Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

Ленінграда», збираючи факт за фактом.

Орден Леніна став нагородою особовому складу пожежної

охорони Ленінграда, тисяча сімсот два бійці і командири були

удостоєні орденів і медалей. Серед них молоді пожежні

Комсомольського полку, які билися з пожежами серед

перетворених на вогнища продовольчих складів і смолоскипів, якими палали цехи заводу художніх фарб. Не вагаючись, готові

були віддати життя, щоб урятувати від загибелі шедеври

архітектури і мистецтва — Єлагінський і Павловський палаци.

Майже всюди бойові дії очолювали Борис Кончаєв, Георгій

Тарвід. Курсант намагається уявити їх. Втім, Тарвіда знає...

Це ж йому, Тарвіду, колись сказали в пожежному технікумі:

«Краще йдіть в акробати». І не прийняли... через малий зріст.

Це ж він виглядав дуже нерішучим, поки не одягав свою

сріблясту пожежну каску. Тепер Тарвід — «неперевершений тактик

пожежної справи». Володю Правика це надихає!

«Вогняні битви швидкоплинні. Тут нема місця довгому

обдумуванню, тут не допоможе імпровізація. Треба знати силу

вогню і треба вміти безпомилково розставити людей, повести

наступальний бій. Пожежні не знають оборони. Вони мають

провести блискавичну розвідку і метнутися в атаку». Оце

Володимир Правик занотовує не тільки для реферату. Знайшов

таке містке узагальнення основ пожежної тактики! І належить

воно... Миколі Тихонову, лауреату Ленінської премії. Володя

пишається: такий письменник отак писав про пожежних. Сам

учасник оборони Ленінграда, присвятив ленінградським пожежним

статті, окрему книгу. Творів інших відомих майстрів літератури

про пожежну службу Правик не зустрічав...

Може, ще й тому люди, поки з ними не трапилося лихо, здебільшого мають про пожежних викривлену уяву? Кепкують, глузують з них. Навіть Віра Романівна, яка знає все на світі,

майже нічого про пожежних і пожежі не знала.

Володя пише реферат. Наче Вірі Романівні розповідає про

пожежних Ленінграда. Сивих і юних, і тих, які загинули, і тих, які зустріли Перемогу. Доводить: перемогли вони всі. Недарма ж

медалями «За перемогу над Німеччиною» нагороджений весь

особовий склад ленінградської пожежної охорони. Кожен!

— Ми шукали той реферат, але так і не змогли знайти,—

шкодував майор Валерій Григорович Некора, замполіт училища. Це

йому вдалося зберегти звіт Володимира Правика про останнє

стажування, навчальні плани, тези навчань, «бойові листки».

Невже від реферату так-таки жодних слідів? Воістину, нічого

не зникає без сліду.

Весь у пошуках був і підполковник Петро Мусійович

Березняков. Одного разу він, сяючи від радості, вбіг до

замполіта. Дошукався, передивившись стоси книг з наказами: в

січні 1982 року «за перемогу в першому турі всесоюзного

конкурсу творчих робіт курсант Володимир Правик нагороджений

Почесною грамотою і цінним подарунком».

Перший тур. Тобто — межі області. Радість Володі Правика в

ті дні, напевне, була безмежною. Адже січень 1982-го — це його

зустріч з коханням.

Так, він зустрів її. Надію. Таке ймення має дівча із

задирикуватими смішинками в очах, водночас ніжне, тендітне: Надія. Дівча, дівчисько. Йому до плеча. Ще рости-зростати. А

він цілком дорослий, невдовзі — офіцер. Тепер є кого захищати, високо і обережно підійняти на руках. Ту, в яку закохався

раніше, ніж побачив. А побачив на новорічному вечорі.

Снігуронька!

Так і напише: «Мені здається, я знаю тебе давно». Зразу ж

після зустрічі, в ніч на перше січня, писатиме Володимир

Надійці перший лист. Як усе зміниться! Тепер він зуміє писати

листи швидко, слова лягатимуть на папір вільно, без перешкод.

Мов теж чекали, дочекалися свого часу. Писатиме їй всюди. На

навчаннях, на чергуванні, в автобусі, коли вже ось-ось їхня

зустріч. Писатиме, сидячи з нею за одним столом. Але це буде

згодом, коли вона стане його дружиною.

Поки що в училищі поспішає до випуску третій, завершальний

рік їхнього навчання. Невдовзі державні іспити. Та до них —

стажування. В Києві. Можна буде добре познайомитися з містом, про яке знає від рідних, від Віри Романівни. Одне засмучує: їхати — отже, розлучатися з Надійкою. Їй ще довго вчитися в

музичному, цілих два роки. Володя вже освідчився в коханні. В

листі. І тепер, теж на сторінках листа, запевняє: «У мене дві

душі, твоя і моя. І не можна їх розділити. Це наша душа».

Двадцять дев’ятого березня курсант-стажер Правик прибуває до

Києва, до загону воєнізованої пожежної охорони №1. Пощастило: це Печерськ, звідси близько до мостів через Дніпро, і тут

зовсім поруч задумливі парки над схилами, пам’ятник Слави, Києво-Печерська лавра.

Стажування тривало квітень, травень — два місяці. Шістдесят

днів. Як інспектор державного пожежного нагляду Володимир

Правик обстежив тридцять один об’єкт: інститут

«Атоменергобудпроект» і плавальний басейн «Юність», Будинок

побуту і заповідник «Києво- Печерська лавра»... Школи, дитсадки, лікарні відвідував не по одному разу.

Виконуючи обов’язки начальника другої чати ВПЧ-1, стажер

Правик узяв участь в гасінні чотирьох пожеж. Шістнадцять разів

виводив особистий склад на практичні навчання, ще тринадцять

керував політнавчанням. На його особистому рахунку інструктажі

населення, спортивні змагання, випуск «бойових листків».

Чи не забагато для двох місяців? Ні, не забагато для

молодого фахівця, який весь поринув у світ своєї професії.

А кохання?..

Весна, каштани квітнуть, на Печерську такі запаморочливі

пахощі липи... Київ готується до свого 1500-річчя. Вабить

можливість охопити поглядом і душею неповторність міста, неповторність свята. Проте не менш владні, ніж ця спокуса, справи стажера. Здебільшого вкрай прозаїчні.

Стажерський звіт суто офіційний. Доданий до нього щоденник

стажування, на перший погляд,— теж. Але все-таки це —

щоденник. Особистість дається взнаки в стилі записів, які вони

не лаконічні. Невимушеність почуттів засвідчує почерк: старанні рядки подекуди поспішають, зразкова акуратність

поступається перед експресією.

ЗО березня, на завтра після приїзду до Києва, Правик

занотовує в щоденнику:

«Знайомився з папками інспекторів. Перевірка лікарні імені

Жовтневої революції».

І далі:

«31.III. Обстежували спорткомплекс.

1.IV. Семінар з начальниками добровільних пожежних дружин.

2.IV. Перевірка дитсадка.

3.4.IV. Вивчав район обслуговування.

5.IV. Разом з курсантом Лисенком провели детальне пожежно-

технічне обстеження культосвітнього училища і дитячої музичної

школи № З».

Так і піде день за днем.

Через два тижні з училища для перевірки стажерів приїдуть

офіцери, курсант запише: «Виправляв указані недоліки». Ще

через тиждень: «Комуністичний, суботник. Працював на Нивках на

складах опорного пункту». Ну що, здавалося, може бути там

піднесеного, в тих складах? А він доповнює: «Суботник пройшов

дуже дружно, на високому ідейно-політичному рівні!»

Минув місяць після початку стажування, в щоденнику вперше:

«Відпочивав, знайомився з пам’ятками Києва».

Тоді нарешті досхочу блукав Києвом. Музей Великої

Вітчизняної війни, ботанічний сад, грона бузку... Бані

Видубецького монастиря, що ввібрали, змішали їхню ніжність з

гордою синявою неба, золотавою усмішкою сонця.

А назавтра в щоденнику знову: «Віддрукував приписання, підшив справи». Наступного дня: «Проводив оперативну перевірку

головного управління держстраху».

Стажування на посаді начальника чати Володимир Правик

починає в дні Першотравня. З того разу йому судилося нести

службу по святах.

Тоді, в 1982-му, він аж четвертого травня записав:

«Відпочивав після чергування. Готувався до державних іспитів.

Підготував десять запитань з пожежної тактики».

«5.V. Готував конспекти для навчання з особовим складом.

Готувався до політнавчань з чатою. Вивчав район виїздів ВПЧ-1.

Товариський суд честі. Обговорювали поведінку пожежного.

6.V. О восьмій ранку заступив на чергування.

7.V. Відпочивав. Готувався до державних іспитів. Десять

запитань з історії КПРС.

8.V. Стадіон «Динамо», забезпечення порядку на автородео.

9.V. Свято Перемоги. Були на параді Перемоги. Вивчав

формуляр ВПЧ-1.

10.V. Чергування. Пожеж і загорянь не було. Брав участь у

підготовці коридорів нашого гуртожитку до побілки».

Навряд чи отримає він призначення до Києва, до цієї частини, проте вона вже назавжди йому не чужа. Гуртожиток — «наш»...

Далі в щоденнику: «Знайомився з роботою комсомольської

організації частини», «вивчав досвід підготовки відмінників».

І щоразу, як тільки є рядок: «Відпочивав», є й те саме:

«Готувався до державних іспитів».

«Були на Республіканському стадіоні для забезпечення порядку

під час проведення масового свята 1500-х роковин Києва». Дата

в щоденнику — 27 травня. Дата листа в Черкаси до Надії: 28

травня, з уточненням: «З години 36 хвилин ночі». Уже давно він

знає, що час пожежного вимірюється не хвилинами —

миттєвостями, знає цим миттєвостям ціну.

Отже: «З години 36 хвилин ночі. До ранку зовсім мало

залишилося. До кінця моєї зміни теж. Чергування пройшло

спокійно. Можу тебе порадувати, щоб не хвилювалась, мила моя.

Вчора на моєму чергуванні забезпечували порядок на

Республіканському стадіоні, де проходить свято 1500-річчя

Києва. Нема слів, щоб передати цю красу. Враження величезні: уявляєш — сто тисяч глядачів! Люди, люди і люди! Такі радісні, щасливі. Я просто онімів від радості, гордості, що

переповнювали мене. Як шкода, що не було тебе поряд, жаль, що

я все це бачив, а ти — ні...»

Радість не була для нього повного, якщо належала лише йому.

Всі повторюємо прислів’я: «Багатіє той, хто вміє віддавати».

Він — з тих, хто стверджує ці слова життям. Товариша, з яким

удвох проходили стажування, підіймав з ліжка опівночі або

перед світанням: «Ходімо, навколо ж така краса!»

Володя занотовує у щоденнику: «Відпрацьовував карточку

пожежегасіння на дитячий комбінат. Виїздив на гасіння сміття».

Так, цей запис — через два дні після свята на стадіоні, через

день після слів про красу Києва. Настільки різкий контраст між

високою поезією і самісінькою прозою!.. Йому він не ставав на

заваді, він того контрасту, напевне, і не помічав. Хоч у ті

весняні київські дні не розлучався і в буквальному розумінні з

поезією вищого гатунку. З училища взяв із собою «Пісні

кохання», ліричну антологію. Віршів ніколи не завчав, з

шкільних уроків самі западали до пам’яті. Першокурсником, обравши серед тогорічних книжкових новинок, розкладених

бібліотекаркою в читальному залі, збірку Геворга Еміна «Доба.

Земля. Любов», ураз запам’ятав:

Вітаю тебе, Радість, якщо ти не миттєва!..

Вітаю тебе, Мріє, якщо ти смілива!

І таке:

Прийди мерщій на мій поріг!..

Безсмертним стану, наче бог!

Відтепер в його пам’яті і уяві житимуть рядки Байрона, Мюссе, Гейне. В звіті і щоденнику чимало місць, виділених

рішучим червоним олівцем. А в книжці поезій той же олівець

лишає біля найулюбленіших прізвищ і віршів обережні цяточки.

Відзначає прозовий рядок — слова Стендаля: «Потяг до

прекрасного і кохання дають життя одне одному». Хлопець

знаходить підтвердження думці, яка склалася в нього самотужки?

У ньому буяли почуття і надії. Найсвітліші, але не безжурні.

В тому ж листі до Надійки, датованому 28 травня, написав:

«Скоро ми будемо разом». Можна б на цьому скінчити. Він додав:

«Як ми житимемо, покаже найголовніший суддя, мірило всіх і

вся: Час». Досить часто слова «Совість», «Час», «Земля» писав

з великих літер.

Тридцять першого травня зроблено останній запис у щоденнику

стажера Правика: «Готувався до від’їзду в училище».

Через місяць, тридцятого червня, лейтенант Правик простився

з училищем, з Черкасами.

Роз’їжджалися лейтенанти.

Лейтенант Правик їде додому, в Чорнобиль.

Призначення він отримав у Прип’ять, начальником чати.

Повернувся Володя до батьківського дому. Наче він і не

розлучався з ним, наче усе ще школяр... Як і раніше, вдвох з

Вітею залюбки виконують усі доручення батьків, пораються по

господарству. Вільного дня — на рибалку.

Таких днів у начальника пожежної чати обмаль. Шоста

прип’ятська частина створена недавно, вони обладнують

приміщення, споруджують навчальну вежу, спортивні майданчики.

Скрутно з особовим складом: не вистачає бійців. Якось Володя

жартома сказав молодшому брату: «Швидше зростай, Вітю! І до

нас на допомогу!» — «В пожежні? Навіщо воно мені!» —

дванадцятирічний Вітя умів відповісти задерикувато, хоча любив

віддано брата.

