Ті, кого немає

1

Марту забрали з Будинку дитини, коли їй виповнилося три місяці.

Був переддень Нового року, і Сергій Вікторович Федоров віз у таксі закутану в теплу ковдру дівчинку з радісним відчуттям початку нового життя. Дружина чекала вдома, відпрохавшись надвечір з роботи, щоб усе приготувати для маленької доньки. Тієї ж ночі в неї мало бути чергування в лікарні – вона працювала хірургічною медсестрою…

Узяти дитину в сім’ю, яка помалу ставала нестійкою спільнотою двох надто різних людей, було ідеєю Сергія, і то зовсім несподіваною. Дружина зреагувала моментально – холоднувато й здивовано.

– Ти так хочеш дітей? Бідолаха… Я ж тебе одразу попередила, коли ми вирішили одружитися, – народжувати я не згодна! То не для мене. Хто доглядатиме нашу дитину? Хто годуватиме, гулятиме з нею, хто, врешті, виховуватиме? Ми обоє постійно зайняті…

Вона мовила «нашу», а не «оту» – і це вже дещо означало. Тож Сергій палко промовив:

– Моя мама вже на пенсії, вона нам допоможе на початку.

– Твої батьки, Сергію, чудові люди, чуйні, добрі, та в них своє життя. Ти захотів дитину? – повторила Олександра. – То чому б тобі не народити її десь на стороні? Знайди собі молоду, здорову, сильну жінку… я не проти, жодного докору не почуєш.

– Ото нісенітниця! Як ти можеш, Сашо? – Він скривився й потягся до цигарок на столику.

Вони сиділи в кухні за вечірнім чаєм, де відбувалися в них усі серйозні розмови. Стояло літо, вікно було відчинене, комашня вже набилася в матовий плафон під стелею.

– Ми разом уже вісім років, я тебе люблю й ціную, мені не потрібна інша. Перешкод, щоб мати дітей, теж немає: ти створена для материнства, і зволікати з цим безглуздо.

– Ні! – відрізала Олександра й теж схопилася за сигарету. Пальці в неї тремтіли. – І ти чудово знаєш чому. Я все пояснила. Навіщо це тобі? Не розумію…

Проте він таки вмовив дружину. Не відразу, крапля по краплі, вельми обережно, давши їй повпиратися, показати характер. Зрештою Олександра здалася, бо в Сергія вистачило розуму поступитися їй правом остаточного вибору.

Одного разу вона раптом заявила Федорову: «Я згодна. Але всю матеріальну й моральну відповідальність за цей крок береш на себе ти…» У тому відіграв свою роль факт, що з пологового відділення центральної дитячої лікарні, де працювала Олександра, двадцять п’ятого вересня, щойно прийшовши до тями після важких пологів, утекла породілля, покинувши новонароджену руденьку дівчинку. Три шістсот, п’ятдесят два сантиметри від маківки до п’ят, абсолютно здорову й надзвичайно спокійну.

Юну матусю «швидка» доправила з обласної глибинки без документів, підібравши на узбіччі траси. Зігнувшись у три погибелі й тримаючись за живіт, вона намагалася голосувати, але ніхто не зупинявся. У панянки вже й води відійшли. Волею долі з екстреного виклику на тій самій машині поверталася Марта Янівна Куйжель, завідувачка хірургічного відділення. Везла вона шестирічного хлопчину з защемленням пахової грижі, а з ним – розгублену, заплакану матір. Породіллю посадовили в мікроавтобус до цієї компанії, і водій увімкнув сирену.

Коли за тиждень ніхто так і не поцікавився новонародженою, її назвали на честь завідувачки – Мартою, дали перше-ліпше прізвище й відправили до Будинку дитини.

Олександра всю цю історію дізналася від безпосереднього начальства, яке обурено прокоментувало: «Ну от що за блядь! А дитинка ж чудова. Не було б мені стільки, скільки зараз, узяла б не вагаючись…»

Ще якийсь час пішов на вагання, сумніви, таємну поїздку – глянути на цю саму Марту. Там Олександра з деяким переляком виявила, що дівчинка дуже схожа на Смагіних – усі вони рудуваті; а тонкою шкірою та впертим виразом очей – на неї саму.

Було трохи клопотів з оформленням документів, та через три місяці в них із Сергієм з’явилася дочка – Марта Сергіївна Федорова. Рідна лікарня постачала все потрібне, навіть грудне молоко на початку, а свекруха Віра Андріївна з’явилася в домі вже наступного ранку. Вона допомагала няньчити дівчинку всі дні, крім вихідних, – годувала її, гуляла й віддавала прийомним батькам тільки на ніч. Коли Сергій помітив, що його мати втомлюється й не завжди справляється, на три дні стала приходити чужа нянька.

Життя налагодилося й зацокало, як механізм. Увесь вільний час Федоров присвячував дочці, Олександра видавалася спокійною, незвично жвавою, помолоділою, і Сергій сподівався, що вона прив’яжеться до Марти. А може, наважиться й на свою дитину.

Так тривало до весни.

У середині квітня, опівдні в неділю, коли Федоров збирався на прогулянку з дочкою, зненацька залунала трель дверного дзвінка. Дзвонили різко й наполегливо.

Олександра пішла відчинити – і він почув її приглушений радісний зойк. Дівчинка, одягнена для прогулянки в строкатий комбінезончик, уже напівсиділа у візку, а сам він, натягнувши куртку, нахилився взути черевики й був спиною до дверей.

Коли Сергій випростався й глянув, його дружина міцно обіймала невисокого молодика в шкіряній кепці та плащі – синьому, ніби припорошеному пилом, а може, й вигорілому; її плечі під фланеллю домашнього халата ходили ходором.

Нарешті Олександра відірвалася від гостя, який тим часом із ревнивою цікавістю роздивлявся Сергія. Очі в нього виявилися прозорі, зеленкуваті, швидкі й гострі, як в оцінювача у ломбарді.

– Сергію, – аж трохи задихаючись, вигукнула дружина, – Валюша приїхав… Любий мій!

Кого стосувалися останні, мало не зі сльозою мовлені слова, він одразу не зрозумів, лише за хвилину здогадався, що перед ним молодший брат Олександри – Валентин Смагін. Сергій нечітко пам’ятав його з нечисленних сімейних фото, що зберігались у дружини.

– Нам уже час, – пробурчав Федоров замість вітання, однак енергійно потрусив простягнену долоню шуряка.

Через три години дружина постала перед ним зовсім іншою людиною.

На обережне питання, чи надовго завітав дорогий гість, вона відрізала, що то не його собача справа.

– Зачекай, Сашо, не гнівайся, я ж по-доброму запитав. Я розумію, що ти скучила за братом, проте ж у нас дитина… Можна було й попередити, а не валитися як сніг на голову!

– Я нікому з родичів не писала про Марту. Він не в курсі.

Що любив у ній Сергій, то це відхідливість. Голос дружини звучав уже зовсім спокійно.

– Ну добре. То, може, ти тепер відповіси на моє питання?

– Валентин приїхав назавжди.

– Як це? – розгубився Федоров. – Де ж твій брат житиме? Він-бо вже не хлопчик, йому далеко за тридцять, якщо судити з зовнішності.

– Валентин молодший за мене на п’ять років. А мені, як тобі добре відомо, любий мій, у січні виповнилося тридцять два… – Вона знову почала розпалюватися. – Він утомився, діставався кілька діб, з пересадками… За тридцять… Це ж треба! І прошу тебе – не галасуй у домі! Я поклала його в нашій спальні, братові необхідно відпочити… Марта в бабусі?

– Так. До вечора.

– Нагодували?

– А як ти гадаєш?

– Послухай, – дружина уважно глянула. – Потрібно все одразу розставити на місця. Дай сигарету і сідай! Брат не пояснив мені, чому повернувся. Ми з ним узагалі цього не обговорювали, і я нічого не знаю, крім того, що йому більше немає де жити. Ця квартира, у якій ти навіть не прописаний, рівними частками належить мені й Валентину. Савелій, наш старший, відмовився від своєї частки вже давно, ще коли їхав до місця служби. Потім, після смерті батька, як тобі відомо, він забрав до себе молодшого брата. Я закінчувала медучилище, жила на копійки… Мені було не до формальностей. Валентин має всі законні підстави мешкати тут…

– А хіба весь цей час він оплачував комунальні послуги? – безглуздо заперечив Федоров, перебивши дружину.

– Я не відповідатиму на дурні питання. Валентин повернувся й буде з нами жити. Крапка. Моєю думкою ніхто особливо не цікавився, нав’язуючи мені дитину. У тебе є Марта, у мене – молодший брат. Я його виростила, замінила йому матір і нікому не дозволю скривдити або принизити його. Можеш вважати, що ми оце зараз підписали мирну угоду. І годі з цим… Будь ласка, зателефонуй своїм і скажи, що ти ввечері привезеш усе необхідне для дівчинки: харчі, одяг, гроші. Нехай Марта з тиждень побуде в них, доки Валик облаштується, обживеться. Ми віддамо йому свою спальню…

Це означало, що їм із дружиною доведеться жити разом у середній із трьох кімнат. Там від дня появи дочки стояло її ліжечко, а поряд – розкладний диван, на якому спав Сергій, щоб уставати до дівчинки ночами. У тих випадках, коли в них залишалися на ніч його мати або нянька, Федоров спав із дружиною, що, зрештою, було рідкістю.

– Ось що, – уже м’якше, майже лагідно промовила Олександра. – Зробімо так. Ти перекуси і їдь. Без усіляких там дзвінків.

– Я поїв.

– То рушай… Поясни все Вірі Андріївні. Можеш навіть залишитися там на ніч.

У той момент він нічого не відчував, крім здивування. Але його батьки, коли Сергій став викладати домашні новини, сприйняли звістку порівняно спокійно. Вони мали двокімнатну квартирку в блоковій багатоповерхівці за два квартали від його будинку, дачну ділянку в передмісті, ледь живі «жигулі», вчительські пенсії та знайомого кардіолога. У дівчинці вони душі не чули.

Кілька днів Сергій жив у батьків – аж поки зателефонувала дружина. Вона була лаконічною і мовила всього одну фразу: «Повертайся».

У травні в нього планувалося відрядження до Польщі, і він домовився з матір’ю, що батьки заберуть дівчинку з собою на дачу на все літо – аж до його повернення. У Познань його відправляла фірма, де він займався монтажем і налагодженням медичного устаткування, і це була єдина можливість заробити стільки, щоб нарешті зробити у квартирі серйозний ремонт.

Ближче до вечора Федоров посадовив дочку у візок і вирушив жити далі.

Олександра здавалася задоволеною та щасливою. Навіть за Мартою скучила і все демонструвала її братові – яка вона викапана Смагіна. Валентин на це всміхнувся: «Приймачка вдалася в тебе, а любий брат – хтозна і в кого…»

Сергія неприємно різонуло оте «приймачка», він покосився на сімейні фото, навіщось розкладені на кухонному столі, уже накритому до вечері, однак промовчав. Сказав тільки:

– Гаразд, я пішов купати Марту. А ви тут поки туркотіть.

– Сергію! – негучно озвалася дружина, і її голос здригнувся і здався йому по-особливому м’яким. – Упораєшся – одразу за стіл…

Коли Марта вже засинала, Олександра зазирнула в кімнату і на мить вдячно пригорнулася до нього. Федоров упівголоса заговорив про майбутнє відрядження й про те, що дочці буде корисно пожити на свіжому повітрі. «Будуть гроші, почнемо ремонт…» – додав він.

Вона кивнула, але погляд був відсутній.

– Що там у нас завтра? Ти з нянькою домовилася?

– Узяла відгули. Валентин був у жеку… і він дав мені грошей на господарство. Збирається на комп’ютерні курси. Буде влаштовуватися на роботу. Отаке от.

Федоров виїхав до Польщі наприкінці травня, а повернувся, коли Марта почала самостійно ходити. Правда, ремонт вони зробили тільки через чотири роки.

За цей час дівчинка встигла побувати в дитячому садку, і Сергій, помітивши, що вона побоюється води, не любить мити голову, незговірлива та вперта, відвів Марту в басейн. Там і почалася її спортивна кар’єра.

Дружина була цілодобово завантажена на роботі, Валентин повсякчас відсутній – він влаштувався на залізниці провідником, як і раніше, коли жив у старшого брата в Приамур’ї. Сам Федоров справ мав понад голову. Матері зробили нескладну, але коштовну операцію, і він її оплатив. Та й ремонт, великий і заморочливий, тягся майже два роки, доки Марта вже й в школу пішла, де колись викладали його батьки і яку закінчив він сам.

У вересні дівчинці виповнилося сім, і в подарунок вона одержала власну кімнату. Валентин перебрався туди, де племінниця дотепер жила разом із батьками. У результаті перепланування всі три кімнати вийшли окремими, і вітальня (яка, щоправда, помітно зменшилася), відійшла Олександрі й Сергієві. Утворилася простора кухня – тепер там можна було розміститися вчотирьох і при цьому не сидіти на голові одне в одного, поставити диванчик на випадок гостей і навіть телевізор. Вікна, радіатори, передпокій, двері, деякі нові меблі… Довелося влізти в борги, і тепер вони обоє працювали у вихідні й вечорами. Олександра, крім лікарні, бігала по району з крапельницями та внутрішньовенними вливаннями, а Сергій халтурив у напівлегальній конторі з ремонту мережевого обладнання.

Валентин Смагін вніс частку, однак своє гніздо облаштовував самостійно. Двері його кімнати за відсутності хазяїна завжди були замкнені. Та особливої таємниці з того, чим він займається між поїздками, Валентин не робив: ще тоді, коли він щойно оселився в сестри й закінчив річні курси, у нього з’явився перший комп’ютер. Пізніше його змінив крутий ноутбук, а відтак настала черга спортивних піджаків від «Камашита» і брендових мокасинів. Але тоді, одразу після ремонту, він, повернувшись із рейсу з якимись торбами й пакетами, то мотався містом, то годинами ледарював у розкладному кріслі у своїй келії.

Усі вони співіснували, немов сусіди на поверсі, яким нема коли й словом перекинутися. Олександра розривалася між домашніми справами і лікарнею, Валентин носився з думкою розбагатіти, а Федоров, крім роботи, щодня возився з дочкою. Школа, тренування – і так по колу, аж доки Марта підросла настільки, що він уже не боявся відпускати її саму в басейн…

Росла вона абсолютно самостійною. З дев’яти років сама готувала собі сніданок, ішла до школи, на тренування або до бабусі, у якої проводила вечори й часто залишалася ночувати.

На думку дружини, Марта робила тільки те, що сама вважала за потрібне. Мабуть, так воно й було: дочка майже нічим не цікавилася, крім спорту. Навчалася вона пересічно, з явною нудьгою, і уникала однокласників. Але Марта йому подобалась – і квит. Він уже призабув, якою вона була в ранньому дитинстві – кумедною та беззахисною. Тепер поруч із ним жила майже доросла й вельми розумна людина, мовчазна, уважна, без підліткового лукавства й стервозності.

Олександра, незважаючи на те, що дочка дивним чином була схожа на неї навіть у дрібницях, цієї ранньої дорослості не схвалювала. «Наче їй геть усе байдуже, – якось дорікнула вона Федорову. – І це ти винен. Навіщо ти засунув її прямо з пелюшок у цей спорт? Ким вона виросте, що буде робити? От я все життя мріяла стати лікарем, хоча ні чорта з цього не вийшло… А Марта? Питаю її: ти що, все життя будеш у басейні товктись? У відповідь – а хоч би й так, що поганого? Я кажу – подивися на своїх однолітків, вони такі розвинені… Музика там, іноземні мови, комп’ютери знов-таки… Вона у відповідь: усе це лушпиння. Мені нема коли дурницями займатися, як твій брат. Мене взяли кандидатом у збірну, наступного літа в мене багато змагань і поїздок на збори…» – «Отже, така вдача, – гмикнув Федоров. – Оригінальна…»

Розмірений плин їхнього життя знов урвався, коли в місті з’явився старший із братів Смагіних – той зненацька вийшов у відставку в полковницькому чині. Савелій Максимович повернувся з Росії на батьківщину з родиною – дружиною Інною та сином Родіоном. Головними цілями Савелія, як він повідомив сестрі в телефонній розмові, були вступ Родіона на економфак місцевого університету, придбання квартири й зведення заміського будинку.

Зустріч відбулася в найближчу суботу. Валентина не було. Савелій Смагін прибув із сином, і в цілому бесіда тривала рівно півгодини, усе по-діловому. Від обіду Смагін-старший відмовився й квапливо помчав геть, пославшись на невідкладні справи, однак дозволив синові побути з тіткою та двоюрідною сестрою. Марті було вручено новісінький недорогий мобільник, перший у її житті.

Саме з того пам’ятного дня Олександра остаточно втратила спокій.

2

– Мамо! – з порога заявила Марта, доладу не привітавшись ні з батьками, ні з Валентином, що визирнули в тісний передпокій на її гучну появу. – Ви коли вріжете замок у двері моєї кімнати?

– Навіщо? – розгублено запитала Олександра. – Та постав ти наплічник! Що за манера в коридорі вивалювати все підряд? І ще чогось там вимагати.

– Ти що, не розумієш? – вигукнула Марта. – У мене повинен бути особистий простір!

– Господи, що за дурниця! У тебе його більше, ніж у всіх нас разом узятих. Де ти нахапалася цього? Особистий простір… Ми не бачили тебе місяць, ти майже не телефонувала, бабуся нервувала… Замок! Ти б хоч обійняла рідних, чемпіонка…

Марта скинула з плеча наплічник, спідлоба покосилася на Смагіна і ступила до батька, підставляючи щоку для поцілунку. Сергій обійняв дочку, легенько пригорнув, вдихаючи запах її засмаглої шкіри, немитого жорсткого рудуватого волосся і ще – поїзда й міської літньої куряви. Стояв недільний ранок, усі були вдома, дівчинка щойно повернулась із Запоріжжя, де брала участь у змаганнях і, як вони вже знали, виграла заплив на двісті метрів вільним стилем у своїй віковій групі.

Дочка, відірвавшись від нього, поцілувала Олександру й одразу ж уперто повторила:

– Тільки сьогодні ж! Інакше я втечу до бабусі на дачу й не повернуся, доки не одержу ключ від своєї кімнати. Зрозуміло кажу?

– Та що це з тобою, Марто! Як ти розмовляєш? Ану геть з очей! Іди у ванну й прийми хоча б душ із дороги… І їдь куди хочеш! Що за нахабство!

Сергій бачив, що дружина ледь стримує лють, і поспішив втрутитися:

– Та не кричіть ви обидві. Немає проблеми. І ти, Сашо, заспокойся. Мені не важко врізати замок, у нас навіть десь валяється підхожий… І нема чого галасувати через дрібниці.

– Це не дрібниці. Дитина не може грубіянити матері.

– А я й не грубіянила.

– Та замовкни нарешті!

– Стоп, – вигукнув Федоров, – ви що, так і будете сваритися в передпокої? Марто, мама сказала тобі привести себе до ладу… Ану ж бо! А я вже сьогодні зроблю те, про що ти просиш.

– А я твоєму таткові підможу, – втрутився Валентин. – Що ти ото, справді, Мартусю, кип’ятишся дарма? Ми тут без тебе скучили. Йди-но сюди, обійми дядечка…

Марта спалахнула, смикнула плечем і подалась до ванної. Обличчя її зберігало похмурий і впертий вираз. Валентин, усміхнувшись, зник у себе, а Сергій, дивлячись на геть засмучену дружину, мовив:

– Не бери це так близько до серця. Дівчинка виросла. Я думаю, найрозумніше – піти їй назустріч.

– А я не розумію, навіщо замикатися. Тим більше від нас. – Олександра відіпхнула його простягнену руку, пройшла на кухню, узяла сигарету й сіла. – Ми й так не входимо до неї без стукоту… І от що я тобі скажу: Марта дуже змінилась останнім часом. Я, звісно, звинувачую себе, що не приділяю їй уваги. Але й на мене не можна тиснути. Нікому не дозволено так зі мною розмовляти, Сергію, навіть чотирнадцятирічній шмаркачці.

– Чотирнадцять їй виповниться тільки через три місяці.

Дружина потроху охолоняла, і він уже сподівався був, що все обійдеться.

Однак не обійшлося.

Коли вони вчотирьох уже сиділи в кухні за сніданком, Федоров винувато повідомив, що замок, про який він згадав, так і не знайшовся. Завтра ж він купить новий і вріже. На це Марта заявила, що негайно їде до діда з бабою на кілька днів. Вона вже домовилася з двоюрідним братом, він на машині і за потреби поверне її додому.

Олександра з шумом піднялася, жбурнула на підлогу серветку й, не зронивши жодного слова, почала жбурляти брудний посуд у мийку.

Федоров неголосно, уже починаючи гніватися, промовив:

– Я поїду з тобою, Марто. Збери речі. Дорогою дещо купимо. Ти в курсі, що в мене від учора відпустка? Завтра ж буде тобі замок. А зараз у тебе на все про все півгодини – електричка об одинадцятій тридцять…

Марта підвелася, буркнула: «Дякую, мамо!» – і, не дочекавшись відповіді, пішла до себе, проігнорувавши питання Валентина:

– А що, Родіон у понеділок буде в місті?

Коли Федоров із дочкою нарешті відбули, Валентин Смагін покликав сестру.

Олександра з досадою погасила щойно прикурену сигарету й попрямувала в кімнату брата.

– Чого тобі, Валику?

– Треба поговорити, Олександро. Заходь, сідай.

Від його ранкової жвавості не лишилося й сліду. Брат був похмурий і зосереджений.

Її завжди вражала майже стерильна чистота кімнати Валентина, його акуратність і точність у поводженні з речами. Нічого зайвого, ані порошини, навіть із постійно відчиненим вікном. «Коли він устигає все прибрати?» – дивувалася Олександра. І це при нескінченних поїздках, утомі, недосипанні й не найкращому здоров’ї… Свіже повітря – це зрозуміло: молодший змалку потерпав від рідкісної форми алергії. Був болісно чутливий до запахів косметики, пилу, шерсті тварин, хоча з віком став почуватися ліпше. Спочатку вона навіть не наважувалася курити при братові, доки той зі смішком не зауважив, що у вагоні мусить нюхати й не таке. На запитання, чому він не змінить роботу, відповів: «Та звик якось. Робота цікава, і грошики капають. У моєму віці міняти професію пізнувато…»

– Чого тобі? – повторила Олександра, опускаючись на край широкого розкладного крісла. – Ти коли збираєшся в рейс, сьогодні?

– Так. Після обіду. – Валентин сів верхи на єдиний стілець. Позаду каламутно блакитнів екран ноутбука. – Хочу поговорити з тобою. Про Марту й Родіона. Ти нічого не помічаєш, Сашо?

– Ти що маєш на увазі? – миттєво насторожилася вона. – Племінник у нас буває нечасто, сам знаєш. Савелій його неохоче відпускає. Та й стежити мені за ними нема коли…

– Щось вони занадто часто стали зустрічатися.

– Із чого ти взяв?

– Ну, – він усміхнувся. – Є така думка, скажімо так…

– І що з того? Родіон – не в батька. Зовсім інший характер. І він до нас прив’язався. Уважний, не дурний…

– А нашому племінникові відомо, що Марта йому не рідня? Що ніяка вона йому не двоюрідна?

– До чого тут це? Савелію я писала – давно, приблизно того року, коли ти від нього поїхав. А чи казав він дружині й синові – мені до цього діла нема.

– Але ж якщо хлопцеві про все відомо, він може й з Мартою… поділитися. Якщо вже не поділився. Ось тобі й причина її витівок. Підлітки такі речі сприймають болісно. Для когось це ще гірше, ніж сирітство…

– Ти себе, чи що, маєш на увазі? – примружилась Олександра. – Так ти й не був сиротою. У тебе була я.

– Не про мене мова, – відмахнувся Валентин. – Ти хіба нічого не помічаєш, сестричко? Подаруночки, дзвіночки, те-се…

– Що ти навигадував, Валентине!

– Ну, дивись, Олександро, я тебе попередив. Ти її ще за дитсадок вважаєш. Ох і здивує вона тебе одного разу! Охнути не встигнеш, як онуки заведуться. – Він сухо реготнув. – У Марти характер, а тут ще й вік той самий… привабливий.

– Нісенітниці.– Олександра скривилася, встаючи. – Усе це твої фантазії. Якби Марта знала, що ми її вдочерили, то насамперед запитала б у мене або Сергія. Чого в неї не віднімеш – це прямоти. Ні про що таке вона навіть не здогадується, і Родіон, я певна, гадки не має. А стосунки в них цілком родинні. Викинь з голови… Піду, займуся обідом.

– Родинні? – пробурмотів Валентин і після паузи раптом запитав навздогін – сестра вже стояла у дверях: – А якщо я сам скажу дівчинці правду, як ти до цього поставишся?

Олександра круто обернулася.

– Не жартуй так, Валику, – неквапливо мовила вона. – Тільки я маю право все розповісти Марті. Я єдина, зарубай на носі. Ти мені життям зобов’язаний і ніколи не посмієш мене засмутити. Ми з тобою одне, і ближчого за тебе в мене нікого немає.

– Вибач, Сашо! – Валентин підхопився, відіпхнувши ногою стілець. – Щось на мене сьогодні найшло. Добре, дурницю впоров… – Він спідлоба поглянув на неї й винувато всміхнувся. – Нервуюсь, бачиш. Не хочеться знову на роботу запрягатись.

– Візьми себе в руки, – холодно сказала Олександра. – Відпочинь. Пообідаємо спокійно.

Вона безгучно причинила двері. Неділя й насправді не задалася.

Чоловіка, коли він повернувся, Олександра зустріла в якнайпохмурішому настрої – Федоров геть забув, що Валентин до середи в рейсі.

– Може, сходимо в кафе, вип’ємо винця? Такий дивовижно тихий вечір, – жваво запропонував він з порога.

– Щось не хочеться.

– Ти чимось засмучена, Сашо? Марта, по-моєму, геть забула про все. Така ж, як зазвичай. Але все одно я зранку збираюся по той замок…

– Зажди, не роззувайся, – сказала вона. – У тебе гроші з собою? Сходи, будь ласка, в магазин. Я не проти випити, але тільки вдома, удвох.

Він приніс пляшку горілки, томатний сік, мінеральну, оливки, свіжий білий хліб.

– Бенкет, одначе, – мовив Федоров, засовуючи пласку пляшку в морозильник і косячись: дружина зосереджено накривала на стіл. – Хто б міг подумати.

– Під час чуми, – посміхнулась Олександра. – Іди, мий руки, я тут сама впораюся.

Він повернувся й сів навпроти, присунув тарілку, поклав салату, відламав хрустку скоринку й зажував.

– Ну? – поквапила Олександра. – Ти такий голодний?

– Зараз. – Федоров ковтнув бульбашкової води з високого келиха, підвівся й витяг з холодильника запітнілу пляшку. Наповнив чарки: дружині по вінця, собі на дві третини. – За що п’ємо?

– Ні за що. Просто так. Ми з тобою давно не вечеряли вдвох.

– Правда. – Сергій махом спорожнив чарку і з апетитом накинувся на все, що було на столі.

Олександра пила дрібними пташиними ковтками доти, доки на очах у неї не виступили сльози. Федоров знав, що вона рідко п’яніє, обходиться невеликою кількістю спиртного. Сам він волів вино, і то далеко не будь-яке.

– Поїж, – сказав він дружині.– Годі курити.

– Сергію, – промовила вона, вперто клацаючи запальничкою і з шумом видихаючи дим, – мені нещодавно телефонував Савелій. Кликав на свій ювілей. Це восьмого, тобто через тиждень. Запрошені всі, крім Валентина… Ми не поїдемо.

– Ми? Тобто ти хочеш сказати, що це остаточно?

– Найпевніше. Я без Валентина туди ані ногою. Налий ще, будь ласка. І не дивися на мене, я не нап’юся. Немає приводу.

– Та все ж горілку треба закушувати, – посміхнувся Федоров. – Що за манера все ускладнювати, Сашо? Ось ти мені, будь ласка, поясни… – Він налив, узяв свою чарку й підняв. – Твоє здоров’я! Поясни, що за кішка між ними пробігла? І з якої речі Валентин звалився нам на голову?

Він дивився, як дружина цідить горілку, як зволожується й світлішає її погляд, як вона підхоплює з тарілки бутерброд і впинається в нього міцними зубами.

Нарешті Олександра торкнулася губ серветкою й заговорила:

– Не знаю. Може, Інна… Слухай, а якщо справді поговорити з нею, вона має вплив на чоловіка. Може, переконаємо Савелія не рубати з розмаху?

– То й поговори. Бо інакше все це матиме дивний вигляд. Савелію Максимовичу, якщо не помиляюся, шістдесят?

Олександра кивнула:

– Мені здалося, що це не формальне запрошення. Він розпитував про всіх, жартував. І тільки в самому кінці зненацька додав: «Тільки Валентина не надумай із собою тягти. Відразу викинь з голови. Я його не маю бажання бачити…»

– А це справді важливо, аби Валентин там був?

– Авжеж! Я хочу їх помирити. Іншої нагоди не буде… У Савелія характер, він і замолоду був крутий, але ж рідні брати! Коли він приїхав на похорон батька, хоч я що робила, хоч як опиралась, але однаково повернув усе по-своєму – відвіз брата в цю свою Тьмутаракань… А ми ж із Валентином жили душа в душу. Савелій міг і далі допомагати нам, проте сказав як відрізав: тобі треба закінчувати училище, виходити заміж і народжувати власних, а не облизувати оце сопливе щеня. Я з нього зроблю чоловіка… Слово в слово.

Вона відвела погляд і посміхнулася.

– Ні, тепер я розумію: там був прямий розрахунок. Він на ту пору підбивав клинці до Інни, а в тієї батько був важливим цабе й косо дивився на Савелія, який і там, я певен, примудрився показати свій норов. А тут – брат-підліток, серйозна відповідальність, забрати до себе, вивести в люди… Виглядає гідно й серйозно. Я ж у той Бікін потім їздила, вже після одруження Савелія. Валентин закінчував школу, дім – повний ущерть, щойно народився Родіон…

– Ну, хай так, – перебив Федоров. – Зрештою, яка різниця, що там між ними було. Припустімо, посварилися, не зійшлися поглядами. Молодший не захотів іти в училище, тягти армійську лямку, а старшого це зачепило. Але все ж таки поясни мені, Олександро, одну річ. Чому твій Савелій, знаючи, у яких умовах ми живемо, жодного разу не запропонував допомогти? Забезпечена людина. Дві машини, квартира в місті, заміський будинок, власний офіс, бізнес… Хіба він не міг оселити Валентина… скажімо, у своїй міській квартирі, яка цілий рік порожня? Та й добро було б під наглядом… Ми тут учотирьох тіснимося в малогабаритній «трьошке», і жодного виходу з цього не видно!

– Він пропонував, – глузливо промовила дружина. – Ми якось поговорили віч-на-віч. На ту пору він саме закінчував будівництво дому. Я зателефонувала після роботи й приїхала до нього в офіс. Думаєш, легко мені це далося? Якби не ти, я б і пальцем не поворухнула. І що? Виклала ситуацію, а він категорично: я Вальку на гарматний постріл до себе не підпущу. Хочете, каже, – роз’їдьтеся. Продайте це житло, а не вистачить грошей, я додам.

– А мені ж ти нічого не сказала!

– А навіщо? Нічого ж і не вийшло. Тож закриймо тему.

Федоров промовчав. Насправді, до нього це й не має прямого стосунку. До Валентина за ці роки він начебто звик, та й перетиналися вони нечасто, зайняті кожний своїм.

– Доп’ємо? – Федоров кивнув на напівпорожню пляшку.

– Мені годі… Я завтра на восьму.

– Знову відпустка в листопаді?

– Здається, цього року вийде раніше. Ще не знаю.

– Сашо, послухай…

– Ну? – Було видно, що вона вже повністю зосереджена на якійсь своїй, нікому не видимій проблемі, яку доки не розв’яже, не заспокоїться. – Чого тобі?

– Нічого…

– То допоможи прибрати зі столу, і ходімо спати.

Було близько пів на одинадцяту. Федоров збирався на балкон – постояти, подивитися на чужі вікна й викурити останню сигарету, поки дружина возиться у ванній. Але до цього зазирнув у кімнату Марти, торкнувся дверей.

Із замком буде морока – це ясно. Олександра під час ремонту наполягла, щоб двері були як двері, тому й вибрали світлий цільний дуб. Його нічим не взяти – тільки фрезою.

Він увімкнув світло та ввійшов.

У дочки панував безлад, як і має бути в її віці. Дружина вже тут побувала, відзначив Федоров. Наплічник порожній, брудні речі в пранні, а на ліжку дочки лежить комплект свіжої постільної білизни та два махрові рушники. Більший – для басейну. На письмовому столі купою звалені строкаті камінці й мушлі, погано відчищені від піску, блокнот, дрібні купюри, зім’ятий залізничний квиток, дешевенький дерев’яний браслетик, перстеник, подарований бабусею до тринадцятиріччя. Окремо – легенька позолочена медалька на щільній муаровій жовто-блакитній стрічці. Біля стільця сиротливо валявся догори підошвою Мартин капець.

Федоров пошукав поглядом другий. Не знайшов і став навкарачки, щоб понишпорити під ліжком. Рука намацала спочатку капець, а далі – кухонний ніж. Трохи запилюжений, середніх розмірів, з вузьким, добре відточеним лезом.

Ідучи, він клацнув вимикачем. Капці відніс у передпокій, а ніж вимив і повернув у шухляду. Потім задумливо викурив сигарету й протер паперовою серветкою попільницю. Умився й почистив зуби.

Олександра лежала під легким пледом, обличчям до стіни, нічник над її головою був погашений, з боку Федорова – ввімкнений. Коли він почав стягати джинси, дружина запитала:

– Ти чого блукаєш?

– Курив.

– Щось не можу заснути…

– Хочеш, я сам поговорю з твоїм братом?

– Із котрим? – зітхнула вона. – Ні. Я все вже вирішила… Ти збираєшся зранку по замок?

– Авжеж. – Федоров ліг поруч, натягнув плед до підборіддя й погасив нічник. Олександра присунулася ближче.

– Купи ще дещо, я залишу список на столі.

– Нема питань, – сказав він і обійняв дружину, щоб вона нарешті розслабилася й заснула.

3

Родіон мав важливу, з погляду Марти, позитивну рису – цілковиту відсутність подібності до Смагіних.

Він не був схожий ані на свого батька, ані на її матір, а вже про Валентина й казати годі. Сама вона була впевнена, що смагінська порода найповніше виявилася в ній, а Родіон – у матір, Інну Семенівну, тендітну, мініатюрну, з яскравими сіро-синіми очима й ще пишною гривою золотаво-пшеничного волосся. Батькові риси, проте, були наявні. Кругле важкувате підборіддя, великий рот, тверда кучерявість коротко обстриженого, але по-материному світлого волосся, зріст, нарешті. Їй подобалося, як він по-старомодному стриманий і ввічливий з малознайомими людьми. Як ретельно дякує за обід, підводячись із-за столу. Як жаліє тварин і не терпить хамства.

