Ті, кого немає

1

Олександра Борисівна Буславіна, або по-домашньому Шурочка, навесні тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року повернулась із заслання до Харкова й одразу стала розшукувати дочку.

Узяли її наприкінці тридцять дев’ятого, серед білого дня, просто в одному з двориків на Римарській, де вона мешкала з батьками на другому поверсі. З дочкою Надійкою попрощатися їй не дали – заштовхали в сірий фургон і відвезли. Вона працювала в поважному державному видавництві редакторкою, але причиною арешту стали не службові справи та зв’язки, а звинувачення в шпигунстві на користь буржуазної Польщі. Шурочка одержала по повній тільки через те, що батько її дочки, добре відомий у місті дитячий лікар Петро Зенонович Борцух, поляк за походженням, пішов по етапу ще два роки тому.

Він був набагато старшим, вони не були одружені, але дочку Петро Зенонович визнав і навіть подбав про те, щоб дитину таємно охрестили за католицьким обрядом. Більше він нічого не встиг. У тому, що він зумів уціліти на Колимі, вона сильно сумнівалась, а от маленька Надя могла вижити.

Тут, у рідних місцях, усе виявилося ще безнадійнішим і важчим, ніж у далекому Красноярському краї. І з тієї хвилини, як Шурочка ступила на щербатий, засипаний соняшниковим лушпинням і просмерділий паровозним чадом перон Південного вокзалу, почалися муки. Їй було тридцять дев’ять, але впізнати в цій сутулій, сухорлявій і настороженій жінці у ватнику, стьобаних сукняних бурках і линялій ситцевій хустині, з-під якої вибивалися короткі сивуваті пасма, колишню синьооку, пишноволосу, живу й привітну дівчину було неможливо. Та ніхто й не звертав на неї уваги у вокзальній юрбі.

У місті ніхто її не чекав, і Шурочка ні на що не сподівалася. Про смерть батька й матері перед самою війною вона вже знала – з переказів. Тому анітрохи не здивувалася, довідавшись від Івана, сина недавно померлої двірнички Нелі, що її колишня квартира, дві кімнати, які виходили на галерею над двором, міцно зайняті чужими людьми. І не абикими – такими ж колишніми засланцями, як і вона сама. Тільки стаття була інша, і повернулися вони незабаром після війни.

Нагору вона й не подумала піднятися. Про долю її дочки Іван нічого не знав. Зійшлися на тому, що вона трохи поживе в нього. Кімнатка його матері стояла порожньою, а з дружиною він розлучився. Поговорили, випили самогону. Заснула вона солодко й розкішно: на Нелиній овдовілій перині, на справжніх простирадлах, натягнувши до брів стьобану ковдру в ситцевій квітчастій підковдрі. А пізнього ранку, коли, відмахавши мітлою у дворі й на розі Римарської, біля продовольчого, повернувся опухлий господар й загримів на кухні посудом, твердо вирішила почати з пошуків молодшої сестри Петра – Кароліни. Сунула Іванові трохи грошенят із тих, що були в неї зашиті в підбивці ватника, і попрощалася з ним до вечора…

З Кароліною Борцух Шурочка була знайома неблизько, пам’ятала будинок, під’їзд і поверх, де та мешкала, але не номер квартири. Петро двічі брав їх з Надійкою в гості до сестри. Будинок розташовувався за Держпромом: Кароліна була заміжня за якимось вічно відсутнім партпрацівником, прізвища свого на чоловікове не змінила й народила йому двох синів з різницею в рік. Шанси на те, що й ці люди вціліли, були мізерні, однак доля їй усе-таки всміхнулася.

Дверей – високих, фільонкових, з темного дубу, – на майданчику було троє. Номер квартири з’ясувався, щойно вона навмання ткнулася в інші двері. Притисла кнопку дзвінка, намагаючись угамувати раптове тремтіння. Відімкнули не одразу; у глибині квартири верескливо загавкав песик, – потім двері відчинились, і на порозі постала літня важка дама в стьобаному шовковому халаті, примружилася на незнайому фігуру.

– Кароліно Зенонівно… це я, Шура Буславіна… Ви мене пам’ятаєте?

– Аякже, – басом мовила жінка, відступаючи в глиб передпокою. – Шурочка. Заходь, удома нікого немає. Чоловік на службі.

Її провели довгим коридором у простору світлу кухню з балкончиком, двері на який були навстіж відчинені; на газовій плиті шумів, закипаючи, чайник.

– Сідай, дорога. – Кароліна махнула в бік столу. – Чайку поп’ємо… Вибач, не кличу до кімнат – зачинила там пса, щоб він здох. Не дає нікому в дім увійти відтоді, як хлопці поїхали.

Шурочка присіла боком до балкона, обличчям до господині. Давня звичка: ніколи не сідала спиною до вікна і вхідних дверей.

Кароліна запитала:

– Ти коли… повернулася?

– Вчора.

– Єзус! А Петрика ми так і не дочекалися.

У неї обірвалося серце.

– Так! – вигукнула Кароліна, люто жбурляючи серветку на стіл. – Мій Володимир Костянтинович одержав довідку, зовсім нещодавно. Брата розстріляли зразу, на третій день, без суду: чимось він їх там розсердив… Куриш? Папіроси на буфеті. Ми ж із тобою після його арешту так і не бачилися, еге ж? А от нас пальцем не зачепили. В евакуацію відправили одними з перших… Ну, тепер уже байдуже… Влодек мій і зараз у пошані, крутиться при владі. Чай будеш?

– Спасибі.– Шурочка похитала головою. – Не хочу.

– Ти де зупинилася?

– На Римарській. Моїх батьків теж уже немає.

– Я навіть не питаю, як там було всі ці роки. – Кароліна важко підвелася, нависла над столом. – По тобі видно. Що збираєшся робити? Ти ж бо з освітою… Документи в порядку? Насамперед треба відновити чесне ім’я, подати на реабілітацію, одержати паспорт – без цього нікуди. За законом тобі належить компенсація від держави – за їхню дурість, але це потім, після реабілітації. Гроші хоч і невеликі, але все-таки. Влодек посприяє.

– Не треба, – перебила господиню Шурочка, голос її здригнувся. – Я сама… Ви не знаєте, де моя дочка? Я по це прийшла, Кароліно Зенонівно.

– Яка я тобі Зенонівна? Клич на ім’я. А питання непросте. І відповіді я не знаю, дорогенька, скажу прямо. Ходили чутки, що дівчинку здали в дитприймальник.

– Чи міг би Володимир Костянтинович допомогти знайти Надю? Дочка має батькове прізвище. Я напишу дату народження: число, місяць…

– Та знаю я, знаю… – Кароліна сердито відмахнулася. – Єзус! Як же нам усе влаштувати? Влодек мій такий став… усього боїться. Чекає пенсії й думає тільки про одне – щоб не забрали квартиру й дачу.

– Тоді не треба, я краще сама, – сказала Шурочка й підвелася, щоб піти.

– Зажди, сядь. – Кароліна задумливо пройшлася кухнею. – Май терпіння. Я спробую все з’ясувати. Сюди тобі ходити більше не треба – телефонуй, номер я дам. Краще зранку… І ще от. Я зберу дещо з одягу – ти повинна мати пристойний вигляд, коли підеш по інстанціях. Сиди, я миттю.

Чекати, дійсно, довелося недовго.

Щойно на порозі кухні знову з’явилася господиня з об’ємним згортком, перетягненим мотузкою, Шурочка підхопилася.

– Тримай, – мовила Кароліна. – Там сукні, блузки, трохи білизни, дві жакетки, кофтина. Усе майже не ношене. Для літа згодиться. Туфлі нові, човники, розмір тридцять сьомий, мені тиснуть… Якщо не підійдуть, продаси. З іншим теж не церемонься – що не піде, неси на барахолку.

– Дякую.

– Ще отут трохи грошей. Бери, не дуркуй! Твоя дочка, я гадаю, вже зовсім доросла?

– Так… Я, мабуть, піду.

– Зателефонуй тижнів за два, а поки поводься тихо. Давай!

Господиня провела гостю до дверей, постояла, дивлячись, як та ніяково спускається високими сходами просторого під’їзду з важким згортком під пахвою. Потім зітхнула, замкнулася, накинула ланцюжок і повернулась у свою кімнату. Випустила незадоволену болонку, прихопила потертий ридикюль, у якому тримала ліки, і знову побрела в кухню. Колись вона пишалася своїм рухливим і струнким тілом, чудовим здоров’ям і легким характером. А тепер? Болять і набрякають ноги, роздута щитовидка, барахлить серце, але головне, про що вона нікому не скаже до самого кінця, – лікарі відміряли їй від трьох місяців до півроку. І все. Діагноз, поставлений після того, як вона вкотре знепритомніла в під’їзді, повертаючись із собакою після прогулянки, звучав так: «неоперабельна первинна пухлина мозку».

Буславіна зателефонувала точно в призначений день. Зустрілися в парку, біля пам’ятника Шевченку. Шурочка одержала конверт із адресою дитбудинку, куди здали дочку, гроші на дорогу та п’ять пачок цигарок. Від подяк Кароліна відмахнулася.

Дитбудинок, куди Надя потрапила з приймальника-розподільника взимку сорокового року, був у райцентрі Сумської області. На початку війни його евакуювали до Заволжя. За словами завідувачки, дівчинка пережила евакуацію, дизентерію та круп, а потім повернення на Сумщину – туди, де від колишнього дитбудинку лишилися тільки купи закіптюженої цегли.

Але до тієї осені, коли Кароліну Борцух поховали, Шурочка встигла відшукати ще деякі сліди дочки, остаточно впевнитися, що вона вижила, і навіть коротко поговорити з людиною, яка близько знала Надю…

Пізніше все загальмувало, тому що треба було шукати роботу. Той-таки Іван допоміг їй улаштуватися двірничкою на вулиці Данилевського, зі службовим житлом. Напівпідвал у другому під’їзді величезного сірого шестиповерхового будинку здався їй палацовими покоями. Простора похмура кімната, вузький колінчастий коридорчик вів у кухню з газовою плитою, іржавою чавунною раковиною та відгородженим там само санвузлом. Вікна виходили у двір, який відтепер був її ділянкою, як і тротуар уздовж усього фасаду. Клопотання про реабілітацію зав’язло десь у верхах, але вона не дуже переймалася. Тому тільки через роки одержала на руки ордер на свою квартиру, а до нього – міську прописку…

Про дочку їй розповіла дівчина на ім’я Маруся; з нею Буславіна бачилася всього раз, але й того вистачило.

У фабрично-заводському училищі, розташованому в бараку на задвірках величезної заводської території, тамтешній завуч дав їй вичерпну інформацію: Надія Петрівна Борцух разом зі ще трьома дівчатами одержала спеціальність штампувальниці другого розряду й була направлена на інструментальний завод. Для надійності Шурочка записала імена та прізвища інших дівчат.

Інструментальний був на протилежному кінці міста. Не марнуючи часу, вона помчала туди, наперед завмираючи, розпитала у відділі кадрів, і на прохідну до неї вийшла – ні, не дочка, а інша. Подивилася з підозрою і з ходу зажадала документ.

– Навіщо вам? – запитала Шурочка, простягаючи ще новенький на вигляд паспорт. – Ви мені не вірите?

– Довіряй, та перевіряй, – посміхнулася Маруся. – Мало що. Он і прізвище у вас не те… Ми з Надею дитбудинківські, нас ніхто ніколи не шукав, а сироту будь-хто може скривдити. Вона мені найперша подружка була, ліжка стояли поруч.

– Звідкіля ви взяли, що Надя сирота? Я ж відразу сказала, що я її мати. Марусю, присядьмо де-небудь.

Вони вийшли на вулицю, повернули за ріг і влаштувалися на чавунній лаві в засміченому скверику; одразу, вуркочучи, злетілися настирні брудні голуби.

– Надя думала, що її батьки загинули у війну. – Маруся оглянула Шурочку гострим позирком. Повіки в неї були підведені фіолетовим олівцем. – Ми про такі речі взагалі рідко говорили. Я старша на пів року і, коли її привезли в дитбудинок, відразу взяла над нею шефство. Вона була худа, весь час плакала й не спала. У гарній сукні…

– Дякую вам, Марусю, – потроху заспокоюючись, мовила Шурочка. – Де ж вона зараз?

– А чому це у вас різні прізвища?

– Надя на батькове записана…

– Він що – німець був?

– Поляк, – відповіла Шурочка. – Він помер.

– Ага… – Маруся штовхнула носком босоніжки ближчого голуба. – Он воно як… Надя ваша вискочила заміж – за курсанта військового училища. Я була на їхньому весіллі дружкою. Потім забігала кілька раз до мене в гуртожиток, ще якийсь час виходила на роботу, так що бачилися… Місяців за шість пішла в декрет і на завод не повернулася. Поїхали з чоловіком кудись, а куди – гадки не маю…

– Зачекайте, Марусю! – Шурочка благально схопила її за руку. – Не так швидко. Виходить, Надя вийшла заміж і народила дитину? Хто він – її чоловік?

– Максим Смагін, – з незрозумілою інтонацією мовила дівчина. – Прикипів до Надьки з першого погляду. У цеху дали запрошення на вечір в артилерійському училищі. Ну, пішли, і він одразу її запросив. Танцювали. Ввічливий, начебто навіть симпатичний. Хоча, якщо чесно, не дуже він мені, я звикла до простіших хлопців. Ну, Наді я цього нічого не казала, видно ж – вона втріскалася… Між іншим, прізвище в неї тепер чоловікове, так що шукайте Смагіну. Востаннє ми з нею бачилися восени – вона приходила вже з хлопчиком на руках. Назвали Савелієм, народився в серпні. Міцний, опецькуватий, спокійний, щокатий, на батька схожий.

– Звідки ж ви, Марусю, дізналися, що вони поїхали? І куди?

– Cуто випадково. Вона телефонувала у ФЗУ… Начебто під Київ. Мені навіть прикро стало, що Надя не схотіла навіть побачитися зі мною наостанок. Ну, розійшлися стежки.

– Обставини… – зніяковіла Шурочка. – Я вам така вдячна. Спробую тепер з’ясувати в цьому училищі, де…

– Не вийде, – перебила Маруся. – Нічого вони вам не скажуть, це ж армія. Я вже пробувала, а потім плюнула. А ви з Надею все-таки схожі!

– Справді? – розсіяно мовила Буславіна, дивлячись убік. – Що ж тепер робити? Може, все-таки спробувати?

Дівчина знизала гострим плечем і підвелася з лави.

– Вам видніше. А мені бігти час. Є ж усілякі довідкові, адресні столи… Не голка в сіні.

Тільки років через два все зрушило з мертвої точки – коли Шурочка нарешті здолала розпач і низку дрібних, але виснажливих хвороб, зароблених у Норлагу й на засланні. Тепер вона знову могла рухатися до головної мети: побачити дочку, перш ніж померти. Думала завжди про те саме: час минає.

Щоб не збожеволіти від цієї думки, вечорами вона взялася заново вчити забуті мови – польську, німецьку і французьку, а для заробітку з іншою двірничкою поділила ще одну ділянку. Напарницю звали Світлана. Вдова, бездітна, ще не стара, але вже огрядно-безформна, вона сильно потерпала від ревматичних болів. Удвох вони тричі на тиждень у чотири руки перевертали контейнери зі сміттям у сусідньому дворі й кололи лід. Якось Шурочка від безвиході все їй розповіла: про дочку, про Надиного батька, про табір, про смерть Кароліни й зустрічі з Марусею.

– Чого ж ти мовчала? Дурна! У райвідділі один старий хрін по мені сохне, капітан Бочко, заміж кличе. Завідує паспортним столом… начебто нормальний. Як гадаєш – чи йти за нього?

– Та йди, чого тягти. Зміниш роботу, тобі не можна на холоді. Якщо ти хочеш знати мою думку… – Шурочка вже жалкувала, що завела цю розмову.

– От що, Олександро Борисівно, – надихнулася Світлана. – Напишеш мені прізвище, рік, де народилась – усьо як положено, а я однесу своєму капітану. Він ніс сунути не стане, зробить, що попрошу. Скажу: шукаю подругу…

Шурочка вже ні на що не сподівалась, і яким же був її подив, коли наприкінці квітня напарниця з’явилася на порозі її напівпідвалу з пляшкою горілки в руках. Не мовлячи ані слова, вона пройшла в кухню і звідти урочисто виголосила:

– Гуляєм, Борисівно! Повод єсть. Даже два. Первий: я таки вихожу за Бочка… Та підожди ти з поздоровленнями!.. І другий – він тобі адрес добув. Но знаєш шо? Дочка твоя проживає не де-небудь, а просто в тебе під носом, тут пішкаря п’ять минут…

Коли Світлана вручила їй згорнутий удвоє аркуш із блокнота, на якому розбірливим канцелярським почерком була виведена адреса Наді, замість радості Буславіна запанікувала. Прагнути до мети, виявляється, простіше, ніж зробити останній крок. Чи ж прийме її дочка? Яка вона? Чи зрозуміє все, чи пробачить її?

Вона двічі відкладала – заважали нерви, сумніви, дріб’язкові турботи, – але врешті наважилася.

Надин дім виявився не за п’ять хвилин, а в районі Сумського ринку, ближче до парку, і цю дорогу Олександра Борисівна пройшла пішки, переконуючи себе, що ходьба її заспокоїть. Було близько пів на дванадцяту. Вона трохи постояла перед будинком, піднялася, як у тумані, натиснула тремким пальцем біленький ґудзик дзвінка. І навіщось зірвала бузковий шифоновий шарфик із шиї, бгаючи його в руці.

Високий мускулястий молодик у білій майці й спортивних штанях так різко відчинив двері, що вона аж відсахнулась.

– Вам кого? – нетерпляче запитав чоловік.

– Мені… Надю… Надію Петрівну…

– Її немає. Пішла з сином до лікаря.

– А коли повернеться?

– А вам навіщо? Не знаю.

Він спробував зачинити двері, але Шурочка вперто вигукнула:

– Стривайте! Ви ж Максим Смагін, її чоловік?

– Ну, може, – світлі, насторожені, з вузькими зіницями очі чоловіка уважно обмацали зблідле обличчя Олександри Борисівни. – Чоловік. І що з того?

– Мені треба з вами поговорити. Дозвольте зайти…

Він пустив її, мовчки провів коридором у тісну кухоньку, кивнув на табурет, а сам сів навпроти. Буславіна в три прийоми виштовхнула з себе: «Ви маєте знати. Я – мама Наді. Дуже довго шукала свою дитину…» – однак господар і бровою не повів. Те, що ці слова не подіяли, змусило її запнутися. Чоловік болісно довго не розтуляв твердо окреслених губ, в обличчі не поворухнувся жоден м’яз. Нарешті, повністю перетравивши ситуацію, він глузливо запитав:

– І де ж ви весь цей час… перебували?

Вона хотіла відповісти, але Смагін різко перебив:

– Здали Надю в дитбудинок, пропали невідомо куди, а тепер звалюєтеся нам на голову? Хм, але ж ви й насправді схожі… Я відразу, як побачив у дверях, подумав: якась родичка дружини. А виявилось он що – дорога теща власною персоною.

Олександра Борисівна сподівалася, що Надя от-от повернеться й припинить ці тортури. Зібралася з силами і, стараючись, щоб голос звучав рівно, мовила:

– Дочка залишалася з моїми батьками, коли мене заарештували за неправдивим звинуваченням, вони померли наприкінці сорокового… Вона має дещо пам’ятати. Невже Надя вам нічого не казала?

– Ані слова. Розумійте як хочете. А зі свого боку поясню: це означає, що їй до вас діла нема, хоч де вас носило. Моя – дружина – вас – не пам’ятає! – відрубуючи кожне слово ребром долоні, мовив він. – Одного разу я запитав, хто її батьки й де вони, і Надя однозначно відповіла: загинули у війну. На цьому тему було закрито. Остаточно.

– Але ж я жива, і от – сиджу перед вами! Богом клянуся, Максиме, мені від вас із Надею нічого не треба… – Буславіна, тремтячи всім тілом, підхопилася. – Невже ви не розумієте, що я її мати, що я всі ці роки мріяла й сподівалася побачити дочку, що наша сім’я постраждала в…

– Її сім’я – це я. І Надю ви не одержите! Зрозуміло? – гаркнув він.

Вона задихнулася, але впоралася з собою і вже наступної секунди прямо й твердо йшла до виходу. Двері затріснулися. Олександра Борисівна спустилася, ступила з під’їзду на тротуар – полудень бризнув в очі синявою та сонцем. Довелося до болю стиснути повіки, щоб не осліпнути. Нічого не помічаючи навколо, вона поквапилася провулками в бік міського парку. Усередині тремтіла кожна клітинка. Неподалік головного входу, обставленого колонами, праворуч від клумб із петуніями та гіпсового Горького, стояла порожня лава. Шурочка присіла, відшукала цигарки і прикурила, ламаючи сірники один за одним.

Поки рилася в кишені плаща, на гравій, глухо дзенькнувши, впала зв’язка ключів – два від квартири, один від сміттєзбиральника у дворі й ще один – від підвалу, де зберігався двірницький інструмент. Шурочка нахилилася й підняла. А коли випросталася, твердо сказала собі: «Прийду додому й повішуся!»

Вона не знала, що розминулася з дочкою всього на сім хвилин.

Повернувшись додому, Надя роздягнула сина й відправила гратись, а сама пройшла в кухню, де чоловік, сидячи за столом, дивився в газету. Вилиці в нього були чавунні. Вона відразу помітила на підлозі, біля ніжки табурета, чийсь чужий шарфик.

– Що це? – здивовано запитала Надія, нахиляючись і підіймаючи лілову смужку шифону.

– М-м? – промукав Максим, не відриваючись від газети. – Мабуть, ота тітка забула. Викинь і забудь.

– Яка ще тітка? Та подивися ж на мене нарешті!

– Я сказав – у сміттєпровід! – Він примружено глянув на дружину й додав: – Яку я виставив звідси. Сядь, не мелькай.

– Чому виставив? – Надя залишилася стояти, схрестивши руки під грудьми, чим роздратувала його ще більше. – Та відповідай уже!

– Бо морочила голову. Заявила, ніби вона тобі мати.

– Що?!

– З’явилася, нахамила…

– І ти її вигнав? Не вислухав, не дочекався мене? Вона що – до тебе, Максиме, приходила?

– Не репетуй! Припустімо, ця тітка й справді твоя пропаща матуся. Вона відмотала строк, і то чималий, а звідки нам знати – за що. Я її вироку не дивився. Може, зарізала когось або допомагала окупантам?

– Не смій називати мою маму тіткою!

– А як накажеш? Її високістю? – Смагін підхопився, його вилицювате свіжовиголене лице спотворилося. Тепер вони стояли очі в очі, однак він стримав себе й, понизивши голос, продовжив: – Угамуйся, Надіє. Зараз мені тільки родичів з підмоченою біографією бракує. У нас у відділі кадрів справжні звірі, і якщо випливе, що я вказав неправильні дані в анкеті… Ти взагалі в курсі, що на моє місце претендують іще четверо? У нас сім’я, і наше майбутнє – це головне. Забудь, ніхто нікуди не приходив. Розумієш, про що я?

– Ні. І розуміти не збираюся… – Вона похитала головою, не відриваючи погляду від його обличчя. – Приглянь за Савелієм, я зараз повернуся. Як вона була вдягнена?

– Та не пам’ятаю я ні чорта! Сива, у плащі, звичайна тіт… – Максим осікся, раптово розгубившись, але відразу ж закричав навздогін: – Ти ще пожалкуєш про це! Дурна, давай, біжи, шукай вітру в полі…

Надія вже не чула – міцно затиснувши в кулаці шарфик, на ходу зірвала з вішалки якусь домашню кофтину й помчала вниз сходами. Потім металася по вулицях, заглядаючи в обличчя зустрічних і ледь стримуючи злі сльози.

Ніяких жінок у плащах не було. Ніде. Миттєво втомившись, вона спустошено побрела на трамвайну кінцеву. Вагон щойно пішов, навколо не було ні душі. Вітер ганяв дрібне сміття по бруківці, обірваний дідуган рився в урні біля дощатого, пофарбованого отруйною зеленню диспетчерського павільйону, та двоє підлітків в однакових кепках-восьмиклинках, пересміхаючись і штурхаючись, ішли через дорогу до входу в парк.

Щось ніби штовхнуло її – пізніше Надія так і не змогла пояснити собі, чому пішла слідом за тими хлопчаками. Підлітки помчали собі геть, за портиком відкрилася безлюдна головна алея, праворуч ішла інша – дугою, вужча, в обрамленні стрижених кущів. І там вона одразу побачила жінку в плащі, що самотньо сиділа на лаві.

– Мамо! – відчайдушно закричала вона. – Це я, Надя! Тільки не йди нікуди, будь ласка!

2

Того разу Олександра Борисівна провела з дочкою всього кілька хвилин – Надя поспішала до сина. Вони домовилися зустрітись, ніяких питань одна одній не ставили, відкладаючи все на потім, мати лише запитала: «Як же ти мене впізнала?»

– Я бачилася з Марусею. Довідалася, що ти була в неї, що мене шукала… Вона в деталях описала тебе, манеру говорити. – Надія, блискаючи очима, розсміялася. – Навіть марку твоїх цигарок сказала. Мені пора, мамо…

– Біжи. Ти запам’ятала мою адресу? Я чекатиму тебе.

У Шурочки не залишилося сил навіть на те, щоб обійняти дочку.

Однак після всього, що трапилося, сидіти в себе в підвалі, здригатися й прислухатися: чи стукають, чи примарилось? – здавалося їй неможливим. Вона здогадувалася, що Максим Смагін заборонить дочці бачитися з нею. Промучившись у нетерплячці п’ять-шість днів, Олександра Борисівна вирушила до будинку, де мешкала Надя, поблукала навколо й відшукала місце, яке раз і назавжди охрестила «постом». Звідти було видно під’їзд, майданчик перед ним і вікна квартири. Сама вона могла залишатися непоміченою.

Ця беззмінна вахта заповнила всю решту її життя.

Стежити виявилося нескладно – двері в під’їздах шестиповерхового будинку навпроти ніколи не зачинялись, а високі вікна виходили на проїжджу частину вулиці. Поруч – зупинка тролейбуса, скверик, булочна й аптека, на сусідньому розі – вбогий продовольчий магазинчик. Чергувала вона, звичайно, не з ранку до вечора й не щоденно. У мороз і дощі ховалася в під’їзді, а за гарної погоди – на повітрі. Життя Наді йшло в неї на очах, принаймні його зовнішній бік, однак Шурочка неухильно дотримувалась однієї умови: у жодному разі не траплятися на очі ні дочці, ні, тим більше, її чоловікові.

Маршрути Наді виявилися простими: крамниці, ощадкаса, поліклініка, прогулянки з сином. Смагін здавався постійно зайнятим і стурбованим, ішов уранці й повертався пізно; Олександра Борисівна жодного разу не бачила його разом із дружиною та дитиною.

Дочка вперше забігла до неї додому на годину, але вони встигли сказати одна одній багато. Потім трапилась нагода, і вони провели разом цілий вечір, бо Смагін із сином гостював у своїх батьків. Регулярно бачитися не виходило, – Максим заборонив навіть думати про це. Була огидна сварка, і він заявив: «Вибирай! Або я, або твоя зечка… Але май на увазі: Савелія ти не одержиш. І щоб дитина про неї ні сном ні духом, зрозуміла?»

Надя приходила тайкома, дарувала матері якісь дрібниці, сунула гроші,– усе поспіхом – їй здавалося, що чоловік стежить за кожним її кроком. До того ж Максим почав дедалі частіше випивати; вона не скаржилася – сказала між іншим, як про буденну річ. І додала: він хоче ще хлопця. Савелій підріс, він ним страшенно пишається. «А ти? – Не знаю. Я так втомилася від усього цього, мамо…»

Дочка дедалі рідше зазирала до неї, але вони листувалися «до запитання» – листи були відверті. Шурочка нервувала, здогадуючись, що Надя їх зберігає. Вона була вже досвідченою спостерігачкою, знала й бачила все. Бридкого п’яного Максима, дівок із вільнонайманих у його новісінькому «москвичі», те, як важко дочка переносить вагітність, яке в неї змучене обличчя. Це був час виснажливих турбот про пенсію та про ордер на стару підвальну квартирку. А одержавши ордер, Олександра Борисівна залишила роботу й відразу загрузла в ремонті, хоч і грошей було обмаль.

Уперше вона запропонувала дочці піти від Смагіна незабаром після народження внучки. Надія з’явилася до неї зненацька, нервова, змарніла, – вони вдвох насилу спустили візок із п’ятимісячною Сашею по нерівних сходинках до дверей; дочка одразу кинулася в кухню, їй треба було гарячого солодкого чаю.

«Єдине, чого я хочу, – це виспатися…» – «Діти?» – «Ні. Гріх скаржитися. Максим…» – «Може, досить уже? Розлучися з ним, Надю». – «А куди я піду з двома дітьми, мамо? До тебе в підвал? Немає в мене на це ні сил, ні коштів. На що ми будемо жити? І ще: він дістане мене й тут. Такий характер. Або армія його зламала, або ми просто розлюбили одне одного. Знаєш, мені здається, що й Саша з’явилася на світ тільки тому, що він вирішив остаточно прив’язати мене до себе». – «Про яку любов ти кажеш? Подумай про дітей, що їх чекає в майбутньому… Усе можна вирішити…» – «Нічого не вийде, мамо. Забудь. Може, щось зміниться на краще…»

Однак нічого не змінювалося.

Надійка забігала дедалі рідше. Та й сама Шурочка подовгу відсиджувалася вдома, особливо в негоду, виходила тільки по харчі. Їй було вже за шістдесят, з’явилася задишка. Жила як звір у норі; листи до дочки лишилися в минулому, а в побуті вона задовольнялася малим.

Ближче до літа вона не витримала: жодних звісток не було так давно, що Шурочка стривожилася. Пішла до їхнього будинку: хоч здалеку, одним оком, – що там і як. І дочекалася. Дочка йшла по вулиці з обома – Савелієм, уже курсантом-першокурсником, і Сашею, яка міцно стискала руку матері. Дівчинка була високою для своїх п’яти років, з не по-дитячому окресленими рисами. Але головне: Надя знову чекала дитину, важко несла перед собою величезний живіт.

Уже наступного ранку Шурочка знову заступила на свій «пост».

Удень вона побачила онуку, яка прожогом вискочила з під’їзду. Насторожилася – схоже, дитина сильно схвильована. Потім якась молода, недбало вдягнена жінка незграбно спустила сходами громіздкий жовтий візок, щось промовила, звертаючись до Саші, й покотила. Дівчинка сіла на лаву, обхопила руками коліна й зіщулилася.

Було безвітряно, тепло, тихо, безлюдно.

Нагорі були Надя і її чоловік, Шурочка це знала точно, тому що вранці у звичний час Максим Смагін на вулиці не з’явився, і машина його стояла на місці. Савелій удома не живе, в училищі перший курс має статус казарми… Поки вона обмірковувала, як діяти, з’явилася «швидка», круто повернула до під’їзду й косо приткнулася до бордюру. Тут, як на зло, перед Шурочкою пригальмував тролейбус і затулив від неї картину. А коли, задихаючись, вона перебігла вулицю, то побачила, як квапливо виносять на ношах накриту сірою лікарняною ковдрою непритомну Надю.

«Швидка», завищавши гумою, зникла за поворотом.

З під’їзду більше ніхто не показувався – і Шурочка опустилася на лаву й заціпеніла. Їй було однаково, що скаже або зробить Смагін, якщо раптом помітить її тут. Руки не слухалися, пальці стрибали, і вона ледь змогла прикурити. Минуло хтозна-скільки часу, доки на вулиці знову з’явилася молодиця з жовтим візком.

– Послухайте! – підхопилася Шурочка. – Ви ж у цьому під’їзді живете? Я бачила, як ви розмовляли з Сашею. Що з її мамою?

– А вам яке діло? – грубувато поцікавилася жінка, нетерпляче косячи оком убік під’їзду. – Ви хто? З соцзабезу, чи що?

– Так, – Олександра Борисівна машинально кивнула. – Як вас звати?

– Ну, Зоя… Їхня квартира поруч.

– Скажіть, Зоє, ви знаєте, що з Надією Смагіною?

