки.

Він стояв зовсім нерухомо. Фіранка гойдалася вітерцем. Жирна велика набридлива муха гуділа біля сітки від мух і комарів. Остання склянка видала приглушений дзвін, коли нарешті піддалася силі тяжіння.

Після довгого мовчання Накі мовив:

— Вам полегшало?

У Ханни все ще був розтулений рот. Вона ніколи у своєму житті нікого не вдарила. Вона майже не лаялася. І вона точно ніколи нічого не заподіяла поліцейському.

— У мене кидали набагато гірші речі.

Ханна поглянула на підлогу.

— Я прошу вибачення!

Поліцейський нагнувся, щоб підняти кілька більших склянок, і поклав їх на стіл.

— Не хочу, щоб маленька порізала собі ноги.

— Вона біля річки з дідусем, — пробурмотіла Ханна і, махнувши рукою на скло, пробелькотала: — Я зазвичай не… — однак мова жінки урвалася.

— З вас досить. Я знаю. Через те добре, що ви кинули вазу в мене, а не в сержанта Спреґґа. — Від цієї думки на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Мені не варто було так говорити.

— Люди деколи так роблять. Люди, які зіткнулися з меншими проблемами, ніж ваші. Ми не завжди повністю контролюємо свої вчинки. Я б залишився без роботи, якби було навпаки. — Він взявся за капелюха. — Даю вам спокій. Подумайте про все. Але часу залишилося обмаль. Щойно суддя дістанеться сюди й вишле їх до Олбані, я нічого не зможу вдіяти.

Він вийшов через двері в мерехтливе світло дня, де сонце спалювало останні хмари зі сходу.

Ханна принесла совок і щітку, її тіло рухалося машинально. Вона підмела склянки, уважно перевіряючи наявність непомічених скалок, потім занесла совок на кухню і витрусила все на стару газету, надійно загорнула скло й винесла його на вулицю до смітника. Жінка думала про історію Авраама та Ісаака, як Бог перевіряв Авраама, щоб побачити, чи він відмовився б від речі, найдорожчої йому в цілому світі. Лише коли ніж був знятий над шиєю дитини, Бог спрямував його на меншу жертву. Вона все ще мала свою доньку.

Ханна якраз хотіла зайти в дім, як угледіла кущ фізаліса й пригадала той жахливий день після повернення Ґрейс, коли її дочка сховалася за нього. Опустившись навколішках на траву, вона заридала, спогад розмови з Френком виплив у її свідомості.

— Але як? Як ти все це долаєш, любий? — запитала вона його. — У тебе так багато проблем, однак ти завжди щасливий. Як ти це робиш?

— Я вибираю це, — мовив він. — Я можу дозволити собі гнити в минулому, витрачати час, ненавидячи людей через те, що відбулося, подібно до того, як робив мій батько, або я можу пробачити й забути.

— Та це не так легко.

Вона впізнала фірмову Френкову посмішку.

— Кохана, але це набагато легше. Тобі необхідно пробачити лише раз. На образу може піти цілий день, кожен день. Слід тримати в пам’яті всі погані речі. — Він засміявся, удаючи, ніби витирає піт із чола. — Мені треба було б скласти список, дуже-дуже довгий список, і бути впевненим, що я достатньо ненавиджу людей, позначених у ньому. Отже, я мав би братися до справи ненависті із суто тевтонським завзяттям! Ні, — його голос став розсудливим, — ми завжди маємо вибір. Усі ми.

Тепер вона лежала долілиць в траві з відчуттям, що сила сонця виснажує її. Знесилена, не помічаючи бджіл і запаху кульбаб коло себе, майже не відчуваючи колючки під пальцями, де трава була перерослою, жінка нарешті заснула.

Том досі відчував дотик мокрої шкіри Ізабель, попри те, що камера була вже висушена, одяг сухий і його возз’єднання з нею вчора — лише спогадом. Він хотів, щоб це було одночасно й реальністю, й ілюзією. Якщо це реальність — його Ізі повернулася до нього, про що він молився. Якщо ілюзія — вона вбезпечена від перспективи ув’язнення. Полегшення та страх роздирали його душу навпіл, і він запитував себе, чи коли-небудь відчує її дотик знову.

У спальні ридала Віолетта Ґрейсмарк.

— О, Білле! Я просто не знаю, що думати. Наша маленька дівчинка може потрапити до в’язниці. Який жаль!

— Ми впораємося, люба. Вона впорається теж якось. — Він не згадував про свою розмову з Верноном Накі. Не хотів подавати жінці надію. Але, можливо, певна тінь шансу є.

Ізабель сиділа самотньо під жакарандою. Її туга за Люсі була сильною, як ніколи: біль, що не мав ні місця розташування, ні ліків. Скинути тягар брехні означало відмову від свободи своєї мрії. Страждання на обличчі матері, жаль в очах батька, горе Люсі, спогад про Тома в наручниках: вона намагалася відбитися від армії образів і уявляла, якою буде в’язниця. Нарешті в неї вже не було сили. Вона не опиралась. Її життя — лише фрагменти, які вона ніколи не зможе з’єднати знов. Її розум зруйнувався під цією вагою, і думки спустилися в глибокий чорний колодязь, де ганьба, і втрата, і страх починали її топити.