Повернулися з армії додому Віктор Лазаренко, Сергій Швайко, Сергій Бушма. Нарешті і Василь Бондар з крейсера «Київ»

приїхав. Ото була зустріч, ніяк не могли наговоритися. Першого

ж дня побігли до своєї перекладки спритно і весело, як бігали

в своєму, ще й не дуже далекому дитинстві. Почали мірятися

силою, всі дужі, спритні.

— Кого ж я по селах шукаю! — гаряче вигукнув Володя: — Ось

воно, гідне поповнення пожежної чати! Давайте до нас у

частину!

Як радісно, коли майже всі друзі дитинства зустрілися після

розлуки.

— Завтра неділя. Я вільний від чергування. Підемо до

фотографії, зробимо знімок на згадку, поки всі разом! —

пропонує Володя.

У єдиного чорнобильського фотографа по неділях був вихідний

день. Друзі поїхали до Прип’яті, вишикувалися перед об’єктивом

пліч-о-пліч.

Знімок вийшов на славу: начальник пожежної чати Володимир

Правик, прикордонник Віктор Лазаренко, моряки Василь Бондар, Сергій Бушма, танкіст Сергій Швайко в єдиному чіткому шику.

— Всі роди військ,— весело зауважив Василь, коли отримали

фотографії. Тут же додав: — Товаришу пожежнику! Прикордонник і

танкіст зібралися до пожежної чати!

— Це чудово! — сказав Володя і запитав: — А моряки на берег

вийти не наважились?

— Моряки оберігатимуть вас з боку моря-океану! — сказав

Василь.

— Дякую за рішучість! — Володя міцно охопив за плечі Сергія

Швайка та Вітю Лазаренка. Він справді радів з того, що шкільні

приятелі повірили в його справу і знову вони будуть поряд: —

Завтра і поїдемо разом до частини.

Бондар майже водночас із Правиком мав гуляти весілля. Василь

одружувався із Світланою — тою, яку в шостому класі Володик

врятував на річці.

На чорнобильській вулиці імені Шевченка, в будинку за

номером 46, де під вікнами береза та вишні, а біля хвіртки

яблуня «Добрий господар», тридцятого червня — весілля

Володимира і Надії.

Накрапає дощ. Намет готовий: під крислатим горіхом посеред

садка. Дощ — благодатний, рясний і тихий. Наче весняний. Мати

бажає: хай кожна пора року обернеться для майбутнього подружжя

весною.

Після весілля Надія поїде до Черкас. їй ще рік навчатися в

музичному училищі. І ще рік вони з Володимиром житимуть у

розлуці.

«Мовчать вуста кохання»,— курсант Правик занотував рядок

сонета Шекспіра в тому ж зошиті, де під зеленою обкладинкою —

навчальні конспекти, допис до «бойового листка», тези розмови

про пожежну безпеку під час шкільних ялинок.

Поетичність, що входила до дитячої душі із світанковими

променями понад чорнобильськими Ялинками, плескотом хвиль

замріяної Уші, піснею про Ли-мерівну, поетичність, яку вміла

розкрити Віра Романівна, даруючи учням найвищий скарб —

відчуття гармонії світу, стала природною, невід’ємною часткою

юнацького світосприйняття. Хоч зовні нічим не виказувала себе.

— Рій часто запрошували на вечори дозвілля до медичного, музичного училищ. Володя йшов з усіма, але всі танцюють, він

стоїть біля стіни. Одного разу я не витримав, підійшов: «Чому

не береш участі?» Він зашарівся, відказує майже провинно: «Не

бачу дівчини, яка б припала до душі». Шукав, добре знаючи, кого шукає. Вірив собі, в своє щастя вірив.

П. М. Березняков.

Вірою сповнені й листи:

«Все буде добре. Не хвилюйся і не бери близько до серця

невдачі. Борись з ними і перемагай. Такий девіз!»

«Труднощі — це тимчасове, з ними треба боротись».

«Всі наші дні — це боротьба з тим, щоб більше було добра і

справедливості».

Ширшають уявлення Володі про межі, зміст повсякденної

боротьби. Вітя Рудченко повернувся додому. Повернувся з

Афганістану. Василь Бондар, який на той час уже працював у

«Сільгосптехніці», саме їхав трактором уздовж лану (колосся

шуміло там, де колись дітлахи обладнали собі «штаб»), а до

вулиці Шевченка Вітько крокує!

Цього ж вечора, вільного для всіх, опинилися разом на річці.

Досхочу пірнали, після купання посідали біля своєї верби.

Кортіло про все розпитати друга — тоді правду про «афганців»

ще доводилося видобувати лише між газетними рядками. Але

чекали, щоб заговорив сам. Віктор досить несподівано почав:

«Там такий працьовитий і чесний народ... Живуть бідно, ніхто

чужого не візьме. В духанах за двері править шмат брезенту: опущений — зачинено, закинутий догори — заходь, от й усі

перестороги». Очі у Віктора ті самі, довірливі, але в погляді

нова зосередженість. Усе, через що пройшов, довго в ньому

житиме. Віктор щось долає в собі, коли рішуче продовжує: «Знаю

відтепер, як жахливо бачити загиблих товаришів. А чи принесе

Афганістану мир їхня загибель — не знаю...»

Вітя обрав роботу, пов’язану із атомною станцією. Сів за

кермо КамАЗу, возить устаткування на нову чергу АЕС.

Друзі збираються не так часто, як того б хотіли. Сергій

Швайко та Віктор Лазаренко в СВПЧ-6 з допомогою начальника

чати Володимира Правика ретельно опановують майстерність

пожежних. А Правик добряче ганяє їх і в навчальному класі, і

на спортмайданчику. Хлопці не скаржаться, навпаки, із

задоволенням розповідають Наталі Іванівні, як Володя разів по

десять підряд здатен зіпхнути їх з сторчкової стінки.

Від них мати чує про сина і таке: «У вогонь іде першим».

Знала Наталя Іванівна, яку професію обрав син. Але невже

командир має власноруч виносити з палаючих сутеренів балони з

газом?

Розшукала в столі у Володі невеличку книжечку: «Бойовий

статут пожежної охорони». Ось вони, «обов’язки начальника

чати». Скільки ж їх! «Керує бойовою роботою, несе

відповідальність за безпеку особового складу, виконання

бойового завдання, збереження пожежної техніки, пожежно-

технічного озброєння...» Ще не все. Має «організувати»,

«підготувати», «призначити», «розподілити»... Але ж ніде не

сказано, що має першим кидатися в полум’я.

А тут розмова в поліклініці: в прип’ятському порту була

вчора пожежа. Від пацієнта, матроса дебаркадера, Наталя

Іванівна довідалась, що вогонь охопив баштовий кран. З нього

на стоси дощок падав палаючий мазут.

— Могла б статись ще більша біда, добре, що за начальника у

пожежних — кмітливий хлопець: наказав своїм на причал давати

воду, сам видерся до кабіни, встиг вчасно збити полум’я і на

крані.

— Сам? Який той командир з себе, не розгледіли?

— Де було розгледіти, голубонько! Коли вниз зійшов, від гару

й мазуту весь чорний був — і обличчя, і каска, і роба їхня.

Ледь дочекалася сина. Володя приїхав з Прип’яті як звичайно, вранці. Наче не змарнів. Про пожежу не згадав жодним словом.

Увечері, після програми «Час», вийшов на веранду, мати за ним.

— Синку, кажуть, учора в порту пригода була?

— Була робота.

— Ти працював?

— І я теж.

— Хіба така твоя робота — на баштовий кран дертися? Хіба

там, крім тебе, людей не було?

— Люди, звичайно, були. Вся чата. Портовики теж поривалися

допомагати... Ходімо до хати, мамо!

Наталя Іванівна відчула себе надокучливою. Слухняно пішла за

Володею, повторюючи одне: «Ніколи більше не питатиму про

таке...»

Перші проліски — біля хати Правиків, у молодих під вікном!

Надія приїхала напередодні 8 Березня. І ці проліски вже

привітали її.

Влітку Надія матиме диплом.

А у Володі на службі зміни. Переведений з Прип'ятської СВПЧ-

6 до воєнізованої пожежної частини №2, створеної спеціально

для охорони Чорнобильської АЕС. Посада та сама — начальник

чати.

Ще в училищі Володя Правик цікавився атомними

електростанціями. Серед книг, прочитаних незадовго до випуску, були «Солдати без мундирів» Натана Рибака. Вперше зблизька

зазирнув до кола вчених-атомників. Усвідомив: їхня праця

нелегка. «Радіоактивність — злий жартівник...» Ці слова Жоліо-

Кюрі, наведені в романі, нагадали про далеку планету, поспіль

вкриту заростями чорних квітів...

З книжки про «солдатів без мундирів» курсант Правик

дізнався, як створювалась Обнінська АЕС. Переконався: досконалим, вивіреним має бути на АЕС усе: виробничі процеси, стан техніки, організація праці, дисципліна. Важко, мабуть, знайти відповідальніший для пожежних об’єкт, ніж атомна

станція. З «Бойового статуту» це видно. Полковник Близнюк в

училищі розповідав: на одній з найбільших в США атомних

електростанцій «Браунс Феррі» пожежа завдала збитків десять

мільйонів доларів. Отвір у стіні реакторного залу, призначений

для кабельних ліній, технік перевіряв... з допомогою свічки.

Від вогника загорівся синтетичний матеріал, яким було вкрито

стіну. Полум’я ввірвалось до реакторного залу. Протипожежна

система виявилася вимкненою.

Та сама схема пожежі, що і на висотному комплексі «Жоельма»

в Сан-Паулу.

Кажуть, злочинці мають «індивідуальний почерк» і нездатні

його змінити. Це допомагає викривати їх. Безглуздя теж має

усталені прикмети. Чому ж знову і знову воно торжествує? Нема

кому з ним покінчити? Когось це влаштовує? Були чутки, що

пожежа виникала і на нашій Білоярській АЕС.

Але про це не повідомляли... Спитати викладача? Не схотів

поставити його в незручне становище. Спитав про безглуздя.

Полковник погодився: «Злочин і безглуздя часто ходять поряд.

Щодо історії з «Браунс Феррі», то персоналу надзвичайно

поталанило. Неймовірно: пожежні прибули на місце біди через

півтори години! Одначе не вони барилися. Дирекція станції не

вважала за потрібне подавати сигнал тривоги. Амбіція! Це теж

ворог з ворогів: пустопорожня пихатість, сліпа

самовпевненість. Раджу не забувати...»

Володя не забув ні ці розповіді полковника, ні навчань на

тему: «Дії пожежних підрозділів в умовах підвищеної

радіоактивності». Натягали червону поворозку, визначали зону

ураження. Закриту зону. Більшість курсантів сприймала все це, як справу напівфантастичну. Фізику, звичайно, ці хлопці

вивчали. Однак вони вважали, що вони, як пожежні, повинні

знати лише вогонь. А оті невидимі, нечутні часточки... Хай над

ними мудрують атомники.

Володимир Правик був не цієї думки. Хотілося заглиблюватися

в незнане. Все, що розшукав тепер про атомну енергію в

чорнобильській бібліотеці, прочитав. І ось — призначення на

АЕС.

На АЕС, у ВПЧ-2, начальники чатів — надійні командири.

Лейтенант Валерій Дацько пройшов Афганістан, має бойові

нагороди. Лейтенант Петро Хміль — син Григорія Матвійовича

Хміля, старійшини чорнобильської пожежної частини. Цим чимало

сказано. Ще один син «діда Хміля», Іван, теж працює в ППЧ-17.

У червні 1983 року лейтенант Володимир Правик вперше

заступив на чергування на новому місці, з новою чатою.

Білі Сороки — тихе село, царина зеленого світу.

Лейтенант Правик потрапив до нього, коли їздив з СВПЧ-6

шукати собі в чату бійців. Білі Сороки за дванадцять

кілометрів від міста Прип’яті, але це вже Білорусія. Тут та

сама поліська природа, предковічні ліси, безмежжя луків. Та

сама річка Прип’ять неквапно несе хвилі.

По гриби, по ягоди не раз вирушали до тих мальовничих місць.

Вони стали знайомими, але загадковості не втрачали. Тепер

виявилося, що у ВПЧ-2 троє пожежних з Білих Сорок — це рідні

брати Леонід, Іван та Петро Шавреї. Петро — офіцер, Іван і

Леонід — молодші сержанти. Пожежні третьої чати лейтенанта

Правика.

«Кажуть, колись там, де наше село, велика церква була, звідусіль сюди з’їжджались на свята. І монастир, сорок ченців

начебто тут жили. Потім зникли, якісь злодії позаганяли їх в

ополонку, церкву і монастир пограбували і знищили. Люди не

схотіли, щоб у цих місцях була мертва пустка, прийшли сюди

жити, назвали село Білі Сороки. Бо ченці носили білі сорочки.

Нас у батьків шестеро, і всі народилися в Білих Сороках.

Найстарший — Льоня, йому, коли сталась аварія, було тридцять

п’ять. Найменша — сестра Оленка, вона мала тоді двадцять три

роки. Можна сказати, теж із пожежних: її чоловік, Легун

Сергій, з нашої чати. Двадцять шостого квітня вночі ми з ним

виїздили на станцію в одній машині. У нас другий хід, але того

разу першими виїхали за розпорядженням начальника чати

Правика. Сергій Легун теж з Білорусії, тільки село інше, Кожушки. З цього села в чаті був ще один пожежний, Легун

Віктор, а також Король Андрій, водій першого ходу, з ним на ту

останню пожежу вирушив лейтенант Правик.

