Тістечка з ягодами

Перше

Я не люблю вересень. У цьому місяці мій день народження. Він схиляє до непотрібних роздумів і невтішних підсумків. Ти починаєш порівнювати себе зі знайомими, і… завжди виходить не на твою користь. Потім намагаєшся підсумувати те, чого спромоглася досягнути впродовж останніх двадцяти років. Атестат, диплом, постійна робота (тепер уже ні), гадано стабільні стосунки, квартира на виплат, власний кактус, відеомагнітофон і півтонни мудрих книжок у пивниці. А також перші зморшки. Уф, годі. Тому цей вересень буде іншим від попередніх. Безхмарний, оптимістичний, просто інший.

Наразі він нудний. Юлька мовчить, захоплена шиттям халатів. Мацек теж, поглинутий згадуванням своєї гадюки підколодної. Маріоля, втупившись у телевізор, вивчає реклами нової овочерізки. Ядзя дрімає в диспетчерській. А Болека немає. Він проводить свою напіввідпустку в Кракові. Зате є доктор Акула. Він зачинився у своїй ординаторській і наказав кликати його тільки в серйозних випадках.

— І нехай Юліан мені не заважає. І ніхто інший теж, бо я буду змушений удатися до стетоскопа, — закінчив він.

Тож я і не заважаю, а надто тому, що мене щойно відвідав Маріуш. Усівся, подряпав свою бороду й повідомив, що це його останній візит.

— Я повертаюся до лимонів, пані Ягодо.

— Але чому?

— Бо Мартинка сказала, що або я знову буду вести свідоме життя, або вона повернеться до Геника, свого колишнього. Я не маю вибору.

— Маєте, тільки що треба…

— Пані Ягодо, ви поїдете за місяць, за два, як і той, як його там… Морквина. А я зостануся на кораблі. Може, і без лимонів, але й без близької людини.

— Таж Мартина вас шантажує, — рознервувалась я.

— Бо вона до мене не байдужа. І хоче бути зі мною. Я вже все обдумав і волію рутину непевності. Боюся, що траплю на щось іще гірше, приміром на таку собі Юлію. А тут я принаймні знаю, що Мартинка є справжньою жінкою.

— Половина населення земної кулі є справжніми жінками.

— Але вона має кілька інших принад. Наприклад, вона… передбачувана. Ну, і постійна. А людина, пані Ягідко, повинна мати в житті якийсь постійний пункт.

Друге

— А я поставив на самотнє життя й посилене качання, — зізнався мені Мацек під час ранкової прогулянки верхи. — Я бачив у «Айроні» нові вправи для сідниць. Кажу тобі, Ягодо, вони виглядають, як ребра батареї.

— Чому самотнє? Хіба ти не можеш знайти когось іншого?

Він зітхнув.

— Не так легко її забути. Крім того, де я знайду другу таку гадюку? В «качалці»?

— Може, на дискотеці? — запропонувала я.

— Я не люблю ні дискотек, ані нічних клубів. У таких клубах, Ягодо, кожен має іншого за повного недоумка. Мені шкода витрачати півночі на забаву серед п’ятисот пупців світу. Поза тим, я маю прикрий досвід, колись я провів один вечір у «нічнику».

Мацек одержав першу, тяжко зароблену тижневу платню і вирішив розважитися. Не якісь там дитячі бавлянки, а тільки стовідсоткова розрада для дорослих. Разом із друзяками він вибрався до нічного клубу «Едем», десь у Шльонську. Їх привітали порожні столики і три сумних Барбарелли у сріблястих костюмах.

— Чому тут так сумно? — поцікавився Мацек, для посилення ефекту бавлячись стосом двадцятизлотових купюр.

— Тому, що середина тижня, — відказала рудоволоса Барбарелла, найжвавіша з цілої трійці.

— Окрім того, це і справді дорогий клуб, — докинула білявка. — Тільки для знавців.

— Вам пощастило, бо саме сьогодні ми маємо промоційний вхід за ціною нуль злотих, — просвітила їх брюнетка.

— Може, познайомимося, — запропонував друзяка Мацека Вітек.

— Луїза, — брюнетка подала їм червонаву долоню різника, яка закінчувалася хижими гачками.

— Саманта. Анджела, — представилася решта дівчат.

— Вітек, Мацек і Анджей.

— Привітання позаду, то, може, перехилимо по келишку на честь прекрасних дам, — запалився Анджей.

— Ну, якщо ви наполягаєте… — Анджела невинно всміхнулась, опускаючи повіки, обважені срібними віями. — Але попереджаємо, що тут не дешево.

— Заклад налаштований на інтенсивну експлуатацію багатих клієнтів, — заявила білявка Саманта.

— І правильно. Так їм і треба, набундюченим гладунам у «бумерах», — зареготав Вітек. — Тож вип’ємо за ефективне доїння. Принеси нам, маленька, по парі гальб пивця.

— І вибери якесь винце для дівчаток. Як забава, то забава! — заволав Мацек.

— То, може, якесь шампанське, — замислилась Анджела. — «Дорота» чи «Ігрістоє».

— Може бути і те, і друге, — Анджей показав грубий стос десятизлотових купюр.

— А для вас шість гальб пива?

— Для початку може бути.

Протягом наступних трьох годин було випито обидва шампанських і наступні шість пив. Саманта станцювала на столі, на мить відкриваючи свої неймовірні перса, наповнені фізіологічною сіллю. Луїза пообіцяла продемонструвати свої іншого разу, коли вони ближче познайомляться.

— Бо коли хлопець мені подобається, я соромлюся наготи, — зізналася вона, кліпаючи ліловими повіками.

Анджела розважала їх оповідками про недоумків:

— Підстаркуваті грубасики. Думають, що, коли прийдуть і замиготять грошенятами, зразу матимуть усе, як на таці. Оце ми їх і чистимо. Від бабок та ілюзій.

— Правильно, правильно, — реготали хлопці.

Зрештою вибила перша, і настав час розраховуватися.

— Шістсот вісімдесят злотих, — поінформувала їх Саманта.

— О’кей, — Мацек впевнено поліз до кишені. Відрахував гроші, старанно намагаючись приховати ошелешення величиною рахунку. Докинув іще дві десятки на чай.

Вони облишили заклад, сердечно простившись із сяючими, розжеврілими від вина Барбареллами.

— Кльові дівки, — кинув Вітек.

— Тільки що трохи задорогі, — додав Анджей.

Повернувшись додому, вони порахували, що гулянка в «Едемі» коштувала стільки ж, що й новорічна забава в гарній кнайпі. З наїдками, музикою й шампанським.

— Вони нарахували вам тисячу процентів націнки, — прикинула Юлька. — Незле.

— Найсмішніше, що ми весь час стібалися з чуваків, котрі так необачно дозволяють себе обдирати. Тому я волію інші розваги.

Третє

Ну і я впала. Несподівано, стрімко й досить болісно. Навіть не встигла згадати святого Юрія. А все тому, що Шкатула побачив потойбіч річки плямисту корову. Став як укопаний. Глянув іще раз, а потім несподівано рвонув убік. А я залишилась у повітрі. На долю секунди, бо зараз же беркицьнула на свіжоскошену луку.

— А я вже збиралася не одягати пілотку.

— Вибач за Шкатулу, але він страшенно боїться корів, — виправдовував коня Мацек.

— А чому?

— Бо мало того, що вони великі й цицькаті, то ще й мукають. А на додачу може виявитися, що основою їхнього меню є польський коник.

— Хіба стрибунець, — буркнула я, не перестаючи масувати зболілий хребет.

— Найважливіше, що ти не піддалась емоціям.

— Я не встигла.

— І що зразу сіла назад у сідло, — вів далі Мацек. — Бляха, в житті все так само. Впав, то вставай, обтріпуй задок і вперед. Зроби сто присідань, вижлукти коктейль, полеж у солярії. Начеб нічого не сталося, начеб усе було по-старому. А воно ж так не є.

— Ти не можеш забути Івонну?

— Нічого не допомагає, Ягодо. Ні тренування, ані робота. Усе падає з рук, буквально все.

— Тоді чому ти не зателефонуєш?

— Я боюся, що вже запізно. І що мій час у неї минув.

— А її час у тебе минув?

— Ні, але хто сказав, що все завжди має бути справедливо, порівну і зі взаємністю?

Ніхто. Якби це було так, я схибнулася б на пункті Бартека. А може, зовсім ні?

Четверте

— Я не розумію свою маму, — завела Малина. — Вона стільки витерпіла від мого батька й надалі дозволяє йому натягати собі носа. Знаєш, що він утнув? Приїхав до Польщі і зразу поволочився до неї на роботу.

— У цьому, мабуть, нема нічого поганого, коли чоловік провідує свою колишню дружину на роботі.

— Сама поява мого батька заповідається на трагедію.

— Ну прийшов він і що далі?

— Сперся на бар’єр, як і двадцять років тому, а потім каже мамі, що запрошує її у припізнілу відпустку. «Вкажи довільну точку на мапі, а за тиждень я буду з квитками і зарезервованими номерами у п’ятизірковому готелі».

— А мама?

— Здається, його висміяла. Але того ж дня помчала до пивниці по атлас світу. Це мені брат розповів. Він саме заявився додому попрати свої лахи.

— Може, вона тільки хотіла помріяти. Може, обіцянки твого батька вивільнили якісь давні, приховані туги. Багато людей хотіло б подорожувати. Обрати точку на мапі і просто туди вирушити. Це мрія багатьох дітей.

— Ну саме, дітей. Обіцянки мого батька завжди звучали на рівні середньо розвиненого дошкільняти. Мене от тільки дивує, що зріла, позбавлена ілюзій жінка на це ведеться.

— Ми могли б поміркувати, чому вона так робить, але…

— Не треба. Мама вже має власного терапевта, тільки що трохи змученого життям. Може, краще поговоримо про мої проблеми?

— Я хотіла це запропонувати, але…

— Знаю, я тебе перебила. Останнім часом мені важко зосередитись. Я перебиваю людей на половині речення. Закінчую за них думку. Я жахлива.

— На світі є небагато по-справжньому жахливих людей.

— Але я саме така. Жахлива і на додачу занудлива, бо весь час накручую ті ж самі гнітючі мелодії. Тому Емек і не подає ознак життя. Воліє якусь усміхнену лапландку. — Вона похнюпилась. — Ягодо, я справді хотіла б тішитися життю. А ще вміти це виявляти. Якби була така можливість, я дозволила б нашити собі на обличчя негаснучу усмішку.

— Але навіщо?

— Принаймні я не відштовхувала б від себе людей. Бо нутра, як відомо, така усмішка не змінить.

— А тебе і справді ніщо не тішить? Навіть найдрібніші дрібниці?

— Таж ні, я тішуся, і то багатьом речам. Коли несподівано піде дощ або коли я голодна повернуся з прогулянки і можу відрізати собі гарячий окрайчик. Тішуся, коли Евка, моя подруга, з п’ятого заходу складає іспит. Я могла б так довго перелічувати.

— То в чому тоді проблема?

— У тому, що я не така, як інші.

— А які ті інші, на твою думку?

— Вони знають, у який бік рухатися. Уміють робити вибір. Кажуть собі: «Закінчу універ, знайду роботу в рекламі чи в банку. Вийду заміж за високого брюнета. У нас буде двійко дітей і будиночок за містом. До нього велика машина кольору червоного вина». А я? Я навіть не знаю, де хотіла б провести найближчі вихідні.

— Усі люди мають хвилини вагання.

— Може, й так. Тільки якби хтось згори оглядав життя отакої Мартини з лимонами, то бачив би чітко накреслений шлях. Від пункту А до пункту В, потім до С і так далі. Не конче по прямій, але в цьому є якийсь лад і порядок. Видко, що дівчина має план. А в мене видко безсилу шарпанину. З пункту А до пункту D, потім знову А, за хвилю В, потім одразу до J, щоб повернутися до В. Коротше кажучи, хаос, без жодної гарантії колись добутися до Z.

— Мартина теж не має такої гарантії.

— Але вона принаймні може сказати собі, що зробила все, аби туди добутись. Їй не заважає брак мотивації чи знеохота звичайна, — вона зітхнула. — На додачу я весь час чую поради, як слід використовувати свій час, бо, мовляв, іншого вже не матиму. Жити на повну котушку.

— Мацек, оцей напомпований санітар, каже, що хоче їсти життя повними ложками.

— Ну власне. А я навіть не маю ложки. І, що гірше, не маю сили, щоб собі її вистругати.

