Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

За подвиг під час ліквідації аварії на Чорнобильcькій АЕС

начальникові чати воєнізованої пожежної частини № 2

лейтенантові Володимиру Правику, про якого йдеться в цій

книжці, посмертно надано звання Героя Радянського Союзу.

Післяслово Г. В. Бердова

Рецензент С. А. Грипас

Художнє оформлення О. В. Бессарабова

Встають і відходять в легенду

Пророки завітів нових.

І ризи у них із брезенту,

І каски, як німби, у них.

БОРИС ОЛІИНИК

Що за дивина? Вранці їй схотілося... літати.

Літаком подорожувала тільки раз, до Воронежа. Досить давно, до брата Грицька на весілля. І раптом таке бажання. Ніякої

дороги зараз начебто не чекає... Мабуть, сам ранок став

причиною настрою — лагідний, навдивовижу ясний, ані хмаринки у

високому небі, така промениста його блакить. Прибирається

природа до близьких свят.

Для родини Правиків травневі свята радісні подвійно. Перше —

день народження Павла Панасовича, на день Перемоги народився

Вітя. Цього року меншому синові шістнадцять. Чоловікові —

п’ятдесят. Не віриться. Наче вчора парубок назвав нареченою

Наталку Криволапову... Як заголосила тоді її матір: «Ще й

вісімнадцяти нема, один курс в училищі скінчила! Не віддам!»

Наче вчора. Насправді чверть віку тому. Вже понад двадцять

років Наталя Іванівна Правик — медсестра...

Уранішня зміна в районній поліклініці починається

о дев’ятій. Павлу Панасовичу — в цех, Віті — до ПТУ на восьму.

Провівши обох, Наталя Іванівна встигає прибрати після сніданку

кухню, віднести вареної картоплі качкам, поглянути, чи доволі

трави в кролів. Треба покришити моркву, яблука для ласунів-

папужок. Ніколи не було у них вдома кліток з птахами, оцю

Володя приніс, як переїжджали з Надею до Прип’яті:

«Розважатимуть, щоб ти, мамо, не сумувала!» Жартував, але мати

знала: розуміє син, що без них спорожніє хата.

Перед тим як замкнути хату, Наталя Іванівна заглядає до

кімнати молодих. Усе тут на Володю з Надійкою завжди чекає. От

і стос журналів на звичному місці — низенькій шафі. Випуск

«Моделиста-конструктора» розгорнутий на вкладці з емблемою:

«Клуб домашніх майстрів». Такі гарні дитячі меблі на малюнках, але роздивлятися нема коли — Наталі Іванівні час на роботу.

Мине менше доби — чорнобильська земля здригнеться, заридає

від лиха. Мине понад рік — серед покинутих будівель на

чорнобильській вулиці імені Шевченка мовчазно стоятиме під

номером сорок шостим невелика хата Правиків, усупереч

навколишньому запустінню досі чепурна.

Буду поруч з Наталею Іванівною, коли вона вперше після

загибелі сина відімкне замка на дверях, повільно ввійде на

веранду, ще повільніше — до кімнат. Усюди так, немов господарі

ненадовго вийшли з хати. В помешканні молодих — платівка з

Анною Герман на програвачі, висяча поличка із люстерком, флакончики з лаком, ножички... На шафочці — журнали «Вокруг

света», «Пожарное дело»... Окремо лежатиме «Моделист-

конструктор», березневий номер за 1985 рік. Побачу, не дуже

вірячи очам, кольорову вкладку для умільців: оригінальні

дитячі меблі.

У 1986-му, наприкінці літа, почула від Анатолія Шефлера, секретаря партійної організації ВПЧ-2: у квітні, днів зо два

до аварії, він, теж щасливий молодий батько, біля під’їзду

зустрівся з Володимиром Правиком. Той енергійно запропонував:

«Зробимо нашим малятам ліжечка, щоб і колисками були! Є в

журналі малюнки і креслення. Заходь у суботу. Повернуся з

чергування — зразу і візьмемося». 26 квітня було тією суботою.

Лейтенанта Шефлера я знайшла в селі Розважеві, поблизу

Іванкова. Туди вже з'їжджалися з лікарень пожежні, вірили, знову служитимуть разом. У кутку довгого приміщення, відведеного для чорнобильців у місцевій пожежній частині, стояв прапор ВПЧ-2, вздовж стіни вишикувалися спортивні призи.

«Не все спромоглися вивезти із закритої зони, не все

познаходили. От магнітофон Володі подівся кудись»,— зітхнув

лейтенант. Тоді згадав про журнал, креслення: «Де вони зараз?»

І ось у хаті Володимира Правика переказую це матері. Чи чує

Наталя Іванівна, чи слухає? В неї на долонях журнальна

вкладка, на ній — весела хата в садку, усміхнена бабуся, бадьоре дитинча в ліжку-гойдалці, обтягненому рожевим ситцем.

Колиска з блакитного ситцю під розлогим деревом...

— Коли Володик народився, ми цієї хати ще не збудували. З

моїми батьками, братами жили. В одній кімнатці. Забили гачка

до стелі, натягли мішковину поміж чотирма паличками, причепили

до гачка — така вийшла колиска, — стиха говорить Наталя

Іванівна. Опускається навколішки біля шафи.

Шкільні друзі Володі — Василь, Віктор — приїхали з нами до

Чорнобиля. Разом виходимо на ганок. Хлопці мешкали в сусідстві

з Правиками, та не поспішають до домівок, пропонують: «Підемо

до Уші». Притока повноводої Прип’яті за кілька хвилин

виблискує перед очима. Гаї, луки, ще річки і ще... «Жити серед

такого привілля і не любити свого краю, хто б таке зміг? —

видихає Василь, додає гірко: — Приїхали додому на екскурсію, такого ще ніколи не було...»

Повернувшись, застаємо Наталю Іванівну в найбільшій з

кімнат. Зашиває червоними нитками корінець благенької книжки.

Ще охайніше виглядає хата. Жодної пилинки на керамічних

півниках, на посуді. Тільки засохле стебло лимона, кругла

пташина клітка зі спорожнілою жердинкою виказують біду. Довго

переконуємо Наталю Іванівну забрати хоч щось з речей. Нарешті

знімає із серванта невеличкі портрети Лесі Українки, Сергія

Єсеніна, бере програвача, платівку, кілька книжок, вклейку до

«Моделиста-конструтора» із ліжечом-гойдалкою. Дозиметрист не

заперечує.

У 1986-му, двадцять п’ятого квітня, вранці, коли Наталя

Іванівна востаннє пішла зі своєї хати щасливою, наглядати за

нею лишилась хіба що яблуня біля хвіртки. «Добрим господарем»

зветься сорт. Яблука смачні і красиві, червоні, міцні. Завжди

давало дерево гарний урожай і цього року напрочуд рясно

квітнуло. Не йшла — насправді летіла до лікарні. Чистота й

тиша, розлиті в природі, помножували радість на серці. Гарної

пори народилась маленька Наталочка, онучка. Така жадана

дитинка! Дізнавшись, що Надійка народила, Володя під вікнами

палати танцював. Справжнє чудо сталось, бо раніше ніколи не

танцював. Наталя Іванівна давала сину стільця: «Замість

партнера, спробуй!» Засміється, покружляє посеред кімнати — і

знову стілець на своєму місці.

Павло Панасович усі два тижні, коли став дідусем, ходить

розчулений. Вітю не впізнати, всі розваги забув. Учора після

навчання без нагадувань мерщій на автобусну станцію, свіже

молоко Надійці повіз. Нема в Прип’яті такого смачного, запашного молока, як у Чорнобилі, бо ніде немає і кращого

пасовиська, ніж чорнобильські луки.

Повернувся Вітя, каже: «Мамо, наша Наталочка, мабуть, незабаром розмовляти почне! Личко таке жваве, вже щось

метикує!» І гордий такий.

Завтра Володя, напевно, сам молоко повезе. Приїде вранці.

Треба обговорити, як провести свята. З початком травня майже

весь Чорнобиль на вихідні виїздить до Ялинок, улюбленого

куточка на березі Уші. Річка там і біля берега глибока, аж

чорна, а зачерпнеш води — чиста. Хвойний ліс понад нею, в

будь-яку спеку — прохолода. Котрого дня податися туди, котрого

зібратися вдома? Тож завтра на сімейній раді вирішуватимуть

разом. Графік чергувань пожежних чат мати знала наперед. Якщо

Володя вільний, в суботу чи неділю обов’язково приїздять з

Надійкою до Чорнобиля. Тепер, звісно, подорожувати складніше: в сім’ї немовля...

На праці день минув без пригод. Повернулась з лікарні, чоловік і син удома. Звідки неспокій, який раптом торкнувся

серця? Вранці потішала тиша, ввечері тривожить. Надто довге

таке заклякнення, у них на окрузі понад річкою звичайно

господарює вітерець.

Увечері замочила білизну, вдосвіта почала прати. Руки

неслухняні, що ж воно таке? Сплять прибережні вулиці, а матері

вчувається то далеке гудіння мотора, то близькі швидкі кроки.

Кинула ночви, розчахнула хвіртку. Біжить вулицею Марія, братова. Зчепила пальці на горлі, наче стримує крик. А він

вирвався: «Наталю, лихо на атомній, велике лихо! Не йдуть туди

автобуси, і звідти нема!»

Небо так само повнилося синявою. Під пензлем весни

виблискував кожен листочок на вишнях біля вікон, на яблуні

біля воріт. «Добрий господар»... Колись Павло садив яблуню, примовляючи: «Нехай добро буде з кожним, хто ступить на

поріг». Володик допомагав батькові, поливав саджанця...

«Сину!» — мати бігла містом, тим самим шляхом, яким і вчора

вранці. Повз головний майдан, повз свою лікарню. Ось вулиця, якою Володя з товаришами-десятикласниками виходив до ранкової

ріки стрічати сонце. Ось новенька будівля чорнобильської

пожежної частини, чоло будівлі вже прибране до свят. Ні, тут

не може чатувати лихо. Зараз вона почує: «Все гаразд». Мати

повторювала це, наказуючи долі, благаючи долю. Здалека

побачила обличчя сусідки, що працювала диспетчером у пожежній

частині. Обірвалися благання, обірвалося все. «Сину мій!

Сину!»

— Чата для здачі чергування вишикувана!

— Струнко!

В чатовому приміщенні воєнізованої пожежної частини № 2, яка

охороняє Чорнобильську атомну електростанцію, починається

зміна чат. О восьмій ранку, як завжди. Як усюди. Щоранку рівно

о восьмій по всіх частинах пожежної охорони країни, наче

перегук невсипущих дозорців, лунає:

— Чата вишикувана!

Два особові склади один навпроти одного в шерегах.

— Чата для здачі чергування готова!

Це зовсім не означає, що шереги миттєво обміняються місцями, як буває при зміні урочистої варти. Зміна пожежних чат

виглядає досить ефектно, проте, хоч і тут важлива чіткість

процедури, вона — не видовище. Головне в надійності естафети.

Тож буде розібране все, що минулої доби відбулося в районі дії

пожежної частини, визначено найважливіше наступної доби.

Змінюються, по черзі йдуть відпочити окремі чати, вся частина

безперервно несе свою чату.

Двадцять п’ятого березня на Чорнобильській АЕС чергування у

другої чати лейтенанта Дацька приймає третя, очолювана

лейтенантом Правиком, Надзвичайних подій напередодні не

трапилося. Щодо наступної повідомляє заступник начальника ВПЧ-

2 капітан Леоненко: за повідомленням головного інженера

станції, на четвертому енергоблоці реактор зупинятимуть для

ремонту — профілактичного, запланованого. Водночас

провадитиметься експеримент, теж за планом. Дії — в межах

нормального режиму. Але чата має встановити посилений зв’язок

з інспекторами пожежного нагляду, які перебувають

безпосередньо на станції.

— Для здачі і прийому чергування розійдись!

Бійці розбігаються. В гаражі приймаються машини, водії

перевіряють воду і мастило, вмикають двигуни, пересвідчуються, чи добре триматимуть тиск смоки. На слово, яким би надійним

воно не було, не покладається ніхто. Бойова обслуга

прискіпливо приймає пожежне озброєння. Кожен зайнятий своєю

справою, однак і в ці хвилини всі разом. Щось невидиме

об’єднує пожежних докупи. Андрій Половинкин, наймолодший, з

одним бажанням спостерігає за ними: швидше б стати таким же, невіддільним від усіх.

Сьогодні він — новачок. «Новоприбулий», як значиться в

розкладі навчань з начальником чати. «Вивчити з новоприбулим

пожежним Половинкиним А. М. будову і роботу КІГІ-8 і прийняти

залік. Термін 30.05». Понад місяць тому зарахований хлопець до

ВПЧ-2, а донедавна мав один-єдиний обов’язок: з’являтися на

службу і щодня читати брошури з фаху. Тиждень, як вийшов на

чергування з чатою. Нарешті. Але все одно далеко до справжньої

служби. Заліку на право одержати кисневий ізолюючий прилад

місяць чекати, а це ще не все, що дозволить з усіма виступати

за тривогою в бій.

Молодший сержант Половинкин армію відслужив у ракетних

військах. Складну сучасну військову техніку знає не з чужих

слів. Хіба такий незбагненний той КІП-8, а простіше —

протигаз? Чи варто через нього гаяти час? Доки в навчальній

кімнаті за столиком серед посібників та інструкцій здобував

загальне уявлення про майбутню службу, подібне могло б спасти

на думку. А як почалася вона, служба, зразу позбувся найменшої

зверхності. З першого чергування відчув: крім техніки, доведеться вивчати себе. І перевчати де в чому. Адже якось

інакше, ніж досі, мають поводитися серце і легені, м’язи і

зір. Он як блискавично і безпомилково діють на навчаннях

хлопці з бойової обслуги! У Івана Шаврея і Сашка Петровського

збігається кожен рух. А у Леоніда Шаврея з Володимиром

Прищепою і дихання, здається, спільне.

Третя чата за кілька днів припала Андрію до душі. Лейтенант

Правик завоював його душу ще раніше.

Поки Половинкин коротав у ВПЧ-2 вступний місяць, багатьох

офіцерів бачив день у день. Потім добре всіх розгледів і

переконався, що нема серед них двох зовні схожих. А тоді, попервах, усіх плутав. Одного лейтенанта Правика враз

запам’ятав. Не богатирського зросту, не занадто балакучий.

Проте чимось для Андрія відрізнявся від інших.

Мине з 25 квітня менше двох тижнів. У палаті московської

лікарні, одчайдушним зусиллям випростовуючись із тенет

нестерпного фізичного болю, невимовної душевної скрути, сержант Половинкин писатиме своє «Пояснення», рядок за рядком

засвідчуватиме все, що під час аварії робили товариші, що

робив він. Буде в гранично стислому свідоцтві таке:

«Особливо хочу відзначити сміливість лейтенанта Правика, який знав, що отримає сильне радіаційне ураження, і все одно

пішов у пекло і розвідав усе до дрібниць».