Але про Білі Сороки, про наше село. В ньому радгосп

«Прип’ятський», від села до річки Прип’ять — триста метрів. У

нас близько вісімдесяти дворів, звичайне село, для нас дуже

пречудесне. Гриби, ягоди, риболовля, полювання... Все в твоїх

руках. Наше село зараз за колючим дротом, «відчужена зона», важко уявити, що зараз там, у Білих Сороках.

Але краще про те, що було до аварії. Я скінчив десять

класів, рік працював на Прип’яті, зміцнювали береги. В армії

служив у будівельно-інженерних підрозділах, у Москві.

Запропонували лишитися в московській міліції, дав згоду. А

приїхав додому і не наважився звідси їхати. Батьки, брати, сестри тут, і природа наша, і місто Прип’ять будується. Льоня

вже працював там зварником.

Мене покликали до пожежної частини, тоді була ВПЧ-26, охороняла молоде місто і станцію. Потім безпосередньо на

станції організували ВПЧ-2. Потрібні були бійці, людей не

вистачало. Я привів Льоню, його взяли в нашу чату. Петро, менший брат, після армії прийшов до частини. Навчався заочно в

Черкаському училищі, мав посаду інспектора по охороні

Чорнобильської АЕС. Контролював протипожежний стан реакторного

відділення, а потім п’ятий і шостий блоки, які будувалися.

Лейтенанта Правика, коли він до нас прийшов, Петро всюди водив

по станції, показував, що там і де. Ми свого командира

полюбили одразу. З ним можна одверто говорити на будь-яку тему

і без зайвих балачок знайти вихід з будь-якої ситуації. Він

особовому складу не потурав, як довелося десь читати. Коли

треба, міг з бійцями поводитись дуже суворо. Але завжди по-

людському.

У частині за кілька років змінилося кілька начальників. І що

далі, то вони менше хотіли зрозуміти, що порядок і дисципліна

будуть там, де з людьми — по- людському. Молодий лейтенант це

знав добре, з училища або навіть раніше».

Із розмови з Іваном Шаврієм,

пожежним ВПЧ-2.

«Хотів би наголосити: ще на першому курсі Володимир Правик

прагнув скласти про все власну думку — чи то була нова тема з

політекономії, чи якийсь конфлікт у групі. Його моральні

ідеали — непересічного рівня. А от скептицизму в ньому не було

зовсім, хоч він, гадаю, мав досить підстав для розчарувань.

Дивлячись на нього, не можна було не думати: хлопцеві буде

непросто служити. Адже за своїми переконаннями він прагнув

діяти».

Із розповідей майора В. О. Шкута.

Брати Шавреї — зовні схожі: високі, широкі в плечах, у ході

легкі. Лейтенанту Правику подобається зворушливе ставлення

всіх Шавреїв до рідного села, до батьків. Якщо треба розшукати

когось із братів у вільні від чергувань дні, адреса точна: Білі Сороки. Пораються біля батьківської хати або в полі.

Дві третини особового складу ВПЧ-2 — молодь. Нема таких, які

б цуралися спільної праці. Обладнали зручне чатове приміщення, навчальні кабінети, Ленінську кімнату. Так само всі разом

взялися за спортивний зал. Готові поміст для гирьовиків, турнік, бруси. На черзі — волейбольний майданчик. Гравці та

уболівальники пишаються: зручний і акуратно зроблений.

Секретар комітету комсомолу старший лейтенант Віктор

Мельников — завзятий спортсмен. Усіх на ноги підійме, коли

щось треба: від начальника частини до начальників з області.

Зумів вибити в Києві дефіцит із дефіцитів: спортивну форму. Як

обійтися без неї, коли намічені олімпіада «Сніговик-01», змагання з волейболу, міні-футболу. Спортсмени вже виходять за

межі пожежної частини. Провели гру з футболістами міської

міліції, викликали на двобій грандів шкіряного м’яча —

атомників. На АЕС з погордою поставилися до цієї гри: «Граємо

з пожежниками!» А пожежні взяли та й обіграли команду

реакторного цеху.

А чому б не продемонструвати, що таке пожежно-прикладний

спорт? Організували в Прип’яті міські змагання. В 1985 році

серед команд пожежного гарнізону Київщини вийшли в чемпіони.

Лейтенант Правик очолював ланку газодимозахисників. Сергій

Легун їздив з ним до Києва. Бійці в КІПах працюють, умови

змагання ускладнені. Та посіли друге призове місце.

Запланували: перше буде не пізніше наступного, 1986 року. Для

ВПЧ-2 він знаменний: відзначатимуть десятиріччя своєї частини.

І за мистецтво взялися. Все точнісінько як в училищі: зацікавили людей — і знайшлися музиканти, знайшовся й поет.

Склали чималу програму, почали писати пісні. Секретар

партійної організації лейтенант Анатолій Шефлер — співає.

Комсомольський секретар Віктор Мельников грає на гітарі, лейтенант Андрій Мельников-молодший — на басі. На сцену

виходять: пожежний Віктор Легун, водій Володимир Березан, інспектор Василь Давиденко. Старший водій Віктор Старовійт — і

виконавець, і репетитор: має середню музичну освіту.

Мистецький колектив за всіма правилами.

Прем’єра у себе, в Ленінській кімнаті. Далі — гастролі: Іванків, Поліське, Чорнобиль. Вирушили до Києва. На огляді

художньої самодіяльності Управління внутрішніх справ у ВПЧ-2 —

першість.

У лейтенанта Правика з сержантом Захаровим склалося міцне

співавторство в сфері технічної творчості. Розробили

автоматичний фіксатор для воріт, і вже не треба двом бійцям їх

тримати, доки не пройдуть автомобілі. Виготовили освітлення

для навчальної башти. Розпочали обладнувати механізм для

підйому і сушіння на башті пожежних рукавів. Задумали

оригінальний пристрій, який забезпечить безпеку робіт на

висоті.

Сержант часто подає ідеї. Лейтенант із захопленням

виготовляє креслення, розрахунки. Видано наказ: обох

преміювати. Дехто знизує плечима: командир за п’ятнадцять

карбованців пішов у підручні до підлеглого? Де офіцерська

гідність? І цей же офіцер малює карикатури на вищого за

званням і посадою? Де військова дисципліна?! Щось надто вже

демократичний той молоденький начальник чати з ВПЧ-2. Жодної

дистанції поміж ним і особовим складом! Куди це годиться, у

воєнізованій чаті такий поступливий начальник!

Якби він умів поступатися переконаннями, якби обминав гострі

кути бодай тоді, коли наперед відомо, що наражається на

неприємності... Не поступається, не обминає. В училищі на

захист несправедливо скривдженого курсанта ставала вся чота,

часом — цілий дивізіон. Тут на службі, в разі потреби

відстояти бійця має він, начальник чати.

«Довелося дещо спинити начальника. Він передав на

товариський суд справу на трьох чоловік, серед яких на одного

— нізащо.... От я й виступив: «Зняти з порядку денного». Мене

підтримали всі. Після того начальство викликало мене до

кабінету і спитало, чому так виступив. Ми трохи посварились.

Але то все для діла»,— в черговому листі до Черкас з’являються

і такі рядки.

Правик був хлопцем не сварливим. Спілкуючись і з підлеглими, і з начальством, лейтенант добирав для обстоювання своєї думки

вагомі аргументи, доводив її з спокійною переконаністю.

Лейтенант Правик переконаний, що сліпа покірливість, тим

паче догідливість з військовою дисципліною несумісні. Він

вірить, що свідоме служіння обов’язку визначає силу і бійця, і

командира.

Свідоме служіння обов’язку... Вислів звичайний, чіткий.

Одначе і тут є над чим подумати.

Одного разу гасили вагончики, тимчасове житло будівельників.

Кисневий балон вагою кілограмів на вісімдесят витяг із полум’я

Володимир Прищепа. Котить ного поперед себе, у самого от-от

спалахне «бойовка».

Коли розбирали бойові дії, лейтенант Правик суворо зауважив

пожежному за нехтування вимогами безпеки, Той спитав: «А я що

мав робити? Заховатись, чекаючи вибуху?»

Таке ж запитання було і в листі, який щойно отримав Правик

із Запоріжжя від однокурсника... Той розповідав, що у

ливарному цеху металургійного заводу загорівся трансформатор.

Чата була готова до дій, та інструкція не дозволяє пожежним

діяти, доки адміністрація підприємства не потвердить (у

письмовій формі!), що трансформатор вимкнено.

Товариш писав: «Уяви, в цеху страшенне збудження, звідусіль

обурені вигуки: «Чого стоїте, гасіть!» Я ж намагаюсь

дотримуватись інструкції, питаю, де потвердження? Нема, не

можуть розшукати начальника цеху! Полум’я високе, ще трохи і

станеться викид мастила. Йдемо вдвох з водієм, працюємо піною.

Загасили вчасно, тут прибуло й наше начальство. Майор оглянув

цех — усе гаразд. Тоді питає мене: «Маєш потвердження про

безпеку?» — «Не дочекався, не маю!» — «Отак?! Матимеш догану».

І ходжу тепер з доганою. Все розумію, ризикував життям водія, своїм життям, а за моє життя теж хтось відповідає. Винний.

Проте не знаю, де моя вина. Гасити ж треба було, і негайно».

От і думає Володимир Правик: «Справді, як же поєднати

безгрішну логіку інструкції із підступністю неконтрольованого

вогню?

«Що допомогло Володі Правику стати сильнішим від усього, з

чим він стрівся в ніч аварії на атомній станції? Не хочеться

вдаватися до високих фраз. Гадаю, все було значно простіше, водночас набагато складніше для хлопців, які прибули на АЕС

першими. Простіше і зрозуміліше, бо мали перед собою ворога —

вогонь, а також мету — загасити. Складніше, бо навіть не

уявляю собі, що вони всі передумали про радіацію, поки їхні

руки, ноги працювали заради людства.

Можна тепер лише відгадувати, які саме були думки у Володі, але повернути його це не допоможе, як, власне, не допоможе

повернути ще багатьох гарних хлопців, які сьогодні тільки

готуються розпочати свій бій з вогнем. Адже в цьому полягає

сама сутність праці пожежного: йти туди, куди йти не можна».

З листа Ігоря Купченка.

А в буднях пожежної чати, крім усього іншого, доволі аж

надто безпечної роботи: паперової. І для лейтенанта Правика

якраз у ній неабияка небезпека. Спізнюється з оформленням

службової документації. Взяти рукави, за які відповідає його

чата. Це ж, крім них самих, ще і паспорти, картки просування, взагалі детальна звітність. Що важливіше, вести її бездоганно

чи забезпечити бездоганний стан рукавів? Звісно, встигати

треба там і тут. Не встигає...

Картає себе, намагається чесно брати на облік свої похибки.

Начальник третьої чати аж ніяк не вважає себе бездоганним.

Часом помиляється в людях. На прохання бійця дав відгул, взявши до уваги обіцянку вчасно прибути на збори особового

складу. Але той радісно подякував і... не з’явився.

Одне слово, вистачає роботи з бійцями і з самим собою.

Правду каже Іван Олексійович Бутрименко: «Матимеш хоч десять

дипломів про вищу освіту, все одно без самоосвіти в люди не

вийдеш».

Бутрименко критикує десять вищих освіт, тобто показну

освіченість. Лейтенант з ним згоден. Проте одна вища

начальникові чати конче потрібна. Лейтенант Правик мріє про

Вищу інженерно-пожежну школу. Чи не весь їхній колишній

відмінний рій навчається там. Але рекомендувати до школи

Володимира Правика начальство не квапиться, зволікає і з його

поданням до чергового офіцерського звання. Пояснювати таке

підлеглим не прийнято. Лейтенант і не просить пояснень.

Що далі має робити? На це у нього для себе одна відповідь: має працювати. Без образ, але й без компромісів.

«План роботи на II квартал 1986 року начальника III чати

ВПЧ-2 по охороні Чорнобильської АЕС лейтенанта внутрішньої

служби Правика Володимира Павловича.

Загальні збори чати з обговоренням підсумків першого

кварталу.— 21.III.

Прийняти заліки з підготовки у новоприбулого пожежного

Половинкіна А. М.— 15.IV.

Вивчити з пожежним Половинкіним А. М. устрій і роботу КІП і

прийняти залік.— З.V.

Віпрацювати нормативи з пожежно-стройової підготовки.— II квартал.

Організувати випуск у чаті «бойових листків», не менше трьох

щомісяця.— II квартал.

Скласти, вивісити в рукавному господарстві опис пожежних

рукавів і обладнання.— 15.IV.

Випробувати пожежні рукави.— 25.IV.

Закінчити стенд «Службова документація»,— ЗО.ІV.

Розробити і впровадити разом з командиром відділення водієм

Захаровим А. А. рацпропозицію: обладнання навчальної башти

страхуючим пристроєм.— ЗО.ІV.»

Всього в особистому плані — двадцять два пункти.

Передбачено участь в організації протипожежних тренувань з

персоналом АЕС, виготовлення нового стенда для

«Комсомольського прожектора», суботники.

Найголовніше для себе пожежні не можуть передбачити, запланувати: час, місце двобою з вогнем, характер двобою, розташування сил. Тож і живуть у повсякчасному чеканні лиха.

Люди прагнуть своєчасніше долати пожежі, не допускати

людських жертв, збитків. Прагнуть запобігати пожежам.

Прагнуть...

Серед зими в навколишніх лісах торфяники горіли — довго, вперто. Гасили силами кількох частин. Теж довго, уперто...

Не злічити, скільки разів доводиться притягати до

відповідальності за порушення протипожежних правил і

будівельників, і постачальників. Навіть у реакторному

відділенні можна побачити, як людина походжає з цигаркою.