Вона підвелась, і доки я встигла що-небудь сказати, вийшла. Я хотіла побігти за нею і якось потішити, але до кабінету вступила Альдона.

— Ми мусимо поговорити, — заявила вона, сідаючи за стіл. — Тобто говорити буду я, а ти послухаєш. Я хотіла тобі сказати, що як психолог ти безнадійна, Ягодо. Безнадійна.

— Ну та й що?

— Я шкодую, що тебе слухала. Так само, як і Мартина шкодує, що відправила до тебе Маріуша. Добре, що вона хоч вчасно отямилась і взяла справи в свої руки. Не те що я, коли повірила тобі, що не варто відключати той Інтернет. — Вона нервово скубала білявий кучерик, забруднений біля корінців темним тональним кремом. — Ти псуєш життя іншим людям, руйнуєш його, так само як і ця твоя… не знати хто.

— Як я здогадалася, мова про Аню, — підказала я, наразі дотримуючись спокою.

— Вона розбила шлюб твого батька і навіть не хоче за нього вийти. Гордячка. Воліє баламутити молодих.

— Яких іще молодих?

— А таких, як мій Войтек! — випалила Альдона. — Вона спокушала його, давала надію. Але врешті все вийшло на яв.

— Це вона листувалася з Войтеком? — здивувалась я. — Як Таємнича Жінка?

— Вона, вона. Замість плести онукам слинявчики, пхається до чужих чоловіків. Настільки молодших. Фе!

— Але Аня не має онуків.

А також жодного крючка.

— А повинна б мати. Бо немає нічого гіршого, ніж жінка, котра не може постарітися з гідністю.

— З гідністю, тобто як? — психонула Аня. — За плетінням? А якщо я цього не вмію, то що? Я маю це вдавати?

— Аню, невже ти і справді розбила шлюб моїх батьків?

— Ти здуріла? Адже я приїхала до цього містечка через п’ять років після зникнення твоєї мами. І тоді познайомилася з твоїм батьком. А також із тобою. Ти, мабуть, пам’ятаєш.

— Пам’ятаю…. Але Альдона згадувала щось про ваші таємні побачення.

— Не моя провина, що тутешні баби мають бурхливу фантазію. Надивилися серіалів і потім вигадують людям барвисті життєписи.

— Але Войтека ти не мусила баламутити…

— Якого ще Войтека? Отого гевала, котрий знущається з румунів? — розсердилась Аня. — Ти, певно, жартуєш, що я могла фліртувати з поліцейським із квадратним мозком!

— Альдона стверджує, що це саме так.

— Це або хтось із них вигадує, або… я серйозно поговорю з твоїм батьком.

П’яте

— Я анітрохи не фліртував! — боронився тато. — Ми тільки розмовляли про життя.

— Тобто про що? — не вступалась Аня.

— Ну… про все. Про його смаки й темні сторони. Про те, що смачного було на сніданок або на вечерю. Він мені скаржився і трохи звірявся. Я його втішав. Але про флірт не було і мови.

— А ти мусив видавати себе за мене?

— Я ні за кого себе не видавав! — обурився він. — Ні за кого!

— То звідки тоді ці ідіотські підозри, що він листується зі мною? Ну звідки?

— Не знаю. Може, тому, що я зізнався Войтекові, що не походжу звідси. Бо ж я переїхав сюди після одруження, сходиться? — звернувся він до мене по підтримку.

— Так, ти мені колись розповідав. Але у світлі всіх тих дивних подій…

— Яких іще дивних, Ягодо! — Тато вхопився за голову. — Я листувався собі з кількома добродіями. Не давав їм жодних обіцянок, не посилав жодних знімків. Хіба це моя провина, що кожен із них сподівався на щось більше? Моя?

— То чому тоді Войтек дійшов думки, що це я? — ламала собі голову Аня. — Мусив бути якийсь привід. Може, ти йому сказав, що маєш каштанове волосся, підстрижене за модою двадцятих років, і малюєш «стрілки»?

— Нічого такого я не писав! — з розпачем у голосі крикнув тато. — Я хотів бути справжньою таємничою жінкою!

— А про що ви останнім часом розмовляли? — запитала я.

— Я вже не пам’ятаю. У мене все переплуталося через ті нерви. Зараз, зараз… — мурмотів він, дряпаючи себе по червоному вусі. — Я казав, що хочу відзняти документальний фільм про людей, які найбільше програли. Під назвою «Другі». Ні, ні, це не з Войтеком. Ага, з Войтеком я розмовляв про насильство й толерантність стосовно інших. Він тоді зізнався, що, будучи поліцейським, полюбляє частувати кийком отих чужоземних гендлярів. Особливо румунів, які торгують біля лісу. І в’єтнамців теж. Але росіян воліє не рухати, бо вони буцімто люблять мститись.

— І я могла фліртувати з кимось таким? — форкнула Аня, не їіриховуючи огиди.

— Тоді я гостро кинув, що мені це дуже не подобається. Бо мірою нашої людськості є ставлення до слабших. Він відписав, що це цікаво і що він мусить про це подумати.

— То тепер усе ясно, — озвалась Аня. — Я сказала ті ж самі слова, коли він трусив одного бідолаху. Тільки що він наказав мені забиратися, хам невмиваний.

— Войтек буває агресивний, — визнав тато. — Здається, в дитинстві він діставав шнуром від праски після кожних батьківських зборів.

— Теж мені гарне виправдання для хамства, — з іронією кинула Аня.

— Принаймні хоч щось прояснилося, — зітхнув тато. — Тепер я розумію, чому він останнім часом твердив, що йому не заважає, коли жінка трохи старша. І тому перепросив за те, що не завжди буває ввічливим на службі.

— А щодо того фільму, — втрутилась я, — то ти часом не листувався з таким собі лікарем Болеком?

— Справді, з Болеком. Дуже розумний чоловік. Тільки що трохи змучений відсутністю перспектив.

— А ти знаєш, що він теж сподівався на дещо більше?

— Але я не подавав йому жодної надії, Ягодо, — захищався тато. Дедалі слабше.

— З ким ти ще розмовляв? — гостро кинула Аня.

— Ну, з різними. З професором, котрий шукає сенсу життя на Сейшелах. Якийсь час із одним страшенно пригніченим лікарем, котрий різьбив із дерева несамовиті фігурки. Ми навіть разом думали, як здобути йому популярність. Але він уже більше року як не обзивається…

— Бо має багато замовлень, — сказала я. — 3 ким іще?

— Із психіатром, котрий не знає, чи повинен одружитись. Я порадив йому ризикнути. Ну і ще… — Він урвав і голосно глитнув слину. — Тільки не падай, Ягідко.

— Кажи вже нарешті!

— З твоїм Бартеком.

— Добре, що я не розуміюся на комп’ютерах, — підсумував мою розповідь Вільшина. — Бо теж дозволив би себе обдурити. Я все життя мріяв про таку таємничу жінку.

— Я теж, — сказав опецькуватий старигань, пан Геник. З абажуром від лампи на лисій маківці, бо ми грали в покер на одягання. — Але потім зустрів свою Емільку. І хоч вона не мала жодних таємниць, миттю припала мені до самого серця. Місяць побачень у вересових полях, і ми побрались. А три роки тому вона померла. Й по всьому, — він шморгнув носом. — Я тільки й мрію, щоб уже полетіти до неї. Хоч трохи й боюся, чи ми там, угорі, зустрінемось.

— Не переймайся аж так, — потішив його кремезний шістдесятирічний чоловік із сусіднього ліжка.

— А коли ми вже зустрінемося, то чи буде вона мене пам’ятати? Бо ж там немає земних почуттів — ні болю, ані надії…

— Грай, Генику, не марудь, — присадив його кощавий велетень Люціян Булка, з шелестким пакетом на чолі. — Покажіть, що ви там маєте.

— Ти програв, Антеку. Одягай тюрбан.

— Хто це вигадав так бавитись у спекотний вересень? — буркнув Вільшина, обмотуючи голову лікарняним рушником.

— Ти волієш грати в покер на роздягання? Застерігаю, що маю подерті кальсони. Мені ще Емілька їх купувала. Шкода викинути.

— Генику, не лякай нашу пані чаклунку, бо вона втече від нас, як той Морквина, — кинув Булка.

— А я вважаю, що пані Ягода повинна їх побачити. Нехай обвикається замолоду, — втрутився сухенький дідусь, який спостерігав за нами з-за плутанини трубок і трубочок.

— Навіщо? Ще надивиться на всі ті бганки, пролежні і струпи… Клятий тюрбан.

— Ну чого ти такий затятий, Антонію? Адже тобі подзвонили з Варшави.

— Хто? Онуки? — поцікавився пан Геник, поправляючи абажур на голові.

— Син, принаймні так він представився, — буркнув Вільшина.

— І що, приїде на твій день народження?

— Ні, бо їде на конференцію. Присвячену важким умовам життя літніх людей у відсталих країнах.

Ми всі замовкли.

— А, я маю це десь, — зрештою буркнув Вільшина. — Адже я даю собі раду. Він так мені і сказав: «Ти мусиш бути сильним, тату. І ти будеш. Ти даси собі раду, ми всі тримаємо за тебе кулаки».

Це не звучало, як підкріплюючі слова надії.

— «Ти ж дорослий». Так він мені сказав, — вів далі Вільшина. — «Ми тебе любимо і весь час про тебе думаємо. Я скоро подзвоню». Можуть узагалі не дзвонити. Бо коли я помру, лікарня їх повідомить, хіба ні?

— Навіть не знаю, як на це реагувати. Що їм сказати, — поскаржилась я Юльці.

— А ти мусиш щось казати? — запитала вона, навіть не підводячи голови. Бо саме зметувала штани для Мацека, спеціально розширені в стегнах.

— Я не вмію співати, як ти, і жартувати, як Рисек. Не можу повернути час навспак і дати їм другий шанс. Я нічого не можу. І ця безпорадність мене вбиває.

— Ти можеш посидіти з ними і просто послухати. Подумай, Ягодо, що їхні діти не роблять навіть цього.

А може, мій тато шукає в мережі когось такого, кому можна звіритися, бо я не маю на нього часу? Може, колись і я шукатиму чужі вуха, бо вуха знайомих будуть зайняті вислуховуванням когось іншого?

Шосте

— Тебе більше жахає те, що чужих, чи те, що ти будеш змушена звірятися? — запитав Мацек, розчісуючи Вінету.

— Тепер мене найбільше жахає думка, що я знову впаду зі Шкатули, — відповіла я.

— То встанеш, обтрусиш спину й сядеш на коня знов.

— Я боюся, що Шкатула наступить мені на голову чи розчавить живіт так, що кишки вилізуть через вуха.

— Ти бачила це в якомусь фільмі?

— Ні, але Шкатула такий незграбний. Він спотикається і взагалі…

— Але він у житті на тебе не наступив би, Ягодо. Він так пишається, коли щось падає в нього зі спини, що рефлекторно відскакує вбік. Я вже більше боявся б, що він обдере тобі коліно до кістки, коли заходить у хвіртку. Або втопить під час бабрання в багнюці.

— Тоді я, мабуть, відмовлюся від тих прогулянок.

— Ягодо, я пожартував. Ти бачиш десь тут багнюку?

— Не знаю, а якщо вона з’явиться після дощу?

— Щось ти сьогодні така перечулена, чому?

— А, бо ніщо не складається. Малина не приїжджає. Вочевидь, відмовилася від терапії, так само як і Маріуш. Знаєш, той із лимонами.

— Може, він хоче поскладати собі кубики на самоті?

— А може, знає, що ці сеанси нічого не дають. Так само як Вільшині і всім іншим. Крім того, Альдона влаштувала мені дикий скандал.

— Я чув.

— А Вільшина пригнічений ще більше, ніж завжди. Аж подумати боюся, що ще може трапитися.

Сьоме

— Пані Ягідко, ви принаймні маєте попереду якесь майбутнє. А на нас уже нічого не чекає. Хіба трупарня.

— Пане Антонію, ви й справді розминулися зі своїм покликанням, — ствердив Рисек, заглядаючи до палати. — Треба було емігрувати до Швеції і знімати там психологічні драми.

— Вже пізно.

— Але ще не пізно усвідомити той факт, що крім чорного й сірого на цьому світі є цікавіші кольори.

— Напевно, я став дальтоніком.

— А шкода, бо я маю для вас чудову новину. День народження ви відсвяткуєте вдома, — радісно повідомив Рисек. — Завтра ми вас виписуємо.

