Святослав

1

Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззі Дніпра зарябіло, а згодом вималювалось кілька лодій. Розсікаючи зустрічну хвилю, йшли грецькі хеландії – з гострими носами, високими щоглами, багатьма реями – справжні морські чудеса.

З Подолу й передграддя кинулись тоді до Почайни купці, ремісники, роб’ї люди. На таких коробах приїжджали звичайно падкі до торгу гості з Константинополя; хто хотів, міг щось у них купити, щось продати.

Проте поки хеландії досягли Почайни, там, де вона допливала до Дніпра, й поклали укоті напроти Боричевого узвозу, річку й береги обкутали присмерки.

Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тільки-но хеландії стали біля берега, одразу ж туди з Гори спустились княжі мужі з невеликою дружиною. Вони нагримали на подолян і веліли їм забиратись від Почайни. Самі ж, як водиться, зійшли на хеландії, привітались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим припливли до Києва?

На хеландіях були гості з Константинополя, що привезли з собою паволоки, узороччя, вина. Княжі мужі пообіцяли, що вранці до них прийдуть тіуни, візьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вільно чи продавати щось, чи купувати. На одній же з хеландій, як виявилось, прибув з численною, добре озброєною сторожею й кількома рабами не просто царгородський гість, а василік імператора ромеїв.

Почувши від своєї сторожі, що до хеландії прийшли мужі київського князя, цей василік з дуже недобрим – стомленим, чи хворобливим – виглядом виліз із-під настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зріст, він через товмачів сказав, що прибув до київського князя з грамотою від імператора ромеїв Никифора, має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що і просить переказати київському князеві.

Княжі мужі відповіли на це, що вже пізня година, в такий час київський князь, либонь, спочиває. Проте пообіцяли наступного ж дня вранці передати все князеві Святославу.

Василік повторив, що хотів би, аби князь покликав його швидше, а потім несміливо поцікавився, чи не могли б мужі залишити біля хеландій свою сторожу. Мужі сказали, що сторожу вони залишать і просять василіка не турбуватись, – Київ добрий город, тут раді кожному гостеві і нікого не скривдять. З тим вони й пішли, а сторожа лишилась біля хеландій.

На Дніпрі покотив туман, вітер, як здавалося василіку, таємничо й погрозливо свистів у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлі багряного неба височіла оточена стінами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь. Василік, здригаючись від холоду, постояв на настилі лодії й поліз у своє затишне кубло. Знаючи церемоніал візантійського двору, за яким імператори, раніше ніж прийняти посла, неодмінно його затримували, він міркував: чи довго київський князь змусить його стояти на цій холодній річці?..

Проте київський князь не примусив василіка з Константинополя без діла стояти на Почайні. Наступного ранку, тільки почало світати над Дніпром, до грецьких хеландій прийшли тіуни. Вони одразу кінчили справу з купцями, взяли устав і повели їх на торг. Разом з ними – і вже до василіка – прийшли й ті мужі, що були тут минулого вечора; вони сказали василіку, що князь Святослав знає вже про посла імператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними.

Нашвидку прибравшись у найкращий свій одяг – довге, чорного оксамиту платно, – взувши зелені черевики, почепивши на голову клобук, василік імператора звелів рабам брати дари. Потім слідом за мужами, у пасмугах рожевого проміння, що котилось із-за Дніпра, він пройшов глибоким Боричевим узвозом, через міст і ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати.

Крокуючи цим шляхом і часто зупиняючись, щоб передихнути, василік пильно примічав усе, що бачив, і порівнював з тим, до чого звик у Константинополі. Тут, у Києві, не було, як там, високих стін і кам’яних споруд, багатьох вулиць і площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василік, – глибокий Боричів узвіз, де проходив єдиний від Дніпра шлях на Гору, старі дерев’яні стіни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рів міст, город на Горі з теремами й клітями, гридниці, навкруги яких василік побачив багато воїв, требище, де перед Перуном, що дивився золотими очима на Дніпро, палахкотів вогонь і творилась вранішня жертва, – все це примусило василіка здивуватись і здригнутись: високо сидять київські князі, нелегко до них доступитись!

У Золотій палаті, куди через сіни й Людну палату завели василіка, все також було суворим і таємничим. Тут горіло багато світильників, відблиски яких грали на позолоченій і срібній зброї, попід стінами на лавах сиділи поважні, бородаті, одягнені в темні вбрання люди, на помості в кінці палати василік побачив князя Святослава.

Василік пішов уперед, низько вклонився князеві й через товмачів сказав:

– Вірний у бозі імператор Східної Римської імперії Никифор послав мене, патрикія Калокіра, з дарами і грамотою своєю до тебе, княже Русі, щоб ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всі літа…

До палати зайшли раби, що крокували слідом за василіком, і поклали перед київським князем дари – коштовні паволоки, узороччя, позолочений щит і меч.

– Грамоту я приймаю, – з посмішкою глянувши на добру зброю, сказав князь Святослав, – і за дари дякую… Передай, патрикію Калокіре, імператорові ромеїв, що князі руські, боярство і всі люди руські бережуть любов, сущу межи нами, і да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце.

Після того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у далекій дорозі, як почуває він себе нині, запрошував бути в Києві-городі скільки охота, а тіунам своїм одразу ж велів давати василікові, сторожі його й рабам на хеландії повний покорм і всілякі меди з своїх клітей.

Низько вклоняючись, патрикій Калокір щиро дякував київському князеві, боярам і руським людям за добрі побажання, за покорм і меди, сам побажав йому, родині і усім боярам, які сиділи в Золотій палаті й були скрізь по Русі, доброго здоров’я й щастя на многі літа…

Звичайно, це було не все, що хотів і мав сказати василік. Прощаючись, він сам висловив надію, що князь Святослав знайде час і нагоду ще раз з ним поговорити.

Князь Святослав розумів посла Візантії. Всі вони – оці василіки – улесливі, хитрі люди. Що ж, вони ще зустрінуться з василіком. Може, Калокір пообідає нині разом з князями?

Але і під час обіду василік Калокір не сказав князеві Святославу, що привело його до Києва. Може, сталось так тому, що на обіді було багато людей – сам князь Святослав, брат його Уліб, мати Ольга, три сини – Володимир, Ярополк, Олег, – чимало воєвод, бояр, різних мужів. Кожен із них щось запитував у посла, кожному той мусив відповідати, – так у бесіді та між розмовами й минав обід.

Василік Калокір, може, не зміг говорити ще й тому, бо цікавився, що подають і як їдять тут, у стравниці князів Русі. Адже в Константинополі в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором – кому грецькі горіхи, а кому шкаралупина…

Зовсім не те побачив Калокір у стравниці руських князів. Подавала страви молода ще, вродлива жінка, яку усі називали Пракседою. Їй допомагало кілька дівчат, що вражали своєю красою. Носили вони все з кухні до стравниці притьмом, миттю.

А носити їм доводилось чимало: коли запрошені на обід тільки зайшли до стравниці, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина, всіляка солона й копчена риба – осетри, пструги[134], судаки, різні овочі й зілля; під час самого обіду на столи подавали варену й смажену баранину, гов’ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.

Їли тут і запивали без зайвих слів, без перепрошень, – просто, як це буває вдома, в родині. Один тільки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче випити за князя. І всі з брязкотом підняли свої чари, келихи…

– П’ємо на тя, княже!

На кінець обіду всі, а так само й василік Калокір, відчули, що поїли досита, а меди й ол з княжих медуш міцні, п’янкі.

Саме тоді князь Святослав і запропонував василіку проїхати з ним на лодії, показати з Дніпра город Київ, його будівлі, вали, стіни. Князь Святослав звелів гридням приготувати лодію, спустився з василіком до Почайни, з кількома боярами й толковинами вони проїхали Дніпром аж до Чортория.

Чудовий був Дніпро й Київ-город у цю передвечірню годину. Ще була весна, від самого Верхнього Волока котив Дніпро могутні води, й тут, біля Чортория, де плесо його видно було вгору до Де'сни[135] й Вишнього города княгині Ольги, а вниз – до Вітичева й Лисої гори над ним, – тут здавалося, що немає йому кінця й немає краю.

У лодії, на якій сиділи князь Святослав, брат його Уліб, василік Калокір і бояри з толковинами, було двадцять гребців – по десять з кожного боку. Під дужими ударами їхніх весел лодія швидко линула вперед, позад неї на блискучому лоні стелився, як біла полотнина, запінений слід. Київ і гори тікали й тікали назад.

І тоді в усій величі своїй постав перед ними древній город над Дніпром, город, стіни якого закладені були князем Києм. Багато літ минуло відтоді, а вони росли й зміцнювались, як і все за ними, як і все навкруг Києвого города над Дніпром.

Три гори височіли вдалині, і до них прикуті були очі всіх на лодії: Києва гора, де й був тепер княжий город – Гора, гора Щекавиця, де поставив перші стіни Київ брат Щек, та ще гора Хоревиця – вотчина Хорива, другого брата Кия.

Колись це були три двори-городища на горах над Дніпром. Тепер над всі гори стояв Київ-город з високими стінами, вежами й дахами княжих теремів, що золотом грали в промінні згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Дніпром, густими лісами, що оточували город, глибокими юрами, в яких уже лежали пізні темні тіні. Це й була Гора, справжнє орлине гніздо над Дніпром, з стін якого на багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не міг доступитись.

Невпізнанно змінився Київ-город відтоді, коли було закладено перші його стіни. Вже не тільки на Горі жили тепер люди. Одразу ж біля стін города скрізь на схилах виростав новий город, де жила княгиня Ольга й чимало бояр. Над Боричевим узвозом, над ярами, а часто і в них у цю годину видно було вогні й димки – там жило й трудилось передграддя, за ним до Почайни тягнувся Подол, ще далі Оболонь – рольні землі князів, воєвод, бояр.

– Чуден Борисфен і город твій, княже Святославе! – вигукнув, дивлячись на гори й плесо Дніпра, василік Калокір.

– Може б, ми стали до берега й подивились звідти на Київ, – запропонував князь Святослав.

– О, я був би вельми радий! – захоплено відповів Калокір.

І саме тоді, коли ніс лодії зарився у пісок на Чорториї і коли князь Святослав, Калокір, а за ними княжич Уліб, бояри й толковини сходили на берег, саме тоді василік уповільнив крок, пішов поряд з князем і тихо промовив:

– Може б, ми пішли далі самі, з тобою тільки, княже?

Ці слова були сказані не через толковинів, а звичайною руською мовою, і тому князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла імператора.

– Я хотів би поговорити тільки з тобою, віч-на-віч, – ще раз сказав Калокір.

– Добро! – так тихо, що ніхто з бояр його не почув, промовив князь Святослав.

І, коли всі зійшли на берег, він звернувся до брата Уліба, бояр, толковинів:

– Ми підемо з патрикієм Калокіром удвох, хочу показати йому береги, а ви тут спочиньте…

Коси над Чорториєм сягали далеко в Дніпро жовтогарячими стрілами, навкруг них перламутром мінились води, у берегах ледь зітхали заблукалі хвилі. Князь Святослав і патрикій Калокір довго йшли тугим, змоченим піском, що рипів під їхніми ногами. Уже далеко позаду лишилась лодія з людьми, велика тиша приймала й обгортала їх, тільки сполошені кряки й кулики тоскно кричали й били крилами. А вони йшли далі й далі – у роздумах і мовчанні…

– Отже, ти знаєш нашу мову? – зупинився нарешті князь Святослав і подивився на василіка Візантії.

Калокір також зупинився. Він довго стояв – з темним, засмаглим обличчям і гострими вилицями, на які лягав відсвіт червоного сонця, горбоносий, з примруженими очима, що дивились на Київ і Дніпро. Щось уперто думав, а потім посміхнувся до князя й відповів:

– Так, княже Святославе… Я знаю твою мову і добре знаю руських людей.

– Хто ж ти єси?

Від правого берега Дніпра, з Оболоні, війнув вечірній вітер, і темне, підперезане шнуром платно обхопило кощавий стан патрикія.

– Імператор Никифор, – сказав Калокір, – послав мене як василіка свого з Константинополя, але я живу в Кліматах, у Херсонесі, де батько мій служить протевоном[136]. А херсоніти, як відомо князеві, і русів, і мову їх добре знають…

– Честь і слава імператору ромеїв, – сказав князь Святослав, – що посилає своїми василіками до нас людей, які знають Русь. Але якщо імператор посилає василіком до мене таку поважну людину, то, певне, не тільки заради того, щоб передати своє вітання?!

– Звичайно, ні, – посміхнувся Калокір. – Імператор Никифор велів дякувати за любов, сущу між імперією і Руссю, і за те, що князі руські вже не раз допомагали їм могутньою збройною силою, а тепер імператор Никифор просив, щоб ти ще раз допоміг йому, княже Святославе.

– Проти кого ж думає іти на брань імператор Никифор?

– Імперія не може починати зараз брані сама, – відповів Калокір, – бо неспокійно в Азії і Єгипті… Але імператор Никифор посварився з болгарами і мусить негайно покарати їх, а тому просить князя Святослава піти з воями своїми на Болгарію й скорити її.

Калокір замовк, але одразу додав:

– За це імператор Никифор щедро подякує князеві Святославу і його воям… На хеландіях у мене лежить для тебе, княже, п’ятнадцять кентинаріїв[137] золота.

Князь Святослав не затримався з відповіддю, але це була, здається, не та відповідь, на яку міг розраховувати василік Калокір.

– Дивно мені це чути, – одверто сказав князь. – Ти говорив правду, за рядом, який давні князі наші уклали з Візантією, Русь не раз давала їм поміч збройною силою…

– О, вої русів – добрі вої. Це знає весь світ! – захоплено вигукнув Калокір і облизав пересохлі уста.

Князь Святослав ніби не почув його слів і вів далі:

– Але як може імператор Никифор просити в мене помочі проти болгар? Адже, наскільки я знаю, між імператорами ромеїв і Болгарією існує мир. Кесар одружений з дочкою римського імператора, Візантія навіть дає дань болгарам…

– Який мир і що за дань? – голосно засміявся василік. – Усі кагани болгарські, а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали їм великої шкоди. За Петра, сина Симеона, між Візантією і болгарами був нібито мир. Кесар Петро – це правда – взяв собі в жони дочку імператора Христофора. Але болгари однаково носили й носять у своїх серцях люту ненависть до ромеїв, вже давно пів-Болгарії іде проти Константинополя і одмовилось від Петра й Преслави. А тепер, коли дочка імператора Христофора і дружина кесаря Петра Ірина померла, імператор Никифор відмовився платити дань болгарам, послів кесаря, що з’явились по неї до Константинополя, велів бити по обличчю й вигнати за город.

– Жорстоко карає імператор, – глузливо процідив князь Святослав, – кесаря свого Петра, що так довго й вірно служив йому і дослужився до того, що й Болгарія розпалась. Отже, тепер, після довгого миру з Петром, імператор хоче добити, знищити Болгарію?

– Так, княже, – відповів Калокір, прикипівши темними своїми очима до обличчя Святослава. – Імператор Никифор, як і завжди, діє рішуче, і він, звичайно, рушив би супроти Петра сам, але зараз у імперії неспокійно, почався новий заколот у Сирії й Антіохії, імператор мусить вирушити туди, в Азію, а тобі посилає золото… Він думає, що ти згодишся, підеш на болгар, і доки з воями своїми вийдеш на Дунай і скориш кесаря Петра, він сам повернеться із земель азіатських, вийде в Македонію. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарія.

Князь Святослав якусь хвилину помовчав.

– Люту кару вигадав імператор ромеїв для болгар, – далі сказав він. – І коли б справді я з воями своїми пішов за Дунай, а він рушив би назустріч мені з Македонії, з Болгарією було б покінчено довіку, назавжди! Тільки ж я, василіку Калокіре, на Болгарію не піду. Ні, ні!

– А чого ти не підеш, княже Святославе? – хижо запитав Калокір. – Може, ти вважаєш, що я привіз мало золота? Так це ж не все. Коли закінчиться війна, ти матимеш ще багато золота і дань.

– Ні, – ще раз сказав Святослав. – Не про золото і не про дань я думаю.

– Тоді чому?

Князь Святослав відповів:

– Коли імператори ромеїв просили нас, київських князів, дати їм поміч і воювати з ворогами своїми в імперії, ми, пам’ятаючи про ряд між нами, цю поміч давали. Зараз імператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж імператор знає, що у нас з болгарами від віку існує мир, ми з ними одноязичні люди. Болгари – то сусіди наші, і ми мали від них тільки добро. Ні, василіку Калокіре, руські люди – не якісь печеніги чи хозари, за золото ми не воюємо. І коли б імператор Никифор прислав мені не п’ятнадцять кентинаріїв, а п’ятнадцять хеландій із золотом, то й тоді я сказав би – не згоден.

– Що ж, – задоволено сказав Калокір. – Це дуже добре, і коли я їхав сюди, то був певен, що ти, княже, у відповідь на прохання імператора скажеш – ні, не згоден!

Князь Святослав здивованими очима подивився на василіка, не розуміючи, як може він радіти, що київський князь не хоче допомогти імператору.

– Я бачу, що ти не розумієш мене, княже, – ніби вгадав його думки Калокір. – Тоді дозволь мені сказати те, чого не говорив і не доручав мені імператор Никифор?

– Дивний ти василік, Калокіре, – сказав князь Святослав. – Що ж, говори, я слухаю.

– Скажу все, все, княже, – здригнувся Калокір. – Але перед тим дай князівське слово, що те, що почуєш, знатимеш тільки ти, я та ще Борисфен.

– Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тільки на зброї. Проте слово даю – все буде між нами.

– Імператор Никифор, – почав Калокір, – вчинив безумство, коли розірвав мир і хоче почати війну з болгарами.

Князь Святослав засміявся, але посмішка враз зникла з його обличчя.

– Почекай, Калокіре, – суворо сказав він. – Ти посланець імператора ромеїв і просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що імператор чинить безумство, починаючи війну з болгарами. Чи можу я вірити своїм вухам?

– Я говорю, княже, те, що думаю, – відповів суворо Калокір. – Імператор Никифор уже давно втратив розум, бо довів імперію до голоду й злиднів. Він безумний, бо підозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячі достойних людей в Константинополі і фемах. Він втратив останній глузд і зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами…

– Василік імператора! – крикнув князь Святослав. – Для чого, скажи, говориш ти все це мені, київському князеві?

– Зараз ти мене зрозумієш, княже Святославе, – так само суворо вів Калокір. – Мій батько був звичайним вірменським ченцем, але змушений був виїхати до Константинополя, бо дома його ждала смерть від імперії. Тоді з Вірменії до Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополі, аніж помирати дома… Але батько мій був дуже розумною людиною, і там, у Константинополі, це швидко помітили. його допустили до двору, про нього взнали імператори Роман і Костянтин, вони послали його василіком до печенігів, ще раз – до угрів. А коли помер кесар Симеон і Візантія хотіла укласти мир з болгарами, батька мого послали василіком до кесаря Петра, він повіз йому дари, умовив Петра, і той приїхав у Константинополь укласти мир і взяти в жони дочку імператора…

– Отже, твій батько був другом болгар і допоміг укласти мир між імператорами і кесарями?

– Ти мене зрозумів. Батько мій був другом болгар. Але після Романа і Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар і всіх тих, що допомагали миру з ними. І тому він хотів люто покарати мого батька. його пси вже напали на слід, і батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мій, як я тобі вже говорив, князю, був дуже розумною людиною і тому через землю тиверців і угличів утік до Херсонесу.

Ця довга і, до того ж, виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василіка Калокіра, і він якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, і на плесо, що швидко синіло…

– Там, у Херсонесі, і в усіх Кліматах, – повів далі він, – як ти, мабуть, княже, добре знаєш, є дуже багато людей, які ненавидять імперію. Туди з Константинополя виганяють усіх, ким невдоволені імператори, туди ж тікають і ті, хто невдоволений імператорами. І хоч Клімати – це фема імперії, і хоч там є їхній стратиг, але херсоніти мають свій конвент, на чолі якого стоїть протевон. Минув короткий час, і мій батько був обраний протевоном, а зараз, коли в імператора Никифора виникла потреба послати василіка до тебе, він зупинився на мені, синові протевона…

– Але ж, – запитав князь Святослав, – імператор Никифор знає те, що ти мені розповів, – хто твій батько і хто сам ти? Як же він посилає тебе до мене?

Василік Калокір задоволено потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Дніпра починав повівати вітер.

– Імператор Никифор, – відповів він, – звичайно, знає, хто мій батько і хто я, але знає й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кінця. До того ж, він дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикія. Це звання, – щиро признався Калокір, – було дуже мені потрібне, князю. Я маю багато друзів і прихильників у Константинополі, і якщо Никифору не одрубають голови в Сирії, то він незабаром втратить її у Великому палаці, а тоді…

Калокір на мить обірвав потік своїх слів, хижими очима подивився на Дніпро й небо.

– …тоді, – зашепотів він, – для імперії почнеться новий час. Навіщо їй сваритись з Болгарією й Руссю, навіщо їй простягати пазури до великої Вірменії, навіщо їй Клімати й сам Херсонес?

– Ти – добра людина і щедра, – сказав на це Святослав. – Дуже добре й те, що ти, як син протевона, розумієш, що Клімати – це не римська, а руська земля. Якщо говорити правду, то і я думаю, що імператор Никифор робить помилку, починаючи війну з болгарами. Нам, князям Русі, не варто йому в цьому допомагати, не слід іти супроти болгар.

– Ні, княже Святославе, – раптом скрикнув Калокір, – я не говорив, що тобі не слід іти супроти болгар…

– Почекай, Калокіре, – перебив його Святослав. – А що ж, по-твоєму, іти нам на болгар?

– Іти, іти, княже!

– Як же я можу іти супроти Болгарії? За що, для чого? – вже роздратовано промовив князь Святослав.

– Іти для того, щоб Візантія і Болгарія сукупно не пішли проти Русі.

– Болгарія не піде супроти Русі, – впевнено сказав Святослав.

Темне було обличчя в патрикія Калокіра, і страшні, темні його слова:

– Болгарія не піде, але кесар її Петро сукупно з імператором Никифором поведуть своє військо супроти Русі. Слухай, княже Святославе, імператор Никифор вигнав послів Болгарії, але може кожного дня помиритись з кесарем Петром. І коли б він послав п’ятнадцять кентинаріїв нині не тобі, а Петрові, той не вагався б, взяв би їх, бо йому нічого втрачати – він усе вже втратив. Тоді Никифор і Петро вийдуть на Дунай, уже в Руському морі повно грецьких кораблів, вже тьма легіонерів стоїть у Кліматах, вони пливуть вгору по Танаїсу, стоять у Саркелі, збирають хозарів, шлють василіків в печенізькі улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають зі всіх боків Русь, як уже ідуть на неї, як навкруг пахне кров’ю?! Коли ж ти підеш на болгар, то зруйнуєш їхні диявольські наміри, ти пройдеш за Дунай і розіб’єш Петра, ти зупинишся тільки під стінами Константинополя.

Темна хмара встала тим часом на заході, від Дніпра зривався й усе дужчав вітер, біля самих ніг Святослава й василіка завирувала, вдарила хвилею вода.

– Я розумію тебе, – перемагаючи шум вітру й хвилі, голосно говорив князь Святослав, – бачу, що замислили імператори ромеїв.

– Золото імператорів лежить на хеландіях, – так само голосно промовив василік. – Бери його, княже, і йди на Петра. Я сказав тобі правду, іди й перемагай. А мені, княже Святославе, допоможеш, коли я буду в Константинополі.

Це вже був не той василік Калокір, який недавно вклонявся князю Святославу, боярам його і всім людям Русі в Золотій палаті, а хижий, неситий син протевона, що розповів про страшні наміри імператорів ромеїв, але жадав власної користі, власної слави в імперії.

– Я розумію тебе, – збагнувши всю суть Калокіра, відповів князь Святослав. – Та зараз нічого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь. Уже пізно. Починається буря. Ходімо до лодії. Згодом я тобі скажу моє слово.

Перемагаючи грудьми дужий холодний вітер, вони швидко пішли до лодії, назустріч ночі, що насувала зі сходу.

2

Буря вщухла тільки вночі, й тоді, як це звичайно буває після шуму, реву й свисту, над Дніпром і берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небі засвітились великі теплі зорі, а між ними послався мерехтливий Перунів Шлях. Зорі й шлях відбились, потонули й засвітились у бездонних глибинах рівного, спокійного Дніпра, що котив і котив води свої на пониззя, до Руського моря. По-весняному терпко й солодко пахла земля, скрізь на Горі й на схилах до Почайни у лісах і кущах затьохкали солов’ї, – чудова ніч пливла над широким світом. Все навкруг, здавалося, спало, спочивало.

Не спав тільки і не міг спати князь Святослав. Він повернувся з Дніпра, коли добре стемніло. Василік Калокір залишився біля свого золота на хеландіях, але просив у князя збільшити сторожу.

Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квітами і з гілля сипалась роса, побачив у темряві чорну стіну, вийшов сходами на городниці. Там біля своїх бил стояли мовчазні сторожі. Пізнавши князя, вони розступились перед ним.

Сівши біля заборола на лаві, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед ним лежали круті схили Гори, що обривались над Дніпром, ніде не світився жоден вогник, тільки над Почайною видно було полум’я багаття – це гридні вартували й грілись біля грецьких хеландій… Спали Гора, передграддя, Подол, городи й весі над Дніпром, велика тиша стояла над землею. У цій тиші й безмов’ї князь Святослав сидів на лаві, спершись рукою на забороло, й думав свою думу.

І раптом він пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху ніч горів не один, а багато вогнів, і заболіло серце князя, неспокійно йому стало, невесело, смутно.

В ту ніч він зустрів над Почайною, саме там, де зараз горів вогник, ключницю з княжого терема Малушу і полюбив її так, як люблять раз у житті, полюбив, здавалося, довіку.

І пригадав князь Святослав її голос і її красу, її ласку, кожен рух, кожне слово…

Сторожі на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, і мідяні скорботні звуки лунко полинули до Почайни, на Дніпро і в далеке, безмежне поле.

Глибоке зітхання вирвалось з грудей князя Святослава, ніби відкрилась у нього, занила давня болюча рана… У цю годину він пригадав ще одну далеку ніч, розмову з матір’ю, яка заборонила йому – княжичу – любити ключницю Малушу, одірвала її від серця. Пригадав він і останню зустріч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, сніжинку в полі, біль, що пройшов тоді, мабуть, по самому серцю й що, як і тоді, пік, мучив його сьогодні.

Він скорився матері. Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горі разом із своїми братами – дітьми від князівни Преслави – Ярополком і Олегом. Отже, всі його діти живуть тут, у Києві.

Чи зустрічав він колись після того Малушу? Ні, не зустрічав. Не міг зустріти, бо знав: вона ніколи не пробачить, що він у годину, коли треба було вибирати між любов’ю й обов’язком, обрав останнє. І він взяв у руку меч – виконувати обов’язок, якщо не лишилось любові, рушив з дружиною проти ворогів Русі.

Святослав знав, що серед усіх ворогів найстрашнішим для Русі й найнебезпечнішим є Візантія. Але він не міг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русі були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сиділи на Ітилі-ріці і одразу напали б на Київ, тільки б він вирушив на захід.

Примучивши в’ятичів і розгромивши чорних булгар, що жили у верхів’ях Ітиля і платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налітає на злодійське гніздо – Саркел, іде походом на Ітиль, розгромлює військо кагана, не залишає сліду від усього хозарського каганату, відкриває ворота на схід, у поле за Ітилем-рікою, до Джурджанського моря.

Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гір, зупиняється аж у Тмутаракані, стоїть на березі Руського моря, думає й дивується, яка велика рідна його земля, яка неосяжна Русь, і повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Візантією, з імператорами ромеїв.

У лютій своїй ненависті до імператорів і жадобі слави василік Калокір розповів князю Святославу багато такого, про що він не знав і гадки не мав. Отже, ромеї не відмовились від Саркела, вони думають відродити каганат, посилають туди на поміч хозарам своїх воїв, збирають військо в Кліматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарію, щоб потім поневолити й Русь…

І жаль за Руського землею, за людьми, які вже загинули й гинуть у тяжкій борні, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає він своїх василіків, щоб обдурити його – князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночі, що стелиться навкруг?

3

Через ворота й мостом, що тепер, коли на Дніпрі й скрізь у полі було тихо, не піднімався й на ніч, але обабіч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.

Колись тут стояв один тільки її терем, але за десять літ близько княгині оселилось і поставило хороми чимало бояр. Це вже був цілий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, відгороджений верхнім валом з густим і гострим околлям по один бік рову й нижнім валом від Дніпра, – за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечніше.

Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальні його синів. Багато літ княгиня пестила й виховувала онуків Ярополка й Олега, а потім, коли Святослав ішов на брань з хозарами, то віддав під її догляд і Володимира, якого Добриня виростив міцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немічна, стара, – нехай буде радісною її старість. Проте й Добриня так само не відходив від свого пестуна, жив у новому городі, біля княгині.

Якийсь час князь Святослав постояв біля матері, що сиділа в кріслі біля узголовників онуків. Набігавшись за день, вони зараз спали; в промінні світильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужі його плечі, груди.

Княгиня Ольга розуміла, що Святослав прийшов так пізно до неї недаремно, встала, погасила світильник у опочивальні онуків і пішла з Святославом до своєї світлиці.

– Щось трапилось, Святославе? – запитала вона, зайшовши до світлиці й сівши біля вікна, що виходило до Дніпра.

– Ні, мамо, – відповів він. – У полі й на Дніпрі тихо.

– Але ти неспокійний, Святославе. Що турбує тебе?

– Ти вгадала, мамо. У землі нашій тихо, але чую далеку брань і кров для Русі.

– Про що говориш, Святославе?!

– Про василіка грецького Калокіра, якого ти бачила в мене на обіді.

– А що з ним?

Князь Святослав розповів, як він після обіду поїхав з василіком на Дніпро, як Калокір захотів говорити з ним віч-на-віч і що він сказав йому на косі над Чорториєм…

– Щоб руси йшли на болгар? – здивувалась княгиня, вислухавши сина. – Щось непотребне замислив імператор…

Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.

– Ні, – сказав він матері, – імператор замислив потребне для себе. йдеться, матінко княгинє, до того, про що давно мріє Візантія та її імператори, – хочуть вони знищити Болгарію.

– О, – зітхнула княгиня Ольга, – вже хто-хто, а я добре знаю, про що мріють імператори римські! Але з Болгарією у них мир, там сидить і має дань з Візантії василіса Ірина. Навіщо імператорам сваритись з кесарем, а тим більше насилати на них нас, русів?

– Так було давно, – гірко якось посміхнувся князь Святослав, – ще тоді, коли ти була в Болгарії. Недавно василіса Ірина померла, Візантія вже не дає дані болгарам, а Никифор вигнав з свого палацу і велів бити болгарських послів, що приїхали по дань. Миру між Візантією й Болгарією тепер немає.

– То нехай імператор Никифор сам іде на Петра, він його випестив.

– О, – відповів на це Святослав, – імператор Никифор радо пішов би на Болгарію й поглинув її, але у нього самого в імперії дуже неспокійно. А, крім того, він знає, що за Болгарією стоїть і захистить її Русь.

– Нарешті я почула від тебе те, що хотіла, – сказала княгиня Ольга. – Єдина мова, єдина віра. Я знала, що бог не допустить тебе піти на болгар.

– Ні, матінко княгинє, – рішуче заперечив їй Святослав, – я мушу йти й піду на болгар.

Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед світлиці така, якою її колись пам’ятав Святослав, – розгнівана, горда, нестримна в гніві своїм.

– Войовничий язичнику! – крикнула вона. – Невже ти за п’ятнадцять кентинаріїв будеш губити тьму братів наших, християн болгар?

– Не за п’ятнадцять кентинаріїв піду я, – суворо відповів Святослав, – а за щастя, славу, честь Русі.

– То неправда, неправда, Святославе, – все не вгавала вона, – за золото ти ідеш, дані шукаєш, як і батько твій у Деревській землі…

Суворий і гнівний стояв і князь Святослав. Поважаючи старість матері, він мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокійно.

– Ти сказала, матінко княгинє, – почав він, – що я схожий на своїх батьків. То правда. Я такий, як вони. А хіба ти відмовляєшся від них, мамо? І знову ж – хіба батьки мої жили, боролись і помирали тільки за золото? І чи личить тобі, княгинє, так згадувати мужа свого, а мого батька Ігоря? Якого золота шукав він у Деревській землі? Недавно й я ходив до в’ятичів – примучив їх, але хіба я шукав там золота? Ні, не за золото боролись батьки мої, так мушу боротись і я. У великих трудах, у тяжкій борні народжувалась наша земля. Довго племена наші не мирились, а часом і зараз не миряться між собою, але стоять вони вже в’єдно. Русь мусить стояти, доки світить сонце…

– Але ж батьки твої не ходили на болгар? – спробувала заперечити княгиня Ольга.

– Чого ж батькам моїм іти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Візантії і змушували, як грому й блискавки, боятись їх. Коли ж у Болгарії не стало Симеона, кесар Петро – і це ти говорила мені – продав Болгарію Візантії. Коли на Русі не стало Ігоря, Київ став боятись Константинополя і імператорів.

– Ти винуватиш мене?

– Не можна всп’ять повернути Дніпро, – відповів на це Святослав, – а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батьків наших і покон справедливі суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе – убий його, ближнього твого, хтось хоче убити – не пожалій крові своєї для нього, аще хто убив – заплати кров’ю за кров… Імператор Никифор мріє про те, що й усі імператори, – він хоче руками русів розбити болгар, списи болгар наставити на русів, а потім бити болгар і русів…

– Тоді пошли слів до болгар, скажи їм, що хочеш стати сукупно з ними проти Візантії, зробити так, як робили батько твій Ігор і кесар Симеон.

– Мамо, мамо! – зітхнув Святослав. – Немає князя Ігоря і немає кагана Симеона. І хоч я язичник – блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька…

– Звідки ти знаєш?

– Ти сама говорила мені, що не знала, де кінчається двір імператора і де починається двір кесарів. Зараз стало ще гірше!

– Сину Святославе! – благально промовила вона. – Не вбивай болгар, не йди на ближніх своїх…

– Я слухаю тебе, мамо, і зроблю, як просиш. Я пошлю послів до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно іти з ним на Візантію. Зане ж кесар не згодиться – скажу: іду на ви!..

Крізь розчинене вікно від Дніпра вливалось свіже, холоднувате нічне повітря, на столі коливався вогник свічі, а навкруг нього вилися світло-зелені метелики – такі ж, які літають весняними ночами над Дніпром і тепер.

Тієї ж ночі, перед самим світанням, князь Святослав велів покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий воєвода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Інші ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить він з мечем…

На світанні Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидів на ослоні й про щось розмовляв з воєводою Свенелдом.

– Маю до тебе діло, – почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. – Не пошкодуй сили своєї, візьми з собою дружину, дам я тобі золоту свою печать, їдь у землю Болгарську і добийся до кесаря Петра. Чи зумієш це зробити?

– Зумію, княже… За Дунаєм я бував…

– Зане ж знайдеш кесаря, – продовжив Святослав, – нагадай йому про давню дружбу і любов між болгарами і русами, нагадай, як каган Симеон і князь Ігор разом ходили на ромеїв, скажи, що кров болгарська і руська змішались давно вже над морем Руським.

– Скажу, княже, бо є в тому морі краплина й моєї крові.

– А так почавши мову, передай кесареві Петру мої дари – ліпшого коня Руської землі, меч мій княжий і щит – і скажи йому, що прислав до мене імператор Никифор василіка свого із золотом, пропонує мені взяти дружину й іти на болгар. Слухай, Богдане, і скажи моїми словами кесареві Петру, що в болгар і русів був і є один ворог – ромеї, і немарно люди наші, й мудрі кесарі, й князі воювали з василевсами константинопольськими. І зараз я не беру золота імператорів, – дружина моя його не хоче, але знаю я, що Візантія хотіла б спочатку розбити Болгарію, а потім Русь. Тому й кажу Петру – ходімо сукупно на Візантію. Про це я й пишу кесареві в своїй харатії, ось вона, а ось – моя печать.

– Слухаю, княже, і все зроблю, – вклонився тисяцький Богдан. – Коли велиш їхати?

– Нині, – одразу відповів князь Святослав, – бери дружину і їдь з сонцем. Але я не кінчив всього, мій воєводо, – промовив князь Святослав, помітивши, що Богдан хоче піти. – Про все, що я говорив тобі, написано в харатії. Але коли кесар Петро харатії й дарів не прийме або ж коли не стане на неї відповідати, скажи кесареві, що Русь і люди її не хочуть загибати, не бажають вони смерті й болгарам, і тоді скажи кесареві Петру: князь Святослав іде на ви!

– Все зроблю, як ти велів, княже!

За Дніпром світало, вже починало голубіти плесо, на березі Почайни, як чорні птахи, що згорнули свої крила, похитувались хеландії.

4

Гора, передграддя й Подол жили звичайним своїм життям. Вже на княжих і боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвіло й почало наливатись всяке жито, вже із-за Дніпра, з бортничів[138], чадь везла колоди із пахучим медом, вже в дарниці київського князя на задніпрянських луках покосили трави й перевезли до города, а грецькі хеландії все стояли над Почайною…

Посол Калокір не раз добивався до князя, зустрічався з ним, запитував:

– Якою ж буде твоя відповідь, великий княже?

Князь Святослав дивився на хитрого василіка й розумів його тривогу, бо дні йшли за днями, а сидіти сину протевона на Почайні було нудно й сумно.

Але ж князь не міг дати остаточну відповідь василіку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарії, і говорив йому рішуче, твердо:

– Я не імператор ромеїв, щоб днесь щось вирішувати, а завтра змінювати. Велика Русь, багато земель у ній, мушу в усіх князів запитати. Послав до них гонців своїх, жду тепер відповіді. А хіба тобі недобре в Києві-городі?

– У Києві-городі мені дуже добре, княже, – нетерпеливився Калокір. – Проте й додому час рушати…

– Як же рушиш, Калокіре? Дніпро висох, твої хеландії через пороги не пройдуть, а по осені з повною водою полетять до моря.

– Ой княже Святославе! – бідкався Калокір. – Так мені, либонь, доведеться у вашому Києві-граді ще й зимувати…

– Ні, Калокіре, до зими не допустимо. А втім, щоб побував ти в Києві взимку, то не пошкодував би. Чудовий Київ і Дніпро влітку, добре тут і взимку…

– Все ж волію мати відповідь з теплом, а не з кригою…

Незабаром Калокір одержав відповідь.

Ще далеко до світання, але сторожа на городницях дає знати, що ніч закінчується. Спочатку мідяні звуки бил лунають на головній вежі, над ворітьми, де починається шлях до Подолу.

– Бля-а-ам… Бля-а-ам… Бля-ам… – ніби просять вони чогось…

Одразу ж озиваються била по всій стіні – на вежі, що височить над ручаєм, на вежі від Берестового, над ворітьми, що ведуть до Перевесища.

Тоді одразу розчиняються ворота Подільські і Перевесищанські, на тлі сірого ще неба видно, як по той бік воріт уже ждуть дворяни, що привезли всячину із сіл княжих. Вони повільно виїжджають на мости, в склепінні воріт лунко тупотять коні.

Гора оживає. То тут, то там спалахують вогники в будинках над головним концем, що тягнеться від Подільських воріт до Берестовської вежі, запалюються вогники в теремах княжих та службах, що чорніють своїми шатрами ліворуч від головного конця аж до стіни города, ще більше вогнів спалахує праворуч – там, де живуть воєводи й бояри, а далі за ними до Перевесищанської стіни – купці, ремісники княжі й боярські, кузнеці різноликі й просто дворяни, всякая челядь, роб’ї, чорні люди.

Не тільки вогні свідчать про те, що Гора прокинулась, мов у роздратованій борті, все шумить, гомонить скрізь на Горі. На городницях змінюються сторожі, а вже вони завжди такі: вночі ходять потай, а тільки день – деруть пельки…

– Гей, там, над ручаєм, а чиї то лодії прибули вночі? – чути на вежі дужий, хрипкий голос.

– Із Родні… Ро-о-дні! – виринає десь здалеку, з туману…

– А чиї стоять на плесі?

– Переяслав… Остер… Чернігів…

На всіх концях Гори вже іржуть коні, реве худоба, співають когути, риплять двері, чути чоловічі й жіночі голоси. Десь гупає молот, десь плаче дитина. Одразу за стіною города вже прокинулись яри й ліси – звідти лине багатоголосий спів птахів.

Але найбільше голосів чути біля терема княжого – з усіх конців прямують туди воєводи й бояри, у сірій імлі окреслюються темні їхні постаті, чути, як бряжчить зброя, б’ються об камінь і викрешують на ньому іскри посохи…

У Золотій палаті горить небагато вогнів – два високі срібні свічники стоять на помості, обабіч старого дерев’яного з високою спинкою стільця, на якому сидить князь. Ще кілька свічників горять у кутках палати. Відблиски від них виривають з холодної півтемряви палати рублені стіни, на яких висять шоломи, броня і зброя давніх князів. У промінні від свічників видно чорну різьблену стелю з сволоками, від яких спускаються позолочені панікадила, ослони попід стінами…

Та от кілька гриднів відкривають важкі двері, і в палату повільно входять бояри й воєводи. Деякі з них – старіші, мужі ліпші й нарочиті – одразу прямують до ослонів, спираючись на посохи, сідають. Деякі товпляться посеред палати, стиха розмовляють між собою.

Бояри й воєводи, як і завжди, добре одягнені, з ними всі прикраси й знаки. На раду в Золотій палаті одягли вони оксамитові й полуярові жупани, підперезались високими шкіряними, золотом оздобленими поясами, взули червоні й зелені хзові чоботи, почепили на шиї золоті й срібні гривни, а на груди чепи. Воєводи ж одягнуті ще краще – вони в жупанах, тканих золотою й срібною ниткою, з мечами, яблука яких сяють дорогоцінним камінням.

Князь Святослав вийшов цього ранку із дверей, що чорніли одразу за помостом, не сам. По праву руку від нього йшла княгиня Ольга, слідом за ними ступав воєвода Свенелд, але він обминув помост і зупинився, став під стіною, де починались ослони.

У палаті залунали голоси:

– Здрав будь, княже со княгинею!

Князь Святослав відповів:

– Здорові будьте й ви, бояри мої й воєводи.

І князь Святослав з матір’ю сіли на помості.

Тоді в палаті стало надзвичайно тихо, ті, що сиділи на ослонах, прикипіли, здавалося, до холодних стін, ті, що стояли серед палати, боялись поворухнутись.

– Бояри мої й воєводи! – почав князь. – Днесь я покликав вас, щоб говорити про Русь, про живот і будучність нашу.

У вузьких і високих вікнах палати, в які вправлені круглі скельця, починало запалюватись голубе сяйво світанку, воно змішувалося з промінням свічок, і обличчя людей здавалися від цього блідими.

– Відаєте, бояри й воєводи, – вів далі князь Святослав, – як ми жили і як живемо нині. Батьки й діди наші, – він подивився на броні князів і шоломи їх, у прорізах яких під заборолами нібито світились очі, – ці батьки й діди наші, – вів далі він, – з’єднували роди наші й племена, боролись з ворогами, які збройно ішли на Русь, перемагали. Але й днесь ці вороги не вгавають, вони прагнуть знищити нас, готують похід проти наших земель.

– Хозари? – лунає голос у гридниці.

– Печеніги? – запитує інший.

– Невже гречини? – лунає одразу кілька голосів.

– Хозари зараз розбиті, і вже їм не брати дані з Русі, – відповідає князь Святослав. – Із печенігами живемо ми мирно. Брань проти нас готують імператори Візантії, Нового Риму.

– Так чого ж, княже, – голосно промовляють, хапаючись за мечі, воєводи, – терпимо ми?

– Уже купців наших ромеї вбивають на всіх українах… – лунає хрипкий голос.

– Уже всі шляхи із земель наших закриті…

– Чому, княже, дозволяєш, – лунає ще один розпачливий голос, – їхати їм до нас? Он грецькі хеландії все літо стоять на Почайні…

У палаті стає все видніше, і князь Святослав бачить бородаті роздратовані обличчя бояр і воєвод. Всі схопились з ослонів, стоять, б’ють об підлогу посохами.

– Здавна, – починає знову князь Святослав, – ромеї говорять про мир і любов з нами, а справді думають лише про брань і хочуть знищити Русь. Вони, як таті, здавна підкрадаються до наших земель, ставлять городи над нашим морем, збудували Саркел, щоб перетяти нам шлях на схід. Вони насилали на нас хозар, печенігів, всілякі орди… Але ми боролись з ними, сукупно з нами проти них боролись болгари. І коли батько мій Ігор з каганом Симеоном пішли на Константинополь, імператори тремтіли…

– Так ходімо сукупно з болгарами на Константинополь, княже! Веди нас! – гриміло в палаті.

– Коли б то ми могли піти зараз на Константинополь сукупно з болгарами, – відповів на це князь Святослав, – тоді б ми ще раз прибили щит над його ворітьми. Але в Болгарії зараз кесарює Петро, мав він приязнь з імператорами таку, що невідомо було, де кінчається імперія, а де починається Болгарія. І хоч зараз кесар посварився з імператором Никифором, дивиться він не на Київ, а на Константинополь.

Князь Святослав помовчав і глянув на матір. Вона сиділа, заплющивши очі, всі в палаті тепер мовчали.

– На грецьких хеландіях, які стоять на Почайні, – сказав князь Святослав, – приїхав василік із Константинополя. Він привіз із собою п’ятнадцять кентинаріїв, щоб я дав це золото дружині і йшов на болгар…

– А скільки болгар воліли б імператори, щоб ми вбили за це золото, княже? – роздратовано крикнув старий, сивий воєвода Хрум, що стояв попереду, недалеко від помосту.

– Багато, воєводо, багато… десять, двадцять, а може, й тридцять тисяч.

– Дешево цінують імператори людську кров! – ще більш роздратовано, сердито крикнув воєвода Хрум. – Чуєте, за грецький золотник дві тисячі люду.

Золота палата гомоніла багатьма голосами, як Дніпро в негоду.

– Воєвода Хрум, – підняв свою руку і обірвав гомін у палаті князь Святослав, – сказав добре про золото грецьке. Імператори ромеїв, поки в них немає миру з кесарем, хотіли б, щоб я взяв це золото, зібрав дружину, пішов за Дунай, знищив якомога більше болгар, втратив і свою дружину. А Візантія потім добила б Болгарію, а згодом, ставши на Дунаї, пішла б і підкорила Русь…

– То є чорна зрада, княже! – крикнули всі в палаті. – Не вір, княже, гречинам!.. Не йди в Болгарію!..

– А далі? – запитав і ледь посміхнувся князь Святослав. – Якщо не підемо, імператори підкорять Болгарію, вийдуть на Дунай, зроблять там середину своєї землі і підуть на Русь…

Велику думу завдав боярам своїм і воєводам князь Святослав, і всі вони в глибокому мовчанні стояли в палаті.

– Тому я, – обірвав напружене мовчання князь Святослав, – роблю так, щоб урятувати Русь і захистити Болгарію. Порадившись із матір’ю княгинею, я послав, бояри мої й воєводи, до болгарського кесаря Петра тисяцького Богдана з дружиною, дав харатію, а в ній писав, що Візантія дає мені золото за те, щоб я йшов на нього, і ще писав, що Русь не воює за золото, а пропонує йому сукупно з нею йти на Візантію… Зане ж, писав ще я, ти, кесарю Петре, не згоден іти на Візантію сукупно з нами, то я іду на тебе, щоб не з тобою, а з болгарами йти далі на Візантію…

– І яку відповідь привіз тисяцький Богдан?

– Тисяцький Богдан не міг привезти відповідь, бо його на смерть скарав кесар Петро.

– Розбійник! Убивця! – лунали голоси.

І ще дужче й грізніше, як хвиля, що б’ється в скелю:

– Веди нас, княже, на гречинів і Петра!.. Потягнемо за тобою… Веди нас! Через усі землі підемо. Веди!

Князь Святослав дивився у палату, де вирувало море людських пристрастей. Він розумів бояр і воєвод. О, тепер вони були єдині, бо знали, що Візантія всім їм готує ярмо і смерть. А хіба не те саме скажуть люди земель Русі, коли Святослав звернеться до них?

Він підняв руку, у якій тепер сяяла булава – золотий знак київських князів. Здавалося, яблуко булави увібрало в себе проміння від свічок і все сяйво дня, що вривалось у палату.

– Воєводи мої і бояри! – урочисто сказав князь Святослав, і слова його звучали, як на роті. – Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чує! Ми, від роду руського київські князі, воєводи, бояри і всі людіє Руської землі, даємо роту боротись за Русь з імператором ромеїв і кесарем Болгарії.

Це була надзвичайна й вирішальна година для земель Русі, для всіх людей її і далеких нащадків. Не вперше Русь ішла проти Візантії, з великими й меншими дружинами туди ходили Олег і Ігор. А все ж то були брані малі, рани від них вже давно забулись.

Зараз прийшла інша година. Візантія збиралась поглинути Русь, зробити з нею те ж саме, що вона вже зробила з Азією й Єгиптом, на довгі віки вона хотіла одягти на Русь ярмо, а людей її перетворити на рабів.

Але Русь не носитиме візантійського ярма, руські люди не будуть рабами Візантії. Тримаючи в руці свій знак, перед щитом і мечем став навколішки, даючи роту, князь Святослав. Всі мостини в палаті загули – навколішки ставали воєводи й бояри. Завтра вся Русь стане навколішки, промовляючи священну клятву.

– До Перуна! До Перуна! – гриміло в палаті.

1

Князь Святослав знав, що важко буде Русі боротись з імперією, яка має найкраще в світі військо, і тому готувався до війни так, щоб вдарити на ворога всією силою, а самим якнайменше пролити крові.

На відміну від батьків своїх Олега і Ігоря, що ходили до Константинополя тільки на лодіях, князь вирішив іти тепер морем і суходолом. Та й ворогів було тепер два – кесар і імператор. Отже, і війська треба було мати вдвоє, втроє більше, ніж у колишніх походах, – п’ятдесят, шістдесят тисяч.

У першу чергу князь звелів готувати до далекого походу лодії. Він хотів посадити на них тисяч двадцять воїв. На кожній лодії могло їхати тридцять-сорок воїв, отже, треба було десь з півтисячі лодій. І це мусили бути не однодеревки-довбанки, а високі набойні лодії, насади з настилом угорі.

Лодії будували всі землі Русі – Чернігів і Любеч, Смоленськ і Новгород, верхні землі. Першої ж весни з прибутною водою Дніпром, Десною, Прип’яттю попливли до Києва плоти й ключі однодеревок, видовбаних чи випалених з великих і довгих колод дуба, липи, верби.

Нижче від Києва, у Вітичеві, плоти ці й однодеревки зустрічали вправні дереводіли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же на березі в кілька рядів ставили підпори для майбутніх насадів, випалювали на вогнищах, гнули для них міцні дубові кокори, з кори дерев і лози готували гужву.

В цей же час до Вітичева через Перевесище й Берестове їхали і їхали вози – на них везли різну кузнь, яку майстри заліза готували в передградді: сокири, тесла, долота, кручені цвяхи.

Працювали вдень і вночі. Далеко понад Дніпром чути було людські голоси, цокотіння сокир, сухі удари тесел, скрізь горіли вогнища, пахло смолою.

І вже у Вітичеві понад берегом на підпорах вимальовувались обриси майбутніх лодій – днища в них довбані, залізними цвяхами прибиті кокори, а до них, все вище й вище, набивались або прив’язувались гужвою дошки-насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжні кораблі, що могли рушати і в море!

Неспокійно було в цей час і на передградді, де в хижах і землянках жили кузнеці заліза, де поруч із усмарями[139] тулились сідельники, а біля розжарених печей порались скудельники.[140]

З раннього ранку по кручах Дніпра повзли димки, сопіли міхи кузнеців, гупали на ковадлах молоти, біля хиж усмарів забивало дух шкірою й квасом, скудельники цілими родинами розминали в ямах зеленкувату й червону глину.

Найбільше діла було в кузнеців заліза та міді. В корченицях їхніх, що тулились скрізь понад горою, цілі дні й ночі не вгасали горни, свистіли міхи, гупали по ковадлах молоти. Скільки і якої кузні треба було їм приготувати для дружини княжої й усіх воїв! Вони кували зброю із заліза, міді, ліпші дружинники замовляли їм зброю харалужну або ж із заліза, загартованого в сечі рудого хлопця чи чорного цапа. Таке залізо, говорили бувальці, не щербилось, не тупилось. А рудих хлопців і чорних цапів на передградді вистачало.

І кузнеці кували гострі з обох боків полянські мечі, криві, схожі на перські чи хозарські, шаблі, довгі й гострі списи, широкі сокири, легкі топірці, ножі для сулиць і маленькі, але надзвичайно гострі вістря для стріл… Кузнеці ж ліпші клепали з пластин або зварювали з кілець броні. З пластин зварювали шоломи, вибивали з міді кола для щитів дружинників, золоті й срібні – для воєвод, клали по зброї чернь, приковували дорогоцінне каміння.

Недалеко від кузнеців, а часто й поруч із ними у великих діжках розводили квас усмарі. Вони мочили в ньому скори, тут же, на траві, виминали їх руками, стругом очищали від м’яса і жил. З-під спритних рук усмарів виходила добряча усма, червоний і зелений хоз…

Поруч із усмарями жили чоботарі, сідельники. Вони шили чоботи із хза з високими халявами й закаблуками, прошивали їх золотом і підбивали срібними цвяхами – для воєвод і тисяцьких. Шили й тупоносі поршні без підошов, з довгими зав’язками – для княжих дружинників. Тут сідельники обтягали товстою усмою з веприни дерев’яні колодки, оздоблювали сідла золотими й срібними цвяхами, шили узди, поводи.

А хіба мало було діла в скудельників? У далекій дорозі дружина мусила їсти, пити. І вони робили з глини горнці, корчаги, плоскви, обпалювали череп’яне добро в печах, обливали його гарячим міцним квасом з капусти, щоб посуд був як кремінь!

І вночі не засипало передграддя. У пітьму поринала Гора, гасли вогники над Почайною і на Подолі, а в передградді то тут, то там темряву прорізувало багряне проміння, – кузнеці варили в череп’яних домницях крицю, скудельники випалювали у великих печах різноликий посуд.

2

А в цей же час через поля й ліси, через ріки й болотну твань мчали на конях, їхали човнами, крокували з дружинами своїми воєводи й мужі нарочиті: князь Святослав кликав людей усіх земель Русі збиратись на рать, іти проти ромеїв.

Серед цих людей був і Добриня. З дружиною воєводи Гудима їхав він до Новгорода. Шлях був далекий і важкий. Пливти лодіями до Верхнього Волока, перетягати їх там до Ловаті і далі до самого Новгорода треба було місяців зо три. Воєвода Гудим мав там ждати, поки збереться військо. Тільки наступної весни з повною водою міг Добриня повернутись до Києва.

З важким серцем їхав він у далеку дорогу. Ліпше було б йому побувати в цей час у Любечі, побачити батька й матір, порадитись з ними. Але туди поїхала інша дружина. Серце боліло у Добрині за Малушею, але не знав, чим їй зарадити. Найбільше ж непокоївся Добриня за небожем своїм Володимиром – живе княжич в теремі у княгині Ольги в достатках і багатстві, а все ж важко йому, немає у Володимира любові з братами Ярополком і Олегом. Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всіляко уношу зневажають.

Звичайно, ніхто вголос про це не говорить, але й так відомо: робочич[141] Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, – думав хтось, але не говорив уголос, – він і любечанський.

Добре, що Добриня був увесь час біля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Він його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, – будив до схід сонця, купав улітку й зимою в холодній воді, вчив стріляти з лука, рубатись мечем, мчати на коні, ходити на лови.

І виростав княжич Володимир сміливим, мужнім, зовсім не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та він і зовні не нагадував їх, ті – тендітні, ніжні, а Володимир – міцний, як дубок, малоговіркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тліє під тонким шаром попелу, як свіжий вітер на Горі.

Опріч того, був він ще й темноволосий, мав карі очі. Добриня день за днем і літо за літом придивлявся до нього, і здавалось йому, що бачить він Любеч, рідне городище, батька, а найбільше Малушу. Такою, саме такою була колись і його сестра!

Не такою, правда, стала Малуша пізніше, відтоді, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, і якщо не зміг врятувати її честі, то хотів допомогти їй у горі. Він часто бував у Будутині, допомагав сестрі, пробував давати трохи золота й срібла.

Тільки Малуша не приймала помочі брата, не брала його золота й срібла. «Це княже, – говорила вона, – а я нічого княжого не хочу… Не треба, нічого мені не треба, брате!»

І їй справді нічого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хліб на княжому дворі. Коли Желань померла, заробляла одна, у неї в землянці нічого не було, але вона, здавалося, нічого й не хотіла.

Тільки жадібно розпитувала, коли Добриня приїжджав до Будутина, як живе і чи здоровий князь Святослав, як росте й мужніє син її Володимир. «А які в нього очі? А які в нього руки? А який у нього голос?»

Але як би не хотіла Малуша, щоб брат побув у Будутині довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: «То ти й їдь, їдь уже, Добрине, адже Володимир там сам…»

І він мусив сідати на коня, рушав від землянки, а Малуша довго стояла на скелі над Россю, дивилась услід брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тільки стиснутими від болю, та ще з сльозою на щоці. Ні, ні, не та вже була Малуша!

Коли ж після цього в Києві князь Святослав кликав його до себе в світлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помічав, що й він став не такий, як раніше: у князя Святослава були ті ж ясні сірі очі, ті ж тугі уста, пасмо волосся, довгі вуси, але на чолі в нього вирізьблялись все глибше зморшки, а на голові й у вусах ткалась срібна волосінь. Князь Святослав також змінювався, як і все на світі.

Проте однієї зміни Добриня зрозуміти не міг. Раз і вдруге, а пізніше й завжди, як тільки-но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цікавилась, чи не був часом Добриня в Будутині. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, і ще – чи здорова вона, чи не бідує…

Добриня розповідав княгині про Малушу, що знав. Але чому це могло цікавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула відповіді, замислювалась, зітхала – цього вуйко княжича Володимира не розумів.

Не розумів Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.

Тільки уноша княжич не приймав і не любив бабиної ласки. Втім, він не терпів будь-чиєї ласки, він любив тільки батька князя та ще Добриню.

Це, звичайно, розумів і князь Святослав. Тому ніколи не брав Добрині з собою в походи, не відпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород більше, ніж інші, а тому й сказав Добрині:

– Їдеш ти, Добринє, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати військо. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрі люди там живуть, тільки далеко до них, Верхній Волок між нами, як стіна, стоїть. Зійдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай…

Так і поїхав Добриня за Верхній Волок, у верхні землі Русі.

3

До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечір. Коні їхні були в милі, самі вони хиталися, як п’яні. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у інші села над Дніпром, і вони одразу ж веліли любечанам збиратись.

Разом з усіма пішов і Микула. Збирались вони за городищем над Дніпром – там споконвіку відбувався торг, ігрища й свята, за городищем у полі спочивали вічним сном також старійшини й усі прості люди їхнього роду.

Усі стали на кручі, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на коні, поблискуючи золотою гривною на шиї, говорив:

– Великий князь київський Святослав велів сказати людіям своїм, що одвіку гречини робили велике лихо Русі, а зараз ще більшу роблять лжу, хочуть поневолити сусід наших болгар, а відтак і нас… Князь Святослав велів сказати людіям своїм, – вів далі Кожема, – що мусимо-сьми встати за честь і славу нашу, берегти покон батьків, іти на ворогів. За собою кличе вас князь на рать!

Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: «Великий князь Святослав кличе всіх на рать», Микула оглянувся навкруг.

Він думав, що з гурту його односельців один за одним почнуть виходити поважні люди, які з давніх-давен радо йшли на рать, бо війна ж їм приносила дань і славу, вийдуть Бразд і Сварг, вийдуть Гордин і Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в раті не знайдеться місця. Та й не Микулі їхати на рать – у них коні, зброя, а в нього тільки руки.

Але чому ж це Бразд не виходить наперед і не подає голосу? Сварг? Тільки тепер Микула помітив, що Сварга тут зовсім немає, а здалеку долетіла луна молота, – клепле Сварг броні. Не виходили наперед і Гордин та Путша, – вони стояли збоку, щось говорили між собою.

– Мужі! – трохи розгублено і з якоюсь тривогою крикнув Кожема. – Уся земля наша в небезпеці, смерть готується для нас і дітей наших. Або ромеї, або ми… Князь Святослав кличе всіх своїх людей.

Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, він був певен, всі вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великій небезпеці земля, смерть їм готують ромеї.

Але знову ніхто не вийшов. Стоячи біля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав броні, Гордин і Путша мовчали.

І чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невідомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть різні часи й різні люди, але Микула мусить бути незмінним, мусить пам’ятати й охороняти рідну землю…

І коли досі Микула гаразд не розумів, про який скарб говорив його батько, як не розумів і того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що він усе зрозумів.

Він зрозумів, що любить над усе в світі Дніпро, сині гори над ним, зелені луки й жовті піщані коси, тепле небо над собою, жону й дітей, людей, які стоять тут, над кручею, і за все це готовий віддати кров і життя.

Микула ступив вперед – раз, другий і третій, зупинився проти Кожеми й сказав:

– Я іду на рать!

Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що ніяково переступав з ноги на ногу, й відповів:

– Добре, воїне!

А вміє слідом за Микулою виходили інші люди їхнього селища – літні, молодші і зовсім юні… Їх збиралося все більше й більше, і тільки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.

Микула повільним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усі боки розтікаються любечани. Поїхав і волостелин, поруч із ним, тримаючись за стремено, ішов Бразд – він вів Кожему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалині, Микула спустився з валу, зайшов до хижі.

Сів біля вогнища й сказав Вісті:

– Оце я буду їхати, Вісто! Збери мені порти, дві сорочки й постоли, бо їду я далеко – на рать.

Віста сплеснула руками.

– Ти їдеш на рать? Але куди?

Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червоні й жовті язики, Микула відповів:

– На ромеїв іду… далеко-далеко!

Їй важко було зрозуміти, проти кого й для чого йде Микула на рать, і вона запитала:

– Ти хочеш мати дань і стати таким, як Бразд?

– Ні, – відповів Микула, – не по дань іду і не буду таким, як Бразд.

– То ти хочеш полагодити батькову землянку й усі кліті, купити коней, засипати житом ями?

– Ти багато хочеш, – сказав Микула. – Я все це мушу зробити, але після раті.

– А Бразд і Сварг ідуть на рать? – запитала Віста.

– Ні, не йдуть…

– Боги! – скрикнула Віста. – Багатий брат не йде, хоч йому є що захищати, а ти – вотоляк, латана свита, і йдеш. Чого ж ти підеш?

Микула довго затримався з відповіддю, а далі почухав всією правицею голову й повільно сказав:

– Бразд не йде, бо що йому захищати? Своє багатство? Та коли б і гречин прийшов – вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин і Бразд один одному гнесі[142] не зроблять… А мене вони вже обавили – закуп я у Бразда, скоро-скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин – стенить моє серце, жажелі[143] вони готують на виї наші, пропали всі ми і наша земля, Русь…

Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому є, що дає тепло, жар? А чи немає такого вогню в людях?

– І ще я згадую батька Анта, – уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. – Він говорив про скарб, закопаний за городищем, над Дніпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якій жили батько Ант, діди Уліб, Воїк, давні предки… І я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають ромеї, вони ідуть на нас. І батьки наші, і діди ходили на ромеїв, били їх. А тепер я чую їх голос, вони кажуть мені: «Іди, Микуло!» От я й мушу йти. Збери мені порти, дві сорочки, постоли, а більше нічого мені й не треба.

Віста глибоко зітхнула. Якщо говорити по правді, вона не зрозуміла всього, що сказав Микула, але зрозуміла головне – Микула мусить іти бити невідомого їй ворога, бо інакше загине земля, ліси, Дніпро, всі вони. І Віста сказала:

– То й я піду з тобою, Микуло! Колись жони ішли з чоловіками на рать. І моя рука там знадобиться.

– Ні, Вісто! – відповів Микула. – Колись були раті одні, зараз вони важкі й жорстокі. Тобі йти зі мною не годиться!

І тоді вони разом вийшли з хижі, стали за порогом.

Сонце зайшло. Фарби неба вгорі мерхли, ніби квіти, яких торкнувся мороз. Над Дніпром, над луками й селищами стояла тиша. В цій тиші на селищі почулись звуки – там раз за разом гупав молот, бряжчало залізо.

То Сварг кував ратним людям зброю – мечі, списи, вістря для стріл. Мав би Микула достаток, пішов би до Сварга, замовив і собі меч із срібним крижем, золотим яблуком, і не з простого заліза, а харалужний, гострий на обидва боки, щоб не щербився наромейських черепах. Але немає в Микули достатків, а Сварг, хоч і брат, задарма нічого не зробить…

«Але, – пригадав Микула, – є в мене інша і, може, не гірша зброя».

– Зажди, – сказав він Вісті і зник у хижі.

Коли через короткий час Микула повернувся, Віста його навіть не пізнала: він стояв на порозі з шоломом на голові, з щитом у руці, довгим мечем на поясі.

– Ти як батько Ант! – вирвалось у Вісти.

Микула постояв біля порога, ступив крок вперед, вийняв із піхов меч, що аж заскреготав від іржі, й махнув ним.

– Проти такої зброї ромей не встоїть, – сказав він.

Аж тоді вони повернулись до хижі, сіли біля вогнища поїсти. І побачив ще Микула за вогнищем, на приступці серед богів, оберегу батька Анта, яку той завжди брав на брань. Микула взяв її в руки. Це була вилита з срібла, досить потерта, вкрита прозеленню подоба жінки з витягнутими вподовж гнучкого стану руками, маленькими грудьми й крихітними ніжками. Голова жінки закінчувалась кілечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому оберегу носили на шиї.

Скільки різних рук тримали цю оберегу? Її одягав і з нею ходив на брань батько Ант, носили її дід Уліб, прадід Воїк, а може, й давніші пращури. Це робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу – богиню, що давала людям рід, житу – ріст, землі – плід, всьому сущому – життя. У далеких походах, як говорив Микулі ще Ант, Мокоша нагадувала про рідну землю і, як богиня цієї землі, оберігала того, хто її носив.

Тепер Микула взяв оберегу, старанно обтер, довго дивився на неї, вгадуючи риси Мокоші, а потім почепив на шию під сорочкою. Нехай Мокоша оберігає і його!

І вийшли з селища над Дніпром мужі й уноші одного з древніх полянських родів. У декого з них були мечі й щити, інші йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старійшини Анта, був і шолом, і меч, і щит.

Перед ними стелився далекий і важкий шлях, спочатку до Києва, далі – на ромеїв. Вони знали, що не всі повернуться з раті, але, як це було до них і після них, не сумували, ішли на рать, як на труд…

В одному місці за селищем, коли за шеломами[144] круч сховались рідні землянки й хижі, хтось із них почав, а інші підхопили:

І в цей час всіма шляхами Руської землі, а часто і без шляхів, всіма ріками, що линуть з північного краю до полудня, а часом і волоком між ріками поспішали пішки, комонно, на човнах багато таких мужів і юнаків.

Русь вставала проти ромеїв!

4

У Києві вої земель руських стояли у передградді, на Подолі, скрізь по Оболоні, а ще багато, – добре, що була година, – днювали й ночували над Почайною і Дніпром.

Микулі щастило. Він прийшов до Києва разом з любецькими воями Чернігівської землі раніше, ніж вої інших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передградді у кузнеця Мутора.

Багато див набачився Микула в корчениці Мутора, бо був той найспритнішим із кузнеців передграддя, варив залізо, мідь, срібло, вмів робити всяку кузнь – мечі й шоломи, миски й братини, гривни й персні, через що всі вважали його кудесником, віщуном.

Та який справді кудесник був з Мутора? Мав він численну родину – жону Талку, двох синів, двох дочок, тісно було в його хижі, де всі покотом спали на землі. Сам Мутор спав там, де й працював, – біля міха в корчениці, а все ж дав місце Микулі поруч із собою, говорив з ним щиро, тепло.

У корчениці Микула пильно придивлявся, а часом і допомагав Мутору. Було щось таємниче, незрозуміле в блискучих іскорках, які виривались з-під міха і розтоплювали крицю, срібло, мідь. Широко розплющивши очі, дивився Микула на Мутора, коли той цідив із ллячки в колиб[145] розтоплений метал, а згодом виймав звідти гривни, персні, лунниці.

І все, все навкруг було дивним і незрозумілим для Микули, що жив досі далеко від Києва, у весі над Дніпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корчениці, щоб перепочити, він часто стояв і довго дивився на Гору, бачив круті схили, вал, стіну з вежами…

З корчениці виходив Мутор.

– Що, Микуло, дивишся на Гору?

– А так, дивлюся, думаю: що там?

Мутор посміхався.

– Отам, на Горі за околлям, валом, стіною, живе князь з дружиною, боярами і воєводами. Туди, Микуло, попасти важко – є земля, є Гора, а ми живемо у передградді, між небом і землею…

– А як би мені попасти туди, на Гору? – запитував Микула. – Син мій, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.

– Про Добриню ми довідаємось, – відповів Мутор, – піди на торг, там усіх дружинників знають…

– Чого ж ти замовк, Муторе? Хіба княжі дружинники лихі люди?

– Ні, Микуло, – промовив Мутор. – Я не сказав, що дружинники лихі люди. Тільки, бач, їх не дуже полюбляють у нас на передградді. Княжа дружина що? Спить і їсть, та ще п’є меди з медуш княжих. Хоч, правда, – додав він, – тепер і ти нібито дружинник…

Микулі стало навіть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже він ішов не їсти й пити.

– Це я пожартував, – сказав Мутор, помітивши, як знітився Микула. – Ти, брате мій, не дружинник, а воїн. Я також, коли треба, стану воїном. А дружинником не хочу – негоже мені ходить по дань…

З Гори в цей час Боричевим узвозом їхали дружинники, і Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Дніпра, як там купають коней.

– Добриню ти знайдеш, – говорив Мутор, – піди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче – адже князів багато, а в кожного по кілька дворів.

– Княгиня Ольга її взяла…

– А ти думаєш – у княгині один двір? Ні, брате мій, двори княгиня має й на Горі, і тут, за городом, у Вишгороді, в Ольжичах, у Будутині. Добра наша княгиня Ольга, тільки багато дворів має…

Про Добриню, як виявилось, довідатись Микулі було зовсім не важко. Вже перший дружинник, до якого несміливо підійшов Микула на торзі, відповів, що знає Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно поїхав Добриня до Новгорода і навряд чи й повернеться цього літа. Отже, Микулі нічого було шукати Добриню.

Пробував Микула розпитати в декого на торзі й про дочку, але хто вона, куди попала в Києві, де могла бути – цього розповісти не міг.

– Була в мене дочка, – говорив він, – молода, кароока, взяла її княгиня, а куди – не знаю…

Хто міг відповісти на це батькові, у якого боліло серце за дитиною, який часом і уві сні бачив її такою, якою колись вийшла вона із землянки над Дніпром?

І раптом, коли Микула отак марно намагався щось дізнатись про Малушу на Подолі, хтось із подолян – сідельник – сказав:

– А чому б тобі, чоловіче, не піти самому на Гору?

Микула звів очі.

– Та хіба ж туди пустять?

– Чому ж не пустять? Аби йшов з ділом… Хочеш, ходімо зі мною. Маю я нести сідла воєводі. Допоможеш, то й підем.

Микула радо погодився допомогти сідельникові, почепив одно сідло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слідом за чоловіком, що сам ніс кілька сідел на спині.

Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слідом за сідельником через ворота, потрапив на великий двір, де стояли княжі тереми й боярські та воєводські хороми. Коли він пізніше намагався пригадати, що бачив на Горі, все перемішувалось у його голові: обливаючись потом, він ішов за сідельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному місці Микула побачив Перупа із золотими очима, срібними вусами, перед ним горів вогонь… Все це Микулі нагадувало дивний сон, і він не знав, де кінчався сон, а де починалась правда.

Микула добре запам’ятав лише одне – коли він одніс сідла на двір якомусь воєводі, то залишився один і, щоб не потрапити у вир людей, одступив набік, пройшов між деревами, опинився під стіною города.

В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Під самою стіною стояли старі груші, а на гіллях їх – борті для бджіл. Микула навіть злякався: на кожному з цих бортів викарбуване було знамено – те саме, яке колись побачив Микула у лісі…

Сівши під однією з груш, Микула пригадав ту ніч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж тріски летіли на залиту місячним сяйвом траву.

А тепер він сидів у Києві, на Горі, і знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо, й завтра, піде він з князем проти ромеїв, і знамено маятиме над ним…

«Що ж трапилось? – думав він. – Чий я тепер є, і яке знамено є моїм?»

В цей час на стежці під стіною почулися тихі кроки. Микула схопився з місця й побачив, що до нього наближається жінка – молода ще, дуже красива, в світлому одязі, з низкою ключів у руці.

Жінка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустріти, і була дуже здивована, але очі в неї були теплі, на обличчі грала посмішка.

Микула низько вклонився жінці, і та привітно хитнула йому головою.

І тоді він, радий, що зустрів тут цю жінку, ступив ближче.

– Дозволь мені, жоно, запитати, – звернувся він до неї. – Дочку я мав… Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла її до себе. От я і зайшов сюди її пошукати.

Жінка здригнулась, вона, мабуть, не сподівалась, що якийсь собі чоловік підійде до неї, ще й заговорить, і низка ключів у її руці забряжчала.

«А може, – подумав Микула, – ця жона з князів? Рятуй мене з списом своїм, Перуне, допоможи мені спуститись з Гори на землю!»

Жінка дивилась на Микулу, і тепер він помітив, що в неї не такі добрі, як здавалося спочатку, очі, не таке красиве сердите обличчя.

– А чому ж ти сам опинився тут, на Горі? – запитала жінка.

– У Києві опинився і тут, на Горі, бо іду на брань за Русь і землі, – безтямно говорив Микула.

Тоді жінка зітхнула – ніби від тягаря звільнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах і чомусь посміхнулась.

– Знала я Малушу, – сказала вона. – Колись бачила. Рабинею вона була, працювала на дворі в княгині Ольги.

– А вже так, то так, – згодився, засміявшись, Микула. – Холоп я, рабиня дочка, такі вже всі ми – роб’ї люди… А чи жива вона?

– Твоя дочка Малуша жива, – відповіла жінка.

– Слава Перунові, – вирвалось у Микули. – Де ж вона?

– Вона жива, – вела далі жінка, – тільки живе не в Києві. Вона працювала на Горі, на дворі, але не впоралась, от княгиня й послала її в село княже…

– То й добре! – сказав Микула. – Малуші, либонь, краще буде в селі, аніж тут, на Горі. Тепер мені більш нічого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з брані, то вже знайду її, повезу в своє село, до Вісти. Скажи ж мені, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, і як називати тебе?

– Пракседа я, ключниця теремів княжих.

– Дяка Перунові, що він звів мене з такою високою жоною. Спасибі тобі, Пракседо, за все, і за Малушу!

Микула хотів, мабуть, ще щось сказати Пракседі, але не встиг, одступив з стежки.

– Це наш княжич Володимир мене шукає, – промовила вона. – Княжичу, княжичу, я тут! – подала Пракседа голос.

По стежці від терема швидко йшов уноша в білому платні, підперезаний золотистим шнуром.

– Пракседо! – кричав хлопчик. – Я хочу піти на городниці. На Дніпрі лодії пливуть з Новгорода.

Він не кінчив, бо побачив, що Пракседа стоїть не сама, і вже тихше підійшов до них.

Микула стояв і дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима…

– Кланяюсь тобі, княжичу! – тихо промовив Микула.

Тільки чомусь Микула, поглянувши в очі княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що він давним-давно бачив ці очі, дивився в них, знає їх…

Та це була одна тільки мить, бо Микула ніколи й ніде не міг бачити княжича Володимира.

«Бач, які добрі очі в князів», – подумав Микула.

Пракседі ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по-дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.

– Я піду на стіну, – сказав Володимир.

– Іди, княжичу, іди, – відповіла Пракседа.

Він пішов до стіни, тихо став підійматись на городницю. Микула довго дивився йому вслід, а навкруг нього літали й гули бджоли.

Увечері Микула хваливсь Мутору:

– Отепер я про все дізнався, Муторе. Добриня поїхав за княжим загадом воїв збирати, дочка моя Малуша була на Горі, а зараз працює в княжому селі… Про все дізнався, дяка Перунові… А що не побачились, так іншим разом, після брані. Вік довгий…

– А це, мабуть, скоро і вирушати будете? Ждали, чув я, новгородців і воїв з верхніх земель. А сьогодні посунули Дніпром і новгородці, і чудь, і весь, різні землі. Ти поглянь тільки, Микуло, що робиться на Почайні й Дніпрі.

– То так, – згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Дніпро, де стояли сотні дивних лодій з оздобами, барвистими вітрилами. – Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справді швидко рушимо. Спасибі тобі, брате мій, що пригрів у своїй корчениці. Колись ще побачимось, поговоримо…

– Чому ж колись?

– А як же інакше?! Адже брань починається, брате мій, і я йду.

– Я йду! – сердився чомусь Мутор. – Думаєш, мені легко, що ти йдеш, а я ні. І не тільки ти, вся земля іде, вся Русь…

– Кого князь кличе, той і йде…

– Хіба треба кликати? – крикнув Мутор. – Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити мені важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь – серце умліває… Гори кругом, Дніпро, як море. Але ж любо все це мені – і город Київ, і Дніпро, і оці луки…

– Дуже любо, – задихаючись, промовив і Микула.

– То як же я можу сидіти тут, коли ви йдете туди?

– То й ти підеш із нами?

– А так, піду!

5

Разом з воєводою Гудимом з далекого Новгорода прибув і Добриня. Добром зустріли їх новгородці і вся словенська земля, побували Гудим із Добринею і в кривичів, полочан, мері, слово київського князя долетіло й до Кемі, Корели, Чуді, – тьму людей привів із собою воєвода Гудим до Києва-города. Більшість їх пливло лодіями, везучи з собою все по надобі, багато поспішало за ними борзно й пішо.

Тоді князь Святослав ще раз радився з матір’ю, запросивши до розмови воєводу Свенелда й брата Уліба.

– Вже повно води в Дніпрі, – говорив князь Святослав, – і лодії наші, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Дніпром рушимо ми до Дунаю. Частина війська нашого нехай іде борзно й пішо через поле, Тиверську й Углицьку землі, а там з’єднаємось і перейдемо Дунай.

– То добре, княже, – згодився Свенелд, – і так більше поставимо над Дунаєм сил. А пішо пройдемо безпечно, в полі тихо, тиверці й угличі ще дадуть нам підмогу, – вели рушати, не гай часу, княже!

– Об однім я тільки мислю, – вів далі князь, дивлячись на вікно терема, де видно було безліч воїв на березі Почайни і де на плесі стояли сотні лодій із земель. – Сам я поведу наші лодії Дніпром, через пороги. Піше й комонне ж військо нехай веде князь Уліб з воєводою Свенелдом…

– Добре розсудив, княже, – згодився Свенелд.

– А може, ліпше-бо було князеві Улібу лишитись у Києві? – втрутилась у розмову княгиня Ольга. – Тебе не буде, хто землями правитиме?

– Ти, матінко княгинє, правитимеш, як і колись, землями, – відповів Святослав. – Негоже синам Ігоревим дома бути, коли людіє їх стоять на брані. Чи так говорю, брате Улібе?

Князь Уліб, що сидів блідий і замислений біля вікна, схопився й голосно сказав:

– Як твоя воля, брате княже, і як велить мати наша – княгиня.

З цим словом він низько вклонився княгині Ользі і якось благально, а разом і покірливо подивився їй у очі.

– Бути так, як велить Святослав, – сказала вона. – Я ж берегтиму Київ і землі.

– То й будемо невдовзі рушати, – закінчив князь Святослав. – Велика наша земля, добрі в ній люди, не ждав я, що стільки їх прийде на наш клич! От вони ждуть над Дніпром.

Стоячи біля вікна, він зачарованими очима довго дивився на яскраво-зелені, усіяні весняними квітами гори, на голубі води Почайни й Дніпра, на задніпровські ліси й луки, на небо, де пливли ніжні, майже прозорі хмарини.

Князь Святослав навіть не помітив, як позад нього тихо підійшли, стали й також замилувались буйним, заквітчаним світом, небом, Дніпром мати княгиня й Свенелд.

Тільки князь Уліб не пішов до вікна. Спершись на руки, він сидів у кутку світлиці й дивився в безвість перед собою.

1

Був чудовий ранок місяця травня 968 року. Високо, на шпилі гори, і нижче, на схилах, поблискуючи золоченими дахами серед зелених садів, обмитих грозовими весняними дощами, лежав Київ.

Цього ранку ворота на горі – і Подольські, і Перевесищанські – були розчинені, мости – опущені, на городницях і вежах маяли знамена, а скрізь на заборолах у шоломах і з списами стояли гридні й старшина.

Згори їм добре було видно зелені, круті, перерізані ярами схили гори, Новий город, обгороджений верхнім і нижнім валами, хижі й землянки передграддя, що темними пасмугами тягнулись до Щекавиці й далі за Хоревицю й до Оболоні, Подол, Дніпро, що срібною стрічкою линув удалину – до Вишгорода й Десни-ріки.

На плесі ж Дніпра, там, де серед луків Оболоні допливала до нього з правого боку голуба Почайна, колихались на воді сотні лодій. Майстри доклали сил, щоб лодії вабили очі воїв і щоб наганяли страх на ворогів, фарбували їх у різний колір – червлений, зелений, голубий. На носах вирізали з дерева чурів з рогами й банькатими очима, вепрів з гострими іклами, водяників з лисими головами й надутими щоками, дів з довгими розпущеними косами. Коли налітав вітер і лодії починали гойдатись на хвилях, ці дива, відбиваючись у воді, сміялись, глузували, загрожували.

У морі Руському важко було ждати доброї днини, там завжди міг налетіти вітер, буря. А тому вої добре перевірили щогли й реї, полатали старі кропив’яні вітрила, пошили нові, на довгих ланцюгах почепили укоті.

Пізніше, коли вони дізналися, хто з них і на якій лодії їхатиме, уклали там броні свої й щити, сулиці, мечі, запас стріл. На деяких більших лодіях укладені були пороки[146], величезні луки й сохи для самострілів, там лежали мішки з борошном, пшоном, стояли каді з солоною веприною, медом, порожні бочки, у які перед морем мали набрати прісної води.

Зараз, весняного цього ранку, тут, на березі Почайни, зібралося багато воєвод, щоб ще раз оглянути лодії. Усе було готове в далеку дорогу, вої кінчали укладати зброю й харч. Тоді з Гори спустились до Почайни ще багато воєвод і бояр, а разом з ними князі Святослав, Уліб і княгиня Ольга з онуками.

На одному з насадів, де мали перебувати князь Святослав і воєвода морський Ікмор, склали жертву – зарізали півня й кров’ю його покропили ніс насада з княжим знаком – двома переплетеними внизу срібними списами.

Після цього на насадах і лодіях почали піднімати укоті й ставити вітрила. Вітер дужчав. Човни здригалися. Вітрила повзли вище й вище і нарешті досягли рей. В цей час були підняті й укоті. Насади й лодії рушили з місця, дійшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи сліпучо-жовту косу, і вийшли на Дніпро. За важкими насадами й лодіями рушило багато дрібних човнів-однодеревок і стругів.

Попереду йшов насад князя Святослава з двома великими вітрилами. Він нагадував великого птаха, який розправив тугі крила й летить понад самою водою. За ним ключами – по три в ряд – пливли і інші лодії. Однодеревки й струги поспішали по тихій воді під обома берегами.

І довго на березі Почайни княгиня Ольга й воєводи з боярами дивились, як у голубій далині тануть темні упруги човнів, як зникають на обрії білі вітрила.

Князь Святослав стояв на помості насада й дивився на береги, які вони тепер надовго залишали. Швидко линули води дніпрові, на всіх насадах і лодіях вітрила нап’ялись туго, береги віддалялися швидко, бігли й бігли назад, удалину.

Але князь довго ще бачив на жовтих прибережних пісках голубий жертовний димок, що свічкою здіймався вгору, темні купки воєвод, бояр, дружинників і всіх киян, що виряджали їх у далеку дорогу, бачив матір – княгиню Ольгу, що стояла вище від усіх, на темній кручі, а біля неї трьох своїх синів.

Він прощався у думках з берегами, які невблаганно тікали назад, з лозами, що низько схилялись над водою, з горами, кручами, жовтими пісками. Любі були йому зараз ці місця – шматок власного серця. Прощався він і з людьми города Києва, – у далеку й важку дорогу вирушали вої. Нелегко буде в цей час і киянам. Що жде їх тут, над швидким Дніпром?!

І ще про одно думав князь Святослав. У ці хвилини прощання перед ним виринуло бліде, ніби пройняте внутрішнім сяйвом обличчя Малуші. Чайка з криком летіла за насадом, припадала до щогл – це, здавалося, летіла, уболівала за ним Малуша, хвиля билася й билася за кермом – це вона, либонь, хотіла його наздогнати, теплий вітер з Києва обвівав його обличчя – це Малуша прощалася, обнімала його своїми руками.

Аж тоді, коли за крутим поворотом зник Київ, люди, береги, князь повернувся обличчям вперед. Широке плесо Дніпра відкривалось перед ним. Розбуджені вітром, по воді ходили високі, запінені хвилі, над самим обрієм у синьому небі двома широкими рядами пливли хмари, а ще далі лежала голуба, непроникна імла…

Не зупиняючись, лодії пливли цілий день. Одразу ж за Вітичевим розходився дужий горішній вітер, ще швидше почали тікати назад береги, у серпанку вдалині зовсім розтанули і поволі зникли київські гори.

Увечері, коли над обрієм запалилась перша вечірня зоря, а слідом за нею по всьому небу засяяли самоцвіти, вітер зліг і довелось спускати вітрила. Але лодії не зупинились, вої сіли на весла, біля стерен запалали світильники, на воді заграли їхні тремтливі відблиски.

Лодії йшли кількома рядами. На носі кожної з них стояв воїн, який пильнував, щоб не налетіти на передню. Через певний час вої змінювали на веслах одні одних. У пізню годину ночі князь Святослав також взяв стерно. На крутому повороті він оглянувся; здавалося, то не лодії пливуть по плесу Дніпра, а впали у воду й переливаються всіма барвами багато разків намиста.

Звечора на лодіях довго лунали пісні, а в цю пізню годину навкруги було тихо, тільки весла гриміли в кочетах, відлунюючись на далеких косах, та ще вода шуміла за упругами й кермом.

Раптом десь з неосяжної глибини темного неба, з північного краю, зірвалася зоря. Вона була дуже велика, сліпучо-білого кольору, летіла небом просто на захід, через береги й Дніпро. Навкруги стало видно, як удень. Хто дивився на плесо, той побачив жовті коси, кожну лозинку на них, куликів і кряків, що, сховавши голови під крила, стояли й спали біля самої води.

У цю хвилину на лодіях мало хто дивився на Дніпро. Дружинники підняли весла, завмерли, вони прикипіли поглядом до неба, де, залишаючи по собі пухнастий слід, блискавично летіла зоря. Вона промчала над Дніпром, над горами правого берега і, густо почервонівши, догоріла на далекому заході…

Навкруг стало темно-претемно. Лодії зупинились. Ніхто не гріб, ніхто не подавав голосу, всі сиділи вражені тим, що побачили, засліплені блиском зорі.

У цій темряві князь Святослав почув розмову двох дружинників, що сиділи на веслах недалеко від нього.

– Зоря упала – помер хтось…

– То не зоря, а Перунів спис… Це він дає нам знак.

– До чого знак – загинемо чи повернемось на щитах?

– Не відаю… Але знаю – був це Перунів знак.

Далі дружинники заговорили тихше, так, що князь нічого почути не міг. А тим часом очі звикли до темряви, окреслились плесо, світильники, темні береги, вгорі замерехтіли зорі, у воду опускались весла, лодії рушили з місця.

Поява зорі вразила не тільки дружинників, а й князя. Він був певен, що це не звичайна зоря, яка іноді пролітає небом, а зоря-знак. Чому саме в цю ніч знак пройшов по небу, що віщує їм Перун?

Стоячи на кермі, князь дивився навкруг, ніби бачив усе це вперше. Гострим, звиклим оком він помітив, що далеко-далеко за Дніпром ледь почало ясніти небо. Скоро світанок. І роса опадала на одяг, дубове кермо, – скоро новий день.

І тоді він особливо виразно почув, як завжди буває перед світанком, що близько, зовсім близько над берегами співають солов’ї. Вони співали поруч, у кущах, які минали лодії, скрізь на берегах, десь по той бік Дніпра.

Коли князь Святослав вслухався в цей солов’їний спів, йому здалося: то не солов’ї співають, а вся земля, що прагне життя, щастя, любові. А хіба не про те ж саме промовляє небо на сході – звідти йде світанок, світло хоче знищити ніч, розвіяти тьму?

Так чому ж не жити людям серед цієї краси й дозвілля, жити тихо, мирно, щасливо? Цього ж і тільки цього прагнуть вої, що сидять на лодіях. Не за здобиччю ратною ідуть вони в далеку сторону – хочуть миру.

«Але хіба, – думав князь Святослав, – був і є на землі мир? Брані були допреже дідів наших і при отцях наших, світ стоїть до брані, брань стояла до світу. І зараз тихо над Дніпром, тихо в луках навкруг, співають солов’ї, вої сплять, прагнучи миру й любові, а десь уже чатує, гострить меч ворог, він хоче поневолити цих людей, знищити Русь».

Князь Святослав дужою рукою повернув кермо. Ніс лодії різав плесо, за упругами дзвеніла вода, за кермом рябіла хвиля, кипіли вири.

Знак на небі уночі показував їм шлях на захід. Це знак перемоги!

2

Воям князя Святослава щастило. Усю дорогу, аж до порогів, стояла незвичайна яснина, вітер попрощався з ними востаннє біля Києва та й подався в інші землі…

Але в щасті цьому таїлося і нещастя. Вітрила на лодіях лежали згорнуті, доводилось пливти тільки на веслах, гнати важкі лодії було дедалі трудніше, дні стояли гарячі, смалкі, задуха не зменшувалась навіть ночами.

Швидко спадала й вода. Біля Києва, Родні й ще якийсь час лодії, коли навіть на них не гребли, несло за течією, вони пливли ніби в широкому морі. А далі води одшуміли, стали в берегах, на кручах засихали вже збиті повінню заплави. Усі турбувались: як буде в порогах, пощастить їх пролетіти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки?

Недалеко від самих порогів, де на берегах громадились кам’яні скелі і де каміння вже рябіло по всьому плесу, лодії зупинились. Старі вої, що не раз пливли цим шляхом ще з Ігорем, залишили лодії, пройшли плавнями до першого порога, надвечір повернулись назад, та з невеселими вістями.

У порогах, розповіли вони, ще було багато води, перші три пороги можна пролетіти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззі. Але у головний поріг – Неясить – на веслах вони не наважувались рушати.

Усю ніч лодії стояли в плавнях біля берега. Завидна вої наварили їжу й повечеряли, щоб вночі не запалювати вогнів, а на скелях і далі в полі поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з своїми улусами печеніги, треба було стерегтися. Ніч минула спокійно, ніхто й ніщо не потривожило стомлених дорогою воїв. Тільки запалилась на сході денниця, всі прокинулись. На лодіях ставили нові керма – дубові, гребці готували весла, чимало воїв стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби, відштовхуватись від каміння. Тоді ж на лодіях почали підіймати й укоті.

