Тінь Каравели

ЧОРНІ КОНІ

Більше від усіх казок я любив «Сивку-Бурку». А в ній найдужче мені подобалися головні слова: «Сивка-Бурка, віща Каурка, стань переді мною, як лист перед травою!»

Коли бідолашному Іванові загрожували всілякі лиха, я завчасу з тамованою радістю шепотів його ворогам: «Ну, начувайтесь, голубчики…» Знав я, що зараз вийде Іван у чисте поле, на високий трав'янистий пагорб, свисне в чотири пальці, покличе вірного коня:

Ці слова були як пароль. Як початок пісні, як сигнал тривоги, який скликає друзів.

Потім я часто чув від різних людей, ніби їм незрозуміло: чому «як лист перед травою»? Що це значить? Я дивувався. Ніколи мені це не здавалося незрозумілим. Цілком ясно уявляв я собі нічне поле під чорним небом з великими білими зірками, яскраву траву, ніби підсвічену зсередини. Вона закінчувалася біля вибитого копитами глинистого майданчика. І там, біля краю, раптом, як за таємним сигналом, пробивав глиняну кірку і стрімко розвертався з спіралі високий пружний лист. Тонкий і довгий, ніби лезо меча. Трави коливалися і шовковисто стелилися під нічним вітром, а лист стояв суворо й прямо (а з темряви, від горизонту, з наростаючим тупотом мчав ще невидимий кінь). Що тут було незрозумілого?

Ні, я все розумів. Певно, тому, що дуже любив траву. В середині зими, коли крокви нашого флігеля потріскували від снігового вантажу, мені снилася казкова круча, заросла коноплями і полином, бузкове небо й щербатий місяць над дахами Зарічної слободи. По крутій стежинці серед лоскотливих стеблин і листя я біг до води, стрибав з приступки на приступку. Темні волоті високих рослин пролітали біля щік. У повітрі стояв запах мокрого річкового піску і трав.

Посеред ночі я прокидався від пекучого суму за літом, за шелестом трави і теплим вітром, який пахне вологим листям тополь. За вікнами, як змерзла кішка, шкреблася поземка. Мені хотілося плакати, але це було марно: зимові місяці попереду здавалися нескінченними, як ті десять років, які я прожив на світі.

Але якось серед зими я побачив свіжу зелень.

У палісаднику поряд із нашим флігелем я влаштовував собі сніговий бліндаж. Дерев'яна лопата була вдвічі вища за мене. Держално чіплялося за кущі, і сухий, сипучий сніг падав мені за комір. За коміром він противно танув, і колючий шарф муляв.

Возитися з бліндажем не дуже хотілося. Та ще менше хотілося йти додому, бо одразу засадять за уроки. Правда, сестра Тетяна зараз жила не з нами: вона вийшла заміж за льотчика і поїхала. у Ростов. Але мати стежила за моїм навчанням так само прискіпливо, як Тетяна…

Я вирізав у сніговій товщі квадратну яму, оточив її бруствером і почав розчищати дно. І от разом з сніговими крихтами лопата винесла на світ чорні грудочки мерзлої землі.

Я так давно не бачив звичайної чорної землі! Опустився на коліна й рукавичками розмів на дні кружечок завбільшки з блюдце. Відкрився п'ятачок чорнозему з мертвими бурими стеблинками і склянкою від пляшки. Поряд із склянкою лежала земляна грудка. Я дав їй щигля. Грудка відскочила. І на її місці, пружно розгинаючись, піднявся мені назустріч яскраво-зелений листочок.

Крихітна зелена стрілочка!

Я приголомшено дивився на це диво.

Відкриття порадувало мене і в той же час якось пригнітило своєю незвичайністю. Тоненький листочок був таким беззахисним серед снігових нагромаджень… Майже не думаючи, подихав я в рукавичку і накрив нею листочок. Потім, задкуючи, вибрався з палісадника й побіг до матері.

Мати була не в дусі. Вона намагалася заштовхати на місце цеглину, що випала з нашої старої грубки. Зловредна цеглина відчайдушно опиралася. Вона ловко вивернулася, впала на залізний приступок і на зло матері розкололася. Мати плюнула…

— Там у палісаднику травинка… — винувато почав я, дивлячись на цегляні половинки.

— Що? — озвалася мати. — Про що ти?

Вона намагалася не перенести досаду з цеглини на мене, але це було важко.

— Ти б краще про уроки згадав, — сказала мати. — Довчився до третього класу, а таблицю множення досі не знаєш.

— Там зовсім зелена травинка, — пригнічено повторив я. Було ясно, що моє відкриття не має для матері ніякого значення.

Але вона все-таки зрозуміла. Запитала:

— Зовсім зелена?

— Так, — відгукнувся я. — Як влітку.

— Ну що ж… — зітхнула мати (і це було, певно, зітхання про літо). — Так буває… Хіба ти ніколи не чув, що зелена травичка зимує під снігом? Дожидається тепла.

Так, я згадав. Я чув, звісно. Тільки вірилося в це не дуже. Але ж тепер я бачив сам!

— Даремно ти розкопав травинку, — сказала мати. — Вона захолоне на повітрі.

— А під снігом не захолоне? Він же крижаний!

— Не такий вже він холодний. Він пухнастий і м'який.

Я побіг у палісадник.

Снігові я не дуже вірив. Тепла рукавичка здавалася більш надійною, але за неї могло влетіти.

Я забрав рукавичку. Вузький листочок стояв сміливо й пружно. Я набрав з гілок найлегшого і найпухнастішого снігу і білим курганчиком засипав травинку. Потім уклав шар снігу важчого. Потім зарівняв яму…

Спогад про сміливий листочок сповнював мене радісним збудженням. Я схопив санчата і збіг у яр. Там мчав з кручі на кручу, поки не прийшли густі темно-сині сутінки. Ввечері мені влетіло. Злипалися очі, і я ніяк не міг розв'язати задачу про ящики з фруктами. Мати назвала мене ледарем, нетямущим, розтелепою і мучителем. Вона розв'язала задачку сама, звеліла йти спати й пообіцяла відлупцювати, хоча ніколи цього не робила.

Я забрався у постіль і почав ревти від образи. Винним себе я не відчував. Важко було зрозуміти, чому якась задачка важливіша від радості, важливіша від чудесної знахідки. Адже травинка була крихітною скалочкою справжнього літа.

А задачка була про груші й абрикоси, яких я ніколи не куштував і бачив тільки на малюнках…

Поплакавши, я вмостився зручніше, посміхнувся вкритому снігом листочку й пошепки запитав: «Не холодно тобі?»

«Що ти!» — відгукнувся він. Витягнувся у стрілку, розгорівся зеленим світлом, і сніг почав осідати й танути навколо, а зашкарублі стеблини на землі наповнилися живим соком і заколивалися.

«Значить, це ти? — запитав я, радісно дихаючи. — Ти — лист перед травою»?»

Він не відповів, лише сніг від нього розбігався все далі, а ніч виповнювалася легким стрімким тупотом.

І ось у темряві я не побачив, а швидше вгадав великого чорного коня. Він ласкаво дихав мені в обличчя. Неподалік обережно переступали ще двоє чорних коней.

Це був не сон. Я чудово розумів, що лежу в ліжку під витертою ковдрою (а зверху ще материна тілогрійка), і навколо наша кімната, і наші ходики цокають у темряві. Але водночас я забирався на поручні ґанку, а з них на спину коня. Я відчував ногами вологу коротку шерсть на кінських боках, а пальці тонули і плуталися в тугих пасмах шовковистої гриви.

Я торкнув щокою теплу шию коня і пошепки попросив:

«Ну, пішли…»

Кінь узяв з місця плавно, майже не торкнувшись землі, і швидко обабіч, не відстаючи, йшло ще двоє чорних коней. Заструмився назустріч нічний літній вітер. Побігли світні цятки — чи то зірки, чи то вогники, чи то відблиски вогнищ на списах далекої кінноти…

Коні почали приходити щоночі. Їх було троє. Двоє завжди трималися осторонь, а найголовніший підходив упритул, і я обнімав його велику добру голову. Потім стрибав а билець на спину.

Коні несли мене то в синій ліс, повний шарудіння, вогників і напівзнайомих казок, то аж до крайнеба, де величезний місяць чіпляв нижнім рогом великі ромашки. Іноді ми влітали у саму гущавину битви, де безшумно і люто билися наші й ворожі вершники. Серед миготіння списів, мечів і щитів я самозабутньо розмахував підхопленою на льоту шаблею і, зваливши ворожого отамана, неушкоджений виходив із сутички.

Але це було не головне. Ось що було головним: темне поле, високі зірки і тепле повітря, яке легко струмилося по траві; неспокійні горизонти, де прокочувалися чи то бої, чи то грози; співучий і трохи тривожний голос сурми вдалині. І треба мчати комусь на виручку. Анітрохи не страшно, тільки треба поспішати. І ми летіли крізь ніч, а вона охоплювала з усіх боків і мчала попереду. Зірки зникали. Здавалося, ми мчимо всередині величезного чорного конуса, а цей конус немов велетенський спис, націлений на самотній вогник попереду. Під копитами дрібно гримотіла вимощена дорога, і від бруківка сипалися іскри…

Це відчуття тривожного польоту я пам'ятаю навдивовижу міцно. І так само пам'ятаю, як наростала радість, коли від лункого тупоту розліталися усі небезпеки і тривоги, а вогник попереду перетворювався на яскраву світанкову щілину.

Я не знаю, тоді чи згодом склалися такі рядки:

Через півтора десятка років у цілинному наметі під осіннім зоряним небом Хакасії я розповідав про Чорних Коней одному чоловікові. Я вважав його товаришем. Він любив бути відвертим. Він сказав:

— Знаєш… Я розумію. Ти, звичайно, був маленький. Але взагалі це все одно втеча від дійсності.

Я назвав його бовдуром і замовк.

Дитинство не ділить дійсність на життя і казки. В дитинстві все — справжнє. І казки — теж справжні, якщо вони допомагають жити. Якщо в них віриш.

Я глибоко повірив у Чорних Коней.

Років у п'ятнадцять у першому зошиті з невмілими віршами я писав, прощаючись з дитинством:

Хиткого плота насправді не було. Я про нього вигадав для більшої поетичної краси і рими. Був хиткий палісадник, що підходив до паркану з дощок від товарного вагона. Одну дошку я відірвав і таким чином познайомився з Майкою, яка жила в сусідньому дворі. Але це було згодом. А поки що я чекав вечорами коней.

Я так повірив у них, що й справді почав думати, що, може, вони приходять ночами. Стоять біля зледенілого ганку й терпляче чекають, повільно переступаючи копитами.

Коли наставала тиша і мати, вкладаючись спати, вимикала світло, я сповзав з ліжка. Всовував ноги в теплі материні валянки, натягував її тілогрійку і пробирався до виходу.

— Ну, чого тебе на холод несе? — сердито дивувалася услід мати. — На кухні відро є…

Я відповідав квапливо й нерозбірливо. Вискакував у сіни, відкидав гачок, що обпалював пальці, і виходив на ґанок. Холод колючою кропивою шмагав по колінах — між тілогрійкою і валянками. Обдував голову. То це лише на мить. А потім, ставало тепліше.

Над дахами висіла змерзла ніч. Зірки блискучими цвяшками стирчали у застиглому небі. І була надзвичайна тиша: кожен звук карбувався у ній чітко, ніби нова галоша на свіжому снігу. Далеко, за кілька кварталів, дзявкав пес. Іноді паровоз зітхав на станції. Потім здалеку випливали і наростали, порипуючи, неквапливі м'які кроки. Хто там? Мабуть, сусід Віталій Павлович повертається з депо, відпрацював зміну… А може, це коні?

Я розтискав кулак і залишав на бильцях скоринку хліба. Маленьку, з мізинець. Я беріг її з вечері, а тієї хвилини, коли доїдав останній шматочок з нашого досить жалюгідного денного раціону. Залишити гостинець більший я не міг. Хоча вже й не було війни, а жилося ще важко й до скасування хлібних карток залишався майже рік.

Тепла скоринка лежала на бильцях, а я йшов у кімнату й забирався під ковдру. За вікнами знову лунали м'які кроки…

Вранці, йдучи до школи, я старанно оглядав бильця і сніг біля ґанку. На обледенілому затоптаному снігу важко було розібрати сліди. Але хліба не було. Значить, вони приходили!

До школи мене проводжав напівбезпритульний пес Моряк. Він розчулено махав хвостом. З деяких пір Моряк почав виявляти до мене надто дружні почуття. Іноді я підозріло міряв його поглядом. Але Моряк був низькорослий і коротколапий, а бильця такі високі…

Потім коні почали приходити рідше. З зюйд-веста ночами накочувалися вогкі вітри. Вони скидали з тополиних гілок сніг і урочисто гули в дротах. Це були перші наскоки весни. А потім настали сині від безхмарності дні, просохли тротуари, і на рудій проталині біля паркану я знайшов не одну, а кілька свіжих травинок.

Про коней я майже забув: радісне очікування літа цілком заполонило мене. Але коні нагадали про себе. Ще раз я побачив їх — не вночі, а вдень.

Був вечір наприкінці березня, і сонце висіло над дахами в тонкій хмарі, схожій на золотаву пилюку. Дівчата розмалювали на пружних дошках тротуару «класи» і стрибали, шльопаючи галошами. Неподалік дзенькали п'ятаками об цегляну стінку мій однокласник Льова Аронов і другорічник на прізвисько Бипа. Вони грали в обстінок. На другому поверсі з кватирки іноді з'являлася з накрученим волоссям голова сусідки Таїсії Тимофіївки. Таїсія Тимофіївна засмучувалася зіпсованістю нинішніх дітей і намагалася перевиховувати Льову і Бипу. Вони, проте, не перевиховувалися і дзенькали.

Я стояв біля хвіртки і розмірковував, до кого приєднатися. Стрибати з дівчатами було веселіше, але я побоювався, що Льова буде ставитися до мене з презирством. Він і так уже відзивався про мене глузливо, довідавшись, що я боюсь Толика Засипіна. А грати в обстінок не було особливого сенсу: в кишені лежав усього один п'ятак, і я знав, що Биба зі своєю широкою п'ятірнею вмить мене обставить. До того ж Таїсія Тимофіївна могла сказати матері, що я граю на гроші.

Раптом крізь шльопання дівчачих галош я почув повільний і нерівний тупіт багатьох ніг.

З-за повороту, з Первомайської вулиці, виходили коні.

Дівчата перестали стрибати. Льова і Бипа засунули до кишень п'ятаки. Я відштовхнувся плечем од хвіртки і вийшов на край тротуару.

Звичайно, коней у нашому місті було чимало. Вони возили сани з дровами, хлібні підводи, вози з щебенем для ремонту доріг. За батьком Володі Сазанова, відомим хірургом, який жив у нашому кварталі, часто приїздила прольотка, запряжена гнідим жеребцем. Одне слово, коні були не вдивовижу. — Але так багато одразу (і без упряжі!) ми не бачили ніколи.

Їх було більше десятка. Різні вони були. Похмуро йшли пузаті буланки, ліниво чавив копитами багнюку кудлатий битюг, неквапно ступали витончені кавалерійські коні. Попереду табуна їхав на гнідій конячці хлопчик. Ну, великий, звичайно, старший від нас. Але все одно хлопчик. У картузі козирком назад і обшарпаній тілогрійці. Він дивився перед собою гордо, як маршал.

Чавкаючи копитами, коні проходили повз нас. І непомітно для себе ми пішли поряд із ними краєчком тротуару. Не знаю, що думали інші, а мене непокоїла невиразна тривога і незрозумілий жаль до коней.

— Куди їх? — запитав я у хлопців.

— На ковбасу, — відповів діловито Льова. — Ковбаса з них нічого, тільки даремно таку солону роблять.

Льовина мати працювала на м'ясокомбінаті, в цеху ліверних пиріжків, і Льова розбирався в ковбасних питаннях.

Я пригнічено мовчав. Машинально рухався за кіньми, які йшли на страту. І не знаю, скільки минуло часу. Певно, лише кілька секунд, бо раптом ззаду я відчув ясний дужий голос:

— У тебе, хлопчику, мабуть, у голові ковбаса.

Замикаючи табун, їхав біля узбіччя вершник на високому вороному жеребці. В брезентовій куртці і шкіряному кашкеті. Він здався мені схожим на Багратіона, якого я бачив на малюнку в журналі «Огонек». Вершник із спокійним співчуттям глянув на Льову.

— Це колгоспні коні, — виразно сказав вершник. — Колгоспові не ковбаса потрібна, а кінські сили. Вони працювати будуть.

— Ну й сили! — нахабно втрутився Бипа. — Сама худорба.

— Нічого, відгодуємо, — озвався вершник. Неголосно так, ніби сам собі казав, а не Бипі й Льові. Потім знову глянув на Льову: — Вам би у таких бувальцях побувати, як вони… Теж не потовщали б. А серед цих коней половина на фронті була. Та й потім вони не солодко пили-їли…

Угодований Льова зрозумів натяк і ображено відстав. І Бипа в ним. А я йшов.

Чорний кінь легко ступав біля тротуару і косував на мене темним оком. Це було велике добре око. В ньому ніби плавала золота іскринка. І ще в ньому відбивалася вулиця і я сам — крихітний, майже непомітний. Мені здавалося, що кінь ледь посміхається.

— … Ну, чого ж додому не біжиш? — раптом почув я голос вершника.

— Не хочу, — сказав я і глянув угору.

Мені сподобалося обличчя цієї людини: тверде, серйозне, але не сердите. І дуже несподіваною була його посмішка — швидка й ласкава.

— Не хочеш… — сказав він. — А прокататися хочеш? Прокататися? Я ошелешено видихнув «угу» і навіть не встиг злякатися. Він легко зістрибнув з сідла і дужими руками зметнув мене коневі на спину.

Я опинився на чомусь твердому попереду сідла. Сидіти було далеко не так зручно, як думав. Жорстко й страшнувато. Але великі долоні міцно тримали мене за боки.

— Не боїшся?

— Не боюся, — невпевнено сказав я.

Кінь рушив а місця, і вулиця хитнулася назустріч. Я дивився на знайомі будинки і паркани з незвичної висоти, і все здавалося трошечки дивним. Та ще захід сонця забарвлював усе навколо у незвичний золотавий колір. Ніби уві сні. Чорний кінь (справжній чорний кінь!) йшов неквапним кроком, іноді приязно косував на мене й похитував головою.

— Як його звати? — запитав я.

— Олень.

Це було чудове ім'я. Таке стрімке й красиве. І я кілька разів повторив: «Олень… Олень… Олень…» І кінь чув мене.

Не знаю, чи довго ми їхали. Не пам'ятаю. Я вже зовсім не боявся, і сидітн мені стало хороше. Я повірив у надійність долоней, що тримали мене. У доброту й вірність Оленя.

— А ти не заблукаєш? — почув я.

І отямився.

— Не заблукаю.

Але ми були вже далеко від дому. Біля річки, перед мостом.

— Біжи додому, — сказав вершник. — А то ще загубишся.

Він зсадив мене на дорогу, і довелося примиритися з цим.

Адже диво не може тривати вічно! Я подивився, як чоловік у шкіряному кашкеті сідає в сідло, провів рукою по гладенькому боці Оленя і повернувся, щоб йти додому. Гірше буває, коли довго прощаєшся. І враз почув:

— Зачекай, синку.

Ці два слова поштовхом зупинили мене. Він сказав не «хлопчику», не «малюк», а «синку». З давніх пір ніхто з чоловіків не називав мене так. І я не думав, що назвуть коли-небудь, тому що батько у квітні сорок п'ятого загинув від випадкової кулі в німецькому містечку.

Я повільно обернувся.

— Зачекай, — сказав вершник.

З кишені брезентової куртки він дістав незрозумілу річ і простягнув мені:

— Візьми. На щастя.

Я підійшов. У руці у вершника була крихітна підковка. Ну зовсім маленька, навіть для лошати не підійшла б. Я прийняв її в долоню. Вона виявилася важкою і теплою.

Треба було хоч спасибі сказати. А я мовчки дивився то на підковку, то на Оленя, то на вершника. Та, мабуть, я все-таки хороше якось дивився. Бо вершник посміхнувся доброю своєю посмішкою. Потім торкнув каблуками вороного Оленя і риссю почав наздоганяти табун, що віддалявся.

В мені стрімко виростав спогад про зелений вузький листочок, що пробиває сніг, і про коней, які мчать крізь ніч…

Я знову повертаюся до зошита своїх напівдитячих віршів. Просто мені здається, що в ті дні я говорив про дитинство краще, ніж зараз:

Отже, табун пішов. Я помахав вершникові й Оленю рукою, в якій тримав підковку.

І мені здається тепер, що дуже швидко, мало не наступного дня, прийшов теплий зелений травень і вимахали уздовж парканів густі високі трави.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ТОВАР

Однієї із сонячних травневих неділь сорок сьомого року я вчинив базарну крадіжку. Тепер наважуюся зізнатися в цьому. Сподіваюся, що читачі й закон простять мене. По-перше, минуло вже багато років. По-друге, на цей жахливий крок мене штовхнуло кохання. Ось що трапилося.

… У давні роки підкорювач Сибіру Єрмак Тимофійович поставив дерев'яну фортецю. Щоб вона була неприступною, козаки оточили дерев'яні стіни глибоким ровом. Рів заповнили водою. У воді відбивалися гостроверхі вежі, сигнальні вогні і списи козачої охорони.

Але на фортецю ніхто не нападав, і вона поступово зруйнувалася. Вода пішла в річку. Тільки рів залишився. Він був з'єднаний з великим яром, по якому дзюркотіла річечка. Річечка ця пробилася у рів і проточила нове русло. Потім уже ніхто не міг упевнено сказати, де справжній яр, а де рів, що його викопали козаки. Все разом це називалося «балка».

