Ті, що не мають коріння

Розділ 8

Я, хитаючись, вийшла з Пущі на світанку, несучи на плечі Касю, ніби в’язанку хмизу. Доки я йшла, Пуща відступала від мене, ніби боялася знову довести мене до заклинання. «Фулмія» лунало в мене в голові глибоким дзвоном, який бомкав із кожним моїм важким кроком; я була обтяжена Касиною вагою, а мої руки на її блідій руці та нозі й досі були вкриті брудом. Нарешті я виринула з дерев у глибокий сніг на кордоні та впала. Виповзла з-під Касі й перекинула її. Її очі досі були заплющені. Її волосся довкола обличчя, там, де воно було змочене живицею, було вологим і липким. Я підняла її голову собі на плече й заплющила очі, а тоді вимовила заклинання.

Дракон чекав на нас у кімнаті нагорі вежі. Його обличчя було таким само строгим і похмурим, яким я бачила його завжди, і він схопив мене за підборіддя та різко підняв мою голову. Я подивилася на нього у відповідь, ви­снажена та порожня, тим часом як він вивчав моє обличчя та оглядав мої очі. Він тримав у руках пляшечку якогось зміцнювального засобу; довго подивившись на мене, він висмикнув звідти корок і пхнув її мені.

— Випий, — сказав він. — Усе.

Він підійшов до того місця, де розтягнулася на підлозі Кася, і досі нерухома, витягнув над нею руки й опустив на мене злий погляд, коли я пискнула на знак незгоди та потягнулася.

— Негайно, — відрізав він, — якщо не хочеш змусити мене спопелити її одразу, щоб можна було зайнятися тобою, — він зачекав, доки я не стала пити, а тоді швидко пробурмотів якесь заклинання, посипавши її тіло стовченим пилом; над нею розтягнулася блискуча бурштиново-золота сітка, схожа на пташину клітку, а тоді він повернувся до мене, щоб подивитись, як я п’ю. Спершу смак був невимовно гарним — наче ковток теплого меду з лимоном у хворому горлі. Та коли я стала пити далі, мене почало нудити, бо солодкого було забагато. На середині довелося зупинитися.

— Не можу, — сказала я, задихаючись.

— Повністю, — мовив він. — А тоді ще одну, якщо я вважатиму це за потрібне. Пий, — і я змусила себе ковтнути ще раз, а тоді ще та ще, аж доки не спорожнила посудину. Тоді він схопив мене за зап’ястки, промовив: — Улозиштус сов’єнта, меґіот кожор, улозиштус меґіот, — і я заволала: він наче підпалив мене зсередини. Я бачила, як крізь мою шкіру сяє світло, перетворюючи моє тіло на яскравий ліхтар, а піднявши руки, з жахом побачила тіні, що рухалися там під поверхнею. Забувши про гарячковий біль, я схопилася за сукню і стягнула її через голову. Він став коліньми на підлогу разом зі мною. Я сяяла, наче сонце, а тоненькі тіні рухалися мною, наче рибки, що плавають під льодом узимку.

— Витягніть їх, — сказала я. Тепер, побачивши їх, я також раптово відчула їх, як вони залишають у мені слід, подібний до слизу. Я здуру подумала, що в безпеці, тому що уникнула подряпин, порізів і укусів. Я гадала, що він лише вживає заходів безпеки. Тепер я розуміла: я вдихала заразу із самим повітрям під гілками Пущі, а їхнє повзання не відчула, бо вони прослизнули всередину, маленькі та хитрі. — Витягніть їх…

— Так, я намагаюся, — різко відповів він, схопивши мене за зап’ястки. Він заплющив очі та знову заговорив довгим повільним наспівом, який ішов усе далі, підживлюючи вогонь. Я зупинила погляд на вікні, на сонячному світлі, що проникало всередину, та спробувала дихати, палаючи. Моїм обличчям струменіли гарячі сльози, що аж обпікали мої щоки. Його хватка на моїх руках порівняно з цим нарешті здалася прохолодною.

