Ті, кого немає

1

Крихітне дзеркальце, прихилене до щербатої бетонної стінки, весь час сповзало, і йому ніяк не вдавалося впіймати в ньому власне відображення. Нарешті вдалося: на нього глянуло похмуре змарніле обличчя, заросле триденною щетиною. Очі збуджені, повіки припухлі. Волосся – рудувато-русяве, коротко обстрижене, але вже почало відростати. Деталі він не став фіксувати: смикнув застібку спальника, перекотився на інший бік і розправив задерев’янілу спину. З віконного прорізу тягло похмурою свіжістю – уночі пройшов короткий дощ, а з коридора – складною сумішшю запахів сирого цементу, застарілого гару, екскрементів, злежаного ганчір’я, якоїсь хімії, що поступово розкладається.

Валентин посміхнувся.

Паскудна штука – пам’ять. Геть стерти щось, наче й не було його, вдається не завжди. Особливо хвилини поразок або ганебної слабкості на зразок тієї, яка охопила його, щойно він витяг лезо ножа з рани на горлі недоумка біля озера в Шаурах. Чуковський уже не дихав, припинилися судомні посмикування кінцівок. Усе норм. Але тут з ним самим щось трапилось – його немов раптово оглушили. На якийсь час він перестав усвідомлювати себе і навкілля.

Так тривало, аж доки в мозку спалахнуло: хочеш ти цього чи ні, а труп, допоки він не почав клякнути, слід перевдягти й забезпечити правильними документами та своїм мобільником. Номер з перевдяганням біля краю чорної води, у мокрій від роси траві, запам’ятався як кепський сон. Зрештою йому вдалося здерти з мерця одяг, що просмердів дешевим тютюном і похмільним потом, і натягти на нього власний. Довелося розпрощатися з новісінькими джинсами й м’якими мокасинами. Потім, витягши із сумки запасну пару штанів та кросівки, Валентин переодягся сам.

Слідів крові на ганчір’ї Чуковського практично не було, тому він просто заштовхав речі в ту ж таки дорожню сумку, де звільнилося місце, і за допомогою вологої серветки знищив відбитки пальців скрізь, де вони могли залишитися. Заяложений придністровський паспорт із чужим іменем, яке відтепер йому належало носити, і достеменно схожою на нього фотографією Валентин сунув у нагрудну кишеню.

Потім ще раз уважно оглянув усе навколо, підсвічуючи ліхтариком, що тьмянів із кожною хвилиною. Підібрав пластиковий пакет небіжчика, кинув у нього пляшку, понюхав і вихлюпнув у воду неторканим коньяк з паперового стаканчика, а його теж відправив у пакет. Затоптаний недокурок сигарети «Фест» пішов за стаканом. Чуковський лежав сумирно – на боці, привалившись кощавою спиною до бетонного блоку й підібгавши ліве коліно до живота. Обличчя не видно, та й не було там чим особливо милуватись.

Тільки після цього остаточно ввімкнулася голова, і Валентин почав прораховувати подальші дії. Головне рішення прийнято. Тепер – де пересидіти кілька днів, доки ситуація остаточно з’ясується. Кинувши на плече дорожню сумку, він наостанок іще раз оглянув місце свого перевтілення в Юрія Чуковського. Трава пом’ята, але не надто. Місце тихе, виявлять труп не одразу, а виявивши, спочатку сприймуть за сонного алкаша.

Просто перед ним чорніла прогалина між кущами. Ступивши кілька разів, Смагін вибрався на втоптану стежку, що повторювала вигини берега, і рушив на світло віддаленого ліхтаря. На сході вже починало сіріти, але пасма туману, що наповзали з озера, обмежували видимість. Повернувши праворуч, він минув шеренгу темних котеджів і через кількасот метрів вибрався на бетонку, яка вела до поста охорони на в’їзді. Однак шлях через пост був для нього закритий, і Валентин навмання сунувся в перший-ліпший провулок, потім повернув ще раз – і незабаром опинився біля огорожі, якою було обнесено територію селища. Тяглася сталева сітка заввишки у два з половиною метри, закріплена на вбитих у землю трубах, а за нею в мряковинні чорніли крони старих сосен. По верху сітки було додатково навернуто колючку.

Валентин пішов уздовж огорожі, плутаючись у темряві в сухому бур’яні, і незабаром натрапив на діру в сітці, зроблену гострозубцями. Діра була загороджена якимись дошками, але тільки для годиться. Відсунувши дошки, він протиснувся в діру, а потім, важко дихаючи, перемахнув через протипожежну смугу й заглибився в ліс.

Через кількасот кроків Валентин зупинився біля старої сосни з роздвоєним стовбуром. Дістав ніж, акуратно зняв мохову подушку й узявся рити заглибину в пухкому піщаному ґрунті. Коли яма стала досить глибокою, він звалив у неї одяг Чуковського, пляжні пантофлі й пластиковий пакет разом з його вмістом, після чого все утрамбував, загріб вручну, а зверху поклав кілька шарів моху та присипав глицею. Після цього, гидливо отряхнувши долоні, підхопив сумку, що помітно полегшала, і закрокував навпростець сосняком, намагаючись тримати курс на південний захід.

О чверть на сьому він уже стояв на головній трасі за пів кілометра від повороту на Шаури, чекаючи попутну маршрутку й ламаючи голову над тим, куди податися в місті. І тільки в автобусі зненацька згадав: лепрозорій! Як же це він забув?

«Лепрозорієм» по-місцевому називали напівзанедбаний недобуд на східній околиці міста. Багатоповерховий лікарняний комплекс на понад тисячу ліжок, звідки будівельники пішли ще наприкінці дев’яностих. Йому не раз траплялося там бувати. У такій ситуації – саме воно. Погано тільки, що наразі немає мобільного, бо Шахтаря можна застати вдома тільки рано-вранці, та й то не завжди…

Саме туди його й привів Шахтар – діловитий смаглявий напівкровка, нащадок угандійського студента, який давно відбув на батьківщину, і жительки приміської Покотилівки, котрий промишляв чим трапиться – від дурі до малоліток. П’ятий поверх правого крила похмурої бетонної коробки, що поступово руйнується і йде в землю – «особлива зона», куди із суто технічних причин нікому не було ходу, за винятком тих небагатьох, хто знав дорогу. Зайвих питань Шахтар не ставив, зате надав Валентинові каремат, старий матрац і спальник, а ще – їжу й питну воду.

Отак він і опинився в порожній кам’яній щуроловці, схожій на камеру-одиночку, де мусив гнити, доки ситуація проясниться. Шахтар, як і було домовлено, більш-менш регулярно заходив з новинами, їжею та водою. Однак новини були далеко не такі, як очікувалось: у сестри й Савелія – жодних ознак жалоби. Повагавшись, Валентин доручив хлопцеві ретельніше розвідати й дав необхідні телефонні номери. Результат – нульовий. В обох сім’ях усе гладенько й спокійно, начебто нічого й не трапилося.

Отут Валентин напружився. Те, на що він наважився, по суті, було напрочуд схоже на деякі витівки з його дитинства: що спонтанніша брехня, що менш правдоподібна й більш нахабна, то легше йому вірили. Треба тільки не проґавити, вчасно розчути негучний голос, що підкаже готову версію. Біля озера йому він і довірився.

Але тепер ґрунт, який Валентин уже ніби намацував під ногами, знову зник. Жодної конкретики. Гроші, які він платив Шахтареві, вилітали марно; він уже не вірив, що мулат хоча б щось розкопає. Часу минуло чималенько – тиждень, і в перші дві доби про Шаури в міських новинах не було ані рядка, якщо не брати до уваги рекламу з пропозиціями елітних ділянок у водоохоронній зоні. Потім ноутбук здох, зарядити його не було де. Від тижневого сидіння в брудному бетонному боксі – недобудованій операційній – і виснажливого неробства можна насправді збожеволіти. Залишалася вузька щілина між випадковим і ймовірним, через яку начебто ще був шанс протиснутися й почати нове життя під чужим іменем. Але не тут і не зараз…

Смагін різко видихнув крізь зуби й попрямував до одвірка, щоб справити потребу над шахтою ліфта – порожнім провалом у п’ять поверхів заввишки, який розтинав коридор надвоє. Однак на півдорозі зупинився й застиг, прислухаючись.

З гулкої кишки коридора чітко долинали кроки. Наче хтось без особливого поспіху прогулювався там у взутті на твердій підошві. І йшли ті звуки не звідти, звідки зазвичай з’являвся Шахтар, а зліва, де одразу за триметровою дірою в перекритті коридор тягся ще на кількадесят метрів – до єдиного вікна в торці.

Наступної миті кроки стихли.

Валентин усім тілом подався вперед. Тут він перебував у відносній безпеці – щоб потрапити в його «операційну», треба було подолати бездонну шахту. Але кого і навіщо занесло на п’ятий поверх порожніх руїн? Тут із коридора почувся чоловічий голос, однак слів було не розібрати – заважала відстань. Він швидко визирнув за одвірок і одразу відступив, сподіваючись, що його не помітили.

За провалом, метрів за двадцять, переступав з ноги на ногу, притискаючи до вуха смартфон, той самий фрік, про якого колись розповідав Шахтар. Той, що зве себе Міямото і вдає самурая. Нібито тут, у першому корпусі, у нього тренування. У принципі, нешкідливий. Валентин устиг засікти чорне кімоно, перев’яз із піхвами за спиною, волосся, зібране у вузол на маківці, на ногах – плетені сандалі на грубій шкірі. У мозку моментально спалахнуло: чужий «чистий» телефон – саме те, що йому зараз необхідне. Вкрай.

Ледве дочекавшись, доки цей чудило з катаною закінчить розмову, Валентин висунувся в коридор і сипло вичавив із себе:

– Чуєш, сенсею!.. Будь другом, позич мобілу хвилин на п’ять…

Міямото стрімко розвернувся. Якийсь час вдивлявся в півморок, доки розрізнив фігуру Смагіна. Ситуацію він оцінив миттю – той, хто до нього звертався, перебував у відрізку коридора, розташованому між двома ліфтовими шахтами, а отже, не мав жодної можливості злиняти.

– Гроші є? – байдуже поцікавився фрік у кімоно, поправляючи перев’яз.

– Є.

– І як ти собі це уявляєш?

– Кинеш апарат через діру, я впіймаю, потім одразу поверну. Дуже треба!

Порившись у кишені, Валентин намацав папірець у сто гривень. Вийняв, скачав у тугу кульку, підійшов до краю провалу й переправив на той бік. Міямото ковзним рухом виловив з повітря купюру, потім злегка підкинув, немов зважуючи на долоні, телефон, з інтересом оглянув прохача і навісом, як баскетбольний м’яч у кошик, відправив апарат через провал.

Валентин упіймав, кивнув, пробурмотів: «Я миттю!» – і прошмигнув в «операційну».

Там він найперше оглянув телефон. Недорогий, але зовсім новий «Самсунг», мережа є. Він швидко запустив браузер, знайшов обидва міські новинні портали й знову переконався, що про Шаури ніде ні звуку.

Усе це тривало пів хвилини.

Він ще раз глянув на дисплей: одинадцята двадцять сім. Сьогодні неділя. Отже, треба телефонувати на домашній. Набрав номер, пішли довгі гудки. Нарешті відповіли, і, щойно озвався голос, він відчув: до горла зовсім не до речі підкочує дряпучий, з присмаком жовчі клубок.

– Слухаю вас! – уже трохи роздратовано повторив голос у телефоні.

Валентин перечекав спазм і обережно мовив, прикривши телефон долонею:

– Сашо, це я його вбив.

2

Марті було цілковито байдуже, куди подівся Валентин; вона з нетерпінням чекала на повернення батьків, щоб повідомити, що за кілька днів їде з командою на змагання. Навіть нарізала салат до вечері. Їх, проте, все не було.

Батько обіцяв повернутися на шосту, але передзвонив і сказав, що зустріне Олександру після роботи й повернеться разом з нею. У його голосі звучала заклопотаність. Це, в принципі, нічого не змінювало, однак коли обоє о дев’ятій годині ввалилися в передпокій, Марта навіть не вийшла привітатися – встигла перегоріти. Але й батьки поводилися якось дивно – крізь двері її кімнати не долинало ані слова, тільки шум води у ванній і звуки кроків. Мабуть, Олександра, перевдягнувшись, одразу взялася за звичайні кухонні справи.

Не витримавши, Марта пригладила неслухняні пасма й рушила в кухню. Але вже в коридорі зіткнулася з матір’ю. Обличчя Олександри її спантеличило: змарніле, шкіра мов припорошена попелом. Губи сумною складкою, у них – незапалена сигарета…

– Марточко, – відразу з’явився Федоров, вигляд у нього теж був дещо прибитий, – може, трохи погуляєш?

– Здрастуйте! Чого б це? – спалахнула Марта. – Я голодна. І вас уже бозна-скільки чекаю!

– Тоді повечеряймо, – без будь-якої інтонації промовила Олександра. – Сергію, допоможи накрити.

За стіл сіли в тій самій мовчанці. Не дочекавшись ані слова, Марта почала розпалюватися, підхопилася, з гуркотом відсунула табуретку й оголосила:

– Дякую всім! Чаю не хочу.

Щось було не так, Марта відчувала. Вона збігала до себе й повернулася, на секунду затримавшись на порозі кухні з рушником на плечі.

– Я в душ, – оголосила вона. – І спати.

Жодної реакції. Батьки сиділи одне навпроти одного і похмуро чадили сигаретами. У кухні висів смог. Посуд вимитий.

«Отакої…»

Марта замкнулась у ванній, скинула капці, пустила воду, а тоді піднялася на край ванни. Колись давно, ще в час ремонту, батько прорубав кухонну стіну і вставив у проріз під самою стелею раму з матовим склом. Рама завжди лишалася відчиненою – для вентиляції. Не дуже зручно, зате майже все чути. Звівшись навшпиньки, вона завмерла: до неї чітко донісся голос Федорова:

– …Послідовно, краще – починаючи від учора. З усіма подробицями. Валентин був тут, коли я телефонував з дачі? Мені здалося, що в тебе якийсь дивний голос.

– Які, до біса, подробиці? – аж підскочила Олександра. – Він завалився серед ночі, наче взагалі нічого не сталося. Я розгубилася, не знаю чому, але спочатку була рада. Нагодувала його. Який у нього був вигляд? Та яке це має значення? Не пам’ятаю. Потім, своїм звичаєм, почав брехати й хамити…

– Він сказав, що насправді між ними відбулося?

– Ні. Тільки те, що Марта нав’язала йому ці три тисячі й зажадала, щоб він забирався з нашого дому.

– Отже, це таки вона взяла ті гроші в кабінеті Савелія?

– Виходить, так. Не питай чому. Звідки мені знати, Сергію? І взагалі все це вже не має значення!

– Не нервуйся, Сашо!

– А як я можу не нервуватись… Коротше, зрештою я звеліла йому повернути гроші Савелієві. Негайно, просто зараз. Не знаю, що на мене найшло, але те, як він поводився… Валентин зібрав речі й пішов, а ще до того ми з ним вирішили, що нам настав час роз’їжджатися.

– Давно б пора, – буркнув Федоров.

Марта поворухнулася: стояти було незручно, ноги терпли, шия нила. Але тут пролунало прізвище «Дроб», і вона напружилася.

– Слідчий чекав мене біля входу в клініку, щоб відвезти до моргу судмедекспертизи. Можеш уявити, як я почувалася тієї хвилини, коли мені запропонували впізнати братове тіло? Я й так ледь трималася на ногах… а коли з холодильника виїхав цей піддон, а на ньому – Валик… голий, весь у паморозі…– Олександра зненацька замовкла. – Сергію, що за безглузда посмішка? Це був він, він, кажу тобі: лоб, волосся, овал обличчя, риси, руки, – але я все-таки нахилилася, глянула – і тільки тоді зрозуміла, що переді мною зовсім інша людина!

– Ти впевнена?

– Не кажи дурниць! Чи ж я не в змозі впізнати брата, якого няньчила з трьох місяців? У небіжчика були відсутні два нижні різці… решта зубів прокурені до жовтизни, а Валик не курив… Це був не він, говорю тобі!

– Та де ж Валентин?

– Звідки я знаю?

– Хто він такий, той чоловік?

– А мені що до того? Нехай слідство з цим розбирається. Мене вистачило тільки на те, щоб дістатися до машини й повернутися на роботу…

Марта безшумно зіскочила на підлогу й закрутила воду. Потопталася, кинула на сушарку вологий рушник, злегка змочила волосся і подалася до себе. Батькам було не до неї.

Новини слід було спокійно обміркувати.

Валентинів дзвінок застукав Олександру зненацька.

Вона ще продовжувала дивуватися, чому так довго, майже цілий тиждень, нікому немає до неї діла. Ні Савелію, ні слідчому, наче геть нічого не трапилося. Марті ще напередодні було звелено перед від’їздом навести хоча б відносний лад у кімнаті, Сергій пішов, і Олександра насамперед узялася за пилосос. Пройшлася по кутках, під меблями, відкотила килим у вітальні і нарешті, злегка оглухнувши від ревіння старенького «Самсунга», викотилася в передпокій і висмикнула шнур з розетки. Тиша у квартирі, що настала після того, як пилосос заткнувся, здалася просто оглушливою. І тут задзвонив телефон. Часті дзвінки, з мобільного або, може, міжміський.

Олександра невдоволено поглянула на апарат, відіпхнула пилосос у куток передпокою й схопила слухавку.

– Алло! – уривчасто кинула вона, прибираючи з чола мокре пасмо.

На іншому кінці лінії мовчали.

– Слухаю вас! – уже дещо розлючено, майже готова жбурнути слухавку, промовила Олександра. – Кажіть, що за жарти!

– Сашо, – мовив голос у трубці.– Сашо, це я його вбив.

Голос молодшого брата звучав дивно – наче він телефонував з якоїсь печери. Кожне слово супроводжувалося короткою луною.

– Валику, – відчуваючи, як ноги стають ватяними, пробурмотіла вона. – Це правда?

Він мовчав, немов ще вагався або жалкував про сказане, але пауза була до того красномовною, що Олександра швидко прикрила рукою мікрофон і позирнула на двері доччиної кімнати.

– Я не винен, – квапливо забурмотів Валентин. – Клянуся! Так зійшлося. Просто неймовірно… Ти не уявляєш, як…

– Повертайся, – уривчасто промовила вона. – Чуєш?

Почувся характерний смішок:

– І ти мені це говориш? Після того як сама викинула з дому? Не думаю, що твої чоловік і дочка зрадіють. Тим більше за таких обставин. Воскреслий небіжчик…

– Тільки не треба давити на жалощі,– зненацька спалахнула Олександра. – Ти кажеш, що ні в чому не винен. Хоч там що в Шаурах відбулося, якщо ти не брешеш, то ми знайдемо спосіб тебе витягти. Савелій знайде розумного адвоката…

Валентин хрипко розсміявся.

– От що, – продовжуючи міцно притискати слухавку до вуха, Олександра присіла, привалилася спиною до стіни й машинально натягла квітчастий кухонний фартух на голі коліна. – Нам треба побачитися. Може, зустрінемося де-небудь у місті?

– Це виключено, – повагавшись секунду, відповів Валентин. – Принаймні найближчим часом.

– Гаразд. А ти взагалі де?

– Байдуже. Дах над головою є.

– А якщо в нас удома? – обережно запитала вона. – Приходь. Хоч би й завтра. Сергій весь день на роботі, у Марти тренування з ранку до вечора, вона скоро їде. Ми могли б усе спокійно обговорити.

– Марта? І коли ж?

– У середині вересня. У неї змагання в Одесі. Чи не міжнародні. На тиждень.

– Добре, – пролунало у відповідь, – будемо дивитися. Я подумаю, як усе це влаштувати…

Вона різко натиснула «відбій» і злякано підхопилась – із шумом відчинилися двері Мартиної кімнати.

– Мамо! Із ким ти там розбалакуєш по пів години?

– Це з роботи, – збрехала Олександра. – І не пів години, а хвилин п’ять, не більше. А що таке? – запитала вона, намагаючись видаватися спокійною.

– Мені на мобільний телефонував Савелій Максимович. Нарікав: що таке, мобільний у твоєї матері мовчить, міський у вас без кінця зайнятий…

Олександра, яка ще не цілком прийшла до тями, знизала плечима.

– Чого це йому загорілося?

– Звелів передати, що хоче з тобою побачитись. Терміново.

– Що означає «терміново»?

– Щоб ти просто сьогодні приїхала до нього в офіс. Він чекатиме о пів на першу.

– Отак усе кинути й бігом?

– Не знаю я, мамо. Він сказав – це важливо, не забудь, передай обов’язково…

У кухні Олександра рвонула зав’язки фартуха, кинула його на спинку стільця й помчала до вітальні. Вже кого-кого, а Савелія зараз їй хотілося бачити менше за всіх. Часу було обмаль. Поспіхом переодяглася й навела макіяж на обличчі. Кинула в сумку ключі, гаманець. Мимохідь, уже прямуючи в передпокій, постукала до дочки і, коли та відгукнулася, сказала: «Обідай без мене…»

Вона встигала до призначеного часу, тому вийшла з тролейбуса на зупинку раніше, щоб трохи пройтися – вгамувати розбурхані бесідою з Валентином нерви. Не сказати, щоб це вдалося цілком.

Нарешті Олександра повернула на чисту й тиху вуличку. Ясно-жовтий двоповерховий особнячок зі смішними башточками над фронтоном, поверх у якому орендував її старший брат, затиснутий між сірими дохідними будинками позаминулого століття, вона помітила ще здалеку. У проїзді у внутрішній, теж цілком затишний дворик відсвічував тонованим заднім склом вишневий «додж» Савелія – ніби підтверджуючи, що хазяїн на місці.

Вона піднялася, штовхнула двері, що відчинилися напрочуд легко, і в темному далекому кутку вестибюля виявила охоронця.

– Я до Савелія Максимовича Смагіна, – сказала вона в куток.

Той швидко визирнув через конторку, зчитуючи обличчя, і кивнув стриженою маківкою:

– Проходьте. Другий поверх, ліворуч.

Олександра піднялася сходами, вкритими товстим і безшумним золотаво-коричневим килимом, міцно притискаючи до себе ліктем напівпорожню сумочку. Стандартний офісний стиль, економні світильники, два тверді диванчики у заскленому атріумі. Одні з трьох дверей, що виходять туди, були відчинені – і вона рішуче попрямувала всередину.

За дверима був просторий кабінет, обставлений солідними меблями, з двома моніторами і широким столом. За столом, уперши лікті в його дзеркальну поверхню, вагомо сидів Савелій Максимович. Побачивши Олександру, він мовчки підвівся, вказав на присадкувате крісло й відчинив вікно.

– Може, кави, Сашо? Коньяку, як я розумію, пропонувати тобі серед дня не слід.

– Дякую, ні того, ні іншого, – відмовилася вона й з ходу взялася до справи: – Ти навіщо мене кликав?

Савелій розвів руками й криво посміхнувся. Він уже знову сидів навпроти, свердлячи її поглядом, і Олександра мимоволі відзначила, що крізь поріділе, коротко підстрижене волосся над його набиченим чолом проглядає веснянкувата шкіра.

Нарешті Смагін коротко сапнув, немов прийнявши якесь рішення, і замість відповіді на її повисле в повітрі питання промовив:

– Ну і що, по-твоєму, нам тепер робити?

Олександра здивувалася, бо чекала зовсім іншого.

– Що ти маєш на увазі? – обережно спитала вона.

– Твоя дочка стала, можна сказати, причиною деяких подій. Здебільшого неприємних, а для моєї сім’ї небезпечних. Вибач, без образ. Я по-родинному… – І раптом, без жодного переходу, запитав: – Ти його бачила? Це не він?

У першу мить Олександра злякалась. У будь-якому разі повідомляти Савелія про дзвінок Валентина вона не збиралася. Навіть під тортурами. Уперто труснувши головою, вона відкинулася на спинку крісла й зобразила здивування:

– Про кого ти?

– Про труп, звісно. Тебе ж викликали для упізнання.

– Так. І що конкретно тебе цікавить?

– Глузуєш? – Савелій почервонів, кинув у рот дольку лимона, зморщився. – Цікавить мене все. Який мав вигляд. Причина смерті… Але особливо те, що говорив із цього приводу слідчий. Той… той чоловік насправді так схожий на Валентина, як мені казали?

– Так, – кивнула вона, закурюючи. – Абсолютна подібність. Але я відразу твердо заявила: це не Валентин Смагін.

– Ти не могла помилитися?

– Ні. У жодному разі.

– Але де ж тоді наш гад?

Олександра скоса глянула на брата й швидко перевела очі на кінчик сигарети, побоюючись виказати себе.

– Звідки я знаю, – мовила вона. – Ну а слідчого цікавило тільки одне: коли й за яких обставин я востаннє бачила Валентина. Правда, уся ця розмова відбувалася ще до того, як ми побували в морзі… Я відповіла, що ми бачилися напередодні ввечері, коли брат зненацька повернувся. І відразу почула питання: а чому Валентин тієї ночі не ночував удома? Я не стала пояснювати, з якої причини виставила його…

– А ти дійсно його вигнала? – перебив Смагін.

– Так, Савелію. Валик поводився зухвало. Ще й з’ясувалося, що гроші, які пропали з твого кабінету, – у нього. Поки Марту з твоєї легкої руки тягали на допити.

– Це непорозуміння, Сашо. Я ж просив Інну вибачитися перед вами від мого імені.

– Було-минуло. – Олександра зітхнула й пошукала поглядом попільничку. Довелося встати і пройти до дальшого кінця столу, де громадились порожні кавові чашки.

– Ти повідомила Дробу про свої мотиви? – запитав Савелій, розглядаючи міцну, трохи занадто тілисту спину сестри.

– Що маєш на увазі?

– Причину, із якої зажадала, щоб він серед ночі подався в Шаури.

– Доладу я й не пам’ятаю, що тоді говорила.

– І все-таки? Якщо ти згадала про бакси… Олександро, ти взагалі хоч здогадуєшся, що накоїла?

Вона різко повернулась і глянула здивовано:

– Не розумію, про що ти? Це було моє рішення, що гроші треба повернути негайно. Повторюю, Савелію: у морзі лежить тіло людини, жах як схожої на нашого молодшого брата.

– Дуже можливо, що вони були знайомі. Інакше звідки на трупі документи на ім’я Валентина Смагіна, та ще й його мобільний?

– Він приходив до тебе тієї ночі?

– Та ні. Тим більше, я був у Києві… Єдиний дзвінок від Валентина був набагато раніше. Ми, звичайно, досить різко поговорили. Він ніс якусь ахінею – ці гроші, мовляв, належать йому; навіть намагався мене шантажувати.

– Зачекай, зачекай! Тобто як це «належать»?

– Не має значення, – відмахнувся Савелій Максимович. – Ні того дня, ні наступного мене в Шаурах не було. Слідчий розшукував мене, не зміг знайти й сунувся до тебе з цим трупом. Два десятки людей можуть засвідчити, що я в ті дні був у Києві й не маю стосунку до всього цього. Але поки телефон у слідчого, я на гачку. Сучий син записав нашу розмову, підставив мене, і то вже не вперше. Якби ти знала, які зараз ставки…

Олександра сиділа як пришита, геть нічого не розуміючи.

– Твій брат – убивця. З якихось своїх брудних міркувань йому раптом закортіло змінити паспорт, а потім зникнути. І трапилася нагода. Отак я на це дивлюся. Це факт, а подробиці… Та начхати б мені на них обох, якби все оце не трапилося в Шаурах, за два кроки від мого будинку.

– Годі, Савелію, мені й без того зле! Що ти йому сказав?

– Коли?

– Коли він тобі телефонував.

Савелій Максимович зненацька посміхнувся, і посмішка ця була такою, начебто ні з того ні з сього тріснула стара фанера.

– Буквально? Ось що: «Я тебе з-під землі відкопаю, будь спокійний!» І ще раз, по буквах: «Відкопаю і вб’ю…» Оцей контент наш жартівник і зафіксував, а телефон залишив у кишені трупа…

Полковник мовив це з фальшивою бадьорістю і раптом закричав, наливаючись кров’ю:

– І нема чого на мене дивитися такими очима, Олександро!

3

– Ну? – холодно поцікавився Дроб, міряючи поглядом молодика, який без стукоту ввійшов до його кабінету. – Що там таке?

– Викликають, – сповістив водій. – Шеф… Машина коло під’їзду.

– У Шаури, чи що, пертися?

– Ото туди, да…

Щопонеділка обласний прокурор Геннадій Іванович Шерех працював з документами. Про це знали в усіх управліннях, а він і поготів. Проте не відкрутишся, мусиш їхати, поламавши день до біса. І сам факт, що в Шаури, а не будь-куди, недвозначно підтверджував, про що йтиметься. Інакше Шерех міг завтра ж спокійнісінько викликати його до себе на килим.

Дроб витяг із сейфа худу теку з матеріалами; відшукав у сусідній кімнаті, де збирались оперативники, Пивоварова й суворо наказав: будуть цікавитися, відповідай – відбув на виклик керівництва. Потім спустився й пірнув у службовий «лендкрузер» начальства…

Щойно джип загальмував перед воротами прокурорської фортеці, обнесеної огорожею з дикого каменю, і старший слідчий вивалився з машини, обидві камери зовнішнього спостереження націлилися мертвими зіницями на відвідувача. Водій виліз слідом, перевальцем протупав до хвіртки й натиснув кнопку в стіні. Над хвірткою спалахнув зелений вогник, потім спрацював автоматичний замок. Садівник-таджик, який зустрів Олега Степановича по той бік огорожі, повів його по викладеній пісковиковими плитами доріжці кудись за будинок.