Септимус та його онука були біля річки, дивилися на човни.

— Розкажу тобі, хто був хорошим моряком. Це моя Ханна, коли вона була дитиною. Змалку їй усе добре давалося. Розумна, як ти, вона завжди вимагала багато уваги, точно, як ти. — Він скуйовдив волосся дівчинки. — Моя рятівнице Ґрейс.

— Ні, я — Люсі! — наполягала дівчинка.

— Тебе назвали Ґрейс того дня, коли ти народилася.

— Але я хочу бути Люсі.

Він уважно оглянув її, змірявши поглядом.

— Скажу тобі ось що, укладемо угоду. Ми підемо на компроміс, і я буду називати тебе Люсі-Ґрейс. Згода?

Ханна пробудилася від сну через тінь, що упала на її обличчя. Вона розплющила очі й побачила Ґрейс, котра стояла за декілька кроків, пильно дивлячись на неї. Ханна, збентежена, сіла й пригладила волосся.

— Казав тобі, це приверне її увагу, — засміявся Септимус.

Ґрейс мляво посміхнулася.

Ханна почала підніматися, але Септимус сказав:

— Ні, будь там. Тепер, принцесо, чому б тобі не сісти на траву й не розповісти Ханні все про човни. Скільки ти їх бачила?

Маленька дівчинка завагалася.

— Ану ж бо, пам’ятаєш, як ти рахувала їх на пальчиках?

Вона підняла руки.

— Шість, — мовила, показавши п’ять пальців на одній руці і три на іншій, перед тим як загнути два назад.

Септимус сказав:

— Я піду пориюся на кухні й принесу нам щось попити. Ти залишайся та розкажи їй про жадібну чайку, яку бачила з тією великою рибою.

Ґрейс сіла на траву за кілька кроків від Ханни. Її світле волосся сяяло на сонці. Ханну спіткала безпорадна година: вона хотіла розказати батькові про візит сержанта Накі, попросити його поради, але жінка ніколи не бачила Ґрейс такою готовою до розмови, до гри і не могла зіпсувати цього моменту. За звичкою Ханна порівнювала дитину зі спогадом про немовля, намагаючись упіймати свою втрачену доньку. І тут у її голові пролунали слова: «Ми завжди маємо вибір».

— Зробимо віночок?

— Що таке дзвіночок? — запитала дівчинка.

Ханна усміхнулася.

— Віночок. Іди-но сюди, ми зробимо тобі корону, — сказала вона й почала збирати кульбаби навколо себе.

Показавши Ґрейс, як проривати стебло нігтем великого пальця і просиляти наступне крізь нього, жінка дивилася на руки доньки, як та ними перебирає. Це не були руки її немовляти. Це були руки маленької дівчинки, про яку їй треба дізнатися все знову і яка також повинна пізнати її. «Ми завжди маємо вибір». Легкість наповнила їй груди, наче глибокий ковток свіжого повітря.

Розділ 36

У той час як сонце гойдалося над лінією горизонту, на краю пристані в Партаґезі, чекаючи, стояв Том. Він угледів Ханну, яка наближалася поволі. Минуло шість місяців відтоді, коли він бачив її востаннє, і вона мала геть інший вигляд: лице було повнішим, більш розслабленим. Коли жінка нарешті заговорила, її голос був спокійним.

— Ну?

— Я хотів вибачитися. І подякувати за те, що ви зробили.

— Я не хочу ваших подяк, — мовила вона.

— Якби ви не закинули за нас слово, то термін був би більшим, ніж ті три місяці, котрі я провів у в’язниці Банбері. — Том ледь вимовив два останні слова: із сорому він наче занімів. — І умовний вирок Ізабель — здебільша ваша заслуга, мій адвокат так казав.

Ханна відсторонено дивилася вдалечінь.

— Її відправка у в’язницю нічого б не залагодила, як і утримування там вас роками. Що зроблено, те зроблено.

— Однак це не було для вас легко — вирішити.

— Я вперше побачила вас тому, що ви прийшли врятувати мене. Тоді ми не були знайомі й ви не зобов’язані були заступатися за мене. Це чогось варте, я думаю. І знаю, що, якби ви не знайшли моєї доньки, вона б померла. Я намагалася пам’ятати і про це також. — Жінка завагалася. — Я не прощаю вас… Вас обох. Так обманювати… Але я не хочу, щоб мене обтяжувало минуле. Те, що трапилося з Френком, сталося через людей, яких мучило минуле. — Вона, замислившись, деяку мить крутила обручку. — Іронія в тому, що Френк був би першим, хто б вам пробачив. Він би першим висловився на ваш захист. На захист людей, які помиляються. Це був єдиний спосіб віддати йому шану: вчинити так, як я знаю, що вчинив би він. — Ханна поглянула на Тома блискучими від сліз очима. — Я кохала свого чоловіка.