А ще через понад рік в нашій розмові згадуватиме Андрій:

«З ровесників у частині мені найбільше подобався Володя

Правик. Щось у ньому таке... Не вигукує, скаже тихо, а всі

почують і все зроблять. Тієї останьої п’ятниці сказав:

«Ремонтуємо рукави». Всі пішли, без ухилянь. Так і працювали

цілий день, дружно, вкупі, командир з усіма».

Ще сказав тоді молодший сержант про свого командира так: «Ви

бачили телефільм «Місце зустрічі змінити не можна»?

Пам’ятаєте, Шарапов, якого грає артист Конкін, у банді, серед

ворогів, упізнає бійця, з яким був разом на фронті? І той

каже: «Завтра я не викажу тебе, піду за тобою тому, що ти не

їв потай від нас свою офіцерську пайку, не ховався під кулями

за наші спини». Отак вийшло у нас з лейтенантом Правиком. Він

так зумів жити, що люди за ним на реактор пішли. Була б війна, так само пішли б за ним під кулі».

Це буде сказано не тільки пізніше за часом. Це буде після

непоправних втрат, прозрінь — гірких і рятівних. Лейтенант

Правик для бійця Половинкина стане насамперед ровесником, виникне потреба пояснити собі, чому коротке спілкування з ним

ввійшло до життя як віра й світло.

А двадцять п’ятого квітня Андрій Половинкин ще нічого у себе

не питав. Просто дуже радів призначенню в чату лейтенанта

Правика. Мов хлопчисько несподіваному дарунку.

Розмірено, як і обидва попередні, минало третє для нього

чергування. Хлопці перемотували, переглядали рукави. Латали

їх, де потрібно. Андрій уперше зблизька роздивлявся прядивні і

лавсанові стрічки. Для нього поки що навряд чи були б

слухняними. Бачив, досвідченим бійцям не завжди вдається миттю

приєднати рукав до смока, робочу рукавну лінію до

магістральної. Чув, лейтенант Правик і сержант Захаров

закінчують пристрій, що допоможе одягти рукави в гайки. Про

Захарова взагалі жартівливо кажуть: «Лантух з винаходами». Але

хлопці вже і застерігали новачка: «Матимеш справу з

інструментом, не лови гав. Не хто-небудь — Захаров очолює

народний контроль. Як подінеться кудись гайковий ключ, спуску

не дасть. Лютий!»

Треба ж, Захаров — крижастий, міцний, неквапний — якраз

опиняється поруч з Андрієм:

— Бачу, засвоюєш, як перемотують рукави. Не зважай, що ця

праця виглядає марудною. Ти армію пройшов і знаєш, який боєць

з того, хто свою зброю не чистить. Маленьку дірочку проминеш

на рукаві, він за це помститься жорстоко. В бойовій обстановці

вода не піде до ствола, битиме марним фонтаном. Тож є святий

закон: найменшу неполадку усувати негайно, не лишати на

завтра. Пожежа не має звички попереджати про себе

заздалегідь...

Отак говорив, пораючись і собі біля розкладених на землі

стрічок. Хоч для нього, водія, командира відділення, це

начебто зовсім не обов’язково. Ну, хіба ж сержант Захаров

лютий? Поводиться просто, усміхається щиро. Не повчає, радить.

Зовсім нема в третій чаті такого: «Я начальник, ти — ніщо».

Взяти Івана Олексійовича Бутрименка. Теж класний водій, у

пожежні підрозділи прийшов, коли ще не існувало на карті міста

Прип’яті. Як командир відділення має авторитет. Але теж

жартівливе прізвисько дали йому в чаті: «Голова колгоспу».

Справді, знає безліч цікавих прикмет: коли краще орати, сіяти, по чинати жнива. Залюбки розповідає про землю: яка вона, коли

прокидається з-під снігу, яка під хвилями колосся. За віком

Бутрименко в чаті старший від усіх, восени буде сорок.

«Олексійовичу, час би вже запрошувати на ювілей!» — вранці

обступили його бійці. «Майте совість, хлопці, ще ж через

півроку»,— відбивався «голова». Помітив, що новачок ніяково

тримається осторонь, підбадьорливо усміхнувся: «Синку, зваж, тебе запрошую першим!»

Андрій подумки вже охрестив Бутрименка по-своєму: «вчитель».

А тут помітив, що старшому сержанту не менше личить і слово

«батько». Зразу ж відчув, що дуже нудьгує за своїми батьками, хоч сам уже має малого Андрійка. Схотілося розповісти

Бутрименку про це семимісячне дитинча, зворушливе й кумедне.

Заразом і про те, як минулим літом, напередодні народження

сина, вони з Наталкою, дружиною, відкривали для себе Прип’ять.

Вперше їхали сюди з Києва останнім автобусом: не встигли

раніше з роботи. В Прип’яті їх заспокоїли: тут гарний готель.

Справді, готель був чудовий. Але відомчий — належав атомній

станції: «Сторонні не обслуговуються!» Невідоме місто, ніч

надворі, Наталка вагітна... їх зрештою впустили попередивши:

«Лише до шостої ранку...»

Все одно місто сподобалося: простір, запашне повітря, всюди

квіти, білі будинки — вікнами до річки. Невже тут для них не

знайдеться місця, як не знайшлося в Києві?

Андрій потрапив до Києва з Азербайджану. Селище, де з

батьками жив,— за сто тридцять кілометрів від Баку. Батьки

працювали в сільському господарстві, його ж вабило море. В

Київ привела мрія про військово-морське політичне училище. Та

документи повернули: у паспорті не мав позначки «виписаний».

Помчав додому, днів двадцять ходив за тією позначкою.

Спізнився з документами. Але з Києва вже не поїхав. Подався

туди, куди кликали: формувальником на завод залізобетонних

виробів. Армія, після неї той самий завод. Там зустрів

Наталку. Побралися, чекали дитину. Де жити? В гуртожитку

запропонували кімнату: дванадцять метрів на дві сім’ї.

Тіснувато? Є вісімнадцятиметрова — там, крім них, буде ще дві

молоді родини, звичайно, з дітьми. Записалися в чергу на

кооператив. Чекати — років шість-сім. Саме почули про молоде

місто Прип’ять. Переїхали.

Андрій став до роботи в формувальний цех комбінату

будівельних конструкцій. Комбінат звався експериментальним, умови праці в цеху застарілі, точніше — ніяких умов.

Формувальники працювали під відкритим небом, здебільшого

вручну. Люди тут не затримувались, Андрій був не з утікачів.

Але випадково потрапило на очі оголошення: пожежна частина

охорони АЕС запрошує до себе молодь.

В місті енергетиків жити, то треба б бути ближче до атомної.

Замполіт ВПЧ-2 капітан Сенін пожежну службу не розхвалював —

жваво розповідав про неї. Виявився земляком-бакинцем...

Хлопець отримав комсомольську путівку на службу в

підрозділах Управління внутрішніх справ. З ВПЧ-2 на ім’я

директора комбінату надійшло відповідне клопотання. Директор

відсунув од себе лист: «У мене бракує людей. Іди до цеху і не

сперечайся, буде, як я сказав».

Тим часом Андрія викликали до Києва на кадрову комісію. Як

годиться, повідомив керівництво цеху про це. Повернувся, а до

роботи не допускають, кличуть до профкому: «Тебе звільнено за

прогул».— «Може, хоч вислухаєте мене?» — «Можеш говорити, але

рішення вже є». Записали до трудової книжки після подяк, наказів про преміювання: «Звільнений за статтею...»

Були певні, що перетнули дорогу до ВПЧ-2. Мабуть, і

перетнули б. Замполіт, капітан Сенін, не дав. їздив до Києва, писав доповідну. Стільки ж усього було, поки Андрій Половинкин

прийшов у чату лейтенанта Правика...

Наче минулось усе це. І от знову не дає те все спокою:

«Буде, як я сказав». «Рішення вже є». Пригадалося і готельне:

«Сторонні не обслуговуються». Виявляється, дедалі важче

вибачити собі: чому відступив перед несправедливістю, неподобством? Дедалі важче зрозуміти, чому інші, старші за

віком, посадами, не спинили самодура, навпаки, потакували

йому? Про це Андрій при нагоді спитає лейтенанта Правика. Він

хоч і спокійний, має незалежну вдачу. В «Комсомольському

прожекторі», за який відповідає начальник чати, перепадає

навіть начальнику частини. Комусь, мабуть, перепаде і через

новоприбулого Половинкина. На минулому чергуванні провадили на

АЕС навчальне розгортання. Андрій кепсько себе почував: без

«бойовки», чобіт, рукавиць, каски. Нічого він ще не має, навіть перепустки на станцію. Туди на навчання з усіма заїхав

— назад прапорщики не хотіли випускати.

Отак поназгадував, розвоювався з собою і... покришку від

каструлі лишив у їдальні. Похопився, коли вже приїхав до

частини. Зашарівся: «От гава. Помітять бійці, так і скажуть».

Бійці помітили: «Погано їси. Обід не до смаку чи не нагуляв

дорогою апетиту?» Захаров мирно зауважив: «Годі, козаки.

Хлопчина до ваших дотепів не звик, а звикне — в боргу не

залишиться. Андрію, за вечерею я поїду».

Андрій вкотре спіймав себе на думці: «Мені легко з ними. З

усіма». Пошкодував: як зранку поїхав на АЕС старший сержант

Бутрименко, та й досі не повернувся. Може, теж згадує чату?

Такий був той день: майже всім пережите так чи інакше

згадувалося.

Усі свідчать, що тоді панувала навколо рідкісна тиша.

Не тільки на станції, а й у Чорнобилі.

Михайло Андрійович Головненко, водій з чергової чати

чорнобильської професіональної пожежної частини № 17, розповів: «Удень до лісу виїжджали, трава горіла. Дерева мов

позасинали, і на галявинах ані вітерця». Ввечері грали в шахи, здавалося, що «тиша навіть заважає, щось у ній було тривожне, стороннє».

Може, справді, так лише здавалося в згадці після того, коли

невблаганна межа пролягла між останньою п’ятницею квітня і

останньою суботою? І уява, ще намагаючись спростувати лихо, пропонувала розуму образи, протилежні нічним вибухам? Ту саму

тишу.

Чорнобиль від АЕС по один бік, місто Прип’ять по інший.

Сержанту Анатолію Найдюку, водієві третьої чати лейтенанта

Віктора Кібенка з прип’ятської самостійної воєнізованої

пожежної частини № 6, чітко запам’яталось:

— Небо прозоре, але щось наче висить над тобою в повітрі. Це

ж про таке кажуть: «Передгроззя»? Над станцією весь час літак

кружляв, кружляв. Мабуть, провадив якісь виміри. Але Вася

Ігнатенко сказав: «Про що він нас попереджає?»

Чергування йшло нормально. Виїжджали в місто на навчання.

Прибирали в гаражі. В п’ятницю завжди багато господарських

справ. Наша частина мала красивий вигляд. Ми з Ігнатенком

стіни панелями пообшивали, для пожежного озброєння зробили

гарні шафи. В гаражі почали виготовляти нові стенди й схеми.

Сиділи ввечері, обговорювали. Віктор Кібенок, до нас

приєднався, він з деревом залюбки працював. Був, як завжди, веселий, бадьорий.

Він собі новий мотоцикл купив, мені віддав старий. Вранці в

суботу я мав їхати до ДАІ, щоб зареєструвати. Машина акуратна

була, могла б ще їздити добре.

Після вечірнього відбою за розпорядком полягали відпочити.

Василь Ігнатенко не лягав, палив. І раптом каже: «Про літак я

жартома. Яке може бути попередження?» Вася з Володею Тишурою в

моєму «Уралі» виїздили. Обидва на пожежах просто рвалися в

найважчі місця. У нас всі на пожежах працювали красиво, всі

справжніми товаришами були. Вася працьовитий, і на службі, і у

вільний час в усьому допоможе. Микола Ващук — те ж саме. Слів

на вітер не кидав. Скаже, то й зробить. Микола Титенок до нас

пізніше інших прийшов, я його менше знав. Але видно було: хороший хлопець, не підведе,

І, знаєте, при всьому цьому, якщо зі мною виїздить замість

Тишури чи Ігнатеика хтось інший, якийсь у мене був сумнів. Ні, не в хлопцях. У щасті, чи що. А. з ними я завжди спокійний: Василь і Володя в машині — отже, подужаємо. В ту п’ятницю

ввечері згадав, як взимку на складі сторожка горіла. Снігу

було по коліна. Мені по коліна, Володі Тишурі вище пояса — він

невисокий, повненький. Бере лома, ствол, КІП у нього. І ще

рукав від машини тягне. Метрів двадцять отак треба пройти. В

тих сторожках повно мотлоху, буває, що на балон з газом чи

каністру з бензином натрапиш. Баритися не можна. У Тишури

реакція блискуча, все загасив. Повертається до машини з тим

спорядженням, справжній дід Мороз. Я завжди, як згадаю ту

пожежу, сміюся. Коли в п’ятницю згадав, чомусь не було сміху.

Вірте не вірте, а існує передчуття...

Бійці ВПЧ-2, звичайно, крім дозорців, диспетчера,

днювальних, грали ввечері в футбол. «Збірна України» із

«Збірною Білорусії» (в чаті добра половина особового складу—з

сусідньої республіки). Іван Бутрименко судив. Йому це часто

довіряли, як статечній людині.

Весь день, узявши резервну машину, старший сержант працював

на новій, третій черзі АЕС, де велося будівництво. За

розпорядженням начальника чати допомагав перевіряти запасні

резервуари. Стояв на пірсі, качав воду аж до шостої вечора.

Обідати до частини не їздив, не встигав. Хотілося все зробити

якнайкраще. Третя черга... Багато про неї в газетах, по радіо

мовиться. «Пустять п’ятий, шостий енергоблоки, буде

Чорнобильська АЕС найпотужнішою в Європі». Найпотужніша, найбільша, найкраща...

Хто скаже, що бути серед перших погано? Тільки ж гаслами

лани не засієш, вигуками не здобудеш першості. Правик вдень і

вночі провадить з чатою навчання на станції. Пожежні бачать

там не самі свої гідранти і сухотруби... Поспіхом

споруджується третя черга. Безладдя на майданчику доволі.

Взяти хоч таке: ведуться бітумні роботи, по сусідству —

зварні. Вистачить іскри для лиха. Всі це знають, не зважає

ніхто. Доки лишатиметься «при владі» недбалість?

І хіба в інших місцях лад? У них, в пожежній охороні, один

командир галасує, розпікає всіх поспіль. Крім крику, нічого не

вміє. А посаду свою займає, наче так і треба. Пощастило їхній

чаті. Молодий командир вміє спитати з підлеглих, але й шанує

їх, вважає за людей. Порад не цурається. Торік запропонував

Бутри- менку та Захарову: «Давайте виведемо з гаража смокову

станцію, подивимось дизель, взагалі підкажете дещо. Нам в

училищі лише на водіння легкових автомобілів давали права.