— Вже завтра… — Вільшина заходився бгати край простирадла. — Це, мабуть, добре, що я виходжу…

— Що це за міна, пане Антонію? Адже ви можете до нас заглядати. Або до Ягідки на станцію. Щоб їй не було надто весело.

— Постараюсь, якщо доживу, — пообіцяв Вільшина. — А тим часом маю прохання, щоб пані Ягода прийшла до нас завтра. Щоб ми простилися перед моєю випискою, бо потім — хтозна — можемо більше не побачитися.

Восьме

Коли я прийшла, Вільшина сидів біля дверей, чекаючи на виписку. Вигаслий і якийсь дрібніший у своєму зношеному цивільному одязі.

— Ще півгодинки, і ви можете йти, — пообіцяв черговий лікар і побіг до інших хворих.

— Добре. Мені не пече, — буркнув Вільшина, поправляючи комірець старої сорочки. — Я міг би так грати й півдня.

Тож граємо. Спочатку в «тисячу». Потім у покер, разом із Рисеком, який до нас заглянув. І лишився. Тепер беремося до «мафії».

— Бо я страшенно нудився, — зізнався Рисек, готуючи аркушики до гри. — Що можна робити в цьому порожньому кабінеті? Каву випито, пиріг з’їдено. До обіду далеко. А тут мало того, що гарні хлопці, так іще й вишукана жінка в блакитному…

— Може, вже почнемо гру? — перебила я, дуже знічена. — Хто буде Богом?

— Певно, я, бо я тут найстарший, — відказав Люціян Булка. — Але я волів би грати, як інші.

— Тоді я буду вести гру, — запропонувала я, роздаючи аркушики. — І нагадую мафії, що вона може стріляти тільки на другому колі. Тож починаймо. Містечко спить. Усі затуляють обличчя долонями. Пане Люціяне, чому ви підглядаєте? Стуліть пальці. Так не можна.

— Цілковито, як у житті. Нічого від того Бога не сховається, — пробуркотів Люціян.

— Містечко спить, — тягнула я. — Прокидається мафія.

Вільшина відкрив обличчя, скорчивши диявольську гримасу. Потім моргнув до свого поплічника, дрібненького пана Казя в трубках:

— Якщо Бог уже знає, ким є грізний мафіозо, мафія може засинати.

— Знає і, як завжди, нічого не робить, — озвався Булка, не розплющуючи очей. Йому відповіло хихотіння решти гравців.

— Бо я покладаюся на мешканців, а також на бравого Холмса. Прошу тиші, бо саме прокидається він, спритний, проникливий майстер дедукції Шерлок Холмс.

Пан Геник відкрив обличчя. І, втішений своєю роллю, обдарував мене усмішкою від вуха до вуха.

— Все гаразд. Холмс засинає. Містечко пробуджується і бореться з мафією.

Всі відслонили обличчя і стали підозріло придивлятись один до одного. Булка зразу пішов в атаку.

— На мою думку, мафіозо є Антек. Досить на нього глянути. Справжній хрещений батько.

— Може, ти сам у мафії і намагаєшся відвернути від себе увагу?

— Ні, я, як і завжди, є сірим мешканцем, — спокійно сказав Булка.

— Дивно, — втрутився пан Геник. — Бо я теж є сірим мешканцем.

— І я теж, — запевнив пан Казьо.

— Схоже на те, що Холмс — це я, — озвався Рисек. — Але я вас шокую: я теж є сірим мешканцем.

— Ну то все сходиться, — підсумував шістдесятирічний Сташек. — У нашому містечку просто немає мафії.

— Якби ми не грали в спрощену версію, я подумав би, що ти є бургомістром. Тільки бургомістр може так брехати.

— Але, як усі ми знаємо, я також є тільки сірим мешканцем. Зате я починаю думати, що Люціян мав рацію, підозрюючи тебе.

— Я знаю, що ви хочете мене вбити, — відказав Вільшина. — І я напевно загину, доки настане ніч, але послухайте голос інтуїції. Знаєте, кого я підозрюю? Казика. По-перше, він сидить тихо, бо хоче дожити до другого раунду. Це типово для мафії. По-друге, довкола нього сіть трубок. А кожен мафіозо має сіть.

— Звичайно, ти виглядаєш, як павук.

— А може, як жертва павука, котрий чигає поряд, не буду вказувати пальцем… — відгиркнувся пан Казьо. Він був так перейнятий своїм захистом, що ще мить — і виказав би й себе, і свого шефа. Треба рятувати ситуацію. Я запропонувала проголосувати.

— Так швидко, Боже? — здивувався Булка. — Зазвичай ти не такий моторний.

— Прошу не торгуватися з Богом, а тільки голосувати. Хто винен? Почнемо від пана Антонія.

— На мою думку, Казик.

— А на мою думку, ти, Антонію.

— Після коротких роздумів я ставлю на Геника, — віддав свій голос Булка. — Щось він замало пашталакає про свою дружину. І якийсь увесь такий піднесений.

— А ти, Рисеку?

— Я? — прокинувся раптом Рисек. — То, може, теж на пана Геника.

— Щось пан директор нині дуже замислений, — зауважив пан Геник. — Чи закоханий?

— Не «чикай», Генику, а тільки голосуй.

— То я, мабуть, теж за Антонія, бо маю дивне передчуття, що це саме він.

— А я за Казика, — сказав Сташек. — Я голосував би за пана Рисека, але не випадає підозрювати директора в першому ж раунді.

— Троє гравців мають по дві кульки, — повідомила я. — Будучи демократом, я не можу винести вирок. Ви мусите голосувати ще раз.

— Але ніхто не змінить рішення, — озвався Вільшина.

— Справді ніхто?

— Справді.

— Ну тоді Бог має гризоту.

— За таких ситуацій найліпше кидати кубик. Нехай він нас розсудить, — запропонував Вільшина.

— Можу ще порадити перейти до другого раунду, але тоді виграє мафія.

— Краще кинути кубик, пані Ягодо.

— А якщо випаде на вас?

— Я сприйму це з гідністю самурая, так само як і звістку про виписку з лікарні.

Рисек подав мені кубик.

— Домовимося: пан Геник — це одиничка, пан Антоній — двійка, а пан Казьо — трійка.

— А можна мені четвірку? — попросив пан Казимир. — Бо в школі мені їх не ставили.

Я кинула кубик. Випала… трійка.

— Це називається виграти в долі, — полегшено зітхнув пан Казимир.

— Кидаємо до упору. Хіба що голосуємо ще раз.

— Прошу кидати.

Я кинула. Випало п’ять, потім знову трійка і врешті одиничка. Пан Геник.

— Ну, що я можу вам сказати, — озвався він із страшенно серйозним виглядом. — Мої дорогенькі, ви поцілили в Холмса.

— Справді? — рознервувався Булка. — Ти міг би сказати нам раніше. Тепер ми вже не маємо шансів.

— Маєте. І цього вам бажає Холмс. Змагайтеся, сірі мешканці. Боріться до кінця.

— Всі готові? — запитала я. — В такому разі містечко засинає.

— Чи вистачить, якщо Холмс тільки примружить стомлені очі?

— Вистачить, — відповіла я. — Містечко спить, але чує голос Бога, котрий звертається до поштивих мешканців: «На жаль, пішов один із вас. А спритна мафія й надалі грасує й тішиться».

— Холера, Геник не брехав, — буркнув Булка. — Нас зосталося троє сірих мешканців. Гей, ви, двоє, чуєте мене?

— Бог учергове робить зауваження панові Люціяну. Містечко прокидається.

Всі відслонили обличчя. Ну майже всі.

— Ти, Холмсе, не мусиш так перейматися. — Булка простягнув руку, торкнувся сусіди і раптом зблід.

Я зірвалася на рівні. Рисек теж. Підбіг до Геника і мовчки погнав до чергового лікаря. За мить обидва повернулися, за ними прибіг третій лікар. Через хвилину пан Геник уже був у реанімації. А ще через півгодини було вже по всьому.

— Треба повідомити родину, — сказав Рисек.

— Що значить повідомити? — скрикнула я.

— Ягідко, так часом буває. Кожна людина мусить колись померти.

— Але не він! — Я заходилася нервово клацати кульковою ручкою. — Не в такий гарний день. І щоб так несподівано? Без попередження? Адже він сидів там із нами. Жартував, нормально пообідав. І вже по всьому? Я не згодна, чуєш?

Рисек нічого не відповів. Тільки відібрав у мене ручку і сів поряд.

— Я знала, що він тужив за дружиною, — вела я далі. — Що хотів із нею зустрітись. Але він міг нас застерегти, якось підготувати.

— Він сам цього не знав, Ягідко. І це добре. Принаймні він відійшов без страху. Він навіть не відчув переходу по той бік.

— Але щоб так несподівано, Рисеку. Ще хвилину тому він сміявся разом із нами. Був такий живий, сьорбав чай. А тепер його вже немає? Я навіть не встигла його сфотографувати!

Рисек погладив мене по плечі.

— Я теж ненавиджу розлуки.

— Це все якось не по-людськи і жахливо несправедливо! Я абсолютно не згодна, щоб Геник помер, чуєш? Я не хочу того чути!

— Я дам тобі щось заспокійливе. — Він почав шпортатись у шухляді. — Я купив його перед Крисиним від’їздом. Зосталося півфлакона.

— Давай, — простягла я тремтячу долоню.

— Стільки я тобі не дам, бо не хочу, щоб ти пішла слідами Геника. Ковтни при мені дві таблетки. Я відвезу тебе додому й залишу флакончик твоєму татові. То що, їдьмо?

Поки ми доїхали, ліки почали діяти. І дуже добре. Бо я вже не хотіла нічого відчувати.

Дев’яте

Я спам’яталася далеко по опівдні. Пригадала собі пана Геника і зразу вкинула до горла дві таблетки. А слідом і третю, аби заснути. Доки відпливла, встигла пригадати, що сьогодні мені виповнюється тридцять три роки.

Десяте, одинадцяте, а може, ще пізніше

Я розплющила запухлі повіки. Протягом години намагалася пригадати, що трапилося, де я є і що це так дражливо шумить.

— Телевізор. Я ввімкнув його, щоб ти не боялася, — пояснив тато. — Ти так страшно плакала крізь сон, що я не годен був цього чути.

— Ти хотів мене заглушити?

— Ні, я подумав, що, може, це тебе заспокоїть, як мене після відходу твоєї мами. Я п’ять років засинав під телевізор. Боявся тиші.

— А який сьогодні день? — захриплим голосом запитала я.

— П’ятниця, — відповіла Аня.

— А коли похорон пана Геника?

— Був у середу. Я тобі казала.

— Нічого не пам’ятаю, — простогнала я.

— Бо ти була оглушена ліками. Я забув сховати флакончик, ну і ти сама собі призначала дозу, — перепрошувальним тоном пояснив тато.

— У мене хтось був? Чи дзвонив? — запитала я, напівпритомно розглядаючись по кімнаті.

— Був, був. Твій директор, страшенно стурбований тим, що зоставив тобі ті ліки.

— Добре, що зоставив, інакше не знаю, як я пережила б останні дні.

— Важко, але з певністю більш свідомо, — прирекла Аня. — Ми вчора збиралися викликати «швидку».

— На щастя, вона приїхала сама, в особі лікаря, санітара й симпатичої медсестри.

— Якого лікаря?

— Ну того, що дозволив Августові втягнути себе в балачки про мистецтво. — Аня кинула татові красномовний погляд.

— Болека? — Я потягнулася по склянку з водою. Ті таблетки жахливо висушують піднебіння. — Таж він мав бути у відпустці.

— Він спеціально приїхав. На похорон і подивитися, що там із тобою. Але довго ви не проговорили, бо ти була трохи не при собі.

— Трохи… — Я всміхнулась, як космонавт, який саме повернувся з мандрівки на Плутон.

— А був іще хтось?

— Ні, але знаєш що? Дзвонив Бартек. Позавчора. Щоб привітати тебе з днем народження. Ти рада, Ягідко?

Бартек. Це звучить, як ім’я віддаленої планети, випадково відкритої на краю Всесвіту. І будить так само небагато емоцій. Так само небагато.

Чотирнадцяте

Я зірвалася п’ятнадцять хвилин тому. З язиком, висохлим, як тертка, і туманним спогадом про події останніх днів. Який же це день?

— Субота, — поінформував мене тато.