Вони стояли мовчки, дивлячись на воду. Нарешті Том заговорив:

— Роки, які ви втратили з Люсі, — ми ніколи не зможемо їх повернути. Вона чудова маленька дівчинка. — Реакція Ханни змусила його додати: — Ми ніколи не наблизимось до неї, обіцяю. — Його подальші слова застрягли в горлі, і він спробував знову: — Я не маю права вас про щось просити. Але якщо якогось дня, коли вона виросте, пригадає нас і запитає, то скажіть, що ми любили її. Попри те, що не мали права.

Ханна підвелась, обдумуючи щось.

— Її день народження — вісімнадцятого лютого. Ви не знали цього, правда?

— Ні, — голос Тома був тихим.

— І коли вона народилася, пуповина була обмотана навколо її шиї двічі. І Френк… Френк співав їй, щоб вона заснула. Бачите? Є речі, які я про неї знаю, а ви ні.

— Так, — він злегка кивнув.

— Я звинувачую вас. І я звинувачую вашу дружину. Звичайно, що так. — Вона подивилася прямо на нього. — Я так боялася, що моя донька ніколи не любитиме мене.

— Діти вміють любити.

Ханна звернула погляд на човен, який бився об пристань з кожною хвилею, і нахмурилася від нової думки.

— Ніхто ніколи тут не згадує, чому Френк і Ґрейс опинилися в тому човні. Жодна душа навіть не вибачилася. Навіть мій батько не любить говорити про це. Принаймні ви вибачилися. Заплатили ціну за те, що зробили з ним. — Через деякий час вона спитала: — Де ви живете?

— В Олбані. Ральф Еддикот допоміг мені знайти роботу в порту, коли я звільнився, три місяці тому. Так я можу бути біля своєї дружини. Лікарі кажуть, що їй потрібен цілковитий спокій. На цей момент їй краще бути в лікувальному центрі, де про неї можуть відповідно подбати. — Він відкашлявся. — Напевно, не слід вас більше затримувати. Сподіваюся, життя виявиться добрим для вас і для Лю… для Ґрейс.

— Бувайте! — сказала Ханна й попрямувала назад по пристані.

Сонце, яке заходило, вмочило евкаліптове листя в золото, а тим часом Ханна піднімалася стежкою до будинку батька, щоб забрати доньку.

— Це маленьке поросятко залишилося вдома… — говорив Септимус, покручуючи пальчик ноги онуки, котра сиділа на його коліні на терасі. — О, дивись, хто тут, Люсі-Ґрейс!

— Мама! Куди ти ходила?

Ханна знову була вражена схожістю усмішки доньки з Френковою, Френкові очі, його світле волосся.

— Можливо, колись я тобі розповім, маленька, — мовила вона і легко поцілувала дівчинку. — Підемо тепер додому?

— Ми можемо повернутися до дідуся завтра?

Септимус засміявся.

— Ти можеш відвідувати дідуся в будь-який час, принцесо. Коли захочеш.

Лікар Самптон був правий: із часом маленька дівчинка поступово звикла до свого нового чи, мабуть, старого життя. Ханна, простягнувши руки, чекала, щоб її донька забралася на них. Її батько посміхався.

— Ось так, дівчинко. Ось так.

— Давай, люба, ідемо.

— Я хочу йти сама.

Ханна опустила дівчинку, і дитина дозволила, щоб її повели крізь хвіртку й уздовж дороги. Ханна ішла повільно, щоб Люсі-Ґрейс могла встигати.

— Бачиш кукабару? — запитала жінка. — Здається, наче вона посміхається, правда?

Дівчинка не звернула особливої уваги, поки птах не вибухнув сміхом, схожим на автоматну чергу, коли вони наблизились. Вона зупинилася здивована і дивилась на створіння, котре ніколи так близько не бачила. Він знову відбарабанив свій хрипкий клич.

— Він сміється. Певно, ти йому сподобалася, — мовила Ханна. — А може, збирається на дощ. Кукабари завжди сміються, коли наближається дощ. Ти можеш видати його звук? Він робить ось так. — І вона точно зімітувала голос птаха, чого навчила її мама десятиліття тому. — Ну ж бо, спробуй.

Дівчинка не впоралася зі складним звуком.

— Я буду чайкою, — мовила вона й видала абсолютно точну імітацію пташиного голосу, який знала найкраще, — пронизливий, різкий свист. — Тепер ти зроби так, — мовила Люсі-Ґрейс, і Ханна засміялася з власної невдалої спроби.

— Ти повинна мене навчити, серденько, — сказала жінка, й вони обидві пішли.

На пристані Том згадав той час, коли вперше побачив Партаґез. І востаннє. Між ними Фіцджеральд і Накі обмінювалися обвинуваченнями й зменшували Спреґґову «суміш». Адвокат упевнено довів, що обвинувачення в крадіжці дитини безпідставне і що всі пов’язані обвинувачення таким чином відпадають. Визнання Томом своєї провини в адміністративних порушеннях могло спричинити суровий вирок навіть на суді в Партаґезі, не кажучи вже про Олбані, але Ханна красномовно виступила на захист подружжя Шерборнів, закликаючи до милосердя. І тюремний режим в’язниці в Банбері, що на півдорозі до Перта, був менш жорстким, ніж у Фримантлі та Олбані.