А ще була річка. Над нею нависали кручі.

Над кручами, над зарослими полином і коноплями укосами, схилами і косогорами розкинулося наше м течко. З дзвіницями, дерев'яними тротуарами, гранітними бруківками на центральних вулицях і афішними тумбами, що стояли мало не по пояс у траві. На тумбах рябіли оголошення про продаж меблів, про зникнення кози, реклами фільмів, афіші про концерти у міському саду й відкриття цирку, в яке вже ніхто не вірив.

Ми, хлопчаки, любили наше місто. Навіть ті, хто народився не тут, а приїхав під час війни, евакуювався з прифронтової зони. Боно було зручне для дитячого життя. В занедбаних скверах і старих провулках чудово гралося у розвідників. Невисокі дахи вірно служили майданчиками для запуску зміїв. Дерев'яні тротуари допомагали бігати: гнучкі дошки пружно підштовхували нас. А балка із зарослими стежинами і завулками була повна всіляких таємниць і запахів трав. Найдужче пахло полином. Я розтирав його насіння у долонях і притискав руки до обличчя. Губи ставали гіркі, і запах сухої землі та сонця довго не зникав. Мені здавалося, що саме так пахнуть савани незнаної Африки. Я тоді не знав, що це запах дитинства і батьківщини…

Але іноді нам хотілося, щоб місто було більше. Щоб блищали рядами вікон багатоповерхові домиська, дзеленчали трамваї, сяяли вечорами різнобарвні вогні. Щоб у цирку щодня були вистави, а вулицями мчали тисячі легкових машин.

І тому все захвилювалося, коли пройшла чутка, що головну вулицю збираються асфальтувати. Асфальт здавався ознакою справжньої міської культури.

На подвір'ях квапливо застукотіли молотки: хлопці збивали самокати. Ви уявляєте, які можливості відкривали перед самокатчиками асфальтові тротуари!

Я теж взявся за діло. У мене був один кільцевий шарикопідшипник — він годився для переднього колеса. А для заднього я сподівався роздобути потім. Ще потрібен був будівельний матеріал.

Рано-вранці, здригаючись від дотиків росяної трави, я босоніж, у трусиках і безрукавці, пробрався до паркану й почав розхитувати дошку. Нижній край одірвався швидко, але верхній тримався на міцнющому цвяхові. Я розізлився. До того ж на подвір'ї могла з'явитися Таїсія Тимофіївна — тоді не уникнути скандалу. Я вчепився в дошку й почав розгойдуватися, мов на величезному маятникові, обдираючи об паркан пальці й засаджуючи в коліна скабку за скабкою.

Дошка не відривалася, і я посилив злість і розмах. І раптом майнуло у широкій щілині сердите дівчаче обличчя. Дівчинка щось вигукнула.

Я припинив політ. Став перед щілиною, притримуючи плечем одірвану дошку. Дівчина дивилася дуже недружелюбно, і я про всяк випадок повідомив її, що вона дурепа. Одразу ж я був поставлений до відома, що сам дурень, хуліган і злодій. На «злодія» я образився.

— Я у тебе щось украв?

— А дошку навіщо відриваєш?

— А вона твоя?

— Це наш паркан.

— А дулю не хочеш? Ваш! Він наше подвір'я відгороджує!

— А наше хіба не відгороджує?

— А дошки з нашого боку прибиті! Отже, наш!

— Я дідусеві поскаржусь, — пообіцяла вона.

— Хоч начальникові міліції.

— Ось він тебе зловить, тоді затанцюєш.

— Я твого дідуся самим мізинцем на трубу закину!

Ми обоє подивилися на верхівку височезної труби, яка диміла над пекарнею.

— Хуліган! — знову сказала дівчинка.

Я, не нагинаючись, намацав стеблину торішнього бур'яну, вирвав її з коренем і, як снаряд, шпурнув у противника. Дівчинка присіла й підняла з землі консервну бляшанку. Я відсунув плече. Дошка опустилася і закрила щілину, розділивши світ на дві ворогуючі половини.

Я пішов на ґанок, сів, зубами витяг з коліна найбільшу скабку й замислився.

Її звати Майка — це я знав. Вона приїхала недавно, і досі я бачив її лише здалеку. А зараз розгледів як слід.

Ет, ну навіщо я посварився!

Через те, що вона сердилася, волосся у неї злітало на обличчя ї очі блищали, ніби за живою золотистою сіткою. І вся вона, Майка, була легка, тонка, як та маленька балерина, про яку я читав у казці «Стійкий олов'яний солдатик».

Дивний сум і ніжність оволоділи мною. І було ясно, що це — кохання.

Ну що ж! Кохання так кохання. Я знав, що за нього треба боротися. Треба бути стійким, як солдатик. Я зсунув брови, підвівся і навіть зігнув одну ногу, щоб більше бути схожим на олов'яного героя. Чипа — обскубаний півень Таїсії Тимофіївни — підійшов і зацікавлено глянув на мене одним оком. Я влучно плюнув йому в спину. І почав діяти.

По-перше, я все-таки відірвав дошку. По-друге, одразу ж розпиляв її за сараєм тупою ножівкою. З коротких дощок я зіб'ю цілком пристойний самокат. Може, не дуже гарний, але міцний. Я навіть придумав йому ім'я — «Олень». Як у того чорного коня.

На ньому, на Олені, я, мов смерч, проноситимуся повз Майчині ворота. По єдиній дошці, що лишалася від тротуару, — довгій і гнучкій. Під залізне ревіння підшипника й вигуки здивованих перехожих. А Майка, вперта й вредна, тамуючи захоплення, спостерігатиме за мною крізь дірку в паркані, яка залишилася від сучка, що випав…

А потім… Потім переднє колесо Оленя зірветься з дороги, і я гепнуся з розмаху на тверду землю і, мабуть, утрачу свідомість. І Майка, забувши про свою вредність, вибіжить на вулицю, почне трясти мене за плечі, витирати кров з мого лоба, і її волосся лоскотатиме моє обличчя. Я повільно розплющу очі…

— Ти нестерпна людина, — почув я материн голос. — Ану, марш додому! Замість того щоб умитися, одягнутися, одразу хапаєшся за якісь дошки. Ворушися. Підемо зараз купляти тобі штани.

Ось вам мрії і ось вам дійсність!

А втім, штани були необхідні.

Мушу сказати, що мій гардероб не відзначався багатством. Був у мене один костюм: байкова лижна курточка й такі ж шаровари. Колись костюм був коричневий, але згодом вилиняв і набув жовто-тютюнового кольору. Курточка була ще нічогенька, а штани зовсім не годилися. Ззаду і на колінах вони витерлися до того, що тканина стала схожа на рідку мішковину. Резинки біля кісточок давно лопнули, і вийшла справжнісінька бахрома. Взимку з валянками чи навесні з материними чобітьми ці штани іще можна було носити. Та коли я одягав їх із сандаліями чи черевиками, мати зітхала й казала:

— Жахливе видовище.

І ось ми пішли купувати нові штани. На товкучку.

Я до цього був з матір'ю на товкучці. Але тоді ми нічого не купували, а намагалися продати материне шерстяне плаття або старі батькові черевики.

А зараз ми були покупці!

Ми ввійшли у ворота й одразу поринули в метушню і галас. Натовп відтіснив нас до паркана, де приткнулася фотографія під відкритим небом. Вона мені дуже подобалася. Можна було знятися у справжній морській формі, чи верхи на дерев'яному коні, чи біля тумбочки з написом «Привіт від друга». Але найкращий був вершник, мальований на величезному полотні. Він мчав степом, над яким спалахували білі м'ячики вибухів, і розмахував шаблею. Замість голови у вершника була кругла дірка. Кожен, хто хотів, міг просунути у дірку голову й потім одержати фотокартку, ніби він хвацький кавалерист.

Я давно вже натякав матері, що не проти мати такий знімок. Досі вона терпляче пояснювала мені, що кавалерист великий, а я маленький і вийде смішно. А зараз з досадою сказала:

— І так грошей немає, а ти з дурницями чіпляєшся…

Мати взяла мене за руку й потягла в круговерть.

Люди штовхалися, щось вигукували, сперечалися. Гладка жінка з ображеним обличчям продавала фотопластинки у довоєнній упаковці і бузкову скляну вазу. Вертлявий дядько галасував: «Кому будильник?» — і пошепки пропонував кремні для запальничок.

Сліпий парубок тримав на випростаних руках смугасту шовкову теніску з обвислим подолом і з безнадійною бадьорістю вигукував;

— Гей! Тут сорочку дешево продають! Налітайте!

Ніхто не «налітав», і парубок, повернувшись в інший бік, кричав ті ж слова.

Мені стало шкода його. Коли б у мене було багато грошей, я купив би цю сорочку, хоч вона мені зовсім не подобалася. Але грошей було мало. До того ж вони лежали в сумочці у матері. І перш за все слід було подумати про штани.

Та виявилося, що знайти їх не просто. Продавали смугасті костюмні брюки, зелені й сині галіфе і навіть справжні матроські брюки-кльош. А для мене нічого не було. Лижні штани з об'ємними задніми кишенями мати забракувала, а парусинові штанці із шлейками хрест-навхрест я сам з презирством відхилив. Мати сказала, що я чудовисько, і пішла купувати ножі для м'ясорубки.

Неголені торговці залізними дрібницями розмістилися біля, самого паркану. Вони сиділи на рогожах, на старих ковдрах і килимках і майже не дивилися на покупців. Чи вдавали, що не дивляться. А покупці крутили в руках, мацали й голосно обговорювали їхній товар. Тут продавалися дуже потрібні й дуже цікаві речі: радіолампи, паяльники, плоскогубці, різні замки, дверні ручки, мишоловки й рибальські гачки.

І ножі для м'ясорубок, певно, також продавалися. Мати пішла їх шукати, а я поплівся слідом. Саме поплівся, і не тому, що втомився, а тому, що подобалося розглядати розкладені на продаж дрібниці. Я уповільнив кроки. Потім зовсім зупинився.

Завмер!

Бо на сірій кошмі серед мотків дроту, електропробок і незрозумілих залізячок лежав підшипник.

Два блискучих кільця з кульками між ними. Підшипник для заднього колеса «Оленя»!

Горбоносий продавець у повстяному ковпаку немислимої форми відчужено дивився крізь натовп. Мого першого боязкого запитання він, певно, не чув. Я підняв з кошми підшипник, проковтнув слину й знову, голосніше, запитав:

— Ось це… скільки коштує?

Не зворухнувшись, продавець відповів:

— Двадцять п'ять карбованців.

Я обімлів.

Звісно, двадцять п'ять карбованців у ті роки були не те, що зараз. Велика порція морозива коштувала, наприклад, десятку. А втім, все одно. Такої приголомшливої суми у мене зроду не було.

Серед хлопців підшипники мали іншу ціну: від карбованця до трьох. Але біда в тому, що ніхто зараз не продавав. Всі майстрували самокати.

Я понуро переступив з ноги на ногу. Може, цей дядько у ковпаку просто так сказав, щоб я одчепився? Хіба ми, хлопці, нічого не розуміємося на таких речах?

Від розгубленості я забув покласти підшипник, і він усе іще відтягував мені долоню. Його хазяїн, як і досі, байдуже дивився перед собою і про мене, певно, вже не пам'ятав.

Метушливий хлопець відсунув мене ліктем і почав копирсатися в електропробках. Потім чиїсь широчезні галіфе зовсім загородили мене від торговця. І відчайдушна думка ворухнулася в мені. Я ще внутрішньо тремтів і вагався, а ноги вже ступили крок назад. Потім другий. І не чути було вигуків і галасу погоні. Я ступив іще два кроки.

Серце не билося, не бухкало, а стріляло чергами, мов крупнокаліберний зенітний кулемет. Спина стала мокра. Я боком протискувався у натовпі, віддаляючись од місця злочину.

Повинен признатися, що совість лише мигцем шпигонула мене. Я загнав її в куток думкою, що дядько в потертому ковпаці все одно спекулянт і шахрай. Але страх нікуди загнати не вдавалося. Я був готовий до того, що ось зараз дужа міліцейська рука вхопить мене за комір і просто по повітрю перенесе в запліснявілу тюремну камеру. Мені навіть здавалося, що я відчуваю іржавий запах віконних ґрат.

Кілька разів я вже зовсім хотів непомітно викинути небезпечну здобич. Та, крім видіння тюремної камери, мені виділося ще одне: сердита дівчинка із золотавою сіткою волосся. Невиразне усвідомлення, що вчинок мій не стільки крадіжка, скільки подвиг в ім'я кохання, підтримувало мене. І я опустив підшипник у кишеню. Штани почали сповзати, і довелося їх підтримувати.

Я наздогнав матір. Вона не купила ножів для м'ясорубки й була геть роздосадувана.

— Де тебе носить? Завжди коники викидаєш! Чого це в тебе кишеня відвисла?

Вона витягла підшипник, і я відчув, що стаю багряно-червоним.

— Знайшов, — хрипко сказав я.

— Обов'язково треба всякий мотлох підбирати! Забери з очей.

Я в душі порадувався материному невігластву в техніці й повільно віддихався.

— Не можу збагнути, в що тебе одягати, — сказала мати. — Ходімо пошукаємо знову.

Я був ладен на все, навіть на ті парусинові штанці, аби тільки залишити небезпечне місце. І нарешті нам пощастило!

Худа рішуча жінка запропонувала нам штани дивовижної краси.

Це був напівкомбінезон із вельвету (його тоді чомусь називали «бархат»). Чорні штани, малинові груди, такі ж відвороти внизу й широкі шлейки з блискучими пряжками. Я від хвилювання навіть забув про підшипник. Уявив собі, як з'явлюся перед Майкою у такому мужньому вигляді, й гаряча хвиля захоплення накрила мене з головою.

Але тітка назвала таку ціну, що матір хитнуло. Вона навіть сказала:

— А совість у вас є?

Жінка відповіла, що совість є, та грошей за неї не дають, а жити треба. До того ж товар закордонний, американський.

Мабуть, ці штани потрапили до нас в одній із посилок — тих самих, які разом із яєчним порошком і тушонкою Америка посилала нам під час війни.

Мені дуже кортіло придбати закордонні штани. Я ладен був обіцяти матері і цілковитий послух на вічні часи й суцільні п'ятірки в табелі. Але мати й жінка торгувалися, і не можна було втручатися, щоб не зіпсувати справу.

Нарешті чудо звершилося. Згорток зі штанами перейшов до мене в руки, і сонце засяяло удвічі яскравіше.

Життя складається з безперервної зміни радостей і прикрощів.

Вдома, коли я одягнув обнову, мати ахнула, опустилася на стілець і раптом почала сміятися. Чимраз голосніше й веселіше.

— Санкюлот, — казала вона. — Гаврош! Жах, слово честі!

Що таке «санкюлот», я не знав, а в слові «Гаврош» не бачив нічого смішного. І до чого тут жах!

Я ображено повернувся до дзеркала. Ну й що? Слід сказати, що штани були саме враз, сиділи як влиті. Правда, довгуваті, на ногах збиралися в гармошку, та й ширина внизу була, мабуть, надмірна. Малинові манжети підмітали підлогу. Але це навіть надавало особливого шику!

Мати, проте, думала не так. Вона вже перестала сміятися.

— Так, без переробки не обійтися…

(Цього ще бракувало! Яка переробка!)

Мати дивилася, прицілюючись.

— І взагалі… Навіщо тобі на літо довгі штани? Я тобі дві пари зроблю.

Я заскиглив.

Але мати вже прийняла рішення. Вона заявила, що плату за штани віддала подвійну, отже, мати двоє штанів за ці гроші правильно й справедливо.

В кімнаті брязкали ножиці й стукотіла машинка. Вона мені здавалася кулеметом, що відкрив вогонь зі зрадницької засідки.

Через годину мати покликала мене на примірку. Я сердито підкорився і не дивився на себе в дзеркало. Але потім потай глянув.

Чесно кажучи, вигляд був не гірший, ніж раніше. Навіть акуратніше якось. Проте я не признався в цьому навіть собі.

— Все чудово. Нічого приндитися, — сказала мати.

Але я приндився аж до вечора. А ввечері перестав.

По-перше, втраченого не повернеш. По-друге, час братися за самокат, а в поганому настрої братися за роботу не можна. По-третє, коли розібратися, то довгі штани влітку й справді були ні до чого. Крім так званої «солідності», в них не було нічого хорошого. Жарко в них і незручно. По калюжах не побіжиш, футбольний м'яч ганяти незручно. Через паркан полізеш — зачепляться. Крім того, я дуже любив бродити по густій прохолодній траві, коли високе листя і стеблини м'яко лоскочуть коліна і здається, ніби йдеш у струменях ласкавої води.

ВОРОГ

Вночі мені приснилося, ніби я в довгих, ще не обрізаних штанях їду на самокаті повз Майчину хвіртку. Майка виходить на тротуар, сторопіло дивиться на мене і починає реготати. Вона так образливо регоче, показуючи на мене пальцями і стріпуючи волоссям!

«Відійдіть, зіб'ю!» — загорлав я.

Майка відскакує і єхидно кричить услід:

«Злодій! На краденому підшипнику їде!»

Ой леле! Я від раптового страху мало не лечу шкереберть. Озираюся. Горбоносий дядько в ковпаці великими кроками наздоганяє мене. Він дме у міліцейський свисток і брязкає величезними ножицями. Я розумію, що він хоче постригти мені голову. Намагаюся набрати швидкість, але ноги плутаються в штанях і примагнічуються до тротуару. А ножиці: ж-жик, ж-жик!..

І так кілька разів тієї ночі. Правда, голову він мені не постриг: я встигав прокинутися.

Устав я рано. Краще вже зовсім не спати, ніж бачити уві сні такі страхи. А мати вирішила, що мені просто нетерпеливиться вирушити в обновці до школи.

Даремно вона так думала. Навпаки, я побоювався, що американські штани, та ще обчикрижені, викличуть у класі образливі веселощі. Проте головний клопіт у мене був інший: надійніше сховати клятий підшипник. Нехай лежить подалі від усіх очей, поки не поставлю на самокат. Мені здавалося, що, як тільки я його прироблю до «Оленя», він перестане вважатися краденим. Адже він буде частиною самоката, а самокат же мій…

До школи я пішов дальньою дорогою — через сквер біля цирку. Ранок був теплий і ясний-ясний. Така синява стояла над містом, що навіть віконні шибки зробилися голубими, як осколки моря.

Листочки на тополях були поки що маленькі й блискучі, а трава в сквері стояла вже висока. На сонці вона обсохла від роси, а в затінку ще блищали краплинки. Я спершу пройшовся по тіньовій траві, і холодні мурашки розбіглися по всьому тілу. А черевики стали блискучими, ніби новими. А потім я ступив у сонце.

Воно відразу обняло мене за плечі, а м'яка трава шелестливим вітром змахнула з ніг росу. Від огорожі я повернув до середини скверу, перетнув галявину, всипану золотими веснянками кульбаби, і пірнув у смугу чагарника. Це була жовта акація.

Зелені стовбури кущів розросталися по боках від кореня, в в середині виходив немов курінь. Тінистий, прохолодний, мережаний. Крихітні шматочки неба голубіли у розривах листя, схожого на пір'я. Тут пахло трав'яними соками і вологою землею. І можна було знайти багато місцинок для тайника.

Я забрався в такий «курінь» і на землі, серед коренів, розчистив ямку. Потім з протигазної сумки (вона була у мене замість портфеля) витяг підшипник. А в що загорнути? Зідрав з задачника газетну обгортку.

Ямка була підходяща. Акуратно засипав я крадений скарб землею, закидав схованку торішнім листям. Прислухався. У сквері панувала шелестлива тиша, тільки цвіркала якась птаха. Та серце калатало…

Я вибрався зі схованки і помчав до школи, підбиваючи коліньми сумку.

Власне, я марно побоювався. Ніхто не звернув особливої уваги на мої штани. Тільки Віка Малєєва засміялася анітрохи не образливо і сказала, що я зовсім як снігур — усі груди червоні. Та Вова Вершинін, чванько й хвалько, помітив на моїй кишені іноземне клеймо і продекламував:

Пхе! Я знав про цього американця рядки дошкульніші. Міг би відповісти цьому типові, якби захотів. А тут за мене заступився Бипа.

— Бовдур, — сказав він Вершиніну. — Чого причепився до людини? Адже він не сам собі шиє. Що мати дістала, те й носить.

Від такої несподіваної і серйозної підтримки у мене навіть в носі защипало. Але, звичайно, я виду не показав. Назвав Вову мавпою і пішов на місце, тому що вже дзеленчав дзвоник.

Сидів я поруч з Вікою Малєєвою. Ми ніколи не заважали одне одному. Вона хоча й дівчина, проте не прискіпувалась і не ябедничала, коли я малював у підручниках або читав на арифметиці книжку.

І цього дня вона не заважала мені. А я мріяв. Про самокат мріяв, про Майку. Про те, як прокатаю її, може, на своєму «Олені» по асфальту, коли його змайструю. Майка стоятиме попереду мене, і ми помчимо по довгому спуску на Пристанській вулиці, і вітер полетить назустріч, і Майчине волосся лоскотатиме мені щоки…

Але мрії мріями, а сувора дійсність в особі Антоніни Петрівни загрозливо насувалася на мене. Антоніна Петрівна зажадала дізнатися, чому я блаженно посміхаюся, кліпаю очима і не розв'язую задані приклади. Чи, може, я хочу дістати двійку і залишитися на другий рік? Чи я забув, що з арифметикою у мене справи не блискучі?

Я зітхнув, повертаючись у похмурий світ чорнильних ляпок і прикладів з дужками. До канікул залишалося менше тижня, і ні про який «другий рік» тепер не могло бути й мови, хоч завалися двійками. Всі це розуміли. Та що вдієш? Я поліз у сумку за ненависним задачником.

