Таємна історія

Розділ 1

Чи існує така річ, як «фатальна помилка» — ця ефектна чорна тріщина, що розколює ваше життя навпіл, — поза межами літератури? Раніше мені здавалося, що ні. Тепер я схильний вважати, що так. І, напевне, моя — це похмуре прагнення мальовничості будь-яким коштом.

А moi. L'histoire d'une de mes folies[1].

Мене звуть Річард Пейпен. Зараз мені двадцять вісім, і до дев’ятнадцяти років я ніколи не бував ні в Новій Англії, ні в Гемпден-коледжі. Я каліфорнієць за місцем народження і, як нещодавно з’ясувалося, — за вдачею. Останнє довелося визнати тільки-но, бо від фактів нікуди не дінешся. Хоча яке це має значення?

Я виріс у Плано, маленькому кремнієвому селі на півночі. Ні сестер, ні братів. Батько хазяйнував на бензоколонці, мати сиділа вдома, доки я не підріс, а життя не стало скрутнішим, після чого вона також пішла працювати — відповідати на телефонні дзвінки в конторі великого заводу з виробництва мікросхем під Сан-Хосе.

Плано. Слово викликає в пам’яті автокінотеатри просто неба, типову забудову і хвилі теплого повітря, що піднімаються над асфальтом. Без років, проведених там, можна було б обійтися; їх не шкода, ніби пластикового стаканчика. Що по-своєму також певного роду дар. Поїхавши з дому, я вигадав собі нову передісторію (яка набагато краще вдовольняла мене), повну ефектних і спрощених впливів; барвисте минуле, легко доступне розумінню незнайомців.

Засліплений своїм фіктивним дитинством (у якому знайшлося місце численним басейнам, цитрусовим садам та чарівним батькам-гульвісам із шоу-бізнесу), я повністю забув про його прісний оригінал. Власне, коли згадую своє справжнє дитинство, то мало що виринає в пам’яті взагалі, крім понурого нагромадження об’єктів: кросівок, із яких я не вилазив цілий рік, розмальовок та коміксів з універмагу, старого гумового м’яча, що ним я грався на вулиці. Мало цікавого — і ще менше прекрасного. Я ріс тихим, високим як на свій вік, схильним до ластовиння. Друзів мав небагато, і хтозна, чи з власної волі, а чи з обставин. У школі, здається, мені велося добре, але не відмінно. Я залюбки читав — Толкіна або про Тома Свіфта, — але й не цурався телевізора, який удосталь дивився довгими нудними пообіддями після школи, розлігшись на килимі в порожній вітальні.

Я чесно не можу пригадати що-небудь більше про ті роки, крім хіба специфічного настрою, який пронизував їх від початку й до кінця, — меланхолії, що в мене асоціюється з «Дивовижним світом Діснея» недільними вечорами. А сама неділя була сумним днем: рано лягати спати, завтра вранці в школу. Я постійно переживав, що неправильно виконав домашнє завдання, і варто було салюту спалахнути в нічному небі над залитим вогнями замком у Діснейленді, як мене поглинав суцільний страх, що мене ув’язнено в безпросвітному циклі «дім — школа», складники якого, принаймні для мене, перетворилися на раціональний емпіричний аргумент депресії. Батько був ницим, наш будинок — потворним, мати не приділяла мені уваги. Я носив дешевий одяг, надто коротку зачіску й анітрохи не мав популярності в школі. Ну а позаяк усе перелічене зберігало свою актуальність, скільки я себе пам’ятав, то мене не відпускало відчуття, що моє життя завжди триватиме в цій депресивній канві. Одним словом, моє існування мені здавалося калічним у якомусь тонкому, але суттєвому аспекті.

Мабуть, не дивно, що мені було непросто підігнати моє життя до життів друзів, якими я їх сприймав. Чарльз і Камілла — сироти (а мені ж у дитинстві так страшенно кортіло осиротіти!), котрі виросли під доглядом бабусь, двоюрідних зокрема, у приватному будинку у Вірджинії. Я міг тільки мріяти про таке дитинство: коні, ріки, амброві дерева. І Френсіс. Мати його народила, коли їй виповнилося сімнадцять, тоді вона була капризною мерзлячкою з рудим волоссям та багатеньким татусем, від якого втекла до барабанщика Венса Вейна і його «Музгоспу». Додому вона повернулася за три тижні, а ще за шість їхній шлюб анулювали. Френсіс полюбляв говорити, що дідусь і бабуся виховали їх, матір та сина, наче брата й сестру. Виховали з таким великодушним розмахом, що навіть один тільки поголос приголомшував: англійські нянечки, приватні школи, літо у Швейцарії, зима у Франції. Чи візьміть облудника Банні, котрий теж не міг похвалитися матроськими бушлатами й уроками танців у дитинстві. Але ж у нього було американське дитинство. Син колишньої футбольної зірки з Клемсонського університету, згодом банкіра. Четверо братів і жодної сестри в галасливому будинку в передмісті з яхтами, тенісними ракетками й золотистими ретриверами. Літні канікули на мисі Кейп-Код[2], школи-пансіонати під Бостоном і передматчеві пікніки протягом усього футбольного сезону. Від Банні так і віяло вихованням, від зовнішнього вигляду аж до манери переповідати анекдоти.

Я не знаю й ніколи не знав, чи матиму коли-небудь з усіма ними щось спільне, крім знання грецької мови та року життя, проведеного в їхньому товаристві. А ще любові, якщо її також можна назвати спільним надбанням, хоч як дивно це звучатиме в контексті історії, що я збираюся розказати.

Як же почати?

Після школи я пішов до маленького коледжу в рідному місті. (Мої старі опирались, адже дали мені зрозуміти, що від мене чекають допомоги в батьковій справі, чим вони, зокрема, й спровокували мої гарячкові пошуки способу, що дасть змогу втекти.) Тож обидва роки в стінах коледжу я вивчав греку. Так сталося не через мою любов до філології, а тому, що я пішов на підготовчі медичні курси (гроші були єдиним способом поліпшити мої справи, а лікарі заробляють їх багато, quod erat demonstrandum[3]) і мій консультант запропонував обрати яку-небудь мову, аби закрити обов’язкову програму з гуманітарних дисциплін. Оскільки заняття з грецької відбувалися по обіді, я зупинив свій вибір саме на них, щоб висиплятися по понеділках. Абсолютно випадкове рішення, як ви зрозумієте, згодом стало фактично доленосним.

На курсі грецької мені велося непогано. Я б навіть сказав, що відмінно, і в останній рік я здобув якусь там премію від кафедри класичних мов. Ці заняття стали моїми улюбленими, бо вони єдині відбувались у звичайній аудиторії, а не поміж слоїків із коров’ячими серцями під запах формальдегіду та вереск заґратованих мавп. Спершу мені здавалося, що стараннями вдасться пересилити бажання блювати та огиду від моєї спеціальності, а ще більшими зусиллями — можливо, навіть симулювати хоч якийсь талант до фаху. Проте не цього разу. Минали місяці, а я й далі лишався байдужим — якщо не буквально знудженим — до біології. Я скотився в оцінках. Мене однаково зневажали однокурсники й наш викладач. У Пірровому нападі я змінив профіль на англійську літературу, ані слова не сказавши батькам. Мені здавалося, що таким чином я сам собі перерізав горлянку, про що, звісно, дуже пошкодую, оскільки був переконаний, що ліпше зазнати краху в грошовитій сфері, аніж процвітати в галузі, яка — вважав мій батько, не розбираючись ані у фінансах, ані в наукових сферах, — узагалі не приносить доходів. У результаті це нібито мало перетворити мене на дармоїда, котрий просиджуватиме штани вдома й до кінця життя циганитиме в батька гроші, якими той, за власними ж переконливими словами, не має наміру ділитися.

Тож я студіював літературу, яка мені подобалася набагато більше. На відміну від рідного дому. Не думаю, що мені вдасться описати відчай, який на мене навіювало все навколо. І попри те, що зараз мені здається, нібито з такими-от обставинами та вдачею я лишався б нещасним будь-де: в Біарріці, Каракасі чи на острові Капрі, — тоді я був певен, що вся річ у конкретному місці. А можливо, десь наполовину це й справді відповідає дійсності. Хоча Мільтон по-своєму і правий (коли казав, що життям своїм існує розум і здатен він із Пекла сотворити Рай і навпаки[4]), але ж Плано якраз створено не стільки за зразком Раю, скільки на кшталт іншого, стражденного міста. У старших класах у мене з’явилася звичка валандатися після школи по торговельних центрах, швендяти в холодку та яскравому світлі їхніх верхніх галерей, доки від такого променаду серед споживчих товарів, штрих-кодів, ескалаторів та дзеркал, фонової музики в динаміках, шуму й мерехтіння не паморочилося в голові. Ніби ґнотом, ця мішанка іскрою бігла в мозок, де рано чи пізно вибухала, заплутуючи все остаточно: окремі від форм кольори, шарварок осібно взятих молекул. Після цього, схожий на зомбі, я брів на стоянку і їхав на бейсбольне поле, під яким зупинявся й лишався в машині далі, не знімаючи рук із керма та прикипівши поглядом до «рабіци» й зимової пожухлої трави, доки не сідало сонце і навколо більше не можна було нічого розгледіти.

З іншого боку, мене не відпускав якийсь непевний здогад про те, що невдоволення моє — то вияв богемної натури, невиразного марксистського походження (бачте, в підлітковому віці я безглуздо сповідував соціалістичні погляди, головним чином щоб допекти батькові), але тоді я не мав шансів по-справжньому його зрозуміти; а якби хтось бодай спробував натякнути, що направду все це через яскраво виражену пуританську жилку, мене б це не на жарт розлютило. Не так давно я розкопав у старому блокноті один запис, який зробив, мабуть, років у вісімнадцять: «Усе тут мені тхне гнилизною, гнилизною перезрілих фруктів. Ніде більше бридка механіка народжень, злягань і смерті — це монструозне збурення життя, яке греки називали міазмами, тобто “поганню,” — не виглядає так брутально й водночас настільки підфарбовано, щоб вабити до себе увагу; ніде більше люди не вірять так сильно в облуду, в переміни та смерть смерть смерть».

Мені здається, це досить-таки серйозно. Судячи з цитати, варто було б мені лишитися в Каліфорнії — і я обов’язково злигався б із якоюсь сектою або, щонайменше, сів би на дуже химерну дієту. Пам’ятаю, саме в той час я читав Піфагора й мені напрочуд імпонували деякі його думки: наприклад, ходити в білому або не їсти нічого, що має душу.

Натомість мене занесло на Східне узбережжя.

У Гемпдені я опинився з ласки долі. Якось увечері одного довгого Дня подяки, коли за вікном крапав дощ, а за столом відкривали консервовану журавлину на тлі футбольного матчу, який ішов по ящику, я повернувся у свою кімнату після чергової сварки з батьками (причини вам зараз уже не назву, але зазвичай ми сварилися через гроші та мою школу) і копався в гардеробі, намагаючись відшукати пальто, аж раптом випала вона — брошурка про Гемпден-коледж у місті Гемпден, штат Вермонт.

Їй, брошурці, уже виповнилося два роки. У старших класах мені прислали чимало такої реклами, бо я непогано склав випускні тести, хоча й не настільки добре, щоб гарантувати собі стипендію. Цей проспект, наприклад, рік пролежав у підручнику геометрії.

Навіть не знаю, звідки він узявся в гардеробі. Мабуть, я його не викинув, бо він був дуже гарний. Десятки годин у випускному класі я просидів, вивчаючи в ньому фотографії, ніби за допомогою такого тривалого споглядання можна було осмотичним способом проникнути в чисту, незаплямовану тишу, яка там панувала. Навіть зараз я їх пам’ятаю, достоту як ілюстрації з улюблених дитячих книжок. Блискучі газони, серпанок гір у тремкій далечині, вітряні осінні стежини, якими можна блукати по кісточки в опалому листі, багаття й тумани в долині, віолончелі, темні шиби, сніг.

Гемпден-коледж, місто Гемпден, штат Вермонт. Заснований 1895 року. (Сам тільки цей факт уже викликав подив. У Плано майже все було засноване після 1962-го.) Кількість студентів — 500 осіб. Змішане мешкання в гуртожитках. Прогресивний. Гуманітарний профіль. Значний конкурс. «Пропонуючи всебічну гуманітарну освіту, Гемпден прагне не тільки надавати своїм студентам ґрунтовні знання в обраній ними сфері, але й глибоке розуміння історії західного мистецтва, цивілізації та філософської думки в ході викладання відповідних предметів. Тож ми сподіваємося ділитися з вами не лише фактами, а й сировиною мудрості».

Гемпден-коледж, місто Гемпден, штат Вермонт. Навіть назва його бриніла суворими англіканськими нотками. Принаймні в моїх вухах, що безнадійно жадали Англії та лишалися глухими до солодкомовних похмурих ритмів місіонерських містечок. Я довго дивився на корпус, який у них звався Трапезною. Весь заклад був аж пройнятий легким академічним світлом — такого не побачиш у Плано, такого не побачиш ніде, — світлом, що змушувало мене думати про нескінченні години в запорошених книгозбірнях, про старі фоліанти й тишу.

У двері постукала мама, покликала мене на ім’я. Але я змовчав. Я вирвав бланк у кінці брошури та заходився його заповнювати: «Ім'я: Джон Річард Пейпен. Адреса: Мімоза-корт, буд. 4487, м. Плано, Каліфорнія. Чи цікавить вас стипендія: Так». І вже наступного ранку я поштою відправив заявку.

Подальші місяці перетворилися на нескінченну паперову тяганину, рясно пересипану патовими ситуаціями, ніби в тій окопній війні. Батько навідріз відмовився заповнювати документи, необхідні для отримання стипендії. Закінчилося тим, що я просто поцупив бланки податкових декларацій із бардачка його «тойоти» й заповнив їх сам. Знов очікування. Прийшов лист від голови приймальної комісії. Необхідно пройти співбесіду. Коли ви можете прилетіти у Вермонт? Я не міг собі цього дозволити й написав про це у відповідь. І знов очікування, і ще лист. Університет відшкодує мені вартість перельоту, якщо я погоджусь на фінансові умови стипендії. Тим часом надійшов пакет стипендійних документів. Внесок від моєї сім’ї складав більше, ніж батько, за його словами, міг заплатити, тож платити він не збирався. Ця партизанська війна тривала вісім місяців. І навіть зараз я не до кінця розумію ланцюжок подій, що зрештою привів мене до Гемпдену. Співчутлива професура катала листи. Заради мене пішли на виняткові поступки. Ще рік тому, вмостившись на кошлатому килимі золотавого кольору та піддавшись імпульсу, я заповнював анкету на вступ, а ось тепер із двома валізами та п’ятдесятьма доларами в кишені вже сходжу з гемпденського автобуса.

Мені ніколи ще не доводилося їздити східніше від Санта-Фе та північніше від Портленда. Тож коли я вийшов з автобуса після неспокійної ночі, що почалася десь в Іллінойсі, надворі була шоста ранку, а над горами, березами й неймовірно зеленими луками сходило сонце — і мені, причмеленому від безсоння й триденної дороги, країна навколо здалася казковою.

Навіть гуртожитки виявилися ніякими не гуртожитками (принаймні не такими, якими їх знав я, — депресивними шлакоблочними спорудами жовтуватого відтінку), а білими тесовими будиночками із зеленими віконницями, розпорошеними по кленових та ясенових гаях позаду Трапезної. Хай там як, а я ніколи навіть гадки не мав, що моя кімната будь-де у світі може мати вигляд не гнітючий і не потворний. Тому, вперше побачивши свою комірчину на власні очі, я пережив легкий шок — біла кімната з великими вікнами, що виходили на північ, гола, ніби чернеча келія, з дубовими мостинами, зачовганими від численних ніг, та похилою, ніби в мансарді, стелею. У першу свою ніч на новому місці я сидів у присмерку на ліжку і спостерігав, як стіни помалу міняли колір із сірого на золотий і назад аж до чорного, прислухався до чийогось сопрано, що, спинаючись у запаморочливу вишину, долинало з протилежного кінця корпусу, доки світло остаточно не згасло; а далеке сопрано все ширяло колами в не знаному до того дня холодному розрідженому повітрі, наче якийсь ангел смерті, і я відчував себе далі від присадкуватих та курних вулиць Плано, ніж будь-коли.

Ті перші свої дні до початку занять я провів у побіленій кімнаті посеред яскравих лук Гемпдена. Тоді я почувався найщасливішим, блукав, ніби сновида, приголомшений та сп’янілий від краси. Гурт розпашілих дівчат у сутінках із ледве чутними криками та сміхом ганяв м’яча оксамитовим футбольним полем, а їхнє волосся, зібране у хвости, маяло на вітрі. Віття рипіло й хилилося під вагою яблук; над червонощокою падалицею, розкиданою по траві, стояв густий та п’янкий запах гнилі й невпинно дзижчали оси. Башта з годинником у Трапезній: цегла, повита плющем, білий шпиль, що приворожував у непевній далині. Перше враження од нічної берези — холодної та стрункої високої деревини, схожої на похмурий привид. І ті ночі, які не спроможна охопити ваша уява: чорні, вітряні, неосяжні, хаотичні й несамовиті від усіх зірок.

Я знову планував записатися на грецьку, оскільки це єдина мова, на якій я тоді добре розумівся. Та варто було прохопитися про неї перед консультантом, якого призначив мені університет, — оливковошкірим викладачем французької на ім’я Жорж Лафорґ, із плескатим, ніби черепашачий, носом із видовженими ніздрями, — як він усміхнувся і склав пальці докупи:

— Боюся, тут може виникнути проблемка, — проказав він з акцентом.

— Чому?

— Давньогрецьку в нас читає лиш один професор, і в нього дуже специфічний підхід до своїх студентів.

— Я вчив греку два роки.

— Найімовірніше, це абсолютно не важитиме. Крім того, якщо ваш профіль — англійська література, то буде потрібна ще одна сучасна мова. У мене ще є вакансії на французькій для початківців, залишається трохи вільних місць у викладачів німецької та італійської. Іспанську, — він переглянув списки, — по суті, повністю розібрали, але я можу переговорити з паном Дельґадо.

— А з викладачем давньогрецької ви часом не могли б переговорити?

— Не впевнений, що це зарадить у вашому випадку. Він працює з надзвичайно малою групою студентів. Надзвичайно, розумієте? Крім того, мені особисто здається, що відбирає він їх радше за персональними вподобаннями, ніж за академічними показниками.

У голосі консультанта відчувався сарказм. А ще натяк на те, що, коли я дозволю, він би волів не продовжувати розмову на цю тему.

— Не розумію. Ви про що?

Насправді, мені здавалося, я все прекрасно зрозумів. Відповідь Лафорґа мене здивувала.

— Тут нічого такого. Він і справді заслужений учений. Інколи навіть дуже милий. Але його уявлення про викладання, на мою думку, дивакуваті. Зі своїми студентами він у буквальному сенсі слова відмежувався од решти факультету. Не розумію, навіщо його предмети подають у загальному списку. Це щороку збиває всіх з пантелику. Адже фактично його заняття закриті. Подейкують, щоб учитися в нього, потрібно читати конкретні книжки, поділяти його власні погляди. Не раз він завертав отаких-от студентів, як ви, з досвідом у класичній філології. Скажімо, у мене, — Лафорґ повів бровою, — якщо студент хоче вчити те, чого я навчаю, і відповідає певним критеріям, то хай собі відвідує заняття. Правда ж, це демократично? Найліпший спосіб.

— І часто у вас тут таке трапляється?

— Звісно. На кожному факультеті є проблемні викладачі. І багато хто, — на мій превеликий подив, він стишив голос, — багато хто куди проблемніший від нього. Але нехай ці слова лишаться поміж нами.

— Згода, — відповів я, трошки наляканий цим змовницьким тоном.

— Фактично це навіть не прохання. — Консультант похилився вперед і перейшов на шепіт, майже не рухаючи губами: — Мушу на цьому наполягати. Можливо, ви не в курсі, але на кафедрі літератури в мене є впливові вороги. За великим рахунком, хочете вірте, хочете ні, вони є навіть на моїй рідній кафедрі. Ба більше, — перейшов він на звичайний тон, — цей викладач — особливий випадок. Він тут працює багато років і навіть відмовився од зарплати.

— Чому?

— Може собі дозволити. Гроші залишає в університеті, але, здається, символічно одержує долар на рік — щось там пов’язане з оподаткуванням.

— А-а, — видихнув я.

Кількох днів у Гемпдені вистачило, щоб наслухатися офіційних фраз про фінансові труднощі, брак спонсорів та затягування пасків і вже звикнути до них.

— От візьміть мене, — правив далі Лафорґ, — мені теж подобається викладати, але ще я маю у Франції дружину й доньку-школярку. Гроші б не завадили, правда?

— Я, мабуть, усе одно з ним переговорю.

— Що ж, — знизав плечима консультант, — спробуйте. Але раджу не призначати зустріч, бо він відмовить. Його звуть Джуліан Морроу.

Не те щоб я зациклився на грецькій мові, але розповідь Лафорґа мене заінтригувала. Я спустився на нижній поверх і зазирнув у перший-ліпший кабінет, до худої понурої дами з неживим волоссям, яка за столом приймальної жувала бутерброд.

— У мене обід, — привіталася вона. — Приходьте о другій.

— Перепрошую. Я просто шукав кабінет викладача.

— Ну, я всього лиш секретарка, а не комутатор. Проте хтозна, може, я й у курсі. Про кого мова?

— Джуліан Морроу.

— А, цей, — здивувалася вона. — Навіщо він вам? Думаю, він у себе нагорі. В Лікеї[5].

— Який номер?

— Там один тільки викладач. Йому до вподоби тиша і спокій. Не помилитеся.

Насправді відшукати Лікей виявилося не так уже й просто. Маленький корпус на краю студмістечка геть поріс плющем і практично зливався з ландшафтом. На першому поверсі були лекційні та семінарські аудиторії — усі порожні, з чистими дошками й тільки-но навощеною підлогою. Я безпорадно блукав серед них, доки не знайшов сходи (вузькі та погано освітлені) у далекому закутку.

Опинившись нагорі, я потрапив у довгий покинутий коридор, яким хутко рушив уперед, радо прислухаючись до рипіння черевиків по лінолеуму. Я приглядався до замкнених дверей, видивляючись номери або таблички з іменами. Аж раптом на одних у мідній рамці я прочитав вигравіюваний напис: «ДЖУЛІАН МОРРОУ». Постоявши під дверима, я тричі швидко стукнув у них.

Минула хвилина чи дві. Чи три. І тільки потім білі двері ледве прочинились. У шпарині вигулькнуло обличчя. Дрібне, мудре. На ньому читалося пильне запитання. Попри деякі молодечі риси — ельфійський вигин брів, мінливі контури носа, щелепи й вуст — назвати обличчя молодим було складно. А ще чоловік мав білу чуприну.

Так я й стояв якусь хвильку, кліпаючи на нього.

— Я можу вам чимось помогти? — Голос був раціональний, добрий — таким лагідні дорослі говорять із дітьми.

— Я… мене звуть Річард Пейпен…

Голова чоловіка похилилася набік, і він іще раз моргнув очима, схожий на приязного горобчика.

— …і я хотів би записатися до вас на давньогрецьку.

Вираз на обличчі миттю змінився.

— О, мені шкода. — Таким тоном абсолютно щиро виражають жаль. Мені це здавалося неймовірним, але його слова прозвучали так, ніби йому було прикріше від мене самого. — Я б із радістю, але, боюся, вільних місць немає. Повна група.

Щось у його непідробній прикрості мене тільки заохотило.

— Невже не знайдеться місця? — спитав я. — Всього на одного студента?..

— Мені страшенно прикро, пане Пейпен, — проказав він, ніби намагався мене розрадити на похороні любого друга та наштовхнути на думку, що не в його силах допомогти мені хоч як. — Але я справді обмежив свою групу п’ятьма студентами й навіть не уявляю, як можна було би збільшити її на ще одну особу.

— П’ятеро? Негусто.

Він жваво потрусив головою, заплющивши очі, ніби не міг більше терпіти моїх благань.

— Повірте. Я б залюбки з вами попрацював, але не маю права навіть замислюватися про таке. А тепер пробачте, мушу повернутися до свого студента.

Минуло трохи більше тижня. Я почав ходити на заняття і знайшов підробіток у викладача психології, якого звали доктор Роланд. (У мої обов’язки входило допомагати йому з якимсь туманним «дослідженням», природу якого зрозуміти мені так і не вдалося; це був старий, спантеличений і дезорієнтований біхевіорист, котрий переважно байдикував на кафедрі разом з іншими викладачами.) А ще в мене з’явилося кілька друзів, здебільшого першокурсників із мого корпусу. Хоча «друзі» тут некоректно вжито. Ми разом їли, зустрічалися в коридорах, але єднав нас передусім той факт, що ми всі були новенькими й нікого більше не знали. Тоді це не здавалося таким уже неприємним моментом. А в тих знайомих, що вже трохи поповчились у Гемпдені, я розпитував про те, що з себе являв Джуліан Морроу.

Майже всі про нього чули. І на мене посипалася часом суперечлива, але ж така захоплива інформація: про те, що він — геній; що він — фальшивка; що він не мав вищої освіти; що в сорокових він належав до числа провідних інтелектуалів і товаришував з Езрою Паундом і Т. С. Еліотом; що його консервативна снобістська родина давно заробила свої статки в старожитній банківській конторі або ж навпаки — викупила чиєсь заставлене майно під час Великої депресії; що він ухилився від призову на одну з воєн (і байдуже, що з погляду хронології це не вписувалося в жодні рамки); що він мав зв’язки з Ватиканом, або королівською родиною на Близькому Сході, або франкістською Іспанією. Що з цього правда й наскільки, не знав ніхто, та чим більше я про нього слухав, тим більше він мене цікавив, а тому я почав стежити за ним і його камерною групою по всьому студмістечку. Четверо парубків і одна дівчина — здаля ніхто з них не здавався особливим. Та варто підібратися ближче, і погляду вже було не відірвати. Принаймні мені, бо нікого подібного раніше в житті я не зустрічав. Усім своїм розмаїтим скопом вони немовби зійшли зі сторінок книжки.

Двійко хлопців носили окуляри — дивно, але однакові: невеличкі, старомодні, з круглою оправою. Більший із хлопців — блідий здоровань за метр вісімдесят — мав чорну чуприну, квадратне підборіддя й шорстку на вигляд шкіру. Його можна було би вважати красенем, якби не настільки байдужі риси, якби його очі за скельцями не вирізнялися порожнім поглядом і повною відсутністю емоцій. Він носив темні англійські костюми та парасольку (ще та химородія в Гемпдені!) і, крокуючи, заціпеніло розрізав натовпи хіпі й бітників, мажорів та панків навколо, прибравши незвичного для такого велетня вигляду старої манірної балерини. «Генрі Вінтер», — сказали мої знайомі, коли я тицьнув на нього пальцем звіддаля, поки той десятою дорогою обходив гурт бонґо-барабанщиків, котрі розсілися на моріжку.

Менший (але не набагато) — якийсь розхристаний блондин, червонощокий, із вічною жувальною гумкою в роті та незмінним хорошим настроєм. Він ходив, глибоко запхавши руки в кишені штанів із пузирями на колінах. Щодень той самий аморфний піджак із брунатного твіду, потертий на ліктях, з короткими рукавами. Пісочне волосся зачесане з проділом наліво так, що пасмо незмінно прикривало одне око за скельцем окулярів. Звали його Банні Коркоран, причому «Банні» в якийсь неймовірний спосіб вважалося скороченням від «Едмунда». Гучноголосий ґелґотун, він завжди приваблював до себе увагу в їдальні.

Третій хлопець із їхньої компанії мав найбільш екзотичний вигляд. Дещо незграбний і водночас елегантний, нездорово худий, з нервозними руками, метким обличчям альбіноса та куцою вогнистою чуприною найрудішого з усіх бачених мною відтінків. Мені (помилково) здавалося, що він вбирався, наслідуючи Альфреда Даґласа або графа Монтеск’ю[6]: прекрасні накрохмалені сорочки з виложистими французькими манжетами, неперевершені шийні хустини, чорна шинель, яка майоріла за ним на ходу і перетворювала його на покруча студента княжого роду і Джека-Різника. Одного разу я із захватом роздивився на ньому навіть пенсне. (Згодом з’ясувалося, що те пенсне несправжнє й мало в оправі звичайнісіньке скло, а зір у хлопця гостріший від мого.) Звали його Френсіс Абернаті. Дальші розпитування тільки збудили підозру в знайомих чоловічої статі, котрим моє зацікавлення в такій особі видалося надто дивним.

Ну й, нарешті, була ще пара: хлопець і дівчина. Практично завжди я їх бачив разом, і спочатку в мене склалася думка, що вони зустрічаються, поки одного дня не придивився до них і не збагнув, що вони мають бути братом і сестрою. А згодом з’ясувалося, що вони взагалі двійнята. Страшенно схожі одне на одного, з густим світлим волоссям, непевної статі обличчями, настільки ж ясними, радісними та серйозними, як у парочки фламандських янголів. Своїм одягом вони вносили найбільший дисонанс у гемпденський контекст (адже в універі хоч греблю гати псевдоінтелектуалів та неповнолітніх декадентів, а чорне вбрання вважалося de rigueur[7]), бо залюбки носили бліді костюми й особливо чисто-білі. І в хмарах тютюнового диму та витонченості вони час від часу ширяли, немов алегоричні фігури або давно померлі святкувальники з якогось забутого в часі королівського прийому. Дізнатися, хто вони такі, проблемою не стало, бо в студмістечку вони були єдиними двійнятами. Звали їх Чарльз і Камілла Маколі.

Я й гадки не мав, як мені підібратися хоч до кого з них, але завжди з цікавістю спостерігав за всіма, варто було їм трапитися мені на очі: чи то Френсіс заговорив до кота на порозі дверей, чи то Генрі пронісся повз мене за кермом білої малолітражки з Джуліаном на пасажирському сидінні, чи то Банні вихилився з вікна на верхньому поверсі, звідки він пробував докричатися до двійнят на газоні внизу. Помалу я трохи визбирав про них інформацію. Френсіс Абернаті походив із Бостона й за всіма ознаками мав за плечима досить заможну родину. Про Генрі також говорили як про багатченка, а ще — як про генія лінгвістики. Говорив різними мовами, як стародавніми, так і сучасними, вже у вісімнадцятирічному віці опублікував власний коментований переклад з Анакреонта[8]. (Про це я дізнався від Жоржа Лафорґа, котрий зазвичай відмовчувався на цю тему або ж підбавляв до неї похмурих відтінків; трохи пізніше мені пояснили, що колись першокурсник Генрі своїми репліками поставив його в украй незручне становище перед цілим потоком на традиційній лекції про Расіна.) Двійнята, що приїхали звідкись із далекого півдня, винаймали квартиру в місті. А в Банні Коркорана водилася звичка ставити марші Джона Філіпа Соузи[9] на повну гучність і слухати їх у себе в кімнаті пізно ввечері.

Не сказав би, що мене ятрила якась одержимість ними. Я тоді облаштовувався на місці, почалися заняття, і роботи не бракувало. Цікавість до Джуліана Морроу та його курсу грецької мови почала потроху вивітрюватись, аж раптом сталась одна цікава пригода.

Якось уранці в середу на другому тижні навчання я сидів у бібліотеці й дещо ксерив для доктора Роланда перед своєю парою об одинадцятій годині. Покопіювавши його документи хвилин так із тридцять, я вийшов із комірчини зі світляними колами перед очима, рушив до стійки бібліотекаря, щоб повернути ключі, і вже на виході помітив Банні з двійнятами за столом, заваленим паперами, перами й чорнильницями. Особливо мені запам’яталися ці каламарі, вони мене просто причарували, як і довгі чорні прямі пера, що мали неймовірно архаїчний та бентежний вигляд. Чарльз був у білому пуловері, Камілла — в сарафані з матроським коміром та солом’яному брилику. Банні кинув свій твідовий піджак на спинку стільця, не соромлячись кількох великих розпірок у його підкладці та плям. Коркоран поклав лікті на стіл, в очі йому ліз чуб, і на жмаканій сорочці виділялися смугасті підтяжки. Компанія схилила голови докупи й вела тиху бесіду.

Раптом мені закортіло дізнатися, про що вони говорять. Я пішов до стелажа одразу за їхнім столом — довгим шляхом, нібито не міг вирішити, яку книжку обрати, — аж доки не підібрався до них настільки близько, що міг простягти руку й торкнутися плеча Банні. Повернувшись до товариства спиною, я навмання обрав томик (ним виявився якийсь сміховинний соціологічний текст) і вдав, що ретельно вивчаю його іменний покажчик: Вторинна освіта, Вторинне відхилення, Вторинний аналіз, Вторинного контакту групи.

— Мені це невідомо, — казала Камілла. — Якщо греки пливуть до Карфагена, то хіба мова не про акузатив? Пам’ятаєте? Куди? Таке ж правило.

— Та де там, — це вже озвався Банні. Він гугняво заторохтів, за інтонаціями — тяжкий випадок допотопного коміка В. К. Філдса[10], якби той раптом, граючи жовнами, заговорив із середньоатлантичним акцентом, притаманним для типового лонг-айлендця. — Це не «куди?», а «до куди?» Я готовий на гроші закластися, що тут потрібен аблатив.

Почулось енергійне шарудіння сторінками.

— Заждіть, — сказав Чарльз, і його голос здався схожим на сестрин, такий же хрипкуватий і з нотками південця. — Гляньте сюди. Вони не просто пливуть до Карфагена. Вони пливуть, щоб напасти на нього.

— Ти з глузду з'їхав.

— Ні, це все вони. От подивіться на наступне речення. Нам потрібен датив.

— Ти певен?

Ще енергійніше шарудіння.

— На сто відсотків.’Επι τω Καρχηδóνα.

— Нічого не розумію, — знову мовив Банні тоном Терстона Гавелла з «Острова Ґілліґана»[11]. — Аблатив — наше всьо. Що складне — то аблатив.

— Банні, — трохи помовчавши, відповів Чарльз, — ти все наплутав. Аблатив — це з латини.

— Ну, та звісно ж, я в курсі, — роздратовано відказав Банні після спантеличеної мовчанки, яка радше свідчила про протилежне, — але ти розумієш. Аорист, аблатив, одна біда, насправді…

— Послухай, Чарльзе, — знову говорила Камілла, — тут не підходить датив.

— Підходить, чому ж ні? Хіба вони не пливуть, щоб напасти?

— Так, але ж греки перетнули море в напрямку до Карфагена. До Карфагена. «Куди?»

— Ну, я ж поставив попереду ἐπι.

— Бач, можна і нападати, і водночас використовувати ἐπι, але тільки не ігнорувати акузатив. Правила першим ділом.

Самість. Самості концепція. Сегрегація. Я бігав очима по покажчику й гарячково ламав голову, намагаючись зрозуміти, який їм потрібен відмінок. Греки пливуть через море до Карфагена. До Карфагена. Куди. Звідки. Карфаген.

Раптом мене як ошпарило. Я закрив книжку, поставив її на полицю й розвернувся.

— Перепрошую, — проказав я.

Вони вмить здивовано припинили розмову й подивилися на мене.

— Пробачте, але чи не підійшов би вам місцевий відмінок — локатив?

Дуже довго ніхто нічого не відповідав.

— Локатив? — перепитав Чарльз.

— Просто додайте σδε до Καρχηδó, — правив я далі. — По-моєму, σδε. У такому разі вам не знадобиться прийменник, крім хіба що ἐπι, коли вони вже вибралися на війну. Це саме по собі вже значить «у напрямку», тому про відмінок можна не турбуватися.

Чарльз глянув у свої записи, а потім знову на мене:

— Локатив? — повторив він. — Ну, це така туманна тема…

— А ти певен, що ця форма існує для Карфагена? — спитала Камілла.

Про це я не подумав.

— Не факт, — погодився я. — Але точно існує для Афін.

Чарльз потягся по словник і заходився гортати його сторінки.

— А ну його до дідька, — прорипів Банні. — Якщо так, це слово не треба відмінювати й тулити до нього прийменник, а таке мені підходить. — Він відсунувся на стільці й поглянув на мене: — Хочу потиснути вам руку, незнайомцю.

Я простягнув йому руку першим, він схопив мою долоню й міцно її стис, мало не скинувши ліктем чорнильницю зі стола.

— Радий познайомитися, так-так, — промовив він, прибираючи волосся з очей.

Мене засліпила ця раптова увага; немовби персонажі улюбленої картини, зайняті своїми справами, несподівано підвели голови, відірвалися від своїх занять і заговорили до мене. Тільки день тому Френсіс, огорнутий сигаретним і кашеміровим туманом, пронісся повз мене в коридорі. На якусь мить, коли він мимохідь торкнувся мене рукою, це була людина з плоті й крові, а наступної — вже знову перетворився на марення, плід моєї уяви, що скрадається залами, не зважаючи на мене, ніби привид, зайнятий рутинним обходом своєї території, із тих, про яких розказують, що їм байдужі живі істоти.

Чарльз, не випускаючи з руки словника, підвівся й також простягнув руку:

— Чарльз Маколі, — відрекомендувався він.

— Річард Пейпен.

— О, то це був ти? — раптом озвалася Камілла.

— Що?

— Ти. Це ти приходив, щоб записатися на курс грецької мови.

— Це моя сестра, — промовив Чарльз. — А це Бан… ти вже назвався?

— Ні-ні, здається, ні. Сер, ви мене ощасливили. У нас лишалося ще десять таких прикладів і п’ять хвилин на їх виконання. Мене звуть Едмунд Коркоран, — говорив Банні, знову схопивши мене за руку.

— Давно вчиш греку? — спитала Камілла.

— Два роки.

— Молодець.

— Шкода, що ти не з нами, — проказав Банні.

Напружена мовчанка.

— Що ж, — ніяково промовив Чарльз, — у Джуліана кумедні погляди на все це.

— Сходив би ти до нього ще раз, — запропонував Банні. — Купи букетик і скажи, що обожнюєш Платона, то він танцюватиме під твою дудку.

І знову запанувала тиша, ще більш незручна, ніж попередня. Камілла усміхнулася — не стільки до мене конкретно, а скоріше безособово, начебто я був офіціантом чи продавцем у крамниці. Чарльз, що так і стояв поруч, також усміхнувся та ввічливо повів бровою — цей порух міг свідчити про його знервованість і міг насправді означати будь-що, хоча я в ньому прочитав: «Це все?»

Я щось буркнув під носа й уже збирався був іти геть, коли Банні, який дивився в протилежному напрямку, простяг руку і схопив мене за зап’ясток.

— Чекай.

Смикнувшись, я підвів очі. У двері щойно зайшов Генрі в темному костюмі, з парасолькою і всім таким.

Він підійшов до стола й удав, що не помічає мене.

— Привіт, — промовив він до всіх. — Скінчили?

Банні кивнув головою в мій бік.

— Слухай, Генрі, тобі треба де з ким познайомитися.

Генрі подивився на мене. Вираз його обличчя не змінився. Він заплющив очі й знову їх розклепив, ніби вважав чимось екстраординарним, коли хтось такий, як я, застував йому поле зору.

— Так-так, — правив далі Банні. — Це в нас Річард… Річарде, нагадай, як там тебе?

— Пейпен.

— Так-так. Річард Пейпен. Учить греку.

Генрі знову подивився на мене.

— Але ж не тут, правда?

— Ні, — я подивився йому в очі, але не витримав їхньої шорсткості й мусив відвести погляд.

— Генрі, тільки поглянь, — поквапно заговорив Чарльз, зашарудівши сторінками. — Ми хотіли поставити слово в дативі чи акузативі, а він запропонував локатив.

Генрі перехилився через його плече й проглянув аркуш.

— Гмм, архаїчний локатив, — промовив він. — Дуже по-гомерівськи. Граматично це правильно, але контекстуально трохи недоречно. — Він іще раз підвів погляд і став ретельно мене вивчати. Світло падало на його малі окуляри під таким кутом, що мені не видно було очей за їх скельцями. — Дуже цікаво. То ви займаєтеся Гомером?

Можна було б відповісти ствердно, але мене не полишало враження, що Генрі залюбки підловить мене на помилці й це не забере в нього багато часу.

— Мені подобається Гомер, — непевно відповів я.

Він оцінив мене з прохолодною зневагою.

— Я обожнюю Гомера, — проказав Генрі. — Звісно, ми вчимо пізніший матеріал: Платона, трагіків і так далі…

Поки я намагався придумати якусь відповідь, він уже відвернувся й сказав:

— Нам час іти.

Чарльз зібрав усі свої записи й підвівся; Камілла піднялася поруч із ним і також простягла мені руку. Стоячи піч-о-пліч, вони здавалися дуже схожими, не стільки рисами обличчя, скільки манерами, поведінкою, відповідністю жестикуляції, що відлунням скакала між ними, так що навіть кліпання очей одного кількома секундами пізніше відображувалося в пурханні вій другого. Однаково спокійний погляд сірих розумних очей. Її надзвичайна краса, здавалося мені, була майже середньовічною, не доступною пересічному спостерігачеві й аж тривожила.

Банні відсунув свій стілець і ляснув мене між лопаток.

— Що ж, пане, — проказав він, — треба нам буде якось зустрітись і поспілкуватися про всі ці наші грецькі справи, еге ж?

— До побачення, — кивнув Генрі.

— До побачення, — відповів я.

Вони покрокували від мене, а я не сходив із місця, проводжаючи їх поглядом, доки їхнє товариство широкою фалангою не вийшло з бібліотеки.

Коли за кілька хвилин я заніс ксерокси в кабінет доктора Роланда, то попросив його про аванс за мою «навчально-господарську діяльність».

Той відкинувся на спинку крісла й випробувально подивився на мене своїми водянистими запаленими очима.

— Ви знаєте, — почав він, — за останні десять років я виробив у собі звичку відмовляти в таких проханнях. Давайте розкажу чому.

— Я знаю, сер, — поквапився відповісти я. Адже просторікування доктора Роланда про «вироблення в собі звичок» могло тривати півгодини й більше. — Я все розумію. Просто в мене склалися надзвичайні обставини.

Він подався вперед і прокашлявся:

— Ну й що це за такі обставини?

Руки, які він склав переді мною на стільниці, бугрилися жилами та мали синювато-перламутровий відблиск навколо кісточок пальців. Я не міг відірвати від них погляду. Я будь-що потребував десяти-двадцяти доларів, страх як потребував, але завітав до нього, так і не вигадавши причини.

— Навіть не знаю, — відповів я. — Просто дещо сталося.

Співрозмовник суворо насупив брови. Подейкували, що старечі замашки доктора Роланда — це просто фасад; мені ж він видавався абсолютно справжнім, хоча вряди-годи, заскочивши вас зненацька, він міг виявити неочікувану проникливість (переважно таку, що не стосувалася вашого конкретного питання), яка свідчила про те, що десь там, у каламутних глибинах його свідомості, все ще гули пристрої раціональних процесів.

— Машина, — осяяло мене. Її в мене не було. — Потрібен ремонт.

Я не чекав, що він розпитуватиме далі, але доктор Роланд помітно пожвавився.

— Що ж сталося?

— По-моєму, трансмісія барахлить.

— Двопотокова? З повітряним охолодженням?

— З повітряним охолодженням.

Я переминався з ноги на ногу, бо мені не подобався напрям, у якому збочувала розмова. Я ні грама не тямлю в машинах і заледве вмію навіть перевзути колесо.

— Що, синку, розжився на шість циліндриків?

— Так.

— Мене це не дивує. Молодь аж труситься за ними.

Я гадки не мав, що на це казати.

Він висунув шухляду й почав у ній порпатися, дістаючи з неї одну за одною речі, підносячи їх до очей і кладучи назад.

— Коли летить трансмісія, — говорив він, — спускайтеся на дно, кажу я. Особливо якщо шестициліндровий двигун. Машину можна сміливо тягти на звалище металобрухту. Ну от візьми мене. Я маю дев’яносто восьмий «олдсмобіль», «рідженсі-бруем», уже десять років. Регулярний техогляд, новий фільтр кожні півтори тисячі кілометрів, кожні три тисячі — заміна оливи. І він не їздить — літає. Та дивись охайніше з цими СТО в місті, — різко закінчив він.

— Прошу?

Доктор Роланд нарешті знайшов свою чекову книжку.

— Тепер тобі треба сходити в бухгалтерію, але з цим має все бути гаразд, — промовив він і заходився щось старанно заповнювати. — Дехто в Гемпдені, коли бачить, що має справу зі студентом, бере з нього подвійний тариф. Найкраще було би звернутися до «Рятівного ремонту» — вони, звісно, ще ті новонавернені євангелісти, але все одно пильнуй, бо обдеруть як липку.

Він вирвав чек із книжки й передав його мені. У мене тьохнуло серце. Двісті доларів. Підпис на місці. Все як треба.

— Тільки дивись, не заплати їм жодного зайвого цента.

— Ні, сер.

Я ледве міг приховати радість. Що мені робити з такою сумою? Він же може навіть забути, що колись мені їх дав.

Доктор Роланд опустив окуляри і глянув на мене понад ними.

— «Рятівний ремонт», — повторив він. — На Шостій автостраді. Вивіска схожа на розп’яття.

— Дякую, — відповів я.

Я летів через хол, немов на крилах. Передусім я збирався спуститися на перший поверх, викликати з телефону-автомата таксі й поїхати в Гемпден. Хай там як, а вміння брехати експромтом у мене не відібрати. Вважайте, це мій талант.

І чим я зайнявся в Гемпдені? Коли чесно, я був настільки ошелешений своїм багатством, що особливих фантазій не мав. День стояв неймовірний. Мене вже вернуло від злиднів, тому найперше я подався в дорогий магазин чоловічого одягу на центральній площі й придбав пару сорочок. Потім рушив до баків «Армії спасіння» і, трохи в них покопавшись, видобув твідове пальто марки Harris, пару коричневих туфель-броґів, якісь запонки та стару смішну краватку зі сценами полювання на оленя. На фініші закупів я з радістю помітив, що досі маю понад сто доларів. Куди тепер? До книгарні? Кіно? По пляшку шотландського віскі? Можливості закрутили мені голову, і я брів по тротуару, залитому осіннім сонцем, бурмочучи собі щось під ніс та всміхаючись перехожим, схожий на хлопчика-селюка, якого гурт повій налякав так, що довелося на все махнути рукою, знайти телефон-автомат на розі й викликати собі таксі назад у студмістечко.

У своїй кімнаті я розклав одяг на ліжку. На трохи побитих запонках хтось видряпав свої ініціали, та вони підкупали щирим золотим блиском у сонливому світлі надвечір’я, що лилось у вікна й лишало по собі жовті променисті баюри на дубовій підлозі — багате, рясне, п’янке.

Наступного дня мене спіткав напад дежавю, коли Джуліан прочинив двері достоту як минулого разу, залишивши вузьку шпарину та обачно визирнувши крізь неї, немовби в його кабінеті щось чудесне потребувало захисту і його було потрібно вартувати й берегти від чужих очей. Протягом наступних місяців я добре вивчу це відчуття. Навіть зараз, коли вже минуло багато років, звіддаля, інколи вві сні я все ще стою перед білими дверима й чекаю на нього, як на казкового брамника: невмирущого, уважного, пустотливого, мов дитина.

Роздивившись, хто до нього прийшов, він прочинив двері трошки ширше, ніж раніше:

— А це знову наш пан Піпін? Вгадав?

Я не став його виправляти.

— Так і є.

Джуліан роздивлявся мене якусь мить.

— Ви знаєте, що у вас чудове ім’я? Колись Францією правили королі на ім’я Піпін.

— Ви зараз зайняті?

— Для нащадка французького престолу я завжди вільний. Ви ж нащадок? — приязно поцікавився він.

— Боюся, що ні.

Він засміявся й процитував грецьку епіграму про небезпечну чесноту щирості, а потім, на мій превеликий подив, відчинив двері та запросив мене всередину.

Це була прекрасна кімната, геть не схожа на кабінет, і то набагато більша, ніж могло видатися зовні. Біла, простора, з високою стелею та накрохмаленими шторами, що їх зараз ворушив вітерець. У кутку, неподалік низької книжкової полички, стояв великий круглий стіл, захаращений чайничками та грецькими книжками. І всюди нас оточували квіти: троянди, гвоздики, анемони — в нього на письмовому столі, на журнальному столику, на підвіконнях. Особливо ароматними здавалися троянди. Їхні пахощі густо висіли в повітрі, змішуючись із відтінками бергамоту, чорного китайського чаю і слабкою чорнильною домішкою камфори. Глибоко зітхнувши, я аж захмелів. Куди б не глянув, мені обов’язково вбирало очі щось красиве: східні килими, порцеляна, мініатюрний живопис, схожий на ювелірні прикраси, — сліпучий калейдоскоп, що приголомшив, наче я потрапив в одну з тих візантійських церковок, простих знадвору, а всередині схожих на райську писанку з позолоти й смальти.

Джуліан вмостився у фотелі під вікном і запросив мене присісти також.

— Гадаю, ви прийшли в справі курсу грецької мови? — запитав він.

— Так.

Його очі здалися мені добрими, відвертими, скоріше сірими, ніж голубими.

— Семестр уже давно почався.

— Я хотів би знову її вивчати. Не годиться все так кидати після двох років.

Джуліан вигнув брови — сильно, лукаво — і подивився якусь мить на свої складені руки.

— Я чув, що ви з Каліфорнії.

— Так, це правда, — трохи подивовано відповів я. Хто ж йому розказав?

— У мене із Західного узбережжя знайомих практично немає. Навіть не знаю, як воно там ведеться. — Джуліан здавався замисленим та чомусь стурбованим. — Чим ви займалися в Каліфорнії?

Пішли теревені ні про що. Помаранчеві сади, кінозірки-невдахи, коктейльні посиденьки біля басейну у світлі ламп, сигарети, нудьга нудьгою. Він слухав, не зводячи з мене погляду, ніби його приворожили ці шахрайські спогади. Ще ніколи мою старанну балаканину не слухали з такою уважністю й турботою. Схоже, його цілковито причарували мої сім мішків гречаної вовни, з якими я нерозважливо переборщив.

— Яка дивовижа, — тепло промовив він, коли я скінчив, перебуваючи мало не в ейфорії. — Яка романтика.

— Що ж, розумієте, для нас це просто повсякдення. — Я намагався не вовтузитись, проте аж розпашів від свого успіху.

— Ну і що людина з такою романтичною вдачею робить в аудиторії античної класики? — спитав він, ніби йому пощастило зловити в себе рідкісного птаха — мене — і тепер не терпілося дізнатися мою думку, поки я ще сиджу в клітці його кабінету.

— Якщо під «романтичним» ви маєте на увазі усамітнення та самозаглиблення, то, на мою думку, з романтиків виходять найліпші фахівці з античної класики.

Він розсміявся.

— З великих романтиків часто виходять невдахи у справі вивчення античної класики. Але ж ми віддалилися від теми, правда? Що ви думаєте про Гемпден? Вам тут подобається?

Я виклав йому свою екзегезу, не так стисло, як можна було би, пояснюючи, чому на цей момент мене повністю влаштовує університет.

— Дуже часто молодим людям провінція здається страхітливо невеселою, — промовив Джуліан. — Але ж це не значить, що вона не може бути для них корисною. Ви багато подорожували? Що вас тут зацікавило? Я можу припустити, що така молода людина губиться за межами великого міста, але не виключено, що ви просто втомилися від життя в ньому. То я правий?

Отак завзято і вправно він водив мене, цілковито обеззброєного, від теми до теми. І я певен, що з цієї кількахвилинної на перший погляд бесіди (а насправді значно тривалішої) він зміг видобути абсолютно все, що хотів знати про мене. Я й не підозрював, що його пильне зацікавлення могло корінитися в будь-чому іншому, крім глибокого задоволення моїм товариством, і хоча я не одразу помітив, що говорю в бентежно широкому діапазоні тем (зокрема досить особистих і з не притаманною мені зазвичай відвертістю), та все одно лишився переконаним, що зробив це з власної волі. Шкода, мені вже зараз і не пригадати більшої частини тодішньої бесіди, точніше, не забулося в основному те, про що я сам розповідав і про що соромно згадувати через тупість сказаного. Єдиний пункт, щодо якого в нас виявилися розбіжні думки (коли не рахувати подивовано зведеної брови від самого тільки названого імені Пікассо; згодом, пізнавши Джуліана краще, я збагнув, що він тоді це сприйняв мало не як особисту образу), — це психологія. Природно, що через роботу на доктора Роланда й усе таке вона багато для мене важила.

— Невже ви справді вважаєте, — занепокоєно поцікавився він, — що психологію можна назвати наукою?

— Аякже. Хіба можна її назвати інакше?

— Але ж навіть Платонові було відомо, що верства, виховання й таке інше справляють непроминальний вплив на особистість. Мені здається, що психологія — це просто інакша назва для того, що древні звали фатумом.

— Психологія, справді, жахливе слово.

— Жахливе, еге ж? — жваво погодився він, але з його виразу обличчя можна було подумати, що вже сам факт використання цього слова свідчив про відсутність у мене смаку. — Можливо, в окремих ситуаціях його й можна визнати корисним конструктом, коли ми говоримо про деякі аспекти свідомості. Увесь провінційний люд, який мене оточує, вражає тим, що їхні життя настільки пов’язані з фатумом, що, по суті, можна говорити про їхню рокованість. І все ж таки, — засміявся він, — боюся, мої студенти мені не надто цікаві, бо я знаю на сто відсотків, що й коли вони робитимуть.

Мене приворожив той діалог, і, попри ілюзію його модерності та неконкретності (принаймні в моєму розумінні тавром сучасного розуму є його любов до постійного відхилення від теми), зараз мені зрозуміло, що словесними манівцями він знову і знову підводив мене до певних пунктів. Адже в той час як модерний розум примхливий і хаотичний, мислення класициста вимагає вузької спрямованості, впевненості й безжальності. У наші дні таку якість мислителя зустрінеш не часто. Хоч мені й доступна вправність у веденні таких хаотичних розмов із найкращими, в душі я — сама одержимість.

Ми ще трохи побесідували, й незабаром запанувала тиша. А за якусь мить Джуліан ґречно заявив:

— Якщо ви не проти, пане Пейпен, то я з радістю візьму вас в учні.

Визираючи у вікно та майже забувши, навіщо сюди прийшов, я роззявив рота й повернувся до нього. Я не знав, що й сказати.

— Проте перш ніж дасте свою згоду, ви повинні прийняти кілька вимог.

— Щодо чого? — раптом насторожився я.

— Завтра маєте піти до секретаріату й написати заяву про зміну консультанта. — Він потягся до пера в чаші на своєму столі; на диво, у ній стояли самі перові ручки Montblanc, всуціль моделі Montblanc Meisterstück, із добрий десяток, не менше. Він хутенько написав щось на аркуші й передав мені. — Не загубіть. У секретаріаті мене можуть призначити вашим консультантом лише за умови мого особистого прохання.

Цидулку написала тверда чоловіча рука ніби з дев’ятнадцятого сторіччя, із буквами «е», виведеними на грецький штиб. Чорнило ще не просохло.

— Але ж у мене вже є консультант, — промовив я.

— Моя політика полягає в тому, щоб ніколи не брати жодного студента, якщо не я є його консультантом. Решті викладачів літератури осоружна моя методика навчання, тому ви не злічите проблем, якщо комусь раптом буде належати право накладати вето на мої рішення. Захопіть також кілька бланків для вибору дисциплін. Гадаю, вам доведеться облишити всі ваші нинішні курси, крім хіба що французької мови. Здається, вам трохи бракує компетенції у сфері сучасних мов.

Мені бракувало слів.

— Я ж не можу відмовитися геть від усіх своїх занять!

— Чому?

— Реєстрація вже давно скінчилася.

— Це взагалі не важить, — спокійно відповів Джуліан. — Усі ті курси, на які я хотів би, щоб ви записалися, веду я. Поки ви навчатиметесь тут, то матимете зі мною три-чотири предмети щосеместру.

Я подивився на нього. Не дивно, що до нього ходить усього лише п’ятеро студентів.

— І як же мені це зробити?

— Боюся, ви ще дуже мало побули в Гемпдені, — розсміявся він. — Ректорату це не дуже до вподоби, але вони нічого не можуть вдіяти. Час від часу хтось нагорі намагається поставити питання про вимоги розподілу, але це ще ніколи не призводило до жодних проблем. Ми вивчаємо мистецтво, історію, філософію, усе на світі. Якщо, на мою думку, вам недостатньо знань у котрійсь із галузей, я можу призначити консультації й навіть скерувати по них до іншого викладача. Позаяк я не говорю французькою вільно, то, гадаю, було б немудро переривати ваші заняття з паном Лафорґом. Наступного року ви почнете вивчати латину. Це складна мова, але знання грецької допоможе вам її опанувати. Латина — найповнокровніша мова у світі. Ви нею займатиметесь із задоволенням.

Його тон мене певною мірою ображав. Те, що він просив зробити, еквівалентне повноцінному переведенню з Гемпден-коледжу до його власної крихітної Академії давньогрецької мови, чий контингент студентів налічує п’ятеро осіб, шестеро — зі мною.

— Ви вестимете всі мої заняття? — перепитав я.

— Ну не так щоб геть усі, — він серйозно відповів, а потім розсміявся, побачивши вираз мого обличчя. — Але я гадаю, що велике розмаїття викладачів шкодить і збиває з пантелику незміцнілий розум. Так само я вірю в те, що ліпше пізнати одну книгу щонайкраще, ніж сотню — поверхово. Мені відомо, що сучасний світ зі мною радше не погодиться, але, з іншого боку, в Платона та Александра Македонського було тільки по одному вчителеві.

Я поволі кивнув, намагаючись водночас вигадати тактовний спосіб дати задню, аж раптом ми зустрілись очима, і я подумав: «А чом би й ні?» Мені трохи паморочилося в голові від сили його особистості, але екстремальний характер пропозиції по-своєму вабив.

Його студенти (якщо таке опікунство зробило на них свій вплив) були імпозантними, різними, та водночас усі поділяли специфічну виваженість, жорсткий, химерний шарм, від якого відгонило холодним подихом античного світу, а не сучасності. Вони здавалися величними створіннями з такими очима, такими руками, такими поглядами — sic oculos, sic ille manus, sic oraferebat[12]. Я їм заздрив, вони мене приваблювали; ба більше, ця дивна риса мала всі ознаки штучності, адже її в них ретельно виплекали. (Те саме, до речі, і з Джуліаном: попри те що він справляв враження цілковито протилежне — свіжості та щирості, природним його робила не спонтанність, а мистецтво найвищого ґатунку.) Природним шляхом чи ні, але я прагнув стати на них схожим. Мене п’янила вже думка про набутість таких рис, а також перспектива оволодіти ними й самому.

Як же це все далеко від Плано та заправки мого батька.

— Якщо я запишуся на ці ваші дисципліни, то вони всі йтимуть грецькою? — запитав я.

— Звісно ж, ні, — розсміявся він. — Ми вчитимемо Данте, Верґілія, все таке інше. Та я б не радив зараз іти й одразу купувати примірник «Прощавай, Колумбе»[13]. — Така сумнозвісна вимога існувала до першокурсників-англістів. — Пробачте вже мені таку вульгарність.

Мої плани збентежили Жоржа Лафорґа, коли я розповів йому про них.

— Це дуже серйозний крок, — проказав він. — Ви ж розумієте, наскільки обмеженими стануть ваші контакти з іншими викладачами, з університетом?

— Він хороший учитель, — заявив я.

— Ніхто не може бути аж настільки хорошим. Крім того, якщо між вами раптом виникне якесь непорозуміння або ж ви зазнаєте від нього несправедливості, то ніхто з кафедри вам не зарадить. Ви вже пробачте, але я не бачу сенсу сплачувати тридцять тисяч заради можливості вчитися в одного-єдиного викладача.

Я думав був скерувати його запитання до Благодійного фонду Гемпден-коледжу, але стримався.

Лафорґ відкинувся на спинку крісла.

— Пробачте, але мені здається, що елітарні до снобізму цінності такої людини мали б викликати у вас відразу, — правив він далі. — Чесно кажучи, я вперше чую, щоб він приймав студента, якому компенсували настільки значну частку вартості навчання. Оскільки Гемпден-коледж — демократичний заклад, то ґрунтується на інших засадах.

— Якщо Джуліан узяв мене, то не настільки він уже й елітарний.

Сарказму француз не вловив.

— Я навіть готовий припустити, він просто не в курсі, що ви на стипендії, — серйозно провадив він.

— Що ж, якщо й не знає, — здвигнув я плечима, — то я не збираюся ставити його про це до відома.

Джуліан вів заняття у себе в кабінеті. Студентів у нього було дуже мало, і, крім того, жодна аудиторія не могла дорівнятися до його класу в комфорті або приватності. Він сповідував теорію, що учні краще навчаються в приємній несхоластичній атмосфері; і ця його розкішна теплиця, де буяли квіти посеред зими, насправді становила такий платонівський мікрокосм, яким, на думку Джуліана, і мала бути навчальна аудиторія. («Робота? — якось здивовано поцікавився він у мене, коли я згадав у розмові якісь аудиторні завдання. — Ви справді вважаєте, що те, чим ми займаємося, можна кваліфікувати як роботу?» — «А як же інакше мені це кваліфікувати?» — «Особисто для мене це чудовий різновид гри».)

По дорозі на своє перше заняття я побачив Френсіса Абернаті. Той по-воронячому дибав лукою, немов чорний птах, за яким майоріло та лопотіло чорне пальто. Він ішов замислений, курив сигарету, але від самої думки про те, що він може мене помітити, я сповнився незбагненних переживань. Тому пірнув у дверний отвір і почекав, доки Френсіс пройшов.

Проте піднявшись на майданчик біля сходів, що вели до Лікею, я з жахом побачив його на підвіконні. Кинувши на нього хуткий погляд, я вже збирався був пройти далі в хол, як раптом він сказав:

— Зажди. — Врівноважений голос належав типовому бостонцю, майже британцеві.

Я озирнувся.

— То ти наш новий neanias? — глузливо поцікавився він.

Новий молодий чоловік. Я підтвердив.

— Cubitum eamus?

— Що?

— Нічого.

Він переклав сигарету в ліву руку, а праву простягнув мені. Худа й тонкошкіра, немов у дівчини-підлітка.

Хлопець і не подумав представлятись. І після короткої незатишної паузи я йому назвався.

Той наостанок затягнувся сигаретою й викинув її у відчинене вікно.

— Я знаю, хто ти.

У кабінеті вже були Генрі з Банні; перший читав книгу, а другий, влігшись на парту, гучно та щиро говорив до товариша:

— …ознака поганого смаку. От що воно таке, старий. Я в тобі розчарований. Я тобі віддав належне, але, ти вже мені пробач, розраховував на трохи більший savoir-faire[14] з твого боку…

— Доброго ранку! — привітався Френсіс, заходячи за мною та зачиняючи за собою двері.

Генрі підвів голову, кивнув і повернувся до читання книжки.

— Привіт, — озвався Банні й додав, побачивши мене: — О, мої вітання! Ти нізащо не повіриш, — звернувся він до Френсіса, — але Генрі придбав собі ручку Montblanc.

— Справді? — перепитав Френсіс.

Банні мотнув головою в бік чаші з блискучими чорними перами на столі Джуліана.

— Я його попереджав, казав, щоб він остерігався. А то Джуліан іще подумає, що він її поцупив.

— Ми були разом, коли я її придбав, — не відриваючись від читання, проказав Генрі.

— І почім такі штуки зараз? — продовжив допит Банні.

Жодної відповіді.

— Та кажи вже. Скільки? Триста баксів за штуку? — Довжелезний, він уже майже повністю з ногами лежав на парті. — А колись ти все торочив, які вони потворні. Казав, що нізащо у світі не писатимеш нічим, крім звичайної ручки. Правда ж?

Мовчанка.

— Дай-но я ще раз подивлюся? — спитав Банні.

Поклавши книгу, Генрі витяг перо з нагрудної кишені й поклав на стіл.

— На! — промовив він.

Банні взяв ручку в руки й покрутив між пальцями.

— Це наче товстий олівець, якими я писав у першому класі. Наслухався Джуліана?

— Я просто хотів перову ручку.

— Але ж хіба обов’язково такої марки?

— Мені вже набридла ця розмова.

— Мені здається, це ознака поганого смаку.

— Не тобі, — різко перебив його Генрі, — щось розказувати про смак.

Надовго запанувала тиша, під час якої Банні всівся на стілець і відкинувся на його спинку.

— От подивімося, чим ми тут усі пишемо, — почав новий полілог Банні. — Франсуа, ти ж такий самий каламарний перодряп, як і я, хіба ні?

— Більш-менш.

Він тицьнув на мене пальцем, немовбито вів якесь обговорення на ток-шоу:

— А ти, Роберте, як там твоє прізвище? Чим там навчають писати у вашій Каліфорнії?

— Кульковими ручками, — відповів я.

Банні розмашисто кивнув.

— Щира душа, джентльмени. Прості смаки. Одразу виклав усі карти на стіл. Мені це до вподоби.

Відчинилися двері, і зайшли двійнята.

— Бане, ти чого так верещиш? — сміючись, запитав Чарльз і ногою захлопнув двері за собою. — Тебе чутно аж на початку холу.

Банні з самого початку повів їм історію про перо Montblanc. Я ніяково пробрався в куточок і заходився вивчати книжки в шафі.

— Давно займаєшся класичними мовами? — почувся голос під ліктем. Це був Генрі, котрий розвернувся на стільці й тепер говорив до мене.

— Два роки, — відповів я.

— Що читав грецькою?

— Новий Заповіт.

— Ну і звісно, що ти читав його на койне[15], — сердито прокоментував він. — Що ще? Напевне, Гомера. І ліриків.

Я знав, що це коник Генрі, тому боявся збрехати.

— Трохи.

— Платона?

— Так.

— Усього Платона?

— Дещо з Платона.

— Все перекладене?

Я вагався задовго. І він, не ймучи віри, витріщився на мене:

— Ні?

Я запхнув руки глибше в кишені нового пальта.

— Більшу частину, — проказав я, далекий від правди.

— Більшу частину чого? Діалогів? А як щодо пізніших робіт? Плотіна?[16]

— Так, — збрехав я. Аж по сьогоднішній день я ні слова з Плотіна не прочитав.

— І що ж?

На жаль, у голові тільки вітер гудів. Я не міг пригадати жодної речі, що абсолютно точно належала би Плотіну. «Еклоґи»? Ні, хай йому грець, то ж Верґілій.

— Чесно кажучи, не фанат Плотіна, — промовив я.

— Не фанат? Чого ж так?

Він був ніби поліцейський на допиті. Я замріяно подумав про свій старий курс, яким пожертвував заради цього, — «Вступ до драматургії» з веселим паном Ланіном, який змушував нас лягати на підлогу, ходив поміж студентами й говорив щось на кшталт: «А тепер уявіть, як ваші тіла наповнюються прохолодною оранжевою рідиною».

Як на Генрі, то мої відповіді на питання про Плотіна займали надто багато часу. Він щось хутко проказав латиною.

— Перепрошую?

— Забудь, — він холодно подивився на мене й знову згорбився над своєю книжкою.

Щоб приховати свій переляк, я відвернувся до шафи.

— Радий тепер? — почувся ззаду голос Банні. — Потягав сердегу по жаринах, еге ж?

На моє превелике полегшення, до мене підійшов привітатися Чарльз. Він здався дружнім і спокійним. Та не встигли ми обмінятись і парою слів, як у кабінет прослизнув Джуліан і тихо замкнув за собою двері.

— Доброго ранку! — привітався він. — Ви вже познайомилися з нашим новим студентом?

— Так, — знудженим, як на мене, тоном озвався Френсіс, допомагаючи Каміллі зі стільцем і сідаючи на свій власний.

— Чудесно. Чарльзе, не заварите нам чай?

Маколі пішов у комірчину, розмірами більше схожу на шафу, і звідти почувся звук води з-під крана. (Я так напевно й не дізнався, що саме було в тій комірчині або яким чином Джуліанові вдавалося вийти з неї з обідом на чотири страви.) Чарльз вийшов, зачинив двері й сів за парту.

— Ну то гаразд, — Джуліан поглядом обвів стіл. — Сподіваюся, ми вже всі налаштувались і готові покинути цей світ феноменів[17] та відправитись у сферу тонких матерій.

Він виявився надзвичайним ритором, чарівним промовцем, і мені прикро, що я не здатний дати вам краще уявлення про те, що він розповідав. Зрештою, пересічному інтелекту не так просто відтворювати мовлення найвищого ґатунку (особливо по такому тривалому часі), не втративши більшості в процесі передачі. Дискусія того дня точилася про втрату самості, про чотири божественні стани нестями та одержимості в Платона[18], про божевілля будь-якого виду; він почав із розповіді про те, що сам називав тягарем самості, і те, чому люди прагнуть її позбуватися насамперед.

— Чому нас мордує той упертий тонкий голосок у голові? — казав він, озираючи стіл. — Невже тільки тому, щоб нагадати про те, що ми живемо, що ми смертні, про наші індивідуальні душі? З якими, зрештою, так важко розпрощатись, проте ми змушуємо їх почуватися жалюгідніше від будь-чого іншого. З другого боку, хіба не біль часто змушує нас замислитися про самість? Так страшно пізнавати, подібно до дитини, що ми відділені від усього світу, що нікому й нічому не болить, коли ви обпікаєте язика або дряпаєте колінку, що весь біль та ятріння тільки ваші. Що страшніше, з віком ми виявляємо, що нікому, навіть найбільш коханій людині, не дано нас зрозуміти повною мірою. Наша самість знещасливлює нас, і саме тому ми так переймаємося, щоб її позбутися, правда ж? Пам’ятаєте ериній?

— Фурій?[19] — уточнив Банні, під чиєю кучмою волосся неможливо було роздивитись очі.

— Саме так. Як вони зводили людей із глузду? Вони підкручували гучність їхнього внутрішнього монологу, збільшували вже наявні в них якості до такої міри, що людям ставало неможливо терпіти власну самість. А як же можна позбутися цієї нестямної самості? Позбутися взагалі? Любов’ю? Так, але, як одного разу старий Кефал[20] підслухав у Софокла, тільки нечисленним із нас відомо, що любов — це жорстокий і страшний господар. Можна згубити себе заради іншого, але в такий спосіб ми потрапляємо в неволю, підставляємося стражданням, що накликають на нас найпримхливіші поміж богів. Війною? Можна згубити себе в радості битви, у бою за благородну й славну справу, проте в наші дні не так багато благородних і славних справ, за які варто ставати до бою. — Він розсміявся. — Хоча після всіх ваших Ксенофонтів і Фукідідів[21] я наважуся сказати, що небагатьом молодим людям підвладне краще розуміння військової тактики, вираженої в поетичній формі. І я певен, що за бажання ви спромоглися б організувати марш на Гемпден та захоплення міста.

Тут розсміявся Генрі:

— Ми вшістьох могли б це влаштувати хоч сьогодні по обіді.

— Як? — хором спитала решта.

— Одна людина — щоб перерізати телефонні та електричні дроти. Одна на мосту через Беттенкілл, одна на півночі, на головному виїзді з міста. Решта може наступати з півдня й заходу. Нас небагато, але якщо розсіятися, можна перекрити всі інші входи в місто, — тут він виставив широко розчепірену п’ятірню, — і просуватися в центр з усіх боків. — Пальці зімкнулися в кулак. — Звісно, нам потрібен фактор несподіванки, — правив він далі, і я відчув несподіваний дрож у холоднокровності його голосу.

Джуліан розсміявся.

— Скільки ж це років минуло з часу, коли боги востаннє втручались у війни між людьми? Гадаю, Аполлон та Афіна-Ніка спустилися б, аби стати до бою пліч-о-пліч із вами, «запрошені чи ні», як сказав спартанцям дельфійський оракул[22]. Уявіть, якими героями ви б стали.

— Напівбогами, — сміявся разом із ним Френсіс. — Могли б облаштувати собі трони на міській площі.

— І місцеві негоціанти платили б нам відкупне.

— Золотом, павичами та слоновою кісткою.

— Ага. Розженуться вони. Скоріше сиром чедер і звичайним печивом, — озвався Банні.

— Кровопролиття — це жахлива річ, — поквапився їх зупинити Джуліан, якого роздратувала згадка про звичайне печиво. — Проте найкривавіші місця в Гомера чи Есхіла дуже часто пройняті найбільшою величчю. Візьміть хоча б для прикладу славетну промову Клітемнестри в «Агамемноні»[23], яку я просто обожнюю. Камілло, ти ж була нашою Клітемнестрою в «Орестеї». Нічого не запам’яталося?

Світло з вікна падало прямо їй на обличчя; у такому яскравому промінні більшість людей здаються блідими, але її чисті, тонкі риси просто купалися в сонці, доки на неї не ставало боляче дивитися, на її світлі та променисті очі з чорними, мов сажа, віями, на золотаве мріння біля її скронь, що поступово переходило в лоск волосся, по-медовому теплого.

— Трохи пам’ятаю, — мовила вона.

І, подивившись у точку на стіні, десь вище від моєї голови, вона почала читати строфу. Я не зводив із неї очей. Із ким вона зустрічалася? Може, з Френсісом? Вони багато спілкувались, ось тільки Абернаті, здавалося, не дуже за тими дівчатами упадав. Та не сказав би, що це давало мені хороші шанси, враховуючи товариство, усіх цих розумних багатих парубків у темних костюмах. І на їх фоні я, незграба та провінціал.

По-грецьки вона декламувала різким, низьким і прекрасним голосом:

Коли вона закінчила, на певний час запанувала тиша; на превелике моє зачудування, Генрі врочисто зорив на неї з-за стола.

Джуліан усміхнувся:

— Який прекрасний пасаж. Ніколи не набридає. Але ж хіба це не викликає моторошних відчуттів: цариця заколола свого чоловіка в купелі, а ми насолоджуємося її словами?

— Річ у віршовому розмірі, — проказав Френсіс. — Ямбічний триметр. Візьміть, наприклад, чи не найбридкіші фрагменти з «Пекла», де П’єр да Медічіна з відрубаним носом говорить крізь криваву діру у своїй трахеї[25]…

— Я й гірші випадки знаю, — промовив Чарльз.

— Я теж. Але та строфа прекрасна саме через terza rima[26]. Завдяки її музиці. Триметр подзвоном лунає в репліці Клітемнестри.

— Але ж ямбічний триметр часто зустрічається в грецькій ліриці, хіба ні? — запитав Джуліан. — То чому нам перехоплює подих саме від цих рядків? Чому нас не вабить спокійніша та приємніша поезія?

— Аристотель у «Поетиці» стверджує, — промовив Генрі, — що деякі предмети, як-от трупи, самі по собі викликають біль своїм виглядом, але можуть вбирати зір, якщо перетворюються на об’єкт мистецтва.

— І я вважаю, що Аристотель цілковито правий. Врешті-решт, які поетичні сцени закарбовуються в нашій пам’яті, які нам найбільше любі? Саме такі. Вбивство Агамемнона й лють Ахілла. Дідона на своєму погребальному багатті. Кинджали зрадників та Цезарева кров… от згадайте, як Светоній описує нам його тіло, що лине геть на ношах, і одна його рука звішується з них.

— Смерть — мати всій красі[27], — підтакнув Генрі.

— А чим є краса?

— Жахіттям.

— Добре сказано, — схвально промовив Джуліан. — Вона рідко до нас лагідна, вона рідко спроможна на розраду. Навпаки. Щира краса — це завжди тривога.

Я поглянув на Каміллу, її залите сонцем лице, і подумав про найбільш улюблений рядок з «Іліади», про Афіну Палладу та сяйво її страшних очей.

— Якщо прекрасне — це жахіття, — вів далі Джуліан, — то чим є жадання? Нам видається, ніби в нас численні жадання, а направду — лише одне. Яке?

— Жити, — озвалася Камілла.

— Жити вічно, — поправив її Банні, підперши підборіддя руками.

Почав свистіти чайник.

Коли були розставлені чашки й Генрі, врочистий, немов китайський мандарин, розлив чай, ми взялися за обговорення божественних видів нестями: поетичної, пророчої та, нарешті, діонісійської.

