Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

кожного. Почуваєшся, мов тебе просвічують наскрізь. Чи свіжий

підкомірчик і наскільки акуратно підшитий? Як випрасувано

форму? Чоботи належить начистити ваксою; тому, хто нашвидкуруч

орудував сухою щіткою,— біда.

А ще маєш показувати, де в тебе гребінець і носовичок, в

якому стані підошви твоїх чобіт. Отак. Щоранку будь готовий

відзвітуватися за все — від підкомірчика до підошов.

Згодом це стане буденністю. Але не скоро. Всюди ходити шиком

теж непросто призвичаїтися. Взагалі на кожнім кроці долати

свої звички та бажання — річ болісна. І треба цього не

виказати.

Його воля вже пройшла випробування на мандатній комісії.

Абітурієнти порозвідували: відбиратимуть кожного четвертого.

За якими ознаками вирішуватимуть їхню долю? Лікарі засвідчили: здоров’я — належне, іспити показали: знання в нормі. Що

оцінюватимуть тепер?

Володимир Правик стоїть під поглядами членів комісії. Стіл —

довжелезний, їх за ним, мабуть, двадцятеро. Невже кожний про

щось питатиме? Він знає, інших розпитували, чим викликано

бажання поступати саме сюди, чи схвалюють вибір рідні, як

уявляє хлопець майбутню професію? Питали таке і у нього. По

тому раптом:

— Чи багато маєте друзів? Кого з них цінуєте більше — тих, які з вами легко погоджуються, чи таких, які легко беруть над

вами верх?

Володя промовчав. Думав: «Невже про таке треба питати? Хіба

не всі рівні в дружбі?» Вимовити не наважився. Проте відповів

щиро:

— Гадаю, той друг найдорожчий, який розуміє друзів, ніколи

їх не підведе.— Ще помовчав і додав: — Не тільки своїх друзів.

Хто не підведе нікого.

Стояв, чекав. Запитання були доброзичливі, проте ніяк не міг

позбутися скутості, напруження. Все здавалось: хтось

дошукається чогось неприємного, Ні, не з присутніх. Хтось

інший, невідомий. Той, за чиїм розпорядженням, подаючи заяву

до училища, треба засвідчувати: «Ніхто з рідних виборчих прав

не позбавлявся, йе судився».

«Автобіографія. Я, Правик Володимир Павлович, народився 13

червня 1962 року в місті Чорнобиль Київської області.

Народився в сім’ї робітника. Зараз батько працює механіком, мати медсестра.

Закінчив чорнобильську СШ № І. Не працював. У лавах

Радянської Армії не служив. Член ВЛКСМ з 1977 року.

Батько, Правик Павло Панасович, народився 1 травня 1936 року

в родині військовослужбовця в селі Горностайпіль

Чорнобильського району Київської області.

Мати, Правик (Криволапова) Наталя Іванівна, народилася в

1944 році, 6 вересня, в місті Чорнобиль, в сім’ї селянина.

Брат, Правик Віктор Павлович, народився 9 травня 1970 року в

сім’ї робітника, в місті Чорнобиль.

Ніхто з родичів виборчих прав не позбавлявся, не судився».

Хіба взагалі писати подібне треба? «Не судився...»

Це 1979 рік, не 1939-й.

Це юнак, якому щойно виповнилося сімнадцять.

Кого і в чому він мусив запевняти?

У чому, перед ким мав виправдовуватися?

Втім, це ж досить поширений автобіографічний стереотип.

Людина змушена поручитися за благонадійність своїх рідних — в

минулому, за свою — наперед. Перед кимось невизначеним, лише

тому, що «так треба». Все те ж саме: «Треба!!!» Без жодних

пояснень. Які пояснення?!

Один виведе безглузді рядки без роздумів: «Треба? То й

нехай. Аби мене не чіпали». Інший потай мучитиметься, підкоряючись безглуздю, ще й такому, яке зазіхає на людську

гідність. Третій відкрито повстане. Для цього потрібна

неабияка загартованість, зрілість духу.

Вчорашній школяр Володя Правик лише ступив на поріг училища.

Перед довгим столом комісії стояв, мов перед усім неосяжним

світом. Виглядав спокійним. У простенькому цивільному

костюмчику, але зібраний, підтягнутий.

Декому з комісії подумалося: цікаво б продовжити розмову з

цим хлопцем, який, відповівши на їхні запитання, здавалося, сам чекае від них відповіді. Однак час підганяв, за дверима

чекали своєї черги десятки юнаків.

— Вільний! — сказали Правику.

Начальник циклу суспільних наук майор Валерій Сергійович

Мельник після засідання комісії зауважив викладачеві

політекономії капітану Шкуту: «Придивіться до Правика. В

лаборанти не згодиться?»

— Встати!

У першокурсників — політекономія. Тема: «Товарне

виробництво. Товар і гроші».

— Скільки коштує карбованець?

— Горять банк і склад з товарами, що будемо гасити

насамперед?

З-за передніх столів несміливо тягнуться догори поодинокі

руки. Позаду говірок. Підводячись для відповіді, курсанти

ніяково обсмикують гімнастерки. Конспектуючи, низько схиляють

голови над товстенькими зошитами. Ну зовсім ті ж

старшокласники...

Але:

— Струнко!..

Володі Правику воїнські ритуали подобаються. І політекономія

теж. Не всі її закони легко виявляють взаємну залежність. Але

капітан повторює:

— Маєте запитання? Прошу, будь ласка.

На життєвих, зрозумілих прикладах допомагає знаходити між

новими поняттями чіткий зв’язок. Цікаві логічні таблиці

допомагають у цьому. Кажуть, Віктор Олександрович Шкут

виготовляв їх власноруч і не один рік.

Капітан Шкут — наставник їхньої чоти. Він чемний і дотепний, але Володя почувається перед ним нерішуче. Одержавши від

капітана доручення — виписати на листах ватману цитати з

творів класиків марксизму-ленінізму, зрадів: отут не

осоромиться, бо має досвід. Скільки таблиць, діаграм, що

наочно показували міжпредметні зв’язки, образно зображували

перехрестя різних наук, виготовили для Віри Романівни в школі.

Вважав, з цим завданням буде все гаразд. Але небагатослівний

викладач після першої спроби сказав різкувато:

— Бачу, вам доведеться налягати як слід на креслення. Вимоги

до цього предмета у нас серйозні, а ваші написи дещо

шкутильгають. Спробуєте переробити? Чи ще когось залучимо?

— Я спробую...

Старанно виводячи літери, курсант над текстом спершу не

замислювався. Та після розмови з викладачем знову розклав

аркуші на столі, відкрив на потрібному місці працю Енгельса

«Діалектика природи». Володі зразу впав у вічі перший рядок з

переліченого стовпчиком: «пожежний смок». Далі йшли водяний

годинник, вуличний брук, пергамент, водяні млини, шибки, вуличне освітлення, шовковики, пера, ноти, окуляри...

Отакий всеосяжний перелік. Спільний заголовок: «Із історії

винаходів». У Енгельса йдеться про винаходи, найвизначніші для

розвитку цивілізації. Пожежному смоку віддано першість!

Справжнє піднесення прийшло з цим відкриттям. Ні капітан, ні

майор не мали цього разу критичних зауважень. За їхнім

дозволом Володя розвісив аркуші в кабінеті історії КПРС.

Мучився — не виходило, а тут саме по собі вийшло. Щось

подібне спостерігав і в школі. Все-таки дивно...

Він ще тільки мав наблизитися до розуміння зв’язків між

старанністю і натхненням, щоб збагнути: коли зусилля втрачають

примусовість, перестають бути тягарем, тоді винагородою

приходить натхнення. Неодмінно приходить. У будь-якій

найбуденнішій праці. Якщо знаєш її мету і в неї віриш.

Смок, створений за два сторіччя до нашої ери, про який

йдеться в праці Енгельса,— витвір грецького механіка Ктесибія.

Римський архітектор Вітрувій описав цю машину, яка могла

«викидати з допомогою повітряного тиску воду вгору по трубі».

Учень Ктесибія, Герон Олександрійський, винайшов пристрій, що

давав змогу обертати «трубу», відтоді водяні струмені

навчилися наздоганяти, випереджати вогонь. «Неконтрольований

вогонь» — це найперше поняття з фаху, яке засвоюють курсанти.

Бо він і є пожежею.

Від часів виникнення людини пожежі для неї — такі ж запеклі

вороги, як урагани, землетруси, повені. Здавалося б, одержавши

зброю для боротьби з вогнем, людина мала енергійно її

використовувати. Проте винаходи талановитих механіків понад

тисячоріччя не мали застосування. Збереглися хіба що в

латинських рукописах, в описах та малюнках.

Лише 1518 року було створено пожежний смок, що поклав

початок розвиткові протипожежної техніки. Конструкцію розробив

Антон Платнер, німецький ювелір. Що штовхнуло його до цього?

Натрапив у давніх сувоях на згадку про винахід Ктесибія? Чи

самотужки повторив розрахунки, щоб усунути загрозу, яку несе

його скарбам вогонь?

Ще понад сто п’ятдесят років минуло, і голландець Ян ван дер

Гейде запропонував приєднувати до металевої труби гнучкі, рухливі рукави. Тепер людина могла битися з вогнем, залишаючись на певній відстані від нього. Вдвох з братом він

виготовляв рукави з парусини. Потім із шкіри та міцних тканин.

Тим часом російські майстри вели оригінальні пошуки.

Пожежний смок механіка Андрія Нартова, створений в середині

XVIII сторіччя, привернув увагу Російської Академії наук.

Невдовзі пожежна труба Михайла Степанова була визнана

надійнішою і зручнішою, ніж завезені до Москви з інших країн.

У палацах та урядових спорудах для боротьби з вогнем

застосовувались і заливні труби, і рукави. Прості ж люди

гасили пожежі, як і їхні пращури. Будівлі, охоплені вогнем, руйнували, розкидаючи по частках. Збитки від пожеж щороку

складали в Росії до п’ятисот мільйонів карбованців золотом.

Тисячі селян-погорільців блукали в пошуках шматка хліба.

Петро І видав указ: «Хто для крадіжок і пограбування під час

пожеж якісь дії вчиняти буде, тому бути в смертній страті».

Все одно від підпаленої скіпки згоряли хати, від лампадки —

храми, від вогнища — ліси. В одному з літописів говориться:

«Кожну чверть сторіччя дерев’яну Росію вщент знищував

вогонь...»

Курсу з історії пожежної справи в училищі не читали. Але на

стінах кабінетів і коридорів розгорталися таблиці, діаграми, монтажі. З них можна було дізнатися чимало корисного. Вони ж

засвідчували: такий курс не викладають, бо єдиної розповіді

про боротьбу з неконтрольованнм вогнем нема. І народилася

заповітна думка: внести свою частку в цю справу.

Першокурсника Правика затверджено лаборантом кабінету

історії КПРС. Приготувати приміщення, наочні посібники, кінопроектор для навчання, поміняти курсантам літературу, полагодити фіранку — все це ного клопоти.

І в кабінеті з’явився зручний пристрій: натиснеш кнопку і

розгортається карта або екран. І дошка тут тепер така, якої

ніде нема: із зеленого шліфованого скла. Новий лаборант

порався біля неї не один день.

Свій особистий час — півтори години після вечері — курсанти

проводять здебільшого перед телевізором. Вдома Володя не

проминав цікавих телепередач, а тут готовий від будь-якої

відмовитися. Бо має індивідуальний читальний зал — кантерку.

Тут завжди тримали пензлі, фарби, рулони паперу. Тепер

зберігаються ще й газети, фотографії, книжки. Володя

засиджується над ними допізна.

У коментарях до поеми «Господар вогню» прочитав: дев’ять з

кожних десяти пожеж спалахують через людську необізнаність, недбалість, безвідповідальність. Поет Ошанін звеличив у віршах

подвиг Артема, молодого пожежного, «людини в блискучій касці

зоряній», сказав про нього: «Був надійний і не був нічим

знаменитий», а про професію пожежних: «Тривожна, безсонна, чоловіча». Звичайні слова, але Володі здається: точніших —

нема. Тільки невже Артем неодмінно мав загинути? Невже це

справді закон життя: «Гинуть першими ті, чия душа

безвідмовна»?

— Який був Володя? Безвідмовний. Добрий. Ми у нього на

голові сиділи: човна беремо у Володі, мотоцикла теж у нього.

Е-ех! — мій співрозмовник скрипнув зубами, спересердя

відвернувся до вікна.

Наш автобус загальмував: шосе переходила колона літніх жінок

і чоловіків, на піджаках, на пальтах яких — ордени. Над

колоною звучить мелодія «Катюші», майорить прапор, що під

різким вітром нагадував червоне вітрило.

Було 9 травня, але ліс за вікном виглядав осіннім. Вогким, сірим видався день перших роковин загибелі Володимира Правика, Віктора Кібенка. День, в який родичі, товариші всіх загиблих з

«шереги номер один» прийшли до білих надгробків на краю

цвинтаря, що біля селища Митина, неподалік Москви.

Василь Бондар, Віктор Рудченко, шкільні друзі Володі

Правика, відстали в Києві від автобуса, добиралися самотужки, на мітинг пам’яті встигли. Тепер разом з усіма поверталися

назад. Міліцейська машина прокладала автобусу шлях, пропонувала іншому транспорту податися ближче до обочини.

Водії здивовано визирали з кабін: звичайний «Ікарус», кому

така шана? Помічали в салоні чоловіків у жалобі, жінок, і

сивих, і зовсім юних, в чорних хустках і шарфах, згорьованих

дітлахів, помічали табличку «Київ» на вітровому склі — і, напевне, здогадувалися. Путь звільняли. Декотрі натискували на

сигнали, вони звучали довго, сумовито.

З друзями Володі доти ще не довелося зустрітись. Василь і

Віктор — перші. Але було не до розмов. Холодний нічний

автобус, заціпеніння, тиша. Так доїхали до Києва. Єдине, що

вимовив Василь, коли прощалися:

— Діставайте всім перепустки, з’їздимо до Чорнобиля, на

місці розповімо і покажемо.

Так тижнів через два ми й опинилися разом на чорнобильській

землі, разом з Наталею Іванівною Правик ввійшли до будиночка

на вулиці Шевченка, 46, постояли перед хвірткою до садка баби

Федори і діда Романа Ільченків. Посиділи на березі Грузавки.

Німа тиша, луки до обрію, якийсь тьмяний серпанок ліг навколо, все квітне — і все блякле, блакитно-сіре.

