Ті, що не мають коріння

Розділ 19

Три дні по тому суд так і не розпочався, і я зненавиділа всіх навколо себе.

Саркан казав мені, що тут потрібна влада, і, гадаю, для людини, яка розуміла двір, так і мало бути. Я бачила, що в тому, що моє ім’я записали в королівську книгу, були якісь чари. Поговоривши із секретарем, я повернулась у свою крихітну кімнатку, спантеличена, достеменно не знаючи, що робити далі, а за неповні півгодини, які я просиділа на своєму ліжку, покоївки постукали п’ять разів, несучи запрошення на обіди та вечірки. Про перше я подумала, що це помилка. Та навіть усвідомивши, що всі вони не могли прийти помилково, я все одно поняття не мала, що з ними робити чи чому вони приходили.

— Бачу, на тебе вже є попит, — заявив Соля, ви­йшовши з тіні та пройшовши крізь мої двері, перш ніж я змогла їх зачинити за черговою покоївкою, що доставила чергову листівку.

— Ми що, маємо цим займатись? — обережно запитала я. Я почала замислюватися, чи це, часом, не було обов’язком королівських чаклунів. — Цим людям потрібні якісь чари?

— Ох, до цього зрештою може дійти, — сказав він. — Але поки що вони хочуть лише одного — задоволення продемонструвати наймолодшу поіменовану королівську відьму в історії. Щодо твого призначення вже розлітається з десяток чуток, — він вирвав листівки в мене з рук, перебрав їх і вручив одну мені. — Графиня Богуслава значно корисніша за всіх інших: граф має вплив на короля, і з ним, звісно, радитимуться щодо королеви. Я відведу тебе на її вечір.

— Ні, не відведете! — відповіла я. — Ви маєте на увазі, що вони просто хочуть, щоб я до них навідалася? Та ж вони мене навіть не знають.

— Вони знають достатньо, — терпляче мовив він. — Вони знають, що ти — відьма. Дорогенька, я справді думаю, що тобі краще прийняти мій супровід під час свого першого виходу. При дворі може бути… важко орієнтуватись, якщо ти не знайома з його звичаями. Ти знаєш, що ми хочемо одного: ми хочемо виправдання королеви та Касі.

— Ви б і окрайця хліба не дали, аби врятувати Касю, — сказала я, — і мені не подобається, яким робом ви дістаєте те, чого хочете.

Він не дав мені довести себе до нечемності. Він лише відступив із ґречним поклоном у затінений куток моєї кімнати.

— Сподіваюся, ти невдовзі навчишся краще про мене думати, — у момент його зникнення його голос виплив удалині з темряви. — Не забувай, що я готовий бути тобі другом, як розгубишся, — я кинула запрошення від графині Богуслави йому вслід. Воно впало на землю в порожньому кутку.

Я зовсім йому не довіряла, хоча мимоволі захвилювалася: чи він, бува, не розповідає мені почасти правду? Я почала розуміти, як мало розумію життя двору. За словами Солі, якщо я покручуся на вечірці, влаштованій жінкою, яка мене не знає, їй буде приємно, і вона скаже про це своєму чоловікові, а він… скаже королю, що королеву не слід страчувати? А король послухає? Усе це видавалося мені безглуз­дим, але так само безглуздим видавалося те, що незнайомі люди надіслали мені купу запрошень лише тому, що якийсь чолов’яга записав моє ім’я в якійсь там книжці. Та ось вони, запрошення, тож до мене явно щось не доходило.

Мені хотілося б мати змогу поговорити із Сарканом: почасти заради порад, почасти для того, щоб йому пожалітись. Я навіть розгорнула книгу Яги та заходилася вишукувати в ній заклинання, що дасть змогу мені зв’язатися з ним, але я не знайшла нічого, що мало б такий вигляд, наче може спрацювати. Найближчим було заклинання, що називалося «кіалмас», із приміткою: «щоб почули в сусідньому селі», та я не думала, що хтось оцінить, якщо я кричатиму так гучно, що мій голос пройде країною відстань, яку можна подолати за тиждень, та й все одно не думала, що гори про­пустять шум, навіть якщо я оглушу всіх у Кралії.