– Народжує начебто. – Зоя штовхнула неповороткий візок і, обернувшись, промовила: – Краще в чоловіка запитайте… Ви, шановна, двері мені не потримаєте?

Вона допомогла жінці і, похитнувшись, сама ступила в під’їзд. Нагорі з гуркотом захлопнулися двері ліфта, і він з натужним гудінням пішов донизу. Шурочка почекала, доки ліфт зупиниться, повернулася, вийшла на вулицю й подалась у свій підвал. Уночі вона не заплющила очей…

Про те, що Надя померла, а дитина залишилася жити і що ховатимуть дочку на дванадцятому міському цвинтарі, Олександра Борисівна довідалася суто випадково.

До того вона жила як у тумані, але завзято знову й знову поверталася на звичне місце навпроти доччиного будинку. Однак піднятися до неї у квартиру все-таки не наважилася. Разів зо два бачила похмурого, здивованого онука Савелія, зятя, потім обох разом, і більше нікого. Вона всі ці дні майже нічого не їла, тому зайшла в магазинчик і стала у хвіст хлібної черги – купити міську булку.

«…Бідна ця Надія, нізащо намучилася. Він, кажуть, бив її сильно… – почула Шурочка, здригнулася й на ватяних ногах подалася вперед, щоб опинитися ближче до двох літніх жінок, що стояли попереду. – Померла в пологах, синок вижив… Ач, сам тепер ходить злий, наче вепр… Викликав сестру з села дитину глядіти. Зойка, їхня сусідка, казала…»

Майже непритомна, Шурочка крок за кроком просувалася разом із цими говіркими жінками до прилавка, аж доки довідалася, де і коли збираються поховати її дочку. А потім вискочила надвір і стала, сліпо вдивляючись у перехожих, у їхні байдужі обличчя, – але ще нічому не вірячи.

Подальше життя Олександри Борисівни Буславіної, досить тривале за земними мірками, але, як вона сама вважала, нікчемне й марне, було простим і акуратно низалося на дати. Дні народження та смерті дочки, дні, у які їй вдавалося хоч мигцем побачити онуків. Усе навколо стрімко змінювалось, а вона, як раніше, вперто доповзала до зупинки тролейбуса навпроти того самого будинку, всідалася під навісом і чекала. Її більше ніщо не цікавило, навіть власні хвороби та вбогість.

Траплялись і свята. День, наприклад, коли поруч із нею на обшарпану лаву всілися двоє: хлопчик років дев’яти й дівчинка-підліток, у якій вона відразу впізнала Олександру. Вони чекали на тролейбус; хлопця звали Валентин. У її бік вони й не глянули.

Однак день, коли з під’їзду виносили труну з тілом Максима Смагіна, вона ледь не пропустила. Він помер напередодні її власної дати – Олександрі Борисівні виповнювалося сімдесят п’ять. Вона від самого ранку подалася на «пост», але йшла страшенно довго, раз у раз зупиняючись, щоб віддихатись. А коли дісталася, побачила: впритул до під’їзду стоїть автомобіль ритуальної служби, навколо юрба, переважно військові, якісь жінки, безліч вінків, квіти на асфальті.

Вона перейшла вулицю й змішалася з витріщаками. З першого погляду впізнала Савелія в погонах старшого лейтенанта, зосередженого й похмурого, потім онучку, яка ще підросла, в темній хустці, з губами в нитку. Тільки Валентина ніде не було видно. Обличчя її ворога було старе, м’яте, жовте. Ніяке. Як загублена кимось рукавиця.

Решта вже не мала значення. Вона просто терпляче доживала. Виходила зовсім рідко, про неї дбала знов овдовіла Світлана – сусідка, яка колись добула їй адресу дочки. Сил ставало дедалі менше, а думки все частіше плуталися.

Наприкінці грудня 1999 року – їй ішов уже вісімдесят п’ятий – Шурочці нестерпно схотілося побачитися з онучкою Олександрою. Обійняти, розповісти все, все. Світлана, відразу зрозумівши, твердо сказала: «Зробимо!» Купили коробку цукерок, квіти, після чого обидві не дуже поспіхом вибралися на вулицю й вирушили на знайому адресу.

Стояв сліпучий зимовий день, переддень нового року. Було не надто слизько, морозно, безвітряно; сяк-так дошкандибали й уже стояли біля під’їзду, набираючись духу, коли підкотило таксі. З машини вибрався чоловік, обличчя в нього було перелякане, до грудей він притискав рожевий пухкий згорток.

– Ну, з богом, чи що, Борисівно?

– Що ти, Свєто, як можна? Я не піду. Це чоловік моєї онучки, я його пам’ятаю, бачила їх разом. У них дитина народилася! Чи ж їм зараз до мене?

А восени наступного року Олександра Борисівна покинула цей світ.

Незадовго до того вже востаннє її висохле, майже невагоме тіло раптом наповнилося новою енергією: вона втратила відчуття віку. І на початку вересня вирішила ще разок глянути на вікна того будинку.

Очевидно, день було обрано невдало. Не встигла вона подолати й ста метрів, як з’явилася задишка. Іти стало важко, але до проспекту вона добрела, а там їй допомогли сісти в тролейбус і вийти на потрібній зупинці. Потім вона довго приходила до тями: тремтіли коліна, на чолі виступив холодний піт. Не було сил, щоб дістатися до знайомої лави під навісом зупинки… Нарешті відпустило: Шурочка набрала повні груди п’янкого ранкового повітря, ступила – і раптом мовчки, боком, повалилася на асфальт, мало не зачепивши сміттєву урну.

До неї кинувся парубок, який вийшов із того ж тролейбуса й тепер стояв біля бордюру, збираючись перетнути вулицю.

– Що з вами, мамаша? – нахилився він над нею.

Шурочка так ніколи й не довідалася, що останнім, хто до неї звернувся, був її онук – Валентин Смагін.

Молодик примружився, оцінив ситуацію, випростався й квапливо відійшов.

Перед тим як ступити на бруківку, він усе-таки озирнувся.

Стара нерухомо лежала на порожній зупинці. Її допотопний, але акуратно заштопаний одяг був у пилюці, хустка збилась, оголивши короткі сиві пасма, худі сині щиколотки стягала резинка смугастих дитячих шкарпеток.

Він дочекався, доки проїде деренчлива маршрутка, перебіг дорогу і зник у під’їзді навпроти.

3

Начальник слідчого відділу міської прокуратури Гаврюшенко збирався на нараду, коли йому знову зателефонував Сергій Федоров. Було близько полудня.

– Ну? – швидко запитав Олексій Валерійович, відкидаючись у кріслі й куйовдячи світлі пасма на маківці.– Є новини?

– Нема. – Голос приятеля звучав убито. – Шукали зі світанку по всіх озерах і вздовж берегів. Нуль. Ніхто нічого не бачив. Приблизно відомий тільки напрямок, у якому рухався катамаран, але там ми все обшарили… Що робити – не уявляю. Брат дружини привіз нас із Олександрою в місто. Я обдзвонив лікарні, морги, травмпункти. Нічого схожого. Сиджу в порожньому будинку, дружині довелося вийти на роботу, у неї чергування… Хвилин двадцять тому зателефонував племінник Олександри. Каже, знайшовся катамаран. Порожній.

– Давай подробиці.

– Ми поїхали, а Родіон разом із ще одним хлопцем пішли по сусідах, у яких ділянки вздовж берега. Ну, один там, не пам’ятаю прізвища… Словом, катамаран плавав просто коло його причалу. Він на електроприводі, акумулятор на нулі, але корпус без пошкоджень. Cусід повідомив, що вночі наткнувся на нього на Гаврилівському плесі й відбуксирував до себе. Крім цього, нічого не бачив і не чув.

– Тоді от що, Сергію, – сказав Гаврюшенко, поглядаючи на годинник. – У мене буде офіційний привід долучитися до справи тільки за однієї умови. Просто зараз ти йдеш у свій райвідділ, у чергову частину, і подаєш заяву за встановленою формою. У справи про зникнення людей міська прокуратура може втручатися тільки тоді, коли є підстави підозрювати серйозний злочин… – Він відчув, що Федоров на іншому кінці лінії напружився й запанікував, тому швидко додав: – Далі діємо так. Зв’яжися з дружиною й уточни паспортні дані її молодшого брата. Дату, місце народження, імена й прізвища батьків, місце роботи, посаду. Потім – у міліцію. У черговій частині тобі скажуть, як оформити заяву. Пиши на обох – на Марту й на шурина свого, але окремо. Прихопи фото, якщо є. Такі, де добре видно обличчя. У заяві треба зазначити особливі прикмети, характерні звички, одяг, який був на них перед зникненням, місця, де обоє бували найчастіше.

– Звідки мені знати, де бував Валентин?

– Не принципово, – відмахнувся Гаврюшенко. – Ні – то ні. Тебе опитають про обставини того, що сталося. Відповідай коротко, по можливості точно. Якщо в них є вільні люди, можуть запропонувати виїхати на місце події для складення повної картини. Але це малоймовірно. Розшуком зниклих безвісти на все місто займаються двоє-троє оперативників. У найкращому разі піде орієнтування патрульній поліції. Через десять календарних діб вони зобов’язані відкрити слідство.

– Десять діб? – жахнувся Федоров.

– Такий порядок… Давай де-небудь зустрінемося, перекусимо.

– Немає в мене апетиту, – пробубнів Федоров.

– Тоді ввечері зателефонуй мені додому. – Гаврюшенко знову покосився на годинник. – І не будь дурнем. Треба сподіватись. Я впевнений – усе буде гаразд.

– Впевений?

– Слухай, Сєрий, будь мужиком. Як сказано – так і роби. – Гаврюшенко сердито засопів і вирубив мобільний.

Хто-хто, а він знав, що коять із людьми початкова паніка та шок після раптового зникнення близьких. Але чим він може зарадити приятелеві? Якщо до вечора новин не буде, передусім треба зібрати інформацію про братів Олександри Смагіної. Сергій тільки мимохідь згадав обох. Добре, що Марта спортсменка, чудова плавчиня… У принципі, варіантів тут мало. Тепловий удар, серцевий напад у чоловіка, травма, несправність катамарана. Можливе й зіткнення на воді – п’яні відморозки на гідроциклах і швидкісних катерах дуже небезпечні. Ну, і конфлікт із кимось на березі, що, мабуть, найгірше.

Що ж до Шаур, то для нього це місце – табу. Сунутися туди йому не можна ані просто так, ані по службі, хоч як би хотілося допомогти приятелеві. Тривала війна з обласною прокуратурою, що спалахнула два роки тому, зараз у самому розпалі, і про його візит до селища негайно настукають Шереху. Перевищення повноважень та інша лабуда…

Вранці того ж дня, щойно розвидніло, Валентин Смагін, озираючись, квапливо відімкнув двері тихої квартири, а відтак і власної кімнати. Треба було за лічені хвилини, не лишивши в оселі ані сліду, зібратись і зникнути. Не тільки з квартири, але й загалом з міста.

Мине година-дві, і з Шаур повернуться Сергій, сестра Олександра й Марта. Що там дівчисько встигло наплести – не знати. Можна чекати будь-чого, особливо від Федорова. Зараз головне – дати влягтися пристрастям, тобто забратися з очей геть і спокійно, без суєти, все обмізкувати. Жити ж бо треба й далі. Технічно найпростіший варіант – узяти на роботі давно зароблену відпустку й податися до Наталі. За таких обставин без цієї дівчини йому вже точно не обійтися.

Незважаючи на ранній час, він зняв слухавку в передпокої і з пам’яті набрав номер її мобільного. Вислухав повідомлення робота – абонент, мовляв, поза зоною досяжності,– й посміхнувся.

«Доведеться-таки одружитися, – подумав він, стягуючи з себе сорочку й штани, що зберегли сліди нічних пригод, і запихаючи їх у пакет, щоб дорогою на вокзал викинути в сміттєвий бак. – Привезу прямо сюди… Час ставати солідною сімейною людиною. Може, винаймемо квартиру, а може, трохи пограємо в домашній терор… Це я чіплявся до власної племінниці? І спаде ж на думку… Дівка казна-що нафантазувала… скажімо, з ревнощів. Та чи ж я її хоч пальцем торкнувся за всі ці роки? Вигадка чистої води. І Ксенії цій ніхто не повірить – доказів у неї нуль…»

У квартирі стояла задуха, та Валентин не став торкатися вікна. Як був, голяка, подався в душ, сполоснувся, а тоді насухо витер ванну. А коли повернувся в кімнату й нахилився, щоб сунути мокрий рушник до речей у пакеті, які треба було забрати з собою й викинути, зненацька згадав, що гроші так і лишилися в задній кишені штанів.

«Здаєш, Валику, не тримаєш ситуацію… – дорікнув він собі.– Ото місцеві бомжі зраділи б. Майже три штуки зелених зі смітника!»

Потім він зайнявся речами в дорогу. У поїздки Валентин зазвичай брав із собою невелику торбу, куди вміщувалося рівно стільки, скільки було треба: дві футболки, джинси, лишалося ще місце для термоса й коробки з бутербродами. У дорозі він не їв покупного, мав гіркий досвід. Була там і кишеня на блискавці для документів та записника, і двійко секретних відділень, які, навіть знаючи де, відшукаєш не зразу. В одному постійно лежав складаний мисливський ніж – класний «Венґард» із руків’ям зі шліфованої карельської берези, мідною п’яточкою та класичним лезом, яким хоч цвяхи рубай.

Він саме запихав у торбу порожній термос, як пролунав телефонний дзвінок. До того тривожний і наполегливий, що руки зачесалися висмикнути шнур з розетки.

Треба поспішати. Валентин рвонув блискавку й виніс сумку в передпокій. Миттю повернувся, дістав з верхньої полиці розпатланий томик невідомого автора, у якому зберігав гроші в гривнях, і все, що там лежало, переклав у кишеню. Потім покосився на ноутбук, хитнувся, але все-таки вирішив залишити вдома – відсутність комп’ютера впаде в око, якщо хтось відімкне-таки замок і навідається в його кімнату. Зате старий мобільник, що валявся в шухляді письмового столу, придасться, тільки по дорозі доведеться купити нову сімку.

Із торбою й пакетом у руці Валентин вийшов на майданчик, наостанок оглянувши передпокій – чи не наслідив; замкнув двері й спустився сходами, не чекаючи ліфта. Швидко роззирнувся – біля під’їзду й навколо немає ані душі – і подався прямо до сміттєвого контейнера. Пакет із брудним шматтям полетів туди.

На автопілоті завантажився в маршрутку й сунув гроші водієві; чи не вперше в житті тупо занило серце. Це дівчисько, всупереч його власній волі, було для нього мрією, бажаною здобиччю й нагородою – за все. А чим скінчилося?

Був початок дев’ятої, і тільки тепер Валентин відчув, що спека й не збирається відступати. Він вийшов з маршрутки на кінцевій, спустився в метро і вже через десять хвилин стояв на привокзальній площі перед знайомим до нудоти сірим будинком управління залізниць, схожим на купецький комод. Чекала розмова про відпустку з безпосереднім начальством.

Та розмова ця пішла зовсім не так, як очікувалося.

– Як? Просто сьогодні? Ти що, Смагін, без ножа мене зарізати хочеш? Де я тобі зараз знайду заміну? Навіть не заїкайся!

Він не став пускати в хід аргумент щодо того, що неоплачених перепрацювань і відгулів у нього на пів року. Мав напоготові інший, вагоміший.

– Взагалі, Анатолію Кириловичу, за вами боржок, – мовив Валентин, знижуючи голос. – Чи не так?

– Та знаю я… – буркнуло начальство.

– Мені потрібен тиждень за власний рахунок, без оформлення наказом та інших формальностей. Не хочу зайвий раз нагадувати, але я завжди йшов вам назустріч.

Весь фокус полягав у делікатних дорученнях начальства: нічого особливого, звичайна доставка якихось малооб’ємних вантажів. Валентину, одному з небагатьох, довіряли на всі сто.

– Та я б з радістю, – начальство насупилось, – однак і ти мене зрозумій: час літній, тільки на південному напрямку п’ятнадцять додаткових поїздів. Де взяти заміну? І без того в бригадах по двоє на три вагони. Коли твій рейс?

– О тринадцятій сорок.

– Ось що… Ти поки погуляй трохи, а я спробую знайти когось хоча б на зворотне плече… Влаштує?

Валентин неохоче кивнув – розраховував на інше, але сперечатися не став. Залишив дорожню торбу під столом у секретарки – заходити в диспетчерську резерву, де вічно товклись інші провідники, не хотілося. Потім спустився у відомчу їдальню й ситно поснідав; попри роздратування, апетит був чудовий. А вже після того пішов повештатися привокзальним районом.

Начальство не підвело – коли знову зазирнув у кабінет, йому повідомили, що все начебто зрослося: після прибуття в кінцевий пункт вагон під розписку належало здати такому-то. Через стіл перепурхнув папірець, де були записані незнайомі ім’я та прізвище.

– Покладаюся на твоє слово; оформлювати нічого не стану. Зі своїм напарником розбирайся сам, а я до вечора підшукаю дівчинку – підмінити тебе на наступні три рейси. Рівно через тиждень щоб був тут як стій… До речі, може, поділишся, що за муха тебе раптом вкусила, га?

– До Ялти хочу змотатися, – зухвало посміхнувся Валентин, – спекотно тут у вас, Анатолію Кириловичу. У наступний понеділок, я зрозумів. Не підведу, будьте спокійні.

Дякувати особливо не було за що, тож він вийшов з кабінету навіть не прощаючись. Узявши в приймальні торбу, Валентин вийшов на площу й роззирнувся. Часу до того, як його маршрут подадуть на посадку, залишалося вдосталь, і він вирішив просто посидіти в тіні в якомусь малолюдному місці. Але спершу треба добути чисту сімку, підзарядити дохлий мобільник і зв’язатися – спочатку з напарником по вагону, а потім і з Наталею.

Що й казати – на особистому фронті в нього йшло не так, як зазвичай буває. Ні в ранній юності, ні потім, уже під час праці провідником, йому не бракувало жіночого товариства. Та не тягло. Надивившись усілякого в плацкартних і купейних, він поступово почав ставитися до жінок як до слабкої, нижчої раси; ще й його перший сексуальний досвід виявився жалюгідним і закінчився приниженням.

Він не любив згадувати про це й тільки одного разу, з молодості-дурості, розповів дещо своїй напарниці по вагону. Вони зненацька напилися разом із цією шаленою Оксаною – Валентин уже й не пам’ятав приводу, та й саму Оксану, яку років п’ять тому звів у могилу рак, також. Діло було вночі на довгому перегоні за Читою. Пасажири спали, у вагоні все було спокійно, і вони дозволили собі розслабитися. Пили спирт, розбавляючи журавлиним морсом з термоса, і щойно напарницю взяв перший хміль, вона завела своєї – про чоловіка-котяру. Але як перейшла до інтимних подробиць, засікла на його обличчі бридливу посмішку й спіткнулася на півслові.

– Чого кривишся? Ти шо, педик, чи шо, Валь? – хихикнула Оксана. – А я все голову ламаю: ми з тобою вже другий рік на цьому маршруті й жодного разу не переспали. Краще б я за тебе вийшла, жилося б спокійніше.

– Не знаю, – мовив він, кинувши за щоку скибку лимона. – Мені що з жінками, що з чоловіками – нічого цікавого. Перший досвід, розумієш, негативний. І нічого шкіритись – не бачу приводу…

– Розкажи! Ну, Валику!

– Що тут розповідати? Все просто. Людина ніколи не знає, коли їй біс у потилицю засопе… Уяви, мені було шістнадцять, а я ще жодної дівчини не поцілував. Сестру не беремо до уваги.

– От не треба цього, Валику! Ти в нас дуже навіть нічого, особливо у формі, – енергійно запротестувала напарниця. – І очі гарного кольору, і шкіра ніжна, і сам ввічливий, інтелігентний. У мене он бугаїсько, а користі?

– Сама обирала, – знизав плечима Валентин. Він розлив грамів по тридцять, розбавив морсом. Спирт був добрий. – Я тоді був звичайний старшокласник: худий, прищавий, засмиканий… Інна, братова, одного разу взяла мене з собою – провідати татуся-генерала. Дача в них була кілометрів за сорок від Бікіна, під сопкою, прямо біля річки. Приїхали. Вона до батьків, а мене послала по морозиво. Там по сусідству з гарнізонними дачами було корейське селище, де один діловий кореєць тримав молочну ферму, торгував усякою всячиною, а на додачу й саморобним морозивом – знав якісь старі рецепти… Подвір’я в нього величезне, родина жила на три будинки, приперся я туди, а куди далі йти – не знаю, і запитати нема в кого. Піднімаюся сходами, штовхаю двері – відчинені. Довгий темний коридор, скрізь чисто, порожньо, підлоги глинобитні. І головне – жодного вікна, тільки якісь віддушини під стелею. Суцільні двері навколо, за кожними – тісні кімнатки, вистелені циновками, схожі на келії в монастирі. І знову ні душі. Іду далі – чую, десь у глибині чи то музика, чи то сміх, і пахне, як в оранжереї, задушливий такий запах. Я вже нічого не розумію і, як заговорений, рухаюся навпомацки далі. Заглядаю в одну кімнатку, а звідти жіночий голос – тонкий, тягучий: «Заходь, маучже, чого боїшся?» Це вони нашого брата отак кличуть – «маучже».

Оксана озирнулася на замкнені двері купе, облизала вологі губи:

– Ти той… не вигадуєш?

Валентин усміхнувся.

– Що – моторошно? А мені як було? Проте йду, наче хто в спину штовхає… У кімнаті темно, скрізь свічки, біля стіни низька широка лежанка, вкрита синьою шовковою ганчіркою, а на ній – гола молоденька кореянка…

– У реалі? – зойкнула напарниця. – І ти з нею переспав?

– Та як тобі сказати… – неохоче процідив Валентин. – Тільки ця корейська сучка сильно мене образила. Я ж уперше… розумієш… обіймав дорослу жінку. Нервувався… нічого не виходило, а вона раптом як розрегочеться!.. І штовхнула мене до дверей.

– Не пощастило, – зітхнула Оксана. – Ну а з морозивом що?

– Що, що… – уже трохи заплітаючись язиком, передражнив Валентин і знову взявся за флягу, де ще залишалося на денці.– Поки я штани натягав, вона мені спокійненько так, пташиним своїм голоском: «Батько, чоловік і брати в місті. Скоро повернуться. Мати в корівнику, там її шукай. Морозиво сьогодні з абрикосами та чорницями…» Ну, я й пішов собі. Але ж дивно: про те, що мене по морозиво прислали, я їй ані слова…

Пам’ять у нього була тренована, чіпка. Адреса й телефон Наталі відбилися в ній міцно. Акумулятор старого мобільника виявився тільки наполовину розрядженим, і незабаром телефон ожив. Валентин активував пакет, потім набрав десяток цифр і став чекати гудків виклику. Однак номер і далі мовчав.

«Он воно як… – посміхнувся він. – Ну добре. Все одно, мила, післязавтра побачимось. І якщо знову почнеш викаблучуватися – тобі не жити…»

Ще близько години він проблукав привокзальними провулками, знемагаючи від спеки й від роздратування, що накочувало раз у раз. Купив пляшку мінералки, осушив одним духом і відразу облився липким потом. Забрів у тісний запаскуджений дворик біля вендиспансеру, пошукав очима нужник, не знайшов і помочився просто під кущем бузку, не звертаючи уваги на бабів і собак. А коли до нього з верескливим гавкотом кинулася нацькована якоюсь старою відьмою кудлата дворняга, пробуючи куснути, він штурхнув псину, влучивши точно в шорсткий бік.

Час повертатися на вокзал, приймати зміну; і чи не вперше він ішов туди геть неохоче.

4

– Гальмуй! – крикнула Марта, коли мотоцикл вилетів на курну ґрунтівку. – Отам, біля шовковиці!

Звідти до воріт без охорони, що позначали кордон садового товариства «Авіатор», залишалося метрів сто, не більше. Хлопець повернув на траву, зупинився й заглушив мотор. Скинув шолом і обвів поглядом темну гущавину садів.

– Зарано, – з сумнівом сказав він, допомагаючи дівчині злізти. – Як ти сама підеш…

– Не твій клопіт, – огризнулася Марта. Насправді вона просто не хотіла лякати старих, з’явившись у супроводі страшнуватого вигляду байкера.

– Може, провести тебе?

– Навіщо? Якщо вночі обійшлося… – Вона затнулась і прикусила нижню губу.

– Добре, тоді бувай, – кивнув хлопець. – Хай щастить, мала.

– Дяка, – буркнула Марта.

Якийсь час він дивився вслід цій височенькій дівчині, котра незалежно віддалялася безлюдною дорогою. Аж поки вона розчинилася в сіруватому серпанку за воротами. Потайна. Але ж і вона не стала допитуватися, звідки він несеться по трасі о пів на четверту ранку і в що обійшлася йому ця поїздка… Він хмикнув, опустив забороло шолома й почав розвертати важкий «тріумф».

Ліхтарі на садовій території не світили. Ділянки тут були крихітні, по чотири сотки, капітальні будівлі траплялися рідко. Через огорожі подекуди глухо гарчали пси, зачувши чужі кроки. Було свіжо й безлюдно.

Уже підходячи до дачки Федорових-старших, Марта з полегшенням зрозуміла: сплять. Вона обережно відчинила хвіртку, що ніколи не защіпалася, навшпиньках вибігла сходами на ґанок, штовхнула двері – замкнено! Схоже, батько не став телефонувати старим, лякати проти ночі… Утім, був і запасний варіант. Іноді, забалакавшись із дівчатами з сусідніх дач, вона поверталася годині о другій ночі. Щоб нікого не будити, Марта користувалася слуховим віконцем: воно запросто відчинялося ззовні, а піднятися до нього по стовбуру старої груші було дуже просто.

Саме це вона й зробила, а потім спустилася з горища хиткими сходами й прокралась у свою дальню кімнатку. Ані дід, ані бабуся не прокинулися.

Там Марта квапливо скинула з себе одяг і склала стосом на табуретці, мигцем подумавши: «Ох і брудна ж я, як щуриха болотяна…»

На столику біля вікна знайшлася почата пачка вологих серветок. Вона нашвидкуруч протерла лице, шию, долоні й ступні, натягла піжаму й залізла під ковдру. Вранці, напевне, знайдуться чиста футболка і шорти… Волого тут чи її знову починає морозити?

У півдрімоті їй привиділися вчорашні вечір і ніч, коли вона остаточно вирішила ніколи більше не повертатися додому…

Прокинулася вона о десятій і одразу зрозуміла, що вдома нікого немає. Вхід на веранду був замкнений ззовні. Було порожньо й прибрано, але чайник ще теплий. Дід із бабцею, вирішила Марта, рушили зранку в сусіднє селище, де є дві крамниці й базарчик. Вона жадібно випила повний кухоль теплої води, похрумтіла печивом. А тепер треба було тим самим шляхом вибратися в сад і якнайшвидше, вимитися в літній кухні, переодягтись і вдати, що тільки-но приїхала і з нетерпінням чекає на їхнє повернення…

Так усе й вийшло.

Старі з’явилися хвилин за сорок, навантажені торбами, змокрілі і втомлені. Марта зустріла їх нібито з докором.

– Привіт! – бадьоро промовила вона. – А я вас чекаю, чекаю…

– Батьки в курсі?

– А як інакше, бабусю, – стала брехати Марта, не впізнаючи власного фальшивого голосу. – Чаю дасте? Їсти поки не хочу.

– Мартусю, у тебе все в порядку? Щось трапилося? Чи ти здорова? Як пройшов ювілей дядька Савелія?

– Чистий Диснейленд, – посміхнулася вона.

Розповідати подробиці Марта не збиралась, але обоє продовжували допит, поки вона пила чай. Настрій у неї остаточно зіпсувався. Нарешті її відпустили з миром, вона повернулася до себе, переклала стодоларовий папірець у кишеньку чистих шортів, а брудні речі й кросівки винесла в сад, випрала в холодній воді й розвісила на сонці. Потім пообідала зі старими, допомогла вимити посуд і завалилася подрімати, вирішивши ні про що більше не думати й нічого не згадувати.

Ближче до вечора, коли спека спала, вона взяла дідів допотопний мобільний, обмотаний ізоляцією, і набрала з пам’яті номер. Старі возилися в саду, але досить близько. Коли відповів знайомий голос, вона відразу знизила свій до шепоту:

– Родю, привіт!.. Та тихіше, не репетуй як укушений! Ти де зараз?

– У батьковому офісі. Тут нікого немає – усі роз’їхалися… Марто, слава богу!.. Де ти, із тобою все гаразд?

– Сказано тобі: не репетуй, а то відключусь. У мене все в нормі. Я на дачі в діда-баби. Жива-здорова. А тепер слухай уважно. Якщо ти скажеш комусь про цей дзвінок, ти мені більше ніхто. Я серйозно кажу, ти мене знаєш. І ні звуку нікому з вашого сімейства, особливо твоїй тітці Олександрі.

– Ти уявити не можеш, що тут коїться! Усе селище на вухах! Де Валентин?

– Так, я тебе попередила! Я не дзвонила, ти нічого не знаєш. І тримай, прошу тебе, язик на прив’язі.

– Марто!!!

– Все. Я пізніше зателефоную, – вона миттєво відключилася, щоб він не встиг нічого сказати, і витерла зап’ястком змокле чоло.

«Ох, дарма я це зробила, – подумала вона. – І хто насправді він мені тепер? Стороння особа…»

Усю зворотну дорогу від міста до Шаур Родіон злився.

Коли вгамувалися радість і полегшення від того, що Марта знайшлася жива, до нього дійшло, як по-дурному він влип. Тепер доведеться відмовчуватись. І хоч там що за цим стоїть, вона повелася жорстоко. Насамперед стосовно батьків. До того ж іще не відомо, що трапилося в неділю ввечері на озері й чому зник і дотепер не дає про себе знати Валентин.

Близько пів на восьму він повернув до будинку, пригальмував і намацав у бардачку пульт керування воротами. Рифлене полотно поповзло догори. Родіон уже зібрався був відпустити педаль зчеплення, але тут виявив, що просто за воротами на під’їзній доріжці, що веде до гаража, стоїть, начебто чекаючи його, батько.

Це було не схоже на нього і, вірогідно, означало, що знову щось трапилося. Савелій Максимович виїхав з офісу на годину раніше, тому встиг переодягтися в широкі камуфляжні штани й сіру футболку.

Родіон зрушив з місця машину, але батько раптом різко викинув руку й перевальцем покрокував до машини.

– Розвертай! – уривчасто скомандував він. – З’їздиш до Геннадія Івановича й підвезеш сюди.

– Навіщо? – здивувався Родіон. – Тут два квартали! Чи ж сам не дійде твій Геннадій Іванович?

– Не мели нісенітниць! – відрізав Смагін. – Роби, що кажу.

Родіон знизав плечима й вивернув кермо.

Біля сірого прокурорського особняка, схожого на невелику фортецю, чекати довелося недовго. Хвіртка відчинилася, на доріжці показалася вальяжна фігура Шереха. Кинувши швидкий погляд уздовж вулиці, він підійшов до машини і, блікуючи тонованим склом окулярів, пірнув на заднє сидіння.

– Як справи, парубче? – поцікавився прокурор.

– Чудово, – буркнув Родіон, продовжуючи гадати, що б усе це означало.

Коли під’їхали до будинку, ворота вже були відчинені, а батько нетерпляче походжав біля гаража. Вони з Шерехом обмінялися енергійним рукостисканням; полковник підхопив Шереха під лікоть і повів до тераси, впівголоса щось пояснюючи.

Схоже, йшлося про вчорашні події.

Загнавши «рено» в гараж, де охолоняв запилюжений джип, Родіон зачинив ворота й попрямував до будинку. У холі він мало не зіткнувся з матір’ю – Інна Семенівна, навантажена тацею з закусками, кивнула йому на ходу й кинулася до сходів, що вели на другий поверх. Вигляд у неї був стурбований і вкрай напружений.

Родіон повернув ліворуч, до себе, по дорозі прикидаючи, куди могла подітися гарнітура від айфона. У машині її точно не було, а отже, ще з минулої ночі, коли він телефонував приятелеві Володьці, валяється десь нагорі, у більярдній.