У середу вже рано-вранці Марта нетерпляче чекала його.

Родіон зателефонував напередодні й повідомив, що забере її десь опівдні, однак приїхав о третій. Це було на нього не схоже, але все пояснювалося просто: затримався в місті, їздив за дорученням батька до клієнтів, тепер до вечора вільний.

Бабуся рвалася їх годувати, дід – посидіти під грушею: на дачі йому не вистачало співрозмовника, – але Марта стала збиратися, трохи нервуючись, і навіть спробувала гарно вбратися – її повідомили, що замовлено столик у кав’ярні.

Вбиратися, щоправда, не було в що. Вона натягла м’яту, але чисту жовту футболку, терті джинси, взула легкі кросівки, а решту нервово запхала в торбу. Родіон чекав в автівці – «рено» кольору піску – на ній, щойно одержавши права, їздив сам і возив матір. Іноді батько неохоче дозволяв йому взяти великий джип, але це траплялося вкрай рідко.

Марта розцілувалася зі своїми, жбурнула сумку на заднє сидіння й залізла на переднє. Родіон захлопнув дверцята, неквапом вирулив на путівець, а потім спритно вмонтувався в суцільний потік транспорту, що валив у місто трасою. Їхати було трохи, і вона сердито попрохала його не гнати, як зазвичай.

– Щось трапилося? – Він покосився на її замкнене обличчя, де не залишилося й сліду від недавньої жвавості.

– Потім розповім. Нам обов’язково тягтися в цю кав’ярню?

– А чом би й ні? Там класно годують… Як твої збори?

– Нормально, – буркнула вона. – Вода, щоправда, була спершу захолодна. А ти що тут робив?

– Відпочивав. Чого це ти така колюча, сестричко? Хтось образив?

– Ти як мій батько – без кінця придивляєшся. Мене неможливо образити.

– Серйозно?

– Сумніваєшся? Обережніше, там якийсь затор…

– Бачу. Потерпи, скоро будемо на місці.

Скупчення машин виявилося всього лиш невеликим затором перед шляхопроводом, ліва смуга ремонтувалася. Відстоявши своє, вони рушили в низці машин, що набирали швидкість на в’їзді в місто. Далі вже пішла міська забудова, проспект, що веде до центру, колінчасті провулки, нарешті – паркінг.

– Прибули, чи що? Терпіти не можу громадського харчування… – Марта зітхнула, а Родіон нахилився й відчинив двері з її боку.

– Я голодний. Вилазь і не сердься, – сказав він. – Сумку залиш.

Вони піднялися сходами до скляних дверей, за якими маячила фігура охоронця в білосніжній уніформі. Народу в кафе виявилося напрочуд багато – строкато вдягненого, по-літньому вальяжного. Родіон звично і вправно проходив між столиками, підтримуючи Марту під лікоть. Вона була дівчинкою високою на зріст і збоку цілком могла скидатися на його подружку. Однак коли їх посадовили за столик і офіціант прийняв замовлення, відразу стало видно, що Марта – лиш підлітка, хоч і здається старшою за свої неповні чотирнадцять.

Родіон пішов мити руки.

Тепер доведеться чекати, доки він неквапливо з’їсть свій шмат філе, спритно орудуючи ножем і виделкою, віддасть належне мудрованому салату й соусам, просмакує свою шоколадку, по ковтку відпиваючи густу каву, і наостанок замовить ще й гранатовий сік. І все це в цілковитій мовчанці.

Марта глянула в меню – воно тут складалося з двох частин, японської і європейської. Суто з дошкульності полізла в японську й ткнула пальцем у якесь «маття айсу». Вона й гадки не мала, що воно таке, і коли принесли щось бадьоро-зелене на квадратній дерев’яній таці, таке, ніби овоч, – із сумнівом поколупала, лизнула і раптом відчула дивовижно свіжий вершковий смак із легкою гіркуватістю. На таці були ще безе й полуниця.

– Соку хочеш?

Вона вибрала грейпфрутовий, він, як зазвичай, гранатовий. Офіціант пішов, і Родіон запитав:

– Сподобалося морозиво?

– Угу.

– Це японський рецепт – із зеленим чаєм. А я, знаєш, розлюбив. Мене у твоєму віці загодували.

– Це на Далекому Сході, чи що?

– Ну. Магазинні солодощі там були рідкістю. Тільки льодяники й зефір. Але коли мій дід-генерал вийшов у відставку й прикупив фазенду, його найближчим сусідом виявився один заповзятливий кореєць, що одружився з місцевою. Мали коней, корів, овець та іншу худобу. Повно дітей, схожих як дві краплі води, і чималий шмат землі в заплаві Уссурі. От він і робив морозиво – спочатку для своїх, а потім розгорнув справжнє виробництво. Його старші синки роз’їжджали у фургоні по дачних околицях, і товар у них розлітався за лічені хвилини. Ти й уявити не можеш! Із цукатами, чорницями, брусницями, лимонником, актинідією. Навіть із квасолею, імбиром і сиром! Коли мені випадало жити в діда, я вже за тиждень…

– Стривай! А де тепер ці твої баба й дід?

– Померли. Обоє. Дід зламав шийку стегна, спіткнувшись на городі, а через тиждень – інсульт. Бабусю мама забрала до нас, але вона й року не прожила. Вони все залишили моїй матері, і батько перед від’їздом продавав якісь шевйотові відрізи, шуби, посуд, меблі, генеральську чорну «волгу». Навіть вівчарку дідову продав – тому-таки корейцеві.

– Уміє твій батько торгувати!

– Не тягти ж із собою, а кинути шкода.

– А як ви там жили?

– Ну як живуть у військових містечках? Найбільше мені подобалася природа. Тільки занадто сиро, коли починаються мусонні дощі. Сопки, вкриті кедрівником, а при підніжжі натуральні джунглі – усе перемішане й заплутане ліанами, лимонником і диким виноградом. Зате взимку, особливо в передгір’ях, снігу по шию…

– Чому ви звідти поїхали? – Марта допила сік і тепер нетерпляче чекала, поки Родіон покінчить зі своїм і вони нарешті заберуться звідси. До того ж страх як хотілося до туалету.

– Я навідріз відмовився вступати у військове училище. Коли перейшов у випускний клас, восени мали з батьком круту розмову. Він хотів, щоб я їхав до Хабаровська, де в нього був якийсь кореш, майор Фрумкін. А я заявив, що хочу стати хірургом, почну готуватися до медичного. Мене віддали в школу на рік пізніше, я йшов на медаль, і батьки носилися зі мною як з писаною торбою… Мама втрутилася. Ми того вечора так репетували, що побудили сусідів. Він же нікого не чує, крім себе. Зійшлися на тому, що до весни вирішимо, де мені вчитись. А місяці за два закрутилась інша історія. Померла бабуся, у батька почалися неприємності на службі… Коротше, він подав рапорт, і ми рушили сюди. Він чомусь категорично відмовився залишатися в Росії, і мама поступилася. Дочекалися, доки я складу випускні й одержу своє липове срібло, а через день після випускного ми розпрощалися з Бікіном… Уже в потязі батько заявив, що вони з матір’ю вважають: краще б мені стати економістом-міжнародником. І знаєш, вони так дістали мене за цей рік своїми нервами й страхами, що я погодився. Тільки взяв з них слово, що більше не сунутимуть носа у моє особисте життя.

– І як, тримають? – Марта підвелася.

– Загалом так. Ти куди це?

– Усе тобі треба знати. Чекай на мене в машині.

Коли вона повернулася, Родіон стояв біля входу в кафе, жваво розмовляючи з якимось хлопцем. У хлопця в руці був плаский рудий кейс, а сірий піджак прим’ятий на спині.

Марта відразу залізла в салон – двері «рено» були відчинені. Минуло ще хвилин п’ять, і Родіон упав поруч.

– Це Денис, – сказав він, – мій однокурсник. Працює в банку. То що? Додому чи просто покатаємося?

Вона не встигла відповісти, як подав голос його мобільний. Родіон саме здавав задом, і Марта простягла йому сірий айфон, мигцем прочитавши на дисплеї: «Батько».

– Савелій Максимович.

– Скинь, – звелів він. – Знову в нього горить. Я пізніше передзвоню.

Однак вийшло по-іншому.

За кілька хвилин айфон знову наполегливо задзеленчав. Родіон притиснув його плечем до вуха, лишивши руки на кермі. Марта відкинулася на підголівник і заплющила очі – пластик легко холодив стрижену потилицю.

Нічого в неї не виходить. Ще вночі на дачі вона вирішила, що все розповість Родіонові, бо, правду кажучи, більше немає кому. Їй потрібна порада – що з цим робити. Або хоч підтримка.

Навіть уявити не можна, що вона оце все викладе матері. Як пізньої ночі напередодні її від’їзду до Запоріжжя розплющила очі від раптового нападу жаху. Над нею нависала темна фігура Валентина, а його рука шарила у вирізі її ситцевої піжами. Марта, хоч і спросоння, відразу його впізнала: ці гидкі бермуди в синій горошок ні з чим не сплутаєш. Валентин походжав у них удома відтоді, як встановилася спека.

«Тихіше, тихіше, дитинко, – прошипів цей вилупок, – ти так кричала вві сні, що розбудила дядька…»

«Пішов ти… – вона виплюнула брудну лайку. – Забери руки, недоумку! Я зараз матір покличу!..»

«А її немає вдома. Терміново викликали в лікарню. Ти, лапо, вже спала. А тато пішов проводжати і десь застряг… Я тільки ковдрочку поправити…»

Руку він, проте, забрав, і вона гарячково натягла махрову ковдру до носа. Серце ще скажено стукотіло, але страху більше не було, її душила відраза.

«Зачини двері з того боку, і негайно! – прошипіла вона. – Я завтра ж розповім батькам, що в тебе на думці!»

Валентин випростався, хмикнув і вийшов з її кімнати…

– Ну чому завжди я? – у голосі Родіона прорізалося роздратування. – А ти сам не міг би? Ти ж удома? То мені знову тягтися в Шаури?.. Добре, не заводься. Дай слухавку мамі, ми узгодимо.

Він пригальмував і звернув до узбіччя. Марта краєм ока бачила його тонку, засмаглу до чорного кисть. На тильному боці стовбурчилися світлі волоски, пальці міцно стискали мобільний.

– Спокійніше, мамо… Я зрозумів. Так, відвезу Марту й скоро буду… Та не хвилюйся ти так, нічого не трапиться з твоєю кішкою, встигнемо. Бувай!

Він відключився, жбурнув айфон на заднє сидіння й увімкнув передачу.

Марта покосилася: Родіон стежив за дорогою, невдоволено морщився, коли загорялося червоне, але кермував акуратно, без явного поспіху.

Ціле життя він прожив десь далеко, навіть не підозрюючи про її, Марти, існування, а знайомі вони всього два роки. Бачаться нечасто. У нього своє життя, майже невідоме. Що йому до того, з ким їй доводиться жити – день у день – під одним дахом?

Спочатку вона відчула постійну, зосереджену на ній увагу. Обережну присутність, невідривний погляд, часте дихання. Потім Олександра попрохала брата взяти на себе частину клопотів про неї – це було саме тоді, коли в них розпочався ремонт, усе пішло шкереберть, а батько мотався між домівкою і реанімацією, де приходила до тями після операції бабуся. У тому устрої, який склався ніби сам собою, Валентину була відведена роль ласкавого й дбайливого дядечка. В іншому нікому до неї не було діла.

Боятися вона почала майже одразу – тут уже нічого не поробиш. Валентин, бувало, забирав її зі школи. Удома в цей час зазвичай нікого не було, і він змушував її перевдягатися й акуратно складати речі. При цьому стирчав на порозі й не зводив з неї очей. Далі – обід і перевірка уроків на кухні. Вона покірно приносила щоденник і зошити, хоча мати й батько здебільшого не лізли в її шкільні справи. Валентин кликав її до себе, садовив на коліна так, що вона опинялася затиснутою між краєм стільниці і його тулубом. Вона намагалася вирватись, але він чіпко тримав її однієї рукою, зі свистом дихаючи в потилицю, а другою погладжував її оголене стегно, ніби заспокоюючи. «Відпусти!..» – пручалася вона, на що їй відповідали здушеним смішком…

Потім з коридора долинав звук замка – повертався з роботи батько. Її миттю струшували з колін, вона мчала до батька, щосили притискалася до нього, а потім, ледь відірвавшись, забивалась у свій куток.

Так він переслідував її цілий рік, доки одного разу, розлючений її непоступливістю, не вдарив з розмаху в обличчя. Удома того разу теж нікого не було. З тієї хвилини її страх не те що б розвіявся – просто став іншим…

– Прибули. – Голос Родіона змусив Марту здригнутися. – Тебе провести?

Вона неуважно глянула й похитала головою.

– Сама дійду… Родю, ти когось ненавидів у своєму житті?

– Ненависть руйнує, сестричко. У мене нема ворогів. – Родіон відчинив задні дверцята, дістав із сидіння її сумку.

Марта теж вийшла і тепер стояла прямо перед ним, дивлячись знизу.

– Бувай. Дякую за морозиво… – кивнула вона. – Телефонуй.

Родіон не став чекати, поки Марта дійде до під’їзду, де тусувалася звична вечірня публіка: матусі з візками, обкурені підлітки й пара літніх подружок.

Коли вона озирнулася, «рено» кольору піску вже відчалював.

4

День випав ще той.

Просто зранку привезли п’ятирічного хлопчика з підозрою на непрохідність. Виявилася рідкісна форма запалення апендикса, який лопнув прямо на операційному столі. Провозилися дві години, перемиваючи черевну порожнину, потім Олександру відправили в інтенсивну терапію – стежити за станом прооперованого, бо, як завжди влітку, через відпустки людей не вистачало, а досвідчена літня медсестра Марина Ігорівна була зайнята двома важкими немовлятами. Потім завідувач відділення підмінив Олександру на годину – на неї чекав хірург і нескладна планова операція. Після цього вона повернулася до малюка, якому ще виповзати й виповзати з серйозної неприємності.

І весь оцей час її гризла одна думка: як знайти привід поговорити з дружиною старшого брата.

Утім, Інна розшукала її сама.

Близько третьої Олександру покликали до телефону в хірургію. Вона попросила приглянути, щоб хлопчик випадково не перетиснув дренаж, протупотіла довгим коридором, а потім піднялася сходами з другого на свій третій. На четвертому розташовувалося пологове відділення, на п’ятому – патологія немовлят. Телефон був у лівому крилі на посту чергової сестри поруч із її відділенням. Зараз там нікого не було, слухавка лежала на журналі процедур і грілася під увімкненою день і ніч настільною лампою. Із близьких цей номер знали тільки чоловік, Валентин і Марта.

– Алло, – хрипко видихнула Олександра, важко опускаючись на стілець. Рука була волога від поту, і трубка ледь не вислизнула.

– Чому ти залишаєш удома мобільний? – голос невістки дзвенів від крайнього збудження. – Я ледь вибила з твого Сергія цей номер! Конспіратори…

– Що сталось, Інно? – запитала Олександра. – Я сьогодні в інтенсивній терапії, це далеко звідси. Кажи швидше!

– Мені конче потрібен класний ветеринар. Знайди, будь ласка, а то наш постійний поїхав кудись, а місцевому коновалові я довірити кішку не можу. Тварина сама не своя…

– Добре, я ввечері перетелефоную.

– Навіть не думай! Лікар потрібен просто зараз! Сашо, щось не так. Я зовсім голову втратила. Ну я тебе дуже прошу!

– Добре. Тільки заспокойся й не кричи. Дай поміркувати… Знаєш що – передзвони мені сюди хвилин за п’ять-десять.

На іншому кінці лінії миттєво відключилися.

Олександра поклала слухавку на місце, потім знову підняла і з пам’яті набрала домашній Марти Янівни, у якої, як вона пам’ятала, начебто був пес – чорний пудель Соломончик.

Через три хвилини з’ясувалося, що пудель ще рік тому відправився в собачий рай, зате вона одержала номер мобільного найкращого міського ветеринара і його адресу. Олександра відчула докір сумління, коли на півслові обірвала балакучу Марту Янівну, що поринула в спогади про пуделя, і зараз же знову пролунав дзвінок.

– Ну що в тебе?

– Записуй. Телефонуй просто зараз і домовляйся. Записала? Пошлешся на доктора Куйжель… І ще, люба. Мені терміново треба з тобою дещо обговорити. Віч-на-віч.

– Ну то їдьмо разом. І мені буде спокійніше, – захопилася невістка.

– Я до шостої чергую. Раніше не вирвуся.

– Гаразд. Аби тільки оцей Борис Наумович виявився в місті… Спасибі, пташко моя! Ми тебе підхопимо.

«Спасибі не відкараскаєшся…» – уже на ходу, повертаючись у палату, сумно посміхнулася Олександра.

Родіон зустрів Олександру рівно о шостій біля виходу з корпусу, і вони жваво поїхали на зазначену Мартою Янівною адресу.

Маститий ветеринар не тільки виявився на місці, але й люб’язно погодився оглянути хвору кицьку в приватній лікарні, яку сам же й очолював. Для цього довелося заїхати до нього додому, забрати світило й доправити в клініку, де черговий лікар одразу ж узяв усі необхідні аналізи.

Олександра шалено втомилася: за весь день вона встигла ковтнути тільки кілька галет і каву з термоса чергового ординатора, симпатичного парубка, який панічно боявся відповідати на питання батьків прооперованого хлопчика. Довелося самій заспокоювати здуріле від тривоги молоде подружжя. Потім знову біганина… Усе це переплутувалося з думками про Валентина.

Провівши Інну до приймальні ветлікарні, вона повернулася до машини, тим більше що сигарети залишилися в сумочці на задньому сидінні. «Рено» був притертий до бордюру; щойно вона наблизилася, племінник вимкнув музику й вибрався на повітря.

Олександра клацнула запальничкою та обережно поцікавилася:

– Що батько?

– Шаленіє й кипить. Особливо з приводу ювілею. Збирає купу народу. Ви будете?

– Запрошення надійшло, а там подивимося… Ти не в курсі, хто приїде?

– Більш-менш. Список складали батьки – щоб усі були сумісні і не нудьгували. Кілька батькових ділових партнерів з дружинами, дехто з сусідів по селищу, мамина приятелька – лікарка-дієтолог… Головна фішка – обласний прокурор, це той, у якого ідіотська чотириповерхова дача, схожа на пагоду, в нас у селищі. Такий собі Шерех. Знаєте такого?

– Ні. Звідки?

– Обідав у нас одного разу.

– Не сподобався тобі прокурор?

– А що мені до нього? – Родіон хмикнув. – Я так-сяк знайомий з його дочками – наче нормальні дівки…

– Ти Марту забрав з дачі? – Олександра змінила тему.

– Питаєте! Доправив як належить. Тільки обідати зі мною вона відмовилася навідріз.

– Нічого дивного. Її ніколи не змусиш нормально поїсти…

З далини почувся схвильований голос невістки, потім заспокійливий баритон світила.

– Ідуть, – промовила Олександра. – Підкинеш мене хоч до площі?

– Ну навіщо ж так, тьотю Сашо? Доправимо професора, а вас я висаджу прямо біля під’їзду…

Коли Родіон знову начепив навушники та повернув у бік її будинку, Олександра впритул присунулася до братової дружини, яка не зводила очей із пластикової клітки зі своєю улюбленицею на ім’я Джульєтта.

– Зроби мені невелику послугу, – півголосом промовила вона.

– Люба! Я твоя боржниця навік.

– Савелій нас запросив на ювілей. Тобі про це відомо?

– Авжеж. Як без вас?

– Але він категорично проти того, щоб з нами приїхав Валентин.

– Хіба? – голос невістки звучав рівно, але фальш Олександра відчула за версту.

– Так, Інно. Мені начхати на причину їхнього розбрату. Але без нього ми не приїдемо. Це матиме дивний вигляд, згодна? Ви, зрозуміло, цілком можете обійтися без рідні на ювілеї твого чоловіка, у вас будуть усілякі важливі люди.

– Як тобі могло таке спасти на думку, Олександро! – обурилась Інна Семенівна. – Савелій мріє показати вам новий будинок, поспілкуватися по-родинному… Місця всім вистачить.

– То поговориш із чоловіком? – упритул запитала Олександра.

– Треба визнати, це буде непросто, – зітхнула невістка. – Але спробую… Хіба він зараз у місті?

– Хто?

– Валентин Максимович. У нього, я чула, постійні поїздки, пов’язані з роботою.

– Валентин хоче відновити нормальні стосунки з братом. І особисто привітати його з ювілеєм, – промовила Олександра, намагаючись, щоб голос звучав якомога переконливіше. – Зроби це для мене.

– Спробую, – несподівано твердо повторила Інна. У її бездоганно нафарбованих очах майнув дивний вираз. – Савелій тобі передзвонить.

– Дякую.

Олександра простягла руку й легенько поплескала по плечі племінника, даючи знак зупинитися. Потім дочекалася, поки машина від’їде, помахала вслід і тільки тоді глянула в бік свого будинку.

На третьому, у кімнаті Марти, світилось.

Чекаючи на дружину й сина, Савелій Смагін міряв кроками кабінет. Цю частину його просторого заміського дому будівельники закінчили оздоблювати тільки минулої осені. Час від часу він зупинявся, підходив до вікна і вдивлявся в темний простір сонного озера за смугою очерету. Його ділянка виходила просто до води, але будинок розташовувався вище – там, де ґрунт надійніший.

Полковникові подобалося в Шаурах, і своїм новим володінням він пишався. Будинок, служби, лазня, причал, сучасне устаткування та різні вигоди. Довелося ґрунтовно розщедритися не тільки на будівництво, але й для того, щоб приватизувати цей шматок землі, і то так, щоб комар носа не підточив. Тут, як і з одержанням українського громадянства, – а то була річ першочергова, – неабияк допомогли нові знайомства. Грошей, слава богу, вистачило на все.

Удома панувала дружина; він ні в чому їй не відмовляв і не заперечував. По суті, йому було достатньо кабінету на другому поверсі та спальні, звідки вузький коридорчик вів у спальню Інни. Вікна кабінету дивилися на галявину перед будинком, гараж і в’їзні ворота. Звідси Савелій Максимович міг бачити всіх, хто входив і в’їжджав, вольєр з кавказькою вівчаркою Хубілаєм, водойму на галявині, де хлюпалися японські коропи, та масивну огорожу, складену з дикого каменю. Огорожа тяглась аж до води, а пса він особисто ночами випускав з вольєра.

Полковник накидав план зустрічей і поїздок на завтра, коли повернулися Інна та син.

У селищі було тихо, тому дзижчання автоматичних воріт, попирхування двигуна «рено», стукіт дверцят машини було чути напрочуд виразно. Відклавши блокнот і олівець, він ступив до відчиненого вікна й побачив, як до будинку йде дружина, притискаючи до грудей переносну клітку з кішкою. Обличчя Інни у світлі ліхтаря над вхідними дверима здалося йому сумним.

Полковник поквапився назустріч. Уже спускаючись сходами в хол, він зненацька відчув, що скучив. Щось у ході Інни було незвично покірне, а такі речі його завжди збуджували.

– Упоралися? – запитав він, цілуючи дружину в щоку. – Усе нормально? Де Родька?

– Возиться в гаражі зі снастями. Збирається з приятелем на озеро в ніч. Раків ловити, чи що…

– Нехай. Може, чайку вип’ємо?

– Зачекай, Савелію. Я подбаю про Джульєтту, тоді й повечеряємо.

Він одружився з пристрасті – вона його взяла від першого погляду: тоненька блондинка, стримана, вихована й чуттєва. З родини із корінням – навіть вимова в неї залишилася столична. Таких у нього ніколи не було, але до одруження довелося йти довго, і річ була не в Інні, а в її батьках. З нею все виявилося просто. Це були ті ще нічки, дотепер у пам’яті; але й тут вона виявила стриману розсудливість – не захотіла, щоб він думав, начебто згоду батьки дали через те, що вона вагітна. Родіон з’явився на світ набагато пізніше, коли Савелій раптом стрибнув у гречку. Але це траплялося всього разів зо два – і то тільки на початку їхнього сімейного життя. А так він міг вважатися бездоганним чоловіком і однолюбом.

Савелій Максимович повернувся до кабінету, щоб узяти з бару пляшечку «Ґремі» – улюбленого коньяку дружини.

Син зазирнув тільки перед тим, як піти.

– Ти хоч поїв? – жваво запитала Інна Семенівна. У верхній їдальні, де був накритий стіл до пізньої вечері, пахло її парфумами. Двері на терасу були відчинені, на столі горіли свічки.

– Аякже, ма. – Родіон оглянув поглядом стіл. – Із якого приводу бенкет?

– Електрику заощаджуємо, – незграбно пожартував полковник. – Ви куди зібралися?

– На Нетечу. – Це було невелике озеро за три кілометри на південь, сполучене протокою з головним. – Ліхтар у гаражі?

– Так. Візьмеш машину?

– На велосипедах. Повернуся вранці, на добраніч вам.

Родіон уже спускався, коли його наздогнав голос батька:

– Замкни гараж і будь дуже уважний на дорозі, особливо в лісі!..

– Не розумію я цих забав, – Савелій Максимович повернувся до дружини. – Раки, блін! Краще б по дівках бігав…

– Не бурчи, – примирливо сказала дружина. – Усьому свій час.

Інна Семенівна готувалася до серйозної розмови. Знаючи вдачу чоловіка, вона могла очікувати чого завгодно: лютого спалаху, холодного сказу, погроз. До таких речей вона звикла й уміла давати з ними раду – надто довго вони прожили разом, щоб звертати увагу на емоції.

– Я щось зголодніла, – промовила вона, всідаючись у крісло, присунуте до стола. – І втомилася. Вимкни верхнє світло й приєднуйся.

– Як завжди: сама на свою голову. – Полковник не любив сутінків, але сьогодні був не від того. – Давно ми з тобою отак не сиділи. Крутимося, крутимося, так і життя мине… – Він потягся до пляшки. – Сьогодні, слава богу, все вирішили з Ювашевим. Він скупий, і до того ж просив ділянку, на яку поклали око такі люди, з якими ну ніяк не можна сваритися. Довелося залучати важку артилерію. Але я задоволений – моя частка виявилася навіть більшою, ніж очікувалося… Гарний коньячок, а?

Вона покосилася на ставну фігуру чоловіка, стримала усмішку й запитала:

– Сподіваюся, ти Ювашева не кликав на ювілей?

– А навіщо він мені здався? П’яте колесо в губернаторському возі, а понтів як у японського імператора… Та й чорт із ним! Що це я про справи? Власну дружину по кілька діб не бачу… Іннулю, може, сьогодні зі мною ляжеш?

– Може, – усміхнулася вона. – Подобається рулет?

– Ще б пак! Ти в мене майстриня… і не тільки в цьому.

– Твоє здоров’я. – Інна Семенівна підставила келих, аби чоловік хлюпнув коньяку, і подумала: «Зараз. Потім не підступишся».

Поки Савелій Максимович енергійно жував дольку лимона, вона, ніби без зв’язку з усім іншим, промовила:

– Олександра їздила зі мною до ветлікарні. Дуже допомогла.

– М-м, – невиразно промукав полковник. – І що?

– Чому ти не хочеш покликати Валентина?

– Це Сашка вже навіяла тобі у вуха? Ми ж із тобою все вирішили, давно й остаточно!

– Я нічого не вирішувала. Ти диктував, а я складала список. Хто в нас голова родини? Я можу радити в усьому, та не в тому, що стосується твоєї рідні, Савелію!

– Я так вирішив. Крапка. – Полковник почервонів і набичено втупився в дружину. – Ти вже все забула, га?!

– Тільки без крику, любий. Поговорімо спокійно. – Інна Семенівна зітхнула. – Пам’ять у мене в порядку. Однак минуло стільки років… Ти хочеш і з сестрою порвати? Тоді навіщо ми сюди їхали? Ближче до рідних – це не твої слова?

– Ти сама знаєш навіщо…

– Будь послідовним, Савелію. До Білорусі ти не схотів, подавай тобі Україну, тут, мовляв, є де розвернутись… А от не з’явиться на твій ювілей рідня, тебе ж і запитають: а де, шановний Савелію Максимовичу, ваші єдинокровні?

– Дурниці верзеш. Кому на фіг вони здалися?

– Та тому ж Шерехові. У нього в селищі все під контролем, ти ж у курсі. І йому далеко не байдуже, хто тут у нього під боком. Ти що, не звернув уваги, як він випитував тебе про рідню? Хто та що, та що поробляють, та чи є діти… Хочеш підтримувати з ним стосунки? То подбай, щоб не було пліток. Геннадій Іванович людей із проблемами уникає, це всім відомо.

– Не треба мене хомутати, я не…

– Ну гаразд, – жорстко обірвала чоловіка Інна. – Ніхто тобі не указ! Ти в нас – цар і бог. Це ми вже засвоїли. Але й у тебе є провина перед братом.

– Та ну? – Савелій Максимович роздратовано із повної руки налив собі коньяку. – У чому ж це я перед Валькою винен?

– А інтернат, у який ти законопатив хлопця на цілий рік?.. Ти ж і пальцем не поворухнув після тієї дикої історії…

– Ми тоді щойно одружилися, – похмуро огризнувся він.

– Ну то й що? Ти ж крутий, Савелію, а тут галіфе змокріло?

– Годі! – Полковник спалахнув, але стримався. – Приїхали… Ти, дорогенька, мені весь кайф поламала. Цього домагалася?

– Я теж не в захваті від твого молодшого. Але ти просто зобов’язаний його запросити!

– І знаючи, що трапилося після того полювання, ти ще смієш на мене тиснути?

– Не горлай так, ти мені Джульєтту перелякаєш…

– До біса! – Полковника понесло: – Прибирай зі столу і сама забирайся до своїх блядських котів… Пляшку не чіпай!

Вона давно не бачила чоловіка в такій люті, однак була впевнена: він скоро охолоне, засяде у своїй норі, прикінчить коньяк, а вранці перепросить за вчорашню брутальність. Лишилося зовсім трохи, щоб остаточно дотиснути.

Інна Семенівна спокійно підвелася, погасила свічки, ввімкнула люстру й мовчки стала збирати посуд на тацю. Лишивши на столі коньяк, воду та лимон, вона віднесла тацю вниз, у кухню. Повернулася з чистою полотняною серветкою й акуратно протерла поліровану поверхню стола. Чоловік огрядно сидів, увібравши голову в масивні плечі, і катав у долонях пузатий келих.

– От що, Савелію! – твердо промовила вона вже на порозі, дивлячись прямо в його похмуре, чавунне обличчя. – Зателефонуй сестрі і ще раз запроси їх. Усіх! Якщо ти цього не зробиш, то я – запам’ятай це! – більше ніколи не дозволю тобі торкнутися мене.

Двері зненацька гучно бахнули. Полковник підвівся, ступив до відчиненого вікна.

Галявина внизу була частково освітлена садовими ліхтариками. Хубілай дрімав на прохолодних плитах біля гаража, однак почув рух і підняв кошлату морду. Небо було чисте, повнісіньке зірок.

«До дідька лисого цих родичів з їхніми родичаннями, – скреготнув зубами Савелій Максимович. – Теж мені: мій дім – моя фортеця. І варто було про таке мріяти всі ці роки?»

5

Квартира, на радість Марти, виявилася порожньою.

Кинувши в передпокої сумку, вона відразу стала під душ. Це вона робила автоматично – після тренувань, школи, навіть після прогулянок. Водопровідна вода мало чим відрізнялася від води в басейнах, шкіра постійно свербіла, але Інна Семенівна подарувала їй якийсь особливий гель і пом’якшуючий крем – за рецептом її косметолога… І ще ніколи не треба витиратися насухо…

Коли вона вийшла в передпокій, затиснувши під пахвою джинси, футболку, трусики та рушник, щоб розвісити все це на розкладній сушарці на балконі й повернутися по халат, – у замку вхідних дверей провернувся ключ. Від несподіванки Марта прошмигнула назад у ванну, не встигнувши ввімкнути світло, і замкнулася. Серце колотилося, поки вона стояла, прислухаючись до метушні в передпокої, а потім до кроків, які на секунду затихли перед замкненими дверима.

Нарешті почувся тихий смішок – Валентин глянув на вимикач і пройшов далі.

Вона чекала, щоб вибратися зі свого притулку, але ще побоювалася якоїсь капості. Він міг підстерігати її просто за дверима або, як це не раз уже траплялося, постати з туалету в напівзастебнутих штанях. Міг перехопити на ходу й притиснути до стіни.

Марту злегка занудило – мабуть, від голоду. Крім легкого сніданку вранці на дачі й морозива в кав’ярні, вона нічого не їла цілий день.

Ванна була тим місцем у їхній оселі, яке вона особливо не любила. Це почалося років з п’яти. Зазвичай вважається, що діти не так уже й багато пам’ятають із раннього дитинства, але вона пам’ятала, і в ній назавжди лишився страх перед мильною водою, яка піднімається дедалі вище, вище, доходить до підборіддя, а вона, заціпенівши, не може вирватись і врятуватись. Немов кострубатий карб у пам’яті: Валентин, голий по пояс, возиться над нею, намилюючи її волосся чомусь звичайним милом, боляче відтягуючи пасмо й закидаючи назад її голову, щоб піна не потрапляла в очі. Вона не могла й пискнути, бо мати сказала: «Мені нема коли, твій батько знов у відрядженні, тобі допоможе вимити голову дядько, і без витребеньок, будь ласка. Я просто дивуюся, що з тобою робиться, коли ти бачиш ванну! Ти, Марто, вже велика дівчинка, могла б і сама скупатися».

Ніхто з них і гадки не мав про те, який глибинний, ні з чим не порівнюваний жах вона відчувала перед тим, від чого неможливо захиститися…

Марта продовжувала чекати, прислухаючись, доки раптово, немов саме собою, не спалахнуло світло. У дзеркалі відбилося щось непривабливе: руде, з переляканими очима, скуйовджене, довга шия в гусячій шкірі.

Вона взяла щітку, пригладила мокре волосся, щільніше загорнула халат і вийшла.

Валентин тупцював у кухні, гугняво наспівуючи під ніс. Вона клацнула вимикачем і подалася на балкон у кімнаті батьків, де стояла сушарка. Раптом Валентин опинився просто за нею і перед самими дверима схопив за плече.

– Пусти! – Вона спробувала була струсити чіпку клешню, та не вийшло.

У принципі, Валентин був не набагато вищим за неї, хоч і набагато сильнішим. Підлаштувавшись, можна було б і врізати вуйкові, але вона не хотіла його бісити, бо не знала, що з того може вийти.

– Куди всі пропали? Де твоя мати? Чому досі не повернулася?

– Уявлення не маю. Прибери руки!

– Я готую вечерю, дитинко. Привіз нам дещо смачненьке…

– Ну то й що? – Марта сіпнулася, вивільняючись, і повернулася до нього.

– Ти так швидко ростеш. Скоро від нашого маляти не залишиться й сліду.

Її знову занудило. Марта покосилася в бік кухні.

– Там щось горить.

– Ох, дідько, справді… Зовсім забув, – заметушився Валентин. – Коротше, чекаю тебе до столу…

І так буде повік. Бо він і не збирається залишати їхній дім. Від нього чомусь завжди відгонить вагоном, вугіллям, засаленими простирадлами, хоча за натурою він чепурун. І ще чимсь мерзенним, що годі описати.