Зрештою я обрала найраніше запрошення на обід і пішла. Я все одно була голодною. Останні залишки хліба, який я зберегла в кишені своєї спідниці, уже були настільки черст­ві, що навіть за допомогою чарів нелегко було їх проковтнути або дійсно наповнити ними свій живіт. Десь у замку мали бути кухні, але слуги дивно на мене поглядали, коли я надто далеко проходила не тим коридором; мені не хотілось уявляти, які в них були б обличчя, якби я припленталася до кухонь. Але я не могла змусити себе зупинити якусь із тих покоївок, таку ж дівчину, як я, та попросити її послужити мені — неначе я справді вважала себе витонченою дамою, а не просто причепурилася, вдаючи таку із себе.

Я блукала туди-сюди сходами й коридорами, поки не вийшла назад на подвір’я, а там набралася сміливості й підійшла до одного з вартових біля дверей, та й запитала в нього дорогу, показавши йому своє запрошення. Він поглянув на мене так само дивно, як і слуги, але подивився на адресу та сказав:

— Жовтий, третій від зовнішніх воріт. Пройдіть дорогою й побачите його після того, як обійдете собор. Може, ноші? Моя пані! — останнє він додав із сумнівом.

— Ні, — відповіла я, спантеличена його запитанням, і пішла.

Іти довелося не дуже довго: шляхта — принаймні найбагатша — жила в будинках, зведених усередині зовнішніх стін цитаделі. Лакеї біля жовтого будинку теж глипнули на мене, коли я нарешті підійшла до входу, але двері вони мені відчинили. Я зупинилася на порозі: тепер була моя черга витріщатися. Дорогою я зустріла не одну пару чоловіків, які носили територією замку дивні високі скрині; я ще не знала, для чого вони. Тепер одну з них несли до сходів будинку, просто за мною. Лакей відчинив дверцята в її боці, і в ній виявилося крісло. Назовні вибралася молода дама.

Лакей подав їй руку, щоб вона вибралася на сходи будинку, але потім повернувся на своє місце. Вона зупинилася на нижчій сходинці, дивлячись на мене. Я із сумнівом запитала її:

— Вам допомогти? — вона стояла не так, ніби в неї хвора нога, та я не знала, що у неї під спідницями, а жодної іншої причини, з якої вона би замкнулась у такій дивовижі, не могла собі уявити.

Та вона лише витріщилася на мене, а тоді за нею піді­йшли ще два таких крісла, з яких за її спиною вилізли ще гості. Вони просто пересувалися так з одного місця до іншого.

— Ніхто з вас узагалі не ходить? — спантеличено запитала я.

— А як вам вдається не забруднитися з ніг до голови? — відповіла вона.

Ми обидві опустили очі. Весь поділ сьогоднішньої спідниці — більшої діаметром за колесо від воза та виготовленої з пурпурового оксамиту і срібного мережива — був забрьоханий брудом не менш як на два дюйми.

— Ніяк, — похмуро сказала я.

Так я й познайомилася з пані Алісьєю із Лідзвара. Ми ввійшли в будинок, і нас негайно перебила наша господиня, яка з’явилась у передпокої між нами, дуже квапливо привіталася з пані Алісьєю, а тоді схопила мене за руки та поцілувала в обидві щоки.

— Люба моя пані Аґнєшко, — сказала вона, — як чудово, що ви змогли прийти, і яка чарівна сукня: ви точно започаткуєте нову моду.

Я у відчаї витріщилася на її радісно усміхнене обличчя. Її ім’я геть-чисто вилетіло мені з голови. Та це, здавалося, і не мало значення. Доки я белькотіла щось чемне та вдячне, вона підхопила мене своєю напахченою рукою і втягнула в салон, де були її гості.

