Тінь Каравели

СИНЄ І БІЛЕ

Світ, у якому ми жили, був влаштований зручно й просто. В середині нього стояв наш довгий двоквартирний будинок, який називався флігель. По боках, у різних кінцях зарослого подвір'я, були інші будівлі: сарай з колод із сінником, двоповерховий будинок з мурованим низом, рипучий, перехняблений голубник і цегляна крамничка, оточена парканом з неструганих обаполків.

У флігелі жили ми: я, мама і сестра Тетяна, яка вчилася у технікумі. Крім того, у сусідній квартирі, за стіною, жили Ганна Василівна і її син Павлик.

Населення двоповерхового будинку складалося з багатьох людей, вони називалися одним словом — сусіди. А ті, хто жив за стіною, сусідами не називалися. Вони були просто тітка Ганна і Павлик.

Серед сусідів траплялися різні люди: хороші, так собі і вредні. Хорошою вважалася тітка Ганна, яка тримала корову і давала нам у борг, молоко. Так собі була Таїсія Тимофіївна, яка теж тримала корову, але в борг молока не давала. До вредних відносився перш за все Славко Диркнаб.

У сараї зберігалися дрова і жили дві корови.

У голубнику ніхто не жив. Давним-давно, до війни, там тримав голубів старший брат Славка Диркнаба. Але потім він пішов на фронт, а його поштовики чи поздихали від голоду, чи були з'їдені. Почорнілий голубник скрипів на вітрі й хляпав дверцятами. Здавалося, його давно повинні були розтягти по дощечках на дрова. Але не розтягли. І він стояв біля паркану над лопухами та реп'яхами, ніби пам'ятник веселому Славчиному братові, який колись жив у цьому дворі…

Залишилося сказати про крамничку. У ній, звичайно, мешканців не було, хіба що пацюки. Зате ранками вздовж паркану вишиковувалася черга. Стояли там переважно бабусі, інваліди і хлопчаки. Інваліди, в зелених солдатських штанах і стоптаних чув'яках, слинили самокрутки і весь час сперечалися; бабусі похмуро і з осудом мовчали — вони тут були головні. Хлопчаки, зайнявши чергу, збиралися у своєму кутку. Грали на щиглі в «номери» — у кого більший номер на грошах — або старанно штовхалися — «давили сало», не забуваючи притискати лікті до нагрудних кишень, де лежали хлібні картки. Вони перші помічали стару сонну кобилу, яка тягла фанерну будку з білим написом: «Хліб». Тоді лунав тривожний крик: «Везуть!» Черга починала занепокоєно колихатися.

Але ми того літа рідко стояли в черзі. Продавщиця Катя, яка квартирувала у Таїсії Тимофіївни, постійно казала: «Не мучтеся ви, ради бога, даремно. Я своїм знайомим завжди залишу».

Бачите, як усе здорово було влаштовано.

Крім того, біля нашого ґанку росла величезна тополя. Найвища у нашому місті. Не думайте, що я хвастонув. Усі дорослі казали, що такого великого дерева немає на жодній вулиці.

Без цієї тополі життя було б набагато гіршим.

У червні тополя зацвітала. Стояли дні, повні ласкавого сонця. Небо, вільне від хмар, ранками вихлюпувало на землю таку синяву, що містечко наше, здавалося, затихало від подиву.

Обережний вітер знімав з гілок мільйони пушинок, і по всіх навколишніх подвір'ях і вулицях починала кружляти повільна тополина заметіль. Тепла безшумна заметіль під чистим небом. Будинки, паркани, дерева ставали невиразні, ніби намальовані на синій марлі. Здавалось, що небо спустилося до самої трави й можна полетіти, немов ластівка, якщо відштовхнутися сандалями від пружних стеблин грициків, від плоского листя подорожника.

І я літав.

Зустрічне повітря вітрилом надимало сорочку. М'який пух, лоскочучи, забирався у рукави і під комір, лагідно й стрімко торкався щік, губів, шиї. І радість життя була легка, як цей пух, чиста, як вранішнє небо.

Щоправда, іноді ця радість швидко зникала, поступаючись місцем пронизливій тривозі: з вулиці чувся знайомий стукіт босоніжок. Йшла поштарка Люба.

Всі її знали, маленьку, мов дівчинка, у синьому беретику, в жовтій гімнастерці, з сумкою, чорною і величезною, як піаніно.

Над вулицею зависала тиша. Здавалося, навіть пух завмирав у синьому повітрі. Тільки Любині каблучки стукали по дошках тротуару. Стукали неголосно і якось винувато. Тиша ставала свинцевою. Іноді вона вибухала десь голосним жіночим плачем, і тоді слово «похоронна» ніби нависало над вулицею. Ніби хтось написав його у повітрі чорними літерами…

І все-таки коли я думаю про той час, то згадую чисте небо червня і радісний політ серед тополиної завірюхи. Це не тому, що пам'ять відкидає все погане. Неправда. Все пам'ятається: і нещадність воєнних зим, коли розпухали від холоду пальці, і деруни з картопляних лушпайок, і короткий брязкіт ножиць, що вирізали з хлібних карток дрібні квадратики талонів. Але у дитинства сміливий характер. Боно бореться за радість. Боно цю радість знаходить, незважаючи на холод і лихоліття.

Що ж, зрештою, все було не так уже й погано. Війна була далеко, наші били німців так, що від тих тільки трісочкн летіли. Починалося літо сорок четвертого року. Поштарка Люба іноді залишала у фанерному ящику біля хвіртки паперові трикутнички з почерком батька, а біду обносила стороною. А тополя цвіла.

І, певно, в цьому білому кружлянні під безхмарним небом літа прозвучав для мене вперше голос синіх просторів. Голос, який робить з хлопчаків моряків, поетів і мандрівників.

Не знаю, як це сталося. Я не думав тоді ні про вітрила, ні про море. Але одного такого дня захотілося мені зробити крилатого кораблика, щоб літати у тополиній завірюсі, тримаючи його на долоні. Не літак, а саме кораблик з крилами. На зразок того корабля, якого я бачив у фільмі «Золотий ключик». Цей фільм я дивився двічі в кінотеатрі «Сокіл», де працювала контролером Ганна Василівна, яка жила за стінкою.

Кораблик я вирішив зліпити з глини, а по боках хотів приробити сухі крила бабки. Їх я сподівався відшукати у траві.

Мені тоді і на думку не спало, що крила ці, схожі на пелюстки скляних ромашок, можна знайти лише наприкінці літа, коли бабки вже гинуть.

Зате, де взяти глину, я знав точно. Була така місцина позаду будинку, в сирому кутку біля паркана.

Я озброївся тріскою, схожою на плоский багнет, і за хвилину докопався до вологого шару. І тут мене відшукав Славко Диркнаб.

Прізвище у Славка було найпростіше — Іванов, а Диркнабом його називали хлопці. Прізвисько це здавалося незрозумілим, але підходящим.

П'ятикласник Славко був великий, круглоголовий і безнадійно рудий. Якщо він сонячного дня сидів біля вікна, від стриженої під машинку голови як від начищеного самовара по кутках розліталися жовті відблиски. Кругле ластовиння на Славчиному обличчі сяяло, мов нові копійки. І очі у нього були руді, котячі. Хитрі й незрозумілі очі.

Я знав, що від Славка бувають неприємності, а хороших речей не буває. Тому дивився на нього з побоюванням, і голова моя сама по собі втягувалася у плечі.

Проте Диркнаб не поспішав влаштовувати неприємність. Посміхнувся, ліниво примружився і сказав:

— Значить, ліпити збираєшся…

Втікти було ніяк. Довелося відповісти:

— Угу… Ліпити.

— А що?

— Не знаю ще, — обережно сказав я. Розкривати свої плани рудому лиходієві я не збирався.

Диркнаб зітхнув і сумно закліпав очима. Я насторожився ще більше.

— Я, коли маленький був, також любив з глини ліпити, — несподівано признався Славко. У жовтих очах його з'явилася задума.

Він присів поруч. Це було до речі, бо у мене вже шия здерев'яніла: спробуйте-но, сидячи навпочіпки, дивитися на людину, якщо вона стоїть за спиною.

Славко потицяв пальцем глиняну грудку і сказав так само сумно й довірливо.

— Я й зараз ліпити люблю. Часу тільки немає. Мати як побачить мене — одразу: «Ану, марш у чергу за хлібом?» або: «Марш по гас!» Чи ще щось. Поки в черзі стовбичиш, вечір надходить, треба ще за Манькою в садок плентатися. Потім мати на нічну зміну йде, а я знову ж з Манькою… У тебе життя спокійніше, ти у матері молодший.

Цією несподівано серйозною розмовою Диркнаб розвіяв моє недовір'я. Подумати лишень: він шукав у мене співчуття! Я старанно зітхнув:

— Важко тобі…

— Та… Так… А ліпити я понад усе кораблі люблю. Колись добре умів. Хочеш, зроблю кораблик?

Хіба можна було відмовитися?!

— Тільки тут нецікаво, — подумавши, вирішив Славко. — Випробовувати ніде. Давай у вас на кухні. Одразу зліпили й одразу в бочці випробуємо.

— Знаєш що, Славко, — заперечив я, — краще не треба. Глина ж не дерев'яна. Вона бульк — і на дно.

Славко ображено випрямився:

— Я дурень, так?

— Ні… — сказав я насторожено.

— Ні, ти скажи. Дурень?

Я розгублено кліпав очима. Визнати Славка дурнем було неможливо. Про те, що глина тоне, я знав точно.

— Глина важка, — пробурмотів я, не дивлячись на Диркнаба.

— А залізо? — запитав він. — Залізо ще важче. А з чого роблять пароплави? Із заліза. А пароплави тонуть?

Пароплави не тонуть. Їх для того й роблять, щоб вони не тонули, а плавали. І заперечувати тут було безглуздо.

— От бачиш, — поблажливо зауважив Диркнаб. — Головне, знати спосіб. Як зробити.

Ми прийшли на кухню. Славко розкатав на столі глиняну ковбасу з загостреними кінцями, приплюснув її і наліпив зверху блямбу.

— Підводний човен, — пояснив він. — Схожий?

Я сказав, що схожий, але подумав, що Диркнаб бреше, не ліпив він кораблів.

— Бери тепер і пускай його у воду, — запропонував Славко. — Не бійся.

Але я боязко засперечався:

— Та… а вода чиста. А глина брудна…

— Глина? — здивувався Славко. — Брудна? З неї посуд роблять. Глечики різні та чашки. У ній жодного мікроба немає. Та не бійся ти.

Я неохоче зняв з бочки дощану кришку, важку, як щит Іллі Муромця. Бочка ніби зітхнула. Запахло сирим деревом і дощем.

— Ну, мерщій, мерщій, — квапився Славко.

Я обережно опустив човна до води, жалібно глянув на Славка… і розтулив пальці.

Човен булькнув і пішов на глибину. Розійшлися кола. Я побачив у чорному дзеркалі води своє розгублене обличчя. І сказав пошепки:

— Славко, не плаває.

— Ти що? Як — не плаває? — квапливо заговорив Славко. — Він же підводний, під водою і плаває. Поплаває і підніметься. Ти почекай. А я піду, бо мати сваритиметься.

Грюкнули двері. Я залишився біля бочки, клянучи Диркнаба. Сльози падали у воду, і напівпорожня бочка тихенько дзвеніла.

Сльози біді не підмога. А біда була немаленька. Воду носили від водокачки за чотири квартали. Справа ця була клопітка і довга: біля водокачки завжди стояла черга. Я зіпсував дводенний запас води і нічого хорошого не чекав від життя.

Я закатав до плеча рукав, ліг животом на край бочки і спробував виловити підводного човна. Де там! Хіба дотягнешся до дна? Тоді я приніс кочергу й довго хлюпавсь у бочці, намагаючись підчепити затонуле глиняне судно.

За цим сумним заняттям застав мене Павлик.

Він непомітно з'явився на порозі, і я здригнувся, коли почув питання:

— Ти що? Скарб шукаєш на дні морському? Чи юшку вариш?

Питання було задане з легким подивом, але й з єхидством також. Павлик взагалі ніколи не розмовляв зі мною по-звичайному. Якщо сердитий був, бурчав і радив «зникнути з горизонту». Якщо був у доброму настрої, весь час глузував. Я звик. На інше Я й не сподівався. Йому вже стукнуло одинадцять, а мені й семи не було.

— З чим юшечка? — уїдливо запитував він. — Покуштувати даси?

— Човен потонув, — сказав я уривчасто, щоб не розревітися.

Тоді він здивувався по-справжньому:

— Що за човен такий?

— Диркнаб підводного човна зробив. А той…

Павлик гмикнув. Не було в нього співчуття.

— Балда, — сказав він. Було цілком ясно, що він має на увазі мене, а не Диркнаба.

Худий, уже загорілий, з чубчиком, що відріс до брів, він стояв переді мною, пружно похитуючись, і, напевно, розмірковував: врятувати мене чи залишити на поталу злій долі? У світло-коричневих Павликових очах блищали хитрі, гострі, як голочки, цятки.

— Ех ти, капітан Немо, — зітхнув він нарешті (так я вперше почув це ім'я).

Не знімаючи вицвілої іспанки, він безстрашно шубовснув у пащу бочки, що аж загула, за кілька секунд вибрався на світ, тримаючи на долоні розкисле чудо підводного флоту. З китички іспанки часто спадали краплі, чиркали по голубій майці, залишаючи на ній темні смужки.

— Забирай, — насмішкувато сказав Павлик.

Я слухняно підставив долоні під глиняне тісто. Павлик піднатужився і поставив на місце кришку:

— Все.

— А як зараз… — почав я, з побоюванням дивлячись на бочку. — Адже вода брудна тепер…

— Пх! — Він презирливо відкопилив губи. — Померти боїшся? Від гнилої картоплі не померли, а від глини й подавно не помремо! Коли хочеш знати, в Африці є такий народ, який навмисне глину їсть, коли більше нічого.

— Правда? — жваво відгукнувся я, бо це мало практичний інтерес.

— Кажуть… Хай їй, глині. Картопля краще, навіть гнила.

— А якщо довідаються про човна? — знову захвилювався я.

— Ха! Як довідаються? Може, ти базікатимеш? Може, я?

Так зв'язала нас маленька таємниця.

На жаль, ниточка ця виявилася зовсім не міцною. Через п'ять хвилин я почув, як Павлик разом з Диркнабом регоче над дурницею, яку я зробив.

Сумно мені стало, але я не образився. Як я міг ображатися на Павлика? Павлик мав право кепкувати. Він був не просто сильніший і старший. Він був людиною з іншого світу. Світ цей, великий і галасливий, складався з багатьох вулиць, стадіону, річки, де можна було купатися і скільки завгодно дивитися на пароплави. Були в цьому світі і школа, і ціла юрба друзів, у одного з яких навіть був велосипед. Було й учбове стрільбище, де сміливі люди могли знайти порожні гільзи, а іноді й цілі патрони. Були дахи, з яких запускали тріскотливих зміїв з личаними хвостами.

А я? Хто був я? Семирічне здихля, що не нюхало школи, не ходило саме навіть по найближчих вулицях. Я ріс, оточений дощаним парканом нашого подвір'я. І приятелів у мене не було, якщо не брати до уваги забіякуватої Томи з великого будинку і її п'ятирічного братика Толика — скиглія і канюку.

Звичайно, подвір'я було величезне, а гратись я умів і сам, тож поки що не відчував тісняви і смутку. Але ось, забувши про мене, помчав у своїх справах Павлик, і я зрозумів, що світ мій малий, а я самотній. Бід нудьги я відлупцював Тому, здалеку шпурнув каменюкою у зрадника Славка і на додаток намалював на паркані його портрет і підписав:

Літеру «у» я пропустив тільки через поквапливість, бо, власне, писав і читав тоді уже пристойно. Навчився, коли мені було п'ять років.

Диркнаб цілу годину ходив у мене під вікнами, голосно розповідаючи, що він зробить зі мною, коли зловить…

А Павлик, хоча й сміявся з мене, про підводного човна нікому не сказав. І тонка ниточка, певно, не зовсім порвалася. Врешті-решт, він саме мені, а не комусь із друзів залишив на збереження учбову гранату, коли на місяць поїхав у табір.

А потім був серпень і той вечір, коли ми відчули, що нас тривожить одне й те ж чекання. Почуття, схоже на близькість пригоди.

Це було як перша крапля нашої дружби. Точніше, спершу й не дружби, а просто симпатії, яка з'являється, коли дві людини добре розуміють одна одну. Після цієї краплі була ще довга перерва. Як у тому дощі, про який я зараз згадав.

Крапля впала з потемнілого неба на ґанок, розлетілася на пилові бризки й залишила на сірій дошці темний слід. Він був схожий на розбиту зірку. Поки я роздивлявся цей променистий слід, друга крапля цокнула по моїй сандалії, пірнула в одну з дірочок, пробитих у коричневій шкірі, І холодною ящіркою ковзнула між пальцями,

— Владику, йди додому, гроза починається! — гукнула мати з кухні.