Прихопивши в передпокої сумку, Марта вирушила у свою кімнату й тільки тоді виявила новісінький замок у дверях. Не якусь там непевну засувку, а справжній замок, компактний і надійний на вигляд, з кулястою латунною ручкою, у яку зсередини вставляється ключ.

Одним рухом вона захлопнула за собою двері, повернула ключ і сунула його в кишеню халата. Буквально через півхвилини з того боку пролунав стукіт кісточками пальців. Марта зловтішно посміхнулася. Їсти хотілося до кольок.

У сумці знайшовся пакет із яблуками – білий налив, дачний, шматок підсохлої кулеб’яки, запакований у пергамент, і якась зелень. У двері знову шкреблись, але рот у неї був набитий, і Валентин не отримав навіть мукання.

Після їжі Марта змахнула крихти зі стола, викинула недогризок яблука у вікно і, не гасячи світла, вляглася в халаті поверх старого картатого пледа, попередньо відсунувши стос чистої постільної білизни до стіни.

Нарешті спокій…

Прокинулася вона від нового стукоту у двері. Голос батька мовив:

– Марточко, пусти мене, будь ласка!

– За-а-араз, татку! – Марта позіхнула, намацала ключ у кишені й босоніж прочалапала до дверей.

– Ну, як тобі? – спитав Федоров з порога, кивнувши на замок. Він був трохи захмелілий. – Довелося повозитися чимало…

– Дякую, чудово. Заходь.

Перш ніж захлопнути двері, Марта визирнула. Ні звуку. «Невже забрався?» – подумала вона та обернулася до батька. Федоров уже сидів, розвернувши стілець спинкою до письмового стола, з блаженним виразом на обличчі.

– А де мама?

– Не знаю, – відповіла Марта без подробиць.

– От і Валентин не в курсі,– зітхнув Федоров. – Щось загуляла наша Олександра Максимівна…

– Ти що, випив? – з подивом запитала вона.

– Та крапелиночку, Марто. Клянусь! Але якби ти знала, кого я сьогодні випадково зустрів! Через двадцять років!

– І кого ж? – Вона забралася на ліжко, сунула подушку під спину й закутала ноги полами халата.

– Олексія Гаврюшенка, однокласника. Не можу в голові вмістити! Ми шість років за однією партою просиділи. Він тепер персона. Заправляє слідчим відділом у міській прокуратурі.

– Он як? – Марта нишком позіхнула, прикривши рот долонею. У животі підозріло загурчало. Зараз би бутерброд. Вона прислухалася до звуків із кухні.– Поспілкувалися?

Батько захопився:

– Думаєш, ми не мали про що поговорити? Адже обидва вступали до того самого інституту – юридичного. Було таке. Я не пройшов…

– А як ви з мамою познайомилися? – розсіяно перебила Марта. – Ти ніколи не розповідав.

– Елементарно. Твоя мати щойно закінчила медучилище і прийшла працювати в лікарню. Ми там саме монтували рентгенівський пристрій, а потім…

Федоров чомусь обірвав себе на півслові.

Марта однаково слухала неуважно: у коридорі по той бік дверей нетерпляче походжав Валентин, тиснучи лінолеум пласкими ступнями в домашніх шкіряних туфлях. Цю його ходу з шарканням ні з чим не сплутаєш. Нарешті двічі постукали. Вона уривчасто кинула «так». У щілину проліз материн брат і звичним своїм єлейним тоном покликав їх обох у кухню.

– Ти йди, тату, – сказала Марта, коли Валентин вийшов. – Мені треба переодягтися.

Федоров квапливо вийшов, клянучи себе на чому світ стоїть. Мало сп’яну не обмовився, як переконував дружину завести дитину і чим те скінчилося. Довелося податись у ванну, сполоснути розпашіле обличчя й хоч трохи привести себе до ладу. Телефон у передпокої та його мобільний тупо мовчали, у квартирі плавилася напружена тиша.

Думка про те, що вже не перший рік поспіль він проводить свою відпустку геть нездарно, майнула в нього тієї миті, коли Олександра, відімкнувши своїм ключем вхідні двері, ступила в передпокій, а зі своєї кімнати з’явилася дочка.

– Привіт, мамо! – вигукнула Марта. – Чого це ти…

– Сашо, – перебив її раптово виниклий на порозі кухні Валентин, – ну де ж ти блукаєш?

– А що сталося?

– Та нічого особливого.

– Тоді які претензії?

– Немає претензій. Ти голодна?

– Ще б пак.

– То до вечері…

Це була їхня персональна манера спілкування. Олександра навіть не розсердилася. Скинула з набряклих ніг босоніжки, повісила сумочку і, нібито не помічаючи Марту, подалася мити руки.

Стіл у кухні був накритий наче для парадного бенкету.

Пляшка вина зі строкатою етикеткою, п’ять тарілок із сервізу, згорнуті кувертами серветки, кришталеві келихи. Тонко нарізана шинка, іспанська салямі, маслинки, огірочки-корнішончики… Марта завмерла на порозі.

Спиною до кухонного вікна ніяково переступав з ноги на ногу батько з сигаретою в руці, а поруч на табуреті проглядалася досить жалюгідна, стрижена майже під нуль істота. Гола худа шия теліпалася в розтягнутому вирізі секондгендівської футболки. Тільки піднапружившись і придивившись, можна було розпізнати жіночу особину, і то досить молоду. Жодних натяків на косметику, із прикрас – три срібні кільця в мочці лівого вуха.

Валентин, легенько підштовхнувши Марту до столу, сказав: «Сідай, знайомся. Це моя колега Людмила… Людочко, це племінниця Марта, я тобі про неї розповідав…»

Марта кивнула й відвела погляд від гості,– та, мабуть, з’явилася в оселі, поки вона спала.

Увійшла Олександра і влаштувалася на звичному місці – на чолі столу, скоса поглядаючи на оту Людочку. Марта потяглася до столу, нашвидкуруч зібрала в тарілку данину: хліб, шинку, сир, огірок і кілька маслин – та підвелася. Наостанок прихопила баночку «пепсі».

– Ти куди? – сердито запитав Валентин. – Сашо, ну що це таке! Знову ці її фокуси…

– Нехай їсть де хоче, – примирливо мовив Федоров.

Коли Марта зникла в себе, Валентин заклопотався навколо дівчини, яка сиділа весь цей час нерухомо, дивлячись в одну точку. Він потягнувся до пляшки, розлив вино й театральним жестом підняв келих.

– Сергійку, Сашенько! Дорогі мої, я зустрів свою долю… Ми з Людою вирішили одружитися!

Дівчина не ворухнулася.

– Сьогодні зустрів, чи що? – не приховуючи іронії, запитала Олександра. – Якось це в тебе все… раптово… Ну що ж, ми за тебе раді.

Валентин трохи обійняв дівчину за гострі плечі, відпустив, сунув їй під ніс тарілку й виразно шепнув: «Ну випий же, мила, і поїж, будь ласка…»

– Звідки ви родом, Людо? – Федоров спробував розрядити напругу, яка не спадала. – Якщо, звісно, не секрет.

Вона відповіла, назвавши якесь містечко в іншій області. Помовчавши, додала, що тепер живе тут, батьки далеко, школу закінчила чотири роки тому, однак вступити нікуди не вдалося… Голос у нареченої Валентина виявився приємний, низький, оксамитовий і, незважаючи на підліткову зовнішність, ледь хрипкуватий.

– Ми познайомилися, – жуючи, втрутився Валентин, – цілком випадково… у Люсі це був перший рейс після курсів провідників резерву, а напарник мій потрапив до лікарні. З виразкою, знаєте, не до жартів. От до мене й відрядили Людмилу. Хвилювалася, звісно, дівчинка, але впоралася чудово. Правду я кажу? Ти їж, їж, не соромся…

– І коли ви… м-м… збираєтесь одружитися? – Олександра спідлоба глянула на молодшого брата.

– Валентин Максимович пожартував, – червоніючи, промовила Людмила. – Ми нічого такого не обговорювали… Усе, дякую. Я вже сита.

– Я теж. Прикури й мені, Сергію, – Олександра перевела погляд на дівчину, узяла простягнуту чоловіком сигарету й глибоко затяглася. – Щось я вас, Людмило, не розумію. І тебе теж, Валику.

– Річ у тім, що я винаймаю квартиру за містом, і Валентин Максимович запропонував мені пожити у вас кілька днів… У проміжку між рейсами.

– Людо, я тебе прошу – побудь поки що в моїй кімнаті,– метушливо перебив Валентин. – Я до тебе дуже скоро. Ще вина?

– Ні. Добраніч. – Дівчина неквапливо склала серветку.

Валентин підвівся, щоб пропустити її до виходу з кухні. Зненацька Людмила виявилася високою, вищою за нього на пів голови. Примружившись, він простежив, як вона йде коридором, злегка погойдуючи худими стегнами й звісивши тонкі руки вздовж тіла, і знову сів за стіл.

– Не розумію, Валику, навіщо ти влаштував цей спектакль? – обурено промовила Олександра, притишивши голос.

– Не заводься, сестричко, нема чого.

– Ця Людмила… вона й справді твоя… напарниця?

– У всіх розуміннях. Вона ж сама сказала… І взагалі – яке це має значення? Сказано – наречена, і крапка… Розумна дівчина, з нею приємно спілкуватися… – Він явно починав нервувати. – Що тобі знову не так?

– Ну, я пішов, – Федоров підвівся. – Зазирну до дочки.

– Іди вже. Ми тут самі приберемо. – У тоні дружини не було жодного натяку на благодушність. – У Марти зранку тренування. Скажи, щоб негайно лягала.

Щойно вони залишилися вдвох, Олександра зміряла брата важким поглядом і процідила:

– Ну?

– Що конкретно тебе цікавить?

– Звідки взялася ця… бритоголова? Де ти її підчепив?

– На станції Завасине. Знаєш таку? Три хатки, десяток гусей, бруд по коліно і п’яний сторож на вихідній стрілці. До райцентру чотирнадцять кілометрів путівцем. Стоянка півтори хвилини.

– Ніколи не чула. Тобто не провідниця?

– Слухай-но. Дівчисько без роду-племені, щойно з колонії. Без грошей і житла. Стояла вся в сльозах біля мого тамбура, бо жоден козел у потязі не хотів її пустити. Голодна, з тоненьким наплічником. Я їй гроші суну, а вона: «Громадянине начальнику, візьміть до міста, я вам вагон вимию…»

– Пожалів, отже?

– Пожалів, – кивнув Валентин, розслабляючись від того, що Олександра впокорилась і тепер проковтне все. – Хто б не пожалів таку гарну дівчину?

– Навіщо ж ти затіяв ідіотський театр? Не попередив? Невже б я не зрозуміла?

– Тебе не було весь вечір. І чоловік твій з’явився тільки годину тому. Кого попереджати? Я з Людою на вокзалі попрощався, дав про всяк випадок свій телефон. У неї тут якась подружка, вийшла на пів року раніше, до неї вона й поїхала. Та не зрослося – подружка виявилась у від’їзді… Ну й зателефонувала сюди. Я кажу – приїзди. Тут ми їй зліпили нашвидкуруч біографію…

– Вона житиме з тобою? Отут?

– Тимчасово, Сашо, поки що.

– Але ж ти працюєш! – перебила Олександра. – Тебе немає вдома по кілька діб!

– У мене три вільні дні. Спробую через Фролова влаштувати її в управління дороги, хоч прибиральницею. У них є гуртожиток для персоналу. Усе буде окей. – Валентин усміхнувся. – Може, й справді ризикну одружитися.

– Уперед, – сказала Олександра, згрібаючи посуд зі столу. – Нема заперечень. Тільки вже будь ласкавий, перебирайся разом із молодою дружиною прямо у ваш прекрасний гуртожиток…

Федоров мимоволі продовжував прислухатися до того, що відбувалося в кухні. Поки що все йшло начебто мирно. Буря так і не вибухнула. Коли звідти долинули мирний дзенькіт посуду, який збирають, і плюскіт води, він широко позіхнув і глянув на дочку.

Марта саме заштовхувала кулаками подушку у свіжу наволочку.

– У тебе все готове на завтра? – запитав він.

– Так, тату, – відповіла вона.

– І як тобі плани твого дядька?

– А ви повірили? – Марта обернулася й тепер дивилася на батька без тіні усмішки. – Іди спати й забудь усе, що він тут наплів. Ніхто йому не потрібний, тим більше дружина. Поруч із Валентином Максимовичем жінки, якщо не брати до уваги нашу маму, надовго не затримуються.

6

Ніякою Людмилою вона не була.

Звали її Наталя Орлова, а народилася вона на околиці Пітера в тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмому. Її мати, теж Наталя, досвідчена лікарка-педіатр, тільки в тридцять сім років із труднощами змогла виносити й народити єдину дитину.

У непевний час змін, коли їй виповнилося шість років, батько відвіз їх з матір’ю в Україну. У Луганську жила рідня по дідовій лінії – двоюрідні брати, теж Орлови. Там він разом із братами закрутився в якомусь торговельному бізнесі, бо дружина довго не могла влаштуватися за фахом, а гроші від продажу пітерської квартирки скоро скінчилися. Батько мав золоті руки, все життя працював на станції техобслуговування, а тут мусив викручуватися по-всякому.

Коли вона перейшла в третій клас, осіннього ранку батька разом зі старшим із двоюрідних братів розстріляли невідомі за п’ять кілометрів від прикордонного переходу з боку Росії. Орлови везли звідти товар і зупинилися перекурити й випити кави на узліссі. Стояв початок жовтня, брат сунувся в лісочок пошукати опеньків.

Тут їх і накрили.

Потім вона жила з матір’ю. Наталя-старша працювала, а вона, щойно закінчивши школу, відразу вступила в луганський універ на айті-технології. Дядько Андрій (в іржавому «фольксваґені» його не було, тож лишився живим), затятий холостяк, згодом завів невеликий меблевий магазинчик. Він і подарував їй комп’ютер. Дядько намагався залицятися до мами, але без помітного успіху. Після загибелі батька заміж мати більше не хотіла. Хай там як, Андрій Петрович їм завжди допомагав, і їй іноді навіть ставало жаль його – симпатичного телепня з винуватими темно-карими очима та великими м’якими руками у вічних саднах. Ще вона ніжно любила вдову дядька Микити – чорноволосу красуню тітку Люсю. Але через рік після похорону тітка вийшла заміж і разом з новим чоловіком, трьома дітьми та свекрухою відбула в Ізраїль. Чоловіком її став слідчий на прізвище Гітович – той, що й вів справу про вбивство братів Орлових. Тьотя Люся на цьому світі нікого й нічого не боялася, тому спробувала взяти у свої руки бізнес покійного Микити, але умовляння слідчого й заміжжя переважили. Усе нажите було продано, фірма перейшла у власність людини, що близько стояла до прокурорських, кримінальна справа попливла в архів.

Можливо, Наталя й назвалася її ім’ям лише тому, що потребувала якоїсь опори, хай навіть уявної. На тій запльованій платформі Люся Гітович просто відсунула б плечем цього Валентина й незворушно піднялася б у вагон. А вона продовжувала стояти біля дверей тамбура, жалібно зазираючи провідникові у вічі, немов шолудива собачина.

І він миттю все про неї зрозумів, психолог сраний. Як же це вона, бита-перебита, не розгледіла й сприйняла його за зовсім іншу людину? Певно, їй будь-що треба було здолати цей останній відрізок шляху до Анюти, а сил уже не залишалося ні на що. Скінчилися гроші, їжа, розрядилася старенька «Моторола», і вона навіть не могла зателефонувати й заспокоїти маму, виразно пояснити, чому не повертається до Луганська, а їде в Харків до якоїсь там Ганни Грушко, що відсиділа за дрібне розкрадання в одній з нею колонії.

Андрій Петрович забрати її не зміг – за тиждень до закінчення її строку мама зателефонувала й повідомила, що він лежить у гіпсі. Але Наталя того разу твердо сказала матері, що вдома з’явиться місяців через три, не раніше, але щойно вийде з колонії, одразу зв’яжеться з нею.

Пояснювати причину не було бажання. Тому, вийшовши за ворота ВТК, насамперед Наталя зателефонувала додому. Мама розплакалась і стала кричати в мікрофон: «Сонечко моє, що ти вигадала? Де перебуваєш? Ану вертайся, не добивай мене…» Наталя саме стояла на автостанції, і пояснювати під прицілом чужих очей їй було ні до чого. Вона пробурмотіла в слухавку: «Я пізніше передзвоню, мамо», – а коли ввечері, перед тим як пересісти з одного рейсу на інший, зателефонувала знову, то почула: «Ну навіщо тобі десь намагатися влаштуватись? Устименко обіцяє, що вони відразу візьмуть тебе на колишню посаду. Ти просто не уявляєш, скільки він зробив, щоб тебе звільнили достроково…»

Устименко був завідувачем відділенням банку, у якому вона раніше працювала, він же її й посадив.

Тоді вона вимкнула телефон, проте наступного ранку, замість того, щоб остаточно порозумітися з матір’ю, здуру набрала номер Анюти. Та з радощів пробалакала чи не пів години, обнуливши її рахунок і посадивши батарею. Зате тепер у Наталі були дві речі: точна адреса подружки і надія.

Залишалося дістатися до Харкова.

Вона закінчила інститут у двадцять два й одразу ж знайшла непогану роботу – стали в пригоді знання Excel і Powerpoіnt, а також здатність швидко аналізувати ситуації. На жаль, у власній ситуації вона розібралася тільки тоді, коли вже було запізно.

До її обов’язків спочатку належало консультування клієнтів щодо пропонованих продуктів і послуг та допомога в роботі з системою електронної черги. Банк звався експортно-імпортним, але в їхньому відділенні левову частку складали операції з пенсійними рахунками та пов’язаними з ними депозитами. Решта, з погляду керівництва, була необов’язковим доповненням. Тому їй постійно доводилося возитися з буркітливими, підозрілими, тяжкими на розум старими, але це з надлишком компенсували зарплата, надбавки і ще деякі гроші, що капали на її карту.

Усе завалилося в лічені дні, коли слідчі органи ні з того ні з сього почали фронтальну перевірку у відділенні. Наприкінці тижня її заарештували, потім, допитавши, випустили під підписку – до суда. І тільки набагато пізніше, уже в колонії, вона остаточно розібралась у всьому й зрозуміла, із якою ницістю її кинули.

На першому ж допиті вона поривалася все пояснити слідчому – очкарикові-задохлику. Той, здавалося, слухав уважно й небайдуже, однак коли запитав: «Тож і ви одержували відсоток?» – Наталя замовкла. На ті гроші нарешті одягли і взули маму та залатали діри в господарстві. До наступної зустрічі зі слідчим Наталя ретельно готувалася, вирішивши стояти на своєму – адже вона цілком довіряла начальству. Але тут виник адвокат, найнятий банком для майбутнього процесу, і все покотилося за іншим сценарієм. Цей пан не приховував, навіщо Устименко послав його до неї. І аргументи в нього були непробивні. «Вас, дівчинко моя, ніхто не вважатиме лиходійкою, – адвокат простяг їй стерильно чистий носовичок, щоб вона витерла мокрі очі.– У суддів теж є діти й онуки. Молодість часто помиляється, за це суворо не карають. Одержите щонайбільше три-чотири роки…»

Наталя заціпеніла і з жахом уп’ялася в його гладке, непроникне обличчя: «Але ж я… Я ні про що таке й не підозрювала…» Адвокат перебив її, сухо посміхнувшись: «Голубонько! Вам і не слід було підозрювати. А тепер припиніть розводити сирість і вислухайте мене уважно…»

Їй було запропоновано не відкривати рота й у всьому погоджуватися зі старшим слідчим з економічних злочинів Фроловим. Фролов не звір, навпаки – людина з освітою, не дурний і не жадібний. Пом’якшувальні обставини знайдуться. Суд доведеться пережити, але адвокат постарається домогтися, аби засідання пройшло в закритому режимі. Особливої ганьби не буде. Наталя вийде на волю років за два – це максимум. Про її матір подбають.

«Я зрозуміло викладаю? – Холоднуваті очі адвоката випромінювали впевненість. – Ви ж не станете ускладнювати собі життя безглуздою впертістю, Наталіє Дмитрівно, так?»

Вона зрозуміла, потім все-таки запитала: «Чому я мушу вам вірити?» – «А вам нічого іншого й не лишається, – відповів він, знизуючи плечима. – Інакше доведеться терпіти набагато довше…»

Вона впокорилася, прийняла умови, однак підписати якісь папери, що їх в ту найпершу зустріч підсував адвокат, рішуче відмовилася, чим навіть викликала його повагу. Коли все закінчилося, вона постаралася забути їхні імена, обличчя й навіть ту тиху вуличку в центрі, де було відділення банку і куди вона з таким піднесенням поспішала щоранку…

Близько сьомої ранку, позіхаючи, Валентин вибрався з ліжка й подався в туалет. Наталя залишилася лежати, відвернувшись до стіни.

Ніхто б не повірив, але у свої двадцять п’ять вона лишалася незайманою. Не те щоб на неї не звертали уваги чоловіки. Просто не складалося. Наталя вважалася привабливою – висока, з вузькими стегнами, довгонога й тонкокоста шатенка з очима кольору недостиглих каштанів. Так коротко, під машинку, вона почала стригтися тільки в колонії.

Кавалер з’явився майже відразу, щойно вона ввійшла в коло нових службових обов’язків у банку. У відділенні він був менеджером зі зв’язків із віп-клієнтами, ходив гонорово, був старшим за неї років на п’ять і спочатку їй не сподобався. Однак цей Ігор так мило дбав про неї, так стримано й розумно поводився, так співпереживав, коли з нею скоїлося лихо, аж вона майже повірила, що в неї є справжній друг.

Кілька разів вони вечеряли в мексиканському ресторані, після чого Ігор відвозив її додому на своїй новенькій сріблястій «хонді». Він єдиний зі співробітників банку постійно був присутній на всіх засіданнях суду, не зводячи з неї сумного погляду й час від часу тривожним напівшепотом переговорюючись із адвокатом.

Ігор і був тим, хто зробив їй пропозицію, від якої, як то кажуть, складно відмовитися. Ішлося про послугу: чи не дозволить Наталя використовувати її рахунок у тому самому відділенні банку для переказування деяких сум.

– Звідки? – відразу запитала вона.

– З Пенсійного фонду, – була відповідь. – Зрозуміло, не за гарні очі. Твої – пів відсотка від кожної операції.

– І великі суми?

– Значні.– Ігор заклопотано зітхнув. – Бачиш, у нас вічна плутанина у відносинах з фондом. Сотні копійчаних доплат, особливо зараз, коли розміри пенсій постійно коригуються. Ми в такий спосіб розв’язуємо купу проблем.

– А це законно? – запитала вона.

– Що? – здивувався Ігор.

– Пів відсотка. Мої.

– Не сумнівайся, – сказав він. – І взагалі: ти в цій операції як бовван у преферансі…

Пізніше, розкладаючи по поличках клапті інформації, які спливли на суді, у переговорах з адвокатом і в показах свідків (які були на дев’ять десятих брехнею), вона здогадалася, звідки бралися гроші. Керівник мав доступ до «сплячих» рахунків – тих, яких ніхто не торкався по декілька років. Їх було багато, і з’ясовувати, де ці люди, живі вони чи на тому світі, ніхто не мав ані найменшого бажання. Навпаки. А технологія виявилась елементарною. Хтось із менеджерів верхньої ланки оформлював фіктивну вимогу з Пенсійного фонду на повернення нібито помилково перерахованих дрібних сум. Суми автоматично знімалися зі «сплячих» рахунків і направлялися до фонду. Там заздалегідь проплачений банком співробітник не підтверджував повернення і відправляв гроші назад. Але не на рахунки, з яких вони були зняті, а на Наталину картку. Звідти вони йшли в невідомому напрямку. Найімовірніше, на покупку цінних паперів, на позики, якісь гранти, короткострокові кредити. І тільки після цього поверталися до того, хто склав усю цю комбінацію, чистими, як дитяча сльоза. А найголовніше – все мало такий вигляд, наче вона сама все це й склала.

Утім, суду так і не вдалося довести, що ті вісімдесят мільйонів гривень, які встигли пройти через її рахунок до перевірки, принесли Наталі якусь вигоду. Зате пів відсотка – тут не посперечаєшся.

Ігор разів зо два написав їй у колонію. Коротко й ніжно. Вона прочитала, відчула фальш і не відповіла. Викреслила з пам’яті.

Повернувся Валентин, опустився на коліна на край ліжка й торкнувся холодними пальцями її стриженої потилиці. Тіло дівчини болісно напружилося під простирадлом. Вона повернула голову, і він нахилився поцілувати її в чоло – майже по-батьківськи.

Від нього пахло «Колгейтом», милом і нудотною туалетною водою. Уночі в них жодного сексу не було, але відбувалося щось таке, про що вона намагалася не згадувати.

Наталя подивилася Валентину в очі й запитала:

– Я можу піти звідси?

– Ні,– миттєво відповів він.

– Чому?

– А нема чого. Я зараз з’їжджу в Управління резерву, там маю справи. Поклопочусь і про твоє питання. Години за три повернуся, обговоримо решту…

– Що ж нам з тобою обговорювати? – поцікавилася вона.

– Ти за що відсиділа? – замість відповіді мовив Валентин, випростовуючись. – Ану розкажи дядькові. Те, що ти не Людмила, я вже знаю, а от твоя історія про поїзд, від якого ти нібито відстала, мені здалася туфтою відразу, як тільки я тебе роздивився.

– Ти й сам майстер казки складати. Як-от учора, – сказала вона з усмішкою. – Ніде я не сиділа.

– Годі, Наталко. Я хочу допомогти тобі влаштуватися на роботу. Ти мені дійсно подобаєшся.

– Звідки ти знаєш, як мене звати?

– Теж мені, таємниця природи. Зазирнув у твої документи ще в поїзді, поки ти бігала в туалет. Вони в тебе в наплічнику, у потаємній кишені.

– Повернув на місце, сподіваюся?

– Ображаєш, – обурився Валентин. – Я ж не кишеньковий злодій. То за що тебе закрили?

– Убила людину. Ненавмисне, – сказала вона, перехопивши його пильний погляд.

– Тоді тобі й правда нема куди йти, крім міліції. Ти піднаглядна?

– Слухай, може, досить? Що ти в усьому цьому розумієш? – спалахнула вона.

Валентин одягався без сором’язливості – міняв труси, натягав штани, пудрив пахви – наче вони й дійсно були близькими людьми.

– Усі вже розходяться, – нарешті діловито повідомив він. – Сестра втекла до восьмої в лікарню, племінниця через півгодини рушить на тренування. З нею, імовірно, піде й Сергій – він наче збирався до старих на дачу. Як устанеш – поїж і спокійно чекай на мене. Усе в холодильнику. Відпочивай поки, Наталко. Повернуся – пробіжимося по магазинах, ганчір’я прикупимо, а то ти схожа на опудало…

Вона ледь дочекалася, щоб Валентин нарешті забрався.

Як була, голяка, Наталя кинулася до дверей і опустила собачку замка. Метнулася до свого жалюгідного наплічничка, кинутого на підлогу під вікном.

Слава богу, документи, здохлий мобільник і жалюгідні рештки грошей виявилися на місці. Там само лежав старенький годинник, який вона зняла й сунула в кишеньку, коли вчора ходила митись. У справжній ванні, з гарячою водою, запашною піною, шампунями трьох сортів і м’яким рушником на додачу. Уперше по-справжньому за сімсот п’ятдесят днів і ночей.

Стрілки на годиннику показували восьму тридцять сім.

Валентин Смагін був єдиним чоловіком-провідником у тому потязі. Саме тому вона й вирішила звернутися до нього, хоча вагон був купейний.

Спочатку вона хотіла була їхати автобусом, але, як з’ясувалося, на автобус грошей у неї не вистачало. Вона й не знала, що всього за два роки квитки так подорожчали. Але навіть якби вона вийшла на трасу й проголосувала, за так ніхто б не повіз. Як же це вона так прорахувалася, що в результаті опинилася в цій глушині? І все тому, що замість грошей на дорогу в колонії їй видали папірець на безкоштовний проїзд до Полтави.

На облупленій лавці вона прикурила одну з двох сигарет, що залишалися в неї. Поруч відразу прилаштувався алкаш і виразно кивнув на м’яту пачку «Прими-люкс», яку вона ще стискала в руці. Наталя простягла разом із запальничкою. Той покрутив у брудних розпухлих пальцях з обламаними нігтями й повернув, оголосивши, що останню не візьме, тим більше в дівки. На це вона сказала, що має ще, а чоловік хрипко закашлявся: «Не бреши. У тебе й так проблеми. Треба їхати?»

Він виявився місцевим і пояснив, що до Харкова дістатися можна дизелем, він іде сім годин, але найближчий тільки завтра вдень. До того ж на шляху звірствують контролери. Можна спробувати сісти на транзитний швидкий – той буде години за три. Якщо пощастить, звичайно. До жінок-провідниць краще не сунутися, їх за це ганяє начальник поїзної бригади. Вокзал поруч – два квартали.

Вона залишила алкашеві сигарету й пішла.

Валентин не ставив жодних питань. Просто відвів у купе провідників і замкнув іззовні. Уже потім, коли потяг рушив, він повернувся, вони поговорили. Вона назвалася Людою і видала драматичну версію з поїздкою на відпочинок із друзями. Потім він напоїв її чаєм з печивом і поклав у порожньому купе в далекому кінці вагона.

До самого Харкова Наталя проспала. О дев’ятій ранку, коли прощалися на величезному й гамірному вокзалі, Валентин надряпав на чиємусь використаному квитку номер свого мобільного. Наталя потяглася через усе місто до подружки, але наткнулася на глухо замкнені двері. Постукала до сусідки по майданчику, і тут з’ясувалося, що Анюти не буде до завтра. Сусідка перейнялася її ситуацією рівно настільки, щоб дозволити з домашнього коротко, уклавшись у тридцять секунд, зателефонувати Валентинові.

Чого йому? А більше не було кому.

Наталя натягла джинси й власну далеко не свіжу чорну футболку, накинула плед на розкладне крісло, у якому провела ніч із Валентином, і подалася в кухню.

Там було чисто й свіжо від відчиненого вікна. Але для початку вона вмилась і з особливою ретельністю вичистила зуби. Заварила чашку міцної кави й викурила сигарету з пачки Олександри – так, здається, звали господиню дому. Сигарети були слабкі, незнайомої марки, тонкі, але приємні на видиху.

Курити її навчила Анюта на другому місяці перебування в колонії.

Згадавши про подругу, Наталя знову спробувала додзвонитись, але слухавку в Анюти не брали. Телефонувати з міського на мобільний вона не ризикнула – телефон чужий, а це гроші. Тоді повернулася в кімнату Валентина – пошукати зарядку й повернути «Моторолу» до життя. Пристрій виявився в нижній шухляді комп’ютерного столу, але не підійшов.

Наталя опустилася в крісло перед столом. Погляд її впав на ноутбук. Ледь повагавшись, вона простягла руку й відкинула кришку. З будь-якого міського порталу, якщо, звичайно, інтернет підключений, можна скинути повідомлення на Анютин мобільний.

Комп’ютер завантажився швидко, але відразу зажадав пароль. Повозившись, Наталя визначила, що пароль цей – восьмизначний. У принципі, кількість символів збігалася з числом літер в імені «Валентин», але це ще нічого не означало. Власник у комп’ютера був кручений, з фантазіями, і на думку йому могло спасти що завгодно. Однак спробувати можна.

Про всяк випадок вона перевернула ноутбук і оглянула днище. Потім відкрила дисковід і кинула швидкий погляд на каретку. У цих місцях дехто записує паролі, особливо важливі, не сподіваючись на пам’ять. Раніше це не раз їй допомагало, але не зараз. Звідси висновок: пароль, яким користується Валентин, забути неможливо. Виходить, усе-таки ім’я. Але тут маса варіантів.

От їх вона й перепробувала. Основні комбінації кириличних і латинських літер, з яких складається ім’я «Валентин». Обернене читання, перестановки складів. Цифрова інтерпретація.

Нічого не виходило. Комп’ютер відмовлявся пускати далі. Доки Наталю не осяяло. Мова! Стара фішка. Увімкнути англійську, а ім’я набрати на українській клавіатурі. Або ж навпаки.

«Навпаки» спрацювало відразу. Операційна система завантажилася. Мережа була доступна, але перед тим, як знайти портал, з якого можна безкоштовно надсилати повідомлення, вона не стрималася від допитливості – а що тут у скромного провідника. Відкрила підряд кілька файлів, пробігла тексти, спіткнулась об картинки й відео, після яких одразу запустила поштову програму й швидко переглянула деякі вхідні та вихідні, борючись одночасно з нудотою і зі страхом, що її за цим застануть.

Анюта остаточно вилетіла в неї з голови. Наталя квапливо вимкнула комп’ютер і заметалася по кімнаті, збираючи речі, тому що далі залишатися тут не можна було ні хвилини. Як у бараку з хворим на сибірську виразку.

Через якнайкоротший час вона ступила на сходовий майданчик. Позаду звучно клацнув язичок автоматичного замка. Шлях був вільний.

Але справжню свободу й глибокий смуток вона відчула лише тоді, коли опинилася зі своїм бувалим у бувальцях наплічником за три квартали від будинку, де жив Валентин. На ходу майнула думка про матір – уже не винувата, а спокійна, бо мати все-таки повинна її зрозуміти. Вона не може повернутися такою, як зараз.

Анюта, на її цілковитий подив, виявилася вдома.

Наталка вже знала деякі тутешні новини. Про те, що Анютин молодший брат, ровесник Наталі, знову під слідством, що її співмешканець подався на заробітки до Нового року, тому що взяв собі в голову одружитися з нею, а також про те, що мати подружки виписалася з квартири, поселилася в Старих Шаурах у тітки Мусі, хворої на рак шлунка, і завела купу кіз. І тепер, коли Наталю з радісними криками, не давши рота розкрити, витягли в крихітну кухоньку, сунули в руки чашку з чорним, як дьоготь, чаєм і сигарету, їй належало вислухати все інше.

Як виявилось, подруга вже твердо стояла на ногах, з минулим було покінчено.

– Я, Наталю, тепер можу стати перед Господом із чистою совістю, – поважно виголосила Анюта. – Хоч у цю секунду.

– Рано ти зібралася на цю стрілку, – усміхнулася Наталя.

– Може, й рано… Гаразд, проїхали. Ходімо в кімнату, там у мене шафа, підбереш собі що-небудь.

– Що, все так погано?

– Ми завтра йдемо влаштовувати тебе в агентство. Треба мати солідний вигляд. Ти ж по гроші чи як?

– Ну, і по них також… Я взагалі до тебе приїхала, Аню. Більше поки що нема куди. – Усе це вони вже не раз обговорювали напередодні Анютиного виходу на волю. – Дещо й у мене є. Джинси там світлі, те-се… – Наталя скоса оглянула міцну, повногруду фігуру приятельки. – Та й розміри в нас із тобою… гм… не дуже збігаються. Знайдеться який-небудь халатик? Я поперу те, що на мені, і ляжу трохи подрімати, якщо можна. Утомилася як собака. Дай мені свій мобільний, я зателефоную матері, а ввечері поповню тобі рахунок. Так, і позич мені дещицю грошей, щоб я не почувалася нахлібницею… І що там ще за агентство?