Вона продемонструвала мене всім, хто там був, тим часом як я мовчки та завзято ненавиділа Солю ще більше — за правоту. Усі були так сильно раді зі мною познайомитися, всі були бездоганно ввічливими — принаймні спочатку. Чарів вони в мене не просили. Зате просили пліток про порятунок королеви. У них були надто гарні манери, щоб ставити запитання відверто, але кожен із них говорив щось на кшталт: «Я чув, що її стерегла химера…» — вичікувально даючи словам затихнути та запрошуючи мене їх виправити.

Я могла казати будь-що. Я могла якось винахідливо пропустити це повз вуха чи заявити про будь-яку кількість див: вони явно були готові до того, що я справлю на них враження, готові дозволити мені перебрати на себе героїчну роль. Але я жахнулася від спогаду про ту страхітливу різанину довкола себе, про кров, що входила в багнюку. Я сахалася й затиналася, відповідаючи грубим «Ні» чи взагалі нічого не кажучи та завершуючи одну розмову за іншою в ніяковій порожнечі тиші. Моя розчарована господиня врешті-решт покинула мене в кутку біля деревця — в будинку росло в горщику помаранчеве деревце — і пішла пригладжувати скуйовджене пір’ячко іншим своїм гостям.

Мені було цілком очевидно — якщо я й могла прислужитися тут чимось Касі, то щойно зробила протилежне. Я похмуро думала, чи маю проковтнути свою нехіть і все ж таки піти по Солю, аж тут біля мого ліктя з’явилася пані Алісья.

— Я не зрозуміла, що ви — нова відьма, — сказала вона, узявши мене за руку та змовницьки прихилившись до мене. — Звісно, паланкін вам не потрібен. Скажіть-но мені, ви пересуваєтеся, обертаючись на величезного кажана? Як Баба-Яга…

Я була рада поговорити про Ягу, про що завгодно, крім Пущі, та ще більш рада знайти якусь людину, крім Солі, готову показати мені, як поводитися. Ще до того, як ми пообідали, я погодилася сходити разом з пані Алісьєю наступного дня на сніданок, на вечірку з картами та на обід. Наступні два дні я майже повністю провела в її товаристві.

Я не вважала нас саме подругами. Я була не в тому настрої, щоб заводити друзів. Вештаючись туди й сюди із замку на чергову вечірку, я щоразу мусила проходити повз казар­ми королівської варти, а посеред їхнього двору стояла гола залізна плаха, обпалена й чорна, на якій відтинали голову зараженим, перш ніж спалювати їхні трупи. Неподалік стояла Алошина кузня, і як правило, її полум’я ревло, а її постать молотом з тіні здіймала зливи жовтогарячих іскор.

— Милосердя до заражених можна проявити лише загостреним клинком, — сказала вона, коли я спробувала переконати її бодай один раз відвідати Касю самостійно. Я мимоволі подумала, що вона, можливо, саме працює над сокирою ката, доки я сиджу в душних кімнатах і їм ікру на підсмаженому хлібі зі зрізаними скоринками, п’ю підсолоджений цукром чай і намагаюся говорити з людьми, яких не знаю.

Та я все ж гадала, що пані Алісья добра, бо взяла під крило незграбну селянку. Вона була всього на рік чи два старша за мене, та вже одружена з багатим старим бароном, який переважно проводив час на картярських вечірках. Вона, здавалося, знала всіх. Я була вдячна й рішуче налаштована бути вдячною, а ще частково почувалася винною за те, що з мене не надто добре товариство, чи за нерозуміння придворних манер. Я не знала, що казати, коли пані Алісья наполегливо робила гучні й напрочуд пристрасні компліменти надміру мережива на моїй сукні або тому, як я плутала кроки у придворному танці, коли вона переконала взяти мене собі за партнерку якогось нещасного банькатого молодого шляхтича, що стало неабиякою халепою для його пальців та привабило чимало веселих поглядів у кімнаті.