Тепер, коли сонце розчинялось у воді, Том відчував, як глибоко в його життя ввійшов Янус. Місяцями після того, як він залишив острів, його ноги все ще були готові підніматися сотнею сходів догори, щоб засвітити маяк.

Замість того він сидів на краю пристані, дивлячись на останні кілька чайок над брижами.

Він роздумував про світ, котрий продовжувався без нього і розгортав свої історії, не зважаючи на те, чи побачить він це, чи ні. Люсі, мабуть, уже вклали в ліжко. Він уявляв її обличчя, яке уві сні було таким беззахисним. Цікаво, який вона має вигляд тепер і чи сниться їй час на Янусі, чи вона сумувала за своїм маяком. Він також думав про Ізабель, яка на своєму маленькому залізному ліжку в лікарні ридала за донькою та колишнім життям.

Час поверне її назад. Він їй обіцяв. Він обіцяв собі. Вона подолає це.

Поїзд в Олбані відправлявся через годину. Том почекає темряви, щоб пройтися містом назад до станції.

У саду лікарні в Олбані кілька тижнів після того Том сидів з одного боку кованої лавки, а Ізабель — з іншого. Рожеві майори вже були не найкращі, обірвані та з коричневим відтінком. Равлики взялися за листя айстр, і пелюстки квітів купками відносив південний вітер.

— Принаймні ти починаєш видужувати, Томе. Ти був настільки страшним, коли я вперше побачила тебе знову. Нормально справляєшся? — голос Ізабель був стурбованим, хоча й віддаленим.

— Не хвилюйся про мене. Тепер ми повинні зосередитись на тобі. — Він дивився на цвіркуна, який сів на поруччя лавки й почав сюрчати. — Кажуть, ти можеш піти звідси, коли захочеш.

Вона схилила голову й заправила пасмо волосся за вухо.

— Немає куди повертатися, ти знаєш. Неможливо змінити те, що трапилося, те, через що ми з тобою пройшли, — мовила Ізабель. Том пильно дивився на неї, але вона уникла його погляду, пробурмотівши: — А крім того, що залишилося?

— Залишилося з чого?

— З усього. Що залишилося з нашого життя?

— На маяк ми не повернемося, якщо ти про це.

Ізабель різко зітхнула.

— Це не те, що я маю на увазі.

Притягнувши до себе гілку жимолості зі старої стіни, почала розглядати її. Поки вона дрібнила листок, потім другий, маленькі шматочки нерівною мозаїкою падали на її спідницю.

— Утрата Люсі — ніби ампутація чогось. Ох, якби я могла дібрати слова, щоб пояснити це!

— Слова не мають значення. — Він простягнув до неї руку, але вона відсахнулася.

— Скажи мені, що відчуваєш те саме, — мовила Ізабель.

— Як те, що я скажу, покращить щось, Із?

Вона згорнула шматочки в акуратну купку.

— Ти навіть не розумієш, про що йдеться, так?

Він нахмурився, відчуваючи труднощі, а вона дивилася вдалину, на білу хмару, яка насувалася на сонце.

— Тебе важко зрозуміти. Деколи жити з тобою було досить самотньо.

Том завагався.

— Що ти хочеш, щоб я на це відповів, Із?

— Я хотіла, щоб ми були щасливими. Усі. Люсі захопила тебе. Якимось чином відкрила твоє серце, і дивитися на це було чудово. — Запала довга тиша, перед тим як її вираз обличчя змінився з поверненням у спогади. — Увесь той час я не знала, що ти зробив. Кожного разу, коли ти до мене доторкався, кожного разу, коли ти… я не знала, що в тебе є секрети.

— Я хотів про це поговорити, Із. Ти мені не дозволила.

Вона скочила на ноги, й шматочки листка закружляли, наближаючись до землі.

— Я хотіла зробити тобі боляче, Томе, так, як ти зробив боляче мені. Ти це розумієш? Я хотіла відплати. Хіба тобі немає що сказати на це?

— Я знаю, люба. Знаю. Але той час минув.

— Що, ти мене пробачаєш просто ось так? Наче нічого-нічого не було?

— Що ще можна зробити? Ти моя дружина, Ізабель.

— Ти маєш на увазі, що вляпався зі мною…

— Я маю на увазі, що обіцяв провести своє життя з тобою. І я досі цього хочу. Із, я навчився на власних помилках: щоб мати якесь майбутнє, украй потрібно відмовитись від сподівань коли-небудь змінити своє минуле.

Вона відвернулася й відірвала ще жимолості зі стебла.

— Що ми робитимемо? Як ми будемо жити? Я не можу продовжувати дивитися на тебе й ображатися за те, що ти вчинив. І, крім того, соромитись за себе.

— Ні, не можеш.

— Усе зруйновано. Нічого не можна виправити.

Том поклав свою руку на долоню дружини.

— Ми виправимо настільки, наскільки зможемо. Це все, що ми здатні зробити. Ми повинні жити з цим всім так, як воно є зараз.

Ізабель пішла доріжкою в траві, залишивши Тома сидіти. Обійшовши газон, вона повернулася.