— Ух який чистий! — пошепки здивувалася Малєєва. — Новий купили? Навіщо тепер новий?

— Обгортку зідрав, — пояснив я. І одразу ж з цілковитою чіткістю згадав підшипник, загорнутий в газетну обкладинку від задачника. Старий газетний папір з ляпками, намальованим чорнилом лицарем і моїм прізвищем.

З прізвищем… Ой-йой-йой! Який же я дурень? Адже там навіть школа і клас написані, а не тільки ім'я! І якщо хтось знайде підшипник і довідається, що він крадений, одразу мені кінець.

Марно я заспокоював себе думками, що хазяїн підшипника, найімовірніше, і не помітив пропажі, а коли й помітив, то, звісно, плюнув і забув. Не піде ж він у міліцію заявляти про такий дріб'язок! І не буде ж міліція нишпорити по всіх кущах у місті. А коли хтось натрапить на схованку, ну то й що? Звідки він знає, що підшипник цей я не знайшов, не виміняв, а поцупив?

Але незважаючи на такі розумні докази, тривога гризла мене безжалісно. Я машинально списував у Віки приклади і хотів лише одного: щоб швидше задеренчав дзвоник.

І ось він задеренчав.

Я перший вискочив із класу. Потім з школи. І, наче вистрілений з рогатки, помчав до цирку.

Ну, чи варто так психувати? Все було гаразд. Ось він, круглий газетний згорток з підшипником. Куди він подінеться? Я взяв згорток у руки.

Дивно… Чому він такий легкий?

Я зірвав газету. Замість підшипника в ній була баночка з-під крему для черевиків. Нічого не розуміючи, нігтями відколупнув я тугу кришку. Там лежав згорнутий вчетверо аркуш з блокнота. Я розгорнув. На аркуші була старанно намальована дуля.

… Я запізнився на урок читання. За це Антоніна Петрівна поставила мене в куток біля дошки. Я стояв, потай розглядаючи малюнок, і мені хотілося заревти від злості, досади й ненависті. Але ревти не можна було: всі вирішать, що я пустив сльозу тому, що в куток поставили. Я зіжмакав папірець, запхнув його в баночку з-під крему, а баночку в кишеню. Точніше, мимо кишені.

Бляшанка з брязкотом покотилася до вчительського столу.

Кришка відскочила, і паперовий клубочок послужливо застрибав до ніг Антоніни Петрівни.

— Дуже цікаво, — оголосила Антоніна Петрівна, розгорнувши малюнок. — Матері буде приємно довідатися, які ти малюнки малюєш.

Бракувало мені ще додаткових нещасть!

— Це не я малював!

— А хто?

— Ну звідки я знаю! — сказав я з відчаєм.

Але я знав.

Блокнот з такими блискучими аркушиками, розмальованими у вузьку лінійку, був у Толі Засипіна з четвертого «Б». Він його виміняв у одного першокласника за старовинний п'ятак і збільшувальне скло, а потім усім хвалився, як обдурив малюка.

Значить, вранці, поки я, лупаючи очима, милувався небом і травою, Толя вистежив мене і довідався про схованку. Напевно, спочатку він хотів просто наздогнати мене і зробити якусь капость, а потім здивувався: чому я йду не до школи, а до цирку, і почав спостерігати. І от будь ласка: йому — підшипник, а мені — самі знаєте що.

На перерві я побачив Толю. Він стояв прихилившись до стінки й нахабно крутив на пальці мій підшипник. Потім помітив мене, і на обличчі його з'явився огидний усміх (ох як я його ненавидів!).

— Злодюга, — сказав я, відходячи до дверей свого класу. — Все одно тебе колись зловлять, спекулянт!

Він опустив підшипник у кишеню, перестав усміхатися і пішов до мене. Я сховався в класі. Удав, ніби шукаю щось у парті, щоб не вигнали чергові. І з прикрістю думав, що додався ще один клопіт: йти додому із школи так, щоб не потрапити Толі на очі.

Що я міг вдіяти? Я його боявся.

Він отруював мені життя постійним страхом і приниженнями. Вигадав дурне прізвисько «Клямпа». Воно не прилипло до мене, бо було незрозуміле для інших, але він все одно називав мене тільки так.

Скільки разів бувало, що через нього я не міг грати з усіма хлопцями. Вийдеш на вулицю, де збирається футбольна команда чи компанія для гри у війну, а Толя цідить крізь зуби:

— Чого прителіпався, Клямпа? Катай звідси.

Я йшов недбалою ходою, ніби мені й самому грати не хочеться. Проте ніхто цьому не вірив.

— А чого ти боїшся? — дивувався Славко Диркнаб. — Дай йому разів зо два, щоб мозок із вух поліз!

Я бурмотів, що неохота зв'язуватися, але всі знали, що це брехня.

— Дрижаки в колінних чашечках, — зневажливо зауважував високий елегантний Марик Городецький.

Добре йому було глузувати! Він, хоч і схожий був на дівчину, ніколи не страждав такими дрижаками у колінах і міг відлупцювати одразу двох таких, як Толя. А вже одного й поготів. Але за мене не заступався: не прийнято. За хлопчачими законами кожен повинен був сам відстоювати своє право на повагу.

Іноді хтось з хлопців казав Толі:

— Та годі вже, нехай грає. Шкода тобі?

І якщо у Толі був підходящий настрій, він зі знущальницькою добротою погоджувався:

— Гаразд, Клямпочка. Я сьогодні тебе пожалію.

Я удавав, що не помічаю таких слів чи приймаю їх за жарт. Але навіть коли Толя оголошував перемир'я, спокою не було. Він міг прискіпатися до будь-якого слова, до посмішки. І одразу погрожував бійкою.

Не знаю, чому він мене незлюбив. Певно, просто відчував, що може безкарно збиткуватися наді мною. Досі цього не було. Коли він приїхав у наш двір, ми разом грали у війну, каталися з льодової гірки, ганяли у сквері біля цирку ганчір'яний м'яч. Ми не дружили, але ділити нам теж було нічого. Та якось ми посварилися, зіштовхнувшись на саморобному трампліні, і я не встряв у бійку, хоч і поривався. Відтоді все й почалося…

Вечорами, в постелі, я мріяв про помсту. Я уявляв собі, як загартуванням і вправами доб'юся дивовижної сили. М'язи у мене зробляться як у борця. Я кожного дня лупцюватиму Толю (ні, навіть двічі на день!), і він на колінах проситиме вибачення. Буде повзати і благати, щоб я не лупцював його так часто.

Та справа була не в м'язах. Толя був, мабуть, не сильніший аа мене. Він пригнічував мене нестримним своїм натиском, цілковитою впевненістю в перемозі. Кілька разів він усе-таки нав'язував мені відкриту бійку, і я нічого не міг вдіяти. Разів зо два встигав тицьнути перед собою кулаками, а потім, притиснувшись до паркану, закривав обличчя, а він молотив мене, поки його не відтягували.

— Не можу я людину по обличчю бити, — пояснював я хлопцям. — Ну, не можу, та й годі! А він з цього користується!

І хлопці, здається, вірили. Але я брехав. З величезним задоволенням я врізав би кулаком по його пиці, та мене стримував страх. Я боявся, що, діставши міцний удар, Толя зовсім знавісніє і зробить з мене котлету.

Два роки тому мене так само мучив Ніздря. Але він був «старший на п'ять років, і я не соромився, що боюся його. А тепер… Краще й не казати.

Смішно було сподіватися, що Засипін віддасть підшипник. Я й не збирався просити. Навпаки, старався не зустрічатись з Толею. До самоката я охолов. Шукати нове колесо було дуже клопітно. Одне слово, я залишився з тією самою дулею, яку намалював Толя. Недарма кажуть, що крадене добро не приносить удачі.

Я згадав ці слова, вичитані в якійсь книжці, і зітхнув навіть з полегшенням. Потім закинув за сарай приготовлені для самоката дошки.

Дірка в паркані була забита новою жовтою дошкою. З того боку. І Майку я більше не бачив.

Нова зустріч відбулася тільки через тиждень, під час канікул.

Я ганяв по тротуару колесо.

Зараз уже не зустрінеш таку гру. Велосипеди-підлітки і фабричні самокати на пузатих колесах витіснили її з дитячого життя. Іноді тільки можна побачити малюка-дошкільня, який бігає за строкатим обручем по садових доріжках. Але це зовсім не те.

А в ті роки у кожного з нас, хлопчаків, був вірний залізний супутник: колесо-ганялка. І каталка була. Це довгий товстий дріт зі спеціальним гачком на кінці. Каталкою підштовхували колесо й правували ним. Дехто не розлучався з колесом цілісінькі дні. Йде хлопчина в чергу по хліб чи на базар: в одній руці сумка, в другій — каталка, і біжить попереду колесо, дзижчить, торкаючись гачка. Перехожі спокійно поступаються дорогою: справа звичайна.

Колеса були різні: обручі, від маленьких барилець, кільця від якихось механізмів і навіть чавунні конфорочні круги від пічних плит. Я володів плоским і широким кільцем від невідомої машини. Внутрішній край його був у дрібних зубчиках. Дуже зручно було гальмувати: підчепиш каталкою — і намертво. Такі тонкі колеса любив не кожний: вони легко провалювалися у найвужчі щілини тротуару. Але я міг прогнати кільце по будь-якій дощечці і щілин не боявся.

Зараз колесо замінило мені самокат. Я присвоїв йому ім'я «Олень», і ми гасали від рогу до рогу. Вітер легко шелестів біля щік, тротуар пружинив, колесо дзвеніло, і житн було весело. Не зважаючи навіть на Толю.

Пробігаючи повз Майчині ворота, я потай позирав на них. Хвіртка була зачинена, але я думав, що, може, Майка дивиться на мене в дірочку. А раптом і справді дивиться?!

І нарешті я добігався.

Вийшло майже так, як я нещодавно мріяв. Адже вперед я не дивився, і колесо все-таки потрапило в щілину. Каталка зачепилася за кільце, нога — за каталку, і я на повній швидкості гепнувся на тротуар.

Ох і добряче ж я стукнувся! Кілька секунд я лежав. Голова гула. Потім, крекчучи, підвівся, сів і (уявіть собі) побачив Майку. Вона йшла до мене по тротуару, і поряд з нею йшов високий дідусь з підстриженими вусами.

Звестися на ноги я ще не міг і удавав, що цілковито зайнятий своїми синцями.

Вони підійшли.

— Одначе цілий, — з деяким здивуванням зауважив дідусь. — Руки-ноги на місці. І сльози не капають. Якщо не капають, значить, усе гаразд. Так? — запитав він у Майки, а не в мене.

Майка гмикнула і промовчала. Я з-під опущених він стежив за ними. Дідусь це помітив.

— Цікаво, — сказав він знову Майці. — Певно, це наш сусіда. А це, часом, не він дошку відламав?

Майка жалісливо глянула на мене і посміхнулася.

— Ну що ти, дідусю! У нього й силоньки не вистачить. Інший відірвав, більший і білявий.

Дідусь посміхнувся:

— Тоді я пішов. А ти?

— Йди, — сказала Майка. — Я скоро прийду.

І чого їй треба? Йшла б разом із дідом…

— Ну? — з інтересом запитала Майка. — Що ж ти не закинув його на трубу?

Вона дивилася на мене навіть без єхидства, а так, як дивляться дорослі на маленьких базік. І ледь посміхалася.

— Іще й знущається! — похмуро сказав я. — Тут у людини рана така…

Вивернувши лікоть, я показав «рану».

— Ой, лишенько… — глузливо мовила вона. — Плюнь на подорожник та приліпи. От і все.

Ні, вона не збиралася відривати поділ і квапливо перев'язувати мої подряпини. Не думала зроняти прохолодні сльозинки ї шепотіти ласкаві слова.

Я сердито підхопився і з брязкотом підчепив на гачок «Оленя».

— Обійдуся і без твоїх подорожників.

Після цього треба було йти. Гордо й незалежно. Так, щоб у неї від запізнілого каяття защеміло серце. Але у мене так не вийшло. Боком і повільно я ступив перший крок.

— Думаєш, мені шкода, чи що, було тієї дошки? — раптом запитала вона. — Просто не люблю, коли нахабно поводяться.

— А я нахабно?..

Майка примружилася:

— А навіщо, не спитавшись, почав відривати?

Кохання коханням, але хто ж стерпить такі обурливі слова?

— Не спитавшись! У тебе питати, чи що?!

— А в кого? Оскільки це наш паркан…

— Ваш?!

— А чий?

Ну, що я в ній знайшов, щоб закохуватись? Тріснути б каталкою по лобі, тоді знала б. Але не можна тріскати дівчисьок залізними каталками. І я вирішив убити її презирством.

— Ти, мабуть, і справді дурепа, — сказав я. — Ну, нехай це був би ваш паркан. Мені, значить, треба було прийти і запитати: «Можна, я дощечку відірву?» Що я, поліном стукнутий?

Майка була тепер не глузлива, а навіть трішечки сумна.

— А ти б все одно не прийшов, — неголосно сказала вона. — Ти не знаєш, як у нас хвіртка відчиняється. Там треба за мотузку смикнути.

— Ну й смикай свою мотузку, — пробурмотів я.

Вона ще помовчала і, відвернувшись, подивилася навіщось на свою хвіртку і тихо запитала:

— А хочеш, покажу, як відчиняється?

— Дуже треба… Я до вас не збираюся.

— Ну, а якщо… А раптом підеш?

— Дошки просити, так? Мені вони більше анітрішечки не потрібні.

— Ну… а якщо просто так? — сказала вона, дивлячись у тротуар.

— Навіщо? — захрипнувши від ніяковості, запитав я.

— Ну, так… Погратися…

Я поборов ніяковість і гмикнув:

— «Погратися». А як?

— Ти хіба ніяк не вмієш? — запитала вона і глянула знову трохи глузливо.

Я сказав ображено:

— Я по-всякому умію.

— А в «чапаєвців»? — І вона поклацала пальцями, ніби ганяла по шаховій дошці круглі дерев'яні шашки, що зображували у грі вершників.

— Ха! — сказав я. Вона, дівчисько, ще запитує мене про цю гру!

— Давай? — сказала вона.

— Ну, давай, — недбало погодився я. — Тільки ганялку додому віднесу.

Ми підійшли до її хвіртки. Майка показала, як смикати мотузку, і пішла. А я повинен був віднести колесо.

Але одразу додому я не пішов. Я притиснувся носом до паркану і дивився в дірку від сучка услід Майці. Як вона йде до свого ґанку. Ось вона піднялася по східцях. Ось зупинилася. Стоїть і водить пальцями по бильцях, ніби щось малює…

Я відірвався од паркану, бо відчув спиною неприємний погляд.

На тротуарі стояв Толя. Він мовчки розглядав мене і ліниво совав за щокою язиком. Щока від цього здулася і неприємно ворушилася.

Я розгубився і, здається, почервонів.

— Ну, що, Клямпик, — сказав Толя єхидно і без посмішки, — за нареченою підглядаєш? Дивись-но, весь ніс у скабках. І пузо.

Ух, як я його ненавидів у цю мить! Його косого білявого чубчика, немилосердні тютюнові очі, його великі прозорі вуха і тонкий безжалісний голос! І він знав, що я його ненавиджу. І знав, що моя ненависть безпорадна, тому що я боюся.

— Гнида! — сказав я зі сльозами. Плюнув у нього й побіг. І побіг зараз, мабуть, не через страх, а через відчайдушну й жалюгідну образу, через злість на себе. Він не гнався.

Вдома я заспокоївся. «Ну й нехай, — вирішив я. — Нехай насміхається. Нехай усім каже, що ми — наречений і наречена. А ми все одно будемо гратися з Майкою. Завжди! На зло!» Я відхекався, кинув у куток колесо і каталку, потім висунувся у вікно: чи не пішов Толя?

А він не пішов. І не збирався. Він сидів на тротуарі й крихітним ножиком обстругував здоровенну палку. От паразит! Ну що йому там треба? Адже Майка мене чекає. Я зачекав і визирнув знову. Сидить! Мало того: він помітив мене. Усміхнувся, засвистів і сів зручніше.

Все було ясно. Він знав, куди я збираюся. Він вирішив вартувати.

Спершу позбавив мене мого самоката, мого «Оленя». Зараз він руйнує початок моєї і Майчиної дружби. А я? У відчаї я так торохнув по стінці ліктем, що посипалося вапно. Я боягуз, боягуз. Боягуз!! Так мені й треба!

ДЕ СИНІЙ ВІТЕР ПРОКИДАЄТЬСЯ…

Я просидів удома, доки не прийшла мати.

— Дивно, — зауважила вона. — Що це ти не гуляєш? І кислий. Накоїв щось?

— Нічого.

— Ну й чудово.

Ми повечеряли. Потім мати переодяглася. Вона одягає синє шовкове плаття. Це плаття мені подобалося. Мати в ньому ставала дуже молодою і красивою. І веселою. Але я не любив все-таки, коли це плаття одягалося. Значить, мати кудись збиралася і її увесь вечір не буде вдома.

— Мамо, ти куди?

— Батечку мій! Ти що, маленький? Плакатимеш: «Мамо, не йди!»?

— Я не плакатиму, — відказав я насупившись. — Просто сидіти самому не хочеться.

— Не сиди. Погуляй. Адже все одно кожен вечір бігаєш.

Еге, «погуляй»! Коли б вона знала!

— Набридло мені гуляти.

— Владику, ну що за принди! Сьогодні симфонічний концерт у міському саду. Це буває раз на кілька років. Невже я не можу послухати?

— А я?

— Що «а я»?

— Теж хочу на концерт, — учепився я. Це було все-таки краще, ніж сидіти вдома.

— Ти серйозно? Адже це не кіно.

— Ну й що? Кіно я бачив, а концерти жодного разу.

— Гаразд… — сказала мати. — Куди тебе подінеш.

Вона дала мені білу сорочку, нові штани (ті, які зшила із клаптиків американських штанів), розчесала на косий проділ мої патли (я терпів) і сказала:

— Виявляється, інколи ти можеш мати досить пристойний вигляд… А хочеш, я зроблю тобі чорний бантик на шию? З білою сорочкою буде дуже гарно.

Я із стриманим обуренням висловив своє ставлення до бантиків. Мати зауважила, що я все-таки чудовисько, і ми пішли в сад.

Біля воріт саду нам зустрівся високий чоловік у глухому кителі, з прапорцем на кашкеті. Прапорець був білий з зеленою каймою. Чоловік увічливо привітався з мамою.

— Добрий вечір, Сергію Едуардовичу, — відповіла мати, і ми пішли поряд.

Спершу — мовчки. Мати йшла похиливши голову. Сергій Едуардович поглядав на мене. А я — на нього. Мене цікавив кашкет.

— У відділі прочитали ваш нарис, — сказала мати. — Всім подобається. Тільки… розумієте, газетний обсяг… Дещо слід скоротити матеріал. Хоча шкода.

— Скорочу, — квапливо погодився Сергій Едуардович. — За чим там шкодувати? Не в цьому справа… — Він помовчав і несподівано признався: — Із тридцять шостого року не чув симфонічного оркестру…

І знову вони з матір'ю замовкли.

— А чому у вас кашкет морський, а на прапорці літак? — запитав я.

Він, по-моєму, зрадів запитанню. Швидко зняв і простягнув мені кашкета:

— Це не літак, а перехрещені риби. Я — рибник. Промисловик. Розумієш?

Я кивнув. Голова у нього була з довгими залисинами, а обличчя сухе, у зморшках, але добре. А на руці бракувало двох пальців.

Сергій Едуардович узяв кашкет і пішов купувати квитки.

— Йому пальці снарядом відірвало? — запитав я.

— Ні, — сказала мати. — Він не був на війні. Пальці він оморозив.

— А-а… — протягнув я розчаровано.

— Дурненький, — сказала мати. — Цей чоловік зазнав стільки… Він багато років працював на Півночі. У найважчих місцях. Одного разу в тундрі він рятував льотчика. Літак розбився при аварії. Сергій Едуардович теж був у тому літаку, але вцілів. Він тягнув льотчика три доби на саморобних санях, обморозив руки й ноги… А коли дістався до стійбища, виявилося, що льотчик помер. Це було найстрашніше…

Я похнюпив голову. Сергій Едуардович підійшов, мигцем глянув на мене й запитав:

— Здається, була серйозна розмова?

— Ні, — сказала мати. — Звичайна розмова. Не хочу, щоб він виріс легковажним базікалом.

— Байдуже, — заступився Сергій Едуардович. — Легковажність минає. Лише не виріс би чиновником і боягузом.

Ну от, треба ж було йому це сказати! Знову стало погано на душі.

Майданчик з естрадою побудований був серед старих беріз. Його оточував дерев'яний високий штахетчик. Ми прийшли туди майже останніми і ледве відшукали вільні місця. Біля самого проходу. Мати сіла поряд із веснянкуватою дівчиною, а я примостився скраєчку лави. Веснянкувата дівчина зі здивуванням глянула на мене й одвернулася. Напевно, подумала: «А це хлопченя чого сюди припхалося?» Теж мені принцеса! Руда…

Сергій Едуардович сів неподалік від нас. Подивився на матір і ледь кивнув. Навіть не кивнув, а просто опустив очі. Мовляв, усе гаразд. Подумаєш, герой… Ще й перезирається!

Було похмуро й незатишно. Дуло по ногах. Вітер не вітер, а такий низовий протяг шарудів під лавами, крутив папірці в проході. Я зіщулився, похитав ногами, щоб прогнати холод.

— Не крутися, — сказала мати. — Краще подивися на музикантів.

