Тінь сови

А ти й не бачиш – я стою за шторою.

Мене нема уже четвертий день.

А над твоєю свічечкою хворою

Глухий годинник кашляє і йде.

Ялинка наша мружиться до місяця.

Літає в сні наш добрий древній кіт.

У цій кімнаті Всесвіт не уміститься.

Навряд чи в ній уміститься і світ.

Згасають тіні. То твій Ангел дмухає.

То замерзають Ельмові огні.

Іде годинник. Сніг іде. Ти слухаєш?

Мене немає. Холодно мені...

Полетимо. Ходи, мала, ходи.

Полетимо. Не все ж у світі тлінне.

Каратами Різдвяної звізди.

Горить чиєсь зображення настінне...

Полетимо. У білу круговерть.

Ти ж так колись хотіла політати.

Хай місяць, переповнений ущерть,

Прикинеться стрибайчиком вухатим...

Твої смереки стануть на рядно,

І залунає інеєвим блиском

Те сиве щастя, що тобі дано –

У перший раз побачити їх близько...

Білий дощ паде, білий дощ.

На Сатурн паде, на Сатурн.

Хоч рубай дикорослий хвощ.

Хоч на ринвах лабай ноктюрн.

Я такий, як сто літ назад.

Я такий, як сто літ убік.

Я смішний, як отой солдат,

Що на старість із війська втік...

А надворі зима.

Ти сьогодні сама

Напуваєш сивіючий гніт.

Хтось шкребеться у тьму,

Мабуть зимно йому... –

Не лякайся, то Місячний Кіт...

Чуєш кроки гучні...

Бачиш тінь у вікні...

Не підходь туди, ради Христа.

Хтось регоче у тьму,

Мабуть чорно йому... –

Помолись, то Господар Кота...

Були в гнідого ноги дерев'яні.

Були в гнідого очі навісні... –

Афіною по чорному майдані

Ти мчала на троянському коні.

Губилось небо в сивих зодіаках

Десь на межі незвершеного дня...

І я тебе жалів. І майже плакав,

Що ти не вмієш падати з коня.

А ті смереки так бояться смерті.

Такі туманні, звихрені такі...

А їхні тіні вже вітрами стерті.

А їхні душі все іще стрімкі.

Десь там під небом, жовтим і далеким,

В сліпих ночах дрижить промерзла гладь.

Шумлять над Стіксом зрубані смереки.

Стоять собі прозорі і шумлять...

Сонце зтекло у шпарку.

Темно, хоч в око стрель.

Ходить по древнім парку

Чокнутий менестрель.

Рве золоті ранети.

Топче нетлінний прах.

Киньте йому монету,

Срібну, як Божий Страх.

Знову земля і небо

Зшиті косим дощем.

– Що тобі, хлопче, треба?

Може подати ще?

Ставить кущам підніжки.

Падає в чорну стинь.

Вистав, бідаче, ріжки,

Бороду відпусти.

Тчуть павуки тенета

На чотирьох вітрах.

Тане в руці монета.

Скапує Божий Страх...

Цоки-цоки, білий сніг...

Сутінь голубина.

Дайте вершнику нічліг.

А коневі сіна.

Кінь усім своїм гріхам

Протиставить версти.

– Хто ти, хлопче, князь чи хан?

Доки маю везти?

На долоні – далина.

На червоній – сива.

І така з криниць луна,

Що йти несила.

Кануть тіні ластів'ят

В лона сірих відер.

Буде й вершнику – vivat.

І коневі – вітер...

Біла тінь горішка.

Дзвін дощу гортанний.

Лесбіянка-кішка.

Біля ніг Діани...

Припиніть розмову.

Проминіть зупинку.

Загубіть підкову

На лункому ринку...

Дайте мені неба.

Дайте мені ночі.

Тільки без потреби

Не дивіться в очі.

Сядьте на сходинку

Поблизу паркана.

Хай дурні будинки

Хвицають Аркана...

Вигне спину киця...

Панни ж мої, панни...

Завтра й вам присниться

Біла тінь Діани...

І приходить той час.

І на вітрі шаліють коти.

І щаблями антен хтось у білому долу спускається.

Вічний промінь дзвенить.

Треба тільки сказати "Прости".

Вічний промінь дзвенить.

Я ридаю. Здається так каються...

Це ще важче часом, ніж у двадцять не бути старим,

Ніж у місяць нісан не кричати по ночах,

як водиться.

У котячих очах задзеркально відсвічує грім...

То Михайло Булгаков надламаним сміхом заходиться...

А степ розораний

Рудими зорями.

Над лепрозорієм

Гудуть вітри.

Не будьте звірами.

Не будьте хворими.

Цілуйте камені

Медвідь-гори.

Вона кошлатиться

На сивім заході.

А ви у захваті,

А ви в шалу.

Повстали з праху ви.

І стали птахами.

І крильми змахує

Ваш батько Лунь.

Ковтайте темряву

Вічми прозорими.

Вдихайте порами,

Як ворожбу.

Не будьте звірами.

Не будьте хворими.

Бо там за горами

Дружини ждуть...

Коли у пустелі у них закінчувалася вода –

вони вбивали верблюдів і пили їхню кров.

Потім, щоночі їм снилося,

як з гілки сухого дерева

до піни в горлі хрипить ворона.

Іноді вони помічали, що у ворони червоні очі.

І тоді їх знову мучила спрага.

Так вони ставали собою...

Тихіше, панове, тихіше, – там дзвони...

Хтось ходить по вулиці в чорнім плащі.

Він чорний, як сонце. А сонце – червоне.

І виснуть на вишнях воскреслі хрущі.

Тихіше, панове, тихіше, – ви гірші...

Там дзвони, там дзвони – то ж вийдіть на шум.

Ви чули: піднялися ціни на вірші...

Ви чули: а я їх уже не пишу...

Нічка чорна, як душа.

Братчики, не спіть...

Там у тінях спориша

Шастає ведмідь.

Чули стогін? То не птах...

Господи, прости...

У глухих очеретах

Водяться чорти...

Вітер димом зависа.

Буками трясе.

Помоліться в небеса.

Це іще не все.

Ясінь білий, мов хорват.

Вгору пне персти.

Світить в небі вікна хат,

Щоб і нам дійти...

А ти й не знаєш –

погано мені. Погано.

По цілім світі

на жовто палає дощ.

Ще зовсім рано.

Туди іще зовсім рано.

Ще сич не квилив.

Ще тінь не зтекла із площ.

Тут ходять люди.

На чорта вони тут ходять?

Дерева п'яні,

хитаючись, стануть в ряд...

І буде спалах.

І впаде іскра на протяг.

Замре і згасне.

Рукописи ж не горять...