Сварлива рок-зірка в літах

РІК ВЕЙКМАН

(у співавторстві з Мартіном Роачем)

СВАРЛИВА РОК-ЗІРКА В ЛІТАХ

ТА ІНШІ ДИВОВИЖНІ ІСТОРІЇ

Rick Wakeman with Martin Roach

Grumpy Old Rock-star and other Wonderous Stories

Preface Publishing, 2008

Переклав Марченко Володимир Борисович

ВСТУП

Проста математика...

У день, коли ця книга буде опублікована, я буду професійним музикантом протягом сорока років.

Люди, які добре мене знають, знають, що зі мною ніколи не трапляється нічого "звичайного", і здається, що така чи інша історія типу "Spinal Tap" завжди виникатиме, незалежно від того, чи я в турі, на студійному записі чи просто гуляю по дорозі!

Тож звідки тут математика?

Якщо брати до уваги дуже консервативну оцінку, згідно з якою щороку зі мною трапляються принаймні три смішні речі, то простий підрахунок покаже вам, що з 1968 року в моєму житті сталося щонайменше 120 абсолютно абсурдних подій.

Пройдіть назад через мої напівпрофесійні роки, коледж і шкільні роки, і ви відразу ж додасте ще, принаймні, з сотню таких історій.

Таким чином, підсумкова математична сума скаже вам, що потенційно ця книга є першою з можливих двадцяти томів.

Я ніколи так вже дуже не любив математику

МОЄ ЖИТТЯ ЯК РОСІЙСЬКОЇ ЛЯЛЬКИ

Ви знаєте ті російські лялечки, ті, що зроблені так, щоб одна входила в іншу? Так от, колись я був однією з них.

Як не дивно, це було в Росії.

Музика подарувала мені можливість подорожувати по всьому світу – гастролювати з "Yes", влаштовувати власні сольні концерти по всьому світу, рекламні поїздки за кордон, це багато повітряних миль. І я повертався з такою кількістю дивних подій, скільки в мене було сувенірів. Одного разу саме сувенір поставив мене в дуже дивну ситуацію.

Мене запросили прийнят участь в телешоу в Москві, глибоко за залізною завісою. Поїздка відбулася якраз у розпал холодної війни, і відносини між Сходом і Заходом були поганими. Я вже бував там, і країна мені подобалася – як правило, я повертався додому з валізою, набитою сувенірами. Маючи 20 доларів готівкою, ви могли купити весь світ. Усім дітям і родині подобалися червоні футболки з серпом і молотом, шапки з вовняного хутра... стандартний туристичний базар.

На щастя, митники в аеропорту закривали очі на всі ці чорноринкові штучки.

Окрім форми КДБ, яку я купив у зовсім незнайомої людини в темному провулку.

Яке це все має відношення до російської матрьошки, скажете ви? Тримайтеся зі мною...

Мій готель був типовим для західних жителів. Міліція охороняє головні двері та барикади зовні. Вам казали, що є місця, куди можна ходити, місця, куди не можна, що можна робити, а що не можна. Слід визнати, що це могло бути досить складним, тому що британські та американські політики не довіряли росіянам, а російські політики не довіряли британцям чи американцям.

Я любив росіян і чудово з ними ладнав. Телевізійне шоу пройшло дуже добре, і я, і гурт чудово провели час. Лише після зйомок все почало ускладнюватися.

Ні для кого не було секретом, що російський чорний ринок не міг отримати достатньо доларів. За бакс можна було купити що завгодно, і я маю на увазі що завгодно! Як не дивно, самі доларові купюри повинні були бути без масних плям, у абсолютно бездоганному стані. Вони також повинні бути малих номіналів, в ідеалі: один-два долари.

Цього дня я сунув долар у руку міліціонера, який стояв біля дверей мого готелю, і пішов блукати. Було морозно, по-справжньому холодно. На мені було величезне пальто, яке я купив в Америці, воно було схоже на пальто власника ранчо – воно було масивним. Коли я біг риссю вулицею, то виглядав мов містер Блоббі схрещений з Дж. Р. Юїнгом[1]. Будь-яких жителів Заходу, які блукали по брудних провулках, було так легко відрізнити, і з моїм волоссям, зростом і пальто власника ранчо я був схожий на маяк Заходу, що з голосним хрустінням пробирається по снігу. Невдовзі до мене підійшов дуже підозрілий персонаж, який явно купив свою пошарпану стару коричневу валізу в Артура Дейлі чи Дель Боя Троттера[2]. Більшість із цих типів насправді знали мене, оскільки, як я вже сказав, я був тут кілька разів і завжди був вигідним клієнтом. Ви йшли головною вулицею, і з тіні темного провулка чули: "Містер Вейкман, сюди, ви купуєте футболку?". Потім ці "підприємці" відкривали якусь запорошену стару валізу і пропонували вам, аж п'ять футболок за долар. Вони були не найкращої якості, але я завжди купував багато і насолоджувався нашими необов'язковими балачками.

Однак цього разу мені запропонували не тонесеньку, як папір, футболку.

Це була справжня форма КДБ.

З валізи.

Від абсолютно незнайомої людини в глухому провулку, поза второваною стежкою посеред Москви, оточеної окопами холодної війни.

Не питайте мене чому, але коли цей чоловік пошепки запропонував мені піти в цей темний глухий кут, щоб подивитися на те, що явно було незаконним товаром, з якоїсь причини, невідомої моєму здоровому розуму, я це зробив. Він притиснувся до стіни, відкрив свою валізу і сказав: "Ось, форма КДБ. Добра".

Я знав, що це гра з вогнем. Володіння предметами КДБ чи уніформою вважалося дуже серйозним злочином.

Я все це знав.

Проте це була справді шикарна форма.

Шикарна.

Спочатку я припустив, що це підробка, і сказав йому про це. Він не хотів слухати.

- Ні, справді, це КДБ. Форма мого брата. Е ще і кашкет.

- Але звідки мені знати, що вона справжня?

- Це була форма мого брата. Він був у КДБ, а потім ... він ... е-е... пішов звідти.

- Ну добре. І як, у біса, я маю притягти її до свого готельного номера?

- Знімаєте пальто, одягаєте знизу форму КДБ, надягаєте зверху пальто, а кашкет кладете у сумку – ніхто не дізнається.

- Скільки?

- П'ять доларів.

- Домовилися.

Я зняв своє пальто з серіалу "Даллас", крадькома перевдягнувся в довгу шинель КДБ і, силкуючись пальцями застібнути ґудзики на морозі, одягнув власне пальто зверху. Виглядаючи як дирижабль, я почав іти назад, до головної дороги.

- Містер Вейкман ...

Це був той самий хлопець, тіпався за мною.

- Що?

- Бажаєте купити адміральський кітель?

Шикарно. Я не міг втримався.

Він знову відкрив свою валізу.

- Чудово, дуже гарно. Як я пересвідчусь, що він справжній?

- Чесне слово, справжній, справжній адміральський кітель. Це був мій інший брат. Він був адміралом, а потім ... е-е... вже не був.

- У вас багато членів сім’ї в армії, чи не так?

- Е-е, так, ну, е-е, були.

- Так, а як ви пропонуєте мені доставити це в готель?

- Легко. Ви знімаєте пальто, надягаєте адміральський кітель поверх КДБ-шної шинелі іншого мого брата, а потім надягаєте своє пальто зверху.

Принаймні мені не було холодно.

Він дістав цей адміральський мундир зі своєї валізи, і він справді був прекрасний, сяючи цими чудовими блискучими ґудзиками та значками. Кожна кістка в моєму тілі говорила мені, що я роблю щось незаконне, але це, звичайно, була чудова форма.

- Скільки?

- Вісім доларів.

- По руках.

Коли я знову переодягнувся, то, в порівнянні зі мною Паваротті був схожий на Твіґґі[3]. Я ледве міг пройти провулком, щоб мене не повело убік. Я думав, Все це абсолютно абсурдно. Я повернувся до готелю, і охоронець на дверях просто голосно розсміявся, побачивши мене. Я сунув йому долар, і йому було байдуже. Він просто продовжував реготати, поки ця багатошарова російська лялька з русявим волоссям заввишки шість футів з гаком перевалювала крізь фойє.

Спітнівши й задихавшись, я повернувся до свого номеру й скинув усі ці шари, а потім акуратно поклав дві форми на ліжко, поруч із ляльками й футболками, які я теж купив. Ні, форма і справді була дуже чудова. Однак страхітливі видіння десятиліть каторжних робіт в сибірському таборі викликали у мене серйозні сумніви щодо мудрості спроби незаконно вивезти ці речі з країни. Мені пощастило, що мене не спіймали в них на вулиці, і я просто дуже хотів повернутися додому. Отже, незважаючи на абсолютну логіку мого розумного рішення про покупку, я з важким серцем вирішив форму залишити.

У цей момент задзвонив телефон. Це був хтось із телекомпанії; у них все ще були наші паспорти, які потребували виїзних віз. Чортових віз. Ми з візами ніколи не дуже добре ладнали, але я розповім вам про це пізніше. Як тільки я почув голос цього типа, я подумав: "Будь ласка, нехай не буде проблем із візами".

- Містер Вейкман, вибачте, але виникла проблема з візами.

Шикарно.

- Але мене запевнили, що візи будуть готові до ранкового рейсу Аерофлоту назад додому.

Я поклав слухавку і зібрався піти поїсти, але, з наростаючим рівнем власної тривоги, я повернувся до свого ліжка й обережно поклав форму у свою валізу. Тоді, на випадок, якщо покоївка — чи хтось інший — зайде до моєї кімнати, поки мене не буде, я замкнув валізу й сховав її під ліжком. Найкраще грати безпечно.

Наступного ранку в готелі не було й сліду паспортів. Я зателефонував до телекомпанії, і мене запевнили, що візи чекатимуть мене в аеропорту. Наразі я був у правильному стані — усе, що я хотів зробити, це повернутися додому, я міг думати лише про свій паспорт, виїзну візу та те, як я відчайдушно не хотів пропустити свій рейс. До аеропорту я вирушив, коли було кілька годин до вильоту. У ті часи російські аеропорти були схожі на залізничний вокзал 1920-х років, а квиткові каси були лише маленькими дерев’яними дірками в стіні з блідими анемічними обличчями за ними. Дуже мало росіян літало, тому ці старі будівлі часто були вуликом для жителів Заходу. Я пояснив свою ситуацію і те, що мене запевнили, що паспорти та візи чекатимуть на нас вчасно до вильоту нашого рейсу.

Жодних слідів паспортів.

Чудово.

Я сів на стару дерев’яну лавку з рештою ансамблю, поки люди робили запити. Не було телефонів, ми нікого не знали, і час нашого вильоту тривожно наближався. Мої думки крутилися навколо того, що робити з цими візами. Ми сиділи там цілу вічність... але новин не було.

Потім наш рейс вилетів.

Без нас на борту.

Щойно до нас дійшло, що літак полетів, до мене підійшов строго одягнений чоловік у темному костюмі. Не представляючись він сказав: "Містер Вейкман, чи не могли б ви піти зі мною, будь ласка?".

Звичайно, я підкорився і пішов за ним у його маленький кабінет. Чоловік був начальником служби безпеки в аеропорту. У кутку стояла маленька шафа з дуже старим чайником, поруч маленький столик — навіть менший за письмовий — і його стілець збоку. Ми ледве обоє помістилися в кімнаті. Дуже пахло затхлістю і 1950-ми роками. Чоловік представився Ігорем – я не жартую – з прізвищем, яке я не міг зрозуміти, але воно закінчувалося на "ков", і сказав: "Сідайте, будь ласка, сідайте. Містер Вейкман, ви залишилися, коли ваш літак відлетів. Чому так?".

Я сказав, що у нас немає ні паспортів, ні віз, і довго пояснював усі проблеми, які у нас були. Він сказав, що в аеропорту того дня зупиняється незапланований рейс British Airways, і він може організувати, щоб посадити нас на нього. Він узяв номер телефону телекомпанії, де були наші паспорти, і сказав, що зробить кілька дзвінків і розбереться з візами. Потім він доручив мені купити нові квитки на літак, доки я чекаю. Мене відправили в якусь фінську авіакомпанію з ще меншим офісом. Дивно, але вони прийняли мою картку AmEx і дали мені чотири клаптики паперу, які виглядали як старі букмекерські бланки, але, очевидно, були квитками на літак. Коли я подивився на квитанцію своєї кредитної картки... вони коштували за 2000 доларів! Тоді це було невеличке багатство, але на цьому етапі мені було байдуже.

Коли я повернувся до офісу Ігоря, він говорив по телефону з телекомпанією; він, здавалося, був дуже розлючений на них і пояснив, що через їхні проблеми з візами я втратив власні 2000 доларів. Телевізійник біля телефону дуже вибачився і сказав: "У мене є ваші паспорти та ваші візи". Я зараз приїду і привезу 2000 доларів у конверті для вас в аеропорт...".

- Ні! Ви не можете цього зробити - я повинен залишити країну з тією ж валютою, з якою приїхав. Це ж приблизно мільярд рублів ... мене ніколи не випустять.

До цього моменту я чекав на персонажа романіста Лена Дейтона, шпигуна Гаррі Палмера, який зайде крізь двері. Або Майкла Кейна, який зіграв у кіно Палмера.

Нарешті прибули паспорти з проштампованими візами. Ігор відчув помітне полегшення і сказав:

- Добре, думаю, все налагодилося. Квитки, паспорти, візи... Я запропоную свою допомогу, щоб швидко провести вас через митницю, але вам треба сказати мені, чи є у вас російські матрьошки чи будь-які футболки тощо. Чи є у вас у валізі щось, чого не варто мати, містере Вейкман?

Саме в цей момент я вперше того дня зрозумів, що, поспішаючи в аеропорт, я не витяг мундирів КДБ і радянського адмірала, акуратно складених у валізі, що стояла між моїми ногамии, поруч із Ігоревим столом, у тому маленькому офісі 1970-х, у тому старому аеропорту, у Росії холодної війни, за тисячі миль від дому.

- Е-е, так, ну, є кілька дрібниць, так.

- Добре, щось типа ляльок, так? Тобі подобаються російські ляльки?

- Е-е.. ні.

Ігор відкрив валізу і зазирнув. Обличчя його стало білим, як сніг, що валив на тундру за вікном.

- Містер Вейкман, що це?

- Наскільки я вірю, це справжня форма КДБ.

- Так, я знаю, що це форма КДБ, містере Вейкман, але що вона тут робить?

- Це форма секонд хенд, — сказав я, хапаючись кігтями надії.

- Це неможливо, містере Вейкман. Ні в кого немає такої форми.

- Але ж речі справжні, вони належали братові того хлопця... е-е... і він був у КДБ і ... е-е... потім він пішов.

Ігор перехилився через стіл і сказав:

- Рік, ніхто не може піти з КДБ. Він склав кінчики пальців у тривожну пірамідку і кілька хвилин сидів, замислившись. Потім він сказав: - Добре, ось що ми робимо. Можливо, я зможу тобі допомогти, але ти повинен допомогти мені, Рік.