Шерех уже чекав. Потиснувши слідчому руку й діловито поблискуючи окулярами в золотій оправі, він жестом запропонував йому пройти в альтанку, відгороджену від будинку садовою ґраткою, заплетеною виноградними лозами.

– Не заперечуєте, якщо на свіжім повітрі, Олегу Степановичу? – спитав господар, опускаючись на лавку. – Розмова в нас буде більш-менш конфіденційна… Що там у нас із трупом, який ми забрали у тутешнього райвідділу?

Дроб розкрив сирітську течку, яку до того крутив у руках, і почав акуратно доповідати, не особливо заглиблюючись у деталі. Незабаром Шерех його перебив:

– То й годі поки що. Я тебе, Олегу Степановичу, знаю як працівника серйозного, розумного і не сумніваюся, що ти з цією справою впораєшся. Особу потерпілого вдалося встановити?

– Працюємо, Геннадію Івановичу. Результату поки немає. Перевіряємо версії.

– Умгу, – Шерех кивнув, не дивлячись. – Я от до чого веду. Як у нас із перспективою закрити цю справу в найближчий час?

Слідчий сопнув носом і витер спітнілі долоні об коліна.

– Поясніть, Геннадію Івановичу, – здивовано пробурмотів він. – Ми начебто нормально просуваємося. За даних обставин…

– Отож, – радісно протрубив Шерех. – Я саме про них. Пішов другий тиждень із моменту виявлення трупа, а в нас ні імені потерпілого, ні мотиву, ні серйозних підозрюваних. Принаймні в межах досяжності. Ясно висловлююся?

Дроб промовчав.

– Ох, здогадуюсь я, що тебе турбує, Олегу Степановичу… І моя тобі порада – викинь оцей мобільний з голови, дарма ти за нього зачепився. Дохлий номер! Хто-хто, а вже я достеменно знаю, що Савелій Смагін тут не причетний. Та й не було його в Шаурах тієї ночі. Це ви, сподіваюся, встановили?

– Авжеж, – із готовністю кивнув Дроб.

Шерех уважно глянув в очі старшому слідчому.

– Давай без натяків, Олегу Степановичу. Чи є шанс швидко й без пилу закінчити з цією справою? Є. А що довше ми тягнемо з попереднім розслідуванням, то більша ймовірність, що про труп пронюхають газетярі. Тому, що скоріше ми його спишемо, то менше проблем.

– Але на якій підставі? – здригнувся Дроб. – У мене відкрите виробництво, Геннадію Івановичу. Я ж половини процесуальних дій ще не закінчив.

– Не закінчив, то закінчи… І почни з перекваліфікації на «хуліганство із застосуванням холодної зброї» – стаття тобі відома. Далі – припинення слідчих дій через відсутність головного підозрюваного…

Тут у начальства запищав мобільник. Шерех відповів, нудно цідячи слова: «Їдь… ні… не знадобишся… завтра у звичайний час», – і знову повернувся до Дроба: – Через пів року можна зі спокійною душею все закривати, і течку твою – в архів. Десь так.

– Мені б іще це… днів зо два, Геннадію Івановичу, а?

– Добре, бери, грець із тобою. Але не більше. До вечора середи я про цю справу більше чути не бажаю. Зрозумів?

– Так.

– А якщо так – до Нового року чекай на сюрприз. Від Санта-Клауса. – Шерех підвівся, даючи знати, що аудієнцію закінчено. Руку, однак, не простягнув.

Дроб жваво підхопився слідом. Господар відступив, пропускаючи його до виходу з альтанки. А коли Олег Степанович уже зашльопав своїми китайськими сандалетами по доріжці, мовив йому в спину:

– Так, і ще от що… Коли візьмешся перекваліфіковувати на «хуліганство», не забудь виключити зі списку речдоків телефончик і паспорт громадянина Смагіна Ве Ем.

Дроб обернувся, прикинув і запитав:

– Тобто протокол первинного огляду місця події треба переписати?

– Саме так, – блиснув окулярами Шерех.

– А що мені потім робити з цими… вилученими?

– Вручиш мені. Особисто й конфіденційно.

– Зрозумів. – Олег Степанович попрощався й порулив до заздалегідь відчиненої хвіртки.

Останні слова начальства Дробу активно не сподобались. А те, що відкрилося йому за хвірткою, сподобалося ще менше.

Джип разом з водієм випарувався. Вимощений бетонними плитами неширокий проїзд, уздовж якого тяглися глухі огорожі, був зовсім порожній. На відстані виднілися прибережні зарості, за ними оцинкованою бляхою блищала вода. Десь там і виявили оцей явно нікому, крім нього, не цікавий і не потрібний труп. Неподалік проходила головна магістраль котеджного селища.

Слідчий потоптався, спідлоба глянув на хвіртку. Та вже була наглухо замкнена. Зміст короткої телефонної розмови Шереха дійшов до нього тільки зараз: той відпустив водія, геть забувши про підлеглого.

– Санта-Клаус фуїв! – упівголоса лайнувся Дроб і рішуче повернув ліворуч.

Варіантів усього два: плестися в Старі Шаури й там чекати на маршрутку або ловити попутку на головній прохідній. Трохи повагавшись, Дроб обрав перший. Біля дальньої огорожі бетонка обривалася, далі на пагорб вела звичайна стежка, що петляла між бур’янами, вигорілими городами й заростями терну. За цим пагорбом, у балці, лежали Старі Шаури. Зверху було видно, як вулиці села, розбиті вибоїнами та коліями по всій довжині, то поринають у балку, то з натугою заповзають на протилежний схил. Будинки вихлялись, начебто пританцьовували, – облуплені, місцями чорні, як після пожежі. На околиці стирчала пустоока будівля, що шкірилася кроквами, – занедбана ферма. У центрі виділявся будинок місцевої адміністрації, він же пошта й банк, до нього прилягала центральна площа з бляшаним навісом зупинки.

Туди й попрямував Олег Степанович, щоб невдовзі переконатися: найближча маршрутка – о пів на дев’яту вечора.

Це його не дуже засмутило. Він пройшовся туди-сюди по безлюдній засміченій центральній вулиці. Повз нього, смердячи вихлопами, протягся на мотоблоці з причепом місцевий фермер. Двійко собак, троє-четверо замурзаних дошкільнят і певна кількість баб на лавці коло паркана – ото й усе видиме населення. Він спробував був завести бесіду з бабами, але ті дивилися з підозрою і на питання відповідали ухильно. Не домігшись користі, слідчий плюнув і повернув у крамницю під кокетливою вивіскою «Фіалка». Усередині було порівняно чисто. Гуділа холодильна вітрина, тхнуло господарським милом і хеком сріблястим.

Він попрохав плитку шоколаду і став розсіяно блукати поглядом по полицях. Там нічого прикметного не спостерігалося, тільки з-за дзвінкого ряду дешевих півлітрівок визирали кілька шийок темного скла, явно не тутешнього калібру й розливу.

– Що це у вас там? – поцікавився він у насупленої продавчині.

– Шо? – відгукнулася та, оглядаючи досвідченим поглядом стороннього міського. – Оце? Текіла. Є ще «хеннессі», три зірки.

– І що, беруть? – здивувався Дроб.

– Візьмуть вони… Усього одну продала того тижня, та й то по-дурному – горілка скінчилася… Ви з міліції будете? – чіпко поцікавилася жінка.

– Ні,– розсіяно відповів Дроб. – Чому з міліції? Із прокуратури. – І, вже суто з натхнення, продовжив: – Виходить, коньячок французький брав у вас чужий, не з шаурських?

– Можна й так сказать, – міцно стулила губи продавчиня. – А що таке?

– Так ні, так просто. Не запам’ятали його?

– Звичайний. Рудуватий такий, одягнений не дуже, піддатий. І не скажеш, що сотня баксів у кишені.

– Ви йому долари міняли?

– А хіба заборонено? Як приватна особа приватній особі.

– Та я не в претензії. То ваші справи. Значить, не місцевий… А точніше описати цю людину можете?

– Та я дуже й не придивлялася. Приїжджий якийсь. Тиждень або більше тут ошивався, квасили з одним…

Тим часом у крамницю вповзла стара баба в коричневому зимовому пальті не по погоді, і Олег Степанович, не прощаючись, вийшов на ґанок. Перетнув площу, для певності ще раз перечитав усе написане на іржавій табличці розкладу й рішуче покрокував назад – у бік котеджного селища.

Чекати пів на дев’яту не мало сенсу, а ймовірність упіймати попутку на виїзді з Нових Шаур усе-таки не виключалася.

Коли слідчий уже підходив до шлагбауму, почувся басовитий сигнал. Дроб відступив на узбіччя: у селище в’їжджав вишневий «додж», пам’ятний ще з минулого разу. За кермом, однак, був не Савелій Смагін, а його син.

Дроб підняв руку. «Додж» загальмував і зупинився. Слідчий підтюпцем наздогнав машину, всунувся у відчинене вікно справа і запитав:

– Перепрошую, до міста не збираєтесь повертатися?

– Не сьогодні,– усміхнувся Смагін-молодший: – По-моєму, на стоянці біля шлагбаума на когось чекає таксі. Запитайте, може, підвезе. До речі, я вас одразу впізнав. Ви той слідчий, який… Ми з вами тільки здалеку бачилися.

– Точно, – кивнув Олег Степанович і засмучено додав: – Жаль. Дякую, що підказали… Родіон, якщо не помиляюся?

– Так і є… Ви тут у справах?

– Можна й так сказати, – ухилився від прямої відповіді Дроб.

Щось майнуло в обличчі хлопця, і слідчий про всяк випадок поцікавився:

– А ви де ночували двадцять другого?

– Я, як правило, ночую вдома, – була відповідь. – За рідкісними винятками. Це що, допит?

– Боже борони! Просто з нагоди – може, ви тієї ночі бачили або чули щось підозріле.

– Нічого абсолютно.

– Ще хвилинку затримаю… А напередодні?

– Напередодні? Начебто нічого особливого. Якщо не рахувати… Знаєте, дивна річ – я в неділю зранку рибалив… неподалік від того місця, трохи лівіше вздовж берега…

Смагін-молодший замовк, пригадуючи. Дроб нашорошився.

– Щойно я розібрався зі снастями, як із кущів вилазить якийсь похмільний хмир і починає діставати розмовами. Попросив цигарку, потім кілька гривень. Я на риболовлі від такого просто звірію, чесно. Але що мене вразило: його зовнішність. Один в один Валентин Смагін, молодший батьків брат, тільки одягнений інакше. Коротше, щоб він нарешті забрався, я йому сунув, що в кишені знайшлося, велику купюру. Він відразу рушився у бік села, і більше я його не бачив.

– Чи не долари часом?

– Ну, – кивнув хлопець. – Вибачте, мене чекають…

– Заждіть, Родіоне, – вигукнув Дроб, боячись злякати удачу. – Він при вас себе не називав? Може, відрекомендувався, намагався познайомитися?

Смагін-молодший насупився, пригадуючи:

– Як же це він сказав? А, от як: «Юрка Чуковський слово держить! Желєзно».

– Юрій Чуковський, значить?

– Так точно.

«Додж» покотив.

Дроб провів його поглядом, а обернувшись, виявив: на заднє сидіння таксі, що очікувало за шлагбаумом, пакується повна дама в крислатому солом’яному капелюсі з йоркширським тер’єром на руках. Через хвилину слідчий, трохи засапавшись, був поряд, а незабаром таксі вже котило в бік міста.

По дорозі його відвідала ще одна цікава думка: але ж, виявляється, не існує жодного фото Валентина Максимовича Смагіна в пристойній якості, не рахуючи того, що вклеєне в паспорт, виявлений на місці вбивства. Але його можна не брати до уваги, бо в тому худорлявому молодикові з голодними очима впізнати його можна лише на превелику силу.

Поки ще є час, оці самі два дні, вирішив Дроб, то в орієнтування на розшук, крім словесного портрета, слід додати відретушоване фото Смагіна й одну-єдину фразу: «Може користуватися документами (паспортом) на ім’я Юрія Чуковського».

4

Її звали Августою – за назвою в багатьох мовах місяця серпня, у якому вона народилася першого числа трохи більш як тридцять років тому. Ритою-Маргаритою вона стала в шістнадцять, у той вогкий і сльотавий грудневий вечір, коли батько продав її Вадонові.

Вони з батьком жили вдвох у близькому передмісті, на третьому, останньому поверсі ветхого цегляного будинку, схожого на барак. Матері Августа не пам’ятала зовсім, а ім’я батько дав їй у хвилину сентиментального похмілля – він і справді хотів, щоб народилася дівчинка. Та й любив він її по-своєму, поки рудувата, міцненька й солоденька іграшка не перетворилася на довготелесу й замкнену дівчину-підлітку з не по літах розвиненими грудьми. Була спокійна, не вперта, проте чомусь постійно його дратувала. І вся його демонстративна ніжність до дочки геть розвіялась.

Тепер Августа завжди була насторожі: батько ніколи не відмовлявся від випивки, а під хмелем у нього зносило дах; Вадона ж вона знала з дитинства – хлопець був при батькові на побігеньках. Цей Вадон, він же Владислав, не зводив з неї своїх зміїних очей зі стоячими зіницями, нишком, і з кривою посмішкою, стежив за нею, і дихати стало трохи легше, коли він пропав. Ходили непевні плітки – нібито потрапив на малолітку за розбійний напад… Та їй і без нього клопоту вистачало. Власний батько, Дмитро Іванович Карлов, був далеко не подарунок.

Чим там він займався, на які гроші вони жили й цілком пристойно годувалися, з яких джерел її шафа час від часу під зав’язку наповнювалась обновками, – усе було вкрите таємницею. Зазвичай на тиждень днів зо два батько був відсутній. Просто зникав, не пояснюючи. Поза тим часом до них постійно навідувалися чоловіки. Від товсточеревих, пітних і неголених, що під’їжджали до під’їзду на іржавих «жигулях», до затягнутих у шкіру лощених хіпстерів, які влітали у двір на блискучих нікельованих, обвішаних цяцьками мотоциклах. У дев’яності двері їхньої квартири взагалі ніколи не зачинялися. Потім почався спад, і встановилося відносне затишшя. Однак батько довго знести цього не міг: починав нудьгувати, присмоктувався до пляшки й ні за що тиранив Августу.

Підліткою, щоб його не дратувати, вона не бунтувала – мовчала й терпіла. Так було простіше. Та більше в неї нікого й не було. Батько всіх розігнав, на вулицю її не пускав, вийняв з телевізора запобіжник, а на будь-яку згадку про подружок відгукувався багатоповерховою лайкою. «Ти, Августо, навіть не людина ще, а шматок м’яса… І дурна, як твоя мати, – царство їй небесне, утоплениці! Не смикайся! Слухай і дивись мені в очі! Якби не… вбив би тебе. А потім і себе. Кому ти потрібна, лялько, крім мене, старого дурня? Дихай, поки дають…»

Вона так і жила – дізнаючись убогі відомості про зовнішній світ у школі й з телевізора, коли батько бував тверезий і дозволяв дивитись. А потім у їхньому передмісті знову намалювався Вадон.

Він був такий самий: невисокий, сухорлявий, весь ніби скручений з тонкої сталевої арматури, з обличчям як бритва. Того пізнього вечора обидва, батько і Вадон, надовго замкнулися в сусідній кімнаті, а вона сиділа в себе, долаючи позіхання над підручником, і терпляче чекала, доки гість піде і можна буде нарешті влягтися. Зненацька пролунав роздратований голос: «Августо! Ти де? Ану сюди!..» Батько стояв у кухні з перекошеним, темно-багряним від люті обличчям.

Вона застигла на порозі.

– Збери, що знайдеться закусити! – уривчасто звелів він.

– Може, не варто? Пізно ж.

– Не твого куцого ума діло. З уроками на сьогодні все?

– А тобі що?

– По-любому повинна закінчити школу…

– Сама знаю, не маленька.

– Бачу. Накриєш на двох і бігом спати…

Августа все зробила, як зазвичай: швидко підсмажила картоплю, залишила її під кришкою упрівати, виставила дві чарки, склянки, глек з компотом, нарізала ковбаси й сиру. Ще знайшлися солоні огірки, хліб, масло. Пішла до себе в кімнату. Про що ті двоє вели мову тієї ночі в кухні, їй було невідомо – цю розмову вона чути не могла, навіть якби й не спала. Головне, що її віддали в довічну оренду – і то навіть не за батькові борги.

Вадон сказав батькові, тихо, але виразно, шкірячи гострі щучі зуби: «Ти, батя, щось потєряв крутизну. Здаєш помалу, робиш дурниці. Перевів коту під хвіст, мля, вигідне діло. Язик без кісток, підставив харошу людину, сам чуть не влип… Січеш, Дмитрій Іванович, дорогий, що за такі діла бува?»

Дізналася вона про все пізніше, коли батько нарешті виринув із важкого запою. До того їй було важкувато – у домі ні копійки. Довелося терпіти, доки все це скінчиться.

Нормальне життя повернулося зненацька. Батько мовчав, більше не пив, з’явилися гроші. Він підтягнувся, знову поринув з головою у свої справи. Так вони й жили, більш-менш мирно, аж доки у двадцятих числах грудня, в суботу, подзвонили у двері.

«Усе. Знов пиятика…» – Августа напружилася, поки батько ходив відчиняти.

Гість роздягався в передпокої.

– Не йди, – зупинив старий, зіткнувшись із нею на порозі кухні.– Треба поговорити.

– Про що? До тебе прийшли, не до мене…

– Сядь, кажу тобі.

Августа, знизавши плечима, опустилася на кухонний диванчик. У батькових словах не було брутальності, навпаки – чулася незвична ніяковість.

Зайшов Вадон, жваво потираючи долоні. Він був при параді: темний піджак, сірий гольф, на гострому кадику – строката шовкова хустка. Виголений, коротко підстрижений; вузькі нахабні очі збуджено блищать, наче встиг нюхнути.

– У нормі, Йванич? – Він безцеремонно плюхнувся впритул до Августи. – Тоді до діла. Я завтра їду, до празників вернуся. Ти ввів малу в курс?

Батько насупився.

– От що, дочко, – неохоче розтулилися сухі губи. – Слухай сюди. Із цієї хвилини ти – дружина Владислава. Розпишетесь, як тільки одержиш атестат. Жити він тут не буде, переселиться після весілля, а приходитиме, коли схоче. Він і буде тебе забезпечувати… з оцього дня. Коли одружитесь офіційно, я поїду до матері в село, звільню вам житло.

Августа ошелешено мовчала.

– Ну так що? – важко піднімаючись, запитав батько.

Вона не видала ані звуку, тільки впритул дивилася на нього.

– Тоді я пішов спать.

Вадон не поворухнувся; вона чекала, що він теж піде і весь цей чумний сон закінчиться. Але він сидів затято, мацав скатертину, плів кіски з торочок.

– Може, кави звариш, Августо? Ох і ім’ячко тобі татусь надибав…

– Сам звариш, коли треба, – спалахнула вона, не витримавши. – Якщо вже ти тут став хазяїном…

– Давай не будемо… – Він примружився. – Чи ж ото тобі не всьо равно, з ким жить – з ним чи зі мною? Я ж не просто так: ти мені давно нравишся.

– А ти мені – ні! – Августа задерла підборіддя й відсунулась.

– Привикнеш, – сказав Вадон, розслабляючись. – Нема тобі де дітися. Татусь твій уже ні на що не гожий, а за мною будеш, як за кам’яною стіною. А нє – підеш по руках, однозначно. Він по-любому під когось тебе підкладе.

– Із чого ти взяв? Закінчу школу – тільки ви мене й бачили. Піду.

– Куди?

– Не твоє собаче діло, – огризнулась Августа, підхоплюючись.

– Сядь! – Він рвонув її за руку й кивнув на темне вікно. – Таким, як ми з тобою, йти нема куди. Ми там нікому не потрібні…

У завислій тиші в кімнаті Карлова щось із гуркотом упало й покотилося. Від різкого звуку Августа здригнулась і розгублено поглянула.

– Ти б дав мені спокій… будь ласка! – попросила вона, уже розуміючи, що нікуди він не піде.

– Мете надворі,– сказав Вадон. – Похолодало, а я в самому плащі. Ти моя жінка, і на цьому край…

Уночі вона витерпіла все, а лихоманка накотила на неї вранці, коли він прокинувся і знову висмикнув її з хиткої напівдрімоти. За вікном лютувала негода, Августа до болю замружила очі й дочекалася, доки Вадон, слизький і мокрий, як пітон, сито відвалився, бурмочучи:

– Підеш від мене – вб’ю! Ти моя, зрозуміла?

– Так.

– Авгус… Тьху, диявол! Тепер будеш Маргаритою. Ритою… Зрозуміла?

– Мені однаково, – сказала вона, потім запитала: – Він знову питиме?

– Хто?

– Батько.

– Може, й буде. Хочеш, щоб я заборонив?

– Хочу.

– Потерпи, Марго. Класно заживемо разом, старий нам не завадить.

Перше, що вона побачила в кімнаті, повернувшись із ванної, коли обидва, батько і Вадон, пішли, – на письмовому столі, біля стосу підручників, лежали гроші. Вона відвела погляд від пачки, скинула халат і, як була, гола, закуталася в ковдру й миттєво провалилася в темряву. Без думок і сновидінь.

Отак народилося її вміння стирати з пам’яті минуле.

5

Ніякого весілля, звісно, не було – просто він став її хазяїном. Після закінчення школи Августа закомизилася, хоча батько вимагав, щоб вони розписались, а потім Вадону стало не до того.

Спочатку він з’являвся рідко: днів на два-три, на ніч, іноді на годину, завжди лишав солідну суму, так що на випускний вона не взяла в батька ні копійки. Згодом стали жити як сусіди в комуналці: з окремим посудом, різними полицями в холодильнику, навіть обідали порізно. Утім, іноді спілкувалися з приводу всіляких дрібниць; мовчати, раз у раз натикаючись одне на одного, здавалося дивним. Батько попивав тепер рідко й лише тайкома. Августа змінилася: погарнішала, стала підфарбовувати очі, одягалася, як доросла жінка, груди ще більше поповніли. До її сімнадцятого дня народження Вадон приніс масивний золотий перстень із рубіном. Перстень їй не сподобався – вона його й не носила. Восени він остаточно поселився в них, а через півтора року батька зарізали в Алчевську, куди він вирушив у справах одразу після Різдва…

Вона давно рвалася з дому, дедалі більше схожого на в’язницю; Августі хотілося на які-небудь курси – перукарок або манікюрниць, байдуже, – або влаштуватися на роботу, хоч продавчинею на ятці. Проте Вадон нікуди не пускав. Спалахували бурхливі суперечки й сварки, вона лютилася, кричала, але жодного разу при ньому не заплакала. «Навіщо ти тримаєш мене на прив’язі? – одного разу спитала Августа. – Я працювати хочу. Бачити людей. Хочу надвір, у кіно, кав’ярню…» – «То йди, Ритусь, провітрись, – широко всміхнувся Вадон, – хто тобі забороняє? А працювать ти не будеш. Ти мені нужна не для цього…»

Коли прийшла звістка про загибель Дмитра Івановича, він поїхав по тіло. А потім і все інше пішло наперекосяк. Вона хотіла одного – щоб Вадон зник остаточно, як її батько. Через кілька місяців, в один із його чергових від’їздів, увечері до них у дім заявилися менти. На всі питання Августа відповідала стисло: мовляв, поняття не має, де перебуває Владислав Чуренко – він їй про такі речі не звітує. Хоча могла б здати Вадона й повернути собі волю. Він завжди казав їй, куди їде і коли повернеться, крім того, залишав контактний телефон. А мовчала Августа тому, що напередодні побувала в лікаря, і той остаточно підтвердив: вона вагітна.

Вадона ця новина розлютила.

– Ти… ти це спеціально, Маргарито? Ти все це замутила, шоб…

– Більше не називай мене так! – закричала вона. – Звідки я знаю, чому це сталося? Тобі завжди мало… і вдень, і вночі… Треба було головою думати, якщо не хочеш мати дітей.

– Не хочу, – зі злістю підтвердив він. – Зробиш аборт.

– А якщо відмовлюся?

– Тоді я тебе вб’ю.

– То давай просто зараз. Що, не здужаєш? Однаково це не життя. Ти довго ще збираєшся тримати мене, як у гаремі? Сиджу, дурна, в чотирьох стінах, ти пропадаєш хтозна-де… А потім станеш, як мій батько!

– Навіщо нам дитина? Сама подумай, Марго!

– Не називай мене цим свинячим ім’ям, кажу тобі! Маю власне! Мене від тебе давно нудить!

– Вагітна, ото й нудить… – Вадон пружно підхопився й закрутився по кімнаті.– Вгамуйся, мала5, треба все рівненько перетерти. Пойми, момент щас не той, у мене плани. Ну й дитина – це слабке місце… Тебе ж то вони не зачеплять.

– Хто це «вони»?

– Неважно. Чого тобі не хватає? Іди працювать, я не проти, найдемо тобі підходяще мєсто. Захочеш – відправлю в який-небудь санаторій. Після того як ти, того… ну, короче, понятно… Бабло поки є… Та не дьоргайся ти, сиди смирно. Усьо буде пучком, тільки слухай мене… Давай завтра розпишемося?

– Ні.– Августа все-таки дозволила йому себе обійняти. – Навіщо? Що від цього зміниться?

Для себе вона вже все вирішила. І коли Вадон, знову збираючись їхати, виставив ультиматум, назвав останній строк, – мирно його випровадила, переконавши, що все зробить у той день, як він повернеться.

Щойно за ним зачинилися двері, вона кинулася шукати адресу батькової матері. Тепер вони жили в кімнаті Карлова, а її кімнатку Вадон переобладнав під склад. Ключ від неї він завжди носив із собою, і речі, що залишилися від батька, були звалені саме там.

Августа посмикала ручку, штовхнула плечем двері кімнатки – марно. Замок був новий, із секреткою. Однак квартира давно не ремонтувалась, усе постаріло, і одвірки зокрема, так що можна було спробувати. У коморі вона відшукала монтировку та залізний брусок, яким батько користувався замість ковадла. Усе було важке, не по руці, але вона вирішила йти до кінця. Підділа двері монтировкою знизу, трохи підняла, і в щілину втиснула брусок. Дверне полотно – деревоплита й картон – скособочилось, але встояло. Августа віддихалась і спробувала розколупати монтировкою порохняву стійку коробки в районі замка, щоб ригель вискочив з паза. І хвилин через десять двері з жахливим, як їй здалося, гуркотом вивалилися в кімнату. Вона відскочила й затаїлася, злякавшись, що на шум збіжаться сусіди. Але було тихо, тільки здійнята курява поступово осідала на затоптану підлогу.

Августа глибоко зітхнула й увійшла. Шафа стояла на старому місці. Її письмовий стіл і крісло – теж. Одяг батька вона почасти роздала, а новіше Вадон продав і гроші забрав собі. Точно так само він повівся і з заощадженнями Карлова. Документи й папери – Августа добре пам’ятала – лежали в старому шкіряному портфелі з хромованими застібками, який власноруч засунула у шафу, у відділення для взуття. Опустилася в крісло, щоб відсапатись, а вже потім узятися за портфель, і машинально висунула верхню шухляду письмового столу. Та була майже доверху набита маленькими пакетиками з жовтуватим порошком; у нижній шухляді лежали гроші. Кілька десятків щільних пачок у банківському пакуванні.

«Ото козел, – беззлобно подумала Августа про Вадона, підводячись і засовуючи шухляди, – а якби менти полізли в цю кімнату з обшуком?»

Вона забрала портфель і повернулася в кухню.

Ніяких особливих паперів там не виявилося. Вочевидь, Вадон знищив усе, з його погляду, зайве. Знайшлися ордер на квартиру, довідка про приватизацію, свідоцтво про смерть батька і його засалений військовий квиток. Ані листів, ані поштівок, ані телеграм, ані фото – нічого.

Августа порилась у порожньому портфелі, пам’ятаючи, що батько іноді переказував бабусі гроші, потім витрусила його над столом і взялася перебирати дрібні папірці. Нарешті в пачці комунальних рахунків, стягнутих резинкою, виявила те, що їй було потрібне: кілька квитанцій про грошові перекази. Адреса скрізь була вписана чітко: область, район, сільрада, село Базаліївка, вулиця Нагірна, 8. Вона акуратно переписала все на аркуш, після чого спалила квитанції в кухонній мийці, змивши попіл струменем води. Портфель повернувся в шафу.

Перш ніж почати пакувати необхідні їй на якийсь час речі, Августа визирнула у вікно. Там знову мело – лютий надворі. Вона зіщулилась, однак негода не мала стосунку до її рішення. Треба було з’ясувати, як дістатися до цієї Базаліївки, запастися їжею, купити пару теплих спортивних костюмів, на розмір більших, ніж треба, халат, теплі шкарпетки і ще багато всякої всячини, бо вона не знала, чим це все скінчиться. Довелося повернутися в зламану кімнату й узяти з шухляди дві важкі зелені пачки. Вшитися з дому треба якнайшвидше – через три дні має повернутися Вадон.

Він зателефонував їй того ж дня, пізно ввечері. Августа, виснажена біганиною по місту і зборами, дрімала перед телевізором. Вони коротко поговорили, без особливих емоцій, як зазвичай. Автобус до райцентру вирушав о восьмій ранку з Центрального ринку, квиток лежав у неї в кишені.