Будову пожежних машин вивчали слабо. А я маю добре ними

управляти, щоб бути в них і у водіях впевненим». І став-таки

впевненим водієм, знає, як будь-яку машину поставити, як

подати воду, піну. Коли його щось попросиш, враз на допомогу

прийде. Якось відмовила у Бутрименка рація, зізнався

начальнику чати: «Не метикую в цьому». Лейтенант кітель

скинув, акуратно повісив на люстерко, дістав паяльник, що

треба поприпаював, підкрутив. Працює рація. Інший би докорами

замучив, а рація б мовчала.

Вже зовсім не службове згадав старший сержант. Поверталися з

пожежі в Нових Шепеличах повз сільський універмаг, у вітрині —

шкільна форма. Син у Бутрименка без форми другий рік — до

Прип’яті його розміру не завезли. А тут є усі. Який брати?

Було сину тринадцять, а на зріст, мабуть, наздогнав начальника

чати. «Товаришу лейтенант, чи не зарадите? Підійде на вас

форма, то й моєму хлопчині буде гаразд». Сказав і винним себе

відчув. А лейтенант просто: «Давайте». Приміряв піджачок.

Носить Вітя костюмчик, наче на нього пошитий.

...Повернувся Бутрименко до частини, коли чата вже з усіма

справами впоралася. Рукави прибрані, машини вимиті, сохнуть

біля гаража. Пограли хлопці в футбол, хтось ще в настольний

теніс грає. Інші телевізор дивляться. Можна б відпочивати.

Бійці, не зайняті на постах, о двадцять третій мають право

розійтися до третьої. Та не розходяться...

Микола Ничипоренко розповів Бутрименку, що без нього теж

побував на третій черзі: виїжджали за викликом на пожежу. Так

і є, повторилася досить звична картина: будівельники з смолою

працювали, а над ними — зварник. Мав намір таким чином

перевиконати норму. Виїздило все перше відділення, начальник

чати — теж.

Може, через цей безглуздий випадок лейтенант Правик несхожий

на себе? Самотньо ходить і ходить вздовж чола будинку.

«Нездужаєте? Чи засумували, Павловичу?» — під час відпочинку

Бутрименко інколи дозволяв собі отак звертатися до командира

(про нього, тепер і про новенького, Андрія Половинкина, все

частіше думав: «Сини»), Лейтенант відповів не приховуючись:

«Трохи сумно, Олексійовичу. Наталочку хочеться побачити.

П’ятнадцять днів дочці сьогодні. Дізнатися б, як вона».-- «Як

усі малята серед ночі. Спить. Хіба вранці не бачилися?»- «Так

то вранці, тепер піч». Походили, сіли до машини Бутрименка в

кабіну. Лейтенант вмикнув маленького магнітофона. Співачка

стиха співала про зустрічі, розлуки.

Раптом начальник чати дитинство згадав. Як на мотоциклі

вчився їздити. Як однокласниця посеред Прип’яті під воду

пішла, він встиг витягти. В шостому класі вчилися...

Бутрименко удавано весело сказав: «Досі у нас тільки Толик

Захаров мав медаль «За врятування потопаючих», а виходить, ви

теж заслужили?.. Серйозно спитав: «Малий був і пірнати на

глибині не побоявся?»— «Так я ж біля річок виріс. Мене вода, як вогонь, не бере».

В темряві не розгледіти, які в лейтенанта очі, жартує чи

досі сумний.

Тихо. Тепло. Місяця не видно. Пливе в небі велетенський

станційний димар. В променях прожекторів нагадує фантастичну

стрілу, націлену до зоряних світів.

Ще посиділи вдвох, третя — станція. Чітка, впевнена її

панорама, наче й не існувала ніколи поліська земля без цього

«пейзажу». Владно вписався...

— Піду трохи відпочину,— сказав Бутрименко.

— Треба, Олексійовичу,— відгукнувся Правик.

Бійці все ще сиділи вздовж чола будинку. Бутрименко зручно

влаштувався на тапчані в чатовому приміщенні. Гарні, легкі

видали недавно ковдри... З-за розчиненого вікна долинали

голоси. Розмовляв з кимось Володя Правик. Хто з ним? Здається, Андрійко, новенький.

Ні, не міг у думках інакше звертатися до них Іван

Бутрименко. Мають уже малят, але обидва такі юні. До

зворушливого. Цієї хвилини старшому сержантові схотілося їх

захистити. Від чого?

Один за одним полилися мелодійні радіосигнали. То «Маяк»

сповіщав: за п’ятницею, двадцять п’ятим квітня, настало

двадцять шосте. Знову впала тиша. Спокій над землею. Пахощі

близьких луків...

Ніхто в світі не міг знати: спокою цій землі відміряно після

півночі менше, ніж на вісімдесят чотири хвилини.

Нелюдська сила, винайдена людьми, щоб стати життєдайним

велетом, розлючено вийде з покори, впаде на все живе. Люди

миттю виступлять навперейми.

Не ті, які вже й собі в пихатому задоволенні почувались

велетами: мовляв, яке страховисько приборкали! Зовсім інші.

Одинадцять вояків на трьох бонових машинах. Жодна з цих

машин ВПЧ-2 вже ніколи не постане перед людьми. Всі три

прийняли удар радіоактивного випромінювання, вбивчий навіть

для металевих грудей. Всі три поховані навічно. Але вірна

пам’ять пожежних зберегла їхні номери, мов дорогі ймення. Ось

вони:

Пожежна автоцистерна, державний номер 35-75 КХС. Пожежний

автомобіль смоково-рукавний, державний номер 98-89 КХИ.

Пожежний автомобіль пінного гасіння, державний номер 51-33

КХБ.

На них чата:

Іван Бутрименко,

Анатолій Захаров,

Андрій Король,

Сергій Легун,

Микола Ничипоренко,

Олександр Петровський,

Андрій Половинкин,

Володимир Прищепа,

Іван Шаврей,

Леонід Шаврей.

І начальник чати Володимир Правик.

Зруйнований реактор-«мільйонник». Вогонь майже впритул до

нього, на карколомній височині над ним. Десятки осередків

вогню...

Три пожежні машини.

Одинадцять пожежних.

Найсумлінніші краєзнавці, найзавзятіші рибалки не скажуть, скільки навколо Чорнобиля річок та річечок. Скільки в місті, принаймні в низині, ставочків і ручаїв.

От на провулку Колгоспному, у Марії Степанівни Криволапової, баби Мані, бабусі Володька Правика, просто за городом хвилі

хлюпають. Безліч пустощів і цілком відповідальних справ, для

дітлахів пам’ятних, пов’язано, з тими хвилями.

Володя Правик справді на воді зріс...

Хлопчик народився кволим. Чому? У молодих батьків, охочих до

праці, зачарованих природою, одне од ному відданих, здоров’я і

енергії — достатньо. Дитина ж із сумовитими оченятами, прозорим личком. Дихає мов зітхає.

Молода мати в медучилищі іспити з педіатрії вже склала.

Лікарські поради вивчала досконально і тепер ретельно виконує.

Та від цього не краще немовляті, їхньому Володику. Тихенький, плаче зрідка. Коли ж зайдеться в кашлі, то здається, що ридає,

— спинитися довго не може.

Надворі липень. Духмяні трави на прибережних луках, запашний

і вітерець з Уші. Навіть у кімнатах під дахом таке

чорнобильське повітря, що вдихнути б і не видихати. А вже біля

річки!..

Спогад з власного дитинства приніс Наталці бабусину

приказку-пораду. «Щоб мала дитина здоров’я довіку, везіть на

світанні через ріку». Весло, вправне в Павлових руках, обережно відштовхує човна від берега. На вологому піску перші

відблиски сонця. Сіра імла, розлита навколо, поволі тане.

Спалахують, міняться кольори: сріблястий, блакитний, густо-

синій, жовтогарячий.

Звивиста річка Грузавка злегка похитує човна, несе повз

низькі береги. Мати бачить перед собою тільки личко свого

немовляти: на ньому слабенький рум’янець! Батько тривожиться: Наталка розгорнула дитину, хоча холодний нічний туман ще цупко

висить на верхівках осокорів та дубів. Однак зразу і зникли у

Павла сумніви. Володик навіть не прокинувся, дихає спокійно.

Недарма, кажуть, що материнське серце — мудрий віщун.

Ось і Ялинки. Мати бризкає світанковою водою на малесенькі

рученята, ступає з дитиною на м’який золотавий килим з

торішньої глиці, під хвою свіжу, смарагдову. За кілька хвилин

плавуча колиска повертає в зворотню путь.

Павло веслує нечутно і сильно. Навколо досі повна тиша. Все

такі ж незаймані, зачаровані береги. Батькові здається, він

дарує їх зараз маленькому синові, не до хати везе Володика, а

у великі світи. Так хороше на душі, в якісь хвилини Павло свої

руки почуває крильми. Маля спить. Тепер і Наталка помітила

навколишню красу, їй передалася схвильованість чоловіка. Гарна

земля, гарно жити!..

Отак кожного ранку і в липні, і в серпні, і у вересні пливли

вони до Ялинок. Ще майже цілий жовтень... Лагідною була того

1962 року осінь в Чорнобилі.

Взимку, як минуло хлопчику півроку, він схопився за палець

баби Мані маленькими пальчиками, міцно їх стиснув. Усміхнулася

баба: «Богатир!» Усмішка на її обличчі з’являлась тоді не

часто. Перед самим народженням Володика помер дід Іван. З

Великої Вітчизняної війни Іван Криволапов повернувся без ноги.

Калікою себе не вважав, не дозволив вважати іншим. Не хотіли

загоюватись численні рани, а він спромігся навіть дрова

заготовлювати. Власноруч дерев’яного човника змайстрував, рибалив.

На одну кімнатку їхня хата. В сім’ї четверо дітей. Старший

брат Наталки, названий за батьком—Іваном, народився

напередодні війни. Михайло — невдовзі після її початку.

Наталка з’явилася на світ напередодні Перемоги. Грицько, молодшим брат, ще через три роки.

Порається ма подвір’ї батько, раптом скріпне зубами, притулиться до хлівця. Постоїть трохи, важко пошкутильгає до

ослона, важко впаде на нього. Не підводиться довго. Наталка

розуміє: батькові і підвестися важко, рветься допомогти — і не

може. Розсердиться батько...

Свою матір діти в родині Криволапових здебільшого бачили

схиленою до землі: біля грядок на їхньому городі, в колгоспі

на полі. Наталка ще до школи не пішла, коли ходила з матір’ю в

ланку бити льон. Післявоєнний Чорнобиль — то була глушина. З

усім скрутно. Навіть заробивши якусь копійчину, не було де

купити дітям ані одягу, ані взуття. Книжку, зошит, навіть

ручку чи олівця — поготів. Але діти вчилися добре, після

уроків не вешталися марно. Звечора мати кожному ще й свої

завдання давала: кому трави для корови заготовити, кому

прибрати в хаті. Наталка любила підгортати картоплю. їй

подобалося піклуватися про цю рослину з ніжними квітками. Мати

з татом називають картоплю: «другий хліб». Не знайдеш городу, де б вона не кучерявилась. А колись же дивиною для людей була, переселилась сюди здалека, з-за моря.

Про таке розповідала Вірка Ільченко. Вона все знає, мабуть, тому і звуть книжницею. Ільченки живуть поруч з Криволаповими.

Вони ще бідніші. За плаття у Вірки — сорочка, взимку вона

бігає до школи в материнській куфайці, такій старій, що носить

її вивернутою — назовні підкладкою. На ногах чоботи, два

лівих, один трохи більший від другого. Ніхто з того не

сміявся. Сама ж Вірка через усе те не плакала. Гарно співала

вдвох з матір’ю і складала захоплюючі казки.

Одну Вірчину казку Наталка полюбляла найбільше. Казка була

така: «Прокинулися вранці чорнобильські дітлахи, а стіни хатин

— з матерії, білої і рожевої, в квітках, схожих на кручені

паничі. Дахи — теж матерія, синя, мов небо, і по ній золоті

зірочки. Всі хліви, будки собачі — з матерії, там вона сіра в

крапочку. В крамниці на всіх достатньо різних матерій,

вистачить дівчаткам на кофтинки і спідниці, хлопцям на сорочки

та штанці».

Пізніше довідалася Наталка: саме тоді у Вірчиному класі

почали вивчати фізику (поміж дівчатами в роках невеличка

різниця). Фізик у школі був без ноги, теж з війни, як Наталчин

батько. Зайшов до класу, обличчя брезкле, рухи незугарні.

Довго вовтузився, укладаючи під столом протез, поставив біля

стільця ковіньку. І не впізнати його: куди поділася втома, очі

весело мружаться. Таємничо почав: «Чи знаєте, що навколо всіх

нас — матерія? І ми самі, ви і я,— з неї. І крейда, ваші

парти, шибки у вікнах, дерева за вікнами — матерія. Весь

навколишній світ — матеріальний».

Звідти народилася казка-веселка.

Наталка думає: скільки навколо загадкового! Хай і нестатки

оточують, але все у них та в інших людей ще буде. Батько

видужає, не стогнатиме вночі крізь сон. Теж виходитиме, як усі

сусіди, до верби, яку посадила біля воріт тітка Федора, мати

Віри їльченко.

Наталка полюбила вербу, її листя нагадує шовкові стрічки.

Озерця за їхнім городом, за хатою Ільченків схожі на блакитні

скельця. їхній Чорнобиль — найпре- красніший у світі. Наталка

неодмінно повернеться додому після того, як розшукає власні

стежки серед безмежжя землі, добуде на них скарби — для всіх.

Після восьмого класу Наталка Криволапова послала - таки

заяву в Київ, до геологорозвідувального технікуму. Папірець з

викликом на іспити тримала, наче квиток до жаданої подорожі.

Але не скористалася ним.

Зовсім занедужав батько. Старший брат Іван тоді вже поїхав на

Північ, до риболовецького флоту. Буде і за неї мандрувати

навколо земної кулі. Бо як кинути матір у скруті?

Дівчина поступила до Чорнобильського медучилища. Через

місяць здавалося, що саме туди і прагнула...

Доглядала батька, який без допомоги вже був неспроможний

підвестися з ліжка. Поралася в городі. До пізньої ночі сиділа

над книжками. Мишко теж подався на заробітки — в далекий

Семипалатинськ, на шахту. Писав, що сумує за рідними, за

Поліссям. Від Вані листи надходили зрідка, та ось прийшла

посилка. Сестричці моряк надіслав перший в її житті дарунок: хустинку в горошок. Чорна хустинка, горошки — білі. Тканина

тонка, тонкі й незвичні пахощі від неї. Всі дівчата в групі по

черзі пов’язували заморську хустинку.