— Я не можу їхати назад у Партаґез. Я вже не його частина. — Жінка похитала головою, дивлячись на рух хмари. — Я не знаю, чому тепер належу.

Том піднявся й знову поклав долоню їй на руку.

— Ти частина мене, Із. Немає значення, де ми є.

— Це все ще правда, Томе?

Вона тримала частинку жимолості, неуважно погладжуючи листя. Том зірвав одне з кремових суцвіть.

— Раніше ми це їли, коли були дітьми. А ти?

— Їли їх?

Том надкусив вузьку трубочку квітки й висмоктав солодку краплю з нектарника.

— Ти відчуваєш його лише секунду. Але це варте того.

Він узяв іншу й приклав до губ Ізабель, щоб вона теж вкусила.

Розділ 37

Тепер у Гоуптауні не було нічого цікавого, за винятком хіба пристані, котра все ще шепотіла про дні слави, у які місто служило портом для Ґолдфілдса. Сам порт було закрито 1936-го, через кілька років після того, як Том та Ізабель сюди переїхали. Томів брат Сесил пережив свого батька лише на кілька років, і, коли він помер, грошей виявилося достатньо, щоб купити ферму за містом. Їхня власність була малою, згідно з місцевими мірками, але все ж межувала з узбережжям протягом кількох миль, а будинок стояв на гребені віддаль моря, від нього вдалечінь простягався пляж. Вони жили тихим життям. Іноді їздили в місто. Робітники допомагали по господарству.

Гоуптаун, розташований у широкій затоці приблизно за чотириста миль на схід від Партаґеза, був досить далеко для того, щоб вони не стикалися з кимось звідти. Але досить близько для батьків Ізабель, щоб подружжя могло приїжджати до них на Різдво щороку, аж до смерті. Том і Ральф час від часу писали один одному — лише вітання, короткі, прості, однак дружба не зникла. Ральфова дочка та члени її сім’ї переїхали в його маленький будиночок після смерті Гільди і добре доглядали батька, хоча тепер його здоров’я було кволим. Коли Блуї одружився з Кітті Келлі, Том та Ізабель вислали подарунок, але не відвідали весілля. Жоден із них ніколи не повертався до Партаґеза.

І найкраща частина двадцяти років протекла наче тиха сільська річка, поглиблюючи свій шлях із часом.

Пробив годинник. Майже час вирушати. Місто тепер у декількох хвилинах їзди асфальтованою дорогою. Не так, як тоді, коли вони прибули вперше. Том зав’язував краватку, і на нього зиркнув незнайомець із сивим волоссям; лише кліпнувши, він упізнав у дзеркалі себе. Тепер костюм висів на ньому вільно, між коміром та шиєю був простір.

У вікні піднімалися хвилі і, жертвуючи собою, перетворювалися на білу піну далеко від моря. Дивлячись на океан, важко повірити, що час минає. Єдиний звук — шум серпневих штормів.

Поклавши лист до скриньки з камфорного дерева, Том благоговійно закрив кришку. Досить скоро вміст утратить значення, як утрачена мова траншей, також ув’язнена в часі. Роки вибілюють значення речей, поки не залишається біле, ніби кістка, минуле, позбавлене почуття й змісту.

Рак закінчував свою роботу місяцями, відбираючи в неї дні, і нічого не залишилося, тільки очікування. Він тижнями тримав її за руку, сидячи біля ліжка.

— Пам’ятаєш той грамофон? — запитував Том. Або: — Цікаво, що сталося зі старою Мімі Мювет?

І вона слабо посміхалася. Деколи вона збиралася на силі й говорила:

— Не забувай обрізувати дерева, добре? — Або: — Розкажи мені історію, Томе. Розкажи мені історію зі щасливим кінцем.

І він гладив її щоку та шепотів:

— Одного разу була собі дівчинка, яку звали Ізабель, і вона була найенергійнішою дівчинкою на милі навкруги… — І поки розповідав історію, Том дивився на веснянки на її руці і помічав, як трохи набрякли суглоби на руках і перстень вільно ковзав шкірою поміж суглобів.

Ближче до кінця, коли вона вже не могла ковтати воду, він давав їй посмоктати куточок мокрої тканини і змащував губи ланоліном, щоб вони не тріскалися від сухості. Він гладив її волосся, тепер посріблене сивиною, заплетене у важку косу на спині. Він дивився, як піднімалися та опускалися її худі груди — з такою самою невпевненістю, яка, за його спогадами, була в Люсі, коли вона вперше прибула на Янус: кожен подих — битва і торжество.

— Шкодуєш, що мене зустрів, Томе?

— Я народився для того, щоб зустріти тебе, Із. Думаю, для цього я сюди попав, — мовив він і поцілував її в щоку.

Його губи пам’ятали той перший поцілунок десятки років тому, на вітряному пляжі надзахід сонця: смілива, безстрашна дівчина, яка керувалася тільки серцем. Він пам’ятав її любов до Люсі, миттєву й шалену, без жодних запитань — таку любов, яка за інших обставин залишилася б на все життя.