У той момент я майже нічого не міг зробити, щоб "допомогти" йому – я майже відчув запах каші, яку давали в сибірському трудовому таборі.

- Будь-що, сер, я зроблю все. Чого ви хочете?

- Деякі платівки Led Zeppelin. І The Who, так?

Я не думаю, щоб коли-небудь у своєму житті я відчував таке полегшення. Я був у дуже серйозній ситуації, а тут було щось таке тривіальне та легке для мене, що могло б усе виправити.

- Мій друже, я можу отримати для вас записи будь-кого!

- Навіть "Yes"?

- Так, навіть "Yes".

Він тихо пояснив, що вантажівки Lufthansa можуть перетинати східно-західні кордони відносно безконтрольно, і саме так ми зможемо передати йому платывки. Я пообіцяв йому, що надішлю всі записи, які він хоче, і він спішно нашкрябав список. Потім він провів мене до металошукача на митниці й прошепотів мені на вухо:

- Не хвилюйся, Рік, шинеля КДБ — це просто тканина, металошукач не спрацює.

- Від шинелі - ні, але від значків та ґудзиків на мундирі адмірала - може.

Він знову побілів.

- Неможливо, Рік. Яким чином? Зачекай, дозволь мені вгадати: той самий чоловік?

- Той самий чоловік. Його другий брат. Він був адміралом, а потім ... е-е... вже не був.

- Розумію. Йди за мною.

Гірше вже бути не могло.

Але ж змогло.

Коли ми йшли по аеропорту з цими двома дуже незаконними формами у валізі, які збирався контрабандою пронести через митницю співробітник служби безпеки з КДБ, до нас підбіг чоловік із телекомпанії та сказав:

- Рік, Рік, У мене є ваші паспорти та візи, і я маю ваші 2000 доларів!!! Я чесна людина, я тримаю слово, Рік!!!

І негайно простягнув мені величезний коричневий паперовий пакет, набитий одно- та дводоларовими купюрами.

Швидше ні ж за мить, Ігор сказав:

- Сховай це.

Довелося швидко думати. Я подивився на своїх трьох супутників і мого ансамблю, і вони сказали: "Ми не маємо з цим нічого спільного!", тож я запхав гроші собі в штани та в шкарпетки.

Найкраще, що я міг зробити.

Коли я підвів очі, митники просто стояли в коридорі й дивилися на мене.

Повинен вам сказати, як би я не сміявся зараз, я сам себе обісрав.

Тоді ж, як мертвий, я поплентався до митниці. Я віддав їм свій квиток, виїзну візу та паспорт. Чоловік почав щось бурчати, але потім Ігор завів його в маленьку кабінку і щось прошепотів йому на вухо. Митник повернувся й махнув мені з моєю контрабандною валізою йти прямо, без перевірки.

Далі була валютна каса, де перевіряли ваші гроші. У тому числі, у моєму випадку, 2000 доларів із конверта з коричневого паперу, засунутого мені в штани. Я подивився – і я маю на увазі – на жінку, завдяки якій Гігантські Стоги Сіна виглядали жіночно. Вона сказала:

- Ви прибули зі 100 доларами і 130 фунтами стерлінгів і поміняли 30 фунтів стерлінгів на рублі, тому вам потрібно виїхати з 100 фунтів стерлінгів і 100 доларів. Або у вас є якась інша валюта при собі, про яку ви хочете мені розповісти?

Я стояв там, буквально роздутий доларовими купюрами, забитими в кожну щілину та в дуже дивні отвори. За дві хвилини до цього вона спостерігала, як я запихав усі ці гроші собі в штани.

- Ні, ні.

Нахил Ігоря до неї та його тихий шепіт на вухо, і мені знову помахали. Через п’ять хвилин я сидів у практично порожньому літаку, насилу вписавшись у крісло, а всі ці долари висипалися з моїх кишень і більш інтимних частин моїх штанів. Через кілька хвилин до мене підійшла стюардеса і сказала:

- Насправді ми тут лише для того, щоб заправитися, містере Вейкман, ми не повинні брати тут пасажирів на борт. Я чула, що ви тут розважилися та пограли – у вас має бути історія, яку можна розповісти...’

- Так, можна сказати. І одного дня я, можливо, зможу її розповісти.

Рік Вейкман у формі КДБ на шоу Денні Бейкера After All, 1993 рік

КОНН ВАС НЕ ДУРИВ КОЛИ-НЕБУДЬ?

Задовго до уніформи КДБ, телешоу в Росії, до Yes, до світових гастролей, прог-року та всього іншого, я був просто хлопцем, який любив музику та гру на піаніно. Як одного разу Луї Армстронг сказав: "Цей світ – чудовий", але для наївного шістнадцятирічного підлітка, який намагався пробитися в музичний бізнес у 1960-х роках, я не думаю, що він мав на увазі дивовижний світ менеджменту шоу-бізнесу.

У такому віці тобі так багато треба навчитися.

Ось один із моїх найперших уроків — як я познайомився з одним із найкращих менеджерів музичного бізнесу всіх часів, як я працював на нього, а потім мені не заплатили.

У середині 1960-х радіо перебувало в полоні так званої суперечки про "неголковий час". У зв’язку зі стрімким зростанням продажів вінілу та переважанням платівок, а не живих мелодій на радіо, Спілка Музикантів була дуже занепокоєна тим, що музикантів виганяють з роботи. Вона палко виступала проти цього, і, як наслідок, було погоджено, що на Радіо 1 має бути певна кількість того, що охрестили "неголковим часом", а саме – трансляція живих гуртів, а не просто платівок. Абсолютна правда, як це зараз не здається дивним. Такі ді-джеї, як Джиммі Янг (якому зараз, на мою думку, близько 128 років), грали хіти дня й час від часу мусили додавати живий трек. Чесно кажучи, хоч зараз це звучить архаїчно, практична реальність полягає в тому, що ця норма справді створила роботу для живих музикантів.

Одним із найвідоміших артистів "не-голкового часу" був чудовий співак Джеймс Роял. Ним керував пан Мервін Конн, якого, на жаль, уже немає з нами. До цього дня прізвисько Мервіна залишається найбільш відповідним, яке я коли-небудь зустрічав у бізнесі.

Мервін Конн... тому що так багато з нас були обдурені[4].

Незважаючи на цей очевидний управлінський гандікап, Джеймс Роял самостійно зробив себе одним із найпопулярніших виконавців, що користувався "не голковим часом"; дійшло до того, що Джеймс Роял і його група Royal Set отримували більше замовлень по телефону, ніж виконавці з великими тиражами записів. Пізніше я дізнався, що більшість цих листів від шанувальників надійшли від матері Джеймса. Вона жила в південному Ілінгу, але написала десятки листів до BBC – щоб уникнути підозр, вона спочатку розіслала ці листи своїм друзям по всій країні, які надсилали їх із віддалених адрес, щоб уникнути виявлення. Невдовзі, завдяки мамі та великій кількості справжньої пошти від шанувальників і замовлень, які він отримував, Джеймс Роял став найбільш запитуваною людиною на радіо в будь-якій точці світу.

Яке моє місце у всьому цьому, і як мій шлях перетнувся з Мервіном Конном?

Що ж, мій шлях до дверей Джеймса Рояла пройшов через паб "Червоний Лев" у Брентфорді, чудовий старовинний рок-н-рольний паб, де музиканти звідусіль збиралися й джемували разом у четвер і п’ятницю ввечері. Безліч чудових виконавців, як-от Джон Ентвістл (з The Who) і Джеймс Роял. Для мене, як для шістнадцятирічного повного надій хлопця, було неймовірним привілеєм грати поруч із такими людьми, як ці. Я зазвичай їздив туди на пошарпаному старому "лендровері" мого приятеля зі своїм пошарпаним старим Хаммондом позаду і проводив всю ніч, граючи з цими знаменитими сесійними музикантами. Мені це подобалося.

Джеймс Роял був справді приємним типом, і одного дня я був дуже щасливий, коли він сказав: "Ти б не хотів прийти та зіграти зі мною сесію на Radio 1?".

Я мало не впав від шоку.

- А ось список сесійних хлопців, які будуть грати з тобою...’

А це були майже всі топові імена, якими я захоплювався.

- І ти отримуватимеш по 2 фунти за сесію.

Я був на сьомому небі. У ті часи за один фунт ви могли заправити свою машину бензином.

Коли настав той день, я схвильовано попрямував до старої підземної Maida Vale Studios у Лондоні, яка прославилася під час Другої світової війни. Це був фантастичний маленький лабіринт із крихітною кабінкою управління та кімнатою для запису. Вони записували наживо кожну сесію прямо на чверть-дюймову стрічку – без мікшування, все робилося дуже швидко. Я кажу "наживо", вони насправді залучали близько півдюжини музикантів, які грали разом близько трьох годин, виступи записувалися, а потім використовувалися для "безголкового часу". У кутку чомусь завжди сиділа жінка і в’язала. З ватою у вухах.

Пізніше я запитав, чому вона там була, і виявилося, що її присутність – це повернення до війни. Очевидно, під час конфлікту не вистачало кваліфікованих виробників і техніків, здебільшого тому, я припускаю, що всі вони були вбиті в бою. Тож BBC залучила багато жінок для виконання того, що раніше вважалося "чоловічою роботою". Ці жінки отримали постійні контракти, тож після закінчення війни у ВВС не було іншого вибору, як залишити їх. Ці старі жінки сиділи в кутку студії, заткнувши вуха від "шуму" групи... і в'язали.

У будь-якому разі моя перша сесія пройшла дуже добре, і, на щастя, Джеймс був дуже задоволений моєю грою. Я був радий, коли мене запросили знову, і перш ніж я міг перевести подих, я провів шість тижнів сесій. Я не міг повірити своєму щастю. Це було дуже весело.

Потім я зрозумів, що мені все ще не заплатили. Я порушив цю тему з Джеймсом, і він сказав мені, що його менеджер займається цією справою.

Настав час піти і зустрітися з Мервіном Конном.

Його офіс знаходився поблизу Лестер-сквер, тож я заправив свій маленький Ford Anglia — ви дізнаєтеся більше про цей легендарний автомобіль пізніше — і вперше поїхав до Лондона. Я був переляканий – я ніколи в житті не бачив стільки заторів і не мав уявлення, куди я йду. Хоча я жив приблизно в п’яти милях або близько до того за Лондоном, це було тихе зелене передмістя, оточене полями, і це цілком могла бути інша планета. Я чітко пам’ятаю, як їхав уздовж шосе A40, моє мислення було розмитим, коли хаос міста огортав мене.

Якимось чином я знайшов офіс Мервіна Конна прямо посеред Вест-Енду. Я підійшов до дверей, на яких була невелика табличка з написом — без брехні — "Митці Мервіна Конна". У верхній частині дуже вузьких сходів була невелика приймальня з дівчиною, що сиділа за столом.

Я нервово сказав:

- Я прийшов до містера Конна. Я Рікі Вейкман.

(Люди в ті часи називали мене Рікі. Одна з ранніх подруг сказала, що це звучить більш по-американськи та круто, тому що "Річард" звучало як ім’я старого пердуна. Може тепер мене знову будуть звати Річардом?).

Так ось...

- З якого ти гурту?

- Джеймс Роял та Королівська Застава.

Вона пройшла крізь двері ліворуч і зачинила їх за собою. Потім я почув, як вона сказала:

- У мене там зовні Рокі Вігвам, він каже, що хоче тебе побачити.

- Пропусти його сюди.

Я дуже нервував, коли сів навпроти Мервіна Конна. Він сидів за величезним старим дубовим столом, оточений чотирма стінами, завішаними золотими дисками. Я пам’ятаю, як подумав: "Вау! Я досяг успіху! Він був дуже дружелюбний".

- Я все про тебе чув, Роккі.

- Е-е, це Рікі, містер Конн.

- Так, я все чув про тебе, Рікі. - Він явно не мав жодної уяви, хто я такий і чому я тут. - Я все чув про те, який ти чудовий музикант.

- Дякую, містере Конн.

- Джеймс дуже високо відгукується про тебе і каже, що ти один із найкращих молодих гітаристів країни.

- Я граю на органі, містере Конн.

- Так, один із найкращих молодих органістів країни.

- Мені сказали прийти сюди, щоб отримати зарплату за сесії. Шість сеансів по 2 фунти стерлінгів за сеанс, тобто 12 фунтів стерлінгів, містере Конн.

- Це неймовірні сеанси, чи не так? І, ви знаєте, теж дуже популярні...’

Я просто продовжував казати "Так" і "Дуже дякую" майже всьому, що виходило з вуст Мервіна Конна. Він продовжував говорити, а потім раптом підвівся з-за свого гігантського столу. Автоматично я теж підвівся. Мервін був меншим, ніж я думав, тому, коли він підійшов до мене, йому довелося витягнути руку, щоб обійняти мене за плече. Він повільно провів мене до дверей і сказав:

- У тебе велике, велике майбутнє, Роккі...’

- Рікі.

- Так, велике, велике майбутнє, Рікі. З того, що я чую, ти будеш там, в ряду великих імен.

- Дякую, містере Конн.

Коли ми стояли у приймальні поруч із дівчиною за столом, він узяв мою руку обома своїми і сказав:

- Якщо тобі потрібно буде зі мною поговорити, ти знаєш, де я, приходь.

Тоді він обернувся, пройшов у свій кабінет і зачинив за собою двері.

Я посміхнувся дівчині, в захваті від того, як добре пройшла зустріч, і спустився вузькими сходами. Я пішов до своєї машини і, як тільки я сідав, до мене дійшло, що я не маю своїх грошей! Я повернувся вулицею, повернувся до дверей офісу, піднявся вузькими сходами до приймальні.

- Будь ласка, чи можу я знову побачити містера Конна? — запитав я.

- Боюся, що він пішов на зустріч.

Мене не було в офісі буквально тридцять секунд.

- Коли він повернеться?

- Через тиждень.

- Ой. Тож як я можу його дістати?

- Просто подзвони йому.

Я дзвонив тижнями, раз за разом, але так і не додзвонився.

Мервін Конн.

Мені так ніколи і не заплатили.

Я подивився на це так: я був молодим, недосвідченим, і тут був шанс зіграти на BBC з деякими з найкращих гравців світу. 12 фунтів стерлінгів було б чудово, але я все одно вважав, що у мене все добре.

Через багато років я зустрів Джеймса, і ми сміялися над Мервіном і днями "часу без голки". Ці шановані ветерани щиро любили ті дні і відчували привілей, що так багато чого від них навчилися.

- Знаєш, Джеймсе, мені так ніколи і не заплатили...

- Знаєш що, Рік? Нікому не заплатили!

Ви запитаєте, як шістнадцятирічний хлопець став грати в пабі з одними з найкращих музикантів країни? Це сумна розповідь про гівняну техніку, бунт і бойове хрещення алкоголем, тож слухайте мене ...