— А похорон пана Геника?

— Був у середу. Ми розмовляли про це вчора.

— Нічого не пам’ятаю. — Я вхопила в долоні пульсуючу довбешку, яка ще тиждень тому була моєю головою. — Суцільна діра.

— Я повинен був краще сховати ті ліки, — зойкнув тато.

— Дуже добре, що не сховав. Не знаю, як я без них прожила б останні дні. О Боже! Я маю несамовито сильне дежа-вю! — оце доказ, про який говорила Пачуля. Доказ того, що я колись уже жила і… на жаль, теж мусила пити заспокійливі таблетки. — У мене таке враження, що я зараз почую про «швидку», яка приїхала сама, без виклику.

— Ніякого дежа-вю, просто ми вже про це розмовляли, — спростував тато. — Вчора.

— Нічого не пам’ятаю. Нічого.

— Ти трохи розклеїлась, Ягідко, але мала на це право. Я все життя беріг тебе від повідомлень про смерть знайомих. Може, я не повинен був цього робити. — Він замислився. — Але я завжди пригадував, у якому розпачі ти була після смерті своїх рибок або білих мишок, і не зважувався говорити про те, що помер наш сусіда з Бакалейної.

— То пан Зенек помер?

— Уже три роки тому, Ягідко.

— А я нічого не знала. І хто ще? Ні, краще не кажи мені, бо я зламаюся. Розклеюсь, як старий понтон. — Я сховала обличчя в долонях.

— Часом і треба розклеїтись, Ягідко, — тихо сказав тато. — Людина не є роботом, запрограмованим на нескінченне задоволення. А сльози існують не лише для того, щоб виполіскувати порошинки з ока, але і з душі також. — Він на хвилю змовк, дозволяючи мені виплакатись. — Окрім того, той ваш директор Рисек сказав, що коли людина притлумлює негативні емоції, то перестає відчувати і позитивні…

Ага. То, може, тому я так небагато відчувала до Бартека.

— …тож ліпше вже їх вихлюпнути, ніж перетворитися на усміхнену бронзову статую, — закінчив тато. — Шкода тільки, що я не знав цього раніше. Може, якби я як слід виплакався, коли пішла Гражинка, моє життя виглядало б тепер цілком інакше. Воно було би впорядкованішим. — Він знову замислився. — Але ти, Ягідко, мною не переймайся. Все не так зле. Я маю тебе, Аню і купу задумів.

Щось ті задуми мене не тішать. Але що вдієш, кожна людина має право на самореалізацію.

— Відпочивай собі, — вів далі тато, — гарно виспись…

— Я вже виспалася за останні… Скільки це тривало?

— П’ять днів, — відповів він.

— Сам бачиш. За останні п’ять днів я не робила нічого іншого, крім спання. Тепер я повинна…

Ну власне, що я повинна? І де тепер моє місце?

— Ти нічого не повинна.

— Але пацієнти! Булка! Вільшина! — простогнала я.

— Рисек повідомив усім, що ти тиждень або два відпочинеш.

— А потім?

— Побачимо за два тижні. Немає сенсу непокоїтися тепер, Ягідко. У такому стані духу ти нічого не вигадаєш. А навіть якщо й вигадаєш, життя так чи йнак тебе заскочить.

Ну, прошу дуже, і це говорить мій тато, людина великих планів і довгорічних проектів.

П’ятнадцяте

— Гелоу, Ягодо!

— Магдо? Ти знаєш, котра година?

— Сьома двадцять сім. Я вже не могла дочекатися, щоби тобі сказати. Вгадай, що сталося?

— Ти стала пити молоко просто з-під корови? — кинула я. — Таке паруюче, з пінкою на два пальці?

— Краще! — проігнорувала вона провокацію. — Ти повертаєшся на роботу!

— Чому Бартек нічого мені не сказав? — подумала я вголос. — Завжди він дзвонив у таких справах.

— Бо він теж іще не знає. Він уже місяць школить орків для нових відділень ФІРМИ в західній Польщі. І повернеться тільки за тиждень, коли ти вже будеш у нас.

— Що значить «будеш»?

— Бо ти можеш починати від завтра, Ягодо. І що ти на це?

— Не вірю.

— Я сподівалася на таку відповідь. Ти і справді повертаєшся. Так вирішив новий шеф.

— Отак просто? Без консультації із зацікавленою особою?

— Ти так не жартуй, а дякуй Богові за якість мовних курсів для іноземців.

— Ти можеш розвинути тему?

— Всідайся зручно і слухай. Він понеділка ми маємо нового супершефа. Боббі Смайл Джуніор, американець, п’ять років у Польщі. Скрізь вихваляється своїм мовним хистом і забороняє говорити англійською: «Я все розуміти. Не мусить перекладати». Боббі, як і кожен свіжоспечений шеф, узявся вичищати закурені кутки. Зазирнув до столу. А також до шухляд і комп’ютерів осіб, рокованих на звільнення. Ну і…

— Переглянув моє барахло, — здогадалась я.

— У яблучко. Забагато мейлів не знайшов, бо ж від кого іх тобі отримувати? Бартек чесний службіст. У робочий час накидає мантію директора з персоналу і не дозволяє собі шкрябати романтичні послання. Я сиджу поряд, а інших друзів у тебе немає.

Приємно слухати щирі зізнання о пів на восьму ранку.

— І що з тим супербосом?

— Він знайшов пародійні пісеньки на честь ФІРМИ і групових зусиль.

— Шеф був надзвичайно захоплений ентузіазмом, який просто-таки бив із кожного рядка. Навіть зворушився тим піском у стомлених очах. Сказав, що ще ніколи не читав такої заангажованої літератури.

— О Боже!

— Я теж так зреагувала.

— Він знайшов іще щось?

— Кілька речей у тому ж стилі. І всі вони йому сподобалися. Коротше кажучи, Ягодо, тебе висувають на посаду завідувачки відділу внутрішньої пропаганди. Ти рада?

— Я можу повернутися будь-якої миті. Спакувати літні лахи, клацнути кілька знімків і…

— …втекти, — закінчила за мене Аня. — Бо те, що ти робиш, це чергова втеча.

— Що значить чергова?

— А так, Ягодо. Бартек — це втеча від близькості. Магда — це втеча від справжньої дружби. А тепер оця ФІРМА.

— Можливо, — відказала я голосом людини, котра вдає, що не дуже, а насправді дуже вражена. — А ти не думала, що я просто хочу повернутися до того, що найкраще вмію? До того, що знайоме й безпечне? Бо, як каже Маріуш, людина повинна мати постійний пункт у житті. Власне місце.

— Дурня. Така сама, як із тією знаменитою половинкою яблука. Одне велике ошуканство.

— Чому?

— Бо я не вірю, що ми маємо тільки одне місце в житті, Ягодо.

— А скільки?

— Сімсот двадцять три, — нервово бовкнула вона. — Боже, Ягодо, ти часом задаєш питання рівня Августа. Міркування над кількістю не мають сенсу. Важливо те, що більше, ніж одне.

— А звідки ти знаєш?

— Сама подумай. Де ти навчалася? На психології, правда? І саме там було твоє місце. В університеті, в гуртожитку, на хаті, яку ти знімала. Але тепер воно вже не там. Як бачиш, місце залежить від часу, обставин і ще кількох інших речей.

— Я згодна, Аню. Може, наше місце в житті змінюється з часом, але все одно в даний період воно тільки одне. Так як є тільки один чоловік.

— Ти певна цього? — всміхнулася вона. — А звідки ти можеш знати, що була б менш щаслива, вивчаючи, наприклад, соціологію чи одночасно дві інші спеціальності?

— Не знаю. Але з кількох різних можливостей я вибрала психологію. І не шкодую. А тепер я вибираю Краків.

— І будеш шкодувати. Бо це ідіотське рішення, Ягодо.

— Можливо. Але я мушу його дійти, щоб у цьому пересвідчитися.

Шістнадцяте

Я вже простилася з Анею й татом. Аня вручила мені пакунок з пирогом, а потім міцно обняла, жодним словом не повертаючись до вчорашньої розмови. У цьому, власне, вся вона. Скаже, що думає, і край. Жодного цькування, натиску та нотацій. А тато? Він сумно всміхнувся і, як завжди, зронив щось про час, який летить, мов радянська ракета.

— Я навіть не встиг замислитись, як ми проведемо це літо, — сказав він, простягаючи мені руку.

— Бо ти був зайнятий причаровуванням незнайомих чоловіків, — нагадала йому Аня.

— Я більше не буду. Повертаюся до гобеленів, — зізнався він. — Принаймні не ризикую розбити комусь серце.

Ми обнялися з Анею ще раз, і я побігла до лікарні. Застала там тільки Мацека, втупленого в паспортну фотографію своєї гадюки. Юльки й Болека, на щастя, не було.

— На нещастя, — буркнув Мацек, ховаючи фотку до кишені. — Якби вони були, то не дали б тобі поїхати. Ну що ж, Ягодо. Хлопці будуть сумувати. Але нічого не вдієш.

Справжній мачо не бавиться в пошуки сльозливих квітчастих зворотів. Суха конкретика, міцне рукостискання, поплескування по плечі. І це все. Ну, майже все, бо на мене ще чекає прощання із самим Рисеком.

Я несміливо застукала до дверей його кабінету. Він сидів у своєму витертому фотелі, енергійно збиваючи гоголь-моголь на підвечірок. Зиркнув на мою торбу і зразу здогадався. Відставив півлітрове горня із жовтками. А потім кинув на мене один зі своїх благальних поглядів.

— Я не можу, Рисеку. Надто сильно все переживаю. І досі не можу оговтатися від смерті пана Геника.

— Я після смерті першого пацієнта оговтувався майже півроку, — потішив він мене і знову окинув благальним поглядом.

— Але я взагалі ні з чим не даю раду. Зрештою, ти і сам бачив: поразка за поразкою.

— Ягодо, я міг би слідом за «Алхіміком» повторити, що Творення Власної Легенди завжди завершується одкровенням, тобто Спробою Здобуття. Але я і сам не вірю в ці бздури. Ти просто потрібна нам і годі.

— Я навіть не є психотерапевтом, Рисю. Не пам’ятаю і половини того, що робила на курсах.

— Але нам не потрібна енциклопедія. А тільки людина.

— То візьміть першого-ліпшого. Якусь симпатичну ворожку, котра теж уміє слухати. Ще й підтримає, розповідаючи про чарівне поєднання вінового туза з червовою десяткою.

— Ми не хочемо першого-ліпшого. Ми хочемо психолога. А знаєш чому? Бо всупереч стереотипам він не бачить патології в кожному відхиленні від норми.

— Способу світосприйняття трохи замало, щоб тут зостатись.

— Я навів би ще один привід. — Він на хвильку опустив погляд. — І ти це знаєш, Ягодо… але… в моєму становищі… тільки не кажи про надокучливість і взагалі…

— Я не можу, — повторила я тремтячим голосом.

— То що, мости спалено?

Я кивнула, дивлячись на носки своїх сандалій.

— Ну що ж… шкода, що останній еліксир кохання спожили Трістан та Ізольда. Він дуже мені сьогодні придався б, — він зітхнув. — Але нічого на мус. Зрештою… я повинен був цього сподіватись, Ягідко. Адже в Сіофоку ти також була твердою.

Часом досить одного-єдиного слова, щоб відчинити шухляду, до якої ми не мали доступу впродовж років. Ми навіть не знали, де шукати ключ. Але коли Рисек вимовив слово «Сіофок», я пригадала все. Канікули після першого класу гімназії. Сіофок. Десятимісні палати в убогому інтернаті. Щодня те ж саме пригоріле лечо на обід. Вічно кислі виховательки, котрі ганяли нас до кіоску по цигарки. Холодний сірий Балатон. Захаращений пляж. Гострий запах дешевої олійки для засмаги. Дівчата з моєї групи, які парадували в однакових штанцях і зачісках, зафіксованих водою з цукром. Перший макіяж: гострі чорні «стрілки», які подразнюють внутрішній край повіки, і яскраво-рожева помада. Ну і найважливіше: Рисек Банан. Симпатичний студент-медик у порозтягуваному светрі, котрий зголосився до табору помічником лікаря. В нього були закохані чи не всі дівчатка. Вигадували собі різноманітні болячки, тільки б обмінятися з ним кількома фразами. Коли він награвав на своїй розстроєній гітарі тужливі пісні на кшталт «Зірочки», кожна думала, що він співає про неї. Кожна, крім мене. Бо я одразу сказала собі, що не маю жодних, навіть якнайменших шансів. І вдавала, що він мене аніскілечки не цікавить. Я робила це так вправно, що переконала навіть саму себе.