Не всі лодії рушали в пороги разом. Одривались від берега по одній, кожна випливала на плесо, шукала виру – і летіла вперед… Гребці навіть не брали весел, течія була така швидка, що досить було керма – і лодія слухняно завертала між гострим камінням. Коли ж одна зникала на обрії, рушала інша…

Перший поріг, який одні вої називали Будилом, інші – «Не спи!», а перелякані гречини за ними – «ессупь!», ледь було видно під водою. З обох берегів тут у Дніпро врізувались дві камінні забори, далі від берегів вони зникали під водою, а на самому плесі над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябіла хвиля. Одна за однією, мов випущені з луків стріли, пролітали лодії цей поріг, виходили на чистоводдя.

Але вдалині у цей час з’явився острів – там знову був поріг, Дніпро в цьому місці дуже вузький, тільки один прохід був на плесі, між двома скелями, і треба мати добре око, міцну руку, щоб лодія пролетіла, не черкнувшись каміння між скелями.

Проте і цей поріг лодії одна за одною проходили щасливо. А попереду вже шумів Будило. Це був тихий, спокійний поріг. Будилом його прозвали, бо за ним зовсім близько гула страшна Неясить.

Уже здалеку було видно, як шипить, вирує вода в Неяситі. Зрадливе пасмо каміння там одразу ж під водою перетинало Дніпро від берега до берега. Подекуди каміння, як гострі ікла, витикалось із води. Спадаючи, вируючи на цьому камінні й між скелями, вода в Дніпрі шуміла так, що луна котилась далеко берегами.

Вої з страхом дивились на цей поріг. Вони були певні, що тут під водою живуть страхітливі водяники, що це вони виткнули з-під води свої гострі ікла, що вони вічно неяситні – жадають людської жертви, присмоктуються, ловлять мацьками лодії, які рушають у поріг, перевертають їх, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не під силу людині.

Лодії зупинились вище Неяситі, вої виймали з них приготовлені ще з Києва волоки – дерев’яні котки. Волокти лодії доводилось по низькому берегу, а тут у ярах і лісах завжди чатували печеніги. Тому частина воїв клала котки, витягала лодії на берег і волочила їх вподовж всього порога, а ще більше воїв з списами й луками напоготові йшли в яри й ліси над берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенігів.

Волоком треба було пройти шість тисяч кроків. Вої князя Святослава знали, що коштує кожен з цих кроків. Вони переносили до самого кінця порога вантажі на плечах, але лодії однаково були важкі, посувались на котках повільно, вгорі висіло смалке сонце, гарячий пісок обпікав ноги, всі обливались потом.

З самого ранку до пізнього вечора волочили по піску лодії, навіть ніч не зупинила роботи. Ранок другого дня застав їх на кручах проти скель Неяситі. Але вже зовсім близько була тиха вода, і незабаром, коли сонце підвелося високо в небі, лодії одна за однією стали спускатись на воду. Неясить була позаду.

І вже їх не лякали три пороги за Неяситтю – Вільний, Вручий, і останній – на стрижні; після перших порогів і Неяситі лодії проходили їх впевнено, швидко.

Ще деякий час Дніпро линув між двох високих кам’яних берегів, що нагадували вузькі ворота. А там вої опустили у воду весла, могли й спочити на широкому плесі, далі за яким посеред Дніпра височіли скелі й зеленіли ліси на острові Григорія.[147]

Здалеку було видно на ріжку острова велику площину, де стояв старий крислатий дуб. Під ним гості й вої, що збирались рушати в пороги, а також і ті, що щасливо їх проминули, завжди приносили жертву.

Жертву – хорта і півня, як це водилось по покону, – складав Святослав, бо в поході він був князем і жерцем. Він стояв перед високим дубом, на якому тріпотіло молоде листя, а між гіллям висіли зотлілі полотнища, заіржавлені, пощерблені мечі, пробиті шоломи і списи – жертви багатьох людей і язиків, що минали цей священний острів.

Тепер перед дубом на острові поклав меч і щит Святослав. Він дякував богам за те, що вони допомогли воям його пройти пороги, він просив і надалі допомагати їм…

Позад нього стояли вої. Коли князь Святослав склав жертву й землю під дубом змочила кров хорта і півня, вої стали на коліна, з уст їх зірвалась молитва – давня молитва пращурів:

Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось велике, багряне, схоже на жорно сонце, і думав про те, чи доведеться йому і всім їм ще раз стояти тут і складати вдячну жертву?!

3

За островом Григорія Дніпро робився широким, повноводим. Тут береги його не перетинали високі гори, не обривались над плесом кручі, не врізувались у воду й жовті коси. Понад Дніпром з обох боків зеленими мурами тяглись плавні – хистка болотяна низина, де росла тирса, в якій вільно міг сховатись кінь, де сплітались у непроникну сітку корчуваті дуби, липи, вільшина, верби й лози.

Тільки ген далі, обабіч Дніпра, шуміли пісками кучугури, увінчані купками сосен. Сосни ці, неймовірно високі, з голими стовбурами і шапками гілля нагорі, нагадували дозорців, що, як владні хазяїни, довгі віки стояли й стоять над Дніпром, дивляться й запам’ятовують, що робиться в далекому полі й тут, на Дніпрі.

З лодії князя Святослава було видно, як подекуди від берегів Дніпра в глибину плавнів тікають вузькі рукави; за ними голубіють тихі затоки, там від них відходять нові рукави. Куди вони тікають, хто там є, де їм кінець – ніхто не знав. Княжі вої ніде не зупинялись, лодії їх поспішали на південь.

І от нарешті Дніпро ще раз зімкнувся між двох високих берегів, ніби хтось пробував загородити тут йому шлях. Лодії якийсь час пливли між горами, а тоді перед очима воїв відкрилась така безмежна широчінь, такий неосяжний голубий простір, що захопило дух. «Море», – подумали молоді вої.

Але це ще було не море, а тільки гирло Дніпра – Білобережжя, останній місток між Дніпром і Руським морем. Білі береги, до яких рвалися заморські гості і де люди з Русі перед далекими походами востаннє прощались з рідною землею.

Влітку ці береги не бували порожніми. Праворуч від Дніпра, до самого Істра, тягнулись землі угличів і тиверців. Вони виїжджали сюди і торгували тут, на Білобережжі, з заморськими гістьми. Ліворуч від Дніпра недалеко були й Клімати, де жили греки-херсоніти – хитрі, меткі, спритні люди, що завжди тут перехоплювали гостей і вміли краще, ніж угличі й тиверці, торгувати.

І зараз, тільки лодії князя Святослава з’явились на плесі, вони на швидких конях прилетіли з поля й стали на берегах. Проте коли херсоніти дізнались, що на лодіях ідуть не купці руські, а вої, то одразу підтягли попруги у коней, сіли в сідла й тільки пил звівся за ними в полі.

Князь Святослав стежив, що ж робитиме Калокір, побачивши своїх земляків, і був певен, що він, зустрівши їх на Білих берегах, поцікавиться тим, що робиться в Кліматах, перекаже щось батьку в Херсонес.

Але Калокір десь сховався й не виходив з лодії, поки на берегах були херсоніти. йому, здавалось, було навіть прикро, що тут з’явились його земляки. Тільки тоді, коли херсоніти сіли на коней і з гиком полетіли в поле, Калокір вийшов на берег, щоб розім’яти кості.

«Важко жити людині, яка не має ні роду свого, ні рідної землі», – подумав Святослав.

І коли Калокір підійшов до князя, без толковинів запропонував йому походити на косах, бо він, мовляв, має щось сказати, князь Святослав не схотів іти з василіком. Він сказав Калокіру, що має багато діла з воями, а говоритиме з василіком вже в Болгарії.

Калокір довго після цього стояв сам на сліпучо-білій косі, схожий у своєму темному одязі на високу жердину, і все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрії, на хвилі.

Надвечір усі лодії зібрались на Білих берегах. Ще завидна вони переїхали до острова Елферія[148], щоб там безпечно налити повні бочки прісної води, оглянути перед далекою дорогою щогли, реї, вітрила.

Наступного дня дуже рано, тільки денниця запалилась у небі, на лодіях підняли укоті, поставили вітрила. Під свіжим вранішнім вітром, ніби чайки, що розправляють крила, лодії одривались одна по одній від Білих берегів, виходили ключами у безмежне Руське море.

Свіжий вітер зі сходу не вщух за ніч. На тлі темно-синього неба, на якому ще палахкотіли зорі, вималювались обриси щогл і вітрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосів, в уключинах рипіли весла.

Зробивши широке півколо, лодії розгорнулись по чотири-п’ять у ряд і, то підіймаючись на високій хвилі, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захід.

У цю передсвітанкову годину море, ніби стомившись від безугавної шаленої ночі, було роздратоване, зле. На сході ледь-ледь прорізалась золота смужечка світанку. Низько над морем мчали розірвані на шмаття хмари. З шумом і плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летіли, вирували розлютовані хвилі. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сіру піну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летіли сполошені чайки й скиглили: «Ки-и-ги… Ки-и-ги!..»

Раптом небом пропливли спочатку бузкові, далі рожеві, а потім голубі пасмуги. Враз згасли, ніби провалилися в безодню, всі зорі, тільки одна із них – така ясна, зеленкувата, як дорогоцінний камінь ізмарагд, – ще спробувала трепетати, ніби спіймана в сітку риба, і також зникла. Останні шматки хмар росою впали на хвилі, небо стало чистим, голубим, вітер дихнув теплотою, на море впала тиша – злягли хвилі, замовкли чайки. І тоді край неба спалахнула, загорілася і встала золота корона, ще якась мить – і корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить – і над обрієм уже сяяло сонце, таке гаряче, таке сліпуче, що на нього боляче було дивитись…

На лодіях у цю хвилину ніхто не спав. Хто з дружинників прибирав у човнах, хто порався біля вітрил, хто лагодив зброю – чистив щит, гострив спис, одточував меч, а хто готував страву, – але всі вони, як велів покон, встали, коли сонце з’явилось на обрії. Бо сонце – це дарунок богів, це – життя, це – радість, щастя. Вої промовляли слова молитви:

Князь Святослав, що тільки-но вмився свіжою солоною водою і що так само, як і всі його вої, стояв у цю хвилину на носі лодії, чув, як лунають ці слова, і душу його пройняли трепет, радість, щастя життя.

4

У той час, коли князь Святослав на п’ятистах лодіях, маючи тисяч двадцять воїв, плив Дніпром, а далі Руським морем, вої земель Русі, яких було тисяч тридцять, на чолі з князем Улібом і воєводою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом.

Тут, у полі, їм треба було стерегтись печенігів, чотири орди яких пересувались тоді між Доном і Дніпром, ще чотири блукали над порогами і на правому березі Дніпра на чолі з каганом Курею.

На своїх маленьких, але жилавих і невтомних конях печеніги хмарою пересувались у полі, де не було доріг, на ніч ставали улусами, до яких на той час підтягались кибитки з жонами, дітьми й скарбом. А на ранок тільки самотній димок, прим’ята тирса та кінський кізяк залишались на місці, де вони стояли.

Вої Русі, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всі ці орди разом. А все ж, починаючи від самого Києва, далеко попереду, так, що її навіть не було видно, їхала, розсипавшись широким півколом, сторожа. Їхала сторожа й понад самим берегом Дніпра, а також і на захід від війська, й край поля. По двоє, по троє на конях прямували вони в полі. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самі ж виходили на вершину і довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись від сліпучих променів сонця, дивились у далечінь.

Широке, безмежне поле лежало перед ним. У цю весняну пору було воно свіже, пахуче, все застелене травами, всіяне квітами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера від талих снігів, на берегах їх хилились під подихом вітру і шуміли комиші, по землі там повзла молода, соковита гусятниця, у якій у найбільшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, між стеблами жовтими й червоними вогниками жевріли тюльпани, колихались голубі гіацинти.

Полю не було ні кінця, ні меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокійне, безбережне море, і тільки високі могили, які синіли вдалині над Дніпром і довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свідчили про те, що тут не завжди було так тихо й спокійно, що земля, на якій тепер так буйно росли трави й цвіли квіти, полита людською кров’ю.

І зараз сторожа зосереджено дивилась у далечінь степів, пильнувала, щоб звідти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полі нікого не було видно. Вдалині пропливав табун, але то були дикі коні. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвість горбоноса сайга. Далеко в полі, як вої, крокували дрохви, на могилі, поряд з сторожею, вилазив із нори й починав свистіти байбак, із трав пурхали й ніби по невидимих східцях підіймались у небо жайворони, вони висіли так високо, що їх не можна було помітити оком. Тихо, спокійно було в полі.

А все ж печеніги блукали і в полі, й над берегами Дніпра. Часто на світанні, їдучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у якому під сірим попелом дотлівав жар, навкруг широким колом були витолочені трави, валялись обгризені кістки. Печеніги були десь близько, за обрієм. Вони знали, що в полі йде княже військо, але знали і силу його, а тому й тікали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно слідом за нею йшли вої.

Попереду всього війська йшло чоло, – головний полк, – тисяча гриднів князя Святослава на чолі з князем Улібом, воєводою Свенелдом і воєводами від полків усіх земель. Вони їхали на баских конях, під знаменами, у шоломах, з мечами й луками біля поясів. А позад них гарцювали на конях і ринді[149], що везли про запас кольчуги, броні.

Ще два полки на чолі з князем чернігівським і переяславським їхали по обидві руки від головного полку – щоб одбити удар, якби ворог насмілився вилетіти десь від Дніпра чи від червенських городів, і щоб підтримати головний полк, якщо ворог з’явиться просто перед чолом.

Слідом за цими полками, одірвавшись на поприще, два або й три, посувались поволі – всі пішо – вої земель. Вони йшли не скопом, а тисячами, кожна земля на чолі з воєводою своїм, що їхав попереду на коні з малою дружиною.

Багато різних полків посувались полем. Поруч із кількома тисячами Полянської землі ішла тисяча деревських воїв, у полі йшли новгородці, радомичі, сіверяни і навіть в’ятичі й чудь заволоцька. Це були бородаті, вусаті люди з довгим волоссям, але було між ними багато й молодих, юних. Ішли вони в постолах, черев’ї, а часом і босі, зброя в них була різна – у декого мечі, луки, списи, у декого рогатини або ножі за поясами.

А ще далі, за всіма тисячами, і знову півколом, яке ніби прикривало військо ззаду, на возах, запряжених кіньми й волами, везли зброю – великі самостріли, пороки, луки, стріли. Тут же лежали й харчі – борошно, солона веприна, мед, сіль, а за возами вої, часто їхні жони гнали табуни корів, телят, овець.

Важким, повільним кроком, залишаючи по собі хмари іржавої куряви, з гамором одходили вони все далі й далі від Києва, крокували в полі з ранку до пізнього вечора, тільки на ніч зупинялись. Стан робили здебільшого на берегах озер і рік, де привільно було з водою, деревом. Тоді полк підходив до полку, у річці хлюпала вода, над берегами спалахували вогні, скрізь лунали голоси, іржали коні.

Проте ніхто не забував і про підступного ворога – навкруг стану півколом ставили й зв’язували вози, малі дружини ходили всю ніч навкруг у полі, кінна сторожа виїжджала далі, стояла по могилах.

Стан швидко затихав, пригасали вогнища. Люди спали, впавши на траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до світанку, швидко зібратись і йти далі, все далі від Києва, до Дунаю.

5

Разом із всіма воями, у другій тисячі, на чолі якої їхав воєвода Гринь, у сотні Добислава і в десятку, праву руку якого вів кузнець Мутор, ішов Микула.

Спочатку йому було дуже важко – все згадував рідну весь, жону, думав, як житиме вона без нього. Навіть у снах бачив – ходить ніби Віста на одному березі ріки, він – на іншому. Вона простягає до нього руки, кличе, а він одгукнутись не може. Важко було й через те, що не доводилось йому ходити на брань, жити серед воїв княжих. Батько Ант, дід Уліб, брати Сварг і Бразд – о, ті бували в походах і на бранях, вміли тримати зброю, знали, що з нею робити.

А який воїн з Микули? Він оглядав сам себе й дивувався – ноги довгі, кривуваті, ступні як у ведмедя, руки також довгі, не знаєш, де їх подіти, на голові ціла грива, борода й вуси одросли, вицвіли на сонці.

Знову ж – зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепані з тонких пластин, мечі у декого харалужні. А в Микули – кована, дідівська, незручна. Щит і лук у нього бовтались на мотузку за спиною, тул із стрілами все сповзав і сповзав з пояса.

Навіть Добислав довго дивився на нього, а потім сказав:

– Ти, Микуло, лук чіпляєш не там, де треба. Ти ж на брані стрілятимеш поперед себе, а не позад. І стріли в тебе чомусь висять не там. Почепи-бо все на місце, будеш воїн справжній.

Важко, дуже важко доводилось у першому поході сину старійшини Анта. Він ішов у полі босий, бо постолів вистачило на один день, а плести нові було ніколи. Але це не турбувало його, – він міг так іти не тільки до Дунаю, а й через море. Не боявся Микула й діла: коли зупинялись на ніч, котив вози, зв’язував їх мотузами й ремінням, копав разом з усіма рів навкруг стану. Коли вої вечеряли, він також був перший, гриз веприну, закушував сухим коржем, запивав водою – одразу й засинав…

Відпочивши трохи, Микула прокидався, сідав і вже не міг заснути. Чому – цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, він чогось ніби не розумів, чогось не знав. Але чого, чого? Про це сам себе й запитував Микула.

І почалось це недавно, від Києва, з того часу, коли проминули вони Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях, де вряди-годи траплялись порожні гостиниці, а в ярах і на берегах рік стояли княжі села й прості весі, де жили роб’ї люди, смерди.

Іти тут було безпечно, сюди ніколи не залітали печеніги. Про що, здавалося, міг думати й турбуватись Микула? Але він ішов важким кроком, лук усе теліпався й теліпався за спиною, тул із стрілами все сповзав межи ноги. Вночі Микула не міг спати.

Через кілька днів вони опинились край Полянської землі, над Россю, де стояло ще одне княже село, вої говорили – самої княгині Ольги. Вої як вої: багато з них пішло на ніч у село; молоді – погуляти, старі – побесідувати. Люди в княжому селі були, як і скрізь, – прості поляни, багато їх прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночі то тут, то там можна було бачити, як сидять біля вогнищ вої в шоломах і темні, бородаті смерди, княжі люди…

Микула нікуди не пішов. Повечерявши разом зі всіма, він ліг під кущем на скелі над Россю, помостив собі в голови шолом та свиту, заплющив очі й у тиші, яку порушували далекі голоси біля вогнищ та ще пересвист солов’їв у гущавині за скелями, заснув.

Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сів, протер очі.

Нічого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорі, високо в небі, пас отари великих і малих зірок місяць. На ньому викарбуваний був Перунів знак – воїн з списом-тризубцем. До місяця підкрадались і вже закривали його хмари – злі сили. Але він плив небом, ніби сріблястим попелом притрушений від правої руки.

Під цим місячним промінням скрізь по полю дотлівали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожі, близько біля Микули покотом і нарізно, деякі ногами в різні боки, а голови поклавши один одному на плечі, спочивали, спали руські вої.

Одні з них спали спокійно, тихо, ніби замислились, інші в неспокійних мислях були, напевне, далеко, бо з їхніх уст уві сні зривались раз у раз слова.

– Ладо! Ла-а-адо! – пристрасно шепотів воїн з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрій. Воїн цей витягнув уперед і зігнув руку, ніби когось обіймав.

– Матінко! Отче! – чулося з другого боку.

Микулі стало чомусь страшно, холодок пробіг по його тілу, він засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торкався рукою срібної Мокоші. І зараз він торкнувся її рукою, потім повільно вийняв з-за пазухи.

Срібна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкій руці – з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими ніжками – така проста, але й таємнича, дуже рідна, а водночас і страшна.

– Ти поможи мені, Мокошо, поможи! – прошепотів Микула.

Раптом він почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на траві сидить і дивиться на місяць ще один воїн.

Він пізнав – це був воїн їхнього десятка. Правда, раніше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадівши, що не тільки він не спить у великому стані серед місячної ночі, Микула тихо засміявся й запитав:

– Не спиш, чоловіче?

– Не спиться, – відповів воїн і зітхнув. – Думаю про україну свою.

– А ти звідки сам?

– З Новугорода.

– Довго, мабуть, їхали?

– Не дуже… Взимку виїхали, навесні встали. Ми все ріками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.

– То скажи вже тоді, – запитав Микула, – як тебе звуть, чоловіче?

– Радиш, – відповів чоловік.

– А мене Микулою.

– Добре, – промовив, посміхнувшись, Радиш.

Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у стані серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!

Подивившись на білу сорочку Радиша і його широкий шкіряний пояс, розмову далі повів Микула.

– Ти, – промовив він тихо, – мабуть, з гриднів княжих, а може, й син боярський.

Радиш засміявся, але так, щоб нікого не розбудити.

– Де вже нам до гриднів, – сказав він, – а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, броні, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?

– Та ні, Радишу, що ти? Це я так, до слова, – різні люди бувають.

Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумів, що перед ним такий ниций чоловік, як і він. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, і він запитав Радиша:

– І як у вас, у Новугороді?

– Так, як і скрізь…

– Платите дань, чи як?

– Дань платили раніше, – одверто признався Радиш, – і було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань і свої князі, і київські, і варяги з-за моря налітали на городи й весі. А тепер дані немає…

Радиш замовк, але помітно було, що він сказав не все, що думав.

– То як же тепер, без дані? – пошепки запитав Микула.

– Ще важче… Урок та устав…

– То й у вас посадники є?

– Є, Микуло.

– І тіунів маєте?

– Аякже…

– І вірники наїжджають?

– Наїжджають. Даємо і вірникам, і тіунам, і посаднику, і волостелину, і князям.

– Щось затягло місяць, – промовив, поглянувши на небо, Микула. – Злі сили, і на землі вони, й на небі. Бачиш, темно, холодно стало.

Микула підсунувся ближче до Радиша й запитав:

– І мабуть, не витримують закупи, холопи й усі смерди?

– Не витримують, – відповів Радиш. – Купи беруть, а повернути нічим. Різками закупів б’ють, а там і обельними холопами роблять.

– І тебе били? – хотів крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.

– Били… – так само тихо одповів Радиш.

– Так скажи ж – куди ми йдемо? – пересунувшись знову й сівши зовсім близько від Радиша, запитав Микула.

Радиша ніби й не здивувало це запитання. Мабуть, він сам, ще до того, як із ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж відповів:

– Мабуть, ми ідемо, Микуло, через те, що дуже важко.

Але цих слів було мало для Микули та й для самого Радиша.

– Обсідають нашу землю, – ніби сам до себе говорив Радиш. – Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять від сходу, півдня, заходу, обсідають нас з усіх боків, щоб брати потім дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути і не буду… Краще вже в Нево-озеро. А наші князі що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодії… От і платимо оброки й устави…

Радиш помовчав і кінчив:

– Через те ми й ідемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розіб’ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставів. Як гадаєш, Микуло?

– Я думаю, Радишу, що розіб’ємо ромеїв… І тоді ми вже не будемо платити таких оброків і уставів.

На цьому розмова їхня обірвалася. Помітно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що і йому хочеться спати, солодко позіхнув. Тоді вони лягли поруч, і Радиш одразу заснув…

А Микула все не міг заснути. Довго лежав із заплющеними очима, спочатку обережно підвів голову, далі звівся на руку, а там знову сів.

Угорі так само, тільки хіба трохи нижче, плив місяць, хмари пройшли, і тепер на ньому виразно темнів Перунів знак, сіро було в полі, навкруг лежали люди.

Але іншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досі він ішов серед воїв чужий усім, і вони йому були нібито чужі. Через це він і цурався всіх, не міг знайти свого місця між них, сам себе не пізнавав і часом дивувався з себе.

А хіба ж ці люди йому чужі? Тільки що він говорив з Радишем, розмова в них ще не закінчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорити, які це дорогі слова! Київ і Новгород, а як близько від людини до людини.

От Радиш і говорить нібито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичі й радимичі, що йдуть за ними, розмовляють дзвінко, наче співають птахи. А в’ятичі й меря зовсім ніби забули руські словеса чи не встигли навчитись.

Але Микула добре знав, що все це прості люди, одного роду. Доля розлучила їх і розкидала в різні боки, але горе і радість у них однакові.

І ще Микула знав, що на брань з ромеями всі вони мусять іти, мусять, щоб не стати холопами і щоб не було ні дані, ні уроків, ні уставів… Він ліг на землю, швидко заснув і уві сні, не відаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у стані все спало, притихло, як це буває пізньої ночі. Мовчали й солов’ї.

6

Але не все спало навкруг. Зовсім недалеко від Микули й Радиша на скелі біля Росі стояла й дивилась на стан, у якому дотлівали вогнища, на місяць у небі, на плесо жінка.

У примарному холодному сяйві місяця окреслювалось бліде її обличчя, гострі вилиці. Була вона дуже стомлена й худа, мала жінка великі темні очі, тонкі уста. Щось приємне й тепле було в тій жінці з Полянської землі.

Вона довго стояла тут, на скелі, бачила, як біля своїх вогнищ вої вечеряли, потім лягали на траві спати, бачила вона також, як близько від неї прокинувся раптом один воїн, а далі й ще один, як удвох вони довго сиділи й вели тиху розмову.

Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому стані, не було нібито в неї ні рідних, ні близьких, але все це – червоний жар вогнищ, притишені голоси людей, далекий скрип возів і іржання коней – нагадало їй так багато!

Жінка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихій весі над Дніпром – Любечі, пригадала батька Микулу, матір Вісту, діда Анта, пригадала й те, як після смерті діда Анта приїхав до них брат Добриня, забрав її з отчого дому, повіз у далекий Київ.

Глибоке, схоже на стогін зітхання вирвалось із грудей жінки, що колись називалась Малушею. Один стогін і одно зітхання з сотень і тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато літ.

У її пам’яті став чудовий зелений Київ-город. Гора з її теремами, передграддя й Подол, вітрила на Почайні й голубе плесо.

Але з пам’яті її невблаганно, як пляма крові на чистій голубій воді, виринала ще одна ніч і гнівний голос княгині Ольги, що ламала, трощила її любов, вигонила в це далеке село Будутин. Світанок за Києвом, тупіт коня в сірій імлі, холод самітної хлібини…

Стоячи зараз уночі на скелі біля Росі, Малуша подивилась навкруг – на землянку старої Желані, витоптану стежку до води, дерева, кущі, холодний камінь під собою, що вичовгався і став рівним, блискучим.

Усе змінилось і змінюється навкруг у цьому великому світі, усе росте, достигає під теплим сонцем, тільки горе Малуші з кожним літом все важчає. Немає в неї радості, минає й життя.

Правда, і тут, у Будутині, була в неї радість – у цій землянці, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нічого не хотіла. Але княгиня Ольга не тільки вбила її любов, вона одірвала від грудей матері й сина – Володимира.

У місячному сяйві було видно, як з очей Малуші зірвалося й упало на холодний камінь кілька великих, перлистих сльозин. Вона їх не соромилась – була пізня ніч, ніхто її не бачив…

Багато літ прожила Малуша в селі Будутині. Ніхто в селі – ні воєвода Тедь, ні посадник Радко – не знали, що за жона Малуша, ніхто не знав, від кого народила вона сина. Був загад княгині дати притулок Малуші в Будутині – цей притулок їй дали, був із нею гридень Добриня – і він тулився в землянці разом з нею, народила Малуша дитину – а хіба не однаково було Тедю й Радкові, від кого? Забрав дитя гридень Добриня – й поготів. Усі в селі за багато літ звикли до Малуші. Княжа роба, Малка – так її тепер усі прозивали.

І працювала Малуша, як усі, – з раннього ранку до пізньої ночі, спочатку із Желанню, коли ж та померла – сама. Роботи в княжому селі вистачало: на полі за Будутином рілля, над Россю – табуни худоби, – все княже, все треба доглянути і зробити роб’їми руками. І хто знає, може, в тому самому хлібі, який ключниця Пракседа ламала в стравниці княжій на Горі і який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малуші?

А все ж, працюючи в поті чола свого в княжому селі, Малуша ніколи не забувала Києва й, як тільки траплялась нагода, прислухалась до слів тіунів, дружинників, ябетників, що часто наїжджали в Будутин, цікавилась і знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир.

Часто в минулі роки навідувався до неї в Будутин і Добриня. Він був добрим братом, не забував сестри, хотів їй допомогти – власними руками, якимсь золотником, срібними рєзами.

Але Малуша не приймала помочі від брата – у неї були власні руки, вона не жадала ні золота, ні срібла. Осиротіла мати хотіла тільки одного – знати, як живе її дитя, її син Володимир.

І хоч це дитя, рідний її син, далеко від неї – у Києві, на Горі, але з слів Добрині вона знала, як росте Володимир, як він дужчає, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не міг усього переказати словами, але хіба багато треба матері, щоб вона уявила, побачила, пізнала рідного сина?!

Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя Святослава, і Малуша знову розпитувала його й перепитувала – одна тільки з усіх людей вона знала, як важко жити князеві Святославу.

Ось чому в цю чудову весняну місячну ніч, коли через Будутин і далі – в поле за Россю – вирушало військо князя Святослава, у Малуші так боліло серце.

«Може, – думала вона спочатку, почувши тупіт коней і важку ходу тисяч людей, – їде це з своїми воями князь Святослав?»

Але князя Святослава тут не було. Коли вої наблизились, Малуша, що виривала бур’яни на княжій ниві, залишила, як і всі смерди, роботу. Ставши над шляхом, вона пізнала на чолі воїв князя Уліба, воєводу Свенелда, ще багатьох воєвод, тисяцьких і просто воїв, яких бачила колись на Горі. Але князя Святослава з ними не було.

Пізніше, через інших смердів, вона дізналась, що ці вої ідуть на гречинів, а князь Святослав повів ще багато війська на лодіях Дніпром. У своїй землянці, поставивши перед собою оберегу – богиню Роженицю, Малуша увечері довго просила її, щоб допомогла князеві Святославу на далекій брані, захистила сина Володимира у Києві на Горі.

Хотіла Малуша, як і всі люди в Будутині, чимось допомогти воям, що йшли на брань. Дехто з них цієї ночі спочивав у теплих хижах смердів, багато смердів пішли на вогники в полі й понесли туди свої дари – хто хліб, хто пташину, хто горнець меду. По покону їм слід було дати все, що тільки мали люди, – вої ішли на брань, вони йшли заради них.

У Малуші нічого було дати, а все ж вона взяла свіжу хлібину, вийшла з нею з хижі, стала на скелі… і чомусь не змогла піти далі. Може, боялась вона, що хтось пізнає її, може, і це справді спадало їй на думку, дар її буде дуже убогим, смішним.

Через те Малуша й стояла на скелі, дивилась на поле, де довго горіли, а потім стали пригасати вогні. Там вона й почула тихі голоси Микули й Радиша, там вона, залишившись на самоті з своїми думками, й заплакала… Що ж робити, коли серце обливалось кров’ю у Малуші ще й тепер?!

Тихо було в полі, усі вогнища згасли, місяць схилився до обрію й ставав великим, червоним. Солов’ї мовчали.

Малуша здригнулась, тихим кроком пішла вперед, зупинилась. А потім поклала свою хлібину на траві, де спали два вої, і швидко рушила до землянки.

Микула прокинувся до схід сонця, по темному. Одразу ж схопився на ноги, підвівся й став чіпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, ніщо не тривожило їх цієї ночі, – тепер треба було поспішати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь іржали коні, у Будутині співали когути.

– А це що? – запитав Микула, побачивши на траві біля свого щита свіжий хліб. – Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хліб, озовись?

– Що ж, – посміхнувся Микула, коли ніхто не озвався на його голос, – либонь, це подарувала мені хліб Мокоша. На тобі, Радишу, шмат хліба, з’їм шматок і я…

І, стоячи під високим, синім небом, перед темним полем, що без кінця стелилось в далечінь, вони їли хліб Руської землі, щоб іти в далеку, невідому дорогу!

1

Коли сині сутінки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрії встала темна хмара.

Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутінки тяглися довго, а ніч зі сходу йшла спроквола, хмара ж усе висіла й висіла на обрії, не ширилась і не піднімалась. Може, то була зовсім і не хмара? Може, то безпорадні птахи бились над морем проти гострого зустрічного вітру з лиману і, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрії?

Але це були не хмари й не табун птахів. Коли стемніло, недалеко від лиману у темряві почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грім. Ще пізніше, коли чорна, як вуглина, ніч все сховала навкруг, уже під самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел і людські голоси. То вої князя Святослава після багатьох днів і ночей блукання в морі, після надлюдської боротьби з зустрічним вітром і високою хвилею входили до гирла Дунаю.

І коли ці лодії ключ за ключем вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах Сулинського лиману, вої, у яких на кров розбиті були руки й ноги, вої, що багато днів і ночей не знали спочинку, вої, що кілька днів тяжко страждали без прісної води, виходили на берег, ставили у верболозах і комишах свої лодії, припадали до води, що здавалась їм солодшою за найкращий мед, і одразу засинали на піску. Так велів князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем.

Тільки сам князь Святослав і вища дружина його не спали. Тут, на березі Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Уліба. Князь переказував брату, що його вої, які кінно й пішо ішли з Києва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, підходять суходолом до Дунаю.

Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лівому березі Дунаю десь далеко в глибині нічної тиші, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ під копитами коней. Здалеку починали долітати іржання коней, людські голоси, брязкіт зброї.

Усю ніч гули, гомоніли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрізь бряжчала зброя, тупотіли коні, чулись голоси.

– Здоров був, княже Святославе!

– Здорові будьте і ви, брате Уліб, Свенелд, і всі вої. Як проходили полем і в землях угличів і тиверців?

– Тиверці і угличі твердо стоять на слові, під знамено твоє послали тисячі воїв…

– Добре роблять угличі й тиверці. А як печеніги?

– Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила їхні сліди, але живого печеніга ми не бачили. Вони ніби тікали від нас.

– Добре, коли тільки тікають, – замислився князь Святослав. – Не бачили і ми їх над Дніпром, хоч улуси біля порогів є. Печеніги – тільки стріли з грецького лука, й куди вони полетять завтра – хто знає! Будемо стерегтись, дружино моя! На лівому березі нехай твердо стануть комони, бережуть нас… Ти, – князь звертався до воєводи Вовка, – будеш з ними, пильнуй степу. Тут, у лимані, стоятимуть і лодії наші з дружиною. Ти, Ікморе, – звернувся він до воєводи лодійних воїв, – бережись іншого звіра – ромеїв, посилай сторожу глибоко в море і попід берегами.

І ще далеко було до світання, коли військо князя Святослава опинилось на правому березі. По п’ятдесят і більше воїв сідало на кожну лодію, по десять, а то й більше разів кожна з них пропливла лиман. Тепер усе військо стояло на кручах Дунаю. На лівому ж березі – в комишах Сулинського лиману, серед густих заростів, у плавнях – залишились тільки вої з кіньми. Вони повинні були пильнувати, щоб з південних степів до Дунаю не налетіли нагло печеніги або якась інша орда. Серед комишів, заростей, скрізь у плавнях над лиманом сховані були й лодії – їм треба було стерегтись хеландій ромеїв.

На світанні князь зібрав усю вищу дружину.

– Не з мечем і списом хотів я йти сюди, – сказав Святослав, – ішли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам і разом з ними іти на ромеїв. Але з усіма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром – посилав до нього воєводу Богдана, велів сказати, що іду не кров проливати, а упередити багато крові і навіть саму нашу смерть. Та кесар Петро відштовхнув нашу руку і вбив воєводу Богдана.

– Помста, княже! – закричали під наметом. – До помсти!

Суворе й замислене було обличчя у Святослава.

– Помста впаде на голову кесаря Петра, – промовив князь, – і він не уникне її. Нехай впаде помста і на болярів кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами…

– Веди, княже! – загомоніли воєводи й тисяцькі.

Але князь Святослав вів далі:

– Проте, мужі мої, мусимо пам’ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його і дружини, не підемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти за те, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами іти на ромеїв. Будемо сукупно з ними – переможемо ромеїв. Підемо нарізно – загинуть болгари, і важко буде нам.

– Веди, княже! – лунало під наметом.

Князь Святослав ступив уперед і одкинув полог намету. Угорі, в синьому небі, ще палахкотіла, але віддалялась від землі денниця, весь обрій, як широке знамено, затягало рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, ніс голубі води широкий Дунай.

Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звідти стрілу. Це була чипрасова стріла – з вусиком із риб’ячого зуба, з пір’їною орла…

– Несіть цю стрілу кесареві Петру, – сказав Святослав, – і скажіть йому: іду на ви!

2

Звістка про те, що лодії князя Святослава з’явились у Руському морі, долетіла до Константинополя дуже швидко. Її передав не тільки фар із Преслави. Рибалки, які ходили за Босфор ловити рибу, й купці, що повертались Руським морем на навантажених сіллю й житом кубарах з Херсонеса, – всі вони стверджували, що до гирла Дунаю прийшло багато руських лодій.

Ця звістка, звичайно, сполошила Константинополь. І у Великому палаці, і за стінами його, в городі, скрізь над Золотим Рогом і Пропонтидою з жахом говорили, що ці лодії, напевно, ідуть проти Візантії, згадували імена руських князів Олега і Ігоря…

Удень де б хто із мешканців Константинополя не був і що б не робив, а все ж обертав голову й прислухався – чи не дме часом вітер зі сходу, придивлявся – чи не видно лодій руських у голубих водах Босфору?

Уночі мешканці столиці не спали, часто виходили з своїх жител, дивились у бік Великого палацу, де на високій скелі стояв фар, яким передавали і який приймав світляні гасла з Болгарії, Преслави.

Тільки імператора Никифора, його паракимомена Василя і ще небагатьох наближених до нього осіб ця звістка не здивувала. Вони знали більше, ніж інші. Проминув майже рік відтоді, як по слову імператора Никифора виїхав до Києва василік-патрикій Калокір. Грамота від кесаря Петра, в якій він писав, що київський князь Святослав загрожує йому війною, свідчила, що Калокір діє, а князь Святослав готується до війни з болгарами. Отже, готувалось і мало статись тільки те, що замислив імператор Никифор: князь Святослав іде на Дунай, поб’є болгар, знищить своє військо, а тоді скаже своє слово й Никифор.

Дивувало імператора ромеїв інше: виїхавши з Константинополя, патрикій Калокір протягом всього року не подав про себе жодної звістки. Мовчав він і тепер, коли лодії князя Святослава стояли вже на Дунаї… Чому мовчить василік Калокір, чому не озивається й князь Святослав? Адже за війну з Болгарією Візантія вже дала йому і ще дасть багато золота.

Звичайно, імператор Никифор і гадки не мав, що князь Святослав прибув до Дунаю не на якій сотні лодій, а на багатьох сотнях насадів, і що, крім того, велике військо його – пішо й комонно – виринуло, ніби хмара, з поля на сході. О, коли б василевс це знав, то діяв би інакше – негайно.

Пізніше, правда, коли кесар Петро світляними гаслами, а потім і через гонців своїх передав імператору звістку, що князь Святослав напав на його військо з сотнями лодій, а до того ще й пішо, комонно, і коли кесар Петро слізно благав імператора Никифора, не відкладаючи ні години, допомогти йому, рятувати його, обіцяв зробити все, чого тільки зажадає імператор, присягався у вічній приязні й любові, – імператор прочитав ту грамоту й замислився. Переляканий кесар, страхополох! Вічна приязнь і любов за негайну допомогу? У кого просив допомогу кесар? Коли б то він знав, що саме імператор Никифор послав на Болгарію руських воїв.

Проте імператор Никифор не виказує й не може виказати своїх потайних думок послам кесаря Петра. Він приймає їх у Великому палаці, довго розмовляє з ними, дивується й обурюється, як то зухвалий київський князь посмів напасти на Болгарію, присягається в любові до кесаря Петра і просить переказати йому, що зараз у Візантії дуже важко й він не може кинути проти Святослава свого війська. Але трохи пізніше, і саме у вирішальний час, неодмінно прийде на поміч, разом вони розіб’ють наголову Святослава.

Імператор Никифор розмовляє з послами, як батько і щирий друг Болгарії. Він всіляко хоче нібито зміцнити й утвердити любов і мир між Візантією й Болгарією. Він знає, що у болгарського кесаря є син Борис, який і вчився тут, у Константинополі, і натякає, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут він може одружитись з якоюсь із дочок імператорів…

Обливаючись потом і розбиваючи в сідлах тіло, поверталися до Преслави з цими вістями боляри – посли болгарського кесаря. Невдовзі у Константинополі з’являється син кесаря Петра – Борис, і імператор Никифор приймає його як високого гостя у Великому палаці і оселяє потім у Буколеоні – недалеко від себе.

Імператор Никифор додержує свого слова. У Буколеоні кесаревича Бориса знайомлять із онукою імператора Костянтина Порфірородного Марією, незабаром заручають з нею. Ще через якийсь час у Влахернській церкві патріарх Полієвкт кладе вінці на голови щасливого подружжя.

Так діє імператор Никифор, так нібито зміцнює любов і мир між Болгарією і Візантією. Правда, коли кесаревич Борис висловлює бажання повернутись з молодою жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий, а князь Святослав іде з своїм військом все далі й далі, імператор Никифор радить Борисові якийсь час побути в Константинополі, обіцяє, що вони рушать до Болгарії разом на чолі візантійського війська, коли настане вирішальна година. І кесаревич Борис згоджується. Звичайно, йому краще рушити до Болгарії у вирішальну годину і з імператором Никифором на чолі великого війська.

Але в душу самого імператора все глибше й глибше заповзають тривога й страх. У своїй грамоті кесар Петро писав, що вої князя Святослава посуваються на лодіях, комонно, пішо і що болгарське військо не може з ними боротись. Отже, їх багато, більше, ніж ждав імператор, більше, ніж київський князь міг послати за п’ятнадцять кентинаріїв. Так чому ж мовчить Калокір, про що він думає? Адже якщо Святослав має так багато воїв, то він може швидко пройти всю Болгарію, вийти до фем імперії й стати під стінами самого Константинополя…

Імператор Никифор разом з паракимоменом Василем радяться, що робити. Те, що князь Святослав напав на Болгарію, – добре, отже, римські золотники діють. Те, що руси знищують болгар, – також добре: вони знекровлять один одного, і тоді можна буде швидко розправитись і з Болгарією, і з Руссю. Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але він надто міцний і, чого доброго, може залучити на свій бік ще й болгар. І тому імператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють інше.

Уночі паракимомен Василь привів до імператорських покоїв єпископа Феофіла. Імператор знав Феофіла не тільки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василіка, послугами котрого користувалися ще імператори Костянтин і Роман.

Імператор і єпископ розмовляли сам на сам в одній з кімнат, що виходила вікнами на море.

– Чи зуміє єпископ проїхати в Понт? – запитав Никифор.

– Імператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарів? – замість відповіді поцікавився єпископ.

– Ні, єпископе, до хозарів зараз нічого їхати – вони розсіялись, як пісок. А в Херсонес я послав би не православного єпископа, а когось із павликан.[150]

– Я слухаю, василевсе, і виконаю будь-який наказ.

– На цей раз тобі доведеться поїхати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенігів і їхнього кагана Курю.

– Про що я мушу говорити з каганом?

– Зараз до Болгарії з великим військом прийшов київський князь Святослав. Військо його дуже швидко посувається вперед, і є загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, єпископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб він негайно вирушив і вдарив…

– У спину князеві Святославу над Дунаєм? – посміхнувся єпископ Феофіл.

– Ти вгадав, єпископе, в спину Святославу, але не над Дунаєм, а в Києві.

Єпископ Феофіл не стримався і промовив:

– Це – дуже добре, василевсе, і страшніше, ніж удар по Святославу над Дунаєм.

– Ти зумієш, єпископе, знайти кагана?

– Коли я мушу виїхати? – замість відповіді запитав той.

– Треба виїхати чимшвидше… Ланцюг на Золотому Розі підійнятий, і корабель готовий до виходу. Готове і золото – тобі дадуть тридцять кентинаріїв… Щасливої дороги, єпископе. І удачі!

– Многі літа тобі, великий василевсе!

3

Лодії князя Святослава, які досі крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дунаєм і піше та кінне військо. Іти було важко. У гирлі, на порозі Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, під зрадливою тирсою ховалось болото, бездонні драгви, людей заїдали комарі, під ногами сичали гадюки.

Але вої Святослава сміливо проходили всі ці місця. У великій пригоді тут були тиверці й угличі, що жили одразу за Дунаєм, але добре знали й усі стежки на правому березі. Озброївшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах і болотах попереду воїв, оглядали береги, потопали у високій тирсі й далі йшли вперед.

Усіх навіть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесі Дунаю не видно ні одного вітрила, на кучугурах, що жовтіли то тут, то там серед низин, не видно ні чабанів, ні воїв. І сторожа, яка їхала й ішла поперед всього війська, повертаючись час від часу до чола війська, доповідала, що ніде ворожих воїв не видно.

Коли ж військо стало наближатись до кінця Сулинського лиману, стало зрозуміло, чому воно нікого не зустріло на своєму шляху. Сторожа, яка в сутінках добралась майже до Переяславця, розповіла, що болгарське військо зібралося й опустило за собою всі ворота у Переяславці над Дунаєм, а всі лодії болгар за день до цього рушили Дунаєм угору.

Тоді князь Святослав велів двом тисячам кінних воїв негайно переплисти Дунай і мчати лівим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарські лодії. Сам же він зібрав до себе, коли стемніло, воєвод своїх і бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець.

Уночі воєводи підвели полки й оточили город, а до стін його підтягли з лодій пороки й метальні машини. Серед пітьми ночі було видно, як за стінами Переяславця спалахує світло, звідти долітали голоси болгарських воїв, іржання коней, чути було голоси й на стінах та вежах.

Тільки почало світати, князь Святослав велів сурмачам виїхати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропонує воям кесаря Петра віддати город без брані, за що обіцяє не чинити ніяких ушкод.

Болгарські боляри, що стояли на стінах, відповіли лайкою й глузуванням. Тоді князь велів воям своїм брати зброю і наволочить стяги. В стіни города вдарили пороки. Заметушились вої й біля самострілів, що стояли далі від стін: одні крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зроблені з волових жил, інші в цей час підкладали під них гостре каміння. Тятиви натягалися, вої спускали храпи – і з свистом і ревом на стіни й далі в город полетіло каміння.

В цей час натягли свої тятиви й лучники, що стояли поперед усіх воїв, і в повітрі засвистіли тисячі стріл – звичайних очеретяних і кращих – кедрових, яблуневих, а то й чипрасових.

Пороки з важким гупанням били в кількох місцях стіни, безугавно викидали каміння самостріли, лучники натягали й натягали свої тятиви. І тоді в сяйві нового дня із-за лучників виступили мечники й одягнуті в броню вої. Легко подолавши відстань до валів навкруг стіни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стін драбини, закидали залізні гаки, ставали один одному на плечі і лізли на стіни.

На полі під Переяславцем стояв великий шум і крик. Дехто з воїв кричав, щоб налякати ворогів, дехто – щоб підтримати своїх побратимів, декому, ніде правди діти, було просто страшно, і той криком бадьорив себе. Усі вої були завзяті, вони копієм хотіли взяти город.

Але й болгарські вої, на чолі яких стояли визначні боляри, бились сміливо. Їм обіцяли, що скоро підійде велике військо кесаря Петра, а разом з ними римські легіони. На стінах у них заздалегідь були приготовлені купи каміння, за заборолами – діжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники.

Коли вдарили пороки і в Переяславець полетіли тисячі стріл, багато воїв загинуло на стінах і в самому городі. Але боляри знали, що їм загрожує, і гнали на стіни інших. Ошаленівши від нестями, вони загрожували своїм же воям мечами, списами.

Ось чому воям руським довелося під стінами Переяславця дуже важко, – на них згори лилася гаряча смола, падало важке каміння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири.

У кількох місцях під стінами города почалися пожежі, й тоді із заборол полилася вода, хмарою сипався пісок, воям заливало, запорошувало очі. І коли в одному місці пороком пробили стіну, то виявилось, що поблизу немає воїв, які б ринули в проруб. А по той бік стіни швидко виростав присип, закривав проруб.

Та ось в городі і на полі перед ним настала тиша. Вої одійшли від Переяславця, стали тисячами, кожна під знаменем своїм. Князь Святослав разом із Свенелдом і ще кількома воєводами об’їжджав на конях військо, потім зупинився на високій кручі, звідки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним.

– І як мислите, воєводи, – запитав Святослав, – будемо далі брати Переяславець копієм чи станемо облогою?

Одні воєводи, а за ними й Свенелд, вважали, що город слід брати тільки копієм. Інші, а найбільше Ікмор, думали, що краще стати під городом станом.

Князь Святослав уважно слухав своїх воєвод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай поділявся на кілька рукавів. І раптом на його обличчі заграла посмішка.

– Пливуть! – сказав князь Святослав.

Далеко на пониззі, в голубому просторі вод, який пронизувало рожеве сонячне проміння, окреслились темні цяточки – то йшли лодії руські, що поспішали на поміч воям.

– Ждати під стінами города не можемо, воєводи, – промовив Святослав. – Тут стояти – давати ворогові силу. Ждати тут – може, й ромеї підтягнуть свої сили. І навряд чи сидітимуть самі боляри в Переяславці. Вони не ждали, мабуть, що з Києва так швидко прийде підмога. Вони не ждали, що й лодії наші з’являться на Дунаї. Але ж вони тут, он пливуть Дунаєм. Ждемо ночі, воєводи, і будемо брати город копієм…

І князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславці одночасно відкрились всі ворота, а з них скопом ринуло військо. Воно заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю.

У стані руських всі були готові, через короткий час почалася січа велика. Боляри болгарські бились люто, з усієї сили, вони йшли і йшли проти руських воїв, хотіли вирватись з цього поля і тікати на захід. Але руські вої не випускали їх з кільця.

До ночі одолів Святослав Переяславець. І взяв город копієм…

4

У цьому першому бою Микулі довелося дуже важко. Правда, лук і меч у нього на цей раз були там, де треба, тул із стрілами, які він сам нарізав з верби, висушив і оперив ще в полі, туго був прив’язаний у нього з правого боку, було в його тулі ще багато стріл і комишевих – тонких, легеньких, із залізними вістрями, – такою стрілою він би найпрудкішу веверицю вцілив. Перев’язав Микула пізніше, на березі Дунаю, й тятиву свого лука, на цілу ніч перед тим поклав її, як радили інші вої, в теплий кінський кізяк. Тятива одійшла, розпарилась, туго ув’язалась за підзорами[151], а коли сонце пригріло і тятива висохла, то кибить[152] і весь лук аж дзвеніли. Вся ця зброя тепер, коли він взяв її в руки, не заважала Микулі; тул біля пояса, лук у лівій руці, права – вільна, щоб стріляти, а коли буде надоба – виймати меч. І бився Микула, як і тисячі інших воїв, добре. На світанні, коли наперед виїхали сурмачі й сли, які стали кричати до бояр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти ромеїв і пропонували здати безщербно город, а болгари відповіли лайкою й глузуванням, – забилось дуже серце в Микули. Це ж вони – вої руські – з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до крові, а миру. Чого ж сміються болгари, невже не бачать смерті, що нависла над Дніпром і Дунаєм?

Люто, разом із своїм десятком ішов уперед Микула. Спочатку стріляв із лука, далі, коли лізли на стіни, вихопив меч, а що було згодом – пам’ятав мало. Знав одно: лук його не підвів, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебеніла й синцями вкрилось усе тіло, – цього не чув і про це не думав Микула.

Уночі ж, коли вої взяли Переяславець і спочивали, щоб далі йти до Доростола, Микулі доручили стерегти кількох болгар, таких посічених, як і він сам, пов’язаних. Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко від нього просто на землі. У бранця були зв’язані руки й ноги, на сорочці його запеклася кров, мабуть, він дуже стомився, хотів спати, бо то заплющував очі, то розплющував їх. Але щось не давало спати бранцеві – розплющуючи очі, він кожного разу з острахом поглядав навкруг, ніби чогось боявся.

– То ти й спи, чоловіче, – сказав нарешті Микула, якому обридло, що бранець то схоплюється, то лягає. – Ти ж бачиш, я не сплю.

Болгарин сів і пильно подивився на Микулу.

– Не буду спати, – промовив він. – Не, не…

– Як хочеш, чоловіче, – згодився Микула. – Сиди!

Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але ніч ішла, мовчання було важким, а далі й нестерпним.

– І чого тебе зв’язали? – вголос сказав Микула.

– Асен бяше убит, – відповів полонений. – Болгаріяче ще не імат такава войска, аки рустії…[153]

– Не імат такава войска? – засміявся Микула. – Так чого ж ти бився з нами?

– Бояхом руські войниці.

– Боявся? – здивовано запитав Микула.

Слово болгарина про те, що він боявся, здивувало Микулу. Боявся – і бився. А чому ж він не підійняв рук? Тоді б ні Микула, ні інший воїн не зачепили б його.

«Щось тут не так», – уперто думав Микула й запитав у бранця:

– А чого ж ти боявся руських войниців, чоловіче?

До ночі одолів Святослав Переяславець. І взяв город копієм…

– Руські войниці імам смерть, – відповів той. – Ти хочеш мене мати рабом, уб’єш…

– Це я тебе хочу мати рабом? – промовив Микула й чомусь показав на своє серце. – І це я тебе вб’ю?

– Ти і твій каган, – швидко відповів болгарин.

– Зажди, – промовив Микула, – ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе візьму рабом і вб’ю? І як тебе звуть?

– Ангел суть. А тебе?

– Микула… Микула.

Тоді болгарин витягнув уперед свої зв’язані мотузком руки й запитав:

– То аз не буду ті рабом?

– Ти що? Та я ж сам ніби раб… закуп.

– Закуп… – повторив Ангел і опустив на коліна руки. – А боляри говорили – страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни – будемо ми раби – аз і Цвітана, і всі, всі…

– Не відаю, про що ти говориш, чоловіче. Яка Цвітана, хто всі?

– Цвітана – жона, а всі – болгари, смерди, парики, – тихо сказав Ангел.

– Смерди?

– Так, смерди…

Вони замовкли. Мовчав і стан. Далеко в лузі горів вогонь, і ледь долітали звідти голоси – там палили мертвих. А між тим навкруг було дуже тихо.

І в цій тиші Микула почув, як десь близько серед темної ночі вдарив перепел. Вражений Микула навіть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумівши, що зацікавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обоє вони довго слухали, як пристрасно б’є в житах перепел, і навіть заплющили очі від невимовного задоволення, яке заповнило їм груди.

– Чувай… Добер глас, – сказав Ангел. – Чудо!

– Правду говориш, – згодився Микула. – Голос добрий.

Микула розумів не всі його слова. Але він розумів головне: отут, на луках над Дунаєм, і скрізь далі в гори є городи, є села, і скрізь тут живуть болгари. У селах вони випалюють ліси, сіють різне жито, в горах пасуть худобу. І ще недавно вони жили великими родами, пересувались в долинах і на горах, а зараз, коли скрізь стали городи, – осіли, сидять на місці.

– Не бува човек сам да іска смерті сі, – продовжував Ангел. – Але каган далеко, бог – високо.[154]

Важко, як розумів з слів Ангела Микула, жити зараз на долині і в горах. У Преславі сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому Переяславці, – боляри, у жупах – кметі. А вже в них є чимало тіунів-перпераків – і житаре, і винаре, десяткаре, сенаре, – жито беруть кадями, вино – бочками, від худоби – десятину. А над усе – ромеї, – і це добре знав Ангел.

– Брат мій загина од руката на ромеєц… докато очиті мі виждат, аз ще буду враг на ромеїте… Нека буду трижда проклят, ако се откажа от думите се…[155]

– Бачу, боляче тобі, – сказав Микула, – мабуть, розв’яжу я тобі краще руки.

– Болі… Розверж, Микул…

Микула розв’язав мотузки на руках Ангела й сказав:

– Ноги сам розв’яжи!

Ангел швидко розв’язав ноги й витягнув їх на траві.

– Ти, мабуть, і їсти хочеш? Візьми хліба.

– Спасибі, – подякував Ангел. – Ти, Микул, си мі, като брат…[156]

І він смачно їв шматок хліба, який йому дав Микула.

У Микули було гарно на душі. Він запитав:

– Ти нікуди не підеш, Ангеле?

– Ой ні, – відповів той. – І куди? Чувай, Микул, ерам мі є. Бог да ті даде довгий живот і да позлати устата за думи, аще мені сказав. Сляп аз бях. Не войник я тепер на цар Петро, страх, страх то був.[157]

Микула поклав під голову руку й одразу почав дрімати. Напівзаплющивши очі, бачив Микула далекі вогні на полі, і чомусь нагадали вони йому вогні над Дніпром. Вогні наближались, і скоро Микула побачив близько Вісту. Вона дивилась великими, добрими очима, а потім поклала йому на голову руку. Так і заснув Микула.

Коли він прокинувся, ледь починало світати. Просто перед собою Микула побачив вкриту росою траву, мотузки, якими був зв’язаний Ангел, чиюсь спину, за нею голови, ноги. Люди ще спали.

Не було тільки Ангела, – навіть трава, на якій той лежав звечора, також припала росою. Микула сів. Озирнувся. Ангела не було.

Тоді Микула схопився швидко на ноги й подивився, чи лежать на землі його шолом, лук з стрілами й меч. Зброя була на місці.

Він пішов, обминаючи людей, які покотом лежали скрізь на траві. Гірко було Микулі, що Ангел утік, образа обгортала його душу.

І раптом Микула зупинився. Вийшовши на пагорок, він побачив Ангела. Той сидів спиною до нього, але Микула одразу пізнав болгарина, широкі його плечі, всю постать. Ангел щось говорив, розмахував правою рукою, а перед ним сиділи й уважно дослухались до його слів кілька руських воїв.

– Там шлях на Преславу, – говорив Ангел. – Відаю, як пройти в горах.

Трохи обминувши цих людей, щоб не заважати розмові, Микула спустився з пагорка, побачив джерело, став на коліна, схилився й напився свіжої води, яка пахла небом і ранком.

5

Ніч спустила шати над Доростолом, у темному небі запалилися й відбилися на плесі Дунаю зорі, повіяв вечірній теплий вітер з моря.

Тоді в Доростолі стихли крики й брязкіт зброї – січа скінчилася, город упав, вої руські ждали, що звелить їм князь, жителі тремтіли від страху.

Вони боялись і тремтіли від страху немарно – тут, у Доростолі, де сходились вітри з Руського моря й Родопів, тягнувся шлях з півночі на південь по Дунаю і ще один великий шлях із сходу на захід сонця – понад морем. У того, хто сидів у Доростолі, були ключі від Дунаю, моря, степів, поля.

Через це давні ще імператори ромеїв, що завжди прагнули поширити свої межі на схід, із жорстокими, смертельними боями доходили сюди, ставили понад Дунаєм городи-фортеці, вони ж поклали і перший камінь Доростола.

Але місцеві племена, що жили тут одвіку й говорили такою ж мовою, як і племена над Дніпром і Руським морем, а пізніше й болгари, що з далекого сходу прийшли сюди й поріднились, злилися з місцевими племенами, не хотіли мати над собою імператорів римських. Тут, на берегах Дунаю, вони їх не раз били, гнали до Константинополя.

Багато довелося пережити й вистраждати Доростолу від імператорів римських. Крім їхніх воїв, стіни города бачили багато орд інших, – і всі вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в неволю, робили своїми рабами чоловіків, юнаків, дівчат.

І цього вечора, коли закінчилась січа під Доростолом, люди в будинках, хижах і землянках города не спали. Кожен із них думав, що буде далі. Чоловіки з синами збирались тікати в Родопи, матері ховали дочок в печерах.

Темної ночі руські вої із смолоскипами в руках ходили від хижі до хижі, грюкали в двері, веліли всім збиратись на площі біля палацу кметя.[158]

Скоро площа була заповнена, мужі болгарські товпились, тихо між собою розмовляли. Це були невеселі розмови – на воротах і стінах города стояли руські вої, нічна сторожа ходила вулицями, вої руські стояли й наокруг.

Ще пізніше коло будинку заблищали смолоскипи. Рівними рядами, одягнуті в броню, з мечами біля поясів, з списами й щитами в руках, стали там руські вої, а на сходи вийшов і став поперед них воєвода.

Люди з Доростола не знали, хто він, але зрозуміли, що це не звичайний воєвода. На поголеній голові в нього темніло пасмо волосся, біля пояса висів позолочений меч із камінням у яблуці, срібним череном, усіяним перлами огнивом.

– Князь Святослав! – покотилось у натовпі.

Всі мовчали. Славословити руського князя, як кметі веліли їм славословити кесарів, коли ті приїжджали до Доростола, – ні, ніхто їм цього не велів. Щось просити в нього, – але хіба знає хто, що думає князь. Натовп мовчав. Усі дивились на князя Святослава, намагаючись вгадати, що він хоче, і боячись того, що він звелить робити. Мовчав і князь Святослав. Він дивився на тисячі людей, ніби хотів прочитати їх думки.

– Мужі болгарські! – почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на меч. – Допреже піти сюди, в Болгарію, і стати на брань з вами, я посилав слів своїх до кесаря Петра і говорив, що болгари і руси – це рідні люди, що отці наші сукупно боролись з ромеями і що зараз ми також сукупно повинні боротись з ромеями, бо льстиві вони й хитрі, бо думка в них одна: знищити і Русь, і Болгарію, що василевси ромейські мріють стати василевсами світу. Про це я говорив кесарям вашим і боїлам[159], я давав руку кесарю Петру, як батько мій Ігор давав її кагану Симеону. Коли ж кесар Петро не схотів з нами говорити й одкинув мир і любов, я з воями своїми приплив сюди, до Дунаю, і прийшов борзно, взяв копієм Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами.

Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими ж словами, якими говорили й вони. Він сказав, що звертався до кесаря Петра, не дістав відповіді і тоді пішов на Переяславець і Доростол. Князь сказав також, що хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досі всі розмовляли з ними тільки мечами?!

– Мужі болгарські! – вів далі князь Святослав. – Одвіку ми з вами разом і князі наші аж до Симеона і Ігоря боролись з ромеями, що хотіли нас зробити своїми париками. І тоді була дужа Болгарія, їй допомагала Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, він продав вас, болгар, ромеям, зрадив він і Русь.

Боляри болгарські, що стояли попереду в багатому одязі, мовчали, але десь позаду в натовпі в цю хвилину пролунало кілька вигуків.

– Кесарі і болярини можут да стати предателем, народ – нікогда!.. Да мислим за цяла Булгарія!..

Але це були ще несміливі перші крики. Тих, що кричали, підштовхували, змусили мовчати. І знову тиша запанувала на площі, натовп, як один чоловік, стояв непорушно, німий.

– Я говорю правду, – голосно сказав князь Святослав. – Ромеї прислали нам багато золота, щоб ми ішли й поневолили для них Болгарію. Ось із нами василік імператора ромеїв, який привіз у Київ це золото.

Василік Калокір, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед і, клянучись, підійняв угору руки.

– Але не заради цього золота прийшли ми сюди, – вів далі Святослав. – Візантія хотіла б, щоб ми нині розбили болгар, завтра вона битиме з болгарським кесарем Русь. Не неволити, не вбивати, не грабувати болгар прийшли сюди руські люди, а принесли свій меч, щоб додали ви до нього меч свій, щоб стали попліч з нами і щоб разом ішли ми на ромеїв. Я, – урочисто продовжував він, – князь Святослав, і всі руські вої говоримо вам: нехай буде спокій і мир у вашому городі, нехай тут буде середина землі, що йде на ромеїв. Вої мої зараз відкриють ворота. Хто хоче бути з нами – нехай лишається тут, хто боїться і не вірить нам – нехай іде звідси. А всім говорю: ідіть по Болгарії й скажіть людям, що князь Святослав сидить з воями у Доростолі і піде далі. Але меч його уготований не супроти болгар, а проти ромеїв. Князь Святослав, як князь Ігор і каган Симеон, кличе всіх болгар до бою з ромеями!

Натовп завирував, загомонів, то тут, то там почулися крики. Попереду щось шепотіли між собою боляри, позаду, де було темніше, хтось голосніше говорив про неволю, про долю париків.

– Да живе князь Святослав! Да принудим ромеїв до миру… Другарі!

Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Він розумів, що цими людьми керують найрізноманітніші почуття: ненависть і любов, страх і відвага. Але є між ними й такі, якими керує лжа і облуда.

Вої князя Святослава швидко йшли вперед, вже в їхніх руках було гирло Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали фортеці, сунули низиною між Дунаєм і Руським морем, далі й далі на південь берегом, займаючи там затоки й городи, – аж до Варни.

Багато жорстоких війн знав цей куточок землі між Дунаєм і Руським морем, кожен камінь тут і кожна піщинка политі були людською кров’ю. Кожна з фортець високо на горах над Дунаєм в різні часи знала облоги, наступи, голод. Бувало, що війська імператорів, а пізніше війська болгарських каганів довгі місяці тримались у фортеці і ніяка ворожа сила не могла їх взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений уграми, заперся в Доростолі, кілька місяців тримав облогу і зрештою пішов у наступ проти угрів, прогнав їх у Ателькуз.

Воїв князя Святослава не затримала ні одна фортеця. За короткий час вони взяли вісімдесят городів над Дунаєм, сотні городищ на долині, ще багато городів над Руським морем. Відколи стояли Родопи і відколи п’ять морів бились у круті береги Болгарії, ніяке військо в такий короткий час не доходило до вершин Родопів, ніяке військо так швидко не посувалось уперед.

Вої князя Святослава жорстоко, не шкодуючи крові, боролися з болярами і їхніми дружинами. Убогі ж болгари – всі ті, кого боляри прозивали простими людьми, смердами, париками, – приєднувались до війська князя Святослава.

Коли князь Святослав взяв Доростол, до нього прибули гонці із-за Родопів, від коміта Шишмана[160] і його чотирьох синів, які недавно підняли повстання проти Петра і не визнавали тепер Преслави…

Гонці повідомляли, що там, над Адріатичним морем, ждуть Святослава, і тільки він промине Преславу, приєднаються до нього, щоб разом іти проти ромеїв.

Планина горіла, тут тепер знову згадували царя Симеона, його іменем вітали один одного, ім’я його і князя Святослава відкривало ворота фортець. І вже кільце все тугіше й тугіше стягувалось навколо Преслави, з її стін уже видно було заграву пожеж над Дунаєм, заграву в горах на заході, заграву – в бік Руського моря. В одному тільки місці не видно було заграви – на південь від Преслави – у Візантії. І туди – через ущелини в горах, – до Константинополя, і назад, з Константинополя до Преслави, летіли й летіли гонці.

6

Про все це, звичайно, чує, все це знає імператор Никифор. Вої князя Святослава ідуть не так, як би хотів він. Мовчить патрикій Калокір, мовчить Святослав, страх і відчай поволі починають вповзати в душу імператора.

О, коли б знаття, він би ніколи не став кликати князя Святослава сюди, в Родопи, ще й платити золото. Переляканий василевс починає збирати до Константинополя військо, сюди ідуть легіони, які стояли досі в західних фемах. Стратиги за наказом імператора висилають свої війська, вони заливають сірим потоком узбережжя Золотого Рогу.

На протилежному березі Золотого Рогу, в Галаті, починають лагодити старі, побиті й закладають нові дромони, хеландії, скедії. Із голубої імли Пропонтиди до Константинополя поспішають кораблі з легіонерами із Азії.

Велике військо вимагає зброї, і її кують у майстернях на Галаті й біля Влахерну, – кують мечі, списи день і ніч, безперервно. Там же, в майстернях, готують величезний ланцюг і тягнуть його через Золотий Ріг від Сотенної вежі Юстиніанової стіни до Галатської вежі на протилежному березі. Ця вежа досі була відома тим, що в ній жило кілька ченців, які нібито виліковували жінок від безпліддя. Тепер почеплений до неї ланцюг мусив рятувати Великий палац від лодій Святослава.

Здавалося, що Константинополь і всі його прибережні феми були добре захищені з суходолу й моря. Усі ждали, що імператор Никифор вирушить з своїм військом проти Святослава. І сенатори, і всі чиновники одверто й давно говорили про це.

Але Никифор не поспішав. Імператор Візантії не вагався – іти йому чи не йти проти Святослава. Питання це імператор Никифор вирішив давно, ще тоді, коли посилав до Києва василіка свого Калокіра. Інші причини змушували Никифора стримуватись з походом у Болгарію.

У імперії було неспокійно. Сидячи в Константинополі, імператор Никифор відчував гаряче дихання з Європи. Там імператор Оттон Перший посувався з військами своїми в Південній Італії, він уже вийшов до моря, біля Сицилії кораблі його зіткнулись з численним могутнім флотом Візантії…

Сталося щось незрозуміле. Візантійський флот мав дромони, чудові хеландії, кубари, в його розпорядженні був грецький вогонь, і все ж він був розбитий, потоплений…

Неспокійно було також і в Азії. Там у Сирії й навкруги – у Ісаврії, Кілікії, Фінікії – протягом кількох років не вгавали повстання проти імперії, і імператор Никифор давно послав туди свого доместика схол[161], славетного полководця Іоанна Цимісхія з наказом будь-що придушити повстання.

Але протягом цілого року Іоанн Цимісхій не міг придушити повстання в Азії, все стояв під стінами Антіохії, і імператор Никифор змушений був послати туди на чолі кращих легіонів стратопедарха патрикія Петра, про якого всі говорили, що він муж хоробрий, жорстокий до ворогів. Водночас роздратований імператор велів, щоб Іоанн Цимісхій негайно повертався до Константинополя.

У самому Константинополі також було важко. Три роки підряд у імперії був неврожай, феми, які межували з Болгарією, охопив голод, нестача харчів гостро відчувалась і в столиці. Тут усю торгівлю хлібом взяв у свої руки, з відома, звичайно, імператора, його брат – куропалат Лев Фока. Він скуповував весь хліб, який довозили до Константинополя, і продавав його по високій ціні, наживаючи тисячі кентинаріїв.

Лев Фока був не один. Кожен патрикій, сенатор, найменший чиновник, крім великої платні, яку він одержував з царської скарбниці, намагався ще щось заробити. Всі вони торгували будинками в місті, маєтками в фемах, тисячі рабів працювали на імператора і його поплічників. Голодне, зубожіле населення Константинополя і ближчих фем було доведене до відчаю.

Канцелярію єпарха міста, що була недалеко від Великого палацу, кожного ранку оточували м’ясники, хлібопеки, торговці милом, воском, полотном. Вони скаржились, що Колхіда й Керосун не продають їм полотна, що ніхто не хоче гнати баранів і худобу з Сангарії й Нікомідії, що в Таврії нібито ніколи не було свиней.

Та не тільки торговці товпились біля канцелярії єпарха. Сюди йшов і голодний люд столиці, нарікаючи на те, що не було роботи, а коли вона й траплялась, то за свій заробіток не можна купити хліба.

Дедалі більше й більше в столиці поширювались грабіж, розбій, вбивства. Уночі то тут, то там спалахували пожежі, то тут, то там злодії розбивали крамниці. Паліїв і грабіжників ловили, в’язнями було набито всю преторію, але це не допомогло. Місто вирувало, хвилювалось.

Хвилювання і неспокій ще більше сколихнули місто, коли туди дійшли чутки про перемоги князя Святослава в Болгарії.

На іграх в Іподромі, в надзвичайно урочистий момент, коли на арену вийшли всі учасники ігор, а імператор Никифор разом з імператрицею Феофано з’явився у своїй ложі, щоб вітати людей, на лавах почулись крики: «Хліба!.. хліба!..» – далі свист. В імператорську ложу полетіло каміння.

Імператор Никифор і Феофано змушені були тікати з Іподрому. Через вузькі переходи Кафізми, підвали храму Дафан і галерею Маркіана вони потай пробрались до Буколеону.

Цей Буколеонський палац імператор Никифор велів будувати ще тоді, коли сів на престол, бо він боявся жити у Великому палаці, де царювали й гинули насильницькою смертю імператори – попередники Никифора.

Свій новий палац імператор поставив на південь від Великого палацу, над вузькою й глибокою затокою, де можна було тримати напоготові кілька кораблів. Палац цей і зовні, і всередині нагадував фортецю, мав високі стіни, бійниці, вежі, льохи. В нього важко було зайти, а ще важче вийти.

Після подій на Іподромі імператор заспокоївся тільки тоді, коли опинився в Буколеоні.

– Вони жорстоко розплатяться за це каміння, – сказав імператор паракимомену Василеві. – Наша етерія повинна перевернути весь город…

Над Константинополем висіли важкі хмари, від галатейського берега віяв холодний вітер. Обличчя імператора було сердите, він стояв мовчазний, замислений, довге, чорне колись волосся, рясно посічене тепер сивиною, куйовдилось від вітру. Темні очі з-під густих, кошлатих брів похмуро дивились на галатейський берег.

Через кілька днів тривога імператора Никифора розвіялась – до Константинополя повернувся стратопедарх патрикій Петро. Із своїми легіонами він швидко пройшов Сирію, оточив Антіохію, поставив тарани й метальні машини, запалив міст грецьким огнем і взяв Антіохію. До Константинополя він привіз безліч полонених, скарби.

Імператор Никифор почував себе переможцем. Він сам вручив велику нагороду патрикію Петру. Оскільки ж звістка про падіння Антіохії була одержана напередодні свята архістратига Михайла, велів зробити вихід у Святу Софію.

Але ще до цього виходу він зустрів у Буколеоні Іоанна Цимісхія. І тоді імператора прорвало, він вибухнув страшним гнівом.

– Як міг ти допустити, – заволав він на Цимісхія, – щоб я у цей важкий для Візантії час знімав великі сили з меж Болгарії і посилав їх у Сирію!..

– Великий імператоре, – відповів Цимісхій. – Я діяв, як ти велів, – беріг Антіохію, що є третім городом світу, і намагався взяти її облогою.

– Безумець! Твоя облога затягнулась на цілий рік. А патрикій Петро взяв Антіохію за один день.

– Він розбив стіни, спалив половину города, не залишив каменя на камені.

– Бувають часи, – крикнув роздратований імператор, – коли треба руйнувати не тільки городи, а цілі землі, не шкодувати нікого й нічого! Патрикій Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами.

– Це правда! – промовив Іоанн. – Антіохія тепер найбідніший город світу, вона не скоро встане з руїн і попелу.

– Ти смієш мене осуджувати! – закричав нестямно Никифор. – Паракимомене Василю! Віднині Іоанн Цимісхій не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, їдь у свою Вірменію, тобі немає місця в Константинополі.

Тільки після цього імператор Никифор вгамував свій гнів, рушив до камор Золотої палати, щоб одягти там пишний свій одяг, почати вихід, слухати урочисті співи хорів, славослов’я димотів і динархів.[162]

Проте ці славослов’я не приносили тепер йому, як раніше, втіхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душі. Він ішов, сивий, похилений, час від часу боязко оглядався навкруг…

Це вже був не той славетний полководець, одного імені якого боялись Сирія й Палестина, який велів колись своєму війську рубати голови крітянам і кидати їх на ворогів, який ходив на Антіохію й каменя на камені не залишив від городів агарян, якого всі воліли мати спільником і владарем, але не ворогом.

Тепер імператор Никифор тремтів перед іншими, чорні передчуття обгортали його…

І зараз ці передчуття не обдурили імператора. Він стояв і молився в своєму паракиптику[163], час від часу падав навколішки і схилявся чолом до холодної мармурової підлоги.

Але що це? Коли він раптом одірвав важку голову від підлоги, то побачив перед собою ченця в темній рясі, із закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку.

– Що це? Хто ти? – прошепотів імператор, але мимоволі торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями своєї руки… І тоді чернець зник так само несподівано, як і з’явився.

У руці імператора був папірець. Він розгорнув його, підніс ближче до очей і при мерехтливому світлі лампад прочитав:

«Імператоре! Доля відкрила мені, нікчемному черв’якові, що ти, коли мине вересень, третього місяця підеш із цього життя…»

Імператор ступив уперед, відкрив завісу паракиптика, яка відділяла його від мутаторія[164]. Там один за одним, всі в темних рясах, ішли ченці. Але який із них дав записку?

7

І була єдина втіха в імператора Никифора і єдина людина, якій він поки що вірив у Великому палаці, – його жона, імператриця Феофано.

Їй тоді минало тридцять років, і якщо раніше, в дні молодості, вона нагадувала лозу, на якій тільки наливаються вкриті ніжним пилком таємничо-привабливі грона, то тепер це була лоза дозріла.

Вона мала досконалі, ніби виточені з мармуру, форми, ніжні руки її з довгими гнучкими пальцями схожі були на лебедині крила, тугі перса – на соковаті плоди, ноги її – о, тим ногам заздрили всі жінки Константинополя!

Чудове було в неї й обличчя – з великими, темними, схожими на дві маслини під чорними бровами очима, тонка шкіра її нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках її виступали, як дивні троянди, рум’янці, уста її – невеликі, але чітко окреслені – не мали ні єдиної зморщечки. Ні, імператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жінок Візантії й усього світу!

Поряд з нею імператор Никифор – сивуватий, не в міру повний, брезклий, малоговіркий і малорухливий – виглядав старим, невправним, незугарним. Але він не здавався, він нестямно любив і хотів, щоб його любила Феофано, єдина, найкраща в світі…

Він багато через неї зазнав. Це ж тоді, коли ще живий був імператор Костянтин і престолонаступник Роман, він, як близька до царської родини людина, запрошений був і став хрещеним батьком дітей Феофано – синів Василя і Костянтина. Цього для нього тоді було досить. Хрещений батько порфірородних – так почався зв’язок між Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем.

Пізніше, правда, це кумівство стало лихом для Никифора Фоки. Коли, після отруєння Костянтина, а пізніше й Романа, учорашній полководець сам став імператором Візантії й наступного дня звернувся до патріарха Полієвкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патріарх відповів, що Феофано, як мати хрещених ним дітей, його кума, не може стати дружиною Никифора, і новоявленому імператору не лишалось нічого, як вдатись до шахрайства: він заявив і довів патріарху, що хрещеним батьком дітей був не він… а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.

Тоді для нього почався нібито щасливий час. Він був з Феофано, дарував їй незчисленні скарби, віддавав городи й цілі землі в Європі й Азії. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азію на агарян, що повстали проти імперії, він взяв з собою Феофано…

Вона на кожному кроці також виказувала, що любить імператора; це вона веліла робити, щоб його розважити, малі виходи до Софії й великі – до міста, це вона дбала, щоб у Великому палаці щодня відбувались урочисті прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса.

І цього вечора, коли імператор Никифор, переляканий запискою ченця, повернувся з собору Софії до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню – одягнена в легку туніку, збуджена, чудова.

Імператор Никифор стояв навколішки у кутку перед образом і, часто б’ючи поклони, пристрасно молився.

– Імператоре! Мій василевсе! – звернулась вона до нього. – Ти проводиш дні й ночі в своєму кітоні, ти уникаєш радості й розваг, ти забув і про мене, свою Феофано. Чому це так?

– Я не забуваю, – підводячись, відповів він, – і ніколи не забуду про тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене ні на хвилину; я не сплю ночами… Це почалось тоді, коли ми були з тобою на Іподромі і коли вони кидали на мене камінням…

– Імператоре, – перебила вона його. – Хіба вперше імператорам ромеїв бачити, як на них кидають камінням? Тих, що кидали каміння, вже немає в живих, а хто з них і лишився живий, той сидить і сидітиме на Проті… Забудь про це, імператоре.

– Ти кажеш, – вів далі Никифор, – що вони всі загинули або ж сидять на Проті. Так хто ж тоді пророкує таке й хоче моєї смерті?

Імператор розповів Феофано про випадок у соборі й показав записку, яку йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала її, й на обличчі в неї виступили рум’янці. Проте Феофано стрималась і, як тільки могла спокійно, нібито жартома, сказала:

– Мій імператоре! Василевсе мій! Та невже ж можна так страждати із-за кожної дурної записки? «Третього місяця ти підеш із цього життя…» Нікчемний черв’як! Він немарно так підписав цю записку. Ну хто, скажи мені, може вгадати, коли людина піде із цього життя? Бог? Та навіть бог цього не скаже, бо коли приходить час – він кличе, коли ж доля судила жити – людина переборює навіть смерть. У нас з тобою, імператоре, є вороги – і тут, у Великому палаці, і в Константинополі, і в імперії. Але, василевсе, ми не були б імператорами, коли б їх не мали. А хіба не мали ворогів вони?..

Вона показала на стіну опочивальні, де зроблені були мусії імператорів Костянтина, Юстиніана, Михайла Мефісоса і Василя Македонянина… Як живі, ті йшли і йшли, високо піднісши вгору руки. За ними з молитовниками в руках крокували їхні жони, діти…

– Це правда, – вирвалось у імператора Никифора. – Македонянин, – показав він пальцем на одного з них, – убив оцього самого… Михайла Мефісоса…

– Так, – голосно засміялась Феофано. – Вони вбивали навіть один одного! А ти чого злякався? Якийсь нікчемний черв’як пророкує тобі смерть, і ти йому віриш?! Подумай, імператоре! У тебе є надійна етерія, від тебе не відходить твій паракимомен Василь, ти побудував – і добре зробив – цей палац Буколеон, куди не проповзе ні миша, ні черв’як, нарешті, біля тебе я – твоя утіха й підпора.

– Це правда, – згодився імператор Никифор. – Тут, у Буколеоні, біля тебе, я в безпеці… Але ворогів є багато, вони там, за стінами Буколеону…

– Хто ж вони?

– Оттон німецький.

– Навряд чи рушить проти Візантії Оттон, – заперечила Феофано. – Він зараз осів у Італії, заспокоївся і далі не піде…

– Але горить і вся Азія, Феофано.

– О, – засміялась Феофано, – колись ти сам, а тепер Вард Склір пройшли по Азії, там навіть вітер не посміє дихнути…

– А Болгарія?

– О, Болгарія – це справді небезпечна земля, і не так вона, як Русь…

Феофано на хвилинку замислилась, потім сказала:

– Колись… це було давно… коли ще живий був імператор Костянтин, я бачила тут, у Великому палаці, київську княгиню Ольгу… Це страшна, небезпечна жінка. Я й досі пригадую її очі, обличчя, уста. Такий, мабуть, і син її Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, імператоре?

– Бачиш, – повільно відповів імператор. – Я сам покликав князя Святослава і навіть заплатив йому, щоб він бив непокірних болгар…

– Він і б’є їх, про це говорить весь Константинополь. Але Константинополь боїться, що Святослав може прийти й сюди…

– О ні, – зухвало сказав імператор. – Болгари не допустять його сюди…

– Хто не допустить? – засміялась Феофано. – Косноязичний їх кесар Петро, оцей чернець з Афонської гори?

– У нього є син Борис… наш родич, Феофано.

– Так чому ж ти тримаєш його тут, при дворі?

– Він завтра ж виїде до Преслави, – заявив Никифор. – Це правда, покладатись далі на Петра не можна. Але, Феофано, я й не покладався на нього. Уже давно, ще тоді, коли оцей Святослав вдерся в Болгарію, я послав єпископа Феофіла василіком своїм до печенігів, дав йому золото, щоб вони напали на Київ.

– Паракимомен Василь не говорив мені про це…

– Про це досі знали тільки я та він, тепер знатимеш і ти, Феофано.

– Це дуже добре, – згодилась і Феофано. – Але на Святослава мусиш рушати й ти.

– Коли печеніги вдарять, рушу і я. А потім, ти знаєш, у мене було неспокійно в Азії. Зараз я готовий і піду, піду…

– О, тепер я бачу, що ти справді мудрий, – запалилась Феофано. – Іди, йди на них!.. Пригадуєш, – замислилась вона, – як ти колись, одразу після нашого одруження, поїхав у Азію… Тоді ти мене взяв з собою. Я жила в твоєму шатрі. Який ти тоді був чудовий, імператоре! Я пам’ятаю тебе на коні, в позолочених доспіхах, у шоломі, з мечем…

– Так, – згодився він. – Це був чудовий час. Але хіба я вже такий старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу військо на Русь… І тебе я також візьму з собою.

– Але поки що ти молишся, а не готуєшся до війни.

– Я перекидаю військо з Азії, вже мої легіони стоять у Фракії й Македонії, скоро буде готовий і мій флот.

– Ні, ти не готуєшся, – рішуче промовила Феофано, – бо не думаєш про своїх полководців. Чому ти залишаєш поза своєю увагою мужа, який вславився подвигами і не раз рятував тобі життя, допоміг стати імператором?

– Про кого ти говориш?

– Про Іоанна Цимісхія – твого двоюрідного брата, якого ти без жодної провини звільнив з доместика схол, примушуєш їхати до Вірменії. Навіщо йому, людині знаменитого роду, сидіти в глушині, коли він мусить стояти на чолі війська, вести його. У нього, крім того, велике горе. Тільки-но померла його дружина… Нехай, Никифоре, буде він у Константинополі, одружиться з дочкою якогось благородного патрикія… Зроби це для мене…

– Хіба що тільки для тебе, – сказав імператор. – Але я не хочу бачити його тут, у палаці. Нехай він живе в городі, нехай одружується, але не потикається до мене.

– Спасибі, – подякувала Феофано. – Зараз ти зробив як імператор. За це тебе любила і любить Феофано…

Чари кохання! Їм підвладні всі, підкорялись їм і імператори ромеїв.

Звичайно, імператор Никифор виконав пораду Феофано і наступного ж дня запросив на розмову нового свого родича – кесаревича Бориса.

Імператор обрав добре місце й зручну годину для розмови. Він сидів у великій палаті, вікна якої були затінені. Крізь розчинені двері голубіли води Пропонтиди, довга ж низка кораблів на ній пливла й пливла вдалину…

Величне видовище! Море було спокійне, сяяло під блискучим сонячним промінням. І тим грізнішими виглядали на ньому важкі бойові кораблі – дромони, біля кожного з яких пливло по два розвідувальних судна – усії, за ними – памфіли – такі ж бойові кораблі, але менші розміром, ще далі – довжелезні кумварії і коротші – хеландії, на яких звичайно перевозили воїв, коней, зброю.

До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тільки на дромонах сиділо по сто-двісті гребців з кожного борту. Кесаревич бачив, як срібні бризки летять з-під тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слід від запіненої води.

– Велика сила в твоїх руках, василевсе! – вирвалось захоплено у кесаревича Бориса.

– Я велів цій силі вийти із Золотого Рогу й прямувати за Босфор до Дунаю, – сказав імператор Никифор.

– Отже, вони йдуть на поміч Болгарії?

– Так, кесаревичу. Візантія вирушає на поміч болгарам.

– Спасибі, василевсе! Якщо ці кораблі стануть на Дунаї, князю Святославу буде тісно в Родопах…

– Так, кесаревичу! – суворо вів імператор Никифор. – Прийшов час піднести меч над знахабнілими тавроскіфами і їхнім князем. Дуже скоро, тільки кораблі наші стануть на Дунаї, із Фракії й Македонії в Родопи рушать і наші легіони. Але наскільки я знаю, і ти сам, кесаревичу, мені говорив, що кесар Петро хворий. Ліпше було б тобі вже зараз вирушити до Преслави.

– Великий василевсе! Я давно про це мрію, і одразу після одруження просив тебе про це.

– Їхати тобі до Преслави тоді було ще рано, а тепер саме час.

– Я готовий, василевсе!

Імператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тоді сказав, як це здалося кесаревичу, від самого серця, по-батьківському:

– Слухай, Борисе! Я надіюсь, що ти зараз підтримаєш свого батька, а якщо звелить бог, то й сам зумієш захистити Преславу і городи Болгарії. Пам’ятай, що загибель Преслави буде загибеллю твоєю, загибеллю слави всіх каганів болгарських… У твоїх руках будуть усі скарби каганів Омартога, Крума, Симеона, – імператор Никифор важко зітхнув, згадавши ці багатства, – але в твоїх руках буде найголовніший скарб – корона болгарських кесарів. Пам’ятай: візьме Святослав Болгарію – все загибає, загибають усі скарби, корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кінця!

– Розумію, імператоре, і клянусь!

– У цій борні ти будеш не сам. Колись між нами і болгарськими каганами були незгоди й сварки, були війни і кров…

Імператор Никифор знову замовк, бо не хотів згадувати, як болгарські кагани боролись з імператорами ромеїв, як їх били і як каган Крум зробив чашу з черепа імператора Никифора Першого…

– Це все в минулому, – промовив Никифор Фока, – бо вже багато літ між імперією і Болгарією існує приязнь і любов. Ми зміцнюємо нашу любов, посилаючи тебе в Преславу, і надіємось на тебе. Але це тільки початок. Ми хочемо ще більше зміцнити любов і дружбу між Болгарією й Візантією… У тебе, Борисе, є дві сестри, а в нас два сини імператора Романа… Якщо твої сестри приїдуть сюди і познайомляться з царевичами Василем і Костянтином – ми ще раз ствердимо любов між ромеями і болгарами.

– Ти, василевсе, – батько Болгарії…

– Шляхи Болгарії та імперії зійшлись давно, – сказав імператор Никифор, – а зараз пам’ятай, що слідом за тобою я посилаю і своє військо. Кораблі вийшли, Вард Склір і патрикій Петро вже стоять у Адріанополі, по першому слову вони рушать тобі на поміч.

– Я єдиного бажаю, василевсе, – промовив Борис, – щоб ти жив стільки, як море, сонце…

– Це надто багато навіть і для василевса, – посміхнувся Никифор. – Іди, Борисе, виконуй мою волю.

Коли кесаревич Борис вийшов, імператор Никифор і паракимомен Василь довго ще дивились на кораблі, які пливли і пливли вдалину.

– Мине багато часу, доки вони дійдуть до Сицилії й повернуться сюди, – похмуро процідив імператор.

– І коли б вони повернулись звідти цілі… – додав паракимомен Василь.

8

Пізньої ночі в яру біля західної стіни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стіни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив її внизу, став поволі підійматись вгору.

Через короткий час у кітоні імператриці Феофано відкрились двері.

– Хто там? – запитала Феофано.

– Я прийшов, василісо!

– Іди сміливо, – відповіла вона. – Дай свою руку…

– Ти мене ждала?

– Так, любий мій Іоанне, ждала. Сідай тут, розкажи, що в тебе трапилось?

Іоанн Цимісхій сів близько біля Феофано.

– Никифор збожеволів, – почав колишній доместик схол. – Він забув, що тоді, коли постільничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя і на полях Кесарії перший оголосив його імператором ромеїв…

– Це правда, Іоанне, і Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова.

– А хіба я тільки це зробив? Скільки разів я ризикував власним життям заради нього?! Скільки різних скарбів присилав йому з Азії і Єгипту?! Та навіть цей палац він збудував за моє золото. Я міг би стати найбагатшою людиною імперії…

– Я знаю, Іоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хіба в тебе немає скарбу більшого, ніж у нього?

– Це правда, – згодився Іоанн і поклав руку на плече Феофано.

– Що ж у вас трапилось? – запитала вона.

– Минулого року, – розповідав Іоанн, – коли Никифор був у Азії, він марно пробував, але не міг взяти Антіохію. Тоді він залишив мене біля города і велів не руйнувати Антіохію, а брати її облогою. І я, як дурень, стояв під Антіохією мало не рік, морив усіх там голодом. А в цей час приходить з військом патрикій Петро, розбиває стіни, палить і бере город…

– Ти помилився, Іоанне, – засміялась у темряві Феофано. – Ти повинен був взяти город раптово, силою…

– Але ж я виконував наказ імператора, – виправдувався Іоанн. – Хто ж із нас тоді дурень – він чи я?