На той час, коли я отримав "оплачувану" роботу від Мервіна Конна, я вже був ветераном кількох робочих ансамблів. Дозвольте мені спочатку розповісти вам про казково названий "Atlantic Blues". Коли я тільки починав, бути піаністом становило практичну проблему через банальні грошові причини. Ви могли придбати гітару приблизно за п’ятірку, але маленьке електронне фортепіано обійдеться вам приблизно в 50 або 60 фунтів стерлінгів. Враховуючи, що середня тижнева зарплата становила близько 14 фунтів стерлінгів, а мої кишенькові гроші становили 25 пенсів у сьогоднішньому розрахунку, це була астрономічна ціна. Крім того, не було підходящої або легкодоступної форми підсилення для електронних фортепіано, тож навіть якщо ви накопичили на такий інструмент, була ймовірність того, що вас все одно ніхто не почує. Практичним наслідком всіх цих проблем було те, що ви, зрештою, обходилися грою на старомодних акустичних піаніно.

Досить часто склад гурту визначався більше тим, яким обладнанням хтось володів, аніж їхніми фактичними музичними здібностями. Протягом багатьох років говорили, що Білл Уаймен першим приєднався до Rolling Stones, тому що мав більше обладнання, ніж у решти. Кен Холден з Atlantic Blues був таким же, хоча на цьому схожість між нами та Stones закінчилася. За його власним визнанням, Кен був досить неадекватним барабанщиком за повною установкою, але, як не дивно, через те, що він був у "Хлоп'ячій Бригаді"[5], він блискуче володів малим барабаном. Він знав про цей недолік і навіть намагався скласти набір із малого барабана з BВ і басового барабана, але в нього була лише одна тарілка. Тоді він підвищив ставку, купивши барабанну установку "Gigster" — вона коштувала лише 12 фунтів стерлінгів в універмазі "Вулворт" і була найдешевшою, найогиднішою та найтендітнішою установкою, яку тільки можна уявити. Вона був настільки слабкою, що коли ви натискали на педаль, бас-барабан ставав повністю овальним. В середньому на її знищення знадобилося трохи більше ніж дванадцять секунд. Я вважаю, що вони дуже цінні в наш час, тому що багато з цих установок просто не витримали часу. Тоді вони були жахливо паршивими, але це був комплект, тому на Кена раптом з'явився попит. Кен був дуже схожий на Кіта Муна – не з точки зору його вміння грати на барабанах, Боже, ні, а через те, що він абсолютно не знав про те, що відбувається навколо нього.

Після цього він зробив майстерний хід.

Він купив фургон.

Нічого не думай: ти хочеш бути в групі? Якщо у тебе був фургон, це був твій гурт!

З другом Кена, Дереком, на бас-гітарі, мною на фортепіано, Кеном на барабанах і справді хорошим рок-н-рольним гітаристом на ім’я Алан Леандер, ми створили у 1963 році Atlantic Blues. Кен написав нашу назву на борту свого пошарпаного старого фургона, і ми були в бізнесі. У нас навіть був менеджер, Пол Саттон, також член Boys’ Brigade, йому було тринадцять років. Ми репетирували в Залі Цивільної Оборони в парку Нортхолт, і це було дуже весело. Ніхто не міг дозволити собі мати належні підсилювачі, але, на щастя, Кен працював електриком в "London Transport" і був трохи чарівником в електроніці. Він купив зламаний старий підсилювач Vortexian за 1 фунт стерлінгів і якось полагодив його, навіть підключивши три входи – спотворення були жахливими, і насправді було чутно лише один із трьох входів... нам було все одно, у нас був підсилювач! Хлопці повісили мікрофон біля мого фортепіано, так що я був практично підсилений; Алан позичив Кену 1 фунт, щоб купити підсилювач, тож в нагороду Алан завжди отримував "гучний" вхід.

По суті, все, що ви могли почути, це Алана Леандера.

Але нам було дуже весело.

"Atlantic Blues" був чудовим періодом для мене. Ми регулярно репетирували і за короткий проміжок часу перейшли від дуже поганого виконання до просто поганого.

Потім одного разу Кен прийшов до нас і сказав: "У нас концерт!". Ми готові були провалитися крізь підлогу. Тоді всі мріяли отримати підходящий виступ – визнання було величезним. У багатьох пабах у цьому районі звучала жива музика. Мій місцевий паб називався "Тімбер Карет", він знаходився на дорозі А40 у Нортхолті, і був, мабуть, найвідомішим тим, що розважив радянського прем’єра Косигіна, коли тому потрібно було відлити, коли його кавалькада одного разу проїжджала повз. Легенда свідчить, що він наполягав на тому, щоб скористатися туалетом у громадському барі – хтось, мабуть, підслухав його слова, і що це був туалет, яким користувалися пролетарі. Протягом дванадцяти годин після того, як згадана комуністична сеча потрапила на демократичну порцеляну, над пісуаром, про який йде мова, з’явилася табличка з написом "Тут сцяв президент Косигін", разом із датою та точним часом. Тепер тут Макдональдс. Табличка в них не висить.

Трохи далі по дорозі A40 у напрямку Хейєс був ще один паб, збоку якого був зал зі сценою, де влаштовували поп-рок-вечори, і одного разу "Atlantic Blues" отримав виступ для підтримки рок-гурту з Франції. Нам набридло грати одним в Залі Цивільної Оборони, так що це була приємна новина. Я не можу передати вам, як ми були схвильовані.

Прибув інший гурт, і ми були вражені, тому що кожен з музикантів мав свій підсилювач, що було нечувано. У барабанній установці було, мабуть, двадцять три тарілки – у Кена була лише одна. Нам повідомили, що нам доведеться грати півгодини, що нам не заплатять, але якщо ми зіграємо добре, ми можемо розглядати можливість повторного ангажування, і тоді, можливо, нам вийде п’ятірка на всіх. Я був ще більше схвильований зараз, маючи перспективу отримати гроші за гру в майбутньому.

Потім я оглянув зал.

Піаніно на сцені не було.

- Де фортепіано? — не безпідставно запитав я.

- Воно ось там, — сказав хазяїн, показуючи на інший кінець приміщення.

Звичайно, піаніно стояло біля стіни в іншому кінці залу. Ми намагатися перенести його, але господар зупинив нас, сказавши, що на сцені мало місця, і інструмент повинен залишитися там, грайте або ідіть собі геть. Мені хотілося грати за будь-яких обставин, тому я залишився це на цьому.

Тієї ночі там була якась дивна атмосфера. Коли ми прийшли, я належним чином пройшов у зал і сів за це самотнє піаніно, а 150 осіб було між мною та сценою. Гурт почав грати, і я нічого не міг почути, Кен був скрізь, мене ніхто не чув, і це була катастрофа.

Потім спалахнула неймовірна бійка.

У натовпі між мною та гуртом.

Я продовжив кілька тактів, намагаючись розгледіти кулаки та розбиті пляшки цієї досить жорстокої сутички, але незабаром зрозумів, що це насправді була досить небезпечна ситуація, і, крім того, ніхто не слухав. Майже синхронно гурт припинив гру та втік до найближчого виходу, який міг знайти, несучи з собою своє дорогоцінне спорядження. Ми всі пірнули у фургон і помчали геть до того, як прибула поліція, щоб припинити бійку, яка виявилася сутичкою між двома ворогуючими місцевими бандами.

Алан Леандер був випотрошений і сказав: "Яка марна втрата часу!".

"О, не знаю, — сказав Кен, піднімаючи дуже дорогу пару тарілок, що належали ведучому рок-гурту, — тепер у нас, здається, є три тарілки!".

Після досить дивного перебування в клубі по інтересах для людей з психічними розладами – тільки не розпитуйте – я приєднався до місцевого квартету, гурту танцювальної музики, який багато працював для весіль та інших сімейних заходів. Це були нормальні гроші, три фунти стерлінгів за ніч – майте на увазі, що коли ви в школі, а середні кишенькові гроші становлять половину крони, три фунти стерлінгів – це серйозна сума. І цей колектив працював три ночі на тиждень, переважно у вихідні. Це був незвичайний склад – гітара, барабани, фортепіано та кларнет – але в ті часи люди не морочили собі голови.

Цей останній гурт називався "Concorde Quartet", і першою проблемою було те, що, поки я не приєднався до них, це було тріо. Групою керував хлопець на ім’я Берні Вік, барабанщик років за двадцять, який жив із мамою й татом у Саут-Харроу. Він працював на "Boosey & Hawkes"[6], що означало, що він мав доступ до дуже дешевих нот, і це було чудово; Крім того, робота була загалом дуже місцевою, багато заходів проводилося в "Ealing Borough Social Club".

Очевидно, їхній попередній піаніст щовечора злився. Грати було добре протягом першої години або близько того, але багато з цих заходів у клубі тривали по чотири-п’ять годин лише з кількома короткими перервами. Тобто піаніста доводили до паралічу, і він не міг грати навіть перед тим, як подавали закуски; ще гірше, коли під час розрізання торта він намагався трахнути наречену. Я вважаю, що така проблема призвела до його відставки.

Перший концерт відбувся в пабі "Tithe Barn" у Саут-Харроу. Мені було чотирнадцять, і я ніколи раніше не був у пабі, у всякому разі, щоб випити. Проте в мені було вже шість футів два дюйми зросту, і я виглядав старшим за свій вік, тому це не було проблемою. Тут був громадський бар, салон-бар і лаунж-бар, який також виходив у бальний зал. Якщо ви хотіли почути музику, ви платили додаткове пенні за свою пінту пива і йшли в лаунж-бар.

Ми почали шоу в "Tithe Barn", і воно було неймовірним. Там були хлопці, які голосно співали та робили побажання на якісь твори, і я чудово проводив час. Час від часу хтось ставив свою пінту на моє піаніно й йшов танцювати.

Приблизно через годину Берні сказав: "Дякую, леді та джентльмени, зараз ми зробимо перерву". Зустрінемося через п’ятнадцять хвилин, щоб знову послухати музику". Потім він обернувся до мого піаніно, вказав на колекцію повних пінтових склянок і сказав: "Рік, друже, тобі краще зайнятися кількома з них, вони вже не вміщаються ...".

Що?

Виявилося, що завсідники мали звичку купувати напої для групи та залишати їх на піаніно – тож за шістдесят хвилин у мене було чотири пінти, щоб зайнятися ними. Поки я їх випив, їх замінили ще три та пара порцій шотландського віскі. Після цього я почав пити міцні спиртні напої, тому що сама кількість пива мене вбивала.

Наприкінці ночі я сів на велосипед, щоб їхати додому.

Я не відчував ні голови, ні ніг, ні рук. Або живота. Або ступнів. Або долонь. Я просто мав це тепле сяйво по всьому тілу. Але крім того, я був тверезий, як скельце.

Використовуючи дивну логіку п’яниці, я вирішив проїхати на велосипеді парком, вважаючи, що це буде безпечніше, ніж їздити дорогами. В кінці парку стежка повернула ліворуч на дев’яносто градусів, бо прямо була місцева ділянка, що здавалася в оренду.

Більшу частину велосипеда мені вдалося витягти з ділянки, але не всю.

Решту дороги додому залишки свого велосипеда я ніс із собою.

Протягом наступних двох вихідних я, так само, напивався вщент. Оскільки мій велосипед не працював, хлопець із групи люб’язно відвіз мене додому на своїй машині. Моя мама, благослови її Господь, абсолютно не здогадувалася, що я п’яний. Вона просто подумала, що я "дуже, дуже втомився", і навіть сказала моєму батькові: "Це справді забирає в нього всі сили, коли він грає в цих виступах та ходить до школи".

Звісно, це була важка робота, і з кожною наступною п’янкою я щопонеділка вранці приносив із собою до школи жахливе похмілля.

А в школі я, разом з іншими, відповідав за ятку з солодощами.

Насправді ж "ятка" була великою палаткою посеред майданчику для розваг, і тут продавалися лише чіпси та кока-кола. Хлопець-ірландець, з яким я займався продажем, придумав чудовий трюк, використовуючи пляшку скотчу. Він зрозумів, що якщо зняти кришки з пляшок "кока-коли" старого зразка, то залишиться достатньо місця, щоб налити скотч. Така "кола" були відомою як "Спеціальна", коштувала дев’ять пенсів замість звичайних шести і була призначена для продажу лише шестикласникам. Ми звикли приходити рано, знімали всі кришки й наливали скотч раніше, ніж утворювалися черги, щоб ніхто з учителів не знав.

Що було чудово, поки я та цей ірландський хлопець працювали в ятці.

Однак одного разу нас затримали за якийсь проступок, якого я не можу пригадати, і довелося запросити когось іншого, щоб керувати яткою з солодощами.

Того, хто про скотч не знав.

Того, хто першими обслуговував усіх одинадцятилітніх дітей.

Зі "Спеціальною" кокою.

Коли ранок був у розпалі.

Першого одинадцятирічного підлітка, що блював, віднесли до медпункту.

"Мабуть, щось з печінкою, дорогенький".

Двох наступних теж відвели до медпункту, з кількома вчителями, у яких брови вилізли на лоба. До того часу, коли там вже було шістдесят першокласників, які блювали й спотикалися, як п’яні волоцюги, наша схема з спиртним розвалилася.

Їм так і не вдалося звинуватити нас, але ми обоє вилетіли з роботи в ятці.

Тим часом, бізнес квартету "Concorde" процвітав. Для мене було трохи дивно грати стільки танцювальної музики: я все ще хотів грати рок-н-рол, але він не приносив прибутку – до 1965 року я два роки був у групі, і всі гроші заробляв, граючи на танцях. Скрізь існували клуби по інтересах, а на весіллях люди хотіли, щоб під старі мелодії грав живий ансамбль. Люди все ще танцювали вальси, фокстроти та квікстепи, вони все ще любили це більше, ніж рок-н-рол. Ми часто робили попсові куски, де виконували досить звичайні кавери на модні на цей день поп-мелодії, але, переважно, це були старі речі.

Ми завоювали справді хорошу репутацію і навіть почали працювати за кордоном... ну, під "за кордоном" я маю на увазі навіть Саутхолл. Це було досить багато миль від нашого району, і з автомобілями в нашому розпорядженні та жахливо маленькою та повільною мережею доріг, якою вона була тоді, ми з таким же успіхом могли б грати і в Німеччині.

Ми зіграли кілька неймовірних концертів, але ніщо не могло порівнятися з весіллям в Hayes British Legion. Досить дивно, але я вже почав задумуватися про те, щоб піти, оскільки мені набридло грати танцювальну музику. У закладі нам сказали, що у них є власне фортепіано, що не було чимось незвичайним – хоча часто з’ясовувалося, що будь-яке "домашнє фортепіано" було дико розстроєним. Я швидко навчився заходити в будь-яке приміщення, відкривати кришку піаніно і натискати "ля", а Террі Бересфорд грав "сі" на своєму кларнеті, що звучало як "ля", і я бачив, наскільки воно є розстроєним.

Ми зайшли в Hayes British Legion, і там у кутку стояло чистеньке біле піаніно. Я був одразу вражений. Решта гурту почали діставати та налаштовувати свої інструменти, тож я підійшов до піаніно, щоб натиснути "ля", щоб хлопці настроїлися, що вони й зробили. Прибула весільна громада, і шафер оголосив, що наречений і наречена почнуть танцювати, і це стало мені підказкою, щоб зіграти вступ до "Леді бродяга". Террі порахував мені, я вдарив по клавішах – і єдиним звуком, який вийшов, був такий собі дерев’яний стукіт. Террі озирнувся й закликав мене спробувати ще раз, що я й зробив, із тим самим результатом. Я підняв кришку піаніно й зазирнув. У всій чортовій коробці був лише один молоточок. "Ля".

