Тістечка з ягодами

Перший день так званої свободи

Я підскочила о пів на шосту ранку. Зазвичай процес прокидання триває в мене щонайменше п’ятнадцять хвилин. Спочатку я не без натуги розклеюю повіки лівого ока. Відтак правого — ліве тим часом засинає, — а водночас намагаюся поворушити пальцями на ногах і руках. Хвилина безтурботного валяння на спині. По двох хвилинах вдивляння у стелю на ній з’являється наказ: вимкнути цей клятий будильник! Уф! Пора злазити з антресолей і розпочинати черговий трудовий день. Поволі суну в бік драбинки, потім обережно, як курка, сходжу хиткими щаблинами. Нарешті стійка підлога. Можна обертатися на гомо еректус (на гомо сапіенс настане час після душу, ранкової кави й великої жмені гомеопатичних пігулок).

А сьогодні? Пунктуально о п’ятій тридцять я розплющила повіки, обидві воднораз. Жодного позіхання, перевірки роботи пальців на ногах. Повна готовність. От тільки до чого? Що можна зробити з такою кількістю часу? Через відсутність ідей наступну годину я пролежала нерухомо, втуплюючись у тріщину за метр над головою. Я повинна чимось її залатати. Не сама, ясна річ, а руками найнятого магістра від тинькування. Чергові витрати, а я вже маю кілька інших, і то великих. Здирницькі відсотки за квартиру. Кредит на пральку. Оплата за електрику та газ. Телефон. Звідки я на все це назбираю, коли закінчаться мої заощадження? Зараз-зараз, забагато негативних думок, Ягодо. Передусім ти повинна рухатися, бо ця стеля надто тебе пригнічує. Тому я повинна спуститися на землю. Вмитися, ретельно одягнутися, як радить Сельє, спеціаліст із життєвих стресів, з’їсти повноцінний сніданок, як радять журнали для активних жінок. Поводитися так, начебто все було о’кей. І вдавати, що нічого-пренічого не змінилося.

«Але ж воно змінилося, і ошукати саму себе не вдасться», — підказує депресивна частина моєї особистості. «Певно, що вдасться, — запевняє внутрішній психотерапевт. — Про це свідчать мільйони усміхнених американців. Тож і ти, Ягодо, зараз зіскочиш із антресолей і робитимеш досконалу міну при грі, яка сама по собі, либонь, не така вже й погана». Тож як воно буде?

О’кей, злажу. Душ, повний макіяж (хоч у будні я фарбую тільки губи), нова сукенка замість повсякденної майки. Ну і вперше від часів ліцею нормальний сніданок. Конкретний, королівський, повнокалорійний, тобто п’ять скибок житнього хліба з усім, що я надибала в холодильнику. Сервірувати їх на найліпшій таці, а потім сісти до столу… Ах, правда, ще чай. «Китайська святиня», подана в моїй найкращій філіжанці. Освячування дрібних, позірно несуттєвих хвилин є надзвичайно важливе й покращує якість життя. Я знаю про це від кузинки, невичерпного джерела глибоких думок.

— Чому ти від нього не йдеш? — запитала я під час одного з нудних візитів.

— Це не так просто, Ягодо. Нас пов’язують три речі: вакаційні листівки від знайомих, сад за будинком і панорамний телевізор.

— Але ж він ставиться до тебе гірше, ніж до затемнених шиб у своєму «ауді». Як ти можеш це терпіти?

— Саме тепер я оцінила позірно несуттєві хвилини. Смак чаю «Earl Gray» з порцелянової філіжанки, розкладання пасьянсу колодою дев’ятнадцятого сторіччя, слухання Гріга біля каміна. Я перестала задавати собі питання: «Чому?», «Що далі?» і «Навіщо це все?». Я просто освячую дрібниці. Це дуже заспокоює й надає сенс життю. Ти й собі мусиш колись спробувати.

Оце я і пробую. Замість пити буду сотати. Замість їсти — смакувати. Пережовувати кожен шматок принаймні вісімдесят разів, бо це, на думку йогів, збільшує шанси дожити до магічних ста років. Сторічна баберя, тобто я, через неповних сімдесят років. Я вже собі це уявляю. Жменька крихких кісточок у занадто просторому лантусі із шорсткої шкіри, покритої шаром дешевої пудри в тому місці, де колись було обличчя. Сиджу, прикута до фотеля, і приймаю вітання від чужих людей, котрі дивляться на мене з огидою. А потім, мружачи від спалахів фотоапаратів голі повіки, вже всоте відповідаю на ті самі питання про рецепт довголіття: «Я просто пережовувала». А як по правді, то навіщо мені стільки жити? Щоб освячувати несуттєві дрібниці?

Я оговталася засмерку. І надалі сиділа за своїм круглим столиком, вдивляючись відсутнім поглядом у тарілку з п’ятьма канапками, позбавленими декорації із салату, помідорів і капсул lactobacillus bulgaricus. Ні, освячування дрібниць — це, безумовно, не найліпша ідея на життєвий стрес.

Другий

Мені снилося, що я намагаюся доїхати на роботу на восьму. Так званий сон про дорогу з перешкодами. Я не зачинила двері, тож мушу повернутися. Тим часом від мене втікають два трамваї. Біжу на іншу зупинку. Замість неї велика діра в асфальті. А в дірі робітники, котрі підкріпляються перед черговою спробою добутися до земного ядра. Тож жену Велицькою на автобусну зупинку. Надійшов двадцять п’ятий, напханий людьми аж до стелі. Втискаюся в заглибину під електронним компостером і їду, й гадки не маючи про те, що автобус змінив маршрут. Виходжу на пустирищі. Впадаю в нерви й намагаюся викликати таксівку. І не можу, бо не потрапляю на кнопки «мобілки» або лінія зайнята. Раптом чую бамкання дзигаря на вежі. «Тільки шоста, — чую позад себе, — ти нікуди не мусиш квапитись».

Із жахом розплющую очі. Хвилин з п’ятнадцять пробую вгамувати розшаленіле серце, яке намагається вирватися з моєї лівої груді. Звідки цей напад паніки? Адже саме тепер я маю шанс порядно відпочити. Уповільнити темп. І нарешті роблю все, що заманеться. Тобто що? Може, за прикладом Пачулі, пошукати висхідних пунктів у мудрості Сходу?

Викопала з-під подушок ноутбук. Увімкнула й прочитала послання, що ховалось у ворожбі з китайського тістечка: «Якщо ти готовий наставити чоло бурям і завіям, прокинься ще раз». Надміру загадково, як на настрахану розгублену європейку, котра шукає дороговказу о шостій ранку. Спробуємо витягти жереб іще раз. Добре, читаємо: «Ти не маєш впливу на те, який рис посадили на твоїй терасі. Можеш вплинути лише на те, аби він якнайліпше плодоносив». У перекладі на нашу мову — кожне життя можна витиснути по максимуму. Але щоб це зробити, треба змінити напрямок думок. Тому я мушу замислитися над тим, що мені дає ця (клята, безглузда й безоплатна) відпустка.

По-перше, внутрішній спокій та нові перспективи. Погляну на своє життя з позиції людини, котрій і насправді загрожує втрата роботи, але сильної й відкритої до невідомого досвіду. Ну і матиму значно більше часу. Присвячу його плануванню майбутнього й формуванню сьогодення. Нарешті зможу зустрічатися зі знайомими, реанімую давні стосунки, перегляну не побачені фільми та прочитаю книжки, на які не мала часу впродовж останніх чотирьох років. То що я й досі роблю серед тих подушок?

Підбадьорена ворожбою, я негайно взялася до діла. Зіскочила з антресолей. Облила тіло гарячущим душем, одяглася ще ретельніше, ніж учора. Випила чай, запхала в себе півтори канапки з малосольним огірком і для початку вирішила відновити старі знайомства.

У першу чергу Моніка, товаришка з університету. Останній контакт — три роки тому на Ринку, під час великодніх покупок. Ми збиралися біля ляди з писанками. Обмінялися захватами на тему вигляду, який не змінився попри нові зачіски й жахливий вплив часу. Відтак Моніка вручила мені візитівку кольору яєчної шкаралупи, я дала їй свою, кольору слонової кістки, і ми побігли далі. А тепер я маю до неї зателефонувати. Я вже знайшла візитівку. Добре… тільки що я їй скажу? Що боюся, як переживу ці три місяці? Без ранкового протиборства очей, без китайських супчиків рівно о полудні, без заспокійливого шуму комп’ютерів і виробничих теревень біля експреса для кави. Ні, цього я їй не скажу, не оголюватимуся аж так. Моніка відпадає.

Тоді, може, Каська, подруга з ліцею? Останній контакт — випадкова зустріч у гіпермаркеті, біля ляди з рибою. Я саме намагалася виловити коропа, який вискочив із затісної ванни і налякано (ті очі!) борсався на підлозі, коли хтось позад мене прокоментував мої зусилля:

— Шкода бруднитися. Все одно він знову вискочить, дурнувата риба… Це ти, Ягодо?!

— Сто років тебе не бачила! — зраділа я. — Не подаю руки, бо сама бачиш, вона вся у слизу. Може, ти маєш хустинку?

— На жаль, ні, але зараз попрошу якусь ганчірку в персоналу, — запропонувала вона, теж помітно втішена нашою зустріччю. — Зачекаєш хвилинку? Я зараз повернусь.

Я кивнула. За п’ятнадцять хвилин чекання біля ванни з коропами зрозуміла, що Каська вже не повернеться. Дарма дзвонити і зараз.

Ну тоді Госька, товаришка з молодшої школи й ліцею. Ми завжди на пару скніли над піднесеними листами до Джона Бон Джові. До неї я спокійно можу зателефонувати, нам так гарно балакалося на перервах. Щоправда, я маю тільки телефон її батьків, але, може, якимсь дивом вона й надалі з ними мешкає. А якщо й ні, то вони дадуть мені Госьчині координати.

Ну от, я вже все знаю. Госька мешкає в Щецині, разом із батьками чоловіка. Чоловік моряк, не подібний до Джона, з’являється раз на три місяці, а потім відпливає в черговий рейс, зоставляючи по собі тугу й купку доларів на кухонному столі. Скоріше за все сумнівно, що Госьці закортить волочитися крізь половину Польщі на зустріч із давньою приятелькою тільки тому, що та панікує через відпустку за власний рахунок.

Хто ще? О, є: Божена, близька подруга з молодшої школи, ліцею й університету. Оскільки вона жила в сусідньому мікрорайоні, ми разом поверталися після уроків, обговорюючи Шимона, який вів у нас фізику (головним чином я, з помсти за зауваження про товщину кори мого головного мозку) або Гоську (це вже Божена, яка ревнувала до адреси Джона Бон Джові). Передостаннього разу ми бачилися зразу після захисту. Саме стояли на Плянтах в однакових кремових блузочках з розпродажу, бліді й вимучені іспитом.

— То я біжу, — зрештою сказала Божена. — Мушу відіслати той стрес.

— Я також, але триматимемо зв’язок, еге ж?

— Ну та певно! Я зателефоную до тебе на канікулах.

— Будемо час од часу здибуватись?

— Ясна річ, можемо разом піти по дипломи. Вони будуть готові наприкінці вересня.

Це була наша остання зустріч. Час відродити знайомство. Якщо є що відроджувати. Бо я так собі подумала, що коли за вісім років жодній із нас не бракувало іншої, то, може, воно того і не варте?

До кого я ще могла б зателефонувати? Знаю, до Ілони, з якою ми разом винаймали хату. Проговорили в запліснявілій кухні не одну ніч. Потім я на якийсь час переїхала до Бартека, директора з персоналу, а ще через три місяці купила в кредит «кавалерку». 3 Ілоною чудово балакалося за крекерами з «Нутеллою». Тобто вона говорила, виливаючи свої жалі на безбарвний світ, а я слухала, вдаючи психотерапевта. Старі добрі часи. Гаразд, дзвонимо.

— Та звісно, що пам’ятаю, — запевнила вона. — Як я могла забути людину, котра впродовж чотирьох років виїдала в мене гірчицю зі слоїка?

— А також сіль, цукор, оцет і «Нутеллу», — зізналась я.

— Я знаю. У кого ти тепер їх виїдаєш?

— Ні в кого, я живу сама.

— Ти не вийшла заміж за того, як його там…

— Ні, але ми й надалі зустрічаємось.

— Уже майже сім років, — вправно вирахувала вона. — А ти і далі живеш у тому тісному дуплі?

— Так, але відколи зробила антресолі, мені стало просторіше, — збрехала я.

— А що поза тим? Ти і далі працюєш у ФІРМІ?

— Саме обдивляюся за чимось новим.

— Тебе звільняють.

Це не скидалося на запитання.

— Наразі тільки відпустка, але це починає мене трохи засмучувати. Тому я хотіла би з кимось поговорити. З кимось класним.

— Тобто зі мною? — здивувалася вона.

— Нам завжди так гарно балакалося.

— Так, цілих три роки тому, — присадила мене Ілона. — А тепер? Тепер я маю нового психотерапевта й напружений графік. У принципі я могла б тебе втиснути між двадцятим і двадцять першим. Тебе влаштовує?

Я пообіцяла подумати і дати їй знати впродовж найближчих двадцяти чотирьох годин. А тим часом спробую ще пошпортатись у задніх шухлядках. Дивна річ. Коли людині двадцять, вона мріє про те, щоб утекти на безлюдний острів. Вона мріє про краплю спокою, віддалік від зграї, що заповнює кожен закуток винайнятої хати, спить у її лазничці й виїдає ласощі, сховані у шафі. А потім усе несподівано вщухає. Ніхто не заходить зненацька. Не витягає до кнайпи за п’ятнадцять дванадцята ночі. І не телефонує. Хоча трапляються винятки.

— Слухаю, — сказала я з надією в голосі.

— Я хотів довідатись, як ти даєш собі раду з тим стресом, а окрім того…

— Не знаю, — перебила я, — чи склала б я ФІРМОВИЙ ТЕСТ НА ПОДОЛАННЯ СКРУТНИХ СИТУАЦІЙ твого авторства, але наразі ще жива. Мені приємно, що ти дзвониш, Бартеку.

— Ягодо, я не озивався раніше, бо вирішив дати тобі час на роздуми. Хотів, щоб ти в усьому розібралася.

— Я не мій тато, але дякую за гарні наміри.

— А стосовно тієї купи, то… — він якийсь час добирав відповідні слова, — я не міг учинити інакше. Бо ж не можна було йти на конфронтацію з Агатою. Краще, коли хоч хтось із нас матиме постійну роботу.

Набагато краще. Бо, як стверджує його мамуня, романтичні поривання чудово виглядають у мексиканських серіалах, але не в польській економічній депресії.

— Що ти тепер робитимеш? — поцікавився він.

— Маю кілька ідей. — «Наприклад, паразитичний спосіб життя. Якщо знайду відповідну жертву». — Наразі зважую різні варіанти.

— Ти могла б переїхати до мене… — почав він.

— Гм…

— …але це, мабуть, не найліпша думка. Переїжджаючи зараз, ти чинила б за примусом. Ну, розумієш, фінансові проблеми й таке інше.

— Власне.

— Бо ж ми обоє вирішили, що в наших стосунках не буде таких ситуацій. Нічого намус. Ми тільки тоді зможемо збудувати щось справжнє, коли кожен із партнерів матиме шанси на повний розвиток. Коли замість принуки буде свобода й самореалізація…

— Але я зовсім не хочу до тебе переїжджати, Бартеку. Думаю, що в тебе немає для мене місця.

Бо його і справді немає. В його вишукано умебльованих апартаментах я відчувала б себе зайвою деталлю. Зайва картина. Непотрібна графіка на стіні.

— Я чую гіркоту в твоєму голосі, Ягодо. Розумію, що ти відчуваєш себе скривдженою нібито несправедливим рішенням керівництва. Але деколи ми якнайбільше потребуємо саме таких рішень.

Я всміхнулася. Куди як легко говорити про корисність болісних рішень, коли вони не стосуються нас самих і спричиняють біль комусь іншому.

— Окрім того, справедливість, — тягнув він далі заспокійливим голосом психотерапевта, — не завжди виглядає так, як нам того хотілося б.

Я знаю, як виглядає справедливість. Коли нас приймали до ФІРМИ, він одержав власний кабінет, службове авто й посаду віце-директора з персоналу, а я столик у боксі на чотирьох і зарплату рядового наймита. Ми обоє закінчили один факультет. Тільки що я з’явилась у ФІРМІ на два роки пізніше.

— Ну а поза тим, я хотів привітати тебе з іменинами, — докинув він. — То всього найліпшого, Ягодо. І, передусім, невгасимого оптимізму.

Третій

Раннє прокидання — це типова реакція безробітних або відправлених на передчасну незаслужену пенсію. Так мені сказав один добре поінформований сьогодні на Плянтах. Коли він підійшов, я саме сиділа на одній із лавок, удаючи, що шукаю сенс життя в «Алхіміку». Молодий шатен зі світлою борідкою, в майці із перекресленим качуром Дональдом і написом «Геть глобалізацію!»

— Що, безробітна?

Як він здогадався?

— Ніхто інший не сидить на Плянтах о восьмій ранку, — пояснив він, доки я встигла запитати.

— Наразі тільки за власний рахунок, — відказала я, намагаючись надати своїй відповіді нотку зухвалості.

— Наразі. Вони хочуть тебе приборкати, щоб ти не дуже виступала, коли дійде до звільнення. Я мав те саме. Спочатку «мейл» від шефа про відпустку за власний рахунок, мовляв, літо, застій, криза. Повертаюсь у вересні, а на столі наказ про звільнення. Поряд записка про те, що я маю дві години, аби спакувати вміст своєї шухляди, і прохання не забувати про життєрадісний вираз обличчя. «В турботі про інших працівників».

Він хляпнувся поряд. Витяг із бокової кишені крендель і став його кришити, зваблюючи сторожкого голуба, який нервово переступав із лапки на лапку, ховаючись за поблизьким каштаном.

— Цілих півроку я ніяк не міг повірити, що такий незамінний здібний менеджер з MBA може опинитися на вулиці. Вставав удосвіта, мчав по газету з оголошеннями. А потім на чергові співбесіди, де намагався втовкмачити знудженим хлопцям із відділу кадрів, що являю собою ідеальний гібрид комп’ютера, блазня та автомата для кави, котрий працює цілодобово, як супермаркет «Теско».

— І вони дозволили себе переконати?

— На жаль, ні, все було, як у тому анекдоті про ринок праці, — він поклав собі на черевик шматочок кренделя. — Побачимо, що переможе. Обережність чи вовчий апетит.

Уявіть собі, що на співбесіду приходять четверо кандидатів. Кожному ставлять запитання: «Скільки буде два плюс два?»

Перший, вагаючись, відповідає: «Ну не знаю, може, сім?»

Другий поправляє окуляри й мовить: «Є кілька можливостей одержати результат, чи мушу я вам іх тут продемонструвати?»

Третій впевнено заявляє: «Певно, що чотири».

А останній відповідає: «Скільки ви собі побажаєте».

Питання: хто одержить посаду?

— І хто, на твою думку? — звернувся до мене світлобородий, вмощуючи на черевику наступний шматочок кренделя. З великою кількістю маку для заохочування.

— Той останній?

Принаймні так було в моїй ФІРМІ.

— Роботу дістане шуряк шефа. Мені знадобилося півроку, щоб це второпати. Шість місяців писання заяв, дзвінків по офісах і конторах. А потім я раптом допетрав, що нема чого напружуватися. Ну і тепер устаю біля полудня, переглядаю освітні програми про хижих доісторичних рептилій чи про таємничих сейсмозаврів. Читаю Агату Крісті. Повний розслабон…

Тоді що він робить на Плянтах о такій порі?

— … і тільки раз на місяць у мене день паніки, коли я підхоплююся перед шостою, щоб зголоситися до біржі праці і зареєструватись у списку. Так, як сьогодні.

— А мені рік тому повідомили, що я свого часу перевчилась, — озвалася сорокарічна жінка, що вигрівала сусідню лавку. — Зателефонувала секретарка і сказала: «Пані Йоанно, ваш німецький і два факультети вганяють шефа в комплекси». А потім прислала мені наказ про звільнення.

— І що?

— Я його видрукувала й підписала. Без слова протесту, бо він обіцяв виплатити тримісячну зарплатню за так зване збереження спокою. Я дістала половину суми. — Вона стала бавитися маленькою металевою запальничкою у формі гранати. — І проциндрила все на цигарки і снодійне.

— Допомогло? — поцікавився бородань, і далі терпляче розпрацьовуючи голуба, який, страшенно хвилюючись, голосно глитав слину.

— Наполовину. Мені щастило заснути близько дванадцятої, але я все одно підхоплювалася перед шостою. І зразу по цигарку. Висмалювала півпачки, до них літр «Нескафе», а потім кидалася до вікна помилуватися щасливцями, котрі біжать до своїх авто. Квапляться на роботу. Скажу вам, що немає нічого гіршого, ніж мешкати у спальному районі. Тобі здається, що, окрім тебе, в цілому масиві нікого немає. Людина з ранку до вечора сама, зачинена в цегляній коробці по дві тисячі чотириста за квадратний метр. І може тільки підглядати з-за фіранки. Спостерігати за справжнім життям. — Вона на мить замовкла. — Ну а тепер я відпружилась, як і ви. Бо куди квапитися…

— Тебе чекає те саме через кілька місяців, — потішив мене антиглобаліст і показав на голуба, котрий блискавично видзьобував мак із кренделя. — А все ж таки перемогла запопадливість. Цілком, як у людей.

Четвертий

Я записалася до психіатра в поліклініці біля мого будинку. Не те, щоб я мала конкретні проблеми, але весь час пам’ятала про ту операцію на голові, яку віщувала мені ворожка. Піду, розповім про себе, віднайду внутрішній спокій, а принагідно візьму направлення на томограму.

— Прошу сідати, — почула я оснулий голос. — Що привело вас о такій ранній порі, пані е-е-е…

— Ягода.

— Апетитне ім’я. Тож у чому проблема?

— Я, здається, втратила роботу, — почала я й обірвала. Бо що я, власне, мушу сказати? Що боюся пухлини мозку? А ще більше безруху й невідомого, яке чигає за дверима моєї «кавалерки»? Я глянула на лікаря. Стомлений чоловік у барвах старості. Сталева оправа окулярів, сріблясті волосся й борода, графітні тіні під очима, блідо-сіра шкіра, попелястий піджак, сіра ручка на столі. — Я жахливо боюся…

— Гм, — кинув він на мене стомлений погляд між розчепірених пальців. Ще стомленіший, ніж обличчя. — Ну та й що?

— Я цього не хочу. Боюся, що не витримаю поразки. Я ніколи не любила свою роботу. Мала її за дурну, нудну й чекала на щось ліпше. Але тепер, коли я можу її втратити, вмираю зі страху. Прокидаюся близько шостої…

— Не тільки ти, дитинко, — зауважив він. — У «кавалерці» наді мною мешкає комуна шанувальників індійської музики, а скоріше, однієї мелодії з «Весілля Монсуна». Щодня о п’ятій тридцять вони запускають її на півбудинку й танцюють, аж підлога вібрує. А разом із ними танцює мій кришталь. Колись це була моя улюблена платівка, але тепер… я ненавиджу стиль масала. — Він зітхнув і примружив очі. Оговтався п’ять хвилин опісля. — То кажеш, що не можеш спати, бо боїшся змін…

— А на додачу, я була у ворожки, — втрутилась я. — Знаю, що це безглуздо, але…

— Ні, чому?! Я сам удаюся по допомогу до чудової ворожки. Що це за жінка! Вона знає, мабуть, усіх святих. Я й гадки не мав, що їх аж так багато. І кожен може залагодити якусь проблему. Один на очні хвороби. Інші на розбите серце.