Тіні під моєю шкірою меншали, їхні краї згоряли у світлі, наче пісок розчинявся у воді. Вони гасали туди-сюди, намагаючись знайти для себе схованки, але він ніде не дозволяв світлу змеркнути. Я бачила свої кістки та органи мерехтливими обрисами всередині себе; одним із них було не що інше, як серце, що билось у моїх грудях. Воно сповільнювалося, кожен удар був важчим. Я нечітко розуміла: питання полягає в тому, чи зможе він випалити з мене заразу швидше, ніж моє тіло не витримає. Я захиталася в його руках. Він грубо трусонув мене, і я розплющила очі й побачила, що він зло дивиться на мене; він ані на мить не перервав своє заклинання, та йому не потрібно було вимовляти жодного слова. «Не смій марнувати мій час, безсовісна ти ідіотко», — говорили його люті очі, і я вгризлася зубами в губу та протрималася ще трохи.

Останні кілька рибок-тіней стиралися до вертлявих ниток, а тоді вони зникли, ставши настільки тоненькими, що їх не можна було розгледіти. Він сповільнив наспів і зробив паузу. Вогонь трохи вщух, і стало невимовно легше. Він похмуро запитав:

— Досить?

Я відкрила рота, щоб сказати «так», щоб сказати «будь ласка».

— Ні, — прошепотіла я, тепер відчуваючи жахливий страх. Я відчувала, що в мені ще лишається ледь помітний, рухливий, наче ртуть, слід тіней. Якщо ми зупинимося зараз, вони скрутяться у глибині, заховавшись у моїх жилах і животі. Вони вкореняться, а тоді ростимуть, ростимуть і ростимуть, аж доки не задушать у мені все інше.

Він один раз кивнув. Витягнув руку, пробурмотів якесь слово, і з’явився ще один флакон. Я здригнулася; йому довелося допомогти мені залити ковток рідини у відкритий рот. Я, захлинаючись, ковтнула її, а він знову почав наспівувати. Вогонь здійнявся у мені знову, нескінченний, сліпучий, палючий.

Ще за три ковтки, кожен із яких знову розпалював вогонь на повну силу, я була майже впевнена. Після цього я змусила себе ковтнути ще раз, для певності, а тоді, нарешті, мало не ридаючи, сказала:

— Досить. Цього досить.

Але тоді він заскочив мене зненацька і змусив зробити ще ковток. Я почала плюватись, а він затулив мені рукою вуста й ніс і вдався до іншого наспіву, такого, що не палив, а закрив мені легені. П’ять жахливих ударів серця я зовсім не могла дихати, хапалася за нього й тонула на відкритому повітрі; це було гірше за все інше. Я витріщилася на нього й побачила, що він не зводить з мене темних очей, невблаганних і проникливих. Вони почали поглинати увесь світ; моє поле зору звужувалося, руки в мене слабшали; потім він нарешті зупинився, і мої навісні легені розкрилися, набухнувши, ніби міхи, що різко втягнули повітря. Разом із цим я заволала лютим криком без слів і відіпхнула його від себе так, що він позадкував і розтягнувся на підлозі.

Він підвівся, крутнувшись, але не пролив при цьому вміст флакона, і ми однаково гнівно дивились одне на одного.

— З усіх надзвичайних дурниць, до яких ти коли-небудь вдавалася на моїх очах… — забурчав він до мене.

— Ви могли б мені сказати! — скрикнула я, обхопивши тіло руками й досі тремтячи від пережитого жаху. — Усе інше я вистояла, я й це могла б вистояти…

— Не змогла б, якби була заражена, — рішучо промовив він, урвавши мене. — Якби ти була сильно одержима, ти спробувала б від цього ухилитись, якби я тобі сказав.

— Ви б тоді все одно знали! — сказала я, і він міцно стулив рота в тоненьку риску, а тоді з дивною напруженістю відвернув від мене погляд.

— Так, — коротко сказав він. — Я знав би.

А тоді… мав би мене вбити. Він мав би мене вбити, поки я, можливо, благала б; поки я благала б його та вдавала б із себе незаплямовану — можливо, навіть гадала б, що я така, як це й було. Я замовкла, дихаючи повільно, розмірено та глибоко.

— І я… я чиста? — нарешті спитала я, з жахом чекаючи на відповідь.

— Так, — відповів він. — Від того, останнього заклинання не могла б сховатися жодна зараза. Якби ми зробили це швидше, це б тебе вбило. Тіням довелося б украсти дихання з твоєї крові, щоб вижити.