Він почекав, доки мати спуститься й зникне в кухні, а тоді піднявся.

Біла коробочка «Aіrpods» знайшлася на підвіконні, там же валялися навушники. Індикатор показував – розряджені. Родіон чортихнувся, машинально штовхнув інші двері більярдної та опинився в коридорчику за два кроки від кабінету батька. Звідти долинуло:

– …І вже як на те пішло, Савелію Максимовичу, – прошу відповідати! – Голос прокурора звучав неприязно. – Мені тут тільки журналюг не вистачало, а якщо вчорашня історія набуде розголосу, злетяться, як мухи на лайно. Почнуть шастати по селищу, зберуть усі плітки в Старих Шаурах, зіставлять особи, посади, прикинуть вартість забудови… Отже, як хочеш, але розголосу ми допустити не можемо. Батько дівчини подав заяву на розшук?

Родіон застиг на місці, притримавши готові зачинитися від протягу двері.

– Я не в курсі,– похмуро відгукнувся батько. – Найімовірніше – так.

– Погано. Піде орієнтування на розшук, а в райвідділах у телевізійників купа дрібних інформаторів. Моментально засічуть. Тут ми на кілька днів усе загальмуємо, а ось там…

– Геннадію Івановичу! – метушливо закричав батько. – Чи ж я не розумію? І річ не в цих двох, не в грошах, – чорт із ними, з цими трьома тисячами. Зброя!

– Що – зброя? – насторожився Шерех.

– З ящика для зберігання – онде, за вами, – пропав «бебі-браунінг», колекційний. Злому не було. У мене все легально, кожна одиниця на обліку, і якщо ця дамська пукавка де-небудь спливе по криміналу, встановити власника – як два пальці…

– Не було злому, кажеш? А ключі де?

– Два комплекти: один у мене в сейфі, другий у схованці під кришкою письмового столу.

Шерех помовчав, дзенькнуло скло об тацю.

– Хто ще знав про схованку, крім тебе самого?

– Дружина й син. Усе.

– А тепер скажи: ти справді віриш, що з цією парочкою на озері щось трапилося?

– Я, Геннадію Івановичу, версій не будую. Тут факти.

– Ти на запитання не відповів. Віриш чи ні?

Родіон немов навіч бачив дрібні жести прокурора, якими той зазвичай займав руки, коли розмова починала набувати гостроти, і широке, вилицювате, лискуче від напруги й духоти обличчя батька. І водночас пригадував усе, що тут відбувалося вчора перед тим, як він подався до приятеля.

– Не знаю я, – розгублено відгукнувся Савелій Максимович. У голосі його лунало здивування, дещо схоже на страх. – Поки що схоже на те…

– Усе це здогадно. А зробимо ми ось що… – Тут Родіон зосередився. – З твого боку, Савелію Максимовичу, – ані руху. Це надто важливо. Сиди тихо, як миша під віником. І не здумай звертатися до місцевих ментів. Збройовий ящик і письмовий стіл більше не чіпати. Не торкатися взагалі. Тримати язик за зубами, ти це вмієш. А завтра зранку я надішлю тобі сюди надійну людину і з ним двійко оперативників. Типу дізнання з огляду на обставини події. Напівофіційно ніби. Приймеш, посприяєш. Працівник серйозний, розумний, копатиме, доки дістанеться дна. Далі – за результатами. Втямив?

– Дякую, – по-армійськи сухо, ніби клацнувши закаблуками, кинув батько. – Сподівався на вас і, як завжди, не помилився. Боржником буду, Геннадію Івановичу!..

У кабінеті виник якийсь порух, і Родіон безшумно повернувся в більярдну. За широкими, постійно відчиненими для провітрювання вікнами вже синіло, духота відступала, але його футболка наскрізь промокла від поту. Він квапливо спустився іншою дорогою, минув порожній хол, уникнувши зустрічі з матір’ю, а в себе в кімнаті передусім скинув футболку й умився.

Дещо прояснювалося.

Головне – Марта знайшлась, і вона в порядку. Принаймні за її словами. Решта, як Родіон усе ще намагався переконати себе, так чи інакше владнається. Завтра просто зранку треба їхати на дачу до старших Федорових, і хай там як Марта пручається, хай що каже, повернути її додому.

5

Старший слідчий обласної прокуратури Олег Степанович Дроб прибув у Шаури близько дев’ятої ранку на мінівені «фольксваґен». Крім водія й самого слідчого, в салоні перебували двоє оперативників і експертка-криміналістка Евеліна Гусельникова.

Їх уже чекали. Міцний, дещо похмурий господар відчинив автоматичні ворота й жестами показав, де поставити машину. Дроб вибрався на доріжку, затиснувши під пахвою синю течку, відрекомендувався, і вони із цим Смагіним, полковником у відставці, потисли один одному руки. Зі сходів будинку за ними спостерігала, не виявляючи наміру підходити ближче, світловолоса жінка з рудою кішкою на руках.

Обласний прокурор зв’язався з Олегом Степановичем напередодні ввечері й коротко ввів у курс, додавши, що було б дуже бажано покінчити з цією справою протягом дня, не витрачаючи часу на процесуальні дурниці.

Дроба це влаштовувало – в останні місяці він був завантажений понад голову, не мав ані хвилини перепочинку. А тут, власне, і справи поки ніякої не було, а те, що старший слідчий зі своїми операми збиралися робити, могло вважатися грубим і цинічним порушенням закону. Ні тобі санкції на оперативно-розшукові заходи, ні формальних слідчих процедур. Відповідно, й повноважень нуль. Тільки прохання високого начальства, якому не відмовиш. Довелося бігцем перекроїти робочий розклад і зранку скакати прожогом за місто.

Оперативники вже тупцювали біля гаража. Гусельникова, обхопивши обома руками, як баян, свій кофр із апаратурою, про щось балакала з водієм.

– Евеліно Георгіївно! – покликав слідчий, помахавши пухкою кистю з широкою обручкою на підмізинному пальці.– Попрошу пройти з нами.

Він витяг з кишені чималий носовик, обтер лискучі щоки, широкий качиний ніс і глибокі залисини. Голос у слідчого був високий, без модуляцій, як у поганого закадрового перекладача. Підкликавши одного зі співробітників, Дроб упівголоса віддав кілька розпоряджень; потім усі троє попрямували до будинку й піднялися на другий поверх.

Біля кабінету Смагін зупинився, пропускаючи супутників уперед. Дроб зайшов першим і негайно оголосив:

– Геннадій Іванович ввів мене в курс. Тому часу гаяти не будемо. Вас, Савелію Максимовичу, попрошу про одне – якщо не важко, відчиніть збройовий ящик і залиште в такому стані. Гроші, як мені повідомили, лежали в письмовому столі. Покажіть, де саме зберігався ключ.

– Отут. – Полковник опустився навпочіпки перед письмовим столом, Дроб пішов за ним, підсвічуючи ліхтариком. Смагін простягнув руку й показав. Однак додав: – Хоча, можливо, в той момент він перебував у замковій шпарині шухляди письмового столу. Недогляд…

– Це тут, Евеліно Георгіївно, – глухо долинув з-під столу голос старшого слідчого. – Фіксуйте.

Коли обоє випросталися, слідчий мовив, ретельно витираючи долоні хусткою й косячись на годинник:

– Експерт поки займеться кабінетом. Хвилин за двадцять повинна прибути моторка з природоохоронної бази і ще один співробітник. А поки я хотів би оглянути катамаран.

Коли обоє вже спускалися в хол, Дроб запитав:

– Ви не пам’ятаєте, які конкретно речі взяли з собою в поїздку ваші родичі?

– Родичі! – зневажливо пирхнув полковник. – Здається, Валентин прихопив плед, дружина казала. Темно-коричневий, картатий, вовняний. Ще – пластиковий пакет із фруктами. Із цього… з супермаркету «Консоль». Наче все. Я до ладу й не бачив, як вони відчалювали. Зайнятий був.

Вони вже йшли до води. Гравій туго хрускотів під сандаліями слідчого. Жовтий катамаран гойдався біля причалу. Ранковий вітер гнав з боку озера дрібну хвилю, очерет з обох боків проходу, що вів до причалу, шарудів і кланявся.

Дроб спустився в кокпіт, обшарив його, відкрив бардачок, підняв дерев’яні трапики й оглянув днище, не виявивши нічого, крім певної кількості берегового піску, обривків волосіні та підсохлих водоростей. Він знизав плечима, випростався й прислухався.

З озера долинув звук човнового мотора, він наближався. А наступної хвилини швидкохідний дюралевий катер із природоохоронної бази, заклавши пінистий віраж, скинув оберти й ткнувся носом у настил поруч із катамараном.

Помітивши біля керма сусіда-рибінспектора – того, що підібрав на озері порожній катамаран, – полковник кивнув, насилу приховуючи невдоволення. У човні перебувала ще одна людина, але в ній Савелій Максимович із полегшенням упізнав оперативника, якого слідчий нещодавно відправив з дорученням.

Дроб переступив через борт моторки й вагомо опустився на сидіння поруч із рибінспектором. Катер, піднімаючи каламуть на мілководді, відповз назад і розвернувся. Японський двигун заревів на два голоси, ніс суденця задерся, слідчий помахав, і дюралька зникла за очеретами.

Смагін залишився на причалі. Цей Дроб не вважав за потрібне навіть повідомити його, куди рушає і що має намір робити. До біса! Треба взяти себе в руки. Повернутися в дім, випити кави. Піднятися в кабінет, де працює експертка, й відповісти на її питання, якщо такі виникнуть. Не спалювати марно нервових клітин. Скоро все так чи інакше з’ясується.

Полковник несхвально покосився на безхмарне небо – уже добряче припікало – і поліз по мобільний. Номер Родіона вперто не відповідав. Розвернувшись на підборах, полковник покрокував до будинку, й відразу уривчасто задзвонив телефон. Від несподіванки Смагін, навіть не глянувши на дисплей, наблизив слухавку до вуха й гаркнув:

– На зв’язку!

Кілька секунд він уважно слухав. Потім шия та щоки Савелія Максимовича почали червоніти.

– Що-о? – осипло перепитав він, немов не бажаючи вірити вухам. – Це точно? Ти твердо впевнена, Олександро?

Відповіли, судячи з усього, ствердно.

Коли Шаури лишилися позаду, Дроб покопався в кишені просторих бавовняних штанів, витяг звідти складений учетверо папірець і сунув під ніс рибінспекторові, який гнав моторку навскіс до протилежного берега.

– Приблизний маршрут, – промовив він. – Ним і підемо.

Рибінспектор зменшив оберти й потягся до папірця.

– Ага, – кивнув він, – зрозуміло… Зараз, отже, до мису.

Моторка, сповільнившись, повернула до лісистого виступу берега з правого борту, а потім ще раз змінила курс, обминаючи довгу обмілину на краю мису. За мисом відкрилася берегова дуга й великий водний простір у її середині.

– Он воно, Гаврилівське плесо, – крикнув рибінспектор. – Береги тут – гівно. Бурелом та болото. Лосі, буває, вештаються, кабани знов-таки… Зате риба поки є. Не те що під селищем…

– От упритул до берега й давайте. По мілководдю підемо, на найменших. А ти, Пивоваров, – звернувся слідчий до оперативника, який скорчився на задньому сидінні,– дивись уважно.

При самому суходолі, мало не зачепивши дно, човен відвернув і неквапливо поповз уздовж берегової дуги плеса, тривожачи латаття і впритул обминаючи куртини очерету й рогозу. Мотор тихенько буркотів, як чайник у процесі закипання, за бортом повз монотонний пейзаж: прямо від води починалися зарості черемшини й вільхи, заплетені хмелем. Дрімуча берегова кропива навпіл з малинником і ожиною здіймалася в зріст людини, там і тут із води стирчали облизані хвилями топляки. Тільки божевільний поліз би в ці комарині джунглі. Тому Дроб зосередився не на пошуках проходу в заростях, а на нечастих вузьких смужках прибережного піску, де могли зберегтися сліди.

Десь із півгодини моторка по-черепашачому рухалася вздовж закруту. Нарешті за черговою куртиною очерету відкрилася невеличка затока. Слідчий стомлено глянув уздовж берега: скільки їх там ще, таких самих, достоту схожих між собою?

– Гей, гей! – запекло жестикулюючи, заголосив оперативник. – Олегу Степановичу, сюди глянь!

Виявити це місце здалеку було практично неможливо – заважав очерет. На піску крихітного пляжику виразно виднілася борозна, яку могла залишити тільки носова частина якогось плавзасобу. Паралельно, але не так чітко через сміття й гнилі водорості, згромаджені біля води, виднівся ще один слід – ніби тінь першого.

Дроб одразу розпорядився:

– Ближче давай! До берега впритул не підходити!

Моторка чиркнула по дну кілем і зупинилася за три метри від межі води. Сліди причалювання звідси було видно чітко, як і численні відбитки ніг на сирій смужці мулу, куди не діставали хвилі.

– Усім залишатися на місцях, – скляним голосом звелів слідчий. – На берег ні ногою, доки не покличу. Затопчете все…

Олег Степанович роззувся, засукав штани й, перевалившись через борт, зашльопав до берега. Ще перебуваючи по кісточки у воді, він нахилився, вивудив з піску бейсболку з вишитим над козирком написом «Oxford» і переможно помахав нею в повітрі.

Сліди на березі належали двом: підліткові в кедах і дорослому чоловікові, що носив дороге взуття, явно не призначене для прогулянок на природі. Їх було багато, частково відбитки взуття перекривались, а там, де пісок висох, уже встигли втратити чіткість. Олег Степанович витяг з нагрудної кишені мобільний і відклацав усе в трьох ракурсах. Далі починався обривчик – метрів зо два заввишки, не більше; між патлами верболозу й дрібним вільшняком нагору вів глинистий осип, де також були сліди. Не виходячи з води, Дроб обігнув піщаний п’ятачок, ступив на зарослу травою ділянку, пригнувся і, крекчучи, навкарачки поліз навпростець через зарості нагору по схилу. А коли випростався, відводячи від очей павутиння, перед ним постала невелика тіниста галявина, поросла травою. Подекуди миготіли білі зірочки по другому разу заквітлих від спеки суниць, у центрі травостій був прим’ятий, там само валялася зім’ята ганчірка – брунатна, не помилишся.

– Вони… – пробурмотів Дроб.

По дорозі під ноги трапилася порожня пляшка з-під чилійського «каберне». Він нахилився, підняв, тримаючи двома пальцями за поясок на шийці, принюхався й глянув на просвіт. На дні залишалося трохи краплин, запах виразний, свіжий, – пляшку відкоркували не більш ніж дві доби тому. Відшукавши в кишені пластиковий мішок, слідчий розправив його й акуратно впакував здобич. Потім крадькома, як щасливий грибник, який натрапив на сімейку білих, прочесав решту периметра й наблизився до бурої ганчірки. Волохатий, неохайно зім’ятий і ще сирий від нічної роси плед лежав на горбку, де трава була рідша й сухіша, але навіть здалеку було ясно, що лежить він не просто так, а прикриває щось іще.

Дроб опустився навпочіпки, нахилився та обережно взявся за край пледа. На добротній тканині розпливлася безформна темна пляма, схожа на кров. Він на секунду замислився, дивлячись на пляму, потім підняв плед, під яким виявився порваний пакет з логотипом супермаркету «Консоль». Усередині – залишки якихось солодощів і безліч мурашок.

Олег Степанович задоволено засопів.

– Пивоваров! – не обертаючись, крикнув він. – Тягни пару мішків – речдоки пакувати. Тільки навпростець не лізь, сліди потопчеш.

Поки оперативник піднімався, Дроб відзняв і плед, і пляму на ньому великим планом, а заразом і пакет. Поклав телефон на порохнявий пеньок, щоб звільнити руки, і випрямився.

На озері здіймався вітер. Верхівки вільшняку розгойдувалися, листя шуміло, смуги тіней рухалися по галявині. І рівно за мить до того, як сонце пірнуло в хмару, у гущавині трави за п’ять кроків щось гостро блиснуло.

Дроб сіпнувся туди – відстріляна гільза калібру 6.35 від патрона бельгійського виробництва. Саме того калібру, який має дуло пістолета «бебі-браунінг», через який уся буча і здійнялася.

Слідчий хмикнув і повернувся до оперативника:

– Давай мішки. А сам прогуляйся о-он за ті кущики. Бачиш, де гілки прим’яті? Тільки акуратно…

Опер пірнув у зарості. Дроб іще раз прочесав галявину – чисто. Потім заштовхав плед і помаранчевий пакет з недоїдками в об’ємний мішок, нахилився за телефоном і помітив біля пня свіжий осип деревної потерті. Виглядало так, наче хтось нещодавно копнув пень підбором. Частина гнилушки відвалилась, уламок валявся поряд.

Дроб витяг складаний ніж, колупнув піддатливу деревину. Відпав ще шматок. Глибше, майже в самій серцевині, як шашіль із блискучими надкрилками, сиділа акуратна нікельована кулька з майже неушкодженою оболонкою. Виколупувати кульку він не став. Знов-таки відзняв пеньок, потім на око прикинув трасу. У першому наближенні виходило: постріл зроблено з боку озера. Точніше, з боку проходу між кущами, за яким був осип. Зім’ятий і загиджений плед кинуто біля пня. Трава навколо ще не піднялась, отже, плед був розстелений, і на ньому, ясна річ, сиділи. Стріляли в сидячого. Може, і не раз, тому що перший постріл виявився неточним. Але хто з двох там перебував?

Тим часом повернувся опер і доповів, що метрів за сто п’ятдесят є щось на зразок мохового болітця, а вже за ним – справжня драговина. Коло болота натоптано. Взуття на тонкій підошві, розмір сорок другий. Обійти драговину не можна, так що тому, хто там перебував, очевидно, довелося повернутися на берег.

– Добре, – пожував губами Дроб. – І нам туди.

Обидва спустилися до води. Опер закинув у човен мішки з речдоками, а слідчий подався особисто обстежити край берега.

Далеко ходити не треба було. За тридцять кроків від місця стоянки катамарана, біля коріння ліщини, яке звішувалося з берегового пагорба, погляд Дроба зачепився за чіткий слід підліткового взуття. Слідчий придивився і, відмахуючись від ґедзів, поліз у гущавину куща – там щось біліло. Ближчий розгляд показав: це «щось» не що інше, як накладка зі слонової кістки на руків’ї «бебі-браунінга». Розряджений пістолет мирно лежав серед молодих пагонів ліщини.

– От хто тут стріляв… – моментально склавши картинку, пробурмотів Дроб.

Підчепивши пістолет мізинцем за спускову скобу й тримаючи руку на віддалі, Олег Степанович перевальцем покрокував до дюральки. Там він заштовхав «бебі» в пластик і приєднав до решти знахідок.

– Усе класно. Повертаймося, – плеснув Дроб по плечі рибінспектора. – Давай, командире, заводь свій крейсер!..

За півгодини катер уже швартувався біля причалу Смагіних. Дроб ще здалеку зачепив поглядом господаря – полковник квапився до води: зачув шум мотора.

– Тут таке діло, шановний, – промовив Дроб, звертаючись до вусатого рибінспектора. – Підписку я з тебе брати не стану, але попереджаю: базікатимеш зайве – можуть виникнути дуже серйозні проблеми. За решту – спасибі…

Обидва пасажири висадилися на причал, і моторка зразу відчалила. Підійшовши впритул, полковник коротко запитав:

– Ну? Є що-небудь?

– Так точно. – Дроб з усмішкою поняньчив на долоні запакований у прозору плівку браунінг. – Упізнаєте?

– Твою мать! Де ж ви його… – смикнувся Смагін. Простяг руку до пістолета, але слідчий моментально прибрав знахідку.

– Потім, потім, не поспішайте… – мовив він, підхоплюючи мішок із пледом. – А це теж ваш?

– Наш. Однозначно.

Слідчий кивнув – мовляв, інакше й бути не могло.

– Добре. Зараз я перемовлюся з нашою співробітницею, потім обговоримо деталі. Де вона зараз?

Смагін коротко мотнув головою в бік будинку.

Гусельникова сиділа з чашкою кави за столом у кутку тераси, не відриваючись від ноутбука, до якого була підключена фотокамера.

Дроб прошаркав прямо до столу, кинув: – Савелію Максимовичу, залиште нас хвилин на п’ятнадцять віч-на-віч… Погляньте, Евеліно, що тут у нас.

Жінка знизала плечима, відставила чашку та, озброївшись пінцетом, узялася звільняти браунінг від поліетиленової плівки. Потім почаклувала: нанесла м’яким пензлем на руків’я «бебі» золотавий порошок, здула зайве й узялася за камеру. Через хвилину на моніторі висвітилися три цілком виразні відбитки.

– Непогано читаються, – низьким, хрипкуватим голосом мовила вона. – І що характерно: ті самі, що й у кабінеті.

Дроб, який уже вмостився в пластиковому кріслі, подався вперед. Кинув на стіл пакетик з гільзою та кулькою.

– Ну, Олегу Степановичу, ви ж у курсі – я не трасолог. Чітко можу сказати тільки те, що до пострілу вони становили один патрон…

– І останнє: походження плями. Оцієї.

Слідчий витрусив плед на викладену кахлями підлогу, розгорнув.

– Ну, це… – жінка потягнула носом і трохи поморщилася. – Вино червоне, напівсухе, судячи з інтенсивності забарвлення – імпортне. Не бозна-що.

– Як і припускалось, – усміхнувся Дроб.

Потім старший слідчий піднявся в кабінет, де нетерпляче походжав з кутка в куток господар.

– Сідайте, Олегу Степановичу! – похмуро мовив полковник.

– Дякую. – Дроб опустився на банкетку, обтягнуту замшею. – Я, Савелію Максимовичу, через обмеженість своїх повноважень викладу тільки факти. А ви вже самі вирішуйте, як ними розпорядитися. Про те саме мене просило й начальство. На даний момент ми маємо таку інформацію. Щодо кабінету: там зафіксовано фрагменти й відбитки кількох осіб різного ступеня збереженості…

– Це як розуміти? – підняв брову Смагін.

– Кажучи по-людськи, в тих місцях, які нас цікавили, виявлено ваші власні «пальчики». Їх більшість. Друга група – відбитки молодого чоловіка…

– То Родіон, – перебив полковник. – Син.

– Вони є на збройовій шафі в ділянці замкової шпарини, на ложі однієї з рушниць, а також на нижній поверхні кришки письмового столу – там, де ви зберігаєте ключ. Практично там само є відбитки особи жіночої статі, досить високої, років тринадцяти-п’ятнадцяти. Вони частково перекривають більшість інших. А це означає, що в неділю, у другій половині дня, ваша племінниця побувала тут, наслідивши, зокрема, і всередині збройової шафи.

Смагін мовчки слухав. На його широкому чолі, вкритому дрібним бісером поту, туго пульсувала вена.

– Є відбитки ще однієї жінки, – продовжив Дроб. – Років двадцяти п’яти. Але зброї та шухляд письмового столу вона не торкалася. Перебування вашого молодшого брата в кабінеті також поки що під сумнівом…

– Так, – важко кинув Смагін. – Отже, Марта знала…

– Що стосується факту зникнення ваших родичів, – заквапився слідчий, – це справа сімейна, внутрішня. Геннадія Івановича я поінформую.

Дроб розвів руками й підвівся з банкетки, всім виглядом показуючи, що більше ні в що втручатися не має наміру. Він уже випливав з кабінету, коли його зненацька зупинили.

– Олегу Степановичу! – Голос полковника звучав так, наче йому ледве вдається ворушити щелепами. – У мене до вас насамкінець одне прохання.

– Слухаю вас.

– Щойно побачите своє начальство, передайте від мого імені, що я прийняв рішення звернутися в прокуратуру з офіційною заявою.

– Про що? – ніби здивувався слідчий.

– Про скоєний у моєму домі злочин.

– Ви маєте на увазі…

– Так, однозначно.

– Тоді все, що стосується справи, нам доведеться забрати з собою. Зокрема й пістолет. І, гадаю, ви не відмовитеся відповісти ще на кілька питань про те, що відбувалося тут у неділю?

6

Ранок приніс сюрпризи.

Розбудив Марту сповнений подиву голос бабусі:

– Уставай скоріше, дитинко! Родіон приїхав.

– Котра година? – Марта підхопилась як ошпарена. – Ох, дідько! Скажи – нехай почекає в машині, мені треба привести себе до ладу. Хоч би вмитися.

Без сніданку під грушею, однак, не обійшлося. Усією компанією.

Родіон був натужно жвавий; Марта мовчала, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. Однак устигла відзначити, що настрій у нього – капець. Свого двоюрідного брата – нібито двоюрідного, поправила себе Марта, – вона таким ще не бачила. І щоб швиденько покінчити з цією комедією, буквально через п’ять хвилин вискочила з-за столу.

– Ти вже допив чай? Ану швидше!

– Марто! – насупився дід. – Що ти собі дозволяєш? Куди тебе несе?

– Усе гаразд. Я ж бо ненадовго – у мене повно справ у місті, і…– Родіон підвівся слідом, затнувшись на півслові: двері дому з гуркотом відчинились, а наступної секунди Марта вже щодуху летіла до хвіртки.

Він порушив слово й таки зателефонував її батькам. Години півтори тому. І пообіцяв, що доправить Марту додому в повному порядку. Федоров смикнувся був їхати сам, і то негайно, але його вдалося відмовити – тільки налякає старих. З Мартою все в порядку, жива й здорова. Вона сама зателефонувала і повідомила, що заночує на дачі в діда з бабусею. Тут слухавку перехопила Олександра, і перше ж її питання було: де Валентин, що з ним?

«Я не в курсі,– відповів Родіон. – Можливо, ваша дочка знає».

Марта нетерпляче крутилася біля машини.

Родіон натиснув кнопку на пульті. Замки спрацювали, і вона відразу плюхнулася на переднє сидіння, залишивши двері зі свого боку відчиненими. Він обійшов машину й сів поруч.

– Ну? – холодно промовила Марта, втупившись просто перед собою. – Чого заявився?

– Ти чому сердишся на мене?

– Бо зі своїми проблемами я впораюся сама. Без твоєї участі.

– Не вийде. Я обіцяв твоїм батькам привезти тебе додому. Просто зараз. Скажи мені: що сталося? Де Валентин? – Родіон раптово схопив її зап’ясток і з силою стис.

– А я звідки знаю! Відпусти! – Марта відсунулася, сіла прямо, задерла підборіддя й пробубоніла, як з папірця: – Ми заблукали, акумулятор здох, висадилися на берег, посварилися й розбіглися. Я пішла лісом, вибралася на трасу і стала голосувати. Мене підібрав хлопець на мотоциклі й привіз сюди… Знаєш, ти б не ліз до мене з цими розпитуваннями. Нудить. Ну навіщо ти зателефонував їм? Я ж просила…

– А скільки це могло тривати? Твої батьки місця собі не знаходять. Ти що – так і сиділа б на дачі? Марто, вислухай мене уважно!

– Ну? Чого тобі? – Вона насторожено поглянула спідлоба.

– Все набагато гірше, ніж тобі здається. Річ у тім, що того вечора, коли ви з Валентином попливли й не повернулись, у батька з кабінету зникли гроші. Сума досить велика. – Він вирішив промовчати про пістолет. – Батько не зупиниться, доки не знайде винуватця й не поверне все до копійки. Будь певна.

– А мені що? – Марта знизала плечима й раптом упритул глянула на Родіона. – Має право. Хочеш знати, хто це зробив? Я. Це я взяла ті три тисячі сто баксів. От, візьми, поверни це своєму татусеві…– Виловивши з кишені зелену сотню, вона сунула її Родіонові.– Решта у твого дядечка.

– У Валентина? – сторопів Родіон.

– Так. Я йому віддала.

– Навіщо?!

– Щоб він остаточно згинув. Зник. Із нашого… із мого життя.

– І він узяв? – Родіон, не дивлячись, сунув купюру в карман джинсів.

– Ще б пак! Я, здається, чітко пояснила: йому більше нема чого робити в нашому домі. Що ти витріщився, наче гадюку побачив? Я була при своєму розумі й контролювала кожен крок.

– А пістолет тобі навіщо знадобився? – не витримав Родіон. – Що за фігня, Марто?

– Ти нічого не розумієш… – спалахнула вона, але Родіон миттєво перебив:

– Він живий?

– А що з ним станеться, із твоїм родичем, – посміхнулася Марта. – Живіший за всіх живих.

– Що ти зробила з пістолетом?

– Нічого. Викинула. Жбурнула в кущі, коли він пішов… А ти взагалі в курсі, що ніяка я тобі не сестра?

– О боже! – застогнав він. – Що за сміття у тебе в голові?

– Отже, й тобі нічого не сказали? Тоді повідомляю: виявляється, мене вдочерили у три з половиною місяці. Твоя тітка Олександра та її чоловік. Тобто вони зовсім і не батьки мені… Тепер розумієш, чому я не хочу їх бачити? А то заладив: додому, додому…

– Не хочу я розуміти! – обурився Родіон. – Бачила б ти їх обох зараз! Поводишся, як соплячка. Тримай при собі ці свої образи, тобі не п’ять років. І годі з мене – пристебни ремінь і помовч…

У місті він навідріз відмовився піднятися нагору разом із Мартою, знов-таки пославшись на невідкладні справи.

Перед дверима квартири Марта на мить завагалась, але все-таки подзвонила. Щойно двері відчинились і до неї кинулася розпатлана жінка з палаючим обличчям і рештками помади на міцно стиснутих губах, – напружилась, як струна. Слова пролунали ті самі, очікувані:

– Ну що ж ти з нами робиш?!

– Не торкайтесь мене! – різко промовила Марта. – Не підходьте до мене!

Олександра застигла. Потім безпомічно поглянула на чоловіка.

– Мартусю! – Федоров простяг руку, очі як у хворого басет-хаунда. – Заспокойся, дитинко! Усе гаразд, ти знайшлася. Чому ти одразу не зателефонувала?

– У мене не було телефону… – На мить їй стало жаль Федорова, а його питання дивним чином заспокоїло її.

– Що трапилося? – не витримавши, Олександра схопила Марту за плечі і з силою струснула. – Куди ви з Валентином пропали? Відповідай негайно, я не можу більше чекати – мені давно час на роботу… На відміну від тебе, я принаймні знаю, що таке відповідальність!

– Дай мені спокій!

– Добре. – Олександра прибрала руки й відступила до дверей. – Увечері поговоримо. Але не надумай зникнути до мого повернення. А поки що єдине питання: де мій брат?

– Звідки я знаю? У нього запитайте…

– Що значить – запитайте, якщо його немає?

– Теж мені лихо… – пирхнула Марта. – Може, я все-таки зайду? І поверніть телефон, я маю зателефонувати тренерові.

Щойно дочка зникла у своїй кімнаті, Олександра промовила:

– Сергію, прошу тебе – не випускай її з дому і постарайся з’ясувати, що все-таки трапилося. Я нічого не розумію… Валик удома не з’явився, його мобільний не відповідає, телефонів його начальства я не знаю. Може, ти все-таки з’ясуєш, як зв’язатися з цією… як її, чорт… службою пасажирських перевезень. Або з резервом провідників. Там повинні точно знати, чи на роботі він. Прошу тебе!

– Ну, припустімо, зв’яжусь. І що я їм скажу? – Федоров цієї хвилини думав зовсім про інше. – Пропав такий-то? А що, як він повернувся в місто й спокійно собі подався в рейс, як і збирався?

– У нього денний поїзд. Він би обов’язково з’явився вдома.

– Мусимо мати терпіння. Марта ж бо знайшлася. Навіщо зчиняти галас? Тим більше що в міліції лежить заява на його розшук.

– Добре, – видихнула Олександра. – Я зателефоную тобі вдень, коли трохи розвантажуся. Мобільник Марти в кухні на полиці.

Федоров замкнув двері й перед тим, як віднести телефон дочці, набрав номер Гаврюшенка, щоб повідомити про новину. Вони коротко поговорили, і Сергієві було сказано негайно вирушати до райвідділу й забрати обидві заяви.

– А як же Валентин? Він же дотепер не з’явився!

Подумавши, Гаврюшенко запитав:

– Що каже дочка?