Він намагався показати Ізабель своє кохання в кожному вчинку щодня протягом тридцяти років. Але тепер не буде більше днів. Не можна буде нічого показати, і брак часу підштовхнув його.

— Із, — мовив він, вагаючись. — Чи є щось, про що ти хочеш мене запитати? Щось, що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Будь-що. Я не дуже добре вмію говорити, але обіцяю: постараюся відповісти.

Ізабель спробувала посміхнутися.

— Отже, ти думаєш, уже близько кінець, Томе.

Вона злегка кивнула головою і поплескала долонею по його руці.

Він витримав її погляд.

— Або, може, що я нарешті готова поговорити… — Її голос був млявим. — Усе добре. Тепер мені нічого не треба.

Том погладив волосся Ізабель, довго дивлячись їй в очі. Він притулився лобом до її лоба, і вони не ворушились, аж поки не змінилося її дихання, ставши більш нерівномірним.

— Я не хочу тебе залишати, — сказала вона, стискаючи його руку. — Я дуже боюся, коханий. Дуже боюся. А якщо Бог мені не пробачить?

— Бог пробачив тобі багато років тому. І тобі також час це зробити.

— Лист? — запитала вона схвильовано. — Ти подбаєш про лист?

— Так, Із. Я подбаю про нього. — І вітер струсив вікнами, як чимало років тому на Янусі.

— Я не збираюся прощатися, на випадок, якщо Господь чує і думає, що я готова піти.

Вона знову стиснула його руку. Після цього їй відібрало мову. Часом Ізабель розплющувала очі, і в них був блиск, світло, яке яскравішало, коли її дихання ставало більш поверховим і важчим, ніби їй сказали секрет і вона раптом щось зрозуміла.

Тоді, останнього вечора, якраз коли спадний місяць розлучився із зимовими хмарами, дихання Ізабель змінилося таким чином, що Том усе зрозумів, і вона пішла від нього не прощаючись.

Хоча в них була електрика, він сидів лише при слабкому світлі гасової лампи, що опромінювало її обличчя м’яким сяйвом вогника. Він був біля тіла цілу ніч, чекаючи світанку, щоб зателефонувати лікареві. Як у старі часи.

Проходячи стежкою, Том відірвав жовтий пуп’янок з одного куща троянд, які Ізабель посадила, коли вони вперше сюди переїхали. Сильний аромат пуп’янка повернув його на два десятиліття назад, до моменту, як вона на колінах на свіжовикопаній клумбі оперлася руками об землю біля молодого куща.

— У нас нарешті є свій сад троянд, Томе, — сказала Ізабель.

Це вперше він побачив її усмішку, відколи вона залишила Партаґез, і цей образ залишався чітким, наче фотографія.

У церковній залі після похорону було мале зібрання. Том залишався там настільки довго, наскільки вимагала ввічливість. Але він хотів, щоб люди справді знали, за ким вони плачуть: та Ізабель, котру він зустрів на пристані, така сповнена життя, і сміливості, і нещастя. Його Ізі. Його інша половина неба.

Через два дні після похорону Том самотньо сидів у будинку, тепер пустому й тихому. Шлейф пилу піднявся в небо, вказуючи на прибуття машини. Мабуть, повернувся один із робітників. Коли автомобіль наблизився, він знову глянув. Авто було дороге, нове, з номерними знаками Перта.

Машина наблизилася до будинку, і Том підійшов до парадних дверей. Вийшла жінка і, скориставшись моментом, пригладила світле волосся, зібране у вузол на потилиці. Вона роздивилася навколо, тоді пішла повільно до веранди, де тепер чекав Том.

— Доброго дня! — мовив він. — Ви заблукали?

— Сподіваюся, що ні, — відповіла жінка.

— Я можу вам допомогти?

— Я шукаю дім Шерборнів.

— Ви його знайшли. Я Том Шерборн. — Він чекав пояснення.

— Тоді я не заблукала. — Вона невпевнено посміхнулася.

— Вибачте, — сказав Том. — Це був довгий тиждень. Я щось забув? Зустріч?

— Ні, я не домовлялася про зустріч, але це з вами я прийшла зустрітися. І з… — вона завагалася, — пані Шерборн. Я чула, що вона дуже хвора. — Том був спантеличений, коли жінка сказала: — Мене звати Люсі-Ґрейс Разерфорд, колишня Ронфельдт… — Вона знову посміхнулася. — Я Люсі.

Він дивився з недовірою.

— Лулу? Маленька Лулу, — мовив Том майже сам собі. Він не ворушився.

Жінка зашарілася.

— Я не знаю, як мені вас кликати. Чи… пані Шерборн. — Раптом думка промайнула на її обличчі й жінка запитала: — Сподіваюсь, вона не проти. Я сподіваюсь, що не нав’язуюся.

— Вона завжди мала надію, що ти прийдеш.

— Зачекайте. Я щось привезла, щоб показати вам, — мовила Люсі-Ґрейс і направилася назад до машини. Вона дотяглася до переднього сидіння й повернулася, несучи дитячий кошик, її обличчя виражало одночасно ніжність і гордість.

— Це Кристофер, мій маленький хлопчик. Йому три місяці.