Я не пішов. Мені хотілося побачити падання нових крапель. Д любив це чарівне видовище — стрімке зниження маленьких скляних кульок. Але крапель більше не було. Хмара мовчала. Вона вже перейшла середину неба і розіпнула над усією землею темно-синю грозову завісу.

Було дуже тихо. Іноді здригалося і починало шелестіти листя тополі, але одразу ж злякано завмирало.

Над парканом, над низькими дахами я бачив високу вежу зі шпилем. Я знав, що це дзвіниця старої церкви, в якій була тоді міська бібліотека. Знати то знав, але що з того? Я навіть близько біля цієї бібліотеки не бував — не доводилося. Вона завжди була для мене просто вежею, яку видно здалеку, А те, що бачиш тільки здалеку, завжди здається трошки таємничим.

Мені подобалася ця вежа. А того грозового вечора подобалася особливо. Вона була дуже біла. Така щільна й свіжа білизна бува у шматків крейди, ще жодного разу не взятих у руки. Цей білий колір на грозовій синяві чомусь радував і заспокоював мене.

Навколо вежі, ніби рій метеликів навколо абажура, літала пташина зграя. Птахи теж були білі. І, певно, вони не боялися грози, хоча були від неї дуже близько.

Коротко рвонув вітер. Тополя вже сміливо затріпотіла зеленим листям. Одразу запахло теплою пилюкою, травою і сухою іржею залізних дахів.

Скреготнула хвіртка, і на подвір'я влетів Павлик. Він хвацько загальмував перед ґанком і випалив:

— Ух і отоварить зараз дощичком! Ми з Вовою літак по нитці пускали і раптом як глянемо, як побачимо! Яка хмара! Еге ж? — Та раптом думки його стрибнули в інший бік: — Гей, Владько! А де моя учбова граната, яку я тобі залишив, коли у табір поїхав? Я з Вовою на літак поміняюсь. Де? — Він нахилив убік голову й підозріло дивився на мене з-під вигорілого чубчика. Ріденька китичка іспанки хиталася над лівою бровою.

Мені з багатьох причин не хотілося торкатися слизького питання про гранату. Я відвів очі і знову почав спостерігати, як кружляє біля вежі голубина зграя.

— Замилити хочеш? — прямо запитав Павлик. — Чого мовчиш?

— Я на вежу дивлюсь. І на птахів.

Павлик здивувався і притих. Теж почав дивитися, як кружляють білі птахи. Не знаю, що він відчув. Але стояв і дивився він довго. Тьмяно-рожева горбата блискавка безшумно згоріла вище вежі і птахів. Це було захоплююче й страшнувато.

Павлик голосно прошепотів:

— Як на морі. Ніби там маяк і чайки… — Шепіт його звучав тривожно. — Ніби скоро шторм.

Щільна синява величезних грозових просторів звідусіль оточила притихлу землю. Будинки, здавалося, хочуть сховатися під дахи, як черепахи під панцир. Тільки вежа, висока й світла, безстрашно пронизувала тривожну синяву. Вона була як вітрило, як лебідь. Як білий маяк на краю неспокійного океану.

— Як на морі, — виразно повторив Павлик.

Я знав, що він народився і виріс тут, у цьому будинку, і ніколи не був біля моря. Але повірив йому одразу й міцно.

Відтоді ці два кольори — синій і білий — пов'язані у мене з думками про море. Біле і сине — значить чайки й вітрила в морській далині, хвилі прибою, тільняшки й матроські комірці, незнайомі міста над затоками, прапори відходу на щоглах багатоповерхових кораблів. Біло-синіми були обкладинки журналів «Вокруг света» і контурні шкільні карти, що так схожі на морські…

Звичайно, це прийшло поступово. А того вечора, коли хмара почала відповзати й трохи відкрила яскраву щілину заходу сонця, я забув про синій шторм і білих птахів. На якийсь час.

Потім настав вересень, і я пішов у перший клас, а Павлик у четвертий. Ближні вулиці перестали здаватися мені таємничою країною. Великий яр, який досі був страшним і забороненим, став місцем веселих ігор. Коли випав сніг, я один з перших проборознив там санчатами крутий схил.

Жити стало цікавіше, та набагато важче. Школа виявилася зовсім не святом.

Читав-то я добре, але з перших днів не гаразд було у мене з письмом. Літери мене не слухалися. Вони розбредалися з лінійок хто куди, хилилися убік, набували найпотворніших форм. Крупнокаліберні ляпки сипалися на сторінки зошита автоматними чергами. А крім того, вставати о сьомій ранку і по морозу тупкати п'ять кварталів до школи — яка ж то радість! Та ще домашні завдання! Звичайно, засніжений яр, галасливо й весело — це добре, але все-таки я жалкував за минулими часами. Зима здавалася мені безрадісною і жорстокою. Зимові канікули з крихітною ялинкою в кутку на скрині промайнули, як випадковий сонячний зайчик.

З хлопцями в класі я сходився дуже важко. Ленінградець Юрко Давидов, з яким я потоваришував, несподівано виїхав. До весняних канікул було далеко-далеко, а інших радостей я не чекав.

Так було до того січневого вечора, з якого я хотів спершу почати цю повість. Але, згадуючи все по порядку, я зрозумів, що почалася вона раніше. Не цього зимового вечора, а в сині літні дні вперше черкнула крилом Павлика й мене Тінь Каравели.

ВІЗИТ БІЛЛІ БОНСА

Вітер за вікнами був пронизливий і лютий. Він басовито вив у дротах і тополиному гіллі, але іноді зривався і починав верещати, як затиснутий у пастці пацюк. Я знав, що він лиже замети і здіймає над ними язики летючого снігу. При крижаному світлі місяця ці зразки схожі на бліде прозоре полум'я.

Я любив дивитися на ці прозорі факели. Вікна закривалися віконницями, але в одній віконниці відпала нижня половинка й залишила вільним віконце завбільшки із зошит. По кутках воно було затягнуте візерунчастим льодком. Я притискався носом до шибки й дивився, як палахкотять і димляться холодом замети, як летять по снігу тіні. Місяця видно не було, але я знав, що він, не втомлюючись, котиться назустріч стрімким хмарам.

Проте мати і Тетяна швидко проганяли мене: від вікна дуло. А коли я був сам, то й сам не наважувався підходити до віконця. Невідомо звідки з'являвся дурний страх: раптом з вулиці назустріч мені підніметься і прилипне до шибки плоска біла пика з страшними очима. Від самої цієї думки хололо в животі й хотілося, щоб вікон взагалі не було.

Звичайно, коли приходили дорослі, думка про білу пику починала здаватися неймовірною нісенітницею.

Але цього вечора дорослих удома не було. Взагалі нікого не було, крім мене.

Натягнувши пальтечко, насунувши шапку, я сидів біля столу і малював. Вірніше, не сидів, а стояв коліньми на стільці, налігши грудьми на край столу. Гостре ребро сидіння різало коліна, стіл боляче тиснув на ребра, але я не намагався влаштуватися зручніше. Навіщо? Все одно все було погано.

Такі погані вечори я називав похмурим словом «утик».

Утик — це коли всі нещастя утикаються в одну людину, в мене.

Сьогоднішній утик почався ще вдень: я одержав чергову двійку з письма. Щоб помститися Антоніні Петрівні, я вдома вирішив не робити завдання з арифметики. Проте зараз мене гризла думка, що від такої помсти Антоніна Петрівна постраждає менше, ніж я сам. А втім, не дуже сильно гризла. Набагато гірше було те, що я залишився один. У матері чи збори, чи позачергове чергування в редакції. У Тетяни теж якась справа в технікумі, вона взагалі часто затримується.

Мати, напевно, думає, що Тетяна вдома. Натопила грубку, зварила на вечерю вівсяний кисіль (я ковтнув Слину). А Тетяна думає, певно, що все це зробила мати. «А в крайньому разі, — думають обидві про мене, — посидить у Павлика, поки ми прийдемо».

Але біда в тому, що й Павлика немає. Зі школи він пішов, мабуть, на роботу до матері, зробив там уроки і тепер у затишній кінобудці вчетверте дивиться фільм «Два бійці».

Я з гіркою заздрістю подумав, як тепло і цікаво там, біля великих тріскотливих апаратів. У хаті було страшенно холодно. Напевно, Тетяна вдень не встигла натопити грубку. Холодними були стіни, плитка, стіл, вкритий голубою клейонкою. Навіть олівець, коли я затис Кого в пальцях, здався крижаним, як бурулька. И Це був мій улюблений заслужений олівець. Військовий. Із одного кінця чорний, з другого — оранжевий. Навесні мені подарував його знайомий офіцер, який жив тоді у нас на квартирі. Цим олівцем дуже зручно було малювати на полях газет палаючі літаки й танки фашистів: чорне залізо з хрестами й жовтогаряче полум'я. Але зараз я малював без найменшої радості. Просто так. У замерзлих руках штовхався звичний тупий біль. Він називався «ревматизм».

Забравшись з валянками на стіл, я розплутав на електричному шнурі вузол і опустив до самої клейонки лампочку. Десь метлявся на вітрі провислий дріт, і лампочка тривожно моргала. Вона була жовта, неяскрава. Пара від мого дихання огортала її хмарками, які швидко зникали.

Щоб відігріти пальці, я обняв лампочку долонями, але одразу ж на стіня злетіли величезні тіні, а в запушеному інеєм кутку біля віконця почала ворушитися кошлата темрява. Ходики на стіні зацокали чітко й часто, ніби попереджуючи про небезпеку.

Я облишив лампочку і сердито схлипнув. Утик був повний і глибокий. Ще й їсти хотілося більше ніж завжди. Звичайно, я й не думав про макарони, залишені матері і Тетяні, та якби топилася грубка, я б нарізав тонких картопляних скибочок і підсмажив би їх на плиті. З сіллю.

Я знову проковтнув слину і з ненавистю глянув на плитку. Вона була холодна, як Північний полюс.

Біля дверцят грубки лежало кілька соснових полін. Вгорі на цегляному виступі комина зберігалися сірники-гребінці в синій паперовій обгортці і коричнева дощечка-чиркалка. Але що з того? Розтоплювати грубку сам я не міг. Це було заборонено раз і назавжди. Порушити цю категоричну заборону було страшніше, ніж одержати одразу п'ятдесят двійок чи з'їсти одному хлібну пайку всієї сім'ї.

Вважалося, що коли я візьмуся за розтоплювання, то неодмінно спалю будинок, себе і півміста. Крім того, в печі могло щось вибухнути. Адже вибухнули у Павлика учбові патрони (ох і галасу було!).

«Проте, — подумав я, — вибухнули у Павлика, а не в мене. А до грубки не пускають мене, а не Павлика. Його ж пускають: будь ласка, топи скільки завгодно…» Ця думка була першою іскрою бунту.

Бунт був мовчазний і стрімкий. «Все одно!» — відчайдушно подумав я, зіскакуючи зі стільця.

Справді, все одно колись повинно було це закінчитися! Не міг же я безкінечно терпіти муки через те, що дорослих терзають дурні страхи! Так і скажу їм! А зараз візьму сірники і…

Дров було мало. Але йти за ними у темний сарай через подвір'я, звичайно, не збирався. Сім бід — один отвіт! Я вирішив спалити запаси паперу, що йшли на розпалювання.

Тумбочка письмового столу була повна паперового мотлоху: старих підручників і сестриних зошитів, довоєнних батькових журналів, паків газетних вирізок, якихось нецікавих книг. Мати з Танею іноді палили це добро, але дуже обережно. Вони все боялися, що там може виявитися щось потрібне. А я не боявся.

Я вдарив, валянком по тумбочці, щоб примусити поховатися мишей, які там жили, і смикнув дверцята. З шелестом виповзли до моїх ніг кілька нудних журналів, пака газет і підручник зоології з зубастим ящером на обкладинці, Я нахилився, щоб підібрати їх.

І тоді, ніби дочекавшись потрібної миті, просто я долоні мені сковзнула ще одна книжка.

Вона була розкошлана, без палітурки. На першій сторінці я побачив два надруковані великими літерами слова «Старий пірат». А нижче, з середини сторінки розповідалося про старого морського вовка, який з'явився невідомо звідки у приморській таверні.

Це було незвичайно, досі такого не траплялося. Короткий спомин про білий маяк серед синьої грози штовхнув мене, як легка тривога. З книгою в руці я ступив крок ближче до лампочки…

Безрадісний вечір, що називався словом «утик», розтанув, провалився, зник. Ті, що з білими пиками, могли відчинити всі віконниці, вештатися під вікнами цілими взводами і заклеювати жахливими обличчями усі шибки — я їх не помічав. Темні чудовиська в кутках могли грати в довгу лозу й розмахувати кошлатими щупальцями — плював я на них. Холод міг прикрасити бантини на стелі гребенями бурульок — мене це не обходило.

Незручно налігши боком на стіл, торкаючись щокою теплої лампочки, я ковтав сторінку за сторінкою, і море гуркотіло біля сірих гранітних виступів, і вітер люто ляпав віконницями на вікнах самотньої таверни, і старий годинник скрипучо відбивав північ…

Напевно, так буває тільки в дитинстві: читаєш книгу, але не помічаєш слів, а ніби дивишся кіно. Я бачив цілком виразно стерті сходинки готельних сходів, густі переплетіння вікон, за якими ніч і небезпека, миготливі свічки в руках зляканої хазяйки і її сина Джіма. Вогники цих свічок жовтими цятками відбивалися в залізних смужках, якими була оббита зелена дубова скриня. І, нарешті, бачив я хазяїна цієї скрині. Старий Біллі Бонс ніби сів поруч зі мною, поскрипуючи шкірою ременів і черевиків, хрипко буркочучи і відкашлюючись. На його смугастій плетеній фуфайці блищали краплини дощу (так само, як блищать на материній хустці краплини талого снігу, коли вона приходить з роботи). Від нього пахло тютюном і промоклим сукном.

Біллі Бонс неквапно склав і заштовхав у внутрішню кишеню мідну підзорну трубу, сьорбнув з пом'ятої залізної фляжки, зморщив червоне обвітрене обличчя і глянув на мене старечими сльозавими очима, і «Що, хлопче? Тобі теж несолодко?»

— Та ні, байдуже, — пошепки відказав я.

Він мені сподобався, цей старий таємничий капітан. Звичайно, він бував іноді грубуватий і запальний, але ж і життя У нього було несолодке. Принаймні я полюбив його набагато більше, ніж хазяйчиного сина Джіма, який спершу був справжнім тюхтієм і боягузом. Коли Біллі Бонс помер, я мало не заплакав.

Зате я з великою радістю довідався, що один із його ворогів Потрапив під копита коней. Так йому й треба! Ух як гриміли підкови по мерзлій дорозі! Я не одразу зрозумів, що гримлять не підкови, а грюкають двері під ударами кулаків.

— Хто там? — крикнув я, вибігаючи в сіни.

— Хропеш, чи що?! — люто закричав за дверима Павлик. — Сам би постовбичив тут на холоді! Я геть кулаки побив! Відчиняй, верблюде нещасний!

Я відкинув гачок. На образливі вигуки я не звернув уваги. В мені ще гриміли відголоски дивовижного світу небезпек і таємниць. Швидше, швидше туди, назад, щоб узнати таємницю піратської скрині!

— Сонько, — презирливо сказав услід Павлик.

— Бовдур, — озвався я йдучи. — Я не спав. Я зачитався.

— Зачитався! «Ма-ма ми-ла ра-му. Лара мила Лушу».

Я зупинився. Ми стояли в спільній кухні, кожний біля своїх дверей.

— Сам ти Луша. У мене така книжечка. Луснеш, як булька, від заздрості. Пальчики оближеш.

— Пхи! Про курочку рябу.

— Сам ти ряба! Про старого пірата!

— Ти? Про пірата? Ой, помру!

— Починай, — холодно сказав я. — Коли помреш, гукни, — і взявся за ручку дверей. Істина була на моєму боці.

Павлик кинув портфеля і підійшов до мене.

— Ну, гаразд. Ну, покажи.

З таємним торжеством я простягнув книжечку.

— Ух ти… — швидко сказав Павлик, і очі у нього зробилися лагідні, ніби він узяв у руки улюблене цуценя. Він упізнав книгу одразу ж. Звичайно, він бачив її раніше. — «Острів скарбів», — проказав він майже урочисто. — Роберт-Льюїс Стівенсон.

Він вимовив це ім'я протяжно й трошки дивно: «Робе-ерт-Ль-уїс Стівенсо-он». Було ясно, що на книжках таких та іменах він розуміється.

— Я її давним-давно хотів прочитати, — заговорив Павлик, жалібно поглядаючи на мене. — У Сергія Сазонова просив, а він дулю показав. Я йому автомат а залізною тріскачкою обіцяв, а він усе одно не дав. Свиня, еге ж?

Я кивнув, але, відчуваючи небезпеку, не зводив очей а книжки.

— Цей автомат я можу хоч зараз тобі віддати, — бадьоро пообіцяв Павлик. — А ти мені книжечку всього на один вечорок. Гаразд?

Діяти треба було швидко. На щастя, книжку тримав він не дуже міцно. Я котячим рухом вихопив її і шмигонув за двері. Брязкнув засувкою.

— Владику! — тужно заскиглив Павлик.