— Вузька спеціалізація, як у медицині?

— Попри те, існують відповідники родинних лікарів. Такі, що лікують мигдалини, позбавляють вугрів та ішіасу, а за оказії допомагають помиритися із шуряком.

— Справжня доктор Квін.

— Ну так, але ж ти не для того прийшла о сьомій ранку, щоб почути лекцію про святих. Що там із тією ворожкою?

— Вона побачила в картах операцію на голові. Ну і я трохи боюся. Може, я повинна обстежитись або попити якісь ліки?

— Для початку я випишу тобі рекомендації й таблетки з магнієм, — сказав лікар, шукаючи блок рецептів. — А як не допоможе, поекспериментуємо зі стильноксом. То як там тебе звуть?

Повернувшись додому, я нарешті зиркнула на рекомендації психіатра. «Місяць перебування поза містом. Найліпше в глибокій, як криниця, провінції». Я навіть не встигла здивуватися, бо зателефонувала Магда.

— Ти знаєш, скільки разів я дзвонила до тебе в неділю?

— Я була зайнята освячуванням дрібниць. А що у ФІРМІ?

— Твій стіл дістався новій дизайнерці. Я намагалася його боронити, але ти ж знаєш наші правила.

Максимальне використання робочої площі.

— І що ти тепер робитимеш, Ягодо?

Ну власне, що?

— Мабуть, поїду на якийсь час із Кракова, — кинула я. До речі, чому б і ні, якщо лікар визнав, що це краще, ніж таблетки щастя? — Побуду в родинному гармидері.

— О Боже!!! — вжахнулася вона. Магда належить до жінок, котрі не можуть існувати віддалік великого міста, а певніше, торговельного центру і всього, що з ним пов’язано. Бояться глиняних доріг (вони знищують шпильки), тварин без намордника (можуть укусити або, що гірше, злизати макіяж), молока і яєць просто з базару (немає інформації про кількість калорій), некліматизованого повітря, неконтрольованої в солярії засмаги, а також алергенів, які чигають на них у рапсовому полі.

— Магдо, це тільки тридцять кілометрів звідси. Півгодини маршруткою — і ти на місці. Чарівне містечко під Краковом, де життя спливає повільніше.

— Я вже нічого не кажу, Ягодо, бо впадаю в паніку. Що ти там робитимеш, бідачко?

— Відпочину. Позасмагаю в садку. Побуду з Анею й батьком. От тільки мушу його спершу попередити, підготувати.

— Попередити? — здивувалася Магда. — Таж ти казала, що це тридцять хвилин їзди.

— Але ти, певно, знаєш, який у мене тато. Це ж король хаосу.

Він нагадує людину, котра безрезультатно намагається викласти картину Клімта з двадцяти мільйонів маленьких частинок. Щодня починає нерівну боротьбу з хаосом, удаючись по допомогу до сталих пунктів програми, таких як «Інформація», «Теле-експрес», «Панорама», «Факти», «Відомості», а в неділю ще й «Телеранок» та «Вікна». Вистачає якоїсь дрібниці — припізнення через футбольний матч, відключення електрики чи несподіваного візиту сусіди, — щоб розтрощити майстерно викладений фрагмент мозаїки на тисячі друзок. Але тато є оптимістом. Він увесь час вірить, що йому це вдасться.

Надвечір я зателефонувала до тата. Короткий обмін привітаннями, і пора перейти до конкретики, а надто тому, що пролунало його улюблене слово «плани».

— Я отак собі думаю, а чи не побути в тебе кілька тижнів, — недбало зронила я. — У мене накопичилося трохи вихідних, і я могла б провести їх подалі від галасу, вихлопних газів і розпеченого асфальту.

— Тут у нас теж багато асфальту, — заявив він. — Але, звичайно, я тебе запрошую, Ягідко. Скажи тільки, коли приїдеш, щоб я встиг приготувати кімнату.

Начеб він мешкає у велетенському замку.

— То коли ти будеш? У серпні?

— Я думала, що, може, завтра… чи післязавтра.

— Завтра? — розхвилювався тато. — Ну ти й потямиш шокувати людину. Цілком, як мама, знаєш?

Знаю тільки з оповідей, бо самої мами я анітрохи не пам’ятаю.

Через три роки шлюбу вона почала все частіше нарікати на те, що тато її не помічає. Щодня після вечері ставала перед його фотелем, озброєна блідо-зеленим стьобаним халатом і кількома понищеними металевими бігуді на голові. Якщо тато намагався нишком переглядати «Я, Клавдій», мама, спираючи долоні на стегна, починала монолог: «Ти поводишся так, начеб мене тут узагалі не було. Я для тебе прозоріша, ніж склянистий струмок». — «Мабуть-таки, ні, — заперечував тато. — Ти могла б трохи відсунутися, щоб я побачив, що там планує Лівія?» «Ти волієш дивитися на стару труйницю в туніці замість власної дружини, — обривала його мама. — Я просто для тебе не існую. Я є нічим, розрідженим повітрям, а невдовзі стану абсолютним вакуумом». Із плином часу тато чимраз рідше переривав мамині монологи. Мовчав, милуючись меблевою стінкою, начеб і справді нікого не помічав. Що було явним доказом для мами. «Я мала рацію. Я від самого початку передчувала, що стаю для тебе прозорою. Перестаю існувати, аж поки зникну остаточно. Але ти навіть тоді цього не помітиш, безглуздо втуплюючись у ту бридку закурену стінку».

Якогось дня вона і справді зникла. Разом із валізкою, родинним альбомом і всіма заощадженнями на нову машину.

— Шкода, що ти не подзвонила раніше, — зітхнув тато. — Я міг би це якось перетравити, обдумати… Ні, не те, щоб я не хотів тебе бачити, Ягідко, але…

— Тату, ми мусимо погодитися з тим, що не завжди можна запланувати життя на десять років уперед.

— На жаль. Вічні зміни, зміни, зміни.

П’ятий

За годину до мого від’їзду в провінцію зателефонував Бартек. Дещо стурбований. Трохи зажурений. Дуже розчарований. А все це ховалося під грубим шаром доречних за такої ситуації слів.

— Магда сказала мені, що ти їдеш. Шкода, бо я саме обмірковував питання твого переїзду і навіть звільнив половину шафи в холі.

— Це зайве, але дякую за турботу.

— Ягодо, я знаю, що ти відчуваєш.

— Не знаєш, а можеш тільки здогадуватися.

— Ти почуваєш себе скривдженою, травмованою, — тягнув він, ігноруючи мою зачіпку. — Тебе сповнює жаль. Ти хотіла би про це порозмовляти?

— А ти маєш сім годин?

— Мені прикро, що ти обрала захисну позицію. Я відчуваю твій внутрішній опір.

— А мені прикро, що замість справжнього співчуття я чую тільки психологічний жаргон. Оці всі «мені прикро», «я знаю, що ти відчуваєш», «порозмовляємо про це», «я відчуваю внутрішній опір», — випалила я, дедалі більше злостячись. — І мені прикро з кількох інших причин.

— Ягодо, ти не мусиш так драматизувати. Ти повинна викресати з себе трохи більше оптимізму.

— Я вже біжу до крамниці по кресало й трут.

— Ми домовилися, що під час суперечок не будемо вдаватися до іронії.

— Так, цілих шість років тому. Може, пора внести поправки?

— І тому ти їдеш? Аби щось змінити?

— Я їду, щоб, згідно з Агатиною вказівкою, відпочити від ФІРМИ. А що, на відміну від неї, мені не вистачить на такі модні в цьому сезоні Кариби, я вибрала дешевший варіант: занедбаний городець мого батька.

— Я розумію. Гадаю, що така пауза змінить тебе на краще. Відпочинеш, віднайдеш дистанцію, почуття рівноваги і внутрішньої сили, а також гармонію, природну радість життя…

— Бартеку, — обірвала я цей оптимістичний перерахунок, — це чудово, що ти так турбуєшся про моє самопочуття, але за годину в мене автобус і я не хотіла б запізнитись. Якщо маєш бажання, приїжджай у будь-який вікенд. Адресу знаєш.

— Гадаю, буде краще, якщо ми відпочинемо одне від одного, — ображено відказав він. — Що ж, не буду тебе затримувати, якщо ти так квапишся. Я тільки хотів…

Якусь мить я мала надію, що він скаже звичайне «вибач», не вдаючись до всіх отих «мені прикро», «я не міг інакше», «ти ж знаєш, які зараз часи». Але тільки мить.

— Я тільки хотів, — завершив він, — побажати тобі гарного відпочинку в провінції.

Спакувати торбу, полити єдиний кактус. Перевірити газ, вимкнути бойлер, сховати комп’ютер і відеомагнітофон до коробок за пічкою. Вимкнути радіо. Зачинити двері, вирівняти хідничок, зроблений зі старої накидки на фотель. Зловити маршрутку. Упродовж півгодини вислуховувати звіряння п’ятьох змучених попутників та спітнілого водія. Пробрести п’ятсот метрів у густому від спеки повітрі. І ласкаво просимо додому.

Коли я дочовгала до веранди, тато завершував розбивати молотком заморожений на камінь чай. Ми обмінялися коротким «привіт». Я поклала торбу під вікном, змила із себе міську куряву і влізла в старі лахи часів ліцею: блідо-рожеву майку з витертим портретом Лімеля й обтяті до колін запрані джинси з великою кількістю ниток на кишенях. Нарешті спустилася до кухні, де вже хвилин з п’ятнадцять чекав на мене тато. Будемо за замороженим чаєм обговорювати мої плани.

— Наразі нічого конкретного, але я щось придумаю, — заспокоїла я його і зразу перескочила на безпечну тему. — А як там Віктор?

— Як завжди, двадцять годин спить, годину вилизує миску, наступну годину муркоче, а ще дві полірує хутречко.

Бодай хтось передбачуваний.

Я потягнулася по шматок чайного льоду.

— А як ти даєш собі раду з вільним часом?

— Я присвятив себе творчості.

Це прозвучало, як погроза.

— Я повинна зажуритися?

— Таж, Ягідко, це радше я маю привід журитись. Я весь час сушу собі голову над тим, як урізноманітнити твоє перебування.

— Ти зовсім не мусиш цього робити, тату. Я знайду собі якесь заняття. Наприклад, провідаю давніх товаришок.

— Таж усі виїхали до Варшави. Або до Чикаго.

— Ну тоді пошукаю інших розваг.

От тільки які розваги може запропонувати провінція незалежній тридцятирічній жінці?

Шостий

Тато пішов до Глинян, аби спокійно перетравити мій приїзд і накидати нові плани на літо. А я? Для початку вирішила дати лад речам у пивниці. Що не так легко, зважаючи на татову нехіть до будь-яких змін. Треба позбутися старого мотлоху так, аби він не помітив його відсутності. Я саме перекладала ковдри, щоби закрити порожнє місце від поїденого міллю спального мішка, коли до будинку заявилась Аня.

Найкраща подруга мого тата й жінка його життя. Метка, конкретна й до болю щира. Випічка її виробництва могла б успішно зіграти в якомусь науково-фантастичному фільмі так звану космічну плазму, зате смакувала небесно. Я звертаюся до неї на ім’я, так ми вирішили на початку знайомства. Аня — це гарне ім’я. Угорською означає «мама».

— Хто там? — запитала я, виходячи з пивниці на сходову клітку.

— Спітнілий гіпопотам. Прийшов у пошуках затінку і чогось прохолодного для полоскання розпеченої пащі.

— Аню!

— Нарешті ти зважилася провідати старенького батька. А це що таке? — показала вона на мою простягнуту долоню.

— Привітання.

Бо ж вона знає, що я терпіти не можу виливів. Усіх тих слинявих цмоків, мокрих поцілунків і ведмежих обіймів.

— Ти ж, певно, не думаєш, що я цим обмежуся? Давай писка, — вона здушила мене, наче закохана ведмедиця, і міцно цмокнула в кожну щоку. Я стовбичила як пень, терпляче чекаючи на кінець привітання. — Можеш перепочити! — гукнула вона мені просто в ліве вухо.

Я розслабила м’язи живота, зітхнувши з полегшенням.

— Як бачу, ти взялася до розкопування Авгієвих стаєнь. А де сам король хаосу? На Глинянах?

— Як і завжди у хвилину збентеження. Він має повернутися на «Теле-експрес».

— Ну тоді ми сміливо можемо хапатися за сапки. Що ти вже викинула?

Вона зазирнула крізь дверцята, які вели до пивниці й майстерні, перетворених на музей капця й капелюха.

— Наразі я намагалася вичистити наріжну шафу.

— І що?

— Сама подивися, — я показала на мішок, набитий гумаками, рештками спального мішка й допотопного рибальського реманенту. Сорок кілограмів старої гуми, пластмаси та алюмінію.

— Подумати тільки, що тиждень тому я витягла з цієї шафи два таких мішки.

— Як вони там умістилися? — видушила я.

— Власне, що вмістились. Я витягала парасольку, легко поворушила дверцятами, і на мене впала лавина капелюхів двадцятирічної давності. Разом із величезною хмарою молей.

— Добре, що хоч не прасок.

— Праски були запхані глибше, але такий капелюх теж може добряче завалити по вухах.

— Добре, що ми взялися за цю шафу. Найкращий час.

— Найкращий час був одинадцять років тому… — буркнула Аня. — Але ти думаєш, що легко наводити такі порядки? Треба хитрувати, відсилаючи Августа на закупи чи на риболовлю. І весь час ця напруга, щоб він, бува, не повернувся раніше, бо дістане інфаркт.

— Важка доля родин колекціонерів, — визнала я.

— Важка — це мало сказано, Ягодо. Людина мусить скрадатись, як партизан. Маскувати чимось порожні місця. І ще вдавати, що їй шкода фланелевих валянок, добряче пожертих такими ж шкідливими, як і спритними термітами. — Вона витерла спітніле чоло. — Тому я завжди кажу: на першому ж побаченні не забудь запитати хлопця, чи він щось колекціонує. Якщо так, нехай і дурні марки, одразу роби ноги, дівчино.

— Тому ти й не захотіла жити з татом? Через труднощі у прибиранні?

— Через це також. Але найбільше я боялася, що можу зникнути в цьому хаосі, як твоя мама.

Сьомий

Змучена вчорашніми викопними роботами, я вибралася на басейн. Відпочину, поплаваю, може, зустріну когось зі знайомих. Я вже зовсім забула, як виглядає неділя на басейні в маленькому містечку.

Пред’явивши вхідний квиток, я побігла до роздягальні. Миттю переодяглася, бо мене підганяли двійко дорідних тинейджерок. Прикрившись велетенськими окулярами та блакитним бікіні, вирушила на пошуки басейну, скеровуючись на запах хлорки й дитячий вереск. Добулася до самих живоплотів, оздоблених вигорілими рушниками в зелені пальми, лимонні жирафи й рожеві дельфіни (свіже постачання з В’єтнаму). Очистила місце для паркінгу, згрібаючи ногою шишки й палички від морозива, а потім розстелила вигорілий рушник із лимонною жирафою, куплений два тижні тому на базарі. Неквапно, терпляче змагаючись із лінивим плином секунд, стала витягати з пакета три бальзами для засмаги (у тім числі один для швидкої), кілька не надто вибагливих книжок, вибір яких був зумовлений вакаційним спадом мотивації, кілька заколок для волосся і так званий ланч, тобто два яблука.

Заходилася натиратися бальзамом. Поволі, вбиваючи подальші секунди. Ну досить, і так уже вилискую, як вінілова лялька. Що тепер? Гляну-но на годинник. Тільки одинадцята? Бути цього не може. Спробую повдавати, що читаю. Або викладу візерунок із засохлих соснових голок. Або поплаваю, чому б і ні?

Без проблем дісталася майже на самий край басейну. Тут було гірше: я мусила продиратися крізь натовп вісімнадцятирічних матусь та їхніх дітей у віці першого причастя. Нарешті мені поталанило зайти у воду. Зразу дістала по голові м’ячем, на щастя, набивним. Хвилину опісля відчула на спині чиїсь пазурі. Негайно обернулась, але встигла помітити тільки велетенську стопу, оздоблену ще довшими пазурями. Люта, мов ранній Брюс Лі, я запрагнула висмикнути її з коренем, але її власник уже відплив, торуючи собі шлях межи порозтягуваних купальних шапочок. Може, і я собі попливу? Тільки от куди? Тут-таки поряд і трохи далі густо від голів. Голови, які пищать просто до вуха, цвиркаючи брудною водою й рештками лимонаду, голови, почеплені до волохатих тулубів, що труться об живіт і спину. І сотні рук — які махають, ненавмисно хапають за волосся або — вже цілком навмисно — за шворочки на бікіні. Ні, я не зможу подолати і трьох метрів. Посиджу ще трохи — і назад на рушник. А потім? Полежу, поміркую і спробую зробити другий підхід. Адже я заплатила за це, а не за валяння серед шишок і упаковок від усіляких хрупок.

Близько полудня я стала продиратися до іншого боку басейну. Цього разу мусила подолати залоги дев’ятнадцятирічних татусів. Пробилася на самий край басейну, всілась і невідь-коли опинилася під водою. Почула тільки поштовх, потім плюскіт — і на дно. Саме намагалася випірнути, коли щось ухопило мене за зап’ястки й брутально смикнуло догори. Рятівник.

— Викликайте «швидку», — почула я над собою. — Вона кривавить, як різана свиня. Півбасейну загидила.

— Хвилинку, яка ще свиня, — намагалася заперечувати я, що вийшло досить мляво через втрату крові. За хвилину я лежала нерухомо, чекаючи розвитку подій.

— Уже викликали, шефе, — звітував молодий індіанець, схиляючи наді мною засмагле на жовтаву бронзу лице. — Краще, аби вони їхали швидко, бо чувиха стікає кров’ю.

— Нічого дивного, на кахельках зосталася шкіра з усієї її спини, — вождь, бронзовий, як і його помічник, покивав головою. — І шмат із голови.

— Їй впорснуть сироватку, а може, зроблять щеплення від сказу, правда, шефе?

Шеф не встиг цього прокоментувати, бо приїхала «швидка». Хилитаючись, я впакувалася до машини. Санітар позбирав мої речі, ухопив перший із краю рушник із жирафою, і ми чимдуж рушили.

П’ятнадцять хвилин опісля я сиділа в амбулаторії, а черговий лікар завершував бинтувати мої оскальповані плечі. Зазирнув під пов’язку, яку мені тимчасово наклали на голову.

— Ти мала тут родимку? — запитав він, усміхаючись одним кутиком уст.

— Що значить «мала»?

— Бо вона висить на волосинці, — оцінив він. — Треба буде її видалити.

— Навіщо, докторе? — озвався мускулястий санітар у такому обтислому халаті, наче втиснув під нього повний комплект для гри в регбі. — Відкрутимо її і край.

— Що значить «відкрутимо»?

— Нормально, як гриб від грибниці, — пояснив санітар, обдаровуючи мене бірюзовим поглядом.

— Голими руками?

— Ні, чому ж, у рукавичках. А решту того лахміття підсмалимо запальничкою, економлячи на нитках. Ну та що ж ти? Повірила?

— А чому вона мала не повірити? — втрутилася щуплява рудоволоса медсестра з кутастим обличчям. — Після останньої реформи нашого міністерства люди в усе вірять.

— Як це сталося? — запитав лікар, натягаючи гумові рукавички.

— Хтось зіштовхнув мене у воду, і я зачепилася за нерівні кахлі, а потім рятівник мене витяг, і я знову зачепилася.

— Не знайшла куди більше піти, як на басейн.

— Саме не знайшла. В кіно крутять двогодинні реклами огидних іграшок, у крамницях пластик, у парку всі лавки пообсідали молоді вовки, а в телевізорі суцільне страхіття. «Хрестоносці», «Лялька» і той одвічний капітан Клос. Хто це показує?

— Автомати, — втаємничив мене лікар. — Жива редакція відбуває під пальми. Смажиться цілих два місяці, цмулить коктейлі з кокосової шкаралупи, а в студії роботи запускають старі стрічки. То як? — потер він долоні. — Видаляємо?

— Ну, якщо вже треба… — зітхнула я. — А буде боліти?

— Та де там! — запевнила медсестра, пестячи наші вуха оксамитовим альтом. — Пан доктор зробить тобі знеболюючий укол і…

— … тобі так затерпне голова, — вставив свої п’ять копійок надмуханий санітар, — що можна буде видалити мозок, а ти нічого не відчуєш.

— Ну… а хіба такий укол не болить?

— Трохи болить, — зізнався лікар. — Тому я спочатку змащу тобі шкіру лідокаїном.

— Але бувало і так, що пацієнти всиралися від болю, — додав санітар, витягаючи з шафки щось подібне до циркулярної пили.

— Хіба зі страху, — виправив його водій, заглядаючи до амбулаторії. — Люди тепер стали такі ніжні, не те, що я, вільний мустанг. Таку бородавку я сам відтяв собі бритвою, і не треба було викликати «швидку».

— Так, тільки потім ми мусили ампутувати тобі три пальці на нозі, — нагадав йому лікар.

— І дуже добре. Менше нігтів стригти.

— Гаразд, — звернувся до мене лікар. — Лягай отут, на живіт. Перепрошую, що я тобі «тикаю», але це моя реакція на краківську титуломанію.

— Мені це не шкодить, — відповіла я, слухняно лягаючи на кушетку. — Так навіть краще.

— Ти теж можеш звертатися до нас на ім’я, — запропонував лікар, простягаючи долоню. — Я Болек. Обожнюю лещата, у вільний час малюю вуглем, а в майбутньому прагну допомагати голодуючим дітям. Це Юлька, вона обожнює співи й танці, а свій вільний час присвячує поширенню толерантності. Біля мене Мацек.

— Я обожнюю коней, а поза роботою посилено качаюся.

— Ну і нарешті наш водій і останній вільний мустанг у південній Польщі. Він любить волю, простір і добре охолоджене пиво.

— Ягода. Цікавлюся психологією і мрію, щоб на світі запанував мир, — назвалась я, потискаючи долоні всій четвірці. Що було нелегко, зважаючи на той факт, що я лежала на животі.

— Добре, Юлько, бери бритву.

— Отак зразу? — запротестувала я, — А ви обіцяли укол.

— Буде тобі укол, — заспокоїла мене медсестра Юлька. — Але я мушу зголити волосся довкола рани, аби пан доктор міг гарненько її зашити.

— Тільки не зголюй волосся разом зі шкірою. Бо в неї зостанеться лисина.

— Мацеку, перестань її лякати. Краще сховай ту пилу і вискочи в коридор, подивися, скільки в нас іще пацієнтів.

— У цій дірі і о цій порі року? Усі виїхали на відпочинок. Може, тепер тонуть у морі або ламають ноги в горах… — розмріявся Мацек. — А в нас нудота.