– Поки нічого, Льошо, – відповів Федоров. – Вона дивна якась повернулася…

– Все одно першу заяву на розшук необхідно анулювати. Дівчинка повернулася, я радий, що все обійшлося, – мовив Гаврюшенко. – Що стосується Валентина Смагіна… Він дорослий чоловік, у нього є близькі родичі – сестра й брат. Тепер це їхня проблема. Ти, Сергію, придивися до дівчинки. Спробуй її розговорити.

Федоров тільки зітхнув. Квапливо викурив сигарету, ковтнув води й рушив до Марти. Двері її кімнати виявилися замкненими зсередини. Він обережно постукав, і коли до нього долинуло дещо дивне «хто там?», серце несподівано впало кудись, немов зачувши лихо.

– Це я, Марто! Відімкни, будь ласка. Ти просила телефон.

Вона постала на порозі босоніж, у куцій старій майці. Плечі міцні, смагляві, навіть на вигляд гарячі, обличчя відчужене, змарніле. Різко простягла руку по мобільник, немов зібралася відразу затріснути двері.

– Поговорімо? – Федоров спробував вичавити усмішку.

Це був старий прийом. Колись діяв.

– Про що? – байдуже запитала вона.

– Що з тобою відбувається, дитинко?

Марта насупилася й швидко глянула знизу вгору.

– Добре, – сказала вона, – давай, проходь. Тільки я спершу зателефоную тренерові.

Федоров зайшов і зупинився біля вікна. Марта пішла з телефоном у передпокій, і незабаром звідти долинув її голос. Двері кімнати залишилися відчиненими. Повернувшись, вона присунула йому стілець, а сама, як зазвичай, залізла з ногами на свій диванчик.

– Одержала по шиї. Марк Наумович вимагає о третій бути на тренуванні.

– І ти… підеш? – обережно запитав Федоров.

– Аякже.

– Я з тобою!

– Дурниці, та… – Марта різко обірвала себе, не доказавши слова, лице спалахнуло рум’янцем. – Я о восьмій буду вже вдома.

– Чому так пізно? – стривожився він.

– Не турбуйся, не втечу. Нема куди. Просто мені треба побути на самоті.

– Добре. – Федоров через силу кивнув. – Але все-таки… може, розповіси, що сталося? Ні, я не наполягаю. Якщо ти не хочеш…

– Хочу. – Марта підняла підборіддя й гучно глитнула, наче в неї зненацька пересохло в горлі.– Скажи: чому ви приховали від мене, що я не ваша рідна дочка? Думаєш, я б не зрозуміла? З’їхала б з глузду? Розлюбила б вас? Якби я знала, що ви мене вдочерили, то все було б…

Вона зупинилася, кусаючи губи. Ні, йому нізащо не зрозуміти, про що вона. Усе знову впирається у Валентина.

– Хіба це має якесь значення? – ошелешено пробурмотів Федоров. – Ми взяли тебе зовсім крихіткою. Ти завжди була нашою дочкою… – Він замовк, поступово усвідомлюючи почуте, починаючи здогадуватися. – Хто тобі сказав? Валентин? Там, на озері?

– Так.

– Ти знаєш, де він?

– Не знаю і знати не хочу! Плювати мені на нього… Хто мої справжні батьки?

– Мати відмовилася від тебе одразу після пологів. Ми навіть її імені не знаємо. Їй було всього дев’ятнадцять, коли її привезли в лікарню, де працює… Олександра. І ми вирішили… Ти нам одразу сподобалася. Навіщо тобі все це, Марто, скажи?

– Я хочу її знайти!

– Заради чого? Чи ти думаєш, що ми тебе комусь віддамо?

– Пообіцяй мені, що знайдеш цю жінку! – перебила вона.

– Як я можу обіцяти, Марто? Як? При ній не було документів. Вона могла назватися будь-яким ім’ям… І не дивися на мене так, я цього нічим не заслужив!

– Вибач… Я зараз трохи посплю. Розбуди мене, будь ласка, о першій. Чогось пожую, потім – на тренування.

Федоров відступив до дверей, беззвучно причинив їх за собою.

Що тепер робити? Вартувати Марту? Немає сенсу. Зателефонувати дружині, викласти все як є – оце вже ні… Але навіщо Валентинові знадобилося валити те, що й без нього ледь трималося?

Він побродив по кухні, куйовдячи волосся, повернувся до кімнати дочки й прислухався. Тихо. Глянув на годинник у передпокої. Майже одинадцята. Цілком досить часу, щоб змотатися до райвідділу й забрати заяви.

Марта повернулася рівно о восьмій, як і обіцяла, навіть не здогадуючись, яка буря тут щойно вирувала.

Ледь переступивши поріг і дізнавшись, що чоловік відпустив дочку саму, Олександра миттю втратила рівновагу. Завелася з півоберта. Він і сам ледь стримався. До того ж ніяк не міг наважитися повідомити про головне, але Олександра сама його підштовхнула. Він посадив її в кухні й сунув у руки чашку чаю.

– Я з лікарні зателефонувала Савелію, – витираючи серветкою розмазану туш під очима, уже майже спокійно мовила Олександра. – Сказала, що Марта вдома, – дружина зламала сигарету й схопилася за наступну. – Сергію, я взагалі нічого не розумію. Абсолютно неадекватна реакція! Голос картонний, чужий, жодного доброго слова. Чекатиме дзвінка ввечері. Питав, де Валентин…

– Та хай би йшли вони на хрін, ці твої брати! – не витримав Федоров. – Насточортіло!

– Сергію! Ну навіщо ти її відпустив?

– Сашо, не починай знову! Зараз це не має значення. – Федоров обхопив себе руками, нахилився і впритул глянув на дружину. – Знаєш, про що найперше спитала Марта? Чому ми приховали від неї, що вона не наша рідна дочка.

– Як це? – Олександра завмерла. – Звідки? Хто міг сказати? Твої батьки, сусідка з першого?

– А хто ще про це знав? Моїм і на думку б не спало, ручуся. Сусідка? Так вона й думати про це забула! Залишаються тільки Інна та обидва твої брати.

– Ти що хочеш сказати? – запально перебила дружина. – Що на ювілеї Савелія хтось бовкнув зайве? І Марта відреагувала?

– Дурня, – відмахнувся Федоров. – А факти – ось вони. Твій молодший брат Валентин – мерзотник. Під час поїздки на катамарані він, уже не знаю з яких міркувань, повідомив дівчинці, що її підкинуто, що ми її прийомні батьки, а сама вона не Федорова, не Смагіна – взагалі ніхто.

– Не може цього бути, Сергію! – Олександра зім’яла порожню сигаретну пачку, голос звучав жалісливо. – Вона все вигадала! Навіщо Валентинові так жорстоко зраджувати мене!

– Знову Валентин! – закричав Федоров. – Скрізь Валентин, завжди тільки про нього! Згадай ти, нарешті, усі ці його гримаси, приколи, шпильки, якими він мучив дівчинку! Та він її терпіти не міг! Ти й сама Марту ніколи по-справжньому не любила й не вважала дочкою.

– Неправда! – затято вигукнула Олександра. – Я не…

– Правда, – з гіркотою мовив Федоров. Він уже володів собою. – Це правда, Сашо, і не треба собі брехати. Ото ж бо й воно. Може, тому вона й не хотіла повертатися додому. І те, що у твого братика сп’яну розв’язався язик, – лише привід… Додому! – з кривою посмішкою повторив він. – Який у нас, до біса, дім? Твоя вічна зайнятість, у яку ти ховаєшся, байдужість, мої спроби все пом’якшити і згладити. Це сім’я? І знову ж таки Валентин – ві-ай-пі, від нього залежить усе, і найперше твій настрій. Це нормально?

– Сергію, ти неправий! Я часом бувала жорстка, навіть занадто, але й Марта… Ти ж бо знаєш, що це за характер!

– Та хіба річ у ній! – Федоров закашлявся, ковтнув із заварного чайника, віддихався. – Сашо, потрібен якийсь вихід. Марті скоро чотирнадцять, у цьому віці такі струси просто не минають. Їй потрібна мати! Інакше ми з нею коли-небудь зберемо речі й підемо. Інших варіантів немає. Залишайся з братом, якщо він тобі такий дорогий, а для мене він – порожнє місце, чужа й досить неприємна людина. І не дивися на мене вовком – я надто довго все це терпів…

Олександра не встигла відповісти, як у двері подзвонили. Обоє перезирнулись. У погляді дружини Федоров помітив зовсім не властиву їй розгубленість.

Він пішов відчиняти, на ходу втихомирюючи розсмикані нерви. Замок не піддавався, а коли двері все-таки відчинилися, з півтемного сходового майданчика почувся хрипкуватий смішок Марти:

– Що, вирішили остаточно позбутися дочки?

Федорова миттю відпустило.

– Перелякала. – Він насилу всміхнувся.

– Та годі тобі! – Марта ступила, сунула йому в руки спортивну сумку й відразу попрямувала в кухню.

– Привіт! – з Олександрою вона трималася так, наче нічого не сталося.

– Ти часом не випила, Марто? – одразу примружилась Олександра.

– Ну. Пляшечка пива та й усе.

– Ти не була на тренуванні?

– Чого це? Усе нормально. З кінця цього тижня в мене індивідуальні заняття. А потім я просто погуляла.

– Сама?

– Сама. – Марта сіла верхи на табуретку і крикнула: – Тату, йди до нас! Я тут ще дещо згадала… Валентин…

– Зажди, відповідай: навіщо тобі було треба пливти з ним на тому чортовому катамарані?

– Дурна була. А він мені ніхто.

– Марто! – Олександра спалахнула. – Не смій хамити! Чому ти не можеш спокійно відповісти на елементарне питання?

– Не називай мене Мартою! А раптом моя рідна мати хотіла інше ім’я?

– Вона нічого не хотіла. Народила тебе й кинула!

– А ви взяли й підібрали? Навіщо?

– Марто, припини! – Федоров, сутулячись, став на порозі.– Вгамуйтесь обидві. Ми щойно пережили дві страшні ночі. Ти мусиш зрозуміти. Треба сісти й у всьому розібратися.

– А я тут до чого? От і розбирайтеся між собою. – Марта все-таки сіла на кухонний диванчик і повела далі: – Чи ж вам не ясно, що я зараз просто не розумію – хто я така? Є, звісно, розрада: у мені немає ані краплі крові Смагіних, від них я нічого не успадкувала. І так ми б собі жили й жили, брехали й брехали, але все одно рано чи пізно на чому-небудь спіткнулися б.

– Отже, ти певна, що з твоїми біологічними батьками все було б інакше? – глухо запитала Олександра, чиркаючи запальничкою. – А я тобі скажу: так не буває.

– Чомусь раніше я ні про що таке навіть не чула! – посміхнулася Марта, розганяючи долонею сигаретний дим. – Тебе взагалі ніщо не цікавило.

– А що мене мало б цікавити?

– Та от хоча б твоя рідня. Ти ж точно як я: гадки не маєш, звідки взялася.

– Мені було не до родоводу. – Олександра знизала плечима. – Я росла без матері й батька. Практично. Мама померла, коли Валентин тільки народився. Я тобі розповідала, нема чого повторювати.

– Ну так, бачила я твій дорогоцінний альбом. Тільки там дечого не вистачає. Тут, за два кроки, жила твоя бабуся, мати твоєї матері, але тобі, звичайно, було на це начхати. Ніхто через це не парився, ви її й знати не хотіли. Може, вона хворіла, бідувала, рилася в смітниках, випрошувала копійки в метро?

– Про що ти? Яка ще бабуся? Мама ніколи жодним словом… – Олександра спантеличено насупилася.

– А ти запитай у свого брата. Він сам мені цю історію виклав, бо читав їхнє листування з твоєю матір’ю. Прізвище її було Буславіна, це я запам’ятала. Шкода, що вона давно померла.

– Досить! Припини! – скипіла Олександра. – Нісенітниці якісь! Іди до себе, у мене від тебе голова розколюється! І будь ласка – більше ні краплі спиртного!

Останню репліку Марта пропустила повз вуха. Уже з коридора донеслося:

– Я скоро їду: збори в Маріуполі, потім першість в Одесі…

Гримнули двері доччиної кімнати, потім у ванній зашуміла вода.

– Ти що-небудь розумієш? – утомлено спитала Олександра.

Федоров знизав плечима.

– Якась Буславіна… – продовжила Олександра. – Нічого не пам’ятаю. Начебто й дитинства не було.

– Марта де в чому права.

– Та що вона може знати? Я страшне як любила маму, до сліз, тягалася за нею хвостом… Ох, добре, зараз не до того. Треба телефонувати Савелію…

Олександра сказала чоловікові не всю правду. Дещо вона пам’ятала: малознайома літня жінка, обличчя як у тумані, задушливе підвальне приміщення, куди мати приводила її кілька разів, смак черствих пиріжків з квасолею. Усе це лежало глибоко, на самому дні, і ворушити його було боляче.

О десятій вона зайшла в спальню й набрала номер старшого брата. Досить довго не відповідали. Нарешті почувся похмурий, начебто з-під землі, голос Савелія. Коротко й сухо Олександра повідомила, що Марта на запитання відповідати відмовляється, про Валентина нічого не знає, а якщо й знає, то мовчить. Зараз уже спить.

Те, що у відповідь виголосив полковник, змусило її випустити з рук телефон.

Родіон щойно повернув із траси й неквапливо котив порожньою бетонкою до Шаур. Скло обох передніх дверей було опущене, у вікно віяло свіжістю. Низину попереду затягав вечірній туман, над опорами лінії електропередачі кружляли стрижі. З дороги птахи здавалися крихітними, як скобочки від степлера.

Удома він поставив машину в гараж і замкнув ворота. Світло на терасі було чомусь вимкнене, і Родіон здригнувся від несподіванки, коли з неосвітлених дверей висунулася масивна темна фігура.

– Привіт, – сказав Родіон, упізнавши батька. – Ти чого в темряві?

Судячи з усього, Смагін-старший перебував на терасі досить давно – стежив, як син возиться в гаражі.

– Ти навіщо вирубив телефон? – не відповідаючи на вітання, запитав Савелій Максимович. Говорив він неголосно, але в тоні чітко звучала лють. – Ми так не домовлялися.

– Вибач, купа справ. Зовсім закрутився. Зранку відключив, потім геть про нього забув.

Він спробував пройти в хол, але батько ступив у бік і загородив дверний прохід. Тепер вони стояли віч-на-віч.

– Які, до біса, справи? Тебе не бачили в офісі, зв’язку з тобою немає…

– Та мало що, – намагаючись здаватися спокійним, сказав Родіон. – Тобі вже повідомили, що Марта вдома?

Савелій Максимович ніяк не зреагував, отже, був у курсі.

– Ходімо, – глухо мовив він, повертаючись спиною до сина.

– Куди? – дещо розгубившись, запитав Родіон.

– Нагору. До мене в кабінет. Розмова є.

Важка бронзова люстра в кабінеті палала всіма вогнями.

– Сідай, – сказав батько, присуваючи крісло. Потім неквапливо обійшов стіл і вагомо всівся на звичне місце. – То, кажеш, знайшлася?

Родіон мовчки кивнув, очікуючи дальшого.

– Ти з нею бачився? – запитав Смагін-старший, упритул фіксуючи сина поглядом.

– Так.

– І що вона каже?

– А тобі хіба не передали? Ти ж бо в курсі.

– Нехай. Телефонувала твоя тітка. Може, якісь подробиці?

Родіон мовчки похитав головою.

– Тобто нічого? Ну, тоді я тебе поінформую. Чесно скажу: не хотів тебе вплутувати, але передумав. Це наша родина, і якщо щось стається…

– А що, власне, сталося?

– У неділю, коли тебе не було, незадовго до того, як Валентин із Мартою вирушили кататися на катамарані, із шухляди оцього столу пропали три тисячі сто доларів, а зі збройового сейфа – пістолет. Отой «бебі-браунінг», який тобі в дитинстві так подобався. У дулі був один патрон. Що скажеш?

Судячи з упевненості, із якою говорив батько, Шерех прислав-таки людей зі свого відомства.

– І що ти збираєшся робити? – помовчавши, запитав Родіон.

Схоже, батько чекав на інше питання.

– Я тобі скажу, – Савелій Максимович підвівся й подався вперед, нависнувши над столом. – Завтра вранці подам у прокуратуру заяву за встановленою формою. І ні секунди не сумніваюся, що буде порушено кримінальну справу. Тут усе очевидне, як двічі по два. І хоча твоя мати проти, я піду до кінця!

– Ні,– похитав головою Родіон. – Не роби цього.

– Те, що мене пограбували у моєму власному домі, по-твоєму, дрібниця? – Обличчя Савелія Максимовича налилося тугою фарбою.

– Не кричи, – Родіон теж підвівся, і тепер вони стояли обабіч столу.

– Дурень! – холодно процідив полковник. – Ти кого виправдовуєш? Думаєш, я на дівку націлився? Та начхати мені на неї! Якби в ній була річ, усе б вирішилося по-родинному. Зняв би батько штани, всипав скільки годиться за такі справи, і фініш, усі задоволені.

– Вона ні в чому не винна!

– Ну, ясна річ. Чиста, як янгол. Тільки її відбитки пальців на кожному кроці. Онде, – Смагін люто смикнув підборіддям у бік столу, – тут, у збройовій шафі й на замку, шухляді в столі… Між іншим, разом із твоїми. А сторонніх тут у неділю не було…

– Марта, вона…

Родіон замовк, очікуючи: батько виговориться, і тоді можна буде почути хоча б щось виразне. Так і вийшло. Віддихавшись, полковник уже спокійніше мовив:

– Думаю, за всім цим стоїть мій братик.

– Що ти маєш на увазі?

– Та я ж його бачу наскрізь. Тільки він міг змусити дівку, штовхнути її на злочин. А сам залишився чистим. Не знаю, як уже там він її вмовляв, що обіцяв, але результат – сам бачиш…

– Навіщо? Який сенс?

– Немає тут сенсу! За одним винятком: він дуже давно зачаїв на мене злість, і домігся-таки свого: напаскудив! Я, Родю, все віддам, скалічу життя Олександриній дівчині, але дістануся через неї до цієї підлої тварюки. І позбудусь його. Остаточно. На це мене вистачить.

Смагін-старший відсапався й потягся до пляшки з мінералкою. Теніска наскрізь промокла від поту, волохаті груди ходили ходором.

Таким Родіон його ще не бачив. Батько легко дратувався, втрачав контроль, але зараз у його словах вирувала неприхована ненависть. І причини її лежали набагато глибше, ніж темна історія з трьома тисячами й пістолетом.

– Коротше, завтра заява буде в прокуратурі,– нарешті промовив Савелій Максимович, остаточно опановуючи себе.

Він підвівся, вимкнув люстру, штовхнув раму вікна, впускаючи в кабінет темряву, наповнену пронизливим скреготом цвіркунів. Потім повернувся до сина:

– А тепер поясни мені одне. Тільки одну річ. І вважаймо, що всі питання закриті, якщо ти не збрешеш. Звідкіля Марта дізналася, де ключ від збройового сейфа?

– Від мене, – сказав Родіон.

7

Наталі вдома не виявилося. Що вже було прикро.

Адресу дівчини було записано у блокноті, з яким він не розлучався в поїздках. Тому, тільки-но закінчивши нудотну передачу вагонного майна підмінному провідникові в Сімферополі, Валентин узяв квиток на найближчий потяг і пізно вранці в середу вже стояв на пероні в Луганську, прикидаючи, де тут камера схову. Щоб закинути туди дорожню сумку й податися до дівчини, яка мешкала порівняно недалеко – у мікрорайоні з назвою Алмазний. Туди він доїхав маршруткою, потім трохи попетляв малолюдними дворами й нарешті відшукав потрібний будинок. Піднявся на третій і рішуче натиснув кнопку дзвінка. Під нею була невелика табличка: «Доктор Орлова Н. В.»

«Медик, отже, – хмикнув Валентин. Переглядаючи документи, він не занотував, як по батькові дівчину. – Це добре. Годиться. За що ж вона сиділа? Утім, яка вже різниця…»

Ніхто не озвався. По той бік дверей було глухо – ані звуку. У під’їзді смерділо котами. Валентин скривився й почав спускатися.

«Ні то й ні,– сказав він собі, виходячи у двір. Ранок видався яскравий, безвітряний і безхмарний. – Почекаємо пташку. Нам поспішати нікуди…»

На ходу він виловив з кишені сонцезахисні окуляри й надів. Ставало спекотно, але легку куртку він і не збирався знімати – там лежали документи, мобільний, гроші й складаний мисливський ніж. Усе це він вийняв із сумки й розіпхав по кишенях ще на вокзалі. Саме час десь перекусити.

Перехожий показав йому невеликий парк по сусідству – там на розі нібито досить пристойна піцерія. Піцерію Валентин не знайшов, по дорозі минув кілька наливайок і кіоск із шаурмою, але так і не зміг подолати огиду. У глибині парку, на дитячому майданчику, він відшукав вільну лаву в тіні й сів, розкуто розкинувши руки на шорсткій спинці, де облупилася фарба.

Тут було доволі галасливо – переважно матусі зі своїми малюками. Навколо верещав, ганяв і товкся рій дрібноти від двох до п’яти. Його ніколи не тягло завести справжню сім’ю, наплодити дітей, продовжити смагінський рід. Міг би, і то не раз, але навіщо? І Наталя була потрібна йому не для того. Однак за дітьми Валентин любив спостерігати. Щось у них є гаряче, солодке, ніжне, оголене… Чиста енергія, до якої завжди можна підключитись, якщо знати як.

Безладні ці думки перервали крики хлопчика років чотирьох, якого люто трусила за комір молоденька матуся в куцій запраній майці й драних шортах, примудряючись при цьому тримати у вільній від екзекуції руці почату банку пива. Сам собі дивуючись, Валентин підвівся, зняв окуляри і попрямував до цієї парочки. У шлунку противно крутило – крім склянки чаю у вагоні, сьогодні там ще нічого не було.

– Проблеми? – він опустився навпочіпки поруч із дитиною. Перед очима майнули заплакане, замурзане обличчя й гострі, потріскані, нерівно засмаглі коліна матері.

– А тобі що? – насторожено глянувши згори вниз, жінка миттєво схопила сина за руку й притягла до себе. – Іди куди йшов, дядьку…

– І то правда. – Валентин усміхнувся, випростовуючись. – А з дітьми треба лагідніше, дівчино. От що я тобі скажу.

– Баптист, чи що? – молода матуся заспокоїлась і відразу підвищила голос. – Без ваших порад обійдуся. Нема чого мене вчити, як цього засранця виховувати!

Валентин озирнувся – ніхто не звертав на них уваги. Він міг би зараз зробити що завгодно, причому зовсім безкарно. Затягти цю тупу дівку в кущі, забрати в неї дитину, повести з собою…

– І з пивом зав’язуй, тупа, – з раптовою злістю процідив він крізь зуби. – А то ноги посиніють.

«Що це зі мною? – він відвернувся, не чекаючи, поки жінка огризнеться, і широко покрокував у бік центральної алеї.– І справді час перекусити, від гріха подалі…»

Їжа не дала йому ані найменшого задоволення, зате викликала спрагу.

Із пляшкою мінералки він знову влаштувався на лавці неподалік тиру. Начепив темні окуляри й спробував розслабитись, хоч і забагато народу навколо. Проте вдалося навіть подрімати.

Дорогу назад до будинку Наталі він пройшов без жодної сторонньої думки, немов у безповітряному просторі. Піднявся, подзвонив – та сама історія. Ще поблукав, зазираючи у відчинені вікна на нижніх поверхах, а потім знайшов-таки місце, звідки під’їзд був як на долоні, і став чекати.

Наталя з’явилася за чверть години. Ішла поволі, розкутою ходою, несла пакет із покупками. З пакета стирчав французький багет. Та сама коротка стрижка, відкрита висока шия, полотняна сорочка навипуск, світлі джинси, що туго облягають стегна, вузькі ступні в плетених сандаліях… Але обличчя! Такого виразу за весь час їхнього знайомства Валентин жодного разу не бачив. Ніжне, спокійне – а водночас сильне й упевнене. Коли ж вона встигла так змінитися?

Він навіть трохи розгубився. Тому вирішив не поспішати, витримати паузу. Хвилин десять буде цілком досить…

Щойно переступивши поріг, Наталя одразу зрозуміла: вдома нікого немає, мати й дядько Андрій ще на дачі. Увечері треба їм зателефонувати. Розклала покупки, багет втиснула в хлібницю. Миттю скинула одяг, причинила двері ванної, зробила прохолодну воду. А коли вже витиралася, у двері довго подзвонили. Через паузу – ще раз.

Навіть не згадавши, що в матері є ключі, вона накинула халатик, загорнула, туго затягла пояс на талії й босоніж побігла відчиняти.

На порозі стояв Валентин Смагін.

Їй була потрібна всього частка секунди.

– Заходь, – мовила вона, відступаючи до стулки шафи-купе, щоб пропустити гостя в передпокій. Потім причинила вхідні двері, не замикаючи на замок. – Швидко ж ти мене вирахував…

– Довго не відчиняєш, Наталю! – з несподіваним роздратуванням промовив Валентин. – Де тут у вас нужник? І руки б непогано вимити – місто якесь брудне, пилюка кругом…

– Куртку можеш повісити в шафу.

Куртку він так і не зняв, пройшов повз неї впевнено, по-хазяйськи, немов її тут і не було.

– І як це ти мене відшукав? – запитала вона в спину йому.

– Теж мені секрет… – буркнув Валентин, зникаючи за дверима туалету.

Наталя вихором залетіла у ванну, згребла кинутий на підлозі одяг, схопила з кухонного столу телефон і пронеслась у свою кімнату. Натягла джинси й сорочку. Коли клацнула засувка туалету, Наталя сунула мобільник у нагрудну кишеню тремтливими пальцями, застебнула непіддатливий ґудзик, долічила до п’яти, глибоко видихнула й розправила плечі.

– Проходь прямо на кухню! Я зараз… – гукнула вона.

Він і не подумав шукати її, чого вона, взагалі-то, побоювалася, – точно пройшов, куди сказано, сів і зустрів її схвальним вигуком:

– А у вас тут ажурчик! Ти, виявляється, непогано влаштувалася, Наталю!

– Мама зробила ремонт, поки мене не було… Чай, каву?

– Зелений без цукру. Парочку бутербродів, якщо знайдеться.

Поки вона неквапливо сервірувала чай, Валентин розпитував про батьків; Наталя відповідала стисло, без подробиць. Нарешті не витримала:

– Чого це ти взявся мене допитувати?

– Хочу знати, з якої родини моя майбутня дружина.

– Остаточно здурів? – поцікавилася Наталя.

– Тільки без цього… без грубощів, – насупився Валентин, беручись за чашку. – Я цілком серйозно. Хочу зробити тобі пропозицію, з тим і приїхав. Як ведеться, і з батьківським благословенням… Бачу: вдома твоїх нема, але я почекаю. Я людина терпляча, та й поспішати мені особливо нікуди.

– Ну, чекай, – посміхнулася вона. – Наречений… Батько мій давно помер, мама вийшла за його брата, їм це по барабану… Ти краще не клей дурня, Смагін, ми це вже проходили. Ти навіщо з’явився?

– По тебе, – він ретельно витер губи серветкою і уважно подивився на жінку. Очі були жорсткі, холодні.– Сядь, Наталю. Що ти все мелькаєш? Думаєш, я отак підведусь і піду? Ні фіга. Зараз усе обговоримо. В деталях.

– Ясно. – Вона сіла, взяла сигарету й клацнула запальничкою, нахиливши голову так, щоб він не бачив її обличчя. Потім швидко глянула на Валентина. – Ти, виходить, стежив за мною? А якщо я скажу ні, що тоді? Візьмеш силою? Вб’єш? Невже ти досі не зрозумів, що нічого в тебе зі мною не вийде? Іди по-хорошому, прошу тебе. Викинь з голови цю примху!

Наталя говорила неголосно, насторожено стежачи за тим, як Смагін шукає щось у внутрішній кишені куртки. Нарешті він витяг звідти пачку стодоларових купюр і виклав на стіл.

– Для розгону, мабуть, вистачить. Увечері ми з тобою, дорога, відбуваємо до моря. Трохи перепочити нам обом не завадить. Звідти – прямо до мене. Не забула ще мою кімнатку? Ну, це тимчасово, усе ще може змінитися. Не хочеш жити в Харкові – оселимося в тебе. Твої, гадаю, не стануть заперечувати. Працювати не мусиш. Народиш мені дитину, бажано дівчинку… – голос Валентина звучав монотонно, з погано прихованою погрозою. – Інакше доведеться тебе позбутися.

– Що ти верзеш? – Наталя щиро здивувалася. – Знаєш, у мене таке відчуття, що я розмовляю з недоумкуватим. Ти й справді сам не свій? Яка дитина? Від тебе? Та тобі лікуватися треба!

– Замовкни! Ти мені потрібна, і це не обговорюється!

– Забирайся!

Вона помітила, як у нього здригнулася щока й напружилися плечі під курткою. Права рука сповзла в кишеню.

– Ти чому втекла від Савелія? – запитав він, підвищивши голос і обережно погладжуючи в кишені тепле дерево руків’я ножа. – Тоді, на ювілеї?

– Не кричи. Вимила посуд і поїхала останньою маршруткою. Ще до того, як ти відбув із племінницею.

– Отже, ти категорично відмовляєшся вийти за мене? Добре, як знаєш… Але оті бакси на столі бачиш? То гроші мого брата, а вкрала їх – ти. Поки Савелій і гості кайфували в садку. Вкрала й віддала мені на зберігання. Тут три тисячі, і полковник таке на гальмах не спустить. Я законослухняний громадянин, Наталю, а ти щойно із зони відкинулася! – Валентин легенько ляснув долонею по пачці купюр і з задоволеною посмішкою вказав на них очима.

– Спритно… – Наталя затнулась, уловивши краєм вуха обережний рух у передпокої. Потім незнайомий голос, попередньо кашлянувши, мовив:

– Орлова Наталя Олександрівна тут мешкає?.. Що це у вас, хазяйко, двері навстіж?

– А ви, власне, хто? – з несподіваним полегшенням видихнула Наталя.

Візитер, хоч ким він був, з’явився вчасно.

– Старший слідчий Харківської обласної прокуратури Дроб. Хотілося б поговорити з вами щодо одного питання…

– Проходьте, прошу вас! – вона рвучко підвелася з місця, ковзнувши по обличчю Валентина насмішкуватим поглядом. – Сюди, у кухню…

Валентин жестом досвідченого наперсточника змів зі столу гроші, блискавично втрамбував у кишеню й теж підхопився. Рот перекошений, очі бігають. Наталя кинулася в передпокій – і він слідом, крок у крок. Коли ж вона зупинилася перед відвідувачем – лисуватим чоловіком із виразним качиним носом та пухкими, як у дитини, щоками, Валентин, низько опустивши голову – ховав обличчя, прошмигнув за її спиною на сходовий майданчик і кинувся вниз, стрибаючи через сходинки.

– А це у вас хто? – поцікавився Дроб. – Родич?

– Слава богу, ні…– Наталя захлопнула двері й клацнула замком. – Вибачте, як ваше ім’я й по батькові?

– Олег Степанович.

– Просто старий знайомий. Так що у вас за питання, Олегу Степановичу?

Валентин стрімко викотився з під’їзду, роздраконений і злий. На ходу зморщився, наче від зубного болю, і з силою втягнув гаряче повітря. На зупинці, не дочекавшись маршрутки, з третьої спроби загальмував сіру «ауді» і, абияк домовившись із мокрим від поту й усім на світі незадоволеним водієм, понісся на вокзал.

Повертатися до Харкова він, проте, не збирався. Нехай думають що хочуть. Шукати його, звісно, ніхто не стане, кому він потрібний… Додому треба повернутися не раніше ніж у неділю, і бажано пізно ввечері, щоб ніхто нічого не з’ясовував, а зранку – на роботу.

Тут він збадьорився. План був такий: потягом до Сімферополя, потім – у Ялту. Ні, не в Ялту – забагато народу. Зняти на кілька днів яку-небудь хатину, просто біля моря. Удень – на березі, вечорами – повештатися в курортній юрбі на набережній. І виспатися, виспатися. Спати довго, без снів.