Феофано не відповіла на його питання, а стиха промовила:

– Буває, що все треба робити раптово, силою.

– Саме так і зробив сьогодні Никифор, – пожартував Іоанн. – Зовсім несподівано, як василевс, він позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол і звелів виїхати до Вірменії.

– Сила перемагає силу, а ти переміг Никифора, – прошепотіла Феофано.

– Так, за все, що він мені зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. У Кесарії за мною стояло військо і полководці. У Константинополі я маю тільки одного друга, і це ти.

– Це не робиться одразу, – ти поволі збереш своїх прихильників і в Константинополі.

– Він наказав мені виїхати з Константинополя.

– Никифор дозволив тобі залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палаці.

– Феофано! – прошепотів він. – Якщо ти мені допоможеш, я знайду шлях не тільки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нікого ніколи не любив, і коли його не стане, я покладу до ніг твоїх всю Візантію.

Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його голові.

– Марно ти думаєш, – тихо промовила вона, – що я не маю сьогодні Візантії. Пусті слова, що нею керує Никифор. Я керую ним… і Візантією. Але мені цього мало. Прийшов час, щоб імперія керувала всім світом. А Никифор не може цього зробити.

– Хто ж, Феофано, може це зробити?

– Ти разом зі мною. Можеш не поспішати. Мої люди стоять скрізь у гінекеї…

Іоанн Цимісхій повернувся з Буколеону перед світанком тим самим шляхом, яким туди й потрапив. Євнухи, що вартували в сінях гінекею, вивели його потайним ходом за західні мури Буколеону. Там Іоанна ждало кілька легіонерів. Разом з ними він пішов яром на північ, далеко обминув Іподром, вийшов до південно-західних стін Великого палацу й опинився у городі. Там Іоаннові вже нікого було боятись.

Феофано не спала. Вона лежала із заплющеними очима у своїй опочивальні, була стомлена, проте задоволена і щаслива.

Багато знала й могла б розповісти ця опочивальня василіси ромеїв, у якій тепер лежала Феофано. Коли б речі мали голос, то зроблені з білого карарського і зеленого фессалійського мармуру, оздоблені порфіром, сріблом, золотом і мусіями стелі, підлога, що нагадувала квітник, завішані іконами стіни – все це кричало й стогнало б від того, що довелося побачити.

А все ж ці стіни ніколи не бачили й не знали того, що робила Феофано. У кволому, мерехтливому промінні нового дня, що просочувалось крізь завішені вікна в опочивальню, вона лежала й пригадувала, як паракимомен постільничий Василь дав її свекрові – імператорові Костянтину – отруту, яку вона сама приготувала, як разом із Василем дали вони отруту й чоловіку її – імператору Роману, як разом із тим самим Василем і ще кількома полководцями, що діяли з ними, вінчали на престол Никифора…

Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у сідлі, що перед своїми іконами проводив часу більше, ніж на золотому троні. І він ще думає скорити Азію, Болгарію, Русь? Ні, не такого імператора хотіла мати Феофано.

Її очі давно вже зупинились на Цимісхії. Любов – ні, і його Феофанс не любила, як не любила ніколи й нікого; їй було просто приємно, що Іоанн – пристрасний, меткий, він – це сама бачила Феофано – міг розігнатись і перестрибнути через шестеро коней.

Феофано давно вирішила вбити Никифора, імператором мусить бути Іоанн. Вона тільки не знала, хто це має зробити. Паракимомен Василь – ні, йому було небезпечно труїти третього імператора…

Вона думала ще про одне. Феофано починала непокоїтись, що постільничий Василь був її спільником у вбивстві двох імператорів, а тепер допомагатиме вбити третього. Такий спільник був небезпечний, він надто багато знав – його треба було прибрати.

Коли в опочивальні стало видніше, Феофано встала, пішла до потайної схованки в стіні, розчинила її дверцята і вийняла звідти ще одну отруту, придбану в єгипетських купців. Вона діяла одразу, на смерть, і призначалась паракимомену Василеві.

9

Пізнього вечора Георгій Сурсувул з кількома боїлами і невеликою дружиною примчав до Преслави. Усі були запорошені, стомлені, у Сурсувула зяяла на чолі рана.

Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо як тільки він зупинив коня перед палацом, до нього кинулись з усіх кінців боляри. Сурсувул нічого не відповів на їхні питання, тільки роздратовано махнув рукою і попрямував просто до покоїв кесаря Петра. З вигляду Сурсувула боляри зрозуміли, що добра не ждати…

А Сурсувул біг покоями царя. Сторожа догідливо розступалась перед ним і проводжала низькими поклонами.

Але що це? Зайшовши до одного з покоїв, він почув, як десь близько співає великий хор чоловіків. Хор співав урочисто, дужо:

Роздратований Сурсувул відчинив ще одні двері. Хто в царському палаці сміє говорити і співати про мир, коли над Дунаєм гине слава Болгарії?

І коли Сурсувул на всю силу своєї руки відчинив ще одні двері, то побачив, що там під стіною стоїть хор, а посеред покою кілька священиків підняли хрест над ченцем, що схилив голову до підлоги.

– Що тут робиться?! – крикнув Сурсувул.

Чернець підвів голову, і Сурсувул побачив кесаря Петра – у чернечій рясі, блідого, з довгим волоссям – зовсім не схожого на самого себе.

– Кесарю! – заволав Сурсувул. – Ми відступаємо… Іде останній бій…

Найбільше ці слова вразили, мабуть, співаків та ще священиків. Співаки обірвали спів і, намагаючись не тупотіти ногами, вийшли в сусідній покій. Священики опустили хрести й одступили назад…

Тільки кесар Петро не змінився й не здригнувся, почувши слова Сурсувула, бо те, либонь, що він пережив до появи болярина, було страшнішим, ніж те, що йому сказав Сурсувул. Кесар все ще стояв на колінах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав:

– Ти шукаєш кесаря? Але його тут немає…

– Що ти говориш, кесарю? Що чую від тебе?

– Те, що я сказав… Кесаря Петра, якого ти шукаєш, тут немає. Є тільки чернець Петро. Продовжуйте, священики! – сказав він байдуже.

– Прокляття! – крикнув Сурсувул. – Геть! Геть звідси! – заволав він і рушив з кулаками на священиків. Ті знали вдачу головного болярина і стрімголов кинулись з покоїв.

– Кесарю Петре, – сказав він, коли священики залишили світлицю. – Встань, бо не гоже кесареві стояти навколішки тут, перед оцими священиками, ченцями і передо мною, болярином твоїм…

Не піднімаючи очей, кесар Петро повільно встав, слухав, що скаже далі Сурсувул.

– Болгарія гине, – вів далі головний болярин. – І ти в цьому винен.

– У чому я винен? – безпорадно промовив кесар.

– У всьому, – коротко відповів Сурсувул, – і про це не будемо говорити. Але зараз, у цю ніч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарію. Ходімо до твоєї опочивальні. Іди-бо, дай мені свою руку…

І болярин підтримав руку кесаря Петра, завів його до опочивальні.

– А тепер, – промовив він, – я наллю тобі келих, з якого пив каган Симеон, і ти мусиш випити його до дна, яким би гірким не було це вино…

Поспішаючи, він узяв з полиці келих, який каган Крум зробив з черепа імператора Никифора Першого, і з корчаги налив у нього червоного вина.

– Пий! – владно наказав він.

– Чому я мушу пити?

– Ти мусиш випити, щоб знову ненавидіти, як і колись, імператорів Візантії і щоб подати руку русам і їхньому князеві Святославу.

– Руку Святославу? Іти на Візантію?

– Так, іти на імператора Никифора разом із князем Святославом. Пий це вино або вмирай, кесарю!..

Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою і раптом випустив його з руки…

За годину боляри, як було їм наказано, зібралися в одній із палат Преславського палацу. Вони не знали, що робиться в цей час у покоях і навіщо їх кличуть кесар і болярин Сурсувул, і тому збились у покоях, стиха між собою говорили, ждали.

Нарешті двері до покоїв кесаря розчинились, звідти вийшли, стали з списами в руках заковані в броню вої. Боляри стихли, завмерли на місці.

З покоїв кесаря вийшов болярин Сурсувул. Він важко ступав уперед, зупинився біля золотого трону кесарів.

– Боляри! – сказав він, і голос його пролунав, як удар по бильниці серед темної ночі. – Кесар Болгарії Петро, син Симеона, тільки що помер у своїй опочивальні. Помираючи, він випив з келиха кагана Симеона і заповів нам…

Але болярин Сурсувул не закінчив говорити, бо раптом на дверях до палати почулись кроки, шум, брязкіт зброї. Кілька чоловік швидко увійшли до палати, за ними прямували вої в бронях.

Попереду всіх прибулих ішов кесаревич Борис.

– Де батько? – запитав він у болярина Сурсувула.

– Кесар Петро помер…

Кесаревич Борис вийшов і зупинився на помості біля трону.

– Вічна пам’ять кесареві, – почав він. – Шкода, що я не встиг прийти із Константинополя з великою дружиною, а ще більше шкода, що сюди ще не дійшов з численним своїм військом імператор Никифор. Але він скоро тут буде…

Болярин Сурсувул тільки зараз, здавалося, зрозумів, що сталось, але пізно вже було щось робити, пізно було боротись із кесаревичем і імператором Візантії. Вони ще раз перемогли болгар.

А вже в палаті гриміло:

– Нехай живе кесар Борис! Многі літа кесареві Борису!..

1

Паракимомен Василь раптом і на здивування всіх захворів. Звичайно, всі – і божественний імператор, і смертні люди – час від часу хворіють, лікуються, одужують, знову хворіють. Але паракимомен, він же і постільничий імператора, цього права не має, бо супроводжує імператора, коли той здоровий, не відходить від його ложа, коли імператор хворий.

І все ж паракимомен Василь захворів. Кілька днів підряд він скаржився всім у Буколеоні, що нездоровий, – у нього справді гарячково, а особливо надвечір, блищали очі. Коли він щось подавав імператору, в нього тремтіли руки, говорив задихаючись, сухий його кашель чути було вночі в покоях Буколеону. Зрештою він не зміг працювати, і кілька рабів однесли його на ношах у власний будинок, що стояв на руїнах Акрополя над Золотим Рогом.

Імператора Никифора це виводило з себе. Він у думках лаяв і проклинав паракимомена, що зараз був йому потрібен, як ніколи. Часто посилав до нього етеріотів на чолі з начальником Львом Валентом, допитувався в них, як почуває себе хворий, радив звернутись до лікарів-болгар, що знались на травах, і сам послав до Василя лікаря з Єгипту Уне-ра, який вдало лікував константинопольських патрикіїв і їхніх жон печінкою з крокодилів і гадючою отрутою. Але паракимомену ніщо не допомагало.

Імператор багато пив, але мало їв, у довгі осінні ночі його мучило безсоння, він лягав у своє ложе, але одразу схоплювався, бо йому вчувались підозрілі звуки за вікном, кроки в покоях і самій опочивальні… Тоді імператор кликав великого папію Михайла або начальника етерії Льва Валента, цікавився, чи спокійно в палаці й затоці, а сам дивився на лики імператорів колишніх, падав навколішки перед іконами й молився, молився…

Звичайно, тривати так без кінця не могло, великий папія Буколеону Михайло забирав усе в свої руки, цьому потурав і сам імператор, бо, як йому здавалось, це був цілком відданий імператору чоловік, він, як тінь, ходив слідом за ним, уночі ні на хвилину не склеплював повік, на перший поклик з’являвся на порозі.

Не забувала свого улюбленого імператора і Феофано. Вона розуміла, що тепер потрібна йому більше, ніж будь-коли, і проводила з ним довгі вечори, а часто й ночі, примушувала молитись не дерев’яним іконам, а живому, жагучому її тілу.

Проте на цьому не закінчилось лихо імператора Никифора. У ці ж дні помер батько його Вард Фока.

Смерть його не була несподіванкою. Вард Фока прожив на світі майже сто років, довго хворів, давно повинен був переселитись до предків. Але імператор Никифор тяжко переніс цю втрату, дуже печалився, коли довелось ховати батька. Сам ішов під охороною етерії через весь Константинополь за труною до кладовища за Софійською пристанню. З ним поруч крокував брат його Лев Фока, що торгував хлібом, кілька небожів.

Увечері напередодні десятого грудня імператор велів зробити в Софії службу. Її провадило багато священиків і дияконів, у олтарі на почесному своєму троні сидів патріарх Полієвкт – старий, немічний, глухий, – його завжди приводили в собор, коли там молився імператор.

Імператор, як звичайно, стояв у паракиптику за завісою, крізь щілинку дивився на залитий вогнями собор, тисячі людей, яскравий одяг священнослужителів.

І раптом трапилось те ж саме, що було з ним недавно, – крізь щілинку в завісі до нього простягнулась чиясь рука, а в стиснутих пальцях цієї руки він побачив папірець.

Імператор Никифор схопив папірець, одразу ж широко розкрив завісу, але побачив тільки кількох священиків у блискучих ризах. Помахуючи кадилами, вони співали величальну молитву.

Закривши завісу, імператор ніби закам’янів. Стояв і думав: що трапилось – сон, примара? Але це був не сон, не примара, у стиснутих пальцях правої руки він відчував згорнутий папірець, ще одну записку…

Він розгорнув цей папірець, підніс його до щілинки в завісі, крізь яку падало світло яскравих панікадил, і прочитав:

«Імператоре! Ти повинен знати, що в цю ніч тобі готується страхітлива смерть. Це правда; вели оглянути гінекей; там знайдуть озброєних людей, які готуються тебе вбити».

Тоді вперше за весь час свого царювання імператор Никифор не дослухав служби в Софії, знехтував церемоніал візантійського двору, втік з храму.

Він ішов потайними переходами Великого палацу, садом, підземними галереями, портиками, його оточувала тісним кільцем етерія. Але йому здавалося, що за кожною колоною, кожною аркою, кожним кущем причаївся невідомий ворог. І тільки тоді, коли перед ним відчинились, а потім щільно зачинились залізні ворота Буколеону, імператор почув себе краще, – тепер ніхто нібито не міг його дістати за високими, неприступними мурами фортеці над Пропонтидою.

Але у записці було сказано, що ворог причаївся і чатує на нього в Буколеоні, і саме в гінекеї… Як же знайти цього ворога? Хто це зробить?

На воротях Буколеону імператора зустрів і потім уже ні на крок не відходив від нього великий папія Михайло. Тут же, в палаці, був, на щастя, й Лев Валент. О, коли доручити їм обшукати палац і гінекей, – вони зроблять це сумлінно. І папію Михайла, і Льва Валента, правда, не любить Феофано. Але що робити? Імператор Никифор цієї ночі мусить обрати не тих, кого любить або ж не любить Феофано, а тих, кому він довіряє своє життя.

І ще одну відчайдушну справу робить імператор Никифор – пізно вже, холодно, вогко, але він посилає етеріотів до паракимомена Василя й просить його якщо не власними ногами, то хоч на ношах прибути до Буколеону.

А тим часом імператор Никифор кличе папію Михайла й Льва Валента до себе в опочивальню, сідає з ними за стіл й похапливо починає:

– Я покликав вас, щоб ви негайно і до мишачих нір оглянули палац.

– Що трапилось, імператоре? – запитав Лев Валент.

– Я маю відомості, – одверто признався імператор, – що тут, у палаці, причаїлись і загрожують нашому імператорському життю вороги…

– Великий імператоре, – запобігливо сказав папія Михайло. – Якщо ти доручаєш це мені, я не залишу тут каменя на камені…

– Божественний василевсе, – прошепотів Лев Валент, – я разом з етеріотами обшукаю зараз усі куточки…

– Ви повинні найпильніше оглянути гінекей, – таємничо сказав імператор Никифор. – Ці зрадники, – винувато додав він, – можуть загрожувати життю не тільки моєму, а й усій імператорській родині.

Лев Валент пильно подивився на імператора, намагаючись зрозуміти справжній зміст його слів, а потім поклав руку на криж свого меча:

– Якщо вони сховались в гінекії, – блиснув він очима, – то ми знайдемо їх і там.

Коли вони кінчили цю розмову, прибігли етеріоти, яких імператор посилав до паракимомена Василя, й доповіли, що той не пізнав їх і, либонь, помирає.

Так імператор Никифор залишився на самоті в своїй опочивальні. Під дверима опочивальні стояли етеріоти, вони ж вартували і в коридорах. Імператор трохи заспокоївся.

Це був один із кращих покоїв Буколеону, вікна якого виходили на Пропонтиду. Удень звідси відкривався чарівний краєвид на голубе море, ясного дня на далекому обрії видно було острови.

Зараз за вікнами було темно, тільки тіні високих кипарисів коливались за ними, через що й здавалось, ніби хтось знадвору підійшов і зазирає у вікна. Імператор ступив уперед і завісив пурпурові, почеплені на срібних прутах завіси.

У опочивальні було світло. Біля стін стояло кілька світильників, вгорі сяяло велике позолочене панікадило, воно заливало потоками світла всипану золотими зорями стелю, де був викладений із зеленої мусії хрест, освітлювало підлогу, посеред якої в рамах із темного мармуру викладені були мусією павичі, а по кутках – чотири орли й райські птахи.

Все блищало й сяяло в опочивальні в цю нічну годину: двері, зроблені з срібла й слонової кістки, дорогоцінні меблі, прикрашені інкрустаціями з перламутру й кістки, мусії.

Тільки мусії, що тяглись попід стіною вподовж всієї опочивальні й зображували імператорів, були темні, тьмяні. Імператори йшли і йшли з хрестами і з скіпетрами в руках, за ними, звівши погляди й піднявши вгору руки, ступали жони їх, сини й дочки.

«А скільки з них було убитих?» – подумав імператор Никифор.

– О великі імператори! – зашепотів він. – Ви творці й будівники Нового Риму. Ви збудували фортеці й храми, оточили неприступними мурами землі імперії, приєднали мечем своїм острови Середземного моря, далекі Мавританію й Нумідію, Африку, Бизацену, Тріполітанію й Єгипет, у Малій Азії скорили аравітян, сирійців, месопотам’ян. Перед вами схилялись городи ассірійців і фінікіян, ви підкорили Тарс, вигнали варварів з Кріту і Кіпру, Схід і Захід трепетали перед вами, Лівія і Ніл віддавали вам свої багатства… Так поможіть же мені, допоможіть, імператори!

Молитва дала йому певний спочинок. Десь у коридорах, як він чув, крокували етеріоти, незабаром прийшли папія Михайло і Лев Валент.

– Великий імператоре, – сказав Лев. – Я сам обшукав гінекей і нікого там не знайшов. Ми обшукали також і весь палац, але ворогів немає.

– Спасибі вам, – подякував імператор. – Тепер я спатиму спокійно. Іди додому, Леве!

І Лев Валент пішов з опочивальні.

– Великий василевсе, – сказав на прощання імператору папія Михайло. – Ляж і спокійно спи! Я не спатиму цілу ніч, стоятиму біля дверей твоєї опочивальні. У тебе є заздрісники й вороги. Але ти маєш і щирих друзів, які життя віддадуть за тебе. Спи спокійно, василевсе!

Поцілувавши червону сандалію імператора, він вийшов з опочивальні.

Тоді до нього прийшла Феофано…

Він не пішов їй назустріч, як робив завжди, коли здалеку чув її кроки, а стояв у кутку опочивальні, дивлячись на неї з-під густих темних брів похмурими і, як їй здалося, сердитими очима.

Феофано пішла вперед – у золотистій туніці, з яскравою трояндою на грудях, з нитками перлин у волоссі, що тьмяно мінились, у маленьких червоних сандаліях на босу ногу.

– Імператоре! – почув він її голос. – Що з тобою? Ти хворий, мій василевсе?

І враз йому ніби вдарило в груди – до нього долинули пахощі троянди, пахощі її тіла.

– Феофано! – сказав він. – Я не хворий, але в мене дуже болить серце.

– Що сталось? – Вона зупинилась зовсім близько біля нього. – Скажи мені, мій любий імператоре, чому в тебе болить серце?

Никифор подивився їй в очі – темні, глибокі очі, на самому дні яких світилися іскринки. І вона витримала його погляд, ніби її не мучили ніякі сумніви, ніби душа її була прозора й чиста, ніби несла вона з собою тільки правду.

– Феофано! – промовив він. – Я тобі відкрию всю душу, але обіцяй, що ти на цей раз не будеш гніватись на мене.

– Імператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнівався?

– Тоді читай, – сказав імператор і дав їй папірець. Вона взяла записку, ступила до світильника й стала так, що він бачив найменшу цяточку на її обличчі, повільно розгладила тонкими своїми пальцями папірець, зібганий імператорською рукою, й стала читати.

Імператор стежив за її обличчям. Феофано підвела голову, – вона була надзвичайно спокійна. Никифор побачив на її обличчі посмішку.

– Так от чому, – промовила Феофано, – приходили до нас у гінекей Лев Валент і папія Михайло. Я хотіла їх вигнати, адже в мене там сьогодні гості – дві царівни з Преслави. Але потім вирішила не заважати їм робити свою негідну справу, обіцяла, – винувато додала вона, – не гніватись. Та навіщо ти, імператоре, ображаєш мене – твою Феофано? Невже ти, замість того щоб посилати етеріота Валента й нікчемного Михайла, не міг покликати мене і показати цю дурну записку?

– Прости мене, – крикнув він, – але, Феофано, я вже не знаю, кому вірити, а кому ні!

Вона ступила вперед і поклала теплу руку на його плече.

– Мій імператоре, мій василевсе, красо і гордість Візантії, – сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. – Я розумію, що в тебе є безліч турбот, ти сумуєш за покійним батьком, тебе турбує війна в Болгарії, у важку цю годину захворів паракимомен Василь. Але, імператоре, чому ти забуваєш, що в тебе є Феофано, яка тебе любить і живе тільки для тебе?..

Вона дивилась йому в очі так, як може дивитись тільки мати або дитина.

– Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона ображає й мене. Озброєні люди в гінекеї! О імператоре, будь певен, Лев Валент і Михайло оглянули, обшукали там усі покої. Я не знала, хто й чому послав їх у гінекей, і прийшла скаржитись на них. Виявляється, це твій наказ…

– Прости мене, Феофано, – ще раз сказав Никифор. – Я зовсім не хотів тебе образити.

– Я вже забула про образу, – промовила вона. – Будь спокійний, імператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороняє. Ти добре зробив, імператоре, – подивившись по опочивальні й на вікна, додала Феофано, – що перетворив цей палац на фортецю. Сюди ніхто не проб’ється. Босфор замкнутий на ланцюг. Твоє військо готується до походу… Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легіонами! Пригадуєш, як колись ти ходив війною на агарян, стояв під Каппадокією, брав Тарс… Тоді в твоєму шатрі весь час – день і ніч – була і я…

– Це був чудовий час! – захоплено сказав імператор. – Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як і тоді. Я можу без кінця дивитись у твої очі, без кінця цілувати…

Феофано сама поцілувала його – довгим, пристрасним поцілунком.

– Ти хочеш бути зі мною цю ніч? – запитала вона.

– Тільки з тобою… Хіба ти думаєш ще кудись піти?

– Так, я мушу ще піти до гінекею й попрощатись з болгарськими царівнами. Навіжений Лев Валент так перелякав і мене, і їх. Я з ними трохи поговорю, а потім повернусь. Ти спи, імператоре. Я прийду до тебе…

– Я ждатиму тебе, василісо, найблагочестивіша і найблаженніша.

2

Був час, коли заступає друга зміна нічної варти. У Буколеоні вартували етеріоти. Побрязкуючи зброєю, заковані в броню, пройшли в мовчанні під командою діангелів[165] і стали біля воріт і на всіх стінах та вежах Буколеону топотерити[166]. Вони підняли щити, наставили списи, – ніхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем.

За стінами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Від Перу й Галати мчав через Золотий Ріг і свистів на форумах і вулицях рвучкий, холодний вітер. З неба сипався незвичайний для півдня сніг. Негода, холод, сніг тримали мешканців у житлах. Міцно спали всі в Константинополі, міцно спав і Буколеон. І ніхто не бачив, як із однієї з кімнат гінекею вийшло кілька чоловік, минули, скрадаючись, двір і сад, з’явилися на південній стіні фортеці й піднялись східцями на дах над морем.

Там було темно. Внизу, глибоко під ними, шуміла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилі з такою силою билися об підмурки палацу, ніби намагались його зруйнувати.

І дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нічого на морі, крім шуму валів і плескоту хвиль, не чули.

Потім до них долетів свист. Тому, хто не ждав його, він видався б серед цієї ночі звичайним свистом вітру. Та й ті, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали – вітер то чи людина.

Свист повторився. Тепер уже можна було добрати – свист линув від моря, від берега, саме з того місця, де бронзовий лев над водою поглинав бика.

В темну безодню над морем почала тоді спускатись зроблена з мотузків драбинка. Вітер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко від стіни, вона, здавалося, ніколи не досягне підніжжя мурів, моря.

І раптом драбинка здригнулась, завмерла, сіпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибині, і пробував, чи міцна вона.

Це були до краю напружені хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вітер пробував відкинути її від мурів – в безодню, в море, але хтось уперто й сміливо підіймався вище й вище. У темряві почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб.

Ті, що стояли на даху, підхопили людину, що розгойдувалась над безоднею.

– Руку! Руку! – сполохано шепотіли вони.

– Нарешті! – промовив невідомий. – Проклятий вітер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всі зібрались?

– Всі зібрались і ждуть тебе. Ходімо!

Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двір.

Рвучкий, холодний вітер перелітав Золотий Ріг, свистів на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвість Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б її прихилити до землі, до мурів, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нікому вона не була потрібна. Будуючи з каменю й заліза свій палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стін до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку…

Імператор Никифор заснув дуже пізно, і не на царському ложі, а просто на підлозі на хутрі барса. Щоб не змерзнути, імператор прикрився теплою мантією свого дядька, ченця Михайла Мелаїна.

Прокинувся імператор від того, що хтось зірвав з нього мантію, та ще від дужого удару в груди. Переляканий, підвівся, хотів схопитись на ноги. Але не зміг, бо страх скував тіло, одібрав мову…

Те, що він побачив у опочивальні, було страшніше всього, що міг вигадати хворобливий мозок. Опочивальню наповнювали воїни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Іоанн Цимісхій.

– Господи! Що це?! – крикнув Никифор, не розуміючи, як ці люди опинились пізньої ночі тут, в його опочивальні.

І враз, ніби всі тільки цього й ждали, один із воїнів – імператор пізнав його, це був начальник етеріотів Лев Валент – ступив уперед, розмахнувся і вдарив його мечем. Удар прийшовся по голові, імператор відчув нестерпний біль, очі йому залила кров…

Але імператор не втратив свідомості. Він зрозумів, що ці люди прийшли його вбити. І хоч знав, що тепер йому ніхто і нічим не допоможе, закричав:

– Богородице! Спаси! Спаси!

Тоді кілька чоловік схопили його за руки, потягли по підлозі, кинули на мармур…

– Чого кричиш? – почув Никифор.

Лежачи на підлозі, він мовчав. Просто перед ним на його царському ложі сидів Іоанн Цимісхій.

– Чого кричиш? – ще раз запитав Іоанн.

– Іоанне! Брате! – не промовив, а швидше прошепотів Никифор.

– До кого ти звертаєшся? – засміявся Іоанн. – Брат? Хто кому брат? Як смієш ти називати мене братом – ти, що з моєю допомогою сів на престол, ти, що через заздрість і безумство забув про моє благодійство, одірвав мене від війська, хотів вислати, як якогось злочинця, у Вірменію?

– Іоанне! Прости! – заволав Никифор.

– Мовчи! – перебив його Іоанн. – Ніхто і ніщо тепер не вирве тебе з моїх рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен?

– Богородице! Благаю! Спаси! – знову зайшовся Никифор.

– Безумний, дурний імператоре! – крикнув Іоанн.

Никифор бачив, як Іоанн вихопив меч і кинувся до нього, як з усіх боків до нього підступають вої, сам Іоанн схопив його за бороду і рвав її. На нього сипались удари, його били голоменями мечів.

Нарешті Іоанну обридло це, і він сам ударом меча одрубав голову імператору Східної Римської імперії Никифору Фоці. Ще одного римського імператора, і також від насильницької смерті, не стало. Біля дверей його опочивальні лежав у калюжі крові великий папія Михайло.

Аж тоді прокинувся і зашумів Буколеон. Ворота палацу були замкнуті зсередини, і сторожі, що стояли за ворітьми, хоч і чули шум і крики в палаці, але допомогти не могли. Коли в палаці запалились вогні і скрізь залунали переможні крики, сторожі почали бити ворота.

етеріоти підійшли до воріт.

– Чого ви грюкаєте? – запитали вони в сторожів.

– Ми сторожі імператора Никифора.

– Імператора Никифора немає…

– Не віримо… Ми кличемо імператора.

Хтось із етеріотів, тримаючи світильник, підійшов до воріт, підійняв однією рукою світильник, а другою – щось криваве, потворне… Охоронці крізь ворота побачили мертву голову Никифора.

– Многі літа імператору Іоанну! – лунали крики у Буколеоні.

Сторожі за ворітьми підняли мечі і також закричали:

– Многі літа імператору Іоанну!

Ворота Буколеону розкрились. Над Галатою запалювався ранок… Сніг перестав іти, але за ніч притрусив дахи, берег над морем за Буколеоном, де недалеко від бронзового пам’ятника бику й леву лежав безголовий труп учорашнього імператора.

Вулицями Константинополя ходили етеріоти й безсмертні, вони зупинялись серед форумів і на вулицях, кричали: «Многі літа імператору Іоанну!»

Перелякані сенатори й патрикії поспішали до Великого палацу, збирались на Іподромі, товпились біля дверей Левзіаку, які кожного дня рівно о сьомій годині ранку разом з етеріархом одмикав великий папія.

Цього ранку двері Левзіаку відкрились також о сьомій годині, але на порозі їх стояв не великий папія, а оточений етерією паракимомен Василь.

– Многі літа Іоанну Цимісхію! – крикнув він.

Іоанн Цимісхій, тільки розвиднілось, поспішив до Софії. Він ішов з Буколеону до собору звичайним шляхом, яким ходив і Никифор, – через галерею Маркіана, Дафни, Іліак, Святий Кладезь.

Але йшов Іоанн не так, як ходили імператори, – не з почтом і під співи й величання димотів та динархів, – попереду нього йшов загін з голими мечами, другий загін оточував Іоанна, а ще один ішов за ними слідом. У галереях і покоях Великого палацу, через які йшов Іоанн, лунала важка хода етеріотів, бряжчала зброя.

Біля воріт Софії Іоанн зупинився. Там його ждав, повідомлений уже про все, що сталось минулої ночі, патріарх Полієвкт. Патріарх протягом усіх років був лютим ворогом імператора Никифора і знав, чого від нього бажає Іоанн.

– Я жду благословення найсвятішого патріарха, – сказав Іоанн, зупинившись перед Полієвктом і низько схиляючи голову.

– Я не можу дозволити тобі переступити поріг святого храму, доки ти не оголосиш і не покараєш убивці Никифора.

Іоанн оглянувся на етеріотів.

– Вбив Никифора, – промовив Іоанн, – Лев Валент… Етерія, візьміть Льва Валента.

Загін етеріотів одразу поспішив до Буколеону.

Але патріарх не кінчив.

– Я вимагаю іменем святого престолу, щоб ти вислав з Константинополя Феофано.

Іоанн затримався з відповіддю, і патріарх відчув, що йому не так легко задовольнити цю вимогу. Але минула хвилина, і Іоанн відповів:

– Корабель з Феофано сьогодні ж залишить Константинополь.

Патріарх Полієвкт промовив:

– Ти мусиш також скасувати грамоту, скеровану проти церкви, яку підписав божевільний Никифор.

– Скасовую, – одразу ж сказав Іоанн.

Тоді патріарх зробив знак, і служителі відкрили ворота Святої Софії.

Члени сенату і патрикії хоч і пізно, а все ж діждались – надвечір новий великий папія Роман разом з новим етеріархом відчинив слонові ворота Левзіаку – імператор Візантії Іоанн Цимісхій мав їх прийняти в Золотій палаті.

І в той час, коли вже в сутінках над морем, біля кам’яного пам’ятника бика і лева, раби підняли з снігу, поклали в дерев’яний ящик, перенесли яром у храм Апостолів і потай поставили в склепі, де лежало тіло великого Костянтина, безголовий труп Никифора, саме в цей час безбороді одягали в дивітисарій, багряну хламиду, клали на голову вінець і взували у червоні сандалії імператора Іоанна Цимісхія.

Був Іоанн невисокого росту, маленькими були і його предки-вірмени, за що їх, набуть, і прозвали Цимісхіями[167]. Та коли логофет відкрив західні двері Золотої палати, впустив патрикіїв і сенаторів і вони впали перед імператором, усім здалося, що він високий і грізний.

Іоанн Цимісхій сів у західній каморі на золотому троні під викладеним з мусії образом Христа – величний, увінчаний золотою короною, у багряній хламиді.

– Многі літа! – співали за завісою два хори – із Софії й храму Апостолів.

І забулося навіть те, що тут, у Константинополі, у цьому ж Великому палаці, є ще два імператори – сини отруєного Романа й Феофано – Василь і Костянтин. Ці імператори зараз були непотрібні, многі літа бажали тільки Іоаннові.

Він велить кинути якнайбільше хліба й вина на торги Константинополя, встановлює сам на них низьку ціну, він викликає одного за одним сенаторів і полководців і кожному з них дає нагороду й призначення… Імператор Іоанн знає, хто його друг, а хто ворог, – і Варду Скліру він чіпляє на груди золотий ланцюг і призначає начальником всього війська, Іоанну Куркуасу дає золоту печать і наказує бути начальником метальних машин, але призначає нового друнгарія флоту, нового начальника етерії, нового великого папію.

Особливу почесть виявляє імператор Іоанн до паракимомена Василя, що незмінно був при імператорах Костянтині, Романі й Никифорі і тепер буде при ньому, але називає його не паракимоменом, а проедром.[168]

Новий імператор жорстоко карає всіх тих, що були зв’язані з імператором Никифором, і всіх, хто може бути йому на заваді. У цю годину з кручі над морем, прив’язавши камінь до ніг, кинули Льва Валента, наступної ночі брата вбитого імператора Никифора Льва Фоку мали вивезти на вічне заслання на острів Лесбос, а сина його Варда і трьох двоюрідних братів – у далеку Каппадокію, в Амазію.

3

Пізньої ночі імператор Іоанн і проедр Василь залишились удвох у покоях Буколеонського палацу. Віднині їм завжди доведеться бути разом. Проедр Василь буде першим у синкліті, він разом з імператором вирішуватиме державні справи, разом житимуть вони у Великому палаці, на виході Василь стоятиме одразу ж за імператором, вище від усіх магістрів і препозитів, а вночі, коли імператор спатиме, проедр мусить берегти його спокій і життя.

І хоч Василь був паракимоменом четвертого вже імператора, а трьом попередникам підготував могили, але зараз все забулося. Вони – імператор і його проедр – пізньої години сиділи в покої, вікна й двері якого виходили на море, впивались тишею, що панувала в палаті, раділи своєю перемогою.

У покої в золотих світильниках горіли свічі, промені їх освітлювали на стінах викладені з мусії постаті імператорів – вони разом зі своїми жонами і дітьми, з молитовниками в руках, високо звівши вгору очі, суворі, мовчазні ішли навкруг всього покою.

А внизу, на м’яких ложах перед столом, де в корчагах стояло вино, спочивали імператор Іоанн і проедр Василь.

– Я дуже стомився, – говорив Іоанн, – проте нібито все закінчено.

– Мій василевсе, – ласкаво відповів проедр, – ми готувались дуже добре, передбачили всі дрібниці, і тому я був певен, що все закінчиться успішно…

– Остання ніч була страшна, – згадав Іоанн. – Але, дяка богу, вона минула, тепер ми можемо спочити.

Вони вийшли на широкий балкон, зупинились біля повитої виноградом колони і задивились на море.

Буря, яка лютувала минулої ночі, стихла. Від Босфору віяв легкий, теплий вітер. Море було спокійне, небо чисте, і в ньому низько над обрієм висіла тоненька срібляста скибочка місяця.

В примарному сяйві цієї скибочки та ще фара вони побачили великий корабель, що виходив із-за рогу півострова в море. На кораблі вітрила були підняті, але вітер з Босфору ледь повівав, корабель ішов дуже повільно, все не міг одірватись від берега.

Коли корабель проходив недалеко від Буколеону, проедр Василь сказав:

– Це твій дромон, василевсе… Він прямує до Проту.

– І вона на ньому? – запитав імператор.

– Так, василевсе, вона там.

І хоч імператор і проедр не могли нічого побачити на кораблі, але обом їм здалося, що вони бачать її – Феофано, яка стоїть там на настилі дромона і дивиться на палац, у якому вона тільки вчора була василісою.

– Треба зробити так, щоб вона сюди ніколи не поверталась, – сказав Іоанн.

– О василевсе, вона вже ніколи сюди не повернеться, – відповів і посміхнувся проедр Василь.

А корабель із піднятими вітрилами то з’являвся в промені фар, то зникав на якусь хвилину в нічній імлі, плив все далі й далі – мимо Буколеону, мимо стін Константинополя, в глибінь, у безвість…

Так корабель і зник – ніби розтанув у голубій імлі Пропонтиди.

– Феофано немає, – полегшено сказав Цимісхій, – але є інший ворог.

Він обернувся обличчям до города й Галати, де над Золотим Рогом подекуди поблискували вогники, а вдалині зливались із небом чорні гори.

– А чи один тільки ворог? – запитав проедр Василь.

– Ти говориш правду, – згодився Іоанн, і обличчя його стало хижим і злим. – У нас з тобою є чимало ворогів – у Константинополі і навіть у Святій Софії. Беззубий, глухий Полієвкт – я з ним швидко розплачусь за те, що він зробив сьогодні. І доки, доки імператори ромеїв повинні терпіти над собою владу патріархів?.. Але найстрашніший наш ворог сьогодні – Русь…

Від Галати дихнув холодний вітер.

– Тільки у відчаї, – сказав Іоанн, – Никифор міг зробити те, за що ми зараз мусимо розплачуватись. Навіщо він послав Калокіра до русів? Навіщо платив їм золото, щоб ішли на болгар? Не будь цього, Святослав сидів би зараз у Києві, а ми тут… Прийшов би час, і ми б, зібравши сили, поволі підкорили болгар і пішли б на Русь.

– Це правда, – згодився проедр Василь. – Це був невдалий крок імператора Никифора.

– Ти кажеш – невдалий? Ні, це був божевільний, дурний крок, і тільки йолоп Никифор міг його зробити. Подумай, – здригнувся Іоанн, – Святослав захопив уже всю долину Дунаю, взяв Данаю і Плиску, іде до Преслави. Так він може дійти й до Константинополя.

– А все ж покійний імператор зробив і інший, вдалий, крок.

– Ти про що говориш?

– Ще кілька місяців тому, коли Никифор почув про те, що лодії Святослава стали на Дунаї, він послав до печенігів наших василіків на чолі з єпископом Феофілом.

– Але ж його ще немає?

– Він скоро повернеться. Імператор Никифор дав йому з собою багато золота, печеніги його люблять, і я певен, – скоро покажуть списи русам…

– Там, на Дунаї?

– Ні, імператоре, печеніги мають взяти Київ.

Імператор Іоанн спочатку не міг навіть збагнути, чому печеніги мусять взяти Київ і що це дає імперії, але швидко зрозумів, засміявся…

– О, – сказав він, – нарешті я бачу один розумний крок імператора Никифора. Дяка тобі, – зухвало поглузував він, дивлячись на мусії на стінах, – безголовий василевсе. З печенігами ти замислив справді мудро. Зараз Святослав вже не пройде гір, і ми зберемо сили. Ми переможемо. Адже так, проедре?

– Мій василевсе, – відповів проедр, – імперія лежить перед тобою. Чи не час тобі вже й лягти, імператоре? Після всього, що пережито сьогодні, можна й треба спочити. Спи спокійно, імператоре. А твій проедр не буде вже спати!

Спить Буколеон. Стомлений після останніх напружених днів, сп’янілий від вина, спить і новий імператор Візантії.

Але не спить, не спатиме до самого ранку паракимомен, наречений сьогодні проедром, постільничий імператора Іоанна Василь.

Він стоїть біля дверей царської опочивальні, слухаючи, чи не прокидається імператор Іоанн, чує, як з уст сонного владаря імперії зриваються уві сні слова: «Воїни!.. Феофано!» І на чолі в проедра все глибшають зморшки, а уста складаються в посмішку, – він розуміє, як у нового імператора палає серце і як горить збуджений мозок. Нічого, імператор скоро заспокоїться, корона остудить його мозок, царські лори[169] вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше.

А зараз, спираючись на кипарисовий, оздоблений срібною головою лева посох, проедр Василь іде, оглядає Буколеон… У коридорах душно, всюди горять світильники, попід стінами стоять заковані в броню мовчазні нічні сторожі. Проедр іде, вони зустрічають і проводжають його блискучими очима, але не ворушаться, стоять мовчазні, німі.

Коридор за коридором, палата за палатою… Проедр Василь заходить в опочивальню, де минулої ночі вбитий був імператор Никифор, у гінекей, де все ще нагадує про Феофано, у палату, куди минулої ночі зійшов з даху Іоанн Цимісхій і де тоді ховались озброєні етеріоти…

Зараз у цій палаті надзвичайно тихо, тільки час від часу потріскують ґноти в світильниках. Проедр Василь сідає в крісло, спирається руками на посох, схиляє голову.

І в нічну цю годину проедр відчуває, що він найбільше від усіх тут, у Буколеоні, стомився, знеміг. Кожен з них має право спочити, зараз усі й спочиватимуть. На кожному кроці в Буколеоні і скрізь навкруги стоять сторожі. Та й сторожі змінюються. Скоро кінчиться час першої нічної зміни. На варту стане друга зміна.

Тільки один він – паракимомен вчора, а сьогодні проедр Великого палацу, постільничий імператора – не має права й не засне вже до ранку, цілу ніч блукатиме в Буколеоні. Уранці він розбудить царя, разом з папією Романом відкриє срібні ворота Левзіаку. Увесь день, як тінь, супроводитиме царя, і, може, на якусь годину, коли імператор завершить свої справи й удруге ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечері і зробити ніч своїм днем.

«…Четвертий імператор, – думає проедр Василь. – Ти будеш недовго царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здійсниться моя мрія?»

1

Серед білого дня над Подольськими воротами нагло пролунали удари в била. Одразу ж ударили била й над Перевесищем. Київ сполошився. Був ясний, сонячний день, над передграддям куріли димки, на Подолі йшов торг, по Дніпру й Почайні снували лодії, – город жив, як звичайно, в таку пору сторожі ніколи не дзвонили.

Але невдовзі не тільки з Гори, а й низької Оболоні стало видно, як на півдні, десь за Вітичевим, високо піднялися в голубе небо чорні дими. Незабаром Соляним шляхом понад Дніпром примчали й вершники.

– Від Родні йдуть печеніги! – кричали вони.

А на стінах все стогнали й стогнали, піднімали людей, сіяли тривогу била…

І тоді, як бувало й раніше, з усіх усюд: з берегів Почайни і Дніпра, витягнувши на сухе лодії, від торгу з статками, на волах і конях з передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на плечі дітей, – через ворота на Гору почав вливатись довгий потік людей. З тривогою в очах ішли літні люди, перелякано дивились навкруг жінки, плакали діти. А ще багато людей, усі, хто був молодший і здоровіший, заходились копати, заглиблювати рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрізь гостре околля, запасали на Горі воду й харчі.

Тільки надвечір обірвався потік, що тягнувся до Гори. Холодно, безлюдно й тихо стало в передградді й над Почайною. У цій тиші лунко заскреготали жеравці на воротях, натягнулись ланцюги й важко піднялись, ніби прилипли до стін города, мости. Оточена глибоким ровом, Гора була тепер одрізана від усього світу. Швидко сутеніло.

Ніч була темна. Двір на Горі й усі конці забили люди. Матері з дітьми спали просто неба, на землі, чоловіки носили на стіни каміння, підсипали городниці, ставили там великі луки-самостріли.

Неспокійно було й у боярських та воєводських хоромах. Цієї ночі там ніхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрізь грюкали двері, час од часу від хоромів до княжих теремів тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, які лежали на землі, бояри, тіуни, ліпші мужі.

Вони збирались у Золотій палаті. У одному з куточків біля завішених вікон горіло кілька свічок, кволе світло їх поблискувало на доспіхах князівських, ледь освітлювало мужів города. Ніхто з них тепер не сидів на лавах, всі вони товпились попід стінами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вікна й двері в палаті були зачинені, від гострого смороду чобіт, дьогтю важко було дихати.

Пізніше з’явилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору і тепер вийшла до мужів, спираючись на посох, що глухо стукав об підлогу. Бояри й воєводи стиха загомоніли, привітали її. Але княгиня ніби не чула їхніх вітань – темна постать її пропливла через палату, зупинилась біля доспіхів княжих.

Там вона й стала в сяйві свічок. Проміння їх освітило її обличчя – бліде, стомлене, неспокійне. Темні очі княгині дивились на бояр і мужів.

– Дружино моя! – почала княгиня. – Чули всі – печеніги в полі. Дими встали над Роднею, гонці сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава – вони рвуться просто з поля й думають зайти від пониззя…

– Заходять уже, – вирвалося серед мужів, – думають, либонь, оточити город…

Ще голоси пролунали:

– Мусимо послати до Святослава, скажемо – чужая земля іщеши, свою ся лишив…

– Худо зробив князь, у таку годину покинув…

І ще інші:

– До древлян треба вдатись…

– Не надійтеся на деревлян – їм у лісах Київ не горить.

– До сіверян!

– До Новгорода!

Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгині простягались довгі руки, глухо стукали посохи.

Княгиня довго дивилась на своїх мужів, стиснувши уста.

– Мужі мої, – вела вона далі. – Хіба вперше бачимо ми ворога під стінами города? Усі князі, – княгиня поглянула на доспіхи на стіні, – і всі людіє наші вже не раз рубались на стінах і валах Києвих, станемо й тепер…

– Мала сила в нас, княгинє, – несміливо промовив хтось із бояр.

– А ти відаєш, – звернулась вона до нього, – чи великою силою ідуть печеніги? Нас – багато, бояри й мужі мої, маємо дружину, стануть гридні, діти наші нехай стають, дворяни, і я стану з вами, мужі!

Роздратована й сувора в гніві своїм, княгиня Ольга говорила:

– І на князя Святослава не кладіть лжі. Не чужої землі шукає, за честь своєї стоїть, не сам пішов – ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю?

Ніхто не відповів тепер на запитання княгині, і, помовчавши, вона вела далі:

– І про деревлян – то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян і відаю: коли покличемо – прийдуть, допоможуть. І Чернігів допоможе, і Востер, – уже там бачили дими на пониззі. А ми ще пошлемо гонців, нехай летять, кличуть.

У палаті стояла тиша. Від задухи свічки запливали воском. Була година, коли на стінах змінювалась сторожа і лунали била. Але зараз і вони мовчали.

– То й станемо! – закінчила княгиня. – Ти, Добринє, – звернулась вона до нього, – будеш з воями на стіні. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде біля Подольських, а хто біля Перевесищанських воріт. Іще, бояри мої й мужі, відчиняйте свої кліті. Не самі алчемо, мусимо годувати все воїнство… Підемо, мужі, – печеніги, може, близько… А Святославу, – додала вона, – ми також пошлемо вість: спіши до нас, князю, важко тобі на Дунаї, а горе й у отчині твоїй…

І хтось у палаті додав:

– Аще не жаль ні матері, стару сущу, ні дітей своїх…

Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись і куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга відчула, яка вона хвора і як стомилась. Ноги були важкі, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготіли червоні й зелені кола. Напруживши всі сили, спираючись на руку Добрині, вона минула свої покої, вийшла в сіни й зупинилась біля опочивальні княжичів.

– Ти йди на стіни, – сказала вона Добрині, – печеніги, аки таті, все роблять уночі.

Він вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальні княжичів. Їй хотілось сісти, заплющивши очі, спочити, подумати над тим, що сталось.

Вона сіла в опочивальні княжичів. Колись тут жив і виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вікно в опочивальні було завішене. У куточку просто на підлозі стояв світильник. Коли княгиня зайшла, біля нього сиділа ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, і та пішла.

Княжичі спали на трьох ліжках, що стояли попід стіною. Ложа Ярополка і Олега стояли в затінку, ложе Володимира було ближче, й промінь від світильника блукав на його обличчі.

Це обличчя було спокійне, замислене, Володимир рівно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же він схожий на свою матір – Малушу. І замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати після важкого пережитого дня в цю нічну годину!

Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час біля Києва з’явились печеніги. Звичайно вони бродили улусами на пониззі Дніпра, біля порогів, рідко насмілювались навіть там, у безлюдді, нападати на руських воїв. Чому ж зараз вони зайшли так далеко?

Гонці, що примчали вдень Соляним шляхом, розповідали, що печеніги кілька днів тому перейшли вночі Рось, обминули Родню й улусом ідуть до Києва. Гонці від Переяслава говорили, що й там іде улус. Це знову дивувало й непокоїло княгиню, – не один улус ішов до Києва, печеніги збирали всю орду.

Княгиня думала, що поява печенізької орди біля Києва якось пов’язана з тим, що князя Святослава немає в Києві. Але навряд чи насмілились би печеніги, навіть тоді, коли князя немає, напасти на Русь. Блукаючи в полі над Руським морем, вони бережуть мир з Києвом, бояться Русі.

І одразу ж думки її перелетіли в далеку Болгарію, де князь Святослав з своїми воями бореться з ромеями. Він – далеко від рідної землі, над ним і всіма воями день і ніч висить смерть. А от смерть блукає й над отчиною, Києвом.

Вона пригадала, що було тільки-но в палаті, голос котрогось із бояр: «Чужая земля іщеши, а свою ся лишив», – і кров знову вдарила їй в обличчя. Ні, вони не розуміють, чого шукає Святослав з воями своїми в Болгарії.

Адже й вона, мати його, довго не розуміла сина, а потім побачила: або бути рабами василевсів, або жити, як належить людям. Зрозуміла і благословила – як княгиня й мати перехрестила його, язичника.

«А якщо?.. – Кров одразу відлила від її обличчя, коли вона подумала, що буде, коли Святослав не переможе на брані з ромеями. – Може, – вона про це боялась думати, але ця думка випливала й випливала, – може, печеніги саме тому й з’явились під Києвом, що сталось щось з Святославом над Дунаєм? Адже коли б він був у Києві, печеніги нізащо б не насмілились іти з поля в Полянські землі.

І що тепер робити? За стінами Гори й валами, – княгиня була певна в цьому, – вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далі? Дружина в них невелика, харчів небагато, води мало…»

Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати свої думки. На ложі заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потім він поволі розплющив очі, протер їх кулаками, підвів голову…

Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на підлозі тут горить світильник, але далі пізнав княгиню.

– Чому ти не спиш, бабо? – запитав він.

Питання було таким простим і звичайним, що вона навіть посміхнулась.

– Я сиділа й думала, – відповіла княгиня. – А зараз і ляжу. Спи, Володимире, спи спокійно…

Вона схилилась і поцілувала онука в голову. Він одразу ж заснув… І саме тоді в нічній тиші на стіні города вдарили била.

Підійнявшись на південну вежу стіни й перехилившись через забороло, Добриня довго дивився навкруг.

Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари, не видно було ні однієї зорі. Але очі Добрині вже призвичаїлись, і серед суцільної темряви він бачив глибокий рів одразу за стіною, вал з околлям, а далі – дерева по схилу гори, чорне передграддя на сірих кручах, Дніпро. Все, як завжди, ворога не було видно.

Але Добриня мав не тільки добрі очі, а й вуха. Хоч за городом у темряві було нібито тихо, він пізнавав багато звуків, які непокоїли його, чув, як далеко на лівому березі іржуть коні, кілька разів чув сплеск води на Дніпрі, тупіт коней і людські голоси на березі Почайни і над Либеддю. йому здалося, що голоси чулися в передградді і навіть зараз за околлям валу…

Тепер Добриня знав, що ворог підкрався й стоїть під самими стінами города, може рушити кожної хвилини. Він обійшов усі городниці, поговорив з мужами, гриднями, ремісниками з передграддя й Подолу, що клопотались, стояли біля заборол, хотів спуститись униз, щоб розповісти про все княгині.

Але не встиг спуститись, бо в передградді й на Подолі спалахнули вогні – печеніги запалювали будівлі, щоб у загравах пожежі лізти на стіни города.

– Печеніги! – залунали голоси. – Ворог на валу!

І тоді одразу ж вдарили в била. Вони стогналл, будили, кликали: усі на Горі мусили знати, що ворог під стінами, а печеніги нехай не думають, що підкрались, як таті, – город Київ і людіє його готові зустріти їх грудьми своїми.

Добриня швидко обійшов весь південний бік стіни. Пожежа у передградді й на Подолі ширилася, багряні заграви освітлювали стіни, й Добриня бачив, як біля всіх заборол стали вої з луками. Деякі з них клали край заборол каміння, щоб кидати його на ворогів, тут же на городницях у кількох місцях вої роздували вогонь під казанами з смолою, готували воду й пісок. Ще багато воїв стояли з списами й топорами, готові рубати тих, що видиратимуться на стіни.

Нарешті била замовкли. І внизу, і на городницях настала тиша. Тихо було й навкруг – за стінами, на кручах, на Почайні й Дніпрі. У передградді й на Подолі буяла така пожежа, що хмари над Горою стали багряними, на городницях стало видно як удень, на валах за стіною можна було порахувати околля.

І тоді всі на стінах побачили, як у примарному сяйві пожежі із темряви за валами вирвались і почали трощити околля печеніги. Їх було дуже багато, вони крутились між околлям, немов черва.

А в той же час у повітрі почувся тонкий, пронизливий свист стріл. Вони бились об забороло, падали на городницях, летіли й далі – на Гору. Добриня бачив, як один із воїв схопився, вириваючи стрілу, за груди, ще один зовсім близько стояв – і стріли витинались йому просто з очей…

Княжі вої на заборолі теж натягнули свої луки, і їх стріли роями летіли в темряву за городницями, на вали, в околля.

Там, на валах, стояв крик, видно було, як чимало печенігів упали й корчаться серед гострих кілків. І все ж деякі з них проминули околля, спустились у рів, деякі вже робили приспи – копали й насипали землю, інші тягли й ставили драбини, щоб дертись на городниці, ще одні пробували підпалити ворота.

З стін полетіло каміння. Багато воїв, незважаючи на стріли, що летіли й летіли з валів, повисли край заборол над ровом і згори метали на печенігів списи, влучали їх з своїх луків.

Крики, зойки, брязкіт, що народжувались на городницях, і під стінами в рову, й на валах, злилися в один суцільний безперервний шум – загрозливий, страшний, нещадний шум бою. Озвірілі, оскаженілі печеніги, що були п’яні ще до бою від вина, а тепер від крові, збились у рову – робили приспу до стін. Коли її вкривали трупи – сипали землю поверх них, і приспа росла. Вже печенізькі драбини доходили до заборола. Чіпляючись за край заборола, печеніги видирались на стіни.

І нарешті бій почався на самій стіні, на південному її боці. Кілька десятків печенігів, деручись по драбинах, стаючи один одному на плечі, обливаючись кров’ю, вихопились на забороло. Вони вже стояли там, розмахували кривими своїми шаблями, виймали довгі ножі. А за ними по драбинах лізли, повзли, видирались нові вороги.

Це був жорстокий бій на городницях. Край заборола стояли печеніги, проти них лавою збились вої, а попереду всіх Добриня. Всі тримали в руках мечі, рубали печенігів, обливались кров’ю і самі, все більше й більше їх виходило на забороло…

І раптом, перемагаючи весь шум навкруг, великий шматок заборола затріщав, схитнувся, похилився і полетів разом з печенігами, що чіплялись за нього, вниз, у безодню. Він летів серед ночі з тріском – ламаючи драбини, калічачи людей. Бій на південному боці стіни затих…

Але в цей час почувся великий шум і крик на стіні біля Подольських воріт. У Добрині похололо тіло – адже більшість воїв біля нього, на стіні від Дніпра. Ще він помітив, що навкруг стало видніше, – і вже не від заграви пожежі: за Дніпром голубіло небо, скоро мало зійти сонце.

Він біг городницями поперед багатьох воїв до Подольських воріт, де лунали крики, де йшов лютий новий бій, де печеніги вже вилізли на стіни.

Але Добриня не встиг добігти по стіні до воріт, як там залунав інший, переможний, крик; вої скинули печенігів, що видерлись на стіни, заливали водою ворота, що почали горіти.

І там, на городниці біля Подольських воріт, Добриня побачив княгиню Ольгу. Спираючись на свій посох, вона стояла біля заборола, дивилась на Дніпро й говорила:

– Тепер вони швидко не полізуть. Київ стоїть!

2

Мов випущені з тугого лука стріли, летіли на південь від Києва три гридні – брати Горяй, Баян і Орель…

Горяй – найстарший з них – був білявий, бо пішов у матір, то й обличчям скидався на неї: мав голубі очі, тонкий ніс, невеликий рот. Правда, мати була невисока, тонка, а Горяй – велетень, здоровило. Такому тільки й сидіти на коні.

Баян, навпаки, пішов у батька – кожум’яку Супруна – невисокий, але жилавий, із засмаглим, аж темнуватим лицем, руками тільки шкіри м’яти, ногою по землі вдарить – гуде земля.

Що ж до Ореля – був він зовсім не схожий на братів своїх: волосся русяве, очі карі, сам стрункий, а голос такий, що коли співав на стіні города, чути його було за Дніпром.

Вони виїхали з Києва одразу ж після того, як їх покликала княгиня. По темному спустились з стіни, біля Либеді поповзом пробралися крізь печенізький стан, бачили, як спалахнула пожежа, й чули, як печеніги пішли на Гору…

Але як не боліли в них серця, вони не повернулись і не могли повернутись до Києва, а побігли в заграві пожежі через ліс до Берестового, там у княжому дворі засідлали коней і рушили в темну, непроглядну ніч на південь…

Раннього ранку вони вже були далеко від Києва. Увечері опинились край Полянської землі, над Россю, вночі спочили й проминули селище, де жили чорні клобуки, а до нового світанку були далеко в дикому полі.

Тут, у дикому полі, братам треба було стерегтись на кожному кроці. Скільки не кинь оком – тягнулось поле, рівне, де-не-де перерізане яругами, в яких ховались річки. Весело й радісно було тут весною і літом, коли від землі підводилась, зеленіла, переливалась хвилями під вітром тирса, коли скрізь зацвітали голубі дзвіночки, жовта шавлія, сині волошки, білі велетенські ромашки.

Зараз поле було похмуре – вигоріло за довге літо під промінням яскравого сонця й почорніло, скрізь пов’яли трави й квіти, на корені засохла тирса. Тільки сухі ості, ніби сивина, обгортали поле. Тут, здавалось, буяла пожежа, навіть і пахло згаром.

По темному полю, по сухій землі мчали і мчали вперед вершники, час від часу зупинялись у яругах, щоб дати перепочинок коням, напоїти й погодувати їх, спочити самим. А коли підіймались з яруг, то виїжджали обережно, оглядали поле навкруг.

І брати оглядались немарно. Перед самим заходом сонця, після того як вони перепочили над річкою і піднялись на берег, щоб рушати в поле, старший брат Горяй на якусь мить затримався на кручі, довго дивився, приклавши руку до очей, на далекий обрій, а тоді сказав:

– Завернемо праворуч і будемо поспішати…

Коні полетіли. Братам було чути, як під копитами гуде земля, в груди й обличчя їм било розпечене повітря, вони їхали просто проти сонця, щоб сліпучі його потоки сліпили ворогів і щоб вони не бачили їх. Спочатку, оглядаючись назад, вони бачили на обрії чорні цятки – печеніги гнались за ними.

Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу, за ним гнались три вершники, а слідом летіли печеніги… І сонце врятувало братів, бо коли, ніби прощаючись із землею, ще раз заграло нестерпним сліпучим сяйвом – чорні крапки вдалині розтанули в імлі, зникли. Але три вершники так само летіли за сонцем. Вони не зупинились і тоді, коли сонце зайшло, і навіть тоді, коли поле злилось із небом у вечірньому серпанку і коли молодий місяць став на чоті між зір, а ще довго мчали, круто завернувши раптом на південь.

Нарешті брати зупинились над берегом якоїсь річки. Коні довго стояли на місці, і по них пробігав дрож. Брати впали на траву.

– Чи багато їх було? – запитав Орель.

– Багато, – відповів Горяй. – Але до них було далеко.

– Добре, що ми поїхали на захід, – замислився Баян. – Тільки сонце нас врятувало.

У темряві вони спутали коней. Поїли й самі – хліб та в’ялену рибу. Вода з річки видалась їм вином.

– Тепер заснемо, – сказав Горяй, – але спати будемо по черзі. Лягайте спати, брати, а я спочину пізніше.

Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березі річки, вийшов у поле і там лежав, притулившись вухом до землі, слухаючи. Але ніде в полі не чути було кінського тупоту, земля була холодна й німа.

І довго-довго серед темної ночі недалеко від братів, що міцно спали, сидів Горяй. Він сидів, мабуть, довше, ніж належало, бо прокинувся Орель.

– Ти чому нас не будиш, Горяю?

– Ніби ще рано.

– Ні, давно пора. Бачиш, уже місяць закочується. Лягай, Горяю!

Горяй ліг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чоті Орель. Він також вийшов далі в поле, але до землі не припадав, а стояв там у темряві, сторожко прислухаючись, – він мав дуже гостре вухо.

Перед самим світанням він тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву…

– Трава суха, – вирішили вони. – Сліду нашого не буде видно. Мабуть, поїдемо…

Коні також спочили й добре попаслись за ніч. Почувши кроки братів, вони весело заіржали. Брати осідлали коней.

Ще один день вони їхали спокійно. Все ближче й ближче було до річки Бугу, шлях їм увесь час перетинали ліси, де доводилось їхати повільніше. Зате тут вони не боялись печенігів, що з своїми кибитками блукали тільки в полі.

А все ж надвечір вони наскочили на печенігів. Це була, мабуть, сторожа якоїсь орди, десять-п’ятнадцять вершників. Брати стикнулись з ними, коли виїжджали з яруги.

І знову брати полетіли в полі, за ними мчали печеніги. Але тепер зовсім близько лунали їхні крики. Брати чули, як час від часу мимо їхніх вух свистять стріли. Проте відчували, що можуть втекти, втечуть. Печеніги відставали, крики їх віддалялись.

І раптом на певному скаку один із братів – Баян – пустив поводки, одкинувся в сідлі і, обливаючись кров’ю, повалився на землю. Десь позад себе, але все далі й далі, Горяй і Орель почули крики печенігів…

У цю ніч два брати не спали. Вони сиділи на високій могилі, на вершині якої стояв кам’яний, схожий на людину стовп. Перед ними лежало поле, звідки їм було все чути, тільки поле мовчало навкруг.

– Брате Горяю, – промовив Орель. – Нам треба було, мабуть, лишитись і вмерти з Баяном.

– А князь Святослав? – запитав у відповідь Горяй. – Хто йому повезе звістку?

І хоч вони обидва були хоробрі й сміливі, але заплакали в пітьмі цієї ночі, бо в них дуже боліло серце за братом. Їм здавалося, що він десь ходить близько і що йому буде легше, коли він почує їхню печаль. А коли Горяй вийняв з-під сідла вузлик з хлібом, то одломив шматок собі, шматок – Орелю, а ще один поклав поруч – на траву.

– Це тобі, Баяне, – сказав Горяй, і тільки тоді вони стали їсти.

Пізньої години в полі почувся шум, і десь далеко, там, де мусив бути обрій, раз і другий блиснув вогник. Ставши на могилі, вони довго вдивлялись у пітьму й уважно слухали. Більше вогню в полі не було видно, але ще довго чувся шум, серед якого вони пізнавали іржання й тупіт коней, цокотіння коліс. Потім шум у полі став затихати й нарешті зник.

Тоді Горяй знову сів на траву й сказав:

– Вони поїхали до Києва. Мусимо поспішати, але давай домовимось, брате… Якщо я загину в полі, ти поїдеш далі.

– Якщо ж я загину, Горяю, – їдь ти!

– Добре, брате!

Уночі ж вони поїхали далі. На світанні знайшли в полі слід орди – попіл, кінські кізяки. По цьому сліду вони й поїхали, – адже печеніг ніколи не поїде вдруге по своєму сліду.

Уранці вони вплав, вхопившись за гриви коней, перепливли через Буг. Тут, на правому березі, вся земля була вибита кінськими копитами, а трохи вище, над яругою, насипана була висока могила. Навкруг могили всюди на полі темніли сліди вогнищ, валялись кості волів, коней, овець. Певне, печеніги довго стояли тут, ховаючи якогось кагана або когось з його родини, і справляли по ньому всією ордою тризну.

А увечері брати були вже біля Дністра й поїхали понад берегом, від селища до селища, по землі тиверців. Тут їм нічого було боятись – тиверці радо приймали гонців із Києва.

Так доїхали Горяй і Орель до города Пересіченого, що стояв у лісах на правому березі Дністра, взяли у тиверців пару нових коней і, не спочиваючи, рушили далі, на південь.

Два дні вони їхали по землі Тиверській, а далі Углицькій. На третій день надвечір далеко з лівої руки їм стало видно голубі води моря. Вони спустились з гір, які перетинали їм шлях, і побачили Дунай, опинились на широкій долині, де, як і під Києвом, купами росли верби. І раптом із однієї купи цих верб вирвались і полетіли в повітрі стріли…

Брати ударили коней. Але одна стріла попала в око коню Горяя. Кінь став дибки, упав. Орель хотів взяти Горяя на свого коня. Але і його кінь упав.

Тоді брати від верби до верби почали перебігати до Дунаю. Їм було видно, як кілька печенігів женуться слідом за ними, ховаються за вербами, час від часу пускають стріли.

Вже до Дунаю лишалось кілька десятків кроків, коли стріла влучила в Горяя. Він встиг крикнути:

– Мерщій до Дунаю!

І Горяй впав мертвий.

Орель побіг до Дунаю. Біля самої води він ще раз обернувся, побачив недалеко печеніга, натягнув свій лук, пустив стрілу. В ту ж мить Орель відчув біль коло серця і навіть бачив стрілу, що впилася йому в груди.

Але в нього ще були сили, він знав, що перед ним Дунай, і кинувся у воду…

Він не розумів, що було далі, не знав, скільки саме минуло часу, не тямив, чи довго плив, – але раптом побачив, що лежить у лодії, побачив над собою голубе небо і якісь дивно знайомі обличчя. Він навіть пізнав їх – адже це були вої князя Святослава. І крикнув їм:

– Скажіть князю… мене послала княгиня… Київ оточили печеніги… Княгиня Ольга… Київ кличе князя на поміч…

Але в цей час у Ореля нестерпно заболіло серце. Він глянув – стріла все стирчала з грудей, вона пекла, розривала груди. І він схопив її обома руками, вирвав з серця…

3

Фар за Великим палацом працював кожної ночі з раннього вечора до світання. Холодний зеленкуватий промінь його проймав темряву, снувався над Золотим Рогом, тягнувся до Галати й гір, затухав, – то вдалину посилались таємничі світляні сигнали.

І там, удалині, в нічній імлі, де на обрії вдень видно було синє пасмо гір, всю ніч спалахували таємничі сигнали, яких у Константинополі ніхто не знав.

Проте ці сигнали добре розгадували у Великому палаці – імператор Іоанн знав, що робиться в Болгарії, фари повідомляли, що вої князя Святослава посуваються вперед, кесар Борис все благав імператора Никифора надіслати йому допомогу.

Але на Соломоновім троні у Великому палаці вже сидів не Никифор, а Іоанн Цимісхій, і він мусив дати кесареві Борису негайно відповідь, бо знав, що Святослав загрожує не так Борису, як самому йому – Цимісхію.

Новий імператор ні на хвилину не мав сумніву, що йому доведеться стикнутись з Святославом. Шляхи імперії давно вели й тепер привели до вирішальної битви між Константинополем і Києвом. Цимісхій схвалював усі заходи імператорів колишніх, які докладали всіх сил і уперто йшли до цього.

Розумів Цимісхій, що це буде жорстока битва. Того, що мало статись на сході, ніяк не можна було порівняти з тим, що було в Азії, Єгипті. Там поневолювались землі й народи, тут сходились два світи: блискуча, багата, аристократична Візантія, що спиралась на свої легіони й мільйони рабів, і невідомий, таємничий і дуже загрозливий світ тавроскіфів, чи русів, як називали вони самі себе.

Іоанн Цимісхій – учорашній і, треба сказати, непоганий полководець – рвався на цей бій. Але він – триденний імператор – ще не знає своїх сил, він не знає, на кого може покластись, а на кого не може, він, зрештою, боїться зараз, як і попередник його Никифор, стати на бій з Святославом, страх охоплює його, коли він думає про невідомих руських воїв.

Тому він діє так само, як і Никифор. Спочатку повідомляє кесаря Бориса, що це він – Іоанн Цимісхій – сидить на імператорському троні, й одержує у відповідь від Бориса щире, вірнопіддане вітання. Після цього, дізнавшись, що в гінекеї Феофано ще сидять і ждуть вирішення своєї долі дві болгарські кесарівни, які приїхали сюди одружуватись з особами імператорської крові, Іоанн Цимісхій іде до них, чемно розмовляє й натякає, що хоче породичатись з ними. Нарешті, посилає до кесаря Бориса довірених своїх василіків із грамотою, в якій пише про любов і приязнь до болгар, шле дари – трохи золота й багато вина, – але воднораз доручає василікам дізнатись, що ж робиться в Болгарії, Преславі. Новий імператор боїться князя Святослава, що зумів уже пройти східну стіну Юстиніана, за короткий час взяв вісімдесят городів на Дунаї, веде своїх воїв до Преслави.

Боїться не тільки імператор, увесь Константинополь і всі сусідні феми невпинно охоплює тривога, страх перед тавроскіфами. У великому городі з рук у руки потай передають лист патріарха Фотія, спрямований проти тавроскіфів:

«…Цей народ невідомий, подібний до рабів, не мав досі значення, але його взнали, і він прославився після походу на нас, народ нікчемний і убогий, але такий, що досягнув висоти і став багатим; народ, що живе десь далеко від нас, варварський, кочовий, гордий своєю зброєю, безтурботний, упертий, що не визнає воєнної дисципліни, цей народ швидко, в одну мить, як морська хвиля, зруйнує наші межі».

Проедр Василь, що тепер, ніби тінь, супроводжує нового імператора, дає Іоанну цього листа. Той хоче його порвати, викинути в море, але стримується й ховає, – хіба можна знищити цей документ, що блукає по всьому Константинополю?

В один із цих днів імператор дізнається про ще гірший випадок, який трапився в Константинополі. На гробниці Никифора Фоки, виявляється, написані вірші, в яких натякається на нього й Феофано:

«Той, хто раніше був дужчим від усіх мужів і нічого не боявся, став легкою здобиччю жінки й меча. Той, хто тримав раніше в руках владу над усією землею, спочиває тепер на маленькому шматку землі. Того, хто раніше був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, єдиного тіла.

Так встань, царю! Підніми своє піше й кінне військо, фаланги і полки! На нас ідуть дикі скіфські народи, у божевільному пориві рвуться до вбивства, всілякі язики руйнують твої міста…»

– Знищити! Знищити ці прокляті вірші! – велів імператор Іоанн проедру Василеві, дізнавшись про напис на гробниці свого попередника.

Проедр Василь посміхнувся, коли почув ці слова імператора і відповів:

– Я б одразу це зробив, василевсе, але ці вірші висічені на мармурі склепу, де лежить і Костянтин, і їх можна знищити тільки разом із склепом.

– Тоді треба знищити… – почав, але не кінчив імператор. Він не боявся і вбив живого імператора Никифора, але починав тепер боятись його трупа, йому здавалось, що мертвий імператор починає мститись.

Мстився не тільки Никифор, за тінню імператора стояли його родичі, прихильники, Феофано…

Феофано! Він думав про неї, йому не вистачало її, хотілося, щоб вона прийшла до нього з покоїв гінекею, він хотів бачити її. Так, вона велика грішниця, ця жінка, що просто з шинку потрапила на трон у Великому палаці. Це вона викликала любов і доводила до нестями імператора Романа, Никифора Фоку, а потім їх убила. Він сам знав її, і все ж зараз, вже як імператор, заздрив усім, що знали зрадливу, безжальну Феофано, боявся, що хтось у цю годину торкається її мармурового чола, тугих персів, пристрасних уст, дивиться в її темні, бездонні очі, пестить її шовкове волосся…

Крім того, імператор Іоанн, на щоках якого ще не охолов слід від її поцілунків, знав, що руки Феофано здатні дати й отруту…

Новий кесар Болгарії Борис уперто йшов до своєї мети. Хіба міг він знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед і вперед, доки не зірветься в безодню?! Імператор Іоанн пише, що допоможе йому, колись же буде ця допомога. Василіки привезли золото, правда, мало, але багато чудового вина – можна пити до забуття. Сестри-кесарівни пишуть, що їх з усіма почестями приймають у Великому палаці і що незабаром вони одружаться, – це буде потрійний зв’язок з Соломоновим троном. Жона його – донька імператора Романа – стверджує все своїми поцілунками й ласкою, Болгарія переможе, нехай живе Візантія!

І кесар Борис піднімає всіх болярів, він садить на коней кметів, він, виявляється, лютий, безжальний і, як усім здається, дуже сміливий. Є, правда, одна людина в Преславському палаці, яка знає, що кесар Борис, як і його батько, боягуз, що ним керує страх, одчай, божевілля. Людина ця – Сурсувул, але тепер вже він не старший болярин, він – тільки тінь, що блукає в покоях кагана Симеона і випиває нарешті з його келиха… але не вина, а отрути.

Кесаря Бориса це аж ніяк не тривожить. Немає Сурсувула – є інші молоді боляри, що вчились у Константинополі, знають церемоніал імператорського двору, вміють пити, співати, гуляти. Гуляй, Болгаріє!

4

Князь Святослав знав, що сталось у Константинополі, доходили до нього вісті і з Преслави.

Не тільки руських воїв вів тепер князь Святослав. Де він з’являвся, до нього приєднувалось множество болгарських свободників, смердів, усі парики. Вони знали тут кожен камінчик і кущ, йшли попліч з руськими воями.

І коли князь Святослав йшов з цим військом понад Дунаєм, а далі Планиною, то бачив і пересвідчувався, яке велике лихо готувалось давно для Русі: скрізь тут понад Дунаєм побудована була стіна й стояли городи-фортеці, вісімдесят над Дунаєм, кількасот у горах, зведені руками рабів не для того, щоб одбиватись від когось, а щоб звідси йти на Русь, на Русь. Тепер ці фортеці були позаду руського війська, жорстокий бій між воями князя Святослава й нового кесаря Бориса йшов на довгій, широкій смузі землі від берегів Руського моря аж до річки Колубари…

Перемагали вої князя Святослава, вони невпинно, як велетенський морський вал, котились вперед, недалеко вже була й Преслава.

Саме в цей час Микула побував у гостях в свого приятеля болгарина Ангела. У ту ніч, коли Микула розв’язав йому на руках мотузки, щось розв’язалось і в душі Ангела, – був він, як виявилось, добрим хлопцем, сам тепер ішов попереду воїв туди, куди вело його наболіле серце.

І от якось уранці Ангел зупинився.

– То є моє село Росава, – сказав Ангел.

Микула зупинився, широко розставивши натруджені свої ноги, і довго так стояв, приклавши праву руку до лоба, примружуючи очі і якось легко дихаючи.

– Чого ж ти, другаре мій, став? – запитав Ангел. – Може, неладне моє село?

– Ні, – швидко відповів Микула. – Не того я став, що село твоє неладне, а того, що воно схоже й на моє село… У нас – Дніпро, тут – Дунай, верби тут і там, і птахи. Диви, такі ж і хижі… Ну, ходімо!

Але Микулі довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали наближатись до однієї із землянок над самою кручею Дунаю, то побачили, що там стоїть жінка, пильно дивиться, що то за люди прямують до землянки, і раптом, викинувши вперед руки, біжить їм назустріч.

– Ангеле! Ангеле! – чули вони її розпачливий крик.

Ангел зупинився, став і Микула.

– Жоно! Цвітано! – промовив Ангел, і Микула помітив, як у нього зблідло обличчя й задрижали щелепи.

Але він швидко переміг себе, обняв жону.

– Ангеле! – говорила вона. – Чула всички, аще убієш єсть на война то… Горе, плакам тяжко.

– Аз бях там, – відповів і показав на долину Ангел, – і мнозі бяше убиті, але сам здрав…

І він розповів Цвітані, що було з ним і що сталось над Дунаєм, показав на Микулу.

Цвітана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже приємна жінка у білій сорочці й спідниці, що складалась з двох шматків червоно-зеленої тканини, підперезаних поясом, і, як це не дивно, була дуже схожа на Вісту. Одного не міг зрозуміти Микула – чому Цвітана подивилась пильно на нього, а потім низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тоді й він – чужа земля, чужі звичаї…

Аж тоді вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав її бурделем. Як нагадувала вона Микулі їхню землянку над Дніпром! Викопана вона була в землі під горою, через що хворостяна, всипана землею покровина[170] її, що лежала на сошках, суціль зливалася із схилом гори, поросла травою. Між травою там червоніли якісь квіти.

Навіть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумів, де вони опинились.

До бурделю вело кілька викопаних просто в землі східців. Коли Ангел відчинив двері, вони зайшли одразу до гривиці[171], де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стінами, з вогнищем посередині, від якого вгору до покровини вів плетений з лози і обмащений рудою глиною димар.

– Клянусь Перуном! – сказав Микула. – Як дома!

І увесь час, поки вони сиділи біля вогнища, у якому варилась страва, і коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель – на дві скрині й лар для борошна в одному кутку, на дерев’яний поміст-ложе в іншому, на дверцята, що вели до тісної кліті.

– А що це за страва? – розпитував Микула, коли Цвітана поставила перед ним ще одну миску.

– Каша, – відповів Ангел.

– Що каша – бачу, – засміявся Микула, – каша є всюди, а от з чого вона?

Ангел зрозумів Микулу й, повівши до кліті, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб.

– Добре жито! – промовив він.

– Аще много беден чловек – то суть його жито, – пояснив як міг Ангел Микулі. – Орну землю імам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка…

– Гречка! – голосно засміявся Микула. – Другаре Ангеле, дані я ніде не брав і не візьму, а оцю дань – гречку – дай мені.

Вершники, що їхали з долини, привезли з собою й подали князеві Святославу стрілу.

– Що це за стріла? – запитав він.

йому розповіли про воїна, який помер на березі Дунаю від цієї стріли, але перед тим сказав, що під Києвом стали печеніги, а княгиня Ольга просить помочі в князя…

Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай і гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою і горами він стане сукупно з болгарами проти Іоанна – і переможе його.

Але хитрі, зрадливі, підступні імператори ромеїв. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останній, бій і коли він іде супроти ворога чесно, з піднятим заборолом, вони діють, як і завжди, – заходять з спини, заганяють ніж у саме серце.

Не самі печеніги стали під Києвом. О, князь Святослав добре знав їхніх каганів. Вони блукають, як пси, над Дніпром, вони бояться руських людей і ніколи б не пішли на Київ і Русь. Якщо ж пішли, то їх підкупили, дали свої кентинарії імператори ромеїв…

Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду імператорів він міг відповісти тільки одним – силою на силу.

– Збережіть цю стрілу для того, хто послав її в серце воя мого, – сказав Святослав. – Я чую твій голос, Руська земле, чую, матінко княгинє! – закінчив він.

І тоді князь Святослав велів кликати до себе брата Уліба, воєвод, тисяцьких, всю вищу дружину.

У глибокому роздумі стояв він з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилі набігають і набігають на пісок.

А поруч із ним стояли князь Уліб, Свенелд, Ікмор, ще чимало воєвод і тисяцьких земель Русі.

– Дружино моя! – почав князь Святослав і підняв очі на подругів своїх у ратних справах. – Много крові нашої пролилося тут, дерзно боролися вої руські, ворог дає уже плечі, близько нам тепер і до Візантії, до правдивого суду на брані. Але імператори ромеїв, по християнському своєму звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вісті я, що печеніги стали під Києвом-градом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, поміч дати Києву…

Воєводи мовчали, але блискучі очі, покладені на мечі руки, стиснуті уста свідчили про їхню образу й ненависть.

– Мислю так, – вів далі князь Святослав, – що не можемо ми брані з імператорами припинити. Станемо тут і будемо стояти. Я ж уборзі з дружиною меншою іду Києву. Обапол будемо боротись – ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але відаю – станете на смерть, і супостат вас не одоліє. Не нам, а імператорам ромеїв пагуба буде.

– Роби, княже! – відповіли всі.

Тієї ж ночі, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзі полетів до Києва.

5

Кілька разів пробували печеніги копієм узяти Гору. Вони дерлися до стін удень, підповзали й лізли на городниці вночі, стягали дерево й хотіли запалити ворота.

В той же час вони гасали на своїх конях по всіх околицях, пограбували княжі двори в Берестовому й на Оболоні, палили боярські отчини Щекавиці й Хоревиці.

Над Либіддю, де збилося стільки печенігів, що ніде було коня напоїти, на Подолі, а також і в передградді – скрізь лунали зловісні, пронизливі голоси печенігів: напившись медів у княжих і боярських медушах, вони ходили п’яні.

Від Либеді й Подолу долітали іноді й інші крики, від яких здригались всі на Горі, – печеніги мучили й вбивали людей, які не встигли втекти на Гору і ховались десь у лісах і ярах.

Так проминуло багато днів. Спочатку у людей на Горі була надія, що печеніги постоять під Києвом і повернуться в поле. Але ті не думали залишати Києва. Дедалі їх ставало нібито ще більше, певне, з поля підходили нові орди.

На Горі було важко. Гридні день і ніч стояли на стінах, одбивали напади, лагодили городниці. Вже багато їх було покалічено, багато лежало в землі біля воріт на Перевесище.

Гридням допомагали ремісники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях і під стінами – подавали каміння, носили пісок, готували стріли.

Не відставали й жони полянські – їхні руки були також у надобі, багато з них мали гострі очі, вміли метко стріляти з луків.

А потім люди почали страждати від голоду й нестачі води. Княжі й воєводські кліті дедалі порожніли. Чим більш зростала спека, тим меншало в джерелах біля берестянської стіни води.

Немічна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб ніхто не помічав цього, і хоч часто не спала ночами, але так само, як і все життя, прокидалась до схід сонця, виходила в сіни, говорила з боярами і тіунами, думала, як зробити, щоб легше було людям.

Турбувалась княгиня й про онуків своїх, оберігала їх у важкі години. Коли печеніги бились під самими стінами, була з ними, – боялась за них.

Особливо боялась вона за Володимира. Він ставав все більше схожим на Малушу – ті ж очі, ніс, уста. Але княгині Ользі він нагадував ще й молодого Святослава – такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втім, княгині він нагадував не тільки молодого Святослава, – а хіба дід його, Ігор, не був таким?

І Ярополк, і Олег жили як княжичі, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками своїми вчились стріляти й стрибати, хоч це й не подобалось їм.

Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тільки тоді, коли Добриня рубався на стіні, Володимир лишався в теремі.

Але хіба вгадаєш цього уношу? Раз на світанні, коли дуже важко було на стінах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичі Ярополк і Олег сплять у своїх ложах, а княжича Володимира там немов і не бувало. Княгиня Ольга обійшла терем – княжича ніхто не бачив, вийшла у двір – там його не знайшла, і тоді піднялась на Подольську вету й там побачила, як Володимир, прикипівши до заборола, цілиться в печенігів під стінами.

– Володимире! – сказала вона онукові потім. – Чому ти не бережеш живота своєго?

– А хіба живот у князя не такий, як у його воїв? – зухвало відповів Володимир.

Княгиня Ольга похитала головою, – такий, такий самий, як Святослав!

«А втім, – подумала вона, – може, саме такими й повинні бути вони, бо така ж Русь?!»

Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина.

І не тільки про це, а й про всі справи радилась княгиня з Добринею. Він був добрий воєвода, сміливо стояв на стіні, умів вести за собою людей, та й люди вірили йому.

Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добрині про все, що діялось на Горі.

– Важко, дуже важко на Горі, княгинє, – говорив Добриня, – вже люди починають нарікати, що це їх покарав Перун, супроти християн говорять… Дехто каже, що треба принести…

– Чого ж ти замовк, Добринє?

– …треба принести в жертву людину…

Запаленими очима дивилась княгиня на Дніпро, спраглі уста її шепотіли молитву.

– Ти дивись, дивись, Добринє, чи не видно лодій з Чернігова?

– Не видно, матінко княгинє.

– Так що ж робити? – шепотіла вона. – Господи, настави, настави!

Добриня подумав.

– Треба слати, княгинє, людину до Чернігова, в землі наші, кликати поміч.

– Але як, Добринє, кого?

– Дай подумати. Усе зроблю як слід, княгинє.

Була темна, задушлива ніч на початку місяця червна. На Горі не тлів жоден вогник. Темно було навкруг стіни. Тільки в одному місці, на передградді, буяв вогонь і звідти ж долітали звуки бубна і крикливої печенізької пісні.

Разом із Добринею один воїн підійшов до краю стіни, зупинився біля заборола й подивився вниз. Там було темно, дна не видно, здавалося, що стоїть він над глибоким проваллям. Але воїн знав, що внизу рів, тверда земля, і, не поспішаючи, зав’язав вузлом кінець мотузка на заборолі, а другий, пильно придивившись, поволі пустив вниз за стіну.

– Прощай, Добринє!

– Прощай, Туре!

Гридень Тур метко переліз через забороло і, міцно тримаючись за мотузок, почав спускатись. Від кінця городниць до дна рову було далеко, мотузок розгойдувався в повітрі, разом із ним робив кола і Тур.

Раз він затримався надовго, повис над ровом, бо йому здалося, що внизу хтось заворушився. Та ні, в рову нікого не було. Він спустився, став, а потім ліг на схилі рову.

Так Тур лежав довго, прислухаючись, а потім сіпнув кінець мотузка, подаючи знак, що буде повзти від стіни. На стіні також сіпнувся мотузок – там усе ще стояв Добриня, він бажав Турові удачі.

Тур поповз. Очі його вже призвичаїлись до темряви, на тлі темного неба він бачив ще темніші бугорки, кущі. Бачив він і повалене печенігами околля, що лежало скрізь, нагадуючи здалеку постаті людей.

І коли б хто пізніше запитав Тура, як це сталось, він не зумів би пояснити. Переповзши високий вал за ровом, околля, яр і ще раз спустившись вузьким рівчаком, він помітив, що опинився просто перед вогнищем, біля якого сидить на траві кілька печенігів.

Проте на Тура ніхто не дивився, вовняна чорна шапка, шкіряний киптар і крива шабля біля пояса, які він зняв з убитого на стіні ворога, робили його схожим на тих печенігів, що сиділи поруч з ним. Ніхто на нього не звернув жодної уваги.

Діялось тут щось неймовірне. Чимало печенігів лежало на хутрах, на кінських попонах і просто на землі, деякі з них ласували ледь підсмаженою на вогні кониною, усі пили з корчаг вино чи мед, а кілька десятків, взявшись за руки, притупуючи ногами, кружляли навколо вогнища.

Вони танцювали під пронизливий гук трьох дудуків, що грали, надуваючи щоки, двох музик, які рипіли смиками по натягнутих на довгі чурбаки струнах, і кількох бубнарів, що вчиняли найбільший шум.

Але й ті, що лежали на хутрах і землі, не були байдужі до музики й танцюристів, а плескали в долоні, кричали, заохочували їх. Тур бачив близько від себе п’яні обличчя печенігів, на яких грав відсвіт вогнища, їхні косуваті, масні очі. Навіть п’яні, вони говорили про Київ, поглядали і показували на Гору.

І, бачачи перед собою ці засмаглі від вітру й сонця безжальні обличчя, Тур подумав про те, що ж буде, коли вони вдеруться до города, пригадав батька свого, матір, Малушу, яка може загинути від їх руки над Россю, і все тіло його затремтіло. Швидше за Дніпро, дійти до першого села, взяти коня й летіти до Остра, Чернігова, кликати поміч!

Та як зараз пройти до Дніпра? Він боявся озиратись навкруг, щоб не привернути уваги ворогів, сидів, ніби підпилий, схиливши голову, трохи похитуючись. Але знав, що позад нього, куди б він не ступив, – скрізь сидять, стоять, блукають вороги, що пройти тут зараз він не зможе, проповзти – не зуміє. І ще більше його тривожило те, що кінчалась коротка червенська ніч. Вже за Дніпром починало дніти небо.

І раптом він побачив, що просто на нього від вогнища суне кілька печенігів. Вони були дуже п’яні – це видно було по їх ході. Зараз вони пройдуть повз нього і, очевидно, підуть униз, до Дніпра.

Коли вони були близько від нього, він уже стояв на ногах, коли минали його, взяв під руку одного печеніга. Вони йшли далі – і він ішов між ними, на вигляд п’яний, як і вони, та навіть і більше. Не випускаючи руки печеніга, він мало не падав, щось ревів… його сусід, печеніг, навіть обійняв його, притулився обличчям до плеча, щось белькотав. Як хотілося Туру його вбити!

Про одне тільки думав Тур – швидше дійти до берега Дніпра. А печеніги, як назло, ішли надто повільно, зупинялись, щось кричали, падали. І вже в кволому світанку видно було їхні обличчя. Він же все нижче й нижче, ніби зовсім сп’янів, схиляв голову, немов падав, а тим часом тягнув їх до Дніпра.

І от, нарешті, Дніпро. Вже стало зовсім видно, і, може, вранішній вітрець протверезив голови печенігів, бо вони зупинились і закричали.

Тур підняв голову й глянув на печенігів. Добре, що подивився, бо вони, мабуть, зрозуміли, хто з ними йшов, один уже встиг вихопити шаблю, підняв її над головою.

Тур не побіг до Дніпра, бо знав, що шабля ворога впаде на його голову. Кинувся на печеніга, вдарив його кулаками в груди так, що той випустив зброю, а тим часом сам вихопив свою шаблю й одним ударом стяв печенігові голову.

У ту ж мить, коли безголовий тулуб печеніга хитнувся і важко падав на землю, Тур уже біг до Дніпра, став на кручі, змахнув руками, як птах, що починає льот, і одірвався, чорною стрілою полетів униз. Високо знялися бризки, й колами пішла вода.

Тур вирнув далеко. На березі вже збагнули, що сталось, і багато печенігів стріляли з луків, інші, ждучи, коли вирне невідомий, стали на коліна, натягли тятиви.

Стріли пірнали в воду близько від Тура. Він чув їх свист, чув, як поруч булькає вода, і ще раз, ще раз пірнав. А там поплив через Дніпро, вийшов на лівому березі й зник у кущах.

Пізньої ночі на південній околиці города, в хижах біля воріт на Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до воріт. Загорілось через недогляд, чи, може, залетіла палаюча ворожа стріла – ніхто про це не думав. Кожен знав, чим пожежа загрожує дерев’яному городу.