А що на них дивитися? Усі однакові, в чорних костюмах. Одні зі звичайними скрипками, інші теж із скрипками, тільки величезними — такими, що не піднімеш, доводиться на підлогу ставити. А ще барабан. Та кілька сурмачів ззаду. Ну й що? Я ці інструменти вже скільки разів бачив! У кіно. Ними в картині «Веселі хлоп'ята» музиканти один одного лупцювали. Під керівництвом Леоніда Утьосова. А тут, звичайно, не дочекаєшся таких веселощів.

Мене тільки дерев'яні труби трохи зацікавили. Довгі такі, коричневі. Схожі на міномети.

— Це що?

— Це гобої, — сказала мати. — Дивися.

Вийшов худий високий дядько. Ледь вклонився і став до нас спиною. На ньому був довгополий фрак із розрізом.

Я знав, що диригенти бувають з паличками. А цей вийшов без палички. Подумаєш, диригент…

Він повільно підняв руки. Праву — вище. Ледь ворухнув пальцями.

Звідкись здалеку прийшла похмура повільна музика, схожа на рух важких хмар. Нібн вони цілим фронтом кущаться на краю вечірнього неба, і ще не чути грому, а тільки прожилки блискавок миготять у бузкових сутінках. Гроза ще не тут, не близько, але вже гасне світло.

Ця музика пасувала моєму настрою. Саме те, що я відчував і думав.

І все-таки не те. Я був боязкий, а в музиці не було страху. Вона була сувора, сумна була, але мужня. Вона мені нагадувала про те, що я боягуз. Боюся Толі, боюся грози, боюся ще багато чого на світі. І їй було плювати на мене, цій музиці. Я перед нею був як притиснутий до землі кущик перед наростанням грозового фронту. Що їм, високим важким хмарам, якийсь кущик!

Та-а, та-та-та, та-та-та… — з наростаючою гучністю повторювали труби.

Оркестр обірвав музику. А за мить скрипки повели іншу мелодію. Я її тоді не запам'ятав. Відгомін грози все ще звучав в мені.

Ну чому я все-таки боягуз?

Зайнятий сумними думками, я якось не звернув уваги на музику, а просто стежив за рухами музикантів. Диригент так ловко ними командував. Ворухне долонею — і злітають смички над скрипками. Поведе рукою вниз — і гасне мелодія. Мені подобалося, коли вступали гобої, ці труби-міномети. Я одразу тоді починав слухати. У них був глухуватий, але красивий такий голос.

Стоп! Будь уважний! Щось зараз буде…

Що?

Оркестр уже не гримів, і не було вихору мелодій. Скрипки неголосно й спокійно заговорили про щось знайоме. Ні, не музика була знайома, а просто здавалося: ось-ось згадається щось хороше.

Але що ж?

«По-чекай… по-чекай…» — просто людською мовою сказали скрипки.

Знову прозвучала та ж мелодія, все наближаючи і наближаючи розгадку.

І раптом у тиші, що настала, самотньо, часто й неголосно прозвучав згасаючий сигнал труби. Такий знайомий! І я не міг згадати… Ну що ж, що ж це було?

А скрипки, ніби злякавшись, рвонулися, закрутили музику завірюхою, змітаючи всі спогади! Я мало вуха не затулив. Що ж це було? Невже не згадаю? Невже не повториться цей сигнал?

Ну чого вони бісяться, ці скрипки? Спокійніше, ви! Ось так. Не заважайте думати і чекати. Все одно ця труба ще заграє. Хоч раз, але заграє…

І всю решту часу я чекав. Поки знову не прозвучали вдалині насторожені гобої. І ось знову мелодія. Знову:

Ну?

І ясно-ясно труба сказала слова:

Каравела! Моя Каравела! Як я міг забути…

Павлик… Ось як це було.

Ми, першокласники, вчилися в ті дні у другу зміну, і я прибіг додому, коли вже було темно. Дорогою ми пустували, качалися в снігу. Я увірвався в дім, як сніговий заряд. Матері і Тетяни не було, я це знав і одразу ж убіг до Павлика.

— Тихше, — сказав він.

Горіла настільна лампа і потріскувала грубка.

— Я згадую пісню.

Він дивився на мене спокійно і суворо, і я зрозумів, що це важлива пісня.

— Не можу, — раптом сказав він і одвернувся. — Ось тільки ці слова пам'ятаю:

Він сказав це, а тоді раптом тоненько засвистів.

— Спочатку це була не пісня, а просто сигнал, — сказав він. — Його грали сурмачі на палубах, коли команда ставила вітрила. Перед дуже дальнім плаванням.

Мабуть, він усе це вигадав. Слова сам придумав, а мелодію десь чув. Але я повірив йому, тому що він сам вірив у свою вигадку.

І з тих пір, відправляючи в путь нашу Каравелу, ми тихенько наспівували сигнал «Вітер до нас». Той самий, який зараз програла труба.

А музика летіла далі. Святкова, як лопотіння строкатих прапорів і різнобарвних вітрил. Тривожна, як очікування пригод. І вона була — моя. Це була пісня про Каравелу, розбуджену ранковим сигналом відходу.

Потім вона закінчилася.

Але в мовчанні, що настало, всі сиділи нерухомо. І я зрозумів, що це не все.

Мигцем я глянув на веснянкувату дівчину. Вона подивилася на мене і посміхнулася. Вона була красива, хоча й з ластовинням. Думаєте, не буває красивих з ластовинням?

Глухо й стримано оркестр почав другу частину. І одразу стало ясно, що це — про ніч. У зимову темряву, де серед казкових лісових велетнів переплуталися дрібні хащі й бурелом, нечутно прийшов подих південного вітру. І все оповилося м'яким теплом. З шарудінням сковзнув з ялинкових гілок сніг. Це непомітно взялася до діла весна. А потім посвітлішало небо і почався схід сонця. Без блиску і яскравих фарб, проте такий ясний… І мов тонкий промінь, мов срібний струмок, прорізалася чиста, дзвінка пісня. Вона була без слів, але така, що слова прийшли самі по собі:

Це була музика про те, як хлопці роблять з соснової кори і паперу кораблика, як просихають дерев'яні тротуари, а на луках і лісових проталинах пробиваються до сонця розвідники-травинки.

Потім виростають трави.

Ось вони встали і хитаються під синім-синім небом, і я йду серед них, торкаючись колінами великих, як блюдечка, ромашок. І думаю, що, певно, зустріну Майку…

Стрімко накочується гроза. З «того боку, де хмари». Намагається заглушити суворою, знайомою вже мелодією. Але не так уже це й страшно. Ось знову випростуються трави, струшуючи краплі. А ромашки здивовано хитають головками: «Чого налетіла, навіщо гримотиш?»

І знову я йду, викручуючи на ходу мокру сорочку, а трава блищить від дощу. Я йду, і мечі хороше. Адже я пам'ятаю про головне: про Каравелу.

Трах!

Я підскочив від цього вибуху. Як він гримнув, цей оркестр! Ніби одразу обірвалося переді мною сонячне поле і запали сутінки. Прямовисні скелі, а під ними ревуче море. Гримуче море. Воно далеко внизу, але удари хвиль такі, що холодні бризки б'ють по ногах, по обличчю, і сорочка знову промокла.

А біла вежа маяка до половини у хмарі водяного пилу. Біла вежа і білі чайки в косому стрімкому польоті. І сині штормові сутінки. І знову цей грізний початок:

А втім, це зовсім не страшно! Мені сміятися хочеться від зростаючого торжества. Як я не розумів? Це ж урочиста пісня синіх циклонів і білих вітрил. Синіх скель, білого маяка і чайок. Грізна і сильна. Ну й що? Я сам частка цієї грози і сили. Я — капітан! У вузькій бухті мене чекає, похитуючись, Каравела…

А за спиною у мене на сонячних берегах хвилюються трави. І мчать по них коні…

Тепер я боявся одного: лише б музика не обдурила мене. Лише 6 не зробилася іншою!

Мати шепнула, коли замовк на хвилину оркестр:

— Слухай, зараз буде вальс. Дуже красивий.

Цього мені ще не вистачало! Навіщо мені він, красивий вальс!

Може, він і був хороший. Не знаю. Я чекав іншого. Невже так усе закінчиться? Але серед безтурботного кружляння мелодії знову прозвучали знайомі ноти, і я заспокоївся: щось хороше буде ще.

І урочистий спів труб повернув мою музику.

Смички злітали і опускалися разом. Усі разом. Ніби списи атакуючої кінноти. Швидше, швидше! Чорні Коні, вірні і невтомні, несли мене в гущі кавалерійської лави. Ми змітали ворога, ми рвалися до моря. І злітали, злітали списи у стрімкому ритмі скачки!

І ось прийшло моє торжество.

Чотири рази прозвучав короткий вступ, і мідні голоси труб заспівали піднесено й чисто. Та музика, яка на початку принесла загрозу й сум, зараз звучала з такою радісною силою, з такою сяючою мужністю, що мені захотілося заспівати самому.

Це була пісня про те, що є на світі край, де народжуються сміливі вітри, які кличуть у далеке плавання. Не знаю, тоді чи потім склалися слова, але тепер я їх не можу відділити од цієї музики:

А далі — вже ніяких слів, тільки наростаюча радість і безстрашність.

Боже мій, ну чому я думав, що я боягуз?! Хіба можна бути боягузом, коли на світі є т а к а музика? Невже це саме я сьогодні боязко ховався на підвіконні?

Люди розходилися. Підійшов і попрощався Сергій Едуардович. Здається, це було вже за воротами саду, на вулиці. Я не звертав уваги. Музика ще гриміла в мені.

— Як вона називається? — запитав я у матері.

— Що?

— Те, що грали.

— П'ята симфонія Чайковського.

— Угу… — стримано сказав я і подумав, що запам'ятаю навіки.

І ще дехто запам'ятає!

Мати глянула на мене зі співчуттям.

— Здається, ти ледве досидів до кінця. Якось дивно ти себе поводив. Підстрибував, смикався… Невже тобі анітрохи не сподобалося?

Я промовчав. Що тут скажеш? Сподобалося? Це про порцію морозива так можна сказати. Або про кіно якесь. А про таку музику словами не скажеш.

Ми йшли додому, і я ніяк не міг прилаштуватися до материних неквапних кроків. Я рвався вперед: сурми гнівно й весело співали в моїй душі.

— Чого ти стрибаєш? — сказала мати. — Йди спокійно.

— Мамо, я погуляю, добре? Не хочеться додому…

— Та пізно ж!

— Ну, трішечки. П'ять хвилиночок!

— Йди… Не вплинула на тебе класична музика анітрохи.

Вплинула! Ох як вплинула! Я рвонув за ріг і помчав безлюдною вулицею.

Я поспішав знайти Толю. Як я його хотів зустріти!

Треба було швидше потрапити у сквер біля цирку, де щовечора майже до півночі хлопці ганяли футбольного м'яча. Лише б встигнути! Лише б ворог був ще там!

Маленькі похмурі хмари, що недавно висіли в зеніті, непомітно розтанули. Був світлий, як день, вечір. Сонце пішло з неба, але відчувалося, що воно зовсім недалеко. І при цьому світлі дуже незвичайною була порожнеча вулиць.

Я біг у цій порожнечі, і здавалося, що разом зі мною мчить кіннота зі списами, що злітають, як смички оркестру. Куди поспішали вершники? Може, боялися, що згасне музика і повернеться мій колишній страх?

Мені пощастило більше, ніж я сподівався: Толя йшов назустріч.

Ми здалеку впізнали один одного. Він прискорив кроки, а я… зупинився, перевів подих і повільно пішов назустріч.

Мабуть, Толя вирішив, що я біг у своїх справах, побачив його, злякався і не знаю, що робити: тікати назад чи обійти стороною. Він ще не помітив, що кроки мої спокійні і упевнені і підошви стукають з рішучістю молотка, що забиває цвяхи одним ударом. Він, здається, посміхався. Так мені принаймні здалося здалеку. Він наперед смакував іще одну легку перемогу і моє нове приниження. Потім Толя здивувався: адже я не звертав з дороги. Але здивувавшись, він, звичайно, анітрохи не злякався. Він не міг тоді розуміти, що приречений. А він був приречений. Тому що не було у нього такої музики. Не було стрімких скрипок і урочистих труб, що співають пісню про могутній синій вітер, не було Чорних Коней, білих маяків, не було Каравели.

Ну, правду кажучи, маленький страх один раз шпигонув мене, але могутня музика одразу розвіяла його в порох. І коли ми з Толею зійшлися, я, не стишуючи ходи, — трах! — з розмаху луснув ворога кулаком по носі.

Мабуть, таким відчайдушним ударом вибивають вікно в палаючому будинку.

Ніс м'яко сплющився. Толя мотнув головою і приголомшено роззявив рота. Потім зашморгав, щоб втримати кров. І стояв, опустивши руки, дивився спантеличено.

Я навіть розгубився в першу мить. Але одразу ж ніби хтось шепнув: не жди! І лівою рукою я дав Толі дзвінкого ляпаса. Він роззявив рота ще ширше. Я, підкоряючись стрімкому натхненню, обійшов противника з тилу, вхопив однією рукою за комір, а другою за штани і дав йому штурхана. Мені хотілося, щоб Толя полетів у повітрі, як м'яч.

Ну, звичайно, він не полетів. Він пробіг, зігнувшись, кілька кроків, постояв дві секунди не обертаючись, а потім заревів лютими сльозами і кинувся у бій. Ми самозабутньо зчепилися посеред тротуару.

І виявилося, що це зовсім не страшно!

Навіть у ту мить, коли він сидів на мені верхи і лупцював межи лопатки, я не втратив упевненості в перемозі. Потім я вивернувся, і ми помінялися місцями.

Як добре, що не було перехожих! Будь-хто з дорослих не побачив би в цьому нічого дивного: зчепилися на тротуарі два хлопчаки — звичайна історія. Обізвали б нас шибениками, розтягли б, от і все. Хіба б вони здогадалися, що тут людина бореться за першу в житті перемогу? За те, щоб жити спокійно, ходити сміливо, сміятися не криючись!

Ну, я дав цьому Толькові, поки сидів на ньому! Він вирвався нарешті, ми підхопилися, і я кинувся знову. Байдуже, що боліла, розпухаючи, губа, пекло плече! Хіба в цьому справа!

І він побіг.

Спочатку він задкував, безглуздо відмахуючись кулаками і схлипуючи, потім обернувсь і кинувся від мене, сердито підвиваючи.

Гнав я його півкварталу. Потім відстав.

Сорочка на плечі була розірвана й прилипла до садна. Губа, здається, стала завбільшки з котлету. Праве око потроху запливало.

Я повільно крокував додому. Назустріч прочухану, але це мене не обходило. Хіба міг він зменшити радість моєї перемоги? Радість ясну й урочисту, як фінал П'ятої симфонії!

Ні, я анітрохи не боявся, хоча гнав наперед, що скаже мати.

— Сили небесні! — сказала вона. — Йди сюди! Так… Ну, здається, моє терпіння луснуло.

Я мовчав, намагаючись притримати відвислу губу.

— Що з тобою робити? — сумно запитала мати. — Ну що? Відлупцювати? Але, по-моєму, тобі й так дісталося.

— Так? — уїдливо сказав я. — «Дісталося»… Ти б подивилася, як дісталося йому!

Це чомусь матір не обрадувало.

— На що перетворив одяг… Забирайся в куток! Он туди, за шафу. Бачити тебе не хочу.

Але навіть це приниження не зломило мене. Звідти, з темного кутка, я поставив матір до відома, що «завтра цей гад повзучий одержить ще більше».

— Та що ви не поділили? Можеш ти пояснити врешті-решт?

— А чого він… Я його хіба чіпав коли-небудь? Він сам усе ліз… Дурень. Думав, що я й досі його боюся… — Я потихеньку вийшов з кутка. — Мамо… Ти пам'ятаєш, як грав оркестр, так? Коли труби у самому кінці грають… Пам'ятаєш?

Мати з півхвилини мовчки дивилася на мене.

— Це називається «алегро віваче»… Йди сюди, покажи плече. І перед наступним поєдинком, прошу тебе, одягай старі штани і сорочку.

Вночі в річку увійшла ескадра.

Береги були зовсім чорні, і рідко-рідко миготіли на них вогники. Небо й вода були світліші, в них іще не згас відблиск заходу сонця. У синяві висів місяць. Він відбивався у річці золотими блискітками. Закриваючи ці блискітки І берегові вогні, проходили темні кораблі.

Була урочиста й безшумна їхня повільна хода. Ледь помітний вітер не торкався складок на вітрилах і довгих звисаючих прапорів. Жовтим світлом горіли над ахтер-штевнями старовинні ліхтарі. І заляга ясна тиша, тільки гілки прибережних кущів зашкребли разок об борт високого брига, що підійшов впритул.

Я стояв високо на кручі. Дуже широкі сходи збігали до води — цілий каскад безладних сходинок. Прохолодне повітря здіймалося від річки і разом зі звичними запахами вогкого піску й трав доносило запах вологих вітрил і просмолених канатів.

Прозвучала чиста струна. І одразу ж із темного товпища кораблів вийшов і рушив до берега вітрильник з крутими бортами і високою кормою.

Я довго-довго біг йому назустріч. Повз величезні іржаві якорі, повз старі гармати, тут і там розкидані на сходах. Дзвінко, як постріли, цокали по камінню мої підошви. Але крізь це Цокання і шелест вітру у вухах я почув, як заскрипів об кам'яний причал борт Каравели.

Тоді я уповільнив біг. Зупинився. Неспокійно калатало серце.

Хтось йшов назустріч. Я ще не бачив обличчя. Та я вже знав, що то Павлик.

«А, ти тут, — сказав він із сутінків. — Добре, що прийшов».

«Так, — сказав я. — Павлику! А це наша Каравела?»

«Ти й досі ще боїшся Толька?» — запитав він.

«Ні, — відказав я. — Адже ти знаєш, що ні».

«І нічого не боїшся?»

Я мовчав. Я багато чого боявся. Тріскучих блискавок, кусючих бджіл, глузувань, торговця, в якого украв підшипник. Боявся, що захворіє мати…

Правда, я не боявся вже нічної темряви, найзліших собак і високих схилів, з яких не кожен наважиться з'їхати на лижах…

«Павлику, — сказав я, — пам'ятаєш, я був ще маленький, і мені було страшно одному вечорами, і я плакав, коли на мене кидався Марсик Вови Сазанова, але ми все одно плавали разом. І ти не казав, що я боягуз».

«Хіба я кажу, що ти боягуз?» — ласкаво промовив він.

«Значить, ти візьмеш мене на Каравелу?»

Я побачив крізь сутінки, що він потупив очі.

«Поки що не можна…»

Не можна. Я так і знав, що він це скаже! Одразу ж знав. Як же мені стало сумно.

І раптом посвітлів і розгорівся місяць! І ліхтарі ескадри засяяли яскраво, нібн починалося свято. Піднявся і ляснув обвислий фор-марсель Каравели! А сурмач на високій кормі виразно і неголосно програв знайомий сигнал «Вітер до нас…»

І враз я побачив, що то не місяць світить і не ліхтарі, а розгорається на сході світанкова смуга. І вітрила і прапори з чорних робляться кольоровими.

А Павлик сміявся. Я побачив його обличчя. Павликове обличчя з золотавими цятками в очах і чорною родимкою над верхньою губою.

«Я пожартував, — сказав він. — Ходімо. Адже це наша Каравела».

Він узяв мене за руку. І ми пішли вниз, у напрямку знайомого до найменшої подряпинки трапу. Повз гармати і якорі…

Я прокидався, сміючись від радості. І, вже отямившись зовсім, лежачи в тиші, я все ще ясно відчував у долоні тепло і твердість Павликової руки.

ЛІТНІ ДНІ

Однієї бійки виявилося замало для повної перемоги над Толиком, і я відлупцював його ще двічі. Спершу — за сараєм, де він підстерігав мене, щоб узяти реванш. Потім — на очах у всіх хлопців. У битві біля сараю мені перепало добряче, але йому ще більше. І головне, я не боявся. А наступного дня я поліз у бійку сам, нахабно. Щоб закріпити успіх. Після першої ж сутички Толик відмовився від бою і затулив руками обличчя.

— Аут, — сказав Славко Диркнаб і обережно взяв мене за плече. Я все ще гнівно дихав. — Досить.

— Здався Толик, — без посмішки констатував Марик.

— Ти, Засипа, більше до Владика не лізь, — порадив Петько Лапін.

Толик відкрив обличчя. Воно було червоне і мокре.

— А я ліз? — плачучи запитав він. — Я ліз? Він сам перший лізе!

Тоді всі засміялися. З нього. Усі ж знали, скільки він мене мучив.

— Як ти йому дав по носі, — з повагою сказав маленький чорнявий Южко.

— Гайда, хлопці, купатися, — не відпускаючи мого плеча, запропонував Диркнаб.

І я став рівним серед рівних.

Настав чудовий час, повний радості й сонця. Я зникав з дому рано-вранці і повертався у сутінках. Ледь вистачало сил, щоб роздягнутися і впасти на ліжко. Ноги гули, плечі горіли від палючих променів, а перед очима, як стрімка кінострічка, пролітав весь день, що складався з сонячних відблисків, шелесту трави і сміху товаришів…

Звичайно, не весь час я байдикував. Треба було збігати по хліб, посуд помити. Іноді принести води. Але по хліб — це дрібниці, коли немає черги. Посуд? Дві тарілки та дві склянки — мої й материні. Найгірше було з водою. Правда, завжди воду носила тітка Клава, яка жила за стіною: мати з нею домовилася. Але часто вона виїжджала в село, і тоді на водокачку ходив я. За чотири квартали.

Ото була роботка! Тягати відра на коромислі у мене силоньки не вистачало. Дотягти одне повне відро я теж не міг. А носити по піввідра не хотілося. Скільки разів доведеться ходити, поки наллєш бочку до половини!