Я безвільно скоцюрбилася та закрила обличчя. Він звівся на ноги й закоркував флакон. Пробурмотів: «Ванасталем», — ворухнувши руками, та підійшов до мене; накинув охайно згорнутий плащ із важкого оксамиту на шовковій підкладці, темно-зелений і гаптований золотом. Я невиразно поглянула на одежину, підняла очі на нього й лише тоді, коли він із роздратованим, напруженим виразом обличчя відвів від мене погляд, усвідомила, що під моєю шкірою згасають останні сяючі вуглинки, а я й досі гола.

Тоді я різко скочила на ноги, швиденько прикрившись плащем.

— Касю, — завзято промовила я і повернулася до того місця, де під кліткою лежала вона.

Він не сказав нічого. Я розпачливо поглянула на нього знову.

— Піди вдягнися, — нарешті сказав він. — Поспішати немає куди.

Він схопив мене, щойно я увійшла до вежі, — не втратив ані миті.

— Має бути якийсь спосіб, — мовила я. — Мусить бути якийсь спосіб. Її лише щойно взяли — вона не могла пробути у дереві довго.

— Що? — різко перепитав він і став слухати, суплячи брови, як я висловлюю жах від галявини, від дерева. Я спробувала розповісти йому про страхітливу важкість Пущі, яка спостерігала за мною, про відчуття того, що на мене полюють. Усе це я розповідала невиразно — слів ніби не вистачало. Та його обличчя ставало дедалі похмурішим, аж поки я нарешті не закінчила тим останнім ривком у чистий сніг на слабких ногах.

— Тобі невимовно пощастило, — врешті-решт промовив він. — І ти була геть-чисто божевільною, хоча у твоєму випадку це, здається, одне й те саме. Ніхто не заходив у Пущу так глибоко, як ти, і повертався цілим від часів… — він зупинився, і я якось здогадалася, що йшлося про Ягу, хоча він і не вимовив її імені: що Яга увійшла до Пущі та повернулася. Він помітив мій здогад і зло на мене глянув. — А на той час, — крижаним тоном сказав він, — вона мала сто років і вже настільки занурилась у чари, що там, де вона проходила, виростали чорні поганки. І навіть їй не вистачило дурості розпочати велике діяння посеред Пущі, хоча я визнаю, що в цьому випадку тебе врятувало лише воно, — він хитнув головою. — Гадаю, я мав прикути тебе до стіни ланцюгами, щойно та селянка прийшла сюди поридати в тебе на плечі.

— Венса, — сказала я; мій отупілий, виснажений розум зачепився за одне. — Я мушу піти сказати Венсі, — я глянула в бік коридору, але втрутився він.

— Що їй сказати? — запитав він.

— Що Кася жива, — промовила я. — Що вона вибралася з Пущі…

— Та що їй точно доведеться померти? — грубо сказав він.

Я мимохіть відступила до Касі, вставши між ними та піднявши руки — марно, якби він збирався мене здолати, але він захитав головою.

— Перестань на мене кокошитися, — сказав він, радше стомлений, аніж роздратований; від його тону мої груди стиснув відчай. — Найменше нам потрібна подальша демонстрація того, що ти підеш на будь-яку дурницю заради її порятунку. Можеш підтримувати в ній життя, поки ми можемо її стримувати. Але ще до кінця це здасться тобі милосердям.

Я таки розповіла Венсі, коли вона прокинулася трохи пізніше того ж ранку. Вона з дикими очима стиснула мої руки.

— Дай мені її побачити, — вимогла вона, та Дракон суворо заборонив це.

«Ні, — сказав він. — Можеш мучити себе, якщо хочеш; на більше я не піду. Не давай тій жінці брехливих обіцянок і не дозволяй їй наближатись. Якщо послухаєшся моїх порад і скажеш їй, що дівчина мертва, та даси їй жити далі». Та я підготувалася й розповіла їй правду. Краще, подумала я, знати, що Кася вже не в Пущі, що її муки мають кінець, навіть якщо порятунку немає. Я не знала напевне, чи мала рацію. Венса стогнала, ридала і благала мене; я, якби могла, не послухалася б та відвела її. Але Дракон не довірив мені Касі; він уже забрав її та запроторив десь у камеру глибоко під вежею. Він сказав мені, що не стане показувати мені шлях униз, поки я не вивчу захисне заклинання, щось, що берегтиме мене від зарази Пущі.

Я мала сказати Венсі, що не можу; мені довелося присягатися їй у цьому своїм серцем, знов і знов, аж поки вона мені не повірить.