Пожежні безупинно перевіряють стан гідрантів, сухотрубів, рукавів. Навчальні виїзди на станцію — і вдень і вночі.

Здається, вже із закритими очима змогли б точно зорієнтуватися

в лабіринті приміщень, переходів. Звичайно, свої недоліки і у

них в частині є.

З дружиною Володя обминає всі тривожні теми. Вони чекають

дитину, Надійку не можна тривожити, слід тільки радувати.

Як одержали в Прип’яті однокімнатну квартиру, з однієї

кімнати зробили дві, хитро розставивши меблі. Розсувний

фотель, торшер, полички для книжок, підставки для квітів

Володя зробив сам. Уже виготовив за власного конструкцією

ліжечко для сина чи дочки.

Десятиріччя ВПЧ-2 відзначали в березні. Святковий концерт

так сподобався, що з обласного управління пожежної охорони

вирішили і сценічні костюми дати.

Частина виборола Червоний прапор за всіма показниками

змагання пожежних підрозділів з бойової та політичної

підготовки. Тут же його і вручили. Кожному на згадку —

сувенірний значок. Полум’яно-сонячний, з пожежною емблемою:

молоток, розвідний ключ. Із написом «ВПЧ-2 — десять років, місто Прип’ять».

Десятого квітня в світі з’явилась друга Наталка Правик. Є

Наталя Іванівна — буде віднині ще й Наталя Володимирівна. З

оченятами темно-карими, блискучими. Як у Володі. Справжні

вишеньки.

Треба забирати Надюшу і Наталочку з лікарні. Володя — в

чаті... До вечора Леонід Петрович Телятников відпустив

лейтенанта Правика.

До двадцять шостого, до свого останнього чергування, третя

чата ВПЧ-2 нестиме ще одне: двадцять другого квітня.

«Все нормально було, виїжджали на станцію, на вивчення

об’єкта. Перевіряли з лейтенантом Правиком, чи добре знаємо, де гідранти і пірси на майбутній третій черзі. Все було

нормально».

Із розповіді Сергія Легуна.

«Востаннє ми бачилися з Володею в 1986 році, навесні. Він

уже був сімейною, самостійною в усьому людиною. Я відвідав

небожа у нього вдома, і мене вразило, що у Володі такі

величезні плани на майбутнє. Мріяв мати велику сім’ю, прагнув

учитися далі, щоб полегшити працю дружини по господарству, сконструювати няню-ляльку з радіоуправлінням. Певен, він би

зробив щось подібне. Вдома у нього була невеличка, але затишна

радіомайстерня, мою увагу привернула кольорова музика. Спитав, скільки коштує. Виявилося, він сам її зробив. Не сказав більше

ані слова, лише поцікавився, коли закінчується моя відпустка.

Через два дні привозить мені в Чорнобиль таку ж конструкцію. Я

здивувався: «Коли ти встиг?» А він у відповідь: «Лише одна

ніч».

З листа Григорія Івановича Криволапова.

...Перший, третій, п’ятий... Лункими, хоч і не дуже

голосними краплинками падають на землю радіосигнали.

Одинадцятий. Дванадцятий. Радіо в приміщенні чати змовкло.

Прийшло двадцять шосте квітня, субота.

Пливли над землею тиша і пахощі весняних луків.

Вихоплений з м’якої темряви променями прожекторів, плив у

небі велетенський смугастий димар над атомною станцією. Схожий

на фантастичну стрілу? На цілком реальну сучасну ракету, що

стартує до міжзоряних світів?

Багато написано про космічні світи. Кибальчич, Ціолковський, Кондратюк, Вернадський, Гагарін... Усі вони однодумці.

Курсанта Правика зворушило в книзі Юрія Гагаріна: «Корабель

«Восток» — перша ластівка проникнення в космос». «Перша

ластівка». Поширений вираз, але хлопцю і тоді здалося, і нині

подумалося, що космонавт справді бачив ластівок у небі, коли

так писав. Згадав, як колись на подвір’ї у Льоні Ільченка

розвалилось ластівчине гніздо, повивалювались пташенята.

Ластівки літають, попискують, безсило тріпочуть крильми. Баба

Федора їх заспокоює: «Цить, тихше!» Льоні з Володиком дає

миску: «Зараз кубельце зробимо». Дід Роман сердиться: «Тю, стара! З бляшаної миски? Померзнуть!» Бере скляну банку, ладнає кубельце, ластівки радо кружляють, цвірінькають, мов

дякують. Почали годувати пташенят, за тиждень полетіли.

Прибігли хлопчики з річки, баба Федора розповідає: «Чуєте, я

наладилась прати, а ластівка на ночви сідає, голівкою

крутить». Наступного дня кличе малих: «Знаєте, сьогодні його

вже немає, то він попрощатись прийшов!» — «Бабо, як знаєте, що

то був «він»? — «Аякже, у нього — біленька краватка, в неї —

нема».

Виходить, ластівки бувають різні? Володик почав уважніше

придивлятися до них: так і є, одна з білою грудочкою, інша з

темною, у таких інколи біленькі «краватки». «Перші —

прибережні, другі — сільські»,— пояснив батько. Трохи згодом

уже на уроці біології Володя почув, що наука теж поділяє

ластівок за місцем проживання. Чому ж ті мостяться під

стріхою, а ті кубляться на берегах, адже всюди однаково

цвірінькають і стрімко розгортають довгі, гострі крильця? Чому

на гілках сидять, на землю майже не сідають, в річці купаються

на льоту?

Як узагалі воно буває, що все народжується, росте, радіє — і

вмирає? Як буває, що річка біжить до моря і ніколи не

вертається назад? Як усе відбувається в природі і чому?

А чому зараз, серед ночі, до лейтенанта Правика так

настійливо повертаються спогади дитинства і оті його

нескінченні дитячі запитання? Щоб відпустив неспокій? А звідки

він? Навчання чати на станції два дні тому пройшли добре, рукави вдень перевірили і полагодили старанно, план

виконується з випередженням. Щоб завершити страхувальний

пристрій для гасіння пожеж на великій висоті, їм з Анатолієм

Захаровим потрібні лише кілька днів. Маленька Наталка? Так з

нею, правильно сказав Іван Олексійович Бутрименко, що може

трапитись? Бачив недавно донечку, мирно спала, коли, вирушаючи

на станцію, обережно поцілував малесенький лобик.

Мабуть, прикрість, неспокій — від виклику на третю чергу.

Прибули туди миттю, Андрій Король справжній «водій-космонавт».

А будівельники вже самі загасили загоряння, все-таки

добровільна пожежна дружина на станції — бойова. Але ж знову

цей ненависний ворог: безглуздя. По всій країні йому нарешті

оголошено відкриту війну, все ж після таких викликів думаєш: невже безглуздя не викорениш? Внизу хіміки обробляють метал, щоб уникнути корозії, надовго зберегти будову, а просто над

ними — електрозварник почав зварювати: без допуску видерся

туди, хоч правила розвішані всюди, а лише дозвіл пожежної

частини дає право на зварні роботи. Хіміки утришия виштовхали

невігласа.

Усе горить... Навіть в тій же книжці Юрія Гагаріна йдеться

про пожежу. В новітньому, здавалося, найдосконалішому літаку

відмовив мотор. З-під капота — полум’я, в кабіні пілота — дим.

Пожежа в повітрі, десь між небом і землею, в баках — бензин.

Так, свої каверзи вогонь готовий розпочати найнесподіванішої

миті. Пілот посадив, зберіг літак. Уславлений то був пілот, Герой Радянського Союзу Галлай... В журналі, де Володя

напередодні відшукав малюнки і креслення дитячих меблів, на

спільній вкладці з «клубом домашніх майстрів» — два десятки

оригінальних літаків, кольоровий фоторепортаж про авіасалон в

Коктебелі. Молоді конструктори — з Підмосков’я, Волги, Прибалтики. Є харків’яни, дипломники авіаційного інституту...

Від дядька Грицька Володик Правик не раз чув про моделі, виготовлені в ХАІ.

Начальник чати Правик усе стояв біля вікна. Плив в небі

смугастий станційний димар. Нескінчений політ... Чи існують ще

десь цивілізовані суспільства? Що можуть обіцяти всій Землі, тож і оцій землі, чорнобильській, спроби розшукати їх?

Споріднені душі. Сьогодні не знаєш, що така — зовсім поруч, а завтра зустрічаєшся з нею. Якби завжди справджувалися

зустрічі...

Не міг знати Володимир Правик, міркуючи про минуле і

прийдешнє, що у нього є земляк, теж Володимир, з не меншою

силою поглинутий дуже схожими роздумами. Віком трохи старший, і не першу, а другу школу в Чорнобилі закінчив. Обрав після

неї медичний фах. Як колись Наталя Іванівна Правик. З

дитинства, як Володя Правик, любить фантастику. І читає, і сам

пише.

З лікарем Вишгородської станції швидкої медичної допомоги, членом Спілки письменників України Володимиром Зайцем ми

випадково зустрілись зовсім недавно. Тоді ж і теж через збіг

обставин дізналися: ще до аварії на АЕС він написав і видав

фантастичну повість «Місто, якого не було». На ті часи

фантастичну, для сьогодні — з сюжетом, досить вірогідним...

Перечитую обпалені гнівним і тужним передчуттям сторінки про

те, як в місті Глуховичах «одного з недільних вечорів трапився

немислимий раніше випадок: танцювальний майданчик виявився

абсолютно спорожнілим. І це була не звична порожнеча, а

стерильно чиста порожнеча якогось неземного пейзажу... Першого

серпня 19... року на місто почав падати пил... Пилопад не

припинився і наступного дня. І мешканці почали залишати своє

місто... А пил усе падав, падав, падав... І поховав пил

місто».

Письменник не лишає читачеві найменших сумнівів: нічого

спільного з радіаційним впливом не має той пил. Але його

вбивча сила не менша... В фантастичній повісті місто Глуховичі

(дуже легко впізнати в його землі — чорнобильську, в його

річці Ужиці — реальну притоку Прип’яті Ушу) загинуло під пилом

бездуховності, мертвим стало в ньому життя, втративши

мрійників і творців, зберігши лише обивателів, що

дотримувалися такого способу життя: «хап-хап, попоїли, тепер

поспимо».

Ні, у Володимира Зайця персонажі цього не промовляють. Але

животіють наприкінці оповіді саме так. Хоч не вчився майбутній

письменник-фантаст у Віри Романівни Ільченко, не бачив фільмів

і казок в її хаті. І хлопчика Володика, учня вчительки-поета, не стрічав, не підслухав його невідступних запитань: «Чому

воно так буває — все росте, все вмирає?»

Проте познайомив читача Володимир Заєць з своїм Хлопчиком, який, вдивляючись удалину з пагорба над Ужицею, прагне

відгадати, що там, у загадкових просторах, де небо стрічається

з лісом. Який, спостерігаючи світ пташок, повторює рухи крил, співає: «Ой, сорока-білобока, навчи мене літати!»

Звідки ж ці дивовижні збіги? Що мають означати?

Чи не те, що прозорливці такі існують на світі? І що вміє їх

народжувати поліська земля? Що взагалі на Землі мрійність, творча уява даровані кожному? Що від кожного — від кожного! —

залежить: зберегти, розвинути їх у собі або занедбати, знищити?

«Земля земська, вода річкова, а на землі люди!.. Допоможіть

моїй дитині!» — пам’ятаю таку примовку сільської цілительки.

Зв’язок із рідною землею кожного з нас і усіх нас від будь-

якої напасті рятує. От і Володю в дитинстві рідна земля

врятувала від хвороби, щоб він її від загибелі врятував...»

Із розмови з Вірою Романівною Ільченко.

Не тільки начальник чати не відпочивав. Ніяк не розходились

бійці, стиха перемовлялись біля давно згаслого телеекрана.

Невже трьох років нема, як лейтенант Правик прийняв третю

чату? Всіх уже мов з дитинства знає. І тут усі наче з однієї

сім’ї...

Добре, що зразу ввійшов до цієї сім’ї новенький, Андрій

Половинкин. Сьогодні він розпитував про черкаське училище.

Лейтенант розповів ще й про вищу школу, нехай бачить

перспективу. Схоже, інтерес до професії у хлопця щирий.

Рівно о першій ночі подзвонив до частини зі станції молодший

інспектор Володимир Палагеча. Доповів: все нормально, з

конструкціями, де було загоряння,— теж.

Лейтенант глянув у складений на ніч список постів і чат.

Іван Шаврей чергує біля чола будинку до другої. Ще майже

годину. Але зміна, Микола Ничипоренко, вже поруч з ним. Сергія

Легуна в диспетчерській змінить Віктор Галуза. Андрій Король, Андрій Половинкин сидять з ним у кімнаті для інструктажів.

Постояв з хлопцями, обговорюючи передсвяткові справи. На

Перше травня випадає їхнє чергування. Посміялись: «Графік сам

обирає, кого призначати в найвідповідальніший час!»

Лейтенант сказав молодшому сержанту Легуну, що побуде в

приміщенні начальників чат. І пішов. Гараж якраз навпроти.

Видно, як поблискують у відкритих боксах ретельно вимиті

звечора пожежні автомобілі.

Лейтенант зайде до себе. Через хвилину командир рою Анатолій

Захаров зайде до гаража, пересвідчиться, що машини сухі, і

прикриє відсіки. Подивиться на годинник: чверть на другу. Он

як засидівся над паперами. Незмінно був уважним до стану

матеріалів народного контролю. А тут похопився пізно ввечері: треба заповнити прогалини в протоколах. Поки не навів повний

порядок, не склав свою канцелярію. Хлопці досі тут.