Я наливав велике відро на дві третини. І тягнув його, вчепившись у дужку обома руками, тицяючись колінами об гострий край. Дужка різала мені долоні, коліна прикрашалися синцями, вода хлюпала в сандалії, і вони ставали слизькими всредині: так і гляди, підвернеш ногу.

Але мені пощастило. Наприкінці червня у нашому кварталі поставили колонку. Це був залізний стовпчик з довгим важелем. Важіль виявився тугим, доводилося лягати животом, щоб натиснути. Ляжеш — і колонка починає грізно густи. А потім із труби вдаряє сяючий товстий струмінь, такий пружний, що здається, дно у відрі зараз вилетить!

Коли біля колонки не було дорослих, там збиралися всі хлопці нашого кварталу. Оце було життя! Проб'єшся до труби, затиснеш її рукою, і бризки величезним віялом летять з-під долоні. Так летять, що віконні шибки на іншому боці вулиці вкриваються краплями. Верещать дівчата, сміються хлопці, і Таїсія Тимофіївна, яка висунулася у вікно, щоб затаврувати нашу невихованість, з обуренням зачиняє стулки.

Ми не заспокоювалися, поки не промокали до нитки. В таку спеку це було дуже приємно. Але ще краще було, коли наша компанія вирушала на річну.

Мати не забороняла купатися з хлопцями. Вона тільки взяла з мене чесне-пречесне слово, що я не заходитиму у воду глибше, ніж по груди, а Диркнабові сказала:

— Славко, я тебе дуже прошу… — і виразно подивилася на мене.

Диркнаб став серйозний і цілком по-дорослому відповів:

— Усе буде гаразд.

А мені він показав великий, всипаний ластовинням кулак. І я виразно зрозумів, що справді не варто потикатися на глибину. Принаймні поки не навчуся плавати.

А втім, навчився я швидко.

Материну мужність я оцінив згодом, коли став дорослий. Скільки неспокійних годин провела вона, думаючи про мене, поки я з приятелями безтурботно хлюпався у річці й загорав на прибережному піску. Скільки разів уявляла собі найжахливіше, коли я запізнювався до обіцяного строку! Я не хотів запізнюватися, але ж годинників у нас не було. Час ми визначали так: затиснемо соломинку (завдовжки з мізинець) між пальцями, стулимо розкриті долоні й дивимося, через скільки пальців проскочила тінь від соломинки. Скільки пальців — стільки й годин по полудні. Не дуже точний хронометр.

Побачивши, що я живий і неушкоджений, мати заспокоювалася і не дуже лаяла за запізнення. Вона все розуміла. Розуміла, що не можна хлопця увесь час тримати біля себе, робити його маминим синочком. А батьків, які учили б нас чоловічих наук, не було.

З усіх знайомих хлопців тільки у Вови Сазанова був батько. Та ще у Толі — нерідний. У решти не повернулися з фронту. І першими нашими наставниками і командирами були старші хлопці, як-от Диркнаб. Славко Диркнаб перейшов уже у восьмий клас і був головним у нашій компанії. Нам пощастило: він був хороший командир. Не те, що, наприклад, Петько Бриндін, на прізвисько Зер-Гут, який командував ватагою на Вокзальній вулиці. Славко був справедливий. Він завжди порівну ділив хліб, який ми брали з собою, коли йшли купатися. Він навіть стежив за нашим вихованням і якось добре надавав, по шиї Льовці Аронову за те, що той підбирав недопалки і димив ними.

Льовка заревів, обізвав Диркнаба, а заодно й нас усілякими словами й пообіцяв:

— Дірку з маком ви ще одержите, а не пиріжки… Це була серйозна загроза. На річці нас терзав голод. Принесений хліб ми з'їдали швидко, і невдовзі мені починало здаватися, що шлунок зовсім порожній і стінки його зі скрипінням труться одна об одну, як мокра гума. Інші теж мріяли хоча б про суху шкоринку. Тоді Льовка з хитрим виглядом зникав. Неподалік від річкової кручі стояв приземкуватий цегляний будинок, оточений хмарами дивовижно смачного запаху. Це був пиріжковий цех, де працювала Льовчина мати. Льовка швидко повертався. Обома руками він ніс пошарпану свою пілотку, і вона була доверху навантажена золотавими пиріжками з лівером.

Пиріжки були браковані, коли їх смажили, вони лопали по шву й не годилися на продаж. А нам байдуже! Ми пританцьовували від нетерпіння, поки Диркнаб лічив і ділив їх. Як правило, діставалося по пиріжку на брата, а кожний міг з'їсти, певно, по два десятки. Але все-таки це було підкріпленням для шлунків.

І ось Льовка пригрозив припинити постачання пиріжків! Але Диркнаб не здригнувся перед такою загрозою.

— Ну й подавись ними! — презирливо кинув він. — А ще закуриш — надаю…

І він точно назвав місце, по якому «надає» бідолашному Льовці.

— Нахаба ти, Славко, — сказала Майка. — Хоч би дівчат посоромився.

— Нічого, не помрете, — пробурмотів Диркнаб.

А втім, він сам покурював. Потай від усіх. Це нам як таємницю розповіла Славчина сестра Маня.

Ми її називали Маняркою. Була вона маленька, кістлява, ротата, кумедна така. Дуже схожа на Славка, тільки не руда, а темна й кучерява. Бігала вона завжди в одному й тому ж синьому платтячку, схожому на хлопчачу сорочку. Іноді, щоб зручніше було стрибати й бігати, вона заправляла платтячко в трусики, теж хлопчачі — з червоними генеральськими лампасами, і ставала зовсім як замурзане, давно не стрижене хлопченя.

Диркнаб часто брав її з нами на річку. Казав сердито:

— Залиш її саму вдома, так вона там накоїть. Спокійніше, коли на очах.

Ми не заперечували. Манярка не заважала. Вона стерегла одяг, поки ми купалися чи гралися в заростях на кручі. Потім Диркнаб дозволяв їй похлюпатися біля берега.

Часто Манярка з трісок і торішнього бур'яну розпалювала трохи осторонь вогнище н пекла картоплю. Одну-дві картоплини, які приносила з собою. Коли картопля була готова, Манярка квапливо з'їдала її, навіть не почистивши. Рот у неї завжди був перемазаний сажею. Ми не просили Манярку поділитися — знали, що вона голодніша за усіх.

— Завжди їсти хоче, — скаржився Диркнаб. — Вони, малявки, всі такі. Тому що їм рости треба більше від інших. — І він, буркочучи, відламував для неї половинку свого пиріжка.

Манярка любила слухати наші серйозні розмови. Сама вона не говорила, тільки іноді, якщо було щось незрозуміло, швидко запитувала:

— Що кажеш?

— Не встрявай, коли старші розмовляють, — відповідав Славко.

— Не гарчи на неї, — заступалася Майка. Дівчата завжди заступаються одна за одну, а надто, коли їх усього двоє в хлопчачій компанії.

Майка завжди була з нами. Якось непомітно вона з усіма подружилася. І зі мною. Можна було тепер приходити до неї скільки завгодно, гойдатися удвох на гойдалках, які змайстрував дід, до запаморочення грати в «чапаєвців» чи обливати одне одного з садового шланга. Правда, часу для цього майже не залишалося у нашому бурхливому житті. Ми завжди були серед друзів.

Ось з кого складалася наша компанія: Диркнаб, Майка з Маняркою, Толик (куди його подінеш!), Льовка Аронов. Я про них уже розповідав. Був ще Петько Лапін — білявий уразливий п'ятикласник. Він часто сперечався і сварився, проте довго ніколи не злився. Грався з нами син відомого хірурга Вова Сазанов, але вдома його занадто виховували, примушували займатися музикою і о дев'ятій годині вечора заганяли спати.

Найосвіченіший серед нас був Марик Городецький. Та він ніколи не вихвалявся. Тільки коли ми починали розмовляти про підводні плавання, польоти на Марс чи радіоприймачі з екранами, де видно артиста, який виступає (ходила чутка, що вже винайшли такі), Марик смішно морщився і весело казав:

— Та не так! — і намагався пояснити по-науковому.

Якщо з ним сперечалися, він так само весело казав:

— Ну й нехай! Вигадуйте собі й далі!

Мене він почав по-справжньому поважати не після бійки з Толиком, а коли довідався, що я знаюся на вітрильному оснащенні.

Молодшим серед хлопців був Южко. На початку війни Южкова мати і бабуся приїхали з ним у наше місто звідкись із України. Южко був тоді зовсім маленький і нічого не пам'ятав. Зовні Южко був акуратною і вихованою дитиною, але ні в чому не відставав від інших.

Южкова мати працювала медсестрою, а бабуся Ванда Казимирівна господарювала вдома. Вона була схожа на Таїсію Тимофіївну, тільки добра. Вечорами вона виходила на ґанок і починала кликати:

— Ю-у-у-зек!

Голос у неї був чистий і сильний, і цей звук «ю-у-у» ніби вгвинчувався у повітря. Його чули за кілька кварталів. Перший сигнал лунав рівно о дев'ятій, а потім повторювався кожні десять хвилин.

Але Южко не квапився. Він ніколи не йшов, поки не закінчувалася гра.

Южко любив робити паперових зміїв. Іноді ми їх клеїли удвох. Не дуже вони у нас тоді виходили, але ми не сумували. Нам подобалося морочитися з папером, дранками і борошняним клеєм. Розташовувалися ми на плоскому дахові сарайчика, який мало не весь заріс височенними лопухами.

Вітерець шарудів папером. На річці басовито скрикували буксири. В лопухах галасливо порпалися горобці. Сонце майже наскрізь прошивало нас прямими гарячими променями. Пахло розігрітими лопухами і лободою. На Южкове коричневе плече сіла блискуча бабка-богатир, але він не помітив, бо розповідав, як Банда Казимирівна пожаліла приблудька кота і взяла в дім, а він з'їв оселедця і втік. Южкові не оселедця шкода було. Шкода кота. Гарний такий кіт, приручити б його.

Потім ми просто лежали на сухих прогрітих дошках і дивилися в дуже голубе небо. Теплими хвилями заливало мене одинадцяте літо мого життя.

Це було в ті часи, коли в небі світилася дивовижна синява, мати була молодою, річка наша здавалася широкою, як морський приплив, а трава, яку зараз ми топчемо не помічаючи, сягала нам до колін.

ВАС КОРОЛЬ ЗАПРОШУЄ НА БАЛ

На початку тижня розкотилася по наших вулицях хвилююча новина: у неділю буде незвичайне свято — День фізкультурника!

Ми знали різні свята: Жовтнева революція, Першотравень, День Перемоги. А про фізкультурне ніхто з хлопців не чув. Дорослі казали, що до війни це свято було щороку. Ходили чутки, що в містах, більших за наше, День фізкультурника відзначали й одразу ж після війни. Та нам що! Для нас це було вперше.

Новина обростала подробицями. Льовка Аронов повідомляв, що на дальньому полі, за кладовищем, подалі від цікавих, було дві репетиції спортивного параду. Він безсовісно брехав, що сам бачив величезну колону футболістів у динамівській формі і кожен з них (от брехун!) ніс справжнього футбольного м’яча. Розповідали також, що сусід Петька Лапіна — Костя Корнєєв, який учився в машинобудівному технікумі, приніс додому білі труси і голубу майку з чайкою на грудях і в цій формі піде на парад.

Але остаточно ми повірили у свято тоді, коли на стадіон прийшли теслі й почали забивати дошками численні щілини розхитаного паркану. Нові дошки світилися на сірому паркані сонячними смужками…

Із самого ранку у неділю на стадіоні почав хвилююче бухати оркестровий барабан. І серце у мене теж почало бухати від радості й неспокою. Причини для неспокою були: квиток на стадіон коштував три карбованці. Невеликі гроші — всього найменша порція морозива. Але не було в мене цього нещасного трояка. Та коли б і був! Хлопці з усіх навколишніх вулиць глузували б до самої осені, довідавшись, що я купив квитка.

Звичайно, я не гірше від інших лазив через паркани, але ж це як пощастить. Дорослі теж не дурні.

І справді, не пощастило. Коли ми з Льовкою опинилися біля паркану, хлопці сповістили нам, що з того боку мало не на кожному метрі міліціонери. Вони акуратно виловлюють безбілетників, шикують їх у невеликі колони й виряджають через службовий хід. Дехто з приятелів зробив уже два-три кола…

А з стадіону линув пружний мідний марш, і великі різнобарвні прапори тріпотіли й голосно ляпали над парканом (і ранок стояв такий безхмарний і ясний). Ніби казкова ескадра зібралася у сповнене пригод плавання. Без нас!

— Ходімо, — рішуче шепнув я Льовці. І обережно, щоб не пристали інші, повів його о дальнього кінця паркану, де приткнулися старі, забиті дошками ларки. Я знав одну місцину. Там навряд щоб чергувала міліція.

Тут паркан був вищий, ніж в інших місцях, і вгорі іржавіли залишки колючого дроту. Проте ми не відступили. Упираючись ногами то в фанерні стінки ларків, то в шорсткі дошки, ми дісталися до краю паркану. За ним високо здіймалася задня глуха стіиа трибуни. Між трибуною і парканом була щілина, всього в півметра завширшки. Зручна, схована від очей. Мені казали досвідчені люди: трохи праворуч від цього місця — дірка, що веде під трибуну.

А звідти — куди хочеш.

Але темна щілина заросла дрімучою кропивою.

Я подивився униз і тихо, прокляв день, коли ножиці безжалісно обчикрижили мої американські штани.

Льовка теж поглядав на кропиву із злою досадою. Він був у довгих штанах, але босоніж. Його м'ясисті рожеві ступні лякливо ворушилися.

Оркестр заграв «Вечір на рейді».

— Може, стрибнемо? — похмуро запитав я. Власне, я не дуже боявся кропиви. За своє життя я стільки разів знайомився з нею, що шкіра притерпілася до опіків. Та зараз темні зарості здавалися такими зловісними, що наперед по ногах пробігали укуси, схожі на гарячих мурашок.

— За яким бісом ти мене сюди притяг? — промовив Льовка. В голосі його була погроза.

Я хотів огризнутися, але тут спалахнула ідея:

— Давай-но твої штани! Я їх одягну і стрибну! А потім віддам тобі разом із черевиками. Он звідти кину, з чистого місця. І ти теж стрибнеш!

Льовка палко схвалив ідею, але вніс поправку. Він спершу одягне мої черевики і стрибне, а потім кине їх мені разом зі штанами. Я відхилив поправку. По-перше, я побоювався, що мої черевики не налізуть на Льовчині лапи. Тоді він розізлиться і штанів, певна річ, не дасть. По-друге, якщо налізуть, Льовка, чого доброго, чкурне в них на стадіон, а мене залишить на паркані. Та потім ще хихикатиме й розповідатиме хлопцям, як обдурив мене. Знаємо ми цього типа!

Ми сиділи верхи на паркані й сперечалися. Потім Льовка не витримав і перейшов до образ. Він заявив, що у мене не вистачить сили докинути згорток он з тієї галявини до паркану. А якщо й докину, то напевне промажу.

Я зауважив, що сила не в жирі, а в м'язах. Крім того, я згадав, як він позавчора ганебно промазав з рогатки по літровій банці. З п'яти кроків!

І Льовка подумав і обізвав мене лякливою п'явкою.

— Ковбасник, — сказав я. — Чемодан з лівером.

Паркан під Льовкою закректав. Сам Льовка теж закректав і почав підбиратися ближче. Але він був незграбний, а позиція на паркані виявилася незручною. До того ж між нами хитався колючий дріт.

Льовка плюнув у мене і не влучив. Я теж плюнув і попав йому на штани. Льовчині очі округлилися од безсилого шаленства.

Оркестр заграв «Нагору ви, товариші…»

Ця пісня завжди піднімала в мені геройський дух. Я ще раз глянув униз і рішуче став на край паркану. Потім сказав Льовці кілька слів, які тут не наводжу, бо вони не характерні для інтелігентної дитини. І ухнув у щілину.

Ой-йой-йой! Та нічого. Головне — не чухатися, бо потім гірше буде.

Льовка, звісивши губу, дивився на мене з паркану. Я показав йому дулю і рвонув до заповітної галявинки.

І там, на мене чекала нагорода за «подвиг»!

У траві, серед сивих кульбабок, — блищала тьмяна мідь. Я впав на коліна і розсунув стеблини. Там лежала пряжка від широкого ременя.

Вона лежала вниз лицьовою стороною, і я бачив лише дужки для пояса й гачок. Невже це та сама пряжка, про яку я мріяв з давніх пір?

Страшно було перевернути: раптом не та!

Я зірвав кульбабу й загадав: якщо здмухну за один раз усі «парашутики», значить, збудеться. Дмухнув так, що запекло в очах. Крилаті насінини прозорою хмаркою злетіли у повітря. Але один чіпкий «парашутик» застряв біля самої стеблини. Я дивився на нього з докором.

Мене виручив вітерець, що випадково залетів сюди. Він хитнув траву, підняв у мене волосся на потилиці й обережно зняв з голої кульбаби останню насінину.

— Спасибі… — пошепки сказав я, зітхнув від хвилювання і перевернув пряжку.

На ній був важкий випуклий якір із зіркою.

Стискуючи в долоні скарб, я відшукав у стіні трибуни дірку й пірнув у сутінки. Їх перетинали тонкі, як рапіри, промені. Вони здавалися такими твердими, що я обходив їх, коли шукав вихід на стадіон. Я знайшов відірвану дошку й виліз на перший ряд трибуни, просто до ніг літнього громадянина, який дуже здивувався.

На полі розгорталися яскраві колони. Між ними метався на зеленому «газику» якийсь дядько в білому костюмі і кричав у бляшаний рупор команди. По-моєму, він тільки заважав. Але скоро дядько поїхав, колони завмерли, лише величезні прапори ляскали на вітрі. Взвод старшокласників, одягнутих у гімнастерки, пальнув у повітря з гвинтівок, злетіло кілька ракет, оркестр заграв першотравневу пісню «Москва моя», і фізкультурники знову перешикувалися. Ті, хто був у червоних майках, утворили велику зірку. На трибунах закричали «ура».

Все було так чудово! Коли закінчився парад, почалися різні виступи. Мені понад усе сподобалися хлопці зі справжніми шпагами і в глухих шоломах. Вони влаштували цілий бій. А ще маленькі дівчатка з величезними кольоровими м'ячами (от би мені такий!).

Я забув про гарячих мурах, що кусали мене за литки, і тільки машинально почухував ногу об ногу. Здається, це дратувало літнього громадянина, але мені було байдуже. Радісне свято оточувало мене, сяяло і гриміло.

І ще одна велика радість була тут, зі мною. Справжня велика морська пряжка. Я весь час начищав її об м'який вельвет штанів і сам не помітив, як темна мідь перетворилася в шматочок сонця. Вона сяяла так само яскраво, як труби оркестру.

Оркестр був недалеко: праворуч від мене, на цій же трибуні. Коли закінчилися виступи й оголосили перерву перед футбольним матчем, я вирішив пройти повз музикантів: все як слід роздивитися.

Не дуже легко було проштовхатися у людському потоці, але я зумів. І опинився перед барабаном.

Ух який це був велетень! Як я завбільшки! З мідною тарілкою на маківці, з тугими гвинтами на голубих боках і гладкою сірувато-білою шкірою. Поважний, як генерал. Я, звичайно, не втримався. Взяв та й стукнув кулаком по його пружному пузу. Барабан добродушно загув. А його господар — прищуватий дядько у пом'ятому картузі, — не втрачаючи лінивої нудьги на обличчі, підняв стукачку й дав мені по шиї.

Було не боляче. Стукачка виявилася м'якою і ворсистою. В першу хвилину я сприйняв усе спокійно. Крутнув головою і пішов далі. І лише біля фанерного кіоска, в черзі за склянкою ягідного морсу, я відчув, як наростає стрімка й важка образа. За що він мене так? Хіба я щось погане зробив? Адже я зачепив не скляну вазу, не крихкий прилад! Гупнув по барабану, який для цього й зроблений. По ньому тисячу разів підряд луплять важкою стукачкою і нічого не трапляється. А тут за один разочок — по шиї!

Мені навіть плакати захотілося, слово честі. Я вийшов з черги і сів на траву.

Та що йому, цьому типові, шкода, чи що? От коли б я був барабанщиком, я б усім давав стукати. Нехай хоч з усього стадіону збираються хлопці. Тільки нехай не лізуть купою, а стають у чергу. Стукнув разочок — і відходь. Я знаю, що ніхто б навіть не змахлював і не бив би двічі підряд.

Я пішов зі стадіону. Навіщо мені це свято, коли на ньому найголовнішим музичним інструментом командує прищуватий жаднюга.

Подумаєш, музикант! П'яниця, напевно. І дурніший від своєї стукачки. Такого й на кілометр не підпустили б до оркестру, який грав П'яту симфонію!

Ця думка мене втішила так, ніби я помстився злому барабанщику. Крім того, у мене була пряжка. Однієї цієї радості вистачило б на цілий день. Я перестав сумувати і пішов додому.

Вдома я показав свій скарб матері. І почав зітхати, що пряжка є, а ременя немає. Як носити пряжку? Не пришивати ж до малинового пуза мого комбінезона.

— Та гаразд уже, — сказала мати. Вона розуміла. Знала, як для мене важливо все, що пов'язане з морем.

Ми пішли в комірчину, і мати витягла з-під усілякого мотлоху стару шкіряну валізу. Вона була геть порізана: шматками цієї шкіри у недавні воєнні роки підшивали валянки. Але мати була просто чарівниця. Взяла великі ножиці і якимось чином примудрилася викроїти з чемоданної кришки широку пряму смугу.

Гачок для пряжки я зробив сам з алюмінієвого дроту.