– Гасіть її, гасіть! – волали навкруги. Але не було води. І тоді люди кинулись гасити вогонь руками, тілом, з криком розвертали, трощили хижі. У диму, серед червоних вогняних язиків вони падали, задихались.

Стогоном і зойками зустрічали ранок знесилені, обпечені люди. Вони просили води, ковток води!

Не тільки покаліченим, здоровим нічим було дихати в городі. Повітря між стінами отруїв дим, із-за Дніпра встало й швидко піднімалось у небі гаряче сонце, за ніч земля остигла, але тепер її немилосердно розпікало безжальне проміння.

І тоді в самій середині Гори, проти теремів княжих, недалеко від Перунового требища, почали сходитись люди. Їх ніхто не збирав, але, здавалося, хтось підказував, що треба іти усім з конців сюди, до теремів.

Ішли чоловіки, жінки, ішли ремісники з передграддя, люди прості з Подолу. Спираючись на палиці, важко пересувались покалічені, зі стогоном, що краяв душу, підходили обпечені, на яких страшно було дивитись.

І вже десь із цього натовпу, мов викинутий хвилею, піднявся над усіма, став на камені старий чоловік з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима – головний жрець Перуна.

Простерши вгору праву руку, він кричав:

– Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви!

І, як стогін спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне:

– Жертву! Жертву! Жертву!

– Перун вимагає людську жертву! – кричав жрець.

Тепер людей ніщо не могло зупинити. Вони дивились тільки на жреця, що стояв на камені, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.

І раптом жрець опустив руку, – на стінах Гори вдарили била. Звідти залунав переможний крик:

– На Дніпрі лодії князя Святослава!

Раннього ранку в стані печенізькому над Дніпром, а далі скрізь, аж до Либеді, зчинилась тривога, – забряжчали щити, залунали сполохані голоси.

Раннього ранку вдарили била, задзвеніли щити й почулись голоси і на городницях Києва.

Раннього ранку, тільки над лісами лівого берега стало рожевим і враз заголубіло небо, на Дніпрі проти Києва і скрізь по плесу, ніби з води, виринули лодії, на них трубили труби, чулись гучні крики, а лодії прямували через Дніпро – до круч і Почайни.

В цей час на Горі відчинились ворота, пронизливо зарипіли жеравці, що так давно не обертались, гучно ліг на другий бік рову міст, з города почала вибігати княжа дружина, кинулись ремісники, подоляни.

З стін Гори було видно, як носи лодій зариваються в пісок на березі, як з них стрибають вої, як вони вибігають на кручі, кидаються навперейми печенігам. Багато печенігів було порубано, тільки деякі з них, що встигли сісти на коней, помчали понад берегом Почайни, далі понад Дніпром до лісу над Либіддю.

Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Дніпрі, як після довгих днів і ночей хотілось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодіях, несли їх на Гору – жонам, дітям, які не мали навіть сил спуститись до Дніпра.

– Слава, слава воям Святослава!

Але це були не вої Святослава. Це гридень Тур дістався, знайшов на лівому березі воєводу Претича й розповів, де і як стоять печеніги. Після того чернігівська дружина й усі вої, що були на лівому березі, вночі підпливли до Києва й одоліли печенігів…

Проте печеніги не втекли й від меча князя Святослава. Він зустрів їх орду, що летіла під Києва до Росі, біля Родні, почав з нею рать, і печеніги одразу дали спини, їхній каган Куря здався на ласку князя Святослава.

Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сіли на в’ялій траві один проти одного, схрестивши під собою ноги, – про мир по покону слід було говорити тільки сидячи, – торкнулись руками землі, щоб вона чула кожне слово.

Князь Святослав сказав:

– Дивно мені бачити тебе з ордою тут, під Києвом. Печеніги й руси не воюють між собою… Хотів би я – давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Києва?

Печенізький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись:

– У нас була голодна зима… Орда ішла, шукала хліба.

– Ти брешеш, Куря! – крикнув Святослав. – Голодні зими бували й раніше, чому не погнав табунів до херсонітів – за коней вони дали б тобі і хліба, й вина. Та й руські люди прийняли б від вас табуни.

Каган спробував брехати далі:

– Ми хотіли гнати табуни, але руські вої зачепили нас у полі…

– І ви тоді пішли на Київ? – засміявся Святослав. – Ні, Куря, не вірю я, що руські вої зачепили вас у полі. У нас є багато діла і без печенігів… Візьмись за землю, кагане, і скажи правду.

Куря дряпнув рукою землю.

– Говорю правду…

– Ні, брешеш!

– Земля знає, – твердив Куря, – я говорю тільки правду.

І тоді Святослав повів розмову інакше.

– Слухай, кагане, – сердито промовив він. – Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле?

Печенізький каган мовчав.

– Відповідай, кагане, – голосно сказав Святослав. – Укладемо мир чи зробимо січу? Вої мої готові…

– Мир, – дивлячись у землю, сказав каган.

– Тоді говори правду…

Куря мовчав.

– Я допомагав ромеям, – нарешті сказав він.

6

Чим ближче доїжджав князь Святослав із дружиною своєю до Києва, тим більша руїна відкрилась його очам… Над широкою, швидкою Либіддю ліс був вирубаний, кущі поламані, над луками, маючи ще й досі поживу, хмарами літали ворони. Порубані, попалені були дерева й на Перевесищі, серед трави біліли кості коней, скрізь чорніли сліди пожарища.

І от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стінах города з’являються сторожі – аж тепер прийшов князь, – риплять жеравці, опускається міст.

Князь Святослав засмучений їхав по Горі – й тут пожарище, скрізь руїни, попід стінами могили й могили. Почувши тупіт коней княжої дружини, із хиж на Горі, з теремів вибігали люди. На них страшно було дивитись, – що тільки робить брань!

Біля княжого терема, де стовпились усі дворяни, Святослав круто зупинив коня, привітався і, не розпитуючи нікого, швидко пройшов сходами на ґанок, ступив у сіни. Тут, у сінях, вже стояли і, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом із боярами. Князь Святослав привітався з боярами, підійшов до синів.

Минуло небагато часу, коли бачив він їх востаннє, але як змінились вони: Ярополк витягнувся, погрубішав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блідий, несміливий. Один Володимир кинувся до батька, поцілував його. Але одразу ж, помітивши, що брати образилися, відступив…

– Як княгиня? – запитав у бояр Святослав.

Слова його почув священик Григорій, що вийшов з дверей світлиці княгині.

– Вельми хвора княгиня наша, – відповів священик. – А про тебе вже чула, кличе…

Княгиня сиділа у світлиці, що виходила вікном до Дніпра, у кріслі, спершись на поручні, із заплющеними очима – думала чи, може, спочивала.

– Мамо! – тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав.

Вона одразу розплющила очі, – як глибоко запали тепер вони, – пізнала сина, простягла вперед руки…

– То ти й приїхав? – дуже тихо сказала княгиня.

– Приїхав… примчав, коли почув звістку про Київ.

– Спасибі, синку!

Святослав пішов уперед, схилився перед матір’ю на коліна, і вона поклала руку на голову сина, поцілувала його.

Материнська рука! Він добре знав цю міцну колись і теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна?

– Мамо! – запитав Святослав. – Що з тобою?

– Видиш мя немощну сущу, – з болем відповіла вона. – Не можу ні їсти, ні пити, болить… все тіло… серце.

– Так покличемо лічців, сотворимо жертву…

– Вже ніякі лічці й жертви мені не поможуть… Молюсь богу, щоб кінчились мої страждання… Молись і ти, сину!

Вона заплющила очі, деякий час мовчала, а тоді ніби прокинулась, сказала:

– Що я і мої немощі, сину? У Києві було дуже тяжко, печеніги мало нас не одоліли. Але людіє стояли тверді духом…

– Знаю, мамо, я зустрів орду біля Росі й гнав до Дніпра. Говорив і з каганом Курею. Печенігам заплатили й наслали їх на нас ромеї…

– Знову вони, – важко зітхнула княгиня. – Ні, ти не помилився, що пішов на них, Святославе. І як там?

Він розповів їй усе, що сталось відтоді, як рушили вої до Дунаю, розповів, як брав городи в Болгарії і як мало не дійшов до Преслави…

Бліда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповідь сина і ніби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина і його воїв у Болгарії.

– А син мій Уліб? А Свенелд? А Ікмор? Говори, говори, сину!

І Святослав відповів на всі її питання.

– Добре! – сказала вона, коли Святослав кінчив розповідь. – Немає кесаря Петра, – що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, він згадає діда Симеона, уклади з ним мир…

– Ой ні, – з гіркотою сказав Святослав. – Що Петро, що Борис – обидва сірі, грецькі. А з Константинополя Бориса підтримує новий імператор – Іоанн Цимісхій.

– Так пошли підмогу дружині своїй на Дунай, нехай блюде межі наші, а сам побудь тут, у Києві…

– Ні, мамо, негоже мені в Києві бути, доки кесарі і імператори не розбиті, доки вони насилають на нас печенігів. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там уся блага колись сходились, а зараз зійшлась вся лжа. Там зі мною поряд стали не кесарі, а болгари, – там середа нашої землі, мушу і я там бути.

– А Київ-город? – болісно промовила княгиня. – Не знаю всього, але боюсь і за землі наші. Котре вже літо іде війна…

– Думаю про Київ-город і про землі наші, – спробував заспокоїти її Святослав. – Але ж тут сидиш ти…

– Що я? – посміхнулась вона. – Сани мої вже стоять біля порога, кожної ночі кличе мене Ігор…

Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тоді промовила:

– Ні, сину, на київському столі вже мені не сидіти.

– З тобою будуть сини мої…

– Ні, Святославе, не мені сидіти на столі. Якщо так – посади синів.

– Але кого з них посадити на столі Ігоревім?

Княгиня замислилась.

– Три сини – і всі три різні, – зітхнула вона. – Ярополк – він у мене хрещений, але злий, зухвалий… Олег також добрий, але дуже тихий… Володимир…

Знову помовчала княгиня…

– Добрий Володимир, хоч і язичник, але бояри його не приймуть… – княгиня замовкла й кінчила: – Ні, Ярополка треба.

– Так, мамо, й зроблю, а тоді піду.

– Ти, сину, зажди… Погреб мя і іди, яможе хощеши…

– Я не покину тебе, доки жива, мамо, – сказав Святослав, – і все зроблю по твоєму слову…

– То й добре! – промовила княгиня і, заплющивши очі, нібито заснула.

Мов уві сні, пробув князь Святослав три дні в Києві, все сходив на Горі, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.

І скрізь його серце вражали спустошення й руїни, скрізь він зустрічав сполошені очі, скрізь чув висловлені вголос і німі запитання:

– Коли ж, княже, кінець руїні і війнам? Бачиш, княже, як страждає Руська земля?

Повертаючись на Гору, він заходив до синів і матері. Княгиня, видно, дуже мучилась і страждала, їй важко вже було й говорити, але хотіла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, німим поглядом запрошувала його сісти, і так у мовчанні минали години…

Третього дня увечері він також прийшов до неї, але затримався в сінях. У матері був священик Григорій, а Святослав не хотів заважати їхній розмові.

Потім священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокійний, і сказав Святославу:

– Іди, княже, вона кличе тебе.

Святослав зайшов до світлиці й зупинився біля порога. У куточку горів свічник. Мати лежала на своєму ложі надзвичайно бліда, але тиха і спокійна.

– Сядь, Святославе! – сказала вона.

Він сів недалеко від її ложа.

– От я і висповідалась в усіх своїх гріхах…

– Кому ти сповідалась, в чім? – не зрозумів він.

– Пресвітеру Григорію, а через нього Христу… кінець, сину…

– Навіщо, мамо, говориш ти про кінець? Тобі, княгинє, ще треба жити й жити…

Квола посмішка пробігла по її обличчю.

– Усяке життя закінчується, і княже – також, – промовила вона. – Не втішай мене, сину. І я вже готова до далекої своєї дороги.

Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала біль.

– Я тільки одне хотіла попросити в тебе… Прости й ти мене, сину…

– За що я тебе мушу прощати? – запитав Святослав. – Адже ти мені робила тільки добро…

– Добро – це так, я хотіла більше добра зробити тобі, сину. А все ж ти, мабуть, гніваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?

– Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! – тихо сказав Святослав.

– Ні, не говори так. Чим далі дороге минуле відходить від нас, тим дорожча про нього згадка… Тобі було боляче увесь час, Святославе. Мені також було боляче і тоді, і тепер, коли згадую Малушу… Але хіба я могла зробити інакше? Вір мені, коли б зробила так, як веліло серце, то не ти, а Уліб сидів би на Київському столі. А він зробив би все не так, як ти. Він повік не зробив би того, що ти, Святославе!

– Мамо! – сказав Святослав. – Я знаю Гору й Уліба. А зробив я тільки те, що мусив і зміг…

– Що мусив і зміг, – повторила його слова княгиня. – Ні, Святославе, ти зробив більше, ніж міг… Колись… тоді… я мучилась і вагалась. У трудний і страшний час жила я, сину. Твій батько Ігор не закінчив збирати землі, це довелось мені… Ти був зі мною, пригадуєш Іскоростень?

– Пригадую…

– Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землі наші, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала від нас Деревлянська земля, то пішли б за нею й інші. І, може, не було б днесь і Русі!..

– Ти – мудра, мамо! Я бачив, що ти тоді зробила, знаю й те, чому ти замінила дань уставом…

– Що устав, – княгиня показала за вікно, – коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усі землі, ліси і ріки…

– Але ж є ще й люди, мамо… Русь – не токмо Гора, а багато племен, язиків, городів.

– Так, – згодилась княгиня. – Русь – це багато племен, язиків, городів… Вони тепер з’єднались, і ти веди їх проти ворогів, веди проти Візантії. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?

– Прощаю, мамо!

– І другий раз прости…

– Прощаю…

– І третій…

– Прощаю…

– Спасибі, сину, – княгиня довго лежала із заплющеними очима, ніби спочивала.

– Усе кінчається, – згодом промовила вона і подивилась на Святослава. – Отак затихає життя. Проминуть літа, пройдуть віки… Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам і всім людям було на Русі?

– Взнають, мамо, – впевнено сказав Святослав.

– Коли помру, – сказала княгиня, – не роби тризни по мені… маю пресвітера… нехай поховає як християнку…

– Мамо! – вирвалось у нього. – А дозволиш мені взяти Малушу?

Княгиня Ольга довго не відповідала, потім, ніби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала підвестись… і підвелась, сперлась на руку, сіла…

– Ти знаєш, Святославе, – сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, – що тоді… у ту ніч… коли Малуша виїжджала з города… я пожалувала їй село… Будутин…

– Пожалувала село?

– Так… але вона його не взяла. Відмовилась… бо хотіла не пожалування, любила тебе… отакого світлого… як ти є… Знаєш тепер, яка Малуша…

Княгиня зупинилась…

– Малуша, – кінчила княгиня. – Вона… вона дужча, ніж я… знайди… візьми її…

І враз очі її згасли, мертва голова одкинулась на подушки…

Всю ніч після цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. І як тільки чорне знамено, – вісник смерті, – з’явилося над стінами города, зашуміла, загомоніла Гора, боярині й воєводині жони кинулись до княжого терема, звідти залунали їхні сумні, розпачливі крики – вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.

Ліпші ж мужі з Гори, що були своїми людьми в теремах княжих, поспішали зараз до князя Святослава – їм треба було розв’язати багато справ.

Князь Святослав сидів у великій своїй світлиці, що виходила високими вікнами до Дніпра, оточений трьома синами. Поблизу них стояло кілька воєвод, що приїхали разом із князем від Дунаю, біля дверей світлиці ждали напохваті слуги.

Горянські бояри й воєводи заходили до світлиці, зупинялись перед князем і, низько вклонившись, мовчки одходили набік – у годину, коли княгиня спокоїлась, але душа її, як усі вони вірили, блукає ще десь близько, не годилось ні про що говорити.

Мовчки, схиляючи голову, відповів їм і князь Святослав з синами. Люди співчувають їм у великому горі, горе князів – горе і їх.

За вікном швидко темніло. Ще видно було темно-сині води Почайни, острів, голубе плесо Дніпра, жовті коси по той бік, ліси, небо. Але все це примеркало, гасло. Ніч насувала зі сходу…

У сінях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потім хтось із них з свічкою в руках зайшов до світлиці і заходився запалювати світильники, що стояли попід стінами. Тоді за вікном зовсім потемніло.

І враз стало видно усіх бояр і воєвод, що збились попід стінами. Бородаті, засмаглі мужі переминались з ноги на ногу, ховали руки з високими шапками за спиною, уперто мовчали. Але мовчати отак увесь вечір було несила. Один із бояр – це був муж ліпший Лаврит – ступив крок уперед і, прокашлявшись, запитав:

– Коли ж, княже, зробимо почесть погребову нашій княгині?

Князь Святослав, що дивився, як за Дніпром спалахує зеленим сяйвом перша зоря, ніби прокинувся.

– А що? Поховаємо як треба…

– Покон велить, – вів далі Лаврит, – поховати до вечора наступного дня, щоб душа покійної не заблукала на небесних луках, а потрапила прямо у вирій…

– Так, так, – загомоніло вже чимало бояр, – поховати треба завтра, по покону…

– Але я хотів би, – подивився на мужів своїх князь, – щоб на почестях були люди. Гонці вже поїхали до всіх земель, хоч повернуться звідти не скоро. Проте і Вишгород, і Білгород, і Родня мусять бути.

Боярин Лаврит мовчав, але з усіх кутків світлиці і навіть з сіней залунали голоси:

– То правда! Вишгород і Родня мусять бути. Вони, либонь, уже їдуть. Покійна княгиня була така недужа…

Та боярин Лаврит ще не сказав усього, що думав. Він загріб широкою п’ятірнею волосся на потилиці й голосніше вже, роздратовано запитав:

– А тризну коли зробимо, княже? Адже підготуватись треба – лодію, і слуг для жертви, і коней, і всякий запас у дорогу…

Якщо говорити правду, князь Святослав хоч і не ждав цього питання від своїх мужів, але розумів, що постати воно може. Напружене мовчання в світлиці свідчило, що запитує не сам Лаврит… Поруч із ним, як це тепер помітив князь, стояв і сивий, старий жрець Перуна.

– Що ж, – відповів на це Святослав, – готуватись до почесті, звичайно, треба, і я вже велів це зробити, але жертви не хочу, тризни по княгині справляти не будемо.

– Як же так? – раптом озвірів і закричав Лаврит. – Усі князі руські – іже за Кия і після нього – поховані були по нашому покону, і над всіма ними людіє робили тризну.

Князь Святослав поволі встав з стільця, ступив уперед і зупинився перед боярами й воєводами з Гори. О, в цю вечорову годину він відчув, що привело їх сюди, чому вони стояли мовчки, чому так глибоко дихають і дивляться блискучими очима на нього.

– Мати моя Ольга, – сказав він так, щоб вони всі чули, – була християнкою і заповідала мені поховати її як християнку – без нашого покону, без тризни.

– Без покону… без тризни… християнка, – прокотилось багатоголосе, хиже, як гадюче сичання, по світлиці.

– Твоя мати, княже, – голосніше від усіх крикнув тоді Лаврит, – була християнкою, і ми покладемо жертви, помолимось, аби її простив Перун. Але вона була, крім того, й нашою княгинею, через що волимо поховати її по покону, як ховали Олега, як твого батька Ігоря… Честь погребова мусить бути виконана!

Дід Олег! Батько Ігор! Погребова честь княжого роду! О, боярин Лаврит знав, куди цілить, і вразив князя Святослава в саме серце. Це говорить не один тільки Лаврит – коливаються попід стінами світлиці гарячі вогні свічад, у червонкуватому відсвіті проходять перед поглядом князя бородаті, засмаглі обличчя мужів з Гори, на нього дивиться сотня злих, роздратованих очей…

– Я вже сказав, – промовив князь Святослав. – Буде так, як веліла княгиня.

Два дні горіли вогнища на Воздихальниці край Києва-города, і густі, чорні дими підіймалися високо в небо, сповіщаючи про печаль і скорботу старої Гори. Гонці гнали, змінюючи на погостах коней, від весі до весі, від города до города. Але далекий шлях від Києва до Новгорода, Ітиля-ріки, червенських городів, і там набагато пізніше дізналися про смерть великої княгині. Сам Київ ховав Ольгу.

Погребова почесть почалася другого дня надвечір. Тоді до княжого терема, де поклали княгиню, зібралася вся Гора, і декому – хто був родовитішим, ближчим до княжого двору – вдалося пробратись у Золоту палату, постояти біля труни. Більшість же горян товпились у дворі, біля ґанків, попід стінами терема.

Вікна в теремі були зачинені. Але було чути, як там, усередині, час від часу співає хор з церкви Ілії, як ридають і примовляють над княгинею по покону давньому жінки. Потім усе в теремі затихло, і раптом на дверях з’явились воєводи й бояри, що несли на плечах дубову корсту з тілом княгині.

Гора мовчала. Корсту поставили на сани, всипані свіжими квітами, поклали кетяг калини, що вже починала червоніти… Так і рушили, гуркочучи на камінні двору, сани. Одразу за ними пішов князь Святослав з синами, далі родичі, воєводи, бояри, всі горяни.

Поки проминули Гору й ворота, погребова почесть розтягнулась, вирівнялась. Тепер вже це був справжній княжий похід, де кожен знав своє місце. Попереду всіх, як і належало, крокувала дружина – у шоломах, з луками й мечами біля поясів, на довгих древках маяли знамена княжі.

Восьмеро кращих гнідих коней з княжих табунів тягли сани, ті самі сани, на яких колись княгиня Ольга їздила по своїх землях. Тільки зараз на санях стояла дубова корста, поперед неї віко…

Обличчя в княгині Ольги було надзвичайно бліде, спокійне і замислене: ніби хотіла вона ще щось почути на цій землі, дослухалась.

Перед саньми ішов з хрестом у руках священик Григорій, поруч з ним – дяки Іраклеон і Прокопій та ще кілька дівчат, що сповідали грецьку віру. Сумно виголошував священик моління, а всі дівчата в один голос повторювали: «Господи, помилуй…»

За саньми ішов Святослав. Він був у білому одязі – довгій сорочці, перехопленій широким ремінним поясом, на якому висів меч, у білих штанях, червоних чоботях, корзні. Голова у князя була непокрита, поголена, сиве пасмо волосся спадало до лівого плеча, а довгі вуса – до шиї. Біля князя йшли сини його Ярополк, Олег, Володимир… За ними крокували воєводи, бояри, сли, гості.

Обабіч шляху, де проходив погребовий похід, стояли люди київські – ремісники з передграддя й Подолу, гонці з Білгорода, Родні, що нагодилися на цей час у Київ, смерди з княжих і боярських дворів. І коли проходила погребова почесть, вони вливались у натовп, ішли слідом за всіма.

Сонце схилялось до Щекавиці, коли сани з тілом зупинились біля свіжої могили на Воздихальниці, де заповідала княгиня її поховати. Там уже стояла висічена з вручайського червоного каменю домовина. Готове було й кам’яне віко до неї.

Священик Григорій, у якого на очах блищали сльози, руськими словами прочитав останню молитву, жінки з Гори й долу почали плач, але і слова молитви, і тужний цей плач потонули у вирі інших звуків – на стінах Гори сторожа вдарила в била, княжа ж дружина забряжчала щитами й мечами.

І під ці звуки кілька жінок прикрили чоло княгині темним оксамитом, священик поклав у корсту хрест, а хтось із жінок сипнув жита, хтось кинув кетяг калини, поставив корчажець з водою… Княгиню ховали по старому покону й новому закону, що переможно входив на Гору.

1

Князь Святослав сидів у Києві-городі, але чув, що робиться й на Дунаї. Важко було гонцям князя Уліба й воєводи Свенелда добиратись від гирла Дунаю до Києва. Вони мчали ночами, а вдень ховались у лісах та яругах, бо печеніги стояли улусами в степах і над морем. Деякі з гонців гинули в полі, а деякі все ж добивались до Києва, привозили князю Святославу вісті.

Брат Уліб повідомляв, що стоять вони в городах твердо, думають тільки на зиму зійтися, стати щільніше, радив великому князю не поспішати, навести лад у Руській землі й тільки тоді повертатись до Дунаю.

Воєвода ж Свенелд писав:

«Зане ти, князю, рушив від Дунаю, неспокійно стало у нас, у городах над Дунаєм, і уже з багатьох мусили ми відступити. А кесар Борис покликав до себе з усіх Болгар боляр і кметів і, чутка йде, зібрав уже велике військо, і з Греків до Болгар також іде підмога. Поспішай, князю, бо готується і в нас лжа, ждуть тебе вої!»

Князь Святослав читав ці листи, замислювався над тим, що ж справді робиться на Дунаї; й хмурнішало його обличчя, глибокі зморшки перетинали чоло. Не стало княгині Ольги, ще димом тхне після печенігів, багато діла в Києві і в землях. А все ж відчував він, що готується щось страшне на Дунаї, хотів не їхати, а мчати туди, бо там вирішувалась доля всієї його дружини, а відтак і всієї Русі.

Та не міг летіти на Дунай князь Святослав – у самому Києві не все було гаразд. Коли їхав сюди, думав не тільки визволити його від печенігів. І в самому Києві, і в землях навкруг думав князь підмогу взяти дружині над Дунаєм – багато вже крові там пролили вої, ходили назі, мали потребу в зброї.

Проте цю допомогу, як виявилось, у Києві взяти було важко. Бояри, купці, мужі нарочиті й ліпші, які колись самі посилали князя Святослава до Дунаю, надіялись, либонь, що все там закінчиться з першого наскоку. А війна тягнеться вже довго, поглинула багато людей і достатків, велике зло вчинила печенізька навала. А князь Святослав знову кличе людей, знову вимагає зброї… Ішли вісті й з Деревської землі, що там неспокійно. Гонці з півночі повідомляли про напади Свіонії, – земля Руська здригалась від краю й до краю.

І князь вершить справи. В один із ближніх днів велить він боярам, усім ліпшим, нарочитим і іншим мужам зібратись до нього на раду.

Вони поспішали до Золотої палати, почувши загад князя, раннього ранку, коли на Дніпрі і над Подолом ще лежав туман, хвилі якого перекочувались і через стіни Гори. Мужі й бояри йшли серед сірої пелени туману, сердито викрешуючи іскри, били посохами об камінь головного конця, глухо, ніби в воді, перегукувались між собою.

У палаті було холодно й вогко. Крізь вікна знадвору вже пробивався зеленкуватий світанок, але його було замало, і внизу блищало кілька світильників. При цьому світлі мужі й бояри сідали на ослонах попід стінами, деякі стали в кутках палати.

Мужі й бояри були неспокійні, стривожені. Поспішаючи в передсвіті цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових і полуярових шуб своїх і опашнів, не взули хзових чобіт, не почепили на шиї гривен, а на груди чепів. У чорних і сірих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сіли, стояли, і палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю.

Усі думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; відколи приїхав князь Святослав – до них не вдавався. Що ж замислив він, навіщо покликав їх тепер?!

І, як це завжди бувало, розбивались мужі на купки; деякі з них, ті, що сиділи на ослонах попід стінами, перешіптувались між собою:

– Невже думає Святослав далі вести рать?

– Станемо разом – нехай-бо сидить у Києві, а воює гостями та слами.

Але були тут і інші мужі, які не крились з своїми думками, стояли посередині, голосно розмовляли:

– Доколи це буде? Гречини сунуть від заходу сонця, в південних землях печеніги. Доколи це буде?

Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом і зупинився біля свого крісла, він побачив ці купки схвильованих мужів, почув роздратовані їхні голоси, зрозумів, що їх хвилює.

– Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобі, княже! – залунали з усіх кутків хрипкі, приглушені голоси.

Князь Святослав вклонився людям, підвів голову й довго мовчки дивився на бояр, мужів, воєвод.

Потім сів на дерев’яне старе крісло, поволі звів руку.

– Я зібрав вас, мужі й бояри мої, – почав він, – щоб говорити про Русь і про те, як далі бути. Здалеку їхав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але відаєте самі – не стало княгині Ольги, довго печалився і розмишляв я один, тепер хочу думати з вами.

– Скажи, княже, – встав з лави під стіною боярин Коснячок, – чи закінчилась уже брань на Дунаї?

– Ні, боярине, – спокійно відказав Святослав, – брань з ромеями ще не закінчилась.

– То коли ж, княже, закінчиться вона? – продовжував Коснячок. – Вої наші третє літо стоять на Дунаї, Київ-город тільки-но мало не взяли печеніги, а завтра прийдуть половці чи торки… Вороги Русі загрожують нам, у землях неспокійно, гостьба наша з херсонітами, греками й всім світом вмерла, а ми воюємо на Дунаї…

І одразу ж поруч із Коснячком встав ще один боярин – Судислав.

– Шукаєш ти, княже, чужих земель і ходиш із дружиною по дань далеку, – зухвало сказав він, – а Русь від того не тільки зиску не має, ворони вже крячуть скрізь над полем.

У палаті ставало видніше, і князь Святослав бачив роздратовані обличчя бояр і мужів, бачив їхні запалені очі, стиснуті руки.

– Для того я й зібрав вас, – мовив він, – щоби знали, для чого я з воями стою над Дунаєм і чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, – звертаючись до мужів, що сиділи попід стінами, сказав гнівно Святослав, – дорікаєте мені, що шукаю чужих земель і ходжу по далеку дань… Гей, бояре мої, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви відали, як важко брати дань власною кров’ю. Не по дань я ходжу з воями своїми і не чужих земель шукаю. З мечем і щитом став я на Дунаї, бо хочу бачити Русь вільною, а не грецькою.

Два літа тому назад, – вів далі князь Святослав, – коли збирав я вас тут, у палаті, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, піднімати болгар і з ними разом іти проти ромеїв. Я вволив вашу волю, пішов до Дунаю, розбив військо кесаря Петра так, що він сам помер з переляку. Усі городи над Дунаєм пристали до нас, і людіє з них сукупно з нами згодні були йти на Візантію…

Князь Святослав замовк, і скорботна тінь проступила на його обличчі.

– Але в цей же час, – сказав князь Святослав, – греки наслали на Київ печенігів, зараз у Константинополі воцарився новий імператор – Іоанн Цимісхій, новий кесар Болгарії Борис прийняв дань від нього, і сукупно вони замислили розбити на Дунаї всю дружину нашу, а відтак іти на Русь і Київ…

– Правду говорить князь, – загомоніли воєводи, що стояли серед палати. – Веди, княже, далі воїв на рать. Нас покличеш – ми підемо.

Але мужів, які сиділи попід стінами, слова князя Святослава не розрадили. Вони сердито грюкали посохами об дерев’яні мостини, кидали:

– І знову брань… Ліпше би поїхали лодіями гостювати на торг у Царгороді… І з Херсонесом гостьби немає… Усі землі закриті.

– Княже! – гомоніли воєводи. – Веди воїв на брань, клич нас…

– Так, – сказав князь Святослав, – мушу я вести воїв своїх на брань. Але, мужі, княгині Ольги не стало, а я хочу, щоб спокійно було в Києві і щоб не стояв без князя стіл отців наших. Хочу я посадити на столі одного з своїх синів, а двох візьму з собою на Дунай, – нехай замолоду звикають до брані.

– Будь, княже Святославе, один на стіл і рать, – почулись у палаті голоси.

– Не залишай нас, княже!

– Не покидай столу отців твоїх…

Але воднораз попід стінами, на лавах, де сиділи мужі, чути було й інші голоси:

– Стіл без князя – як земля без сонця… Стій, князю, на Дунаї… Волимо княжича мати князем… Волимо Ярополка мати!

Сумними очима дивився князь Святослав на своїх мужів. В ім’я Русі, для щастя всіх її людей і цих, що були тут, у палаті, відступав він тепер від столу батька Ігоря. Але бачив і відчував, що не всі розуміють і зважують, що замислив князь і який важкий тягар бере він на свої плечі.

Та хіба не знав цього князь Святослав раніше? Хіба, скликаючи цю раду й підіймаючись сходами в палату, не знав він, що жде його тут, і хіба не вирішив зарані, як має діяти й робити? Ні, князь Святослав дуже давно, може, ще навіть на Дунаї, вирішив і знав, що зробить у Києві. Не знав він хіба тільки, що це станеться так швидко.

І тому зараз, у вирішальну для Русі годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив:

– Я іду на Дунай, і доки не подолаю ворогів Русі, не повернусь до Києва. Бути разом на столі і вести рать – не можу, мужі… На столі батька мого я саджу сина Ярополка… Чи згодні ви на це, мужі? Що скажете, те й вся Русь скаже…

Довгу хвилину панувала тиша. Надворі вже розвиднілось, і крізь вікно лилось рожевувате проміння нового дня. В сяйві його добре було видно обличчя князя Святослава.

Трохи стомлений, блідий, тримаючись правою рукою за поручні столу, стояв він перед мужами города. Вони ж у глибокій задумі стояли, похиливши голови, перед ним.

Ярополка! О, важко їм буде з цим князем-християнином. Взяти собі Олега? Але ж він ще гірший від Ярополка – несміливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Ліпші мужі, купці і сли вже давно в злагоді з ним, примусять діяти на їхній розсуд.

Правда, є в князя Святослава ще один син – Володимир, але імені його київські мужі не згадували. Що Володимир – син якоїсь роби простої смердної крові?

– Буде так, як сказав ти, – перший подав голос Коснячок. – Волимо Ярополка!

– Волимо Ярополка… – прокотилось у палаті.

Десь на стіні города нічні сторожі вдарили в била – з-за Дніпра вставало сонце.

Чутка про те, що князь Святослав у Києві, докотилась до Іскоростеня, й звідти на чорних насадах припливли мужі нарочиті – сли Деревської землі. Вони привезли з собою великі дарунки, від усієї землі присягались, що вірно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обіцяли Святославу прислати воїв для нового походу.

Але в мужів нарочитих було щось на мислі, тільки підступали вони до діла обережно, здалеку.

– Ти, княже, завжди на брані, далеко, а ми сидимо в лісах і нетрях.

– Далеко до мене, але близько до Київського столу, – відповів на це князь. – Посадив я у Києві сина Ярополка, вдавайтесь до нього – дасть завжди раду.

– Заки їхати до Києва, ліпше би було ряд і суд дати на місці.

– Хто ж вам дасть ряд і суд на місці?

– Просимо дати нам князя. Адже, крім Ярополка, має князь Святослав ще двох синів.

Князь Святослав дивився на нарочитих мужів Деревської землі й намагався зрозуміти, про кого вони думають.

З далекого минулого виринули згадки про січу під Іскоростенем, – невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб піти, може, супроти Київського столу?

Але ж ні, мужі не набиваються з своїм князем, вони просять дати їм онука Ігорева. І може, справді ліпше посадити одного сина в Деревській землі, аніж ждати, що вони самі посадять свого князя…

– Даю вам сина, – сказав князь Святослав. – Кого з княжичів любо вам узяти?

Він не назвав імені сина, бо хотів почути, кого уподобали самі деревляни. Має трьох синів князь Святослав, але один із них – князь Київського столу, а ще один – син рабині Малуші.

– Волимо взяти княжича Олега, – попросили деревляни.

– Бути по цьому! – згодився Святослав.

Серце князя боліло: навіть Деревська земля не хоче мати князем сина рабині! Що ж, князь візьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем і щитом над Дунаєм!

Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрітись з ромеями на Дунаї. Зустрівся він з ромеями набагато пізніше…

У ці ж дні надвечір припливли й зупинились біля Почайни кілька лодій. Подоляни, які добре знали лодії всіх земель, одразу побачили, що лодії ті із земель верхніх. Звечоріло, коли до лодій прийшло з Гори кілька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночі ж біля лодій ще раз побували бояри – князь Святослав запрошував гостей вранці на Гору.

Як виявилось, це були нарочиті мужі землі Новгородської на чолі з тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Ігорем на греків, добре знав княгиню Ольгу, приймав її разом з її боярами в Новгороді, ставив з нею ряд.

І зараз Михало привіз багаті дари княгині Ользі, мав наказ віча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд. Але довго їхали нарочиті мужі з Новгорода до Києва і тільки в дорозі дізнались, що не стало вже княгині.

Ідучи вранці на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький Михало і всі мужі новгородські зупинились на Воздихальниці, повз яку вився шлях до города, й поклонились могилі княгині.

Потім вони поважно, по два в ряд, у багатому одязі, у гостроверхих чорних шапках, із золотими чепами на грудях, з посохами в руках, пройшли через розчинені навстіж ворота, попрямували двором, недалеко від требища завернули ліворуч і зайшли до терема княжого.

Зустрів гостей князь Святослав з сином Ярополком. Навкруг них стояли воєводи й бояри.

– Чолом великому князю, воєводам його і боярам, усім людям города Києва, – почав, скинувши шапку й кланяючись, Михало. – Нас послав великий Новгород, даби ми вклонились, дали дари й говорили про ряд із Ольгою-княгинею… Заки ж княгині – матері нашої – не стало, сукупно з вами молимось за її душу, величаємо й просимо князя Святослава з синами своїми прийняти дари наші, вислухати і продовжити ряд, укладений княгинею.

Дружинники, які стояли за тисяцьким, одразу ж після цих слів поклали перед князем дари – хутра, горючий камінь, білий риб’ячий зуб.

– Спасибі Новгороду і всім людям вашої землі, – подякував князь. – Молитву вашу про княгиню ми приєднаємо до молитов наших, дари приймаємо і дякуємо, а ряд, укладений княгинею, нехай буде між нами і вами навіки.

Після цього князь Святослав сів на столі, а поруч із собою велів сісти Ярополку. Мужі київські запросили сісти на лавах у палаті гостей з Новгорода, але тисяцький Михало все стояв перед столом князів і ждав знака князя Святослава.

– Слухаю вас, мужі новгородські, – промовив князь Святослав. – Що скажете про потреби ваші?

– Нас послали новгородчі, – почав тисяцький Михало, що говорив якось співуче, трохи не так, як поляни, але зрозуміло й просто, – і люди всіх земель верхніх, даби повіли, што блюдемо ряд з княгинею Ольгою і служимо Київському столу. Не токмо Новгород і люди земель верхніх – чудь заволоцька, весь, меря, водь і іщо багато волостей тягнуть до Київського столу. Посилаємо ми, княже, і все, чо призначено рядом: люди наші ратоборствують сукупно з тобою проти греків, тільки весна – лодії наші з уставом будуть волоком у Києві. Одначе, князю, тяжело нам – у Новгороді маємо віче, є посадник і тисяцькі, но неспокійно у волостях; не віче і посадник новгородчі мусять рядити і судити волості – для того должни князя імать. І не токмо через це мусимо імать князя, ужо конунг Свіонії[172] гострить меч за морем, ужо виділи ми на морі шнеки їх вікінгів, ужо у Ладоги олонсь[173] вони предали мечу й огню весі й погости наші. Буде князь, скажемо: веди нас проти варягів. Так желає вся Новгородська земля.

Князь Святослав вислухав тисяцького й відчув усю гірку правду слів, сказаних Михалом. Княгиня Ольга зробила добре, ствердивши старий і уклавши новий ряд з Новгородом. Але зараз люди новгородські кликали Київ на поміч, до Руської землі підкрадався ворог з півдня, а ще один – зрадливий і підступний – ворог загрожував з Свіонії, з Упсали.[174]

– Розумію турботу вашу, – сказав князь Святослав, – але хто пішов би князем до вас? Ярополк, син мій, сів князем Києва, Олега дав Деревській землі, маю ще сина Володимира, але хочу імати його біля себе.

Тоді Михало промовив:

– Вєдаємо, княже, який зараз тяжкий час на Русі. Вєдаємо також, що ти, князю, мусиш стояти на Дунаї супроти ромеїв, – переможеш, князю, і наш колокол побєду тобі ударить. І о Києві мислимо – Ярополку тут буть, Олегу ж – у деревлянах. А за тим просимо – дай нам Володимира. Радились ужо ми і желаєм мать його собі за князя.

Князь Святослав замислився, потім сказав Добрині, що стояв недалеко від нього:

– Клич, воєводо, Володимира сюди.

Добриня вийшов із палати й одразу повернувся з княжичем Володимиром.

І тільки той увійшов, мужі новгородські вклонились, загомоніли:

– Просимо тебе, Володимире! Держать тя, княже, Новгород по ряду, яко установила княгиня Ольга.

Князь Святослав радісно посміхнувся. йому було приємно, що в цю важку годину славна земля Новгородська звертається до Києва, що новгородські мужі просять собі князем його сина. І було радісно князю Святославу ще й через те, що мужі новгородські просять собі князем Володимира – сина Малуші.

– Сину Володимире! – звернувся князь Святослав. – Новгород великий город просить тебе за князя. Чи підеш ти до Новгорода?

Коли б хто міг у цю хвилину вгадати думки княжича Володимира! Він знав усе, що сталось за останні дні тут, на Горі: батько-князь посадив на Київському столі брата Ярополка, в Деревлянську землю посилає Олега, а сам виїжджає на Дунай…

Княжич Володимир не знав ще про те, що батько-князь збирається взяти його з собою на Дунай. І тривога обгортала його душу, коли він уявляв, як без баби-княгині, без батька залишиться в Києві. Адже брат Ярополк його ненавидить, не зупиниться ні перед чим. Не полюбляють Володимира й усі бояри та мужі ліпші. його нікому захистити, він усім тут, на Горі, чужий, жде його тільки зневага, може, й смерть.

Та й зараз тут, у палаті, скоса глянувши на Ярополка, що сидів поруч із батьком, Володимир зустрів його жорстокий, колючий погляд, – Ярополка, очевидно, дуже бентежило те, що робилося в палаті, ненавидячими очима він дивився на брата.

Але що Ярополк і вражда його, коли мужі новгородські просять Володимира до себе за князя? Ось вони стоять, ждуть його слова. Нехай Ярополк думає що хоче, батько дивиться на Володимира теплими очима, ледь посміхається, ніби підбадьорює його.

– Як твоя воля! – тихо відказав Володимир. – А я згоден, княже!

Князь Святослав встав з стільця, покликав до себе Михала, з’єднав його руку з рукою Володимира.

– От ви і є, – коротко промовив він.

Тисяцький Михало рушив уперед, міцно обняв і поцілував княжича Володимира. Князь Святослав сидів на столі, думав свою думу. Може, думав він про близьку брань на Дунаї, може, замислився про дальше майбутнє Русі… Князь вірив, що все буде гаразд, легка посмішка лягла на його уста.

І тільки новий князь Київського столу Ярополк, вчепившись руками в поручні, не був вдоволений: він все дивився тими ж ненавидячими очима на брата свого Володимира, ніби хотів не щастя братові своєму, а смерті.

У далеку, дуже важку дорогу мав вирушити княжич Володимир. І князь Святослав, перш ніж попрощатись, хотів поговорити з сином. Він покликав його до себе увечері того ж дня, коли мужі новгородські висловили своє бажання.

– Я хотів тебе бачити й говорити з тобою, – почав князь Святослав, коли Володимир зайшов і зупинився на порозі його світлиці. – Іди сюди ближче, сину.

Володимир несміливо пішов уперед – до батька, що сидів на широкій лаві недалеко від вікна. Зупинився, побачив його посічений сивиною чуб на чисто виголеній голові, довгі вуси, уста, сірі очі, що дивились кудись далеко-далеко, за Дніпро.

– Чого ж ти став? – повернувся Святослав до Володимира. – Я сказав – сядь тут, біля мене, Володимире.

І Володимир сів напроти батька, пильно дослухався, що він скаже.

– Радіє серце моє, – почав князь Святослав, – що кличе тебе Новгород – верх нашої землі. Мабуть, ти сам ще не знаєш, що це за земля і куди ти їдеш. Тоді слухай, сину…

Він на якусь хвилину замислився, а далі сказав:

– Колись я, як і ти, не знав, яка суть наша земля, і думав, що вона зовсім невелика, сину. Але пізніше, коли пройшов її з кінця в кінець і став на україні її над Джурджанським морем, серце забилось у мене в грудях, як ніколи до того не билось, а дух захопило, ніби на брані… Велика наша земля, неосяжна, на одному її кінці сонце сходить, на іншому заходить, на одному кінці крижані гори, на іншому – Руське море… Така наша земля, така суть Русь…

І ще я побачив, коли проходив з кінця в кінець нашу землю, – вів далі князь Святослав, – що була незгода між племенами нашими й землями. Проте, сину, слухай і запам’ятай – то не від того, що вони вороги, ні. З давніх-давен, з дідів і прадідів живуть тут наші люди, многих і многих ворогів вони перемогли, щоб врятувати життя собі. А сваряться між собою, утверждаючи Русь, устрояя рідну землю… Тому й дід твій Ігор ходив у землю Деревську: не зла він хотів деревлянам, а єдності з Київським столом. Тому і я ходив у верхні землі – до в’ятичів: не лиха хотів їм, а визволяв і визволив від хозарів. І зараз, – голос у князя Святослава зміцнів, – є єдність між племенами нашими і землями, там, на Дунаї, супроти ромеїв стоять під моїм знаменом і поляни, і деревляни, і в’ятичі – вся Русь!

– Уся Русь! – стиха промовив і Володимир.

– Тому я і радію, – сказав князь Святослав, – що покликали тебе у верхні землі. Не знаю, сину, що жде в майбутньому Русь. Знову іду на брань, а чи повернусь звідти – невідомо. Там, у Новгороді, Володимире, мусиш ти пам’ятати, що тут, на півдні, нашим одвічним ворогом є імперія, і з нею я зараз веду велику брань. Але й на півночі у нас є небезпечний ворог, говорив тисяцький Михало, – конунги Свіонії гострять меч за морем, вже шнеки вікінгів блукають недалеко від Новгорода. Я, сину, добре знаю варягів, не раз мали з ними справи й батьки наші. Є між ними добрі люди. Тут, у Києві, багато їх служить у нас. Воєвода Свенелд – один із таких чесних варягів. Але є між ними й були не варяги, а воряги, і ти їх, сину, дуже остерігайся.

– Слухаю, отче!

– Ти, Володимире, – сказав князь Святослав, – блюди і тримайся старої віри. Говори за мною: аз вірю в Перуна і все робитиму по закону й покону отців моїх…

– Аз вірю в Перуна і все робитиму по закону й покону отців моїх, – слово в слово повторив княжич Володимир.

– І со братами своїми – князями земель – мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців – будь в’єдно з ними. Аще зрадять покон – буть їм в татя місто…

– Буду в’єдно з ними, аще зрадять покон – буть їм в татя місто, – промовив за батьком княжич Володимир.

– І ще одно, – князь Святослав встав, ступив ближче до сина, поклав праву руку на його голову, трохи одхилив її назад, подивився йому просто в очі й додав: – А коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм… Тільки не бери Христа, як хотять імператори ромеїв, а бери, як рівний у рівного… Чи зробиш так?

– Зроблю, отче! – поклявся княжич Володимир, хоч у цей час він ще не міг збагнути всього того, що сказав йому батько. Пригадати слова князя Святослава, зрозуміти їх і зробити так, як він заповідав, князь Володимир зумів набагато пізніше.

– Тоді іди, сину, – закінчив князь Святослав. – Перед тобою велика дорога. Збирайся, Володимире. Погуляють мужі новгородські, то й поїдете!

– Добре, отче!

Князь Святослав схилився до Володимира, поцілував його в голову, син міцно схопив і притулився до руки отця.

– Іди!

І Володимир поволі пішов з світлиці, але на порозі став, обернувся, і Святослав відчув, що син або щось хоче запитати в нього, або щось хоче сказати.

– Що ти хотів? – запитав він.

Володимир відповів не одразу, несміливо пішов назад, зупинився, сказав:

– А ти не покладеш на мене гніву, отче?

– Ні, – лагідно відповів Святослав, – говори!

– Я давно хотів запитати тебе, отче, – почав Володимир, – але не смів, боявся і тебе, і баби Ольги…

– Чого ж ти боявся?

Щось дитяче було в цей час у очах княжича Володимира. Але було в них водночас і щось зовсім не дитяче, сумне.

– Не знаю, чи добре я роблю, чи ні, питаючи тебе, отче, про це, – щиро признався Володимир, – але увесь час, коли я був малим, та й зараз мої брати глузували з мене, прозивали мене робочичем. Чому це так, чому вони – княжичі, а я робочич, отче?

Князь Святослав замислився, і обличчя його враз стало суворим. Про важку правду запитав у нього син. А чи міг він про це не запитати? Адже правда ця жила з ним тут, у Києві, правда ця поїде з ним до далекого Новгорода, і зараз, і пізніше – до кінця днів своїх – вони, Ярополк і Олег, будуть князями, а він, Володимир, хоч і буде князем, але тавро робочича житиме з ним до смерті. Та й по смерті – чи зникне колись воно, чи забудуть про це люди?

– Ти добре зробив, що запитав мене про це, – сказав він сину. – І я тобі скажу правду, Володимире…

Він замовк, бо в нього – дужого, сміливого князя, який не знав у житті, що таке розпач, а тим більше сльози, – щось підступило в цю хвилину до горла, стиснуло й не дало говорити.

– Зажди! – тільки й промовив він. – Зажди… Ходімо сюди й сядемо, сину.

Він пішов до вікна, де стояла лава, сів на неї, поруч із собою посадив Володимира і, дивлячись на Дніпро, що котив на пониззя води, на лодії, що з білими вітрилами застигли на голубому його лоні, на хмари, що висіли, як рожеві мушлі, над далеким обрієм, почав:

– Так от, Володимире, у своєму житті я мав двох жон. Одну з них – княгиню, дочку угорського князя, від неї-бо й народились Ярополк і Олег. І я, сину, можу тепер тобі сказати, бо вона давно померла, а ти вже вийшов у люди: я не любив цієї жони, але мусив взяти, бо так вимагала мати моя, твоя баба Ольга.

– То вона недобра, моя баба Ольга, – вирвалось у Володимира.

– Ні, – відповів князь Святослав, – нехай прощена буде княгиня Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали мужі ліпші, нарочиті, купці, бояри, вся Гора. І коли б я не виконав їх волю, то не був би й князем, не зробив того, що вже встиг і ще мушу зробити…

І знову якусь хвилину князь Святослав помовчав, закрив чоло руками, ніби його засліплювали блиск неба, хмар і води…

– А любив я тільки одну жону, – одірвавши від чола руки, далі мовив він, – і була вона справді робою в княгині Ольги, ключницею її була…

– Як її звали, отче?

– Малушею, – тихо сказав князь Святослав. – Малуша… Малка… Мала… – кілька разів повторив він. – І любив я її так, як люблять оце небо, хмари, Дніпро, рідну землю. Розумієш, як я її любив?

– Так, отче!

– От від неї, – закінчив князь Святослав, – і народився ти, Володимире. Запам’ятай, що мати твоя Малуша, Малка – роба, але ніколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов і честь моя. Нехай вона буде честю й моєму сину! Хіба сила в тому, що один князь, а один робочич? Сила в тому, хто з них любить Русь, людей наших, землю… Люби й ти її!

– Я люблю й любитиму землю, як і матір свою, – урочисто сказав Володимир. – Але, отче, де зараз моя мати Малуша?

Це було так просто й звичайно – син хотів бачити свою матір. А хіба сам Святослав не хотів би в цю хвилину побачити тут, у світлиці, любов свою Малушу?

Але він не знав, чи може зараз задовольнити волю сина, і тому сказав:

– Малуша жила в селі, куди вислала її моя мати, і я не міг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня Ольга. Але, помираючи, княгиня Ольга дозволила її привезти до города, і я привезу її. Ти побачиш її якщо не тут, то в Новгороді, я привезу твою матір…

– Що ж ви зробили?! – вирвалось у Володимира. – Привези, дай мені матір, отче!

2

Проминуло багато літ відтоді, як княгиня Ольга вислала ключницю свою Малушу до Будутина над Россю.

Багато води збігло в Росі, багато горя зазнала Малуша, а передумала стільки, що коли б тими думками та засівати землю, то вже все поле й шляхи від Росі до Києва поросли б шипшиною й тернами.

Та завжди у холодку тернів і шипшини витикаються з трави голубі квіточки, що звуться незабудками. У суярмному житті, серед трудів і клопотів про хліб щоденний ждала все чогось Малуша і надіялась. Чого ждала? А хіба є на світі людина, яка живе без надії?

Часто, а то й кожного дня, натомившись після важкої роботи, сідала Малуша на призьбі біля хижі, дивилась на Рось, яка червлено мінилась під промінням згасаючого сонця, переводила очі на хижі Будутина, над якими куріли вечірні димки, а потім прикипала поглядом до далекого обрію, туди, де стелився битий шлях на Київ.

Вона знала, що робиться в Києві. До Будутина часто приїжджали княжі люди, їздили смерди й з Будутина до Києва, Малуша жадібно ловила кожне їхнє слово про стольний город.

Малуша знала, коли князь Святослав сів на стіл, коли він одружився з угорською князівною. Дуже печалилась і тяжко пережила літа, коли князь Святослав ходив у хозарські землі, відтак рушив на ромеїв.

Вона бачила й воїв Святослава, які йшли тоді на брань і ночували під Будутином, дуже печалилась, що не було з ними Святослава. Може, думала вона, хоч здалеку подивиться на нього. Але князя не було, він поплив Дніпром. Вона дала воям його, що мала, – хлібину. Може, той, що їв, пом’янув спраглу її душу.

А потім до Будутина долинули нові чутки: під Києвом стоять печеніги… Чутки сполошили село: печеніги під Києвом, кожного дня вони можуть з’явитись і біля Будутина.

Тоді всі люди з Будутина залишили свої хижі й пішли в ліси понад Россю аж до Дніпра. Малуша також пішла з усіма. І вони жили в лісах та ярах дуже довго, вночі ходили до села, копали там різне зілля, багато днів з тривогою дивились на поле.

А однієї ночі, коли чимало печенігів їхало через Будутин і зупинилось ночувати на скелях біля Росі, боячись спати в полянських хижах, будутинці, а разом з ними й Малуша, взяли ножі, серпи, вила й кількох печенігів убили, а ще кількох наздогнали й потопили в Росі. Малуша була рада, що ходила з усіма людьми й що все щасливо відбулось. Це й вона допомогала князю Святославу, мстилась за муки сина Володимира в Києві.

Пізніше, якось уночі, в полі по той бік Росі почувся тупіт. Вершники їхали всю ніч, люди з Будутина чули, як коні бредуть через Рось, чули далекі голоси. Але боялись вийти з лісів, не спали всю ніч, ждали…

Тільки вранці дізналися, що вночі через Рось, їдучи на Київ від Дунаю, переправлялись вої руські і що з ними був князь Святослав…

О, коли б хто знав, як забилось серце у Малуші, коли вона почула, що минулої ночі тут був князь Святослав. Він був тут, він їхав повз хижу, в якій вона прожила так багато літ. Може, він, переїхавши Рось, зійшов з коня і стояв біля дверей її хижі?! Боги, боги, як близько біля серця Малуші проклали ви шлях князя Святослава! Чому ж ви не проклали цього шляху через серце Малуші?! Втім, вона була рада вже й тому, що князь Святослав повернувся до Києва, отже, він живий!

Але в Малуші боліло серце за сином. Хоч би почути про нього, дізнатись, що було з ним в час печенізької навали, як він зараз, чи здоровий?

І тоді, вперше за багато літ, Малуша відчула, що не може далі бути в Будутині. Вона вирішила будь-що іти, а якщо не пускатимуть – повзти до Києва.

Знала, що буде там усім чужа, зайва, – кому потрібна ще одна раба, яких у Києві і без неї вистачає?

Знала, що в Києві їй доведеться стерегтись, – крий боже, дізнаються про неї на Горі, на княжому дворі, – адже схватять, замучать, скарають…

Вона розуміла, що не може побачити ані князя Святослава, ані сина Володимира, – у них свої шляхи, у неї своя гірка доля…

А все ж Малуша не могла не піти й пішла, бо коли в людини спалена хижа, вона однаково хоче побувати бодай на пожарищі й руїні, коли в пташки зруйноване гніздо, вона однаково летить до нього й довго ще літає над ним, розвіваючи свою муку.

Тільки ж Малуші було важче, ніж їм, бо коли людина приходить на пожарище, вона може потужити й сльозами вгамувати свій біль, над зруйнованим своїм гніздом пташка може закричати, поквилити… А Малуша мусила мовчати, вона нікому не могла розповісти про своє горе й муки, бо добивалася здалеку до руїн своєї душі, до пожарища своєї любові.

І йшла Малуша з лісу до лісу, від весі до весі – в одній убогій хижі переспала, ще в одній погодували, – і над Дніпром, і над Россю, куди увесь час залітали то печеніги, то половці, люди охоче допомагали їй, як і багатьом бездомним.

Проте ця жінка поводилась не так, як інші. Вона не простягала руки, не розповідала про своє горе й бідність, не просила, а тільки розпитувала: як їй пройти до Києва, чи далеко до сусідньої весі?

Так, ця жінка, одягнена в просте домоткане чорне платно, зав’язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як і тисячі інших, але трималась гідно, гордо… І хто вона, ця жінка із стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям і великими карими очима?

До Києва Малуша прийшла надвечір, шляхом від Перевесища, і стала на Щекавиці, звідки видно було Гору, передграддя, Подол, Дніпро і Почайну.

Дивний і напрочуд красивий був Київ у цю передвечірню годину. За лісом, по той бік Щекавиці, спускалось велике багряне сонце, проміння його золотом заливало княжий двір із теремами, гріло чорні хижі передграддя, сягало до Дніпра й далі – в ліси й поле по той бік.

І Малуші здавалось, що збулась її багатолітня мрія. Вона хотіла побувати в Києві – і от він перед нею; вона змальовувала його в своїй уяві дивним і красивим – насправді він був ще кращим.

Тим часом зайшло сонце, від Дніпра повіяло холодним вітром – надходила ніч. Де ж перебути Малуші?

Поспішаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибів, оддалік від Гори, над шляхом, що вів у ліс, до Перевесища. Там біля однієї з хиж, побачивши в дворі літнього смерда, що крутив жорно, й жінку біля нього, Малуша підійшла до них. Смерд, почувши кроки Малуші, одірвався від роботи, підвів голову, подивився на неї сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навіть пошкодувала, що підійшла.

Але шукати притулку десь в іншому місці було вже пізно, і Малуша змушена була запитати:

– Чи пустите, люди добрі, переночувати?

Він з-під брів подивився на неї.

– А звідки ти йдеш?

– З поля я, від Родні… погоріли… а чоловік помер від гарячки…

Погоріли… помер від гарячки! О, це лихо – пожежі та мори – відомі скрізь на Русі, у дикому полі й у Києві. Добре, що не назвала подорожня жінка третього лиха – печенігів.

– А тепер куди?

Малуша зітхнула.

– Куди ж піти? У Києві нікого не знаю, перепочину, та й далі. Може, руки мої десь будуть в надобі…

– На руки надоба знайдеться, голови наші безцінь, – забуркотів смерд. – Так, так, кому наші голови потрібні?! Що древо, що голова…

І він, мабуть, довго б ще говорив про голови людські, але втрутилась жінка, що стояла поруч із ним:

– Годі вже тобі… Розходився! Скажи краще, хай заходить жінка, бач, іде із поля.

– А я що ж?! – винувато розвів він руки. – Заходь, жінко, до хижі… Живемо, як князі: я сиджу на дубовому престолі – пеньку, у жони є корона – сивина, маю бояр – двох синів, челядь – дочки, а худоби тієї – і пес, і котка, і миші…

– Ходімо, полянко, – сказала дружина, – бо впину йому не буде.

Незабаром Малуша сиділа в хижі біля вогнища, на якому в горнці закипала юшка, і, як колись у рідній хижі далеко над Дніпром, так і тепер ждала, поки господар візьме від хліба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижі й поглянувши на вогнище, він сказав:

– Коли б то боги бачили, що ми їмо!

Малуша дивилась на нього здивованими очима й їла в мовчанні.

Пізніше вона вийшла надвір і довго дивилась на Гору. Там горіли вогні, один, великий, на требищі перед Перуном, ще кілька – у вікнах теремів княжих, боярських. Коли від Гори повіяв вітер, Малуша почула одноманітний спів.

– Гуляють князі з боярами, – пролунав голос позаду неї. – Одні мруть, інші п’ють…

Вона пізнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижі й стояв у темряві недалеко від неї.

– А що? – запитала вона, і холодок пробіг по її тілу. – Невже хто з князів помер?

– Княгиня Ольга померла, – сказав смерд. – Кілька днів тому поховали на Воздихальниці… Вічна пам’ять княгині…

– А як князь Святослав? – швидко запитала і заніміла Малуша.

– Що Святослав? – похмуро відповів смерд. – Не бачимо ми його в Києві, воює та й воює. А тут бояри, воєводи та тіуни все вже захопили. Князь добрий – Гора наша зла… От і зараз примчав він до Києва. А, мабуть, не затримається, знову вирушить на рать. Посадив уже він на Київському столі Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав!

– А що княжич Володимир?

– Ой жоно, жоно! Тут, у Києві, всі говорять про княжича Володимира. Наш княжич не від якоїсь угорки, а від простої руської дівчини, нехай вона буде здорова та щаслива.

– Де ж ця дівчина? – промовила Малуша, не розуміючи, мабуть, що в цю годину вона підслуховує потайну думу багатьох людей руських.

– Оцього, жоно, ніхто й не знає, – сказав смерд. – Що була вона, то була, що любив її князь – любив, народила вона княжича Володимира, а де сама – хто знає, та, може, й краще не знати.

– Чому?

– Тому, що вона – наша княгиня, і краще вже їй не попадатись у боярські руки… Нехай живе у полі, в хижах з нами, поки підросте і прийде до нас княжич Володимир.

На тому й скінчилася їхня розмова. Смерд пішов спати. Малуша сама залишилась надворі. Дивлячись на вогник, що блимав і блимав у княжому теремі, уявляла вона: там, за вікном, стоїть, думає важку думу князь Святослав. Як багато судилось йому пережити – воює він і воює за Русь. Тільки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив він Ярополка в Києві, посилає Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко князю Святославу, ніхто не зігріє йому душі. От і не спить він ночами, стоїть біля вікна, дивиться, думає важку думу.

І коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину біля князя Святослава, поклала б вона свою руку на його голову, закрила йому очі, сказала:

– Спи, Святославе, спочинь!

3

На честь мужів новгородських, на славу синів Ярополка, Олега й Володимира, що сідали на столи кожен у землі своїй, князь Святослав велів зробити пир велій, запросити на нього слів із Новгорода й Іскоростеня, а також ліпших мужів з Гори й нового города.

Пир цей князь велів почати вранці й закінчити до смерку, щоб не палити проти ночі в дерев’яному городі вогнів і щоб люди, які вип’ють занадто медів і вина, могли без шкоди для свого тіла добратися до жител.

У Золотій палаті поставили столи й лави, застелили їх полотном і килимами, вкотили туди з медуш бочки з грецьким вином, медом, олом, квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугіллі й на рожнах чи зварену у горнцях – все круто посипане пепером[175] і чябром – веприну, баранину, гов’ядо, конину, різних птахів – гусей, качок, лебедів, кур, – всіляку рибу, якою багатий Дніпро, – осетрів, коропів, сомів, – різне зілля й овочі – сливи, горіхи, виноград.

Щоб людям було з чого їсти й пити, столи заставили срібними корчагами й череп’яними гарнцями, братинами, мисками, келихами й чарами, ложками.

Але не тільки в Золотій палаті мали проводити пир. Тут для всіх не вистачило б місця, бо на пир приходив кожний, хто хотів славити князя. А тому скрізь: у Людній палаті, світлицях, сінях, по всьому терему і у дворі навіть – поставили столи з стравами й медами, під ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук.

І зранку почали сходитись до княжого терема бояри, ліпші мужі, тіуни, старости, купці. Пізніше ж, коли майже всі зібралися, від Почайни привезли на возах мужів новгородських і деревських.

Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофудії[176] і обоярі[177], тканої золотими й срібними хвилями, з мереживами вподовж піл, із золотими запонами, камінцями, почепили на шиї гривни, золоті чепи.

Воєводи із земель були в оксамитних жупанах, туго підперезані поясами, у шапках з підпушками, викладених дорогоцінним камінням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через ліве плече, з мечами біля поясів, у чоботях із червоного й зеленого хза.

Купці не хизувались вбранням – всі вони були в темних довгих платнях, тільки деякі з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни – тонкоковані, кручені, з черню, із щирого золота.

Була важка й далека дорога у мужів новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києві пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свій одяг з важких франкських і свіонських гексамитів, почепили свої гривни, чепи.

Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Він увійшов до палати, коли там було повним-повнісінько людей, у білому платні, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князеві не було ніяких оздоб і прикрас, тільки важка усерязь-тройчатка на лівому усі з двома перлинами й рубіном та червоні чоботи із загнутими носками – це й усі оздоби на ньому.

Коли князь із синами своїми ввійшов до палати, там усі затихли.

– Чого ж ви замовкли? – голосно запитав князь.

Мужі новгородські знайшли що відповісти Святославу.

– Желаю на тя пити! – промовив Михало.

– Пий! – сказав князь і взяв зі столу чару, по вінця налиту червоним вином.

Княжі слуги брязкотіли уполовниками, бігаючи між столами й наливаючи чари вином і медом.

– Чого ж не п’єш? – сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.

– Не могу я з такої посудини пить, – промовив Михало.

– А з якої волієш? – засміявся князь, показуючи на столи. – Є чари, а є й корчаги… Вибирай, тисяцький!

– Волів би, княже, випити на тя со братини, із тобою сукупно, – показав Михало на велику срібну братину з двома ручками. – Ти почнеш її, я докінчу, княже?

– Налийте! – сказав князь.

Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовників, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидві руки. Усі в палаті мовчали, і в цьому мовчанні князь підніс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михалові.

– Пий! – промовив князь.

Але Михало мав сувору новгородську вдачу.

– Не могу, – рішуче сказав він.

– Чому не можеш? – запитав суворо князь, і в палаті, де досі стояв гамір, запала напружена тиша.

– Заки ти, княже, – промовив Михало, – випив на нас, новгородців, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.

– Сміливий ти чоловік, – зареготав князь Святослав, – а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину… І щоб так пили довіку!

Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кілька уполовників, підніс її до уст і важко, з передихом, але випив до дна.

І тоді забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купці київські, мужі новгородські випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось після князя не годилось. У сінях заграла музика – кілька мідних труб, багато сопілок, цимбали й бубни.

Загомоніла, зашуміла багатьма голосами палата, ніби увірвався сюди знадвору свіжий, теплий вітер. Дяка богам і князеві – по довгих страдних днях тихо в городі Києві, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболівати про життя своє й дітей – слава, слава князеві Святославу, князеві київському Ярополку, деревлянському князеві Олегу, новгородському князеві Володимиру!

Князь Святослав із синами своїми сидить за столом, чує ці крики, але хміль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чоті, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужів у палаті, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира – й до крові стискує уста.

Князь Святослав відчуває, що не все гаразд між його синами, але розважливо думає, що цьому є тільки одна причина – молодість. Поки молоде – в жилах грає кров. Хіба не був сам таким колись Святослав? А промине молодість – і відчують сини, що вони одного роду, мир і дружба будуть між ними.

У палаті пробували співати. На поміст, де звичайно сидів князь, виходили уноші й унотьки, вони змагались, хто довше витягне своїм голосом, виходили по двоє, троє, четверо й співали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кінці палати й перекликались різними голосами.

Але це були не ті пісні, які хотіла почути душа князя Святослава.

– Покличте Баяна! – велів князь.

А вже він ішов із Людної палати між рядами бояр, що розступались перед ним, – сивий, старий, але ставний, мужній Баян, у білому одязі, з цимбалами в руках.

– Заспівай нам, Баяне! – попросив князь.

Баян зупинився, низько вклонився князям, але не сходив з місця.

– Знаю, Баяне, – посміхнувся Святослав.

Баянові налили келих, він випив його до дна, витер вуси.

– Спасибі князеві, а дружині слава!

Він сів на помості перед князем. У палаті стало так тихо, як на Дніпрі перед світанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалів – і ніби задзвеніла хвиля в прибої.

– Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братів – Кия, Щека, Хорива і сестру їхню Либідь, про многих князів наших і про всіх людей на Русі, гей, гей!

І під ці слова, під тихе відлуння дзвінких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутнє…

Чому ж сумно було в цю годину князеві Святославу, чому так билося його серце, так боліла душа?

Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та він іншого життя не хотів би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але він і цього не боявся: так мусить бути, він не одступить від нього навік.

А все ж він хотів серед трудів цих і брані, серед гіркого життя бути тим, про кого мріяв усе життя, – вільною, як вітер, людиною, хоч короткий час пожити, як усі, він хотів, як і всі, любити…

І тоді, коли Баян співав пісні, а всі в палаті підхоплювали його слова, князь зрозумів, що йому треба зробити й чого він ніяк відкладати не може.

– У великих трудах жили люди наші, на многі брані ходили, кістьми своїми землю засівали, кров’ю-рудою поливали, гей, гей…

Князь Святослав слухав, як співає Баян, слова його западали в саме серце. І тихо, щоб ніхто не помітив, встав із-за столу, вийшов з палати.

Тільки надвечір розійшлися з княжих теремів новгородські гості, бояри київські й воєводи. Деякі з них упилися, і довелося їх вести під руки, деякі трималися на ногах, тільки верзли казна-що й хапались за зброю. Але всі були цілі, здорові і ніхто з них не пошкодив ні свого, ні чужого тіла.

З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького Михала – він довго співав і пробував показувати, як руські люди варягів воюють, а потім заснув.

І тоді його поклали на грецький килим, а восьмеро новгородців взялися, підняли килим з Михалом і тихо понесли. Він спав спокійно, склавши на грудях жилаві руки.

Ще якийсь час після цього на Горі чути було крики й шум, то тут, то там брязкотіла зброя, хтось пробував співати, але не міг звести голосу. А далі зайшло сонце, сутінки обгорнули Подол і передграддя, виповзли крутими схилами на Гору, Київ засинав.

Не спав тільки князь Святослав. Він пив і мед, і ол, але не впився, був на пиру в палаті, але не міг перемогти своєї туги. Коли все на Горі затихло, він ще довго сидів у покоях. І велів, нарешті, покликати Добриню.

Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скільки треба було б випити цьому богатиреві, щоб поточитись?! Він, правда, і сам не давав собі волі, бо знав, що невдовзі мусить їхати з князем Володимиром до Новгорода.

– Як гуляють наші гості? – запитав Святослав.

– Зачали добре, – відповів Добриня, – днів три тепер похмелятимуться.

– Нехай погуляють, – посміхнувся Святослав. – Є в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випадає тобі, Добринє.

– Знаю, княже, і все зроблю.

– Їдеш ти з князем Володимиром до Новгорода, – дивлячись на Дніпро, що між круч і кіс стелився срібною стежкою вгору, сказав князь, – і будеш ти йому там замість мене – правою рукою, отцем. Дивись, Добринє, великі діла будуть перед вами, великими трудами доб’єтесь ви перемоги. Сидячи в Новгороді, слухайте всю Руську землю, слухайте Київ, треба буде – їдьте сюди на підмогу.

– Слухаю і все зроблю, княже!

– Іще про одно прошу тебе, Добринє: коли сумніватиметься Володимир – порадь йому, важко буде – допоможи, небезпека – захисти. Він – князь, але хіба князям не потрібна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що він не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що він син роби Малуші. Хотів порадувати його – привезти до Києва матір. Що ж, бач, не судилось.

– Княже! – сказав Добриня. – А коли я знайду й привезу Малушу?

Князь Святослав заплющив очі, немов хотів пригадати щось з далекого минулого, а потім подивився на Добриню.

– Згода, Добринє. Три дні тобі досить?

– Досить, княже! – схопився Добриня.

– Їдь, воєводо!

Темної ночі два вершники виїжджали через ворота на горі, де починався шлях на Перевесище й до Росі. Сторожі на воротах не затримували вершників – вони пізнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершників і сторожа за городом: вона пильнувала, щоб хтось підступно не підкрався з поля, а кого сторожі випустили з Гори – щаслива тому путь!

Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рівний перестук копит, відгомін його покотився і покотився, як хвиля, серед чорної ночі, полетів над полем, хижами смердів, увірвався в ліси Перевесища.

Два вершники мчали шляхом – попереду Добриня, за ним гридень Тур. Коні летіли все швидше й швидше. Захоплені цим льотом, вершники скоро схилились до самих лук, ніби приросли до тулубів коней.

Вони їхали Перевесищем, де над шляхом обабіч стояли високі столітні дерева, гілля яких зливалось у суцільний шатер. Луна кінських копит билась об стіни цього лісу, а десь у нетрях на неї озвались сполошені звірі, перелякані нічні птахи.

Потім ліс закінчився, і шлях їм перетнула річка. Вершники не шукали броду, а з шумом, женучи перед собою гору бризок, кинулись у воду, притьмом перепливли річку й вихопились на берег.

Далі вони помчали полем, де не чути було ні голосу, ні звуку, де не світився жоден вогник. Тільки великі зорі світились над ними вгорі та ще, як жар під попелом, переливався там Перунів Шлях.

На світанні вершники були далеко від Києва. Зупинились у діброві, пустили попастись коней, самі поїли, напились води з джерела й ледь перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив його. Вони підвелися, перейняли коней, підтягли попруги на сідлах і помчали далі, в потоках рожевого проміння, що заливало поле.

У дикому полі, яким вони мчали, скільки не кинь оком, височіли могили з кам’яними постатями на вершинах, що, як одвічні вартові, дивились наокруг. Всюди тут видно було городища й вали за ними, деякі з цих городищ уже завалились, їх розмили дощі й розвіяв вітер. Але в багатьох ще жили люди, – у цей вранішній час над ними вставали й котились скрізь по полю димки. А ще далі від шляху видно було села й весі – княжі, боярські й такі, де жили вільні люди.

Добре було їхати вранці полем, дивитись на городища й села, бачити, як ратаї збирають різне жито, пораються на нивах. Пізніше сонце стало вище в небі, припекло, засушило землю, зігріло повітря. Але вершники не зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далі й далі на південь.

Надвечір у розпеченім мареві на обрії окреслились невисокі гори, ліси, село.

– Будутин! – крикнув Добриня.

У відповідь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали ще швидше, а все ж досягли села тільки тоді, коли вже стемніло. Мовчки проїхали з кінця в кінець, зупинилися на скелі біля Росі, де між кущів стояла стара, чорна хижа.

Першим скочив з коня Добриня, підбіг до дверей, ударив у них кулаком раз і другий.

– Малушо! – покликав він.

З хижі ніхто не озвався.

– Малушо! Малушо! – голосно крикнув Добриня і ще дужче, обома руками, замолотив у двері.

З хижі так само ніхто не відповів, ніхто звідти не вийшов. Темна ніч лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цієї ночі, ніде не видно було вогника, не чути голосу. Тільки одразу ж за скелею шуміла, дзвеніла на камені, переливалась Рось.

Тоді Добриня наліг усім тілом, виламав двері, ступив у хижу. Слідом за ним увійшов і Тур. З хижі війнуло пусткою, лежалою соломою, листом…

І все ж вони обійшли всю хижу – Добриня і Тур торкались холодних, вологих стін, натрапили на колоду, на якій, певне, сиділи колись люди, торкнулись руками ложа, на якому шелестіла пересохла трава.

– Її немає, Туре…

– Бачу, Добринє. Але ми мусимо знайти її, вона ж десь тут, у селі.

Два вершники на чорних конях поїхали тоді селом, знайшли й розбудили тіуна, запитали в нього, де поділась жінка, що жила багато літ у хижі над Россю.

Тіун пізнав, що за муж збудив його вночі.

– О, це ти, Добринє?! Що ж тобі треба?

– Де поділась Малуша? – крикнув Добриня. – Ми з нею жили в землянці у Желані.

– Пригадую, пригадую, Добринє. Добра була жона Малка, але пішла з села, куди ж – не знаю…

Добриня і Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина, розпитували про неї.

Малуша! Що могло сказати людям це ім’я?! Багато городищ і сіл у полі, багато в них і Малуш. Яку з них шукають мужі? Просту – так усі вони прості, красиву – так скільки красунь є серед руських жон. Найкращу, а яка з них найкраща?

Вершники їхали все далі й далі в поля, де на високих могилах скиглили лисиці, а в лісах і яругах літали хижі птахи.

Кілька разів Добрині здавалося, що гридень Тур, женучи коня, стогнав, як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещасніша людина… Проте хто знає, може, це стогнав вітер, який шалено бив їм у груди.

На світанні Добриня й Тур виїхали до Дніпра й зупинились на високій горі за Роднею, звідки видно було голубе плесо, смугу лісів, жовто-синє поле з рядами могил на лівому березі.

Добриня довго дивився на Дніпро, ліси, поле і раптом опустив поводки на луку сідла, приклав руки до уст і крикнув:

– Ма-а-лу-у-шо! Гей, Малушо!

Луна покотилась над плесом, полинула в поле, відгомоном прошуміла там. Ніхто не відповів Добрині, ніде не залунав голос ключниці Малуші.

Тоді й Тур, у якого дуже боліло серце, напружився, крикнув:

– Малушо! Ге-е-ей! Малушо!

Аж за Дніпром залунало: го-о-о…

Два вершники натягли поводки, й коні пішли по траві, на якій іскрилась роса, вгору, вище й вище понад Дніпром.

4

Урочисто виряджав Київ-город послів новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, – князя Новгородського столу. Аж до самого Дніпра ішов з послами князь Святослав, воєводи його і бояри, мужі ліпші й нарочиті, і всюди їх зустрічали, валом ішли за ними люди з Подолу.

Між цими людьми була й жінка в темній одежі і хустці. У багатолюдному натовпі, що зібрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, із гостями новгородськими.

Ніхто не пізнав би в ній молодої, красивої дівчини, що жила колись на Горі, була ключницею княгині Ольги. І зовсім не тому, що вона змінилась, постаріла.

Ні, Малуша, як і колись, була ще красива, мила, їй було не так і багато літ. Змінював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя лежала на чолі. Тільки очі, великі, карі, глибокі очі не змінились у Малуші.

Вона все ще жила у того ж смерда – Давила, що дав їй притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловік, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагідний чоловік, тільки злидні, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князів, бояр. І жінка його добра, сердечна, проста. Обоє вони були такі привітні до Малуші.

І вона їм відповідала тим же. У смерда було багато роботи в дворі, – Малуша, де тільки могла, йому допомагала. Жоні його не треба було й просити – Малуша сама стежила, коли може бути їй у надобі.

Одного вечора біля родинного вогнища Малуша розповіла, як вони сідали з батьком Микулою до вогнища в своїй землянці і як батько клав богам жертву.

– Яку жертву?! – промовив Давило. – Кому мусимо тепер давати жертву? Віки сиділи діди наші на Горі, там було вогнище й мого роду. Потім Гору захопили князі, і нам довелось переносити вогнище за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами – і ми перенесли вогнище ще далі. А вже я переніс його сюди, до лісу.

Він помовчав, одламав хліба й м’яса, проковтнув, кінчив.

– Нас усіх вони принесли в жертву, – сказав Давило, – і тут, на землі, нікуди під них не втечеш. Християн он у Києві вже багато. Щасливе життя – рай – не тут, а на небі обіцяють. Тільки де він, цей рай?

Такий був смерд Давило. Зазнав він дуже багато горя, поважав горе людське. Через це і він, і жона його говорили, щоб Малуша не поспішала, жила в них.

Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справді Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жінка з дикого поля?! Ні, нібито там жінки не такі. Але хто вона, чого прийшла до Києва? Проте смерд мовчав. У жінки було велике горе – навіщо розпитувати?! Звідки впало воно на її голову, і чи не однаково йому – убога, своя жінка, треба допомогти.

Малуша ж, допомагаючи смерду і розуміючи, що все ж цій убогій людині важко її прогодувати і що їй незабаром доведеться йти далі, в широкий світ, жадібно ловила кожне слово, яке долітало звідти, з Гори, з княжих теремів.

Так вона дізналася, що до Києва прибули новгородські гості, пізніше довідалася, що гості ці запросили Володимира бути в них князем, далі смерд їй сказав, що княжич Володимир от-от поїде до Новгорода, а князь Святослав зібрав дружину й тільки проведе Володимира – вирушає на брань до Болгарії.

Тепер вона тільки одне хотіла побачити: як Київ виряджатиме до Новгорода її сина – князя Володимира – і як князь Святослав ітиме на війну.

І Малуша діждалась. Одного дня надвечір з Гори полинула звістка, що наступного дня вранці з Києва вирушають мужі новгородські, а разом з ними поїде і князь Володимир.

Усю ніч Малуша не спала, виходила з хижі у двір, стояла біля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтіли, як світильники, зорі.

Коли ж заспівали когути на Горі, в передградді й на Подолі і коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже по видному пішла до Гори, обминула з лівого боку стіну, стала там, де шлях з передграддя завертає до Подолу.

Незабаром тут зібралося чимало людей. Сюди йшли й ставали над шляхом гончарі, що жили на схилах, кожум’яки, різні майстри разом із дружинами своїми й дітьми. Малуша могла не боятись, що хтось її побачить і пізнає в цьому багатолюдному натовпі.

Людям довелося стояти довго, і Малуша наслухалась чимало новин про князя, його дітей, бояр.

– Добре діло робить князь, що посилає сина до Новгорода, – говорив якийсь ремісник, що стояв близько до Малуші. – Що Новгород, що Київ – одна земля.

– Але віддаємо те, що добре, а собі залишаємо те, що негоже.

– Ти про Ярополка?

– Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжається, а бояри йому на голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком.

Ремісники стишили голоси й далі щось пошепки говорили один із одним.

А в цей час почулося:

– Ідуть! Ідуть!

І всі замовкли.

Малуша завмерла на місці, піднялася навшпиньки, щоб усе бачити й запам’ятати навік.

Був чудовий ранок місяця зарева, коли над Дніпром пахне житом і медом, все навкруг потопає в квітах, капає на землю сік із виноградних грон.

Широким, звивистим шляхом, що вів від Гори до передграддя і далі до Подолу, повільно посувався, збиваючи куряву, численний похід, над яким маяли барвисті знамена – Києва, Новгорода, земель Русі.

Попереду всіх ішли музики княжі – молоді, одягнуті в білий одяг юнаки, що гучно дули в міхи, гуділи в роги, свистіли в сопілі і били у величезні накри.[178]

За ними ішли ринді, що несли знамена. Поперед усіх знамено князя Святослава – голубий оксамит з двома списами навхрест.

Далі ішов князь Святослав, а по обидві руки від нього – Ярополк, що залишався в Києві, і Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, він вже раніше виїхав до Іскоростеня. За князем і синами його йшли воєводи, бояри, мужі нарочиті й ліпші, старша дружина й вої князя Святослава. Похід же замикали всі інші мужі з Гори, разом із якими йшли жони їх і діти.

Усі вони були одягнені в ліпший одяг – грецькі червоні оксамити, темні адамашки, барвисті альтабаси[179], на шиях у них були почеплені золоті й срібні гривни, на грудях колихались чепи.

І найпростіше, мабуть, з-поміж усіх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якій з лівого боку темнів княжий знак – пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лівому усі, в білому одязі, розстебнутій сорочці і широких штанях, він тихо ішов по шляху, заглиблений у свої думи. І тільки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених піхвах висів при поясі.

«Як же змінився мій князь! – подумала Малуша, що побачила Святослава, тільки похід став завертати до Подолу. – Який він став, що з ним сталося?! О боги, боги!»

Вона бачила обличчя князя Святослава, і серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.

Суворе й замислене обличчя, очі – примружені, на чолі і в кутиках уст лежали глибокі зморшки, – ніби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу і все не міг її передумати, розв’язати.

Побачила вона й сина свого Володимира – у білому одязі й з червоним корзном на плечах, у отороченій соболиним хутром темній шапці, у червоних чобітках із хза. Він ішов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.

Раз Малуша піймала на собі його погляд. Князь Володимир дивився на неї, він, здавалося їй, дивився на неї довше, ніж на інших. І вона навіть злякалась – чому він дивиться на неї?

Але він вже дивився на інших людей, які вітали великого князя, молодих княжичів, гостей з Новгорода.

Поруч із князем Володимиром ішов Добриня. Малуша побачила його і навіть спочатку не пізнала. Невже це брат її Добриня? Він був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязі, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, підперезаний широким ремінним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту із чорною оборкою опашень, біля пояса висів меч.

Малуша зраділа, що брат її іде поруч із князем Володимиром. Тільки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, він ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався.

«Це він, мабуть, про Володимира турбується, – подумала Малуша. – Ідуть поруч, то й поїдуть разом».

Але дивилась вона на Добриню одну мить – погляд її був прикутий тільки до Володимира, сина.

І єдине, що лишилось у душі в Малуші, – радісна посмішка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то він знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь – матері своїй, Малуші.

Коли княжий похід став спускатись до Дніпра, Малуша також пішла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досі зустрічала князя Святослава й сина. Дивний спокій зійшов у ці хвилини на її змучену душу.

Як уві сні, запам’ятала Малуша все, що робилось далі на березі Почайни. От похід з Гори дійшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на піску жерці.

– Князь Святослав склав жертву – чорного півня, – почула Малуша шепіт біля себе.

А потім загули ріжки й сопілі, вдарили накри, мужі новгородські з князем Володимиром сідали на лодії, лодії рушали від берега й Почайною вийшли до Дніпра. Там на них поставили вітрила, й низовий вітер гнав лодії вгору…

Малуша бачила, як князь Святослав і воєводи його сіли на коней, що давно вже були засідлані, і швидко рушили на Гору. Вони проїхали так близько від Малуші! Слідом за князем від Почайни пішли всі люди – хто на Подол, хто в передграддя.

Але Малуша не пішла з берега Почайни. Одна-однісінька сіла вона на високій кручі і все дивилась, дивилась, як у голубій далині мають білі вітрила на лодіях новгородців. Їй хотілось, щоб ці вітрила не зникали довго-довго.

І в мислях своїх у ці хвилини жінка в темному одязі, що сиділа на кручі над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров’я.

Але прийшов час, коли вітрила почали танути в голубій імлі. Вона бачила їх – і не бачила. Хвилину їй здавалось, що вітрила знову замаячили вдалині, але, пильніше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вітрила, а крила білих птахів, що застигають на місці і раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам – їм так легко полетіти понад Дніпром, наздогнати лодії і кружляти, кружляти з легким криком над ними, летіти й летіти за князем…

Так і зникли лодії в голубій імлі.

Не тільки лодії сховала далина в своїй імлі. Ніч ішла зі сходу, обгорнула поле за Дніпром, насунула на Почайну, прикривала поволі Подол, Гору. В сутінках цієї ночі зникла біля Дніпра також і самітна постать на білих пісках над Почайною.

Вона нарешті одірвалась поглядом від далекого обрію, де раптом усе потемніло, й розгублено, боязко поглянула навкруг.

Ніч, о, як злякалась тепер Малуша ночі, що насувала від сходу. Їй здалося, що ця ніч загрожує їй.

Вона усі літа жила в Будутині. Була б зараз там – то могла б жити й далі. Та пізно згадувати.

І Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Києві, було досить, щоб піти з села. Заради цього варто було не тільки залишити Будутин. Коли б треба було віддати все життя – Малуша і його б не пошкодувала.

Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людині, щоб вона відчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому – землю, третьому – любов… Після багатьох літ, після безконечних мрій, після такого важкого й небезпечного шляху, після всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчій людині, Малуша на мить – і це справді була єдина мить! – побачила свою мрію – Святослава, побачила надію – Володимира. І це для неї було вершиною того щастя, про яке вона мріяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась.

Але вічного щастя немає. Тіло Малуші ще здригалось від радісного хвилювання, серце її ще швидко билось після бажаної, але важкої зустрічі, в очах її ще стояли Святослав і Володимир, а проте вона відчула, що щастя її тепер скінчилось назавжди, навіки.

І перед Малушею виникло питання: а як же далі бути? Куди їй піти, де шукати притулку?

Іти до Давила? І смерд, і його дружина радо приймуть її, вона переночує в них ще ніч, ще залишиться на день, на другу ніч… Але чи рятує це Малушу? Що робити далі? Почнеться осінь, зима. І зараз шматок хліба такий дорогий для Давила, а тоді ж він буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Ні, до убогого смерда краще не йти.

Може, піти до Любеча? Адже там, напевне, ще живі батько, мати, вони приймуть її в рідну хату, дадуть шматок хліба. Та Малуша й не проситиме цього шматка хліба, власними руками вона зуміє заробити і заробить його.

«Ні! – подумала Малуша. – Якщо вже я стільки літ не була там, то зараз і поготів туди пізно ходити. З чим я прийду до батька, матері, що принесу їм – сором та ганьбу? Адже, крий боже, дізнаються, що зі мною сталось, хто повірить, що я – мати князя Володимира?!»

І ще згадала Малуша про богів. Вона не могла не згадати про них. «Адже все, що є в світі, – думала вона, – підпорядковане богам. Від богів приходить людина, до богів відходить. Боги керують усім добром на землі, злі боги посилають на людей все й лихе… Це боги принесли мені щастя, вони ж і забрали його в мене».

– Боги! – вирвалося у Малуші. – Так урятуйте, урятуйте ж мене!

Але і боги на небі, і всі боги на землі мовчали, – їм не було діла до Малуші.

А хіба вона не зверталась до них раніше? О, скільки разів ще тоді, коли була Малуша на Горі, – а особливо пізніше, коли доля закинула її в Будутин, – скільки разів зверталась вона до богів, просила їх, благала.

Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурів, лісовиків, домовиків, вона просила їх допомогти, дати їй краплину щастя. І зараз маленька постать богині Рожениці була з нею.

Але боги не допомогли, вони весь час мовчали і зараз мовчать, не хочуть допомогти Малуші. Втім, чи й можуть вони стати у пригоді? Що може Перун, чи Дажбог, чи Лада, чи Рожениця зробити для Малуші?

Просторий і чудовий світ, коли ти можеш дивитись і милуватись небом і землею, квітами й заходом сонця. Та який тісний і темний світ, якщо в тебе нікого в ньому немає, коли ти тільки піщинка на березі, порошинка, яку несе серед хмари куряви вітер. Малуша була тільки піщинкою, порошинкою в цьому великому світі.

І здавалося Малуші, що в неї є тільки один кінець. Кругом – ніч, з-за Дніпра налітає холодний різкий вітер, біля ніг сердито вирує чорна вода… Одна мить – кинутись у прірву, чорну воду… і все буде закінчено. Нікому не потрібна Малуша, і самій їй більше нічого не треба в світі. Вона ступила ближче до води і відчула, як невблаганно тягне її до себе чорна прірва, кличе…

Але що це? Серед ночі десь далеко-далеко зазвучав спів. Співала не одна людина. Багато голосів вели мелодію: сумну, як ця ніч, одноманітну, як небо, але водночас і невідступно кличну. Що це було?

Малуша ніби прокинулась. Спів серед ночі? Хто може співати в цю страхітливу годину, чому пісня так владно торкнулась її душі, чому ця пісня так кличе її? Куди, куди ти йдеш, Малушо?!

Та вона вже відступила від води. Ось ноги її, вгрузаючи в сипучий пісок, ступили раз і другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки, ніби боячись в темряві на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди, де лунали кличні слова пісні.

Так вона опинилась біля церкви християн над ручаєм. Про цю церкву Малуша знала ще тоді, коли працювала в княжому теремі на Горі. Кілька разів уночі вона ходила до церкви, коли її брала з собою княгиня Ольга. Тільки Малуша не замислювалась, куди вони ходять. Княгиня Ольга завжди залишала Малушу в дворі біля храму, заходила ж туди сама. Помолившись, княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, і мовчки повертались вони стежкою на Гору.