І лише коли табір закінчився і я побачила на станції, як Рисек тре червоні очі, до мене дійшло, як сильно я закохана. І вже знала, як сильно буду за ним тужити. Але навіть тоді не зронила ані сльозинки.

Сімнадцяте

Я знову вдома. Для початку впевнимося, чи все на своїх місцях.

Так. Майже все, бо щілина на стелі виросла на кілька чергових сантиметрів. На щастя, все інше без змін, а кактус живий, нехай і смертельно ображений через брак води й контактів із власницею. Треба братися до порядкування, провітрювання, чищення полиць, укритих сірою краківською курявою. Що більше руху, то менше дурних думок. Хоча думки про Рисека з’явилися самі, нав’язливі, наче вуличний реалізатор касет із «попсою». Стільки думок і стільки питань, на які я ніколи не одержу відповіді. Як це можливо, щоб Рисек вирізнив мене серед сорока ідентичних дівчисьок, покритих макіяжем у стилі Боя Джорджа? І чому він не сказав мені про це раніше? Тільки що він мав сказати? Що пам’ятає з табору молодого, форкаючого з переляку їжака зі склеєними дешевою тушшю віями?

Цікаво. Я маю стільки знімків різних місцевостей, предметів і чужих мені людей, а не маю жодної фотки Рисека. Власне! Знімки! Може, за ними мені і вдасться забути про останні тижні. Тільки від котрої коробки почати? Може, від тієї, в якій уже давно придалося б навести ґрунтовний порядок? Перша згори, з червоним написом «Бартек Зигзаг».

Усередині я знайшла три великих стоси давніх і свіжіших фоток. У стосі ліворуч ми з Бартеком на тлі Краєвидів, Які Неодмінно Треба Побачити. Ми, лещата і сніг, схожий на кокаїн, у мальовничому Ісхолі. Ми в портовій кнайпі в Колонія Сан Джорді на Майорці. Слухаємо Моцарта на одній із віденських вуличок, п’ємо шампанське на Маврикії, цмулимо мараскіно в Шібеніку, відпружуємося в клубі «Під Ящірками» й шукаємо дерев на вулиці Святої Анни в Кракові. Знімки, як із путівників, тільки що не такі чіткі. У стосі праворуч фотографії з вечірок, новорічних забав і танцюльок у ФІРМІ, в товаристві людей, котрих я ніколи раніше чи пізніше не зустрічала. Середній стос містив фотки Бартекових подарунків. Знімки ведмедиків і м’яких іграшок, книжок, альбомів, браслетів, перснів і кулонів, а також розмаїтих букетів, які я одержувала на іменини, дні народження, 8 Березня чи День святого Валентина.

Усього чотириста тридцять вісім відбитків. На стількох кольорових картинках залишилось увічненим усе наше спільне життя. Я взяла до рук першу з краю фотку. Величезний букет блідо-жовтих троянд, оповитий широкою стрічкою й огорнутий целофаном. Він коштував стільки ж, що й три Болекових халати. А тепер? Лякає восковою блідістю бруньок і штучною зеленню галузок аспарагуса. Застиглий, жалюгідний і просто мертвий, як порожній фантик від давно з’їденої шоколадки. До смітника це все. Я роздерла знімок навпіл. А потім наступний і наступний. Подерла всі, крім одного маленького неякісного кадру. Змучений Бартек із червоним від алергійного нежитю носом скніє над звітом для ФІРМИ о п’ятій ранку. Якусь згадку я повинна мати, щоб знати, за чим шкодувати. Або не шкодувати.

Вісімнадцяте

— Тепер тут буде твоя кімната. — Магда показала мені приміщення навпроти Бартекового кабінету.

— Я воліла б сидіти з вами.

— Та ти що, Ягодо. У нас нудно й тісно, як у старому кінотеатрі.

— Але звично. А тут усе чуже.

— Ну так, звично. Пачулю перевели на другий поверх.

— Чому?

— Бо Боббі Смайл вирішив зарахувати Пачулю з її ароматичними паличками до курців. А нова касирка, яка прийшла замість неї, просто жахлива. Поставила в себе на столі гидку ярмаркову свинку-скарбничку і наказує нам кидати туди гроші за кожну провину.

— Вам?

— Ну, головним чином, мені. Ввімкнула радіо — кинь два злоті. Кортить побалакати про роман принца Чарльза чи про знижки в пасажі — п’ять злотих. Намагаюся змити лак із нігтів — знову п’ять. Не помила горнятко з-під кави — теж штраф.

— А якщо ти не маєш дрібних?

— Тоді тобі, дівчино, вмикають лічильник. Потім усе підсумовують. Жах, — зітхнула вона. — Ще трохи, Ягодо, і я буду змушена взяти кредит на всі ці відсотки. Так що тобі немає за чим шкодувати. Зрештою, я буду тебе провідувати.

— Провідуй.

— Протестуємо цей новий експрес для кави і принагідно побалакаємо про останні розпродажі в «Плаза». О, здається, в тебе гість. Ти чула стукіт?

Хтось застукав знову і, не чекаючи на моє «прошу», натиснув клямку. Агата.

— Привіт, привіт. І як тобі на новому місці? Мушу визнати, що ти пасуєш до цього кабінету, справді.

Це комплімент чи недоброзичливість?

— Я тішуся, що новий шеф оцінив твою компетентність, Ягодо. Страшенно тішусь.

— І заради цього ти прийшла? Щоби поділитися своєю величезною радістю? — холодно запитала я.

— І заради цього теж, але я хотіла тебе про щось попросити. Не знаю, чи ти пам’ятаєш один інцидент, який трохи віддалив нас із тобою наприкінці червня.

— Пам’ятаю, — відказала я, дивлячись просто в її блакитні очі.

— Ну саме. Я була б тобі вдячна, якби ти поставилася до цього як до дурного невинного жарту.

— Ти сказала, що подумаєш?! — гукнула в слухавку Аня. Я вже п’ятнадцять хвилин звітувала їй про те, що нового у ФІРМІ. — Замість того, щоб вигорнути все великою лопатою і жбурнути в лице?

— Я не змогла б.

— Але ти не маєш причин її боятися.

— Це не страх, Аню. Просто я не вмію копати когось, хто простягає руку на знак злагоди.

— Якої ще злагоди, дівчино! Ця клізма крутиться, щоб не втратити посаду, а ти плетеш щось про якесь перемир’я! Ще скажи мені, що ви хочете потоваришувати!

— Пролунали такі слова, але Магда захихотіла, і Агата змінила тему.

— Хоч одна мудра знайшлася, яка вміє показати, що про все це думає.

— Бо Магда вміє, а я ні.

Не знаю, що відчуваю, що думаю і навіть за ким і за чим журюся. Суцільний хаос. Розсипані пазли, а я навіть не знаю, чи маю охоту й сили щось там складати.

Дев’ятнадцяте

Сьогодні я розмовляла з босом. Він викликав мене до себе зразу після ранкової наради.

— Бабі Смайл, — потиснув він мою долоню, розчавлюючи на кашу суглоби пальців. — Тільки не намагайся говорити інгліш, Джагодо. Я ненавиджу, коли хтось калічити мій рідна мова.

— Не буду, — пообіцяла я і перейшла до відповідної за таких обставин формули. — Я дуже тішуся, що повернулася на роботу. Що ви оцінили мій потенціал і що…

— Ніяких «ви», Джагодо, тільки Бабі, — обірвав він мене, акцентуючи слова, наче вуйко з діаспори. — Я теж радіти з тобою. Але тепер бути поважний і приступити до спеціальних завдань.

— Слухаю, — я стала струнко.

— Ви, поляки, є ідеаліст. А знаєш чому? Наша Кемпені купила вам вишукані абонементи фітнес. Басейн, сауна, аеробік. І що? — замовкнув він, чекаючи на відповідь. — І нічого, Джагодо. Майже ніхто не ходить. Чому, я питати?

— Тому що…

«Сьома ранку — це кепська пора для фітнесу», — хотіла сказати я, але Боббі вже мав пояснення:

— Бо ви є ідеаліст. Думаєте піти, коли стати друга Клавдія Шіфер. А так не буває. Треба пересилити себе, показати своє сало і займатися.

— Ага, — бовкнула я. Тільки чому він мені це каже? Я повинна ганяти людей на тренування, не зважаючи на те, що вони соромляться демонструвати розгодовані на чіпсах пуза й обвислі від ФІРМОВИХ фотелів стегна?

— Знаєш, чому ти тут?

— Не дуже.

— Бо саме ти, Джагодо, мати знайти мені фітнес, який вони полюблять.

Я невпевнено всміхнулась.

— Я спробую.

— Не спробую, Джагодо, але о’кей, Бабі. No problem! Бо я тобі довіряю і знаю, що ти вмієш шукати.

— О’кей, Бабі, — викинула я із себе, як автомат. — На коли?

— Це вже краще. А на коли? Найпізніше в понеділок уранці звіт лежить на мій столі. О’кей? — усміхнувся він, витягаючи великий палець, наче автостопник.

— О’кей, Бабі. No problem! — повторила я його жест і, легша на три літри поту, покинула кабінет.

Сидимо в барі на долі, вигадуючи за варениками ідеальний фітнес-курс для працівників ФІРМИ.

— Кажу вам, тільки дайвінг, — наполягала Госька. — Мало того, що він модний, так іще й знімає стрес, бо пінка ховає всі складки на тілі.

— І всі скидаються на морських корів, — скривилася Магда, оглядаючи свої бездоганні ноги. — Послухай досвідчену любительку фітнесу, Ягодо. Я вважаю, що опасисті лінюхи все одно залишаться на канапі. Для них завжди буде запізно чи зарано, задалеко чи зависоко, вода захолодна, а тренер зашвидкий. Краще сконцентруватися на тих, хто хоче тренуватись. І запропонувати їм щось і справді класне. Наприклад, латиноамериканські танці в якомусь модному клубі неподалік Ринку.

— А я воліла б йогу, — озвалася Пачуля. — Мало того, що вона омолоджує тіло, так іще й очищує думки. І відпружує.

— Те саме дає кінний спорт, — утрутилась я.

— Ну звісно, — гаряче підтримала мене Агата. — Коні тепер дуже модні. Особливо гуцульські.

— Я їздила на польських кониках, — зізналась я.

— І які вони? — допитувалась Агата, виявляючи незвичне зацікавлення.

«Надто розумні для тебе», — подумала я — як завжди, тільки подумала.

— Я читала, що вони самостійні, вперті і досить складні за характером, — пояснила за мене Магда. — А ти, здається, волієш щось простіше у вжитку.

— Ні, чому ж. Я дуже ціную контакт із конем. Колись була на трьох заняттях і мене захопили можливості звичайного батога чи кийка.

— Я бачила коней, на яких випробовували ті чудові можливості. І то впродовж кількох років, — втрутилась я. — Тепер тварина на саму лише думку про батіг вигризає собі з тулуба півкіло шерсті.

— Коні не думають, Ягодо, — поінформувала мене Агата, обдаровуючи лагідною усмішкою.

— Не думають і не відчувають, вони примітивніші, ніж «альфа-ромео» твого Віктора, — кинула я, анітрохи не вдаючи симпатію. Нарешті! — Дивовижна візія світу для особи, котра вихваляється своїм інтелектом. І не тільки емоційним.

Вона перестала всміхатися.

— Ти бачила результати моїх тестів.

— Бачила. Я от тільки думаю, чи здобула б ти максимальне число балів у тесті, який ми застосовували на «швидкій».

— І що це за тест?

— Нічого модного чи рекомендованого в рубриках для снобів. Може, тому ми так його любимо. А називаємо його просто: тест на Велику Вибагливу Свиню.

Отож кабінетна війна, як це називає Магда. А я ж бо пацифістка. Не терплю ворожих поглядів, іронічних посмішок, горнятка, яке з натиском ставлять тобі на стіл, притихшених розмов, у яких лунає слово «вона», і холодне «брий» на привітання. Не терплю і сама не знаю, як це все перенесу. А на додачу я не маю ідей щодо фітнесу для польського ідеаліста. Може, я повинна піти до психолога?