— Я не знаю, куди він її запроторив, — нарешті закричала я. — Не знаю!

Вона перестала благати й витріщилася на мене, задихаючись і схопившись руками за мої руки. Тоді вона сказала:

— Гидка, заздрісна… ти завжди її ненавиділа, завжди. Ти хотіла, щоб її забрали! Ти й Ґалінда, ви знали, що він її забере, ти знала та раділа, а тепер ти ненавидиш її, бо він натомість забрав тебе…

Вона різко торсала мене, і якусь мить я не могла її зупинити. Чути, як вона говорить це мені, було надто жахливо, наче там, де я шукала чистої води, лилась отрута. Я була геть втомлена, немічна від очищення, а всі сили витратила, витягуючи Касю. Я нарешті випручалася та вибігла з кімнати, не в змозі це витримати, а тоді стала в коридорі, спершись на стіну і плачучи, надто зморена, щоб бодай витерти собі обличчя. За мить Венса зайшла за мною; вона сама ридала.

— Прости мене, — сказала вона. — Нєшко, прости мене. Я ненавмисно. Ненавмисно.

Я знала, що вона сказала це ненавмисно, та це водночас трохи було правдою, хай і перекрученою. Це змусило мене згадати власне таємне почуття провини, свій крик: «Чому ви замість мене не забрали Касі?» Ми, моя мати і я, раділи ці всі роки, думаючи, що мене не заберуть, і я була нещасною після цього, хоча ніколи не ненавиділа за це Касю.

Коли Дракон спровадив Венсу додому, я не шкодувала. Я навіть не дуже сперечалася, коли він відмовився від спроби навчити мене захисного заклинання того ж дня.

— Спробуй не бути такою дурепою, щоб не мати можливості цьому зарадити, — рикнув він. — Ти потребуєш відпочинку, а якщо ні, то я вже точно його потребую після, безперечно, болісного процесу вбивання тобі в голову необхідних засобів захисту. Поспішати не треба. Ніщо не зміниться.

— Та якщо Кася заражена, як була заражена я… — почала я і зупинилася: він хитав головою.

— Кілька тіней прослизнули між твоїми зубами; вони не змогли заволодіти тобою, бо ти була очищена одразу, — сказав він. — Тут усе геть інакше, це навіть не якесь третьорозрядне зараження, як у того безталанного хлопа, який пас корів і якого ти з доброго дива перетворила на камінь. Чи розумієш ти, що дерево, яке ти побачила, — одне з серцедерев Пущі? Там, де вони пускають корені, розширюються її кордони, їхніми плодами живляться ходаки. Пуща так оволоділа нею, що більше й не можна. Піди поспи. Кілька годин не змінять її становища, а тобі це, можливо, не дасть утнути якусь нову дурницю.

Я була надто стомлена, і я знала це, хоча й не бажала цього та відчувала, як у животі в мене крутить від відповіді. Я відклала її на потім. Але якби я взагалі дослухалася до нього та до його обачності, Кася й досі була б усередині серцедерева, перетворюючись на його поживу та гниючи; якби я проковтнула все, що він казав мені про чари, я б і досі наспівувала примови до виснаження. Він сам сказав мені, що ще нікого не витягали із серцедерева, ще ніхто з Пущі не вийшов — але це зробила Яга, а тепер зробила і я. Можливо, він помилявся; він помилявся щодо Касі. Він помилявся.

Я прокинулася до світанку. У книзі Яги я знайшла заклинання «щоб винюхати гниль», простий наспів, «Аїш аїш аїшимад», — і я пройшлася ним кухнями, вишукавши місце, де ззаду бочки росла цвіль, пляму пойнятого гниттям будівельного розчину у стінах, подушені яблука та одну зіпсуту капустину, яка закотилася під полицю з пляшками вина. Коли сонячне світло нарешті осяяло сходи, я піднялася до бібліотеки та почала гучно скидати з полиць книжки, доки не з’явився він, зі стомленими очима та дратівливий. Він не вилаяв мене — лише поглянув, насупившись, а тоді відвернувся, не промовивши жодного слова. Мені було б легше, якби він закричав.

Але він узяв невеличкий золотий ключик і відімкнув зачинену шафку з чорного дерева на віддаленому боці кімнати. Я вгледілася в неї; у ній була стійка з безліччю тоненьких пласких скелець, між якими були затиснуті шматки пергаменту. Він витягнув один з них.