«Невгамовні. Відпочивати коли?» — спитав, проходячи в будинок.

Що б там не вигадували естрадні дотепники, передбачені

розкладом години мусиш спати. Тапчани зручні. Але заснеш — і

все одно в напруженні. Така вже служба: пильнувати і уві сні.

І собі затримався біля вікна, подивився на станцію. Вона як

на долоні, добре освітлена. Про лампи денного світла атомники

з гордістю кажуть: «Наше власне сонце!» Вентиляційну трубу

називають маяком, її теж геть усю чисто видно.

Свідчить командир рою, водій ВПЧ-2 сержант Анатолій Захаров:

«І тут цей вибух. Ми почули його до того, як спрацювала

сигналізація. Раніше на частку секунди побачили: чорно-синє

полум’я сховало димаря майже до верхівки, на четвертому

енергоблоці обриси зламані. Вибіг у гараж. Сергій Легун і

Володя Прищепа біжать в «боївках»: «Вибух, виїжджай мерщій!»

Сергій до моєї машини, Сашко Петровський, Іван Шаврей — теж.

Прищепа — на перший хід, до Андрія Короля. А мерехтіння над

станцією вже в півнеба. Гуркоту я так і не почув, шурхіт над

розвалом, мов пісок сповзає. Начальник чати біжить повз мій

автомобіль, рукою махнув: «їдь першим, я спробую

додзвонитися!» Командир має отримати з місця пожежі телефонне

повідомлення, хоча б приблизні відомості, що і де саме

трапилось. Так передбачає «Бойовий статут», так було завжди.

Крім цього випадку».

Свідчить старший пожежний ВПЧ-2 молодший сержант Сергій

Легун:

«Коли трапився вибух, зразу зник телефонний зв’язок, я

схопив трубку, намагаючись з’єднатись: глухо. Хоч ми побачили

вибух раніше тривоги, все одно маю почути станцію. Вбіг

лейтенант Правик, уже і Галуза в диспетчерській, я швидше до

машини. Всі по місцях, ворота вже відкрив новенький, Половинкин, і теж до нас біжить».

Молодший сержант Андрій Половинкин:

«Коли на попередньому чергуванні мене без перепустки охорона

не випускала зі станції, начальник чати Правик сказав, щоб на

виробничий майданчик я не їздив, доки не прийдуть мої

документи. Але тут він гукнув: «Ідуть усі, їдемо разом!» Я

побіг до машини Захарова. Машина Короля теж уже була заведена, там сиділи Шаврей Леонід, Володимир Прищепа, Микола

Ничипоренко. Лейтенант Правик ще був біля телефону в

диспетчерській, вони чекали на нього, а Захаров уже виїздив. Я

сів до нього. Це смоково-рукавний автомобіль. Начальник чати

нас по дорозі до прохідної наздогнав, Андрій Король — вмілий

водій».

Андрій Король, сержант, водій третьої чати:

— Спочатку я був у ВПЧ-2 старшим водієм, по всіх чатах

підмінював, кого треба. Останній час з лейтенантом Правиком

служив, став повноправний у третій чаті. На постійну роботу

туди попросився сам. Начальник чати Правик моє клопотання

підтримав, начальник частини Телятников задовольнив. Третя

чата була найзгуртованішою. Сміливі хлопці, дружні, небайдужі.

Мені завжди подобалося, як красиво вони працювали на пожежах.

Начальник дає короткі розпорядження: звідки під’їхати, скільки

стволів. Я не встигну подати воду, а вони вже розгорнули

рукавну лінію, хоч на п’ятдесят, хоч на сто метрів.

Дехто «згори» називав третю чату найнеблагонадійнішою. За

те, що хлопці, скажімо, можуть прямо висловити свою думку

начальству або вголос обурюватися вчинком, з яким не згодні. Я

знаю інше: коли третя чата працює, то працює по-справжньому. І

вночі двадцять шостого квітня вона це назавжди довела. Хоча

хто тоді думав про те, щоб комусь щось доводити.

Мій автомобіль звичайна автоцистерна, державний № 35-75 КХС, на дверцятах написано: «Прип’ять-2». Вранці двадцять шостого

квітня машину наказали лишити на станції, випустити її не

можна, бо «брудна» — ввібрала радіацію. Всю ніч ми з нею

перебували біля аварійного енергоблока, подавали ствольникам

воду на дах. По тому, вдень, ще виконували інше завдання. Коли

нам сказали їхати на санпропускник, моя машина нас довезла, біля АПК-1, тобто біля адміністративно-побутового корпусу, і

залишилася.

На АЕС першим рушив Захаров, за ним ми, за нами Бутрименко

на третьому ході. Лейтенант уже в кабіні сказав, що не

додзвонився на АЕС, не відповів навіть центральний щит

управління. З кабіни по рації він підтвердив виклик номер три.

Це означає, що всі пожежні чати Київської області негайно

виїздять на АЕС. Я постійно вирушав на пожежі з начальником

чати і знаю його. Бачу, він дуже хвилюється, але зовні

тримався спокійно. «Доведеться сьогодні попрацювати»,— одне це

сказав. Метрів через п’ятдесят ми наздогнали Захарова.

Бутрименко не відставав, хоч у нього автомобіль пінного

гасіння вагою шість тонн.

Коли ми під’їхали, прапорщики охорони вже виглядали на нас,

відкрили ворота навстіж. Що скоїлось, вони не знали, жодних

роз’яснень їм ніхто не передав. Крім них, жодної людини не

було видно. Машина ще не зупинилась, Правик уже був внизу, нам

з Миколою Ничипоренком наказав ставити машину на гідрант

праворуч, а Прищепі і Льоні Шаврею наказав: «За мною, в

розвідку». Вони втрьох побігли в темряву. Ми вже побачили, що

на всьому ряду «Б», вздовж четвертого блоку,— розбиті плити, арматура, завали. Захаров, поставив свою машину на гідрант, допомагає нам. Прибігає Льоня Шаврей: «Швиденько на той бік, на ряд «А», до машзалу, загоряння на даху, загроза пожежі на

третьому блоці!» Об’їжджати довелося метрів сімсот, зате ряд

«А» начебто цілий. Швиденько стаємо на гідрант. Виявляється, за ним теж вивернений бетон, далі не поїдеш. Але переконалися, що там, де мали взяти воду, з сухотрубами все як слід. Шаврей

з Прищепою вже нагорі, на тридцять третій позначці,— це дах

машинного залу, висота тридцять три метри. Пішла туди вода, тримаємо тиск. Правик передає по рації Бутрименку і Захарову, щоб підготувалися до пінної атаки. Вони поїхали до

мастилобаків. Ми з Ничипоренком подаємо воду на машинний зал, коли підбіг один із станційного персоналу: «Треба взяти

пораненого до лікарні, стан дуже тяжкий». Своєю машиною, ясно, ми не могли допомогти. Зв’язалися по рації з Вітею Галузою, він з диспетчерської викликав «швидку».

Треба зробити певний відступ. Спочатку я зустрічалась з

пожежними поодинці, майже з кожним по кілька разів. Зустрічі

стали невимушеними, і ось пожежні зібралися гуртом. Тоді

виявилося, що доти їм не доводилося отак, спільно, згадувати

події ночі на 26 квітня...

Усі свідчення збіглися, до найменшої подробиці. Електричну

лампочку, що уціліла в хаосі руйнувань біля центрального входу

і гойдалася серед обірваних проводів, запам’ятали й згадували

Ничипоренко, Король, Бутрименко. Першим ця лампочка кинулася у

вічі начальнику чати Правику.

Командир рою і водій, старший сержант Іван Бутрименко:

— Пітьма, згасли всі прожектори, Правик каже: «Олексійовичу, що могло трапитись?» Нічого не знаємо, ніде нікого. І тихо-

тихо. Кажу, може, вибухнув водень, горить бетон? Тоді Микола

Ничипоренко показує: «Не бетон, а графіт горить». Справді, бачу: вогонь синій, графіт. У нас незадовго до всього цього

була зустріч з інженером станції, я спитав, що може бути, якщо

раптом станеться аварія з реактором. Він аж засміявся:

«Аварія? Раптом? Вам це ні до чого, вашої ноги на станції тоді

не буде».

Коли Правик з хлопцями побіг у розвідку, я хотів його

застерегти, щоб не бігли транспортним коридором, звідти такий

ядучий, незвичний дим. Гар взагалі був такий, що майже від

самої частини перехоплювало подих. Звичайно, вони побігли

всередину, та й не звернули уваги ні на гар, ні на графіт. Нас

врятувало те, що у нас завжди були бездоганні рукави. Якби з

дірками, то ми були б у воді, в опіках, бо у всіх на одязі був

графіт. Потім заступник начальника частини капітан Леоненко

просто в рот нам клав таблетки, руками ми не могли взяти — і

руки, і ми всі були в графіті.

Схему пінної атаки ми із Захаровим склали, але команди

гасити піною не було. Лейтенант Правик, перший керівник

гасіння пожежі, добре знав хімію, отже, за тих умов не можна

було — піною. До моєї машини не можна було доторкнутися, так

било струмом, що аж іскри проскочували. Трансформатори на

високій напрузі аж тремтіли. Може, нісенітниця, але мені сумно

ставало, коли я згадував, що не пообідав з чатою. Наче вже

знав, що обідали тоді всі разом востаннє.

Старший пожежний ВПЧ-2, виконуючий обов’язки командира

відділення молодший сержант Леонід Шаврей:

— Таке коїлося, а в мене промайнула раптом думка, що в

частині лишилася пластина, на якій ми з начальником чати

збирали електросхему для кольорової музики. Він мені все

показав і поставив свій підпис, випалив його на тій пластині.

Пожартував: «Затверджено, все інше можеш припаяти самотужки».

З усього майна, що загинуло, для мене найдорожча та пластина.

Вже на даху знав, що вона загинула.

Коли вибухнуло, я відпочивав. Підхопився, не помітив, що

«боївка» вже на мені. Димар до верхівки в полум’ї, схожому на

чорний гриб. Бігли до станції транспортним коридором, видно

було: четвертий зруйнований. Все розбите, людей нема. Правик

до телефонів, у машзалі повно апаратів внутрішнього зв’язку, жоден не працює. Біжать два атомники, пояснити нічого не

можуть, одне кажуть: реактор вибухнув, треба рятувати дах, інакше спалахне все. Правик дає команду; машину на ряд «А», до

гідранта, воду на дах третього блока. Питаю: «А ви ж куди?»

«Мені треба на дах реакторного»,— побіг до внутрішніх сходів.

Ми вже бачили, що пожежні виносні сходи порозірвані.

Ми поставили машину. Володя Прищепа поліз нагору — рукави

під обома руками. Беру під пахву дві скатки, теж біжу нагору.

Отак піднялись і загасили.

Прошу Леоніда Михайловича Шаврея не поспішати і розповісти, що воно таке — «загасили»?

...Дах ходив під ногами ходором, палаючий бітум засмоктував

ноги, палаючий пластик цупко стискав легені отрутою.

Підступали запаморочлива слабкість, гидка нудота — ознаки

радіаційного ураження. Та руки міцно тримали, безпомилково

спрямовували важкі вібруючі стволи. Загасять осередок вогню, а

іскри знову розлетілись трасуючими кулями, шириться по бітуму

вогняна річка. Все спочатку.

«Вітер нам у спину, інакше не втримали б страшенної спеки».

Це все інші скажуть, Леонід Шаврей тільки згадає, як жартував

Володимир Прищепа, коли загруз у розпеченому бітумі: «Чоботи

зіпсував, доведеться списати, буде «втик» від комендантки». А

ще шкодував Шаврей-старший, що більше не побачив начальника

чати: «Правик передавав команди по рації з даху над реактором.

Ми були на тридцять третій позначці, він — на сімдесят

першій...»

Так, лейтенант Правик був на висоті понад сімдесят метрів у

ті хвилини один. Десятки вогняних осередків. І РТП-1—перший

керівник гасіння пожежі. Першої такої пожежі в історії

людства, історії Землі. Про що думав юний лейтенант, що бачив

з карколомної висоти? Місто Прип’ять, де спить його маленька

Наталочка і ще тисячі дітлахів? Річку Прип’ять, на якій зріс, про яку кілька годин тому сказав, що вона його, «як і вогонь, не бере»? Рідний Чорнобиль, де навряд чи спить зараз мати?

Подумки, напевне, бачив усе це і ще чимало дорогого. А щоб хоч

мить витратити, вдивляючись у навколишні простори?.. Мабуть, не витрачав. Був і тактиком, і стратегом незнаної битви. І

бачив лише поле бою, де мав так розташувати сили, щоб ворога

відкинути, оточити, знищити.

Досі, ще вчора, подібні аварії в спеціальних довідниках

іменувалися «МГА», тобто «максимальні гіпотетичні». Юному

лейтенантові судилося першим серед людей побачити оту

«гіпотезу» реальною, та ще й опинитися з нею віч-на-віч.

Нічий досвід ні в чому не міг зарадити начальникові чати, оскільки його не існувало. Хижа руйнівна сила зажадала від

лейтенанта Правика вищого напруження всіх його душевних і

фізичних сил: реакції не просто негайної — блискавичної, рішень не тільки самостійних — новаторських. І при цьому

безпомилкових. На виправлення найменшої помилки у Володимира

Правика не існувало часу.

Так, дивовижну точність думки, справді творчу сміливість

виявив тієї вогняної ночі лейтенант Правик. Та, гадаю, найвинятковішими були виявлені ним внутрішня свобода, незалежність. Бо всі існуючі відомчі вимоги, всі обов’язкові

для нього інструкції наказували не рватися в бій — чекати!