— Прочитаю, тоді дам, — невблаганно відказав я. Павлик посмикав двері, але засувка була міцна.

— Жила, — безнадійно сказав він. — Буржуй. Купець, поміщик, капіталіст. І цьому типу я віддав свою гранату!

— Візьми її назад.

— Ну, Вла-адику, Ну, на вечорок… Га?

— Бе, — сказав я.

— Жадюга! От скажу в школі, всі хлопці тебе лупцюватимуть.

— Тоді й через рік книжечки не побачиш!

Він голосно зітхнув за дверима й замовк. Я зрозумів, що він вигадує найпереконливіші, найнайдієвіші слова. Ох як хотілося йому почитати «Острів скарбів»!

— Багато ти прочитав? — раптом запитав Павлик.

— Тридцять п'ять сторінок.

— Як ти швидко читаєш, — сказав він улесливо. Це були грубі лестощі. Адже він не знав, скільки часу я читав.

Мені стало жаль Павлика.

Навіть не те щоб жаль, а просто я уявив, як він безнадійно тупцяється біля дверей і мало не плаче від прикрості. Щастя блиснуло перед ним сліпучою іскрою, поманило й згасло.

Я б, напевно, на місці Павлика заревів.

— А ти зовсім її не читав? — запитав я.

— П'ятнадцять сторінок. Та ще в серединці трошки. Сазонов давав почитати на перервах.

— Давай-но так, — почав я, обережно зважуючи слова. — Ти зараз затопиш у себе грубку…

— Угу… — озвався він з надією.

— Потім розв'яжеш мені задачку…

— Хоч десять!

— І приклади.

— Хоч тисячу!

— Потім я дам тобі почитати до тридцять п'ятої…

— У-у…

— А потім разом читатимемо, вголос! А ти сам хотів? Хитрий…

— Ура!

На радощах він гепнувся грудьми об двері й зірвав засувку з гвинтів.

ВІДБЛИСКИ НА ВІТРИЛАХ

Цю книжку ми читали п'ять вечорів підряд.

Ми не поспішали. Чекали, поки загуснуть у вікнах фіолетові сутінки, і потім йшли в кімнату до Павлика. Там, біля грубки, був просторий затишний куток. Наш куток. Від кімнати його відгороджували спинка ліжка й тумбочка з тріснутою фарфоровою кулькою замість ручки на дверцятах.

Грубка була кругла, зроблена з чорного блискучого заліза — «голанка». Здавалося іноді, що це зовсім й не грубка, а основа корабельної щогли, яка йде вгору крізь палубу. Десь високо над дахом шумлять її вітрила. Шум і насправді був: це хазяйнував у тополі вітер. Коли відкривали трубу, він починав зраділо голосити в ній.

Павлик відводив убік важкі подвійні дверцята, підпалював гніт із газети й штовхав його під соснові поліна, в скалки. Тяга була могутня! Сухі дрова ніби вибухали — полум'я охоплювало їх разом і починало переможно гудіти в утробі грубки.

На вікнах у кімнаті Павлика ніколи не зачинялися віконниці. За шибками дрижали яскраві голубі зірки. Здавалося, що дрижать вони від гудіння вогню.

Ми сідали на поліна біля прочинених дверцят. Павлик брав книгу. Він ставав спокійний і суворий. Він мені дуже подобався в такі хвилини — не глузливий, добрий, справжній. Очі Павлика робилися темними, і полум'я миготіло в них тремтливими зірочками. І на лобі, на чубові його дрижали мідні відблиски.

Не пам'ятаю, як він читав: тихо чи голосно, з виразом чи без. Серед миготливого вогню я бачив, мов на екрані, одноногого Сільвера з крикливою папугою, двощоглову «Іспаньйолу», оперезаний рушничними димками форт. Головешки, розсипаючись, стріляли, як мушкети. Вуглини були ніби освітлені заходом сонця скелі острова. Юнга Джім йшов по слідах скарбів і воював з піратами. Він виявився не таким уже й тюхтієм, яким здавався спершу.

Але ось разом із п'ятим вечором закінчилася книжка.

Слово честі, я розгубився. Я знав, що вона повинна закінчитися, але не можна ж так одразу. Що ж далі? Не буде вже ні вітрил, ні прибою, ні далеких берегів?

— Хороша книжка, — потягуючись, сказав Павлик. — Побільше б таких.

— Хіба ще є такі? — дуже здивувався я.

— Завтра принесу одну. Випросив усе-таки у Серьоги. Називається «Морська таємниця».

«Морська таємниця» теж була чудова книжка, тільки тонка. Два вечори ми читали про наших моряків, які опинилися в полоні на підводному японському крейсері.

А потім Павлик приніс «Пригоди Гуллівера».

Книжка починалася словами, схожими на рядок пісні: «Трищогловий бриг «Антилопа» йшов у Південний океан…»

Мені здалося, що ласкавий вітер поворушив волосся і трішки погортав сторінки книги — от які це були слова.

Але Павлик урвав читання.

— Що за нісенітниці? — сказав він серйозно, навіть стривожено.

— Що? — не зрозумів я.

— Не буває ж трищоглових бригів…

Для мене ця наука була як темна ніч.

— Чому?

Кілька секунд він дивився на мене мовчки, потім, певно, зрозумів, що розмовляти зі мною про це марно. Сердито й неголосно промовив:

— Ось тому… Кінчається на «у».

— Коли написано, значить, бувають, — зауважив я.

Тоді він вибухнув:

— «Написано»! Якщо він трищогловий з прямими вітрилами, значить, він фрегат, а не бриг!

— А як не з прямими?

— Не з прямими бриги не бувають, ясно? Вони завжди з прямими, завжди двощоглові! Отак-то!

— Звідки ти знаєш?

Він уже заспокоївся і не хотів сперечатися.

— Звідки… — сказав він неуважно. — Звідки хочеш… Словники ж є майже у кожній книжці…

— Ну гаразд. Давай читати, — нетерпляче зажадав я. Павлик помовчав трохи й раптом сказав:

— Не буду.

— Ну, Павлику! — благально почав я.

— Не буду, — спокійно й твердо повторив він. — Якщо з першого слова брехня починається, то далі і зовсім…

Я зрозумів, що він справді не читатиме. Все руйнувалося. Гинув хороший вечір з палаючою грубкою і принадливою книжкою, де на малюнках були якорі, кораблі й маленькі войовничі чоловічки з невідомої країни.

— Все ти знаєш! — кинув я з відчайдушною образою. — Морський професор! Може, колись були трищоглові бриги! Зараз ні, а колись були! Зовсім давно! Звідки ти знаєш?

— Колись? — повторив він.

— Звичайно! — ухопився я за рятівну думку. — Хіба ти все на світі знаєш.

Ні, все на світі він не знав. Подумав і погодився:

— Може, справді. Колись. Щодо колись я тільки трошки знаю. Про каравели.

«Гуллівер» був врятований. А коли і цій книжці настав кінець, Павлик роздобув десь «П'ятнадцятирічного капітана».

Перша частина називалася: «Шхуна-бриг «Пілігрим».

Я не забув недавньої розмови й зажадав у Павлика пояснення: що це за штука — шхуна-бриг? І це був тільки початок. Я вже не хотів лише пригод. Мені потрібне було знання. Те знання, яке відрізняє капітана від пасажира.

Я став прискіпливим. Що таке «спардек»? Що таке «ванти»? Що таке «фор-стеньги-стаксель»? Павлик лаявся, але пояснював, що міг. Потім я, як і він, звик порпатися в словниках і примітках.

А втім, це не псувало наших вечорів. Це було схоже на гру. Та й у самих словах «норд-вест», «бейдевінд», «фор-марсель» звучав відгомін дивовижних морських історій. Це були слова з синьої і білої пісні моря.

Ми зрозуміли тоді: нам потрібні не просто книжки про острови і таємниці. Потрібні такі вечори. Вечори з вогнем, що гуготить у грубці, і розмовами про маяки й коралові рифи. Зі кружалками картоплі, які ми смажили на залізній смужці біля дверцят грубки. Дзвінко стріляли дрібки солі, на кружалках з'являлися коричневі бульбашки. Потім ці кружалка хрумкотіли в роті, мов печиво, і були смачніші від усього на світі.

У ті дні все складалося якось вдало. Зникла тривога про батька: його частину вивели з боїв, і вона стояла в тихому містечку з довгою неросійською назвою. Відступив голод — мати одержала якісь додаткові талони на борошно. Не за горами була й весна, а всі знали, що весна принесе перемогу. Навіть у школі мені щастило: я одержав дві четвірки з письма. Але запам'яталися перш за все не дні, а щасливі вечори, зігріті вогником дружби, що починалася.

Правда, спершу їх псувала Тетяна. Взяла таку моду: прийде з технікуму, просуне в двері голову й медовим голосом починає допит:

— Владику, а уроки ти зробив? Усі? І з письма? А що додому задали? А які оцінки в школі? А що сказала Антоніна Петрівна?

Ці розмови набридали мені, як вариво з мороженої капусти. Мене від них нудило. Я навіть пробував скрипіти зубами, але скрипу не виходило, тільки зубам було боляче. І якось урвався терпець.

Я сказав, що це свинство. «Так-так! І неабияке, а величезне свинство. Ні, я правильно добираю виразів! Як же ще можна висловлюватися, коли тобі кожного вечора псують настрій?.. Ну й скаржся! Хоч директору школи! Щовечора одне й те ж!.. Кашалотові в горлянку таку турботу!.. Тільки спробуй! Думаєш, ти одна вмієш ременем розмахувати?.. Тисяча чортів і один грот-марсель з двома рифами!.. Хтось би вже інший казав про уроки! Не той, у кого «хвости» з креслення!.. Так, знаю, що таке «хвости», ще гірше від двійок! Про ці «хвости» і кажу, так! А ти думала про інші? Можна й про інші: ще «хвостами» називаються ті, хто за кимось вештається по п'ятах! Наприклад, той курсант з піхотного училища, чи Олекса Солодовников, чи… Ага, не моя справа? А тобі в мої можна втручатися?.. Ти ба, старша! Зате дурніша!.. І не прийду, ночуватиму у Павлика. Тобі ж і влетить від матері!.. Силоньки не вистачить!.. А от так і смію! Подумаєш! Велика, а плаче…»

Що й казати, скандал був не менше восьми балів, але я вистояв у цій бурі. Я переміг.

Відтоді ніхто не заважав нам. Вечір спливав за вечором. Вони пролітали ніби в тіні великих вітрил, на яких танцювали відблиски вогню. Що це було? Спалахи гарматних залпів? Відблиски полум'я вулканів? Мерехтіння таємничих берегових вогнищ? Ледь збиралися сутінки, як білі вітрила переносили нас у синю країну бур і відкрить. І ми жили: в цій країні, поки з вулиці не чувся стукіт у двері. Довгожданий стукіт.

Так, незважаючи на радості хорошого вечора, очікування цього стуку весь час жило в мені. Воно пробивалося крізь книжкові тривоги, небезпеки і таємниці.

Відчиняв двері завжди Павлик. Він обертався, і я запитував, завмираючи:

— Чия мати прийшла?

— Твоя, — зітхав він.

Я зривався і вилітав на кухню.

Не судіть надто. Навіть справжні суворі капітани ставали маленькими в ті хвилини, коли їм доводилося зустрічати матір. Можна зрозуміти нас, хлопчаків, що росли без батьків. Мама — це було все. Мамине повернення з роботи — це була радість, про яку думали з ранку. Нехай вибачать мені вітрила й пасати, що в цю щасливу мить я забував про них. Я притискався до материного пальта, обсипаного бісером талого снігу, і мати казала завжди одне й те ж:

— Ох, Владику! Ох, і навіжена ж ти людина! Я геть крижана, ти застудишся насмерть.

І я, худий семирічний мальок з ниючими від ревматизму суглобами, завжди відповідав:

— Я? Застуджусь? Я загартований, як тисяча айсбергів!

Потім ми йшли з кухні в наш крихітний передпокій, і я допомагав матері роздягатися, поки Тетяна одноманітно ябедничала на мене.

Потім ми сідали пити чай з сахарином і кликали Павлика, тому що його мати приходила ще пізніше.

Після чаю у мене починали злипатися повіки. Невідомо, як я опинявся у ліжку. Мені снилися кораблі й скелі, об які з рівномірним гуркотом розбивалися біло-сині хвилі.

Я прокидався від цього гуркоту.

— Мамо, що це?

— Спи, маленький, — втішала вона. — Це радіо. Салют у Москві. Наші взяли ще одне німецьке місто…

КАРАВЕЛА

Карта і каравела з'явилися у нас майже одночасно. Карта — на добу раніше.

Того дня я сидів удома, бо вранці старанно удав, що в мене жахливий кашель. Тетяна вибухнула довгою промовою, звинувачуючи мене в лінощах і обмані, але мати зітхнула і Дозволила в школу не ходити.

Отже, я ледарцював і пропустив важливу подію, яка сталася в школі.

В належний час повернувся з уроків Павлик. Оповитий морозяною хмарою, він ввалився на кухню і втягнув за собою тонкі жердини, обмотані брудним папером і марлею. Валянки його гримотіли, як відра. З них сипалися крижинки. Павлик хвицнув однією ногою, другою, і валянки зі стукотом розлетілися по кутках.

Я мовчки кліпав очима.

Павлик тим часом гордо підняв жердини, струснув їх, і переді мною з тріском розгорнулася карта півкуль. Зі стриманим торжеством Павлик виголосив:

— О! Бачив?

Я приголомшено мовчав. Перше враження було таке, ніби дивний велетень глянув на мене у синій бінокль.

Потім здалося мені у карті щось знайоме. Звісно, таких великих карт я досі не бачив, але все одно знайоме в ній було. Вона була синя і біла.

Два синіх кола на білому полі. Жовто-зелені материки з темними жилками річок тільки ледь-ледь урізноманітнювали картину.

Синій і білий кольори були головними.

Вже потім я помітив, що карта місцями протерта наскрізь, що білі краї прикрашені жовтими патьоками, що один бік відволожився і папір відклеївся од марлі, а марля одірвалася від рейок. Але в ту хвилину я стояв перед нею, як перед заморською дивиною, і чекав чогось незвичайного.

Історія карти була пов'язана у Павлика з першим плаванням і небезпеками…

Наша маленька школа займала старовинний будинок, в якому до революції жив якийсь купець. Ми вчилися на верхньому поверсі, а нижній, напівпідвальний, завжди був порожній. Восени і навесні його заливало, а взимку там було холодніше, ніж на вулиці. Всім був відомий давній порядок: навесні і восени — вода, взимку — холод. Але того дня, коли я «хворів», порядок був порушений: трапилася зимова повінь. Кажуть, лопнула якась труба.

Перші два уроки школа жила радісним очікуванням: усі були впевнені, що вона ось-ось замерзне. Тоді нижні кімнати перетворяться на чудові ковзанки. Можна буде зі свистом ганяти у слизьких валянках лункими залами, можна буде грати в «буру», ганяючи по льоду порожні каламарчики з-під чорнила.

Проте вода вперто не замерзала. Певно, на зло. Розвідгрупи таємними шляхами проникали в підвал і поверталися з кислими обличчями. До третього уроку в школі панував смуток. Тільки найвпертіші не піддалися йому. І Павлик не піддався.

Після третього уроку він знову рушив на розвідку. Двері в підвал були, звичайно, зачинені. До того ж перед ним розгулювало двоє чергових дівчисьок, з олівцями, щоб записувати порушників, і прибиральниця тітка Феня з мітлою. Але біля розбитого віконця, яке виходило на подвір'я, ніхто не чергував. Павлик пробрався до нього по заметах. Він просунув голову й плечі в лунку вогку напівтемряву. Певна річ, спершу він нічого не побачив. Приміщення було без вікон — щось на зразок широкого коридора, куди виходили двері з усіх кімнат. Павлик стис у долонях і кинув униз грудку снігу. Він думав, що почує плюскіт води, але грудка вдарилася об щось тверде. Лід?

Павлик перевис через підвіконня. Ні, чорна вода поблискувала, як і досі. А під вікном притулилися до стіни три дошки, збиті докупи. Це були залишки мостиків, по яких тут ходили під час осінньої повені.

Три збиті дошки — це пліт. Хто ж із нормальних людей відмовиться поплавати по порожньому підвалу, таємничому, як печера капітана Немо! Павлик був нормальною людиною. Він утиснувся у віконце вперед ногами, повис, тримаючись за підвіконня, і стрибнув на дошки.

Від удару і від ваги край плоту пішов на глибину. Вода залила валянки. Аварія! Щоб не було повної катастрофи, Павлик кинувся з краю на середину. Пліт випрямився і непомітно відійшов од стіни.

Тільки тут відважний капітан зметикував, що ніяке судно не може плисти саме по собі, по щучому велінню. Потрібен мотор, або вітрило, або принаймні весло. Якщо немає весла, можна гребти й долонями, та для цього треба нахилятися, тягтися руками до води, А як дотягнешся, коли пліт хитається? Ось-ось потрапиш за борт. Ні присісти, ні нахилитися.

Залишалося голосно заревти і здатися тітці Фені й черговим.