Вздовж берега тулилися один до одного «сейфи» — споруджені з

дощок або бляхи будочки, де чорнобильські рибалки зберігали

немудрий скарб: весла, ватники, чоботи. Крізь зірвані дверцята

видно хіба що якісь уламки, ганчір’я. Кроків за двадцять, на

галявині, ще один «сейф», пограбований, беззахисний. «Дядька

Павла Правика»,— показав один з моїх поводатарів. «А човник —

Володі»,— здавлено вимовив інший. Я сфотографувала хлопців

біля вузенької сріблястої моторки. Василь кинув гірко: «Що ж, хай комусь ловиться на наших човнах, коли знайшлись охочі».

Ми поверталися на вулицю Шевченка. Ні шарудіння ящірки, ні

пташиного цвірінькання. Мовчазні луки. Такі мовчазні, наче

ніде більше не лишилось людських голосів, людського сміху.

Хлопці пригадали, як отут, біля двох стовпів, школярі з

краєзнавчого гуртка щовесни встановлювали мальовничі плакати:

«Вас вітає гостинна чорнобильська земля! Бережіть її

неповторну красу!»

Почали надходити листи від товаришів Володимира Правика по

училищу. Розкидані службою по всіх-усюдах молоді офіцери, звичайно, не радились, що насамперед пригадувати і як

написати. Проте всі повторювали слово «безвідмовний». Ось

рядки з листа Ігоря Купченка: «З першого враження Володя

Правик нічим не відрізнявся від усіх інших. Хіба що низьким

зростом і поглядом, часом спрямованим невідомо куди. Ближче

знайомство з ним показало, який він безвідмовний і надійний.

Чесно кажучи, його безвідмовністю ми часто зловживали».

Прийшов лист від Володимира Нікітіна, і в ньому читаю: «Він

рідко комусь відмовляв, виконував прохання товаришів навіть

тоді, коли це загрожувало йому серйозним покаранням».

Ще листи-свідчення колишніх курсантів:

«Він мав наполегливу вдачу. Кожне своє рішення обов’язково

обмірковував і доводив до кінця».

«Володя вмів наполягати на своєму, мав на все свою думку».

То не вміє відмовити чи вміє наполягти?

У каптерці — пристанищі лаборанта — накопичуються матеріали

про... Вітчизняну війну 1812 року.

Володя Правик уже знає: нестримною рушійною стихією здатне

стати полум’я, яке вирвалося на простір. Але й не меншу силу

приховує в собі людська згуртованість, протиставлена

небезпеці.

Володя намагається зрозуміти, в чому сила кожної людини?

З планшета на стіні навчального корпусу переписав вислів

Гіляровського: «Кожний пожежний — герой». Про героїзм професії

він не замислювався. Лихо й протидія — ось що поглинало увагу.

В словах письменника привабило оте: «Кожний...»

Коли після шкільного випуску прибирав зі своєї шафи все

зайве, то залишив на поличці зошит з російської літератури.

Занотовував, інколи наважившись дещо перефразувати, тези

Горького, Чернишевського: «Праця найщедріше збагачує нас»,

«Праця без справжніх знань марна», «Наше щастя красиве щастям

інших». Довго, старанно читав «Війну і мир» Л. М. Толстого.

Студіював кожний розділ роману. Наташа Ростова, П’єр Безухов

зворушували Володю. Елен Безухова обурювала. Та думка, уява

школяра насамперед належали Михайлу Кутузову, Андрію

Волконському. Цими героями він захоплювався, вболівав за ними.

Дев’ятикласник з чорнобильської школи відчув потребу боронити

улюблених героїв від... класика світової літератури. Так, Володя Правик не згоден з Львом Толстим, читаючи, що

фельдмаршал Кутузов або полковий командир Волконський більше

покладаються на незалежний від них плин подій, ніж на власний

розум, власну волю. Дев’ятикласник перечитує роман. Зрештою

рішуче записує, виділивши два перші слова: «Помилка Толстого: хоче переконати, що одній людині несила змінити хід битви».

Хіба той же невисокий, зовсім не бойовий на вигляд

артилерійський офіцер Тушин не перемагав за найважчих

обставин? Взагалі, хіба на полі бою кожен воїн не вирішальна

сила? Інакше вийде, що дід Панас дарма загинув у минулій

війні, а дід Іван марно дістав тяжкі поранення. Що без дядька

Грицька сьогодні можна обійтися на далекому кордоні. Без

байдужих, справді, обійтися можна, вони всюди зайві. Та хіба

були байдужими десятки тисяч солдатів, які не відійшли з

позицій біля Бородіна? Хіба загибель кожного з них не

визначила перемогу над французами?

Учень шкодував, що в романі надто стислі сторінки про вступ

французів до Кремля. Намагався детальніше про це дізнатися.

З безлічі славетних міст Європи та Азії Москва була єдиним, де Наполеона ніхто не зустрічав. З Поклонної гори імператор

нетерпляче виглядав бояр: адже мають «північні варвари»

надіслати, як належить, депутацію з ключами!.. Не йняв віри, коли почув, що людей у Москві нема. Чекав майже добу, так і не

дочекався «догідливих рабів». Під барабанний бій, переспіви

сурм ескадрони кінної гвардії Наполеона, за ними сам імператор

з почтом в’їхали до Москви. «Лише тиша з жахом» зустрічала їх.

Раптом прогриміли постріли. З воріт Кремля, перегороджених

колодами і щитами, хтось цілив у загарбників. Артилерія, яка

саме в’їхала на майдан, кількома пострілами розтрощила ворота, троє поранених, четверо вбитих лежало за ними. Проте один

сміливець, стоячи на весь зріст, цілився рушницею у ворота. У

тисячі ворогів! За мить загинув і він. Але хіба не переміг?

Чимало може одна людина!

За шкільний твір Володі Правику виставили четвірку. Ще й

отримав зауваження: вчителька на одній з сторінок помітила...

намальований панцерник. «Берешся заперечувати великому

класику, а сам пустуєш, як хлоп’я». Мабуть, Віра Романівна

щось дізналася про той блакитий зошит. Бо якось Володя почув

од неї: «Не страшно, коли людина не мислить за авторитетом.

Головне, щоб мислила і жила за своєю правдою».

Курсант Правик прагне пересвідчитись у своїй правді. На тих

же стінах коридора третього поверху училища кілька зображень: гасіння пожеж за часів Петра І, російські пожежні XIX

сторіччя, пожежа Великого театру в 1853 році, великі

московські пожежі в 1918 році, подвиг двох тисяч пожежних

Ленінграда під час Великої Вітчизняної війни. Про все він має

якомога більше дізнатися. Але насамперед — 1812 рік. Пожежа

Москви.

...Сонце, яке на світанку 26 серпня звелося над обрієм, Наполеон зустрів вигуком «Ось воно, світило Аустерліца!» Не

мав сумніву, що Аустерліц, найславетніша з його перемог, повториться в Росії. Напередодні так само патетично звернувся

до солдатів: «Воїни! Ось бойовище, якого ви стільки чекали!»

Вже ввечері того дня навколо величезного багаття, розкладеного

поблизу імператорського намету, не лишилося і відгомону

пишномовних слів. Величезні втрати, загибель улюблених

генералів, загадкова поведінка росіян, які гинули, але ані на

крок не відходили з місця бою...

Залишаючи палац Сен-Клу поблизу Парижа, щоб очолити «Велику

армію», Наполеон бачив тріумфальний шлях «з Москви на Ганг», як ніколи досі, був упевнений: «Я можу все». А після Бородіна

жадав одного: знайти для себе, для свого виснаженого війська

перепочинок у Москві.

Але пожежа випередила загарбників: перші осередки вогню

спалахнули на московському околі, коли Наполеон, нервуючи, чекав бояр поблизу Дорогомилівської застави. Наступного дня

вогонь розповсюдився на Торговельні ряди, з’явився біля мостів

через Москву-ріку. Заграву було видно здалеку.

Та імператор вкотре дозволив самозакоханості приспати

пильність. Кремль відкрився йому в усій красі, і знову

прокинулась манія величі: «Нарешті я в стародавньому палаці

царів!»

Імператор в’їхав до Кремля, наче повновладний господар. Усе

виглядало так, ніби було створене для нього. Годинники йшли, виблискувала позолота меблів, розкішні особисті покої

Наполеона були готові. Поза увагою імператора лишилося те, що

солдати поспіхом забивали Спаські ворота, інші закривали

дерев’яними рогатками. Біля одних відкритих Нікольських воріт

поставили численну варту.

Після сутички з сміливцями (крім патріотів, озброєних

рушницями, в Кремлі знайшлися і такі, що кидалися навперейми

ворогу з сокирами, трійчаками, палками) охоронці Наполеона вже

не вважали Кремль беззахисним, стереглися можливого нападу. Ще

не запідозрюючи, звідки чатував на них нещадний ворог.

Наполеон був стомлений, усамітнився в московських покоях

рано. Почет теж розійшовся спочивати.

Армана де Коленкура, найвідданішого ад’ютанта Наполеона, розбудили серед ночі. Місто перетворилося на вогнище. «Заграва

пожежі створювала таке освітлення, що можна було читати, не

запалюючи світла... Вітер був північний і надзвичайно сильний, він гнав полум’я до центру, що надавало вогню надзвичайної

люті. На четверту годину ранку пожежа розповсюдилася на все

місто, ми вирішили за необхідне розбудити імператора...»

Мемуари Армана де Коленкура видано в нас у країні грізного

1943 року. В читальному залі бібліотеки курсант Правик не міг

відірватися від товстелезного тому. Скільки в ньому сторінок

про нескореність народу!

А от свідчення графа Сегюра, ще одного учасника походу в

Росію:

«Коли імператор підійшов до вікна, жахлива картина

відкрилася перед ним. Хвилі диму й полум’я з усіх боків

наблизилися до Кремля. Все Замоскворіччя було охоплене

полум’ям... По інший бік — така ж страшна картина... Спершу

імператор розгнівався, адже він хотів володарювати навіть над

стихіями... Але раптом він відчув себе переможеним, пригніченим: вороги перевершили його в страшній рішучості.

Завоювання, заради якого він приніс стільки жертв, до

оволодіння яким прагнув усім своїм єством, зникало на його

очах у вогняних хмарах. Здавалося, що вогонь, який оточував

Наполеона, пожирав його самого. З його грудей виривалися

короткі різкі вигуки: «Яке жахливе видовище! Це вони самі

підпалили! Скільки чудових будівель! Яка незвичайна рішучість!

Що за люди! Що за народ!»

Палали всі мости біля Кремля, всі входи до нього. «Вітер був

такий розпечений, соснові жарини летіли в такій кількості, що

спалахнули балки, які підтримували залізний дах арсеналу... Ми

перебували серед моря вогню. Пожежа дедалі підсилювалася, і

неможливо було передбачити, де і коли вона зупиниться, бо не

існувало жодних засобів зупинити її».

Французи в паніці пересвідчились: вогонь нема чим гасити!

Разом з армією Москву залишило «все вогнегасне приладдя».

Відра, діжки, які вдалося знайти, були продірявлені, гаки

поламані. Зате в багатьох будинках, на подвір’ях знайшли

смолоскипи, жердини з клоччям. Затримували підпалювачів.

Одного допитував Наполеон, який повідомив російського

імператора Олександра І про розстріл «злочинців», навівши їхнє

число: чотириста. Серед них ковалі, пономар, лакей, кравець, дворянин...

«Я добре знаю, що це зробили росіяни, сповнені любові до

батьківщини, готові заради неї на самопожертву»,— сказав про

пожежу Москви Кутузов.

Пожежа, яку люди і не намагалися гасити, лютувала майже

тиждень, поки не пішов над Москвою дощ. З десятків тисяч

кам’яниць лишилося двісті. Загинули церкви, палаци, мости.

Загинув театр, збудований за проектом Россі, славнозвісні

стародавні рукописи, колекції картин великих майстрів, унікальний природознавчий музей.

Але у відблисках полум’я над Москвою Європа побачила: Росія

не підкорилася. Чимало істориків часів Наполеона, багато

вчених нашого часу говорять про це. Курсанту до вподоби таке

твердження. Він знову не погоджується з думкою про те, що

«безпосередньої причини пожежі не могло бути», «що «Москва

мусила згоріти». Володя Правик знову подумки сперечається зі

Львом Толстим...

А якби всі дев’яносто шість труб, які мали пожежні частини

Москви на початку XIX сторіччя, не вивезли з міста за наказом

Михайла Кутузова? Чи вистачило б їх, щоб здолати вогонь?

Оцього першокурсник не знав. Пожежну тактику вони

вивчатимуть ще не скоро. Спершу буде протипожежна

профілактика. Володя чув: перемогти пожежу — це насамперед не

допустити її. Василь Романович Павленко, сусід, говорив так.

Він довго служив пожежним десь на Півночі, вийшов на пенсію і

переїхав до Чорнобиля. Побудувався, легко зійшовся зі

старожилами: гостинні, відкриті він і його дружина, яка

служить телефоністкою в чорнобильській пожежній частині.

Сергій, їхній син, закінчив це ж саме Черкаське училище, уже

начальник чати, б’ється з вогнем.

Першокурсників запрошували подивитися змагання з пожежно-

прикладного спорту, які схожі на свято: барвиста форма, блискавичні впевнені рухи спортсменів. На звичайних навчаннях, де курсанти-новачки теж ще глядачі, дедалі краще видно, яких

зусиль коштують швидкість, спритність. Коли ж біля навчальної

вежі хлопці б’ються з полум’ям, про святковість взагалі нема

мови. Вогонь не бутафорський — рвучкий, непокірний. Недовго

вдається йому господарювати на «жарівці», вогнегасник, влучний

у вправних руках, вгамовує розпечені хвилі, як не гарчать

вони, припадаючи до землі.

«Вогняні хвилі...» Колись малого Володика, захопленого

книжкою Жозефа Роні про стосунки первісної людини з вогнем, дивувало: розповідь часто наводить на думку, що Вода і Вогонь

схожі між собою. Тепер Володя знає: вода і вогонь сусідують, хоча б тому, що до початку нинішнього сторіччя, поки

російський інженер Лоран не застосував хімічну піну для

наступу на вогонь, люди не знали кращої зброї проти пожеж, ніж

вода.

У лабораторії протипожежного водопостачання Володя наочно

бачить могутню силу струменів, які б’ють з лафетних стволів, і

тонесенькі струмінці, утворювані розпилювачами. Вони майже

невидимі, легкі, як туман. І теж могутні: здатні гасити

особливо небезпечні пожежі у підвалах.

Кожна лабораторія в училищі — цілий світ. А от підручники...