Черги на вокзалі були величезні, напружені до істерик, але в службову касу перед ним стояли всього четверо. І квиток на транзитний потяг дістався купейний, як і загадував, – нижнє місце. Посвідчення він пред’явив, але правом безплатного проїзду скористатися не забажав. Чомусь хотілося відчути себе простим пасажиром, витратити гроші. Прихопив на лотку пляшку «Боржомі», пару пластикових стаканчиків. Забрав сумку з камери схову і ще години півтори ходив по платформі, куди мав прибути потяг.

Іти не було куди.

Вагон обслуговували дві сміхотливі малявки, зі студенток, що тільки починали освоювати ситний південний маршрут. У купе виявився всього один пасажир: важкий чорнявий ассирієць у щільному дорогому костюмі. Піджак висів підбивкою назовні, демонструючи лейбл. Щойно рушили, цей похмурий мужик мовчки наліг на коньяк, не пропонуючи попутникові, а Валентин розстелив постіль, попив чайку й завалився, уткнувшись носом у стінку.

8

Сімферополь, попри ранній серпневий ранок, зустрів Валентина духотою та гамором. Юрба складалася зі строкато вдягнених і навантажених речами громадян усілякого віку – від немовлят до літніх інвалідів. У повітрі над привокзальною площею вирувала така нервовість, що на короткий час Валентин розгубився й перестав орієнтуватись.

Біля вокзалу безладно громадився різнокаліберний транспорт, одна за одною від’їжджали маршрутки, до деяких тяглися довжелезні крикливі хвости. Повештавшись туди-сюди, Валентин зрештою пристав до невеликої групки, яка чекала на водія жовтої «газелі». На кривій картонці на лобовому склі значилося: «Новий Світ». Що це за місце, Валентин не дуже уявляв, однак його привабило те, що охочі вирушити туди мали начебто солідніший і спокійніший вигляд. Він став у чергу за літньою парою з двома шкіряними валізами – одна більша, друга менша.

Жінка у світлому брючному костюмі й полотняному капелюсі у відповідь на його питання люб’язно кивнула; її супутник одразу став допитуватись, у який із двох пансіонатів Валентин має путівку і де краще годують, бо вони з дружиною їдуть навмання, за порадою друзів. Валентин відповів, що уявлення не має, і відвернувся.

До появи вусатого й чорноокого, схожого на турка водія «газелі» в чергу за Смагіним ніхто не став. Рейс лівий, без питань.

Усі охочі завантажились, навіть лишилося трохи вільних місць, тому шофер ще хвилин десять курив, вичікуючи. Тільки коли він сів за кермо й став збирати гроші, у салон завалилися двоє хлопців у робах місцевої дорожньої служби; зійшли вони за три кілометри від виїзду з міста.

Останньою, вже майже на ходу, заскочила досить молода жінка з наплічником. Валентин бачив у вікно, як вона бігла до автобуса, і добре її роздивився. Трохи за тридцять, у короткій джинсовій спідниці й блакитній футболці навипуск, з довгими білошкірими ногами в сандаліях і рудими, мабуть, фарбованими патлами. І тільки придивившись, раптом зрозумів, що його зачепило: у жінки було обличчя постарілої й добряче пошарпаної життям Марти. Глянув ще раз – ні, примарилось. Жінка всілася на вільне місце біля водія і до самого кінця поїздки Валентин у її бік більше не дивився.

Краєвид за вікном його теж не цікавив. Ні на околицях Сімферополя, ні пізніше, за Судаком, де дорога вилася серпантином серед вапнякових укосів кольору сухої лаванди. Усі дві години дороги Валентин продрімав.

Після прибуття, підхопивши напівпорожню сумку, він вибрався з автобуса в числі перших і, не озираючись, покрокував щебенистою дорогою донизу. Туди, де вздовж довгої дуги Зеленої бухти розповзлося курортне селище з білою вежею якогось готелю, увіткнутою просто посередині. Незважаючи на безвітряну погоду, його гострий нюх миттєво повідомив про близькість моря. Тепер слід було знайти площу. Де площа, там і ринок, а вже житло він підшукає.

Воно так і вийшло, але ціни виявилися скаженими.

На місці, сказали йому нишком, у приватному секторі можна знайти дешевше. Через пів години з клаптиком паперу в кулаці, поблукавши між триповерховими хрущобами, він нарешті вибрався до приватного сектора. Той виглядав не особливо: кілька будівель косо лізли вгору схилом. Далі тягся пустир, вище – скелясті уступи, внизу, під обривом, – бухта, яка відблискувала сталлю. Бруднувато, не надто людно, тихо.

Хазяйку, даму років шістдесяти, звали Фрида Львівна – так зазначалося в папірці з ринку. Валентин ледь відшукав її в лабіринті приміщень двоповерхового будинку, половина якого була з ракушняку, а решта – з нефарбованих дощок. Вусата Фрида Львівна з ходу запросила п’ятнадцять баксів за добу, додавши, що з мешканців у неї, якщо не рахувати рідні, котра наїхала звідусюди, – тільки родина з Мінська. Але турбуватися не варто – білоруси сумирні.

– Чого так дорого? – спробував поторгуватися Валентин. – За таку суму можна знайти щось пристойніше.

– Не вийде, – зітхнула хазяйка. – Сезон. Тим більше на чотири дні. Що ви хочете, молодий чоловіче, – все дорожчає! Пройдіться в пансіонат, попитайте. Там можна домовитися за двадцять п’ять з обідом із чотирьох страв. Зате в мене фрукти безкоштовно: абрикос, персик, інжир… Козяче молоко.

– Не маю потреби. – Він ще вагався. – А до моря звідси як? З альпіністським спорядженням? В обхід тягтися – хвилин сорок вийде, не менше.

– Це з незвички. Он мінчани ходять і не скаржаться… Там і не обрив, – сказала хазяйка, – лише здається таким. Є стежина. По ній, потім через ялівцевий гай на схилі, вниз – і ви на набережній.

Торгуватися далі не мало сенсу, і хазяйка повела дивитися житло.

Кімнатка в дев’ять квадратних метрів виявилася на другому поверсі. Вікна виходили на захід. Хиткі сходи вели з просторого двору на крихітний незасклений балкончик-галерейку, прямо до дверей. Приміщення виявилося напрочуд чистим і обставленим просто, як келія. Розкладний диван, стіл, фарбований суриком допотопний комод. На стіні – фаянсовий рукомийник з тих самих часів, що й комод. Під ним – табурет із жовтим емальованим тазом.

Валентин запитав:

– А вода де?

– Це так, якщо нашвидку, – хазяйка примружилася на косо підвішений релікт. – По-людськи помитися можна на першому поверсі, покійний чоловік обладнав нормальну ванну, там і туалет. Постільна білизна й деякий посуд – у комоді… Оплата – наперед. Як вас звати, молодий чоловіче?

– Валентин.

– Якщо ще потрібна буду, я внизу, в кухні.– Фрида Львівна простягла йому два ключі на розтріпаному взуттєвому шнурку.

Валентин провів поглядом її огрядну, у великих родимках спину, обтягнуту вигорілим сарафаном. Потім поліз у сумку й відшукав блокнот. Витяг з-під пластикової обкладинки гроші, відокремив сотню, а блокнот засунув у кишеню штанів, що застібалася на блискавку. Треба купити плавки, бейсболку, шорти й ще одну футболку. Гривні були, на банківській карті теж, але готівки, мабуть, не вистачить, – однаково доведеться міняти долари. Документи теж слід було взяти з собою – чужий дім, мало що.

Він замкнув кімнату й спустився у двір, розпечений, як сковорідка. Вхід у кухню виявився просто під його сходами. Він відшукав хазяйку, простяг стодоларову купюру; жінка одразу видала решту, вивудивши з кишені фартуха пару зелених двадцяток.

По стежці, показаній Фридою Львівною, йти не хотілося – ще заблукаєш. Вирішив повернутися в центр селища тією ж дорогою, якою припхався сюди. «Спершу поїсти, потім уже все інше… – промайнула на ходу сердита думка. – Ну й глушина ж оцей їхній Крим…»

Південні краєвиди залишили його байдужим. Краєм ока Валентин зауважив поштамт, неприкметного вигляду православну церкву, різнокаліберні крамнички та сквер, через який можна було пройти до набережної. У задушливому павільйоні біля сувенірної крамниці він швидко проковтнув два хот-доги, що на смак не відрізнялися від туалетного паперу, і запив чаєм з паперового ж стаканчика. Пристойніші кафе й ресторанчики, повідомила дівчина, яка заправляла павільйоном, усі на набережній. Поряд – фірмовий магазин знаменитого винзаводу, а якщо грузинська кухня, справжня, без туфти, – це до Жорика…

Він махнув рукою й потягся на ринок – там торгували всіляким мотлохом для пляжу. Але для початку треба було знайти обмінку. Це виявилося непросто, однак хвилин через сорок він і це завершив.

Але тільки набагато пізніше зрозумів, де саме помилився.

Відчинена філія банку виявилася за два квартали від ринку. Валентин зайшов і став у хвіст. До віконця стояли троє, а за ним одразу прилаштувався якийсь вузькоокий хлопець із м’язистим засмаглим торсом, у білому картузику та шортах. Потім підтяглася хихотлива парочка, ще хтось. Кондиціонер не працював, тому в закутку, де віконце обмінника, було не продихнути. Коли черга зрушила, він, прикинувши в голові майбутні витрати, вирішив обміняти двадцятки Фриди Львівни й ще сотню. Обливаючись потом, вийшов із черги, став осторонь, витяг з кишені блокнот, відокремив ще одну купюру, а блокнот повернув на місце.

Після банку Валентин повернувся на ринок і прикупив необхідне. Плюс дві пляшки води, кіло персиків і пачку сухого печива. Потоптався біля аптечної ятки, міркуючи. Узяв активоване вугілля, пару упакувань, і вирішив, що досить.

Навколо валандались юрби народу, і, приголомшений спекою, він не зауважив, що кроків за десять позаду нього невідступно ходить той самий накачаний парубійко в шортах, з картузом, насунутим на самі брови. Коли Валентин ішов з ринку, вузькоокий зник, але тепер за ним ув’язався місцевий хлопчисько років чотирнадцяти – з тих, які крутяться тут усюди…

Піт струменів між лопатками, усе тіло нестерпно свербіло, хотілося тільки одного: дістатися до своєї нори, змінити одяг, запити мінералкою пару таблеток вугілля, як слід сховати гроші й документи, взяти рушник і спуститися до моря.

Жінка підійшла до нього не одразу.

Він устиг кілька разів викупатися, забити об шорсткий валун великий палець на правій нозі й з’їсти несмачний персик, після чого розтягся на постеленому рушнику обличчям до сіро-лілової морської далечини. Смужка дикого пляжу під обривом виявилася засміченою, але народу було повно, незважаючи на те, що навколо ані клаптика тіні. Побоюючись обгоріти з незвички, Валентин вирішив не засиджуватися.

Тут поруч присіла вона. Куций купальник, хмарка терпкого парфуму і того особливого, тривожного запаху, який забиває памороки і за яким із заплющеними очима можна вирізнити руду в юрбі інших жінок.

Валентин миттю зрозумів, навіщо їй потрібен. Таких, як він, – не старих ще, але самотніх чоловіків – тут було обмаль. Від жінки йшло пряме послання: мені, дорогенький, потрібне знайомство з тобою, конкретно з тобою, і не інакше. З цієї ж причини він і любив тих – маленьких, незіпсованих, у яких доросла суть ще дрімає.

– То як? Гей, прокинься… – долинув до нього крізь пляжний гамір хрипкуватий голос. Валентин увімкнув слух і повернувся, звівшись на лікті.– Запальничка знайдеться? Або сірники? Тобто – прикурити?

– Не курю. – Смагін рвучко сів і миттю її впізнав. Це була та сама, з маршрутки, з довгими ногами. Густе волосся вона прибрала під панаму. Отже, все-таки не фарбована. – І вам не раджу.

– Божечки! – з ніжним глузуванням глянула руда, галька під її сідницями захрускотіла. – Які ми правильні! Тут так не можна.

– А це чому? – Зблизька вона здалася йому симпатичнішою: з беззахисною білою шиєю та повненькими, ледь торкнутими помадою губами. – Як вас звати, якщо не секрет?

– Маргарита. Рита… – із секундною затримкою відповіла вона.

– А я – Георгій. – Тягти волинку він не збирався. – Дозвольте мені, Рито, запросити вас повечеряти сьогодні. Так би мовити, продовжити наше з вами знайомство. Я не такий зануда, як ви, мабуть, подумали.

Вона не стала ламатися, просто відповіла:

– Думаю, буде приємно пізнати вас ближче. Де й коли зустрінемося?

– Я в Новому Світі вперше. Приїхав сьогодні. Давайте о дев’ятій, будете моїм гідом.

– Тоді…– Вона легко підвелася й простягла руку. – Уставайте, я покажу місце!

Жінка виявилася трохи нижчою за нього на зріст. Повногруда, з веснянкуватою шкірою, дуже чутливою до сонця. Дотик її прохолодних пальців ударив його немов струмом. Ось воно – те, що йому потрібне! Але не сьогодні. Спочатку повичікувати, пограти з нею в кота й мишку.

– Алло! – Маргарита поглянула здивовано. – Ви чомусь увесь час відключаєтеся… Отже, зустрінемося коло входу на стежку Голіцина. – Вона ткнула незапаленою тонкою сигареткою праворуч. – Бачите пасмо пагорбів? Оце там. Знайти легко, тут усі знають це місце. Поблизу – набережна, скрізь можна посидіти, перекусити, трохи випити. Влаштовує?

– Так, – відповів Валентин, відступаючи на півкроку. Занадто вже відверто вона пахла. – То о дев’ятій?

– До зустрічі!

Він проводжав її поглядом, аж доки вона зникла. У фігурі щось трохи страусине: надто довгі ноги в рожевих пантофлях і хода з легким підстрибом.

Маргарита пішла, жодного разу не озирнувшись. Де вона зупинилася, чому не купалася, він так і не зрозумів, і це насторожувало, однак у голові невгамовно звучав радісний голос: ось тобі пригода, ти ж цього хотів? Спробуй, Валику! Випробуй себе, звільнися від рабства, усе має вийти. А чому саме до тебе вона підкотила, теж нехитре питання. Вибору в неї тут – нуль.

Вирішивши, що пляжу з нього досить, він побрів убік будинку, ліниво оглядаючи околиці. Піднявся на набережну, по дорозі поцікавився, як пройти до стежки Голіцина. Йому підказали, і стало зрозуміло, що ввечері дістатися туди від Фриди Львівни найпростіше через пустир і ріденькі зарості тамариску. Тепер – у душ і поспати. Тільки зараз він сповна відчув: події на ювілеї брата, поїздка до Луганська і дорога на південь вичавили його до межі. У результаті Валентин ледь не проспав геть усе, і тільки галас у дворі підняв його з дивана.

Приводити сюди жінку він навіть не думав.

Перетасовуючи ці неясні думки, він почав одягатися. У процесі з прикрістю скривився: дзеркала в кімнаті не було, єдина сорочка зім’ята, але не йти ж на побачення у футболці! Уже спізнюючись, квапливо натягнув легку куртку, переклав готівку у внутрішню кишеню й стрімголов скотився вниз. Йому вдалося не переламати ніг на крутому й слизькому кам’янистому спуску. Хоч і з труднощами, але він відшукав-таки в теплих сутінках дорогу до набережної, змішався з юрбою, а незабаром побачив і її, що байдуже стояла біля кіоску з сувенірами. Він спізнювався вже на пів години, але жінка терпляче чекала. На обличчі її не було ні розчарування, ані нудьги.

Вона була в строкатому вільному сарафані з глибоким вирізом. Нитка великого дерев’яного намиста, босоніжки на підборах, крихітна шкіряна сумочка-клатч. Макіяж грамотний – тому й вигляд значно молодший, аніж на пляжі. Перснів на пальцях немає, волосся укладене. Усе це він відзначив автоматично, бо точно так само – з оцінкою і схваленням – на Риту поглядали самотні немолоді мужички, які бродили набережною.

Підійшовши впритул, Валентин зробив винувате обличчя й промовив:

– Вибач, Рито, геть усе проспав! Мабуть, перегрівся сьогодні.

– Та чого там, – вона миттю струсила з себе застиглість. – У перші дні з усіма таке буває… Їсти хочеш?

– Ще й як! Куди підемо?

– Тут є одне місце. – Вона вже зовсім по-свійськи підхопила його під лікоть. – Там чудові шашлики. Потім погуляємо біля моря. Я от що хотіла в тебе спитати, Георгію…

Валентин спочатку не зрозумів, до кого вона звертається, і тільки потім згадав, що назвався цим іменем під час знайомства. Він злегка схилився до жінки.

– Ну?

– Ти звідки приїхав?

– Та яке це має значення, дорога?

– А що робиш?

– Тобі буде нецікаво.

– Про що ж ми будемо говорити?

– А навіщо?

– Прикольно, – вона вимушено розсміялась і на секунду пригорнулася до нього. – Ну, скажи хоча б – дружина в тебе є? Діти?

– Подивися на мене: я що, схожий на сімейну людину? І потім – от я ж не цікавлюся твоєю анкетою. Навіщо вона мені? Ти мені сподобалася відразу, така як є. А подробиці тільки псують враження.

– Сподобалася?

– Дуже. – Валентин зупинився, повернув її до себе та обійняв – ніби перевіряючи на міцність. При цьому всередині в нього ніщо не здригнулося.

Маргарита охнула й завозилася, звільняючись із кільця його рук.

– А ти, виявляється, сильний, – з неясною, чи то схвальною, чи то докірливою інтонацією вигукнула вона. – Наберися терпіння…

Він і не думав, що жінка так стрімко сп’яніє. Що її треба буде мало не на руках тягти на адресу, яку вона невиразно пробурмотіла, щоб здати з рук на руки якійсь крикливій літній татарці. Слава богу, ця темна місцина в нетрях була неподалік – по інший бік тамарискового гаю, одразу за кварталом триповерхівок.

Валентин спиртного не торкався, із задоволенням їв соковите м’ясо, запиваючи грейпфрутовим соком, а Маргарита раптово скисла, мляво копалася в салатах, безупинно курила й випила майже цілу пляшку брюту.

За скромну вечерю на двох довелося викласти солідну суму, і тепер, повертаючись у свій курник, він думав про те, що зранку знову доведеться пертись до банку. Але без роздратування – у ньому вже жеврів вогник мисливського азарту, хоча ймовірність знову побачитися з рудою була більш ніж сумнівною. Він піднявся до себе, вмився й завалився спати…

А наступного ранку близько десятої Маргарита сама постукала в його двері.

– Як ти мене знайшла? – ошелешено запитав він, стоячи на порозі в самих плавках і насилу продираючи очі.

– Ти ж сам учора показав мені, де живеш, – відповіла вона.

Валентин міг заприсягтися, що нічого подібного не було. Але зараз це вже не мало значення.

– Заходь… – Він відступив до розстеленого дивана, не спускаючи очей з її похмурого обличчя. – Ти навіщо з’явилася, Ритулю?

– Хочу вибачитися за вчорашнє. Не знаю, що це на мене найшло. Я так страшенно напилася…

– Забудьмо. – Він усміхнувся. – А хто тобі ота баба? Вона так репетувала вчора.

– А… – жінка відмахнулася. – Торгує на місцевому ринку… Я в неї кімнату винаймаю. Тобто не сердишся?

– Ні.– Він подався вперед і пригорнув її до себе, відчувши крізь тонку тканину безвільно обм’якле тіло. – Побачимось увечері?

– А ти хочеш?

– Авжеж. – Валентин відсторонився, поправив пасмо волосся, що вибилося з-під її панамки. – Тільки пізніше. На тому ж місці. У мене деякі справи. Та й занадто спекотно біля моря. А ти що збираєшся робити?

– Сходжу все-таки на пляж. – Маргарита легким сухим поцілунком торкнулася його губ, і він відзначив, що, незважаючи на вчорашнє, подих у неї зовсім чистий. – То до вечора?

Валентин провів її вниз і замкнувся досипати.

Остаточно прокинувся він близько четвертої, зовсім в іншому настрої. Без лірики, з головним болем, мокрий від духоти. У кімнаті була чиста душогубка. Валентин прошльопав до дверей, відчинив, вийшов на балкончик. Сонце вже переповзло на цей бік і тепер висіло в нерухомому повітрі білою бульбашкою. Дихати не було чим, уся західна частина неба затягнута сизою імлою.

Години зо дві він витратив на малоїстівний обід у якійсь забігайлівці та обмін валюти. Ще хвилин сорок пішло на стрижку в «Салоні краси» – звичайній перукарні. Назад Валентин здуру потягся вгору обривом, знову змок і остаточно розлютився.

У дворі він наткнувся на хазяйку.

– Гроза буде до ночі,– переконано мовила вона. – У нас тут ще ті грози – з незвички страшнувато. Гримить, як у пеклі. Але нічого, години три повирує, і все. Можете не сумніватися.

– Добре, – сказав він, уже піднімаючись сходами, – постараюся повернутися раніше.

На верхній сходинці Валентин зупинився. Обвів поглядом двір з усіма його сарайчиками, літнім нужником, навісом, виноградними лозами та гліцинією, що звисала пухкими ліловими гронами зі старої абрикоси. Намацав у кишені ключі. Зараз – у душ. Потім, про всяк випадок, зібрати речі й підзарядити мобільний. Зриватися відсіля він ще не збирався, але в повітрі вчувався якийсь флюїд. Навіть не тривога, інше. Може, дійсно через грозу.

Треба спуститися на набережну раніше, повештатися, випити десь склянку вина або чашку кави, міцної. Почувався він набагато краще, ніж після пробудження. Одягнувся просто – світла футболка, сіро-зелені бермуди, та сама тонка вітрівка. У внутрішню кишеню – гроші, у бермуди – носовик, ключі. Ніж і ліхтарик – само собою. Решту, зокрема й куплені позавчора речі, Валентин запакував у сумку, гроші й блокнот сунув у потаємну кишеню.

Повітря відчутно посвіжішало. У дворі й біля будинку – нікого. На стежці – двоє-троє перехожих. За ріденькими тамарисками дзявкотіли й гризлися помийні дворняги, на набережній було небагатолюдно, але за бажання можна загубитися. Море брижилося, з яток торгували всякою всячиною, гриміла попса з динаміків, діти вередували.

Божевільня. Йому схотілося хоч недовго побути на самоті. По дорозі трапилася турецька кав’ярня, і він пірнув туди. Чашка кави обійшлася йому у два долари, але жалкувати не варто було: напій був приготований майстерно й чудово зміцнив його провислі нерви.

Збадьорившись, Валентин поспішив до призначеного місця.

Маргарити ще не було. З’явилася вона тільки хвилин за десять. У такій самій, як і в нього, курортній уніформі – куці капрі з якоїсь рогожки, майка, на плечі рушник, волосся зібране на потилиці у хвіст, обличчя без косметики, вираз кисло-солодкий, червонуваті повіки припухлі.

Він одразу притяг її до себе, знайшов губами солонуватий рот. Нервово озирнувшись, вона вислизнула й одразу запропонувала скупатися. Жодної вечері, ні.

Валентин посміхнувся.

– Похмілля?

– Мабуть, обгоріла вдень, – банально відповіла Маргарита й потягла його за собою. – Тільки ходімо берегом, не хочу нікого бачити. Там, за пірсом, є одне місце. Тихо, безлюдно і каміння майже нема… Дощ, здається, буде. А від тебе кавою пахне.

– Було таке, – відгукнувся він.

– Ти постригся. Тобі личить.

– Дякую. – Валентин навіть на відстані відчував, як її проймає дрож. Зупинившись, сказав: – Ритулю, дитинко, дай руку, а то шию звернеш… Знаєш, а я скучив за тобою.

– Невже? – Жінка підійшла ближче й кинула рушник на гальку. – Загальмуймо отут, я покурю.

– Будь ласка. Хоча схвалити не можу. – Валентин приземлився поруч.

– Ти знову за своє? – Вона швидко глянула на нього. – Не треба цього занудства. Розслабся.

– У мене сестра курить, увесь дім прокопчений, – сказав він, обіймаючи її за плечі.– Змерзла? Ти тремтиш.

– Кажу ж – обгоріла. Трохи лихоманить.

– Наче й сонця особливого не було.

– Ну то й що? Коли серпанок – іще гірше… Георгію!

– Що?

– Та таке… дурниці.– Вона вистрілила недокурком у бік моря, пригорнулася до нього й прошепотіла: – Спершу трохи поплаваймо… побудьмо разом… Потім проведеш мене.

Там, куди вони прямували, – за пірсом, між нагромаджень облизаних морем каменів і плюгавої рослинності,– була глухомань. Ні пса навколо, не кажучи вже відпочиваючих; ліхтарі набережної лишилися позаду. Скелі тут утворювали щось на кшталт бухточки. Вода була тиха, як у ставку, під ногами хрускотіла дрібна галька. Нагорі, на схилі, гриміли з акацій хори цикад. Трохи смерділо гниттям від водоростей.

Жінка відразу скинула з себе одяг, труснула головою, розкидавши волосся по плечах, і, світячись у темряві тугими сідницями, побігла до води. Обернулася, викрикнула його чуже ім’я, увійшла по коліно й зупинилася, чекаючи.

Він нахилився розшнурувати кросівки. Скинув їх разом зі шкарпетками й гидливо поворушив пальцями ніг – між ними відразу набилася кам’яна крихта. Відтягнув резинку бермуд – і застиг.

Із-за найближчого каменя, схожого на сонного ящера, пролунав негучний баритон:

– Стій де стоїш, чувак! Треба поговорити.

Валентин повільно випростався. У голосі чітко звучала погроза, і він миттєво все зрозумів. Маргарита вже хлюпалась, але зовсім біля берега, і, щоб добігти туди, йому знадобилося якихось десять-п’ятнадцять секунд. У кілька стрибків, прямо в одязі, він влетів у море, водночас намацуючи у внутрішній кишені вітрівки руків’я, мертвою хваткою обхопив жінку, витяг на мілководдя й зупинився – відкритий ніж уже добре лежав у долоні.

Маргарита не пручалася, тільки тремтіла всім тілом, гола й мокра. Вода доходила обом до колін. Валентин приставив лезо до її горла й закричав:

– Валіть звідси, і швидко, інакше я її заріжу! Просто зараз. Мені втрачати нема чого, козли паскудні!

Ніхто не озвався.

– Ах ти суко! – Він зі злістю виштовхнув жінку на берег. – Отепер я тебе точно приріжу. Кажи: він там один?

– Н-не знаю…

– Скажи їм, або йому, – хай ідуть!

– Вони тебе не зачеплять, Георгію. Дай одягтися, холодно, – жалібно попросила Маргарита. – І прибери ніж…

– Замовкни!

– Тут уже нікого немає… ну, був один… Вадоном звати.

– Це точно?

– Ми так домовились. Інші повинні чекати на пірсі.

– Яка ж ти все-таки наволоч, – із гіркотою та досадою повторив він, відштовхуючи її від себе. – Ану бігом одягайся!

Жінка метнулася до своїх речей, а Валентин, не ховаючи ножа, пошукав у темряві, знайшов кросівки біля каменя і взувся.

– Так, – проскреготів він. – Зараз дійдеш зі мною до пірса. Там притримаєш своїх дружків – п’ять хвилин, більше не треба буде. Сіпнешся, вякнеш невчасно – вб’ю! Якщо сядуть мені на хвіст, посаджу всіх, тебе першу. Моя хазяйка тебе добре запам’ятала.

– Я не хотіла, вибач, – пробурмотіла вона. – Ще вчора вирішила, що відмовлюсь, але мене змусили…

– Розмови, – обірвав Валентин. – Іди поруч, наче нічого не було.

Він чіпко підхопив жінку під лікоть, друга рука не випускала руків’я ножа в кишені. Обоє швидко, не кажучи ані слова, пішли спочатку вздовж галькового берега, потім піднялися осипом на стежку.

Зір і слух Валентина в темряві загострилися. Маргарита начебто заспокоїлася, покірно спотикалася поруч. На стежині їм ніхто не трапився, навколо ні душі. Тільки на пірсі, осторонь від освітленого жовтим натрієвим ліхтарем кола, маячили три непевні фігури.

Валентин зупинився, випустив лікоть жінки й беззвучно ступив убік. Начебто відступив її нікчемне життя тим, хто користувався нею як принадою…

На набережній досі тинялася курортна публіка, заклади працювали, але з моря раз у раз налітали шквалисті пориви вітру, а з боку Яйли зрідка доносилося утробне гуркотіння. Плюнувши на запобіжні заходи, Валентин рушив напролом, скорочуючи шлях. Спершу вгору схилом, потім через пустир, світячи під ноги наполовину розрядженим ліхтариком.

Двір був порожній, усі двері замкнені – відпочивальники, зачувши негоду, розповзлися по норах. Він злетів по сходах, повозився в темряві з ключем і, не вмикаючи світла, на дотик здер із себе мокрі шорти, вийняв з кишені ніж, закрив лезо й сунув у торбу. Потім натяг джинси, кинув легку поклажу на плече й вискочив на галерею, залишивши двері навстіж, а шнурок із ключами – в замковій шпарині.

Шлях до автостанції забрав у нього сім хвилин. До того часу селище, придавлене громаддям грозового фронту, що насувався з гір, остаточно вимерло. Шансів просто зараз виїхати з Нового Світу – жодних.

Однак дурням, як водиться, щастить: під бляшаним ковпаком ліхтаря на майданчику, де паркувалися рейсові автобуси, стирчав темно-синій «жигуль». Усі двері були відчинені навстіж, і від цього машина була схожа на жука-гнойовика, що намірився злетіти.

Валентин зменшив темп, віддихався й зазирнув у салон. Там дрімав водій, на задньому сидінні розташувалися двоє чоловіків середнього віку.

– Куди їдемо? – запитав він.

– До Феодосії… Блін, на поїзд запізнюємось, а цей жує соплі! Бухтить «некомплект», – обурився один із пасажирів. – Шеф, ну давай, заводь!

– А скільки за комплект? – притишив голос Валентин.

Чоловік назвав цифру.

– Якщо згодні, ділимо суму на трьох – і вперед. Я теж поспішаю. – Він обійшов машину й поплескав водія по плечі.– Такий варіант улаштує, начальнику?

Той розплющив очі, із хрускотом потягнувся. Потім промовив:

– Давай, завантажуйся… Тільки назад, до тих двох. Із вітерцем поїдемо, а то скоро поллє…

У перші півгодини, поки «жигулі» скажено мчали крученою, вузькою, але, на щастя, пустельною дорогою, Валентинові було сильно не по собі. Він навіть заплющив очі, щоб не бачити її, цю кляту дорогу. Водій, чорнявий здоровань, на особливо крутих серпантинах матюкався, приймач нив, у динаміках тріскотіли атмосферні розряди. Попутники збуджено перемовлялися придушеними голосами: «…Не панікуй, на швидкий повинні встигнути… А ні – хрін із ним, здамо квитки, перекантуємося до ранку…»

Коли минули перевал, віражі стали більш плавними, а дорожнє полотно поширшало. Валентин збадьорився. Нервова сонливість зникла.

Швидкий з Феодосії (хто ж це знає краще за нього?) відходить об одинадцятій тридцять вісім. Щодня. День на дорогу – до ночі він буде в Харкові. Але тільки не сьогодні. Зняти номер у готелі, не поспішати, все обмізкувати. Нічого не робити, потинятися містом, купити маленький презент Олександрі… яку-небудь дрібничку або, там, пляшку колекційного вина…

І ще: зв’язатися з братом і сказати вагомо, без підтексту: «Пам’ятаєш, Савелію, останній бікінський транзит?.. Отож твої три штуки зелені – в мене…»

9

Про те, що вона почула по телефону від старшого брата, Олександра заявила Федорову з порога. Для одного дня це було, мабуть, уже занадто.

– Та ти що? – підвівся Сергій і одразу понизив голос. – Він сказав: наша дочка – крадійка?

– Савелій упевнений, що, крім цих трьох тисяч, вона прихопила ще й пістолет.

– Який, до диявола, пістолет? – схопився за голову Федоров. – Цього бути не може!

– Вранці він їде в прокуратуру, – упівголоса мовила дружина. – Збирається заявити про крадіжку. Слухай, може, напружитись і повернути йому ті гроші, Сергію? Я передзвоню, вмовлю Савелія не зчиняти галасу і трохи почекати. Нехай усе залишиться між нами.