Нелегко було Наталці, коли одружилася. Вона ще навчалася, в

родині Павла—труднощі, нестатки.

Чимало схожого у них з Павлом. Він в сім’ї Пра- виків

третій, як вона у Криволапових. Наталчин батько з війни

повернувся інвалідом, батько Павла не повернувся зовсім. Мов

навмисне звела їх з Павлом спільна доля, Подобалося Наталці: Павло спритний, дотепний до веселих

витівок, але жалісний, на сумному фільмі може в кіно

заплакати. Проте ледачим на роботі, як кажуть, дає розгін, вимагати вміє.

Відкриємо із згоди Павла Панасовича Правика його зроблені

для себе записи. В зошиті, де докладно занотований сімейний

родовід, прочитаємо:

«Я, батько Героя Радянського Союзу Правика Володимира, Павло

Панасович, народився в селі Горностайполі Чорнобильського

району Київської області 1 травня 1936 року, в родині

службовця.

Мій батько, Панас Павлович, народився в 1903 році в селі

Горностайполі. Там зростав, здобув десятикласну освіту. Був

добрим організатором комсомольського осередку. Коли служив в

армії, вступив до партії. Після служби повернувся в рідне село

і був обраний головою сільради в Дитятках. Тепер там — кордон, КПП до тридцятикілометрової зони навколо ЧАЕС.

Напередодні Великої Вітчизняної війни батько був

рекомендований до льотної школи. В 1941 році пішов на фронт і

не повернувся, Був хорошим батьком, чоловіком, мені здається, для онуків гарним був би дідусем. Моя мати, Єфросинія

Данилівна, народилася в селі Горностайполі в 1907 році, народила і виховала чотирьох дітей. Діти: Петро, 1931 року народження,

Марія, 1933-го,

Я, 1936-го,

Софія, 1938-го.

Батько на фронті, ми — на окупованій території. Мати мала

прогодувати нас, чотирьох дітей, і не потрапити до рук

поліцаїв. Ховалася по селах, у знайомих, у родичів, щоночі

приносила їжу нам, дітям. Щоночі, в спеку і в холод. Ми тоді

вижили. Тепер нас живе троє. Марія померла в 1949 році, до

того весь час хворіла після тортурів, яких зазнала під час

війни. В німецькій комендатурі її допитували, дізнавалися, де

батько, голова сільради, де мати — дружина комуніста. Від

дев’ятирічної Марії чули одну відповідь: «Не знаю». Тільки так

відповідала із сльозами, тоненьким дитячим голоском.

Після війни ми хто до школи, хто на роботу, а хто після

школи, на літніх канікулах, в чередники. Старший брат пішов до

армії, за ним пішов служити я. Соня вчиться в медичному

училищі. Мати працює на чавунно-ливарному заводі.

Служив я в десантних військах. Повернувся і пішов у

будівельники. Працював муляром на посаді бригадира. Ми

будували школи, корівники в Чорнобильському районі. В колгоспі

«Дружба» в 1961 році я познайомився з Наталкою, студенткою

першого курсу Чорнобильського медучилища. Прийшла проситися на

роботу на час літніх канікул. їх було троє дівчат. Маленькі, тендітні. Подивився я на них і подумав: «Дівчата скромно

одягнені, ситцеві сукенки на вас, простенькі хусточки. Таке ж

простеньке і взуття». Порадилися з виконробом і зарахували

студенток на роботу: молодіжний об’єкт, розчинний вузол.

Ознайомили з технікою безпеки. Вони почали працювати. Спочатку

були мозолики — навіть не допомагали спецрукавиці.

Призвичаїлися і стали працювати не гірше загартованих

будівельників. Після робочого дня питаю дівчат: «Працювати

важко?» — «Що ви, навіть легше, ніж учитись». Сподобалася мені

Наталка. Мені тоді вже стукнув двадцять четвертий. Запросив її

в кіно. Погодилася. Так ми і ходили в кіно аж до осені. Восени

справили весілля.

Наталка здалася мені наймилішою і найдобрішою від усіх на

світі.

Народився у нас син. Назвали Володею. Жили ми тоді у

Наталчиної матері. Вона допомагала доглядати Володю до

ясельної групи. Потім Володю віддали до дитячого садка. Він

зростав слухняним...».

Санчата мчать з крижаної гори, аж перехоплює подих. Дітлахи

зчепили п’ять-шість санчат, вийшов санний поїзд. Скочувати

вниз його легше, догори тягти важкувато. Володику Правику все

хотілося мерщій схопити мотузку і витягти всі санки самому.

Борсається в снігу, ковзає на льоду, всі в сніжки граються, він «буксує» десь посеред гори. Мотузки не кидає, на допомогу

не кличе. Валентина Іванівна, вихователька, підбіжить, схопить

і собі мотузку: «Треба разом, Володику! Самотужки не

витягнеш!» Хлопчик дивиться провинно, тягне санчата щодуху...

«В Чорнобилі було п’ять дитсадків. Наш називався дитячим

садком № 2. Володик Правик прийшов до моєї групи в п’ять

років. Це був спокійний хлопчик, невисокий, але міцний. Як і

всі діти, любив гратися в рухливі ігри, в м’яч. Інколи грав з

дівчатами в класи, стрибав з ними через скакалку.

І все ж у його вдачі була якась особливість. Був Володик

дуже старанним. Любив чергувати: накривати на стіл (це завжди

робили діти), дуже охоче допомагав нянечці прибрати іграшки, поставити, застелити ліжка. Все робив акуратно і завжди легко.

На навчанні рідко доводилось робити зауваження цій дитині.

Якщо інколи таке траплялося, було видно, як він переживає.

Коли приходив час творчих ігор, навколо Володика юрмилися

хлопчики.

Підійдеш до їхньої групи, спитаєш:

— Хлопчики, хто ви?

— Льотчики! — кричать хором.

То вони були водіями, капітанами, космонавтами».

Із спогаду В. І. Мисковець,

виховательки дитячого садка.

— Ми льотчики! — у Володі Правика це виходило найголосніше.

Літаки з дощечок, паперу він споруджував краще від інших.

Гриць, наймолодший брат Наталі Правик, учився на той час у

льотному училищі. Коли Володя народився, Грицькові було

п’ятнадцять. Допомагав доглядати небожа.

Жили всі разом, Павло Панасович часто розповідав про

повітряні десанти, здавалося, і на Грицька, і на малого

Володика це справило враження. В усякому разі Грицько обрав

для себе «небесну професію», а Володик не міг дочекатися його

приїздів додому.

Зате який щасливий був хлопчик, коли Гриць, уже лейтенант, вперше після випуску з училища приїхав до Чорнобиля! Стрибає

Володик навколо молодого дядька, горнеться до нього, в очах —

палка відданість. А вже як дозволить Гриць небожу надягти

свого кашкета, почепити через плече планшет, як підкине його

до стелі, то здається хлопчикові, що він насправді злетів до

неба. І так хочеться, щоб бачили його всі сусідські діти, щоб

увесь клас його зараз бачив!

Перший «А» Чорнобильської першої української середньої

школи... Сорока чотирьом його учням випало стати «матеріалом

експерименту». Тоді саме запровадили нову програму для

початкових класів, із застосуванням алгебри, синтаксичним

розбором речень.

«Аж синіми стали мої дітки від утоми. Найгірша втома, коли

дитячий розум напружується, перенапружується, і все марно.

Цифри вони зрозуміли, в кінці задачки виходить правильна сума.

З формулами—безвихідь, іксів, ігреків не сприймають. Сідаю

поруч з ними за парти, пояснюю, розтлумачую. Сама майже плачу, бо не під силу такий перехід дітям, вже й на цифри вони

дивляться з острахом.

З сорока чотирьох учнів лише одинадцять якось встигають.

Володик Правик належить до них. Хоч теж втомлюється, але не

кидає задачки. Шкода мені його. З усіх Володик був найменший.

Підійду, підказую, щоб уже не мучився з тими формулами. Ні, він під диктовку не пише. Очі стають ще ширшими, силкуються

зрозуміти. Голівку знову схилив, самі вуха над партою

стирчать.

Діти в молодших класах часто шукають дружби з сильними, шукають покровителів. А Володик товаришував із таким хлопчиком

у класі, який дуже уповільнено, з найбільшими внутрішніми

перешкодами, засвоював знання. Товаришував по-справжньому, без

зверхності. Золота дитина. Але мені здається, що Володику

самому не раз у школі самотньо було».

Із розповіді Н. Д. Гаркун,

вчительки молодших класів чорнобильської

СШ № 1.

Кому в галасливій учнівській юрмі перепадає найбільше

стусанів під час перерви? Звичайно, тим, хто найменший на

зріст. Попервах нелегко-таки було Володику. Хтось обов’язково

штовхне, хтось за курточку смикне. Він бійок не зчиняв. Проте

і не знічувався. Рюмсати, скаржитися? Такого від малого

Правика ніхто не чув. Поволі втихомирилися забіяки: цього

хлопчика непросто образити. І навіщо його ображати? З ним

цікаво. В гостинній хаті Правиків — теж.

Власну хату П&вло і Наталка Правики збудували на розі нових

вулиць Миру та імені Шевченка. Від Колгоспної, де лишалась

баба Маня,— хвилин п’ять. До Грузавки ще стільки ж. А там уже

відкриваються Уша, Прип’ять, луки... Від дорогих місць не

відірвалися.

По інший бік їхньої дільниці — пустирище. Кажуть, колись тут

зведуть багатоповерхові будинки. Поки що в цій міській низині

— приватні садиби. їхня хата — з найменших: три невеличкі

кімнати. Вже є у Володика братик Вітя, але в хаті не тісно.

Павло Панасович і Наталя Іванівна все зробили самі, тож усе

зручне. Кожне деревце, кущик теж садили власноруч. Малий

Володик усюди — за батьками, завжди при ділі. Стежить, щоб

курчат не схопив кіт-ненажера, припасає травичку для кролів, батькові подає інструмент, коли той лагодить мотоцикла, несе

цеглу, коли зводять стіну.

Взимку головне захоплення — хокей. Річище — притока Прип’яті

— стає хокейним полем. Щодня дітлахи чистять там сніг.

Володик після школи прийшов, дрова та вугілля в хату заніс, грубку розпалив, сідає за уроки. Повертаються батько з мамою

після роботи, доповідає: «Уроки вивчив, письмові й усні, йду

на річку». — «А їсти?!» — «Не хочу, хлопці чекають». Що ж, хокей є хокей, друзі є друзі. Вже темно, шайби не видно, а

вони ще грають. Мабуть, уже ніс змерз. Батько виходить за

ворота. йде хокеїст, ледь ноги тягне, шапку в руках несе, ключка зламана. «Гра хороша? — питає батько. «Ключку зламав»,—

зітхає Володя. «То не біда — полагодимо».— «Вечеряй, до

мультиків півгодини,— кличе мама.— Чи чекатимеш хлопців?» А

хлопці вже в дверях. На мультики до Правиків збирається той же

гурт. Наталя Іванівна телевізора не дозволяє ввімкнути, доки

хлопчаки не з’їдять усе, що насипала до тарілок. Попоїли, ще й

галку погодують: завжди у Володика живе чи пташка, кимось

скалічена, чи кошеня бездомне.

Минає перша шкільна зима Володика Правика. Серед торішньої

трави вже подекуди спалахують досвітні вогні — проліски.

Вчителька дає дітям домашнє завдання — скласти твір на тему

«Весна». Обговорюють у класі весняні ознаки в природі: на яких

деревах найраніше з’являється листя, в лісі чи на луках

розквітають перші квіти і які саме? Які птахи випереджають

усіх інших, повертаючись з теплих країв?

— Що за птаха намалював нам Володя Правик? — питає вчителька

наступного дня і показує учням розгорнутий зошит.

— Папугу!

— Півня!

Перший «А» пирснув. Малий художник зашарівся трохи, але

погляд в нього довірливий, відкритий. Вчителька співчутливо

спитала:

— А кого ти хотів зобразити?

Птах з жовтогарячою голівкою на високій шиї, з блакитно-

смарагдовим пір’ям і вогнистою смугою вздовж крил поглядав на

клас, на свого творця. Вчителька провинно відчула, що, правду

кажучи, не готова переконливо відповісти на власне запитання.

Фантастичний птах вийшов з-під хлоп’ячого пензля. Малювати

удома вона не просила... Твір мав бути на двох сторінках.

Володя зайняв обидві малюнком: унизу птах, а вгорі — сонце.

— Можеш пояснити малюнок, Володику?

— Це жар-птиця...

Ніхто не засміявся.

— Ти хотів скласти мальовану казку?

Мовчав. ї зашарівся вже так, що вчителька вирішила

продовжити розмову іншим разом.

— Гаразд, ти намалював гарно, тільки дещо незвично поєднав

фарби. Твір принесеш завтра, бо ж уже канікули...

Хіба міг написати хлопчик у класному творі про те, що

бриніло в ньому невимовно і нездоланно: весна — то безліч

нових барв, нових візерунків. Їх утворюють трави ї гілля. Люди

навесні стали вищі на зріст. Підбите кимось горобеня, яке

Володя знайшов у рівчаку й приніс додому ще восени, одужало, тріпоче крильцями. Все на землі тягнеться догори, до сонечка.

Зобразив весняний світ у вигляді птаха. Його вигадав, але

земля, сонце — справжні. Як це пояснити словами?..

Він поклав зошита до ранця. Твір усе-таки склав. Перелічив, які дерева першими квітнуть, які птахи першими з півдня

прилітають. Приніс додому п’ятірку.

— От козачина,— усміхнулася мати.

— А жар-птиця існує на світі! — сказав син.

Що і перед ким обстоює так рішуче, завзято? Про жар-птицю

сам вигадав або десь вичитав?

Наталя Іванівна не помітила, як Володик навчився читати.

Розглядав кожен друкований рядок, який до хати потрапляв.

Розгортають хліб з газети чи журнальної сторінки, він одразу з

тим папірцем у куточок, роздивляється. Не бачили в ті роки

чорнобильські діти книжок з малюнками. Як трапляються в тих

газетах, журналах малюнки, хлопчик вирізає, складає до

шухлядки. Потім біжить до Льоні Ільченка, у них спільна

колекція малюнків, класифікація чітка: окремо літаки, автомобілі, окремо рослини, тварини.

Льоня — син Віри Романівни Ільченко, яка вже давно стала

вчителькою. Скоро Володя почне фізику, і Віра Романівна тоді

до нього в клас прийде.