— Я зберіг його передусім як курйоз, — промовив він, — але це, здається, найкраще тобі підходить.

Він розклав його на столі, не виймаючи зі скла, — одну-єдину сторінку, вкриту розгонистим неохайним почерком, де чимало літер мали дивну форму, з грубими зображеннями гілки із сосновими голками, від яких у ніздрі на якомусь обличчі йшов дим. Було перераховано з десяток різних варіантів: «суолтал відел», «суольята акората», «віделарен», «акордел», «естепум» та інші.

— Яким мені скористатися? — запитала я його.

— Що? — перепитав він і обурено наїжачився, коли я сказала йому, що це окремі замовляння, а не один довгий наспів, отже, виходило, що він не усвідомлював цього раніше. — Гадки не маю, — коротко сказав він. — Обери якесь і спробуй.

Я мимоволі зраділа — потай, із жаром: ще один доказ того, що його знання мають межі. Я пішла в лабораторію по соснові голки та зробила з них невеличке кіптяве багаття у скляній мисці на бібліотечному столі, а тоді завзято схилила голову над пергаментом і спробувала.

— Суолтал, — промовила я, відчуваючи форму заклинання у себе в роті — утім, щось було не так, воно наче ковзало вбік.

— Валлодитаж алойто, кес валлофож, — вимовив він, і цей твердий гіркий звук уп’явся в мене риболовними гачками, а тоді Дракон швидко ворухнув одним пальцем, і мої руки піднялися зі столу та тричі плеснули в долоні. Не можна сказати, що я не мала влади, це не скидалося на мимовільне похитування, коли виходиш зі сну, у якому падаєш. Я відчувала в цьому русі рішучість, а у шкіру мені впивалися ниточки ляльковода. Хтось ворухнув моїми руками, і це була не я. Я мало не сягнула по якесь заклинання, щоб його вдарити, а тоді він знову зігнув палець, і гачок вийшов, а волосінь вислизнула з мене назад.

Я звелася на ноги за півкімнати від нього, задихана, і лише тоді змогла зупинитись. Я кинула злий погляд, але вибачатися переді мною він не став.

— Коли це зробить Пуща, — сказав він, — ти гачка не відчуєш. Спробуй ще.

На якесь замовляння я спромоглася за годину. Жодне з них не виходило як слід, так, як на папері. Мені довелося спробувати на язиці їх усі, перекочуючи їх так і сяк, аж поки до мене нарешті не дійшло, що деякі літери мали звучати не так, як я думала. Я спробувала міняти їх, аж раптом спіткнулась об склад, який видавався правильним у моїх вустах; потім ще один і ще, доки я не склала їх докупи. Він змусив мене відпрацьовувати це знову й знову ще не одну годину. Я вдихала сосновий дим і видихала слова, а тоді він штрикав мій розум, неприємно крутячи заклинанням один раз, а тоді ще раз.

Опівдні він нарешті дозволив мені зупинитися та перепочити. Я звалилась у крісло, наїжачена та виснажена; бар’єри вистояли, але я почувалася так, ніби мене знову й знову штрикали гострими палицями. Я опустила погляд на старий пергамент, так обережно запечатаний, з літерами дивної форми; замислилася, скільки йому років.

— Дуже багато, — сказав він. — Більше, ніж Польні; можливо, він навіть старший за Пущу.

Я зробила великі очі; мені до того й на думку не спадало, що Пуща існувала не завжди, не завжди була тим, чим вона є.

Він знизав плечима.

— Наскільки нам відомо, вона завжди була такою. Вона точно старша за Польню та Росью: вона була тут ще до того, як цю долину заселив будь-хто з нас, — він постукав по пергаменту у склі. — Це були перші люди, які жили в цій частині світу, наскільки ми знаємо, кілька тисяч років тому. Їхні королі-чаклуни принесли мову чарів із собою на захід, із безплідних земель на віддаленому боці Росьї, коли першими заселили цю долину. А тоді Пуща накотилася на них, зруйнувала їхні фортеці та спустошила їхні поля. Тепер від їхніх трудів лишилося небагато.

— Але, — сказала я, — якщо Пущі не було, коли вони першими заселили долину, звідки вона взялася?

Дракон знизав плечима.