Я не усвідомлювала, що вона постійно мене дражнить, до третього дня. Ми запланували зустрітися на музичній вечірці по обіді, яка мала відбутися вдома в однієї баронеси. Музика була на всіх вечірках, тож я не розуміла, що вирізняло цю вечірку як музичну; коли я запитала Алісью, та просто всміхнулася. Проте я сумлінно припхалася після обіду, з усієї сили намагаючись утримувати свій довгий сріблясто-морозний шлейф і зберегти рівновагу в довгій важкій перуці подібного кольору, що різко закручувалася вниз у мене над головою та норовила впасти або назад, або вперед, якщо не залишалася на місці. Коли я ввійшла в кімнату, шлейф застряг у дверях, і я заточилась, а перука сповзла назад на вуха.

Алісья помітила мене і театрально поквапилася кімнатою, щоб схопити за руки.

— Радосте моя, — наполегливо, захекано промовила вона, — який блискучо оригінальний кут — я ще ніколи нічого подібного не бачила.

Я бовкнула:

— Ви що… ви намагаєтеся бути нечемною?

Щойно це спало мені на думку, усі дивні речі, які вона казала та робила, злилися в одне ціле й набули дивної злісної логіки. Проте я спершу не могла в це повірити; я не розуміла, чому б вона стала це робити. Її ніхто не змушував зі мною говорити чи перебувати в моєму товаристві. Я не могла зрозуміти, навіщо вона стала б завдавати собі клопоту лише для того, щоб побути неприємною.

Потім я вже не могла сумніватися; вона зробила здивоване обличчя з великими очима, що явно означало: так, вона намагалася бути нечемною.

— Ну, Нєшко… — почала вона так, ніби ще й гадала, що я несповна розуму.

Я рвучко звільнила руки з її рук.

— Аґнєшки достатньо, — сказала я, приголомшено та різко, — а позаяк вам так подобається мій стиль, катбору.

Її ж зігнута перука перехилилася назад у неї на голові, а з нею сповзли ретельно закручені чудові кучері обабіч її обличчя, що явно були фальшивими. Вона тоненько закричала та схопилася за них, а тоді вибігла з кімнати.

Утім, це було не найгіршим. Гіршим було хихотіння, що прокотилося кімнатою, хихотіння чоловіків, які танцювали з нею в мене на очах, і жінок, яких вона називала своїми задушевними подругами. Я зірвала перуку із самої себе та квапливо побігла до розкішних закусок, ховаючи обличчя від кімнати за мисками винограду. Навіть там якийсь молодик у вишитій куртці, над якою, напевно, якась жінка працювала рік, підійшов до мене й радісно прошепотів, що Алісья рік не матиме змоги показатися при дворі — наче це мало мене порадувати.

Мені вдалося втекти від нього в коридор для слуг, а тоді я у відчаї витягнула книгу Яги з кишені в пошуках заклинання «для швидкого виходу», щоб мати змогу пройти крізь стіну будинку замість повертатися всередину та виходити з парадних дверей. Я б не витримала ще якихось отруйних вітань.

Я вийшла крізь стіну з жовтої цегли, задихаючись так, наче втекла із в’язниці. У центрі площі стояв, дзюркочучи, невеликий фонтан із лев’ячою пащею, денне сонце сяяло та застигало в його резервуарі, а вгорі довкола нього тихенько співала вирізьблена зграйка пташок. Я одразу здогадалася, що це — Раґостокова робота. І там був Соля, що всівся на краю фонтана й водив пальцями крізь світло у воді.

— Радий бачити, що ти врятувалася, — сказав він. — Хоч ти й сама увійшла в це з максимальною рішучістю, — його взагалі не було в будинку, та я була впевнена, що він знав усі подробиці Алісьїного та мого приниження, і, хоч який скорботний вираз мало його обличчя, я була впевнена, що він був радий подивитись, як я виставляю себе дурепою.

Увесь цей час я була вдячна, що Алісья не потребувала моїх чарів або моїх секретів; мені ніколи не спадало на думку, що вона може потребувати чогось іншого. Навіть якби й спало, я б і гадки не мала, що вона шукала мішень для злоби. У нас у Дверніку не було дурнуватої взаємної жорстокості. Звісно, часом бували суперечки, а хтось подобався менше за інших, і вряди-годи навіть починалася бійка, якщо люди достатньо розлючувалися. Та з настанням урожаю сусіди приходили на допомогу для його збору та обмолоту, а коли до нас підкрадалася тінь Пущі, ми були надто мудрими, щоб робити її ще темнішою. А ще жоден із нас не став би поводитися нечемно з відьмою незалежно від обставин.