Павлик не заревів і не здався. Він уявив собі, як поведуть його на очах у всієї школи до директора Марії Павлівни. Жах! Під конвоєм, у мокрих валянках. Під зловтішне хихикання дівчисьок! Не директора він боявся, а приниження.

Павлик на піратський манір заскреготів зубами й примружено озирнувся, шукаючи виходу. І знайшов. За три метри від нього височіла над водою велика напіврозвалена шафа. Дверцята її прикрашала мідна ручка, схожа на візерунковий гак. Павлик, здригаючись від холоду й злості, стягнув з себе светр і сорочку, зняв ремінь. Ремінь він прив'язав до рукава сорочки, а другий рукав вузлом притягнув до вилоги светра. Потім зробив на ремені петлю.

Він казав, що накинув цей аркан на ручку шафи із двох спроб. Напевно, вихвалявся. Але так чи інакше накинув. І підтягнув бортом до шафи своє судно. Край плоту притиснувся до цього «причалу», і пліт став стійкіший. Павлик обережно дотягнувся до дверцят, щоб відірвати рейку. Рейкою можна було гребти і відштовхуватися. Він рвонув. Двері зірвалися і торохнулись поперек плоту. Підвалом розкотилася барабанна луна. Павлик присів, чекаючи вторгнення тітки Фені. Але було тихо.

Цокочучи зубами, він одягнувся. Потім зазирнув у шафу. Там плавав великий глобус з пробоїною в районі північної Атлантики, а в кутку стояли дві великі палки, обмотані брудною марлею. Спершу Павлик не здогадався, що то за палки. Просто вирішив, що вони довші й зручніші, ніж рейка. І взяв їх.

— За них мене й витягли, — сказав він, — А то як би я вибрався? Віконце ж високо, не вчепишся.

— Хто витяг?

— Та… Дівчинка одна. Милка Журавльова. Вона позаду мене на парті сидить. Я у неї чорнило вмочаю, коли у мене немає.

Я хихикнув. Ім'я було коров'яче: так кликали корову Таїсії Тимофіївни. А Павлик несподівано розсердився:

— Ти чого регочеш? Крім неї, ніхто не знав, що я туди поліз! А вона знала й прибігла подивитися, де я. І витягла. А хто б іще витяг? Ти, чи що?

Я гордо й ображено відповів, що, певна річ, витяг би, якби був у школі. А Павлик сказав, що коли мене не було, то й хихикати нічого.

— Слухай краще…

Тільки на подвір'ї Павлик зрозумів, яка у нього цінна знахідка. Карта всього світу! Він вирішив, що в школі вона не потрібна, а нам потрібна дуже. І заховав її у сніг.

І весь четвертий урок Павлик хвилювався: чи не вкрав хто карту? Але вона була на місці…

Ми розгладили карту гарячою праскою, заклеїли дірки, підрівняли розкошлані краї. Потім один кінець верхньої рейки поклали на бильце ліжка, а другий на цвях, який Павлик спеціально вбив у стіну. Куток наш біля грубки виявився зовсім відгородженим. Ми захопили у свої володіння тумбочку, повикидали з неї всілякий мотлох і вирішили зберігати в ній книжки.

Карта зробила куточок схожим на каюту. І всі океани, всі землі були перед нами.

Наступного ранку Павлик не пішов до школи. Не тому, що застудився. З ним нічого не трапилось. Але щоб просушити як слід валянки, Павлик запхав їх за грубку, а вона виявилася надто гарячою, і один валянок обгорів. У нього обвуглився бік і продірявилась п'ята.

Виявилася ця біда вранці. Я почув, як тітка Ганна за стінкою розпачливо галасує:

— Паразит ти безмозкий, нема на тебе ніякої погибелі! Не міг ти сам згоріти біля тієї грубки! Що ж воно коїться на світі!

Потім почулися удари, схожі на віддалене гупання барабана. Я довідався потім, що то тітка Ганна з великої досади лупцювала любесенького сина обгорілим валянком межи плечі. Та й справді, як тут було не розстроїтися? Інших валянків у Павлика, звісно, не було. Їх треба було купляти чи вимінювати на товкучці. Щоб купити — зайві гроші потрібні. А щоб вимінювати… Ну, на що виміняєш? Найчастіше міняли на хлібні картки. Але ж тоді з голоду зовсім завиєш.

Проте лупцюй не лупцюй, біді не зарадиш. До того ж після кожного удару валянок викидав хмари ядучого коричневого пилу. Тітка Ганна закашлялась, шпурнула залишки валянка під ліжко й пішла на роботу. Дверима грюкнула так, що аж будинок захитався і довго дзенькав шибками, а наш старий самовар крякнув і осів на один бік.

Павлик залишився вдома. Я позаздрив такій його удачі й поплентався до школи сам, бо повторити свій трюк з кашлем не наважився. Коли я повернувся, Павлик зустрів мене на порозі. Сказав нетерпляче:

— Ходімо, покажу щось…

У кімнаті на чорній клейонці столу лежала знайома мені літня іспанка з китичкою. Точніше кажучи, не лежала, а стояла сторчма, ховаючи під собою щось загадкове.

Павлик озирнувся на мене і підняв іспанку за ріжок. Підняв обережно, ніби там сидів дивовижний метелик і він не хотів, щоб той метелик одразу полетів.

Він не летів. Він виявився білим корабликом.

Кораблик був намальований на папері, вирізаний і тримався на маленькій підставці. Тобто мені спершу здалося, що він намальований, а потім я розгледів, що це друкована картинка.

Були у кораблика круглі борти, висока візерунчаста корма, туго напнуті вітрила різних розмірів і форм. Найменше вітрило прилаштувалося під задьористо піднятим бушпритом.

Дивовижний був кораблик — весь наповнений вітром.

Павлик ласкаво сказав:

— Каравела… Ось вона яка.

Так з'явилася у нас каравела.

Власне, не сталося нічого незвичайного. Просто Павлик почав від нудьги порпатися у старих журналах і знайшов в одному малюнок з корабликом. Він безжалісно вирвав аркуш, наклеїв вареною картоплею на шмат картону й дуже акуратно маленькими ножицями вирізав каравелу. Потім укріпив її на підставці з розрізаної навпіл картоплини.

А вдень він показав каравелу мені. От і все.

Але ми обидва розуміли, що це не все. Тому що дуже хотілося незвичайного.

— Ходімо, — сказав Павлик.

Ми пролізли за карту, в нашу «каюту». На тумбочці замість старої електроплитки з чайником стояла стара лампа без абажура. Вона рівно і неяскраво освітлювала строкаті землі й сині океани. Без лампи тут було б темно: адже в грубці не топилося.

Павлик подивився на мене з якоюсь дивною посмішкою — трохи ніяковою і м'якою.

— Океани є, — сказав він. — Моря є… Так, Владику? Можна плавати, де хочеш…

Було тихо. За вікнами далеко прогув паровоз. Скреблася за шафою стара, всім знайома миша. Ледь чутно дзвеніла у лампочці розжарена волосінь. Я мовчки. поставив на долоню каравелу і підніс її до карти. Вона опинилася в Охотському морі.

— Кепське місце, — напівголосно сказав Павлик. — Японці, підводні човни.

Я кивнув і, хитнувши долонею, повів каравелу до виходу в океан, тримаючись біля берегів Камчатки. Так почалося Плавання.

Утомлювалась рука. Нило плече, замлівала кисть. Адже плавання тривало довго, і весь цей час доводилося тримати кораблик біля карти. У піднятій долоні.

Звичайно, можна було зробити інакше. Можна було карту розгорнути на підлозі, а каравелу рухати по морях, як пішака по дошці. Але ми так ніколи не робили. Чому? Важко пояснити. Ні, ми не боялися відкрити нашу «каюту» і все одно всі вечори ми були самі. Боялися іншого: якщо зробимо щось не так, як спочатку, зникне радість гри. Ця радість, забарвлена легким відблиском таємниці й пригод, вимагала багато чого, їй потрібен був тихий шелест розвішеної карти, потріскування вогню, похитування долоні, на якій стоїть каравела. І навіть ниюча втома в руці була потрібна. Так втомлювалися руки керманичів після довгих штормових вахт. Ми боялися щось змінити. Так бояться легким шумом сполохати лісову тишу чи неточною лінією зіпсувати хороший малюнок.

Ми полюбили каравелу радісно й міцно. Іноді я забував, що вона просто плоский паперовий кораблик. Каравела снилася ночами — велика й справжня. В подробицях і виразно я бачив, як підходить вона до рипучого дерев'яного пірса і випуклий борт її нависає над купами пузатих бочок згорнутими в кільця канатами й причальними тумбами. Високо піднімаються корма, схожа на візерунчастий будинок з вузькими вікнами й балкончиками. Пахнуть дьогтем коричневі дошки обшивки. Чомусь пахнуть огірковим розсолом жовтуваті згорнуті вітрила. На тугих, як струни, вантах сидять і весело шкірять зуби парубки у строкатих хустках. І вся каравела, що не охолола від сонячної спеки південних морів, пашить теплом, мов паровоз, що підійшов упритул…

Слова «мис Горн», «Кейптаун», «Каттегат», «Тасманія» вже не звучали як незрозуміла музика. Ми знали, де ці місця, чим хороші і чим небезпечні. Ми пройшли на своєму судні через два океани услід за Діком Сендом, а потім повторили важкий шлях Лаперуза. Про Лаперуза прочитали ми в суворій і сумній книжці «Назустріч загибелі».

Тінь нашої каравели линула по океанах.

Ще того вечора, коли я вперше поставив каравелу на долоню, Павлик сказав:

— Ти не шаруди нею по карті, тримай ближче до світла. Нехай на карту падає тінь. Там, де ляже тінь від бушприта, — там ми, значить, і пливемо.

Я присунув каравелу до лампи, націлив бушприт на мис Доброї Надії. Тінь нашої каравели темним метеликом лягла на Індійський океан.

Там, де ляже Тінь Каравели, зашумлять над хвилями наші вітрила й затріпотять прапори. Там, де ляже Тінь Каравели, ми пройдемо крізь важкі удари пострілів і штормове завивання вітрів.

Там, де ляже Тінь Каравели, будуть важкі дороги, сіль роз'ятрить на долонях шкіру, морози спалять обличчя, сонце обвуглить плечі. Тисячі загадок позбавлять людину спокою і сну. Але не буде там у житті суму і лінивої нудьги.

ДВА КАПІТАНИ І БОББІН ГАПП

Павлику, брате мій і товаришу… От же ж як вийшло! Сім років жили поряд, перегукувалися вечорами через тонку стінку, сперечалися часом, разом іноді в кіно бігали, траплялося потім — разом крокували до школи. Заходили в гості, щоб побалакати — просто так. І не знали до тієї зими, як ми потрібні один одному.

А були ж потрібні, хай йому біс! І не тільки у ті вечори. Адже недарма так відчайдушно шукали один одного потім, хоча в житті вистачало іншого клопоту.

Я пам'ятаю, як зустрілися ми через… навіть боюся сказати, через скільки років. Я приїхав до нього в оточене соснами містечко, злетів по сходах на третій поверх, відбиваючись валізою від обуреного вахтера, штовхнув двері зі знайомим прізвищем на табличці…

Звичайно, я знав, що не побачу там худого хлопчину з чубчиком над пустотливими очима, у великих валянках і голубому бавовняному светрі з широкою щілиною застібки на лівому плечі. Але все-таки розгубився на мить. Я побачив кремезного дядька з залисинами, з рубцем на щоці. Дядько енергійно кричав у телефон. Я з задоволенням вислухав закінчення розмови:

— … посилав і буду посилати! І не одну, а чотири експедиції. Ні, чотири! Що?! Нехай котяться із своєю комісією до всіх морських відьом! Ось так! — Він шпурнув трубку на важіль і підвів на мене очі. Дядько був незнайомий, а очі — Павликові. — Значить, це ти і є? — запитав він, заспокоюючись і роблячись насмішкуватим (от чортяка, все такий же!).

— Свинство не писати стільки часу, — сказав я, жбурляючи у крісло валізу (крісло охнуло). — Бюрократ. Телефончики тут у нього, бачте… І скажи вашому вахтеру там, унизу, щоб не кидався на мене, мов на шпигуна…

— Ти ба, — зауважив він, примружившись, — ще й лається. Оце-то так… А взагалі, нівроку, хороший. Довгі штани тобі личать. І значок університетський…

— Лиса мацапура, — сказав я. — А колись же був схожий на людину.

— Книжечки усе пописуєш? — запитав він. — Знаю, читав якось. Одну. Нічого. Не Чехов, звичайно…

— Він читав! — гмикнув я. — Можна подумати, що він щось ще читає, крім своїх графіків і звітів. Розгубив усю чуприну над своїми синхрофазомолотарками. Пацюк кабінетний.

Ми повільно зійшлися, міряючи один одного поглядами. Він раптом обняв мене й тихо промовив:

— Владько…. Владько…

— Павлику…

Але це було згодом, через багато років. А тієї зими ми не думали ні про майбутні зустрічі, ні про розставання. Ми були щасливі.

Серед засмучень і нечастих радостей шкільного життя, серед снігових ігор і денних клопотів Павлик залишався таким, як і колись. Як і колись, утікав кудись із незнайомими мені Сергієм Сазоновим і Володею Бриком. На перервах із своїми приятелями ганяв на подвір'ї зледенілий дірявий глобус, який у них називався «м'япа». Будував із Диркнабом якісь сани з кермом. Правда, він не глузував, як раніше, але майже забував про мене.

Але я пишу про Каравелу. І та зима пригадується зараз не застиглим чорнилом, не зошитами, зшитими з газет, не чергами біля крамниці. Вона згадується як суцільний ланцюг «корабельних» вечорів.

В очікуванні такого вечора Павлик ставав спокійний і ласкавий. Він навіть називав мене Владиком, а не Владьком, хоча Владиком мене кликали всі.

Я приходив до Павлика, коли за вікнами щільно синіли сутінки. Він мене чекав, не вмикаючи світло. Безшумно виходив в кімнатних сутінок і напівголосно казав:

— Прийшов… Хочеш хлібця?

Він виймав із кишені плоский шматочок і ламав навпіл…

Кілька років по тому я почув чи прочитав десь слова і «…і біля вогню він розломив з ним свій хліб». Це були слова про братерство. Я згадав той кусник хліба, часточку чотирьохсотграмової пайки.

Але це було згодом. А тоді ми жували кислувату м'якушку, розпалювали грубку і вмикали лампу. І діставали з тумбочки Каравелу.

Ми не сперечалися про назву корабля. Він був просто Каравелою. Ми не ділили посад і звань: обидва були капітанами. Зате ділили навпіл не лише хліб, а й подвиги, й славу.

А подвигів було багато. Ось їхня історія, історія Каравели, що склалася біля вогню і карти.

Якось навесні два моряки з міноносця «Летючий» потрапили у полон до фашистів. Есесівці закували їх у ланцюги і відправили на гранітний острів біля західних берегів Балтики. Уночі полонених тримали в холодних фанерних бараках, а на світанку гнали в інший кінець острова, де був таємний підземний завод. На заводі випускалися торпеди.

Звичайно, два хоробрих моряки не збиралися працювати на фашистів. Темної ночі вони розпиляли ланцюги, торохнули вартових важкими табуретками і відібрали у них автомати. Потім утікачі кинулися на аеродром, де стояв двомісний літак начальника табору. Перестрілявши охорону, вони запустили мотори І піднялися над гранітними шпилями острова.

Моряки були, звісно, Павлик і я.

Ми вирвалися на волю! Спочатку скинули на завод бомби, які виявилися в літаку, а потім узяли курс на схід. Завод рвонуло так, що літак відкинуло кілометрів на сто! Від удару ми втратили свідомість.

І я і Павлик були, звичайно, хороші моряки, але хорошими льотчиками ми не були. Та й літак був нікчемний — не наш, а німецький. Ми заблукали серед туманів і хмар. А потім ударив штормовий вітер, і нас понесло невідомо куди. Пальне давно закінчилося, але вітер був такий, що носив літак, як паперового голуба. А коли шторм закінчився, ми побачили під крилами хвилі океану.

Павлик посадив літак. Машина була легка й хиталася ра хвилях, ніби човен. З парашута ми спорудили чудове вітрило, і пасати несли нас по океану, поки не постав із води зарослий пальмами острів.

Там нас захопили у полон тубільці. Прив'язані до пальм, цілісінький день ми смажилися на сонці, а плем'я вирішувало нашу долю. Нарешті доля була вирішена, і коричневі воїни діловито зачиргикали брусками по наконечниках стріл і списів.

— Кепські справи, — зауважив Павлик. — Треба якось змотувати вудки, бо продірявлять у десятьох місцях.

Старий кудлатий вождь Табу-Ретус, закутаний у плащ з нашого парашутного шовку, насторожено прислухався до Пав-ликових слів. Потім стурбовано заговорив по-англійському (ми його, звичайно, зрозуміли):

— О чужинці! Мова ваша мелодійна й зовсім не схожа на каркання тих, хто прилітав сюди раніше на залізних птахах з чорними хрестами. Хто ж ви?

Ми гаряче запевнили шановного вождя, що не маємо нічого спільного з тими, хто прилітав сюди раніше, а «залізного птаха» вкрали у своїх ворогів.