Через півгодини я красувався на подвір'ї, підперезаний флотським ременем. Хлопці зітхали і зі стриманою заздрістю мацали випуклий якір.

— Дай поміряти, — попросив Толик. А втім, без будь-якої надії. І не тому, що ми були ворогами. Просто смішно було думати, що людина, яка щойно одержала скарб, може дати його в чужі руки.

… З Толиком, до речі, я помирився. І знаєте як? Завдяки Таїсії Тимофіївні.

У Толика через неї була купа неприємностей. Він жив із Таїсією Тимофіївною на одному поверсі, і вона постійно нашіптувала на нього матері — крикливій неласкавій тітці Дарці. Тітка Дарка працювала вахтером у депо, поверталася з чергування стомлена, зла й била сина, не розібравшись, винен він чи ні. А Толин вітчим не втручався: він побоювався своєї дружини.

Останній раз Толі перепало за мисливський капсуль, який вибухнув біля дверей Таїсії Тимофіївни. Толя був ні при чому: капсуль підклав Диркнаб. Але не міг же Толя виказати Диркнаба!

Він вирішив помститися. Намалював на аркуші з зошита відразливе опудало, написав «Таїся — потвора» і пришпилив малюнок до сусідчиних дверей. Таїсія Тимофіївна не здіймала галасу. Вона акуратно склала аркушик, а ввечері показала його Толиній матері. Дарма Толя вимагав: «Доведіть, що це я намалював, а тоді вже бийте!» Йому дісталося так, що навіть на подвір'ї було чути, як він репетує.

І тоді Толя придумав хитру й жорстоку помсту.

Біля вікна Таїсії Тимофіївни висів великий фарфоровий градусник. Вона ним дуже дорожила. Градусник був німецький, його привіз з Німеччини чоловік Таїсії Тимофіївни. Сусіди заздрили: прокинешся вранці, глянеш за вікно і одразу бачиш, тепло чи холодно. Дуже зручно. Фарфорову шкалу градусника прикрашали голубі квіточки і завитушки. Вважалося, що він старовинний і дуже цінний.

— Рознесу я цю фріцівську клізму, — сказав Толя наступного дня після розправи.

— Знову влетить, — слушно зауважив Диркнаб.

— Ні, — сказав Толя.

— Промажеш, — заявив Льовка.

— Ні, — сказав Толя.

Він заприсягся, що не промаже, якщо у нього буде далекобійна рогатка з червоної гуми.

Диркнаб зітхнув. Він почував себе винним перед Толею — через капсуль. Він радий був би допомогти, але де взяти червону гуму? Вона була рідкістю. Усі, хто стояв поряд, замислилися і замовкли.

І тоді я недбало сказав:

— Треба подивитися. Може, дістану…

І Диркнаб, і Марик, і Петько Лапін, і навіть Майка глянули на мене розуміюче: оцінили благородство. Лише Толя похмуро дивився убік.

Але я не заради Толі старався, а заради спільної справи. Адже Таїсія Тимофіївна була недругом усіх тутешніх хлопців.

З того часу як Толя зазнав від мене поразки, став я рівноправною людиною у хлопчачій компанії. І ця радість рівноправ'я була така, що я ладен був навіть на жертву.

А жертва була потрібна.

Вдома у нас була велика червона грілка. Я її любив. У давні часи, коли я ще не ходив до школи і цілими днями сидів один вдома, вона була улюбленою іграшкою. Я туго надував її, загвинчував пробку, і грілка перетворювалася у веселу стрибаючу істоту. Вона стрибала від мене по кутках, як заєць від мисливця, чи слухняно ставала горбокоником, а іноді замінювала футбольний м'яч. Інколи, після шумної гри, я засинав, прихилившись до неї щокою, ніби до подушки.

Зараз я грався з нею рідко, та все одно було шкода.

Вдома я востаннє надув грілку і погладив тугі боки. Грілка відгукнулась пружним дзвоном. Я взяв ножиці, замружився і підняв руку. Певно, з таким же почуттям стародавні воїни приносили в жертву улюблених коней…

Грілка випустила дух.

Я розширив пробоїну і, коли мати прийшла на обід, засмучено признався:

— Грілка пробилася…

— Як це ти умудрився?

— Я ненавмисне, — безсовісно збрехав я і ненатуральним голосом сказав: — Може, ще заклеїмо?

— Аякже! Заклеїш тут! Он яка дірка. Доведеться викинути.

— Шкода, — щиро сказав я і поніс грілку в комірчину. І там вирізав з неї дві вузькі смуги…

Операцію розробили тонко. Довго Толя випрошував у матері гроші на кіно. Вона нарешті дала. Толя одразу збігав до каси кінотеатру і ніби ненароком показав матері квиток. Потім схаменувся, що запізнюється, і побіг.

Квиток він одразу перепродав Льовці, а сам пішов у балку пристрелювати рогатку.

Через півгодини Толя чужими дворами пробрався до нашого паркану, а звідти — на порожній сінник. Диркнаб, я і Майка чекали його. Позиція була вигідна: ми бачили все подвір'я, а нас ніхто не бачив.

Градусник сяяв білим фарфором на тлі темного косяка.

— Ну? — нервово сказав Диркиаб.

Толя діловито зарядив рогатку залізною гайкою. Він став біля крихітного віконця, а ми дивилися крізь щілини. Рогатка клацнула.

Звичайно, Толя був вредний тип, але стріляв він чудово. Градусник неначе вибухнув. Мало того! Гайка рикошетом ударила у шибку, і вона прикрасилася великою діркою.

Ми залишили місце засідки безшумно й швидко. Вже в провулку Диркнаб вихопив на бігу у Толі рогатку й запхнув мені в кишеню. І правильно! Коли б у Толі хтось її побачив, не допомогли б ніякі виправдування. А мене дорослі вважали вихованою дитиною. Хто б повірив, що я брав участь у такій жахливій справі?..

Увечері Толя зустрів мене на вулиці й похмуро сказав:

— Рогатульку віддай…

Він просив не рогатку, а лише рогатульку — ручку з розвилиною. Вона була його власна, він змайстрував її з бузкової гілки.

Я кинув рогатку на тротуар. Не дивлячись на мене, Толя підняв її і почав знімати гуму. А навіщо вона мені? Я міг нарізати з грілки ще для десятка рогаток.

— Ти краще підшипник віддай, — сказав я.

Толя перестав вовтузитись з гумою. Глянув спідлоба. Сказав похмуро:

— Загубив.

Певно, він не брехав. Я засунув кулаки в кишені, обійшов Толю, трохи зачепивши плечем, і не кваплячись пішов додому.

— Та віддам я! — досадливо гукнув він услід. — Знайду і віддам!

Я не обернувся. Але з тих пір ми не сварилися.

… Ми не сварилися більше, але ременя я Толі не дав. Я знімав його лише перед сном та ще на річці, коли купалися. І пряжку чистив просто на животі, не розстібуючи. Драїв сукниною і зубним порошком. Я звів за тиждень стільки порошку, скільки не витратив за все життя для чищення зубів.

Штани й коліна у мене були постійно в білому поросі. Зате пряжка сяяла. І не лише на сонці. Навіть при місяці вона світилася, як ліхтарик.

Місяць у ті вечори був дивовижний. Коли сідало сонце і на сході починали густішати серпанкові сутінки, він виповзав над парканами — червоний і такий величезний, що дивитися було страшнувато. Потім він піднімався вище, ставав меншим, яскравість його наростала. Зоря не згасала всю ніч. Золотаве світло її змішувалося з місячним срібним світлом, і в повітрі з'являвся легкий, якийсь казковий блиск.

Напевно, тільки в дитинстві бувають такі вечори, схожі на чарівне свято. І я досі вдячний матері, що вона не забороняла мені цих пізніх ігор, хоча бувало, що я приходив додому лише опівночі.

Тільки з'являвся місяць, як у тиші лунали гучні барабанні удари. Це Славко Диркнаб калатав бамбуковою палкою по іржавій залізній бочці (вона з незапам'ятних часів стояла на вулиці поряд із нашим будинком). І ми вилітали з хвірток.

Раніше від усіх устигав Марик Городецький. Він вистрибував на бочку і, розмахуючи паличкою, схожою на шпагу, весело кричав:

— Поспішайте, хоробрі сеньйори! Вас король запрошує на бал!

У ті дні в кіно «Північ» йшов фільм «Попелюшка», і ми розуміли, що Марик не кривляється, а зображує придворного.

За плечима у Марика тихо подзенькував і струмився плащ з легких металевих стрічок. Вони називалися у нас «золотники». Ми з великими труднощами виколупували їх з зіпсованих конденсаторів, які добували на звалищі.

Звичайно, такі плащі були у кожного. Вони потрібні були для гри.

Гра була проста і давня, як світ. Назв у неї було безліч. Ми називали її «каблучка».

Ми розподілялися на дві групи. Одні чекали, рахуючи до ста, а інші розліталися врізнобіч, срібно видзвонюючи стрічками. Потім починалися пошуки і погоні. Зловити усіх, хто ховався, було нелегко. А коли нарешті полонених приводили до бочки, треба було ще вгадати, у кого з них каблучка. Звичайнісіньке залізне кільце від висячого замка. Коли з трьох разів вдавалося відгадати, полонені перетворювалися у «сищиків». Якщо ні — все спочатку.

Звичайно, тікати й ховатися було цікавіше, ніж шукати й наздоганяти. Мені важко розповісти, як це чудово! Спершу — лункий стукіт підошов, і ти мчиш, залишаючи для «сищиків» глузливі знаки і на перехресті, на тротуарі — стріли в чотири сторони. Шукай вітру в полі!

А потім приткнешся біля незнайомого палісадника чи в зарослій лопухами канаві і з тривожним завмиранням чекаєш. Намагаєшся не ворухнути дзвінким плащем. Стрічки відгукуються на кожний порух, можуть видати. А без них грати не дозволяється. Як помітиш у сутінках утікача, що причаївся, якщо він без плаща?

І от сидиш. Іноді поряд, біля самої щоки, тихо дихає товариш. Але навіть пошепки не можна вимовити слівце. Всюди тиша…

І раптом знову сміх, галас, стрімкий біг, а позаду затихає тупіт погоні, яку ти обдурив…

Одного разу, коли у мене була каблучка, ми з Майкою, рятуючись від «сищиків», з розгону вискочили до балки.

У балці, в глибині, лежали білясті шари туману. Схили були в сутінках. Пахло болотом, і тягнула знизу волога прохолода. А на тому березі врізалися в рожево-жовтий захід високі й гострі, як списи, ялини. Вони здіймалися над низькими дахами кварталів, які називалися Велике Городище. Це було як малюнок до казки.

Ми притихли. Спускатися в балку зараз було страшнувато, та й ні до чого: погоня затихла.

— Давай постоїмо, — пошепки сказала Майка.

— Давай, — погодився я. — Про всяк випадок. А то ще попадемося…

Над Городищем дрижала, як ртутна крапля, самотня зірка. Десь далеко патефон грав пісню «Вечір на рейді».

— Слухай, — сказала Майка.

— Я слухаю. Я цю пісню знаю.

— Ти мене слухай, — серйозно сказала вона. — У тебе коли день народження?

— А навіщо?

— Ну так. Треба. Коли?

Я сказав.

Майка зітхнула й призналася:

— Я хочу привітати тебе.

— Але ж він не сьогодні. Він же давно був.

— То байдуже, — з легким натиском сказала Майка. — Адже тоді я тебе не знала. А зараз знаю. Нехай це буде за тоді.

— Добре… Спасибі, Майко, — сказав я.

— Зачекай, — суворо зупинила вона. — Я ж ще не привітала. — Вона стала переді мною і в сухі гарячі долоньки взяла мою руку. — Владику, я тебе вітаю з днем народження. І бажаю тобі хорошого щастя.

Я подумав, що щастя завжди хороше, поганого щастя не буває, і стало трішки смішно. Але я нічого не сказав, бо стало не тільки смішно, а ще трішечки сумно. І добре.

Треба було сказати Майці, що я теж вітаю її з днем народження. Але я чомусь посоромився. І Майка мовчала.

Так ми ще постояли одне перед одним, і я нарешті сказав:

— Біжімо.

Вона кивнула. І ми побігли у глиб наших провулків, де світилися теплі вікна й нагріте за день повітря м'якими шарами лежало над курними дорогами і тротуарами.

БЕРИ МОЇХ КОНЕЙ

У цих стрімких сонячних днях, у цих вечорах з великим місяцем і пригодами все було добре. Все, крім одного: я розлюбив Майку.

Я й сам не помітив, як це сталося. А коли зрозумів, почав мучитися. Але що я міг вдіяти? Майка стала зовсім не така. Вона завжди і скрізь була з нами і зробилася зовсім як хлопець. Навіть навчилася плавати наввимашки і свистіти. Волосся, щоб не заважало, вона заплітала у дві тонкі коси. Бігала в старих хлопчачих черевиках, щоб зручніше було ганяти футбольного м'яча: вона любила грати у напівзахисті.

І взагалі була вона тепер довга, худа, подряпана.

І я нарешті схаменувся. Що ж це справді? Не можу ж я бути закоханим у лівого півзахисника!

Я почав сумувати. За тією Майкою, яку побачив уперше крізь дірку в паркані. За прекрасною незнайомкою з золотим павутинням волосся. За Майкою, яка мені сказала, ніяковіючи: «А хочеш, покажу, як відкривається хвіртка?» Тепер уже для мене таємниці не було: я знав, як смикати за мотузку, міг прибігати до Майки хоч сто разів на день. А ще простіше було залізти на паркан і тричі свиснути: Майка вибігала сама.

Все було добре. А кохання закінчилося.

Щоб посумувати без перешкод, я втікав від хлопців і бродив самотньо по балці. Там непорушно стояло просякнуте сонцем і полином повітря. Дзвеніли коники. А може, дзвеніла тиша. Сухими стежинками ходили жуки-пожежники. Червоні а чорними візерунками на спині. Стежинки звивалися по дну балки біля самих схилів. На схилах серед заростей жовтіли прогалини. Звідти іноді сковзали на стежинки струмочки пересохлих глиняних крихт. Крихти потрапляли в черевики і заважали спокійному сумному настрою. А босоніж ходити не можна було: з будиночків, що приліпилися до круч, скидали униз битий посуд і скло.

Та й не тільки скло було небезпечне. Якось я мало не розпанахав ногу об смужку оцинкованої жерсті. Але я не засмутився — смужка мені сподобалася. Красива, блискуча, як срібло. Знадобиться! Потім я знайшов ще кілька. І нарешті натрапив на цілий розсип чудових шматків.

Певно, артіль бляхарів влаштувала тут звалище.

Для кого звалище, а для кого скарб!

Я набрав цього добра, скільки міг донести. А вдома взявся за роботу. Дужками з алюмінієвого дроту почав склепувати лицарські обладунки. З тонких смужок я зробив набедреники і широкий пояс, з трикутних шматків — налокітники, наколінники і наплечники. З денця бракованого відерця вийшов сяючий нагрудник. І ще я змайстрував багато всіляких деталей, про які не знав, як вони називаються, а тільки бачив на малюнках у книзі «Дон-Кіхот».

Найдовше я прововтузився з шоломом. Вийшло щось середнє між королівською короною і вовчим капканом. Але забрало опускалося і піднімалося як справжнє.

Я вбрався у залізний костюм і, погуркуючи, підійшов до дзеркала. Чудово! Шкода, що мати на роботі. Вона часто казала, що я не доводжу до кінця жодної справи. А ось, будь ласка, почав — і довів. Хоч зараз у бій!

Проте вийти на подвір'я, похизуватися перед хлопцями я не наважився. Знаємо ми таке діло! У мене є обладунки, а у них немає. Одразу почнуть зубоскалити від заздрощів. А може, почнуть випробовувати на міцність. Якщо людина йде просто так, ніхто не стукатиме її палицею по голові, а якщо вона в залізному шоломі, хіба втримаєшся… А шолом не такий-то вже й міцний.

Я склав лицарські лати у великий обідраний портфель (ми в ньому взимку носили картоплю з базару), застромив за ремінь дерев'яний свій меч і знову вирушив у балку. Там була одна місцина — заросла коноплями і бур'яном виїмка в пологому березі. В цих заростях я й убрався в обладунки.

І думав весь час про Майку.

Певно, її зачарував злий чаклун. І мені доведеться стати до бою, як Дон-Кіхот. Тільки Дон-Кіхот бився з несправжніми чаклунами, а у мене буде такий, що страшнішого не вигадаєш.

Я вже знав, який він на вигляд. У нього схожий на товсту колоду тулуб, весь у лусці й брудній шерсті, кудлата капловуха голова, жовті очі й ікла завдовжки з мізинець. У нього шість мавпячих лап; він, як велетенський павук, ворушиться в глибині печери, очікуючи на здобич.

Де ця печера, я теж знав. Неподалік, на крутому схилі, чорніла у заростях глибока дірка. Жителі навколишніх кварталів раніше добували там пісок, а потім весняні струмки підмили величезний шар глини, і він з'їхав, зруйнувавши стежину.

У неприступному чорному лігві жив тепер чаклун на ймення Черибузо.

Стараючись не дзенькнути, я почав підкрадатися до ворожого барлогу. Було сонячно й порожньо у величезній балці, дзвеніло спекотне повітря. Мені стало страшнувато. Раптом вигаданий Черибузо й справді зараз виповзе на світ…

Але він, звичайно, не виповзав. Він вислав наперед злих солдатів. Шеренги чортополоху, бур'яну і реп'яхів міцно захищали свого господаря-чаклуна.

Ах, так? Я плавно витяг з-за пояса меч. Ш-шех! — свиснуло лезо, і кущ бур'яну, постоявши секунду, м'яко ліг мені під ноги.

Р-раз, р-раз! Я старався рубати загостреним кінчиком клинка. Зрізані під корінь вороги падали без шуму й тріску.

Але раптом — трах! — меч пружно підскочив і мало не вирвався з долоні. Ця жилава й тверда стеблина реп'яха виявилася клинку не по зубах.

Ну, тримайся! Я серединою меча кілька разів ударив ворожого генерала. Він стояв. Я розізлився. Тут уже не до страхів, не до чаклуна. Я завдавав противникові таких ударів, що він звалився нарешті з шумом, схожим на зітхання.

Я відкинув забрало й витер мокре обличчя. Було жарко, сонце встигло нагріти мої обладунки. Черибузо не подавав ознак життя. Як і досі, тонко співала у вухах тиша. Але ось у цей спів проник інший звук. Він був неголосний і басовитий. Він був грізний. У мене в одну мить натягнулися всі жилки.

Я навчився вже багато чого не боятися. Міг уночі залізти горище, стрибнути в кропиву, відлупцювати Толика, читати повість Гоголя «Вій» при каганці і сказати здоровенному Петькові Бриндіну, на прізвисько Зер-Гут, що він драна сколопендра. Але кудлатих джмелів і злих кусючих ос я боявся більше від вогню.

Гудіння наростало. Я замотав головою. Величезний, мало не з волоський горіх, джміль неквапно кружляв довкола. Я одразу ж уявив собі, як він забереться мені під обладунки і буде дзижчати і битися там…

Черибузо, мабуть, з єхидною посмішкою спостерігав з печери, як лицар у сяючих обладунках, подзвонюючи і гуркочучи, летить униз, не розбираючи дороги.

Я відхекався біля струмка на лужку, оточеному дрібним вільшаником.

— У, т-тварюка… — сказав я на адресу джмеля, щоб не так було соромно за свій відступ.

— Що кажеш?

Я аж підскочив.

За кущем, біля самого струмка, п'ятками у воді сиділа Манярка.

— Що кажеш? — повторила вона, і на обличчі у неї відбилася надзвичайна цікавість. Впізнала.

— Нічого, — буркнув я. — Ти що тут робиш? От Славко довідається, де ти вештаєшся, він тобі покаже.

— Ні-і, — неуважно відповіла вона. — Не покаже. Він мене не б'є.

— Даремно, — суворо сказав я. Понад усе я боявся, що Манярка здогадається про мою ганебну втечу. Але як вона могла здогадатися?

Я спересердя почав смикати тасьомки і зривати гачки обладунків. Якщо людина злякалася, вона завжди потім злиться. Манярка спостерігала за мною не рухаючись.

Було в ній щось пташине. Очі — як чорні ґудзики, шия тонка, ніби у пташеняти. І навіть гострі лопатки під платтям були схожі на невирослі крильця.

Не подобалося мені, як вона сидить і дивиться: розплеще тепер усім про моє спорядження. А тут іще гачок наплічника намертво вчепився у сорочку. Я смикав, смикав…

— Давай відчеплю, — сказала Манярка. Але не рушила, поки я не відповів:

— Ну відчепи… Чого сидиш?

Вона підвелася, підійшла ззаду і діловито почала дихати мені в шию. Відчепила. Потім сіла навпочіпки над моїм спорядженням.

— Це раніше солдати носили такі залізяки… Ти сам робив?

— А хто? Пушкін, чи що?

— Я знаю, — сказала вона. — Пушкін — це письменник. Він кіно про царя Салтана написав.

Був такий фільм. Не кольоровий, не широкоекранний, але все одно хороший.

— Ану, допоможи, — наказав я.

Вона слухняно поклала мені в портфель обладунки.

— Ходімо, — сказав я. — Нічого тобі тут самій робити. Славко, певно, по всіх вулицях шукає.

Я знав, як Диркнаб нервував, коли Манярка зникала.

— Не піду, — насупилася вона. — Я з ним посварилася.

— Ну подумаєш — посварилася. А зараз помиришся.

— Нехай він перший мириться.

— А як же він буде миритися, коли тебе немає?! Ходімо!

— Не піду.

— Ну, що ти тут робитимеш, га?

— Я рибу ловлю.