Ми пішли і знайшли доглядача залу, який чомусь одразу був налаштований войовничо.

- Що сталося? — сказав він, нахмурившись.

- Ну, це піаніно...’

- Що не так із цим клятим піаніно? Минулого тижня я сам бачив, як на нього нанесли шар свіженької білої фарби. І це було зроблено бездоганно.

- Так, на нього дуже приємно дивитися. Але в нього лише один молоточок.

- Слухайте, не бажаю я вислуховувати від вас усілякі дурниці…

Я провів решту вечора, ганяючись за подружками нареченої.

Рік десь на початку семидесятих… Зверніть увагу: фото з автографом.

"ПІД ТВИ ЦОВТИ, ВОНИ ЦЕ ЗНОВУ ЗВОБИЛИ!"

Ті кілька пінт, які я випив на моєму фортепіано, коли я був шістнадцятирічним підлітком, упродовж наступних двох десятиліть перетворилися на одну з найжорстокіших звичок до алкоголю в музичному бізнесі. За цей час я приєднався до гурту Yes і залишив його, почавши свою сольну кар’єру, але я дійду до цього.

По-перше, дозвольте мені розповісти вам про мою участь у English Rock Ensemble (Англійському Рок Гурті) – можливо, одному з найбільш сильно випиваючих гуртів, які коли-небудь виступали на сцені. У складі найкращих музикантів, яких я знав, ми гастролювали по всьому світу, і під час цього я насолоджувався одними з найбільш пам’ятних моментів свого життя.

І кілька з них я не можу не пригадати.

Одного разу по дорозі в Японію ми випили літак насухо.

Ще на початку 1970-х прямих рейсів до Японії було не так багато. Зазвичай ви зупиняєтеся десь у Москві чи Анкориджі, і всі пасажири повинні були вийти, поки вони додатково заправляли літак.

Після цього конкретного рейсу ми збиралися грати з Токійським симфонічним оркестром. Гурт і обслуговуюча команда піднялися на борт цього величезного літака і виявили, що він напівпорожній – я б сказав, що на борту було не більше сотні людей.

До нашої зупинки для заправки в Анкориджі залишалося реальних кілька годин, тому ми всі, природно, випили. Нас було близько двадцяти в оточенні, пам’ятаєте, це був величезний випиваючий гурт, масовий. Ми випили все європейське пиво, перейшли на японське і випили його, потім підшліфували міцні напої, маленькі пляшки вина і, нарешті, саке.

Коли до дозаправки в Анкориджі залишалася ще близько години, стюард підійшов до мого місця.

- Містера Рейкмана, як повідомив мені капітан, двінків уже немає. Більше нічого.

- Справді? Навіть шеррі чи там, можливо, склянка портвейну?

- Усе пішло, містер Рейкман.

Потім він повідомив мені, що запаси їжі та напоїв у літаку будуть поповнені разом із паливом в Анкоріджі. У цей момент я маю сказати, що хлопці з Англійського Рок-Ансамблю завжди поводилися дуже добре – вони, можливо, випивали як риби, але вони завжди поводилися якнайкраще. Так чи інакше, ми приземлилися й попрямували до терміналу Анкориджа, який у ті часи нагадував гігантську жерстяну хатку з макетом величезного ведмедя грізлі. За кілька секунд ми знайшли бар і замовили напої. Ми видудлили по ще кілька порцій і, коли прийшов час, ми знову сіли на борт літака й націлилися на останній етап до Токіо. Ми зателефонували тому ж стюарду й зробили замовлення на ще більше напоїв.

А потім ще ...

Коли ми були приблизно черз годину польоту від Анкоріджа, стюард збентежено повернувся на моє місце.

- Містер Рейкман.

- Так, як у вас справи?

- Добре, містере Рейкман, але капітан повідомив мене, що спиртного більше немає. Все пішло.

Це було неймовірно, ми так сміялися, ми двічі випили літак досуха за одну подорож. Стюарди були чудові, і ми всі разом похихотіли з цього приводу.

Ми належним чином приземлилися, висадилися та попрямували до готелю "Хілтон", де зупинялися всі гурти, не думаючи більше про це.

Промоутером у Токіо був чоловік на ім’я містер Удо, який, як я вважаю, все ще є шишкою в музичному бізнесі цієї країни, хоча йому вже має бути за сімдесят. Він один із наймиліших чоловіків, яких ви могли коли-небудь зустріти. Він зустрів нас з літака – "Герро, Вік!" – і ми слідували за його машиною до готелю. Ми всі були дуже виснажені, але пішли прямо до бару за останніми кількома порціями перед тим, як піти спати.

Наступного ранку пан Удо зустрів мене в готелі. Він планував пояснити мені розклад репетицій, налаштування оркестру, різні протоколи тощо. Натомість, виглядаючи досить приголомшеним і піднімаючи першу сторінку найбільшої газети Японії, він сказав:

- Вік, тут написано, що ти випив рітак повністю... двічі.

Звичайно ж, я не міг прочитати по-японськи, тому він прочитав статтю з усіма її веселими деталями. Тепер я знав як по-японськи "європейське пиво, японське пиво, міцні напої, маленькі пляшки вина та саке".

- Е-е, це погано?

- Тут написано, що стюард каже, що ви дуже добрі люди, дуже добре поводитесь, але він ніколи не бачить нічого подібного в своєму житті!

- Добре, але чи є це проблемою? ...

- Для мене це не пвобрем, Лік. Японські авіалінії це вони спонсорувати тур!

Самі виступи були чудовими. До нашого прибуття в Японію квитки на них були не зовсім розпродані, але через кілька годин після газетного заголовка про те, що літак випили досуха, ви не могли купити квиток ні за які гроші. Я вважаю, що це був перший випадок, коли хтось у Японії спонсорував шоу, оскільки це було нечувано в середині 70-х, тож це теж допомогло. Шоу було дуже популярним в обидва вечори та надзвичайно приємним досвідом. Першого вечора ми спочатку грали з мого сольного альбому 1973 року "Шість жінок короля Генріха VIII", потім після перерви ми грали весь мій сольний опус 1974 року "Подорож до центру Землі", який був платівкою номер 1 в Японії (цього разу без динозаврів, але ми дійдемо до цього ... все буде пояснено).

Публіка була фантастичною. Вони, здавалося, бажали затягти мене до себе, і частина з них була мого розміру – більшість японців досить скромні на зріст, тоді як я без взуття шість футів два з половиною дюйми і ще мав те довге світле волосся, тому щоразу, коли я йшов по японському вулиці, я погойдувався угору та вниз на кілька миль над натовпом. Насправді мене сприймали як новинку.

Наш райдер для шоу мав тринадцять сторінок; сторінка за сторінкою була мов перелік вмісту лікеро-горілчаного магазина: пиво, вино, міцні напої, усі напої, які тільки можна уявити. Потім, на самій останній сторінці, був невеликий проміжок і єдиний рядок для замовлення їжі, в якому говорилося: "Солоний арахіс – але це не є вирішальним".

Ми завжди звикли проходити через наш райдер, як через жагу гурту та сценічної команди, так і всіх наших гостей, яких ми любили розважати на кожному шоу. Під час перерви для цієї першої ночі в Токіо ми помітили, що на верхній позиції запропонованого нами райдера вказано десяток пляшок дуже дорогого шампанського. Ми не думали про це, припускаючи, що пан Удо надіслав їх як вітальний жест. Ми залишили їх там, де вони були, і пройшлись по змісту райдера, швидко поділивши цю величезну кількість алкоголю між нами. Тоді мій тур-менеджер, безсмертний Веселий Жирний Фред (ви ще познайомитеся з ним толком пізніше), увійшов і сказав, що сталася технічна несправність із мікрофоном скрипок, і що буде з півгодини затримки, перш ніж ми зможемо продовжити. Ми були трохи невдоволені з такої нещасної причини, і ми не хотіли розчаровувати натовп, але нам пояснили, що японські натовпи поводяться надзвичайно добре в усіх відношеннях, і в результаті не буде жодних проблем непередбаченої затримки. Природно, щоб скоротати час, ми звернулися до єдиного алкоголю, який залишився в гардеробній, який лежав недоторканим, до тієї таємничої дюжини пляшок шампанського. Нас там було семеро, і дванадцять пляшок справді впали нам дуже добре.

Згодом технічні несправності було виправлено, і ми повернулися до Подорожі і решти шоу – це було неймовірно. У гримерці потім був такий галас – ми всі говорили про симфонічний оркестр, про публіку, емоції важко було передати словами. У той момент не було такого відчуття, що у світі є кайф, до якого можна наблизитися. Дивовижно.

Потім відчинилися двері.

Це був наш тур-менеджер, який супроводжував до гардеробної банду з приблизно десяти високопоставлених японських бізнесменів у зшитих на замовлення костюмах.

Зараз я люблю японців, їхня культура така шаноблива, і мені подобається весь особливий етикет, якого вони дотримуються. Японці випромінюють повагу, що робить вас більш поважними у відповідь. Я думаю, що більшість людей з західного світу втратили цей елемент уваги, тоді як японці завжди зберігали його у своїй культурі. Для мене це як неймовірний ковток свіжого повітря кожного разу, коли я приїжджаю до Японії. Один трюк, який я навчився з тих кількох випадків, які Yes використовував там, полягав у тому, що коли бізнесмен дає вам свою картку, ви не робите те, що ми зазвичай робимо в Європі, а саме: вдаєте, нібито дивитеся на неї півсекунди, а потім засовуєте її у вашу кишеню. Ви повинні дуже уважно прочитати картку перед цією людиною, вклонитися і подякувати. Перший чоловік дав мені свою картку, і я сумлінно її прочитав: він був найвищим керівником компанії Japanese Airlines.

Він познайомив мене з усіма іншими членами ради директорів "Японських авіаліній", які дали мені свої візитні картки, вклонилися та висловили свою пошану. Після довгих поклонів і подяк директор знову виступив уперед і сказав: "Я дуже сподіваюся, що вам сподобається концелт, і на знак вдячності ми надіслали дванадцять пляшок шампанського, щоб випити з вами, Лік". Він звернувся до дюжини тепер порожніх пляшок шампанського, розкиданих по столу, і сказав ...

- Під тли цовти, вони знову це звобили!

Звичайно, наше пияцтво не завжди було нам на користь. У Роджера Ходжсона, мого перкусіста, була серйозна проблема з сечовим міхуром; він був, мабуть, найбільшим п'яничкою, це обурливо, але він не міг утримувати рідину більше ніж півтори години, максимум, що було прикро, оскільки наш виступ тривав три години. Тож він придумав геніальне рішення повісити на свій вібрафон відро, у яке він буде намагатися мочитися під час гучних частин шоу. Бувало таке, що час його "виступу" був невдалим, тож іноді я починав дуже делікатний фортепіанний пасаж, щоб почути звук… людини, що мочиться у пожарне відро.

Зрештою, сценічна команда поскаржився, що хоча вони не проти тягнути спорядження, лазити по нестабільних освітлювальних установках і працювати по вісімнадцять годин на день, але їм не платили за спустошення відхожого відра Ходжі. Я сказав: "Добре, хтось же має це зробити", але вони нічого з цього не мали; щоб висловити свою думку, вони просвердлили дірки в дні його відра. Тому наступного разу, коли Ходжі грав, його черевики були досить мокрими.

Мій чудовий, але, на жаль, покійний трубач Мартін Шілдс також чудово й феноменально пив. Він також був чудовим трубачем. Звичайно, ці два атрибути не завжди добре поєднуються. По-перше, вам потрібні тверді губи, щоб грати на трубі, і неодноразово, коли він багатенько випивав, він грав щось середнє між музичною піснею для "Вулиці Коронації"[7] і оркестром Армії Спасіння. Потім він засинав і починав хропіти.

Під час одного конкретного виступу English Rock Ensemble в Америці, Мартін був добре налиганий. Мені було незрозуміло, як він навіть міг стояти. Ви завжди знали, наскільки Мартін "хороший" по кількості вібрато у його грі. На жаль, цього вечора вібрато було забагато. Проте він усе ще звучав чудово, і завжди сяяв як собачі яйця у білому атласному костюмі. Гурт також виглядав вражаюче – ми вишикувались у дуже незвичайний спосіб з барабанщиком на одному кінці сцени, фактично всі стояли прямою шеренгою, а я на підвищенні позаду них. Це було дуже вражаюче.

Остання частина головної композиції, "Подорожі ...", закінчувалася для Мартіна на "ре", що технічно було досить вражаючим. Це хороша нота, перший клас. Мартін міг без проблем взяти цю ноту, коли він не був п'яний; як я вже сказав, він був якісним трубачем. Однак цієї ночі він був настільки п’яний, що я думав, що він ніяк не візьме цієї ноти.

Мартін не поділяв мого песимізму.

Він вважав, що зможе це зробити.

Коли момент з нотою наближався, я подивився на нього, і він був повністю зосереджений на досягненні цього верхнього "ре".

Музика підійшла до останнього акорду, і я побачив, як його щоки напружилися, і він пішов на це...

... Він взяв верхнє "ре"...

... і жорстоко обісрався.

Я з приголомшеним подивом спостерігав, як задня частина бездоганного білого костюма Мартіна перетворилася на те, що можна було описати лише як карту боєзапасів очисного господарства у Вотфорді. Кажучи ввічливо: смерділо.

Гурт дуже швидко зрозумів, що трапилося, і, не кажучи жодного слова, всі відійшли, на інший кінець сцени до барабанщика, залишивши Мартіна на самоті. Публіка була в повному здивуванні, чому це гурт стиснувся в одному кутку сцени, а трубач стоїть один на протилежному боці. Мені потрібно було щось сказати.

- Сподіваюся, ви всі дивуєтесь, чому весь гурт там. Це тому, що Мартін обісрався.

Публіка почала сміятися, оскільки – очевидно – вони вважали, що це жарт. Однак Мартін був у жаху. Він обернувся до мене і сказав: "О, не кажи їм цього!" — виявляючи в процесі цього повній мірі плями на своєму білому костюмі. Глядачі хором видохнули: "Уффф!!!".

У 1970-х і 1980-х роках я зловживав міцними напоями, і не обійшовся без власної частки ганебних інцидентів, спричинених алкоголем. Тож налийте собі келишок і дозвольте мені розповісти вам про два особливо пам’ятні моменти.

Рік 1973. Я все ще був у Yes – поки що – але вже випустив свій перший сольний альбом, "Шість дружин короля Генріха VIII", який піддавався атакам критиків відразу ж після першого випуску. Музична преса повідомила про це, і більше ніхто не зацікавився. Таке холодне сприйняття ЗМІ, очевидно, дуже ускладнювало підтримку хорошого профілю та просування запису – музичні журналісти прийняли вердикт і зарізали альбом.