«Чому ж я зараз опинилась тут? – подумала Малуша. – Що я тут знайду?.. Але ж мене ніби хтось сюди кликав?» Вона стояла в невеликому дворі напроти церкви, звідки линув багатоголосий спів. Навкруг було темно, а з церкви струмував відсвіт багатьох свічок. У промінні цього сяйва Малуша побачила невідому їй жінку, що сиділа збоку, просто на траві, й робила правою рукою одноманітний рух – підносила її вгору й опускала вниз, а потім переводила від правого до лівого плеча.

Ця жінка також помітила Малушу й подивилась на неї блискучими, запаленими очима.

– Ти чого тут стоїш? – запитала жінка.

– Мене ніби щось закликало сюди, – відповіла Малуша. – Тільки я не відаю чого. Що тут робиться?

– Молимось, жоно, – відповіла жінка і дуже тихо додала: – Християни ми.

– А про що ж ви молитесь? – зацікавилась Малуша.

Жінка, що сиділа на землі, звела погляд удалину й, ледь ворушачи спраглими своїми устами, почала:

– А кому ж молитись? На Горі боги дерев’яні, вони не поможуть. Я молилась Перуну й Дажбогу, а чоловік утоп у Дніпрі, дітей морова хворість забрала, хижу й землю мала – бояри забрали. Нема мені місця на землі, нічого в мене тепер немає.

Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тіло, гострі кості, висохлі груди. А крім того, Малуша помітила, що в неї між грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик.

– Зрозуміла? – сказала жінка і враз закрила пазуху, притулила обидві руки до грудей, поглянула на церкву, у якій засвітилось ще більше жовтих вогнів, і заговорила немов не своїм голосом: – Хрест ношу, жоно, і за це мені Христос дасть, він про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! – заходилась вона. – Тільки Христос може, він всеблагий, він щедрий, він все дасть…

Малуші стало страшно дивитися, як жінка, вимовляючи це, тремтить всім тілом. Але в словах її про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обіцянка, надія.

– Де ж дасть Христос? Коли? – швидко запитувала Малуша, помічаючи, що й у неї починає тремтіти тіло.

– Він дає тут, – одразу ж відповіла жінка, й помітно було, що вона от-от заплаче. – Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй… А коли не тут, то там, у раю, де нема ні болісті, ні печалі, а є життя безконечне… Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, – творячи рукою хрест і вклоняючись до землі, проказувала вона.

– Де ж там? У якому раю? Коли не буде ні болісті, ні печалі, а життя безконечне? – питала Малуша, і в неї вже так само, як і в цієї жінки, дрижало все тіло, вона вже не могла себе стримати.

– Після смерті! На тім світі! Людина не вмирає, а народжується… Там рай, там життя безконечне… Господи, помилуй… Господи, сподоби! – знову почала жінка.

Над Дніпром було темно. Темно було навкруг, і тим звабніше й тепліше світились серед цього навколишнього мороку й пустки жовті вогні в церкві над Почайною.

І чомусь Малуша позаздрила цій жінці, що сиділа перед нею. Вона втратила чоловіка, дітей, хижу, землю, у неї нічого немає на світі, але є щось більше – вона вірить.

А хіба не так сталось в Малуші? Вона давно втратила батька, матір, рідну хижу, землю, вона любила, але більше ніколи цього не буде, мала сина – і втратила… Так що ж лишається в неї на цьому світі? Нічого! Вона думала про це й раніше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закінчилось, ні Перун, ні Дажбог не поможе. Вірити – а в що?!

Але ж ця жінка вірить! Ось вона сидить поруч із нею – чорна, висхла, голодна, але щасливіша від Малуші, бо є життя вічне, безконечне, вона врятована, бо вірує…

– Господи, помилуй! – вирвалось у Малуші. – Господи, сподоби! Сподоби, господи!

– І хрест сотвори! Твори, твори хрест! – владно, схопивши кістлявими пальцями руку Малуші, наказувала жінка. – Твори хрест!

– Господи, сподоби! – промовила Малуша і перехрестилась.

– От тобі й стало легше. Адже легше, легше?

– Легше, – відповіла Малуша, витираючи сльозу.

– То ходімо туди… – схопила жінка Малушу за руку. – Ходімо!

І Малуша відчула, що не може їй противитись, пішла за нею. Без цієї жінки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозі церкви, в глибині якої горіли свічки перед намальованими на дереві дивними образами, стояло багато чоловіків і жінок, а деякі схилились на колінах, – на порозі церкви Малушу зустріли два бородатих чоловіки. Вони перегородили шлях грубими ціпками.

Жінка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачів, розкрила пазуху, де на мотузочку висів блискучий хрестик.

– Іди, сестро, – промовив один бородач жінці. – А це хто? – подивився він на Малушу.

– Оглашенна[180], – відповіла жінка.

Але марно запитував цей бородатий чоловік, бо інший, що стояв з другого боку дверей, одвів свій ціпок і дав Малуші дорогу.

Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчі цієї людини, на яке падав відсвіт свічок у церкві.

Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очі, уста… Обличчя, правда, колись було не таким. Очі згасли, сивина посікла волосся, вуси й бороду, і уста були не ті. Але вона знала це раніше, знала людину…

– Тур, – ледь прошепотіла Малуша.

Хто знає, може, почув він це слово, може, просто зрозумів, що вона його пізнала. Але Тур схилив свою голову, одвів ціпок, промовив:

– Іди й ти, Малко!

І Малуша з легким серцем переступила поріг, зайшла до церкви.

У церкві Іллі над ручаєм молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Києві, де на Горі перед Перуном цілий день горів вогонь, а внизу на Подолі увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до своєї церкви й молитись там було небезпечно.

Коли закінчилась служба, жінка підвела Малушу до священика Григорія й залишила їх.

– Дочко, – сказав священик, – я бачу, як тобі важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти думаєш, що тобі вже й жити не варто. Адже так?

– Так, отче, – відповіла Малуша, – жити вже не варто…

– Бідна, заблукана душа, – співчутливо промовив священик. – Як жорстоко ти помиляєшся. Що твоє горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що твої муки перед тими, які переніс він? Навіщо ти думаєш про бренність життя, коли воно вічне?

– Вічне життя, – повторила Малуша, не розуміючи, про що говорить священик.

– Так, дочко, вічне життя! – владно сказав він. – Слухай! Багато людей живе на світі, але що їхнє життя? Усі ми живемо під богом, з його божої волі. Бог воліє дати одному багатство – золото й срібло, худобу й жито, іншому він не дав нічого – на те його божа воля. Різними він також робить і людей – одного князем, другого воїном, третього смердом, рабом. І на це його божа воля…

Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землі робиться з волі бога.

Коли ж священик заговорив далі, то це було те, чого досі не знала Малуша.

– Але що багатство, золото, срібло, що таке князь і що смерд, якщо все це може знищити іскра вогняна і коли всі на світі – і князі, і смерди – помирають? О, суєта суєт світу! Чого вартий князь і смерд його, коли приходить смерть і вони обоє поруч лягають у землю. Перед смертю всі люди рівні, смерть усіх рівняє – така воля божа, такий наш земний кінець.

Священик показав на ікону – суворий лик.

– І бог Христос, – говорив він, – прийшов на землю… Він народився тут, на землі, від такої простої жінки, раби божої Марії, як і ти, і ця жінка Марія сподобилась того, про що не могла й мріяти, – стала матір’ю бога, василевса…

Якби священик знав, яку бурю викликав він цими словами в душі Малуші! Мати бога, Христа, василевса, а хіба не таке ж життя в неї, у матері князя Володимира?

– І, зійшовши на землю, – вів священик, – син матері божої Марії, Христос, став сіяти скрізь своє слово, говорив людям, слугам своїм, про бренність життя на землі і про вічне життя на небі. І були в Христа апостоли – вірні слуги його, і багато людей приходило до Христа і спасалось в ім’я його. Але багато людей – язичники – не вірили в нього, і схопили його, і судили, і розіп’яли на хресті, убили…

– Убили? – скрикнула Малуша.

– Так дочко, вбили. Але на третій день він воскрес, вознісся на небо і зараз сидить там у всій своїй славі…

– А Марія?

– І Марія, мати божа, разом з ним.

Малуша здригнулась. За все життя ніхто отак не запитував у неї, як вона живе, що думає, що непокоїть її душу. Найголовніше ж – ніхто ніколи не обіцяв їй, що за муки на цій землі вона матиме нагороду. Це було зовсім нове, чого вона не ждала й не чула.

І далі сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розуміючи, Малуша. Дивлячись на ікону Христа, священик запитав:

– Чи згодна ти піти по його сліду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому світі, обрести радість і щастя?

– Згодна, отче!

– І чи згодна ти прийняти хрещення від нього?

– Згодна.

– Тоді я по слову божу хрещу тебе, рабо божа…

Він схопив Малушу за руку й повів до великої кам’яної купелі біля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу.

– Во ім’я Отця, Сина, Святого Духа хрещу тебе, рабо, і нарицаю тобі ім’я…

Піднявши вгору очі, священик замислився.

– Надаю тобі ім’я Марія, – закінчив він. – Малушею ти була – і Марією вознесешся…

З тим Малуша й залишила церкву над ручаєм… До самого порога її провів священик, потім передав і щось тихо сказав жінці, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви.

Він не скоро пішов звідти. Схилившись у куточку біля воскової свічки, писав літопис цих суворих днів. Написав і про Малушу.

Тільки закінчивши все це, священик встав, сховав літопис у тайнику, що був зроблений у стіні за одною з ікон, за престолом, погасив свічку в олтарі. Після цього він тихо пройшов через вузенькі двері в саму церкву, погасив там світильник. Звуки його кроків пролунали на камені. Темно було надворі, і священик довго порався, замикаючи двері. Над церквою в гіллях свистів вітер, близько в березі ревла хвиля.

– Тур! – покликав священик.

Дві темні постаті вийшли з кущів і наблизились до священика.

– Ходімо! – стомлено промовив священик, і вони пішли разом до Гори, де він жив.

Бородаті християни-гридні завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолі й у передградді, люди старої віри часто нападали на християн. Зовсім незадовго до цього, коли священик закінчив вечерню і йшов пізньої ночі до своєї хижі, з кущів на нього полетіло кілька каменів. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бійку. А скільки ще гидоти, соромництва, всілякої ганьби чинять вони християнам. Священик і тепер ішов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровенні чоловіки з грубими ціпками в руках. Не легко утверджується Христова віра над Дніпром, ой не легко.

Що злигодні минулого, буденного життя, коли віриш, що все це пройшло, а попереду життя вічне й щасливе? З церкви Малуша пішла із жінкою-обращеницею, що, міцно тримаючи її за руку, раз у раз говорила:

– Господи, помилуй! Господи, помилуй!

Іти їм довелося недовго. Близько від церкви, між деревами, що сплітались гіллям і корінням, по схилу гори ще в давні часи воями князів викопано було чимало печер. В одну з них жінка й привела Малушу.

У куточку там горів світильник, у промінні його Малуша побачила зеленкуваті глиняні стіни. У печері був важкий дух, під стіною на перетертій траві лежало кілька чоловік.

– Лягай! – прошепотіла жінка й показала куточок під стіною.

Малуша лягла, й жінка – поруч з нею.

– Як тебе звуть? – запитала Малуша.

– Во хрещенні Софія… Се речеться – премудрість божа.

– А я тепер Марія, – промовила Малуша.

– Спи, рабо божа Маріє!

Крізь отвір у печеру вривалось холодне повітря з-над Дніпра. Там шумів вітер, і Малуша чула, як здригаються і скриплять надворі дерева, до її вуха долетів і шум хвиль, що починали сердито бити в круті береги. Але тут, у печері, було тепло, затишно, тут були такі ж, як і вона, у яких на світі нічого не лишалось… І тихий спокій обгорнув спраглу душу раби божої Марії. Після всього, що сталося, їй захотілось тільки спати, спати.

Засинаючи, подумала вона тільки про одне: «А як тепер син Володимир? Дніпро сердитий, холодний. Чи є де в теплому заснути йому, як мені?»

А сон все склеплював і склеплював повіки.

5

За упругом вставали все вищі й вищі хвилі, вони налітали на лодію, жбурляли її з боку на бік, важко було добрати, де небо, де земля. А вітер знову напинав вітрила, лодія стрілою мчала вперед, у темряві на тлі сірого неба окреслювалось ще кілька чорних лодій, що, як і перша, то виринали, то зникали, по ліву руку громадою лежали гори, праворуч – вкритий лісами низький берег.

Добриня сидів на носі передньої лодії й пильно дивився вперед. Нехай лютує вітер, нехай на Дніпрі гуляють найвищі хвилі – перед ними далека дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять їхати вдень і вночі. Поки на Дніпрі – лодії вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало.

Добре погуляли в Києві мужі з Новгородської землі. Випивши на прощання меду й олу, заліз під насад, вкрився хутром і спить боярин Михало. Скрізь понад упругами й просто на днищах лежать і аж хропуть інші бояри, спить і дружина. Вітер грає, весла сохнуть, чом і не перепочити! По два вої не сплять тільки на кожній лодії: один пильнує за вітрилом, другий тримає стерно – і того доста!

Спить і князь Новгородської землі Володимир, син Святослава. До пізньої години, доки київські гори не сховались в імлі, сиділи князь Володимир і Добриня на кормі лодії, прощались із землею батьків, – хто знає, коли і як доведеться їм повернутись сюди. Потім князь ліг під навісом, Добриня прикрив його теплим опашнем – нехай спить. А Добриня не спатиме.

Але не тільки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг шумить, реве, хвиля за хвилею налітає, кипить, вирує вода, і все більше і більше у нього думок. Думає Добриня про те, як колись давно плив він цим шляхом звідти, де зараз сіра імла, – з Любеча, з такими ж, як сам, отроками до Києва, в дружину княжу.

Добриня, як і всі отроки, хотів тоді попасти до Києва, але боявся невідомого майбутнього. Що могла обіцяти йому доля: коня, лук та ще хіба, як і батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пісках?!

Воно так і було. Він одержав з княжого двору коня і лук, одягнув порти, почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тоді його стало набагато важче вбити, але смерть так само чатувала на нього.

Раптом вона відступила. Згадуючи у цю ніч минуле, Добриня не міг сказати, де й коли пролягла та межа, за якою він перестав бути отроком княжого двору, а став дружинником, і то переднім дружинником княжим. Проте так було. Там, на Горі, Добриня довго був, як і тисячі людей, гриднем. І несподівано вийшов у старшину, став близькою до князя людиною.

Він перебрав багато випадків із свого життя і не знав, чим завдячував своєму щастю. Він ходив із князем Ігорем на деревлян, але ж тоді нічого особливого не трапилось. Він їздив з княгинею Ольгою на полюддя, але й тоді чогось не лучалось. Їздив він ще й з княжичем Святославом – на лови, в далекі сторожі до Родні, але в княжича були свої мужі.

Пригадав Добриня і Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Він одразу відмахнувся од цієї думки: не вона, а він дав у руки сестрі щастя, він, пошкодувавши батька, вивіз її з Любеча, він крадькома провіз її на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горі, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тільки заради Добрині княгиня Ольга пожаліла Малушу, коли та вчинила гріх з княжичем Святославом.

Добриня пригадав ніч, коли покійна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово «смерд», пригадав, як стояв він тоді у дворі й ждав Малушу і як сказав їй, коли вона вийшла: «Що ж ти наробила, Малко!»

Але вже до того Добриня відчував, що він не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у поході, сотенний у дружині. Любо було, либонь, і княгині мати ключницею сестру сотенного. Ні, щастя, як це думав Добриня, давно ходило взап’ять за ним, він тільки не міг пустити його поперед себе.

Проте, відчувши своє щастя, Добриня міцно вхопився за нього, і те, що іншому видавалось би лихим, умів повернути на свою руч. Тому він, дізнавшись, що Малуша непразна і що її висилають у село, так радо згодився їхати з нею, тому він так пильно оберігав її в Будутині, тому він молився до зір, коли вона народила сина, тому він так міцно тримав Володимира, коли за наказом княгині забрав його в Малуші і віз до княжого двору.

І тому він так легко забув тоді про Малушу… Згадуючи її, боявся тільки одного: аби вона не з’явилась до княжого двору. Адже тоді сорому на Горі не оберешся, покійна княгиня була крута на слові – раз сказавши, не перерішувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горі? Після смерті княгині він, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов. Немає Малуші. «Ні, – думав Добриня, – у кожної людини своя доля: що судилось Добрині, те не годиться для Малуші».

А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як він крок за кроком ходив за княжичем Володимиром, як оберігав його від кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо доля княжича стала його долею, бо Добриня зараз тільки вуйко, а стане колись близьким родичем великого князя…

«Князь Добриня», – подумав він, і йому стало навіть душно серед цієї ночі.

«А чому й ні? – пробіг раптом холодок тілом. – Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз носить золоті гривни на шиї. У Новгороді жде Володимира велика слава. А хіба може слава Володимира обійти його, Добриню? Родичі, одного кореня й крові…»

У цей час зустрічна хвиля з великою силою ударила лодію, і Добриня, щоб не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру дошку. Ще раз вдарила хвиля – і ще раз обвисло, затрепетало мокре від роси вітрило. Лодія зупинилась, а Добриня, підставивши вітру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не перелягає вітер. Але ні, то, либонь, вихор пролетів над Дніпром, від пониззя так само віяв дужий вітер, він вмить нап’яв вітрила – лодія стрибнула, зарипіла й полетіла в пітьму.

«Добре, – подумав Добриня, – коли отак віятиме низівка, то будемо за два дні й дома, в Любечі…»

Дома! Він посміхнувся. Звичайно, добре було б зупинити лодію біля високої кручі, зійти на берег, пройти з мечем біля пояса, з гривнами на шиї й опашнем на плечах до рідного дворища, де колись жили славетні діди його, де народились батьки й він сам.

Але ні! Добриня не зійде на кручу біля Любеча, а, навпаки, проведе лодії понад правим берегом, далі від рідного дворища. Батька, напевне, дома немає, але, рятуй, Перуне, мати вийде до берега, ще й повисне, як водиться, у сина на шиї. Що скажуть тоді мужі новгородські, що скаже князь Володимир? Воєвода Добриня – і смерд Микула… Ні, він проведе лодії далі від Любеча!

У цю ніч Добриня, як це вже бувало й раніше, відчув, що душа його розривається на дві половини. У цій душі було те, що боляче щеміло, як тільки він згадував рідне дворище, Дніпро під Любечем, могили в степу, діда, батьків, безталанну сестру Малушу.

Але в цій душі дуже повільно, з великою мукою народжувалось і міцніло нове почуття. Він не любив князів, він не любив бояр і воєвод, але розумів, що коли буде таким, як батьки його, то загине. І тому хотів бути таким, як воєводи, і вже був таким, як вони…

У Добрині колотилось серце, а обличчя пашіло, як у вогні. Що з ним? Все ніби вирішено, серед темної ночі лодії їхні пливуть до Новгорода, спить князь Володимир.

Добриня простягнув за насад руки і, набравши кілька пригорщів, змочив чоло й напився. Добра була вода з Дніпра. У нього враз ніби додалося сил.

6

Тієї ж ночі перед світанком до Києва примчав гонець. Він захитався і мало не впав, коли скочив з коня біля воріт, але його взяли під руки сторожі. Коли ж сторожі запалили вогонь і поглянули на обличчя гонця, вони жахнулись. Це був їхній княжий дружинник Коста, але на нього страшно було дивитись – чоло від скроні до скроні перетинала рана, очі глибоко запали, уста пересохли.

– До князя… Святослава! – прохрипів він.

Коли через короткий час князь Святослав прокинувся і швидко вийшов, Коста стояв біля ґанку.

– Чолом, княже! – сказав Коста.

– Це ти, Косто?

– Я, княже!

– Чи можеш говорити?

– Можу, княже!

– Тоді говори!

Вони стояли вдвох. Сторожа, яка привела Косту, повернулась до воріт. У тиші на Горі чути було, як завмирають удалині їхні кроки. На схід від стіни города полотніло небо, сріблястий відсвіт уже лився навкруг, князь бачив бліде обличчя Кости, рану на чолі, заплющені очі.

– Я їхав багато днів і ночей, княже. Кінь падав за конем… На Дніпрі мене захопили печеніги… У полі були половці… ранили мене, княже… І от я тут… Київ… Адже це Київ…

– Це Київ, Косто. Говори далі.

– Воєвода Свенелд сказав, що болгарські бояри ідуть разом з ромеями, а зрада є і в нас. Уже багато городів залишили, стоїмо тільки в Переяславці. Там дуже важко, іде брань велика, там ждуть тебе, княже!

Коста хитнувся на ногах. Все більше виднішало. Князь Святослав бачив, що очі в Кости зовсім склепились. Він підтримав його руками, піднявся на ґанок, ступив у сіни.

І, ведучи дружинника, князь відчув, що той спить. Ледве він одпустив руку, як Коста поточився до землі, сів, спираючись обома руками, ліг. Так під стіною в сінях він і спав.

Князь Святослав вийшов на ґанок, став на сходах. Навкруг повзли сірі нитки світанку. На тлі голубого неба на сході темніла стіна з вежами, високо над нею палахкотіла денниця, скрізь на Горі вже окреслювались хороми, тереми.

Десь близько на дворі пронизливо заспівав когут. Одразу ж забили крилами й відповіли йому когути в інших дворах, озвалися за ворітьми – в передградді, на Подолі.

Надходив ранок, останній ранок Святослава в Києві.

1

Ще в Києві, намовляючи князя Святослава до походу в Болгарію, і пізніше, діставши від нього згоду, василік імператора ромеїв Калокір почував себе гордо, був певен, що увійшов у довір’я до Святослава.

Василік вважав, що обидва вони діють чесно і кожен має вигоди: Калокір розповів Святославу про наміри імператора Никифора, що послав його своєю довіреною особою і передає йому грецьке золото, князь Святослав знає тепер потайні наміри імператора і має їхнє золото…

Калокірові здавалось, що вони домовились з київським князем про все й тепер кожному з них лишається зробити тільки те, що було замислено: князь Святослав збирає своє військо, іде в Болгарію, виходить до стіни Юстиніана й загрожує Никифору. Калокіру ж? О, хитрому василіку це питання не завдало трудів. Якщо князь Святослав стане перед Константинополем, Никифор мусить умерти, а він – василік і патрикій – хіба не годен бути імператором ромеїв?

Василік Калокір уявляв і те, що має статись після цього, – втім, думав про це вже не василік, а майбутній імператор Візантії: він сяде на Соломоновому троні, всюди посадить своїх людей, утвердить межі імперії, щедро заплатить князеві Святославу – сто, двісті, триста кентинаріїв, він дасть невелику дань і болгарам – навіщо йому сваритись з сусідами?

Далі ж, – майбутній імператор думав і про це, – він збере в скарбниці імперії багато, дуже багато золота, він скличе велике військо, яке охоронятиме імперію та її імператора, він, напевне, відмовиться платити болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народові? Імператор Калокір стане на Дунаї, вийде в Понт, дійде до Кліматів, де його батько, як і раніше, буде протевоном і вже матиме до того часу численне військо…

Про те, що ж буде після цього, майбутній імператор Калокір боявся думати. Але подібні думки настирливо лізли йому в голову, і якщо не наяву, то в снах він бачив, як колишуться знамена імперії над легіонами, що стоять на берегах Понта евксинського, важким кроком рушають з місця, ідуть на Київ. І хіба може бути інакше? Адже князь Святослав і всі руські люди – вороги імперії?!

Патрикій Калокір бачив це спочатку в снах. Далі він почав думати про це вдень. Ще пізніше Калокір думав про це і вдень і вночі, не міг не думати.

Князь Святослав не був його другом, це Калокір відчув ще в Києві, коли почав з ним одверту розмову й обіцяв золото. Князь Святослав не став його другом і тоді, коли сказав, що Русь вирішила йти в Болгарію, і взяв золото. Князь Святослав не став його другом і в Болгарії, бо він проходив над Дунаєм не як переможець і василевс цього варварського народу, а як його друг. Так чиїм же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикія Калокіра!

Патрикій Калокір мовчав. Втім, коли б він і хотів – йому ні з ким було б говорити. Усі – і князь Святослав, і його воєводи, усі оці вої руські, болгарські, серед яких ішов і Калокір, – чужі були йому, чужий був і він їм. Що ж робити далі? Невже батьки помилились, нарікши йому ім’я Калокір?[181]

Раптом сталось те, чого Калокір ніяк не міг ждати. На полі брані в Болгарії він почув, що імператора Никифора не стало і що на Соломоновім троні в Константинополі сів Іоанн Цимісхій. Цимісхій, багатий вірменин, – о, його добре знав Калокір! Диви, як швидко він зумів зробити те, про що тільки мріяв Калокір. Проте що поробиш – у нього були для цього і золото, і легіони, і сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зуміє, мабуть, і втриматись на троні! І коли сталось так, то хіба патрикій Калокір і батько його, протевон, не можуть щасливо жити під захистом цього імператора? Як же йому щасливо пройти між мечем київського князя і скіпетром імператора?

Патрикій Калокір знову відчув себе таким, яким їхав на північ з Константинополя, – василіком імператора ромеїв. Він думає тільки про одне: як дати імператору знати, що він, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер подає про себе голос, від усього серця вітає нового імператора Візантії Іоанна Цимісхія, обіцяє вірно служити йому.

У довгі осінні ночі над Дунаєм василік Калокір складає листа, в якому пише про все це імператору Іоанну. Пізніше, знайшовши в Переяславці одного багатого вірменина Ізота, що в усі часи і навіть тепер торгував з візантійськими купцями, посилає цього листа імператору Іоанну. Незабаром Калокір одержує вість із Константинополя не від імператора, правда, але ж від його проедра Василя.

І тоді він починає діяти. Втім, хто про це може знати? Патрикій Калокір, що приїхав до Києва-города як василік імператора, став пізніше довіреною особою князя Святослава. Він поважає, вивчив навіть мову русів, розмовляючи з воєводами, тисяцькими і просто воями, він присягається, що любить Русь, болгар… Друг Калокір стоїть у чорному платні на березі Дунаю, вітер роздуває на непокритій його голові темне волосся, він дивиться вдалину, де вирує море, де сірі хмари низько нависли над обрієм. Він задоволений, і посмішка грає на його обличчі.

А увечері Калокір сидить у світлиці вірменського купця Ізота, якого ще кесар Петро назвав своїм болярином і якому почепив на шию золоту гривну. На столі перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачні царгородські ріжки.

– І як, Ізоте, боляри?

– Вони згодні зробити все, що велить імператор…

– Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тоді, коли підійде військо кесаря Бориса.

– Добре, Калокіре!

2

Звела василіка Калокіра доля і з сином Ігоря, князем Улібом.

Ще змалку княжича Уліба дратувало й робило злим і хижим те, що Святослав був його старшим братом і, як старший, перший мав любов матері й пошану бояр з воєводами. Роздратування дедалі зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Уліб думав і говорив матері, що згоден, аби не бути князем при князі, їхати на своє князівство – у Новгород або й Чернігів, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в’ятичів, а потім на брань з хозарами, князь Уліб нетерпляче ждав… що Святослав, як і батько їх Ігор, не повернеться з походу.

І знову зрадів і втішився князь Уліб, коли почув про майбутню брань з Візантією. О, від матері своєї й ще багатьох слів і купців князь Уліб знав, які дужі імператори ромеїв, яке велике й міцне в них військо – з кораблями, страшним грецьким вогнем, – і тому думав, що запальний і твердий Святослав з цього походу живим не прийде.

Князь Уліб мріяв і про те, що має бути потім, як він утвердить і триматиме мир із Візантією… А чому справді, думав він, не бути миру між імператорами і князями Русі? Християни вони, християнин і він – князь Уліб…

Але Святослав розбив усі мрії брата свого. Як великий князь і син Ігорів, він, може, вчинив і справедливо – аще отчина іде на супостата, князі її мусять стати попереду воїв. Великий князь Святослав велів, а брат його, князь Уліб, мусив згодитись іти на ромеїв. Тим паче, що сам Святослав повів воїв морем, а Уліба й Свенелда поставив на чолі раті, яка йшла суходолом.

А потім почалася брань – лютіша, ніж Уліб думав, бо супроти кесарів Болгарії й імператорів Візантії боролись і руси, і болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав ішов прямо, і тільки до самого серця імперії.

Проте на брані князь Уліб не виказував свого страху, не вдавав на січі спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всіх бранях, що точились над Дунаєм, він ішов попереду свого війська, але, залишаючись вночі й почуваючи себе самотнім у шатрі, князь Уліб благав свого бога закінчити брань, встановити мир на землі.

Через це князь Уліб і зійшовся з Калокіром. В цьому не було нічого дивного – василік почував себе самотнім серед чужих людей, князь Уліб був самотнім серед руських воїв. Василік сказав, що він християнин, князь Уліб відповів, що вони можуть помолитись разом. Вони так і помолились – за перемогу на брані й за мир між землями. А хіба не молились за це, тільки кожен своїми словами, всі в цьому стані?

Так було, доки вони йшли над Дунаєм, так було й тоді, коли руські вої стояли вже недалеко від Преслави і коли князеві Святославу принесли печенізьку стрілу, яку воїн Орель вирвав з свого серця; так було й далі, коли на чолі з князем Улібом і Свенелдом вої стали й довго боролись з ворогом, що зупинився біля Преслави.

А тоді почалось щось дивне. Руські й болгарські вої рубались так само, як і раніше, а може, й дужче, бо ж брань ішла обапол – і тут, і в Києві. До стану приходили нові й нові болгарські вої. Але все більше й більше боляр із великими загонами вставало перед ними. А потім, і це було найстрашніше, невідомі численні загони стали з’являтись позад них – біля Переяславця, Доростала.

Князь Уліб говорив із Свенелдом:

– Що робити, воєводо? Уже попереду нас немає шляху, зап’ять нам ллються ріки крові, князь Святослав далече, а йде осінь, зима.

Воєвода Свенелд скинув шолом, і під сонячним промінням на його голові засріблилось сиве волосся.

– Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу…

– Але ж тоді ми одірвемось ще далі від Дунаю й Русі…

– Преслава – середа цієї землі, і звідти повзуть ті змії, що жалять нас тут і ген над Дунаєм. Візьмемо Преславу – ближче буде до перемоги, а відтак і до Русі.

Князь Уліб не послухав старого воєводи, велів наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до річки Колубави, щоб там, мовляв, зібратись всією силою й битись за Преславу.

Але коли князь Уліб став із військом своїм над Колубавою, то вже пізно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загін з’явився біля Данаї. Коли князь Уліб поспішив до Данаї, заколот почався у Плисці…

І тоді одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василік Калокір довго говорив з князем Улібом про поразки в горах і на долині, нарікав на зрадливих, віроломних болгар, а далі сказав:

– Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомігши за п’ятнадцять кентинаріїв імператорам приборкати непокірних болгар. Імператор Іоанн повинен був би ще дати чимало золота князеві Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарію…

Князь Уліб замислився.

– Але ж князь Святослав і гадки не має зупинятись у Болгарії, він хоче пройти її і вдарити на Візантію. Та ти й сам, патрикію, намовляв його на це.

Василік Калокір посміхнувся.

– О, – відповів він, – тоді, коли у Великому палаці сидів божевільний Никифор і коли я був у нього василіком, я й справді не тільки намовляв, я благав князя Святослава іти на нього, бити, убити. Але ж нині в Константинополі на троні сидить не Никифор, а Іоанн Цимісхій…

– Ти знаєш його? – тихо запитав князь Уліб.

– Іоанн Цимісхій, – так само тихо сказав Калокір, – з моєї землі, із Вірменії. Це дуже сміливий полководець, переможець багатьох земель і городів у Азії й Єгипті. Про нього говорять, що краще мати його над собою, аніж ворогувати з ним. його всі знають.

– Але якщо так, то він небезпечніший для Русі… – почав і замовк князь Уліб, згадавши, що Калокір все-таки василік імператора.

Проте Калокірові й не треба було багато говорити. Він одразу зрозумів князя Уліба.

– А навіщо імператору Іоанну воювати проти Русі? Не думаю, щоб Іоанн хотів воювати й проти Болгарії. Адже все це, оцю криваву брань, затіяв божевільний Никифор. Імператор Іоанн, я переконаний, хоче тільки миру. Він хотів би, як і колишні імператори, мати любов з Руссю й Болгарією. Щоб цього досягнути, він згодився б, напевне, й на дань… Мир, тільки мир і любов! – закінчив василік Калокір.

– Мир і любов! – сказав і князь Уліб. – Як прагнуть справді люди миру й любові, як прагну цього я!

– Так чому ж нам не подумати про це, княже? – жваво промовив Калокір. – Помолимось за це!

– Молитва очищає душу! – згодився князь Уліб і став на коліна.

3

Імператор Іоанн готувався до війни з Святославом. Ще за його попередника, Никифора, в фемах Фракії й Македонії, що межувала з Болгарією, було повним-повнісінько набито війська. Правда, феми ці були надто вже малі. Фракія була околицею Константинополя й тягнулась тоненькою смужкою від Понту до Егейського моря. З головного міста Македонії Адріанополя до Константинополя можна пішки дістатись за два дні.

Усі ці феми й городи в них забиті військом. У Родості, Аркадіополі й скрізь до Солуні, у Агатополі над морем і до самих гір – до Філіппополя – скрізь стояли піші й кінні легіони. Імператор Никифор ждав тільки слушної години, щоб рушити в Болгарію й напасти на військо Святослава.

Свій задум імператору Іоанну було найлегше здійснити тоді, коли до Константинополя дійшли чутки, що печеніги напали на Київ. «Печеніги згодились. Так буде», – з цією радісною звісткою примчав на легкій скедії з Босфору єпископ Феофіл. «Це сталось, князь Святослав з кінною дружиною помчав до Києва», – повідомив фар із Преслави… Воднораз кесар Борис, як і раніше, просив, молив, благав імператора Іоанна прислати йому підмогу.

Але імператор не може посилати туди своє військо. Не в Болгарію, а в Азію перекидає він легіони з Фракії й Македонії. Туди ж змушений кинути й кращих своїх полководців на чолі з славетним Вардом Скліром і патрикієм Петром.

Там, у далекій Азії, в Каппадокії, починають повстання проти нього небіж убитого імператора Никифора Вард з своїми двоюрідними братами, з острова Лесбосу утікає й приєднується до них брат імператора Лев. Вони проходять городи й села в Азії, до них приєднуються землі. Загроза нависає і над Константинополем.

Імператор Іоанн знає, кого проти них послати. Полководця Варда немарно прозивають Скліром[182]. З ним разом він посилає ще й патрикія Петра, який вславився своїми походами в Азії й тільки недавно зробив те, чого не міг зробити сам Іоанн, – перетворив на руїни й попіл перлину світу Антіохію. Ці два полководці, Іоанн був певен, знайдуть у пустелях Каппадокії усіх родичів покійного імператора і покарають.

Думав імператор Іоанн не тільки про те, щоб покарати їх. Він прагне, щоб родичі Никифора ніколи вже не могли йому шкодити, й велить Варду Скліру й патрикію Петру, якщо вони піймають Льва Фоку, синів його і усіх небожів, діяти за власним розсудом, але суворо: оскопляти, осліпляти або й просто убивати. Така його імператорська воля!

Вард Склір і патрикій Петро, звичайно, вірою й правдою служили Никифору. Але що ця віра й правда, коли б Никифор не платив за неї золотом? І Вард Склір, і патрикій Петро одержать тепер від Іоанна багато кентинаріїв – залежно від того, скільки вони привезуть із зруйнованих ними городів Азії, – чого ж їм ще треба?

Імператор Іоанн хоче купити не тільки Скліра й Петра. Він знає, що населення Константинополя доведене до голоду. Голод і в фемах, бо три роки у Візантії був страхітливий неврожай, а за Никифора ніхто не дбав про голодне населення Константинополя.

Іоанн Цимісхій посилає кораблі до Азії і Єгипту, де люди також голодують. Але що Іоанну Азія і Єгипет? Він дбає зараз тільки про Константинополь. В Азії і Єгипті забирають останнє зерно, вантажать його на кораблі й везуть до Константинополя.

Щедрою нібито рукою за безцінь роздає імператор Іоанн хліб у Константинополі, і, звичайно, люди, які кілька років до цього голодували, маючи тепер шматок хліба і не розуміючи, звідки на них впало таке щастя, волають:

– Многі літа імператору Іоанну!

Він – новий імператор Візантії, – гордо сидячи на коні, робить великі виходи, скрізь: і на площі Августеона, і на Месі, і біля околиць Влахерну – його зустрічають стовпища нагодованих людей, його засипають квітами, йому співають славу.

Тепер на Іподромі, який колись гримів і сяяв, але який за Никифора почав заростати бур’янами, знову влаштовуються змагання, ігри, на арені пролітають колісниці, мчать бігуни, тут ллється, як і в давні часи, кров рабів-гладіаторів; сенатори, патрикії, урядовці, димоти й динархи безумствують, славлять імператора Іоанна.

Він сам також присутній тут – сидить у своїй ложі, дивиться на безумний натовп, іноді показується народу, слухає його крики, вітання, на обличчі його сяє щаслива посмішка.

Але іноді по цьому обличчю пробігає хмарка тривоги, він згадує далеку Каппадокію, звідки немає й немає вістей, думає про недалекий острів Прот, де на високій скелі в монастирі над морем живе Феофано.

Проедр Василь схиляється до вуха імператора Іоанна, тихо шепоче:

– Константинополь тріумфує, він щасливий, це твоя перемога!

– Феофано! – виривається у Іоанна.

Так, увесь час, де б він не був, імператор думає про Феофано, не може забути її ласки, поцілунків, рук…

О, коли б імператор міг, він полетів би до Феофано на крилах, або, певніше, на легкій скедії, велів би повернути її до Буколеону. Але над ним висить закляття церкви. Ще живе, доживає старий Полієвкт, а його слово – це священне, непорушне слово.

Імператор Іоанн лютує на патріарха Полієвкта не тільки за Феофано. Того ранку, коли він прийшов до нього в Софію, патріарх змусив його покарати Льва Валента, домігся багатьох пільг для себе й всього духовенства. Які пільги можуть мати служники бога, коли Візантія воює, коли все золото треба віддати полководцям і легіонерам і коли хлібом слід годувати тільки тих, що завтра мають вмирати?

Нарешті імператор Іоанн свого діждався. Пізньої ночі його повідомляють, що патріарх Полієвкт помер. Іоанн Цимісхій радісно зітхає. З обіцянками патріарху можна зробити будь-що, хоч і викинути їх у Пропонтиду!

Імператор так і робить. Коли одразу після смерті патріарха Полієвкта в Константинополі збирається собор єпископів, щоб обрати нового патріарха, він сам приходить туди, сідає на троні і пропонує обрати патріархом найнижчого чина в церковній ієрархії, малописьменного ченця, схимника з Олімпійської гори Василя.

Собор єпископів спантеличений. Тут, у Софії, зібралися мужі, достойні митри патріарха, у митрополіях Азії, Єгипту, всієї імперії є єпископи-філософи, вчені, зразки благодійства.

Але Іоанн Цимісхій сидить на соборі, дивиться холодними очима на єпископів, і вони знають, що їх жде, якщо воля імператора не буде виконана. І чернець Василь обирається новим, вселенським патріархом. Віднині імператор Іоанн буде василевсом і главою над ченцем-патріархом, він може робити все, що захоче, може урочисто одружитися у соборі Софії чи Влахерні й з Феофано.

І імператор одружується. Майбутню василісу ввели в собор Софії з покривалом на обличчі. Назустріч вийшов і накинув їй на плечі пурпурову хламиду, яку спочатку благословив патріарх Василь, сам імператор Іоанн. Взявши за руку наречену, він повів її до олтаря, де стояв патріарх.

І в той час, коли патріарх клав на голови августів вінці, щоб з’єднати їх і проголосити многоліття, імператор Іоанн зробив так, як велів обряд, – підняв покривало, за яким ховалось обличчя нареченої, і всі присутні на цій урочистій церемонії побачили непривабливий, зморшкуватий лик підстаркуватої дочки покійного імператора Костянтина – Феодори.

Ніхто в соборі не міг зрозуміти, чому так зробив імператор Іоанн, коли й як це сталось. Усі ждали, що він – молодий, здоровий, дужий – візьме собі василісу до пари. Поруч із ним після смерті Полієвкта – і про це також говорили – могла стати й Феофано. А втім, всі вони, побачивши Феодору, кричали, голосили:

– Многі літа найсвятішій і найблаженнішій Феодорі!

– Многі літа василевсу Іоанну!

– Многі літа імператорам нашим!

Звичайно, ніхто з них не знав, як не знала того й Феодора, що, стоячи отут, у соборі Софії, з вінцем на голові, дивлячись на образ богородиці в куполі над олтарем, імператор Іоанн думав про Феофано.

Так, до самої останньої хвилини він не міг її забути. Ще недавно, коли живий був Полієвкт, мріяв, що вирве Феофано з Проту, поверне в Буколеон, увійде з нею в Золоту палату. Це нікого б не здивувало в Константинополі, все було готове для цього.

Але, стоячи над труною патріарха, імператор Іоанн зрозумів, що й справді Полієвкт робив мудро. Краще сидіти у Великому палаці одному вбивцеві, ніж двом. І, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила вже трьох імператорів.

Іоанн здригнувся: Феофано вбила трьох, так чому ж їй не вбити четвертого – його, Іоанна? Стоячи над труною патріарха, він старанно хрестився. Народившись, страх перед Феофано все більше полонив його душу. Звільнившись від клятви патріарху перед його труною, імператор Іоанн дав собі клятву ніколи не повертати в Константинополь Феофано і тоді ж подумав про Феодору. Вона не була красива – це знав Іоанн Цимісхій, у ній не було найменшої приваби – і це він бачив. Але вона – дочка порфірородного імператора Костянтина, вона василіса з народження, і біля неї він стає спадкоємцем слави Костянтина.

– Многі літа імператорам нашим! – кричали всі в соборі.

4

Недалеко від Константинополя, серед голубих просторів Пропонтиди, мов табун сірих чайок, що летіли через море, але стомились і сіли спочити, лежить дев’ять островів, які здалеку здаються одним великим островом. Ще з давнини їх названо Принцевими островами.

Чудові здалеку ці острови – з жовтими, червоногарячими скелями, що круто обриваються над голубими водами моря, із золотоверхими церквами й монастирями, з садами, рядами високих кипарисів, тихими затоками.

Але набагато більше, ніж кипарисів, є на цих островах могил. Споконвіку імператори Візантії вивозили сюди, а найбільше на один із островів – Прот[183], усіх тих, що були їм невгодні. Тут є монастирі з підземеллями, куди ніколи не сягає сонце, є скелі, з яких до води не долетить живою жодна істота, є затоки, яких не помітить найпильніше око… Через це імператори й закидали сюди своїх ворогів. Одних оскопляли, інших осліпляли, ще інших топили, а деякі докінчували життя в підземеллях. І ніхто, ніхто в світі про це не знав, – чудові здалеку острови, дивний Прот!

Саме тут, біля Проту, через день після вбивства імператора Никифора, пізнього вечора у тихій затоці став дромон. З нього на берег звели жінку з слугами й двома дівчатами. Це була Феофано.

Вона ніколи не була на цьому острові, але знала, що той, хто сюди потрапляв, живим до Константинополя вже не повертався. Та й сама Феофано веліла сюди вивезти десять літ тому п’ять сестер першого свого чоловіка Романа – звичайно, на смерть, довіку!

А все ж вона зійшла на крутий берег гордо, як і належить василісі, і до келії своєї, одним одно заґратоване віконце якої виходило на море, ступила зухвало. Тільки й того, що всю першу ніч не спала, ходила й ходила по келії, думала про втечу.

Феофано думає так не тільки цієї ночі, – вона ні на хвилину не припускає, що залишиться тут довіку. Самовпевнена, розбещена василіса вірить, що стала жертвою божевільного патріарха Полієвкта, що про неї думають і дбають імператор Іоанн і паракимомен Василь. У Константинополі залишились і мусять соцарствувати з Іоанном два її сини – Василь і Костянтин. Якщо ж Іоанн забуде, одцурається від неї, то їй допоможуть, вирвуть з Проту. Є брат імператора Никифора – Лев, син його і небожі, які Іоанна вважатимуть вбивцею Никифора і ніколи не взнають, хто скеровував його руку. Є у Феофано й те, що може все зробити у Римській імперії. Виїжджаючи на Прот, вона встигла взяти з собою і зберігає в келії великі скарби – золото, дорогоцінне каміння…

І ще одне, що відчуває Феофано, – вона була, є і довго буде найкрасивішою жінкою імперії. Вона дивиться у дзеркало і бачить себе – може, надто бліду, може, трохи сполохану, стурбовану, але молоду. Що тридцять літ для божественної Феофано, яка, до того ж, знає ціну своїй красі?!

Кілька довгих і надзвичайно важких місяців проводить вона в монастирі, який, ніби велетенська фортеця, із багатьма підземеллями, льохами, тайниками, ровами й валами, височів на найвищій скелі над морем. У цьому монастирі в різні часи й різними руками заточені були, осліплені, забиті багато імператорів, видатних людей та навіть патріархів імперії: імператори Михайло Куропалат, Лев з чотирма своїми синами, дід Феофано по чоловіку Роман Перший Лекапін. Тут сиділи в келіях і ті п’ять сестер Романа Другого, яких вислала Феофано. Тепер сюди потрапила й вона сама.

Це був похмурий, страшний монастир. Феофано тут оточують мовчазні безбороді ченці, що стежать за кожним її кроком, стоять біля дверей її келії й час від часу заглядають у заґратоване віконце у дверях, коли вона навіть спить. Ще за одним, також заґратованим, віконцем об круті скелі б’ється розбурхане Мармурове море. Очі безбородих пильнують за нею, куди б вона не пішла. Здавалося, Феофано нічого тут ждати, ні на що було сподіватись.

Але Феофано жде, вона надіється, що хтось прийде їй на поміч, визволить з Проту. І вона свого діждалась. В одну з довгих осінніх ночей безбородий, що вартував біля дверей її келії, коли все затихло в монастирі і Феофано вже збиралася лягти, раптово відчинив двері, увійшов до келії й погасив світильник.

– Хто це? – прошепотіла, затаївши подих, Феофано.

– Я твій друг і прийшов від твоїх друзів.

– Хто ж ти?

– Я – етеріот Вард Валент з Буколеону.

– Зажди, ти брат Льва Валента, що вбив Никифора?

– Я брат Льва, що вбив Никифора. Але Льва велів убити імператор Іоанн.

Феофано стало моторошно. В темній келії перед нею стояв Вард – брат етеріота Льва, який убив її чоловіка – імператора Никифора. Отже, це спільник її і Іоанна… Але Вард каже, що Іоанн велів убити Льва. Кому ж тоді служить Вард?.. «Тихше, мовчи, Феофано, – зціпивши зуби, веліла вона собі, – бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далі скаже Вард».

Вона швидко дізналась про те, що сталось: Іоанн Цимісхій усунув від царювання її синів – Василя й Костянтина, – мовчи, Феофано, мовчи! – імператор Іоанн вислав на острів Лесбос брата імператора Никифора Льва, а його сина Варда і небожів – у далеку Амазію; Феофано пізнала вдачу нестримного Іоанна; патріарх Полієвкт помер, і імператор змусив собор єпископів обрати патріархом ченця з Олімпу Василя, – Феофано намагається не пропустити жодного слова з розповіді Варда.

– А зараз, – тихо шепотів він, – Лев Фока з сином почали повстання в Каппадокії, і хоч у Болгарії неспокійно, імператор Іоанн зняв у Фракії й Македонії кілька легіонів і на чолі з Вардом Скліром і патрикієм Петром послав у Азію. Імператор Іоанн боїться, він засипав хлібом Константинополь.

І знову Феофано мовчала, бо не могла зрозуміти й збагнути, кому ж служить Вард і хто його послав до неї.

Аж тоді Вард Валент сказав:

– Тому проедр Василь послав мене сюди, василісо, сказати тобі, що він про тебе думає й дбає. Проедр жде, чим скінчиться повстання в Азії й що станеться в Константинополі. А тоді дасть тобі про все знати й допоможе… Жди, василісо. Тут, на Проті, є наші безбороді, я пройду до тебе завжди, коли звелить проедр!

Феофано зрозуміла, що в цій імперії, де вона живе, і де все робиться заради слави, честі, багатства небагатьох людей, і де небагато цих людей один одного вбивають, ріжуть, вішають, карають, мусить бути і такий, як проедр Василь…

Вона, здавалось, бачила його в цю хвилину: кощавого, непомітного, висохлого, з ласкавою посмішкою на лиці, тихим, приглушеним голосом, довгими, тонкими пальцями. Цієї ночі він, як і завжди, ішов Буколеоном, стеріг спокій василевса. «Василевс!» – Феофано посміхнулась, згадавши це слово. Ще вона подумала, що в цій імперії повинно бути і є місце саме для такої жінки, як вона. Це вона прикрашає й повинна прикрашати чорні її палати, залиті кров’ю опочивальні. Вона – квітка Пропонтиди, і зараз повинна терпляче ждати наказу свого спільника і друга – проедра Василя.

Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтіла. Вона доторкнулась гарячими своїми устами до його обличчя. Він був не безбородий.

5

Чорним вихором, бурею летів з дружиною своєю на південь від Києва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як і у воєвод і бояр його, а так само й у воїв, скакало ще по двоє-троє вільних коней. Вершники пересідали з коня на коня, спали по кілька годин перед світанком – і мчали далі й далі…

Не всі вої витримували. Дехто з них лишався в городах і селах полянських і в Угличській та Тиверській землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полі коні, але вже іржали нові, – все ближче було до Дунаю.

У холодні осінні ночі вершникам було жарко, серед денної спеки їх остуджував зустрічний вітер, на світанні вони з’їдали черствий шматок хліба, увечері запивали його водою.

Коли вони виїжджали з Києва, їх було тисяч десять, а коли вже проминули Буг і Дністер, їх не зменшилось, а стало більше, бо навкруг була рідна земля і в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверці й угличі.

Але не тільки там, де пролітав князь Святослав з своєю дружиною, гомоніла й вставала земля. Чим далі від Києва на південь мчала дружина Святослава, тим далі на північ, на захід і на схід йшла вість про те, що на Дунаї крешуть іскри мечі, до хмар летять стріли, болгарські бояри разом з гречинами ідуть всп’ять Руській землі.

І, як це буває перед великою грозою, коли стигне лист, скніють води, завмирає земля, так і в цей грізний час – скільки не їхала дружина князя Святослава, вона не бачила не тільки печенігів, а навіть їхнього сліду. Здалеку тільки було чути, як гула під копитами коней земля в степу. То печеніги тікали з улусами своїми на схід – до Дніпра, і на південь – до моря Руського.

Так і мчав князь Святослав з дружиною своєю – через землі Полянські, через дике поле, землі угличів і тиверців, усе ближче до Дунаю.

Коли ж до Дунаю лишалось півночі їзди, перед заходом сонця князь Святослав, що під знаменом своїм їхав попереду дружини, раптом зупинив коня.

Сонце заходило. На далекому обрії видно було сліпучо-багряне плесо ріки, сині гори потойбіч. За князем стояла, не розуміючи, чому вони зупинилися, дружина.

– До Дунаю вже недалеко, – сказав князь, – півночі їзди туди, півночі назад. Що там робиться, ми не знаємо, а знати мусимо. Нехай дружинники наші поїдуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочиває, невідомо, що буде завтра.

І враз кілька вершників одірвались від війська, полетіли в багряне небо, що стелилось далеко над Дунаєм. Всі ж інші вої сходили з коней, розбивали стан без вогнів, пускали в попас коні, далеко на всі кінці – і від чола, і від озадку – послали сторожу.

Коли стемніло й на сході виплив червоний великий місяць, він побачив у полі стан князя Святослава. Розкинувшись на землі, поклавши під голови сідла, а під себе опони, лежала, спочивала дружина князя. Вона заробила цей короткочасний сон, за нею чорним слідом серед сірих степів стелилась дорога від Києва. Вона повинна була спочити, бо, може, завтра буде над Дунаєм великий бій. Дружина стояла на правді, і хоч, може, на когось з воїв уже чатувала близька смерть, але всі спали спокійно, міцно. І разом з дружиною своєю, поклавши під голову сідло, а під себе опону, заснув і князь Святослав…

Він прокинувся до світання, бо почув, як десь далеко в полі гуде під копитами земля. Сів. Прислухався. Схопився на ноги. Кінський тупіт линув з поля, від Дунаю. Їхало небагато вершників, вони мчали повним скоком.

Через короткий час вершники зупинилися в стані перед князем Святославом.

– Біда, княже! Учора болгари копієм взяли Переяславець. Вої наші стоять на березі Дунаю, ждуть тебе, княже!

Дружина князя вже була на ногах. Швидко світало, але князь велів людям поїсти. Сівши на опоні, він і сам поїв – шматок солоної конини з хлібом. По росах вої вели коней. З усіх кінців з голубих туманів виїжджала сторожа. Небо було чисте – віщувало сонячний день.

І, спочивши, а тепер поївши, сіли вої на коней, що випаслись за ніч, полетіла дружина на захід, до Дунаю.

Сонце ще стояло високо в небі, коли вони зупинили коней в очеретах лівого берега Дунаю, де на тихій воді стояли їхні лодії. І одразу ж почали переправлятись на правий берег, де було головне військо.

Князь Святослав зустрівся на високій кручі з князем Улібом, воєводою Свенелдом, вищою дружиною, розповів, що сталось за цей час у Києві, про смерть княгині Ольги, вокняжіння Ярополка, Олега і Володимира, про печенігів і зустріч з каганом Курею.

– Ромеї роблять чорну свою справу й тут, – почав Свенелд. – Уже, княже, залишили ми багато городів і стоїмо тільки тут, над Дунаєм.

– Чому ж залишили городи? Де наші вої, де болгари? – крикнув князь Святослав.

– Усі вони тут, стоять на березі, – відповів Свенелд. – Але кесар Борис і його боляри зібрали багато загонів, що розтеклися повсюди, діяли, як змії…

– Як же ви могли допустити, щоб боляри зібрали ці загони, чому не пішли на них одразу великою силою?

Воєвода Свенелд мовчав.

– А ти що скажеш, брате? – звернувся до князя Уліба Святослав.

– Я збирав таку силу. Але ми тоді запізнились, бо почались заколоти в Данаї і потім Плисці…

– Хто запізнюється на брані, згубу чинить собі й своїм людям.

– Опріч того, беріг я воїв, не хотів великої крові.

– Аще кров хто на брані свою шкодує, багато проллє її пізніше й бездоб, – промовив князь. – Недобре зробив ти, брате Улібе, мало ти зробив, воєводо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, ніде тут впасти!

Піднявши голову, князь Уліб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись за криж меча, мовчки стояв і ніби боявся дивитись в очі князеві Святославу Свенелд.

До вечора дружина Святослава переправлялась на правий берег. Туди ж, залишивши в гирлі сторожу, підійшли й лодії. Князь наказав лодійним воям, не гаючи часу, пливти Дунаєм до Переяславця. Туди ж він повів через болота і драгви, стежками, які тепер добре відомі були воям, і всю свою дружину.

1

І веде князь Святослав всю свою силу на захід. Сам з головною дружиною іде шляхом, що тягнеться від Дунаю до Планини, князь Уліб веде дружину по праву руку від нього, де на поміч князеві вже поспішають угри, з лівої ж руки, де в передгір’ї блукає найбільше болярських загонів, поперед своїх воїв їде на баскому коні суворий, замислений воєвода Свенелд разом із сином Лютом.

А вже в городах і селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав з ними, підіймається все живе. Дружини з болгар заливають усі простори між русами, і здається, що встала над Дунаєм, посувається з громом і блискавицею вперед страхітлива грозова хмара, якої ніщо не може зупинити.

Позаду ж всього цього воїнства на болгарському возі з високими колесами, який тягнуть четверо волів, похмурий сидить у чорному платні, низько насунувши на лоба високу баранячу шапку, хижими очима дивиться з-під густих чорних брів на світ василік Калокір. У Переяславці він підходив до князя Святослава, нарікав, що без нього битва затяглася, цікавився, як скоро думає Святослав взяти Преславу?

Дивно відповів на це василіку князь Святослав:

– А Преслава вже давно наша.

– Як?! – крикнув Калокір. – Туди так далеко, перед нами багато боїв…

– Преслава давно вже наша, – промовив князь, – і шкода, що ти не побував там, подруг мій.

Про ці незрозумілі слова й думає Калокір, насунувши на лоба шапку, позираючи навкруг хижими, злими очима.

Низькі хмари стеляться над Болгарською землею, дрібний дощ сіється над спушеними полями, риплять вози на шляхах, іржуть, тупотять коні. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася січа велика: за кров – кров, за смерть – смерть. Так удруге падає Плиска, Даная, руські вої ламають ворога й вступають у Преславу!

2

За Преславою у Вишньому граді вої захопили чимало боляр, що збирались утікати. Серед широкого двору града стояли навантажені вози, у високій колимазі сиділа на подушках жінка якогось знатного роду з двома дітьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю і червоні сандалії, чоловік гарцював біля колимаги на коні. Їх оточувало чимало озброєних мечами й списами воїв. Це був кесар Болгарії Борис, його жона й вища дружина…

…Кесар і князь зустрілись у Преславі в старому теремі болгарських каганів, у одній з світлиць, де колись жив і помер каган Симеон. Вузькі вікна в цій світлиці були завішені. У кутку горіли два світильники, промені яких виривали з півтемряви багато речей, що зберігали пам’ять про кагана Симеона і про його діла.

На багатьох полицях під стінами видно було книги, написані Симеоном. Ще на одній полиці тьмяно поблискували золоті й срібні корчажці, келихи, а між ними стояв і келих, зроблений каганом Крумом з черепа імператора ромеїв…

Коли воєвода Свенелд з двома воями завів кесаря Бориса до цієї світлиці, князь Святослав сидів, спершись підборіддям на руки, за столом і зустрів кесаря довгим, допитливим поглядом.

Кесар Борис, що не встиг навіть переодягнутись, стояв перед князем дуже блідий, з непокритою головою, дивився сполоханими, широко розплющеними очима.

– Здравей, княже! – нарешті вирвалось у нього.

– Здоров будь, кесарю, – холодно відповів Святослав і звернувся до Свенелда: – Ти йди… і вої нехай ідуть. Ми поговоримо з кесарем самі.

Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з світлиці.

Так князь Святослав і кесар Борис залишились у світлиці удвох, віч-на-віч.

– Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? – запитав Святослав. – Чого мовчиш, не відповідаєш? А втім, що запитую тебе про це?! Відаю, куди збирався рушати. У Константинополь, до імператора ромеїв? Адже так?!

– Ти сі прав, – сухим голосом промовив Борис. – До Константинополя. А куди я ще міг тікати?

Князь Святослав похитав головою.

– Горе кесареві болгар, якому нікуди вже й утікати, – суворо сказав він. – Була могутня Болгарія, коли жив дід твій Симеон; умів битись сам і знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарії та й у нас на Русі про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тоді й Болгарія була незборна, а Візантія тремтіла перед нею.

Потупившись, кесар Борис мовчав.

– Твій батько Петро зрадив Русь, – вів далі Святослав, – ти докінчуєш справу свого батька, продав Болгарію імператорам. Через вас Болгарія поділилась навпіл і стікає кров’ю, ти винен у тому, що від Дунаю до Преслави голови склали тисячі воїв руських і болгарських, бо я ж і батьку твоєму, і тобі пропонував мир, а не війну. Що ж мені тепер з тобою зробити? Убити, чи що?

І раптом, ніби тепер тільки зрозумівши, що йому загрожує, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув:

– Княже Святославе! Ти сі прав, прав, княже. То є справедливо, схибили ми, схибив і я. Але ми живемо так – до Києва далеко, до Константинополя близько, а імператори мають велику силу. Боявся я їх, і не токмо сам, усі боляри. Змилуйся наді мною. Даруй живот!

Князь Святослав сидів у кутку світлиці, склавши на грудях руки. Жарко горіли світильники, довгі язики їх коливались, на стінах світлиці миготіли тіні, і сам кесар Борис, здавалося, хитається серед цих сірих стін.

– Нікчемний кесарю! – схопився Святослав. – Не вмів ти жити, не вмієш і померти.

Він пройшов по світлиці, зупинився біля вікна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завішене.

І тоді стало видно, як за Преславою буяє пожежа, а на небі пломеніє багряна заграва. У тиші стало чути тривожні удари била за вікном і далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик.

– Як би я хотів, – сказав Святослав і показав рукою за вікно, – щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всі болгари… Але вони її не чують. Що ж, може, колись пригадають мої слова… Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарії не потрібен. Але без кесаря Болгарія не може бути, бо хто ж поведе її на ту брань, від якої сьогодні здригаються гори, і на ті брані, які будуть ще й колись. Кого мені поставити на кесаря? Брата твого Романа – так ви один одного достойні…

Кесар підвів голову й пильно стежив за Святославом.

– І не за вас, кесарів, – говорив Святослав, – серце в мене болить, – за Болгарію. Міцною хочу бачити ню; скарби великі, знаю, зібрали кагани. Не по дань я сюди прийшов – хочу, щоб Болгарія зберегла свої скарби.

– Княже Святославе! – крикнув Борис. – Ти даруєш мені живот?

– Хочу дарувати…

– Княже Святославе, – урочисто промовив Борис, – тоді я весь живот, всю свою душу віддам за тебе…

– Не за мене треба живот віддавати, – перебив його князь Святослав, – а за Болгарію…

– Так, княже Святославе, так, – поспішаючи, виправдувався Борис. – За Болгарію віддам живот, за любов і другарство між Болгарією і Руссю… Наспоред Візантії!

Князь Святослав відійшов від вікна, зупинився біля кесаря Бориса і вийняв з піхов меч…

– Кесарю! – сказав він. – Я кличу в свідки всіх богів, яким віриш ти і я… Ти заслужив смерті. Русь дарує тобі життя. Ти забруднив свою багряницю, але залишаю її тобі. Мої вої ідуть назі й босі, – ми не візьмемо скарбів болгарських каганів. Тільки клянись, що не продаси ще раз Болгарії, не зрадиш Русі, боротимешся проти Візантії.

– Давам клятва! – відповів на це кесар Борис і холодними устами торкнувся меча.

Князь Святослав сховав меч у піхви, покликав Свенелда.

– Воєводо! – сказав князь. – Віднині кесар Борис наш друг, проведи його до Вишнього граду, і нехай йому буде, як кесареві…

– Прощай, княже Святославе, – низько вклонився кесар Борис. – Много сем благодарен…

І довго князь Святослав слухав, як у склепінні переходів палацу гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають і як, нарешті, зовсім завмерли удалині.

За Преславою всю ніч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то пригасала на небі, на тлі хмар, що пливли й пливли з півночі, вимальовувались стіни й вежі кам’яного города на скелі.

Неспокійна була ця ніч. Десь у темряві то тут, то там чулись людські голоси, на крутих стежках сполохано іржали коні й чувся тупіт копит, пси в городі вили на багряні хмари.

Тихо було тільки у Вишньому граді, на воротях якого стояли стомлені руські вої. Ніде на стінах його і у вікнах не світився жоден вогник. Вишній град спав.

Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вікна, він стояв у одній з палат, дивився на вогонь пожежі, багряні хмари, Преславу, Камчію, що, ніби червоний вуж, снувалась у долині.

І шкодував кесар за тим, що не встиг виїхати з Преслави. О, коли б то руські вої трохи запізнились, він би зараз був уже далеко від Преслави, мчав гірськими ущелинами, прямував до Константинополя…

Але все склалося не так зле, як міг того ждати кесар Болгарії. О, коли його вели до палацу в Преславі, він дуже злякався. Коли з ним почав розмову князь Святослав, кесар був певен, що його жде тільки смерть.

А зараз була вже ніч, все страшне відступило назад. Вишній град, як це бачив кесар, охороняють руські вої. Руські вої – це, може, й краще, ніж власна дружина. Адже тоді, коли у Вишній град увірвались руські вої, майже вся його дружина кинулась врозтіч, залишила напризволяще його, жону, дітей!..

«А далі? – думав він. – Що робити далі?»

Кесар здригнувся, почувши кроки позад себе. Але це не руські вої, їх малює тільки хвороблива уява кесаря, – до нього йшла жона, василіса Марія.

– Ти не спиш, Борисе? – тихо запитала вона.

– О ні, Маріє. Як я можу спати? Адже тепер ми не можемо поїхати до Константинополя. Все пропало.

– Мій любий, – сказала василіса. – Ти марно уболіваєш. Дяка богу, ти був і лишаєшся кесарем. Цей Святослав – дикий князь, варвар, він не розуміє навіть, що таке золото, й усі скарби залишив тобі. Дяка богу, ми живі, багаті, ми не зможемо вже поїхати до Константинополя, але Константинополь прийде до нас.

– Ти думаєш, що вони про нас не забудуть?

– О ні, Константинополь про нас не забуде. Він і зараз думає про нас. Сьогодні, – пошепки закінчила вона, – я бачила між воями цього князя Калокіра, василіка імператора.

3

У Константинополі знали, що робиться в Болгарії. Фар біля Великого палацу приймав світляні гасла увесь час, коли князь Святослав вдруге став на березі Дунаю й рушив у Східну Планину. Кесар Борис благав допомогти, коли руські й болгарські вої сунули до Преслави. Ще однієї ночі фар у горах замиготів і потух. Преслава впала.

Невдовзі, скрадаючись в ущелинах і на смерть заганяючи коней у долині, до Константинополя потай примчали гонці від кесаря та ще болгарські боляри й купці, що зуміли втекти з Преслави. А між ними й друг василіка Калокіра – вірменський купець з Переяславця Ізот. Імператор Іоанн знав, що князь Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був він, що князь Святослав є тепер власником скарбів болгарських каганів, розумів Іоанн і те, що Святослав не зупиниться в Преславі, а піде далі – на долину перед Візантією. Одного тільки не знав імператор ромеїв – коли це станеться, скільки воїв залишилось у руського князя і на кого він тепер думає спиратись.

«Проте, – міркував він, – Візантія свого досягла, багато сил втратила Русь, пройшовши раз і другий усю Болгарію до Преслави. Потом і кров’ю вмився князь Святослав, промчавши до Києва й одбивши печенігів; поки його не було, кесар Борис із боярами своїми й переодягнутими легіонерами наробили чимало зла й завдали неймовірної шкоди руській раті, князь Святослав, либонь, напружуючи всі сили, не в сідлі, а за хвостом коня дотягнувся до Преслави. От що уготували русам імператори ромеїв і він – Іоанн Цимісхій!»

У Константинополі неспокійно, всі тут знають, що руські вої – тавроскіфи – десь недалеко. На склепі Костянтина, в пітьмі якого лежить і лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далі:

«На нас рушила руська сила, скіфські народи в божевільному запалі рвуться до вбивства. Різні язики поспішають до нашого города, на воротях якого колись був накреслений твій образ. І ти, імператоре Никифоре, дослухайся до наших слів, скинь з себе камінь, що придавив тебе. Якщо не хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише голосом. Якщо ж і цього не хочеш, то прийми нас до себе, в домовину. Бо й мертвий – ти всепереможний, крім жони, яка перемогла тебе…»

Імператор знає, що робиться в Константинополі, проедр Василь переказує йому й вірші, написані над домовиною Никифора. Але василевс уже не такий, яким був недавно. його тісним колом оточують сенатори, димоти, динархи і невпинно славословлять, його жоною стала василіса Феодора, у Фракії й Македонії повно-повнісінько війська. Імператор Іоанн вірить у свою зорю, вірить у перемогу над Святославом.

Є ще одна причина, яка затримує Іоанна Цимісхія в Константинополі. У Фракії й Македонії на чолі війська стоять патрикій Іоанн Куркуас – у минулому видатний полководець, але зараз – гіркий п’яниця, а славетні його полководці – Вард Склір і патрикій Петро – все переслідують повстанців по Каппадокії, яких веде Лев Фока з сином своїм Вардом і небожами…

У цих турботах і сподіваннях швидко проминула осінь. І раптом однієї ночі над Константинополем починає сіятись незвичайний для цього города сніг. Усі виходять на вулиці, наставляють руки, пробують, чи справді це сніг? Так, сніг! Пухнастий, холодний, мокрий, він сіється все густіше й густіше, він іде цілу ніч, наступний день, ще одну ніч…

Мчать вершники з Фракії, Македонії, там також випав сніг, на Планині засипало всі клісури[184]. Тепер князь Святослав міг би з своїми воями дістатись до Константинополя тільки тоді, коли б у них виросли крила. Усі заспокоюються, – до самої весни воям Святослава не пройти Планини й Родопів.

І ніхто з них, а також імператор Іоанн, не відає того, що князь Святослав зупинився в Преславі і не йде в гори зовсім не через сніги. Думає перед новим походом складну думу.

Ідучи на брань з ромеями, князь Святослав розумів, наскільки вона буде важка. Що ця брань неминуча, він знав ще тоді, коли вирушав із Києва. Тут, у Болгарії, він бачив перед собою римських легіонерів. Але імператори ромеїв воювали з ним рукою кесаря Бориса і взап’ять – шаблями печенігів. У Преславі він дізнався, що за Родопами по всій Болгарії на захід сонця вже давно стоїть ромейське військо. Воно готове до бою, і якщо Святослав не піде на нього, воно вдарить у спину йому.

Знав Святослав від своїх гонців і те, що в гирло Дунаю вже увійшли й стоять кораблі ромеїв з великою силою й грецьким вогнем. Отже, імператор Іоанн стояв перед ним і взап’ять йому, – Візантія ішла на Русь.

Через це, пройшовши вдруге Болгарію, взявши багато городів і, нарешті, Преславу, князь Святослав зупиняється там і не йде вперед.

Зима? Так, тоді була люта зима. Від людей князь Святослав знав, що в горах, на перевалах, у клісурах, лежать сніги, шляхи там перетяли ріки. Пройти з численним військом через гори в цей час було важко.

Крім того, ще тоді, коли вої Святослава йшли від Дунаю, до північних меж Болгарії підійшло й багато допомогло князеві Улібу угорське військо. У Преславі до князя Святослава прибули й гонці угорського князя: полководці їхні мали охоту разом із військом Святослава йти проти ромеїв. І справді, римські імператори зробили багато зла не тільки болгарам, а й уграм.

Святослав послав до угрів воєводу Свенелда. Той повернувся за місяць і привіз радісну звістку – угорський князь згодився поставити в боротьбі з ромеями під знамено київського князя кілька тисяч вершників. Свенелд домовився, що угорські вої негайно виходять, ідуть прямо в долину за Преславою й там ждатимуть гасла Святослава.

Нарешті, пам’ятаючи про свою зустріч у полі над Дніпром з печенізьким каганом Курею, Святослав послав гонців до нього. Він обіцяв кагану багато золота, воєнну здобич. Князь Святослав мислив, що це золото дати кагану варто. Якщо навіть печеніги не дуже охоче битимуться з ромеями, все ж у нього за спиною не буде зрадливих ворогів.

Шлях від Преслави до Дніпра й назад забрав у гонців кілька місяців. До весни вони повернулись із звісткою, що не знайшли кагана Курю, але домовились з ордою кагана Ілдеї. Печеніги вже стали на березі Дунаю, рушають понад море і через Месеврію ввійдуть до Філіппополя.

Настала весна. Засиніли гори на заході, розтопились сніги, зашуміли ріки в ущелинах, сохли шляхи.

Князь Святослав велів воям готуватись.

Увечері, коли поїхали гонці від печенігів, князь Святослав зустрів недалеко від стін Преслави Калокіра. Василік імператора ромеїв стояв на пагорку й дивився на гори, залиті багряним світлом.

– Великий княже! – кинувся Калокір до Святослава. – Я так давно не бачив тебе, ти зовсім забув про свого старого друга.

– Ні, патрикію, – відповів князь Святослав. – Про своїх друзів і про все, що їм обіцяне, я ніколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Києві про те, що я пройду Болгарію, – от і пройшов, обіцяв я, що піду на імператора, – і вже рушаю.

Калокір з-під брів подивився на Святослава.

– А чи не замало в нас сили, княже? – з якимсь острахом запитав він. – Адже позаду жорстокі бої, а імператор зібрав велике військо.

– Ой патрикію, – засміявся Святослав, – та невже ж я, коли б боявся імператора, вирушав із Києва? І невже ти тут, у Болгарії, за цей час нічому не навчився?

– Ти маєш спільників? Адже маєш, княже?

– На брані, – відповів князь, – я покладався і покладаюсь тільки на власні сили.

Калокір облизав пересохлі уста.

– Я і мої друзі віддячимо тобі, княже, за все в Константинополі в сто крат… Коли ти думаєш рушати?

– Це станеться незабаром.

І вони обоє подивились удалину, де у багряному сяйві вився по праву руку шлях до Средця, а по ліву – все в гори, на перевали й ущелини – на Константинополь.

Обличчя у Калокіра було похмуре, довгі сухі його пальці стискувались в кулаки. У цю годину він ждав, що князь Святослав обмовиться, розповість, як і коли думає вирушати в гори, і скаже про свої сили. Тобі б і Калокір вирішив, як йому далі бути, що робити?!

А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й крові витратили руські вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарія не може дати йому потрібної допомоги, доводиться просити її у печенігів і угрів. Але чи надійна це підмога? Що жде їх по той бік Планини?

Нікчемний Калокір! Чи міг він знати, що робиться у пристрасній, широкій, волелюбній душі князя Святослава?!

Коли в горах ще танули сніги й ущелини заповнили швидкі ріки, над Пропонтидою, в Константинополі й фемах уже цвіла весна.

Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легіонами Вард Склір і патрикій Петро. Вони довго переслідували повстанців у пустелях Каппадокії і нарешті піймали їх.

Вард Склір зробив так, як велів імператор. Він випікає очі брату Никифора Льву Фоці, постригає в ченці й висилає на острів Хіос небожа Никифора – Варда – разом з жоною й дітьми, жорстоко карає всіх їхніх родичів…

З такими вістями два полководці повертались до Константинополя. Імператор Іоанн радісно їх зустрічає, – дуже добре зробили його полководці, упіймавши родичів імператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кінця свого життя в монастирях, не бачити повік сонця. Такі імператори не страшні Іоанну Цимісхію. Все рідше і рідше згадує він за радощами цього світу й Феофано – їй також до кінця свого віку скніти в келії на Проті, її стережуть не тільки безбороді ченці, а й етеріоти.

Імператор Іоанн дає великі нагороди Варду Скліру й патрикію Петру, велить їм виїжджати в Фракію й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Іоанн поведе свої легіони в гори.

Збираючись у похід, імператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столиці немає василевса, його місце заступає василіса, але проедр мусить бути першим і біля неї. Проедр схиляє голову.

– А кого ти знаєш із історіографів, – запитує ще Іоанн, – кого б я міг узяти з собою і хто зумів би достойно описати, як війська імперії пройдуть по Болгарії і розіб’ють Русь?

– Я знаю Іоанна, – відповів проедр, – сина сановника Феодора, священика…

– Священик Іоанн все своє життя славив Никифора, – розсердився імператор, – і це він зараз пише присвяти на його гробниці… Усі ці історіографи – прихильники або Костянтина, або Никифора…

– Я чув, що серед молодих дияконів Софії відзначається своїми талантами Лев, сам з Азії, простого роду, але красномовством знаменитий…

– Якщо він молодий – дуже добре. А красномовство його запалить військові подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним і дай йому срібну чорнильницю. Нехай вирушає разом із нами. Лев – диякон. Що ж? Нехай і він живе в віках! Імперія повинна знати свою історію!

Ще тоді, коли Іоанн Цимісхій їхав далеко від Адріанополя, в долині над Маріцою з’явились полководці й вігли[185], а разом із ними озброєні довгими мотузками й кілками мінсуратори[186]. Вігли їздили по лісах і ярах, перевіряючи, чи немає тут ворожих лазутчиків, а мінсуратори обрали широку рівнину, до якої з двох боків доходили ліси, й намітили на ній стан.

Насамперед вони обрали місце для намету імператора, середину стану, і там поставили його знамено. Від цього місця мінсуратори заходились вимірювати мотузками по тисячі оргій[187] на всі сторони світу. Щоб позначити межі табору, натягнули мотузки між ними.

А тим часом у долині вже з’явились хмари рудої куряви. До місця майбутнього стану наближались опліти[188]. Їх було понад десять тисяч, і вони одразу стали копати широкий, глибокий рів, викидаючи землю і насипаючи вал. Посеред валу і в рову залишили ворота, але їх навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожі вої і особливо кіннота, робили підковами. Коли рів і вали були закінчені, опліти ще один день готували «порожнє місце» за валом, куди могли залітати стріли й каміння, розбили великі й малі дороги, а посеред стану втрамбували місце для «царського табору». Ще поставили там намети для імператора, протовестіарія, стольника і охорони.

Це був цілий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, і опліти поставили навкруг рову через кожні десять оргій залізні стовпи, натягли між ними мотузки й почепили дзвоники. А на полі за ровом покопали скрізь ями-костоломки, забивши на дні їх загострені кілки.

Ще не була закінчена вся робота, а до стану вже підходило ромейське військо, навкруг царського намету зупинились і одразу ж почали ставити свої намети полки імператора, за ними колом стала бойова кіннота, ще далі – таксіархії[189] фем. Стан одразу зашумів, загомонів, скрізь іржали коні, до неба попливли димки від багатьох вогнищ.

Коли почало смеркати, прибув імператор Іоанн Цимісхій. Він їхав у сріблястому скарамангії, у легкому шоломі, із золотим мечем біля пояса. Одразу ж за імператором поспішали найближчі його полководці. А попереду і позад нього верхи їхали безсмертні.

4

І ще раз пізньої, як і завжди, години в келію до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був він дуже неспокійний.

– Проедр Василь велів забрати тебе цієї ночі з Проту, – сказав Вард. – Для втечі все готово, скедія стоїть під скелею, бог послав нам попутний вітер…

– Але як ми вийдемо звідси? – занепокоїлась Феофано.

– Через це вікно, – показав рукою Вард.

– Крізь ці ґрати?.. А там далі – скеля, безодня?

– Не бійся, василісо! Я зараз перепиляю ґрати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя.

– Ні, Варде, я не можу спуститись цією драбинкою. Це божевілля, – ніч, вітер, скеля; я розіб’юсь і полечу в безодню…

– Проедр Василь велів мені сказати, що імператор Іоанн одружився з василісою Феодорою, а зараз виїхав на брань у Болгарію.

Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на місці. У келії монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорі, звідки через віконце в дверях падав промінь жовтуватого світла, тільки крізь заґратоване вікно, що виходило на скелі, долітав шум і свист вітру. І десь там, внизу під скелями, вирувало, ревіло, стогнало неспокійне море.

– Та-а-ак! – тихо процідила, стиснувши зуби, Феофано. – Гаразд, Варде, я згодна. Я їду до Константинополя. Але як бути мені з дітьми? – замислилась вона.

– Ти їдеш до своїх синів, – відповів Вард. – Будемо молитися, щоб завтра й дочки твої прокинулись живі. А зараз – швидше, василісо. У монастирі сьогодні щось неспокійно, є якісь нові етеріоти, може, Феодора вже діє…

– Правда, – здригнулась Феофано. – Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь…

Вона пішла в куток келії й стала навколішки перед ложем, на якому спали дві її дочки… Вард Валент тим часом завісив віконце до коридора, ступив до вікна над морем й за кілька хвилин перепиляв залізні ґрати, дужими руками одігнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку.

– Я все зробив, василісо! – прошепотів він і зняв завісу з дверей до коридора. – Іди сюди!

Вард бачив, як Феофано встала з колін, у кволому промені від світильника, що горів у коридорі, зробила крок уперед, взяла щось у скриньці під столом й сховала на грудях. А тоді зупинилась перед вікном над безоднею.

– Мені страшно! – На блідому, зовсім білому обличчі він побачив її великі очі.

– Тобі повинно бути радісно, василісо! Берись за ці мотузки й сміливо спускайся драбинкою вниз.

– Який жах! – все ще не могла наважитись вона.

Тоді Вард Валент сам узяв її дужими руками, й посадив на холодний камінь вікна, і, хто знає чому, схилив гаряче своє обличчя до холодної щоки Феофано.

– Спасибі, Варде! Ти служив, кому треба, і я тобі віддячу, – прошепотіла вона й поцілувала етеріота з Буколеону.

– Мені нічого не треба, василісо! – відповів він їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на віконце дверей, звідки робив якісь знаки безбородий.

…Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинці східці, сперлась на них і тоді опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стіною стояла ніч, страхітливий вітер розгойдував драбинку. Єдине, що вона відчувала серед суцільної темряви, – грубі мотузки драбинки, хисткі східці під ногами та ще іноді, коли вітер з моря притискував драбинку до скелі, холодний, мокрий камінь, якого вона торкалась пальцями.

Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що їй не буде кінця. Феофано, як і замолоду, вміла лазити й тепер лізла, як кішка, мала міцні, дужі руки. І все ж швидко втрачала сили, мотузки різали її долоні, ноги ковзались на слизьких східцях і часто повисали в повітрі. Іноді, коли вітер одкидав драбинку від скелі, їй здавалося, що зараз вона або полетить у безвість, або вдариться й розіб’ється об камінь. Її дедалі більше охоплював відчай, безумний страх сковував пальці, зводив ноги.

І, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зі своїх рук мотузки, зірвалась би й полетіла стрімголов, та раптом десь високо-високо вгорі почула крик. його одразу ж підхопив і поніс у безвість вітер. Але цей крик серед ночі долинув до її вух.

– Феофано! – хтось крикнув угорі.

Вона здригнулась і зрозуміла, як далеко вже спустилась від вікна в’язниці, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз зміцніли й набули гнучкості, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами східці, спускалась нижче й нижче по драбинці і нарешті почула під ногами камінь.

– Сюди, василісо, сюди! – чула Феофано в темряві голоси.

Вона йшла на ці голоси, ступила в лодію, сіла. Слідом за нею туди ж стрибали гребці.

– Де ж Вард? Що він думає? – гомоніли кругом.

І раптом угорі високо в повітрі пролунав зойк. Потім звідти з свистом і криком щось пролетіло повз скелю, лунко впало на берег неподалік від човна.

Якусь мить ніхто нічого не говорив. Тільки вітер свистів навкруг і роздратовано бились об камінь хвилі.

А далі, поспішаючи, гребці одштовхнули лодію, поставили вітрила, полетіли на високій хвилі в темряву, ніч. Тільки Вард Валент не їхав з ними, – труп його лежав на березі над Пропонтидою. Серед пітьми ночі високо над скелями блимав вогник у вікні келії, з якої втекла Феофано.

Закутавшись у теплу шаль, Феофано сиділа на кормі легкої лодії-скедії. Усе навкруг – темні скелі острова й вогник, що одразу зник позаду, високі хвилі, що, як розгнівані морські дива, гнались за ними й народжувались десь попереду, сіра імла навкруг, свист і рев вітру, туго напнуті вітрила, – все це нагадувало сон, примару.

Але це були не сон і не примара. По скедії швидко перебігали й порались біля вітрил мовчазні невідомі, але віддані їй люди. Феофано свого досягла – вона втекла з Проту, звідки ніхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, під вітрилами цієї скедії до бажаного Константинополя. Ще до світання, якщо не зміниться вітер, вони будуть там..

До неї підійшов хтось із гребців.

– Вард Валент знав, куди нам треба їхати, – сказав цей чоловік, – але зараз він мертвий. Куди велиш їхати, василісо?

Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радість визволення цілком її заполонила. Але куди їм, справді, їхати, куди вона мусить скерувати скедію?

У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачність, що вона не запитала, куди мав привезти її етеріот.

– Скажіть, – спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, – ви сюди звідки їхали? Із затоки Великого палацу чи з Буколеону?

Темний воїн, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, відповів:

– Ми їхали сюди не з затоки, а із Золотого Рогу.

І Феофано зрозуміла, що марно вона запитувала про це у воїна. У Великому палаці, а так само й у Буколеоні, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерію на Прот, вона хотіла вбити Феофано, а вбила Варда Валента. Їй – Феофано – нічого й потикатись у тихі затоки Великого палацу й Буколеону, – там на неї жде загибель, смерть.

– Ми поїдемо туди, звідки ви вийшли, – у Золотий Ріг, – веліла вона воїну.

Скедія летіла далі, в темряву й пустку, різала високі хвилі, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вітер забивав їй дух.

Але вона не поскаржилась нікому з гребців, не попросила в них допомоги. Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-які перепони!

Що думала Феофано у цю пізню нічну годину? Ще недавно у Великому палаці вона жила, ходила, робила свої справи, здійснювала наміри, спираючись на дужчого й знищуючи кволішого. А зараз там, у палаці, хоч і сидів Іоанн, але душі його вона тепер не знала й не розуміла. Туди ж повернулась і владувала дочка імператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж піти Феофано у Константинополі, до кого їй звернутись?

Раннього ранку скедія, що вийшла з туманів моря, промчала на хвилях мимо високих стін і заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула біля Акрополя на ріжку півострова ліворуч і зайшла в тихі води Золотого Рогу. Там гребці, що були на скедії, взяли весла й пригнали посудину до рибальської пристані, і де вже стояли сотні човнів.

У жінці, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедії, попрямувала до воріт у стіні і разом з багатьма рибалками та їхніми жонами безборонно проминула ворота, ніхто не пізнав би Феофано. Ніхто не пізнав її також і тоді, коли йшла вона в галасливому натовпі вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу.

Але у Великий палац Феофано не пішла, а приєдналась до гурту богомольців, що прямували до Софії, зайшла разом із ними на подвір’я собору, на ґанок…

Переступивши поріг, Феофано відчула себе вільніше. У соборі було ще мало богомольців. То тут, то там чулись притишені кроки, десь відлунювали чиїсь голоси, крізь вузькі вікна у велетенському куполі лилось синє світло. Внизу ж снувалась півтемрява, серед якої подекуди блимали, освітлюючи золоті й срібні ризи ікон, жовті вогники свічок.

Феофано добре знала цей собор. Скільки разів вона приходила сюди замолювати свої гріхи, просити щастя в бога! Он ліворуч у темряві ледь окреслюються двері, за ними, як це добре відомо Феофано, тягнутися вгору довгі вузькі сходи, а там починається ряд палат з лоджіями, звідки, непомітно для богомольців, згори можна бачити все, що відбувається в соборі й олтарі. Це – катихуменій, покої василіси в Софії, куди ніхто, крім неї, не має права заходити, де ніхто не може її турбувати. По праву руку від олтаря є такі ж покої – мутаторій – для василевса.

І раптом у Феофано з’явилась думка, яка спочатку здавалася їй неймовірною й безглуздою, а пізніше – дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темної шалі з голови, Феофано обережно пішла попід стіною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пішла й ще раз зупинилась.

Тепер вона стояла біля порога дверей, що вели до катихуменія. За дверима, де завжди стояли сторожі, нікого не було. Вона переступила поріг, швидко побігла східцями.

– Куди? Куди? – почула вона голос і кроки за собою.

Але Феофано вже скинула з голови шаль, сміливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменії, дійшла до крісла, в якому колись сиділа як василіса, і зараз сіла, вірніше, впала в нього.

Тут, у катихуменії і в покоях біля нього, ніхто, навіть патріарх, не мав права взяти її. Це був єдиний куточок в імперії, де вона лишалась імператрицею. У найбільшої грішниці світу захисником був тепер бог.

Одразу ж до неї прибігли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменій.

Вона відповіла їм:

– Я василіса, а ви ідіть геть!

Після цього сюди, в катихуменій, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крісла, священики, потім два єпископи.

Феофано сказала:

– Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тільки з патріархом Полієвктом…

– Патріарх Полієвкт помер.

– Тим краще, – зухвало відповіла Феофано. – Тоді нехай сюди прийде живий патріарх.

І новий патріарх – чернець з гори Олімпу Василь – прийшов у катихуменій.

Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тільки лоб, очі, ніс і рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька.

– Хто ти? – суворо запитала Феофано.

– Я… патріарх Василь.

– Ти – вселенський патріарх Василь? – засміялась Феофано. – Не вірю! Перехрестись!

Розгублений патріарх перехрестився.

– Так чого ти хочеш?

– Я велю тобі залишити святий храм.

– Залишити храм?! – сміялась Феофано. – О ні! Я не піду, патріарше, нікуди звідси, поки сюди не прийде імператор Іоанн. І вели своїм служкам принести мені їсти й пити.

І тоді трапилось те, чого ніколи не було в Константинополі й Святій Софії. За суворим наказом василіси Феодори патріарх Василь звелів священнослужителям день і ніч правити в соборі службу, молитись нібито за перемогу імператора Іоанна над тавроскіфами. Але всі ворота й двері собору патріарх Василь велів зачинити й замкнути, після чого біля них стали ще й етеріоти.

Тільки одні двері – з північного боку собору, де також стояли етеріоти, були незамкнуті – хід до катихуменія. Але цими дверима могли заходити тільки патріарх та ще імператор.

5

Пізнього вечора імператор велів прийти до його намету Варду Скліру й патрикію Петру. Він хотів разом із ними розділити трапезу.

Тут, у стані, все було до послуг імператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що віз із собою найкращі страви й вина. Поряд був намет з одягом і доспіхами. Позаду в царській стайні рили землю кращі жеребці імператора. За стайнями містились його трубачі. їхав з імператором і малий хор із собору Святих апостолів, де було кілька привабливих дияконіс. Все було приготовлено для Іоанна, як і у Великому палаці.

Імператор міг себе почувати цілком безпечно у цьому стані. Як і завжди, він був ніби муром відгороджений від цілого світу – між царським наметом і всіма воями стояли полки гвардії, безсмертні ескувіти, іканати, арифм, китоніти, біля столу його й ложа ходили тільки безбороді, вдень і вночі навкруг його намету стояла етерія. Особа імператора була в повній безпеці.

А ще далі, за безсмертними, стояла бойова кіннота, ближче до валу й ровів – таксіархії оплітів, за ровами всю ніч ходили керкіти[190], на полі їздили вігли. Ці десятки тисяч людей могли одбити найстрашнішу силу.

Тому, мабуть, імператор Іоанн, п’ючи із золотого келиха чудове червоне вино, посміхався й запитував Варда Скліра:

– Що розповідають, Варде, сміливі лазутчики наші?

– Вони розповідають, василевсе, що руські вої вже недалеко від нашого стану й вранці будуть у долині.

– Шкода, – вирвалось у імператора, – що не могли зустріти їх у клісурах.

– А може, й краще, василевсе, що ми їх зустрінемо тут, на рівнині. У клісурах не так страшні руси, як болгари.

– То правда, – згодився Іоанн. – Цей проклятий народ, що гризе сирі шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрінемо їх тут, на рівнині. Що розповідали лазутчики наші, чи має Святослав кінноту?

– Має небагато, – відповів Вард, – але й це здебільшого болгари.

– Знову вони, – спалахнув імператор. – Ну, почекайте, місяни[191], я вам покажу любов із Руссю.

Іоанн Цимісхій жадібно випив вино й проковтнув кілька сухих ягід.

І давнє, багато раз пережите ним почуття охопило Іоанна Цимісхія. Сп’янілий від вина, він примружив очі, уявив, як колись ходив з легіонами по Азії, велів руйнувати городи, знищувати людей.

В його уяві встали руїни цих городів, тисячі трупів невідомих йому людей, що лежали просто неба, калюжі крові на жовтому піску, зойки й плач.

Але не розпач і не скорбота за содіяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадібно хотілось побачити нові зруйновані городи, нові трупи, йому жадалось побачити свіжу кров на землі, кров руських і болгарських воїв.