— Я би подумала, що навіть у шляхтянки не стало б на це дурості, — сказала я.

Соля знизав плечима.

— Можливо, вона не вірила, що ти — відьма.

Я відкрила рота, аби заперечити, що вона бачила, як я вдаюся до чарів, але, гадаю, цього не було: я чаклувала не як Раґосток, котрий вривався в кімнати громом, зі зливами срібних іскор, які виблискували, та криками пташок, які розліталися навсібіч; навіть не як Соля, котрий плавно входив у тіні та виходив із них у своїх вишуканих шатах із цими своїми ясними гострими очима, які наче бачили все, що відбувалося на території замку. Я запихалась у бальні сукні у власній кімнаті та вперто ходила на вечірки пішки, та ще й у задушливому корсеті, якого було цілком достатньо, щоб я витрачала дихання, не вдаючись до штукарства просто для того, аби похизуватись.

— Але як я, на її думку, опинилась у списку? — запитала я.

— Гадаю, вона подумала те ж саме, що спершу подумала решта чаклунів.

— Що? Ніби ви занесли мене туди, бо Саркан був у мене закоханий? — із сарказмом вимовила я.

— Швидше вже Марек, — сказав він цілком серйозно, а я вражено витріщилася на нього. — Справді, Аґ­нєшко, я б очікував, що ти вже зрозумієш це до цього часу.

— Не хочу я нічого з цього розуміти! — сказала я. — Ті люди там, вони були раді, що Алісья насміхалася з мене, а потім вони були так само раді, що я зробила її нещасною.

— Звісно, — сказав він. — Вони із захопленням ді­зналися, що ти прикидаєшся дурепою лише для того, щоб сумлінно виставити на кпини першого, хто клюне на твою принаду. Так ти опиняєшся у грі.

— Я не ставила їй пастки! — відповіла я. Хотілося додати, що до такого ніхто б не додумався, принаймні ніхто при здоровому глузді, от тільки в мене було неприємне липке відчуття, що дехто з цих людей би додумався.

— Ні, я й не думав, що це так, — розсудливо промовив Соля. — Проте тобі, можливо, потрібно дати людям повірити, що це так. Вони все одно в це повірять, хоч що ти казатимеш, — він підвівся з краю фонтана. — Ситуація не безнадійна. Гадаю, ти знайдеш значно доброзичливіших до себе людей на сьогоднішньому обіді. Чи не дозволиш ти мені все ж таки супроводити тебе?

Замість відповіді я розвернулася на гострих підборах і подибала геть від нього та його радісного різкого сміху, а мій дурнуватий шлейф потягнувся за мною по землі.

Я грозовою хмарою вибралася з охайного двору в шумну метушню зеленого зовнішнього подвір’я замку. Уздовж головної дороги від зовнішніх воріт до внутрішніх громадилась гора тюків сіна та бочок, очікуючи, коли її кудись завантажать. Я сіла на одну паку, щоб подумати. У мене було жахливе відчуття певності в тому, що Соля і тут має рацію. А це означало, що будь-який придворний, котрий тепер зволить до мене заговорити, робитиме це лише тому, що йому подобаються такі насмішкуваті ігри; жодна порядна людина не захоче зі мною знатися.

Та не було більш нікого, з ким я могла би поговорити чи навіть порадитися. Слуги та вояки теж аж ніяк не хотіли зі мною спілкуватись, як і чиновники, що поспішали на свої зустрічі. Тепер, коли вони проходили повз мене, я бачила, як усі вони кидали у мій бік сповнені сумніву погляди, дивлячись на вишукану даму, що сиділа на тюкові сіна біля дороги у своєму уборі з атласу й мережива, з довгим шлейфом, повним трави та піску, листочок, який випадково занесло у доглянутий сад. Я була тут чужою.