— Мабуть-таки, не всі виїхали, — озвалась я, чекаючи, поки Юлька намастить мені голову знеболюючим. — Басейн репав по швах. О Боже, як мені затерпла шкіра.

— Ну то колемо, — заявив Болек. — Лідокаїн діє, але все одно буде трохи щипати. Бо на голові нап’ята шкіра, важко кудись уколоти.

— А пам’ятаєте, як доктор Акула намагався знеболити голову пані Галузковій? — озвався Мацек, повернувшись з обходу коридором. — Натиснув на поршень з усієї сили, так що шприц вискочив, а голка зосталась у шкірі…

— … а лідокаїн порснув йому просто в щоку, — додала Юлька. — І він ходив затверділий, як…

— Юлько! Тільки без масних подробиць! — обірвав її Болек.

— Таж я нічого й не кажу. Я тільки розповідала про Акулу.

Зосереджена на оповідці про Акулу, я ледь відчула укол. Ну, хіба мені ще дужче затерпла голова. Десять хвилин опісля Болек узявся до операції. А я? Терпляче чекала, радіючи, що не сиджу.

— Ти там іще жива? — пересвідчився Болек. Я підтвердила невиразним буркотінням. — Зараз закінчимо. Я вже добувся до волокнистого тіла й відтяв усе під корінь, аби це пакудство не відросло. Ще зо три шви… ну, може, чотири, бо кривавить, як холера. О, дідько, луснула судина! Мацеку, подай мені зажим.

— Але й бухає, докторе.

Я відчула, як кров струменить мені по шиї, і вже вкотре зраділа, що не сиджу. Бо вже лежала б.

— Ми її втрачаємо! Втрачаємо!

— Хвилинку! Як це втрачаєте? Мені тільки тридцять років! — Навіть у таку драматичну мить я не забула відкинути собі кілька місяців. — Я не можу зараз померти! Отак просто, без підготовки!

— Докторе, швидко до інтенсивної терапії! — гукнув Мацек, не приховуючи жаху. — Може, її соборувати? Поки не пізно. Боже, тиск падає! Ми її втрачаємо! Зараз він зникне!

Я не витримала й сіла.

— Де моя торбинка? — запитала тремтячим голосом.

— Ну тепер ти вже перебільшив, Мацеку. Ще трохи — і я не встиг би накласти останній шов.

— То реанімації не буде, докторе? — Мацек скорчив здивовану міну, а через секунду вибухнув сміхом. — Повірила!

— Певно, що повірила. Спокійно, Ягодо, все під контролем. Для певності накладемо п’ятий шов, порядно підтягнемо шкіру. Не засильно, щоб ти не мала розкосих очей. Готово. Ну і що, хлопці? Цілком зграбно вийшло, еге ж? І тільки одна судинка луснула.

Тої ж миті я відчула в роті металевий присмак і…

Я отямилась у кімнаті ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки». Смугасті шпалери медово-жовтого відтінку. На стіні портрет Вухастика. Вікно оздоблене фіранками в біло-зелені картки. Навпроти дверей старосвітський вішак для одягу. Поряд нічний столик, на ньому проста лампа з білим циліндричним абажуром із гофрованого паперу і моя закривавлена майка. Неподалік столика металеве ліжко, а на ліжку я в лікарняній смугастій піжамі, що нагадує ведмедикову піжамку. Тремтячою рукою торкнулася до затерплої голови.

— Усе гаразд, — заспокоїв мене Болек. — Це не казка. Ти в моїй ординаторській.

— Даси мені дзеркальце? — попросила я.

— Перевіримо, чи на місці вуха? Прошу дуже!

Я несміливо зиркнула у дзеркальце і зразу заплющила очі. Ким є оця пом’ята бліда з’ява з розкосими очима й великим бантом на голові?

— Бачиш, яка сексуальна пов’язка? — зраділа Юлька. — Ти сміливо можеш виступати в ній на Берлінському гей-фестивалі.

— Наразі я не знаю, чи доплентаюся додому.

— Зачекай, уже закінчується чергування, то я тебе підкину, — запропонував Болек.

— Уже так пізно?

Цікаво, чи тато помітив мою відсутність?

— Ну-у, зараз будуть «Факти». Треба втікати, бо за годину починаються «Краплі кохання». Сьогодні ми дізнаємося, чи Марек погодиться, щоб його дружина збільшила собі груди.

— А стосовно пластичних операцій, — втрутилась Юлька. — Льольо вже замовила «Нью філл», тож ти міг би…

— Через два роки, інакше у неї потріскаються губи.

— Ми думали, що ти дозволиш себе намовити.

— А вона хоче змагатися з комісаром Євросоюзу Гюнтером Вергейгеном?

— Але, Болеку…

— Юлько, може, я і ненормальний, працюючи по п’ятнадцять годин на добу, але не настільки, щоб стати доктором Франкенштейном. Ні, і годі.

Восьмий

Рве, пульсує, смикає, пече, щипає, коле, ламає, щемить, ріже, гризе й муляє. Мабуть, саме час ковтнути третю таблетку аналгетику. І, може, щось для розслаблення?

Дев’ятий

А може, й надалі восьмий? Не знаю. І котра це вже година? Я могла б дізнатися про це, підвівши голову, але, врешті-решт, навіщо? Що змінить інформація про те, що зараз вечір або світанок? Найважливіше, що в мене нічого не болить і я зручно лежу, по вуха занурена в тепле болітце, що сотається з телевізора.

«Хуан Карлос її зраджує».

«Робота геолога — це вам не булка з маслом».

«Якщо ти їдеш у машині й бачиш торнадо, послухай, що говорять про нього по радіо».

«Моїм авторитетом став Зорро».

«Нова будівля університету завбільшки з десять мільйонів упаковок від мюслів».

«Двигун вантажівки справляє стільки ж клопоту, що й цеглина».

«Якби ви хотіли дістатися велосипедом на Венеру, подорож тривала б сто дев’яносто років».

На Венеру? Навіщо? І чому саме велосипедом? Але поки я знайшла відповідь, Болекові таблетки відбили мені охоту на віддалену прогулянку до іншої частини всесвіту.

Десятий

Я випірнула на поверхню. У чому велика заслуга Здзислави Зигзаг, яку Аня прозиває Zi Zi Тор. Вона зателефонувала о восьмій ранку, як завжди стурбована й нашпигована тисячею мудрих порад.

— Ну нарешті! — Вона не пояснила, що нарешті, бо зразу перейшла до своєї улюбленої теми. — Бартусь знову мені на тебе скаржився. Нібито ти погано до нього ставишся. З початку липня він схуд на цілих два кіло.

Браво. Ще вісім — і його можна буде зарахувати до групи «невеличка надвага».

— Мені прикро, але…

— Він сказав, що ти відкинула його допомогу.

— Мені не потрібні гроші. Я анулювала рахунок і…

— Не про це мова, моя дорогенька. Ми переживаємо, бо ти анітрохи не дбаєш про ваші стосунки. Не піклуєшся про Бартуся. Дозволяєш, аби він терзався й худнув. Але це тобі віділлється, моя люба. Це тобі віділлється. Жінки сьогодні такі егоїстичні. Думають, що досить раз на тиждень відвідати перукарку, косметичку, кравчиню й масажиста…

Ну й халепа. Я не відвідую навіть раз на місяць.

— … а цього не досить. Бо хто, як не жінка, подбає про домашнє тепло? Тільки вона. Коли чоловік виходить на полювання, то саме жінка оберігає вогнище.

— Але Бартек не любить, коли длубаються в його каміні.

— Ягодо, ти така цинічна, — зітхнула вона. — Нічого, лише цинізм, іронія та емоціональний холод. Саме це і є сучасні жінки, зосереджені на собі і власних утіхах. А потім дивуються, що в Польщі дедалі менше справжніх чоловіків. Таких, як Міхал Жебровський.

— То що я повинна зробити? — задала я питання, на яке вона чекала вже п’ятнадцять хвилин.

— Я не хочу нічого тобі нав’язувати. Навіть не можу.

Стеменна трагедія.

— … а втім, розв’язок як на долоні. Дитина. Саме так. Відразу закінчилися б усі твої дивацтва. Ти перестала би брикати і переключилася б на Бартуся. Ви стали б справжньою родиною. Бартусь мав би більше снаги до життя, бо ходить такий засмучений, що аж шкода дивитися. Ну і я мала би заняття. Але що ж… — шморгнула вона носом. — Ви, молоді, надто егоїстичні, щоб дбати про чужі потреби. Тільки кар’єра, успіх і гроші. Тільки це у вас у голові.

— Та сама мелодія впродовж шести років, — підсумувала Аня мій звіт. — Старий добрий Zi Zi Top.

— Знаєш, що мене смішить? Її версія визволення жінок, котрі, затягнуті в корсет, шпильки й панчохи, нудяться в офісі. Стирчать там по десять годин на день, аби тільки не варити чоловікові обід.

— І роблять кар’єру зумисно для того, щоби каструвати справжніх чоловіків, — додала Аня.

— Так, начеб робота була забаганкою, а не необхідністю. Адже ніхто не сплатить за мене рахунки. Звідки в неї ті фантазії?

— Як це звідки? З реклам, які масово продукують у твоїй міжнародній ФІРМІ.

Одинадцятий

Перев’язування. На думку Болека, гоїться, як на молодому собаці. Мацек натомість лякає тим, що із зашитої до середини шкіри може вирости волосся.

— Воно подразнить тобі мозок, і матимеш кудлаті думки.

— А ти хотів би, щоб вона думала про тебе? — втрутився Болек, виписуючи мені рецепт. Попередню дозу аналгетиків я зужила впродовж сорока восьми годин.

— З мене досить моєї мадам, докторе, — обурився Мацек. — Зрештою, я не маю часу на бавлянки. Ані енергії.

— Качання вимагає повної посвяти, так?

— І точного графіка. Ну куди я міг би втиснути ще одну кицьку, докторе? В перерву між коктейлем і тренуванням?

— А я знайшов би час і на десяток, якби хотів, — похваливсь Юзек. — І скажу вам, хлопці, що жодній не дав би себе захомутати. Вудила існують для віслюків, а не для мустангів.

— А ти, Ягідко? В тебе хтось є? — запитала Юлька, закінчуючи бинтувати мою голову.

— У принципі так… тільки зараз ми відпочиваємо одне від одного.

— Розлучаєтесь?

— Він не є моїм чоловіком, тож я не знаю, чи це влучне слово.

— А хто він тобі? — допитувався Болек.

— Я, властиво, не знаю, як його визначити. Друг? Після тієї пригоди з купою я маю певні сумніви. Наречений? Теж ні, бо ми не заручені. «Хлопець» звучить трохи дурнувато стосовно тридцятирічного бугая. Партнер… Жахливе слово, як із дешевих сексуальних порадників. Може, коханець…

— А ви живете разом? — запитав Мацек.

— Ні. Ми зустрічаємося після роботи і йдемо до мене на чай.

— Ну, тоді все дуже просто, — виголосив Юзек. — Таких чуваків називають чаювальниками.

Дванадцятий

— Тримай, — Болек подав мені рецепт, який я вчора забула забрати. Психоаналітик сказав би, що я підсвідомо шукала додатковий привід для візиту. Бо основний я вже маю: фотографії.

— Ах, так, — згадала Юлька. — Ти казала, що полюбляєш увічнювати.

— Терпіти не можу фотографій, — повідомив Болек. — Досить і того, що я бачу свого писка щоранку в дзеркалі. От якби я ще мав риси Бреда Піта… Але тоді, певно, був би деінде, може, навіть, у Голлівуді. І воював би не зі страховими компаніями, а з податковою інспекцією чи якимось набридливим папараці…

— Що, мрії?

— Не мої. Мого батька. Це він хотів, аби я став актором або рок-зіркою. Але хіба ти знаєш якогось славетного актора з такою фізією?

— Може, Дольф Лунгрен? — замислився Мацек. — От тільки що Дольф кремезніший. Ну і його не звуть Болеком.

— Болеку, у тебе фізія найсимпатичнішого солдата Вермахту, якого я тільки бачила, — потішила його Юлька. — До речі, я теж не терплю фотографій. Вони забагато нагадують про минуле.

— А предмети ти теж фотографуєш? — поцікавився Мацек. — Може, клацнеш пару фоток із наших інструментів?

— Чому б і ні? А кімнату Вухастика теж можна?

— Певно, за умови, якщо на знімку не буде її власника, — попередив Болек.

— А ти колись переглядаєш ті фотографії? — запитала Юлька.

— Тільки коли забираю з проявки. Потім сортую і складаю до спеціальної скриньки, де вони чекають відповідного моменту. Який, може, ніколи й не настане.

— Тоді навіщо ти їх збираєш? — здивувався Мацек. — Щоб вони гнили в коробці?

— Щоб мати певність у тому, що будь-якої миті можу на них подивитися. Пригадати деталі.

— Але навіщо? Хіба це так важливо?

— Для мене так. Замість пригадувати, які я тоді носила твіди й мережива, зиркну на знімок — і все ясно. Плащівку і фланель.

— Я воліла б пам’ятати мережива, — зізналась Юлька. — І, мабуть, буду, судячи з моєї бабусі.

— А як у вас справи на роботі? — змінила я тему. На менш гнітючу для мене.

— Все спокійно. Ого, я, певно, даремно похвалився. — Болек підняв слухавку. — Де? Стоїть із ножем? Уже годину? І вони тільки тепер дзвонять? То викликай Юзека, хутко. Як то немає?!

— Юзек кудись ушився? — здогадався Мацек. — Ну і хто тепер сяде за кермо? Юлька не вміє. Мені пробили дірку, я не можу ризикувати. А пан доктор буде потрібний біля пацієнта. От бляха!

— Ну тоді я поведу, хіба є якийсь вибір? — буркнув Болек, застібаючи халат. — А коли знайду Юзека, то не знаю, що йому заподію. Мушу вигадати щось виняткове, бо задушити його стетоскопом буде замало.

— Найкраще вшити йому еспераль. Потрійну, — порадив Мацек.

Вони вже зачиняли за собою двері, коли я спромоглася видушити:

— Слухайте, за кермо могла б сісти я. Щоправда, я не маю при собі документів, але хто не ризикує, той не п’є шампанського.

— Ти і справді вмієш?

Я кивнула.

— Ну то вйо, бо лічильник клацає.

— А куди ми їдемо?

— Мікрорайон КЕН, висотка біля зупинки. Чувак лякає родину мачете.

Ми побігли до стоянки, де чекав обшарпаний «полонез». Плиг усередину, пристебнути паски — і ходу. Виїхати на двосторонню магістраль, поворот управо. Обігнати два пікапи, швидко з’їхати вниз.

— У вас геть лисі шини. Ковзають, як по льоду. І ще хтось заблокував нас на світлофорі. — Я показала на жовтаву «шкоду».

— Їдь, тату, їдь, — підганяв Мацек її водія. — Ну, рухайся, хлопче. Тисни на педаль, вона не відкусить тобі ногу. Ну! Наре-е-ешті.

Власник «шкоди» звернув ліворуч, а ми погнали перед себе. Я оминула круглу площу і загальмувала під однією з трьох «висоток». За номером десять.

— Мені йти з вами, чи як? — я вже волію добродія з мачете безтямному сидінню в машині. — У разі чого допоможу вам носити відрубані кінцівки.

І ми помчали. До ліфта, шостий поверх. Болек увірвався без стуку.

— О рани Господні, — верескнула жінка в закороткій нейлоновій комбінації, що обтягувала кавуноподібний живіт. — Це знову ви, докторе? Я колись дістану інфаркт через ті ваші візити. Ну і як тут не вірити, що на «швидкій» працюють убивці?

— Перепрошую, я завжди помиляюся, — кинув Болек. — У вас такі самі двері. Жодних номерів.

— Я вже п’ять разів вам пояснювала, що у Вінцентів середні двері. І поспішайте, бо Анджеєк уже з годину гострить ту свою шаблюку. У мене аж мурашки по спині бігають.

Ми зайшли до Вінцентів. Настрахана шатенка показала нам двері до Анджейкової кімнати. Болек застукав.

— Ну і що ти знову вигадав, Анджею?

— А що, хіба я не можу мати ножика для розпечатування конвертів? — буркнув довготелесий хирний молодик із овечим поглядом і зачіскою під паж.

— Можеш, — визнав Болек. — Але ти, здається, лякав матір, що покраєш собі ноги, як морожену моркву від фірми «Гортекс».

— Я маю такі плани, от тільки не знаю, з котрої почати. Оця видається мені якоюсь на диво квадратною, — він провів мачете по шкірі, зоставляючи на ній червоний пруг.

— Ти хочеш щось із неї витягнути? — втрутилась я. Він похнюпився і стиснув пальці на руків’ї мачете. — Передавачі?

— Звідки ви знаєте? — пожвавився він. — Вам теж їх вставили, правда? Отут? — торкнувся він до моїх бинтів.

— Не вставили, Анджею, — я обережно відвела його руку. — Але я знаю одне: сам ти тих передавачів не витягнеш. Не даси ради. Зомлієш, втратиш море крові й по всьому. А в лікарні тобі могли б допомогти.

— Вони їх витягнуть? — запитав він, не приховуючи недовіри.

— Вони обов’язково тобі допоможуть, Анджею. Але ти мусиш відкласти той ніж. Ти тільки заподієш тим мачете собі шкоду, а передавачам, якщо вони в тебе є, так чи йнак нічого не станеться.

— Вони ще будуть тішитися, оті з Сіріуса, — пирхнув Анджей, увесь час міцно стискаючи мачете.

— Ну власне. А в лікарні тебе не дадуть скривдити. Чуєш? Я можу пообіцяти, що тебе позбавлять передавачів. То що, віддаси мені ножа? Ну бачиш, мудре рішення, — я простягнула кинджал Мацекові.

— А тепер ти тихенько спустишся до машини, добре? — попросив Болек. — Тільки спочатку ми зробимо тобі укол.

— Укол, укол… — замислився Анджей. — Навіщо цей укол? Щоб впорснути мені у жили кілька нових передавачів?

— Ні, ну що ти! — заперечила я. — Просто я швидко їжджу. Рвучко, нерівно. Навіщо тобі нервуватися?

— Справді, зайвий стрес, — визнав він. — І додаткова втіха для напасників із Сіріуса. Гаразд, тоді робіть, — він наставив худу руку.

Болек блискавично застромив голку. Ми трохи почекали й повільно посунули в бік ліфта, підтримуючи відпруженого Анджея. Внизу запакували його на ноші. І чимдуж до «психушки», тобто до Х’юстона.

— Будемо за якихось п’ятнадцять хвилин, — кинула я.

— О’кей, тоді я задзвоню, аби вони знали, що ми веземо Анджея, — сказав Болек і вистукав номер на «мобілці». — Х’юстон? У нас проблеми.

Повернення на базу. Мацек одразу побіг розповісти всім про мачете.

— Воно було десь із півметра. Отаке, — розвів він долоні, начеб давав благословення. — І яке вже гостре, гостріше, ніж язик моєї мадам.

— Справдешній меч самурая, — з подивом у голосі визнала Юлька.

— Але Ягідка швидко обробила хлопака, — похвалив мене Мацек. — Короткий спаринг, дві-три подачі, і молодик сам спустився до машини. Без шарпанини. А раніше ми мусили з ним битись, аби натягнути гамівну сорочку.

— Якщо так, то тобі належиться почастунок.

Юлька вийшла з ординаторської, а за мить повернулася з величезною тарілкою, по вінця наповненою мішанкою з картопляного пюре, шматків м’яса і прив’ялих скибок огірка.

— Нагорода за гарну роботу, — пояснив Мацек, витираючи об майку алюмінієву ложку розміру XXL. — Тримай, не їсти ж пальцями.

— Я не хотіла б відбирати у вас шматок хліба. До того ж я не голодна.

— Знаю, що це не надто привабливо виглядає, — визнала Юлька. — Це готував наш батько-директор. Але смакує несамовито.

— А ти чому не їси? — звернулась я до Мацека.

— Мацек має свої чарівні кубики, — просвітила мене Юлька. — Зараз він буде розводити їх із водою.

— Не зараз, а тільки о пів на сьому.

— Ой-ой, за п’ятнадцять хвилин. Велика різниця.

— Для мене так. Моя дієта — це серйозна інвестиція, а не якісь там бавлянки з варениками.

6.40. Чорна кава і спалювач жиру.

7.20. Омлет із шести великих яєць, бляшанка консервованого горошку. Через день вівсянка на молоці чи йогурті (без горошку).

9.15. Протеїновий коктейль.

11.30. Триста грамів пісного м’яса, дві бляшанки горошку.

14.30. Омлет із п’яти яєць, бляшанка горошку (в сезон півкілограма помідорів).

16.00. Спалювач жиру, протеїновий коктейль.

18.30. Протеїновий коктейль і бляшанка горошку.

21.00. Протеїновий коктейль, полумисок овочевого салату (з додаванням горошку).

23.00. Протеїновий коктейль (при відчутті голоду — дві бляшанки горошку).

— А раз на тиждень він закуповує відро «корівок» або карамельок, — додав Болек. — І похапливо пожирає їх у моїй ординаторській.

— Солодощі мене гублять, — визнав Мацек. — Але я суворо з цим борюся, бо надмір вуглеводів знищує прес.

— Як бачиш, бодибілдінг вимагає пожертв.

— Я не змогла би пакувати стільки горошку. Волію вже це, — я занурила ложку у паруюче місиво. Щоправда, воно виглядає не так звабливо, як Анин сирник. Але, може, смакує незгірш? На жаль, ні. Та все одно мушу його доїсти. Прийняття почастунку є запорукою тіснішого контакту з чужим племенем.

— А що трапилося з Юзеком? — запитала я, щоб відвернути власну увагу від споживання пюре.

— Баба надіслала йому фотку. Дивіться, — Мацек поклав знімок на стіл.

Я глянула. На великому фотелі в сапфірні тюльпани всміхалася пергідрольна білявка з цигаркою в зубах і великою надвагою десь-інде. Ногу закинула за ногу. Темно-рожевий костюм, багряні шпильки, блідо-рожева помада й довгі бордові нігті. А на руках червоне немовля в рожевих пелюшках. Внизу напис водостійким фломастером: «Христини у верісні. Не забудь напиред пазичити тисяча злотих. Твоя Кабила».

— Так звана заява на аліменти, — підсумувала Юлія. — Юзек пиячить у «Трьох Котах». У Мар’яна з понеділка відпустка, а Стах може працювати лише вночі. Ну і де ми знайдемо йому заміну?

Тринадцятий

За ніч я зважила всі «за» і «проти». О четвертій ранку дійшла рішення. Я можу їздити замість Юзека. Не знаю, чи це можна назвати покликанням, про яке згадувала ворожчина онука. Але я принаймні мала б якесь заняття. Тільки от як їм це запропонувати, щоб вони не подумали, що я відбираю в когось роботу? Піду на контрольний огляд, і побачимо, як розвиватиметься ситуація.

Я прийшла проти вечора поскаржитися на свербіння під бинтами.

— У Болека сьогодні нічне чергування в притулку для літніх людей, — поінформував мене Мацек. — Я можу попросити доктора Акулу, коли він повернеться на станцію. Тільки уважай, бо Акула б’є по вухах. Тобто ріже. Він уже три роки переживає кризу, оце й намагається опустити всіх оточуючих. Але він не лихий. У нашому тесті на ВВС він здобув би якнайбільше три бали з десяти.