Того ж вечора було велике свято, і під бій барабанів плем'я сміливих мисливців за акулами прийняло нас у почесні вожді. А старий Табу-Ретус, проливши сльозу від хвилювання, промовив:

— Ми були б щасливі, якби ви назавжди залишилися з нами. Але ви — відважні воїни. Вас кличе дорога битв і подвигів. Ми не затримуємо вас. Багато тисяч місяців тому тут уперше з'явилися білі люди. Вони припливли і загинули, тому що прийшли як вороги. Залишився їхній корабель. Він стоїть у тихій лагуні. Він старий, але міцний. Ви прийшли як друзі, і цей корабель — ваш. Хай оберігають вас демони моря…

І ми побачили Каравелу.

Дивно, як вона вбереглася. Навіть фарба на дерев'яних візерунках корми облізла лише подекуди. На гладенькій підлозі кают лежали сонячні рисунки вузьких ґратчастих вікон. Під бушпритом, на бліндареї, зеленою бахромою повисли пишні ліани. Здавалося, що у Каравели виросли вуса. Ми взялися за ручки штурвального колеса. Воно зі скреготом крутнулося, ворухнувши заснуле кермо: справне. Вітрила зотліли, але у нас вистачало тканини від парашутів. Днище було оббите міддю, і морські черви його не зачепили.

На палубі ми побачили вісім позеленілих гарматок і подарували їх Табу-Ретусу. Нам потрібна була інша зброя.

Ми озброїли Каравелу дрібнокаліберною гарматою з літака, а потім, коли потопили кілька німецьких торпедних катерів, поставили ще гармати і кулемети.

І почалося таке життя, що перехоплювало подих.

Ми жили у морях, дивовижних, як сон. У них снували піратські бриги, виринали під зоряне небо небачені чудовиська, біля островів крізь сонячну воду виднілися затонулі кораблі. На них переховувалися таємниці й скарби. А по горизонту, зловісно димлячи, йшли німецькі ескадри, ще не відаючи, які біди їм несе старовинний корабель з блискучими вітрилами.

Для початку ми розгромили біля берегів Тасманії вітрильну флотилію кровожерного Джіммі Косопуза, а потім у північних фіордах потопили один за одним дванадцять фашистських катерів-торпедоносців і спалили їхню базу. Після цього пішли в ріку Амазонку, щоб пополювати на крокодилів. Це була не просто забавка. З крокодилячих шкур ми хотіли пошити водолазні костюми, щоб у них пробиратися до ворожих кораблів.

У гирлі Амазонки нас закрив німецький підводний човен «Летюча п'явка».

Командир «П'явки» фюрер-капітан Боббін Гапп, розмахуючи білим прапором, зійшов на борт Каравели. Він був худий і довгий, як грот-щогла, з кобилячою головою і блискучими сталевими зубами. На його високому кашкеті виблискував череп із схрещеними якорями. Люб'язно посміхаючись, Бобін Гапп заявив:

— Я буду мати запропонувати вам здаватися. Ваша боротьба є без користі. Якщо ви здатися, ми вас відпускати додому. Якщо ні, ми вас кидати до акула.

— Ми будемо мати дати вам по шиї, — чемно відказав Павлик, — якщо ви зараз же не заберетеся геть до вашої іржавої бочки. А потім ми будемо мати пустити вас на дно. Лише шкода акул, які отруяться вашим протухлим м'ясом.

Боббін Гапп забрався геть і викликав по радіо на допомогу два міноносці і піратський кліпер «Три кашалоти».

Звичайно, ми обдурили ворога і вночі прослизнули в океан. Проте наступного дня «П'явка» і її друзі почали наздоганяти нас. Відстрілюючись, ми розіпнули на реях і штагах усю тканину, до останньої серветки. На щастя, дув хороший вітер з весту. Кліпер ми підпалили, а міноносці і субмарини відстали.

Це був гарячий деньок і щасливий вечір. Ох, яка це радість, коли виграно бій, остигають стволи, вітер співає в такелажі, а попереду вільне мореї

… У п'ятнадцять років, коли, як і всім, мені настав час писати вірші, я згадав подвиги Каравели і про той вечір залишив такі рядки:

Того разу ми втекли від «Летючої п'явки», але незабаром вона наздогнала нас і знову кілька разів посилала в нас торпеди. На щастя, мимо. Вночі ми підстерегли, коли «П'явка» виринула, щоб набрати повітря, і вліпили їй у рубку два снаряди. Від такого «гостинця» Боббін Гапп одразу втратив сміливість і повів свою посудину на базу ремонтуватися.

Поки він ремонтувався, ми звільнили в'язнів з того самого табору, з якого втекли, побували в Севастополі, де одержали нагороди від командуючого флотом, потім боролися з ураганом у гримучих сорокових широтах, полювали за работорговцями на південному узбережжі Африки. І нарешті вирішили відвідати старого друга Табу-Ретуса.

Біля самого острова нас знову наздогнала клята «П'явка». Ми ледве встигли проскочити в лагуну.

Ми сиділи в гостях у мисливців за акулами, а мерзенний Боббін Гапп на своїй посудині швендяв біля входу в лагуну і щодня присилав з парламентерами єхидні листи.

Ми скаржилися Табу-Ретусу:

— Бісове підводне корито! Якби витягти його на поверхню, ми б дали їм доброго прочухана! А під водою хіба їх дістанеш?

Мудрий Табу-Ретус думав.

— О мої брати, — вирік він нарешті, — я гадаю так: ця зла «П'явка» все одно що велика морська черепаха з заліза. А ловити великих черепах наші мисливці вміють із давніх-давен. Потрібні риби-прилипали.

Про таких риб ми чули. Це дуже ліниві морські істоти. Щоб не плавати самим, вони присмоктуються до кораблів, до китів і навіть до акул і мандрують разом із ними…

Отже, Боббін Гапп вдоволено потирав руки, а ми ловили тим часом риб-прилипал цілими сотнями і дресирували їх у лагуні. Потім ми прив'язали до хвоста кожної риби довгий линь з кокосового волокна і сміливо вийшли у море.

Звісно, «П'явка» кинулася на нас, але, перш ніж вона встигла випустити торпеди, до неї помчали дві тисячі дресированих прилипал. Вони обліпили човен з усіх боків. Ми запустили лебідку і підтягли Каравелу впритул до «П'явки». Вона теліпалася під нами на глибині п'яти метрів! Тепер Боббін Гапп не міг вдарити нас торпедами. Від вибуху розвалилося б його власне корито. «П'явка» увімкнула двигуни й довго тягала нас по морю. Потім у неї скінчилося повітря, і вона спливла.

Це було останнє спливання «Летючої п'явки». Від залпу наших гармат вона розпалася на дві частини й пішла на дно.

Боббін Гапп викинувся через торпедний апарат. Він довго влив за Каравелою, просив вибачення, кричав і плакав. Опісля його з'їв кашалот.

ДЮЙМОВОЧКА

Вечорами на морях і океанах ми здійснювали дивовижні подвиги, але вдень нас підстерігали знегоди. А надто Павлика. Головним лихом була арифметика. Великі червоні двійки з маленькими злими голівками дедалі частіше проникали в Павликові зошити. Це були огидні двійки, схожі на звивистих дощових черв'яків.

— У, глистяки підлі! — гидливо казав про них Павлик.

Тітка Ганна подовгу роздивлялася зошита, а тоді починала кричати, що відлупцює телепня і мучителя, як Сидорову козу. Щоб вона не перейшла від слів до діла, Павлик тікав до мене і шепотів:

— Шторм одинадцять балів. Відсиджусь, поки вгамується.

Вгамовувалася тітка Ганна швидко, і Павлик починав жити по-старому.

Та якось наприкінці лютого він повернувся зі школи тихий і розгублений.

— Кепські справи, — похмуро сказав він. — Милку до мене прикріпили. Зовсім кепські справи.

Я мовчав, чекаючи подробиць.

— З арифметики мене підтягуватиме, — сповістив Павлик. — Таке у неї піонерське доручення. Вона у нас ланкова. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — сказав я. — Це вона тебе з підвалу витягла?

— Краще б не витягувала, — сказав Павлик.

І ось вона з'явилася. Високе дівчисько, вище за Павлика. В перекошеному капорі, в кожушку, підперезаному шарфиком, у лижних штанах і підшитих валянках. Ми з Павликом разом відчинили їй двері.

Милка глянула на нас і чомусь здивувалася:

— Ой Павлику! А я тебе знаєш як шукала! Я думала, ти в тому будинку живеш, на другому поверсі…

Павлик стенув плечима й пробурмотів щось про індика, який теж думав. Потім неласково зауважив:

— Двері зачини, а то холоду напустиш.

Милка не образилася.

Мені вона, звичайно, не сподобалася. По-перше, негарна: довготелеса, волосся коротке, ніби у хлопця, чи то руде, чи коричневе якесь. І рот величезний, як у акули. По-друге, при такому зрості треба бути розумнішою.

А вона базікала, хихикала і дивувалася найпростішим речам.

Про старі стільці вона зі сміхом сказала:

— Ой, які кумедні!

А що кумедного? Скрипучі, облізлі, набридлі. Тільки на спинках вирізано по два півні, що б'ються. Може, й справді цікаво з незвички, але чого ж так веселитися!

Потім вона здивувалася ведмедеві. Це був коричневий фаянсовий ведмідь з відбитим вухом. Він сидів на зеленій купині і потягував мед з піднятого над головою барильця.

— Ой, який смішний!

Після ведмедя Милка звернула увагу на мене. Тихенько запитала:

— Павлику, а це хто?

— Це Владик, — відповів Павлик. — Я ж тобі розповідав.

— А-а, — сказала Милка й чомусь стала серйозною. Павлик винувато глянув на мене й суворо сказав Милці:

— Давай розв'язувати задачки… коли вже прийшла. А то протовчемося до вечора.

Я посміхнувся у думці: влип бідолаха Павлик. І пішов до себе…

Того дня рано прийшла з технікуму Тетяна. Вона вирішила допомагати мені готувати уроки й довела мене до сліз. Потім я збунтувався і довів до сліз її. У цю ж мить постукав Павлик і викликав мене до кухні.

— Нарозв'язувались? — сказав я. — Пішла?

— Ні-і… — Павлик зітхнув. — Розумієш, Владьку, їй не можна… У неї батько нерідний. Він з неї завжди знущається, коли матері немає. А мати пізно приходить…

Я відчув одразу, як незручно йому, як важко говорити.

Він, певно, до кухні витяг мене навмисне: тут, у напівтемряві майже не видно облич. Непомітно, якщо почервонієш, я вже знав, що він скаже далі. Павлик сказав:

— Знаєш, нехай вона посидить сьогодні. У нас. Га?

Хіба я міг заперечити? Зрештою, це ж вона витягла Павлика з затопленого підвалу.

Я лише запитав:

— А як… А Каравела?

— Ну й що? — квапливо промовив Павлик. — Думаєш, вона не зможе грати? Думаєш, вона дурна? Це тільки здається попервах, що дурна, а насправді розумна. Вона…

От уже цього я не сподівався! Нашу Каравелу, нашу таємницю — якомусь дівчиськові? Павлик із глузду з'їхав! Ні, справді, що за дурниці!

Але поки я добирав слів, щоб висловити своє обурення і образу, Павлик знову квапливо заговорив:

— Ти знаєш, які вона книжечки принести може? У неї вдома їх ціла купа, от слово честі, хоч сам запитай, вона скаже. Ось побачиш, ще краще буде. Ти, Владьку, тільки на неї не супся, бо вона тебе боїться.

— Мене?

Чесно кажучи, я клюнув саме на цей гачок. Усе-таки здорово, коли тебе, першокласника, боїться отака дилда.

Того вечора гра не клеїлася. У мене слова просто застрявали. Соромився я при Милці відкривати наші таємниці й вигадувати нові. І злостився на неї. Та й Павликові було незручно; він лише намагався удавати, що все гаразд.

Наша Каравела застряла на одному місці, ніби в борошняному киселі. Ми не могли вигадати нічого цікавого.

Милка, певно, все зрозуміла. Але не йшла, сиділа. Серйозна й уважна. І раптом сказала, не дивлячись на нас:

— Я одну книжку читала про шаблезубих тигрів. Вони на острові жили. Давайте відкриємо цей острів. І влаштуємо полювання…

Вітер злегка ворухнув наші вітрила.

— Цей острів який? — з надією запитав Павлик.

— Як-то «який»?

— Ну, які береги, скелі, дерева? — похмуро пояснив я. — Треба ж знати. Гадаєш, так просто? Відкрили — і все? А раптом перед ним підводні рифи? Ще наскочимо…

— Який ти швидкий! — запально сказала Милка. — Відкрий, тоді й довідаєшся! Звісно, рифи… Треба на шлюпці розвідати, а не лізти навмання.

— От і вирушай, — запропонував я. — На шлюпці… А вам не можна. Ми кермо повинні тримати і вітрила.

— Гаразд, — неголосно погодилась Милка. Помовчала і заговорила, дивлячись у вогонь: — Ну от… Це великий острів… Не дуже великий, середній. У нього береги високі. Жовті від глини. І скелі високі. А вгорі суцільні джунглі. З однієї скелі збігає у море струмок. А на кручі стоїть кам'яний ідол, великий такий і зубатий. Його дике плем'я зробило. Тільки зараз племені немає, його вже зжерли шаблезубі тигри.

— От тварюки! — зраділо вигукнув Павлик і смикнув затвор уявного карабіна. — Ну, ми їм дамо!

І все-таки вечір був не такий, як досі. Удвох було краще. Я втішив себе тим, що Милка більше, певно, не з'явиться. Але вона з'явилася. Наступного дня.

— Диви, що вона придумала! — бадьоро сказав Павлик, а очі у нього були винуваті.

Милка здогадалася, як робити над морями день і ніч. Вона принесла два клаптики: білий, з вишитим жовтим сонцем, і чорний, шовковистий, з білими паперовими зірочками. Ці клаптики можна було по черзі розстилати на тумбочці.

Коли б таке вигадав Павлик, я б одразу сказав, що це здорово. Але зараз мені стало образливо.

Я прискіпався:

— А якщо вечір? Чи ранок? Тоді як, га?

— Щось також можна придумати, — тихо сказала Милка. — Я сьогодні вдома подумаю.

Вона це мені сказала, а не Павликові. Ніби питала у мене дозволу. Була вона зараз якась нерішуча, сиділа на краєчку стільця і роздивлялася свої валянки. У цю хвилину я зрозумів: плювати їй на Павликову арифметику.

— Ну… гайда, чи що, — похмуро промовив я і перший поліз під карту, в нашу «каюту».

Того вечора справи пішли краще. Милка майже не ніяковіла, я вже не соромився, Павлик радів, що ми не супимося одне на одного.

Коли Милка пішла, Павлик потупцявся трохи коло мене й ніяково сказав:

— Послухай-но… Нехай вже вона приходить, коли їй так хочеться…

Що його вдієш? Я погодився, хоча й без захоплення:

— Нехай…

Минув тиждень, і до Милки я майже звик. Я звик, але все поглядав на Милку скоса. Це теж була звичка.

Якось після уроків Милка наздогнала мене біля дверей школи. Вона йшла трохи позаду, височіючи наді мною, як Гуллівер над ліліпутом. Гуллівер у кривому жовтогарячому капорі. Павлика з нами не було: його залишили вчити вірш, якого він не вивчив вдома.

Ми йшли мовчки, і Милка часом шумно зітхала у мене за плечем. Це мене дратувало. А день був синій від неба і яскраво-жовтий від сонця. Дзвеніла краплями відлига, і радісно галасували горобці на потемнілій дорозі. Не хотілося сваритись у такий день. Я вирішив дуже просто спекатися Милки: постою з хвилину, ніби милуючись краплями, а вона нехай чимчикує далі.

Я зупинився біля іржавої ринви. За півметра від землі вона круто вигиналася, а її зріз був прикрашений бурульчаною бородою. З бороди скляним горохом сипалися краплі. Іноді вони зливалися в іскристий струмінь, але одразу ж знову розбивалися на кульки.

Під ринвою пагорбом намерзала крига. Краплі вибили в ній ямку завбільшки з чайне блюдечко. Вода в цьому круглому озерці бризкала і пухирилася. Їй не вистачало місця, і вона проточила у кризі канавку. Кришталевий струмочок збігав з крижаної гірки і пірнав під шар снігу біля тротуару. Я стояв і. дивився. Ця причепа Милка теж зупинилася. І до того ж сказала:

— Як гарно…

Я кинув портфель і сів навпочіпки. Бризки крижаними голочками почали колоти обличчя. Я підібрав мокру сірникову коробку і пустив її в танцюючу калюжку. Вона застрибала під ударами крапель, а потім боком-боком підсунулася до витоку струмочка, протиснулася в крижаний жолобок і сковзнула униз, дряпаючи денце.

— Як кораблик! — зраділо сказала Милка. — У нього б Дюймовочку зараз посадити. Еге ж?

Я похмуро глянув через плече:

— Що?

— Дюймовочку… Ти хіба не чув про Дюймовочку?