Зранку Августа вимила посуд і підмела скрізь, крім своєї колишньої кімнати. У той бік, де зяяв порожнечею дверний проріз, вона навіть не глянула. Потім одяглася, відразу змокрівши під важкою дублянкою і, перш ніж вийти на сходовий майданчик і замкнути за собою вхідні двері, написала на аркуші: «Геть з мого життя, Владиславе, і не шукай мене. Ти мені ніхто. Все одно я народжу дитину».

Записку вона поклала на кухонний стіл, притиснувши куточок важкою кришталевою попільницею.

Ольга Петрівна Карлова теж виявилася не подарунком.

Її не можна було назвати старою. Обличчя смагляве, шкіра гладенька й туга, лише подекуди торкнута зморщечками. Пряма, сухорлява, з нечастими нитками сивини у волоссі, очі як сливи. Ця жінка, схоже, взагалі не знала віку. Августу, змучену поїздкою, вона зустріла без радості, мовчки й з підозрою оглянула, начебто чекала підступу, але потім розмерзлася. Августа насторожилася, тільки коли почула: «Ну як там Митько? Щось він грошей довго не шле. Зубожів?.. І кинь оцю “Ольгу Петрівну”, дитинко, зви мене Оля. Так мене всі тут звуть… і в дурдомі теж, де я всю осінь пролежала. З головою щось: злість накочує, руки трусяться, нерви…»

Вони сиділи в тісній, жаркій кухні, лампочка ледве жевріла. Вечеряли.

– Їж побільше… Ти надовго?

– Так. Назовсім, бабусю… Олю. Батько відпустив, звелів передати тобі грошей.

– Багато?

– Вистачить поки. Тут твоїх пенсій, мабуть, двадцять.

– Це добре. Борги сусідці віддам, в аптеці теж усе дорого… Живи, Августо. Місця багато, займай будь-яку кімнату, яка сподобається.

Будинок і справді був великий, але незатишний і сильно постарілий. Опалювала баба Оля лише кухонною плитою; холодна половина була промерзла, як склеп. Напівпорожній допотопний холодильник глухо буркотів у коридорчику – туди Августа засунула привезені з собою харчі. Водогону не було, замість нього – купа порожніх відер, колонка – на розі, будка вбиральні в садку, за сараями і врослою в землю лазнею.

Увесь цей краєвид вона роздивилася тільки зранку, а тоді, після вечері, віддавши Ользі Петрівні гроші, вибрала для себе й майбутньої дитини досить простору кімнату на два вікна з піччю-голландкою, де не розпалювали вогню вже багато років. На підлозі й підвіконнях – шар пилюки, холод лютий, але світла буде багато, а на вікнах – фіранки в червону й жовту смужки. Крім ліжка, тут були стіл, комод і два стільці. Зійшлися на тому, що опалювати почнуть завтра, а Августа все тут вимиє й почистить. Ближче до ночі, не чуючи під собою ніг, вона заповзла у вогку постіль, закуталася з головою й заснула мертвим сном…

Так вони прожили до весни, яка виявилася надзвичайно ранньою і теплою; округлий Августин живіт уже не міг сховати ніякий одяг.

– Ага, – усміхнулася баба Оля. – Он воно що. Виходить, Дмитро тебе, дитинко, відправив геть з очей. Він такий, не віднімеш… І коли збираєшся народжувати?

– У вересні.

– Де? В райцентрі? У тутешній лікарні навіть акушерки немає, не те що спеціаліста. Зате по моїй частині доктор є. Треба до міста. Я за тебе не відповідатиму. З ким нагуляла?

Пропустивши запитання повз вуха, Августа відрізала:

– До міста не поїду. Знайдемо когось у райцентрі, я заплачý, нехай приїде і прийме пологи тут…

Але наприкінці липня, після тривалих дощів, у бабі Олі щось зламалося.

Доти дбайлива і не по роках енергійна, вона враз якось охолола до Августи, перестала її помічати. Приходив фельдшер, сказав, що в Петрівни з головою негаразд від тиску, зробив укол, прописав таблетки. Тягнучи обважнілий живіт, Августа поїхала до райцентру – добувати ліки, а по дорозі вирішила забігти в місцеву лікарню, де застала на амбулаторному прийомі доктора Якова Ілліча, який лікував бабусю від її нападів. Літній, важкий, із задишкою, він поглянув на неї сумно і з ходу запропонував покласти хвору в психіатричне відділення місяців на три, щоб, за його словами, «поставити на ніжки». Відділення це, по-місцевому «дурка», було близько, у сосновому лісі, за три кілометри від Базаліївки.

– А гроші ж є? Бо з ліками в нас… – доктор махнув рукою.

– Є,– кивнула Августа й розгублено запитала: – Мені народжувати скоро, як же я без неї?

– Знайшли помічницю… – Яків Ілліч співчутливо покосився на її живіт. – У вашої бабусі… гм… поганенький прогноз, хоч і не безнадійний. Але у фазі загострення краще б вам триматися від неї подалі. Може що завгодно трапитись. А в лікарні її доведуть до ладу, заспокоїться мінімум на півроку. Нехай чоловік вас відправить у місто, тут у нас із пологами погано, та й народжують тепер мало. Словом, я виписую направлення, везіть її у відділення, і не тягніть, бо клопотів не оберетесь.

Геть засмучена Августа, одержавши інструкції, повернулася до села і вже через тиждень залишилася в будинку сама.

Спочатку вона регулярно відвідувала бабу Олю, носила їжу й сунула санітаркам гроші та шоколадки, щоб доглядали. Туди вона зазвичай ішла пішки – повільно, глибоко вдихаючи сухе смолисте повітря. Дорога одразу за селом поринала в лісок, на моховитих пагорбах і узбіччях траплялися гриби, пропущені грибниками: маслюки, лисички, чорні підберезники, зрідка – боровики. Вона викорчовувала їх з рудого піску і складала в порожній пакет, узятий з дому на такий випадок.

У відділенні було тихо, чисто, по-жебрацькому голо; разів два заклопотано майнув доктор, однак Августа не стала до нього підходити – уникала розпитувань…

Почалося все в ніч на двадцяте вересня, трохи раніше за термін, який вона сама для себе вирахувала. Августа навіть не встигла злякатися – так було боляче. Вона дотерпіла до світанку, одяглася, сунула всі гроші й ключ від міської квартири в ліфчик, замкнула будинок і, притримуючи знизу стрибучий живіт, рушила до траси, яка вела через райцентр до Харкова.

Перейми відбувалися раз на п’ятнадцять хвилин; вона сяк-так притерпілась, але було моторошнувато, бо по дорозі Августа не зустріла жодної душі. Ні в селі, ні на асфальті. Початок осені видався теплим. Якийсь час вона постояла, тихенько стогнучи, – нікого: ані машин, ані людей, – і вирішила потихеньку рухатися вперед. Від стегон до колін текла, лоскочучи, вода…

Підібрала її міська «швидка», що з вищанням загальмувала при узбіччі. Скручена від болю Августа вже не могла стояти на ногах і ледь повзла.

Далі все відбувалося як у тумані – її насилу відірвали від придорожніх кущів, за гілля яких вона судомно чіплялася, понесли до машини, де вже хтось був, а там, поклавши, одразу накрили її покусаний до крові рот кисневою маскою. Завила сирена.

Проте обличчя, ім’я й напружений погляд літньої лікарки, яка квапливо докурювала сигарету біля машини, вона запам’ятала назавжди – Марта Янівна.

Дівчинка з’явилася на світ, тільки-но вони дісталися до лікарні. Після кесаревого, відходячи від наркозу й долаючи хвилі нудоти, Августа заплющила очі й почула, як поруч промовили: «У бокс везіть. Невідомо, хто вона, без документів. Куйжель із хірургії поверталася з екстреного виклику в області, підібрала матусю на узбіччі. Дитина чудова, абсолютно здорова, велика, всі реакції в нормі. Я ввечері зайду, подивлюся породіллю…»

Ніхто, крім акушерки, до неї того дня не прийшов; дали якісь таблетки. Зранку Августа рвалася до дитини й трохи марила, тому що підскочила температура. Її вкололи, полегшало, увечері другого дня з’явився черговий лікар – худий чоловік в окулярах. Чистий, акуратний, увічливий.

Температури не було, тільки лихоманка і нервова слабкість. У неї запитали ім’я, Августа назвала перше-ліпше і поцікавилася, коли принесуть дівчинку, – гарячі груди набухали під лікарняною сорочкою; її речі й гроші кудись зникли.

– Належить повідомити ваших близьких, хтось же має забрати вас і дитину, – сказав лікар, – ви й так вчинили нерозважно, безвідповідально.

– У мене нікого немає.

– Он як? Зрозуміло…

Дочку їй принесли вже в палату, де по ліжках лежало ще п’ять таких самих породіль, і вона незграбно прийняла дитину на голий лікоть. Коли дитина взяла грудь і засмоктала, в Августи замлоїло внизу живота, під операційним швом, а з очей закапали сльози. Дівчинка була супер: міцна, круточола, руденька, спокійна; з-під довгих каштанових вій поблискувала бірюза. Вона відвернулася до стіни й пролежала так до вбогої лікарняної вечері, а потім стала чекати наступної годівлі.

Уночі Августа не спала, ламаючи голову: що робити? Вона вперше задумалася про ситуацію, в якій опинилася. Вадонові гроші скоро закінчаться, баба Оля вийде з психушки й через пів року знову туди повернеться. Глушина, роботи немає, школа за десять кілометрів… Краще вже Будинок дитини, там принаймні годують. Прийду до тями – заберу бабу Олю з психушки, скажу, що дитина померла.

У результаті в неї почалась істерика. Прибігла чергова сестра, сказала «післяпологовий психоз», дала крапель і стала повторювати, що все буде добре. Вранці, однак, краще не стало, і Августа остаточно вирішила. Ще два дні годувала дівчинку, а потім утекла. Їй допомогла санітарка з першого поверху. Влаштувати все це виявилося дуже просто – але недешево…

Августа повернулася в порожню міську квартиру і тиждень відлежувалась, туго перев’язавши рушником груди, повні молока. Удома вона не помітила особливих змін. Тільки двері в її колишню кімнату знову були на місці. Ні речей Владислава, ні грошей, ні залишків їжі в холодильнику. Нічого, крім двадцяток й дрібних, що випадково завалялися в старому гаманці. На ті гроші вона купила деякої їжі – на перші день-два. Потім продала Вадонові подарунки – перстень та інші брязкальця, – щоб було з чим з’їздити в Базаліївку, провідати бабу Олю й забрати речі.

Спочатку в неї була думка залишитися, пожити в селі ще місяць-два, але баба Оля не те щоб її не впізнала, але поглядала дивно, як на сторонню, а про дитину взагалі не спитала, як нічого й не було.

Августа повернулася до міста і влаштувалася прибиральницею на автобазі; з місяць їй дали пожити спокійно.

Аж доки одного разу ввечері Вадон відімкнув двері квартири своїм ключем.

6

Розлючений її втечею, він більше не церемонився.

Ні, він і пальцем не торкнувся Августи, але вже понад десять років вона працювала на нього «підсадною» – з травня до жовтня в південних краях. Узимку Вадон практично не жив з нею, але справно оплачував дрібні послуги, здебільшого кур’єрські. Вона здогадувалася, що в нього з’явилась інша, молодша жінка.

«Слухай, – одного разу сказала Августа, – або вимітайся остаточно, або прикінчи мене. Щось одне…» – «Ти шо, Марго! – була відповідь. – Стара дружба не ржавіє. Ти мені должна, і ти в моєму бізнесі…» – «А твоя кралечка? Вона що, не може мене замінити?» – «Там зовсім інше, дорогенька. У нас усьо красіво…» – «Невже вона досі не допетрала, яке ти гівно, Вадоне?» – «Ритуль, – він примружився, але стримав себе, – не говори про мене погано. Для цієї дівчини я – король…»

Так і йшло аж до нинішнього літа. І річ була зовсім не в чоловікові на ім’я Георгій, якого треба було заморочити й доправити в певне місце на березі – туди, де біля старого хвилеріза закінчується пляж, – а потім, як завжди, зникнути, поки Вадонові пацани займатимуться клієнтом та його грошима. Августа здогадувалася: не все і не завжди йшло рівно, бувала й кров, знала вона і те, що якщо здасть Вадона, то піде у в’язницю разом з ним як співучасниця. Але тієї ночі вона навіть відчула дивне полегшення, коли Георгій схопив її у воді, приставив до горла ніж, зчинив шум і злякав хлопців…

Години за дві Вадон з’явився й розбудив її.

– Що, облом? – він з розмаху опустився поруч на ліжко. Від нього тхнуло дешевим коньяком. – Старієм, Марго? Ти нас, получається, підвела. Ібрагім недовольний.

– Відпусти мене, Владиславе, – сказала вона, підводячись. – Я втомилася. Крутіть бізнес самі. Давай розійдемося по-людськи, свій борг я давно відпрацювала.

– Правда, – зненацька погодився він. – Щось і мене останнім часом заносить… Добре, можна домовитися. Розійдемось, але ти мені за це оддаси квартиру. Повернуся осінню, все оформимо в натурі. Тим більше що я женюсь. Моя дівчина вже з пузом.

– А мені де жити? – натягаючи простирадло на плечі, запитала Августа.

– А був базар, наче покійна бабця одписала тобі будинок у селі? Варіант. Я поможу – дам грошей на переїзд і на якийсь час.

– Згодна, – ні секунди не роздумуючи, відповіла Августа. – Тоді я завтра ж їду. Буду чекати тебе в місті.

– Значить, всьо, – він підвівся, покрутив вузькою зміїною головою в пошуках місця, куди покласти гроші.– Тільки тихо й по-швидкому, наче тебе тут і не було.

Усе це відбулося занадто стрімко, й Августі ще не вірилося, що вона нарешті вільна. Зате тепер вона точно знала, що робити. Повернутися додому, все обміркувати, прорахувати – і знайти дочку. Що буде далі з ними обома – зараз неважливо. Починати слід було з пологового будинку. З тієї тітки, яка допомогла їй утекти, коли вона кинула дівчинку. Як же її звали, ту метку санітарку? Минуло ж бо стільки часу, чотирнадцять років майже…

Августині думки стрибали, коли вночі вона крутилася без сну на нижній полиці плацкартного вагона сімферопольського потяга. Ім’я санітарки так і не вийшло згадати… Баба Оля померла в лікарні… Що ж робити? І тут Августу осяяло: жінка з «швидкої», ота Марта Янівна… У пам’яті саме собою спливло прізвище, яке промовив черговий лікар: «Куйжель, з хірургії…»

Перше, що вона зробила, повернувшись до Харкова, – вилизала квартиру до сліпучого блиску. Якщо все зійдеться і їй повернуть дочку, то саме сюди вона приведе дівчинку. Поговорити, пояснити все, виблагати прощення. Мабуть, поневіряється в якомусь дитячому будинку або інтернаті для сиріт, і Августа вже знала, як витягти її звідти, – від батька в неї залишилися деякі знайомства. Потім зайнялася собою. Коротко обстригла й пофарбувала своє злегка кучеряве волосся, щоб не здаватися просто рудою; її білошкіре обличчя відразу подовжилося, шия виявилася стрункою, а ще – сині очі, гострі ключиці, несподівана тендітність… Одяг: джинси, чорна футболка, легкий світлий піджак. Жодних прикрас.

В останній день літа опівдні вона зупинилася, страшенно нервуючись, перед входом у скверик при дитячій клінічній лікарні. Руки крижані, на обличчі – сонцезахисні окуляри. Причина її появи тут була проста: ні адреси, ні телефону Марти Куйжель не виявилося ні в телефонному довіднику, ні в базах даних. Погода стояла тепла й суха, у піджаку було спекотно. Нарешті Августа рішуче зірвала з носа окуляри, сунула їх у сумочку й попрямувала до прийомного відділення. Там при вході чекала яскраво розфарбована «швидка», друга щойно від’їхала і розверталася.

Усе виявилося напрочуд простим – і з цього моменту потягся ланцюжок шаленого, просто фантастичного талану.

У душнуватій, із різким запахом «дезекону» приймальні хірургічного корпусу їй відразу, ні про що не питаючи, дали телефон Марти Янівни. Навколо було повно народу, металися юні батьки крихітного немовляти, яке оглушливо верещало, поки черговий лікар мацав його живіт. Літня медсестра, глянувши в комп’ютер, простягла їй клаптик паперу з номером і помахала долонею – мовляв, ідіть звідси, не бачите, що діється? Августа кулею вилетіла за двері, кинулася до найближчої лавки, розгорнула папірець, поглянула на ряд цифр. Глибоко задихала, сховала в кишеньку сумки і, не озираючись, пішла до трамвая.

Удома вона одразу схопилася за телефон. Номер чіпко сидів у пам’яті.

– Марта Янівна? Пробачте мені, будь ласка, – швидко промовила вона у відповідь на хрипкувате: «Алло-оу!..»

– Хто це про мене згадав? – У слухавці чітко чулося уривчасте дихання з легким присвистом.

– Ви мене не знаєте, але мені дуже потрібна ваша допомога. Мене звати Августа.

– Чудове ім’я. І навіщо вам, голубонько, потрібна стара руїна? Ми знайомі?

– Марто Янівно, – напористо повторила Августа, – ми з вами зустрічалися тільки раз, але це нічого не означає… Мені обов’язково треба з вами побачитися!

– Давайте завтра, – почула вона у відповідь і видихнула. – Я щодня з одинадцятої до першої гуляю… Хоча дивіться, вже нахмарює, буде дощ… Пишіть адресу. Опівдні влаштує? Будемо пити чай. Августа, кажете… Усього вам найкращого, люба…

– Я обов’язково прийду… – її долоня, що стискала слухавку, виявилася геть мокрою.

Августа випросталася й навіщось висмикнула шнур з розетки.

Уночі й справді задощило, а під ранок дощ тільки посилився. Похолоднішало.

За чверть години до призначеного часу Августа вже стояла на четвертому поверсі будинку в старому центрі перед високими фільонковими дверима з кутою ручкою у вигляді левиної лапи. На бронзовій табличці під дзвінком каліграфічним курсивом було вигравіювано незнайоме чоловіче ім’я. Ніяково притискаючи до грудей пакет із фруктами, печивом і коробкою шоколаду, вона натиснула кнопку дзвінка й стала чекати. Минула вічність, доки загримів замок. Двері широко відчинились, і Августа ступила в просторий передпокій, мружачись від сліпучого світла плафона під стелею. Перед нею стояла ота енергійна лікарка зі «швидкої», вона тільки ніби вдвічі поменшала за ці роки. Чорна сигаретка в зморшкуватій лапці, обнизаній срібними кільцями; на пергаментному обличчі блищать живі темні очі, повні цікавості.

– Знімайте плащ, ставте парасолю і проходьте за мною в кухню, – мовила низьким голосом Марта Янівна, замикаючи двері й гасячи світло в передпокої.– Там прибрано. На решту п’ять кімнат сил у мене вже не вистачає.

– А чому на дверях інше прізвище? – спитала Августа.

– Це покійного чоловіка, – сутула спина лікарки попереду здригнулася. – Світило медицини, академік. Так що ця табличка – на кшталт меморіальної дошки… зняти немає коли, та й навіщо? Проходьте, сідайте де хочете. Давайте ваш пакет. Чай уже заварений… Я вас відразу впізнала. Ви – ота породілля, яку я підібрала на трасі по дорозі в місто. Шукаєте дитину? Не маю права, хоч ріжте.

– А що сталося з хворим? З тим, що був у «швидкій».

– Ох, не морочте мені голову, – відмахнулася Марта Янівна. – Ви зробили ницо. Нам із чоловіком Господь не послав дитину. Я б за таку дівчинку все віддала, сама б удочерила, якби не була старою калікою. У вас, голубонько, ні мозку, ні душі, отщо я вам скажу…

– Годі мене таврувати. – Августа змусила себе розслабитися. – Киньте ви цей чайник, обпечетесь… Так вийшло, і квит. Де вона? Як її знайти?

– Жива й здорова… Батько в неї є?

– Ні. Налити вам чаю?

– Наливайте, – сердито буркнула Марта Янівна, клацаючи запальничкою. – І собі теж. Мені без цукру.

– Я втекла від нього в село, щойно завагітніла. До бабусі. Але вона потрапила в психлікарню… І коли все почалося, довелося діставатися до міста своїм ходом. А сил не вистачило… На щастя, на дорозі нагодилися ви. Ми з цією людиною… давно розійшлися, він і не знає, що в нього є дочка. Я живу сама. Де дівчинка? В дитбудинку? У якому?

– Он воно як, – ігноруючи питання, мовила Марта Янівна. – Диво, що ви обидві взагалі вижили. Пологи, я чула, були складні.

Августа промовчала, наповнюючи чашки.

– А чому покинули дитину?

– Ви не відповіли на моє питання, а мене змушуєте до сповіді?

– І все-таки – в чому причина? – пожвавилася Марта Янівна. – Здорова, гарна молодиця; судячи з одягу – більш-менш забезпечена… Хто ви за професією? Маєте житло?

– Так. Не розкішне, але жити можна.

– А бабуся – та, що в селі?

– Померла.

– Інші родичі?

– У мене нікого немає… я ж, здається, вже сказала.

– Вони вам, голубонько, дівчинку не віддадуть, – господиня потяглася по цукерку, і Августа машинально присунула коробку ближче. – Почнете судитися – програєте. Чоловіка у вас немає, постійної роботи, видно, теж. А там повна сім’я.

– Зачекайте, виходить, її вдочерили?

– Припустімо.

– Я хочу побачити свою дочку! – спалахнула Августа. – І звідки ви, Марто Янівно, знаєте, що там відбувається? Вони що, янголи? Вона щаслива? Їй добре?

– Не в курсі… Давно не зустрічалися.

– Хто вони?

– Не скажу, – хрипко мовила Марта Янівна, здіймаючи гостре підборіддя. – Я й так, стара дурепа, клюнула на гачок, коли ви вчора зателефонували. А все тому, що сама та й сама, нема до кого слова мовити. Щось у вас у голосі було таке… І от – покликала на свою голову.

– Я все одно їх знайду, хоч би чого мені це було варте! Ну не впирайтеся ж!

– Вони її не віддадуть, ні. Олександра – жінка з характером, чудова хірургічна медсестра, ми з нею багато років працювали разом. Сергій, її чоловік, у Мартусі душі не чує… Ну от, проговорилась остаточно, стара вішалка…

– Виходить, мою дочку назвали Марта? На вашу честь?

– Звідки мені знати, все-таки дитина з’явилася на світ не без моєї участі… Слухайте, дорога моя, а нумо по чарочці? Нерви нікуди не гожі…

– Я не п’ю, Марто Янівно. Погано переношу алкоголь.

– Буває… Адреси в мене немає… Живуть десь неподалік, у районі парку. Саша якось телефонувала мені, зовсім нещодавно, їй був потрібен розумний ветеринар… Повне ім’я – Смагіна Олександра Максимівна. У лікарні вам не дадуть жодної інформації… Ох, як же я сама себе засмучую! Куди ж ви біжите?

Августа різко встала, так і не торкнувшись своєї чашки. Намагаючись не виказати нетерплячки, кивнула й попрямувала до дверей; господиня, постукуючи ціпком, поспішила слідом. На порозі Августа обернулася:

– Не варто вам мучити себе. Нічого страшного не сталось і не станеться. Забудьте, Марто Янівно, побережіть серце… Я цілком адекватна людина. І якщо моя дитина в гарній родині, я не стану нікому псувати життя – ні дівчинці, ні її прийомним батькам… А втекла я з лікарні й кинула дитину тому, що не було мужності… І годі про це. Дякую вам, мені час!

Коли двері зачинились, Августа дістала з внутрішньої кишені плаща мобільний і ввела в його пам’ять ім’я, по батькові та прізвище прийомної матері Марти. Старий повільний ліфт, охкаючи й скрегочучи, доправив її на перший поверх. Під’їзд виходив у тісний колодязь двору, накрапав дощ, народу на вулиці було мало. Вона одразу ж набрала номер друзяки покійного батька – колишнього майора міліції, нині пенсіонера.

– Дядю Вітю, це я… Ви вдома? А можна з вами сьогодні побачитись? Домовилися. Захоплю по дорозі…

Августа квапливо спустилася в метро, доїхала до ринку і, купивши все потрібне, сіла в маршрутку й уже за пів години дзвонила у двері Віктора Петровича. Увечері, вже після дев’ятої, його онук приніс те, чого вона так нетерпляче чекала.

Адреса громадянки Смагіної О. М. коштувала їй дві пляшки «Козацької ради», буханець житнього хліба з французької булочної та пів кіла сухої ковбаси.

7

Двері відчинили з ходу.

– А я вас чекала, – холоднувато мовила Олександра, пропускаючи Августу в помешкання. – Куйжель мені зателефонувала того ж таки дня. Ви так її розтривожили, що я проти ночі мусила бігти до неї. Спочатку вкололися, потім випили коньячку й поговорили.

Обидві стояли в тісному передпокої; Августа – у нових тіснуватих туфлях, із сумкою, де лежали обновки для дівчинки, з мокрими від хвилювання пахвами та пересохлим ротом, – і Олександра, яку їй вдалося нишком швиденько оглянути. Ця жінка мала трохи старший за неї вигляд, велика, повненька, у якомусь безформному сарафані. Руки невеликі, з коротко обстриженими нігтями; важке підборіддя, обличчя без усмішки. Шкіра гладенька, але дрібні зморщечки вже розбігаються навколо гарних похмурих очей.

– Я їй прямо сказала: Марта в курсі, що ми її вдочерили, жодних проблем… Що це ми тут застрягли, не розумію? Ходімо в кухню. Вони з батьком скоро з’являться після тренування. Залиште сумку; там, певно, щось для Марти?

Августа кивнула.

– Не знаю, як вона до вас поставиться. І передбачати не беруся, – хмикнула Олександра, коли вони сіли одна навпроти одної за столом. – У дівчиська той ще характер… Повечеряєте з нами?

– Навряд чи.

– Ви де працюєте?

– Наразі ніде.

Августа стежила, як пасма диму ліниво виповзають у вікно, і мовчала, прислухаючись до кожного звуку на майданчику за вхідними дверима.

– Ну що ж… То навіщо ви прийшли, Августо? Злякалися лишитися самотньою на старості, знадобилася розрада? Тоді я вам одразу скажу – Марта не та людина, на це не розраховуйте. Вона тут нещодавно таке вчудила, що ми з чоловіком думали – здуріємо. Це одразу після того, як Марта довідалася, що вона нам не рідна дочка. Правда тепер, слава богу, начебто заспокоїлася.

– Розкажіть мені про неї.

– Нормальна здорова підлітка. Із тарганами в голові, відповідно до віку. Займається плаванням, успішно. Навіщо вона вам саме тепер? Федоров ще нічого не знає і буде страшенно засмучений вашою появою.

– Я постараюся не засмучувати вашого чоловіка. Що стосується моєї… появи… Знаєте, бувають такі моменти в житті, коли раптом починаєш чітко бачити найголовніше. Тим більше, якщо колись зробив непоправну помилку.

– Із цим не до мене. Якщо вже ви тут, спробуймо все розставити по місцях… Ага, ось і вони!

Олександра підвелась і, не глянувши на гостю, вийшла в передпокій. Захряснулися вхідні двері, донісся дівочий смішок. Слів дочки Августа не розібрала, почула тільки, як Олександра сказала: «Марто, забери наплічник із передпокою. Перевдягнися після тренування й причепурись. У нас гості…»

У кухню зазирнув сухорлявий підтягнутий чоловік середніх літ, привітався. Нічим не прикметне обличчя.

Августа кивнула, і її одразу кинуло в жар, коли через його спину на неї подивилося коротко стрижене рудувате засмагле дівчисько з ніжним рум’янцем на всю щоку. Висока як для своїх років, у футболці з розтягнутим коміром. Їй здалося, що в цих насторожених очах немає й близько дитячої цікавості – тільки полегшення і легке здивування.

– Марто, руки, сказано ж бо…

Олександра відтіснила обох від дверей і попрямувала до плити.

– Я все-таки поставлю вам тарілку, – обернулася вона, беручись накривати на стіл. – Не будете ж ви сидіти й чекати, поки ми поїмо. У нас сьогодні плов і салат. Поговоримо пізніше, за чаєм, а то Марта чого доброго відмовиться вечеряти, з неї станеться… У вас є ще діти?

– Немає.

– А хто її батько?

– Перехожий, – спалахнула Августа. – Ви говорите про Марту так, наче вона вас постійно дратує.

– Приблизно так і є,– уперше всміхнулася Олександра, розставляючи тарілки. – Я вам небагато покладу, не лякайтеся… Хочете вимити руки?

– Так, – кивнула Августа, піднімаючись. – І зніму піджак, щось мені жаркувато…

Коли вона повернулася в кухню, уже трохи заспокоївшись, уся сім’я розташувалася за столом. Сергій мовчки підвівся, пропускаючи її, Марта уткнулась у тарілку, Олександра не торкалася їжі.

Щось змінилося, поки Августа була відсутня – у повітрі висіло важке мовчання. Вона сіла, випросталась і похмуро глянула на господиню.

– Я не стрималася, вибачте. – Олександра з досадою потерла скроню. – Повідомила, хто ви, Августо. Терпіти не можу ламати комедію… Все, вечеряймо.