Дозволяли ввійти з чатою на «об’єкт з наявністю радіаційних

речовин» лише після того ж, уже відомого читачеві письмового

дозволу адміністрації. Після її офіційного запевнення: радіаційної небезпеки немає...

Низку відомчих заборон довелося порушити начальникові чати, не гаючи ані хвилини на вагання. І він, на щастя своєї рідної

землі, не завагався (як, до речі, і всі його хлопці), відкидаючи вирішальної миті параграфи, які за ту ж саму мить

застаріли. Адже, дотримуючись цих параграфів, він не мав права

гасити пожежу... Гірка думка підступає часом: чи був би героєм

з огляду на це лейтенант Правик, коли б лишився жити? Чи не

опинився б у «порушниках», у звинувачуваних?

Та повернімося до ночі на 26 квітня, на велетенський дах з

десятками осередків вогню над атомною станцією. Які ж вони

жалюгідні, напевне, були тоді всі грізні формальності для

лейтенанта, який вийшов на чолі свого невеличкого воїнства

проти всюдисущого ворога...

Поки що цей підступний ворог злостиво розкидав навколо свої

трофеї: розпечений графіт, уламки конструкцій, руберойду. Наче

знає, що безкарний, що військо у Правика зовсім мале. Але і

РТП-1 знає: чекати недовго, вже має приспіти з Прип’яті Віктор

Кібенок, у нього є механічна драбина, чата Кібенка скоро буде

тут, зімкне шик шерега.

Час уточнити: щодо створення «шереги» не існувало

спеціальних передписань. Були бойова тривога і «Бойовий

статут», які об’єднали вночі 26 квітня три чати трьох пожежних

частин.

Назавтра, потім ще тижні і місяці країна надсилатиме до

Чорнобиля кращих. А тоді бійців шереги відібрав повсякденний

графік чергувань.

Пожежних з АЕС хлопці Кібенка знали. Жили в тому самому

затишному, юному місті, де чи не всі один одному друзі.

Торфяники гасили разом. На станції битися з пожежами чаті

СВПЧ-6 не доводилось...

Водій СВПЧ-6 сержант Анатолій Найдюк:

— Виїхали всі наші машини, дві цистерни і механічна драбина.

На драбині водій Михайло Крисько. Зі мною Вася Ігнатенко, Володя Тишура. Перший хід у Петра Пивовара. З ним Микола

Ващук, Микола Титенок. І начальник чати лейтенант Кібенок

Віктор Миколайович. Багатьом з нас він ровесник.

Драбина у нас — тридцять п’ять метрів, на тій пожежі вона

дуже стала в пригоді. Але все це потім з’ясувалося, спочатку

ми не знали нічого. Коли виїхали з своєї частини на міст, побита арматура стирчить над станцією, а я подумав: це на

будівництві нової черги баштові крани. Хто міг уявити, що така

аварія?

Під’їхали і зразу шукаємо Правика, він — перший РТП. І саме

він спускається згори. Дав команду ставити драбину, Крисько її

підігнав до стіни, всі наші ствольники зразу ж — догори, Ігнатенко, Тишура, Ващук, Титенок — усі на дах над реактором, начальник чати Кібенок з ними, і Правик теж. Я гукнув Титенка:

«Миколо, лишися, може, тут щось треба буде».— «Ні,— каже,— я

там потрібніший».

Петро Пивовар подав у сухотруби воду, вона фонтаном — до

неба. Сухотруби розірвані. Микола Ващук збігає вниз, відібрав

рукави невеличкого діаметра, знову нагору. Метрів з тридцяти

скинув мені вірьовку. Я їх прив’язав, він підняв. Вони не дуже

довго, як для звичайної пожежі, працювали там. Якихось хвилин

тридцять. Але пожежа була атомна. Титенок вниз йшов першим, тримався на ногах. За ним Коля Ващук. Прогін пройде, сідає.

Вася Ігнатенко, Володя Тишура йшли останніми, з Вітею

Кібенком. їм було дуже кепсько. Трохи раніше спустився Правик.

Якраз підійшов майор Телятников. Лейтенант доповідає і

хитається. Він говорив: «Треба змінити хлопців, там дуже

висока радіація». Зупинили «швидку», Правика повезли.

Начальник другої частини з бійцем — до сходів. А ми ще

чергували до шостої ранку, поки по тривозі нам не дали відбій.

Потім виходили в Прип’яті до своєї частини, на службу.

Почував себе кепсько, та незручно сказати, бо можуть подумати: радіації злякався. Один такий знайшовся у нас. Між іншим, начальник чати. Зачинився в порожній квартирі, не виходить у

чату. Довелось його з штурмівкою через вікно з третього

поверху «рятувати». Все одно кудись утік.

Це один. Всі інші трималися до останнього. Двадцять восьмого

я виставив машину, а йти не можу, відмовили ноги. Забрали мене

спочатку за п’ятнадцять кілометрів, до піонертабору

«Казковий», а через добу — до Києва, в радіологічний інститут.

Наших хлопців я більше не бачив. Ніколи. Їх усіх, Кібенка, Ігнатенка, Ващука, Тишуру, Титенка, двадцять шостого

відправили до Москви. Правика, багатьох з ВПЧ-2 — також.

...Грандіозна боротьба розгорнеться на Чорнобильській АЕС, в

усій тридцятикілометровій зоні. Державні діячі, генерали, вчені визначатимуть її напрямки. Найновітніші механізми, найсміливіші експерименти, допомога всієї країни, увага

враженого аварією світу... Все це буде. Після подвигу

пожежних.

Будуть скрупульозні дозиметричні вимірювання, всілякі

захисні костюми. Будуть розраховані до миттєвості терміни

перебування в зоні опромінювання. Але це потім.

У пожежних ніяких дозиметрів не було одвіку. Годинники?

Леонід Шаврей, натягаючи «боївку», хотів був глянути перед

виїздом на ручний годинник — не встиг. На даху машинного залу

Шаврей-старший із Володимиром Прищепою перебували кілька

годин...

Вже на станції Івана Бутрименка зацікавило, котра година. Не

тоді, коли проводив свою важку машину спецгасіння через

завали, стояв біля трансформаторів, що гули від напруги. Коли

зникла загроза, що спалахне в трансформаторах мастило. Перевів

подих і згадав про час. Годинника на руці немає. Загубився, мабуть, коли шукали серед руїн гідрант.

Андрій Половинкин не те, що час, напевне, самого себе не

пам’ятав. Після того, як з майором Телятниковим відправили до

Прип’яті лейтенанта Правика, весь час бачив перед собою

обличчя начальника чати. За годину серед ночі припав до нього

неприродний загар.

Як лейтенант зумів у такому стані спускатися з висоти без

допомоги? Андрій тепер взнав, що то за висота. То провалля, то

стіни, наче у фортеці. Лабіринт для хлопця, який вперше ступив

на хитромудрий станційний дах. Нескінченність мороку і висоти.

Наче взагалі вже нема внизу землі і ніколи не існувало ранків.

Але у нього — наказ майора Телятникова, а в тому наказі—

тривога лейтенанта Правика. Треба попередити про небезпеку

пожежних, які ще нагорі. Хлопець уперто дереться туди. В

благенькій бавовняній куртці, простоволосий, без рукавиць.

Спитала, як голими руками тримався за розірвані бильця? «Я

намагався за них не триматися» .

Нарешті побачив чиїсь голови над стінкою. До них всього

кілька метрів, але звідки підступитись? Гукає в темряву:

«Спускайтеся! Наказ спускатися!» Люди зникли, він гукає знову.

Андрій Половинним:

— Я стояв, чекав, не міг піти, не був упевнений, що мене

зрозуміли. Скільки чекав, не знаю. Вирішив шукати шлях.

Дивлюсь, ідуть, один, другий, за ними ще двоє. Я тих хлопців

не знав. Спитав: «Усім передали, чи там ще хтось?» Один

сказав: «Усім». Ось тоді я пішов назад. З майором Телятниковим

зустрівся на півдорозі, спустилися, ходили по станції. Точно

не знаю де, бо раніше там ніколи не бував. Знайшли когось з

керівників зміни, майор говорить: «Потрібен дозиметрист, нагорі працювати не можна». Той начальник відповідає: «Все не

так страшно».

Спускаючись з даху, Андрій не знав, що туди вже поспішають

Іван Шаврей, Сашко Петровський, з якими був в автомобілі, котрий першим вирушив на АЕС. Ще з даху, вже нещадно

атакований підступною хворобою, начальник чати передав по

рації двом своїм бійцям: «На сімдесят першу позначку, швидше!

Прип’ятську чату треба змінити!» Це була остання бойова

команда лейтенанта Правика.

Вже прибула на АЕС чата Чорнобильської ППЧ-17: дві цистерни, шість пожежних. Частина — не воєнізована, професіональна.

Техніка — скромна. Але не забарились, стали пліч-о-пліч з

воєнізованими чатами. Поспішають з Прип’яті підняті за

тривогою офіцери, бійці — другий ешелон. Водій оперативної

автомашини ВПЧ-2 Сашко Радченко без чиїхось наказів привозить

їх на АЕС усю ніч — як тільки Галуза передає йому: «Тривога!»

Але поки що над четвертим реактором триває бій з вогнем.

Іван Шаврей, молодший сержант, пожежний ВПЧ-2:

— Ми з Петровським почали підніматися на машзал, щоб Прищепі

і Льоні допомогти. Коли передав Правик: треба негайно

завершувати гасіння над апаратним відділенням. Об’їхали

станцію, побігли нагору механічною драбиною, далі довелось

виносною. Я з неї мало вниз не пішов. Сашко Петровський вчасно

підхопив на порваних сходинках. Десь там зустріли чату

Кібенка. Вони йшли, в руках каски, «боївки». Всі погано

трималися на ногах. Ми хотіли їх вниз відвести. Кібенок

сказав: «Ми самі, вам дорогий час». Пояснив, як краще піти

догори і де прокладено рукавну лінію.

З півгодини ми із Сашком працювали на даху. Загасили. Я

пішов до проламу над реактором, пересвідчився, чи все гаразд.

Дах у дірках, вогню вже ніде не було. Сашко тим часом скидав

униз рукави, хотілося зберегти наше озброєння. Спустилися.

Підбігає лейтенант Дацько: «Як?» Кажемо: «Нормально». Він:

«Ану сідайте в «швидку». Ми сіли, зразу все кудись попливло.

Мабуть, він тоді нам врятував життя, вчасно відправив до

лікарів.

У Валерія Дацька, «афганця», Володимир Правик двадцять

п’ятого квітня приймав чергування. Двадцять шостого мав

передати його Петру Хмелю.

Начальник чати Петро Хміль, інспектори Петро Шаврей, Юрій

Хилько з водіями Василем Булавою, Віктором Біркуном подавали

нагору воду, потім самі піднялися на дах...

Так і йшли до кінця: хвиля за хвилею.

Очетвертій годині п’ятдесят хвилин ранку пожежу на атомній

станції було локалізовано.

Ошостій годині тридцять п’ять хвилин оголошено її

ліквідацію.

П’ять годин і десять хвилин минуло відтоді, як прийняла бій

чата лейтенанта Правика. Передавши обов’язки керівника гасіння

пожежі майору Телятникову, він очолив бойову дільницю №1.

Свідчать документи: «О 2.45 заподіяними заходами на бойовій

дільниці №1 ліквідовані осередки горіння в машзалі, відвернене

обрушування несучих металевих конструкцій». Ще раніше

«ліквідовано горіння на позначках 5, 12, завдяки чому не

допущений розвиток пожежі на головні мастилобаки»...

До лікарні, в місто Прип’ять, Володимир Правик був

доставлений вночі, після третьої...

Прип’ятська лікарня, третій поверх, палата на чотирьох. Крім

Володимира Правика, в ній Іван Бутрименко, Андрій Половинкин.

Іван Бутрименко:

— Ще на АЕС, вранці, ми трохи побули в санчастині. Капітан

Леоненко до того вже роздавав таблетки. Андрійкові Половинкину

Коля Ничипоренко, Володя Прищепа допомагали йти. Я Булаву

підтримував. Отак ішли, ланцюжком. У санчастині лікар з

Прип’яті, Володимир Білокінь, нам допомагав, хоч дуже погано

було і йому. Водій «швидкої», теж знайомий, Толя Гумаров, везе

нас, самого за кермом нудить.

У лікарні насамперед поставили відра з марганцовкою:

«Пийте». Питають, де живу. Я адресу назвати не можу, такий

чудернацький стан. Мене під руки, на третій поверх. Володя

Правик зустрічає, допомагає влаштуватись у палаті. Всім трьом

уколи, крапельниці. Ми позасинали. Прокинулись, Володя питає:

«Олексійовичу, в мене очі такі самі?» Дивлюсь, очі у Володі з

карих зробились блакитними і засмага якась з-під майки.

Павлович пішов до їдальні, приніс нам чай, булочки. А до нас

ще й Васю Булаву поклали.

Прибігла моя жінка, плаче. Павлович зі мною до вікна

підійшов, удвох її заспокоюємо. Тут і його батьки під вікнами.

Переконуємо їх: «Усьому поганому кінець, загасили». Ввечері

відправляють першу партію на Москву, Павлович у тій партії.

Вболіває він за дитинку, за Надію і батьків. Доручив мені:

«Олексійовичу, якщо батьки прийдуть, перекажіть, що нас до

Києва повезли на обстеження. Нехай не хвилюються, Наді з

Наталочкою нехай допоможуть».

О десятій вечора ми з ним простилися, вранці я Наталі

Іванівні все переказав. Тут і нас на автобуси, до Борисполя, на літак, на Москву.