– То ти повірила? – запитав Федоров. – Так? Знаєш, у мене все це просто в голові не вкладається.

Олександра відвернулася: плечі опущені, під очима свинцеві кола. Такою пригніченою він її ще не бачив. Дружина нерухомо стояла, незряче дивлячись на купу посуду в мийці.

– Іди лягай, Сашо. Я сам. Тобі треба відпочити…

Через два дні, коли Сергій з Мартою повернулися після тренування, Олександра з порога відправила дочку переодягатись, а сама потягла Федорова в кухню.

– От, – крізь зуби мовила вона, сунувши Сергію розкритий конверт. – Помилуйся! З півгодини тому заходив дільничний… Повістка зі слідчого відділу. Якийсь Дроб, старший слідчий, пропонує відвідати його завтра о десятій нуль-нуль. Адреса, кабінет такий-то. Оскільки Федорова М. С. є особою, що не досягла повноліття, бажаною є присутність одного з батьків.

– Ясно… – Федоров повертів у руках сірий бланк.

– Що тобі ясно, Сергію?

– Савелій Максимович – людина слова.

– Що будемо робити? – Про жодні переговори з братом дружина більше не заїкалася. – Може, нафіг цей папірець?

– Обов’язково треба йти. І заспокойся, Сашо, ти не повинна в це втручатись. Я сам розберусь, але спочатку поговорю з Мартою.

Не чекаючи її відповіді, він подався телефонувати Гаврюшенкові.

Розмова тривала хвилин десять, причому Федоров раз у раз звірявся з текстом повістки. Потім повісив слухавку, склав аркуш, сунув у конверт і кинув на полицю під дзеркалом у передпокої. Після чого постукав у двері кімнати дочки.

Марта мовчки впустила його. Обличчя її спершу здалося Федорову трохи змарнілим. І не дивно: щойно по мобільному з нею зв’язався Родіон і вивалив купу новин. Всі до одної паршиві.

Отже, вона була готова.

Щодо заяви громадянина Смагіна в старшого слідчого Дроба не було питань. Попереднє дізнання однозначно показало: ніхто, крім Марти Федорової, не зміг би скоїти крадіжку грошей і зброї з кабінету господаря. Додаткові факти дала йому й поїздка до Луганська. Тому слід було швидко розкрутити племінницю потерпілого й вичавити з неї конкретику.

Подію в Шаурах можна було б спустити на гальмах – у тамтешніх родинах ще й не таке діється. Однак полковник ображений і жадає помсти. Це Олег Степанович цілком міг зрозуміти. Але його цікавили деякі суттєві моменти, що спливли в ході перевірки. Перший: у принципі був відсутній мотив крадіжки. Другий: безслідне зникнення Валентина Смагіна.

Якщо дівчина стріляла в родича (а найімовірніше, так воно й було) – що трапилося потім? Сама вона повернулася додому, але де ж її супутник? Минуло чимало часу, людини немає, але заява на розшук, подана членами родини, анульована. А Савелій Смагін узагалі не бажає чути про брата.

Не міг же він випаруватися, цей Валентин!

Усі ці міркування Дроб волів лишати при собі. Ситуація делікатна, і копати тут треба рівно на стільки, на скільки від тебе чекають – ні на волосину більше. І все-таки, трохи підстраховуючись, Олег Степанович вирішив поцікавитися біографією Смагіна-молодшого.

Це потребувало не так уже й багато часу. Через пів години він уже знав про відсутність у Валентина судимостей, приводів і кримінальних контактів, так само як і про його родинний статус та останнє місце роботи. У відділі кадрів управління Південної залізниці йому відповіли, що надати персональні дані співробітника по телефону не мають права. Тоді він особисто навідався у відділ пасажирських перевезень, де з’ясував, що Смагін має добру репутацію, старанний і дисциплінований, а в минулий понеділок оформив короткострокову відпустку за свій рахунок, у якій і перебуває. Начальство сполошилось, і Дроб про всяк випадок збрехав, що інтерес прокуратури до громадянина викликаний тільки тим, що він є одним з імовірних свідків ДТП, яка мала серйозні наслідки.

Після повернення в прокуратуру він одразу запросив у кабінет Пивоварова.

– От що, Юрію, – звелів він оперативникові,– поїдь просто зараз на оцю адреску, – Дроб клацанням нігтя відправив папірець на протилежний кінець столу. – Акуратно покрутися навколо будинку, спробуй з’ясувати, чи не бачив хто в понеділок зранку отаку приблизно особу… Я тобі зараз опишу.

Через години три оперативник ввалився в кабінет, маючи при собі згорток у м’ятій, вкритій масними плямами газетці.

– Що там у тебе? – гидливо поцікавився старший слідчий. Від згортка виразно тхнуло.

– Тут ось яка штука, Олегу Степановичу… – почав Пивоваров. – Не знаю, чи можна покластись… Але куди подітися – тільки він один і бачив…

– Хто? Що бачив? – поквапив Дроб. – Давай докладніше.

– У понеділок близько сьомої ранку місцевий бомж, звати Василь, прізвища, як водиться, не пам’ятає, обходив свою ділянку. Він там склотару збирає, макулатуру, метал, що трапиться. Приблизно в той самий час із під’їзду зазначеного будинку квапливо вийшов чоловік, відповідний до опису. Минув підворіття, повернув у двір і кинув у контейнер пакет. У пакеті були…

– Стоп! Куди він після цього подався?

– Василь каже – не засік. Відразу поліз у контейнер, виявив речі й підібрав. Усе практично нове: штани, сорочка, шкарпетки, тільки рушник мокрий… Отже, спустилися ми в його підвальний гадючник. У нього залишилася тільки сорочка, а іншим він уже розпорядився. Ось вона! – Пивоваров зашелестів газетою.

– Не треба. Залиш на підвіконні.

– Можу йти?

– Можеш. Дякую.

Слідчий почекав, поки за опером зачиняться двері, і присунув ближче телефонний апарат.

– Евеліно Георгіївно, Дроб турбує,– продудів він у трубку. – Ви вже пробачте, знову відриваю. У мене тут один предмет… чоловіча сорочка… треба б глянути… Ну, там, кров, сперма, слина, сліди пороху, волокна інших тканин – вам видніше… Що? Ні, не приватне прохання – у рамках перевірки на предмет порушення… Надішлете лаборанта? Буду вдячний.

Зробивши це, Олег Степанович пройшовся кабінетом, розминаючи затерплі ноги.

«Зрозуміло поки що тільки одне: дівка Смагіна-молодшого не вбивала, – міркував він. – Якщо вже він з’явився додому рано-вранці, потім поїхав на роботу й зажадав відпустку за власний рахунок… Тоді хто стріляв? Ні, тут поспішати не варто, треба почекати, що скаже Гусельникова… Але де все-таки Смагін? Засів у місті чи десь на півдні, як вважає його начальство?..»

В одному старший слідчий був упевнений: на руках у нього справа про крадіжку грошей і зброї. Про це й буде допитана племінниця відставного полковника. Поки що як свідок.

Федоров із дочкою прибули до обласної прокуратури хвилина в хвилину.

Напередодні в телефонній розмові Гаврюшенко проінструктував його, як повинна поводитися Марта і чого необхідно уникати в розмові, але все одно Сергій нервувався.

Дроб не став маринувати їх у коридорі й прийняв одразу.

У кабінеті монотонно дзижчав кондиціонер; потік повітря ворушив папери на столі старшого слідчого, однак свіжості не додавав. Федоров пропустив Марту вперед. Слідчий жестом указав на два пластикові стільці, впритул присунуті до столу, і знову втупився в екран ноутбука. Учора, в самому кінці робочого дня, Дроб одержав матеріали експертизи, але того, на що він сподівався, там і близько не було.

«Височенька панянка для своїх років, – мигцем подумав він, – за бажання може за себе постояти… А татко ж розгублений, смикається…»

– Я запросив вашу дочку для, так би мовити, попередньої бесіди. Без протоколу. Звати мене Олег Степанович Дроб. Однак бесіда в нас конфіденційна, зміст її розголошенню не підлягає. Вам… е-е… Сергію Вікторовичу, має бути відомо про існування відповідної статті в КК. На мої питання відповідати зобов’язана тільки Марта Федорова. Ваші коментарі мене поки що не цікавлять.

Дроб натиснув кнопку диктофона, що лежав праворуч від ноутбука.

– Ім’я, прізвище, рік і місце народження?

Марта відповіла, покосившись на ґаджет.

– Отже, наскільки мені відомо, восьмого серпня цього року ви разом з батьками й вашим родичем Валентином Смагіним перебували в селищі Шаури в гостях у Смагіна Савелія Максимовича, що мешкає за адресою…

– Припустимо, – з викликом мовила Марта. – А який сенс питати, якщо Савелій Максимович вам уже про все докладно розповів?

Дроб подумав і вимкнув диктофон.

– Добре, обійдемося без формальностей, – кинув він. – То до суті. Приблизно о пів на п’яту ти виявила бажання вирушити на прогулянку озером. На катамарані. Супроводжував тебе Валентин Смагін, твій другий дядько. Катамаран поламався, і ви висадилися на берег. Усе так і було?

– Приблизно.

– Це твоя річ? – Дроб витяг із шухляди столу зелену бейсболку.

– Моя. Я її загубила, коли ми витягали катамаран на мілину.

– Дійсно… – Слідчий солодко примружився, стежачи за її обличчям. – Ти, звичайно, здогадуєшся, що ми побували там, де ви з Валентином Смагіним причалили. І як ти гадаєш, що ще ми там виявили?

Марта знизала плечима.

– Пістолет, з якого стріляли як мінімум раз… – Федоров смикнувся, однак слідчий зупинив його жестом і продовжив: – І пістолет цей побував у тебе в руках. Що безумовно доведено.

– Не знаю, що ви там виявили, – твердо сказала Марта. – Ніякого пістолета я в очі не бачила. Ми… з ним… з Валентином просто каталися озером. Мотор катамарана заглух біля самого берега, ми причалили…

– Стоп! Де саме ви причалили?

– Звідки мені знати, що це за місце? Ви ж там побували!

– Важко з тобою, Марто, – скрушно зітхнув слідчий. – І це ж поки що я навіть не намагаюся висунути тобі обвинувачення… Я ж просив вас мовчати, Сергію Вікторовичу! – раптово гаркнув він, запобігаючи спробі Федорова втрутитись. – Однак, судячи з сукупності обставин, мені здається, що ти потрапила у вкрай неприємну історію.

– Що вам від мене треба? – Марта спалахнула, але відразу впоралася з собою. – І не кричіть, будь ласка, на мого батька!

– Що сталося на березі?

– Ми… просто розійшлися в різні боки.

– Як це? – ніби здивувався Дроб. – Родичі, близькі люди? Твій дядечко, мабуть, у дитинстві тебе на руках носив, і раптом раз – і розійшлися! Тим більше в такій ситуації. Чого б це?

– Він наполягав, щоб ми йшли вздовж берега, я не погодилась, і ми посварилися… – Сергій відчув, що Марта, яка так доладно й не навчилася брехати, ледь стримується, щоб не нагрубити. Їхні стільці стояли поруч, і він непомітно присунувся до дочки. – Я пішла, тому що була впевнена – іти берегом не можна, там усюди зарості й страшенний бруд…

– А твій дядько лишився на місці?

– Звідки я знаю!

– Чому ти не повернулася в Шаури, до Смагіних, де на тебе чекали батьки?

– Заблукала. Мобільний залишився в матері. Було темно, але я знайшла дорогу через ліс, а потім вибралася на трасу. Звідти мене підвезли до селища Авіатор, там у дідуся з бабусею дача…

– Хто підвіз, о котрій годині?

– А вам що до того? – Марта відпустила гальма. – Я, здається, все пояснила, що вам ще треба?

Федоров обхопив дочку за плечі й злегка струснув. Він здогадувався, чого домагається слідчий: вивести Марту з рівноваги.

– Гаразд, – Дроб знову покосився на монітор і незворушно повів далі: – Спробуймо з іншого боку. З кабінету полковника зникли пістолет і гроші. Приблизно – між другою і п’ятою годинами дня. Це встановлений факт…

– А я тут до чого?

– Не перебивай! – Дроб швидко провів долонею по вологому чолу й насупився. – Чи була ти в кабінеті Савелія Максимовича? Відповідай, тільки не бреши, Марто!

– Так. Родіон водив мене по будинку, ми заходили й у кабінет.

– Колекцію зброї він тобі показував?

– Здається, так… Це такий металевий ящик біля стіни?

– Він брав зброю в руки?

– Може, і брав.

– А ти?

– Я не пам’ятаю, – вона на секунду затнулася. – Ми оглядали те, що було всередині.

– Ясно. – Дроб щось чиркнув олівцем на папірці.– А потім ти піднялася туди знову. Сама. Місце, де господар зберігав ключ від збройового сейфа, ти добре запам’ятала – адже Родіон вийняв його звідти на твоїх очах. Відчинила сейф, узяла звідти пістолет марки «FN Baby Brownіng» бельгійського виробництва, а заразом прихопила й гроші з шухляди письмового столу. Не всі: три тисячі сто доларів. Пістолет і гроші, більше нічого.

– Ні! – Марта відчайдушно затрусила головою. – Нічого я не брала!

– Добре, не брала. Тоді скажи: чому ти вирішила податися на прогулянку озером з Валентином Смагіним? – зненацька змінив тему Дроб.

– Просто… просто так… – розгубилася Марта. – Було нудно, жарко. Родіон поїхав…

Федоров знову спробував втрутитись, але слідчий його зупинив і з непроникним виразом втупився в Марту. Витримавши недовгу паузу, він мовив:

– А хочеш, Федорова Марто Сергіївно, громадянко неповних чотирнадцяти років, навчена зухвало брехати й вивертатись, я тобі сам розповім, як було? Крок за кроком? А вас, громадянине Федоров, я категорично прошу не втручатись, інакше я муситиму попросити вас із кабінету!

Відразу після окрику голос Олега Степановича зазвучав зненацька рівно, трохи навіть ліниво:

– Бог з ним, із пістолетом отим… Ти його не бачила, не брала, однак чомусь саме він зник з кабінету й з’явився на березі за два кроки від вашої з Валентином Смагіним… хм… стоянки. Приблизно там само знайдено й бейсболку, яку ти впізнала… Рухаємося далі – до грошей, до цих самих трьох тисяч доларів плюс одна сотенна купюра…

Марта, не витримавши його погляду, відвернулася.

– Ні, ти вже, будь ласка, дивися на мене і слухай уважно. – Олег Степанович смикнувся до телефону внутрішнього зв’язку, що пронизливо запищав, підняв і відразу різко опустив на важіль слухавку. Марта скоса простежила за його рухом. – Отож мене особливо цікавить та обставина, що за супутника для прогулянки ти обрала не будь-кого, а Валентина Смагіна. Не батька, не двоюрідного брата, а саме його. Після чого твій дядечко зник.

– Можна мені води? – перебила Марта, облизуючи пересохлі губи. – У вас тут дихати нема чим.

– Прошу дуже. – Олег Степанович енергійно розвернувся, налив мінеральної з початої пляшки, що стояла на підвіконні, й подав. Марта осушила склянку за два ковтки. – Ну от, ти знову мене перебила… Я гадаю, було так. Ти непомітно піднялася на другий поверх будинку, пробралася в кабінет Савелія Максимовича й узяла гроші з шухляди письмового столу, яка випадково виявилася відкритою. Ти знала, де вони лежать, і навіть якби шухляда була замкнена, ти б однаково її відімкнула, бо ключ від неї – на одному кільці з ключем від збройового ящика. Пістолет – просто доважок, прихопити його тобі спало на думку вже на ходу. Але головною метою все-таки залишалися ці три тисячі. І питання: навіщо такій юній і на вигляд позитивній панянці вони могли знадобитися? Відповідь проста: річ у змові з Валентином Смагіним. Ви все обговорили заздалегідь, і я вважаю, що це була саме його ідея…

Із горла Марти вирвався хрипкий смішок. Дроб і далі не зводив з неї очей і не пропустив миттєву тінь відрази й бридливості. Однак кого вона стосувалася, його чи Валентина Смагіна, – зрозуміти було складно.

– Що за нісенітниці? – не витримав Федоров. – Це всього лише ваші домисли!

– Домисли, громадянине Федоров? – миттю зреагував слідчий. – А вам достеменно відомо, які у вашої дочки були стосунки з її дядьком?

– Ніяких, – ошелешено пробурмотів Сергій. – Точніше, звичайні, родинні… Ми всі мешкаємо в одній квартирі.

– Я в курсі щодо цього факту, – відмахнувся Дроб. – І те, що я тут вам обом виклав, теж доказові факти. Отже, Марта взяла гроші, щоб передати їх Валентинові Смагіну. Чи змушував він її до цього – зараз не має значення, хоча я схиляюся… – слідчий вимовив це з тиском, – до варіанта психологічного тиску на вашу дочку з його боку. Чим і пояснюється те, що вона прихопила з собою і зброю… припустімо, з метою самозахисту. Потім Валентин Смагін зник із грішми… ну, це вже окрема тема. Змова, я думаю, в кожному разі мала місце. Однак за наявності добровільних показів неповнолітньої Федорової розумний адвокат легко переконає суд, що дівчина діяла ненавмисне, з примусу, а постріл зробила в стані афекту…

Марта стрімко підхопилася, відштовхнувши стілець. Обличчя її залила блідість, очі горіли, як у розлюченої кішки.

– Не брала я ні грошей, ні браунінга! – відчайдушно закричала вона. – Мені немає в чому зізнаватися. Тату, ходімо звідси!

– Ти щойно підтвердила, що мала справу з пістолетом саме цієї марки.

– Ви самі про це сказали п’ять хвилин тому!

– Так, ти уважно слухала. Сядь!

– Не хочу!

Знову заверещав телефон. Дроб роздратовано поглянув на апарат, але слухавку не підняв. Ця коротка пауза дала йому можливість зібратися з думками.

– Добре, Марто, – коли телефон замовк, Олег Степанович знову мав незворушний вигляд. – На сьогодні з тебе досить. Вас, – він повернувся до Федорова, – я попрошу забезпечити явку дочки для наступної бесіди. І хоча обвинувачення в крадіжці їй буде офіційно висунуто тільки через кілька днів, вона повинна не залишати меж міста до закінчення слідства. Можете бути вільні!

Слідчий нерозбірливо черкнув пару слів на бланку й простягнув Федорову.

Коли двері за ними зачинилися, Дроб вимкнув кондиціонер, клишоного пройшов до вікна й широко відчинив його, впускаючи гаряче повітря.

«Міцне дівчисько, далеко піде, – подумав Олег Степанович, – хоча й не таких обламували. А якщо ще й з’ясується, де і з якої причини досі розгулює пан Смагін-молодший… Ні, все-таки там, на березі, щось між ними відбулося. Зрозуміло, три тисячі й зброя побували в руках у Марти… Але й татусь молодець: йому відкрито пропонують чудову версію захисту дочки, а він тільки кліпає!»

Саме собою виникло рішення: поки що утриматися від доповіді Шереху. Поспішати нікуди, усе йде штатно. Дроб повернувся до столу, двома пальцями взяв за край склянку, з якої пила Марта, опустив на заздалегідь приготовану щільну картонку й дбайливо впакував у поліетилен. Після чого особисто доправив отриманий зразок відбитків в експертно-криміналістичний центр у цокольному поверсі нового будинку прокуратури.

Однак наприкінці того ж таки робочого дня на Олега Степановича чекав сюрприз.

Дзвінок мобільного застав старшого слідчого на порозі – зі справами на сьогодні було покінчено, лишалося замкнути кабінет і здати ключ на пост охорони. У слухавці спочатку захрипіло, потім голос Савелія Смагіна, який Дроб із труднощами впізнав, уточнив:

– Олег Степанович?

– Слухаю вас, – відгукнувся Дроб.

– Я відкликаю свою заяву.

– Це неможливо, – миттєво заперечив слідчий, вразившись інтонації, з якою говорив співрозмовник. – Матеріали для порушення справи практично готові. Речові докази…

– Відкликаю, і крапка, – відрубав полковник. – Телефоную тільки вам. Не хочу через дрібниці турбувати Геннадія Івановича. Питання: як це оформити – я маю на увазі, в офіційному плані? Я повинен написати заяву про відмову від заяви? Чи…

– Нічого писати не треба, – сердито промовив Дроб. – Ви що ж, переконалися, що ваша племінниця ні до чого не причетна?

– Це не обговорюється. Звичайне сімейне непорозуміння.

– Добре. А як бути з вашим молодшим братом? Передавати в розшук?

У слухавці зависла довга пауза, потім полковник знову подав голос:

– Не треба. Принаймні поки що. Якщо з’являться підстави, я з вами зв’яжусь. Усього найкращого, Олегу Степановичу.

Настрій був остаточно зіпсований.

Дроб іще вагався, прикидав – і тут його осяяло. Жодних аудієнцій у начальства, жодних вказівок. Сидіти тихо, займатися повсякденними справами. Судячи з того, що відбувається, форсувати ситуацію з цією сімейкою – та нехай йому… Узяти тайм-аут і чекати наступного понеділка.

Того самого, коли, за інформацією відділу пасажирських перевезень, Валентин Смагін повинен повернутися до виконання своїх службових обов’язків.

10

З погляду Олексія Гаврюшенка, справа, яку так ретельно роздмухував слідчий Дроб, була вочевидь дохла. Це дала йому зрозуміти стара, ще інститутських часів приятелька Ліна Гусельникова, і Гаврюшенко вчергове оцінив перевагу своєї людини в експертно-криміналістичному управлінні. Евеліна, допитлива як ніхто, акуратно розклала перед ним інгредієнти, з яких Дроб намагався зліпити свою цукерочку.

Олексій Валерійович підібрав її по дорозі додому біля меблевого торговельного центру. Конспірація, блін. Чекати не довелося – вона ще здалеку помітила його машину, а коли сіла поруч, відразу зачадила своїм «Парламентом».

– Наступного разу забиваємо стрілку в супермаркеті – там принаймні кондішн… Між іншим, Дроб учора підкинув нам роботку в рамках тієї ж таки справи. Спливли два предмети: якась чоловіча сорочка і склянка з відбитками пальців. Дуже розраховував, що я відкопаю щось новеньке, але вийшов облом. Сорочка гонконгівська, розмір М, шовкова, у вузьку смужку, зроблена років п’ять тому, практично неношена. Сліди звичайного бруду – ґрунт, рослинна органіка, – зовсім нещодавно запрані вручну, причому туалетним милом…

– А дівчина? – перебив Олексій Валерійович.

– Що дівчина? Ти куди їдеш, Льошо? Додому вези, у мене там голодний чоловік-адвокат виє…

– Вибач… – Гаврюшенко спохопився, але поворот уже проїхали, довелося тягтись до наступного. – Чи була вона в кабінеті Смагіна в Шаурах?

– Була, – кивнула Гусельникова. – Щодо цього не сумнівайся. Вона там скрізь наслідила.

– І на купюрах?

– Ну ти даєш… Відбитки на купюрах навіть у ціанакрилі рідко виявляються. Особливо на доларах… У кожному разі, пістолет Марта Федорова точно тримала в руках. Відбитки на склянці, із якої вона пила в кабінеті Дроба, збіглися з тими, що на браунінгу та збройовому сейфі. Але там ще як мінімум…

У сумочці на колінах Гусельникової подав голос мобільний, і вона не дивлячись скинула дзвінок. Телефон негайно завівся знов, і Ліна з досадою глянула на дисплей.

Гаврюшенко вів машину проспектом, тримаючись у другому ряді, і тільки подив, що чітко пролунав у голосі супутниці, змусив його прислухатися.

«Гусельникова слухає…– офіційно мовила Ліна низьким голосом. – Так… Ясно… Повний висновок буде готовий завтра до полудня…»

На цьому розмова скінчилася.

– Дроб власною персоною, – повідомила вона зі смішком, повертаючи телефон до сумки. – І з накрученим хвостом. Схоже, форс-мажор у них – на мобільний він телефонує тільки в екстрених випадках.

– І що йому треба?

– Сказано було буквально таке. Питання про порушення кримінальної справи щодо неповнолітньої Федорової Ем Ес відкладається на невизначений час. Тому мені запропоновано завтра просто зранку взятися за дослідження речових доказів, зібраних у справі номер… Ну, це вже не до теми… Роботи в мене, Альошо, як у каменоломні,– поскаржилася Гусельникова.

– Співчуваю, – неуважно відгукнувся Гаврюшенко, прикидаючи, з якої речі так круто повернув Дроб. Фактично, це могло означати тільки одне – дівчині вирішено дати спокій.

Він припаркувався неподалік радіоринку.

– Ми на місці. Я у двір заїжджати не стану, там у тебе вибоїна більша за місячний кратер… Дякую, дорога. Твій боржник. Аркадію привіт! – крикнув він уже навздогін.

Про новину належало повідомити Федорова – відразу, ще до того, як їхати додому.

Він набрав номер і спокійно промовив:

– Сергію, все скінчилося. Можеш розслабитися. Справа закрита, а фактично й не відкривалася. Я поки не в курсі, в чому тут прикол – імовірно, розпорядження з самого верху. Не бачу іншої причини… Так що і сам забудь, і дружину заспокой. Добре… Ну, дзвони…

Хоч як намагалась Олександра, але викинути з голови те, що Марта наплела про жінку, яка померла давно й мала таке саме ім’я, не вдавалося. Хто вона, ця Олександра Буславіна, нібито її бабуся по материнській лінії?

Дитяча пам’ять вибіркова й примхлива. Мати ніколи не згадувала про свою рідню. Олександра знала Смагіних – діда, бабу й тіток, від них одержала й відомості про себе та Валентина в ранньому дитинстві. Але про Буславіну – ані звуку.

Що ж її так зачепило?

«Треба поритися в мотлоху на антресолях. Туди вже років десять ніхто не зазирав…» – раптово спало їй на думку.

Було близько сьомої вечора, вдома нікого. Вона пішла в передпокій, увімкнула світло й відшукала в коморі дюралеву драбину, заставлену всіляким непотрібом. Зависоко – лізти треба під саму стелю. Вона добре пам’ятала ту містку картонну коробку з-під найпершого комп’ютера чоловіка. Після ремонту сама звалила туди все, із чим не було ні часу, ні бажання розбиратись, а позбутися начебто зарано. Трохи маминих речей, якісь нікому не потрібні документи, паперове сміття.

Олександра видерлася на найвищу сходинку й посмикала застряглі дверцята антресолей. Відчинити вдалося тільки з третього разу, на підлогу посипалася дрібна потеруха. Коробка, вся в павутинні, видніла на відстані витягнутої руки. Розчервонівшись від зусиль, вона потягла її до себе.

На що вона сподівалася, що чекала знайти? Мамину довоєнну метрику? Старі фото? І то навряд чи. Родинні фото давно розтикані по альбомах, навіть те, єдине, чорно-біле, початку п’ятдесятих, де мама знята разом з батьком і дворічним Савелієм. Обоє ще зовсім молоді, очі в мами лукаві, ніжні, губи сміються, вітерець тріпає волосся…

Спустити коробку вниз виявилося непросто, однак вона з цим упоралася, тихцем лаючись. Потім знову піднялася на драбину й розіпхала по кутках антресолей обрізки шпалер, банки з засохлим лаком, старі ганчірки, картонну валізку з ялинковими іграшками, іржавий розвідний ключ і чиїсь незворотно заляпані фарбою джинси. «Треба зібратися з духом і викинути все це геть», – дихаючи пилом, подумала вона, спустилася, склала драбину, віднесла коробку в кухню, а потім, за лікарняною звичкою, ретельно вимила руки.

Зверху лежали учнівські зошити – її власні конспекти з фізіології й анатомії часів медучилища. Далі – пожовтілі рецептурні бланки, розрізнені аркуші машинопису, два довідники, книжечка доктора Спока в м’якій обкладинці, потрісканий, зі зламаним замком коричневий шкіряний ридикюль, батькові документи в пластиковому пакеті. Усе це Олександра гарячково переглядала, викладаючи на кухонний стіл.

На самому дні знайшлася невеличка коробка з-під зефіру в шоколаді, рідкісних на ті давні часи ласощів. Вона зняла кришку і вдихнула збережений душнуватий аромат ванілі. Усередині – мамина трудова, профспілковий квиток, комунальні рахунки невідомих років, кілька шпильок для волосся, срібний наперсток, різноманітні ґудзики, яких тепер не буває. І аж унизу – плаский згорточок у батистовому носовичку.

Розгорнула його – всередині виявився щільний сірий конверт із виведеною в кутку цифрою «23». І адресата зазначено: «Смагіній Надії Петрівні, до запитання».

В Олександри чомусь затремтіли руки.

Відкривши конверт, вона витрусила звідти складений учетверо аркуш із зошита в клітинку, густо списаний м’яким олівцем. Почерк був чіткий, гострий, ніби готичний. Уже смеркло, і щоб розібрати слова, довелося запалити бра над кухонним столом.

Сівши під лампою, Олександра відклала лист і потягнулася по сигарету. І тільки після того, як закурила, піднесла аркуш ближче до очей і прочитала:

«Люба Надю, сонечко, яка я була рада бачити тебе вчора, хоч ти й забігла всього на пів годинки…»

Олександра перевела погляд – унизу стояв розбірливий підпис: «Твоя мама».

«…Ти, як завжди, дуже красива в мене, тільки сумна. Особливо тепер, коли народилася Сашенька. І я здогадуюся чому. Ти ніколи не розповідаєш про своє сімейне життя, люба моя, мабуть, боїшся, що можеш засмутити мене. Не треба, не бійся. Те, що я пережила до того, як знайшла тебе, загартувало мене… І все-таки хочу поділитися з тобою своїми нічними думками, бо моє серце розривається, коли думаю про твоє майбутнє і майбутнє дітей. Петро Зенонович, твій батько, траплялося, переживав: “Яка Надійка тендітна й довірлива!” І як у воду дивився: наше життя незабаром зруйнувалось, і я, втративши все, трималася лише тим, що…»

У двері дзвонили.

Олександра здригнулася, сунула аркуш у конверт і змахнула в коробку все, що лежало на кухонному столі. Підхопила її й промчала через спальню на балкон. Уже повертаючись, сунула конверт у торбу, з якою їздила на роботу. Драбина так і лишилася стояти в передпокої.

Подзвонили ще раз, уже наполегливіше, і вона збагнула, що то не чоловік – Сергій має свій ключ.

На порозі стояла Інна, дружина старшого брата. Вигляд вона мала досить ніяковий. Позаду переступав з ноги на ногу насуплений Родіон з об’ємним пакетом у руках.

– Сашенько, ми на хвилинку. Родя возив мене у справах… ну, та це не має значення…

– Заходьте… – мовила Олександра й здивувалась: її голос звучав так, наче губи прихопило морозом. – Може, чаю?

– Ні-ні, люба… ми на хвилину.

– І що, так і будемо стояти? – Олександра потяглася зачинити двері, а коли обернулася, племінник простягав їй пакет. – Що це?

– Батько звелів передати… Марта вдома?

– На дачі з батьком, – відповіла Олександра. – Не знаю точно, коли повернуться. Тобі терміново?

– Не дуже… Мамо! Ти ж поспішала додому!

Інна, спалахнувши й з докором глянувши на нього, мовила:

– Савелій просив мене вибачитися перед тобою.

– За що?

– За Марточку… Він відкликав заяву. Це помилка. Ти не хочеш щось передати старшому братові, Сашо?

– Скажи: дякую. Хвилинку… – Олександра віднесла пакет у кухню й повернулася. Їй дуже хотілося, щоб незвані гості якнайшвидше забрались геть – усі її думки були тільки про недочитаний лист. І про прізвище в графі «Зворотна адреса». Там значилося «О. Б. Буславіна»…

– Валентин не давав про себе чути?

– Ні.

– Савелій вважає…

– Інно, прошу тебе, не чіпай цього… – Олександра підняла підборіддя. – Мене не обходить, що він там собі навигадував. Я не знаю, де Валентин, не знаю, чому він зник, і від дочки теж нічого не можу добитися.

Зараз вона ледь володіла собою. Невістка це моментально відчула й поспішила перевести розмову:

– Пам’ятаєш наших сусідів? Подружжя – вони того вечора йшли останніми?