– І справді, їжте, коли вже прийшли… – дівчина підняла голову й усміхнулася: – Мама чудово готує. Вона все робить добре, навіть коли їй не хочеться.

– Марто, вгамуйся!

– А що такого? Може, людині й поїсти нема де? Ти в нас добра. Спочатку мене пригріла, потім…

– Припини! – Федоров відсунув тарілку. – Так не можна.

– А як можна? Ви… як вас там звати?.. хоча б зателефонували спочатку, я б підготувалася до зустрічі. Тату, не смикай мене! Вона що, чекала, що я їй на шию кинуся?

– І справді,– не витримала Августа. – Але грубіянити, мабуть, не варто.

– Невже? Добре, вибачте. – Марта підхопилась. – Якщо є бажання зі мною поспілкуватися – зазирніть до мене в кімнату. І не вплутуйте в це моїх батьків.

Коли вона вибігла, Августа потяглася до сигарет. Пальці стрибали. Федоров дав їй прикурити й мовив:

– Не дуже вдала оця ваша раптова поява. Так не роблять, Августо. Її слід було підготувати. Останнім часом на Марту звалилося багато всякого, до того ж вона втомлюється після тренувань…

– Будь ласка, Сергію, проведи… нашу гостю до Марти в кімнату, – роздратовано обірвала чоловіка Олександра.

Він мовчки підвівся, кивнув Августі, а коли обоє зупинилися біля дверей, постукав і, почувши «Заходьте, не замкнено!», знову зник у кухні.

Августа трохи прочинила двері.

– Можна?

– Я ж сказала – заходьте.

– Марто… – вона пошукала очима, де присісти, і опустилася на стілець біля письмового столу. Її дівчинка сиділа на диванчику, де, видно, і спала, зі схрещеними ногами, у блакитних шортах, що туго облягали сідниці. Кімната була невелика, одяг безладно розкиданий, наплічник на підлозі, на столі хаос. – Я розумію, для тебе все це дуже раптово…

– Та ні. Я нещодавно довідалася, що ви існуєте і що кинули мене в пологовому будинку.

– Я не кинула.

– Це якось інакше називається? – Марта хмикнула й пильно глянула на Августу. Очі в неї були як опік. – Вас чоловік змусив?

– У мене не було чоловіка. Я винна перед тобою. І прийшла, щоб попросити пробачення.

– Та годі вам! – відмахнулася Марта. – Я все розумію – не маленька. Ви були молода й налякана. Але особисто я своєї дитини нікому б не віддала.

Обличчям Марти пробігла тінь. Дивлячись на це мінливе лице – від болісно-зневажливого до впертого й розгубленого – Августа квапливо, ковтаючи слова, заговорила:

– Весь цей час я так мріяла тебе побачити й дуже хочу, щоб ми з тобою…

– Стоп! Оцього не треба. Нічого не вийде, я від них нікуди не піду. Це буде зрада. Мої прийомні батьки – нормальні люди.

– Ти завжди зможеш із ними бачитися, Марто! Хто тобі заборонить? А школа… чи ж не все одно, де вчитися?

– Тобто ви хочете мене забрати? Назавжди? Щоб тільки ви і я?

– Так!

– Пізно, – сказала Марта. – І давайте щиро: я вас зовсім не знаю. Тут я звикла. Я їх не кину, навіть не сподівайтесь. У вас дивне ім’я…

– У мене, крім тебе, взагалі нікого немає. Ім’я? Так мене назвав батько. Марто, слухай, ми повинні все обговорити. Цілком спокійно. Я погоджуся з будь-якими твоїми умовами… Тому що я, я – твоя мама.

– Нічого не вийде. І взагалі – я їду на змагання… Вам зараз краще піти. Прошу вас!

Обличчя її знову замкнулось. Августа підвелася, попрощалася й вийшла.

Усередині все тремтіло. Щось вона зробила не так. Зараз вона не пам’ятала, де залишила сумочку, сигарети, піджак. Очі були сухі, ніякого болю вона не відчувала, тільки серце колотилося як скажене: «Вона моя, я все одно її поверну…»

У кухні чекав Федоров, його дружини не було.

– Ну що? – запитав він. – Марта поводилася пристойно?

– Авжеж. Вона мені дуже сподобалася. Я йду.

– Ви де живете?

– У передмісті.

– Провести вас до метро?

– Ні. Спасибі… Можна мені номер її мобільного?

– Думаю, це зайве, якщо вона сама не запропонувала.

– Ну а ваш? – Августа дістала телефон. – Мало що… Я більше не буду падати вам на голову, не переймайтеся. Просто як-небудь зателефоную, дізнаюсь, як там дівчинка.

– Добре, пишіть… – повагавшись, Федоров продиктував номер, після чого обоє вийшли в передпокій.

Звідкись моментально виникла Олександра, начебто тільки й чекала моменту, коли гостя піде.

– Сумку свою не забудьте, – промовила вона без інтонації.– У Марти є одяг, ми не злидні.

– Та годі вам, – усміхнулася Августа, вже беручись за ручку дверей. – Дозвольте мені хоч цю радість – іноді робити дочці подарунки. Якщо Марта відмовиться, віддайте куди-небудь… На все добре!

Дівчинка не побажала її визнати, та й таке.

Але здаватися вона не мала наміру.

Із роботою було складно – без диплома нікуди не брали, тільки в кіоск або на контейнер на ринку. Вона знала, що це таке, і нізащо не хотіла йти. Але тільки остаточно змучившись і набігавшись по співбесідах, Августа подалася на дачу до все того ж Віктора Петровича: крім іншого, їй треба було порадитись, як зберегти квартиру й захиститися від Вадона.

Отут і виник варіант, який одразу їй припав до вподоби.

Якесь колишнє міліцейське начальство з великими зірками невдовзі після виходу на пенсію шарахнув інсульт. Міцний тілом, відставний генерал вибрався, однак не без наслідків. Син поселив його у своєму заміському будинку, неподалік траси, в сосновому лісі. Разом зі старим там жили тільки глуха як пень куховарка й літній охоронець. Августі було сказано, що з жовтня там потрібна розумна й енергійна жінка – підтримувати в домі лад – і за сумісництвом доглядальниця. Два вихідні. Оплата пристойна. Вона зустрілася з сином генерала, чиновником районної адміністрації, сорокарічним холостяком, і вони миттю про все домовились.

Але чотирнадцятого вересня Августа все-таки не витримала й після дев’ятої в надії, що дівчинка вже вдома, зателефонувала на мобільний Федорова й попросила дозволу поговорити з дочкою.

– Марти немає,– почула вона. Голос був спокійний, без напруги.

– Досі на тренуванні?

– Учора поїхала на змагання, на день раніше… Так уже вийшло.

– Як вона?

– Нормально. У вас усе гаразд?

– Так, – сказала Августа. – Знайшла роботу. От, погода радує.

– Так, просто чудова, – підтвердив Федоров. – Там, в Одесі, теж обіцяють тепло до кінця місяця…

Він явно думав про щось інше й підтримував розмову тільки з увічливості. Попрощалися вони прохолодно. Августа жбурнула мобільний на диван і заметалася по кімнаті.

«Що ж робити? Чекати, доки Марта повернеться? Задовго… І що далі? Телефонувати, ховатися, стежити? Туди, у їхній дім, я більше ніколи не піду. Потім почнеться робота, усе закрутиться… Зачекай, Августо… У дівчинки скоро день народження. От!»

Вона відразу заспокоїлась, а до ночі остаточно продумала подробиці.

Варіантів було декілька, але всі зводилися до одного – якомога швидше потрапити до Одеси.

Уже наступного дня в Августи був заброньований по телефону однокімнатний номер у недорогому готелі й куплений в антикварній крамничці в центрі подарунок до дня народження дочки – важкуватий срібний браслет ручного кування з інсталяцією – крихітним нефритовим жабеням.

Вона повинна зустрітися з Мартою без свідків. Подарунок – просто привід.

8

Перше, що Валентин бачив, прокидаючись ранками у своїй бетонній в’язниці,– червоний бантик вентиля на трубі опалення під стелею. Уціліла труба дивом – на інших поверхах її б давно зрізали ножівкою та й здали на брухт.

Тепер він гостро жалкував, що під час розмови з сестрою не насмілився поставити їй кілька важливих питань. Відповіді на них могли б багато прояснити, і не довелося б ламати голову й ганяти Шахтаря сюди… Крім того, його почав напружувати Міямото. Чудило з катаною зачастив на його поверх. Було схоже, що він за ним стежить, а хто знає, що в цього накачаного мужичка на думці? Тепер у спальник Валентин заповзав, кладучи поруч важкий арматурний прут.

Правда, через кілька днів ситуація розрулилася.

Зранку пройшла злива. Над двором Лепрозорію та над масивом приватної забудови, що тяглися до залізничних колій, повзли ватяні клапті туману. Віконних рам в «операційній» не було, і щоб хоч якось зігрітися, а заразом просушити вологий одяг, Валентин натягнув на себе все, що було в сумці, і почав ходити туди-сюди, енергійно розмахуючи руками. Через півгодини йому стало жарко, шкіра на животі й попереку засвербіла. Він здер із себе одяг, звалив усе на купу поверх спальника й підійшов до віконного прорізу – продихатися. Саме в цей час із коридора почувся голос:

– Агов, ти там як – живий ще?

Валентин круто розвернувся, вийшов у коридор і зупинився, не доходячи до провалу в підлозі. Міямото сидів на протилежному краї діри, за три метри від нього, звісивши ноги в порожнечу. Його кругле, трохи лискуче обличчя, облямоване короткою доглянутою борідкою, усміхалось, але погляд з-під припухлих повік був насторожений. Пряме синювато-чорне волосся зібране на потилиці у вузол і заколоте довгою шпилькою, схожою на товсту спицю. Чорне кімоно зі слідами цементного пилу, з-під нього – холоші найківських спортивних штанів.

– Ну? – насторожився Валентин. – Є питання?

– Поговоримо? – запропонував Міямото.

– Залежно про що.

– Про справи.

– У нас із тобою хіба є справи? – Валентин привалився плечем до стіни.

– Немає, але, може, будуть. Як зростеться.

Міямото підтяг коліна, розвернувся й миттєво опинився на ногах. Потім скинув сандалі, поправив перев’яз із мечем і босоніж, майже без розбігу, махнув через провал. Валентин позадкував. Судячи з того, як цей тип володіє своїм тілом, зв’язуватися з ним украй небажане. Ще й отой меч за спиною.

– Гаразд, – мовив Міямото. – Познайомимося ближче.

Валентин знизав плечима.

– То ходімо до тебе. Не заперечуєш?

Біля одвірка Валентин відступив, пропускаючи вперед незваного гостя й продовжуючи прикидати, що йому може бути треба. Міямото роззирнувся, покрутив носом і сів, схрестивши ноги, на шматок гофрокартону поруч із зім’ятим спальником. Валентин вичікував. Зблизька очі у фріка виявилися не темними, а прозоро-карими, як бурштин, і дуже жорсткими.

– А, – спохопився самурай. – Я Стас.

– Юрій, – сказав Валентин.

– Допоможу тобі вибратися звідси. Якщо, звісно, домовимося, – мовив гість. – Щоправда, благодійністю я не займаюсь. Від тебе теж дещо буде потрібне. Документи в порядку?

– Так.

– Покажи.

Валентин, секунду повагавшись, поліз у сумку.

Міямото взяв тіпаний паспорт у вишневій обкладинці з гербом, покрутив, швидко погортав, звірився з фото. Потім знову глянув на Валентина.

– Придністровський… – він зморщив ніс і додав: – Як казали років двісті тому, цією грамоткою – тільки дупу підтирати… Але на крайній випадок хай… Отже, так: днів три-чотири поживеш у мене. Приведемо тебе у форму. Потім доведеться з’їздити в одне місце. Досить далеко. Це, я гадаю, і у твоїх інтересах. Ще й грошей заробиш.

– У чому суть?

– Одразу?

– Хоча б у загальних рисах.

– Поки диспозиція така: мені потрібна людина. Скажімо, як експедитор. Ніякого криміналу – вантаж під жодну статтю не підпадає. Але для мене має значення. Це все. Про деталі пізніше.

Валентин мовчав, роздивляючись співрозмовника. Цей Стас явно щось приховував. І ніякий він не фрік. Самурайський прикид – дурня, маскування, під яким ховається зовсім інша людина. Ділова, швидка на розум. І в проникливості йому не відмовиш. Байдуже, чим там він насправді займається, але ризикувати заради нього Валентин не збирався. Усе, що йому зараз треба, – вибратися звідси, а потім і з міста. А там подивимося.

– Хочеш подумати?

– Ні. Нема про що тут думати. Прийнято.

– Добре. Як посутеніє, прийде дехто від мене й акуратно виведе тебе звідси. Поїдеш із ним до мене на квартиру. Вимиєшся, поїси по-людськи, скажеш йому, який тобі треба одяг, – купить і принесе. Подробиці обговоримо, коли я повернуся. Все.

Гість підвівся й вийшов точно в такий же спосіб, як і потрапив сюди.

Доля в особі Стаса-Міямото знову підморгнула йому.

…Посланець з’явився о восьмій годині – уже смеркло. Ним виявився блондинистий здоровань, який назвався Щуроловом.

– Давай, збирай шмаття.

– Та я взагалі готовий, – відповів Валентин. – Далі ж як?

Висоти він побоювався. Ще з дитинства.

– А отак… – Щуролов смикнув блискавку шкірянки й витяг із внутрішньої кишені туго скачаний брезентовий ремінь із парою карабінів. – На раз. Що там у тебе – торба? Покинь тут, Шахтар потім підбере… Не хочеш? Ну, як знаєш.

Підхопивши сумку з брудним одягом і ноутбуком, Смагін подався за провідником.

У коридорі було вже темно. Біля краю діри Щуролов зупинився, Валентин увімкнув ліхтарик.

– Ага, – схвалив Щуролов. Нахилився й заклацнув карабін на сталевій закарлюці, що стирчала з бетону. Інший кінець він двічі обернув навколо Валентинового попереку, пропустивши ремінь крізь кільце другого карабіна так, що утворилася ковзна петля. – Вперед! – скомандував він.

Валентина пробив холодний піт.

Однак він зробив усе як сказано і вже через хвилину стояв у коридорі четвертого поверху. Звільнившись від ременя, провідник закинув його нагору, і обидва, спотикаючись і хрускочучи битим склом, рушили в далекий кінець коридора, де були сходи аварійного виходу. Сходини кришились, а між другим і третім поверхами взагалі не вистачало половини прольоту. Проте незабаром обидва опинилися біля якогось бічного під’їзду, про існування якого Валентин і не підозрював. Ступивши на вологу глинисту землю, він чомусь відчув себе як космонавт, що пів року провів на орбіті.

– Тримайся прямо за мною, – порадив Щуролов, коли вони рушили через пустир. – А то без ніг залишишся…

За огорожею тяглася звичайна вулиця. Порожня. У сутінках через один горіли отруйно-жовті ліхтарі. На протилежному боці стирчав біля узбіччя брудний «хюндай» з пом’ятим крилом, сиротливо кліпав синій вогник увімкненої сигналізації.

Щуролов, насвистуючи, попрямував до машини.

Малюк «хюндай», пострибавши на вибоїнах, вибрався на проспект і жваво покотив на південний захід. Позаду лишилися занедбані заводські корпуси й залізничний переїзд. Ближче до центру Валентин покопався в сумці, знайшов бейсболку й начепив, опустивши козирок так, щоб обличчя залишалося в тіні.

– Далеко ще? – невдоволено запитав він.

– Поряд, – буркнув Щуролов, не обертаючись. – П’ять хвилин.

Машина повернула ліворуч. Щуролов зарулив на паркінг, вимкнув двигун і коротко сказав: «Вигружаємося». Вони перетнули вимощений світлими кахлями майданчик перед під’їздом, заповнений зеленкуватим акваріумним світлом і щільно заставлений «лексусами» й «тойотами». Щуролов приклав до замка чип, відчинилися дверцята ліфта, схожого на високу склянку, і обоє ввійшли.

Хол сімнадцятого поверху, заставлений якоюсь крислатою екзотикою в пудових горщиках, блищав. Поки Валентин роззирався, провідник знову поліз у кишеню по чип і повернув до дверей праворуч. Ті безгучно відчинились, у передпокої спалахнуло світло.

– Давай, проходь!

Валентин шанобливо скинув брудні кросівки.

Передпокій, у якому стіни були – суцільні книжкові полиці, здався йому величезним. За дверима видно кімнати – три, чотири, може, й більше, одразу не розбереш, бо планування якесь мудроване.

– А де… – почав був він, але Щуролов перебив:

– Хазяїн? Скоро буде. Отаборюйся поки. Ванна, нужничок. – Він смикнув двері, сховані в ніші за рогом передпокою – блиснули хром, густо-сині кахлі,– все тут. Відмивайся, а то від тебе страшне як смердить… Жрачка в холодильнику на кухні.– Він з усмішкою покосився на Валентина, добув з кишені шкірянки ручку, відкрив блокнот на чистій сторінці.– Напиши тут, що тобі треба з одягу. Не стидайся – все за щот завєдєнія.

Валентин присів прямо в передпокої на кут низького пуфа, покосився на свої кросівки, що виглядали майже безнадійно, і почав писати. Закінчивши, повернув блокнот власникові.

– О’кей, – сказав той, пробігши список поглядом. – Завтра все получиш. Я поїхав. А ти будь гарним хлопчиком. Поводься примєрно, спиртним не захоплюйся…

Наступної хвилини двері за ним зачинилися.

Валентин дочекався, доки ліфт із тихим гудінням піде вниз, і ступив до дверей. Спробував замки. Два верхні відмикалися й замикалися. Третій, електронний, від якого на двері було виведено тільки панель датчика, наглухо заблокований. «Знову камера, тільки з вигодами…» – зітхнув він і вирушив на екскурсію лігвом Міямото. Думати про те, навіщо він знадобився цьому типові, поки не хотілося. Скоро все само з’ясується.

Він обійшов величезну квартиру, зазираючи в найдальші кутки й ніби обнюхуючи мовчазні чужі речі. Потім повернувся у ванну – простору, чисту, з батареями всіляких шампунів і бальзамів. На столику в кутку височів товстий стос чистих махрових рушників.

Валентин пустив воду, відрегулював температуру й сів чекати. А коли ванна наповнилася, здер із себе липкий від бруду одяг і, аж хекаючи від насолоди, поринув у пінисту воду. Витягся, закинув обидві руки на борти ванни й став розглядати власне тіло, що здавалося в такому ракурсі коротким і безкостим, ніби неживим. Але замість того щоб розслабитися, знову став сушити мізки. Хто він такий, цей Стас? Що поробляє насправді?

Зрештою плюнув на все й узявся з жорстокістю дерти губкою сверблячу шкіру. Потім витерся, жбурнув рушник у пластиковий кошик і, вже стоячи перед запітнілим дзеркалом на всю стіну у відносно чистих бермудах, куплених ще в Новому Світі, відчув лютий голод. Однак перед тим як піти на кухню, Валентин прошльопав босоніж у передпокій, де залишилася торба, витяг ноутбук і поставив батарею на зарядку.

У кухні він увімкнув чайник, навалив на здоровенну прямокутну таріль всякої всячини з холодильника й заварив незнайомої марки зелений чай, на вигляд схожий на сушені соснові голки. Потім ум’яв геть усе і, прихопивши чашку, подався в хазяйську спальню, де ще раніше помітив чужий крутенький «макбук-про», що вабив до себе, як магнітом. Присів до столу, підняв кришку комп’ютера. Екран спалахнув сам, без порпання з кнопками. Поки завантажувалась операційка, Валентин нетерпляче вовтузився в кріслі – тільки б ніхто не перешкодив!

На те, що доступ до файлів господаря виявиться відкритим, він і не розраховував. І дійсно: два диски з чотирьох – під паролями. Зате доступ у мережу був вільний, і Валентин, не гаючи часу, пробігся по місцевих інформаційних порталах і зазирнув на сайти обласної прокуратури й УВС. Потім забив у пошуковик «Смагін Валентин Максимович» і не виявив нічого, крім декількох однофамільців.

Коли ж без певної мети повернувся на міський портал, в очі впала інформація в розділі спортивної хроніки: молодіжна збірна області відбула на міжнародні змагання до Одеси. Дата позавчорашня, групове фото на краю басейну. У центрі – коротконогий, зі звірячим оскалом, лисуватий єврей, головний тренер. З усіх боків його обліпили юні плавчихи. Марту він упізнав одразу, хоч вона й намагалася відвернутися від об’єктива.

«Одеса, значить, – подумав Валентин, примружуючись, щоб краще розгледіти міцненьку фігурку в мокрому купальнику. – Не любить моя жабка фоткатись. І ніколи не любила…»

Тут хтось торкнувся його плеча.

Він сіпнувся, ще не обертаючись, спина миттю змерзла.

Позаду стояв Міямото.

9

Валентин підхопився.

– Сиди-сиди, – промовив Стас. – Усе нормально.

Кинув погляд на монітор, усміхнувся, поклав на стіл увімкнений смартфон і повернувся в передпокій. Поки кроки господаря квартири віддалялися, Валентин нахилився й скоса подивився на дисплей мобільного. Там мерехтіла картинка, відео. Крихітна людська фігурка на ній підвелася й нахилилася одночасно з ним, і Валентин з подивом упізнав той самий стіл, увімкнений макбук, кімнату, нарешті – себе. Камера панорамного огляду була, судячи з усього, в одному зі світильників.

«Ага, – сказав він собі.– Ось воно в чому річ».

Через кілька секунд зображення зникло, мобільник мигнув і згас, а Міямото повернувся, й далі посміюючись. Валентин раптово розлютився.

– Ти, виходить, весь цей час стежив за мною? – вороже запитав він.

– А ти як думав? – весело відповів хазяїн. – Типу я отак просто залишу стороннього у власній хаті?

Валентин смикнув плечем.

– Я не сильно набивався.

– Знаєш, – миттєво змахнувши усмішку, промовив Стас, – люди – дивні істоти… Вважай, що це був тест. Ти його пройшов. А тепер…

– Зітри запис, – перебив Валентин. – При мені.

– Добре, – легко погодився господар. – Ходімо.

У передпокої Міямото вилучив з пам’яті системи спостереження файли за останні три з половиною години. Камери, як з’ясувалося, були в усіх кімнатах, навіть у ванній. Потім вони перебралися в кухню. Хазяїн, переодягнувшись у коротке біле кімоно й широкі полотняні штани по кісточки, зварив кави й сів на високій табуретці, підібгавши під себе ноги й широко розставивши міцні, як кругляки, коліна.

– Ну от, – сказав він, блискаючи очима. – А тепер, Юро, давай нормально знайомитися. Ти де працював, що робив?

Валентин неохоче, подекуди прибріхуючи, розповів про роботу провідником.

У цілому його розповідь начебто задовольнила Міямото.

– Між іншим, – зауважив він, коли Валентин закінчив, – я тут подумав: паспорт твій придністровський, хоч як дивно, – саме воно. Ми ж і з Тирасполем працюємо… Ану дай ще разок глянуть.

Валентин сходив, дістав паспорт із сумки й простягнув. Міямото, навіть не розкриваючи, поклав документ у кишеню.

– Нехай поки в мене побуде. Не переживай, одержиш назад цілим… То про що це я? – так само незворушно продовжив він. – Суть у тому, що моїй людині потрібен напарник. Поки що – на одну ходку. Їхати в Болград, під Ізмаїлом, біля румунського кордону. Там завантажитесь – і відразу назад.

– Що веземо? – швидко запитав Валентин.

– Та яка тобі, власне, різниця? Нічого такого. Мийні засоби.

Валентин кивнув – не те щоб погоджуючись, але й не дуже заперечуючи, однак подумки хмикнув: «Дурниця, ясний пень. Імовірно – солі. Ганяти машину на таку відстань через мийні засоби дурних нема. Знову я влип…»

– Якщо так, – запитав він, – чому стільки проблем?

– Ринок, – зітхнув Стас. – На півдні в нас сильні конкуренти. Люди впливові, недурні, жорсткі… А тепер – спати, – обірвав він себе. – Завтра, годині о десятій, Щуролов привезе шмаття, перевдягнешся. Мотлох свій віддаси йому – нехай утилізує.

Для нічлігу Валентину дісталася найдальша кімната, що виходила на довгий засклений балкон, який тягся вздовж усього фасаду квартири. Радше порожня – пласка шафа при стіні, плетене крісло, телевізійна панель у кутку. Ложем слугувала присадкувата кушетка з двома різьбленими узголів’ями, оббита матовою блідо-шоколадною шкірою. Міямото видав кошлатий плед, два простирадла і пішов до себе, залишивши всі двері кімнат відчиненими навстіж. Валентин постелився, погасив світло й простягся на кушетці. Від багатоденного спання на бетоні нили всі кістки. Він усміхнувся в темряві, згадавши понти з відеоспостереженням. І раптом усвідомив, засинаючи, що з боку Стаса сказано підозріло багато, а це означає: просто так його не відпустять.

Вранці Щуролов привіз одяг. Усе нове: джинси, кросівки, кілька футболок, светр і легка сіра куртка. Не з базару, не китайське, – із середньої руки фірмового магазину. Усе точно в розмір. Коли пішов господар, Валентин не зафіксував – спав непробудно. Прокинувшись, передусім перевірив зовнішні двері – як і раніше, замкнено, а паспорт залишився в Стаса. Стрижений блондин тихо зник, прихопивши пакет із барахлом.

Валентин повернувся до комп’ютера й подивився карту. Болград – райцентр під самим кордоном з населенням сімнадцять тисяч – знайшовся в лівому нижньому куті. Тягтися в цю бессарабську діру треба було через усю Україну, але напружувало інше. Сама ситуація йому раптом різко перестала подобатись. Або його використають, мов ту одноразову запальничку, і викинуть як непотріб, або за всією цією історією криється підлянка, у якій йому прописана роль «поросяти» – того, ким насамперед жертвують у критичній ситуації.

Утім, особливих підстав думати, що його готують для цієї ролі, поки що начебто не проглядалось. Але, з іншого боку, у такому бізнесі буває всяке. Тим більше, що, хоч-не-хоч, за час поїздки його поінформованість про деталі й учасників ланцюжка помітно зросте. А в цей момент він фактично бомж, нуль, і в разі його зникнення ніхто навіть не чхне. Хто-хто, а Міямото це знає не гірше за нього.

Через три дні Валентина розбудили годині о шостій, щойно розвидніло, і наказали збиратися. Він сонно поплентався у ванну, причепурився, одягнувся, а коли виповз у кухню, на столі вже стояла їжа й парували дві чашки кави.

– Їж, – сказав Міямото. – Заправляйся. Машина чекає.

– Тобто виїжджаємо?

– Так, – коротко відповів Міямото, викладаючи на стіл його паспорт і зовсім нову кнопкову «дзвонилку». – А поки запам’ятовуй усе, що я тобі скажу. Ризик є, не без того. Але не такий уже й великий. Головне – акуратність, увага і точність. Водій досвідчений, у нього це не перша ходка. Твоє завдання – допомагати йому в усьому. В Одесі завернете до однієї людини, водій знає, і розплатитеся кредиткою – просто передасте карту з рук у руки. Звідти на Болград. Товар розфасований у пластик, по десять банок.

– А накладна? – запитав Валентин.

– Буде й накладна. На роздрібну мережу «Ліліт» – бачив такі магазини в місті?

Валентин кивнув.

– Назад через Одесу їхати не можна. Тому з Болграда – до твого рідного придністровського кордону і, не доїжджаючи, тираспольською трасою, через Кіровоград і Полтаву, навпростець на Харків. Сімсот п’ятдесят кеме… Тепер про зв’язок… – Стас підсунув телефон разом з паспортом до Валентина. – Мобільник порожній. У пам’яті всього один номер – мій. Заведений на тривожну кнопку, виклик з «одиниці». Після того як я тобі подзвоню або ти хоч раз набереш мій номер, не здумай телефонувати куди-небудь ще. Запам’ятай, це важливо… Тепер про гроші. Твоя частка, якщо доправиш усе як слід, – дві з половиною штуки. Зелених. Дрібні на дорожні витрати – у паспорті. Тільки фіксуй: коли щось піде косо – я тобі особисто яйця зубами відгризу.

Валентин хмикнув, одним ковтком допив остиглу каву й пішов збиратися.

Через п’ять хвилин вони спустилися в хол. Унизу було прохолодно. Валентин зіщулився, перекинув сумку з правої руки в ліву й ривком затяг до горла блискавку нової куртки. На майданчику біля під’їзду стояв мишачого кольору «фольксваґен-транспортер» з начорно затонованим склом пасажирського салону. Двигун працював, двері були навстіж, з кабіни стирчали ноги водія. Коли вони підійшли впритул, Міямото сказав:

– Вилазь, Бобе, знайомся з напарником!

Водій, що копався з викруткою під кермовим стовпчиком, випростався, зіскочив на землю й простягнув руку, обтерши її об штанину.

– Б-Борис, – сказав він, трохи заїкаючись.

– Юрій, – назвався Валентин, цілком оцінивши несподівану міцність рукостискання.

Водієві було за п’ятдесят. Невисокий, сухорлявий, сутулуватий, він мав вигляд звичайного ветерана-шоферюги, який нажив геморой за бубликом. Сухе рідкувате волосся недбало зачесане назад, швидкі блякло-блакитні очиці ховаються під вигорілими бровами. Голос сиплуватий, трохи заїкається.