Не схотіли 26 квітня вранці в Чорнобильській ППЧ-17 зразу

сказати матері правду, не наважилися. Та зібрала мужність

сусідка-телефоністка, наздогнала Наталю Іванівну на вулиці:

«Кажуть, є потерпілі. Хто саме, не знаю».

У Прип’ять уже не впускали. Навпростець, лісом, ярами мати з

батьком гнали, штовхали, часом тягли той мотоцикл. Аж увечері

потрапили до міста. Черговий лікйр потвердив: «Лейтенант

Правик у терапії». Ввійти не дозволив. Хтось підказав, де

вікно. Визирнули хлопці: «Зачекайте трохи, він під

крапельницею». Ось і Володик у вікні: «Мамо, тату, навіщо

приїхали? Я здоровий. Наді накажіть, щоб з Наталочкою на

вулицю не виходила». І ще: «Лісом додому не вертайтеся, не

треба лісом».

Мати:

— Ми з лікарні до Надійки молоко ще привезли... В неї хлопці

з чати вже побували, сказали: Володя — на обстеженні, просить

бритву передати, спортивний костюм. Поїхали ми в Чорнобиль, на

світанку пробираємося знов до Прип’яті. Навколо міста — безліч

автобусів. Всюди одне слово: «евакуація». Біля лікарні теж

«Ікаруси». Хлопців кудись відправляють, в піжамах, у капцях.

Нема Володі, сказали, що його вже відправили. Лікарка дала

адресу, все життя пам’ятатиму: Москва, вулиця Маршала

Новикова, 23, шоста клінічна лікарня. Я бігцем до Наді, а на

подвір’ї малята в піску бавляться. Тут оголошення по радіо:

«Тимчасова евакуація! З собою мати їжі на два дні та

документи». «Будемо, дочко, збиратися, поїдемо в Чорнобиль».

Доїхали. В Чорнобилі переповили Наталочку, зразу — до Києва, на вокзал. Посадила її з дитинкою на дніпропетровський поїзд

до Черкас. Сама додому, в свою лікарню. А туди вже подзвонили

з Москви, листок по догляду за Володею мені видали. Я поїхала, разом з лікаркою, Зоєю Костянтинівною Алішаєвою. Її син, Боря, пожежний з чорнобильської ППЧ-17, теж виїздив на реактор, і

теж його відвезли до Москви. Двадцять дев’ятого квітня нас там

зустріли, на Київському вокзалі вже стояли люди з табличками:

«Чекаємо, хто з Чорнобиля».

У клініці мене зразу до професора Гуськової, і вона сказала

прямо: «Мужайтеся, надії на життя майже нема». Говорю, що я

медик, понад двадцять років працюю в лікарні, витримаю все, тільки б дозволили бути з сином. Мені дозволили, дали

перепустку на п’ятнадцять діб і місце в готелі, але я там не

жила, не виходила з клініки.

Володик лежав на дев’ятому поверсі, з сусідом Юрою. Мене

побачив і зрадів, але удавав, немов сердиться: «Мамо, ти

навіщо приїхала?» — «Бути біля тебе, Володику».— «Мамо, мені ж

добре, ти бачиш, я ходжу». Він справді ходив, навіть інколи

виходив із палати.

Приїхав Вітя, його викликали як донора, але майже зразу

відправили назад, знову сказали чесно, що аналізи у Володі

зовсім погані і не варто травмувати меншого сина, чіпати його

кістковий мозок. Благаю долю, хай тільки Володик живе, якщо

буде хворий, я догляну. Мені кажуть: «Не буває чуда».

Першого травня нашому батькові виповнилося п’ятдесят. Володя

пам’ятав це, попросив надіслати телеграму. Я надіслала. А

п’ятого телеграфувала, щоб Павло Панасович приїздив, що зовсім

погано нашому сину.

Іван Бутрименко:

— Ввечері я з Павловичем простився, а на ранок і нас до

Москви: майора Телятникова, Василя Булаву, мене. Дивимося один

на одного: руки, ноги на місці, голова дуже болить, якось

млосно, але ж це пройде. Але посадили в ТУ-154 — що поробиш, маємо летіти. В клініці нас добре мили, розвели по поверхах: мене в 183 палату, Леоніда Петровича в 182. Мені погано з

серцем. Лежу, приходить Павлович. Попервах тричі на день

навідував, частіше за всіх. Сяде біля мене, дихання гаряче, але очі посміхаються. Дуже сильно у Володі боліли ноги. Мій

небіж теж служив на АЕС, прапорщиком в охороні. Теж тут лежав.

Володю, як прийде до мене, возив на колясці. Через день

кличуть усіх перевіряти щитовидну залозу. Володя не виходить.

Телятников за ним пішов — ми на ту перевірку йшли разом.

Підтримували один одного, йшли, як на станції,— ланцюжком.

Усіх по «одиночках» розподілили і з них не випускають. Але

мені вдалося до Павловича пройти. Він був сам, руки в бинтах.

Я зайшов. Питає: «Олексійовичу, це ви? Щось не бачу». Трохи

піднявся на ліктях і говорить: «Олексійовичу, якщо знайдеться

той магнітофон, що в мене останнім разом був, то віддайте Наді

чи Віті, братику». Кажу: «Павловичу, нам Москва померти не

дозволить!» — тут медсестра біжить, мене вивели...

Іван Шаврей:

У лікарні ми потрапили до однієї палати з Володею.

Прищепою, потім якогось дня подивились наші аналізи крові і

перевели кожного окремо. У кого великі дози, всіх ізолювали.

Ми хотіли будь-що побачити свого командира. Почали

розвідувати, де його палата. Він на дев’ятому поверсі, у нас

четвертий. Прищепа десь дістав нам марльові пов’язки, ми в

ліфт, чекаємо, щоб медсестра вийшла. І до свого Правика в

палату. Біля нього була мати, почистила йому яблуко, годувала

маленькою ложечкою. Він дуже змінився, обличчя дуже бліде.

Намагався посміхнутися до нас, каже благально: «Хлопці, з’їжте

це яблуко». Це істинні його слова. Всього дві хвилини ми з ним

побули, медсестра прийшла, нас до дверей, до дверей. Ми тільки

й встигли сказати: «Володя, ми будемо триматися, чуєш? Ми всі

будемо жити!» Така вся наша зустріч була...

Мати:

— Лікарі все роблять, а Володику гірше. В палаті один

залишився, сусіда забрали від нього. Вперше в житті книжок не

просить. Це мене лякало, з цього було видно, як йому негаразд.

Питаю: «Синку, може, тобі чогось хочеться, щось тобі

приготувати, купити?» — «Купи кубик Рубика...» Побігла, купила...

До палати телевізор поставили. Першого травня ми

демонстрацію дивилися і салют. Дев’ятого травня Володя спитав:

«Мамо, що тобі на свята подарувати? Я звідси вийду — найкращий

подарунок тобі знайду. Ти не сумуй, я сильний, я виживу».

Хлопці до Володі проривалися, а хто не зміг прийти на День

Перемоги, то передавав листи.

Десятого травня ввечері Вітя Кібенок зайшов, рушник на

плечі. «Навіщо підвівся, Вітю, температура ж висока».—

«Скільки можна лежати, тьотю Наталю? В душ піду». І до

Володика: «Володю, ми ще попрацюємо, повоюємо». Володя

усміхнувся ледь помітно, слабкість все зростала.

Покликав батька, руку йому потиснув. Попросив: «Світло

засвіти, мамо...» Всі лампочки, які там були, я повмикала, Володик очі на мить відкрив, знову задрімав.

І більше нічого від сина не почула...

Останій лист до нього, в палату — з палати:

«Володю, привіт! Служба йде, а пожежні сплять. Тримайся! Зі

мною лежать Булава, Петровський, Палагеча. Самопочуття хороше.

Перебуваємо на дев’ятому поверсі. Якщо зможеш, напиши. Володю, вітаємо з Днем Перемоги, Дев’ятим травня. Бажаємо міцного

здоров’я, могутнього настрою. Будь здоровий! Це наказує

служба.

Хміль, Булава.

8 травня. 86. Палати 940, 941».

Листи про нього — з лікарні:

«Ці невеличкі нотатки про Володю Правика зроблені лікарями, які безпосередньо лікували Володю. На наших руках він і пішов

з життя в останньому приступі хвороби, вже при втраченій

свідомості.

Писати (й читати) про ці дні нам ще тяжко, хоч, можливо, це

потрібно для інших людей, які далекі від обставин. А для нас

ці пацієнти за короткий термін стали близькими, дорогими, їх

втрата сприймається як страшна несправедливість. Що більше ми

дізнавалися, якими чудовими людьми вони були, то це відчуття

ставало гострішим».

А. К. Гуськова, професор.

«Володя Правик. Так, на ім’я й прізвище, з першого дня

запам’ятався мені один з найтяжче уражених хворих, які

постраждали під час аварії на ЧАЕС. Тяжкість його стану не

лишала сумнівів з першого погляду.

Скарг він висловлював мало. Про свою роботу, про те, що і як

робив в ніч на 26 квітня, розповідав дуже чітко, по хвилинах.

Помідомляв цінні відомості, які дозволяли лікарям уявити всю

складність аварійної ситуацї, в якій опинились пожежні, і

оцінити яку з позиції командира першому довелося саме йому, Володі Правику.

Попри все, він випромінював якийсь спокій, народжуваний, мабуть, усвідомленням виконаного обов’язку. Виконаного до

кінця.

Трагізм свого стану він зрозумів пізніше. Значно раніше його

почав непокоїти стан товаришів. І хоча контакти між хворими ми

обмежували з ряду причин, він усе знав, знав, що багатьом його

товаришам з кожним днем стає все гірше. Інколи висловлював

думку, що винен у цьому. Треба було доводити, що жодної вини

його нема.

Як хворий, він був дуже дисциплінованим і стриманим. Ніякого

ниття, тим паче примх, цілком виправданих для такого тяжкого

стану. Особливо стриманим був у присутності матері, якій

дозволяли бути поруч з ним. Чи розумів, що цей дозвіл

продиктований безнадійним прогнозом? Мабуть, розумів, але

мовчав. Він був наймовчазнішим. Говорив мало. Коротко, чітко

відповідав на запитання. І весь час напружено думав, переживав

ту ніч, знову і знову зіставляв свої дії і особливо свої

розпорядження з їх необхідністю, адекватністю.

Дуже важко було дивитися в його безмовно запитливі очі. Ще

важче було підготувати маму Володі до думки про безнадійність

наших зусиль. Допомагало лише те, що робилось йому та іншим

усе можливе, незалежно від прогнозу. Мати бачила це і наше

діяльне співпереживання.

Мені він запам'ятався більше інших. Виникла можливість

оцінити його як людину, як особистість».

А. В. Барабанова, керівник групи

хірургів.

«Володимира Правика характеризували мужність і порядність, серйозне ставлення до своєї професії, скромність, почуття

товариськості і обов’язку.

До клінічної лікарні №6 він поступив уранці 27 квітня.

Свідчення такої мужньої, чіткої, освіченої людини мали важливе

значення для оцінки стану інших пацієнтів. У зв’язку з цим

розмову з ним провадила керівник — член-кореспондент АМН СРСР

А. Гуськова. Всі пояснення, істотні для долі товаришів, Володимир давав охоче.

Протягом першого тижня після аварії був досить активним,

дивився телепередачі. Напружено чекав повідомлень про події на

ЧАЕС.

У наступні дні до зробленого ним у ніч на 26 квітня 1986

року не повертався.

Прагнув не виказувати своїх страждань. Не висловлював ніяких

побоювань і скарг, намагався усміхатися. Це давало близьким

людям надію на порятунок. Він не запитував про можливий кінець

хвороби. Переважно цікавився долею своїх товаришів.

Не хотілося вірити, що він приречений. Але будь-яка сучасна

терапія була безсилою. Доза іонізуючого впливу була несумісна

з продовженням життя».

Л. Г. Волкова, лікар.

Спогад Олексія Ільченка, геофізика:

— Десь ми з Володею прочитали чи правду, чи жарт: два

сучасних туристи завдають більше шкоди природі, ніж один слон.

Подумали: в «Ялинках» скільки свят святкували, скільки вогнищ

розпалювали... Відзбиткувати треба. Посадимо там дерева!

Восени було. Набрали калини, нарубали гіллячок верби, в човен

— і туди. Копали ямки, садили, думали: як буде хороше, коли

воно навесні прийметься. Посадили. Зимою навідувались.

Неподалік від «Ялинок» затока Піщанка, риба там ловилась

добре. Ми на лижах туди ходили, заїжджали провідати, як наші

деревця. Стоять. Зайці навколо бігають, сліди видно.

Весною сніг розтанув, зійшла крига, знову поїхали провідать.

Там дуже піднялась вода і наче острівок утворився. Трохи

набубнявіли бруньки. Ну, думаємо, зробили гарну справу, пізніше ще приїдемо. Приїхали... Піднялась чиясь рука, верби

сокирою зрубано. Одну під корінь, другу не дорубали, похилилась. По одній калині проїхав мотоцикл. Другу взагалі не

знайшли.

Ми приїжджали ще. Калини вже у нас не було. Кілочки верби

забили глибше. Цю посадку вже не змогли перевірити. То була

весна 1986 року. Хтозна, як наші дерева тепер. Але, мабуть, скільки є дерев на землі, всі вони — живий слід Володі, лейтенанта Правика...

Ми пройшли з Володиком, Володею, Володимиром Правиком

шляхами його життя. Були по можливості якомога ближче до

хлопчика, юнака, офіцера і молодого батька в цьому недовгому

житті, на стежинах, сходинках, на найвищому щаблі — в години

подвигу. Час ставити в оповіді останню крапку.