Том побачив, як з ковдрочки визирало дитя, котре настільки точно нагадувало Люсі, коли вона була немовлям, що його пройняв дрож.

— Ізі із задоволенням би зустрілася з ним. Це для неї багато б значило, що ти приїхала.

— Ой. Пробачте… Коли?.. — голос жінки затих.

— Тиждень тому. Її похорон був у понеділок.

— Я не знала. Якщо ви хочете, то я поїду…

Він досить довго дивився на немовля, а коли зрештою підвів голову, на його губах грала задумлива посмішка.

— Заходь!

Том приніс тацю з чайником і чашками, тим часом Люсі-Ґрейс сиділа, дивлячись на океан, а немовля було біля неї в кошику.

— З чого нам почати? — запитала вона.

— Може, просто трохи посидимо мовчки? — відповів Том. — Ніяк не звикну до всього. — Він зітхнув. — Маленька Люсі. Після всіх цих років.

Вони тихо сиділи, п’ючи чай, слухаючи вітер, його завивання з океану. Іноді вітер відганяв хмару досить надовго, щоб дозволити сонячному променю пройти крізь скло на килим. Люсі вдихала аромати дому: стара деревина, дим від вогню й запах поліролю. Вона не наважувалася дивитися прямо на Тома, але озиралася кімнатою. Ікона святого Михаїла; ваза із жовтими трояндами. Весільна світлина Тома та Ізабель, які сяяли молодістю й сподіваннями. На полицях стояли книги про мореплавство, і маяк, і музику, деякі, наприклад «Зірковий атлас Брауна», настільки великі, що лежали рівно. У кутку було піаніно з нотними аркушами, складеними на ньому.

— Звідки ти почула? — нарешті запитав Том. — Про Ізабель?

— Мама сказала мені. Коли ви написали Ральфу Еддикоту, щоб повідомити, що вона хвора, він поїхав зустрітися з моєю матусею.

— У Партаґез?

— Вона тепер знову там живе. Мама забрала мене в Перт, коли мені було п’ять років, — хотіла почати все спочатку. Вона повернулася до Партаґеза, лише коли я вступила в Жіночу службу військово-повітряних сил 1944 року. Потім вона, здається, оселилася там з тіткою Ґвен, у Бермондсі, в дідусевому будинку. Я після війни залишилася в Перті.

— А твій чоловік?

Люсі весело усміхнулася.

— Генрі! Закоханий в авіацію… Він чудова людина. Ми одружилися минулого року. Мені так пощастило. — Вона поглянула на воду вдалині й сказала: — Я часто думала про вас обох, роками. Дивувалася вам. Але аж тоді, — Люсі-Ґрейс завагалася, — ну, тоді, коли в мене з’явився Кристофер, я насправді зрозуміла, чому ви двоє зробили так. І чому мама не могла вам цього пробачити. Я б убила за своє дитя. Без сумніву. — Вона розгладила спідницю. — Я дещо пам’ятаю. Принаймні я так думаю — наче уривки зі сну: маяк, звичайно, вежа; і щось схоже на балкон навколо неї — як це називається?

— Галерея.

— Я пам’ятаю себе у вас на плечах. І гру на піаніно з Ізабель. Щось про птахів на дереві і як кажу вам «до побачення». Потім усе наче перемішане, і я багато чого не можу згадати. Лише нове життя в Перті і школу. Та понад усе я пам’ятаю вітер, і хвилі, й океан: цього в мене не забереш. Мама не любить воду. Ніколи не плаває. — Вона поглянула на дитину. — Я не могла приїхати швидше. Я повинна була почекати, щоб мама… ну, дала своє благословення, думаю.

Дивлячись на неї, Том уловлював її дитячі риси. Але було важко поєднати жінку і ту дівчинку. Важко також спочатку відшукати молодшого чоловіка в собі, котрий так глибоко її любив. Однак він усе ще був десь там і на мить пригадав її чіткий, як дзвін, голос, який пищав: «Татку! Підіймай мене, татку!»

— Вона дещо залишила тобі, — мовив Том і підійшов до скриньки з камфорняка. Занурившись, дістав конверт і простягнув його Люсі-Ґрейс, яка хвильку потримала його, перш ніж відкрити.

Моя люба Люсі!

Минуло багато часу. Так багато часу. Я обіцяла, що триматимусь далеко від тебе, і я додержала слова, як би важко мені не було.

Я вже пішла, тому ти маєш цього листа. І це приносить мені радість, бо означає, що ти приїхала знайти нас. Я ніколи не втрачала надію, що ти приїдеш.

У скрині з цим листом є деякі з найперших твоїх речей: твоє плаття з хрестин, твоя жовта ковдра, деякі малюнки, які ти намалювала малям. І є речі, котрі я зробила для тебе за ті роки, — білизна і таке інше. Я зберегла їх для тебе — речі з тієї втраченої частини твого життя. На випадок, якщо ти прийдеш його шукати.

Ти тепер доросла жінка. Надіюся, життя було добрим до тебе. Сподіваюся, ти можеш пробачити мені те, що я тебе залишила. І те, що відпустила тебе.

Знай, що ти завжди була улюбленою.

З усією моєю любов’ю.