– П-порядок… Залазь давай! – було сказано Валентинові.

Міямото кивнув. Валентин відкотив двері порожнього пасажирського салону, закинув туди торбу з комп’ютером і речами, а сам заліз на переднє сидіння поруч із водієм. Поки Борис про щось сперечався з господарем – беззлобно, втім, і явно не вперше, – він обережно відкрив бардачок. Там лежав, прикритий обгортками від шоколадних батончиків і скрученими дротами, італійський «Танфольйо» – травмат, але з найбільш забійних. Під ним – поліцейський ліхтар, водійське посвідчення й упаковка зопіклону. Валентин кинув короткий погляд у вікно: ті двоє ще чесали язиками. Відкрив упакування. Блістер на двадцять штук виявився початим. Він без вагань вичавив звідти ще три довгасті сині таблетки снодійного й квапливо сунув у кишеню штанів. Потім безгучно закрив бардачок і зручно влаштувався на сидінні.

Водій повернувся, здав назад і почав розвертатися. Міямото ще стояв біля дверей холу, проводжаючи машину поглядом. Руки його були закладені за спину, він злегка погойдувався з п’яток на носки.

За чверть години, проштовхнувшись через ранковий транспортний бардак у районі вокзалу, «фольксваґен» вискочив на київську трасу. Потім скинув швидкість і акуратно минув пост ДАІ. Коли місто залишилося позаду, Валентин зітхнув з полегшенням. Зараз він не думав про те, що було б, якби він залишився в Лепрозорії, і про те, наскільки великим є ризик. Треба просто використати сліпий шанс, поклавшись на чужу волю, яка випадково втягла його у свою орбіту. Тим більше що сам він цілком у змозі в будь-який момент прийняти власне рішення і розпорядитися своєю долею залежно від обставин.

Валентин поглянув на водія – той не відривав очей від дороги: замрячило, і бетонка вкрилася тонким шаром слизької, як моторне мастило, суміші куряви з вологою.

– Давно в цьому бізнесі, Борисе?

– Т-тебе щось конкретно цікавить? – майже не заїкаючись, але без особливої дружелюбності відгукнувся той.

– Та я вперше ж. Цікаво все-таки. І взагалі…

– Взагалі-то ти інструкції одержав. Решта тебе не к-колише. Менше знаєш, Юрчику, міцніше спиш. Твоє завдання – стежити за обстановкою, поки я вирішуватиму питання. Ну й там повантажити-розвантажити.

На цьому водій замовк і промовчав до самої Полтави, де вони повернули на Кременчук. У приймачі бурмотало «Авторадіо», небо прояснилось, і асфальт висох. За Полтавою, коли дорога обминула Нові Санжари, водій раптом загальмував і повернув ліворуч, на розмелений тракторами путівець, що тягся вздовж лісопосадки далеко в поля і зникав за пагорбами. Валентин поглянув з подивом. У відповідь водій, хмурячись, буркнув: «Д-діло є».

«Фольксваґен» проскакав по горбах метрів двісті й пірнув у зарості акацій. Борис вийшов, розминаючи затерплу спину, злазив у салон і витяг щось на подобу короткої дошки, обгорненої дрантям. Кинув на в’ялу траву, дістав з-під сидіння ящик з інструментами, вивалив звідти ключі, знайшов пару підхожих і, крекчучи, присів біля переднього бампера.

Валентин теж зіскочив на землю й виявив, що напарник квапливо знімає з машини передній номерний знак. Однією рукою продовжуючи орудувати ключем, Борис сунув йому другий і кивнув – мовляв, давай, згвинчуй задній. Поки Валентин колупався, водій розмотав дрантя, вийняв звідти пару нових номерів, поставив на місце передній, а потім обійшов машину і, відтіснивши Валентина, за дві секунди закінчив операцію. Нові номери були одеські, обласні. Зняті Борис запакував і відніс у кущі.

Незабаром вони знову були на трасі. Хвилин за сорок минули Кременчук, проскочили довгий міст через похмурий, скуйовджений вітром Дніпро, а ще через півсотні кілометрів, біля в’їзду в Олександрію, спинилися заправитися.

Поки напарник ходив розраховуватися, Валентин роззирнувся. Заправка була лайнова. Біля краю асфальтованого майданчика стирчав іржавий бензовоз. Пластик з козирка над колонками був відірваний і мотався на вітрі. Удалині виднів похилий шалман з вивіскою «Шашлична», до того брудний, що не те що їсти – увійти було моторошно. На узбіччі траси височіла бетонна трикутна консоль із написом «Олександрія».

Поки тяглися вдвох через залитий потрісканим бетоном майданчик до шалману-шашличної, поки заходили в погано освітлений, просмерділий мангалом і прілою цибулею зальчик із двома хиткими пластиковими столиками й сідали, Валентин остаточно вирішив.

В Одесі треба звалювати.

10

Їхала Августа цілком стерпно, якщо не зважати на настирливі і загалом безглузді думки про дочку.

Напередодні ввечері й сьогодні зранку в касі було порожньо. У південно-західному напрямку – нуль квитків. Опівдні, перед самим відходом одеського швидкого, Августа вийшла на перон, пройшлася вздовж вагонів, без особливої надії тицьнулася до молоденького провідника останнього плацкартного, ще побродила і раптом помітила осторонь чоловіка та двох жінок. Із їхніх стурбованих облич було видно, що вони на когось нетерпляче чекають. Залишалося кілька хвилин, ці троє дедалі дужче нервували, й Августа все-таки наважилась і підійшла. Тут і з’ясувалося, що їхній приятель щойно зателефонував і відмовився їхати. За хвилину до відправлення в неї в руках опинився квиток, і Августа піднялась у вагон. Сусідами по купе виявилася та сама трійця.

В останні роки їй стільки довелося мотатися автобусами, поїздами й літаками, що вона розучилася звертати увагу на обставини та попутників. Дорожню торбу, де лежали документи й гроші, Августа сунула в багажний відсік, повісила куртку, а дрібні гроші та мобільний розіпхала по кишенях джинсів. Постіль уже була заправлена, строкатий журнальчик і пляшка мінеральної – при ній. За вікном поповзло передмістя: сади, огорожі промзон, складські корпуси з рифленої бляхи, штабелі старих шпал, труба ТЕЦ. Потім усе скінчилося, гримнув міст, унизу блиснула вода.

Двійко насуплених молодих жінок в однакових шовкових халатах до п’ят уже розляглися на нижніх полицях, чоловік кудись вийшов. Августа скинула балетки й піднялася до себе нагору. Чиста футболка лежала в сумці поверх інших речей, там же про всяк випадок був легкий светр. Потяг прибуває в Одесу о десятій, можливо, зранку буде прохолодно. Узялася за журнал, але читати не змогла – рядки розпливалися. Перед очима стояла Марта: така, якою вона вперше побачила її в будинку прийомних батьків. Їхати було довго: решту дня і цілу ніч. Вагон хитало, пахло дезінфекцією, ставало задушно; зрештою Августа поринула в напівдрімоту…

Двері купе гучно відчинилися – Полтава.

Пасажири вервечкою потяглися до виходу – ковтнути повітря. Августа спустилася з полиці, взулась і, причинивши двері, пішла за ними, намацуючи в кишені джинсів сигарети й запальничку. На пероні відразу стало людно, тітки торгували пивом і всякою всячиною; вона пошукала очима, де б покурити, – до стіни вокзалу приткнулася загиджена урна. Попрямувала до неї, і відразу подав голос мобільний: Вадон.

– Вас уважно слухають, – безтурботно відгукнулась Августа.

– Ти, взагалі, де шастаєш? Чого ключі не залишила?

– Не репетуй, Владиславе, – вона поморщилась і повільно пішла вздовж перону, – я й так тебе чую… Де? Далеко, не дотягнешся. І взагалі, заткнись: ми з тобою остаточно розбіглися, живи своїм життям і не сунь носа в моє…

Августа скинула дзвінок, обірвавши його скажений крик, відключила телефон і не відчула нічого, крім бридливої байдужості. Потім повернулася в порожнє купе, знову забралася на полицю, і, хоч як дивно, заснула. Проспала до шостої ранку, не чуючи ні стукоту коліс, ні гучної вечері трійці внизу, нічого – начебто провалилася в яму.

Уранці, ще в потязі, вона сяк-так причепурилась, але обличчя однаково мало пом’ятий вигляд, одутле. Довелося начепити сонцезахисні окуляри.

На Привокзальній площі її оглушив міський шум. Навпроти, за сквером, кипів знаменитий Привіз, випинаючись кривими шеренгами кіосків, над ним висіла висока гостра покрівля скляного павільйону критого ринку, усе було заставлено машинами. Навколо сновиґало стільки народу і була така суєта, що вона ледь змогла дізнатися, де розташований готель «Чорне море». Потім купила на ятці номер «Одеси-спорт» і прочитала, що міжнародні змагання з плавання проходять у басейні Національної морської академії. Довелося вистояти чергу в довідкове, щоб з’ясувати, де це і як туди дістатися…

Марта впізнала її ще здалеку. Відірвавшись від невеликої отари дівчат і хлопців біля виходу з будівлі басейну, вона рішуче попрямувала до Августи, а та розгублено зняла окуляри й поставила дорожню торбу на запилюжений асфальт.

– Федорова! – почувся позаду грізний окрик тренера. – Стій, кому сказано! Ти куди це?

Марта зупинилася, рвучко засмикнула блискавку майстерки аж до підборіддя і з ледачою посмішкою озирнулася.

– Ану йди сюди! – поманив тренер і кивнув решті: – Ми зараз вас доженемо…

Августа спідлоба глянула на пару, що наближалася, згадала, що очі в неї сльозяться, а повіки припухлі, і знову начепила окуляри на перенісся. Спина моментально змокла.

– Здрастуйте! – Зупинившись за два кроки, Марта жартівливо вклонилася, махнувши бейсболкою. – Зараз я вас познайомлю… Марку Наумовичу, ця жінка… її звати Августа. Вона знайома моїх батьків. А ми тут на змаганнях. Теж вирішили глянути?

– Ні,– облизнувши пересохлі губи, вичавила з себе Августа. – Я в Одесі… у справах. Випадковий збіг… Як ви тут? Як ти, дитинко?

Марта хмикнула.

– Просто чудово! Приїхала потягом разом з командою. Оселили нас у спортінтернаті, по п’ять людей у кімнаті. Так, Марку Наумовичу?

– Я забронювала номер у готелі. Усього на днів зо два.

– Буде бажання – приходьте глянути на тренування, – подав голос тренер, міцно притримуючи Марту за лікоть. – Із десятої вхід вільний. Ну а так нам уже час…

Августа кивнула.

– Зачекайте… Якщо вже ми зустрілись… у тебе завтра день народження. – Ніяково нахилившись, вона порилася в сумці й простягла Марті невеликий, акуратно перев’язаний згорток. – Ось… візьми. Це від твоєї мами.

– Дякую, що нагадали, – щоки Марти спалахнули. – Я й забула… Справді…

Августа вже квапливо йшла геть. І жодного разу не озирнулася.

«Годі,– твердо сказала вона собі.– Скінчено. Не хоче вона мене знати… Переночую, куплю квиток – і додому. Трохи відпочину, потім на роботу… Нічого не вийде. Досить собі брехати…»

Одесу Августа так і не роздивилася, поринувши в якесь рослинне заціпеніння. Довго й без мети бродила, десь у сквері випила кави із сигаретою. Потім щось жувала в підвальному ресторанчику, хильнула чарку горілки, так нічого й не відчувши. На Рішельєвську, у готель, вона дісталася лише о третій дня, не чуючи під собою ніг. Посиділа в кріслі на рецепції, тримаючи сумку під рукою, заповнила папірець – от і всі формальності.

Готель був старий, багатоповерховий – із тих, що їх років сорок тому понатикували в усіх великих містах. Августа одержала ключ і, не чекаючи на ліфт, повільно піднялася сходами на п’ятий. Номер виявився мікроскопічний, завбільшки з кухню в блоковому будинку, але чистий. Кондиціонер, старенький телевізор і, слава богу, нормальна ванна, а не душова кабінка. Тіснота компенсувалася наявністю лоджії.

Передусім вона й вийшла туди. Трохи постояла, дивлячись на пряникову церковцю навпроти, сумно подумала: тепер треба жити далі. І додала: уже з власної волі. Почати все спочатку – покохати когось, може, народити, виростити… І відразу з несвідомою ворожістю до себе посміхнулася: нічого цього вже не буде.

Перш ніж лягти, Августа дістала з сумки майку, чисті трусики, зубну щітку й похлюпотілась у ванні. Крани виявилися справними – жоден не протікав, однак вода була ледь тепла. Потім вона забралася в постіль, увімкнула телевізор, але через дві хвилини вимкнула.

Годі. Спати! У цьому місті їй точно більше нема чого робити.

11

Марта не те щоби втомилась або погано почувалась. Зник драйв. Отже, зустріч із Августою таки вибила її з колії.

Вечірнє тренування не пішло як слід. Їхній головний, Марк Наумович, смикався й галасував. Вода була занадто теплою і занадто жорсткою, а кількість хлору просто зашкалювала. І сам славетний спорткомплекс Марті геть не сподобався. Закритий басейн, удвічі вужчий за стандартний – лише чотири доріжки. Біля краю – кілька рядів лав для тренерів і суддів, для глядачів – два яруси галерей по периметру будівлі басейну. Ці галереї були постійно набиті сторонніми, здебільшого курсантами Морської академії, і поводилися вони бридко – свистіли, щось вигукували на адресу дівчат-плавчих, тупотіли ногами. Може, справді настав час кинути це плавання до біса? Олександра наполягає, щоб після дев’ятого вона вступала в медичне училище…

Сигнал про завершення тренування приніс полегшу. Вона першою промчала в роздягальню, почувши вслід: «Дівчата, не затримуватися, збираємося в конференцзалі».

Коли, бігцем підсушивши волосся, Марта вже натягала шорти й футболку, поруч присіла дівчина з їхньої команди – Шамраєва, худа проноза років шістнадцяти.

– Чуєш, пташко, – проспівала вона, – хто це до тебе вранці приходив?

– Ти про що? – Марта нахилилася зашнурувати кросівки.

– Про жінку.

– Яку? – Вона випросталась і недбало кинула: – А, оцю… То одна знайома. Ще питання будуть, Шамраєва? Ні? То відвали…

Того вечора, коли Августа пішла, батько сказав: «Не можна, Марто, бути такою жорстокою з людьми. Це, по-перше, принижує тебе…» – «А по-друге?» – пирхнула вона. «Треба в усьому розібратися, спробувати зрозуміти…» – «А якби ви мене не вдочерили? І я виросла б у якомусь дитбудинку, і невідомо, що б зі мною було, і я б ніколи не знала ні тебе, ні Олександру, ні бабусю з дідом, ні…» – «Якби, якби… Марто, у тебе бозна-що в голові…» – знову завів своєї Федоров, але вона його перебила: «А все тому, що хтось не подумав, як мені буде». Федоров глянув здивовано: «Може, у тому, що трапилося на озері, теж Августа винна?» – «Годі, тату, про це, – сказала вона. – Не хочу нічого змінювати. Нехай усе залишиться як є…»

Відчиняючи тугі двері конференцзалу, Марта труснула головою, щоб відігнати надокучливі думки. Зал був невеликий, світлий, але страшенно задушливий і набитий. Ще й повітря розігрівали світильники, встановлені телевізійниками. На триногах стирчали камери. Вона пошукала місце ближче до виходу і сховалася за спинами дівчат з команди…

Тільки пізно ввечері Марта згадала про згорток, що залишився в наплічнику.

У тому, що Августа з’явилася тут, в Одесі, прямо біля входу в спорткомплекс, не випадково, вона не сумнівалася. Як і в тому, що подарунок – від неї. Мама Олександра тут ні до чого.

У їхній кімнаті, як зазвичай, усюди були розкидані строкате шмаття, сліпуче горіло верхнє світло. Одна з дівчат уже спала, накрившись із головою простирадлом, інша півголосом бубнила в телефон. Шамраєва зі своєю нерозлучною подружкою десь блукали. Марта вийняла згорток і, як була, у футболці й шортах, залізла в постіль. Розпакувала, намагаючись не шуміти хрустким папером.

Під папером виявилася невелика довгаста коробка. Марта відкрила кришку: у чорній шовковій ніші лежав старовинний важкий браслет. Вона відклала його вбік, перевернула коробку і струснула. З-під тканини, що застеляла дно коробки, випав ключ. Плаский, блискучий, на вигляд зовсім новий.

Вона одразу все зрозуміла. Відклала ключ, узяла браслет, щоб роздивитися краще. Дуже простий, навіть грубуватий, метал місцями потьмянів від часу. У центрі, в овальній оправі,– крихітне пливуче жабеня з яблучно-зеленого непрозорого каменю.

Дивно, але ця річ дещо їй нагадала. Не те щоб вона її бачила раніше, ні. І все-таки…

Марта підвелася, прошльопала босоніж до стінної шафи, відшукала свою дорожню торбу й сунула коробочку разом з усім умістом на саме дно. Потім повернула торбу на місце, мовила: «Гей, я вимикаю світло?» – і, не одержавши відповіді, клацнула вимикачем.

У ліжку вона витяглася на спині, слухаючи, як гудуть натомлені м’язи, заплющила очі – і тільки тоді згадала. Ну так – рік тому, спортбаза на Дінці, збори. Приблизно такий самий пізній вечір. Вони з дівчатами ніяк не могли заснути, і котрась із них розповіла цю історію.

Костя і Тіна – так їх, здається, звали.

…Зустрілися ці двоє о дев’ятій вечора на площі біля входу в метро. Потім перейшли Сумську, повернули на Петровського й вулицею Дзержинського, яка тільки через чверть століття стане Мироносицькою, піднялися майже до іподрому. Звідти – у парк. Тіні було суворо наказано бути вдома до одинадцятої, ані хвилиною пізніше. На Костю батьки давно махнули рукою – він приходив і йшов, коли хотів, зазвичай усі вже спали.

Парк у ті роки був сильно зарослий, алеї вузькі, погано освітлені; у сутінках примарно біліли якісь гіпсові фігури. Але в принципі, якщо забратися далі, в гущавину, було цілком безпечно: місцева шпана трималася пивних яток і атракціонів. Вони відшукали зламану лавку в кущах за покинутою літньою естрадою, що тихо гнила в сирій тіні старих лип і ясенів. Угорі, у просвітах крон, ще синіло, а лавка виявилася липкою – з розкислого на липневому сонці листя капав солодкуватий сік.

Але то не мало значення. Спочатку вони просто цілувалися й розмовляли, потім у Тіни лопнула бретелька на ліфчику, і вона витягла його з-під легкого платтячка й заштовхала в клейончасту синю сумку. У долоні в Кості одразу ж опинилася її смаглява, злегка волога грудь. Він допоміг їй звільнитися з вирізу платтячка й нахилився ближче. Потім обоє ніби злегка оглухли – так стукотіли серця, і про час, звісно, ніхто вже не згадував. Страшенно заважав важкий браслет на зап’ястку Тіни, проте вона ніколи його не знімала.

Їм обом було тоді по п’ятнадцять. Костя вищий на голову, сухорлявий, сильний, з добре розвиненими плечима, з сухим горбоносим лицем. Трохи повільний, світловолосий і ясноокий. Тіна – компактна, повненька, із густим рум’янцем на щоках і яскравим ротом. Її по-дитячому круглі очі, схожі на агатові намистини, ховалися під низько підстриженим темним чубчиком, і вловити їхній вираз вдавалося не завжди. Обоє ходили в басейн «Динамо» – він у стрибкову секцію, вона на плавання. Там і познайомилися. Виявилося – живуть в одному районі, за Держпромом.

Коли вони відірвались одне від одного, змоклі й розпатлані, у парку стояла глуха тиша. Зникли навіть відголоски музики з репродуктора на головній алеї. Годинник був тільки в Кості. Він неохоче чиркнув об коробку, кинув оком на циферблат: «Пів на першу…» «Ай! – злякалася Тіна. – Тепер я точно пропала…» – «То ходімо. І однаково поспішати вже нема куди…»

Вони відліпилися від лави, і Костя одразу боляче притиснув її до себе. Навколо було так чорно й глухо, що відразу й не зрозумієш, куди йти. Тіна занервувалась. Гілки кущів раз у раз лізли в лице. Поки обминали естраду, вона кілька разів спіткнулась у своїх босоніжках із трьома ремінцями.

Нарешті вибралися на алею – не на головну, а на ту, що тяглася паралельно. Ліхтарі тут горіли так собі, наполовину. Алея була ґрунтова, щільно втоптана, на ній – ні душі. Тільки далеко спереду трюхикав у якихось своїх нічних справах великий жовтий бродячий пес.

Щоб скоротити шлях, вирішили перетнути навскіс територію старого стадіону і звідти вибратися на проспект. Ворота, ясна річ, виявилися замкненими, але за три прольоти від них у паркані була чимала діра. Діру цю знали всі, а тим більше вони, що через день бігали на тренування до басейну. На пілоні воріт, біля порожньої буди сторожа, теліпався облізлий телефон-автомат із відрізаною слухавкою.

За діркою вони знову втрапили в зарості, і Костя спитав: «Ти чого весь час мовчиш? Боїшся?» – «Ні,– відгукнулася вона, відшукавши в темряві його руку. – Нормально. Тільки якось дивно. І дихати нема чим…»

Задушливо було, як перед грозою. Заколисливо деренчав вентилятор на задах синього дощатого будинку колись знаменитого в місті ресторану, давно зачиненого; чорніли трибуни. У манежі, де тренувалися боксери й важкоатлети, ані іскорки світла. І поки вони йшли ще теплим від денного сонця асфальтом алеї, що вела до басейну й велотреку, жоден сторонній звук не порушив тиші.

Костя раптом із силою стиснув долоню Тіни й змусив її повернути до басейну. Вони перетнули квітник з пониклими петуніями, овіяний приторним запахом, і разом вибігли нагору сходами, відчуваючи, як навіть від цього невеликого зусилля між лопатками повзе струмок поту.

Зверху було видно обидва басейни: ближчий, для стрибків, а за ним – п’ятдесятиметровий плавальний. Тіна знала тут кожен завулок, але зараз басейн здався їй незнайомим. У прямокутному просторі, оточеному рядами лав, клубочився каламутний жовтуватий сутінок. Вдалині, над входом у споруду роздягалень, світились двійко запилюжених плафонів, але їхнього світла вистачало тільки на те, щоби прокреслити дві вохристі смуги на глянсовій поверхні сонної води. Сама вода здавалася в’язкою, як бітум, і ще густіша чорнота визирала з півкруглих венеціанських вікон будинку. Потягло хлором, теплим бетоном, старою олійною фарбою та звіринцем.

«Я спущуся…» – сказав він, перекидаючи ногу через ланцюг. «Костю!..» – почала була Тіна, але він уже не слухав – легко, перестрибуючи через сходинки, збігав униз, до стрибкового басейну. Вона зіщулилась, перелізла через огорожу і повільно пішла праворуч уздовж парапету. Звук її кроків відлунював від протилежної трибуни. Їй стало якось не по собі, і вона квапливо спустилася до басейну. Костя вже сидів на краю, роззувшись і звісивши босі ноги у воду. «Ну ж бо! – сказала вона. – Ходімо звідси!» – Він навіть не обернувся. «Скупнемося, Тіно? Ти ж іще ніколи не плавала вночі?» – голос його звучав напружено. «Здурів? Якщо сторож нас тут упіймає…» – «Спить твій сторож. Без задніх ніг. І взагалі – цей дідусь глухонімий, я точно знаю…»

Він підхопився і, стоячи на самісінькому краю басейну, почав стягати сорочку. Далі, плутаючись і стрибаючи на одній нозі, позбувся штанів. Потім – плавок. Кинувши оберемок одягу на найближчу лаву, Костя спустився по драбинці й одразу поринув по шию. Відштовхнувся, проплив кілька метрів і обернувся. Обличчя на тлі темної, ледь брижуватої води біліло, наче порцелянове. «Класно, – гукнув він. – Ти чого чекаєш? Давай! Іди до мене…»

Тіна стягла плаття й звільнилася від босоніжок, залишившись у вузьких чорних трусиках. Він стежив за нею, і коли вона зробила крок до краю басейну, засміявся: «Гей, гей! Так не чесно…»

Вона зрозуміла. Дивуючись самій собі, ще раз переконалася, що навколо безлюдно, і скинула трусики. А потім ковзнула у воду прямо з бортика.

Вода виявилася прохолодною, зі звичним присмаком заліза й хлорки, але, незважаючи на дивне відчуття оголеності й незахищеності, відразу змила осад, що лишився на ній після пітного возіння в кущах на лавці.

Вона вперше плавала в стрибковому басейні, глибокому й удвічі коротшому, ніж той, де вона тренувалася. Спершу перетнула басейн, весь час відчуваючи на собі погляд Кості. Із брасом у неї все було гаразд, і пливла вона майже безгучно, чуючи тільки власне дихання. Вона вже поверталася, коли він наздогнав її і зненацька опинився поруч. Вона перестала працювати руками й питально глянула. Костя повернув її до себе – обличчя зовсім близько, але виразу не розібрати, тільки блищали білки очей. «Вдихни…» – шепнув він. Потім обійняв її швидким, хижим рухом. Вона слухняно набрала повітря, зчепила долоні на його потилиці, і вони почали повільно поринати.

Унизу було зовсім темно. Тіна мимоволі обхопила колінами стегна Кості, трохи притислась – і раптом відчула його в собі. Це вийшло якось саме собою, легко й зовсім безболісно… Тут повітря скінчилось, у скронях загупало, і вона, з силою вивернувшись із його рук, рвонула до поверхні. У два гребки дісталася краю басейну й сіла на бортику. Костя виринув за секунду, порхаючи, як тюлень, і виліз по сходах.

«Дурнику, – сердито сказала вона, відчуваючи раптову владу над ним. – Знайшов місце…» – «Ти часом не бачила моїх штанів?» – Він ображено прошльопав у неї за спиною. «Глянь на лавці…» – «Та нема їх там!» – «Як це? – здивувалася вона. – Пошукай уважно. Там, де й моє плаття…» – «Плаття теж нема. Взагалі нічого немає…»

Він нахилився й підняв обривок білого шнурка від своїх напівкедів, хоча добре пам’ятав, що кілька хвилин тому, коли роззувався, шнурки були цілі. Поспіхом вибіг нагору і почав нишпорити між рядів, нахиляючись і зазираючи під лави. Так він дістався до самого низу, потім повернувся й сів, безпомічно звісивши руки. «Ти нічого не бачила?» – запитав він. Вона, зіщулена і тремтлива, заперечно похитала головою. З мокрого волосся на голу спину текло; у неї почало боліти внизу живота. «Агов, – неголосно погукав Костя. – Хто тут? Давай, виходь! Що, робити немає чого?»

Ніхто не озвався. Крони тополь за трибунами стояли нерухомо, наче вилиті з шорсткого чавуну. Ледве чутно дзюрчав струмок води, що збігав з бортика в басейн. «Так, – сказав він. – Ти сиди тут. Я сходжу…» – «Куди?! Я додому хочу…» – «Розбуджу сторожа. Ми ж голі. Щось треба придумати. Не з’їсть же він нас». – «Зачекай… – попрохала Тіна, але він уже розвернувся й рішуче попрямував до замкнених роздягалень.

Вона підхопилася, роззираючись. Треба де-небудь сховатися. Наприклад, у тіні між опорами вишки для стрибків, але там дуже темно й моторошно. Тоді вона підвелася, чомусь ступаючи навшпиньках, нагору пандусом трибуни, присіла навпочіпки й притулилася спиною до парапету. Лава спереду слугувала ніби перешкодою між нею і рештою світу, а позаду був надійний бетон.

Костя тим часом дістався до роздягальні й узявся за ручку дверей. Ті виявилися замкненими. Він постукав, потім нахилився до сусіднього вікна, вдивляючись, а Тіна раптом відчула позаду ледве вловимий рух. Щось на кшталт легенького протягу. Потім через парапет безгучно перемахнула величезна тінь і нерухомо застигла, нависнувши над нею й перекривши все поле зору. У ніс ударив теплий сморід звіринцю.

Горло миттєво стало сухим, як наждак. Не було сил навіть закричати.

Тінь ворухнулася, густа, як сажа в грубці…

Костя, переконавшись, що в приміщенні нікого немає, став гарячково міркувати. Єдине, що йому спало на думку, – розбити скло, проникнути в приміщення й пошарити по шафках, де вічно валяються забуті капці й треники.

Він так і зробив: вивернув цеглину з огорожі квітника й торохнув у півкругле вікно біля дверей. Скло схлипнуло та розсипалось. Обережно ступаючи, Костя наблизився до вікна і повиймав із рами криві, мов ті ятагани, довгі осколки. Порізав долоню, але не звернув уваги: струсив густі краплини крові, пірнув у віконний просвіт і рушив темним коридором. Половина шафок виявилися замкненими, але замки були слабкі, і, діючи на дотик, Костя одну за одною порозчиняв шафки та вигріб уміст. А хвилин за десять, важко дихаючи, викинув у вікно оберемок різнокаліберного ганчір’я й вибрався сам.

Тепер він почувався впевненіше. Так чи інак, а йти голяка через нічне місто не доведеться. Навколо було тихо. Притискаючи до грудей знайдений одяг і накульгуючи – у п’яті сидів осколок скла, – він поспішно попрямував уздовж краю басейну туди, де залишив Тіну. «Гей! – ще здалеку гукнув він. – Дивися, що в нас є!» Відповіді не було. «Тіно! – покликав він знову. – Ти де ховаєшся?»