Володя з Льонею — ровесники, друзі. Льоня чи не шодня до

Правиків бігає телевізора дивитися. Володя ло Ільченків — на

кіно. Хата у баби Федори з дідом Романом невелика розміром, але гарно оздоблена. Різьблені лиштви, по шафі з мореного дуба

— орнамент з ясена та акації. Все в хаті зроблено руками діда, уславленого в Чорнобилі тесляра. А те, що в городі росте,— то

клопіт баби. Наталя Іванівна досі пам’ятає, як баба Федора

вербу біля хвіртки садила, «Лимерівну» співаючи. Батькові так

і не довелося в затінку під розлогим деревом з сусідами

посидіти. А Володик, Льоня, все численне хлоп’яче товариство

під нею часто збираються. Чекають, поки Віра Романівна

приготує місця для перегляду кінофільму: зручніше розкладе на

підлозі виткані бабою Федорою доріжки. Тоді вже набивається

дітлахів, скільки хата здатна вмістити. Біла грубка служить за

кіноекран, Льоня допомагає Вірі Романівні демонструвати

кінофільм. Змінюються слайди: сонячна галявина серед беріз, самотня бадилинка під дощем, нічна дорога в лісі. А ось на

весь екран чарівний візерунок з тоненьких срібних ниточок.

Вражена навіть баба Федора, яка дивиться, стоячи в дверях:

— Що воно таке?

То павутиння у нас на городі!..

Може, ото зі слайдів, де все звичне стає таким прекрасним, трохи загадковим, злетіла на сторінки шкільного зошита

Володикова жар-птиця? Мати дістає, розгортає зошита, закріплює

малюнок сина під склом книжкової полички. Хай птиця не сумує, хай літає...

День уже згас, і вогнище згасало.

Навіть впритул до нього важко розібрати книжкові рядки.

Старенька книжка. Хоча б не розсипалися сторінки.

Хлопчик подумав так, злякався. Ну як завдасть книжці шкоди, годі з’являтися до бібліотеки. Софія Саввівна попереджала:

«Загорни гарненько, не винось з дому, цей примірник у нас

єдиний».

А він виніс. Ще й до води. Надто хотілося поїхати з усіма: зібралися на Київське море кількома човнами, з ночівлею.

Сусіди, родичі. Всі їдуть: двоюрідні сестрички, двоюрідний

братик, рідний, Вітя,—теж. Не лишатися ж Володі вдома. І

книжку несила лишити. Хоч прочитав її від початку до кінця, не

начитався. Мандрує четвертим з трьома героями. Продираються

хащами предковічного лісу, долають течію гірських потоків і

крутизну ущелин. Володя б’ється на боці сміливців-уламрів із

печерним ведмедем, левами, тиграми, злостивими рудими

карликами, волохатими кривоногими кзамами. Це вороги, лютіші, ніж хижі звірі, бо здатні вбити не тільки уламра, а й

відібрати, знищити Вогонь, приректи на загибель усе плем’я.

Без вогника, поміщеного в надійну схованку, вимощену

плескатими камінчиками клітку з кори, уламри, Нао, Нам і Гав, не можуть повернутися до степів, до свого племені. Це б

означало позбавити їх усіх сподівань. Без Вогню люди загинуть.

Нема в них іншого захисника і годувальника, ніж полум’я.

Біля багаття, що догоряє на березі Київського моря, чорнобильський хлопчик читає повість французького письменника

Жозефа Роні «Боротьба за вогонь». Відтепер пам’ятатиме її до

подробиць. Віддав героям силу уяви, насправді хотів би бути

разом з ними в боротьбі. Так і знав, усі перешкоди здолають

сміливі воїни, незрадливі друзі. Але не думав про те, що

вогонь — теж живий могутній друг. Звісно, у грубці зігріває

хату, на вогнищі варять смачну юшку. Так, усі знають, що

чимало корисного може зробити вогонь. Проте Володі не

доводилося чути подібне до таких слів:

«...Кожний Вогонь народжується від Вогню, кожен Вогонь може

вмерти. Але тіло його не знає меж, з іншого ж боку — він без

кінця дозволяє ділити себе, і кожна частина може жити

окремо... Це і звір, і не звір. У нього нема ні лап, ні

здатного до плазування тіла, а він випереджає антилоп; нема

крил, а літає у хмарах; нема ні рук, ні пазурів, а він

загарбує всі простори...»

— Володику! — гукає мама від намету.— Пізно! Спати час!

Мабуть, усі вже повсинали, інших голосів не чути. Втомилися.

Урочище Гострий Ріг до вподоби всім, тут кожен має улюблене

місце і справу. Рибалили досхочу, дідівським способом: за

допомогою топтухи. Потім обід: казан з юшкою літрів на десять

посеред брезентового полотнища, розстеленого в затінку. Миски, ложки діти порозкладали — налітай! Після обіду купання. Потому

конкурс в затінку: хто кращий рибалка? Оцінюють дорослих і

малих. Володику зауваження: мав би улов значно більший, якби

не поєднував риболовлю з читанням.

—Що читаєш, сину? Про Довбуша? — батько підійшов, перевіряє, чи згасло багаття.

— Ні, тату. Про кам’яний вік.

Дорослий і хлопчик з жалем спостерігають, як згасає, гине

вогнище. Інколи червоне полум’я несподівано одчайдушно

пробивається крізь сивину попелу, мов протестуючи проти своєї

приреченості, та марно — серед чорних жарин світиться вже

остання головешка. Вітерець здійняв над нею сніп іскор. І

тільки купка тьмяної золи нагадує про схожий на завзяте

змагання танок вогняних язиків.

Який беззахисний може бути вогонь! Навіть він потребує, щоб

його боронили. А в школі і бібліотеці, у мами в лікарні, у

тата на будівельному майданчику, навіть біля річкових

причалів, де стільки води,— всюди нагадування: «Бережіться

пожежі! Будьте обережні з вогнем!»

Як вони впливають одне на одного: водою гасять вогонь, вода

холодна, якщо її не гріти. Полум’я гаряче навіть коли згасає.

Вогонь і вода протилежні, але й чимось подібні. Вогонь

починається з вогника і може стати величезним вогнищем.

Поодинокі краплини дощу перетворюються в зливу. Треба

поговорити про це з Вітьком Рудченком. Вони живуть поруч, вчаться разом з першого класу. Вітька вважають тугодумом, він

справді не завжди встигає вчасно розв’язати задачу, не краще

за всіх складає твір. Зате добрий, щирий. Є у них спільний

друг, Вася Бондар. Він не дасть сумувати. Ну і Льоня, звичайно, учасник всіх хлоп’ячих обговорень і витівок.

Володя обережно моститься в наметі, щоб не зачепити когось у

темряві. Засинає враз. Уві сні пригортається до мами. «Синочку

мій, то вже дорослий, то зовсім маленький»,— усміхається мати

і до хлопчика, і до себе.

З першого класу цей читач привернув увагу Софії Саввівни, шкільної бібліотекарки. Взимку тягне за собою ранець по снігу, важко йому, та ніколи не бачила, щоб рюмсав. Навпаки, майже

завжди усміхнені оченята. Наче радість рветься з дитячої душі, вирватися не насмілюється.

У шкільній бібліотеці перед полицями — високий бар’єр.

Книжки по один бік — дітлахи по інший. Юрмляться зграйками, гомонять збуджено про щось своє Володик Правик тихенько, навпшиньках зазирає за бар’єр, мов у якісь загадки хоче

вдивитися.

Бібліотека була скромною — здебільшого підручники. А діти до

читання тягнулися жадібно.

Не дуже далеко Чорнобиль від Києва, ще ближче від Чернігова, та наче десь на відшибі перебував райцентр, оточений лісами, луками, оперезаний візерунками річок. Будівництво міста

енергетиків і першої черги атомної станції на березі Прип’яті

лише розпочиналося. Золотаві піски ще стелилися там, де

невдовзі бетон і асфальт сховають під собою землю. Путівці, стежки були «автострадами» тодішнього Полісся. Серед найнеоб-

хідніших предметів сімейного вжитку — велосипеди, моторолери, мотоцикли. Не телевізори. Телевізор — дивина.

Під дахом, де світився телевізійний екран, люди вечорами

збиралися, мов у клубі. Екрани — чорно-білі, про кольорове

зображення Володя з ровесниками в шкільні роки й не мріяв.

Навколишній світ і без того розгортався перед їхніми очима

багатокольоровим. Аматорські слайди, їхнє зображення на

біленій грубці в хаті Ільченків з допомогою простенького

проектора ставали Володі Правику в пізнанні світу

дороговказом. А ще журнал «Вокруг света» правив за поводиря.

Всіма правдами й неправдами Наталя Іванівна передплачувала

ілюстрований щомісячник. Дбайливо зберігала всі номери. Підріс

Володик, переглядючи з сином журнал, і мати вирушала в мандри.

Не забулась мрія про експедиції в незнаних краях.

Наталі Іванівні виповнилося двадцять п’ять, коли первісток

пішов до школи. Хотілося дати Володику те, чого не вистачало

власному дитинству.

Ледь встигнуть номери журналу з мамою проглянути, Володя

мчить до Льоні Ільченка. Вітя Рудченко, Вася Бондар вже теж

тут. Разом з авторами фоторепортажів та дорожніх нотаток

мандрують по карті, розкладеній на підлозі горища.

Зустрів Володик на майдані біля кінотеатру «Україна» Софію

Саввівну. Почав про нову подорож Тура Гейєрдала їй

розповідати. За розмовою опинились біля бібліотеки для

дорослих. Софія Саввівна саме перейшла туди із школи. Зайшов

Володя, побачив довгі полиці, заповнені книжками: бар’єрів

нема, кожної палітурки торкнутися можна. Видихнув молитовно:

«Я не загублю, от побачите!»

Бібліотекарка поглянула на дитину: «Скільки ж в ній

внутрішньої жаги». Запропонувала привітно: «Ти приходь сюди.

Приходь».

І став третьокласник відвідувачем бібліотеки для дорослих.

Наприкінці кожного тижня торує до неї шлях з околу до нентру

міста. Ніяковіє, наближаючись до полиць. Почуває себе

незугарним, недоречним, серед статечних пенсіонерів, веселих

хвацьких парубків з «Сільгосптехніки», гарненьких, удавано

заклопотаних дівчат з медичного училища. Часом натрапляє на

учителів їхньої школи. Моторошно стає: раптом хтось з них

спитає: «Цьому герою що тут знадобилося?!»

Володик прагне не привертати до себе уваги. Та візьме до рук

книжку і забуде все інше — невдогад що міркує точнісінько так

само, як його мати колись у такому ж віці: «Скільки цікавого

на землі! Як багато людей, здатних розповісти іншим про те, що

бачили, зрозуміли! А малюнки! Якщо переглядати лише їх, напевне, не вистачить найдовшого життя!»

Його життя повинне бути довгим-довгим.

Мабуть, треба довго жити, щоб стати таким умілим, як мама, тато...

Хлопчику не спадає на думку, що мати у нього зовсім молода і

тато не старий. Йому здається: батьки жили і житимуть вічно.

Дідусь Іван, котрого він не бачив ніколи, помер од ран. Дідусь

Панас на війні загинув. Так то війна, страшна і велика. Зараз

мир. Люди, всі люди, які нині живуть, обов’язково житимуть

довго.

Згадує хлопчик: той французький письменник, який описав

буття доісторичних людей, прожив майже дев’яносто років.

Напевне, написав чимало книжок. Цікаво б прочитати хоч ще

одну. Може, там буде розказане про те, чи став Нао ватажком

уламрів? У мандрах син Леопарда навчився видобувати вогонь з

кремінців, отже для племені мало розпочатися нове життя. Чи

;

збереглася в ньому дружба Нао з двома сміливими супутниками?

— Нема у нас, Володику, інших творів Жозефа Роні,— каже

Софія Саввівна.— Не сумуй! Запам’ятався письменник, отож ще з

ним стрінешся!

Володя ставить книжку на місце. Не знає: минуть роки і він, уже справді цілком дорослий, знову зустрінеться з Жозефом

Роні. Перечитає «По вогонь» (так звучатиме в українському

перекладі назва), в тому ж томику знайде повість «Печерний

лев».

І тут відвага, помножена на милосердя, надійна дружба. Ціну

їм Володимир на той час знав уже не тільки з книжок. Був

курсантом, бачив людське горе, людське щастя, народжене

незрадливими почуттями.

Поки що учень четвертого класу Володя Правик біжить з

бібліотеки додому, згорток з книжками притискає до грудей.

Зачекалися його ровесники: Василь, два Вітьки — Рудченко та

Лазаренко, два Сергійки — Щвайко і Бушма. Мають копати

землянку. Місце знайшли в полі, за їхньою вулицею. Так і є, чекають! Працювали завзято, швидко: дуже потрібен штаб.

Поробили нари, столик, принесли гасову лампу. Тепер матимуть, де зібратися, щоб розв’язувати наболілі питання.

Чи просто, наприклад, карбіду дістати? Без нього не

постріляєш на пустирищі. Або проблема: де навчитися палити, щоб дорослі не налетіли? Це вміння малі вважали проявом

мужності.

Володик не палив і потім. Однак, стоячи з усіма в колі біля

штабу, гаряче повторяв присягу: триматися в міцній спайці, не

виказувати нікого й ніколи, а інакше «хай мене поб’є грім, хай

риба не ловитиметься, гриби ховатимуться, мати не випускатиме

з дому!».

От і випала нагода довести вірність присязі.

Біля штабу стояв без нагляду трактор. Цікаво малим: що є в

тому тракторі? Залізли до кабіни. Той ручки крутить, інший на

всі кнопки підряд тисне, ще один вирішив перевіряти індикатор

на міцність. Весело! Аж раптом щось як рипне, як хрусне... Там

відлетіло, тут розкололося. Саме тут, як воно й буває, від

міста полем дядьки прямують до трактора. Сутінки, хто йде — не

розібрати.

Малі — врозтіч. Володик Правик гірше за всіх бігав. Його

спіймали.

Інші в штабі сидять, тремтять: зараз прийдуть за ними. Ні, до будинку Правиків Володика повели. А по хлопчиків ніхто не

прийшов. Вони — по домівках...

На ранок дізналися: добряче дісталося бідоласі Правику від

батьків. Але товаришів не виказав.

Де тільки не шастали оті шукачі пригод! Улюблене захоплення: скарби шукати біля ковтебів — так звуться на Поліссі глибокі

озерця із крижаною кришталевою водою, із берегами крутими, відкритими. Кажуть старі люди, колись тут несли свої хвилі

притоки Уші та Прип’яті. Але крига перетнула їхню течію, роз’єднала річки, утворились ковтеби. Вирувала в них, шукаючи

виходу, вода, свердлом устромлялася в глиб землі.

Біля ковтебів корпалися з решетами хлоп’ята. Давно вечеряти

час, а вони миють мул. Він віддав їм дещицю. Стародавні монети

блиснули в решетах, ложечку з білого металу в тонких

візерунках добули. Мчать до Віри Романівни.

Розгорнули діти носовички із знахідками, похвалила

вчителька: «От козаки! Маємо власних археологів. Несіть усе до

школи, музей час створювати».