Ба навіть гірше: від мене не було жодної користі — ні Касі, ні Сарканові, нікому вдома. Я була готова свідчити, а суду не було; я випрошувала солдатів, але не пішов жоден. Я за три дні відвідала більше вечірок, аніж за все своє попереднє життя, і мені після цього було нічим похвалитися, крім псування репутації однієї дурної дівчини, яка, мабуть, ніколи в житті не мала справжньої подруги.

У пориві розчарування та гніву я вдалася до «ванасталем», але сильно його спотворила та в мить між проїздом двох возів знову вбралася в одяг доньки лісоруба — добру просту домоткану сорочку, спідницю, не надто довгу, щоб з-під неї виглядали пристойні чоботи, та фартух із двома великими кишенями. Я одразу задихала вільніше та раптово виявила, що стала невидимою: на мене більше ніхто не дивився. Усім було байдуже, хто я така і що я роблю.

У невидимості було безліч небезпек: доки я стояла там, край дороги, насолоджуючись можливістю глибоко вдихнути, повз мене прогуркотіла величезна, роздута над колесами з усіх боків карета, з якої звисало четверо лакеїв, і мало не збила мене з ніг. Мені довелося відскочити аж у калюжу; чоботи в мене чавкнули, а спідниці забризкало брудом. Але мені було байдуже. Я впізнала себе вперше за тиждень, стоячи на землі, а не на відполірованому мармурі.

Я повернулася на вершину пагорба, йдучи слідами карети; у своїх легких спідницях я рухалася широко й вільно, а тоді прослизнула у внутрішній двір без жодного клопоту. Величезна карета зупинилася та вивергнула посла у білій куртці, у якого на грудях виблискував червоний пояс, що правив йому за клейнод. Кронпринц вийшов його зустрічати разом із натовпом придворних і почесною гвардією, що несла прапор Польні та якийсь жовто-червоний стяг з головою вола, такий, якого я ще ніколи не бачила. Він, напевно, прямував на урядовий обід. Я мала піти туди разом з Алісьєю цього вечора. Усі вартові спостерігали за церемонією бодай упівока, а коли я прошепотіла їм, що на мене не слід звертати уваги, вони все одно мигцем оглянули мене так, як хотіли.

Від ходіння то на одну вечірку, то на іншу по тричі на день з моєї незручної кімнатки користь була принаймні в одному: я навчилася не губитися в замку. У коридорах були слуги, але всі вони були навантажені столовою білизною та сріблом, поспішаючи підготуватися до званого обіду. Жоден з них не звертав уваги на забрьохану посудомийку. Я вугром пробралася поміж них і пройшла довгим темним коридором до Сірої вежі.

Четверо вартових, які стояли на сторожі біля підніжжя вежі, були знуджені та позіхали: було вже пізно.

— Ти загубила сходи до кухні, дорогенька, — доброзичливо звернувся до мене один з них. — Вони далі по коридору у протилежному напрямку.

Я запам’ятала ці відомості на потім, а тоді сумлінно постаралася витріщитися на них так, як усі витріщалися на мене останні три дні, наче мене відверто вразило їхнє невігластво.

— Хіба ви не знаєте, хто я така? — промовила я. — Я Аґнєшка, відьма. Я прийшла побачити Касю, — а якщо точніше, то ще й поглянути на королеву. Я й гадки не мала, навіщо так довго відкладати суд, якщо король не намагався дати королеві більше часу на одужання.

Усі вартові невпевнено перезирнулися. Перш ніж вони змогли вирішити, що зі мною робити, я прошепотіла: «Аламак, аламак», — і просто пройшла крізь замкнені двері між ними.

Вони не були шляхтичами, тож, гадаю, не були схильні встрявати в суперечку з відьмою. Принаймні вони за мною не погнались. Я дерлася й дерлася вузькими закрученими сходами, доки не вийшла на майданчик, на якому на мене роззявило рота калатайло з голодним бісом. Коли я взялася за круглу ручку, мені здалося, ніби мені ретельно облизує руку лев, який роздумує, чи доброю я буду на смак. Тримаючи її якомога обережніше, я постукала у двері.