Я стенув плечима.

— Ну то й що? Мабуть, зенітка якась. Тридюймівка — польова, а дюймівка — дрібнота якась. Навіщо її на корабель ставити?

Тут я вперше побачив, як Милка регоче. Вона задерла голову, замружилася і переступала з ноги на ногу, ніби стояла босоніж на гарячому тротуарі. І заходилася: ха-ха-ха-ха-ха… Неугавно, без перепочинку. Капор з'їхав на потилицю і пломенів під сонцем, мов півнячий гребінь. Волосся сяяло мідним блиском.

— Дурепа, — кинув я коротко й суворо.

Підвівся і взяв портфель.

Сміх її ніби ножицями обрізало. Милка закліпала й жалібно запитала:

— Ну чого ти сердишся?

Я не відповів і пішов собі, гордо помахуючи портфелем. Їй, довгоногій, легко було наздогнати мене. Вона йшла позаду і виправдовувалася:

— Я ж не знала, що ти не чув про неї. Дюймовочка — це зовсім не зенітка, а дівчинка, така маленька, менша від сірника. Така казка є у книжці…

Подумаєш, дівчинка менша від сірника! Я про Гуллівера читав, там цими лілілутиками хоч греблю гати! Щоб дошкулити Милці, я сказав:

— А коли читала, то, значить, вихвалятися треба, так? Ну, давай, давай, вихваляйся! Регочи, ніби гуска! Сама тоді наобіцяла: «Книжок цікавих принесу», а замість книжок — дуля. Жодної ще не дала. Де вони, твої книжечки, га?

— Ой, та будь ласка! — зраділо заквапилася Милка. — Ну, хоч зараз! Ходімо! Ходімо, га? Ну, Владику…

Вона дуже мене просила. Я повпирався з півхвилини і пішов з нею.

Милка жила в одноповерховому дерев'яному будинку. Один ріг у будинку круто осів, і вікна скособочилися, як у викинутого на відмілину корабля. Я не заходив, бо пам'ятав про Милчиного нерідного батька. Милка винесла мені пухлого «Слідопита» і тоненьку сіру книжечку з трьома казками: «Дюймовочка», «Стійкий олов'яний солдатик» і «Бременські музиканти». Досі не розумію, чому дві казки Андерсена були надруковані разом з казкою братів Грімм. Потім я довго плутав цих письменників.

Казки я прочитав не одразу, бо спочатку наліг на «Слідопита». Читати його було важко, а відірватися ще важче.

Так чи інакше, з Милкою ми помирилися. Правда, через кілька днів знову мало не вийшла сварка. Я прийшов до Павлика, коли вони з Милкою дружно реготали, повторюючи крізь сміх слово Дюймовочка. Побачили мене й урвали сміх. Гірка підозра заворушилася в мені.

Павлик сказав:

— Милка розповідала про Дюймовочку, як ти подумав, що це гармата.

Я занімів від обурення. Таке зрадництво!

Але Павлик продовжував немов про дрібницю:

— Тільки це ще не так смішно. От я, коли вперше слово «каравела» почув, думав, що це верблюдиця, яка в каравані ходить…

Милка знову засміялася. Це було й справді смішно, і я подолав образу.

Того дня вогкий, важкий вітер починав весну. Натужно скрипіли паркани. На дахах піднімалися і бахкали залізні листи. Сніг темнів і осідав, як мокрий цукор. З нього добре було ліпити тугі сніжки, але ніхто не ліпив — такий вітер! Це був зюйд-вест, теплий циклон з південних морів.

Повертаючись зі школи, я побачив двох моряків. Спочатку я не здивувався. Багато моряків лежало в міському госпіталі, і перед випискою вони часто гуляли вулицями. Та ці були не з госпіталю. Вони йшли з автоматами. Дивно…

Один був у чорній вушанці, другий — у безкозирці. Він йшов, нахилившись назустріч вітру, сміявся і тримав у зубах стрічки, щоб безкозирку не здуло. Зовсім як у штормових книжках про море.

Мені здалося чомусь, що ці моряки і важкий сірий вітер пов'язані одне з одним. Навіть уявилося на мить, що на річці, під жовтими кручами, юрмляться упереміж баштові крейсери і високі бриги з відволоженими вітрилами. Але я знав, що річка ще під кригою…

Небо нависло над дахами громаддям темно-синіх хмар. Ця щільна синява народжувала глухий неспокій. Вітер ніс очікування якихось незрозумілих і тривожних подій. І я не здивувався, коли така подія насправді сталася.

Зник Павлик.

Він не прийшов зі школи.

До вечора ніхто не турбувався. Просто нікому було турбуватися до вечора. Тільки мене гризла досада: гасає десь зі своїми друзями, у сніжки грає. А може, з Милкою. Читають там свою «Дюймовочку». Хоча ні, книжечка ж у мене.

Смеркло, а він не прийшов. Може, у матері в кіно сидить?

Вітер старанно розхитував будинок. Я вирішив не готувати уроки. Не дочекавшись Павлика, я заснув одягнений і побачив уві сні, що сині хмари — живі. Вони важко й дружно махали вологими крилами. Павлик тримав у стиснутих зубах стрічку безкозирки й притискався спиною до мокрого паркану. Над парканом, серед бризок і ревіння вітру, повільно оберталися башти крейсера.

Мене розштовхала мати:

— Владьку, де Павлик?

Я ніби й не спав. Виразно розуміючи, що сталося лихо, я тихо сказав:

— Не знаю. Я сам чекав…

За стінкою голосно плакала тітка Ганна.

— Ти його бачив сьогодні?

— У школі.

— А потім?

— У них п'ять уроків було. У нас чотири. Я додому пішов. А він не прийшов… Його немає?

— Його ніде немає, — напівголосно сказала мати. — Ганна Василівна всіх хлопців оббігала, тих, хто знає. Де він іще може бути? Не знаєш?

— Не знаю.

Ходики показували дванадцяту годину. Як і досі, рівно й могутньо гув зюйд-вест. Я потай натягнув пальто і шапку.

На ґанку вітер ударив мене важко й пружно. Я грудьми майже ліг на тугі потоки повітря і пішов темними провулками до Милчиного будинку. Я не боявся ні темряви, ні злодіїв. Не боявся навіть того, що доведеться серед ночі стукати у двері чужого будинку і будити незнайомих людей. Вітер був такий, що видував усі страхи.

Ніч свистіла в тополях. Вона здавалася такою ж, як ота, коли загинув старий Біллі Бонс. Але зараз небезпека загрожувала не книжковому Біллі…

По-моєму, я дуже швидко дістався до Милчиного будинку. А може, так здалося: хвилини збігали стрімко, зі швидкістю вітру. У вікнах стояла темрява. Я деякий час боровся з вітром, що навалився на хвіртку з подвір'я і не давав відчинити її. Потім зловив миттєве затишшя і проскочив на подвір'я.

На ганку я вперше відчув острах. І тоді, щоб він не встиг вирости, я кілька разів ударив валянком у двері. Глухі удари м'яко відлупилися у будинку. Мені раптом дуже захотілося, щоб ніхто не відповів, не вийшов. Та поки я так думав, у віконці поруч з ґанком засвітилася жовта шпарина. Потім верескнули двері в коридорі і заспаний, хрипкий чоловічий голос сказав:

— Ну от… Кого там ще?

— Милку треба! — з відчайдушною рішучістю мовив я. Здається, мій голос також прозвучав сердито й хрипко.

Я чекав лайки і розпитувань, але почув, як двері зачинилися. Оце й усе. Ніхто, звісно, Милку не покличе.

Але шпарина у віконці не гасла. Потім знову завищали двері й спалахнуло світло в коридорі.

— Хто? — неголосно запитала Милка.

— Відчини.

Вона відчинила, вже не запитуючи. І сказала без здивування:

— А, Владик…

— Де Павлик? Знаєш?

— Ні, — квапливо відказала вона. — Ото чудний! Ну звідки ж я знаю? Нічого я не знаю.

— Він тобі нічого не говорив?

— Нічого.

Оце й усе. Запитувати більше було нічого. Милка стояла на порозі, переступаючи великими чоловічими валянками й притримуючи на грудях незастібнуте пальтечко.

— Гаразд, я пішов.

— Зачекай… А його вдома немає, так?

«От дурепа», — подумав я.

Вона гукнула знову:

— Владику! Ти не бійся… З ним нічого не станеться.

— Йди додому, — сказав я від хвіртки.

Тепер вітер бив у спину. Він доніс мене додому, мов пір'їнку. А на порозі, теж мов пір'їнку, мене підхопила мати і нагородила досить вагомим потиличником.

— Негідний хлопчисько!.. Ще й через тебе нерви псувати?! Мало нам одного. Де ти був?

— У дівчинки однієї… Про Павлика довідатися.

— У дівчинки… — сказала мати, відходячи. — Ну… довідався?

— Нічого вона не знає.

— Теж додумався! Сам уночі! Адже міг би й мене покликати!

Я мовчки роздягнувся і заліз під ковдру. «Мене покликати»! Чи чув хто, щоб капітани, вирушаючи на пошуки, брали з собою мам?

Я ліг, і одразу прийшла запізніла образа.

— На вулиці такий вітрюган, — уголос почав я, — така холоднеча, а вона б'ється! Битися легко…

— Мало тобі ще, — озвалася зі свого ліжка Тетяна.

Я згорнув у тугу муфту подушку, щоб шпурнути нею в улюблену сестрицю. Але тут навалилася втома, яка не залишила місця ні для образ, ні для тривоги. Я заснув, неначе провалився.

— На ранок я довідався, що Павлика досі немає.

— Швидше повертайся, — наказала мати. Думка про уроки здалася мені дикою. Але матері вона дикою не здалася, і мене прогнали в школу.

У школі ніхто не знав, що Павлик загубився. Тобто вчителі мабуть знали, але нам не говорили. Милку я не знайшов: певно, не прийшла.

Уроки тяглися нескінченно. Я списував з дошки приклади, писав у зошиті якісь слова, дивився у «Читанку», а думка була одна: «Павлик… Павлик… Павлик… Павлик… Павлик… Павлик…»

Може, він потрапив під машину? Але тоді ми б не вже знали. Може, його вбили грабіжники? Але навіщо його грабувати? Пальто геть у латках, валянки діряві. Може, його викрали шпигуни? Але для чого? Якби у нього батько був відомий командир… Але у нього ще до війни не було ніякого батька…

Уроки нарешті закінчилися. Не можна сказати, що я мчав додому стрілою. Я боявся довідатися, що ще нічого не відомо.

Павлик був удома.

Мати також була вдома, збиралася до редакції на нічне чергування. Вона розповіла, що Павлика приніс на руках похмурий залізничник. Він порадив тітці Ганні відшмагати свого непутящого сина. Тітка Ганна Павлика поки що не шмагала, бо у нього боліло розбите коліно. Вона тільки заплакала, наказала Павликові лежати й пішла на роботу.

З Павликом трапилося ось що. Вчора на вулиці він, як і я, побачив моряків. І пішов за ними. Моряки йшли на станцію. Там на далеких коліях стояв ешелон. Морський ешелон. На площадках товарних вагонів сиділи матроси з чорними автоматами. Перетинаючи стрілки, вискакуючи з-під вагонів, обминаючи шиплячі паровози, до теплушок бігли моряки. Уздовж ешелону пронісся брязкіт. Вагони рушили. Певно, Павлик вирішив: зараз або ніколи. Доля посилала йому щасливий випадок. За одну секунду він міг опинитися у світі чудових людей, чорних бушлатів, бойових автоматів. А далі — сталеві справжні кораблі, справжнє море, матроський комір і звання юнги… Він затис зубами ручку портфеля і стрибнув на підніжку…

Мабуть, це було так. Точно я не знаю. Говорити про це з Павликом не довелося.

Ешелон йшов без зупинок до ночі. Він поспішав на схід. На Далекий Схід.

Уночі на маленькій станції, коли за Павликом прийшли два міліціонери, він стрибнув із вагона, не встояв і, впавши, ударився коліном об рейку…

Ледве дослухавши матір, я кинувся до дверей.

— Не ходи, — суворо сказала мати. — Він зараз спить. — І додала напівголосно: — Фокусники…

Через півгодини гучно бахнуло у перегородку. То Павлик, викликаючи мене, кинув валянком у стінку…

Він сидів у ліжку, вкрившись до пояса ковдрою. Там, де у Павлика було коліно, руда ковдра стовбурчилася, ніби під нею лежав футбольний м'яч. Стільки бинтів намотали.

Я стояв і дивився на цю ковдряну пухлину. Павлик теж почав дивитися на неї: обом було ніяково.

— Болить? — запитав я.

— Зараз не болить. Учора дуже боліло.

— Як це ти стукнувся?

— Об рейку…

Ми замовкли. Нам вперше важко було розмовляти. Павлик нехотя запитав:

— Тобі, певно, все розповіли?

— Угу…

Я бачив: йому не хочеться розповідати. Кому приємно говорити про свою поразку?

— Тітка Ганна дуже плакала, — похмуро сказав я.

— Знаю… Хвилювалася.

— Думаєш, я не хвилювався? — сердито запитав я.

Павлик спокійно повторив:

— Я знаю. Але ж це недовго. Завтра б Милка все розповіла.

— Милка?!

Він навіть здригнувся.

— Милка? — перепитав я. — Вона знала?

— Ну… так, — кивнув Павлик. — Вона ж зі мною була. До самої станції, до вагона. А ти думав, я нікому не сказав?

Такий був вітер тієї ночі… Певно, раз на сто років буває такий вітер. З ніг збивав. А я йшов. Я йшов, щоб правду взнати, а вона…

— Чого ж вона мені набрехала? Я ж уночі спеціально ходив…

— Вона не винна. Я їй наказав два дні нікому не казати.

— І мені?

— Я їй просто сказав: «Нікому». Ну, Владику, ніколи ж було!

— «Ніколи»… — обурився я. — Їй, виходить, можна було знати, а мені не можна, так?

— Тобі ж краще. З тебе всі жили б вимотали: як, та що, та чи не знаєш… А так ти й справді нічого не знав.

— Думаєш, вибовкав би, так?

(Звісно, мовчати було б важко, бачачи, як побивається Павликова мати. Але ж він цього не знав. Як він смів у мені сумніватися?)

— Брешеш ти! — вигукнув я. — Ти навмисне наказав не говорити мені. Скажеш, не навмисне? Ну, дай «чесне морське».

Він мовчав.

— Я тобі завжди все говорив, — з гіркотою сказав я. — А ти…

— «Завжди»… Що ти мені говорив?

— Усе говорив! Як у струмок у яру провалився, казав! І як два патрони знайшов! І як у зошиті одиницю стер, і як…

Я раптом замовк. Так, я відкривав йому всі свої таємниці, але що то були за таємниці! Подумаєш, одиниця в зошиті…

Ну, а хіба я винен, що більшої таємниці у мене ніколи не було? Хіба я щось приховав би?

Ми читали одні й ті ж книжки — про людей, відвертих і надійних, як криця. Ми знали одні й ті ж закони вірності й честі. Знали, що в друзях не сумніваються, не брешуть, не зраджують їх. Він порушив закон.

— Зрадник, — сказав я. І це був кінець.

— Кого я зрадив? — запитав Павлик і, ворухнувши ногою, стиснув зуби. Напевно, від болю.

— Сам знаєш кого. Звичайно ж, не її, Милочку свою. Цілуйся тепер із нею, з нареченою…

— Заткни пельку, — значуще порадив Павлик. — Думаєш, як нога болить, то я не встану?

— Встань, — сказав я і відчув приплив ясної безстрашності. Образа затопила мене. — Ну, встань, я не побіжу. Не бійся, я маленький. Стукнути можна, скільки завгодно. Гадаєш, я тоді не скажу, що ти зрадник?

— Слізки вже капають, — похмуро кинув Павлик. — Рюмса. Правильно, що вона не сказала тобі.

Сльози ще не капали, але були вже близько. Щоб він не бачив їх, я пішов, зачинивши двері, які потім вже не відчиняв жодного разу.

ОДИН

Від того дня ми почали жити порізно.

Каравела більше не виходила в небезпечні плавання. Певно, назавжди вона залишилася в сумній болотяній лагуні. Обростали тягучими ліанами щогли, старілися вітрила. Киль укривався наростами з черепашок. Днище точили морські черви торадо.

Милка більше не приходила до Павлика. Може, він і з нею посварився?

Від нудьги я взявся за Милчину книжку і прочитав усю. «Дюймовочка» мені не сподобалася. А «Олов'яний солдатик» сподобався. Це була смілива казка, хоча й з сумним кінцем. Я читав її три рази. А «Дюймовочку» більше не читав — було чомусь сумно.

Іноді я думав про те, як усе по-дурному вийшло. Стільки було хорошого, а потім одна коротка розмова — і все. Хіба так буває, коли справжня дружба?

Та хіба ж була несправжня?

Часом здавалося мені, що нічого не трапилося. Особливо вечорами. Я чув крізь тонку стінку, як Павлик ходить по кімнаті, соває поліна біля грубки, шелестить сторінками книги, у такі хвилини я був майже впевнений, що все можна поправити. Треба пройти через кухню, тихо потягнути на себе двері. Вони прочиняться з жалібним рипінням. Павлик ступить крок з напівтемряви і тихо скаже: «Прийшов… Хочеш хлібця?»