Формулювання часто нагадують шкільні підручники, відверто

розраховані на заучування. В школі всі десять років Володя не

мав трійок. В училищі трійки є... Йому все відчутніше не

вистачає часу. Проте він не залишає «власну розвідку». В

бібліотеці училища все, що стосується боротьби з пожежами, перечитав. Ходить до міської бібліотеки. Пристрасть цього

першокурсника до читання не приховалася від викладачів і

командирів. Приносять Правику літературу з дому, радять, що

можна придбати. І Наталі Іванівні в Чорнобиль разом з листами

пошта приносить довгі списки. Для неї звичні подорожі за

книжками в Київ, Чернігів. Шукала для Володі-школяра твори В.

І. Леніна, добирала нові видання Олеся Гончара, Івана

Єфремова.

Досить скоро Володі приходить бандероль: книжечка про

Великий театр у Москві. Що в ній? Чи мама не помилилась?

Та зразу впадають у вічі рядки: «11 березня 1853 року згорів

Великий Московський театр». Про це Володя знав з планшетів, але тільки сам факт. Як і те, що в 1838 році в Петербурзі

згорів Зимовий палац. Усе на світі горіло. Отже, усе, що існує

навколо, може згоріти. Створене десятиріччями праці, зусиллями

поколінь — зникає майже блискавично, лишаючи по собі попіл...

«Театр,— читає Володя,— вражав величчю і витонченістю», був

зручним: сцену прегарно видно з будь-якого місця на п’яти

ярусах. У Великому театрі виконувалися твори знаменитих

композиторів, на його сцені виступали найуславленіші співаки.

Одне слово, це була гордість Москви.

Пожежа почалася раптово. Пожежні команди прибули швидко, але

фактично не діяли.. Театр палав зсередини, і зменшити силу

полум’я не було жодної можливості. Театр згорів повністю. А

пожежні команди, скликані з усього міста, весь час перебували

в спостерігачах: їхні труби подавали воду не вище другого

поверху....

Російський письменник-гуморист Іван Горбунов в одному з

оповідань висміяв трагікомічну метушню пожежних на чолі з

брандмайором. Паніка панувала і всередині театру. Залізну

завісу не зуміли закрити. Не встигли звільнити сцену від

декорацій. Причини пожежі не знайшли, встановили тільки, що

вона виникла в кімнатці, де складали свій одяг робітники.

Троє з них, рятуючись від вогню, вибігли на дах. Двоє зразу

ж кинулися вниз і розбилися. Третій в сліпій надії чекав на

порятунок. Але вже не витримував, готовий був також за будь-

яку ціну покінчити з жахом. Натовп унизу завмер, неминучою

здавалась загибель людини. Безпорадність остаточно

паралізувала пожежних. Тоді вперед виступив ярославський

селянин Василь Марін: «Спробую?» Кого міг питати? Одного себе.

Схаменувшись, пожежні підтягли до стіни драбину. Сміливець

спритно дістався верхівки колони над входом, не вагаючись, схопився за ринву. Звідти вже близько до даху. Простягнув туди

жердину з мотузкою. Робітник, що за мить раніше був

приречений, метнувся вниз до землі, до людей, до життя.

Володя, здавалося, на власні очі бачив драматичну картину.

От ще один довід того, що людина рішуче може змінити поведінку

багатьох і взагалі весь розвиток подій.

Водночас одна людина здатна звести нанівець спільні героїчні

зусилля... В ленінградському путівнику хлопець розшукав

подробиці про пожежу в Зимовому палаці. Це архітектурне і

мистецьке чудо, витвір Растреллі, загинуло на п’ятнадцять

років раніше, ніж московський Великий театр. Невже люди нічому

не вчаться? Такі короткозорі...

Мільйони карбованців було витрачено на великий палац, що мав

понад тисячу залів і палат. Були в палаці театр і церква, незчисленні галереї, парадні сходи. Були спеціальні сходи на

випадок пожежі...

Палац, зведений «для єдиної слави всеросійської», будували

понад шість десятиріч. Вогонь знищив його за добу і шість

годин.

На тогочасній акварелі жахливе видовище постає великим

планом. Гриб з вогню й диму закрив півнеба над біло-

смарагдовими корпусами. Язики полум’я рвуться з вікон.

Двадцять тисяч гвардійців за наказом Миколи І допомагали

пожежним командам. І всі виглядають загіпнотизованими: вогонь, який «здіймався до неба високим стовпом, хвилювався наче море, спалахував сліпучим снопом ракет» не мав меж.

Того вечора в Петербурзі виступала уславлена балерина Марія

Тальйоні. Придворні, найвищі чини армії, франти заповнили

театр. Микола І з імператрицею — в своїй ложі. Охоронцями

керує флігель-ад’ютант Лужин. Його і повідомили: в

Фельдмаршальському залі — вогонь.

Трохи раніше, перед виставою, Лужину доповіли, що в кімнатах

нижнього поверху палацу гар. Разом з начальником пожежної

команди ад’ютант оглянув приміщення. В димоході тліла сажа.

Димохід привели до ладу: пожежні були тут добрими фахівцями, до їхніх обов’язків входило чистити димарі.

Поспішаючи до палацу, флігель-ад’ютант нервово питав себе:

«Невже прогавив?»

Страшне коїлося на Палацовому майдані. Слуги панічно

перебігали з під’їзду в під’їзд, дим розповсюджувався, падали

стіни. А імператор дивився балет «Повстання в Сералі...»

Микола І розпорядився викликати всі пожежні частини. їх було

в Петербурзі двадцять: п’ятсот пожежних зі смоками і діжками

на кінних возах. Вони ще ніколи не діяли разом, до того ж їм

заважав натовп. Солдати, підняті за тривогою, намагалися

звільнити майдан від сторонніх, але люди бігли і бігли сюди з

усіх кінців міста. Натовп гомонів, іржали коні, били барабани.

Микола І з’явився в одній з палаючих зал просто з театральної

ложі — в чорному капелюсі, з біноклем у руці. Дав

розпорядження виносити з палацу меблі, килими.

На адресу Наполеона, який вперто відмовлявся залишити

оточений вогнем Кремль, Арман де Коленкур зауважив: «Він не

міг віддати своє завоювання нікому, навіть полум’ю».

За будь-яку ціну не втратити «власність». І Миколою І

володіло таке одчайдушне прагнення. Якоїсь хвилини він втратив

рівновагу, закричав: «Розбити вікна!» «Тієї ж миті пролунав

звук розбитих гренадерами шибок,— згадує очевидець,— Свіжий

вітер викликав сильний протяг. У тому місці, де були

дзеркальні двері, блиснув величезний вогняний змій, блискавка

висвітлила всю залу. Змій спалахував кілька разів, щоразу із

збільшеною люттю... Полум’я зростало, звиваючись на карнизах, прорвалося до суміжної Петровської зали, враз знищило в ній

оксамитові, оздоблені золоченими орлами шпалери».

Падали балки, обвалювалася стеля. Цар вигукував:

«Триматися!» Майдан сколихнувся від гуркоту: обвалилася

телеграфна каланча над кабінетом царя. Обрана роль рятівника

Миколі І враз набридла, він поїхав у супроводі почту. Проте

пожежні і солдати в єдиному пориванні билися за врятування

художньої скарбниці — Ермітажу. В переходах поміж ним і

палаючим палацом вони зводили мури, поливали їх водою з

обмерзлих діжок, задихалися в гару, але не залишали бойових

постів.

«Сірі герої»,— назвали в народі звитяжців, чиї зусилля цар

мало не перекреслив наказами-примхами.

Володя думає: «Як прикро, що ми вже не довідаємося про їхні

імена. Про імена сміливців, які зустріли пострілами з Кремля

наполеонівську гвардію».

«Спізнююсь на шикування! — похопився Володя.— Всі, напевно, на місцях!» Замкнув каптерку, де наодинці з книжкою і

роздумами так непомітно спливає час. Їх мало, дуже мало —

хвилин, годин, днів. Уже дев’ятнадцятий рік йому пішов, а що

він устиг?

Поспішає, майже біжить довгими коридорами курсант. Стрімкі

кроки лунко відповідають йому: «Встиг! Устиг! Устиг!»

Устигнути б зараз на шикування, не спізнитися б, не червоніти

перед командиром, товаришами!

Мелодію пісні «Если бы парни всей земли» виводить сурма. В

Черкаському пожежно-технічному училищі спів сурми — замість

дзвінка. А кажуть, ніби військове життя — консервативне...

Пожежна теплофізика, пожежна автоматика, зв’язок в пожежній

охороні, пожежна профілактика в будівництві, інформатика і

обчислювальна техніка, спеціальна хімія... Це лише кілька

предметів з розкладу спеціального навчального циклу. «Кабінет

математики», «Кабінет технічної механіки», «Автотренажери»,

«Загальна будова пожежного автомобіля», «Кабінет

електротехніки» — тільки деякі з табличок на дверях в

навчальному корпусі. А по стінах на всіх чотирьох поверхах —

картини.

Найпомітніша за розмірами — «Море». Копія твору Івана

Айвазовського висить в їдальні. Висіла й тоді, коли був

курсантом Володимир Правик. Більшість інших картин —

оригінали.

...Палає величезна, схожа на грізну башту ємність. Чорний

дим, чорний вогонь. Беззахисно хилиться до землі тополя.

Недавно тут була мирна територія станції нафтоперекачування, мабуть, зелена, з квітковими клумбами. Тепер це поле жорстокої

битви. На картині — штабна машина, бойові автомобілі; пожежні

рукави схожі зараз на жерла артилерійських гармат (не

випадкова назва: «пожежний ствол»). Пожежа на Кременчуцькій

станції була дуже складна за характером. Черкаське училище

брало участь у гасінні.

Двох курсантів — Костю Куценка і Василя Миколаєнка —

нагороджено медалями «За відвагу», групу командирів і

курсантів відзначено цінними подарунками. Картина — подарунок

училищу від випускників 1985 року. Лейтенант Правик міг би її

побачити, якби в тому році чи на початку наступного потрапив

до свого училища. Не сталося, взагалі не був у відпустці...

На третьому поверсі, біля кабінету історії КПРС, де лаборант

Правик допізна засиджувався, шліфуючи зеленувате скло

оригінальної дошки, майструючи ще якийсь пристрій для занять

або доповнюючи свій «пожежний літопис»,— ще картина про

перемогу над пожежею. Два пожежні всім єством своїм у бою, що

відбувся. В поглядах хлопців відчуженість, на обличчях —

втома, втомлені, здається, навіть пониклі пожежні рукави. Але

плечі бійців дужі, їхня сила не вичерпана.

Нарешті, полотно з найновіших: громаддя промислових

корпусів, на тлі нічного неба спалахи вогню, готового взяти в

оточення дах величезної споруди. Вогонь незвичайний, відсвічує

холодним синюватим кольором. Промені з вікон атомної станції

якісь одчайдушні, мов багатоголосе SOS. А допомога — вже тут, пожежні стволи б’ють по вогню. Пожежних небагато, вони — на

різних рівнях даху, проте єдині в атаці. Так, це перші хвилини

після аварії на ЧАЕС. Картину подарували училищу слухачі-

заочники випуску 1986 року.

Тоді ж, через два місяці після аварії на АЕС, в училищі

відкрили пам’ятник героям Чорнобиля. Він і досі на всю країну

єдиний. Горельєф — постать пожежного, який боронить дитину від

хижого полум’я, стели із мальованим зображенням «шереги номер

один» звели біля стройового плацу. Звідси курсанти щоранку

рушають до навчальних кабінетів, лабораторій, до навчальної

пожежної частини. Навчаются і працюють, відчуваючи поряд з

собою товаришів, які віддали юні життя, щоб відвести пазурі

лиха від інших.

Мабуть, не зуміли б комсомольці самотужки та ще й на подив

швидко спорудити масштабний, промовистий пам’ятник, якби з

призначенням до училища нового начальника, полковника

Володимира Олексійовича Лободи, тут не почали прищеплювати

майбутнім офіцерам образне сприйняття навколишнього світу, потяг до художньої творчості.

Полковник Лобода прийняв училище, коли Володимир Правик його

закінчував. Однак добре і вдячно запам’ятав начальника Володя.

Але по порядку.

«У нашому навчальному класі на другому поверсі спального

корпусу висіла картина, написана Євгенком Петровим з нашого

курсу. Коли ми роз’їжджалися після випуску, лишили на ній свої

підписи. Володя Правик розписався: «Левик». Чи збереглася

картина? На ній фонтан газу палав, як смолоскип. За вогнем, димом не видно ні землі ні неба. Та пожежних видно, і такі

вони, що віриш: не відступлять перед небезпекою, приборкають

пожежу. Певен, усі наші хлопці запам’ятали картину. Шкода, якщо вона зникла».

З листа Ігоря Купченка,

офіцера Кримського обласного

управління пожежної охорони.

Я на той час той навчальний клас уже бачила. Після

ремонту... Не було в ньому картини. Але всі в училищі

пам’ятали її. Також й історію з Євгенком Петровим, осторонь

якої не лишився і курсант Правик.

...Того вечора, як не раз траплялося, Володя після відбою

заховався в своїй каптерці: товариші попросили проявити

фотострічки. Раптом обережний стук у двері. Однокурсник

поспішив із звісткою надто важливою, щоб відкладати з нею до

ранку:

— Комсорг сказав, Юрка Небожченка з училища виключають.

Євгенка буцімто лишають, з доганою!

Навколо «справи», де курсанти чотирнадцятої групи Петров та

Небожченко опинилися в звинувачених, уже не один день вирували

пристрасті. Групу призначили в наряд на кухню. Він — з

найважчих. Самих мисок за день треба помити півтори тисячі.

Для допомоги надсилали помічників з інших дивізіонів. Того

разу їх очолив «дід» — курсант, який, на відміну від недавніх

школярів, уже в армії служив, мав сержантське звання, відповідно мав і гонор. Юрко Небожченко, старший в наряді, почав пояснювати, в чому потрібна допомога, «дід» йому:

«Розберемось без тебе, я сам начальник!» За сваркою — бійка.

Неймовірний для училища випадок.

Хто розпочав бійку, так і не з’ясувалось. Ясне було одне: сержант не забарився зі скаргою, поскаржився прямо тодішньому

начальникові училища. Скликали комсомольські збори спершу в

групі, потім — у дивізіоні. Небожченко сказав коротко: «Це

правда, я вдарив». Петров додав тільки: «Можливо, я відтягав

сержанта від Юрка не дуже ніжно. Здоровань той «дідуган».