Тож, коли мій на той час працівник A&R[8], Тоні Бердфілд з фірми A&M, увірвався в кімнату і сказав: "Ріку, у ти виступаєш у мене на The Old Grey Whistle Test"[9], це була дуже велика новина. Для початку це мала бути моя перша велика поява на телебаченні. Все було знято на BBC – я записав музику досить рано вдень, а потім пішов на перерву, перш ніж повернутися, щоб дати інтерв’ю в прямому ефірі з відомим ведучим "Шепочучим" Бобом Гаррісом.

У мене була група, і ми були добре підготовлені. Того дня ми записали бездоганне виконання "Кетрін Говард" і "Кетрін Парр", після чого продюсерський персонал сказав мені, що я вільний до пізднього вечора. Тож я побіг до тепер неіснуючого бару BBC. На той момент я постійно пиячив, але знав, що це інтерв'ю на Whistle Test було й справді важливим, тому вирішив не напиватися. Сама передача ніколи великих переглядів не мала, але як до програми, до неї ставилися дуже серйозно. Це був мій шанс підняти інтерес до "Шести дружин Генріха VIII", тому не міг ризикувати.

На жаль, у барі я зустрівся зі старим другом, який також був серйозним п'яницею. Досить сказати, що, незважаючи на мої найкращі наміри, коли дівчина-продюсер прийшла за мною, я п’ять годин сильно пив і був повністю паралізованим. Мабуть, я випив півпляшки скотчу та кілька пляшок вина. Пам’ятаю, як ця дівчина вибачилася за затримку, щоб доставити мене в студію для прямого інтерв’ю, після чого я встав ... але ненадовго, бо ноги мене не тримали.

Хитаючись, підійшов до дверей, моя голова пульсувала, і я просто думав: "Я все просрав". Програмний директор Майк Епплтон підійшов до мене й одразу зрозумів, що я повністю не в собі. Надзвичайно швидко розмірковуючи, він сказав:

- Так, Боб дуже хороший хлопець, і він збирається зробити це інтерв’ю коротким – він просто задасть тобі три запитання, Рік. Нехай твої відповіді будуть короткими. Він запитає тебе, скільки часу знадобилося для запису альбому, потім, хто грав на альбомі, і, нарешті, чи збираєшся ти зробити тур з альбомом.

Поки він розмовляв зі мною, я перебирав його слова у своєму мозку, обробляючи їх склад за складом у п’яному сповільненому темпі... Правда, скільки часу тривав запис альбому? ... Це зайняло майже рік... Хто грав на альбомі? ... Правильно, Кріс Сквайр, Білл Бруфорд, Стів Хоу ... І чи можливо ми будемо гастролювати? ... Навряд чи через зобов’язання з Yes... Ми в порядку, Рік, ти зможеш це ...

"Шепочучий" Боб Гарріс посадив мене перед камерою і почав задавати запитання, як мені було сказано.

- Ну, Рік, скажи мені, хто грав на альбомі?

- Рік.

Боб лише подивився на мене й швидко вирішив продовжувати.

- Е, правильно. Тож скільки часу тобі знадобилося, щоб записати цей альбом, Рік?

- Ні, ми, мабуть, не будемо гастролювати через зобов’язання з Yes.

Знову коротка пауза перед останнім запитанням.

- Добре... і скажи мені, ти, ймовірно, будеш гастролювати з цим альбомом?

- Кріс Сквайр, Білл Бруфорд, Стів Хоу.

У цей момент камера повернулася майже в паніці, і все закінчилося.

Зрештою, вони спритно використали дві мої відповіді, але перередагували їх, щоб зберегти моє обличчя

Чи, можливо, їхнє.

Через кілька років я був радий дізнатися, що саме цей випуск Whistle Test показав одні з найкращих показників перегляду за всю історію програми, набагато більше, ніж звичайні рейтинги. Для цього була причина, і, чесно кажучи, це було не моє дивне, п’яне інтерв’ю.

Тієї ж ночі на BBC1 мав вийти вкрай суперечливий фільм Енді Ворхола Сумне кіно[10]. Навколо цього фільму було багато галасу. Мері Уайтхаус[11] була у справі, і про це писали всі газети та радіо. Люди сперечалися, чи варто BBC показувати цей, очевидно, морально принизливий фільм. Звичайно, все це фактично означало те, що всі про це знали і всі хотіли це подивитися. Це був телевізійний фільм року, який треба було переглянути обов'язково.

Фільм Уорхола мали показати після 23:00, тож більшість людей планували покинути паб до закриття та піти додому, щоб подивитися кіно, включаючи і мене. Я повернувся до свого будинку на Джеррардс-Кросс і ввімкнув телевізор, але зустрів повідомлення про те, що BBC не може показувати фільм Ворхола. Це було задовго до тисячі супутникових каналів – у вас були BBC1, BBC2 та ITV. Це було все, що ти мав. Повертатись до пабу було надто пізно, тож я змирився з тим, щоб залишитися, й перейшов на ITV, щоб подивитися, що там. Там показували якусь нісенітницю, тож у відчаї я налаштувався на BBC2. По всій країні мільйони розчарованих людей одночасно робили те саме, переходячи на BBC2.

І що знайшла нація на цьому каналі, який частенько ігнорували?

Так, моє приголомшливе, п’яне інтерв’ю з "Шепочучим" Бобом Гаррісом у "Випробуванні свистом з боку сірих костюмів".

Наступного тижня Шість дружин Генріха VIII піднялися в чартах і розійшлися мільйонами копій по всьому світу. Я маю за це подякувати Енді Ворхолу.

І ось ми підійшли до мого другого прикладу, коли випивка викликає сморід. Старе добре радіо Solent. Перші дні комерційного радіо були такими ж обмеженими в багатьох відношеннях, як і часи становлення телебачення. У той час як ваш телевізор приймав лише три канали, ваш вибір радіо був лише трохи ширшим. Просто тоді ще не було так багато комерційних станцій. У вас були місцеві станції BBC, а от комерційних було небагато. Для такого артиста, як я, який у той час вважався прог-роковим і немодним, виступити на радіо завжди було важко. Більшість прогрокових шоу були або пізно ввечері, або не існували взагалі. Як не дивно, це зробило прихильників прог-року ще більш елітарними у своїй музиці, але з точки зору артиста це означало багато важкої роботи, подорожей на ці молоді комерційні радіостанції, де я давав інтерв’ю та якимось чином намагавсязбільшити ефірний час вашого виступу.

У Портсмуті було радіо Solent.

Знаєте, мене там заборонили.

Через дещо і ніщо, за кілька пустотливих слів, кілька склянок портвейну та бренді.

Вони забанили мене довічно.

Станцією керував хлопець на ім'я Дейв Крістіан. Раніше він працював на "Радіо Люксембург" і був дуже хорошим хлопцем. Вони провели опівнічне рок-шоу і люб’язно запросили мене туди, щоб поговорити про мою сольну епопею "Міфи та легенди про короля Артура та лицарів круглого столу" 1975 року та зіграти деякі речі. Цей запис — це зовсім інший розділ, але дозвольте мені спочатку розповісти вам про Radio Solent.

Я приїхав туди вранці, тому що, першим ділом, хотів відвідати тітку й дядька, які жили в Портсмуті. Зустрівшись з ними, я пішов до радіостанції, але був ще обід, тому я зайшов у паб кількома дверима далі по вулиці. Я дружив з хазяїном, випив кілька пінт, перекусив, зіграв в "дартс" і провів дуже приємний день, поки вони не зачинилися о третій.

Рано ввечері я пішов на радіостанцію і зустрів дуже молодого хлопця, який вів опівнічне рок-шоу. Ми балакали про всіляке, і він, очевидно, любив музику. Його обов’язок полягав у тому, щоб зайти перед початком рок-шоу та вимкнути попередньо записані стрічки шоу для садівників, яке виходило об 11 вечора. Він пояснив, що пізно вночі станцію більше ніхто не обслуговував, а до початку шоу в будівлі були лише я та він.

- Ти не проти пінту і бутерброд по сусідству? — запитав я.

- Ах, ну, не варто, я насправді не п’ю...

Я думаю, що він так казав з певного почуття обов'язку. Після кількох порцій я запитав його, чи він коли-небудь пив портвейн і бренді. Можливо, це не зовсім і дивно, але він цього не робив.

- Я куплю тобі скляночку.

О чверті на дванадцяту справді настав час повертатися на радіостанцію, і до того, це був час витурювати відвідувачів з пабу .

Або у випадку з молодим інженером, час вибльовувати все з себе.

Коли хазяїн кричав: "Час, панове, будь ласка!", цей хлопець підвівся, а потім упав ниць на стіл. Він впав, мов підрубаний і був мов непритомний паралітик. За допомогою хазяїна пабу я затягнув його в радіостанцію і двадцять хвилин вливав йому в рота каву та воду. Сам він був нездатний нічого зробити.

Нарешті я розбудив його, щоб він був принаймні при свідомості, і перекинув його в цю крихітну студію. Я спробував придивитися до його скляних очей і сказав:

- Слухай, не хвилюйся, ми запустимо "Короля Артура", це довга платівка, ми можемо просто відтворити її до кінця, а ти можеш випити ще кави.

- Я почуваю себе погано ... — пролунала не надто обнадійлива відповідь.

Як виявилося, ми так і не дійшли до можливості відтворити мій запис. Коли програма про садівництво дійшла до завершення, він мав розпочати рок-програму. Хлопець взяв мікрофон, а потім у прямому ефірі на славетному Radio Solent – The Sound of the Solent, не менше того – зробив своє виважене оголошення.

- До біса садівництво, хтось насправді слухає це лайно? Ось вам "Король Артур" Ріка Вейкмана, і він набагато кращий.

Він марно намагався поставити голку на платівку, але та просто шалено підскочила, видала голосний дряпаючий звук, а потім перескочила на половину першої сторони диску незадовго до того, як молодий повернувся до свого попереднього непритомного стану.

За кілька секунд індикатори вхідних телефонних дзвінків на пульті управління в студії засвітилися як новорічна ялинка.

Сам я мало що міг зробити, тож сидів і чекав неминучого. Правда, приблизно через п’ятнадцять хвилин Дейв Крістіан з криками увірвався до студії – він насправді був розлючений.

Наступного дня Тоні Бердфілд подзвонив мені зі свого офісу в A&M Records.

- Ріку, ти не можеш нікуди виїхати?

- О, Тоні, насправді все це було не так вже й погано...’

- Рік, він же не сказав "дупа". Він сказав "єбись воно" і "лайно" в прямому ефірі.

Чесно кажучи, це був 1975 рік, це було нечувано. Коли Sex Pistols зробили це через два роки в телешоу Білла Гранді, вони стали персонажами для національної ненависті. Моя доля була набагато гіршою.

Мене довічно забанили на Radio Solent.

Я написав Дейву Крістіану довгого листа, пояснюючи, що це цілком моя вина, що хлопець не дуже хотів піти випити, а просто робив те, що він вважав за потрібне для станції, розважав гостя і таке інше, що він був в компанії серйозного п'яниці і повинен бути повністю виправданий. Замість того, щоб звільнити його, вони хлопця перевели на іншу станцію.

Приблизно через десять років мене запросили на Радіо Солент, яке на той час змінило власника, провести вікторину з метою допомогти дітям у біді. Я навіть не пройшов через головні двері, як мене зустрів охоронець, який виглядав досить збентеженим.

- Вибачте, містере Вейкман, виникла якась плутанина. Виявилось, що кілька років тому вас довічно забанили на Radio Solent. Директори провели зустріч і вирішили залишити цю заборону в силі.

- Ви серйозно? Я тут, щоб підтримати Дітей у Біді – а ви глузуєте з мене, чи не так?

- Ні. Вибачте, містере Вейкман.

Коротше, вони мене не пустили.

Навіть для Дітей у Біді.

The Sound of Solent[12], га?

Я не можу повірити, що хтось може бути таким дріб’язковим після всіх цих років. Але судячи з кількості місць, які все ще підтримують довічну заборону проти мене, серед яких ресторан Джулі в Ноттінг-Хілл-Гейт і сад на даху в Кенсінгтоні, то це й не дивно!

Рік Вейкман та English Rock Ensemble середини 70х років. Зліва направо: Ешлі "Товстун Поп-музики" Холт, Рік, Мартін Шілдс, Роджер "Баджі" Ньювелл, Тоні "Шалений Воп" Фернандез, Джон "Дасті" Данстейбл, Редж Брукс, Джон "Ходжі" Ходжсон

"СІДАЙТЕ ЖЕРТИ, НАКЛАДАЙТЕ СОБІ САМІ"

Перемотаємо рік назад, і життя в таборі Yes для мене було хорошим. Для початку, жодних довічних заборон на Radio Solent. Я приєднався до гурту в 1971 році, і того року ми випустили відомий альбом Fragile, а наступного року — Close to the Edge. Я працював із технічно обдарованими музикантами, гастролював по світу й продавав мільйони платівок. Ми були величезною групою з величезними продажами записів. На наших живих концертах були постійні аншлаги, і, не будемо скромничати, ми і справді були дуже великою групою.

Цікава річ у Yes полягала в тому, що це були абсолютно різні люди, які мали свої дуже сильні, хороші сторони і, навпаки, також деякі неймовірно погані сторони, зокрема й я. Ми всі були зовсім різними. Ця динаміка була дуже важливою для нашої хімії.

Взяти, наприклад, овочі.

І м'ясо.

Або у випадку більшості членів - відсутність м'яса.

Я м'ясо їсти любив. Решта гурту були вегетаріанцями. Крім того, вони не пили, хоча ходили чутки, що один чи двоє тут і там вживали якусь дивну речовину. Тож певною мірою я був трошки рибою без води. Я був сильно п'ючим поїдателем стейків. М’ясо сім разів на тиждень, будь ласка.

Зараз я п'ю виключно чай і їм м’ясо не частіше трьох разів на тиждень.

Чесно кажучи, Стів Хоу п’є небагато – може келих вина – але всі інші випити люблять. І зараз вони всі відомі м’ясоїди, знову ж таки, за винятком Стіва (який дотримувався своєї позиції всі ці роки, і я знімаю перед ним капелюха). Так що тут відбулася повна заміна ролей.

Перш ніж продовжити, я хотів би згадати про вегетаріанство одну річ, яку я ніколи не розумів. Я взагалі не маю нічого проти нього, але я не розумію, що якщо ви не любите м’ясо, навіщо ви робите такі речі, як горіхові котлети, переодягнені на відбивну? А тофу, щоб було схоже на сосиски чи бургери? Я ніколи цього не розумів.

Ага, я відволікся.