— Найзагадковішої, — говорив Джуліан. — Ми звикли думати про релігійний екстаз як річ, властиву примітивному суспільству, попри те що він часто спостерігається й у найбільш цивілізованих народів. Як вам відомо, греки не надто від нас відрізнялися. Дуже раціональні, надзвичайно розвинуті, доволі стримані. Проте їх періодично еп masse[28] підхоплював вир несамовитого завзяття: танців, шалу, душогубства, видінь, — що з нашого погляду могло би вважатися клінічною картиною божевілля, незворотної нестями. Проте греки (принаймні декотрі) легко в цей стан впадали і з власної волі із нього виходили. Розповіді про це не можна однозначно кваліфікувати як міф. Вони добре задокументовані, попри те що стародавні коментатори були спантеличені не менше від нашого. Дехто стверджує, що все це — наслідок читання молитов та говіння, інші переконують, що справа у випивці. Безсумнівно, до цього різновиду істерії має певний стосунок її групова природа. Та навіть так дібрати пояснення екстремальному вияву цього феномена складно. Очевидно, бенкетувальники провалювались у якийсь алогічний, доінтелектуальний стан, у якому сама особистість поступалася місцем чомусь абсолютно іншому, і під «іншим» я маю на увазі щось, що цілком смертним не здається. Щось нелюдське.

Я подумав про «Вакханок»[29], трагедію, від несамовитості й дикості якої мені ставало зле не менше, ніж від кровожерливості її бога. Порівняно з іншими театральними виставами, де заправляли впізнавані принципи справедливості, хай якої суворої, ця була тріумфом варварства над здоровим глуздом — темного, хаотичного, незбагненного.

— Ми неохоче це визнаємо, — розказував далі Джуліан, — однак думкою про втрату контролю понад усе живуть народи, найбільше йому підвладні. Усі істинно цивілізовані нації — і давні не менше від нас — стали на шлях цивілізованості, свідомо притлумлюючи своє старе, тваринне «я». То хіба всі ми, присутні в цій кімнаті, направду сильно різнимося від греків чи римлян? Одержимих обов’язком, побожністю, вірністю, жертовністю? Усім тим, від чого в сучасних людей холодок по шкірі?

Я озирнув шість облич за столом. На смак сучасних людей від них усіх, можна сказати, був холодок по шкірі. А якби Генрі видав таку заяву про озброєння своїх грецьких одногрупників та наступ на Гемпден у присутності будь-якого іншого викладача, останній уже за п’ять хвилин телефонував би до Служби психологічної підтримки.

— Тож для будь-якого інтелектуала, особливо перфекціоніста, якими були древні, якими є ми, спроба покласти край примітивному, емоційному, пожадливому «я» — справжня спокуса. Але це помилка.

— Чому? — аж нахилився до нього Френсіс.

Джуліан повів бровою; через довгий, мудрий ніс здавалося, що професорський профіль трохи похилений уперед, ніби в етруска на барельєфі.

— Тому що нехтувати існуванням ірраціонального небезпечно. Чим культурніша людина, чим інтелектуальніша вона, тим більш пригнічена, тим більше їй потрібен спосіб вихлюпувати свої примітивні імпульси назовні, ті самі, що вона так старанно притлумлює весь час. В іншому разі ці могутні стародавні сили накопичуватимуться й дужчатимуть, аж доки не вирвуться на свободу, несамовитіші з кожним днем затримки й навіть ладні притопити під собою волю людини. На знак застереження про те, що може статися в разі відсутності клапана, маємо приклад римлян. Імператорів. Подумайте, скажімо, про Тіберія, потворного пасерба, котрий у владі намагався наслідувати свого вітчима Авґуста. Подумайте про кошмарне, нестерпне напруження, від якого він, певно, страждав, ідучи нога в ногу по слідах рятівника, справжнього бога. Народ його ненавидів. Хай як він старався, а краще не виходило, він не міг позбутися свого ненависного «я», поки нарешті греблю не прорвало. Захлинувся у власних збоченнях і помер старим та божевільним, загубленим у садах задоволення на Капрі, навіть не щасливим, як можна було б сподіватися, а жалюгідним. Перед смертю він написав листа додому, в Сенат. «Нехай боги й богині нашлють на мене ще гіршу згубу, ніж та, яку я щодня відчуваю». І подумайте про його наступників. Каліґулу. Нерона.

Він на якусь мить замовк.

— Римським генієм і, напевне, римським дефектом, — правив Джуліан далі, — була одержимість порядком. Це видно з їхньої архітектури, літератури, законів — це знавісніле заперечення темряви, нездорового глузду, хаосу. — Він розсміявся. — Цілком зрозуміло, чому римляни, переважно такі терпимі до чужинських вірувань, нещадно переслідували християн. Адже це так безглуздо — вважати, що звичайнісінький зловмисник постав із мертвих, так жахливо вшановувати його, п’ючи його ж кров. Ця нелогічність страхала їх, і вони докладали всіх зусиль, щоб знищити її. Насправді, мені здається, вони вдалися до таких жорстокостей не тільки через власний переляк, а й тому, що їх страшенно все це вабило. Прагматичні люди часто виявляються напрочуд забобонними. Хто ж іще жив у граничному кошмарі від надприродного попри всю свою логічність, як не римляни? Греки — то інше. Пристрасть до порядку й симетрії в них така сама, як і в римлян, але вони знали, що марно заперечувати існування невидимого світу, старих богів. Емоції, темряву, варварство.

Чи не з бентежним виразом обличчя професор подивився на стелю.

— Пам’ятаєте, як раніше ми говорили з вами про те, що криваві, моторошні речі інколи є найпрекраснішими? Це дуже по-грецьки. Це дуже ґрунтовно. Краса — це жахіття. Нас проймає дрож від усього, що ми вважаємо прекрасним. А що може бути страшнішим та прекраснішим від абсолютної втрати самовладання для таких душ, як у греків чи нас? Від того, щоб на мить скинути кайдани буття, вщент розтрощити випадкове існування своїх смертних «я»? Евріпід говорить про менад: із закинутими головами, горлянкою до зір, «більше схожі на олениць, ніж людей»[30]. Цілковито вільні! Звісно, цим деструктивним пристрастям можна дати раду й у більш вульгарний та менш ефективний спосіб. Але ж наскільки дивовижно вивільнити їх в одному сполоху! Співати, верещати, танцювати глупої ночі босоніж у лісі, зважаючи на свою смертну природу не більше, ніж тварина! Це могутні містерії. Крик бугаїв. Медові джерела, що дзюркотять із-під землі. Якщо ми досить сильні в душі, то ладні зірвати серпанок і зазирнути тій оголеній, моторошній красі просто в обличчя; дозволити Богові спожити нас, поглинути, розібрати по кісточках. А потім виплюнути переродженими.

Ми всі аж подалися вперед, знерухомлені. Я роззявив рота, рахував свій кожен вдих.

— Саме в цьому, як на мене, полягає кошмарна принада діонісійського ритуалу. Її практично неможливо собі уявити. Вогонь чистого буття.

Я ніби причмелений спускався сходами після заняття, голова йшла обертом, але я дуже гостро, до болю відчував, що існую, що я молодий, що день надворі прекрасний; дуже-предуже синє небо, аж в очах різало, і вітер, що в закруті, ніби конфеті, ганяє червоне й жовте листя.

«Краса — це жахіття. Нас проймає дрож від усього, що ми вважаємо прекрасним».

Того вечора я занотував у щоденнику: «Дерева показились і втрачають самовладання, знавіснілі від несподіваних нових вогнистих кольорів. Хтось — здається, Ван Ґоґ? — колись заявив, що жовтогарячий — то колір безумства. Краса — це жахіття. Ми воліємо, щоб вона поглинула нас і ми могли сховатись у вогні, який очищує».

Я пішов на пошту (пересичене студентство, звичайний робочий день) і, все ще запаморочений, підписав матері фотолистівку з вогненними кленами та гірським потічком. Речення на звороті радило: «Сплануйте подорож до Вермонту в падолист між 25 вересня і 15 жовтня — його наймальовничішу пору».

Уже коли вкидав листівку в отвір для міжміських відправлень, я помітив Банні в протилежному кінці зали. Він стояв спиною до мене та вивчав ряд понумерованих поштових скриньок. Він зупинився чи не навпроти моєї власної й заходився щось у неї всовувати. Потім крадькома розпростався й хутко вийшов з абсолютно розпатланим волоссям, тримаючи руки в кишенях.

Я дочекався, доки він зник, і підійшов до своєї скриньки. Усередині знайшов кремовий конверт: цупкий, хрусткий папір, дуже офіційний — зате підпис олівцем і по-дитячому нерозбірливий, ніби його надряпав п’ятикласник. Цидулка всередині також виявилася написаною олівцем, дрібними нерівними літерками:

Я ретельно вивчив записку, поклав до кишені й на порозі мало не збив із ніг доктора Роланда. Спершу він мене начебто не впізнав. Та коли я вже розмріявся, що він просто візьме й піде, рипуча машинерія, що рухала мімікою його обличчя, начебто запрацювала й зі скреготінням картонна парсуна явилась із сутіні курного проскеніуму.

— Добридень, докторе Роланд, — привітався я, майже збавившись усілякої надії[31].

— Ну і як вона бігає, хлопче?

Він говорив про мою уявну машину. Крістіну. Чудо-перегонову автівку «Читті-дрітті-бах-бах»[32].

— Чудово.

— Їздив у «Рятівний ремонт»?

— Так.

— Ох уже ці колектори.

— Еге ж, — погодився я і раптом згадав, що минулого разу скаржився на трансмісію. Але доктор Роланд уже почав читати інформативну лекцію про догляд і функції прокладок колектора.

— Саме це, — завершив він, — і є однією з основних проблем, коли водиш іномарку. Великі розтрати оливи. Знову і знову купуєш моторну оливу Pennstate, а каністри ж із нею на деревах не ростуть.

І він значуще на мене подивився.

— Хто тобі продав прокладку? — спитав доктор Роланд.

— Підзабув, — промовив я, впадаючи в транс і непомітно просуваючись до дверей.

— Бад?

— Здається.

— Чи Білл. Білл Ганді молодець.

— По-моєму, таки Білл, — збрехав я.

— Ну і як там стара сойка?

Я не міг зорієнтуватися, про що він: про Бада чи реального птаха? Чи, може, ми вже стрімголов мчали в нетрі старечого слабоумства? Інколи мені геть не вірилося, що доктор Роланд спромігся укласти безстроковий контракт на кафедрі соціальних наук цього престижного закладу. Адже він більше скидався на балакучого дідугана-причепу, що, бува, сяде поруч із вами в автобусі й почне демонструвати всі папірці зі свого гаманця.

Доктор Роланд підсумовував уже видану мені інформацію про прокладки колектора, а я все ще чекав зручної нагоди повідомити йому, що «раптово» згадав про своє спізнення на зустріч, аж тут до поштового відділення із труднощами, спираючись на ходунки та всміхаючись на всі тридцять два, зайшов товариш Роланда — доктор Бленд. Блендові (прізвище вимовлялося по-французьки гугняво) було під дев’яносто років, останні п’ятдесят із яких він викладав курс під назвою «Інваріантні підпростори»[33], що славився не тільки своєю монотонністю й незбагненністю в її буквальному розумінні, а й підсумковим випробуванням, яке, скільки всі навколо пам’ятали, складалося з одного й того самого загального питання обсягом у три сторінки. І відповідь на нього завжди була «так». Цього цілком вистачало для того, щоб скласти екзамен з інваріантних підпросторів.

Складно уявити, але доктор Бленд мав славу ще більшого патякала, ніж доктор Роланд. Разом вони справляли враження супергеройської пари родом із коміксів, непереможного та нездоланного альянсу занудства й дурноляпства. Я пробурмотів якесь вибачення й утік, залишивши їх на самоті з власною проникливою риторикою.

Розділ 2

Я сподівався, що в день нашого з Банні обіду погода стоятиме прохолодна, адже мій найкращий піджак був із темного кусючого твіду, та коли я прокинувся недільного ранку, то побачив, що надворі пече й ставатиме тільки жаркіше.

— Смалитиме немилосердно, — проказав мені прибиральник услід. — Усе ж таки бабине літо.

Піджак був дуже красивий, з ірландської вовни, сірий, із цятками кольору зеленого моху; я придбав його в Сан-Франциско, витративши все до цента, що заробив на літніх підробітках. Ось тільки для теплого літнього дня він здавався заважким. Я натягнув піджак і рушив у ванну поправити краватку.

Мене геть не тягло на розмови, тому Джуді Пуві, котра чистила зуби над раковиною, стала неприємним сюрпризом. Джуді Пуві мешкала за кілька кімнат від мене і, здається, вважала, що коли вона родом з Лос-Анджелеса, то ми повинні мати чимало спільного. Вона часто переслідувала мене в коридорах; постійно виманювала танцювати на вечірках; кільком дівчатам заявила, що затягне мене в ліжко, щоправда, не в таких витончених словах. Джуді носила дикий одяг, фарбувала волосся в сивуватий колір і водила червоний «корвет» із каліфорнійськими номерами, на яких було написано «Джуді П.» Розмовляла голосно й часто зривалася на вереск, який бринів по всьому корпусу, немовби крик моторошної тропічної пташини.

— Привіт, Річарде, — озвалася вона і смачно сплюнула пасту в рукомийник. На ній були обрізані джинси з химородними, скаженими візерунками, намальованими на них широким фломастером, і спандексова майка, що лишала відкритим атлетичний підкачаний прес.

— Привіт, — узявся я за краватку.

— Чудово виглядаєш.

— Дяки.

— Зібрався на побачення?

— Що? — я відвернувся від люстерка й поглянув на неї.

— Куди зібрався, кажу?

Тепер мене її розпитування вже не дивували.

— Вибрався пообідати.

— З ким?

— З Банні Коркораном.

— Ви знайомі?

І знову я розвернувся подивитися на неї:

— Типу того. А ти з ним?

— Звісно. Ми з ним ходили на історію мистецтва. Приколіст. Хоча отого його друга-задрота в окулярах я терпіти не можу. Забула ім’я.

— Генрі?

— Еге ж, він.

Вона нахилилася ближче до дзеркала, поправляючи зачіску та крутячи головою на всі боки. Нігті були пофарбовані в «шанелівський» червоний колір, а їхня довжина свідчила про те, що їх купили за гроші в крамничці.

— Як на мене, він гівнюк.

— А мені сподобався, — ображено зауважив я.

— А мені — ні. — Кривим нігтем, ніби гребінцем, дівчина зробила посередині проділ. — Зі мною він завжди поводиться, як останній паскуда. Двійнят я теж не люблю.

— Чому? Двійнята милі.

— Справді? Та невже? — Вона закотила одне нафарбоване око у відображенні. — От послухай. Минулого семестру на одній гулянці я так добряче перебрала і спробувала, ну, трохи послемитися. Всі навколо штурхали одне одного, а тут це дівча із двійні суне через танцмайданчик, ну і я — бах! — врізалася в неї, несильно. Вона мені нахамила, начебто я щось таке страшне вчинила. То я незчулася, коли й вивернула їй в обличчя свої чверть літра пива. Ну, така вже тоді видалась вечірка. Мене разів шість перед нею скупали в пиві. Тобто нічого такого, ну, ти розумієш? Та хай там як. Вона починає верещати — і за півсекунди підліта її братело з тим самим Генрі, стоять над душею, типу от-от візьмуться гамселить мене.

Вона зібрала волосся у хвостик і роздивлялася свій профіль у люстерку.

— Так от. Я п’яна, ці двоє погрожують, а Генрі — ще той бугай, ну ти в курсі. Було трохи лячно, але п’яному море сам знаєш по що, то я сказала, щоб одвалили. — Джуді відвернулася від дзеркала й подарувала мені осяйну посмішку: — Я тоді бахнула кілька «камікадзе»[34], а коли я п’ю «камікадзе», то завжди знайду пригоди на свою голову. Розбиваю машину, встряю в бійки…

— І що сталося?

— Я ж кажу, — здвигнула вона плечима, — просто сказала їм одвалити. І тоді те хлопча із двійні починає на мене волати. Ніби справді хотів порішити мене, розумієш? А той Генрі просто стояв поруч, але страхав мене найбільше. Так от. У мене є один товариш, ну там валандається сюди-туди, реально крутий, колись ганяв у банді байкерів, весь такий у ланцюгах, ну ти, блін, розумієш… Спайк Ромні, чув про такого?

Я чув. І навіть бачив його на своїй першій п’ятничній гулянці. Здоровило, під сто кг, усі руки в шрамах, моточоботи із залізними носаками.

— Ну, Спайк підійшов, побачив, що до мене дориваються ці двоє, пхнув цього з двійні в плече й сказав їм чухрати подалі. Перш ніж я встигла щось сказати, ті двоє накинулися на нього. Народ пробував відтягти отого твого Генрі, багато хто пробував, і не змогли. Шестеро чуваків не змогли його відтягти. Він зламав Спайкові ключицю і два ребра, зробив з обличчя відбивну. Я казала Спайку, щоб той викликав поліцію, але він, розумієш, не хотів сам ускочити в халепу, бо його не повинно було бути в студмістечку. Хай там як, а вигляд він мав жахливий.

Джуді лишила волосся розпущеним.

— Спайк реально крутий. І лихий. Мав би однією лівою наваляти тим двом тюхтіям у костюмах та окулярах.

— Гмм, — промимрив я, намагаючись не розсміятися. Так дивно уявляти собі картину, в якій Генрі, власник дрібних круглих окулярів та книжок мовою палі[35], ламає ключицю Спайкові Ромні.

— Це все дуже дивно, — говорила Джуді. — Мабуть, коли настільки злі люди скаженіють, то вони по-справжньому їдуть з глузду. Як мій батько.

— Еге ж, мабуть, да, — проказав я й собі глянув у дзеркало, поправляючи вузол на краватці.

— Розважайся, — мляво проказала вона й рушила до виходу. Аж раптом зупинилася: — Слухай, а ти не впрієш у цьому піджаку?

— Решта нікуди не годяться.

— Хочеш спробувати мій?

Я озирнувся й поглянув на неї. Вона вчилася на театрального костюмера й у зв’язку із цим могла похвалитися найрізноманітнішим вбранням, що зберігалося в її кімнаті.

— Точно твій? — поцікавився я.

— Украла з гардеробу в майстерні. Хотіла трошки перекроїти й зробити з нього бюстьє.

«Дивовижно», — подумав був я, але все одно пішов за нею.

Піджак виявився і справді прекрасним — стара модель Brooks Brothers, шовковий, без підкладки, кольору слонової кістки в зеленаво-синю смужку, трохи широкуватий, проте мого розміру.

— Джуді, — мовив я, розглядаючи манжети, — він чудовий. Ти точно не проти?

— Забирай, — відмахнулася вона. — Все одно часу немає щось із ним робити. У мене повно крою та шиття костюмів до гадського «Як вам це сподобається»[36], трясця б його взяла. Вистава за три тижні, а я ще гадки не маю, що робити. У цьому семестрі «пощастило» з першим курсом, що має мені допомагати: швацької машинки не відрізнять від дірки в землі.

— До речі, старий, піджак — бомба, — заявив мені Банні, коли ми вийшли з таксі. — Шовк, я вгадав?

— Так, належав моєму дідусеві.

Банні взяв між пальців багату жовтувату тканину біля манжетів і трохи потер її.

— Прекрасний артикул, — поважним тоном проказав він. — Щоправда, не зовсім до сезону.

— Хіба?

— Нє-а. Ми на Східному узбережжі, хлопче. Я знаю, у ваших краях носять що заманеться, але тут немає політики невтручання, цілий рік у купальнику не побігаєш. Повір мені на слово, це ключ до успіху, повір… Дай-но відчиню тобі двері. Знаєш, я думаю, тобі тут має сподобатися. Звісно, це не Polo Lounge, але для Вермонту дуже непогано. Що скажеш?

Ми обідали в маленькому красивому ресторанчику з білими скатертинами на столах та вікнами в еркерах, що виходили на палісадник: живопліт, трояндові кущі з опорою на шпалери, красоля обабіч камінної доріжки. Клієнтура здавалася переважно середнього віку й заможного стану: типаж рум'яних адвокатів-провінціалів, котрі, за вермонтською модою, носили калоші під костюми Hickey Freeman; дами в спідницях-«шалі», з нафарбованими перламутровою помадою губами, малопримітні, але по-своєму приємні в густій засмазі. Пара звернула увагу на нас, коли ми ввійшли, і я одразу збагнув причину: двоє вродливих студентів, безжурні сини багатих батьків. Попри те що жіночки переважно годилися мені в матері, одну-двох можна навіть було вважати красунями. Непогана робота, якщо вийде, подумалося мені, і я чомусь одразу уявив підмолоджену матрону з великим будинком, знуджену від неробства, чоловік котрої не вилазить із відряджень і постійно десь не в місті. Смачні вечері, трохи кишенькових грошей, можливо, навіть щось серйозніше… наприклад, машина.

До нас підкрався офіціант.

— Ви резервували?

— На прізвище Коркоран, — не витягаючи рук із кишень, промовив Банні. Він розгойдувався туди-сюди на каблуках. — А де це завіявся Каспар?

— У відпустці. Повернеться за два тижні.

— Ач який живчик, — щиро порадів за нього Банні.

— Я перекажу йому, що ви про нього питали.

— А ти візьми й перекажи, вловлюєш? — Далі Коркоран уже говорив зі мною, поки офіціант вів нас до нашого стола: — Каспар — суперський мужик. Метрдот. Великий немолодий здоровань із вусами. Австрієць чи що. І при цьому, — тут він перейшов на гучне шепотіння, — ні разу не гомосек. Віриш? Усі ці меншини так і тягне працювати в ресторанах, ти помічав? Просто кожен стрічний гомосек…

Я помітив зі спини, як напружився офіціант.

— …якого мені доводилося знати, був одержимий їжею. От із якого такого дива, питається? Це щось зі сфери психології? Мені здається, що…

Я приклав палець до губ і кивнув у спину офіціантові саме тоді, як він розвернувся та подарував нам невимовно лихий погляд.

— Шановним добродіям цей стіл підійде? — спитав він.

— Аякже, — вишкірився у відповідь Банні.

Нам вручили по меню, ображено, саркастично, елегантно, й офіціант пішов геть. Я сів за стіл і з розпашілим обличчям розгорнув винну карту. Банні ж, умощуючись на своєму стільці, відсьорбнув трохи води та роззирнувся зі щасливим виглядом.

— Тут чудово, — промовив він.

— Непогано.

— Але все ж не Polo. — Він поклав лікоть на стіл і всією п'ятірнею поправив волосся, прибираючи його з очей. — Ти частенько там буваєш? Я про Polo, звісно.

— Не дуже. — Я про нього навіть нічого не чув, що було цілком природним, оскільки до Лос-Анджелеса з мого рідного містечка їхати аж понад шістсот кілометрів.

— У мене враження, що саме до таких закладів ти мав би ходити з батьком, — розмірковував уголос Банні. — Для чоловічих розмов і всілякого такого. Мій татусь так само тягав нас в Oak Bar до «Плази». Саме там він мені й моїм братам купував по нашій першій випивці, коли нам виповнювалося вісімнадцять.

Я — єдина дитина в сім'ї, і мені цікаво, коли хтось говорить про власних братів-сестер.

— Братам? — перепитав я. — Скільки ж вас?

— П’ятеро. Крім мене, Тедді, Г'ю, Патрік і Брейді, — розреготався він. — Було так страшно, коли батько тягнув туди мене. Я ж бо ще малий, а він такий: «Ось, синку, це твій перший алкоголь», або: «Незабаром ти посядеш моє місце», або взагалі: «Я, можливо, скоро помру», — і всякі такі нісенітниці. Як же я постійно лякався! Десь за два місяці до цього ми з моїм другом Клоуком забігали туди по дорозі зі школи святого Єремїї, коли йшли працювати над проектом з історії. Допрацювалися до велетенського рахунка в Oak Bar, але втекли не розплатившись. Ну, ти в курсі, хлопчачий такий вік. І ось тепер я знову сюди завітав, разом із батьком.

— Тебе впізнали?

— Угу, — понуро відповів Банні. — Я здогадувався. Але ставилися по-людськи. Не сказали нічого. Тільки прикріпили старий рахунок до нового.

Я спробував уявити цю картину: у костюмі-трійці старий батько напідпитку збовтує своє шотландське віскі чи що там було в його чарці. І Банні. На вигляд трохи пухкенький, але за цією пухкістю ховається мускулатура, що обросла м’ясом. Дебелий хлопчина. Такі в школі грають в американський футбол. І син, якого потайки хочуть усі батьки-чоловіки: великий, добродушний, не надто інтелектуал, любитель спорту, дарувальник вітальних штурханів та оповідач бородатих анекдотів.

— То він помітив? — спитав я. — Твій батько?

— Нє-а. Сидів п'яний як чіп. Навіть якби я стояв із протилежного боку шинкваса, він би не звернув на це уваги.

До нас знову наближався офіціант.

— А от і наша Прудконіжка, — зайнявся своїм меню Банні. — Ти вже вирішив, що їстимеш?

— Що це в тебе таке? — поцікавився я, нахиляючись ближче роздивитися його напій. Посудина була завбільшки з маленький акваріум, у ній хлюпалося щось яскравого коралового кольору, з барвистими соломинками, паперовими парасольками та скибочками фруктів, що стирчали зі склянки під найхимернішими кутами.

Банні дістав одну з парасольок і облизав її.

— Ой, чого тут тільки немає. Ром, журавлиновий сік, кокосове молоко, трипл-сек, персиковий бренді, м’ятний лікер, може, ще щось — я не в курсі. Скуштуй. Смачно.

— Ні, дякую.

— Нумо.

— Та все гаразд.

— Давай.

— Ні, дякую, мені не хочеться пити, — відбивався я.

— Я його вперше спробував два літа тому на Ямайці, — поринув у спогади Банні. — Бармен на ім’я Сем заколотив його для мене, примовляючи: «Три порції — і ти не знайдеш звідси виходу». Хай мені чорт, я й справді не знайшов. Бував колись на Ямайці?

— Та давненько туди не заносило.

— У своїй Каліфорнії ти, може, й звик до всіх ваших пальм, кокосів і такого іншого. Мені це страшенно подобається. Купив собі рожевий у квіточку костюм для плавання. Намагався вмовити Генрі скласти мені компанію, але той відмовився, заявив, що на Ямайці ні грама культури, хоча, мені здається, це неправда, у них там навіть є маленький якийсь музей.

— Ви з Генрі добре ладнаєте?

— А то! — Банні відкинувся на спинку стільця. — Ми жили в одній кімнаті. На першому курсі.

— І він тобі подобається?

— Аякже-аякже! Але в одній кімнаті з ним нелегко. Терпіти не може шуму, терпіти не може компашок, терпіти не може безладу. Через це неможливо заманити до себе дівчину послухати Арта Пеппера[37], якщо ти розумієш, про що я.

— Мені здається, він трошки грубуватий.

Банні здвигнув плечима:

— Він такий, який є. Бач, його макітра варить інакше, ніж у нас із тобою. Десь постійно витає в хмарах зі своїм Платоном абощо. Багато ішачить, сприймає себе надто серйозно, вивчає санскрит, і коптську, і ще парочку придуркуватих мов. Я йому торочу: Генрі, якщо ти збираєшся й надалі марнувати свій час та гризти щось інше, крім греки (я от особисто вважаю, що вона і ще британська англійська — це все, що потрібне чоловікові), то краще купив би собі аудіоуроки Berlitz і студіював би французьку. Знайшов би собі маленьку танцівницю канкану. Вулє-ву куше авек муа[38] й усе таке.

— Скільки мов він знає?

— Я вже збився з ліку. Сім чи вісім. Він же навіть ієрогліфи вміє читати.

— Ух ти.

Банні захоплено похитав головою.

— Цей парубок — справжній геній. Міг би працювати перекладачем в ООН, якби схотів.

— Звідки він родом?

— Із Міссурі.

Останню репліку Банні промовив із таким кам’яним обличчям, що мені здалося, він жартує. Я розсміявся.

— А що? Ти гадав, він виходець із Букінгемського палацу чи щось таке?

Я знизав плечима, і далі сміючись. Генрі був настільки особливий, що взагалі не в’язався з жодним конкретним місцем.

— Еге ж, — правив далі Коркоран, — зі «Скептичного штату». Сент-луїський хлопчина, як і старий Том Еліот[39]. Батько — якийсь будівельний магнат, причому, якщо вірити моїм кузенам із Сент-Луїса, не без грішків за душею. Правда, від Генрі ти не дізнаєшся про рід занять його батька анічогісінько. Поводиться так, ніби й сам не знає і йому абсолютно байдуже.

— Ти бував у нього вдома?

— Жартуєш? Він такий потайний, що можна подумати, бере участь у Мангеттенському проекті абощо. Але я знайомий із його мамою. Зустрілися випадково. Вона проїжджала Гемпден по дорозі в Нью-Йорк, а я натрапив на неї, коли та гуляла першим поверхом у Монмуті й розпитувала в людей, де кімната Генрі.

— Яка вона?

— Гарненька. Чорнява, синьоока, як і Генрі, норкова шуба, надто густа помада й усе таке, якщо тобі цікава моя особиста думка. Дуже молода. Генрі — її єдина дитина, і вона його обожнює. — Він нахилився вперед і стишив голос: — Його сім’я просто неймовірно заможна. Мільйони й мільйони. Заробили вони їх недавно, але бакс — то бакс, ти ж мене розумієш? — Він мені підморгнув. — До речі. Збирався спитати. На які бариші живе твій татусь?

— Нафта, — відповів я. А що? Це майже правда.

Банні аж роззявив рота, і його губи утворили маленьку охайну букву О.

— У вас свої свердловини?

— Одна, — поскромничав я.

— Але ж хороша?

— Ну, так кажуть.

— Овва, — похитав головою Банні, — Золотий Захід.

— До нас він був добрий, — підтримав я його думку.

— Ну й ну, — мало не присвиснув він, — а мій — усього лишень президент паршивенького старого банку.

Мені раптом закортіло змінити тему розмови, хай би це й було шито білими нитками, бо ми ступили на надто непевний ґрунт.

— Якщо Генрі й справді із Сент-Луїса, де він набрався свого розуму?

Питання здавалося геть невинним, але Банні несподівано скривився.

— У дитинстві з Генрі сталась одна дуже неприємна історія. Його збила машина чи щось таке, але він мало не помер. Пару років не ходив до школи, займався з репетиторами вдома, і тривалий час він практично постійно не вставав з ліжка. Лишалося тільки читати. Схоже, він один із тих, хто читає на рівні студента ще у дворічному віці.

— Збила машина?

— Ну, по-моєму, якось так. Навіть не скажу, що то могло бути. Він не надто охоче говорить на цю тему. — Банні знову стишив голос. — Знаєш, чому він зачісується так, щоб волосся спадало на праве око? Бо лишився шрам. Він мало не втратив зір, погано бачить. А ходить, як кривенька качечка, тому що досі накульгує. Це майже не відіграє ніякої ролі, бо насправді Генрі дужий, наче віл. Навіть не скажу, чим він там займався, — може, штангу тягав, — але він тепер у нормальній формі. Типовий Тедді Рузвельт[40], що долає перешкоди. Ним по-справжньому можна пишатися. — Банні відкинув волосся назад і махнув офіціанту, щоб той освіжив йому трунок у чарці. — Ну от, скажімо, візьми для прикладу Френсіса. Як на мене, не дурніший за Генрі. Хлопчик із високих верств суспільства, грошей хоч греблю гати. Але йому все дісталося надто легко. Ледачий. Полюбляє грати. Після занять напивається й гуляє. І от візьми Генрі, — повів бровою Банні. — Та його ж від грецьких книжок палицею не відженеш… Е-е, дякую, сер. — Офіціант прийшов зі ще одним коралового кольору напоєм і стояв перед нами, тримаючи його у випростаній руці. — Ще по одній?

— Мені досить.

— Давай, старий. Я пригощаю.

— Ну, тоді ще одне мартіні, будь ласка, — проказав я офіціантові, котрий уже збирався йти геть. Той подарував мені гнівний погляд.

— Дякую, — слабко промовив я, не підводячи очей на нашого кельнера, котрий довго й з ненавистю либився до мене, аж доки не пішов.

— Ти знаєш, я нічого не ненавиджу у світі так сильно, як надокучливих гомосеків, — задоволеним голосом проказав Банні. — От спитай мене — і я скажу, що їх треба всіх зібрати докупи й спалити на вогнищі.

У мене є знайомі, що ганять гомосексуалізм, бо для них це незручна тема (не виключено, вони й самі мають певні схильності); а є такі, що ганять гомосексуалізм абсолютно щиро. Спершу мені видавалося, що Банні належить до першої категорії. Його нібито щирі емоції, універівська товариськість — усе це виглядало неприродним, а отже, підозрілим. Зрештою, він теж вивчав класичну філологію, яка сама по собі — абсолютно невинне заняття, але в деяких колах згадка про неї все ще викликає зачудований порух брів. («Знаєш, що таке класична філологія? — якось кілька років тому поцікавився в мене один п’яний голова приймальної комісії на гулянці педагогів. — А я тобі скажу. Самі війни та гомосексуалісти». Звичайно ж, це вульгарна афористична дешевка, та, як і решта подібних вульгарних максим, вона має крихту правди.)

Проте чим більше я слухав Банні, тим більше переконувався: його сміх не позначений притлумленими емоціями, він не намагається вдовольнити якісь свої глибокі переживання. Натомість переді мною ніби сидів життєрадісний, цілковито невимушений тип такого собі підтоптаного й капризного ветерана заморських воєн (одружений багато років, батько й дід численних нащадків), котрому ця тема справді огидна до нестями й весела водночас.

— Ну а як же тоді твій друг Френсіс? — спитав я.

Мабуть, моя ремарка вийшла єхидною, або ж мені просто кортіло подивитися, як він викрутиться з цієї ситуації. Френсіс міг бути гомосексуалістом, а міг і не бути. Схожі на нього хлопці часто виявлялися небезпечними бабіями. Зате в нього було не забрати манер хитрого, мов лис, добре вбраного, незворушного хлопця, який міг справити певне підозріле враження на зарозумілих знайків типу Банні, котрі нібито мали нюх на такі речі.

Банні повів бровою.

— Дурниці. Хто тобі таке сказав?

— Та ніхто. Джуді Пуві якось обмовилася, — додав я, коли зрозумів, що мій «ніхто» його навряд чи вдовольнить.

— Ну, я розумію, чому вона так вважає, у наш час то там з’являється щось ґейське, то сям, але типаж старомодного маминого синочка нікуди не подівся. Френсісу просто потрібна нормальна дівка. — Банні примружився, дивлячись на мене крізь свої дрібні шалені окуляри. І трохи войовничо поцікавився: — А от як щодо тебе?

— Що?

— Пара є? Тебе чекає вдома на Голлівудських пагорбах яка-небудь субтильна чирлідерка?

— Якщо чесно, ні. — Я не збирався пояснювати зараз свої проблеми з дівчатами. Принаймні не йому. Тільки нещодавно мені вдалось остаточно вибратися з тривалих клаустрофобних стосунків із дівчиною з Каліфорнії, яку я називатиму тут Кеті. Ми познайомилися під час першого року навчання в коледжі, і вона мене спочатку привабила тим, що здавалася розумною, майже готовою бунтаркою, схожою на мене. Та вже за місяць, коли я наглухо приріс до неї, я раптом із жахом для себе виявив, що вона не більше не менше як попсова, псевдоінтелектуальна версія Сильвії Плат[41]. Стосунки тяглися до нескінченності й перетворилися на плаксиве телевізійне мило, з численними обіймашками, наріканнями, зізнаннями в «неадекватності» й самокопанням на автомобільних стоянках, усіма цими банальними скорботами. Ця дівчина стала однією з причин, чому я так гарячково прагнув поїхати якнайдалі з дому; а також однією з причин, чому я так лякався цілої зграйки кмітливих, безневинних нових дівчат, із якими познайомився в перші тижні в університеті.

Думка про неї мене протверезила. Банні перехилився через стіл.

— Це правда, що в Каліфорнії дівчата вродливіші? — спитав він.

Я пирснув сміхом так сильно, що мартіні мало не потекло мені носом.

— Красуні в купальниках? — підморгнув він. — Лото під ковдрами на пляжі?

— А то.

Відповідь його вдовольнила. Усе йшло добре, і він, ніби старий веселий пес умовного дядечка, майже влігся на стіл і заходився розповідати мені про свою подружку Меріон.

— Ти її точно бачив, — сказав він. — Невеличка, білявка з блакитними очима, десь отака на зріст?

Я й справді когось такого пригадував. На першому тижні в університеті я перетнувся з Банні на пошті. Він досить-таки безцеремонно спілкувався з дівчиною, що підходила під опис.

— Угу, — гордовито проказав Банні, водячи пальцем по краю чарки, — це моя дівка. Тримає мене в лабетах, щоб ти знав.

Цього разу він мене заскочив якраз у мить, коли я намагався ковтнути мартіні, тож я мало не вдавився зо сміху.

— Ще й учиться на педагога молодших класів, хіба ж це не мило? — спитав він. — Тобто вона — справжня дівчина. — Він розвів руками, ніби зображував велетенську відстань. — Довге волосся, трошки м’ясця на кістках, не боїться носити сукні. Мені таке подобається. Можеш називати мене старомодним, але всі ці головаті дівчата мені не до вподоби. От подивися на Каміллу. Вона прикольна, хороша товаришка й усе…

— Та ну, — все ще сміючись, не погодився я. — Вона гарненька.

— Гарненька, гарненька. Не без цього, — він примирливо підняв долоню. — Чудова дівчина. Я завжди це повторюю. Схожа на одну зі статуй Діани в клубі мого батька. Їй просто бракує дужої материної руки. На мій смак, вона — те, що зветься «шипшинка», на фоні всього цього вашого гібридного чаю. Не докладає зусиль, а мала би. Надто часто бігає в старому бахматому одязі свого брата, який, може, декому з дівчат і пасував би (хоча от я думаю, насправді він дівчатам аж ніяк не може пасувати), але точно це не її випадок. Надто схожа на брата. Тобто Чарльз, звичайно, вродливий хлопчина, твердий характер, але я б із ним не одружився, віриш?

Банні був в ударі й уже збирався сказати щось іще, аж раптом замовк, його обличчя набуло кислого виразу, ніби сталося щось неприємне. Мене це спантеличило й повеселило водночас; може, злякався, що ляпнув зайвого, що виглядає дурником? Я подумав був хутенько змінити тему розмови, щоб визволити його з пастки, та він завозився на стільці й поглянув через усю залу.

— Послухай, — промовив він. — Гадаєш, це стосується нас? Саме час.

Попри багатий обід (того дня замовлялися супи, омари, паштети, муси — набір страхітливий не тільки поєднанням, а й кількістю), випили ми ще більше. Три пляшки Taittinger після коктейлів, і все це запили бренді, так що поступово наш стіл перетворився на єдиний центр конвергенції, навколо якого із запаморочливою швидкістю оберталися всі інші предмети, розмиті в нашому полі зору. Я перехиляв фужер за фужером, що з’являлися ніби за помахом чарівної палички, Банні виголошував тост за тостом про все на світі: ми пили за Гемпден-коледж, Бенджаміна Джоветта[42], Періклові Афіни — слова ставали все туманніші, а надворі все темніше, аж доки геть не споночіло, коли нам подали каву. Коли Банні попрохав офіціанта добути дві сигари, він уже був як квач, і крім його замовлення на маленькій таці нам принесли ще рахунок, перевернутий цифрами вниз.

Тьмяна зала йшла обертом із неймовірною швидкістю, і сигара не тільки нічим не змогла зарадити в цій ситуації, а ще й підкинула вервечки світляних плям із темними торочками, що неприємно нагадували про жахливі одноклітинні створіння, на яких колись мені доводилося витріщатись у мікроскоп. Я поплив. Сигару загасив об попільничку чи те, що нею вважав, — насправді свою десертну тарілку. Банні зняв окуляри в золотій оправі, охайно піднімаючи дужки з-за кожного з вух, і почав натирати їх серветкою. Без окулярів очі Коркорана здавалися дрібними, слабкими й приязними, зволоженими від тютюну та зі сміхом, що зачаївся в зморшках їх кутиків.

— Ех, ото відобідали, старий, правда ж? — спитав він мене, не розтискаючи зубів, у яких тримав сигару, та піднявши окуляри проти світла в пошуках порошинок. Банні скидався на юного Тедді Рузвельта без вусів, ладного повести Крутих Кіннотників у бій за висоти Сан-Хуан, вирушити на лови антилопи гну чи ще абикуди.

— Так, вийшло пречудово. Дякую.

Коркоран видихнув чималу хмарку синього, гидкого на запах диму.

— Класна їжа, класне товариство, багато випивки, хіба можна бажати кращого, еге ж? Як там про це в тій пісні?

— Що за пісня?

— «Дайте повечеряти», — промугикав Банні, — «і поговорити, і…» щось там там-ді-дам.

— Гадки не маю.

— Я теж. Її Етель Мерман співає.

Світло блякло, а я намагався зосереджуватися на предметах у безпосередній близькості. Ресторан спорожнів, ми лишались останніми його клієнтами. У далекому куті в повітрі ширяла бліда форма, що мені здалася схожою на нашого офіціанта, непевну істоту, трохи надприродну у своїй суті та все ж позбавлену глибокої замисленості, що, подейкують, притаманна тіням. Уся увага істоти спрямовувалася на нас; я прямо відчував, як на її обличчі тужавіють примарні промінці ненависті.

— Угу, — я повозився на стільці й мало не впав, утративши рівновагу. — Може, гайда вже?

Банні великодушно махнув рукою й зацікавлено перевернув чек, копаючись у кишені другою рукою. За якусь мить він підвів погляд і всміхнувся:

— Слухай, закадико.

— Га?

— Мені страшенно неприємно тебе про це прохати, але ти не міг би цього разу заплатити замість мене?

Я здивовано повів п’яною бровою й розсміявся:

— Та в мене за душею ламаного цента немає.

— Як і в мене, — відповів він. — Це так кумедно. Здається, я забув гаманець удома.

— Та ну тебе. Ти що, жартуєш?

— Аніскілечки, — легко зізнався він. — Навіть десятьох центів не нашкребу. Я б вивернув перед тобою кишені, але ж наш Прудконіжка побачить.

Раптом і я пригадав про злюку-офіціанта, котрий зачаївся в тінях і з безсумнівною цікавістю дослухався до нашого діалогу.

— Скільки ж там?

Його палець невпевнено пробігся колонкою цифр:

— Разом вийшло двісті вісімдесят сім доларів і п’ятдесят дев’ять центів, — промовив він. — Не рахуючи чайових.

Сума мене приголомшила. А ще я був розгублений від того, що Банні геть не турбувався.

— Багато.

— Ну, ти ж у курсі, випивка, вона така…

— То що робитимемо?

— А може, ти б їм чек міг виписати? — між іншим поцікавився Банні.

— Немає в мене чеків.

— Ну то кредиткою.

— І кредитки немає.

— Та давай.

— Та не дам, — я дратувався дедалі більше з кожною секундою.

Банні відсунув стілець, підвівся і з підкреслено недбалим виглядом обвів ресторан зором, ніби детектив прогулювався по вестибюлю готелю. На якусь мить мені навіть здалося, що він зараз туди й дремене. Банні поплескав мене по плечу:

— Не рипайся, старий, — прошепотів він, — я зараз сходжу дзвякну декому.

І пішов, запхавши кулаки в кишені та блимаючи білими шкарпетками з-під штанів у тьмяному світлі.

Його не було дуже довго. Я вже засумнівався, чи він повернеться, чи потайки не виліз через вікно, лишивши мене самого давати раду рахунку, коли нарешті вдалині гупнули двері й Банні прогулянковим темпом повернувся на місце.

— Не переживай. Не переживай, — упав він на стілець. — Усе добре.

— Що ти зробив?

— Зателефонував Генрі.

— Він приїде?

— На раз-два.

— Злиться?

— Нє-а, — Банні буквально відмахнувся від цієї думки. — Радий нас виручити. Тільки між нами: гадаю, він до чортиків задоволений, що в нього з’явився привід подихати свіжим повітрям.

Минуло, певно, десять украй незручних хвилин, протягом яких ми вдавали, що досьорбуємо з філіжанок гущу своєї крижаної кави, і в залу зайшов Генрі, тримаючи книжку під пахвою.

— Бач? — прошепотів Банні. — Я знав, що він приїде. О, привіт, — привітався він, щойно Генрі підійшов до нашого стола. — Який же я радий тебе тут бачити…

— Де рахунок? — беземоційним і нещадним голосом проказав Генрі.

— Та ось, старий друже, — відказав Банні, видлубуючи папірець поміж чашок та фужерів. — Тисяча подяк тобі. Я тобі страшенно завинив…

— Привіт, — холодно привітався Генрі, повертаючись до мене.

— Привіт.

— Як справи? — Він говорив, ніби робот.

— Нормально.

— Ось, на, друзяко. — Банні таки розшукав чек.

Генрі уважно вдивлявся в загальну суму, його обличчя лишалося незворушним.

— Що ж, — не вгавав зі своєю товариськістю Банні, чий голос лунко звучав у порожньому приміщенні, — я б вибачився, що відірвав тебе від книжки, якби ти її не припер сюди з собою. Що ти там такого цікавого вичитав? Який із неї толк?

Без жодного слова Генрі передав йому книжку. Літери на палітурці належали якійсь східній мові. Банні трохи повитріщався на неї й віддав назад.

— Хороша, — слабким голосом промовив він.

— Готові йти? — різко запитав Генрі.

— Звісно-звісно, — поквапився відповісти Банні, після чого підскочив і ледве не перекинув стіл. — Так і скажи. Undele, undele[43]. Коли тільки заманеться.

Генрі розплатився, і Банні плентався за ним, ніби дитина, що наробила шкоди. Поїздка додому перетворилася на суцільну муку. Банні із заднього сидіння раз по раз вдавався до блискучих, але приречених спроб зав’язати розмову, які одна за одною яскраво спалахували й так само миттєво згасали. Генрі навіть очей не відривав від дороги. Я вовтузився на сидінні пасажира поруч із ним, бавлячись вбудованою попільничкою, аж доки сам не зрозумів, наскільки можуть дратувати мої дії, а тому присилував себе зупинитись.

Спочатку ми завезли додому Банні. Продуднівши на прощання ціле гроно незв’язних компліментів, Коркоран поплескав мене по плечу й вистрибнув із машини.

— Ну от, Генрі, Річарде, ми й дісталися. Чудово. Супер. Дуже дякую… прекрасно пообідали… що ж… Па-па, па-па. Бувайте… — Двері грюкнули, і він швидко покрокував доріжкою геть.

Тільки-но він зник у будинку, Генрі розвернувся до мене.

— Мені дуже прикро, — промовив він.

— Та ні, ти що, — спантеличився я. — Просто плутанина вийшла. Я тобі поверну гроші.

Він провів п’ятірнею по волоссю. І на свій превеликий подив я побачив, що в нього тремтить рука.

— Про таке я й не мрію, — лаконічно відказав він. — Це його провина.

— Але ж…

— Він тобі сказав, що пригощає, правильно?

У його голосі вчувалися нотки обвинувачення.

— Ну так, — визнав я.

— І він, здається, забув гаманець удома.

— Та все гаразд.

— Ні, не гаразд, — перебив мене Генрі. — Це потворний трюк. Звідки тобі було знати? Банні напоумився, що всі навколо нього спроможні в будь-який момент видобувати велетенські суми. Але, знаєш, ніколи насправді не замислюється, як він ускладнює життя решті. І, крім того, а якби мене вдома не було?

— Я впевнений, що він і справді просто забув їх удома.

— Ви приїхали на таксі, — одразу промовив Генрі. — Хто розплачувався?

Я на автоматі спробував був щось заперечити й раптом похолов. Банні заплатив за таксі. І навіть щось про це там розпатякував.

— От бачиш? — правив далі Генрі. — Це ж навіть не дуже продумано, правда? Погано, що він так чинить з усіма навколо, але мушу визнати: я не очікував, що він спробує таке утнути з абсолютно чужою людиною.

Я не знав, що відповісти. До Монмута ми під’їхали в цілковитій мовчанці.

— Ми на місці, — проказав Генрі. — Пробач.

— Та все гаразд. Справді. Дякую, Генрі.

— Ну то добраніч.

Стоячи на ґанку під лампою, я дивився, як Генрі поїхав геть. Потім зайшов, піднявся до себе в кімнату та повалився на ліжко у хмільному ступорі.

— Ми в курсі про ваш із Банні обід, — промовив Чарльз.

Я розсміявся. Розмова відбувалася надвечір наступного дня, в неділю. Майже від самого ранку я просидів із «Парменідом»[44]. Грека й без того вимагала тарування, а тут ще й похмілля, та й читав я вже давненько, так що всі літери геть перетворилися на мішанину, яка не піддавалася розшифруванню, більше схожу на сліди пташок у піску. Ніби в трансі, я витріщався з вікна на коротко стрижений газон, схожий на яскраво-зелене оксамитове сукно, яке на обрії починало жолобитися, наповзаючи на пагорби та вкриваючи їх. Аж раптом унизу я побачив двійнят, що, ніби пара привидів, линули над моріжком.

Вихилившись із вікна, я їх погукав. Вони зупинилися, розвернулися, приклавши долоні до очей та примружившись проти надвечірнього сонячного сяйва.

— Привіт, — озвалися вони до мене, і їхні голоси, слабкі та рвані, в один тон підлетіли до мене. — Спускайся.

Тепер ми всі разом гуляли в гаю за університетом, недалеко від миршавого соснового бору, яким поросли підніжжя пагорбів. Я йшов між двійнятами. Вони й справді скидалися на янголів, зі своїм білявим волоссям, розвіяним на вітрі, у білих пуловерах та кросівках. Не можу сказати, чи справді мене було тоді запрошено до них. Незважаючи на свою чемність, вони все одно здавалися настороженими та дещо спантеличеними, ніби я приїхав із далекої країни з чужими ексцентричними звичаями, що вимагали від них обачності, аби не злякати мене чи не образити.

— Звідки ви знаєте? — спитав я в них. — Про обід?

— Бан сьогодні вранці розповів. А Генрі — ще минулого вечора.

— Мені здається, він страшенно тоді розлютився.

— Хіба що на Банні, — знизав плечима Чарльз. — Не на тебе точно.

— Мабуть, вони не дуже турбуються один про одного?

Двійнята, здалося, неабияк подивувалися, зачувши це.

— Вони ж давні друзі, — зауважила Камілла.

— Я б навіть сказав, найліпші друзі, — виправив її брат. — Бували часи, коли вони були нерозлийвода в буквальному сенсі слова.

— Мені здалося, вони часто сваряться.

— Звісно, без цього не обходиться, — проказала дівчина, — але ж це не означає, що вони не дружать. Генрі настільки серйозний, наскільки Банні, скажімо так, несерйозний, а тому їм вдається непогано ладнати.

— Еге ж, — підтакнув Чарльз. — L'Allegro та Il Penseroso[45]. Органічна пара. По-моєму, Банні — єдина людина у світі, здатна розсмішити Генрі. — Раптом він зупинився й показав кудись удалечину: — Ти там коли-небудь бував? На тому пагорбі — кладовище.

Воно й справді заледве прозирало крізь сосни: рівнинний цвинтар із кривеньким рядком розпорошених надгробків, рахітичних та каріозних, похилених під такими кутами, що навіть справляли враження гарячкового та химерного руху, ніби якась істерична сила, наприклад полтергейст, розкидала їх кількома хвилинами раніше.

— Старе, — відгукнулася Камілла. — З вісімнадцятого століття. Колись там стояло містечко, зі своїм храмом та млином. Від нього лишилися самі тільки підвалини, але насаджені його мешканцями сади досі можна роздивитися. Яблука сорту піппін, хімонанти, великоцвітний портулак зараз ростуть там, де колись були будинки. Хтозна, що з ними всіма трапилося. Пошесть. Або, може, пожежа.

— Або могоки[46], — промовив Чарльз. — Обов’язково сходи туди колись. Особливо на кладовище.

— Воно красиве. Особливо під снігом.

Сонце скотилося на вечірній пруг і заливало золотом дерева, що відкидали перед нами на землю видовжені покручені тіні. Ми довго йшли, нічого не говорячи. У повітрі носився вогкий присмак далеких вогнищ із різкими нотками присмеркової прохолоди. Навколо не лунало ані звука, якщо не рахувати рипіння наших черевиків по гравійній доріжці та свистіння вітру у верхівках бору; мене хилило на сон, при цьому боліла голова й ніяк не відпускало загальне враження примарності всього, що відбувається навколо, ніби я блукаю уві сні. Щосекунди я очікував різкого пробудження з головою на купі книжок, якими завалений мій письмовий стіл. Сам і в темній кімнаті.

Раптом Камілла зупинилась і приклала палець до губ. На мертвій деревині, надвоє розчахнутій від удару блискавкою, примостилися три велетенські чорні пташини, надто великі для ворон. Я ніколи раніше таких не бачив.

— Круки, — проказав Чарльз.

Ми стояли як укопані й роздивлялися пернатих. Один птах незграбно поскакав до кінця гілки, що рипіла та гойдалася під його вагою, аж доки не змусила стрибуна злетіти. Жваво залопотівши крилами, за ним подались і двійко інших. Птахи зробили коло над галявиною в трикутному шикуванні, відкидаючи три темні тіні на траву.

Чарльз розсміявся:

— Це ж ми троє. Б’юсь об заклад, ми стали свідками справжнього пророцтва по-авгурськи[47].

— Лихого?

— Про що? — спитав я.

— Не знаю, — відповів Чарльз. — Це Генрі в нас орнітомант. Пташиний віщун.

— Справжній римлянин. Він такий. Він би точно розказав.

Ми повернули додому, і з маківки невисокого пагорбка я вже міг роздивитися непривітні на такій відстані фронтони Монмут-Гаусу. Небо було холодним і порожнім. У сутінках сплив сріблястий, схожий на біле півколо нігтя місяць. Я ще не звик до таких понурих осінніх надвечірків, до прохолоди й ранньої темряви; ночі приходили надто швидко, і тиша, яка западала на луки надвечір, сповнювала мене дивним, тремким сумом. У поганому гуморі я подумав про Монмут-Гаус: його порожні коридори, старі газові пальники та ключ, який відмикає двері в мою кімнату.

— Ще побачимося, — попрощався Чарльз перед парадним входом до корпусу, а його обличчя здалося мені блідим у світлі лампи на ґанку.

На відстані я бачив вогні у вікнах їдальні, по всій довжині Трапезної; у вікнах рухалися темні силуети.

— Було прикольно. — Я засунув руки глибше в кишені. — Може, сходимо разом повечеряємо?

— Боюся, не вийде. Нам уже час додому.

— А, ну ясно, — я промовив у відповідь, розчарований, але зітхнув із полегшенням. — Тоді якось іншим разом.

— Слухай, а знаєш?.. — Камілла глянула на брата.

Той насупився.

— Гмм, маєш рацію.

— Ходімо вечеряти до нас, — запропонувала Камілла, скорившись раптовому імпульсу та розвернувшись до мене.

— О ні, — хутко відмовився я.

— Будь ласка.

— Дякую, але не можу. Все насправді гаразд.

— Та ходім, — люб’язно підтримав сестру Чарльз. — Нічим особливим ми тебе не почастуємо, але будемо раді бачити в себе.

Я відчув приплив удячності до нього. Я справді хотів до них піти, дуже хотів.

— Тільки якщо не завдам ніяких клопотів.

— Які там клопоти, — відмахнулася Камілла. — Гайда вже.

Чарльз і Камілла знімали мебльовану квартиру на третьому поверсі будинку в північній частині Гемпдена. За порогом помешкання відвідувачів чекала невелика вітальня, що мала похилі стіни та мансардні вікна. Порохнявий грезет (трояндові візерунки на брунатному тлі, жолуді та дубове листя на яскраво-зеленому), яким були оббиті фотелі та продавлений диван, уже протерся на бильцях. Усе вкривали драні серветочки, потемнілі від часу. На полиці понад каміном (що, як пізніше з’ясувалося, перебував у неробочому стані) виблискувала пара кришталевих канделябрів та кілька тарелів із полірованого срібного сервізу.

І хоча квартиру аж ніяк не можна було назвати неприбраною, все ж таки її стан був недалеким від цього визначення. На всіх можливих поверхнях горами лежали книжки; столи захаращені паперами, попільничками, пляшками віскі, коробками з-під цукерок; парасольки та калоші ускладнювали прохід вузьким коридорчиком. У кімнаті Чарльза речі були розкидані по килимку, а строкатий вузол краваток висів на дверях шафи; туалетний столик Камілли ховався під порожніми чайними чашечками, автоматичними перами, що протікали, зав’ялими чорнобривцями та склянкою води. У підніжжі ліжка спочивав недорозкладений пасьянс «солітер». Планування квартири дивувало: де-не-де виринали несподівані вікна або коридорчики, які нікуди не вели, присадкуваті двері, крізь які треба було заходити пригнувшись, і куди б я не поглянув, обов’язково мої очі натрапляли на якусь чудасію: старий діапроектор-стереоптикон[48] (пальмові проспекти примарної Ніцци, що зникали в сепієвій далечині), вістря стріл у вкритій пилом коробці, папороть «оленячі роги», пташиний кістяк.

Чарльз пішов на кухню й заходився гуркотіти там тумбочками. Камілла організувала мені випити, наливши ірландського віскі з пляшки, що вінчала стос часописів National Geographic.

— Ти бував на бітумних озерах Ла Бреа? — прозаїчно поцікавилася вона.

— Ні, — відповів я, безпорадний і спантеличений, уп’явшись очима в чарку.

— Чарльзе, уявляєш, — прокричала вона на кухню, — людина живе в Каліфорнії й ніколи не бувала на бітумних озерах Ла Бреа!

У проході з’явився Чарльз, котрий витирав руки об рушник:

— Що, справді? — наче дитина, подивувався він. — А чому?

— Не знаю.

— Але ж там так цікаво. Справді, тільки подумай про це.

— У тебе багато знайомих у Каліфорнії? — питала далі Камілла.

— Ні.

— Але ж ти знаєш Джуді Пуві?

Я сильно здивувався: звідки їй відомо?

— Ми не дружимо, — відказав я.

— І я з нею теж. Торік вона шпурнула мені в обличчя пиво.

— Чув про це, — розсміявся я, але Камілла не всміхнулася.

— Не вір усьому, що чуєш, — зауважила вона, відсьорбуючи віскі. — Ти знаєш Клоука Рейберна?

Я чув про такого. У Гемпдені всі каліфорнійці, переважно родом із Сан-Франциско чи Лос-Анджелеса, гуртувалися в одній модній тусовці, і вона крутилася навколо Клоука Рейберна, усі ці знуджені посмішки, сонні очі та сигарети. Дівчата з Лос-Анджелеса, із Джуді Пуві включно, були йому фанатично віддані. Під час різних гулянок саме таких, як Рейберн, можна зазвичай заскочити в чоловічому туалеті за нюханням коксу біля раковини.

— Вони товаришують із Банні.

— Як це так? — подивувався я.

— Перед коледжем училися разом. У школі святого Єремії в Пенсильванії, — Чарльз добряче хильнув зі своєї чарки. — Ці прогресивні школи, їм до вподоби важкі учні, аутсайдери. Після першого курсу Клоук перевівся сюди з якогось універу в Колорадо. Ходив там кататися на лижах щодня, а тому завалив усі предмети. Гемпден — останнє місце на Землі…

— Для найгірших людей на Землі, — закінчила замість нього Камілла, розсміявшись.

— Та ну, — протягнув я.

— По-своєму це таки правда, — заявив Чарльз. — Половина тутешніх студентів навчаються тут, бо деінде просто не пройшли б. При цьому я не кажу, що Гемпден поганий, він чудовий. Можливо, саме через це. От візьми, скажімо, Генрі. Якби його не прийняли б у Гемпден, то він би, мабуть, узагалі ніде не вчився.

— Неймовірно.

— Це звучить безглуздо, але він недовчився в школі два класи; ну а скільки універів, по-твоєму, згодилися б прийняти до себе невдаху, що вилетів зі старшої школи? Потім — обов’язкове тестування. Генрі відмовився його складати. Може, він би й потрапив у верхню частину рейтингу абітурієнтів, але в нього якесь естетичне неприйняття цієї тестової системи. Можеш собі уявити, ким він виглядав в очах приймальних комісій? — Чарльз зробив іще один ковток. — Ну а як ти тут опинився?

Вираз його очей неможливо було прочитати.

— Програма сподобалася.

— Гадаю, для нашої приймальної комісії це неабиякий раціональний аргумент.

Мені бракувало склянки з водою. У кімнаті стало спекотно, у горлі пересохло, а віскі лишало жахливий присмак, хоча саме віскі якраз виявилося непоганим. Насправді воно було добрим, просто в мене все ще тривало похмілля, я не їв цілий день, і мене вмить стало нудити.

У двері стукнули один раз, а потім аж загрюкотіли. Не кажучи ані слова, Чарльз допив своє віскі до дна й відступив на кухню, а Камілла рушила відчиняти двері.

Навіть крізь шпарину ледь прочинених дверей я помітив блиск дрібних круглих окулярів. Прозвучало лунке «привіт» хором, і ось вони ввійшли: Генрі, Банні, що тримав паперовий пакет з універмагу, та величний у своєму довгому чорному пальті Френсіс — він, у рукавичках, тримав за шийку пляшку шампанського. Зайшовши останнім, він нахилився поцілувати Каміллу — не в щоку, а в губи, — гучно та смачно при цьому причмокнувши.

— Привіт, серденько, — промовив він. — Ми так вдало помилилися. Я приніс шампань, а Банні прителіпався зі стаутом, тож можна буде забабахати «чорно-рудий» коктейль. Що в нас сьогодні на вечерю?

Я підвівся.

На якусь частку секунди всі замовкли. А потім Банні тицьнув свій паперовий пакет Генрі й підійшов потиснути мені руку:

— Ну-ну. Тільки погляньте, це ж мій співучасник злочину! — проказав він. — То ти не проти ще раз потрапезувати разом, еге ж?

Він поплескав мене по спині й заторохтів. Мене кинуло в жар, стало млосно. Мій погляд бігав по кімнаті. Френсіс говорив до Камілли. Генрі, усе ще біля дверей, ледве кивнув мені й майже непомітно всміхнувся.

— Пробач, — сказав я Банні, — я відійду на хвилинку.

Кухня, до якої я втік, навіювала думки про будинок старої людини, її червоний лінолеум геть зачовгали ногами, а двері (згідно з духом усього помешкання) вели на дах. Я налив собі склянку води з-під крана і вдув її за один ковток — як воно буває в таких випадках, надто швидко й надто багато. Чарльз біля відкритої духовки штрикав виделкою в баранячі реберця.

У шостому класі мені довелося побувати на екскурсії по м’ясокомбінату, і з того часу від м’ясних продуктів я переважно крутив носом; запах баранини мене не спокусив би й у набагато ліпших обставинах, а враховуючи мій нинішній стан, він узагалі здавався особливо відразливим. Двері на дах підпирав кухонний стілець, і з-за проіржавілого дверного полотна свистів протяг. Я ще раз наповнив склянку й підійшов до дверей ближче. «Вдихай глибоко, — думав я, — свіже повітря — це твій шанс…» Чарльз опік палець, вилаявся і грюкнув кришкою духовки. І, здається, не очікував побачити мене тут, у себе за спиною.

— О, привітулі, — промовив він. — Щось сталося? Тобі освіжити чарку?

— Ні, дякую.

Він зазирнув у мій посуд.

— Що тут у тебе? Джин? Де ти його викопав?

На кухню зайшов Генрі.

— У вас не знайдеться таблетки аспірину?

— Ось тут. Тобі налити чого-небудь?

Генрі вкинув пару пігулок у жменю, дістав ще кілька загадкових капсул із кишені й запив усе це склянкою віскі, яку йому запропонував Чарльз. Пляшечку з аспірином він залишив на буфеті, то я крадькома спробував і собі витрусити пару штук. Але це не пройшло повз увагу Генрі.

— Тобі зле? — по-доброму поцікавився він.

— Та просто голова розболілася, — відповів я йому.

— Сподіваюся, вона ж хоч не мучить тебе регулярно?

— Що? — встряв у розмову Чарльз. — Тут усі занедужали?

— Чому тут усі зібралися? — ображено озвався до нас із коридору лункий голос Банні. — Коли ми вже сядемо їсти?

— Зажди, Бане, ще хвилинка.

Коркоран неквапом зайшов на кухню й зазирнув через плече Чарльза, розглядаючи тацю з реберцями, які той тільки-но зняв із ґратки.

— Здається, вже готові, — промовив він, потягся по крихітний шматочок, узяв його за кісточку й заходився обгризати.

— Банні, не треба, я тебе прошу, — проказав Чарльз. — А то решті потім не вистачить.

— Ви ж мене голодом морите, — з повним ротом проплямкав Банні. — Я аж заслаб.

— То погризеш після всіх кісточки, — грубо відказав йому Генрі.

— Стули пащеку.

— Бане, справді, ну хоч хвилинку почекай, га? — не здавався Чарльз.

— Окей, — погодився Коркоран, але в ту ж мить поцупив іще одне реберце, коли Чарльз повернувся до нього спиною. По руці збігла цівочка рожевуватого соку й зникла десь у манжеті.

Я, мабуть, не сказав би, що вечеря не вдалась, але й пройшла вона не надто добре. Хоча я не зробив нічого тупого та не бовкнув нічого зайвого, все одно почувався забутим усіма та роздратованим. Я мало говорив і ще менше їв. Більшість діалогів крутилися навколо подій, у сутність яких мене ніхто не втаємничував, і навіть вставні репліки Чарльза, якими той намагався пояснити ті чи інші речі, не стали аж надто помічними. Генрі з Френсісом нескінченно сперечалися про відстань, на якій стояли солдати в шикуванні легіону: пліч-о-пліч (як стверджував Френсіс) чи за три-чотири фути один від одного (на думку Генрі). Ця дискусія спричинила ще довшу, нуднішу й ще менш зрозумілу мені суперечку про первісний хаос за Гесіодом[49], який варто вважати просто порожнечею чи хаосом у сучасному розумінні. Камілла поставила Жозефіну Бейкер[50], а Банні зжував мою порцію м’яса.

Я рано від них пішов. Френсіс і Генрі обидва пропонували підкинути мене додому, але чогось мені від цієї пропозиції стало тільки гірше. Я відповів, що хотів би прогулятися пішки, подякував і, посміхаючись, не розвертаючись до них спиною, вибрався із квартири в якомусь ошалілому стані, розпашілий від колективного погляду, сповненого прохолодної допитливої опіки.

Іти до студмістечка було недовго, хвилин п’ятнадцять, але надворі ставало холодно, голова продовжувала боліти, а весь вечір оселив у мені гострі відчуття неадекватності та провалу, що дужчали з кожним наступним кроком. Я безжально ганяв події вечора туди й назад, прокручував у голові, намагаючись пригадати конкретні слова, промовисті інтонації й тонкі образи чи вияви доброти, які я міг не помітити, і мій розум — цілком охоче — підкидав одну перекручену картинку за іншою.

Я повернувся до себе й побачив, що кімната вся якась срібляста й чужа від місячного сяйва, вікно й досі навстіж відчинене, а мій «Парменід» лежить на столі, розгорнутий на тій сторінці, де я закінчив його читати; поруч стояла недопита прочахла кава в одноразовій пластянці, придбана в буфеті внизу. У кімнаті відчувався холод, але вікно я не зачиняв. Натомість упав у постіль, не знімаючи черевиків і не вмикаючи світла.

Лежачи на боці, я не зводив очей із калюжки білого місячного світла на дерев’яній підлозі, а вітер шарпав завіси, довгі та бліді, немов привиди. Наче невидима рука намагалася дістатися крізь них до «Парменіда» й шаруділа його сторінками туди-сюди.

Я збирався поспати лише кілька годин, але схопився тільки наступного ранку й побачив, що вся кімната залита сонячним промінням, а годинник показує за п’ять дев’яту. Не поголившись, не розчесавшись і навіть не перевдягнувшись після вчорашнього вечора, я схопив зошит із грецького писемного мовлення, словник Лідделла-Скотта й побіг на заняття до Джуліана.

Якщо не рахувати його самого — Джуліан завжди показово спізнювався на кілька хвилин, — то всі вже давно зібралися. Ще в коридорі я чув їхню розмову, та варто було відчинити двері, як вони замовкли й подивилися на мене.

Якусь мить панувала абсолютна мовчанка, ніхто мені нічого не казав. І потім привітався Генрі:

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — відповів я. У ясному північному світлі вони всі мали свіжий вигляд людей, що добре відпочили й тепер дивувалися з моєї подоби; не зводили своїх прискіпливих поглядів, під якими я сором’язливо провів рукою по скуйовдженій чуприні.

— Друже, у мене враження, що ти сьогодні так і не привітався з бритвою, — звернувся до мене Банні. — Таке враження…

Тут відчинилися двері й зайшов Джуліан.

Того дня в нас виявилося справді багато аудиторної роботи, особливо в мене, бо відставав я від решти безбожно; по вівторках і четвергах можна було розслаблятися на парах із літератури чи філософії, але в усі інші дні тижня ми гарували над грецькою граматикою та письмом, що переважно становили неприховано тяжку до знесилення працю, якою зараз — значно старший і не такий старанний — я вже навряд чи змусив би себе займатися. Турбот мені було не позичати й крім тієї прохолодності, що знову, схоже, заразила моїх одногрупників, морозного духу солідарності, байдужих поглядів, якими вони, здавалося, просвердлювали мене наскрізь. Вони були вже розімкнули свій стрункий шерег, щоби прийняти мене до свого товариства, але зараз цієї прогалини для мене знову ніяк не розгледіти; складалося враження, немовби я повернувся в ту саму точку, з якої починав.

По обіді я збирався поговорити із Джуліаном під приводом перезарахування вже зароблених оцінок, але насправді мав на меті зовсім інше. Як грім із ясного неба я раптом збагнув, що моє рішення покинути все на світі заради греки — гарячкова афера, до якої я вдався з абсолютно нераціональних причин. Хіба я думав головою? Мені подобалася грецька мова, і мені подобався Джуліан, та мені навряд чи подобалися його учні, і хай там як, але я не впевнений, що хочу провести всі свої університетські роки та життя по тому, розглядаючи картинки з потрощеними κούροι[51] та обдумуючи грецькі частки. Два роки тому я вже зробив одне таке нерозважливе рішення, яке кинуло мене в кошмарний вир із хлороформованих кроликів та щоденних відряджень у морг, що тривав цілі дванадцять місяців і від якого я ледве втік. Нинішня ситуація не настільки погана, якщо з дрожем пригадати стару зоологічну лабораторію о восьмій ранку та посмикування банок із поросячими ембріонами, повторював я собі, не настільки погана. Та все одно я не міг спекатися думки про велику помилку, а про запис на старі предмети чи чергову зміну консультанта так пізно в семестрі навіть не могло бути мови.

Мабуть, я вибрався тоді до Джуліана для того, щоб освіжити свою заслаблу впевненість, а в моїх сподіваннях він мав відродити в мені почуття, які з’явилися в той перший день. І я глибоко переконаний, що йому б це вдалося, якби я тоді потрапив до нього на прийом. Але так сталося, що ми з ним так і не поговорили. Потрапивши на сходовий майданчик недалеко від його кабінету, я раптом почув голоси в холі й зупинився.

Джуліан розмовляв із Генрі. Жоден із них не почув, як я піднімався сходами. Генрі саме збирався йти; Джуліан стояв у відчинених дверях. Він супився й виглядав дуже серйозним, ніби вони обговорювали надзвичайно важливу справу. Моє марнославство — а радше параноя — взяло гору, і я припустив, що міг бути предметом їхньої розмови, а тому підкрався ближче й настільки далеко зазирнув за поворот у коридор, наскільки міг ризикнути.

Джуліан саме завершував свою тираду. Він відвернувся на якусь мить, а потім закусив нижню губу й поглянув на хлопця.

Тепер говорив Генрі. Тихо, але роздільно, з притиском.

— То мені варто зробити як належить?

На мій подив, Джуліан узяв обидві руки Генрі у свої:

— Тобі завжди варто робити як належить, і тільки так, — проказав він.

«Що, — подумалося мені, — в біса, тут відбувається?» Я стовбичив на верхній сходинці, намагаючись не подати ані звуку, пристрасно бажаючи зникнути, перш ніж вони побачать мене, але боявся поворухнутися.

На моє велике-превелике зачудування, Генрі нахилився й швидко, по-діловому поцілував Джуліана в щоку. Потім зібрався вже йти, але в якийсь момент розвернувся кинути щось наостанок, і в цю мить я щонайтихіше скрався сходами вниз, збившись на біг, коли дістався другого сходового майданчика та опинився за межами їх чутності.

Наступний тиждень видався напрочуд усамітненим та сюрреалістичним. Жовтіло листя, багато дощило і рано темнішало, у Монмут-Гаусі народ збирався внизу біля каміна, у якому палали дрова, тихо крадені поночі у викладацькому корпусі, розпивав теплий сидр та грів ноги в панчохах. Але я тільки ходив на заняття й назад до своєї кімнати, обминаючи ці затишні сцени при вогнищі та заледве говорячи з будь-ким, навіть із найбільш товариськими знайомими, хто постійно припрошував мене на спільні гуртожитські забави.

Гадаю тепер, коли притупилося відчуття новизни: я страждав на легку форму депресії від цілковитої чужості місця, в якому опинився, — дивна країна з дивних звичаїв людьми та непередбачуваною погодою. Мені здавалося, я занедужав, хоча зараз думаю, що це навряд чи було так; я просто постійно мерз і не міг спати, інколи засинаючи вночі всього на годину-дві.

Не існує нічого самотнішого або бентежнішого від безсоння. Я проводив ночі до четвертої ранку за грецькими книжками, доки очі не починали горіти, а в голові паморочилося, допоки єдиним світлим вікном у всьому Монмут-Гаусі не лишалося моє. Коли я вже не міг зосереджуватися на грецькій мові і її алфавіт перетворювався на незв’язні зображення трикутничків та вил, я брався за «Великого Ґетсбі». Це одна з моїх улюблених книжок, і я взяв її на абонементі, сподіваючись, що вона підніме мені настрій; звичайно ж, від неї мені тільки стало гірше, адже у своєму журливому стані я нічого в ній не зміг роздивитися, окрім тих моментів, що їх потлумачив винятково як певні трагічні подібності між Ґетсбі й собою.

— Я — боєць, — казала мені дівчина на вечірці.

Вона була білява, засмагла й надто висока (практично мого зросту), і навіть без зайвих розпитувань я вже знав, що вона з Каліфорнії. Мабуть, це щось у її голосі, у її шкірі, рудій, укритій ластовинням і туго напнутій на кощавих ключицях і ще більш кощавих ребрах — яким би не зарадили перса хай якого розміру, — що постали переді мною в лакуні її корсету від Gaultier. Про те, що це саме Gaultier, я дізнався з її власних слів, якими вона поміж ділом прохопилася. Як на мене ж, то це був звичайнісінький гідрокостюм із грубо приточеною до нього спереду шнурівкою.

Вона намагалася перекрикувати музику:

— Можна сказати, що мені важко живеться, із цією травмою й усім таким. — Я вже чув її історію. Порвані сухожилля. Прощання зі світом танців. Перехід у мистецтво перформансу. — Але, мабуть, у мене надто сильне самовідчуття, розуміння власних потреб. Звісно, мені важливі інші люди, але я домагаюся від них того, що потрібне мені, розумієш?

Її голос деренчав типовим каліфорнійським стакато, до якого ми вдаємося, коли надто стараємося вдавати із себе нью-йоркців, але й не був позбавлений лідерської жвавості представника «Золотого штату». Така собі «Чирлідерка проклятих». Здавалася гарненькою, причмеленою, пустопорожньою й такою, котра вдома не визнала б мене гідним навіть погляду. Зате зараз, усвідомив я, вона намагалася мене заарканити. У Вермонті я ще ні з ким не переспав, якщо не рахувати однієї маленької рудоволоски, з якою ми познайомилися на першій же вечірці в універі. Пізніше мені хтось розповів, що вона — спадкоємиця одного паперового магната з Середнього Заходу. І тепер я уникав її поглядів, варто було нам десь перетнутися. (Джентльменський вихід із ситуації, як жартували мої одногрупники.)

— Сигарету? — прокричав я цій.

— Не палю.

— Я теж. Тільки на вечірках.

Вона розсміялася.

— Аякже, тоді давай, — прогорлала вона мені на вухо. — Ти ж, мабуть, не знаєш, у кого б розжитися косячком?