— У якому ще тесті?

— На Велику Вибагливу Свиню. Болек винайшов таку шкалу після візиту до пацієнта, котрий оскаржив його в крадіжці пінки для гоління. І тепер ми бавимося, оцінюючи винятково комизливих клієнтів.

— Я волію не знати, на скільки балів ви оцінили мене.

— Ягодо, ми застосовуємо ВВС тільки тоді, коли трапляється хтось винятково впертий або нестерпний. А Акула останнім часом таким буває.

— То, може, краще його не клич. Прийду завтра. — Я підвелася.

— Чекай, ну куди ти так летиш? Я попрошу Юльку. Вона перевірить, чи не мокнуть у тебе шви.

Він вийшов, а я стала переглядати амбулаторну аптечку. Суміш убозтва й металопластики дев’ятнадцятого сторіччя.

— Юлька трохи запізниться. Як воно буває з жінками, — озвався Мацек, спираючи грубий стовбур руки на дверну лутку. — Я бачу, що ти милуєшся нашим баром. Амфетамін у нижній шухляді, поряд антидепресанти й віагра. На горішній полиці лікери й коньяки. А якщо серйозно, то ми маємо тільки реланіум, трохи вати та спирту.

— Нужда з бідосею, — підсумувала я. — Чому Болек хоче тут працювати?

— Бо його не взяли до «мореплавки», і він з розпачу вирішив зашитись у провінції, — пояснив мені Мацек. — А що ниток у нас до лиха, то він зашився так дійово, що ніхто його звідси не випоре.

— Я повинна повірити в ту «мореплавку»? — Мабуть, таки ні.

— Ти хочеш почути правдиву історію доктора Десперадо? — запитала мене Юлія. Вона саме зайшла до амбулаторії зі стосом жіночих журналів під пахвою. — Ну то слухай.

Після стажування Болек переміряв уздовж і вширш усі лікарні, поліклініки й клініки південної Польщі. Стукав у двері й вікна, скрізь напитуючи про роботу на ставку, чверть ставки, позаштатно, а також начорно. Нарешті в розпачі вирішив змінити тактику й надіслав такого листа до дирекції регіонального відділення станції швидкої допомоги:

Долею випадку цей лист потрапив у грубі долоні директора місцевого відділення, доктора Рішарда Грейпфрута. Рішард, як і всі порядні люди, зразу зрозумів, що за понурою заявою криється споріднена душа, котра рештками сил волає про допомогу. Два тижні опісля Болек підписав угоду і став чільним кравцем «швидкої» в моєму рідному місті.

— Це правда про ту заяву? — запитала я.

— Ну, — підтвердив Мацек. — Ціле щастя, що її прочитав наш батько-директор.

— Та яке там щастя, — озвалась Юлія. — Просто саме в цьому місці земної кулі розбився космічний корабель Болекового призначення.

А де розбилася ракета моєї долі? Колись давно я думала, що в салонах Дуже Поважних Осіб, Котрі Роблять Міжнародну Кар’єру. А тепер? На двадцяти шести квадратних метрах дупла, за яке я сплачуватиму кредит іще сім лихих років? А може, в апартаментах директора з персоналу, котрий охороняють набурмосені огири? У його кухні, вдвічі більшій, ніж моє дупло, з новочасним острівцем посередині? На його металевих антресолях, вдивляючись у панорамний екран домашнього кінотеатру? У його модній бетонній лазничці, загублена серед флаконів дорогих чоловічих парфумів? На задньому сидінні його вилощеного джипа модного кольору «мілітарі»? Найгірше, що я можу про це ніколи не дізнатися.

Чотирнадцятий

Сьогодні Болек теж не працює, тож я не буду тинятися по станції. А замість цього провідаю Аню.

— Не буду тебе обнімати, бо ще шви розійдуться. Що, полегшало? — всміхнулася вона. — Залазь, я закінчую пекти сирник. Август заповідався з візитом.

— Ви завжди пекли його разом, — здивувалась я.

— Ну так, але відколи він виграв у конкурсі комп’ютер, то просиджує за ним днями поспіль. Увесь час щось пише.

— У якому ще конкурсі?

— У якомусь мистецькому, для молоді. Його оголосили колись у «Телеранку». Август надіслав кілька рисунків і виграв.

— А як він одержав нагороду? Певно, не намагався переодягтися тринадцятирічним хлопчиком?

— Ми мали з тим трохи клопоту. Ще трохи, і було б по комп’ютері. На щастя, малий нашого знайомого, теж Август, погодився зображати юного генія. Ми поїхали до Варшави, малий чудово виконав свою роль, за що одержав від нашого Августа подяку у формі принтера.

— Ці ігри колись прикро закінчаться, — зітхнула я.

— Ягодо, все під контролем, — усміхнулася вона, накладаючи на мою тарілку велику порцію сирної маси.

— Ага, під контролем. А потім знову буде скандал, як зі стипендією Вольфганга Тревгерцига. Ганьба на весь Євросоюз.

Мій тато передчасно вийшов на пенсію і, намагаючись дати раду з огромом вільного часу, присвятив себе творчості в широкому розумінні. Гобелени (взірці він позичив у моєї кузинки), виготовлення екологічних конвертів, малярство на склі, краєвиди, вирізьблені на березовій корі.

— Непогано, — похвалила його я. — Тільки шкода, що все буде валятись у шухляді.

— Інша річ, якби наш Август був темношкірою самицею, найкраще емоційно неврівноваженою, і жив би в котрійсь із резервацій, — сказала Аня. — Тоді ми мали б виставки в найліпших галереях Лондона.

— Це можна влаштувати, — шепнув сам до себе тато. — Треба тільки опрацювати деталі.

За півроку він повідомив мені по телефону, що одержав стипендію Тревгерцига. Для творчих самиць із країн колишнього СЕСу (рівнозначного резервації) із невеличкими психічними розладами.

— Я надіслав їм твій знімок, Ягідко. Той, що з моря.

Мій «улюблений», клацнутий одразу після захисту. Я з червоними очима замордованої кролиці намагаюся пригладити розмаяне вітром волосся.

— Я написав, що ти самотужки виховуєш двійко неповносправних дітей. Що ви живитеся просом і пшеницею.

— Як хвилясті папужки.

— Ну. І що ти заробляєш на життя, шиючи мішечки для м’ясного асорті.

— Ти жартуєш!

Звідки в нього такі ідеї?

— Я бачив у серіалі «Клан». Там одна жіночка доробляла до зарплати чоловіка шиттям мішечків. А хату вони мали більшу, ніж увесь наш будинок, Ягідко. І то в центрі Варшави.

— Ті вже мені сценаристи. Вони мають фантазію.

Я гарую по десять годин на день у багатій ФІРМІ і не можу купити «кавалерку», а якась старенька живе з шиття лляних мішечків. Я зітхнула, повертаючись до теми стипендії.

— І що ти там іще написав?

— Що ти твориш поночі. Малюєш, різьбиш і тчеш гобелени, які нікому не потрібні.

— Зворушлива історія.

— Їх вона теж зворушила, бо зразу замовили десять гобеленів для своїх офісів у Гамбурзі та Амстердамі. А від березня ти маєш серію зустрічей із власниками галерей з усіх найбільших міст на захід від Лаби.

— Як ти собі це уявляєш, тату?

— Наразі я ще не опрацював конкретний план, — зізнався він. — Але до весни все обмізкую.

Проте поки він почав його опрацьовувати, усе завалилося. Представники фундації вищезгадуваного Вольфганга так перейнялись історією самотньої матері, котра бореться за виживання, що вирішили провідати художницю особисто, в її, так би мовити, природному середовищі. Приїхали «фольксвагеном-транспортером», завантаженим розмаїтими дарами: від блакитної ріні для посипання доріжок, через пластмасову рибу, що співає ту ж саму колядку (різдвяна оздоба для вхідних дверей), скляну кулю з утопленою в ній білявкою в шкіряному костюмі (німецька версія Попелюшки), аж до кілограмових батончиків із марципанами. Коротше кажучи, всім, що вони повитягали з пивниць і комор. Годину кружляли по околиці, нарешті знайшли наш будинок, а в ньому замість самотньої, психічно неврівноваженої матері двох дітей — кота й самотнього чоловіка, котрий ткав гобелен під заспокійливу музику Замфіра.

— Знаєш, чому вони наробили стільки галасу, Ягодо? Бо їм допекло, що тато аж ніяк не потребує всіх тих риб і скляних куль. Уражена пиха доброчинців.

— Я воліла б, щоб він більше нікого не вражав.

— Усе буде гаразд, Ягодо. Що ти принесла?

— Так, різний мотлох із комода. Вправи на кмітливість. Наприклад, оце, — я витягла перший із краю предмет: облізлу коробочку, набиту металевими детальками. Збоку майталався огидний шнур із величезним штепселем на кінці.

— Складана праска для прасування лялькових суконь, — негайно впізнала Аня. — Ми купили її з Августом якихось сімнадцять років тому. Він хотів навести лад у гардеробі твого єдиного ведмедика.

— А я все сушила собі голову над тим, хто спалив Вухастикові блакитну курточку.

— Ми, — без каяття зізналася вона. — Август іще хотів протестувати цей прилад на самому Вухастикові, але я не дозволила. Ну і праска опинилась у шафі.

— Так само, як і цей пластмасовий несесер, — показала я на блідо-рожеву коробочку у формі невеличкої валізки.

Ми її відчинили. Всередині ховалося шість мініатюрних горняток із приклеєними блюдечками й неоковирний пластмасовий самоварчик, який завершувався не менш неоковирним шнуром. Усе це блідо-рожевої барви. Ціна три рублі п’ятнадцять копійок. Що це могло б бути? Сервіз для гномиків?

— Дорожній набір для чаю, — спростувала Аня. — Принаймні так думає Август.

— Дорожній? Тоді він повинен бути на батарейках. Адже не в кожному наметі є розетки.

— А чому в наметі? — здивувалася вона.

— Зважаючи на якість виконання й ціну, «продукт призначено споживачам із низьким рівнем доходів», — перерахувала я, на мить перетворюючись на стандартну працівницю ФІРМИ.

— І ти помиляєшся. Подивися тільки на цей колір.

— Блідо-рожевий відтінку розквітлої яблуні з краплиною сіро-голубого. І що з того?

— Задум, Ягодо. Хіба горнятко, скажімо, для пролетарія, могло б мати такий вишуканий колір? Певно, що ні. Воно було би просто сіре чи бежеве. А тепер придивися до його розмірів. Хто п’є з таких маленьких філіжанок?

— Ельфи?

— Аристократи.

— Аристократи? З пластмасових горняток?

— Бо це новочасна аристократія, відкрита до нових матеріалів, — прояснила вона. — Або скоробагатьки, які запозичили в аристократів звичку пити з маленьких філіжанок. Але це ще не все. Зараз буде найважливіший аргумент. Налий до самоварчика води та підключи його до розетки.

— Не смикне?

— Не турбуйся. Наливай повний. Вмикай у розетку. І вийди в коридор.

Я вийшла.

— І що?

— Глянь на лічильник.

Я глянула. Він крутивсь як навіжений.

— Він крутиться як навіжений! — гукнула я з коридора.

— Мало сказано. Він жере електрику, як дракон. Як три пральки водночас і ще телевізор «Рубін». Тепер ти розумієш?

— Ним можна користуватися тільки поза домом?

— Власне. Увесь процес кипіння не триває довш як двадцять п’ять секунд, тож немає ризику, що хтось тебе накриє.

— А коли саме тато визначив, що це сервіз для туристів?

— Після трьох місяців користування він одержав рахунок за світло.

П’ятнадцятий

Болек зателефонував, що за півгодини я можу прийти знімати шви. Близько другої він матиме трохи вільного часу.

Коли я зайшла, він саме закінчував оббирати картоплю до обіду.

— Ще чотири картоплини, і дивимось.

— Допомогти тобі? Щось перемішати чи зцідити воду? — назвала я дві із трьох знайомих мені кулінарних операцій.

— Мацек уже займається городиною. Буде мінестроне й рулетики в часниковому соусі.

— Ви завжди харчуєтеся разом? — Я пригадала власну перерву на ланч: швидкий скок на кебаб або заливання бульйонного кубика окропом із експреса.

— Та-ак, — потягнувся він по чергову картоплину. — Спочатку я ніяк не міг до цього звикнути. Знаєш, як воно буває на стажуванні. — Не знаю, але Болек швидко запліднив мою уяву: — Скубання канапки із сиром, схованої в кишені халата. Сухий пампух із лікарняної крамнички, запитий на льоту слабозабарвленим окропом. Кілька солоних паличок.

— Ну, скажімо, невигадливе меню.

— Потім було ще гірше. Понад два роки безробіття. Чай, булки та маргарин. Але нарешті мене закинуло сюди. Приходжу на перше чергування. Ще не обвикнувся, тож одразу сховався в ординаторській і чекаю команди на виїзд. А тут біля полудня завалює Мацек із ополоником у руці і запрошує на кухню: «Сьогодні ваша черга чистити картоплю, пане доктор».

— А ти?

— Наїжачився, як різеншнауцер, але пішов. Навіть Рисек, наш директор, чатує біля баняків. Щоправда, лише двічі на місяць і завжди готує або суп-заливайку, або місиво з картоплі та курки, але все одно вносить свою лепту.

— Родинна атмосфера?

— Її елементи. Бо кожен тут має заплутане життя. Тобі не нудно?

— Та що ти! Я обожнюю слухати історії про життя. Розумієш, часом я маю таке враження, що моє власне життя якесь нереальне. Начеб я дивилася на світ крізь товсту шибу.

— А ти хочеш відчути справжнє життя? — запитав Болек.

— Ясно, якщо це щось означає.

— Нам потрібний водій на якийсь там тиждень або два. Бо Юзек і далі не в формі.

— Обмиває народження дитинки?

— Слабо сказано. Він практично переселився до «Трьох Котів». Зранку його вимітають за поріг разом із недопалками, але рівно о сьомій вечора він заявляється туди, як на чергування. Я подумав, що, може, ти його заступила б, поки хлопак охолоне. Самі денні чергування, крім однієї ночі, двадцять першого, бо Стах тоді зайнятий і відробляє сьогодні.

Ну, прошу дуже. Я навіть не мушу нічого вигадувати. А все ж таки мене це анітрохи не тішить. Почуваюся так, ніби відбираю в Юзека хліб і овес.

— Не відбираєш, тут кожен має якийсь приробіток, інакше ми живилися б тільки просом і пшеницею.

— А що ви робите?

— Я чергую на двох інших станціях. Юлька танцює в клубі. Мацек працює в тренажерному залі. Рисек, наш директор, має ренту з дерев. А Юзек грає по весіллях. Дістає за ніч удвічі більше, ніж на «швидкій». То як, згода? Це лише кілька чергувань.

— А якщо я не впораюся?

— Із чим? — здивувався Болек. — Адже для чорної роботи, для бійок із пацієнтами, для масажування, зашивання ран і запалювання свічок в узголів’ї є я.

— Ну, розумієш, з орієнтацією в мене і справді не найгірш, але все ж таки місто розбудовується. За останні десять років…

— Збанкрутував один завод, а фабрика пателень дихає на ладан. Кількість мешканців зменшилася на тисячу голів, у чому є величезна заслуга реформ.

— Але щось будується.

— Палаци на цвинтарі. В цьому сезоні наймодніші чорні мармурові плити і хрест аж до підхмар’я. Все це оздоблено мідною фурнітурою просто з Італії. Добре, годі сперечатися, миємо лапи і подивимося, чи можна знімати шви.

Шістнадцятий

— Що, невиспана?

— Налякана. Не знаю, чи впораюсь.

— Моя малесенька. — Юлька погладила мене по голові. Я навіть не встигла відхилитися. — Побачиш, усе буде добре.

— Ходи, я представлю тебе решті, — озвався Болек.

— Хіба є якийсь інший лікар?

— Був, до кінця червня, але виїхав до Норвегії. Сказав, що воліє збирати там полуниці, ніж чути в мас-медіа, що є зажерливим труйником, тільки тому, що намагається заробляти більше, ніж шість злотих на годину.

— Такий здібний хлопець, — зітхнула Юлька. — А які він зладив Льольо губки. Кожна завбільшки з виноградного слимака. Якби я не боялася уколів, то й собі такі замовила б.

— Рисек шукає когось на його місце, — втрутився Болек, — бо нам придався б лікар до амбулаторії, коли я на виклику. Тільки що від січня вони, здається, знову мають урізати фінансування на медичну допомогу. І я мусив би його звільнити, а Рисек страшенно переживає такі ситуації. Він не терпить розлук.

— Навіть із дружиною надалі живе, хоч вони й розлучилися вже п’ять років тому і вона має нового чаювальника, — додав Мацек.

— Тобто виглядає на те, що ми й далі будемо відсилати людей до поліклініки чи до поблизької лікарні, — закінчив Болек і підвівся.

— То ходи, познайомлю тебе з другою медсестрою та диспетчеркою.

Він прочинив двері до диспетчерської. За невеличким столиком, застеленим пожовклою цератою, сиділа шатенка, що вилазила із кремового сарафанчика, наче недоглянуте дріжджове тісто. Крісло поряд займала бліда медсестра з байдужими змученими очима. Саме таких показують по телевізору, коли йдеться про черговий страйк середнього медперсоналу. Обидві жінки покивували під пісеньку Тома Джонса «Секс-бомба». У шатенки це виходило значно, значно ліпше.

— Грюк-грюк. Привіт, дівчата. Перепрошую, що заважаю робити ранкову гімнастику, але хотів би представити вам Ягоду. Вона сьогодні буде крутити бублик замість Бондарука. Ягодо, це Маріолька, міс шприця й любителька телепокупок, а також Ядзя, місцева секс-бомба. Ядзя обожнює довколишні лахоленди і до-о-о-о-овгі розмови по телефону.

— Ох, докторе, ви як уже щось скажете… — защебетала шатенка голосочком гімназистки. — Доброго дня. Мене звуть Ядвига.

Обидві простягнули мені долоні, не перестаючи покивувати в ритм музики.

— І як воно? Наразі все спокійно? То підемо до телезали. Зараз дають повтор «Клініки зворушень».

— Ти це дивишся? — здивувалась я.

— Звичайно. Кожна людина потребує казок. Навіть якщо виглядає бездушною, мов німецький офіцер.

— Мабуть, треба починати чистити картоплю, — буркнув Болек, позіхаючи.

— Але й нудота, — марудив Мацек, якийсь на диво вигаслий. — І взагалі, все якось так жахливо…

— Я вже волію куняти над книжкою, ніж щогодини мати виклики. А найгірше, коли викликають через якісь дурниці.

— Я думала, що найгірше, коли до вмираючих.

— Теж не з медом, але тоді ти принаймні знаєш, що повинен робити. Або забираєш пацієнта, або виписуєш свідоцтво про смерть. А при всяких дурницях можна нажити собі клопоту. Бо, скажімо, хтось телефонує і скаржиться, що йому сверблять плечі. Їдеш, оглядаєш. Нічого страшного, якась алергія. Виписуєш рецепт і змиваєшся на базу. А наступного дня пацієнт умирає, а в його родини вмикається розумовий процес: «Як то? Так несподівано? Без підготовки? Таж він іще вранці був такий жвавий. Засмажив п’ять яєць. Сміявся, жартував. І збирався ремонтувати двигун. А тут раптом труп. Він уже не з’їсть свинячої відбивної».

— Ну і не подивиться «Клініку зворушень», — додав Мацек.

— Одне слово, шок. Рідні не можуть із цим змиритись і шукають винного. «Чому цей лікар не забрав його до лікарні? Певно, недодивився. А тим часом ті плечі були якимсь сигналом». Ну і подають до суду.

— Ти вже мав такі випадки?

— Ще ні, бо я забираю до лікарні кожного, хто мені хоч чимось не подобається. А якщо пацієнт протестує, то мусить написати розписку, що залишається вдома за власним бажанням.

— Болек має несамовиту інтуїцію, — гордовито поінформувала мене Юлька. — Я навіть сказала б, що жіночу, але не люблю стереотипів. Він виїжджає, коли комусь болить око, щось йому там не грає, тоді забирає пацієнта на обстеження, і за годину виявляється, що це інсульт.

— Не перебільшуй, Юлько, — буркнув Болек, намагаючись приховати збентеження. — Це просто везіння. Щось повинно час од часу вдаватися в цьому клятому житті.

— Ти любиш свою роботу?

— Я навчився не задавати собі таких питань.

— Мусить бути якась причина того, що ти сидиш тут замість змиватися до Норвегії, як твій змінник.

— Гм, — замислився Болек. — Чому я тут сиджу? Ти знаєш анекдот про глистів?

— Ні.

— То я тобі розповім. Молодий глист питає свого тата: «Татусю, а чому ми сидимо саме тут? Там назовні сонечко, свіже повітря, зелена травичка. А ми тут у темряві, в тому смороді й лайні. Чому?» На що тато відповідає: «Бо це наша батьківщина, синку».

— Ще чотири хвилини, і можна буде закреслити черговий день, — Болек устав і виглянув у вікно.

— Хіба що хтось, як завжди, задзвонить за дві хвилини сьома, — понуро кинув Мацек.

— Не задзвонить, — заспокоїв його Болек. — Так мені підказує інтуїція. До речі, — звернувся він до Юлії, — я сьогодні зустрів Рисека, і він сказав, що вже одержав матеріал для літніх халатів. То ти можеш братися до шиття.

— Тільки за місяць, бо зараз я шию костюм для осіннього шоу. А потім із величезним задоволенням. Тільки нехай хлопці уважно знімуть мірки. Не так, як останнього разу. Я два тижні морочилась, і все намарно.

— Чому намарно? — запитала я.

— Бо вони понаписували мені неправильні розміри, і коли дійшло до примірки, то холоші сягали землі, а в талії не сходилось. Один Болек подав сумлінно. Зріст метр дев’яносто, у талії вісімдесят.

— Ох, яка ж ти занудлива, Юлько, — образився Мацек. — Адже ти знала, що я тоді розбудовував торс. Могла б і сама додати кілька сантиметрів.

— Я додала цілих сім. Але і це не дуже допомогло.

— Гаразд, шабаш, — сказав Болек. — Кінець роботи. І суперечки.

— Та я й не сперечаюся, — буркнув Мацек.

— Тільки лютую, бо мене прилапали на шахрайстві, так? — дражнилась Юлька. — Справжній мачо не повинен зізнаватись у помилках?

— Гей, ти, руда, припини, бо я вирішу, що ти маєш цей, як його… передменструальний синдром, а це ж бо неможливо.

— Мацеку! — схаменув його Болек. — Не копай нижче пояса.

— Пардон, більше не буду, — буркнув Мацек, і надалі трохи набурмосений.

— Чого ти сьогодні такий збуджений?

— Бо я злий, Ягодо. Як чорний ротвейлер.

— Що, знову напихався «корівками»?

— Ні, мав гостру сутичку зі своєю мадам. Вона допекла мене до живого м’яса. І пече, як сіль в оці. Навіть не знаю, чим дезінфікувати такі рани.

— Алкоголем, — запропонувала Юлька. — Принагідно він знімає біль.

— Я ж не Юзек, аби хляти, як кінь.

— А чого ви зчепились?

— Як завжди, через дурниці. Тобто через усиновлення дітей.