У турах Yes їжа завжди виступала у вигляді гарячої картоплі, в меню вона була стравою дня – ви завжди вибираєте кліше. Якось ми вирішили, що візьмемо з собою в тур шеф-кухаря. Я не був здивований, оскільки ми брали з собою практично все, що нам було потрібно протягом багатьох років, то чому б і не шеф-кухаря?! Деякі з членів групи були досить екстремальними у своєму вегетаріанстві. Для пари людей з Yes їжі без м’яса було недостатньо; вони повинні були знати ледь не походження ґрунту, на якому їжа була висаджена, методи органічного землеробства, які використовувалися для її виробництва, ім’я хлопця, який посадив цей вид їжі, і, в ідеалі, вид і стан здоров’я птахів, які посрали на органічний ґрунт, де вирощували ці рослини та овочі. Що ж, це могло б бути можливим у нульові роки у спеціалізованому магазині органічної цілісної їжі; але спробуйте таке в кав’ярні Holiday Inn на Глибокому Півдні на початку 1970-х. Дехто з гурту цілими днями обходився без їжі, і це ставало неможливим.

Тож наш менеджер, Брайан "Угода-на-День" Лейн, скликав зустріч у своєму офісі в Ноттінг-Хілл-Гейт. Ми подивилися на реальні харчові уподобання учасників гурту, і, звичайно, єдиним способом обійти це було взяти шеф-кухаря в дорогу.

Yes ніколи не був благословенний менеджментом, який знав, як поводитися з групою. Однак, відверто кажучи, я не впевнений, що члени Yes "придатні для обробки", тому що ніхто з нас не прийме ніяких порад. На якому б зібранні ми не були, яку б пораду нам не давали, ми всі просто сиділи й терпляче слухали, а потім виходили й робили все, що хотіли. Що незмінно було катастрофічним.

Ось що ми зробили в цьому випадку. Ми вирішили найняти для туру шеф-кухаря. Між шматками філе я заперечив.

- Почекайте, хлопці, я абсолютно не заперечую проти того,щоб взяти з собою шеф-кухаря. Я визнаю, що у вас є тверді принципи, і шеф-кухар з цим погодиться. Я не погоджуюся з тим, що цей шеф-кухар коштуватиме недешево, і, що більше, нам також доведеться брати з собою в дорогу кухню. Без неповаги до вас, хлопці, але я вважаю, що повинен платити тільки п’яту частину від цих витрат.

Вони сказали, що я теж можу їсти їх вегетаріанську їжу, якщо це допоможе.

Абсолютно розумно я сказав:

- Я не бажаю на вечерю протягом усього туру їсти органічно вирощену горіхову котлету з листям салату, вимитим на березі Нілу ногами духовно просунутої жінки ... або щось ще. Я справді не бажаю знати.

У цей момент втрутився "Угода-на-День" і запропонував шеф-кухарю приготувати для мене окремі страви з м’ясом. Це здавалося справедливим компромісом, і, поміркувавши, мені справді сподобалася ідея готувати ці смачні страви для мене – зрештою, їжа в турі досить погана, а я люблю ту їжу, яку я їм.

Тому ми найняли того неймовірного англійського шеф-кухаря, і він полетів з нами в Америку в тур. У нього були всі найкращі професійні печі та неймовірна кількість обладнання. По суті, сталося так: у кожному готелі ми орендували невелику кімнату для прийому гостей, накривали на стіл, а потім після кожного виступу ми поверталися в цю кімнату, і всі сідали за столи та їли, включаючи керівництво та будь-кого з інших учасників туруї.

Дуже рано в перший день я побалакав із шеф-кухарем про те, що він збирається для мене приготувати. Мені було дуже цікаво, і я був радий, що ми взяли його з собою. Я щойно погодився з’їсти будь-які овочі, які він готував для решти гурту, і він сказав, що зробить для мене трохи стейка або відбивних на окремій сковороді. Все вийшло дуже гарно.

Потім, у першу суботу туру, цей шеф-кухар відвів мене вбік і сказав:

- Рік, ти хочеш завтра смачну і велику печеню?

- Ви ще питаєте!

- Ну, я не питав раніше, тому що немає сенсу готувати печеню для однієї людини, але я розумію, що ваш менеджер буде їсти з нами та ваш бухгалтер, Девід Мосс, і жоден із них не є вегетаріанцем. Що ти думаєш?'

- Абсолютно так.

- Добре, Рік, я піду сьогодні і куплю чудову індичку з усіма причандалами.

Я почав думати, що взяти шеф-кухаря в тур було геніальним вчинком.

Ми зіграли недільний концерт, і я повернувся до готелю, буквально плаваючи в слині від перспективи цієї смаженої страви. Ми всі сіли, і шеф-кухар спершу виніс решту їжі гурту: листочок салату, одну-дві морквини, палички селери тощо... і всі вони пішли, вимовляючи старе досить непереконливе "мммм" і "смачно".

Потім він повернувся на кухню і через хвилину знову грюкнув у двері з величезною срібною тацею, на якій лежала 22-фунтова індичка, золотисто-коричневого кольору, наповнена ковбасками, загорнутими в бекон, картоплею та пастернаком. Це було сенсаційне видовище.

Любителі овочів перестали їсти, деякі з них завмерли з виделками на півдорозі до рота.

Джон запитав:

- Що це?

- Це смажена індичка, Джон.

- Так, я розумію, що це смажена індичка, Рік, але що вона тут робить?

Шеф-кухар тим часом поставив переді мною печеню й почав її сервірувати; запах був неймовірний.

Хтось сказав:

- Е, а можна мені спробувати трохи смаженого пастернаку?

- Вибачте, хлопці, його готували на гусячому жирі.

- А картопля... ?’

- Гусячий жир. Рік, вам, сер, відрізати грудку чи ніжку?

Я ледве міг підняти тарілку, стільки смаженої індички було навалено на. За винятком Стіва, я думаю, що кожен вегетаріанець за столом спостерігав за кожним ковтком. Стів навіть не моргнув оком, але решта дуже боролися. Після того, як усі вони закінчили свої овочеві страви, почалася масова втеча, очевидно, щоб не залишатися біля цієї чудової печені надто довго.

Через кілька хвилин я ще не закінчив і якраз насипав на тарілку ще кілька сосисок, загорнутих у бекон, коли відчинилися двері. Це був Алан.

- Гаразд, Ріку. Я вважав, нібито впевнений, нібито я вегетаріанець і таке інше, але, чесно кажучи, я час від часу їм шматок білого м’яса. Чи можу я спробувати трохи індички?

- Алане, звісно ж можеш — навалюйся, пригости себе, — сказав я.

- Добре, дякую, але я віднесу це до своєї кімнати, якщо це нормально.

Він поспішно поклав на тарілку смаженої індички з фаршем й помчав геть.

Через п’ять хвилин двері відчинилися і ввійшов Джон.

- Гаразд, Рік. Думаю, що, час від часу, я можу з’їсти шматочок курки, тому мені було цікаво...

- Накладай собі, заправся, Джоне, — запропонував я.

- На здоров’я, Рік. Але я віднесу це назад, у свою кімнату, якщо ти не проти.

Через десять хвилин відчиняються двері, заходить Кріс.

- Добре, Рік... Я, е-е...

- Накладай собі сам…

Я звернувся до шеф-кухаря, який широко посміхався.

- Мабуть, краще, якщо ти нікому не згадуватимеш про це, друже ...

Перемотуємося до 2003 року, Yes грали кілька закордонних концертів. Ми були в аеропорту, їли фаст-фуд в залі очікування вильоту, і я вибрав для себе мокрий сендвіч із сиром. Мені здається, це Алан сказав:

- Це смішно, Рік, ти їси сир, а ми всі їмо м’ясо, крім Стіва. Це нагадує мені, ти пам’ятаєш той раз, коли шеф-кухар приготував для тебе вечерю зі смаженою індичкою в Штатах?...

Я посміхнувся зі зрозумінням, між тим, як ковтав шматочки сиру.

Люди часто задавалися питанням, на якій планеті знаходяться різні учасники Yes. Деякі навіть припускали, що ми регулярно відвідуємо інші планети, щоб отримати нашу музику. І одяг. І волосся. І декорації. Мені хотілось би думати, що Yes був піонерським гуртом, я не думаю, що це нерозумно. Особливо в перші дні щодо деяких речей, які ми робили на сцені. Подивіться фільм Spinal Tap – ми зробили це по-справжньому.

Під час проекту альбому Tales from Topographic Oceans грандіозні елементи Yes виходили з-під усякого контролю. Я повинен бути чесним і сказати, що це не був мій улюблений альбом гурту, і я так казав у той час. У нас вийшло забагато матеріалу для одного альбому, але явно недостатньо якісних пісень, щоб по-справжньому заповнити подвійний альбом. Це був 1973 рік, задовго до днів компакт-дисків, і це було шкода, тому що тоді б ми могли використати лише хороші пісні та гарно розмістити їх на компакт-диску. Не зрозумійте мене неправильно, у цьому альбомі було кілька дуже гарних пісень і мелодій, але в основному, для мене особисто це не спрацювало. Здавалося, що платівку трохи розтягнули.

Після багатьох роздумів я перейменував альбом на Tales from Toby’s Graphic Go-Kart[13].

Ми почали тур з цим альбомом, і сцена була неймовірною. Ми запросили Роджера Діна[14] для оформлення, і він став шостим учасником гурту. Yes завжди був дуже візуальним гуртом, і на той момент ltrjhfws], які ми використовували, були колосальними. Знову ж таки, якщо ви бачили Spinal Tap, ви зрозумієте, про що я. У цьому фільмі є сцена, де бас-гітарист потрапив у гігантську морську мушлю – так одного вечора з Аланом це сталося насправді. Його разом із барабанною установкою помістили всередину гігантської черепашки, вона була справді величезною. Однак коли прийшов час відкривати, шестерня заклинила, і він опинився в пастці всередині.

Проблема полягала в тому, що це був герметичний блок, тому Аланові швидко почало не вистачати повітря.

Це було на сцені, в прямому ефірі, і на це дивилися тисячі людей.

Ви майже чули, як він шкребе стінки нігтями, намагаючись дихнути.

Раптом виникла справжня дилема. Як же ми збиралися закінчити пісню належним чином без барабанів?

Техніки почали пробувати розбити капсулу, весь час залишаючись поза полем зору натовпу, щоб ніхто не помітив. Це не спрацювало, тому вони взяли кілька кисневих насосів, спробували ще раз, і врешті-решт якимось чином розкрили цю чортову штуку пожарними сокирами. Глядачі, мабуть, помітили зусилля з порятунку, тому що, коли капсула відчинилася, пролунав гучний вітальний вигук, і Алан виліз, спотикаючись, хапаючи повітря ротом.

Величезний масштаб сценічних декорацій, які використовував гурт Yes, захоплював дух. Іноді мені потрібні були вказівки, щоб дістатися до клавішних. Якби вже винайшли супутникову навігацію, вона була б дуже корисною. Іноді мені здавалося, що я мандрую Гімалаями.

- Так, поверніть тут ліворуч, Ріку, перелізьте через цей гігантський гриб, повз мушлю та космічний корабель, а відразу за отим, за тією хмарою, ваші інструменти.

Це було однаково для всіх нас, і загалом було добре, коли ти грав на звичайній сцені обличчям до публіки. Але коли ми почали виступати "в колі" – де кругла сцена розміщується посередині залу, а публіка розміщається навколо гурту на 360 градусів – дістатися до наших інструментів раптом стало головним болем.

Я думаю, що саме Джон запропонував рішення та сказав, що вважає це з біса гарною ідеєю. Він сказав:

- Нам потрібен тунель, тоді ми всі зможемо дістатися до сцени одним цілим і швидко.

- Ми не можемо копати чортів тунель під підлогою кожного концертного залу, Джон! — не безпідставно зауважив я.

- Ні, Рік, ми побудуємо надземний тунель, і це буде виглядати фантастично.

Він мав рацію.

Це була чудова ідея.

Ми побудували цей величезний тунель із дуже міцного рисового паперу. Він виглядав як найбільший у світі китайський ліхтарик. Використовуючи найкращу відому людству інженерну науку, ми взяли за основу Slinky, знаєте, ті іграшки, які перекидаються на сходах. Тунель складався сам у себе для транспортування та щовечора для шоу розкривався у великого витягнутого порожнистого паперового хробака. Ми провели світло всередині, і це виглядало абсолютно блискуче. Коли починала грати музика, ми проходили тунелем, і наші силуети сповіщали аудиторію про нашу присутність, підвищуючи напругу – це було неймовірно.

Сценічна команда його ненавиділа.

І, як знає будь-який досвідчений рок-музикант, якщо команда щось ненавидить, то це щось зрештою перестане використовуватися.

Вони ненавиділи його, тому що папір рвався, дерев’яні рами розколювалися, тунель ніколи не складався сам по собі так легко й акуратно, як їм хотілося, з ним надто довго треба було працювати, і його було майже неможливо возити. Тож вони висловили свої почуття, і, з усією повагою, ми повністю їх проігнорували.

Програвши ще одну особливо гостру суперечку з приводу цієї проблеми, вже на наступному показі сценічні техніки взяли реванш. Без нашого відома вони направили тунель до виходу зі сцени.

Музика розпочалася належним чином, і ми всі схвильовано крокували всередині освітленого тунелю, лише наполовину помічаючи, що звук аудиторії віддалявся все далі й далі, поки нарешті не зупинилися біля великого зеленого знаку EXIT.

Тунелем ми більше не користувалися.

Рік Вейкман та Yes – Це ми були справжніми The Spinal Tap!

П'Є ЯК РИБА, ДИМИТЬ ЯК ДИМОВА ТРУБА

Тоді я ніколи не міг уявити, що у 21-му сторіччі я буду витрачати велику частину свого дозвілля на садівництво, але це, безперечно, краще для вашого здоров’я, ніж той спосіб життя, який я вів протягом більшої частини свого часу на Божій зеленій землі. Наприкінці 1960-х років я зробився успішним п'яницею. До 1971 року, коли я вперше приєднався до Yes, я був досить досвідченим алкоголіком. Я справді був дуже, дуже досконалий у цьому. Я ніколи не вживав ніяких інших речовин, але алкоголь був моєю особливістю.

Потім, у 1975 році, я ледь не помер.

Я вже записав "Подорож до центру Землі" як сольний проект і був дуже схвильований цим; і, навпаки, мені не подобалося те, що відбувалося в Yes. Ця група завжди була найкращою, коли ти багато вносив у неї, а потім багато отримував у відповідь.

Раніше я, звичайно, відчував, що вкладаю справедливу частку, іноді більше, але це не було проблемою, тому що це було взаємністю, я від цього багато одержував. Однак на цьому етапі, через обставини та музичний напрямок, у якому ми рухалися, я міг вкладати все менше й менше, і це ставало дуже невигідним. Менеджмент знав, що я незадоволений, і після того, як я сказав їм у січні, що хочу піти, вони запевнили мене, що як тільки важкий графік гастролей завершиться, і ми зможемо почати репетирувати новий матеріал, усе буде добре.

- Ні, не буде.

- Все буде добре, Рік, все буде добре.

Я розумів, що мій час у Yes наближався до кінця.

Я більше не міг з цим впоратися.

Репетиції мали початися 18 травня 1975 року – я знаю дату, тому що це був мій день народження. Тоді у мене був фермерський будинок у Девоні, і я вирушив туди, щоб очистити голову. Це був дуже дивний день. По-перше, мені зателефонували від керівництва Yes і запитали, чому я не був на репетиціях, які почалися того ранку.