– Не виступай, ага? – Анюта примружилася. – Я пам’ятаю, що ти в нас горда, з інтелігенції. У борг на певний час дам. Щодо іншого – роби що хочеш, носи що хочеш, хоч гола ходи… Агентство зветься «Фрекен Бок». Заправляє там одна шахраювата дама років під п’ятдесят, уся в золоті. Я з нею про тебе говорила – візьме, нікуди не подінеться. Наймає дурних, як-от ми з тобою, прибирати квартири й заміські будинки крутим. Мити вікна, драїти унітази, полірувати плитку. Чистити картоплю й усе таке. Клінінг називається. Платить середньо, але якщо сподобаєшся якійсь хазяйці, та може тебе найняти прямо, без усякої «фрекен». Тоді зовсім інша річ. От мене, наприклад, – Анюта пожвавилася, – ти не повіриш, Наталю! – одного разу погнали просто до обласного прокурора. У нього в Шаурах, де по сусідству моя мати селянствує,– особнячисько. Типу хмарочос. Я три дні там відпрацювала, а ночувала в матері. Залишилися дуже задоволені…

Анюта раптом примовкла, роздумуючи.

– Слухай! А це ідея! Заждемо поки з агентством. Ану попрацюй ти завтра замість мене, а я з’їжджу свого братика-недоумка провідаю. Поки те та се – жива копієчка. Ти як?

– Це в прокурора, чи що?

– Та ні. Він мене посватав якомусь полковникові. Адресу дам. Неблизько, їхати години півтори, але того варте. Переночуєш, якщо треба буде, у моїх родичів. Як, згодна?

– Ще б пак!

– От і гарно. Давай, розташовуйся…

Усе начебто починало складатися.

Наталя так і сказала матері, подолавши нарешті всі її заперечення. Вона навіть не назвала місто, у якому їй доведеться прожити невідомо скільки, але додала: скоро повернуся. Звеліла передати привіт Андрію Петровичу й попросила нікому, хоч ким би він назвався, не давати номера її мобільного.

7

– Валентине! – голос в Олександри був низький, безбарвний, як завжди, коли вона хвилювалася. – Ми спізнюємося!

Вона постукала ще раз і подула на кісточки пальців.

– Іду, – глухо відгукнувся він через двері.

Родіон з машиною чекав унизу, а брат досі не з’являвся зі своєї кімнати. Двері звечора були замкнені на засувку, снідали без нього, нашвидку.

Восьме серпня, пів на одинадцяту, день народження Савелія. Опівдні належить бути в Шаурах. Надворі – спека.

Нарешті засувка клацнула. Валентин, шаркаючи шкіряними туфлями, пройшов у ванну. Ринула вода.

– Перекусиш? – перекриваючи шум, запитала Олександра.

– До біса, – відфоркуючись, відгукнувся брат. – Дякую. Ситий.

Усім своїм виглядом він давав зрозуміти, що його ламають через коліно і вся ця суєта з ювілеєм – нікчемна вигадка сестри.

– Сергію! – обернулась Олександра, продовжуючи вперто тупцювати в коридорі, немов Валентин міг будь-якої секунди втекти. – Ви готові?

– Питаєш! – Чоловік показався у дверях вітальні, за його спиною майнула причепурена Марта.

Шорти з купою кишень, яєчно-жовта футболка з чорним розчерком навскіс, зелені бразильські кеди. Короткі рудуваті вихори розідрані жорсткою щіткою. Зате Сергій як годиться. Сталевого кольору сорочка, світлі бавовняні штани й у тон їм вузька оливкова краватка, м’які літні туфлі, через ліву руку – піджак. Вона з задоволенням оглянула поглядом високу, ще струнку фігуру чоловіка й негайно перемкнулася:

– Валику, скоріше, будь ласка!

Валентин уже встиг переміститися в кімнату. Звідти знову долинуло невиразне бурмотіння. Потім з’явився й він сам, пригладжуючи на ходу вологе волосся над відстовбурченими, завжди нашорошеними вухами.

– Їдьмо, чи що?

Марта притулилася до стіни, пропускаючи дядечка в передпокій. Шпалери здавалися липкими, дихати у квартирі вже не було чим.

Валентин вийшов першим, Олександра застукотіла підборами слідом. Сергій забарився, замикаючи на обидва замки вхідні двері. Відставши на десяток сходинок, Марта спускалася, слухаючи, як мати виказує:

– І нема чого вдавати мученика! Зрештою, ми сім’я. Ти й уявити не можеш, чого мені все це коштувало. Треба підтримувати родинні стосунки…

– Які ще стосунки? – тихцем огризнувся Валентин. – Це кролики думають, що в них стосунки. А насправді їх розводять.

– Можна без вульгарностей? Тим більше при дитині. Ти міг би з повагою ставитися до того, що я для тебе роблю.

Після сутінок під’їзду сонце сліпило, відбиваючись у нікелі й темно-вишневому лаку. Родіон підігнав джип прямо до під’їзду. Двигун працював, напівпрозорий димок з вихлопної відносило вітерцем. Широка, перехрещена нікельованим металом паща «доджа» щирилася прямо на них. Валентин присвиснув.

– Ну й дракон! Дивися: Савелій неслабо піднявся.

Родіон крізь блакитнувате скло помахав Марті, потягнувся вправо й відчинив відразу обидвоє дверей – передні й задні. Батько миттю обігнав її й кинув піджак на шкіряне сидіння поруч із водієм.

Довелося лізти назад, у глибину салону. Зате прямо перед нею опинилася стрижена потилиця Родіона, що стирчала над підголівником. Він тут же обернувся, підняв велике, твердо окреслене підборіддя з тінню світлої щетинки.

– Привіт, сестричко!

Марта щось буркнула у відповідь, щоб не було помітно, як вона рада поїздці, і завовтузилася, присуваючись тісніше до лівих дверей, тому що замість матері на середнє місце миттю пірнув Валентин і відразу розкинувся, заклавши обидві руки за голову. Останньою опустилася на сидіння Олександра – розправляючи сукню й дивлячись прямо перед собою.

Двері захлопнулися. Родіон повернув регулятор кондиціонера й почав здавати назад, щоб розвернути «додж». Після густого, як гарячий сироп, сонця відразу стало мерзлякувато, Марта зіщулилась.

– Холодно, Мартусю?

Пильний погляд справа без поспіху проповз від її високо піднятого гострого коліна по блідому споду стегна, обсипаному гусячою шкірою, дістався до піднятого відвороту шортів, застиг на мить і стрибнув нагору. Їй здалося, що на голій нозі лишився слід – на зразок тих, що їх залишають по собі садові равлики. Валентин трохи присунувся. Марта одразу відчула: сіпнулася, спалахнула й згасла, як волосок у перегорілій лампі.

– Родіоне, ти б трохи прикрутив свій морозильник…

Той, не обертаючись, повів плечем. Джип саме звертав на проспект, протискуючись у лівий ряд. Транспорт ішов валом, особливо в бік окружної,– ті, хто не встиг виїхати вчора, ломилися за місто ковтнути повітря після божевільного тижня. На окружній, забитій фурами, Федоров перекинув піджак дочці. Марта закутала ноги слизькою, з шовковистим блиском тканиною, що чіпко тримала запах батькових сигарет і бальзаму після гоління, підтягла вище й одразу відчула себе краще. Майже в безпеці.

До повороту на південно-східну трасу довелося тягтися в колоні. Спереду повзла, метляючись із ряду в ряд, брудно-помаранчева цистерна, за кермом котрої сидів якийсь божевільний. Нарешті минули розв’язку й вибралися з окружної. Дорога відразу очистилася. Джип без помітних зусиль додав – замигтіли складські будівлі, поодинокі п’ятиповерхівки, вишикувані вздовж узбіч приміські бабці з відрами ранніх яблук, зади аеропорту. Потім усе злилося в суцільну запилюжено-зелену смугу, яку на мить розітнула надвоє мілководна річечка, що взялася ряскою.

З другого боку зачастили різношерсті будиночки й огорожі садових ділянок, що під прикриттям вишняка дістались аж до траси, і Федоров пошукав очима нагорі по пологому схилу – десь там має петляти ґрунтівка до станції електрички. Поруч розташована дачка батьків. Але не знайшов – машина вже котилася під ухил. Родіон гнав щосили, надолужуючи; Сергій знову став стежити, як намотується на колеса липка асфальтова стрічка з курним пунктиром розмітки.

Злетіли на пагорб. З вершини навсібіч побігли сутулі жердини соняшників, а вдалині, за верхньою дібровою та іншими пагорбами, майнуло туманне сіро-фіолетове плесо.

Хвилин за десять виринув дороговказ: «Шаури 2,5 км». Стрілка дивилася ліворуч. Родіон пригальмував, пропустив зустрічний «ніссан» і повернув на нешироку бетонку. Минули відкритий простір з кинутою фермою та водокачкою на пагорбі, потім дорога плавно вигнулася на південь, і спереду зачорніла зубчаста смуга старого сосняку, над якою колихалося полуденне марево.

«Додж» пірнув у лісову тінь, і обабіч дороги побігли колонади потужних бронзових стовбурів, обплутаних при основі патлами тонкої сухої трави. Ще через два кілометри спереду намалювалася біло-червона жердина шлагбаума, що перекривав бетонку. Поруч міцна, обшита сайдингом сторожова буда, а праворуч і ліворуч від дороги, просто через чистий, без підліску, сосняк – огорожа з дротяної сітки на бетонних стовпчиках.

Родіон загальмував, опустив скло й висунувся. З буди виповз спітнілий охоронець у майці, камуфляжних штанях і берцях, стрельнув оком на номер «доджа» й поплівся піднімати шлагбаум. Прозора хмара ненадовго затулила сонце.

– Приїхали. – Родіон повернувся до Сергія. – Он як у нас суворо, бачили? Тільки все це понти. З боку озера можна і пройти, і заїхати. Просто дорога там паскудна. І взагалі – це насправді не Шаури. Справжні, старі, за два кілометри звідси, а це садове товариство «Приозерне». Принаймні на карті…

Бетонка за шлагбаумом поширшала, і дорога відразу пішла вниз. Будівлі траплялися на очі нечасто, зате паркани були суцільні, цегла й дикий камінь, метрів під три. З-за них визирали верхівки вцілілих сосен, крони лип і яблунь, яких тут, напевно, не було ще років десять по тому, коли цю територію почала освоювати міська влада, нарізавши собі скиби по пів гектара. Залишалося тільки дивуватися, як у цю компанію затесався Савелій Смагін, який жодного стосунку ані до адміністрації, ані до правоохоронних органів не мав.

Машина повернула раз і вдруге, у далекому кінці проїзду крізь верболіз і прибережний очерет блиснула вода.

Не доїжджаючи до берега з півсотні метрів, Родіон пригальмував і вивернув кермо. У такій самій, як і всюди тут, огорожі, що доходила до самого очерету, блищали свіжою фарбою автоматичні ворота. Стулка з тихим гудінням відповзла, і «додж» неквапливо вкотився на викладений шестигранними бетонними плитами майданчик перед гаражем. Праворуч у просторому вольєрі відразу обтрусився й підвівся на задні лапи величезний, димчастої шерсті пес. Навалившись усією тушею на сітку вольєра, він із підозрою втупився на приїжджих, однак голосу не подавав.

Федоров вибрався з машини й роззирнувся.

Поряд лежала простора доглянута галявина. Гравійна доріжка, обсаджена карликовими ялівцями, вела від гаража до будинку – двоповерхового особняка під австрійською черепицею, з двома терасами, верхньою і нижньою, широкими вікнами та напівкруглими травертиновими сходами, які піднімалися до двостулкових вхідних дверей. Будинок затінювали три старі сосни, одна з роздвоєним вузлуватим стовбуром. Далі у глибині, біля протилежного краю ділянки, – довгий флігель, сполучений зі службовими приміщеннями. Нижче, майже біля самого озера, за кущами жовтіла свіжим сосновим брусом новозбудована лазня.

Ґратчастий настил тягся від лазні до причалу, який ішов метрів на двадцять в озеро по проходу, викошеному в очереті. Над ним сріблилося листя дупластої верби. Полуденний вітерець гнав невелику хвилю, біля причалу штурхалися бортами пара «казанок» і жовтий катамаран, пристосований під електричний движок.

Тріскотів і вертівся розпилювач на газоні, пахло мокрою травою й пташником, а під просторим смугастим навісом ліворуч були розставлені столи й біліли скатертини. Поблизу розташовувалося цегляне вогнище для барбекю.

– Подобається? – запитав Сергій дочку, що стояла поруч, забираючи в неї піджак.

– Не знаю, – Марта смикнула плечем. – Пес симпатичний.

Олександра вже поспішала до будинку. Сумку з призначеною в подарунок ювілярові кришталевою фляжкою в шкіряному футлярі, вона сунула під пахву й міцно притискала ліктем.

Федоров узяв Марту за руку й повів її слідом за матір’ю. Валентин ішов позаду.

Тим часом у розсувних дверях, що вели в засклену галерею, показалася фігура господаря. Відставний полковник був у блакитній тенісці й сліпуче білих штанях для гольфу. Тугі щоки заливав темний рум’янець, а масивна голова із зализом, що прикривав смагляву лисину, здавалася посадженою прямо на міцні, по-воєнному розгорнуті плечі. Черевце лише злегка намічалось, а в іншому він мав вигляд молодший за свої шістдесят. Ні тіні усмішки на занадто великому навіть для його комплекції обличчі – і ні кроку назустріч гостям.

– Савелію! – ще здаля бадьоро вигукнула Олександра. – Дорогий мій! Вітаємо!

Смагін злегка відвів голову й примружився, дивлячись через її плече. На Сергія й Марту він і бровою не повів.

Олександра обернулася рівно в ту секунду, щоб устигнути помітити дивний вираз, який ковзнув Валентиновим обличчям.

– Ну, здоров, брате! – нарешті мовив Савелій Максимович.

Голос пролунав так, наче щелепи полковника розтулили штик-ножем.

8

Майданчик під навісом, де передбачалося застілля, Наталя прибрала ще вранці, прямо з підйому – про це напередодні попрохав сам господар.

День починався прозорий, погожий, голосили й вовтузилися в гіллі птахи, але вже до полудня знову навалилася спека. Столи й зручні напівкрісла на двадцять персон були розставлені, залишалося розстелити скатертини – тугим хрустким стосом вони поки що лежали на сервірувальному столику.

Цим вона й зайнялася, коли почувся звук відчинення воріт, тихе бурчання двигуна хазяйського джипа, а потім голоси.

«Щось зарано для гостей, – подумала Наталя, – сказано ж було: прибувати почнуть після другої». Розгладила складку, ледь потягла на себе сніжно-білу полотнину, озирнулась – і застигла.

По гравійній доріжці, що вела через галявину від гаража до будинку, у повному складі прямувала та сама родина, про яку вона й думати собі заборонила. Останнім крокував Валентин, зиркаючи навсібіч, як той кишеньковий злодій у трамваї в годину пік.

Вона придушила нервовий позіх, але не відвернулася, не втекла, навіть не стала ховатися за опорою навісу. Валентин відразу помітив її й збився з кроку. Примружився, міцно стулив губи – і рушив собі далі.

Отакої! Ось на що вийшла пропозиція Анюти попрацювати замість неї в Шаурах у якихось Смагіних…

Перемовини в агентстві «Фрекен Бок» пройшли як по маслу. Улітку людей катастрофічно не вистачало, і було вирішено, що вона стане до роботи з наступного тижня. А вранці першою ж маршруткою вона вирушила в Шаури й досить швидко відшукала будинок полковника Смагіна. При ній був паспорт, який їй повернули при звільненні, а крім того – пачка сигарет, мобільний, трохи грошей, старенький світлий комбінезон, виданий Анютою, гумові рукавички і, про всяк випадок, адреса родичів приятельки в Старих Шаурах.

Адреса не придалася – господарі найняли її на три дні й запропонували ночувати тут же. Запитали тільки ім’я й назвали суму оплати. Цифра здалася їй астрономічною, до того ж тут було гарно і якось по-особливому спокійно.

Господар, який відрекомендувався Савелієм Максимовичем, для початку звелів Наталі повністю звільнити невеликий флігель, перенести й розсортувати по полицях у сусідній прибудові все, що там було звалене, вимити вікно й підлогу, висушити і провітрити. «Це ваше місце дислокації. Син зараз принесе стіл, пару стільців та електрокамін. Кушетка є, упорядкуєте. Постільну білизну видасть дружина». Звучало цілком по-армійському.

Вона провозилася до обіду, але флігельок вилизала до блиску, а закінчивши, подалась у великий будинок за подальшими розпорядженнями.

Господиня, Інна Семенівна, смажила котлети. Мийка була завалена посудом: мисками, ножами, частинами розібраного кухонного комбайна. Посудомийна машина страйкувала – і Наталя мовчки взялася мити все поспіль, розстеливши на мармуровій стільниці чистий рушник і складаючи на нього вимите.

– Дякую, дорога! – вигукнула господиня, відставляючи сковороду й вимикаючи плиту. – Ви мене просто рятуєте… Вам треба поїсти, будь ласка, не соромтеся. Беріть усе, що знайдете в холодильнику, і обов’язково – котлетку якусь. Потім наведіть тут лад і приходьте до мене в зимовий сад…

У кухні Наталя прововтузилася ще години зо три. Відтак пожувала в себе, покурила у відчинене вікно й зателефонувала Анюті – повідомити, що все начебто нормально, на сьогодні роботи більше немає, коли повернеться – точно не знає, ночує в господарів. Потім вона сходила в будинок і узгодила з Інною Семенівною плани на ранок, а коли повернулась у флігель, там уже стояв пластиковий садовий стіл із двома стільцями, на вузькій кушетці був розкатаний матрац.

Вона замкнулася на клямку й, незважаючи на те, що очі злипались і горіли, наче запорошені піском, зателефонувала додому. У матері був дивний голос: ніжний, з уривчастими інтонаціями, немов вона хотіла, але ніяк не наважувалася щось повідомити. «Я дуже скучила за тобою. Але якщо ти вирішила твердо, нехай буде по-твоєму. Ти вже працюєш?» – «Так, в одній фірмі…» – «Як із житлом?» – «Поки що в знайомої…» – «Назви хоча б місто. Маю ж я знати, де ти є? – мати затнулася й невпевнено додала: – Ми з дядьком Андрієм приїдемо до тебе». – «Навіщо? – здивувалася Наталя. – У мене все добре, мамо…»

Поки вона говорила, від напруги в неї змокла під футболкою спина. Рука, що стискала мобільний, теж стала вологою.

«Усе-таки треба сполоснутися», – вирішила Наталя, поглянувши скоса на кушетку. Поверх простирадл лежав пухнастий рушник.

Вона дістала з наплічника чисту футболку, мило, прихопила рушник і вийшла. Галявина й доріжки тепер були освітлені, автоматично ввімкнулися садові ліхтарики. Вікна на другому поверсі великого будинку теж світилися. Щоб спуститися до води, треба було минути майданчик перед будинком, лазню, а потім по дерев’яному настилу пробратися до причалу, невидимого в темряві. Цей шлях вона намітила ще вранці…

Протягом усього наступного дня Наталя закінчувала збирання на першому поверсі, а потім перебралася на другий, де кінь не валявся. Почала з кабінету господаря. То було кутове, майже квадратне приміщення з вікнами, що виходять на два боки, з вигадливим письмовим столом із лимонно-жовтого дерева й стінами, суцільно обвішаними мисливськими трофеями. Важкі штори, широкі голі підвіконня, килим у центрі та бронзова антикварна люстра з плафонами у вигляді мисливських рогів. Крім того – десяток розрізнених томів за склом солідної книжкової шафи та безліч переплетених у шкіру альбомів з фотографіями. Ще два фото – у рамках з воронованої сталі – були на письмовому столі. Інна Семенівна й молодий хлопець, мабуть, син.

Їй звеліли вимити тут вікна, і Наталя зробила все в старовинний спосіб, як удома, без усіляких новомодних засобів – водою з оцтом, ганчіркою й газетами. Коли з цим було покінчено, сходила по драбину й начистила люстру. Пропилососила килим, а коли вимкнула пилосос, ще раз підійшла до дивної металевої штуки, пригвинченої до стіни під трофейними рогами невідомих копитних.

Предмет здавався чужорідним, не вписувався в інтер’єр. Сейф? Для кабінетного сейфа довгий ящик з неіржавкої сталі був завеликий, та й замок не схожий на ті, які встановлюють у сховищах сімейних цінностей. Бар? Але в полковника, як вона вже знала, був невеликий винний льох у цокольному поверсі, а бар розташовувався в сполученій з письмовим столом тумбі.

Що взагалі робить господар цього дому? Зрозуміло одне – у недавньому минулому він був кадровим військовим. За окремими фразами, які до неї долітали, можна було припустити, що зараз він пов’язаний з торгівлею нерухомістю або чимсь подібним. Хоча яка, зрештою, їй справа до цього Савелія Максимовича?

Початок третього дня в Шаурах вдався занадто тяжким. Поболювала голова, накрапав дрібний дощик, стало прохолодніше, але ненадовго. Зателефонувала Анюта й сказала: давай, крути педалі в місто, я зварила борщ, а тут прийшла рознарядка з офісу, завтра працюємо разом: п’ятикімнатна в новій висотці.

До шостої вечора, до останньої маршрутки, яка йшла зі Старих Шаур, Наталя встигла все. Ані на секунду не сідаючи й ні на що не відволікаючись. Боячись спізнитися, вона мало не бігцем помчала на зупинку, до якої було кілометра півтора. Попрощалися з нею тепло, а розплатилися так щедро, що їй стало навіть не по собі.

Тому, коли через тиждень їй зателефонували й попросили знову приїхати до Смагіних, Наталя радо погодилася.

«У чоловіка ювілей, – сказала Інна Семенівна, – мені самій ну ніяк не впоратися. Буду, Наталочко, дуже зобов’язана…»

У п’ятницю, ближче до вечора, вона вже була в Шаурах, і, з огляду на все, їй знову належало провести тут не менш як два дні. Спочатку збори, допомога по кухні, обслуговування застілля. Коли гості роз’їдуться – гори посуду й море нового збирання. Їй було обіцяно, що в понеділок рано-вранці полковник доправить її в місто – у нього саме зустріч із партнерами по бізнесу.

Вона знову переночувала в тому самому флігельку, на світанку скупалася в прохолодному озері. Навела блиск у домівці, а зранку в неділю заново перемила й перетерла порцеляну та кришталь, потім вирушила до столів під навісом.

Отут і виник цей Валентин…

Першою її думкою було: кинутись у флігель, за три хвилини зібрати сумку й мотати звідси. Хоч пішки. Плювати на ті гроші. Почне телефонувати Інна Семенівна, сказати: зуби розболілись. Але потім, трохи охолонувши, вона подумала: ну добре, а що, власне, може зробити цей тип? Чого вона так злякалася? З господинею було домовлено: щойно почнуть з’їжджатися гості, змінити комбінезон. Отже, йдемо перевдягатися. Тепер сукня в неї була: поступившись умовлянням Анюти, вона купила легку, дорогущу, і вона їй дуже личила. А до сукні плетені босоніжки – ще півсотні зелених.

Наталя вже заходила у флігель, коли з ґанку великого будинку її гукнула Інна Семенівна:

– Прошу вас, Наталю, сходіть, гляньте на Джульєтту. Щось вона мені сьогодні зранку не подобається. А я поки побуду з родичами Савелія Максимовича.

– Я збиралася…

– Встигнете, – відмахнулася господиня. – Це ненадовго, я тільки зварю каву.

Кошик із кішкою, що невдало розродилася, стояв у зимовому саду – заскленій галереї, прилеглій до тильного боку будинку. І там уже прогулювався Валентин, з виглядом оцінювача роздивляючись стелаж із орхідеями. Щойно Наталя ввійшла, він круто розвернувся.

– Привіт, – спокійно промовив він. – Не мене шукаєш, красуне?

Вигляд у нього був задоволений, і лише зухвало й насторожено примружені опуклі світлі очі виказували деяку напругу.

Вона промовчала.

– Ти як тут опинилася? – він загородив прохід, не даючи їй підійти до кошика, що стояв біля прочиненої фрамуги.

Довелося відповісти.

– Влаштувалася на роботу. Ану дай дорогу.

– Савелію Максимовичу відомо, хто ти така?

– А хто ти такий, полковникові відомо?

– Ти що маєш на увазі?

Він невловимо швидким рухом перехопив її руку й начебто обценьками стиснув зап’ясток.

– Відпусти! – сіпнулася Наталя.

– Е-е, ні, дорогенька, так діла не буде, – від його благодушності не лишилося й сліду. – Ти втекла, ми з тобою навіть не поговорили по-людськи. А тепер якісь натяки, ворожість… Я цього не люблю. – Він усе-таки випустив її руку й криво посміхнувся. – Увечері їдеш звідси з нами. Ти ж бо мені хто? Наречена!

– Ти хворий, – сказала Наталя. – Псих. Нікуди я з тобою не поїду. У мене домовленість із господарями.

– Переживуть. Поїдеш, аякже. Інакше я доповім братові, що в його домі перебуває злодійка та вбивця. Я бачив твої проїзні документи. Ти від кого ховаєшся? Мовчиш? То що, поїдеш?

– Так, – сказала вона, аби він відчепився.

Валентин зробив рух обійняти її, але відразу відсахнувся, почувши квапливі кроки, й швидко забрався. Наталя побігла до кішки, а вже за хвилину господиня стояла поруч.

– Ну що?

– Та спить вона. Начебто все нормально.

– Справді?

– Авжеж. Треба відчинити фрамугу ширше, і йдіть собі. Усе буде добре… Інно Семенівно, – раптом промовила Наталя ніяково, – може, я вже поїду? Що мені тут робити до самого вечора?

– Ні-ні, мені без вас ніяк! – злякалася господиня. – Що ви! І не думайте, дорога моя. Савелій вас відвезе…

У порожньому холі Наталя на мить затрималась. Вона всією шкірою відчувала, як у домі збирається напруга, наче перед грозою. Особливо там, на верхньому поверсі. «Дурниці, нерви», – спробувала вона заспокоїти себе. Просто поява Валентина сильно вибила її з колії.

У неї лишалася ще одна справа – перенести з сараю біля флігеля акуратно наколоті березові й букові дрова і скласти їх біля цегельного вогнища з ґраткою. Але це Наталя залишила на потім. Зазирнула до себе, натягла коротке платтячко, яке робило її ще тоншою, і все ще в кросівках на босу ногу вийшла, прихопивши дротяний кошик, що стояв у кутку.

Уже на порозі їй спало на думку начепити темні окуляри.

9

Враження від огляду особняка Смагіних у Марти лишилося змішане. Навіть якщо зробити знижку на те, що їй ніколи не випадало жити в по-справжньому великому будинку. Слово «будинок» для неї завжди означало щось на кшталт міської квартири.

Тому вона й запам’ятала все побачене з майже фотографічною виразністю. Унизу – хол з каміном і важкими шкіряними кріслами, у які, судячи з їхнього вигляду, ніхто ніколи не сідав. Сюди можна було ввійти прямо з нижньої заскленої тераси. Далі – високі двері ліворуч і праворуч, а в просторій ніші за каміном – нижні сходинки від сходів, що повзли нагору. Ліві двері вели в коридор, у кінці якого було щось на зразок оранжереї.

Їй стало цікаво, вона вже повернула туди, але зупинилася: назустріч шаркав Валентин, і обличчя в нього було дивне, якщо не зважати на те, що, наблизившись упритул, він миттю розплився в солодкій усмішці.

– О, Мартусю!..

– Вас мама шукала, – вичавила з себе вона.

– А в тебе які плани?

– Родіон збирався показати мені дім. Зараз повернеться.

– А потім? – Він ступив до неї, насторожено покосився в бік оранжереї і раптом прилип до її вуха, видихнув: – У них там човни, бачила?.. Не хочеш покататися зі мною по озеру?

– Човни? – Марта відсахнулася, стримуючи огиду. На додачу вона сердилася через те, що Родіон кудись зник. – Не знаю… Ні, не хочу.

Її гукнули з холу, вона з полегшенням кинулася на поклик. Позаду Валентин щось пробурмотів, але вона не розчула.

Сходи з холу вели на другий поверх. Нагорі вони зупинились, і Родіон приклав палець до губ. Було тихо, лише знизу долинали голоси – чи то з тераси, чи то з саду. Потім почулися чиїсь кроки, і Марту поспішно вштовхнули в якесь приміщення на зразок комори.

– Помовч, – шепнув Родіон. – Заборонена зона!

Дочекавшись, коли батько з пляшкою в руці спуститься, він поманив її за собою. Вони ще трохи пройшли коридором. Родіон безшумно відчинив ще якісь двері й відступив, пропускаючи Марту.

– Це що? – пошепки запитала вона. – І навіщо ти мене сюди притяг, якщо не можна?

– Кабінет, – усміхнувся Родіон. – Батьків. Тут найцікавіше: його трофеї. Як тобі оце?

Марта зіщулилась. На стінах – всуціль мертві звірині морди й роги, цілі хащі рогів. Кабани, олені, лосі. Зусібіч витріщалися скляні очі.

– Не дуже. Це все… твій батько насправді мисливець?

– Ще й який! Все звідти, з Приамур’я… Він досі носиться зі своїм арсеналом, хоч яке вже тут полювання! – Родіон мимохідь поплескав долонею по довгому сталевому ящику, пригвинченому до стіни ліворуч, майже біля письмового столу. – Хочеш, покажу?

Він визирнув у коридор, повернувся, сунув руку під кришку столу, пошарив там і витяг кільце з парою зовсім однакових на вигляд ключів із подвійними борідками. Вставивши один ключ в отвір замка, Родіон повернув його: спочатку на один оберт ліворуч, а потім двічі за годинниковою стрілкою.

Дверцята ящика відчинились. Усередині маслянисто блищали рушничні стовбури й матове дерево прикладів.

– Колекція невелика, але прикметна. Узяти хоч оцей «блейзер» з оптичним прицілом і змінними дулами… Або «моссберг» під дробовий патрон… Ти на таких речах не розумієшся, але будь певна – вищий клас. Є й дещо легше…

Він відсунув дробовик і витяг шухлядку світлого дерева, усередині якої виявилися два пістолети – звичайний армійський «макаров» з іменним гравіруванням і маленький, тупоносий, із щічками з жовтуватої слонової кістки й написом на рукоятці «Baby».

«Мов іграшковий», – подумала Марта. Потягнулася до пістолетика, щоб розгледіти, але Родіон зупинив: «Обережно, заряджений. Між іншим, теж серйозна штучка, тільки запобіжник слабкий. Бельгійський браунінг, ще довоєнний. Батько купив в одного старого зека. Бачиш важілець під лівою щічкою? Не торкайся в жодному разі».

Вона швиденько повернула «бебі» на місце. Їй показали ще кілька мисливських ножів і кинджал з лезом у вигляді короткого клина й дивним подвійним руків’ям. «Справжній індійський литий булат», – з гордістю прокоментував Родіон.

Для Марти це нічого не означало. Булат то й булат. Їй весь час здавалося, що зараз їх накриють тут і вийде скандал. Тому вона відчула велике полегшення, коли Родіон нарешті замкнув ящик, повернув ключі на місце і вони вибралися з хазяйського кабінету. Наостанок залишилося найбільш приємне – подивитися на озеро і, може, навіть трохи поплавати.

Проте не вийшло.

Доріжка, вкрита сірим, щільно вкатаним гравієм, обминала газон з ялівцями й форзиціями, а потім повертала вздовж берега – паралельно густим заростям очерету, за якими й починалося, власне, озеро. Очерет, сказав Родіон, спеціально не косили. Він маскує ділянку від допитливих очей з води. А там, де ґратчастий дерев’яний настил від лазні спускався до берега, у заростях був прокошений неширокий прохід з міцною кладкою з дубових плах. Над кладкою гнулася верба, що майже не давала тіні, а на воді танцювали брижі, розкидаючи сліпучі сонячні зайчики. У жаркому серпанку над водою маячив фрагмент протилежного берега. Дрібні хвилі піднімали намул, але далі вода була чиста, ледь зеленкувата.

Марті відразу захотілося в озеро. Але, з досадою озирнувшись на Родіона, який заклопотано бубнив щось у телефон, вона натомість піднялася на кладку й потьопала до дальшого кінця, де стояли на причалі два дюралеві «казанки» і яскравий, кольору яєчного жовтка катамаран. Поруч із катамараном спускались у воду оброслі водоростями сходинки з поруччям. Далі прохід в очереті ширшав.

– Чудовий у тебе човен, – сказала вона Родіонові, коли той пішов за нею. Схоже, йому ця екскурсія вже набридла. Вона ткнула носаком кеда жовтий поплавець із написом за трафаретом «К-435». – А чому така назва?

– Реєстраційний номер. Назву ще не придумав.

– І мотор у цієї посудини є?

– Ще б пак! – він зістрибнув із кладки на палубу, та гучно відгукнулась. Катамаран хитнувся. – Тільки не бензиновий – такі на озері заборонені. Користуватися ним – простіше, ніж пилососом. Дивися…

Родіон показав, як запускається движок. Мотор тихенько запрацював, вода біля кладки скаламутилася.

– Хочеш, покатаємося?

Марта кивнула. Родіон почав був відв’язувати чалку, аж тут із глибини ділянки, через стрижений бордюр чагарників, вимогливо долинуло: «Ма-арто!.. Марто! Куди ти пропала?..»

Кликала мати.

Ну от: спека, якісь гості, байдужний Родька. Навіть скупатися не вийде. Що вона тут робить?

Ніде не було видно ані душі, тільки на майданчику перед гаражем стирчала чиясь машина – перлинно-сіра, мала, приземкувата.

Раптом Марта зупинилася як укопана. Коліна ослабнули, проте всередині все стислося в тугий вузол. На мить здалося: ще трохи – і вона вибухне.

– Агов, – гукнув Родіон, – ти чого?

– Родю… знаєш, ти йди. Я зараз дожену…

На низькій лаві біля декоративної водойми з червоними японськими коропами сидів Валентин, тримаючи на колінах дитину. Дівчинку років шести в строкатих штанцях-капрі й куцому топіку. Мабуть, приїхала з кимось із гостей. Здавалося, чоловік грається з нею, перебільшено лякаючись, що мала може впасти у воду. Та вперто тяглася, намагаючись кинути рибам крихти печива, але Валентин тримав міцно, погладжуючи по худенькій спинці, а його коліна тим часом ходили ходором, немов вони в парі грали «в конячки».

Але Марта, на відміну від усіх, точно знала: це аж ніяк не гра.

– Не товчись, непосидо, впадеш! – долинув голос, солодкий, вуркітливий, від звуку якого в неї тупо заболіла потилиця.

Марта ледь не задихнулася від безсилої ненависті. Це через нього, через оцього зовсім чужого, зайвого в їхній родині типа в ній оселилася мерзенна жаба сорому і страху.