Курсанти товаришам співчували: «діди» завдавали кривди

багатьом. Водночас в дивізіоні розуміли: не личить майбутнім

офіцерам отой «двобій самолюбностей», та ще й через дрібницю.

Вирішили, що хлопці заслуговують покарання, однак треба взяти

до уваги, що порушень дисципліни не мають, Євгенко до того ж —

обдарований художник, увесь вільний час віддає, щоб прикрасити

училище. Висновок: віддати обох на поруки.

Пішли до начальника. Секретарка, відома добрим серцем, допомогла обрати для візиту зручний час. Побачивши на порозі

депутацію, начальник училища привітно запросив:

— Заходьте. Що вирішили?

Почувши про колективне рішення, густо почервонів:

— Що за всепрощення? Вигнати!

— Нам здалося...— спробували щось пояснити хлопці. Куди там!

— Обох вигнати!

Приголомшений сидів Володя Правик, забув про фотодоручення.

На зборах вони так прискіпливо обговорювали надзвичайну подію, приймали рішення, коли всі, хто хотів, свою думку висловили.

Виходить, їхні висновки, поручництво їхнє нічого не варті? Як

принизливо почуватись безсилим. Адже Юрко та Євгенко не

бешкетники, люблять професію...

На що вже був педантом командир дивізіону, але й він цього

разу не приховував, що вболіває за все, що сталось. Ходив до

вищого начальства. Петрова в училищі залишили, з суворою

доганою. Небожченка відстояти не вдалося.

І водночас ще одна новина. Замість капітана Шкута

наставником групи призначений майор Підколзін. Михайла

Миколайовича Підколзіна, який вів пожежно-спортивну

підготовку, курсанти шанували. Проте наїжачились. Здалося, зміна наставника — то недовіра до курсантів.

Сторожким мовчанням зустріла група Підколзіна, коли той

уперше прийшов на комсомольскі збори. Відбувалися вони

щопонеділка. Проходили останнім часом одноманітно, задля

галочки. Майор сказав:

— Починайте. — Сам несподівано пішов у кінець класу, до

столів останнього ряду. Звідти говорить Володимиру

Грушовінчуку, комсоргу: — Гадаю, обмежувати якоюсь темою

порядок денний не варто. Краще піде розмова, коли бажаючі самі

обиратимуть тему. Ту, яка справді бентежить. Я, наприклад, переглянув наш журнал з оцінками, буду щирий: мені прикро.

Скажу про це детальніше, але трохи пізніше.

Запала тиша. Ні, не демонстративна. Курсанти розуміють, що

нема рації відмовчуватись. Майже кожен усвідомлює, що не

бездоганні в нього справи з навчанням. Але до такого

привселюдного «самодосліджения» їх ще не закликали. І жоден не

наважується починати...

«І тоді першим вийшов уперед Володя Правик. Стоїть перед

усіма, як звичайно, спокійний, розповідає: «У мене не виходить

з фізвихованням, з пожежно-спортивною підготовкою. З

теоретичних дисциплін є трійки, тут я витягну. Одне до кінця

не вивчив, з іншим ще не впорався, не розібрався. Вважаю, зможу розібратись без допомоги. Як вийде ПСП — не знаю...» —

«Щодо фізвиховання,— раджу йому,— слід тобі більше працювати в

спортивному залі. Із пожежно-спортивною підготовкою

допомагатиму. Тут потрібна більша впевненість у собі».

Чекаю, хто далі. Мовчать. Вдруге підводиться Правик: «Чого

мовчиш, Андрію? Говори як є».

У взводі був курсант з далекої автономної області, виявляється, не вміє як слід відповісти на навчанні з

спеціальних дисциплін, негаразд у нього з мовою. Почервонів, але почав розповідати про свої труднощі. Зразу ж і домовилися, хто візьметься допомагати, знайшлися знавці мови — і

української, і російської.

Тоді Володя Правик підходить ще до іншого хлопця: «Сашку, скажи про свої справи...» І той хлопець починає розповідати...

Усіх Правик розворушив. Один за одним почали говорити.

Пішли зовсім інші оцінки. З’явився азарт, і не тільки в

навчанні. В змаганнях клубу веселих і винахідливих виборюємо

призові місця, знайшлися в групі чудові музиканти. Група по-

справжньому зайнялася спортом. Скоро було у нас чотири сильних

спортсмени. У Правика досить довго не все добре виходило. З

трійками ходив майже весь перший рік. Але не хотів бути гіршим

за інших. На перекладці підтягався но шість-сім разів. Це

непогано, як для новачка. Та, бачу, щодня тренується.

Непомітно лічу: є десятий, потім і п’ятнадцятий, вісімнадцятий

раз!..

Одне слово, пожвавлено почали жити, за все взялися разом, дружно. Євгенко Петров малює, Володя Правик йому допомагає і

пише тексти до «бонових листків», що стали в нас одними з

найдотепніших. Спортсмени помітні в футболі, в боротьбі, понавигадували для вечорів відпочинку веселі ігри. Дійшло до

того, що перед Новим роком командування одержує зразу три

запрошення для нашої групи в місто на молодіжні новорічні

вечори».

М. М. Підколзін, викладач

пожежно-спортивної підготовки.

«Злам в їхній групі всім запам’ятався. Це таки була

красномовна перемога ініціативи над заціпенінням. Тоді в

училищі обирали громадські ради. Володю Правика група обрала

до своєї. Мене спершу здивувало: непомітний хлопець. Вдруге

здивувався на засіданні ради. Здебільшого ці засідання

проходили за стандартом. Один виступив, інші з ним дуже рідко

сперечаються. Володя ж тоді виступив проти промовця. Точно не

пригадую, в чім річ. Привернув увагу сам факт: вчиться на

першому курсі, не з лідерів — і не побоявся обстоювати власну

думку. На той час — явище».

П. Г. Панченко, викладач, колишній

секретар комітету комсомолу училища.

В училищі готувалися до конкурсу на краше обладнання

навчального приміщення.

Фантазії у всіх — море, найдотепніші пропозиції лунають

наввипередки. Гірше з «чорною роботою». Добровольців, як

кажуть, негусто. Найменше охочих бити дірки для електричних

пробок. Навіть ціла суперечка виникла з цього приводу. Поки

хлопці чубляться, Володя Правик б’є стінку. Так ретельно, що

гасне світло. Дружний вибух сміху. Винуватець раптового

затемнення сміється з усіма і тут же урочисто дає обіцянку

ніколи не брати до рук шлямбур. Тут же б’є новий отвір, цього

разу влучив куди треба.

Кличуть з іншого кінця класу: «Шановний майстре! Просимо

сюди!» Повторювати не слід, Правик уже серед тих, хто мудрує

над плакатами. Треба прибрати вапно, протерти вікна? Він —

миттю, без чиїхось розпоряджень. Сам помічає, де простоює

справа.

Лиш напередодні переодягнув чисту робочу форму, вже весь

забруднений, треба зразу ж випрати. Робить і цю справу з

умінням: залюбки допомагав Наталі Іванівні впоратися з

білизною. Працює, сам до себе усміхається.

На конкурсі його група перемогла, їхній навчальний клас

визнали одним з кращих. Картина курсанта їхньої групи Євгенка

Петрова справила на жюрі найбільше враження.

А тут, мов навмисно, нова невесела пригода. Мали дві вільні

пари, вирушили в ліс на лижах. За ватажка Сергійко Мироманов, його Слідопитом прозвали — лижню знаходив із заплющеними

очима. Після тієї мандрівки довго звали Сусаніним. Заблукали в

засніженому лісі. Аж ввечорі їх розшукали, змерзлих. Відвозили

до училища автобусом. Знову комсомольські збори, обговорення

«самоволки» — найтяжчої провини для курсанта. В дивізіоні

пересвідчились, що в групі не мали наміру зірвати навчання.

Занадту самовпевненість укупі з легковажністю виявили

курсанти, назавжди буде для них уроком «прогулянка» без вміння

по-справжньому орієнтуватися в поході.

Комітет комсомолу і цього разу відрядив посланців до

начальника училища. Володимир Олексійович Лобода щойно прийняв

командування. Вдача нового начальника була для хлопців

загадкою. Але тепер комсомольці твердо настроїлися на

боротьбу. Хоч не довелося її розпочинати. Полковник Лобода

ситуацію зрозумів, погодився з думкою зборів: пережите в лісі

для курсантів — достатнє покарання.

Справжнє щастя, що в училищі переважає доброзичливий

настрій, що вимогливість до курсантів уже не схожа на

причепливість, що з більшістю викладачів і командирів —

цікаво. Дуже цікаво і на навчанні, і поза ним. І що в групі

теж підібрались здебільшого хороші хлопці: і ровесники, і

старші.

«Я не певен, що у Володимира Правика після училища все було

гаразд на службі. Мабуть, він сварився з начальством, бо як

начальник чати горою стояв за особовий склад. Ці якості нам

усім цілі три роки прищеплював командир групи. Всі, хто його

розумів правильно, зараз, напевне, працюють так. А Володя

Правик умів правильно розуміти інших. Я з цим, на жаль, запізнявся. Нашим командиром був Володя Вербицький. Для нашого

виховання він зробив дуже багато, можливо, не до кінця

розуміючи це. Я зрозумів його, коли почав самостійно працювати

з людьми. А тоді, під час навчання, я з ним не ладив, норовився. Пригадую, він навіть був проти, коли мене обирали

секретарем комсомольської організації на першому курсі. Потім

мене переобрали, а ми з ним все ще часто не дотримувалися

спільної думки.

Володя Вербицький ще до училища пройшов так звану чоловічу

школу. Служив в армії, працював у пожежній охороні. А ми були

ще зовсім зелені. Пташенята. Пам’ятаю, він нам говорив: «Не

можна догоджати своєму начальству і водночас бути справедливим

начальником для своїх підлеглих. Треба обирати щось одне». Він

ще так говорив: «Якщо не знаєш, як діяти за даних обставин, дій так, як підказує твоя совість. А наслідки цих дій

покажуть, чи є вона у тебе взагалі». Сам він ніколи не брехав, завжди діяв справедливо.

Яка у нас взагалі була обстановка в училищі? З часом погане

забувається, в пам’яті лишається насамперед хороше... З

основних дисциплін викладання ведеться відмінно. Вважаю, ми

всі розпочали службу з міцними знаннями. Досі з вдячністю

пам’ятаю викладачів з пожежно-спортивної підготовки, пожежної

тактики, пожежної профілактики, будови пожежних автомобілів.

Часто згадую нашого першого замполіта Олександра

Олександровича Собчука...»

З листа Леоніда Гаращенка,

нині начальника чати воєнізованої пожежної

частини № 9 міста Томська.

...Пізній вечір. Два Володі, Правик і Микиткін, в каптерці.

Сьогодні їхній закуток не дуже надійний, черговий по училищу —

з тих офіцерів, які не вибачають найдрібніших порушень

розпорядку дня.

Але не біда, надто приваблива тема розмови: НЛО, нерозпізнані літаючі об’єкти!

Сьогодні замполіт старший лейтенант Собчук дав курсантам

можливість досхочу розпитувати про них, показував фотознімки, креслення, книжки. Курсанти переконалися, скільки знає старший

лейтенант і скільки не знають вони. Вкотре стала в пригоді

Володимиру ГІравику згадка про «концентричні окружності»

грецького мудреця Зенона: пісок до обрію — ось безмежжя знань, для людини ще невідомих.

А де людині взяти час, щоб досягти обрію, щоб «розширити

мить»?

Володя Правик учора прочитав таке: в гострих ситуаціях

виникає «подвійний відлік масштабів часу». Це з книжки

«Психологія і космос»: «Кожна мить здобула чарівну здатність

необмежено — скільки потрібно— розширюватися: так багато

встигає людина зробити в екстремальному становищі. Тобі

здається, хід часу майже зупинився. Та ні, ось вона — дія

«подвійного» масштабу: жодних порожнеч або пауз. Навпаки, час

підганяє людину. Час не тільки не зупиняється, він підганяє

людину!»

Це — в екстремальних обставинах. А в повсякденні? Як

підкорити собі час у звичайному житті? Обступають запитання, не проженеш. Розпитати б Собчука, та от не вдалося це зробити.

Оточили його курсанти — що тільки їх не цікавить: і можливість

потрапити до Зоряного містечка, і нові версії щодо тих самих

НЛО. Де вже тут уклинюватися із своїми глибокодумними

проблемами.

Собчук прийшов до пожежного училища з авіації. Нема, мабуть, екстремальних випадків у небі, про які б не знав, не зумів

розповісти. Кілька десятиріч збирає матеріал про реактивні

літаки, наші і зарубіжні, серійні і дослідні. Готує довідник, якого ще ніде не існувало. Вивчив іноземні мови, щоб мати

потрібну інформацію. Хіба це не взірець того, як можна день у

день, рік у рік «розширювати мить»?

Володя Микиткін зацікавлено роздивляється невеличкий томик з

портретом Юрія Гагаріна:

— Ти, Левику, вмієш таки наглянути справжню книжку. Тут же

не тільки про космос, тут і про нас: «Особливо зростає роль

людини в аварійних ситуаціях», «ризик новітньої професії

настільки величезний, що від людини вимагається зовсім новий, небачений рівень хоробрості».

Володимир Правик розхолоджує друга:

— Припустімо, пожежний — професія стародавня.— І сам

запалюється: — Коли тисячоріччя тому, за часів княгині Ольги, був ущент спалений Іскоростень, хоч хтось з мешканців, мабуть, намагався відвести лихо від своєї хати. Люди вже тоді вміли

давати відсіч вогню. А хіба «об’їжджаючий голова», який

пильнував старовинний московський Кремль від полум’я та

крадіжок,— не подібний до начальника чати?

— Стривай, Володю, ти ж про Гагаріна почав! — сміється

Микиткін. Усі знають, що Правик — «ходяча енциклопедія» з

історії пожежної справи. Де відшукує такі подробиці? Коли

встигає цим займатись?

Той не здає плацдарму, заохочує товариша до дискусії:

— Якщо хочеш, космонавти теж споконвіку живуть серед людей.

Принаймні Дедал і Ікар. Змайстрували собі крила, злетіли в

небо, чим не космонавти? Ти не згоден?

Як не погодитися з Правиком? Добре обізнаний в тому, про що

говорить. Ікара Володя Микиткін знає, а про Дедала почув

уперше. Треба буде розпитати Левика іншим разом. Бо зараз у

них йдеться про сучасні проблеми.

Недавно Володя Правик вкотре прибіг на вечірнє шикування

останнім. Червонів, ніяково слухаючи зауваження Володимира

Вербицького, командира. Вчора повторилося те саме. Спізнився, червонів, мовчав...