І тут я побачив на березі здоровенну палку з прив'язаною ниткою. На кінці нитки була розстібнута шпилька, а на вістрі шпильки сиділа дохла зелена муха.

От потіха!

— Цією вудкою ловиш?

— Угу.

— Нічого ти нею не зловиш. Та тут і риби немає.

— Южко казав, що є маленька.

— Нічого тут немає. Гайда!

Вона обернулася спиною. От вредна! Довелося вдатися до хитрощів:

— Якщо підеш, я тобі справжню вудку зроблю.

Вона обернулася:

— А ти не брешеш?

— Манярка! — суворо сказав я.

Вона подумала. Потім очі її зупинилися на моїй пряжці.

— А даси ремінь поносити?

— Ти ж не хлопчик!

— А дівчата теж бувають моряки.

Що з нею вдієш?

— Тільки не замахлюй, віддай потім.

Вона швидко заштовхала плаття в трусики і підперезалася. Але ремінь спадав. Довелося мені пересунути пряжку.

Начепивши ремінь, Манярка помилувалася пряжкою, закинула на плече свою вудку (не знімаючи мухи з шпильки) і пішла попереду мене.

У дворі я сдав її Диркнабові, який і справді вже тривожився.

— Відлупцюю, — жалібно сказав він. — Ану, дай сюди ремінь.

Але Манярка пострибала геть як коза.

Під вечір Диркнаб викликав мене на ганок. Манярка стояла з ним поряд.

— Ти їй обіцяв вудку зробити?

— Ну то й що? — сказав я. — Вона ніяк додому не йшла.

— Ось бачили! — сердито сказав Диркнаб. — А тепер вона від мене не одлипає: чому ти вудку не робиш?

— Вона чия сестра? — напосівся я. — Моя? Вона твоя сестра. Ти й роби!

Диркнаб теж розізлився:

— А вона не хоче! Зрозуміло? Хоче, щоб ти!

Диви які фокуси?

— Ти її запитай, чи не хоче вона по шиї.

Манярка мовчки дивилася на мене й слухала. Серйозна така. Коли я сказав про шию, вона повернулася і пішла геть. Потім зупинилася. Обернулася, не дивлячись на мене. Зняла мій ремінь, поклала на ґанок і знову пішла від нас.

Що тут вдієш? Не можна ж, щоб людина ось так йшла.

— Зачекай-но, ти, — сказав я.

Довелося шукати підходящу лозину для вудлища. Знайшов. Але потрібну нитку відшукати не зміг і зробив ліску з шпагату.

— Навіщо така товста? — незадоволено запитала Манярка.

— А якщо велика щука попадеться?

— Тоді гачок теж великий треба.

— Гачок — завтра. Дріт знайду і зроблю.

— Гаразд, — поблажливо сказала вона й побігла, озираючись.

Пізно ввечері, коли я, набігавшись, уже збирався спати, мати повідомила:

— Там тебе панночка питає.

— Хто? Майка, чи що?

— Не Майка. Маня.

— Маня?.. Ах, Манярка! Ну що їй знову треба?

Вона стояла біля ґанку з моєю «вудкою».

— Маняра! Ти чому не спиш? Ой, Славко намилить тобі шию!

— Не намилить, — відмахнулася вона. І, ставши навшпиньки, зашепотіла мені у вухо: —Владику, а можна, щоб не була не вудка, а батіг? Адже все одно гачка немає, а тільки палка з мотузкою. Можна?

Ну сміх, та й годі! Шепоче, ніби якась таємниця у неї.

— Навіщо тобі батіг? — запитав я голосно.

Вона зніяковіла.

— Гратися… Ніби в цирку. З коняками. Вчити їх стрибати.

Зрозуміло. Вона бачила циркову афішу. У відкриття цирку вже ніхто не вірив, але афіші час від часу з'являлися, і на одній з них був намальований худий дресирувальник у фраці, циліндрі і з довгим батогом. У цього батога була якась важка назва. Мати казала, та я забув. По боках від дресирувальника стояли, здибившись, красиві коні з пір'ям на голові.

Мені ця афіша не подобалася. Я не любив, коли мучили тварин, а цей дядько в циліндрі був напевне мучителем: он який батіг!

— По-перше, — суворо сказав я, — треба казати не «коняками», а «кіньми». А по-друге, бити коней батогом — це свинство. Ану дай я тобі вріжу! Сподобається тобі?

Манярка насупилася:

— А чого… А як їх тоді вчити?

— По-хорошому, ось як.

Їй, певно, стало незручно, і вона сказала вразливо:

— Ніби ти краще від усіх знаєш… У тебе що, кінь є?

І я несподівано відповів:

— Три.

Це вийшло так просто і впевнено, що Манярка розкрила рот і лише через хвилину сказала:

— Брешеш…

— Три, — спокійно повторив я. — Тільки вони не тут. — Я відчув, як холодок пройшов по спині.

Над парканами, над старовинною вежею бібліотеки, вкутавшись наполовину серпанковою хмарою, висів великий місяць. Незрозуміло лопотіла листям тополя, хоча повітря здавалося нерухомим. Був саме час для казок і таємниць.

— Ти не віриш, — сказав я. — Ну й не треба. А в мене є троє коней. Вони живуть на далекому місячному полі. Там срібні хмари. А коли всі сплять, вони приходять до мене…

Манярка вчепилася у мій лікоть, і я відчув, як в її долоньці б'ється маленька жилка. Я думав, що вона злякалася. Але ні.

— Ходімо, — прошепотіла вона.

— Куди?

— Ну, туди, до корча. Тут не треба розповідати. Там краще.

Вона повела мене в дальній закуток подвір'я, де лежав цурпалок товстенної колоди. Він був такий неосяжний і такий сучкувато-жилавий, що навіть у найжорстокіші воєнні зими його не змогли ні вкрасти, ні розрубати на місці. Крім того, всі забули, хто його господар. Цей цурпалок лежав тут з давніх-давен. Він давно позбувся кори і був відполірований штаньми ще «довоєнних» хлопчаків, друзів старшого Славкового брата.

Ми називали цю дивовижну колоду корчем і збиралися іноді тут побалакати.

Це було підходяще місце для вечірньої казки. Навколо стояли високі темні трави, нависала над парканом густа горобина, а просто над головою було ясне небо з розчиненим місячним світлом і рідкими великими зірками. Ми сіли.

— Розповідай, — пошепки попросила Манярка.

І я почав розповідати. Про те, як приходили до мене Чорні Коні, про наші далекі дороги і пригоди, про казки, в які вони заносили мене…

Манярка тепло дихала мені в плече і мовчала. І трохи здригалася іноді.

— Холодно? — запитав я.

— Ні-і… А вони ще прийдуть?

— Може…

— А зараз? Прийдуть? Зараз?..

— Ні, Манярко. Вони найчастіше приходять узимку.

— А якщо ми покличемо?

— А їх не кличуть. Їх просто треба чекати. Вони самі знають, коли їх чекають.

— А зараз?

— Що «зараз»?

— Знають?

— А хто їх зараз чекає?

— Я чекаю, — твердо сказала Манярка і підтягнула коліна до підборіддя. Всім своїм виглядом вона показувала, що чекатиме хоч до ранку.

Я забурмотів, що, власне, зараз не час, що коні можуть бути на канікулах, але взагалі вони приходять не так уже й часто. Зовсім вони не зобов'язані приходити щовечора…

— Ну давай почекаємо трішечки…

Довелося погодитись. Ми почекали трішечки. Потім іще. Потім ще трішечки. Потім на ґанку з'явилася мати й почала кликати мене.

— Не прийшли, — сказав я. І, щоб заспокоїти Малярку, додав: — Може, завтра…

Наступного вечора, в той же час, прийшов сердитий Диркнаб:

— Йди розбирайся там з нею.

— З ким?

— «З ким, з ким»! З Маняркою! Сидить на корчі і йти не хоче. Спати час, а вона не йде. Я кажу: «Чого сидиш?», а вона каже: «Іди, тобі не скажу, а Владикові скажу».

— А тобі шкода? Посидить і прийде.

— А якщо кудись знову втече? Шукай тоді…

— Не втече. Ти йди. Я з нею побалакаю.

Манярка сиділа так само, як учора. Мовчазна, маленька.

— Слухай, — нерішуче сказав я, — розумієш… Ну, я вчора трішки нахвастав. Вони рідко приходять.

— Ну й що? Все одно цікаво. А раптом сьогодні…

Я її розумів. Адже чекання казки — це майже як сама казка.

— Манярко… Ну, їх можна ж чекати вдома, коли вже спати ляжеш.

— Ні-і… Там Славко начує і відбере.

— Не «начує», а «почує». Не почує нічого твій Славко… І вони його не послухають. Вони слухаються тільки того, хто… Ну гаразд. Ось! — Я наважився. Витяг з кишені крихітну підкову, яку навесні подарував мені вершник. — Ось, Манярко. Це така таємна річ. У кого вона є, того вони й слухаються. І до того приходять… Бери.

— Назовсім? — прошепотіла вона.

— Назовсім.

Навіть у сутінках було видно, яка вона стала щаслива. Жодної кишеньки у неї не було, і підковку вона одягла на руку, вище ліктя, як браслет.

Поворушила рукою, подивилася на мене й знову запитала:

— Назовсім?

— Назовсім, — сказав я. — Бери моїх коней.

Я не шкодував. Нічого, що коні пішли. Нехай Манярка радіє. А у мене є Каравела. І буде завжди.

ГЛАДІАТОРИ

Колись у нашому дворі була хлібна крамничка, і знайома продавщиця Катя всім сусідам залишала їхні пайки, щоб дарма не стояли в черзі. Але таке хороше життя давно закінчилося. Тепер по хліб доводилося бігати у великий магазин № 7 на Першотравневій вулиці.

Іноді прийдеш — і жодної людини, а хлібом усі полиці закладені, а іноді — страшно згадати; черга на вулиці до самого рогу.

Найдовші черги були на початку серпня. Доводилося вставати раніше, бігти на Першотравневу й чекати: коли почнуть продавати (чи, як казали, «відпускати»).

«Відпускали» повільно. Спочатку черга йшла уздовж магазину по тротуару, потім втягувалася всередину. На вулиці було ще не так нудно: можна побігати, пограти з хлопцями.

А в магазині починалися тортури. Рівно гула черга. Набридливо дзенькали ножиці, вирізуючи хлібні талони. Сонно дзижчали мухи. Від хлібного запаху прорізався ядучий, як біль, голод і починала паморочитися голова.

Від дверей до прилавка черга рухалася майже годину. Лавок у магазині не було. Ті, хто встигав, влаштовувалися на широких підвіконнях і чекали, коли підійде черга.

Якось я побачив на підвіконні Бипу. На колінах Бипа тримав розтріпану книжку, але не читав, а ліниво дивився над головами.

— Бипо, здоров!

Він зрадів. Я навіть не думав, що він так зрадіє.

— Гайда до мене!

Ліктями Бипа розсунув сусідів і сказав тітці, яка поряд з ним на підвіконня поставила кошика:

— Забери-но багаж, тітонько. Тут не камера схову, людям сидіти ніде.

Тітка завела нудну розмову про хуліганів, які не поважають старших, проте кошика поставила на підлогу. Я сів поряд із Бипою.

— Давно я тебе не бачив, — сказав Бипа.

От дивак! А де йому мене бачити? Бував він у нашому дворі зовсім рідко, купатися з нами не ходив. У них там, на Вокзальній, була своя компанія. Але я з ввічливості відповів:

— Я тебе теж…

Ми порозмовляли про те, що через два тижні в школу, а ще зовсім неохота, і що скоро, кажуть, скасують хлібні картки, і тоді вже не буде черг, а хліба скільки завгодно…

Потім я запитав:

— Що за книжка?

— «Спартак». Дуже цікава, та я вже всю прочитав.

— Про футболістів?

Бипа витріщив очі.

Слід сказати, що в багатьох питаннях я був страшенний невіглас, хоча розумівся на вітрилах, географії, у влаштуванні Всесвіту. Щодо «Спартака» я був упевнений, що це всього-на-всього футбольна команда. Більше того! Я вважав, що назва походить від слова «спорт» і пишеться «Спортак».

Оговтавшись від подиву, Била тут же на підвіконні коротко повідав мені про повстання гладіаторів. І, коли він закінчив, я, звичайно, сказав:

— Дай почитати!

«Не дасть», — подумав. І справді, навіщо він даватиме? Може, щось на обмін попросить? Але ж у мене нічого немає.

Бипа подумав, зітхнув. І дозволив:

— Ну, бери… Тільки гляди: вона он яка розмачулена.

Я кивав, очманівши від радості. Така товста, така цікава!

А Бипа так роздобрився, що поставив мене в свою чергу, яка була набагато ближче від моєї. Жінки загаласували, та він рішуче й діловито довів, що ми займали разом.

Потім ми крокували по вулиці, що дзвеніла від спеки, і гризли хлібні маленькі шматочки — доважки.

— Слухай… — нерішуче сказав Бипа. — Ти ось що… Знаєш, дай мені твого ременя поносити, га?

Я навіть крок уповільнив. Мій морський ремінь? А якщо Бипа замахлює? Адже це не Манярка.

— Та не бійся, я не назовсім прошу, — пояснив Бипа. — Трішечки поношу й віддам. Ну, поки ти книжку читатимеш. Згода?

Може, він навмисне книжку підсунув і в чергу мене поставив, щоб ремінь видурити? Але ж він міг би його просто відібрати. Он який він здоровенний! Я б і не писнув.

— Ти не думай, що я за книжку прошу, — сказав Бипа. — Мені треба Хрищу одну справу довести. Знаєш Хрища? Він у нашому будинку живе.

— А що довести? — запитав я, зволікаючи час.

— Та він не вірить, що у мене батько був моряк. Я йому ремінь покажу і скажу, що батько залишив, коли у сорок третьому році у відпустку приїздив.

— А насправді він нічого не залишив?

Бипа похитав головою.

— Він був підводник… Їх не знайшли. А у відпустку він і не приїжджав, тільки збирався.

— Бери, — сказав я. — Тільки не загуби.

… Два дні без перепочинку я читав «Спартака». Навіть купатися не бігав. Увечері другого дня до мене постукав Южко і викликав на подвір'я.

— Чому не виходиш? Не пускають?

— Читаю, — зітхнув я.

— Цілісінький день читати примушують? — здивувався він.

— Ніхто не примушує! Сам! Знаєш яка книжка!

І тут же на ґанку почав я розповідати Южкові про суворих бійців-гладіаторів, яких у Стародавньому Римі багатії примушували битися між собою, а самі дивилися як цирк чи кіно.

Підійшли й інші хлопці. Ніхто, крім Марика і Диркнаба, досі не чув про Спартака — вождя гладіаторів.

— Брехня все це, — ображено сказав Петько Лапін. — Письменники навигадують, а ви вірите.

— Нічого подібного, — заступився Марик. — Це історичний факт.

— Про Спартака у підручнику написано, — підтримав Диркнаб. — Ти, Лапа, даремно не лайся на письменників.

— А чого вони такі бовдури, ваші гладіатори?! — обурено заявив Петько. — Один одного вбивали! Краще б революцію влаштували! Вони ж усі з мечами! Якби почали рубати цих самих… як їх…

— А вони й т-ак почали! Недослухав, а кричиш!

Книжку у мене розтягли по частинах. Читали, обмінюючись тонкими зшитками аркушів. Зібрав я всього «Спартака» лише через тиждень.

На подвір'ї почалися гладіаторські бої. Стукали дерев'яні мечі, гриміли кришки від великих каструль, що стали щитами. Могутні наступальні вигуки порушували тишу кварталу. Таїсія Тимофіївка здобула новий привід, щоб звинувачувати нас у невихованості.

Ми рубалися й сперечалися. Скільки разів треба зачепити противника мечем, щоб він вважався вбитим? Чия черга бути легіонерами?

Ніхто, певна річ, не хотів йти у легіонери. Адже це були все одно що фашисти, тільки старовинні. Доводилося по десять разів ділитися, лічитися, тягти жеребки. Але незважаючи на це, в найвирішальнішу мить римські легіонери порушували всі правила й безсовісно репетували:

— Ура! За свободу! Бий фриців!

Ми всі пересварилися і втомилися від таких суперечок. І зібрали нарешті військову раду. На раді вирішили: під час ігор не кричати й не кидатися один на одного як навіжені, а все робити за планом.

Гра повинна складатися а двох частин. Спочатку гладіаторська вистава: бій між двома групами. Чия група переможе, та й буде спартаківцями. А в другій частині — повстання і битви з легіонерами. І щоб усе за правилами!

Така гра потребувала підготовки, і ми оголосили дводенну перерву.

Наступного дня, в суботу, всі клепали собі обладунки, вирізували нові мечі, малювали крейдою на щитах левів і носорогів.

А я байдикував. Бойові лати в мене вже були. Щит і меч ремонтувати не треба було.

Від нічого робити я вирішив пробігти в каталкою. Вийшов на вулицю і побачив Бипу.

Він брів назустріч, і на животі у нього сяяла пряжка мого ременя.

— Гей, Вило!

— А, Владик!

Він одразу пожвавішав, як побачив мене. І навіть не на прізвище мене назвав, а по імені. В нас у класі всі один одного на прізвище називали. Чи на прізвиська. А він сказав «Владик».

— Ти куди? — запитав я.

— В кінушку ходив. Квитків немає.

— Спека, — сказав я. — Робити нічого не хочеться.

— Угу, — охоче сказав він.

Я знову подивився на пряжку.

— Слухай, Вило, я «Спартака» вже прочитав. Усі хлопці прочитали. Ходімо до мене, забереш.

— Гайда.

Ми пішли, а він усе позирав на мене весело і зніяковіло. Такий великий, кудлатий, товстогубий.

— Чого ти, Бипо, увесь час мене роздивляєшся?

— Так просто… Всі хлопці кудись поділися, нудно самому. А тут ти зустрівся.

— А Валерик Хрищиков? Він же поряд із тобою живе.

— Та що він, цей Хрищ…

Вдома я віддав Бипі книжку. Він її потримав перед собою, шморгнув носом і хрипкувато сказав:

— Та добре вже… Ти її бери, якщо тобі її треба. Якщо подобається.

Я спантеличено закліпав очима.

— Як «бери»?

— Ну, так… На пам'ять.

— Хіба виїжджаєш кудись?

— Та ні. Просто так. Коли тобі її треба…

Мені її не так-то вже й треба було зараз. Я її запам'ятав від початку до кінця. Але я не сказав цього. Бипа… Як він сказав: «На пам'ять»… А тоді от взяв і поставив у магазині в свою чергу. А ще раніше ні сіло ні впало заступився за мене перед Вовою Вершиніним… Я взяв книжку:

— Спасибі, Бипо. Я їй нові обкладинки зроблю.

— Якщо хочеш, я тобі ще товсту книгу принесу. З назвою «Собор Паризької богоматері». Тільки я ще її не читав. Прочитаю і принесу.

І чому я досі думав, що Била некрасивий? У нього були такі гарні коричневі очі. Як у доброго коня. Ви не смійтеся. У коней дуже ласкаві й красиві очі.

І взагалі обличчя у Бипи було добре. Чому хтось вигадав, що він хуліган?

Він зняв ремінь, обмотав навколо пряжки.

— На. Поносив я… Хороший ремінець. Хрищ усе підмовляв помінятися на ножик. Ну, я кажу: «Котися ти, чого причепився…» Що я, пришелепкуватий, чи що, мінятися, якщо не мій ремінь…

Не вміли ми говорити один одному хороші слова. А так захотілося мені сказати Бипі щось хороше. І я сказав:

— Ну, ти тоді… носи вже його ще. Назовсім. У мене й так штани не спадуть. Та ти не думай, що це я через книжки. Це я просто так…

І таку свою дорогоцінність я віддав зараз легко й радісно, тому що Бипа мені подобався. Я тільки додав ще:

— Ти гляди не міняйся з Хрищем на ножик.

І Бипа знову сказав:

— Що я, пришелепкуватий?

І ми вийшли з дому і пішли по гарячій від сонця вулиці.

— Ти приходь завтра, — запросив я. — Знаєш, який бій буде! Як у книжці. Ніби все насправді. Прийдеш?

— Угу, — відказав він.

Він прийшов, коли ми готували до бою арену: обкладали цегляними уламками круг на землі і посипали землю тирсою. Тирсу Манярка потай вигрібала з хиткої призьби нашого флігеля і приносила в пелені.

Петько Лапін вирівнював цегляний круг. Він закінчив роботу, випростався і головою зачепив Манярку: вона проходила повз нього. Тирса зметнулася жовтою хмарою і з голови до ніг обсипала Петька.

Петько люто верескнув, затрусив головою і хотів луснути Манярку.

— Ти! — сказав я. — Не чіпай.

— Чого «ти»! Чого «не чіпай»? — закричав Петько. — А чого вона тирсою обсипає! Обсипати можна, а чіпати не можна, так? Заступаєшся за наречену!

— Дурень ти, — сказав я. — Як розлютишся, одразу всілякі нісенітниці верзеш. Минулого разу ми з Майкою, коли грали, тебе на сходах у полон взяли, і ти одразу закричав, що Майка — моя наречена. А зараз — Манярка. Я ж не турецький султан, щоб стільки наречених було.

— Не султан ти, а дівчачий пастух, — заявив Петько.

Я сказав, що він клізма і голова у нього редькою догори. Петько перестав витрушувати з-за коміра тирсу і повідомив, що зараз покаже мені «редьку».

— Покажи краще мені, — втрутився Бипа й неквапно розправив плечі. — А то Владик маленький, а ти он яка голобля.

— Нічого, Било. Я з ним сам, — сказав я.

Диркнаб наказав нам закінчувати сварку і запитав, чи будемо ми, врешті-решт, грати чи ні. Ми сказали, що будемо. Тільки Бипа відмовився:

— У мене меча немає і щита. Я поки що глядачем буду.