Валентин раптом різко відкинув назад круглу, вже лисувату голову, наче побачив щось у гарячій синяві вгорі,– і різко втяг повітря крізь зуби. За мить обернувся – і помітив Марту.

Їхні погляди зустрілися.

«Сьогодні,– сказала вона собі.– Інакше мені не жити…»

10

Савелій Смагін так і не зумів подолати роздратування. Причина була одна – поява молодшого брата. Він дав себе вмовити, але хіба від цього щось змінилося?

Про те, що відбулося в інтернаті в містечку В’яземське, розташованому на півдорозі між Хабаровськом і Бікіном, не хотілося навіть згадувати.

А що він міг зробити: тільки-но справили весілля, треба було облаштовувати нову квартиру, плюс служба, відрядження, виїзди на полігони… Куди йому було запроторювати Валентина? Та й не назавжди ж – тільки на літо, на якісь три-чотири місяці… Правда, все-таки довелося залишити хлопця до весни, до кінця навчального року, щоб потім віддати у звичайну десятирічку у військовому містечку.

До весни, однак, хлопець не дотяг.

Савелій відвідував молодшого ледве не щонеділі, волікся з гостинцями за сотню кілометрів: дві години туди, дві – назад, доки не гримнув скандал. Чистий кримінал, хоча Валько мовчав до останнього, не було жодного натяку.

Усе відкрилося, коли директор інтернату одержав три проникні поранення заточкою в живіт. Хтивий недоумок вижив, прочухався й пішов під суд. Того хлопчину, який орудував заточкою, виправдали за всіма статтями, бо він дав свідчення: мовляв, директор до нього систематично чіплявся з відомо якими домаганнями, а з іншими учнями – їх виявилося зо два десятки – чинив розпусні дії. Так це тоді називалося. У списку «інших» було й прізвище Смагін.

У прокуратуру викликали й Савелія. На запитання слідчого він заявив, що ні про що ні сном ні духом, молодший брат ні на що не скаржився й жодного разу не згадував імені негідника. Те, що трапилося, – як грім з ясного неба.

А нутром він чув, що всі звинувачення – щира правда.

Постраждалі були сироти, безпомічні й безправні, заступитися не було кому, і справу швидко спустили на гальмах, директорові дали мінімум умовно, а на його місце в інтернат призначили літню жінку. Валентин повернувся додому. Поки тривало слідство, дружина обурювалася й вимагала, щоб чоловік подав заяву, але Савелій твердо сказав: не стану ганьбитися й кар’єру собі поганити не буду. Ти наших гарнізонних знаєш. Почнуть плескати на всіх перехрестях. Переживе пацан. І взагалі, може, нічого такого й не було…

Валентин прожив з ними на всьому готовому років до двадцяти. Мав у квартирі власну кімнату з балконом, Інна про нього дбала. При цьому він не виявив ані найменшої схильності зайнятися хоч чимось вартісним. Тим часом підростав син Родіон, у домівці ставало затісно, їх з Інною почала обтяжувати присутність в оселі дорослого чоловіка. До того ж, коли молодший уже влаштувався на залізницю, Савелій нерозважливо пов’язав себе з ним деякими справами з тих, які вголос краще не обговорювати. Питання зависло в повітрі. Смагін навіть запропонував братові грошей – купити житло де-небудь у комуналці, але все розв’язалося саме собою. Валентин перебрався до Хабаровська (там йому було зручніше, бо швидкий Хабаровськ – Москва, на якому він мотався провідником, вирушав звідти), винайняв житло й за кілька місяців вибив кімнату в гуртожитку.

Відтоді вони бачилися раз-двічі на місяць, та й то в справах.

Ставши матеріально незалежним, Валентин помітно змінився. Навіть подумував придбати машину в перегонників, так не зібрався, бо ліньки було ходити на курси й складати якісь там іспити. Ні до чого по-справжньому не здібний, пасивний, слизький, верткий – таким він і залишився попри все…

І сьогодні Савелій так і не зміг змусити себе потиснути простягнуту руку брата, хоч Олександра й дивилася, наче благала, підштовхувала їх поглядом один до одного. Сестра про їхні стосунки нічого не знає, і знати їй не треба, – так уже повелося в роді Смагіних: кожен має свою таємницю, з якою – до могили.

Інна сказала: покажи своїм дім, нехай подивляться, поки гості не з’їхалися. Він кивнув – добре – і додав: «А ти звари кави й подай у нижній їдальні, щоб без мороки. Там і вип’ємо по чарці». Зайву напругу слід було зняти; він щосили намагався здаватися привітним, широким господарем, але Валентин зненацька відстав від Сергія й Олександри і кудись зник.

З’явилася дружина, поставила на просторий овальний столик тацю з кавником, цукорницею, вершками та горнятками і відразу пішла, вибачившись. Савелій Максимович кивнув Олександрі – давай, мовляв, хазяйнуй, – а сам розлив коньяк, хлюпнувши собі на денце.

Олександра мала ошатний вигляд, – він тільки зараз помітив: у світлому шелесткому платті, на відкритих високих грудях дві нитки невеликого намиста з індійських каменів. Сергій теж на рівні… Один Валентин убрався, як недоумок: штани в обтяжку з начіпними кишенями, широкий шкіряний ремінь, до всього – зелена хустка на шиї й важкий золотий годинник на зап’ястку… А от і він, легкий на спомин, а слідом – Інна…

Сестра простягла Валентинові чашку.

– Добре в тебе тут, Савелію, – несподівано бадьоро мовив молодший Смагін. – Ти в нас орел, скрізь свого домагаєшся.

Савелій Максимович питально здійняв брову й спідлоба глянув на брата.

– Ну що ж, дозволь привітати тебе з шістдесятиріччям і побажати від усього серця…

З вулиці зненацька загримів басовитий гавкіт. Валентин здригнувся, змовк, а Інна Семенівна вигукнула:

– Хтось приїхав, Савелію!

– То мій юрист, гадаю, – озвався полковник і кивнув дружині.– Сходжу гляну.

Щойно вони залишилися втрьох, Олександра обурено мовила:

– Ти що коїш, Валику? Ми ж домовилися! Не дражни його, я тебе благаю…

– А що я такого сказав? Сергію, ти свідок! Похвалив садибу, вона й справді дуже й дуже. А ти чого чекала? Що він застрибає від щастя? Кинеться мені на шию? Хіба не бачиш – він ні на міліметр не перемінився, та й йому взагалі не до нас… Ану хлюпни мені ще коньячку… Та не так – повну… І взагалі,– уже спокійніше продовжив він, – дарма ти все це замутила. Відбудемо номер – і з чистою совістю додому.

– Ти б, Валю, акуратніше зі спиртним, – зауважила Олександра. Вона знала, що молодший брат швидко й безтямно п’яніє і тоді стає багатослівний, нестерпно грубий і безцеремонний. Таке водилося за всіма чоловіками в їхньому роді.– Я тебе дуже прошу.

– Не бійся, сестричко. Ситуація під контролем. Та й напої в нашого полковника такі собі.

– Годі тобі кривлятися, – невдоволено мовила Олександра. – Хотіла б я нарешті зрозуміти, чого це ви з Савелієм злі один на одного?

– Не суши мозок, Сашо. Ми з ним намертво зав’язані, більше ніж по-родинному. Було, так, одне непорозуміннячко. Та це минуле. Характер у нього важкий, от що я тобі скажу…

– Добре, – перебила вона брата, – тепер уже яка різниця? Не хочу я в це заглиблюватися. Зробила що змогла. Зрештою, Савелій старший. І ти міг би бути поступливішим… Ну а ти чого мовчиш, мов у рот води набрав? – Вона круто повернулася до чоловіка. – Отямся, Сергію!

– Я геть не розумію, – відгукнувся Федоров, – про що ви весь час сперечаєтесь. Між вами наче електрика якась. Ви й у дитинстві отакі були?

– Ще гірші,– гмикнув Валентин. – Від Савелія тільки й чути: заткнися, відвали, не чіпляйся, ану геть…

– Брешеш! Він узагалі рідко бував удома.

– Ні греця ти не пам’ятаєш, Олександро! Все забула! Як він приходив з училища у звільнення, валився на диван перед телеком – і тільки спробуй пройти повз не навшпиньках! А татко-доцент? Уже забула, як він репетував з приводу й без приводу, наче з ланцюга зірвавшись? А ляпаси ні з того ні з сього? Знаєш, як я його боявся?

– Знаю.

– От що, любі мої, змінимо тему. – Федоров підвівся, ступив до вікна. – Сходимо до озера або погуляємо садом, поки гості не прибули. Усе налагодиться, потрібен час… Ну в чому річ, Сашо, чому в тебе таке нещасне обличчя? Заспокойся!

Він уже вирушив був до дверей, що вели в коридор, але ті раптово відчинились. У них постала господиня, тримаючи за руку дівчинку – худеньку, гарненьку, з акуратним світлим чубчиком і збентеженим поглядом.

– Мені потрібна ваша допомога, Сашо. Савелій буде зайнятий якийсь час із її батьком, – вона кивнула на дівчинку. – Цю красуню звати Марина. До столу в мене вже все готове, але в кухні ще повно всього… Побудьте з нею трохи…

– Нема проблем, шановна! – жваво вигукнув Валентин. – Робіть свої справи, а ми з Маринкою сходимо, погодуємо коропів. Іди до дяді, дитинко…

Він переодягся ще до появи першого гостя. У його сумці знайшлася, немов чекала свого часу, світла бавовняна сорочка. Олександра миттю її напрасувала, прямо на кухонній барній стійці. Пізніше, коли все вже закрутилося, він знудився. Дівчисько забрали, гості почали помалу з’їжджатися. Валентин безцільно тинявся, нишком стежив за Наталею, яка у своєму куцому платтячку й фартушку з оборками клопоталася біля столів і вдавала, що його не помічає. Марти не було видно.

І взагалі жодна сволота не звертала на нього уваги. Наче його тут і не було.

Він умів долати обрáзи. Глибоко ховати почуття й думки. По-справжньому легко йому було тільки з дітьми, та й то не завжди і не з усіма; траплялися в рейсах колючі, насторожені, недовірливі, схожі на стареньких, навчених життєвим досвідом. У таких випадках він волів налагоджувати контакти з їхніми матусями й татусями, змученими далекою дорогою і ниттям нащадків.

Майданчик перед гаражем і вулиця за воротами поступово заповнилися припаркованими автівками. Всюди лунали голоси.

Заклавши руки за спину і ніби неуважно поглядаючи на верхівки сосен, Валентин ще раз обійшов по периметру галявину й зупинився на доріжці.

Назустріч, обережно ступаючи по гравію на гострих підборах, Наталя несла тацю, тісно заставлену келихами. Він хмикнув: кіно, чисто прислуга… Ступив, перекрив дорогу, обмацав поглядом обличчя дівчини.

– Дай пройти, будь ласка! – рівно промовила вона.

– Де в тебе тут із градусами? – запитав він, заглядаючи в келихи й поводячи носом. Вона мовчки чекала, поки Валентин вибере. Він пригубив, пожував губами: мало льоду, і роздільно вимовив: «Увечері їдеш зі мною в місто! Зрозуміла?»

Наталя не відповіла – рушила зі своєю тацею до гостей, а його хтось легко торкнувся за лікоть. Валентин обернувся – перед ним стояв чоловік Олександри.

– Що п’ємо? – поцікавився Федоров.

– Сер-ргію! – вигукнув Валентин. – Ти лише глянь, що діється: ми ж найближча рідня, а нас навіть гостям не відрекомендували. Не визнали гідними, блін!

– Облиш, – миролюбно сказав Федоров. – Інна всіх перезнайомила. Це ти все десь блукаєш. Хто тебе цікавить?

– Та ніхто, – відрізав Смагін, хмурніючи. – Я їх і без того наскрізь бачу. Як облуплених.

– Слухай, Валентине, – пропустивши повз вуха сказане, попросив Федоров, – сходи, будь ласка, поклич Марту. Вона начебто біля води… А я поки займу для всіх місця за столом.

Дівчисько й справді стирчало на березі – на самоті. Висока, міцненька, дивиться на воду. Голі коліна моментально збудили його. Валентин безгучно наблизився, намагаючись ступати по траві, опустив долоню на плече.

Марта обернулася різко, але не здригнулася, не скинула, як завжди, вологу руку. Тільки обличчям пробігла тінь.

– У чому річ?

Валентин прибрав руки за спину, усміхнувся:

– Я за тобою. Родіон твій при гостях… чи ні – здається, кудись поїхав. За стіл кличуть…

– Іду, – неохоче кинула вона й закрокувала попереду.

– Бачиш хатинку зліва? – тихцем, посміюючись, затяг Валентин з-за спини, пристосовуючись до кроку племінниці.

Марта не відгукнулася.

– Там – ла-азня! Не якась сільська, з кіптявою та старими віниками. У Савелія такого бути не може. Усе за наукою, повний комфорт… І місця повно… Може, зазирнемо туди, мишко, я тобі спинку потру? Мучиш дядька…

– Випив, так? – обернувшись, процідила Марта крізь зуби, уперше в житті звернувшись до Валентина на «ти».

Він одразу втішився:

– Молодець, дитино! Уся в матір. Але я от що тобі скажу: ніхто з вас не знає Валентина Смагіна. Не гнівайся, не гнівайся, я ж тебе люблю.

– Заткнися. Що ти до мене причепився?

– Я? Та боже борони… – Валентин зупинився, змахнув із чола піт. – Давай не сваритися, люба… От бісова спекота!..

Марта вже мовчки поспішала геть, і він якось раптом знітився, весь його кураж розвіявся. Пробурмотів крізь зуби: «Наче змовилися, с-суки… Де ж у них тут нужник, щоб йому?..»

Прикинув – і повільно побрів до входу на терасу.

Що вони могли знати про такі речі, як щільний потік зустрічного вітру, коли на повному ходу рвонеш, відімкнувши універсальним ключем, двері неробочого тамбура? А потяг несеться на повну, унизу м’ятою бляхою блищить річка, миготять ферми мосту, ділячи простір на косі трикутники, і на шостому прольоті, мало не під ногами, пролітає буда обхідника колій, яка раніше була яскраво-червона, а тепер пофарбована непомітною вохрою…

Провідниця Галина відкрила очі сліпому щеняті на те, про що він тільки здогадувався, коли вперше піднявся у вагон у твердому форменому кашкеті й ще нем’ятій уніформі. Вона навчила його двох речей: не боятися начальства і робити гроші. Технологія виявилася непроста, вимагала концентрації та ґрунтовного знання людської природи, тому в перші рік-два в нього теж траплялися «косяки» й пропажі.

Спочатку, звичайно, доводилося не розгинаючись фігачити у вагоні: мити, прибирати, чистити, взимку обколювати лід із колісних візків, мотатися як солоний заєць. Усі нічні зміни теж діставалися йому. Тому він передусім назбирав грошенят і знайшов спосіб закріпитися в резерві.

Допомогла засвоєна ще в дитбудинку навичка охоче й правдоподібно брехати про себе, вивертатись і говорити тільки те, що хочуть чути. Закріплення в резерві коштувало триста доларів плюс літрова пляшка «Генкі Баністер». Усе окупилося в першому ж рейсі. Однак для того, щоб працювати у вагоні наодинці, без напарника, довелося доплатити, а потім попрощатися з напарницею Галиною, яка наостанок обізвала його невдячною паскудою…

Але для нього це було принципово – він хотів бути головним, самостійно вирішувати, регулювати розмір відкатів, торгуватися й домовлятися з перевіряльниками: ревізорами, санслужбою, дорожніми ментами, а коли треба перетинати кордон – з митницею і погранцями. Він сам-один устигав готувати вагон до рейсу, збирати квитки, впарювати пасажирам постільну білизну й чайні набори, контролювати висадку-посадку, топити й багато що ще. Питання з прибиранням на маршруті вирішувалось автоматично: години за три до великої вузлової він саджав на першій-ліпшій стоянці якого-небудь бідолаху і не брав за проїзд. І той три години поспіль ретельно відчищав загиджені туалети, проходи й тамбури.

Грошей поки вистачало. Свої п’ятсот зелених за рейс він мав, плюс зарплата, мінус те, що доводилося віддавати нагору.

Звідки дохід? Найстабільніше – передачі й лівий вантаж. Передачі давали помітний прибуток тільки наприкінці дев’яностих. З товаром інакше. У ті часи, коли Валентин тільки починав, це були тюки, мішки, китайські картаті баули, якими забивали купе провідника, щитову, підпіл вагона, а іноді й тамбури. Усе це лізло в очі, доводилося собачитися з ревізорами, і ледь окупалося.

Згодом обсяги поменшали, човники порідшали, а доходи провідників зросли. Тепер на захід по магістралі йшли не лайняні пуховики та кросівки, а зовсім інший товар – дорогий, малогабаритний, небезпечний. Ікра амурської калуги й камчатської чавичі,– елітний продукт, дрібними партіями. Дефіцитні запчастини до авто рідких марок, тайваньські й корейські мікросхеми. Траплялися маралячі панти, якісь уссурійські корінці й навіть знаменита джамбульська ганжа. Її здавали в кілограмових пакетах на пероні в Барабинську двоє казахів у важких від бруду халатах, а в Нижньому приймала гламурна сива дама, обвішана платиновими цяцьками.

Ну й, звісно, «Китай» – по всьому маршруту. Ніхто не знав, звідки взялося це слівце, але означало воно особливий спосіб використання постільної білизни. У міру висадки пасажирів у провідника накопичувалася гора використаного. Звідти відбиралося відносно чисте, оббризкувалося з розпилювача теплою водою з додаванням засобу для прасування й акуратно складалося. Посидиш на стосі хвилин десять, і гаразд – не гірше, ніж із комплектування. Потім усе пакується в пластик і запаюється за допомогою дорожньої праски. Оце і є «Китай», його зазвичай впарюють пасажирам, які сідають уночі або на дрібних станціях.

Окремим рядком у перші роки йшов дохід, який забезпечив йому брат Савелій. У своєму новому житті Валентин бував у Бікіні нечасто, наїздами – на день-два. Повертався він туди з задоволенням, незважаючи на те, що стосунки з братом, і так непрості, відтоді, як він став провідником, ускладнились. Але незабаром налагодились.

Тепер раз на два тижні Савелій вручав молодшому невеликий пакет, запаяний у багатошарову плівку, яку не брав ніж, разом з інструкціями: куди, кому, що передати на словах, з ким зідзвонитись і як поводитись, якщо, не дай боже, облом. Про вміст не було ані слова, платив брат щедро, хоча загалом був скупий, що вже викликало підозри. Заради такого цілком варто було двічі на місяць зганяти з Хабаровська в Бікін. Ну й кілька днів пожити по-людськи.

Звідки ноги ростуть у цього добра, він незабаром дізнався. Навичка роботи з «Китаєм» стала в пригоді, і йому вдалось акуратно розкрити й заново запечатати один з пакетів Савелія. Вистачило одного погляду. Валентин злякався, та ще й вийшов прокол – братові доповіли про порушення цілісності пакування. Савелій осатанів, викликав його, побив і рубанув наостанок: «Вали звідси, якщо жити хочеш. І забудь, що ми є. Інакше згниєш на зоні. І на очі мені більше не трапляйся – ні тут, ні в Хабаровську. Їдь до Сашки, в Україну, – вона з тобою все життя цяцькалась. Прийме, дурна, не кліпнувши оком…»

Якийсь час він перебився в забльованій залізничній гуртязі, зробив кілька рейсів на своєму сорок третьому швидкому і врешті переконався: Савелій має рацію. Через далеке українське місто, де жила сестра, потоком ішли потяги на південь, набиті відпочивальниками, а він тепер знав ходи до будь-якого залізничного начальства. Скрізь те саме, робота знайдеться. І решта теж.

З тим і поїхав. Оселився в сестри, подав документи на зміну громадянства, влаштувався. А там уже була Марта…

І якби не ота клята помилка у швидкому Севастополь— Санкт-Петербург, про яку він досі навіть згадувати боявся, можна було би вважати, що життя ввійшло в колію. Якби його воля – стер би весь цей файл у пам’яті одним натисканням клавіші. Але що поробиш, якщо вагон – суверенна територія, а пасажир у ньому – звичайний безправний заручник. Коли потяг гримить і хилитається на стиках, немає там іншої влади й іншого закону, крім провідника. І цією владою можна розпорядитися по-різному…

От що йому треба – стоп-кран! Гальмо. І надійне прикриття: якщо вони хочуть, він буде таким як усі.

Валентин знову пошукав очима Наталю. Зафіксував її легку фігуру, що неквапливо віддалялася в напрямку великого будинку, але виразу обличчя не розгледів. «Наречена!» – він ледве стримав задоволену посмішку. Для цієї ролі вона годиться на всі сто.

11

Люди, що з’їхалися до Смагіних, мало цікавили Наталю. Рівно настільки, наскільки сама вона ставала об’єктом їхньої уваги. Тільки Валентина вона намагалася весь час тримати в полі зору.

Олександра, занурена у своє, її явно не впізнала. Федоров, здається, впізнав, здивувався, але, слава богу, не ставив дурних питань. А може, не повірив власним очам. Місце поруч із Мартою, де мав сидіти Родіон, було порожнє. Дівчинка вовтузилася, двічі впустила виделку, а коли Наталя принесла чисту, зауваживши мимохідь, що їжа на тарілці перед Мартою майже не торкнута, питально глянула спідлоба, але промовчала.

Весь цей час Наталі доводилося курсувати між будинком і навісом. Ювілейний конвеєр повз своєю чергою, і якби не духота, не змокла на спині сукня й не підбори, що застрявали в гравії, усе можна було б терпіти.

Савелій Максимович пошукав очима дружину, не знайшов, підвівся з місця й став пробиратися між кріслами до виходу з-під навісу. Він уже ґрунтовно прийняв, але тримався рівно, ставно, лише з налитого багрянцем обличчя не сходив упертий вираз, а кошлаті брови рухалися, сходячись і розходячись на переніссі, немов його розум працював над задачкою з дробами. Біля виходу він поманив до себе Наталю.

– Де в нас вино?

– На сервірувальному столику, – відповіла дівчина. – Совіньон і каліфорнійське… Тільки все вже нагрілося.

– Так, отже… Ну, добре. Будьте ласкаві, Наталю: закиньте всі пляшки з білим у великий морозильник на кухні. Хвилин на сім-вісім, не більше. Потім підніміться до мене в кабінет, знайдіть у барі дві пляшки «Арарату», і все разом – на стіл. Тільки беріть «капітана» – він там десь праворуч.

– «Капітана»?

– Ну, – нетерпляче поморщився хазяїн. – Що незрозумілого? Чотири зірки на етикетці. І лимон не забудьте.

Прихопивши винні пляшки з сервірувального столика, вона попрямувала до будинку – мабуть, удвадцяте за сьогодні. Сім хвилин – рівно стільки, щоб присісти, відсапатися й спокійно викурити сигарету. Тоді перестануть нити щиколотки. Нові босоніжки виявилися з характером. До головного входу в будинок вона підійшла з боку флігеля, у якому ночувала. Піднялася сходами, роззирнулася, відзначивши, що Валентин втратив її з огляду, і прошмигнула у двері, що вели на терасу.

У домі було тихо – вона чула цю глибоку, мирну тишу всім тілом.

Минувши хол і коридор, Наталя дісталася до кухні. Поставила пляшки на барну стійку, повернулася й причинила за собою двері. Морозильник тихенько бурчав у кутку, з ним разом звуки подавав і великий холодильник. З крана зрідка падали краплі в порожню салатницю.

Вона відчинила морозильник і відправила вино на вільну верхню полицю. Потім глянула на стінний годинник, опустилася на оббитий коричневою шкірою кутовий диванчик, на спинці якого висіла чиясь забута сумочка, скинула босоніжки й, насолоджуючись хвилиною відпочинку, витягла ноги, поворушуючи онімілими пальцями. Але не встигла як слід розслабитися: згадала, що треба ще збігати нагору.

Взуватися вона не стала. Піднялася сходами в холі, минула коридор і повернула рубчасту бронзову ручку до кабінету господаря, яку напередодні сама ж начистила до блиску. Переступивши поріг, мигцем глянула на порожню поверхню письмового столу й увімкнений комп’ютер. Чіпати тут вона нічого не збиралася.

Обійшовши стіл і присунутий до нього впритул міні-бар на коліщатах, Наталя опустилася навпочіпки – завузьку сукню при цьому довелося підтягти до стегон – і відчинила дверцята. У лівому відділенні розташовувалися холодильничок і обладнання для готування льоду, у правому – напої, що не потребують охолодження. Ось одна пляшка з силуетом біблійної гори, десь має стояти й друга… Наталя виставила коньяк на стіл і знову пірнула в бар.

Аж тут почулися кроки в коридорі.

Спочатку вона вирішила, що помилилась. Однак минуло кілька секунд, і звук повторився. Хтось ішов до кабінету, повільно, обережно ступаючи, з боку сходового майданчика. Усе ще сидячи навпочіпках, Наталя підняла голову, прислухаючись. Кроки знову затихли, немов той, хто щойно піднявся сходами з холу, вагався.

Наталя безшумно причинила дверцята бару. Невже Валентин?

Від цієї думки її охопила паніка, подих збився, у роті з’явився присмак металу. За вікном пронісся порив вітру, важка штора на вікні здулася й опала, зашуміла крона сосни, що росла на розі будинку. Але навіть крізь цей шум з відчиненого вікна було чути, що кроки поновились, і це остаточно позбавило її здатності тверезо міркувати. Залишалися лічені миті. Замість того щоб стати в оборонну позицію, вона гарячково роззирнулася. Між тильним боком письмового столу і широким підвіконням був просвіт завширшки менш ніж півметра. Опустившись навкарачки, Наталя втиснулася туди, трохи проповзла вперед, де стало зовсім тісно, бо стіл стояв під кутом до стіни, і завмерла, намагаючись не дихати. «Боягузка дурна, – сердито сказала вона собі.– Цікаво, як ти це поясниш, якщо в кабінет зараз увійде господар?»

Звідти, де зараз перебувала Наталя, немов через довге підворіття було видно прямокутник товстого світлого килима й консоль обертового шкіряного крісла, впритул присунутого до столу з протилежного боку. Їй раптом спало на думку, що якщо прибулець потягнеться по пляшку, яка залишилася на далекому краї письмового столу, то її неминуче помітять…

Двері відчинились, але ніхто не зайшов. Той, хто крався коридором, мовчки стояв на порозі, оглядаючи кабінет. Потім легкі кроки перетнули килим і завмерли біля столу. У полі зору з’явилися зелені кеди підліткового розміру, мускулясті литки, вкриті рівною засмагою й золотавим пушком, кругле коліно з підсохлим струпом садна.

Марта?!

Разом із полегшенням Наталя відчула образу: дівчисько змусило її пережити страх і приниження. Вона вже була готова вибратися зі свого притулку, обернувши все на жарт, на кумедне непорозуміння, але щось її зупинило.

Марта трохи зрушила вбік крісло. Потім під кришку столу пірнула рука дівчиська – і опинилася прямо перед її обличчям. Пальці відшукали невеликий хромований гачок, прикріплений знизу до стільниці, і нетерпляче обмацали його. Гачок був порожній, хоча, напевно, для чогось призначався, і рука розчаровано зникла. Зараз Марта зазирне під стіл, щоб упевнитися, що тут нічого немає, і вони опиняться віч-на-віч. Нічого більш ідіотського й придумати не можна.

Цього, однак не сталося. Гачок призначався для ключів. А ключі – вона це встигла помітити – стирчали в замку верхньої шухляди правої тумби письмового столу. Марта це теж, видно, побачила. Ключів на кільці було два, й один, досить масивний, явно не мав стосунку до письмового столу.

До неї долинуло побрязкування. Потім ключ зашкріб по металу й провернувся: раз і ще двічі. Маслянисте клацання, ледь чутне попискування нещодавно змащених петель…

Крім письмового столу, у кабінеті замикалася тільки пласка сталева шафка, наглухо приварена до вмурованих у стіну кронштейнів. Та, яку вона роздивлялась, коли опинилася тут уперше.

Що їй там треба, у цій шафі?

Наталі страшенно кортіло поворухнутися, змінити позу. М’язи рук і стегон задерев’яніли, спина нила. Але треба дочекатися, доки Марта зробить свою справу. Не можна втручатися, хоч би що тут трапилося.

Нарешті дівчина знайшла те, за чим прийшла. Повозилася, потім дверцята сталевого ящика зачинилися, ключ повернувся, і Марта знов опинилася біля письмового столу.

Тут вийшла затримка. Замість того щоб повернути кільце з ключами туди, де воно було, дівчина відімкнула верхню шухляду і почала в ній ритись. Що вона там шукала, Наталя не могла бачити, але діяла Марта спокійно й зосереджено. Без жодної метушні. Закінчивши, протерла поліровану поверхню навколо замкової шпарки та обидва ключі серветкою, а серветку зім’яла й кинула під стіл. Потім перетнула кабінет, відчинила двері й визирнули в коридор. Через секунду її вже не було – кеди протупотіли вниз сходами й затихли в холі. Усе це тривало не більш ніж три-чотири хвилини.

Наталя машинально потяглася до зім’ятої серветки, стиснула її в кулаці і, тихо стогнучи, виповзла з-за столу. Розігнулася, мить постояла в роздумі, потираючи скроню, а відтак сунула папірець у кишеню фартуха й узялася за пошуки другого «капітана».

Коньяк знайшовся відразу – наче тільки того й чекав.

Униз Наталя неслася, перестрибуючи через сходинки. Тепер – терміново вийняти вино з морозильника. Минуло вже близько чверті години з того моменту, як Савелій Максимович відправив її з дорученням. Вона відшукала в кухні пластиковий кошик, склала туди занадто холодні пляшки, що зненацька здалися дуже важкими, і рушила до виходу, навіть не згадавши про лимон.

І тільки коли вона вже спускалася сходами до галявини, відшукуючи поглядом і не знаходячи серед гостей дівчину, її раптом укололо тривожне почуття. Немов вона знову вляпалася в щось дуже серйозне.

12

Мальовнича садова водойма, обкладена моховитими гранітними брилами, – саме те, що треба. Біля берега стояла вільна лавка. Федоров розраховував хоч трохи побути на самоті. Тому й відчув легку прикрість, коли раніше за нього на лаву опустилася чорнява жінка – здається, сусідка Смагіних. Давати задній хід було пізно – вийшло б занадто демонстративно, тому він запитав дозволу, влаштувався поруч і витяг сигарети.

Щойно вона обернулася, Сергій побачив: жінка вже немолода, але ще гарна. Блискуче волосся, що в’ється від природи, густо-сині уважні очі, ледь пухкі губи, делікатно підведені помадою… Гладенька обручка, тонкий золотий ланцюжок із хрестиком на смаглявій шиї, де ледь проступила сіточка легких зморщок. Їй можна було дати й менш ніж сорок, і більше: вона явно була з тих, хто не приховує віку; тільки циганиста, надто строката сукня з глибоким вирізом незнайомці зовсім не пасувала.

Зненацька жінка підвелася, озирнулася й півголосом попрохала в нього сигарету.

– Чоловік не любить, коли я палю… Мушу ховатись, а сигарети забула. Ми спізнювалися, тому що весь ранок я провела на цвинтарі в сина. Зараз йому було б майже стільки ж, скільки вашому племінникові…

Отже, вона знала, хто він такий. Федорову було ніяково розпитувати про померлого сина, тому, вибачившись, він поцікавився іменем і по батькові жінки – виявилося, її звати Ксенія Асадівна, – і перевів розмову на водойму: мовляв, нелегко, мабуть, підтримувати в ній режим, очищувати воду, стежити за рослинністю й усе таке.

– Та це ж мій чоловік будував, – стримано всміхнулася жінка. – Усе просто, як у задачці про басейн із двома трубами… І в нас такий, може, трохи менший.

По ходу з’ясувалося, що її чоловік – гідротехнік, фахівець, яких пошукати.

– Савелій Максимович, щойно ми познайомилися, побачив і одразу захотів такий самий. Ми з вашою ріднею легко зійшлися, вже й не знаю, чому так вийшло, – ми ж бо з Іваном Олексійовичем давно живемо дуже замкнено…

Вона попрохала в Сергія ще сигарету, поглянуши мимохідь у бік навісу.

– Смерть нашого з Ванею сина підкосила всю родину… – Вона знову з кам’яною завзятістю повернула до тієї самої теми.

Виходу у Федорова не лишалося: довелося запитати, що все-таки сталося з хлопчиком.

– Дванадцять років тому Тимур випав на ходу з поїзда і загинув. Ми з ним удвох поверталися з Балаклави, гостювали в моїх батьків. – Низький голос звучав рівно. – Це було в самому кінці серпня, двадцять дев’ятого. Він мав би йти в другий клас. Я заснула на нижній полиці – ми їхали в плацкартному, з квитками було скрутно, але місця виявилися зручними, біля купе провідників. Хлопчик був дуже рухливий, страшенно допитливий… От… – Вона змовкла, з очевидним зусиллям зупинивши себе. – Я просто хотіла сказати… для моїх батьків те, що трапилося з онуком, стало катастрофою… У мене більше не було дітей. Коли ми поховали Тимка, я думала, що взагалі не стану на ноги. Ні лікарі, ні ліки не допомагали. Я день і ніч без упину думала тільки про одне: чому я, чому саме зі мною? Як вийшло, що я після склянки чаю, що її приніс провідник, прилягла з книжкою і раптом заснула? Було ще світло, після відправлення потяга минуло якихось три години! Чому я його не вклала, перш ніж лягти самій? А коли вже ближче до півночі опам’яталася, Тимура поруч не було. Ми з провідником шукали його по всіх вагонах: мені здавалося, що я от-от збожеволію. Сина ніде не було, і в Запоріжжі я схопила речі й кинулась у відділення транспортної міліції. Потяг, звичайно, пішов, а через годину у відділення зателефонували й повідомили, що на перегоні під Новоолексіївкою обхідник виявив тіло… Потім мого сина привезли. Експертиза не виявила жодних слідів насильства, за винятком травм від падіння. Слідчий сказав, що в сусідньому вагоні були не замкнені двері тамбура – того, де раніше зазвичай курили…

Густі вії жінки здригнулися й опустилися.

«Ну от, я так і знав, – приречено подумав Федоров. – Зараз будуть сльози…»

Вона, одначе, не заплакала. Підвела очі, подивилася на Сергія дивним довгим поглядом і раптово уривчасто запитала:

– Скажіть, а хто сидів поруч із вами за столом? З того, що говорила Інна, я зрозуміла, що це брат Савелія Максимовича. Чи я помилилася?

– Ви маєте на увазі Валентина? Ну звичайно. Він наймолодший у родині Смагіних.

– І він начебто працює на залізниці?

Федоров не встиг відповісти – жінку покликали. Вона підвелася, кивнула йому й попрямувала до чоловіка.

Гості, вже добряче захмелілі, розбрелися по ділянці – у застіллі виникла пауза. Олександру Сергій знову виявив у кухні – начепивши фартух, вона перемивала десертні тарілки. Поряд виріс уже цілий стос. Не встиг він переступити поріг, як почув роздратоване: «Допоможи витерти, де ти ходиш?»