У мене був цілий список аргументів для Верби, і вони були підкріплені непохитною рішучістю. Я була готова за потреби пропхатися повз неї; як я припускала, вона була надто вишуканою дамою, щоб опуститися до змагання зі мною. Та вона зовсім не підійшла до дверей, а притиснувши до них вухо, я ледь розчула крики всередині. Стривожена, я відступилася й спробувала подумати: чи зможуть вартові, якщо їх гукнути, вибити двері? Я так не думала. Двері були виготовлені із заліза та склепані залізом, і ніде не було видно навіть замкової шпаринки.

Я подивилася на біса, який зло зиркнув у відповідь. Його порожня паща паленіла голодом. Але що, як я її заповню? Я вимовила просте заклинання, викликавши лише трішки світла; біс негайно почав усмоктувати чари, але я й далі живила заклинання силою, доки в мене в руці нарешті не запалав невеличкий вогник, непевний, як від свічки. Бісів голод дуже сильно тягнув, пожираючи майже всі чари, які я могла віддати, проте мені вдалося відвернути вузенький срібний потічок; я дала йому зібратись у крихітний ставочок усередині себе, а тоді видушила із себе: «Аламак», — і пройшла крізь двері одним відчайдушним стрибком. Для цього знадобилися всі сили, які я ще мала; я викотилася на підлогу кімнати з іншого боку та розпласталася на спині, спустошена.

Підлогою до мене побігли кроки, і біля мене опинилася Кася.

— Нєшко, ти як?

Крики долинали із сусідньої кімнати: Марек стояв, стиснувши кулаки, посеред неї та ревів на Вербу, яка стояла, не гнучись, мов шомпол, і побілівши від гніву. Жоден із них не звертав особливої уваги на те, що я ввалилася крізь двері; вони були надто зайняті тим, що лютували одне на одного.

— Поглянь на неї! — викинув руку в бік королеви Марек. Вона й досі сиділа біля того ж вікна, що й раніше, байдужа і нерухома. Якщо вона й почула крики, то навіть не здригнулася. — Три дні без жодного слова з її вуст, і ти ще називаєш себе цілителькою? Нащо ти потрібна?

— Вочевидь, ні на що, — крижаним голосом відповіла Верба. — Я лише зробила все, що можна було зробити, так, як це можна було зробити найкраще, — тоді вона нарешті звернула на мене увагу — повернулася й глянула на мене згори вниз. — Як я розумію, це — чудотвориця королівства. Можливо, ти зумієш достатньо довго не тягти її до себе в ліжко, щоб зробити краще. А поки що займайся нею сам. Я не збираюся стояти тут, щоб на мене репетували за мої зусилля.

Верба пройшла повз мене, смикнувши спідниці на один бік, щоб вони навіть не торкалися моїх, ніби не хотіла забруднитися. Вона махнула рукою, і засув піднявся сам собою. Вона вибігла геть, і важкі залізні двері з брязкотом зачинилися за нею, скрегочучи по каменю, наче лезо сокири.

Марек кинувся на мене, досі до кінця не давши виходу своїй злості.

— А ти! Ти маєш бути найпершим свідком, і ти вештаєшся замком у вигляді кухонної задрипанки. Гадаєш, хтось повірить хоч слову з твоїх вуст? Я вже три дні як заніс тебе до списку…

— Ви мене занесли! — обурено вимовила я та сяк-так зіп’ялася на ноги, спершись на Касину руку.

— …і ти зробила лише одне — переконала весь двір у тому, що ти — нікчемна селючка! А тепер це? Де Соля? Він мав показувати тобі, як іти далі.

— Я не хочу йти далі, — сказала я. — Мені байдуже, що хтось із цих людей про мене думає. Їхня думка не має значення!