Майка і Манярка теж були глядачами. Манярка — за молодістю років, а Майка сама так захотіла. Останніми днями вона знову почала з'являтися у строкатому нарядному платті, схожому на парашут, акуратно зачесана і навіть іноді з бантом. Я вже подумував, чи не закохатися мені знову.

— Я буду Валерія Мессала, — сказала Майка. — Буду сидіти і вболівати за Спартака.

— Ух і дістанеться тобі, коли буде повстання! — зловтішно сказав Петько.

— За що? — обурився Марик. — Вона ж кохана Спартака!

— Ну й що? Будемо ми, чи що, розбиратися? Як кинемось! Адже вона все одно рабовласниха!

— Не «рабовласниха», а «рабовласниця», — сказав Диркнаб. — Я ось тобі кинусь.

Він відмовився бути Спартаком, хоча ми його наперед вибрали.

— Хто сміливіше від усіх битиметься, той і Спартак. Ясно?

І почалася битва!

Ми зійшлися шеренга на шеренгу, здійнявши підошвами хмару тирси. Я побачив перед собою щит Диркнаба з намальованим драконом, вдарив по ньому своїм щитом, відбив чийсь меч.

Небо стало темно-червоним, у голові вибухнула гаряча бомба, і я опинився на землі.

Коли небо знову стало синім, я відчув, що мене піднімають за плечі, і сів. У голові гуло, як у нашій залізній бочці, коли Диркнаб б'є по ній стукачкою. З носа густими струменями лилася на бляшаний нагрудник темна кров.

Мене знову поклали. Манярка принесла води. Намочили чиюсь сорочку, поклали на обличчя. Пам'ятаю, що я підкорявся, навіть не силкуючись нічого зрозуміти і без будь-якого страху.

Кров поступово вгамувалася. З нагрудника стерли червоні плями. Я знову сів і лише тоді довідався, що трапилося. Толик, який бився поряд зі мною, замахнувся на Вову Сазанова. Широко замахнувся. І в цьому замаху, відкинувши руку назад, рубонув мене мечем по переніссю.

Зараз він стояв такий винуватий, яким я його ніколи не бачив.

— Це він навмисне, — заявив Петько Лапін. — Він з Владиком битися боїться, а помститися кортить.

— Та що ви, хлопці… — почав Толик і тихо заплакав.

— По-моєму, це виключається, — сказав Марик. — Не міг він навмисне.

— Не міг, — погодився я. — Не реви, Толю.

— Якби він навмисне, я б йому… — суворо зауважив Бипа.

— Не треба, — сказав я.

— Дуже болить? — запитала Майка.

Я похитав головою. Боліло не дуже, тільки я відчував, що перенісся швидко розпухає.

Почали обговорювати, що робити. Одні казали, що треба піти додому і полежати. Інші стверджували, що додому йти не треба: мати перелякається, а може, всім іще й влетить за таку гру.

Гудіння в голові минулося, і я відчув себе героєм. Я був поранений у гладіаторській битві! І мені хотілося бути героєм до кінця. Я заявив, що лежати не збираюся, а краще всім нам піти викупатися, коли вже битва не вийшла. Від купання всі рани заживають.

Пропозицію вмить прийняли.

— Тільки додому збігаю, скажу, що на річку йду.

— Ти що? — здивувався Диркнаб. — І досі ще не отямився? Тебе ж із хати не випустять більше!

— Випустять. Мене мати ніколи не тримає.

— Ти на свій ніс подивися, — сказала Майка.

Я не міг подивитися на свій ніс. Крім того, у нас з матір'ю була залізна домовленість: якщо йду купатися, повинен попередити. А втім, я сподівався, що мати пішла до знайомих, і я просто залишу їй записку.

— Ви йдіть, — твердо сказав я. — Зачекайте мене біля кіно, де годинник. До шостої. Я прийду, от побачите.

Недавно гудок у депо просигналив пів на шосту, і у мене було хвилин з двадцять.

— Не прийдеш же, — сумно сказав Бипа.

У мені все ще вирував геройський дух. Я взяв за кінці свій меч і з розмаху перебив об коліно (меч був з тріщиною від удару об Диркнабів щит, і я його не шкодував). Ногу я забив здорово, але гордо випростався і підняв у руках уламки.

— Ось! Чесне спартаківське, прийду!

Мені здавалося, що так присягалися гладіатори.

ДИВІТЬСЯ, Я ПРИЙШОВ!

Мати була вдома. Вона з кимось розмовляла, це я почув ще за дверима.

Спочатку я вирішив, що у нас Сергій Едуардович, він іноді заходив. Але ні, голос у співбесідника був незнайомий.

До мене долинуло закінчення речення:

— … напевно, став ще більше схожий. Майже дорослий, як Віктор.

Що це за Віктор? Хто на кого схожий?

— Звичайно, — сказала мати. — Хоча, правду кажучи, Віктора я не дуже пам'ятаю. Тобто пам'ятаю, як він голубів ганяв, як грався з моєю дочкою, а от уявити собі обличчя, голос уже важко…

— Так… — зітхаючи, сказав співбесідник. — А я от уже не забуду…

— Ще б пак… — озвалася мати.

Підслуховувати негарно. Але ж я й не підслуховував навмисне. Я просто стояв перед дверима й боявся приголомшити матір виглядом свого носа.

Мати продовжувала розмову:

— А Славка я добре знаю. Він у тутешніх хлопчаків ніби командир. Я навіть рада, що мій син завжди з ним грається. Якось спокійніше на душі.

— Хороші товариші — велика справа, — сказав чоловік.

— Звісно. І добре, що саме Славко — заводій у нашому дворі. Він розсудливий і не хуліган. Адже бувають серед великих хлопців такі, що підійти страшно.

— Бувають… — погодився незнайомець.

— А втім, за свого Владика я спокійна, — сказала мати, і в голосі її вчувалася погордлива нотка. — На нього хулігани не вплинуть. Є в нього, знаєте, така природжена інтелігентність.

У цю мить з мене з'їхав наплечник і загримотів по підлозі. Ховатися стало неможливо. Я штовхнув двері, сказав «добридень» і намагався одвернути носа від світла, щоб мати не помітила.

Та хіба від неї приховаєш!

— О-о-о! — з глибоким стогоном сказала мати. — О-о-о! Що це таке?

Мій розтерзаний вигляд, бляшані лати, кудлата голова і, головне, розпухле, з синцями перенісся ніяк не пов'язувалися зі словами про природжену інтелігентність.

— Що з твоїм носом? — трагічним голосом запитала мати, і очі її округлилися.

— Стукнувся…

— Ти з глузду з'їхав! Тобі напевне перебили перенісся!

— Не хвилюйтеся, — добродушно сказав чоловік. — Коли перебивають перенісся, людина втрачає свідомість. Це штука серйозна. Я на таких речах трохи розуміюся.

Він сидів біля вікна, і я не одразу розгледів його. Потім він підійшов, обережно торкнув великим шорстким пальцем нещасний мій ніс і сказав:

— За два дні все минеться.

Я дивився на нього знизу вгору. Це був великий, повний чоловік, майже лисий, з круглим обличчям і хорошими світлими очима. На вилозі піджака був у нього пригвинчений орден Вітчизняної війни. Піджак був новий, а орден потертий, з відбитим куточком емалі. (Я згадав, що на батьковому такому ж ордені, який нам прислали, теж був відбитий емалевий куточок. Він відколовся, коли батько впав на бруківку. В тому місті.)

— Але дивіться, як напухло! Це жахливо, — сказала мати, трохи заспокоївшись.

Я вирішив образитися:

— Що жахливо? Хіба я винен?

— Усе жахливо! — відрізала мати. — Те, що ти кожного дня з'являєшся у синцях і подряпинах. Те, що я постійно боюся, аби ти не зламав шию. Те, що у тебе дикий вигляд. Що про тебе подумає незнайома людина?

Ну, що подумає? Здається, незнайомець не думав нічого поганого.

З цікавістю позирав на моє озброєння.

— Знімай все залізо і лягай, — наказала мати. — Я зроблю компрес. Швидко.

Я знав, що не можна сперечатися, якщо мати береться за лікування. Гірше буде.

Довелося лягти на ліжко догори носом, і мати почала обмивати його кип'яченою водою, а потім обкладати змоченими ватками. Рідина на ватках була холодна і огидно пахло лікарнею.

Ходики на стіні тим часом цокали і цокали. І до шостої години залишалося нарешті тільки п'ять хвилин. Якраз, щоб добігти до кіно.

— Мам, все, — бадьоро сказав я і підхопився.

— Що значить «все»? Хто тобі дозволив встати?

— Вже зовсім не болить!

— Це нічого не значить. Може бути внутрішній крововилив.

— Мамо, — сказав я якомога переконливіше, — нічого не може бути. Мене хлопці чекають. Я ж обіцяв.

Мати дуже здивувалася:

— Що? Чекають? Хлопці? І ти гадаєш, я тебе кудись відпущу, поки з носом не буде все гаразд?

— Ма-мо!

— Негайно лягай.

Довелося вживати відчайдушних заходів. Не дуже це гарно, та нічого не вдієш. Я постарався заплакати.

— Марно, — сказала мати. — Не витрачай сил. Я чудово знаю, коли ти плачеш по-справжньому.

Я заревів по-справжньому.

— І не соромно? — запитала мати. — Як дівчисько! При сторонній людині. Знаєш, хто це? Фронтовий друг Віктора. Славиного брата. А ти розрюмсався.

Від здивування я перестав плакати і крізь мокрі вії глянув на гостя. Виявляється, це не материн знайомий, не працівник редакції, а фронтовий товариш Диркнабового брата!

Я невиразно пам'ятав Віктора, він приходив іноді до Тані. Це був худенький, невисокий хлопчина, трохи старший від нинішнього Славка. А товариш його он який великий. Лисий. Зовсім дорослий.

Але ж це дійсно був справжній фронтовий товариш. Він подивився на мене розуміюче й неквапно заговорив:

— Ми були з Віктором в одному взводі… А потім я шукав, хто у нього залишився. Мати, брат, сестричка… Ось, приїхав спеціально, а їх немає вдома. Зайшов до вас. Думаю, сусіди знають… А де ж Славко?

Ось він, порятунок!

Я, з докором позираючи на матір, повідомив, що Славкова мати на чергуванні в депо, а Славко і Манярка чекають мене під годинником. Дуже чекають. Я дав слово честі. А якщо не встигну, вони підуть на річку без мене, і ніхто їх не знайде до самого вечора, бо берег великий і затишних місць на ньому ціла тисяча.

І ніхто не скаже їм, що приїхав фронтовий друг їхнього старшого брата! Мати зніяковіла.

— Справді… — сказала вона. — Вибачте мені. Я так перелякалася, що зовсім не подумала. Звичайно, треба їх покликати. Тільки не було б крововиливу…

Про те, що крововиливу не буде, я крикнув уже з-за дверей.

Ух, як я мчав! Перехожі стрибали з тротуарів, щоб я не врізався у них. І дивилися услід. Але даремно я так біг. Хлопців під годинником уже не було.

І на березі їх не було.

Я пройшов від пристанського спуску до водної станції і назад. Інші, незнайомі хлопці хлюпалися у жовтуватій від глини воді, інші загорали на піщаних п'ятачках і лужках, стрибали і веселилися на схилах серед полинових заростей.

Мені стало так сумно, ніби я в незнайомій країні опинився. Немов ніколи вже не зустрінуся з друзями.

Я, звісно, зустрінуся. Цього ж вечора. Але що я їм скажу? Як я виправдаюсь?

«Клямпик, — презирливо кине Толя. — Не пустили дитинку з дому». І я не зможу відповісти йому, як слід, і він не злякається мене, бо в інших хлопців не буде до мене співчуття.

«А ще клізмою обзивався, — зраділо зауважить Лапін. — Сам ти…»

«Даремно тільки чекали, — похмуро скаже Диркнаб. — Краще б не базікав».

Коли б я просто пообіцяв… Але ж я чесне спартаківське дав! Вони ж усі зневажатимуть мене як дезертира! Тільки Майка, певно, жалісливо дивитиметься. Та ще, може, Южко. Ні, Южко не буде. Як він захоплено дивився, коли я перебив об млі о меч! А тепер я перед ним просто хвалько. І чого мені заманулося меча ламати? Чванько нещасний! Навіть згадувати соромно. Тільки ногу забив…

Я брів уздовж води, все ще позираючи по боках і сподіваючись на диво. Але див не буває. Я вже зрозумів, куди вони вирушили. На інший берег, на Жовтий мис. Он на той пагорб, за кілометр звідси. Там біля берега дрібний, найчистіший пісок, а один зі схилів заріс черемхою. Ягоди у неї великі, мало не з вишню завбільшки, а з гілок виходять чудові луки. Бипа про це недавно казав.

При згадці про Бипу мені стало зовсім сумно. Що він про мене думає? Певно, віддасть назад ремінь, от і все. Навіщо йому мої подарунки? Навіщо йому я? Там, на мисі, йому добре з хлопцями. Без мене…

Я здогадувався, що вони переправилися на той бік у великому перевізному човні. А зараз човна хіба дочекаєшся? Він у цей час іде вниз: перевозити робітників шкіряної фабрики. Та й за квиток треба п'ятдесят копійок платити, а у мене — ні копійки.

Я ліниво побрів до перевозу. Причальний пліт був порожній. Я грудьми ліг на бильця з облупленим рятувальним кругом і почав дивитися на воду. У жовтій воді табунами ходили мальки.

Навіть цим безтямним малькам було набагато краще, ніж мені: вони були всі разом. Я відвернувся. Що це?

З іншого боку плота до билець був прибитий залізний лист з правилами для пасажирів. Ніхто вже не міг прочитати ці правила, бо від постійних бризок залізо стало брудно-бурим і рядки злилися з іржею. І от на цьому листі я побачив яскраві, косо надряпані крейдою слова:

МИ ТЕБЕ ЧЕКА

Я хоч де, хоч коли одразу зміг би впізнати ці літери! Оце «И» навпаки і «т» хрестиком! Так писала Манярка. Не встигла дописати — затягли у човен. «Ми тебе чека…»

Я мало знову не пустив сльозу, вдруге за цю годину. Від образи і злої безпорадності. Та не пустив, бо побачив невеликого човна. Хлопчина у міліцейському кашкеті ліниво гріб неподалік від берега.

— Гей! Перевези! — закричав я мов навіжений. — Ну, перевези! Гей!

Він підняв козирок, глянув на мене, відвернувся і знову замахав веслами.

Пам'ятаю, що я кричав йому найобразливіші слова і погрожував кулаком.

Ну що йому було перевезти мене? Довго хіба? Річка обміліла до серпня і стала зовсім не широкою. Той берег — ось він. Метрів сто якихось. А до плотів, які впритул біля берега, — ще ближче.

Сто метрів — це хіба багато?

Коли ми ходили на водну станцію заводу «Механік», я пропливав там п'ятдесят. Правда, поряд була кромка басейну й хлопці. Але ж я за кромку не хапався і на допомогу не кликав. І навіть не дуже втомився. Якби захотів, міг би ще проплисти…

«Не дурій», — сказав у мені дорослий зляканий голос.

«Не буду», — квапливо погодився. Бо й сам злякався своєї відчайдушної думки.

Та все-таки… Як би це було чудово!

Я підійшов би до них недбалою, ледь втомленою ходою і сказав би:

«Не могли вже трохи почекати…»

Вони витріщили б очі:

«Ти звідки? Через міст біг?»

«Через міст? Та звичайно! Цілих сім кілометрів! І все бігом. Бачите, аж упрів, увесь мокрий…» І почав би діловито викручувати на собі труси.

І тоді Майка сказала б: «Плив? Божевільний!» — і всі подивилися б так само, як у дворі, коли я переламав меч. А Диркнаб для порядку пробурчав би:

«Ще раз попливеш сам — матимеш по шиї… Спочатку запізнюється, а потім у чемпіони лізе».

«Я ж через діло запізнився. Там одна людина приїхала, друг вашого Віктора. Все про вас з Маняркою роапитував. От я й затримався».

І знову стало б усе добре!

Я розумів, що жовта річкова вода ніби змила б з мене всю гіркоту невдачі, всю зневагу друзів.

Але який з мене плавець! Адже місяць тому я ледве тримався на воді.

Я пішов з плоту. Роздягнувся. Сховав одяг у сухій глинистій щілині серед бур'яну. Я ще анітрохи не вірив, що всерйоз попливу через річку. Але щось мене штовхало до води.

Я увійшов по коліна. І вода вперше за все літо здалася холодною.

«Стій, що ти робиш! Не треба».

«Я тільки спробую».

«Не корчи із себе дурня! Сто метрів — не п'ятдесят! І тут не басейн. Тут течія».

«Ну й що? Я ж не проти течії. Нехай несе. Мені б тільки на той берег…»

«Не смій! Адже поряд нікого немає. Ніхто не допоможе».

«Ну, не буду, не буду… Я тільки спробую. Трошки пропливу — і назад…»

Я зайшов по шию. Ну от: ще й не плив, а метрів сім уже позаду. Я відштовхнувся і зробив кілька гребків.

«Ти куди? Ти ж хотів тільки трішечки!»

«Замовкни!»

Я жодного разу не озирнувся. Боявся, що побачу свій берег дуже близько й довідаюсь, як мало проплив. І боявся, що побачу його занадто далеко і тоді зовсім злякаюся. Пам'ятаю, що поверхня води здавалася мені сріблястою і випуклою і я не бачив плотів, до яких мріяв добратися.

Течія м'яко несла мене. І це добре — ближче до мису.

Погано було інше! З самого початку я занадто рвався вперед, і швидко втомилися руки. А ще погано працював розпухлий ніс. Дихати довелося ротом. І десь на середині річки я ковтнув води.

Ковтнув, закашлявся, замахав руками, занурився з головою, ковтнув знову.

«От і все. Цього ти хотів!»

Кашель душив мене. Ривком я вихопився з води майже по груди, ковтнув повітря. Кілька секунд борсався по-собачому, намагаючись тримати голову вище. І весь цей час виразно уявляв собі, як моє тіло колихатиметься у жовтій глибині. А потім його витягнуть баграми, і я цього не відчуватиму…

Потім здавалося, що підходить човен. Значить, мене зараз втягнуть через борт, відвезуть на берег, а потім, тремтячого, мокрого, почнуть розпитувати і поведуть до матері. Цього ще бракувало.

І раптом я зрозумів одну річ: якщо боюся човна, значить, ще не тону.

Ну, ковтнув води! Ну, втомилися руки! Що з цього? Адже пливу.

І взагалі не може людина потонути, поки не випустить повітря з легень. Тільки не треба борсатися від страху.

Я відхекався, набрав побільше повітря, занурив голову і опустив здерев'янілі руки. Не тону. Річка вільно несе мене.

Вперед!

Ніякого човна немає. І не треба. От якби поряд була Каравела…

Я уявив собі, як біля плеча рухається оброслий зеленню і черепашками борт, а зверху глузливо дивиться Павлик.

«Ти що там хлюпаєшся? Стомився?»

«Хто тобі сказав?»

«Сам бачу. Може, кинути кінчик?»

«Прив'яжи цим кінчиком свого язика! Ти взагалі щось почав зазнаватися. Думаєш, ти один — капітан?»

«Гаразд, гаразд. Ти краще дихай як слід, а то знову ковтнеш…»

«Не ковтну… Ти гадаєш, ніби я й досі такий же нікчема? Ти в якому класі був, коли поїхав? У четвертому ж. Ну і я зараз у четвертий перейшов. І в футбол я вмію грати не гірше від тебе. Так! А на мечах б'юся, певно, навіть краще! А «Спартака» ти читав?»

«Ну, розхвастався!»

«Та я не розхвастався. Я просто…»

І тут я побачив край плоту! Метрів за десять.

Ну, ще трохи. Трішечки… Раз… Два…

Я вчепився в металевий трос і цілу хвилину висів у воді, відпочиваючи. Потім виволік себе на пліт, полежав на шорстких колодах. Підвівся. В голові гуло, а у вухах щільними пробками сиділа вода.

По колодах я дістався до берега. Пострибав на тремтячих ногах. Вода вилилась, у вухах стало тепло і ніби увімкнувся радіоприймач: я почув голоси, гудки на пристані, сміх на тому березі.

Вечірнє тепле сонце м'яко світило мені в обличчя і розсипалося іскрами на мокрих віях. Я пішов туди, де здіймався плоский пагорб Жовтого мису. Сонце висіло просто над ним.

Я мружився і тому не одразу побачив хлопців.

Вони стояли на вершині пагорба. Шеренгою. З довгими тонкими палицями. Чи то для вудлищ вирізали, чи то для луків — я не розібрав. Здалеку палиці були схожі на списи.

Хлопці махали мені руками і кричали щось. Чи раділи, що я відшукував їх, чи лаяли за відчайдушний вчинок.

А може, і те, й інше.

«Дивіться, я прийшов!» — хотів гукнути я, але побоявся, що зірветься голос. Я просто помахав їм у відповідь і почав підніматися пологим схилом. По сухій глинистій стежинці, теплій від сонця. Вологий запах річки змішувався з гірким і сухим запахом полину. Його запилене листя ласкаво лоскотало мої коліна.

Хлопці чекали на гребені. Вони вже не кричали і не махали списами. Тільки Манярка все ще не опускала піднесену руку. Короткий рукавчик сповз до плеча, і я побачив на Манярчиній руці підківку…

Такими я й запам'ятав їх, товаришів дитинства. Легка шеренга на тлі світлого неба, волосся палає і золотиться від вечірніх променів. Манярка чекає з піднесеною, як для салюту, рукою. А над ними — велика туманна куля сонця.