Поки я для неї прикурював, хтось мене тицьнув ліктем у спину, і я похилився вперед. Музика гуркотіла до божевілля, люди танцювали, пиво хлюпало на підлогу, а в барі тирлувалося буйне товариство. У моїх очах це поставало всього лиш дантовим тлумом людей на танцмайданчику та хмарою диму, що заслав стелю, та попри це у світлі, яке лилося в темряву з коридору, можна було роздивитися то перекинуту склянку, то широкі напомаджені вуста, пойняті сміхом.

Як і всі гулянки, ця викликала огиду й тільки ставала гіршою (я був упевнений, що першокурсники вже блювали, стоячи у відчайдушних чергах до туалету), але ж вечір п’ятниці, я весь тиждень просидів за книжками й мені було байдуже. Тут не буває жодних моїх грецьких однокурсників. Відвідавши всі п’ятничні вечірки з часу вступу до Гемпдену, я знав, що вони їх цурались, а тому тікали, немов од «чорної смерті»[52].

— Дякую, — проказала дівчина. Вона пробралася ближче до сходів, де все здавалося набагато тихішим. Тепер можна було спілкуватися без криків, але я випив шість чарок горілки з тоніком, тому не знав, що їй сказати, і навіть не міг пригадати, як її звуть.

— Е-е, який у тебе профіль? — нарешті я спромігся запитати п’яним голосом.

Вона всміхнулася.

— Мистецтво перформансу. Ти вже питав.

— Пробач. Вилетіло з голови.

Вона обвела мене критичним оком.

— Тобі треба розслабитися. Поглянь на свої руки. Ти дуже напружений.

— Більше розслабитися не вийде, — досить щиро відповів я. Вона зиркнула на мене, і в її очах засвітився вогник. Вона мене впізнала.

— Та я ж тебе знаю, — вона перевела погляд на мій піджак і краватку з мисливцями на оленів. — Джуді мені все про тебе розповідала. Ти новенький, що вчить грецьку мову разом із тими психами.

— Джуді? І що вона тобі наплела про мене?

Дівчина знехтувала моїм запитанням.

— Ти там із ними обережніше, — правила вона далі. — Я чула дуже дивні речі про цих людей.

— Наприклад?

— Ну, наприклад те, що вони, блядь, дияволопоклонники.

— У давніх греків не було поняття про диявола, — педантично зауважив я.

— Ну а я чула зовсім інше.

— То й що? Ти помилилася.

— Це ще не все. Я й багато іншої такої фігні чула.

— Що ж іще?

Вона змовчала.

— Хто тобі про це розказав? Джуді?

— Ні.

— А хто?

— Сет Ґартрелл, — відказала вона, ніби це щось мало означати. Але так сталося, що Ґартрелла я знав. Поганий маляр і лихий пліткар, словниковий запас якого переважно складався з матюків, гортанних дієслів і слова «постмодернізм».

— Ота свиня? — уточнив я. — Ви знайомі?

У її погляді прозирнули іскорки ворожнечі.

— Ми дружимо з Сетом Ґартреллом.

Я й справді сильно перепив.

— По-чесному? — промовив я. — Ну то розкажи мені, звідки в його дівчини беруться ліхтарі під очима? Він і справді сцить на свої картини, як Джексон Поллок?[53]

— Сет, — холодно заявила вона, — справжній геній.

— Та невже? Знач’, він ще й майстерний облудник, правда?

— Він дивовижний маляр. Я хотіла сказати, концептуальний. Так говорять усі на мистецькому.

— Що ж, коли вже геть усі про це говорять, то, мабуть, це правда.

— Сет багатьом не подобається, — тепер злилася вже вона. — Здається, просто йому всі заздрять.

Тут чиясь рука потягла мене за лікоть. Я висмикнув її. Із моїм щастям це могла виявитися тільки Джуді Пуві, котра обов’язково намагалася мене розкочегарити щоп’ятниці приблизно в цей час. Але хтось не здавався й цього разу смикав набагато сильніше та наполегливіше. Я розвернувся, роздратований, і мало не впав на білявку.

Це була Камілла. Спершу я бачив тільки її очі кольору заліза: осяйні, спантеличені, яскраві в тьмяному світлі, що линуло з бару.

— Привіт, — промовила вона.

Я витріщився на неї.

— При-ві-і-іт, — відповів я, намагаючись здаватися байдужим, але радісний та все одно усміхнений. — Як справи? Що ти тут робиш? Тебе почастувати?

— Ти зайнятий? — спитала вона.

Думати було важко. Дуже відволікали золотисті кучерики біля її скронь.

— Ні-ні, абсолютно вільний. — Я намагався не дивитися їй в очі, натомість роздивлявся цю дивовижну частину її лоба.

— Якщо ти зайнятий, то так і скажи, — впівголоса проказала вона, зазираючи мені через плече. — Не хотілось би тебе ні від чого відволікати.

Ну, звичайно: міс Gaultier. Я обернувся, практично в очікуванні на якийсь її в’їдливий коментар, але вона вже втратила інтерес до мене й експресивно гомоніла з кимось іншим.

— Ні, — відповів я. — Я абсолютно вільний.

— Поїдеш із нами за місто на вихідні?

— Що?

— Відправлення прямо зараз. Їдемо ми з Френсісом. У нього є будинок у годині звідси.

Я був п’яний як чіп. В іншому разі одним кивком голови та слухняним і мовчазним слідуванням за Каміллою без жодного питання тоді не обійшлося б.

Щоб дістатися дверей, треба було пройти через танцмайданчик: піт, жар, мерехтливі різдвяні гірлянди, жахлива тиснява. Коли ми нарешті вибрались надвір, то ніби пірнули в тиху воду прохолодного ставка. Крізь зачинені вікна приглушено лунав вереск і гупала вульгарна музика.

— Господи, — промовила Камілла, — наче в пеклі побувала. Там же всередині все оббльовано.

Ріниста доріжка сріблилася в місячному сяйві. У тіні дерев нас чекав Френсіс, і коли помітив, то різко вискочив на освітлену стежину:

— У-у-у! — спробував він нас налякати.

Ми обоє відстрибнули. Френсіс тонкогубо всміхнувся, і промінчики місяця відбилися в скельцях його шахрайського пенсне. З ніздрів у нього йшов сигаретний дим.

— Привіт! — озвався він до мене й перевів погляд на Каміллу. — Мені здавалося, ти втечеш.

— Чому ти не пішов разом зі мною?

— Бо не схотів. І радий тому, адже побачив тут дещо цікавеньке.

— Наприклад?

— Наприклад, кількох охоронців, що на ношах винесли дівчину, і напад чорного собаки на кількох хіпі. — Він розреготався, підкинув ключі від машини і дзвінко їх зловив. — Ви готові?

Він водив кабріолет, старенький «мустанг», і всю дорогу за місто ми їхали з відкритим верхом, утрьох на передньому сидінні. Хоч як дивно, але в кабріолеті я подорожував уперше, ще більш дивне те, що я примудрився заснути по дорозі, коли імпульс подій, що розгорталися навколо, та нерви не повинні були дозволити мені заснути. Та я спав, приклавшись щокою до шкіряної оббивки дверей, адже взнаки нарешті дався тиждень безсоння, і шість чарок горілки з тоніком дали в голову, ніби алкоголь у мене влили внутрішньовенно.

Поїздку я практично не запам’ятав. Френсіс особливо не гнав: він водив охайно, на відміну від Генрі, котрий нерозважливо літав по дорогах, до того ж не вирізняючись добрим зором. Нічний вітер у чуприні, їхня нерозбірлива бесіда, пісні по радіо — все перемішалось і затуманилось у моїх снах. Здавалося, ми тільки від’їхали, як раптом я відзначив тишу навколо й руку Камілли на плечі.

— Прокидайся. Ми на місці.

Як слід не прочунявши, усе ще вві сні, я не міг зрозуміти, де опинився, і помотав головою, намагаючись вирівнятися в кріслі. По щоці текла слина, і я стер її тильним боком долоні.

— Прийшов до тями?

— Так, — збрехав я. Навколо було хоч в око стрель, нічого не роздивитися. Врешті мої пальці натрапили на дверну ручку, і тільки коли я вилазив із машини, з-за хмари вигулькнув місяць і стало видно будинок. Він був неперевершений. Його чорнильний силует із маленькими баштами, шпичаками та «вдовиним майданчиком»[54] на даху різко проступав на тлі неба.

— Боже! — вирвалося в мене.

Френсіс стояв поруч, але я його не помічав, аж доки він не заговорив. Від близькості його голосу я аж підскочив.

— Уночі його насправді складно роздивитися.

— То він твій?

Він розсміявся.

— Ні. Належить моїй тітці. Він для неї завеликий, але продавати відмовляється. Вона з моїми кузенами гостює тут улітку, а протягом решти року в домі буває лише сторож.

У вестибюлі панував солодкуватий несвіжий запах і підсліпуватий морок, так що здавалося, ніби він освітлюється старими газовими лампами. На стінах розкинулося павутиння тіней від пальм у горщиках, а стелі зринали на таку висоту, що в мене від наших спотворених тіней, які тікали вгору, паморочилося в голові. У глибині будинку хтось грав на фортепіано. У глибокій перспективі десь попереду щезали ряди понурих фотографій та портретів у золочених рамах, що прикрашали стіни цього переднього покою.

— Тут страхітливо тхне, — пояснив Френсіс. — Тому завтра, якщо випогодиться, ми все це провітримо. У Банні від цього пороху може розігратися напад астми… А це моя прабабуся, — Абернаті ральцем тицьнув у світлину, яка, він помітив, привабила мою увагу. — Поруч із нею — рідний брат. Сердега сів на «Титанік». Його тенісну ракетку виловили в Північній Атлантиці через три тижні.

— Гайда подивишся на бібліотеку, — промовила Камілла.

Коли ми йшли коридором, то Френсіс ступав за нами. Повз нас пропливло кілька кімнат, де я б волів затриматись, а натомість лиш побачив їх краєчком ока: лимонно-жовта вітальня з позолоченими дзеркалами та жирандолями й темна від червоного дерева їдальня. Музика стала гучнішою; здається, грала одна з прелюдій Шопена.

У бібліотеці мені просто перехопило подих, і я одразу зупинився як укопаний. Книжкові шафи із заскленими дверцятами, готичні панелі, що тягнулися аж до фресок та ліпних медальйонів на стелі, яка сягала п’ятиметрової висоти. У глибині кімнати виднілися мармуровий камін завбільшки з чиюсь гробницю та газова люстра з підвішеними до неї призмочками, кришталевими намистинами та мерехтливими вогниками.

А ще — рояль. На ньому грав Чарльз, поруч із яким на сусідньому сидінні стояла чарка віскі. Хлопець уже був дещо напідпитку й Шопена виконував змазано та швидко, ноти сонно перетікали одна в одну. Легіт ворушив важкі, побиті шашелем гардини з оксамиту та куйовдив кучері піаніста.

— А дідько б вас усіх забрав! — вирвалося в мене.

Мелодія раптово ввірвалась, і Чарльз підвів погляд.

— Ось і ти, — проказав він. — Ти дуже спізнився. Банні вже дрихне.

— А де Генрі? — поцікавився Френсіс.

— Працює. Перед сном, можливо, спуститься до нас.

Камілла підійшла до рояля й відсьорбнула з посудини Чарльза.

— Я б радила поглянути на всі ці книжки, — звернулася вона до мене. — Тут є навіть перше видання «Айвенго».

— Боюся, його вже встигли продати, — виправив її Френсіс, умостившись у шкіряному фотелі та прикуривши сигарету. — Одну-дві цікаві речі тут ще можна викопати, але переважно це суцільна Марі Кореллі та стареньке чтиво для підлітків про «Хлопців Роверів»[55].

Я підійшов до полиць. Щось під заголовком «Лондон»[56] авторства когось із прізвищем Пеннант, шість томів у червоних палітурках — масивні книжки по півметра заввишки. Поряд із ними — «Клубна історія Лондона», не менш замашненький багатотомник, у блідих обкладинках із телячої шкіри. Лібрето «Пензанських піратів». Незліченні випуски «Двійнят Боббсі». «Маріно Фальєро» Байрона, обплетена в чорну шкіру й датована 1821 роком, цифри якого зобразили золотим тисненням на корінці.

— Пригощайся, налий собі, що хочеш, — Чарльз звернувся до Камілли.

— Собі не хочу. Краще відіп’ю в тебе.

Однією рукою брат передав сестрі чарку, а другою провів рукою сюди-туди по клавішах, виконавши якусь складну гаму.

— Зіграєш що-небудь? — запропонував я.

Чарльз закотив очі.

— Годі, не ламайся, — підтримала мене Камілла.

— Ні.

— Ой, та він просто не ладен зіграти нічого справжнього, — співчутливо впівголоса прокоментував Френсіс. Чарльз зробив ковток зі склянки, пробіг іще одну октаву, протарабанивши незв’язні трелі пальцями правої руки. А потім віддав свою випивку Каміллі, звільнивши таким чином ліву руку, сів по-людськи за рояль, і фібриляція перетворилася на вступні акорди якогось реґтайму Скотта Джопліна[57].

Він грав собі на втіху, закасавши рукави, усміхаючись під носа, видобуваючи дзвінкі ноти низьких та високих діапазонів із вправними синкопами чечіточника, котрий збігає вгору сходами в одній із постановок Циґфельда[58]. Поруч на дзиґлику Камілла розпливлася в усмішці до мене. Трохи спантеличений, я їй відповів взаємністю. Навіть зараз, коли лунала мелодія, високо під стелею народжувалося примарне відлуння, що перетворювало ці відчайдушні веселощі на якусь подобу спогадів, спогадів про речі, яких я ніколи не знав.

Чарльстони на крилах біпланів під час їхнього лету. Гулянки на кораблях, що тонуть; булькання крижаної води, стоячи по пояс у якій грає оркестр і випилює на струнних інструментах останній хоробрий приспів «Auld Lang Syne»[59]: «Так вип'єм, друже мій старий, за молоді літа, іще раз, друже мій, налий за молоді літа!» Насправді тієї ночі, коли затонув «Титанік», співали вони геть не «Молоді літа», а гімни. Багато гімнів. Католицький священик читає «Богородице Діво». І салон першого класу, що, до речі, дуже скидався на цю кімнату: темне дерево, пальми в діжках, рожеві шовкові абажури з неспокійною оторочкою. Я справді тоді перепив. Мене перехнябило в кріслі, за бильця якого довелося міцно вхопитися («Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє!»), і навіть підлога йшла ходором, ніби палуба аварійного корабля; я боявся, що ми всі, і навіть рояль, от-от покотимося з істеричним завиванням в якийсь із кінців бібліотеки.

На сходах почулися кроки. Це, примруживши очі, невпевненою ходою спускався Банні з розкуйовдженим волоссям та в піжамі.

— Що, в біса, коїться? — запитав він. — Ви мене розбудили.

Але на його слова ніхто не зважав, тому він зрештою налив собі випити й босяка подибав назад у спальню на другому поверсі.

Сортування спогадів за хронологічним принципом — цікава штука. До тих перших вихідних за містом пам’ять про події тієї осені віддалена та оповита туманом, від цього ж моменту спомини немовби набувають різкості й потрапляють у чіткий та захопливий фокус. Від того дня, позіхаючи та потягаючись, починають оживати знайомі мені манекени. Минуть місяці, і тільки потім зійдуть глянець та загадковість новизни, що перешкоджали об’єктивному погляду на нових знайомих. (У реальності, до речі, всі вони виявилися куди цікавішими від будь-яких імовірних ідеалів.) І от саме тут, у цьому конкретному спогаді, вони постали перед моїми очима нечужими людьми та вперше проявили своє яскраве справжнє «я».

Там же й мені випадає позбутися свого статусу сторонньої особи: пильної, невдоволеної, на диво мовчазної. Усе життя люди навколо сприймають мою сором'язливість за понурість, снобізм, кепську вдачу того чи іншого роду. «Обличчя зроби простіше!» — мав звичку волати на мене батько, коли я їв, дивився телек або займався своїми справами. Оця моя маска (адже саме так я звик думати про своє обличчя й ті опущені кутики рота, що не мають нічого спільного з тим, у гуморі я насправді чи ні), бувало, мені допомагала, а бувало, і шкодила. За кілька місяців після знайомства з тією п'ятіркою я на власне зачудування з'ясував, що від самого початку їх спантеличував не менше, ніж вони мене. Мені й на думку не могло спасти, що мою поведінку можна сприймати якось інакше, ніж провінційну та незграбну. І тим більше не загадкову, як її бачили насправді. Чому, ну чому, питали вони в мене, я нічого не розповідав їм про себе? Чому дійшов до того, що переховувався від них? (Вражений, я збагнув, що моя звичка пірнати у дверні отвори не така вже й потаємна, як здавалось.) І чому не відповів на жодне їхнє запрошення? Хоч тоді й здавалося, що мене просто зневажають, зараз я розумію, що ввічливі, ніби незаміжні тітоньки, вони просто в такий спосіб очікували на мій наступний крок.

Хай там як, а на тих вихідних справи повернули на інше, острівці темряви між вуличними ліхтарями стали меншати та віддалятися один від одного на очах — перша ознака того, що поїзд наближається до знайомих місць і невдовзі виїде на добре освітлені й вивчені привокзальні вулиці. Будинок виявився їхнім козирем, найзаповітнішим скарбом, і того вікенду мені його хитро представили, поступово: кімнатки в маленьких запаморочливих баштах, мансарда під височенькими кроквами, старі сани в підвалі, в які можна було впрягти четвірку коней із дзвіночками в ряд. У возівні тепер мешкав сторож. («Онде по двору ходить пані Гетч. Дуже мила жіночка, але чоловік у неї — адвентист сьомого дня чи щось типу того. Дуже суворий. Доводиться ховати пляшки, коли він заходить у будинок». — «А то що?» — «А то задепресує й почне розпихувати свої брошурки по всіх закутках у будинку».)

По обіді ми сходили прогулятися до озера, яким розважливо порядкували одразу кілька сусідських землевласників. По дорозі мені показали тенісний корт і старий літній будиночок — такий собі псевдо-θόλος, доричний із присмаком Помпеїв, і Стенфорда Байта, і — заявив Френсіс, котрий зневажав цей вікторіанський забіг у класицизм, — Д. В. Ґріффіта й Сесіла Де Мілла[60]. Він гіпсовий, розповідав далі хлопець, і його привезли по частинах з універмагів Sears та Roebuck. Територія подекуди все ще носила сліди геометричної вікторіанської обрізки, що була тут первинною формою. Сухі ставочки для риби. Довгі білі колонади каркасів під в’юнкі рослини. Клумби, розбиті між камінних бордюрів, де тепер не росли квіти. Але переважно всі ці рештки лишалися малопомітними, живопліт здичавів, і місцева рослинність (слизький в’яз та модрина-тамарак) геть задушила парості айви та японського клена.

В оточенні березового гаю озеро мало яскравий і спокійний вигляд. В очереті зачаївся маленький дерев’яний човник, пофарбований у біле зовні та блакитний усередині.

— Можна покататися? — спитав я, заінтригований.

— Ну звісно. Та ми всі не вліземо — потоне.

Я ще ніколи в житті не плавав у човні. Компанію мені склали Генрі та Камілла: Генрі сів за весла, закасав по лікті рукави й поклав свій темний піджак на сидіння поруч. Пізніше я дізнався, що в нього була звичка впадати в самозаглиблені, повчальні та цілковито самодостатні монологи про все на світі, чим він цікавився в той чи інший конкретний момент: катувелаунів, пізній візантійський живопис або полювання на голови серед мешканців Соломонових островів. У той день, запам’яталося мені, він розповідав про Єлизавету і Лестера: про замордовану дружину, королівську баржу, королеву на білім коні, яка звертається до військ у форті Тілбері, та Лестера з графом Ессекським, що тримали її коня за повід… Змахи весел і гіпнотичне дзуміння бабок вливалися в його академічне просторікування. Камілла, розпашіла та сонна, опустила руку у воду. З беріз зривалися жовті листочки і плавно спадали на плесо. Тільки багато років по тому й за багато миль звідти я натрапив на пасаж у «Безплідній землі»[61]:

Ми допливли до протилежного берега й повернулися назад, майже осліплі від гри світла на воді. На ґанку разом із Чарльзом наминали бутерброди з шинкою та грали в карти.

— Хутенько давайте по шампанському, — промовив Банні, — а то вивітрюється.

— Де ж воно?

— В заварнику.

— Пан Гетч не тямився б із люті, якби побачив пляшку на веранді, — пояснив Чарльз.

Хлопці грали в «рибу» — єдину картярську гру, відому Банні.

У неділю рано я прокинувся в тихому будинку. Френсіс віддав мій одяг пані Гетч, аби та його попрала, тому я загорнувся в позичений ним халат, спустився, вийшов на ґанок і посидів на ньому, доки не прокинулася решта.

Надворі було прохолодно й тихо, небо в паволоці особливого білого відтінку, притаманного осіннім ранкам, і плетені з лози стільці просякли росою. Живопліт і сотка за соткою газону були вкриті мереживом павутиння, на яке втрапили росинки й тепер блищали іскорками паморозі. Готуючись до подорожі у вирій, міські ластівки лопотіли крилами й копошилися під стріхою, а десь під ковдрою серпанку, що заслав озеро, чулося різке й самотнє крякання крижнів.

— Доброго ранку! — привітався позаду прохолодний голос.

Схопившись, я розвернувся й побачив Генрі в кріслі на протилежному кінці тераси. Він сидів без куртки, але в усьому іншому — абсолютно бездоганний як на таку безбожно ранню годину. На штанях напрасована «стрілочка», до хрусту накрохмалений білий комірець сорочки. Перед ним на столику лежали книжки й газети, парував кавник з еспресо, до якого притулилася крихітна філіжанка. Крім того, я зі здивуванням помітив прикурену сигарету без фільтра в попільничці.

— А ти рано, — проказав я.

— Я завжди встаю рано. Кращого робочого часу не знайти.

— Чим займаєшся? — зиркнув я на книжки. — Грекою?

Генрі поставив чашечку назад на блюдце.

— Перекладом «Утраченого раю».

— Якою мовою?

— Латиною, — врочисто повідомив він.

— Гмм, — здивувався я. — А навіщо?

— Мені цікаво подивитись, у що все це виллється. Як на мене, то Мільтон — наш найкращий англійський поет. Кращий від Шекспіра. У мене таке враження, що він припустився помилки, коли вирішив складати поезію англійською мовою. Звичайно, він і латиною чимало написав, проте це все ранній його досвід, ще зі спудейських років. А я ж веду мову про його пізнішу творчість. В «Утраченому раю» він сягає меж англійської мови, але мені видається, що жодній мові, позбавленій іменникових відмінків, не вдасться витримати той структурний порядок, який він пробує нав’язати.

Генрі поклав сигарету назад у попільничку. Я дивився на те, як жевріє її кінчик.

— Кави? — запропонував він мені.

— Ні, дякую.

— Сподіваюся, ти виспався.

— Так, дякую.

— Мені тут, наприклад, спиться міцніше, ніж зазвичай деінде. — Генрі поправив окуляри та зігнувся над словником. Його слабкість практично неможливо було помітити, хіба що легкі ознаки втоми, напруження та сутулість плечей, яку я, ветеран на цьому безсонному фронті, одразу впізнав. Раптом мені спало на думку, що це невигідне з погляду зиску заняття — радше метод збути час досвітніх годин, подібно до того як інші безсоньки розв’язують кросворди.

— Ти завжди так рано підводишся? — поцікавився я в нього.

— Майже завжди, — відповів він, не відриваючи погляду від книжки. — Тут красиво, але це вранішнє світло робить більшість вульгарних речей стерпними.

— Я тебе розумію.

Я й справді розумів. Чи не єдиним часом дня, коли я не відчував відрази до Плано, був досвітній ранок, коли вулиці все ще лишалися порожніми, а золоте проміння сонця лагідно торкалося сухої трави, «рабіци» та кущуватих каліфорнійських дубів.

Генрі подивився на мене майже зацікавлено.

— Ти вдома не був щасливим, правда? — спитав він.

Мене його дедуктивний — у стилі Шерлока Холмса — здогад заскочив зненацька. І він усміхнувся з мого дискомфорту.

— Не турбуйся. Ти дуже вправно це приховуєш. — Генрі занурився у своє читання, але тоді знову повернувся до мене: — Розумієш, іншим цього просто не відчути.

У його словах не вчувалося жодної злостивості, жодного співпереживання й навіть ані найменшого зацікавлення. Я навіть не був упевнений, що саме він мав на увазі, зате вперше відчув проблиск чогось цілковито незбагненного для мене раніше: чому він так подобався решті. Дорослі діти (так, я в курсі, що це оксюморон) інстинктивно тяжіють до крайнощів. І молодий учений — набагато більший педант, ніж його старіший еквівалент. І я, сам молодий, сприймав такі тези Генрі дуже серйозно. Сумніваюся, що Мільтон міг би вплинути на мене сильніше.

Мабуть, у житті кожної людини настає такий критичний момент, коли її вдача остаточно усталюється; для мене такою миттю став перший осінній семестр у Гемпдені. Стільки всього лишилося зі мною з того часу, навіть дотепер: вподобання в одязі, книжках та їжі (набуті й, мушу зізнатися, здебільшого по-підлітковому запозичені в решти однокурсників-класицистів) пройшли зі мною всі ці роки. Навіть зараз мені легко пригадати їхній регулярний розпорядок дня, що також став моїм. Попри всі обставини, вони жили, ніби годинниковий механізм, а щоденна рутина практично не характеризувалася хаосом, що, на мою тодішню думку, був невіддільним від студентського життя: нерегулярне харчування та заняття, походи в пральню-автомат о першій ночі. Існував певний час удень чи вночі, коли Генрі завжди можна було знайти в цілодобовій читальній залі бібліотеки, хай би що відбувалося на світі, або коли ти знав, що марно шукати Банні, бо він на середовому побаченні з Меріон чи недільній прогулянці. (Це як Римська імперія по-своєму продовжила існувати, навіть коли нікого не лишилося правити нею й тим паче зникла всяка причина для цього: левова частка нашого розпорядку не змінилася навіть зі смертю Банні, в ті жахливі дні. Аж до самісінького кінця зберігалися недільні вечері в Чарльза та Камілли, якщо не рахувати дня самого вбивства, коли нікому й кусень у рот не ліз. Сіли за стіл ми тоді аж у понеділок.)

Я подивувався, як легко вони прийняли мене у своє замкнене, візантійське існування. Вони всі настільки позвикали одне до одного, що, здається, моя поява внесла якийсь свіжий струмінь і їх інтригували навіть мої найбільш приземлені звички: захоплення детективами та регулярні походи в кіно, використання одноразових лез для гоління і той факт, що я самотужки стригся, а не ходив до перукаря, ба навіть те, що я час від часу читав газети й дивився новини по телевізору (така обурлива, на їхню думку, ексцентричність притаманна тільки мені; жоден із них не цікавився подіями в широкому світі, і їхнє невігластво у сфері поточної ситуації та новітньої історії деколи приголомшувало. Одного разу Генрі із зачудуванням дізнався від мене, що людина побувала на Місяці.

«Не може бути», — поклав він виделку.

«Це правда», — хором відповіли всі решта, які не стали в ході бесіди піддавати сумніву цей факт.

«Я не вірю».

«Зате я бачив по телеку», — проказав Банні.

«Як же вони туди потрапили? Коли це сталося?»)

Ця група мене й надалі приголомшувала, і я розкривав їх для себе, кожного індивідуально. Так, Генрі знав, що я також працюю допізна, а тому інколи заїжджав до мене глупої ночі, коли повертався додому з бібліотеки. Френсіс, страшенний іпохондрик, котрий відмовлявся ходити по лікарях наодинці, часто тягав мене разом із собою, тож, хоч як це дивно, потоваришували ми саме під час цих поїздок до алерголога в нашому Манчестері або ЛОРа в Кіні. Тієї осені йому пломбували канал (уся процедура зайняла чотири чи п’ять тижнів), і кожної середи він заявлявся до мене, сполотнілий та мовчазний, ми відправлялися в котрийсь із барів у місті й пили аж до третьої години, на яку йому було призначено. Гаданою причиною мого запрошення слугувала потреба відвезти його додому, поки він, одурманений, приходив до тями після наркозу. Щоправда, чекаючи на нього в барі, що був через дорогу від стоматклініки, я доходив до кондиції, яку навряд чи можна вважати найкращим станом для водія.

Найбільше мені подобалися двійнята. Вони ставилися до мене в доброзичливий, не заготований наперед спосіб, завдяки якому я міг думати, що знайомий із ними значно довше. А від Камілли я був просто в захваті. І хоча мені страшенно припадало до вподоби її товариство, водночас при ній я почувався трохи ніяково. Не через те, що вона була недостатньо чарівною або доброю, а від надміру бажання справити на неї враження. Мені завжди не терпілося побачити її й водночас тривожно думалося про наші зустрічі, тож комфортніше я почувався поруч із Чарльзом. Він був страшенно подібний до сестри, імпульсивний, щедрий, але відрізнявся різкішими перепадами настрою. Хоч він вряди-годи й потерпав на тривалі напади пригніченості, та при цьому лишався не менш говірким. Був він у гуморі чи ні, а в компанії з ним це не відчувалося. Ми брали машину в Генрі, їхали в Мен, де він їв свій подвійний сандвіч в улюбленому барі; подорожували до Беннінгтона, Манчестера, канідрому для англійських хортів у Поуналі, де він якось купив застарого для перегонів собаку, аби тільки порятувати його від присипляння. Пса назвали Фрост. Той полюбив Каміллу й тинявся слідом за нею. Генрі цитував довгі абзаци про Емму Боварі та її левретку: «Sa pensée, sans but d'abord, vagabondait au hasard, comme sa levrette, qui faisait des cercles dans la campagne…»[62] Собака виявився не тільки старим, а й нервовим. Одного яскравого грудневого ранку, коли він радісно погнався за вивіркою та стрибнув з ґанку, з ним трапився серцевий напад. Не можна сказати, що це стало для всіх сюрпризом, адже чоловік із канідрому попереджав Чарльза, що пес навряд чи протягне довше ніж тиждень. Але двійнята все одно засмутились і того невеселого дня поховали свого улюбленця в саду на задньому дворику Френсісового будинку, де його тітоньки вже зробили хитромудре кладовище для котиків зі справжнісінькими надгробками.

Той пес любив також Банні. Щонеділі він ходив на довгі виснажливі прогулянки з нами двома за містом, навпростець через огорожі та потічки, болота й пасовиська. Банні й сам душі не чув у таких прогулянках, немов якийсь підстаркуватий цуцик, тому блукати з ним означало тяжко трудитися. Тим паче що іншого товариства, крім собаки й мене, йому було не відшукати. Завдяки цьому я добре вивчив околиці Гемпдена, дороги лісорубів і мисливські стежини, всі заповідні водоспади в околиці та потаємні ставки для купання.

На превеликий мій подив, дівчина Банні, яку звали Меріон, з нами практично не водилася; частково, я гадаю, тому, що він і сам не прагнув її товариства в такі моменти, а також через те, що ми її цікавили ще менше, ніж вона нас. («Їй страшенно подобається тусити зі своїми подружками, — Банні якось став вихвалятися переді мною та Чарльзом. — Вони багато базікають про шмотки, хлопців і всяку таку фігню. Ну, ви розумієте».) Це була дрібна дратівлива білявка родом із Коннектікуту, настільки ж круглолиця й гарненька, наскільки вродливцем міг вважатися Банні. Вона вбиралася по-дівчачому й водночас в одяг, який шокував поважністю: квітчасті спідниці, светри з монограмами, що пасували до її сумочок та черевичків. Час від часу по дорозі на свої семінари я її бачив здаля на ігровому майданчику Дошкільного центру виховання. Він числився якоюсь філією відділення дошкільної педагогіки в Гемпдені; в тутешні ясла та садочок ходила дітлашня з міста, і вона з ними так і займалась у светрах із монограмами, дмухаючи в сюрчок та намагаючись вишикувати їх у рядочок і позакривати всім роти.

Мало хто говорив на цю тему, але в мене склалося враження, що давніші, облишені вже спроби ввести Меріон у компанію скінчилися великою невдачею. Їй подобався Чарльз, котрий зазвичай нікому не грубив і міг похвалитися неослабною спроможністю вести бесіди з ким завгодно, від малої дитини до жіночок у кафетерії. Генрі, як і більшість тих, хто його знав, вона побоювалась і поважала. Зате Каміллу вона ненавиділа, а з Френсісом пережила катастрофічний, страшний інцидент, про який усі ні пари з вуст. У них із Банні тривали стосунки, більше властиві парам, одруженим по двадцять і більше років, то зворушливі, то докучливі. Говорячи з ним, Меріон по-діловому гралася в начальничка, ставилася до нього майже так само, як і до своїх дитсадківських підлеглих. Він їй відплачував тим самим, був почергово запопадливим, люблячим або понурим. Більшість часу він терпляче зносив її бурчання, а якщо ні, то вибухали кошмарні сварки. Інколи він міг прийти до мене посеред ночі, постукати у двері, сплюгавілий, з божевільним поглядом, скуйовджений більш ніж зазвичай, і пробурмотіти:

— Пусти, старий, мені потрібна твоя допомога. Меріон вийшла на стежину війни…

А за кілька хвилин у ті самі двері вже лунає хуткий барабанний дріб постукувань: тук-тук-тук-тук-тук. Це в гості надходить Меріон, міцно стуливши невеличкі вуста, схожа на маленьку сердиту ляльку.

— Банні в тебе? — питає вона, звівшись навшпиньки та намагаючись зазирнути за мою спину в кімнату.

— Ні, не в мене.

— Ти певен?

— Його тут немає, Меріон.

— Банні! — лиховісно кричить вона.

Жодної відповіді.

— Банні!

І тут, ставлячи мене в дуже незручне становище, у дверях із покірним поглядом мав звичку з’являтися Банні.

— Привіт, серденько.

— Де ти валандався?

Він гмикає і мимрить.

— Гадаю, нам треба поговорити.

— Серденько, я зараз зайнятий.

— Що ж… — вона, бува, погляне на свій вишуканий маленький годинник Cartier, — я додому. В тебе є ще тридцять хвилин, а потім я йду спати.

— Гаразд.

— Значить, побачимося за двадцять хвилин.

— Агов, зажди. Я не казав, що прийду…

— Ну, тоді побачимося через якийсь час, — каже вона й іде.

— Нікуди я не піду, — заявляє мені Банні.

— Я б не йшов.

— От скажи мені, кого вона із себе корчить?

— Не йди.

— Одного разу я таки маю дати їй урок. Я зайнята людина. Постійно в русі. І мій час належить мені.

— Саме так.

Минає пауза, ніякова мовчанка. І Банні врешті-решт каже:

— Певно, я все ж піду.

— Гаразд, Бане.

— Ти не зрозумів, я не до Меріон, — обороняючись, твердить він.

— Звісно.

— Так-так, — неуважно промовляє він і шумно залишає кімнату. Наступного дня вони з Меріон ідуть обідати або прогулюються біля ігрового майданчика.

— То ви з Меріон помирилися, еге ж? — цікавиться хто-небудь із нас при зустрічі з Баном сам на сам.

— А то, — присоромлено відповідає Банні.

Вихідні у Френсіса за містом стали найщасливішим періодом. Листя на деревах того року швидко пожовкло, але тепло протрималось аж до кінця жовтня, тому більшість свого дозвілля ми проводили на вулиці. Якщо не рахувати кількох матчів у теніс спроквола (під час яких м’ячі часто летіли за межі корту, і ми їх неохоче шукали, розгортаючи високу траву ручками ракеток), то активним відпочинком ми не займалися. Щось в атмосфері навколо цього місця навіювало на нас величні лінощі, яких я не пам’ятав із дитинства.

Тепер, коли все це пригадую, то складається враження, ніби за містом ми постійно щось пили. Ні, не запоєм, але тоненька цівочка алкоголю починала точитися коктейлями «Кривава Мері» від самого сніданку й не спинялась аж до вечері. Тож не виключено, що саме вона зумовлювала наш апатичний стан. Беручи з собою книгу на природу, я неодмінно потім засинав у кріслі, практично одразу; варто було піти поплавати на човні — я дуже хутко зморювався від веслування й просто дозволяв суденцю дрейфувати кілька годин. (Ох і човен! Навіть зараз інколи, коли приходить безсоння, я намагаюсь уявити, що лежу в тім човні, вмостивши голову на кормові бруси, дерево борта протікає, і жовте березове листя запливає всередину, торкаючись мого обличчя.) Інколи ми намагалися влаштувати щось трохи амбітніше. Одного разу, коли Френсіс знайшов у шухляді туалетного столика тітоньки «беретту» і набої до неї, ми в куцому пориві чуттів зайнялися стрілецькою практикою (при цьому хорта, який роками зривався в біг від пострілу стартового пістолета, довелося ізолювати в підвалі) і шмаляли по скляних банках для консервації, вистроївши їх у ряд на плетеному чайному столику, що його витягли з будинку надвір. Але саморобний тир швидко дійшов кінця, коли короткозорий Генрі випадково поцілив качку. Для нього це стало великим потрясінням, тому стрілянину довелося відкласти.

Усім, крім нас із Банні, подобався крокет; ми ніяк не могли допетрати, у чому його прикол, і по м’ячу лупили та рубали молотками, ніби ключками для гольфа. Час від часу нам вистачало бадьорості, щоб сходити на пікнік. Спочатку всяк і кожен сповнювався серйозних амбіцій (ми складали хитромудре меню, обирали віддалену та невідому місцину), але неминуче скочувалися в сонливість та легке сп’яніння, неохоче думаючи про те, що валандатися доведеться довго, а причандалля для посиденьок тягти багато. Зазвичай ми валялись у траві цілісінький день, пили мартіні з термоса й спостерігали за лискучою вервечкою чорних мурашок на безладних рештках пирога в тарелі, доки нарешті не закінчувався трунок, сідало сонце й нам доводилося плуганитись додому в пітьмі.

Особлива нагода випадала, якщо Джуліан приймав запрошення на вечерю за містом. Тоді Френсіс замовляв найрізноманітніші наїдки в продуктовому й цілими днями гортав куховарські книги в пошуках страв, вина, яке до них подають, сервірування стола й резервних страв, що чекатимуть у флігелі, якщо раптом суфле підведе. Смокінги відправлялися в хімчистку, квітникарі надсилали букети, а Банні відкладав свій примірничок «Нареченої Фу Маньчжу»[63] та починав носитися з томиком Гомера натомість.

Не знаю, чому ми надавали такого великого значення цим вечерям, адже поки Джуліан приїжджав, усі вже були знервовані та виснажені. Вечері страхітливо нас напружували, як, власне, й самого гостя — я впевнений у цьому, — попри те що він обов’язково перебував у доброму гуморі, був люб’язним, чарівним і неодмінно захопленим усім навколо. Проте Джуліан у середньому приймав лиш кожне третє запрошення. Виявилося, що в позиченому смокінгу та з украй обмеженим знанням застольного етикету мені вдається гірше приховувати наслідки стресу. Решта навчилася лицемірити значно вправніше. За п’ять хвилин до прибуття Джуліана вони всі валялися по диванах у вітальні в оточенні опущених гардин, на кухні в електрокаструльках підбулькувала вже готова їжа, народ поправляв коміри та дивився на світ збайдужілими очима. І варто теленькнути дверному дзвінку — всі хребти випростуються, оживає розмова, а бганки на одязі ніби самі собою розрівнюються.

І хоча інколи мені ці вечері видавалися стомливими та клопітними, зараз у моїх спогадах вони постають чудовими. Темна печера кімнати, склепінчаста стеля, у каміні потріскує вогонь, і наші обличчя, якісь такі світні й примарно-бліді. Полум’я збільшувало наші тіні, мерехтіло на столовому сріблі; його відображення так і кричало оранжевими спалахами в шибках, ніби зовні, в місті, горіла пожежа. Камін гудів, наче зграя птахів потрапила в клітку й тепер під стелею била крилами буревію. І я би геть не здивувався, якби довгий банкетний стіл із червоного дерева, вкритий лляною скатеркою, уставлений порцеляною та свічками, фруктами та квітами, просто зник би в чистому повітрі, наче чарівна скринька в тій казці.

Раз по раз у моїх спогадах ніби незборима підводна течія вимиває нагору одну сцену з тих вечер. Джуліан підводиться на чолі довгого стола й піднімає свій винний келих:

— За те, щоб жити вічно! — виголошує він тост.

Ми всі підводимось і цокаємося келихами, ніби солдати одного полку схрещують шаблі над столом: Генрі і Банні, Чарльз і Френсіс, Камілла і я.

— Жити вічно! — відгукуємося ми хором, здіймаючи наші фужери в унісон.

І завжди, завжди той самий тост. Жити вічно.

Зараз мені дивно, що, проводячи з ними так багато часу, я насправді так мало знав про те, що відбувалося навколо наприкінці того семестру. Фізичних ознак хоч якихось подій практично не було (решті для цього розуму не бракувало), та навіть на найменші невідповідності, що просочувалися повз їхню пильність, я охоче заплющував очі. Хочу сказати, що мені подобалося плекати в собі ілюзію, ніби зі мною поводяться абсолютно щиро та прямо, ніби ми всі друзі, секретів між нами немає, хоча насправді між нами існувало чимало таємниць, якими зі мною вони ще певний час не ділилися. Я намагався на це не зважати, хоча не помічати цього не міг. Наприклад, я був у курсі, що їхня п’ятірка інколи займалася справами (чим саме, я не знав), до участі в яких мене не запрошували, а якщо загнати їх цим фактом у глухий кут, то вони відбріхувалися, цілком буденно та переконливо, і торочили одні й ті самі відповіді. Насправді, їхня бездоганно зрежисована облуда здавалася такою вправною, такою ідеально фальшивою попри незначні розходження (незворушна байдужість двійнят проти блазнювання Банні або ж знуджене роздратування Генрі, коли він якось інакше згадував банальну послідовність подій), що я зазвичай вірив їм на слово, незважаючи на очевидність протилежного.

Звісно ж, сліди — мушу віддати їм належне, дуже незначні сліди — того, що відбувалось, у ретроспективі можна було помітити. З того, як вони інколи зникали в дуже загадковий спосіб, а кількома годинами пізніше туманно розказували про те, куди ходили. З їхніх жартиків, не зрозумілих мені: вони промовляли їх грекою або ж навіть латиною, не соромлячись того, що я розумію їхній намір приховати від мене слова. Природно, мені це ніяк не могло подобатись, але нічого бентежного чи незвичного в їхніх діях я не вбачав. Однак пізніше деякі з цих тривіальних реплік і тільки їм зрозумілих жартів набули моторошного значення. Наприклад, ближче до кінця семестру в Банні з’явилася звичка наспівувати куплети дитячої лічилочки про «фермера з долини», яка нас доводила до сказу; мене просто дратувала, та я геть не розумів несамовитого збудження, яке охоплювало решту від її виконання. Тепер же я знаю, що від тих слів, напевне, їх усіх проймав могильний холодок.

Звісно, я дещо помічав. Мабуть, перебуваючи разом із ними стільки часу, не помічати деяких речей було просто неможливо. Та це переважно всього лиш витребеньки, суперечності, здебільшого настільки дрібні, що ви б зрозуміли, чому причин для якихось підозр направду спостерігалося замало. Ну наприклад. Геть усі виявилися надзвичайно схильними до різного роду пригод: їх усіх постійно дряпали коти, ранили леза під час гоління, вони зачіпали в темряві табурети — абсолютно логічні пояснення, безумовно. Але як на людей, що ведуть малорухливий спосіб життя, надмір їхніх синців та дрібних ран не міг не впадати в очі. Вони всі постійно переймалися погодою — як на мене, дуже дивний факт, оскільки жоден із них не займався нічим, чому міг би перешкодити або зарадити хай який там стан атмосфери. А проте вони всі були одержимі прогнозами. Особливо Генрі. Головним чином він хвилювався через різкі похолодання й інколи в машині гарячково, ніби справжній морський капітан перед штормом, крутив ручку автомагнітоли, шукав покази барометра, довгострокові прогнози й усіляку таку інформацію. Новини про падіння ртутного стовпчика вганяли його в незбагненну раптову понурість. Що ж він робитиме, коли настане зима, думав я, але ще до першого снігопаду його стурбованість безслідно минулась і ніколи більше не поверталась.

Дрібнички. Пам’ятаю, одного разу за містом я прокинувся о шостій, коли всі інші спали, і спустився на кухню, що була бездоганно чистою і свіжовимитою, незайманою на вигляд, якщо не рахувати загадкового сліду ступні якогось П’ятниці без Робінзона на піщаному березі між бойлером і ґанком. Інколи я прокидався ще в пітьмі й крізь сон розумів, що десь там хтось говорить приглушеними голосами, рухається, тихо скиглить хорт і шкребеться у двері моєї спальні… Одного разу я підслухав бурмотіння двійнят про якісь простирадла.

— Дурниці, — шепотіла Камілла, і я краєм ока помітив драну постільну білизну, вимазану в болото, — ти взяв не ті. Не можна їх повертати в такому вигляді.

— То підмінимо.

— Але ж вони дізнаються. Ті, що з пральні, мають штамп. Доведеться сказати, що ми їх загубили.

І хоча та бесіда не затрималась у моїй голові надовго, мене вона спантеличила, і ще більше подивувала відмова двійнят говорити на цю тему. Ще однією дивиною стало відкриття одного дня великого мідного казана, що кипів на дальшій конфорці плити й пахтів вельми специфічним ароматом. Я підняв віко — і хмара різкого, гіркого запаху ошпарила обличчя. У казані в літрах двох чорнуватої води варилося якесь жоване листя мигдалевидної форми. «Що це, на Бога, таке?» — подумав я, спантеличений і розвеселений водночас. Та варто було поцікавитись у Френсіса, як той грубо відповів: «Це мені для ванни».

У ретроспективі це просто аналізувати. Але в той час я нічого не хотів знати, крім того, що я щасливий. І не знаю, що сказати ще: життя здавалося чарівним у ті дні, скидалося на плетиво символів, збігів обставин, застережень та поганих прикмет. Однак у якийсь спосіб усе це складалося докупи. Хитре й доброзичливе Провидіння крок за кроком виявляло себе, а я ніби зупинився за один непевний крок від казкового відкриття, так немов одного ранку все мало стати на свої місця: моє майбутнє, моє минуле, все моє життя — а я мав піднятися, прокинувшись, блискавкою в ліжку й промовити: «О! О!»

Тієї осені ми пережили за містом так багато щасливих днів, що із сьогоднішньої перспективи весь той період зливається в суцільну приємну смугу з нечіткими краями. Під Гелловін пожух останній впертий дикоцвіт, вітер став дмухати різкими поривами, засипаючи сіру й брижувату гладінь озера жовтим листопадом. У прохолодні пообіддя, коли небо, яким мчали хмари, набувало свинцевого кольору, ми залишалися в бібліотеці і, щоб зігрітися, розпалювали в каміні великий вогонь. У шибки голим гіллям, схожим на пальці кістяка, стукав верболіз. Поки двійнята розкладали партію в карти за одним кінцем стола, Генрі працював у протилежному, а Френсіс, зігнувшись, сидів під вікном, наминав бутерброди з тарілки на колінах та читав французькою «Мемуари» герцога Сен-Сімона[64], що їх він із якихось міркувань вирішив подолати до кінця. Він ходив у кілька європейських шкіл, міг похвалитися бездоганною французькою, хоча слова вимовляв із помітним ледачим, снобістським акцентом англійця. Інколи я користався його допомогою, готуючи домашнє завдання першокурсника з французької мови, одноманітні тексти про Марі та Жана-Клода, котрі йдуть у tabac[65], і він їх читав, розслаблено й весело розтягуючи слова («Marie a apporté des légumes à son frére»[66]), від чого нас усіх проймав істеричний регіт. Банні лежав долілиць на килимку перед каміном і робив свої завдання; час від часу він крав бутерброд у Френсіса або ставив йому якесь виболене запитання. Хоч із грецькою в Банні були великі клопоти, вчив він її насправді довше за всіх — із дванадцяти років, чим ніколи не забував похвалитися. При цьому Банні грайливо натякав, що це просто дитяча забаганка, вияв його ранньої геніальності à la Александер Поуп[67]. Насправді ж, як мені розповів Генрі, Банні мав досить серйозну форму дислексії, і грецька мова була обов’язковим компонентом терапії, бо в його школі панувала теорія, ніби дітей із такими проблемами варто змушувати вивчати мови типу грецької, івриту чи російської, в яких використовується не латинський алфавіт. Хай там як, а його лінгвістичні таланти були набагато менші від того, у чому він прагнув переконати, і навіть найпростіші завдання він був неспроможний виконати без невпинних перепитувань, нарікань та підживлень харчами. Під кінець семестру його підкосив черговий напад астми, і він сипів, тиняючись по будинку в піжамі та купальному халаті, хизуючись волоссям, що стояло дибки, і театрально зітхаючи в інгалятор. Пігулки, які він пив у таких випадках (мене поінформували), робили Банні дратівливим, позбавляли сну і сприяли набору ваги. А тому його запальність, що стала очевидна під кінець семестру, я списав на відповідне пояснення, хоча, як потім з’ясувалося, причини були цілковито іншими.

Про що ж мені вам іще розповісти? Про те, як однієї суботи Банні ввірвався до будинку о п’ятій ранку з вигуками «Перший сніг!» і закидав нас у постелях сніжками? Про те, як Камілла вчила мене танцювати бокс-степ? Про те, як Банні перекинув човен із Френсісом та Генрі, бо йому привиділася водяна змія? Про день народження Генрі чи про два випадки, коли мама Френсіса (рудоволоса бестія в крокодилових туфлях-човниках) заїжджала його провідати по дорозі в Нью-Йорк, тягнучи за собою йоркширського тер’єра і другого чоловіка? (Ця його мама була ще та непередбачувана штучка, і Кріс, її новий чоловік, ледве старший від Френсіса, ніби грав роль у мильній опері. Звали її Олівія. Коли ми познайомилися, її щойно виписали з Реабілітаційного центру імені Бетті Форд. Вона пройшла курс лікування від алкоголізму та залежності від наркотичної речовини, назва якої не уточнювалась, і весело ступила на гріховний шлях знову. Одного разу Чарльз мені розповідав, що якось посеред ночі вона постукала до нього у двері й запропонувала скласти їй із Крісом компанію в ліжку. А я досі одержую від неї вітальні листівки на Різдво.)

Один день, щоправда, запам’ятався в особливо яскравих тонах — то була осяйна субота в жовтні, один з останніх теплих днів того року. Попереднього вечора, досить холодного, ми, випиваючи, просиділи мало не до самісінького ранку, тому я прокинувся пізно, страждаючи від спеки та легкої нудоти, побачив, що вночі розкидав свої ковдри в ногах ліжка, а денне світло вже лилось у вікна. Я довго лежав нерухомо. Сонячне світло, червоне й болюче, намагалося дістати мене й крізь опущені повіки, у вогкі ноги позаходили зашпори. Піді мною мовчав будинок, він мерехтів та гнітив.

Я спустився на перший поверх, ступаючи по рипучих східцях. Ніде ні поруху, ні душі. Нарешті я відшукав Френсіса та Банні на затіненій стороні веранди. Банні був одягнутий у футболку та шорти-бермуди, а Френсіс, розпашілий плямистим рожевуватим відтінком альбіноса, із заплющеними очима, аж тремтів від головного болю і був у жалюгідному махровому халаті, поцупленому з готелю.

Вони похмелялися «Устрицею прерій». Френсіс підштовхнув до мене склянку, навіть не дивлячись на посуд.

— На, випий, — проказав він. — Мене знудить, якщо я бодай гляну на неї ще раз.

Жовток здригнувся у кривавому кетчупі склянки, змішаному з вустерширським соусом.

— Не хочу, — відіпхнув я її назад.

— Навіть не знаю, навіщо я це заколочую. — Френсіс схрестив ноги й стиснув перенісся великим та вказівним пальцями. — Ніколи не помагало. Треба сходити по «Алка-Зельтцер».

Чарльз у халаті в червону смужку зачинив за собою сітчасті двері й нечутно рушив по веранді.

— Насправді тобі потрібен десерт на основі газованки, — проказав він.

— От уже ці твої десерти з газованкою.

— Вони діють, кажу тобі. Там усе за наукою. Холод допомагає від нудоти, а…

— Чарльзе, ти постійно це повторюєш, але не думаю, що це правда.

— Та послухай же мене хоч секунду! Морозиво сповільнює процеси травлення, кола заспокоює шлунок, а кофеїн лікує головний біль. Від цукру — енергія. Крім того, усе вкупі прискорює розщеплення алкоголю в крові. Ідеальний харч.

— Зробиш мені одну порцію? — спитав Банні.

— Сам зроби, — раптом роздратувався Чарльз.

— Чесно, — озвався Френсіс, — гадаю, мені просто потрібен «Алка-Зельтцер».

Незабаром спустився Генрі, котрий устав і вдягнувся ще з першими проблисками сонця, а з ним — заспана Камілла, усе ще мокра та розпашіла після ранкової ванни, із золотою хризантемою хаотичних кучерів на голові. Настала майже друга по обіді. Хорт куняв на боці, й одне його око було заплющене лише наполовину, гротескно закотившись під повікою.

«Алка-Зельтцеру» не знайшлося, тому Френсіс сходив у будинок, добув пляшку імбирного елю, кілька кухлів і трохи льоду. Ми трішки посиділи, поки день яскравішав та гарячішав. Каміллі, котра рідко могла вдовольнитися сидінням на місці й постійно пропонувала то гру в карти, то пікнік, то прогулянку на машині, незабаром обридло байдикування, вона втратила спокій і навіть не намагалася цього приховати. Вона мала книжку, але не читала її. Ноги вона закинула на бильце крісла й босою п’яткою затято відбивала летаргійний ритм по плетеній із лози стороні сидіння. Урешті-решт Френсіс, аби тільки заспокоїти її, запропонував прогулятися до озера. Це одразу підняло їй настрій. Займатися більше було нічим, тому ми з Генрі вирішили скласти їм компанію. Чарльз із Банні поснули та хропли на своїх стільцях.

Небо нещадно сліпило блакиттю, дерева відкидали несамовиті тіні червоно-жовтих барв. Босий Френсіс, досі у своєму халаті, обачно ступав по камінні та гілках, намагаючись не розхлюпати склянку свого імбирного елю. Щойно ми дісталися берега, він зайшов по коліна у воду й театрально поманив нас, ніби Іоанн Хреститель.

Ми зняли взуття й шкарпетки. Під берегом вода була чистого, блідо-зеленого відтінку, прохолодною навколо щиколоток. На камінцях, що вкривали дно, грали сонячні зайчики. Генрі, не знімаючи пальта й краватки, добрів до Френсіса, підкотивши штани до колін, схожий на старомодного банкіра в сюрреалістичному сюжеті якоїсь картини. Березовим узліссям шарудів вітер, вивертаючи листя дерев блідим сподом назовні, заплутався в сукні Камілли й надув її, наче білу повітряну кульку. Вона розсміялася й хутенько розправила поділ, але його знову задер вітер.

Ми двоє бродили під берегом по мілині, де вода ледве сягала кісточок. Сонце блищало в яскравих хвильках озера, більше схожого на марево в Сахарі, ніж на реальну водойму. Генрі з Френсісом забралися набагато далі: останній щось розказував, енергійно махаючи руками у своєму білому халаті, у той час як перший склав руки за спиною — Сатана, що пильно вслухається в просторікування невідомого пустельного пророка.

Ми, я й Камілла, пройшли чималу дистанцію, обійшли озеро й повернули назад. Прикриваючи однією рукою очі від сліпучого сонця, дівчина переказувала мені довгу історію про одну пригоду собаки: як він зжував смушковий килимок, що колись належав хазяїнові, про спроби приховати цей факт і врешті знищити всі докази, — але я не дуже уважно її слухав. Вона була надзвичайно схожою на брата беззаперечною, беззастережною красою, що набувала магічних рис, повторена в ній із мінімальними відмінностями. Вона — моя замріяність наяву: один тільки її вигляд будив у мені нескінченні варіації фантазій, від грецьких до готичних, від вульгарних до божественних.

Я задивився на її профіль, заслухався принадними хриплуватими каденціями її голосу, аж раптом підстрибнув, виринаючи з думок, од скрику. Вона спинилася.

— Що сталося?

Вона не зводила погляду з води.

— Подивись.

Біля її ступні розквітнув темний плюмаж крові. Я кліпнув. Тонкий червоний вусик спіраллю обкрутився навколо пальців її ноги, заплітаючись у воді, наче пасмо малинового туману.

— Боже, що ти зробила?

— Не знаю. Наступила на якийсь гостряк. — Вона поклала мені руки на плече, і я притримав її за талію. У її ступні, якраз на підйомі, стирчав уламок зеленого скла завдовжки сантиметрів сім. Кров рясно бурхала в одному ритмі з серцем; закривавлена друзка лиховісно блищала на сонці.

— Що там? — Вона спробувала нахилитись і подивитись. — Усе так погано?

Вона порізала артерію. Крові юшило багато й сильно.

— Френсісе! — заволав я. — Генрі!

— Матінко Божа, — промовив Френсіс, наблизившись. Він хлюпав по воді, підібгавши поділ халата однією рукою. — Що ти втнула? Іти можеш? Дай-но гляну, — казав він, засапавшись від бігу.

Камілла дужче вчепилася мені в руку. Уся підошва забарвилася в червоний колір. Тлусті краплі збиралися на її краю та падали у воду, розбігаючись, ніби чорнила.

— О Боже! — заплющив очі Френсіс. — Тобі болить?

— Ні, — поквапилася відповісти вона, але я знав, що це неправда, з того, як тремтів її голос і сполотніло обличчя.

Раптом поруч опинився Генрі. Він нахилився.

— Хапайся за шию, — промовив він і вправно та легко підняв її, ніби соломинку, вмостивши її голову на плече, а протилежною рукою підхопивши її під коліна. — Френсісе, біжи по аптечку в машині. Зустрінеш нас на півдорозі.

— Добре. — Френсіс радий був виконувати чиїсь розпорядження й почалапав до берега.

— Генрі, опусти мене, я ж тебе всього заллю кров’ю.

Але він не звертав на неї уваги.

— Річарде, сюди. Бери шкарпетку й намотуй на щиколотці.

До цього я навіть не подумав про джгут. Непоганий із мене вийшов би лікар.

— Не затісно? — поцікавився я в Камілли.

— Усе гаразд. Генрі, може, все-таки опустиш? Я надто важка для тебе.

Він усміхнувся. У нього в одному з передніх зубів була маленька щербинка, якої раніше я не помічав, завдяки ній усмішка Генрі зворушувала.

— Ти важиш, як пушинка, — проказав він.

Інколи, варто статися якійсь нещасливій пригоді, реальність здається надто раптовою, надто чужою для розуміння, і сюрреалізм бере гору. Події вповільнюються до сонної покадрової плавності, порух руки, вимовлене речення заповнюють собою вічність. Дрібнички — цвіркун на бадилинці, прожилки на листочку — збільшуються та виринають у болісному фокусі на задньому плані. Саме це сталося того дня, коли ми поверталися лугом до будинку. Ніби картина надто жива, щоб її можна було вважати справжньою: кожен камінець на березі, кожна чітко окреслена травинка, надто голубе небо, на яке було боляче дивитися. Камілла обм’якла в руках у Генрі й звісила голову, наче небіжчиця, прекрасний вигин її шиї, позбавлений ознак життя. На вітерці абстраговано від реальності лопотить поділ її сукні. Штани Генрі всі в плямах завбільшки з четвертаки, забрьохані субстанцією надто червоною, щоб бути кров’ю, так ніби він на поясі носив малярський пензлик. І в гнітючій тиші між нашими кроками, які не відлунювали, чутно, як тонко й швидко у вухах шумить пульс.

Униз по схилу, ковзаючи босими ногами, збіг Чарльз, усе ще вбраний у свій купальний халат, а за ним слідом нісся Френсіс. Генрі став на коліна й поклав Каміллу в траву. Дівчина піднялася на ліктях.

— Камілло, ти померла? — поцікавився захеканий Чарльз, коли впав на землю, щоб оглянути її рану.

— Комусь, — проказав Френсіс, розмотуючи бинт, — треба дістати скло в неї з ноги.

— Давай спробую я? — дивлячись їй в очі, запропонував Чарльз.

— Тільки обережно.

Тримаючи ступню в долоні, він схопив уламок великим та вказівним пальцями й акуратно потягнув. Камілла, на мить скривившись, затамувала подих.

Чарльз відскочив, наче ошпарений. Він знову спробував торкнутися ноги сестри, але не зміг себе змусити. Його пальці повністю вкривала Каміллина кров.

— Ну, давай далі, — заспокоївшись, рівним тоном промовила дівчина.

— Не можу. Боюся зробити тобі боляче.

— Мені й так болить.

— Не можу, — жалюгідно подивився на неї Чарльз.

— Відійди, — нетерпляче проштовхнувся вперед Генрі, став перед Каміллою навколішки й узяв її ступню в руку.

Чарльз відвернувся. Він був майже такий самий блідий, як і сестра. Я аж замислився про істинність тих давніх історій, у яких близнюки відчувають фізичний біль одне одного.

Камілла широко розплющила очі та смикнулася; Генрі тримав у закривавленій руці криву друзку скла:

— Consummation est[68], — оголосив він.

Френсіс заходився мастити рану йодом і накладати пов'язку.

— Господи, — зітхнув я, розглядаючи заюшений кров’ю шматок скла проти сонця.

— Молодчинка, — похвалив Каміллу Френсіс, намотуючи бинт навколо стопи. Як і в більшості іпохондриків, його тон був на диво заспокійливим, наче в доглядальника. — Подивись, навіть не заплакала.

— Не настільки боліло.

— Та де там «не настільки», — заперечив їй Френсіс. — Ти просто дуже хоробра.

— Справді, хоробра, — підсумував, зіпнувшись на ноги, Генрі.

Пізніше того самого дня ми з Чарльзом сиділи на ґанку. Надворі раптово похолодало, небо й далі було ясним, але здійнявся вітер. Прийшов пан Гетч розпалити камін, і я відчув легкий відтінок запаху дров у багатті. Френсіс теж перебував усередині, бо займався нашою вечерею, він співав, і його високий чистий голос трохи не в лад линув із кухонного вікна.

Поріз Камілли виявився нестрашним. Френсіс звозив її у травмпункт (із ними зголосився і Банні, бо дратувався через те, що проспав усі пригоди), і вже за годину вони всі повернулись, із шістьма швами на нозі в Камілли та пляшечкою «Тайленолу» з кодеїном. Тепер же Банні з Генрі грали на галявині в крокет, і Камілла склала їм компанію, пристрибуючи на здоровій нозі та інколи спираючись на великий палець другої, — така її плигуча хода з веранди здавалася напрочуд кумедною.

Ми з Чарльзом пили віскі з содовою. Він намагався навчити мене грати в піке («У нього ж грає сам Родон Кроулі[69] в “Ярмарку суєти”»!), але учень із мене вийшов такий собі, тому карти лежали забуті на столі.

Чарльз відсьорбнув із чарки. Він і не думав перевдягатись, а тому цілий день проходив у халаті.

— Шкода, що завтра доведеться їхати назад у Гемпден, — проказав він.

— Моя б воля, не вертався би, — підтакнув я. — А отак би й жив тут з усіма вами.

— Може, це ще й станеться.

— Що?

— Я не кажу, що зараз. Але, здається, це можливе. Після університету.

— Як так?

Він знизав плечима.

— Ну, Френсісова тітка продавати будинок не збирається, бо хоче зберегти його для родини. Коли йому сповниться двадцять один, він би міг його викупити за безцінь. Та й навіть якби не міг, то в Генрі грошей більше від можливостей його фантазії. Можна було б скинутись і придбати його. Завиграшки.

Мене приголомшила така прагматична відповідь.

— Я мав на увазі, що все, чим би Генрі хотів займатися після закінчення університету (якщо він його закінчить), — це відшукати собі місце, де можна писати книжки й займатися вивченням Дванадцятьох великих культур.

— Що значить «якщо він його закінчить»?

— Ну, він може все облишити. Може знудитися. Він уже раніше говорив про те, щоб покинути універ. Він поступив без особливих причин, а справжньої роботи в нього ніколи не буде — це вже точно.

— Гадаєш, не буде? — спитав я, зацікавлений. Мені завжди здавалося, що Генрі викладатиме греку де-небудь у забутому, але відмінному університеті Середнього Заходу.

— Та ну, — пхекнув Чарльз. — Навіщо воно йому здалося? Гроші йому не потрібні, та й викладач із нього був би нікудишній. І Френсіс у житті ні дня не працював. Мабуть, він би міг мешкати разом із матір’ю, ось тільки того її чоловіка терпіти не може. Тут йому краще. Та й Джуліан недалеко.

Я хильнув із чарки й поглянув на далекі постаті, що блукали лукою. Банні, у якого волосся лізло в очі, готувався зробити удар, махав молотом і переминався з ноги на ногу, ніби професійний гольфіст.

— А в Джуліана є сім’я? — спитав я.

— Ні, — відказав Чарльз із ротом, набитим льодом. — Має якихось племінників, але терпіти їх не може. От поглянь, — раптом промовив він, трохи піднявшись у кріслі.

Я озирнувся. Банні нарешті зробив свій удар, м’яч не влучив ні в шості, ні в сьомі ворітця, зате чудом стукнувся об кілочок у кінці поля.

— Ти дивись, — проказав я. — Б’юсь об заклад, він спробує ще раз.

— Нічого в нього не вийде, — Чарльз знову сів, не зводячи погляду з гравців. — Стеж за Генрі. Він стає в позицію.

Генрі цілив у непройдені ворітця, і навіть із такої відстані я бачив, що він цитує правила. Слабко долинули різкі скрики протесту від Банні.

— У мене майже минуло похмілля, — промовив Чарльз.

— У мене також, — сказав я. Світло на галявинці було золотого кольору, предмети відкидали довгі оксамитові тіні, а заслане хмарами яскраве небо ніби зійшло з полотна Констебля[70]. Мені не хотілося цього визнавати, але я був майже п’яний.

Ми тихенько сиділи й спостерігали. З-над газону пролунав легкий стук дерев’яного молота об крокетний м’яч. У вікні на тлі торохтіння горщиків та грюкання шухляд чувся спів Френсіса, котрий ніби затягнув найщасливішу пісню у світі: «Паршиві ми овечки, ми разом заблукали… бе-бе-бе-бе…»[71]

— А якби Френсіс купив будинок, — нарешті зважився я, — гадаєш, він би дозволив нам тут мешкати?

— Звісно. Удвох із Генрі вони б тут з’їхали з глузду від нудьги. Банні, мабуть, доведеться працювати в банку, але він зможе приїжджати на вихідних, якщо залишатиме дітей із Меріон удома.

Я засміявся. Минулої ночі Банні розводився про те, що він хоче мати восьмеро дітей, четверо хлопців і четверо дівчат. Це спровокувало Генрі на тривалу невеселу тираду про те, як реалізація репродуктивного циклу за своєю природою є неминучою предтечею швидкого занепаду й смерті.

— Просто жах, — кивнув Чарльз. — Я так і бачу його. У дворі. Він начепив якийсь дебільний фартух.

— Смажить гамбургери на ґратці.

— А щось із два десятки гавриків гасає навколо й верещить.

— Пікнік від клубу Kiwanis[72], блін.

— І релакс-меблі від La-Z-Boy.

— Господи.

Раптом у березах зашумів вітер. Із неба прилетів буйний вихор жовтого листя. Я відсьорбнув із чарки. Навіть якби я виріс у цьому будинку, то не зміг би його полюбити більшою любов’ю, не знав би краще рипіння його гойдалки, візерунку лози ломиносу на шпалері, оксамитових перекатів околиці, що розпливалася в сірому серпанку на обрії, фрагмента автостради, яка ледве проглядала серед пагорбів за деревами. Сама палітра кольорів цього місця проникла мені в кров. Так само, як і Гемпден у подальші роки спливатиме в уяві спантеличеним водокрутом білих, зелених та червоних барв, так і цей будинок за містом спершу пам’ятався розкішною гамою акварелей кольору слонової кістки та лазуритової блакиті, каштанових, жовтогарячих, золотих відтінків, що лиш приблизно намічали межі не забутих мною предметів: будинку, неба, кленів. Та навіть той день, на веранді, із Чарльзом на сусідньому стільці та запахом вогнища й дров у повітрі, в цілому має якості спогаду. Он він, перед моїми очима, надто прекрасний, щоб бути правдою.

Сутеніло. Невдовзі сідати за вечерю. Я допив своє віскі одним залпом. Сама думка про те, щоб тут жити й ніколи не повертатися до асфальту, торговельних центрів, секційних меблів; про те, щоб лишитися тут із Чарльзом, Каміллою, Генрі, Френсісом і, можливо, навіть Банні; про те, щоб ніхто з нас не одружився, не вийшов заміж, не знайшов роботу за тисячі кілометрів і не примудрився утнути жодної зрадницької речі, які університетські друзі роблять після випуску; про те, щоб усе лишалося, як є, — сама думка про це була настільки божественна, що навіть тоді я не міг припустити її вірогідності, але все одно мені подобалося плекати її.

Френсіс підбирався до грандіозного фіналу своєї пісні: «Гуляй душа, шляхетні співаки… приречені від зараз і до вічності-і-і».

Чарльз подивився на мене зизом:

— Ну а ти?

— Що я?

— Які в тебе плани? — розсміявся він. — Що робитимеш наступні сорок чи п’ятдесят років свого життя?

А десь там на галявині Банні щойно вибив м’яча Генрі метрів так на двадцять за межі ігрового поля. Пролунав рваний сміх. Слабкий, зате чистий, він линув у надвечірньому повітрі. Цей сміх переслідує мене й досі.

Розділ 3

З тієї самої миті, коли я вперше ступив ногою в Гемпдені, я почав боятися кінця семестру й необхідності повертатись у Плано, до його рівнин, бензоколонок та куряви. Навчальні тижні минали один за одним, снігу дедалі більшало, а ранки ставали темнішими, і з ними все ближчою здавалася дата на засмальцьованій фотокопії (17 грудня — «Здати всі курсаки»), прикріпленій клейкою стрічкою до внутрішньої сторони дверцят шафки. Моя меланхолія поступилася місцем тривожності. Я навряд чи стерпів би Різдво в батьківському домі, зі штучною ялинкою, відсутністю снігу та телевізором, що не вимикався. Та й батьки не горіли бажанням побачити мене на канікулах. Останнім часом вони здружилися з балакучим бездітним сімейством старшого віку. Їхнє прізвище було Мак-Натт. Голова родини Мак-Наттів торгував автозапчастинами, а його схожа своїми формами на голуба дружина — косметикою від Avon. Моїх батьків вони постійно тягали на якісь автобусні екскурсії по магазинах, де напряму продавалися товари від виробників, грали в кості в якогось «шахрая» чи гуляли в районі бару з живою музикою в готелі Ramada Inn. Уся ця діяльність тривала зазвичай і при мені на вихідних, тож хай якою короткою та нерегулярною бувала моя присутність, але сприймалась вона як перешкода чи навіть докір.

Та канікули — то ще півбіди. Оскільки Гемпден далеко на півночі, будівлі його старі та опалення для них дороге, університет зачинявся на січень і лютий. Я вже чув, як, хильнувши пива, батько скаржиться містерові Мак-Натту, а містер Мак-Натт хитро під’юджує його своїми ремарками, натякаючи на те, що мене аж надто розпанькали, що от він би нізащо не дозволив синові вилізти собі на шию, якби той у нього був. Такими розказнями він доводив мого батька до сказу, і з часом батько театрально ввалювався до мене в кімнату й виставляв мене за двері, трусячи вказівним пальцем та закочуючи очі, ніби Отелло. Поки я ходив у школу та коледж у Каліфорнії, він кілька разів утнув цей номер без жодної причини, крім хіба що бажання самоствердитися перед мамою чи колегами по роботі. Щойно він утомлювався від уваги, мене завжди гукали назад, щоб мама могла провести зі мною «виховну роботу», але зараз? У мене вже навіть не було своєї кімнати. У жовтні мама мені написала, що вони розпродали меблі з неї та перетворили мою колишню спальню на кімнату для шиття.

На зимових канікулах Генрі з Банні вибиралися до Італії, в Рим. На початку грудня мене подивувала ця новина, ще й з огляду на той факт, що понад місяць вони ходили понурі, особливо Генрі. Я знав, що за останні пару тижнів Банні витрусив із нього чимало грошей, та хоч Генрі й нарікав на це, схоже, все одно не міг йому відмовити, хоч як це дивно. І річ тут, я був певен, не в грошах як таких, а в самому принципі. А ще очевидним було й те, що Банні анітрохи не здогадувався про це напруження в стосунках.

Він тільки й говорив про подорож. Накупив одягу, путівників, аудіокасету з написом «Parliamo Italiano»[73] яка максимум за два тижні обіцяла навчити розуміти італійську на слух («Навіть тих, кому раніше не щастило з іншими мовами!» — вихвалялася її обкладинка), та примірник «Пекла» в перекладі. Банні знав, що мені немає куди поїхати на канікули, і не без задоволення втирав сіль у мої рани. «Я думатиму про тебе в гондолі, з келихом кампарі в руці», — підморгував він мені. Тим часом Генрі про подорож майже нічого не говорив. І коли Банні з помилками торохтів італійською, то палив сигарету, робив рішучі та глибокі затяжки й удавав, що нічогісінько не розуміє.

Френсіс сказав, що залюбки провів би зі мною Різдво в Бостоні, а потім би поїхав у Нью-Йорк; двійнята поговорили з бабусею у Вірджинії, і та рада була б мене бачити в гостях усі зимові канікули. Але поставало питання грошей. До початку наступного семестру мені треба було працювати. Я потребував грошей, якщо хотів повернутися до навчання навесні. Та вештанням із Френсісом по всіх усюдах багато не заробиш. Двійнята, як і кожних канікул, збиралися на конторську роботу до свого дядька-юриста, але їм заледве вдавалося розтягти обов’язки на двох. І поки Чарльз возив дядька Ормана на рідкісні розпродажі спадщини та по алкогольних магазинах, Камілла залишалася в офісі відповідати на телефон, що ніколи не дзвонив. Я певен, їм навіть на думку не спало, що я також можу потребувати роботи, — мої побрехеньки про каліфорнійське richesse[74] зіграли роль краще, ніж я розраховував. «А чим же займатимусь я, поки ви сидітимете на роботі?» — намагався я їм натякнути, але, звісно ж, натяків вони не зрозуміли. «Боюся, займатися там особливо й нічим, — немовби вибачався Чарльз. — Читати, спілкуватися з Наною, гратися із собаками».

Схоже, єдиним вибором для мене лишався Гемпден. Доктор Роланд був не проти й далі наймати мене, хоч і за гроші, яких навряд чи вистачить, щоб орендувати пристойніше житло. Чарльз із Каміллою свою квартиру вже здали іншим людям, до Френсіса в’їхала неповнолітня кузина. Помешкання Генрі, наскільки мені було відомо, стояло порожнім, але звідти до Гемпдена година дороги, а я не мав машини. А потім мені розказали про одного старого хіпі, котрий раніше навчався в Гемпден-коледжі, а тепер тримав майстерню музичних інструментів на закинутому складі. І якщо періодично допомагати йому вирізати кілочки або шкурити мандоліни, то на тому складі можна пожити задурно.

Можливо, тому, що не хотів нести тягар чужих співчуттів або зневаги, я приховав справжні обставини, через які лишався. Не потрібний своїм пригламуреним нікчемним батькам на канікулах, я прийняв рішення залишитися в Гемпдені (у неозначеному місці) та повправлятись у грецькій, гордовито знехтувавши їхніми слабкодухими пропозиціями про фінансову допомогу.

Цей стоїцизм, ця жертовність перед навчанням à la Генрі та зневага до навколишнього світу в цілому принесли мені загальний захват, особливо від самого Генрі. «Та я б і сам був не проти тут перезимувати, — якось він заявив мені одного холодного вечора в листопаді, коли ми проводжали додому Чарльза з Каміллою, а наші ноги по кісточки тонули в мокрому опалому листі, що встеляло доріжку. — Університет зачинено. Крамниці працюють до третьої. Усе біле й порожнє. Тихо навколо, тільки вітер підвиває. У старі часи будинки заносило снігом по самісінькі вікна та стріху, люди опинялися в пастці й помирали з голоду. А знаходили їх тільки напровесні». Голос у нього був сонний, спокійний, але мене все одно сповнювала непевність. Там, де жив я, узимку сніг навіть не випадав.