– Ну? – нетерпляче перебила Олександра.

– Бідна Ксенія, вона… вона важко захворіла. Нервовий зрив. Довелося покласти її в клініку. Боюся, це надовго, якщо не назавжди.

Олександра сумно мовчала.

– Мамо, нам пора! – поквапив Родіон. – Передавайте своїм привіт, тьотю Сашо.

Вона провела їх, торкнулася холодними губами Інниної доглянутої щоки, кивнула племінникові. Замкнула двері й одразу ж полізла в сумку по лист…

Через дві години повернулися Сергій з дочкою.

Олександра зустріла їх як завжди. Ніщо не виказувало, що зовсім недавно вона дозволила собі поплакати. Потім довго вмивалась у ванній, розглядаючи своє відображення в дзеркалі, навіщось пудрилася й підфарбовувала губи.

Федоров присів і став ритися на взуттєвій полиці в пошуках капців.

Олександра дочекалася, поки дочка зникне в кімнаті, і сказала, звертаючись до давно нестриженої маківки чоловіка:

– Я, мабуть, ляжу. Сергію, не засиджуйся.

– Зачекай, – Федоров нарешті видобув капці.– Ти ж нічого не знаєш! З Мартою все…

– Я в курсі.

– Звідкіля? – здивувався він.

– Заходила Інна… повідомила, що Савелій відкликав заяву. Передала від нього… не знаю, як і назвати. Спиртне, якісь делікатеси…

Сергій раптом розсміявся й підхопив її під лікоть:

– Сашо, ходімо на кухню! Посидимо, поговоримо…

– Я втомилася, вибач. Мені завтра зранку знову на добу. – Олександра обережно спробувала прибрати руку. – Що ти впираєшся, як дитина?

Вона знала: Федоров не образиться. Ще годину, а то й більше сидітиме в кухні, куритиме, питиме чай, поступово приходячи до тями від того, що з ними всіма трапилось. А їй тепер точно не заснути.

Олександра прийняла таблетку мелаксену, поставила будильник на сьому ранку і перед тим, як влягтися, вийшла на балкон.

Парка серпнева ніч уже закреслила і минулий день, і болісний вечір, який вона провела на самоті. Під ноги потрапив картонний ящик з-під старого комп’ютера, і вона відсунула його вглиб балкона. Найважливіше надійно заховане.

11

Валентин спідлоба глянув у дзеркало вагонного туалету, заляпане в нижній частині підсохлими бризками мильної води, й відвернувся. Вікно було відчинене рівно настільки, наскільки можливо в цих старих купейних, що пройшли капітальний ремонт. Звідти несло полуденним, якимось африканським жаром; поїзд, що годину тому відійшов від платформи, хилитало. Колія на цій ділянці завжди вважалася хріновою.

Братові Савелію він зателефонував уранці, за дві доби до від’їзду з Феодосії.

Той ніби чекав – хоча номер був йому незнайомий, відгукнувся моментально:

– Слухаю! Хто це?

– Я, – сказав Валентин. – Упізнав?

На мить Савелій завис. Потім усе-таки вичавив із себе:

– Ну. І що тобі від мене треба?

– Нічого, – Смагін-молодший засміявся. Відстань була безпечна, кілометрів п’ятсот, можна дещо собі дозволити. – Просто хотів довести до відома, що твої бабки в мене. Щоб ти сильно не переживав, не палив нервів.

– Ага, – через нову паузу відгукнувся Савелій. – Я загалом так і думав.

– Молодець, – іще більше розвеселився Валентин. – Здогадливий. То я залишу їх собі, окей? Ти не проти?

Йому вистачило двох секунд, щоб увімкнути диктофон на запис. Старий мобільник був простенький, але функція діяла.

– Що ти сказав? – неголосно спитав Савелій, і Валентин навіч побачив, як буруняться жовна на його широкім обличчі.

– Ти чув. Повторювати я не наймався. Ці три штуки залишаю собі. Бо маю право. Щось у тебе з пам’яттю кепсько…

– А це про що?

– Про те. Пам’ятаєш останній трансфер з Бікіна? Той, що через мене пішов у Київ? Наче ж борг за тобою.

– Я з тобою розрахувався.

– Ну так, – миттєво перебив Валентин, – це якби я не знав, що там. А я знав. Поцікавився, слава богу, поворушив мозком. Ти сам хоч уявляєш, що б зі мною зробили, якби взяли разом з отим контейнером?

– Не взяли ж, – огризнувся Савелій. – То через це ти все й замутив? І дівчину втяг у лайно? Не міг по-людськи поговорити?

– А з ким мені було говорити, якщо ти мене викинув з дому? Ти думаєш, я не в курсі, з якої речі ти різко зав’язав з кар’єрою і метнувся в Україну з усім своїм добром, праведним і неправедним?

Це було зайве. У слухавці зависло кам’яне мовчання. Потім Савелій запитав:

– Ти звідки дзвониш?

– Та яка різниця, – сказав Валентин. – Однаково не дотягнешся.

– Дотягнуся, – прохрипіла слухавка. – Будь певний. Я тебе з-під землі відкопаю… Відкопаю і вб’ю! Бог мені свідок.

Валентин відключився, перевірив запис і сунув мобільник у кишеню.

Замислюватися про те, звідки в Савелія гроші, він почав давно. Коли ще жив у їхній бікінській квартирі.

Спершу випливли армійські неліквіди. Потім якась нерухомість, що належала Мінобороні. Ще дещо, з більшим розмахом. Доводилося виконувати деякі доручення брата в обох столицях. Пізніше, коли армійські аукціони й приватизація будинків накрились, а кордони, навпаки, розкрились, полковник завів справи з китайцями. Передачки, які тепер мусив возити Валентин, помітно поважчали, досягнувши розмірів середньої валізи. Не бажаючи особливо ризикувати, він щоразу докладно з’ясовував, із чим має справу, – особливої вправності рук це не вимагало, але все завжди доправляв цілим. Возити доводилося здебільшого електронні компоненти, іноді – фармацевтичну сировину. Зайва пара сотень від Савелія кишеню не обтяжувала.

Тільки на останній передачі Валентин спіткнувся.

Насправді все пройшло як по маслу. Але від самого початку контейнер, який йому передали через треті руки, здався Смагіну підозрілим. Він був зовсім не схожий на все, що йому траплялося переправляти «на материк»: чимала коробка, десь півметра заввишки, завширшки сантиметрів сорок і завтовшки в чоловічу долоню. Важкий, але не надто. Притягли цю штуку за півгодини до відправлення поїзда й передали прохання: з доправленням до адресата не баритися в жодному разі. Папірець із адресою було звелено вивчити напам’ять і знищити.

Адресу Валентин запам’ятав, папірчину спалив у титані.

Через два перегони, щойно стало темніти й пасажири у вагоні вгамувалися, він замкнувся в службовому купе й став неквапливо, по міліметру, відклеювати скотч зовнішнього пакування. Під ним виявився м’який спінений матеріал, схожий на синтепон, а далі – три шари золотавої невагомої термоплівки. Ізсередини відчутно війнуло холодом. Він хмикнув, покрутив носом, принюхався. Що там за хрінь: морожена ведмежатина?

Намагаючись не пошкодити, підняв плівку. Показалася кришка контейнера: рубчастий темно-коричневий пластик, шість хромованих гвинтів з хитрими нарізами й глибоко посадженими голівками. Голівки гвинтів вкриті памороззю. Жодних позначок, нічого такого, що б хоч натякало на вміст.

Запустивши руку під шарудливу плівку, Валентин обмацав гладеньку боковину контейнера і раптом відчув під пальцями крихітну нерівність. На дотик – шматочок лейкопластиру або чогось такого. Підчепив нігтем, прихопив великим пальцем, злегка потягнув – наклеєчка піддалася.

Пластир був широкий, блідо-рожевий, нерівно відрізаний з одного краю. На верхній стороні звичайною кульковою ручкою, характерним «медичним» почерком, розмашисто, наче поспіхом, було написано: «Pancreas, острівцева тканина, суспензія. Краплинно-гранульована заморозка. 21 р., чол.»

Щось у цьому не зовсім зрозумілому написі злякало його набагато сильніше, ніж несподіваний стукіт у двері купе. Валентин здригнувся, але не відгукнувся. Діючи так само акуратно, повернув наклейку на місце, притиснув і розгладив. Потім відновив внутрішнє й зовнішнє пакування, засунув контейнер в обладнану саме для такого нішу під нижньою полицею і закріпив шурупами лист обшивки.

У столиці за наведеною адресою – перший поверх сталінки неподалік вокзалу – розташовувався приватний ломбард. Контейнер був при ньому, попередній дзвінок зроблено. У підсобному приміщенні ломбарду вантаж прийняла людина, котра назвалася так, як і слід було. Валентин зітхнув з полегшенням. Весь рейс його тримала обценьками тривога. Навіть не тривога, а відчуття моторошної небезпеки. Про «панкреас» він знав – підшлункова залоза. Про решту здогадалася б і дитина, і то без інтернету. Солдатики в частинах, дислокованих у Бікіні, переважно з першорічних, зникали досить регулярно. Тайга навколо, отаке.

Через місяць, у вихідні між двома рейсами, в Хабаровську до нього знову прийшли від Савелія з тією самою пропозицією. Валентин завагався, але відвідувач дав зрозуміти, що про відмову не може бути й думки. І ще дещо додав.

Його інтуїція спрацювала як годинник. До вечора того ж дня Валентин звільнився, пославшись на невідкладні сімейні обставини, одержав повний розрахунок і поїхав по Транссибу в лише йому відомому напрямку…

Він закрутив кран, відірвав шматок туалетного паперу й ретельно витер руки. Потім крутнув засувку, смикнув на себе тугі двері, вийшов – і втупився у вікно.

«Не пробачу… Й інтернат клятий, куди ти мене пацаном сплавив, не пробачу. Скільки я тебе, Савелію, благав, мало не в ногах валявся, – забери мене звідтіля. Навіщо відірвав від Саші? Щоб згноїти в тій паскудній дірі? Думаєш, пам’ять – вода, витекла й по всьому? Ба ні!»

До Харкова прибули за розкладом – о двадцять другій п’ятдесят шість.

Валентин нікуди не поспішав – дочекався, поки вагон майже спорожніє, і тільки після цього зіскочив на освітлений перон. Помахав знайомій провідниці й через кілька хвилин уже спускався в метро. Гуркіт, тунельна пітьма, яскраві плями реклами у вагоні незабаром геть-чисто стерли все, що так болісно спливло в пам’яті.

Піднявшись ескалатором на станції «Університет», він неквапливо покрокував нагору по Сумській, глибоко вдихаючи міське повітря, що очистилося від денного бензину. Потім, щоб скоротити шлях, повернув через знайомий прохідняк – і одразу пожалкував. Жодного ліхтаря, тільки відблиски світла з вікон. Смердять сміттєві контейнери, у гущавині бузків вовтузиться місцева погань. Доносяться пропиті голоси, жіночий вереск і регіт.

Довелося прискорити крок – за п’ять кроків позаду із заростей вилетіла й на друзки розлетілася пивна пляшка. Цілили не в нього, але рука автоматично ковзнула в кишеню – хоча ножа там не було.

Минувши вузький проїзд між двома корпусами, Валентин вибрався в освітлений, але теж малолюдний провулок і злегка розслабився. Ще півсотні метрів, підворіття, ліворуч – і от він, їхній під’їзд. Повз протрюхикав моложавий товстун з кудлатою бернською вівчаркою на повідці. Покосився на темну фігуру в підворітті; пес глухо загарчав.

Ні про що не думати, наказав собі Валентин. Просто витримати правильну паузу й піднятися сходами. Хіба це не його домівка?

12

У неділю Родіон підвівся ні світ ні зоря, проковтнув чашку кави, прихопив снасті й вибрався за ворота. Батьки спали, тільки Хубілай пильнував і провів його заздрісним поглядом. Возитися з катамараном не було бажання, тому, спустившись до озера, Родіон покрокував по береговій стежці в бік Старих Шаур. Там, в очеретах, було в нього одне місце, якщо, звісно, ніхто не встиг його зайняти. З вечора все було готове до риболовлі: принада, наживка, пара вудлищ, кіш і бокс із необхідними дрібничками. Мати забрала його брудні рибальські джоггери прати, тож довелося натягти джинси. Для захисту від сонця він прихопив стару армійську панаму, хоча над озером ще висіла прохолодна рожева імла.

Місце було лящове, принаймні таким вважалося. Праворуч під кутом до берега накочувалася дрібна хвиля, що було до речі. Ліворуч виступав мисок, облямований очеретом, стебла якого вже починали жовтіти; на березі вистачало місця, щоб нормально розташуватись, але сижа вже нікуди не годилася – дві темні ослизлі дошки, абияк прибиті до гнилуватих свайок. Тут було мілко, повно водяної рослинності, але Родіон точно знав: метрів за двадцять від краю сижі починається звал, дно зразу йде метрів на п’ять-шість донизу – туди, де в спекотні денні години відстоюється й ліниво годується велика риба.

Він ще трохи постояв у тиші, оглядаючи сіруватий, брижистий водний простір. Непогано: ані галасливих рибалок по сусідству, ані похмільних компаній, що вранці виповзають до води доганятися.

Тут, мов на глум, з-за очерету почулося прокурене пирхання – там була ще одна кладка, з неї зазвичай рибалили аборигени Старих Шаур. Але до неї півсотні метрів, тож ніхто особливо не заважатиме.

Зібравши вудлища, він відклав п’ятиметрове, а на короткому пересунув стопор поплавця вище, наживив і, пройшовши до кінця кладки, закинув. П’ятиграмовий ковзний поплавець зі стабілізатором став точно на межі звалу, його антенка злегка підстрибнула на хвилі й майже одразу нервово здригнулася, засмикалася й ледь помітно підсіла, немов міркуючи: поринати чи ні?

Родіон підсік і неквапом вивів невелику, завбільшки з долоню красноперку. Акуратно зняв з гачка, нахилився до води й повернув в озеро. Змінив наживку – за кілька хвилин завітала точно така. Збільшивши глибину, він придивився й зробив справді далекий закид – навскіс через просвіт в очереті. Тим часом на кладці по сусідству про щось збуджено засперечалися. У Старих Шаурах заревла корова, протилежний берег відгукнувся луною.

Клюнула красноперка грамів на триста, дуже енергійна. Родіон кинув рибу в кіш і зачепив його за верхівку колоди, що стирчала з води.

На цьому клювання підсіло.

Саме час трохи підгодувати. Він висипав підкорм із пакета в старий казанок, що валявся в кущах, зачерпнув озерної водиці й почав вимішувати, аж тут із того боку, де були інші рибалки, долинув ще один чоловічий голос. Слів він не розібрав, там усе швидко стихло, але незабаром почувся дедалі ближчий тріск сухих гілок. Хтось ломився по береговій стежці.

Не розгинаючись, Родіон з досадою озирнувся – і застиг.

Той, хто наближався до нього, був як дві краплі води схожий на батькового брата – Валентина Смагіна. Ті самі вік і зріст, той самий міцний торс із опуклими грудьми й похилими плечима, світла, третьої свіжості сорочка, блондинисте, із тьмяною рудуватістю волосся. Навіть хода така сама: наче перед тим, як зробити наступний крок, він на невловну мить завмирає, ніби оцінюючи можливу перешкоду. Перекинутий через зігнуту в лікті руку, теліпається м’ятий піджак…

Тільки коли чоловік наблизився, Родіон зрозумів, що помилився, і відвернувся. Вийняв із сумки рогатку, зарядив кулю підкорму, піднявся на кладку й запульнув точно туди, куди було треба. Потім повторив операцію і взявся наживляти гачок, не звертаючи уваги на перехожого, який наче й не збирався нікуди йти.

Щойно Родіон зробив закид, як за спиною пролунав гучний, пропито сиплий голос. Точно не Валентинів.

– Як рибалка, братуха?

Родіон не відповів. «Тільки цього мені й не вистачало», – уже починаючи злитися, подумав він.

– Чуєш, пацан, ти шо, не мєсний?

Щоб перехожий не репетував і не розполохував рибу, Родіон підтяг волосінь, поклав вудлище на кладку й сполоснув руки. Потім вийшов на берег і зупинився за пів метра від прибульця.

– Нє,– сказав він, намагаючись здаватися спокійним. – Нє мєсний. А що таке?

– Рибка ж тут єсть, я так думаю?

Родіон мовчав, роздивляючись незнайомця. Очі й правда схожі – зеленкуваті виноградини. Припухлі повіки, ранні залисини, овал обличчя, колір шкіри. Рот у кривій усмішці не приховує відсутності двох нижніх передніх різців – чорніють обламані пеньки. Від чоловіка шибало перегаром і давно не митим тілом.

– Ви шо всі тут якісь дикі? Тих спитав – послали, і ти тоже дивишся, як солдат на вошу… А Юра Чуковський нікому зла не зробив.

– То ви чого хочете?

– Я тут, – чоловік раптом став посилено ритися в кишенях піджака, – на тиждень, у гості. Аж із самого Придністров’я. Із корешем… той… служили разом, можна сказать. Вітька Маклаченко, у цих… як їх, мля… у Старих Шаурах живе. Знаєш такого?

– Ні.

– Природу мені вашу хвалив. Він один живе, і я без сім’ї… Чуєш, цигарки в тебе не знайдеться?

– Не курю.

– А може… пару гривень? Я віддам, не сци! Мені, понімаєш…

Родіон запустив руку в кишеню джинсів. Рефлекс – аби відв’язався. Пальці наткнулися на пожмаканий папірець. Вийняв і миттю збагнув: Марта. Забув повернути батькові…

– На! – він простяг купюру незнайомцеві й одразу прибрав руку. – І греби звідси бігом…

Швидко повернувшись на кладку, Родіон підхопив вудлище: поплавець ліг і неквапливо рухався ліворуч, немов зібрався самохіть покинути ці береги.

– Агов, братуха, як тебе звать? Ти де живеш? – знову донеслося з-за спини. У Родіона аж засвербіло між лопатками. – Куди боржок занести? Юра Чуковський слово держить… Гей, клює, клює в тебе, ох, падло, тягни давай, тягни!.. Ет, пішла…

«От недоумок, зараз я йому вріжу…» – Родіон круто повернувся, ледве втримавшись на слизьких дошках, але цього типа, який до чортів поламав йому всю риболовлю, вже не було.

Коли рано-вранці в неділю двері за чоловіком і Мартою зачинились, Олександра знову взялася за отой лист. Від жінки, про існування якої вона зовсім нещодавно навіть гадки не мала.

«…Наше життя незабаром зруйнувалось, і я, втративши все, трималася лише тим, що дуже хотіла тебе знайти. Я пишу про це не для того, щоб мене, не дай Боже, пожаліли. Я хочу, Надю, щоб ти все-таки зрозуміла те, чого вперто не хочеш бачити: лихо стоїть на порозі твого дому… Я пробачила Максима Смагіна, відпустила заподіяний мені біль – і не таке терпіла! Ну виставив бабу, заборонив бачитися з дочкою та онуками, ну зненавидів без причини… Чого лише не буває на світі! Але ти? Подумай про дітей, Надю. Чого ти боїшся? Адже твій чоловік – чужа тобі людина. Не хочеш оселитися зі мною – я не наполягаю. Але піди від нього, і ти побачиш, як усе відразу зміниться на краще, адже ти ще зовсім молода. І ніколи не кажи більше: “Мамо, видно, така доля…” Виправдовувати й пояснювати будь-яке насильство стосовно себе або інших – великого розуму не потрібно. Це від страху перед життям або, простіше, – від малодушної віри, що, якщо заплющити очі, то з тобою, саме з тобою, нічого не трапиться…»

Але чому вона не пішла від батька? Чому зберегла один-єдиний лист у конверті, позначеному цифрою двадцять три? Куди поділись інші листи?

Відповіді не було.

Про свою матір Олександра майже нічого не знала. Навіть точної дати її народження, – усе було за сімома печатями, як багато що в клані Смагіних. Але батька пам’ятала чудово. Особливо той день, коли мама вже не могла плакати – просто мовчки стояла перед ним посередині кімнати з безкровним обличчям, палаючими очима і презирливою посмішкою. Над верхньою, завжди ніби трохи припухлою губою блищали крапельки поту. Вона, Саша, п’ятирічна, ховаючись за спинкою старого розкладного крісла, обережно визирнула. Нічого до ладу не розгледіла: тільки мамин величезний живіт, обтягнутий линялим ситцем домашнього халата. І відразу – страшний липкий звук ляпасу, потім стриманий, тремкий голос матері:

– Дурень ти, Максиме!

– Курва! Заріжу! – проревів батько, і Саша знову шмигнула за крісло, згорнулася клубком, затулила вуха.

Тільки коли шкірою відчула – батька в кімнаті більше немає, насмілилася вибратися зі свого сховку. Мати лежала на підлозі в калюжі крові. Халат задерся до стегон, руки, вкриті синцями, міцно-міцно обіймали живіт. Почувши шерех, мама підвелася, сперлася на лікоть, знайшла її каламутним поглядом і безвиразно промовила:

– Не бійся нічого, Сашенько. Біжи, дитинко, до сусідів, нехай викличуть «швидку»… Скажеш: у моєї мами передчасні пологи…

«Швидка» прибула хвилин через двадцять. Бригада піднялася на третій, не чекаючи, доки приповзе ліфт. Двері їхньої квартири були незамкнені, батько з опухлим обличчям тупцював у передпокої, але його одразу відсунули. Саша протиснулася до відчинених дверей кімнати, де на підлозі, як і раніше, лежала її мати. «Перекладайте за моєю командою, – почувся звідти голос лікаря. – Жінка непритомна, крововтрата дуже серйозна… Давайте в машину, а я розпитаю чоловіка…»

На похорон її не взяли.

А через три тижні батько привіз додому молодшого брата. Місяців зо два Валентина годувала грудьми сусідка Зоя. Погодилася вона неохоче, але молока в її пухких грудях вистачало на двох, а гроші були потрібні. Ще до того з села приїхала тітка Галина – допомагати, привезла гарний візок і купу дитячих речей. Батько ні в чому не брав участі, постійно зачинявся в спальні. Олександру переселили у вітальню, а кімнату звільнили від мотлоху, вимили й вичистили. Тепер тут стояло біля стіни дитяче ліжечко, поруч – столик для сповивання, а ще – нічник і кушетка для тітки.

Що було далі?

Через два роки вона знову перебралася до себе.

Тітка поїхала, Валентин підріс, у будинку з’явилася нянька. Саша ходила до школи, доглядати молодшого брата більше не могла, а він до того ж хворів – його мучила якась нікому не зрозуміла алергія. Батько відкрито спав з нянькою, однак вона хоч ненадовго змусила його відмовитися від алкоголю. Ця мовчазна добра жінка середніх років раніше працювала медсестрою в туберкульозному диспансері. Вона купувала харчі, прибирала, готувала на всіх, дбала про дітей, а пізно ввечері поверталася додому, де на неї чекали чоловік і двоє синів-підлітків. Вона вірою й правдою служила Смагіним, доки Валентин пішов у перший клас.

Олександра не пам’ятала її імені, але саме вона підштовхнула її до думки коли-небудь стати лікаркою.

Савелій закінчив училище з відзнакою, начепив новісінький, пошитий на замовлення мундир з погонами старшого лейтенанта, а незабаром одержав призначення й відбув на Далекий Схід. Батько знову почав безпробудно пити, і для них з Валентином настало справжнє пекло. Вона навчилася варити супи й каші, смажити картоплю і яєчню, прати важезну постільну білизну й терпляче вистоювати в чергах. І не зводила очей з молодшого брата.

Вона мріяла стати кардіохірургом, однак в інститут без зв’язків було не пробитися, хоча навчання давалося їй легко. Тверезо все обміркувавши, після восьмого класу Саша вступила в медичне училище. Без особливих зусиль і чиєїсь допомоги.

Там у неї з’явилися подруги й приятелі, вона почала курити й огризатися матом; ну і вже на другому курсі дещо знала й уміла з медицини.

Але коли в батька трапився важкий напад стенокардії, навіть пальцем не поворухнула.

Їй було сімнадцять, Валентинові – на п’ять років менше. Того похмурого дощового вечора вона сиділа за столом у кухні, байдуже спостерігаючи, як батько неохайно їсть макарони з сиром, раз у раз підливаючи в склянку з «бомби» із кріпленим червоним. Просто чекала, доки він насититься й піде до себе, а тоді мала вимити посуд, протерти стіл і розкласти підручники. Завтра залік.

Коли пролунав раптовий гуркіт, вона здригнулася. Майже спорожніла пляшка покотилася зі столу, перед її очима застрибало багряне батькове обличчя з кривим мокрим ротом, що жадібно хапав повітря.

– Погано мені,– просипів він. – Води дай… Або зроби що-небудь… поклич… Я тебе прошу!

– Сволота! – Олександра випросталася, дивлячись упритул. – Убивця! Ти хоч раз про нашу матір згадав за ці роки?

– Не смій, Сашко! – батько задихнувся, пальці з посинілими нігтями судорожно зашкребли по липкій клейонці.– Т-ти… – Він подався вперед, немов хотів схопити її, поперхнувся й раптом звалився ницьма, з маху вдарившись обличчям об підлогу.

На незвичний шум у кухню влетів Валентин і застиг на порозі.

– Скінчено, – сказала Саша. – Тепер ми з тобою вільні.

«Добре, що моїх немає вдома. Пощастило – тепер я так рідко буваю сама, – думала Олександра, вкладаючи пожовклий листок у конверт і ховаючи його в кишеню халата. – Олександра Борисівна Буславіна… І що тепер зміниш? Навіщо себе мучити непотрібними спогадами… Між іншим, треба б не забути попорядкувати на антресолях. Уся ця пилюка… Дещо випрати, прибратися. Збігати по харчі й приготувати їжу днів на два… – Вона зненацька всміхнулась. – От воно, це слово: попорядкувати. Воно лопотить і дирчить у мене в голові завжди, відтоді як себе пам’ятаю. Як маленький механізм, завжди ввімкнений… І що: від цього я щасливіша? А ті, хто поруч зі мною?..»

Якісь незвичні думки.

Мимохідь вона глянула в дзеркало в передпокої. Треба щось міняти. Обличчя вже далеко не молоде, тьмяна шкіра, гірка складка губ, недоглянуте волосся. Зайва вага, почала сутулитися…

Красива, нема чого казати. І ця історія з дочкою. Від неї не відскіпатися, тому що в ній дивне все, від початку до кінця. Дивне й болісне. І ще невідомо, як усе обернеться.

Вона вже збиралася лягати, коли замок вхідних дверей маслянисто клацнув. Ключем орудували неквапливо, по-свійськи.

Олександра завмерла і, як сомнамбула, пішла на звук, на ходу вмикаючи скрізь світло.

У передпокої стояв її молодший брат. Він дещо спав з обличчя, засмаг, незвично коротко постригся. Погляд спідлоба, напружена спина, на плечі – дорожня торба.

Валентин Максимович Смагін. Власною персоною.

13

– Що? Не чекали? – криво посміхнувшись, розліпив обвітрені губи Валентин.

– Валику! – від несподіванки вона кинулася забирати в нього сумку, водночас намагаючись обійняти. – Яка я рада! Де ти пропадав?

– Робота… Чого там пропадав… Та не метушись ти, Олександро, наче я щойно з того світу… – Він нарешті звільнився від її судомних обіймів, скинув мокасини і в самих шкарпетках, не випускаючи сумки з рук, пішов відмикати двері своєї кімнати. По дорозі через плече поцікавився: – Поїсти знайдеться?

– Та що за питання?

– Звідки мені знати, – буркнув він. – Може, ви тут… А інші де?

– Ночують на дачі.– Вона ніяк не могла зрозуміти, що її так тривожить: чи то по-особливому насторожене обличчя брата, чи то відчуженість і нездоровий блиск у його очах. – Зараз підігрію… У тебе все гаразд? Ти здоровий?

Валентин, не кинувши їй жодної відповіді, зник у кімнаті.

Олександрі не терпілося випитати, чому не телефонував, що з ним сталося на озері, де він, зрештою, пропадав. Однак коли брат сів на звичне місце за кухонним столом, вона якийсь час стримувалася, подаючи їжу. Їв він жадібно й неохайно, а наситившись, витер рот тильним боком долоні. Олександра простягла строкату паперову серветку й узяла сигарету.

– Дай і мені,– сказав Валентин.

– Ти ж не куриш! – здивувалася вона.

– Мало що… Хоч спробувати, навіщо ви себе труїте.

– Я б тобі не радила…

– Що ти все кудкудакчеш, Сашко? Мені що почати, що кинути, – як два пальці… Інша річ, якби Марта раптом закурила, – він посміхнувся, – отут уже ви б забігали…

Ім’я дочки спрацювало як спусковий механізм.

– До чого тут Марта? – насупилася вона. – Що за дурниці? До речі, може, все-таки поясниш, де тебе носило цілий тиждень? Ні дзвінка, ні записки. Адже якщо ти був у рейсі з понеділка, отже, і додому встигнув заскочити. Сумка он при тобі. А ми тебе по моргах шукали, Сергій з міліцією розбирався…

– Та облиш ти… – перебив він, закашлявся й зі злістю розчавив сигарету в попільниці.– Ну й лайно!.. Тільки не треба допитів, сестричко. Хвилювалися вони, шукали! Кому я тут потрібний?! А щодо Марти – помиляєшся. Доня твоя ще той фрукт. Затягла мене на озеро, наговорила хтозна-чого, втопила мій мобільник за триста баксів… І звідки мені знати, що за дурниці в неї в голові?

– Навіщо ти виказав дівчинці, що ми її вдочерили? Хто тебе тяг за язика?

– А доки ти збиралася морочити їй голову, Олександро? Однаково вона б додумалася, рано чи пізно, – поморщився Валентин. – Не роби з мухи слона. Ви що, збиралися все життя її за ніс водити?

– Не тобі це вирішувати! – спалахнула Олександра. – Нема в тебе такого права і не було, хоч ти й живеш у цьому домі. Якби я сама не сказала, ти б уявлення ні про що не мав.

– А що б від цього змінилося?

– Ти про що?

Він не встиг відповісти – задзвонив телефон у передпокої. Дзвінок був характерний, з мобільного. Олександра квапливо вийшла і, не вмикаючи світла, взяла слухавку. Щоки її палали. У кухні теж був апарат, дотягтися до нього було легко, але вона не хотіла говорити з будь-ким у присутності брата.

Телефонував Сергій, і його домашній, хоч і трохи стривожений голос приніс їй деяке полегшення.

– Вибач, що пізно, – сказав Федоров. – Твій мобільний не відповідає. Ти не спиш? Знаєш, не розумію, що зі мною відбувається. Глухе безсоння. У мене таке рідко буває.

– Я теж іще не лягла. – Олександра вирішила не говорити про повернення Валентина. – Може, серце розійшлося? Прийми валокордин… Ви коли повернетесь?

– Завтра вдень… Ти на роботу?

– Куди ж іще? – з прикрістю мовила Олександра. – На добраніч, Сергію.

Вона поклала слухавку й по дорозі назад зазирнула у ванну – освіжити розпашіле обличчя.

– Олександро! – долинув до неї голос брата.

– Що? – вона зупинилася на порозі.

– Я пішов спати. Втомився. Мені зранку в контору, опівдні знову в рейс. Зроби все як зазвичай… Бутерброди там, термос, чистий рушник. Ну, ти в курсі.

– Добре, – вона кивнула, сіла навпроти і все-таки змусила себе вимовити: – Зачекай, Валику. Ти завтра знову поїдеш, а я все-таки повинна знати, що там між вами сталося. Ти ж не просто так заявив їй, що вона нам нерідна, була якась причина?

– Знову за своє… Ну, зірвалося з язика. Забудьмо. Марта ж не кинула вас із Федоровим, не стала топитись?

– А ти цього прагнув?

– Ну й зануда ж ти, Сашо! Вдесяте повторюю: так вийшло.

– Вийшло? – вона піднесла підборіддя, її знов обдало жаром. – Вийшло так, що Марту звинуватили в злочині. Тягали в прокуратуру, допитували, всім потріпали нерви. Ти можеш хоч мені щось пояснити?