- Я ж казав вам ще в січні, що все, я пішов. Я не хочу робити цей джаз у вільній формі, я не можу нічого внести в нього, це не я, і я не думаю, що це так.

Вони намагалися вмовити мене репетирувати, але я вже прийняв рішення; потім вони запитали, чи можу я нікому не казати про це, доки мені не знайдуть заміну. Через п’ять хвилин задзвонив телефон, і це був Террі О’Ніл з A&M Records у Лондоні. Він звучав захоплено.

- Рік! У мене чудові новини! Journey щойно посів перше місце в альбомних чартах!

- Чесно? Чудово.

- Ну, щось ти не звучиш дуже задоволеним – ми всі тут сходимо з розуму, це перший номер 1, який наш лейбл отримав у Великобританії, і ми всі отямитися не можемо.

- Вибач, Террі, у мене був дивний день, у мене день народження, і ти щойно сказали мені новини про "Подорож", але п’ять хвилин тому я офіційно покинув Yes. Тільки ти не повинен нікому розповідати про це.

- Лайно.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, коли я випив цей літак насухо в Японії, мій сольний альбом 1974 року "Подорож до центру Землі" посів перше місце в цій країні та в кількох інших. Оскільки він також очолив хіт-паради у Великобританії, було ще менше причин залишатися в групі, яка мені не подобається.

Задовго до того, як почалися репетиції Yes, я замовив величезний Crystal Palace, щоб влаштувати екстравагантне живе шоу для Journey. Коли я кажу "екстравагантне", я маю на увазі саме це. Мені вже не вистачало оркестрів із п’ятдесяти осіб, величезних сценічних декорацій теж не вистачало, так що цього разу були ... динозаври.

Але ми ще дійдемо до цього, динозаврів та всього іншого. Тримайтеся за мною...

Шоу Journey у Crystal Palace було замовлено на літо, і я почав репетирувати як божевільний. Я феноменально багато пив, а також курив забагато сигарет. Я був не зовсім любителем вечірок, з усіма останніми поп-зірками, це було більше схоже на старомодні надмірності. Я був людиною з пабу: пиво і кеглі, дартс і доміно. Та все ж, незалежно від того, чи був я в пабі, чи вдома, чи на студії, мої надмірності досягали жахливих рівнів.

І, як виявилося, дуже небезпечних.

Проблема полягала в тому, що я дуже сильно палив свічку з обох кінців.

А ще і зсередини.

Я репетирував удень, потім йшов у студію і працював там допізна, а після цього направлявся у місцевий паб до четвертої чи п’ятої ранку. Потім все починалося знову о восьмій чи дев’ятій годині наступного дня. А ще додайте до цього все більшу кількість попередньої реклами для шоу та написання музики та ще більше репетицій, а також зустрічі щодо сценічного оформлення та самого шоу – не забуваючи про мій хронічно норовливий спосіб життя – і, загалом, у вас був рецепт катастрофи. Я думаю, що багато тижнів я виживав лише на адреналіні.

У той день у "Кришталевому Палаці" ситуація почала ставати небезпечною. У мене був чудовий чорно-сріблястий Mustang з лівим кермом, з величезним чудовим двигуном V8, який видавав неймовірний шум. Я їхав на ньому, щоб потрапити на шоу, але всю дорогу почувався погано – точніше, я почав відчувати оніміння. Я маю на увазі під цим, наприклад, коли ви випили занадто багато, і ваша голова відчуває певний тип оніміння... ну от, все моє тіло відчувало себе саме так.

Я приїхав до Crystal Palace і припаркував машину. Біля сцени стояли намети і вже грали допоміжні музиканти. Потім я побачив Тоні Бердфілда та Террі О’Ніла з A&M Records, і вони підійшли, щоб поговорити зі мною, але я не міг зосередитися на тому, що вони говорили. Я не був розлючений – тому що і раніше почувався погано, а випивав лише частину своєї порції. І все ж Террі та Тоні говорили мені щось, і я не міг слідкувати, у моєму мозку був якийсь туман, наче я був у іншому світі. Я вийшов на сцену з симфонічним оркестром New World та англійським камерним хором, і ми зіграли шоу. Але з музичної точки зору я просто пам’ятаю, що було неймовірно важко зосередитися на п’єсах, нотах, синхронізації, на всьому.

Це була справжня боротьба. У такому стані ви, як правило, робите багато речей на автопілоті, і саме так було того дня – я зовсім не був на висоті свого виконання. Мені доводилося думати про кожну ноту, і це було виснажливо. Повернення на біс мене ледь не прикінчило. Після цього я забрався за сцену і сів, після чого, здається, трохи заснув. Зараз я почувався дуже, дуже заціпенілим, і пам’ятаю, як сказав Брайану "Угоді-на-День"Лейну: "Мені справді погано". Він запропонував, щоб хтось подивився мене, але я просто хотів піти додому. "Мені здається, це були важкі кілька місяців", — припустив я.

Я пам’ятаю, як сів у "Мустанг" і їхав додому дуже повільно, хоча це була дуже швидка машина, тому що, як і на концерті, я повинен був все обдумати. Це було таке: мені потрібно повернути ліворуч, я збираюся ввімкнути поворотник, тепер мені потрібно повернути кермо ліворуч ...

Я прийшов додому, і моя дівчина Роз, яка не була на концерті, запитала, як усе пройшло, і я просто сказав: "Все добре, але мені справді потрібно лягти спати". Вона сказала, що я, ймовірно, забагато випив. але я цього не робив, я просто почувався жахливо. Мені думалося, що довгий нічний сон допоможе мені. Я ліг спати і міцно заснув.

Я прокинувся наступного ранку... і відчував те ж саме.

У мене було заплановано інтерв’ю з Крісом Хейзом із Melody Maker; вони використовували частину, що складається з питань, надісланих від громадськості. Melody Maker телефонує зацікавленій особі, і ви дасте відповідь по телефону особисто. Зазвичай мені дуже подобалася ця функція, але я все ще почувався як лайно, і коли Кріс подзвонив, я не дуже добре відповідав.

- З тобою все гаразд, Рік? — запитав він.

- Та ні, я не почуваюся добре. Чи можемо ми зробити це іншим разом? Мені дуже шкода.

Я поклав телефон і піднявся сходами ... рачки. Мої руки були наче свинцеві гирі, і я спробував підвестися, але не міг. Я покликав Роз, і коли вона підійшла, сказав:

- Думаю, нам краще викликати лікаря... і швидку допомогу.

Лікар прибув і підійшов до мене в кімнату, оглянув мене і поставив кілька гострих запитань, а потім сказав: "Я зроблю вам ін’єкцію". Через пару хвилин я почував себе досить добре. Я припустив, що це була ін’єкція B12, величезна доза вітамінів, щоб запустити мою систему і повернути мене на правильний шлях.

- Боюся, містере Вейкман, вам доведеться поїхати до лікарні для додаткових обслідувань.

- Але я почуваюся набагато краще, відколи ви зробили мені укол.

- Так і мало статися — я накачав вас морфієм. За кілька хвилин ви не будете відчувати жодного болю.

Він навіть не дозволив мені пройти до машини швидкої допомоги, мене винесли з дому. Коли мене везли через під’їзну дорогу, моя група прибула на заплановану зустріч.

- Що трапилося, Рік? — спитав мій співак Ешлі, виглядаючи дуже схвильованим.

- Насправді нічого, Еш, я повернуся пізніше, щоб ми могли провести зустріч, добре.

- Добре, Ріку, побачимось у "В’ючному коні".

У вашому житті є певні випадки, які ви не забудете, і один із них, коли вас везуть у візку через лікарню. Якщо ви їдете, щоб накласти гіпс на ногу або, можливо, на рентген, це, можете вважати, що тут нічого страшного. Але коли мене везли повз різні відділення лікарні Wexham Park, повз мене проносилися таблички, і я намагався їх прочитати й здогадатися, куди ми прямуємо.

Потім ми зупинилися біля великих подвійних дверей із табличкою прямо над ними.

Санітари штовхнули двері й почали проводити мій візок.

Саме тоді я прочитав слова над собою.

Там було написано "Відділення порушення серцевої діяльності".

Мені було двадцять п'ять років.

Я опинився у досить великій кімнаті і помітив, що почав тремтіти. Я просто думав: "Це неможливо, у мене не міг бути серцевий приступ". Потім прийшла та поговорила зі мною справді приємна лікарка, її звали доктор Спід. Вона пояснила, що їм потрібно буде провести ретельні обслідування, а потім сказала: "Мені здається, що ви живете досить важким життям, містер Вейкман, я права?".

- Праві.

- Ви п'єте?

- О, так. Як риба.

- А палите?

- Тільки сигарети. Як димова труба.

- Бачу, ви рок-музикант. Ви вживаєте наркотики?

- Ні. Ніяких.

- Ми ж дізнаємося, якщо ви не говорите правду.

- Наркотики не з’являться, я можу це гарантувати.

- Що ви маєте на увазі, коли ви говорите, що досить багато п’єте?

Я не бачив сенсу бути нечесним.

- Дуже багато — пінт пива на день - у подвійних цифрах, плюс, мабуть, пара пляшок вина і принаймні пляшка скотчу.

- Так, ми б вважали це пияцтвом. Насправді самогубство. Вибачте, але ви маєте всі симптоми серцевого нападу, містере Вейкман. Однак, вважаючи на ваш вік, я хотіла б детальніше дослідити все, оскільки можуть бути інші причини...’

Однією з цих інших можливостей, які вона пояснила, був перикардит, який, на мою думку, з точки зору неспеціаліста означає, що серце добре застудилося. Це звучало набагато краще, тому мій настрій значно піднявся. Мені зробили ЕКГ та інші досить інвазивні тести, після чого залишили мене на дві години.

Твоє серце тільки застудилося, Рік, усе буде добре... Я намагався заспокоїти себе. Тоді доктор Спід повернулася з досить похмурим виглядом. Я знав, що в неї погані новини.

- Містере Вейкман, боюся, у вас все-таки стався серцевий напад. Фактично, ми думаємо, що у вас їх було два. Невеликі, але вам доведеться залишитися тут від шести до дев’яти тижнів. Ми повинні докопатися до суті.

Я був приголомшений.

Це дивовижно думати, що в наші часи ви можете мати чотириразове шунтування і протягом двох днів бути не вдома, блукати дикій природі та грати в гольф. Тоді все було інакше: лікарі вважали, що краще залишатися наскільки це можливо в нерухомому стані, тоді як тепер всі знають, що фізичні вправи є важливою частиною відновлення.

Мене відвезли в палату, де сталися ще дві неймовірні – і дуже зворушливі – події. Спочатку до мене прийшов Джон Андерсон. Хоча, коли я пішов з Yes, не було тривалої гіркоти. Так, його обличчя було не таким, яке я очікував побачити. Спочатку це було не дружнє розставання, тому що інші хлопці вважали, що я повинен був залишитися з ними і спробувати щось розібрати в музичному плані – можливо, вони мали рацію, можливо, я повинен був залишитися і боротися за свій кут?...

Так чи інакше, Джон увійшов і сів біля мого ліжка. Він завжди називав мене Wake-Up[15].

- Як справи, Вейк-Ап? — запитав він.

- Зараз вже краще, Джон, мушу визнати. Це не дуже приємно.

- Ти хочеш повернутися до групи? — прямо запитав він.

- Ні, Джон, а чому ти питаєш?

- Тому що мені треба переконатися, що причина, чому ти тут, не має нічого спільного з твоїм рішенням покинути групу.

- Джон, це рішення не мало ніякого відношення до моєї ситуації. Мій спосіб життя вплинув на це, але причиною цього точно не рішення групи. До речі, я все ще відчуваю, що прийняв правильне рішення.

- Мені треба було почути це від тебе, — сказав Джон із помітним полегшенням.

- Дуже дякую і благословляю тебе за те, що прийшов.

Я запитав його, чи це було рішенням гурту відправити його до мене, але він сказав, що ні, це суто особиста справа. Ненавиджу вживати це слово, але цей маленький інцидент "зв’язав" нас; За останні три роки, коли я був у групі, ми з Джоном ніколи близько не спілкувалися, але той раз, коли він прийшов до лікарні, став ознакою дружби, яка збереглася з тих пір.

Я почав нудьгувати в лікарні, як нудьгували б і ви, але потім дізнався, що я можу отримати задоволення від таблеток броміду, які роздавали щодня. Я збирав стільки, скільки міг, і коли приходили консультанти, завжди з чашкою чаю кожен, я кидав їм таблетку в напій. Ходять чутки, що бромід пригнічує статевий потяг, тому я думаю, що протягом шести тижнів, які я провів у лікарні, я вплинув на більшість сексуальних життів консультантів. Вони, здавалося, навіть менше стали посміхатися з плином тижнів.

Одного разу мій менеджер, Брайан "Угода-на-День" Лейн, прийшов з доктором Тауерсом – дуже шанованою людиною, яка зробила першу трансплантацію серця павіана людині. Він спитав у "Угоди-на-День":

- Чи пан Вейкман забезпечений фінансово?

Навіщо йому це знати, думав я.

- Розумієте, — продовжив той, — схоже, містеру Вейкману реально потрібно вести себе спокійніше, ніж до цього. Очевидно, що його заняття не зовсім сприяє ні легкому життю, ні спокусам. Я справді маю йому порадити... - і в цей момент він подивився прямо на мене, - …припинити гастролі, антисоціальну поведінку та надмірності, я справді не можу цього дозволити йому в світлі його поточного стану.

Я сидів там, слухав і думав: Чорт, я не збираюся йти цим шляхом, що ж мені робити?

Коли ккардіохірург пішов, це змусило мене задуматися і про мої фінанси, і про майбутнє. Якщо те, що він говорив, було правдою, і я ніколи більше не зможу гастролювати, тоді мені потрібна якась підтримка.

Якщо це так, я краще напишу ще один альбом, і швидко.

Ось як я прийшов до написання "Короля Артура".

Я вже трохи почав працювати над новим проектом, але Crystal Palace і моє слабке здоров’я перешкодили прогресу. Отже, продовживши з того місця, де зупинився, я взяв папір, ручку й написав більшу частину Короля Артура в лікарні. Можливо, не дивно, що більша частина цього проекту стала досить автобіографічною – наприклад, через мою ситуацію в лікарні, "Остання битва" (там, де мій друг-скейтер мав покінчити життя самогубством! Ви самі побачите...) була також і про моє скрутне становище, наскільки була і про короля Артура – тут було багато паралелей. Я розповім вам докладніше.

У будь-якому разі, через шість тижнів мене виписали з лікарні на шляху до одужання. У моїх вухах і досі звучить порада доктора Тауерза про те, щоб не гастролювати та не працювати довго після робочого часу... Я пішов у студію, щоб записати короля Артура.

То чи я прислухався до його поради?

Не зовсім, ні.

Я кинув палити, як вони наполягали ... але просто перейшов на сигари; Спочатку я зменшив вживання алкоголю, але це тривало недовго, і через кілька місяців я знову вживав його у величезній кількості.