І він так само, як колись, простягши вперед випещену, білу, із золотим перснем з каменем-ізумрудом руку, водив нею в повітрі, мріяв:

– Ми будемо ждати їх тут, бо іншого шляху в Святослава немає. Коли він наблизиться, я велю війську вийти з табору. Ці тавроскіфи не кращі, ніж ті війська, з якими я досі стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець.

І я зроблю з ними так, як робив у Азії. Ти, Василю, стань так, щоб об твої полки розбилась перша варварська хвиля. Потім зроби вигляд, ніби ви не витримали їхнього наступу, і починайте відходити – все швидше, швидше. Треба, щоб наші вої, які відступатимуть, діяли хитро, відходячи, добре одбивались. І щоб були готові в потрібну годину розсипатись, повернути праворуч і ліворуч, і знову ж, швидше, швидше, швидше, щоб не попасти на списи своїх вершників. А засада в мене буде вже готова. Коли ж варвари наблизяться, тоді вершники у важкій броні, що стоятимуть у лісах обапіл, вийдуть, вдарять по тавроскіфах. А в той же час і вої, які досі ніби відступали, повинні обернутись, вдарити на ворогів – швидше, швидше! У такий спосіб напад на варварів буде йти з кількох боків, кругом. Вони опиняться у мішку. Якщо зробити все так, як я сказав, то ми можемо із божою допомогою знищити дуже багато русів і болгар. Київський князь шукає брані й перемоги, він знайде тут пастку й поразку…

– Чудово! – крикнув Вард Склір, що захоплено слухав розповідь імператора.

– Блискуче! – приєднався патрикій Петро. – Ми виконаємо твій загад.

– Вип’ємо! – підняв келих імператор. – Ніка![192]

Захоплений своїм планом знищення руських воїв, імператор Іоанн схопився з крісла і разом із своїми полководцями вийшов з намету.

Пізня година, але табір ще не спав. Тихо було тільки у царському таборі, де біля намету імператора, стольника і протовестіарія стояли, вимальовуючись на тлі сірого неба, заковані в броню, озброєні списами й мечами безсмертні. Далі ж по табору чулись людські голоси, десь іржали коні, там ходила нічна сторожа.

Оточений полководцями й стратигами[193], у сріблястому скарамангії й багряній хламиді, із золотим шоломом на голові, імператор Іоанн Цимісхій стояв біля свого намету. Він дивився на далекі голубі, переткані сніговими жилами гори, широку рівнину перед собою, річку й ліси над нею від правої руки, дві, ніби одягнені в шапки, гори з лівого боку, ліси, що починались там і тягнулись, як простягнуті руки, на північ.

Серед рівнини, недалеко від табору, вже стояло військо імперії. Таксіархії, що складались з оплітів, списоносців і стрільців, ще до світання вийшли за рів, вишикувались на рівнині темними чотирикутниками. Кожна з них у потрібну годину готова була ринутись вперед, почати бій. Маючи біля п’ятдесяти таксіархій, імператор залишив у таборі тисяч десять, майже все його військо стояло зараз на рівнині. Недалеко від імператора і його полководців пильнували біля своїх коней зв’язкові від стратигів. Кожен із них готовий був скочити на коня і летіти з наказом, коли й якій таксіархії виходити на бій.

У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно від обставин, одбити – чоло: попереду таксіархій, в кілька рядів, по два на оргію, щоб не заважати один одному, стояли в броні, з щитами й списами в руках опліти, за ними – знову в багато рядів – лучники, ще далі – списоносці й, нарешті, мечники. Це була могутня сила, готова зустріти ворога тисячами стріл, лісом гострих списів, стіною кованих щитів, муром мечів.

Але сила могла зломити силу, вої супротивника могли проломити чоло й заглибитись у стан ромеїв. Через це імператор Іоанн велів стати одразу ж за чолом, по обидва боки від таксіархій, легкій кінноті: якби руські вої прорвали чоло, ця кіннота з боків зім’яла б їх, якби руські вої почали відступати, кіннота кинулась би за ними слідом і завдала тяжких, непоправних втрат.

І тепер, стоячи на високому пагорку, імператор Іоанн бачив увесь свій стан: таксіархії стояли напоготові, чоло війська і боки стану нагадували тятиву туго натягнутого лука. Досить було імператорові зробити знак – і зв’язкові стратигів полетять на рівнину, військо, як могутня хвиля, рушить уперед.

Але імператор не давав і не збирався давати знака. йому було видно не тільки ромейський стан. На відстані льоту стріли від війська імперії, ближче до гір, стояв інший стан – вої князя Святослава.

Імператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як і він, широке чоло – руські вої стояли густо, один у один, так що червлені щити їх дотикались, грали на сонці і здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли вої, їхні списи мінилися, грали сріблом на сонці. Їх було так багато, як стерні на покошеному полі. Це й було чоло князя Святослава.

Крім чола, на деякій віддалі від стану князь Русі поставив сторожу правої й лівої руки – з пагорка було видно ряди возів з підійнятими сторч голоблями, багато вершників на конях.

За чолом і сторожею на рівнині, серед якої підіймалось кілька пагорків, розташувався стан Русі, там темніло серед зелених лук чимало полків. У глибокій долині позад стану, біля самих відрогів гір, видно було ще одну засаду з возій.

Імператор Іоанн задоволено посміхнувся – з першого погляду було ясно, що імперія вивела на бій набагато більше воїв, ніж Русь. До військ імператора могла при потребі підійти ще й підмога від Андріанополя, а руським воям могли допомогти хіба що гори!

Імператор, правда, не знав сили руських воїв. На війні, як це було йому відомо ще з походів у Азію, не завжди вирішувала кількість. З багатотисячним військом у Азії йому не раз доводилось затримуватись перед невеликими городами, що їх боронили лише сотні воїв. І він брав ці городи голодом і вогнем.

Але імператор був певен, що Русь уже стомилась, довго не може стояти перед його військом – вгодованим, міцним, дужим. Та й борються вони, мабуть, як і всі варвари, – скопом, покладаючись на силу, через що швидко її і втрачають.

А все ж, покладаючись на досвід, міць, витримку свого війська і вважаючи, що на цей раз йому доведеться мати справу з ворогом недосвідченим і темним, імператор Іоанн хотів запобігти будь-якій несподіванці, одним ударом розбити й знищити Русь, яка заважала імперії підкорити Болгарію, не давала імператорам Нового Риму посуватись на схід.

І тому, оглянувши рівнину, де стояли один проти одного два стани, імператор ромеїв повернув голову праворуч і кинув погляд на густий ліс над річкою. Там нічого не було видно. Скелі, купи каміння, високі дерева. Але за цим лісом, скрізь понад берегом річки, імператор велів стати десяти тисячам закованим у броню, так званим важким вершникам. Вони там і стояли. Грізна, непереможна сила, що в потрібну хвилину рушить, як вихор, знищить руських воїв.

Така ж засада під невисокою горою в лісі стояла по ліву руку від нього, – це й була та сила, яка впаде на голову русів, коли вони зовсім не сподіватимуться, перемогою завершить долю брані.

Імператор діждався. Брань цю, як він і хотів, починала Русь. Імператор і його полководці побачили, як над полками руськими піднеслись і замаяли стяги. Кожен полк, кожне князівство, кожне плем’я і земля ішли з своїми стягами. Великі князівства мали стяги великі, чотирикутні, схожі на велетенські вітрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вітру, шиті з коштовних тканин, із знаками князівськими – ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодіями. Але були між стягами й менші, з простої крашенини, – голубі, як небо, червоні, як вогонь, жовті, як пшеничне море.

Настала та година, якої ждав імператор Іоанн. Воїни імперії бачили, що на них іде Святослав, але стояли на місці й тільки відстрілювались. Набагато пізніше, коли руські вої вже наблизились, ромеї почали відступати. Спочатку здригнулись, розірвали ряди й посунули назад перші п’ять таксіархій, що впритул вели бій з руськими воями. Згодом рушили ще п’ять таксіархій… Імператор Іоанн і його полководці уявляли, як зраділи руські вої і сам князь Святослав, побачивши, що ромеї вдали спини. Імператор уявляв, з якою радістю, не зустрічаючи опору, поспішають, сунуть вони вперед. На пагорок до нього долинув крик руських воїв – це був грізний крик, що завжди нагонив страх на ворогів.

Але на імператора Іоанна цей крик не вплинув.

– Вони ідуть в свою пастку! – промовив хрипким голосом Цимісхій. – Дивіться, полководці, як зараз гинутиме Русь. Швидше, швидше! Вперед, імперіє!

Все відбувалось і далі так, як передбачав досвідчений полководець – імператор Іоанн. Руські вої йшли за таксіархіями, що відступали і вже наближались до стану.

Розпалені боєм, вони наздоганяли ромеїв, рубались з ними. Наперед руських воїв вирвались вершники із знаменами, між ними було знамено самого київського князя з двома перехрещеними списами – отже, й князь Святослав там…

– Яка година! – крикнув Іоанн Цимісхій. – Швидше, швидше!

І саме тоді з густого лісу над річкою, що був праворуч від стану, і ще з одного лісу, що темнів під горою ліворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бій між ромеями і руськими воями, розгортались колом.

На пагорку було тихо. Але гула, стогнала під копитами коней уся рівнина. Вершникам не було, здавалося, кінця, вони виїжджали й виїжджали з лісів, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед і вперед.

– Многі літа імператору! – крикнув хтось із полководців на пагорку.

– Многі літа! – підхопили всі.

А він – імператор Східної Римської імперії – стояв під своїм знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: «Перемагай!» Стояв величний і гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж він задумав, як знищити руських воїв, і тепер жадав бачити їх смерть, смерть Святослава.

Та він не розумів, що саме робилося на рівнині. Вершники-ромеї – заковані в броню безсмертні – мчали вперед. Але за ними гнались якісь інші вершники. Вершників-ромеїв було багато, але тих, інших, вершників, було набагато більше, їм не було кінця. І це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських воїв, а таксіархії.

– Многі лі-і-і… – пробував хтось кричати.

– Прокляття! – обірвав він цей божевільний крик. – Полководці! Що сталось? Чиї це вершники?

– Пацинаки! Пацинаки![194] – котилось по табору.

– Угри! Угри! – летіло з другого боку.

Але били ромеїв на рівнині не печеніги й не угри – вони тільки порушили й звели нанівець диявольські плани імператора Іоанна, не дали можливості його засадам нагло заманити русів у пастку. Нещадним же, смертним боєм глушили, били, нищили безсмертних на рівнині саме руські вої. Взявши з місця розгін, вони тепер не відпускали таксіархії від себе, громили ті десять, які почали бій на рівнині, громили й ті десять, які поспішали на поміч першим, і хоч які швидкі ноги мали ромеї, а не могли втекти від руських воїв. Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руські й болгарські вої калічили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади.

– Таксіархії, до стану! До стану! – заволав імператор Іоанн, бліде обличчя якого вкрили схожі на царську його хламиду багряні плями.

Аж тепер він зрозумів, що у вирішальну годину, коли все було приготовлене для повного розгрому русів, на поміч їм і на згубу для ромеїв прийшли печеніги й угри. І для римських воїв, які були тепер на рівнині, лишався один рятунок – тікати до стану, стати за його ровами, одбиватись там від русів, печенігів і угрів.

Ромейські вої так і робили. З усіх усюд поспішали вони до стану, поспішали так, що не могли протовпитись у ворота і потрапляли в свої ж костоломки, падали й калічились у ровах, давили одні одних.

Але їх ніхто й не переслідував. Десять таксіархій оточені були на рівнині. Руські вої, печеніги й угри рубались з ними, гнали до річки. Римські вої не бачили рятунку, кидали зброю, підіймали руки…

Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руські й болгарські вої калічили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади.

Сонце схилялось за гори. Імператор Іоанн все ще стояв на пагорку, ніби ждав, що станеться чудо… Але чуда не було. На рівнині темними хмарами перекочувались і поспішали до стану легіони. Вони зробили, що могли, а може, й більше від цього, і зараз прагнули одного – рятунку, тиші, спочинку. А багато з них у поросі й крові залишилось на рівнині – вони вже вступили в царство тиші й завоювали собі цього дня вічний спочинок.

У вечірніх сутінках опліти копали біля стану ями й засипали мертвих. Треба було поспішати, бо завтра над могилами могли піти інші воїни. Трупів старшин і полководців за станом не ховали – їх клали на ноші й несли до пагорка, на якому стояв імператор Іоанн. Скоро весь пагорок був обкладений вбитими. Імператор Візантії стояв серед мертвих.

Усю ніч відходили війська імператора Іоанна. На шляхах, схилах гір і скрізь у долині понад Маріцою чулись тривожні людські голоси. Позаду, на тлі темних гір, у багатьох місцях горіли пожежі. Заграва від них обгортала все небо на півночі. І коли вогні пожеж розпалювались буйніше, а небо більш розпікалось, видно було загони переляканих вершників, чорні обриси возів, довгі ланцюги легіонерів. Усі вони, як збаламучений потік, що вирвався із гір, поспішали до Адріанополя.

Між цими людьми верхи на коні їхав і диякон Лев. Як було йому сказано, мусив він у всіх походах пересуватись разом із близькими до імператора особами. Перед початком битви диякон був недалеко від імператора, бачив його, захоплювався його особою, встиг навіть написати кілька рядків у своїй історії:

«Святослав, що загордився від перемоги, одержаної над болгарами, сповнений варварської своєї пихи, бо він цілком заволодів їхньою країною, налякавши і здивувавши їх природженою своєю лютістю…»

Проте далі диякон Лев не встиг нічого написати, бо почалася битва, а він хотів на власні очі бачити, як руські вої будуть наступати, як їхній наступ розіб’ється об мур легіонів, як через деякий час почнуть наступати вої імператора, як сам Іоанн поведе їх і як з божою допомогою ромейські вої переможуть своїх ворогів.

У диякона Льва були готові в голові чудові речення для цього місця його натхненної сьомої книги історії, як наприклад:

«Багато турбот хвилювали душу імператора Іоанна. Він нібито стояв на розпутті й не знав, який шлях йому обрати…»

Диякон Лев був певен, що бій на рівнині дасть йому потрібне натхнення, нові слова.

Але бій не приніс бажаних слів, а, навпаки, схитнув, перевернув усю душу диякона. Він бачив початок бою, наступ руських воїв, чув, як імператор Іоанн крикнув: «Вперед, імперіє!»

Проте все, що сталось після цього, ні на волосину не посунуло імперії вперед, а, навпаки, стрімголов понесло її назад, кинуло у безодню, прірву, в потік незрозумілих подій.

Була ніч. Лев диякон, як і всі, їхав кудись серед суцільної темряви, час від часу разом зі всіма натикався на загони вершників, що мчали невідомо куди, на піших воїв, що поспішали на південь…

Від них він чув, що руські вої вбили тисячі ромеїв, взяли тисячі полонених, ідуть вперед. І так само, як усі, диякон Лев зводився в стременах, дивився назад, у глибину темної ночі, а тіло його проймав терпкий холодок.

Пізнього ранку наступного дня диякон Лев добився до Адріанополя й там дізнався, що незадовго туди прибув з своїм почтом і імператор Іоанн. Заляпаний багном, у своїй чорній, підперезаній якимсь мотузком рясі, із страшним, переляканим, блідим обличчям, на якому блищали запалені очі, диякон Лев, звичайно, й думати не міг доступитись до імператора Іоанна…

Проте він зумів поговорити з деякими особами, близькими до імператора, зокрема з Іоанном Куркуасом – начальником метальних машин, який не виїжджав з Адріанополя, але мав певні відомості про все, що трапилось напередодні. Підпилий Іоанн не крився від Льва і одверто сказав, що їхнє військо на рівнині вщент розбите. Але додав, що диякону Льву краще не писати про це в історії, бо інакше він сам потрапить у таку історію, з якої повік не виплутається.

Тоді, вже вдень, на околиці Адріанополя, під стрімким кипарисом на березі річки, диякон Лев сів на траві, вийняв подаровану йому імператором срібну чорнильницю, дістав свою історію і записав:

«У нас кажуть, у цій битві, крім багатьох поранених, вбито було п’ятдесят п’ять чоловік, а найбільше загинуло коней. Але в скіфів більш як двадцять тисяч чоловік загинуло…»[195]

Написавши ці рядочки, диякон Лев сховав свою чорнильницю, витер спітніле чоло й надовго замислився.

Замислимось над цими рядками з історії диякона Льва й ми, читаючи їх через тисячу років.

6

Після жорстокої поразки на болгарській рівнині ромейське військо не могло зупинитись ні на шляху, що через Адріанополь веде в Константинополь, ні біля Філіппополя й у Месемврії, де посувались угри й печеніги. Як буря, що вириває з корінням дерева, як хмара, що невблаганно посувається й облягає все навкруг, так ішли вперед вої князя Святослава, і розпорошені таксіархії ромеїв не могли їх зупинити.

Тоді в Адріанополі, в домі патрикія Феодора, де імператор Іоанн зупинявся й збирав своїх полководців, ідучи на рать, велить він протовестіарію Мануїлу покликати до нього полководців Варда Скліра, сина його Костянтина, патрикія Петра, начальника метальних машин Іоанна Куркуаса, стратигів Фракії й Македонії.

Імператор накинувся на них, бо вони, мовляв, не виконали його наказу й виставили невеликі засади в час бою на рівнині. Вони ж нібито винні були й у тому, що не зуміли затриматись у Пловдиві й інших городах, бо день і ніч відступають і зараз.

Полководці мовчали. Вони нічого не робили самі, а тільки виконували волю імператора. Але не винуватили й його, бо Іоанн керував усіма битвами так, як веліла досконала візантійська військова наука, з якою вони перемагали в Італії, Єгипті, Азії. У поразці ромеїв винні були тільки руські вої і їхній князь Святослав, що вів бій не так, як передбачали імператор з полководцями, і зовсім не так, як вони б того хотіли.

Через це полководці й мовчали, тільки підпилий Іоанн Куркуас сказав:

– А вже й Константинополь недалеко…

Імператор Іоанн визвірився на нього й на всіх:

– Та невже ж допустимо, щоб Русь вдерлась у Візантію, невже й на цей раз вони з лютим Святославом стануть під стінами священного нашого города?

– Не допустимо! – закричали перелякані полководці. – Веди, імператоре, на бій!..

– Ми станемо, – запалився імператор, – на рівнині біля Аркадіополя, а поперед себе в усіх лісах поставимо засади… Ми негайно пошлемо переодягнутих лазутчиків до Агатополя й за Родосту. Нехай вони вбивають і грабують місцевих жителів – нібито руси – й тим озброюють їх проти Святослава. Ми повинні не допустити їх до Константинополя. Ти, Іоанне Куркуасе, повинен поставити в Аркадіополі метальні машини й залити їх нашим грецьким вогнем…

Імператор не скоро б ще закінчив цю свою промову, але біля дому зупинився гонець з Константинополя, якого всі пізнали по вигляду – гонці імператора носили звичайно легкі шоломи із довгими страусовими перами.

Ставши на порозі, гонець упав ниць, вийняв із схованки й подав протовестіарію, а той імператору, згорнутий пергамент і швидко вийшов.

Імператор сам зняв печаті й розгорнув пергамент. Ступивши кілька кроків уперед до вікна, де було видніше, він уважно прочитав, що там написано.

Але що трапилось із імператором і що написано в пергаменті? Імператор байдуже нібито прочитав, згорнув, поклав його на стіл, потім підняв голову й подивився на полководців. Це був не той імператор, який тільки що кричав про перемогу й обіцяв вести їх на бій. За одну коротку хвилину він зблід, погляд його був не тут, а десь далеко, рука, – це помітили всі полководці, – здригалась.

– Нічого! Нічого! – сам собі, мабуть, сказав імператор. – Пише проедр Василь, – звернувся він уже до полководців, – що з Азії прибуло три легіони, які вийшли з Константинополя й прямують до нас…

Імператор Іоанн хвилинку мовчав.

– Але проедр не поспішає! – сам собі, мабуть, сказав імператор. – Він, либонь, думає, що це великий вихід до Софії, а не поле битви, а у нас… у нас… виходу нема…

Десь далеко гриміла важка хода таксіархій. Іржали коні, сюди, в дім, долітав брязкіт зброї. Все було ніби так, як і до цього, але щось сталось з імператором Іоанном.

Він говорив, він намагався говорити, як і раніше:

– Ми станемо на рівнині біля Аркадіополя… попереду себе пошлемо лазутчиків… Ти, Іоанне, постав свої метальні машини…

Але помітно було, що імператор говорить не те, що думає, трапилось щось, чого він не міг передбачити, і тепер уперто шукає виходу.

І, як це не дивно, а допоміг Іоанн Куркуас, у якого взагалі не було ніяких військових здібностей і який часто говорив різні нісенітниці.

– А що, імператоре, – промовив він, – коли ми затримаємо Святослава тим, що запропонуємо йому мир?

Усі полководці жахнулись і заніміли, – цей п’яниця Іоанн сказав і на цей раз нісенітницю, яка нічого не віщувала доброго ні Іоанну Куркуасу, ні їм. Іоанн Цимісхій – і мир. Та хіба ж гордий, упертий імператор піде на мир та ще з руським князем?

Проте імператора нібито зовсім не здивували слова Іоанна Куркуаса. Навпаки, почувши їх, він посміхнувся, сказав:

– Ти, Іоанне, ніби вгадав мої думки…

Полководці підвели голови.

– Я говорив і говорю, – вів далі імператор, – що нам треба зупинитись могутнім станом на рівнині. Я наказую – треба поставити скрізь, де посуваються тавроскіфи, засади, і лазутчиків треба послати, і тобі, Іоанне, виставити метальні машини…

Розповівши це, імператор передихнув.

– Але в цей же час, – закінчував він, – треба негайно послати до Святослава василіків й запропонувати йому мир… Мир! Так, мир. Ти, протовестіарій, їдеш василіком і береш з собою єпископа Йосипа. А там, – ще додав імператор, – коли зимову мряку замінить весняна яснина, ми з божою поміччю підемо в похід проти тавроскіфів.

Дуже скоро після цього полководці залишили будинок патрикія, у якого зупинився імператор, і пішли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Іоанну Куркуасу. Ідучи від імператора, усі вони говорили про це та ще додавали, що досі знали Іоанна Цимісхія як досвідченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особі справжнього імператора – не гірше, либонь, Юстиніана й Костянтина.

І ніхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець імператор Іоанн крокує з кутка в куток у домі патрикія Феодора, іноді зупиняється, схиляється над столом, читає пергамент проедра Василя, в якому написано: «Феофано утекла з Проту, сидить у соборі Софії й хоче говорити тільки з тобою, імператоре».

У цей же час протовестіарій Мануїл і єпископ адріанопольський йосип швидко стали збиратись як василіки імператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава.

7

Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломі, на верху якого голубів вогкий від роси єловець[196], тримаючи праву руку на крижі меча, а ліву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину.

Перед очима князя Святослава відкривалась безмежна долина, що на обрії зливалась з небом. На рівнині подекуди витикались гори, одинокі й дивні серед цього зеленого моря, пасмугами темніли ліси. Обминаючи гори й ліси, по долині текли спокійні ріки, що відсвічували голубизною неба.

У горах позаду і на долині попереду було дуже хороше в цей ранковий час, – небо голубе, бездонне, повітря проймало рожеве сяйво, зелень свіжа, яскрава, ніби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дівоча пісня.

Але на долині – за кожною горою, над кожною річкою, у лісах – скрізь стоїть смерть. Тут пролягає єдиний шлях із гір до Візантії, тут іде велика битва між Руссю і імперією, битва, заради якої здалеку прийшов сюди князь Святослав. Він уже вийшов з воями своїми із високих гір, вже тут, на долині, сталась жорстока січа між руськими воями й римським військом. А скільки крові ще проллється попереду, скільки і яких чудових людей ще загине тут!

Князь Святослав подивився назад. Там, над рікою, біля лісу, темнів стан руських воїв, там видно було довге півколо зв’язаних між собою возів, там високо в небо вставали димки – вої готували харч на день сущий. В сонячному промінні поблискували списи.

Подивився князь Святослав і в другий бік – на захід. Там, далеко, над іншою вже рікою, й іншим лісом, темнів стан ромеїв, там видно було на найвищому місці намет імператора, над яким майорів прапор імперії, там височіли намети його таксіархій і полків, легкий вітер приносив звідти відгомін голосів.

І подумав князь Святослав, що мине короткий час і стан встане проти стану. На зеленій оцій рівнині зійдуться заковані в броню й інші – одягнуті в звичайні порти – люди, натягнуть тятиви своїх луків, візьмуть списи, піднімуть сокири. Не ціпи молотитимуть тут, на рівнині, – люди вбиватимуть одні одних; не роса, а кров впаде на зелені трави, а з лісів полетять на поле брані чорні круки.

А хіба не краще зійтись на цій рівнині двом – імператору Візантії і князеві Русі?

– Дивись, – сказав би князь Святослав імператору, – на оце небо, землю. Там – Русь, там – Візантія, а ось тут – болгари. Пощо хочеш, імператоре, знищити Болгарію, а там – Русь? Я прийшов – і ти бачиш силу Русі; любов і мир – хіба це недобре? Тільки ж додержимо слова. Ти клянись Христом, а я, по покону батьків, даю роту на зброї.

Василіки імператора ромеїв – протовестіарій Мануїл і єпископ адріанопольський йосип – приїхали до стану князя Святослава під білим знаменом надвечір.

– Хто їде? – закричала, побачивши їх, сторожа чола.

– Від імператора ромеїв… василіки… до князя руського Святослава, – заволали протовестіарій і єпископ.

Їх провели до стану руських воїв, там зупинились біля великого намету, над яким маяло знамено князя Святослава.

Але князь Святослав не говорив з василіками, там стояли, ждучи, воєвода Свенелд і кілька тисяцьких.

– Ми від імператора ромеїв Іоанна, – почав протовестіарій, – василіки – патрикії Мануїл і Йосип, прибули до князя руського Святослава…

– Князя нашого Святослава тут немає, – відповів їм Свенелд, – ми, воєводи й князі, слухаємо вас і будемо говорити за князя і Русь…

Василіки вклонились, і протовестіарій повів далі:

– Імператор ромеїв Іоанн запитує руського князя: за чим він привів своє військо сюди, до Візантії?

Воєвода Свенелд подивився на своїх воєвод.

– Князь Святослав прийшов не у Візантію, а в Болгарію, має з нею нині мир, а відтак запитує у імператора ромеїв: за чим він привів своє військо в Болгарію?

Василіки знітились і мовчали.

– А коли імператору цікаво знати, – додав Свенелд, – чого князь Святослав прийшов у Болгарію, то скажемо – за золото ваше. Тільки ж вої ваші за нього вже заплатили кров’ю…

– Імператор ромеїв дуже шкодує, – змовчав про кентинарїї протовестіарій, – що тут, на рівнині, сталась січа, і не хоче, щоб далі лилася кров…

– Віруючи в бога, – додав єпископ, – ми не повинні розривати миру, що дійшов до нас від предків наших, бо посередником між нами був сам бог. Тому радимо, як друзям, одразу й без будь-яких розмов залишити землю, яка вам не належить; якщо ж не послухаєте нашої поради, тоді ви розірвете мир і любов між нами, а не ми…

Протовестіарій Мануїл, натхнений словами єпископа, став навіть загрожувати:

– А якщо ви змусите імператора ромеїв виступити проти вас з усім своїм військом, то загинете всі в цій землі, і нікому буде навіть повідомити Русь.

Коли товмачі переклали ці слова протовестіарія і єпископа воєводам, ті переглянулись, перекинулись кількома словами, а потім воєвода Свенелд сказав:

– Марно ви, василіки, всує кличете бога і зовсім марно загрожуєте князеві і воям нашим. Тоді слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов і мир, будемо про це й говорити – ми хочемо любові й миру. Але якщо мир – то справжній мир, це ромеї кликали нас сюди, і через них тут сталась січа. Нехай імператор дасть нам день на всіх воїв живих і вбитих… Якщо хочете любові й миру – навіки ідіть з Болгарії, князь Святослав з воями своїми також згоден піти на Дунай. Якщо ж ромеї не покинуть Болгарії, не дадуть дані, не викуплять полонених, то ми підемо вперед, поставимо свої намети перед самим Константинополем, покажемо, що ми не жони й не діти, яких можна лякати, а хоробрі вої, що перемагають ворогів зброєю. І нехай тоді ромеї не нарікають, а переселяються в Азію…

Василіки не знали, що відповісти воєводам князя Святослава. Дали дари воєводам і князеві – золото й паволоки – і повернулись до свого стану.

Увечері вони знову з’явились перед станом князя Святослава. На цей раз везли з собою інші дари – меч і щит імператора Іоанна.

– Бути по тому! – сказав князь Святослав. – Укладемо мир!

8

Феофано свого досягла – для розмови з нею імператор Іоанн прийшов до Софії. Він з’явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пізнього вечора через сад Великого палацу, де їх ніхто не міг бачити, наблизились до північних воріт. етеріоти розступилися перед ними…

У соборі, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу й служби там цього вечора не правили. Софія височіла серед площі велика, схожа на гору, темна. Темно було й усередині собору, куди зайшли імператор і проедр. У кількох його куточках рівним світлом горіли свічки, але здавалось, що вони не вилучають навіть проміння.

Імператор і проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам’яною підлогою, за ними поспішали етеріоти. У соборі було порожньо, луна кроків виривалась з темних переходів, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор.

Проедр, що в дитячі роки співав у хорі хлопчиків, які мали дівочі голоси, достеменно знав усі закутки цього велетенського храму. Він упевнено йшов уперед і на одну тільки мить зупинився біля дверей до сходів на катихуменій. Там, у світлі кількох свічок, стояли, схрестивши списи, два велетні етеріоти. Побачивши імператора і проедра, вони враз розступились. Проедр перший пішов угору темними сходами, за ним важко піднімався імператор, позаду – етеріоти. Біля покоїв катихуменія проедр зупинився і дав дорогу імператору, етеріоти також залишилися з проедром.

Імператор Іоанн став на порозі. Феофано ждала його у яскраво освітленому багатьма свічками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василіс, одяглась, як і личило августі. На ній була яскрава, бузкового кольору, туніка, червоне корзно на плечах, на шиї й високих грудях горіло золото й коштовне каміння, тільки на голові в неї не було діадеми.

І що й казати – навіть тут, у похмурому катихуменії, серед пороху й цвілі, – з своїм струнким, ніби виточеним з мармуру тілом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарівна, прекрасна.

Але коханець Феофано, а тепер імператор Іоанн, не пішов уперед, побачивши її. Це був той Іоанн, якого вона знала, і ніби не той, це були ті очі, в які вона дивилась раніше, – і ніби не ті, вона бачила уста, які її цілували, і також не впізнавала їх.

Феофано навіть торкнулась рукою грудей, тіла – невже ж за цей короткий час вона змінилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволіли? Всі – і Іоанн також?

– Іоанне! – вирвалось у неї гаряче, пристрасно.

Щось схоже на посмішку з’явилось на його обличчі. Він пішов уперед і, як дуже стомлена людина, важко сів у крісло поблизу Феофано.

– Невже все це правда? – зашепотіла вона й ступила ближче до нього. – Я так тебе любила, ти присягався мені в любові. Подумай тільки, що зуміла зробити наша любов? Ти – імператор, Іоанне! Вітаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Іоанне?

– Ти дуже уперта, – почав він, – якщо змусила василевса ромеїв прийти до тебе.

Феофано спробувала пожартувати:

– Якщо до імператора не пускають, нехай він іде до мене.

– Гаразд, – байдуже махнув він рукою. – Ти кликала мене – я прийшов. Чого ж ти хочеш від мене, Феофано?

– Мене дивує, – спалахнула вона, – як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумієш, чого я хочу?

– Чого ти хочеш, я розумію. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменії, чому ти не на Проті?

– А як я могла там бути? – швидко почала вона. – Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патріарх, і тоді навіть не винуватила тебе. Але зараз патріарха Полієвкта вже немає…

– Ти скажи мені краще, Феофано, хто тобі допоміг втекти з Проту? – перебив її імператор.

Вона, знітившись, зважуючи кожне своє слово й намагаючись вгадати, що думає Іоанн, відповіла:

– Того, хто допоміг мені втекти, вже немає.

– Хто ж він?

Феофано знову на якусь мить затрималась, а потім відповіла:

– етеріот Вард, брат Льва Валента.

Імператор посміхнувся – він, звичайно, знав уже все про Варда Валента.

– Мені дуже шкода Варда, – сказав імператор. – Я велів вбити тих, що перерізали мотузки драбини, якою він спускався.

– Ти завжди був справедливий, Іоанне, – посміхнулась і вона. – Вард Валент справді достойний того, щоб покарати винних у його смерті.

– Але ти не сказала, хто з ним був.

– Я не знаю, Іоанне. На скедії, яка ждала мене внизу, були невідомі гребці. Вночі ми проїхали морем, а вранці я встала в Золотому Розі.

– І ти не знаєш, хто послав Варда й гребців?

– Ні!

Іоанн довго мовчав, а потім сказав:

– Ти завзята й міцна, Феофано. Що ж, коли так, я скажу тобі…

Він озирнувся, подивився на зачинені двері катихуменія й прошепотів:

– Варда Валента послав я…

– Ти послав Варда?

– А чого це тебе дивує? Я знав усе й послав Варда до тебе.

Вона пильно дивилась на обличчя Іоанна й хотіла вгадати – правду він сказав чи ні? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокійному і, як здалося Феофано, задоволеному обличчі не ворухнулась жодна рисочка. І тоді Феофано дуже повільно сказала:

– Зараз ти такий, як і був, – розумний, упертий. Що ж, коли ти почав говорити правду, скажу й я. Звичайно, я знала, – дивлячись йому прямо в очі, промовила Феофано, – що ти послав Варда. Він сам говорив мені про це, а в останній раз сказав, що тікати з Проту велиш ти.

Імператор добре знав Варда Валента. На своїй щоці Феофано ще відчувала поцілунок етеріота. І обом їм здавалося, що Вард зараз поруч із ними в цьому великому темному соборі. Але вони його не боялись – Вард був мертвий.

– Так, – сказав імператор, – це я велів Варду сказати, щоб ти тікала з Проту, це я… у останній раз… через наших друзів велів йому привезти тебе. Але чому ти не пішла в Константинополі туди, куди велів тобі йти Вард?

І тоді Феофано зрозуміла – Іоанн не знає, хто посилав до неї Варда. Він не знає, хто її вирвав з Проту, він хоче знати, хто друзі її, бо це ж вороги його.

– Що мої друзі без тебе? – печально сказала вона. – Я хотіла говорити не з ними, а з тобою.

– Так, – Іоанн зрозумів, що нічого не взнає в Феофано. – Тоді, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, і коли ти приїхала – у Фракії був Святослав. Ти запізнилась, Феофано.

Вона довго мовчала й дивилась – не на Іоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живі під стінами й підслуховували їхню розмову.

– Іоанне, – раптом повернувшись до імператора, сказала вона, – я все розумію, крім одного: як міг ти, а тебе я добре знаю, взяти собі в жони Феодору?

– Пізнаю тебе, Феофано, – посміхнувся він. – А втім, відповім. Хочеш правду – скажу і її. Я взяв Феодору, бо любив Феофано.

– Спасибі, – голосно засміялась вона. – Любив… що ж, спасибі за цю правду.

– Ти смієшся? – суворо промовив він. – Не смійся, я дуже любив та й зараз люблю тебе, Феофано…

Вона простягнула вперед руки.

– Ти любив і любиш? Що ж це, Іоанне? – вона показала на катихуменій, темну пустку собору, що відкривалась за галереями. – Це що, сон?

Іоанн дивився в темну пустку собору й говорив:

– Ні, це не сон… Те, що нас оточує, і ми самі – це не сон, хоч все це часом і нагадує його. Великий палац, Буколеон, та ніч – ні, не сон… Ти була василісою, я – тільки полководцем. Але тоді ми були разом, в наших руках була страшна сила, ми хотіли повалити, вбити Никифора – і вбили його! Хіба це сон?

– Ні, – згодилась і Феофано.

– Зараз, – вів далі Цимісхій, – собор, ти і я, але… ми не разом. Ти – втікачка з Проту, я – василевс, і все – люди, обставини, – все склалося так, що я залишився один, – сказав імператор, і Феофано здалося, що він говорить правду. – Була Феофано, – я мусив послати її на Прот, був проедр Василь, але і йому вже не вірю, навкруг мене роздратований і безжальний Константинополь, сенат і синкліт, ще далі – Святослав, болгари, угри, Азія, Єгипет, світ – і все вороги й вороги.

– Але чому ти не говориш про мене, свою Феофано?

Він ніби прокинувся.

– Я не говорю про тебе? О ні, я увесь час говорю саме про тебе… Я мріяв про тебе, ждав, коли помре Полієвкт…

– І не діждався мене?

– Я тебе ждав, а тим часом Святослав став у Фракії, в Азії повстали Лев Фока і ще кілька родичів Никифора, тут, у Константинополі, на гробниці Никифора пишуть, що це ти його вбила…

– Але ж його вбила не я, а ти?

– Мовчи, його вбили не ти, і не я, а Лев Валент. Так я сказав тієї ночі й тоді ж велів його вбити – заради тебе, себе… Винні мертві, так завжди найкраще, Феофано.

– А Феодора?

– Великому палацу потрібна василіса – тепер він її має.

– Мені тебе жаль, імператоре.

– Не жартуй, Феофано, я говорю невеселі речі, але правду.

– Я знаю, що це правда, бачу, що мені немає місця в Константинополі. Невже ж так і буде? Що ж мені – знову на Прот?

– Ні, – швидко відповів він, – я тебе не пошлю на Прот. Ти повинна бути далеко від Константинополя і близько до мене, ти повинна бути там, де тебе не досягне Великий палац, але звідки ти швидко можеш мене досягнути…

– Про що ти говориш, Іоанне?

– Ти поїдеш у Вірменію. Там я народився і ріс, там всюди мої люди, там ти ні в чому не відчуватимеш нестачі…

– А діти?

– Дівчат ти візьмеш з собою, а Василь і Костянтин нехай соцарствують зі мною. Їм я хочу тільки добра. Тут, у Константинополі, вони нікому не потрібні, а тобі й мені колись стануть у нагоді.

Вона пішла до балкона катихуменія, звідки видно було весь собор, олтар, намальовану там постать божої матері, стала, спершись на поручні.

Проминуло небагато хвилин, але Феофано передумала багато. Чи любив її колись Іоанн? Ні, не любив, вона була йому потрібна, як проедр Василь, Лев Валент, етеріоти, що вбили Никифора. Чи любить він її тепер? Ні, не любить, а тільки боїться, більше, може, ніж когось, бо знає її силу й помсту. Знає, що в неї є друзі, – такі ж дужі, страшні, мстиві, як і вона – Феофано. Одного він не знає – хто ці друзі… Через це Іоанн прийшов і сюди, в катихуменій. Він боїться її, боїться їх; він говорить правду – імператор Візантії лишився сам… Тепер вона в безпеці, він і не вб’є її, бо боїться… Що ж, нехай боїться, нехай тремтить! А вона мусить їхати, бо тепер, коли сюди, в катихуменій, увійшов імператор, її не захистить ніхто, і навіть бог! Дуже добре, що він посилає її у Вірменію, вона згодна їхати будь-куди, аби тільки не на Прот. Феофано навіть здивувало, що він запропонував їй Вірменію. Ще Никифор подарував їй там кілька городів, вона буде однією з найбагатших жінок, через купців і слів, які безупинно перетинають Понт, вона знатиме, що робиться в Константинополі. З нею будуть дві дочки, сини Василь і Костянтин вчитимуться тут у Магнаврі…

Феофано оглянулась і побачила Іоанна, що стомлено сидів у кріслі і, сперши голову на руки, дивився на підлогу, думав.

«А може, – подумала вона, – він не хоче втрачати мене як співучасника й помічника. Адже він знає, що я можу все зробити. Ні, так і є, він висилає мене, щоб я його не вбила, але хоче зберегти життя, щоб вбити разом зі мною й своїх ворогів, коли це буде потрібно».

– Іоанне! – покликала Феофано.

– О, я стомився й замислився, – промовив він. – Що тобі, Феофано?

– Я згодна, – сказала Феофано. – Але… там, у Вірменії, я залишаюся василісою?

– Ти матимеш почесть і славу як василіса.

– І ти не забудеш мене?

– Ні.

– Що ж, прощай, Іоанне, – сказала вона. – А може, ти сьогодні побудеш тут, у соборі? Адже в тебе є мутаторій – своя половина собору. Нехай живе Софія! – зухвало закінчила Феофано.

Він подивився на неї, чудову, освітлену вогнями свічок, прекрасну Феофано.

– Не знаю, – зітхнув він, – коли ми побачимось. Може, сьогодні, може, через кілька літ. Знаю одно: корабель до Вірменії піде завтра. Прощай, Феофано.

– Прощай!

Імператор Іоанн поправив на плечах дивітисій, поклав руку на криж меча і вийшов з катихуменія.

Феофано ще довго стояла на тому ж місці, дивилась на двері, що зачинились за імператором, чула, як він спускався сходами, як нижче до нього приєдналось чимало людей, мабуть, етеріотів.

Тоді вона погасила всі, крім однієї, свічки й сіла біля столу. Феофано думала, уявляла, як Іоанн вийшов із собору, пройшов із своєю сторожею між Магнаврою й Каваларією, прямує між руїн у саду Сераля. От він дійшов до Хрисотриклініума, проминув фар, що блищить серед пітьми ночі, от дійшов до стіни Буколеону. етеріоти вдарили у ворота, через віконце проедр Василь дивиться, хто то прийшов. Але навіщо йому дивитись – він знає, хто це прийшов, і велить етерії швидше відчинити потайні двері. От імператор Іоанн входить, іде, от палац, знайомий кітон, де спить Феодора, де так тихо-тихо…

І чомусь їй здалося, що імператор Іоанн не зможе в цю ніч спати. Феофано не спить, не спить і він, вона думає про нього, а хіба не думає про неї й він? Ні, він не спить, все думає, думає, вагається, вирішує, виходить з кітону. Перед ним розступаються етеріоти, бо він – василевс, може йти, де хоче. Імператор виходить у сад, доходить до ослона над скелею, де так часто сиділи вони з Феофано. І раптом завертає, прямує до потайних дверей у східній стіні Буколеону, виймає ключ, який є тільки у нього, одмикає їх і йде вже іншим шляхом – далеко від фара, мимо бань церкви Богородиці, поспішає до Софії…

Феофано навіть не здивувалась, коли почула кроки десь унизу, в глибині собору. Не здивувалась і тоді, коли кроки залунали на сходах, біля дверей катихуменія. Двері розчинились, там стояв хтось у темній одежі. Світла однієї свічки було мало, але Феофано побачила обличчя, очі, уста, складені на грудях руки проедра Василя.

– Я прийшов до тебе, Феофано, – тихо промовив він.

Вона встала й швидко пішла вперед, поклала руки йому на плечі.

– Спасибі, я ждала тебе… Але як ти міг залишити Буколеон і імператора?

Якусь хвилину він дивився захопленими очима на неї.

– Запали, Феофано, більше свічок. Так, цю, цю, іще одну, отут перед іконою. Нехай буде багато світла. Імператор спить, спить Буколеон і весь Великий палац, але я, Феофано, не сплю, не можу спати. Я мушу бути скрізь. етеріоти пропускають мене всюди, куди б я не йшов, скрізь охороняють, і навіть у соборі святої Софії.

– Я дуже хотіла тебе бачити й рада, що ти прийшов, Василю, бо не розумію, що діється навкруг мене.

– А що ж тут не розуміти? – байдуже спитав проедр.

– Я не пізнаю Іоанна, – швидко заговорила вона. – Колись він любив мене, – а зараз, мабуть, не любить. Колись я була спільницею його, – тепер він відсахнувся від мене. Тепер, коли я опинилась у соборі, він говорить, що…

– Визволив тебе з Проту? – засміявся проедр.

– Так, він говорить це… Чому ти смієшся?

– Я сміюсь, Феофано, бо Іоанн ніколи тебе не любив, сміюсь, бо ми зробили його імператором, і це всі знають, крім нього, сміюсь, бо він думає, що обдурює нас, насправді ж ми обдурюємо його. Та ще сміюсь через те, що він уже не імператор, а труп, чуєш, тільки труп, Феофано…

– Я розумію, що він може швидко стати трупом, – згодилась вона. – Але хто це зробить? І я не розумію, хто ж буде після нього, Василю?

Він дивився на Феофано – такий, як і колись, – проедр, постільничий… Але в сяйві свічок вона в цю хвилину помітила, що в обличчі його є щось подібне до обличчя імператора Романа Першого, яке вона бачила на кентинаріях, – ті ж очі, ніс, уста, підборіддя…

– Це Константинополь взнає пізніше, – близько схилившись до неї, сказав проедр. – Я знищив вже кількох імператорів. Залишається подоба імператора – горбоносий…

– Ти говориш правду, – згодилась вона, – і мусиш вбити горбоносого.

– Ми його вб’ємо разом. Дай руку, Феофано.

– Я даю тобі руку. Що ж робити, Василю? Для чого взяв ти мене з Проту? Адже він сказав, що вишле мене до Вірменії.

Проедр відповів не одразу, довго прислухався, чи не чути в соборі якогось звуку. Було дуже тихо, і він сказав:

– Знаючи Іоанна й руських воїв, я певен був, що все закінчиться в Болгарії і що там Іоанн, як і Никифор, стане трупом. І я хотів, щоб тут, у Константинополі, все було напоготові. Я, ти, наші полководці, етерія.

Проедр замовк.

– Але смерть Варда Валента переплутала все, і ти, Феофано, потрапила не туди, куди він тебе мав одвезти. Не до мене, а сюди, в собор. Вийти ж звідси тобі важче, ніж увійти. Вцілів і Іоанн. Що ж, почекаємо тепер, Феофано. А тобі зараз треба їхати до Вірменії. Це краще, ніж Прот.

– Дуже далеко, мій проедре. Я боюсь за себе, за дітей…

– О ні, – спокійно відповів проедр. – Вірменія недалеко. Якщо треба, мої кораблі перетнуть море, і ти будеш тут. Іоанн не вб’є тебе, бо надіється, що ти йому ще будеш потрібна і що, коли треба, тільки ти врятуєш його. Він не вб’є і не зможе тебе вбити ще й через те, що тебе повезуть до Вірменії й там стерегтимуть не його, а мої, наші етеріоти. Що імператор Візантії, – замислено закінчив проедр Василь, – коли живі ми з тобою, Феофано! Вір мені, не стане нас – не стане й цієї імперії, бо тримається вона тільки на нас. А в мене до тебе одне прохання.

– Що саме, говори, Василю!

– Колись давно ти мені давала два порошки з Єгипту. Вони діють дуже добре – ніхто не знає, чому померли імператори Костянтин і Роман. Але ж у тебе є ще один порошок.

– У мене важке й несподіване життя. Я бережу цей порошок для себе, Василю.

– Ти повинна дати його мені, бо я не хочу, щоб ти випила цей порошок. Краще вже я дам його Іоанну.

9

У Адріанополі князь Святослав зустрівся з братом своїм Улібом. Вони довго не бачились. Коли Святослав вирушав проти Іоанна з Преслави, то велів князеві Улібу поряд з уграми вести кілька тисяч своїх воїв через Родопи на Средец і Філіппополь, щоб зайти на ворога від заходу сонця… Там князь Уліб мав ждати й бити військо Іоанна, якщо воно спробувало б тікати до Солуні.

Князь Уліб так само, як і угри, пройшов до Філіппополя, став там на перевалах, наносив удари загонам Іоанна, які тікали після великої битви в долині на захід, а до Адріанополя прибув тоді, коли вже був укладений мир з ромеями.

– Ти добре воював у Родопах, – сказав князь Святослав, зустрівши брата.

– Мені дістались тільки втікачі, – зітхнув Уліб. – Шкодую, що не був я на великій брані.

– Брань була велія, – згодився Святослав, – і боюсь, що не остання…

– Чому, Святославе? – навіть здригнувся Уліб. – Адже ти уклав мир з Іоанном, ми будемо мати з греків дань, можемо іти до Дніпра, дому…

– Серце моє рветься до Дніпра, Улібе, – промовив князь Святослав, – а чи скоро ми там будемо?

– Ти щось замислив, брате?

– Що мені мислити, Улібе?! Я ішов і іду прямо, не заради чогось воював – заради Русі. Сюди прийшов, бо знав – буде спокій у Болгарії, не підуть ромеї на нас. Важко мені було й воювати з двома ворогами: проти Іоанна і кесаря Бориса.

– Але ж і Іоанн, і Борис знають, що більше брані не буде: прийшов мир.

– Не вірю я в цей мир, – сердито сказав Святослав. – Зараз мусив укласти мир, але що буде повесні – не знаю…

– Святославе! – вигукнув Уліб. – Так доки ж литиметься кров, доки ми будемо в чужих землях втрачать наших людей?

– Княже Улібе, – суворо відповів Святослав, – боротись з ромеями тут ліпше, аніж під стінами Києва. І не токмо я так роблю. Не лиха хотя Русі, князі Олег і Ігор ходили до Царгорода, стояли під його стінами, укладали мир. Я зробив, як отці мої, – показав силу Русі й уклав з греками мир. Русь триматиме цей мир. Підемо зараз на рівнину, до Дунаю, за зиму прийде підмога від угличів і тиверців, хочу домовитись і з печенігами.

– Отже, навесні знову війна?

– Я не почну війни, – твердо сказав Святослав, – але мушу бути готовим, якщо її почне Іоанн. А щоб він не захопив Болгарії і щоб не впав хмарою на нас, я залишу воїв у Преславі і в усіх городах.

– Воля твоя, брате, – згодився Уліб. – Велиш – залишусь у Преславі…

– Навіщо тобі залишатись у Преславі, брате? – промовив Святослав. – Тут буде дуже неспокійно, тому, хто тут сидітиме, доведеться дивитись і за горами, і за кесарем Борисом.

– А хіба ти думаєш, брате Святославе, що я не зумію дивитись і за горами, й за кесарем Борисом?

– Я цього не думаю, але маю багато воєвод, яким належить дивитись за горами і кесарем. Ми ж, князі, мусимо бути там, де й наші вої, – над Дунаєм…

– Як хочеш, брате, – згодився Уліб. Великі темні його очі, що дивились крізь вікно на далекі, повиті хмарами гори, були смутні…

Там же, в Адріанополі, князь Святослав зустрівся з василіком Калокіром. Не сам він його шукав – увесь час, коли вої йшли по долині, Калокір їхав слідом за ними. Коли василіки Іоанна прибули до Адріанополя, він сховався від них. Тільки ж був укладений мир, Калокір з’явився до Святослава.

– Чолом тобі, княже, – почав, низько вклоняючись, василік.

– Будь здоров, – відповів князь. – Але чого ти тут? Я думав, що ти давно там, де тобі й належить бути…

– А де мені належить бути?

– Як де? У Константинополі…

– Ні, княже! – промовив Калокір. – У Константинополь мені пізно повертатись. Василіків, які не зробили того, що їм доручали, імператори висилають на далекі острови й осліплюють… або ж топлять у морі…

– Чому, Калокіре? Адже ти зробив нібито все, що треба було імператорам. Вони хотіли, щоб я став на Дунаї, – я став там, хотіли, щоб я прийшов у Болгарію й скорив непокірних болгар, – я зробив і це…

– Але ж, княже, сталось і те, чого не хотіли імператори, – ти боровся не з болгарами, а кесарями, скоривши кесарів, пішов з болгарами на імператора…

– Так, Калокіре, я пішов тоді на імператора, бо ж він уже стояв у Болгарії.

– Це так, – розпачливо сказав Калокір. – І з Києва, і навіть Дунаю я міг повернутись до Константинополя як василік. А повертатись з Преслави мені було пізно, княже…

– Ти можеш повернутись до Херсонеса, до свого батька – протевона.

– А хіба Херсонес не імперія?! – з одчаєм крикнув Калокір.

Князь Святослав подивився на кощаву, високу постать Калокіра і відчув огиду до цієї людини. Зараз, вперше, мабуть, за весь той час, відколи він знав Калокіра, князь вірив йому так, як вірять убивці, що розповідає про свій злочин, як вірять татю, що говорить про свою кражбу.

Бо з чим порівняти зрадника, який у великому горі залишив свій народ і пішов на хліби до ворога свого народу, зрадив потім того, хто дав йому цей хліб, і рушив до ворога ворогів, думаючи про те, коли й як ще й його обдурити?! Нікчемний, гидкий Калокір, на цей раз він говорив правду – йому не було місця в Константинополі. Імператор Іоанн знайде його і в Херсоні, пізно вже йому повертатись і у Вірменію, до рідних колись людей! Така була доля зрадника Калокіра.

– Княже Святославе! – благально сказав Калокір. – Не жени хоч ти мене, адже я тебе не зрадив, був твоїм другом.

Другом?! Коли б Калокір знав, як вразило й обурило в цю хвилину князя Святослава це промовлене ним слово.

О, князь любив і поважав друзів так само, як ненавидів ворогів. Та хіба може бути другом йому зрадник?

– Не клади образи в своє серце, – ніби вгадав його думки Калокір, – я ще буду тобі дуже потрібний. Ти станеш на Дунаї й потім підеш на Русь, у майбутньому ти будеш ще часто говорити з імператорами. Якщо я не потрібен буду тобі як друг, буду свідком у вражді з ними.

Князь Святослав замислився. Він знає ціну василіку! Калокір уже не криється від нього, та й з чим може, здавалося б, критись спійманий зрадник. Він говорить правду – вигнати зрадника легко, може, краще залишити його на страх іншим?

– Гаразд! – промовив і посміхнувся князь. – Не криюсь, після всього, що сталось, василік імператора не може бути другом руського князя. Але син протевона може бути, як усі, і йти разом з воями. Іди, іди, Калокіре!

Того ж дня, вже увечері, Калокір смиренно зайшов до намету князя Уліба – помолитись Христу…

У Преславі князя Святослава зустрів кесар Борис. Помітно було, що він разом із боїлами своїми ждав київського князя. Борис зустрів Святослава далеко від города, на першому перевалі.

У Золотій палаті болгарських каганів, де зібрались усі боляри, визначні боїли, кметі, кесар Борис говорив:

– Я, з ласки твоєї, кесар, від боляр, боїлів і всіх, іже суть під моєю рукою, – чолом тобі б’ю, великий княже Святославе, і дякую за те, що заступився з воями своїми за скривджених болгар, а сам уклав з імператорами почесний мир…

– Не за себе я укладав мир, – сказав на це Святослав, – а також і за Болгарію, хочу, аби була любов між нами, дондеже сонце сяє. А якщо ця любов буде суща, нам не страшні й імператори.

– То невже ж імператор ромеїв посміє зламати мир з тобою? – щиро здивувався кесар Борис.

– Якби я стояв під стінами Константинополя, імператор Іоанн не зламав би миру, – відповів Святослав. – Я зробив, що міг, ми умовились з імператором, що він вийде з Болгарії і йде до Константинополя, я залишаю Планину, іду до Дунаю…

– Важкі літа починаються для Болгарії, – злякано промовив кесар Борис. – На заході в нас неспокійно – мусимо боротись із комітопулами Шишманами, тут – велика руїна, ти будеш далеко, аж на Дунаї, а потім підеш на Русь.

– Так, – сказав на це князь Святослав, – вої мої рвуться на Русь, хочуть там бути, я також хочу бути в Києві-городі. Але боюсь я за Болгарію, боюсь за людей її і тому стану на Дунаї. До того ж, осінь, кесарю, пізно вже рушати в море. А щоб було спокійно на Планині і в горах і щоб безпечно в Преславі, залишу я тут свій полк і воєводу…

– Воля твоя, – тихо сказав кесар Борис. – Знаю, як тобі важко, і не хотів би тебе утруждати, княже. Але коли так болієш за нас, залиш полк у Преславі. Хто ж буде тут твоїм воєводою?

– Воєводою буде Свенелд, перший мій муж.

– О, про воєводу Свенелда ми чули, – сказав кесар Борис. – За такого воєводу дяка тобі, княже.

Після розмови з князем кесар Борис дав на честь його обід. Тоді ожив палац болгарських каганів, засяяли вогні. Князь Святослав сидів поруч із кесарем і його жоною – василісою, ще далі, за багатьма столами, – боляри, боїли, кметі. Вони їли, пили, жваво розмовляли між собою.

А за завісами, як це робилось у Константинополі, стояв хор преславського собору, боляри зачинали:

– Многі літа великому князеві Русі…

І хор співав:

– Многі літа… Многі літа… Многі літа!..

Боїли кричали:

– Многі літа кесареві Борису…

І знову:

– Многі літа… Многі літа… Многі літа!..

Так у співах, славослов’ї і знову у співах проминула добра половина ночі…

Князь Святослав повертався з Преслави до свого стану, що стояв у горах, пізно. Ніч була темна, коні йшли сторожко, руки воїв лежали на мечах.

Десь далеко в горах була гроза. Відлуння грому не докочувалось сюди, до Преслави. Але час від часу низько над обрієм на південній, дуже темній, половині неба пробігала, як велетенська змія, сліпуча блискавка. І тоді коротку мить видно було все, як удень, – скелі, дерева, що повисали над безоднею, вузьку стежку, по якій їхали вершники, кожен камінчик і бадилину. Після цього дуже довго навкруг було темно-темнісінько, навіть звуки ставали глухішими, невиразними. Здавалось, що вершники їдуть по дну моря.

І думав князь Святослав про сварожичів, які у таку ніч сходять з неба, потай скрадаються над землею, націляються, метають перунові стріли, нічний вогонь, що пробиває скелі, палить дерева, попелить поля, стереже й людину…

А хіба не те саме робиться на землі? Небо й земля – як вони схожі! На бранях і в труді живуть люди, ворогують і миряться між собою. Якщо труд – то труд, якщо брань – то брань; так, здавалося Святославу, і повинні жити люди. Не осуджував він і чесної брані, коли люди віч-на-віч сходились у полі, щоб мечем і списом розв’язати распрю свою…

Але все своє життя осуджував князь Святослав тих, що потай, як тать уночі, підкрадались до ворога, що не чесно йшли на распрю й брань, а заходили з спини, отак, як оце сварожичі вночі, блукали над стомленою, темною землею. І коли всі сплять, кидали перунові стріли.

І ще знав князь Святослав, що він довго й з великим трудом іде своїм шляхом, намагається розв’язати свої сварки з імператорами й кесарями чесно, в бою. Але не всі вони отак чесно одбивають його меч, а намагаються діяти підступом, лжею.

Лжу й підступи важко взнати. Десь ходить лжа близько від князя, хтось носить отруєну стрілу біля серця, поруч із князем. Так хто ж серед людей на землі друг його, а хто ворог?

Князь Святослав навіть зупинив коня. Зупинила коней і його дружина. Ніхто не говорив. Усі думали, що князь щось почув чи побачив, ніхто не ворушився.

А князь сидів на коні й дивився на південну половину неба, де над обрієм, над високими чорними горами пробігали й пробігали, як вогняні змії, сліпучі блискавиці, де били й били в скелі, ліси, городи перунові стріли.

1

Укладаючи з князем Святославом під Адріанополем мир, імператор Іоанн, звичайно, і гадки не мав його додержувати. І тільки руські вої рушили на Преславу й далі на схід – став готуватись до війни.

У цій новій війні Іоанн Цимісхій мислив діяти не так, як раніше. Уже восени за його наказом у Болгарію було закинуто багато лазутчиків під виглядом купців і тасинаріїв[197]. Маючи при собі міхи з грішми, вони розсипались у болгарських городах і селах, купували, що потрапляло під руку, обмінювали гроші, а в той же час дізнавались про все, що цікавило імператора.

Повертаючись назад через перевали, лазутчики розповідали, що Святослав з своїм військом пішов далеко, аж до Дунаю, і залишив небагато воїв, які стоять край гір і охороняють Преславу, Плиску, Данаю.

Імператор наказував лазутчикам добратись до Преслави, дізнатись, де перебуває кесар Борис, зв’язатись з ним і болярами. Лазутчики розповідали, що кесар Борис перебуває в Преславі, але ніхто не міг добратись до нього.

Взимку Іоанн Цимісхій дав ще один наказ: перекинути через гори в Болгарію загони монокурсів[198], які б ховались у лісах і горах, залітали в села, грабували й убивали людність, а всім говорили, що вони – вої князя Святослава.

По всій імперії в цей час збирали військо, до Константинополя перекидались легіони з Азії. І все це прямувало в Фракію і Македонію – там, у містах і селах від Солуні до Агатополя, над ріками Маріцою, Чунджею і Ардоб, на південних схилах гір озброювали і вчили друнги[199] стратиги, топархи готували свої турми і банди.[200]

Вони вже стояли в бойовому порядку, на три-чотири милі загін від загону, з тим, щоб перший загін, побачивши ворога, дав гасло другому, той третьому, і так до самого стану й полководців; застави стояли й на всіх шляхах, що вели із імперії на схід і північ.

Цим численним військом у Фракії й Македонії керували Вард Склір з братом Костянтином і патрикій Петро – кращі полководці імперії.

Коли ж на узбережжі Пропонтиди зацвіла весна, а в горах, як доповідали лазутчики, розтанули сніги й протряхли шляхи, імператор Іоанн зробив великий вихід із Великого палацу до Влахерну, помолився там у храмі Спасителя і у храмі Богородиці.

Після цього, просто з олтаря храму, Іоанн вийшов на стіну Влахернського палацу і довго дивився, як на плесі Золотого Рогу триста кораблів провадять бій з уявним ворогом: сходяться і розходяться на веслах, піднімають і спускають вітрила, кидають на воду грецький вогонь. Це було захоплююче видовище: у вечірніх сутінках пливли великі кораблі, на яких горіло безліч світильників, над плесом Золотого Рогу переливались вгорі зорі.

Імператор Іоанн був задоволений уявним боєм і велів видати всім гребцям і воїнам, які брали в ньому участь, нагороду. Друнгарію ж флоту він велів до світання вийти з Золотого Рогу, прямувати до гирла Дунаю й замкнути там вихід лодіям князя Святослава.

Сам же Іоанн, розуміючи, що цим самим він починає війну проти Святослава і що тепер треба поспішати, тієї ж ночі виїжджає на колісниці до Адріанополя.

В Адріанополі імператор оглянув війська, сказав полководцям:

– Настав час вирушати на князя Святослава…

Обличчя полководців виказували, що вони давно ждали цього часу і готувались до нього.

– Ми мусили восени укласти мир з князем Святославом, – продовжив Цимісхій, – бо у нас самих неспокійно було в Азії й у Константинополі. Зараз, дяка богу, в Азії тихо, спокій панує в столиці. Ми повинні негайно вирушати в гори і впасти, як грім, на голови руських воїв.

Вард Склір, який добре пригадував січу минулого року, спробував висловити свої побоювання.

– Великий василевсе, – сказав він, – шляхи в горах ще не протряхли, нам треба пройти клісури, де мчать зараз швидкі ріки…

– Краще іти в горах у бездоріжжя, але не бачити ворога, – сердито відповів йому імператор, – аніж іти сухим шляхом, на якому стануть руси й болгари; краще переходити через ріки з водою, ніж через ріки власної крові; краще нам зараз воювати з руськими воями і небагатьма болгарами, аніж з русами й усією Болгарією, яка тільки й жде весни…

– Але, великий василевсе, – допоміг тоді Скліру начальник метальних машин Іоанн Куркуас, який тепер завжди хвалився, що він раз у житті вдало відповів імператору, – близько свято воскресіння Христа.

– День воскресіння Христа близько, – згодився імператор, – і в цей день нам належить, як християнам, одягти блискучі одежі, іти на пир, їсти й пити. Але чому б нам не зустріти свято воскресіння в Преславі?

Це був другий випадок, коли Іоанн Куркуас допоміг імператору, але всі полководці проклинали Куркуаса.

Тієї ж ночі на широкому шляху, що веде з Адріанополя до Філіппополя і далі в гірські клісури, зацокотіли копита багатьох коней – то Іоанн Цимісхій вів своє військо на перевали.

Водночас рушили турми фем з Агатополя, Совополя і Месемврії – Іоанн хотів зайти до Болгарії з моря; ішли турми з Солуні, щоб підкрастись до Преслави з заходу, Понтом поспішали у цей час до гирла Дунаю кораблі імперії з страшним грецьким вогнем.

Імператор Іоанн діяв, як завжди: десь попереду в городах і селах Болгарії чорну справу робили лазутчики й палії, сам він, оточений безсмертними, їхав під прапором імперії, попереду і слідом за ним сунули заковані в броню вершники, тисячі оплітів тягли пороки, тарани.

Начальником над усім обозом імператора Іоанн поставив проедра Василя, – він не хотів, щоб проедр у час війни був у Константинополі. Він хотів, щоб проедр був біля нього.

2

У Преславі на чолі дружини, що стерегла город і палац, стояв воєвода Свенелд. Гонці з гір одразу ж, тільки військо ромеїв увійшло в клісури, повідомили його про зраду Іоанна, і гірка посмішка зібрала зморшки на обличчі старого воєводи. Імператор ромеїв ішов не так, як руські вої, він не посилав поперед себе гонця з чорною стрілою, не говорив: «Іду на ви!»

Але зараз не час був думати про те, чому так діяв василевс імперії. Зараз, і до того ж швидко, Свенелду треба було вирішувати, що робити з своєю дружиною.

У нього було три шляхи: іти вперед – до клісур і там зустріти військо Іоанна, іти назад, щоб з’єднатись з Святославом, і, нарешті, стояти на місці – прийняти тут бій з військами імператора ромеїв.

Свенелд думав дати гасло Святославу й піти назустріч Іоанну, але слідом за гонцями від клісур прибули гонці з інших перевалів, які доповіли, що ромейське військо іде з кількох боків. І Свенелд зрозумів, що йти йому вперед, у пастку, приготовану Іоанном, не варто.

Іти назад – в голові Свенелда один тільки раз майнула ця думка, але він одразу ж одкинув її, бо ще ніколи в житті перед ворогом не відступав. Не відступить і перед Іоанном.

Тому Свенелд вирішив стояти в Преславі і ждати тут Іоанна. Не гаючи ні години, він послав у близькі городи, в села своїх гонців, щоб кликали болгар, оглянув вали й рови перед Преславою, дав наказ зміцнювати їх, сам оглянув стіни Преслави, побував у Вишньому граді, де жив кесар Борис.

У кесаря було якраз кілька боляр. Коли Свенелд зайшов, вони вклонились йому й швидко вийшли.

– Маю вість, – сказав тоді Свенелд, – що імператор Іоанн з військом іде до Преслави.

– Як? Імператор Іоанн розірвав мир, не додержав слова?! – нібито щиро здивувався кесар Борис.

Темні тіні лежали на обличчі Свенелда.

– Не додержав слова, – ствердив він, – і несе велике нещастя для болгар і русів. Може, ліпше було б тобі, кесарю, не лишатись тут, а виїхати до Дунаю, до князя Святослава?

– Що скажуть болгари, – навіть обурився кесар, – коли я залишу Преславу в цю тяжку годину? Спасибі тобі, воєводо, що мислиш про мене і болгар, але я буду тут і стоятиму поруч із вами.

– Ні, кесарю, стояти тобі з нами поруч у Преславі не треба. Ми захистимо Преславу, а ромеї зможуть потрапити сюди, у Вишній град, тільки тоді, як ми всі станемо трупами. Прощай, кесарю!

Так і поїхав воєвода Свенелд з Вишнього града. Коли ж кінь його зник за ворітьми, до кесаря знову зайшли боляри, і він їм сказав:

– Я мушу залишитись тут, а ви йдіть тепер у Преславу і дійте так, щоб імператор Іоанн швидше потрапив сюди, у Вишній град.

Ще через день, темної весняної ночі, військо імператора Іоанна підійшло до Преслави, стало на полі. Тільки почало світати, засурмили сурмачі, задзвеніли литаври, загули бубни. Піднявши прапори, військо ромеїв рушило з трьох боків до Преслави.

Але марно імператор Іоанн сподівався, що йому пощастить навально взяти Преславу. Коли стало світати й на рожевому тлі неба окреслились стіни, ромеї побачили, що там зібралися руські вої. Вони стояли супроти війська Іоанна щит біля щита, наставивши списи, а з стін міста назустріч ромеям уже летіли тисячі стріл.

Разом з воями, з невеликою вищою своєю дружиною, на коні, з мечем і щитом у руках сидів воєвода Свенелд. Він оглядав воїв – це був не полк, що боронив Преславу й Вишній град. Під стінами Преслави набагато більше, ніж руських боїв, стояло селян і париків, що з усіх усюд поспішали сюди, почувши клич Свенелда. Це була велика вже, добра дружина.

Свенелд, правда, знав, що не один ворог стоїть тепер перед ним, а є в нього ворог і за спиною – кесар Борис, боїли, боляри. Але вже раніше він звелів і руським, і болгарським воям пильно дивитись уперед, та слухати й те, що робиться ззаду. А хіба у імператора ромеїв, що йде на Преславу, тільки Свенелд з дружиною ворог? У нього вороги всі навкруг, навіть гори!

Бій розпалювався все дужче й дужче. Руські вої не тільки захищались. У той час, коли попереду них лучники гнали хмару стріл, а пращники й метальники кидали з стін гостре каміння, вони самі, тримаючи перед собою високі щити, з страхітливим криком, який дуже добре знали і якого жахались вороги, рушили в наступ і одразу врізались у колони ромеїв, які цього не ждали.

Іоанн Цимісхій здалеку з високого пагорка стежив за військом і наказував полководцям іти вперед, якнайшвидше одбивати наступ руських воїв. Але не ромеї, а руські вої все посувались і посувались вперед, на зеленому полі перед стінами Преслави чорніло багато трупів. Руські вої кричали переможно, а ромеї кричали тепер від переляку, страху.

Кілька довгих, надзвичайно напружених, страшних годин билися руські вої з ромеями. На полі бою лунали й лунали крики, бряжчали щити, дзвеніли сокири, свистіли стріли. Ромеї відступали.

Іоанн Цимісхій лютував.

– Їх набагато більше, ніж доповідали наші лазутчики, – говорив імператор, стоячи на пагорку з Вардом Скліром.

– Наші лазутчики не врахували болгар, – відповів Склір. – Їх набагато більше, ніж русів, і всі вони б’ються на смерть.

– Але що думають боляри? – лютував Цимісхій. – Зараз саме час, коли вони могли б ударити ззаду.

– Я думаю, що руські вої б’ються не тільки тут, на полі, але й у городі…

– Тоді пошли безсмертних.

За наказом Іоанна з лівого боку на руських воїв налетіли заковані в броню, озброєні довгими списами безсмертні.

Руські вої почули тупіт коней і зрозуміли, що замислили ромеї. Але вони і на цей раз не відступили. Накидали на шляху, де мали пролетіти безсмертні, чимало борін, набили багато списів, і коні казились, мчали з вершниками світ за очі.

Це був страшний кінець преславської січі. Цього дня на полі загинуло багато руських воїв. Набагато більше воїв втратив імператор Іоанн. Але він не взяв, як думав, першим ударом Преславу, руські вої не були переможені. Тільки тоді, коли почало темніти, відступили вони за стіни, підняли мости, зачинили ворота.

Кілька днів намагався Іоанн Цимісхій взяти Преславу. До нього з перевалів підходило все нове й нове військо.

Багато разів велів Іоанн брати місто копієм, вже під стіни Преслави підтягли пороки й тарани. Іоанн Куркуас поставив свої машини, що лили вогонь, катапульти викидали каміння…

Захисники Преслави тепер уже не відкривали воріт. Вони стояли на стінах, гасили пожежі, кидали на ромеїв каміння, лили гарячу смолу, засипали їх стрілами.

Було й інше – кілька разів у той час, коли бій ішов під самими стінами Преслави, в стані ромеїв вчинялась тривога – то починали горіти метальні машини, то летіли стріли в спини. Уночі ромеї боялись одходити від стану, бо хтось невідомий близько блукав між скель.

Нарешті розлютований Іоанн сказав Варду Скліру і Іоанну Куркуасу:

– Я мушу зустрічати свято воскресіння в Преславі. Якщо ви цього не зробите, я поведу військо сам, а вас накажу повісити!

Тоді в п’ятницю почався новий наступ на Преславу. Вард Склір, Іоанн Куркуас і всі полководці знали, що їм загрожує, якщо вони не візьмуть Преслави, обіцяли воїнам великі нагороди і дали їм стільки вина, що ті зовсім сп’яніли.

І коли Іоанн Куркуас з своїми метальними машинами почав щосили кидати каміння, а в стіни раптом вдарили тарани й пороки, ромеї побігли до стін, заходились ставити драбини, з страшним, одчайдушним криком дерлись вгору.

Мабуть, ще довго тривала б ця битва, і, мабуть, захисники Преслави бились би на її стінах до загину, але ж у найстрашніший час, коли руські вої одбивали п’яних ромеїв, стінами текли потоки крові, а над кожним витала смерть, хтось збив гаки й засови на воротах, відчинив їх і дав шлях ворогу…

Але й після того Преслава ще не впала. Багато воїв одразу ж кинулись до воріт, побачили там, схопили й підняли на списах боїлів і боляр, що зробили чорну справу. Вої стали грудьми біля воріт, бились сокирами, різались ножами. А коли всі вої зійшли зі стін, тоді й вони підняли щити й стали відходити до Вишнього града, що височів на горі над Камчією, заскочили до гридниці й стали на її стінах.

Коли імператор Іоанн заїхав до города, бій там ще продовжувався. Зійшовши з коня і стоячи на скелі, звідки видно було Вишній град і гридницю перед ним, Іоанн зрозумів, що ромеї швидко не візьмуть гридниці, де збилось кілька тисяч русів і болгар. Він велів палити її.

Ромеї тягли звідусіль усе, що тільки могло горіти, зі всіх боків підпалювали дерев’яні стіни гридниці, стіни града.

День закінчувався. Сонце зайшло за гори. Багряне море колихалось на заході, а ще одно вогняне море буяло в Преславі. Загибав Вишній град – краса Болгарії, у вогні гинули руські вої.

Та ось руські вої швидко почали виходити з цього вогняного моря. Вони ставали перед гридницею, бо вважали за краще вмерти зі зброєю в руках, аніж загибати у вогні.

Так почався останній бій у Преславі. Зі всіх вулиць поспішали до гридниці піші й кінні ромеї. Вони поволі оточували, оточували воїв, наступаючи на тих, які стояли в полі. Воїв була тисяча, далі лишилось кількасот, ще далі – кілька десятків. Вони помирали, але перед ними виростав вал з ворожих трупів. І це було настільки страшно, що навіть імператор Цимісхій сказав:

– Я ще не бачив, щоб хтось так помирав!

Саме тоді примчали вершники й доповіли імператору, що вони знайшли у Вишньому граді в кам’яному палаці кесаря Бориса.

Імператор Іоанн, почувши це, ні на хвилину не затримався, а, сівши на коня і взявши з собою великий загін безсмертних, помчав до палацу.

Звістка про кесаря Бориса дуже схвилювала імператора: отже, Святослав тримав його у в’язниці у Вишньому граді, а війська ромеїв наступали так швидко, що руські вої не встигли його вивезти.

«Швидше туди, швидше, – думав імператор. – Я зніму з нього кайдани, виведу з в’язниці, живий кесар Болгарії потрібен мені більше, ніж Преслава!»

Думав він і про інше. Починаючи від Аспаруха і Омартога, як це добре знав Іоанн, болгарські кесарі збирали в палацах своїх у древній столиці Плисці, а пізніше в Преславі нечувані скарби. Про ці скарби знав весь світ і, звичайно, імператори Візантії. Починаючи свої війни з болгарами, вони завжди рвались до Плиски й Преслави, прагнули здобути ці скарби. Мріяв про них і імператор Іоанн. О, як потрібні були зараз золото, срібло, дорогоцінне каміння зубожілій імперії!

Але, звичайно, імператор Іоанн і гадки не припускав, щоб скарби болгарських кесарів вціліли, – коли князь тавроскіфів побував зі своєю ордою в Преславі, він, безперечно, забрав з собою ці скарби. А хіба не зробив би так само Іоанн? Адже скрізь – у Сирії, Єгипті, арабських землях, – скрізь, де з своїм військом проходив Іоанн, він найперше забирав скарби…

До кам’яного палацу у Вишньому граді було зовсім недалеко, і імператор з безсмертними швидко примчали туди. Залетівши на подвір’я палацу, вони побачили, що тут робиться те ж саме, що й у Преславі, – в усіх будівлях града чулись зойки і крики, скрізь ходили з мішками легіонери.

– Де кесар? Швидше до нього! – крикнув Іоанн.

– Він у церкві! – відповіли імператору.

Разом з безсмертними імператор кинувся до церкви. Але що це? У супроводі своїх боляр з дверей церкви вже виходив кесар Борис – у білому одязі, пурпуровому корзні, підперезаний червоним поясом, у червоних сандаліях, з цепом і гривнами на грудях. Побачивши імператора, кесар зупинився і, впавши ниць, вітав його.

– Встань, – промовив Цимісхій, – і йди сюди.

Кесар зробив кілька кроків і зупинився перед Іоанном.

– Бідний кесар Болгарії, – сказав імператор, – ти довго і багато страждав…

– Так, великий василевсе, нам усім довелося багато й довго страждати…

– Ти, кесарю, з болярами своїми зробив велику послугу, відчинивши ворота Преслави, і імперія ніколи не забуде цих ваших трудів… Але я не знав, що ти вже на волі, я думав, що Святослав вкинув тебе до в’язниці.

– Ні, імператоре, муки мої й боляр були безмежні, але я не сидів у в’язниці, а ввесь час був тут, у Вишньому граді.

– Велике щастя, що ви всі вціліли, – звернувся імператор Іоанн вже до боляр. – Я прийшов сюди, поневолені болгари, щоб врятувати вас від орд тавроскіфів, від язичника – князя Святослава, щоб визволити Болгарію, щоб жити з нею в любові й мирі, як заповідали імператори ромеїв і як того прагнули кесарі ваші…

І на знак прихильного ставлення до болгар імператор Іоанн зійшов з коня, подав руку кесареві Борису, і вони разом пішли до палацу.

Там імператор ромеїв добре поїв, випив, перепочив, а тоді запитав у кесаря Бориса:

– А як, кесарю, скарби каганів?

– Вони цілі, василевсе…

– Як? – імператор не міг приховати свого здивування. – Святослав не встиг їх забрати?

– Ні, – відповів поволі кесар Борис, – він їх не став брати.

– Проклятий тавроскіф! – скрикнув імператор Іоанн. – Вір мені, він побоявся їх брати, бо знав, що я нажену його навіть за Дунаєм і покараю, а за скарби вигадаю найлютішу кару.

Кесар Борис на мить пригадав свою розмову з Святославом, коли той дарував йому життя й скарби, і нічого не відповів.

– І де ці скарби? – не вгавав імператор.

– Вони тут, у палаці, в підземеллі.

Сп’янілий від вина, імператор примружив очі.

– Кесарю Борисе, – сказав він. – Ти мені покажи ці скарби. Я хочу бачити, що ж має Болгарія?!

– Я виконаю твою волю… – згодився кесар.

Тримаючи в руках великі воскові свічки, вони сходами спустились у глибоке підземелля. Кесар Борис сам одімкнув два важкі замки, що висіли на залізних колодках, і розчинив двері. Удвох вони зайшли до підземелля й зупинились…

Спочатку, поки очі не призвичаїлись до півтемряви, важко було добрати, де вони опинились. Десь близько шуміла вода – напевне, поруч за стіною, а може, й над ними вирувала Камчія, повз свічку імператора раз і вдруге пролетів кажан…

А потім імператор роздивився. Вони стояли в широкому й довгому льоху, кінець якого губився в темряві. Льох цей, видно, був складений в давноминулі віки із великих брил сірого дикого каменю. На брилах скрізь попід стінами у важких залізних скринях і просто на землі лежали скарби болгарських каганів.

Тут було багато зброї – стародавніх болгарських золотом, сріблом і дорогоцінним камінням оздоблених мечів, щитів, шоломів, було тут багато й римської зброї – корони, цепи, гривни імператорів, тих князів і воєвод, з якими колись воювали болгари, в кількох скринях насипом лежали арабські, візантійські, франкські золоті й срібні гроші. Ще одна скриня була наповнена дорогоцінним камінням.

– Яке щастя, – вирвалось у імператора Іоанна, – що князь Святослав не взяв цих скарбів!

– Так, – згодився кесар Борис. – Болгарія стала б нещасною, якби вона втратила ці скарби.

– Зараз вона буде щаслива, – сказав імператор. – Римська імперія визволить Болгарію. Я гнатиму Святослава до самого Дунаю, буде потреба – ми підемо й за Дунай. Ми виконаємо свій обов’язок перед імперією і Болгарією до кінця. Але хтось мусить бути й у Преславі. На заході – Шишмани, на півночі – угри. Треба стерегти Преславу, ці скарби… Я тебе залишаю кесарем імперії і Болгарії в Преславі.

Кесар Болгарії Борис був задоволений. Тільки цього він і бажав від імператора ромеїв.

3

Сидячи в Переяславці, князь Святослав швидко дізнався про бій в Преславі. Гонці, які примчали з Плиски й Данаї, розповідали, що війська імператора, як таті, пройшли гори й стали під Преславою. Руські вої рубались там до загину, попліч з ними на смерть стояли й болгари, але всі вони склали голови, а разом із ними й воєвода Свенелд.

Князь Святослав дуже печалився, дізнавшись про загибель воїв у Преславі й смерть Свенелда. Але гонці говорили, що взявши Преславу, грецькі вої посуваються далі на схід, уже взяли Плиску, доходять до Данаї.

Князь Святослав посилає назустріч ромеям загони, що складаються з руських і болгарських воїв. Болгарські вої знають кожну стежку, кожну ущелину й камінь. Руські вої – сміливі, звитяжні люди, вони нічого не бояться, навіть смерті.

І якщо після Преслави війська ромеїв ідуть якийсь час ніби в пустелі, а імператор Іоанн навіть дивується, де ж поділись болгари, то незабаром він дізнається, де вони й що замислили. Чим далі виходять ромеї з гір і чим ближче до Дунаю, тим важче їм просуватись. Уночі на стоянках ромеїв зчиняється тривога. Якщо вони ночують в ущелинах, на них згори, зі схилів, сиплеться каміння, з нічної темряви летять стріли. Так день за днем, ніч за ніччю. Ромеї не знають, звідки їм ждати нового удару, де на них чатує смерть…

Як же здивувався князь, коли зустрів біля Доростола воєводу Свенелда. Він навіть не повірив своїм очам, але це було так: коли князь Святослав стояв і оглядав рови перед Доростолом, недалеко зупинився загін вершників-болгар, а з коня сповз, важкою ходою рушив до князя воєвода Свенелд.

– Здрав будь, княже! – прохрипів він.

Князь Святослав оглянув воєводу з голови до ніг, переконуючись, чи не помилився він часом, й скупо відповів:

– Здоров будь…

– Княже Святославе, – розпачливо сказав Свенелд. – Преслава впала, вої наші побиті…

– А чому ж ти живий? – запитав Святослав.

Блідий, без кровинки в обличчі, із темними западинами під очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя.

– Краще б мені не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, – він показав на груди, – біля гридниці, і я не бачив кінця Преслави. Уночі ж болгарські вої винесли мене з города, поклали на коня, повезли, і так я опинився тут, княже…

Князь Святослав подивився на болгарських воїв, що стояли оддалік, суворі зморшки розійшлись на його обличчі, іншими вже очима глянув він на Свенелда.

– І глибока в тебе рана?

– Що рана? – застогнав Свенелд. – Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславі на стінах, хтось відчинив ворота в городі…

– Хто ж то?

– Про це знає кесар Борис з болярами.

– Пси! – крикнув князь Святослав. – Отже, все лжа, все всує. Ми їм вірили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, прокляті його боляри!..

– Чому ти не вбив їх раніше, княже?

Князь Святослав торкнувся рукою шиї, ніби щось заважало йому дихати.

– Убити?! – сказав він. – Так, Свенелде, і кесар, і боляри заслужили на те, щоб їх убити. Але що тоді сказали б у Візантії і тут, у Болгарії? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивці… Ні, – помовчавши якусь хвилину, вів далі Святослав, – тому, хто вбиває не лева, а пса, честі мало. Прийде час, і коли скажені пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правді – ми чи кесарі Болгарії. Шкода болгар. Бачу, що Візантія проллє тут велику кров, важкі жажелі одягне на виї їхні… Горе, горе Болгарії з кесарями такими…

– Але, княже Святославе, що маємо робити ми?.. – запитав Свенелд. – Імператор Іоанн іде з великою силою, кесар Борис з болярами своїми йому допоможуть…

– Так, – згодився князь Святослав, – тепер кесар імператору допоможе… А нам треба подумати, що робити.

Пізно вночі Святослав стояв на березі Дунаю, дивився на небо, де висів срібний серп молодого місяця, на тихі береги, лодії, що вимальовувались на плесі.

Зараз за одну ніч він міг посадити воїв своїх на лодії, спуститись до гирла Дунаю, вийти в море.

Зараз, і також за одну ніч, князь Святослав міг ще з воями своїми переправитись на лодіях через Дунай, вийти на лівий берег і, потопивши лодії, пішо йти до Києва.

Обидва ці шляхи були небезпечні й важкі – у гирлі Дунаю на них вже могли чатувати кораблі ромеїв, по той бік Дунаю в полі їх могли зустріти печеніги. Але хіба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що ці шляхи були, ними можна було потрапити на Русь.

Мине короткий час, і цих шляхів не буде. У гирлі Дунаю з’являться кораблі ромеїв, вони підіймуться вище й одріжуть шлях до лівого берега. З гір у долину спустяться легіони імператора Іоанна.

«Так що ж робити?» – думав князь Святослав. І раптом він здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки…

Позад нього стояв воєвода Свенелд, поруч із ним воєводи київські, мужі новгородські, тисяцькі з Переяслава й Родні, воєводи чернігівські й деревські.

– Чому не спите? – запитав князь.

– Не спиться, княже, дивимось навкруг, чуємо Русь.

– Що ви чуєте?

– Кличе Русь, – промовив Свенелд і показав рукою на лівий берег Дунаю.

– Так що ж, піти морем?

– Ні, княже!

– Тоді, може, перейти Дунай і рушити в поле?

– Ні, княже!

– Але в Іоанна війська багато…

– Знаємо…

– А підійдуть кораблі ромеїв – і Дунаю не перейдем.

– Знаємо.

– Так що ж робити? – запитав князь.

– Стояти на місці і берегти честь, княже.

І князь Святослав зрозумів, що в цю ніч думає не тільки він, а вся його дружина. Важко йому, але важко і їм. Вони знають, що сьогодні в них ще є шлях до Русі. Але це не їхній шлях. Бо Русь вміє стояти тільки чолом до ворога, не спиною.

– Отже, не підемо, – сказав Святослав.

– Не підемо, княже, станемо на смерть! – відповіли воєводи.

4

Світ, у якому їм тепер судилося жити, був невеликий.

Город Доростол стояв на правому, високому, березі, майже біля самих його стін повільно котив води широкий у цьому місці Дунай. Вдалині було видно низький лівий берег – спокійну на перший погляд, безмежну рівнину, де зрідка жовтіли кучугури, а до самої води підступали низькорослі, густі, як буває на болотах, ліси.

Але то була не спокійна рівнина. Лівий берег завжди загрожував правому. Там, на болотах і в лісах, час від часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, підкрадались до плеса і зненацька, темної ночі перепливши Дунай, налітали на придунайські городи і села.

Через це город Доростол і будувався як справжня фортеця. Він стояв на високому скелястому березі, звідки видно було плесо й задунайську рівнину. Зі всіх боків город оточували дерев’яні, складені з городниць стіни, що мали троє воріт – двоє від долини й гір, ще одні – від Дунаю. На стінах день і ніч пильнували дозорці, сторожа ходила й понад берегами.

Звичайно в Доростолі жило небагато людей: кметь із своєю дружиною, боляри, купці, які вели торг на Дунаї, ходили до імперії й далі, посилали в море рибалок, та ще ремісники. Кметеві й болярам належали також і плодючі землі на захід від Доростола й понад берегом. Там жили повинники – їхні парики.

Але в грізні часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усіх усюд зі своїми дружинами боляри, сюди тікали повинники – селяни, різні ремісники, що звичайно жили в хижах і землянках за стінами города, – усі вони знаходили притулок за високими стінами города, брали в руки зброю, опускали мости, замикали ворота, приймали бій.

Тепер сталося, як і в давноминулі часи. Город над Дунаєм, де кожен камінь покроплений був кров’ю, де піски й земля навкруг засіяні були стрілами й людськими кістьми, мусив ще раз рятувати людей від смерті, рятувати й воїв князя Святослава.

Все своє недовге життя князь Святослав діяв як богатир. Коли він бачив, що на Русь насувала чорна хмара, а людям її загрожує небезпека, то кликав дружину свою, попереджав ворога: «Іду на ви!» – і рушав на нього.

Зараз Святослав не міг сказати свого грізного «Іду на ви!» – не він ішов проти ворогів Русі, супроти нього самого підступно виповз з військом своїм із гір імператор ромеїв Іоанн. Він ішов проти Святослава, на воїв його, на Русь.

Князь Святослав знав, що боротьба з Іоанном буде довга й жорстока. Римські імператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров’ю, це вони з давніх часів підбурювали проти Русі хозарів і будували їм фортеці, це вони простягали до Русі свої пазурі з Кліматів, це вони підбивали проти Болгарії Русь, а Болгарію проти Русі, це вони в спину русам насилали печенігів…

Тепер імператор Іоанн сам вів легіони проти Русі. О, як добре відчував Святослав свою помилку під Адріанополем. Тоді, стикнувшись з руськими воями, імператор Іоанн говорив про любов і мир… Ні, не про любов і мир з русами думав тоді він, захоплений зненацька русами. Він зрозумів, що не може їх перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир…

Почесний мир! Тепер київський князь Святослав бачив, чого вартий мир з імператорами, чого варте їхнє імператорське слово, але зараз вже пізно було про це думати… Зараз йому треба було замикатись у Доростолі й стояти тут на смерть.

Правда, не всі тут, у Болгарії, шукали для себе рятунку в Доростолі. Ще тоді, коли князь Святослав вирушав з воями своїми з Переяславця до Доростола і коли скрізь покотилася чутка, що саме в Доростолі руський князь зійдеться на життя і смерть з імператором ромеїв, темної ночі втік із Доростола в гори на захід разом із дружиною своєю кметь Банко, слідом за ним, навантаживши на човни коштовності, подалися вниз по Дунаю купці і деякі боляри.

Але це було не більше, як краплина в морі. За кметем і його дружиною, купцями й болярами в Доростолі ніхто не шкодував. Крім тих, що повтікали, у Доростолі залишилось ще чимало і купців, і боляр. Їхали вони сюди й з інших придунайських городів. Одним із перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен.

Сюди ішли, полк за полком, під знаменами своїми вої князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякі ставали таборами на рівнині, під стінами Доростола.

Разом із ними, а часто слідом, також під знаменами своїми, ішли вої болгарські, – і вони шукали притулку в городі Доростолі, ставили табори на рівнині.

На всіх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупіт, скрип коліс, їхали верхи, йшли пішки, біля возів з високими колесами, з яких визирали перелякані жінки й чорноока дітвора, крокували мовчазні, замислені повинники й смерди, від самих Залізних Воріт до Доростола пливли човни.