Мабуть, так і треба було зробити. Треба було… А я сидів один у своїй кімнаті й гортав давно прочитані книжки. Якось Павлик підійшов до моїх дверей:

— Владьку…

— Що? — відгукнувся я, і серце у мене підстрибнуло.

— Та відчини.

— Навіщо? — заприндився я. Дурна впертість подолала миттєву радість.

— Просто так, — тихо сказав Павлик.

— «Просто так» робить дурак, — холодно одказав я.

Павлик помовчав. Тоді повільно запитав:

— Важко чи що, відчинити?

— Мені мати не дозволяє нікому відчиняти.

Павлик постояв ще і пішов до себе, шльопаючи по підлозі відірваною підошвою підшитого валянка. Потім я почув, як він одягнувся і пішов з дому.

Я все ще стояв і дивився на двері, які не відчинив. Вони були у жовтих лусочках фарби, що облупилася. По лусочках незграбно дріботів, поспішаючи вгору, маленький сірий павук.

Я повернувся в кімнату, ліг на ліжко і відвернувся до стіни. У будинку було тихо й порожньо.

… Через тиждень Павлик з матір'ю виїжджали. Не знаю точно, що сталося. Подруга тітки Ганни поступилася їм чи то назавжди, чи то тимчасово маленьким своїм будинком на сусідній вулиці, а сама кудись поїхала.

Я стояв, притиснувшись щокою до шибок, і дивився, як Павлик виїжджає.

День був теплий, але сірий і сумний. Низькорослий понурий кінь підтягнув до ґанку широкі сани. Круглі боки коня були вогкі. Шерсть на них злиплася у криві короткі бурульки.

Десь серед гілок виразно горлав горобець: «Чнф!.. Чиф!.. Чиф!..» Кінь пряв вухами. Йому, певно, не подобався цей набридлий галас. Мені він теж не подобався.

Ганна Василівна і Павлик виносили речі. Знайомі стільці з «півнячими» спинками, тумбочку з фарфоровою кулькою замість ручки, жовту етажерку. Під відкритим небом ці речі здавалися маленькими і якимись беззахисними. Стали добре видні їхні подряпини й латки.

Павлик виніс одновухого ведмедя. Він поставив його на потерту валізу. Проте валіза лежала криво, і ведмідь повільно поїхав з жовтої клейончатої спинки. Павлик знову взяв його на руки і сам умостився на валізі, вчепившись ліктем за ніжку перекинутого столу.

Я квапливо відійшов у глиб кімнати: здавалося, що Павлик зараз обов'язково гляне на моє вікно. Він не глянув. Сидів і дивився на свого ведмедя, ніби вперше побачив. Мабуть, навмисне. Ну й нехай!

Ганна Василівна теж сіла в сани. Речей набралося небагато, їй вистачило місця. А візник не сів. Він смикнув коня за повід і повів з двору. Сани окреслили на вогкому снігу широке півколо і поповзли у відчинені ворота. Павлик затис ведмедя між коліньми і тепер тримався за ніжку столу обома руками. Він сидів зіщулившись, і я не бачив його обличчя. Бачив тільки сіру вушанку з розпущеними зав'язками. Потім сани сховалися за розчиненою половинкою воріт.

«Чиф!.. — репетував безглуздий горобець. — Чиф!..»

— Дурень, — сказав я йому. Щоб не заревіти.

Потяглися одноманітні, сірі дні.

Не можна сказати, що мене весь час гриз сум. Ні. Адже треба було і до школи ходити, і домашні завдання готувати. Треба було і в яр збігати, де, як і досі, каталися з крутих схилів хлопці. Погода стояла незрозуміла: не весна й не зима. Але сніг ще тримався. Я приходив додому в сутінках, промоклий, із грудочками снігу у валянках. Втомлений і тому сердитий. Роздягався, не відповідаючи на Тетянині докори. Потім сідав на ліжко обличчям до стіни і влаштовував для себе «кіно»: намагався так скласти пальці, щоб тінь від них була схожа на якогось звіра. Я добре вмів показувати «орла», «зайця», «собаку», «слона», але одні й ті ж фігури швидко набридали. Я починав вигадувати нові. Не дуже весела була ця гра, але все-таки…

Тетяну дратувало моє мовчання. Вона не витримувала:

— Ну що за людина! Сопе, мовчить увесь вечір! Якісь дулі показує! Дивитися нудно…

Коли ми були самі, я відповідав, не обертаючись:

— Не дивись.

Коли вдома була мати, я з сльозами в голосі вимагав справедливості:

— Мамо, ну чого вона прискіпується!

Мати заступалася:

— Не чіпай ти його…

— Дивитися нудно, — повторювала Тетяна.

Розізлившись, я показував їй справжню дулю. Одного разу я чув, як мати Тетяні сказала:

— Невже не розумієш? Нудьгує він один. Раніше ж як добре було…

Потім вона запитала мене:

— А чому Павлик жодного разу не прийшов? Адже він недалеко живе.

Коли б вона знала! Але вона не знала нічого. Не тому, що я звик приховувати. Просто я відчував, що мати тут не зарадить.

Павлика я бачив у школі щодня. Здалеку бачив. І він мене помічав, звичайно, та не підійшов жодного разу. Ну, і я не підходив. Просто я був переконаний, що старого не повернеш, коли затріщала і пішла на дно наша Каравела. Розкололася дружба. І Павлик, певно, вирішив так само.

«Кіно» на стіні мені швидко набридло, і я придумав іншу гру.

Інколи мати приносила з базару кульки з кедровими горіхами. Ух, і любив же я їх! Лущив я їх краще за всіх, як білка. Я не жував по одному зернятку, а збирав цілу жменю і потім уже спроваджував у рот. І все-таки я зрозумів нарешті, що найцінніше в горіхах не ядра, а шкаралупа. Адже кожна шкаралупка — кораблик.

Я наливав воду в синю пластмасову тарілку, вишиковував уздовж напівкруглих берегів горіхові ескадри. Вони готувалися до сутички, потім сходилися у бою. Йшли на таран, на абордаж… Наповнившись водою, шкаралупки йшли на дно, як справжні кораблі.

Тиха була ця гра. Якщо збоку дивитися, то, може, й нудна. Але я не нудьгував. Тут вимагалося мистецтво, майже як у шахах. Треба було знати, коли йти в обхід, коли кидатися в атаку, коли відкривати вогонь чи йти під укриття мису Чайна Ложка.

Було у цій грі відлуння наших з Павликом корабельних вечорів. Слабке відлуння…

Найбільше мені подобалися шкаралупки сухих горіхів. Тонка шкірка порожніх зерняток зсихалася і стирчала з шкаралупи довгими стерженьками. Наче щогли. Такі кораблики зі щоглами я ставив на чолі ескадр і з'єднань.

Мати іноді мовчки дивилася, як я сірником пересуваю у синій тарілці бойові кораблі. Я відчував, що вона дивиться, але не озирався. Мені здавалося, що матері чомусь сумно.

Тільки одного разу вона сказала:

— Капітане ти мій… От знайти б тобі волоський горіх. З нього б вийшов корабель…

— Який такий волоський? Волосяний?

— Та ні. Просто така назва. Це великі горіхи, ось такі. — Мати склала у кружечок пальці.

Я не повірив. Не буває таких горіхів. Мати посміхнулася:

— Ти забув. Коли ти був маленький, у нас такі горіхи висіли на ялинці.

Ну, якщо коли маленький, тоді інша справа. Маленьким я був до війни.

Тоді, кажуть, не було хлібних карток, був удома батько, а в магазинах продавалися справжні альбоми для малювання.

Мені розхотілося грати. Я сів до вікна. Того вечора не були чомусь зачинені віконниці. Я побачив темно-зелене небо, засніжені гілки й маленький жовтий місяць. Він сидів на шпаківні, як хлопчик, що забрався на дах. Я відсунувся. Місяць стрибнув зі шпаківні й повиснув серед дрібних зірок, трохи перекинувшись на спину. Він був схожий на половинку позолоченого волоського горіха. Я згадав такі горіхи, вкриті золотавим пилом. Серед густої темної хвої вони оберталися на довгих нитках. По них стрибали крихітні зайчики від жовтих свічок.

Свічки тихо шепотіли. Блищали кулі. Пахло святом і казкою.

Мені б один такий горіх з того казкового життя, коли я був маленький. Навіть не горіх, а шкаралупу. Я змайстрував би з нього флагмана для своєї ескадри, крутобоку безстрашну каравелу…

ЦУНАМІ

Через тиждень у Павликовій кімнаті оселилася інша сім'я: сутулий токар з номерного заводу дядько Гліб, який завжди кашляв, його дружина тітка Ага, товста продавщиця з якогось магазину, і син Борис, на прізвисько Ніздря.

Ніздря був гад. У школі він відбирав у малюків мізерні сніданки, продавав поштучно старшокласникам самокрутки, хвалився новими хромовими чобітьми й огидно ревів, коли його зачиняли після уроків у порожньому спортзалі.

Тітка Ага була йому мачуха, але ніколи не кривдила, заступалася перед батьком.

Вона носила Борисові шоколад і махорку, а він спекулював цим товаром у школі.

Мене Ніздря не злюбив від першого дня.

Ми «познайомилися», коли він, тільки-но приїхавши, сидів на лавочці біля ґанку, а я повертався зі школи.

— Гей ти, фраєр, — ліниво гукнув він. — Куди прешся?

Я з цікавістю, але без побоювання глянув на білявого хлопчака з лінивим обличчям і безбарвними віями. Потім упевненим голосом поставив до його відома, що тут живу.

— Живеш? — холодно здивувався він. — Жив ти тут, це точно. А зараз твоє життьо закінчилося. Капут.

Спокійному життю справді прийшов «капут». Потиличники, щиглі, грудки снігу за коміром «прикрашали» мої дні так, що й світу не бачив. Не було спокою навіть удома. Ніздря прокопав у тонкій перегородці дірку й обстрілював мене з рогатки дротяними скобками. Він примудрявся влучати по вухах, і біль був жахливий.

Вчився тепер Ніздря у нашій школі, в п'ятому класі. На перервах він мене не чіпав, але дорога до школи й назад стала для мене тортурами. Вона була виповнена страхом перед новими Борисовими знущаннями.

Проте бували й у Ніздрі чорні часи. Інколи вечорами дядько Гліб лупцював його ременем за двійки, куріння та інші гріхи. Я занурювався у подушку й затискав вуха, щоб не чути звуків розправи, але це не допомагало. Ніздря пронизливо верещав.

Наступного дня Ніздря бував злим, як сто голодних дияволів. Він ненавидів мене за те, що я знав про його приниження. Він думав, що я радію з його біди.

Особливо зненавидів він мене відтоді, як я забрав карту. Нашу з Павликом карту. Павлик не забрав її, залишив у порожній кімнаті. Якось у коридорі я побачив, як тітка Ага носить у комірку валізи й кошики. Дядько Гліб і Ніздря допомагали їй: теж носили якийсь мотлох. Отут я й побачив карту. Ніздря волочив її, згорнуту, по підлозі.

— Це наша! — крикнув я з несподіваною люттю. — Куди тягнеш, злодюго?!

Ніздря повільно обернув до мене своє риб'яче обличчя. Сказав пошепки:

— Іди звідсіля… знаєш куди?

Нікуди я не пішов. Намертво вчепився в карту й рвонув до себе.

— Що за галас? — запитав дядько Гліб.

Відчуваючи, що розревуся, я заговорив квапливо й злостиво:

— Це наша! Ми з Павликом гралися! Він мені залишив, а не вам! Не маєте права! Все одно моя…

— Віддай, — сказав Борисові дядько Гліб.

Ніздря випустив карту, і я полетів з нею спиною вперед до дверей. Тітка Ага репетувала услід:

— А злодюгою нічого лаятися! Ти бачив, як він краде? Бачив, га? Інтелігенція вошива!

Карту я повісив на стінку, яка відокремлювала нашу кімнату від Борисової. Я вбивав цвяхи, мстиво грюкаючи молотком по хитких дошках. Карта закрила дірки, які Ніздря проколупав для обстрілу. Але він згодом усе-таки прокрутив одну в карті — в західному узбережжі Австралії.

Борис спекулював не тільки в школі. Бачили його не раз і на барахольному базарі — товкучці. А якось я зустрів його біля кас кінотеатру.

Ми обидва прийшли туди після уроків. Я — щоб узяти квиток на картину «Чарівне зернятко». Ніздря — у своїх справах.

Віконця кас були на вулиці. Квитків не було, але неподалік штовхалися і галасували хлопці. Знайомі, з нашої школи, й чужі.

— Волоські горіхи дають! — збуджено сповістив мені другокласник Володя Одинцов.

«Волоські» горіхи «давав» Ніздря. По три карбованці за штуку. Покупців вистачало. Все одно квитків не було, і хлопці, не роздумуючи, віддавали зіжмакані трояки за небачене диво. А хіба не диво? Багато хто про такі горіхи й не чув. Величезні, жовті, вони дерев'яно постукували у Борисових долонях.

— Ану налітай! Потім пожалкуєте! У матері таких не допроситесь!

Я проштовхався до Ніздрі. Я боявся, що він і тут не забуде про свою ворожнечу, але не витерпів. Пам'ятав про «горіхового флагмана».

Ніздря виду не подав, що знає мене. Сунув за пазуху гроші, простягнув горіх і знову заклично заголосив.

Горіх був горбкуватий, слизький і холодний. Я розбив його уламком цеглини на тротуарі. Не дуже вдало розбив: одна половинка шкаралупи тріснула. Але друга була зовсім хорошою. Я вийняв з неї ядро. Точніше, це було не ядро, а темні трухляві крихти. Гіркі.

Я знову проштовхався до Ніздрі:

— Борисе! Він же гнилий!

Ніздря зиркнув на мене з ненавистю. Промовив самими губами:

— Пішов…

І я пішов. Що я міг вдіяти? Байдуже. Зрештою, головне те, що шкаралупа була підходяща.

Додому я вирішив не йти: боявся, що Тетяна вже повернулася з технікуму й засадить мене за уроки. Я вирушив на шкільне подвір'я. Там, за дровітнею, був мені відомий потаємний куточок.

У кишенях і портфелі знайшлося все, що необхідне для будівництва: недопалок свічки, нитки, сірники.

Я розжував парафін і білою м'якоттю заповнив трюм майбутньої каравели. Потім устромив у парафін два сірники — щогли, закріпив на носі сірниковий бушприт. Напнув клітчасті паперові вітрила й довго вовтузився, натягуючи нитяні штаги і ванти.

А потім вийшов на вулицю і пустив легеньку крутобоку каравелу в синій розлив вуличної весняної води.

Каравела не встигла відійти від берега: я помітив Ніздрю. Він крокував у мій бік. Я квапливо сховав кораблик у портфель, але сам зникнути вже не встиг.

Ніздря притис мене до хиткого парканчика й ліниво проговорив:

— До матінки додому захотів змитися? Дулю тобі. Від мене не втечеш.

Для початку він смикнув мене до себе, стукнув долонею по шапці й знову притис до рипучих дощок. Повільно прошепотів:

— Стій. Бо гірше буде.

Цей страшний шепіт мене завжди ніби заворожував. Я стояв, притиснутий тужним страхом і безпорадністю. Ніздря акуратно поставив свій розбухлий портфель на просохлий п'ятачок біля телеграфного стовпа. Потім із брудного снігу почав ліпити щільну кулю. Я пригнічено спостерігав за його роботою. Руки у Ніздрі були худі, вкриті якимсь сірим, незмивним брудом, з чорними смужками нігтів. На кісточках пальців сиділи чорнильні плями. На тильному боці лівої кисті, біля великого пальця, був намальований чорнилом кривий якір. Поки Ніздря м'яв сніг, якір то звужувався, то розтягувався.

Скоро кулька була готова. Зігнутим вказівним пальцем Ніздря спробував відтягти комір мого пальтечка, але там була міцна застібка з гачком.

— Ану, ти, мамина радість… давай розстібай, — наказав він з холодною діловитістю ката. — Бачиш, у мене руки зайняті.

Він присунувся впритул. Я близько побачив його обличчя з дивовижно чистою, якоюсь неживою шкірою, безбарвні очі з почервонілими повіками й гнилі зуби. Миттєва ненависть подолала страх, і я затопив мокрою рукавичкою по відразливій пиці.

Напевно, удар був дуже слабий. Ніздря навіть не хитнувся. Секунди дві він здивовано закліпав очима, а потім по його обличчю розповзлася посмішка. Вдоволена посмішка людини, яка домоглася, чого хотіла. Ще б пак! Тепер він міг зробити зі мною все, що завгодно! Був привід.

— Пташенятко ти моє, — заговорив Ніздря з ласкавим докором. — Знаєш, що я зараз з тобою зроблю?

Я не знав, але здогадувався: зробить щось жахливе. Пам'ятаю, що стало боляче хребту — так я притиснувся до паркана. Ніздря почав простягати до мого обличчя розчепірену долоню. Потім рот його округлився, рука зупинилася, і він осів до моїх ніг.