– А чому ти це робиш? – здивувався Федоров. – Де Інна, де ця… дівчина, нарешті?

Однак узявся за рушник.

– Скоро з’являться.

– А Марта де?

– Та отож… – Олександра зняла фартух і жбурнула на кутовий диванчик. – Поки ти там розслаблявся, підсідає до мене наша дитина. Оченята благальні. Їй, бачте, страх як кортить покататися по озеру, а Родіон кудись злиняв, але обіцяв повернутися до вечора.

– Що за дурна ідея? Я б не хотів…

– Зачекай… – Олександра опустилася на високий табурет біля стійки, переводячи подих. – Вона з Валентином домовилася, він їй складе компанію. На годинку, не більше… Савелій не проти. Звелів тільки далеко не запливати.

– І ти дозволила?

– А що такого? З племінником можна, а з дорослою притомною людиною зась? Тим більше що Інна запропонувала їй деньок погостювати в них, і однаково Марта завтра весь день стирчатиме на озері. Тебе щось турбує?

– Гаразд, – здався Федоров. – Тут ти права. Якщо дозволено одне, чому не можна й інше?

– По-моєму, вже й відчалили. – Олександра примирливо торкнулася його руки. – Знаєш, мені здалося, що Савелій навіть зрадів. Йому аби сплавити Валентина з очей!

– Добре… Дочекаємося їх – а тоді зразу додому…

У кухню зазирнула Наталя, і дружина замовкла. Федоров вирішив сходити до причалу, але Олександра зупинила його на порозі:

– Сергію, сунь у кишеню, будь ласка. – Вона простягла мобільник дочки. – Мені нема куди, а сумка в їдальні… Або ні – краще віднеси прямо туди. Марта так зраділа, що їй дозволили залишитися, забула геть усе. Побігла до причалу. Сподіваюся, хоч бейсболку наділа…

Федоров заштовхав телефон у задню кишеню штанів і вийшов.

На півдорозі до кладки його покликали під навіс – пити коньяк. Усі, хто ще лишався за столом, помітно пожвавились, і насамперед сам Савелій Максимович, якому відсутність Валентина, хай і тимчасова, повернула гарний настрій. Поруч зі злегка осовілим чоловіком сиділа Ксенія зі склянкою соку в смаглявій руці. Очі її були спрямовані кудись поверх голів гостей, на Федорова вона навіть не глянула. Схоже, частина гостей уже роз’їхалися, залишилися тільки найближчі.

Коньяку Сергій не хотів. Зараз от що треба: спуститися до причалу, і там, удалині від усієї цієї метушні, дочекатися, коли повернеться Марта.

Побачити, обійняти, ткнутися носом у маківку і вдихнути все ще дитячий запах розпатланих рудуватих кучериків.

13

Наталя страшенно поспішала. До останньої маршрутки в Старих Шаурах залишалося менше пів години, а вона ще не зібрала речей, не привела себе до ладу. Пішки, звичайним кроком, до зупинки хвилин п’ятнадцять, підтюпцем – десять…

Спустившись по сходах з кошиком, набитим пляшками, вона поставила його на сервірувальний столик, але затримуватися тут не стала. Натомість помчала щодуху у флігель, скинула сукню й босоніжки і натягла на себе те, у чому приїхала. Застібаючи блискавку на джинсах, спохопилася: треба терміново зв’язатися з Анютою.

– Ти вдома?

– Угу, – відповіла подружка, щось жуючи, і додала дошкульно: – Де ж мені бути? Що це ти сопеш, наче за тобою з собаками женуться?

– Слухай уважно, Ганно. Візьми гроші і їдь на вокзал. Просто зараз. Візьмеш мені на сьогодні квиток до Луганська. Плацкартний. По-моєму, після десятої вечора є якісь потяги.

– З якого дідька?

– Не питай, – з досадою сказала Наталя. – Мені треба терміново тікати, а пояснювати зараз часу немає. Вдома поговоримо.

– Натусю…

– Мені пора. Зроби ласку.

– Окей. – Анюта миттєво відключилася.

Наталя знала, що все буде виконано, і про це не турбувалася. Матері зателефоную з вагона, вирішила вона вже на ходу, прямуючи до кухні й паралельно шліфуючи версію раптового від’їзду, яку доведеться викласти Інні Семенівні. По суті, їй досі щастило: гостей залишалося з п’ятеро, а Валентин плавав озером із дівчиськом.

Зараз головне – якомога швидше забратися звідси й замінити сімку в мобільному. Хоч як хотілося лишитись, іншого виходу немає – це їй підказувало чуття, набуте в колонії. За два роки вона навчилася вірити не словам, а тому внутрішньому голосу, який постійно тримав під контролем усе, що траплялося в її житті.

Господиня пила трав’яний чай у кухні. Наталя зазирнула – більше нікого; підійшла й сіла поруч.

– Інно Семенівно, мені треба з вами поговорити!

– Уявіть, Наталю, я посварилася з сином… кудись поїхав. Жахливий день, усе наперекосяк… Ви вже впоралися?

– Майже. – Наталя заговорила квапливо: – Вибачте, але мені треба терміново їхати. Я не можу залишатися до ранку. Приберу що встигну, а решту вже ви самі. Я б хотіла одержати розрахунок… просто зараз.

– Ну, якщо це так важливо… – з несподіваною легкістю погодилася господиня, і брехати про причини спішного від’їзду не довелося. – Я, мабуть, і сама тепер упораюся. Там усі розійшлися?

– Під навісом тільки Савелій Максимович, його сестра й ваші сусіди.

– Я зараз сходжу по гроші.

– Дякую. – Наталя підвелася й рушила до мийки. – Спробую встигнути на маршрутку…

Та часу все одно виявилося обмаль.

Було вже близько шостої, з хвилини на хвилину мав повернутися Валентин. Нема часу прощатися з хазяями, нема часу навіть перекусити, хоча в неї з ранку ріски в роті не було. Поки знову бігла до флігеля, покінчивши з посудом, краєм ока помітила: удалині, біля причалу, походжає, покурюючи, батько Марти. З-під навісу по-джмелиному напористо, але цілком благодушно гудів голос полковника.

Спека, здається, минала, вечір буде прохолодний.

Зваливши речі в стару дорожню торбу приятельки, Наталя замкнула двері флігеля, залишивши ключ зовні в замку, і подалася до воріт. Пес у вольєрі постукав на прощання хвостом об дощату підлогу й повернув їй услід масивну голову.

Анюта зустріла її з клопотом і співчуттям. Наталю з порога запхали в душ, потім налили миску холоднику, сунули кінських розмірів бутерброд і запропонували склянку вина, від якої вона навідріз відмовилася. Помалу вона отямилася, влаштувалась у кріслі й почала боротися з сонливістю, що так і навалювалась.

– Очі злипаються… Зараз під стіл упаду.

– Може, не поїдеш? – жалібно запитала Анюта. – Поспиш, прочухаєшся, а через день-два вали, якщо вже так кортить…

– У нас кава є?

– Немає… Натусю, не їдь. Здамо квиток, мій благовірний повернеться тільки до Нового року.

– Не можу. Коли поїзд?

– У нуль сорок п’ять. Нижня полиця.

– Мені однаково яка, аби їхати…

– Та що там сталось?! – остаточно переполошилась Анюта. – Чого ти так різко линяєш? А щодо фірми бу спок – я в поспіху надиктувала замість твоєї адреси першу-ліпшу.

– Аню, я додому повертаюсь. І про всяк випадок запам’ятай на майбутнє: ти зі мною не знайома, місця мого проживання не знаєш, звідки я родом, тобі теж невідомо.

– Не лякай мене, Наталю! – скинулася Анюта. – Ти що там у Шаурах цих накоїла?

– Тихо, тихо, не голоси, – поморщилася Наталя. – Принаймні нікого не вбила, хоча, може, і варто було б. Усе просто: мені потрібно терміново їхати. Такий от поворот сюжету. У мене були інші плани, а тепер доведеться знов обживатись у рідному місті, що мені зараз, м’яко кажучи, не з руки. Добре, прорвемося. Дякую тобі за все, подружко. Телефонуватиму… Так – номер я зміню, але твій пам’ятаю. Все. І проводжати на вокзал не здумай, я цього терпіти не можу…

– Я таксі замовлю.

– Давай. На дванадцяту. Встигну? – Наталя підвелася й пішла пакувати наплічничок.

Анюта мовчки сунула їй квиток і забилася в кухоньку, геть засмучена.

Закінчивши збори, Наталя подумала, що треба б зателефонувати матері, поки та не вляглась, і попередити. Набрала номер і відразу почула обережне: «Алло, донечко!»

– Мамо, привіт, я завтра буду вдома приблизно… – вона назвала час. – Зустрічати мене не треба.

– А я й не зможу, – почула Наталя винувату відповідь.

– Ти здорова, мамо?

– Так, цілком… У тебе щось трапилося, Наталочко? Ти ж збиралася повернутися ближче до зими?

– Обставини змінилися. Нікому не кажи про те, що я приїжджаю, навіть дядькові Андрію.

– Добре, – після маленької паузи відповіла мати.

– Ну, бувай, – сказала Наталя. – На добраніч. Скоро побачимося.

Щось їй не сподобалося в цій розмові.

Через двадцять хвилин біля під’їзду їх уже чекала бита-перебита «Деу». Анюта відчинила дверцята й суворо звеліла водієві не підбирати попутників, а валити прямо на вокзал. За кермом сидів розпарений літній мужичок, що раз у раз витирав піт із лисини. У машині відчинялося тільки одне вікно – праворуч позаду.

Вони з Анютою обійнялися, Наталя шепнула: «Вибачай. Біжи додому…» – опустилася на сидіння поруч із водієм, захлопнула двері й більше не оглядалася, хоча знала, що подружка ще стоїть на тротуарі.

– Задушливо у вас у машині,– сказала вона.

– Підйомники, падло, – буркнув водій. – Страйкують. Нічо, ща з вітерцем доправимо дівчину…

На пероні довелося почекати хвилин п’ятнадцять. Людей було обмаль. Наталя курила осторонь, її стрижена голова була зав’язана банданою, очі, як і раніше, злипалися. Вона неуважливо подумала про те, що Валентин, повернувшись, передусім кинеться її шукати, – і раптом зі сліпучою ясністю зрозуміла, що якщо не зараз, не завтра і не найближчими днями, то рано чи пізно ця людина її розшукає. Бо такі, як він, усе доводять до кінця. «Але я йому просто так не дамся».

У вагоні Наталя миттєво заснула – щойно постелилась і почистила зуби.

О шостій ранку, за пів години до прибуття, вона вийшла в порожній тамбур, витягла з мобільника сімку, відчинила двері в гуркітливий перехід між вагонами й відправила шматочок пластику у щілину в підлозі. Звідти дуло, унизу стрімко неслася смуга насипу. Наталя подумала – і відправила туди ж стару «Моторолу». Сполоснула руки в туалеті й повернулась у вагон.

Рідне місто зустріло її сонцем.

Наталя не відчувала ні допитливості, ні тієї надмірної бадьорості, яку зазвичай викликає повернення після довгої відсутності. Хотілось одного – швидше побачити матір, вимитися, забратись у свою кімнату, взяти книжку, може, просто повалятися, подумати, що робити далі, або сісти до комп’ютера. Виявляється, вона шалено скучила за найпростішими речами.

До себе на Алмазний вона дісталася навдивовижу швидко і зненацька захвилювалася: майже бігцем піднялася на третій поверх і подзвонила довгим дзвінком у двері з крихітною табличкою на косяку під кнопкою: «Доктор Орлова Н. В.» Мама повісила цю табличку, щоб її легше було знайти, якщо комусь терміново знадобиться допомога. Перелякані матусі прибігали навіть глибокої ночі, і вона нікому не відмовляла.

Двері відчинилися, на порозі стояла мати – дуже схудла, маленька, зі злякано-винуватим поглядом з-під сивуватого чубчика, у безглуздих спортивних штанях, із криво нафарбованим ротом. Наталя судомно потяглася її обійняти, прошепотівши:

– Тільки без сліз. Я ж повернулася… Тепер уже назовсім.

– Це так раптово… – миттєво опанувавши себе, промовила мати. – Проходь швидше, не стій на порозі. Буду тебе годувати. Ми всю ніч не склепили очей.

– Ну й дарма. – Наталя, тягнучи наплічничок, пішла слідом за матір’ю в кухню, відзначивши по дорозі, що в хаті був ремонт: у передпокої громадиться шафа-купе, двері нові, на кухні ясно-зелені кахлі, пластикове вікно, плаский телевізор на кронштейні. Вона роззирнулася й вигукнула: – Тут стало так красиво, нічого не впізнати!

– Це все Андрусь… Андрій Петрович.

– Як він? – запитала Наталя, сідаючи. – Мамо, я б випила кави, а потім – у ванну.

– Андрій Петрович? – голос матері затремтів. Вона присіла навпроти, боком. – Скоро прийде… Наталочко! Ми з твоїм дядьком… е-е… розписалися. Зовсім нещодавно… Зачекай, куди ти?

– Нікуди. Зварю каву сама, якщо ніхто не проти… Ти будеш?

– Дякую, я пила, – розгублено промовила мати. – Чому ти сердишся? Ми збиралися тебе повідомити. Ти ж нічого не знаєш!

– Де цукор? Хоча біс із ним! Кажи конкретно, що у вас тут відбулося?

Наталя сіла, присунула чашку й потягнулася до наплічника по сигарети.

– Ти стала курити?

– Так. Байдуже, розповідай!

– Ти знаєш, що Андрій Петрович завжди до нас добре ставився. Я пішла на пенсію й продовжувала працювати, а півтора року тому мене… попросили. Коротше, делікатно запропонували поступитися посадою.

– Виставили, значить? – Наталя пошукала очима попільницю, не знайшла й струсила попіл у блюдце. – Ти не писала.

– Навіщо, Наталочко? У тебе своїх проблем вистачало… Отоді Андрій Петрович і оселився в нас… одним словом, ми стали жити разом. Цивільний шлюб. Пенсія в мене невелика, я її відкладала. Ми відкрили рахунок у банку на твоє ім’я…

– Ти й про це мовчала, – посміхнулася Наталя, не розуміючи, чому ніяк не може впоратися з роздратуванням. Ну одружилися, що такого? Дядько Андрій завжди був небайдужий до матері.– А потім? Що трапилося?

– Якісь люди його побили й зламали руку, підпалили машину. Йому довелося продати бізнес, квартиру – більш-менш вдало. Ми зробили тут ремонт і вирішили купити скромний будиночок за містом…

– І чого ж ви всю ніч не спали?

– Що за дивний тон, Наталю? Вислухай мене спокійно. Підхожий будинок знайшовся. Ми думали, у нас ще є час до твого приїзду, щоб привести його до ладу… Коли ти зателефонувала, ми провозилися пів ночі, щоб звільнити й приготувати кімнату для тебе. Потім ми…

– Дякую, – сказала Наталя, встаючи. – Вибач мені. Нерозумно, звичайно. Напевно, я чекала почути якесь інше «ми». Але все нормально, мамо. Я знаю, що ви з дядьком Андрієм бажаєте мені тільки добра. Спасибі за все. Вибач, я піду до себе, якщо можна. Втомилася з дороги.

То була брехня. Ніякої втоми. Уже зачинивши за собою двері, Наталя почула баритон Андрія Петровича, плюскіт води у ванній – видно, він мив руки, – тривожний голос матері. Вона розібрала жалюгідну купку своїх речей, перерахувала гроші й похитала головою, виявивши засунуту Анютою в потаємну кишеньку наплічника стодоларову купюру. Але зателефонувати й вилаяти не було звідкіля, та й узагалі для початку слід було огледітись у власному лігві.

Тут усе залишалося майже по-старому. Навіть нові шпалери й лінолеум були тих самих тонів, що й раніше: світлі, з перевагою бежевого. Її старий письмовий стіл, комп’ютер – слабенький як на сьогоднішні мірки. Наталя ступила до шафи з одягом, відчинила – там у повному порядку висіли її старі речі: сукні, спідниці, блузи, сірий блейзер, який слід було вдягати в банк, вершкового кольору піджак для особливих випадків, махровий халат.

Наталя прихопила халат і рушила у ванну, на ходу зазирнувши в кухню й запитавши в матері, де взяти рушник.

Андрій Петрович сидів за столом, сьорбаючи чай із квітчастої чашки; щойно вона з’явилася, він поставив чашку й сказав:

– Ну, привіт, дівчинко!

– Привіт! – усміхнулася вона. – Мамо, куди покласти брудне?

– У кошик. Там, у ванній. Або відразу в пральну машину… Наталю, ми скоро їдемо на кілька днів. Їжа є, все знайдеш у холодильнику. Твоя пара ключів у передпокої.

– Зрозуміла.

– Ти сьогодні куди-небудь збираєшся?

– Так, погуляю трохи, – промовила вона й замкнулася у ванній.

Коли обоє нарешті пішли, Наталя завантажила пралку, потім розвісила чисте на балконі. Порилася в шафі серед старого одягу і знайшла те, що хотіла.

Через годину вона вже крокувала міськими вулицями, начепивши сонцезахисні окуляри, з пачкою гривень у задній кишені джинсів, які раз у раз сповзали зі стегон. У першій-ліпшій крамничці Наталя купила ремінь, а в «Техноторгу» за два квартали – недорогу «дзвонилку». Присіла поблизу в скверику, вставила нову сімку й коротко доповіла Анюті. Потім сунула телефон у ліву нагрудну кишеню м’ятої бавовняної сорочки, а з правої виловила запальничку й злегка прим’яту пачку сигарет.

Мала ж бо безмір часу, і поки можна взагалі ні про що не думати.

14

У саду було ще по-літньому світло, з озера тягло прохолодою, але комашня вже кружляла під навісом.

– Нам, певно, теж пора, – упівголоса промовила Ксенія, сусідка Смагіних, звертаючись до господині.– Іване, давай, підіймайся…

– А чай? – похопилась Інна. – Ще ж і сьомої немає! Давайте по-сусідськи, у вузькому, так би мовити, колі… Бачили б ви мій торт!

– Ві-і-дставити торт! – прогудів полковник. – Ксеніє, ти тут не командуй! Нормально сидимо! Інно, де Родіон, давно щось не бачу?

– У приятеля, здається.

– Гм… А ви куди?.. – Савелій Максимович підвівся, трохи похитнувся й схопився за стільницю, ловлячи рівновагу. – Усі повтікали… Ну, коли так – тримати не буду. Піднімуся, подрімаю… потім і чай…

Інна Семенівна провела сусідів до воріт, а повернувшись, присіла поруч із Федоровим – тільки він і лишався за столом.

– Це в його стилі,– сказала вона. – У таких випадках із Савелієм краще не сперечатися: поспить пів години, і знову як огірочок. Ти чимось засмучений?

– Марти досі немає.

– Та ну… Особливо хвилюватися нема чого – погода чудова. Не смикайся, Сергію, через дрібниці, скоро з’являться! Налий мені ковток коньяку. Посидимо п’ять хвилин спокійно, поки комарів немає…

Інна потяглася до вимикача, під полотняним навісом спалахнула пара світильників. Їхнє холодне сяйво змішалось із зеленувато-рожевим вечоровим світлом. Дійсно свіжішало, і Федоров подумав, чи не сходити за піджаком, але тут повернулась Олександра, кинула йому на коліна піджак і обурено заявила:

– Ось воно, твоє виховання! Дівчисько коїть що заманеться, на рідних їй начхати…

Вона важко опустилася в пластикове півкрісло, кутаючись у незнайому пухнасту кофту.

– Не я ж її відпустив! – огризнувся Федоров. – І з нею Валентин, між іншим. Є в нього голова на плечах?

– Голова! – пирхнула Олександра. – Марта твоя хоч кого змусить зробити по-своєму.

– Сашо, припини!

– А ти в курсі, що Валентин і плавати як слід не вміє? І холоднішає вже, а вона в самій футболці…

– А я тут до чого? – нарешті обурився Федоров.

– Як завжди – ні до чого! – відрізала дружина й відвернулася.

– Не сваріться через дрібниці,– втрутилась Інна Семенівна. – Погода тиха, хвиль немає. Рибалок на озері повно. Скоро повернуться.

– Інно, – заспокоюючись, промовила Олександра, – ти ж розумієш, що через цю дурість нам доведеться у вас заночувати. А як до цього поставиться Савелій?

– Нормально поставиться, – знизала плечима невістка. – Він зранку їде в місто і вас підкине. А ні, то Родіон відвезе. Місця в домі навалом… Давай, Сашо, приберемо швиденько, і Сергій нам допоможе…

Для Ксенії цей день від самого ранку видався нелегким. Тому на ювілей до сусіда вона пішла тільки після довгих умовлянь.

Відколи остаточно стало зрозуміло, що дітей у них з Іваном більше не буде, щонеділі вона регулярно ходила пішки на цвинтар, прихопивши квіти або дитячу іграшку. Чоловік пропонував підвезти, але Ксенія відмовлялася, посилаючись на те, що весь тиждень нікуди не виходила, крім селищних магазинів. Цвинтар розташовувався на околиці Старих Шаур – двадцять хвилин помалу йти. Іграшки з могили сина постійно крали, але вона вперто купувала нові і знову несла. Вона прибирала в огорожі, якщо з’являлося сміття або сухе листя, ставила квіти в керамічну посудину, а потім довго сиділа й курила. Іван бував тут двічі на рік – восени і навесні, коли було потрібно підновити огорожу або висадити квітковий бордюр.

Щойно вони повернулися додому, чоловік відразу рушив у спальню, мовчки роздягнувся й завалився в постіль. Ксенія натягла спортивний костюм і вийшла погодувати пса.

Стрімко сутеніло. Вона ввімкнула лампу на веранді, вийшла в безгучний сад, опустилася на лавку і клацнула запальничкою.

Ця рана ніколи не загоїться.

Разом з тілом Тимура їй видали копію акта експертизи. Усе очевидно: трагічна випадковість. Хлопчик залишився без нагляду, якимось чином відкрив двері тамбура в сусідньому вагоні і, коли вагон хитнуло, випав з потяга. З’ясувалося в ході слідства й те, що потім двері ці пів ночі простояли відчиненими навстіж – нікому не було до них діла. Жодних ознак насильства…

Але звідки тоді синці на передпліччях, які вона помітила, коли стала знімати зі зламаного дитячого тільця подерті на клапті шорти й футболку? Сліпа випадковість? Але вона занадто добре знала сина: він і близько б не підійшов до відчинених дверей на ходу потяга.

«Жодної помилки, – знову подумала вона. – Це він, той самий провідник. Того теж звали Валентин. А мене він не пам’ятає – або вдає, що не пам’ятає. Через пів години після відправлення він приніс нам чай і кумедно жартував з Тимком. Ввічливий, запобігливий. Майже не змінився. Ті ж опуклі прозорі очі, дуже світла шкіра на тильному боці кистей, наче присипана борошном, рідкувате волосся…»

Вона підхопилася й кинулася в дім. Один зі спарених апаратів стояв у спальні, звідти крізь відчинені двері доносилося похропування чоловіка, другий – унизу у вітальні. Поспішаючи й плутаючись у кнопках, Ксенія набрала номер сусідів. Слухавку взяв полковник – оцього вона не очікувала. Голос був хрипкий, з невиразними, якимись напівпрожованими інтонаціями.

– Можна мені поговорити з Інною, Савелію Максимовичу? – сказала Ксенія перше, що спало на думку. – Ваші повернулися?

– Ні ще, – прохрипіла трубка. – А що таке?

– Та так, суто жіноче питання… Не має значення, я завтра перетелефоную. На добраніч!

Полковник, не прощаючись, дав відбій.

Ксенія застигла без руху, стиснувши в кулаці слухавку.

«Якщо це він… – гарячково, наче в трансі, прошепотіла вона, дивлячись просто перед собою, – якщо це він, то вони… вони не повернуться. Або він повернеться сам. Що ж робити? Бігти до батьків дівчинки? Хтозна-що! Не повірять жодному слову… Не знаю, в чому тут річ, але тепер я зовсім певна – це він, він убив мого хлопчика!..»

Проте Ксенія не зірвалася з місця, не понеслася до сусідів, а знову вийшла на веранду й сіла, немов твердо вирішила чогось дочекатися. Вона не розуміла, що з нею відбувається, не могла заспокоїтись і лягти поруч із чоловіком. Точно знала, що до ранку вже не засне.

Дзвінок сусідки пролунав саме тієї хвилини, коли Інна Семенівна піднялася на другий поверх. Щойно повернувся Родіон, дізнався, що Марта й Валентин ще не повернулися, нагрубив і гримнув дверима. Тут згори покликав Савелій – командирським риком, на весь дім.

Чоловік мав такий вигляд, наче його от-от ухопить удар.

– Що трапилось? – обережно запитала вона, коли Савелій, багряний і змоклий, жбурнув слухавку. – Хто телефонував? Ви з Родіоном сьогодні обидва наче з ланцюга зірвалися. Я вже взагалі нічого не розумію…

– Який, до біса, Родіон! – відмахнувся полковник. – Дзвонила Ксенія. Я сказав, що ти спиш… Зачини двері, Інно, і йди сюди. – Савелій Максимович підвівся з крісла й ступив їй назустріч.

– Що трапилось? – уже злякано повторила вона.

– З шухляди мого письмового столу пропали гроші, досить велика сума…

– Савелію! Ти як слід подивився?

– Не мели дурниць! Я що, не в курсі, що в мене в столі?

– Ну заспокойся, прошу тебе, не треба так нервуватися, – швидко промовила Інна Семенівна. – Присядь і поясни доладу, що трапилося.

Полковник слухняно перемістився до дивана, звалився на нього й промовив:

– У столі, у верхній шухляді, лежали гроші. Я там тримаю про всяк випадок певну суму у валюті…

– Скільки?

– Чекай! Шухляда постійно замкнена, ключ я ховаю. Сьогодні я розплачувався з Криницьким – розрахунки за угодами. Потім ми з ним спустились, а ключ я, мабуть, лишив у замку, поспішав. Помітив я це тільки зараз. Шухляда була незамкнена. Я здивувався, про всяк випадок зазирнув, бачу – банківська пачка, там було десять тисяч, суттєво схудла…

– Гроші були в конверті?

– Інно, не перебивай! – роздратовано вигукнув він. – У якому, до біса, конверті? Лежали десять штук зелених, сотнями… Вісімсот я вручив Криницькому. Три тисячі сто як корова язиком злизала!

– Не може бути!

– Ще й як може! – полковник ляпнув на стіл перед її носом пачку з надірваною бандероллю. – От! Факт він і є факт. У домі сьогодні було повно народу…

– Савелію, ніхто з гостей у кабінет не заходив. Усі були в саду… Крім мене, Родіона і твоєї родички, в будинку взагалі ні душі не було.

– А я про що? Родіон не став би, та й навіщо – йому й так ні в чому не відмовляється. Криницький? Виключено… Сестра? Її чоловік? Вони нагору не піднімалися. Почекай… А ця, як її… Наталя?.. Я ж сам послав її в кабінет по коньяк.

– Ну, це навряд чи! Наталя, по-моєму, порядна дівчина.

– Де це в неї написане, Інно? І де вона сама?

– Поїхала.

– Ага… Якщо не помиляюся, ви з нею домовлялися, що поїде вона тільки завтра?

– Я її відпустила, – зніяковіла Інна Семенівна. – Їй терміново потрібно було в місто, уже й не пам’ятаю, у чому там причина… Вона зробила купу роботи, і я подумала, що… ну, нема чого тут бути сторонній людині.

– Це ще чому? Про що ти?

– Про тебе й твого брата, – сказала Інна Семенівна з докором. – Ти весь день поводився жахливо. Ви провокували один одного, все рано чи пізно скінчилося б скандалом.

– Не забивай мені голову, – скривився Смагін. – Розберемося… Що ти дивишся? Якщо не ця Наталя, тоді хто? Залишаються тільки Валентин і дівчисько… Вони вже повернулися?

– Ні.

– Як ні? Чому? Ніч надворі!

– Отож-бо. – Інна Семенівна взяла руку чоловіка. – Боюся, в нас неприємності гірші, ніж зникнення грошей. Родіон нервується, Сергій місця собі не знаходить…

– Ходімо донизу! Нічого собі! Але головне зараз – не зчиняти галасу. Ніхто в селищі не повинен знати, що брат і Марта…

– Ти думаєш, з ними трапилося… нещастя?

– Інно, – поморщився господар, – давай без цього.

Савелій Максимович затнувся – у двері кабінету постукали. На порозі стояв син.

– І що тепер робити, га? – ледь стримуючись, промовив Родіон, ступивши в кабінет. – Ти що, не в курсі, що діється на озері?

– Не репетуй… – викинув перед собою долоню полковник. – Увійди й зачини двері.

– Навіщо ти дозволив Марті взяти катамаран? Валентин – і тобі це відомо, – на воді ледь тримається. Вони, я гадаю, рушили в бік мису на тому березі, а потім за Гаврилівське плесо, у напрямку Нетечі. Там у воді повно браконьєрських сітей, кинутих і нових, а на березі взагалі чортзна-що. У вихідних туди по ґрунтівці наїжджає всіляка п’янь, яка зображує з себе рибалок і коїть, що в голову збреде. Якщо вони мусили висадитися на берег…

– Скинь оберти, Родько, без тебе памороки забиті,– мотнув головою Савелій Максимович. – Берег тут до чого?

– Вони цілком могли причалити, і не з власної волі. Минуло понад п’ять годин, а акумулятор у катамарана старий, погано тримає заряд.

– Може, ти й правий, – прикидаючи, мовив полковник. – А може, й ні. Замість того щоб ворожити, зателефонуй ти на їхній міський номер. Раптом вони кинули катамаран і дісталися до траси?

– Тьотя Саша вже телефонувала.

– І що?

– Нікого. А свій мобільник Марта залишила тут.

– Поспішала, виходить, – задумливо мовив Савелій Максимович.

– Я гадаю, Марта й не збиралася там затримуватись… Слухай, а якщо Валентин затяг її в якусь… дурну авантюру? Він був тверезий?

– Звідки мені знати! – зненацька вибухнув Смагін. – Що я йому – нянька?

– Заспокойтесь обидва! – швидко втрутилась Інна. – Ми повинні тримати себе в руках. Поки нічого не з’ясувалося, залишається чекати. Може, дійсно щось трапилося з катамараном. Вони могли піти берегом, місцевість незнайома, заблукали. З’являться вночі. І нема чого нагнітати: ті, хто в суботи й неділі влаштовує п’яні табори на протилежному березі, давно вшилися звідти.

– Мамо, вони їдуть сюди з наметами, з кемперами, і не на два дні, а на тиждень. Літо ж у розпалі!

– Годі балачок! – Савелій Максимович підвівся. – Родіоне, прихопи куртку, йди в гараж, візьми пару ліхтарів. Чекай на причалі, я скоро буду. На веслах далеко ми не підемо, але принаймні оглянемо ближчий берег з води.

Щойно син зник за дверима, полковник повернувся до дружини й з прикрістю мовив:

– І ти, Інно, теж іди вниз. Займись Олександрою та Сергієм. Роби що хочеш – співай, танцюй, напувай горілкою, – але вони не мають знати, що ми з Родіоном на озері. Нехай сидять і чекають. І ні півзвука, зрозуміла? Жодних версій – інакше вони запанікують.

Коли кабінет спорожнів, Савелій Максимович відімкнув замок збройового ящика, витяг приклад і дуло «Блейзера» й за лічені секунди зібрав карабін. Простяг руку за патронами – і тут його погляд упав на полірований ящичок, де він тримав пістолети. Той був відкритий. «Макаров» лежав на місці, не вистачало маленького «браунінга-бебі».

«Приїхали…» – сказав собі Смагін, навіть не дуже здивувавшись. Замикаючи збройовий сейф, він сунув ключ не на звичне місце, а в брючну кишеню, після чого, тримаючи карабін дулом донизу, швидко пройшов коридором.

Олександра навіть не приховувала, що її більше тривожить брат, ніж дочка. Валентин панічно боявся води, від самого дитинства. Навіщо йому була потрібна ця прогулянка озером?

Вони й далі сиділи в яскраво освітленій кухні. У тупому очікуванні.

– Погаси, Сергію, лампу, очі ріже, – втомлено промовила Олександра.

– Може, сходимо до причалу? – запропонував Федоров. Попільниця перед ним була повна недокурків. Він погасив верхнє світло, залишивши світильник над мийкою. – Не можу я так сидіти. Уже дванадцята година… Сашо, що ж це таке?

– Не підвищуй голосу! Якщо до ранку не повернуться, доведеться заявити в міліцію.

– Ти гадаєш?

– У тебе є інші пропозиції? – Олександра потяглася до пляшки.

– Не пий більше, Сашо!

– Я не можу, – жалібно промовила вона, – у мене в голові така моторошна каша…

Федоров прикурив чергову сигарету й вийшов на терасу. Освітлений крихітними ліхтариками сад здавався затишним, але за огорожею над озером безгучно клубочилася пітьма. І десь у тій чорноті перебувала Марта – у незнайомому місці, без одягу та зв’язку. Про гірше він намагався не думати. Покосився на руку з сигаретою – пальці тремтіли.

На терасу, нетвердо ступаючи, вийшла Олександра, зупинилася у дверях і теж попросила сигарету. Йому почувся розпач у голосі дружини. Він поліз у кишеню піджака за пачкою – і зненацька намацав глянсуватий прямокутничок картону.

Як він міг забути? Ця візитівка так і провалялася в кишені від дня несподіваної зустрічі з колишнім однокласником.

– Заспокойся, будь ласка. – Федоров обережно погладив Олександру по спині, що здригалася. – Ходімо, Інна тебе вкладе. Треба трохи поспати…

Повернувшись із кімнати для гостей на терасу, він вийняв мобільний і набрав номер Гаврюшенка. Десь на восьмому гудку пролунав здушений вигук приятеля:

– Слухаю! Якого біса?

– Льошо, вибач, розбудив? Упізнаєш? Ти чого шепочеш?

– Усі сплять. З коридора говорю… А тебе взагалі погано чути. Алло!

– Я за містом…

– Ну? – Голос звучав нетерпляче. – Що там у тебе сталося, Сєрий?

– У мене дочка пропала, – сказав Федоров. – Сьогодні ввечері.

15

Такого з нею ще не бувало.

Дивний стан: збудження і млявість водночас, запаморочення… Марта ледь пересилювала себе, щоб не піддатися слабкості. Але коли все зійшлось і стало зрозуміло, що відступати нікуди й чекати більше нічого, – усередині все розпрямилося, серце забилося рівно. Немов хтось прийняв за неї рішення, і вона погодилась, а тепер тільки й залишалося – все довести до кінця.

Непевна думка про те, що можливість існує, майнула в неї ще тоді, коли вони з Родіоном бродили будинком. Потім – катамаран і напад відрази до самої себе. Валентин із дівчинкою в мереживному капелюшку і штанцях-капрі, а до – біля лазні Смагіних, віч-на-віч… Жах, ненависть, повна безпорадність. І кінця цьому не буде. Ніколи.

Залишалось обрати момент.