— Ви збираєтесь усиновити дитину?

— Та що ти, Ягодо, хто віддав би нам дитину, коли ми щомісяця розходимось. А з моєю гадюкою було так: сидимо ми в піцерії «Палермо», нудота, нічого не відбувається. Тож я захотів розрядити атмосферу і бовкнув, що педалям треба заборонити всиновлювати дітей. А Івонна мені зразу, що я тупий, як російський витискач для часнику.

— Вона не надто помилилася, — визнав Болек. — Уяви, що ти сам є дитиною із сиротинця. Не з такого, де одержують подарунки від телевізійних спонсорів і мають пастельні фіраночки на вікнах, але з провінційного, де в одній кімнаті спить двадцять душ малечі. Їдло гірше, ніж у лікарні, а на комп’ютер вони можуть помилуватися в рекламах.

— Ну добре, я собі уявив, і що?

— І що б ти обрав: розгойдуватися в одному з ліжечок, кожну куховарку кликати «мамо», а серед так званих нормальних дітей бути знайдою чи байстрюком, — або виховуватися в родині двох спокійних жінок чи чоловіків, які огорнуть тебе любов’ю?

— Звідки ти знаєш, що спокійних?

— Бо всі ми знаємо, як виглядає процес усиновлення, — підтримала Болека Юлька. — Скільки треба пройти аналізів, тестів. Це ж бо не так, що тобі стрілило в голову і ти ідеш до сиротинця, як до гіпермаркету. Зрештою, запитай у Рисека, він мав такий досвід у дитинстві.

— Здаюся. Не буду воювати з цілою армією. Ви хочете і далі слухати про Івонну?

Ми запевнили його, що так. Нехай хлопець відчує, що він не один.

— Ну і вона навтикала мені гірше, ніж ви. А коли я спробував пожартувати, то взяла й пішла, поки офіціант приніс піцу. І я зостався наодинці з великою вегетаріанською піцею й полумиском салату з горошку, — він витер ліве око.

— І що ти зробив?

— Упакував її, чого має пропадати, коли стільки дітваків голодує в Бескидах.

— Їх надзвичайно втішить усвідомлення того, що санітар Мацек Г. з’їв у їхню честь велику піцу.

— Ой, докторе, адже так кажуть. Поза тим, я викинув цілу тридцятку, бо ми замовили найбільшу, сімейну. Діаметром у сорок три сантиметри. Не те, щоб я мав напад апетиту, так захотіла Івонна. Така мала зміючка, а вбирає, як пилосос, — розчулений, він витер друге око.

— І ти не побіг за нею?

— Ні, бо мені як заціпило. Ну і це… — затнувся він. — Безглуздо так ушиватися: що подумає офіціант?

— І що тепер робитимеш?

— Нічого, почекаю, поки вона подзвонить. Як і завжди.

Ну так, справжній мачо не може виявляти надмір активності. А надто, коли він інтенсивно працює над розбудовою м’язів.

Сімнадцятий

— Дорогі друзі, минула дев’ятнадцята нуль нуль, — радісно оголосив Болек, скидаючи свій обтріпаний халат.

— Але в тебе й сорочка, — захопилась Юлька. — Супер.

— Мені вона теж подобається. — Болек погладив вигадливі кишеньки. — Х’юго Бос. Оригінал, по двадцять злотих за кілограм.

— І скільки потягнуло? — поцікавилась Ядзя. Вона заглянула до нас, аби позичити вентилятор на нічне чергування.

— Двісті сімдесят грамів.

— Добре тобі, — зітхнула вона. — В мене завжди виходить ледь не кілограм. А бува, і два, коли я купую костюми.

— То купуй коротші, — порадила Юлька.

— Я і так купую. Але ж не буду парадувати в міні, навіть якщо воно від Шанель.

— До речі, про Шанель, — згадав Болек. — Юлько, ти просила, щоб я оглянув твою бабусю. Може, я сьогодні скину на неї оком, а то й двома?

— Мені це навіть зручно, бо я мала відвідати її після чергування. Ти, Ягідко, теж із нами?

— Звісно. Тато все одно поглинутий своєю писаниною.

Ми рушили до виходу. Мацек підстрибом, з радощів, що годину тому зателефонувала Івонна, як і завжди, простягаючи руку до перемир’я.

— Аж жити хочеться! — повідомив він нам на прощання. — 3 такого щастя я покачаюся сьогодні на годинку довше.

І побіг.

Болек прочинив дверцята свого обшарпаного «вартбурга», на око, мого ровесника. Ми завантажилися. Він завів двигун.

— Ти живеш тут? — запитала я.

— У Кракові, — відповів він, намагаючись нагледіти шмат дороги між брелочками, ланцюжками й кубиками Рубика, які майталалися на лобовому склі.

— То тобі зручно добиратися. Жодних пробок, еге ж?

— Ну, всі пилюжать в інший бік. Часом я відчуваю, начеб їхав односторонньою дорогою всупереч нурту.

— Індивідуаліст, — з усміхом шепнула Юлька.

— Знаєте що? Коли я дивлюся на цю масу автомобілів, що сунуть в одному напрямку, це нагадує мені роки ліцею. Ми жили з батьками неподалік металургійного комбінату. Щодня вранці я бачив однорідну сіру юрму невиспаних людей на велосипедах, які котили на роботу. Щодня те саме. Тисячі велосипедів, які запруджують усю вулицю. Скидалося на те, що ті люди пересуваються на конвеєрі. Я уявляв собі, що коли виросту, повернуся з війська, то якогось дня за п’ятнадцять сьома поставлю свій велосипед біля сотень інших, а конвеєр віднесе мене просто до комбінату. І тоді я подумав, що мушу зробити все, щоб звідтам вирватись.

— І що?

— Як бачиш, план реалізовано, — він кинув мені славетну Болекову усмішку, присмачену краплинкою гіркоти. — Головне — це сильно вірити. А Таємничі Сили зроблять усе, щоб тобі це вдалося.

— Моя люба Юльцю, — втішилася сухенька бабуся, пообвішувана разками штучних перлів. — Я не бачила тебе, певно, з півроку. А може, і довше, — з липня.

Юлька поцілувала її в напудрену щоку.

— Тепер і є липень, бабусю.

— Ти ніколи до мене не заходиш, — скаржилася старенька. — Сиджу тут сама. Навіть не знаю, літо надворі чи весна.

— Літо, бабусю. Я була в тебе три дні тому. Приносила голубці. Пам’ятаєш?

— Ну пам’ятаю, пам’ятаю. Голубці. Ой, як давно я не їла голубців. А це хто? Твій чоловік?

— Ні, мій знайомий лікар. Він тебе послухає, подивиться, чи все в порядку.

— Лікар. Це дуже добре, бо я охоче зіграла б у бридж. Коли був живий мій чоловік, граф Міхоровський, ми частенько запрошували знайомих лікарів. І грали в салоні деколи до білого ранку.

— Зіграємо, — погодився Болек. — Але спочатку я поміряю вам тиск… Ну і послухаємо серце. Тільки ви мусите зняти ці перли.

— Ой, лікарю… — Бабуся зашарілась аж до кінчиків сріблястого волосся, укладеного елегантними хвилями. — Для мене це все одно, що позбутися спідньої білизни.

— Ну добре, якось обійдуся. — Болек відгорнув важкі разки, намагаючись намацати стетоскопом худу спину старенької.

— А хто ця пані поряд із вами? — зненацька поцікавилася вона. — Ваша дружина?

— Ні, це товаришка, бабусю, — спокійно відповіла Юлія. — І що? — звернулася вона до Болека. — Все в порядку?

— Хтось мусить пильнувати, щоб вона приймала ліки.

Юлія опустила голову.

— Мама провідує її кожного ранку. Здається.

— То я до неї задзвоню…

— Ні, Болеку! Благаю!

— Я не буду говорити про тебе, — пообіцяв він. — Тільки попрошу, щоб вона припильнувала з тими ліками. Ти ж сама знаєш, це не цукерки. Їх не можна раз пити, а раз ні. А твоя бабуся навіть не пам’ятає, чи вона сьогодні снідала.

— Не снідала, бо сніданок знову був отруєний, — озвалася бабуся. — Я їм тільки те, що приносить мені Юльця. Тобто раз на півроку.

— Як плазун, так? — усміхнувся Болек. — Я подзвоню й залагоджу цю справу. Нічого не станеться, якщо двічі на день вона перейдеться триста метрів.

— Ти так близько живеш? — запитала я.

— Тепер ні, бо мешкаю в Льольо, а часом у кузинки на Довгій, — відказала Юлька, а я, побачивши її міну, не продовжувала.

— А ви не хотіли б переїхати до доньки? — запитав Болек.

— Ой, краще не треба, лікарю. Тут я знаю кожен куток. Я в себе вдома. А там? Мало того, що людина губиться, так іще й повинна уважати, щоб її не прихопили з бігуді на голові. Або без біжутерії. Я вже волію самотність тут. Навіть якщо мене ніхто не провідує. Тільки Юльця. Моя люба онученька. — Вона окинула Юльку захопленим поглядом. — Ти так змінилась. А я ще пам’ятаю, як співала тобі колискові. Думала, що ти станеш футболістом або мандрівником, як Сенкевич.

— Тепер я теж не нарікаю, бабусю. Я допомагаю людям, розумієш?

— Розумію, я все пам’ятаю. А ще ти відпустила волосся. Ти завжди мала таке коротке, як у хлопчика. Тобі так гарніше.

— Добре, виписуємо рецепт. — Болек потягнувся по ручку. — Меланія..?

— Так, — кивнула Юлька. — Меланія Світляк.

— Меланія Світляк…. Меланія Світляк… — повторила старенька, глибоко над чимось замислюючись. — Була одна така в нашій родині. Нечувано елегантна, вона носила твіди тільки від Шанель. Твіди й мережива. Але я її, лікарю, не любила.

Вісімнадцятий

Знову тиша й спокій. Жодних пацієнтів, нічого, крім одного візиту зразу по обіді. Ми саме перетравлювали рис із полуницями та сметаною Юльчиного виробництва (Мацек переробляв свій коктейль із горошком на чергові опуклості й пагорби), дрімаючи за повтором «Ляльки», коли до амбулаторії ввірвалася сильно наквацяна жіночка, вся в білих блискітках.

— Пане лікарю, годину тому я потрапила в аварію! — повідомила вона істеричним тоном. — Мені потрібна допомога.

— Я до ваших послуг. — Болек підвівся з фотеля й уклонився. — Тільки просив би більше подробиць.

— Так от, я розбила машину й лобове скло. На макове зерня, як бачите.

Болек показав на її блискітки:

— Це і є те скло?

— Так. І я хочу, щоб ви мене від нього позбавили, — заявила вона тоном, який не припускав спротиву. — Прошу витягти з шафки пінцет і негайно взятися до роботи!

— Зрозуміло. Я тільки хотів зауважити, що така робота може тривати кілька днів. Ви значно швидше його позбудетесь, якщо візьмете душ.

— Ви що, відмовляєте мені в допомозі? Оце і є швидка допомога!

— Я вам не відмовляю! — підвищив голос Болек, але наразі тримав себе в руках. — Я тільки раджу вам найшвидший спосіб позбутися скляних друзок. За дверима поряд є лазничка. Прошу вас піти туди і взяти порядний душ. Якщо не допоможе, то обіцяю, що витягну пінцетом якнайменше скельце.

Баламутка вийшла, буркочучи попід ніс щось про змарновані гроші платників податків. А ми почали сперечатися, чи здобула б вона в тесті на Велику Вибагливу Свиню максимальний бал, а чи всього-на-всього вісім.

— Максимум сім, — пручався Болек. — На десять це і справді треба заслужити.

— Заслужила, заслужила, тільки що ви не дозволили їй це продемонструвати.

— Бо з мене вже годі тих скандалів. Досить, що я щодня слухаю істерики Акули.

— Він це любить. Справдешній ловець адреналіну.

— А я поставила б їй «дев’ятку», — заявила Юльця. — За буркотіння про платників податків. Нехай візьме собі до рук той відсоток і побачить, скільки з нього йде на службу здоров’я.

— Увага, вона, здається, повертається, — шепнула я. — Хряснула дверима.

Баламутка ввійшла без брів, без губ і без блискіток.

— Ну і що? Змилося? — запитав Болек.

— Змилося, — неохоче зізналася вона. — Цілком і повністю.

— Чудово. А наступного разу, як ви зажадаєте неможливого, прошу вдатися до простих способів. Вони ладні творити чудеса.

Дев’ятнадцятий

Перелом ключиці (басейн), напад астми, розсічена брова (басейн), підозра на інфаркт, алергія на хлорку (басейн), сонячні опіки (присадибні ділянки), напад астми, вивихнута щиколотка (басейн). Плюс сім випадків слаботи звичайної.

— Доброго дня, «швидку» викликали?

— Так, бо я слабую.

— А що саме з вами відбувається?

— Мені слабо, лікарю.

— Тобто як? Недобре? Млосно? Метелики перед очима?

— Ну не знаю. Мені просто слабо…

— Але ви не блідий. Тиск у нормі. Температури немає. Випорожнення є?

Пацієнт киває головою.

— І блювоти не було?

— Не було.

— А ходити можете?

— Можу, але слабо… Мені ноги підгинаються.

— А ви щось їли від ранку?

— Ну не дуже, бо мені слабо.

— Ми можемо забрати вас до лікарні.

— Краще не треба.

— Але там вас докладно обстежать, а що можу я?

— А ви не могли б впорснути йому щось на місці? — просить дружина чи донька. — Він такий слабий, де йому поневірятися по тих лікарнях. Тільки не у вену, бо стільки говорять про ту павельйону, що аж страх бере.

— Ну і ще виїзд на бігунку, — нагадала йому Юлька.

— То ти собі поїздила, — підсумував Мацек. — Що, страшно було?

— Я скажу вам завтра, коли охолону.

— Тепер ти вже розумієш, чому я волію бездіяльність і нудоту, — сказав Болек. І як завжди, всміхнувся лівим кутиком губ.

Двадцятий

Розумію, тому вповні насолоджуюся сьогоднішнім спокоєм. Один виїзд до майстровитого аматора (порізаний палець), два візити до амбулаторії і одна слабота. А потім валяння в телезалі і час готувати підвечірок.

— Можна було б заглянути до Вільшини. — Болек зиркнув на годинник. — Зараз будуть «Краплі кохання», тож невеликі шанси, аби хтось викликав «швидку».

— Здається, їх переглядають двадцять відсотків поляків. Але решта сорок п’ять…

— Двадцять відсотків — це у великих містах, де є театри, аквапарк і купа гіпермаркетів. А тут, моя дорогенька, «Краплі» дивляться чи не всі, крім пацієнтів із відділу внутрішніх хвороб…

— Бо в них зламався єдиний телевізор на поверсі, — доповів Мацек. — Але родина їм, напевно, записує. То коли повернуться додому, переглянуть їх одним духом.

— А родині це навіть на руку, бо день чи два матиме святий спокій.

— Ну а ти хіба не хочеш подивитися? — запитала я в Болека.

— Я вам запишу, — запропонувала Маріолька. — І собі теж, бо в цей час буду дивитися рекламу нової овочерізки.

— А що з тією, яку ти купила місяць тому?

— У неї тріснула ручка. І ніж затупився, а мав працювати сім років, — поскаржилася Маріолька своїм тихим голоском виснаженої медсестри. — Але в тій новій, яку я хочу сьогодні замовити, застосовано зовсім нову технологію, космічну. Нібито такими ножами користуються космонавти.

— Так, зокрема ті, що ширяють у хмарах власної наївності.

— Ой, докторе, — зажурилася Маріолька, — кожен має якісь слабості. Ви свої «Краплі», і я це розумію, тому обов’язково вам запишу, разом із рекламами.

— Супер, — зрадів Болек. — Тільки не розповідай мені кінець, бо, як каже Анджей Акула, я буду змушений покарати тебе стетоскопом.

— Якщо хочеш, Ягідко, можеш піти з нами, — запропонувала Юлька. — Ну хіба що боїшся…

— А чого мені боятися?

Мацек щиро розсміявся.

— Ти, мабуть, ніколи не бачила нашої лікарні.

— По правді, я не надто часто туди заглядала, — зізналась я. — А якщо точно, була там лише раз, під час власного народження.

— А від того часу там нічого не змінилося, — додала Ядзя, стоячи у дверях. — Спекотно нині. Вночі буде буря чи вітер із Татр, бо хлопи дзвонять як зварйовані. Ну ви таке бачили, пане доктор? Знову телефон.

Ми вервечкою вийшли з амбулаторії й подріботіли в напрямку поблизького молоха, міської лікарні.

— Ага, Ягодо, — згадав Болек, — маленьке прохання. Не звертайся до них «дідусю». Люди думають, що це так тепло, фамільярно. А насправді це принижує й нагадує про вік.

— Ніхто не любить пам’ятати про те, що старий, навіть якщо йому триста років, — сказала Юлька.

Ми зупинилися перед ліфтом. Болек натиснув кремовий ґудзик. Вгорі щось заскреготало й поволі впало вниз. Ми зайшли, вдихаючи запах черствого хліба, ліків і водянистого супу, — сумний запах польської лікарняної безнадії. Скрізь однаковий, у величезних клініках і маленьких сільських лікарнях. Незмінний, попри реформи, сенсаційні відкриття й найновіші дослідження.

— Ну ось ми і тут, — сказала Юлія. — І як враження?

— Спокійно, трохи темно. Але це ж старий будинок, — пояснила я сама собі. — Тоді люди не дбали про вигоди.

— Тепер теж не дбають, — зауважила Юлька.

Ми наблизилися до п’ятої палати. Сірі, давно не фарбовані стіни, в кутку умивальник. На кожному з шести ліжок пацієнт, одягнений у в’єтнамську піжаму, білу в сині слоники. Такі самі продавали на базарі по двадцять злотих за комплект. Мій тато взяв одразу чотири штуки. По дві для Ані і для мене.

— Дивишся на піжами? — вгадав Болек. — У мене теж така є, тільки в зелені слоники. Ну і без ґудзиків. Вони відпали після третього прання.

— У мене після другого, а після четвертого репнула гумка в поясі, — шепнула я. — Котрий це пацієнт?

— Той, що біля умивальника. Наш завсідник, живе тут із перервами вже чотири роки. Родина здає його, коли хоче трохи відпочити. Бо до притулку його віддавати не випадає. То що, Юлько, ти готова?

Вона кивнула, поправляючи спідничку.

— Усім доброго дня, — почав Болек. — Що це за тиша, панове? А де дівчата й музика?

— Немає, — озвався щуплявий дідусь, понура копія Болека, тільки що старша на п’ятдесят років мучівного досвіду. — Нам навіть таблеток не дають. Тільки стерв’ятники чигають на дереві.

— Пане Антоній, це ворони. Найближчі стерв’ятники водяться в горах південної Європи, — потішив його Болек. — А сьогодні на вас чекає Марлен.

— Ми будемо викликати духів? — зацікавився дідусь із сусіднього ліжка.

— Ні, жива Марлен.

— Ну то просимо на сцену, — буркнув Вільшина, поправляючи собі пласкаті подушки.

Юлька підійшла до його ліжка. Сперла ніжку на край матраца, демонструючи зграбну, нехай і досить мускулясту литку. Відкинула волосся, назад і заспівала «Liebe ohtie Leben» Марлен Дітріх. Але що це був за голос! Він міг пробудити кількаденний труп, який лежить на самому дні моргу. Пацієнти підвели голови й наставили вуха. А по моєму хребту пробігли справжні дрижаки.

Поверталися ми мовчки, переживаючи Юльчин виступ.

— Мої вітання колегам! — Із палати біля ліфта визирнув ведмедкуватий сорокарічний чоловік із симпатичним обличчям Мойсея з книжечок для Свідків Єгови. Судячи з описів, Рішард Грейпфрут.

— Юлько, ти виглядаєш дедалі краще, моя дорогенька. Це йога чи справжнє кохання?

— І те, і друге, Рисю. Тільки що кохання, як завжди, без взаємності.

— Спокійно, спокійно. — Рисьо поплескав її по кутастому плечику. — Ніхто не омине свого призначення. А це, напевно, чарівна заступниця нашого гонщика Бондарука? — обернувся він до мене. — І як ми даємо собі раду з польською лікарняною параноєю?

— Ліпше, ніж досвідчений таксист. Бо вона завжди вибирає найкоротший шлях, — похвалив мене Болек. А я наприндилася від пихи. Але зронила тільки:

— Наразі якось справляюсь. А як ви даєте собі раду з польською лікарняною параноєю?

— Питання на сто балів. Як я даю собі раду? Як її директор.

Ми оминули гінекологічне відділення. Грейпфрут зазирнув до однієї з палат.

— Перепрошую, я на хвилинку, — сказав він нам і зайшов досередини.

У палаті лежали двоє пацієнток з явними ознаками вагітності, чекаючи на УЗД. Довкола них крутилося кілька студентів-медиків, певно, стажистів. Черговий лікар змащував живіт жінки гелем.

— Пане колего, так не можна. Прошу рукавичку, — звернувся до нього директор.

Лікар подав йому свою.

— Передостання пара.

Директор одягнув рукавичку на свою кошлату долоню. Повернувся до пацієнтки, згорнув із неї трохи гелю й обережно помастив ним живіт іншої жінки. Потім стягнув рукавички й віддав їх лікареві.

— Ощадність, колего. Передусім ощадність. Приємного навчання, хлопці.

І повернувся до нас.

— Ви йдете з внутрішнього? — запитав він.

— Юлька трохи поспівала для Вільшини. Старий має страшенну хандру.

— Я теж би її мав на його місці.

— А що з ним таке?

— Усе. Йому вісімдесят сім років, — пояснив Болек.

— Це так, начеб у Швеції йому виповнилося двісті сімдесят, так? — засміявся Грейпфрут.

— І що, хіба нічого не можна зробити? — здивувалась я.

— Таж ми робимо, — переконливим басом запевнив Грейпфрут. — Годуємо таблетками, штрикаємо, видаляємо все, що тільки можна.

— Але він так чи йнак за кілька тижнів повертається до нас, — буркнув Болек. — Як і решта хворих із внутрішнього.

— Це означає, що ви безсилі? — зажурилась я.

— Безсилі? — Грейпфрут знову всміхнувся. — Та чого ж. Ми завжди можемо покращити їм комфортність перебування.

Двадцять перший

Зараз я іду на своє перше нічне чергування. Саме пояснюю татові, що буду допомагати знайомим на «швидкій». І повернуся вранці.

— Відколи це ти вмієш водити машину?

— Уже п’ять років. Я склала на права, коли ти будував плани, куди подіти свій вільний час на пенсії.

— Діти. Вони так швидко виростають, — зітхнув він. — Ще недавно ти бавилася візками на килимку, а тепер кажеш, що маєш водійські права. Час спливає чимраз швидше.

— Це має свої плюси. Поки ти встигнеш оглянутись, я вже повернуся на «Факти».

— А поки я двічі кліпну, ти вже будеш на пенсії. А я?

— Ти будеш бадьорим вісімдесятирічним стариганом, який захланно опрацьовує плани подальших дій.

— Мрії… Добре, нема чого нарікати, бо ж робота чекає. Біжи, Ягідко, і пам’ятай: дорога — це не килимок у передпокої.