Хіба перед строєм поясниш, що не міг відірватися від книжки

«Психологія і космос». Один з авторів — Юрій Гагарін! Прикипів

до книжки, відкривши першу сторінку: «Свій підпис на

друкарській верстці перший космонавт поставив 25 березня 1968

року, а ще через день його не стало». Підсумок багатьох

роздумів улюбленого героя землян... Співзвучне собі знаходить

Володя чи не на кожній сторінці. Йдеться про взаємини людини з

технікою, людини з часом, а насамперед про взаємини людини з

людьми. І наводяться серед інших цікавих висловлювань слова

Арістотеля: «Дружба — найнеобхідніше для життя».

Перед тим по-новому замислитись про дружбу Володю змусив...

Кліффорд Саймак. Інтерес хлопця до фантастики — з шкільних

років. Зрадів, натрапивши в журналі «Смена» на оповідання

відомого американського фантаста. Воно коротеньке, назва

проста, без химерних загадок: «Друг у домі». Але зразу

починаються загадки.

Старий фермер в заростях ліщини біля дому зустрів небачену

істоту: не людина, не тварина, не рослина. Ближче до рослин, схожа на стеблину квітки. Правда, замість пелюстків — торочки

з... черв’яків. Бридко виглядає істота. Але така самотня, приречена. Фермер здолав огиду: «Зроблю для тебе все, що

зможу». Та гість загинув. Однак там, де фермер його поховав, невдовзі з’явилась точнісінько така ж істота.

Всі срібні долари, зібрані за довге життя, єдине своє

багатство, фермер віддає, щоб зробити літальний апарат. Гість

повертається в міжзоряні світи. На прощання довірливо

дотикається до людської руки. Сумує гість: «У безодні Всесвіту

тоскно без друга. Хтозна, коли пощастить здобути іншого?..»

Для чого потрапила на Землю така неоковирна, але розумна і

незлостива істота? Раніше насамперед це зацікавило б Володю

Правика. Зараз людська доля схвилювала хлопця куди більше, ніж

фантастичний сюжет.

І доля Землі. Згадався роман Івана Єфремова «Туманність

Андромеди», хижі зарості чорних маків, які вкрили поспіль

міста, ліси, гори прекрасної планети Зірди. Підсилена радіація

вбила життя на планеті. А чи не може трапитися таке із зіркою, посланцем якої є гість, трохи схожий на стеблину квітки? Чи не

загрожують такі незнані сили Землі?

— Розумієш, досі не спадало на думку нічого подібного,—

довіряється товаришеві: — А зараз подумалося: пророкування

фантастів — це ж їхні передбачення. Ні, не вірю, що Земля може

загинути. Але як людям передбачити небезпеку? Як взагалі

випередити час? Юрій Гагарін тридцять чотири роки прожив, Землю з космосу побачив і став першим з розвідників Всесвіту в

двадцять сім. Ми лише на вісім років молодші.

— Міркуєш, як і тобі в космос потрапити? — жартує Микиткін.

Правик серйозний:

— Міркую, що добре б більше встигнути. Михайло Миколайович

Підколзін радить: «Поспішайте, не кваплячись». Навчитися б

так...

Правик повертається до книжки Юрія Гагаріна:

— Слухай, Володю, Гагарін у вас, в Саратовському

індустріальному технікумі навчався, до аероклубу вступив, уперше злетів у небо. І біля Волги, точнісінько на тому самому

місці, з космосу приземлився. Тоді світ про нього почув. А

раніше? Невже нічим, зовсім нічим не відзначився? Вдома, в

школі вам про це не розповідали?

Те, що не за книжками, за життям хоче зрозуміти товариш, цікавить і Микитку. Людина народжується з високими, видатними

рисами чи стає гідною високої, виняткової мети?

12

квітня 1961 року, коли космічний корабель «Восток»

здійснив посадку біля волзького колгоспу «Ленинский путь», саратовці назвали Юрія Гагаріна найпочеснішим із земляків. Але

вдома, на Волзі, Володя Микиткін і таке чув: у саратовському

аероклубі завагалися напередодні випуску: чи вийде льотчик з

Юрія Гагаріна? Командир повітряної ланки, мабуть, належав до

тих, хто спритно розв’язує які завгодно сумніви єдиним шляхом: забороною. Вирішив заборонити юнакові складати іспити, закрити

йому дальший шлях у височину.

— Чому?! — перепитав вражений Правик.

— Казали, буцімто у курсанта Гагаріна не бездоганно виходили

посадки...

До Правика повернулася усмішка:

Як у нас з тобою не виходить зразкове приземлення з

навчальної башти?!

Де б ти не перебував — на стройовому плацу, біля навчальної

пожежної частини, в спортивному містечку,— звідси видно

навчальну башту. «Жарівня», де розпалюють вогонь, щоб віч-на-

віч з ним зустрітися,— неподалік від неї. Ось він, ворог. А

башта — то людські життя, народне і особисте майно, взагалі

все, що маєш захищати від ворога. Попервах Володі Правику, що

таке собі уявляв, навіть прикро було: невисока навчальна

башта. Чотири поверхи. Могла б бути недосяжнішою, щоб було

цікавіше мірятися з нею вмінням і силою. Її захищаєш, але вона

ж готує тобі чимало перешкод. Сходи, охоплені димом, вікна, крізь які рветься полум’я, обвалені стелі, провалена

підлога...

Так, його уява досить чітко все це малювала. Та от з гурту

старшокурсників, які оточили тренера з пожежно-спортивної

підготовки, чути: «Ти не зумів сьогодні своєчасно перейти з

горизонтального бігу на вертикальний!» І Володя розгублено

блимає очима. Що воно таке,— вертикальний біг?

Це тільки перша загадка, їх буде безліч, а відгадувати

доведеться не за книжкою, а на тій самій (яка ж вона

височенна, сил нема!) навчальній башті.

Пожежно-стройова підготовка. Слабосилим Володя себе не

вважав, з вдячністю згадував перекладку-саморобку на

чорнобильському пустирі. М’язи є. Проте пересвідчувався на

кожному кроці, як це мало — сама фізична сила.

Для оцінки «задовільно» треба пройти стометрівку за тридцять

три секунди. Ось що треба встигнути, якщо хочеш бути хоча б

середнячком. Через двадцять три метри після старту — паркан,

два метри заввишки. Перестрибнеш — і далі. Через п’ять метрів

на землі лежатимуть пожежні рукави, схопиш під одну і другу

пахву, пробігаєш бум, з’єднуєш рукави; і перед тобою вже

розгалуження — приєднуй до нього рукави, підхоплюй з землі

ствол, одягай на рукав. Фініш. Тридцять три секунди. Стрімкі

дії, стрімкий біг. Інакше не встигнеш навіть на трієчку.

Швидкість. Але не квапливість! Спробуй отак, як радить майор

Підколзін: поспішаючи, не квапитись. Спробуй один раз — не

вийде. Не вийде, мабуть, і вдруге, і втретє. Потрібні не

спроби, а праця. Азбучна істина? На власній практиці треба

видобути її.

Після стометрівки — башта. Вправа з драбиною. Із землі

підхопив штурмівку, бігцем метрів тридцять, ноша в десять

кілограмів тобі не заважає, бо це не ноша, а твоя зброя.

Попереду — башта, тобто умовний об’єкт. Штурмівку, ті самі

десять кілограмів, закидаєш у вікно другого поверху, сам туди

догори по ній, звідти — на третій, на четвертий. Руки, ноги

тремтять, запаморочується голова, призвичаюйся, вниз поглядів

не кидай. Про те, що ти десь високо зараз, забудь. Узагалі

забудь про себе, інакше не зможеш нічого, навіть просто

видертися догори. А тобі ж треба до четвертого поверху збігати

за секунди. Лише на секунду більше дається, ніж на

стометрівку. Зате вага на десять кілограмів теж більша.

Тридцять чотири секунди — і матимеш «задовільно». А менше — не

можна. Менше — це профнепридатність. Отже, будь ласка, поспішай. Мчи. І не квапся. Бо може впасти штурмівка, впадеш

сам, а тут не цирк. Тут пожежа. І люди, які чекають од тебе, одного тебе, порятунку. Ти для них зараз — один на весь світ, ти — весь світ.

У кільканадцятьох метрах від навчальної башти легенький

паркан, за ним якесь ПТУ. Коли курсанти кидаються з

вогнегасниками до «жарівки», біжать з сорокаметровим рукавом

до ствола, — петеушники в чистеньких спецівках аж приростають

до свого паркана, спостерігають за хлопцями з училища, ніби

справді за циркачами. Або диваками? Цікаво, що б подумали Вася

Бондар, Вітя Рудченко, Льоня Ільченко, побачивши зараз свого

Володика. Де вони, чорнобильські друзі? Василь десь на флоті, Вітя вже теж призваний на армійську службу... Ні, в них дії

майбутніх пожежних не викликали б зневаги. Зрозуміли б, іде

навчанння, за яким праця, боротьба.

Минають тижні, місяці. Над перекладкою Володя по двадцять

разів поспіль бере верх. А стометрівка ще й досі не

підкоряється. Рукава хоч і порожні, але вперто опираються (що

буде, коли вони — з водою?). Ніяк не хоче сорокаметровий змій

підминатися до розгалуження, не кращу вдачу демонструє ствол, коли його черга приєднуватися до рукавної лінії.

Ще є естафета, має чотири етапи.

Вправи з рукавами — третій, передостанній. Те саме тут

виходило у Володі Правика куди краще. Позаду у команди

будиночок, на дах якого треба забратися з допомогою так званої

палки, здоланий і паркан. На третьому етапі з рукавів

утворюють робочу лінію, негайно ж від’єднують її від

розгалуження, від’єднують ствол. Останній етап: з

вогнегасником до «жарівки», залізного листа, де палають гас і

бензин. Цю пекельну суміш має гасити.

В естафеті множилися вправність, кмітливість. Може, тому, що

дуже чіткий, наочний зв’язок поміж її учасниками?

Пересвідчувався хлопець: самі фізичні навички не забезпечують

успіху, принаймні для нього. Внутрішній настрій не менше

значення має...

От і вправа з висувною драбиною, де перемогу виборюють

удвох, значно швидше виходить у Володі, ніж штурмівка.

Щоправда, вже й там руки не тремтіли, ноги не прикіпали до

сходинок, гак удавалося влучніше закинути за підвіконня. Але

до беззастережності, безпомилковості він наближався саме при

підійманні висувною драбиною.

Хоч тут усе куди складніше. Драбина закріплена на пожежній

машині, один з курсантів має прожогом заплигнути на неї, зняти

драбину (вага вже не десять, а сорок п’ять кілограмів), другий

її підхоплює, добігають до навчальної башти, один установлює

нижнє коліно на землі, другий висуває два верхніх, і вже мчить

догори. На все це — тридцять дві секунди. Так, при оцінці

«задовільно». Тут Володимир Правик — устигав. З штурмівкою

зробить усе правильно, а швидкості ніяк не вистачає...

Того дня курсант Правик на навчаннях з самоврятування

почував себе незграбним, вайлуватим. Здавалося, всім заважає.

«Якщо так і не зможу того, що на моєму місці зумів би інший?

У вирішальну мить підведе реакція, не вистачить точності

рухам?»

Стрілка секундоміра нагадує хлопцеві стрілку вагів. А на

них, на терезах,— людські життя. Врятовані або втрачені.

Згадується ярославський селянин Марін, який випередив і

вогонь, і відчай. А він же не був пожежним, його мужність і

кмітливість непередбачені, раптові, випадкові. Для пожежного в

них повсякденні риси професіональної поведінки. Мабуть, тому

так непросто гасити пожежі, що при цьому не можна сподіватися

на випадок, на випадковість...

Випадково погасити пожежу можна тільки в анехдоті, яких про

пожежних складено доволі. Щоправда, окрему людину може

врятувати щасливий випадок. Таке Володя не тільки читав у

розповіді про пожежу Великого театру. Він бачив подібне у

фільмі, кадри якого ввібрали трагедію бразільського міста Сан-

Паулу.

Це був навчальний сеанс: в училищі часто демонстрували

документальні фільми за програмою навчань. Цей фільм знятий

настільки майстерно, що кожному з сотень курсантів здавалося: двадцятиповерхова споруда з поетичною назвою «Жоельма» справді

перед ним. Не на екрані, а цілком реально. Драматизм видовища, жахливі подробиці відбиті незворушною кінокамерою. Володя

всією уявою був у далекій країні, з людьми, які опинилися в

безвиході, з пожежними, які щосили намагалися врятувати їх, здолати ненажерливу стихію але приборкати її не могли.

Сан-Паулу — місто фінансових і промислових магнатів.

Банківські контори, правління індустріальних корпорацій, це

близько тисячі службовців, займали дві велетенські, але

витончені за обрисами споруди, з’єднані системою сходів і

ліфтів.

Майже напередодні катастрофи на пишній церемонії

архітектурному комплексу дали його мелодійну назву. «Жоельма», модернова окраса міста-велета, була з тих твердинь, які

вістрями штурмують, розтинають небо, а самі ж, недосяжні і

пихаті,— поза будь-якими небезпеками.

Як буває зрештою завжди і всюди, сила пихатості виявилася

оманливою. Громаддя з бетону і криці спалахнуло за кілька

хвилин. Кілька годин, і від сяючої металом, дзеркальним склом

красуні «Жоельми» залишився тільки мертвий каркас. Близько

півтисячі загиблих, обпалених, поранених... Серед звичайного

мирного дня, який через легковажність, недбалість людську

перетворився в аутодафе — люту розправу вогню з беззахисними

людьми. Тисяча бійців, всі пожежні Сан-Паулу, виїхали до

«Жоельми». Проте полум’я буяло майже без перешкод.

Пожежа виникла близько дев’ятої ранку. Службовці займали

робочі місця. Ліфти сновигали поміж поверхами. Сотні

відвідувачів уже поспішали в банки та офіси.

Можливо, загальна заклопотаність спричинилася до того, що

черговий дванадцятого поверху лишився сам на сам з лихом у

вирішальні перші хвилини. Вогню вдалося виграти час.

Курсант Правик вкотре з гірким подивом помічав: причини

вогняних вакханалій повторюють одна одну.

Друга чверть XIX сторіччя, Петербург, заграва над Зимовим

палацом, мільйонні збитки. Початок усьому — сажа, яку не

загасили в димоході.

XX сторіччя, сімдесяті роки. Бразілія, ділове місто.