Вона прошмигнула за гостьову альтанку і з відсутнім виглядом, немов не знаючи, чим зайнятися, неквапливо побрела вздовж огорожі, дивлячись під ноги. Минула з тильного боку вогнище для барбекю, а ще через кілька кроків опинилася на майданчику перед гаражем, де скупчилися машини гостей. Втягуючи голову в плечі й ховаючись за їхніми корпусами, Марта перетнула майданчик, повернула за ріг флігеля й зупинилася, вичікуючи. Тепер залишалося подолати відкриту ділянку між кутом флігеля і сходами, що ведуть до заскленої галереї.

Це їй теж вдалось, і вона влетіла в хол, відзначивши, що ніхто з тих, хто перебував під навісом, навіть не глянув у її бік. Родіон, слава богу, у приятеля в Старих Шаурах. Віддихавшись, навшпиньках піднялася сходами й завмерла, вичікуючи та прислухаючись. Скрізь тихо…

Хвилин за сім Марта вже сиділа на колишньому місці за столом, скоса поглядаючи на матір і ловлячи момент, коли можна поклянчити, щоб її відпустили покататися по озеру. Мотив: Родіона немає, сидіти за столом із дорослими нудно, невідомо, коли двоюрідний братик повернеться, скоро почне темніти, і тоді взагалі нічого не вийде…

Тягар у кишені мішкуватих шортів не давав зосередитись, і вона обережно опустила туди руку, намацала прохолодний метал і виявила, що, крім пістолета, у тій самій кишені лежить мобільний. Коли мати вже майже здалася, Марта, все ще продовжуючи нити, вийняла телефон і поклала на стіл. Тепер відстовбурчена кишеня не так впадатиме в око.

Нарешті Олександра, уже розпалюючись, промовила:

– Марто, та ти, я бачу, просто здуріла! Ти що, насправді думаєш, я відпущу тебе саму? Та ще й на човні, яким ти не вмієш керувати?

– Як це не вмію! – здійнялася Марта, відчуваючи, що все зависло на волосині.– Чому? Мені Родіон показав!

– Що з тобою діється? Я тебе не впізнаю! І Савелій Максимович точно не дозволить…

– Ну ма-ам!.. Якщо ти вважаєш, що без дорослих ніяк – нехай хтось поїде із мною. От дядько Валентин, наприклад…

Вона навіть не поглянула в той бік, де він сидів. Боялася злякати.

– Валику?! – напівпитально звернулася до брата мати.

– Що, Сашо?

– Ти не хочеш провітритися? Це дівчисько мене з розуму зведе, а тобі не завадить подихати свіжим повітрям.

– А в чому там у вас річ? – із удаваною байдужістю запитав він.

– Ходи з Мартою. Покатаєтеся трохи на тім катамарані. Я тебе прошу! Як я можу відпустити її саму?

Голос сестри звучав без звичної впевненості.

– Хм… – Валентин потягнувся, зчепивши пальці й відкинувшись на спинку пластикового крісла, потім примружився і швидко глянув на Марту, яка чекала, опустивши очі в стіл. – Ну… Чому б і ні?

– Слава богу, – з полегшенням видихнула Олександра. – Зараз сходжу до Савелія, з’ясую, як він на це подивиться.

Марта не стала вагатися – кулею вилетіла і через стіл кинула на ходу: «Чекаю на причалі!»

Олександра гукнула:

– Бейсболку не забудь! Голову напече! – І, вже звертаючись до брата: – Тільки я прошу тебе, Валентине, – годину, не більше. І не відпливайте далеко.

Промчавшись доріжкою, Марта обминула дупласту вербу. Під підошвами загули плахи кладки. Поплавці катамарана блищали на сонці; світило вже хилилося до заходу й тепер перебувало справа. Вона стрибнула в кокпіт, озирнулася на поки ще порожній берег і ривком відкрила бардачок під приладовою дошкою. Сунула туди пістолет і миттю захлопнула. Потім опустилася навпочіпки й швидко перерахувала гроші. Тридцять одна купюра.

Тридцять зелених стодоларових папірців вона переклала в ту кишеню, де раніше була зброя, а одну залишила в задній – та надійно застібалася на кнопку. Тут їй спало на думку, що, якщо ці гроші не придадуться, повернути їх на місце буде набагато важче, ніж узяти. Нахилившись, Марта сполоснула трохи забруднені збройовим мастилом руки. Масні плями лишилися й на шортах, але тут уже нічого не поробиш. Тепер – набратися терпіння й дограти роль до кінця…

Вибралася назад на кладку й тільки тоді з прикрістю згадала, що мобільник залишився під навісом. Яка дурість! Але повертатися не можна – раптом мати передумає, та й не встигне вона: Валентин уже йде до причалу. Марта нахилилася, стала відв’язувати причальний кінець. Він тим часом підійшов упритул і зупинився, спостерігаючи за її діями. Нарешті вузол піддався, Марта випросталася.

На губах Валентина грала посмішка. Обличчя лисніло від випитого. Через плече був перекинутий складений учетверо плед, яким він десь устиг розжитись, а в руці теліпався важкий пластиковий пакет.

– А це навіщо? – спитала Марта.

Він зробив крок із кладки на палубу катамарана, похитнувся, втримав рівновагу й спустився в кокпіт. Потім розгорнув плед і кинув на сидіння поруч із собою. Промовив:

– Тобі під дупцю. Причалимо в якій-небудь затишній місцині і влаштуємо ма-алесенький пікнічок. Ти і я. Сік, солодке й пів пляшки винця маємо…

Він ще міркував: що в неї на умі, чому погодилася? Не вірив в успіх і її провокував. Але очі блищали, навіть трохи косили від збудження.

Марта ступила на поплавець і ногою відіпхнула суденце від причалу. Зістрибнула на водійське місце, забравши плед, насунула на очі козирок бейсболки й глянула питально: їдьмо?

– Ти справді в курсі, як поводитися з цією калошею? На мене не розраховуй – тут я профан. Можу на веслах, але щось я їх тут не бачу.

– Не переймайся…

Марта теж помітила відсутність куцих алюмінієвих весел, які ще вдень лежали в кокпіті,– мабуть, Родіон відніс у сарай, – але не надала цьому значення. Послідовно, одну за одною, натиснула дві кнопки. Стрілки гойднулися, мотор затуркотів на мінімальних обертах. Вона вивернула кермо, бо течія потроху притискала катамаран до очерету, і скерувала суденце в прохід.

Щойно вони опинилися за очеретами, Марта додала ходу.

Тепер катамаран жваво біг прямо до середини озера, добре слухався керма, і легкий вітерець, що тяг із заходу, майже не збивав його з курсу. Валентин відкритої води явно побоювався, притих, відсунувся від борту і раптом опустив гарячу вологу долоню на її голе коліно й стис. Від нього виразно тхнуло спиртним і ще чимось схожим на запах водоростей, що гниють. Забув свій страх і знову завівся.

– І куди прямуємо, Мартусю?

Вона й сама ще остаточно не вирішила. Якнайдалі від Шаур, от і все.

– Прибери лапу! – не обертаючись, Марта змахнула з коліна чоловічу руку й озирнулася. – На той берег. Там, кажуть, симпатичні місця. Саме для твого пікніка…

– Супер! – з натягнутим пожвавленням вигукнув Валентин. – А ця лайба може повзти швидше?

– Може, – сказала вона й відразу скинула оберти, роздумуючи, як зробити. Ліворуч виднілася заросла очеретом мілина. До протилежного берега трохи менше за кілометр. Підніжжя височини, яка стирчить на тому березі, зовсім голе, а це не годиться. Зате з того боку, де зараз висить низьке й далеке сонце в озеро виступає темний силует мису, клубочаться якісь зарості. Що там за мисом, вона не знала. Гаврилівське плесо – наче так його назвав Родіон.

Вона обережно повернула кермо, прицілилася на край мису, і катамаран знову почав набирати швидкість. Зараз Марта сама жалкувала, що він такий неповороткий і не може йти вдвічі швидше. Але тут був і плюс: що ближче до сутінків вони опиняться на березі, то краще. На озері ще багато човнів з рибалками, а жовтий катамаран – штука примітна.

Валентин знову потягся, повільно провів рукою від її потилиці вниз, ненадовго затримавшись там, де була туга резинка шортів, і запитав:

– А скажи-но, жабко, чого це ти раптом захотіла покататися зі мною? Ти ж мене начебто не шануєш?

Марта смикнула плечем і відвернулася, дивлячись, як перед лівим поплавцем здувається зеленуватий бурунчик. У міру того як сонце скочувалося до обрію, усе навколо набувало мідних тонів, навіть поверхня озера.

– А з ким ще? – сказала вона перше, що спало на думку. – Ніхто б не поїхав… У мене, між іншим, ім’я є. І перестань розпускати руки!

Вони саме обминали мис. Щойно він залишився за кормою, відкрився великий простір цілком нерухомої зеленкувато-рожевої води, облямований низькою дугою зарослого берега. Жодного човна навколо. «Ну, здається, приїхали…» – сказала собі Марта, звертаючи до берега.

Зблизька місцина виявилася так собі – вільшняк, промоїни, переплетені щупальця коренів, що звисають над водою, зарості рогозу з рідкісними просвітами. Глухі нетрі, ніде ані сліду рибальських стоянок. За пів сотню метрів від берега Марта знову повернула, і катамаран ще кілька хвилин повз уздовж заростей, поки вона виглядала, куди причалити.

Вона спробувала додати швидкості, але чомусь не вийшло, а наступної хвилини на приладовій панелі панічно заблимав червоний світлодіод. Рівне туркотання мотора стало тоном нижче.

– Що таке? – захвилювався Валентин.

– Дрібниці,– сказала Марта. – Не ту кнопку натиснула.

Суденце поводилося точно як мобільник на здиханні, і Марта трохи занервувала. Але навіть це зараз не здавалося їй важливим. Спереду з’явився просвіт у заростях, до води збігав невеликий глинистий осип, до якого можна було причалити. Вона квапливо заклала віраж, поки мотор ще тяг, скерувала катамаран до берега й вимкнула живлення.

Поштовх – і поплавці за інерцією з вологим шурхотом врізалися в берегову мілину.

16

Валентин вибрався з кокпіта, прихопивши плед і пакет, протупав по палубі в передню частину катамарана й зістрибнув на берег. Потім видерся нагору осипом і став оглядатися, витягаючи шию, – вибирав місце.

Що він там вигледів, Марта не бачила, тому піднялася слідом. За осипом лежала трав’яниста прогалина, зусібіч оточена вільшняком і кущами ліщини. Біля далекого краю було волого, там починалася низовина, яку приховували зарості, ліворуч піднімався невеликий пагорб, вкритий відцвілими стеблами іван-чаю. Ні старих багать, ні звичного сміття, – наче про це місце геть усі забули. Прогалину вкривала густа тінь – до заходу лишалося зовсім небагато.

Валентин попрямував до пагорба, кинув плед на траву, постояв, дивлячись на небо, потягнув носом вже охололе повітря і раптом мрійливо пробубонів:

– Та тут прямо рай… Правду кажу, жабко?

Він уже не метушився, не горів, не задихався, як бувало, коли йому вдавалося наздогнати її на коротку мить у якому-небудь завулку їхньої квартири. Тут, на суходолі, він почувався господарем ситуації. Навколо ні душі, без човна до цього берега взагалі не дістатися.

– Угу, – кивнула вона. – Я, мабуть, сходжу скупаюся. А ти тут господарюй.

Він сіпнувся заперечити, але раптово передумав. Почав стелити плед і викладати все, що притяг із собою в пакеті, на порохнявий пеньок, що стирчав посередині пагорба.

Марта спустилася до води. Розшнурувала кеди, скинула шорти й футболку і залишилася в купальнику. Потім зібрала одяг і, шльопаючи по мілководдю, перенесла на катамаран. Сунула шорти з трьома тисячами в кишені окремо під сидіння й про всяк випадок спробувала головну кнопку. Мотор не озвався, тільки червоний вогник на щитку поморгав і згас. Тут вона сказала собі: от і все. Увійшла у воду, неквапливо пропливла стометрівку повільним кролем, дивлячись прямо на призахідне сонце, перевернулася на спину, послухала шум у вухах і повернулася.

Валентина не було видно – певно, ще возився на галявині. Марта знову забралася на катамаран, відкрила бардачок і переклала пістолет у кишеню шортів, ще раз здивувавшись, який він маленький, менший за іграшковий пластмасовий. На якусь мить накотила нудота, забилося серце, однак вона впоралася.

Стоячи на палубі, почала натягати шорти просто поверх купальника, узялася за футболку – і здригнулася. Валентин виник зовсім безшумно й тепер сидів навпочіпки на схилі, пильно роздивляючись її плечі, смаглявий живіт і вологе розпатлане волосся. Очі ховалися в щілинках, але Марта помітила, як гостро вони блищать.

Вона випросталась і струснула футболку, розправляючи.

– Дурненька! – хрипко сказав він. – Зніми мокре. Ніхто не побачить – крім нас із тобою, тут нікого немає.

– Може, зовсім роздягтися?

– Було б непогано, – коротко реготнув він. – Тобі, напевне, говорили, що ти гарна? І цілуватися ти, мабуть, уже вмієш?

– Ні. Мене ці дурниці не цікавлять.

– Та ну? Тебе довго не було, і я вже подумав був, що ти вирішила зіграти зі мною в кота й мишку. Кинути безпомічного дядечка на безлюдному березі. А чому не втекла?

– Вали звідси, – сказала вона, мимоволі копіюючи інтонацію дорослої жінки. – Годі витріщатися. Я зараз прийду.

Щойно він зник за кущами, Марта натягла футболку, ще раз перевірила, чи все на місці, і раптом відчула, що її проймає дрож.

Проте Валентин цілком заспокоївся. Опустився на плед, ковтнув вина, зірвав травинку й пожував. Гіркий трав’яний сік змішався зі смаком каліфорнійського «каберне». Раптово йому спало на думку, що, хоч із якого боку подивись, він таки закоханий у це норовливе дівча. Давно і, схоже, всерйоз. Але сестра цього нізащо не зрозуміє, не кажучи вже про її батька. Тому все буде так, як він і розраховував. Не мине й півгодини, як він її роздягне. Головне, щоб вона не занадто пручалася, не верещала й не пустила в хід нігті. Не заважала. Бо якщо він втратить контроль над собою, може статися всяке. У таких справах він за себе не відповідає.

– Іди сюди, сідай поруч, – сказав він, щойно Марта з’явилася на прогалині.– Вип’ємо винця. Гарне… А я й насправді подумав, що ти вирішила з мене пожартувати.

– Які тут жарти, – не розтискаючи зубів, промовила Марта. – Я ж не просто покликала тебе покататися.

– Розумію. Дівчинка дозріла. Я тобі допоможу, і все буде просто чудово. Ти навіть не уявляєш…

– А як же твоя наречена? – насмішкувато запитала вона.

– Сідай. Зараз я тобі все поясню, – нетерпляче промовив він.

Марта провела долонею по волоссю й опустила руку, торкнувшись кінчиками пальців тягаря в правій кишені. Але з місця не зрушила.

– Хочеш знати, – сказала вона, – що мені від тебе треба?

– Здогадуюся. – Валентин перевернувся на бік і підвівся, спираючись на лікоть і не зводячи з неї пильного погляду.

– Не здогадуєшся. Я хочу, щоб ти зник. Згинув. І то остаточно. Щоб більше не поганив наш дім. Щоб тебе взагалі не було! Зрозумів?

– Що ти задумала, Марто? – з натягнутим смішком мовив він. – Нічого в тебе не вийде. Ну, кинеш ти мене тут, а далі? Що ти скажеш батькам? Що я втопився? Висадився на берег і зник у невідомому напрямку? Хто тобі повірить? Не будь дурною – нікуди ти від мене не подінешся.

– Повірять. Ти в нас завжди вважався непередбачуваним.

– Хто це сказав? – Тепер він тягнув час, спідлоба поглядаючи на неї й щось прикидаючи.

– Мама.

– Тобто сестра вважає мене людиною, здатною на необдумані вчинки?

– Мені однаково, – нервово вигукнула Марта. – Ти більше не житимеш у нашому домі!

– І куди ж, по-твоєму, я маю вирушати? Там усі мої речі, комп’ютер, документи… Слухай, давай домовимося – завтра ж, щойно ми повернемося в місто, я піду. Якщо вже я всім тягар. Винайму житло й переїду. Влаштує?

Він простягнув руку – немов просив милостиню. Марта сахнулася, відстебнула клапан задньої кишені й намацала згорнуту вдвоє пачку доларів.

– Зараз, – твердо сказала вона. – Сьогодні. А з речами твоїми розберемося потім. От гроші – бери і йди геть.

Вона зім’яла купюри, жбурнула на плед і додала:

– І запам’ятай твердо: якщо ти ще раз з’явишся в нашому домі, я тебе вб’ю.

– Он воно як? – Він мигцем покосився на долари, потім усе-таки підняв, неквапливо розгладив і сунув у нагрудну кишеню світлої сорочки. – Ти сама цю дурницю вигадала? Чи хтось напоумив? Може, мама з татом? Які тобі навіть не рідня…

– Заткнися, – тремтячи, перебила Марта. – Стули свій поганий рот! – Вона мовчки дивилася на нього, відчуваючи, як долоні змокають від поту.

– Отже, ти досі нічого не знаєш, золотце? – у голосі Валентина зазвучало вкрадливе співчуття. – Ні того, як одну крихітну дівчинку кинула в пологовому будинку її розпусна ненька, ні того, як тебе забирали з притулку… Тобі відомо, що моя старша сестра не хотіла дітей?.. Не в курсі? Це твій названий батько наполіг. Він добрий хлопець. – Смагін посміхнувся. – А моя сестра не така, я ж бо знаю. Їй ніхто не потрібен! Вона розповідала тобі про нашу з нею матір? А про свою бабцю-зечку? Ні? Отакої!

– Брешеш! – люто вигукнула Марта, відступаючи до кущів, бо Валентин несподіваним ривком скочив на ноги. – Усе брешеш! Ти спеціально…

– Клянуся – щира правда. – Він випростався, смикнувши гострим плечем. – Навіщо мені брехати? Ти ніколи не чула такого імені: Олександра Буславіна? А дарма. Чудова жінка, наша бабця по матері, дворянська кров, не те що ця смагінська гниль… Я особисто її листи читав. Пошукай удома на антресолях… Утім, до тебе, Марто, це не має прямого стосунку. Ти нічия.

Він зробив обережний крок і промовив:

– Я ж тебе люблю, дівчинко, – ти хіба ще не здогадалася? Ми ж із тобою такі схожі… Тебе вдочерили, а я виріс без матері й батька. Хочеш ідею? Тікаймо звідси разом! Ти і я, більше нікого…

– Не підходь, виродку! – Марта різко вирвала руку з кишені.– Оце ти називаєш любов’ю?

Прямо в живіт Валентину вп’ялася сліпа зіниця куцого стовбура.

– Гей, гей, ти що – здуріла? – забурмотів він, задкуючи. – Кинь зараз же цю штуку!

Наступної секунди пістолет сіпнувся, глухо кашлянув, хмарка сухої потерті й дрібні друзки злетіли від пня. Пляшка, що стояла на ньому, перекинулась, і темна винна пляма почала розповзатися по розстеленому на траві картатому пледу.

Валентин відскочив, метнувся з боку в бік і кинувся геть. У далекому кінці прогалини він із тріском вломився в глухі зарості черемшини й ліщини, і густе листя, що в півмороку здавалося майже чорним, зімкнулося за ним. Але до того Марта встигнула ще раз упіймати його спину на мушку й натиснути спусковий гачок.

Замість пострілу пролунало пусте клацання. Вона натиснула ще раз, відтягла затвор – і остаточно переконалася, що на все про все в неї був один-єдиний патрон.

Із заростей долинув тріск гілляччя, що віддалявся, хлюпання багна в низовині й здушений вигук. Потім усе затихло. Залишалося сподіватися, що він не повернеться. Навіть по свій мобільний.

Марта нахилилася, підняла смартфон Валентина й глянула – зв’язок відключений. Спустилася до краю води. Сонце вже сіло, і, як буває в серпні, з кожною хвилиною сутінки густішали. Вода налилася свинцевою вагою, але залишалася гладенькою, як лист новенької бляхи. Від неї тягло прохолодою. Далекий берег, де були Шаури, перетворився на шорстку чорнильну смужку. Розмахнулася, жбурнула плаский «Соні» так далеко, як тільки змогла, подивилася, як широко й неквапно розходяться по воді кола, і повернулася до катамарана. У принципі, навіть якщо веслувати якою-небудь дошкою, години за дві можна перетнути озеро. Однак повертатися до Смагіних вона не збиралася. Бо ще не вирішила, що їй робити з тим, що сказав Валентин.

Вона роззулася, зайшла у воду й зіпхнула катамаран з мілини. А коли той захитався, зачувши під собою глибину, щосили відіпхнула суденце від берега. Катамаран проплив за інерцією метрів двадцять, а потім його підхопила поверхнева течія і повільно потягла все далі й далі, аж доки він перетворився на безформну пляму на тлі світлої смуги заходу.

Марта постояла, покусуючи верхню губу, як завжди в тих випадках, коли не могла відразу прийняти рішення, а потім повернулася й пішла мілководдям уздовж берега в бік мису, розраховуючи рано чи пізно набрести на стежку, яка виведе її звідси. Згадавши про пістолет, який машинально сунула в кишеню, вона дістала його й кинула в гущавину першого-ліпшого куща.

Там, де ріс очерет, їй доводилося вибиратися на берег і рухатися навпростець через зарості. Тут було темно, нили комарі, сухі гілки й малинник дряпали коліна і щиколотки, тому вона намагалася триматися ближче до озера. Через півгодини Марта майже дісталася до кінця закруту. Зарості начебто починали рідшати…

Відмахуючись від комарів і збираючись із думками, вона сіла на ледь помітний у темряві повалений стовбур, що лежав верхівкою в озеро. Навколо стояли зеленкуваті сутінки. Ніколи раніше вона не опинялася вночі так далеко від домівки. Усе живе було саме по собі, а вона – зовсім сама. І все-таки страху, незважаючи ні на що, Марта майже не відчувала, хоча й гадки не мала, куди йти і де стежка, що приведе її до якої-небудь дороги.

Кликати на допомогу вона теж не збиралася. Глибоко всередині щось підказувало їй: людина в мороці ночі стає схожа на відчинені двері. І якщо вона покличе, невідомо, які темні сили можуть відгукнутися.

17

Сидячи навпочіпки у вологій, зарослій бугилою та дрібними осичками низовині, у якій поступово збиралися сутінки, Валентин вичікував, зрідка поглядаючи нагору – туди, де просто над головою набухала тремтлива краплина якоїсь зірки.

Звідси до берега озера було метрів триста – всуціль чагарі з ділянками рідколісся, заболочені прогалини, одна з яких оманливо прикинулася трав’янистою лучкою, і він з ходу ухнув у чорне багно вище стегон, сяк-так видерся й рушив в обхід хащею, хлюпочучи, обдираючи обличчя й хрипко матюкаючись крізь зуби.

Тільки-но йому вдалося відновити дихання й зібрати уривки панічно розхристаних думок, Валентин чітко зрозумів, що нічого іншого й не лишалося. Діяв він правильно. У дівчиська з’їхав дах, і воно стріляло на ураження, в упор, і якби в неї була хоч мінімальна навичка поводження зі зброєю, він би вже нічим не переймався. Інше питання – чому постріл був єдиним, хоча всі ті крижані секунди, поки він, петляючи, заячими стрибками мчав до заростей, пляма його світлої сорочки на темному тлі слугувала чудовою мішенню.

Він здер із себе просочені смердючим торф’яним багном світло-кавові в минулому штани. Найперше витяг із кишені гроші – долари і ті, що були при ньому. Разом із зім’ятою пачкою купюр на мох, тупо дзеньнувши, випали ключі від міської квартири. За ними – якісь папірці та льодяник у бузковій обгортці. Піднімати Валентин не став, а зайнявся штаньми: були потрібні термінові заходи, щоб надати їм більш-менш пристойного вигляду. Покінчивши з цим, він натяг на себе штани, розіпхав по кишенях барахло, випростався й став прислухатися.

Остаточно стемніло. У підліску шаруділи якісь тварини, похрускували, немов розправляючись після денної спеки, зарості, зліталися на спітнілу шию комарі. З боку берега – ані звуку. На мить спалахнула сліпа лють – дівчисько обставило його в усьому, а тепер, звісно, давно відчалило разом з катамараном. Треба придумати, як вибратися звідси. Передусім, звісно, – знайти мобільник. Але користуватися ним – тільки в крайньому разі: не виключено, що Марта зчинить галас. Хоча навряд – тоді їй доведеться пояснювати, де вона взяла зброю, а на додачу й велику суму…

Дорога назад, до берега, здалася Валентину набагато довшою: на прогалину за болотцем його пригнав сліпий інстинкт, а назад у сутіні довелося рухатися неквапливо, обираючи дорогу й намагаючись про всяк випадок спричиняти мінімум шуму. У густому лозняку, де вже відчувався вологий подих озера, йому навіть здалося, що все, заблукав, але раптово кущі розступилися. Валентин розгледів кинутий плед, прим’ятий травостій, спуск до води, – і застиг, озираючись.

Дівчини тут немає, зазначив він із дивним подвійним почуттям. Раптово пересохло в горлі, незважаючи на те, що навколо все було вологе – впала роса. Зробив крок, другий, опинився на відкритому просторі й попрямував до перекинутої пляшки «каберне». Під нею на ворсистій тканині темніла широка пляма. Простягнув руку, збовтнув, – усередині ще дещо лишалося. Жадібно допив, відкинувши голову й механічно рухаючи гострим борлаком, опустився навкарачки й почав шукати загублений мобільний.

Але той наче здимів. Валентин навпомацки обстежив усю галявину, жалкуючи, що при ньому ані сірників, ані запальнички з ліхтариком, і зрештою спустився до води.

Гаврилівське плесо лежало нерухомо. На прибережному піску, там, де в нього врізався ніс катамарана, ще виднілися сліди. Приблизно за пів кілометра на воді вимальовувався якийсь нерухомий предмет, але на тлі неба, що швидко догоряло, він зливався з відбитками вільхових гаїв і тополь на протилежному березі, тому зрозуміти, що це таке, не вдавалося.

Рибальський човен, вирішив Валентин. Переступив з ноги на ногу, нахилився й підняв присипану мокрим піском бейсболку Марти. У вухах у нього досі стояв звук пострілу, а у волоссі було повно сухої потерті. Не треба було перегинати палицю – от що. Краще, ніж будь-хто інший, він знав, на що здатний роздратований підліток. У Марти був чіткий план, вона про все подбала, хоча весь цей її план позбутися його був чистою маячнею. В усякому разі, спершу вона не збиралася його вбивати, це точно, – інакше навіщо було тицяти йому ці невідомо звідки взяті бакси?

Із телефоном, вірогідно, доведеться розпрощатися, подумав він. Якщо, звісно, Марта не прихопила його з собою. Та й плювати – вдома валяється інший, з тим самим набором контактів у пам’яті. Зараз він більше переймався цим начебто рибальським човном, що маячив удалині. Все-таки шанс. Якщо пройти ліворуч берегом, то через якийсь час він опиниться набагато ближче до рибалок. Може, й вийде.

Він нарешті зміг помочитися. Потім розгорнув папірець, сунув за щоку льодяник, але щойно рушив уздовж берега, усе пішло шкереберть. Піщана смуга виявилася короткою і швидко змінилася заростями й топкою глиною. Довелося роззутися, засукати штани й брести мілководдям, бо сунутися в прибережні зарості було страшнувато. При цьому слід було тримати в полі зору далекий човен, а темрява його помалу ковтала, доки остаточно не проковтнула.

Тільки через годину він дістався туди, звідки, за прикидкою, до невидимого човна було зовсім трохи – метрів двісті. Спереду зачорніла горбата заросла коса, на кінці якої блідо мерехтів язик голого піску, витягнутий в озеро. Валентин прошльопав через мілководну затоку і повернув до краю коси. Там зупинився, набрав повітря й на всю силу закричав:

– А-агов, на борту! Чи є хто живий?

Жодної відповіді, хоча не чути його не могли – звук широко розійшовся по всьому плесу й відбився невиразною луною від далекого берега.

– От гниди! – Валентин сплюнув у воду й знову закричав: – Агов, там, на човні! Відгукнися, блін, будь людиною…

Темрява промовчала й цього разу. Він сіпнувся й замотався берегом, відмахуючись від комарні й гарячково міркуючи, що діяти. Єдиний шанс вибратися звідси розвіювався на очах – та й чи був він? Нарешті йому вдалося взяти себе в руки. Він зупинився, напружено вдивляючись у зеленувату завісу туману, що вставав над плесом. Ліворуч проступали обриси кущів, правіше нерухомою масою стояв очерет. Спереду вгадувалася відкрита вода, знущально підморгували ріденькі вогники на протилежному березі, а ближче до очерету, метрів за п’ятнадцять від нього з води стирчав здоровенний корч – уламок стовбура дерева, зализаний хвилями. І нічого більше. Валентин вилаявся крізь зуби, і в ту саму секунду бічний зір сповістив: щось не так. Миттєво перевів погляд: чорний корч у воді ледь помітно ворухнувся.

Він не одразу повірив собі, але похолов. Знову вловив неясний рух, облився потом під сирим одягом і став крок за кроком відступати до заростей. Однак не витримав:

– Х-хто там? Ти хто такий?

– Хто-хто… – трохи перегодом застуджено запирхало з води. – Лізуть тут усякі… А я, дурень битий, злякався – рибнадзор, думаю, все, щас пов’яжуть… Ти якого біса тут лазиш?

Корч зрушив з місця й побрів до берега, хлюпочучи забродами й поступово набуваючи обрису куцого чолов’яги у ватнику й плетеній шапці, насунутій до перенісся. За два кроки від Валентина він зупинився, оглянув його з голови до ніг, тільки що не обнюхав, і поцікавився:

– Ну, й звідки такий узявся?

– Із Шаур, – Валентина вже відпустило. – Заблукав. Ліс тут у вас, не зрозумієш ні чорта…

– Ліс, – фиркнув дядько. – Коту дубця дати нічим. То ти що, з оцих, крутих?

– Та наче ні.– Рибалка, судячи з вигляду, був місцевий і потрапив сюди явно не на летючій тарілці.– У гості приїхав, з компанією. Ну, прийняли трохи, вирішили покататися озером… Я й відбився.

– Чого ж вони тебе не шукали? – у голосі нічного рибалки звучала підозра.

– Та я той… задрімав, – знайшовся Валентин. – Може, й шукали. А вас, вибачайте, як звати?

– Це навіщо? – насторожився рибалка. – Ну, хай буде Хомич.

– Ага. А мене – Микола. У вас що, і човен тут?

Рибалка засопів, порився в кишені ватника, присів навпочіпки й чиркнув запальничкою в жмені. Затягся короткою цигаркою, ховаючи вогник за полою, і тільки після цього запитав:

– А човен на шо?

– Та ясно ж, – ще не вірячи удачі, вигукнув Валентин. – Мені на той берег – кров з носа. Виручай, Хомич, на пляшку дам.

– На пляшку він дасть… – невдоволено пробурчав браконьєр, клацанням відправляючи недокурок у воду. – Туди-сюди задовбешся веслами махати. Це ж не навпростець, щитай, кілометрів зо три лишніх. А в мене сіті поставлені…

– Я додам, – засмикався Валентин. – Скільки?

– Скільки не жалко. Не кидати ж тебе тут на самом дєлє.

Він випростався, спустився до води й поліз у гущавину очерету. Потім з’явився, тягнучи за ланцюг чорну, низько посаджену плоскодонку.

Підігнавши човен до самого берега, Хомич скомандував:

– Давай на корму. Тільки під ноги дивися – днище слизьке, тече, падло.

У човні були навалені мотузки, саморобний якір, зварений з арматурного прута, іржаве відро і ще якийсь мотлох. Щойно Валентин сів, рятівник відіпхнув плоскодонку від берега, перевалився через борт і взявся за весла.

Гріб Хомич ощадливо, короткими ривками, безшумно, і човен одразу набрав хід. Коса почала віддалятись, і незабаром навколо залишилася тільки чорно-смоляна, густа на вигляд і зовсім нерухома вода, якою стелилися пасма туману. Валентин сидів мовчки, чіпляючись за порохняві борти й боячись поворухнутися, – надто вже хиткою і ненадійною здавалася посудина, та коли через кілька хвилин перед носом човна замаячила якась світла пляма, подав голос:

– Агов, Хомич, там спереду якась хрінь…

Хомич зреагував миттєво: кинув весла, збив на потилицю плетеного капелюха і обернувся, вдивляючись. Плоскодонка за інерцією пройшла ще кілька метрів. Тепер уже можна було розрізнити жовті поплавці катамарана, що дрейфував.

– Порожній, – мовив Валентин, тільки тепер зрозумівши, що саме його сприйняв з берега за рибальський човен. – Не видно нікого.

– Умгу, – задумливо відгукнувся Хомич, загрібаючи лівим й обминаючи катамаран. Подиву він не показав, наче тільки й робив, що натикався ночами на озері на кинуті плавзасоби.

– Може, трапилося що? – машинально пробурмотів Валентин. – І весел наче не видно…

– Ти от що, Миколо… – рибалка змовк, прикидаючи. – Трапилося, не трапилося – не наше діло. Ми з тобою нічого не бачили й не чули, єслі спитають. І лізти туди не нада – затаскають. Це ж смагінська посудина.

– Смагінська?

– Ну. Є тут один такий у Шаурах – полковник. Чув?

– Ні,– посміхнувся в темряві Валентин.

– І слава богу. З ними тільки зв’яжися. Кароч, ну її на фіг. З мєсних, які тут понастроїлись, одні Красноперови люди як люди. Іван Олексійович нормальний мужик, ні в чому не відмовить, та й Ксенія, жінка його… Дом у них рядом з полковницьким, забор до забору…

Він замовк, узявся за весла, і катамаран незабаром зник за кормою, а кілька вуличних ліхтарів на шаурському березі помітно наблизилися.

– Слухай, – нетерпляче мовив Валентин. – А в місто як тепер якнайшвидше потрапити? Мені на роботу зранку. Маршрутка ще ходить?

– Остання давно була. Зі Старих Шаур. Тепер тільки зранку, десь о восьмій. Так а твої що ж?

– Мої?

– Ну ті, з якими ти, кажеш, приїхав.

– А біс їх знає. Може, вже поїхали. Я так, про всяк.

– «Про всяк» грошей стóїть. Шлагбаум на в’їзді в посьолок бачив?

– Так.

– Там у діжурці хлопці. В одного – Віталіком звать – «опель». Діловий, одвезе. Він цим ділом підробляє. Тільки такса там – штани вдерж…

Через чверть години плоскодонка ткнулася в берег. Недалеко від води починався гладенький, немов напрасований асфальт, самотній ліхтар поливав його жовтим натрієвим світлом. Ліворуч тяглася бетонна огорожа з автоматичними воротами, і Валентин з подивом упізнав ту саму вуличку, якою сьогодні опівдні вони з сестрою, її чоловіком і Мартою прикотили в джипі Савелія.