— Та ні, має! — він схопив мене за руку й висмикнув із Касиних рук. Я, спотикаючись, пішла за ним, намагаючись при цьому зібрати заклинання, яким можна було б його відкинути, але він притягнув мене до підвіконня й показав униз, на замковий двір. Я зупинилась і спантеличено опустила очі. Нібито не відбувалося нічого підозрілого. Посол із червоним поясом просто заходив у будівлю разом із кронпринцом Зиґмундом.

— Отой чоловік з моїм братом — посланник із Мондрії, — сказав Марек тихо і грубо. — Там минулої зими помер принц-консорт; княгиня вийде з жалоби за шість місяців. Тепер розумієш?

— Ні, — зізналась я, збита з пантелику.

— Вона хоче бути королевою Польні! — закричав Марек.

— Та ж королева не мертва, — сказала Кася, і тоді до нас дійшло.

Я витріщилася на Марека, захолонувши та жахнувшись.

— Але ж король… — бовкнула я. — Він кохав… — я зупинилася.

— Він відкладає суд, аби вигадати час, розумієте? — відповів Марек. — Щойно спогади про порятунок зблякнуть, він відверне увагу шляхти, а тоді зможе тихо її стратити. Тепер ти маєш мені допомогти — чи ти хочеш і далі тинятися замком, доки не полетить сніг і її не спалять — як і твою любу подружку тут, — щойно стане надто холодно, щоб хтось вийшов на це подивитись?

Я міцно схопила жорстку Касину руку, неначе могла захистити її у такий спосіб. Це не вкладалося в голові, бо видавалося надто жорстоким і безглуздим: ми могли відвоювати свободу королеви Ганни, вивести її з Пущі лише заради того, щоб король зміг відтяти їй голову та одружитися з іншою. Просто щоб долучити якесь князівство до мапи Польні, ще один коштовний камінь до своєї корони.

— Але ж він кохав її, — сказала я знову, мимохіть протестуючи — гадаю, безглуздо. Все ж таки ця історія, історія про втрачену кохану королеву, здавалася мені логічнішою, ніж та, яку Марек мені розповідав.

— А ти гадаєш, він би простив через це, що його пошили в дурні? — відповів Марек. — Його красуня дружина, що втекла від нього з росьїнським хлопчиськом, який співав їй у садку чарівних пісень. Саме так про неї говорили, доки я не виріс достатньо, щоб убивати людей за ці слова. Коли я був хлопчиком, мені казали навіть не згадувати при ньому її ім’я.

Він пильно дивився згори вниз на королеву Ганну в кріслі, де вона сиділа, порожня, наче папір без літер. Дивлячись на його обличчя, я бачила його колишнього, дитину, що ховалася в покинутому садку своєї матері, щоб втекти від того ж натовпу отруйних придворних, які всі до одного шкірилися та шепотілися про неї, похитуючи головами та вдаючи журбу, і водночас пліткували про те, що завжди про це знали.

— А ви гадаєте, що ми можемо врятувати її та Касю, танцюючи під їхню дудку? — запитала я.

Він перевів погляд із королеви на мене. Мабуть, він уперше дійсно мене послухав. Його груди тричі здійнялися та опустилися.

— Ні, — нарешті, сказав він, погодившись. — Усі вони — просто стерв’ятники, а він — лев. Вони хитають головами й погоджуються, що це кепсько, та ще подзьобують кістки, які він їм кидає. Чи можеш ти змусити мого батька її виправдати? — запитав він, так легко, неначе не просив мене зачаклувати короля та забрати в людини її волю, жахливо, наче Пуща.

— Ні! — вражено промовила я. Я поглянула на Касю. Вона стояла, поклавши руку на спинку королевиного крісла, пряма, золота й непорушна, і хитнула мені головою. Вона не стала просити б мене про таке. Вона навіть не стала просити б мене втекти разом із нею, покинути наших людей на Пущу — навіть якби це означало, що король її вб’є, просто заради того, щоб можна було вбити й королеву. Я сковтнула.

— Ні, — сказала я знову. — Я так не вчинила б.

— Тоді як ти вчиниш? — буркнув Марек, знову розлютившись, і покинув кімнату, не чекаючи моєї відповіді. Та й байдуже. Я не знала, що сказати.