Не всі їхні знахідки були щасливими. Крім ковтебів, дітей

вабив старий хутір понад річкою. Туди мали прийти морські

хвилі — таке говорили проектанти Київської ГЕС. Однак звели

греблю, море зупинилося нижче, а хутір залишився незатоплений.

Але мертвий. Бо людей вже відселили. Майно, звичайно, вони

перевезли до нових жител. А старі хати бовваніли серед

залишених садків та городів. Уночі над хутором пугукали сови.

Моторошно, але ж цікаво блукати в примарному світі. Особливо

як сонце сідає за обрій, зникають тіні дерев, потім самі

дерева тануть у сутінках. В нерухомих водах Уші, що засинала, щось хлюпало, в кущах шурхотіло. Стогнали під вітром порожні

хати, грюкали віконницями, дверима. Чи хтось ходить в них та

зітхає?! Невже привиди?! Моторошно! Цікаво!

Вдень хутір ставав прозаїчним. Зате ж користі з

його відвідин більше. У школі збирали металолом, і Володя

Правик подав ідею: позбирати залізяки, розкидані на подвір’ях

та городах.

Кілька днів хлопчаки поспішали після уроків до старих садиб.

Все згодиться: діряві каструлі, погнуті колеса, іржаві ринви.

Тягли, що могли дотягти. Навіть металеві ліжка.

Але хіба передбачиш, де тебе чатуватиме лихо?

Хтось з колишніх хуторян уздрів на шкільному подвір’ї

власність: порвану сітку від ліжка. Здійняв лемент. Прибігли

інші, створили хор:

— Привласнили! Пограбували! Покарати розбишак! Усе

відшкодувати!

Склали перелік збитків. Що тільки до нього не потрапило!

Навіть сто п’ятдесят банок з варенням. їх буцімто позабували

по льохах господарі, а тепер знайти не можуть. Категорично

поставили вимогу: з кожного «разкрадача» штраф готівкою

розміром у двадцять п’ять карбованців.

Хіба діти в змозі мірятися силами з такою несправедливістю?

Школярі ладні були благати батьків сплатити штрафи. Та Віра

Романівна взяла малих під захист, і вогнище, штучно роздмухане

на неправді, вщухло.

Проте не вщухав подив у розтривожених дитячих серцях. В

якомусь із сутеренів малі ентузіасти і справді натрапили на

купу побитих банок. Володикові, найдопитливішому з усіх, закортіло пересвідчитися, що воно таке. Нічого цікавого, одні

банки — з-під олії, клею та фарби. Лише подряпав руки. Тепер

має значно болючішу подряпину на серці.

На своєму пустирищі хлопці зробили перекладину- саморобку

поміж двома стовпами. Чи не щодня приходили сюди, завзято

тренувалися. Так наче напівсвідомо, але наполегливо готували

себе для чогось серйозного.

Але й пустунами лишались.

Павло Панасович віддав сину стареньку «Вятку». Прикипів

Володя до машини: щось в ній крутить, пригвинчує. Льоня з

Василем, обома Вітьками тримають колеса. І прийшов день —

налагодили. «Ура! На старт!» Треба пересвідчитися, чи на ходу

машина.

Біля їхніх будинків — моріжок, а ближче до центру — асфальт.

Обрали вулицю Котовського, яка йде вниз від нового

автовокзалу. Докотили туди «Вятку», завели двигун —

загуркотіло. Повторне: «Ура!» І — вперед! П’ятеро

«випробувачів» осідлали свого «коня». Поїхали! Та

найслухняніший кінь збунтується, маючи на собі стількох

вершників. Так і є: гальма не слухаються. А мотор працює, швидкість чимала. Крута вулиця тут різко збочила. «Стрибай,

хто може!» — гукає Володя-водій. Пострибала в обидва боки його

команда. Тільки Льоня лишився, вдвох і в’їхали в паркан.

Швиденько поставили тин на місце — і мерщій тікати. Моторолер

перед собою штовхають: вже не їде, щось повідпадало... Не

біда, знову готові починати ремонт...

Загартовувати м’язи, вдачу і на футбольному полі не

втомлювалися. Вася Бондар наймоторніший. Вітя Рудченко —

неквапливий. Як він на воротях, для суперників — радість: поки

повернеться, вони два голи встигають забити. Вітя щиро

почувався винним. Старанно практикувався.

Володю за воротаря ніколи не ставили: малий.

Але якось не зібрався основний склад. А грати кортіло.

«Ставай, Володю, до воріт!» Ось коли він усіх здивував. Не

сподівалися хлопці, що такий гарний буде з Правика воротар.

Ніхто повз нього не зумів м’яч провести до воріт. Спритно

кидається на м’яч. А як його схопить, з рук не вибити. Стоїть

намертво.

З того дня Володю часто ставили за воротаря. Він уже хватки

не змінив. Звідки раптовий хист? Володя сам не знав.

Одчайдушність якась ним оволоділа: «Будь-що не відійду, будь-

що витримаю!»

«Завтра вихідний, погода чудесна, я пообіцяв усіх витягти з

дому на мороз. Вудки в мене завжди напоготові, мотоцикл також.

Про наживку не забув, з вечора підготував мотиля, блешні

начистив до блиску. «Мамо, вставайте, улов прогавимо! Володю, одягайся тепліше: ватяні штани, безрукавку, зверху плащ, взуй

повстяники». Одяглася мати, я теж. Малого Вітю ще з собою не

брали, завезли до баби. Дорога гарна, їхати кілометрів десять.

Взимку для риболовлі у нас відвеДені спеціальні місця: урочища

Климиха, Підп’ятниця. Вздовж дороги дерева, вкриті памороззю, кущі одягли снігові кожухи. «Тату, дивись, заячі сліди! Мамо, мамо, дивись, він сліди заплутав, щоб лисиця не змогла

розплутати!» Мотоцикл погойдується, рипить на морозі гума. «Не

змерзли?» — питаю. «Терпіти можна». З’їхали на кригу. Ось

вона, красуня Підп’ятниця, просто диво! Обидва береги в

чагарнику, вкритому снігом. Порубали ополонки, почало клювати.

Ловили всі: мама, Володя і я. Потрапляли на вудочки окунь, плітка і навіть колючий йорж. Настрій у всіх гарний, на щоках

рум’янець, руки не відчувають холоду. Сонечко схилилося на

вечір, час збиратися додому. Володя прогріває мотоцикл, ми з

мамою складаємо вудочки. І от всі на місцях: мама в колясці, я

за кермом, Володя — позаду.

Таких подорожей у нас було безліч, взимку і влітку. Ми з

Наталкою прагнули, щоб сини частіше бували на свіжому повітрі, навчалися милуватись природою, навчилися любити нашу землю, Україну.

Так Володя зростав, переходив з класу в клас. Вітя зайняв

його місце в дитсадку. Гляну на синів, подумаю: діти зростають

чи життя зростає такими сходинками?»

Із записів П. П. Правика.

Переді мною — знайомий вже книжковий томик у благенькій

палітурці з товстого картону, червоний корінець, акуратно

зашитий червоними нитками... Колись багатокольоровий, малюнок

на обкладинці побляк, але постаті вершників у будьонівках і

досі виразні. Давнє видання. На першому аркуші, зразу під

назвою «Як гартувалася сталь», рік видання — 1951-й.

Це ж її, наче звістку з власної юності, зовсім не

сподіваючись цього, побачила Наталя Іванівна Правик у

книжковій шафі своєї чорнобильської хати, коли ввійшла туди

вперше після аварії, влітку 1987-го, і ми з друзями Володі

були з нею поруч. Переїжджаючи з дружиною до Прип’яті, більшість своїх книжок Володя туди взяв. А оця, як виявилося, на своєму місці. Не схотів її, родинну спадщину, позбавляти

такої звичної домівки? Чи дбав про матір, остерігався

розлучитися з книжкою — вірною супутницею її дитячих, юних

років?

1951-й... Наталка Криволапова саме пішла до школи. Оця

книжка вже була тоді в їхній хаті. Батьки її берегли.

Загорнутою в рушник лежала. Підростала дівчинка, все частіше

розглядала малюнок на обкладинці: на брунатному тлі в світлій

рамочці бійці революції; попереду — гармоніст на білому коні; над загоном, на все небо,— полум’яне знамено. Коли почала

книжку читати, зразу запали до пам’яті слова:

«Зростав у стражданнях і злигоднях... Разом з тисячами інших

бійців, таких самих, як він, обшарпаних і роздягнутих, але

охоплених невгасимим полум’ям боротьби за владу свого класу, пройшов від краю і до краю свою Батьківщину».

Сказане про Павку Корчагіна з книжки, проте до болю близьке, дуже особисте вчувалося дівчинці за цими рядками.

Роздягнутими, обшарпаними зростали діти в їхній родині і в

сусідніх оселях, по сусідніх селах. І всюди люди мріяли про

інше життя. Не ставали від злигоднів злісними, бо вірили в

обіцянки, які протягом років супроводжували і старих і малих: достаток, неудаване почуття господаря прийдуть до кожного.

Прапори революції стверджували, що віра справдиться.

Книжка не стояла серед інших на полицях, окремо лежала в

шухляді. Володя зазирнув вперше до цієї шухляди, коли в другий

чи третій клас ходив. Мати зауважила тоді: «Трохи зачекай, синку». Замалий ще хлопчик для такого читання.

Книжку не ховала. Шафи, шухляди взагалі не замикалися в

їхній хаті. Володя томик з червоним корінцем довго не чіпав.

Але через кілька років знову висунув заповітну шухляду, витяг

книжку з вершниками на обкладинці. Підійшов з нею до мами, яка

поралася на городі: «Можна?» — «Можна, можна. Візьми, читай, Володику».

...Сторінки трохи нерівні, наче обпалені скраю. Шурхіт у них

особливий, так шурхотить під вітром осіннє листя в лісі. Може, гарячі вітри обпалили книжку, яку мати так дбайливо береже?

Заховався в садку, нетерпляче почав читати.

О! У Павки мати теж дбайлива, він шкодує її, ховає свої лиха

від неї. Павка теж любить трудитися... Але далі все різне.

Павка роздмухує самовар, виделки чистить, рушники сушить — для

господаря, в буфеті на вокзалі. Офіціант-здоровань б’є

хлопчика по голові, захистити його нема кому. О! Артем, старший брат,— заступився, покарав гидкого офіціанта, забрав

Павку з вокзалу. Володя теж готовий захистити молодшого брата

Вітю, коли тільки треба. Дядько Гриць завжди зможе, схоче

захистити їх обох. Згадав дядька, стало тепло на душі.

Напевне, таку ж вдячність відчував до Артема Павка, коли обома

руками стиснув руку старшого брата. З кожною сторінкою ставав

зрозумілішим для Володі ровесник з роману. Як траплялося з

хлопчиком майже щоразу після знайомства з новою книжкою, її

герой здобуває цілковиту реальність. Володя разом з Павкою

добував гвинтівку, з допомогою прийомів англійського боксу

навчав розуму пихатого сина начальника депо, ніяковів перед

панночкою Тонею — донькою головного лісничого. Потім, насмілившись, бігав з нею наввипередки. Наздогнавши, знову

відчув ніяковість. Примхлива, ніжна, мила. Чи існують такі

дівчатка?

Розгубився: що спало на думку? Дівчатка, як і хлопці,—

різні. Взагалі, яка різниця між хлопчиками і дівчатками? До

своєї «штабної команди», звичайно, вони дівчат не запрошували, то чисто чоловічі справи і таємниці. Зате «кіносеанси» чи

ляльковий театр удома у Віри Романівни, купання та риболовля,

«посідки» під тином чи на ньому не обходилися без дівчат. З

двоюрідними сестричками товаришував, всюди брав їх з з собою: по гриби, на човен. Коли б якась несподіванка в лісі, на

річці, від чого завгодно б їх захистив, ніде б не залишив.

Знає Володя: головне — не розгубитися, не дозволити, щоб

небезпека випередила тебе. Вже позмагався з лихом: Світлану

Федорець з паралельного класу витягав з води. Пірнала, раптом

пішла на дно. Пручалася, коли за кіски схопив, але ж витягнув

на берег.

Якби з Тонею трапилося щось подібне, Павка, мабуть, ще б

спритніше рятував. У нього миттєва реакція, неабияка сила.

Притискаючи томик Островського до грудей, біжить до Наталі

Іванівни: «Мамо, як гадаєш, Павка Корчагін завжди був правий?

Не помилявся ніколи?»

Терпляче чекав, дивлячись просто в материнське обличчя.

Хотіла мати пояснити синові, що в невигаданому житті ніхто не

буває скрізь правим. Та як сказати про це? Сказала: «Гадаю, в

тому правота, Володику, щоб бачити свої помилки, не обманювати

людей, та й себе...»

А тепер, уже після страшних чорнобильських подій, у їхній

хаті біля письмового столика, книжкової шафи сина, мати, поклавши книжку з червоним корінцем на коліна, обережно

розгортає її. Ось дев’яносто п’ята сторінка.

«Хотів бути сміливим, хотів бути незламним, як ті, про яких

читав у книжках...» — на полях проти цих слів тоненька

позначка, зроблена фіолетовим чорнилом.

Трохи далі олівцем відзначено: «Страшно вмирати в

шістнадцять років. Адже смерть — це назавжди не жити».

Мати завмерла над цими рядками.

Стебло лимона, на якому подекуди збереглося сухе листя.

Порожня кругла клітка, де інколи злегка погойдується жердинка.

У цій клітці були папужки. Папужки, казала Наталя Іванівна, були маленькі, білі. Павло Панасович випустив їх на волю, коли

залишав Чорнобиль. Розумів: не виживуть, але й не зміг кинути

в неволі...

Все навколо волає про життя, яке в цих стінах було, якого

більше нема. Хоч на стінах веселі новенькі шпалери: навесні

1986-го, до родинних свят, встигли поклеїти. Хоч рухаються

стрілки годинника, який Наталя Іванівна зняла із серванта і

завела, як тільки зайшла до хати.

На столі, де Володя, а згодом і Вітя готували уроки, де

дитячий гурт захоплено роздивлявся кожний новий номер журналу

«Вокруг света», лежить книжка, розгорнута на дев’яносто п’ятій

сторінці. Наталя Іванівна дивиться на неї, погляду не

відвертає.

Зайшов дозиметрист, літня вже людина. Зрозумів: відбувається

непересічне. Зупинився біля порога, не виказує своєї

присутності.

Мати знову торкається книжки, тихо-тихо перегортає сторінки, мов боїться сполохнути щось дуже цнотливе. Звучить схоже на

благання: «Подивіться...»

На сторінці 112 підкреслено:

«Як цікаво було читати про героя Гарібальді! Як він йому

заздрив, а проте життя Гарібальді було тяжке...»

Позначки на полях щодалі рясніші; буває їх декілька на тій

самій сторінці.