Останній тиждень навчання минув у вирі пакування, друкування, бронювання авіаквитків, телефонних дзвінків додому в усіх, крім мене. Мені можна було не квапитися з письмовими роботами, бо я нікуди не їхав, не летів. Речі я збирав розслаблений, уже коли спорожніли гуртожитки. Першим вирушив Банні. Три тижні він панікував через курсову зі своєї четвертої дисципліни, яка, здається, називалася «Шедеври англійської літератури». Він мав написати двадцять п’ять сторінок про Джона Донна[75]. І ми всі ламали голову, що буде в результаті, бо займатися творчою роботою в нього виходило так собі. Попри те що дислексія лишалася зручним виправданням для Бана, справжня причина полягала в іншому — дитячому дефіциті уваги. Він рідко читав те, що задавали, або й додаткові тексти з усіх дисциплін. Натомість його знання з будь-якого предмета більше скидалися на мішанку переплутаних фактів, часто недоречних або вирваних із контексту, які він запам’ятав в аудиторії або, на власне переконання, вичитав деінде. Коли надходив час виконувати письмову роботу, то він поповнював свої сумнівні й фрагментарні знання, допитуючи Генрі (з котрим постійно консультувався, ніби з атласом) або вивуджуючи фактаж зі щорічного довідника чи шеститомної енциклопедії превелебного Тіптона Четсфорда «Чоловіки визначних думок і діянь», випущеній у 90-х роках XIX ст. В останній були розкидані куці нариси про видатних діячів, написані для дітей і розбавлені ефектними гравюрами.

Усе, що писав Банні, здавалося бентежно авторським, оскільки починав він із химерного добору робочих матеріалів, а далі їх перекручував, торуючи шлях спантеличеного пошуковця. Робота про Джона Донна, певно, вийшла в нього найгірше з усього поганого, що йому будь-коли доводилося писати (за іронією долі, вона стала єдиною, яка побачила друк. Після зникнення Банні один журналіст попросив показати йому приклад роботи молодого науковця, і Меріон вручила йому цей примірник, старанно відредагований фрагмент якого навіть з’явився на сторінках часопису People).

Банні десь вичитав про знайомство Джона Донна з Айзаком Волтоном[76], і в похмурих коридорах його розуму дружба англійських літераторів виросла настільки, що вони практично стали одним цілим. Нам так і не вдалося збагнути, яким чином утворився цей фатальний зв’язок між ними. Генрі покладав усю провину за це на «Чоловіків визначних думок і діянь», але певності ні в кого не було. За тиждень чи два до крайнього терміну подання курсової Банні почав навідуватися до мене о другій або третій ночі, щоразу виглядаючи, ніби він тільки-но уникнув якогось стихійного лиха, зі зсунутою набік краваткою та шаленими очима.

— Привіт-привіт, — зазвичай казав він мені, заходячи та намагаючись пригладити руками скуйовджену чуприну. — Сподіваюся, не розбудив? Не проти, якщо я ввімкну світло? Де ж воно тут? Ага, ось воно, ось.

Банні вмикав світло й починав міряти кімнату кроками, не знімаючи пальта, склавши руки за спиною та помотуючи головою. А потім ставав як укопаний посеред маршруту й промовляв із відчайдушним виразом в очах:

— Метагемералізм. Розкажи мені про нього. Усе, що можеш. Мені треба знати щось про метагемералізм.

— Пробач. Уперше чую.

— І я теж, — знервовано відповідав Банні. — Це якось пов'язане з мистецтвом, або пасторалізмом, або чимось таким. Саме так я хочу пов'язати Джона Донна та Айзака Волтона, розумієш? — Тут він знову зривався на біг. — Донн. Волтон. Метагемералізм. Ось задачка, яку треба розв'язати.

— Банні, я взагалі не впевнений, чи існує слово «метагемералізм».

— Звісно, існує. Воно латинське. Має стосунок до іронії та пасторалі. Еге ж. Так і є. Картина, скульптура абощо.

— А в словнику ти дивився?

— Ні. Я не знаю, як воно пишеться. Я хотів сказати, — і тут він малював рамку в повітрі руками, — поет і рибалка. Parfait[77]. Чопові брати. На природі. Вдоволені життям. Усе це докупи ліпиться метагемералізмом, розумієш?

Так могло тривати з півгодини, а то й більше. А Банні все марив риболовлею, сонетами та ще бозна-чим, аж раптом посеред монологу йому спадала блискуча думка. Банні несподівано тікав із кімнати і, біжучи сходами, тарабанив щось собі під носа з відповідною швидкістю.

Курсову він дописав за чотири дні до кінця терміну і, перш ніж здати, показував усім, хто йому попадався.

— Ну, це непогана робота, Бан… — обережно сказав Чарльз.

— Дяки-дяки.

— Але хіба ж не потрібно було в ній трохи частіше згадувати Джона Донна? Завдання ж нібито про нього?

— Ах, Донн, — глузливо відмахувався Банні. — Не хочу його вплутувати в усе це.

Генрі читати курсову відмовився.

— Я певен, це понад моє розуміння, Банні, чесно, — промовив він, зиркнувши поверх першої сторінки. — Слухай, а що це за набір такий?

— Потрійний інтервал, — гордо повідомив Банні.

— Тут же по два з гаком сантиметри між рядками!

— Схоже на верлібр, правда?

Генрі пирхнув у ніс.

— Схоже на якесь меню, — уточнив він.

Мені ж з усієї роботи найбільше запам’яталось останнє речення: «Залишивши Донна з Волтоном на берегах Метагемералізму, щиро помахаємо їм рукою на прощання, цим корешам сивої давнини». Нас усіх не полишала цікавість, чи приймуть у Банні роботу. Зате сам Банні не турбувався: подорож до Італії ставала ближчою, аж настільки, що Пізанська вежа тепер уночі відкидала свою похмуру тінь на його ліжко, і сам він безперервно перебував у стані серйозного збудження та квапився покинути не тільки Гемпден, а й усі можливі сімейні зобов’язання, щоб тільки розв’язати собі руки.

У мене Банні безцеремонно поцікавився, чи не хочу я, коли мені вже особливо немає чим зайнятися, допомогти йому спакувати речі. Я сказав, що прийду, і коли об’явився у квартирі, то заскочив його посеред розкиданого одягу, в процесі вигортання всього вмісту шухляд у валізи. Я потягся, обережно зняв зі стіни японську репродукцію в рамці й поклав її на стіл.

— Не займай! — закричав Банні біля тумбочки, з гуркотом впускаючи шухляду на підлогу та кидаючись мені навперейми. — їй же двісті років!

Я знав, що це неправда, бо кілька тижнів тому підгледів за ним у бібліотеці, коли він лезом акуратно вирізав її з книжки; я змовчав, але так роздратувався, що одразу пішов геть під грубуваті вибачення, на які Банні дозволила розщедритися власна гордість. Трохи пізніше, вже коли він поїхав, я знайшов у поштовій скриньці записку з недолугими перепросинами, що в неї були загорнуті томик поезій Руперта Брука[78] в м’якій обкладинці та коробочка з ментоловими драже Junior Mints.

Генрі зник із Гемпдена прудко й потаємно. Одного вечора він нам розповів, що зібрався, а наступного дня його вже на місці не було. (Куди він вирушив? У Сент-Луїс? Одразу до Італії? Ніхто з нас не знав.) Іще через день від’їжджав Френсіс, і ми довго й церемонно прощалися: Чарльз, Камілла і я стояли на узбіччі, у носі щипало, вуха повідмерзали, а Френсіс усе ще кричав нам щось із машини з опущеним вікном, ввімкнутим двигуном та густими хмарами білого диму, який обволікав його «мустанг» от уже добрі сорок п’ять хвилин.

Двійнята їхали останніми, і я їх за це, мабуть, ненавидів. Після того як звуки Френсісового клаксона зникли в засніженій далечині, позбавленій навіть відлунь, ми практично без слів прогулялися до них додому стежиною через ліс. Коли Чарльз увімкнув світло, у мене аж защемило в серці, настільки їхня квартира стала чепурна: порожня раковина, навощені мостини, ряд валіз під дверима.

Того дня їдальня зачинилась опівдні; падав сніг, швидко темнішало, і машини в нас не було. У холодильнику, тільки-но вимитому з лізолом, запах якого досі тримався, нічогісінько не завалялося. Ми сиділи за кухонним столом та споживали сумну, зготовану нашвидкуруч вечерю з консервованого грибного супу, прісних галет та чаю без цукру чи молока. Головною темою розмови став маршрут Чарльза й Камілли: як вони даватимуть раду з багажем, о котрій варто викликати таксі, щоб устигнути на потяг о шостій тридцять. Я підтримав цю дорожню бесіду, але на мене саме почала напосідати глибока меланхолія, що триватиме багато тижнів; мені чувся звук машини Френсіса, спочатку все слабший, а потім і взагалі зниклий у засніженій, приглушеній далечині. Я вперше усвідомив, наскільки самотні два місяці чекають на мене попереду, коли університет стоятиме зачинений, сніг лежатиме глибокий і навколо не лишиться ні душі.

Вони мені казали не приходити їх проводжати в таку рань, та я все одно приплентався наступного ранку о п’ятій годині помахати їм рукою. Ранок видався чистий, чорний, інкрустований зорями. Стовпчик термометра на ґанку Трапезної впав до нуля. Перед їхнім будинком у хмарі вихлопів уже чекало таксі. Водій щойно грюкнув доверху забитим багажником, а Чарльз із Каміллою позаду саме замикали двері. Вони здалися надто стурбованими та замисленими, щоб з радістю сприйняти мою присутність. Обоє Маколі не любили мандрувати, адже їхні батьки загинули в автомобільній катастрофі, коли вибралися на вихідних відпочити до столиці, а тому двійнята починали нервувати ще за кілька днів до того, як їм було потрібно куди-небудь вирушати.

На додачу, вони ще й спізнювалися. Чарльз поставив на землю свою валізу, щоб потиснути мені руку.

— Щасливого Різдва, Річарде. І не забувай нам писати, гаразд? — промовив він і рушив до машини. Камілла, змагаючись із двома велетенськими саквояжами, кинула їх обидва в сніг і проказала:

— Чорт, нам нізащо не вдасться повантажити це все на потяг.

Вона важко дихала, і її яскраві щоки густо шарілися. Неймовірна красуня. За все своє життя мені не довелося побачити нікого вродливішого від Камілли, якою вона була в той момент. Я тупо кліпав на неї, кров бухала в жилах, і я геть забув про свій старанно відрепетируваний цілунок на прощання, коли вона сама несподівано підскочила до мене й пригорнула. Мене оглушило її хрипке дихання, а миттю пізніше обличчя торкнулася її крижана щока. Коли я потис їй руку, то великим пальцем відчув під рукавичкою тонкий зап’ясток і удари пульсу.

Таксі посигналило, і з його вікна виткнулася голова Чарльза.

— Давай! — гукнув він.

Я доніс її багаж до тротуару й постояв іще у світлі ліхтаря, коли рушив автомобіль. Вони озирнулися до мене із заднього сидіння та махали у вікно, а я стовбичив і спостерігав за власним спотвореним відображенням, що віддалялося на кривій поверхні темного скла, аж доки машина завернула й зникла за рогом.

На покинутій вулиці я пробув, доки вже не міг розчути звуків двигуна, і тільки пороша шаруділа в маленьких снігокрутах, які вітер ганяв при землі. Я рушив назад до студмістечка, засунувши руки глибоко в кишені та нестерпно гучно риплячи підошвами по снігу. Вікна гуртожитків були чорні та мовчазні, а великий паркінг за тенісним кортом стояв геть порожній, якщо не рахувати кількох викладацьких машин та самотньої зеленої вантажівки господарської частини. У моєму корпусі всі коридори захаращували коробки для взуття, вішаки, двері в кімнати були розчинені й усюди панувала загробна темрява й тиша. Гіршої депресії в мене ще не траплялося. Я опустив жалюзі, впав на незастелене ліжко й вирішив доспати своє.

У мене було так мало речей, що всі їх перевезти можна за одну ходку. Знову прокинувшись близько полудня, я зібрав дві свої валізи і, закинувши ключі до вахтера, потягнув їх порожньою засніженою дорогою до міста в пошуках адреси, яку мені хіпі продиктував телефоном.

Іти виявилося довше, ніж я очікував, і невдовзі мій шлях збочив на манівці в особливо безлюдний район під горою Катаракт. Путь пролягла паралельно бистрій і мілкій річці Беттенкілл, яку то тут, то там усю дорогу перетинали криті мости. Помешкань по дорозі майже не траплялось, і навіть оці понурі, моторошні пересувні будинки, які так часто можна зустріти у вермонтській глушині, обрамлені велетенськими горами дров та з чорним димом, що валує з комина, були далеко один від одного. Навколо не виднілося жодної машини, якщо такою не вважати одну розвалюху, що завмерла на шлакоблоках перед чиїмось будинком.

Улітку це була би приємна, хоч і складна прогулянка, а от у грудні півметрові кучугури та важкі валізи змусили мене сумніватися, що я взагалі подолаю цей шлях. У ноги-руки позаходили зашпори, і не раз мені доводилося зупинятись, аж доки врешті-решт місцина стала більш схожою на місто і трохи люднішою й дорога винесла мене куди треба — Проспект-стріт у Східному Гемпдені.

Сюди я ще жодного разу не забрідав, а відомий мені Гемпден із його кленами, ґонтовими фасадами крамниць, зеленими газонами та годинником на окружному суді зараз видавався іншим усесвітом. Цей Гемпден ніби побував під бомбардуванням, і його прикрашали суцільні водонапірні вежі, іржаві залізничні колії, майже обрушені приміщення складів та фабрик із позабиваними дверима й потрощеними шибками. Таке враження, що з часів Великої депресії тут ніхто не селився, а життя жевріло тільки в миршавому генделику наприкінці вулиці, якому, судячи з тлуму фургонів перед входом, ще й велося тут нівроку, якщо зважити на ранню пору. Над неоновою рекламою пива красувалися новорічні гірлянди та пластмасові різдвяні віночки гостролиста. Зазирнувши досередини, я побачив рядочок фланелевих сорочок за шинквасом, у всіх чоловіків у руках було по кухлю пива або по стопці міцнішого трунку, а в глибині зали, навколо більярдного стола, вирізнялися своїми бейсболками та жирком молодші відвідувачі. Ще якусь мить я постояв перед вініловими дверима з утеплювачем і позаглядав у їх верхнє віконечко. Зайти й спитати підказку про адресу, замовити випивки та зігрітися? Я вирішив, що не завадило б, і вже поклав був руку на вимащену в якийсь жир дверну ручку з латуні, як раптом побачив крізь шибку назву закладу — Boulder Тар. Мені одразу згадалися місцеві випуски новин. Якщо вірити їм, цей бар — центр усієї дрібної злочинності в Гемпдені: нападів із використанням холодної зброї, зґвалтувань, і то за тотальної відсутності свідків. У таких місцях самотні люди не спиняються перехилити чарочку, особливо якщо вони загублені студенти з високого берега.

Однак урешті-решт відшукати помешкання хіпі виявилося не так складно. Це був один зі складів прямо на березі ріки, пофарбований у яскраво-фіолетовий колір.

Коли хіпі нарешті відчинив двері, то здався сердитим, ніби його розбудив мій прихід.

— Пацан, наступного разу просто заходь, — понуро виголосив він. Хазяїн виявився товстеньким рудобородим курдуплем у футболці, вкритій плямами поту, із загальним виглядом людини, що провела чимало веселих вечорів за більярдним столом у Boulder Тар. Він показав мені кімнату, де я мав жити, яка була в кінці залізних сходів, що вели на другий поверх (звісно ж, без ніяких поручнів), і, не мовивши й слова, зник.

Я опинився в лункому, вкритому пилом приміщенні з дерев'яною підлогою та високими, нічим не прикритими сволоками. За вмеблювання правили поламана тумбочка й високий стілець у кутку. Крім того, у кімнаті ще знайшлися газонокосарка, іржава бочка з-під якоїсь оливи, стіл на кобильницях, захаращений наждачним папером, теслярськими інструментами та вигнутими дерев’яшками, що, напевне, були екзоскелетами мандолін. Тирса, цвяхи, паперові пакети, недопалки та випуски Playboy сімдесятих років вистеляли підлогу. Вікна з численними шибками наїжачилися памороззю та сажею.

Із моїх заціпенілих рук спершу випала одна валіза, а за нею й друга. Якусь мить навіть думки ворушилися так само заціпеніло, охоче реєструючи всі враження та нічого не коментуючи. Раптом до мене дійшло оглушливе ревіння та шум. Я підійшов до чорних вікон за столом і визирнув надвір, завмерши від несподіваного об’єму води, що текла заледве в метрі піді мною. Іще трохи далі було видно греблю, об яку розбивалися хвилі ріки, здіймаючи водяний туман. Я спробував протерти рукою кружальце на склі, аби краще все роздивитися, і помітив, що з рота в мене досі йде пара, навіть усередині помешкання.

Аж тут на мене обрушилося щось, що я міг би назвати крижаним подувом вітру. Подивившись угору, можна було виявити велетенський отвір у даху; крізь нього прозирало блакитне небо, по якому зліва направо, зникаючи за чорним рваним краєм покрівлі, бігли прудкі хмарки. Під отвором на дерев’яній підлозі утворився тонкий шар сніжку, що ідеально повторював обрисами контур дірки нагорі. Його порушував тільки мій відбиток ноги.

Пізніше безліч людей питали в мене, чи я усвідомлював, наскільки небезпечно жити в неопалюваному приміщенні у Північному Вермонті під час найхолодніших місяців року. Відповідаю щиросердно — ні, не усвідомлював. Десь у підсвідомості я, звичайно ж, пам’ятав почуті раніше історії про алкоголіків, стариганів чи недбалих лижників, котрі замерзали на смерть, та з якоїсь причини здавалося, що мене це має обминути. Апартаменти, безперечно, були незатишними, страшенно брудними та до сказу холодними, але я навіть подумати не міг, що вони несуть реальну загрозу. Тут мешкали інші студенти, тут мешкав той хіпан, сюди звернутися мені порадили в студентській довідковій. Зате я не міг знати, що власна кімната господаря добре опалювалася, що студенти, котрі тут мешкали, приходили з власними калориферами та електроковдрами. Ба більше, дірка в стелі з’явилася тільки нещодавно й у студентській довідковій про неї були ще не в курсі. Певно, якби хто-небудь знав реальний стан справ, то відмовив би мене. Але не судилось. Я так соромився свого нового житла, що нікого не повідомив, де зупинився, навіть доктора Роланда. Усією інформацією володів тільки хіпі, а він дбав лише про себе.

Рано-вранці, ще по темному, я прокидався на підлозі, загорнутий у ковдри, — спав я в двох чи трьох светрах, кальсонах, вовняних штанях та пальті, — і в чім був відправлявся в кабінет доктора Роланда. Іти довго, а ще й інколи мене супроводжував при цьому снігопад або дужий, часом страшенно дошкульний вітер. Я заходив у Трапезну, виморожений та виснажений, одночасно зі сторожем, який відчиняв будівлю на день. Потім я спускався в підвал, голився там, мився в ніким не вживаній та лиховісній на вигляд душовій із білими кахлями, відкритими трубами та стоком посеред підлоги, що під час Другої світової входила до складу тимчасового лазарету. Прибиральники внизу набирали воду з кранів, тому її тут досі не відключили, працювала навіть газова колонка. У глибині однієї з порожніх кабінок зі скляними дверима я зберігав бритву, мило та рушник — так, щоб ці речі не впадали в око. Потім я вирушав поїсти консервованого супу та випити розчинної кави, зготованих на плитці з кафедри соціології. Тож поки доктор Роланд із секретарями з’являвся на робочому місці, я вже брався до своїх щоденних обов’язків.

Доктор Роланд, котрий уже звик до моїх прогулів та частих виправдань щодо не зроблених вчасно завдань, подивувався й зустрів моє неочікуване завзяття з підозрою. Він хвалив мене і ставив багато запитань; кілька разів у коридорі мені вдавалося підслухати його розмови про мої метаморфози з доктором Кабріні, заввідділення психології та єдиним викладачем, що не виїхав на зиму з корпусу. Спочатку доктор Роланд, безсумнівно, вважав це моїм черговим трюком. Але кожен новий день сповненої ентузіазму роботи тиждень за тижнем приносив по золотій зірочці в мою осяйну особову справу. Мені стали довіряти. Спочатку невпевнено, а під кінець — уже під звуки фанфар. І, здається, першого лютого мене підвищили. Можливо, в полоні своїх біхевіористських ідей доктор Роланд вважав, що таким чином підштовхне мене до ще більших мотиваційних висот. Та із закінченням зимового періоду, коли я повернувся до затишної кімнати в Монмут-Гаусі, а разом із нею й до своєї некомпетентності, він пошкодував про це рішення.

У доктора Роланда я працював допізна, наскільки це взагалі було нормальним, потім вечеряв у кафетерії Трапезної. У деякі вечори щастило встряти деінде ще, я прискіпливо вивчав дошки оголошень, видивляючись усілякі зустрічі «Анонімних алкоголіків» або шкільні вистави за мотивами старого мюзиклу «Бриґадун»[79]. Та переважно ніде нічого не відбувалося, Трапезна зачинялась о сьомій, і мені лишався тільки довгий шлях додому по темряві та снігу.

Такого холоду, як на складі, мені ще ніколи не доводилося знати. І не доведеться в майбутньому. Мабуть, якби мені не забракло здорового глузду, то я би придбав собі електрообігрівач, але заледве чотири місяці минуло відтоді, як я прибув з одного з найтепліших регіонів Америки, тому фактично навіть не відав про існування таких приладів. І на думку не спадало, що, можливо, половина населення Вермонту не мерзне так, як я, щоночі: у них не ломить кістки від морозу, не болять суглоби, їх не ятрить уві сні безжальний холод, з яким приходили марення про крижини в морі, загублені експедиції, прожектори рятувальних літаків, які ширяють над спіненими хвилями Арктики, де ви борсаєтеся на самоті. Коли я прокидався вранці, то все терпло й боліло так, наче хтось мене потовк. Здавалося, це через спання на підлозі. І тільки пізніше я второпав, що справжньою причиною розладу був невблаганний дрож, мої м’язи скорочувалися механічно, ніби по них пропускали електричний струм — цілу ніч, кожну ніч.

Дивовижно, але той хіпі на ім’я Лео ще й неабияк сердився, бо, бачте, я рідко тесав кілочки, вигинав деки абощо для його мандолін, чим я мав займатися на своєму другому поверсі.

— Чувак, ти мене рішив поюзати? — загрозливо промовляв він при кожній зустрічі. — Ніхто не грає Лео так. Ніхто. — Він гадав, що я проходив курс конструювання музичних інструментів і тому спроможний виконувати різної складності роботу, хоча я ніколи нічого подібного йому не казав.

— Та нє, казав-казав, — обурився він, коли я запевнив його у власному невігластві. — Розповів мені, що якось ціле літо провів у горах Блу-Ридж[80], де виготовляв цимбали. У Кентуккі.

Крити його заяву було нічим. Я звичний до брехні про самого себе, та тільки не в тому разі, якщо її розпускають інші, від чого я просто втрачаю дар мови. Я міг лише заперечити й повідомити — цілком щиро, між іншим, — що навіть не в курсі, як виглядають ті цимбали.

— Стругай кілочки, — нахабно лаявся він. — І приберись.

На це я багатослівно відповідав, що навряд чи зможу виготовляти кілочки в кімнаті, де неможливо навіть зняти рукавички.

— То обріж у них пальці, чувак, — незворушно казав Лео.

Такі от випадкові перепалки у вестибюлі виявилися єдиним нашим із ним спілкуванням. Із часом до мене все-таки дійшло, що Лео, незважаючи на свою відкриту любов до мандолін, жодного разу так і не ступив ногою до майстерні. Це тривало вже кілька місяців на момент моєї появи в його будинку. Мені стало цікаво, чи він узагалі знав про дірку в стелі. Тож одного разу я зухвало це кинув йому в обличчя.

— Мені здавалося, ти хоч би цю хрінь у будинку міг привести до ладу, — якось промовив він. На захист своєї жалюгідності скажу, що однієї неділі я таки спробував цим зайнятися, скориставшись кількома старими дерев’яними огризками від мандолін, проте мало не загинув при цьому. Кут нахилу даху виявився підступно крутим, я втратив рівновагу й мало не звалився в загату. Я буквально видряпався з халепи по бляшаній ринві, за яку вхопився в останній момент і яка, на моє велике щастя, втрималась на місці. З превеликими труднощами мені вдалося врятуватись, при цьому я порізався об іржаву бляху, тому довелося робити укол від правця, зате я простежив за падінням у воду молотка, пилки та заготовок під мандоліни, що належали Лео. Весь інструмент потонув, і Лео, можливо, й досі не в курсі, що його бракує, а от шмаття мандолін, на жаль, лишилося плавати на поверхні, ще й збилося докупи над водоскидом, якраз навпроти вікна спальні Лео. Звичайно ж, йому було що сказати з цього приводу — і про студентиків, котрим байдуже до чужих речей, і про всіх навколо, хто спить і бачить, як би вкрасти в нього останні труси.

Різдво я помітив хіба що за відсутністю роботи й зачиненими закладами, де можна було б зігрітись, якщо не рахувати кількох годин, які можна провести в церкві. Я повертався додому, загортався в ковдру і, гойдаючись туди-сюди, промерзав до самих кісток і згадував усі сонячні різдвяні дні свого дитинства: апельсини, велосипеди, обручі та зелений «дощик», що іскрився в променях світла.

Час від часу на адресу в Гемпден-коледжі приходила пошта. Френсіс надіслав мені листа на шести сторінках про те, як він від усього знудився, як він страшенно погано почувається, і про геть усе, у буквальному значенні цього слова, що йому довелося з’їсти від часу нашої останньої зустрічі. Двійнята, дай їм Бог здоров’я, прислали кілька коробок печива, яке напекла їхня бабуся, та листи, що вони їх писали по черзі, використовуючи різні чорнила: чорне — Чарльз, червоне — Камілла. Десь на другому тижні січня прийшла листівка з Рима без зворотної адреси. На ній зображувався Авґуст із Прима-Порти[81]; поруч Банні на дивовижно вправній карикатурі відтворив себе та Генрі в давньоримському вбранні (в тогах, із маленькими круглими окулярами), як вони нібито примружилися, задивившись у напрямку, що в ньому показує витягнута рука статуї. (Авґуст був кумиром для Банні; одного разу він усіх нас поставив у дуже незручне становище під час різдвяної вечірки на відділенні літератури, коли голосно потішився зі згадки імені імператора під час читання вифлеємської історії з другого розділу Луки. «А що тут такого? — обурився він, коли цитьнули на нього. — Хіба не треба було весь світ переписувати?»)

У мене досі збереглася та його поштівка. Що характерно, підписана вона була олівцем; минули роки, літери розмазались, але текст усе ще розбірливий. Підпису немає, але помилитися в авторстві неможливо:

Френсіс із двійнятами все випитували, досить-таки наполегливо, мою гемпденську адресу. «Де ти мешкаєш?» — писав чорним чорнилом Чарльз. «Так, де?» — відлунювала червоною пастою Камілла. (Каміллине чорнило мало сап’яновий відтінок, який у людини, котра страшенно за нею сумувала, — мене тобто — одразу викликав барвистий спогад про тонку хрипкість її голосу.) Оскільки я не міг їм дати адреси, то ігнорував їхні запитання, а натомість заповнював свої відповіді розлогими оповідями про сніг, красу, самотність. Мене часто переслідували думки про те, наскільки ж незвичним могло видатися моє життя далеким читачам моїх же листів. Його реальність була відірвана й безособова, всеосяжна, а проте невизначена, зі значними прогалинами, що перепиняли читача на кожному повороті; якби замінити пару дат і деякі обставини, то їх би можна було підписати іменем Ґаутами[83] без найменших проблем.

Я писав листи вранці перед роботою, сидячи в бібліотеці, під час затяжних періодів байдикування у Трапезній, де я щовечір засиджувався, аж доки мене виганяв вахтер. Здавалося, все моє життя складалося з розірваних фрагментів часу: то в одному громадському закладі потинявся, то в іншому, ніби чекав на якийсь неіснуючий потяг. Подібний до привидів, котрі, кажуть, глупої ночі блукають залізничними вокзалами та розпитують перехожих про розклад «Опівнічного експресу», що зійшов із рейок двадцять років тому, я мандрував від одного джерела світла до іншого аж до того кошмарного моменту, в який замикалися всі двері й доводилося покидати світ тепла, співгромадян та підслуханих розмов, виходячи назустріч зимі, що затискала мої кістки в добре знайомих лещатах морозу, від чого я одразу забував про все на світі, про затишок і вогні. Тепло мені не було ніколи, жодного моменту в житті.

Я вивчився на професійного невидимця. Я міг по дві години цмулити філіжанку кави, по чотири — споживати їжу непомітно для офіціанток. І хоча вахтери виганяли мене щовечора, коли зачиняли Трапезну, я не певен, чи розуміли вони, що кожен день мають справу з одним і тим самим хлопцем. У неділю опівдні, накинувши на плечі плащ-невидимку, я міг — інколи до шести годин підряд — пересидіти в приймальні лазарету, мирно гортаючи при цьому примірники часопису Yankee («По скойки на Каттіганк») або Reader's Digest («Десять способів вилікувати спину!»), і не заслужити жодного зауваження від адміністратора, лікаря чи колеги-страждальця.

Проте аналогічно до Невидимця в Герберта Веллса я виявив, що мій дар має свою ціну, чим у моєму випадку, достоту як у книзі, стала свого роду розумова сутінь. Люди начебто уникали мого погляду, немовби намагалися пройти крізь мене; мої забобони переросли в подобу манії. Я сам себе переконав, що не за горами та мить, коли впаду та зверну карк або, ще гірше, зламаю ногу, коли під моїм черевиком підломиться якась із розхитаних залізних сходинок, що ведуть до моєї кімнати. І я замерзну чи помру з голоду, перш ніж мене знайде Лео. Наприклад, одного дня, коли я успішно видряпався по цих сходах та зборов їх, у голові крутився старий мотивчик Браяна Іно («In New Delhi / And Hong Kong / They all know that it won’t be long»[84]), значить, тепер я повинен був його мугикати щоразу, спускаючись зі свого поверху чи піднімаючись на нього.

Щоразу, коли двічі на день я опинявся на пішохідному мості, мусив зупинитись на узбіччі дороги й копатися в снігу кольору кави, аж доки знайдеться годящий камінець. Потім я перехилявся через обледенілі поручні та жбурляв його в бистрий потік, що жебонів на динозаврячих яйцях із крапчастого граніту, якими там заслане русло, — певно, то була моя офіра річковому богові за безпечний перехід або спроба довести реальність власного існування попри невидимість. Вода бігла настільки мілка та місцями прозора, що інколи мені вдавалося розчути цокання камінця об дно. Вхопившись обома руками за крижані перила, прикипівши поглядом до води, яка неслася та скакала по брилах, бурлила, укривши одполіроване каміння тонким шаром, я розмірковував про те, як воно — впасти й розчерепити голову об один із цих яскравих каменів: лиховісний тріск, усе тіло обм’якає, і скляну воду мережать червоні, ніби мармурові прожилки.

От якби я кинувся, гадав я, хто мене знайде в цій Білій Тиші?[85] Чи сильно поб’є моє тіло ріка об скелі, доки виплюне на спокійне тихе плесо нижче за течією, ген за лакофарбовим заводом, де яка-небудь дама зловить його в промені фар, коли вивертатиме з автостоянки о п’ятій вечора? Або ж я, ніби те шмаття від мандолін Лео, уперто застрягну за каменем у тихій воді, де полоскатиметься на мені одяг, доки не прийде весна?

Маю сказати, що це все відбувалося на третьому тижні січня. Стовпчик термометра падав. Моє життя, самотнє й жалюгідне до того, стало нестерпним. Щодня в тумані я йшов на роботу й вертався додому, інколи по десяти- чи двадцятиградусному морозу, інколи в таку завірюху, що навколо себе міг роздивитися лише білість і єдиним способом дістатися дому було триматися відбійника на дорозі. У своїй кімнаті я загортався в брудні ковдри й падав на підлогу, наче мрець. І весь той час, що його не пожирали спроби уникнути холоду, пронизували похмурі фантазії в стилі Едґара По. Однієї ночі вві сні я навіть бачив власний труп із зашкарублим від намерзлого льоду волоссям та широко розплющеними очима.

У кабінеті доктора Роланда я з’являвся щоранку ніби за годинником. І він, гаданий психолог, не розпізнав жодного з «десяти симптомів нервового зриву» чи що там він мав би вміти розпізнавати, одержавши відповідну освіту й кваліфікацію викладача. Натомість він користався з моєї мовчазності й балакав сам до себе про футбол та собак, що в нього були в дитинстві. Ті рідкісні ремарки, що їх він спрямовував до мене, були загадкові й незбагненні. Наприклад, одного разу він поцікавився, що коли я вже числюся на відділенні драматургії, чому досі не зіграв у жодній виставі.

— У чім справа? Хлопче, ти соромишся? То покажи їм, із чого ти зроблений!

Іншого разу він мимохідь заявив мені, що під час навчання в Університеті Брауна ділив кімнату з хлопцем, котрий мешкав далі по коридору. А ще якось він подивувався, що не знав про мого товариша, який також лишився на зиму в Гемпдені.

— Жоден із моїх знайомих на зиму в Гемпдені не лишився, — відповів я, адже й справді, нікого з них поруч не було.

— Не можна отак відштовхувати від себе друзів. Найкращими з них бувають ті, котрих ти заводиш у цей період життя. Знаю, що ти мені не віриш, але коли доживеш до мого віку, помітиш це, щойно вони почнуть зникати.

Коли ввечері я йшов додому, усе вбралося в якісь білі рамки й мені здалося, що я не маю ні минулого, ні спогадів, що все моє існування назавжди обмежене цим обрізком світлого завиваючого шляху.

Я не знаю, що конкретно зі мною сталося. За словами лікарів, причинами всього стали хронічна гіпотермія, недоїдання та легка форма пневмонії на додачу. Та я не певен, чи може цей букет спричиняти галюцинації та дезорієнтацію. Тоді мені навіть на думку не спадало, що я нездужаю: усі мої симптоми, будь-яка гарячка або біль тонули в нагальних нав’язливих думках про злигодні.

Адже я справді вскочив у халепу. Надворі стояв найхолодніший січень за останні двадцять п’ять років. Мене жахала думка замерзнути на смерть, та я не мав куди податися. Звісно, я, мабуть, міг напроситися на мешкання у квартирі доктора Роланда, де він жив разом зі своєю коханою цивільним шлюбом. Але незручність самого питання в моїх очах робила смерть вибором, до якого я схилявся. Більше я ні з ким не спілкувався. Взагалі. Можна хіба що було йти по незнайомих будинках та стукати у двері. Однієї холоднючої ночі я намагався зателефонувати батькам із платного телефону-автомата перед входом до Boulder Тар. З неба сипалася сльота, і я так тремтів, що заледве влучав монетками в отвір. У своїй відчайдушній глевкій надії я сподівався на те, що мені перекажуть гроші або придбають квиток на літак, та не знав, які слова хотів би почути від них. Мабуть, мені здавалося, що під пронизливим вітром, снігом і дощем на Проспект-стріт стане трохи легше, якщо поговорити з людьми з далеких і теплих країв. Та коли мій батько підняв слухавку на протилежному кінці після шостого чи сьомого сигналу, я почув його голос, пивнохмільний та роздратований, і в мене миттю пересохло в горлі, я повісив трубку.

А доктор Роланд знову заговорив про мого уявного друга. Цього разу він бачив його з машини по дорозі додому, коли той поночі перетинав якусь площу.

— Я ж казав, що тут у мене друзів не лишилося.

— Та ти його знаєш. Здоровань такий. В окулярах.

Хтось схожий на Генрі? На Банні?

— Напевне, ви помилилися, — промовив я.

Температура так різко обвалилася, що кілька ночей я мусив перебути в мотелі Catamount, який стояв без жодного клієнта, крім кривозубого діда, котрий, власне, мотелем і заправляв. Він сусідив у номері поруч та постійно будив мене своїм голосним бухиканням та спльовуванням. Замка у дверях не було, і замикалися вони лише на антикварну защіпку, що її можна було відкрити простою булавкою. Третьої ночі я прокинувся від кошмару (про східці різної висоти й ширини та чоловіка, що дуже швидко біжить поперед мене) і почув слабке клацання. Я сів у ліжку й на свій превеликий жах побачив, що дверна ручка тихцем повертається в місячному світлі.

— Хто там? — голосно поцікавився я. І все миттю завмерло. Довго не спалося в темряві. Наступного ранку я вибрався з мотелю, віддавши перевагу тихішій смерті в Лео перед наглою загибеллю в ліжку від рук убивці.

У районі першого лютого здійнялася страшна хурделиця, вона повалила лінії електромереж, засипала снігом автомобілістів, а мені принесла напад галюцинування. У гуркоті води, свисті завірюхи до мене промовляли голоси. «Ляж», — шепотіли вони. Або: «Ліворуч. Якщо не підеш, то пошкодуєш». Моя друкарська машинка стояла біля вікна кабінету доктора Роланда. Одного разу, коли вже посутеніло, я глянув у порожній двір і приголомшено помітив похмуру й нерухому постать, що матеріалізувалася під ліхтарем, з руками в кишенях темного пальта. Людина дивилася в моє вікно.

— Генрі? — запитав я й заплющив очі, доки перед ними не закрутилися зірочки. Коли я їх розплющив, то вже нікого не побачив. Один лиш сніг кружляв у яскравому конусі порожнечі під ліхтарем.

Уночі я тремтів, лежачи на підлозі, спостерігаючи за підсвіченими сніжинками, що сіялися стовпом крізь отвір у стелі. На межі заціпеніння, котячись крутосхилим дахом оселі несвідомого, я ніби відчув останньої миті, що варто мені заснути — і більше ніколи не прокинуся. Я примусив себе розплющити очі, і зненацька снігова колона, яскрава й висока в темному закуті, постала переді мною у своїй істинній подобі: вона шепотіла до мене, загрозливо посміхалась і назагал видавалась ефірним ангелом смерті. Та я був надто втомлений, щоб зважати на це. Навіть дивлячись на неї, я не міг зосередитись і, перш ніж встиг схаменутися, зірвався з карниза похилого даху в темне провалля сну.

Час розмився. Я все ще валандався до кабінету доктора Роланда, але тільки тому, що там тепло, і мені якимсь дивним робом вдавалося виконувати свої прості обов’язки. Та, щиро кажучи, я не знаю, скільки б іще протримався, якби не сталась одна несподівана річ.

Ніколи не забуду цієї ночі, поки живу. Була п’ятниця, і доктор Роланд зібрався за місто аж до наступної середи. Для мене це означало чотири дні на складі, і навіть у своєму затуманеному стані я чітко розумів, що тепер маю всі шанси замерзнути на смерть.

Трапезна зачинилась, і я вирушив додому. Лежав глибокий сніг, і вже невдовзі в ногах аж по коліна кололи зашпори. Я терпнув. На межі Східного Гемпдена я вже серйозно замислювався над тим, чи дійду до складу й що там реально робитиму. У Східному Гемпдені ніде не світилося, людей не було видно взагалі. Навіть у Boulder Тар. Єдиним вогником на милі навколо лишалася мерехтлива лампочка перед платним телефоном-автоматом на його фасаді. І я пішов на неї, ніби та лампочка була маревом у пустелі. У кишені я мав близько тридцяти доларів, більш ніж досить, щоб заплатити за таксі, яке довезло б мене до мотелю Catamount і його бридкої комірчини з дверима, що не замикаються, та будь-чим, що могло на мене чекати за ними.

У мене заплітався язик, а оператор не хотів давати номера жодної служби таксі.

— Назвіть мені конкретну службу, — вимагав жіночий голос. — Нам не дозволяється…

— Я не знаю їхніх назв, — пробелькотів я. — Тут немає довідника.

— Пробачте, сер, але нам не дозволяється…

— «Популярне таксі»? — відчайдушно комбінував я та вгадував назви. — «Респектабельне таксі»? «Міське таксі»? «Шашечки»?

Нарешті я десь-таки, мабуть, влучив, або просто дівчина-диспетчер зглянулася на мене. Щось клацнуло, і механічний голос із протилежного кінця дроту повідомив мені номер. Я постарався набрати його якомога швидше, поки не забув, помилився й утратив таким чином четвертак.

У кишені лежав іще один. Останній. Я зняв рукавичку й намацав його занімілими пальцями. Нарешті намацавши монетку, я вже збирався вкинути її в шпаринку, аж раптом вона вислизнула поміж пальців. Я кинувся за нею та вдарився об гострий кут металевої полички під телефоном.

Кілька хвилин я пролежав обличчям у снігу. Шуміло у вухах. Падаючи, я вхопився за апарат і зірвав його з кріплення. Сигнал «зайнято» зі слухавки, що зависла й погойдувалася туди-сюди, звучав ніби з велетенської відстані.

Я ледве зіпнувся навкарачки. Дивлячись на місце, де щойно лежала моя голова, я бачив темну пляму на снігу. Я торкнувся чола голою рукою та побачив червоні пальці. Четвертак пропав; крім того, я забув номер. Доведеться повернутися, коли відчиниться Boulder Тар і я зможу розміняти пару купюр. Дивом я підвівся на ноги, покинувши трубку теліпатися на дроті.

На свій поверх я піднімався то випростаним, то за допомогою рук і колін. З лоба крапала кров. На майданчику я спинився відпочити й відчув, як навколо розфокусовується дійсність: перешкоди між станціями, якусь мить сніжить, потім чорні лінії смикнулись і картинка відскочила назад; нечітко, але впізнавано. Смикана камера, кошмарна реклама. Склад «Мандоліни Лео». Остання зупинка на березі річки. Низькі тарифи. Послуги м’ясохолодобойні для вас на всякий смак.

Я штурхнув двері майстерні плечем і спробував намацати на стіні вимикач, аж раптом побачив під вікном щось, від чого, шокований, поточився. В іншому кінці кімнати, склавши руки за спиною, стояла нерухома постать у довгому чорному пальті. У пальцях однієї з рук жеврів слабкий вогник сигаретного жару.

Світло ввімкнулося з тріском та гудінням. Тіниста фігура, тепер уже матеріальна та видима, розвернулася. Це був Генрі. Здається, він збирався відколоти якийсь жартик, але, побачивши мене, витріщив очі та роззявив рота бездоганним колом малої літери О.

Секунду чи дві ми стояли, прикипівши поглядами один до одного.

— Генрі? — нарешті спитав, а точніше, прошепотів я.

Сигарета випала з його рук, і він рушив до мене. Це й справді був він — змоклий, розпашілі щоки, сніг на плечах пальта.

— Господи, Річарде, — промовив він, — що з тобою сталося?

Більшого подиву на його обличчі мені бачити не судилося. Я не сходив із місця, тільки лупив на нього очі та похитувався. Усе навколо було надто яскравим, надто віддавало білістю по краях. Я потягся був до одвірка й наступної миті вже падав. Генрі скочив уперед, щоб підхопити мене.

Він обережно поклав мене на підлогу, зняв пальто й накрив мене, ніби ковдрою. Я примружився й витер вуста зворотним боком долоні.

— Звідки ти взявся? — спитав я.

— Поїхав з Італії раніше. — Він прибрав волосся мені з лоба, намагаючись роздивитися рану. На його пальцях була помітна кров.

— Маленька в мене тут комірчина, правда? — розсміявся я.

Він поглянув угору, на діру в стелі.

— Так, — різко відказав Генрі. — На Пантеон[86] геть не схоже. — А потім знову нахилився поглянути на мою голову.

Пам’ятаю, як лежав у машині Генрі, як наді мною танцювали вогні та люди, як мусив сідати проти власної волі, а ще — як хтось намагався взяти в мене кров на аналіз та мої слабкі заперечення. Перший чіткий спогад — це тьмяна біла кімната, лікарняна койка та крапельниця, під якою я лежав.

Генрі сидів на стільці біля мого ліжка та читав у світлі нічничка. Щойно він помітив, як я поворушився, то відклав книжку.

— Твій поріз не страшний, — почав він. — Рівний і неглибокий. Тобі наклали пару швів.

— Я в лазареті?

— Ти в Монпельє. Я привіз тебе до шпиталю.

— Чому я під крапельницею?

— Кажуть, у тебе пневмонія. Хочеш щось почитати? — ввічливо запропонував він.

— Ні, дякую. Котра зараз година?

— Перша ночі.

— Але ж я думав, ти в Римі.

— Повернувся тижні два тому. Якщо хочеш поспати, я гукну сестру і вона зробить тобі укол.

— Ні, пасибі. Чому ми не бачилися раніше?

— Бо я не знав, де ти живеш. Єдина відома мені адреса — університетська. Цього ранку я ходив розпитував по кабінетах. До речі, — проказав він, — як називається місто, де мешкають твої батьки?

— Плано. А що?

— Мені здалося, ти хотів би їх набрати.

— Не переймайся. — Я знову приліг. Голка крапельниці пекла крижаним холодом. — Розкажи краще про Рим.

— Ну гаразд, — погодився він і повів дуже тиху оповідь про чудову етруську теракоту на Віллі Джулія та басейни з ліліями й водограї у німфеї, про Віллу Борґезе та Колізей, досвітній вид із Палатінського пагорба, про те, якими неперевершеними мусили бути давньоримські лазні Каракалли у своїй мармуровій красі, з книгозбірнями та великим круглим кальдарієм, фриґідарієм, з великою порожньою купіллю, що збереглася й по сьогодні, та, можливо, про багато інших речей, що їх я вже не пам’ятаю, бо заснув на тих словах.

У лікарні я провалявся чотири ночі. Генрі практично не відходив від мене, приносив мені газованку (на прохання), забезпечив бритвою, зубною щіткою та парою власних піжам — шовкових, із єгипетської бавовни, бежевого кольору та безмежно м’яких, із вигаптуваними на кишенях дрібними яскраво-червоними ініціалами «ГМВ», де буква М позначала його середнє ім’я Марчбенкс. Також він дістав мені олівець та кілька аркушів, із якими я не знав що робити і без яких він, мабуть, геть пропав би. А ще Генрі завалив мене книжками, половина з яких була написана мовами, якими я не читав, а друга половина мала такий самий ефект. Одного вечора, коли в мене вже голова не варила від Геґеля, я попросив його принести мені який-небудь журнал. Це прохання його дещо спантеличило, і повернувся він із фаховим виданням «Новини фармакології», яке надибав у вестибюлі. Ми майже не розмовляли. Більшість часу він читав із приголомшливим зосередженням, інколи по шість годин поспіль, заледве відриваючи очі. На мене він практично не зважав. Зате просидів поруч одну кепську ніч, коли в мене ускладнилося дихання, а легені так боліли, що я не міг спати. Якось, коли чергова медсестра спізнилася з моїми ліками на три години, він, прибравши абсолютно кам’яного виразу обличчя, пройшов за нею в хол і монотонним приглушеним голосом вичитав їй настільки красномовними та напруженими словами, що жіночка — зарозуміла, норовлива дама з фарбованим волоссям, схожа на підстаркувату офіціантку, котра на всіх припасла по злостивій фразі, — аж полагіднішала. Після цього вона (яка раніше грубо смикала пов’язки на руці та до синяви сколола мені голкою всі руки в хаотичному пошуку вен) стала набагато запопадливішою й навіть одного разу, міряючи температуру, назвала мене «сонечком».

Від лікаря швидкої я дізнався, що Генрі фактично врятував мені життя. Це була драматична й варта подяки новина (я переповів її не одній людині), але в душі я вважав її дещо перебільшеною. Щоправда, згодом, у подальші роки, мені вона стала здаватися набагато більш реалістичною. У молодості я вважав себе мало не безсмертним. І хоча мені вдалося досить швидко відновитись на той час, проте загалом, за великим рахунком, тієї зими я так і не пережив. Відтоді мене постійно переслідують проблеми з легенями, а кістки ломить від найменшого похолодання. Тепер я швидко застуджуюся, хоч раніше на ГРВІ не хворів.

Я переповів Генрі слова лікаря. Йому вони не сподобалися. Генрі спохмурнів і огризнувся (мені досі дивно, як я зміг це забути, адже його репліка поставила мене в дуже незручне становище), тому більше я ніколи про це не згадував. Хоча все ще вважаю, що тоді він порятував моє життя. І якщо існує таке місце, де зберігаються всілякі послужні списки та ведеться облік подяк, навпроти його імені, я певен, горить золота зірочка.

Та щось мене повело в сентиментальщину. Правда, коли я про все це згадую, інакше й не виходить.

Зранку в понеділок мене нарешті виписали, вручивши пляшечку антибіотиків в обколоту до синяви руку. Попри те, що я непогано пересувався на своїх двох, лікарі наполягли — і до машини Генрі я, принижений, їхав у візочку, немов якась бандероль.

— Відвези мене в мотель Catamount, — попрохав я його, коли ми в’їхали в Гемпден.

— Ні, — заперечив Генрі. — Поживеш поки в мене.

Квартира Генрі була на першому поверсі старого будинку по Вотер-стріт у Північному Гемпдені, за квартал від помешкання Чарльза та Камілли й трохи ближче до річки. Гостей він вітав не дуже радо, тому раніше я в нього бував хіба що раз, забігав на хвилинку чи дві. Апартаменти виявилися значно більшими порівняно з житлом двійнят і майже порожніми. Великі анонімні кімнати з підлогами, набраними з широких мостин, та поштукатуреними й пофарбованими в біле стінами. Меблі могли похвалитися доброю якістю, але їх усі — й без того нечисленні — хтось уже пошрамував. У квартирі панував дух примарності та безлюдності. Деякі кімнати взагалі стояли порожні. Двійнята мені якось розповідали, що Генрі недолюблював електричне освітлення, тож де-не-де на підвіконнях я розгледів гасові лампи.

До його спальні, де тепер мені судилось одужувати, попереднього разу мене показово не допустили. Там зберігалися книжки Генрі (не так багато, як можна було собі уявити), стояло єдине ліжко — і фактично все. Хіба що тумбочка з велетенським, підкреслено вивішеним напоказ замком. На дверях шафки красувалася чорно-біла світлина з журналу Life 1945-го року, якщо вірити підпису. Фотограф закарбував на ній Вів’єн Лі[87] і, як не дивно, значно молодшого Джуліана. Вони на якійсь коктейльній вечірці, з келихами в руках; він щось шепотів їй на вухо, а вона сміялась у відповідь.

— Де це їх зняли? — спитав я.

— Не знаю. Джуліан стверджує, що не пам’ятає. Але в старих журналах на його фото натикаєшся раз по раз.

— Чому?

— Він багато з ким дружив.

— Наприклад?

— Більшість уже давно на тому світі.

— Хто саме?

— Річарде, я толком навіть і не знаю. — А потім ніби пошкодував про свої слова: — Мені доводилося бачити його знімки із Сітвеллами[88]. Томасом Стернзом Еліотом. А ще є одна кумедна фотографія з тією акторкою… забув, як її звати… Вона вже померла. — З хвилину він думав. — Білявка, — проказав він. — Здається, виходила заміж за бейсболіста.

— Мерилін Монро?

— Можливо. Знімок вийшов поганої якості. Прослизнув у якійсь газеті.

У котрийсь із минулих трьох днів Генрі зганяв до Лео та забрав у нього мої речі. У ногах ліжка стояли мої валізи.

— Я не хочу відбирати твоє місце, Генрі. Де ж ти спатимеш?

— В одній із дальніх кімнат є ліжко, що розкладається зі стіни, — відповів він. — Не знаю, як такі правильно називаються. Раніше ніколи не доводилося спати на них.

— То чому б мені не розміститися на ньому?

— Ні. Мені аж самому цікаво спробувати. Крім того, ще нікому не завадило інколи міняти своє спальне місце. По-моєму, від цього починають снитися цікавіші сни.

Я планував пожити в Генрі лише кілька днів (на роботі в доктора Роланда я з'явився вже наступного понеділка), але так сталося, що провів із ним час аж до початку семестру. Незрозуміло, чому, за словами Банні, з ним складно жити. У мене кращого сусіда в житті більше не було. Тихий, охайний, зі своєї частини помешкання вибирався рідко. Коли я повертався додому, то у квартирі його переважно не знаходив. Він ніколи не розповідав, де пропадає, а я не питав. Інколи я заставав його за приготуванням вечері: на відміну від Френсіса, куховарив він без витребеньок, у нього були самі лиш прості парубоцькі страви, як-от смажена курка чи варена картопля, — і, бесідуючи, ми зазвичай їли на кухні, за столиком для гри в карти.

Мені вистачило розуму не пхати носа в його справи, та одного вечора, коли моя допитливість узяла гору, я таки не витримав і спитав:

— Банні все ще в Римі?

Відповів він не одразу.

— Мабуть, — поклав він виделку. — Коли я відбув, то він усе ще лишався там.

— Чому ви роз'їхалися?

— Не думаю, що Банні мав бажання вертатися. Я сплатив усю ренту за лютий.

— Банні не складався разом із тобою?

Генрі поклав кусник у рота.

— Я тобі скажу чесно, — промовив він, прожувавши й ковтнувши їжу, — хай там як приндиться Банні, а ні в нього самого, ні в його батька за душею жодного ламаного цента.

— А мені здавалося, у нього заможна родина, — здригнувся я від подиву.

— Я б так не сказав, — спокійно правив далі Генрі. — Колись вони, може, й купалися в грошах, але давно розтринькали все. Тільки той їхній страхітливий будинок вартував цілого багатства — вони, звісно, жити не можуть, аби не похизуватися всіма тими яхтами, заміськими клубами, синами, що навчаються в престижних школах, але через усе це влізли в борги по самісінькі вуха. На вигляд багатії, але без мідяка в кишені. Боюся, пан Коркоран, по суті, банкрут.

— У мене таке враження, що Банні собі ні в чому не відмовляє.

— Скільки я знаю Банні, у нього ніколи й цента кишенькових грошей не було, — в’їдливо зауважив Генрі. — А смаки він має розпанькані. Не пощастило.

Далі ми їли в тиші.

— На місці пана Коркорана, — після тривалої паузи продовжив Генрі, — я б забрав Банні в бізнес або відправив учитися на якийсь практичний фах одразу після школи. В університеті йому робити нічого. Він же до десятирічного віку лишався неписьменним.

— Він непогано малює.

— Мені теж так здається. Але до гуманітарної науки кебети в нього немає. І замість того, щоб ганяти його по різних школах для дітей з уповільненим розвитком, Банні треба було віддати в підмайстри якому-небудь художникові.

— Банні прислав мені таку милу карикатуру на вас обох біля статуї Авґуста.

Генрі різко й виснажено зітхнув:

— То було у Ватикані. А він усе ходив і голосно розпатякував про макаронників та католиків.

— Ну, він хоч італійською не говорить.

— Але знань вистачало, щоб замовити найдорожчу страву з меню щоразу, як ми потрапляли до ресторану, — різко відказав Генрі, і я подумав, що мудріше зараз змінити тему. І змінив.

У суботу перед початком семестру я лежав на ліжку Генрі та читав книгу. Самого Генрі я не бачив із часу, як прокинувся. Раптом у вхідні двері голосно грюкнули. Подумавши, що то Генрі міг забути ключ, я рушив їх відчинити.

І зустрів Банні. У темних окулярах і — на противагу звичним бахматим твідовим манаткам, які він тягав, — у вишуканому, щойно з фабрики італійському костюмі. Крім того, Банні поправився кілограмів так на п’ять чи й усі десять. Здавалося, він не очікував мене тут побачити.

— Овва, привітики, Річарде, — він охоче потрусив мені руку. — Buenos días[89]. Як ся маєш? Я не бачив машини перед входом, просто тільки приїхав у місто й подумав, чого б не заскочити. А де ж хазяїн?

— Немає вдома.

— А що ти тут поробляєш? Проникнення зі зломом?

— Я тут живу вже деякий час. Я отримав від тебе листівку.

— Живеш тут? — перепитав він мене з дивним виразом на обличчі. — Чому?

Я здивувався, що він не знав.

— Хворів, — відповів я і трохи пояснив про обставини останніх подій.

— Кгхмм, — прохарчав Банні.

— Хочеш кави?

Щоб потрапити на кухню, йому довелося пройти крізь спальню.

— Схоже, ти тут непогано облаштувався, — грубо проказав він, поглянувши на мої речі на туалетному столику та валізи на підлозі. — Кава тільки американська?

— Ти про що? Про мелений Folgers?

— Ні, про еспресо. Немає?

— А, ні, пробач.

— Знаєш, я приохотився до еспресо, — протяжно промовив Банні. — В Італії тільки його пив. У них там повно маленьких місцинок, де можна отак сісти й випити, розумієш, про що я?

— Та чув.

Він зняв окуляри й сів за стіл.

— У тебе ж там нічого пристойного перекусити не знайдеться, еге ж? — запитав він, не зводячи погляду з холодильника, коли я поліз усередину по вершки. — А то я ще не обідав.

Я відчинив дверцята ширше, щоб він міг краще роздивитися.

— Он від того сиру я б не відмовився.

Накраявши трохи хліба, я зробив йому бутерброд із сиром, оскільки Банні й не думав підвестися та приготувати собі чого-небудь самотужки.

— Ну, розказуй про Рим, — запропонував я.

— Просто шикардос, — промовив він із набитим ротом. — Вічне місто. Одне мистецтво. Церкви на кожному кроці.

— Що ви бачили?

— Та чого ми тільки не бачили! Зараз уже всіх назв та прізвищ не пригадаєш. Коли збиралися додому, то я по-тамтешньому теревенив, аж гай гудів.

— Ану скажи щось.

Він зробив мені таку ласку і, немов справжній французький шеф-кухар на телебаченні, склавши великий та вказівний пальці разом, стрясав ними для ефектності.

— Звучить нівроку, — промовив я. — А що це означає?

— Це означає «Офіціанте, ану подайте мені вашу фірмову страву!» — відповів він і повернувся до свого бутерброда.

Я почув тихе клацання ключа в замку й звук дверей, які хтось щойно зачинив. Кроки нечутно потупали в інший край квартири.

— Генрі? — заволав Бан. — Це ти?

Стало тихо, раптом цей хтось швидко рушив у бік кухні. І ось він уже стоїть у дверях та дивиться на Банні позбавленими емоцій очима.

— Так і думав, що це ти, — проказав Генрі.

— Ну то й тобі привіт. — Банні відповів із набитим ротом, відсуваючись назад на стільці. — Як ся має хлопчик?

— Нормально, — промовив Генрі. — А ти?

— Я тут почув, що ти взявся доглядати хворих, — підморгнув мені Банні. — То тебе совість замучила? Вирішив підлікувати парочкою добрих вчинків?

Генрі змовчав, і я певен, що тієї миті для будь-кого, хто знав його погано, він мав абсолютно спокійний вигляд, але від мене не сховалося його збентеження. Вінтер і собі вмостився на стілець. Потім підвівся налити кави.

— І мені ще добавки в такому разі, будь ласка. Дякую, — озвався Банні. — Я радий повернутися в старі добрі Штати. Де на рашпері шкварчать гамбургери й усе таке. Країна можливостей. Най майорить її смугасто-зоряний стяг…

— Ти тут давно?

— Учора ввечері прилетів у Нью-Йорк.

— Пробач, що не зустрів тебе.

— І де ж ти ходив? — підозріло поцікавився Банні.

— До супермаркету. — Генрі збрехав. Не знаю, куди він відлучався, але точно не по продукти ходив чотири години.

— Невдало? — здивувався Банні. — Чи тобі допомогти занести сумки?

— Їх завезе кур’єр.

— У Food King з’явилася доставка додому? — щиро подивувався Банні.

— Я був не у Food King, — пояснив Генрі.

Зніяковілий, я підвівся й рушив був до себе в спальню.

— Ні-ні, не йди, — раптом попросив Генрі, відсьорбнувши залпом із горнятка та поставивши його в раковину. — Банні, мені прикро, що я не знав про твій приїзд. Та нам із Річардом треба виходити за пару хвилин.

— Навіщо?

— У мене призначена зустріч у місті.

— З адвокатом? — Банні голосно розреготався із власного жарту.

— Ні. З окулістом. Ось чому я заскочив, — звернувся він до мене. — Сподіваюся, ти не заперечуєш. Мені закрапають очі, і я не зможу вести машину.

— Чому ж, не заперечую, — відказав я.

— Це не забере багато часу. Тобі не треба чекати, просто підвезеш, а потім повернешся по мене.

Банні провів нас до автомобіля. Під нашими ногами рипів сніг.

— Ех, Вермонт, — вдихнув він на всі груди й поплескав по них, ніби який Олівер Даґлас у перших кадрах «Зеленої ферми». — Свіже повітря мені на користь. То коли ти вернешся, Генрі?

— Не знаю, — Генрі передав мені ключі й підійшов до машини з боку пасажирського сидіння.

— Що ж, я б хотів із тобою трохи погуторити.

— Що ж, гаразд, але, якщо чесно, Бан, то я вже спізнююсь.

— То до вечора?

— Як тобі заманеться. — Генрі заліз в авто та грюкнув дверима.

Уже в салоні він прикурив сигарету, не сказавши ні слова. Після повернення з Італії він став більше палити. Майже по пачці на день, що було геть не схоже на нього. Ми поїхали в місто, і тільки коли я припаркувався біля офтальмології, він стрепенувся й порожнім поглядом утупився в мене.

— Що?

— О котрій мені по тебе повернутися?

Генрі визирнув на присадкувату сіру будівлю та вивіску на фасаді: «Офтальмологічна група Гемпдена».

— Господи, — реготнув він несподівано. — Їдь уже далі.

Того вечора я рано ліг спати, близько одинадцятої. О дванадцятій мене розбудив гучний і наполегливий стукіт у двері. Якусь хвилину я лежав у ліжку й дослухався, а потім підвівся поглянути, кого до нас принесло.

У темному коридорі ми перестрілися з Генрі. Той стояв у халаті й перебирав у пальцях окуляри. Він тримав одну зі своїх гасових ламп, у світлі якої ми відкидали на вузькі стіни довгі химерні тіні. Побачивши мене, він приклав палець до губ. Так ми й стояли в передпокої, слухали. Лампове світло здавалося моторошним, і, стоячи там у халаті, сонний, зусібіч оточений мерехтливими тінями, я відчував, ніби провалююсь із одного сну в інший, ще глибший, таке собі чудернацьке бомбосховище в підсвідомому.

Мабуть, ми довго так простояли, навіть по тому, як відгудів грюкіт у двері та стишилось рипіння все дальших кроків. Генрі подивився на мене, ми ще трохи помовчали.

— Тепер усе гаразд, — проказав він нарешті, розвернувся й рушив до себе в кімнату з лампою, що скажено теліпалась у нього в руці. Я ще трохи почекав у темряві й знову пішов спати.

Наступного дня близько третьої я прасував сорочку на кухні, коли у двері знову постукали. Я пішов до входу й заскочив там Генрі.

— Як ти гадаєш, це схоже на Банні? — тихо поцікавився він.

— Ні, — відповів я. Цього разу звук був набагато спокійніший, а Банні ніби двері вигачував кожного разу.

— Сходиш до бічного вікна, може, побачиш, хто до нас прийшов?

Я обережно прокрався під бічну стінку передпокою. На дальніх вікнах не висіло жодних штор, тому складно було підійти до них і не потрапити ні в чиє поле зору. Кут огляду виявився незручним, тому вийшло розгледіти тільки плече темного пальта й шовковий шарф, що майорів на вітрі за ним. Я прокрався назад через кухню до Генрі.

— Погано видно, але можливо, це Френсіс, — відрапортував я.

— Гадаю, його впускати можна, — Генрі розвернувся й рушив до своєї частини будинку.

Я знову пішов до передпокою та відчинив двері. Френсіс саме озирнувся через плече, гадаючи, напевне, чи не час уже йому піти.

— Привіт! — гукнув його я.

Він розвернувся й побачив мене.

— Привіт! — Здавалося, він неабияк змарнів на обличчі, риси якого помітно загострилися з часу останньої нашої зустрічі. — Я думав, удома нікого немає. Як почуваєшся?

— Нормально.

— Я б так не сказав, судячи з твого поганенького вигляду.

— На себе подивись, — розсміявся я.

— Забагато випив учора під вечір, розболівся живіт. А покажи цю свою славетну рану на голові. Шрам буде?

Я провів його на кухню й відставив убік прасувальну дошку, щоб звільнити для Френсіса місце.

— А де Генрі? — знімаючи рукавички, поцікавився він.

— У задній кімнаті.

Френсіс заходився розмотувати шарф.

— Я просто заскочу з ним привітатися, — вискакуючи з кухні, жваво пояснив він, — й одразу повернуся.

Його довго не було. Мені стало нудно, і я практично допрасував сорочку, коли почув, як угору злетів голос Френсіса, котрий мало не зривався в істерику. Я підвівся й вирушив до спальні, щоб краще чути їхні слова.

— …думав про це? Господи, та він же ще в тому стані. І не кажи, що знаєш, коли він міг би…

Щось пробурмотів тихий голос Генрі, але знову вибухнув Френсіс:

— Мені байдуже, — запальним тоном сперечався він. — Боже мій, ти це вже зробив. Я дві години в місті й уже… та мені байдуже, — відказав він на якусь репліку Генрі. — Крім того, хіба ми не спізнилися?

Тиша. Потім озвався Генрі, але надто нерозбірливо для мене.

— Тобі? Це тобі не до вподоби? — казав Френсіс. — А про мене ти подумав?

Раптом він змовк, а потім став говорити набагато тихіше, так що я не зміг розчути ні слова.

Тихо повернувшись на кухню, я поставив грітися воду на чай. За кілька хвилин, протягом яких думалося тільки про підслухані уривки розмови, пролунали кроки й у кімнаті з’явився Френсіс. Він пробрався повз прасувальну дошку, аби дістати свої рукавички та шарф.

— Вибач, маю бігти, — сказав він. — Ще розбирати речі з машини й прибиратися у квартирі. Кузина її мало на друзки не рознесла. По-моєму, вона сміття жодного разу не винесла з часу, як я там востаннє був. Дай-но погляну на твою рану.

Я прибрав чуб із лоба й показав йому ушкоджене місце. Шви зняли давним-давно, і вона практично затягнулася.

Френсіс нахилився, щоб краще її роздивитись у своє пенсне.

— Леле, я, напевне, сліпну. Не бачу нічогісінько. Коли починаються заняття? У середу?

— Здається, у четвер.

— Ну то до зустрічі! — попрощався він і пішов геть.

Я повісив сорочку на плічка й пішов до спальні пакувати валізи. По обіді відкривався Монмут-Гаус, а Генрі трохи згодом, можливо, підкине мене з валізами в гуртожиток.

Мені практично вдалося закінчити, аж раптом із глибини квартири озвався Генрі.

— Річарде!

— Так?

— Ти не міг би зайти, будь ласка, на хвилинку?

Я подався до його кімнати. Він сидів на краю розкладного ліжка із закасаними по лікті рукавами та розкладеним на ковдрі, у ногах постелі, пасьянсом.

Чуприна впала на незвичний бік, і стало видно пруг чималого зазубреного шраму з поперечними рівчачками білої плоті, що вгризалися аж до лобної кістки, одразу під лінією волосся.

Генрі поглянув на мене.

— Ти мені зробиш одну послугу?

— Звісно.

Він глибоко зітхнув, не відкриваючи рота, і поправив окуляри на переніссі.

— Ти можеш зателефонувати Банні й спитати, чи він не хоче зайти на пару хвилин?

Я настільки здивувався, що півсекунди не знав, як реагувати на таке прохання, а потім вичавив із себе:

— Гаразд. Добре. Радий прислужитись.

Генрі заплющив очі й потер скроні кінчиками пальців.

— Дякую, — кліпнув він у мій бік.

— Ну чого ти, справді?

— Якщо тобі треба буде сьогодні завезти речі назад до університету, то можеш скористатися моїм автомобілем, — рівним голосом промовив він.

Я вловив сенс.

— Аякже, — відповів я. І тільки після того, як валізи було повантажено на автомобіль та доставлено в Монмут, після того, як охорона відчинила мені мою власну кімнату, тільки тоді, за добрих півгодини, я набрав Банні з телефону-автомата внизу.

Розділ 4

Чомусь мені здавалося, що коли повернуться двійнята, коли ми знову всі облаштуємося, коли засядемо за свої словники давньогрецької та вкупі вистраждаємо два-три завдання з письмового мовлення, усе стане на свої комфортні місця, як і в попередньому семестрі, усе знову буде по-старому. Отут я й помилився.

Чарльз із Каміллою написали, що прибувають до Гемпдена пізнім потягом, приблизно опівночі в неділю.

А вже в понеділок по обіді, споглядаючи контингент, який повертався до Монмут-Гаусу з лижами та магнітофонами в картонних коробках, я раптом подумав, що двійнята могли б і провідати мене, але не провідали. Я не почув від них ні слова й у вівторок, так само як від Генрі чи будь-кого ще, якщо не рахувати Джуліана, від котрого в поштовій скриньці знайшлася сердечна цидулка, в якій він вітав мене з початком навчання та прохав перекласти оду Піндара[90] на перше заняття.

У середу я рушив до кабінету Джуліана підписати в нього реєстраційні картки. І, здається, він був радий мене бачити.

— Маєш добрий вигляд, — привітався він. — Але не ідеальний. Генрі тримав мене в курсі твого видужування.

— Га?

— Мабуть, добре, що він повернувся раніше від очікуваного, — казав Джуліан, проглядаючи мої картки. — Але для мене це також стало сюрпризом. Він прийшов до мене додому одразу з аеропорту, глупої ночі посеред бурану.

Це вже цікавіше.

— Він залишався у вас?

— Так, на пару днів. Знаєш, він і сам нездужав. Ще з Італії.

— Що ж так?

— Генрі не такий сильний, яким може видаватись. У нього проблеми із зором, страшні головні болі, інколи йому справді непереливки… Не думаю, що його стан дозволяв йому подорожування, але це таке щастя, що він не затримався, в іншому разі йому не вдалося б урятувати тобі життя. Поясни мені, як так сталося, що ти опинився в тому жахливому місці? Батьки пошкодували грошей чи ти не хотів їх просити про допомогу?

— Не хотів просити.

— Ну то з тебе кращий стоїк, ніж із мене, — розсміявся він. — Твої батьки не балують тебе увагою, правда ж?

— Ну, балуванням це точно не назвеш.

— Чому так сталося, не знаєш? Це ж питання не занадто нетактовне? Гадаю, вони мали б пишатись тобою, а ти живеш гірше за справжнього сироту. Слухай, — раптом він підвів погляд, — а чому до мене досі не заходили в гості двійнята?

— Я їх теж іще не бачив.

— Де ж це вони поділися? Я навіть із Генрі ще не зустрічався. Тільки ти й Едмунд. Френсіс телефонував, але поговорили ми недовго. Нібито квапився кудись, Заявив, що заскочить пізніше, але так і не прийшов… Слухай, Едмунд же як не знав італійською ні слова, так і не знає?

— Я не володію італійською.

— Та я теж. Принаймні вже. А колись говорив досить вільно. Мені трошки довелося пожити у Флоренції, але ж це було тридцять років тому. Ти сьогодні кого-небудь з одногрупників бачитимеш?

— Можливо.

— Звісно, це не така вже й важлива справа, але корінці від реєстраційних карток треба здати в деканат сьогодні, і там будуть сердитись, якщо я їх не віддам. Мені це, в принципі, байдуже, зате от усім вам при бажанні можуть кровиці попити.

Ситуація мене дратувала. Двійнята повернулися в Гемпден три дні тому й іще жодного разу не зателефонували. Тож від Джуліана я одразу вирушив до них додому, але нікого не застав.

На вечерю того дня вони також не з’явилися. Ніхто не з’явився. Я розраховував побачити хоча б Банні й по дорозі до їдальні заскочив до нього, але зустрівся лише з Меріон, котра саме замикала двері його кімнати. Мені вона церемонно заявила, що в них двох плани на вечір і повернуться вони пізно.

Я поїв на самоті й вертався до себе засніженим надвечір’ям із безрадісним, кислим відчуттям, ніби став жертвою якогось розіграшу.

О сьомій я зателефонував Френсісові, але мені ніхто не відповів. Як і у квартирі Генрі.

До півночі я читав греку. Потім почистив зуби, вмився і, майже готовий лягати спати, усе ж таки ще раз спустився вниз і набрав номер. І знову тиша по всіх адресах. Після третього дзвінка я забрав свій четвертак та пожбурив його в повітря. А за тим спонтанно набрав номер Френсіса за містом.

Як і раніше, ніхто не відповідав, але щось підказало мені повисіти на лінії довше, ніж було б слід. Десь після тридцятого дзвінка в слухавці клацнуло і пролунав грубий голос Френсіса: «Алло!» Він зумисне намагався басити, аби видатися кимось іншим, але мене йому не одурити. Він не терпить, коли дзвонить телефон і ніхто не бере трубку. Я вже чув цей дурнуватий тон раніше, і не раз.

— Алло! — повторив він, і силувано глибокий голос насамкінець затремтів. Я натиснув на важіль і почув довгий гудок у слухавці.

Я був утомлений, але спати не міг; мої роздратування й розгубленість набирали сили, підживлювані та розпалювані дивним відчуттям дискомфорту. Я ввімкнув світло та порився в книжках, доки не знайшов роман Реймонда Чендлера, який привіз із дому. Він уже був читаний, тому я вирішив, що сторінка чи дві наженуть на мене сон, але більшість сюжетних ліній уже підзабулися, тому перш ніж я оговтався, то встиг проковтнути з п’ятдесят сторінок, а потім і всі сто.

Минуло кілька годин, мені в очі ніби хто сірники повставляв. Радіатори в кімнаті шкварили на повну, і повітря в ній пересохло та розпеклося. Хотілося пити. Я дочитав розділ до кінця, підвівся, накинув пальто на піжаму й спустився взяти баночку «кока-коли».

Видраяна Трапезна стояла порожня. Усе в ній пахло свіжою фарбою. Я пройшов через пральню (незайманої чистоти, яскраво освітлену, нетутешню через бежеві стіни, на яких не лишилось і сліду графіті, що ними її рясно прикрасили протягом минулого семестру) і купив банку «коли» в одному з апаратів, які гуділи в далекому кінці зали.

Повертався я іншим шляхом і раптом здивовано почув лунку деренчливу музику з кімнати відпочинку. По телевізору показували, як засніжені перешкодами Лорел і Гарді[91] намагаються підняти рояль довжелезними сходами. Спершу мені здалося, що телешоу йде для порожньої аудиторії, аж раптом я помітив скуйовджену біляву чуприну, що схилилася на бік самотнього диванчика перед самим ящиком.

Я підійшов і сів поруч.

— Як справи, Банні? — поцікавився я.

Він кинув на мене скляний погляд і за секунду чи дві нарешті впізнав свого одногрупника.

— А-а-а, Річі-Річардику, — в нього заплітався язик. — Га?

Він відригнув.

— Щиро, чорт забирай, кажучи, фігово.

— Перепив?

— Нє-а, — різко відповів він. — Шлунковий грип.

Сердешний Банні. Нізащо у світі не визнав би себе п’яним, постійно знаходив виправдання: то в нього болить голова, то виписали рецепт на нові окуляри. Він у принципі був таким. Одного разу після побачення з Меріон він об’явився на сніданку з повною тацею молока та пончиків. Коли він умостився за столом, я помітив над коміром здоровенний фіолетовий засос. «Бане, де це тебе так втрафило?» — поцікавився я. Банальний жарт його по-справжньому образив. «Упав зі сходів», — грубо відповів він і мовчки доїв пончики.

Я вирішив підіграти легенді про шлунковий грип.

— Мабуть, щось за кордоном підчепив? — запитав я.

— Можливо.

— До лікаря ходив?

— Ні. А що вони зроблять? Треба дати йому минути самому. Тому краще не сидіти зі мною поруч, старий.

І хоча я примостився на протилежному краю диванчика, довелося відсунутись від Банні ще далі. Якийсь час ми сиділи й дивилися телевізор, не говорячи один одному ні слова. Сигнал був препаскудний. Оллі щойно насунув Стенового капелюха йому на очі, Стен блукав колами, натикався на різні речі й відчайдушно смикав за криси обома руками. Він наскочив на Оллі, і той ляснув його по лобі основою долоні. Озирнувшись на Банні, я помітив, що він із головою занурився в перегляд. Його погляд прикипів до екрана, і навіть трошки відкрився рот.