Величезний архітектурний ансамбль гине від іскри, яка з

шарудінням вихопилася з кондиціонера.

Поки черговий нервово вимикав електричний струм, спалахнув

кондиціонер. Поки черговий схопив вогнегасник, полум’я буяло

навколо. Службовець вибіг, щоб попередити про лихо, запалали

сходи, меблі. Спека всередині будівлі досягла тисячі градусів.

Люди розбивали герметично зачинені вікна, скупчувалися на

декоративних балконах. Не вистачало повітря...

Втричі довші, ніж сторіччя тому, сучасні пожежні драбини.

Але навіть до середини «Жоельми» вони не сягали. Вертольоти

намагалися пробитися до верхніх поверхів, до даху, але марно.

Розпечені потоки були сильнішими за них. Подібно скелелазам, сантиметр за сантиметром, пожежні видираються догори по

стінах. А повз них летять вниз, на асфальт, нещасні, чиї

фізичні сили і воля вичерпані до останку. А з натовпу, який

оточив «Жоельму», хтось простягає плакат: «Ми з вами!

Тримайтесь!»

Хочеться Володі Правику ближче побачити обличчя людей з

юрми. Натовп заважає пожежним. І до «Жоельми» вони прибули аж

через двадцять хвилин, бо сотні автомобілів, тисячі перехожих

перетинали їм шлях.

Кінокамера фіксує неймовірне. З підвіконня на вісімнадцятому

поверсі зникає чоловік. Мужність не зрадила, навпаки: він

прагне поділитися нею. Намагається потрапити на малесенький

балкон дев’ятнадцятого поверху. Там жінка вже близька до того, щоб стрибнути вниз, обірвати страждання. Чоловік, який сам був

на останній межі, знаходить сили, щоб захистити від

непоправного іншу, незнайому людину. Хоч вона не кликала на

допомогу, бо зневірилася в ній.

Двадцять хвилин триває перегляд бразильської стрічки. Довгі

роки діятимуть для курсантів одержані з неї уроки. Володимир

Правик ще раз наказав собі міцно запам’ятати: час для

пожежного відзначають миттєвості. І назавжди запам’ятав

маленьку постать службовця, який, мабуть, і сам лишився жити, бо встиг роздмухати в іншій майже мертвій людині надію.

Справедливо, що надія справдилась. Якби завжди...

...Після навчань майор Підколзін затримав Володю Правика, посадовив поруч з собою на сходинці трибуни неподалік від

навчальної башти. В її вікнах досі висіли курсанти, вперто

відпрацьовували елементи самоврятування.

— Напевне, теж збирався ще пострибати? Діло добре.

Тренування, повір мені, зрештою як слід розвине реакцію, вестибулярний апарат. Зараз підеш до хлопців. Але порадити

тобі хочу: пам’ятай, коли дієш сам,— не самотній. Всюди люди.

Всім ти потрібен, для одних рятівник, для інших — товариш.

Швидше привчай себе до такої думки. Самоврятування легше піде.

Ще покажеш вищий пілотаж.

Вищий пілотаж Володя бачив, на четвертому поверсі навчальної

башти з’явилася людська постать, крихітна для погляду з землі.

Торкнулася стіни — на мить, один раз,— і вниз. Майже з

піднебесся.

Це тренер, майстер спорту, демонстрував курсантам своє

мистецтво. Прекрасне, недосяжне мистецтво. Володимир

Грушовінчук показує блискавичну майстерність. Спускається, правда, за кілька перебіжок, проте легко, впевнено. Чому не

може так Володя? Вузол, яким на лутці закріплюється мотузка, зав’язує вправно. На відміну від морських, пожежний вузол

треба зав’язати не тільки правильно, а й швидко, за три-чотири

секунди. Володя встигає. А став на лутку — руки важкі, повільні, наче уві сні.

«Якби прийшла до нього рішучість,— думає майор.— Буває вона

сердитою, то це не завада, адже курсант уже відчуває на

обличчі пекучий подих пожежі. Буде рішучість, тоді все

здолає».

Пропонує хлопцеві:

— Спробуй розібратись, чим для тебе таке страшне

самоврятування? Догори, в полум’я, ви всі — бігцем. А вниз

треба чи не всіх виштовхувати. Поясни причину!

Тепер посміхається Правик:

— Справді, ви ж навіть Володю Грушовінчука виштовхували:

«Вниз, або викину!» Він розповідав, що подумав: «Все одно

падати»,— І стрибнув.

Тут же і питає напружено, з тривогою:

— Михайле Миколайовичу, може, я боюся висоти?

Підколзін відповідає вагомо, роздільно:

— Побоювання висоти — природна риса людини.

Курсант зовсім сумно:

— Як же бути?

Майор не виказує нетерпіння:

— Подолаємо. Подужаємо. Поступово, потихеньку.

Наполегливість маєш. Отже, виробимо навички. Не було ще іншого

випадку. Ти ще таке згадай. Самоврятування застосовується в

критичній ситуації. Обвалилися конструкції, закрито шлях

уперед, назад нема виходу. А на тебе чекають і люди в лихові, і чати. Тобто самоврятування — не втеча. Це маневр у наступі.

За Бойовим статутом, перше, основне завдання пожежної служби

— рятування людей. То як же справді важко зосередитися на

власній безпеці хлопцям, які готуються боронити від небезпеки

інших!

...Потренуватися на навчальній башті з такими ж завзятими

ентузіастами курсант Правик того разу не встиг. Побіг до

корпусу: час шикуватися на обід.

Згодом, в навчальному класі, розгорнув спочатку не підручник

— книжку «Психологія і космос». Швидко знайшов потрібні рядки.

Так і є, він не помилився, почуте від майора підтверджується

словами Гагаріна: «Побоювання висоти у людини — природжене, це

почуття, знайоме всім».

Шкода, що він раніше не знав про цю книжку. Втретє видана за

кілька років. Стисла оповідь, а скільки ввібрала. Володимир

Правик народився рівно через рік і два місяці після польоту

космічного корабля «Восток». Хлопець не уявляє собі світу без

Юрія Гагаріна. Вірно сказано в передмові книги: «Велич його

подвигу ще неодноразово і по-новому буде усвідомлена в

майбутті. На прикладі його життя виховуватимуться багато, нових поколінь. І завжди люди запитуватимуть себе: якою була

ця людина?»

А з цим Володя не згоден: «була». Хіба людина «була», хіба

зникла, якщо сьогодні в її роздумах і житті знаходить

дороговказ хоч хтось один з тих, хто живе на землі? Приклад

для багатьох нових поколінь... Це все-таки абстракція. Гагарін

— не колись, а сьогодні, зараз,— з Володею Правиком, з усіма в

їхньому училищі.

«У житті є будні і свята. В пожежній охороні є напруженість

чергувань, яка потрібної миті виливається в запеклу атаку, йдучи на бій з вогняною стихією, боєць не питає, що призвело

до пожежі: збіг фатальних обставин, недбалість, злочин чи

розбурхані сили природи. Все це — потім: аналіз, зіставлення

фактів, експертизи, висновки. А поки що — бій. І, як в бою, втрачаємо товаришів — це найдорожча плата за перемогу. Люди

повинні завжди знати про них, тому так необхідні музеї в

пожежно-технічних училищах. Нехай в них живе пам’ять про

бійців вогняного фронту і слава подвигу, яку вони лишили

людям»,— під цим записом в книзі відвідувань музею черкаського

училища —підписи учасників зборів — викладачів основ пожежної

теплофізики, які приїхали на них з Алма-Ати, Іванова, Ленінграда, Львова, Свердловська, Ташкента, Харкова...

На мапі СРСР, куди наносять місця служби випускників

училища, теж стрілки по всіх напрямках: з Черкас до Астрахані

і Норильська, Донецька і Караганди, Чернівців і Хабаровська.

Вся країна тут, у скромній за розмірами кімнаті. Потрапивши до

неї, несамохіть згадуєш, якими холодними, непричетними до руху

життя бувають помпезні пантеони, де час зупинено на подіях і

датах, які минули. «Дивіться, ось те, що було колись і вже не

повернеться, не повториться ніколи. Дивіться, благоговійте, бо

ніхто не зійде до вас з цієї недосяжної височини і вам не

здійнятися туди!»

Грандіозні масштаби, невиправдана розкіш обладнання, вбрання, неухильне «дотримування правил», раз і назавжди

встановлених щодо змісту, розташування експонатів... Чи не все

це часом відвертає від музеїв очі і серця людські?

А музейна кімната Черкаського пожежно-технічного училища

щодня переповнена відвідувачами.

Що таке дружба? Спитайте дітлаха — здивується. Для нього

таке просте поняття. Друзів-приятелів має, в книжках доволі

читав про дружбу. Коли в піонертаборі «Зірниця» поміж двох

дубів біля майданчика для вогнища з’явився заклик «Навчаймося

дружити!», Володик Правик з Васею Бондарем ніякої уваги не

звернули. Це тепер курсант Правик з різних приводів подумки

повертається до проблеми: почуття дружби саме собою

народжується чи дружбу треба виборювати? Який її головний

закон: вимогливість чи потурання?

Той піонертабір був біля Страхолісся: через Прип’ять — і в

Чорнобилі. Щороку однаковісінькі походи, концерти з виконанням

раз і назавжди завчених пісень набридали малим. Візьмуть і

втечуть додому. Піонер-вожатий, здається, їх розумів, тож не

сварив. Хлопчики між собою його, вже студента, називали

вдячно: «Друг».

Може, звідти походить у курсанта Правика співчуття до

хлопців, яких шпетять за самоволку? Все зрозуміло — училище, військова дисципліна,— і навіщо приховуватися, зникати потай, коли можна спитати дозволу? Не завжди це виходить, не все

можна передбачити — вони дорослі, закінчується другий курс...

Головне, не до кожного командира з таким звернешся. У них в

групі є старшина Краватка, мирне прізвище, але люта вдача. У

відділенні, де він командиром, стогнуть: будь-яке житейське

питання перетворює на знущання.

Таке було останньої неділі: тим, хто одержав дозвіл на

звільнення, треба переодягтися. Справа не така проста, як може

здатися: розміри у всіх різні, всі поспішають. І Дмитро

Лисковський, який відповідає за «амуніцію» — теж. Невдовзі

Новий, 1981 рік. ВІА готує святкову програму; Дмитро — соліст,

йому на репетицію. Володя Правик з Володею Микиткіним взялися

допомогти. Спритно видають взуття. Впорались. Зразу ж грім з

ясного неба: на обрії — сержант Краватка. Дмитро — у нього в

відділенні. Сержант угледів неподобство в появі добровільних

помічників, та ще й чужаків.

Його підспівачі теж уже тут. Щось проголошують про

дисципліну, про її порушників. Хто і що порушував? Хіба що

самі порушили звичайну логіку, здоровий глузд...

Завчені слова, виголошені, так би мовити, з чужого голосу...

Може, кожне зокрема й гарне. Та з вуст нещирого промовця чи

співрозмовника звучатиме фальшиво.

Курсант Правик помічає це.

їхній рій уже спить. Спершу важко було засинати на вузьких

солдатських ліжках, вишикуваних упритул. Призвичаїлися.

Кроки днювального за дверима розмірені.

А Володя не спить. У такі години й думається ясніше.

На комсомольських зборах сьогодні знову виступив Костиря.

Він завжди на зборах бере слово першим. Та це слово завжди

нещире... От сьогодні: «Будемо безкорисливі, все віддамо

заради спільного успіху в праці!..» На зборах мали

обговорювати участь дивізіонів у благоустрої училища, роботу в

підсобному господарстві, приміських колгоспах. Не виходило

ділової розмови — натомість тріскотнява, така пустопорожня, що

вуха в’януть. А розпочав Костиря.

«Будьмо безкорисливі!» Недавно після звільнення приніс

журнал «Искатель». Цікавий журнал. Його в кіосках не купиш і в

бібліотеці училища нема. Ніхто не почав просити журнал у

Костирі.

Ніхто навіть не згадував про той «Искатель». А Костиря

голосно просторікував, яку небачено захоплюючу пригодницьку

повість там розпочали друком. А водночас так трусився над

своїм придбанням, що в порушення правил приніс журнал до

спального приміщення, поклав до тумбочки. Хоч це заборонялось.

Тумбочка в спальному приміщенні для мила, зубної щітки. А

книжки — в навчальному класі. Група була на навчанні, коли

командир схотів перевірити порядок. І наказав днювальному

знайдений журнал віднести до класу. Так було і зроблено.

Костиря, виявивши пропажу, зарепетував:

— Крадіжка!

Чи не з кулаками напустився на сусіда, з яким ділили

тумбочку на двох.

Дрібне. Не варте згадки, коли б не полюбляв він високі фрази

вигукувати з трибуни. Хіба тільки він? Вчора одного з

курсантів призначили в наряд до хліва, де вирощували поросят

для кухні. Не приховує роздратування:

— Гидота! Бруд! На офіцера вчуся, не на свинаря!..

А командир дивізіону на порозі з’явився — як той

самий курсант палко декламує:

— Ще не всі у нас розуміють, як важливо для майбутньої

служби сумлінно виконувати будь-які обов’язки!

Добре, що в їхній групі не знайдеш подібних «артистів».

А справжні артисти в їхній групі є.

Хоч Володя Правик участі у вокально-інструментальному

ансамблі не бере, але репетиції відвідує при першій-ліпшій

нагоді. Посідають з кількома друзями в кутку порожньої зали, затамувавши подих, слухають, як народжуються мелодії. По-

новому бачить своїх товаришів. За звичним у них розкривається

раніше непомічений хист. І навіщо хлопці його приховували?

Давно могли б мати такий гарний ансамбль! Бас-балалайка, дзвінкоголосий тренцель, гітара — все це їхня група. Ще одна

гітара, скрипка, барабан — то Юрко Станішевський, Леонід

Гаращенко, Ігор Купченко з їхнього рою.

їхня група вийшла в передові. І їхнє відділення міцно

ввійшло до числа відмінних. Тобто у жодного курсанта — жодної

трійки, дві третини оцінок — п’ятірки. Втім, справа не в цих

відсотках, головне — енергія, бойовий настрій хлопців. Ніхто

не знає нудьги, всі охочі до жвавої справи. Взяти фотосправу.

Курсанти мають на ній незаперечні успіхи.

Володя з щирим захопленням розповідає про це в листах

додому, посилає знімки. Адже мати сама фотоаматор із стажем, оцінить спостережливість хлопців, вдалі ракурси, вигідне

освітлення.