— Якщо вирушиш до столиці, то знайдеш скільки завгодно трубадурів, які радо заспівають тобі про народження Пущі. Це популярна серед них тема, принаймні тоді, коли в них є слухачі, які знають про це менше за них: це надає їм величезне поле для творчості. Гадаю, є шанс, що якийсь із них натрапив на правдиву історію. Запали вогонь, і почнімо знову.

Він вдовольнився моєю роботою лише пізно ввечері, коли світло вже згасало. Він спробував відправити мене спати, але я була проти. Венсині слова й досі мучили та дряпали мене у глибині душі, і мені спало на думку, що він, можливо, хоче мого виснаження, щоб можна було відкараскатися від мене ще на день. Я хотіла побачити Касю на власні очі, я хотіла знати, з чим зіткнулась, я мусила знайти спосіб боротися з цією заразою.

— Ні, — сказала я. — Ні. Ви сказали, що я зможу її побачити, коли зможу себе захистити.

Він різко підняв руки.

— Гаразд, — мовив він. — Іди за мною.

Він повів мене сходами до самого низу, у льохи за кухнею. Я згадала, як у відчаї обшукувала всі ті стіни, коли думала, що він висотує з мене життя; я обмацала руками кожну стіну, запхнула пальці в кожну тріщину та потягнула за кожну затерту цеглину, намагаючись знайти вихід. Але він привів мене до гладенько відполірованої частини стіни, цільної плити з блідого білого каменю без краплинки будівельного розчину. Злегка торкнувся її пальцями однієї руки та зігнув їх, наче зображаючи павука; я відчула захват від дії його чарів. Уся плита відкинулась назад у стіну, відкривши сходи з такого ж блідого каменю з тьмяним сяйвом, які круто схилялися вниз.

Я попрямувала проходом за ним. Він відрізнявся від решти вежі — був старшим і дивнішим. Сходинки були різко окреслені з обох боків, але посередині стерті до м’якості, а вздовж основи обох стін біг рядок з літер, вирізьблених шрифтом, який не був ані нашим, ані росьїнським — дуже схожим за формою на літери на пергаменті із захисним заклинанням. Ми, здавалося, спускалися довго, і я дедалі яскравіше відчувала вагу каменю довкола нас і тиші. Це скидалося на гробницю.

— Це і є гробниця, — сказав він. Ми досягли нижнього кінця сходів і ввійшли до невеличкої круглої кімнати. Саме повітря здавалося густішим. Письмена йшли з однієї стіни сходів і тягнулися довкола них безперервним рядком, який закруглювався на протилежний бік, підіймався стіною високою кривою, що описувала дугу, а тоді повертався та підіймався сходами з іншого боку. Усередині дуги, ближче до низу була невелика ділянка світлішого каменю — наче решту стіни побудували, а потім закрили. Здавалося, її могло бути достатньо, щоб крізь неї могла проповзти людина.

— Тут… тут досі хтось похований? — боязко запитала я. Мій голос прозвучав стишено.

— Так, — сказав Дракон. — Але навіть королі не проти ділитися після смерті. Тепер послухай, — промовив він, повернувшись до мене. — Я не збираюся вчити тебе заклинання для проходження крізь стіну. Коли ти захочеш її побачити, я проведу тебе сам. Якщо спробуєш її торкнутись, якщо дозволиш їй наблизитися до тебе на відстань витягнутої руки, я негайно заберу тебе. Тепер наклади на себе захист, якщо наполягаєш на цьому.

Я запалила невеличку жменьку соснових голок на підлозі й заспівала, сховавши обличчя в їхньому диму, а тоді вклала руку в його руку й дозволила йому провести себе крізь стіну.

Він змусив мене боятися найгіршого: що Кася мучилася так само, як і Єжи, з піною з рота й роздирала собі шкіру; що Кася була повна тих повзучих заражених тіней, які поїдали всередині неї все. Я була готова до будь-чого, я опанувала себе. Та коли він провів мене крізь стіну, вона лише сиділа, скоцюрблена й зіщулена, в кутку на тонкому сіннику, охопивши руками коліна. Біля неї на підлозі стояла тарілка з їжею та водою, і вона вже поїла та попила; вона вмилась, а її волосся було заплетене в охайні коси. Вона мала втомлений і зляканий вигляд, та все одно була схожа на себе, і вона ледь-ледь піднялася на ноги й пішла до мене, витягнувши вперед руки.