— Банні, — гукнув я.

— Га? — не відриваючи очей від телевізора, спитав він.

— Де всі?

— Сплять, мабуть, — роздратовано відповів він.

— Двійнята ж у місті?

— Певно.

— Ти бачився з ними?

— Ні.

— Що з усіма коїться? Ти злишся на Генрі чи як?

Банні нічого не відповів. Дивлячись на його профіль, я розумів, що вираз його обличчя абсолютно відсутній. На якусь мить я геть зневірився та втупився знов у телеекран.

— Ви що, погризлися в Римі?

Раптом він так шумно прокашлявся, аж я подумав, нібито він зараз заявить мені, щоб я не пхав носа не у свою справу, натомість він тицьнув кудись пальцем і поцікавився:

— Ти питимеш свою «колу»?

А я вже геть було про неї забув. Так і не почата, запітніла, вона лежала на дивані. Я передав йому бляшанку, Банні відкрив її, жадібно припав до горлечка, після чого знову зригнув.

— «Пауза, яка освіжає», еге ж? — Трохи помовчавши, він додав: — Дам-но я тобі одну пораду про Генрі, друзяко.

— Яку?

Він іще раз добряче відсьорбнув і знову відвернувся до телевізора.

— Він геть не такий, яким ти собі його можеш уявити.

— Що це значить? — витримавши довгу паузу, запитав я.

— Це значить, що він геть не такий, яким ти собі його можеш уявити, — повторив цього разу голосніше Банні. — Чи Джуліан може уявити, чи будь-хто інший. — Він знову присмоктався до банки. — Деякий час він і мною крутив, як циган сонцем.

— Еге ж, — якось невпевнено зреагував я ще по одній тривалій паузі.

У думках закрадалося незручне припущення, що, можливо, це все якось пов’язане із сексом і мені подробиць ліпше не знати. Я ще раз подивився на його профіль: напринджений, роздратований, окуляри опущені на гострий кінчик невеличкого носа, жовна трохи грають там, де починається лінія щелепи. Невже Генрі під’їжджав до нього в Римі? Неймовірно, але й така гіпотеза не виключена. У такому разі можна уявити, яка офігенна буча там зчинилася. Нічого іншого, здатного спровокувати стільки перешіптувань і таємничості, я уявити не міг. Принаймні настільки потужного, щоб аж так вплинути на Банні. Серед нас тільки він мав дівчину, і я навіть не сумніваюся, що вони з нею спали. Але це не заважало йому вдавати неабиякого святенника. Він заводився з півоберта, легко ображався і, по суті, лицемірив. Крім того, цей невпинний грошопад, який йому постійно влаштовував Генрі, не міг не дивувати: він сплачував усі його чеки, рахунки, квитанції, видавав на руки гроші, немовби чоловік своїй марнотратній дружині. Можливо, Банні дозволив своїй жадібності трохи пожиріти коштом Генрі, але розсердився, коли з’ясувалося, що великодушність друга має свою ціну?

Та чи правда це? Очевидно, що питання не в ціні чогось там (її наявність сумніву не підлягала), але я не був певен, що платив він саме за це. Безперечно, я пам’ятав про епізод із Джуліаном у коридорі, але то все геть інше. Ми цілий місяць мешкали з Генрі під одним дахом, але я ні на грам не зазнав жодної напруженості в стосунках, яку я в цьому випадку легко б відчув, будучи геть не схильним до такого. Я відчував їхні сильні флюїди від Френсіса, подекуди ними віяло від Джуліана. Навіть Чарльз, котрий, я знав, цікавиться жінками, інколи сторонився їх із настільки наївною, допубертатною сором’язливістю, що дехто, наприклад мій батько, витлумачив би це по-своєму й неодмінно збентежився б. Але тільки не у випадку Генрі. Тут — повний нуль, стрілка лічильника Ґейґера навіть не ворухнеться. Як на те, найбільшу приязнь він, схоже, відчував до Камілли. До неї уважно схилявся, коли вона промовляла, і найчастіше саме їй дарував свої нечисленні усмішки.

А й навіть коли б існував у Генрі не знаний мені бік (не стану цього однозначно заперечувати), чим би міг його привабити Банні? Відповідь, як на мене, категорична: нічим. Про яку привабливість могла йти мова, коли Генрі поводився, наче заледве терпів його. Банні вселяв у нього відразу буквально в усіх можливих ситуаціях, тож можете собі уявити, наскільки бридким би він йому видався особливо в цій іпостасі. Бридкішим, ніж Банні постає навіть у моїх очах. Я згоден, що Бан по-своєму красивий, але якщо підкрутити різкість і спробувати поглянути на нього крізь призму сексуальності, то все, що залишалося, — це кислі міазми сорочок, затягнутих жирком м’язів та брудних шкарпеток. Дівчатам, певно, було до цього байдуже, а от мені він здавався не еротичнішим від підстаркуватого футбольного тренера.

Мене раптово зморило. Я підвівся. Банні подивився на мене з відкритим ротом.

— Я зовсім засинаю, Бане, — проказав я. — Може, побачимося завтра.

Він кліпнув, дивлячись на мене.

— Сподіваюся, друже, тебе не звалить із ніг цей триклятий мікроб, — різко попрощався він.

— Я теж сподіваюся, — відповів я, відчуваючи до нього незбагненний жаль. — Добраніч.

Я прокинувся о шостій ранку в четвер, зібравшись трохи поготуватися до грецької мови, але не зміг знайти словник. Я все шукав і шукав, аж доки в мене все похололо всередині і я згадав, що забув його в помешканні Генрі. Його відсутність впала в очі ще під час пакування сумок, адже з іншими моїми книжками словника не виявилося. Тоді я досить ретельно, але все ж таки нашвидкуруч покопався навколо, доки зрештою не облишив це діло, заспокоївши себе можливістю завітати по нього пізніше. Так я втрапив у серйозну халепу. Перше заняття за розкладом припадало на понеділок, але ж і Джуліан задав мені чимало. Бібліотека все ще не працювала, бо там саме переводили каталоги з десяткової системи Дьюї на шифри Бібліотеки Конгресу.

Я спустився на перший поверх і набрав номер Генрі. Мені очікувано ніхто не відповів. У холі свистіли протяги, деренчали й шипіли радіатори. Утридцяте слухаючи сигнал виклику, я раптом замислився: а чому б мені самому не вибратися в Північний Гемпден і не забрати книжку? Його не було вдома — принаймні таке складалося враження, — а я мав ключ. Від Френсіса йому їхати довго. Якщо я покваплюся, то зможу встигнути за п’ятнадцять хвилин. Я повісив слухавку й побіг до парадного входу.

У ранковому прохолодному світлі квартира Генрі справляла враження спорожнілого житла, ніде біля будинку чи трохи далі по вулиці, де він потайки від усіх любив паркуватися, коли вдавав, що не вдома, не стояла його машина. Та задля певності я все ж постукав у двері. Pas de réponse[92]. Сподіваючись, що не заскочу Генрі в купальному халаті, коли він визиратиме з-за дверей своєї кімнати, я жваво повернув ключ у шпарині й зайшов усередину.

Нікого не було, але в домі панував гармидер: книжки, папери, порожні горнятка з-під кави та винні келихи. Тонкий шар пилу вкривав усі предмети навколо, а рештки хмільного трунку на дні посуду висохли до консистенції липкої багряної субстанції. На кухні давно не мили посуд, і хтось забув поставити в холодильник молоко, яке тепер уже скисло. Зазвичай Генрі міг похвалитися практично котячою охайністю, скажімо, я жодного разу не бачив, щоб він зняв пальто й не повісив його відразу в шафу. В одній із філіжанок плавала дохла муха.

Знервований, я почувався ніби на місці злочину, тому хутко шукав по всіх кімнатах, і звуки моїх кроків лунко розривали тишу. Книжка знайшлася досить швидко, вона лежала на столі в коридорі — одному з найбільш очевидних місць, де я її міг забути. «Ну як можна було її не помітити?» — дивувався я. У день, коли я вибирався, перерив усе навкруги. Може, її знайшов Генрі й залишив для мене на видному місці? Я швидко її схопив і вже був вискочив із квартири — схарапуджений, збентежений, — аж раптом поруч на столі краєм ока помітив клаптик паперу.

Почерк Генрі:

Унизу вже рукою Френсіса було дописано телефонний номер із кодом міста 617. Я взяв нотатку й уважно покрутив у руках. Її написали на звороті попередження з абонемента про прострочену книжку, на якому стояла позапозавчорашня дата.

Не знаю чому, та я поклав словник і прогулявся із запискою до телефону у вітальні. Номер був массачусетський, можливо, власне бостонський. Я поглянув на годинник і набрав номер, попрохавши оператора записати міжміський дзвінок на рахунок офісу доктора Роланда.

Пауза, два дзвінки, клацання в трубці.

— Вас вітає юридична контора Робсона Тафта на Федерал-стріт, — повідомив мені автовідповідач. — Наш комутатор зараз відключено. Будь ласка, перетелефонуйте з дев’ятої години по…

Я повісив слухавку й далі дивився на цидулку. Раптом із неприємним відчуттям пригадався жартик, який Банні відколов про Генрі, що той тепер потребуватиме юриста. Я ще раз підняв слухавку й набрав номер довідкової, у якій поцікавився контактами інформаційної служби TWA.

— Мене звуть Генрі Вінтер, — привітався я з оператором, — і я хотів би уточнити своє замовлення.

— Одну хвилиночку, пане Вінтер. Номер вашої броні?

— М-м-м, — я крокував туди-сюди, намагаючись щось швидко придумати, — щось не можу під рукою знайти інформацію, а ви б не могли просто… — Тут я помітив номерок у правому верхньому кутку: — Зачекайте, а не двісті дев’ятнадцять часом?

Було чутно, як по той бік хтось барабанить на клавіатурі комп’ютера. Я нетерпляче постукував ногою й виглядав у вікно, шукаючи очима машину Генрі. Аж раптом до мене дійшло, що Генрі зараз без автомобіля. Я ж із понеділка мав пригнати його назад, але він досі лишався стояти біля тенісного корту.

Рефлекторно я запанікував і мало не кинув трубку (якщо Генрі без машини, то я міг нічого й не почути, а він уже зараз, наприклад, піднімався би сходами), але тієї миті повернулася оператор:

— Усе гаразд, пане Вінтер. Хіба агент вас не попереджав, що в разі придбання квитків менш ніж за три дні до відльоту підтверджувати бронювання рейсу не потрібно?

— Ні, — нетерпляче відказав я, ладний уже повісити слухавку на місце, і тільки тут до мене дійшов разючий сенс її слів: — За три дні? — повторив я.

— Ну, зазвичай бронювання підтверджується в день придбання квитків, особливо якщо вони не підлягають поверненню. Це якраз ваш випадок. Агент мав сказати вам про це ще у вівторок, коли ви придбали квитки.

У день придбання? Не підлягають поверненню? Я покинув міряти коридор кроками.

— Давайте перевіримо інформацію ще раз, щоб я переконався в її коректності, — запропонував я.

— Звісно, пане Вінтер, — упевненим голосом відповіла дівчина. — Рейс TWA, номер чотириста один, відправлення з Бостона завтра, аеропорт імені Лоґана, вихід дванадцять, виліт о двадцятій сорок п’ять, прибуття в Буенос-Айрес, Аргентина, о шостій нуль одна. Пересадка в Далласі. Чотири квитки по сімсот дев’яносто п’ять доларів в один бік. Це разом складає… — у слухавці знову почувся стукіт клавіш, — три тисячі сто вісімдесят доларів плюс податок, які ви сплатили карткою American Express. Усе правильно?

У мене голова пішла обертом. Буенос-Айрес? Чотири квитки? В один бік? Завтра?

— Компанія TWA бажає вашій сім’ї приємного перельоту, пане Вінтер! — весело промовила оператор і відключилась. А я стояв, не випускаючи трубки з руки, поки не почув із неї довгий гудок.

Раптом я все зрозумів. Я покинув телефон, пішов до спальні й навстіж відчинив двері до неї. Порожня книжкова полиця, відімкнута скриня, на клямці висить розкритий замок від неї. Роззявивши рота, я вивчав назву Єльського університету, вигравіювану на дні скрині, а потім рушив до гостьової спальні. Тутешні шафи також спорожніли, і тільки плічка дзеленчали на металевій перекладині. Я притьмом розвернувся й у проході мало не перечепився через два велетенські свинячої шкіри саквояжі з чорними ременями. Я спробував на вагу один із них і ледве не впав.

«Господи, — подумалося мені, — що вони коять?» Я повернувся в хол, поклав на місце папірець і поквапився на вихід зі своєю книжкою.

Покинувши межі Північного Гемпдена, я чвалав неймовірно спантеличений, і мої думки перемежовувались із сильним відчуттям тривоги. Здавалося, я мушу вдіяти щось, от тільки що саме? Невже Банні був у курсі? Я сильно в цьому сумнівався, але вирішив, що краще буде нічого в нього не питати. Аргентина. Що там у тій Аргентині? Степи, коні й місцеві ковбої в плескатих брилях із балабончиками на крисах? Письменник Борхес. Подейкують, там переховувався Бутч Кессіді, а також доктор Менґеле, і Мартін Борман, і ще ціла низка відразливих персонажів[93].

Здається, колись одного вечора в заміському будинку Френсіса Генрі розповідав історію про якусь південноамериканську країну — може, справді Аргентину? Я не пам’ятав. Я намагався думати. Щось про подорож із батьком у його підприємницьких справах, про якийсь острів недалеко її берега… З іншого боку, батько Генрі взагалі багато літав по світу. Але все ж таки, якщо існував зв’язок, то який? Чотири квитки? В один бік? Якщо Джуліан знав про це (а він, схоже, знав про Генрі правду-матку, не доступну навіть решті), то чому розпитував, куди всі вони поділися, ще день тому?

У мене розболілася голова. Коли я вийшов на узлісся біля Гемпдену, то побачив снігову ковдру над лукою, що іскрилася в ранковому світлі, і два почорнілі від часу комини-близнюки в протилежних кінцях будівлі Трапезної, із яких курився дим. Холодно й тихо навколо, тільки фургон із молоком торохтів на холостому ходу біля непарадного в’їзду на територію університету, а двоє мовчазних заспаних чоловіків розвантажували дротяні сітки з продукцією і з брязкотом кидали їх на асфальт.

Їдальню вже відчинили, хоч о такій годині студентами навіть не пахло, за столами снідали тільки працівники кафетерію й техперсонал. Я піднявся на другий поверх, замовив собі горнятко кави й некруто зварені яйця. Їв у самоті за столом головної зали їдальні біля вікна.

Наступного дня, у четвер, починалися заняття, але наша перша зустріч із Джуліаном мала бути аж у понеділок. Поснідавши, я вернувся до своєї кімнати й зайнявся неправильними дієслівними формами другого аориста. Книжки я позакривав аж о четвертій по обіді й, визирнувши на луку у вікно, помітив, що сонце вже заходить, а ясени й тиси відкидають довгі тіні на сніг. У мене злипались очі, я почувався розгубленим, ніби тільки-но прокинувся і з’ясував, що проспав цілий день аж до перших сутінків.

Того дня подавали грандіозну вітальну вечерю семестру: ростбіф, стручкова квасоля в паніровці з мигдалю, сирне суфле і якась хитромудра страва із сочевиці для вегетаріанців. Я їв за тим самим столом, де й снідав. Зала була забита, усі палили, сміялися, за повні столи доставляли додаткові стільці, народ із повними тарілками блукав від товариства до товариства, аби з усіма привітатися. Зі мною сусідили студенти з мистецького відділення, котрих видавали нігті, під які позабивалися чорнила, та ефектні бризки фарб на одязі; один із них малював щось на серветці чорним фломастером, інший замість паличок їв рис із піали перевернутими пензликами. Жодного з них раніше я не бачив. Я пив свою каву й роззирався навколо по їдальні. Жорж Лафорґ, зрештою, мав рацію: я й справді відмежований від життя решти студентів. Хоча, за великим рахунком, до людей, що використовують малярський інструмент замість столових приборів, я лізти без мила в душу навіть не збирався.

Біля мого столика двійко неандертальців здирали гроші в стилі «бабло або життя» на пивну вечірку в скульптурній майстерні. От цих двох я знав, та, зрештою, навчатися в Гемпдені й не знати цих двох просто неможливо. Перший — синок відомого рекетира із Західного узбережжя, другий — чадо знаменитого кінопродюсера, відповідно — президент і віце-президент Студради. На своїх посадах вони займалися переважно тим, що організовували алкотурніри, конкурси мокрих футболок та чемпіонати з боротьби в грязюці серед дівчат. Обоє під два метри, з постійно роззявленими ротами, зарослі щетиною тупо-тупо-тупаки. Навесні, після переходу на літній час, цей типаж до світанку лишається «засмагати» на вулиці, світячи голим торсом, з одноразовими відерцями-кулерами для спиртних напоїв та касетниками. Практично всі їх вважали хорошими хлопцями, та й вони справді були нічого так, особливо якщо тобі вистачало розуму позичати їм власну машину для пивних забігів, ти радував їх партіями драпу або ще чого. Але обидва — і продюсерський синок особливо — мали якийсь поросячий, шизофренічний блиск в очах, що мені геть не подобався. «Кабан-Випиван» — прозвав його народ, і не від великої любові. Зате йому це прізвисько припало до вподоби й він, йолоп, практично ним пишався, коли напивався й витворяв різні штуки, палив, наприклад, багаття, запихав першокурсників у димарі чи жбурлявся пивними дзбанками в зачинені вікна.

Кабан-Випиван (він же Джад) і Френк просувалися до мого столика. Френк виставив уперед бляшанку з-під фарби, в якій уже дзвенів дріб’язок і виднілися зжужмлені банкноти.

— Привіт, студенте, — промовив він. — Сьогодні ввечері жбан-вечірка в скульптурній майстерні. Не хочеш нічого пожертвувати?

Я опустив горнятко кави, понишпорив у кишені піджака й вивудив їм четвертак і пару центів.

— Слухай, — досить загрозливо, як на мене, проказав Джад, — міг би й щедріше насипати.

Οἱ πολλοἱ. Βαρβαροι[94].

— Вибачайте, — я підвівся з-за столу, взяв пальто й пішов геть.

Я повернувся до себе в кімнату, сів за стіл, розгорнув словник, але навіть не глянув на нього. «Аргентина?» — поцікавився я у стіни.

Уранці в п’ятницю я пішов на заняття з французької мови. Кілька студентів куняли на гальорці, безсумнівно, змучені наслідками вчорашньої гульні. Запах дезінфекції та засобу для миття, яким вичищали дошку, супроводжений гудінням флуоресцентних ламп та монотонним переліком дієслів в умовному способі, — усе це й мене заганяло у своєрідний транс, тож я погойдувався в такт нудьзі та втомі, ледве вловлюючи плин часу.

Вибравшись із аудиторії, я спустився до платного телефону-автомата, набрав номер заміського будинку Френсіса й дозволив гудку пролунати разів так із п’ятдесят. Ніхто не відповів.

Я поплуганив снігом до Монмут-Гаусу, піднявся до себе й замислився, точніше, не замислився, а просто витріщився у вікно на обледеніле гілля тисів. Трохи згодом я пересів за стіл, але все одно мені не працювалося. Квитки в один бік, сказала оператор. Поверненню не підлягають.

У Каліфорнії зараз була одинадцята ранку. Обоє батьків мають бути на роботі. Я спустився на перший поверх до свого старого товариша телефону й за рахунок батька набрав бостонську квартиру матері Френсіса.

— Річарде, то це ти? — вона нарешті впізнала мене. — Серденько, як добре, що ти подзвонив. Я гадала, ти проведеш Різдво з нами в Нью-Йорку. Де ти зараз, серденько? Тебе треба забрати?

— Ні, дякую, я в Гемпдені, — відповів я. — А Френсіса можна?

— Серденько, він же на заняттях, правда?

— Перепрошую, — схвильовано вибачився я. З мого боку було нерозумним дзвонити, не продумавши, що саме їй казати. — Це моя провина. І, напевне, помилка.

— Пардон?

— Мені здавалося, він щось казав про поїздку до Бостона сьогодні.

— Ну, любчику, якщо навіть він і в Бостоні, то ми все одно не бачилися. Нагадай іще раз, де ти? Може, мені все-таки відправити по тебе Кріса?

— Ні, дякую. Я не в Бостоні. Я в…

— То ти мені з університету телефонуєш? — стривожилася вона. — Що сталося, серденько?

— Ні, мем, усе гаразд, — збрехав я. На якусь мить у мене знову прокинулося вже звичне імпульсивне бажання кинути слухавку, але тепер було запізно. — Френсіс приходив у гості минулого вечора, мене вже геть зморило було в сон, і я готовий присягнутися, він щось говорив про поїздку до Бостона… О! А от він уже йде сюди! — тупо фантазував я, сподіваючись, що мене не зловлять на блефі.

— Куди йде, серденько? До тебе?

— Я вже бачу його на газоні. Щиро дякую вам, пані е-е, Абернаті, — тупив я й далі, так і не спромігшись пригадати прізвища її нинішнього чоловіка.

— Серденько, називай мене Олівією. Поцілуй того розбишаку від мене й нагадай, щоб обов’язково набрав мене в неділю.

До нитки спітнілий, я хутко розпрощався й саме повернув назад на сходи, коли побачив Банні, що, виряджений в один зі своїх новеньких святкових костюмів, жваво пережовуючи немаленький кавалок жувальної гумки, прудко наближався до мене з глибини коридору широким кроком. Попри те, що це була остання людина, з якою я хотів би переговорити, виходу він мені не залишав.

— Привіт, старий! — гукнув він. — Куди це намилився Генрі?

— Не знаю, — невпевнено помовчавши, відповів я.

— І я теж, — войовниче відказав він. — З понеділка не бачилися. Так само як і з Франсуа чи двійнятами. А з ким ти оце щойно говорив?

Я не знав, що йому відповісти.

— Із Френсісом, — знову збрехав я. — Я говорив із Френсісом.

— Гмм, — він сперся на стінку, запхнувши руки в кишені. — А звідки він дзвонив?

— По-моєму, з Гемпдена.

— Десь тут поруч?

У мене загривком пробіг холодок. Що йому про це відомо?

— Ні, не знаю.

— А Генрі тобі нічого не казав, він випадково не поїхав із міста?

— Ні. А що?

— Останні кілька ночей у його квартирі не світиться жодне вікно, — помовчавши певний час, відповів Банні. — Машини ніде немає. Принаймні на Вотер-стріт її не видно.

Із якоїсь дивної причини я розсміявся. І рушив до чорного ходу. У дверях угорі було віконце, з якого якраз виднілася автостоянка біля тенісних кортів. Машина Генрі, що за всі ці дні не зрушила з місця, постала перед наші ясні очі. Я махнув у її бік рукою.

— Он вона де стоїть, — сказав я. — Бачиш?

Банні став повільніше ремиґати, і в його погляді відображалися спроби здійснити мисленнєвий процес.

— Кумедно.

— Чому?

Він задумливо видув рожеву бульку, що повільно надималась, а потім гучно луснула, обліпивши його губи.

— Та просто так, — швидко відказав він і заремиґав із колишньою жвавістю.

— Чого б їм було їхати з міста?

Банні провів рукою по чолу, прибираючи чуб з-над очей.

— Ти не повірив би, — весело зреагував він. — Чим ти займаєшся, старий?

Ми піднялися до мене. По дорозі Бан пригальмував біля гуртожитківського холодильника, зазирнув до нього і, короткозоро мружачись, дослідив уміст камери.

— Чувачку, тут щось із твого є? — запитав він.

— Ні.

Банні встромив руку глибше в холодильник і витяг звідти заморожений сирний пиріг. На дні коробки красувалася жаліслива записка: «Будь ласка, не крадіть це. Я на стипендії. Дженні Дрекслер».

— Те, що треба саме зараз, — проказав він, зиркнувши в обидва боки коридору. — Там ніхто не йде?

— Ні.

Він заховав контейнер під пальто і, насвистуючи, покрокував далі до моєї кімнати. Уже за дверима він виплюнув жуйку та швидким рухом людини, котра нібито ось-ось зомліє, приліпив її на внутрішньому боці ободу сміттєвого відра, сподіваючись, певно, при цьому, що я не помічу. Потім Банні примостився за мій стіл і заходився поглинати пиріг прямо з коробки ложкою, яку знайшов у мене на комоді.

— Фе, — скривився він. — На смак жахливо. Скуштуєш?

— Ні, дякую.

Він замислено облизав ложку.

— Надто лимонний — ось що з ним не так. Та й вершкового сиру пошкодували.

Він знову замовк — думав, як мені здалося, про свій поганий учинок. Аж раптом змінив тему:

— Послухай, останній місяць ви чимало часу провели разом із Генрі, правда ж?

Я насторожився.

— Мабуть.

— Багато спілкувалися?

— Та так собі.

— Генрі багато розповідав про нашу поїздку в Рим? — він прикипів до мене поглядом.

— Узагалі мовчав.

— Якось пояснив своє раннє повернення?

Нарешті, з полегшенням подумав я. Нарешті ми добираємося до суті справи.

— Ні-ні. Взагалі нічого не сказав. — І це була правда. — Я зрозумів, що він приїхав раніше запланованого, коли побачив його тут. Але я був не в курсі, що ти все ще лишався там. Коли я одного вечора наважився спитати в нього про це, то він підтвердив. От і все.

Банні знехотя набрав іще одну ложку сиру.

— Сказав, чому втік?

— Ні, — заперечив я, а коли Банні у відповідь промовчав, додав: — Це якось було пов’язане з грошима, правда?

— Це його слова?

— Ні. — Коли Банні вкотре занімував, я продовжив: — Але, за його словами, тобі бракувало готівки й він мусив сам сплачувати оренду й усе інше. Це правда?

Банні з повним ротом обурено відмахнувся рукою.

— От Генрі дає, — промовив він. — Я його люблю. І ти його любиш. Але — тільки це між нами двома, — мабуть, по крові він усе-таки трохи єврей.

— Що? — приголомшено перепитав я.

Банні ще раз набив рот сиром, тому пояснити свою думку він зміг не одразу.

— Я вперше чую, щоб хтось так багато скаржився, допомагаючи другові, — нарешті промовив він. — От послухай мене. Він просто боїться, що його щедрістю можуть зловживати.

— Поясни.

Він проковтнув їжу.

— Ну от дивись, хтось йому в дитинстві, певно, заявив: «Синку, грошви в тебе хоч лопатою греби. І настане той день, коли її в тебе схочуть забрати». — Чуб знову впав йому на одне око, від чого Банні став схожий на старого морського капітана. Капітан хитро мружився на мене другим оком: — Бач, проблема не в грошах. Вони йому не потрібні. Для нього це питання принципу. Він просто хоче знати, що подобається людям не через те, що має гроші, а тому, що він саме такий, який є.

Мене подивувала така екзегеза, що бриніла дивним дисонансом проти всього, що я знав про регулярну (і, за моїми стандартами, екстравагантну) щедрість Генрі.

— Отже, мова не про гроші? — нарешті запитав я.

— Нє-а.

— А про що, дозволь поцікавитися?

Банні похилився вперед із замисленим і на якусь мить абсолютно щирим виразом обличчя. Коли він розкрив рота, я чомусь подумав, що зараз він говоритиме цілковито серйозно та щиро. Натомість він прокашлявся й попросив заварити йому кави, коли я не проти.

Тієї ночі, коли я вже примостився в ліжку з грецьким текстом, мене раптом злякав один миттєвий спогад, як ніби хто тренувався, спрямовуючи на моє обличчя промінь потаємного прожектора. Аргентина. Це слово практично не втратило своєї здатності дивувати, а через моє невігластво, що стосується фізичного простору, який та країна займає на земній кулі, ще й зажило своїм особливим життям. Шорстке «Ар» на початку викликало в моїй уяві картинки із золотом, бовванами, загубленими містами в джунглях. Воно плавно підводило до притлумлених та зловісних покоїв «Ген» і яскравого питання наприкінці — «Тина». Дурня це все, та в плутаних обставинах сама вже власна назва була одним із небагатьох доступних певних фактів, якоюсь криптограмою чи ключем. Але не від цього я підскочив ніби вжалений, а від усвідомлення, який тоді був час — дев’ята двадцять, коли я звірився з годинником. Вони вже всі (всі?) на літаку мчать до химерної Аргентини в темних небесах моєї уяви.

Я відклав книжку, підійшов до стільця й сів, визираючи у вікно, забувши про роботу до кінця ночі.

Вихідні збігли по-звичному для мене — за заняттями грецькою мовою, самотніми прийомами їжі в Трапезній і в супроводі щораз сильнішого спантеличення, яке на мене навалювалося вдома. Вони ранили мої почуття, і мені бракувало їхнього товариства сильніше, ніж я міг очікувати. Крім того, дуже дивно поводився Банні. Кілька разів протягом вікенду я його бачив із Меріон та її компанією. Вони вели поважні бесіди й витріщалися з непідробним захватом (усі друзі Меріон готувалися стати вчителями початкової школи, а тому в них Банні вважався страшенним ерудитом, бо вивчав грецьку мову та носив дрібні окуляри в дротяній оправі). Одного разу я його бачив у товаристві старого кумпеля Клоука Рейберна. Але того я знав поганенько, тому не наважився зупинитись і привітатися з ними.

Заняття з грецької мови в понеділок я чекав із загостреним відчуттям цікавості. Того ранку я прокинувся о шостій. Щоб не видатися безумцем і не з’явитися зарано, я, повністю вдягнувшись, просидів у кімнаті ще якийсь час. Але який же то був трепет, коли, поглянувши на годинник, я зрозумів, що як не покваплюся, то спізнюсь. Я схопив книжки й кулею вилетів із кімнати. На півдорозі до Лікею збагнув, що біжу, і примусив себе уповільнитися до кроку.

На момент, коли відчиняв двері чорного ходу, я вже перевів подих. Сходами піднімався повільно, перебирав ногами під незвично спорожнілі думки — так я почувався в дитинстві на Різдво: після ночі шаленого збудження ти спускаєшся вниз до передпокою й замкнених дверей, за якими лежать подарунки, ніби нічого не сталося, ніби всі пожадання раптом покинули тебе.

Усі сиділи на своїх місцях, геть усі: двійнята, Френсіс спиною до мене, поруч із ним Генрі, а через стіл — і Банні, котрий розвалився на відсунутому стільці. Саме переповідав якийсь анекдот.

— От, ви тільки послухайте, — звертався він до Генрі з Френсісом, не забуваючи крутити головою, щоб не випустити з поля зору двійнят. І всі дивилися на нього, ніхто не помітив, як я зайшов. — Охоронець каже: «Синку, п’ять хвилин збігло, губернатор так і не підписав твого помилування. Не хочеш сказати які-небудь слова наостанок?» Хлопець подумав трохи і, поки його вели до камери, — тут Банні підняв олівець ближче до очей і уважно на нього поглянув, — озирається через плече й говорить: «Ну, тоді передайте губернатору Такому-то, що мого голосу на наступних виборах він точно не одержить!»

Розреготавшись, він іще більше відхилився назад на стільці, а потім побачив мене в дверному проході, де я застряг, немов ідіот.

— О! Заходь давай! — Банні гупнув передніми ніжками дерев’яного стільця об підлогу.

Підняли погляд сполохані, ніби пара оленів, двійнята. Генрі здавався спокійним, немов Будда, але видно було, що він зціпив зуби при цьому. Френсіс навіть не сполотнів — позеленішав.

— А ми тут розминаємось анекдотиками, — щиросердно заявив Банні й знову відкинувся на спинку стільця. Змахнув волосся з очей. — От вам іще один. Ловлять грабіжників Сміта і Джонсона. Обом вліпили смертний вирок. Як завжди, вони подають купу апеляцій, але безуспішно. Першою черга доходить до Сміта. — Банні покірно, по-філософськи змахує руками, аж раптом несподівано підморгує мені. — А Джонса ведуть поглянути на страту. Ну от, стоїть він і спостерігає за тим, як його друзяку пристібають до стільця. — (Тут я помітив, як Чарльз із порожнім поглядом до болю закусив нижню губу.) — Раптом до нього підходить охоронець. «Ну що, Джонсе, — питається він, — чув що-небудь про свою апеляцію?» — «Поки що ні», — відповідає Джонс. — «Ну то, може, вертатися в камеру й сенсу немає, га?»

Банні закинув назад голову і, з біса задоволений собою, щосили реготав, попри те що решта навіть не всміхнулася.

Коли він узявся переповідати третій у моїй присутності анекдот («А от іще один про старий Дикий Захід, коли ще там вішали за…»), Камілла пройшла до підвіконня і знервовано посміхнулася мені.

Я сів між нею і Чарльзом. Вона цьомнула мене в щоку.

— Як справи? — спитала вона. — Дивувався з нашого зникнення?

— Аж не віриться, що ми навіть не бачилися, — тихо проказав Чарльз, повертаючись до мене та закидаючи щиколотку на коліно іншої ноги. Ступня його дуже тремтіла, ніби існувала своїм окремим життям, і він рукою спробував її заспокоїти. — У нас були пригоди з квартирою. Не пощастило.

Навіть не знаю, що я очікував почути від них, але точно це мала б бути інша історія.

— Що ж сталося? — спитав я.

— Ми забули ключі від неї у Вірджинії.

— Тітоньці Мері-Ґрей довелося їхати аж у Роанок[95], щоб відправити їх Federal Express'ом.

— Ви ж, здається, казали, наче здали її в суборенду? — підозріло поцікавився я.

— Та той мужик виїхав іще тиждень тому. Вистачило «розуму» запропонувати йому, щоб він відіслав нам ключі поштою. Хазяйка у Флориді. А ми просиділи весь цей час за містом у Френсіса.

— Наче останні щури.

— Френсіс збирався вивезти нас на своїй машині, але за дві милі з машиною сталася просто якась катастрофа, — розповідав далі Чарльз. — З-під капота валив дим, щось жахливо скреготіло.

— Кермо вийшло з ладу. Ми заїхали в кювет.

Вони аж торохтіли, перебиваючи одне одного. І в якийсь момент над цим ґвалтом пролунав рипучий голос Банні:

— Так от, цей судив за специфічною системою: у понеділок він вішав конокрадів, по вівторках — картярських шулерів, по середах — убивць…

— А по тому, — правив далі Чарльз, — ми пішки топали назад до Френсіса й кілька днів пробували додзвонитися до Генрі, щоб він нас забрав. Але телефон не відповідав. Та ти знаєш, як воно — намагатися зв’язатися з ним…

— У Френсіса вдома навіть їсти особливо не було чого, хіба що пару банок маслин і суміш для хлібопечення Bisquick.

— Так! Ми ж тільки маслинами та нею і харчувалися!

Невже це правда, раптом подумалося мені? На якусь мить я навіть піднісся був духом, мовляв, Господи, яким же я був дурним, але потім пригадав вигляд квартири Генрі й валізи на підлозі.

Банні тим часом підводив розповідь до великого фіналу:

— Синку, сьогодні ж п’ятниця, і я би з радістю тебе сьогодні повісив, але маємо чекати до вівторка, бо…

— У Френсіса навіть молока не знайшлося, — підхопила Камілла. — Довелося замішувати цей Bisquick на воді.

Раптом хтось тихенько прокашлявся, я підняв голову й побачив, що Джуліан зачиняє за собою двері.

— От ви сороки! — проказав він у миттєвій тиші. — Де ви всі пропадали?

Чарльз прокашлявся, не зводячи погляду з невидимої точки в кімнаті, і почав меланхолійно переказувати історію про ключі від квартири, машину в кюветі, маслини та Bisquick. У навскісному промінні зимового сонця, що пробивалося у вікно, усе набувало підмороженого, зате дуже деталізованого вигляду. Усе видавалось ірреальним, а в мене з'явилося враження, нібито це відбувається в якомусь складному фільмі, дивитися який мені випало від середини, через що я тепер не міг уловити сюжетну лінію. Мене збентежили тюремні приколи Банні, хоча навіть восени він постійно розповідав якісь несмішні анекдоти. На них і тоді реагували напруженою тишею, але тоді вони просто здавалися пласкими, нецікавими жартами. Мені завжди здавалося, що в кімнаті Банні мусить зберігатися якийсь збірник бородатих анекдотів про суддів, на одній поличці з автобіографією Боба Гоупа, романами про Фу Маньчжу та «Чоловіками визначних думок і діянь». (Час показав, що саме так усе й було.)

— Чому ж ви мені не зателефонували? — спантеличено запитав Джуліан дещо ображеним від такої зневаги тоном, коли Чарльз закінчив.

Двійнята тупо дивилися на викладача.

— Ми навіть про це не подумали, — проказала Камілла.

Джуліан розсміявся й процитував Ксенофонта, в афоризмі якого дослівно йшлося про намети, вояків та близького неприятеля, але з такою мораллю, що, мовляв, у годину прикрощів звертайся по допомогу лише до своїх.

Додому із занять я повертався один, запаморочений та збентежений. Думки мої переплуталися настільки, що стали суперечити одна одній. Тепер я непокоївся, що навіть не здатний розмірковувати, а тільки тупо спостерігати за тим, що відбувається навколо. До кінця дня я був вільний, але сама думка про те, щоб повернутися, видалася нестерпною. Я рушив до Трапезної і просидів у кріслі під вікном щось із сорок п'ять хвилин. Сходити в бібліотеку? Покататися на машині Генрі, ключі від якої досі зберігалися в мене? Перевірити, чи є ранковий сеанс у кінотеатрі в центрі? Попросити трохи діазепаму[96] в Джуді Пуві?

Урешті-решт я вирішив, що останній пункт є необхідною передумовою будь-якого плану дій, а тому прогулявся назад до Монмут-Гаусу, піднявся до кімнати Джуді й побачив на її дверях написану фломастером записку: «Бет, поїдеш зі мною і Трейсі пообідати в Манчестер? Я в костюмерній до одинадцятої. Дж.»

Я дивився на двері, прикрашені фотографіями автокатастроф, зловісними заголовками із сенсаційної газетки Weekly World News, та голу ляльку Барбі, що звисала на шворці з дверної ручки. Була вже перша година. Я пішов до власної кімнати в кінці коридору, з її незайманої білості дверима, єдиними не заліпленими релігійною пропагандою, плакатами The Fleshtones та суїцидальними висловами від Арто[97], намагаючись зрозуміти, як ці люди встигли поначіплювати все це лайно собі на двері й навіщо їм це було так необхідно?

Я лежав на ліжку й дивився у стелю, намагаючись прикинути, коли повернеться Джуді й чим зайнятися до її приходу, коли в кімнату постукали.

Прийшов Генрі. Я ширше прочинив двері, уважно дивлячись на нього й не говорячи жодного слова.

Він уп’явся в мене очима у відповідь, терплячий, спокійний. Незворушний погляд, книжка під пахвою.

— Здоров, — привітався він.

Ми знову мовчали, довше, ніж попереднього разу.

— Привіт, — нарешті видушив я із себе.

— Як справи?

— Нормально.

— Добре.

І знову пауза.

— Чим ти зайнятий по обіді? — ввічливо поцікавився він.

— Нічим, — здивувався я.

— Не хочеш проїхатися?

Я захопив пальто.

Виїхавши з Гемпдена, ми звернули з головної траси на вкриту жостером дорогу, якої я раніше не бачив.

— Куди це ми? — трохи знервовано спитав я.

— Мені схотілося з'їздити поглянути на розпродаж майна з одного будинку на Олд-Кворрі-роуд, — безтурботно поінформував мене Генрі.

Можете уявити собі моє здивування, як ніколи в житті раніше, коли десь за годину дорога нас і справді вивела на великий будинок із вивіскою «РОЗПРОДАЖ» перед ним.

Незважаючи на очевидну величність самої споруди, вибір антикваріату виявився абиякий: рояль, заставлений срібним та розтрісканим скляним посудом, великий годинник із маятником, кілька коробок з аудіоплатівками, кухонне приладдя, іграшки, м’які меблі, страшенно роздряпані котами, — усе це було виставлено в гаражі.

Я погортав набір старих нот, не випускаючи Генрі з поля зору. Той безжурно перебирав срібний сервіз, однією рукою зіграв млявий такт із «Traümerei», відчинив дверцята годинника та поглянув на його трибки, довго балакав із небогою власника, яка щойно вийшла з великого будинку, спитавши поради про те, коли найліпше висаджувати цибулини тюльпанів. Двічі переглянувши всі паперові ноти, я перейшов до склянок, а потім платівок. Генрі тим часом виторгував собі садову сапку за двадцять п’ять центів.

— Пробач, що довелося їхати так далеко, — промовив він на шляху назад.

— Усе гаразд. — Розвалившись на сидінні, я майже був зсунувся на двері машини.

— Я трохи зголоднів. А ти? Може, заскочимо десь перекусити?

Ми зупинилися біля невеликої закусочної на околиці Гемпдена. О цій порі вона буквально стояла безлюдною. Генрі замовив велетенську вечерю: гороховий суп, ростбіф, салат, картопляне пюре з підливою, каву, пиріг, — яку він не без задоволення поглинав мовчки й методично. Я хаотично тицяв виделкою в омлет і заледве уникав поглядів на нього. Мені здавалося, ніби ми їмо у вагоні-ресторані й мій сусід — випадковий вибір провідника, що посадовив мене поруч із таким самим одинаком, котрий, можливо, навіть не говорить моєю мовою, але не заперечує повечеряти разом в атмосфері спокійного вдоволення, ніби ми знайомі з ним усе життя.

Коли Генрі закінчив, то дістав сигарети з кишені сорочки (він курив Lucky Strikes, і коли я про нього думаю, завжди уявляю це червоне «яблучко» в мішені точнісінько над його серцем) і порухом брови запропонував мені пригоститися, витрусивши з пачки пару сигарет. Я похитав головою.

Він викурив одну, потім іще одну, а вже за другим горнятком кави спитав:

— Чому ти сьогодні такий мовчазний?

Я знизав плечима.

— Нічого не хочеться розпитати про нашу подорож до Аргентини?

Я поставив філіжанку на блюдечко й витріщився на нього. Мене розібрав сміх.

— Так, — відповів я. — І справді, хочеться. Розкажи.

— Тобі не цікаво, звідки мені про це відомо? Тобто відомо, що тобі відомо?

Це мені на думку не спадало, і, мабуть, він прочитав це на моєму обличчі. Адже тепер сміявся він.

— Тут немає нічого загадкового. Коли я зателефонував, щоб скасувати бронювання, мені намагалися відмовити, бо квитки поверненню не підлягають, ну, ти розумієш, але сяк-так ми розібралися з проблемою. Хай там як, але коли я вчора телефонував в авіалінії, то мені сказали, що я ж тільки день тому підтвердив бронювання.

— Звідки тобі знати, що дзвонив саме я?

— А хто ще міг це зробити? Ти мав ключ. Знаю-знаю, — проказав він, коли побачив, що я намагаюся перебити його, — я спеціально тобі залишив той ключ. З різних причин це мало б згодом полегшити багато речей, але так склались обставини, що ти все побачив не в той час. Адже, бач, я залишав квартиру всього лиш на кілька годин і мені навіть на думку не спало, що ти можеш нагодитися між північчю й сьомою ранку. Ми розминулися на пару хвилин. Якби ти з’явився за годину чи близько того, то нічого не застав би.

Він відсьорбнув кави зі свого горнятка. У мене крутилися численні питання, але я марно намагався хоч якось їх упорядкувати.

— Навіщо ти мені залишив ключ? — нарешті поцікавився я.

Генрі здвигнув плечима.

— Бо я був упевнений, що ти ним скористаєшся лише в разі нагальної потреби. Якби ми справді відлетіли, зрештою, хтось мусив би відчинити квартиру хазяйці. Я би потім відправив тобі інструкції: з ким зв’язатись і що робити з рештою речей, але я геть забув про той триклятий словник. Ні, не так. Я знав, що ти його забув, але квапився й навіть не подумав про те, що ти здатний повернутися по нього bei Nacht und Nebel[98], що, власне, і сталося. Повівся як дурень. У тебе ж безсоння не гірше за моє.

— Давай уже прямо: ви не літали в Аргентину? Взагалі?

— Звісно ж, ні, — пхекнув Генрі й помахом руки попросив рахунок. — Хіба я сидів би тут, якби ми ступили на борт літака?

Заплативши, Генрі запитав, чи не хочу я поїхати разом із ним до Френсіса.

— Не думаю, що ми його застанемо, — додав він.

— То навіщо туди їхати?

— Бо в моїй квартирі гармидер і я живу в нього, доки не знайду прибиральника. Може, ти знаєш яку-небудь надійну службу? Френсіс каже, що коли він останнього разу винаймав когось через бюро в місті, то в нього поцупили дві пляшки вина й п’ятдесят доларів із шухляди.

Щоб утриматися від зливи запитань до Генрі по дорозі в Північний Гемпден, я просто стулив рота, аж доки ми дісталися пункту призначення.

— Я впевнений, що його немає вдома, — промовив він, відчиняючи парадні двері.

— А де ж він?

— З Банні. Повіз його сьогодні на вечерю до Манчестера, а потім вони збиралися сходити в кіно, яке він хотів побачити. Хочеш кави?

Квартиру Френсіс винаймав у потворному будинку сімдесятих років, що був у власності університету. Помешкання такого типу були всамітнені та просторіші, ніж будиночки з дубовими підлогами, що правили нам за гуртожитки в студмістечку, і, як наслідок, більш популярні. За це довелося розплачуватися лінолеумом, кепсько освітленими коридорами і простою сучасною сантехнікою, наче в дешевому готельчику Holiday Inn. Френсісові, мабуть, було байдуже. Із заміського будинку він перевіз сюди свої меблі, але добирав їх недбало, тому в житлі панувала осоружна еклектика з м’якими фотелями, світлими й темними тонами дерева.

У результаті пошуків стало ясно, що Френсіс не тримав ані кави, ані чаю («Йому б у продуктовий сходити», — прокоментував Генрі, заглядаючи через моє плече в чергову пустотілу тумбочку), зате мав пару пляшок шотландського віскі та мінералку Vichy. Я добув трохи льоду й пару келихів, тому, клацаючи закаблуками по білім лінолеуму цієї примарної пустки, ми рушили в напівтемну вітальню, прихопивши із собою двохсотку престижної марки Famous Grouse.

— Отже, ви нікуди не полетіли, — промовив я, коли ми остаточно вже знайшли собі зручні місця, а Генрі розлив по келихах трунок.

— Ні.

— Чому ні?

Генрі зітхнув і потягся в нагрудну кишеню по сигарету.

— Гроші, — промовив він, і сірник яскраво чиркнув у присмерку. — Розумієш, у мене немає трастового фонду, як у Френсіса. Тільки щомісячні виплати. Їх набагато більше, ніж мені потрібно на щоденні витрати, тому за кілька років я заощадив чималу суму на банківському рахунку. Але його добряче підчистив Банні. І зібрати більш ніж тридцять тисяч доларів мені нізащо не вийшло б, навіть якщо продати автомобіль.

— Тридцять тисяч доларів — це купа грошей.

— Так.

— Навіщо тобі стільки?

Генрі видихнув димне кільце, одна половина якого потрапила в жовте коло світла під лампою, а друга — злилася з навколишньою темрявою.

— Бо ми не збиралися повертатись, — пояснив він. — У жодного з нас немає робочої візи. Скільки б ми з собою не прихопили, цього мало вистачити на чотирьох людей протягом тривалого часу. Через певний період, — підняв він голос, намагаючись відохотити мене від спроб його перебити, хоча я, по суті, навіть не намагався, а тільки видавав шумні звуки на знак подиву, — через певний період ми б мали покинути й Буенос-Айрес. Ми не збиралися в ньому осідати, а тільки використати як транзитний пункт.

— Що?

— Якби в нас вистачало грошей, то, мабуть, ми одразу б відлетіли до Парижа чи Лондона. Якого-небудь крупного порту, звідти вже до Амстердама й тільки з часом — у Південну Америку. Нас таким чином стало би складніше відстежити. Але грошей на це нам не вистачало. Тому був задіяний альтернативний маршрут — в Аргентину, а потім манівцями в Уругвай — воістину небезпечну й нестабільну країну, як на мене. Але вона добре підходить нам. Мій батько там трохи займається будівельним бізнесом. Так що нам знайшлося місце пожити.

— І він у курсі про все це? — поцікавився я. — Ну, твій батько?

— Поступово дізнався б. Власне, я збирався просити тебе зв’язатися з ним, коли ми були б уже на місці. Навіть якби сталося щось непередбачуване, мій батько зміг би допомогти й навіть витягнув би з країни, якби виникла така потреба. У нього чимало знайомих у тамтешніх краях. Зокрема в уряді. А так ні, ніхто би про нас більше не знав.

— І він би пішов заради тебе на таке?

— Ми з батьком і справді не дуже близькі, — промовив Генрі, — але інших дітей у нього немає. — Він допив своє віскі й поторохтів кубиками льоду в склянці. — Хай там як. Може, готівки й не вистачало, але з кредитними картками в мене все в ажурі, тому лишалась одна маленька проблемка: зібрати суму в готівці, якої вистачило б на перший час. Тут ми підключили Френсіса. Ти ж, мабуть, знаєш, що вони з матір’ю живуть на виплати з трастового фонду. Але, крім цього, у них є право щороку знімати до трьох відсотків від його основної суми, що приблизно дорівнює ста п’ятдесятьом тисячам доларів. Зазвичай до цього не доходить, але суто теоретично будь-хто з них при нагоді може скористатися такою можливістю. Довіреними особами є представники юридичної фірми з Бостона. Зранку в четвер ми виїхали із заміського будинку, заскочили на пару хвилин у Гемпден, підібрали двійнят, мої речі й усі разом вирушили до Бостона. Там ми оселилися в готелі Parker House. Милий заклад, чув про нього? Ні? В ньому зупинявся Діккенс, коли відвідував Америку. Ну коротше. У Френсіса була призначена зустріч із адвокатами, а двійнята мали ще вирішити якісь там свої проблеми з паспортами. Із країни виїхати не так просто, як можна подумати. Довелося багато планувати. Але про все подбали, ми вилітали наступного вечора, і здавалося, нічого вже не могло піти не так. Ми трохи переймалися за двійнят, але навіть якби їм довелося в результаті чекати додаткові десять днів, це б не становило проблеми. Вони просто прилетіли б пізніше. У мене й самого залишалися деякі справи, ну а Френсіс переконав мене, що питання грошей — це простий похід у центр міста й підпис на кількох папірцях. Його матір би, звісно, потім про все дізналась, але що вона вдіє, коли його вже не буде в Штатах? Але Френсіс не повернувся в призначений час, спізнюючись спочатку на три години, потім — на чотири. Прийшли двійнята, ми замовили обід у номер, аж раптом у кімнату ввірвався майже істеричний Френсіс. Виявилося, що всі гроші на цей рік з основного рахунку вже зняла його мати. Не встиг він початись, а вона вигребла все до цента й не сказала про це синові. Це виявилося неприємним сюрпризом. Ще прикрішими були обставини. Він спробував усе, до чого тільки міг додуматися: намагався позичити гроші самого фонду й навіть пожертвувати правом розпоряджатися своїми відсотками (а якщо ти знаєшся на трастах, то розумієш усю відчайдушність такого кроку). Двійнята виступали за те, щоб ризикнути й летіти. Але… ми справді втрапили у складну ситуацію. Варто злетіти — і вороття вже не буде. Що тоді робити? Жити на дереві, наче Венді із Загубленими хлопчаками?[99] — Генрі зітхнув. — Отак ми й сиділи на спакованих валізах, із готовими паспортами, але без грошей. У буквальному сенсі. На всіх нас чотирьох заледве припадало п’ять тисяч доларів. Ми трохи подискутували, але врешті-решт прийняли рішення, що іншого виходу, крім як повернутися до Гемпдена, у нас немає. Принаймні станом на зараз.

Усе це він переповідав спокійним тоном, та, слухаючи його, я сердився все більше. Ціла картина й досі не хотіла вимальовуватись, але навіть те, що я вже бачив, мені абсолютно не подобалося. Тривалий час я мовчав і тільки роздивлявся тіні, які лампа відкидала на стелю.

— Боже, Генрі, — нарешті промовив я. Мій голос прозвучав беземоційно та якось по-чужинськи навіть для моїх вух.

Він звів брову, але нічого не сказав у відповідь, так і тримаючи спорожнілу чарку в руці та наполовину сховавшись обличчям у затінку.

Я поглянув на нього.

— Боже, — повторив я. — Що ж ви накоїли?

Генрі криво посміхнувся й перехилився, зникаючи за межами світляного кружальця, по добавку шотландського віскі.

— Здається, у тебе вже є цілком певні здогади, — відповів він. — Але дозволь мені дещо спитати. Чому ти нас не видав?

— Що?

— Ти знав, що ми покидаємо країну. Ти знав це весь час і ні душі про це не прохопився. Чому?

Стіни навколо зникли, кімната почорніла. І на тлі темряви його обличчя здавалося блідим у різкому світлі лампи, а її випадкові промінці зблискували на оправі окулярів, губилися в бурштиновій глибині чарки, іскрилися в його блакитних очах.

— Не знаю.

— Не знаєш? — усміхнувся він.

Я тільки витріщався у відповідь і нічого не казав.

— Зрештою, ми на тебе не покладалися, — його погляд раптом став непорушним і важким. — Ти нас міг зупинити будь-якої миті, але не зробив цього. Чому?

— Генрі, що, на Бога, ви зробили?

— Сам скажи, — знову всміхнувся він.

Найжахливішим у цей момент було те, що якимсь чином я це знав.

— Ви когось убили, правда? — спитав я.

Генрі витримав паузу, дивлячись на мене, а потім на мій великий-превеликий подив відкинувся на спинку стільця й розсміявся:

— А ти молодець, — проказав він. — Розумний, як я й думав. Я знав, що рано чи пізно ти про все здогадаєшся, і попереджав про це інших.

Темрява обволікала наш крихітний периметр лампового світла, важка й відчутна на дотик, немов гардина. Мене спіткало схоже на напад морської хвороби відчуття клаустрофобії, ніби стіни от-от зімкнуться навколо, і водночас у голові паморочилося від того, що ці самі стіни начебто відступили в безмежну далечину, а ми з Генрі лишилися висіти в чорній неосяжній порожнечі. Я проковтнув грудку в горлі та поглянув на одногрупника.

— Кого?

Він здвигнув плечима.

— Незначна пригода, насправді. Випадковість.

— Ненавмисне?

— Хай Бог милує, звісно ж, ні, — подивувався він.

— Що сталося?

— Навіть не знаю, звідки почати. — Він відпив із чарки. — Пам’ятаєш, минулої осені на одному із занять у Джуліана ми вивчали телестичний екстаз Платона? Βακχεία? Діонісійську нестяму?[100]

— Так, — нетерпляче відповів я. Мені здавалося, Генрі от-от має розповісти щось таке.

— Ну, ми вирішили, що хочемо таке пережити.

На якусь секунду мені здалося, що я його не розумію.

— Що? — перепитав я.

— Я сказав, що ми вирішили провести діонісійську вакханалію.

— Та ну.

— І ми її провели.

Я дивився на нього.

— Ти, певно, жартуєш.

— Ні.

— Химернішої речі мені ще ніколи не випадало чути.

Він знизав плечима.

— Навіщо воно вам здалося?

— Я був одержимий цим задумом.

— Але чому?

— Наскільки я міг зрозуміти, її не проводили от уже дві тисячі років. — Він зробив паузу, коли побачив, що переконати мене не вдалося. — Ну дивись. Уже сама можливість на хвильку стати кимось іншим приваблива сама по собі. Позбутися когнітивного способу пізнання світу, пережити трансцендентний досвід одномоментного акту нашого випадкового буття. Є й інші принади, які складніше описати, на які древні у своїх трактатах тільки натякають і які я сам зміг утямити тільки вже по факту.

— Наприклад?

— Ну, містерії, таїнства звуться саме так невипадково, — кисло промовив Генрі. — Просто повір на слово. Але й не можна недооцінювати основний інтерес — стати кимось іншим, повністю. І, ставши кимось іншим, злитись із невпинністю життя, покинути тюрму смертного існування та часу. Мене це вабило від початку, навіть коли я ще нічого не знав на цю тематику й підходив до неї не стільки як μύστης[101], а радше як антрополог. Коментатори стародавніх текстів надміру обачні. Старанно попрацювавши, вийшло з’ясувати подробиці деяких священних обрядів: конкретні гімни, священні предмети, що надягати й що промовляти. Набагато складніше відтворити саму містерію: яким чином довести себе до стану, що відіграє роль каталізатора? — Голос Генрі звучав замріяно та весело. — Ми перепробували все на світі. Алкоголь, наркотики, молитви, навіть невеликі дози отрути. Під час першої спроби ми просто напилися в дим, так і позасинавши в хітонах у нічному лісі недалеко від будинку Френсіса.

— Ви вбиралися в хітони?

— Так, — роздратовано відповів Генрі. — Це ж усе заради науки. Ми їх покроїли на горищі у Френсіса з простирадл. Слухай далі. Першої ночі нічого не відбулося. Якщо не рахувати ранкового похмілля та затерплих ший від спання просто неба. Тож наступного разу ми випили менше, але як наслідок сиділи глупої ночі на вершечку пагорба за будинком Френсіса в хітонах і горлали пісні, ніби на якійсь посвяті в студентському братстві. Ще й Банні в якийсь момент заходився так реготати, що повалився, ніби кегля, і покотився схилом у долину.

— Ясно, що самим алкоголем тут справа не вирішувалася, — продовжив він. — Господи, я навіть не перелічу всього того, що ми випробовували. Всеношні чування. Піст. Узливання. Сам тільки перелік вганяє мене в депресію. Ми палили кущі болиголову і вдихали його дим. Я знав, що піфії жували лаврове листя[102], але це також нам нічим не зарадило. Ти його, до речі, міг знаходити в духовці на кухні Френсіса.

Я прикипів до нього поглядом.

— Чому я нічого про це не знав?

Генрі потягся в кишеню по сигарету.

— Ну, якщо чесно, то мені здається, це цілком очевидно.

— Ти про що?

— Звичайно ж, ми навіть і не думали ставити тебе до відома. Ми заледве були знайомі. Ти подумав би, що ми навіжені. — Генрі на хвильку замовк. — Та й перспектив у цьому починанні на той момент не проглядалося. Мабуть, мене спантеличили розповіді про піфій і πνεύμα ενθουσιαστικóν, отруйні випари тощо[103]. Ті процеси, хоч і дуже приблизно, але все ж таки значно краще задокументовані, якщо порівнювати з вакхічною методою. Тому якийсь час мені здавалося, що обидві процедури повинні бути споріднені. Тільки тривалий період проб і помилок засвідчив хибність того припущення. Нам чогось бракувало, причому дуже простого. Подальші події це тільки підтвердили.

— І чого ж вам бракувало?

— Одного-єдиного. Аби почути бога в тій чи іншій містерії, необхідно досягнути стану εὐφημία, чистоти культу[104]. Це осердя вакхічної містерії. Про це говорить навіть Платон. Перш ніж Божественне зможе взяти над тобою гору, наше смертне єство — порох, із якого нас зроблено, те, що згодом згниє, — треба якомога краще очистити.

— І як же це можна зробити?

— Шляхом символічних дій, більшість із яких фактично універсальна для всього грецького світу. Омовіння голови, купелі, піст. Не можу сказати, що в Банні склалось із постом або ж ваннами, зате всі решта здійснили необхідні кроки. Чим далі ми заходили, тим безглуздішим усе здавалось, аж доки одного дня до мене дійшла проста річ, а саме — будь-який релігійний обряд довільний, поки ти не дивишся крізь нього й не доходиш своїм розумом до глибшого значення.

Генрі затамував подих.

— Знаєш, як Джуліан каже про «Божественну комедію»? — спитав він.

— Ні, Генрі, не знаю.

— Про те, що її нізащо не збагнути нехристиянинові? Що в разі, коли хтось хоче прочитати Данте, зрозуміти його, то мусить прийняти християнство бодай на пару годин? З нами вийшло те саме. До розв’язання цієї проблеми треба було підходити, прийнявши її правила та умови, а не в ролі вуайєриста чи навіть науковця-гуманітарія. Спочатку ми не могли собі дозволити якийсь інший підхід. Адже дивилися на все фрагментарно, з відстані багатьох сторіч. Життєвість самого діяння була завжди вкрита туманом, його краса, його жахіття, його пожертва. — Він востаннє затягся сигаретою й загасив її. — Усе просто: ми не вірили. А віра була обов’язковою передумовою. Віра й цілковите самозречення.

Я чекав на продовження.

— Тут ти маєш зрозуміти, що ми практично здалися, — спокійно промовив Генрі. — Проект був захопливим, але не настільки; крім того, він завдавав чимало клопоту. Ти навіть не уявляєш, скільки разів ти мало нас не викрив.

— Не уявляю?

— Ні. — Він відсьорбнув віскі. — Навряд чи ти пам’ятаєш, як однієї ночі, близько третьої години, ти спустився в будинку за містом до бібліотеки взяти якусь книжку. Ми почули твої кроки на сходах. Я ховався за портьєрою і, якби схотів, то міг би тебе навіть торкнутись. Одного разу ти прокинувся ще до того, як ми встигли повернутися додому. Довелося заходити через чорний хід і скрадатися по сходах, ніби злодії-верхолази. Це страшенно вимучує, ще й ходити затемна довелося босяка. Крім того, тоді вже починало холоднішати. Хоч і кажуть, що ορειβασία відбувалася посеред зими, та дозволю собі зауважити, що пелопоннеське осоння[105] куди м’якіше від тієї самої пори у Вермонті.

Ми так довго працювали над цим завданням, що, попри його безглуздість, нам закортіло спробувати ще раз перед тим, як погода остаточно зіпсується. Раптом усе стало дуже серйозно. Ми постували три дні. Довше, ніж будь-коли раніше. Посланець мені прийшов уві сні. Усе йшло просто чудово. Я майже відірвався від землі, мене оповило відчуття, якого раніше не було, сама реальність навколо набувала прекрасних, небезпечних рис, нібито нас тягла за собою сила, якої нам не збагнути, у не відомому мені напрямку.

Генрі знову потягся по випивку.

— А от Банні став проблемою. На фундаментальному рівні йому було не до шмиги, що все дуже сильно змінилося. Ми підібралися близько, як ніколи раніше, лік ішов на дні. Тоді вже відчутно похолоднішало, і якби випав сніг, що могло статися будь-якої хвилини, довелося б усе відкладати аж до весни. Після всього, що нам вдалося, уже сама думка про це мені здавалася нестерпною. Він же міг усе зруйнувати в останню мить. Я був у цьому впевнений. У критичний момент він заходився б переповідати якийсь ослячий анекдот та поклав би всьому край. Два дні я думав, і мене оповивали сумніви. А на третій день опівдні Чарльз заскочив його в Трапезній із порцією копченого сиру та молочним коктейлем. Це мене доконало. І ми вирішили втекти від нього. На вихідних робити це стало надто ризикованим — ти вже до цього кілька разів нас майже підловив. Тому ми виїхали пізно ввечері в четвер, а повернутися збирались щось близько третьої чи четвертої наступного ранку. Щоправда, тепер ми вибралися рано, ще до вечері, і ні слова йому не сказали.

Він прикурив. І довго нічого не казав.

— Ну так а що ж сталося?

Він розсміявся.

— Навіть не знаю, що сказати.

— Ти про що?

— А про те, що все спрацювало.

— Спрацювало?

— Цілковито.

— Але ж як?..

— Спрацювало.

— Не думаю, що мені від слова «спрацювало» стало зрозуміліше.

— Сприймай буквально.

— Але ж як?

— Карколомно. Божественно. Смолоскипи, запаморочення, співи. Навколо нас у темряві підвивали вовки та валував бугай. Річка спінилася. Ніби хто поставив кіноплівку в режим промотування. Місяць від серпика до повні. По небу неслися хмари. Виноградна лоза так швидко росла із землі, що зіпнулася по стовбурах дерев, наче змії; в одну мить збігали цілі пори року, цілі роки, як я розумію… Ми мислимо категоріями феноменальних змін, перетворюємося на саму суть часу, коли він геть зникає. Час однаково долає весну і зиму, народження і смерть, добро і зло. Це щось незмінне, радісне й абсолютно незнищенне. Куди й дівається дуальність, не існує ніякого «еґо», ніякого «я». Водночас це не має нічого спільного з тими жахливими порівняннями, які можна почути в східних релігіях, мовляв, ти перетворюєшся на краплю води, що тоне в океані. Навпаки, це всесвіт розширюється до твоїх меж. Тобі нізащо не уявити, якими блідими здаються віхи щоденної рутини після такого екстазу. Ти ніби стаєш немовлям. Я навіть імені свого пригадати не міг. Я порізав підошви ніг, але навіть того не відчував.

— Але хіба у своїй основі це не сексуальна обрядовість?

Моє питання прозвучало радше ніби твердження. Генрі навіть не зморгнув, а просто чекав на продовження.

— Хіба ні?

Він нахилився, щоб збити попіл сигарети в попільничку.

— Звичайно, — приязно проказав Вінтер, незворушний, немовби священик у темному костюмі та аскетичних окулярах. — Тобі це відомо не гірше від мене.

Ми довго дивились один на одного.

— І чим же конкретно ви займалися? — спитав я.

— Не думаю, що зараз час говорити саме про це, — рівним голосом відказав Генрі. — Звісно, що плотський елемент був присутній, але природа цього феномену головним чином духовна.

— Ви, мабуть, і Діоніса бачили?

Я це сказав не дуже серйозно, але мене приголомшило те, наскільки буденно він кивнув у відповідь, наче я поцікавився, чи він виконав домашню роботу.

— Ви спостерігали його фізично? У козячій шкурі? З тирсом?

— А тобі звідки знати, як виглядає Діоніс? — різко спитав Генрі. — Що, по-твоєму, ми бачили? Мультяшку? Фігуру з розпису амфори?

— Мені просто не йметься віри, що ви могли реально зустрітися…

— Уяви, що ти ніколи раніше не бачив моря. Уяви, що ти його бачив тільки на дитячих малюнках: синій олівець, баранці на хвилях… Ти впізнав би справжнє море, якби знайомий був лише з його картинками? Ти впізнав би реальний предмет, відомий лише з його зображень? Тобі не відомо, як виглядає справжній Діоніс. Зараз ми говоримо про бога. А бог — це завжди серйозно. — Він відхилився на стільці й прискіпливо на мене поглянув. — Звісно, вірити на слово мені не обов’язково. Нас було четверо. У Чарльза лишився слід від кривавого укусу на руці, і він гадки не мав, звідки той узявся. Укус не людський. Надто великий. І дивні проколи замість відмітин зубів. Камілла стверджує, що в якийсь момент їй здалося, ніби вона олениця. І це теж досить дивно, тому що більшість із нас пам’ятає про якісь оленячі лови в лісі. Ми нібито гналися за твариною кілька миль. І ми справді пробігли кілька миль. Це факт. Певно, ми всі бігли й бігли, бо коли прийшли до тями, то не мали ані найменшої гадки, куди нас занесло. Уже пізніше ми вирахували, що перескочили на своєму шляху щонайменше чотири паркани з колючим дротом. Як — не питай. Але опритомніли ми всі далеко від садиби Френсіса, за сім чи вісім миль від неї вглиб округу. І от саме тут починається нещаслива частина наших пригод.

Я все пам’ятаю ніби в густому тумані. Мені щось почулося позаду. Або це був хтось. Я крутнувся, мало не втратив рівновагу й кинувся на те, чим би воно не виявилося: здоровенне, непевне, жовте, — затопивши по ньому лівим кулаком, при тому що я правша. Рука в кісточках страшенно заболіла, і тієї самої миті хтось мені вибив дух. Навколо хоч в око стрель, розумієш, я нічогісінько не бачив, я щодуж змахнув, тепер уже правою рукою, намагаючись вкласти в удар усю свою вагу. Цього разу щось хруснуло і я почув крик. Що сталося потому — в нас думки розходяться. Камілла вирвалася далеко вперед, але Чарльз із Френсісом трохи відстали, тому наздогнали мене швидко. Я чітко пам’ятаю, як зіп’явся на ноги — і тут вони вже продираються крізь чагарі. Боже. Тепер я їх бачив. Волосся скошлачене, в чуприни набилося листя, бруд, від одягу в буквальному сенсі лишилося саме дрантя. І от вони стоять, заспані, зі скляними поглядами, ворожі. Їх було не впізнати, і, певно, ми накинулися б один на одного, якби з-за хмари не визирнув місяць. Ми витріщилися один на одного. До мене стала вертатися тяма. Я глянув на руку й побачив на ній кров, на жаль, не тільки кров. Потім підійшов Чарльз і впав на коліна перед чимось у моїх ногах. Я теж нахилився й побачив чоловіка. Його труп. Приблизно сорока років, у жовтій картатій сорочці (ну, ти знаєш, одній із тих вовняних сорочок, що тут носять), зі скрученими в’язами, а ще — про це неприємно говорити — у нього мозок було розтовчено по всьому обличчю. Я справді не знаю, як це могло трапитися. Справжня катавасія. Мій одяг до нитки просочився кров’ю, яка заляпала навіть окуляри.

Чарльз розповідає цю історію трохи інакше. Він пам’ятає, що бачив мене поруч із тілом. Каже, що нібито борюкався із чимось, за щось тягнув з усіх сил. Аж раптом він усвідомив, що тягне чиюсь руку, впираючись у чужу пахву ногою. А Френсіс… чесно, я не в курсі. Варто його спитати, так він щоразу переповідатиме історію інакше.

— А Камілла?

Генрі зітхнув.

— Боюся, ми ніколи не дізнаємося, що сталося насправді. Каміллу ми тоді відшукали не одразу. У незаймано білому хітоні вона тихо сиділа на березі потічка, опустивши ноги у воду. І тільки її волосся злиплося й запеклося від крові, якою воно аж просякло. Ніби Камілла намагалася пофарбуватись у червоний колір.

— Як це могло статися?

— Ми не знаємо. — Генрі прикурив наступну сигарету. — Хай там як, а чоловік був мертвий. Ми, напівголі, забрьохані брудом, опинилися посеред лісу з його трупом на руках. Нам усім макітрилося в голові. Я постійно «від’їжджав», мало не падав з ніг сонний. Потім Френсіс підійшов ближче глянути на мене — і його раптом повалили спазми до блювання, але він так і не вирвав. Зате мене це чомусь привело до тями. Я наказав Чарльзові знайти Каміллу, а сам став на коліна та обшукав кишені мерця. Знайшов трохи, дещо навіть підписане, але толку з цього виявилося небагато.

Я не мав ані найменшого уявлення, що робити далі. Ти ж пам’ятаєш, ішло похолодання, і ми вже довгенько нічого не їли, не спали, тому ясністю думок годі було хвалитися. Кілька хвилин (Господи, як же все переплуталось) я навіть обмірковував, чи не викопати чоловікові могилу, та потім збагнув, що це божевілля. Ми не могли ще більше затримуватися тієї ночі. Ми не знали, куди нас занесло, на кого можемо наскочити, навіть котра година. Крім того, я не мав чим копати. У якусь мить я практично запанікував. Хіба можна ось так просто неба лишати небіжчика? Аж потім збагнув, що це єдино можливий вихід. Боже. Ми не мали найменшої гадки, де шукати мою машину. Спробуй-но уявити собі картину, як горами й долинами ми тягнемо труп у невідомому напрямку. Та й навіть якби знайшлася машина, що робити потім?

Отже, коли Чарльз повернувся з Каміллою, ми просто пішли собі геть. Тепер, з висоти часу, що минув, я розумію: це найраціональніше, що ми могли в той момент зробити. У Північному Вермонті не кишить від досвідчених поліцейських та криміналістів. Це ще той глухий кут. Люди постійно гинуть наглою смертю. Із тим чоловіком ми навіть не були знайомі. Нас нічого не пов’язувало. Головне було знайти машину й забратися додому, поки нас ніхто не побачив. — Він перехилився та обновив собі чарку з віскі. — Саме так ми і вчинили.

Я собі теж підлив випивки, і якусь хвилину чи дві ми сиділи не розмовляючи.

— Генрі, — нарешті подужав я вимовити, — Боже ж мій!

Він повів бровою.

— Справді, тобі й не уявити, наскільки це прикра історія. Колись я на машині збив оленя. Прекрасна істота, і бачити, як вона борсається в агонії, розбризкуючи навколо себе кров, із переламаними ногами… Пізніше стало тільки гірше. Але принаймні мені здавалося, що все вже скінчилося. Я й не думав, що нам доведеться щось почути про це знову. — Генрі відсьорбнув віскі. — Не так сталось, як гадалось. І Банні про це подбав.

— Ти про що?

— Ти ж бачив його сьогодні вранці. Він усіх нас довів до сказу. Принаймні мене практично доконав.

Раптом ми почули, як клацнув замок. Генрі осушив чарку в один довгий ковток.

— Певно, це Френсіс, — проказав він і ввімкнув верхнє світло.

Розділ 5

Коли кімнату залило світло й темрява сахнулася назад, у буденні й такі знайомі межі вітальні — з її захаращеним письмовим столом, присадкуватим продавленим диваном, запилюженими модно скроєними портьєрами, що дісталися Френсісові після того, як мати позбулася зайвого декору, — мені здалося, ніби це я запалив лампу, прокидаючись від затяжного кошмару. Намагаючись прокліпати той сон, я з полегшенням побачив, що двері й вікна на своїх місцях, де їм і годилося бути, а меблі в темряві не помінялися місцями між собою, наче за помахом чарівної палички.

Повернувся замок, і в темний коридор ступив Френсіс. Він важко дихав і пригнічено, палець за пальцем, знімав рукавички.

— Боже, Генрі, — промовив він. — Ну й нічка видалася.

Я не потрапляв у його поле зору. Генрі зиркнув на мене і, не криючись, характерно прокашлявся. Френсіс розвернувся.

Мені здавалося, що я зустрів його погляд з абсолютно прозаїчним виразом обличчя, але, вочевидь, це не вийшло. Мабуть, по мені читалося геть усе.

Він довго дивився у відповідь, так і не знявши до кінця рукавичку, яка безвільно повисла на руці.

— О, Генрі, — нарешті вихопилось у нього, — тільки не кажи, що ти йому про все розповів!

— Боюся, розповів, — відказав Генрі.

Френсіс аж скривився, коли заплющив очі. А потім знову поглянув на нас. Він став дуже блідий, як ніби хтось шорстке й сухе полотно притрусив тальком чи помалював крейдою. Здавалося, він от-от зомліє.

— Усе гаразд, — спробував його переконати Генрі.

Френсіс не ворухнувся.

— Годі, Френсісе, — трохи роздратовано наполягав Генрі. — Усе добре. Присядь.

Засапаний господар квартири пройшов у кімнату й важко впав у фотель. Спробував видобути з кишені сигарету.

— Він знав, — промовив Генрі. — Я вам про це казав.

Френсіс перевів погляд на мене, у його пальцях тремтіла неприкурена сигарета:

— Справді?

Я не відповів. На якусь мить я замислився: а може, усе це жахливий розіграш? Френсіс провів долонею по щоці.

— Тепер, мабуть, уже всі в курсі, — озвався він. — Навіть не знаю, чому мені так зле.

Генрі рушив на кухню по склянку. Він налив трохи віскі й передав Френсісові.

— Deprendi miserum est[106], — проказав він.

На мій превеликий подив, Френсіс хихотнув невеселим смішком.

— Боже мій, — промовив він і надовго приклався до чарки. — Просто кошмар. Навіть не уявляю, що ти, напевне, про нас думаєш, Річарде.

— Яка різниця? — ні на мить не замислившись, відказав я.

І варто словам було зірватися з вуст, мене ніби окропом ошпарило: так і є. Мені справді було байдуже за великим рахунком. Принаймні я не відчував того, що зазвичай, вважається, потрібно відчувати в аналогічній ситуації.

— Ну, наприклад, ти міг би сказати, що ми вскочили в чималу халепу. — Френсіс масажував очі великим та вказівним пальцями. — Поняття не маю, що робити з Банні. Коли ми стояли в черзі по ті квитки, чорт би їх забрав, мені аж руки свербіли відважити йому ляпаса.

— Ти возив його в Манчестер? — спитав Генрі.