Елегантно вишиті носові хусточки, в’язані черевички, атласний капелюшок — вони були охайно складені в скриньку з камфорняка, яка приховувала речі з дитинства Ізабель. Том до цієї пори не знав, що Ізабель їх зберігала. Скалки часу. Уламки життя. Нарешті Люсі-Ґрейс розгорнула сувій, перев’язаний атласною стрічкою. Мапа Януса, прикрашена Ізабель так давно: пляж Утрачених Надій, бухта Спокою. Чорнило все ще яскраве. Том відчув гострий біль, пригадавши день, коли вона презентувала йому мапу, і власний страх через порушення правил. І на нього раптом знову хлинуло відчуття кохання і втрати Ізабель.

Коли Люсі-Ґрейс читала мапу, щокою скотилася сльоза, і Том запропонував їй свою охайно складену хустинку. Вона витерла очі, думаючи про щось, і нарешті сказала:

— Я ніколи не мала можливості подякувати вам. Вам і… і мамі за мій порятунок і за таке хороше піклування про мене. Я була дуже мала… а потім стало надто пізно.

— Немає за що нам дякувати.

— Я жива лише завдяки вам двом.

Немовля почало плакати, й Люсі нахилилася, щоб узяти його.

— Тихо, тихо, лялю! Усе добре. Усе добре, кроленятко. — Вона гойдала його вгору і вниз, і плач затих. Люсі-Ґрейс повернулася до Тома. — Хочете потримати?

Він завагався.

— Я тепер трохи без досвіду.

— Ну ж бо, — мовила вона й подала маленький згорточок обережно йому в руки.

— Ну, подивимося, — сказав Том, усміхаючись. — Такий же, як була твоя мама немовлям, еге ж? Той самий носик, ті ж сині очі. — Коли немовля дивилося на нього серйозним поглядом, давно забуті відчуття нахлинули знову. — О, Ізі із задоволенням зустрілася б з тобою. — Булька зі слини заблищала на губах немовляти, і Том дивився на веселку, створену там сонячним світлом. — Ізі просто закохалася б у тебе, — мовив він надтріснутим голосом.

Люсі-Ґрейс поглянула на годинник.

— Думаю, мені краще вирушати. Я сьогодні зупинилася в Рейвенсорп. Не хочу їхати в сутінках, щоб не натрапити на кенгуру на дорозі.

— Звісно. — Том кивнув на скриньку. — Допомогти покласти речі в машину? Маю на увазі, якщо ти хочеш їх узяти. Я зрозумію, якщо ні.

— Я не хочу їх брати, — мовила вона, і на обличчі Тома з’явилося розчарування. Вона усміхнулася. — Бо в такому разі ми будемо мати привід повернутися. Мабуть, найближчим часом.

Том опустився у старий шезлонг на веранді, і сонце стало просто мерехтливим уламком над хвилями. Біля нього, на кріслі Ізабель, лежали подушечки, які вона зробила, з вишитими зірками та місячним серпом. Вітер стих, і обрій укрився хмарами з насиченими помаранчевими смугами. Маленька точка маяка пронизувала морок: маяк Гоуптауна. Тепер він автоматичний, у доглядачах немає потреби, відколи закритий головний порт. Том повернувся думками до Януса і до маяка, про який так довго піклувався. Його світло все ще подорожує десь у темноті, освітлюючи край Усесвіту.

Руки чоловіка досі відчували крихітну вагу сина Люсі, й це відчуття, що відчинило тілесну пам’ять про те, як він тримав на руках саму Люсі, а до цього — свого сина, котрого тримав так мало. Як багато життів би змінилося, якби син жив. Він довго обмислював цю думку, а тоді зітхнув. Немає сенсу так вважати. Коли станеш на цей шлях, йому не буде кінця. Він прожив життя, яке прожив. Він кохав жінку, яку кохав. Ніхто ніколи не проходив і не пройде такий самий шлях на цій землі, і це нормально для нього. Йому все ще болить Ізабель: її усмішка, відчуття її тіла. Сльози, які він стримував перед Люсі, тепер котилися його обличчям.

Він глянув позад себе, де повний місяць повільно піднімався на небо, наче противага помираючому сонцю, що сховалося за небосхил. Кожен кінець — це початок ще чогось. Маленький Кристофер народився у світі, що його Том навіть ніколи не міг уявити. Можливо, цей хлопчик не знатиме війни? Люсі-Ґрейс також належить майбутньому, про яке Том може тільки здогадуватися. Якщо вона в змозі любити свого сина наполовину так, як любила її Ізабель, із хлопцем буде все гаразд.

У цьому житті ще треба прожити багато днів. І він знає, що людину на цьому шляху формують кожен день і всі люди, яких вона зустріне. Шрами — просто інший спосіб пам’яті. Ізабель була його невідривною частиною, хоч куди линула, так само, як і війна, і маяк, і океан. Смерть звичаєм візьме гору над життям, трава ростиме над їхніми могилами, аж поки їхня історія не стане просто невідвідуваним надгробком.

Він спостерігав за тим, як океан піддавався ночі, знаючи, що світло з’явиться знову.