— Нєшко, — сказала вона. — Нєшко, ти знайшла мене.

— Не наближайся, — сухо промовив Дракон і додав: — Валур полжис, — а тоді на підлозі між нами раптово вискочила лінія жаркого полум’я; я тягнулася до неї, не маючи змоги цьому зарадити.

Я опустила руки і стиснула їх у кулаки, та й Кася теж відступила, лишаючись за вогнем; вона слухняно кивнула Драконові. Я стояла, безпорадно витріщившись на неї, сповнена мимовільної надії.

— Ти… — промовила я, і голос застряг мені в горлянці.

— Не знаю, — сказала Кася тремтливим голосом. — Я не… пам’ятаю. Нічого, відтоді як мене забрали до Пущі. Мене забрали до Пущі, і тоді вони… вони… — вона зупинилася, злегка відкривши рота. У її очах був жах, такий само жах, який я відчула, коли знайшла її в дереві, поховану під його корою.

Мені довелося змусити себе не потягнутися до неї. Я сама знову була в Пущі, бачила її сліпе, задушене обличчя, її руки у благанні.

— Не говори про це, — сказала я, отупіла й нещасна. Я відчула раптовий напад гніву на Дракона через те, що він так довго мене затримував. Я вже снувала в голові плани: скористаюся заклинанням Яги, щоб знайти, де в ній укоренилася та зараза; опісля попрошу Дракона показати мені очищувальні заклинання, якими він подіяв на мене. Продивлюся книгу Яги та знайду ще кілька подібних, а тоді виведу її з неї. — Поки що не думай про це, просто скажи мені: як ти почуваєшся? Тобі… зле чи холодно…

Я нарешті оглянула саму кімнату. Її стіни були з того ж відшліфованого, білого, мов кістка, мармуру, а у глибокій ніші у віддаленому кінці лежав важкий кам’яний ящик, більший завдовжки за людський зріст; угорі на ньому були вирізьблені такі ж літери, а з боків — інші малюнки: високі квітучі дерева та стеблини, що обвивали одна одну. На ньому горів один блакитний вогник, а з тонкої щілини у стіні всередину входило повітря. Ця кімната була прекрасною, та зовсім холодною; тут не було місця жодній живій істоті.

— Ми не можемо тримати її тут, — завзято сказала я Драконові, а він тим часом захитав головою. — Вона потребує сонця та свіжого повітря… ми натомість можемо замкнути її в моїй кімнаті…

— Краще вже тут, ніж у Пущі! — сказала Кася. — Нєшко, прошу, скажи мені: з моєю матір’ю все гаразд? Вона намагалася піти за ходаками… я боялася, що її теж заберуть.

— Так, — відповіла я, витерши собі обличчя та глибоко вдихнувши. — З нею все гаразд. Вона хвилюється за тебе — дуже хвилюється. Я скажу їй, що з тобою все добре…

— Можна написати їй листа? — запитала Кася.

— Ні, — відмовив Дракон, і я накинулася на нього.

— Ми можемо дати їй огризок олівця та трохи паперу! — гнівно сказала я. — Це не так і багато.

Його обличчя було холодним.

— Ти не настільки дурна, — сказав він мені. — Гадаєш, що вона провела добу похованою в серцедереві та вийшла, говорячи до тебе, як зазвичай?

Я мовчки перестрашено зупинилась. На губах у мене зависло заклинання Яги для знаходження гнилі. Я відкрила рота, щоб його вимовити, але це була Кася. Це була моя рідна Кася, яку я знала краще, ніж будь-хто на світі. Я подивилася на неї, а вона подивилася на мене у відповідь, нещасна й налякана, але не стала ні ридати, ні зіщулюватися зі страху. Це була вона.

— Її засунули в дерево, — сказала я. — Її зберегли для цього, а я її витягнула, перш ніж воно заволоділо…

— Ні, — рішучо промовив він, і я зло на нього глянула та знову повернулася до неї. Вона все одно усміхнулася мені вимученою відважною усмішкою.

— Усе гаразд, Нєшко, — мовила вона. — Поки з мамою все гаразд. Що… — вона сковтнула. — Що зі мною станеться?

Я не знала, як їй відповісти.