Чорнило, кулькова ручка, олівець...

На перший погляд вони відокремлюють в тексті таке різне...

«Черевний тиф, який знекровив загін, добрався й до Павла.

Проте дуле тіло його чинило опір...»

Чи ось:

«Вечорами допізна Корчагін засиджувався в публічній

бібліотеці. Він добре познайомився з усіма трьома

бібліотекарками і, застосовуючи всі засоби пропаганди, дістав

нарешті жадане право вільно переглядати книжки».

Або таке:

«....З дисципліною у нас негаразд. Якщо так усі комсомольці

почнуть свердла трощити, нам нічим буде працювати».

«— Слухай, Павле! Не завжди ж учитися... Знаєш що? Ходімо на

вечорницю... Ти ж бо в саму політику вдарився, невже тобі не

хочеться розважитись, погуляти? Ну, не почитаєш сьогодні, твоїй же голові легше,— наполегливо умовляла його Катря»,—

виділено синьою рискою на 253-й, а на 254-й, так само, синім, ще абзац:

«Кілька років тому Павло бачив такі вечорниці, і якщо й не

брав у них безпосередньої участі, то все ж вважав їх за

нормальне явище. Але зараз, коли він назавжди одірвався від

міщанського життя маленького міста, вечорниця ця здалася йому

чимось потворним і трохи дивним».

Звіряв з героєм власні вчинки, уподобання, світовідчуття?

Коли так, то робив це послідовно.

Наче висновок, на полях 256-ї сторінки підкреслено:

«Корчагін підвівся.

— Гаразд, танцюй, стара, а ми з Волинцевою таки підемо».

«Чи існує взагалі мужність, яка виявляється завжди в своїй

довершеній формі?»

«Хіба сльози завжди ознака легкодухості? Сьогодні причина їх

— пекуче горе. Чому ж воно прийшло? Чому горе прийшло

сьогодні, в день великої перемоги...»

«...Усіх комсомольців — на фронт, а хто боїться, то нехай

пише заяву,— його залишать удома».

Олівець, кулькова ручка, чорнило...

Так, підкреслені рядки говорять про різне. Допитливість

читача та сама. Напруження, самостійність його думки —

незмінні.

Змінюються колір, почерк, якими зроблено позначки. Фіолетове

чорнило поблякло: цей слід, мабуть, найдавніший. Дотики ручки

залишили на полях рисочки то густо-сині, то світло-блакитні.

Володя явно повертався до роману не раз, обмірковуючи те, що

запало в душу.

На початку книжки відзначає:

«Ця книжка, товариші, зветься «Овід». Дістав я її у комісара

батальйону. Дуже впливає на мене ця книжка».

Щоб наприкінці роману — уже не збоку, і рішучою відвертою

рискою під кількома рядками — підкреслити:

«Я за основне в Оводі. За його мужність, за безмежну

витривалість, за цей тип людини, що вміє терпіти страждання, не показуючи їх усім і кожному. Я за цей образ революціонера, для якого особисте — ніщо в порівнянні з загальним».

Є поодинокі червоні рисочки на сторінках роману. Ось одне

таке місце з восьмого, передостаннього розділу книги:

«Корчагін обхопив голову руками й тяжко замислився. Перед

очима пройшло все його життя, від дитинства й до останніх

днів. Чи добре, чи погано прожив він свої двадцять чотири

роки?»

Олівець, кулькова ручка, чорнило...

...А спокійна байдужість — то душевна підлота.

Із зошита з російської літератури

дев’ятикласника Володимира Правика.

«Володя ніколи не нудьгував, ріс небайдужим до всього, що

його оточувало: до життя ровесників, краси нашої української

природи, до тих труднощів, які довелося переживати батькам.

Володик був улюбленим онуком своєї бабусі по матері. Змалку

охоче допомагав батькам.

Володя ніколи не розпочинав зайвих суперечок, прагнув усіх

вислухати до кінця, а висновок робив сам. Життя довело: він

робив правильні висновки. Я знав про його бажання піти до

військового училища, проте не думав, що він навчатиметься саме

в пожежному. Володя мав неабиякі здібності з радіосправи, я

йому радив поступати до радіотехнічного. Та він зробив, як

відомо, інший вибір.

Мені довелося разом з батьками Володі побувати в Черкаському

пожежно-технічному училищі в день випуску, і я спитав небожа, чи не помилився він у цьому виборі. Володя відповів: «Свою

справу я обрав правильно».

Із листа Григорія Криволапова,

капітана запасу.

— Тобі, Володю, поталанило,— говорить Віра Романівна.— У

першому класі здужав експериментальну програму, зараз маєш

можливість довести прихильність до шкільних експериментів. З

нового навчального року в школі буде експериментальний клас.

Володя з Васею п’ють на веранді чай. Саме повернулися з

водної станції: на літо влаштувались туди матросами-

рятувальниками. Змінюють один одного на «посту номер п’ять», сьогодні обом випав вихідний, а вони все одно подалися на

берег. І маєш: витягли з Прип’яті п’яного. Жениха! У

весільному костюмі стрибнув з човна просто в хвилі, схотів у

такий спосіб продемонструвати нареченій свою звитягу.

Вітя допомагає частувати матросів-рятувальників, несе з

буфета ще й третю чашку — для Віри Романівни, яка щойно

прийшла. Отже, зараз і Костик прийде? Вітя дружить з Костиком, як Володя — з Льонею.

— Скоро не прийде, бо сидітиме за городом, доки жаба не

обійме сосонку! — повідомляє Віра Романівна про молодшого

сина.

Хлопці знають, що це не жарт. їхня вчителька насправді

зробила фотокадр: жаба виніжується на стовбурі сосни. Тепер

Костик вихваляється, що підстереже мить, коли жаба ще й

усміхнеться.

А от про новий клас пожартувала чи ні Віра Романівна?

— Цілком серйозно кажу. Будемо вивчати фізику і математику

за поглибленою програмою. Майте на увазі, буде нелегко. Кожен

урок учителі готуватимуть окремо — і запитання, і завдання.

Тобто несходженими шляхами підемо. Силоміць до спецкласу

нікого не надсилатимуть. Все — за бажанням дітей, із згоди

батьків.

Такий клас — давня мрія вчительки, Вчительки-новатора і

дослідниці. Кілька років тому Віра Романівна вразила колег і

знайомих: поїхала на день до Києва, попросивши директора

змінити розклад уроків з виняткової причини. Він зважив на

прохання, а причину уточнив уже після її повернення. Не зразу

збагнув те, що почув: «Захищала кандидатську».

Захищала — і блискуче захистила. Без навчання в аспірантурі, без протекції, пробивання «актуальних тем». Тема її дисертації

— «Формування в учнів уявлення про загальність основних

законів природи» — була сформульована життям, та ще й як

владно!

Якось вчителька натрапила на фразу Данила Граніна: «Освіта—

це те, що лишається, коли все вивчене забуте». Зачепила за

живе думка: «А що залишиться у моїх учнів?» Спробувала

пересвідчитись, засумувала від першої спроби. На уроці фізики

поцікавилася, які основні закони природи знають діти.

Перелічили зо три десятки законів, вивчених за курсом фізики.

На уроці хімії називали хімічні закони, на уроці біології —

біологічні. Залежно від назви уроку по-різному формували

закони природи ті самі учні.

— Як же тоді підкоритися єдиним для всієї природи загальним

законам? Як відчувати себе частинкою природи, щоб жити з нею в

злагоді?

Розгубилися й найкращі учні...

Вчительці кортіло перевірити спостереження і тривоги, розпитавши свого Льоню та Володю Правика. Разом зростали, ходять до одного класу, досить давно сидять на одній парті.

Тож однаково чи кожен по-своєму сприймають закони природи? Але

стримала себе: надто рано це досліджувати на них — лише

п’ятикласниками були. Розіслала анкети до двадцяти шкіл

України. Отримала лантух відповідей. Читала їх, остаточно

приголомшеною. Шістдесят відсотків учнів відповідали на

запитання про закони природи як роботи: повторювали завчене...

Отоді почалася праця, узагальнена потім в дисертації: разом з

кількома однодумцями розробили таблиці для показу

взаємозв’язку природознавчих наук на шкільних уроках. Залучили

до цього учнів. Не все пішло гладко. Частина вчителів зустріла

пошук іронічно: «Дочекалися місцевих реформаторів». Були й

категоричні протести: «Хто дозволив переглядати програми?

Крамола!» Та в дітях уже спалахнув творчий вогник, новою

методикою зацікавилися в інших республіках, в чорнобильську

школу пішли листи з проханням передати досвід. Мало своє

значення присвоєння наукового ступеня кандидата педагогічних

наук шкільній вчительці.

Відповідні інстанції дали нарешті згоду на створення в школі

експериментального класу. Отже, напередодні початку

навчального року Віра Романівна за чаюванням на веранді

Правиків не жартувала.

— Щось вирішив, Володику? — наче ненароком спитала мати.

Гості розійшлися, втрьох з хлопцями прибирали посуд зі

столу. Наталю Іванівну непокоїла думка: чи на користь сину

піде «підсилена математика»?

Мріяла, що буде первісток учителем. Навколо Володика завжди

юрмляться дітлахи, він вміє їх зацікавити, організувати, в

разі потреби — заспокоїти. Вітя завдає набагато більше турбот, ніж Володик у його віці. Скаржаться вчителі: неслухняний, пустує на уроках, кудись з них зникає. А от Володик не згоден

записувати Вітю в безнадійні: «Мамо, адже він з першого слова

слухається». Є у Володі педагогічний хист. Є терпіння.

Вітя, бува, назбирає жабок в озерцях, додому нанесе. Не

мучить їх, а розглядає. Та мати все одно гнівається:

«Повикидай негайно!» Повикидає. Через день у Віті знову жаби

по кишенях. Одного разу забігався десь, не можна докликатися, а уроки ще не поробив. Володя вийшов на ганок, постояв, подивився в темряву, пішов і собі, хвилин через п’ять веде

малого. З веранди чути, як питає: «В театрі у Віри Романівни

«Дюймовочку» бачив? Поспав, можна й попоїсти: хап-хап-хап?

Попоїв, можна й відпочити? Любиш роздивлятися жабенят, бо по-

їхньому збираєшся жити?» Відтоді не бачили жабок у хаті. І в

щоденнику у Віті поганих оцінок.

З своїх шкільних повоєнних років знає Наталя Іванівна, що

вчитель — найперша особа в дитячому житті. Класами для них

правили кімнати у випадкових, пристосованих під школу

будинках, розкиданих по всьому Чорнобилю. Яка бідність і

холоднеча була в них.... Вчителі, батьки, а з ними й учні

переправлялися поромом по той бік Уші, копирсалися серед

залишків військових укріплень. Багато чого знаходили для

ремонту і обладнання класів, ставала в пригоді будь-яка

знахідка: цеглина, дошка, замок, алюмінієва поличка. Подорожі

були корисні, проте небезпечні. Рови, окопи ховали в собі

снаряди, патрони, зброю. «Обережніше!» — благали дорослі

дітей. А тим не було лячно. І не через пустотливість не відали

страху. Хіба в нестатках пустуни зростають? Всілякі страхи

відступали, коли поруч учитель. Учителя дітлахи вважали

добрим, всемогутнім чарівником, здатним перемогти будь-яке

лихо. Кожного вчителя.

Віра Романівна колись переказала єгипетську молитву:

«Збережи фараона, матір, учителя. Фараона, бо так треба, матір, бо дала життя, вчителя, бо зробив це життя людським».

Робити життя людським... Хіба є більше щастя, ніж побачити

Володика вчителем? Павло Панасович теж вірить: покликання

Володі в цьому.

Одного батьки не знають: що саме викладатиме син в школі?

Змалку порався з батьком біля вишень, бузку, півоній. Обидва

захоплювалися щепленням. Має нахил до біології. Але ж і до

мови, літератури. Учні, їхні батьки перед іспитами насамперед

через твір тремтять. Наймають репетиторів, вишукують знавців

по шпаргалках... А Володик сідає за стіл і пише, наче не

потребує це від нього жодних зусиль.

Грицько твердо вважає, що небіж має вступати до

політехнічного. Справді, у Володика неабиякі здібності в

радіотехніці. Складає схеми, збирає по них оригінальні

радіоприймачі. В політехнічному математика з фізикою

знадобляться.

Мати терпляче повторює:

— Підеш до математичного класу? Цікаво тобі?

— Обов’язково, мамо. Дуже цікаво!

Зразу ж і переводить розмову:

— А зараз ми з Вітею до Льоні, добре? Віра Романівна

показуватиме слайди з мандрівки до Паустовського.

До Паустовського — означає: до Копані. Там колись жила

тітонька Віра — родичка майбутнього відомого письменника, він

в юності до неї наїжджав. Мабуть, звідти потрапив репетитором

до чорнобильського маєтку відставного генерала, щоб готувати

до іспитів його сина-неука. Виходить, тій Копані треба

завдячувати, що склалися у Паустовського колоритні

чорнобильські враження, стали для нього поштовхом до першої

спроби писати в прозі. Один з розділів його «Золотої троянди»

так і зветься: «Перше оповідання». Дія відбувається на початку

сторіччя в Чорнобилі.

Старшокласники з вчителькою задумали свою мандрівку три роки

тому. Льоня з Володею перейшли до шостого класу і вважали, що

цього вже цілком досить, щоб з усіма вирушати. Лишилися вдома.

З набридлим присудом: «Замалі». Щоправда, Віра Романівна

сказала заспокійливо: «У вас стільки всього попереду! І Копань

побачите!»

На слайдах відтоді бачили Копань не раз. Сьогодні на

хатньому кіноекрані постане вся мандрівка, і можна буде

нарешті як слід уявити її!

...Усі чотири човни пливли повільно. І не тільки тому, що

проти течії. Дев’ятикласники, екіпаж річкової «флотилії», прощалися з шкільним роком. З самого початку шкодували: мандрівка має скінчитися. І не хотіли наближати ту мить. Було

їх двадцять, двадцять перша - Віра Романівна.

Мали при собі намети, а ще «добові», видані директором школи

«на провіант» з розрахунку п’ятдесят копійок кожному. Над

«флагманським» човном лопотів на вітрі «прапор рожевих мрій».

З одного боку намалювали на полотнищі сонце, з іншого — дві

гітари.

За сімдесят кілометрів, на березі Уші, їхня перша пристань —

Замошшя. Звідти ще трохи пішки - і буде Копань, хутір родички

Костянтина Паустовського.

Вечір торкнувся хвиль, розсипав по них зорі, береги звів

майже воєдино. Перепочинок. Нікому не хочеться юрмитися коло

звичайного вогнища. Всі вдивляються в давнє, минуле — і в

нічну Ушу. Притягли звідкись стовбур сухої верби, підмостили

трави, посідали. Пахне м’ятою. Тиша. Чотири дівчини, шістнадцять хлопців заворожені розповіддю про сузір’я Оріон.