Двадцяте

— Агата вже пішла, — повідомила мені Магда. Вона завітала від самого ранку, ніби протестувати новий фільтр для води, а насправді принести вісті з поля битви. — Вона записалася до доктора Морквини. Схоже, цей добродій робить фурор. Він приймає в тилу Великого Жертя.

— Знаю. Він працював до мене на «швидкій». Здається, був чудовим терапевтом.

— Він і далі ним є. Але як він вичавлює пацієнтів! Це просто шок! Ніяких кушеток, тільки білий ковпак на голову, макітра в руки й до роботи. Натираєш, січеш, ліпиш, розповідаючи про свої дитячі кривди, а Морквина, замість того щоб аналізувати, засипає тебе зауваженнями штибу «більше начинки», «менше солі», «швидше», «не так криво».

— І допомагає?

— Здається, так. У кожному разі Марек був у захваті. Бо мало того, що він спік перший у житті маківник, так іще й позбувся комплексу фірмового нарциса.

— Напевно, люди полюбляють, коли їх гноблять.

— Мало сказати люблять, Ягодо. Тепер така мода. Хтось тебе принижує, змішує з болотом, а ти віддаєш йому купу бабок і ще й тішишся з того.

— Я згоден. Наприклад, наш Акула славиться як найкращий спеціаліст на «швидкій», а чому? Бо він неприємний, як укус мухи, — зауважив Болек. — А з тими тренуваннями зроби так. Вибери перше-ліпше і знайди вишукане обгрунтування. Кілька табличок, гарненьких діаграм і результатів досліджень, найкраще в стилі американських науковців, які знають усе ні про що. Такі кадри, як ваш Смайл, обожнюють такі забави.

Болек прийшов до мене годину тому. Подав лапу, глянув просто у вічі, і все стало на свої місця.

— Принаймні ти єдиний не вважаєш, що я скоїла ідіотську помилку.

— Часом людина мусить утекти, Ягодо, щоб здалеку побачити, що вона втратила. А до речі… — Він пошпортався у своєму витертому рюкзачку й витяг трохи пожмакане запрошення. — На Юзекове весілля. Рисек мав дати його тобі ще тиждень тому, але все так закрутилося, що він не встиг. Ну і попросив мене. Ти прийдеш?

Я не відповідала, вдаючи, що розпечатування конверта поглинає мене до останку. Всміхнулася, побачивши на запрошенні фотографію мустанга, впійманого на ласо дорідною білявкою, зодягненою винятково в капелюх, чоботи до колін і замшеве бікіні.

— Класна фотка.

— Юзекова мати через це запрошення мусить тепер ходити до служби на сьому ранку, бо на інші соромиться. Ще й ховається в бічній наві, а колись сідала тут-таки біля вівтаря. Боїться, начеб не знала, що людиська мають коротшу пам’ять, ніж Юльчина бабуся.

— До речі, як там Юлька та Мацек?

— Закохані. Не одне в одного, — поквапливо спростував він, побачивши мою міну. — Юлька зустріла когось, кого знала ще з училища. Наразі це велика таємниця, поки в них там щось з’ясується.

— А Мацек?

— Нарешті зборов себе і подзвонив. Я набрав йому номер. Ядзя стояла у дверях, аби він не чкурнув, а Юлька тримала за ліву руку, бо в правій він стискав слухавку.

— І що?

— Він гостро почав, мовляв, тепер уже, мабуть, запізно і що він телефонує тільки від імені згорьованого Шкатули.

— Привіт, Івонно. Я знаю, що вже запізно і ти, мабуть, уже втішилася з якимсь огирем, котрого я охоче забив би, якби тільки побачив. Стовк би на квасне яблуко і розпоров би, як старі джинси, або…

— Цікаві фантазії, — перебила його Івонна. — Але ти, певно, дзвониш не для того, щоб ними поділитися?

— Ну, справді. Не для того, — визнав він тремтячим голосом. — Я саме вирішив подзвонити… е-е-е-е… подзвонити, бо… ну, бо хлопці тужать. Особливо Шкатула. А окрім того, я хотів запросити тебе на Юзекове весілля.

— Якщо ти вважаєш, що я втішилася з якимсь новим огирем, ти дурний через три «у».

— А ти мудра через п’ять «у». І саме за це я страшенно тебе кохаю, — випалив Мацек, червоний від сорому.

— Ну! Нарешті я дочекалася, шкода тільки, що це тривало майже чотири тижні.

— Він обіцяв, що не змусить її більше чекати. І тепер ми маємо ідилію, як у мексиканському серіалі. А що у тебе?

— Я більше не запалюю світло вночі. І навіть не вмикаю радіо, — похвалилась я. — А поза тим великий завал. На роботі і поза нею.

— Але ти мусила повернутись, аби це зрозуміти. Еге ж?

— І ще з кількох інших причин.

— Бідолашний Рисек. Але така вже доля несміливих чоловіків.

— Не кажи мені, що Рисек несміливий, — пирхнула я.

— Ще й який! Інакше ти від самого початку знала б, як сильно йому подобаєшся.

— І чого він боявся?

— Хоча б того, Ягодо, що він на цілих вісім років від тебе старший.

— Ну, прошу дуже. А мої друзі з ФІРМИ твердили, що старші чоловіки мають набагато ширший вибір. Тому пересічний сорокарічний добродій може сміливо знімати двадцятирічних німфеток. А його ровесниця? Ну що ж, нехай спробує пошукати в притулку для літніх людей. А найліпше, якщо вона поступиться дорогою молодим, зникаючи на дні валізи, де спокійно зогниє собі серед старих хутер і нафталінових кульок.

— Що ти, Ягодо. — Болек докірливо всміхнувся. — Ми, чоловіки, теж переймаємося віком. А вже Рисек удвічі панікує, особливо відколи закохався. Намагається схуднути, а тиждень тому позичив у Маріольки пасок для тренування м’язів живота.

— І що?

— Ввімкнув собі програму карате, найвищу потужність. Ним так жбурнуло об підлогу, що мало не розчавив Андульку, котра саме пробігала мимо. Принагідно порозбивав собі коліна і скалічив лікоть.

— Боже, це погано скінчиться. І я матиму на сумлінні жертву кохання.

— Все скінчиться добре, бо відразу після першої вправи пасок репнув, а інший Маріолька не купить. Вона виплачує відсотки за якийсь там кухонний комбайн, який повибивав їй пробки в цілому будинку. Вона сказала, що це вже десяте невдале надбання і вона тимчасово робить перерву у телепокупках.

— Маріолька без телепокупок. Це звучить трохи дивно, наче чогось бракувало б.

— Так само як телезала без тебе, Ягодо. Вона жахливо-прежахливо порожня.

Двадцять перше

Куди має подітися розгублений психолог, котрий абсолютно не знає, що вчинити зі своїм життям?

— Він повинен вибратися до ворожки, так само як і розгублений лікар, — з усміхом прирік Болек. — Розумієш, мені подобається одна дівчина. Ми трохи знайомі, але тільки зараз між нами пробігла іскра. Ну і я не знаю, що робити, бо вона значно молодша.

— Я скажу тобі без ворожки, Болеку. Ризикни.

— Легко сказати, — скинувся він. — А на практиці страшенно важко зробити перший, другий і третій кроки. Ця клята непевність, чи маємо ми якийсь шанс. Чи варто старатись. І коли зупинитися, щоб не заслужити на ім’я стерв’ятника кохання. Тому я іду до моєї улюбленої, перевіреної ворожки. Виберешся зі мною?

— Виявляється, що це і моя улюблена ворожка, — шепнула я, впізнаючи будинок і сходову клітку. — А чи перевірена…

— Довідаємося за хвилю, — сказав Болек, натискаючи латунний дзвінок у формі черепашки великого равлика. — Незлецькі двері, правда?

— Як і все інше. Аж дивно, що Баз Лугрмен не взяв її сценографом до своїх фільмів.

— Ой, мій улюблений лікар! — зраділа ворожка, побачивши Болека.

— Не рахуючи славетного лікаря Квіна, — з усміхом відповів Болек. — А це моя…

— Впізнаю, впізнаю, дівчина з шоколадками. І як? Ти вже повикидала фантики?

— Ні, бо боюся позбутися не тих, що треба.

— Заходьте, заходьте, поговоримо про фантики, шоколадки й роздоріжжя, але спочатку маленьке прохання…

— Рецепт?

Ворожка притакнула, торкаючись рукою пов’язки на лівому вусі.

— Що сталося з вашим вухом?

— Катастрофа. Під час лікування свічками «Індіан Гопі». Знаєте, мої любі, таке лікування помагає від десятків хвороб. Від нежиті, від шуму у вухах, від мігрені. Навіть ліпше, ніж свята Кінга.

— Так само як піхтова олія та кілька інших винаходів. І що ж ви робили з тією свічкою?

— Підпалила, як і написано в інструкції. Другий кінець застромила до вуха і спокійно собі чекаю. Думала, мої любі, що вона горить поволеньки, як звичайна воскова свічка. А тут вогонь вибухнув чи не до люстри, і поки я це помітила, мені підсмажився шматок вуха. А про волосся я вже й не згадую.

— Подивимося на те обвуглене вухо. — Болек повільно розгортав бинт. — Непогано. Чудово гоїться, я сказав би, як на молодому собаці.

— А бачите, мій дорогенький, — втішилася ворожка. — Бо я смарувала це місце мастю від монахів-боніфратів. Тобто не всі такі винаходи безнадійні, правда?

— Але з тими свічками я не радив би подальші експерименти, — суворо мовив Болек, виписуючи рецепт. — Шкода вух та й волосся теж. Воно таке доглянуте.

— Ох, мій Антоній теж його хвалить, — розчулилася вона.

— А до речі, що там у нього?

— Не нарікає, — ворожка лагідно поплескала по мідному флакону, оздобленому штучною живокостю. — Він має звідси чудовий краєвид на лісок. Телевізор теж може пооглядати, щоправда, рідко, бо я майже його не вмикаю.

— Заощаджуєте?

— Так, нерви та вуха. От тільки думаю, що виросте на такому місиві з перцю, лайок і стрілянини. А все це споживають малі з дитсадка.

— Телевізор не має аж такого впливу, — потішив її Болек. — Адже нинішні боси злодійського світу виховувалися в країні злагоди. Рекс, бджілка Майя, Вінні-Пух.

— Ну і Румцайс, — згадала я. — А також розбійник Яносік.

— Що багато пояснює, — підсумувала ворожка. — Так чи йнак, Антоній забагато не пооглядає.

— А родина вже знає?

— А навіщо їй знати? Геня, тобто Гелена, моя донька, любить стерильну чистоту. Вона вже марудила б, що я накопичую поживу для тарганів. А онука панічно боїться духів. Не хочу її відлякувати, а надто тому, що вона останім часом часто тут ночує. Дивна справа з тією моєю онукою.

— Вона теж вдається до якоїсь терапії?

— Ні, але ніколи так часто мене не провідувала. А тепер приїжджає щотижня. Клацає з мене сотні фотознімків. Записує мої спогади. Вимордовує питаннями про минуле. Може, хтось налякав її, що я скоро помру?

— І хто це міг би бути? — здивувався Болек.

— Може, якась інша ворожка. Сам знаєш, мій дорогенький, що є такі вар’ятки. Не досить, що брешуть, так іще й відбирають у людини надію. А це деколи гірше, ніж смерть.

— А ви цікавилися, звідки така поведінка? — запитала я.

— Цікавилась, але вона наче зшила вуста. Ого, про вовка промовка, а вовк до хати. Три короткі, три довгі, три короткі, — вона побігла відчиняти.

— Привіт, бабусю, я забігла тільки на годинку, бо хочу ще заглянути до мами.

— Летиш як на пожежу! А я маю гостей, онученько.

— Ну то я зачекаю, поки ти поворожиш, і потім побалакаємо. Ягодо???

— Малино!

— Я шукала тебе на «швидкій», але мені сказали, що ти померла з туги!

— Я нічого не казав, — запротестував Болек. — Напевно, робота Мацека. Це такий накачаний тобі сказав?

— І лискучий від олії, з очима кольору волошок. Ти знаєш, Ягодо, як мені було сумно?

Це приємно чути. А ще приємніше бачити вираз радісного ошелешення на чиємусь обличчі.

— Тоді чому ти зникла на два тижні?

— Бо поїхала з подругою до Греції. Дуже спонтанно, Ягодо. І повернулася тільки тиждень тому. Але класно, що ти тут. Я маю стільки тобі розповісти.