— Так. Але народ там такий галасливий, ще й не відомо, хто може підслуховувати тебе ззаду, правда? І кіно виявилося поганеньким.

— На який фільм ви ходили?

Френсіс допив своє віскі й сам себе почастував добавкою на добрі два пальці.

— Слово честі, — повернувся він до мене, — ти такий добрий до нас. Мені страшенно ніяково від усієї цієї ситуації.

Ми довго нічого не говорили. Нарешті я спитав:

— І що ви збираєтеся робити?

— Нічого ми не збираємося, — зітхнув Френсіс. — Знаю, звучить погано, та що вже вдієш?

Поразницькі нотки в його голосі мене водночас і розсердили, і розчарували.

— Ну, не знаю, — промовив я. — Заради всього святого, чому ви не пішли до поліції?

— Ти, певно, жартуєш, — сухо сказав Генрі.

— Не розказали їм, що сталося насправді? Не повідомили, що натрапили на труп у лісі? Боже мій, ну, не знаю, вигадали б, що збили його машиною, коли він раптово вискочив на узбіччя з лісу абощо.

— І це був би напрочуд дурний учинок, — пояснив Генрі. — Це був нещасний випадок, мені прикро, що так сталось, але, чесно, я не бачу, яким чином від мого шістдесяти- чи сімдесятирічного перебування у вермонтській в’язниці виграють платники податків, та і я також.

— Ти ж сам тільки-но сказав, що це нещасний випадок.

Генрі знизав плечима.

— Якби ви звернулись одразу, то, можливо, відбулися б якимсь не надто суворим покаранням. А то, дивись, і взагалі б нічого не сталося.

— Можливо, — проказав він. — Але не забувай. Ми у Вермонті.

— Яка, в біса, різниця?

— На жаль, велетенська. Якби справа дійшла до суду, то судили б нас тут. І присяжних добирали б не нашого віку.

— І?

— І думай як знаєш, але тобі мене не переконати: я не плекаю жодних ілюзій щодо ставлення, яке матиме ложа вермонтських засідателів із бідних верств до чотирьох студентів, котрих судитимуть за вбивство ще одного вермонтця. Навряд чи нам варто було б сподіватися бодай на краплину жалю.

— Гемпденці вже багато років чекають на щось подібне, — промовив Френсіс, який прикурив від недопалка нову сигарету. — Нам би навіть не світило обвинувачення в ненавмисному вбивстві. І за щастя було б уникнути електричного стільця.

— Ти тільки уяви, — розвивав думку Генрі. — Ми всі молоді, освічені, досить заможні і — що найважливіше — родом не з Вермонту. Мабуть, безпристрасний суддя врахував би і наш вік, і той факт, що йдеться про нещасливий випадок, проте…

— Четверо студентів? — перебив його Френсіс. — П’яних? Під наркотою? Ще й глупої ночі на приватній власності своєї жертви?

— Ви зайшли на його землю?

— Очевидно, — мугикнув Генрі. — У газетах написали, що труп знайшли саме там.

Я не так давно мешкав у Вермонті, але вже досить часу, щоб знати: саме так подумає будь-який шанований вермонтець. Зайти на ділянку, що перебуває в чиїйсь власності, рівноцінно проникненню в чуже житло.

— О Боже, — видихнув я.

— Це ще квіточки, — правив далі Френсіс. — Христа ради, тільки подумай, на нас були простирадла. Босі, просяклі кров’ю. Смерділи алкоголем. І це в такому вигляді треба було заявитися в кабінет шерифа та спробувати йому все пояснити?

— Крім того, ми перебували не в тому стані, щоб комусь щось тлумачити, — сонно проказав Генрі. — Їй-Богу. Навіть не знаю, чи можеш ти собі уявити, як ми тоді виглядали. Менш ніж за годину до того ми реально, буквально були не в собі. Уже ввійти в такий глибокий стан потребує надлюдських зусиль, та повернутися невимовно тяжче.

— Не можна отак клацнути пальцями й перетворитися на себе старого, — підтримав Френк. — Повір. Це все одно що пройти шокову терапію.

— Навіть не уявляю, як ми дісталися додому й нікому не трапилися на очі, — кивнув Генрі.

— Ні-ні. Достовірної історії нам нізащо було не скласти. Боже-Боже. Я ще пару тижнів потім оклигував. Камілла взагалі три дні не говорила.

У мене холодок пробіг по спині: Камілла в теплому червоному шарфі, неспроможна говорити. Ларингіт, сказали тоді вони.

— Так. Дуже дивна історія, — підтвердив Генрі. — Мислення в неї збереглося ясне, але зі словами щось не виходило. Ніби стався апоплексичний удар. А коли Камілла знову заговорила, то чомусь французькою, яку вона вивчала в старших класах школи і яка до неї повернулася раніше від рідної мови або, скажімо, греки. Дитячий лексикон. Пам’ятаю, сиджу я біля її ліжка й слухаю, як вона рахує до десяти, спостерігаю, як показує пальцем на різні речі, la fenêtre, la chaise[107]…

Френсіс розсміявся:

— Така смішна була. Коли я поцікавився її самопочуттям, то відповіла: «Je me sens comme Hélène Keller, mon vieux»[108].

— Вона ходила до лікаря?

— Ти жартуєш?

— А раптом би їй не покращало?

— З нами всіма сталася однакова річ, — спробував пояснити Генрі. — Тільки нам вона більш-менш минулася за кілька годин.

— І ви не могли говорити?

— Покусані та роздряпані? — уточнив Френсіс. — Безмовні? Напівбожевільні? Якби ми пішли до поліції, на нас би повішали всі нерозкриті вбивства в Новій Англії за останні п’ять років. — Він підняв у руках уявну газету й «прочитав» заголовки на її шпальтах: — «Оскаженілим хіпі висунуто обвинувачення в ритуальному вбивстві», «Культове душогубство: забито старого Ейба Такого-то».

— «Неповнолітні сатаністи позбавили життя корінного вермонтця», — підхопив Генрі, прикурюючи сигарету.

Френсіс розреготався.

— Одна річ, якби ще можна було розраховувати на порядні слухання, — говорив далі Генрі. — Але не в нашому випадку.

— Особисто я не можу уявити нічого гіршого, ніж віддати своє життя на розсуд окружного судді у Вермонті й телефоністок у ролі присяжних засідателів.

— Наші справи кепські, — продовжував Генрі, — але вони могли бути набагато гіршими. Зараз наш основний клопіт — Банні.

— Що з ним не так?

— Із ним? Нічого.

— То в чому проблема?

— Він просто не здатний тримати язика на припоні. От і все.

— Ви з ним про це говорили?

— Сто мільйонів разів, — відказав Френсіс.

— Він хотів піти в поліцію?

— Якщо він продовжуватиме в тому ж дусі, то навіть не доведеться. По нас самі прийдуть. Він глухий до раціональних доказів і не має ані найменшої гадки про те, наскільки все серйозно.

— Навряд чи він був би радий запроторити вас до буцегарні.

— Якби він про це замислився, то, я певен, усвідомив би, що й справді не хоче цього, — спокійним голосом промовив Генрі. — І ще я впевнений, що він і сам не хоче потрапити у в’язницю.

— Банні? А він чому?..

— Бо знав про все ще з листопада й не повідомив поліцію, — пояснив Френсіс.

— Але це вже інше питання, — зауважив Генрі. — Навіть йому вистачає розуму не здавати нас, бо алібі на ніч убивства він не має. Тож, гадаю, Банні все чудово розуміє: якщо колись решта з нас таки загуркоче за ґрати, то принаймні я зроблю все від мене залежне, аби він склав нам компанію. — Він розтовк недопалок сигарети. — Наш клопіт через те, що Банні — просто дурень, котрий рано чи пізно бовкне щось не те не тій людині. Можливо, він це зробить і ненавмисне, але в такій ситуації його мотиви мене не обходитимуть. Ти чув його сьогодні вранці. Він і сам ускочить у халепу, якщо це дійде до поліції, але зараз він вважає, що його жахливі анекдоти дуже дотепні, інтелектуальні та вищі за наше розуміння.

— Мізків йому вистачає лиш на те, щоб зрозуміти, якою дурницею буде виказати нас. — Френсіс ненадовго замовк, щоб долити собі в чарку. — Та, схоже, нам не вдасться втовкмачити в його макітру, що в його ж інтересах не патякати по всіх усюдах, як він це робить зараз. І, чесно, я не певен, що він просто не піде й не розкаже кому-небудь про все, що знає, коли на нього вкотре насунеться той сповідальний настрій.

— Кому розкаже? Наприклад?

— Меріон. Батькові. Комусь у деканаті. — Він здригнувся. — Від самої думки про це в мене аж сироти по шкірі. Знаєш, це ніби останні п’ятихвилинки в «Перрі Мейсоні»[109], де в залі суду обов’язково знайдеться якийсь мугиряка, котрий підведеться на гальорці щось там розказати. От Банні — саме такий мугиряка.

— Банні Коркоран, Хлопчик і Детектив, — сухо промовив Генрі.

— Як йому вдалося про все дізнатися? Він же з вами не був, правда?

— Насправді, — відповів Френсіс, — він саме був із тобою. — Хазяїн квартири зиркнув на Генрі, і вони обидва раптом розреготались.

— Що? Що тут смішного? — схвильовано запитав я і спровокував черговий напад сміху.

— Та нічого, — нарешті відказав Френсіс.

— Чесно, нічого такого, — весело зітхнувши, вторував йому Генрі. — Зараз нас може розсмішити навіть несподівана річ. — Він прикурив нову сигарету. — Хай там як, а того вечора він лишився з тобою. Пригадуєш? Ви ходили в кіно.

— На «Тридцять дев’ять сходинок»[110], — підказав Френсіс.

Мало не підскочивши від разючого сюрпризу, я раптом пригадав: вітряний осінній вечір, повня місяця в паволоці курного дрантя хмар. Я допізна засидівся в бібліотеці й не пішов на вечерю. По дорозі додому серед сухого листя, що заметіллю неслося й танцювало переді мною на тротуарі, з бутербродом у кишені, який придбав у буфеті, я випадково перестрів Банні. Той саме квапився на гічкоківський сеанс кіноклубу, що мав от-от розпочатися в актовій залі.

Ми спізнилися, місць нам не лишилося, тому довелося сісти на вкритих килимовою доріжкою сходах. Банні відкинувся назад і напівлежав, спершись на лікті та простягнувши ноги вперед. Кутніми зубами він замислено гриз малий льодяник Dum Dum. Сильний вітер бився в тонкі стіни кінозали, двері постійно відчинялись і грюкали від протягу, доки їх не підперли цеглиною. На екрані верещав локомотив, несучись по залізничному мосту над чорно-білим кошмаром провалля.

— Потім ми випили, — пригадував я далі, — після чого він пішов до себе.

— Якби ж то, — зітхнув Генрі.

— Він постійно питав, чи не в курсі я, де ви всі поділися.

— Банні прекрасно знав, де ми. Разів п’ять чи шість ми погрожували йому, що не візьмемо із собою, якщо погано поводитиметься.

— Тож йому стукнув у голову геніальний план піти до Генрі й перелякати його, — втрутився в розмову Френсіс, підливаючи собі віскі.

— Я так розлютився, — раптом перебив його Генрі. — Навіть якби нічого не трапилося, то був підступний учинок. Він знав, де лежить запасний ключ, а тому просто прийшов ніби до себе додому. І навіть у такому разі нічого б не сталося. Просто жахливий збіг обставин. Якби ми пригальмували ще за містом, аби перевдягтися, якби вирушили не до мене, а сюди чи до двійнят, якби Банні не заснув…

— Він заснув?

— Так. Інакше ми б побоялися заходити й просто пішли б собі геть, — правив далі Генрі. — У Гемпден ми повернулись о шостій ранку. Просто чудо, що серед усіх тих полів та нетрів у темряві нам вдалося відшукати машину… Що ж, визнаю, їхати до Північного Гемпдена в закривавленому одязі було помилкою. Нас могла зупинити поліція, ми могли поламатися дорогою, будь-що могло статися. Та я почувався зле і, мабуть, утратив ясність мислення, тому кермував до своєї квартири інстинктивно.

— Від мене він пішов близько півночі.

— Ну, значить, у мене вдома він просидів на самоті з пів на першу до шостої ранку. Коронер[111] визначив час смерті між першою й четвертою годинами. І це одна з небагатьох хороших карт, яку нам доля здала в цій партії. Хоч Банні з нами не було, довести факт своєї відсутності йому так просто не вдасться. На жаль, розіграти цю карту можна буде лише в найскрутнішій ситуації. — Генрі знизав плечима. — Якби ж він тільки лишив засвіченою лампу. Хоч би щось, що його виказало. А так для всіх це стало велетенською несподіванкою. Він просто взяв і виринув із темряви. Ми зайшли, увімкнули світло — і вже було надто пізно. Він миттєво прокинувся. І от ми стоїмо…

— …в колись білих, а тепер закривавлених хітонах, ніби зійшли зі сторінок твору Едґара Аллана По, — похмуро додав Френсіс.

— Ого, і що ж він зробив?

— А як ти гадаєш? Ми його мало не до смерті перелякали.

— Сам винний, — прокоментував Генрі.

— Розкажи йому про морозиво.

— Це реально було останньою краплею, — сердито озвався Генрі. — Поки він нас чекав, то вигріб десь кілограм морозива з морозилки й навіть не заморочився тим, щоб викласти його в якусь формочку абощо, ну, ти розумієш, йому обов'язково було взяти геть усе. І от коли він заснув, то воно розтануло на ньому, протекло на крісло й на той гарний східний килимок, що лежав там у мене раніше. Що ж. Непоганий був антикваріат, той килимок, але в хімчистці сказали, що нічим зарадити не можуть. Назад мені його повернули подертим на шмаття. А ще ж крісло. — Генрі потягся по сигарету. — Коли він побачив нас, то розверещався, немов недорізане порося…

— …і ніяк не міг заткнутися, — додав Френсіс. — Ти ж пам’ятаєш, це була шоста ранку. Усі сусіди спали… — Він похитав головою. — Чарльз тоді підійшов до нього, спробував щось сказати, а Банні все горлав, ніби його різали. За хвилину чи дві…

— Насправді — кілька секунд, — виправив його Генрі.

— …за хвилину Камілла взяла скляну попільничку й жбурнула в нього, поціливши прямо в груди.

— Удар був не дуже сильний, але ніби з холодним розрахунком, — міркував уголос Генрі, — і прийшовся в потрібне місце у потрібний час. Банні одразу закрився, витріщився на неї, а я йому сказав: «Банні, замовкни. А то побудиш сусідів. Ми збили оленя по дорозі додому».

— Ото вже тоді, — підхопив Френсіс, — він змахнув піт із чола, закотив очі й увімкнув типового Банні: типу, як ви мене налякали, я, мабуть, трошки закуняв і т. д. і т. ін.

— Тим часом, — промовив Генрі, — ми четверо стояли перед ним, загорнуті в заюшені кров’ю простирадла, при ввімкненому світлі, незашторених вікнах, готові постати перед ясні очі будь-кого, хто міг би проїжджати повз будинок. Він так голосно розмовляв, світло було таким яскравим, а я — таким виснаженим та шокованим, що тільки й міг дивитися на нього. Боже мій, та ми ж стояли, вкриті кров’ю того чоловіка, ми наслідили аж до квартири, сходило сонце, і тут, на додачу до всього, ще й Банні. Я не міг себе змусити пошукати вихід із ситуації. І тут Камілла зробила одну раціональну річ: клацнула вимикачем, погасила світло. До мене раптом дійшло, що, незважаючи на чужу присутність, нам конче потрібно роздягнутись і помитись, не гаючи жодної секунди.

— Простирадла фактично довелося здирати з себе, — підхопив розповідь Френсіс. — Кров запеклась і прилипла до тіла. Поки я розібрався зі своїм, Генрі з рештою вже рушили до умивальника. У повітрі стояв туман із водяної пари, вода у ванні аж почервоніла від крові, іржаві ляпки вкрили кахлі. Це був справжній кошмар.

— Я не можу передати, наскільки нам не пощастило, що у квартирі опинився Банні, — мотнув головою Генрі. — Але ж, на Бога, не можна було нам просто так стояти й чекати, доки він піде. Навколо кров, незабаром попрокидаються сусіди, не встигну я й оком зморгнути, як до нас ломитиметься у двері поліція…

— Погано, звісно, що ми його розбудили, але, з іншого боку, не перед Едґаром Гувером[112] ми ж цим займаємося, гадалося нам, — проказав Френсіс.

— Саме так, — підтвердив Генрі. — Не скажу, що тієї миті в присутності Банні читалася якась страшенна загроза. Радше — дошкульність, адже я розумів: він намагався в той самий час збагнути, що відбувається. І все одно тоді він був нашою найменшою проблемою. Мав би я час, то спокійно посадовив би його та пояснив усе одразу. Але часу на це не було.

— Господи Всемогутній, — здригнувся Френсіс, — я й досі не можу ходити до ванної в Генрі. Замазані кров’ю кахлі. Небезпечна бритва Генрі погойдується на кілочку. Ми всі в синцях та подряпинах.

— У найгіршому стані був Чарльз.

— Господи, та він же весь був утиканий колючками.

— Ще й той укус.

— Ти в житті такого не бачив, — говорив Френсіс. — Коло сантиметрів із десять і вдавлені одмітини зубів. Пам’ятаєш, що на це сказав Банні?

Генрі розсміявся.

— Так, розкажи йому.

— Ну от, сидимо ми всі там, а Чарльз розвернувся по брусок мила. Я не бачив, що позаду Банні. Мабуть, він стояв і зазирав у двері. Тож раптом він як видасть, по-діловому так: «А я дивлюся, той олень дебело так погриз твою руку, Чарльзе».

— Якийсь період він отак стовбичив у дверях і коментував усе підряд, — продовжив Генрі. — А потім раз — і його вже ніде не видно. Мене збентежило те, як несподівано зник Банні, але я радів, що він уже не плутався під ногами. Справ було багато, а часу — мало.

— А ви не боялися, що він кому-небудь про вас розкаже?

— Кому? — Генрі звернув на мене обличчя, позбавлене емоцій.

— Мені. Меріон. Кому-небудь.

— Ні. В той момент у мене не було підстав думати, що він зважиться на щось таке. Ти ж розумієш, він ходив з нами на аналогічні спроби. Тому наш зовнішній вигляд навряд чи був настільки ж приголомшливим для нього, як міг би стати, наприклад, для тебе. Усе відбувалося в абсолютній секретності. Кілька місяців він лишався разом із нами. Хіба він міг кому-небудь усе розповісти, але не пояснити при цьому всього, не виставити себе дурнем? Джуліан знав, що ми намагалися зробити, але все одно я лишався переконаним, що Банні не стане з ним говорити на цю тему, доки не вирішить цього питання з нами. Сталося так, як я й гадав.

Він на хвилину замовк і прикурив сигарету.

— Сонце практично зійшло, а кінця-краю нашій халепі не було видно… на порозі досі лишалися криваві сліди, хітони валялися там, де ми їх поскидали. Двійнята начепили якийсь мій старий одяг і заходилися мити ґанок та салон автомобіля. Я знав, що хітони потрібно спалити, але розводити велике багаття на задньому дворі геть не кортіло. Усередині теж не можна — спрацює протипожежна сигналізація. Моя хазяйка постійно попереджала, щоб я й не думав користуватися каміном, але я підозрював, що насправді той у робочому стані. Я ризикнув, і нам пощастило — він працював.

— Від мене толку було мало, — промовив Френсіс.

— Ще б пак, мало, — сердито пригадав Генрі.

— Я нічим не міг зарадити. Здавалося, мене от-от виверне. Тому я пішов спати в кімнату Генрі.

— Гадаю, ми всі б із задоволенням пішли спати, але комусь треба було поприбирати, — відказав Генрі. — Двійнята повернулися близько сьомої. А я все ще страшенно мучився з ванною. Спина Чарльза була схожа на подушечку для голок, настільки багато колючок із неї стирчало. Певний час ми з Каміллою намагалися дати цьому раду, орудуючи пінцетом. Потім я пішов домивати ванну. Найгірше було позаду, але через страшенну втому в мене буквально злипалися очі. Рушники були більш-менш (ми намагалися ними не користуватись), але де-не-де по них мазнули кров’ю, тому я вкинув їх у пральну машину впереміш із милом. Двійнята заснули на розкладному ліжку в задній кімнаті, я посунув Чарльза й відключився.

— Чотирнадцять годин, — проказав Френсіс. — Я ніколи в житті так довго не спав.

— Я теж. Наче мертвий. Без сновидінь.

— Ось тільки послухай, як ми випали з часу, — розповідав Френсіс. — Коли я пішов спати, саме сходило сонце. Мені здалося, що я прокинувся, ледве склепивши очі. Розплющую їх, а надворі темно, дзвонить телефон, і я не маю ані найменшої гадки, де перебуваю. Він усе дзвонив і дзвонив, нарешті я підвівся і якось пробрався в коридор. Хтось проказав: «Не бери», — але…

— Що стосується телефонних дзвінків, ти унікум. Ніколи не бачив таких людей, — озвався Генрі. — Навіть коли ти в гостях.

— А що мені лишалося робити? Нехай би так і дзвонив? Хай там як, але я підняв слухавку. На протилежному кінці весело, немов який жайвір, цвірінчав Банні. Леле, ми четверо такі вгашені приперлись, а ще практично перетворилися на зграйку нудистів, ну й, крім того, чи не зганяти б нам усім у Brasserie й не повечеряти разом.

Я аж випростався на стільці:

— Агов, заждіть, хочете сказати, що це той вечір, коли…

— І ти прийшов, — кивнув, закінчивши речення за мене, Генрі. — Пам’ятаєш?

— Звісно, — чогось зрадів я, певно тому, що нарешті трибки нашої спільної історії закрутилися в такт. — Аякже. Я перестрів Банні, коли він саме йшов до вас.

— Ти вже мені пробач, але нас дуже подивувала твоя поява того дня, — проказав Френсіс.

— Тобто мені здається, що він сподівався дочекатися, коли ми з ним лишимося на самоті, й порозпитувати про наші пригоди, але він міг потерпіти, — пояснив Генрі. — Не забувай, що наша зовнішність не повинна була його здивувати так, як насправді могла б. Ти ж розумієш, що він уже бачив схоже раніше, коли ми… допоможеш мені дібрати слово?

— …коли ми, заблювавши все навколо, — запропонував Френсіс, — валялися в болоті й поверталися додому під ранок? На нас була кров, і він міг ламати голову над тим, як саме ми вбили оленя, та все ж таки…

Мені з ніяковістю пригадалися «Вакханки»: ратиці, закривавлені ребра, м’ясне шмаття, розвішане по смерековім гіллі. У грецькій мові для цього навіть існувало окреме слово — ωμοφαγια[113]. Раптом у пам’яті все прояснилося: я заходжу до квартири Генрі, бачу всі ці втомлені обличчя… єхидне привітання Банні: «Χαĩρε, оленевбивці!»

Того вечора всі ніби принишкли, сполотніли, але не сильніше, ніж люди, що страждають від тяжкого похмілля. Тільки Каміллин ларингіт здався незвичайним. Казали, що минулого вечора налигалися як свині, що Камілла забула светра вдома й застудилася, повертаючись до Північного Гемпдена. Надворі стемніло й лив дощ. Генрі дав мені ключі від машини й попросив сісти за кермо.

Через негоду в п'ятничний вечір Brasserie був майже безлюдним. Ми їли грінки по-валійськи і прислухалися до зливи, яка шмагала в поривах вітру по даху. Ми з Банні пили віскі та гарячу воду, решта — чай.

«Що, марудить, βάκχοι?[114]» — хитрим голосом поцікавився Банні, коли офіціант пішов геть, отримавши від нас замовлення алкоголю.

Камілла скривилася йому у відповідь.

Після вечері ми подибали до машини, Банні обійшов навколо неї, побуцав колеса.

«Учора ви їздили на ній?» — спитав він, мружачись проти дощу.

«Так».

Він змахнув вогкий чуб з очей і присів глянути ближче на решітку радіатора.

«Німецькі машини, — присвиснув він, — мені неприємно це визнавати, але, по-моєму, фріци вловили детройтський ритм металу. Не видно ні подряпини».

Я поцікавився, що він цим хотів сказати.

«Е, ну, дивися, вони їхали п'янючими. Шкодили як могли на громадській дорозі. Збили оленя. На смерть же?» — спитав він у Генрі.

Генрі, що вже стояв біля передніх дверей зі сторони пасажира, підвів очі.

«Що ти кажеш?»

«Оленя! Кирдик — і на смерть?»

Генрі відчинив двері:

«Мені здалося, що він мертвий».

Ми довго мовчали. Від диму в мене різало очі. Густий сірий серпанок висів під самісінькою стелею.

— То в чім проблема? — спитав я.

— Що ти маєш на увазі?

— Що сталося? Розказали ви йому чи ні?

Генрі глибоко зітхнув.

— Ні, — відповів він. — Можна було б, звісно, але, безсумнівно, чим менше про це знало людей, тим краще. Уперше лишившись із ним на самоті, я закинув пробний камінь, але в мене склалося враження, що історія з оленем його цілком задовольнила й він про все забув. Якщо він сам ні про що не здогадався, то й резону ставити його до відома не було. Тіло знайшли, про це написали новину в Hampden Examiner, і ніяких проблем не з’явилося. Та з якогось нещастя — певно, через те що в Гемпдені голодуха на такі історії, — за два тижні вони надрукували докладніший матеріал «Загадкова смерть в окрузі Беттенкілл», який трапився на очі Банні.

— Ідіотська історія, — підхопив Френсіс. — Він ніколи не читає газет. І все було б гаразд, якби не та бісова Меріон.

— Вона щось там передплачує для свого Дошкільного центру, — потер очі Генрі. — Банні пішов із нею в Трапезну на вечерю. Вона, ну, Меріон, надто довго теревенила з якоюсь своєю подругою, і Банні, знудившись, вирішив почитати її газету. Ми з двійнятами підійшли привітатись, і першим, що він нам вивалив, практично через усю залу, стало: «Агов, друзі, тут якогось фермера-птахівника закатрупили. Прям’ біля Френсісової хати». Банні заходився читати статтю вголос. Тріснутий череп, не виявлено ні знаряддя вбивства, ні мотивів, ні зачіпок. Я намагався придумати, як змінити тему розмови, аж раптом він заявив:

«Чуєте? Десятого листопада? Це ж ви якраз у Френсіса гуляли. Коли збили оленя».

«Не думаю, — відповів я. — В мене не сходиться».

«Кажу вам, десяте число то було. Я запам’ятав, бо це якраз перед днем народження моєї мами. Прикольно, правда?»

«Ну, так. Мабуть».

«Якби я був підозріливим, — правив він далі, — то подумав би, що це ваших рук справа, Генрі. Ви ж повернулися з Беттенкіллу, заюшені кров’ю з голови до ніг».

Генрі прикурив іще одну сигарету.

— Ти ж пам’ятаєш, в обідню пору в Трапезній не протовктися, Меріон із подружкою хапали кожне слово, крім того, ти в курсі, який він гучноголосий… Природно, що ми всі розреготались, і Чарльз ляпнув щось смішне, нам ледве вдалося звести розмову на іншу тему, як погляд Банні знов упав на газету.

«Слухайте, мені аж не йметься віри, — промовив він. — Натуральне вбивство в лісі, менш ніж у п’яти кілометрах від вас. Якби вас тоді зупинили копи, то сиділи б ви зараз у в’язниці. Тут номер надрукували для тих, хто має якусь інформацію. Тож Богом клянуся, при бажанні я б умить вам такі проблеми організував…» — і так далі, і таке інше.

Я й гадки не мав, що думати. Жарти в нього такі чи він і справді нас підозрював? За певний час він таки перескочив із моєю допомогою на іншу тему, але мені не стало від того легше. Банні знає мене як облупленого. Щодо цього він може похвалитися шостим чуттям. У мене камінь на душі лежав. Господи. Все відбувалося перед обідом, навколо ходили охоронці, вахтери, половина з них пов’язана з гемпденською поліцією… Наша легенда не пройшла б навіть поверхової перевірки на міцність. Я це прекрасно розумів. Ну не могли ми збити оленя. На жодній із машин немає ні подряпини. Якби комусь спало-таки на думку провести зв’язок між нами й небіжчиком… Як я сказав, ми зраділи, коли він перемінив тему. Та вже тоді мене не відпускало відчуття, що не востаннє ми чуємо від нього ці балачки. До кінця семестру Банні постійно нас дражнив — досить невинно, але як на людях, так і приватно. Ти ж знаєш, як він здатний поводитися. Варто за щось таке зачепитись — і вже кінця-краю не видно.

Я й справді це знав. У Банні був надприродний хист вивуджувати такі теми для розмов, що всім учасникам ставало ніяково. І якщо він уже витягав їх на білий світ, то хватка його не слабшала до самого кінця. Наприклад, скільки ми з ним були знайомі, стільки він і продовжував мені допікати за піджак, у якому я з’явився на наш перший спільний обід, піддрочував мене за мою ніяку та позбавлену смаку каліфорнійську моду. Направду, безпристрасне око не побачило б суттєвих відмінностей між моїм і його стилем, але відпускати свої єхидні ремарочки з цього приводу він ніколи не забував і не втомлювався. І, мабуть, усе тому, що, попри мій добродушний сміх, Банні мав туманне розуміння того, що йому вдалося зачепити мене за живе й у дійсності я страшенно соромився буквально непомітних відмінностей в одязі та ще менш помітних — у поведінці й манері триматися порівняно з усіма ними. У мене особливий хист зливатися з будь-яким довкіллям — вам у житті не зустрічався типовіший каліфорнійський підліток, яким я був, і водночас такий розпусний та згрубілий студент медучилища, — та все одно, незважаючи на всі зусилля, мені не щастило розчинятися настільки, щоб не лишати по собі жодних слідів інакшості, так само як зеленого хамелеона все одно помітно на зеленому листку, хай як тваринка прилаштовується під конкретні відтінки. Щоразу коли Банні обвинувачував мене, грубо, перед усім чесним народом, у тому, що я буцімто носив сорочку із тканини з додаванням поліестеру, або критично зауважував, що мої цілковито банальні штани, які неможливо відрізнити від його власних, мають яскраво виражений «західноамериканський крій», то найбільше задоволення з цієї розваги йому приносив несхибний, собачий нюх на теми, від яких я по-справжньому почувався ні в сих ні в тих. І Банні просто не міг не помітити роз’ятреної рани Генрі, коли згадав про вбивство. Дізнавшись про її існування, він уже не міг стриматися, а тому постійно її надвереджував.

— Звісно ж, йому нічого не було відомо, — сказав Френсіс. — Справді, геть нічого. Для нього все це було одним великим жартом. Він раз по раз згадував того фермера, якого ми, за його словами, взяли й порішили, — аби тільки побачити, як я підстрибую на місці. Якось навіть придумав, нібито бачив, як поліцейський навпроти мого будинку про щось розпитував хазяйку.

— Зі мною те саме, — підхопив Генрі. — Постійно глузував, розповідав, що набере той номер із газети, а винагороду розділимо на п'ятьох. Піднімав слухавку. Вдавав, наче крутить диск телефону. Можеш собі уявити, якими виснаженими стали ми за певний час. Боже мій. Та ж деякі речі він говорив у твоїй присутності. Вгадати, коли він укотре про все це заведе, було неможливо. Це найгірше. У самому кінці семестру він якось залишив вирізку тієї статті з газети під одним із двірників на вітровому склі автомобіля. «Загадкова смерть в окрузі Беттенкілл». Кошмар, але він не тільки зберіг її, а й проносив із собою весь цей час.

— І найгірше — нам узагалі не було як зарадити ситуації, — вів далі Генрі. — У якусь мить ми навіть подумували, чи не звіритися йому, поклавшись на його ласку, але зрозуміли, що наприкінці року годі вгадати його реакцію: Банні став буркітливий, хворобливий і переживав за оцінки. Семестр практично добіг кінця. Нам здавалося, що найкраще було б його втримати в нормальному стані до різдвяних канікул: повозити околицями, походити по крамницях, приділити йому якнайбільше уваги — і сподіватися, що до зими все якось саме розсмокчеться.

Генрі зітхнув:

— Наприкінці буквально кожного Божого семестру, що ми тут провчилися разом, Банні пропонує подорож куди-небудь удвох. Тобто щоб він обрав пункт призначення, а я оплатив там наше перебування. Адже сам він і до сусіднього Манчестера не доїде — забракне грошей. Тож коли за тиждень-два знову про це зайшла мова, у мене все було напоготові. Я подумав: а чому б і ні? Так хоч комусь із нас вийде наглядати за ним упівока протягом усієї зими. Та й зміна оточення могла б справити на нього гарний вплив. Крім того, мені здавалося, що якби в Банні з’явилося відчуття зобов’язань переді мною, то це всім би пішло на користь. Йому кортіло злітати на Ямайку або в Італію. Перший напрям особисто для мене нестерпний, тому я купив два квитки до Рима й зняв два номери неподалік тієї самої площі Іспанії[115].

— А ще ти йому підкинув грошей на обновки та всі ті непотрібні італійські книжки.

— Так. У цілому мені це коштувало серйозних грошей, але інвестиції здавалися вартими справи. Я навіть сподівався трохи розважитися. Та в найгіршому кошмарі не міг уявити… Навіть не знаю, з чого почати. Пам’ятаю, варто тільки було Банні побачити наші кімнати (по-своєму чарівні, з фресками на стелях, прекрасним старовинним балконом і шикарним краєвидом із вікон — я пишався, що мені їх вдалося знайти), як він одразу розлютився, став нарікати на ветхість, холод, погану сантехніку. Одним словом, мешкати в них було неможливо і йому навіть не вірилося, що я виявився бевзем, котрий купився на таку аферу. На його думку, мені мало б вистачити розуму, щоб не втрапити в паскудну пастку для туристів, та, певно, сказав він, його думка виявилася помилковою. Банні просторікував, що нам уночі поперерізають горлянки. Тоді я ще був лагідний до всіх його примх і просто запитав, що коли йому вже не до вподоби помешкання, то де б він хотів переночувати. А він запропонував прогулятися далі по вулиці й зняти люкс (чуєш, не номер, а люкс!) у Grand Hotel!

Банні ніяк не міг угамуватися, аж доки я не заявив, що нічого подібного ми робити не будемо. По-перше, курс обміну був невигідний, а наші кімнати, за які я заплатив наперед своїми кревними грошима, вже коштували мені більше, ніж я міг собі дозволити. Кілька днів він ходив як прибитий, імітував напади астми, змахував із лоба піт, гудів своїм інгалятором і постійно мені докучав: обвинувачував у жмикрутстві й не тільки, розказував, що от коли він подорожує, то все робить правильно. Урешті-решт мені ввірвався терпець. І я йому заявив, що якщо вже мене ці кімнати влаштовують, то вони однозначно ліпші від того, до чого звик він. Господи, та ми ж заселилися в справжній палацо, що належав якійсь графині. Мені це коштувало мало не всіх грошей. Коротше кажучи, у мене не було змоги заплатити п’ятсот тисяч лір за ночівлю двох американських туристів та кілька канцелярських приладь у номері.

А тому ми залишилися на площі Іспанії, що помалу стала перетворюватися на справжнє пекло. Банні постійно мене чимось шпигав: про килим, про люльки, про те, що він відчуває, як йому бракує кишенькових грошей. Наше помешкання розташовувалось у кількох кроках від віа Кондотті — вулиці з найдорожчими крамницями Рима. Він казав, що мені щастить. Мені так добре, бо я можу купити собі все, що заманеться, а йому лишається тяжко хрипіти в мансарді, наче сердешному пасербу. Я прагнув якось його заспокоїти, та чим більше ми купували, тим більше йому хотілося. Крім того, він нізащо не хотів випускати мене з поля зору. Скаржився, навіть якщо я кудись ішов на пару хвилин. От тільки варто було нам сходити в музей чи подивитися на храм (Боже мій, це все ж таки Рим!), Банні одразу ставало до смерті нудно, він чіплявся за мою руку мертвою хваткою і тягнув на вулицю. Дійшло до того, що я вже й книжку не мав змоги почитати на самоті. Господи. Я приймав ванну, а він стовбичив під дверима й торохтів казна-яку нісенітницю. Одного разу я заскочив його за тим, що він перебирав речі в моїй валізі. Тобто… — Генрі зробив делікатну паузу, — у такому тісному приміщенні буде нелегко навіть зі скромною людиною. Можливо, я забув, як нам велося разом на першому курсі, або просто звик жити сам, але за тиждень чи два зліг від нервового зриву. Я вже не міг його бачити. А ще мене бентежили інші речі. Ну, тобі ж не треба пояснювати, правда? — раптом звернувся він до мене. — Інколи я піднятися не можу від головного болю. Дуже сильного головного болю.

Пояснювати було не треба. Банні, який із захватом міг перелічувати свої та чужі болячки, розповідав про ці напади пошепки, з благоговійним жахом: Генрі лежить горілиць у темній кімнаті, обклавши голову пакетами з льодом та пов’язавши хустину на очі.

— Зараз він мене мучить не так часто, як раніше. А от коли мені було тринадцять-чотирнадцять років, то голова не проходила взагалі. Тепер це відбувається, може, раз на рік, але в мене таке враження, що болі стали набагато сильнішими. Після кількох тижнів в Італії я став відчувати наближення нападу. Помилки бути не могло. Звуки стали гучнішими, об’єкти почали мерехтіти, периферійний зір затуманився, і по його краях зачаїлися неприємні речі. У повітрі стала відчуватися якась жахлива напруга. Я дивлюся на вуличний вказівник і не можу його прочитати, перестав розуміти найпростіші речення. Коли зі мною таке стається, то вже нічого не поробиш. Я міг тільки лишатися в кімнаті, опустивши жалюзі, приймав ліки й намагався не зчиняти ніякого галасу. Нарешті я збагнув, що можу дати телеграму своєму лікареві в Штати. Мої ліки надто сильні, щоб видавати їх на руки за рецептом, зазвичай у таких випадках я йду в пункт невідкладної допомоги й там мені роблять укол. Не знаю, що подумав би італійський лікар, якби, ледве дихаючи, на порозі його кабінету з’явився американський турист і попросив би про укол фенобарбіталу[116].

Але було вже надто пізно. За кілька годин мене звалив головний біль і я вже не міг не те що знайти дорогу до лікаря, а навіть зрозуміти, чи дістався до нього. Не знаю, чи намагався викликати швидку Банні. Його італійська настільки погана, що коли він намагався з кимось порозмовляти, то зазвичай закінчував якоюсь образою в бік свого співбесідника. Неподалік від нас було відділення American Express, і я певен, що там би йому допомогли знайти англомовного лікаря. Та від Банні навряд чи можна було сподіватися такої кмітливості.

Наступні кілька днів я навряд чи розумів, що відбувається навколо. Я валявся в кімнаті з опущеними жалюзі та газетами, наклеєними поверх них. Нагору навіть льоду мені ніхто не міг принести, і всім, чого я домігся, стало кілька глеків літепла, acqua semplice[117]. Тоді я вже мав клопіт із рідною мовою, не кажучи вже про те, щоб висловлюватись італійською. Де пропадав Банні, я не в курсі. Не пам’ятаю, щоб його бачив. Узагалі практично нічого не пам’ятаю.

Хай там як, кілька днів я провалявся пластом, не здатний навіть кліпнути очима без відчуття, що чоло от-от розколеться навпіл, усе болить, в очах темніє. Я регулярно непритомнів, аж доки в якийсь момент зауважив тонку смужку світла по периметру тіні. Не знаю, чи довго я на неї дивився, та поступово мені стало зрозуміло, що надворі ранок, що біль мене трохи відпустив і я можу рухатися без надзусиль. Виявилося, що мене мучить страшенна спрага. У глеку води не лишилося, тому я підвівся, накинув халат і спустився в пошуках чого-небудь попити.

Двері наших із Банні номерів виходили з протилежних боків у доволі пишну спільну кімнату: п’ятиметрова стеля, фрески під Карраччі[118], дивовижні барельєфи та ліпнина на балках, двостулкові засклені двері на балкон. Уранішнє світло мало не засліпило мене, але я розгледів постать людини, схожої на Банні, котра зігнулася над книжками та паперами за моїм столом. Я заждав, тримаючись за дверну ручку, доки проясниться погляд, і промовив: «Доброго ранку, Банні».

Він підскочив ніби ошпарений і зашарудів паперами, немов ховаючись від мого погляду. І раптом мені стало зрозуміло, що саме він тримав. Я підійшов і вирвав це з його рук. Мій щоденник. Банні постійно нишпорив, намагаючись зазирнути в нього, і тому я ховав його за батареєю. Мабуть, поки я нездужав, він перерив усю мою кімнату. Банні вже гортав його одного разу, але я пишу там латиною, тому не впевнений, що він багато зрозумів. Адже я навіть не користувався його справжнім іменем у своїх записах, а називав Банні Cuniculus molestus[119] — напрочуд підхоже ім’я, як на мене. Хто ж знав, що йому пощастить розібратися без словника.

На жаль, поки я хворів, у нього з’явилася шикарна нагода добути необхідні матеріали. Словник тобто. Ми часто глузуємо з Банні, вважаємо його кепським латиністом, але він спромігся на доволі адекватний переклад кількох коротких свіжих записів. Мушу визнати, мені навіть наснитися не могло, що він так вправно виконає цю роботу. Мабуть, сидів кілька днів.

Я навіть не злився. Мені просто відібрало мову. Витріщившись на переклад, що лежав переді мною, я перевів погляд на Банні, аж раптом той штурхнув стілець і розкричався на мене. Ми вбили того мужика, горлав він, холоднокровно вбили й навіть не подумали йому розповісти, але він знав, що з нами щось не те, і з якого це часу він для мене Кролик, бо він уже майже вирішив іти до американського консульства, щоб по мене прислали поліцію… Ну а потім (каюся, повівся, як дурень) я дав йому сильного ляпаса.

Генрі зітхнув:

— Не варто мені було це робити. Я вдарив Банні не стільки від злості, як із розпачу. Мені було зле, я почувався виснаженим, боявся, що хтось його міг підслухати. Не думаю, що зміг би терпіти його вереск іще секунду. Та й ударив я його дужче, ніж збирався. Він аж роззявив рота. Від моєї долоні на щоці Банні лишилася біла відмітина через півобличчя. Але кров швидко прилила назад, і щока вмить побуряковіла. Банні розкричався на мене, істерично лаявся та кидався з кулаками. На сходах почулися швидкі кроки, і хтось став гамселити у двері під шалений акомпанемент італійських слів. Я схопив щоденник та переклад і пожбурив у піч. Банні поліз був по них, але я тримав його, доки папір зайнявся, й аж тільки потім криком дозволив увійти. Це прийшла покоївка. Вона ввірвалася в кімнату, шкварячи по-італійськи так хутко, що я не зрозумів ані слова. Спершу мені здалося, що вона сердиться через галас. Та, як виявилося, я помилився. Жіночка була в курсі, що я хворів. Кілька днів із кімнати не долинало ні звуку, аж раптом, енергійно переповідала вона, почувся той наш вереск, і їй спало на думку, що, можливо, я вночі помер, а молодий signor саме знайшов мій труп, та оскільки я стояв перед нею, то вона, певно, помилилася. Чи потрібен мені лікар? Швидка допомога? Bicarbonate di soda?[120]

Я подякував їй і відмовився від допомоги. Сказав, що зі мною все гаразд, повторював dunque-dunque[121], намагаючись вигадати пояснення ґвалту, який ми зчинили, та, схоже, покоївці воно було не надто треба, і вона пішла вниз по наш сніданок. У Банні був приголомшений вигляд. Звісно ж, він не мав ані найменшої гадки про те, що відбувається. Певно, йому наша з жінкою розмова видалася зловісною й незбагненною. Він поцікавився, куди пішла покоївка й що вона перед цим сказала, але я надто злився й кепсько почувався, щоб удостоїти його відповіддю. Я повернувся до себе в спальню, замкнув за собою двері й не виходив, поки не принесли їжу. Нам накрили на терасі, тож їли ми надворі.

На диво, Банні практично не ставив запитань. Після кількох напружених хвилин тиші поцікавився моїм самопочуттям, розказав, чим займався сам у ці дні, і навіть слова не промовив про свіжі події. Я доїв свій сніданок і зрозумів, що все, що міг на той момент робити, — це зберігати самовладання. Зрозуміло, я образив його почуття, адже в щоденнику й справді було кілька дуже прикрих випадів у його бік, тому я прийняв рішення від того дня догоджати йому якнайбільше в надії, що не з’явиться жодних інших проблем.

Генрі взяв паузу й відсьорбнув віскі. Я дивився на нього.

— Хочеш сказати, тобі здавалося, що проблеми можуть і не виникнути? — здивувався я.

— Я знаю Банні краще, ніж ти, — сердито відказав він.

— А як же ті його слова про поліцію?

— Річарде, я ж бачив, що йти в поліцію він не готовий.

— Розумієш, — устряв Френсіс, — якби розв’язання проблеми залежало виключно від ситуації з трупом, то зараз би справи розгорталися геть інакше, хіба не ясно? — Він нахилився на стільці. — Його не совість ятрить. І не моральні муки. Він вважає, що в усій цій ситуації підло вчинили саме з ним.

— Чесно кажучи, — продовжив далі Генрі, — мені здавалося, я роблю йому ласку тим, що не розказую. Та він сердився й досі продовжує сердитися, що від нього все приховали. Банні скривджений. Почувається відстороненим. Тому мій найкращий шанс полягав у тому, щоб змусити його відкинути цю думку. Ми ж старі друзі, він і я.

— Розкажи йому, що він собі понакуповував із твоєю кредиткою, поки ти хворів.

— Дізнався я про це трохи згодом, — понуро кивнув Генрі й запалив нову сигарету. — Зараз уже неважливо. Мені здається, що коли він про все дізнався, то певний час був шокований. Сам-один, у чужій країні, неспроможний і двох слів зв’язати, щоб нічого не дофантазувати. Певний час Банні поводився нормально, проте варто було йому зрозуміти (а на це в нього пішло небагато часу), що я за великим рахунком мушу покладатися на його ласку, ти просто не уявляєш, яким тортурам він став мене піддавати. Він говорив про це весь час. У ресторанах, крамницях і таксі. Ми були в Римі у мертвий сезон, і навколо нас небагато ходило англомовних туристів, але якась американська родина повернеться до себе в Огайо, ламаючи голову, а чи не… Боже мій. Ці виснажливі монологи в Hosteria dell’Orso. Суперечка на віа деї Честарі. Перервана інсценізація пригоди у вестибюлі Grand Hotel.

Одного ранку в кав'ярні в нього просто не затикався рот і я помітив, що якийсь чоловік за сусіднім столом хапає кожне слово. Ми зібралися йти. І той також підвівся. Я навіть не знав, що думати. Я був упевнений, що той чоловік німець, бо чув, як він звертався до офіціанта, та в мене не лишилося жодної гадки, чи розумів він англійську, чи досить добре чув Банні. Можливо, він просто був гомосексуалістом, але випробовувати свою долю мені не кортіло. Додому ми поверталися, кружляючи завулками. Я був цілком упевнений, що ми змогли від нього відірватися, та, вочевидь, помилився. Адже наступного ранку я прокинувся й передусім побачив того чоловіка у вікні. Він прогулювався біля фонтана. Банні тішився. Адже це ніби потрапити в шпигунський фільм, а тому він запропонував вийти й перевірити, чи піде за нами наш переслідувач. Довелося буквально силою стримувати його. Цілий ранок я просидів біля вікна, спостерігаючи за тим чоловіком. Німець ходив поблизу, купував сигарети й за пару годин таки зник з наших очей. Але в районі четвертої години Банні, який з полудня постійно скаржився та нарікав, здійняв такий ґвалт, що ми нарешті вибралися щось перекусити. Не встигли ми пройти пару кварталів від нашої площі, як раптом я знову помітив того німця, котрий тримав дистанцію, але все-таки крокував за нами. Я розвернувся, щоб поглянути на нього, сподіваючись перехопити погляд, та не зміг його відшукати. Зате минуло кілька хвилин, і він знову переслідував нас.

Мені й раніше було тривожно, але тієї миті стало по-справжньому страшно. Ми одразу завернули в бічну вуличку та манівцями попрямували додому. Того дня Банні так і не дочекався на свій обід, через що мало не звів мене з глузду, а я до сутінків просидів під вікном, наказуючи Банні стулити пельку та намагаючись продумати хоч якийсь план дій. Навряд чи той німець точно знав, де ми мешкаємо. Чого б він у такому разі нарізав кола площею, а не прийшов конкретно під нашу квартиру й не сказав, що йому від нас треба? Хай там як, ми виїхали зі свого номера практично опівночі й перебралися в готель Excelsior, який Банні цілком улаштовував. Ну там обслуговування в номери, ти розумієш. До кінця свого перебування в Римі я вже не розслаблявся й пильнував. Господи, та він мені досі сниться. Власне, більше я його так і не бачив.

— Що він, по-твоєму, хотів? Грошей?

Генрі здвигнув плечима:

— Хтозна. На жаль, у той момент мені справді не було чим ділитись. Індпошивні візити Банні до кравців і не тільки вичистили мене до нитки, та ще й переїзд у готель… мені байдуже до тих грошей, чесно, але він мене доводив просто до сказу. Ні хвильки на самоті. Ні листа написати, ні дзвінок зробити — усе під уважним наглядом Банні, який обов’язково вештатиметься десь там на фоні, arrectis auribus[122], намагаючись мене підслухати. Поки я приймав ванну, він мав звичку залазити до мене в кімнату й ритися в моїх речах. Повертаючись, я виявляв свій одяг жужмом запханим по шухлядах і крихти між сторінок записників. Усе, чим би я не зайнявся, навіювало на Банні підозри.

Я терпів, скільки моглося. Але поступово впадав у відчай і, щиро кажучи, починав хворіти. Зрозуміло, що лишати Банні в Римі було небезпечно, та з кожним новим днем усе тільки гіршало. З часом я збагнув, що втеча — єдиний вихід. Ба більше, очевидно, що весняний семестр в університеті за жодних обставин не триватиме як зазвичай (подивись, на що це все перетворилося), тому нам доведеться скласти якийсь план, нехай Піррів та незадовільний. Тобто мені потрібні були час і спокій — відстрочення у Штатах, коли я вже надумав щось робити. Однієї ночі в Excelsior, коли п’яний Банні міцно заснув, я спакував одяг, залишив йому квитки на зворотну дорогу та дві тисячі доларів і викликав таксі до аеропорту, де сів на перший літак додому.

— Ти лишив йому дві тисячі доларів, — роззявив я з подиву рот.

Генрі знизав плечима. Френсіс похитав головою й реготнув:

— Це нічого.

Я витріщився на них обох.

— Справді, це нічого, — лагідно підтакнув Генрі. — Я тобі навіть не скажу, скільки мені коштувала ця поїздка до Італії. Мої батьки дуже щедрі, але не настільки. Мені ще ніколи в житті не доводилося просити грошей, аж до останніх місяців. Так сталося, що мої заощадження буквально розтанули, я не знаю, чи довго зможу годувати батьків історіями про надскладні ремонтні роботи на СТО й так далі. Морально я був готовий до раціональної тактики поведінки з Банні, ось тільки, схоже, він узагалі відмовляється розуміти, що я всього лиш студент на шиї власної сім’ї, а не бездонне джерело фінансів… Найстрашніше те, що цьому не видно кінця-краю. Я не знаю, що станеться, якщо моїм батькам урветься терпець і вони покинуть мене в такій ситуації напризволяще. А це може статися вже досить скоро, якщо ситуація докорінно не зміниться.

— Він тебе шантажує?

Генрі з Френсісом перезирнулися.

— Я б так не формулював, — проказав Френсіс.

Генрі похитав головою.

— Банні мислить іншими категоріями, — втомлено спробував пояснити він. — Щоб його зрозуміти, треба знати його батьків. Усіх своїх синів Коркорани спершу відправляють у найдорожчі з доступних їм шкіл, а потім одразу відпускають у вільне плавання. Від сім’ї він не одержує ні цента. Вочевидь, ніколи й не одержував. Мені він якось розповідав, що коли його відправили в школу святого Єремії, то не виділили грошей навіть на підручники. Досить дивний, як на мене, спосіб виховання дітей. Усе одно що деякі види плазунів, які висиджують своїх нащадків, та варто останнім вилупитися, як батьки одразу залишають їх на поталу стихій. Тож не дивно, що Банні виплекав у собі думку про те, що набагато почесніше жити, піддоюючи інших, аніж працювати самому.

— А мені здавалося, що їхня родина блакитної крові, — подивувався я.

— Коркорани напускають навколо себе туман власної величі. От тільки їм самим тих грошей бракує — у цьому весь клопіт. Певно, їм здається дуже аристократичним та поважним вигодовувати нащадків за рахунок інших.

— Але совісті в нього нема, це правда, — заявив Френсіс. — Навіть двійнят оббирати не цурається, хоча вони не багатші від нього.

— Чим більші суми, тим краще. Про те, щоб повертати гроші, мова ніколи не йшла. Ну і, звичайно, він скоріше вмре, ніж знайде роботу.

— Коркоранам би навіть легше від цього стало, — кисло проказав Френсіс, прикурюючи сигарету й закашлявшись на першому ж вдиху. — От тільки ця відраза до роботи трохи вивітрюється, коли йдеться про самозабезпечення.

— Просто немислимо, — міркував Генрі. — Та я б краще на будь-яку роботу, на шість будь-яких робіт пішов, ніж старцювати поміж людей. От узяти для прикладу тебе, — звернувся він до мене. — Батьки не особливо панькають, правда? Але ж у своєму небажанні позичати гроші ти доходиш до смішного.

Спантеличений, я нічого не відповів.

— О небеса! Та ти б швидше врізав дуба в тому сараї, аніж зателеграфував би комусь із нас і попросив пару сотень доларів. — Він прикурив сигарету й експресивно пахкнув димом. — Це ж нікчемна сума. Я от певен, що до кінця наступного тижня тільки на Банні ми витратимо вдвічі чи втричі більше.

— Ти жартуєш, — витріщився я на нього.

— Якби ж то.

— Мені грошей не шкода, — підтримав його Френсіс, — якщо вони в мене є на той момент. Але ж Банні позичає бездумно. Навіть раніше він міг знічев’я попросити в борг сотню, от просто так, щоб було.

— І хоч би раз при цьому подякував, — роздратовано додав Генрі. — Ну от навіщо йому всі ті гроші? Якби в нього була хоч краплина самоповаги, то він пішов би в бюро працевлаштування і знайшов собі роботу.

— Якщо він не скине оберти, — понуро зауважив Френсіс, підливаючи шотландське віскі та при цьому чимало його розхлюпуючи, — то в бюро за тиждень-два відправимося вже ми з тобою. Я витратив на нього тисячі. Тисячі.

Френсіс дивився при цьому на мене й водночас намагався відсьорбнути з налитої по вінця чарки, яку підняв тремтячою рукою:

— Переважно на сплату ресторанних рахунків, свиня така. Звісно, ми добрі друзі, чому б нам не вечеряти разом і таке інше, але в цій ситуації як йому відмовляти? Мама вважає, що я сиджу на наркоті. І навряд чи в її очах може існувати інше пояснення. Вона заборонила своїм батькам позичати мені гроші, тому з січня я на руки не одержав нічого, крім дивідендів. Мене це поки що влаштовує, але я не можу постійно влаштовувати вечері за сто доларів.

— Банні такий усе життя, — стенув плечима Генрі. — Геть усе. Він смішний і подобався мені. Я трошки жалів його. Що мені було заплатити за нього вартість підручників, знаючи, що він не зможе повернути борг?

— Ось тільки зараз, — виправив його Френсіс, — мова не про підручники, і сказати «ні» вже не вийде.

— Скільки все це може тривати?

— Колись цьому треба покласти кінець.

— А якщо гроші скінчаться раніше?

— Хтозна, — Генрі потер очі за окулярами.

— Може, мені з ним поговорити?

— Ні, — хором, не змовляючись, прокричали Генрі з Френсісом, чим неабияк подивували мене.

— Чому?..

Після незатишної мовчанки слово взяв Френсіс:

— Кгм, — промовив він, — не знаю, чи ти в курсі, але Банні трохи до тебе ревнує. На його думку, ми й так уже всі крутимося біля тебе. Тож якщо йому здасться, що ти став на наш бік…

— Тобі нізащо не можна виказувати те, що ти про все тепер знаєш, — додав Генрі. — Ніколи. Хіба що захочеш усе ускладнити.

На якусь мить ми всі затихли. У квартирі висів синій дим, у клубах якого білий лінолеум навівав сюрреалістичні думки про арктичний обшир. Крізь стіни долинала музика з магнітофона сусіда. Grateful Dead[123]. Хай Бог милує.

— Те, що ми накоїли, жахливо, — раптом зізнався Френсіс. — Ну, тобто вбитий, звісно, не Вольтер. Та все ж таки. Просто ганьба. Мені кепсько на душі від цього.

— Та й мені непереливки, — діловито підхопив Генрі. — Але не настільки, щоб погодитися на в’язницю.

Френсіс хмикнув, налив собі в чарку добавки й залпом випив.

— Так, — підтримав він. — Не настільки.

Усі замовкли на якусь хвильку. Мене хилило на сон і морозило, ніби я ніяк не міг вирватися з тривалого жовчного кошмару. Я вже казав це, але знову повторив, дещо здивований звучанням власного голосу в тихій кімнаті:

— Що ви збираєтеся робити?

— Не знаю, що ми збираємося робити, — спокійно, ніби я розпитував його про плани на другу половину дня, відказав Генрі.

— Ну, принаймні мені відомо, що робитиму власне я. — Це Френсіс невпевнено зіп’явся на ноги й поправив комірець указівним пальцем. Я здивовано на нього поглянув, і він розсміявся у відповідь.

— Я хочу спати, — мелодраматично закотивши очі, пояснив він, — «dormir plutôt que vivre!»

— «Dans un sommeil aussi doux que la mort»[124]… — усміхнувся Генрі.

— Господи, Генрі, — вихопилось у Френсіса, — та чи є на світі хоч щось, чого б ти не знав? Мене від тебе нудить. — Він розвернувся й непевним кроком, послабляючи на ходу краватку, подибав із кімнати.

— По-моєму, він упився, — промовив Генрі, коли десь грюкнули двері й ми почули з ванної кілька відкритих на повну кранів. — Але час іще ранній. Не хочеш зіграти партію-дві в карти?

Я тільки й кліпнув.

Він простяг руку до коробки на столі й видобув із неї колоду карт Tiffany в бірюзовій упаковці. Карти мали небесно-блакитну «сорочку» з монограмою Френсіса, тисненою золотом. Досвідченими рухами Генрі заходився їх тасувати.

— Можна в безик або юкер[125], якщо тобі він більше до вподоби, — говорив він, поки сині й золоті відтінки мерехтіли перед моїми очима суцільною розмитою плямою. — Сам я, звичайно, віддаю перевагу покеру. Він, безперечно, тривіальний і для двох гравців не підходить, але все ж таки в ньому є такий собі елемент випадковості, який мені до душі.

Я подивився на нього, на його впевнені руки, шурхотливі карти, і раптом у моїй пам’яті виринув дивний спогад про Тодзьо[126], який у розпал війни примушував своїх ад’ютантів і старших помічників грати з ним у карти цілу ніч.

Генрі підсунув до мене колоду.

— Знімеш? — спитав він і прикурив сигарету.

Я поглянув на карти, а потім на вогник сірника, який рівним полум’ям горів між його пальців.

— А ти не дуже переживаєш стосовно всього цього, правда? — поцікавився я.

Генрі глибоко затягся димом, видихнув і загасив сірник.

— Ні, — відказав він, замислено дивлячись на димок, що курився з обпаленого краєчка сірника. — Гадаю, мені вдасться витягти нас із цієї халепи. Але все залежить від конкретної нагоди, а її доведеться зачекати. Також, мабуть, це залежить і від того, на що ми готові піти. То мені здавати? — І він знову потягся до колоди.

Я прокинувся з важкого сну, позбавленого видінь, на Френсісовій канапі, в незручній позі, і ранкове світло лилося крізь вікна в глибині квартири.

Певний час я лежав не рухаючись, намагаючись пригадати, де я й чому саме тут опинився; я ніжився в постелі, поки не відтворив у пам’яті події минулого вечора. Я сів і погладив рубчастий візерунок, який відтиснула диванна подушка на щоці. Від цього руху заболіла голова. Я прикипів поглядом до переповненої попільнички, розпитої на три чверті пляшки The Famous Grouse і карткового пасьянсу, що лишився від розіграної партії в покер на столі.

Хотілося пити. Я рушив на кухню, і в тиші відлунням забриніли звуки моїх кроків. Біля раковини я знайшов склянку води. Кухонний годинник показував сьому ранку.

Я налив собі ще й пішов зі склянкою до себе на канапу. Цього разу я пив повільніше (а то від першого залпу тільки нудити стало) і тим часом роздивлявся той покерний пасьянс, який, певно, розкладав Генрі, коли я заснув. Замість того, щоб збирати флеші у вертикальних рядах і фул-гауси чи каре — в горизонтальних, що є цілком розважливою стратегією в цій грі, він спробував комбінувати одразу по кілька стріт-флешів по горизонталі й зазнав невдачі. Навіщо це було йому потрібно? Спробувати своє везіння? Чи він просто втомився?

Я зібрав карти, перетасував і знову розклав одна за одною, відповідно до стратегічних правил, яких він колись сам же мене й навчив. У результаті я з ходу набрав на п’ятдесят очок більше, ніж він. На мене витріщалися холодні, самовдоволені обличчя: чорні й червоні валети, винова дама з неживим поглядом. Раптом мене з головою затопила хвиля втоми та нудоти, я кинувся до шафи, вдягнув пальто й пішов із квартири, тихенько зачинивши за собою двері.

Хол у холодному ранковому світлі тхнув лікарняним коридором. Невпевнено пригальмувавши на сходах, я озирнувся поглянути на вхід у Френсісову квартиру, що нічим не вирізнялася серед інших у довгому ряду безликих дверей.

Якщо мене й проймали якісь сумніви, то відчув я їх саме тоді, стоячи в холодній, химерній сходовій клітці та дивлячись на помешкання, з якого щойно вийшов. Хто всі ці люди? Як ми зійшлися в житті? Чи можна хоч комусь із них довіряти по-справжньому, коли в цьому постане потреба? Чому серед усіх людей на світі вони обрали саме мене, щоб повідати свою таємницю?

Кумедно, та, озираючись на події тих днів зараз, я усвідомлюю, що саме в той момент, коли я стояв і тупо кліпав очима в покинутому холі, я міг прийняти цілковито інакше рішення порівняно з тим, що зробив насправді. Звісно, тоді я всю вирішальність миті не розпізнав. Мабуть, таке в принципі неможливе. Натомість я постовбичив там, позіхнув і струсив із себе скороминуще заціпеніння, яке приголомшило мене, та побіг далі вниз.

Уже вдома, причмелений та виснажений, я понад усе хотів опустити жалюзі та впасти на ліжко, яке, незважаючи на несвіжу подушку, брудні простирадла й усе таке, раптом здалося найсолодшою постіллю у світі. Та це було неможливо. За дві години на мене чекала письмова грека, а свого завдання я так і не зробив.

Удома ми повинні були написати есе обсягом дві сторінки за мотивами будь-якої епіграми Каллімаха[127] на власний розсуд. Раніше я подолав тільки сторінку й тепер нетерпляче заквапився, облудно складаючи текст по-нашому та послівно перекладаючи його потому грекою. Саме цього Джуліан просив нас ніколи не робити. Цінність письмового мовлення по-давньогрецьки, за його словами, полягала не в тому, щоб особливо добре опанувати мову, майже не доступну іншим якісним методам навчання. Насправді ж, якщо складати прозу як годиться, з голови, то можна навчитися мислити по-давньогрецьки. Щойно думки потрапляють у пута негнучкої та чужинської мови, казав він, то змінюється перспектива. Деякі загальні ідеї вже неможливо передати словами; натомість інші, що про них ви раніше й не мріяли, виринають до життя, прокравшись новими, дотепер незбагненними шляхами слововираження. Зараз мені хоч і треба, та я не можу до пуття пояснити цією мовою, що маю на увазі. Скажу тільки, що incendium за своєю природою цілковито відрізняється від feu, яким француз прикурює сигарету, і водночас обидва слова не мають нічого спільного з суворим, нелюдським πῦρ, що був відомий грекам, із πῦρ, який гудів на вежах Іліона чи палахкотів та невгасно огнищем горів на безлюднім узбережжі, роздмухуваний вітрами над марами з тілом Патрокла.

Πῦρ — у цім слові для мене ховається таємниця, яскрава й моторошна чистота стародавньої греки. Що мені зробити для того, аби ви побачили це дивне й шорстке світло, яке заливає гомерівські пейзажі та осяває платонівські діалоги? Це чужорідне світло, яке неможливо передати нашою спільною мовою. Мовою плутаних, специфічних слів, рідних у краю гарбузів та голодранців, простих лез та пивних барил, мовою Ахава, Фальстафа та місіс Ґемп[128]. І попри те що я вважаю її придатною для таких от розмірковувань, вона мені зраджує, коли я пробую описати, за що люблю греку, невинну мову, позбавлену всякої витіюватості та примх, мову, яка одержима дією й радо множить одну дію іншими, котрі безжально марширують уперед, вбираючи в себе зусібіч усе нові дії, що карбують крок в ар’єргарді довгої лави причинно-наслідкових зв’язків у напрямку неминучого та єдино можливого кінця.

Певною мірою саме через це я відчував таку спорідненість з усіма іншими на курсі греки. Їм також був відомий цей прекрасний несамовитий краєвид, мертвий от уже багато віків; вони так само переживали мить, коли відриваєш від книжки свій погляд із п’ятого століття й розумієш, що світ навколо спантеличує забарністю й чужиною, ніби ніколи не був рідним. Саме тому я приходив у захват від Джуліана та Генрі особливо. Їхній здоровий глузд, ба навіть слух та погляд назавжди прикипіли до суворих стародавніх ритмів. Направду той світ — принаймні такий, яким його знав я, — не їхній рідний дім, але вони й не були його випадковими відвідувачами (подібними до мене, захопленого туриста в тім краю), радше оселились у ньому на постійній основі, наскільки вона такою взагалі могла вважатися. Давня грека — складна мова, реально дуже складна, її воістину можна штудіювати все життя й так і не навчитися промовляти нею бодай слово. Але навіть зараз я з усмішкою пригадую виважену, формальну мову Генрі, якою він спілкувався з усіма, немовби освічений іноземець, — мову, що не могла зрівнятися з його дивовижною вправністю й упевненістю, коли він переходив на грецьку, прудкий, красномовний та напрочуд дотепний. Було просто дивом спостерігати, як вони з Джуліаном бесідують по-грецьки, сперечаються та жартують, чого жоден із них ніколи не робив мовою повсякдення. Не раз я бачив, яким роздратованим та обережним здавався Генрі, промовляючи «алло» в слухавку телефону, і з яким різким та нездоланним захватом лунало його «Χαῖρε!», якщо на протилежному кінці дроту опинявся Джуліан.

Після щойно почутої історії мені було трохи ніяково змагатися з Каллімаховими епіграмами, у яких ішлося про рожеві щоки, вино та поцілунки довгоногої юні у світлі смолоскипів. Замість цього я обрав сумну, що по-нашому звучала приблизно так: «Удосвіта поховали ми Меланіппа, а надвечір на себе руки наклала діва Басіло, бо не подужала жити, поклавши братове тіло у вогонь погребальний; подвійна скорбота спіткала їх дім, і ціла Кірена голови схилила, уздрівши спустошену оселю дітей, що її були звеселяли».

Свій твір я дописав менш ніж за годину. Перечитавши його повторно, перевіривши закінчення слів, я вмився, перевдягнув сорочку і, захопивши книжки, вирушив до Банні.

Серед нас шістьох тільки ми з Банні мешкали в гуртожитках, і його корпус стояв навпроти Трапезної, на протилежному боці галявини. Він мав кімнату на першому поверсі, що, напевно, завдавало йому чимало прикрощів, оскільки більшу частину свого часу він проводив нагорі, у спільній кухні: прасував штани, рився в холодильнику, стирчав у вікні в самій сорочці та волав до перехожих. Тому коли він не відчинив мені двері, я піднявся пошукати його нагорі, де й побачив на підвіконні, в піжамній сорочці, із горнятком кави в руках та журналом, який він гортав. На моє здивування, тут також опинилися двійнята: Чарльз стояв, схрестивши ноги, задумливо помішував каву та визирав у вікно, а Камілла — що мене подивувало чи не найбільше, бо хатня робітниця з неї нікудишня, — прасувала одну з сорочок Банні.

— О, привіт, старий, заходь давай, — озвався до мене Банні. — А ми тут язиками плещемо. Нда… Жінки, бач, годяться тільки для одного, ну, може, пари занять, — додав він, помітивши мій погляд на Каміллу за прасувальною дошкою. — А от джентльмени… — І він театрально підморгнув. — Я не пояснюватиму, для чого іншого ще годяться жінки. Усе ж таки в нас змішане товариство й усе таке. Чарльзе, зробиш йому кави, будь ласка? Чашку можеш не мити, вона не дуже брудна, — різко скомандував він, коли Маколі взяв брудний кухлик із дренажної полички біля раковини та ввімкнув воду. — Домашку зробив?

— Ага.

— Яку епіграму взяв?

— Двадцять другу.

— Гмм. Таке враження, що всіх чомусь потягло на соплі. Чарльз обрав про померлу дівчинку й те, як за нею тужать усі її друзі, Камілло, а ти ж обрала…

— Чотирнадцяту, — не піднімаючи погляду, відповіла вона, сердито працюючи над коміром сорочки носиком праски.

— Ха. Зате от я вибрав сороміцьку. Річарде, а ти був коли-небудь у Франції?

— Ні, — похитав я головою.

— То гайда з нами цього літа.

— З вами? З ким це?

— Я і Генрі.

Мене його відповідь вибила з колії, і наступні кілька секунд я тільки стояв і кліпав на нього.

— У Францію?

— Мевішечки[129]. Двомісячний тур. Чумова бомба! Тільки поглянь от! — І він кинув мені свій журнал, який виявився глянцевим рекламним проспектом.

Я погортав. Турагент пропонував «зацінити» карколомний тур, «судно з каютами класу люкс», який починається в Шампані, включає переліт повітряними кулями в Бургундію, там знову на корабель і через Божоле — на Рив’єру, в Канни й Монте-Карло. Багато кольорових ілюстрацій: наїдки для гурманів, уквітчані кораблі, щасливі туристи відкорковують пляшки шампанського й із кошиків аеростатів махають сердитим селянам на ланах унизу.

— Класно, правда? — спитав мою думку Банні.

— Просто казково.

— У Римі теж було норм, та коли ти там походиш, то враження, ніби в якійсь помийці. Крім того, я не люблю сидіти на одному місці. Більше мандрувати, більше знайомитися з місцевими звичаями. Тільки між нами: б’юсь об заклад, що Генрі й сам нівроку повеселиться.

«Повеселиться — це вже точно!» — подумав я, дивлячись на картинку з жіночкою, що тицяла багетом в об’єктив фотоапарата й шкірилася, немов маніячка.

Двійнята вперто уникали дивитися мені в очі. Камілла зігнулася над сорочкою Банні, а Чарльз узагалі повернувся до мене спиною і, склавши обидві руки на буфет, прикипів очима до кухонного вікна.

— Оцей їхній прикол із повітряними кулями взагалі зносить дах, — продовжував теревенити Банні. — От я тільки одного не можу второпати: де вони там ходять у туалет? За вітром чи що?

— Слухай, здається, це може зайняти ще кілька хвилин, — раптом у розмову втрутилася Камілла, — а вже практично дев’ята. Чарльзе, іди, мабуть, із Річардом. Скажіть Джуліанові, щоб він через нас не чекав.

— Невже це аж настільки довго? — суворо запитав її Банні й вигнув шию, намагаючись краще роздивитися. — Чого така затримка? І хто тебе взагалі вчив прасувати?

— Насправді — ніхто. Свої сорочки ми завжди носили в пральню.

Чарльз вийшов зі мною, відстаючи на пару кроків. Ми проминули хол, спустилися сходами, не кажучи один одному ні слова, та вже на першому поверсі він хутко наздогнав мене, схопив за руку й затягнув у порожню картярню. У двадцятих і тридцятих цілий Гемпден божеволів від гри в бридж; ентузіазм потім зійшов нанівець, а кімнатам, пристосованим для картярських забав, іншого практичного застосування так і не знайшли. Тому тепер у них приторговували наркотиками, набирали тексти на друкарських машинках чи проводили заборонені романтичні зустрічі.

Чарльз замкнув двері. Переді мною стояв антикварний стіл для гри в карти, інкрустований у чотирьох кутах символами картярських мастей: дзвінка, чирва, жир і вино.

— Нам зателефонував Генрі, — сказав Чарльз. Він дряпав опукле зображення дзвінки великим пальцем, зумисне не піднімаючи голови.

— Коли?

— Сьогодні рано-вранці.

Ми мовчали.

— Пробач, — підняв очі Чарльз.

— За що?

— За те, що він казав тобі. За все. Камілла геть засумувала.

Він здавався цілковито спокійним, утомленим, але спокійним, і його розумні блискучі очі перехопили мій погляд із невеселою, тихою щирістю. Раптом мені й самому стало страшенно сумно. Я любив і Френсіса, і Генрі, але прикрощі, яких могли зазнати двійнята, видавалися мені абсолютно неприйнятними. Із болем я пригадав усю їхню доброту, якою милою була Камілла в ті перші неоковирні тижні, як Чарльз умів нагодитися в мою кімнату або спокійно звернутися в натовпі (так душевно) і назвати мене особливим другом, пригадав усі наші прогулянки, поїздки, вечері в них удома, їхні листи (на які так часто не давав відповіді), що вірно летіли до мене протягом довгих зимових місяців.

Десь нагорі почувся вереск і стогін труб водогону. Ми перезирнулися.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав я. По-моєму, це одне-єдине запитання, що я його ставив останню добу. І ще жодна душа не дала мені задовільної відповіді на нього.

Він стрепенувся, кумедно так, одним плечем — спільний для них із сестрою типовий жест.

— А кат його знає, — стомленим голосом проказав він. — Ходімо, здається, нам час.

Коли ми прийшли до Джуліана, то Генрі з Френсісом уже були на місці. Френсіс не дописав свого твору й зараз поквапно синіми від пасти пальцями шкрябав ручкою на другій сторінці, поки Генрі вичитував першу, розкидаючи своїм автоматичним пером підписні знаки та придихові символи.

Голови він не піднімав.

— Привіт, — озвався Генрі. — Зачиніть за собою, гаразд?

Чарльз копнув двері ногою.

— Погані новини, — з порога заявив він.

— Дуже погані?

— З фінансового погляду — так.

Френсіс зашипів і тихо вилаявся під носа, навіть не перервавши роботи. Генрі черкнув пару останніх штрихів і помахав аркушем, висушуючи чорнила.

— Ой, та ради Бога, — лагідно промовив він. — Сподіваюся, це може зачекати. Не хочу сидіти й думати про це під час занять. Френсісе, як твої успіхи з останньою сторінкою?

— Хвилинку, — відгукнувся він, усе ще гаруючи над твором, і його слова прозвучали спізніло в порівнянні з хутким бігом ручки по паперу.

Генрі став за Френсісом і, заглядаючи йому через плече та спершись одним ліктем на стіл, почав вичитувати верхню частину другого аркуша.

— Камілла з ним? — запитав він.

— Так. Прасує його паскудну стару сорочку.

— Гмм, — він тицьнув у папірець кінчиком пера, — Френсісе, тут потрібен бажальний спосіб, а не умовний.

Френсіс прожогом кинувся виправляти, він уже практично дописав.

— Ну й цей губний перетворюється на л, а не к.

Банні помітно спізнився й прийшов у кепському настрої.

— Чарльзе, — гаркнув він, заходячи в аудиторію, — якщо хочеш видати коли-небудь свою сестру заміж, то навчи її користуватися праскою.

Мене покинули всі сили, я не підготувався, а тому все, що міг зробити, — це принаймні втримати свою увагу на тому, що відбувалося на занятті. О другій у мене починалася французька, та після греки я рушив навпростець додому, ковтнув снодійне й завалився спати. Для мене це не характерно. Зазвичай я обходжуся без нього, та не хотілося давати жодних шансів ні бентежності, ні кошмарам пообіднього сну, ні віддаленому бульканню в трубах — мені навіть думати про все це було неприємно.