Голос учительки впав майже до шепоту. Відтак помовчали. Затим

неголосно заспівали: «Там, вдали за рекой!..» У них часто так

у мандрівках: перепочивають, щось обговорюють, раптом — пісня.

Вчительку зворушувало: «Ніхто ж не підказував, не нав’язував.

Пісні у всіх в серці».

— А давайте, мої мандрівнички, напишемо кожен свою пісню, відтак виберемо для всіх спільну, найкращу. Згода?

Непевні голоси відгукнулися: «Згода...» З тим розійшлися по

наметах.

Вранці позирають дівчата та хлопці одне на одного — не

вийшла ні в кого пісня. А тут хтось біжить до наметів від

лісу: «Там таке озеро, таке озеро...» І справді, неподалік

озеро-красень. Вода як кришталь, білі лілеї. Ніби різблені

берези і дуби вартують ту красу. Не пригадати, хто проронив

перші рядки:

Де дуби передковічні,

калина у цвіті,

Де незнаних пташок

стоголосий рій,

Блисне озеро дивне,

найпрекрасніше в світі,

Я назву його Озером світлих мрій!

Потрібна музика! Де гітари? До Копані йшли з новою піснею.

Старий чередник здивувався запитанню про колишній панський

будинок. Але стежку показав. З лісової гущавини виринають дві

трояндові алеї. Жодного сліду будівель, здичавілий сад. А

троянди квітнуть: якось благально, сиротливо в цій самотині.

Обережно вирвали по одній квіточці. Кожен мовчки думав про

цю землю, де нечутними тінями блукають зниклі людські долі.

Невже людина зникає без сліду? Чи довго квітнутимуть оці

троянди? Навіщо жили ті, хто їх висаджував, плекав, милувався

ними?

На ранок мали дістатися Чорнобиля. До пізньої ночі пливли, вишукуючи найвиразніші кадри для слайдів. Призахідне сонце

віддавало землі останні промені. Молоденькі осики збігали з

пагорба до річки, на горі палав вогнищем велет-дуб. Хтось з

дівчат промовив: «Гарне місце, щоб скласти присягу». Хтось з

хлопців знизав плечима: «На вічне кохання?» Дівчата вже зникли

в наметі. І з’явились на пагорбі знову. Звучить клятва:

— У цей літній день перед лицем ясного сонця, синього неба, чистої річки й зеленого лісу, перед лицем всього нескінченного

світу присягаюсь ніколи не забувати, що основний закон природи

вчить нас віддавати все, що можеш, для спільної справи, для

життя інших!

Як не було б мені важко, ніколи не дозволю собі брехні, підлоти, жадібності, егоїзму.

Присягаюсь!

Вчителька вимовляла це разом з усіма. І зараз, через три

роки, повторює для дітлахів, які поназбиралися до хати, заворожено дивляться і слухають. Подорожував до Копані

фізичний гурток — майже весь тодішній дев’ятий клас. Тепер, перед початком занять у новому дев’ятому, навмисне запросила

на кіноперегляд: адже в клятві відбився один з найістотніших

законів буття. Віддавай — і ти будеш найстійкішим, найбагатшим.

— Це не релігія. Це фізика. Те, про що писав Бор: якщо маємо

ядро і електрони, то ці електрони знаходять в атомах такі

шляхи, рухаючись по котрих, вони не поглинають і не

випромінюють енергію. Частинка знайшла те місце в природі, на

якому матиме найстійкіше становище. Там вона вічна. І досягла

цього, не загарбавши нічого, не нахапавши енергії, а навпаки

віддавши, скільки можна, для створення нової структури.

Так діє принцип мінімуму потенціальної енергії, який не

згадується в жодному з шкільних підручників, але ми з вами в

новому класі обов’язково будемо його вивчати.

Віра Романівна розповідає так, мов читає вірші. Володя

слухає, заворожений. Фізика і людська душа, людина і природа —

єдині, нероздільні...

Льоня показує інші слайди: чорнобильські краєвиди.

Віра Романівна називає їх поетично:

— Білий сніг на зеленому листі...

— Сині очі лісу...

— Твій світ березових полян і гомін сосонок неспішних, моя

чорнобильська земля!..

Володі хочеться якнайшвидше це записати. Повернувся додому, можна й не записувати: все запам’яталось.

Невдовзі спеціальний 9 «б» клас зібрався на перший урок. Це

— фізика. Учні чекають від Віри Романівни вступного слова, якихось пояснень, напучувань. А вона, привітавшись, стає біля

вікна, стиха промовляє:

Найдорожча душа — незрадлива,

Найскладніша людина — проста...

Це — Василь Симоненко. Ще лунають вірші: Сосюра, Тютчев...

Вчителька зупиняється біля другої парти від свого столу.

Володя з Льонею за нею сидять. Але вона мов їх не помічає.

Звертається до всього класу так само неголосно, доброзичливо:

— Хто скаже, що ми знаємо про навколишній світ? Уявіть, що

вас спитав про це першокласник. Можливо, ви скористаєтесь для

відповіді прикладом грецького філософа Зенона? Він намалював

на піску дві концентричні окружності і так сказав учням:

«Окружність меншого радіуса означає знання, які маєте ви, більшого — мої знання, а весь пісок до обрію — знання, ще

невідомі нікому». Як гадаєте, першокласник зрозуміє, скільки

треба вчитися людині протягом життя, щоб хоч трохи пізнати

навколишній світ?

Отакими уроки були в них часто.

Задачі, вправи — і вірші, слайди.

Кожен слайд — то ціла історія. І обов’язково такий закон

природи, з якого вчителька допомагає вивести закон людського

життя.

Ось один зі слайдів: звичайна билинка. Чому ж так сумно

дивитися на неї? Вчителька, мов почувши запитання учня, стиха

говорить:

— Це — одинокість. Бачите, яка беззахисна ця самотня

рослина. Як людина, яка відірвалася від свого краю, від свого

народу. А ось, діти, погляньте,— інший кадр. Те саме місце, але інше явище — дощ. Тут нема одинокої билинки, нема суму.

На екрані — лісова дорога в сонячних плямах.

Небо вкрите грозовими хмарами. Сонце заходить, пожежа в

небі.

А тепер — рано-рано. В такий час по гриби йдуть. Навкруги

темно, роса — світиться.

Різноколірні краплини в перших променях сонця. Жовті, червоні, сині...

Вчителька:

— Кожна краплина, дивіться, заломлює світло і по- своєму

його випромінює. Так і людина, кожна по-своєму, щось

випромінює в навколишній простір. Але існують люди темні. Без

знань, без живої душі. З них нічого не випромінюється. Таких

людей все одно що нема,.. Щоб бути на землі людиною, треба

заглянути світові в обличчя. Це так говорив письменник

Пришвін: «Світ завше однаковий, але він стоїть, відвернувшись

від нас, Наша справа — заглянути йому в обличчя...»

Володя слухає. Він пам’ятатиме ці слова. Справді, в світі

стільки різних явищ, подій, у природи безліч ознак. А краса

єдина.

Минуть роки. На початку березня в 1986-му з видавництва

«Просвещение» буде заслано до друкарні книжку В. Р. Ільченко

«Перехрестя фізики, хімії і біології». Ще до трагедії

Чорнобиля. Підписано книжку до друку наприкінці серпня. Вже

після катастрофи.

Якісь місяці забракло, аби колишній учень з другої парти

чорнобильського спецкласу прочитав твір своєї вчительки. Не

встиг. Мабуть, і не запідозрював про написання праці, в якій, за висловом рецензента одного із центральних журналів, «наука

і поезія подані так, що не заважають одна одній, більше того, вони ніби продовжують одна одну».

Але ж спостереження, погляди, роздуми, в цій праці

узагальнені, вчителька день у день висловлювала перед учнями.

Серед них — Володимир Правик.

«Там, де треба виявити проникливість, самостійність думки, він випереджав багатьох. Але не пнувся межи очі. Спитаєш: «Хто

скаже?» Мовчать. І він мовчить. Але подивишся на нього, кивнеш

головою, і він встає, відповідає. Відповідь скаже і аж почуває

себе ніяково, що ті не знають, а він — знає. Уникав навіть

натяку на якусь винятковість. Не прагнув чимось відзначитися, не виказував, що радіє, випередивши когось. Але очі

в нього промінилися щастям. Він їх часто до вікна відводив, наче соромився тієї радості.

Це була його робота, повсякденна, щохвилигча: осмислити те, що треба. 1 він її виконував так, що усім допомагав. Учням і

мені...»

Із розповідей В. Р. Ільченко.

Він таки витримав і цей експеримент. Атестат Володимира

Правика за дев’ятий клас — без трійок. П’ятірки з креслення, військової підготовки, трудового навчання. Всі інші —

четвірки.

Ще рік — і вже іспити на атестат зрілості. Ось він, поріг,

за яким — твій шлях!

«Сто шляхів, сто доріг, варто вийти за поріг»,— мугикає

Павло Панасович, Вітя охоче підспівує. Володя наче не чує.

У нього доволі справ. У школі — найвідповідальніший час, вдома так же ретельно виконує господарські доручення. Мати, йдучи на роботу, як завжди, розподіляє їх у сім’ї порівну.

Ввечері батьки повертаються, все виконано: травички у кроликів

доволі, вимиті і підлога, і посуд. Якщо день суботній, то

свіже печиво на столі. Володя вмів і любив куховарити.

Після десятого класу у Володі Правика в атестаті нова

п’ятірка. З біології. Виходить, техніка поступилася місцем?

Батьки нічого не уточнюють з сином, ще є час. Поки що попереду

випуск, свято.

Десять років тому першокласники починали шлях до школи з

центрального міського майдану, від пам'ятника Леніну. І тепер

десятикласники прийшли сюди з квітами. Після урочистого вечора

за традицією кожен написав, ким уявтяє себе ще через десять

років. Записки поклали в конверті, конверти — в скриньку.

Замкнули її міцно до 1989 року.

Парк на високому пагорбі, на березі Прип’яті. Алея Слави, де

поховані герої Великої Вітчизняної. Дідусь Льоні Ільченка, батьки Володі Правика, Віті Рудченка — кращі чорнобильські

умільці — дбайливо обладнували це святе місце. Сотні

чорнобильців щовесни висаджували на Алеї квіти. Випускникам

1979 року здавалося: цього літа троянди особливо яскраві.

Дорослі ж милувалися своїми дітьми. Наталя Іванівна, Павло

Панасович ще не бачили Володю таким гарним. Син щодо одягу не

вередував,— що йому куплять, те й носитиме.

Але до випускного вечора замовив матері обновку: сорочку з

білого гіпюру. Сині штани Наталя Іванівна замовила кравцю.

Ось і прийшов день вирішальної розмови. Сімейна рада.

Посідали батьки з сином за стіл в найбільшій кімнаті, яка

править водночас і за вітальню, і за дитячу.

— Куди підеш, Володю?

— До льотного училища.

До військового? Такого найменше чекали. Проте мати відчула: син вирішив. Виявляється, їхня мрія була дуже далека від його

мрій. Володикові вони не заважатимуть. Ні, нізащо. В усьому

допоможуть. Але звідки у нього такі плани?

Володя обрав училище, де колись вчився дядько Грицько.

Поїхав з кількома товаришами. І єдиний повернувся ні з чим.

Медична комісія винесла присуд: «До служби в авіації

нездатний».

Серце охололо у Наталі Іванівни, коли син зайшов до хати.

Такий нещасний мав вигляд. Винною відчувала себе. Виходить, не

догледіла-таки за дитиною. Повернулися до Чорнобиля документи, прочитала підставу рішення: «Асиметрія обличчя». За свою

чималу медичну практику не зустрічала такого діагнозу. Втім, що тепер удієш?

— Що будемо робити, Володику?

Володя показує готову заяву. До пожежно-технічного, в

Черкаси.

На нього вже чекала нова медична комісія, в Києві. На неї

разом з сином поїхали батьки. Володя вийшов з кабінету сумний:

— Мабуть, і тут провалився.

Наталя Іванівна — в двері, до лікарів. Знову «асиметрія

обличчя»?!

Люди в білих халатах поверх військової форми терпляче

пояснили:

— Трохи покривлена носова перегородка. Може утруднювати

дихання. Серйозний дефект для пожежного.

Один з військових уже простягнув руку з олівцем до бланка.

— Не пишіть! Не пишіть! Дозвольте приїхати знову!

Члени комісії перезирнулися. Дозволили. Наступного

дня старенький хірург-ларинголог оперував у Чорнобилі Володю.

Через два дні комісія оглянула хлопця. Висновок: «Здоровий».

І знову лежить шлях на Київ — на конкурсні іспити.

— Володю, і я поїду з тобою,— обережно запропонував Павло

Панасович.

— Ні, тату. Не треба. Я сам.

Склав іспити — і зразу ж до Черкас, за остаточним рішенням.

Мчить звідти в Чорнобиль телеграма: «Зарахований». І от

прибуває офіційне запрошення батькам від командування на

прийняття присяги.

Поїхали всі: мати, батько, Вітя. Четвертим фотоапарат, їхня

маленька «Смена». Досхочу фотографували місто, дуже красиве у

вересневому вбранні, головний корпус училища, схожий на

корабель: видовжений, білий, з стрімкими сходами. А найбільше

— Володю в курсантській формі,

Вітя поспішав її роздивитись, доторкнутися до блискучих

гудзиків, до кашкета. Мати поспішала пригощати сина смачним, домашнім. Зітхала: такий він незвичний, острижений...

А на Пагорбі Слави в мить присяги мати, батько, Вітя Володею

від душі пишалися. Стоїть мов струночка, і голос дзвенить наче

струна:

— Приймаю присягу і урочисто заприсягаюся! ...Не щадити

своїх сил, в разі необхідності — свого життя!

Потім ще ходили Черкасами. Купили кавуна. Кавун виблискував, немов теж радісно усміхався. Шкода було різати. Кавуна —

сфотографували...

Чудово вийшли всі тридцять шість кадрів.

Віра Романівна довго передивлялася фотографії. Потім

сказала:

Люди добрі! Може, Володя знайшов-таки свою дорогу? Ви

подивіться, який же він на цих знімках щасливий!

Він — щасливий?

Чи підхоплений виром нових вражень, розбурханий новизною

обстановки, незвичністю вимог?..

Підйом о шостій. Фіззарядка тридцять хвилин, і така, що

сьомий піт зійде. Заправлення ліжок, особистий туалет, на це —

двадцять хвилин. Ще двадцять п’ять — прибирання приміщень. Час

розписаний точно, тож знайти ритм — справжнє мистецтво.

Процедура, яка зветься ранковим оглядом зовнішнього вигляду,

— найкоротша, займає десять хвилин. Зате напруження від неї

попервах не зникає добру годину. Вздовж коридора дві шереги

курсантів. Командир окине поглядом усіх, придивиться до