— Спочатку обов’язок, а потім приємність, — нагадала нам ворожка, спритно тасуючи витерті карти. — То, може, Болек перший? Я маю передчуття, що це буде недовга ворожба.

— Ти хочеш, аби ми вийшли?

— Ні, залиштеся. Ти, Ягодо, вже знаєш у загальних рисах про мою справу, а Малина і так про все здогадається, як воно буває з ельфами.

— Тож розклади, мій дорогенький, на три купки.

Болек розклав легко тремтячою рукою.

— Що в нас тут є… Самі гарні карти, червоно, як колись на Перше травня. Нова робота від весни.

— Може, я нарешті одержу якусь спеціалізацію…

— Неодмінно, мій любий. Але хвилинку, хвилинку. Тут є якась шатенка. Трохи молодша.

— Вона любить експериментувати, — додала Малина, зиркаючи в карти. — А її батько перебуває за кордоном. І весь час у постійному русі. То тут, то там. Як маятник.

— Він кондуктор, — пояснив Болек, нервово потираючи почервоніле вухо. — І справді мешкає за кордоном. Чи щось із того вийде?

— Не дуже, — ворожка покрутила головою. — Виглядає на те, що…

— Шкода, — спохмурнів Болек. — Я нишком тішився ілюзіями, що таки маю шанс.

— Дай мені закінчити, мій дорогенький. Ти його маєш. А я думаю про того, що так мотається туди-сюди.

— Про її батька?

— Він уже не повернеться. Схоже, що має там усе, чого потребує для щастя.

— Тобто каністру самогону, веселих дівчаток у шубках із нутрії і друзяк із балалайкою, — закінчила Малина.

— А що ж до твого шансу, то… Скажу тобі напрямки: ти мусиш ризикнути.

— Точно?

— Купи слоїк каперсів і пакетик плодів лічі, вона ще цього не куштувала, — порадила Малина. — І все буде супер, от побачиш.

— Мені цього вистачить, — зітхнув Болек. — Тепер ти, Ягодо. Якщо хочеш, я вийду до кухні, але зізнаюся щиро, що не маю на це сили — так мене виснажила ця ворожба. Більше, ніж ніч у лікарні.

— Зостанься, мені буде веселіш.

Ми тільки помінялися місцями. Бабуся Малини знову перетасувала карти, розклала їх на серветці з доколумбійським орнаментом і почала.

— Боже, ну і роздоріжжя! — заволала Малина.

— Ну, власне, — зітхнула я. — І яку стежину я иповинна вибрати?

— Все залежить від того, що ти хочеш одержати від долі, моя дитино. Можеш зостатись у Кракові і скніти у своєму затишному теплому кабінетику…

— Особливо, якщо ти любиш замінники, — втрутилася Малина. — А ти, здається, їх любиш, бо замінники не вимагають присвяти. Не будять страх перед розлукою і дозволяють дотримуватися дистанції. Тобі здається, що ти від них не узалежнишся і в разі чого не будеш страждати. Але це дурня. Тому що будеш.

— Але моє болітце має якісь плюси, — боронилась я.

— Певно, що має, як і кожне болотце, — визнала ворожка. — Воно тепле, знайоме і в міру певне. Дає відчуття безпеки. Щоправда, ілюзорне, але дає.

— А з іншого боку непевність, — буркнула я. — Бо я, як по правді, не знаю, чи дам собі раду в лікарні.

— Одну охочу для терапії ти вже маєш, — сказала Малина. — А інші швидко нагодяться.

— Але що буде з квартирою у Кракові?

— Ти могла б недорого здати її нам із Емеком. Ми вирішили жити разом і шукаємо щось невеличке поблизу Казиміра.

— Він повернувся з Гельсінкі?

— Позавчора.

— А чому він не обзивався?

— Виявилось, Ягодо, що він надіслав мені п’ятнадцять листівок і листів, тільки чекаючи на один-єдиний нещасний «есемес», я навіть не заглядала до звичайної скриньки.

— Але він не дзвонив.

— Він дзвонив мені додому, бо пам’ятав тільки цей нумер. Усі інші були записані в електронному нотатнику, який у нього поцупили, поки їхав нічним потягом до Варшави. Намагався додзвонитися на нашу хату, але не міг жодної з нас захопити, бо Евка складала червневі заборгованості, а я, як ти знаєш, виливалася в тебе чи мордувала бабусю. Потім ми з Евкою поїхали до Греції. А після повернення врешті заглянули до скриньки.

— Але вже все добре?

— Навіть краще, ніж добре. Особливо, коли я викинула на сміття всі ідіотські порадники про чоловіків із Марса. Ти їх читала, Ягодо?

— Намагалась, але…

— Ну, власне. Там описані якісь жахливі випадки. Бо якщо я погоджуюся вигадувати дурнуваті фокуси заради того, щоб змусити хлопця поміняти триденні шкарпетки, то або на тому Марсі мешкають самі неохайні ідіоти, або щось негаразд зі мною, бо замість утекти на Венеру, я марную чергові години свого безцінного, бо ж єдиного, життя.

— Не єдиного, мої кохані. Про що свідчить посмертна активність численних святих, в тім числі мого улюбленого Алоїзія Гонзаги, — заявила ворожка. — Ти, Малинко, можеш забалакати кого завгодно, а нам іще треба закінчити ворожбу.

— Соррі, я вже вимкнула передавач.

— Повертаючись до карт… — повела далі бабуся Малини. — У тебе є два виходи, Ягідко. З одного боку, стабільність. Ну… не така вже й безпечна, бо ніколи не відомо, що криється на дні тихого болітця. А з іншого боку, сама невідомість.

— Власне. Я навіть не знаю, що відчуваю до Рисека. А якщо я його розчарую?

— Ти йому щось обіцяла, дитинко?

— Ну ні, але боюся, що не зможу відповідати…

— Чому ти не зможеш відповідати? — Вона глянула на мене своїми мудрими очима. — Ти мусиш бути з ним? Це така аксіома? — Вона покрутила головою. — Ти не справдиш його надій? Що ж удієш. Не перше й не останнє розчарування в його житті. Найважливіше, щоб нічого похапливо не обіцяти. Передусім собі. Щоб ти була чесною стосовно себе. Цього вистачить.

— Але я боюся, що не буду досить міцно кохати, що на мене чекає порожнеча.

— А тепер ти кохаєш? — запитала мене Малина. — То чого тоді боїшся? Що поміняєш одну порожнечу на іншу?

— То що я маю вибрати? — простогнала я.

— Саме цього ми не можемо тобі сказати, — заявила ворожка. — Вирішуй сама. І пам’ятай: не намагайся покладатися на сліпу долю. Деякі справи ти можеш залагодити самотужки, інакше замість болітця на тебе чекає багно.

Двадцять третє

А все ж таки всупереч застереженням ворожки я поставила все на сліпу карту долі. Якщо Боббі викине мене за мою пропозицію, повернуся до лікарні. А якщо ні? Буду журитися з півгодини. Добре, три глибоких вдихи — і заходимо.

— Гелоу, Джагодо, я вже турбуватися про той звіт стосовно фітнес.

— Він готовий. — Я стала проти його столу. — Ні, не на папері. Я все маю в голові.

— Тоді стартуй. Я слухаю. — Він зручно випростався у своєму фотелі.

— Ти казав, Бабі, що ми, поляки, є ідеалістами. Я з тобою згодна. Крім того, ми маємо схильність до бунту і не виносимо примусу. Ну знаєш, поділи, неволя і такий подібний досвід.

— Я знаю поділи. І січневий повстання, коли у вас загинути останній романтик. Знаю від Барта. І що з тим бунтом?

— Є така ідея, Бабі. Нам треба заборонити будь-який фітнес. Жодних тренувань після роботи, бо це відбирає час, який можна присвятити надгодинам. Не можна, й по всьому.

— І що?

— Сам побачиш. Почнуть тренуватися найзапекліші лінюхи. А ФІРМА не витратить на це і ламаного євро. Є тільки дві умови. Перша: заборону мусиш видати ти як представник ворожих сил.

— А друга?

— Ти можеш загрожувати найвигадливішими карами, але без одної: не лякай їх звільненням. І що ти про це думаєш? — Я вся напружилася, чекаючи, коли він накаже мені забиратися з кабінету.

— Велл, ну що ж, Джагодо. Це досить ризиковане план, але без ризику немає мільйонів. А тому я кажу: зелене світло. Ще нині писати такий наказ і спостерігаємо рухи у Кемпені. Впродовж два місяць, а потім оцінка.

Двадцять четверте

— І що тепер?

— Ти влипла, Ягодо, — потішила мене Магда. — Бо або Боббі викине тебе за два місяці через відсутність результату…

— А тоді повертатися до лікарні може бути запізно. Адже Рисек не буде тримати для мене місце вічно. — «Навіть якщо він має велику лікарню і ще більше серце».

— … або ти раніше загинеш від рук розгніваних працівників ФІРМИ.

— Може, вони зрозуміють, що це був тільки жарт.

— Не зрозуміють, моя люба. Тут кожен має почуття гумору на рівні Агати. Сміються тільки з жартів шефа. І тільки тоді, коли він це бачить.

— Тоді мені гаплик.

— Гаплик тобі буде, коли я зараз дещо тобі скажу. До мене дзвонив Бартек.

— А чому не до мене? — здивувалась я.

— Він зізнався, що мусить прозондувати ґрунт перед зустріччю з тобою. Став нюнити, що тільки я розумію, про що йдеться. Що я маю інтуїцію, а поза тим, як твоя подруга знаю більше.

— І ти дозволила себе розкрутити.

— У мене вихопилося, що на тій «швидкій» ти зустріла гарного гітариста з табору в Сіофоку.

— Ти балакуша.

— Знаю. — Вона сховала очі. — І перепрошую, Ягодо. Але це вийшло випадково. І тепер я переймаюся, бо Бартек щось згадав про серйозну розмову, яка на вас чекає. Може, він захоче з тобою розірвати? Боже! А все це через мій довжелезний язик!

— Припини, я зовсім не гніваюсь.

— А якщо він із тобою розірве?

— Якщо Бартек визнає давні події з табору за достатній привід для розриву, він просто хоче піти і все. Мене більше непокоять інші речі.

— Це ще які?

— Я повинна сама дійти рішення, що робити далі, а я не годна. Не знаю, чи зостатися, чи повернутися до лікарні. Просто не знаю і годі.

Магда замислилася, кілька разів зітхнула, закидаючи ногу на ногу. Потім засовалася на кріслі, зиркнула на мене й почала:

— Як Магда, дівчина з міста, я радила б тобі залишитися. Тут ти маєш квартиру, гарну роботу, купу кнайп і торговельних галерей. Якщо знайомі запитають у тебе, як справи, ти можеш похвалитися, що ти завідувачка відділу у ФІРМІ. Це гарно звучить і напевно пробудить їхню заздрість.

— Особливо, якщо я назву величину зарплати.

— Тільки чи в цьому тобі розходиться? Щоб мати, чим хвалитися знайомим, котрі вже за хвилину забудуть, що тебе зустріли?

— Не в цьому, — визнала я.

— Тому як подруга я задам тобі питання: чому ти пішла до Боббі з такою божевільною ідеєю? Бо ти і справді хочеш піти з ФІРМИ. І цього, Ягодо, тримайся.

Двадцять п’яте

Мабуть-таки, хочу, тільки чи маю досить відваги, щоб усе почати знову? В моєму віці я повинна вже мати двійко чемних дітей, як Альдона, а не щойно тепер шукати свого порту.

— Насамперед, — порадила Аня, — викинь зі свого словника два звороти: «я повинна» і «в моєму віці». У твоєму віці ти можеш майже все, дівчино. І нікуди не мусиш квапитись.

— Але Альдона…

— Кожен має свій власний темп, і нема чого оглядатися на інших. Бо це твоє життя, а не Альдони. Тому подумай, чого ти хочеш і в чому тобі розходиться.

— Я вже й сама непевна, чого хочу, — простогнала я.

— А ти гадаєш, що я завжди певна? Чи Август, чи Рисек? Справжня певність — це тільки коротка мить, яка або надходить, або ні. Але коли ти нарешті її відчуєш, уже знатимеш, чого ти насправді хочеш і в чому тобі розходиться. А поза тим, до лиха, ти ж не відлітаєш на іншу планету. Як тільки відчуєш, що тобі зле, можеш повернутися на свої рипучі антресолі.