Так у Доростолі поволі зібралось все військо князя Святослава, сюди повтікало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кількох колісницях і просто на конях прибув чималий гурт людей: у чорних довгих рясах, довгобородих.

Їх впустили до міста, і найстаріший із них – древній, висхлий, надзвичайно блідий чоловік – одразу попросив одвести його до Святослава.

Князь Святослав говорив із ним у будинку кметя, де тепер він, здається, розташувався надовго.

– Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене і паству мою… – почав, ставши перед Святославом, старик.

– Хто ти єсть, отче? – запитав Святослав. – І яка твоя паства? Бачу я, що ти й дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!..

– Я патріарх Даміан, а паства моя – усі християни Болгарії… – відповів старик і важко зітхнув.

– Святий патріарше, – посміхнувся Святослав і сів напроти нього, – як же я можу захищати тебе, коли сам єсм язичник? Не Христу, а Перуну і іншим богам молюсь з воями моїми.

– Княже Святославе, ліпше вже прийти мені до тебе – язичника, аніж піду я до імператора й патріарха константинопольських, які ненавидять, проклинають і знищують нас, християн болгарських…

– Не відав я, – посміхнувся Святослав, – що християни християн ненавидять і знищують. Говорили мені, що християни проповідують: не убий!

– Княже Святославе! Ромеї – від імператора з патріархом до останнього патрикія і священика – тільки кажуть: не убий. Справді ж вони розбійники, грабіжники і просто злодії…

Князь Святослав мовчав.

– Я скажу правду, княже Святославе, – мовив патріарх. – Ти сказав, що я – християнин, а ти – язичник, і це так. Ми люди різної віри… Є різна віра і в нас у Болгарії. Знаю я, що є різна віра й на Русі. Але знаю й те, що ми в Болгарії терпимо різні віри, а ти, княже, терпиш різні віри на Русі. Так і повинно бути, кожен молиться по-своєму, сам Христос сказав, що для бога – немає ні елліна, ні юдея.

Патріарх Болгарії дуже стомився після важкої дороги в горах, зараз він, крім того, розхвилювався, і якийсь час помовчав.

– Уже давно константинопольські імператори й патріархи ненавидять нас, болгар, бо ми віримо во Христа, але не віримо в сатану, якого вони замкнули в храмі Софії. Наші люди не хотять патріарха константинопольського, бо знають, що за ним стоїть імператор. І скільки крові вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все своє життя віддав… Але кагана Симеона немає, а наступники його продались Константинополю, огречились, привели сюди ромеїв. Я, княже, зараз був у Преславі. Вони вбивають болгар, вони пограбували всі храми, вони глузують з нас – християн…

– А кесар Борис? – запитав Святослав.

– Що кесар Борис?! – звів д’горі очі патріарх. – Його мати – грекиня, вона з молоком напоїла його лютою ненавистю до всіх болгар-християн… Я проклинаю Бориса!

– Дивно мені чути, – промовив Святослав, – що патріарх Болгарії проклинає свого кесаря. Бідна Болгарія, коли таке робиться в ній, і чим я можу допомогти тобі, отче?

– Прийми нас у Доростол, – просив патріарх. – Ти, князю Святославе, – язичник, як і твої вої, але я молитимусь, щоб ти переміг ромеїв…

– Я не вірю в Христа, – сказав Святослав, – але якщо в Болгарії немає місця для її патріарха, будь тут, отче…

5

Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городі, розбивав рискалем землю. Він вибирав каміння.

І Ангел пізнав Микулу. Тільки руський воїн завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль і швидко пішов йому назустріч.

– О, якого доброго гостя днесь маю! – кричав Ангел. – Цвітано, Цвітано! – покликав він жону.

Вона одразу прибігла з двору – радісна, збуджена, з рум’янцями на щоках.

– Як добре, що ти прийшов, – говорили навперебій вони.

Але Микула був чимось стривожений, неспокійний.

– Ліпше би я днесь не приходив до вас у гості, – почав він.

– А що? – сполохано подивився на нього Ангел.

– Зайшов попрощатись, – важко зітхнув Микула. – Ідемо ми до Дунаю.

Ангел зрозумів, про що говорить Микула, бо давно вже бачив сині димки на перевалах, вдень і вночі чув важку ходу руських воїв, що прямували в долину.

– То це правда? – запитав Ангел.

– Правда, Ангеле! – відповів Микула. – Ромеї пішли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю.

І вже розмовляли не тільки вдвох. Звідусіль, побачивши руського воїна, до дворища Ангела поспішали люди. Підійшов ближчий його сусід – старий, сивобородий Огнен, прибіг, задихавшись, і став біля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кілька чоловіків і жінок, які тільки-но порались на городах. Усі стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом.

– Куди ж ви йдете? – питав Ангел.

– Вони напали на нас зрадою й сунуть з усіх перевалів. Ми ж ідемо до Дунаю.

– І далі підете, Микуло?

Микула подивився на болгар.

– Ні, – твердо сказав він, – підемо до Дунаю і там будемо битись.

– Але їх дуже багато, – замислився Ангел.

– А вже й наші боляри пруть і пруть в гори, гавран гаврану очі не капат[201], – сказав сусід Огнен. – Сьогодні вночі поїхали, сам чув, брати Турени до Преслави.

– Тепер уже вони разом з ромеями візьмуться за своє.

Цвітана навіть заплакала.

– Підемо ми до Дунаю, – голосно промовив, щоб підтримати усіх, Микула, – і станемо там. Хіба для того приходили ми, – питав він, – щоб цю землю ромеї підкоряли?!

– Ой ні, – загомоніли болгари. – Руські вої – добрі вої, були б тут – і ми жили…

– Не за те ми боролись, – вів далі Микула, – щоб цю землю й вас підкоряли. Бились ми, бо ромеї однаково – що нам, що вам… Бились ми тут, бились там, у горах, – він простяг руку й показав удалину, – станемо тепер над Дунаєм на смерть.

– А що робити нам? – крикнув Ангел.

– Так, так, що робити нам? – заговорили всі сусіди.

Микула скинув баранячу шапку, ніби вона давила йому голову, і, спираючись на меч, довго дивився на голубу долину, над якою висіли, як лодії з піднятими вітрилами, рожевуваті хмарини. З цієї долини сюди, в передгір’я, котився теплий вітер. Він приносив пахощі свіжої землі, молодої трави. Там, далеко-далеко, видно було чорні шматки тільки-но зораної землі, там скрізь видно було людей, з різних кінців линуло мукання худоби.

– Чудна земля, – сказав Микула, розчулено дивлячись на долину й одкидаючи рукою волосся, що спадало йому на чоло. – Зараз саме час виорати її, покласти зерно… Коли ж ромей не пускає.

– Що робити? Що робити? – бідкались люди.

Микула замислився.

– Моя земля ген там, – показав він на далекий обрій, – а буду стояти тут.

– Моя земля тут, – нібито відповів йому Ангел, – але стану за неї там. Я піду з тобою, Микуло.

– Хіба тільки ти підеш? – сказав сусід Огнен. – Не буду і я тут сидіти, піду до Дунаю.

– І я… і я… – один за одним говорили сусіди.

«Чудна земля, і чудні на ній живуть люди!» – про себе промовив Микула.

– Я тебе одного не пущу! – скрикнула Цвітана. – Де ти з мечем, там і я буду.

– Навіщо тобі ходити? – не хотів мати сорому через Цвітану й засварився Ангел. – Що жона на війні?

– Не говори так, Ангеле, піду! – зашарілась Цвітана.

– А коли підемо? – запитували вже болгари.

Аж тоді Микула зрозумів, що трапилось те, чого він не ждав. Він зайшов до Ангела попрощатись, але було не до прощання, бо і Ангел, і всі болгари, що зібрались тут, ідуть з ними, руськими воями. І хотів цього Микула чи ні, а доведеться йому їх вести, думати про них, стерегтись, щоб десь не наскочили на них ромеї.

– Тоді що ж, – сказав Микула. – Одразу й підемо… Будемо збиратись тут!

Сусіди кинулись до своїх дворищ. Микула з Ангелом зайшли до його бурделю.

– Що ж брати з собою? – бідкалась Цвітана.

– Візьмемо все, що зможемо, – сказав Ангел. – Нічого їм не залишимо.

– А вино?

– Що подужаємо – вип’ємо, міх з собою візьмемо, а остачу – в землю.

– Ти, Цвітано, візьми з собою голку й нитки, – порадив Микула, – бо моя сорочка й порти чисто порвались.

– Вип’ємо, Микуло, – налив тим часом у дерев’яні кухлі вина Ангел.

– То й вип’ємо, – згодився Микула.

Так вони посиділи якусь часину. Ангел встав і почав класти у лантух усе, що, як думав він, могло знадобитись над Дунаєм. Цвітана, щось примовляючи, бігала по бурделю, зазирала в кліті, в ями.

І ось вони вийшли у двір. Там було чимало сусідів Ангела. Але ні, не тільки ті сусіди, що слухали Микулу, були тут. До них приєдналось ще чимало чоловіків, які жили далі. Та й це були ще не всі. З усіх кутків селища до двору Ангела ішли чоловіки, жінки, отроки. Кілька болгар поспішали на конях, ще кілька приїхало на запряжених волами возах. Всі в селищі почули звістку, яку приніс Микула, і зробили так, як і Ангел, – вирішили йти до Дунаю.

– Що я бачу? – сплеснув руками Микула. – Це ж усе селище йде…

– Де ви, там і ми, – почув він у відповідь збуджені голоси. – Ако смерт – да заєдно…[202]

Щось уперто думаючи, довго стояв Микула біля дверей бурделю. Потім вій ступив уперед, став серед людей.

– Зане так, – голосно промовив він, – покладемо, людіє, мішки на вози. Гей, комонники, – голосно закричав він на вершників, – борзно поїдете на брані! А нині запрягайте вози, забирайте всяке жито, щоб ромеям нічого не лишилося, женіть корів і овець, поїдемо всі і нічого їм не покинемо.

Ще через короткий час люди залишили рідне село й хто на возах, хто й пішки стали спускатись у долину. А попереду тихою ходою ішов Микула.

1

Військо Іоанна Цимісхія стояло в Преславі кілька днів. Начальник метальних машин Іоанн Куркуас знов хвалився й гордився перед іншими полководцями: це він говорив імператору, що треба взяти Преславу до свята воскресіння, це завдяки йому воїни імперії дуже швидко пройшли небезпечні клісури й стоять у Преславі. На радощах Іоанн Куркуас пив, пив стільки, скільки могло вмістити його величезне черево. Пив вина грецькі, болгарські, угорські, херсонеські, задунайські – із землі угличів, зроблені із жита, – пив усе, що було в пивницях болгарських кесарів.

Проте, віддаючи належне Іоанну Куркуасу як винопивцеві, не слід забувати й того, що тут, у Преславі, він робив ще одно звичайне для нього діло, так що навіть диякон Лев написав про нього в своїй історії: «Магістр Іоанн вчиняв у Місії безумні злочини проти священних храмів, він пограбував багато церков, а ризи й святі сосуди використав для власного вжитку». Що б хто не говорив про історію диякона Льва, а про Іоанна Куркуаса він писав правду!

Але пив і грабував Преславу й болгар не тільки Куркуас, а всі полководці й воїни, а також і імператор Іоанн. У свято воскресіння Христа, – о, його в Константинополі завжди відзначали урочисто, багато, – тут, у Преславі, імператор Іоанн також зробив великий вихід із собору преславської Софії. Разом із кесарем Борисом проїхав вузькими вулицями Преслави, де ще зяяли розбиті вікна й двері і пахло згаром, разом з кесарем виїхав за город, де вишикувались і бурхливо вітали імператора легіони. Потім імператор Іоанн розговівся, пообідав, навіть поцілувався з кесарем Борисом. А пізніше покликав проедра Василя, сказав йому, що виступає з військом, велів проедру пильнувати за скарбом болгарських каганів.

Після цього імператор Іоанн повів своє військо далі…

Тепер, проминувши Стару Планину й Плиску, це військо виглядало справді страшним і грізним. Там, у горах, де таксіархії ховались в ущелинах, війська майже не було видно. Тут, на схилах Планини й придунайській рівнині, де попереду їхало багато закованих у броню вершників, а за ними крокувало біля п’ятдесяти піших і кінних таксіархій, з правої й лівої руки посувалось чимало турм і банд фемного війська, – тут, на схилах гір і рівнині, одразу видно було всю силу імператора Іоанна, гордість Візантії!

Посуваючись з своїми безсмертними посередині цього війська, імператор Іоанн відчував себе в повній безпеці. Раз за разом оглядав він з пагорбів своє військо, посміхався. Це була ще не вся його сила. За наказом імператора кілька таксіархій і друнг з фем ішли понад морем з Месемврії й Варни, щоб проминути невисокі Лудогори й несподівано вийти до Дунаю. Десь пливли до Дунаю й кораблі Візантії. Імператор Іоанн був певен, що гордий Святослав, який опинився з своїм військом на смужці землі над Дунаєм, не вистоїть проти ромейського війська. Він уже зараз, либонь, сідлає коні, щоб тікати за Дунай!

Вражало імператора те, що ромеї не зустрічали на своєму шляху ворожого війська. Невеликі бої довелося провести тільки в Данаї й Плисці, – там стояла й до останнього билась сторожа князя Святослава. Легіони імператора Іоанна минали городи й села Болгарії. Тільки недавно тут буяло, кипіло життя, кузнець робив своє діло, а ратай своє. А зараз легіони йшли й не чули людського голосу, не бачили ні кузнеця, ні ратая, йшли нібито в Аравійській пустелі…

На питання, де поділись тутешні люди, не могли відповісти й боляри, що виходили з сховищ і приєднувались до війська імператора. Люди були? Були. Князь Святослав міг їх забрати до себе? Ні, князь Святослав не брав їх до себе. Де ж поділись вони? Може, ховаються в Лудогорах, може, пішли за Дунай, може, і це найпевніше, рушили із своїми жонами, дітьми, табунами аж за Залізні Ворота, на Тису?!

Правда, час від часу то позаду ромейського війська, то попереду, кілька разів просто серед стану, з’являлись невідомі, що завдавали воям імператора великої шкоди, – вони накидались на безсмертних і враз робили їх мертвими, вони підповзли темної ночі до намету й убили стратига Македонії Феофіла. Вони, може, хотіли вбити й самого імператора!

Іоанн велів усім своїм полководцям пильно стежити за охороною легіонів. Вони зрозуміли, що він турбується найперше про власну порфіроносну особу. Але вони також боялись за своє життя, через що вдвоє, втроє збільшили кількість вігл, ставили сторожу навіть у стані, та й самі, якщо говорити правду, мало спали, а більше прислухались.

Один раз віглам пощастило захопити невідомих. Сталося це так Досить великий загін віглів, числом до двадцяти чоловік, на конях, сховався якось уночі в ліску поперед табору. Усі вони пильнували, дослухались до найменшого звуку серед ночі, тримали напоготові й нічну зброю – сокири, мечі.

Але хоч як вони пильнували і слухали, проте не почули, як зовсім близько, попереду них, позаду і навкруг, з’явились невідомі, рушили на них, стягли їх з коней.

Від несподіванки вігли розгубились і не встигли нічого зробити. Невідомі хутко знищили загін.

У стані почули крики віглів на полі, туди поспішили інші загони. У цей час вже починало світати, ромеї кинулись за невідомими, довго шукали їх у лісках наокруг, обійшли всі яри, кущі і нарешті знайшли трьох: одного літнього чоловіка з незвичайно ясними очима, що дивились з-під густих сивих брів, з довгою сивою бородою й такими ж вусами, та ще двох молодих, майже юних.

Їх привели до імператора, бо так він велів. І, стоячи оддалік, він довго дивився, як його вої допитували невідомих: шпильками, що заганялись під нігті, лещатами, що стискували й рвали тіло, залізом.

Але ніхто з трьох невідомих не сказав жодного слова про те, хто вони, кому служать, чого хочуть. І тоді імператор велів зарубати їх мечами.

І далі, як у пустелі, йшов імператор Іоанн з своїми легіонами. Спустився з гір, вийшов на долину, де видно було Доростол.

2

Князь Святослав знав, де і як іде імператор ромеїв. Повертаючись з гір і долин, загони, що складались з руських і болгарських воїв, розповідали, які сили веде з собою імператор, якими шляхами вони йдуть, де зупиняються й ночують. Гомін знедоленої Болгарської землі й тужний крик її людей увесь час долітали до князя Святослава.

Знав князь Святослав і те, що до Доростола військо імператора підступає не одним, а кількома шляхами. Сам імператор іде з легіонами через Данаю й Плиску, кілька таксіархій, скрадаючись у Лудогорах, поспішають вийти взап’ять його воям, а кораблі Візантії вже пливуть до Дунаю, щоб остаточно одрізати військо від рідної землі, від Русі.

Усе це знав князь Святослав. Можливо, ще й тепер, сівши вночі на лодії й переправившись через Дунай, вої досягли б землі Угличської, звідти ж повернулись і на Русь.

Про це говорив з Святославом і брат його князь Уліб. Одного разу, коли князь Святослав був над Дунаєм, під стіною города, Уліб сказав, дивлячись на широке, багатоводне плесо, на далекий лівий берег:

– А не ліпше би нам було, брате, сісти на лодії, повернути всп’ять на Русь?

Князь Святослав також дивився на плесо й лівий берег, але думав, мабуть, про інше, бо відповів:

– Не потече ніколи всп’ять Дунай, а руські вої ніколи ще не тікали з поля бою. Від чого ти б хотів утекти, брате Улібе?

– Від меча і списа, від грецької смерті наших людей тут, на березі Дунаю…

– Хто ухиляється від бою з коршаком на скелі, той загине від нього в долині, – суворо промовив князь Святослав. – Аще не приймемо бою з імператором на Дунаї, буде нам непоправна й срамна смерть на Дніпрі.

– Брате мій, брате! – скорбно вів князь Уліб. – Не про себе мислю, болить у мене серце за множеством людей…

– У множества своїх людей повинен вчитись і князь. Зане ж не навчиться, буде йому, як ворогу й супостату…

– Спасибі, брате, що навчив… Де ти, там буду й я… Станемо по правді, брате! Нехай нам допоможе Христос…

– Проти візантійського Христа я боротимусь мечем, Улібе, а допомагатиме мені Перун.

– То нехай кожному з нас допомагає його бог, – закінчив князь Уліб.

Побачив князь Святослав того ж дня і колишнього василіка імператора ромеїв Калокіра. Він навіть не впізнав його. Минаючи торг, князь зупинився недалеко від купців, що продавали рибу, яку болгариловці звичайно ловили в лиманах і гирлі Дунаю.

Князь зупинився, бо чомусь купці й люди зчинили неймовірний галас, сперечались.

– Про що сваритесь? – підійшов до них князь.

– То є недобра риба, – кинулись до князя люди. – Ці купці навмисне ховають її, беруть все дорожче й дорожче, а риба ця – то отрута для людини.

Князь Святослав подивився на купців і рибу, що лежала перед ними. Риба була справді недобра, зіпсована. А серед трьох купців, які стояли над нею, князь побачив і смиренного Калокіра.

– Викиньте рибу в Дунай, нехай вона пливе до греків, – звелів князь Святослав і, звертаючись вже до Калокіра, додав: – А ви, купці, не давайте людям моїм отрути і ти, патрикію Калокіре, такожде.

Блідий, розгублений Калокір стояв перед князем Святославом і мимрив:

– Я не дам отрути, княже!

Перед заходом сонця князь Святослав, сидячи на коні, виїхав з невеликою дружиною за Доростол і зупинився на високому пагорку. Звідси видно було далекі схили гір, перейняту темними лісами рівнину за ними, долину, що нагадувала у цю вечірню годину величезну чашу з дивним синім вином, город над Дунаєм, багряне від останнього сонячного проміння плесо, далекий лівий берег.

Чи міг думати у цю вечірню годину князь Святослав, що мине один тільки день і на цьому ж високому пагорку стоятиме й дивитиметься навкруг імператор Візантії Іоанн, що легіони його заллють усю цю чашу-долину, на плесі Дунаю з’являться кораблі, а він, князь Святослав, і вої його зберуться й стоятимуть серед цього широкого й неосяжного світу тільки в одному куточку – у городі-фортеці, що темніє на скелях над Дунаєм?!

Ні, навіть у цей останній вечір князь Святослав не вірив, що так може статись. Але він хотів бути готовим, якщо судилась їм така лиха доля. Тому не раз приїздив сюди, оглядав поле наступного бою, готувався до січі й думав, як йому зустрічати й перемогти Візантію.

У імператора Візантії, як Святослав уже знав, було п’ятдесят-шістдесят тисяч воїв. Що ж, Русь має, разом з болгарськими, вже не менше. А он скрізь по схилах і в долині встає курява, з гори по Дунаю поспішають лодії, – то до нього ідуть і йдуть болгари. Були б сили й час – вся Болгарська земля прийшла б сюди, сховалась у цю страшну годину за стінами Доростола, стала б попліч із воями Русі.

Імператор Візантії йде битим шляхом, що тягнеться від Дунаю аж до Преслави. А в цей же час близько, в Лудогорах, бачили вже тих його воїв, що намагаються вийти взап’ять, – і це знає князь Святослав. Руські полки стоять, де треба, – від берегів Дунаю, вище від Доростола, підковою наокруг нього, й знову досягають Дунаю, нижче вже від Доростола. Яким би шляхом не пробував підійти імператор, пошле він першими на бій безсмертних вершників чи смертних оплітів, нелегко буде прорватись йому до Доростола, тут на долині неминуче станеться велика січа, до якої давно вже готові вої князя Святослава.

«А коли, – князь Святослав думав і про це, – а коли не одоліють руські вої в цій страшній січі? Що робити далі, як боротися тоді?» У присмерках повертався він до города, де, може, довго їм доведеться сидіти, боротись. Проїхав вздовж стін, дивився на рови, вали, ворота, де, незважаючи на пізній час, працювали тисячі людей. Ні, нелегко буде воям імператора пройти між рядів гострих кілків, пролізти ровами, де також стирчать кілки, подолати вали, дертись на стіни, над якими вгорі нависли заборола, звідки кожної хвилини може политись гаряча смола, посипатись каміння!..

Доростол і всередині був побудований як фортеця. Проминувши з дружиною ворота, князь Святослав їхав вулицею, що тягнулась попід стіною навкруг всього города, ніби обіймала його. Тут звичайно зупинялись з своїми возами селяни з долини, рибалки з Дунаю. А коли до города підходив ворог, ця вулиця ставала справжнім військовим табором: тут збирались і звідси піднімались на городниці вої, тут завжди приготовлені були купи піску й каміння, стояли казани з смолою, лежала всіляка зброя.

І зараз, у пізню цю вечірню годину, скільки не їхав вздовж стіни князь Святослав, він бачив свої полки, своїх воїв… Дивно, але чомусь вони стали в городі так, ніби вся Русь тепер вкладалась у цих стінах: біля північних веж – новгородці, полочани, полки верхніх земель, біля західних воріт, що виходили до гір, – вої з Червенської землі, волиняни, дуліби, а під стінами від Дунаю були, ніби це відбувалося над Дніпром, – чернігівці, переяславці, всі поляни…

Так вони називали й ворота у городі: північні – Новгородськими, південні – Перевесищанськими, ті, що виходили до Дунаю, – Подольськими. Усе, як на Русі, як у Києві-городі!

За стіною й головною вулицею починався город, тут стояло кількасот будинків, невелика частина яких зроблена була з каменю. Більшість будинків, халуп, хиж побудовані були, як і по всій Болгарії, з дерева, лози, помащені глиною. А ще було чимало і землянок-бурделів, виритих просто в землі, прикритих гіллям або дерном.

Тільки ближче до Дунаю, біля воріт, що називались тепер Подольськими, так само, як і в Києві на Горі, стояли на скелях кращі будинки: з лівого боку – церква й невеликий монастир, де жив патріарх Даміан, з правого – будинки боляр і боїлів, що не збиралися нікуди виїжджати, недалеко від Перевесищанської вежі – великий будинок кметя Банка, що давно втік з дружиною до Преслави. З високої вежі цього будинку було видно в добру годину гори на заході, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кілька рукавів, линув по долині, далекий лівий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною своєю князь Святослав.

Посередині ж города, на рівній, утрамбованій за сотні літ тисячами тисяч людських ніг площі був торг – неодмінна частина кожного города того часу. На торзі звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купці доростольські. Кращий куточок торгу займали раніше купці з Константинополя й зі Сходу. Земля біля двох каменів, що височіли край торгу від Дунаю, була полита сльозами – там продавали рабів.

Зупинивши серед цієї великої площі коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Ні, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарські вози, в небі темніли підійняті голоблі, то тут, то там горіли вогнища, над якими висіли казани. Люди сиділи родинами, родини – селами, села – волостями. Тут були старі й малі, в одному кутку хтось сварився, в іншому мирився, ще в одному, біля вогнища, лунала смутна болгарська пісня. А слухали її, спершись на списи, руські вої…

І князю Святославу, що натомився за день і мав їхати до похмурого будинку кметя, захотілося злізти з коня, сісти а чи й прилягти біля вогнища, щось, може, з’їсти, щось, коли б знайшлося, й випити. А над усе – спочивати, дивитись на всіяне зорями небо, слухати пісню, яку співало вже багато голосів.

Він так і зробив. Метко зіскочив з коня, підійшов до вогнища, що горіло біля самої стіни над Дунаєм, привітався з людьми, запитав, чи не можна і йому погрітись біля вогню.

– О князю Святославе, – відповів на це літній уже, бородатий воїн, що тримав у цей час на рожні шматок м’яса, – просимо сідати, є в нас добра смаженина…

– Маємо до неї ще й вино – є ракія[203], а є й гроздове[204], – додав інший, молодший, чоловік, очевидно, болгарин.

– Моля да сядь, князю! – запросила Святослава жінка.

Князь Святослав сів біля цих людей, випив вина, поїв смаженого м’яса, що пахло димком і приємно хрумтіло на зубах, вкусив свіжого хліба.

– Добра суть твоя смаженина, чоловіче, – сказав бородатому воїну князь, – а твоє вино, – звернувся він до болгарина, – аки Болгарія: пахуче, але міцне. І за хліб вам спасибі, люди!

– Добра тут земля, княже, – згодився і бородатий чоловік, – добрий і хліб її. А в мене є ще один хліб, княже…

– Який хліб?

Бородатий воїн вийняв з своєї торбини невеликий шматок черствого хліба, що зараз уночі нагадував темну землю…

– Коли йшли ми край землі Полянської, якось увечері я помолився, просив Перуна дати перемогу на брані та й ліг спати, – почав він, помітивши, що князь пильно дивиться на шматок хліба. – А вранці прокинувся й бачу – лежить біля мого щита хліб… Де він міг взятись? Не знаю, може, й від Перуна? То вранці я вкусив сам від хліба того, дав ще й іншим воям, а оцей шматочок несу з собою… Рідний хліб, у ньому наша земля!

Князь Святослав простягнув руку, узяв цей хліб й довго тримав перед собою. «Рідний хліб!» – добре сказав воїн. Хіба ж міг знати князь, чия рука зібрала, випекла і послала йому на Дунай цей хліб?!

3

Битва під Доростолом почалася 23 дня місяця березозоля[205] о першій годині[206]. Ще з ночі все військо імператора Іоанна вийшло на долину й стало неповним півколом – від Дунаю вище Доростола й напроти самого города, півколо це замкнули над Дунаєм, нижче вже Доростола, турми фем, що прийшли сюди через Лудогори. Тільки з одного боку, від сходу, руси могли не ждати ворога. Але там котив води сердитий, повний у берегах Дунай.

Руські вої не сиділи в Доростолі. Князь Святослав вирішив прийняти бій над Дунаєм, – нехай об лави воїв, як об могутню скелю, розіб’ється той каламутний вал, який народився у Візантії, прошумів над полями Фракії й Македонії, пролетів, як градова хмара, над Планиною, впав грецьким вогнем на тиху болгарську рівнину. Князь Святослав і вої його не ховались і не ховаються від навали ромейського війська, якщо ж вони вийдуть через доростольські ворота до Дунаю – то тільки через їхні трупи. Ще вночі, широко розкривши всі ворота в Доростолі, князь Святослав велів своїм воєводам вивести на поле багато полків. А крім того, чимало полків чатувало пішо й кінно біля воріт города і над Дунаєм.

Уранці князь Святослав з вищою дружиною під знаменом Русі сидів на коні попереду чола свого війська. Він бачив стан імператора. На цей раз Іоанн Цимісхій діяв не так, як на рівнині за Планиною. Він уже не надіявся заманити русів у пастку, а, навпаки, думав розбити, розсіяти їхні лави першим ударом. Через що поставив попереду свого війська вершників, одягнутих у броню, за ними – лучників і пращників, далі кілька таксіархій оплітів у броні, а кілька – з важкою зброєю, позад них – знову лучники й пращники, а осторонь, по праву й ліву руку, в лісах – вершників – безсмертних, що повинні були прийти на поміч війську у вирішальну годину.

Що виставляв і як думав боротись з цим кращим військом тогочасного світу князь Святослав? Попереду всіх його полків у кілька рядів з високими, довгими червленими щитами в руках, одягнуті в броню, з шоломами на головах стояли вої. Сонце, що тільки вийшло із-за Дунаю, грало на їхніх щитах, броні, шоломах, і здавалося, що то не вої стоять, а лежить на землі й сяє велетенський розпечений залізний лук, який от-от почне кидати на ромеїв свої стріли…

За щитоносцями стояли лучники й пращники. Вони пробували вже тятиви своїх луків, у кожного з них був набитий стрілами тул, а ще ворохи стріл – гострих, із залізними вістрями, з добрими перами – лежало просто на землі. Їх носили й носили з города уноші…

За лучниками й щитоносцями стояли списоносці – їх було безліч на цьому полі. Гострі списи над ними сіріли, як безмежна викошена нива, страшно було подумати про ту годину, коли ця тьма списів увіп’ється в живе тіло таксіархій. Тьма списів коливалась, ворушилась…

Ще далі стояли в шоломах, у броні, з мечами в руках і ножами за поясами кращі вої Руської землі. У найважчу годину бою вони готові були вийти на поле, щоб чесно, віч-на-віч, стати перед ворогом, зійтись з ним на прю і заради життя рідних людей, не шкодуючи власного життя, битись з ворогом, і навіть якщо померти, то також перемогти.

А коли б легіони імперії почали перемагати на полі бою, то в городі на всіх його воротах стояло ще чимало полків, на південних і північних – чатували полки вершників. Ні, князь Святослав не вірив, що Іоанн Цимісхій здолає його. Русь мала перемогти Візантію!

У сторожкій тиші над долиною прозвучали звуки труб, і кілька вершників під білим прапором виїхали з передніх лав ромеїв і попрямували до стану руських воїв. Не доїхавши якесь поприще до щитоносців, вони зупинили своїх коней, що жахались червлених щитів і ставали дибки, і почали кричати.

– Що то за крик? – запитав князь Святослав.

– Вони кричать, – відповів йому бувалий воєвода Ікмор, який знав грецьку мову, – що імператор велить руському князю кинути зброю, скоритись переможцям, просити прощення в дерзості й одразу вийти…

Воєвода Ікмор не кінчив.

– Скажи йому, воєводо, – велів князь, – аки псу!

– Добро, – промовив Ікмор.

І, приклавши руки до рота, Ікмор заволав так, що його чули, либонь, не тільки василіки, а й сам імператор у стані…

– Скажіть вашому Малому[207], нехай підтягає пояс, бо в нашого князя готовий для нього кропив’яний мотуз, а вже будемо тим мотузом не токмо давити, а й бити – по главі, по спині, по тому місцю, яким імператор тримається за трон… Згиньте, біси, з імператором вашим!

І хоч це була страхітлива година, але після цих слів, які Ікмор не тільки викрикував, а й, вкрай роздратований, супроводжував рухами, щитоносці, що стояли недалеко, почали реготати. А коли василіки, почувши відповідь князя, повернулись і стали від’їжджати, услід їм довго ще летіло багатоголосе:

– Го-го-го! Згиньте, біси! З імператором вашим!..

І враз під копитами коней вдалині здригнулась, загула земля. Тисячі вершників вів на бій патрикій Петро – полководець жорстокий, безжальний і сміливий. Пригнувшись до луки сідла, тримаючи для першого удару спис, а для бою далі – меч, він летів попереду тисяч вершників, що, вирівнявшись, мчали на стан руських воїв. Ось списи в їхніх руках заблищали посеред долини, от вони котяться, як чорна хвиля, все ближче й ближче…

Але якщо вони були страшні в безумнім льоті своїм, то не менше страшною була й та стіна з червлених щитів, що, здавалося, піднімалась перед ними все вище й вище. Вони мчали просто на сонце, що вставало із-за Дунаю, а от це сонце померкло, бо в повітрі на вершників летіли тисячі стріл. Вершники мчали з неймовірним тупотом, криком, шумом, ось закричали й вої, які стояли за стіною з щитів.

І раптом – це нагадувало хвилину, коли з високого неба вціляє в землю страхітлива блискавиця й над просторами широко й всепереможно лунає грім, – раптом вершники врізались у стіну щитів, раптом безліч коней пройняли списи, раптом багато вершників полетіло з коней, раптом стіна щитів здригнулась і ніби навіть вгнулась, готова прорватись.

Це була одним одна хвилина. Бо навіть земля здригається і вгинається, коли на неї падає велетенська скеля. Але в наступну хвилину стіна червлених щитів, які були тепер уже залиті кров’ю, вирівнялась, напружилась, стала такою ж, як і раніше…

Не зламавши стіни щитів, вершники пробували її рубати, люто били по ній своїми мечами. Навкруг щитоносців падали тисячі стріл, на поміч вершникам поспішали піші ромеї – лучники, пращники, мечоносці…

Тепер годі було ромеям сподіватись, що вони прорвуть цю стіну людей, в таксіархіях імператора вже не було порядку, в душі легіонерів, які безмежно вірили в свою перемогу, заповз страх. Уже не римські вої наступали на русів – вої князя Святослава, з щитоносцями на чолі, посувались вперед і вперед по долині.

Але князь Святослав не повів далеко своїх воїв. Він знав, що імператор Іоанн тримає в лісках обапол полки вершників, які щохвилини могли опинитись позад них. Під Доростолом Андріанополь не міг повторитись, вої князя не могли одриватись від города-фортеці. Так вони й стали на полі, серед гори ворожих трупів.

Дванадцять разів посилав того дня імператор Іоанн своє військо на князя Святослава. Стоячи на високому пагорку, звідки видно було все навкруг, він бачив, як невпинно ідуть вперед його таксіархії, як вони відходять. Бачив імператор і те, як після дванадцятого страхітливого наступу, коли на поле вийшли всі таксіархії, коли з боків полетіли із засад вершники, вої князя Святослава довго й уперто з ними бились, потім почепили щити на спини, дійшли до стін Доростола й зникли за його ворітьми… У цьому бою імператор Іоанн не зміг розгромити князя Святослава.

Проте він не відчував ще своєї поразки і вірив, що розіб’є Святослава. Що йому була смерть легіонерів? Полководці вже женуть нові й нові легіони з Візантії, Азії. У імператора Іоанна сил багато, позад нього скорена Болгарія, рівний шлях до Константинополя. А де візьме силу гордий Святослав? Чи надовго вистачить йому воїв?

У ту хвилину, коли в Доростолі опускали ворота, на далекому плесі Дунаю імператор Іоанн побачив вітрила – то підпливали кораблі Візантії. Тепер вої князя Святослава були в кільці.

4

У цьому бою тяжко був поранений воєвода Свенелд. Може, втратив він надто багато крові й сил під Преславою, може, гіркий біль краяв і краяв його серце, бо нелегко було пережити те, що сам вцілів, а вся його дружина загинула під стінами Вишнього града. Хто знає, що робилось у душі воєводи! Але в цьому першому бою під Доростолом він ішов уперто, так, ніби хотів одразу помститись за всіх своїх загиблих воїв, мчав у найстрашніший вир, немов шукав своєї смерті.

Свенелд лежав у домі кметя біля вікна, що виходило на Дунай, біля нього стояли князь Святослав і син воєводи Лют, квола свічечка горіла на стільці біля ложа воєводи, поряд – чистий убрус, корчага з холодною водою.

– Дай мені, сину, напитись, – сказав Свенелд.

Лют подав йому корчагу, і воєвода кілька разів ковтнув.

– Тепер мені стало легше, не так пече біля серця, – промовив він.

А потім заплющив очі й довго так лежав, щось, мабуть, думав. Важко здіймались його груди.

– От і настав мій кінець, – сказав пізніше він і подивився на князя Святослава якимись дивними очима; оточені темними смугами, вони були дуже великі й світлі…

– Ми ще потягаємось, Свенелде, – спробував посміхнутись і підбадьорити свого воєводу Святослав.

– Ні, княже, – відповів на це Свенелд, – чую кончину, близько вже вона, і я… зараз не за цим шкодую.

Не зламавши стіни щитів, вершники пробували її рубати, люто били по ній своїми мечами.

– А за чим, Свенелде?

Воєвода не відповів одразу, а подивився на темне вікно, замислився, обличчя його стало надзвичайно спокійним.

Хто знає, про що думав воєвода Свенелд у цю смертну годину? За довге життя він сходив багато світу, і, може, перед очима його проходили тепер скелясті береги далекої Півночі й холодне море, над яким він народився? Може, згадував він гарячі пустелі й городи за Ітилем-рікою й Джурджанським морем, де ходив з дружиною замолоду? Може, пропливало в уяві його море Середземне й городи над ним, бо побував він з мечем і там?! Довго жив на світі воєвода Свенелд, і в смертну годину йому було що пригадати…

Аж ось він поворухнувся, сказав:

– Я любив і люблю далеку свою отчизну над холодним морем, бо там народився і там лежать кості моїх отців… Але конунги отчизни вигнали мене і могли зробити навіки нещасливим. Що було б зі мною й ще багатьма варягами, якби не Русь… Скажи, княже Святославе, адже ми не прийшли як вороги в Київ, не зробили зла Русі?

– Заспокойся, Свенелде, – твердо промовив князь Святослав. – Ні ти, ні твої друзі варяги не були ворогами Русі. Вони їй вірно служили…

– Так, ми вірно служили, – тихо промовив Свенелд, і ледь помітна посмішка торкнула його уста. – Ми вірно служили Русі, бо що Свіонія, коли б не було Русі?! І за те, що люди на Русі зустріли мене як воїна й друга, я й полюбив Русь, Київ, і хоч народився на півночі – хотів померти в Києві… А от і не довелося, за цим я і шкодую.

– Ми ще будемо в Києві…

– Ні, княже! Ви будете в Києві, повернетесь з перемогою, а я загибаю тут, над Дунаєм… Прощай, княже! Будь чесним воїном, сину!

Князь Святослав схилився, взяв руку Свенелда, потиснув її, почув легенький потиск руки Свенелда…

Але що це? Пальці Свенелда ворухнулись і враз ослабли, рука впала долу…

– Не забуду! – промовив князь Святослав.

Воєвода не почув цього голосу. Він пішов із життя, знаючи, що його не забудуть. Князь Святослав відчинив двері й велів накрити тіло Свенелда знаменом княжим.

Це була дуже важка ніч. У бою загинуло кілька тисяч руських воїв. Кілька тисяч воїв втратив імператор. Коли настала ніч, тихо відчинились одні з воріт Доростола, біля них стало багато воїв, щоб на випадок потреби захищатись, а ще багато воїв пішли в поле, щоб узяти з собою покалічених, стогони яких долітали звідти, і щоб віддати землі чесні тіла вбитих.

Там, на полі, ходили в цей час і вої-ромеї. Їх сюди не посилав імператор, вони йшли на чорне поле, бо там лежали поранені їхні брати, друзі, там дивились мертвими очима в небо й ждали вічного спочинку неживі. Римські вої бачили руських воїв, але робили своє. Смерть рівняє людей. Тут, на полі, не було ні імператора і його полководців, ні князя.

Микула з Ангелом також пішли на поле. У цьому бою не стало Радиша – новгородського воїна – та київського кузнеця Мутора, що були в одній сотні з ними. Темрява обгорнула землю. Де вже міг Микула знайти своїх друзів серед тисяч загиблих? Тоді вони стали ховати інших воїв, а хтось поховав і їхніх друзів.

Біля іншої стіни Доростола, над Дунаєм, багато воїв – усі, що мали силу, – забрівши у воду, витягали на берег лодії. Навкруг них стояла темна ніч, холодна вода зводила ноги. Вони калічили руки, рвали тіло, але лодія за лодією посувались на берег, туди, де їх не міг дістати ворог, туди, де їх не міг запалити грецький вогонь.

Перед світанком Микула й Ангел повернулись до города. Цвітана не спала, ждала їх.

– Немає, Цвітано, наших другарів.

– Вечна памят.

Ангел, Микула і Цвітана разом молились за загиблих воїв.

5

Тепер імператор Іоанн знав, що в бою на полі він не скоро переможе руських воїв, однак в його руках було ще багато засобів, якими він міг скорити Русь: руйнування стін машинами, підпали города, облога – все це неминуче викличе голод, хвороби, божевілля.

У такий спосіб Іоанн Цимісхій брав багато городів у Сирії; тільки недавно він мало не рік тримав у облозі Антіохію…

Але Антіохії він за цілий рік облоги не міг взяти, там були непокірні, божевільні люди, вони помирали від голоду, хвороб, самі кидались на мечі, аби тільки не піддатись йому, Іоанну. Він же шкодував не людей, а стіни Антіохії, й тому цілий рік не руйнував їх. Досить було патрикію Петру розбити стіни – й Антіохія впала.

Тому імператор, оточивши Доростол, вирішив вдатись до всіх засобів разом. Уже наступного ранку він велів розбити на полі перед Доростолом стан – з ровами, валами, воротами, костоломками, з шнурами й дзвониками по всьому стану. І, звичайно, з своїм наметом посередині, навкруг якого мали стати, щоб захищати грудьми імператора, безсмертні.

У цей же час імператор велів Іоанну Куркуасу підтягти ближче до стін города й поставити там усі пороки, тарани, метальні машини, катапульти, самостріли, сифони із грецьким вогнем – усі машини, які, діючи разом, могли пробити стіни города, попалити мости й ворота, зруйнувати заборола, закидати все навкруг – і навіть город – камінням, палаючими стрілами.

Тоді ж за наказом імператора і під його наглядом на Дунаї кинули укоті навпроти стін Доростола всі кораблі – величезні дромони, на кожному з яких стояло по три вогнемети, менші – памфіли, довгі кумварії, багато звичайних хеландій і скедій. Біля цих суден стояли ще й усії – схожі на руські лодії-однодеревки човни, що могли непомітно підпливати вночі й чинити велику шкоду ворожому табору.

Крім того, імператор Іоанн велів покопати рови, виставити міцну сторожу, пильнувати день і ніч на всіх шляхах і стежках, що вели понад берегом вгору й униз по Дунаю. Він хотів, щоб з Доростола не міг тепер вийти жоден воїн і щоб туди не могла прослизнути навіть і миша.

І вже першого ж дня надвечір начальник метальних машин Іоанн Куркуас велів пробивати стіни. До пізньої ночі пороки й величезні тарани гупали в стіну города біля Перевесищанських воріт так, що луна котилась далеко в полі, відбивалась на плесі Дунаю.

Пізньої ночі тихо прочинились Перевесищанські ворота і кількасот воїв непомітно вийшли з них, постояли під стіною, спустились у рів, а ще незабаром з’явились на валу й поповзли між гострими кілками. Серед цих воїв були Микула й Ангел.

Микула назавжди запам’ятав цю ніч. Проминувши околля, вони довго лежали й прислухались, а воднораз і пильно дивились вперед, де очі їх, що вже давно призвичаїлись до темряви, бачили обриси довгих, націлених на стіни города й схожих на велетенські кулаки таранів і пороків, бачили катапульти, що нагадували черепах, самостріли.

Чули вони й голоси ромеїв – крикливого пузатого начальника їхнього, якого бачили вдень із стін, звичайних воїв, що, налягаючи з усіх сил, підтягали тепер страхітливі свої машини до воріт города.

Ще чимало озброєних ромеїв стояло навкруг машин і людей, що біля них працювали. Вони, напевне, мали стерегти всі ці машини. Але хіба хто міг припустити, що ось поруч вже лежать на землі сміливі вої, які от-от накинуться на ромеїв.

Тихо було навкруг – біля Доростола й на полі. Тільки десь на Дунаї чувся перестук весел, на далекій косі стогнав-квилив якийсь птах, а в горах за станом імператора вив вовк.

Тоді руські вої разом звелись із землі і, поставивши перед собою мечі, пішли вперед. Ось вони опинились перед самими машинами й ворогами.

І раптом хтось ніби розірвав ніч навпіл. Там, де стояли метальні машини, почулися крики, хтось важко падав на землю, бряжчала зброя. Дуже швидко все й стихло. Тільки якусь хвилю чути було, як кресало б’є кремінь, а тоді у темряві жаринкою засвітився вогник. Одразу ж він забуяв, розпалився. Ось вогник став вогнем, вогнищем, пожежею, недалеко від стін Доростола загорілись, запалали машини. Вони нагадували серед нічної пітьми велетенські кулаки, цілі руки. Але кулаки й руки палали, руйнувались, кришились, осипались на дно рову під стіною…

У стані ромеїв зчинилась тривога. Тоскно дзвонили й обривались на мотузках дзвоники, в полі кричали вігли, чулась важка хода багатьох людей. Жахаючись темряви, спотикаючись на вибоях і падаючи в свої ж костоломки, на вогонь пожежі йшли і поспішали на конях вої імператора Іоанна.

Але було пізно. Коли вони опинились біля метальних машин, їх всіх уже поглинув вогонь. Прибулі кликали Іоанна Куркуаса й воїв сторожі, та ніхто не озивався. А з стін Доростола в цей час почали летіти стріли й каміння – руським воям зручно було цілитись на ромеїв, яких освітлювала пожежа. Руських же воїв за заборолами ніхто не бачив.

Коли зійшло сонце, з стану імператора стало видно: на вежі над ворітьми Доростола на дуже високому кілку, щоб бачили всі, стирчала й дивилась мертвими очима на поле голова Іоанна Куркуаса.

6

В одну з цих ночей побачив Микула сон. Раніше такого не траплялось – спав завжди як убитий. А тут сон привидівся, ніби все це було насправді.

Приснилось Микулі, що він іде понад Дніпром і дуже хоче пити. Дивним було уві сні те, що він бачив кручі, верби, за ними чисту воду. Простягни, здавалося б, руку і пий до ситі. А він ішов понад Дніпром, вибігав на кручі, продирався крізь зарості верб, а дістатись до води і напитись не міг.

Аж раптом бачить Микула, що стоїть під однією з верб батько Ант. Такий самий, яким був і за життя, тільки одягнутий не так, як його поховали, а ніби зібрався на рать: у кільчатій броні, з щитом, мечем, на голові шолом з одкинутою полицею, а крізь скважні в ній, як дві жарини, світяться очі.

І чує Микула голос, – такий, як був і в житті. Говорить Ант:

– Чого ти шукаєш, Микуло?

– Пити хочу, – відповів Микула.

– То й пий! – дозволив Ант.

Микула одразу ж схилився до води, п’є не нап’ється, ще, думає, вип’ю трохи, ще трохи. Але, п’ючи, увесь час бачить перед собою очі батька Анта – дві жарини в скважнях шолома горіли й горіли.

– А тепер скажи, – звернувся батько Ант, – чи знаєш, де той скарб, про який я тобі говорив? Кажи, Микуло, тільки швидше, бо скоро й світатиме.

І Микула побачив, що за Дніпром справді дніє, хтось, як багряну ряднину, підіймає там край неба, із-за обрію блискучими стрілами виривається сяйво.

Але що це? Десь почувся велій шум, крики людей, брязкіт зброї. Микула дивиться і бачить, що стоїть він, як і допреже того, з батьком Антом, але не на березі Дніпра, а над Дунаєм. Ошую в них Доростол, одесну – поле, а з поля виходять ромеї – їх багато, тьма, пісок на березі.

– Говори швидше, Микуло, – чує він голос батька Анта, – бо, бачиш, вороги затьмарили денницю, вони ідуть на сонце.

І Микула хоче відповісти, що не знає, де скарб, бо ж, помираючи, батько Ант не встиг йому про це сказати. Але вимовити слова не може, бо навкруг уже засвистіли стріли, забряжчали мечі й щити, а з доростольських воріт вилилось руське військо. Стільки ж, як ромеїв, а може, й більше, та й напевне більше, бо ромеї, либонь, перелякались, закричали щосили. А все навкруг стало чорним, як ніч, тільки блискавиці били в землю то тут, то там і освітлювали то стан ромеїв, то стан русів.

– Ой сину, сину! – почув ще батьків голос Микула і раптом бачить, що Ант вихопив меч із піхов, кличе його за собою, і йдуть вони попліч проти ромеїв.

Микула чув колись, але не бачив, як рубався батько Ант. Тепер він це побачив.

Батько Ант ішов дуже тихим, рівним кроком, як ходять на ловах. Та коли б він і хотів іти швидше, то не зміг би, бо перед ним була стіна ромеїв. Піднявши щити, вони махали мечами, наставляли гострі свої списи, нестямно кричали.

Та чого варті щити й мечі, коли проти них ішов Ант – старійшина роду Воїків? Тепер він справді був старійшиною, бо Микула бачив, що попліч, рядом і взап’ять йому іде стіна родовичів – тих, що були ще живі, і тих, що давно померли. Микулі здалося, що між цими воями, пробираючись до Анта, поспішають дід Уліб, прадід Воїк, бо срібні ж мечі й золоті шоломи носили тільки вони… А Микула був радий, бо на чолі йшов поруч із батьком – одесну, і коли Ант раз по раз підносив меч, замахувався так, що аж свистіло, бив мечем по щитах, мечах, черепах ромеїв, так само бив їх і Микула.

І, дивна річ, Микула ще побачив, що з-під меча батька Анта ллється зовсім не кров, а сиплються динарії, гривні, каміння і просто пасма сліпучого барвистого проміння.

– Так це ж і є скарб! – крикнув Микула.

– Є скарб! Є скарб! – чув він голос батька Анта. – Іди за мною, Микуло!..

І раптом він прокинувся.

Микулі було моторошно й боязко, що привидівся йому такий страхітливий сон. Разом з тим він відчув і полегкість, бо думка про батька Анта і про смертну його годину ніколи не покидала Микулу. Він думав і думав про заповіт батька, намагався зрозуміти, про який скарб говорив Ант, але не міг.

Сон, як це думав Микула, привидівся йому недаремно. Після довгих років він побачився з батьком, поговорив. Отже, душа його, виявилось, літає десь близько, вона тут, із ними.

Що ж примусило душу Анта бути тут? Адже, як це достеменно знав Микула, душі пращурів завжди живуть там, де їхній очаг, де поховане тіло. А тут – Болгарія, далека земля, скільки треба летіти від Дніпра, щоб дістатись до Дунаю?

Отже, є якась сила, що примусила душу Анта летіти до Болгарії, отже, він хотів і полетів за своїми родовичами, отже, зараз, коли так важко руським людям, він – не там, над спокійним Дніпром, а тут, на полі брані.

«Добрий наш батько Ант, – подумав Микула. – Він і мертвий не залишає нас…» І, як блискавиці в недавньому сні, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, – меч і щит, з-під яких сиплються скарби? «Меч і щит, – думав він, – меч – для ворогів, щит – для Русі… Може, це і є скарб, про який говорив мені батько Ант?»

Тепер уже Микула не боявся смерті, в душі його з’явилась певність, що він не може померти, не загине на полі брані. Адже вони, руські вої, не самі борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду їх, незримо линуть, допомагають їм пращури – сміливі, звитяжні, що в цю важку для Русі годину не могли лежати в гробовищах, а встали і йдуть. Іде батько Ант, іде дід Воїк, ідуть всі ті, на чиїх могилах над Дніпром червоніє ягіддя калини, і ті, на могилах яких стоять кам’яні постаті в шоломах. Іде незборна, незчисленна рать. І коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полі бою, то на місці залишилось би тільки його тіло, але дух – нескорений і несхитний – однаково ішов би за тими, що лишились в живих. І якщо за життя він не встиг всього зробити, то докінчував би свою справу після смерті. От про що думав уночі Микула.

7

Просто на землі попід стіною, куди не могли залітати стріли й каміння, лежали поранені. Місячне сяйво заливало цей куточок, і поранених було видно; одні з них лежали витягнувшись і дивились у темне бездонне небо над собою, інші, поклавши голови на сідла, на кулаки чи каміння, дрімали.

Ніхто не міг їм допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорніли, деякі з поранених важко стогнали, а один – ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, – увесь час поривався схопитись на ноги, але не міг і тільки кричав: «Руку… руку віддайте!..»

Поруч із живими лежали мертві. Тільки перед світанком сюди приходили вої, клали на дерев’яні ноші трупи і через східні ворота виносили, опускали в хвилі Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свій час. Кілька болгарських жон закрили їм обличчя. Жінки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сідали поруч, щось тихо говорили.

Поранений розумів не все, що повідала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрізь однакові. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, і, заплющивши очі, він часто засинав.

Пізно вночі Микула з Ангелом тихо говорили:

– Важко нам дуже, Ангеле… Мало людей стало, хто лишився – хворий, покалічений. А ще й голод велій, що людина без шматка хліба…

– Голодно, другаре Микуло. То правда, як тільки живемо?

Далі Цвітана чула тільки уривки з їхньої розмови.

– А ти добре знаєш дорогу, Ангеле?

– О другаре Микуло! Кожен камінь, кущ.

– То спробуємо?!

Чула Цвітана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пішли. Говорили з кимсь третім.

А ввечері наступного дня вони розповіли Цвітані, що замислили робити. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повірив, потім згодився. Отепер вони й візьмуться до роботи. Уночі, поки не зійшов місяць, перепливуть Дунай. О, і в Микули, і в Ангела ще дужі руки й ноги. Не самі вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблів, далі й далі, аж до лівого берега. А вже там, аби тільки добратись, зійде місяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами. На берегах він знає кожне село, а в кожному з них – свої люди. Вони відкриють двері воям. Ці двері і зараз відкриті…

Що робити далі? Другарі домовились і про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном і попливуть темної ночі до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрідка хіба хто з них копирсне за бортом рукою, і так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.

Уночі вони й пішли. Прощаючись з Цвітаною, Микула сказав:

– Ось тобі, жоно, дарунок. Ти вже поїж…

Він дав їй шматок сухого, черствого хліба, який приніс з-над Росі.

– Що ти? Що ти? З’їжте самі.

– Нам що? – говорив Микула. – Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.

Так вони й пішли.

Почувши розмову Ангела і Микули, Цвітана зрозуміла, що там, за стінами Доростола, воям доводиться дуже важко. Їх стає все менше й менше, а ті, що лишились живими, – поранені, порубані, мають мало сили.

А хіба сама Цвітана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолі – лишилось, може, половина. Піди до городу – скрізь попід стінами, на торзі лежать поранені, а поруч із ними мертві, руські і болгарські вої мовчки терплять, але хіба не видно, що вони стомились, конають, голодні?

Цвітана, звичайно, допомагала чим тільки могла. Не лише вона, всі жони й дівчата, які були в Доростолі, дбали, щоб легше було воям. Уночі вони виходили за стіни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стіни, виходили до Дунаю й носили воду.

Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, ті, що живі, не мають сили тримати зброю, – от що зрозуміла Цвітана, почувши розмову Ангела й Микули. «Так чим же мені їм допомогти?» – думала вона. І Цвітана зрозуміла, чим може допомогти воям, що має зробити… Перед світом, коли вої прокидались від важкого сну, ставали в лави й рушали до воріт, Цвітана одягла шолом, що лишився біля їхнього вогнища, пішла слідом за воями. Біля воріт, як і інші, взяла спис.

На воротях її ніхто не затримав. Хто пізнав би у ній, одягнутій, як вої, із списом у руках, жінку? Хто став би затримувати того, який йшов із города в поле перед грецьким станом – на життя чи смерть?! Навіть вої, до яких приєдналась Цвітана за стіною, не пізнали, хто йде поруч із ними.

– А ти взяв ніж? – запитав її воїн, що був по праву руку.

– Взяв, – відповіла Цвітана й пошкодувала, що не взяла його…

А потім був бій, і Цвітана все робила, як інші вої, тільки коли інші вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, – била, доки сама не впала на полі.

Пізно виплив із-за Дунаю й став над плесом великий повний місяць. Він залив ріку й береги рівним ясним сяйвом, освітив усе до бадилиночки. На недавньому полі битви стало видно зброю, щити, мечі, темні тіла мертвих, хижих птахів, що й тепер, уночі, ширяли над ними.

Руські вої ходили біля стін города в полі, збирали своїх воїв, щоб до сонця віддати їх землі. Так само ходили й ромеї навкруг свого стану…

І раптом ромеї зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти місяця, широко відкритими очима дивився на небо, хмари, зорі.

Ромеї жахнулись.

– Він живий!

Але воїн був неживий. Він бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогів і смерті, дивлячись на світ перед собою.

Проте не тільки це вражало в мертвому воїні. Із голови в нього скотився шолом, воїн лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало її, падало на плечі, землю…

– Це жінка! – сказав хтось із ромеїв.

Так, це була жінка, проста жінка з болгарського села, Цвітана.

– Страх! – говорили ромеї. – Вони воюють усі.

Над полем все вище й вище вставав місяць.

Ще через ніч повернулись Микула й Ангел. Вони не дістались до болгарських сіл, – на лівому березі також стояли ромеї. Стикнулись з ними, ледве втекли. Ангел був тяжко поранений у ногу.

Коли б не Микула, Ангел би загинув. Він не міг ходити, не зміг би й пливти через Дунай. Але Микула встиг, коли налетіли ромеї, сховатись у комишах. Уночі, тримаючи друга, поплив через Дунай.

Через Подольські ворота Микула на руках приніс Ангела до вогнища. Була темна ніч. Вони сіли на холодній землі, Ангел покликав Цвітану.

Вона не озвалась, певно, допомагала комусь під стінами. Вої спочивали, довго ждали її. Цвітана не прийшла до вогнища й тоді, коли зійшов місяць.

– Де ж вона? – подивившись сполоханими очима на Микулу, промовив Ангел.

Микула мовчав. Біля вогнища не було шолома. Цвітани вже немає.

8

Яка це була битва? Десята, двадцята? Хіба порахуєш?

Місяць уже робить другий круг, десь там достигло жито, десь падає на землю плід, десь дозріло всяке зело…

Десь ще й тихо: можна стати в полі, говорити на повний голос, співати, сміятись…

Хто сказав, що можна сміятись? Руські вої загибають на полі за Доростолом, вони гинуть в городі від голоду й хвороб, уже в городі немає на деревах листу, немає й травинки. Та й це не рятує – смерть, навкруги смерть.

Імператор Іоанн велить взяти на полі й привести до нього бранців. Нехай вони скажуть йому, чим живуть ці руси, де вони беруть силу, скільки їх є, скільки ще вони можуть триматись?

Бранців привели. Імператор думав, що їх багато, бо вів їх, оточивши колом, великий загін. Але коли загін наблизився до імператора й безсмертні розірвали коло, розступились на два боки, то імператор побачив, що там стоїть тільки один чоловік.

Хто знає, скільки йому було літ? Гострі плечі переконували, що людині цій чимало і дуже важко довелося попрацювати на своєму віку. Довгі темнуваті вуси спадали аж до грудей, але бліде, без зморщок обличчя, блискучі очі промовисто свідчили, що ця людина ще молода, жити б їй та ще жити…

З одягу на бранцеві були тільки прості недовгі полотняні штани з ремінною попружкою, та й то вони так подерлися, що крізь них світилося тіло. Груди ж його були голі, у кількох місцях порубані, біля серця зяяла глибока рана.

Але він ніби забув про рани, без страху дивився на імператора й його воїв. Щось перекипіло й переболіло вже в його душі, він немов переступив за якусь межу життя і не знав більше страху, навіть сміявся.

Імператор лютував.

– Запитай, – велів він товмачеві, що стояв поруч, – чого він сміється?

Товмач поспішив сказати бранцеві, чого від нього жадають, пояснив йому й те, перед якою високою особою той стоїть…

Бранець щось крикнув у відповідь на слова товмача й знову сміявся.

– Що він говорить? – заволав Цимісхій.

– Він говорить, великий василевсе, що бачив…

Товмач затявся.

– Що? Що? – закричав дужче імператор.

– Він говорить, що бачив мертвих князів, але живого імператора ще не бачив. А тому й сміється…

– Проклятий тавроскіф! – крикнув імператор. – Він дорого заплатить за свої слова… Запитай у нього – скільки війська лишилось у князя Святослава?

Бранець відповів:

– У ромеїв багато війська, але у князя Святослава вдвоє більше…

– Нехай скаже, скільки саме?

– Стільки, як зір на небі…

Імператор лютував – бранець нічого не говорив, нічого не боявся.

– Запитайте у нього, чи великий голод у Доростолі, чи є в русів хліб, м’ясо, вино?..

Бранцеві втлумачили, що саме цікавить імператора.

– Знаю, знаю, – сказав той і дуже повільно, язиком зволоживши спраглі уста, відповів: – Ого, в нас у Доростолі є всього доста – і хліба, і м’яса, й молока, і вина… є всього доста, доста, бодай луснув оцей ваш імператор!

Це були останні слова бранця з Доростола. Серце його не витримало. Підігнувши ноги, він повалився на землю…

А біля стін Доростола вже лунав шум і крик – руські вої виходили на поле, починаючи нову битву… Вони йшли вперед, до стану ромеїв, наробили великої шкоди, захопили чимало харчів – борошна й м’яса. Прикрившись щитами, стали одходити. Борошно й м’ясо! Хіба у цих страхітливих битвах вони не наближали перемоги?

І раптом трапилось те, про що люди, які тільки що проливали свою кров, віддавали життя на полі перед Доростолом, не могли навіть подумати. Коли вони, почепивши на спини щити й одбиваючись списами, стали відступати і вже доходили до широко розчинених воріт города, ці ворота несподівано зачинились.

На полі зчинився неймовірний крик. Вої стали грюкати й бити у ворота, але ніхто не відповідав. Вони пробували кричати лучникам і пращникам, які стояли на стінах, але ті, здавалося, боролись з кимсь на стінах. Пробиватись до південних чи північних воріт Доростола також нічого було думати – опліти ромеїв і безсмертні обступили військо князя Святослава. Смерть? Страшна смерть під самими стінами Доростола.

На щастя, це тривало недовго. Вої під стінами бачили, як здригаються, гримлять ворота, ніби хтось зсередини намагається їх відчинити. Зовсім несподівано ворота розчинились навстіж, і вої густим потоком, все стримуючи й рубаючи навалу позад себе, стали входити у город.

Тоді всі почули про страшну зраду, яка готувалась тут.

У Доростолі в той час, коли за городом, на полі, точилась люта січа, хтось замкнув зсередини ворота фортеці, щоб одрізати шлях війську князя Святослава і щоб воно загинуло під стінами.

Добре, що вої, які стояли на стінах, одразу побачили й зрозуміли, що сталось. Вони миттю кинулись вниз, стикнулись біля воріт із зрадниками, деяких порубали, деяких зв’язали. Це були болгарські боляри, а вів їх за собою великий болярин Мануш.

Коли сутінки обгорнули Дунай і стіни Доростола, князь Святослав велів привести із порубу до будинку кметя зрадників-боляр. Вої княжі відчинили важкі ворота порубу, провели боляр вулицями Доростола.

Провести їх, як виявилось, було нелегко. У вузьких вулицях Доростола й на площі, коли вої, оточивши боляр, вели їх, було вже темно, і, здавалося, ніхто не знав і не міг бачити, кого ведуть серед ночі руські вої. Але скрізь, де вони проходили, чути було руські й болгарські слова погрози болярам, а кілька разів на боляр сипалося каміння. Тому й важко було живими довести боляр до будинку, в якому звичайно чинив суд кметь.

Цієї ночі суд тут чинив не кметь – із дружиною своєю він був там, де темнів на рівнині за Доростолом стан імператора Візантії. Коли боляри стовпились попід стінами світлиці, а деякі стали просто серед неї, із дверей, що вели до покоїв кметя, вийшов князь київський Святослав.

Переступивши поріг, князь зупинився й обвів поглядом світлицю. Він пізнав декого – великого болярина Мануша, доростольських і навколишніх придунайських боляр Горана, Радула, Струмена.

Князь Святослав не примушував нікого з них служити йому. Навпаки, усі вони самі, один за одним, приходили до нього й клялися в приязні й любові. А великий болярин Мануш прибув до князя по загаду нібито самого кесаря Бориса.

Зараз боляри мовчали, спідлоба позираючи на князя Святослава. В їхніх очах світилася одверта неприязнь, руки були стиснуті в кулаки.

Тільки тоді, коли князь Святослав ступив ще кілька кроків уперед і сів у кріслі за столом, де звичайно сидів кметь, боляри ворухнулися, зачовгали ногами, зацокотіли посохами, але однаково мовчали.

– Я зібрав вас, боляри, – у тиші, що настала, почав князь Святослав, – щоб почути, чому і як вчинили зраду проти мого війська, і щоб судити вас…

Тоді великий болярин Мануш – немолодий уже, але ще здоровий чоловік, який стояв попереду у темному довгому платні з цятавою кесарською гривною на шиї, – ступив і голосно промовив:

– По якому закону і чому саме ти хочеш судити нас, княже? Адже ми болгарські боляри, і судити нас може тільки кесар та ще бог.

Князь Святослав довгим поглядом подивився на великого болярина і на його гривну, обвів поглядом усіх боляр і сказав:

– Не заради однієї тільки Русі прийшов я, боляри, з військом своїм до Болгарії, а заради життя і Русі, і Болгарії.

– Твоїми молитвами помер наш кесар Петро! – роздратовано крикнув болярин Мануш.

– Кесар Петро, – спокійно відповів йому князь Святослав, – справді помер, коли побачив силу Русі. Але я власними руками віддав корону болгарських каганів і всі їх скарби сину Петра – новому кесареві Борису.

– Так нехай тоді нас слухає і судить кесар Борис! – вигукнув болярин Мануш.

– Нехай судить нас кесар Борис. Тільки кесареві Борису служимо! – покотилось під склепінням світлиці.

Князь Святослав ждав, поки накричаться боляри, і так само спокійно сказав:

– Той, хто нині в Доростолі, – не підвладний кесареві Борису, бо він зрадив мене і служить імператору ромеїв.

– Так від кого ж судиш ти нас? – вже задихаючись, крикнув Мануш.

– Буду я судити вас від імені руських людей і тих болгар, що не хочуть, як ви і ваш кесар, служити Візантії. Хочете, я покличу сюди цих болгар – немало їх уже полягло над Дунаєм, а ще більше є тут, у Доростолі, і скрізь по Болгарії. Чуєте, ось їхній голос…

У світлиці настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дунаї, як потріскують ґноти в світильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. І раптом стало чути, як вирує під вікнами будинку кметя багатоголосий натовп – загрозливо, неспокійно, тривожно:

– Да проклинай! Позор! Смерт!

– Чуєте? – запитав ще раз князь Святослав.

Великий болярин Мануш нічого не відповів. Мовчали всі доростольські й придунайські боляри – вони тільки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав. Їм нічого було відповісти на питання князя – не він судить їх, а Болгарія і Русь.

Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку її заграв відблиск світильників.

– Суд мій буде короткий, – почав він, – бо і мені, і руським воям, і всім болгарам, аже потягли за мною, відомо суть, як ви двоєручили, як говорили за Русь: ми з вами – і йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас – і продавали їх Візантії. І коли б Дунай не линув до моря, а стояв на місці, то вода в ньому була б червоною від крові руських і болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й візантійськими імператорами. За цю велику провину вашу тільки одного ви достойні – смерті.

Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозуміли, що князь київський звершив свій суд. Деякі з них, либонь, завагались, деякі, може, готові були просити пощади. Тільки великий болярин Мануш так само стояв попереду всіх, спираючись на свій посох, і зухвало дивився в очі князю Святославу.

Тоді більшість боляр, що були боягузами все своє життя і зараз злякались заслуженої смерті, заволали:

– Помилуй, княже!

– Це – Мануш… Це Мануш і Горан звели нас! – аж надривались інші.

Один тільки Мануш крикнув, розриваючи платно на грудях:

– Не вірю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть!

І ще кілька боляр, а між ними болярин кметь Горан, стали поруч із Манушем.

– Буть по тому! – промовив князь Святослав. – Вас, – він звернувся до боляр, які благали пощади, – помилую. Ідіть на бій. Вас, – він подивився на Мануша й гурт боляр, що тулились до нього, – скараю… Нехай звершиться суд!

– Зажди, княже! – хижо заревів Мануш. – Чому ж ти одних милуєш, інших караєш, а про деяких не мовиш і слова? Не токмо Болгарія іде супроти тебе, – процідив Мануш, – супроти тебе ідуть твої люди, руси…

– Неправда, – одказав князь Святослав, – ніколи рус не підійме меча проти руса, ніколи рус не зрадить свого брата і не продасть.

– Так ось тобі, княже! – крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу.

– Що це? – не зрозумів князь Святослав.

– Читай.

Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому подав болярин Мануш. Це був лист до імператора Іоанна. Тримаючи пергамент у руках, князь Святослав ступив уперед до світильників і в яскравому їх промінні став читати. У світлиці стало тихо.

Тепер усі бачили обличчя Святослава, що схилилось над пергаментом. Великі сірі його очі, високе чоло, на якому зібралось кілька глибоких зморщок, поголену голову, на якій сивіло, спадаючи аж до шиї, довге пасмо волосся, довгі сиві вуса і чітко окреслені уста, що стиха проказували написані на пергаменті слова.

Князь Святослав прочитав все від першого до останнього слова, потім згорнув пергамент, підвів голову й подивився на болгарських боляр, що мовчки стояли перед ним.

– Ти прочитав усе, київський княже? – запитав болярин Мануш.

– Прочитав, – тихо зітхнув князь Святослав.

– Так чому ж ти мовчиш?

– Я вже раніше зробив суд і сказав, що кожен, хто сукупно з вами і Візантією йде проти Русі, – покараний буде смертю.

– І навіть тоді, коли це буде брат твій Уліб?

– Так, хоч би це був і брат мій Уліб, – відказав князь Святослав. – Він разом з тобою заслужив смерті.

Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча ніч, відколи він став з полками своїми на захід сонця від Дунаю. Як князь руський і воїн, Святослав бачив ворога тільки перед собою і немов караючий меч падав на нього.

У цій борні йому було дуже важко, особливо важко було в останні місяці в Доростолі, і все ж він дивився тільки перед собою, бачив ворога, вірив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, які стояли поруч із ним, не можна було не перемогти.

І от, виявляється, ворог не тільки попереду, він поряд з тобою, за спиною… І хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Він знав йому ціну. Болгарські боляри? Він ніколи на них не спирався. Ні, його ворог – рідний брат Уліб.

Не хотілось вірити, що це так, але на столі лежить лист до імператора Іоанна, в якому сказано, що вони – боляри болгарські – згодні на мир з ромеями, віддають Доростол, але просять імператора не карати воїв, випустити їх з фортеці… І є на цьому листі підпис не тільки боляр, а й князя Уліба.

Перед ним пройшло все його життя. Він пригадав багато днів і літ, брата Уліба й зрозумів, що не тепер відступив той від покону батьків своїх і всіх людей Русі, а в далекому дитинстві, коли був несміливий і боязкий, ненавидів свого рідного брата і любив дітей варязьких і грецьких, коли мріяв про грецьку царівну, збирав і беріг свою скотницю.

І хоч князь Уліб пішов разом з ним проти болгарського кесаря й імператора ромеїв, але йшов він не перемогти, а домогтись свого – побрататись з болгарськими болярами й кесарем, щоб стати, може, й самому кесарем римського імператора.

«Руська земле!! – стогнала душа князя Святослава. – Чи відаєш ти, хто думав сидіти на князівському столі, чи знаєш, що замишляв супроти тебе син Ігоря і брат мій Уліб? І що, земле Руська, робити мені тепер з відступником братом?»

І здавалося князю Святославу, що разом із плескотом хвиль від Дунаю долинув до нього відгомін далекої рідної землі. Він ніби почув голоси князів – своїх предків, голос батька Ігоря, матері Ольги і ще багатьох і багатьох людей Русі: «Покарай його, Святославе!»

Він здригнувся і схопився за яблуко меча. Крізь розчинене вікно довго дивився на чорне плесо Дунаю, обвів поглядом світлицю, побачив на столі хліб, сіль і м’ясо і не міг пригадати, коли й хто все це поставив.

– Нехай небо розсудить, хто з нас винен! – крикнув князь Святослав. – Боги! Допоможіть мені зробити поправний суд із братом!

Пізно вночі князь Святослав з Улібом вийшли за город, на берег Дунаю. Слідом за ними йшли два воєводи. Вони одійшли далеко від стіни, так, щоб ніхто їх не міг чути. Тоді воєводи стали, а брати-князі ще пройшли вперед.

– Так, Улібе, – сказав Святослав. – Раніше я тільки здогадувався й вагався, а зараз знаю все… Ось – земля, он – місяць, будемо говорити тільки правду.

Над Дунаєм за цей час встиг підійнятись місяць – великий і повний, схожий на вогняне коло, він висів над лівим берегом, освітлював громади ромейських кораблів, золотою доріжкою відбивався на плесі, грав у хвилі при березі.

І в цьому неспокійному червонкуватому сяйві Уліб побачив, куди привів його брат: вони стояли на кручі над Дунаєм, навкруг них були тільки пісок та вода, темні постаті двох воєвод ледь окреслювались удалині.

– Навіщо ти привів мене сюди? – сполохано крикнув Уліб. – Що, що ти замислив, брате?

– Слухай, Улібе, – відповів на це Святослав. – Не замишляв я нічого супроти тебе і не хотів би замишляти… Але нині мені й дружині все про тебе сказали болгарські боляри, показали й лист до Іоанна Цимісхія. Ти підписав його, Улібе?

Уночі, при сяйві місяця, обличчя людини нібито безбарвне. Але в цю хвилину князь Святослав побачив, що обличчя Уліба стало надзвичайно блідим, крейдяним, якимсь мертвим. Тільки очі на ньому блищали й світились незвичайним блиском.

І князь Уліб зрозумів, що все те, про що він мріяв і до чого готувався, вже відомо князю Святославу і його дружині, і що вони, руські вої, не простять йому того, що він содіяв. Але він хотів жити, він шукав рятунку й тому спробував захищатись:

– Ти мене марно обвинувачуєш, Святославе… Я нікого не вбив і не підняв меча проти руських людей, а тільки бачу, що тут, у Доростолі, нас усіх жде смерть. Мені шкода людей. Хіба не страшно отак помирати? Тоді Калокір мені показав лист до імператора Іоанна, в якому мовиться про мир, почесний мир, про життя всім людям оже тут, у Доростолі, і оже там, на полі. Я підписав цього листа – не меч, а мир.

– О, імператор ромеїв, – відповів Святослав, – був би дуже радий, коли б одержав цього листа. Ти шкодуєш наших людей і не хочеш крові. Але скільки крові пролилося б, якби ми шкодували власну кров? Ти – проти меча і стоїш за мир. Але чого вартий той мир, про який говорить ворог, щоб тебе приспати й убити? Не мені і не тобі, Улібе, судити, що буде після нас, але знаю: люди колись згадають нашу кров і затаврують тих, що зрадили нашій справі… Цієї ночі я наказав скарати на голову віроломних боляр…

– Ти хочеш і мене вбити?

– Ні, я не хочу тебе вбити, хоч злочин твій більший, ніж їхній. Негоже, щоб київського князя вбивали, як татя. Ти маєш меч, зроби ж так, як роблять наші вої, коли не хочуть віддатись у руки ворогу. Зверши сам суд над собою…

Уліб упав на меч. Це була єдина правда, яку він вчинив на землі. Помираючи, мов сніп, повалився на пісок.

Тоді, як здалося Святославу, стало дуже тихо. Вітер віяв, але без шуму, Дунай котив хвилі, але без плескоту, звуки долітали тільки від темної громади Доростола – тужний спів. То болгарський патріарх Даміан із своїм причтом правив погреб над загиблими язичниками-русами. Та ще з стану ромеїв чувся тупіт коней і брязкіт зброї. Але й ці звуки були приглушені, невиразні, немов уві сні.

Серед цього безмов’я лежало на холодному піску тіло Уліба. Спершись на меч, стояв князь Святослав. Постаті двох воєвод темніли оддалік.

– Воєводи! – покликав Святослав. – Ідіть до мене.

І враз навкруг залунали різні звуки: вітер прилетів із-за ріки, заграла хвиля на Дунаї, воєводи рушили до Святослава. А попереду їх лягали довгі темні тіні. Ці тіні вкрили й тіло князя Уліба, що лежало на піску.

– Воєводи! – промовив Святослав. – Князь Уліб помер, бо не хотів віддатись ворогу. його вбили ромеї…

Він подивився на воєвод і побачив їхні бліді, оточені блискучим сріблом шоломів обличчя. А вони побачили стомлене обличчя князя Святослава.

– Вражда наша закінчена, – сказав князь Святослав. – Уліб покарав себе за те, що наробив. Бо немає на цій землі більшого злочину, як зрада рідній землі, її людям.

Князь Святослав помовчав і довго дивився крізь голубу ніч кудись на лівий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом під промінням місяця, і на ліси, що стояли на варті по обрію.

– Але не хочу я, – сказав далі князь Святослав, – щоб про цю вражду нашу й суд знали ромеї й глузували з нас. Нехай не радіють, що в нас князі себе вбивають, нехай не імуть сраму й руські люди, – це ромеї вбили його. Тож ідіть до города й скажіть, що ромеї наскочили на князя Уліба тут, на березі Дунаю, захопили зненацька і вбили… Чи так я розсудив, воєводи?

– Правда, княже!

– Ідіть і приведіть сторожу, щоб узяла його тіло.

– Але як залишити тебе, княже, одного?

– Не бійтесь, – відповів Святослав, – мене ромеї не візьмуть.

Проте воєводи не залишили свого князя: один із них швидкими кроками рушив до города, другий пішов слідом за ним, але оддалік зупинився і став так, щоб його не бачив князь.

І князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нічного океану, на небі все вище й вище піднімався місяць, у березі переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з’явився й заквилив птах кулик.

Князь Святослав подумав, чому з’явився серед ночі й квилить тут, над пісками, птах? Може, то й не птах. Навіщо він став би залишати серед глупої ночі своє гніздо? То душа брата Уліба одяглась у пір’я птаха і тепер літає над Дунаєм, уболіває, що так все сталось.

І як, справді, не уболівати, як не квилити?! Бідний, бідний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дійшло. Ось тіло князя Уліба лежить бездиханне на піску, а ти – душа – розкидаєш над ним чорні крила, думаєш, як це все сталось, куди тобі тепер подітись?

Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дунаєм, не навівай печалі на людей. Бо ти шукав свого – і не знайшов, хотів зробити своє – і не зміг, а тепер і поготів тобі нічого тут робити! Тож радій з одного – люди не знатимуть, що ти наробив, і ще до ранку поховають тіло Уліба так, як належить князеві… А ти, птахо, не квили, піднімайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схід сонця знайдеш стежку в вирій, і якщо тебе не пропустять у княжі ворота, то, може, почепишся десь хоч на гілочці в Перунових садах…

Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кілька разів заквилив, а тоді полетів над хвилями і став підійматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих.

А від города вже йшли вої, щоб взяти на щити тіло князя Уліба, вбитого, як сказав князь Святослав, цієї ночі ромеями тут, на березі Дунаю.

Скоро мине ніч. Світильники ще горять у палаті кметя, але за Дунаєм вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, нові муки й страждання.

Біля столу стоїть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Ні, це він схилився до столу і взяв булаву. А зараз князь стоїть такий, як і завжди, – стрункий, дужий, незламний.

Перед ним вища дружина. Небагато їх лишилось – немає в живих князя переяславського, князя чернігівського, тільки вчора загинули воєводи новгородський і деревський, немає вже й Уліба.

– Дружино моя! – промовляє князь Святослав. – Зараз нам нікуди подітися. Сором нам буде довіку, якщо відступимо назад. Мусимо стати ще раз противу ромеїв – переможемо або помремо. А мертві сорому не мають. Станемо ж твердо, дружино, не посрамимо Руської землі. Я піду першим з вами. Аще ж голова моя поляже, то помисліть самі про себе й Русь…

– Веди нас, княже! – заволали воєводи. – Де твоя голова ляже, там складемо й голови свої…

Це була година, що вирішувала не тільки долю ромейського і руського війська, вирішувалась доля багатьох народів, доля, може, й поколінь. Ніхто з них, мабуть, про це не думав, але кожен знав, що коли переможе Русь – то щастя, мир, спокій будуть на Дунаї, виросте й стане такою могутньою Русь, що ніякий ворог їй не буде страшний. Переможуть ромеї – тоді полетять чорні вітри над Дунаєм до Дніпра і далі за нього, впаде багато племен, багато земель загинуть під мечем імперії, на багато віків воцаряться там неволя, рабство, смерть.

Князь Святослав ждав цієї години. Заради того, щоб одвернути смерть від Русі, прийшов він сюди з військом своїм. Довго тут, у Болгарії, це військо мучилось і страждало. Були в них перемоги, були й поразки. Проте вірили вони, що переможуть, завзято йшли на битви.

Тепер почався останній бій. Імперія не могла більше воювати, вичерпувались і сили русів. І тим страшнішим був цей бій – кожен з них ставив усе, що мав, далі ж була смерть або перемога.

І коли руські полки почали, їм здавалося, що перемога така близька, на кінцях їхніх списів. Щитоносці, лучники й пращники гнали перед собою хмару стріл, гострого смертоносного каміння. Списоносці виривались уже за щити, – хитнулись лави імперії.

Військо Іоанна відступало. Тепер це було добре видно. Раз і вдруге на руських воїв налітала з боків кіннота, але вої поставили й проти неї щити, били коней, скидали вершників.

І вже близька була перемога Русі, вже ромейські вої готові були показати спини, коли сталося те, чого людина не може передбачити і проти чого не може вистояти…

У розпалі бою ніхто не помітив, як на пониззі Дунаю випливала темно-сіра хмара. Попереду неї полетів дужий вітер. На Дунаї встала висока хвиля, над косами, ген до самого неба, встали вихори.

Буря, страхітлива чорна буря знялася над полем навкруг Доростола. Вітер свистів між списами, знамена одривались від древків, вої руські все йшли і йшли вперед. Але вітер сліпив їм очі. Вони одвертались від бурі, що штовхала в груди, валила з ніг, а разом із тим одвертались і від ворогів.

Святослав бачив усе це. Вітер бив і йому в груди, пісок засипав очі. Кінь вже не зважав на удари й, похиливши вниз голову, зупинився, став як вкопаний на місці.

Святослав підняв угору обличчя й кілька разів махнув мечем так, що коли б хтось попав під нього, то був би враз розрубаний…

– Перуне! – крикнув він крізь свист і завивання вітру. – Що ти робиш, чому пішов проти Русі, невже ти заодно з греками? Одступи! Поверни всп’ять, Перуне!

Він навіть махав мечем – так, ніби вів двобій, розрубував ту силу, що гнала на воїв море важкого повітря, хмари жовтої пилюки…

– Перуне! – кричав Святослав. – Слухай мене, Перуне!

Вітер не стихав, хмари пилюки все густішали, кінь не міг ступити вперед. Найстрашнішим було те, що крізь жовту імлу князь Святослав бачив, як схитнулись лави воїв обабіч нього, як вони розірвались, і вже деякі, широко розплющивши очі, закидали на спини щити, повернулись назад…

Але й ромеїв била, шматувала ця буря.

– З нами святий Феодор, – кричав Вард Склір, – уперед, ромеї! Не випускайте русів…

Ромеї не могли стримати русів, що заподіяли їм такої великої шкоди…

– Дружино! – кричав князь Святослав, повернувши коня за вітром і перемагаючи свист і рев бурі. – Вершники, ідіть на головні ворота, землі – кожна в свої! Бийте ромеїв, бийте! Нам помагає Перун!

У розпалі бою, крізь бурю й вихор Микула побачив князя Святослава. Князь сидів на коні і, розмахуючи мечем, рубався з якимсь ромеєм, з голови до ніг закованим у броню. Вершник був, видно, з полохливих, бо увесь час одхилявся назад, і князь, напевне, вбив би його мечем.

Але раптом під князем Святославом упав кінь. Піші ромеї, мабуть, пройняли списами коня, бо упав він сторч, і князь ледве встиг вихопити ноги з стремен…

Князь продовжував битись пішо. На землі опинився і вершник, з яким рубався Святослав. Біля нього було ще кілька ромеїв з списами і мечами. Вони заходили до князя Святослава з двох боків. А князь спочатку був з двома мечоносцями і риндею, потім з одним мечоносцем і риндею, потім з одним тільки риндею, а далі залишився сам.

Коли Микула побачив це і кинувся стрімголов до князя, у нього стиснулось серце: він помітив, як один із ромеїв вдарив князя по правому плечу, бачив, як кров струмувала з рани…

– Княже! – крикнув Микула. – Іду-у-у!!!

Він не біг, а летів, піднявши свій меч. За одну мить опинився біля князя, і перший удар його меча був такий дужий, що пробив шолом одного ромея, другим ударом він збив з ніг ще одного, третього вдарив у спину…

А тим часом біля князя Святослава вже було багато воїв. І хоч з плеча його ще цідила кров, князь знову сидів на коні, їхав вперед, а за ним крокували вої.

Уночі імператор біля свого шатра приймав полководців. Сам він сидів у позолоченому кріслі, перед ним на столі горів світильник.

– Проклятий бій, – лютував Іоанн, – скільки ми втратили вбитими?

– Початок бою був дуже важкий, імператоре. Ми втратили тисячі зо дві…

– Поховати з почестями, писарям записати імена, родичам їх дати землю в Болгарії…

– Добре, василевсе!

– А русів вбито скільки?

– Вони забирають трупи…

– Але скільки, скільки їх може бути?

– Тисячі дві, може, більше, – невиразно відповів хтось із полководців.

– Дві тисячі, а може, й більше, – сердито пробуркотів Цимісхій. – Повинно було бути десять тисяч, всі… Ви їх просто випустили сьогодні з поля бою.

– Вони дуже швидко зникли, коли почалася буря… Ми переслідували їх до самої стіни, і там був жорстокий бій…

– «Жорстокий бій»! – з серцем засміявся імператор. – Чому ви не вдарили по них у цей час з правого й лівого боків, чому не оточили їх всіх? Нам допомагав бог, це святий Феодор на білому коні йшов поперед нашого війська. Чому ж ви не пішли за ним?

Ніхто з полководців не відповів на слова імператора, і тоді він, не маючи змоги сховати своїх почуттів, схопився з крісла й забігав перед столом. Полководці бачили то його обличчя, то спину. Нарешті імператор зупинився і довго дивився на Доростол, стіни якого ледь окреслювались на тлі сірого неба.

– Прокляті руси! – викинувши вперед стиснуті кулаки, говорив імператор. – Чому ви навіть тоді, коли з нами все – бог, святі небесні, вітер, буря, – не можете розбити, знищити їх? Ви покоряли Кріт, Італію, Азію, ви хвалились, що немає сили, яка може проти вас вистояти… Чому ж ви не можете розбити цих варварів, що гризуть шкури, що вірять у бовванів, що не вміють тримати в руках списів? Які з вас полководці? Я – чуєте? – я сам поведу своє військо, я знайду Святослава, я залишу від нього тільки порох, тлін!..

Він був лютий і хижий у цю хвилину, вихвалявся своєю силою. Але це був не той Цимісхій, який гордо і впевнено вів своє військо сюди, до Дунаю. За крикливими словами імператора, за всіма його обіцянками було інше, і це розуміли полководці, що стояли перед ним. Вони, і він також, не знали, як розбити русів, що сиділи в Доростолі, як перемогти Святослава. Вони не могли зробити цього.

Ще пізніше, коли імператор Іоанн був сам у наметі, туди зайшов проедр Василь. І з першого ж погляду імператор вгадав, що той має недобру звістку.

– Що трапилось, проедре? – запитав Іоанн.

– Друнгарій Лев із Константинополя повідомляє, що Вард Фока почав повстання в Азії, захопив багато кораблів у морі, не пускає нікого до Константинополя…

Іоанн Цимісхій довго сидів мовчки і безнадійним поглядом дивився на сіру полотнину намету.

– Я не можу більше воювати з Святославом, – хрипко сказав він. – Усе йде проти мене й імперії. – Проедре, ти завтра поїдеш василіком до Святослава. Мир! Мир! За всяку ціну, дай йому дань, заплати йому за живих і мертвих. Нехай він іде з Дунаю. І я ще одного хочу – покажіть його, який він, оцей князь Святослав?

1

З великим і численним почтом приїхав на берег Дунаю Іоанн Цимісхій. Ще вночі, думаючи про наступну зустріч з руським князем, він велів, щоб з ним їхали всі полководці й присутні в стані високі особи і щоб одяглись вони в кращий одяг, почепили знаки. Не бачивши ніколи руського князя й уявляючи його як славолюбну, горду – схожу на нього самого – людину, Іоанн був певен, що Святослав приїде на зустріч з почтом, у найкращому своєму вбранні із знаменами, своїми знаками, і хотів перевершити Святослава.

Імператор Іоанн і весь його почет їхали до берега Дунаю на конях, під розгорнутими знаменами імперії, оточені безсмертними. Іоанн був одягнений у червоний, золотом шитий скарамангій, плечі його прикривала багряна хламида із золотими застібками, біля пояса був дорогоцінний меч, на грудях блищали перли й золото, на голові – шапка з камінням; червоні сандалії впирались у золоті стремена. Так само пишно, блискуче одяглись полководці й вищі сановники Іоанна – соцарствующий імператор Костянтин, патрикій і проедр Василь.

На березі Дунаю вони зупинились. Тут був нап’ятий намет, біля нього стояли лави, широкий, вкритий червоним оксамитом стіл, а на ньому – корчаги з вином, келихи. Імператор зійшов з коня, ще раніше від нього спішились полководці. Імператор зробив рукою знак проедру Василю, й вони вдвох одійшли до кручі, щось між собою говорили. Полководці стояли мовчки, бачили, що Іоанн чимсь невдоволений.

А тоді на плесі, нижче від Доростола, з’явився човен. На березі було тихо, й усі чули, як над Дунаєм гримлять кочети в човні, б’ються об воду весла. Скоро стало видно, що на веслах у човні сидить шість гребців, а сьомий стоїть на кермі. Біля самого берега човен круто завернув, і ніс його зарився в пісок.

Супутники імператора Іоанна кинулись до берега, щоб дізнатись, хто посмів поставити човен тут, де присутній імператор ромеїв. Але одразу й зупинились… Гребці на човні виймали з кочетів весла, опустив кермо стерновий, усі вони вийшли на берег. Хтось із них підтягнув вище човен, а з гурту цих людей, що приїхали човном, вийшов чоловік, який тільки-но стояв позад гребців і керував човном.

Був він одягнений, як і гребці, може, хіба підперезана ремінним поясом біла сорочка й білі штани у нього були чистіші, ніж у інших, а біля пояса висів меч. Тільки тоді, коли він наблизився, імператор і його супутники побачили, що на поголеній голові цього чоловіка сивіє пасмо волосся, спадаючи до вуха. Високо тримаючи голову, трохи примруженими очима дивився цей чоловік на імператора, і на губах його під довгими вусами грала посмішка.