Тоді я побачив Павлика.

Мабуть, він непомітно підійшов збоку і різким ударом «під дих» посадив мого ворога на тротуар.

Ніздря намагався дихнути і плямкав губами. Павлик, не дивлячись на мене, підняв його за комір і за штани, а тоді дужим воротарським ударом відкинув у сіре місиво талого снігу. Саме так він вибивав із воріт на шкільному подвір'ї круглу обмерзлу «м'япу». Мабуть, мені здалося, але тоді я був упевнений, що Ніздря кілька метрів летів у повітрі.

З подивом, ще не встигнувши зрадіти, я спостерігав, як розсипається на порох могутність мого мучителя. Павлик, провалюючись у сніг черевиками, підійшов до Ніздрі і завдав по-справжньому нищівного удару. Ніздря, задерши підборіддя, устромився потилицею в снігову кашу. Павлик знову рвонув його і виволік на тротуар. Там він сказав Ніздрі кілька слів, з яких «фашист» і «шакал» були найлагіднішимн. Ніздря сидів, упираючись брудними долонями в дошки, і скиглив.

— Щезни, — наказав Павлик.

Ніздря підвівся і пошкандибав назад, до школи, погрожуючи привести друзів і вчинити жахливу розправу. Портфель залишився біля стовпа. Ударом ноги Павлик відправив його услід хазяїнові. Портфель шльопнувся на тротуар, як величезна жаба. Кришка відскочила. Викотилися на світ дві чорні печені картоплини і пачка махорки. Махорка впала в калюжу і попливла розмокати…

Що я відчував? Ворухнувся раптом незрозумілий жаль до побитого ворога, особливо коли побачив дві його картоплини. Але радість була сильніша. Я раптом одразу помітив, який барвистий навколо день. Сонце блищало на світло-зеленій корі тополиних гілок. Тротуари були жовті від яскравого світла, а тіні на них — фіолетові. А калюжі були такі сині, що навіть не знаю, з чим їх порівняти.

А Павлик? Він струшував з колін снігові крихти й на мене це дивився. Мені теж було ніяково. Що тепер робити? Миритися? А як?

А може, Павлик затіяв бійку не через мене? Може, у нього з Ніздрею були свої рахунки?

Понад усе я боявся, що Павлик піде. Повернеться зараз і піде собі, ніби мене й немає. Він умів так піти — незалежний, прямий, спокійний… Підійти до нього сам я теж не наважувався. Підійдеш, а він не гляне…

Я відійшов на кілька кроків, сів навпочіпки край калюжі й дістав з портфеля кораблик. Він застрибав по маленьких хвилях на краєчку синьої води, зробив невелике півколо і бадьоро побіг на середину калюжі, яка розлилася від тротуару до тротуару.

Поряд зі мною лягла на воду тінь, і я почув Павликів голос:

— Щогли трохи неправильні. Треба вищі.

— Поспішав, — хрипкувато проказав я, не відводячи очей від каравели. Я ладен був погодитися з чим завгодно, аби тільки Павлик не пішов.

— Ти перероби, — порадив Павлик. — Вона швидше бігатиме.

Я кивнув.

Кораблик метрів за три від берега увіткнувся бушпритом у пом’яту бляшанку з-під американської тушонки. Жовтий бік її відсвічував яскравим золотом, а на ньому, як зловісний знак небезпеки, чорніла літера «U».

— Ось… — сказав я. — Як тепер переробити? Його не дістанеш… — А сам подумав: «Ну, будь ласка, не йди!».

— Дістанемо, — озвався Павлик. — Зараз палку добудемо якусь…

Але добувати палку не довелося. За поворотом верескливо завив мотор, і вихопилася з-за рогу півторатонка. Це був хвацький грузовичок, заляпаний грязюкою по саме скло. Водій вирішив з розгону проскочити величезну, на півквартала, калюжу. З усього ходу розітнув колесами воду.

— Цунамі! — крикнув Павлик незрозуміле слово.

По тротуару застукотіли навколо нас брудні краплі. Гребінь скаламученої води відірвав горіхову каравелу від бляшанки й виніс до наших ніг. Поклав на борт. Але вона, кругла, маленька, вперто, як іван-покиван, піднялася, похиталася і стала прямо.

Павлик засміявся, обернув до мене забризкане обличчя:

— Ух, який ти розмальований!

— А сам!

Він підняв кораблик і простягнув мені:

— Ходімо до нас, вмиєшся. Бо Тетяна тебе гризтиме.

— Ходімо, — квапливо сказав я. — А що таке цунамі?

— Велика хвиля. Коли на дні моря землетрус чи вулкан, вона котить на берег і все руйнує. Кораблі викидає, міста змиває.

— А-а… — сказав я.

Павлик був поруч. Ніякі цунамі не страшні. Він сам сьогодні впав на Ніздрю, як цунамі.

Павлик жив тепер за п'ять кварталів від нас, у крихітному будиночку, що стояв у глибині подвір'я. Всередині все було, як колись: ті ж стільці з півнями, наша тумбочка, ведмедик на комоді. Тільки замість круглої грубки в кутку біліла плитка з вузькими дверцятами.

На цю плитку, ще не охололу з ранку, Павлик поставив мої розмоклі черевики. Я спостерігав з деякою тривогою: пам'ятав, як він спалив свої валянки. Черевики у мене були нові: мати напередодні одержала їх по ордеру.

Павлик присунув сковорідку з макаронами. Чиркнув по макаронах, що злиплися, ножем — пополам. Потім, діловито працюючи виделкою, запитав:

— А чого цей гад до тебе чіпляється?

— Ніздря? Не знаю. Він давно… Він, мабуть, через карту…

І я розповів, як відстоював нашу карту.

— Ти її принеси завтра. Гаразд? — раптом тихо попросив Павлик.

— Завтра?

— Еге ж… Хіба ти ввечері не прийдеш? Завтра ж саме неділя…

Я? Я, звичайно, прийду! Я прилечу! З картою? Значить, Павлик хоче, щоб усе було, як колись? Невже можна зробити все, як колись? Певно, можна… Звичайно, можна, якщо Павлик сказав.

— А сьогодні не можна?

Павлик зітхнув:

— Сьогодні у мами на роботі буду весь вечір. Примушує при ній уроки робити. Лається…

Я почав натягувати ще вогкі, але теплі черевики. Потім напівзапитально сказав:

— До завтра?

Чи не роздумав Павлик?

— Ти ж гляди неодмінно приходь, — ніяково попросив він. — А якщо Ніздря ще поткнеться… А чому ти Диркнабові не сказав, що він до тебе чіпляється?

— Диркнабові?

— Авжеж! Він цього Ніздрю терпіти не може. Він за тебе йому макітру одірвав би.

— Я… не знав… Павлику, а чому його так називають — Диркнаб?

— Не знаю. Знав, та забув.

Я пішов. Я був уже за хвірткою, коли Павлик гукнув мене:

— Владику! Зачекай!

— Що?

— Я знаю. Згадав. Його так вже давно прозвали. Він тоді хвалився, що знає, як по-німецькому «хлопчик». Ну, почув десь. А хлопчик по-німецьки — «дер кнабе». Ну, от його так і почали дражнити. А потім переробилося на Диркнаба… Ну, ти гляди ж приходь.

Я кивнув. Я знав, навіщо він мене наздогнав. Плювати йому було на Диркнаба. Він хотів переконатися, що я неодмінно прийду.

ВЕЧІР

Я повернувся додому. Дужа, стримана радість рухала мною, як тута пружина. Сонце зробилося яскраве, ніби йому вдвоє збільшили напругу. Воно подрібнювало у склянках сліпучі іскри й урочисто палало на мідному череві нашого самовара. Самовар, здавалося, навіть помолодшав від цього блиску. Годинник цокав весело й часто. Певно, квапився підігнати час до завтрашнього дня.

Я розпакував каструлю з вареною картоплею, закутану у стару ватянку, потім у сінях відшукав банку зі своєю порцією молока. Молоко було крижане, над картоплею здіймалася хмара гарячої пари. Обід вийшов царський.

Потім я добросовісно витер клейонку й розклав зошити. Вправа з письма була величезна: вісім рядків. Учора мене охопила б глибока нудьга від такого завдання. А зараз я написав вправу, посміхаючись і навіть трошки знущаючись з підручника: «Подумаєш, налякав!» Задачка й чотири стовпчики прикладів розв'язалися самі по собі. Вірша про весну не довелося навіть учити: він запам'ятався з першого разу.

Я закінчив готувати уроки й трохи злякався. Куди подіти час? День був іще в розпалі. Йти на вулицю не хотілося. Не тому, що боявся зустріти Ніздрю. Тепер я його вже ні крапелиночки не боявся. Але мені здавалося, що на вулиці, серед сонця, серед веселого галасу горобців і синього блиску калюж, моя радість від зустрічі з Павликом може потьмяніти і розвіятися. Щасливе очікування завтрашнього вечора я боявся розгубити серед вуличних ігор і турбот.

На щастя, згадав я, як Антоніна Петрівна говорила, що на першотравневому ранку хлопчики з нашого класу зображуватимуть червоних кіннотників. До Першого травня було ще дуже далеко, проте я відшукав кілька старих газет І почав клеїти червоноармійський шолом. Клеїв я неквапно, міцно, у кілька шарів, змазуючи аркуші вареною картоплею. Коли діло було зроблено, я витяг коробочку з протертими наскрізь цеглинками фарб. Треба було пофарбувати шолом у зелений колір.

І раптом я помітив, що вже не розрізняю фарб. День згасав, і в кімнату повзли сірі сутінки. Цеглинки в коробочці здавалися однаково темними і безбарвними.

Я запалив лампочку і при жовтому її світлі розвів у блюдечку зелену акварель. Пофарбований шолом мені дуже сподобався. Правда, газетні букви проступали крізь фарбу, зате я пришив над козирком голубу клейончату зірку (довелося відрізати напіввідірваний ріжок столової клейонки). Я знав, що зірки на шоломах наших кавалеристів були голубими.

Робота була закінчена. Я втомлено потягнувся і з деяким занепокоєнням оглянув кімнату: скрізь шматки газети, на підлозі розчавлена картоплина, на столі зелені калюжки. Поки ніхто не прийшов, треба було прибрати. І тільки тоді я зміркував, що прийти вже давно час. І матері, і Тані. За вікнами стояла майже цілковита темрява, стрілки ходиків підповзали до восьми. Дім виповнювала тиша, що складалася з цокання годинника й мишиної шамотні. Здається, я знову одержу прочухана.

І уявіть собі, вперше в житті я не злякався. Подумаєш, лихо! Заберуся на ліжко і знову читатиму казку про стійкого олов'яного солдатика. Чи краще про Дюймовочку. Тепер уже можна її читати без суму. Так я й зробив: прибрав сміття, зачинив двері, взяв книжку і з ногами заліз під ковдру.

Я встиг тільки прочитати, як слизька жаба потягла Дюймовочку у своє болотяне гніздо. У двері постукали. Затарабанили. Я зраділо підхопився. Певна річ, добре читати в тиші казки, та краще, коли ти в хаті не один. Нехай це буде навіть Ніздря. Він, звісно, гад, але все-таки не так сумно тобі, коли за стінкою є хтось живий. А якщо знову чіплятиметься… Ну, нехай спробує!

Я насунув шолом, що ще не просох, сунув ноги в черевики і, не одягнувшись, вискочив у сіни.

— Хто?

— Ой Владику, відчиняй швидше!

Милка? А їй що тут треба? Я скинув гак.

При світлі коридорної лампочки Милка у зсунутому капорі здавалася блідою і переляканою.

— Біжи до Павлика! Він кличе. Та швидше, бо поїде! Та одягнися ти, дурню! Швидше, тобі кажуть!

Звичайно, я нічого-нічого не зрозумів. Одне лише збагнув: бігти треба з усіх сил. Інакше Павлика не побачу зовсім. Ніколи.

«Куди, навіщо він хоче їхати? Чому він удень нічого не сказав? Може, Милка бреше?

— Може, ти все переплутала, Милко?

— Та мерщій ти, тюлень!

І зовсім вона не бреше. Вона прийшла, а він сидить на валізі і не хоче на вокзал їхати, поки на стару квартиру не збігає з Владиком попрощатися! А їх уже вантажна машина чекає. Суцільний галас і сльози.

Що? Чому так одразу? Та звідки вона знає? І зовсім не одразу. Просто Ганна Василівна Павликові не казала, бо лиха на нього була. Він увесь час з нею лаявся останні дні.

Куди їдуть? Здається, в Новосибірськ. Там брат Павликового батька живе, поранений, після фронту. Речі? Які у них речі? Подумаєш, меблі! Залишили. Може, потім заберуть…

— Комір застібни! А шапка?

— Наплювати!

Шапка! Чи не все одно…

Я мчав по синіх сутінкових вулицях і бачив, як туманний місяць, схожий на жменьку срібного пилу, летить поперед мене серед голих чорних гілок. І чув, як стукають по дошках підошви. Чув немов збоку: ніби хтось інший в нових черевиках, Що не гнуться, біжить безлюдними тротуарами. Щось гучно тріпотіло й ляпало над головою. Я не одразу зрозумів, що це рвуться від зустрічного вітру крила паперової будьонівки. Потім я вдарив плечем відсирілу хвіртку, і вона важко прочинилася.

Над ґанком горіла дуже яскрава лампочка, але дім був темний і глухий. У зачинених віконницях не світилася жодна шпаринка.

Ні на що добре не сподіваючись, я зійшов на ґанок (тек-тек, — бацали по сходах підошви). Постукав. Стукіт розтанув в порожнечі залишеного будинку. Я схлипнув, повернувся спиною і вдарив у двері каблуком. Від струсу замиготіла наді мною лампочка. Вона миготіла довго й невпевнено, ніби роздумуючи: горіти чи згаснути. Потім вирішила все-таки нести службу до кінця.

До нижньої сходинки ґанку підступала широка калюжа. Вода здавалася чорною і маслянистою. Через калюжу була перекинута дошка. А я й не помітив, як проскочив по ній сюди. Неподалік від дошки застиг на гладіні води крихітний двощогловий кораблик з розмоклими вітрилами. Я впізнав свою каравелу, хоча щогли були інші — вищі й акуратніші.

Більше я не стукав. Спустився з ґанку і пішов по дошці через калюжу. Дошка увігнулася, шльопнула по воді, і кораблик зраділо підстрибнув на коротеньких хвилях. Він квапливо закивав мені щоглами. А я пройшов повз нього зі своїм горем і образою.

Я майже дійшов до хвіртки, не думаючи про кораблик, але зорова пам'ять чіпко тримала його: як він, бідолаха, стрибає на гребінцях і погойдує щоглами-скіпочками… Гострий жаль до крихітки-каравели, покинутої капітанами, поштовхом зупинив мене за півкроку од хвіртки. Я коротко зітхнув і кинувся назад. Знову дошка шльопнула по калюжі, і відображення лампочки розкидало по чорній воді золоті зигзаги. Обережно, щоб не зім'яти намоклий фор-марсель, я притягнув до себе кораблик за верхівку щогли…

Потім я ніс його в долонях, як змерзле котеня, і говорив смішні ласкаві слова.

Хотілося плакати, але плакати було марно. Поїзд з Павликом не дасть задній хід і не повернеться на нашу станцію.

З цією думкою я раптом зрозумів одну просту річ: будь-яка казка, будь-яка гра, будь-які хороші вечори обов'язково закінчуються. Пам'ятаєте, літнього вечора кличуть вас з ганку, а ви просите: «Ну, ще п'ять хвилинок!» Але п'ять хвилинок, минають, як одна, і все одно час додому, з-під зірок, з веселої країни ігор — у нудні кімнати. І, засинаючи, ви знаєте, що такого вечора більше не буде. Будуть інші — хороші і погані, але такого не буде ніколи.

І вечори з Каравелою теж закінчилися. Добре, що хоч згадати про них можна без гіркоти. А коли б ми не встигли? Якби ми сьогодні вдень не зустрілися? Я навіть зупинився на мить від запізнілого страху…

Вдома я опустив до столу лампочку. Потім на стосі книг прилаштував поряд із нею каравелу — сушитися. Тінь її виросла і лягла на білу віконну завісу.

Це була стрімка тінь корабля, який не збирався віддавати якір. Він не прибрав жодного вітрила, він був у дорозі.

І тоді я подумав, що неправда, ніщо не закінчилося. Ні вітрила, ні таємниці, ні сині вітри. Все ще буде не раз. По-справжньому, А був тільки початок,

Тінь Каравели ожила й тихо хитнулася. Це хитнулася завіса. За вікном починав зітхати і важко розхитуватися вологий вітер. Піднявся і гуркнув на даху відірваний залізний лист. З шумом покотився з дровітні порожній фанерний ящик… Вітер обіцяв теплі, проте не сонячні дні, коли повітря стає щільне, як волога вата. Але я згадав, що називається цей вітер пів-денно-західним циклоном і приходить він з південних узбереж, де таємниче блимають маяки і оброслі черепашками кораблі ласкаво труться бортами об скрипуче дерево причалів.

Усе довкола знову стало синім і білим, манливим…