– А я тут до чого? Питай у неї! – Валентин примружився, підвищив голос. – Я ж тобі ясно сказав: дівка все розрахувала й організувала. Заманила мене, щоб нібито покататися на катамарані, а сама…

– Не починай репетувати. І не тисни на мене. Скажи спокійно: що конкретно сталось? І не смій називати мою дочку дівкою… Хто взяв гроші в кабінеті Савелія? Ти?

– Зовсім здуріла!

Валентин підхопився, замотався по кухні. Олександра насторожено стежила за ним. Вона надто добре знала свого молодшого: зараз він вагається, ще не вирішив – сказати правду чи якось відмазатися. Точно так само він поводився в дитинстві, коли брехав, – ховав обличчя, бігав колами, щоб виграти час, і щось обчислював, доки нарешті знаходив вигідний для себе варіант.

– Ну? То кажи!

– Посудина ця чортова заглухла… – Валентин різко зупинився й сів на кут столу. – Ми вилізли на берег, щоб вирішити, як діяти далі. Марта… Ну я ж не знаю, що в голові у твого дівчиська, Сашо! Вона раптом суне мені ці три тисячі доларів – і вимагає, щоб я назавжди забирався з вашої квартири… Можеш собі уявити?

– Так і сказала? Заспокойся, що в тебе з обличчям! І ти… Виходить, ти взяв ці гроші?

– А що мені залишалося? Я подумав: нехай заспокоїться, звичайний бзік, з підлітками й не таке буває. Не мозолитиму їй очі. Повернуся додому – все до копійки поверну Савелію. Гроші при мені, цілі й неторкані… З’їжджу й віддам з рук у руки.

– Коли?

– Щойно повернуся з рейсу, рівно через дві доби… У мене графік, Олександро.

– Ні! – раптово промовила вона. – Ти повинен побачитись із Савелієм до від’їзду і все йому пояснити.

– Ти таки здуріла! Ніч надворі, я втомився як пес. Ледве доповз до буди, а ти тут учиняєш допит. Якби я знав, за що вона мене ненавидить, ця ваша красуня…

– Валику, що з тобою? – перебила Олександра. – Я тебе не впізнаю. Ти певен, що з тобою все гаразд?

– Отож, – буркнув він, незряче втупившись у куток, – повернувся в рідне гніздо називається… Я тут усім як кістка в горлі… Помовч! – голос Валентина злетів і зірвався: – Я тобі ось що скажу: час нам розбігатися. Терміново. Давно треба було. Жили б як люди, кожне своїм життям. І ти ото все: «Валик, рідний, братик…» Наче я сопляк який. Ця твоя ідіотська опіка – вона он де в мене сидить!

Він рубонув ребром долоні по горлу, скривився і сплюнув у мийку.

Олександра здригнулась. Увесь цей час вона пильно стежила за обличчям брата. Незважаючи на сказане, в очах не було ні образи, ні гіркоти. Тільки відраза й холодна нудьга.

– Згодна. Роз’їжджаймося. Можу витратити на це свою відпустку – тим більше що вона скоро. А поки ти винаймеш кімнату і поживеш окремо, – уже майже спокійно промовила вона. – Але для початку повернеш гроші Савелію. І доки не зробиш це, обговорювати нам нема чого.

– Отак просто серед ночі? – зухвало поцікавився Валентин. – Що за примха?

– Не бачу нічого дивного. Зателефонуй, попередь, що приїдеш. Замов таксі. Не вистачить грошей – я додам. Ситуація надзвичайна, Савелій з Інною зрозуміють.

– Знаєш, сестричко, а не пішла б ти зі своїми витребеньками… Нікуди наш полковник не дінеться. Почекає, не збідніє… Я просто дивуюся тобі: завжди вважалося, що це Савелій у нас найкрутіший, але до тебе йому ще рости й рости. Скажи: це ж ти замочила нашого з тобою татуся?

– Ти що мелеш? Зовсім очумів?

– А от і ні.– Валентин навалився грудьми на стіл і потягся до її руки. Олександра відсахнулась. – Думаєш, я нічого не бачив? Як він хрипів і корчився на підлозі, а ти дивилася на нього й посміхалася… Що ти йому вколола, га?

– Забирайся геть! – закричала Олександра, зриваючись із місця. – У цю ж секунду. І якщо ти просто зараз не поїдеш у Шаури, я сама завтра зранку піду в прокуратуру й заявлю, що гроші в тебе.

– Гаразд, не кип’ятися… – Він ніби неохоче підвівся, позіхнув, потягнувся і, вже виходячи з кухні, кинув: – Уламала, зроблю.

Олександру бив сильний дрож, і, щоб угамувати його, вона взялася змітати зі столу брудний посуд. Відкрутила кран – гарячої нема. Довелося мити холодною. Люто, до скрипу, витерла тарілки, розставила по місцях.

Хвилин за десять демонстративно гримнули вхідні двері.

Вона кинулася до кімнати брата – замкнено, – і відразу перемістилася до кухонного вікна, що виходило на вулицю. Тролейбусна зупинка на протилежному боці була порожня, на тротуарі біліла пляма – зім’ята коробка з-під піци.

Валентин повільно, трохи сутулячись, вийшов з під’їзду й повернув праворуч. На одному плечі дорожня сумка, на другому – вона відразу це помітила – ноутбук у чохлі. На секунду стислося серце, поки він перетинав вулицю, і щоб не дати цьому болю розростись, Олександра відхилилася від вікна, різко засунула штору і вийшла, погасивши світло.

Світні стрілки старенького, ще минулого століття, механічного будильника в головах їхнього з чоловіком ліжка показували чверть на третю. Рівно о сьомій задеренчить його негучний, але абсолютно невблаганний дзвінок.

14

Йому й на думку не спало зробити так, як зажадала сестра: телефонувати серед ночі Савелію, попереджати… Зрозуміло тільки одне – час вішати табличку «Зачинено». Усе, що їх поєднувало з Олександрою, згнило й розсипалося. Роз’їхатися? Супер, давно назріло.

Із Савелієм він усе вирішив, поки в себе в кімнаті збирав найнеобхідніші речі, додавав до схудлої за час поїздки пачки купюр те, чого бракувало до трьох тисяч, і пакував комп’ютер. У Шаури їхати доведеться, тут без варіантів. Але ніяких розборок. Особливо на тлі того, що він у гарячці наговорив телефоном з Феодосії. Тому план приблизно такий: прибути на місце, подзвонити по домофону біля воріт, підняти з ліжка, застукати зненацька. Не дати отямитися – гроші з рук у руки, ані ногою через поріг, не кажучи вже про те, щоб увійти в дім.

Утоми Валентин не відчував, навпаки: тільки легке збудження, нервовий лоскіт, як у пацана, що вплутався в ризиковану гру зі старшими. Стирчати на тролейбусній зупинці сенсу не було – транспорт давно не ходить. Тож він перетнув вулицю й повернув у бік площі. Там, біля метро, в будь-який час доби стирчать таксисти, і знайти такого, який погодиться їхати за місто, – не проблема.

Він попрямував до третьої від кінця машини – синій «форд» зі світляним бруском на даху, де зазначався телефон фірми, здавався новішим. Нахилився, притримуючи на плечі сумку, і зазирнув у відчинене вікно передніх дверей.

– Привіт, – сказав Валентин.

У салоні світилося. Водій непоспіхом повернувся на голос. Питання в погляді не було. Біля важеля перемикання швидкостей тьмяно чорніла солідних розмірів монтировка.

– Ну? – спитав він, мружачись і швидко проводячи долонею по твердому їжачку над невисоким горбкуватим чолом.

Валентин кілька секунд вдивлявся: потертий шкіряний жилет поверх футболки, сухі, без грама зайвого, м’язи передпліччя, уважні щілинки очей під щіткою густих темних брів – і нарешті поставив своє питання:

– За місто повезеш?

– Залежно куди, – водій злегка знизав плечима. – Далеко?

– У Шаури. Котеджне селище, кілометрів тридцять п’ять звідси.

– Знаю. Скільки вас їде?

– Я сам.

– А ти в курсі, що мені доведеться щось дати тим двом, які переді мною стоять? За позачергове?

– Уже здогадався.

– Добре, – сказав водій. – Тоді приплюсовую. Загальну суму чітко уявляєш? І назад мені вхолосту пиляти. – Хлопець назвав цифру.

– Не вхолосту. – Валентин відчинив задні двері й кинув сумку на сидіння. – Буде тобі два кінці. У мене справ – на півгодини, і відразу назад.

«Форд» вивернув ліворуч, проскочив повз першу машину в ряді тих, що чекали на пасажирів, і застрибав униз по бруківці Сумської. Світлофори вздовж вулиці врізнобій моргали жовтим; по площі з дзижчанням і сигналами повзали двійко прибиральних машин, згрібаючи пивні бляшанки й пакети з-під чипсів. Праворуч зачорніли липи й дуби міського саду. Мигнув і зник підсвічений пам’ятник, потім темний фасад опери, обліплений рекламними щитами.

Усі сорок хвилин, доки не повернули з траси на бетонку до Шаурів, Валентин удавав, що дрімає. Марно чесати язиком не було бажання, та й водій не виявляв охоти спілкуватися. Спочатку прокручував у голові ймовірні сценарії, намагаючись відгадати, як зреагує на нічний візит Савелій, потім кинув – ситуація сама підкаже. А коли знову розплющив очі, обабіч дороги стрибками неслася глибока пітьма нічного лісу, у вікно віяло сухою глицею, а попереду, метрів за сто, освітлена хитким жовтим світлом, маячила смуга опущеного шлагбаума і ліворуч від неї – вікно буди охорони, де тьмяно світилося.

Водій загальмував, мало не впершись капотом у шлагбаум, і коротко посигналив.

Минуло хвилини три, перш ніж із будки з’явився охоронець. Рухався він перевальцем, загрібав берцями по бетону, на плечі дулом донизу теліпалася на ремені помпова рушниця. Зупинившись метрів за три від машини, хлопець присів, посвітив ліхтарем у салон і поцікавився:

– Куди їдемо, шановні?

Валентин смикнув двері, обійшов «форд» і неголосно мовив:

– До Смагіних. Я брат Савелія Максимовича.

– Документ є?

Порившись у кишені куртки, Валентин подав паспорт. Охоронець, світячи з-під руки, подивився, погортав і повернув.

– Машина ваша? – запитав він.

– Це ж таксі, хіба не видно?

– Моя справа – запитати, – охоронець відвернувся. – Сторонній транспорт на територію в нічний час не допускається. У мене наказ.

– Який на хрін наказ? – обурився Валентин. – Тут термінова справа, я туди й назад. Мені що – пішки по селищу тягтися?

– Претензії не до мене. У мене наказ, – повторив охоронець, чухаючи під пахвою і позіхаючи. – Вас пропущу, машину – ні. Хочете скаржитися – скаржтеся.

– Може, як виняток?

Охоронець подумав, потім сказав з лінивим смішком:

– Мені моє місце подобається. А іншої роботи в селищі немає.

Водій байдуже спостерігав. Коли Валентин повернувся в машину, він уривчасто запитав:

– Які варіанти?

Валентин відповів не відразу. Мудило-охоронець поламав йому всю схему. Щоб усе пройшло як задумано, машина була вкрай потрібна. Тепер усе доведеться міняти на ходу.

– Котра година? – запитав він.

– Двадцять дві на четверту…

– Я за один кінець просто зараз розрахуюсь. Чекай, повернуся на початку п’ятої.

– Мені байдуже. Ніч однаково псу під хвіст. Тільки без запізнень, довго не чекатиму.

Валентин відрахував гроші, кивнув і вибрався з машини, прихопивши сумку й комп’ютер. Уже обминаючи шлагбаум, почув, як охоронець командує водієві прибрати машину з проїзду.

Спереду тяглася дорога з капітальними огорожами вздовж узбіч. Де-не-де горіли ліхтарі, але рідко. Добре б іще згадати, у який із провулків треба повернути… Під ногами гудів прожарений денним сонцем бетон, пахло мокрою землею з квітників за парканами. Ставало дедалі прохолодніше, звична річ у серпні перед світанком.

Метрів через двісті Валентин повернув у темну бічну вулицю й одразу відчув, як дорога пішла під ухил. Навколо не було ані душі. Бетон слабко сірів у сутінках, рухатися можна було без особливих зусиль, не витріщаючи очей і не побоюючись влетіти в канаву. До того ж наприкінці вулиці раптом виринуло з-за широкої крони дерева і більше вже не зникало з поля зору, наче вказувало дорогу, жовте око ліхтаря – того самого, що стирчав майже біля самої води поряд із будинком Савелія.

Через кілька хвилин Валентин стояв перед автоматичними воротами на ділянку Смагіних. Наприкінці вулиці, там, де обривався бетон і стирчав ліхтарний стовп, угадувалося озеро. До самої води, освітлена ліхтарем і покреслена тінями, тяглася огорожа. Правіше від воріт розташовувалася зварена зі сталевого листа хвіртка – міцна на вигляд, як і все, що оточувало старшого брата. Поруч – білий ґудзик дзвінка та пластикова ґратка переговорника.

Він підняв руку, щоб подзвонити, – і раптом завагався. Через ворота доносилися неясні шерехи й сопіння пса. Але рука відмовлялася зробити простий рух – натиснути кнопку.

Зціпивши зуби, Валентин безгучно вилаявся – а тоді, перекинув сумку на інше плече, сунув зрадницьку руку в кишеню куртки, повернувся й побрів до води.

На березі його охопило тремтіння. Клята вологість! Це все туман, у який, як у брудну вату, кутається озеро. Але поки мочився під вербою, постогнуючи і кривлячись, похмуро подумав: «Не бреши хоч собі. Зізнайся чесно, що боїшся. Боїшся Савелія. Бо він слів дарма не витрачає. І ти чудово пам’ятаєш, що він сказав перед тим, як кинути слухавку…»

Валентин рвонув, застібаючи, блискавку куртки і пройшов з півсотні метрів уздовж берега. Утоптана стежка вилася між кущів. Виявивши прогалину в листі, він відсунув гілку й ступив уперед, опинившись коло самого краю беззвучної води. Щось нечітко видніло спереду. Він придивився – солідний уламок залізобетонного фундаментного блока, що хтозна-як потрапив на берег. Дальший край мокне у воді, ближчий захований у траві.

Валентин поставив на траву обидві сумки – дорожню і з комп’ютером. Відшукав у кишені ліхтарик. Тонкий промінь вихопив із сутінків вологу від роси поверхню бетону – і тільки тепер він усвідомив, що його легкі туфлі теж наскрізь промокли. Байдуже… Зараз треба присісти, розслабитися, все зважити й прийняти єдине правильне рішення. Помилитися не можна. Тим більше що інша частина його свідомості, більш розважлива й менш боягузлива, нашіптувала: дурниці все це, не панікуй, треба просто піти, подзвонити й покінчити з цим раз і назавжди.

Він сів на блок обличчям до озера і подивився в темряву, потім знову посвітив навколо – надто вже тут було порожньо й глухо. Від тиші дзенькало у вухах. І минуло не менш як пів хвилини, доки йому здалося, що він чує ще деякі звуки. Які не мають стосунку ні до озера, ні до дрібних істот у чагарнику на березі.

Спохопившись, він миттєво загасив ліхтарик і зачаївся, але було пізно. Просто до того місця, де він сидів, хтось неквапом пробирався в темряві, не дуже дбаючи про те, щоб не шуміти. Потім почувся тріск, із шумом розсунулися гілки, і чорна тінь застигла, вдивляючись у темряву. Нарешті гучний нетверезий голос мовив:

– Агов, ти чо там заховався? Я всьо равно бачу. Вітя?

Валентин мовчав, зціпивши зуби.

– М-малахов, падло! Я ж тебе три часа шукаю. Ну ти канкрєтна гідра…

Прибулець подався вперед, плутаючись у траві.

Валентина охопила лють. Якого біса? Звідки тут узявся цей п’янюга?

– Я не Малахов, – процідив він крізь зуби. І ввімкнув ліхтарик, спрямувавши його приблизно туди, де мала бути фізіономія ще невидимого прибульця.

Промінь вихопив з темряви хитку сухорляву фігуру в довгополому, явно не до зросту, піджаку, бувалих штанях і пляжних пантофлях на босу ногу. В руках у незнайомця не було нічого підозрілого, крім пластикового пакета, у якому виразно проступали обриси самотньої пляшки.

Валентин повів променем вище, щоб розгледіти обличчя, і здригнувся. Відчуття було – наче мимохідь глянув на себе в дзеркало, тьмяне, давно не мите, засиджене мухами. Якби не загальна пом’ятість, триденна щетина й свіжа, ще кровоточива подряпина на вилиці… Але решта! Світлі рудуваті брови, вузьке перенісся, гладенький, із двома горизонтальними складками лоб… І пласкуваті губи, і підборіддя – невелике, твердих обрисів…

– Хв-вате, гаси свєт… – прикриваючись передпліччям, запротестував чоловік. – А де ж тоді цей… Вітька мій?

– Звідки мені знати. – Валентин вимкнув ліхтар, але ховати не став.

– А ти хто?

– Відпочивальник, – посміхнувся Смагін.

– На ляща? – пожвавився прибулець. – Це ми понімаєм. Діло хароше. У нас на Дністрі…– Він замовк, наче втратив думку, потоптався на місці, знову звикаючи до темряви, і раптом сказав: – Ан-ну посунься трохи. Я тоже сяду. Треба оддихнуть.

Скинувши піджак, незнайомець лишився у світлій тенісці з відкритим коміром. Піджак недбало кинув на бетон, а сам із видихом сів і став закурювати, чиркаючи напівпорожньою запальничкою й низько нахиляючись до долоні.

– Коньяк будеш? – не розгинаючись, запитав він. – Хароший. У мене й стакан із собою… Ану світи сюди.

Не чекаючи згоди, виставив на блок почату пляшку тризіркового «хеннессі» і м’ятий пластиковий стакан.

– Ого! – здивувався Валентин.

– Раз живьом, – розсміявся незнайомець. – Я до Вєрки в магазин побіг, коли в нас усе кончилось, а в неї тіки оце французьке пойло. А, думаю, хрін із ним, гуляєм. А поки ходив, корефан мій кудись звалив, наче не я в нього в гостях.

– Піджак твій упав, – зауважив Смагін. – Намокне.

– Ох, мля! Там же ж документи!

Чоловік упав навкарачки й став шукати у траві біля води, бурмочучи:

– Юра Чуковський… серйозний, пазітівний… не бомж якийсьо… У нього бомаги в порядку, можеш не сумніваться…

Відшукавши піджак, він накинув його на плечі й виголосив:

– Всьо, розливаю!

Довелося знову ввімкнути ліхтар. Щоб як слід розгледіти, які в цього Мийдодіра руки. І ще деякі деталі.

Чоловік простягнув лапу з пляшкою, комір його теніски розчахнувся, оголивши трикутник свіжої засмаги, безволосі груди й глибоку ямку в тіні між ключицями.

– Готово, – оголосив Чуковський. – Коньячок який, га? Ну, давай, брат, за знайомство. А снасті твої де? – раптом смикнувся він.

– У кущах, – спокійно сказав Валентин. – Темно ж іще.

– Тебе як звать?

– Зараз, – сухий гарячий туман, зовсім не такий, як той, що висів над озером, раптово застелив очі.– Зараз, – повторив Валентин і квапливо вхопився за сумку. Потягнув одну блискавку, за нею іншу – від потаємної кишені, а потім, ще не обертаючись, невиразно промовив: – Тут у мене… закусити…

О пів на сьому, коли вже остаточно розвидніло, прокинувся таксист – водій синього «форда». Машина стояла на всипаному сухими голками майданчику між сосновими стовбурами, за два кроки від дороги. Двигун устиг охолонути. Щулячись від ранкового холодку, таксист вибрався назовні, кілька разів присів, розминаючи затерплі суглоби, відійшов до найближчого дерева, а потім попрямував до буди охорони біля шлагбаума.

Там уже не спали. З’явився змінник, і обидва охоронці дули розчинний «Якобс» зі здоровенних кухлів і чесали язиками. Водій заздрісно покосився на теплу пару, що піднімалася над кухлями, привітався й запитав:

– Мій не з’являвся?

– Тепер і не з’явиться, шо там ждать. Загуляв твій клієнт!

Таксист запустив матюком на адресу пасажира і подався до машини. Завів, заднім ходом викотився з-під сосен на бетонку і вже через сорок хвилин в’їжджав у місто.

15

Понеділок у хірургічному відділенні – непростий день сам по собі. Одна розрада, що не операційний. Зранку – конференція в завідувача за присутності лікарів і сестер. Далі – виписка з аптеки і з лікарняного складу видаткових на тиждень. Тобто перелік на восьми сторінках і в чотирьох примірниках: медикаменти, інструменти, шовний і перев’язний матеріал, серветки, маски тощо. Плюс звіт про витрати. І нарешті, головний жах – щомісячне взяття проб з операційного блоку на стерильність. Він теж випав на цей понеділок, про що й було повідомлено на конференції. Вата, марля, шовк, кетгут, повітря, змиви з рук, зі стін, з обладнання, – усі проби відповідно впакувати й доправити в лабораторію.

Покінчивши з цим до пів на третю, Олександра помчала в гістологію – забрати результати, бо знову немає кому. Ліфт, що спустив її, був набитий хихотливими студентами, але щойно вона вийшла в себе на другому, відразу побачила, що коридором до неї несеться молоденький ординатор Осичко, пробігаючи між ходячими підлітками з їхнього відділення. Помітивши Олександру, він ще здалеку гучно закричав:

– Сан Максимівно, вас до телефону, терміново!

Вона прискорила крок. На ходу запитала єдине: «Куди?»

– До завідувача, – відрапортував захеканий Осичко. – У кабінет!

Те, що телефонували не на пост, а прямо до Сизоненко, відразу змусило її насторожитися. Близьким родичам таке категорично заборонялося.

У кабінеті, обставленому майже новими шведськими меблями й дарованими цяцьками, до яких начальство було небайдуже, на столі лежала слухавка. Сам Сизоненко тупцював біля вікна – ніби дистанціювався. Щойно Олександра влетіла, кивнув на стіл, дивно глянув і відвернувся – мовляв, розмовляйте вільно, я вам не заважаю. Вона кинула бланки з гістології на стіл, схопила слухавку і тільки встигла вимовити: «Слухаю!» – миттю впізнала голос слідчого.

– Олександро Максимівно? – мовив Дроб. – Я ось про що хотів попрохати. Чи не могли б ви спуститися до входу в головний корпус? Це ненадовго.

– Я… – гублячись у здогадках, пробурмотіла Олександра. – У мене… чергування. Я не знаю…

Вона підвела голову й перехопила погляд завідувача. Той кивнув – очевидно, був у курсі:

– Ідіть, Сашо. Вас чекають. Тільки занесіть аналізи на перший пост.

– Добре, зараз… – Їй не відразу вдалося зібрати папірці, що розповзлися зі столу. Щось тут було не так. Марта?

В ординаторській, слава богу, нікого. Олександра скинула халат, одягнутий через духоту на голе тіло, натягла кофточку і квапливо застебнула, плутаючись у петлях. Перевзулася й помчала вниз. У вестибюлі товклись відвідувачі, але Дроба серед них не було. Вона вийшла з пропахлого вогкістю й лікарняною кухнею похмурого приміщення на сліпуче сонце, зупинилась і, прикриваючи очі долонею, стала роззиратися.

Слідчий сидів на лавці на самому початку каштанової алеї, що тяглася від в’їзних воріт. Поза недбала, нога за ногу, пальці зчеплені на коліні, пухке підборіддя задерте, немов найбільше у світі його зараз цікавить метушня горобців у кроні дерева. Олександра збігла сходами, і слідчий, помітивши її, одразу набув офіційного вигляду, сухо кивнув і вказав жестом: сідайте.

– Я, Олександро Максимівно, – почав Дроб, – потривожив вас, щоб поставити кілька запитань.

– Але ж ви самі сказали, – скинулася вона, одразу зашарівшись від хвилювання, – що питання вичерпане і справу не порушують?

– Помиляєтеся. Нічого подібного я не казав. Якщо бути точним, я сказав «призупинено»… Але для початку повідомте: коли й за яких обставин ви востаннє бачилися з вашим братом Валентином?

Оцього Олександра не чекала. Прикусивши язика, вона злякано глянула на слідчого, намагаючись зрозуміти, що в того на думці. Однак фізіономія Дроба була непроникною.

– Коли? – повторила вона, гарячково збираючи думки. – Поясніть, Олегу Степановичу, що відбувається? Чому вас це цікавить?

– Дайте відповідь, будь ласка, – без жодного виразу повторив Дроб.

– Учора, – промовила вона, відчуваючи, як на чолі виступає піт. – Учора пізно ввечері він зненацька повернувся. До цього я гадки не мала, де він і що з ним.

– Гаразд, – кивнув слідчий, ніби погоджуючись. – То коли це було?

– Десь опівночі.

– І як він пояснив свою відсутність?

– Роботою. Звичайним рейсом. Брат працює провідником. При ньому була дорожня сумка, яку він завжди бере з собою.

– Чи брат повідомляв вас про щось важливе? Наприклад, про якісь обставини його поїздки на катамарані з племінницею?

– Ні.– Вона не збиралася про це говорити.

– Гаразд, – промовив Дроб. – А тепер скажіть: чому ваш брат Валентин і сьогодні не ночував удома?

– Звідки ви взяли? – Олександра здригнулась. – Абсурд якийсь…

– Дарма ви так, Олександро Максимівно, – у голосі Дроба пролунав стриманий докір.

З-за рогу лікарняного корпусу налетів порив вітру. Гілля каштана зметнулося, горобці кинулися врізнобіч.

– Річу тім, що ваші питання мені незрозумілі.– Вона вперто підняла підборіддя. – Так, у нас виникли певні сімейні проблеми, але вони розв’язалися… Вибачте, Олегу Степановичу, але в мене робота, я на чергуванні і не можу виходити надовго.

Вона підвелася, даючи зрозуміти, що говорити більше немає про що.

– Так-так, звісно. – Дроб кивнув, але замість того щоб попрощатися, офіційно промовив: – Бачте, обставини такі, що я мушу вас… трохи затримати. Доведеться вам проїхати зі мною.

– Навіщо?!

– Річ у тім… Мені не так просто це повідомляти, але вам необхідно… е-е… упізнати тіло.

– Що?! Яке ще тіло?!

– Стандартна процедура, – слідчий говорив уривчасто, наче відкушуючи слова по одному. – У нас є підстави вважати, що ваш брат, Валентин Максимович Смагін… Словом, сьогодні близько п’ятої ранку йому було завдано тяжких тілесних ушкоджень, несумісних із життям. І маємо летальний результат.

– Зачекайте… – розгубилась Олександра, – я щось погано вас розумію…

Потім вона не могла згадати, як опинилася в машині з зеленою смугою на борту, вздовж якої можна було прочитати напис: «Обласне слідче управління». Машина мчала містом, і Олександрі здалося, що раптом настали густі сутінки, хоча причиною було тоноване скло. І коли вона про це здогадалася, то непевно, перемагаючи біль у серці, подумала: «Ти впораєшся». І ще: «Невже саме так усе скінчилося?»

Слідчий сів поруч із нею на заднє сидіння. Водій курив, і Олександра, попросивши в нього сигарету, жадібно затяглася. Коли сигарета згоріла до фільтра та обпалила пальці, вона запитала:

– Де це сталося?

– У Шаурах, – відгукнувся Дроб, обережно поглядаючи на жінку, чия коротка, але бурхлива істерика його приголомшила. – На березі озера. Труп виявили о пів на дев’яту місцеві рибалки й відразу зв’язалися з райвідділом. Звідти повідомили в прокуратуру, група виїхала на місце через п’ятнадцять хвилин.

– Вони… У вас такий… такий порядок?

– Ні,– сказав Дроб. – Зазвичай так не робиться. Однак у Шаурах особливий режим. Там мешкають високоповажні особи. Крім того, при постраждалому виявлено документи й мобільний телефон.

– Чому ж тоді…– промовила вона й замовкла, намагаючись упіймати думку, що вислизала.

– Я здогадуюся, про що ви хочете спитати… – Слідчий торкнувся водієвого плеча: – Тут не повертай, там затор… Савелій Максимович уже в курсі. Але його поінформували тільки після того, як основні слідчі дії закінчились і тіло відвезли. Для цього були досить вагомі причини.

– Це я, – пробурмотіла Олександра, не відриваючи погляду від сірої ворсистої тканини чохла на водійському сидінні.– Я в усьому винна. Я вигнала його з дому і змусила серед ночі їхати в Шаури.

– Чому?

– Бо вважала: гроші слід повернути негайно… Так-так – оті самі три тисячі, через які наш старший брат подав заяву в прокуратуру. Це через них допитували Марту. Увесь цей час гроші були у Валентина.

Слідчий кивнув, ніби чекав саме таких слів.

– Хіба Савелій не зміг би… упізнати його? Навіщо ви мене мучите?

– Олександро Максимівно! – Дроб помовчав і насупився. – Прошу прийняти це як факт. Існує таємниця слідства. І все-таки повірте – є дуже серйозні обставини, які не дозволили нам звернутися до вашого старшого брата.

Казенна машина пригальмувала біля воріт чотириповерхового сірого будинку, вибудуваного у формі літери «П», повільно перетнула курний асфальтований двір і зупинилася біля окремої будівлі в глибині. Прямо виднілись оббиті бляхою двостулкові двері, до яких вів бетонний пандус, поряд – два напівпідвальні заґратовані вікна. За немитими шибками палали яскраві лампи.

Поки вони піднімалися пандусом, Дроб підтримував її під лікоть. Потім двері з важким схлипом відчинились, і їх зустрів дід у ватнику поверх брудного білого халата. Не кажучи ні слова, старий розвернувся й зашаркав попереду довгим холодним напівтемним коридором з голою цементною підлогою, на якій подекуди темніли калюжки. Запах лізолу та хлорного вапна аж виїдав очі.

Усе тіло Олександри застигло й напружилося в чеканні.

Дід штовхнув наступні двері й відступив. З глибини залитого білим світлом приміщення з’явилася безмовна довготелеса фігура в зеленій хірургічній куртці без ґудзиків й одноразовій шапочці набакир і жестом запропонувала не затримуватися на порозі.

Олександра зробила крок, відступила до стіни, роззирнулась – і раптом зрозуміла, що спокійна. Що нічого не боїться й готова побачити будь-що. Примиритися з непоправним. Можливо, ще раз заплакати. Спочатку від жалю до себе, від здивування, а вже потім за ним – сварливим, жорстоким, байдужим, зайнятим тільки собою… За своїм молодшим братом.

Працівник, тягнучи за собою каталку, пройшов повз них із Дробом до величезної, на всю стіну, холодильної камери й відімкнув опечатане гніздо. Потім звичним рухом висмикнув звідти щось довге, вузьке, обгорнуте в хрусткий від лютого холоду жовтуватий пластик, переклав на каталку й розвернув потрібним боком.

Ще здалеку Олександра помітила під пластиком пасмо волосся того єдиного відтінку, який не сплутати із жодним іншим, і рельєф лоба – його досі пам’ятала її рука. Коліна ослабнули, і довелося притулитися до холодних кахлів стіни.

– Відкрийте, – без інтонації промовив Дроб.

Санітар виконав розпорядження й відступив.

Перед Олександрою виникло воскове обличчя з навіки застиглим гордовитим, жалюгідним і невдоволеним виразом. Оголену шию та вилицю вкривали засохлі патьоки крові, кров запеклася на підборідді й навіть на скроні, утворивши бурі згустки. Нижче, там, де сходилися до ключиць шийні сухожилля, що виразно проступили в смерті, зяяла невелика ранка, оточена, як тінню, синцем. Здалеку вона була схожа на ледь відкритий дитячий рот. Вкритий памороззю пластик навколо голови трупа швидко брався дрібними краплями вологи – немов покійний продовжував дихати.

– Чи ви знаєте цю людину? – поставив слідчий протокольне питання.

Зробивши над собою неймовірне зусилля, Олександра ступила вперед і вдивилася ще уважніше.

А тоді повернулась і, ледь стримуючи подих полегшення або вигук сліпої, безпам’ятної радості, і чітко вимовила:

– Ні. Із цією людиною я не знайома. Це не мій брат!