— Прибула, — звітувала я в ординаторській. Три хвилини по сьомій.

— Супер, — утішився Мацек. — Ми боялися, що з тебе досить по вчорашньому марафоні.

— Я мусила заспокоїти тата. Сказати йому, що працюю тут.

— Тільки тепер? — здивувалась Юлька. — Адже це, здається, твоє п’яте чергування. А ти і раніше просиджувала в нас довгі години.

— Тато настільки поглинутий творчістю в широкому розумінні, що не звертає надмірної уваги на довкілля. Ну хіба коли йдеться про зникнення подертих капців.

— Ядзя вже мала дзвінки?

— Здається, третій. Як і завжди в неділю, — відказав Мацек.

— То що, їдемо?

— Наразі ні, Ягідко, — заспокоїла мене Юлія. — Це тільки товариська бесіда. Ходи, послухаєш.

Вона прочинила двері, а я виставила вухо з кучерів.

— Я вже казала, коротка маєчка в сердечка. Рожева, як мої губки, — щебетала Ядзя. — І це все, решту я зняла для тебе. Ну а попри те, я влітку взагалі не ношу трусиків. Хіба що стрінги, просто з морозилки…

Я обернулася до Болека.

— Вона що, фліртує зі своїм чоловіком?

— Ні, нормальний секс по телефону, тільки що коштує сорок грошів за хвилину.

— Ви що, підробляєте по годинах? — висловила я зрозуміння. З дрібкою співчуття.

— Ні, Ядзя увихається забездурно, — пояснив Мацек.

— Як це?

— Нормально. Телефонують кілька таких стурбованих і весь час заблоковують лінію. А тим часом хтось може потребувати допомоги.

— Ну і що?

— Що «ну і що»? — психонув Мацек. — Якщо якийсь недоумок збирається дзеленькати цілу ніч, то краще нехай задовольниться о сьомій і буде святий спокій.

— А Ядзю це не бентежить?

— Вона сказала, що коли була дурепою на навчанні, то хоч у такий спосіб врятує кількох стариганів, — відповіла Юлія. — До її дідуся «швидка» не встигла.

— Бо хтось украв таблички з номерами будинків, — додав Мацек. — У цілому масиві. Коли ми знайшли потрібний будинок, було вже по всьому. Запалили свічку, проказали молитву. Потім Болек повідомив, що згідно з розпорядженням міністра і таке інше «швидка» не надає жодних адрес похоронних бюро. Закінчив, і ми помчали назад на базу.

— Дев’ята, — виголосив Болек, глипаючи на годинник, подарунок від фірми, що спеціалізується на препаратах для покращення пам’яті. — Що там у нас у програмі? Юлько, скинь-но оком. Бо якщо читатиме Мацек, це буде тривати до ранку.

— «Польсат»: «На мушці», — стала читати Юлька. — «Двійка»: «Дев’ять дев’ять сім». «Одиниця»: «Плутон». ТВН: «Скажені вовки». Стрілянина, стрілянина. Військова драма. Жахи. «Помста чайного дракона»… Може, це?

— Тільки не фільм карате, — скривився Болек. — Нема нічого більш передбачуваного. Спочатку підступний лихий хлопець убиває доброму хлопцеві брата. Тоді добрий хлопець просить старого майстра приготувати його до Останньої Битви. Перше прохання відхиляється. Але несподівано майстер добачає в доброму хлопцеві потенціал, і починаються тренування. Добрий хлопець мусить проходити через чудернацькі випробування, наприклад робити шпагати межи бочками з рисом, тримаючи при цьому на спині майстра в бамбуковому кошику.

— Начеб він не міг скористатися старими добрими штангами в «качалці», — втрутився Мацек.

— А все це супроводжує дражлива мелодійка на сопілці. Є ще щось, окрім того дракона?

— Сама різанина.

— І жодних мелодрам?

Юлька покрутила головою.

— То лінуймося, поки є змога.

— Чому? — запитала я.

— Бо зараз почнеться. Оживуть усі телефони, — пояснив мені Мацек. — По телевізору дупа, то бабуні й нудяться.

— А чому саме бабуні? — обурилась я.

— Бо дідусів у цій країні практично немає, — озвався Болек. — Їх винищують численні стреси, бардак в уряді і бігос на шкварках.

— А може, жінки більше дбають про здоров’я?

— Деякі так точно, — сказав Мацек. — Не лягають спати без тонометра. І поки заснуть, по десять разів пересвідчуються, чи у них не підскочив тиск. О, прошу дуже, котрась уже поміряла тиск і панікує.

Болек підбіг до телефону.

— Що таке?

— У почекальні сидить пацієнтка з лупою. Оглянь її, Болеку, якщо вона вже прийшла.

— Ну добре, а чим я їй допоможу? Адже не випишу нізорал, бо його так чи йнак продають без рецепта.

Проте він устав і важким кроком вийшов із ординаторської до коридора. Не зачинив двері, тому ми почули цілу розмову.

— Слухаю вас уважно.

— Ой, лікарю, я маю жахливу лупу. Як конфеті. Я вже була тут в обід у доктора Акули, але він відіслав мене до вас.

— До мене? — здивувався Болек.

— Ну, він сказав, аби я пошукала подвижника. На нічному чергуванні.

— Прошу дуже. У цій державі більшість бюджетних працівників — це подвижники. Інакше вони не гарували б за половину середньостатистичної зарплати.

— Але, напевно, не політики, — несміливо зауважила жертва лупи.

— Політики — це виняткова група. Так звані фахівці, тобто люди, котрі роблять дуже неприємні речі, але за дуже конкретні гроші. Добре, подивимося ту вашу лупу. Прошу до амбулаторії.

— І що ти їй виписав? — запитали ми, коли він повернувся.

— А, якусь масть із сіркою. І відправив до дерматолога.

— Ти єдиний, хто має людський підхід, — зворушилась Юлька.

— Зате Акула має святий спокій.

Куняємо, переглядаючи повтор «Швидкої допомоги». Німецькою.

— Дивися, Ягодо, які темпи роботи, — сонним голосом озвався Болек. — П’ятеро лікарів метушаться довкола ношів. Біганина, гармидер, напружені обличчя. Півлікарні у стані бойової готовності.

— Я думала, що так воно й буває. Що лічать секунди.

— Ну лічать, але не при закритому переломі променевої кістки, як тут, — позіхнув він. — Знаєш, як це зазвичай виглядає?

— Ну?

— Приїжджаєш до лікарні. Дзвониш до чергового лікаря й терпляче чекаєш, правлячи більш чи менш приємні теревені з пацієнтом. Нарешті черговий спускається разом із ескортом. Оглядає хворого, запрошує його на рентген. Якщо він нормальна людина, то поплескує пацієнта по здоровій руці. Якщо ні, то пожвиндить, що той, мовляв, не знайшов іншого часу ламати кінцівки, як тільки о третій ночі. І все. Дурнуватий фільм, я вже волію нашу «Клініку зворушень». Окрім того, вона густа, як горохвяник.

— Густа?

— Ну, там багато всього відбувається. О, Ядзя дзвонить.

— Але в тебе і слух. Як у кажана. — Я почула тільки тихенький брязкіт.

— Питання досвіду. Що таке, Ядзю? Де бійка? У Томчаків? Принаймні близько. Їдьмо.

Ми вискочили до машини. Мацек уже чекав, в одній руці тримаючи лікарську торбу, а іншою потираючи запухлі зі сну очі.

— Жени до старих будинків біля басейнів, — кинув Болек. — Номер тринадцять, одразу за парком. Цікаво, скільки буде потерпілих.

— Наскільки я знаю життя, докторе, тільки Томчакова. Буде нам пояснювати, що впала на дзеркало чи перечепилася за столик. А зловмисник буде пискувати, зачинившись у лазничці.

— А його не можна зачинити, наприклад, у витверезнику? — запитала я, звертаючи у вуличку біля басейнів. — Чи викликати поліцію?

— Я не встиг би навіть набрати номер, як Тимчакова роздерла б мені писок пазурями, — відповів Мацек. — Це називається кохання.

— Не знаю, чи кохання, але синдром узалежнення від ката напевно, — підсумував Болек. — Гаразд, виходимо.

Вже на першому поверсі нас привітали пияцькі верески золотоустого Стефана Томчака у товаристві приятеля чи сина.

— Концерт на два баритони й сопрано, — шепнув Болек і енергійно застукав у двері, прикрашені заглибинами від копняків. Усередині миттєво вщухло.

— …бри вечір. «Швидка»! — голосно повідомив Мацек, демонструючи чудові гарматні кулі на плечах. Так, про всяк випадок. — Хто викликав?

— Я. — Із темної кімнати вигулькнула худюча настрахана дівуля в театральному гримі. — Я викликала, бо мама знову впала на двері. Й порізалася склом.

— Як це сталося? — допитувався Болек, шпортаючись у лікарській торбі.

— Ну та як, — почала Томчакова, стогнучи від болю, — я несла Казьові, моєму наймолодшому, вареники. І послизнулася на лінолеумі. Ну і гепнулась. А вареники на мене. Така втрата! — вхопилася вона за голову.

— Мамо! — обурилася дівуля, потираючи напацькане чорною фарбою око. — Таж це батько вам зацідив.

— Луїзо! Ти дурепа! Геть до кімнати! — верескнула Томчакова. — І змий це лайно з морди. Вона буде закладати рідного батька!

— Ще не знати, чи рідного! — загарчав Томчак, ховаючись у темній лазничці. — Може, вона тому й пискує, що нагуляна! Встругнула її десь у кущах.

— Стефане, припини, пан лікар слухають, — вгамовувала його дружина. — А ти, шмаркачко, стули пельку, бо старий знову впаде в нерви. Така ця молодь стала писката, лікарю! Ні на гріш батьків не шанує. Мають у дупі четверту заповідь.

— Ну то ви впали і що? — не вгавав Болек.

— І встала. Позбирала вареники, але ж не дам їх тепер Казьові.

— А де Казьо? — поцікавився Мацек.

— Лежить у кімнаті. Бо трохи собі хильнув. Не має роботи, то й переживає.

— Добре, покажіть мені спину.

Томчакова слухняно всілася на хиткому столику й задерла пропітнілу квітчасту блузку.

— Не схоже, що це можна зашити, але… — Болек став длубатися ножичками в одній із ранок. — Холера, ввійшли цілком. У вас може бути пробита легеня. Їдьмо до лікарні.

— До лікарні? — зойкнула Томчакова. — Але я зараз не можу. Накупила вишень на компоти. Хто ж їх зварить, як мене не буде? І хто випере хлопцям сорочки?

— Я! — запропонувала дівуля. — Тільки їдьте, мамусю.

— Ти? Ти навіть волосся у своїй перукарні не можеш рівно обтяти, — форкнув Казьо зі своєї кімнати.

— А ти, дармоїде, можеш? — психонув Мацек.

— Мацеку, перестань. Не провокуй! — схаменув його Болек.

— Я не можу цього чути! Тих двох відважних боксерів!

— А саме відважних! — Томчак копняком прочинив двері лазнички. — І це я своїй бабі завалив, бо маю право!! І буду її товкти, коли захочу.

— Пане Томчак, я викликаю поліцію, — застеріг його Болек.

— Пане лікарю, благаю! — заголосила Томчакова. — Не відбирайте батька в родини!

— Добре, але тоді їдьте до лікарні. І я й чути не хочу про якісь там вишні. Їдьмо!

Всю дорогу ми здолали мовчки. Томчакова боялася згадувати про свої компоти, а може, охляла через численні рани. Ми доправили її до лікарні, а потім повернулися до ординаторської.

— Через місяць буде та сама історія, — понуро сказав Мацек. — Або зразу до моргу.

— Вона повинна піти від цього бандита.

— Ягодо, я тобі щось розповім, — почав Болек. — У травні ми мали виклик. Схожий випадок: добродій натовк дружину. Приїжджаємо, жінка сидить розшарпана, розбита брова, спухлі повіки. А він розповідає: «Вона мене діставала, лікарю, ще від вечері. Але не бити ж її в День матері. Я ж не такий виродок. То почекав до опівночі. І п’ять по дванадцятій стовк заразу на квасне яблуко». Тоді я рознервувався й запитую: «Чому ви не підете від цього мерзотника?» На що вона: «Якого мерзотника, лікарю? Квіти мені приніс? Приніс. Ще й привітав. А що його понесло, то що вдієш, такий мій хрест». Вони майже ніколи не йдуть. Зрештою, не дуже мають куди.

— А найгірше, — додав Мацек, — що на їхніх доньок чекає така сама доля. Та дівуля з розмащеним оком теж знайде свого Стефана. І буде продукувати на переміну домашніх боксерів і жертв насильства в родині. Клятий ланцюжок щастя.

— На жаль. Але ти, Ягодо, так не переймайся, — потішив мене Болек. — Майже друга, поспи собі, бо близько четвертої буде наступний пік викликів. Інфаркти.

Двадцять другий

— Ягідко, сніданок.

Юлька поставила мені на ковдру металеву тацю з товстими скибками, покраяними дуже тупим ножем. На кожній по півсантиметра жовтавого маргарину.

— Котра вже? — хрипко запитала я.

— Майже дев’ята.

Ура! Вперше за три тижні я нормально прокинулась. Але що з тими інфарктами о четвертій?

— Викликів не було. Спокійна ніч.

— А де Болек? Удома?

— Так, сонця, що заходить. Має там чергування від восьмої.

— Отак без сну? — здивувалась я.

— Він звик. Не раз працював по тридцять шість годин. І навіть рівно зашивав рани.

— Знаєш що, Юлько? — Я всілася на кушетці. — Тоді я теж піду до себе.

— Ну а сніданок?

— З’їм удома. Тепер я і так нічого не проковтнула б. Мушу прокинутися, відмокнути в ванні і тільки тоді. Мені прикро, що ти старалася даремно, — показала я на скибки.

— Що ти, Ягідко. Я віддам їх Акулі. Він іще зрадіє.

— У нього такий апетит?

— Коли він їде з візитом, то спочатку просить чай і якесь печиво і тільки потім оглядає пацієнта. Тепер от люди вже про це знають і вже на порозі чекають його з імбірними пряниками, а колись…

— Ну, — заохотила я її до розповіді.

— Приїхав він до Белзаків, тих, що живуть за мостом. Заходить до кімнати. Глянув на пацієнта й каже: «Склянку чаю і якусь шоколадку, але бігцем». Господиня, бліда від хвилювання, стала прочиняти всі шафки. Немає шоколадки. В паніці питає, чи згодяться праліне чи шоколадні батончики. «Згодяться, але бігцем». Вона внесла тацю з чаєм і питає: «А вам, докторе, теж зробити щось попити?» А Акула на це: «Так ви вже зробили».

— Ти ще розповіси, як я прийшов до пацієнта й повиїдав йому півхолодильника. А потім узяв душ, одягнув халат господаря і…

— Пане доктор… я тільки… тільки… — затнулась Юлька, червона від сорому.

— Анджей Акула, — подав він мені суху долоню. — Відомий із того, що обдирає пацієнтів і у хвилини люті сягає п’яти балів за шкалою ВВС.

Я спробувала усміхнутись.

— Ягода. Дуже приємно.

— Що тобі ще наплів той язикатий розцяцькований транссексуал у блискітках?

— Докторе!!! — Юлька вхопилася за пурпурні щоки.

— У блискітках? — запитала я. — У яких іще блискітках? І що ви мали на увазі з тим транссексуалом?

— Ну ви ж не хочете сказати, що прийняли Юліана за жінку?

Я не заснула до опівночі, думаючи про Юльку. Он звідки цей підозрілий альт і це обличчя, яке Альмодовар охоче зняв би у своїх фільмах. А з іншого боку, граційність у рухах і нечувана зичливість до інших людей. Ким, властиво, є така людина, як Юлька? Чоловіком із душею жінки? Жінкою, ув’язненою в тілі чоловіка? Я запитала в тата.

— Мама твого Бартека сказала б, що якщо тіло не погоджується з душею, тим гірше для душі, — відказав він, на хвилину відриваючи погляд від комп’ютера.

— Але що ти про це думаєш?

Тато закусив губу, шукаючи властиву відповідь.

— Я можу тебе запевнити, що маю душу чоловіка. Тобі не треба цим перейматись, Ягідко.

— Перейматися? — здивувалась я, але тато не пояснив, що він мав на увазі, бо знову відплив у широкі води Інтернету.

Я зателефонувала до Ані.

— Люди зразу мусять добирати якісь визначення. Якщо баба, то до шухлядки ліворуч, якщо хлоп — до шухлядки праворуч, — роздратовано буркнула вона. — А якщо невідомо, до якої, то відразу дивак. Я знаю, бо сама через це пройшла.

— Ти?!

Ну прошу дуже, зараз стане зрозуміло, звідки цей прикрий язик і схильність до чоловічих дезодорантів.

— Ну я, тільки не через стать. Що, розчарована?

— Ні, чого ж, — збрехала я. Але це нитка до розкриття Великої Таємниці Ані. — А з чим ти мала проблему?

— З віком. Я боялася зізнатися, що мені сороківка, бо люди миттю робили великі очі й питали: «Скільки-скільки? Я думала, що максимум тридцять». В аптеці, коли я подавала рецепт, то казала, що це для старшої сестри, бо зараз же починалося: «Пані касирко, ходіть сюди, ЩОСЬ побачите». І шепотіння по кутках. А одразу потім: «Боже, а так молодо виглядає». Я відчувала себе фальшувальником картин або мутантом. Врешті усвідомила, що це не моя проблема, якщо якийсь ідіот має складнощі із сортуванням оточуючих. І тепер мені начхати, що думають люди.

— Я теж так хотіла би, — зітхнула я. На жаль, і далі переймаюся думкою інших.

— Ягодо, скажи мені щиро, що тобі дасть, якщо ти матимеш певність?

Двадцять третій

— Я можу і далі називати тебе Юлькою? — запитала я, а Юлія зробила такий рух, наче хотіла сховатися за аптечкою. Проте за хвилину підійшла й міцно мене обняла. Без єдиного слова.

— Юлько, я хотів запитати, що там із тими халатами, бо в мене знову репнула блуза під пахвою. То через нові вправи, — похвалився Мацек і зразу змовк. — Соррі, дівчата, я вже не заважаю.

— Ой, припини! — схаменула його Юлька. — Ми тут вирішуємо важливі справи, а в тебе, як завжди, асоціації з дільниці трусів. Мабуть, ти і справді повинен завести собі гарем.

— Та ти що, Юлько! Не згадуючи все інше, я не потягнув би це фінансово. Особливо тому, що незабаром мушу закупити із тонну корму.

— Рисек сказав, що тобі допоможе. Адже це його ідея.

Я чогось тут не розумію. Мацек качає м’язи, бо так хоче його директор? Тому так переймається виглядом персоналу «швидкої», що спонсорує їхнє харчування? Цікаво, що він запрагнув би від мене?

— Йдеться про звичайний корм, — спростував Мацек. — Для коней. Рисек подарував мені одного бешкетника. Коник польський. Ти колись бачила?

— Тільки на картинках. Маленький, сірий, із великою головою?

— І ще з більшими зубами, не згадуючи вже про шлунок. Ну і коли Рисек побачив, скільки той Качок жере, то сам запропонував допомогти мені з кормом.

— Трохи копіткий подарунок.

— Я не нарікаю. Щоправда, і без коника маю не забагато часу, але хоч моя мадам покатається.

— Коли Акула хотів відкупити одного коня, Мацек майже образився.

— А в тебе їх багато? — здивувалась я.

— З кіньми, як із дітьми, Ягодо. Маєш одного, хочеш наступного. А потім тебе вже несе. Зрештою, один кінь нудьгував би. А так вони можуть попліткувати собі за вівсом. Пожартувати чи пошепотіти щось одне одному на вухо. А власне, про що це ви шепотілись?

— Ягода вже знає. Від Акули.

— Ну нарешті, — з полегшенням зітхнув Мацек. — Ти знаєш, скільки ми сушили собі голови, як тобі про це сказати?

— Треба було напрямки.

— Напрямки, напрямки. Кожен так говорить. А коли дізнається, то робить дивну міну й витирає руки об штани. Ніби боїться, що я чимось його заражу.

— Ти розумієш, люди зазвичай думають: ага, він переодягається в сукенки, все з ним ясно: Бой Джордж, накладні вії, розпуста й кокаїн.

— Але я не переодягаюся, Мацеку! — обурилась Юлька. — Це для мене нормальний одяг, як для тебе «боксерки» та штани від спортивного костюма.

— А стосовно розпусти, то зараз у тебе буде нагода подивитися на це зблизька, — втрутився Болек. — Ми маємо виклик на вулицю Філіпа.

— Брати Потоцькі? — здогадався Мацек. — То на тебе саме тепер чекає видовище. Юльчина історія відпочиває. Зрештою, ти й сама побачиш.

Я побачила. Стара халупа з утолоченою на камінь глиною замість підлоги й фанерками на місці давно вибитих шиб. Посередині хати, серед сотень порожніх пляшок, велетенський матрац, а на ньому кілька шарів брудних ковдр, перин і пледів, під якими ховається кілька (а може, й кільканадцять?) життєрадісних осіб.

— Доброго дня! «Швидка»! — верескнув Мацек. — Хто тут нас викликав?

Із-під сірого пледа невідь-яким дивом спочатку вигулькнули дві обвислих груді, відтак розчухрана голова, а за нею і решта виснаженого тіла.

— Здається, я, лікарю, — бовкнула його власниця, чаруючи нас беззубим усміхом. — А от пощо, цього я вже не пам’ятаю.

— Тобі, Зосько, кололо в грудях, — нагадав їй хтось, хто лежав під брудно-голубим пледом.

— Ну і ти ревіла, — додала особа, що ховалася під бежевою накидкою.

— Ну так. Бо мене обсів страшенний смуток, коли я побачила мого Сташека з Анітою. То подумала, що піду і заб’ю її. Але дорогою нагледіла будку, а на ній номер: дев’ять дев’ять дев’ять. То й задзвонила. І прошу дуже — з’явився мій ангел-утішитель.

— Сідайте прямо, пані Потоцька. Послухаємо це сумне серце, якщо вже приїхали.

Власниця аристократичного прізвища втягнула жовтавий живіт, демонструючи розкішні ребра.

— Не найліпшим чином, — прирік Болек. — Шуми. А звідки ця пухлина на литці?

— А це, лікарю, ми їхали нашою «сиренкою» по вино. Було вже перед сьомою, тож Сташек спішився. Я заскочила на заднє сидіння, але нога зосталася назовні. Сташек не помітив, узяв і захряснув двері. А ви знаєте, лікарю, як хряскають дверцятами в «сиренці»?

Болек кивнув.

— Щосили.

— Ну. Оце Сташек і захряснув мою ногу.

— А потім натиснув на ґудзик, — додала постать, схована під брудно-рожевою ковдрою. З-під інших перин долинули смішки.

— Болить? — запитав Болек.

— Та вже болить. Але часом щось мусить боліти, що — нє? Цього разу серце. Інакше людина й не знала б, що його має.

— Ви повинні зробити рентген. І незле було б обмежити споживання пального.

— Та яке там споживання, лікарю. Це замолоду людина споживає. Не те, що тепер, коли їй стукнула тридцятка.

— Мені ти і так подобаєшся, — з-під сірого пледа вистромилися дві кощавих руки і загребли пані Потоцьку разом із рецептом.