Досі автор прагнув насамперед у всій повноті передати

читачеві свідчення всіх, хто знав малого Володика, школяра

Володю Правика, курсанта Правика, начальника чати Володимира

Правика. їхні листи наведені в цілковитій відповідності до

оригіналів, розповіді— до магнітофонних записів. Імена, прізвища змінені в поодиноких випадках, коли хронологія чи

характер подій зажадали поєднання рис кількох людей в одному

персонажі.

Тож для переконливості розповіді начебто використано все

можливе. Тим часом не відступає думка: чи до кінця повірить

читач, що Герой Радянського Союзу Володимир Правик насправді

був саме таким — непримітним зовні, зворушливо слухняним

удома, безвідмовним, коли треба допомогти товаришеві, здатним

з першого погляду покохати глибоко й вірно. Що він студіював

роман «Як гартувалась сталь». Що менше ніж за рік до трагедії

Чорнобиля він написав: «Зараз багато хто сперечається, чи

готова наша молодь до подвигу. Гадаю, що готова, але не буду

відповідати за всіх. Скажу про себе: я готовий».

Ці слова на XX з’їзді ВЛКСМ у своєму виступі згадав перший

секретар ЦК комсомолу України Валерій Цибух, додавши: «Рік

тому ім’я автора цього реферату було мало кому відоме, а

сьогодні ми знаємо, як підтвердив свою готовність до подвигу

вихованець Ленінського комсомолу Герой Радянського Союзу

Володимир Правик». З’їзд відгукнувся на сказане оплесками.

З’їзд повірив: подвиг лейтенанта Правйка — не випадковість, а

вищий злет набутої протягом усього життя готовності.

Володик Правик досліджував навколишній світ із захопленістю

природознавця, хоч про природознавство ще уяви не мав. Володя

Правик власні роздуми перевіряв у внутрішніх розмовах із Левом

Толстим, Миколою Островським.

Лейтенант Правик... Найвражаючі для розуміння його вдачі

слова з листа хірурга Анжеліки Валентинівни Барабанової: «І

весь час напружено думав...»

Думав змалку, спостерігаючи живий світ. Думав, коли його

життя тануло, зникало. Це ж весь світ для нього зникав, очі

все гірше бачили, все частіше ставали провали в небуття.

Повертаючись з них, думав.

Про що?

З того, що знають рідні і лікарі, чим схвильовані бійці, можна припустити: думки були про батьків і брата, доньку,

дружину. Про товаришів, про землю. Про все людське, чим був і

ще довго мав би бути щасливий.

В останній день мати вперше за життя побачила на очах сина

сльози. Побачив і він її очі, відвернувся до стіни. На коротку

хвилину. І знову усміхнувся матері. Не силоміць, а щиро.

Вкотре сидимо з бійцями, які по крихітках поновлюють в

пам’яті кожне слово, крок свого начальника чати вночі 26

квітня. У хлопців незрадлива пам’ять, у ній живе все до

дрібниць. Але запам’ятати ж того разу вони могли так мало!..

Бо командир блискавично розставив бійців і техніку, дав

команди щодо напрямків бою, а далі, вже один, вів розвідку.

Один, бо інші мали рятувати дах машзалу, трансформатори, мастилобаки. І тому, що без механічної драбини чати Віктора

Кібенка не могли б потрапити з пожежним озброєнням на

карколомну височінь — на дах апаратного відділення.

Справді фантастична висота — понад сімдесят метрів. Та не

тим найгрізніший був той плацдарм — для лейтенанта Правика

небезпекою-пасткою було його розташування: просто над

зруйнованим реактором, під інтенсивним радіаційним

випромінюванням. Цей головний, невблагальний ворог діяв тут

прямою наводкою.

Точно знаємо, що від цієї наводки лейтенант Правик не

сховався, стояв до останнього. Щоб відвернути найжахливіше від

Наталочки і Наталі Іванівни, багатьох дітей і матерів, від

людей такої дорогої для нього Землі.

Пошта приносить листи... Вони — звідусіль. З Керчі, де учні

середньої школи №23 розшукують бійців «шереги номер один»:

«Хочемо висадити нову алею, кожне деревце — на честь одного з

пожежних Чорнобиля».

Поблизу берегів Прип’яті, в Горностайполі достигають врожаї

на ланах. Одному з них надано ім’я комсомольця Героя

Радянського Союзу Володимира Правика. Простір світового океану

долає танкер Чорноморського пароплавства «Володимир Правик».

Чула від моряків: доки прямує своїм курсом корабель, доти жива

людина, чиє ім’я в нього на борту...

В одному з листів товариш Володимира Правика, начальник

пожежної чати з Томська Леонід Гаращенко, повертаючись думкою

до весни 1986 року, про те ж саме так написав:

«Коли я прочитав першу замітку з прізвищем «Правик» після

чорнобильської аварії, в мене защеміло серце. Ще не знав

напевно, що це наш Володя, але зразу про нього подумав. Адже

він з тих місць і дуже ті місця любив. Його подвигові я не

здивувався. Він діяв саме так, як мала діяти кожна справжня

людина. Весь світ знає тепер, хто такий Володимир Правик. А

скільки їх, таких хлопців, у нас в країні? їх тисячі, сотні

тисяч, мільйони».

І нагороди пожежним Чорнобиля все надходять до Києва, збільшують експозицію «Пам’ять мужності й слави» в обласному

управлінні пожежної охорони. Приз «Золота чайка», який справді

вилитий з благородного металу, присуджений італійцями. На

ньому напис: «Героям атомної доби, які билися і перемогли в

двобої з ядерною стихією».

У відблисках Вічного вогню — портрети героїв, правофланговий

— лейтенант Правик.

Іван Бутрименко, Анатолій Захаров, брати Шавреї, всі, хто

стояв пліч-о-пліч тієї пекельної ночі, приходять до бойових

побратимів. Андрій Половинкин приходить. Він залишився вірним

пожежній справі. Навчається в Черкаському пожежно-технічному

училищі.

Невдовзі в списку особистого складу училища знову з’явиться

прізвище Правик — Віктор, рядовий Радянської Армії, подав сюди

заяву. Перед тим запитав матері:

— Поступатиму до пожежно-технічного, заперечувати не будеш?

Лише на хвилину завмерла мати:

Не буду, синку.

Замість післяслова

Переді мною «Щоденник бойових дій підрозділів і органів

внутрішніх справ у місті Прип’яті», який ми вели з перших

хвилин боротьби з аварією на Чорнобильскій атомній станції. 26

квітня 1986 року, о дванадцятій дня, в ньому зроблено запис:

«Госпіталізовано 105 чоловік, серед них 16 з особового

складу пожежних частин». Далі прізвища стовпчиком: 1.

Правик Володимир Павлович

2.

Кібенок Віктор Миколайович

3.

Тишура Володимир Іванович

4.

Титенок Микола Іванович

5.

Ващук Микола Васильович

6.

Ігнатенко Василь Іванович...

В документ, який нині став унікальним, один за одним вписані

шестеро пожежних-комсомольців, ті, які невдовзі і теж один за

одним померли. Можливо, на чийсь погляд це виглядає фатальним.

Але вбачаю за неспростовним документальним свідченням

промовисту закономірність. Два лейтенанти, четверо бійців

пожежних чат прийняли на себе найнищівніший удар, разом

зазнали смертельних ран заради тих, хто залишився живим.

Що далі від нас за часом ніч на 26 квітня 1986 року, то

величнішим постає подвиг пожежних Чорнобиля.

І сповна оцінити всю глобальність зробленого ними ми змогли

лише тоді, коли сказали своє слово вчені.

Наведу тільки одне з авторитетних свідчень. Виступаючи 1989

року перед ученими десятків країн світу, професор Марсель

Буало — президент Світової енергетичної конференції, сказав:

«Аварія на Чорнобильській АЕС, де мали місце некерований

розгін реактора, розплавлення активної зони реактора, зруйнування герметичної оболонки, насерйозніша аварія, яку

тільки можна уявити».

Ось проти чого виступили тієї ночі три чергові пожежні чати, першою — чата лейтенанта Правика.

Книжка Лідії Віриної — біографічна, однак, гадаю, вона

виходить за межі розповіді про окрему людину. Це твір про

людей високого громадянського і духовного гатунку. Життя Героя

Радянського Союзу Володимира Правика, яке авторка простежує в

книжці, стає підтвердженням того, що вірність переконанням для

кращих представників молоді не абстракція, а дороговказ.

Не приховаю, відчув хвилювання і гордість, зустрівши серед

образів, які надихали Володю Правика,— Павку Корчагіна, Гарібальді, Овода. Не авторська вигадка, навіть не чиїсь

спогади привели їх до книжки. Про уподобання Володимира

розповідають самі книжки, які він штудіював, якими жив і які

тепер стали для автора «чорнобильської оповіді», отож і для

нас, читачів, проводирями до заповітного в роздумах і почуттях

Володі.

Дякую обставинам, які дали змогу авторові разом з матір’ю і

друзями героя розшукати примірник роману «Як гартувалась

сталь», з яким Володимир Правик не розлучався протягом років, на сторінках якого лишились його позначки. Це не просто

хвилюючий факт, це, якщо хочете, неспростовний аргумент.

Сьогодні подибуємо спроби списати в минуле, оголосити

штучною, мало не шкідливою для сучасної молоді героїку, охрестити самовіддані поривання фальшю, зменшити закличний

вплив таких літературних творів, як роман Миколи Островського.

Чи не є такою спробою і намагання зобразити пожежних Чорнобиля

сліпими жертвами трагічних обставин? З ним все ще теж

здибуєшся. Скористаюсь нагодою рішуче заперечити подібні

тлумачення дій і долі пожежних. Окрім всього, за ним цілковите

нерозуміння самої професії пожежного, який завжди живе в

готовності «йти туди, куди йти не можна». Звичайно, міра

небезпеки на пожежах щоразу інша, але небезпека завжди

впритул.

Часом людина здійснює неймовірне, аби врятувати себе з

безвиході, при цьому інстинкт життя помножує її сили. Пожежні

Чорнобиля вели бій з радіаційною пожежею, до кінця

усвідомлюючи, наскільки ризикують собою. І книжка Лідії

Віриної потверджує це. Ми бачимо на її сторінках воїнів, які

не тільки долають голос самозбереження, а й справді жертвують

у не передбачених умовах власним життям, проте роблять це

свідомо, заради того, щоб жили інші.

Навесні 1986 року мені випало бути причетним до дій сотень

працівників органів внутрішніх справ, які брали участь у

ліквідуванні наслідків аварії на АЕС. Запевняю, що для

переважної більшості з них беззастережне виконання обов’язку

було потребою, веління совісті збігалося із одержуваним

наказом. Десятки молодих людей вступали в ті грізні дні до лав

КПРС, прохання про прийом до партії і рекомендації писалися на

спільних аркушиках паперу, як робилося на фронті. В Чорнобилі

тоді таки проходив фронт.

Атаку пожежних Чорнобиля на незнаного доти ворога —

радіаційний вогонь книжка відбиває документально і романтично.

Це складне поєднання, як на мою думку, виправдано, бо, хочу

повторити, непідробні висоти духу притаманні не тільки

лейтенантові Правику, а й кожному з його хлопців, на перший

погляд, таких звичайних, простих.

Країна живе ритмами великої перебудови, в центрі державних, народних турбот нарешті перебувають сміливі перетворення

економіки. Хто заперечить, що сьогодні нам вкрай потрібні

бізнесмени й менеджери, що нам, мабуть, як ніколи потрібні

вміння рахувати, ділова творчість, заповзятливість? Та хіба це

означає, що при цьому «золоте теля» має перетворитися на

провідну рушійну силу нашого життя, суспільства? Але є охочі

надто ревно сповідати саме таку думку. Хоч і ризикую викликати

на себе вогонь, проте нагадаю: без високих ідеалів не існує

справді людського життя.

Про пожежних Чорнобиля написано чимало, і прикро, що

подекуди в написаному істина губиться за піною. Маю на увазі

сенсаційність, тріскотняву, поверховість, а часом навіть грубі

помилки.

У книжці «Тієї вогняної ночі» викликає теплий відгук

правдивість і шанобливість, з якими авторка знайомить читачів

із професією пожежного, однією із найнебезпечніших у світі. Чи

не вперше бачу спробу показати пожежну охорону в історичному

аспекті, і це не обтяжує оповідь.

Не приховую, я сприймаю цю оповідь як зацікавлений, не

сторонній читач. І не тільки тому, що якоюсь мірою причетний

до ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, мені

близька авторська віра в молодь, у комсомол.

Добре, що виходить у світ розповідь про першого командира

героїв Чорнобиля. Свого дослідника і видавця чекають тепер

біографії і долі побратимів Володимира Правика, насамперед

Віктора Кібенка, Володимира Тишури, Миколи Титенка, Миколи

Ващука, Василя Ігнатенка. Всі вони разом з лейтенантом

Правиком полягли в бою, і їхня добра слава допомагатиме новим

поколінням у творенні нового життя. Тож надто мало знати лише

їхні ймення.

Г. В. БЕРДОВ,

Генерал-майор.

Document Outline

РІК 1986-й, КВІТЕНЬ, ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЕ.

І ЩЕ ПОНАД ГОДИНУ

СТО ДОРІГ

ЧИМ ЛЮДИНА ЩАСЛИВА!

РОМАН-СОН

І таке:

ЧОРНОБИЛЬ

ТІЄЇ ВОГНЯНОЇ НОЧІ

Г. В. БЕРДОВ,

Генерал-майор.