Двадцять восьме

Бабуся Малини має рацію. Певні справи треба втинати самотужки, не чекаючи на прихильні ножиці долі. Щоправда, важко дійти рішення про розлуку після шести років у міру спокійного життя, але краще тепер, ніж через п’ятдесят років.

— Окрім того, із кожним роком буде важче це зробити.

— І тому ти хочеш знищити стабільні стосунки? Бо через п’ять років може бути ще важче розійтися? — підвищив голос Бартек.

— Бо я шукаю чогось більшого, ніж тепле болітце стабільності.

— А може, тому, що якісь диваки зі «швидкої» намовили тебе, що наші стосунки не мають сенсу. Жалюгідні невдахи.

— Гадаю, що я знала про це вже давно, тільки що не усвідомлювала. — Так само, як Юльчина мама не погоджувалася з фактом, що її єдина дитина є транссексуалом.

— Магда казала мені, що ти зустріла своє давнє кохання з табору, — злостиво кинув він.

— Знаю, вона мені зізналася, — спокійно відповіла я.

— Я от тільки думаю, як ти можеш розірвати багаторічні стабільні стосунки заради типа, в котрого була закохана майже двадцять років тому? І котрого ледве пам’ятаєш?

— Вісімнадцять, — видушила я. — І я зовсім не тому хочу розірвати…

— Тобі було тоді п’ятнадцять років, Ягодо! — крикнув він, не зважаючи на те, що я намагалася йому сказати. — Як можна кохати когось у такому віці!

— Я кохала, але повторюю, я не тому думаю про розлуку, і тільки…

— Послухай, Ягодо, — перебив він мене. — П’ятнадцять років — це час гормональної бурі. Може, пережиття й засильні, але не можна назвати це коханням.

— Бо так вважають американські науковці?

— Зрозумій, це не кохання. Це тільки тренінг, вступ до чогось глибшого. Такі собі вправляння перед виконанням справжнього концерту.

— Гарний термін. Фізіологія та музика в одному флаконі.

— Це тільки гами, — знервовано тягнув він, — недолугі партії, репетиції. А ти хочеш заради цього знищити наші шестирічні стосунки?

І що я повинна на це сказати? Всоте повторити, що не йдеться про Рисека? А може, саме йдеться?

— Розумієш, Бартеку, — глянула я йому просто у вічі, — сприйми це так. Для тебе це гами. А для мене це були найпрекрасніші мелодії світу.

— Якщо ти вибираєш «справжній» концерт із провінційним гітаристом, нічого не вдієш. — Він рушив до виходу. — Я якось переживу, Ягодо. Бо для нас, чоловіків, час летить значно повільніше.

— Нарешті твоя справжня позиція. — Я всміхнулася, не приховуючи іронії. — А я сподівалася, що ми залишимося друзями.

— Ми ніколи не були друзями, Ягодо. І не будемо, — підсумував він, стоячи вже на порозі. — Скажу тобі тільки, що я цілком недавно теж із кимось познайомився. З однією вишуканою таємничою жінкою.

— Ну, прошу дуже. — «Теж мені несподіванка».

— Я хотів обірвати це знайомство, але якщо ти волієш свого лікарняного музику, я не маю приводу його обривати. І знаєш що, Ягодо? Я певен, що це будуть по-справжньому вдалі стосунки.

Чого я щиро йому бажаю. Річ у тім, що тато вже має вдалі стосунки з кимось іншим. Але що ж поробиш, це проблема Бартека.

Я зиркнула на годинник. Маю лише п’ятнадцять хвилин, а мушу ще щось на себе накинути. Влізти у святкову блакитну сукенку, заколоти волосся в кок, невідь-чому званий романтичним. Торкнутися вій блакитною тушшю. У квітковій крамниці на розі купити величезний букет троянд, перевірити в торбинці конверт із грішми. Юзекові це більше придасться, ніж чергова праска чи свічник. І чвалом до зупинки. Я повинна встигнути на кінець церемонії.

Добігла саме тоді, коли молодята наввипередки збирали дрібні монети, розсипані весільними гостями.

— Давай, старий, — підганяв Юзека Мацек, утиснутий у новий костюм. — Бо якщо Ванда збере більше, вона буде управляти вашою касою.

— Теж мені горе, що замість самогону гроші підуть на кашки та присипки для дитини, — пирхнула дрібненька білявка з сірими очима, підстрижена під пажа. Вірогідно, славетна гадюка підколодна.

— Не здавайся, Вандо! — під’юджувала молоду Юлька. — Ще отут, біля моєї туфлі, і ти виграла.

Дружина Юзека шкрябнула нігтями по бетону, збираючи мідяки, наче суперпилосос із телемагазину, а потім тріумфальним жестом піднесла кошичок, повний монет.

— Я виграла, Юзеку! Зрештою, тобі нема чого сіпатись, я і так уже з місяць тримаю касу.

Юзек не наважився відгиркнутися, бо Рисек оголосив, що на нас уже чекають у поблизькому ресторані.

Тож ми пішли. Спотикаючись на бруківці, якою було вимощено Ринок. Юзек із дружиною, яка тонула в рожевому криноліні, за ними Болек під руку із симпатичною дівулею в дротяних окулярах, трохи далі згорблений Рисек із поглядом, утупленим у землю. Батьки Юзека, далека рідня, знайомі з роботи. І нарешті ми: Юлька з високим шатеном, Мацек зі своєю гадюкою і я.

— Класно, що ти повернулася. — Мацек плеснув мене по плечі. — Шкатула дуже тужив.

— Я теж тужила.

— А поза тим, тебе вимагала та білява винищувачка горнят, — тягнув Мацек, схилившись до мого вуха. — Вона приїхала кілька днів тому, разом із тим високим, що йде з Юлькою. Ну і позавчора, — підвищив він голос, — на станції був той тип із рудою борідкою. Ну той, що очищувався лимонним соком.

— Маріуш. — Усе ж таки замало мати постійний пункт у житті.

— І пан Вільшина розпитував про тебе, — додала Юлька, обертаючись до нас. — Він знов у п’ятій палаті. Разом із Люціяном Булкою і тим маленьким паном Казьом.

— Вони постійно про тебе питають. А до речі! — згадав Мацек. — Ти нарешті можеш познайомитися з моєю Івонкою. Тобто Івонною.

— Ну нарешті! — Вона кинула Мацекові красномовний погляд, подаючи мені на привітання щупляву долоню. — Івонна. Прокляття й призначення цього огира в затісному костюмі.

— А з ким це Болек?

— Це якась студентка з Кракова, — сказав Мацек. — Болек лікував її колись від грипу, у відпустці вони почали зустрічатись. І я думаю, що щось із того вийде.

Ми нарешті ввійшли до танцювальної зали, удекорованої повітряними кульками, серпантином і маскувальною сіткою, позиченою в поблизьких казармах. Уздовж стін стояли довгі лави, вкриті скатертинами з церати, яка вдавала гаптоване полотно. Місця молодих було позначено величезним рожевим тортом із парою марципанових мустангів на вершечку. А над столом звисали на жилці два неоковирних пінопластових голуби, поєднані обручками з фольги, а також гірлянди квітів із гофрованого паперу.

— Запрошуємо до столу! — заволав трохи зачервонілий Юзек. Очевидно, що він уже встиг заникати кілька пляшок серед своєї особистої упряжі.

Усі влаштувалися на своїх місцях. Я між Мацеком і Юлькою. Навпроти Болек зі своєю таємничою шатенкою. А Рисек? Він сидів на п’ять метрів далі, сумно вдивляючись у порожню тарілку, оздоблену, як і всі інші, блакитним написом ТОВ «Разом». Дружби почали наливати гостям горілку, а Юзек у той час морочився з відеомагнітофоном. Нарешті йому поталанило підключити всі шнури, тож він заходився стукати виделкою об склянку, просячи хвилину уваги.

— Мої любі! Як ви знаєте, тесть із тещею — це не риби, часом мусять щось сказати, — усміхнувся він крізь пшеничні вуса. — Тож послухаємо все це, щоб спокійно випити собі горілки!

— Ну зажди, вдома поговоримо, — гаркнула Ванда, пурпурова, як розлючений індик.

— Що таке, Вандзю? Вже і пожартувати не можна? — захищався Юзек. — Нехай її мати щось скаже.

— Ти, матолку такий, не дери лаха з тещі на власному весіллі. Почекав би хоч із тиждень. Але де там! Якби ти мав хоч краплю сорому, то не заганяв би матір до бічної нави такими запрошеннями!

— Що там із тим записом? — допитувався Рисек, намагаючись якось залагодити суперечку.

— А власне, — підхопив Юзек. — То я врубаю і, як кажуть диктори, сердечно запрошую на перегляд.

У магнітофоні щось заскрипіло, зашуміло, й нарешті ми побачили картинку. Двоє змучених п’ятдесятирічних людей. Вона в бірюзовому жакеті, пообвішувана золотими ланцюгами, наче крутий репер із Гарлема. Він у заширокому жовтавому піджаку а-ля поліцейські з Майямі. Застигли на тлі своєї майстерні, будинку й новісінького авто.

— Любі мої, — почав тремтячим голосом батько, — настала доленосна мить, як казав Михайло Горбачов. І справді настала. Ми щасливі, що можемо поблагословити Вандзю на нову дорогу. І що нарешті вона починає нове життя. Що буде мати своє місце при чоловікові, своє мешкання, свій перукарський салон і свою лавку в костелі. А ми, батьки, тішимося, що можемо допомогти їй усього цього досягнути.

— Доню, — підхопила мати. — Тут є всього доста. Справжній рай, а розпродажі — кожний сезон. А робота, яка тільки хочеш. І в пральні, і в різні по змінах, і в ласкавого панства стареньку доглядати. Тільки закасай рукави, а грошенята самі пливуть на рахунок. Жити і не вмирати. І ще люди на вулицях усміхнені, як у нас після пізньої обідні. Тільки що, — вона шморгнула носом, — тебе нам, Вандзю, бракує. Ну і тієї яблуньки за будинком, яку батько мав обрізати перед від’їздом. А тепер вона, певно, стоїть занедбана.

— Юзек усе пообрізає, мамусю! Я вже припильную! — вигукнула Ванда, забувши, що розмовляє зі скляним екраном.

— А я тужу по тій польовій стежині над Глинянами, — тягнув тато, нервово смикаючи сивуваті вуса. — І по «Трьох Котах» також. А часом, як завіє місцевий гірський вітер, Вандзюлько, то я за всім тужу.

— Вже лишися того, старий, — присадила його дружина, намагаючись повернути на екран веселу атмосферу.

— Навіть по курах старого Войташка, які нам увесь час видзьобували цибульку з грядок. І по його п’яних криках по горілці.

— Я не п’ю горілку! Тільки вино! — вступився за свою честь Войташек, який займав місце на одній із бічних лавок.

— Але нема чого хлипати. Тут є чудово, любі. Адже мешкаємо в країні, де кожна звичайна людина праці може стати президентом.

— Зрештою, ти й сама, Вандзюлько, побачиш, — додала мама. — Бо колись ти до нас приїдеш, аби, як і ми, заробляти на нову дорогу для своїх дітей.

Вони завершили, браво всміхаючись. По-американськи. Вандзя, зворушена записом, стала шмаркатися в хустинку і, певно, геть розклеїлася б, якби не розпорядник — співак і близький друзяка Юзека в одному флаконі, винайнятий разом із гуртом «Екзотика» за якихось там шістсот тридцять злотих. Разом із рештою музикантів він заспівав: «Гіркая, гіркая, гіркая вода, най ся поцілує пара молода!» Гості вловили натяк і почали скандувати: «Гірко, гірко!» І в цей безпретензійний спосіб заохочувати молодят до гарного поцілунку. Молода витерла блакитні від туші сльози, на мить залилася постдівочим рум’янцем, а потім ухопила Юзека за краватку і притягла до своїх малинових уст. П’ять хвилин опісля відпустила, глибоко видихнула і гаркнула у бік оркестру:

— А тепер «Біле танго»! Дами запрошують кавалерів!

Дами підвелись і стали розглядатися по залі. А кавалери втягнули животи і, поправляючи візерунчасті краватки, чекали. Івонна вже витягла Мацека на паркет. Юлька всміхнулася до свого шатена, дівуля в окулярах до Болека. А я? Подивилася на Рисека, він зиркнув на мене. І саме тоді я відчула те, про що говорила Аня. Цілковиту певність у тому, чого я хочу і в чому мені і справді розходиться. А окрім того, до лиха, адже Краків тільки за півгодини звідси!