— Ну то кінець візиту, — оголосив Болек. — Наступний буде, коли Сташек переспить із Ілоною. Хоч я й не знаю, чи слово «переспати» вповні відображає всі барви сексуальної поведінки мешканців цього ложа.

— Тридцять років… Я думала, що цій жіночці щонайменше п’ятдесят.

— Тому я всім повторюю, що алкоголь — не найліпший засіб для консервації.

— А що добре законсервовує?

— Здається, безпечальність і оптимізм. Може, тому ми, поляки, так швидко старіємось.

Двадцять четвертий

— Заходжу до спальні. Вся родина вже зібралася довкола ліжка, бурмоче молитви. Конарська лежить синя, в долонях свічка, щелепа підв’язана, на повіках монети у п’ять злотих. Я вже збирався виписувати свідоцтво про смерть, але щось мені не сподобалось…

— Я ж тобі казала, інтуїція, — шепнула до мене Юлія.

— …тоді питаю, на що вона хворіла. «На все, лікарю. І на суглоби, і на серце, і на легені. Мучилася, старенька, аж шкода було дивитися. То нарешті собі відпочине, і ми теж». Я торкнувся до бабусиної долоні. Холодна, але якась на диво волога. «А вона часом не мала діабету?» — запитую в старшої з дочок. «Ой, мала. Доктор Акула сказав, що мамуня мають у жилах більше цукру, ніж той… кленовий сироп». То я вже зорієнтувався: гіпоглікемічна кома. Штрикнув її глюкозою. Конарська зразу здригнулася. П’ятизлотові монети звалились. Як побачила, що тримає запалену свічку, зчинила страшний лемент. Я думав, що вона дістане інфаркт, та де там. Зірвалася на рівні і давай розганяти товариство.

— Ну то доньки не відпочинуть, — підсумував Мацек.

— Узагалі-то, коли вони вже оговталися від струсу, то навіть зраділи. Хоча старенька і справді вміла залити сальця за шкуру. В нашому тесті вона спокійно здобула б шість балів, а в запалі так і всі вісім. Слухаю вас, — звернувся Болек до присадкуватої пухлявої жіночки з коротким платиновим волоссям, спаленим пергідролем, котра вже хвилин десять заглядала до амбулаторії, нервово поправляючи скуйовджені кучерики.

— Пане лікарю, я прийшла, бо в мене якась висипка… — Вона простягла перед себе червоні, покриті дрібною коростою долоні. — Я вчора робила прибирання на честь приїзду свекрухи з Італії. Ну і дивлюся вранці, а всі руки в пухирях. Самі погляньте. Це щось жахливе. А післязавтра я маю відвідати манікюрницю, — зойкнула вона. — І не знаю, як показатись їй на очі.

— Є й більші нещастя, ніж реакція манікюрниці, — потішив її Болек. — Приміром, відсутність кінцівок. Тому я мушу вас застерегти, що, коли ви не відпочинете від усіляких засобів для чищення, я вже бачу сумне майбутнє ваших рук.

— Ну а коли я мушу від них відпочивати? А всі ці бактерії? Подивіться першу-ліпшу рекламу в новинах. Мало того, що ті лазнички просторі, як наші вітальні, так там іще так чисто, що можна їсти просто з кахлів.

— Я вам цього не радив би, бо куди приємніше їсти зі столу. Ну що ж, я випишу вам масть на ті пухирі. Одначе радив би сильно обмежити користування хімічними засобами. Нехай ваші руки відпочинуть. Риба в річці також.

— Якщо вона там іще зосталася, — буркнула Юлька.

Білявка терпляче чекала на рецепт, недовірливо розглядаючи нас із-під сплутаних кучериків. Оглянула Мацека, відтак Юльку і врешті-решт перевела погляд на мене.

— Ягодо? Це я, Альдона. Пам’ятаєш? Я вчилась у четвертому «Б». Ну та Альдона, яка перевелася до вас на релігію.

Я побачила швидкий перебіг старих плівок зі шкільних часів. Альдона, Альдона, Альдона. Є! Дрібна дівчинка з темною косою до пояса. Вона мріяла про спокійне розмірене життя. Флегматичний чоловік, здібні діти, рожеві люпини у вазі.

— Ах, Альдоно! Я дуже рада тебе бачити.

— Що ти тут робиш, Ягодо?

Як відповісти на таке просте, а водночас підступне питання?

— Вона тут працює. Заміняє іншу людину, — повідомив Мацек.

— Ах, замість того фанатика, про якого волало півміста. Що з ним трапилось?

Я не встигла заступитися за Юзека, бо Болек устиг першим:

— Доктор Морквина, якого ви так недоречно називаєте фанатиком, повернувся до Кракова. І провадить терапевтичні сеанси згідно з новою авторською методикою.

— Ну прошу дуже. Він там, а ти тут. Знов у провінції, — слово «провінція» пролунало в її устах як «поразка». — Твоя… гм… нездала мачуха…

— Аня, — з натиском виправила я.

— Ну власне, ця… Аня казала моїй мамі, що ти закінчила університет із відзнакою. І прошу дуже.

— Наразі пані Ягода пересвідчується, чи влаштовують її запропоновані умови роботи, — поквапився на допомогу Болек. — У разі чого вона завжди зможе повернутися до своєї ФІРМИ в Кракові.

— До ФІРМИ? Ну це інша справа, — дала задній хід Альдона. Хвилину над чимось розмірковувала. — Ягодо, можна тебе на хвильку? Я хотіла би побалакати в чотири ока.

— То йдіть до телезали, — запропонувала Юлька.

Ми пішли. Альдона всадовилася, зробила глибокий вдих і… нічого. Тиша.

— Страшенно важко отак напрямки розповідати про свої проблеми, — озвалася вона нарешті. — Навіть не знаю, з чого б то почати.

— Ти не мусиш квапитися. Хіба що мене викличе диспетчерка, бо часом я їжджу разом із Болеком.

— Я знаю, є такі випадки, коли одного лікаря замало. Бачила в передостанній серії «Клініки зворушень». — Вона замовкла. — Сподіваюсь, Ягодо, що ми вкладемося до п’ятої, бо потім я мушу припильнувати майстрів. Вони нарешті закінчують нашу терасу.

— Багато роботи?

— Не те слово, — зітхнула вона. — Але певні речі треба зробити і край. Ти, певно, знаєш, як воно є в нашому місті. Ледве вискочиш заміж, як тебе зразу питають, чи ти вже будуєшся.

— Я думала, що питають про дітей.

— Дитину кожен уже має, бо чого ж тоді женитися. — Вона зробила міну під назвою: «Ти що, Ягодо, життя не знаєш?»

— То ви теж будуєтесь?

— Уже майже закінчили. Живемо в новій хаті п’ятий рік, наразі тільки в сутеренах, а другий поверх оздоблюємо. Тому свекруха й поїхала до Італії.

— Це добре, що вона вам допомагає.

— Добре? — здивувалась Альдона. — Вона має дітей, то мусить їх утримувати. Зараз усі батьки їдуть, як є потреба. Півміста так живе.

— Як?

— Ну… нормально. Батьки в Італії чи під Мадридом, а діти сидять на допомозі з безробіття чи на ренті й пильнують будови. На вакації їдуть до старих. Підробляють, привозять трохи лахів на гендель. Часом хтось закладе відеопрокат чи солярій. І живе собі.

— Ти теж так живеш?

— Як і всі. Може, трохи ліпше, бо Войтек служить у поліції, то й не ризикує, що його викинуть на брук. Ну і може заробити якусь копійчину. Взагалі-то, я не нарікаю. Войтек ходить на батьківські збори. Не критикує борщі. А вечорами куняє перед телевізором, тож я маю його на оці.

— Тобто все, що ти запланувала собі в ліцеї.

— Тільки одне я не передбачила. Інтернет, — вона знову зітхнула. — Півроку тому ми підключили його для Павелка, нашого старшого. Бо скрізь тільки й чути, що це таке-е-е-е… вікно у світ. Ну і тепер Войтек повертається з роботи, з’їсть котлету і прямо до комп’ютера.

— Але тепер ти також тримаєш його під контролем.

— Ніби так, але є одна проблема, Ягодо. — Вона вже всоте поправила кучерик, який стримів тут-таки над фіолетовою повікою. — Бо фізично він ніби сидить у сутеренах за стіною. Але насправді в іншому світі. А там він зустрічається з однією такою. Таємничою Жінкою.

— Дешевий «нік», — зауважила я.

— Дешевий, але ти ж знаєш, як хлопи ведуться на все таємниче й недосяжне.

— Я думаю, що жінки також.

— Щодо мене, то я не люблю таємниць, — скривилася вона. — Люблю все чітко знати. Конкретно. Що і як. Розкладене по поличках. Ну і тому переймаюся.

— Чим?

— Тією Таємничою Жінкою. Він проводить із нею стільки часу. А зі мною взагалі не розмовляє.

— А раніше розмовляв?

— Ну, як по правді, то теж ні. Бо витріщувався в телевізор. На дівчаток, які рекламують секс по телефону.

То небагато змінилось.

— А він бачиться з тією своєю знайомою?

— Ні, бо вона від самого початку заповілася, що про побачення не може бути й мови. Вони можуть побалакати в мережі, полистуватись, але нічого більше. Навіть фото йому не вислала. Така вже таємнича.

— То до розлучення, радше за все, не дійде, Альдоно. А ти ж, певно, найбільше боїшся саме цього.

— Ну так. Але Войтек стільки з нею балакає. Цілими годинами.

— А ти питала, про що вони розмовляють?

— Я навіть перевірила, — похвалилася вона. — Ну і нічого там такого немає. Ніяких свинств. А коли я питаю, про що він стільки з нею балакає, то він відгиркується, що вона найліпше його розуміє. Наче вони були б родиною чи якнайменше сусідами.

— Споріднена душа.

— На жаль, — вона подряпала себе по розпухлій руці. — Я вже й сама не знаю, чи повинна це йому заборонити.

— Ти волієш, аби він милувався на дівчаток у телевізорі?

— Але вони для нього недосяжні, бо коштують гроші. А така Таємнича Жінка цілком безплатна. І ще й відповідає йому на листи. Через це я й маю клопіт. Може, відключити йому цей Інтернет?

— А якщо він знайде нову забаву?

— Ти маєш рацію. Ліпше вже це, принаймні я знаю, чого сподіватися. — Вона підвелася. — Дякую, Ягодо, за розмову.

— Може, зустрінемось у неділю?

— А навіщо? Я вже все тобі розповіла.

— Позгадували б минуле, як старі подруги.

— Я не люблю повертатися в минуле. Нема за чим.

Ну так, я й забула. Альдона завжди була прихильницею методу: не торкатися старих альбомів. Нехай спокійно припадають курявою на дні шафи.

— Крім того, Ягодо, ти не є моєю подругою. Ти тільки мій психолог.

Двадцять п’ятий

Літній застій, тому Болек відсипається в себе в ординаторській, а я знову працюю зичливим вухом. Цього разу для молодого курдупля з бігаючими очиськами. Його пригнала до мене наречена, кузинка Альдони.

— Я не вірю у психологів, — застерегла вона ще на порозі.

— І слушно, куди доречніше вірити в Бога, — пожартувала я, щоб розвіяти напругу. Безрезультатно.

— Я не хотіла, щоб Маріуш сюди приходив, але він має надто слабку силу волі, щоби дати собі раду самотужки. Він має величезні труднощі з самодисципліною і розв’язанням важливих проблем. Не вміє себе мобілізувати.

— Може, він сам про це розповість, — запропонувала я.

Вона скинула на мене недовірливим поглядом.

— І що, я маю зоставити вас наодинці?

— Так буде найкраще.

Ми зосталися самі. Курдупель розглядав кабінет. Згриз собі ніготь на великому пальці і… нічого. Тиша. П’ять хвилин, вісім.

— Чому це так довго триває? — курдуплева наречена не витримала й зазирнула до кімнати. — І що означає та дивна тиша?

— Якщо ви будете заважати, є мало шансів про це довідатися.

Вона зачинила двері.

— Я певно, мушу щось сказати, аби Мартинка не нервувала, правда?

— Було б непогано. Інакше за п’ять хвилин вона знову сюди загляне.

— Я з радістю б, — заходився він скубати руду борідку. — Але не можу.

— Ми не мусимо розмовляти про щось важливе. Можемо про погоду, якщо ви не хочете розповідати про свої проблеми. Я ж не агент гестапо, а тільки звичайний…

— Я не паную над своїм життям, — випалив він. — Не паную. Я все роблю поперек.

— Кому?

— Головним чином собі. О, приміром, я вже чи не рік намагаюся очистити організм. І п’ю лимонний сік.

— Лимонний?

— Це така дієта, яка виводить токсини, — пояснив він. — У перший день сік із одного лимона, потім із двох, трьох і так далі, аж поки людина дійде до п’ятнадцяти лимонів.

— І ви вже дійшли? — я відчула в роті квасний присмак.

— Власне, що ні, — посмутнішав він. — По чотирьох днях я відчуваю такий напад голоду, що з’їв би буквально все, навіть ваш стіл. Я вимітаю холодильник дочиста, оминаючи тільки лимони.

— Я теж їх оминала б.

— Але Мартина цього не розуміє. На додачу вона прихопила мене, коли я виїдав лід із морозильника.

— І тому вона вас сюди привела?

— Вона боїться, що ми не вкладемося в кошти. По шлюбі ми хочемо будуватись, як і всі. А я можу нараз зжерти стільки, що можна було б накупити кахельок для цілої лазнички.

— Пане Маріуш, а від чого ви очищуєтесь?

— Ну, від різних токсинів і солей. Бо Мартина сказала, що ми не будемо жити, як інші.

— Тобто як?

— Безглуздо, порожньо, нездорово. Ми будемо все тримати під контролем. Якщо телевізор, то тільки півгодини в день. Ніяких дурних книжок і кіно. Тільки повноцінна їжа. Ніяких солодощів, кави чи смальцю. А в п’ятницю тільки джерельна вода.

— І ви здатні це витримати?

Я не мусила чекати відповіді. Курдупель Маріуш виглядав так, начеб його спалювало внутрішнє полум’я.

— Не буває тижня, щоб я не дістав нападу голоду. А коли Мартинка виїжджає медитувати в гори, я зачиняюсь удома і добу поспіль переглядаю найгіршу дурню по телевізору. Серіали, ідіотські комедії, дебільні реклами. Переглядаю й жеру все, що тільки надибаю: пересмажений бекон, білий хліб із маслом, чіпси й тонни смаженої картоплі на смальці. Я ненавиджу сам себе, — він сховав обличчя в долонях.

Я дозволила йому виплакатися.

— Пане Маріуш, — почала я, коли він себе опанував, — скажіть мені щиро. Ви маєте крила?

— Ні, — здивовано відповів він, однак зиркнув позад себе, щоб упевнитись.

— А може, ви ельф? Ні? То чому ви так прагнете відірватися від землі?

— Тому що Мартина… — почав він і затнувся.

— Може, Мартину і влаштовує таке життя, але вас, очевидно, ні. Не можна так глумитися над власним тілом. Вам треба трохи попустити ланцюг, інакше я вже бачу сумну картину вашого холодильника і решти меблів, і не тільки кухонних.

— А як же свідоме життя?

— Не можна прожити свідомо кожну поодиноку секунду. Часом потрібні миті бездумних лінощів. Ви знаєте вислів «улаштувати собі День дитини»?

— Ну так. Іще зі школи.

— Може, вам було б не зайве час од часу побавитися в день дитини. І зробити щось безглузде, нечуване або безсенсовне.

— Я навіть не знаю, що це могло б бути. — Він узявся нервово клацати ручкою Акули. — Може, ви підкинете мені кілька ідей?

— Ми, психологи, не повинні давати готові розв’язки, — проінструктувала його я. — Ми можемо тільки задавати питання й заохочувати до роздумів.

— Шкода, — набурмосився він.

— Але як звичайна людина, — вела я далі, — для початку я порадила б вам викинути ті огидні лимони.

Двадцять шостий

Чекаючи на пацієнтів, ми розмовляємо про святкування Дня дитини.

— Коли у мене вихідні, — розповів Болек, — то я замикаюсь у своїй «кавалерці» і щільно зашторюю вікна. Наводжу порядок у коробочці із солдатиками або залажу під ковдру й переглядаю за допомогою проектора старі діафільми. «Русалонька», «Дикі лебеді», «Хлоп і Хляп».

— А я маю в пивниці «Попелюшку» й «Будували дім звірята». Можу тобі принести, — запропонувала я. Як добре, що мій тато накопичує різний мотлох. Часом серед нього можна відшукати такі перлини.

— Принеси, — зрадів Болек. — Ми навіть можемо разом їх подивитися, поїдаючи шоколадки, розтоплені на розігрітому проекторі. — А ти, Юлько, що робиш у День дитини?

— Нічого. І саме це найкласніше. Не миюся, не голюся.

— Я теж не завжди голю ноги, — зізналась я. Чи можна це визнати за день дитини?

— А я взагалі не голюся. Ніде. І на обличчі теж.

— Ах, я зовсім забула, — бовкнула я, намагаючись приховати знічення.

— І це для мене найліпший комплімент, Ягодо. Що ти забуваєш. Що я для тебе медсестра Юлька, а не наквацяний транссексуал. — Вона зворушено шморгнула носом. — Ну а поза тим, що я не голюся, то ще й ніякого макіяжу, кучерів або бантиків. Влажу у старі «спортивки» й до ранку дивлюся по відео фільми з Мей Вест, королевою трансвеститів. Або слухаю Боя Джорджа.

— Одначе, — Мацек усміхнувся і зразу перейшов до описування власного дня дитини. — А я часом не витягаю лінзи з очей. Ну і пропускаю вечірнє тренування. Але дуже рідко, — запевнив він.

— Я думав, що твій день дитини — це ті торби «корівок», поглинуті в моїй ординаторській або в клозеті.

— Ні, бо день дитини мусить бути приємний. А ті кляті «корівки» вганяють мене в чимраз глибше відчуття провини.

— Може, ти повинен трохи урізноманітнити меню, — порадила я. — Той тип із лимонами має схожу проблему.

— Спробую, але чим воно простіше, тим легше тримати себе у формі. Не морочишся, що б це збацати на вечерю, а просто відкорковуєш дві бляшанки горошку, й по всьому.

— А ти, Ягодо? — звернувся до мене Болек. — Що ти зазвичай робиш у день дитини?

— Я? — ніяково всміхнулась я. — Ну що ж… ви, мабуть, знаєте, що навіть найліпші шевці завжди ходять босоніж?

— Може, пора справити собі якісь зручні сандалії?

Двадцять сьомий

— Я їх викинув. Усі три з половиною кілограми, — похвалився Маріуш. Він чекав, поки я повернуся з виклику. Юлька зразу відправила нас до телезали.

— І що?

— Значно краще. Тільки я трохи переймаюся, що ні на гріш не маю сили волі.

— Таке самокатування не має нічого спільного з силою волі. Я рада, що ви зробили перший крок. Тепер треба обміркувати, що далі. Може, дозволите собі якесь морозиво чи шоколад?

— Ви гадаєте? — глитнув він слину.

— Я вам дозволяю. Тільки не з’їдайте відро за одним заходом. Може, почнімо з великої порції в данському ріжку?

— З краплиною збитих вершків, родзинками в ромі й посипкою з чорного шоколаду, — облизав він губи. — То я вже піду. Страшенно вам удячний, страшенно.

Він вийшов, ледь чи не підстрибуючи від радощів. Не збігло й хвилини, як до кабінету зазирнула ефірна білявка, котра могла б сміливо виконати роль сестри ельфа Леголаса. Струнка, довгокоса, золотава, зі шпичастими вухами й очима сарни. П’ятдесят кілограмів чистої чарівності.

— Можна? — запитала вона.

Я кивнула. Вона зайшла, скидаючи зі столу стос рецептів. Рвучко нахилилась, аби їх підняти, і скинула горнятко. А потім іще папку з документами і пульт від телевізора.

— Я все це позбираю, прошу не турбуватися.

Білявка видушила «перепрошую». Якийсь час розглядалася за вільним кріслом. Вибрала фотель, який стояв найдалі від мене. Тяжко всілася, збиваючи клуби куряви, а потім заходилася виламувати собі суглоби на пальцях правої руки.

— Я прийшла, бо не знаю, що далі робити зі своїм життям, — заявила вона нарешті. — Стою на роздоріжжі. Не знаю, у який би то бік рушити. І тому мені потрібний хтось, хто вистрілить мною у правильному напрямку.

— А я маю правити за гармату?

— Я чула від товариша, що ви маєте фантастичні результати, а окрім того, не треба приносити направлення й півроку чекати на перший візит. Щоправда, мій товариш казав, що психолог є бородатим дядьком із лисиною, але він завжди перебільшує.

— Ваш товариш мав рацію, — спростувала я. — Був до мене один такий із лисиною, доктор Морквина. Але він тут більше не працює. Переїхав до Кракова і має тільки приватні сеанси. Згідно з новітньою методикою.

— Ну то я помилилася, — скинула вона на мене зніяковілий погляд. — І що тепер робити?

— В ординаторській вам можуть дати його координати. Він приймає на Казимірі, з Великим Жертям у тилу. Пацієнт допомагає Морквині замішувати тісто і принагідно розповідає про свої проблеми.

— Це відпадає. Я не вмію навіть засмажити пристойну яєшню, а вже щодо тіста…

— Ви завжди можете спробувати поговорити зі мною. Щоправда, я тільки заступаю тут водія, але охоче вас вислухаю.

— Може бути і водій. Що ж поробиш.

— Але я є психологом, — заспокоїла її я. — Тільки тимчасово так склалося…

— Економічна криза? — здогадливо запитала гостя, а я якусь мить думала, що вона співчутливо поплескає мене по плечі. — Я вже й сама не знаю, де могла би працювати. Найгірше те, що я перестала боротися. Повний пофігізм, перемежаний короткими митями паніки. І хоч найближчі хвилини паніки чекають мене в жовтні, я воліла би вже тепер попрацювати над змінами.

— То і будемо працювати, як тільки я перестану їздити замість Юзека. До речі, що там у нього?

— Від завтра виходить на чергування, — відказав Мацек. — Щойно дзвонив, що зав’язав із пиятикою і взагалі забув про давні вибрики. Інша людина.

— Вже завтра? — Я ніби знала, що ця заміна не триватиме вічно, але щоб так несподівано, з наскоку?

— Ягідко, ти ж можеш приходити сюди, коли захочеш, — Юлька відгадала мої думки. — Нам навіть було б сумно й порожньо, якби ти перестала з’являтися на станції.

Я хотіла сказати, що мені тільки тоді і було б сумно. І що від першого дня я відчула до них симпатію. А потім, із кожним черговим візитом, прив’язувалася чимраз сильніше. Я хотіла, проте замість цього видушила тільки:

— Було б класно, але… я не хотіла б вам заважати.

— Ну що ти. Ще й допоможеш, — запевнила Юлька. — Перемішаєш суп чи розчиниш коктейль для Мацека.

— Ну а у вільний час я можу показати тобі кілька вправ для стегон. Можемо навіть разом тренуватися, — запалився Мацек.

— Я і справді не буду заважати?

— У тебе не буде на це часу, — втрутився Болек. — Бо наскільки я знаю життя, та білявка з личком ельфа серйозно думає про терапію. А наша телезала чудово надається до звірянь.