Я добре виспався, можливо, краще, ніж заслуговував, і день промайнув непомітно. Надворі вже практично стемніло, коли з якихось глибин до мене донісся стук у двері кімнати.

Прийшла Камілла. Напевно, я мав жахливий вигляд, бо вона повела бровою й розсміялася:

— Ти тільки те й робиш, що спиш, — промовила вона. — Варто мені заскочити до тебе, то ти обов’язково давитимеш подушку.

Я тільки й кліпнув у відповідь. При опущених жалюзі, вимкнутому в коридорі світлі, моєму напівмедикаментозному стані та запамороченні вона вже не здавалася такою недоступною, як завжди, а більше скидалася на серпанковий та невимовно ніжний привид із тонкими зап’ястками, тінями та розкуйовдженим волоссям — була тією самою Каміллою, котра, прекрасна й невиразна, оселилася в понурому будуарі моїх снів.

— Заходь! — запросив я її всередину.

Вона переступила через поріг і зачинила за собою двері. Я сів на край незастеленого ліжка, босий та з розстебнутим коміром, і подумав про те, як би чудово було, якби це все відбувалося у мене вві сні, якби я міг підійти до стільця, на якому вона примостилася, взяти її обличчя між долонь і поцілувати, в повіки, в губи і в скроню, де медового кольору волосся починало мінитися шовковисто-золотим вилиском.

Ми довго дивились одне на одного.

— Ти захворів? — поцікавилася вона.

У темряві зблиснув золотий браслет. Я гикнув. Відповідь давалася мені нелегко.

Вона знову підвелася.

— Мабуть, мені краще піти. Пробач, що потурбувала. Я приходила спитати, чи ти не хочеш із нами проїхатися.

— Що?

— Проїхатися. Не переймайся, тоді іншим разом.

— Куди?

— Кудись. Нікуди. За десять хвилин мені треба зустрітися із Френсісом у Трапезній.

— Ні, зажди. — Мене проймало відчуття дивовижі. Наркотична важкість солодкими путами сковувала всі рухи, і я уявляв, наскільки чудово було б у присмерку пройтися з нею (усе ще під дією сну, зачарування) до Трапезної.

Я зіп’явся на ноги — ця дія забрала в мене вічність, підлога тікала з-перед очей, наче завдяки якомусь непевному органічному процесу я просто підріс, — і підійшов до шафи. Під ногами все погойдувалося, немов палуба дирижабля. Я відшукав пальто й шарф. З рукавичками не став заморочуватися.

— Я готовий.

Вона знову здивовано зморщила лоб.

— Надворі геть не спекотно. Може, ти хоч би взувся?

Ми чалапали до Трапезної по мокрому снігу й під холодним дощем. Нас уже чекали Генрі, Френсіс і Чарльз. Наш склад одразу впав мені в очі — всі, крім Банні. У цьому ховалося якесь значення.

— Що відбувається? — спитав я.

— Нічого, — відповів Генрі, креслячи візерунки на підлозі блискучим гостряком своєї парасольки. — Просто вирішили проїхатися. Мені спало на думку, — додав він, — що було б непогано забратися геть із території університету й десь повечеряти…

«Без Банні», — підтекстом прозвучало в його словах, вирішив я. Де ж він? Кінчик парасольки Генрі зблиснув. Я підвів погляд і помітив, що Френсіс дивиться на мене, звівши брови.

— Що вже не так? — роздратовано поцікавився я, похитуючись на порозі.

Він весело, з присвистом видихнув:

— Ти п'яний?

Вони всі спостерігали за мною з кумедними виразами на обличчях.

— Так, — огризнувся я. Це була брехня, але нічого їм пояснювати мені особливо не хотілось.

У похмурому небі кублився туман, сіючись дрібною мжичкою в кронах дерев, від чого навіть знайомі пейзажі Гемпдена ставали байдужими й далекими. Долинами розлилася біла мла, і в холоднім присмерку повністю загубилася, заховалася навіть маківка гори Катаракт. Без неї, цієї всюдисущої вершини, яка в моїх відчуттях надавала приземленості всьому Гемпдену та його околицям, мені стало важко орієнтуватись, і, незважаючи на те, що цим шляхом я вже їхав чи не всоте, мені все одно здалося, що ми прямуємо в чужий, не позначений на мапах край. Генрі за старою звичкою вів машину швидко, покришки вищали на мокрому чорному асфальті й розхлюпували воду з калюж по узбіччях.

— Я приглянув це місце десь із місяць тому, — проказав він, пригальмовуючи перед білою фермою на горбі із засніженим пасовищем, поцяткованому стюкованою в рулони соломою. — Його все ще продають, але, як на мене, хочуть забагато.

— Скільки тут акрів? — поцікавилася Камілла.

— Сто п’ятдесят.

— Навіщо тобі здалося стільки землі? — Вона змахнула рукою, щоб прибрати волосся з очей, і я знову помітив відблиск її браслета: «Волосся розмаяне, на устах волосся брунатне»[130]. — Ти ж не сільським господарством намислив займатися, ні?

— Я вважаю, — відповів Генрі, — що чим більше землі, тим краще. Я б залюбки завів таке хазяйство, щоб із мого дому не було видно ні шосе, ні телеграфного стовпа, ні будь-чого іншого, що мені осоружне. У наш час і нашу епоху, це, мабуть, уже неможливо. Та й ця ферма розташована практично на трасі. Але є ще одна, яку я бачив одразу за кордоном штату, в сусідньому Нью-Йорку…

Здійнявши фонтан бризок, повз нас, повискуючи колесами, промчала вантажівка.

У мене складалося враження, що всі навколо спокійні та розслаблені. І, по-моєму, я знав чому. Просто з нами не було Банні. Теми уникали з підкресленою байдужістю; а він же, мабуть, лишився десь там, саме чимось займався в цей момент, та я не хотів нічого питати. Я відкинувся на спинку сидіння й дивився на сріблясті криві доріжки, що лишали по собі краплі дощу, які вітер розмазував по склу навпроти мене.

— Якби я й купувала десь будинок, то тільки тут, — промовила Камілла. — Гори мене завжди приваблювали більше, ніж морське узбережжя.

— Мене теж, — погодився Генрі. — У цьому мої смаки радше еллінські. Мене не цікавить вихід до моря, натомість — віддалені панорами, дикі краї. Мене ніколи не вабила велика вода. Анітрохи. Пам’ятаєте, як там Гомер описував аркадців: «Дбали не дуже самі-бо вони про діла мореплавні…»[131]

— Просто ти виріс на Середньому Заході, — озвався Чарльз.

— Так, але якщо йти за цією логікою, то мене мали б вабити рівнини й низини. Але ні. Описи Трої в «Іліаді» жахливі: суцільні рівнини та пекуче сонце. Ні, мене все життя приваблює перетята місцевість, дикий рельєф. У таких місцях говорять найдивнішими мовами, переповідають найхимерніші міфи, стоять найдавніші міста й народжуються найбільш варварські релігії: сам Пан народився в горах — ви ж у курсі. І Зевс. «У Паррасії Рея тебе народила, — замріяно процитував він, збившись на греку, — на горі, порослій щонайгустішим кущем»[132].

Надворі стемніло. Місцина навколо ніби сховалася за серпанком, утаємничена та мовчазна в тумані. Далекий, неходжений, гористий пуща-край, у якому й сліду не лишилося від дивакуватої привабливості Гемпдена з його плавними перекатами пагорбів, гірськолижними шале та антикварними крамничками. Тут усе було крутосхиле, небезпечне, первісне, чорне й безлюдне. Навіть рекламні щити по дорозі нам не траплялися.

Френсіс, який знав цю місцину краще від будь-кого, сказав, що десь поруч є готель, але нам тяжко вірилось у те, що в радіусі вісімдесяти кілометрів можна натрапити бодай на живу душу. Ми проїхали поворот, і раптом фари вихопили з темряви подзьобану пострілами з дробовика іржаву вивіску, що сповіщала про Hoosatonic Inn попереду, істинне місце народження пирога à la Mode[133].

Будинок оперізувала хистка тераса з продавленими кріслами-гойдалками, облущеною фарбою на стінах. У вестибюлі — чарівлива й хаотична суміш червоного дерева та побитого шашелем оксамиту, підвішені голови оленів, календарі, зняті із заправок, та велика колекція сувенірних тарілочок на вшанування двохсотріччя незалежності.

У їдальні вечеряло кілька тутешніх фермерів, які всі без винятку обдарували нас невинними та щиро зацікавленими поглядами, коли ми зайшли у своїх темних костюмах та окулярах. Подивилися на Френсісові запонки з монограмами та його краватку від Charvet, на Каміллу з її хлопчачою стрижкою та лискучим каракулевим пальтом. Мене певною мірою приголомшила ця їхня відкрита манера — ніхто не витріщався, не засуджував, — аж доки мені не стукнуло: та ці ж люди, мабуть, не асоціюють нас із університетом. Десь ближче до Гемпдена нас, певно, вже проштрикнули б миттєві несхвальні погляди: знову ці діти згори, від яких буде багато галасу та мало чайових. Тут же ми просто незнайомці, причому рідкісні.

Ніхто не прийшов прийняти наше замовлення. Вечеря з’явилася наче за помахом чарівної палички, і в грубих порцелянових полумисках із портретами президентів (аж до Ніксона) по периметру нам подали смажену свинину, бісквіти, ріпу, кукурудзу й мускатний гарбуз.

Офіціант, червонолиций хлопчина з обгризеними нігтями, трохи забарився біля нас і нарешті сором’язливо запитав:

— Народ, а ви з Нью-Йорка?

— Ні, — відповів Чарльз, забираючи тарілку з бісквітами з-перед Генрі. — Ми місцеві.

— З Гусатоніка?

— Ні, я про Вермонт у цілому.

— Не з Нью-Йорка?

— Ні, — весело заперечив Френсіс, краючи свинину. — Я от із Бостона.

— Я там був, — закивав головою вражений парубок.

Френсіс розгублено всміхнувся й потягнувся до таці.

— Це ж вам, ма’ть, подобається команда «Ред сокс»?

— Точно. Вгадав, — погодився Френсіс. — Трохи є. Та, по-моєму, вони вже й забули, коли вигравали бейсбольний матч, правда?

— Ну, інколи виграють. Але перше місце в чемпіонаті їм навряд чи світить.

Офіціант переминався з ноги на ногу, намагаючись придумати, як продовжити розмову, коли Генрі поглянув на нього й несподівано сказав:

— Сідайте. Повечеряєте разом із нами?

Хлопчина трохи недолуго повіднікувався, а потім таки підтягнув і собі стільця, хоча їсти з нами навідріз відмовився; за його словами, їдальня зачинялась о восьмій і сьогодні навряд чи нагодяться ще які-небудь клієнти.

— Ми ж не на шосе стоїм, — казав він. — І тутешній народ в основному рано лягає.

Ми з’ясували, що хлопця звуть Джон Дікон. Він був мій одноліток (справив двадцятирічний ювілей) і два роки тому закінчив середню школу Іквінокс аж ген у самому Гусатоніку. Потім працював у дядька на фермі, а робота офіціанта для нього поки що новина. Сюди він прийшов, щоб зайнятися чимось узимку.

— Я тут тільки три тижні, — говорив він. — Мені тут подобається, їжа хороша, та й годують задурно.

У Генрі, котрий зазвичай недолюблював οἱ πολλοί (широку категорію населення, що включала різних людей, починаючи від підлітків зі стерео та закінчуючи деканом у Гемпдені, заможним чоловіком із дипломом Єльського університету за спеціальністю «американознавство») і наражався на зустрічне ставлення від них, цілком природно, однак, виходило спілкуватися з біднотою, простими людьми, селянами. Його зневажали в адміністрації Гемпдену, але любили всі прибиральники, садівники та кухарі. І хоча він не ставився до них як до рівні (він узагалі нікого не вважав рівним собі), але й не ховався за дружньою поблажливістю, що так часто притаманна багатіям.

— Здається, порівняно з минулими епохами ми стали набагато більшими циніками щодо хвороб та бідності, — колись заявив Джуліан. — В Америці грошовиті люди намагаються імітувати рівність із незаможними в усіх аспектах, крім фінансів. Але ж це неправда! Чи пам'ятає хтось визначення, яке Платон дав Справедливості в «Державі»? Справедливість існуватиме тоді, коли всі працюватимуть на своєму рівні й не пхатимуть носа в чужу справу. Бідний, який хоче піднятися вище за свій стан, ступає на шлях недолі. І тим бідним, які мудрі, це добре відомо, як, власне, і тим багатим, що теж мудрі.

Зараз я не певен, що Джуліан мав рацію. (Бо якщо це правда, то яке місце в його ієрархії належить мені? Статус хлопчиська із Плано, котрий миє лобове скло автівок за винагороду?) Однак Генрі, безперечно, був настільки впевнений у своїх здібностях, настільки комфортно почувався у своєму становищі, що примудрявся справляти на решту (зі мною включно) дивний вплив: з ним ти в будь-якому разі відчував комфорт, незалежно від свого нижчого місця та статусу. Бідних людей переважно рідко вражали його манери, хіба що в найбільш загальних рисах, що не заважало їхньому захопленню, і тому їм удавалося зазирнути глибше, де вони бачили справжнього Генрі, того, котрого знав я: тихого, чемного, багато в чому настільки ж простого й прямолінійного, як і вони самі. І цю рису він поділяв із Джуліаном, якого обожнював люд із навколишніх ферм, так само як подекуди із захопленням розповідають про Плінія, що в ньому душі не чули злидарі Комо та Тіфернума[134].

Більшу частину вечері Генрі з тим парубком спілкувались у щонайтеплішій атмосфері, вдаючись до подекуди загадкових, як на мене, слів про нерухомість в околицях Гемпдена й Гусатоніка: зонування, проектно-конструкторські роботи, вартість землі поакрово, меліорація, правовий титул — і взагалі, що кому належить. А ми просто їли та слухали. Таку бесіду можна було підслухати на першій-ліпшій заправці в селі або ж у провінційному магазині. Та для мене чути її здавалося справжнім щастям і відчуттям гармонії у світі.

Озираючись назад, я й досі дивуюся, чому фермерові-небіжчику не вдалося повноцінно полонити таку хворобливу та істеричну уяву, як моя. Я завиграшки можу уявити химороду нічних кошмарів, що їх здатна породити така пригода (наприклад, уві сні ти відчиняєш двері в аудиторію, а там за партою сидить безлика примара у фланелевій сорочці; або вона ж відривається від роботи на дошці та озирається поглянути на тебе), проте, мабуть, це вже очевидно, що я взагалі рідко згадував про мерця, тільки тоді, коли про нього так чи інакше хтось нагадував. По-моєму, решта переживала про вбитого не більше, а то й менше від мого, адже вони всі так довго залишалися в доброму гуморі й продовжували жити по-старому. Це все просто жахливо, але труп видавався такою собі декорацією, реквізитом, який затемна виніс на сцену технічний персонал і поклав до ніг Генрі, щоб той його виявив, коли запалають вогні рампи. Від його закривавленого німотного образу із застиглим поглядом тебе завжди проймає frisson[135], та шкоди він практично не завдає, особливо порівняно з цілком реальною та нав’язливою загрозою, яку, на мій погляд, почав становити Банні.

Незважаючи на дружню, про людські очі, збайдужілу стабільність своєї вдачі, Банні мав насправді абсолютно непередбачуваний та вибуховий характер. На це існувало багато причин, але головною серед них була його патологічна нездатність думати про наслідки перед будь-яким своїм учинком. На всіх вітрилах Банні ходив по світу виключно під недалекоглядним вітром імпульсивності та звички, упевнений, що прокладений ним курс обминає всі значні перешкоди, які не можна було б здолати банальним наскоком та інерцією. Та за нових обставин, що склалися навколо вбивства, інстинкти Банні стали його підводити. Образно кажучи, старий і перевірений фарватер у пітьмі змінився, тож автопілот, яким керувалася його душа, тепер був непридатний. Палуби захльостувала вода, і його судно в ній безпорадно бабралося, то наскакуючи на мілини, то відхиляючись від прямого курсу під найнесподіванішими кутами.

Сторонньому спостерігачеві він міг здатися тим самим старим веселим Банні, який ляскав людей межи плечі, їв у читальній залі бісквіти Twinkie та шоколадні тістечка Ho Hos, впускаючи крихти на сторінки своїх грецьких підручників. Проте за оманливим фасадом відбувались однозначні та зловісні зміни, про які я вже починав здогадуватися. З часом вони стали проявлятися тільки сильніше.

Інколи здавалося, що взагалі нічого не сталось. Ми ходили на заняття, виконували домашні завдання з греки й удавали перед самими собою та широким загалом, нібито все гаразд. Інколи мене підбадьорювала думка, що Банні, попри свій явно неврівноважений внутрішній стан, жив безтурботно, як звик раніше. Тепер-то я розумію: щоденна рутина була тим єдиним, що тримало його вкупі. Єдина реперна точка, за яку він учепився несамовитою хваткою, наче собака Павлова. Частково через звичку, частково тому, що не мав чим замінити старий спосіб життя. І решта, по-моєму, відчували: незмінність старого ритуалізованого укладу важлива для Банні, — тому не порушували порядку, намагаючись заспокоїти Едмунда. Крім мене. А ще я не мав ані найменшої гадки про те, наскільки далеко сягала його неврівноваженість. Аж до однієї події.

На вихідні ми поїхали за місто до Френсіса. Якщо не рахувати ледве помітної напруги, що постійно давалася взнаки в спілкуванні з Банні в той період, у цілому справи йшли більш-менш спокійно, і того вечора за столом він поводився добре. Коли я йшов спати, то він, абсолютно звичайний за всіма зовнішніми проявами, усе ще допивав рештки вина та грав у нарди із Чарльзом. Проте опівночі мене розбудило гучне незв’язне волання з кімнати Генрі далі коридором.

Я підвівся й увімкнув світло.

— Чорт, тобі ж усе пофіг, правда? — почувся вереск Банні, і щось важко гупнуло, нібито книжки полетіли зі стола на підлогу. — Все, крім, бляха-муха, себе рідного? Ти й усі інші! Цікаво, виродку, що подумав би Джуліан, якби я сказав йому хоча б дещо?.. Не чіпай мене! — завищав він. — Геть!..

Знову щось загуркотіло, ніби ціла шафа впала. Пролунав гучний, сердитий голос Генрі. Але Банні й тут його перекричав:

— Давай! — Я певен, тепер уже точно не спав весь будинок. — Тільки спробуй мене зупинити. Я тебе не боюся. Та мене нудить від тебе, підор, фашист, пархатий жлоб і жид!..

Цього разу не тільки гуркотіло. Тріщали розламувані меблі. Бахнули двері. Хтось пробіг у хол. Приглушене схлипування: хтось страшенно, захлинаючись, ридав не одну хвилину.

Близько третьої години, коли все стихло і я збирався знову заснути, у холі зачулися тихі кроки, і після короткої паузи до мене у двері хтось постукав. Це був Генрі.

— Святі небеса, — промовив він розгублено, роздивляючись мою кімнату, нерозстелене ліжко під балдахіном та одяг, розкиданий на килимку поруч. — Радий, що ти не спиш. Я помітив, що у дверях світиться.

— Господи, що у вас там відбулося?

Генрі провів рукою по скуйовдженій чуприні.

— А як ти гадаєш? — тупо глянув на мене. — Не знаю, чесно. Мабуть, я щось таке зробив, від чого він завівся, але, повір на слово, я жодного уявлення не маю, як саме це сталося. Я сидів читав у себе, він прийшов і заявив, що йому потрібен словник. Фактично він попросив мене дещо перевірити і… у тебе часом немає аспірину?

Я сів на краю ліжка й покопався в шухляді тумбочки: серветки, окуляри для читання, брошурки «Християнської науки»[136] котроїсь із підстаркуватих родичок Френсіса.

— Ніде не бачу. Так що сталося?

Генрі зітхнув і важко опустився в крісло.

— У мене в кімнаті є аспірин, — промовив він. — У бляшаній коробочці, що лежить у кишені пальта. І сигарети з нею. Принесеш?

Генрі виглядав дуже блідим і приголомшеним. Мені аж здалося, що він занедужав.

— У чому справа?

— Не хочу туди йти.

— Чому?

— Банні заснув на моєму ліжку.

Я поглянув на нього.

— Ох ти ж Боже мій. Я точно не збираюся…

Генрі втомлено відмахнувся.

— Там усе нормально. Повір. Я просто геть не в гуморі там об’являтися. А Банні спить міцно.

Я тихо вийшов із кімнати і пройшов далі коридором. Двері до Генрі були в самісінькому кінці. Затримавшись перед ними й поклавши пальці на круглу ручку, я добре розчув характерне хропіння Банні.

Незважаючи на те, що вже чув раніше, до картини, яка постала перед очима, я виявився неготовий: осатаніло розметані всюди книжки, перевернутий туалетний столик, чорний ротанговий стілець із вивернутими ніжками (точніше, його рештки). Торшер відкидав криву тінь і дарував помешканню нерівномірне шалене освітлення. У центрі всього перебував Банні, обличчям він зарився у твідовий рукав піджака, а одна нога, усе ще взута в черевик-броґ, звішувалася з краю ліжка. Відкритий рот, мішки під очима, що здавалися чужими через відсутність окулярів. Банні пихкав у ніс та бурмотів уві сні. Я схопив речі Генрі та вшився звідти так швидко, як тільки зміг.

Наступного ранку Банні спустився снідати понурий та з підпухлим обличчям, коли ми з Френсісом та двійнятами вже доїдали свої порції. На наші незграбні привітання він нічого не відповів, натомість рушив навпростець до кухонної шафки, насипав собі кукурудзяних пластівців і залив їх молоком. За стіл він сів, не сказавши нікому ні слова. У ніяковій тиші, що несподівано запала між нами, клацнули вхідні двері. То прийшов містер Гетч, і Френсіс, вибачившись, побіг до нього. Поки вони двоє щось собі тихцем обговорювали в передпокої, Банні насуплено хрумтів своїм сніданком. Збігло кілька хвилин. Я кинув зизий погляд на згорбленого над своєю тарілкою Банні, аж раптом позаду у вікні, аж ген за садом, визирнула далека постать пана Гетча, що крокував двором у напрямку сміттєвої купи з чорними, витіювато понівеченими останками ротангового стільця.

Хоч як ці спалахи істерії лякали нас, траплялися вони нечасто. З іншого боку, вони свідчили про глибину переживань Банні й ступінь нестерпності, якого він міг досягти, скориставшись будь-яким приводом. Найбільше він сердився на Генрі. Генрі його зрадив, Генрі постійно ставав мішенню його зривів. Хоча саме Генрі найменше діставалося від Банні у звичайні дні. Решта ж його постійно бісила. Наприклад, він був ладен визвіритись на Френсіса за надто кучеряво виражену думку, абсолютно неочікувано вибухнути гнівом, коли Чарльз хотів почастувати його морозивом. У випадку з Генрі він чинив так само банально й свавільно, але уникав колотнечі через дрібниці, незважаючи на те, що Генрі навіть близько не докладав ніяких зусиль, аби потурати всім примхам Банні, як робили інші. Коли спливало питання французького туру (а спливало воно дуже нерідко), Генрі від нього, по суті, неуважно відмахувався, даючи механічні та силувані відповіді. Наприклад, особисто мене від упевненості Банні в тому, що ця його очікувана подорож відбудеться, холодок пробирав значно сильніше, ніж від його істерик. Ну як він міг плекати ілюзії про те, що вона відбудеться, а навіть якщо так, то не перетвориться на суцільний кошмар? Та Банні, схожий на щасливого пацієнта психіатричного закладу, міг годинами теревенити про ілюзорну Рив’єру, ігноруючи зціплені зуби Генрі або порожню, зловісну тишу, яка починала панувати в кімнаті, коли він нарешті вибалакувався й сідав, спершись підборіддям на руку та спрямувавши замріяний погляд у далечінь.

Нам усім постійно здавалося, що свій гнів на Генрі він сублімував у стосунках із рештою світу. Він постійно когось ображав, грубив, заводився з півоберта у спілкуванні буквально з першим-ліпшим, хто міг нагодитися. Ми стали дізнаватися про його поведінку з найрізноманітніших джерел. Із вікна він жбурнув черевика в якихось хіпі, що грали в сокс перед його корпусом; погрожував розправою своєму сусіду, котрий, за словами Банні, надто голосно слухав радіо; одну з жіночок у бухгалтерії обізвав троглодиткою. Мабуть, нам пощастило, що коло його постійних знайомств не було аж надто великим. Джуліан бачився з Банні так само часто, як і решта, але ніколи — за межами аудиторії. Набагато більше нас турбувала його дружба зі старим однокласником Клоуком Рейберном, а найбільше — стосунки з Меріон.

Ми знали, що так само, як і ми, вона чітко вловила зміни в його поведінці. Вони її спантеличували й дратували. Якби вона бачила, як він спілкується з нами, то, безперечно, не винуватила б у цих змінах нас. Але вона лише знала про зірвані побачення, перепади настрою, понурість і спалахи ірраціонального гніву, спрямовані на неї. «Зустрічається з іншою? Хоче порвати зі мною?» Одного разу її знайома з Дошкільного центру розповіла Каміллі, що Меріон з роботи телефонувала Банні шість разів і останнього разу він просто кинув слухавку.

— Боже, о Божечки, а хай би вона нарешті виставила його за двері, як у старі добрі часи, — просив у неба Френсіс, закидаючи голову, коли до нього дійшли ці розвіддані. Більше новин ми про них не чули, але пильно спостерігали й молилися, щоб усе сталося саме так. Якби Банні мав більше розуму, то просто б заткнувся, але зараз його підсвідоме вирвалося на свободу й носилося порожніми коридорами черепа поміж хаотично розгублених клепок. Ніхто не міг бути певним у його вчинках.

Із Клоуком вони бачилися не так часто. Вони з Банні не могли похвалитися великою кількістю спільних тем. Ну, вчилися в одній школі. Але Клоук, який тусувався з модними мажорами та ще й міцно сидів на наркотиках, думав тільки про себе, тому навряд чи переймався б змінами в поведінці Банні, навіть міг їх просто не помічати. Клоук мешкав у корпусі поруч із моїм, Дербінстоллі (назву його місцеві дотепники перекрутили на Діазепам-Голл, оскільки в гуртожитку буйним цвітом квітувала так звана «навколонаркотична діяльність», як це офіційно йменувалося університетським канцеляритом, а крім цього, будинок періодично страждав від міні-вибухів та невеличких пожеж, спричинюваних самотніми курцями креку та його аналогів із-поміж числа студентів-хіміків, котрі працювали в підвалі), і, на превелике щастя для нас, займав кімнату одразу біля входу, на першому поверсі.

— Мені просто хотілося б знати, — пояснював Генрі, — куди він ходить.

Наглядати за Банні виявилося легко хоча б тому, що, здається, він і сам не хотів надовго випускати решту нас, особливо Генрі, з поля зору.

Якщо Банні ставився до Генрі з повагою, то іншим доводилося нести весь тягар його виснажливих, щоденних гнівних нападок. Більшість часу він міг когось просто допікати, наприклад, своїми малоосвіченими й частими тирадами проти католицької церкви. Батьки Банні ходили до Єпископальної церкви, мої, наскільки мені відомо, взагалі до релігії жодного стосунку не мали. А от Генрі, Френсіс та двійнята виховувалися в католицькій традиції, і хоча жоден із них до церкви не вчащав, той невпинний безграмотний потік блюзнірств, що вивергався з вуст Банні, доводив усіх до сказу. Усі ці хтиві погляди та підморгування, коли він травив байки про занапащених черниць, блядуватих католицьких дівчат і священиків-педерастів («Так от, оцей панотець Такий-то й каже хлопчикові-служці, завважте, дев’ятирічному хлопчикові-служці, юному бойскауту Тіму Малруні: “Синку, а хочеш покажу, де вночі сплю я й усі наші панотці?”»). Він вигадував обурливі історії про збочення різноманітних римських пап, розповідав про маловідомі тонкощі католицької доктрини й навіснів через змовницькі каверзи Ватикану попри їх категоричне спростування Генрі та приглушене бурмотіння Френсіса, у якому той висловлював усе, що думає про всяких протестантів, які дряпаються вгору соціальною драбиною.

Та гірше ставало, коли Банні обирав собі мішень і займався нею впритул. Із якоюсь протиприродною вправністю він завжди знав, яку струну зачепити і в який момент, щоб роз’ятрити якнайсильніше й довести до люті. Чарльз мав неконфліктну вдачу, та навіть він подекуди дратувався через ці антикатолицькі інвективи, аж починав зі злості дзеленькати чайною чашкою об блюдце. А ще він болісно реагував на будь-які зауваження стосовно алкоголю. Чарльз насправді багато випивав. Ми всі багато випивали. І хоча, умовно кажучи, міру він знав, я часто помічав за ним запах міцних напоїв у різну пору дня або, коли приходив у гості без попередження, заскакував його за самотнім чаркуванням, що, в принципі, можна було зрозуміти з огляду на поточний стан справ. Зате Банні нещиро розігрував несамовиті переживання, приправлені в’їдливими коментарями про пияків. Він вів завищений лік спожитим Чарльзом коктейлям. Підкидав різні опитувальники («У вас виникає бажання випити протягом дня?») та брошури (вкрита ластовинням дитина з благальним поглядом дивиться на батьків: «Мамо, а що значить “п’яний”?») у його поштову скриньку й дійшов до того, що повідомив ім’я Чарльза університетському відділенню «Анонімних алкоголіків», після чого Маколі довелося відбиватися від нав’язливих буклетів, телефонних дзвінків і навіть персонального візиту благонаміреного учасника спільноти, що перебував на найвищому рівні їхньої програми боротьби із залежністю.

Із Френсісом, з іншого боку, все виходило ще більш підкреслено та неприємно. Ніхто про це нічого не казав, але всі знали, що він ґей. І хоча нерозбірливим у зв’язках його було не назвати, та вряди-годи він таємниче зникав під час якоїсь гульні, а ще одного пообіддя дав і мені про себе знати в цілковито однозначному ключі. Ми тоді добряче випили й пішли вдвох кататися на човні. Я випустив весло і, поки намагався його виловити у воді, раптом відчув, як Френсісові пальці ковзнули моєю щокою, під вилицею. Абсолютно буденно, але й при тому цілеспрямовано. Приголомшений, я підвів погляд, і наші очі зустрілися, так, як тільки очі можуть зустрічатись, і якусь мить ми дивились один на одного, човен погойдувався на хвилях, а поряд плавало забуте весло. Я страшенно збентежився, відвів погляд. Аж раптом Френсіс вибухнув сміхом, спостерігаючи мою скруту.

— Ні? — спитав він.

— Ні, — з полегшенням відповів я.

Здавалося б, цей епізод мав би певним чином охолодити нашу дружбу. Хоча я завжди дотримувався думки, що людину, зайняту вивченням античної класики, тема гомосексуальності не може сильно бентежити, проте почувався не у своїй тарілці, коли це стосувалося мене напряму. Мені подобався Френсіс, але поруч із ним я завжди нервував; так от, описана вище пригода дивним чином зняла цю напругу. Мабуть, я просто знав, що рано чи пізно такий момент настане, і тому страшився його. Коли ж усе минуло, то мені одразу стало комфортно поруч із Френсісом, навіть якщо обставини нас компрометували: п’яні, у нього вдома чи затиснуті між кимось на задньому сидінні машини.

Між Банні й Френсісом події розгорталися за іншим сценарієм. У товаристві вони обоє почувалися добре, та коли покрутишся біля них довше, ставало зрозуміло, що вони рідко чимось займалися лише вдвох, ніколи не лишалися наодинці. Причину я знав, як і всі інші. Та раніше мені геть не спадало на думку, що до певної міри вони не могли один одного терпіти, або ж те, що грубі жарти Банні хоч і приховано, та все ж таки цілили злостивими натяками безпосередньо у Френсіса.

Шок, коли до тебе приходить таке розуміння, — чи не найнеприємніший із можливих сюрпризів. Я ніколи не думав (а мав же здогадуватися!), що ці пришелепуваті упередження Банні, які мене до цього так веселили, насправді не іронічні ні на краплинку, а цілковито серйозні.

За нормальних обставин Френсіс би легко подбав про себе. Він мав запальну вдачу, був гострий на язик і міг би поставити Банні на місце в будь-якій ситуації й у будь-який час, але з цілком зрозумілих причин поводився інакше. Ми з болем спостерігали, як Банні щодень і щоніч носить цю метафоричну пляшечку з нітрогліцерином, не даючи нам забути про її існування, дозволяючи поглянути на неї краєм ока, ніби натякав: мені під силу жбурнути її на підлогу в будь-який зручний для мене момент.

Мені не стане духу переказати всі лихі речі, які він сказав чи зробив щодо Френсіса, усі його розіграші, ремарки про педрил та ненормальних, публічні, принизливі розпитування про вподобання та способи їх задовольняти, виражені мовою напрочуд детальних клінічних описів із прив’язкою до різноманітних предметів: клізм, кроликів, лампочок розжарювання.

— Хоч раз, — пам’ятаю, цідив крізь зуби Френсіс, — хоч раз мені б хотілося йому…

Але він анічогісінько не міг зробити. Ні сказати, ні зробити.

Ви могли б подумати, що я — на той момент абсолютно не винний у жодному злочині проти Банні й людства — мав би уникнути цього безперервного снайперського обстрілу. На жаль, і то на жаль саме для Банні, а не для мене, не уникнув. Він був настільки сліпий, що не збагнув усієї небезпеки ситуації, в якій сам же відштовхнув від себе єдину неупереджену людину, єдиного потенційного союзника. Бо я любив Банні не менше, ніж інших, і я б не став на бік решти так швидко, якби він не кидався на мене з такою агресією. Можливо, десь подумки Банні вирішив для себе, що ревнощі все виправдовують: його місце в маленькій групі похитнулося приблизно в той самий час, як у ній з’явився я. Дрібна й дитяча образа, безсумнівно, ніколи б не вилізла на поверхню, якби його не гризла параноя й він був здатний відрізняти ворогів від друзів.

Банні ставав мені дедалі огиднішим. Безжальний, немов який підрушничний собака, він хутко, з непозбувним інстинктом добирав найбільш слизькі для мене особисто теми й речі, від яких я люто відхрещувався. Раз по раз він грав зі мною в одну й ту саму садистську гру. Залюбки спокушав мене брехнею.

— Шикарна краватка, — бувало, казав він. — Це ж Hermès, правда? — І коли я вже погоджувався, то Банні швиденько тягнувся рукою до аксесуара через весь стіл і викривав його вбогий родовід. Або ж міг посеред розмови раптом зупинитись і заявити: — Річарде, старий, а чому ти ніколи не показуєш фоток своїх батьків?

От за такі деталі він зазвичай і хапався. Його власна кімната була завалена цілою добіркою бездоганних сімейних сувенірів, ідеальних, немов з однієї лінійки рекламного продукту: Банні з братами вимахують ключками для лакросу на яскраво освітленому чорно-білому полі; родинне святкування Різдва: пара крутецьких батьків із відчуттям смаку вдягнуті в дорогі халати, а п’ятеро хлопчаків-блондинчиків в однаковісіньких піжамах качаються по підлозі з веселим спанієлем, а в глибині фото — до смішного розкішний іграшковий поїзд і шикарна новорічна ялинка; мама Банні на своєму першому виході у світське товариство, юна й пишна у своїй білій норковій шубі.

— Що? — перепитував він з удаваною невинністю. — У Каліфорнії немає фотоапаратів? Чи не хотів, щоб друзяки побачили маму в штанах із поліестеру? А в якому універі вчилися твої батьки? — перебивав він мене, не даючи завершити відповідь на попереднє запитання. — Ліга плюща? Чи просто — університет якогось там штату?

Жорстокість без причин. По-моєму, що стосується сім’ї, то відбріхувався я вправно, але під таким зухвалим тиском шансів устояти не лишалось. В обох моїх батьків неповна середня освіта; мама справді носила штани, які купувала у фабричній крамниці. На єдиній аматорській фотці з нею, що я мав, вона стоїть, спершись на сітку «рабіца», а другу руку поклала на нову самохідну газонокосарку батька. Певно, це стало приводом, яким вона скористалася, щоб відправити її мені, — мамі здавалося, що мене зацікавить нове придбання. І зберігав я її на робочому столі (заткнувши в тлумачний словник на букву М — «мама») тільки тому, що інших у мене не було. Та одного разу я встав серед ночі, щоб переховати її, — настільки страшився, що Банні, тиняючись по кімнаті, наткнеться на неї. Але кращого сховку придумати не спромігся й тому врешті-решт спалив її в попільничці.

Уся ця приватна інквізиція неабияк дошкуляла, та мені навіть слів бракує, щоб описати муки, яких я зазнавав, коли Банні брався за своє мистецтво на публіці. Тепер він мертвий, requiescat in pace[137], та поки я живий, то не забуду одну особливу садистську інтерлюдію, яку він розіграв зі мною у квартирі двійнят.

За кілька днів перед тим Банні допікав мене розпитуваннями про те, де я навчався в школі. Не знаю чому, але я не міг просто зізнатись і сказати правду, що ходив у муніципальну школу міста Плано. Звісно, Френсіс навчався в щонайбільш ексклюзивних школах Англії та Швейцарії, Генрі — хоч і заочно — в не менш ексклюзивних американських закладах, поки не кинув навчання в передостанньому класі. Зате двійнята відвідували невеличку провінційну школу в Роаноку, та й священні стіни школи св. Єремії, куди ходив сам Банні, насправді належали дорогому корекційному закладові з розряду тих, що рекламуються на останній сторінці дорогого журналу Town & Country та пропонують особливу увагу дітям, яким складно навчатись. У цьому контексті моя школа геть не здавалася ганебною, але я всіляко уникав запитання, аж доки мене загнали в кут і я з відчаю ляпнув йому, що ходив у Ренфрю-Голл під Сан-Франциско, де вчаться та грають у теніс байдужі хлопчаки. Здалося, я його вдовольнив своєю відповіддю, аж раптом перед усіма він знову порушив цю тему.

— То ти ходив у Ренфрю? — приязно поцікавився він, повернувшись до мене й укинувши в рота жменю фісташок.

— Так.

— А якого року закінчив?

Я назвав рік свого реального випуску.

— О, — з набитим ротом продовжив він, — це ж ти там разом із Фон Раумером був.

— Що?

— З Алеком. Алеком Фон Раумером. Він із Сан-Франциско. Товариш Клоука. Заходив учора в гості, то ми трохи погуторили. Каже, в Гемпдені чимало випускників Ренфрю-Голлу.

Я нічого йому не відповів, сподіваючись, що він сам облишить цю розмову.

— Знач’, ви знайомі з Алеком? З іншими?

— Ага, ледве-ледве.

— Кумедно, а він сказав, що геть не пам’ятає тебе. — Не зводячи з мене очей, Банні потягся за новою пригорщею фісташок. — Абсолютно не пам’ятає.

— Ну, школа ж чимала.

— Справді? — прокашлявся він.

— Так.

— А Фон Раумер говорить, маленька. Близько двохсот учнів. — Він узяв паузу й жбурнув пригорщу в рота, жуючи, продовжив: — То в якому з гуртожитків ти мешкав?

— Тобі все одно це нічого не скаже.

— А це якраз Фон Раумер попросив мене спитати.

— Йому не байдуже?

— Та все гаразд, гаразд, брате-товаришу, — приязно виправдовувався Банні. — Просто це так дивно, n'est-ce pas?[138] Чотири роки ви з Алеком провчились у такій крихітній школі, як Ренфрю, і він жодного разу тебе не бачив!

— Я там учився всього два роки.

— А чому тебе немає у випускному альбомі?

— Чого ж? Є.

— Ні, немає.

Двійнята мали приголомшений вигляд. Генрі сидів до нас спиною й удавав, ніби не слухає. Але тепер і він розвернувся та запитав:

— Ну, тобі ж звідки знати, є він у випускному альбомі чи ні?

— А от моєї фотографії немає в жодному випускному альбомі, — нервово проказав Френсіс. — Терпіти не можу, коли мене знімають на камеру. Коли б я не…

Банні не зважав. Він відкинувся на спинку стільця.

— Ану, — звернувся він до мене, — я тобі заплачу п’ятірку, якщо назвеш свій гуртожиток.

Він мене свердлив поглядом, в очах палав вогонь задоволення. Я пробурмотів щось незв’язне і, заціпенілий від жаху, рушив на кухню по склянку води. Обпершись на раковину, я притулив скляну поверхню до скроні; у вітальні щось нечутне, але сердите прошепотів Френсіс, після чого Банні хрипко розреготався. Я вилив воду в раковину й повернув кран — не хотів нічого слухати.

Чому такий складний, нервовий і тонко налаштований розум, як у мене, ідеально впорався з шоком убивства, а в Банні, нашого дужого, пересічного Банні, вийшов із рівноваги? Я й досі над цим інколи замислююся. Якби він насправді прагнув помсти, то міг би її легко здійснити, не наражаючись на ризик. Усе, що в нього було на думці, можна вивудити з того, як повільно та в потенціалі вибухонебезпечно розгорталися тортури, яким він нас піддавав. Якщо в цьому справді існувала таємна мета, то яка саме? Чи, може, його дії для нього самого лишалися настільки ж незбагненними, як і для нас?

А можливо, ці причини не були такими вже й незбагненними? Адже найгірше в нашій ситуації, як одного разу заявила Камілла, не те, що Банні довелося пережити якийсь шизофренічний зрив та повну трансформацію особистості, а те, що різні вади його характеру, які раніше ми бачили тільки краєм ока, увійшли в резонанс та виросли, неочікувано перетворившись на потужну загрозу. Хай якою огидною здавалася його поведінка, для нас вона не була новиною, він і раніше дозволяв собі такі вибрики, щоправда, не в такій концентрованій та ядучій формі. Навіть у наші найщасливіші дні він глузував з мого каліфорнійського акценту, пальта з других рук чи кімнати, цілковито позбавленої bibelots[139] до його смаку. Ось тільки робив він ці зауваження в такий щирий спосіб, що я не міг не реготати («Господи, Річарде, — говорив він мені, беручи до рук мій старий черевик-броґ і колупаючи дірку в його підошві пальцем. — Що з вами, каліфорнійськими хлопцями, не так? Чим багатші, тим занедбаніше виглядаєте. Навіть у перукарню ні ногою. Я не встигну й моргнути, а в тебе патли відростуть по плечі, і тинятимешся тут у лахмітті, наче Говард Г'юз[140]»). Мені б і на думку не спало ображатися на ці слова. Адже це Банні, мій друг, у котрого кишенькових грошей менше, ніж у мене, і велика дірка в штанях ззаду по шву. Я так сильно боявся його нової поведінки саме через те, що вона дуже скидалася на його давні милі приколи, якими він раніше намагався діставати. Мене розлютило й спантеличило, що несподівано він відмовився від своїх правил (такого собі дружнього спарингу), а натомість став заганяти мене ударами в кут боксерського рингу та бити до півсмерті.

На довершення всього — усупереч неприємним враженням про його нові риси — від старого Банні, якого я знав і любив, лишалося так багато. Інколи я бачив його звіддаля: у кишенях кулаки, щось насвистує, по-звичному пристрибує на ходу, — і мене проймав гострий біль від приязні впереміш із печаллю. Ось чому я пробачав йому сотні разів: через цей погляд, цей жест, цей характерний нахил голови. Постійно сердитися на нього видавалося неможливим, хай би що він не вчудив. На жаль, саме в такі моменти він приймав рішення атакувати. Милий, чарівний, по-старому неуважний і водночас говіркий, він раптом, не збиваючись із ритму, відкидався на стільці й видавав щось жахливе, двозначне, таке, на що ми не знали, як відповідати. І я присягався ніколи не забувати, ніколи йому цього не дарувати. Скільки ж разів я порушував свою обіцянку! Подекуди я вже збирався сказати собі, мовляв, ти ж обіцяв, час дотримати слова, та це була неправда. Навіть зараз я й близько не серджуся на Банні. Власне, я не можу придумати нічого ліпшого, ніж якби він зараз зайшов у кімнату, із запітнілими окулярами та запахом мокрої шерсті, обтрусив чуприну від дощу, наче старий собака, і проказав: «Річардику, хлопчику мій, а що в тебе знайдеться для спраглого старого друга? Буде чим промочити горло?»

Багато хто бачить сенс у тій давній заяложеній фразі про amor vincit omnia[141]. Та якщо я чогось і навчився у своєму короткому сумному житті, то це не вірити брехливим тривіальним цитатам. Любов перемагає не все. І ті, хто в це вірить, дурні.

Банні мордував Каміллу просто тому, що вона дівчина, а отже, зручна мішень. Тут її провини не було ніякої, просто у світі греків, грубо кажучи, жінки — це нижчі створіння, яких потрібно споглядати, а не слухати. Ці панівні поміж аргів’ян настрої були такими нав’язливими, що збереглися в кістяку самої мови; не можу пригадати ліпшої ілюстрації, ніж той факт, що серед перших аксіом грецької граматики я засвоїв тезу про те, що в чоловіків — друзі, у жінок — родичі, а у тварин — одноплемінники.

Банні сповідував аналогічні погляди, хоч і не з любові до еллінської чистоти, а з банальної ницості. Він не любив жінок, не шанував їхнього товариства, і навіть Меріон, його самопроголошену raison d'être[142], неохоче терпів, бо вона з ним спала. Банні щодо Камілли мусив застосовувати більш патерналістський підхід, поблажливо даруючи їй усмішку сивочолого татуся до нерозумного нащадка. Решті він скаржився, що Камілла грає не у своїй лізі й заважає їм усім займатися серйозною наукою. Нас це тільки смішило. Щиро кажучи, тоді навіть найрозумнішим із нас не світили академічні звершення в майбутньому. Френсіс надто ледачий, Чарльз — неорганізований, Генрі — надто хаотичний і, в принципі, дивний, такий собі Майкрофт Холмс від філології. Камілла — не виняток. Як і я, перед каторжною працею з давньогрецькими письменниками вона потайки віддавала перевагу простішим радощам англійської літератури. А отже, переживання сердешного Банні про те, що ми не реалізовуємо свій інтелектуальний потенціал, — курям на сміх.

Напевне, їй, єдиній дівчині в чоловічому товаристві — фактично закритому клубі, — було тяжко. Просто дивом вона не стала компенсувати це більшою черствістю або скандальністю. Вона так і лишалася дівчиною, милою, тендітною, котра валялася в ліжку і їла шоколадки, дівчиною, чиє волосся пахло гіацинтами, а шалики весело майоріли під леготом; чарівливою дівчиною, розумнішою від усіх дівчат на світі. Але це не заважало їй постійно бути дивною, дивовижною, пасмом шовку в чорному вовняному плетиві. Камілла не така вже й крихка, якою могла здатися. Багато в чому вона була такою ж холоднокровною та обізнаною, як і Генрі, практичною та усамітненою у своїх звичках, дуже часто — взагалі відстороненою. За містом вона часто йшла кудись геть, сама, може, на озеро, може, в підвал, де я колись її заскочив із книжкою, в санях, із шубою, накинутою на коліна. Без неї все здавалося страшенно чужим та неврівноваженим. Вона — краля, що замикала покерний набір чорної масті: чорних валетів, чорного короля і джокера.

Я так захоплювався двійнятами, бо в них, як на мене, було щось трошки незбагненне. Щось, що, мені здавалося, я от-от маю зрозуміти, але так і не міг. Добрий і трохи ефемерний Чарльз був загадкою, то що вже казати про Каміллу — істинну таємницю, шифр якої мені не вдавалося зламати. Я ніколи не був певен, що вона насправді думає в тій чи іншій ситуації, і я знав, що Банні зрозуміти її було ще важче. Він і в хороші часи часто ненавмисне її ображав; коли все зіпсувалося, Коркоран у різні способи намагався її скривдити та принизити, але дуже часто цілив «у молоко». Їй не можна було дошкулити закидами щодо зовнішнього вигляду. Вона просто, не кліпаючи, дивилася йому прямо в очі, коли він виголошував найвульгарніші та принизливі анекдоти; сміялася, якщо він намагався зачепити її смак чи розум; пропускала повз вуха його численні просторікування, приперчені ерудованими, хоч і помилковими цитатами, які він мусив був шукати з великим для себе напруженням, просто аби довести, що всі жінки однозначно нижчі порівняно з ним і не призначені (як сам Банні) для Філософії, Мистецтва, Вищого Розумування. Хіба що — чоловіка приваблювати й вести Домашнє Господарство.

Тільки одного разу при мені він таки допік їй. Ми засиділися допізна у квартирі двійнят. На щастя, Чарльз барився на кухні з Генрі, де вони готували лід. Чарльз пив багато, і якби став свідком цієї розмови, то ситуація точно вийшла б з-під контролю. Банні так сильно налигався, що ледве сидів. Більшість вечора він провів у стерпному настрої, аж раптом без попередження повернувся до Камілли й запитав:

— Слухай, дітлашня, а чого це ви живете разом?

Вона знизала плечима, фактично одним плечем, як це робили двійнята.

— А? — перепитав він.

— Це зручно, — пояснила Камілла. — Дешево.

— Чорт, це так незвично, по-моєму.

— Ми з Чарльзом живемо разом більшу частину свого життя.

— Ніякої тобі приватності, еге ж? Тісно ж? Сидите одне в одного на головах?

— Це трикімнатна квартира.

— А якщо тобі стає самотньо вночі?

Запанувала тиша.

— Я не розумію, про що ти, — крижаним тоном відповіла Камілла.

— Усе ти розумієш, — відповів Банні. — З біса зручно. Ще й прям’ усе по класиці. Ті греки зі своїми братами та сестрами — як ніхто інші… Ой, — Банні зловив чарку віскі, що мало не впала з бильця крісла. — Ясно як білий день, що це протизаконно й усе таке. Та що вам ті закони? Поруш один — і можна порушувати всі інші, еге ж?

Я сидів приголомшений. Ми з Френсісом тільки роти пороззявляли, поки Банні доцмулив своє віскі й потягся по пляшку.

На моє превелике здивування, Камілла кисло проказала:

— Не варто думати, що я сплю зі своїм братом, тільки тому, що не спатиму з тобою.

Банні розреготався низьким неприємним сміхом:

— Дівулю, та я з тобою ні за які грошики. Ні за які медяники світу.

Камілла поглянула на нього світлими, позбавленими емоцій очима. Потім підвелась і вийшла на кухню, залишивши нас із Френсісом у найбільш незручній тиші, свідком якої я коли-небудь ставав.

Обрáзи на ґрунті релігії, напади люті, кривди, примус, борги — усе це дрібнички, фактично подразники. Здавалося б, їх надто мало, щоб підштовхнути п’ятьох людей при здоровому глузді до вбивства. Та я наважуся вам сказати, що доки ти не станеш співучасником душогубства, доти не усвідомлюватимеш, наскільки невловимим та складним є акт позбавлення людини життя, не обов’язково пов’язаний із єдиним драматичним мотивом. Вигадати один мотив — надто просто. І він, звісно, був. Проте інстинкт самозбереження не такий уже й потужний, як може здатися. Урешті-решт, Банні не становив нагальної небезпеки, вона підкрадалася до нас повільно, неквапом жевріла, і, як мінімум, в абстракції її можна було відтермінувати або відвернути в чимало різних способів. Мені легко уявити, як ми збираємося там, у визначеному місці, у визначений час, стривожені й ладні передумати, можливо, навіть дарувати прощення в катастрофічнім рішенні останньої хвилини. Страх за власне життя, певно, спонукав нас відправити Банні на шибеницю та накинути зашморг йому на шию, але щоб привести вирок у дію та вибити стільчик із-під його ніг, потрібен був новий, терміновий імпульс.

І, сам не знаючи того, Банні власноруч забезпечив виконання останньої умови. Мені хотілось би вам сказати, що до мого вчинку мене підштовхнув якийсь непереборний трагічний мотив. Та я збрешу, якщо це стверджуватиму, якщо переконаю вас, ніби тієї квітневої неділі по обіді мене справді під’юджувало щось таке.

Цікаве питання: про що я думав, коли дивився в його очі, широко розплющені, приголомшені від невіри («Та ну, ви чого, це такий жарт?»), як виявилося, востаннє? Не про те, що допомагаю врятувати друзів, аж ніяк. Не про страх. Не про вину. Про всі ті крихітні вчинки. Про образи, інсинуації, жорстокість у дрібничках. Сотні маленьких епізодів приниження, що накопичувалися в мені протягом місяців і за які ніхто не помстився. Саме про них я думав — і більше ні про що. Саме через них я був здатний спостерігати за всім тим без найменшого відтінку жалю чи докору сумління, коли він якусь довгу мить точився на кручі — махаючи руками, закотивши очі, такий собі гуморист із німої комедії, що послизнувся на банановій шкірці, — аж доки не впав навзнак і не розбився на смерть.

По-моєму, в Генрі був план. Який — не знаю. Він завжди зникав у загадкових справах, можливо, це всього лиш продовження його старих звичок, але я сильно переживав і мені кортіло думати, що бодай хтось тримає ситуацію під контролем, а тому я надавав його зникненням певного обнадійливого значення. Він часто не відчинив нам двері, навіть пізно вночі, коли в нього світилось у вікнах і я знав, що він удома. Не раз він з’являвся на вечерю в мокрих черевиках та з розкуйовдженим від вітру волоссям, із грязюкою на холошах його завжди охайних темних штанів. На задньому сидінні його авто опинився стосик таємничих книжок близькосхідними мовами, схожими на арабську в’язь, прикрашених штампами бібліотеки Коледжу Вільямса. Це тільки додавало зайвих питань. Наскільки я знав, Генрі не читав арабською й не був записаний на абонемент бібліотеки Коледжу Вільямса. Зазирнувши крадькома в одну з них, я побачив, що бібліотечна картка досі стирчить із паперової кишеньки в кінці книги й останню людину, котра брала її почитати, звати Ф. Локетт. Було це в 1929 році.

Певно, найдивніша річ, свідком якої я став, відбулась одного дня, коли Джуді Пуві підкидала мене в Гемпден. Я хотів віднести кілька речей у пральню, і Джуді, котра саме вибралася була в місто, запропонувала мене підвезти. Ми зробили свої справи, не кажучи вже про чималу дозу кокаїну, спожиту на стоянці за Burger King, і саме стояли в її червоному «корветі» на світлофорі під жахливі завивання манчестерської радіостанції (Free Bird від Lynyrd Skynyrd) та невпинне, отруєне «коксом» торохтіння Джуді про двох якихось її знайомих, що займалися сексом прямо у Food King («У магазині, чуєш! У ряду з мороженими харчами!»), аж раптом вона щось помітила у вікні й промовила:

— Глянь, а то не твій чотириокий друзяка?

Здивований, я нахилився вперед. Навпроти нас, на протилежному боці вулиці, був крихітний, скажімо так, кальянний магазинчик: фабричні бульбулятори, гобелени, ампули з якимсь кайфовим алкілнітритом, найрізноманітніші травки та куриво з-під прилавка. Раніше я в ньому бачив лише старого сумного хіпі в бабусиних окулярах, колишнього випускника Гемпдену і власника крамнички. Тепер же, на свій превеликий подив, серед карт небесної сфери та єдинорогів я бачив Генрі в чорному костюмі, з парасолькою та всім іншим. Він стояв перед касою, зазираючи в аркуш. Хіпі почав був щось йому казати, але Генрі перебив його й показав рукою кудись за прилавок. Хіпі стенув плечима й узяв маленьку пляшечку з полиці. Я спостерігав за дійством, затамувавши подих.

— Як ти гадаєш, а що він там робить? Чіпляється до сердешного старого хіпана? Ятка, до речі, гівняна. Якось зайшла туди по терези, яких там не знайшлося, натомість мені запропонували пару магічних куль і «дур». Пам’ятаєш оті зелені пластмасові терези?.. Агов, ти ж мене навіть не слухаєш! — заскиглила Джуді, поки я не міг відірвати очей від вікна. Хіпі нахилився і щось шукав під стійкою. — Посигналити їм?

— Ні! — скрикнув я на нервах після кокаїну і рвучко скинув її руку з керма.

— Божечки, та не лякай мене так! — дівчина приклала руку до грудей. — Чорт. У мене зараз очі на лоб полізуть. Цей «кокс» із метом замішали чи що. Гаразд-гаразд, — роздратовано промовила вона, коли загорілося зелене світло й бензовоз за нами почав сигналити.

Крадені арабські книжки? Крамничка для торчків у Гемпдені? Я навіть не міг уявити, чим займається Генрі, та, навіть попри нелогічність його дій, мені по-дитячому кортіло вірити в нього, тому, ніби доктор Вотсон, що впевнено спостерігає за поведінкою свого знаменитого друга, я чекав, доки задум Генрі сам себе проявить.

Що, в принципі, й відбулося за кілька днів.

Пізньої години в четвер, за півгодини по півночі, сидячи перед дзеркалом у піжамі, я намагався постригтися за допомогою манікюрних ножиць (у мене це завжди виходило криво, і в результаті незмінно народжувався образ à Іа Артюр Рембо, схожий на будяк та дитину водночас), коли постукали у двері. Я вийшов із ножицями в руках. Це був Генрі.

— О, привіт, — сказав я. — Заходь.

Він обачно переступив через брудні пасма мого каштанового волосся й сів за стіл. Оглядаючи свій профіль у люстерку, я заходився знову працювати ножицями.

— Що сталося? — поцікавився я, потягнувшись до довгого жмута над вухом.

— Ти ж трохи вивчав медицину, правда? — спитав він.

Я зрозумів, що це прелюдія до якихось розпитувань, пов’язаних зі здоров’ям. Один рік домедичної підготовки насправді не дає аж надто багато знань, але інші знали про лікарську справу так мало, що, по суті, ставилися до неї не стільки як до науки, скільки як до привабливої магії. При цьому вони поштиво зі мною радилися стосовно кожного свого болю, кожної різі, наче дикуни на прийомі в шамана. Діапазон їхнього невігластва інколи зворушував, подекуди шокував. Генрі хворів частіше за решту, тому й знав трохи більше від усіх, але навіть він вряди-годи лякав мене, ставлячи серйозні запитання про чотири тілесні рідини або ж взаємозв’язок селезінки й хандри[143].

— Занедужав? — запитав я, одним оком вивчаючи своє відображення.

— Мені потрібно розрахувати формулу для дозування.

— Що ти маєш на увазі? Дозування чого?

— Ну, існує ж якась математична формула, за якою визначають необхідну дозу, виходячи зі зросту, ваги, правда? Щось типу такого?

— Залежить від концентрації медичної речовини, — відповів я. — Тут я тобі не допоможу. Треба шукати у фармакологічних довідниках.

— Це мені не підходить.

— Вони дуже прості.

— Я не про це. У фармакологічному довіднику такої інформації не знайдеться.

— Повір мені.

Якусь мить я чув тільки клацання своїх ножиць. Нарешті Генрі знову заговорив:

— Ти не розумієш. Мова не про те, чим зазвичай користуються лікарі.

Я опустив ножиці й поглянув на нього в дзеркалі:

— Господи, Генрі, що ти вже зібрався мішати? Якийсь ЛСД? Щось інше?

— Уявімо, що так.

Я опустив дзеркальце й подивився на нього.

— Генрі, навряд чи це хороша ідея. Не знаю, чи розповідав, але я пробував ЛСД кілька разів. У передостанньому класі. Це була найбільша помилка мого життя…

— Я розумію, що розрахувати концентрацію такої речовини складно, — рівним голосом перебив він. — Але в мене накопичилися певні емпіричні дані. Скажімо так, уяви, що в нас є кількість X заданої медичної речовини, що здатна подіяти на тварину вагою тридцять кілограмів, трохи більша кількість речовини для цієї ж тварини смертельна. Я вивів приблизну формулу, але мова йде про дуже незначну різницю. Оперуючи такою інформацією, як обрахувати невідомі змінні?

Я сперся на комод і прикипів до нього очима, забувши про стрижку:

— Ну, давай подивимося, що там у тебе.

Генрі пильно роздивлявся мене, а потім поліз у кишеню. Коли він розкрив долоню, то я не повірив своїм очам і підійшов ближче. Блідий гриб із тонкою ніжкою лежав у нього в жмені.

— Amanita caesaria, — пояснив він, — а не те, що ти подумав, — швидко додав, коли побачив вираз мого обличчя.

— Я знаю, що значить amanita, — сказав я. — Мухомор.

— Не всі мухомори отруйні. Цей не шкідливий.

— Що це? — спитав я, беручи гриб у руку та роздивляючись його ближче до світла. — Галюциноген?

— Ні. Взагалі-то, вони добрі на смак. Римлянам страшенно подобались. Але зазвичай люди їх обходять десятою дорогою, щоб не сплутати з лихим двійником.

— Лихим двійником? — перепитав я.

— Amanita phalloides, — тихо відказав Генрі. — Зеленим мухомором, або ж блідою поганкою.

Я мовчав.

— То що ти робитимеш? — нарешті спромігся я сформулювати запитання.

— А ти про що подумав?

Я підвівся, знервований, і підійшов до стола. Генрі поклав гриб назад у кишеню і прикурив сигарету.

— Попільничка знайдеться? — чемно поцікавився він.

Я передав йому порожню банку з-під газводи. Коли я заговорив, Генрі практично докурив.

— Я не вважаю, що це хороша думка.

— Чому ні? — питально повів він бровою.

«Він питає мене, чому ні».

— Тому що, — трохи отетерівши, відповів я, — отруту можна виявити. Будь-яку отруту. Ти гадаєш, якщо Банні вріже дуба, людей це не подивує? Навіть найтупіший коронер…

— Я це знаю, — терпляче сказав Генрі. — А саме тому розпитую тебе про дозування.

— Яке це має значення? Навіть найменшої кількості…

— …достатньо, щоб серйозно нашкодити людині, — закінчив за мене Генрі й прикурив нову сигарету. — Але не обов’язково з летальним кінцем.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Я хочу цим сказати, — він поправив окуляри на переніссі, — що суто з погляду характеристик існує величезна кількість різноманітних отрут, набагато сильніших за мухомор. Незабаром у лісі з’явиться повно наперстянок й аконіту. З липкої стрічки для мух я можу нашкребти будь-яку потрібну мені кількість миш’яку. І навіть добути нетутешнього зілля… святі небеса, та Борджіа[144] розридалися б, якби побачили той магазинчик здорової їжі, який я відшукав у Бреттлборо на минулому тижні. Чемерник, мандрагора, чиста полинова олія… Мабуть, люди купують що завгодно, якщо їм сказати, що воно — натуральний продукт. Скажімо, полин там продається як органічний репелент для комах, ніби від цього він стає безпечнішим. Однієї пляшечки вистачить на цілу армію.

Генрі знову бавився зі своїми окулярами.

— З усіма цими речовинами (попри їхні чудові властивості) одна біда. Ти все правильно сказав: застосування. Аматоксини — надто брудна робота, коли вже мова заходить про отруту. Блювання, жовтяниця, конвульсії. Це ж не «італійські розрадники», швидкі та милосердні в дії. З іншого боку, що простіше підсунути? Ти ж знаєш, я не ботанік, а тут навіть не кожен міколог відрізнить одну amanita від іншої. Збирали гриби… у кошик із їстівними випадково потрапило двійко отруйних… один із друзів потрапив до реанімації, а другий… — Він здвигнув плечима.

Ми перезирнулися.

— Звідки така впевненість, що ти не перестараєшся з порцією для себе? — спитав я.

— А в мене й немає впевненості, — відповів він. — Моє життя так само наразиться на небезпеку. Тепер ти розумієш, із наскільки тонкою гранню мені доводиться мати справу? Проте в мене непогані шанси викараскатися. Тільки, знаєш, треба про себе подбати. А решта сама стане на свої місця.

Я розумів, на що він натякає. У його плану було кілька суттєвих вад, але задум був геніальний. Єдиний переконливий математичний розрахунок ґрунтувався на тому, що Банні в певний прийом їжі з’їсть чи не вдвічі більше за будь-кого іншого.

У диму сигарети Генрі сидів блідий та спокійний. Він знову запустив руку в кишеню й дістав звідти гриб.

— Отже, так, — пояснював він, — однієї шапки A. phalloides приблизно такого самого розміру досить для того, щоб звалити з ніг здорового тридцятикілограмового пса. Блювання, проносу, конвульсій не бачив. Не думаю, що собаці світить щось серйозніше від дисфункції печінки, але хай із цим уже розбираються ветеринари. Вочевидь…

— Генрі, звідки тобі це відомо?

Він на мить замовк.

— Пам’ятаєш тих двох страшних боксерів у пари, що мешкає наді мною? — спитав він.

Це жахливо, але я не зміг не розсміятися.

— Ні! Тільки не кажи, що ти…

— Боюся, так, — сухо обірвав мене він і роздушив недопалок. — З одним, на жаль, усе гаразд. Другий тепер уже не тягатиме мені сміття щоранку на поріг. Здох за двадцять годин, а доза була, мабуть, усього на грам більша. Виходячи з цього досліду, мені здається можливим розписати, скільки отрути має припасти на кожного з нас. Єдине, що мене турбує, — це коливання вмісту отрути від гриба до гриба. Це ж не аптекар зважуватиме її. Не виключено, що я помиляюся, — тут ти знаєш більше за мене, — але двограмовий гриб може містити стільки ж отрути, що й триграмовий, правда? Ось де моя дилема.

З нагрудної кишені він дістав аркушик, змережаний циферками.

— Мені страшенно прикро втягувати тебе в це, але в математиці ніхто більше не розбирається, а я далекий від того, щоб вважати свої знання надійними. Глянеш?

«Блювання, жовтяниця, конвульсії». Я механічно взяв у нього папірець. Списаний алгебричними рівняннями — та, якщо чесно, алгебра була останньою річчю, про яку я міг тоді думати. Я мотнув головою й уже збирався віддати цидулку назад, аж раптом, глянувши на нього, дещо збагнув і пригальмував. Тут і зараз я був людиною, здатною покласти край усій цій історії. Генрі й справді потребував моєї допомоги, інакше не прийшов би до мене. Я знав, що марно апелювати до почуттів, та якби я вдав, ніби знаю, що роблю, то міг би відрадити його від усього цього.

Я поклав папірець на стіл, узяв у руки олівець і спробував змусити себе крок за кроком розібратися з плутаниною чисел. Рівняння, що описують концентрації хімічних речовин, ніколи не давалися мені легко, вони складні навіть тоді, коли йдеться про чітко визначену концентрацію суспензії в дистильованій воді, а тут мова була про взагалі неможливе: мінливу концентрацію в об’єктах неправильної форми. Здається, Генрі вичерпав усі свої запаси початкової алгебри, намагаючись розв’язати задачу, і, наскільки мені вдалося простежити хід його думок, роботу виконав непогано. Але це не те завдання, яке можна розв’язати алгеброю, якщо його можна розв’язати взагалі. Цілком імовірно, що в людини, яка два-три роки вчила матан, і вийшло б що-небудь більш-менш переконливе. Моя ж халтура годилася тільки на те, щоб трошки звузити його співвідношення, та я геть забув усе, що вчив із математичного аналізу, тому моя відповідь, хоч і точніша від розв’язку Генрі, усе ж таки була далека від істини.

Я поклав олівець і глянув на нього. Я рахував півгодини. Генрі тим часом зняв у мене з полиці «Чистилище» Данте й повністю поринув у читання.

— Генрі.

Він розгублено підвів очі.

— Генрі, боюся, не спрацює.

Він заклав сторінку, на якій зупинився, пальцем.

— У мене там у другій половині помилка, — проказав він. — Там, де я розписую на множники.

— Хороша спроба, але навіть на цій стадії я розумію, що тут не обійтися без хімічних таблиць і добрих знань матаналізу та власне хімії. Інакше цього не обчислити. Тобто в хімії концентрація речовини обраховується навіть не грамами чи міліграмами, а в так званих молях.

— Ти зможеш це порахувати для мене?

— Боюся, ні. Я старався, як міг. Грубо кажучи, я не можу тобі дати відповідь на запитання. Навіть професор математики помучився б із цим завданням.

— Гмм, — Генрі зазирнув мені через плече. — Ну, ти розумієш, що я важчий від Бана. Трохи більше, ніж на десять кіло. Це ж має на щось впливати, правда?

— Так. Але відштовхуватися від не настільки великої різниці в розмірі не можна, принаймні не у випадку з такою маленькою похибкою. От якби ти важив на двадцять кілограмів більше…

— Отрута проявиться тільки за півдоби. Щонайменше, — розмірковував він. — Тобто навіть якщо я передознуся, у мене буде перевага. Відстрочення. І якщо мати антидот, про всяк випадок…

— Антидот? — аж роззявив я рота, відкидаючись на спинку стільця. — А такий існує?

— Атропін. Міститься в беладоні.

— Господи, Генрі. Ти ж якщо не вмертвиш себе одним, то доконаєш іншим.

— У невеликих кількостях атропін не шкодить.

— Те саме кажуть і про миш’як, і все одно в мене немає бажання його куштувати.

— У них абсолютно різний ефект. Атропін прискорює нервову систему, серце починає торохтіти і так далі. Аматоксин — уповільнює.

— Усе одно, мені не подобається, як це все звучить. Отрута проти отрути.

— Зовсім ні. От перси були майстерними отруювачами, то вони…

Я пригадав книжки в машині Генрі.

— Перси? — перепитав я.

— Так, згідно з великим…

— Я не знав, що ти читаєш арабською.

— Не читаю. Принаймні не дуже добре. Але вони справжні авторитети в цій тематиці. Більшість книжок, що мені знадобилися, не перекладені. То я сидів із ними, як міг, озброївшись словником.

Я подумав про запилені, обтріпані за багато років книжки, які побачив.

— І коли їх написали?

— Десь у середині п'ятнадцятого століття.

— Генрі, — я опустив олівець.

— Що?

— Ну в тебе ж є голова на плечах. Не можна покладатися на такі старезні матеріали.

— Перси були майстерними отруювачами. Це фактично підручники, інструкції, якщо хочеш, назвемо їх так. Кращого за них не знаю нікого.

— Труїння людей трохи відрізняється від лікування.

— Люди століттями користувалися цими книжками. Їхня точність навіть не обговорюється.

— Що ж, я шаную давнє знання так само, як і ти, та не знаю, чи хотів би поставити на кін своє життя, вдавшись до кустарних ліків із середньовіччя.

— Ну, це я можу перевірити й в іншому місці, — непереконливо заявив він.

— Справді. Це все надто серйозно, щоб…

— Дякую, — рівним голосом відказав він. — Ти мені дуже допоміг. — Генрі знову взяв «Чистилище» в руки і спроквола його погортав. — Знаєш, а це не дуже вправний переклад. Сінглтон найкращий, якщо не читаєш італійською, досить точний, але, звісно, розгубив усю terza rima. Читати треба в оригіналі. У дуже хорошій поезії чути музику, навіть якщо не розумієш мови. Я пристрасно полюбив Данте ще до того, як вивчив бодай одне слово італійською.

— Генрі, — проказав я тихим, наполегливим тоном.

Він роздратовано подивився на мене згори.

— Знаєш, усе, що я робитиму, небезпечно, — мовив він.

— Але ніщо не варте твого життя.

— Чим більше я чую про тур Францією на круїзних кораблях, тим менше мене лякає смерть, — промовив він. — Ти справжній друг. Дякую за поміч. Бувай.

Наступного дня ще й дванадцяту не пробило, як у гості завітав Чарльз.

— Господи, ну в тебе й спека, — промовив він, вилізаючи з мокрого пальта та кидаючи його на спинку стільця. Волосся липнуло до чола, обличчя пашіло, він усміхався. Крапля води тремтіла на кінчику його довгого тонкого носа. Він шморгнув і змахнув її рукою. — Займайся чим хочеш, але на вулицю ні ногою. Там капець. До речі, ти не бачив Френсіса, ні?

Я провів рукою по волоссю. По п’ятницях у нас немає занять, я не виходив із кімнати весь цей час, ще й мало спав уночі.

— Учора опівночі приїжджав Генрі.

— Справді? Що казав? Ой, мало не забув. — Він поліз у кишеню пальта й дістав пакуночок, загорнутий у серветки. — Я тобі приніс бутерброд, бо на обіді ми тебе не побачили. Камілла каже, що жінка на роздачі помітила, як я його крав, і поставила чорну позначку навпроти мого прізвища в списку.

Навіть не дивлячись, я знав, що це: сиркова маса й мармелад. Двійнята від них фанатіли, ось тільки мені вони до вподоби не припали. Я трошки розгорнув і відкусив, а потім знову сів за стіл.

— Ти не спілкувався з Генрі останнім часом?

— Ну, от уранці говорили з ним. Підкидав мене до банку.

Я взяв бутерброд і знову вкусив. Я не підмітав, і моє волосся досі пасмами валялося по підлозі.

— А він нічого, — почав я, — не казав про…

— Про що?

— Про те, щоб запросити Банні на вечерю через пару тижнів?

— А, ти про це? — Чарльз лежав на моєму ліжку, підперши голову подушками. — Я гадав, ти вже давно в курсі. Він уже довгий час про це замислюється.

— Ну і що ти думаєш?

— Я думаю, йому доведеться тяжко гарувати, збираючи достатню кількість грибів, від яких Банні хоча би проблювався. До сезону ще довго. Минулого тижня ми з Френсісом ходили йому допомагати й нічого не знайшли. Френсіс прийшов додому такий радісний: «Боже, тільки подивися, скільки я назбирав грибів». Та коли ми полізли до нього в сумку, то побачили самі порхавки.

— То ти думаєш, йому вдасться назбирати потрібну кількість?

— Звісно. Якщо тільки матиме терпіння. У тебе ж, мабуть, сигаретки не завалялося?

— Ні.

— Шкода, що ти не палиш. Не розумію, звідки це в тебе? Ти ж не спортсменом був у школі. Нічого такого, правда?

— Правда.

— Банні от саме через це не курить. У вразливому віці потрапив у руки якомусь сильно правильному футбольному тренеру.

— А Банні ти давно бачив?

— Я б так не сказав. Учора ввечері сидів у квартирі. Там і заночував.

— Слухай, це ж не пустопорожні балачки? — я пильно подивився на нього. — Ви й справді вирішили йти до кінця?

— Я ліпше у в’язницю сяду, ніж знатиму, що Банні висітиме в мене на шиї до кінця мого життя. Але за ґрати, якщо краще подумати, мені теж не особливо хочеться. — Він сів на ліжку й зігнувся навпіл, ніби в нього сильно розболівся живіт. — Так прикро, що в тебе немає сигарет. Хто та жахлива дівчина, що живе далі по коридору? Джуді…

— Пуві, — підказав я.

— Сходи до неї, гаразд? І попроси в неї, якщо погодиться, цілу пачку. Мені здається, вона належить до того типу, що блоками зберігають сигарети в кімнаті.

Теплішало. Брудний сніг поцяткували краплі теплого дощу, він танув клаптями й оголював слизьку пожухлу траву; бурульки тріщали й падали з крутих карнизів, немов кинджали.

— Ми вже могли б бути в Південній Америці зараз, — одного вечора заявила Камілла під чарку бурбону, який ми розпивали чайними чашечками в моїй кімнаті, слухаючи капотіння. — Смішно, правда?

— Ага, — підтакнув я, хоча відповіді від мене не вимагалося.

— Мені тоді ідея не сподобалась. А тепер здається, що там би в нас усе вийшло.

— Тільки незрозуміло як.

Вона поклала щоку на кулак.

— Ну, не все б там було так погано. Спати можна в гамаках. Вчили б іспанську. Мешкали в крихітній хатці з курчатами у дворі.

— Хворіли б, — продовжив я. — Зловили б кулю.

— Мені й гірші речі легко уявити, — промовила вона, зиркнувши вбік, від чого мені ніби серце хто вкраяв.

Під раптовим поривом вітру задеренчали шибки.

— Що ж, — сказав я, — мені приємно, що ви лишилися тут.

Вона пропустила останню ремарку повз вуха і, виглядаючи в темне вікно, знову відсьорбнула з чашки.

Ішов перший тиждень квітня, неприємна пора як для мене, так і для всіх інших. Відносно спокійний до цього, Банні нетямився з люті, бо Генрі відмовився звозити його у Вашингтон подивитися виставку біпланів Першої світової війни у Смітсонівському музеї. Двійнята по два рази на день одержували дзвінки від зловісного Б. Перрі з їхнього банку, а Генрі — від такого собі Д. Вейда у своєму. Мама Френсіса дізналася про його спробу зняти гроші в трастовому фонді й щодень надзвонювала йому.