Ані звуку. Костя жбурнув ганчір’я на першу-ліпшу лаву і став роззиратися. Потім квапливо закульгав нагору пандусом, щоб зазирнути за парапет. По дорозі посковзнувся, біль прострелив ногу. Він присів навпочіпки, різко втягнувши повітря крізь зуби, та опустив очі. У заглибині бетону стояла темна калюжка. Вище – ще одна. Він простяг руку – і відразу відсмикнув: щось грузьке, тепле, огидне… Придивився – і раптом зрозумів, що це. Однак він ще встиг випростатися, навалився на заляпаний темною гущею парапет і тонко, чужим голосом, відчайдушно закричав: «Ті-і-інка!.. Тіна!»

А може, й не встиг. Тому що цю історію Марта чула у двох версіях, як і всі, хто більш-менш тривалий час займався в Харкові плаванням. І хоча басейн «Динамо» давно знесли, на його місці стирчать рештки декорацій, побудованих кіношниками для зйомок якогось серіалу, а в будівлі роздягалень практикує приватна клініка, ніхто так і не спромігся зрозуміло пояснити, що ж там насправді трапилося тридцять років тому.

Те, що мовилося про це, було схоже на якісь дурні страшилки. І тільки Марта твердо вірила, що все це суща правда. Бо ні Костю, ні Тіну ніхто ніколи більше не бачив. А на дні басейну для стрибків, коли восени настала пора чищення, в одному із замулених кутків віднайшовся почорнілий срібний браслет – чи не той самий, що зараз лежав у її сумці.

12

Близько пів на сьому вечора з правого боку із розриву хмар вивалилося важке винно-червоне сонце і сліпучо зависло над обрієм. Багряне світло затопило пласку панель степу й відбилося в білястій воді лиману, що лежав збоку. Рух ставав дедалі інтенсивнішим, машини попереду йшли двома рядами практично без розривів. До Одеси під’їжджали по Старокиївській дорозі. Зрештою Борис із лайкою скинув швидкість, опустив щиток і прилаштувався за синьою фурою «вольво».

Валентин завовтузився.

– З-забий, – кинув водій, не обертаючись до супутника. – Доплуганимося до Комсомольського, звідти – на об’їзну, там вільніше.

Валентина цікавило інше. На відміну від напарника, він нікуди не поспішав. Відкинувшись на підголівник і затуливши очі долонею від сонця, він без особливої цікавості розглядав околиці – лінію залізниці, що тяглася паралельно шосе, якийсь парк, кістляві вишки ліній електропередач, мілководні озерця ліворуч, зарослі іржавим очеретом. На перехресті Борис, із труднощами перелаштувавшись, повернув праворуч, на об’їзну, але легше від цього не стало. Доводилося весь час повзти на другій передачі, транспорт збився в суцільний потік.

– Що за херня? – дивувався водій.

Ближче до дамби Хаджибеївського лиману, де траса вужчала до однієї смуги в кожен бік, узагалі застрягли. Попереду майже на кілометр вишикувалася колона, що чадила, блимала гальмовими ліхтарями й час від часу проповзала п’ять-десять метрів.

– П-приїхали. – Борис заглушив двигун, стрибнув на дорогу й покрокував до узбіччя, за яким лежало тьмяне дзеркало лиману. Починало смеркати, у селищі на протилежному березі вже засвічувалися вогники. Напарник постояв, вдивляючись, пройшов уперед метрів сто й повернувся.

– Не по-дєцки стоїмо, – буркнув він, знову всідаючись за кермо, і поліз по телефон. – Щось їх там до ч-чорта зібралося… Привіт! – Судячи з того, що номер він набрав з однієї кнопки, зв’язувався з Міямото. – Майже на місці. Чого? Стирчимо в заторі на об’їзній. Є проблемка. Глянь у мережі, що тут у них сталось…

Уперше за всю поїздку Валентин занервувався. Про всяк випадок витяг паспорт, перегорнув, освіжив у пам’яті адресу – Бендери, вулиця Комуністична, 17. Глянув на дату на м’ятій імміграційній карті. Небіжчик в’їхав на територію України двадцять два дні тому, реєстрація поки не була потрібна. Причепитися начебто немає до чого. Обличчя на фото точнісінько таке, тільки погляд інакший – розмазаний, ніби не у фокусі.

За цей час колона встигла двічі пересунутися. Більшість водіїв не глушили моторів. Над дамбою та лиманом не було жодного вітерцю, і гнильний сморід водоростей, змішуючись із бензиновим вихлопом, не давав дихати. Нарешті подав голос мобільний. Напарник метнув його до вуха й став мовчки слухати, зрідка вставляючи: «Так», «П-понятно», «Ну, спасибі». Закінчивши розмову, він повернувся до Валентина й ляснув того по коліну:

– Не сци, напарнику! Це не по нашу душу. – Борис простяг руку, вивудив з бардачка чорний куций «Танфольйо» й акуратно переклав його в тайничок під кермом.

Просунулися ще. З боку осьової до їхнього «фольксваґена» наближався даішник у бронику з автоматом на грудях. Біля правих дверей, поруч із Валентином, тупцювали двоє спецназівців у «сферах». Один, пригнувшись, постукав у скло:

– Документики попрошу! І пасажир теж.

Борис неквапливо простягнув паспорт і права. Даішник переглянув швидко, повернув і потягся по другий паспорт. Тут вийшла затримка – він вивчав його так довго, що у Валентина занило в потилиці. Повертів під носом, наче обнюхуючи, імміграційну карту, посопів, поклацав комунікатором – і нарешті сунув паспорт назад у вікно.

– Вийдіть із машини й відчиніть салон для огляду!

Борис стукнув дверима та обійшов «фольксваґен». Відімкнув задні двері, відкотив бічні. Обидва «беркути» полізли всередину, а третій по черзі підняв обидва передні сидіння й заглянув під приладову дошку, нічого не виявивши. Потім Валентина змусили пред’явити вміст сумки. Увесь цей час «травмат» Бориса не йшов у нього з голови.

Нарешті даішник скомандував: «Проїжджайте!» Уже в машині Валентин запитав:

– А якби нарили ствол?

Борис неголосно засміявся:

– Не переймайся – легальний.

До кінця дамби повзли за синьою фурою, і незабаром їхній «транспортер» уже котив по Хаджибеївській дорозі…

Одесу Валентин знав погано. Працюючи провідником, бував тут усього кілька разів – віддавав перевагу кримським і західним маршрутам. Вокзал, Сінна, Куликове Поле, Привіз – у цьому кільці він зазвичай і крутився, тим більше що проміжки між рейсами в літню пору були короткі, сім-вісім годин. Тому зараз він напружено вдивлявся в освітлені, ще по-літньому людні вулиці, забиті транспортом. Усі магазини й кав’ярні працювали, хоч час ішов до дев’ятої; а саме місто здалося йому якимось малоповерховим, досить запущеним і надміру розтягнутим.

Десь у районі Дюкового парку він запитав:

– Куди тепер?

– До шістнадцятої станції Великого Фонтану. Є там одна точка – клубне еліт-містечко «Парк-Хаус»… Справа там у нас на п’ять хвилин, потім перекусимо – і спати. Там поряд непоганий кемпінг.

Через пів години їзди повз нескінченні паркани, котеджі, чорну зелень садів, строкаті, яскраво освітлені заправки і кіоски, Борис повернув. На розі майнула жовта вивіска більярдного клубу, дорога пішла донизу. Ще кілька поворотів, і показалася огорожа з автоматичними ворітьми. Борис пригальмував, дістав мобільний і обмінявся з кимось кількома словами. За огорожею була територія новозбудованого таунхаусу. Десятка півтора багатоквартирних триповерхових рожевих котеджів у середземноморському стилі – із напівкруглими лоджіями й мансардами під червоною черепицею. Далі лежало неспокійне море, над ним пласталися низькі рвані смуги хмар, підсвічені невидимим місяцем.

Триповерховий корпус, до якого вони прямували, межував з будмайданчиком. Асфальтована під’їзна доріжка тут обривалася, за вигорілим газоном і бордюром з низькорослого чагарника, починалося місиво ґрунту, битої цегли, штабелів бетонних блоків. Стоянка перед котеджем була освітлена, зате далі, аж до набережної, не було ані вогника.

Напарник заглушив мотор і, крекчучи, вибрався з машини.

– Ну? – поцікавився Валентин, продовжуючи оглядатись. – А тепер що?

– Не жени… – Борис поглянув на зашторені вікна другого поверху. – Велика людина. Покличуть, коли треба.

Незабаром спустився довговолосий молодик років двадцяти, затягнутий у чорне, як стриптизерка, і поманив Бориса пальцем.

– Чекай у машині,– звелів він Смагіну.

Оце він – той самий шанс, якого Валентин напружено чекав останні півтори години. Він безшумно відкотив бічні двері «транспортера» й роззирнувся. Навколо було безлюдно, охоронець піднявся разом з Борисом. Перегнувшись через спинку сидіння, Валентин витяг із салону сумку з речами та комп’ютером, повернувся до водійського місця – і його рука пірнула в тайничок під кермом. Сунувши пістолет у внутрішню кишеню куртки, він акуратно причинив дверцята і швидким кроком попрямував у бік будмайданчика.

За штабелями блоків і купами піску відкрився засмічений парк, через який вела асфальтована алея. Асфальт був розмелений і покручений важкою технікою, але інших перешкод попереду начебто не було…

Валентин затримався на хвилину, щоб зорієнтуватися. Попереду виднілися якісь освітлені багатоповерхові корпуси – мабуть, санаторій. Туди він і рушив, намагаючись триматися в тіні. Він устиг пройти з пів кілометра, коли здалеку почувся знайомий двотональний сигнал «транспортера». Це змусило його прискорити крок і повернути на бічну стежку. Територія стала більш доглянутою, почали траплятися відпочивальники. Ніхто не звертав на нього уваги. Він ще раз повернув ліворуч і почав підніматися по доріжці, викладеній червоною плиткою. Ніч стояла безвітряна, цвіркуни й цикади галасували, як перед дощем, пахло морем і кипарисами, звідкілясь долинала музика. Страшенно хотілося їсти.

Зненацька заверещав мобільний. Валентин підчепив задню кришку, вийняв акумулятор, піддів нігтем сімку й відправив її в зарості буксусу, а телефон повернув у кишеню. Відтак обігнув великий санаторний корпус і запитав у парочки, що обнімалася на лавці, як пройти до зупинки.

Хвилин через двадцять він уже котив у напівпорожній маршрутці Фонтанською дорогою в бік центру, але, відлічивши шість зупинок, підвівся й вийшов на сьомій. Перекинув сумку на інше плече й покрокував по довгій прямій вулиці, обсадженій каштанами та шовковицею.

Конкретного плану поки що не було.

13

Близько шостої ранку у двері номера негучно, але вимогливо постукали.

Августа, яка спала глухо, без сновидінь, миттю розплющила очі і як була, у футболці й трусиках, пішла відчиняти. На порозі стояла вчорашня адміністраторка, добряче змарніла після нічної зміни.

– Перепрошую, пані Карлова, – буркнула вона, не підводячи очей. – Непередбачувані обставини. Цей номер необхідно звільнити до вечора. Я вже підшукала для вас заміну…

– Жодних проблем. – Августа судомно позіхнула, жестом зупиняючи жінку. – Я сьогодні ж виїду і звільню номер. Це все?

– Так. Оплата до дванадцятої.

– Я в курсі.

Августа рвучко захряснула двері перед носом ранньої гості й повернулася в ліжко – досипати.

Однак не вийшло. Крізь напівпрозорі сіро-блакитні штори пробивалося сонце, у тиші кімнати дзижчала муха, намагаючись вирватися на волю, а двері в лоджію були зачинені; довелося знову встати, щоб випустити комаху.

Південний ранок хлюпнув у лице. Гостро блищали золочені цибулини церковці, синіло безхмарне небо. Августа набрала повні груди прозорого прохолодного повітря.

«Рівно чотирнадцять років тому цього дня я народила Марту! – Вона зіщулилась і повернулася в номер. – Ще раз погляну на неї – і додому…»

Тепер уже не було сенсу лягати, й Августа пішла прямо у ванну. Потім висушила волосся, не поспішаючи одяглася по-дорожньому і злегка підфарбувала губи. Ретельно впакувала речі, кинувши на дно сумки непотрібний мобільний: батарея сіла ще вночі, а зарядка лишилася в Харкові. Перелічила гроші, відклала необхідну суму, зачинила двері номера й спустилася на ліфті до рецепції, щоб розплатитись і здати ключ. Сьогодні там чергував чоловік років п’ятдесяти, схожий на просмаженого бобра.

По тому Августа вирішила одразу їхати на вокзал – точніше, не їхати, а пройтися пішки. Насамперед купити квиток і тільки тоді чогось пожувати. Однак черга в касу виявилася не до подолання, і їй порадили спробувати години за дві до відходу потяга. Пластиковий стакан кави й двійко здобних булочок у буфеті, візит до автоматичної камери схову, щоб залишити речі. Із собою вона прихопила тільки легку вітрівку, а опускаючи жетон у проріз камери, забобонно набрала чотири цифри: рік народження дочки…

Біля входу до спорткомплексу юрмився народ. Августа трохи поблукала навколо, а потім разом зі зграйкою галасливих підлітків безперешкодно зайшла у фоє й одразу піднялася на другий ярус. По-перше, там її не так просто помітити, по-друге – усе дзеркало басейну як на долоні.

Людей на галереї виявилося досить багато. Августа влаштувалася біля проходу. За нею було широке вікно, три місця ліворуч порожні, праворуч покльовувала носом літня пані в капелюшку, яка сиділа в обнімку зі строкатим дитячим наплічником. Августа про всяк випадок начепила темні окуляри, придивилась, але ні в басейні, ні на лаві біля бортика Марти не виявила. Уздовж басейну вистрибом рухався високий чоловік у тренувальному костюмі й щось покрикував, раз у раз косячись на секундомір. Потім їй здалось, що одна з дівчат на другій доріжці – її дочка. Однак придивившись, зрозуміла – ні, помилилася.

Вище, просто за нею, хтось присів – скрипнуло сидіння пластикового крісла. Августа мимоволі напружилася – різкий запах чоловічої туалетної води викликав непевний спогад. Покосилася на сусідку, підняла комір вітрівки.

– Оце так зустріч! – негучний голос, що пролунав з-за спини, здався знайомим. – А я собі думаю: чи примарилося… Королева Марго власною персоною! Що, закриваємо оксамитовий сезон?

Августа стрімко обернулася.

– Георгій! – здивовано промовила вона, моментально впізнавши чоловіка. Той самий, із Криму. – Як тебе сюди занесло?

– А ти, між іншим, змінилася, Маргарито. Схудла, покращала… – Вона помітила, як майнула і пропала усмішка на його замкненому обличчі.– Сиди, люба, спокійно, не метушись. І дивись куди дивилася… Дружки твої теж тут?

– Ні, я сама. – Августа випросталася, дивлячись на підсинену воду басейну, і додала півголосом: – Я відразу поїхала звідти. Із тим покінчено.

– І чого ж тебе понесло до Одеси, красуне?

– А тобі що до того? Особисті справи. Увечері їду вже. Просто проводжу тут час.

– Угу, – кивнув Георгій. – Шкода, що їдеш. А то б склала компанію. Що ж до мене, то я теж скоро залишаю це симпатичне містечко… Хоча подивимося, як піде. Наше з тобою цілком приємне спочатку знайомство швидко тоді обірвалося…

Чоловік замовк і відкинувся назад. Літня дама в капелюшку зненацька сплеснула руками:

– Дивіться, онде мій Петрик! Третя доріжка! А ваш де?

– Ніде. Я тут випадково.

– Любите плавання?

– Ще б пак! – крізь зуби відповіла Августа.

У потилицю штовхнув беззвучний смішок.

Вона негайно підвелася, щоб припинити безглузді розпитування, і незалежно попрямувала до виходу з галереї. Однак повністю зберегти холоднокровність не вдалось, і вниз по сходах Августа майже бігла. Вона була чомусь певна, що цей Георгій ув’яжеться за нею, і все-таки сподівалася відірватись. Було до сліз прикро, що так і не побачила дочку.

За дві сотні метрів від спорткомплексу, між корпусами гуртожитків, вона нарешті помітила кіоск, заклеєний пивною рекламою. До віконця тяглася невелика черга. Августа прилаштувалась у хвіст, намагаючись заспокоїти збите дихання. Судячи з сонця, було близько другої. Вибила з пачки сигарету, але поки шукала в кишенях вітрівки запальничку, хтось поклав долоню їй на плече.

Августа обернулася – позаду стояв Георгій.

– Ну от, – добродушно промовив він, докірливо хитаючи головою. – Типу пташка небесна. Пурхнула – тільки тебе й бачили.

– Пити хочу… – пробурмотіла вона. – Чого тобі від мене треба?

– Та нічого особливого, люба. – Він знизав плечима. – Зустрів знайому, схотілося побалакати, а вона ні з того ні з сього тікає… Іди в тінь, посидь, а я куплю води.

Вона відвела погляд і ступила з черги. Прикурюючи на ходу, пройшла до вільної лавки на алеї й сіла. Тіні не було ні клаптика, тому й на лавці нікого. Хвилин за п’ять до неї приєднався Георгій. У руках у нього були дві пітні пластикові пляшечки. Влаштувавшись поруч, він простягнув їй одну. Августа відкрутила пробку, зробила кілька ковтків. Ще якийсь час обоє напружено мовчали.

– І все-таки: як ти тут опинилася? – Георгій першим не витримав паузи: поставив пляшечку на асфальт і впритул утупився в неї.– Давай, зізнавайся!

– Я ж сказала: увечері в мене поїзд. Просто хотіла вбити час, – відрізала Августа. – До моря тягтися не хотілося, бачити його вже не можу.

– І куди ти зібралася? Ти де насправді живеш?

Вона назвала місто.

– Треба ж! Одне до одного… Розкажеш – не повірять. – Він раптово пожвавився: – Я ж бо теж із Харкова. Ти заміжня, Марго?

Августа зіщулилась, здивовано глянула – вже відвикла від чужого імені.

– Знаєш, Георгію, – вона зняла окуляри й сунула в кишеню. – Давай по-чесному. Мене звати зовсім не Маргарита. Я – Августа, прізвище моє – Карлова.

– Та і я ж ніякий не Георгій, – з коротким смішком промовив чоловік, нахилився й поклав прохолодну долоню на її коліно. – Кумедна штука: виявляється, ми з тобою земляки… Видно, доля.

– Прибери, – неголосно сказала вона.

– Перепрошую… – Він відсмикнув руку, швидко глянувши на долоню – немов перевірив, чи не забруднився. Відкинувся на лаві й з посмішкою мовив: – Отже, продовжимо. То що там із сім’єю?

– Нема ніякої сім’ї. Я давно живу сама. – До чого ж не по собі їй було під цим пильним, пронизливим поглядом. – Зараз у мене інша робота. Нормальна. Без фокусів і криміналу.

– Маєш своє житло?

– Маленька квартирка, дісталася від покійного батька. У передмісті.– Вираз очей співрозмовника дедалі сильніше дратував її.– Ще будуть питання, Георгію… чи як там тебе?

Чоловік, здавалось, остаточно розвеселився.

– Ну чого ти все їжачишся, Августо? Ми ж із тобою старі друзі, правильно? Між іншим, у тебе рідкісне і красиве ім’я. Отже, представляюся, – він жартівливо нахилив голову: – Валентин Максимович Смагін, заслужений трудівник українських та інших залізниць. Зі мною все просто: мав справи в Одесі, залишилося трохи вільного часу. А в місті саме відбуваються змагання з плавання, вирішив поглянути на племінницю. Звуть Марта, дівчина, кажуть, перспективна.

– А мені що до твоїх справ? – Августа, намагаючись зберегти самовладання, смикнула плечем і відвернулася, щоб він не помітив, як раптово спалахнуло її обличчя. – Отже, Валентин?

– Можна Валик – так мене сестра Олександра кличе.

Августа з натягнутою усмішкою повернулася до нього:

– Я, звичайно, наламала дров там, у Новому Світі. Але ти вже не гнівайся на мене, будь ласка…

– Розумію, – перебив він. – Та й не твоя це провина. Ти ж мені, між іншим, сподобалася. То що – залишмо всі ці дрібні непорозуміння в минулому?

– Залишмо, – кивнула Августа. – Мені вже пора.

– Та й мені, мабуть. – Валентин підвівся, затримався і раптом присунувся до неї й промовив упівголоса: – Якось не хочеться мені отак із тобою розлучатися… Може, даси телефончик? Приїду до Харкова – віддзвонюся. Привіт, мовляв, дорога стара знайома, такий собі Смагін турбує! Повечеряємо в якому-небудь затишному місці.

– Телефонуй, якщо знайдеться час. – Августа глянула спідлоба. – Запам’ятаєш номер?

– Ні. Продиктуй, будь ласка.

Він поворушив у повітрі рухливими пальцями. Августа полізла в кишеню і простягла йому коротку кулькову ручку. Він натиснув пружинку, підсмикнув манжет, оголив лівий зап’ясток і записав номер її мобільного прямо на шкірі, вкритій золотавими волосками. Потім акуратно опустив рукав і підвівся з лави.

– Ну що ж, я пішов. Ще побачимось.

– Хай щастить, – сказала вона.

Августа примружилася, проводжаючи його поглядом. Відзначила дивну, по-котячому сторожку, зовсім безшумну ходу.

Коли чоловік загубився серед перехожих, вона спробувала зібратися з думками. Не так це й просто: щойно Смагін назвав своє справжнє ім’я, вона відчула себе приголомшеною. Він знає її дочку. Випадковий збіг? Можливо… Але він – точно не її людина. Їй не потрібні ці стосунки. Абсолютно. То навіщо вона дала йому номер телефону?..

Августа підвелась і квапливо пішла алеєю. Повернутися до спорткомплексу? Він знову сяде поруч. Дівчина може помітити їх разом і вирішить, що вона, Августа, спеціально підлаштувала це знайомство. Ні-ні, треба повертатися на вокзал… Марта – його племінниця, отже, Валентин буває там… Якщо… Тоді я могла б хоча б зрідка бачити дочку… Але що ж тепер робити?

Вона зіщулилась, мов від протягу, зупинилася й неуважно запитала в перехожого, котра година.

14

Те, що Марта практично ані хвилини не залишалася сама, сплутало всі його плани. Тренери, подружки по команді, якісь хлопці… а могла ж бути бомба: чотирнадцятирічна учасниця престижних міжнародних змагань, майбутня королева блакитної доріжки, безвісти зникла напередодні фінальних запливів! І ніхто б його солодку руденьку жабку не відшукав. Як і самого Валентина Максимовича Смагіна.

Проте відступати він не збирався.

Учора зранку він не зміг прийти сюди – відсипався у винайнятій в приватному секторі кімнатці. Зате все вечірнє тренування просидів на верхній галереї, пильно стежачи за Мартою. На нього ніхто не звернув уваги. А сьогодні, поштовхавшись годинку серед роззяв і відзначивши, що його дівчинка якась млява й сонна, Валентин махнув рукою і вирушив на вулицю Вітрогонну – туди, де винайняв житло.

Лавка навпроти кіоску була порожня. Жінки, звичайно, і слід прохолов.

Треба визнати – вона справила на нього враження. Спокійна, без оцього папуаського фарбування, симпатична особа протилежної статі, без понтів. Приємно. Августа, так… Чи ти ба, навіть вибачалась. Ні, чимось вона його все-таки зачепила. І квартира в неї, усе як слід… Чим не житло в Харкові?

Він загальмував на повному ходу, поліз у кишеню – і сердито вилаявся. Випустив з уваги – досі не завів чисту сімку замість викинутої! Відразу повернув до трамвайної зупинки, запитав, де найближчий салон мобільного зв’язку, і рвонув туди.

Поки вставляв й активував сім-карту, помітив, що пальці аж тремтять від нетерплячки. Щойно дзвонилка знайшла мережу, Валентин підсмикнув рукав куртки і, глянувши на цифри, тричі повторив їх про себе, ворушачи губами. Потім набрав номер.

Мертвий жіночий голос повідомив: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності…»

Як це «поза зоною»? Він обурився. Ще раз звірився із записом на зап’ястку – усе правильно. Про всяк випадок набрав ще раз, – та сама історія. Уже закипаючи, сунув мобільник у кишеню.

Зрозуміло. Чого ще чекати від бандитської шалави?

Від раптового нападу люті цівка поту побігла по грудях. Валентин знову загальмував: стоп-стоп, треба заспокоїтися. До завтра тут, у спорткомплексі, робити нема чого, тож – додому, на вулицю з дурною назвою. І шлунок уже скавчав від голоду – зранку йому обломилася тільки неповна склянка холодного абрикосового соку.

Будівля в далекому кінці Вітрогонної тільки умовно могла вважатися двоповерховою. Руїна – вона і є руїна. Однак будинок був у всьому зручний: тихо, будь-який сторонній на очах, можна за лічені хвилини без пересадок дістатися спорткомплексу. Це, по суті, й вирішило питання, коли позавчора о пів на сьому ранку він з’явився сюди, помітивши написане від руки оголошення біля крамнички на розі.

Житло Валентин винайняв на тиждень. Велика кімната, досить чиста, з відносно міцними меблями, справним холодильником і допотопною мікрохвильовкою, з потертим килимом на щербатому паркеті й заґратованим вікном, що виходить у запущений садок. До кімнати прилягали суміщений санвузол, кухонька й вузький коридорчик. Уся ця пишнота – десять доларів на добу – мала окремий вхід. Дітей у власників будинку, порівняно молодої, але надзвичайно неохайної пари пияків, не було, як не було ані мізків, ані вміння навести лад у своєму мальовничому барлозі й у житті загалом.

Увійшовши в кімнату, Валентин упав на диван і знову набрав номер. Ще раз почувши загробний голос робота, вимкнувся й жбурнув телефон геть. Брехлива сучка!

Треба було поїсти по-людськи. Він зварив куплені по дорозі пельмені й за дві секунди проковтнув їх, запивши пляшкою «Старопрамену». Після їжі його розморило, стало хилити в сон. Однак лягти він собі не дозволив – сполоснув обличчя холодною водою, замкнув двері, вийшов на вулицю, впіймав приватника на деренчливій «деу» і звелів якнайкоротшою дорогою гнати на вокзал.

Водій, молодий хлопчик із млосними караїмськими очима, плівся нестерпно довго. Від напруги у Валентина смоктало в животі й пітніли долоні, він раз у раз машинально витирав їх об чохол сидіння. На спроби хлопця втягти його в розмову кивав невлад і відмовчувався. Нарешті з’явилася Привокзальна площа. Таксист загальмував біля бічного входу в будівлю. Валентин почекав, доки машина від’їде, і тільки тоді глянув на дисплей телефона.

До відходу нуль-шістдесятого харківського залишалося двадцять хвилин. Вона могла вже сидіти у вагоні, або тинятися вокзалом, або взагалі не мати найменшого стосунку до цього потяга. Номер платформи він пам’ятав, але про всяк випадок глянув на табло, щоб не помилитись і не змарнувати час. Про те, що на платформі його може впізнати хтось із поїзної обслуги, Валентин не турбувався – на цьому напрямку працювали бригади, з якими він давно не перетинався, тож ризик був мінімальний. Тому й рушив прямо туди, де стояв під посадкою шістдесятий.

І побачив її майже відразу.

На жінці був той-таки одяг, що і вдень: джинси, футболка, світла легка вітрівка; у лівій руці вона тримала дорожню шкіряну сумку, практично порожню. Неквапливо йшла вздовж шостого вагона, спиною до нього, поглядаючи на метушливих пасажирів, що скупчилися перед дверима тамбура. Хода в неї була та сама – наче вона весь час стримує себе, щоб не побігти. Провідниця, незнайома вгодована блондинка, поволі перевіряла квитки, запускаючи пасажирів по одному.

Наздогнавши Августу, він міцно взяв її за лікоть – і вона обернулася, швидко, але без переляку. Він відзначив яскраву синяву її здивованого погляду, ледь припухлі повіки й змарніле обличчя з іще ніжною шкірою. Зараз вона була без своїх темних окулярів.

– Моє шанування, – дещо похмуро пробубонів Валентин. – Ану відійдімо… Ти навіщо мене розвела?

– Як це?

– Телефоную, а твій номер наче поза зоною.

– Що ж тут такого? – здивувалася вона. – Батарея сіла, а зарядку я вдома забула.

– Могла б і попередити, – чомусь зніяковівши, буркнув він, не відриваючи погляду від її рухливих губ.

– Ти ж не обіцяв телефонувати сьогодні. Що, вирішив провести?

– Щось таке.

– Ти, здається, казав, що працюєш на залізниці? І ким же?

– Провідником.

– От уже ніколи б не подумала…

Уздовж вагона, поглядаючи на них, походжав худий мужичок з обвислими вусами, в жовтогарячій футболці. На курному асфальті були звалені баули, смугасті пластикові торби, роздуті пакети. На валізі, поставленій на торець, сиділа жінка похилого віку, туго зав’язана косинкою, тримаючи на руках сонну однорічну дитину.

Августа перевела погляд на повільну провідницю.

– Вагон буде забитий під зав’язку, – сказав Валентин. – Що ти так нервуєшся? Постоїмо трохи, ще встигнеш у задуху.