– Здрав будь, імператоре ромеїв, і ви, полководці! – сказав князь Святослав і, взявшись правою рукою за криж меча, за звичаєм вклонився Іоанну і його полководцям. – Ти мене хотів бачити, от я і приїхав.

Іоанн зрозумів слова київського князя, бо знав мову болгар, з якими йому довелось чимало воювати і зустрічатись у Константинополі. Довгу хвилину він дивився на князя, і в очах у нього було здивування й розгубленість. Не ждав він, що Святослав як гребець приїде на зустріч з ним – імператором, не думав, що руський князь буде одягнений як звичайний воїн, не думав, що Святослав так просто, як рівний до рівного, підійде до нього.

Було й інше в душі імператора. Побачивши Святослава, він зрозумів, що князь Русі інакше зробити й не міг. За простотою й звичайними вчинками руського князя імператор Іоанн побачив щось більше й важливіше, ніж думав його розгублений почет.

Логофет ждав слова Іоанна, щоб передати через товмачів це слово руському князю. Але імператор Іоанн дав знак, що говоритиме сам з Святославом, і звернувся до нього:

– За вітання дякую, княже! Так, я хотів тебе бачити й говорити. Підемо, княже, до намету.

– А може, ми поговоримо на човні, – запропонував і засміявся Святослав. – Дуже любо тут, імператоре… Вода та небо…

Це була нечувана образа. З імператором ромеїв ніхто не смів так говорити. Імператор Іоанн запрошує руського князя до свого намету, а той сміє кликати його на човен? Увесь почет стояв насторожений, усі вони ждали загаду імператора.

Але трапилось диво, чудо. Імператор ромеїв Іоанн, перед яким схилялись ниць не тільки полководці, а цілі народи, не обурився, почувши ці слова князя Святослава, а відповів:

– Гаразд, княже. Ходімо на твій човен…

Розгублені полководці й увесь почет лишились на кручі, не знаючи, що їм робити, – порушується весь церемоніал двору. А імператор і Святослав тихо рушили сипким піском і зупинились біля човна. Князь зробив знак рукою, і шість гребців – молодих, здорових хлопців з бородами й вусами, – неприязно поглядаючи на імператора, одійшли вгору берегом і там стали.

Аж тоді імператор і Святослав ступили у човен, сіли один проти одного.

– Так он ти який! – тихо сказав Іоанн Цимісхій.

– А ти, імператоре, думав, що я інакший? – щиро засміявся князь Святослав, від чого в лівому його вусі заколихалась важка золота усерязь з підвісками – двома перлинами і великим червоним рубіном.

– Та ні, – відповів на це імператор. – Я чув, що ти дуже гордий, і не думав, що приїдеш як гребець на човні…

– Ти не помітив, що я тримав стерно…

Настало мовчання. Над Дунаєм було тихо. Повз човен повільно струмувала вода, така чиста, що на дні видно було кожну піщинку. Дві сірі чайки, скиглячи, літали над човном, а вгорі – в голубому небі – ніби застиг на місці і вдивлявся вниз коршак.

– Ти мене кликав, імператоре, – перервав мовчання Святослав. – Що ж хотів ти запитати?

– Я тебе хотів запитати, княже Святославе, – почав імператор, – навіщо ти забився так далеко від рідної землі, прийшов сюди?..

Ти мене хотів бачити, от я і приїхав.

– Звідси до Руської землі, – відповів Святослав, – рукою подати. Ось вона, Руська земля, – показав він на лівий берег Дунаю. – До Константинополя, здається мені, звідси набагато далі. Та й відаєш ти, імператоре, – не сам я прийшов сюди, кликав мене імператор Никифор і дав за це навіть золото.

– Покійний імператор кликав тебе і дав золото, щоб ти приборкав непокірних болгар…

– Я приборкав непокірних болгар, – посміхнувся князь Святослав, – і дійшов аж до Преслави. Але ж тоді ти вирушив проти мене й болгар.

– Я мусив вирушити, – спалахнув Цимісхій, – бо ти склав мир з болгарами…

– А навіщо ж мені було далі воювати з ними? Я виконав волю імператорів, пройшов усю Болгарію, скорив кесаря Бориса й уклав мир.

– Якщо ромеї давали русам золото, імператор їх мусив і укладати мир…

– Ми не печеніги, – сказав Святослав, – і заради золота не воюємо. За Русь ми, імператоре, стояли…

– За Русь? – Імператор струсив своєю рудою бородою. – Добра Русь, коли ти дійшов з своїм військом мало не до Константинополя?! Імператори ромеїв ніколи не ходили на Русь, вони не стояли під стінами Києва. А руси увесь час ідуть і йдуть на імперію, вони вже не раз були й під стінами Константинополя.

– Що імператори ромеїв не стояли під стінами Києва – це правда, – згодився Святослав. – Київ – не Доростол, імператоре. Не заздрю я тому, хто спробує стати під стінами його, – аки печенігам буде. Але коли ти говориш, що ромеї не йдуть на Русь, – то лжа.

– Чому ж лжа? – нібито здивувався й навіть образився Іоанн.

Князь Святослав не встиг відповісти. І сам він, і імператор підняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки… Вони досі вільно ширяли над водою, але вгорі висів коршак, він полетів униз і став нападати на чайок. Сполохані несподіваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтіч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидві чайки злетілись, дужче заквилили, ніби змовлялись, а потім накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потім чимдуж полетів над Дунаєм геть. Дві чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились літати над човном, ніби скаржились: «Ки-и-ги! Ки-и-ги!»

Що думав імператор ромеїв у ці хвилини? Примруживши світло-голубі свої очі, стиснувши уста, він часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку і провів рукою по рудому волоссю, по вогняно-червоній бороді, ніби йому було душно.

Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його…

– Горе чайкам убогим, – промовив він, – а проте дали вони цьому злодієві дунайської водиці напитись… Отак, імператоре, буває…

– Ти сказав, – сердито перебив його Цимісхій, – що лжу говорять ромеї… Де лжа?

– Відаєш, імператоре, про що говорю… Колись, і не за нашої пам’яті, над морем Руським сиділи наші предки. А зараз? Клімати? Чому ж Клімати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть і Клімати. Але чому ж тоді імператори ромеїв посилають своїх воїв на північ від них, на захід і на схід?

– Княже Святославе, це лжа.

– Ой ні, імператоре, не лжа… Згадай, скільки городів поставили ромеї над Руським морем, скільки крові пролили руси в Тмутаракані, на низу Дніпра, Ітиля-ріки, Дністра. А Саркел, імператоре? Адже його збудували ромеї на руському шляху, на землях наших. А що б сказали імператори ромеїв, якби князі Руської землі почали завойовувати Сирію чи Халдею? Ні, імператоре, Русь ніколи й ніде не стала на землі імперії. Імперія прагне стати і вже стала на Руські землі… Дивно мені, імператоре! Адже ромеї мають великі землі над морем, у Азії, півсвіту…

– Русь, – перебив його імператор, – має не менше земель, ніж ромеї…

– Це правда, – сказав Святослав і посміхнувся. – Русь має дуже багато земель. Русь, – він примружив очі й замріяно подивився вдалину, за Дунай і коси, – має так багато земель, що ти й не уявляєш, імператоре… Від Руського моря до далеких україн північних, від болгар до Ітиля-ріки і гір Орал… Велика земля, півсвіту.

Імператор Іоанн з-під густих брів дивився на обличчя князя Святослава, який дуже спокійно розповідав про Русь, і очі його в цю хвилину стали нібито темнішими. Коли ж князь Святослав піймав на собі гострий погляд імператора і замовк, Іоанн Цимісхій одвів очі, зітхнув, обернувся, подивився на свій почет, що однаково непорушно стояв на березі.

А далі імператор Візантії схилився ближче до князя Святослава, сказав таємниче, пошепки:

– У тебе півсвіту, півсвіту є в мене. Чому ж сваримось ми, княже Святославе?

– Про що ти говориш, імператоре? – не зрозумів його Святослав.

– Ти і я – ми два богатирі, – так само тихо вів далі Цимісхій, – і я хочу, щоб ми діяли як богатирі. Слухай, княже! Давай поділимось! До Дунаю все буде моє, за Дунаєм – твоє. Я сидітиму в Константинополі, ти – в Києві.

Князь Святослав подивився на імператора ромеїв, потім обернувся, поглянув за човен… Там текла голуба вода, плавали дрібні рибки, на дні лежали обтерті хвилею камінці. І раптом князь Святослав опустив руку в воду, дістав звідти один камінець.

Імператор Іоанн здригнувся. Для чого взяв київський князь камінець? Він не знав, що робитиме князь, напружено стежив за кожним його рухом…

А князь Святослав все тримав камінець на долоні в себе, дивився, як з нього в Дунай падають великі сріблясті краплі.

– Бачиш, який чудовий камінь?! – промовив князь Святослав. – А скажи мені лишень, імператоре, чий оце буде камінь?

Імператор не міг второпати, до чого веде київський князь.

– Камінь?! – засміявся він. – Як чий? Коли камінь у твоїй руці, він твій.

– А тепер? – засміявся князь Святослав і кинув камінь далеко від човна. Камінець зробив дугу, врізався в плесо і зник, а по воді пішли кола.

Імператор мовчав.

– Чий це камінець зараз? – ще раз запитав князь Святослав.

– Ти мене запитуєш про дивні речі, – похмуро відповів Цимісхій. – Тепер камінець нічий… Але до чого це?

– Бачиш, імператоре, – сказав Святослав. – Камінець – і то ось він – мій, а от вже і не мій. А ти хочеш покласти межу світу, хочеш поділити його на дві половини. Оце, кажеш, моє, а оце – твоє. А хіба ти чи я можем його поділити? Ти сказав, що є Візантія і є Русь, що це дуже великі землі. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дунаї, але ж це земля болгарська. І вона не одна. Є франки, англи – у цей бік, а там – за Руссю – монголи, хини… Хіба ж, імператоре, це камінці, які кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш підкорити півсвіту, далі захочеш підкорити й світ. Ні, імператоре, підкорити всього світу нікому не вдасться.

– Ти мене не зрозумів, – промовив Іоанн Цимісхій. – Візантія не хоче підкорювати увесь світ. Я хотів тільки домовитись, де моє, а де твоє.

– Наші ж посли нібито все й поділили… Візантії – своє, Русі своє, Болгарія буде межи нами…

Імператор Іоанн дивився на Дунай.

– Так, – махнув він рукою, – посли наші домовились нібито про все, але я дещо хотів сказати до цього…

Він замовк на хвилинку й подивився на Святослава…

– Від себе я хотів додати, – повів Цимісхій, – що захоплений тим, як ти боровся зі мною… Ти, княже, добрий полководець.

– Мені приємно чути це від такого досвідченого й хитрого полководця, як ти, – відповів на це Святослав. – Але ж з тобою не я боровся, а Русь…

– Боролась Русь, а ти її князь. І я хотів би на знак того, що поважаю тебе… і Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русі, дати вам світло істиної віри – християнство.

– Дякую тобі, імператоре, – одверто сказав Святослав. – Але навіщо нам, Русі, кесарі й василевси? Є в нас київський князь, є князі земель, всякая князья. Правду говорю, імператоре, не треба нам ще більше кесарів, а василевсів і поготів. Що ж до християнства, то в нас на Русі є вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тільки я і ще багато наших людей тримаємось старої віри, яку ви називаєте язичеством… І я не ворогую з християнством, але ще не знаю, імператоре, чия віра краща. У кожного з нас є своє. Приміром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мої й діди, – язичником Русі хочу бути. Не будемо сваритись, імператоре. Усе в світі доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почекаємо, імператоре. Куди й чого нам поспішати, коли між нами любов і мир?

– Але ж ми зустрінемось ще з тобою, княже. Правду кажу – чому б тобі не приїхати до Константинополя?

– Князі київські бували вже не раз у Константинополі, – крізь зуби відповів Святослав. – Мати моя, княгиня Ольга, там також була і багато мені про ваші чудеса розповідала. Дивен суть Константинополь, і я там хочу побувати, буду. Але чому б і тобі, імператоре, не побувати на Русі, у городі нашому Києві? Адже про Київ всі багато говорять, але ніхто з імператорів римських там не бував. Приїжджай, імператоре! Ми зустрічаємо наших гостей хлібом.

– Чим? – не зрозумів Цимісхій.

– Хлібом, кажу, а часом і з сіллю.

– Добре! – промовив імператор. – Приїду.

Він встав з сідалки човна, але затримався.

– Імператор Никифор, – сказав він, – посилав до тебе своїм василіком Калокіра. Маю відомості, що він у вашому стані…

– О імператоре! Посол твій до кінця служив Візантії і йшов з нами від Києва аж сюди…

– Я хочу, щоб ти його повернув…

– Я можу повернути тільки труп його, бо Калокір сьогодні вночі повісився…

– Шкода, – закінчив імператор. – Що ж, княже, я сказав тобі все, що хотів…

– А я повідав, що думав…

Разом вони зійшли на берег, наблизились до намету, де на столі стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава.

Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбільшу корчагу з вином і налив два повні келихи…

– Хочу пити на тя, – сказав він імператору і перший підняв повний келих.

– Спасибі! – відповів похмуро імператор. – І я вип’ю за тебе…

Вони до дна випили келихи. Пили за імператора й полководці.

Дуже швидко після цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен.

Високо підняли весла гребці, князь Святослав став на кормі біля стерна. Ось гребці опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, і човен поплив проти швидкої течії. Над ним полетіли із смутним криком чайки.

Стоячи біля намету, імператор Іоанн довго дивився, як все далі й далі проти течії пливе човен. Обережно ступаючи по піску, до нього підійшов проедр Василь. Коли імператор обернувся, він побачив сердите, перекошене від злості обличчя проедра, злі його очі.

– Хитрий київський князь! – прошепотів проедр. – Він не випив вина з мого келиха…

Недбалим рухом, ніби ненавмисне, він скинув одну із корчаг зі столу, червоне вино струмком потекло з неї, а кривава пляма ще довго всочувалась у пісок.

Це був не Буколеон, а поле брані під Доростолом. Але постільничий – проедр Василь – і тут не залишав усю ніч імператора. Він дивився, коли в наметі ставили вечерю й вино для імператора, разом з ним вечеряв. Імператор випив багато вина, проедр – рівно стільки, щоб уважно слухати, але самому зайвого не сказати.

Постільничий Василь вийшов з намету, сів на лавці, бачив, як імператор погасив світильник, чув, як він довго перевертався на ложі й тяжко зітхав, згодом заспокоївся й, мабуть, заснув.

У стані було темно, стан мовчав. Навкруги намету імператора, на широкому майдані, в кінці якого містились етеріоти, ескувіти й іканати – вся охорона імператора, – стояла нічна сторожа. В броні, з щитами й мечами, вони не мали права ворухнутись і на тлі сірого неба нагадували кам’яні великі статуї. Тихо було й далі в землянках, де спали кінні й піші війська фем і таксіархії. Імператор міг спати, ніщо йому не заважало.

Але Цимісхій не спав. Минула, може, година, і проедр Василь почув, як він підвівся на ложі, пройшов по намету. Проедр навіть схопився – кроки імператора пролунали біля самого полога.

– Ти не спиш, проедре? – почув він його голос.

– Ні, імператоре, не сплю. Проедр не може спати, коли спочиває василевс. Але імператор, я чую, не спить.

– Так, не сплю, – відповів імператор і, вийшовши із намету, постояв якусь хвилинку, поки очі його звикли до темноти, потім сів на лавці.

– Сядь і ти! – тихо промовив імператор.

Так імператор Візантії Іоанн Цимісхій у темну ніч, коли закінчилась довга війна і було укладено мир із Руссю, вийшов з намету, сів поруч з проедром Василем і почав з ним розмову.

– Чому ж імператор не спить? – запитав ще раз проедр Василь. – Адже імператор уклав мир, бачив поверженого князя Святослава, а потім випив доброго вина.

– Все це так, – почувся в темряві голос імператора Іоанна, – Русь переможена, князь Святослав повержений, я випив вина. Але сон не йде мені в голову. Я хочу, дуже хочу спати, а думки проганяють весь сон.

– Що це за думки, імператоре? – поцікавився проедр Василь.

– Святослав! – сказав імператор голосніше, але так, щоб його не почули сторожі.

– Святослав?! – засміявся проедр. – Переможений князь.

– Проедре, – почав тоді Іоанн. – Я бачив на своєму віку багато ворогів, багатьох їх переміг. І завжди, коли перемагав ворога, не боявся його. А зараз я боюсь. Так, проедре, я боюсь. Ось, – він показав у темряві на обриси Доростола, – Русь, але хто вона, звідки це? Ось я говорив з князем Святославом – і не зрозумів його, я не знаю, хто він. І навіть тоді, коли вони підуть звідси, я буду їх боятись. Русь – це страшна хмара, що висить над імперією, Святослав – це язичник, це Перун, що йде проти Христа. А що ми без Христа? Ніщо!

– Це правда, імператоре, – згодився проедр Василь. – Русь – страшна для нас земля, це так. Або Візантія, або Русь; Перун або Христос – і це так. На небі є один бог, на землі може бути тільки одна імперія, а в імперії може бути тільки один василевс. Це так, так сказав і Христос: «Одно стадо, і один пастир». Але чому ти думаєш, імператоре, що Христос мусить воювати з Перуном тільки мечем?

– А чим же з ним можна ще воювати? Вином? Так Перун знає, яке вино йому можна пити, а яке ні…

– Якщо він не захотів випити келиха з цикутою[208], треба зробити келих з його черепа.

– Проедре! Я згоден заплатити сто, двісті, триста кентинаріїв. Та коли б за його смерть мені треба було віддати половину імперії, я б і цього не пошкодував. Чуєш, проедре?!

– Ти дуже щедрий, імператоре, і забув про те, що в нашій скарбниці порожньо. Ста кентинаріїв для цього буде досить.

– Що ж ти зробиш?

– Я пошлю, імператоре, василіка до тих самих пацинаків, дам їм золота сто кентинаріїв. Покійний Калокір писав мені з-під Адріанополя, що він говорив про це з каганом Курею. Якщо князь Святослав поїде суходолом – вони його зустрінуть у полі, якщо морем – на Дніпрі.

– Проедре! Дозволяю тобі дати пацинакам стільки золота, скільки вони вимагатимуть. Тільки поспішай, проедре!

– Я зроблю все, що треба, – засміявся проедр. – Де нічого не вдіє стріла, там все може зробити золото. Поки імперія має золото, вона ще міцна. Але від Дунаю повзе туман, іди до намету, час спати…

І над Дунаєм, і над усім світом ішла ніч. Спокійно тепер заснув імператор Візантії, спав його стан. Тільки в Доростолі не спали. Там, за стінами фортеці і на березі Дунаю, горіли вогні, відблиск яких блукав на хмарах. Звідти долітали голоси – руси готувались у дорогу.

Не спав також і проедр Василь. Він сидів на лавці біля намету, дивився на небо, Доростол, вогні над Дунаєм, щось уперто думав, і коли б хтось побачив у цю годину його обличчя, то помітив би, як посмішку на ньому змінює вираз люті, а після цього знову з’являється посмішка.

Проедр Василь у цю ніч думав про те, коли ж дасть смертельну отруту ще одному імператору Візантії – Іоанну. А далі? Що робити далі?

Проедр Василь хотів бодай один день побути імператором Візантії. Може б, він того дня повернув душу в своє тіло? Тільки чому слабіє тіло в проедра Василя, може, пізно повертати душу в це тіло?

Князь Святослав поспішав. У Доростолі та й скрізь на пониззі Дунаю стояла ще добра година, все навкруг зеленіло й цвіло. Але з півночі, із-за гір, часом віяли свіжі вітри, високо в небі пливли білі прозорі хмаринки – надходила осінь.

Кілька днів, працюючи й уночі, спускали вої на воду лодії. Лагодили днища, що розсохлись на гарячому сонці, ставили щогли й ув’язували реї, латали й шили вітрила, клали на лодії всіляке потрібне в далекій дорозі рухло, а тоді прийняли з грецьких кумварій[209] дань – по дві медимни[210] жита на кожного воїна.

Усі ці дні на Дунаї, в Доростолі й на полі за ним було тихо. Візантійський табір стояв на місці, навкруг нього вдень і вночі ходили вігли, на грецьких кораблях гребці не сушили весел. Тут був ще й імператор, – яскравий прапор його маяв ще над головним наметом серед табору.

Князь Святослав велів – бо вже знав цього підступного й зрадливого ворога – стерегтись, тримати сторожу в полі, на стінах, біля лодій.

У князя Святослава боліло серце не тільки за своїми воями. Він думав і про болгар, що так хоробро, не шкодуючи ні крові, ні життя, боролись поряд із руськими воями. Вої Русі повертаються до рідної землі – до Києва. Що ж робитимуть на своїй поневоленій землі без них болгарські смерди й парики?!

Тому князь велів, доки руські вої стояли ще в Доростолі, виходити з города пішо, виїжджати на конях, плисти на лодіях тим болгарам, яким не було місця в Доростолі і яких тут неминуче ждала жорстока розплата, страшна кара.

І болгарські вої, які також не хотіли, щоб Доростол став для них могилою над Дунаєм, тікали звідси – вночі сторожа проводила їх далеко за город, де не було вже ромейських вігл. Тоді ж від доростольського берега одна за однією одривались однодеревки-довбанки: вони пливли на північ, до Залізних Воріт, і на південь – до гирла Дунаю.

Довелось і Микулі прощатись із побратимом своїм Ангелом.

Ангел був тяжко поранений мечем у ногу й не міг ходити. Як і багато інших поранених болгар, він лежав під стіною над Дунаєм. Тут їх доглядали здорові вої, доростольські жони, унотьки.

Була задушлива серпнева ніч. Десь за Дунаєм ходила гроза, там кресали блискавиці, але так далеко, що до Доростола не долітало відлуння грому.

– Наші вої готують лодії, – показав Микула на берег, – і одвезуть вас далі від Доростола, вгору по Дунаю.

Ангел мовчав.

– Може, попадеш і до свого села, – вів далі Микула. – Добре село! Пригадуєш, як ми там бували?

Далеко вдарила довга блискавиця-кривуля, і Микула на мить побачив освітлене зеленкуватим її сяйвом якесь страхітливе обличчя Ангела: блискучі очі, гострі вилиці, закушені уста.

– А що там, у селі? – долетів до Микули голос Ангела.

Він замовк, але до Микули долинули дивні звуки —

Ангел набирав у груди повітря – й випускав, набирав – й знову видихав. Сумніву тепер уже не було – Ангел плакав.

– Ти не говори так, – зовсім близько до Ангела схилився Микула. – Це не кінець. Слухай, Ангел, це не кінець.

– Де ж не кінець? – запитав його Ангел. – Нічого в мене тепер немає, і Цвітани також.

Він заплакав і тепер уже не крився – коли за Дунаєм вдарила блискавиця, Микула побачив його зарошене сльозами обличчя, смутні очі, уста, що кривились від плачу.

– Слухай, Ангеле, – суворо сказав Микула. – Плакати не можна! Не жона ж ти! Та покинь-бо, говорю! Не плач!

Цей оклик, либонь, вплинув на Ангела. Микула почув, що той став дихати рівніше й спокійніше. У темряві знайшла й стиснула руку Микули Ангелова рука.

Так, тримаючи руку в руці, якийсь час і помовчали вони: Ангел – лежачи під стіною, Микула – сидячи на землі біля нього. І хоч за Дунаєм раз за разом кресали небо блискавиці, вони їх тепер нібито й не бачили, кожен із них думав свою думу.

– Так, – промовив нарешті Микула. – Ти сказав – кінець? Ні, Ангеле, не кінець. А хіба мало завдали ми шкоди ромеям? Вір, вони стекли кров’ю і ще довго стікатимуть. А люди, скільки б вони не жили, цього не забудуть! Та хіба ж можна забути?

У сяйві від блискавиць, що кресали все частіше й частіше, вони дивились на стіни Доростола, що нагадували кам’яні брили, на широке, безмежне плесо Дунаю, де вимальовувались ряди лодій, на воїв, що ходили понад берегом і чомусь здавались дуже високими, надзвичайними велетнями.

– І тебе я ніколи не забуду, – додав Микула, згадуючи всі дні, які йому судилось провести з Ангелом. – Хіба це можна забути? – закінчив він, стискуючи руку свого побратима.

Ангел у відповідь тільки міцно стискував руку Микули.

– А ти мене не забувай, – знову почав Микула. – Буде важко – згадай мене, всіх нас… От тобі й стане легше.

– О! – вирвалось тоді в Ангела. – Тебе і всіх вас я ніколи не забуду!

– От видиш! – навіть засміявся Микула. – А ти кажеш – кінець! Ні, добре, що почали. А кінець ще далеко, далеко…

Він на якусь хвилину замислився, а тоді несміливо сказав:

– Я оце думав, що б тобі залишити, аби пам’ятав мене? Меч або щит – так ти їх маєш, і мені вони ще потрібні. Шкода, Ангеле, нічого в мене немає… А втім, зажди, Ангеле, я придумав, знаю…

Він щось довго шукав у себе за пазухою, а потім поклав Ангелу в руку якусь невеличку, але досить важку річ.

– Це Мокоша, – суворо промовив Микула. – Добра богиня, багата, вона народжує все на землі, оберігає людину, всяке зело. Пригадуєш, Ангеле, молився я їй тоді, перед битвою. От вона й допомогла – тишина, мир… А тепер я дам її тобі, нехай помагає.

– Це ж твоя богиня, – відповів на те Ангел.

– Я їду додому, – заперечив Микула, – там у мене багато богів. Там вони є скрізь, – там у мене жона, дочка, син… Нам боги поможуть. А Мокоша нехай служить тобі, хоч ти віриш у Христа.

– Я вірю в тих богів, які мені допомагають. Спасибі, Микуло, я візьму Мокошу.

І він почепив оберегу Микули собі на шию.

У цей час до них підійшли вої. Треба було нести поранених. Микула допомагав нести Ангела, сам уклав його в куточку однієї лодії, а прощаючись, схилився до нього, поцілував.

Це була остання лодія з пораненими болгарами. Микула стояв на березі, а вона пливла далі й далі плесом.

Осінь ходила над морем. Іноді від заходу сонця ще повівав теплий вітер, але його зустрічали бурі зі сходу, швидко остигла вода. Роздратовані хвилі борознили море, важкі попелясті хмари висіли низько над обрієм, часом проливались дощами.

Вої на лодіях стояли біля вітрил, коли вітер віяв від заходу, сідали на весла, коли він заходив від сходу, вичерпували воду, що попадала в лодії. Чатували на гострих носах, вдивляючись у тьмяну далечінь, непорушно стояли біля стерен.

Їхні злигодні поділяв і князь Святослав. Він задовольнявся, як і всі, коротким спочинком уночі чи вдень, а то весь час був з своїми людьми, дивився на високі хвилі, що з шумом і ревом вставали попереду й позаду лодій, поглядав на захід, де лишились береги Дунаю, і на тьмяний, затягнутий туманами схід. Коли ж було важко, брав весло чи стерно.

Лодії не зупинялись. День і другий, коли хвилі вставали як гори, князь радився з воєводами: може, краще зайти в якийсь лиман над морем, бо наробить буря великої шкоди. Але, зваживши все, вирішували вони йти крізь бурю, хвилі, швидше стати на луці моря, біля рідної землі, Дніпра.

Та коли вони вийшли одного ранку з тьмяних просторів моря й побачили луку моря – страх пройняв їхні душі. Там піски вже вкривала паморозь, під промінням сонця, що виглянуло із-за хмар, береги лежали сліпучо-білі, холодні.

І все ж вони стали посуватись вгору по Дніпру, щоб дістатись хоча б до острова Григорія, а там дати вість у Тиверську й Углицьку землі, послати гонців до Києва. Бодай взимку, а бути в Києві!

Але чим далі піднімались вони Дніпром, тим густіше, з великим шумом, насуваючись одна на одну, випираючи на береги, йшла крига. Лодії затирало, бували години, коли, здавалося, їх зовсім замкне, розтрощить.

До того ж, і розвідники, яким Святослав велів іти попереду лодій понад берегами Дніпра, щоб подивитись, чи не причаївся там ворог, раптом повернулись, сказали, що нижче від порогів на обох берегах бачили в плавнях печенігів, які ждуть, либонь, руських воїв.

Князь Святослав і воєводи замислились. Весною і влітку печеніги часто стоять над порогами, ждуть легкої поживи. Але що робити їм тепер, взимку, коли все навкруг засипають сніги? Чи не наслав їх хтось?

Деякі воєводи говорили князеві:

– Залишимо, княже, лодії тут, а самі купимо коней у херсонітів і вборзі поїдемо до Києва…

– Не продадуть нам коней херсоніти, – відповів на це Святослав. – А якби й поїхали вборзі, то як візьмемо з собою добро наше?!

Князь говорив правду – надіятись на те, що херсоніти продадуть їм коней, не доводилось. А коли б вони й мали коні, то куди поїдуть на них? З неба сипле сніг, все дужчає й дужчає мороз, у полі ні проїхати ні пройти, десь над порогами і на кожному кроці в полі на них чатують печеніги.

Князь Святослав велів воям вертатись назад, до Білих берегів, до самої луки моря. Краще вже стояти там, де є поодинокі села, де, може, щось продадуть і херсоніти, аніж замерзнути серед Дніпра або загинути від кривої шаблі печеніга.

Це була страхітлива холодна, голодна зима. У пізніший час літописець, згадуючи похід князя Святослава й цю зиму, писав, що не було в них борошна й був голод великий, по півгривні платили за кінську голову. Скільки горя й муки, скільки смертей таїться за цими короткими словами!

Щоб дерев’яні лодії не затерла крига, князь велить витягти їх на кручі.

І вої його, а з ними й він сам, кілька днів по пояс у крижаній воді бродять, волочать важкі лодії на берег, піднімають на високі кручі.

Деякі лодії вони поперевертали, щоб жити довгу зиму під ними, викопали землянки на березі, щоб там рятуватись від вітрів і морозу. Обходили навкруг береги, вирубуючи кожне дерево, збираючи кожну тріску, щоб хоч крихту зігрітись взимку й зварити якусь юшку. І коли настала зима, тут, на Білих берегах, виріс цілий стан, оточений валами з піску на випадок, коли б на них спробував напасти ворог.

Ворог не напав. Печеніги, напевно, сиділи до перших морозів над порогами, а тоді рушили далі в поле, де були глибокі яри, в яких можна було сховатись від вітрів, росли ліси – паливо, був звір – хутро й м’ясо на всю зиму, близько були городи й села, з якими печеніги торгували.

Але в стані на Білих берегах були інші вороги, і вривались вони туди не через вали.

Першим ворогом були хвороби. Ідучи до Києва, князь Святослав велів взяти з собою всіх поранених. Деякі з них померли в дорозі, і їх опустили на дно моря, деякі довго й тяжко хворіли й помирали один за одним на Білих берегах.

Хворіли й здорові вої. Морові хвороби прокочувались над станом. Вої тяжко страждали від застуди, шлункових хвороб та ще невідомої хвороби, від якої тіло вкривалось струпом…

Найбільше ж мучив людей голод. Князь Святослав не помилився – херсоніти напевне знали, що руси сидять на Білих берегах, але в полі не з’являлись. Коли ж самі руси з важким трудом добрались до Херсонеса, щоб купити коней і волів, то з них справді брали півгривні за одну кінську голову…

І зараз там, у пісках над Дніпром, тліють кості воїв князя Святослава. Багато їх тоді прийшло сюди – мало залишилось. Ті ж, що залишилися, ждали весни, але не знали, чи діждуться.

Серед ночі з моря Руського заблукав вітер. Він війнув над Дніпром – і там задзвеніла крига, пролетів над кучугурами й косами – і там встали вихори з піску й снігу, вперся в далекі ліси – і застогнали, зарипіли старі, похилені до землі дерева. Але люди, що зимували на Білих берегах, не злякались. Почувши серед ночі тужний стогін вітру, вони вилазили з печер, хиж, настилів над лодіями і підставляли засмаглі, обморожені обличчя назустріч теплим хвилям.

«Теплий вітер, – раділи вони, – розжене сніги, порве мости на Дніпрі, понесе лодії додому, в Київ… Вій, вітре, дужче повівай з теплого краю!»

Вітер ніби чув їхні благання – линув і линув з моря, шугав кілька днів підряд, дужчав, вихрив, зламав нарешті кригу на Дніпрі, заходився її трощити, вивертав на кручу, гнав мимо Білих островів…

У цей же час, як не шумів між пісків вітер, як не скреготала крига на Дніпрі, але вої почули, як високо-високо вгорі, у голубому небі між хмарами, народились і полетіли до землі чарівні звуки. Там з далеких полуденних земель на північ летіли гуси й журавлі.

Це був тільки початок весни. Ще кілька днів після того шумів і гримів Дніпро, крига насувала на кригу, перла в береги, лізла на кручі. Вітер заходив з півночі, дихав холодом, іноді з неба зривався й сніжок – зривався й танув.

Проте вої знали, що настав час весни, рвалися до рідних осель, не могли далі сидіти тут, на Білих берегах над морем. І тільки на Дніпрі то тут, то там між сірою кригою зачорніла каламутна вода, вони заходились спускати лодії, ладнали в кочетах весла, оглядали вітрила…

Ранньої весни 972 року лодії князя Святослава почали одриватись від Білих берегів над Руським морем і попливли вгору, до Києва.

Князь Святослав і воєводи зважили на те, що десь над Дніпром можна потрапити в засідку. Печеніги, звичайно, вже поспішають до Дніпра, щоб зустрічати повесні гостей з півночі й моря. Вирішили розбити лодії на три частини: перша пробиватиме шлях Дніпром, друга везтиме скарби й по потребі прийде на поміч першій, третя прикриватиме рать. Князь Святослав поїхав з першою частиною. Як і завжди, він хотів бути й тепер на чолі своїх воїв…

Це був дуже важкий шлях. Якби віяла низовка, вої поставили б вітрила, і лодії летіли б до рідних берегів. Але вітер не тільки не допомагав воям, а дув і дув тепер з півночі, гнав супротивну хвилю. Вої виходили на берег, брали бечови, пробували тягти лодії. Шлях їм перетинали затоки, плавні, та й небезпечно було тягти лодії понад берегом – тут за кожним кущем міг причаїтись печеніг. Доводилось гнати лодії на веслах – проти швидкої течії, високої хвилі. Люди ж були такі стомлені й виснажені після важкої зими!

Через те й вийшло, що руські вої рушили від Білих берегів ранньої весни, але їхали повільніше, ніж ішла весна, і побачили вдалині острів Григорія тоді, коли все навкруг зеленіло, буяло, цвіло.

Передні лодії, на яких їхав і князь Святослав, зупинились біля острова, коли сонце почало схилятись до заходу. Князь Святослав велів сховати лодії у березі між кущами й попід скелями, а сторожі велів піти й оглянути острів, бо печеніги могли там ховатись у густих гаях і ярах. Сторожі повернулись тоді, коли сонце стало зовсім низько на заході. На острові, розповідали вони, нікого немає, не видно кінського й людського сліду…

Тільки тоді князь Святослав дозволив воям вийти на берег. Робити це можна було вже безпечніше – над Дніпром снувались присмерки. Коли б на лівому березі десь і сидів печеніг, він нічого не побачив би на острові.

Вийшов на острів і князь Святослав. Він добре пам’ятав цей затишний куточок на ріжку острова. Тут, недалеко від того місця, де зупинились лодії, на великій галявині під скелями, так само стояв і бринів молодим листом віковий дуб, перед яким складали жертви всі, що щасливо минали пороги, і ті, що з великим страхом до них вирушали. Князь Святослав з воями своїми клали тут жертву, коли йшли на брань. Хотів він принести жертву й тепер – щасливо закінчилась їхня путь від Білих берегів, нехай боги бережуть воїв і в порогах!

Князь Святослав став перед дубом, готуючись принести в жертву богам чорного хорта. Витягнувшись півколом, у глибокому мовчанні стояла за князем його дружина. Сонце дійшло до обрію, торкнулось скель. Темна вода линула мимо острова, далеко по той бік чорнів лівий берег.

На тлі багряного неба яскраво вирізьблювався могутній дуб. Стовбур його нагадував постать велетня, довге гілля було як простягнуті вперед руки, на гіллі висіли зотлілі ручники, пробиті шоломи, пощерблені мечі, іржаві списи…

З Дніпра війнув вечірній вітер – і заворушились, мов живі, ручники, забрязкотіли шоломи, мечі й списи, ніби хтось говорив до воїв.

– Боги вимагають жертви, – пролетіло між ними.

Князь Святослав сам приніс у жертву богам хорта й окропив стовбур дуба, промовивши:

Усі вої повторювали слова князя Святослава.

А в цей час над лівим берегом Дніпра, все в одному місці, де серед густих кущів стояла стара верба із збитою перуновим вогнем вершиною, кружляли й кружляли дві лелеки. Раз за разом вони спускались до вершини, де чорніло їхнє гніздо, сердито скреготали дзьобами, але, ніби злякавшись чогось, сполохано відскакували від гнізда й знову починали кружляти в небі.

Лелеки були сполошені немарно: на вершині верби, ховаючись у гіллі, сидів дозорець із луком і стрілами в руках. Під деревом у кущах сиділо на конях кілька вершників – чорних, засмаглих, у низеньких баранячих шапках і таких самих куцих кожушках, підперезані ремінними поясами, на яких висіли криві шаблі.

Один вершник, правда, одягнутий був краще, ніж інші: шапка на ньому була з соболя, оздоблена кількома великими самоцвітами, із дорогого соболя пошитий був і кожух вершника, на грудях у нього на золотому ланцюзі висіла тамга[211] із невідомим написом, шабля вершника обкована була золотом і цяткована перлами. Якби князь Святослав міг бачити вершника з тайгою, то пізнав би його – це був печенізький каган Куря, що колись під Києвом присягався йому в мирі й дружбі.

Але що важило слово печенізького розбійника? Ще минулої осені над Дністром знайшли його посли імператора Цимісхія. Тоді ж вони дали йому міх із золотом і пообіцяли дати ще стільки ж, аби тільки він наскочив у полі над Руським морем або десь на Дніпрі на князя київського Святослава і вбив його. Каган Куря, пам’ятаючи свій невдалий похід на Київ і образу від князя Святослава, згодився це зробити.

І коли князь Святослав плив із воями своїми Руським морем, то з суходолу – з ярів і лісів – за ним пильно стежив каган Куря з своїми вершниками. Ромеї нібито не воювали, але воювало їхнє золото. Князь Святослав плив морем – печеніги посувались суходолом, вої князя зазимували на Білих берегах – каган Куря став улусом вище над Дніпром. Ранньої ще весни печенізька орда вийшла на пониззя, каган Куря бачив, як лодії руських воїв почали одриватись від Білих берегів і попливли вгору проти швидкої течії.

Тоді каган зрозумів, що настав час помсти. Повернувшись до улусу, він велів своїй орді з кибитками, жонами, худобою рушати на схід, а сам із кількома тисячами вершників став посуватись вгору понад Дніпром. І скільки не пливли вої князя Святослава проти води, каган Куря, криючись у ярах і лісах, посувався з вершниками своїми вище й вище понад Дніпром. Ждав нагоди, коли зможе напасти на князя Святослава.

Тепер ця нагода трапилась. Каган Куря знав, що князь Святослав розбив свої лодії на три частини. Розвідники кагана потай підкрались уночі до самих лодій, коли вої зупинялись на ночівлю, і дізнались, що князь Святослав іде на чолі лодій. З лівого берега каган бачив, як передні лодії зупинились біля острова Григорія…

Лелеки довго кружляли над вербою. Почало темніти, й вони спустились до свого гнізда – певне, вирішили ночувати поруч із чорною людиною, може, вона не зачепить їх. Час від часу лелеки, правда, лякались і висували довгі шиї з гнізда – чорна людина, яка сиділа поруч, розмовляла з тими, що стояли внизу.

– Лодій не видно? – запитували з кущів.

– Ні, їх більше немає, – відповів дозорець з вершини.

– Що на острові?

– Там запалили вогник…

– Вони приносять жертву своїм богам, – засміявся один із тисяцьких, що оточували кагана. – Я знаю, жертви в них приносить князь… Святослав…

Каган Куря дивився на Дніпро, що швидко темнів і зливався з берегами. Там, на острові Григорія, в голубій імлі горів червонкуватий вогник. Там князь Святослав приносив жертву, навкруг стояли його вої…

Спершись на луку сідла, каган Куря замислився. Тоді, коли князь Святослав вирушав від Білих берегів, каган думав, що ітиме поруч із ним берегом Дніпра, але налетить на руських воїв у порогах, коли вони змушені будуть вийти на берег і волоком тягтимуть свої лодії. Там, на березі, над порогами, коли вої витратять усі сили, каган збирався вночі підкрастись до стану русів і поквитатись із Святославом…

Але зараз трапилась інша нагода. Князь Святослав зупинився на острові Григорія, з ним небагато воїв. Інші лодії ще далеко, вони будуть тут не раніше як уранці…

На острові ще раз блимнув червонкуватий вогник і згас. Каган Куря знав: руські вої вночі не палять вогнищ. Це вони загасили вогонь і зараз перейдуть в інше місце. Проте куди вони перейдуть? Острів – не поле, нікуди не втечеш.

Темний вечір насував на Дніпро, чорним було обличчя в кагана Курі.

– Це буде остання його жертва, – процідив крізь зуби Куря. – Нехай тепер усі наші вої виходять до Дніпра.

І прийшла ще одна, тиха, чорна, як вугілля, ніч, шатами своїми прикрила береги й острів, запалали вгорі зорі-самоцвіти, а відбитки їх, як теплий жар, заколихались на плесі.

Князь Святослав знав, що кожна ніч, а ця – темна, весняна – й поготів, має вуха, а ворог – ніж. Тому, як і скрізь на далекому шляху від Білих берегів, велів воям своїм лягати й спочивати, а сторожі – стати на кручах скрізь попід берегом і пильнувати.

На острові Григорія було тихо, спокійно. Стомившись після важкого шляху від Білих берегів, спали на лодіях і просто на піску й скелях вої князя Святослава. Снились їм, либонь, вогні рідних осель, жони, діти. То тут, то там над берегом і на скелях у ріжку острова сиділа сторожа.

Певні, що до острова цієї темної ночі ніхто не доб’ється, вої в сторожі часом також склеплювали повіки. Все, здавалося, спало на Дніпрі й у берегах, спала вся земля.

Тільки солов’ї не спали. Тисячу літ тому, як і тепер повесні, у цю ніч скрізь – в очеретах і кущах на берегах Дніпра, у гаях і дібровах, на косах і в плавнях, – скрізь лилася тисячоголоса переможна, чудова солов’їна пісня.

Тоді цю пісню слухав і князь Святослав. Він лежав високо на березі, звідки видно було Дніпро й береги, підстеливши під себе опону, а в голови поклавши сідло. Витягнувши ноги й спершись головою на луку сідла, він дивився на всіяне зорями небо, на відзор’я у воді, впивався пахощами свіжої землі, слухав пісню солов’їв.

Недалеко від князя, на лодіях, на скелях, просто на піску, спали воєводи, вої. Вони спали міцно. То тут, то там чути було, як хтось хропе, хтось спросоння говорить… Тільки сам князь Святослав не спав і не міг заснути. Сивий, але молодий, життєлюбний, він чув, як б’ється у великій тиші його серце, торкався рукою холодного піску й відчував тепло свого тіла, глибоко дихав і п’янів від пахощів землі, води, повітря. Жагуча солов’їна пісня розбуджувала в ньому безліч думок.

Тепер, коли близький вже був кінець великого походу, князь Святослав думав, скільки крові руських людей пролилося за минулі літа, скільки їх залишилось там, у горах Болгарії й на берегах Дунаю?! А тепер, коли повертаються вони всп’ять, що жде їх над Дніпром і в полі наокруг? йому стало навіть сумно: не всі люди Русі знають, яка велика небезпека насувала на них, не всі знають, яким страхіттям для них була імперія ромеїв. А пізніше й поготів ніколи не взнають люди, що зробила у цей час Русь… «На небі горять зорі, – думав князь, – це душі наших предків. Вони мовчать і ніколи нічого не скажуть про себе. Загинемо ми – і станемо як зорі на небі. Але й ми ніколи не розкажемо про те, що було за нас. Чому? Чому?»

Внизу, під кручами, вирувала вода, зітхали хвилі. Скільки цими хвилями проїхало воїв руських! Скільки їх проїде пізніше, після них, коли зотліють кості воїв князя Святослава, – за сто, тисячу літ?

І що там, за цими довгими, кров’ю окропленими роками? Які тоді будуть люди, які племена, язики житимуть тут?

Князь Святослав здригнувся. Невже й тоді так само литиметься кров, невже люди отак ворогуватимуть між собою, невже чи грецька імперія, чи нові імперії поневолять і зітруть з лиця землі руських людей?

У цей час князь Святослав помітив, що недалеко від нього сидить на піску якийсь чоловік. «Ще хтось не спить, – подумав князь. – Хто ж він – воєвода чи воїн?» Тихо, щоб не побудити інших, князь Святослав запитав:

– Хто ти єси, чоловіче?

– Це я, княже, – долинув тихий голос. – Воїн твій, Микула…

– Ти хіба в сторожі?

– Ні, княже. Я так сиджу… не спиться…

Микула встав, тихо ступаючи по піску, наблизився, зупинився.

– Чого став? Сядь, Микуло…

Той сів.

– Чому ж не спиш? Ти ж стомився, Микуло…

– Ой ні, княже, – відповів на це воїн. – Отак сиджу – і не хочеться спати. Вода тече – рідна вода, зорі вгорі – як сторожа, солов’ї співають – дихнути боїшся. Дуже любо мені, князю, тут, от і не сплю…

– Правда, – зітхнув князь Святослав. – Люба рідна земля, ніде краще немає…

Він навіть підвівся, сів на опоні, широко розкинув руки, вперся в пісок і кілька разів глибоко зітхнув.

– Не раз я тебе бачив, чоловіче, – тихо сказав князь, – а все не знаю – звідки ти?

– З Любеча я, княже…

– Коли з Любеча – то знаю, – промовив князь. – Близько там бував, бачив. Ось повернемось до Києва, поїду в Любеч і до тебе тоді зайду…

– Зайди, княже. Там кожен покаже, де живу. Микулу, сина Анта, запитай, або й просто Малка… так мене всі прозивають… Прийму тебе, княже, як батька…

– А чи буде чим прийняти?

– Ой княже, княже! Аби рідне вогнище – то ми вже й багаті. Заходь, княже, не забудь…

– Не забуду, Микуло. У тебе, либонь, жона і діти є…

Микула затримався з відповіддю.

– Колись був рід наш, – повільно сказав він. – Антів рід – великий і дужий. Зараз розсипався, як пісок. Тільки я сиджу при вогні дідів і родину маю… А є в мене жона Віста, син Добриня, він в твоїй дружині служить.

– Добриня – син твій? – не міг сховати свого здивування князь. – Як же мені його не знати? Ще мати моя – княгиня Ольга – взяла його до двору й дуже любила, посилала на великі справи. А коли народився син мій Володимир, зробила Добриню вуйком його. Був він добрим вуєм, випестив Володимира міцним, здоровим, і оце недавно, коли посилав я Володимира в Новгород князювати, то й Добриню дав з собою. Бач, який ваш рід, Микуло!

– О, наш Добриня добрий воїн, – гордовито сказав на це Микула. – Певне, пішов у діда Анта…

– А може, в тебе, батька?

– Що ти, княже! – тихо заперечив Микула. – Я ж не воїн, а смерд, не з мечем, а з ралом…

– Не говори, Микуло, – заперечив і князь. – І ти, і всі наші люди так: коли можна – з ралом, а коли треба – то й з мечем. Твій меч, Микуло, я бачив. Знаю… отак і роби: ратай, а коли прийде час – рубай…

– Так і робитиму, княже, – сказав Микула. – Повернусь додому, поратаю… Тепер вже ратаїти можна…

– То немарно ходили, – з хвилюванням сказав князь, – у далекий похід на ромеїв?

– А чому ти запитуєш це в мене, смерда? – дуже просто запитав Микула.

– Я – тільки князь ваш, – відповів на це Святослав. – А ходили зі мною смерди… Їм, а не мені судити, чи немарно ми ходили.

– Ні, – впевнено промовив Микула, – ходили ми немарно. Признаюсь тобі, княже, коли йшов я на брань – не знав, а чи йду за праве діло…

– І що? – стурбувався князь, помітивши, що Микула затявся.

– Але потім побачив, що коли б не пішов – загинув. І всі, всі ми отут, – він провів навкруг рукою, – загинули б. Вів ти, княже, нас на праве діло. Не пішли б ми – ромеї сюди б прийшли, не побили б ми їх – винищили б вони нас до загину. А я, княже, і сам ще хочу, та хочу й щоб діти мої жили… Спасибі тобі!

І князеві Святославу стало так, ніби він бачив перед собою важку чорну хвилю, що виринула з глибини моря, насувала на нього і вже висіла над самою головою, а тепер стала прозора, впала поруч із ним на землю й розтікалась по ній срібноголубими струмками.

– Спасибі й тобі! – сказав князь.

– А за що? – здивувався Микула.

– Так, – відповів Святослав. – За те, що йшов зі мною.

І ще він сказав, бо говорили по правді:

– Спасибі тобі за весь рід. Адже в тебе не один Добриня?

– Є в мене ще дочка… Малуша, – ніби прокинувся Микула. – Тільки де вона зараз – не знаю. Узяв її Добриня до Києва, там, казали люди, потрапила Малуша до княжого двору… Коли їхали ми на брань і довелось мені бути в Києві, ходив я на Гору, шукав дочку… Кажуть, нема там Малуші, працює десь далеко, в селі княжому…

І раптом Микула обірвав мову. Він помітив, що князь Святослав після його слів здригнувся, зітхнув. То подумав, що, може, сказав щось зайве, непотрібне. Микула навіть зіщулився, увібрав голову в плечі, непорушно сидів, чорний, на сірому піску.

Князя Святослава вразило не те, що батько Малуші – смерд, простий воїн. Ні, він і раніше знав, що Малуша не княжого і не боярського роду, а проста жінка, що, як багато інших людей, ратають у полі чи ратоборствують з ворогами… Таким, тільки таким повинен бути і батько Малуші.

Але знати, що батько Малуші ішов з ним поруч, боровся за його життя, не шкодував сам життя й сили, – взнати це князеві Святославу було нелегко. Так от які Малуша, її батько, люди Руської землі!

Князю Святославу хотілось би в пізню нічну годину сказати все це Микулі, але він зрозумів, що цього робити не слід. Якщо говорити з Микулою до кінця, треба розповісти все, що трапилось з Малушею, і все, що трапилось за багато літ і з ним – Святославом. І тому, що він скаже, не буде початку, бо не знає Святослав, чому так полюбив Малушу, не буде й кінця, бо ще не знає він, як складеться, коли повернуться вони до Києва.

Єдине, що хотілось зробити князю Святославу в цю хвилину, – підтримати воїна Микулу, простими якимись словами подякувати за все, що він зробив, пообіцяти, що трудиться і ратоборствує він немарно, що за все одержить відплату.

– Ти не уболівай, Микуло, – сказав князь Святослав. – Тепер у Руській землі довго не буде брані, кров наших людей пролита небездоб, підуть вони зараз до своїх родів і осель. Підеш і ти, Микуло, у Любеч, побачиш жону і сина, будеш у Києві – знайдеш Малушу. А вже я сам допоможу тобі – пошукаю Малушу. Жива вона й здорова, де ж їй бути?!

Микула посунувся по піску, схопив руку Святослава…

– Спасибі, княже, – дуже тихо, але від усього серця промовив він, – спасибі за слова твої, за дочку Малушу… Сам, може, я й не знайшов би її. Коли ж допоможеш – буде наша Малка.

– Буде, – твердо сказав князь. – Буде наша Малка… А тільки заговорились ми з тобою, Микуло… Ти лягай! Спи! Завтра й далі в дорогу…

І князь Святослав ліг, поклав голову на сідло, заплющив очі, ніби заснув. Микула відступив від нього кілька ступнів, тихо сів на пісок, потім ліг і одразу ж заснув.

Але князь Святослав не спав. Переконавшись, що Микула заснув, він підвівся і довго сидів, дивлячись на нього, інших воїв, що лежали то тут, то там над берегом… «Ні, – думав князь Святослав, – такі люди не можуть загинути! Не для того боролись отці наші, не для того ми проливаємо кров, щоб зникнути, як хвилі, в безвісті. Проминуть десятки, сотні літ, але прийдешні люди згадають якщо не імена, то хоч великий труд батьків своїх…»

Усе своє життя він провів на коні. Але невже він так прагнув війни і жадав крові, як це кажуть люди? Проте хто це каже? Руські люди не скажуть, що князь Святослав марно проливав кров, повік не скажуть, що він, князь Святослав, водив їх на марні війни… Це ромеї кричать на весь світ, що князь Святослав лютий, що він розбійник, що це він іде на них війною й жадає тільки їхньої смерті. Але чому, чому так галасують вони, чому так кажуть?

Тільки тому, що самі вони ненавидять русів ї його, їхнього князя Святослава, тільки тому, що хотіли б бачити русів перед собою на колінах, тому, що вони хотіли б зробити Руську землю своєю землею… А коли б вони цього не хотіли, коли б вони повсякчас не готували мечів проти Русі, руські люди не брали б меча до своїх рук, у них доста є своєї землі, чужа їм не потрібна. У них доста є людей – рабів вони не хочуть, вони не заздрять на чуже багатство, – о, яка багата й плодюча Руська земля!..

А коли руські люди розуміють, що на них гострять мечі, коли вони відають, хто це робить, коли бачать, як ворог підступно підкрадається до їхніх городів, лісів, рік, – як же можуть спокійно сидіти, як можуть ждати своєї смерті?! Ось чому і веде на бій людей своїх князь Святослав. Не він іде, не сам він бореться – ідуть, борються всі руські люди.

І спокійно стало на душі у князя Святослава. йому захотілось, як і всім воям навкруг, спочити перед далекою дорогою. Але перед тим як спати, він спустився до води, став там і довго прислухався. На Дніпрі було дуже тихо. Біля самих ніг ледь торкалась піску хвиля… Князь Святослав схилився, набрав повні пригорщі холодної води, вимив руки, кілька разів оплеснув обличчя, відчув велику, велику полегкість. А потім тихо, щоб не розбудити воїв, піднявся на кручу, ліг і, поклавши голову на сідло, витягнувши руки, одразу заснув…

І, мабуть, через те, що довелось йому цієї ночі говорити про Малушу, побачив він дивний сон.

Снилось князю, – як це було й раніше, – що йде він широким полем десь під Роднею, навкруг зеленіють трави, серед них всіма барвами грає множество квітів, недалеко голубіє Дніпро. І так хочеться йому швидше вийти до берега, а там спочити.

Аж бачить князь, – і це також не раз бувало у снах раніше, – стоїть на березі під вербою у білому платні, білому убрусі, і сама така, що аж світиться, дівчина, знайома, бажана, – Малуша.

Князь Святослав кинувся травами, біжить, ніби летить, ламає гілля шипшини з червоним ягіддям, що ранить йому руки, від чого закипає кров, біжить з пагорка на пагорок до Дніпра. От і став перед Малушею.

Тільки чому ж, – цього ніколи не бувало в снах раніше, – у Малуші такі невеселі очі, чому зірвалася в неї з очей і покотилась по щоці перлиста сльоза, чому скорбні, стиснуті в печалі її уста?

– Малушо! Усладо моя, Малушо! Що з тобою?

А вона не простягнула, а звела руки над його головою, ніби осіняла його. Очі були ті ж самі, але материнські, уста не ворухнулись, а він почув:

– Спочинь, княже мій! Спочинь!

І він послухав її, бо відчував, що йому справді дуже хочеться спочити. Сів, приліг на землі. І Малуша сіла над ним, поклала руки на його голову, над собою він побачив її очі.

– Спочинь, княже, спочинь! Ти довго шукав, а я тут… Земля та я, і ти тут, княже мій!

Але що це? Тільки-но він бачив над собою очі Малуші, а от це вже й не її очі, а дві зорі, які княжич бачив давно-давно, ще тоді, коли вони в полі ночували з вуйком Асмусом.

– Спочинь, княже, спочинь!

Зорі-сестриці горіли над ним, вони були дивно привабливі й теплі. Чому ж вони летять від нього, летять так, щоб в небі чути свист, крик?

Невідомо, чи довго спав князь Святослав. Але раптом крізь сон він почув якийсь дивний звук і одразу ж прокинувся…

Сталось неймовірне, страшне, те, чого ніхто не міг ждати тут, на острові, цієї темної весняної ночі. Десь у ріжку острова почувся дикий, несамовитий крик, що одразу ж повторився на всіх берегах і косах пониззя. Здавалося, що навкруг острова загомоніли, зашуміли самі дніпрові води…

Князь Святослав одразу ж схопився на ноги, зрозумів, що до острова підпливли печеніги, оточили стан, накинулись на сторожів, ідуть сюди. Князь Святослав пізнав печенізький крик – гасло до бою.

О поле битви! Воно страшне удень, коли людина очевидь іде на людину, коли на землю лляється гаряча кров, коли раз за разом по удару меча обривається навіки життя людське!

Але з чим зрівняти нічну битву на острові Григорія, коли вої руські після важкої раті й далекої дороги спочивали, а підступний ворог підстеріг їх і, мов тать, увірвався в стан?!

Це була нерівна битва, бо печеніги задовго до цього стежили, як коршаки, за руськими воями. Вони знали, де вої зупинились на нічліг, бачили, де ночують. Вої ж руські не знали, звідки на них упав ворог, вони бачили перед собою тільки чорну ніч.

Це була нерівна битва, бо руські вої розтяглися по Дніпру, їх на острові було півтори-дві тисячі. А через Дніпро до острова на конях перепливло цієї ночі вдвоє, а може, й втроє більше печенігів.

І все ж вої руські боролись так, як завжди. Рубали ворогів без пощади. Коли бачили смерть, приймали її сміливо. Помираючи, вірили, що за них помстяться інші.

Стан руських воїв був оточений, – князь Святослав зрозумів це, тільки почув навкруг крики печенігів. Отже, сторожа на острові знищена, допомоги ждати не доводиться, треба боротись самим.

Він дав знак – якщо його почує руський воїн, то зрозуміє князя, якщо почує печеніг – нехай стережеться.

– Вої руські! – крикнув князь Святослав. – Становіться колом, я тут, потягнемо на печенігів!

І, перекликаючись один із одним, вої руські ставали в темряві плече в плече, зливались у живу стіну, піднімали перед собою щити, націлялись гострими списами.

На початку цієї сутички з печенігами князь Святослав зумів підійняти, зробити коло, створити стіну проти печенігів, він на якийсь час врятував життя багатьом своїм воям.

Але печеніги лізли щосили на стан князя Святослава, вони зрозуміли, що підкрастись зненацька і вирізати всіх воїв їм не пощастило. Вони відчували, що перед ними виросла стіна воїв, тому за всяку ціну і чимшвидше намагались зламати цю стіну, бо вона могла обрушитись на них.

Над островом стояв різноголосий шум, луна його котилась над плесом і до обох берегів. Десь у темряві іржали сполохані коні. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи ні на хвилину, кричали печеніги. Руські вої, підбадьорюючи один одного і наганяючи страх на ворога, не відставали від них. Навкруг бряжчали щити, дзвеніли мечі, свистіли списи, звідусіль до неба лунали крики поранених і тих, що помирали…

І вже край стану почав виростати вал – там лежали трупи печенігів, там склеплювали очі, прощаючись із зорями, руські вої. Цей вал вимальовувався в темряві, як межа життя і смерті, він виростав, здавалося, до самого неба.

Увесь час князь Святослав рубався разом із своїми воями. Він бачив, як сміливо помирають вони, але розумів, що сила перемагає силу, їх мало – печенігів багато, їх буде ще менше, а по Дніпру пливуть на конях до острова нові й нові печеніги.

І ще раз князь Святослав спробував урятувати своїх воїв, протриматись до світання, коли, може, до острова допливуть інші лодії і коли вони по видному не прийматимуть вже удару, а самі накинуться на печенігів.

Він дав знак, слово князя воїн передавав воїну, і, вишикувавшись в кілька рядів, вони стали відходити до ріжка острова, де височіли скелі: там печеніги могли нападати на них тільки з одного боку, тільки там можна було втриматись.

Князю Святославу пощастило обдурити печенігів. Тільки тоді, коли руські вої налягли з одного боку, прорвали коло печенігів і, почепивши на спини щити, стали пробиватись до ріжка острова, тільки тоді печеніги зрозуміли, що руський князь з воями своїми вирвався з кола, відходить од них і, може, сам збирається напасти…

Як оскаженілі вовки, сунули вони тепер за руськими воями, спотикаючись в кущах і падаючи на каміння. Намагались забігти наперед, стиснути їх з боків, утворити нове коло…

Поприще, може, два поприща, – як мало довелось пройти руським воям від їхнього стану до скелястого ріжка острова, але яким важким виявився цей короткий шлях! Уже ні з чого було вибирати в цю останню коротку годину перед світанком. Вирішувалось – життя чи смерть. У цю коротку годину печеніги кинули на бій все, що могли, руські вої – що мали…

І руські вої пробились до ріжка острова, вийшли на скелі.

За Дніпром світало. На темному небі стояли зорі. У цю передсвітанкову годину вони горіли ще яскравіше, ніж уночі, променисті, світлі, ясно-зелені, аж палахкотіли, переливались, мінились високо вгорі. А край неба вже поволі прорізалась сіра смужечка, дуже швидко вона почервоніла, ніби налилась кров’ю, далі порожевіла, зблідла і нарешті набралась сили, засвітилась, послала поперед, як гонців своїх, проміння світанку.

Уся земля, здавалося, заніміла й принишкла в цю урочисту годину. Глибоке небо вгорі було чисте й спокійне, Дніпро велично котив до моря води свої – такі спокійні, що в них, як у дзеркалі, відбивалась кожна зоринка. Тихо було на обох берегах Дніпра, в затоках і плавнях, – тільки солов’ї там співали й співали, задихаючись від пристрасті й любові.

Зі скель, що височіли над островом від півночі, князь Святослав бачив, як із-за Дніпра владно йде світанок, і глибоке зітхання вирвалось у нього з грудей.

Жити, о, як хотів жити князь Святослав у цю чудову ранкову годину! Боротись, о, скільки б ще могли боротись за рідну землю князь Святослав і його вої!

Але як жити далі, як боротись? Князь Святослав, воєвода Бождар, дружинник Микула, ще три отроки – шість чоловік, от скільки їх із двох тисяч дійшло до ріжка острова. За ними була скеля, що круто обривалась над Дніпром, а перед ними – купа озвірілих печенігів, що кричали, загрожували, махали кривими шаблями, приготували списи.

У світанковому промінні, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив внизу перекошене від злості обличчя печеніга, що видалось йому знайомим. Ні, князь не помилився, – з кривою шаблею в руці там тупцював і щось кричав на своїх воїв печенізький каган Куря.

Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Він розумів, хто привів сюди печенігів і хто послав на нього кагана Курю.

– Скажи, собако! – крикнув він зі скелі. – Скільки грецьких золотників одержав ти за наші душі?

Куря нічого не відповів Святославу, він вважав, що київський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб вої його швидше рушали до скелі, і ті справді рушили вперед.

Так прийшла смертна година князя Святослава. Він подивився навкруг. Скеля, на якій вони стояли, круто обривалась над дніпровими водами. Там внизу – прірва. Крок, кинутись вниз – і тільки бризки полетять по каменю. Кінець, смерть.

Та чи личить воїну, а тим більше князю Русі, бодай у найстрашнішу годину накладати на себе руки? Смерть у бою – чесна смерть, самогубець – боягуз, по покону руських людей такого й після смерті жде вічне закляття, ганьба, сором.

Князь Святослав перезирнувся з воєводою Бождаром, Микулою, отроками і по їхніх очах побачив, що вони думають, так само, як і він. Що ж, коли смерть, то нехай в бою…

Із мечем у руці князь Святослав ступив наперед, і за ним пішли ще п’ятеро. Вони йшли проти сотні ворогів, але не боялись їх, не боялись смерті, не думали про неї.

У цю останню годину вої, воєвода і князь Святослав бились так, як ніколи. Їх було шестеро. Впав воєвода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав…

Але і один він все ішов уперед – з мечем у правій руці, з щитом у лівій. Якийсь печеніг підскочив збоку до нього й перебив ліву руку – князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кілька стріл разом впилися в його груди, але князь київський ішов далі.

І тільки на одну мить зупинився Святослав. Він став, високо підняв голову, дуже блідий, широко розплющеними очима подивився вдалину…

Там, на голубому плесі Дніпра, він побачив лодії… О, коли б ці лодії були тут, коли б вої, які сидять там на веслах, знали, що робиться на острові?! Але на лодіях нічого не знають, вої сидять на веслах, вої їдуть додому…

Ще крок уперед ступив князь Святослав і раптом, як зламаний спис, упав на землю.

Так помер князь київський Святослав.

І ця смерть князя Святослава була настільки велична, що зупинила навіть печенігів. Довгу хвилину вони стояли на місці, ніби не вірили, що сталося. Потім кинулись вперед, почали рубати мертве тіло Святослава…

Але в цей час хтось із них подивився навкруг і закричав тривожно, перелякано:

– Лодії… Лодії!

І всі вони поглянули вдалину, на пониззя. А потім стрімголов побігли зі скелі, перестрибували через трупи, поспішали до берега, де паслися їхні коні. Сідали на них. Кидалися в воду, щоб швидше перепливти Дніпро й тікати у поле.

На далекому плесі, ніби вони висіли між небом і водою, вимальовувались лодії руських воїв.

Поранений у голову, з посіченим тілом, Микула лежав під скелею, не міг звестись на ноги, але бачив, як все це сталось.

Князеві Святославу віддавали погребову почесть так само, як і всім далеким і близьким його предкам – князям антським, полянським, – по закону й покону руському.

На високу кручу острова Григорія, до священного дуба, під яким звичайно приносили жертви, вої витягли лодію князя Святослава, засипали її травою, прикрасили квітами, на носі зробили подобу княжого столу, застелили його багряними килимами і там поклали тіло князя Святослава, покрили його знаменом.

Усі знали й розуміли – князя Святослава з ними немає. Ось лежить у лодії все, що лишилось від нього. Але князь Святослав живий і житиме, на своїй лодії він підійметься в небо і порине в світ інший – безжурний, радісний, де у вирії цвітуть сади, де Перун викрешує блискавиці, де живуть чудові діви.

Це – важка й довга дорога. Може бути, князеві Святославу доведеться на коні мчати між товкучими скелями, які розходяться дуже рідко, й то тільки на мить, може, йому доведеться в цій далекій дорозі битись зі злими духами, може, йому доведеться переправлятися через небесні ріки й платити перевізнику за переправу. Він сам, нарешті, мусить їсти, пити, хтось мусить і допомогти князеві у цій дорозі…

Так помер князь київський Святослав.

У лодію князя Святослава вої поставили корчаги, наповнені зерном, олією, вином, вбили ще й кращого улюбленого коня князя. Жрець одрубав голову білому півневі й кров’ю його покропив лодію. А багато воїв у цей час сокирами рубали сухе дерево, гілля, клали дрова до лодії…

Над островом лунав спів:

У руках жерця з’явилась довга головешка. Він доторкнувся нею до сухого багаття, і по ньому зміями побіг вогонь. Одразу ж днище лодії, насад обгорнула хмара диму, з якої то тут, то там виривались гострі світлі язики… Дим піднявся над ріжком острова, кількома струмками покотився над Дніпром.

– Слава! Слава князю Святославу! – народився крик.

Це була урочиста година. Дим одкотився, і вся лодія була тепер в огні. Лодія князя Святослава покидала землю й випливала в простори небесного вічного моря…

– Слава! Слава князю Святославу!

І як це бувало перед боєм, воїни вдарили мечами об щити, загриміли сулицями, копіями, сокирами. Дудки щосили заграли, загриміли бубни, накри. І багатьом з тих, що дивились на лодію, здавалося, що встав князь Святослав, стоїть на лодії, веде її в безмежні простори.

Під скелею лежав з глибокою раною на голові, все це бачив і плакав воїн Микула.

Із Доростола імператор Іоанн Цимісхій їхав до Константинополя дуже швидко. Проминув Плиску й Данаю, але на кілька днів затримався в Преславі.

Тут імператор із своїми полководцями радився, як їм через гірські клісури спуститись в долину, до Фракії. Зробити це було нелегко – вже починалась осінь, і в клісурах ревіли запінені ріки, здалеку там було чути грім і луну обвалів.

Проте не тільки це турбувало імператора і його полководців. Скрізь у горах блукали загони непокірних болгар, десь праворуч від перевалів стояв із чотирма своїми синами й великим військом комітопопул Шишман – лютий ворог Візантії. Імператор і його полководці, побоюючись своїх ворогів, домовились, що частина легіонів піде праворуч від головного шляху, частина – зліва, сам же імператор з безсмертними посуватиметься посередині.

Не боялись нікого імператор і його полководці тільки в Преславі. Тут вони почували себе переможцями й повними господарями. Негайно після урочистих входин до Преслави імператор велить забрати у Вишньому граді всі скарби каганів, навантажити їх на колісниці й поставити біля них сторожу. Він же велить, щоб колісниці посувались у горах одразу за ним, за безсмертним.

Усі ці дні до імператора Іоанна добивався кесар Болгарії Борис. Імператор всіляко ухилявся від розмови з ним. Одного разу кесареві, що прибув з своїми боїлами, сказали, що імператор виїхав до легіонів у гори. Іншим разом – що він хворий, ще раз – що він не має часу говорити.

Нарешті імператор Іоанн знайшов годину й для кесаря Бориса. Це було тоді, коли всі скарби болгарських каганів лежали вже на колісницях і коли сам імператор мав вирушати з Преслави.

Імператор Іоанн прийняв кесаря Бориса в Золотій палаті, де колись приймали давні кагани. Імператор сидів на позолоченому троні Симеона, по обидва боки від нього й позаду стояли полководці. Кесар Борис увійшов у палату в кесарському своєму вбранні й вклонився імператору ромеїв.

– Великий василевсе, – сказав він, – я прибув сюди, щоб подякувати тобі і всім полководцям за визволення Болгарії.

Довгим, пронизливим поглядом подивився імператор на кесаря Болгарії.

– Я зробив усе, як обіцяв, – відповів він. – Уся Болгарія очищена від тавроскіфів аж до Дунаю. Князь Святослав переможений, а я нині повертаюсь до Константинополя.

– Я сподіваюсь, – промовив кесар Борис, – що великий василевс звелить, як нам бути далі. І ще я додам, що нас усіх дивує, чому за наказом імператора в нас забирають скарби…

На блідому обличчі імператора Іоанна проступили червоні плями, що завжди бувало з ним у хвилини найбільшого збудження. Але він стримався і дуже повільно сказав:

– Чому ти думаєш, кесарю, що зараз за Болгарію відповідаєш тільки ти? Ні, Борисе! Дід твій Симеон і батько Петро довели її до загибелі. У тебе на заході стоять Шишмани, – вони забрали вже половину Болгарії. А що робиться в тебе на сході? Адже там повно непокірних болгар. А в горах і долинах? Скрізь однаково. Як же можу я зараз, дбаючи про Болгарію, залишити тут, у Преславі, скарби кесарів? Ми їх поки що будемо зберігати в Константинополі.

Він на мить замовк.

– Але про все це краще говорити не тут, а в Константинополі, кесарю Борисе. Ти поїдеш слідом за мною.

Так закінчив імператор Іоанн останній свій прийом у Преславі.

З великою славою повертався імператор Цимісхій до Константинополя. Він сам дбав про цю славу. Ще побиті легіони Цимісхія стояли під Доростолом, а вже до Константинополя мчали гонці з вістями, що війська імперії наголову розбили тавроскіфів, а князь їхній Святослав змушений був скласти ганебний мир з ромеями. Ще Іоанн Цимісхій стояв у Преславі й думав, як йому пройти через клісури, а вже в Константинополі всі стверджували, що Цимісхій навіки приборкав болгар, наклав на них дань, везе з собою скарби Крума.

І ніхто у Візантії не знав, що не князь Святослав, а сам Іоанн Цимісхій прагнув укласти мир з русами. Ніхто не знав, що імператор ромеїв з недобитками своїх легіонів хоче швидше пройти Болгарію, де земля горить у нього під ногами, ніхто не знав, що імператор Цимісхій мріє зараз тільки про одно – бути в Константинополі, за високими мурами Великого палацу, у Буколеоні. У Константинополі цього не знали й зустрічали Іоанна Цимісхія як переможця.

У день, коли Цимісхій мав повертатись на чолі своїх легіонів, за мурами Константинополя біля Влахерну зібралася сила людей. На березі, звідки по човнах настелений був міст через Золотий Ріг, стояли василіса Феодора, патріарх з духівництвом, єпарх города, патрикії, члени сенату, синкліту, димоти й динархи. Тут же були два хори – з Софії й Святих апостолів. Усіх цих обраних оточували воїни, вони пильнували по всьому берегу й на мосту. А позад них були люди з усього города. Багато з них вилазили на стіни й дерева, ще багато товпились на лодіях, якими забитий був весь Золотий Ріг.

І от, нарешті, на галатському березі, підіймаючи стовпи жовтої куряви, з’явились вершники. Усі заволали, закричали:

– Імператор! Імператор!

Але імператор ще був далеко. По мосту проїхало кількасот закованих у броню безсмертних, ще кількасот і знову кількасот. Деякий час після цього там було порожньо. А вже потім в оточенні проедра Василя, імператора Костянтина, Варда Скліра, патрикія Петра і ще багатьох полководців з’явився на білому баскому коні сам Іоанн Цимісхій.

Імператор почував себе чудово, бо після багатьох безсонних ночей добре виспався в літньому палаці на Галаті. Уранці він добре поснідав і випив вина, тепер бачив Константинополь, натовп людей, чув співи хорів, і від всього цього в нього паморочилось у голові.

– Многі літа тобі, божественний Іоанне! – починали димоти.

– Многі літа, многі літа, многі літа! – підхоплювали хори.

– Многі літа Іоанну з августами! – вели далі димоти.

– Многі, многі, многі літа! – ще дужче славословили хори.

Під величний спів цих хорів патріарх подав імператору дорогоцінний скіпетр і золотий вінець, а димоти послужливо підставляли Іоанну спини, коли він сходив з коня.

Тут, на березі Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвіркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвітами колісниця, і димоти прокладали в натовпі шлях, щоб імператор міг до неї доступитись.

Однак Іоанн Цимісхій не сів у колісницю, в якій його не могли бачити. Він велів поставити на колісницю дорогоцінну ікону божої матері, вивезену з Преслави, і корони болгарських кесарів. Сам же, одягнувши золотий вінець і взявши в ліву руку скіпетр, скочив на коня, – о, в Константинополі всі знали, а тепер і пересвідчились, який спритний наїзник імператор!

Так він і в’їхав до города – з вінцем на голові, з скіпетром у руці, з червоною багряницею на плечах.

Того ж дня надвечір імператор зробив вихід у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першого після війни виходу. Папія з своїми дієтаріями кілька ночей до цього не спали – мили мармурові підлоги, натирали до блиску світильники й панікадила, розвішували по стінах знамена й коштовні тканини, оздоблювали все квітами.

Кожен із сановників мріяв попасти на цей вихід, але імператор велів, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Німецької імперії, посла з Венеції, усіх знатних чужоземців, полководців, і багатьом з сановників довелось навпочіпки стояти в конхах навкруг Золотої палати, а ще деяким – сидіти за зачиненими дверима в Орології – сінях перед палатою.

У славі й пишноті увійшов імператор до Золотої палати, сів на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. І тоді до палати ввели кесаря Болгарії Бориса.

До нього одразу ж прикипіли тисячі очей. Тільки тепер зрозумів кесар, чому, залишаючи Преславу, імператор велів йому їхати слідом за ним, чому його везли в закритому візку, чому зараз примусили ждати так довго в Орології на сміх і глузування всім сановникам.

Але в боягуза-кесаря ще лишилась крихта надії, і по знаку логофета він рушив вперед, попрямував до імператорського трону. Це була страшна хвилина – іти і відчувати, що за кожним твоїм кроком стежить імператор, посли, знатні чужоземці, тисячі очей. Кесар Борис боявся, що впаде. І він, мабуть, справді впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на коліна перед троном імператора.

– Чому ти одягнув на себе багряницю й червоні черевики? – пролунав тоді голос імператора ромеїв.

«Кінець!» – подумав кесар Борис, встаючи на ноги.

І це справді був кінець: кілька дієтаріїв підскочили до нього й зірвали багряницю, ще кілька зняли черевики. Босий, роздягнений кесар Болгарії стояв серед Золотої палати. А втім, він вже був не кесарем, а найменшим, найнижчим з тих, що стовпились тут, у палаті.

І тоді Борис згадав про бога, – адже якщо імператор Цимісхій зірвав багряницю з нього – кесаря, то в Болгарії лишається ще патріарх, який не підвладний ні імператору ромеїв, ані константинопольському патріарху і який зможе захистити його.

– Я звертаюсь до бога, – заволав розвінчаний кесар, – я кличу на поміч собі церкву і патріарха болгар!

Стиснувши уста, імператор Цимісхій довго дивився на Бориса холодними очима, а потім процідив:

– Да буде тобі відомо, що болгарський патріарх також не існує, – є лише константинопольський патріарх, якому віднині підлягає й болгарська паства.

Так по слову Цимісхія знищувалась Болгарія – кесарі її, церква.

Та імператору ромеїв було й цього мало. Він хотів, щоб з кесаря Бориса, а відтак і з Болгарії глузували не тільки в Золотій палаті, а й по всьому Константинополю, по всьому світу.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – сказав імператор, – висвячує тебе моя від бога держава в магістра…

Блідий і розгублений стояв магістр Борис перед престолом імператора і знайшов єдине, що він міг зробити, – зігнув коліна, поцілував багряну сандалію імператора, від якої тхнуло пилюкою. Віднині він сам був пилом!

Військо Іоанна Цимісхія відходило від Дунаю дуже повільно. Легіони ж його стояли, грабували, об’їдали города й села. Тільки тоді, коли у гирлі з’явились перші хеландії з Херсонеса й купці на них розповіли, що бачили лодії із знаменами руського князя далеко в Понті, легіони рушили з місця й подалися в гори.

Після них в болгарських селах стало ще важче й гірше, бо новелою[212] імператора Іоанна багато земель понад Дунаєм жалувалось акритам[213]. А вони були ще більшими п’явицями для убогих болгар, аніж легіонери.

Акрити рушили в села, й дими вставали над бурделями й хижами, стогони й зойки лунали скрізь на вулицях. Акрити забирали все, що тільки можна було ще забрати, – хутра, жито, останнє ягня.

Ангел знав, що робиться в селах над Дунаєм, він швидко дізнався, що акрити з’явились в рідному його селі. Був би Ангел здоровий – рушив би в гори, наточив ніж, відплатив би кров’ю за жону, за образу. Але зламана нога Ангела все не зросталась, навіть з ціпком він не міг встати. Лежав у куточку бурделю на соломі, дивився на покровину, думав важку думу.

Правда, він не був самотнім. Біля нього увесь час були сусіди, вони приносили йому їсти, лікували рану, коли почались холодні ночі, в ногах у нього ставили мангал[214] з гарячим вугіллям. Ні, самотнім він не був, самотні були в нього тільки душа, серце.

Це серце тоскно стиснулось і забилось, коли Ангел почув крики на вулицях рідного села, а далі важку ходу акритів.

Вони, як вовки, вдерлись до його бурделю. Ангел сидів у куточку на соломі.

– Встань!

Він показав на покалічену ногу.

– Ти був у Святослава? Це ти показував йому стежки в горах?

Ангел довгим, сумним поглядом подивився на акритів, і ненависть стиснула його серце.

– Був, – відповів він, – і нині з ним серцем.

– Собака! Беріть його! – закричав один із акритів.

Ангел не міг ходити, і вони виволокли його з бурделю, потягли по мокрій дорозі. Це була неймовірна мука. У нього боліла не тільки нога, а все тіло. Проте, зціпивши уста, він мовчав, тільки раз чи двічі з його уст зірвалось страшне закляття.

Був вечір, коли Ангела прив’язали до сухої верби край гори за селом. Перед ним лежала глибока голуба долина, по якій ходили тумани, на заході сонце вже сховалося за темні гори, але на сході проміння його діставало ще до високих хмар і золотом обковувало їхні крайки.

Ангел бачив, як до дерева стягують сухе гілля, чув, як внизу викрешують вогонь. Він знав, яка невимовна мука й страхітлива смерть чекають на нього.

Він не боявся смерті, бо знав, що прожив правдиво, жив важко і після смерті йому, може, буде легше, ніж тепер. йому було невимовно боляче, що так довго, з великим трудом і все ж марно боролись вони з ромеями і що зараз вони повержені, загибає Болгарія і пішла на схід Русь.

А тим часом внизу вже загорівся вогонь, хвилею підійнявся, обгорнув Ангела, а потім клубками покотився на долину дим, вогонь обіймав вербу, сухе дерево палахкотіло й тріщало.

Ангел страждав. Вогонь палахкотів, його тіло горіло…

І коли Ангелові вже було несила терпіти, він закричав так, що крик його чули в селі. Крик цей полинув далеко-далеко по всій долині, до Дунаю:

– Княже! Святославе! А-ге-ей! Вої руські! Микуло! Чуєте! По-ми-и-раю!

З цими словами він і помер. Серед ночі, що насунула зі сходу, від Дунаю, довго ще горіла на високій кручі суха верба. І ще довго, коли з гір повівав вітер, спалахувало ясним вогнем дерево і сипались, летіли на схід іскри – все, що лишилось від Ангела.

Пізньої осені 976 року імператор Іоанн Цимісхій, повертаючись з Сирії до столиці імперії, зупинився на нічліг у долині поблизу гори Олімпу, в маєтку патрикія Романа.

Це уже був не той Іоанн, який колись вирушав з фалангами безсмертних у Родопи, який довгі місяці стояв під стінами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дунаї з князем Святославом. Це був і не той Іоанн, який з славою колись повертався в Константинополь і зірвав багряне корзно з кесаря Бориса.

Болгарія була переможена, але народу Болгарії імператор Цимісхій скорити не міг. Болгарія розпалась. В одній половині її правували вороги імператора – Шишмани. Але й у другій половині її, приєднаній до Візантії, то тут, то там спалахували повстання. Обурений імператор сам з великим військом вирушив проти непокірних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днів намагався він взяти копієм город, але не тільки не взяв його, а, навпаки, діждався, коли болгари самі напали на військо ромеїв.

Тоді ж перед станом римських воїв впала з неба, освітила яскравим сяйвом все небо, стан, струсивши землю, велика зоря. Після того імператор і все його військо так перелякались, що одразу покинули стан і помчали до Константинополя.

Все ж вони не втекли від лиха, яке на них чатувало. Наступного дня, коли військо ромеїв проминуло долину й поспішало пройти клісури, на них великою силою напали болгари, перебили безліч безсмертних і звичайних воїв, знищили всю кінноту, забрали майно і захопили навіть намет імператора Іоанна з скарбами.

Не тільки на сході було неспокійно: повстання й заколоти відбуваються в самій імперії, в Азії, у багатьох городах і землях над Середземним морем.

Оголошуючи, що він вирушає на захист гроба господнього, імператор Іоанн веде легіони в Азію, вступає в Сирію, після жорстоких боїв бере фортецю Мемпеце, де здобуває пасмо волосся нібито з голови Іоанна Предтечі, бере і накладає велику дань на Анамею й Дамаск, перейшовши Ліванські гори, вривається в Ворзо, каменя на камені не залишає в фортецях Валанеї, Вириті.

Але спокій все ж не приходить до імператора Іоанна, йому здається, що земля горить у нього під ногами, що світ обернувся проти нього і що його оточують тільки вороги.

Імператор Візантії не помиляється. Протягом цілого свого життя він був ворогом усіх і пожинав тільки те, що сіяв. Божевільний імператор хотів скорити світ, світ тепер мстився йому. Війною, кров’ю, нещастям інших він хотів побудувати власне щастя, а щастя вже давно й навіки одвернулось від нього самого…

Тепер він повертався з далекої Сирії до Константинополя, але сама природа, здавалося, затримувала його крок. На Іоанна з його воями жаром дихали Аравійські пустелі. Де він проходив, там довго ще серед пісків височіли могили, хвороби і всілякі язви нищили його людей. Вони були нібито владарями світу, але голодували в цій землі, де все згоріло, а люди покинули свої намети й пішли світ за очі.

І, як це буває, імператор Іоанн накинувся на того, хто стояв найближче до нього, і змусив найбільшого свого ворога зробити ще один, останній, крок.

Уже коли військо переправилось через Пропонтиду і імператор побачив Візантію, він звернувся до свого проедра Василя з словами:

– Жадібний, користолюбний Василю, це ти винен у всіх тих нещастях, які невпинно переслідують мене. Я тебе обсипав золотом, дав тобі найбагатші області Візантії – Лонтіаду й Дрізу. На знак своєї любові й довір’я я назвав тебе – першого з усіх паракимоменів – проедром – першим після себе. Ти ж обдурював і зраджував мене. Ти думав про себе й тільки про себе. Ти не зробив нічого, щоб Візантія була міцна й щаслива. Ти не дбав і про мене, свого імператора.

Це були вкрай несправедливі слова, бо досі проедр Василь, як найвірніший пес, день і ніч вартував біля свого імператора, виконував кожне його бажання, робив тільки те, що велів імператор. Лише Феофано проедр допомагав всупереч волі імператора.

Проедр не став сперечатись з імператором. Він зрозумів, що Іоанн переступив вершину свого життя, стоїть над безоднею, куди його давно тягла невблаганна сила. Лишалось тільки штовхнути василевса.

Того ж дня вони заночували з імператором недалеко від Олімпу в домі патрикія севастофора Романа. Патрикій мусив багато чим завдячувати імператору, він достойно й дуже щедро, приймав Іоанна з його полководцями, зробив чудову вечерю…

Але в час вечері трапилось щось незвичайне й страшне: після заходу сонця на небі, низько над північним обрієм, з’явилась блискуча зоря, від якої підіймався вгору сліпучо-білястий, схожий на кінський хвіст слід. Обабіч зорі стали на обрії кілька жовтогарячих, ніби кривавих, стовпів, що нагадували списи.

– Проедре! – сполохано звернувся до Василя імператор Іоанн. – Скажи, що віщують ці стовпи й зоря?

Проедр Василь не затримався з відповіддю. О, скільки разів у найважчі хвилини свого життя звертались до нього з важкими питаннями імператори Візантії. І кожного разу він їх втішав, аж поки сам не карав найлютішою смертю. Так і тепер проедр Василь одразу відповів імператору Іоанну, а відсвіт далекої зорі освітив його зморшкувате, старече обличчя й сиве волосся.

– О василевсе! Оті криваві стовпи, що стоять на виднокрузі, – то твої вороги. Вище над усе висить твоя зоря, а хвіст біля неї – то наша сила, легіони. Ти переможеш, імператоре!

Сп’янілого імператора ця відповідь задовольнила. Він ліг, але не міг заснути. Покликав проедра Василя, велів налити келих вина. І проедр налив вина, а на дно кинув отруту, яку давно носив біля серця.

– Випий, імператоре, і спокійно заснеш! – сказав він.

Імператор Іоанн випив келих до дна і справді заснув так, як давно не спав.

Перед світанком імператору стало недобре, він прокинувся від страшного болю в животі, грудях, біля самого серця.

– Проедре! – покликав він. – Що зі мною сталось. Я помираю…

Із світильником у руках проедр Василь довго стояв біля ложа імператора і примруженими очима дивився на його бліде, перекошене від болю обличчя…

– Ні, імператоре, – сухими устами вимовив проедр Василь. – Ти не помреш, ти – безсмертний, імператоре.

– Як можеш ти говорити мені про безсмертя, – крикнув роздратований і вкрай переляканий Цимісхій, – коли я бачу: ось вона – смерть!

– Ти захворів, – втішав проедр, – від згубного повітря Азії, бо там всюди на нас чатувала хвороба. Нам треба швидше їхати до Константинополя, там ти одужаєш.

Вони вирушили наступного дня увечері, коли трохи охололо повітря. Вмираючого імператора поклали на ноші, які почепили між двох коней. У нього заволікало очі, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорі, що невблаганно висіла на північній частині неба.

– Що це за зоря? – шепотів спраглими устами імператор. – Ні, це не моя зоря. Вона йде зі сходу, чуєш, проедре, зі сходу… Ми – оті криваві стовпи, тільки стовпи.

За імператором ішов Василь. Тут, у цій пустелі, за ношами імператора, він не був вже проедром, першим, тут він був останнім.

З трудом пересуваючи кволі свої ноги, Василь думав про те, що вони скоро будуть у Константинополі, скоро там не стане імператора Іоанна і поховають його у храмі Спасителя на Халці, який сам Іоанн і збудував. А тим часом у Константинополь приїде Феофано, за якою він послав уже потай дромон…

Але що дасть це Василю? Він – останній проедр імперії, він убив кількох імператорів. А ці три наробили для Візантії стільки, що ніколи вона вже не встане. Не встане і Василь. Феофано пише, що тяжко хвора. Що ж лишається? Пісок під ногами?!

У великому Новгороді дзвонить дзвін, і вузькими вулицями його з усіх кінців на площу над широким Волховом ідуть, поспішають мужі новгородські, ідуть жони й діти.

З Волхова повіває свіжий вітер, там стоять на укотях, колишуться на високій хвилі широкі учани й шнеки, довгі лодії з насадами, легкі струги. Вої й рибалки, які стоять на цих лодіях, хотіли б побувати там, на березі, на площі, де лунає й лунає дзвін. Але супротивна хвиля туди не допустить.

І вони тільки дивляться, як з усіх конців Новгорода ідуть до площі мужі новгородські, іде, високо піднявши сокири, дружина… А от, бачать вони, іде князь новгородський Володимир, з правої руки від нього крокує воєвода Добриня, з лівої – тисяцький Михало.

Князь Володимир один піднімається на високий поміст, що стоїть одразу ж біля вічового дзвона, знімає шапку. Вітер з Волхова перебирає довге русяве волосся його, вітер роздуває поли темного оксамитового платна, підперезаного широким шкіряним поясом з мечем і всілякими окладами.

– Мужі новгородчі, – починає князь Володимир, піднімаючи праву руку, у якій міцно затиснута його княжа шапка. – Отці й брати мої! Я покликав вас сюди, на віче, щоб повідати – неспокійно суть у нас на Русі, незгода є в городі Києвому…

Свистить, реве вітер, він підхоплює над Волховом білих чайок і несе їх, кидає сюди, до площі, де зібралися мужі. Тут вони й кружляють, як біла хмара, б’ються, скиглять.

– Мужі новгородчі! – голосно каже князь Володимир. – Трудний час настав для Русі і нас, аже князь Ярополк убив брата свого Олега і поїде на землі Русі. Що діяти маємо, робити, новгородчі, мужі мої?

Якусь хвилину на площі над Волховом було тихо, так-бо вразила звістка, яку повів князь Володимир. А потім з усіх усюд залунали голоси, схвильовані крики:

– Не допустимо, княже, розбрату на Русі… Поїдемо, княже, ратувати за Русь. Клич, княже, землі верхні, поїдемо супроти убійника князя, заратуємо Русь!

І вже над багатотисячним натовпом заблищали сокири, замайоріли шапки, звелися темні, натруджені руки.

– Веди нас, княже! Підемо за Русь!

Київ, 1/ІХ 1958