Тінь сови

А нам з тобою ні-ні та й холодно.

Твій плащик жовтий стікає в осінь.

Далеко ще до приїзду Воланда.

Та й до Різдва іще часу досить...

А ми з тобою бродячим парками...

Дивися – білка. Ну он же – бачиш?

А бідне сонце об'їлось хмарками.

– Ну що ж ти, сонце? – Та так. Бо смачно ж...

А ти волосся даруєш вітрові.

І розсилаєш по білій шиї.

Тікаймо звідси під ясен віттявий,

Бо сизе небо дощем прошиє...

Ця печериця з розкішним равликом...

Цей дух озонний, цей кіт пропащий...

Блискоче світ, наче пізнє яблуко.

Але чому в тебе ЖОВТИЙ плащик.

Сніг. Завтра перший сніг.

Завтра? Звичайно, завтра.

Інії вже рясні.

Вже догоряє ватра.

Ніч. Завтра перша ніч.

Наша з тобою, перша.

Чуєш? Кричать півні,

В космос дзьоби задерши...

Жерсть... Небеса, як жерсть.

Жар від листків опалих...

Маєш високу честь –

Мій поправляти шалик.

Осінь. Туман. Антракт.

Схили гілок пологі.

Начебто просто так.

Очі у нас вологі...

...А пам'ятаєш, ти писала:

"Ромчику мій маленький,

Ромчику мій дорогий..."?

– Цей лист був дуже сентиментальний,

і я часто над ним ревів.

Потім ти сказала, що він загубився...

Але ж Він не міг загубитися –

Листи не горять і не губляться.

Як і рукописи. Правда вони жовтіють.

Та що поробиш, - такий вже колір розлуки.

Зрештою, листя теж жовтіє.

А я люблю жовте листя.

Ти ж пам'ятаєш,

Яким місяцем мене мають назвати...

Ти все пам'ятаєш. Каркуша...

Я хотів... Я хотів тобі...

Жахи. Я знову реву.

Мабуть, осінь уже закінчується...

Запали сірничок, і кинь його на вітер.

Хай буде так...

Сутінки. Вічні сутінки.

Боже, чому ж так темно?

Ні ліхтаря-супутника,

Ні світлячка таємного...

Місяця, дайте місяця!

Трохи. Ну хоч би чвертку.

Так, що й в портфелі вміститься,

Або хоча б в конвертику...

Чудонько моє, чудонько...

Щічки ж мої солоні...

Мокра. Холодна. Дощу донька.

З краплею на долоні.

Так буває інколи.

Так буває.

В час, коли спалахують ясени.

Біле місто з білками

І трамваями

Відлітає в Африку до весни.

І летять церковиці

І будинки...

І летять проспекти, і сипле сніг...

Наче казка мовиться

З серединки,

Наче ти всміхаєшся уві сні...

...Обганяєш ластівок

В сивих ластах.

Нам нестача палива – не закон.

Лиш би нам не впасти би.

Лиш не впасти би.

І не зіштовхнутися з літаком.

А пам'ятаєш, ти писала... Ти все пам'ятаєш...

Каркуша... А листи не горять і не губляться... Як і рукописи...

Правда вони жовтіють... Запали сірничок...

Ну здрастуй...

Впадає Стікс у Чорне-Чорне море,

Де по ночах ридає Поліфем,

Де сонце мокре, тануче і хворе,

Складається з неправильних морфем.

Там звикли риби до зелених бликів,

Там звикли чайки до зелених хвиль,

Там сплять вітрила, змерхлі і великі,

З тих самих пір, з яких триває штиль...

Та прийде день і бризне грім сталений.

І буде вітер, вітер з-під і над...

І в нім забудуть злякані Сирени

Високі звуки власних сиренад...

... І лиш весло з Харонового плоту

За двісті миль до паралелі ікс

Нам нагадає із коловороту,

Що тут колись впадав у море Стікс...

Тс-с... Я чую голуба у твоїх грудях...

За шумом крил

Я здогадуюся, що він сивий.

Шкода, що я не можу

Погодувати його з руки –

Він, мабуть, так любить

Кришений хлібчик...

Кожного вечора,

Коли з Місяця падає листя,

Я молюся лише про одне, –

Щоб твій голуб не випурхнув в небо,

Раніше моєї голубки...

Тьмяно проступить в небі тугім

Кров королів крізь обрій.

Бачите замок? Чуєте грім?

Плескайте люди добрі...

Там на полотнах тисячі літ

Дихають очі сірі...

Блимають нетлі. Скапує лід.

Буде і вам по вірі...

Стихне у вухах дзенькіт рапір,

Рипне петля на брамі.

– Дайте цигарку, пане Шекспір.

– Вибачте, ми у храмі...

Вона стрімка, оголена і світла,

Мушкет підніме з мокрої трави...

І ти на хвилю задихнешся вітром,

Відчувши над собою Тінь Сови.

І дзенькне постріл. Білий і неточний.

І вп'ється в серце гудзик золотий.

Лежи в траві і не заплющуй очі, –

У цьому світі вбитий тільки ти...

А блиск вишень, в якім ще є потреба,

То лиш дощів оранжеве злиття...

А кров на голубім мундирі неба, –

То сонце – Божий орден за життя...

Стихне на восьмім валу

Юної чайки екстаз...

Вітер лоскоче стрілу –

Море хитається – Раз!..

Ми тут самі, чи не так?

Мокро дрижить тятива...

Пальці мертвіють і в такт

Море хитається – Два!

Постріл. Усмішка. Політ.

Все. Отепер говори...

Місяць – прострелений плід.

Здрастуйте. Вибачте. – Три!

Привіт, маленька. Здрастуй, я пішов.

Бо в сонця колір квітів Маргарити.

І скрип моїх подертих підошов

Сильніший від бажання говорити.

Хай буде шумно! Хай кричать коти!

Хай вибухають яблука червоні...

Бо дика гілка може прорости

Дитячим пістолетом біля скроні.

А рівно в північ вдарить листопад.

І мокpі лавки кануть в кpуговеpті.

І в сивім світлі паpкових лампад

Не буде ані стежки, ані смеpті...

А ватра Купала далеко-далеко.

Тут зорі – не зорі. І мох не росте.

Впадеш – і надривно зайдуться смереки

Плачем ненароджених наших дітей...

Я – п'яний лісничий. Тремтить моя праща.

Я вернуся вовком на круги своя.

Кидається в ноги шаліюча хаща,

І жало ковтає триока змія.

Я п'яний, я п'яний. Вином і виною.

Затвердлість прикладу колотить в плечах.

Вона ж була братчики просто сарною...

З очима, що схожі на очі дівчат...

Я, здається іду вам на зустріч.

Я, здається, такий, як колись.

У святому небесному люстрі

Мій лункий силует запаливсь.

Ваші коні зриваються диба.

Ваші шаблі із піхов течуть.

Я, чужинець на прізвище Скиба,

До очей піднімаю свічу.

Хай на кручах замруть "Мерседеси".

Вибігайте, ридайте у степ.

Доки, відзвуком чорної меси

Воронячий полин проросте...

І засяють глухі мікрофони.

І замріє над воском туман...

На коліна, нардепи і фони, –

Я – філософ на ймення Роман...

... А якщо раптом хліба не стане,

І по степу завихриться сніг, –

Не до хати, то хоч би до стайні,

Але тільки пустіть на нічліг...