– Та отож, – кивнула Августа. – А все одно… мені, мабуть, пора. Давай прощатися.

– Зачекай. – Валентин зненацька потягнув її до себе, прошепотів: – Може, все-таки залишишся? Ти ж хочеш! У тебе яке місце?

Вона розгублено скинула очі, відхитнулася, спробувала щось заперечити, але чомусь дістала квиток, закладений у паспорт, який весь час тримала в руці, розгорнула, хотіла назвати цифру, але тут усе заглушив голос вокзального інформатора з динаміка, який висів прямо над ними. Августа машинально простягла квиток Валентинові.

Він мигцем глянув, склав квиток учетверо, порвав і викинув клаптики. Потім нахилився й підхопив її сумку.

Шістдесятий сіпнувся, брязнув зчепкою і поповз. Августа навіть не озирнулася на сині вагони.

Валентин міцно взяв її за руку. Не так просто виявилося пристосуватися до дивної ходи цього чоловіка. Але принаймні жевріла надія – якось наблизитися через нього до Марти. Мікроскопічна, примарна.

І вона не знайшла в собі мужності від неї відмовитися.

15

Закупилися на повну. Глянути збоку – звичайна сімейна пара повертається до хати. Валентин прямо від супермаркету взяв таксі, а коли вивантажилися на Вітрогонній, підхопив Августу під руку й повів до хвіртки.

У будинку стояла могильна тиша, – фіранки на другому поверсі щільно запнуті. «От і чудово, – із задоволенням подумав Смагін. – Свідки нам ні до чого…» Він ще не знав, чим усе обернеться, але зараз був сама привітність: забрав у неї куртку, дбайливо розвісив на плічках у коридорчику і, відчинивши двері, широким жестом запросив жінку в кімнату.

Августа, здавалося, не відчувала жодної ніяковості: з цікавістю роззирнулася, вийняла з сумки, яку він залишив біля вікна, смугастий махровий рушник, перекинула через плече, роззулася й босоніж, тільки запитавши у Валентина, де вимити руки, пішла у ванну. Він покосився, коли вона проходила повз нього: підйом високий, щиколотка вузька, пальці на ногах довгі, нігті без лаку, на лівій, при основі великого пальця, – рожевувата припухлість.

У кухонному закутку вони вдвох швидко приготували вечерю. Валентин почистив і зварив картоплю, вона зробила салат, він вимив помідори, нарізав сир і виклав фрукти на квітчастий керамічний таріль, який знайшовся на полиці. Стіл накрили в кімнаті. Августа сіла обличчям до вікна, поклавши руки на коліна. Її трохи морозило.

– Чого мовчимо? – Валентин засмикнув штори, погасив верхнє світло й увімкнув нічник над диваном. Зламана тінь Августи гойднулася на стіні.

– А ти? Втомився?

– Ні. Що будемо пити? – Смагін потер сухі долоні та опустився на стілець навпроти.

– Ковток вина, – сказала Августа. – А потім чаю… гарячого і якнайбільше. Чомусь весь час сохне горло…

Він відкоркував пляшку червоного мерло і розлив по келихах – вони також були наявні, але довелося довго відмивати.

– За несподівану і, гадаю, щасливу зустріч. – Валентин підняв свій келих. – Просто так нічого не відбувається, і життя іноді розвертається прямо на п’ятачку.

Вона надпила трохи, помовчала й відщипнула виноградину.

– Ти чому не їси? – Він енергійно зажував, підкидаючи з кожним ковтком голову, як ігуана. Августа заворожено стежила за тим, як під тонкою шкірою ходить туди-сюди його гострий борлак.

– Щось апетиту нема. – Августа перевела погляд на порожню тарілку, але все-таки поклала собі половинку остиглої картоплини, помідор, скибку сиру.

І далі хотілося пити. Вона знову потяглася до келиха.

– Моя сестра Олександра навчилася куховарити раніше, ніж ходити. До цього в неї хист. Наш батько купував харчі, але плити не торкався.

– А мама?

– Померла під час пологів. Я її взагалі не знав.

– Розповіси про свою рідню?

– Та що там розповідати? – поморщився Валентин. – Яка, до біса, рідня. Мені сестра замінила і матір, і батька… Пізніше забрав до себе Савелій, старший брат. Потім я повернувся в нашу стару квартиру – а Олександра вже заміжня за своїм Федоровим. У моїй кімнаті дитяче ліжечко, а в ньому Мартуся сопе, племінниця. Славне таке було дівчатко, руденьке… дупка туга, рожева…

Щоб він не помітив, як тремтять її пальці, Августа знову поклала руки на коліна. Однак Валентин не дивився – тягся до келиха.

– Ми нормально жили вчотирьох, доки старший брат не вийшов у відставку й не оселився в Харкові. Та ну їх до чорта… Що з тобою, га? – Він нарешті помітив, як сполотніло її обличчя. – Тобі недобре? Нудить?

Августа похитала головою й через силу всміхнулася.

– Ти ж пам’ятаєш… погано переношу спиртне. Вибач. Може, завариш чаю?

– Запросто! – Валентин бадьоро підхопився. – Візьми поки апельсин. Чай у мене класний! Тобі скільки цукру?

– Ложку.

Він квапливо шмигнув у кухню, а вона, нарешті залишившись сама, взяла апельсин і стала чистити.

– Потерпи, – донеслося до неї немов крізь вату. – Зараз полегшає, люба.

Августа вже жалкувала, що погодилася лишитись. Навіть не тому, що наближалася ніч, яку тепер треба буде провести з цією людиною. З його поглядів, кинутих нишком, вона вже здогадувалася, чого він схоче. Але вона, на свій подив, виявилася не готовою навіть до згадування імені Марти вголос, не кажучи вже про подробиці сімейного життя його рідні… Ну що ж, сама напросилася.

Валентин, час від часу поглядаючи в бік кімнати, зняв з підставки чайник. Хлюпнув у чашку на чверть гарячої води та опустив туди одразу дві довгі блакитні таблетки, щоб зопіклон швидко й повністю розчинився. Гірчитиме, та, може, не помітить. «Уже готове!» – крикнув він. Долив свіжої заварки, розмішав цукор, відніс у кімнату й поставив чашку перед гостею. Августа сиділа так само прямо й нерухомо. Глянула на нього й одразу потяглася до чашки.

– Смачно, – сказала вона, зробивши кілька ковтків. – Дякую.

– Може, все-таки трохи поїси?

Вона відповіла, що ні, не хочеться.

Нагорі гримнув і покотився стілець, слідом пролунав жіночий вереск – повернулися господарі, як завжди, напідпитку. «Аби тільки не повбивали одне одного, – подумав він. – Тільки ментів тут бракувало…»

– Я б покурила, – промовила, позіхаючи, Августа.

Чашка спорожніла. Він підвівся, відніс її в кухню, прихопивши й тарілки. На другому поверсі все затихло. Повернувшись, він застав Августу біля відчиненого вікна. Вона простягла руку крізь ґрати, струсила попіл і обернулася до Валентина. За вікном виднілися зарості топінамбура, далі світло з кімнати падало на облуплену стінку чогось на кшталт гібрида гаража з сараєм. Через високу огорожу, складену з ракушняку, ніхто не міг їх бачити.

– Темно… – мовила Августа онімілими губами, хитнулася, схопилася за підвіконня й винувато додала: – Г-го-осподи, спати ж як хочеться…

– Ти просто втомилася. – Валентин підійшов, узяв з обм’яклої руки сигарету і жбурнув за вікно. – Ходімо, я тебе покладу.

Притримуючи Августу за плечі, вільною рукою він відкинув легке темно-синє покривало, обережно поклав її на диван і почав повільно роздягати. Невелика затримка вийшла з тугою блискавкою джинсів, але із цим він упорався. Накинувши на жінку простирадло, Валентин зібрав розкиданий одяг, акуратно склав і відніс у шафу. Глянув – у сутінку примарно біліла гола нога Августи.

Безшумно підійшов, щоб вимкнути нічник, – вона вже міцно спала, уткнувшись у подушку. Тоді в повній темряві Валентин відшукав її дорожню сумку й вийшов у кухонний закуток, щільно причинивши за собою двері.

Усе справдилося – судячи з паспорта, її дійсно звали Августою. Августа Дмитрівна Карлова. Штамп реєстрації, цілком конкретна адреса. Околиця, так, але й не глушина якась. Там можна залягти, прочухатись, а потім поступово розібратись із Савелієм. Раз і назавжди. А поки що доведеться вигадати якусь версію для нової подруги: документи-бо в нього на інше прізвище, формально ніякий він не Смагін.

На дні сумки лежав мобільник Августи. Розряджений у хлам. Отже, і тут не збрехала. Більше нічого прикметного не знайшлося.

Він вибрався в коридорчик і повернувся з Августиною курткою. Пошукав у кишенях, намацав кулькову ручку. У внутрішній лівій кишені лежав цупкий паперовий прямокутник. Вийняв. Запечатаний конверт, на місці адреси великими літерами всього два слова: «Марті Федоровій».

Валентин ледь не впустив куртку й надовго втупився в стіну. Потім, сівши міцно на табуретці та обережно орудуючи ножем, розкрив конверт уздовж лінії склейки, вийняв аркуш.

«Люба моя Марто, – прочитав він, повільно розбираючи нерівні букви, – мені все-таки хотілося б наостанок якось порозумітися з тобою. Одразу скажу: цей лист тебе ні до чого не зобов’язує. Я просто не в змозі зникнути з твого життя, залишивши про себе пам’ять як про людину незначну, що не заслуговує на твою увагу. Я вже не кажу, донечко, про ту краплину любові, на яку заслуговує будь-яка людина, навіть…»

Валентин відклав аркуш і ковтнув заварки з чайника. Отакої!

«Мені було дев’ятнадцять, коли я завагітніла. Твій батько й чути не хотів про дитину. Хто він – не має значення, так склалася моя доля, я від нього пішла. Жила у своєї бабусі в глухому селі. Хотіла повернутися туди разом з дитиною. Але після того, як ти, Марто, народилась, – я зламалася. Мені стало по-справжньому страшно. Везти тебе, малесеньку, у цю глушину? Гроші закінчуються, роботи немає, бабуся хвора… навколо – нікого. Я тебе залишила, сподіваючись, що про тебе подбають добрі люди, а сама, в паніці та лихоманці, утекла з пологового будинку. Лист – не пояснення мого вчинку, просто факти. У тебе чудові тато й мама, дім, друзі. У тебе своє життя, а мені дісталося те, на що я заслуговую. Вибач мені. Я завжди пам’ятала тебе, любила й любитиму.

Прощавай.

Августа.

І все-таки не можу стриматися: якщо захочеш коли-небудь, зателефонуй мені. Ось номери моїх телефонів…»

– Ні хріна собі! – Смагін відклав лист. – Оце так фінт.

Номер Августиного мобільного був записаний у нього на зап’ястку, а домашній виявився зовсім простим: чотири сімки, три нулі.

Валентин повернув аркуш у конверт, склав конверт удвоє й сунув у задню кишеню штанів. Потім вимив посуд і, не гасячи світла, вийшов у сад помочитися. Будинок безгучно чорнів за його спиною, на вулиці теж стояла тиша. Ані звуку, тільки раптовий подих вітру зненацька остудив його підняте до зірок обличчя. На якому грала переможна посмішка.

«Зробимо корективи, – вирішив він, уже замикаючи двері.– Про Августу доведеться клопотатись отут. Водночас треба винайняти десь поблизу іншу халупу, щоб, коли матиму дівчину, вона там трохи охолола… А як потім вивезти її звідси? Це треба обмізкувати… Тепер – лист. Або Августа забула про нього, або не трапилося нагоди віддати. Гаразд, нехай поки що полежить у мене… І сама вона спочатку ой як потрібна буде – візьме перший удар на себе. Жабка швидко зрозуміє, що я з її матусею – спільно…»

Він привів до ладу речі й повернув торбу на місце. Поставив будильник у мобільному на восьму тридцять, поклав телефон на стіл. Потім увімкнув нічник. Зірвав покривало й перевернув на спину безвладне оголене тіло Августи. Тепер ця жінка, яка народила йому Марту, була перед ним як на долоні.

«Скільки родимок, – розосереджено подумав Валентин, оглядаючи її вершкову шкіру, трохи засмаглу, – наче гречкою обсипана…»

Його погляд мазнув по грудях Августи – тугих, із рожевуватими сосками; сповз до округлості живота, неглибокого пупка. Вона помітно схудла відтоді, як він побачив її вперше, однак лінії талії, високих стегон, довгих ніг залишилися плавними, дуже жіночними. Очі Валентина затрималися на тому місці, звідки на світ з’явилася Марта. Трохи вище від акуратно підголеного лобка тонким вузлуватим шнурком білів шрам. Він був би майже непомітний, якби паралельно йому не йшли у два ряди сліди швів.

Знявши з себе все, Валентин приліг поруч із жінкою, поклав їй руку на груди й легенько потеребив сосок. Августа не ворухнулася. Він не полінувався підвестися на лікті й торкнувся грудей вологими губами. Жодного збудження він не відчував, але зненацька виникла тепла приязнь до Августи – і поступово зміцніла. Він легенько повернув її набік, обличчям до стіни, потягся вимкнути світло. Потім накинув простирадло, обійняв жінку й притулився до неї ззаду, відчуваючи, як увесь, до країв, наливається умиротворенням.

«Ні, все-таки обійдемося без криміналу. Я не заподію їй зла. Навіщо? Вона гарна… Будемо жити в неї. Повна сім’я: Марточка, її мати – і я…»

Це майнуло в голові наостанок. Наступної миті Валентин Смагін поринув у сон.

16

Опівдні Августа насилу розплющила очі. Почувалася так, немов по ній пройшовся асфальтовий коток, і не цілком усвідомлювала, де перебуває. Спробувала поворухнутися, відразу зрозуміла, що зовсім роздягнена, – і тільки тоді остаточно прокинулася. Натягла на себе простирадло й оглянула кімнату.

У роті було сухо й гірко, у скронях гупало. Шкіра під волоссям нестерпно чесалась. І все-таки вона змусила себе встати.

Босоніж, іще в півсні, пішла шукати, де б умитися, набрела на санвузол з душовою і довго стояла під струменем теплуватої води, що пахла іржавими трубами. Це майже привело її до тями. Одяг свій вона виявила в шафі, і поки одягалася, – згадала все. Вокзал, Валентин Смагін, таксі, вечеря, раптова сонливість… Вона вкрай вимоталася за ці два дні. Знову ж таки, нерви…

У кухні Августа зігріла чайник, випила підряд дві чашки чаю без цукру, поклювала винограду. Захотілося курити. Прихопивши сигарети й запальничку, прошльопала до вхідних дверей, але ті виявилися замкненими ззовні, а зсередини замок без ключа не відімкнути.

Валентин, мабуть, ще зранку пішов у своїх справах.

Чи було в них щось уночі?

Дивно, але якийсь непевний зв’язок із ним вона відчувала, хоч він і ув’язнив її. «Злякався, що втечу?» Августа усміхнулася й відвела штору. Стулки вікна відчинені, але ґрати здаються досить міцними. Вона клацнула запальничкою й уткнулася поглядом у глухий паркан між сараєм і кущами перестиглих, нікому не потрібних порічок. Із силою видихнувши дим, опустила очі: у бур’яні сидів драний рудий котяра, пожираючи її косими голодними витріщаками.

Августа збігала до холодильника по рештки сиру, а повертаючись, спіткнулась об власну торбу, мало не впала і з досадою потерла щиколотку. Рудий, однак, терпляче чекав на неї, а заграбаставши здобич, одразу метнувся в кущі. Вона мила руки, коли клацнув дверний замок. Визирнула в коридорчик – на порозі стояв похмурий, як грозова хмара, Смагін.

– Що трапилося? – машинально запитала.

– Потім… – Валентин пройшов у кімнату, не роздягаючись, і впав на диван. – Іди сюди, треба поговорити.

Августа повісила рушник, погасила світло, причинила двері в санвузол і підійшла. Обличчя його вже було спокійне; він одразу притяг її до себе, чіпко схопивши за плечі, і зазирнув у вічі. Потім швидко торкнувся її губ, відсторонився, не послабляючи хватки, і стрімко спитав:

– Ти ні в чому не хочеш зізнатися?

– А що б ти хотів почути? Щось особливе? – вона спробувала поворухнутись, але він тримав міцно. Від нього пахло пилюкою і потом. Не те щоб різко, але вона все-таки відвернулася.

Валентин ще міцніше пригорнув Августу й однією рукою почав розстібати їй джинси. Вона спокійно стежила за ним, очікуючи побачити що завгодно, але на його обличчі була лише похмура зосередженість. Рука відтягла резинку й пірнула в трусики. Августа здригнулася: пальці Валентина намацали шрам унизу живота.

– Ти мені не сказала, люба, що народжувала… А чому?

– Відпусти, – придушено мовила Августа. – Забери руки! Не можу ж я з тобою розмовляти в отакому положенні!

– Думаєш, я темний? Не розумію? У тебе була дитина. Шрам від кесаревого.

– Ну, була! – Вирвавшись, вона пересіла на інший край дивана й стала гарячково приводити до ладу одяг. – Що на тебе найшло, Валентине?

– Де вона?

– Хто?

– Твоя дитина.

– Яке тобі діло?

– Я вважаю, що між нами не має бути таємниць. Ми ж із тобою в одному човні, так?

– Не розумію, про що ти, – підхопилась Августа. – Я тебе ледве знаю. Із якої речі я повинна ділитися… з напівзнайомим чоловіком… скажімо… подробицями своєї біографії?

– Ти права, звичайно. – Валентин схопив її за руку й повернув на диван. – Добре, сядь.

Вона опустилася поруч.

– Ось що… – Смагін знову насупився. – Там, у басейні, я сказав тобі, що прийшов подивитися на Марту…

– До чого тут твоя племінниця?

– Не поспішай! Спокійно з’ясуймо розклáди. – Валентин зненацька стишив голос: – Марта твоя дочка, так? Тільки не бреши! Ти мені ще в Новому Світі її нагадала – ви ж і справді схожі. Я від сестри знаю, що дівчинку вони вдочерили… І народила ти її в тій самій лікарні, де працює Олександра. І через це погодилася залишитися зі мною… Та не смикайся ти!.. Мені нема чого ні судити тебе, ні, тим більше, кривдити.

Августа облизала сухі губи й промовила:

– У нас іще буде час, щоб поговорити про… про Марту.

Обличчя його викривила швидка гримаса. Майнула – і пропала.

– Не буде! Немає ніякого часу, Августо. Вона поїхала. Розвіялась. Випарувалась!

– Як поїхала?

– А отак, – Валентин поморщився. – У них сьогодні мали розпочатися кваліфікаційні запливи… – Він збився, потім продовжив – уже повільніше, ретельно добираючи слова: – Я хотів залишитися, щоб подивитися хоч перший день, а вже потім закінчити свої справи… Народу набилось – як оселедців, але Марти чомусь ніде не було. Я покрутився там, потім підійшов до тренера… Сама розумієш, мало що: травма, прихворіла… Занервувався, зрозуміло, – все-таки дівчисько зросло в мене на очах…

– Ну? І що сказав тренер?

– Каже: навідріз відмовилася брати участь у змаганнях. Цей мужик мало не лускав від люті… Причини Марта не пояснила – просто заявила: їду. І до басейну більше ні ногою. Тренер кинувся телефонувати Олександрі, втрапив на Федорова, а той: «Відпустіть її, нехай їде, допоможіть тільки з квитком, і щоб хто-небудь її провів до вагона»… Учора й відправили – тим самим нуль-шістдесятим… Ні, ти просто її не знаєш! Пекельний характер. Як щось візьме собі в голову – все, кувалдою не вибити!

Августа мимоволі всміхнулася:

– Ну, поїхала й поїхала. А ти чого так завівся?

– І справді…– Він підвівся, пройшовся кімнатою і раптом різко склався, присів навпочіпки прямо перед нею: – Ох, терпіти не можу, коли все йде… навскіс. Я ж в Одесі випадково опинився, так зійшлося, хотів подивитись, як дівчинка виступить… Ти теж через неї приїхала, чи ж не так?

– Усе набагато складніше. Я побачилася з ними – з твоєю сестрою та її чоловіком, але дівчинка мене… не прийняла. Це було боляче, але справедливо. І я здалася, Валентине. Сказала собі: все, стоп. Силою не будеш милою. Хотіла тільки привітати Марту з днем народження – і от… приїхала.

– Привітала?

– Так. Тільки не треба цієї іронії. Не люблю.

– Вибач, вирвалося… – Він підвівся й попрямував у кухню. На ходу раптово обернувся: – Я тобі допоможу повернути дочку! Сестрі на неї начхати, Марта їй ніколи не була потрібна. Федоров – інакший, він у ній душі не чує, будуть проблеми…

Ця безглузда, смикана розмова остаточно вибила її з колії. «Але якщо вже все з’ясувалося, подітися нікуди…» – подумала вона, розминаючи сигарету біля вікна. Валентин безшумно підійшов ззаду, притулився лобом до її потилиці.

– Не засмучуйся! – пробурмотів він. – Не все так погано. Ти мені подобаєшся, і то дуже. Марта до тебе повернеться… заживемо втрьох…

– Ти думаєш? – слабко здивувалася вона.

– Абсолютно впевнений. – Він підвищив голос. – От що ми зробимо, Августо… – Він відійшов, поплескав по кишенях, перевіряючи, чи все на місці.– Я зараз на вокзал. Речі зібрані. Приготуй що-небудь, перекусимо, коли я повернусь, і – вперед. Зупинюся в тебе, так буде зручніше. Немає заперечень?

Августа, продовжуючи думати про своє, кивнула. Смагін дзизнув блискавкою сумки, порився в ній, а потім квапливо пішов з будинку, знову замкнувши ззовні вхідні двері.

З одного погляду на загальні каси стало зрозуміло, що квитків на вечірній шістдесятий немає й не передбачається. На табло наявності значився нуль. Валентин повернув до службового віконця, біля якого тупцювали двійко високих хлопців, пускали бісики до молоденької касирки. Хлопці неохоче пропустили його, і він простягнув симпатичній панянці посвідчення співробітника служби пасажирських перевезень на ім’я Смагіна В. М.

– Два купейні на шістдесятий, будь ласка, – неголосно мовив Валентин, нахиляючись ближче до віконця. – На сьогодні…

Дівчина звірилася з фото, коротко стрельнувши поглядом на його усміхнену фізіономію, і відвернулася до монітора. Валентин відлипнув від каси й скосив очі: поруч уже ніхто не маячив. Він знав, що квитки будуть, повинні бути, і тепер спокійно чекав, поки касирка закінчить бити наманікюреними нігтиками по клавіатурі.

– На нуль шістдесятий на сьогодні – нічого. На жаль, – нарешті промовила дівчина.

– Як це? – скинувся Валентин, засовуючись у віконце. – Що значить «нічого»?

– Немає місць. Навіть в СВ.

– А що є?

– На завтра, на чотириста тридцять другий. Купе, плацкарт…

– Чотириста тридцять другий! – презирливо пирхнув він. – Він же сімнадцять годин повзе, у кожній клятій дірі по пів години припухає!

Облом!

Дівчина зробила круглі очі й розвела руками. Валентин змок від злості, але промовив:

– Добре, давайте що є.

Касирка видала кілька коротких черг по клавішах, цвиркнув принтер. Валентин розплатився, сунув квитки у внутрішню кишеню куртки й вирушив шукати привокзальне поштове відділення. Там він купив чистий конверт із маркою. Улаштувався за хитким столиком і вийняв з кишені лист Августи до дочки. Зараз саме час. Вклав листок у новий конверт, заклеїв і надписав, акуратно виводячи друковані літери: «Федоровій Марті Сергіївні», а нижче – свою колишню домашню адресу. Старий конверт Валентин зім’яв і жбурнув у пластиковий кошик для сміття, а новий кинув у поштову скриньку на виході. І тільки коли привокзальна площа лишилася позаду, розслабився.

На який подарунок заслуговує матуся його солодкої дівчинки?

«Жіноча білизна!» – подумав він, ковзаючи поглядом по вивісках. Розмір очевидний, колір червоний, що-небудь шовкове, з мереживцями, дорожче… І обов’язково, повернувшись додому, попрохати… ні – переконати або, якщо впиратиметься, й змусити, щоб одягла його скромний сувенір…

17

До села Базаліївка Августа дісталася тільки ввечері.

А пізнього ранку того ж дня вона стояла біля дверей своєї міської квартири. У шпарині замка стирчала згорнута в трубочку записка з єдиним нерівним олівцевим рядком: «Сука, тобі не жити!» Вона відімкнула, закинула сумку в передпокій і кинулася до Віктора Петровича. Той, на щастя, виявився в місті. Затишно влаштувавшись у подушках на тахті, перегортав порваний «Довідник садівника-аматора».

– От! – Августа з ходу сунула під ніс приятелеві покійного батька зім’яту папірчину. – Дивіться, дядю Вітю! Ну коли вже край цьому клятому божевіллю?

– А ти сама де була? – Віктор Петрович примружився з-під окулярів на Вадонові карлючки.

– У селі. Продуктів приїхала прикупити, – збрехала Августа.

– Ну то й не панікуй, дочко. Немає твого гаспида. У СІЗО париться, на Холодній горі.

– Невже? – Августа опустилася на стілець.

– Він тут днів п’ять тому з’явився. Коханка його розродилася раніше, але невдало – дитя виявилося мертвим. Владислав мало не розніс лікарню, бушував, пиячив, побився, а хлопець, який здуру зчепився з ним у барі, тепер у реанімації, і справи в обох погані. Так що передихни. Світить йому за сукупністю минулих заслуг десяточка. Це якщо той, кого він ударив ножем, викараскається.

– Ясно, – сказала Августа, підводячись. – Тоді вибачайте за вторгнення, дядю Вітю. Я побігла.

– А сама ж як?

– Та нормально, – вона знизала плечима. – Побуду до холодів за містом, а потім – на роботу.

– Ну то й з богом, – кивнув Віктор Петрович. – Гриби хоч у вас там є?

– Аякже, – усміхнулася Августа. – Привезу обов’язково…

Повернувшись у міську квартиру, вона особливо старанно вимилася, прибралася й упакувала все необхідне для життя в селі. Запасла харчі, потім пірнула в рейсовий автобус і до сутінків устигла в Базаліївку.

За час її відсутності бабусин будинок, який і без того дихав на ладан, ще більше занепав. Перекошені двері ледве вдалося відчинити, усередині пахло мишами й цвіллю, по кутках чорніло клоччя павутини, але електрику не відключили, грубка не розвалилася, дров у сараї вистачало, – і вона не гаючись уже вдруге за сьогодні взялася наводити чистоту. Потім усе-таки вирішила розпалити в печі, щоб просушити біля вогню сиру, але чисту постільну білизну. До вечері дійшло, коли Базаліївка додивлялася третій сон.

З ранку в неї був запланований ліс, а на цвинтар Августа вирішила сходити по обіді.

Сосняк стояв сухуватий, але в низинах пахло грибами й прілою глицею. Іноді потягувало гноєм – одна з лісових доріг вела до володінь місцевого фермера. Августа у спортивному костюмі й кедах, зав’язана косинкою по самі брови, з відром і ножем у руці, неквапом бродила серед сосонок, виглядаючи рижик або, у крайньому разі, маслюк. Крім неї, у лісі лазив деякий народ, здебільшого сільський, але небагато, і це радувало. Із боку ферми долинав собачий гавкіт. Грибів було мало, вона повернулася в село і ввійшла в будинок, причинивши за собою двері. Водночас у тій кімнаті, де вона провела ніч, подав голос мобільний. Телефон лежав на тумбочці; номер висвітився незнайомий. Августа машинально натиснула на кнопку прийняття виклику і почула:

– З вами говорить старший слідчий обласної прокуратури Дроб…

«Вадон здав», – блискавкою мигнуло в голові, однак вона вчасно змовчала: чоловічий голос не назвав ані її імені, ані прізвища.

– …Олег Степанович. Добрий день!

– Слухаю вас, – промовила вона, не відповідаючи на вітання.

– Вам відомий громадянин Чуковський Юрій Михайлович?

– Ні.– Вона зробила паузу. – Корнія Чуковського знаю. «Мийдодір».

– А ім’я Смагін Валентин Максимович вам про що-небудь говорить?

– І про такого вперше чую.

– Як вас звати?

– Маргарита.

– Де ви були між двадцять другим і двадцять четвертим вересня? – не вгамовувався додзвонювач.

– Там, де й зараз. У селі,– спокійно відповіла Августа. – Називається Базаліївка. Початок осені я зазвичай проводжу тут. Ще питання будуть? Ви часом не помилилися? Звідки у вас мій номер?

У слухавці затнулися, потім, після паузи, голос із неприхованою досадою мовив:

– Громадянко, питання здебільшого ставлю я. Зрозуміло? Будьте на зв’язку: я, ймовірно, вам іще передзвоню.

Абонент відключився. Августа не стала стирати номер з пам’яті телефону. Якщо знову висвітиться – вона просто скине дзвінок. Однак старший слідчий Дроб більше не зголошувався. Ніколи.

Півтора тижні вона прожила там, почуваючись майже зовсім спокійно. Але за добу до повернення їй ще раз зателефонували – увечері, близько десятої. Августа вже лежала під ковдрою, обмірковуючи, як проведе останній день у Базаліївці. Грубка давно була розпалена, треба встати й закрити затулку. У шибки бив дощ, підвивав вітер.