«Ми і на старших курсах вночі робили фотографії, бо вдень не

встигали. Втомлювались, але раділи, що приносимо користь своєю

працею. А коли нас в лаборантській спіймають, дістається

насамперед Володі, а він нам — жодного слова докору. Ввечері

скажу: «Володику, треба б закінчити те, що не встигли». Він

усміхнеться: «Треба то треба, ходімо».

Із листа Володимира Кравченка,

офіцера державного пожежного нагляду.

Альбом, який ми розглядали з підполковником Мельником, не

музею належить, а полковнику Лободі. Тільки у начальника

училища зберігся унікальний примірник. Ясно-червона, із

золотом палітурка. Тут усе побачиш: навчання під щільним дощем

і виступи музикантів. Курсантів, коли вони висаджують вздовж

чола будинку весняні вербички і коли при повній амуніції

пробиваються крізь замети на зимових навчаннях. Фон для

портретів-овалів — пейзажі, вітрила в морі, «ракети» на

Дніпрі, міські вулиці. Сторінку з передостанніх, де Володимир

Кравченко, доповнюють три знімки: шикування, навчальний похід, мить відпочинку в заповіднику «Софіївка».

Все на цій сторінці не випадкове. І сусідство двох

Володимирів з двома Сашками, Рудницьким і Анохіним,— вони

близькі друзі. І те, що у Володі Правика, на відміну від

багатьох інших, на кітелі жодних значків, крім

комсомольського. Нарешті, те, що з пейзажів обрано

«Софіївку»...

Загальний зошит цього разу в зеленій обкладинці (Володя

Правик надавав кольорам значення). Він з найважливішого

предмета: протипожежної профілактики. Десятки сторінок списані

дрібними густо-синіми рядками. Окремі розділи виділені

червоними лініями. Акуратність курсанта Правика очевидна. Та

раптом між переліком порушень протипожежних правил на

виробничому об’єднанні «Черкасмеблі» і викладом «Основ

контролю за новобудовами» — несподіваний, чорним чорнилом

текст:

«Закінчився ще один трудовий тиждень. Для нашої групи він

минув успішно. Відвідали шедевр народної творчості —

дендропарк «Софіївка». Протягом тижня наша група не отримала

жодної незадовільної оцінки. Особливо хочеться відзначити

курсантів Бондарчука, Грушовінчука, Купченка. Але у нас є

чимало прихованих резервів...»

Дописи до чергового «бойового листка». Розгорнувши зелений

зошит, Володимир не зразу пригадав, коли записав і чому зробив

їх серед зразків актів обстежень. Навряд чи на навчанні:

«профілактику» веде майор Набок, закоханий у свій предмет. Про

права і обов’язки органів державного пожежного нагляду

розповідає як романтик. А практичні навчання — справжнє

сценічне дійство. Є у них «магазин» з відділами промислових і

продовольчих товарів. У них імітували підпали, потім проводили

розслідування з викликом опергрупи, оглядом місця злочину, порушенням кримінальної справи. Курсанти перевтілювалися в

слідчих, експертів, прокурорів. Лаборантка канцелярії ставала

завмагом. І по-спражньому плакала, доводячи свою

доброчесність. У «дійстві» не було нічого від розваги.

Розуміли, вивчають лише поодинокий варіант з безлічі можливих.

Але безпосередні враження збуджували уяву, наближали до

професіональних узагальнень. Курсанти ставали професіоналами.

Хоча інколи поводилися наче хлопчики.

Проте ще і постійно не вистачало часу. Хвилини курсант

Правик уже вмів підкорювати: на «смузі перешкод» успіхи у

нього очевидні. Але розраховувати дні, тижні... Тут

поміркованості бракувало.

Напередодні іспитів з «профілактики», збагнув: теоретична

підготовка шкутильгає. Переборщив з відвідинами спортзалу. З

«індивідуальною читальнею» в каптерці. Екзаменаційних квитків

близько сорока, в кожному запитання і задача...

А Петро Федотович Набок не задачі, а загадки на іспитах

пропонує.

«28 січня 1981 року в селі Княжа Звенигородського району

Черкаської області від недопалка, кинутого сторожем Василенком

В. М., виникло загоряння в корівнику колгоспу «Світанок».

Збитки від пожежі становлять 17 карбованців. Чи є в даному

разі ознака Злочину? Дайте обгрунтування». Або така задачка:

«Постановою № 36 від 20 березня 1981 року начальника інспекції

державного пожежного нагляду Христинівського РВВС Морозенка В.

М. з громадянина Петренка К. В. за порушення правил пожежної

безпеки має бути стягнутий штраф 3 карбованці. Гр. Петренко

штраф не сплатив і зараз ніде не працює. Які документи ви

маєте скласти для примусового стягнення штрафу. До якої

установи їх надішлете?»

Ну, щодо задачок якось можна зметикувати. А запитання?

Назубок треба знати декрети, правила, порядок пожежно-

технічних обстежень і обліку пожеж, юридичні закони... Правик

любить предмет, шанує викладача. Соромно буде, як провалиться.

І години, відведені на самопідготовку, і особистий час

зайняті штудіюванням «профілактики». Звільнення до міста — в

неділю. І ним Володя вирішив пожертвувати. Та з’являється

оголошення: саме цієї неділі — подорож до Умані. Давно

хотілося курсантам побачити «Софіївку». Мати одного з них, працівниця екскурсбюро, довго вибивала і нарешті вибила

новенький ЛАЗ. На місцеві туристські маршрути з автобусного

парку звичайно надсилали старезні автобуси...

На листівках уманський заповідник він бачив. Кортіло самому

ступити на його стежки, на землю, щедро прикрашену

скульптурами, водоспадами, фонтанами. Ні, не зміг хлопець

відмовитися від спокуси.

...Мчить автострадою ЛАЗ з курсантами і майором Підколзіним.

На плечі у Володі Правика фотоапарат, на колінах загальний

зошит у зеленій обкладинці. Конспекти з «профілактики». Шість

годин на шлях туди й назад. Чудова можливість для повторення

матеріалу. Та де там. Не вийшло навчання на колесах, дорожні

бувальщини, приказки вирували в автобусі. Про зошит Володя

згадав, коли поверталися до Черкас. Таке диво побачили, що

тепер ніхто теревені не правив. Дістав зошит. Спробував

занотувати на чистій сторінці бодай щось із вражень. Мимохіть

почав писати в звичній формі — «бойовий листок».

Наступного вечора, хоч і наближаються іспити, не візьметься

до задачі, поки не напише листа до Чорнобиля. Розповість

батькам і Віті про плеса і водоспади «Софіївки», її струмки, стави. Про брилу, схожу на лева, якого зворушили «Три сльози»

— каскад чистих струменів. Про підземну річку Стікс, якою з

Мертвого озера потрапляєш до Верхнього ставу з острівцем

Кохання. Хлопець добиратиме слова, щоб втілити в них

неповторність дивосвіту, де єдність каменя і води нагадує —

завжди разом мають іти в житті сила й ніжність...

Додому він писав часто. Не вмів писати нашвидкуруч. Прагнув

довірити матері, батькові найістотніше. Так само обмірковував

рядки, призначені Віті. Переповідав йому прочитане, передовсім

— фантастику.

Похвалився Вітя старшому брату: всім четвертим класом самі

готують ялинкові прикраси, буде новорічне свято в школі.

Володя уявив шкільну будівлю, високі тополі біля входу, молоденькі каштани поруч. Смуток торкнувся серця. Школа, дерева, спортмайданчик... Раптом стривожив рядок Вітіного

листа: підлітки встановлюватимуть шкільну ялинку. Самі почнуть

запалювати?

Володя почав шукати зошит в зеленій обкладинці. Іспит з

організації пожежно-профілактичної роботи ще весною склав на

п’ять. Зараз осінь. Та не міг загубитися конспект. Він таки

знаходить його. Завдяки «бойовому листку», що так і лишився

недописаним, знов потрапляє до зачарованого світу —

«Софіївки». Та ось сторінки, розпочаті рядком: «Обережно з

вогнем! Ялинка!»

Курсант Правик торік обрав цю тему для розмов у дитсадках і

школах. Повторює для Віті, яке лихо можуть наробити зіпсовані

електрогірлянди чи прикріплена серед хвої стеаринова свічка, іграшки, що стріляють, чи вата, розкидана на гілках.

Пише, а сам відчуває пахощі смолистого хвойного гілля, бачить Ялинки — країну свого дитинства на березі Уші. Додає до

суворих попереджень: «Вікторе, пильнуй як слід. Ти ж брат

пожежного!»

Надписуючи конверт, досі ще бачив Ялинки взимку: сніг рипить

під ногами, квапливий слід зайців біжить по незайманій

пухнастій ковдрі.

У вечірній тиші добре чутно з клубу пісню, хоч вона звучить

неголосно. Так і є, Микола Замковоротний співає в щільному

колі слухачів:

Из трубы из белой белый дим валит,

На полях на белых белый снег лежит.

Весь дивізіон знає цю пісню, яку Микола нареченій, а тепер

уже дружині, присвятив:

Белые снежинки у нее в глазах,

Белые пушинки тают в волосах.

Останнім часом Володимиру все спадає на думку: він дівчат

зовсім мало знає. Дівчину поруч із собою уявити не може. Знає

тільки, що має бути на все життя одна. Гірко, коли розминеться

з такою, єдиною. Чи зустріне її надто пізно.

Так трапилося з Бруно, героєм роману Мануеля Лопеса «Остання

жінка і близький бій». Цей кубинський революціонер — один з

героїв, які ввійшли до Гавани в січні 1959 року.

Люди, яких юнак зустрічав у книжках, написаних різними

письменниками і в різний час, існували в його уяві разом.

Для Володі, скажімо, і цей роман, і «Психологія і космос»

Юрія Гагаріна однаково наводять на роздуми про складність

людської долі.

Бруно говорить: «У житті нема неможливого». Проте ж він не

ощасливив жінку, яку покохав. Загинув. Революція ствердилася, та його самого нема. І вже ніколи не буде.

Пригадалися вірші Василя Симоненка, які Віра Романівна

найчастіше читала в класі: «Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш

про це чи ні?! Це ж там рядок: «Більше тебе не буде!»

До чого це закликає? Жити, діяти, не дозволяти часу

відбирати твої можливості, випереджати час? Чи, навпаки, за

будь-яку ціну берегти своє єдине життя?

Бруно з іспанської книжки не знав вагань. Рішуче обрав бій.

Близький бій. Остання жінка... Бруно зовсім не думав про те, щоб зберегти себе для останнього кохання. Останнє кохання...

Чи можливо покохати вперше і востаннє?

У передмові до повісті Володимир натрапив па рядок: «Бруно—

поетичний варіант характеру Че Гевари». Розшукав у серії ЖЗЛ

біографію легендарного споборника Фіделя Кастро. Вона вразила: Че Гевара, мужній командир, лікував прокажених. У горах

Сьєрра- Маестри вночі читав життєпис Гете, вірші Пабло Неруди.

Заповідав дітям: «Будьте завжди здатні відчути будь-яку

несправедливість, де б вона не виникала». В найважчі дні

лишився несхибним: «Моя поразка не означатиме, що не можна

перемогти. Багато хто зазнав поразки, намагаючись досягти

вершини Евересту, але зрештою Еверест був підкорений».

Скільки ж існує чудових непрочитаних книг... Зуміє він хоч у

чомусь наслідувати їх героїв? Нікому, мабуть, не судилося на

таке запитання відповісти, наперед знати міру своїх

можливостей....

«Правду кажучи, не чекав від нього чогось героїчного.

Звичайний хлопець, врівноважений, з своїми принципами і

уподобаннями, людською гідністю. Проте коли тепер згадуєш, то

розумієш, що можливості Володі Правика були прихованими і

найкраще розкривалися, коли комусь іншому було скрутно.

Ми часто потрапляли разом у наряд на кухню. Володя любив

чергувати в залі, хоч там роботи найбільше: треба швидко

сервірувати столи — рознести посуд, ложки, виделки, каструлі, потім — прибрати. Так тричі на день. Треба крутитися. Не всі

встигали.

Володя мов і не поспішав, та дивлюсь: своє поробив, комусь

допомагає.

А пізно ввечері, коли все скінчили і вкрай втомлені, він не

дає скигліям бідкатись. Смачно підсмажить картоплю. Вип’ємо

компоту, якщо лишився, тихенько поспіваємо. Втоми наче не

було.

Черга в наряд випадала раз на тиждень, і всі хотіли

потрапити на кухню разом з Правиком. Умів знайти в собі сили, поділитись ними, коли іншим сил забракло».

Володимир Косенко, начальник інспекції

державного пожежного нагляду

в Городищі на Черкащині.

«Такої всюдисущої професії, як наша, мабуть, не знайти. Ми

всюди потрібні. І якщо кожен мужчина має вміти робити все, то

пожежний навіть більше. Цьому нас навчали в училищі. Хто не

хотів напруження або не витримував його, той звідти пішов.

Якщо не любиш професії, жодного дня в ній не витримаєш. Під

час кожного чергування щомиті чекаєш тривоги. Людина, для якої

це стрес,— випадкова в пожежній охороні. На місці тут той, для

кого чекання вже є підготовкою до бою. А людина на своєму

місці все залежне від неї зробить. Бо зуміє під час пожежі

відкинути все стороннє. Все забувається, є лише

взаємодопомога, взаємовиручка. Ти мов рвешся з самого себе, віддаєш людям усе, що в тобі є, навіть те, чого доти в собі не

знав.

На другий день після аварії на ЧАЕС з'ясувалося, що людям не

можна перебувати біля пошкодженого атомного реактора навіть

кілька хвилин. А пожежні першої ночі діяли там не одну годину, та ще й як діяли!.. Тож можливості пожежного визначені його

завданням і обов’язком. Володя Правик і його товариші довели

це».

Ігор Петров, начальник воєнізованої

пожежної чати міста Черкас.

«Може, мені спало на думку не найурочистіше, проте, гадаю,—

дуже виразне. Наш однокурсник Сашко Анохін одружувався. Треба

було допомогти напередодні весілля. Ми з Володею поїхали до

нього в село Копіювате. Зустрічали свідків, запрошували

гостей. За весільним столом Володю обрали тамадою. Тож він

добре втомився. Але ж як ми з ним танцювали! Там є місцевий

звичай: доки грають музики, треба танцювати, тримаючи у

витягнутих руках гільце — вишеньку, прикрашену іграшками.

Володя хвилин тридцять з нею танцював. Вистояв. Він вмів усе

доводити до кінця».

Володимир Кравченко.