Шаури вже спали, у багатьох особняках вікна не горіли, і лише на далекому кінці котеджного селища молотив репз автомобільних динаміків і чувся нетверезий гамір. Злетіла, крутячись, як психована, поодинока феєрверкова ракета, ляснула й розсипалася в небі. «Твої, чи що, гуляють?» – невдоволено буркнув рибалка, беручи вогкувату сотню гривень.

– Може, й мої,– знизав плечима Валентин. – Спасибі, Хомич. Виручив, не забуду.

Ступивши на тверду землю, він узув на босу ногу свої наскрізь мокрі мокасини. Шкарпеток, просочених болотним намулом, довелося позбутися ще тоді, коли тикався, як сліпе щеня, в прибережних заростях. До воріт садиби старшого брата залишалося всього кілька кроків, і тільки тепер Валентин відчув, як утомився. Потилиця нила, у роті стояла ядуча гіркота.

Він озирнувся – ні човна, ні рибалки вже не було. В озері золотилися крони верб, підсвічені ліхтарем. Далі – темрява, моторошний простір відкритої води, який він тільки-но перетнув.

Валентин зробив кілька кроків і зупинився перед воротами. Торкнувся холодного рифленого металу, пошукав щілину, зазирнув. І відразу ж почув по той бік рух. Пес Савелія заворушився, засопів, чекаючи його подальших дій, але голосу не подав. Не у вольєрі, випустили, – отже, всі вже вдома. Вікна на обох поверхах темні, тільки в галереї на першому жевріє рубінова контролька пожежної сигналізації й мерехтять садові світильники на газоні. Сплять, напевно, сплять. І дівчисько, певно, теж, тому що якби вона не повернулася, все було б інакше.

Як же вона вибралася з протилежного берега, якщо катамаран посередині озера? Що встигла наплести Олександрі й Сергієві? Плаває Марта як риба, так, але невже допливла сама? Може, їй відома якась інша дорога?

У кожному разі, дзвонити в дім до Савелія, здіймати шум не хотілось. У всьому провулку вікна світилися тільки в сусідів Смагіних. Сусіди то й сусіди, раптом вирішив Валентин. Зараз головне – вимитись, опорядитись, випити кави й перекантуватися до першого автобуса. Байдуже, де і з ким. У сусідів не сплять, і чудово. Начхати, що завтра вони повідомлять Савелія про його нічний візит. Уранці – додому. Як слід виспатися. Голова ще тріщить, а в понеділок увечері знову в рейс на дві доби… З рештою розбиратися будемо по ходу, коли сестра з родиною повернуться в місто.

Він відступив від воріт садиби Смагіних і покрокував нагору провулком, уже здаля зачепивши поглядом зелену сусідську хвіртку. Світилося на просторій відкритій веранді – крізь ґратчасту огорожу було видно жіночу фігуру в плетеному кріслі, а хвіртка виявилася замкненою.

18

Коли в нічній тиші коротко дзеленькнув дзвінок, вона навіть не здригнулася.

Відразу ж подзвонили ще раз. Спочатку непевно, ніби в сумніві, наперед вибачаючись, потім ще раз – уже нетерпляче. Ксенія відкинула з колін плед і підвелася, кутаючись у домашню кофту. Клацнула запальничкою, прикурила невідомо яку за ліком сигарету й попрямувала до хвіртки. У скронях без угаву цокали дзвінкі срібні молоточки, заважаючи зосередитися й зібратися з думками. Відчинивши, вона нітрохи не здивувалася.

Застиглий в очікуванні перед хвірткою Валентин півголосом мовив:

– Вибачте, заради бога, що потривожив у такий час. Не розбудив?

– Ні,– так само неголосно відповіла Ксенія, уважно роздивляючись його змарніле обличчя і вкритий іржавими плямами одяг. – Я не спала.

– Мій старший брат, ваш сусід… У них уже темно, схоже, всі лягли. Не хотілося зчиняти шум… Ви ж пам’ятаєте мене? Ми бачилися на ювілеї… Словом, якось не з руки з’являтися в Савелія в такому вигляді, і все, що мені треба, – просто трохи привести себе до ладу…

– Ходімо, – вона перервала його на півслові, голос звучав рівно, наче відповіла неуважному перехожому, який запитав про якусь дрібницю, а не прямо набивався на нічліг. – Нема проблем. Тільки постарайтеся не шуміти, розбудите чоловіка. Іван Олексійович учора випив зайвого і може неправильно витлумачити ваш візит.

Відчинивши хвіртку, Ксенія відступила, пропускаючи Валентина. Потім обігнала його й покрокувала попереду до будинку. За спиною пролунав короткий хрипкуватий подих, у якому чулося полегшення, і вона легко здогадалася, що нічний гість зовсім не зацікавлений, щоб, крім неї, хтось іще дізнався про його появу в селищі.

Бо дівчинка, яка вирушила разом з ним на озеро, так і не повернулася.

Валентин сяк-так пояснив свою появу – і Ксенія, звичайно, не повірила жодному слову. Але вона й не мала наміру допитуватися. Просто стежила за кожним його рухом сухими від безсоння очима. Гість отримав чистий рушник, мило й дві щітки – для взуття й одягу. Після чого він обережно, тримаючи двома пальцями за задники перемазані брудом замшеві мокасини, пробрався у ванну. Ступні в нього виявилися помітно більшими, ніж мали б бути за такого зросту.

У ванній він провів понад півгодини; за цей час Ксенія зварила каву й настружила бутербродів. Умитий, з мокрим волоссям, Валентин накинувся на їжу з жадібністю. Штани йому вдалося сяк-так відчистити, а от плями на світлій сорочці довелося запирати. Тепер та сорочка сохнула на плічках над плитою. Вікно кухні було відчинене в сад, у нього похмуро заглядала серпнева ніч.

За стіл він сів як був – голий по пояс. Ксенія уникала поглядів на його сухорлявий безволосий торс, обтягнутий блідою веснянкуватою шкірою з численними рожевими родимками на грудях і між лопаток. Лише його руки – з несподівано рельєфно окресленими м’язами й рудуватим пушком на зап’ястках – час від часу притягали її погляд. Наприклад, тоді, коли їй треба було встати, щоб долити йому охололої кави.

Наповнивши чашку, вона сіла навпроти на кухонний табурет і знову закурила – ця звична дія ніби окреслювала межі її особистого простору. І відразу ж зрозуміла, що Валентину це не до вподоби, що він погано зносить жінок, які палять.

За язик його ніхто не тяг – він сам заговорив про те, що сталося з ним і з дівчинкою. Спершу монотонно, плутано, наче рухаючись по мінному полю й побоюючись зробити хибний крок, підшукуючи потрібні слова, а потім – дедалі сміливіше й упевненіше. Очі були прозорі, як виноградини, і геть брехливі. Немов оглухнувши на мить, жінка раптом перестала чути й розуміти. Ліворуч над скроневою кісткою поштовхами, з усе більшою силою, запульсував біль.

Ксенія опустила голову – і Валентин миттю насторожився. Тепер він уже не відривався від її обличчя.

– Чому ж ви повернулися без неї? – глухо запитала вона.

– Я ж казав… Спить наша Марта давно і бачить десятий сон. Ох і характер – через кожну дрібницю стає дибки. Ми з нею посварились, і вона кинулася до катамарана, лишивши мене на березі… Я розлютився, плюнув і пішов. Наткнувся на рибалку, той переправив мене в Шаури. Щоправда, перемазався весь… ну та нехай, уранці розберемося… – Голос Валентина напружився.

Вона знову потерла скроню, провела рукою по волоссю і, не дивлячись у його бік, потяглася до майже порожньої пачки сигарет, що лежала біля попільниці на кухонному столі.

– Згадав! – раптом з удаваним полегшенням вигукнув Валентин, зненацька хапаючи її зап’ясток. – А то я все ніяк не міг збагнути: де ж це ми з вами раніше бачились? І от – згадав! У поїзді, у двісті сімдесятому: Севастополь – Санкт-Петербург! Я працював провідником, а ви їхали з хлопчиком. І точно таким самим жестом поправили волосся, коли я приніс чай… Еге ж?

– Відпустіть руку, будь ласка, – негучно мовила Ксенія. Він миттю розтиснув пальці.

Вона взяла сигарету і, клацнувши запальничкою, мовила:

– Так. Ми з вами, Валентине Максимовичу, разом пів ночі розшукували по всьому поїзду оцього хлопчика, мого сина. Його звали Тимур, і він пропав, коли я заснула.

– Що, ви кажете, трапилося? Я якось усе це не дуже пригадую…

– Ох, тільки не брешіть! – утомлено спинила його Ксенія. – Усе ви пам’ятаєте. І не підвищуйте, будь ласка, голос. У мене болить голова, ще й розбудите чоловіка… Я вас за язика не тягла, ви самі визнали, що знаєте мене. – Вона закашлялася й погасила сигарету. – Тим більше що справа стосувалася вас безпосередньо. Дитина безвісти зникла з вагона, який ви обслуговували. Усю ту кошмарну ніч я пам’ятаю навіть не похвилинно, а посекундно… Ми з вами пройшли від голови до хвоста поїзда, оглядаючи плацкартні й купейні, кожний туалет, тамбур, усі завулки. А ви тим часом завзято переконували мене не зчиняти галасу, дочекатися ранку. Мовляв, хлопчик знайдеться, заснув де-небудь, набігався…

– Що за нісенітниці! Вибачте, як вас звати?

– …І ви весь час повторювали: Ксеніє, не плачте, заспокойтесь, усе налагодиться, хлопчик знайдеться…

– Ну а я до чого? – скинувся Валентин. – Дійсно, ми з вашим синочком трохи побалакали, поки ви дрімали. Про поїзди, все таке… Востаннє я його бачив, коли він пройшов коридором у бік вашого купе – я саме почав мити склянки й прибирати. Верхнє світло було погашене, горіли тільки нічники. Потім я замкнувся в службовому – подрімати перед довгою стоянкою в Запоріжжі. Отоді ви й постукали… Усе це я в подробицях виклав у рапорті, поданому начальникові пасажирських перевезень, а потім у своїх показах слідчому транспортної прокуратури. Мене кілька разів викликали, поки йшло слідство. Звичайний нещасний випадок, усе тут ясно як день.

– Кого зараз цікавить ця стара брехня? – не витримавши, вигукнула Ксенія. – Нещасний випадок!.. Це ви, ви вбили Тимура! Зіштовхнули його на рейки, тому що… Тому що десятирічний хлопчик фізично не міг сам відчинити двері тамбура й тим більше не став би витикатися з них на ходу! Ви вбивця, і можете бути певні: рано чи пізно я це доведу!

– Богом клянуся!.. – Валентин підхопився, з гуркотом швиргонув стілець. – Це нещасний випадок, я не маю найменшого стосунку… Ви просто здуріли!

– Я не вірю вам, – судомно здригаючись, мовила вона. – Жодному слову. Тільки одного не можу збагнути: навіщо? Навіщо? Хто ви такий?

Валентин був у паніці. Розгублено дивлячись на миттєво розпухле й спотворене лице жінки, він гарячково шукав якісь слова, щоб заспокоїти її. Кретин! І смикнуло ж його сунутися в цей дім! Чому він одразу не розгледів її серед гостей Савелія? Ця недоумкувата має в голові дурне марення…

Не знаючи, як виплутатись із цієї ситуації, він продовжував стояти, вчепившись побілілими пальцями в трубчасту спинку кухонного стільця.

Врятував його господар дому.

Іван Олексійович, у строкатих піжамних штанях, ваговито виник на порозі, протираючи запухлі з похмілля очі, і, злегка заплітаючись язиком, спитав: «Що тут з-за шум, Ксеню? Ти ч-чому не спиш?» Ксенія прожогом кинулася до дверей. На ходу обернулася до Валентина й процідила крізь зуби: «Забирайтеся до диявола! Щоб духу вашого не було!»

Не давши чоловікові як слід огледітися, вона заштовхала його в коридор і, щільно причинивши двері, повела в спальню. Там, сама вже ледь тримаючись на ногах, промовила, докладаючи величезних зусиль, щоб голос звучав м’яко й переконливо:

– Вічно тобі ввижається шум, Іване! Спи, я просто вийшла попити. Зараз повернуся, тільки погашу світло.

Коли Ксенія знову повернулася в кухню, Валентина вже не було. Він немов розчинився в густому нічному повітрі; тільки над плитою погойдувалися порожні плічка, на яких щойно сохнула його сорочка. Ксенія зняла їх, тримаючи двома пальцями, обережно поклала на підвіконня, зачинила вікно й присунула стілець до обіднього столу.

Вона нічого не чула: ні квапливих кроків, ні маслянистого клацання автоматичного замка хвіртки.

Зі злістю бурмочучи: «Дурна й недоумкувата! От куди тепер?» – Валентин, уже за огорожею ділянки Красноперових, розгублено озирався в темряві. Вуличні ліхтарі в селищі вже згасли, але на сході сіріло. Встигнувши помітити, як на веранді й у всьому будинку, куди його заніс сліпий випадок, згасло світло, Валентин повернувся й покрокував угору провулком, нечітко пригадуючи дорогу. Десь через квартал треба повернути ліворуч, і бетонка сама приведе його до шлагбаума й поста охорони. Якщо рушити в інший бік, рано чи пізно він опиниться на автобусній зупинці в Старих Шаурах…

Жодної провини він не відчував. Хлопчик був чудовий – розумненький, довірливий, лукавий і дуже рухливий. І в думках не було… просто простягнув руку, погладив по смаглявій, тугій, із темним рум’янцем щоці… Убивця? Ніхто б не посмів так його назвати, навіть якби знали всю правду.

А сина цієї Ксенії звали Тимур. Точно. Пізно ввечері вони сіли вдвох у його вагоні – на південних маршрутах він волів працювати в плацкартних. Місця в них виявилися на початку, одразу за службовим купе. Дві нижні полиці – красива синьоока молода жінка в строкатому відкритому сарафані й непосидючий хлопчина років десяти в майці та шортах. Обоє засмаглі, задоволені, трохи стомлені проводами, напуттями та обіймами галасливого татарського сімейства. Він одразу відчув до обох симпатію. Молода жінка залишилась у вагоні, а її синок стрибнув на перон. «Тимуре, повернися негайно!» – крикнула вона, миттєво з’являючись у тамбурі. «Там же дихати нема чим, мамо, – запротестував хлопчисько. – Спекота! Я поки постою з провідником…» – «Не хвилюйтеся, – посміюючись, мовив Валентин, – я пригляну за хлопцем. До відправлення ще дев’ять хвилин…»

Ксенія неохоче зникла у вагоні, а він запитав у хлопчини, чи вміє той грати в шахи. «Аякже! – відповів Тимур, поглянувши гордовито. – А що?» – «Приходь до мене в купе, коли звільнюся, зіграємо, у мене є дорожні. Купив у Владивостоку…» – «Ви й там бували?» – відтанув хлопчисько. Валентин кивнув. «Прийду! Розповісте про Тихий океан?» Блиснули перлові вологі зуби – усмішка на весь рот…

Коли відправилися, усе пішло як зазвичай: квитки, постільні комплекти, біганина по вагону; але що змусило його, завжди такого обережного, який ретельно обмірковує кожне слово, кожен крок, втратити розум? Який демон штовхнув кинути таблетку в склянку з чаєм, що його замовила Ксенія, а потім насторожено дослухатися, що відбувається по сусідству?

Валентин був ні при чому – настирному хлопчині не сиділося на місці. Він замучив його розпитуваннями: що й навіщо у вагоні, чому не працює це й чому немає того. Потім Валентин ненадовго приліг, світло вже було погашене, стемніло, але після стоянки хлопець знов учепився в нього, мов той кліщ. «Ну мені зовсім-зовсім не хочеться спати, чес-слово! Я ще побуду в тамбурі з вами, трохи… А можна ці двері відчинити? Ну будь ласка, я тільки монетку кину, на пам’ять… Оце клас – земля мчить!..»

І він, битий-перебитий, постійно нашорошений, повівся. Після важкої духоти вагона, де, як зазвичай, не працювала вентиляція, свіже повітря геть видуло мізки. Легка майка, надута вітром, вологий розріз яскравого рота, захват у чорних очиськах, змах смаглявого кулачка з затиснутою в ньому монеткою, чорнота за відчиненими вагонними дверима… Уже нічого не розуміючи, він обхопив хлопця за плечі, притиснув до себе гарячою спинкою – такого міцного, шовковистого, із запахом дитячого поту…

Тут це й трапилося. Тимур зненацька вивернувся, скажено зиркнув, вигукнув: не смій мене лапати, виродку! Відіпхнув Валентина обома руками, трохи відступив назад, нога в пляжному капці зісковзнула з рифленого сталевого порожка – і все…

Зник. Наче й не було.

Нарешті Валентин переконався, що він на правильному шляху. Спочатку помилився: його занесло в якийсь тісний провулок, що скінчився тупиком і лютою вівчаркою, яка з хрипом кидалася на огорожу з сітки-рабиці. Он він, шлагбаум. Під ноги стеляться гладенькі бетонні плити, спереду жовтіє світло в буді охоронців.

Тепер потрібно відключити потік незв’язних спогадів, викинути всю паскудну белетристику з голови й зібратися. Це він умів як ніхто – опанував ще в інтернаті, давно.

Перед шлагбаумом був слабко освітлений майданчик. Світло було й у буді, де, за ідеєю, має перебувати охоронець. Але щойно Валентин наблизився, звідкілясь вискочила здоровенна жовта дворняга й перепинила йому шлях, показуючи слиняві ікла. Він зробив крок – пес загавкав, довелося зупинитися. На гавкіт у дверях буди намалювався охоронець – здоровань у камуфляжі з кобурою на поясі. Спалахнув ліхтар, промінь уперся просто в очі Валентинові. Він закліпав, лишаючись на місці.

Знову довелося викласти легенду, трохи підправивши. Наче приїхав із приятелями, зупинилися на тому боці озера, випили, заблукав, мобільний залишився в машині, зателефонувати не вийде, бо пам’ять на номери дірява… Може, хтось відвезе в місто – вранці на роботу, облом…

Охоронець хрипко, до хрускоту в щелепах, позіхнув, примружився на досвітнє небо й сказав: «Сто».

– Чого – сто? – не зрозумів Валентин.

– Зелених, – кинув здоровань.

Валентин кивнув і почув: «Чекай тут…»

Пес, який насторожено стежив за перемовинами, відразу втратив до нього інтерес.

Перед тим як його покликали до синього «опеля» з тонованим склом, що виринув із сутінків з боку селища, Валентин устиг збігати в лісок і полегшитися. Потім відокремив від пачки одну купюру й сунув у задню кишеню. Головна удача полягала в тому, що він будь-де тримав ключі від будинку при собі – узяв це за правило ще давно.

Охоронець звелів віддати гроші водієві. Дверцята відчинились, і Валентин поринув у темне, м’яке нутро «опеля», що пахло задушливим освіжувачем повітря. Спереду в підголівник водійського крісла була надійно впаяна міцна, коротко стрижена молода потилиця. Звучала негучна музика.

Щойно машина рушила, Валентин прикрив очі й ледь не розплакався. Спокій і блаженство – от і все, що він зараз почував. Аж до міста він продрімав і відповів лише на єдине питання, із яким звернувся до нього водій: на якій вулиці його висадити.

Погасивши світло на веранді й у кухні, Ксенія повернулася до спальні й почала роздягатися, чомусь шпурляючи речі на підлогу, чого з нею ніколи не бувало. Спочатку Іван Олексійович подумав, що дружина все ще роздратована через учорашнє. Тому, долаючи головний біль і різь у шлунку, попросив не гніватися на нього – так уже вийшло.

– Ксеню! – гукнув Іван Олексійович. – Ну, ти вже, дорога, вибач дурневі…

Дружина стрімко обернулась, і у світлі нічника він побачив її залите сльозами, бліде, як стіна, обличчя. Широко роззявленим ротом Ксенія хапала повітря, не в змозі вимовити ні слова. Він відкинув ковдру, схопився й кинувся до неї.

Таке вже бувало. Уперше – після похорону Тимура, потім зрідка повторювалось, але нечасто, і він знав, що робити. У неї раптово зупинялося дихання, судома перехоплювала горло, починалась аритмія, хололи кінцівки. Ліки, призначені лікарем, у якого дружина останні дванадцять років спостерігалася, були під рукою. Іван Олексійович метнувся до тумбочки, де зберігалися шприци.

Напад йому вдалося зняти, і то досить швидко, однак те, що сталося потім, геть його спантеличило. Він не знав, що діяти, бо Ксенія повелася зовсім незвично. Замість слабкості після нападу, збентеженої посмішки й повільно відновлюваного рум’янцю, за чим зазвичай жінка поринала в неглибокий, але цілющий сон, вона, й далі бліда, напівроздягнена, з гарячковим блиском очей, почала метатися по кімнаті, час від часу вибухаючи хрипким сміхом. Нарешті, зупинившись, вигукнула: «Води, дай мені пити!» – і, схлипнувши, знову заходила з кутка в куток.

Іван Олексійович кинувся в кухню по мінералку, повернувся, подав склянку, дружина жадібно осушила її, постукуючи зубами об тонке скло, і глухо мовила:

– Усе, мене більше немає…

– Ксеню, тобі треба прилягти, – жалібно почав він, – тобі полегшає, ліки допоможуть… А я завтра побуду з тобою, нікуди не поїду. Трохи погуляємо, сходимо до озера.

– Що ти мелеш, Іване? – вона глянула на нього, презирливо кривлячись. – Усі ці роки я шукала його, розумієш? І от – знайшла. Сам знайшовся. І нічого не змогла зробити, навіть убити не зуміла. Варила каву, подавала бутерброди…

– Про кого ти, мила? – розгубився він.

– Ти не здогадуєшся? Ну звісно, тобі ніколи ні до чого не було діла… Щойно тут побував убивця нашого сина… – Її тужливий погляд зупинився на чомусь за чоловіком, але коли Іван Олексійович спробував обережно обійняти її за плечі, Ксенія здригнулася й відіпхнула його руки. – Не займай! Іди, заради бога…

Він розгублено повернувся в кухню, щоб знову наповнити склянку. Треба дати їй снодійне; він знав, де лежать таблетки, які вона тайкома від нього ковтала. На столі – порожня чашка зі слідами кавової гущі, попільниця повна недокурків. Іван Олексійович звільнив її й поставив у мийку разом із чашкою.

«Кава… – подумав він, – якщо Ксенія пила її серед ночі, це цілком могло спровокувати напад».

Перш ніж повернутись до спальні, Іван Олексійович піднявся нагору, відшукав у блокноті номер телефону лікаря й, геть забувши про час, зателефонував у місто. Незважаючи на те що годинник показував четверту двадцять, його вислухали. Лікар докладно розпитав про стан пацієнтки і які саме препарати вона приймала. Тоді, подумавши, додав:

– Ось що, приїдьте-но ви просто зранку. Годині о дев’ятій. Я вже буду в клініці, і для вашої дружини знайдеться місце. Давненько ми з нею не обстежувалися.

Іванові Олексійовичу здалося, що зі спальні долинув якийсь зойк, тому він не зовсім вловив слова лікаря і попросив повторити.

– Спробуйте заспокоїти дружину, дайте їй звичайну валер’янку, а зранку – прямо до мене. О дев’ятій, як домовилися.

Ксенія, на його велике полегшення, більше не металась, а сумирно лежала на своїй половині ліжка, згорнувшись калачиком. Вона тихо плакала, час від часу незв’язно скрикуючи. І навіть не пручалася, коли Іван Олексійович підвів її голову, повернув рідне, але невпізнаване обличчя до себе і вклав у закушений рот кілька жовтих таблеточок. Дружина покірно, хоч і з труднощами, ковтнула, запивши трьома ковтками води.

Він закутав її пледом, поставив будильник на шосту тридцять і ліг поруч, знаючи, що сну більше не буде.

19

Приблизно тоді, коли Валентин залазив на корму старої плоскодонки, Марта вже жалкувала про те, що зопалу втопила його смартфон. Принаймні могла б зателефонувати двоюрідному братові – чи ким він там їй тепер доводиться? Йому, і нікому більше, бо інших Смагіних – без винятку – бачити вона не хотіла, а номер Родіона пам’ятала. Дуже простий: наприкінці дві сімки й два нулі. Він би підказав, як звідси вибратися.

Про Валентина вона зараз не думала – чомусь з’явилася впевненість, що, незважаючи ні на що, їй вдалося добитися свого. Цієї людини більше немає.

Там, на березі, залишився плед, який їй зараз дуже придався б, а ще – якась їжа й стара зелена бейсболка з вишитим написом «Oxford». Але повертатися заради цього не варто було, а шукати катамаран, який течія віднесла невідомо куди, – марно. Хоча якби вона знала, де він плаває, дістатися до нього їй було б легко. Біля води Марті було спокійно, а колода, на яку вона присіла, видавалася дуже надійною. Може, дочекатися тут світанку?

Її знову почали бити дрижаки. Змокрілий одяг, туман, пітьма, що клубочиться в заростях, – уже чимало. До того ж швидко холоднішає.

Валентин сказав правду, вона одразу відчула. А отже, тепер усе інакше. І навіть сама вона вже не та Марта. Усе змінилось, і з цим нічого не поробиш. На мить її простромив жаль до тих, хто залишився в Шаурах. Особливо до батька – а як же ще його називати? Він завжди ставився до неї з незграбною ніжністю, захищав від різких, часом незбагненних і несправедливих нападок Олександри, які тільки тепер набули пояснення.

Марта здригнулася – в заростях картаво й неприязно скрикнув якийсь птах. Не зараз. Треба заховати думки про це якнайдалі, щоб потім у всьому спокійно розібратися. Насамперед вона повинна знайти яку-небудь стежку в заростях, яка рано чи пізно приведе її до дороги, хоча б путівця. А там буде видно. Вона прикусила губу й підвелася з порохнявого стовбура, помахала долонею темному озеру, відвела гілку, що норовила хльоснути по очах, пригнулася й пірнула в гущавину.

Коли почався підйом, чагарник порідішав, поступаючись місцем мішаному лісу, і вона з полегшенням вдихнула повітря, насичене запахом грибів і прілого листя. Тут можна було хоча б випростатися, пітьма здавалася не такою щільною, а вгорі, між сонними верхівками дерев, прорізалися окремі зірки. Зо чверть години вона продовжувала рухатися через ліс, який наче ставав просторішим, а стовбури дубів і ясенів – дедалі масивнішими. Аж доки раптом відчула дивну річ – наче босоніж ступила з товстого килима на гладеньку підлогу. Листяна підстилка, у якій потопали її набряклі кеди, зникла: Марта стояла на добре втоптаній і досить широкій стежці.

Що тепер? Дорога, схоже, йшла паралельно берегу Гаврилівського ставу. Це її не влаштовувало. Доведеться шукати іншу. Можливо, та відгалужується від тієї, на якій вона зараз стоїть, і веде до справжньої дороги. Питання в тому, куди повернути – праворуч або ліворуч? Марта повагалася й вибрала праворуч. Тепер ходьба не вимагала особливих зусиль, але вже скоро вона відчула, як нічний холод починає до неї добиратися. Вона обхопила себе руками, хоча користі від цього не було ніякої, і зчепила зуби. Через якийсь час стежка начебто віддалилася від озера. Марта зраділа. Вона вже зібралася була додати кроку, але раптом зупинилася й завмерла.

Між деревами попереду мигнув проблиск світла. Неяскравий, червонуватий, світло то посилювалося, вихоплюючи з темряви силуети дерев, то немов припадало до землі, залишаючи тільки неясний відблиск… Багаття – от що це! Багаття в лісі, яке хтось підтримує, а отже, там є люди, принаймні одна людина. Але чи варто звертати туди? Питання. А якщо там той, у кого вона зовсім нещодавно стріляла?

Налетів порив нічного вітру, приніс із собою далекий запах озерної води.

Намагаючись ступати безшумно, Марта зійшла зі стежки. За півсотні метрів прямо перед нею виникли кілька кущів. Заграва багаття пульсувала за ними, окреслюючи кожний листок, як на малюнку тушшю. Вона трохи почекала, прислухаючись. Голоси: чоловічі й один жіночий – верескливий, літній. Марта опустилася навкарачки і поповзом обминула кущ. Дісталася до найближчого дерева й завмерла.

Навколо багаття сиділи навпочіпках троє чоловіків і жінка в драповому пальті з піднятим коміром, що приховував її обличчя. По колу йшла дволітрова пластикова сулія. Зненацька один із чоловіків підвівся, постояв біля вогню, розвернувся й неквапом покрокував прямо в той бік, де ховалася Марта.

Вона щосили втислася в мох. Перестала дихати і навіть думати. Масивний силует з обвислими плечима й непомірно довгими, як в орангутанга, руками, куца розстебнута куртка, у руці – важка сокира. Чоловік зупинився біля купи хмизу за п’ять кроків від неї. Марта відчула його прогірклий запах, і її раптово охопив такий жах, якого вона не відчувала ніколи в житті. Темна фігура стояла нерухомо, дивлячись просто на неї.

– Агов, Костян, де дрова? – крикнули від багаття.

– Тут хтось є,– неголосно відгукнувся він.

– Глючиш, старий! Тягни давай…

Чоловік мовчки нагнувся, підхопив здоровенний сук і поволік за собою. Однак на півдорозі зупинився, кинув ношу й знову підозріло втупився в темряву. Якби в ту хвилину він зробив хоч крок у її бік, Марта б закричала. Але він знов узявся за дровеняку і, задкуючи, потяг до вогню… Трохи згодом почулись удари сокири, матірна лайка, хрипкий сміх жінки й тріск гілляччя.

Шум був їй на руку. Марта розвернулась і обережно проповзла ті кілька метрів, що відділяли її від кущів. І тільки опинившись за прикриттям, вона наважилася підвестися на ноги, зробила крок, другий, озирнулась – і, вже не в змозі стримуватися, кулею помчала геть.

Ніхто її не переслідував. Тепер вона зовсім погано уявляла, де перебуває, у який бік мчить, але ніяк не могла зупинитися. Від роси її футболка й шорти, що почали були підсихати, знову змокли, і, щоб не змерзнути остаточно, треба було безупинно рухатись.

Ще ніколи Марті не доводилося проводити ніч просто неба, і вона тільки з чуток знала, як визначають напрямок за зорями. Але й зір уже не було – довгі смуги хмар поступово затягували просвіти у височині. Ще з пів години вона квапливо йшла по ледь помітній стежці й мало не проґавила розгалуження, та й проґавила б, якби не спіткнулась об короткий стовпчик із номером лісового кварталу. Відразу за ним від стежки, до якої вона вже звикла, відгалужувалася інша – майже під прямим кутом.

Марта зупинилася, трохи повагалася – і повернула.

Незабаром вона вже йшла по путівцеві, де в коліях виднілися виразні відбитки автомобільних протекторів. Ліс непомітно скінчився, стало світліше, навколо лежала нерівна лука з темними лаштунками лісосмуг і окремих гайків. Здалеку до неї донісся звук автомобільного двигуна – слабкий, як дзижчання мухи в сірниковій коробці. Біля обрію мигнула смужка світла і зникла. Марта спробувала прискорити крок, але ноги не слухалися, їх доводилося переставляти одну за одною, як ватяні. Свинцева втома тиснула на плечі, нила й мерзнула спина, повіки опускалися самі собою, вона безупинно спотикалася. Якби не злість на себе й не треновані м’язи, що звикли до навантажень у басейні, вона б просто звалилася в пил і заснула.

От уже чого вона ніяк не могла собі дозволити.

Почало помалу світати, коли путівець, описавши наостанок петлю навколо напівзруйнованої свиноферми, виповз на асфальтовану трасу, обсаджену тополями й шовковицями. Кілька хвилин тому – Марта бачила їх ще здаля – по трасі пронеслися відразу дві машини, одна з них – важка фура. Вона вибралася на край дороги, перетнула – з сичанням крізь зуби від болю в литках – глибокий кювет, що заріс бур’яном, і сховалася за стовбуром тополі. Зараз іще занадто темно, щоб її можна було помітити, зате дорогу звідси видно на кількасот метрів.

Чекати довелося доволі довго. Шосе залишалося порожнім. Потім через далекий поворот показалися фари – великий чорний позашляховик. Марта не поворухнулась у своїй схованці. Потім протрюхикав пікап «міцубісі» з пластиковим човном у кузові й зник, підморгуючи гальмівними вогнями. Майже відразу за ним – сірий «фольксваґен», набитий, ще й з мішками на багажнику. Обидва прямували до міста.

Знову пауза. Марті здалося, що минула ціла вічність, аж доки на дорозі показався сріблястий відкритий двомісний «BMW». За кермом сиділа молода жінка. Марта рвонулася вперед і спіткнулася. Випросталася, упіймала рівновагу, а тим часом машина порівнялася з нею, трохи вильнула і пронеслася повз.

Марта довго дивилася вслід цьому маленькому, ніби іграшковому спортивному автомобільчику, який об’їхав її, немов випадкову перешкоду. Мабуть, тому й не помітила, як за два кроки від неї загальмував блискучий хромований мотоцикл. Затягнутий у клепану шкіру хлопець, чиє обличчя ховалося під світлофільтром шолома, уперся високим черевиком в узбіччя, повернувся і, не кажучи ні слова, простягнув їй точно такий же чорний яйцеподібний шолом, який був на ньому.

– Це навіщо? – ще не отямившись, сердито запитала Марта.

– Кокос, – буркнув власник хромованого чудовиська. – Надягай…

Марта начепила шолом, обійшла мотоцикл, забралася на високо підняте заднє сидіння, яке виявилося досить зручним, і обома руками вчепилась у якусь скобу. Двигун вистрілив, як гранатомет, і заревів. Її жбурнуло назад, мотоцикл набрав швидкість, і все навколо понеслося криво й навскіс, як збожеволіла кінострічка. Уже на ходу водій обернувся й прокричав крізь гуркіт мотора:

– Тебе як звати?

– Марта.

– Ти вся мокра…

– Я знаю.

– Ну й куди тебе везти?

– До міста.

– Та я врубився. Ти в якому районі живеш, Марто?

– Не має значення! Все одно я додому не поїду…

Мотоцикліст скинув газ і пригальмував на узбіччі.

Вона напружилася. Хлопець підняв щиток шолома, повернувся й кілька секунд уважно її вивчав. Обличчя в нього було простацьке: носате, з ластовинням і білими, наче витравленими перекисом бровами. Набагато молодше, ніж їй спочатку здалося. Нарешті він кивнув і мовив:

– Ну ясно.

Потім перепитав:

– Це точно?

– Так, – похмуро кивнула Марта, відчуваючи, як її починає морозити. – Точніше не буває. Підкиньте мене до селища… – вона насилу згадала назву дачного кооперативу, де влітку жили на своїй дачці батьки Федорова. – Це по дорозі.

– У багажнику светр. Одягни, – сказав хлопець. – І тримайся міцніше. Ти ледве на ногах стоїш, а понтів, як…

Кінець фрази відкусив і відніс вітер, бо стрілка спідометра вже переповзла за сто.

На наступному повороті траси вона озирнулася – немов сподівалася побачити позаду тих, із ким її маленька змерзла душа так болісно розлучалася цієї ночі.

Але там, звісно, нікого не було.