Номер був незнайомий, не той, який вона вирішила скинути.

Мартин голос насмішкувато й виразно мовив:

– Привіт! Ще не спите? Як щодо того, щоб де-небудь перетнутися?

Наступного дня після того, як Августа виявила у дверях Вадонову записку, на Олега Степановича Дроба посипалися дрібні неприємності. І то з самого ранку.

Щоб хоч чимось відволіктися, старший слідчий замовив на монітор оперативне зведення обласного УВС за минулу добу. Ага, вступна частина, статистика… Загальне число заяв громадян і повідомлень про скоєні злочини й пригоди – із них зареєстровано приблизно половину… Адміністративних правопорушень – стільки-то, по лінії карного розшуку – стільки-то. Окремим рядком – крадіжки… Затримані за керування автомобілями в нетверезому стані… Затримані на місці скоєння правопорушення…

Він поповз нижче по абзацах – і раптом зачепився поглядом за прізвище «Чуковський».

Олег Степанович навалився на стіл, майже ткнувшись носом в екран, і застиг, а коли дочитав до кінця, ніздрі його заворушилися. Зі зведення випливало, що труп громадянина Чуковського Ю. М. уже доставлено в морг судмедекспертизи, за фактом проводиться попереднє дізнання.

Дробу знадобилося кілька хвилин, щоб перетравити інформацію, після чого він вийшов з кабінету й подався на добре знайому адресу. Повноваження старшого слідчого дозволяли не тільки з’ясувати обставини смерті фігуранта – поки що тільки ймовірні,– але й ознайомитися з висновком медекспертизи. Ну а одержати дозвіл на огляд тіла потерпілого й зовсім не становило труднощів, хоча для цього довелося змотатися в обласне управління.

Бридко покалічений труп перебував у морозильній камері вже близько доби, але зберігся відмінно, оскільки з моменту смерті до того, як він був виявлений, минуло всього дві-три години. Слідів насильства, крім механічних травм, цілком пояснюваних обставинами події, експертиза не зафіксувала. Інша річ – особа покійного. За знайденим при ньому паспортом він значився Чуковським Юрієм Михайловичем. Однак під час огляду місця події за триста сімдесят метрів від трупа було виявлено дорожню сумку, де, крім особистих речей, досить великої суми в доларах США і травматичного пістолета «Танфольйо» італійського виробництва, лежало чинне посвідчення співробітника Південної залізниці на ім’я Смагіна Валентина Максимовича. Фото на обох документах були практично ідентичні. І слідчий Дроб був цілковито переконаний, що зараз перед ним виникне не хто інший як Валентин Смагін, спочатку фальшивий, а тепер і цілком натуральний небіжчик.

Однак то була всього лише гіпотеза, хоч і досить правдоподібна; ідентичність цієї дивної персони ще належало встановити через упізнання близькими родичами. Але з цією клопітливою процедурою Олег Степанович вирішив трохи почекати.

Працівник моргу на його прохання розгорнув хрусткий, затягнутий памороззю пластиковий саван, оголивши тіло, і слідчий узявся до огляду. Обличчя загиблого лишилося практично неушкодженим. Складалося враження, що той падав з великої висоти, майже не міняючи положення й спрямувавши погляд у небо: ні саден, ні гематом, тільки білки очей залиті кров’ю від судин, що лопнули. Згідно з висновком попередньої експертизи, смерть настала практично миттєво, а її причиною стали множинні розриви внутрішніх органів і масивна крововтрата.

Увагу старшого слідчого привернули руки трупа – порівняно чисті, з коротко підстриженими нігтями й слідами запеченої крові. Кісточки лівої були роздроблені – приблизно так буває, якщо вгатити щосили кулаком у бетонну стіну. У цьому, звісно, нічого дивного – з огляду на те, що вся нижня частина тіла небіжчика становила суцільну мішанину порваних м’язів і роздроблених кісток, звідки абияк змили бруд, згустки крові та клоччя плоті.

Олег Степанович підняв ліву руку ймовірного Смагіна, потримав її, важку й закляклу, у висячому положенні та спробував перевернути. Це вдалося не одразу. Суглоб не піддавався. Довелося застосувати силу. І недаремно – на шкірі внутрішньої поверхні, вище від зап’ястка, темніли якісь напівстерті або напівзмиті значки.

Дроб придивився й поліз по смартфон. Під час фотографування зі спалахом значки проступили чіткіше, вибудувався якийсь нерозбірливий ряд цифр. Слідчий ще кілька разів, міняючи ракурси й відстань, відклацав руку трупа, покликав працівника й пішов з моргу.

Телефонувати Олександрі Смагіній він не наважився – та поводилася занадто накручено під час їхньої останньої зустрічі. Начальству він також не збирався доповідати про свої гіпотези й припущення. Тим більше що йому було чітко наказано все спустити на гальмах і більше не морочити голову щодо зникнення молодшого брата Савелія Максимовича Смагіна. У мотиви прокурора Шереха старший слідчий не заглиблювався, але й не любив, коли до нього ставилися, як до шістки. Тому продовжував обережно копати в тому напрямку.

Довелося поблагати Гусельникову з експертно-криміналістичного відділу, але зрештою вона все-таки взяла в нього фото зі смартфона, кинувши традиційне: «Нічого не обіцяю». А наприкінці робочого дня на столі перед Олегом Степановичем лежав номер мобільного телефону, який покійний записав на зап’ястку кульковою ручкою з водостійкою пастою. Ніби у великому поспіху й за відсутності паперу.

Дроб зателефонував у технічний відділ, попрохав уточнити місцеперебування абонента з таким-то номером, і його повідомили, що зазначений мобільний пристрій перебуває за тридцять вісім кілометрів на схід від міста. Плюс-мінус кілометр. Уже не вагаючись, слідчий набрав номер і з ходу відрекомендувався. Відповіла жінка, котра, як він зрозумів, перебувала на відпочинку в селі Базаліївка. Знайомство з Чуковським і Смагіним вона однозначно заперечила, а продовжувати розпити й тим вводити її в курс того, що трапилося, він не став. «Відкладемо поки що…» – похмуро вирішив Олег Степанович і практично відразу зв’язався зі старшим Смагіним. Розмова мала відбутися не з легких.

На подив Дроба, після того як він виклав суть події, відставний полковник миттєво погодився зустрітись.

– Я ще в місті,– повідомив Савелій Максимович. – То ви кажете… Це ваше припущення?

– Ні, я практично впевнений.

– За чверть години чекайте на мене біля входу в прокуратуру. – Смагін відключився.

Дроб витер носовичком змокріле чоло. Слава богу, зі службовими справами на сьогодні все. Ніхто його більше не смикав, не було викликів до начальства. І те, що його зараз найбільше цікавило, можна було провернути швидко й тим більше без документування. Він налив жовтуватої води з карафи, з відразою ковтнув, поморщився й передзвонив дружині, що затримається. Потім замкнув кабінет і вийшов на вулицю.

Вишневий джип Смагіна загальмував коло бордюру через чотири хвилини. Дроб мовчки сів поруч із водієм, назвав адресу, і машина рвонула з місця. Савелій Максимович також був не надто багатослівний – запитав тільки, де й коли все сталося. Потім додав, чомусь стишивши голос: «Шереху доповідали?»

– Ще ні. Поки що думаю.

– Правильно думаєте.

До самого моргу полковник більше не зронив ані звуку.

У коридорі Дроб поставив процесуальне питання:

– За якими особливими прикметами ви можете упізнати померлого?

Полковник пирхнув:

– Ні за якими. Але вже з власним братом я не помилюся, будьте певні.

– Добре, – сказав Олег Степанович. – Тим більше, що протокол упізнання ми вести не будемо.

Коли труп витягли з холодильника, слідчий, як годиться, спитав, зазираючи через плече старшого Смагіна:

– Ви знаєте цю людину?

– Так, – крізь зуби відповів полковник. – Це мій молодший брат. Валентин Максимович Смагін.

– Ви впевнені?

– Більш ніж. – Савелій Максимович махнув рукою: заберіть ради бога. – Ходімо звідси, Олегу Степановичу… І не треба цього, як його… Я сам повідомлю сестру. Справа, зрештою, родинна.

Упізнання пройшло вдало; весь цей час обличчя Савелія Смагіна залишалося непроникним і по-діловому зосередженим – він немов придивлявся до товару на полиці супермаркету. Уже в машині, повернувшись до слідчого й дивлячись йому у вічі, полковник запитав, роблячи наголос на «ми»:

– І як ми будемо діяти далі?

– За законом. Ваш молодший брат значився в розшуку. А тепер знайшовся. На жаль, за таких-от обставин. Я передам інформацію куди слід. Після деяких формальностей ви зможете забрати тіло й поховати його по-людськи. Я подбаю, щоб вас більше не турбували… Геннадію Івановичу про такі дрібниці теж знати нема чого.

– Я ваш боржник. Дякую. Єдина заковика… А як з отим, з іншим?

– Ви маєте на увазі справжнього Чуковського? Та мало що там могло статися, хтозна, і з якої причини вони обмінялися документами. Ви якось згадали, що ваш молодший брат не завжди поводився адекватно… Скажу тільки, що справа про вбивство Чуковського закрита і пішла в архів. Тіло кремовано. У кожному разі, прийміть мої співчуття через смерть вашого близького родича.

Полковник і бровою не повів.

– Я ваш боржник, – повторив він. – І людина слова. Вас підвезти?

– Добре було б. – Олег Степанович витягнув втомлені ноги, відкинувся на підголівник і заплющив очі. Потім спитав: – Ви, кажуть, займаєтеся ріелтерським бізнесом? Ціни на трикімнатні ще падають?

Савелій Максимович мовчки кивнув – суть питання він ухопив.

Вишневий «додж» акуратно вирулив на проспект і понісся по третій смузі.

Не минуло й десяти хвилин, як старший слідчий уже висідав біля обшарпаного під’їзду панельної шістнадцятиповерхівки в засміченому спальному районі. Звідкіля – Дроб тепер був цілком у цьому впевнений – він незабаром переїде.

18

…Щойно вони опинились у вагоні, як Валентина немов підмінили: він став неприродно збуджений, говіркий, демонстративно дбайливий. Голова в Августи розколювалась. У купе було задушливо, двері в коридор вагона постійно зачинені, вікно з пригвинченою над ним табличкою «Аварійний вихід» не відчинялося. Сусідами по купе була мовчазна сімейна пара, насторожені, з непід’ємним багажем, і зійшли вони в Кіровограді. За всю дорогу попутники не обмінялися з ними й словом.

Чи річ була в минулій ночі?

Вони провели її в одному ліжку, але сексу не було й близько. Валентин лежав поруч на спині, витягнувшись і простягши веснянкуваті руки вздовж тіла: оголений, безволосий, із пласкими грудьми, напружений, як струна. Не ворушився, не торкнувся до неї й пальцем. І теж увесь час мовчав. Августа вичікувала. Якби він спробував її обійняти, вона б не змогла відповісти – усередині було порожньо. Тому просто міркувала – що ж далі? Коли ця в’язка напруга заповнила всю кімнату, не стало чим дихати.

Вона підвелася, пішла у ванну, пустила воду й довго дивилася, як тугий струмінь закручується і з горловим клекотом провалюється в діру зливу. Коли вона повернулася, Валентин спав…

Від того моменту, як вони залишилися в купе вдвох, Августа відчула, що він ні на мить не випускає її з очей. Протягом усього дня її мучили спрага, задуха й неясні відгомони пережитого вночі незбагненного страху. Тільки коли стемніло, стало трошечки легше.

Незадовго до півночі потяг зупинився. Постояв хвилину-дві, тоді знову рушив, і майже одразу за темним вікном, ухкаючи, здіймаючись і опадаючи, замигтіли сталеві ферми нескінченного мосту через Дніпро. Унизу вгадувалася важка вода, ланцюжок зелених вогників бакенів на фарватері, удалині стояла каламутна заграва міських вогнів. Валентин вийшов, залишивши двері купе напівпрочиненими. У щілину з коридора повіяло нічною прохолодою. Пробігла провідниця, за нею, тягнучи валізи й наплічники, до виходу рухалися вервечкою троє або четверо пасажирів.

Августа нарешті прилягла; мірний ритм коліс заколисував. Але незабаром він перервався – стоянка в Кременчуці, майже півгодини. Вона заплющила очі. Гримали двері, з тамбура донісся скрегіт опущеного майданчика, потім почулися голоси, човгання підошов, приглушено, грудним голосом засміялася жінка.

Коли метушня начебто вляглась і настала тиша, що переривалася тільки монотонними оголошеннями вокзального інформатора за вікном, двері купе відкотились і на порозі виник Валентин з двома порожніми склянками у підстаканниках. Августа ледь розліпила обважнілі повіки.

– Не спати! – він зі смішком нахилився, потріпав її по щоці й почав вивантажувати з сумки пакети з провізією. – Закусимо чим бог послав – і тоді вже відбій до самого ранку.

Вона знехотя підвелася, взулася, поправила сколошкані простирадла і сіла, притулившись до перегородки. За цей час Валентин устиг перекласти матрац із верхньої полиці на нижню навпроти й за лічені секунди так спритно заправив постіль, що не лишилося жодної зморшки.

– Я рідко їжджу просто так, не по роботі,– повідомив він, усідаючись. – Особливий кайф, коли купе порожнє. Ніколи не зрозумію – і чому пасажири вічно невдоволені? І те їм не так, і це. Спокійно, більш-менш чисто, зручно… – Він почав розгортати їжу, виставив пару пляшок пива; Августа глянула на стіл.

– О, дивись! – здивувалася вона. – Наші квитки. Мабуть, їх принесли разом із квитками тієї пари, що вийшла в Кіровограді. Чому так рано?

– Тут бригада – самі стажисти. Неповний склад, по провідникові на вагон, а то й на два. Наша дівчина спати зараз завалиться – аж до самої Полтави-Південної. Або змиється в сусідній вагон, до дружка.

– А ти ким працюєш?

– Ти вже питала. Провідником.

– Вибач.

– Років з вісімнадцяти. Де я тільки не побував, особливо на Далекому Сході.

– Подобається робота?

– Звик. Спочатку було складно, потім – нормально. Сам собі хазяїн, платять стерпно, завжди додатковий заробіток. На будь-яких напрямках – знайомі. Щоправда, з цієї бригади нікого раніше не бачив, салаги… Пиво будеш?

– Краще води… Ти справді хочеш у мене оселитися?

Він вийняв склянку з підстаканника, хлюпнув мінеральної:

– Думаю, так. Може, днів на два зазирну до своїх, потім звільнюся, підшукаю іншу роботу, спокійнішу, але теж на залізниці…

Вона зрозуміла, що про майбутнє говорити йому не хочеться. Після того як вони залишилися в купе вдвох, Валентин трохи заспокоївся, але однаково очі його гарячково блищали.

– Я приляжу, – сказала Августа. – Сам прибереш?

– Умгу, – Валентин кивнув і взявся змітати сміття в пластиковий пакет від постільної білизни. Туди ж полетіли й квитки. – Поспи…

Із цим виявилося складно. Чи тому, що він кілька разів виходив і стукав дверима, чи тому, що, повернувшись востаннє, раптом замкнув двері на всі замки, опустив стопор і навалився на неї всім тілом, тикаючись у шию й груди мокрими губами, а вона відвертала обличчя від сильного пивного запаху. Потім рука, що бродила по її тілу, остаточно посміливішала, й Августа не без труднощів відштовхнула Валентина.

– Припини!

Він зі смішком подався на свою полицю, але вкладатися не став; Августа знову сіла, поправляючи одяг.

– Знаєш, чому хлопчаки в захваті від поїздів? – раптом запитав Смагін, усе ще важко дихаючи.

Августа похитала головою. Треба набратися терпіння.

– Ну, тобі це не цікаво… у тебе ж дівчина… Якщо в сумі, то я, певно, більше прожив у поїздах, ніж на твердій землі. І безсоння звідти ж. Звичка: у рейсі вічно спиш упівока – мало що трапиться? Потім повернешся, повзеш додому, сил жодних, вимиєшся, ляжеш – а сну нема й нема… Так, так… – Валентин задумливо хмикнув. – Знаєш, сестра берегла мене, нічого не змушувала робити вдома. Часу між рейсами – море, зайнятися нема чим. Потім, щоправда, з’явився клопіт. Сашка вічно на роботі в лікарні, Федоров у відрядженнях, так що довелося нянькою покрутитися…

– Яка вона була?

– Хто? – здивувався Валентин.

– Марта.

– А, – він спідлоба глянув на неї.– Тобі все спокою немає, я й забув. Марточка? Дуже гарна. Маленька морквочка. Пухкенька, міцненька, рудувата, кирпата, з чистою шкірою, і пахла, як ванільний коржик. Я її часто купав. Це було непросто – Олександра навіть у ванну її загнати не могла, просто сатаніла від цього. Марта до того, як Федоров відвів її в басейн, дуже боялася води, горлала як різана, а вже коли доходило до миття голови…

– Розкажи ще, – попрохала Августа.

– Ну що ще? Сама розумієш, я ж не щодня бачив твою дочку.

– Все одно – ви ж мешкали разом. Спільний дім.

– Спільний, так. Але в кожного своя кімната, усі по кутках. Потім Марта пішла в школу. Уроки я їй робити не допомагав, кіски не заплітав, наплічника не носив, батьківських зборів не відвідував… – Валентин криво посміхнувся, начебто щось пригадавши. – Та й твоє дівчисько мені попсувало кров добряче. Загалом, зразкового дядечка з мене не вийшло.

– Як ти гадаєш, що буде?

– Тобто? Ну звідки я знаю? Поживемо – побачимо… – Валентин замовк і схилив голову, прислухаючись.

Потяг почав гальмувати, зупинився, знову почулися голоси, кроки в коридорі, приглушені килимовою доріжкою. Потім у двері купе постукали. Валентин приклав палець до губ, косячись на двері. Підвівся, відсунув фіранку й визирнув на перон.

– Полтава, – півголосом промовив він. – Стоїмо двадцять хвилин.

Коли через деякий час вагон сіпнувся й знову почувся перестук коліс, він із задоволенням сказав:

– Ну, тепер усе – остаточний відбій. Провідники по норах, до п’ятої ранку більше ніхто не з’явиться, остання зупинка… – Валентин широко позіхнув і повалився горілиць, не роздягаючись і не знімаючи взуття.

Вона думала про Марту. І про Смагіна. Чужий. Зовсім чужий – факт. Але ж Марта! – продовжувала переконувати себе Августа. Решта не має значення. Не відразу, звісно, але все одно – він із тієї самої родини, рідна особа. Принаймні ховатися й шукати випадкових зустрічей з дочкою вона не муситиме.

– Послухай, – тихо промовила вона, – там же нікого немає?

– Де?

– У коридорі. І в тамбурі. Я курити хочу.

– Кидати треба… Ти мені дівчинку маєш народити. Обов’язково. – Валентин різко підхопився, немов його виштовхнула з місця пружина, і невдоволено промовив: – Ну давай, ворушись, якщо не витримуєш без цього…

Він пропустив її вперед, причинив двері і, мружачись від яскравого світла, покрокував у дальший кінець вагона. Двері всіх купе, у тому числі й службових, були замкнені, за ними стояла тиша. Уздовж вагона гуляв протяг, коричневі фіранки на вікнах тріпотіли; полотняна доріжка, що вкривала іншу, килимову, була затоптана, засмічена й лежала криво. Валентин на ходу не полінувався поправити її носаком кросівки.

У тамбурі було порожньо.

Августа притулилася до пофарбованої грубою сірою фарбою перегородки біля стоп-крана і чиркнула запальничкою. Валентин ступив повз неї до дверей, вийняв із задньої кишені джинсів зв’язку важких ключів, відімкнув і впевнено потягнув до себе. Двері відчинились – із отвору вдарило вологим і чорним передранковим вітром, загуркотіли колеса, долинуло натужне гудіння дизеля тепловоза. Колія тут повертала, й інерція змусила Августу судомно вхопитися за брудну трубу повітроводу стоп-крана.

– Давай, ковтай свою отруту, – грубувато промовив Валентин, приобійнявши її за плечі й злегка підштовхуючи до чорної гуркітливої діри, – а я сходжу віділлю. Та не бійся ти, звалитися звідси без сторонньої допомоги – це вміти треба…

Відчуття було моторошне: немов ще секунда-дві, і він викине її назовні, але щось перешкодило в останній момент.

Потім він пішов, посміюючись і насвистуючи на ходу. Августа обережно позадкувала. Сигарета згасла – вітер вирвав і відніс тліючий кінчик. Довелося прикурювати заново.

Валентина не було доволі довго. Вона встигла докурити майже до фільтра, не одержавши ні задоволення, ні полегшення, і жбурнула недокурок у стрімку темряву. Усередині тремтіла кожна жилка – але не від холоду й не через острах, що хтось із поїзної бригади застане її тут, біля самовільно відчинених вагонних дверей.

Нарешті він з’явився, але повертатися до купе відмовився.

– Задушно там, – прокричав крізь гуркіт. – Постіймо трохи, продихаємося. Я це діло люблю – потяг іде рівно, навколо ніч… а особливо коли вилітаєш на міст, – майне будка обхідника, косі ферми, і тут раптом під ногами відкривається така порожнеча, така безодня… Ні, тобі не зрозуміти…

– Що ж тут розуміти? – напружуючи голос, запитала Августа, знову хапаючись за сигарету. – Нічого особливого…

– Вам, бабам, найдорожчий спокій. А тут – справжня гострота відчуттів.

– Можна й так сказати… – вона облизала раптово пересохлі губи.

Валентин поморщився від диму, помахав долонею перед собою, подався вперед і, міцно вхопившись за зовнішні поручні, висунувся у відчинені двері тамбура та обернувся:

– Ми ж хочемо влади, дурна, влади… Щоб усе було можна!

– Обережно! Випадеш!

– Не бійся, – він відштовхнувся від поруччя і причинив двері. Гуркіт як ножем відрізало. – Я на своєму віку всього раз бачив, як людина пірнула туди, на насип. Хлопчисько, просто на моїх очах. Дурість, звісно, я ж його й пальцем не торкався… Та підійди ти ближче, що ти вчепилась у цей стоп-кран? Не можу ж я горлати на весь вагон!

Августа з побоюванням наблизилася, почуваючись, як у дурному сні.

– Я тоді працював на севастопольському швидкому. Тимур його звали. Він увесь час бігав до мене в купе, а я працював без напарника – так вигідніше. Настирний хлопчисько, але рухливий і цікавий. Красунчик – шкіра смаглява, очі величезні, темні. Його мати спала… Він сам мене попросив відчинити двері тамбура – і я, дурень, погодився. Пацан стояв отут, навпроти мене…

Смагін потягнув Августу до себе і знову штовхнув двері.

Вітер, перемішаний з пилом, дрібною мрякою та дизельним гаром, розметав її волосся. Униз вона не дивилася, ноги стали ватяними, а перед очима стрибало й кривлялось обличчя Валентина. Зіниці в нього були зовсім скажені й водночас порожні, наче дві кульові діри.

– Уяви – поїзд пре десь за сто двадцять, зірки, сосни миготять, хлопчисько в повному захваті… Знаєш, вони в цьому віці дуже славні. Без понтів, без брехні… І пахло від нього чимось таким… дитячим, звабливим. Як від Марти. І стояв він приблизно там, де ти зараз. Ні – трохи ближче, здається…

Вона, щойно почувши «Марта», відсахнулась. Усього на пів кроку, однак і цього вистачило, щоб намацати трубу й міцно вхопитися.

– Я його погладив по щоці, а хлопчисько, видно, від несподіванки сіпнулося, і ото так… оп-па – і випав… – Валентин ривком розвернувся спиною до отвору, прибравши обидві руки з поручнів.

На мить їхні очі зустрілись. І за цю коротку мить Августа зуміла прочитати в них те, що насправді трапилося в севастопольському швидкому.

Усе подальше тривало близько трьох секунд.

Потяг уже давно котився зі схилу, поступово розганяючись, і водночас із тим, як Валентинові руки відірвалися від поручнів, машиніст різко врубив пневматичне гальмо. Вагон судомно смикнувся. Сила інерції штовхнула Валентина вперед і вправо. Він похитнувся, змахнув руками в пошуках опори: ліва знайшла поручень, а права промахнулася, чиркнула нігтями по гладенькому холодному металу і стиснулася, як клешня, хапнувши порожнечу. Через це він остаточно втратив рівновагу – тепер і його ліва нога загубила опору. Він мимоволі відкинувся назад, хрипко вигукнувши щось невиразне, – а там уже чекав удар зустрічного вітру, що закрутив і викинув його тіло назовні.

Августа заклякло втупилась у раптово спорожнілий проріз, боячись наблизитися. Потім опустила очі – і раптом побачила чоловічу руку, яка все ще чіплялася за поручень. Мармурово-білу, з облямівкою крові, що виступила з-під нігтів від напруги, із рудуватою порослю на зап’ястку й напівстертим номером її телефону, записаним кульковою ручкою. Рука повільно, ривками, з кожним поштовхом на стиках рейок сповзала дедалі нижче по відполірованому поручню.

Вона б змогла. Напевно, змогла б витягти його назад, у тамбур. Їй би вистачило мужності, і вона була сильною, а він сухорлявим і не надто важким… Уже без вагань Августа притулилася до перетинки, відчувши спиною гострий холод фарбованого заліза, намацала липку ручку дверей і з несподіваною для себе люттю, немов борючись і захищаючи останнє, що їй залишило життя, щосили вдарила підбором по цій руці.

Рука зникла.

Вона захряснула двері тамбура й усім тілом навалилася на них, намагаючись не дивитися в забруднене скло, немов за ним із глухої передранкової імли могла знову якимось чином випливти усмішка цього сучого сина. Тамбур розгойдувався, вагон кидало з боку в бік, і ключі, що залишилися в замку, – тригранний, секретний із прапорцем і чотиригранний – тихо подзенькували.

Вона кинулась у своє купе – четверте за ліком від службового, сподіваючись, що не зіткнеться в коридорі ні з провідницею, ні з яким-небудь пасажиром, змученим безсонням. Однак у коридорі не було ані душі, гуляв і далі вітер. У купе вона квапливо витягла з багажного відсіку сіру дорожню торбу Валентина. Узялася була за блискавку, але передумала – не змогла змусити себе торкнутися його речей. Потім, тягнучи сумку за собою, повернулася в тамбур, знову відчинила двері й зіштовхнула торбу на насип. Замкнула замок, подряпавши тил долоні об якусь залізячку, сунула зв’язку ключів у задню кишеню джинсів і вийшла з тамбура до туалету.

Там теж було прохолодно, відгонило аміаком. Августа замкнулася й насамперед кинула ключі в загиджений унітаз, натиснула педаль і почекала, слухаючи, як шумить вода в зливі. У каламутному, зі слідами чиїхось пальців дзеркалі відбилося її зосереджене, миттєво змарніле обличчя із сірими губами. Підлога була затоптана й залита якоюсь гидотою – і вона раптом відчула, що до горла підкочує нудота. Але з цим Августа впоралася – намилила руки залізничним обмилком, нахилилася над раковиною і сяк-так умилася.

У двері туалету зашкреблися.

Трохи забарившись, вона клацнула засувкою і вийшла – просто перед нею погойдувався важкий сонний чоловік у розтягнутій майці, з очима, як дві пухлини. Августа кивнула – мовляв, вибачте, затрималась – і, обтрушуючи мокрі руки, понеслась у своє купе, звалилася на зім’яті простирадла й притулилася до перегородки.

Тут їй спало на думку глянути на розклад.

Вона знову підвелася й пішла до службового купе – маршрутна інформація висіла на протилежній стіні, біля кип’ятильника. Остання зупинка перед кінцевою – дві хвилини. Звідти можна за годину-півтори дістатися додому на електричці або автобусі.

Вона не пам’ятала, скільки пролежала, вкрившись із головою. Кілька разів долинали голоси та кроки в коридорі, однак це її вже не стосувалося, – вагон починав жити ранковим життям.

Коли стало світати, Августа зібрала й склала обидві постелі – свою і Смагіна, скачала матраци й закинула їх на другу полицю. Дістала сумочку-клатч із косметикою, не дивлячись у дзеркало підфарбувала губи, розчесала волосся і, секунду повагавшись, розтерла краплею парфумів ліву скроню, яка тупо й невпинно нила. Допила залишки мінеральної й натягла куртку.

Потяг почав обережно сповільнювати хід. Августа перекинула ремінь своєї сумки через плече й поволі вийшла з купе. У коридорі, як і раніше, було порожньо, у провідників – замкнено. Вона мимохідь торкнулася долонею кип’ятильника – холодний. Наступної хвилини потяг смикнувся й завмер. Двері робочого тамбура залишилися замкненими, і їй довелося перейти в сусідній вагон.

Вона спустилася сходами на безлюдний перон невеликого вокзалу, наділа темні окуляри, глибоко вдихнула вологе повітря, у якому змішувалися запахи креозоту, шаурми й тополевого листя, і пішла геть, поглядаючи на сірувате рване клоччя досвітніх хмар. На станційному годиннику була за дві хвилини п’ята. Позаду молоденька провідниця, схожа на мишку-альбіноску, азартно жестикулюючи й мерзлякувато щулячись під легким форменим піджачком, про щось жваво розмовляла з високим хлопцем у залізничній формі з нашивками помічника начальника поїзної бригади.

Обоє не звернули на Августу жодної уваги.

Немов у цьому примарному потязі її ніколи й не було.