Чому

Я один з тих людей, які роблять все на межі. На цьому етапі я не міг вийти за кордони і випити келих або два вина за вечерею, це могла б бути і пара пляшок і півпляшки бренді.

Коли я курив сигарети, завжди три десятки з гаком на день.

У мене ніколи не було однієї машини, я хочу сказати, що колись у мене їх було двадцять дві.

Дружини – у мене було три розлучення, і мій четвертий шлюб не за горами.

Волосся – довге, ідеально спущене на спину.

Я не просто підтримував футбольний клуб, я купив його.

Все на межі: випивка, сигарети, машини, дружини, волосся, футбол ... І всі вони дорого обходились мені!

Рік Вейкман як чарівник, і скільки він тоді пив (рекламні матеріали до Короля Артура)

ПОДОРОЖ ДИНОЗАВРІВ, ЩО ТРАХАЮТЬСЯ

Гаразд, я змусив вас чекати, а тепер ви хочете почути про тих динозаврів? Так? Ви все знаєте про те, що альбом Подорож до центру Землі став хітом, ви чули про те, як я покинув Yes і мав ці серцеві напади. Те, що ви не знаєте, є справді важливим – динозаври, що трахаються...

...Чи я можу спершу розповісти вам про Пітера Селлерса та мою бабуню?

А вже тоді я займуся динозаврами, обіцяю.

Це дивний всесвіт, де Пітер Селлерс, один із найкращих акторів і геніїв коміксів в історії, перетинається з моєю бабусею; однак, пояснюючи, як зустрілися ці два титани, я принаймні поясню, як мені вдалося записати музичну версію класичного роману Жюля Верна "Подорож до центру Землі". Нам потрібно сісти в машину часу (вибачте) і повернутися до Кришталевого палацу, до того, як я пішов з Yes, і повернутися відразу після мого невиразного інтерв’ю з Шепочучим Бобом Харрісом на The Old Grey Whistle Test.

- Чи чув ти коли-небудь про книгу "Подорож до центру Землі", Брайан? — запитав я "Угоду-на-День" Лейна, сидячи в його кабінеті.

- Звичайно, Рік, — пролунала його відверта відповідь.

- А нещодавно перечитував?

Це одна з тих книжок, про які багато людей знають і навіть досить добре знають сюжет, але насправді не читали. Я прочитав її кілька разів, і вона мені дуже подобається. Жюль Верн був генієм, справжнім провидцем. Його книжки стосувалися науки та наукової фантастики за покоління до того, як ці ідеї набули загального поширення; насправді ж він був геологом, і в кожній книжці, яку він написав, були величезні елементи футуристичної істини. Він навіть зробив певні розрахунки, такі як вірний кут входу в земну атмосферу – у нього був дуже конкретний досвід. Ми говоримо про 1864 рік. Геній. За іронією долі, Подорож до центру Землі є одним із небагатьох зроблених ним передбачень, які не справдилися, хоча багато геологічних фактів, про які він написав, є неймовірно точними.

Тож я сказав "Справі Дня":

- Я хочу зробити "Подорож до центру Землі".

- Що ти маєш на увазі, Рік, чи можу я запитати?

- Я хочу зробити повну сценічну постановку, великий оркестр, масштаб.

- Тож це буде недешево, Рік. Одне запитання, Рік...

- Будь-що...

- Нащо?

Я пояснив, що особисто мене це цікавить, і що також, з комерційної точки зору, якщо у вас є книга, про яку так багато людей думали, що вони знайомі з нею – чи то через фільм, чи через роман – то, очевидно, існував ринок для виробництва. Ендрю Ллойд Веббер і Тім Райс[16] впоралися з цим, використавши історії, про які люди принаймні хоч трохи знали або думали, що знають. Знайомство дає зону комфорту. Це все ще не мало сенсу для "Угода-на-День", але я вирішив. Я свідомо взяв аркуш з книжки Девіда Боуї – він був другом і колись сказав мені: "Якщо ти хочеш рухатися вперед, ти маєш робити те, чого хоче твоє музичне серце, інакше ти будеш робити лише те, що люди хотіли б мати можливість робити. Але вони не матимуть твоєї уяви. Просто вперед".

Я знав саме той зал, в якому мені хотілося виступити, і я не цілився низько – Королівський фестивальний зал. Я розмовляв з Девідом Мішемом, який був одним із головних диригентів Лондонського симфонічного оркестру, оскільки я грав на живому шоу Томмі з The Who під керівництвом Девіда, і він сказав, що вони цілком підходять для цього. Я також найняв Англійський камерний хор, тож ми вже говорили про найвищий музичний рівень. Лу Рейснер продюсував шоу Томмі, і я попросив його продюсувати для мене "Подорож", тож команда була майже повною. Тепер мені потрібен був лише гурт.

"Угода-на-День" відсортував у своїй пам’яті склад мрії: я був давнім другом із Джоном Ентвістлом із The Who, колись грав з ним у пабі Red Lion, якщо ви пам’ятаєте, і Брайан сказав, що ми легко можемо отримати Клептона теж. Цілимося високо!

- Але ти не розумієш суті, Брайан. Це не мій альбом – коли люди приходять на концерт, я хочу, щоб вони прийшли подивитися на "Подорож", а не на шоу Ріка Вейкмана та його друзів-знаменитостей-музикантів.

У мене була набагато краща ідея.

Візьмемо місцеву пивну Valiant Trooper.

У неділю ввечері я ходив до Valiant Trooper, щоб пограти з великою групою музикантів, поділитися побрехенькою-другою та випити пінту чи десять. Так, у той час було гаряче, і я вже мав успіх із Шістьма дружинами Генріха VIII, тому я звик грати з дуже висококласними та талановитими людьми. Але водночас мені дуже сподобалося грати в такій невимушеній атмосфері з гуртом з пабу Valiant Trooper. Добре, це були не зовсім Клептон і Ентвісл.

У нас співав Ешлі Холт. Я знав його ще з тих днів, коли грав у Top Rank Ballroom у Вотфорді.

У нас був Роджер Ньюелл на басу...

І Барні Джеймс на барабанах ...

Я додав свого приятеля - сесійного гітариста на ім’я Майк Іган, і склад гурту був завершений.

Але я вам скажу, що ті хлопці вміли грати. Паб був не таким вже й великим, і колись там набивалися люди, які регулярно випиралися на автостоянку. Тож однієї неділі, після того, як ми зіграли й трохи випили, я поцікавився, чи гурт доступний.

- Така справа, хлопці. Маєте якісь концерти до і після Різдва?

- О, так, Рік, у нас є кілька хороших замовлень. Чотирнадцятого грудня буде Nag’s Head, а потім ми маємо два концерти за два тижні в White Hart.

- Чудово, чудово. А щось замовлено на середину січня?

- Ні, я так не думаю, Harrow's в останній тиждень січня, тож у нас є часовий проміжок. А що в тебе є?

- Пара виступів з тим, що я написав під назвою "Подорож до центру Землі", — сказав я, сідаючи в машину.

- І де це буде, Рік?

- Та так, Королівський фестивальний зал.

У пресі та громадськості вже був великий інтерес до Подорожі, тож Брайан "Угода-на-День" дуже хотів почути мій оновлений колектив.

- Чи отримав ти якусь радість від Клептона та Ентвісла, Рік?

- О, я впорядкував групу, Брайан.

- Чудово. Хто в ній?

- Ну, не Ерік Клептон чи Джон Ентвістл. У мене є Роджер Ньюелл, Ешлі Холт...

- Ніколи не чув про них, Рік.

- Ну, Ешлі раніше співав у Top Rank Ballroom, і я щонеділі граю з усіма цими хлопцями у Valiant Trooper.

- До біса чудово. У нас є прем’єрне виконання цього піонерського шоу, яке ми записуємо наживо в Королівському фестивальному залі з Лондонським симфонічним оркестром і Англійським камерним хором, а також у нас будуть повні ряди світової музичної преси, незліченні знаменитості, високопоставлені особи, політики і майже всі особистості у британській музичній індустрії на цьому шоу, і ти зібрав чортовий гурт у пабі.

- Приблизно так, Брайан, саме так.

Він обізвав мене негарним словом.

У моїх вухах звучала прощальна літанія Брайяна "Все закінчиться кров’ю, не зважай на сльози, Рік", і я почав репетиції. Вони пройшли чудово, і вони мені дуже сподобалися. Ми залучили чудового Девіда Хеммінга в якості оповідача, і, коли музику відрепетирували та відсортували, ми були готові.

Єдина справжня помилка була з безкоштовними квитками. Королівський фестивальний зал чомусь не забронював їх для мене – і ні для кого без винятку. У мене було багато членів сім’ї, друзів і ділових партнерів, яких я хотів запросити, тому я був дуже розлючений. Я робив усе можливе, щоб отримати безкоштовні квитки, але безрезультатно. Гурт і Девід Геммінгс також очікували на свою долю контрамарок. Навіть "Угода-на-День" не міг нічого отримати, і це дійсно про щось говорило. Тож у мене не було іншого виходу, окрім як купити квитки у перекупника.

На власне шоу.

Я зателефонував покійному Стену Флешмену, легендарному перекупнику квитків і в той же час власнику футбольного клубу "Барнет", одному з найвидатніших персонажів усіх часів. Пам’ятаю, як чудовий воротар Рей Клеменс розповідав мені про роботу зі Стеном у його футбольному клубі та сказав: "Завжди було трохи дивно, коли всі отримували гроші з поліетиленового пакета.

Я подзвонив на номер Стена.

- Привіт, Рік, що я можу для тебе зробити? Але ж для квитків на фінал Кубка трохи зарано, чи не так?

- Стен, у тебе є квитки на моє шоу "Подорож"? Я ніде не можу дістати.

- Сорок, Рік. А скільки ти хочеш?

- Сорок, Стен.

- Божечки, Ріку, це тобі влетить у копієчку.

Я купив сорок квитків втричі дорожче за номінальну ціну.

На власне шоу.

- Я роблю тобі послугу, Рік, від серця відриваю... але скажу тобі, що я зроблю... Я подарую тобі квиток на фінал Кубка цього року.

Стен Флешмен, мені його так не вистачає.

Настав вечір двох послідовних виступів у Королівському фестивальному залі, і "Угода-на-День" хвилювався. Цілком справедливо він зазначив, що, незважаючи на мій невимушений підхід до групи, це було великою справою для паб-групи Valiant Trooper, і він запропонував мені переконатися, що вони не нервують за лаштунками. Це здалося мені передбачливим спостереженням, і я погодився знайти їх, пробираючись через лабіринтові проходи до їхньої гардеробної. З певним трепетом я постукав у двері й увійшов ...

…Вони грали в дартс.

Музиканти привезли власні дротики та дошку і, здавалося, влаштували змагання по коловій системі.

- Гаразд, хлопці, за годину ми починаємо.

Ледве відриваючись від своїх пінт і стрілок, вони сказали: "Гаразд, Рік, все чудово".

Коли ми вже збиралися продовжувати, увійшов Девід Хеммінгс і сказав мені: "Пітер Селлерс тут, але, мабуть, між ним і його дівчиною, австралійською моделлю, Мірандою Куоррі, сидить хтось інший".

Я запевнив Девіда, що це не проблема, оскільки очевидно, що той, хто сидів сам між однією з найвідоміших кінозірок планети та його гламурною партнеркою, із задоволенням погодився просто помінятися місцями.

Вийшовши на сцену, я дуже захотів оглянути перші ряди, щоб побачити, хто там, і одразу помітив Рінго Старра. Звичайно, був Пітер Селлерс і, як сказав Девід Геммінгс, за пару місць від нього була Міранда Каррі.

А хто сидів між ними?...

Моя бабуся.

Благослови її, Боже, їй було вже за вісімдесят, і вона сиділа там у своєму шикарному капелюсі й пальті, а Пітер Селлерс і Міранда Каррі виглядали помітно роздосадуваними. Лише через роки я дізнався, що насправді сталося.

Очевидно, Пітер представився моїй бабусі, яка абсолютно не здогадувалася, хто він такий. Потім, дуже ввічливо, він запитав, чи можна помінятися місцями, щоб він міг насолодитися виставою, сидячи поруч зі своєю дружиною.

Вона запитала: "Звідки ти взяв квитки, молодий чоловік?

- Е-е, від оповідача сьогоднішнього виступу, джентльмена на ім’я Девід Геммінґс.

- А ти знаєш, хто дав мені мій квиток, на місце F24? — запитала моя бабуся, показуючи йому папірець.

- Ні, — сказав Пітер Селлерс.

- Рік дав мені його сам. Він мій онук, знаєш.

- Ви, мабуть, дуже пишаєтесь ним, — сказав Селлерс. – А зараз, чи можна помінятися місцями?

- Я думала, що вже пояснила, — сказала моя бабуся. - Рік дав мені місце F24, отже, ось де я сиджу!

І так вона і сиділа.

Так, настав час розповісти вам про динозаврів, що займаються любов'ю. Нарешті.

Місце проведення, Кришталевий Палац, було вибрано дуже ретельно, щоб відповідати грандіозному характеру живого шоу для "Подорожі". Це був не той концерт, який можна легко виконати в Timber Carriage[17]. Хоча місце проведення було чудовим у багатьох відношеннях, воно супроводжувалося кількома труднощами. Для початку територія навколо Кришталевого палацу була всіяна передавачами, які BBC використовувала для радіо та телебачення. Ми говоримо про досить примітивні перші дні електронного обладнання на сцені, тому часто були невеликі збої, які виникали лише в найбільш невідповідний момент. У випадку з моїм шоу в Crystal Palace перед 20 000 людей особливою технічною проблемою, яка там виникла, був той факт, що мої клавішні інструменти могли сприймати РЧ, або так звані радіочастоти. З точки зору непрофесіонала, це означало, що коли ви натискаєте педалі гучності, інструмент вловлює радіосигнали, які потім направляються через різні з’єднання та виходять через сценічні гучномовці.

Іншими словами, мої клавіатури стали найбільшим у світі радіоприймачем. Єдиний спосіб позбутися цих злочинних сигналів — грати на клавішних. Тоді, і тільки тоді, радіо (або, якщо на те пішло, інколи телебачення, а іноді й замовлення таксі) перестало б бути чутно за гучністю клавішних. Тож найголовніше було тримати педалі в горизонтальному положенні під час гри та піднятими, коли інструменти не були задіяними.

Концерт мав вже початися, і за звичкою я натиснув на одну з педалей, і раптом, вибухнувши зі сценічних гучномовців, почали повідомлятися секретні результати футбольних матчів. Було 27 липня, і хоча сезон не розпочався належним чином, проходили всі товариські матчі, і кожен футбольний фанат цікавився, як ваша команда готується до нового сезону. Пам’ятайте, що це було за десятиліття до того, як телетекст або результати голосових повідомлень надсилалися на ваш мобільний телефон; радіо- та телевізійні програми "Підсумкові результати" були єдиним способом, за допомогою якого люди могли дізнатися результати спортивних подій дня. Більшість газет друкували розклад матчів на день із порожніми рядками на одній сторінці, щоб люди могли записувати результати під час зачитування їх по радіо.