«На третьому курсі, коли я прийшов до їхнього рою

наставником, успішність там була добра. Рій, де навчався і

виховувався Володя Правик, як виборов звання відмінного, так

його і тримав. Рій мав першість з різних видів спорту. Тут

Володя виглядав досить скромно в порівнянні з іншими. Та ось

після змагань з самбо Правика в наказі начальника училища

відзначено як одного з кращих. Є тут свій секрет: в самбо

курсанти лише набували хисту, але вирішувалась честь рою, будь-що треба перемогти. От Володя і кинув усі свої сили в

бій. Гадаю, для нього насамперед це вирішувало успіх: добре

усвідомлена необхідність перемоги».

Підполковник Петро Мусійович Березняков, викладач циклу спеціальних дисциплін.

Спочатку пін закохався, вже потім зустрів її, покохав...

«Дівчина легка, немов вітер, якого нема... Ні, є — у

верхів’ях дерев. У неї білі чобітки, чорне пальто... А у нього

стара фуфайка, старі черевики. Мати каже: «Ти ще хлоп’я, хлопчисько, тобі лише вісімнадцять...»

Дівчину звуть Деніз, юнака — Данієль. Він народився навесні, 13 березня. Тринадцятого! Володя теж тринадцятого, але в

червні. Данієль — француз. Володя — українець. Все одно, вони

напевне б дружили. В усякім разі, Володі близьке все, що

відбувається в душі цього юнака. Хоч сам він ще не кохав, а

герой книжки Андре Стіля «Роман-сон» — закоханий. Данієлю

здається, що він раніше знав Деніз, хоч ніколи не стрічався з

нею. Він переконує себе: тільки цікавість зараз керує ним, йому від дівчини-веснянки нічого не треба. Насправді багато

треба: постійно бачити, чути її, захищати, зробити

найщасливішою.

Увечері Володя під час зустрічі в каптерці простягнув

Микиткіну недавно виданий, але досить зашарпаний, зачитаний

томик:

— Подивись, академік, комуніст, прогресивний діяч написав

про кохання!

Читають удвох: «Насамперед вона побачила його руки, великі

руки, потім видовжене обличчя... Вона нахилилась до трави, доторкнулась до неї... Квітів ще нема, зірвати ще нема чого...

Підводиться, йде просто на нього... «Пробачте!» Вони майже

дотикнулися... В них наче перестали битися серця...»

Жоден з хлопців схожого не відчував. їм чогось трохи сумно, в них і заздрість до невідомого Данієля, і тривога. «Наче

пливли вони в повітрі. Земляні вали, дерева, схили — все

зникло навкруги». Виходить, це таки кохання, коли все

змінюється навколо, ти сам — теж. Коли все зникає, крім неї.

Як же інше? Все, що, крім неї, в житті? Данієль позбувся

всього, його кохання виникло блискавично, так само обірвалося, хоч було глибоким, поглинаючим. Обірвалося разом із життям

Данієля.

Ні, в цій книжці герой не бився з ворогами революції, як

Бруно з книжки «Остання жінка і близький бій», або Че Гевара.

Сам, вісімнадцятирічний, пішов з життя, вирішив: не варто жити

далі, він не може зробити Деніз щасливою... Володя протестує: звідки Данієль знав, як Деніз розуміє щастя? Адже вони зовсім

мало були знайомі. Згубив усе через непорозуміння, не зробивши

спроби щось врятувати. Невже такий відомий письменник

виправдовує відчай без опору, поразку без боротьби?

Як і раніше, Володимир Правик не вміє вголос говорити про

заповітне. Сам дивується потребі висловитися. Втім, тепер, коли на їхньому курсі весілля за весіллям, одверто чи

приховано, глибоко або швидкоплинно засумували всі інші

хлопці. Є на світі справжнє кохання? Чим вимірюється, перевіряється? Де знайти? Зберегти як? Теми, які досі

вважалися книжковими, наблизилися до кожного, набули

життєвості. Володимир під час розмов здебільшого «слухач-

мовчун». От і зараз стримав себе: навіть другу-однодумцю тут

не варто нав’язувати якісь висновки. Тим паче коли сам не

розібрався. Може, письменник не виправдовує Данієля, тужить за

ним? Хоче застерегти від найменшої нещирості в коханні?

Деніз — «вітерець у верхів’ях» — вільна, але ж віддана. Хіба

можна було зневіритися в ній? Володимир перевтілюється одразу

в обох героїв Андре Стіля. «Їхні погляди зіткнулися... В них

наче перестали битися серця... Наче пливли вони в повітрі».

Пережити таке і віддати? Ні, він ні за що не віддасть ту, яку має беззастережно покохати. «Перше кохання — останнє

кохання». Отже, єдине, незрадливе. Не полюбляє Володимир цих

слів: «останнє», «останній». За ними — безнадійність. А людина

завжди, навіть коли їй найважче, мусить вірити, сподіватися, боротися.

Мине рівно рік, і дівчині, яку також спочатку покохав, потім

зустрів, курсант Правик буде казати це ж саме, тільки з

подвійною переконаністю. Бо повірить: їх двоє, отже, він тепер

відповідає за двох. «Яке щасливе життя буде у нас!», «Я дуже

тебе кохаю, і якщо необхідно буде віддати життя — віддам, щоб

ти була щаслива...»

А тоді, в жовтні 1981-го, повернувшись до училища з пагорба

Слави, де відпрацьовували крок перед Жовтневими святами, він

знову сяде за книжку «Роман-сон». Невже увіч зустрів Деніз, її

героїню? Невже вона живе насправді і в них, у Черкасах?

Тендітна постать, сяюче усмішкою, юністю личко. Білі

чобітки, пальто, щоправда, не чорне, як і Деніз, а червоне. Та

чому його дівчина, його веснянка має ходити в чорному пальті?

В розпалі була осінь, а Володі здавалося: весна! Як хороше, надто хороше, коли мрія, виплекана, але така цнотлива, що

боїшся випадковою думкою сполохнути її, раптом — і без

остраху! — робить крок з найпотаємнішого куточка твоєї душі на

простір життєвої реальності!

Звідти, вже не дівчина-вигадка — цілком реальна, вона

усміхнеться йому. Отже, досить прихильно сприймає його

присутність? Це буде новорічної ночі, веснянка з’явиться

Снігуронькою, він не буде питати, чи є в неї червоне пальто, нічого не розкаже про Деніз. Тільки згодом, аж перед весіллям, довірить вірним чорнобильським друзям таємницю: побачив кохану

раніше вечора під Новий рік, на якому вони познайомилися.

Побачив і впізнав, бо читав «Роман-сон». І в новорічному, для

них з Надійкою першому танку плив так само, «наче вони

невагомі, наче пливуть у повітрі». Хоч завжди був невправним

танцюристом... Пережив те, що уже відчув раніше,— завдяки

Данієлю і Дєніз. Завдяки письменнику Андре Стілю.

У листопаді 1987 року, напередодні Жовтневих свят,— через

шість років після того золотавого дня, коли юний курсант

побачив на черкаській вулиці витончений дівочий силует в

ореолі осіннього листя і повірив у схожість його з рисами

Деніз, а озирнутися, розгледіти не зміг, бо йшов у шику, в

колоні,— Андре Стіль дав коротке інтфв’ю кореспонденту

радянського телебачення. Говорив: «Перебудова — ваша справа, але це надія всіх комуністів світу. Ми з вами, друзі». Чи чув

він ім’я героя Чорнобиля, лейтенанта-пожежного Володимира

Правика? Напевно. Але про те, що найдорожчою реліквією є в

Черкаському пожежно-технічному училищі бібліотечний формуляр

№168, де значиться і «Роман-сон»,— про те, звичайно, не міг

чути. Шкода. Для найвідомішого письменника не може не бути

радістю звістка про настільки вдячного читача.

Володимир Правик умів обрати книжку, взяти ЇЇ з собою на

роки. Вдячний читач!

«Навесні 1980 року наших курсантів надіслали до Москви, допомагати в забезпеченні зразкового порядку в дні Олімпіади.

Обирали насамперед старших, але потрапив і дехто з першого

курсу. Серед них — Правик. Першокурсник — господарська чата.

Жили в школі, по суті, був похідний режим, утомлювалися. Проте

горді були, захоплені. Дисципліна—сувора, за цим ми стежили.

Чергую по батальйону, після вечірнього відбою застаю за

порушенням режиму Правика. Усі сплять, світло під стелею ледь

жевріє, а він улаштувався на нарах, мабуть, навмисне обрав

собі верхні,— і читає. Вдень працював не менше ніж інші і не

квапиться з відпочинком. Довелося пояснити йому, що й до чого.

Пояснюю, а сам думаю: можливо, для цього хлопця читання —

потреба значно більша, ніж відпочинок.

З розповіді капітана П. Г. Панченка.

Павло Панченко саме тоді, перед 0лімпіадою-80, став

комсомольським секретарем. Раніше теж ходив у курсантських

колонах, вчився в тому ж дивізіоні, де в рік випуску Панченка

почав учитися Правик. Панченко придивлявся до цього

комсомольця. Доручень у хлопця чимало: лаборант, відповідальний за Ленінську кімнату, за «бойові листки». Не

метушиться, не командує. Працює... В кабінеті історії КПРС

чимало цікавих нововведень, Ленінська кімната повниться

життям, «листки» нарешті стали-таки бойовими.

Якраз оголосили тоді всесоюзний конкурс молодіжних рефератів

на патріотичну тему. Тексти Правика в «бойових листках»

комсомольський секретар не раз читав з цікавістю: свіжі слова, безпосередність і влучність спостережень, добре чуття часу. Що

коли залучити хлопця до серйозного літературного змагання?

Тема має бути для нього небайдужою... Які у Володі Правика

читацькі інтереси? Панченко докорив собі: в Москві читав

курсанту «нічну мораль», а тим, що ж читає курсант при

тьмяному миготінні нічної лампочки — не поцікавився.

Панченко під здивованим поглядом бібліотекарки вивчав

формуляр №168, щось занотовуючи в блокноті. Навіть дату з

першого аркушика собі записав: у день вступу до училища

прийшов Володя Правик до бібліотеки. Видно, вже був вихований

в ньому смак до читання.

Після книжки Ю. Гагаріна, В. Лебедєва «Психологія і космос»

із серії «Еврика» в читацькому формулярі — Гсрберт Уеллс, українська фантастика, роман «Остання жінка і близький бій» у

перекладі з іспанської... Знайти б ще час і для того, щоб

погортати всі ці книжки. Чим обумовлене їхнє сусідство?

Випадковістю? Або непересічними запитами читача?

Панченко ще не знайшов відповіді, а тема реферату для Володі

Правика знайшлася. її підказав... естрадний концерт. До Черкас

приїхав Йосип Кобзон. На запрошення комітету комсомолу приїхав

і до училища. Співак першим з майстрів мистецтва побував у

радянських воїнів, які служили в Афганістані. Події в ДРА

гостро тривожили країну, газети про них писали мало, скуто.

Кобзон не приховувався з драматичними враженнями, артиста

слухали з пронизливою увагою. Концерт тривав довго, сприймали

його захоплено. Пісня про пожежних Ленінграда викликала

овацію. Павло Панченко вперше помітив: неприховано палкими

можуть бути почуття курсанта Правика.

Зразу ж після концерту, наздогнавши хлопця, мов ненароком

сказав про конкурс. «Візьмеш участь? Тема ж яка є, благородна

і вдячна: «Комсомольці — пожежні блокадного Ленінграда?»

Володя зашарівся. «Невже з ним це буде до сивих скронь —

здатність щиро, беззахисно ніяковіти? А зараз що буде із

темою?» — подумав лейтенант. Додав: «Подумай!» Курсант

відповів: «Я подумаю...»

...Командир рою Іван Вікентьєв, бійці Сергій Погорєлов. Іван

Шорін першими пробилися всередину цегляного громаддя, огорнутого полум’ям і ядучим димом. Палали Бадаївські

продовольчі склади. Того дня, восьмого вересня 1941 року, на

Ленінград з фашистських літаків було скинуто тисячі

запалювальних бомб. Прицільно по нафтосховищах і хімічних

підприємствах била ворожа артилерія. Полум’я вирувало в цехах

«Електросили», фабрики «Пролетарська праця». Та найстрашніше —

продовольчі склади, здебільшого старезні, дерев’яні. В них

тисячі тонн борошна, цукру. Старший керівник гасіння пожеж

Георгій Тарвид знав, що приміщення одного з складів

перетворено на арсенал, там — боєприпаси...

Перетнути вогню шлях туди і прагнули Іван Вікентьєв, його

бійці. На якусь мить могло здатися, що вогонь знітився, от-от

відступить. Але не тільки він у тому бою був ворогом пожежних, просто в будівлю влучила фугасна бомба, поховала пожежних під

руїнами. Товариші витягли з-під уламків усіх трьох. Тяжко

поранено двох бійців. їхній командир, який біг навперейми

вогню попереду,— вбитий. «Перша жертва,— подумав Георгій

Тарвід, скинувши каску. Зразу ж виправив себе: — Перша смерть

у бою».

Понад п’ятсот ленінградських пожежних загинуло під час

блокади на бойовому посту. Ще вісімсот померли від голоду

протягом першої воєнної зими. Пайка пожежних була, як у всіх: двісті п’ятдесят грамів хліба, п’ятдесят грамів крупи, двадцять грамів борошна на добу. Спершу. Потім раціон став

таким: корж із висівок, тарілка кандьору на ту ж саму добу.

Пожежні не трималися на ногах. Проте за сигналом тривоги знову

підводилися на ноги. В місті не було води. Гасили полум’я за

стародавнім досвідом: виснажені, перевтомлені, здиралися на

дахи, розбирали, скидали вниз палаючі конструкції, далі на

допомогу приходив сніг...

Січневої ночі 1942 року керівник штабу пожежної служби

Ленінграда Борис Іванович Кончаєв був викликаний до військової

ради. «Чого потребують пожежні?» — спитали його. Підполковник

Кончаєв відповів: «Рукавів. Не вистачає пожежних рукавів».

...Протягом дев’яти годин пожежні гасили Бадаївські склади —

і не допустили вибуху боєприпасів, урятували частину

продуктів. Пожежні відбили від вогню нафтобази, торговий порт, шпиталі. Центральний державний архів, коксогазовий завод, Пулковську обсерваторію, порохові погреби крейсера

«Петропавловськ». Вони зберегли Смольний і Ермітаж.

В гранит Нева стучится, все ждет с войны солдат, Две тысячи пожарных на Пискаревском спят.

Они и днем и ночью стояли на посту,

Они и днем и ночью спасали красоту.

Курсант Правик наче знову чує «Баладу про пожежних