— Тільки не домовляйся з нею, коли показують «Клініку зворушень», — застерегла Юлька, охолоджуючи обличчя одноразовим вентилятором Маріольки (остання телепокупка). — Але й бряжчить, наче от-от має розлетітися на друзки.

— А надворі задуха, — зітхнула я, занурюючи пальці в горнятко, повне теплуватої «мінералки».

— Слухайте, а може, поїдемо кудись поплавати? — запропонував Мацек.

— Але куди? Басейн працює тільки до сьомої. Поза тим, як ви знаєте, він анітрохи не надається до плавання.

— Ніяких басейнів, а тільки Зеленка, — сказав Болек.

— А не краще Глиняни?

— Шість потопельників на рік. Але чого дивуватися, коли люди залазять у воду після пляшки горілки. Хоч би светри скидали для годиться.

— Або черевики, — озвався Мацек. — Крім того, там не видко дна, стільки всього накопичилося.

— Басейн теж відпадає, отож…

— Тільки Зеленка, — впирався Болек. — Тільки там можна добре поплавати.

— Поплавати? Адже та річечка не глибша як півметра.

— Я знаю місця, де майже метр. І цього чудово вистачить. От побачиш.

Ми запаркувались у затінку старих здичавілих слив, які обсипали землю тисячами дрібних плодів.

— Це недалеко. І побачиш, як там порожньо. Вся банда збирається на пляжі, отам. — Болек показав на віддалену смугу сірого піску. — Там усі товчуться одне по одному. Кажу вам, жах, особливо в неділю. У кожній машині радіо. Гриль біля гриля, а на кожному такий самий шмат шинки чи білої ковбаси…

— Яку обертає така ж сама перекривлена тітонька, — додала Юлька. — Або її набундючений чоловік.

— А що з тим плаванням?

— Зараз побачиш, — сказав Мацек і заскочив у воду. Відважно облив своє бронзове мускулясте тіло. — Треба трохи перейтися. О, тут вище стегон. Занурюємось. І до діла, пливемо брасом проти течії. Бачиш, як класно? Ти можеш так працювати годинами, і тобі вистачає трьох метрів ріки. Дармова «качалка» в поєднанні з масажем.

— Фантастично, — буркнула я з іронією. — Тільки цікаво, хто на це клює.

— Хочеш дізнатися? Ходи до води.

Я зайшла, обережно ступаючи по глинистому дні.

— Глянь он туди, вдалину.

Я глянула. Через кожні кільканадцять метрів людина, а власне, її голова, що стримить із води, як буйок. Голова за головою по всій довжині ріки, аж до обрію.

— І скажи нам, Ягодо, де ти в Кракові мала б такі розваги?

— Ну ти вже не перебільшуй, Мацеку, бо ж Скалки кращі, — заступився за мене Болек, сушачи волосся величезним лікарняним рушником.

— Звичайно, там у сто разів глибше й чистіше. Але розвага значно менша, — зізналась я. — Крім того, о тій порі я, напевно, поверталась би з роботи чи сиділа б із Бартеком і рештою знайомих у котрійсь із модних кнайп на Казимірі.

— Тобі цього бракує? — запитала Юлька, скидаючи за ширмою своє бікіні у тропічні фрукти. — Мацеку, перестань видурюватися з тим фотоапаратом.

— Я хочу, щоб Ягода мала згадку.

— Ти хоч почекав би, поки я зачешуся, а не налітав отак зненацька.

— Такі фотки найкласніші. Бо живі.

— Гаразд, Мацеку, досить, — я відібрала в нього фотоапарат і швидко клацнула Болека, який і надалі змагався з рушником.

— То як, тобі цього бракує? — повторила питання Юлька.

— Спочатку бракувало. Трохи. Але потім стільки всього трапилося, що я не мала коли подумати, а тим паче затужити.

— Знаєш, що, Ягодо? Справжня туга нападає, не зважаючи на те, маємо ми на це час чи ні.

Двадцять восьмий

— Ну, майже готово. — Болек вимкнув плиту. — Тепер тільки зцідити. Трохи фантазії із жіночих журналів: кілька краплин лимонного соку, дрібка екзотики у вигляді куркуми. Подавати на свіжому листі в сутінках.

— Де ти навчився так куховарити?

— Мушу зізнатися, що в Китаї. Ну, знаєш: багата культура, перевірені тисячоліттями рецепти, невідомі для нас, європейців, поєднання приправ і продуктів. А єдине, чого я там навчився, так це уникати м’яса. Тільки таким чином ти маєш певність, що не їси щура чи старезну ворону.

— Навіть якщо ти виразно бажаєш їсти свинину?

— Бажати можна, але хто на це зважає? — Він замислився. — Я розповім тобі одну історію, саме з Китаю. Коли я там навчався, за кожну крадіжку карали смертю. Дарма, чи хтось поцупить кіло золота, а чи мішечок найдешевшого рису. Якщо тебе накрили, тобі хана. Я вибрався на базар у Пекіні, неподалік мого гуртожитку. Купую «левіси», тоді у Польщі страшенний дефіцит. Питаю ламаною китайською, чи їх шили в Гонконзі, а чи в них. Бо про оригінальні немає й мови. Гендляр божиться, що в Гонконзі. «Точно?» — запитую я. «Щоб я до вечора не дожив, якщо брешу. Присягаю своєю родиною, їх шили не в нас». Тоді я кажу: «Ти знаєш, що загрожує злодіям? То добре подумай, бо якщо я дізнаюся, що ти мене ошукав, зголошуся куди слід…» На що гендляр із усміхом: «То, може, ти купиш ті джинси в когось іншого?»

— Сьогодні нікому не можна довіряти, — зітхнула Юлька.

— Ви маєте рацію. Хіба що фірмі «Ле Міракль», — поінформував нас незнайомець із течкою в руках і зачіскою ведучого ТВН. — Але поки я розповім вам більше, передовсім хотів би всіх сердечно привітати. Доброго дня, — він запрезентував міцний потиск долоні, демонструючи досконалу знайомість із порадником «Як справити враження за сім секунд». — Як ви вже напевно здогадались, я є представником фірми «Ле Міракль». Фірми виняткової, з багаторічними традиціями, яка водночас використовує найновіші досягнення сучасної фармакології…

— Чудово, — обірвав його Болек. — Де ми мусимо поставити печатку?

— Я хотів би спершу представити шановним колегам останній знеболювальний засіб нової генерації, «Антивідбійник».

— Я розумію ваш запал, але ми саме збираємось обідати і…

— Так, так, обід — це важлива річ, але, шановний колего, знання — це теж різновид живлення, тому я з приємністю перелічу широкий спектр застосування тих ліків. Як доводять результати досліджень, основною проблемою сучасного світу є біль. Головний, зубний, спинний і ревматичний. На нього скаржаться дедалі молодші особи, навіть діти. На жаль, більшість теперішніх препаратів уже не є…

— Шановний колего… Можна до вас так звертатись?.. Я ціную ваші зусилля. Ми віримо, що «Антивідбійник» — це чудовий препарат, але і коштує він значно дорожче, ніж по два злоті за упаковку.

— Ну звісно, але дієвість і ефективність компенсують…

— Так, дієвість і ефективність — це, без сумніву, прекрасні речі, і ми могли б подискутувати про них хвилин із п’ятнадцять. Проблема в тому, що я кваплюся обідати, а вам, напевно, треба відвідати інших лікарів.

— Але…

— Я знаю, що ви радо впихнули б нам тонну цього чудо-відбійника, але прошу подивитися на устаткування нашої амбулаторії. — Болек прочинив дверцята шафки. — І це не підлягає змінам на найближчу чверть сторіччя. Якщо вам цього мало, прошу скинути оком на мою уніформу. — Він показав на обтріпані шворки і халат, який застібався ззаду на липучки. — То як? Ви й надалі збираєтеся мордувати себе і нас непотрібною лекцією?

— Тоді прошу поставити мені печатку. — Представник фірми простягнув Болекові зошит. — А це кулькові ручки вам на згадку.

— Добродій хотів показати, скільки він визудив напам’ять, а ти загасив його, як ліхтарик на ялинці, — кинула я, розправляючись із гарячими варениками Ядзиного приготування.

— Я позбавив його непотрібних зусиль. Адже всі ми добре знаємо, що ні лікарні, ні станції не вистачить на коштовні винаходи штибу «Антивідбійника».

— Мені його трохи шкода, — сказала Юлька.

— І слушно, бо це гівняна праця. Я знаю, бо сам колись був консультантом. Цілих півроку.

Спершу ти приголомшений багатством обіцянок і перспектив. Заробіток удвічі вищий від пересічної зарплати в поліклініці. Новісінький «комбі», завантажений подарунками від фірми. Щокварталу премія чи заохочувальний виїзд на Майорку. Цікаві семінари у вишуканих місцях Польщі чи Європи. А все це за шість годин безтурботного відвідування клінік, аптек, лікарень і поліклінік. Шість годин на день, під час яких ти мусиш переконувати лікарів, які чудові мікстури продукує твоя незрівнянна фірма. Чар розвіюється вже після першого семінару, на якому пирскаючий штучним ентузіазмом інструктор намагається навчити тебе втулювати лайно за допомогою чотирьох фокусів: теплого усміху, енергійного потискання долоні, елегантного костюма й одноразових кулькових ручок. Нехіть зростає, коли ти дізнаєшся, що оспівуваний засіб відрізняється від інших винятково вишуканою упаковкою та високою ціною. А ти повинен розхвалювати його перед невиспаними лікарями, вдаючи, що приносиш їм магічний еліксир. Маєш, як засмаглі інструктори, випромінювати енергію та життєдайний оптимізм. Мусиш заохочувати, рекламувати, вмовляти і спокушати.

— Ти починаєш копіткий обхід по погрузлих у боргах лікарнях і залюднених поліклініках. Бачиш убогих хворобливих людей, що чекають на чудо, якого не буде. Врешті позбавляєшся решток ілюзій. І що тоді? Кидаєш цю роботу чи… береш додаткове навантаження в іншій фірмі.

— Я обрав перший шлях. Але знаю типів, котрі тягнули цей віз для трьох різних фірм. Наприклад, Януш, той, що чкурнув до Норвегії.

— Ну так, доктор Анемон. Він був майстром, — утрутився Мацек. — На фармацевтичних ярмарках опікувався водночас двома стендами. І ніхто його на цьому не прилапав.

— Тоді ні, тільки коли він переборщив із третьою фірмою, — нагадав йому Болек. — Але його так чи йнак залишили у двох інших, бо він складав найпринадливіші рекламні слогани. Вже не кажучи про пісеньки. Він повинен писати шлягери для учасників Євробачення чи гімни для футбольних фанів.

— Усе це дуже сумно, — зауважила Ядзя. — Людина складає стільки іспитів, щоб потім на чергуваннях писати дурнуваті пісеньки.

— Тому я й торочу всім дітвакам, які пнуться на медичний, а не мають впливових знайомих, щоб краще вибрали річний курс для копірайтерів або збирачів полуниць. Вони заощадять час, гроші і купу нервів.

Двадцять дев’ятий

— Ягідко? В тебе є вільна хвилинка? — Ядзя зазирнула до телезали. — Рисек прислав до тебе пацієнтку. Стажистку. З душею чорною, як деревне вугілля, — пошепки додала вона.

— Ну то давай її сюди, бо за півгодини має прийти вже відомий тобі добродій із лимонами.

— Карино, давай хутенько. І не бійся, наша пані Ягідка дуже мила.

— Я зовсім не боюся. Нічого, — відказала синьоволоса стажистка і сміливо ввійшла до кімнати. Усілася на фотель тут-таки поряд, окидаючи мене гострим недовірливим поглядом із-під густо нафарбованих чорною тушшю вій. — Власне, я анітрохи не потребую психолога. Але директор затявся, щоб я з вами порозмовляла. Начебто є про що.

— А немає?

— Ні, — твердо відрубала вона й облизала напацькані темно-фіолетовою помадою губи. — Хіба так дивно, що я думаю про смерть?

— Кожен про неї думає, — відповіла я. — Про смерть, про самогубство. І кожен часом відчуває порожнечу чи безглуздість існування. Проблема в тому, як часто ми про це думаємо. І як інтенсивно.

— Я думаю щодня, — кинула вона таким тоном, наче розповідала про поїдання салату з помідорів. — Зачиняюсь у кімнаті, читаю оповідання Сильвії Плат або слухаю «Нірвану» й думаю. А деколи малюю турпістичні картини.

— А звідки така тематика?

— Бо я відчуваю, як усе довкола мене проминає. Відчуваю запах розкладу. Відчуваю смерть, яка чаїться в кожному закапелку мого тіла, — пояснила вона, розглядаючи свою чорну туніку. — І що ви на це?

— Моя думка тут найменш суттєва. Питання, як ви з тим почуваєтесь. І чи хочете щось змінити.

— І що? — допитувалась Юлька.

— Цікавий випадок. Дівчина не видається мені депресивною.

— Я теж казав це Рисеку, — визнав Болек. — Жодної апатії. Точно накреслені цілі. Знаєш, що вона сказала, коли прийшла на стажування тиждень тому?

— Ну?

— Що мріє працювати на «швидкій», бо її захоплює процес умирання.

— А після навчання вона хоче бути холодним хірургом у патанатомії, — додала Юлька. — Тому що обожнює дивитися на ознаки розкладу тканин. Ти щось у цьому розумієш?

— Таке захоплення смертю часом відчувають підлітки, але Карині повних двадцять років. І вона зовсім не виглядає пригніченою.

— А чому саме підлітки? — поцікавився Болек.

— Це не до кінця відомо. Нібито саме тоді ламаються структури, зведені нашими батьками.

— Структури, тобто що? Приміром, погляди? — допитувалась Юлька.

— Між іншим, так, — підтвердила я. — А на їхньому місці ми мусимо збудувати нові, свої власні. Але поки це станеться, маємо в голові жахливу пустку чи хаос. Звідси паралізуючий смуток або думки про самогубство. Ну і весь час той шал через некрофільські пісеньки.

— Це ще які? — поцікавився Мацек. — Які співають під час похоронної учти?

— Некрофільські пісеньки — це всі ті депресивні опуси про смерть і проминання. Ну знаєш, співак, розмальований, як ціла родина Адамсів, ридає годину поспіль, мовляв, «ніщо не має сенсу, тож пощо далі гнити» і таке інше.

— Зі мною таке було, — згадала Юлька. — Я годинами слухала «Слейєр». На шиї пентаграма, а в серці смуток, що ніхто мене не розуміє й не любить.

— Я теж слухав «Слейєр», а потім «Пойсон» і «Дес», — пожвавився Мацек. — Повертався з роботи і гульк до своєї нори, а там врубав на повну котушку, аж моїм старим вуха відвалювалися. Носив чорні обтислі джинси й патли до середини спини. Важко тепер повірити, правда? — Він провів долонею по своєму брунатному «їжачку».

— А чому ти обтяв волосся?

— Бо з такими патлами купа клопоту, Ягодо. Бальзами, кондиціонери. Щодвамісяці підтинання кінчиків. До того ж чорні гумки.

— Моя тітка згадує тебе зі зворушенням, — утрутилась Ядзя. — Здається, ти викупив у її кіоску весь запас гумок.

— І гелю з чорною ріпою. Оце були часи, — зворушився Мацек. — Але вони минули, і треба жити далі. Зрештою, до мого нового стилю довге волосся не пасує. Я виглядав би, як стриптизер.

Тридцятий

— Мене знов опанувала знеохота, — зізналася світлокоса сестра Леголаса. Вона прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше, розбила чергове горнятко й тарілочку для кісточок від сливок, назбираних над Зеленкою.

— Все вже не так кепсько, якщо вам забаглося їхати з Кракова в таку спеку.

— Це випадково, бо зазвичай виграє знеохота. — Вона наморщила чоло. — А на додачу я маю таке невпорядковане життя.

— Кожне життя в якомусь сенсі невпорядковане. Може, в цьому і полягає його чар.

— Але моє життя — це справжнє безладдя. Навіть не знаю, в який бік рухатися. З чого розпочати зміни.

— А ваші друзі не намагаються вам допомогти?

— Я вирішила перестати їх обтяжувати, — заявила вона. — Хочу, щоб вони побачили мене іншою. Малину, яка цвиркає енергією й американським оптимізмом.

— Малину? А мене звуть Ягода.

— Апетитно, правда? — сказали ми хором і всміхнулись одна до одної.

— Може, заради вшанування зустрічі двох плодів у середині спекотного літа ми перейдемо на «ти»? — запропонувала я.

Вона швидко простягнула мені долоню, а потім знову відскочила до найдальшого крісла. Розбивши дорогою попільничку Акули.

— То що з тією знеохотою? — повернулась я до проблеми, поскладавши осколки на фанерну течку. — Як ти намагаєшся з нею боротися?

— Ніяк. А відколи я перестала вдаватися до допомоги друзів, це повний завал.

— То що ж ти робиш цілими днями?

— Сновигаю кімнатою, безтямно переставляю предмети. Ну і встаю близько полудня. Жах.

— А ти мусиш уставати раніше?

— У принципі ні, але здалося б…. мабуть.

— Хто це тобі сказав?

— Ну… так якось уже заведено, що людина повинна вставати рано. Якщо вірити китайцям, так навіть о п’ятій. Як на мене, всередині ночі.

— І тебе це непокоїть?

— Я ставлюся до цього так: коли б не всеохопна байдужість, я і справді була б занепокоєна своїм станом.

— Заскочимо ще до дітваків, добре? — запропонував Болек. — Я обіцяв одному хлопчикові щось намалювати.

І ми заскочили. Другий поверх. І ми на місці. В палаті, повній шумних п’ятиліток.

— Привіт, Петрусю. — Болек плеснув долонею до долоні із симпатичним малюком. — Я прийшов намалювати тобі пірата.

— Класно, — зрадів Петрусь. — Тільки не забудь про пов’язку на оці. Вона має бути така, як у мене.

— Нема питань. Домалювати тобі шаблю?

Малий кивнув забинтованою головою.

Я присіла на крісло поряд.

— Наш Петрусь завтра вже виписується, — повідомила нам палатна медсестра.

— Щасливий, — зітхнув інший дітвак, блідий інопланетянин із великими очима, облямованими вражаючими синцями.

— А ти, малий, на що хворієш? — запитала я.

— Тільки не малий, — присадив мене інопланетянин. — Мені ще не поставили діагноз.

— Адась страждає на дивні головні болі, — пояснила сестра. — Його привезли вчора.

— Може, ти десь забився? — поцікавився Болек. — Наприклад, об м’яч?

Він на хвилину відклав альбом і уважно придивлявся до Адася.

— Ти граєш у м’яча? Б’єшся з товаришами?

— Я не займаюся спортом, а насильство зневажаю, — серйозно заявив малий.

— Розумію. А хочеш, аби я щось тобі завтра намалював?

— Так, мій портрет зі шприцем. Колись я стану лікарем, — пояснив він.

— Ага.

— Хіба що раніше помру через пухлину мозку.

Що можна відповісти на таку заяву? Як потішити настрахану кількарічну дитину?

— Не помреш, — просто сказав Болек. — У мене теж так колись боліла голова. Добрячих кілька років.

— Це дуже нас пов’язує, — підсумував Адась. — Крім синців, ясна річ.

— Так, дуже. Слухай, Адасю, якщо ти збираєшся стати лікарем, я можу принести тобі завтра анатомічний атлас. Хочеш?

— Супер! — захопився Петрусь. — Ми будемо розглядати потрухи.

— З потрухами моя бабуся ліпить пиріжки, — виправив його Адась. — А ми будемо розглядати нутрощі.

— Ну, готово! — Болек подав малюнок Петрусеві. — Подобається?

— С-у-у-упер!

— Справді супер! — зреагувала я так само, як і Петрусь, бо малюнок був просто фантастичний. — Але ти й малюєш, Болеку.

— Як сам сатана, правда? — долучилася до захватів палатна медсестра. — Хоч насправді ніхто не знає, як малює сатана.

— Чоловіче, ти маєш справжній талант! Ти повинен щось із ним зробити. Якось його розвивати…

— А навіщо? Хто сказав, що будь-який талант треба розвивати? Це така аксіома?

— Ти жартуєш!

Ні, Болек не скидався на людину, яка жартує.

— Володіння талантом іще не означає, що його треба розвивати.

Цікаво, що на це сказали б у моїй ФІРМІ.

— А так по правді, то коли б я мав розвивати цей свій талант? У перерві між реанімаціями?

— Ви маєте рацію, пане доктор, — підтримала його палатна медсестра. — Не можна розвивати все. І тому ми поставили на кар’єру.

Тридцять перший

Ми знову вибралися провідати дітлахів. Цього разу тільки я і Болек. Без Юльки, котра зачинилась у телезалі й переживає якусь любовну пригоду.

— А ти не намагався її розпитати?

— Нічого не вийшло. Через дві хвилини вона сказала, щоб я дурно не мучився, бо вона знає ці психологічні підходи. І нічого не розповість, поки сама в усьому не розбереться.

— Тобто ми довідаємося про це восени, — буркнув Болек. — Але якщо вона так вирішила, нічого не вдієш.

— У принципі я реагую так само, — зізналась я. — Після розриву з хлопцем завжди мусила відплакати його в шафі. Проаналізувати минуле, спалити старі фотки і тільки тоді зізнатись Ані. Рідше татові.

— Розриви жахливі. Яке щастя, що я от уже п’ять років не переживав жодного. І, мабуть, уже не переживу.

— Трохи оптимізму, дорогий колего Болек. — 3 бічного коридора вигулькнула опасиста постать Рисека Грейпфрута.

— Легко сказати.

— Взяти, приміром, мене. Я зовсім не маю приводу для сміху, а тільки погляньте на мою фізію.

Ну так, Мойсей, котрий саме нагледів на овиді землю обітовану.

— У тебе і справді проблеми, Рисеку? — допитувався Болек.

— Ціла купа, мої любі. Наші борги перевищили чотириста тисяч злотих. Окрім того, Крися, моя колишня, шокувала мене нині вранці інформацією про те, що вона переїжджає. І це через п’ять років після розлучення.

— А що сталося, чому вона від тебе йде?

— Бо її новий чаювальник спекався дружини. По кількох скандалах вона нарешті переїхала до свого коханця і заразом батька їхньої найменшої дитини. Тож Крися може перебратися до гніздечка свого чаювальника. Вона лякала мене цим п’ять років.

— А ти?

— Ніби я повинен змиритись. Але не знаю, як переживу цю розлуку. Нишком сподіваюся, що дружина чаювальника таки повернеться. Бо той жевжик, із котрим вона має дитину, вже не раз натягав їй носа і за тиждень відправляв до чоловіка.

Болек криво всміхнувся.

— Подружня ідилія.

— Ну, а до того ж мене хвилину тому відвідали брати Зефірина. Приставили ніж до пуза і сказали, що якщо Зефірин не виживе, то я теж ляжу в труну.

— Ну то й халепа.

— Я їх навіть розумію. В тих Квятковських надзвичайно сильні родинні зв’язки, як це буває в циганів. А попередній директор ставився до Зефірина не найкращим чином. Тож картина мене в труні цілком реальна. Але знаєте що, мої любі? Саме в такі хвилини я найбільше ціную життя.