— Я знайду спосіб тебе очистити, — пообіцяла я майже у відчаї та не стала дивитися на Дракона. — Я знайду таке заклинання, щоб із тобою точно було все гаразд… — але це були всього лише слова. Я не знала, як узагалі могла довести Драконові, що Кася в порядку. Він просто не хотів, щоб його переконували. А якщо мені не вдасться якось його переконати, він за потреби триматиме Касю тут до її скону, поховану разом із цим стародавнім королем без промінчика сонячного світла — без можливості побачити когось із тих, кого вона любить, узагалі без жодної можливості пожити. Він був для Касі такою ж небезпекою, як і Пуща: він зовсім не хотів, щоб я її рятувала.

І навіть до цього мені в раптовому припливі жовчі подумалося, що він має на меті вкрасти її для себе — він має на меті забрати її так само, як мала на меті Пуща, зжерти її по-своєму. Йому й раніше було байдуже, що він позбавляє коріння її життя, роблячи її полонянкою у вежі, щоб вона лише служила йому, — чого б йому було не байдуже зараз, чого б він узагалі став ризикувати, випустивши її?

Він стояв за кілька кроків позаду мене, далі від вогню та від Касі. Його обличчя було закритим, не виказувало нічого, а його тонкі вуста міцно стиснулись. Відвівши очі, я спробувала розгладити обличчя та приховати думки. Якби я могла знайти таке заклинання, що дозволило б мені пройти крізь стіну, мені потрібно було б лише знайти спосіб не привернути його уваги. Я могла спробувати накласти на нього сонне закляття або ж могла вкинути йому щось у чашку на обід: «Полин, заварений із тисовими ягодами, варити сік до густини пасти, влити три краплі крові та проказати замовляння, і так утвориться швидкодійна отрута без смаку…»

До мого носа раптово повернувся різкий гострий запах підпалених соснових голок, і думка набула дивного гіркого присмаку, який підкреслив, наскільки це неправильно. Вражена, я відсахнулася від цього та, тремтячи, відступила на крок від лінії вогню. З другого боку Кася чекала, доки я заговорю, — з рішучим обличчям, з ясними очима, сповнена довіри, любові та вдячності, а ще було в ній трохи страху і хвилювання, проте це були лише звичайні людські почуття. Я глянула на неї, а вона тривожно глянула на мене у відповідь, залишаючись собою. Та я не могла говорити. Запах сосни й досі був у мене в роті, а очі щипало від диму.

— Нєшко, — промовила Кася непевним від дедалі більшого страху голосом. Я не сказала нічого. Вона пильно дивилася на мене з-за лінії вогню, а її обличчя крізь димку здавалося спершу усміхненим, а потім — нещасним; її вуста, тремтячи, переходили з однієї форми в іншу, приміряючи… приміряючи різні вирази обличчя. Я відступила ще на крок, і стало ще гірше. Її голова схилилася набік, а очі зосередилися на моєму обличчі, трохи розширившись. Вона перенесла вагу, змінивши позу.

— Нєшко, — сказала вона, уже, здавалося, не злякано, а тільки впевнено та тепло, — усе гаразд. Я знаю, що ти мені допоможеш.

Дракон поруч зі мною мовчав. Я судомно вдихнула. Я все одно нічого не говорила. Моя горлянка була закрита. Я спромоглася прошепотіти:

— Айшимад.

У повітрі між нами піднявся різкий гіркий запах.

— Будь ласка, — промовила до мене Кася. Її голос раптово урвався через ридання, наче в акторки у п’єсі, що переходить від одного акту до іншого. Вона підняла руки до мене, трохи підійшла до вогню, нахилившись тілом. Вона підійшла трохи заблизько. Запах посильнішав — наче то палав листяний ліс, повний живиці.

— Нєшко…

— Перестань! — крикнула я. — Перестань.

Вона перестала. Кася постояла там ще якусь мить, а тоді воно впустило її руки, а її обличчя збайдужіло. Кімнатою прокотилася хвиля запаху гнилої деревини.

Дракон підняв руку.

— Кулкіас віжкіас гайшимад, — вимовив він, і на її шкірі заблищало світло з його руки. Там, де воно мерехтіло на ній, я бачила товсті зелені тіні, пістряві, наче глибокі шари листя на листі. Щось поглянуло на мене з її очей; при цьому її обличчя було спокійним, дивним і нелюдським. Я впізнала це: те, що визирнуло на мене, було тим же, що я відчула у Пущі, де воно намагалося мене знайти. Від Касі не лишилося жодного сліду.