— Господи всемогутній, — бурмотів він, розриваючи свіжий лист і з відразою проглядаючи його.

— Що там?

— «Малий, ми з Крісом дуже переживаємо за тебе, — Френсіс читав незворушним тоном. — Я не буду вдавати з себе Авторитет для Юного Покоління, і, можливо, ти переживаєш щось таке, чого мені з огляду на вік уже не збагнути, та я завжди сподівалася на те, що з Крісом ти міг би обговорити свої проблеми».

— У мене таке враження, що в Кріса проблем ще більше, — промовив я. Персонаж, якого Кріс грав у «Молодих лікарях», спав із дружиною брата й брав участь у злочинній мережі, що викрадала немовлят.

— Те, що в Кріса проблеми, скажу я вам, це точно. Йому двадцять шість, і він одружений з моєю мамою, правильно ж? «Мені геть не хочеться зачіпати цю тему, — продовжив він читати далі, — і я б нізащо її не зачіпала, але, знаєш, серденько, Кріс наполіг, адже він тебе любить і каже, що часто з цим зустрічався ще до шоу-бізнесу. Значить, я телефонувала в Реабілітаційний центр імені Бетті Форд, і знаєш що, голубе? В них є чудова кімнатка, яка чекає тільки на тебе», — ні, дай-но я дочитаю, — перебив він мій сміх. — «Я в курсі, що тобі нестерпна така пропозиція, але тобі немає чого соромитися. Синку, це хвороба. Саме так мені пояснили, коли я лікувалася в них. Зате наскільки мені потім стало легше. Звісно, я не знаю, що ти приймаєш, але, котику, спробуймо бути практичними. Що б то не було, воно страшенно дороге. І мені треба тобі чесно сказати, ми просто цього не потягнемо, тільки не з твоїм дідусем, сам знаєш, у такому стані, з усіма цими податками на будинок і все таке…»

— Маєш поїхати, — запропонував я.

— Жартуєш? Це ж у Палм-Спрінгз чи десь там поруч. Крім того, тебе там замикають і змушують займатися аеробікою. Мама дивиться забагато телевізора. — Він знову подивився на лист.

Задеренчав телефон.

— Прокляття, — втомлено проказав Френсіс.

— То не бери.

— Якщо не візьму, то вона набере поліцію, — пояснив він і взяв слухавку.

Я пішов геть (поки Френсіс міряв кроками коридор і кричав: «Кумедно? Що значить оце твоє “кумедно”?») і прогулявся пішки до поштамту, де, на превеликий подив, знайшов в абонентській скриньці елегантну записку від Джуліана, який запрошував мене на обід наступного дня.

Коли випадала якась особлива нагода, Джуліан інколи організовував обід для своїх студентів. Він чудово куховарив і, поки замолоду подорожував Європою, живучи з власного трастового фонду, зажив собі слави прекрасного організатора прийомів. Саме це стало основою знайомств із найбільшими знаменитостями його життя. У своєму щоденнику Осберт Сітвелл згадує «витончені маленькі fêtes[145] Джуліана Морроу», схожі формулювання трапляються в листах різних людей, від Чарльза Лотона до герцогині Віндзорської та Ґертруди Стайн; Сіріл Конноллі, печально відомий своєю примхливістю гість, переповідав Гарольдові Ектону, що Джуліан — найлюб’язніший з усіх відомих йому американців (неоднозначний, по суті, комплімент); Сара Мерфі[146], і собі нівроку господиня, одного разу написала йому благального листа з проханням поділитися рецептом sole véronique[147]. Та хоча я знав, що Джуліан часто обідав із Генрі à deux[148], раніше я ще ніколи не отримував особистого запрошення. Це мені лестило й трохи лякало. На той момент усе, що хоч трошки вибивалося за рамки повсякденності, здавалося мені лиховісним, тому я хоч і порадів, та припустив, що Джуліан, можливо, має іншу мету, ніж просто втіху від мого товариства. Удома я ще пороздивлявся запрошення. Повітряний, курсивний стиль, яким воно було виписане, не спромігся розвіяти мої побоювання, що за цим стоїть щось більше, ніж бачить око. Я набрав оператора й попросив передати повідомлення про свій візит наступного дня.

— Джуліану ж нічого не відомо про те, що сталося, правда? — уточнив я в Генрі, коли побачився з ним наступного разу сам на сам.

— Що? А, так, — відірвався від книжки Генрі. — Звісно.

— Він у курсі, що ви вбили того мужика?

— Чого ти розкричався? — різко зауважив Генрі, розвертаючись на стільці. І тихіше додав: — Він знав, чим ми займались. І ставився до цього схвально. Наступного дня після пригоди ми їздили до нього додому. Розповіли все, що сталося. Він був у захваті.

— Ви йому все розказали?

— Ну, я не бачив сенсу в тому, щоб турбувати його, якщо ти про це. — Генрі поправив окуляри й повернувся до читання.

Звичайно ж, Джуліан самостійно приготував обід, і ми сіли їсти за великим круглим столом у його кабінеті. Після кількох тижнів вимотаних нервів, неприємних розмов та несмачних страв у їдальні перспектива спільного споживання їжі з ним надзвичайно тішила. Джуліан був чарівним співрозмовником, а його стравам, оманливо простим, була притаманна царська повноцінність та розкіш, від якої не можна не розімліти.

Смажене ягня, молода картопля, горох із цибулею-пореєм та фенхелем; пляшка дорогого та шалено смачного вина Château Latour. У мене зроду-віку не було такого доброго апетиту, аж раптом я помітив четверту страву, що з'явилася поруч на столі, ніби за непримітним помахом чарівної палички, — гриби. Бліді, з тонкими ніжками — я вже такі бачив. Подані в гарячому соусі з червоного вина, вони все ще парували й пахнули коріандром та рутою.

— Звідки це у вас? — поцікавився я.

— О, а ти уважний, — вдоволено проказав Джуліан. — Хіба вони не чудові? Досить рідкісні. Мені їх Генрі подарував.

Я одразу приклався до келиха з вином, щоб приховати своє збентеження.

— Він каже мені… Можна? — він кивнув у бік миски.

Я передав її йому, і він наклав собі трохи в тарілку.

— Дякую. Про що це я? Ах, так. Генрі стверджує, що саме цей вид грибів надзвичайно полюбляв імператор Клавдій. А це цікаво, якщо ти пам’ятаєш, як він помер.

Я пам’ятав. Аґріппіна[149] підсунула йому отруйний гриб у страву.

— Нівроку вийшли, — Джуліан відкусив шматочок. — Ти теж ходиш по гриби разом із Генрі?

— Поки ще ні. Він не запрошував.

— Мушу визнати, я завжди думав, що байдужий до грибів. Але все, що він приніс, має просто божественний смак.

Раптом я все збагнув. З боку Генрі це розумний підготовчий етап.

— А він вам їх і раніше приносив? — спитав я.

— Так. Звичайно, я б нікому не довіряв у цьому, та Генрі, здається, дуже добре з ними обізнаний.

— Охоче віриться. — Я згадав боксерів.

— Просто дивовижно, наскільки добре йому вдається все, за що він береться. Він вирощує квіти, ремонтує годинники, немов ювелір, подумки додає великі числа. Навіть щось простеньке, наприклад, перебинтувати порізаний палець, у нього виходить зробити краще, ніж у будь-кого. — Джуліан долив собі вина. — По-моєму, його батьки розчаровані з того, що він вирішив зосередитися суто на класичній філології. Звичайно ж, я з ними не згодний, але розумію їхній жаль. З нього вийшов би чудовий лікар, військовий або науковець.

Я розсміявся:

— Або шпигун.

Джуліан і собі захихотів:

— Із вас усіх були б чудові шпигуни, — додав він. — Прокрадатися в казино, підслуховувати голів держав. Ти справді не хочеш скуштувати грибочків? Вони неперевершені.

Я допив вино.

— Чому б і ні? — знизав я плечима й потягся до миски.

Після обіду, коли посуд зник зі стола й ми базікали про всякі дрібнички, Джуліан ні сіло ні впало запитав, чи, на мою думку, нічого дивного не відбувається з Банні.

— Ну, я б не сказав, мабуть, — добираючи слова, відповів я й сьорбнув чаю.

Він повів бровою.

— Ні? А от мені здається, він поводиться дуже дивно. Ми тільки вчора говорили з Генрі про те, яким грубим та свавільним він став.

— По-моєму, в нього останнім часом поганий настрій.

— Ну, не знаю, — помотав головою Джуліан. — Едмунд такий простодушний. Я ніколи не думав, що мене дивуватимуть якісь його слова чи вчинки, але нещодавно в мене з ним сталася щонайдивніша розмова.

— Щонайдивніша? — перепитав я.

— Мабуть, він саме прочитав щось, що його розхвилювало. Не знаю. Я переживаю за нього.

— Чому?

— Щиро кажучи, боюся, він на порозі якогось катастрофічного рішення, якогось релігійного перетворення.

Я аж рота роззявив.

— Та ви що!

— Я вже таке бачив раніше. І мені не спадає на думку ніякого розумнішого пояснення цій його дивній раптовій зацікавленості в етиці. Я не можу назвати Едмунда непутящим, але, чесно, серед усіх відомих мені хлопців він завжди найменше переживав про моральні аспекти вчинків. А тут раптом починає лякати мене щирими питаннями про такі туманні речі, як Гріх і Прощення. Повір мені, він надумав воцерковитися з якоюсь релігійною громадою. Може, це якось пов’язане з його дівчиною?

Він говорив про Меріон. Усі вади Банні: ледарювання, погані настрої, несмак — він зазвичай прив’язував до неї.

— Мабуть, — стенув я плечима.

— Вона католичка?

— По-моєму, пресвітеріанка. — Джуліан ввічливо, але невідступно зневажав юдейсько-християнську традицію буквально в усіх її можливих проявах. Прямо він це заперечував і, тікаючи від теми в дискусіях, починав посилатися на свою любов до Данте і Джотто, але все, що мало надмір релігійне забарвлення, викликало в нього справжню язичницьку тривогу; по-моєму, як і Пліній, якого він нагадував у багатьох відношеннях, Джуліан потайки вважав християнство дегенеративним культом, що набув надзвичайного поширення.

— Пресвітеріанка? Справді?

— У мене склалося таке враження.

— Ну, хай би що там не казали про католицтво, це гідний і могутній супротивник. Таке навернення я міг би ще зрозуміти. А от якщо ми поступимося Банні перед пресвітеріанцями, мені буде дуже прикро.

На першому тижні квітня погода раптом стала нелогічно, нестерпно гарною. Голубіло небо, повітря дихало теплотою та безвітряним спокоєм, і сонце заливало промінням болото під ногами, ніби йому вже самому не терпілося, коли ж настане червень. На узліссі молоді деревця пожовтіли від першого листя, в гаях джерґотіли й деренчали дятли, і, валяючись у ліжку з відчиненим вікном, можна було почути, як цілісіньку ніч хлюпав і дзюрчав талий сніг у ринвах.

На другому тижні квітня всі нетерпляче чекали, чи втримається погода. Втрималася з безхмарною впевненістю. На клумбах розквітли гіацинти й нарциси, на луках — фіалки та барвінки. У живоплоті, ніби захмелілі, пурхали вкриті вологою та якимись брудними плямами метелики. Я закинув зимові пальто й черевики й у самій сорочці блукав надворі, сп’янілий від радості.

— Це ненадовго, — тільки й сказав Генрі.

На третьому тижні квітня, коли газони вкрилися райською зеленню й нерозважливо розцвіли яблуні, я сидів і читав у себе. Була п’ятнична ніч, вікна стояли розчинені, і прохолодний, вогкий легіт перебирав папери на столі. На галявині навпроти відбувалася якась гульня, і в нічному повітрі линули регіт і музика. Я вже куняв над книжкою, коли хтось прокричав трубним голосом моє ім’я під вікном.

Я стрепенувся й випростався, саме вчасно, щоб помітити черевик Банні, який летів у моє відчинене вікно. З глухим ударом він упав на підлогу. Я підскочив і перехилився через підвіконня. Далеко внизу непевно стовбичила скуйовджена постать, що намагалася втриматися, схопившись за стовбур невеличкого деревця.

— Що ж ти, в біса, робиш?

Він нічого не відповів, тільки підняв вільну руку в жесті, частково схожому на привітання, частково на помах, і зник зі світляного кола. Грюкнули двері чорного ходу, і за кілька секунд Банні вже гупав до мене в кімнату.

Коли я відчинив йому, він, шкутильгаючи в однім черевику, ввалився всередину, лишаючи по собі брудний нерівний слід. Окуляри перекосилися. Від Банні тхнуло віскі.

— Річі-Річардику, — пробурмотів він.

Складалося враження, що той спалах під вікном його виснажив і на диво позбавив усякої балакучості. Він стягнув із себе вимазану в болоті шкарпетку й незграбним рухом відкинув її геть. Вона полетіла до мене на ліжко.

Помалу я випитав у нього події того дня. Двійнята почастували його вечерею, а потім відвезли до бару в місто, де вони знову пили; він ходив повеселитися з гультяями перед моїм вікном, де голландець намагався його накурити, а першокурсниця пригостила текілою з термоса («Гарненька така. Але старомодна хіпанка. У дерев'яних лаптях — розумієш, про що я? І “вареній” футболці. Терпіти їх не можу. “Голубонько, — кажу я їй, — якщо ти вже така мила, то чого ж начепила на себе весь цей мотлох?”»). Аж раптом він покинув свою розповідь і, хитаючись, почалапав із кімнати, не зачинивши за собою двері. Почулися звуки шумного, дужого блювання.

Банні довго не повертався. А з'явившись знову, тхнув кислятиною і лякав спітнілим та дуже блідим обличчям. Проте, здається, тримав себе в руках.

— Хух, — він упав на стілець і протер лоба червоною банданою. — Мабуть, щось несвіже з'їв.

— Ти ходив у ванну? — непевно поцікавився я. Адже звуки блювання долинали зі зловісно близької відстані.

— Нєа, — тяжко видихнув він. — Добіг до комори з віниками. А дай мені попить води.

Двері, що вели з холу в комору, були прочинені й дозволяли краєм ока зазирнути всередину та вжахнутися смердючому хаосу, що тепер там панував. Я поквапився пройти на кухню.

Коли я повернувся, Банні подарував мені скляний погляд. Вираз його обличчя якось повністю змінився, і мені від цього стало незатишно. Я передав йому склянку, і він спустошив її одним великим жадібним ковтком.

— Не так швидко, — збентежився я.

Він чхати хотів на мої застереження й перехилив посудину до дна. Тремтячою рукою він поставив склянку на стіл. На його чолі проступили краплинки поту.

— О Боже, — проказав він, — Господи Ісусе.

Я перелякано підійшов до ліжка й сів поруч, намагаючись вигадати якусь нейтральну тему для розмови, та перш ніж я відкрив рота, він знову заговорив.

— Я більше не можу носити це в собі, — бурмотів він. — Просто не можу. Італійський Господи Ісусе.

Я мовчав.

Непевною рукою він провів по лобі.

— Ти навіть собі не уявляєш, про що я, в біса, говорю, правда ж? — уточнив він із незвично дошкульними інтонаціями в голосі.

Збентежений, я закинув ногу на ногу.

Я бачив, як наближається ця розмова, місяцями спостерігав її визрівання й боявся моменту. Мене під’юджувало бажання втекти з кімнати, лишити його тут на стільці, а він раптом упав обличчям у долоні.

— Усе правда, — бурмотів він і далі. — Усе правда. Христом-Богом клянуся. Тільки я про це знаю.

Мене досі не покидала абсурдна надія, що це фальшива тривога. А раптом вони з Меріон порвали? Від серцевого нападу помер його батько? Я сидів заціпенілий.

Він протягнув долоні по обличчю, ніби обтирав з нього воду, і поглянув на мене:

— Ти не розумієш, — проказав він. У нього очі налилися кров’ю й неприємно блищали. — Капець, ти ж, блядь, нічого не розумієш.

Я підвівся, не здатний терпіти це далі, і розгублено роззирнувся кімнатою.

— Слухай, — запитав я, — може, тобі аспірину? Я хотів запропонувати раніше. Якщо зараз вип’єш дві, то вранці тобі не буде…

— Ти, ма’ть, думаєш, що я сказився, правда? — раптом поцікавився Банні.

Чомусь я завжди знав, що це станеться саме так: ми вдвох із п’яним Банні, пізно вночі…

— Чому ж? — відказав я. — Тобі просто потрібно…

— Ти вважаєш мене божевільним. Клепки всі погубив. Ніхто не хоче мене слухати, — підвищив він голос.

Він мене лякав.

— Заспокойся. Я тебе слухаю.

— Ну то сідай, — промовив він.

Він закінчив розповідати о третій ночі. Його виклад був п’яним та незв’язним, плутаним і повним образливих самовиправдальних відступів; але я дуже добре все зрозумів. Я вже чув цю історію. Якийсь час ми сиділи, нічого не говорячи. Очі мені сліпила настільна лампа. Гулянка на вулиці й не збиралася закінчуватись, і десь удалині нав’язливо забриніла слабенька ритмічна реп-пісенька.

Тепер Банні дихав шумно, астматично. Його голова похилилася на груди — він раптом стрепенувся.

— Що? — спантеличено перепитав він, ніби хтось щойно підкрався до нього ззаду й прокричав щось на вухо. — А, точно.

Я мовчав.

— Ну от що ти про все це думаєш, га?

Я не знав, як йому відповісти. Сподівався, що він відключиться й про все забуде.

— Чортзна-що. Навмисно придумаєш. Стоп. Так не кажуть. Як правильно, малий?

— Навмисно не придумаєш, — механічно відповів я.

Мабуть, мені пощастило, що не довелося вдавати приголомшеність та шок. Я був настільки розчарований, що мені аж стало зле.

— Так і є, — заплітався язик у Банні. — А міг же бути сусідський хлопчина. Та хто завгодно. Цього не передбачити.

Я опустив обличчя в долоні.

— Можеш розказати кому хочеш, — говорив Банні. — Хоч, блін, меру. Кому хочеш. Мені пофіг. Хай закриють їх в отім гібриді поштамту й тюрми, що в них біля суду. Вважає себе таким розумним, — лепетав Банні. — Якби це був не Вермонт, то він би не спав таким міцним сном, ти вже мені повір. Та комісар поліції у Гартфорді — ліпший друг мого баті. От якщо він про це дізнається… ой що буде. Вони з батею разом навчалися. Зустрічався з його донькою в старшій школі… — Голова Банні понурилась, і він знову стрепенувся. — Господи, — він мало не звалився зі стільця.

Я витріщався на нього.

— А підкинь-но мені той черевик.

Я подав йому взуття і шкарпетку. Якусь мить він їх роздивлявся, а потім запхав у кишені приталеного піджака.

— Ніколи не дозволяй кусатися блощицям.

Із цими словами він пішов геть, не зачинивши за собою двері. Я чув, як він човгає по сходах.

Усі предмети в кімнаті ніби пульсували й віддалялися з кожним ударом серця. Я сидів на ліжку в страшенному тумані й намагався опанувати себе. Із сусіднього корпусу линула диявольська реп-музика, і пара тіней із його даху шпурлялася порожніми банками з-під пива по нещасному гурту хіпі, котрі скупчилися довкруж багаття, розведеного в сміттєвому баку, і намагалися розкурити косяк. З даху полетіла пивна банка, потім інша, яка і влучила з металевим дзенькотом у чиюсь голову. Регіт, ображені крики.

Я вдивлявся в іскри над сміттєвим баком, аж раптом мене прошила якнайприкріша думка. Чому Банні прийшов саме до мене, а не до Клоука, не до Меріон? Виглядаючи у вікно, я зрозумів, що відповідь очевидна, і мене від неї пробрав морозець. Бо моя кімната найближча. Меріон мешкала в Роксбурґу, на протилежному кінці студмістечка, а Клоук — у далекому крилі Дербінстоллу. Жодна з цих локацій не була готова з розпростертими обіймами зустрічати п’яного студента, що непевною ходою шкутильгає поночі. Зате Монмут перебував заледве в десятку метрів, а світло у вікні моєї кімнати впадало в очі й манило його, ніби маяк.

Мабуть, у цьому місці варто було б зауважити, що я почувався розшматованим, насадженим на гачок моральних наслідків будь-якого вибору. Ось тільки нічого такого я не пам’ятаю. Я взув мокасини й спустився набрати Генрі.

Телефон-автомат у Монмуті висів на стінці біля чорного ходу, надто примітно, як на мій смак, а тому я прогулявся до корпусу точних наук, хлюпаючи по росяній траві, де й відшукав усамітнений апарат на третьому поверсі біля хімічних лабораторій.

Дзвінок, мабуть, продзеленчав сотню разів. Ніхто не брав слухавку. Нарешті я з прикрістю натиснув на важіль і накрутив номер двійнят. Вісім дзвінків, дев’ять, нарешті я зітхнув із полегшенням, коли почув сонне «алло» від Чарльза.

— Привіт, це я, — проторохтів я. — Дещо сталося.

— Що? — раптом насторожився він. Я чув, як він сідає в ліжку.

— Він мені все розповів. Щойно.

У слухавці надовго запанувала тиша.

— Алло? — ще раз гукнув я.

— Дзвони Генрі, — різко озвався Чарльз. — Вішай трубку й негайно дзвони.

— Уже. Він не бере.

Чарльз вилаявся під носа.

— Дай подумати. От чорт. А ти зможеш прийти?

— Звісно. Зараз?

— Я збігаю по Генрі й подивлюся, чи вийде викликати його хоча б під двері. Ми повинні встигнути повернутись, поки ти до нас дістанешся. Гаразд?

— Гаразд, — відповів я, але Чарльз уже кинув слухавку.

Коли ми зустрілися у двійнят за двадцять хвилин, то Чарльз повертався від Генрі. Сам.

— Не пощастило?

— Ні, — засапано відповів він. Чарльз іще не розчісувався, а плащ накинув прямо на піжаму.

— Що робитимемо?

— Не знаю. Ходім нагору. Треба щось придумати.

Тільки ми познімали верхній одяг, у Каміллиній спальні засвітилось і вона, заспана, з розпашілими щоками, з'явилася на порозі.

— Чарльзе? А ти що тут робиш? — вона раптом побачила мене.

Збиваючись, Чарльз усе їй пояснив. Вона слухала, мляво затуляючи очі від світла. Камілла була вбрана в чоловічу сорочку, завелику на неї, і я помітив, що витріщаюся на її голі ноги: смагляві литки, тонкі щиколотки та милі, брудні від пилу хлоп'ячі ступні.

— Він удома? — спитала вона.

— Однозначно.

— Певен?

— А де йому ще бути в таку ранню годину?

— Зажди секунду, — сказала вона й підійшла до телефону. — Я зараз дещо спробую. — Вона набрала, трохи послухала, повісила трубку, потім знову набрала.

— Що ти робиш?

— Це код, — відповіла вона, затиснувши слухавку плечем. — Два дзвінки. Повісити. Набрати ще раз.

— Код?

— Так. Він мені одного разу розказав про це. Алло, Генрі, — раптом заговорила вона й сіла.

Чарльз подивився на мене.

— А чорти б мене забрали, — промовив він упівголоса. — Він же не спав увесь цей час.

— Так, — сказала Камілла. Вона прикипіла поглядом до підлоги, недбало погойдуючи ногою. — Добре. Я йому перекажу.

Вона повісила слухавку.

— Каже, щоб до нього прийшов Річард. Негайно. Він тебе чекає. Чому ти на мене так витріщився? — вона сердито поцікавилась у Чарльза.

— Код, правда?

— А що не так?

— Я вперше про нього чую.

— Бо це тупо. Я й не думала.

— Навіщо вам із Генрі таємний код?

— Він не таємний.

— То чому ж ти не розповіла мені про нього?

— Чарльзе, не поводься, як мала дитина.

Генрі, абсолютно не заспаний, без жодних пояснень зустрів мене на порозі в купальному халаті. Ми пройшли на кухню, де він налив мені кави й сів поруч.

— А тепер, — промовив він, — кажи, що сталося.

Я переповів історію. Він сидів за столом навпроти й курив сигарету за сигаретою, не зводячи з мене блакитних очей. Із запитаннями він перебивав лише раз чи двічі. Певні частини просив переказати ще раз. Я настільки втомився, що почав трохи збиватись, але він терпляче вислухав усі мої відступи.

Поки я закінчив, зійшло сонце й розспівалися пташки. У мене перед очима пливли плями. Вогкий прохолодний вітерець ворушив штори. Генрі вимкнув лампу, підійшов до плити й на автоматі заходився смажити бекон та робити яєчню. Я спостерігав за його рухами по тьмяній, освітленій вранішнім сонцем кухні. Він був босий.

Поки ми снідали, я з цікавістю його розглядав. Він виглядав блідим, очі — втомленими та заклопотаними, та у виразі його обличчя я не міг знайти геть нічого, що підказало б мені, про що він зараз думає.

— Генрі?

Він схопився. Ми не говорили ні слова півгодини чи навіть більше.

— Про що ти думаєш?

— Ні про що.

— Якщо ти досі носишся з ідеєю отруїти його, то…

Він зиркнув на мене гнівним поглядом, я аж здивувався.

— Не кажи дурниць, — гаркнув він. — Закрий рота на хвилинку й дай мені подумати.

Я прикипів до нього поглядом. Він раптом підвівся і ще налив собі кави. Якусь мить він стояв спиною до мене, поклавши руки на стільницю. А потім розвернувся.

— Пробач, — зморено промовив він. — Просто коли ти озираєшся на щось, що висмоктало з тебе чимало зусиль та ідей, а потім раптом усвідомлюєш усю тупість свого плану, то це не дуже приємно. Отруйні гриби. Наче зі сторінок роману сера Вальтера Скотта.

Своїми словами він заскочив мене зненацька.

— Але ж мені здавалося, план був непоганий.

Він потер очі великим і вказівним пальцями.

— Надмір непоганий. Мабуть, коли призвичаєна до розумової діяльності людина береться за щось дуже практичне, то вона підсвідомо все утруднює, перетворює задум на аж надто мудрагельський. На папері все симетрично. Коли ж тепер постала перспектива втілювати його в життя, я розумію, наскільки ж він паскудний у своїй складності.

— Що з ним не так?

— Отрута діє дуже повільно, — він поправив окуляри на носі.

— Мені здавалося, ти цього сам прагнув.

— Тут із добрий десяток проблем виринає. Деякі ти назвав сам. Надто ризикове дозування, але, як на мене, найбільший клопіт — це час. З моєї перспективи, то чим довше, тим краще. І все ж таки… За дванадцять годин людина може зробити ще ой як багато. — Генрі затих на хвилинку. — Не можна сказати, що я цього не передбачав. Просто сама думка про вбивство настільки відразлива, що я зміг її осмислювати лише як партію в шахи. Як гру. Ти не можеш собі уявити, скільки в мене пішло на це сил. Навіть якщо говорити лише про отруєння. От кажуть, наприклад, що при ньому набрякає горло, ти про це знав? Жертвам немовбито мову відбирає, і вони не спроможні назвати свого отруйника. — Він зітхнув. — Так легко ввести себе в оману через цих Борджіа та Медічі, усі ці отруєні перстеники і троянди… Ти знав, що це реально? Отруїти троянду й принести її в дарунок? Панна колеться об неї пальцем і падає мертвою. Мені відомо, як виготовити отруйну свічку, що вб’є свою жертву, якщо горітиме в непровітрюваному приміщенні. Або як отруїти подушку, молитовник…

— А снодійне? — спитав я.

Генрі подивився на мене роздратовано.

— Я серйозно. Від нього постійно помирають.

— Ну й де ти збираєшся його взяти?

— Це Гемпден-коледж. Якщо потрібно, то ці пігулки легко дістати.

Ми перезирнулися.

— І як нам його нагодувати ними? — спитав він.

— Скажеш, що це парацетамол.

— А як змусити його ковтнути дев’ять чи десять штук?

— Можна накидати їх у склянку з віскі.

— Гадаєш, Банні вип’є чарку, на дні якої буде багато білого порошку?

— Гадаю, в нього на це не менше шансів, ніж на те, щоб з’їсти тарілку поганок.

Знову надовго запала тиша, за вікном дзвінко тьохкала якась пташина. Генрі все сидів із заплющеними очима й пальцями масажував скроню.

— Що ти робитимеш? — запитав я.

— Мабуть, вийду в кількох справах, — відповів він. — А ти йди додому й виспись.

— Є ідеї?

— Ні. Але хочу дещо перевірити. Я б тебе підкинув до університету, але не думаю, що зараз нас повинні бачити разом. — Він запустив руку в кишеню халата й по черзі дістав звідти сірники, металеві пера, свою блакитну емальовану коробочку. Нарешті знайшлися кілька четвертаків, які він розклав переді мною на столі.

— Ось, — сказав він, — по дорозі додому зазирнеш у кіоск і купиш газету.

— Навіщо?

— Якщо раптом хтось поцікавиться, чого ти так рано тиняєшся. Увечері нам, можливо, буде потрібно поспілкуватися. Якщо я тебе не застану, то залишу повідомлення, ніби тобі телефонував доктор Спрінгфілд. Не намагайся зв’язатися зі мною раніше за цей час, крім якнайнагальнішої потреби, звісно.

— Звичайно.

— Побачимося пізніше. — Він вийшов із кухні, але потім у дверях розвернувся й подивився на мене: — Знаєш, я ніколи цього не забуду, — по-діловому промовив він.

— Та що вже там.

— Ти ж сам розумієш, що це найголовніше.

— Це я тобі багато заборгував, і не за одну ситуацію…

Та він уже пішов і не чув моїх слів. Принаймні не відповів.

Я придбав газету в невеликій крамничці далі вулицею й пішки повернувся до університету бічними стежинами, через мокрий лісок, що буяв зеленню, перескакуючи через велике каміння та гнилі колоди, які час від часу перегороджували мені дорогу.

Коли я дістався студмістечка, то була все ще дуже рання година. У Монмут я зайшов через чорний вхід і, зупинившись раптом на верхній сходинці, здивовано спостеріг біля комори для віників старосту корпусу та зграйку дівчат у халатах. Вони щось безладно та жваво обговорювали між собою, аж інколи вищали від люті. Коли я спробував проскочити повз них, мене помітила й схопила за руку Джуді Пуві в чорному кімоно.

— Агов, — гукнула вона до мене, — тут хтось обригав комірчину.

— Триклятий перший курс, а хто ж іще, — проторохтіла дівчина поруч із нею. — Набухався в дим і приперся на кращий поверх поблювати.

— Ну, я не знаю, хто це накоїв, — проговорила староста корпусу, — та ким би ця людина не була, вечеряла вона спагеті.

— Гммм.

— А це означає, що вона не годується в студентській їдальні.

Я протиснувся крізь натовп і зайшов до себе. Зачинив за собою двері й практично одразу заснув.

Я проспав цілий день, уткнувшись обличчям у подушку. І снив у комфортній безтямі трупа на хвилях спокійного озерця, якого тільки зісподу ледве дістає підводна течія реальності — балачки, кроки, грюкання дверей, — що пряжею соталася крізь темні й теплокровні води моїх видінь. День перейшов у ніч, а я все ще дрихнув, аж доки шум туалетного бачка не перевернув мене горілиць і не викинув зі сну.

У сусідньому Патнем-Гаусі вже розпочалася суботня вечірка. А отже, вечеря скінчилася, буфет зачинено й збігло чотирнадцять годин. Корпус спорожнів. Я підвівся, поголився й прийняв гарячу ванну. Потім накинув халат і, гризучи яблуко, яке знайшов на гуртожитківській кухні, босяка спустився на перший поверх, щоб дізнатися, чи ніхто мені не залишав повідомлення телефоном.

Їх виявилось аж три. Від Банні Коркорана за чверть до шостої. Від мами з Каліфорнії о восьмій сорок п’ять. І від стоматолога доктора Г. Спрінгфілда, який порадив завітати до нього за першої ж нагоди.

Я страшенно зголоднів, тому, коли з’явився до Генрі, дуже зрадів, побачивши, що Чарльз із Френсісом досі длубають холодне курча й залишки салату.

Генрі мав такий вигляд, немовби зовсім не спав від часу, коли ми бачилися востаннє. Він був у старому твідовому піджаку з пузирями на ліктях, на колінах виднілися плями від трави, гетри кольору хакі були закріплені поверх черевиків, на яких уже засохла болотяна кірка.

— Якщо голодний, то тарілки в серванті, — проказав він, підтягаючи стілець і тяжко падаючи на нього, ніби старий фермер, котрий повернувся додому з поля.

— Де ти був?

— Поговоримо про це за вечерею.

— А Камілла не тут?

Чарльз почав сміятися.

Френсіс поклав курячу гомілку.

— У неї ж побачення, — відповів він.

— Жартуєш? Із ким?

— З Клоуком Рейберном.

— Вони на вечірці, — пояснив Чарльз. — А перед цим він її водив чого-небудь випити, ну і всяке таке.

— З ними Меріон та Банні, — додав Френсіс. — Це Генрі запропонував. Сьогодні вона наглядатиме за сам знаєш ким.

— Сам знаєш хто залишив мені повідомлення по телефону сьогодні надвечір, — сказав я.

— Сам знаєш хто сьогодні цілий день торує стежку війни, — додав Чарльз, відкраявши собі скибку хліба.

— Будь ласка, тільки не зараз, — утомленим голосом промовив Генрі.

Після того як ми прибрали посуд, він поклав лікті на стіл і закурив.

Він заріс щетиною, і під очима в нього проступили темні кола.

— То який у нас план? — спитав Френсіс.

Генрі поцілив сірником у попільничку.

— На цих вихідних. — І додав: — Завтра.

Я аж завмер, так і не донісши філіжанку кави до губ, уп’явшись у нього поглядом.

— О Боже! — спантеличено промовив Чарльз. — Так скоро?

— Більше чекати не можна.

— І як? Що можна вигадати за такий короткий термін?

— Мені це теж не до вподоби, але якщо ми баритимемося, то до наступних вихідних іншої нагоди не буде. А в такому разі шансів може більше взагалі не з’явитися.

На якусь мить усі замовкли.

— То це все по-справжньому? — непевно проказав Чарльз. — Типу вже все вирішено?

— Де там вирішено, — заперечив Генрі. — Ми не зможемо контролювати обставини повною мірою. Але я хочу, щоб ми були напоготові, якщо нагода все ж таки з’явиться.

— Це звучить не зовсім упевнено, — заявив Френсіс.

— Так і є. Але, на жаль, іншого способу не може бути, оскільки всю роботу Банні зробить сам.

— Як так? — Чарльз аж відкинувся на спинку стільця.

— Нещасний випадок. Під час прогулянки на природі, якщо вже точно, — Генрі взяв паузу. — Завтра, в неділю.

— Так.

— Якщо завтра збережеться гарна погода, Банні скоріше піде на прогулянку, ніж навпаки.

— Він не завжди ходить гуляти, — зауважив Чарльз.

— Припустімо, все ж таки пішов. І ми досить добре знаємо його маршрут.

— Він не постійний, — зауважив я.

Минулого семестру ми чимало разів ходили з Банні гуляти. Він полюбляв переходити вбрід струмки, лазити через огорожі, робити несподівані гаки та обходи.

— Так, звісно, але в цілому він нам відомий. — Генрі дістав аркуш із кишені й розгорнув його на столі. Нахилившись, я побачив, що це карта. — Він виходить через задній двір свого корпусу, обминає тенісні корти по периметру і, дійшовши до лісу, іде не в напрямку Північного Гемпдена, а на схід — до гори Катаракт. Дерева там ростуть густо, сильно не нагуляєшся. На оленячій стежині (Річарде, ти знаєш, про яку я кажу, вона позначена білими каменями) повертає чітко на південний схід. Вона біжить десь трохи більше кілометра, поки не розгалужується на…

— Але ти його пропустиш, якщо чекатимеш там, — встрянув я. — Я з ним часто ходив тією дорогою. Ось тут він ладен повертати на захід, щоб далі пройти в південному напрямку.

— Що ж, якщо дійде до цього, то, значить, ми його пропустили ще раніше, — промовив Генрі. — Бувало, він узагалі чхати хотів на стежину й брів чітко на схід, доки не виходив на шосе. Та я все ж таки розраховую, що він так не робитиме. Погода приємна, йому навряд чи схочеться легкої прогулянки.

— Але ж друге роздоріжжя? Звідки нам знати, куди він там заверне?

— Нам це й не потрібне. Пам’ятаєш, на що воно виходить? На ущелину.

— Ох, — зітхнув Френсіс. Ми надовго замовкли.

— А тепер слухайте, — правив далі Генрі, діставши олівець із кишені. — Він ітиме з університету, з півдня. Ми можемо все це обійти й під’їхати Шостою автострадою, із заходу.

— Візьмемо машину?

— На півдороги. Так. Одразу за звалищем металобрухту, перед поворотом на Беттенкілл, є посипана гравієм бічна дорога. Мені здавалося, що це може бути якась приватна територія, а це значить, що її варто обминати, але сьогодні я був в адміністрації й з’ясував, що насправді це стара дорога для лісозаготівель, що обривається тупиком посеред лісу. Та вона фактично приведе нас під саму ущелину, яка менш ніж за півкілометра від неї. Решту шляху можна подолати пішки.

— А коли ми туди дістанемося, що далі?

— Зачекаємо. Я сьогодні двічі пройшов до ущелини маршрутом Банні від університету, туди й назад. Обидва рази засікав час. Від того моменту, як він покине кімнату, мине не менше як півгодини. Для нас це великий запас часу, щоб дістатися туди в обхід і здивувати його.

— А якщо він не прийде?

— Ну, якщо він не прийде, то ми просто згаємо час.

— А якщо з ним піде хтось із нас?

Генрі похитав головою.

— Я вже про це думав. Погана ідея. Якщо він потрапить у пастку самостійно, з власної волі, то прив’язати його похід до нас буде проблематично.

— Якщо те, якщо се, — кисло промовив Френсіс. — Суцільна воля випадку.

— Нам і потрібна суцільна воля випадку.

— Не розумію, що не так із першим планом.

— Перший план аж надто стилізований. У ньому простежується наскрізний задум.

— Але ж це хоч якийсь план, на відміну від оцього вичікування шансу.

Генрі провів долонею по зіжмаканій карті на столі.

— Ось тут ти помиляєшся, — пояснив він. — Якщо ми надто ретельно почнемо вибудовувати порядок подій: прибути в пункт X ось цим логічним шляхом, то це означає, що наш логічний шлях можна відтворити в протилежному напрямку — із пункту X — і дійти ним до нас. Раціональність завжди видно прозорливому оку. А от везіння? Воно невидиме, хаотичне, янгольське. Що може бути краще в нашому становищі, крім як дозволити Банні самостійно обрати обставини власної смерті?

Усе затихло. Надворі ритмічно й до сказу монотонно надривалися цвіркуни.

Френсіс — із мокрим і дуже блідим обличчям — закусив губу:

— Я правильно тебе зрозумів? Ми чекаємо біля ущелини й просто сподіваємося, що він гулятиме поруч? Якщо так, то ми його зіштовхуємо — серед білого дня — і повертаємося додому? Я все правильно сказав?

— Більш-менш.

— А якщо він прийде не сам? Якщо з ним буде ще хтось?

— Гуляти в лісі весняного дня — не злочин, — промовив Генрі. — Ми можемо дати відбій будь-якої хвилини. Аж до моменту, коли він зірветься з кручі. На це піде мить. Якщо зустрінемо когось на зворотній дорозі до машини (це малоймовірно, але все ж таки), то завжди можемо сказати, що стався нещасний випадок і ми біжимо по допомогу.

— А якщо нас просто хтось побачить?

— Це ще менш імовірно, — Генрі вкинув шматочок цукру в горнятко з кавою. Рафінад булькнув.

— А от раптом?

— Раптом може статися все що завгодно. Але теорія ймовірності працюватиме на нас, якщо ми їй це дозволимо, — розмірковував Генрі. — Які шанси того, що якась раніше не помічена особа вийде на ту саму дуже ізольовану місцину в ту саму частку секунди, яка потрібна, щоб зіштовхнути його в прірву?

— Усяке можливе.

— Саме так — усяке, Френсісе! От раптом його сьогодні вночі зіб’є машина й це врятує нас від подальших клопотів?

У вікно піддував тихий і вогкий легіт, що пахнув дощем та яблуневим квітом. Я геть змокрів, навіть не помітивши цього, і тепер вітер на щоках змусив мене відчути мій липкий піт і легке запаморочення.

Чарльз прокашлявся, і ми поглянули на нього.

— Ви точно знаєте… — почав був він. — Ну, точно впевнені, що там досить високо? А раптом?..

— Я сьогодні ходив туди з рулеткою, — промовив Генрі. — Найвища точка — майже п’ятнадцять метрів. Цього має вистачити. Найскладніше — заманити його туди. Якщо він упаде з меншої висоти, то хіба що ногу поламає. Безперечно, багато залежить від самого падіння. І ще, мені здається, для нас буде краще, якщо він упаде горілиць, ніж обличчям уперед.

— А от я чув, люди випадали з літаків і не гинули при цьому, — проказав Френсіс. — Раптом він не вб’ється?

Генрі запустив пальці під окуляри й потер очі.

— Ну, знаєш, там на дні біжить струмочок, — промовив він. — Неглибокий, але нам вистачить. Він буде непритомним, так що байдуже. Доведеться відтягти його туди, трохи потримати обличчям у воді. Не думаю, що це займе більш ніж дві хвилини. Якщо буде притомний, то двом із нас доведеться спуститись і провести його до…

Чарльз провів рукою по мокрому, розпашілому лобі.

— О Боже, — прошепотів він. — Божечки мій. Тільки послухайте, що ми верземо.

— Що сталося?

— Невже ми з’їхали з глузду?

— Та що ти таке говориш?

— Ми з’їхали з глузду. Ми збожеволіли. Та як узагалі можна це робити?

— Мені це подобається не більше, ніж тобі.

— Це ж тільки несповна розуму таке коять. Не знаю, як у нас навіть говорити про це язики повертаються. Треба думати про інші варіанти.

Генрі відсьорбнув зі свого горнятка.

— Я з радістю вислухаю всі твої пропозиції.

— Ну, я про те, що… ну, може, просто все покинути? Сісти сьогодні вночі в машину й поїхати світ за очі?

— Куди, наприклад? — безбарвним голосом поцікавився Генрі, — І звідки взяти на це гроші?

Чарльз замовк.

— Так, — Генрі прокреслив лінію на карті, — здається, непомітно вибратися звідти можна більш-менш легко, хоча треба особливо пильнувати під час повороту з лісової дороги на автостраду.

— Візьмемо твою чи мою машину? — спитав Френсіс.

— Мабуть, мою. На твою люди мають звичку озиратися.

— Може, взяти напрокат?

— Ні. Це тільки все зіпсує. Якщо ми робитимемо все буденно, як зазвичай, то на нас ніхто й не подивиться. Люди не зважають на дев’яносто відсотків того, що бачать.

І знову пауза.

Чарльз тихенько кашлянув:

— А що потім? Просто поїдемо додому?

— Просто поїдемо додому, — повторив за ним Генрі й прикурив. — Справді, не варто переживати, — потрусив він сірником. — Ризик тільки здається таким. Але якщо поглянути на все логічно, то безпечнішого плану не придумаєш. На вбивство не схоже анітрохи. Та й мотивів у нас ніяких. Знаю-знаю, — нетерпляче повторив він, коли я спробував його перебити. — Але я дуже сильно здивуюся, якщо він комусь таки розповів.

— Звідки тобі взагалі знати, що він робив, а чого не робив? Він міг уже це розбовкати половині гультяїв на вечірці.

— Але я хочу вірити, що не розбовкав. Банні, звісно, непередбачуваний. Але на цій стадії його дії мають ознаки рудиментарного здорового глузду. У мене були, скажімо, підстави вважати, що першим він розповість саме тобі.

— Чого це раптом?

— Ну, ти ж не вважаєш випадковістю, що з усіх людей, з якими він міг поділитися, обрано було саме тебе?

— Хіба що до мене було найзручніше дістатися.

— А кому йому ще розповідати? — нетерпляче проказав Генрі. — Прямо в поліцію він нізащо б не пішов. Бо втратив би з цим не менше, ніж ми. З тієї самої причини не може він це розповісти й чужій людині. Залишається дуже вузьке коло потенційних довірених осіб. По-перше, Меріон. По-друге, його батьки. По-третє, Клоук. Можливо, як людина зі сторони, — Джуліан. Ну й ти.

— І чому ж ти, наприклад, вважаєш, що Меріон він нічого не розповів?

— Банні, може, і тупий, але ж не настільки. Наступного дня за обідом про це б говорив увесь університет. Клоук не підходить із цілком інших причин. У руках він себе тримає краще, але довіри не вартий усе одно. Бо в нього вітер у голові, а ще він безвідповідальний. І дуже сильно пильнує власні інтереси. Банні Клоук подобається, він навіть ним трохи захоплюється, але, я думаю, він ніколи не вплутав би його в таку історію. Ну й батькам він теж повік нічого не розкаже. Вони його підтримають однозначно, але одразу ж звернуться в поліцію.

— А Джуліан?

Генрі знизав плечима.

— Джуліанові міг би. Я охоче це визнаю. Але досі ж не сказав, і шанси, на мою думку, невеликі, що взагалі скаже. Принаймні зараз.

— Чому не скаже?

Генрі повів бровою.

— А як ти гадаєш, кому Джуліан схильний буде повірити більше?

Усі змовчали. Генрі глибоко затягнувся сигаретою.

— Отже, — видихнув він, — підемо методом виключення. Він не сказав Меріон чи Клоуку, бо боявся, що вони розкажуть іншим. Не сказав батькам із тієї самої причини. Гадаю, на них він розраховує в останню чергу. Які варіанти це залишає нам? Тільки два. Джуліан, який йому не повірить, і ти, що можеш повірити й нікому не розбовкати.

Я витріщався на нього.

— Здогад.

— Анітрохи. Гадаєш, якби він кому-небудь про це розказав, ми зараз сиділи б тут? Гадаєш, тепер, коли він уже тобі розповів, то піде на авантюру й переповість іще якійсь третій стороні, навіть не знаючи твоєї реакції на його розповідь? Чому він, по-твоєму, сьогодні тобі телефонував? Чому він, по-твоєму, переслідував нас усіх сьогодні цілий день?

Я не відповідав.

— А тому, — продовжив за мене Генрі, — що він закинув пробний камінь. Учора ввечері він був п’яний, пишався собою. Сьогодні він уже не впевнений у тому, що ти про все це думаєш. Йому потрібен іще хтось. І він чекатиме на твою реакцію задля цих підказок.

— Не розумію, — промовив я.

Генрі відсьорбнув кави.

— Що тобі не зрозуміло?

— Чому ти, в біса, так поспішаєш його вбити, якщо вважаєш, що, крім мене, він більше нікому не розкаже?

— Це він тільки поки що нікому нічого не розповів, — знизав плечима Генрі. — Що не означає, що він так чинитиме довго. Скоріше, навіть навпаки.

— Може, в мене вийде відрадити його?

— Чесно кажучи, не хочеться ризикувати аж так.

— А по-моєму, якраз ти говориш про значно більший ризик.

— Послухай, — рівним голосом промовив Генрі, піднявши на мене туманний погляд, — ти вже пробач за відвертість, але якщо тобі здається, ніби маєш якийсь вплив на Банні, ти помиляєшся. Він тебе трохи недолюблює, і якщо ми вже тут усе щиро говоримо, то, наскільки мені відомо, раніше теж в особливому захваті від тебе не був. Якщо ти з-поміж нас усіх спробуєш утрутитися в ситуацію, це матиме катастрофічні наслідки.

— Але ж це до мене з-поміж вас усіх він прийшов.

— З очевидних причин, жодна з яких сентиментами й не пахне. — Генрі знизав плечима. — Поки я був упевнений, що він нікому нічого не розказав, можна було чекати невизначений час. Але ти, Річарде, — перший дзвіночок. Після того як він тобі все розповів (нічого ж не сталося, подумає він, усе в нормі), розповісти наступній особі стане вже вдвічі простіше. А потім — третій. Він уже зробив перший крок по низхідній. І тепер, у мене таке відчуття, події розгортатимуться надзвичайно швидко.

У мене спітніли долоні. Незважаючи на відчинене вікно, у кімнаті, мені здавалося, було тісно та задушливо. Я чув, як дихає решта, тихими, мірними подихами, що лякали мене своїми рівними інтервалами: чотири пари легень поглинали розріджений кисень.

Генрі склав пальці і, випроставши руки, вигнув їх, поки вони не почали хрустіти.

— Тепер іди, якщо хочеш.

— Виганяєш? — різко запитав я.

— Можеш лишатися, можеш не лишатися. Але причин обов’язково тут сидіти немає. Я хотів тебе познайомити з планом у загальних рисах. У певному сенсі, чим менше деталей ти знатимеш, тим краще — сам розумієш. — Він позіхнув. — Деякі речі ти, мабуть, мусив знати, але в мене таке враження, що я зробив тобі погану послугу, розказавши аж так багато.

Я підвівся та обвів поглядом стіл.

— Ну, — промовив я, — ну, і ну, і ну, і ну.

Френсіс здивовано зморщив лоба.

— Побажай нам удачі.

Я недоладно ляснув його по плечу:

— Хай вам щастить.

Чарльз — так, щоб не побачив Генрі, — перехопив мій погляд. Він усміхнувся й нечутно поворушив губами: «Завтра зателефоную, окей?»

Раптом мене охопили емоції. Перелякавшись, що зараз ляпну щось дитинне, про що потім пошкодую, я накинув пальто, допив каву одним довгим ковтком і вийшов, не попрощавшись навіть для годиться.

Додому я йшов через темний ліс, понуривши голову та засунувши руки в кишені, аж раптом у буквальному значенні слова наткнувся на Каміллу. Вона була дуже п’яна й у піднесеному настрої.

— Привіт, — сказала вона, взявши мене під руку та ведучи в напрямку, звідки я щойно прийшов. — Ти не вгадаєш. У мене щойно скінчилося побачення.

— Я вже чув.

Вона захихотіла своїм низьким, солодким, здавленим сміхом, від якого мені стало тепліше на душі.

— Хіба це не кумедно, — продовжувала вона. — Я почуваюся справжньою шпигункою. Банні щойно потопав додому. А моя проблема зараз у тому, що, здається, я сподобалася Клоуку.

Темно було, хоч в око стрель. Я ледве її бачив. На мене приємно тиснула її рука, а щоку грів пропахлий джином подих.

— Клоук добре поводився? — спитав я.

— Так, він був дуже люб’язний. Почастував вечерею й кількома напоями, на смак — типове фруктове морозиво.

Ми виринули з лісу на порожні, освітлені блакитними лампами вулички Північного Гемпдена. Навколо стояла тиша, у місячному сяйві все здавалося чужим. У когось на ґанку легенький вітерець ворушив китайські дзвіночки.

Коли я спинився, вона потягла мене за руку.

— Не йдеш? — запитала вона.

— Ні.

— Чому?

Скуйовджене волосся, охайний ротик і темні від фруктового напою губи — навіть дивлячись на неї, я розумів, що вона не має ані найменшої гадки про те, що відбувалося в Генрі.

Завтра вона піде з ними. Можливо, хтось їй скаже, що вона не мусить іти, але вона все одно не відмовиться.

Я кашлянув.

— Послухай, — сказав я.

— Що?

— Ходімо до мене.

Вона насупилася:

— Зараз?

— Так.

— Навіщо?

Знову десь задзеленчали китайські дзвіночки: сріблясто, непомітно.

— Бо мені так хочеться.

Вона подивилася на мене з порожнім, п'яним самовладанням, ставши, ніби лоша, на зовнішній край ступні в чорних колготках, так що кісточка підвернулася всередину й утворила приголомшливу букву L.

Я тримав її за руку. Міцно стискав. На місяць набігли хмари.

— Гайда.

Вона стала навшпиньки й подарувала мені прохолодний, ніжний цілунок із фруктовим присмаком. «Ох ти ж», — подумав я, і серце заколотилося та затріпотіло.

Раптом вона відсторонилася.

— Мені треба йти.

— Ні, прошу, не йди.

— Мушу. Вони хвилюватимуться, де я.

Вона цьомкнула мене, розвернулась і побігла вулицею. Я стежив за нею, доки вона не зникла за рогом, а потім знову запхнув руки глибше в кишені й рушив додому.

Наступного дня я прокинувся, коли у вікно било прохолодне світло, у коридорі гупав магнітофон. Був пізній ранок, можливо, навіть полудень. Я потягся до годинника на тумбочці й знову підскочив, цього разу сильніше. За чверть третя. Я вистрибнув із ліжка й заходився вдягатися, похапцем, навіть не думаючи голитися чи розчісуватися.

Натягуючи піджак уже в коридорі, я побачив, що до мене простує Джуді Пуві. Вона була аж надто вдягнута, як на свій звичний вигляд, і намагалася причепити на ходу сережку.

— Ідеш? — поцікавилася вона, вгледівши мене.

— Іду куди? — не зрозумів я, спантеличений, так і завмерши з рукою на дверях.

— Та що ж таке з тобою робиться? Ти що, з Місяця впав?

Я витріщився на неї.

— Вечірка, — нетерпляче пояснила вона. — «Весняна туса». Одразу за Дженнінгсом. Почалася годину тому.

Краєчки ніздрів у неї розчервонілись, і через те вона трохи скидалися на кролика. Вона потяглася рукою з червоними пазуриськами й пошкребла ніс.

— Дай-но вгадаю, чим ти щойно займалася, — проказав я.

Вона розреготалася.

— У мене ще багато. Джек Тайтельбаум зганяв у Нью-Йорк на минулих вихідних і привіз стратегічний запас. У Лори Стори можна розжитися «екстазі», а отой страхолюд із підвалу Дербінстоллу — ну, знаєш, він ще на хімічній спеціальності навчається — тільки-но зварив купу мету. Хочеш сказати, вперше чуєш?

— Так.

— «Весняна туса» — це така бомба. До неї місяцями готуються. Шкода, що не вчора її влаштували, така класна погода була. Ти обідав?

Цим вона хотіла спитати, чи я вже сьогодні виходив на вулицю.

— Ні, — помотав я головою.

— Ну, просто погодка непогана, але прохолодніше, ніж учора. Я от вийшла так собі, от чорт. Та ну, хай уже так. То ти йдеш?

Я поглянув на неї бездумними очима, адже вийшов із кімнати без найменшого уявлення, куди зібрався.

— Мені треба щось з’їсти, — нарешті сказав я.

— Добра думка. Торік я ходила натщесерце, накурилася трави, бахнула «мартіні» штук тридцять. Усе було як треба, але потім я ще пішла на Сміх-О’Раму. Пам’ятаєш? Ну, той карнавал, який вони влаштували… мабуть, тебе на ньому не було. Ну то слухай. Велика помилка. Пила цілий день, обгоріла на сонці, веселилася з Джеком Тайтельбаумом і всіма тими хлопцями. Я взагалі-то не збиралася кататись, але потім подумала: ну окей. Чортове колесо. Чортове колесо мені під силу…

Я ввічливо дослухав до кінця історії, яка закінчиться тим (і я це вже знав), що Джуді влаштує справжній феєрверк, зігнувшись за продавцем хот-догів.

— То цього року я вирішила — дзуськи вам. Тільки кока-кола. Зупинись, освіжись, так би мовити. До речі, ти маєш узяти з собою того свого друга — як там його, забула, Банні. А то він у бібліотеці сидить.

— Що? — раптом я нашорошив вуха.

— Ага. Витягни його з собою. Хай він дуне чи що.

— Він у бібліотеці?

— Ага. Не так давно бачила його у вікні читальної зали. У нього ж немає машини?

— Ні.

— А я думала, може, він нас підкине. А то до Дженнінгса далеченько йти. Може, це, правда, в мені проблема? От чесно, я геть не в формі. Знову треба зайнятися курсом Джейн Фонди[150].

Уже була третя година. Я замкнув двері й рушив у бібліотеку, нервово перебираючи ключі в кишені.

Надворі мене зустрів дивний, тихий, гнітючий день. Студмістечко наче вимерло. Мабуть, усі гуляли на вечірці. Зелений моріжок, яскраві тюльпани ніби принишкли в очікуванні під насупленим небом. Десь грюкнула віконниця. Над головою залопотів у лихих чорних пазурах береста всіма забутий повітряний змій, смикнувся в конвульсіях і раптом завмер. «Як у Канзасі, — подумалося мені. — Як у Канзасі перед самісіньким циклоном».

У бібліотеці — наче в могилі. Усередині прохолодне флуоресцентне світло, від контрасту з яким день видавався ще морознішим і сірішим, ніж був насправді. Вікна читальної зали яскраві й порожні, книжкові полиці, вільні стільці, ні душі.

Бібліотекарка — мерзенна жіночка на ім’я Пеґґі — за своїм столом читала примірник жіночого журналу Women's Day і не підводила погляду. У куточку тихенько гудів ксерокс. Я піднявся сходами на другий поверх і пройшов через секцію іноземних мов одразу в читальну залу. Там нікого не знайшлося, як я й думав. Та от на одному зі столів зібралася промовиста купка книжок, зжужмленого паперу та масних пакетів з-під картопляних чіпсів.

Я підійшов роздивитися це кубельце краще. Усе говорило про те, що покинули його не так давно. Випита на три чверті банка виноградної газованки, досі вкрита конденсатом і прохолодна на дотик. Якусь мить я вагався, що робити. Може, він саме відійшов у туалет і повернеться будь-якої миті. Я вже збирався йти звідти, аж раптом помітив цидулку.

Вона лежала на одному з томів «Всесвітньої енциклопедії» — неохайний огризок лінійованого паперу, складений удвоє й підписаний по зовнішньому краю «Меріон» дрібним кривим почерком Банні. Я розгорнув його й хутенько прочитав:

Я знову її склав і присів на бильце стільця Банні. Погуляти він зазвичай ходив (якщо йшов узагалі) близько першої години по обіді. Зараз третя. Він на вечірці біля Дженнінгса. Вони його пропустили.

Я спустився сходинками до чорного ходу, вибрався надвір через підвальні двері, потім рушив до Трапезної (чий червоний цегляний фасад на тлі порожнього неба можна було сприйняти за пласку театральну декорацію) і вже звідти з телефону-автомата набрав Генрі. Ніхто не відповів. У двійнят теж ніхто не взяв слухавку.

У Трапезній нікого не було видно, якщо не рахувати пару плюгавих підтоптаних прибиральників та одну даму в рудій перуці, що сиділа за операторським пультом і цілі вихідні займалася своїм плетивом, не звертаючи ані найменшої уваги на телефонні дзвінки. Як і завжди, за її спиною шалено мигтіли лампочки, та вона не зважала на них, ніби той безталанний телеграфіст на «Каліфорніані» в ніч, коли затонув «Титанік»[151]. Я проминув її на шляху до автоматів, де й зробив собі водянисту чашечку розчинної кави, перш ніж іще раз сходити до телефону й набрати всіх знову. Мені вкотре ніхто не відповів.

Я натиснув на важіль і побрів назад у безлюдну загальну кімнату з примірником університетського журналу, який знайшовся в поштовій скриньці, під пахвою.

Я сів біля вікна й відсьорбнув кави.

Минуло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Від університетського журналу віяло нудьгою. Випускники Гемпдену, складалося таке враження, тільки тим і займалися після навчання, що започатковували маленькі магазинчики з продажу кераміки на острові Нантукет чи йшли в непальські ашрами[152]. Я відкинув його й утупився у вікно. Світло на вулиці здавалося дуже дивним. Воно якось так сильно підкреслювало зелену барву газону, що той простір набув неприродного, надто променистого вигляду, ніби з іншої планети. Самотній прапор США різко виділявся на тлі фіолетового неба й майорів на жовтому металевому флагштоку.

Якусь хвилину я його пороздивлявся, а потім, несподівано для самого себе, не здатний більше цього терпіти, накинув пальто й вирушив до ущелини.

Загробна тиша та спокій панували в лісі, того дня він мені вперше здався забороненим. Зелений, чорний, затхлий, темний, він смердів болотом і гниттям. Вітру не було, птахи не співали, навіть листя в кронах дерев не шелестіло. Кизиловий цвіт впадав у вічі, білий та сюрреалістичний на тлі все темнішого неба та душного повітря.

Я заквапився, і під ногами затріщав хмиз. Власне хрипке дихання мені здавалося гучним, і вже незабаром стежина вивернула на відкрите місце. Захеканий, я стояв у пункті призначення й тільки потім збагнув, що більше тут нікого не було.

Ліворуч простяглася ущелина — дика, зрадлива, з камінням на глибокому дні. Я обачно підійшов до неї ближче, намагаючись не стати на самісінький край. Ніде нічого не ворушилося. Я знову розвернувся поглянути на узлісся, звідки щойно прийшов.

Аж раптом, на мій превеликий подив, щось тихо зашаруділо й нізвідки виринула голова Чарльза.

— Привіт! — він радісно озвався до мене впівголоса. — Звідки ти тут узявся?..

— Замовкни, — різко прозвучав інший голос, і ось уже з підліска, ніби за помахом чарівної палички, матеріалізувався Генрі.

Я втратив дар мови й тільки роззявив рота. Він роздратовано на мене дивився й уже збирався щось заявити, коли знову ні сіло ні впало затріщало віття, і я, озирнувшись, зачудовано спостерігав, як Камілла в штанах кольору хакі злізає з дерева.

— Та що там таке? — десь зовсім поруч озвався голос Френсіса. — Можна вже закурити?

Генрі не відповів.

— Що ти тут робиш? — спитав він у дуже роздратованому тоні.

— Сьогодні вечірка.

— Що?

— Вечірка. Зараз він там, — я замовк на хвильку. — Він не прийде.

— От бач, а я тобі що казав? — засмутився Френсіс і жваво вискочив із куща, обтрушуючи руки. Характерно, що він був одягнутий геть не за ситуацією і мав на собі досить непоганий костюм. — Ніхто не хоче мене слухати. Я ж казав, що нам треба було забиратися звідси ще годину тому.

— Звідки ти знаєш, що він на вечірці? — спитав Генрі.

— У бібліотеці він залишив записку.

— Ходімо додому. — Чарльз витер брудну пляму зі щоки внутрішньою стороною долоні.

Генрі навіть не ворухнувся.

— Чорт! — вилаявся він і швидко труснув головою, ніби собака, що повернувся з прогулянки під дощем. — А я так сподівався, що ми сьогодні закриємо вже це питання.

Запанувала довга тиша.

— Хочу їсти, — почулося від Чарльза.

— Я з голоду помираю, — розгублено підтримала його Камілла, аж раптом її очі округлились. — О ні.

— Що сталося? — запитали всі хором.

— Вечеря. Сьогодні ж неділя. По неділях він завжди приходить на вечерю до нас.

Тепер тиша стала ще й понурою.

— Я про це навіть не подумав, — озвався Чарльз. — Жодного разу.

— І я, — погодилася Камілла. — А в нас іще й поїсти нічого немає вдома.

— Доведеться заскочити в магазин по дорозі назад.

— І що купимо?

— Не знаю. Щось, що можна зготувати нашвидкуруч.

— Аж не віриться, — суворо промовив Генрі. — Я ж вас обох учора ввечері про це попереджав.

— Та ми забули, — у синхронному відчаї промовили двійнята.

— Як ви могли?

— Ну, коли ти прокидаєшся вранці з усвідомленням того, що сьогодні в тебе на другу годину заплановане вбивство, то не думаєш про те, чим годувати труп увечері.

— Зараз саме сезон для аспарагуса, — спробував підказати ідею Френсіс.

— Так, але хіба його продають у Food King?

Генрі зітхнув і поплентався до лісу.

— Ти куди? — стурбовано кинув йому навздогін Чарльз.

— Накопаю кілька папоротей. А вже потім підемо.

— Та забудь ти про них, — Френсіс прикурив сигарету й відкинув сірник. — Нас ніхто не побачить.

Генрі озирнувся.

— Хтось, може, і побачить. У такому разі в мене точно буде виправдання, що я тут сьогодні робив. І підбери, будь ласка, отой сірник, — кисло попрохав він Френсіса, котрий видихнув хмарку диму й подарував гнівний погляд у відповідь.

Щохвилини ставало темніше й холодніше. Я застебнув піджак і сів на вогкий камінь над самою кручею, вдивляючись у заболочений, всипаний листям струмочок, який дзюрчав унизу, та краєм вуха дослухаючись до суперечки двійнят про те, що зготувати на вечерю. Френсіс обперся на дерево й курив. Трохи згодом він загасив сигарету об підошву черевика й сів поруч зі мною.

Збігали хвилини. Небо так насупилося, що аж набуло майже пурпурового відтінку. Вітер погойдував світлий березовий гайок на протилежному боці. Я здригнувся. Двійнята й далі сперечалися монотонними голосами. У подібному настрої — збентежені, розчаровані — вони завжди звучали, немов дві мультяшні сороки — Гекл і Джекл.

Раптом із підліска повним ходом вискочив Генрі, обтріпуючи замурзані в грязюку руки об штани.

— Хтось іде, — тихо повідомив він.

Двійнята замовкли й кліпнули, дивлячись на нього.

— Що? — перепитав Чарльз.

— Ось там, позаду. Ви тільки прислухайтеся.

Ми принишкли й стали переглядатися. Прохолодний легіт шумів у верхівках лісу, і його подув ганяв у повітрі над галявиною пелюстки кизилового цвіту.

— Нічого не чую, — промовив Френсіс.

Генрі приклав палець до губ. Ми п’ятеро напружилися в чеканні. Ще якась хвилина. Я перевів подих і вже збирався заговорити, як раптом і справді щось почув.

Кроки. Тріскотіння гілочок. Ми перезирнулися. Генрі закусив губу й хутко озирнувся навколо. Гола ущелина, сховатися немає де, жодним чином тепер не добігти до лісу, щоб не наробити при цьому багато галасу. Він уже збирався щось запропонувати, аж раптом дуже близько почулося, як хтось ломиться крізь чагарник, і Генрі відступив, заховавшись між двох дерев, ніби людина, що з міської вулиці тікає у двері якогось будинку.

А ми лишилися на видноті, перезираючись і періодично поглядаючи на Генрі в десятку метрів від нас, убезпеченого тінями узлісся. Він нетерпляче нам помахав. Захрустіли чиїсь кроки по камінцях, і я, не розуміючи, що роблю, спазматично розвернувся до якоїсь деревини поруч і вдав, нібито вивчаю її стовбур.

Людина наближалась. У мене по шиї біг морозець. Я нагнувся, щоб роздивитися стовбур із ближчої відстані: срібляста кора, прохолодна на дотик, лискучою чорною вервечкою зі шпарини марширують мурахи.

А потім — практично в ту саму мить, як я це помітив, — кроки зупинилися точнісінько в мене за спиною.

Я підвів очі й побачив Чарльза. Він дивився кудись уперед із примарним виразом на обличчі, і я мало не спитав у нього, в чому річ, коли ззаду, мліючи та не вірячи власним вухам, почув голос Банні. Кров прилила мені до обличчя.

— А бодай мене грім побив, — квапливо промовив той. — Ну і що це все означа? Засідання клубу юннатів?

Я розвернувся. Це й справді був Банні. Весь його метр вісімдесят шість височів позаду в гігантському жовтому дощовику, що сягав аж по кісточки.

Запанувала моторошна тиша.

— Привіт, Бан, — слабким голосом проказала Камілла.

— Ну що ж, і вам привіт. — У руках він тримав пляшку світлого лаґеру Rolling Rock (дивно, що я це пам'ятаю), підняв її, перехилив і довго, булькаючи, пив. — Тьху! Народ, а ви багацько лазите в лісі останнім часом. Знаєш, — він тицьнув мене пальцем у ребра, — а я намагався з тобою зв'язатися.

Його несподіваної й дуже гучної присутності мені було забагато. Він знову відпив, витер губи зворотним боком долоні, а я, спантеличений, не відводив від нього очей. Банні стояв так близько, що мені було чутно всю важкість його густого пивного дихання.

— Ааа, — він запустив усю п'ятірню в чуприну, прибираючи довге волосся з очей, і відригнув. — То що цього разу, оленевбивці? Не змовляючись, уся гоп-компанія вибралась повивчати рослинки?

Знову зашаруділо в кущах, і з боку узлісся почулося тихе, несхвальне кахикання.

— Я б так не сказав, — промовив спокійний голос.

Банні різко крутнувся з несподіванки, і я теж, саме вчасно, щоб побачити, як із тіні виходить Генрі.

Він підійшов ближче і приязно поглянув на Банні. В чорних від бруду руках він тримав садовий совок.

— Привіт, — продовжив він. — Оце так несподіванка.

Банні з притиском на нього подивився.

— Господи, чим ти там займався? Труп закопував?

Генрі всміхнувся.

— Нам дуже пощастило, що ти саме нагодився.

— У вас тут зустріч чи що?

— Можна сказати й так, — подумавши, люб’язно відповів Генрі. — Чом би й ні?

— Можна сказати, — перекривив його Банні.

Генрі закусив губу.

— Так, — абсолютно серйозно підтвердив він. — Можна. Хоча я б удався до іншого означення.

Усе завмерло. Десь далеко в лісі я почув слабке й безглузде джерготіння дятла.

— От скажи, — промовив Банні, і мені здалося, що я вперше відчув у його словах нотку сумніву, — що, в дідька, ви всі тут робите?

Ліс мовчав. Жодного звуку навколо.

Генрі всміхнувся.

— Як що? Молоду папороть шукаємо, — відповів він і зробив крок назустріч.

Розділ 6

Для протоколу: я не вважаю себе лихою людиною (хіба ж не те саме говорять реальні вбивці!). У новинах про вбивства мене постійно дивує, з якою затятістю і майже зворушливою впевненістю відмовляються бачити в собі хоч краплину зла всі ці душителі, котрі мандрують зі штату в штат, і педіатри, ладні за кожної нагоди хапати шприц. Ба більше, навіть напускають на себе вигляд порядних людей.

— Загалом я дуже хороша людина, — говорить свіжоспечений серійний убивця, якому, кажуть, рокований електричний стілець за те, що зарубав сокирою кількох дипломованих медсестер у Техасі. Мені було цікаво стежити за цією справою в газетах.

І хоча я й дуже хорошою людиною себе ніколи не вважав, назвати себе втіленим злом у мене також язик не повернеться. Мабуть, це просто неможливо — отак узяти й обмовити себе, навіть подумки. І наш техаський друг — цьому живий доказ. Ми скоїли жахливий учинок, але я ніяк не можу сказати, що всі ми поганці. Можете занести це на карб моєї слабкості, бундючності Генрі, туману від постійних занять письмовою грекою — на що вам заманеться.

Навіть не знаю. Мабуть, годилось би мені краще розібратися з тим, у що я вплутався. Хай там як, а перше вбивство — фермера тобто — минулося так просто, ніби камінь упав у річку, не розігнавши по собі жодного кола. І друге також зійшло з рук, принаймні спочатку здалося, що зійде, але я навіть найменшої гадки не мав, наскільки інакше все це складеться. Те, що здавалося слухняною в руках, пересічною гирею (тихий хлюп, швидке падіння на дно, і темні води, що сходяться над головою), насправді виявилося глибинною бомбою, яка несподівано вибухнула під скляною поверхнею, і її відголоски бринять аж по досі.

Наприкінці шістнадцятого століття італійський фізик Ґалілео Ґалілей провів низку експериментів, під час яких намагався встановити природу падіння тіл, а тому скидав їх (принаймні так говорять) із Пізанської вежі й вимірював при цьому їхнє прискорення. Ось що йому вдалося з’ясувати: усі тіла, коли падають, розвивають швидкість. Що довше падає тіло, то швидше воно рухається. Причому швидкість дорівнює прискоренню, викликаному силою тяжіння, помноженому на час падіння в секундах. Одним словом, за наших значень змінних величин наше конкретне тіло подорожувало в напрямку скелястого дна зі швидкістю, яка перевищувала десять метрів за секунду.

Ви розумієте, наскільки це швидко? І вповільнити цей фільм, переглянути його покадрово неможливо. Зараз я бачу те саме, що й тоді мигцем пролетіло перед очима з оманливою невимушеністю нещасного випадку: ось посипався гравій, повітря молотять руки, пальці намагаються вхопити гілку й не можуть. Із підліска в повітря зринає зграя переляканих ворон, темних і каркітливих на тлі неба. Новий кадр — профіль Генрі, той відступає від прірви. І ось уже плівка хлопає в проекторі, чорніє екран. Consummatum est[153].

Хоч у ліжку вночі я перетворююсь на вкрай неохочу аудиторію цієї неприємної короткометражної документалки (варто розплющити очі, вона зникає, але невтомно стартує від самого початку, якщо їх знову заплющити), та все одно не втомлююся дивуватись, наскільки відсторонений ракурс, наскільки ексцентрична деталізація, наскільки приглушеним здається її емоційне тло. У такий спосіб вона віддзеркалює спогади набагато точніше, ніж можна було б собі уявити. Час і повторні її перегляди наділили конкретну пам’ять про той епізод загрозами, відсутніми в оригінальній постановці. Я був її цілком спокійним глядачем, позбавленим страху, жалю, будь-чого, крім приголомшеної цікавості, так що з роками подія, яка впеклася в мої зорові нерви, дивним чином оминула серце.

Перш ніж до мене дійшло, що ми вчинили, збігло багато годин, а величину скоєного я зміг оцінити лиш за кілька днів (місяців? років?). Мабуть, ми просто забагато про це думали, говорили, аж доки цей підступ не покинув нашу уяву й не зажив страхітливим власним життям… Ніколи й нізащо не спадало мені на думку, що ми маємо справу з чимось іншим, крім гри. Атмосферою нереалістичності просякли навіть найбільш буденні деталі, так ніби ми не смерть нашого друга замислювали, а складали маршрут дивовижної подорожі, і я не думав, що нам узагалі судилося в неї вирушити.

«Немислиме — нездійсненне», — бувало, казав Джуліан на заняттях із грецької. І хоча при цьому він натякав на те, що в думках також треба дотримуватись певного режиму, ці слова, однак, дивним чином резонують із нашою ситуацією. Сама ідея вбити Банні — жахлива, неймовірна, але ж ми все одно її постійно обмірковували, переконували себе в її безальтернативності, складали плани, що здавалися трошечки невірогідними та смішними, але на ділі спрацювали як треба… Не знаю. Місяць чи два тому я жахнувся б від самого натяку на вбивство. Але того недільного пообіддя я стояв на кручі й спостерігав саме за цим, і це здавалося чи не найлегшою річчю у світі. Як же швидко він падав. Як же швидко все скінчилося.

Із якоїсь причини мені складно вести оповідь про наступні події, передусім тому, що вони неминуче асоціюються з незліченними ночами, схожими на ось цю (розлад шлунка, вимотані нерви, стрілка годинника втомлено повзе між четвертою і п’ятою). У такі моменти в мене опускаються руки, бо я розумію, що мої спроби проаналізувати ситуацію марні. Я не знаю, навіщо ми це зробили. Я зовсім не впевнений, що за схожих обставин ми вчинили б інакше. І те, що мені прикро, мабуть, анітрохи не грає ролі.

Мені також прикро, що моя екзегеза, на жаль, не пояснює центрального елемента історії, а радше слугує для неї ескізом. Я помічав, що навіть найбільш балакучі та безсоромні душогуби цураються розповідей про власні злочини. Кілька місяців тому в книгарні аеровокзалу я придбав автобіографію сумнозвісного вбивці-садиста, але мене вкрай розчарувала цілковита відсутність кривавих подробиць. У моменти найбільшого напруження (дощова ніч, пальці стискаються на шиї Жертви № 4) він грайливо примудрявся зіскакувати з теми й переходити до абсолютно непов’язаних речей. (От чи знає, наприклад, читач, скільки балів убивця набрав під час IQ-тесту, сидячи за ґратами? І що його бали зіставні хіба що з результатами Джонаса Солка?[154]) Більшість часу він по-дідівськи скаржився в ній на тюремне життя: кепське харчування, розборки на спортивному майданчику, скромні хобі зеків. Я змарнував на неї п’ять доларів.

Але по-своєму я знаю, що відчуває мій колега. Ні, ніякого там «в очах потемніло», нічого подібного. У тебе все було в тумані, бо ніхто не скасовував того первісного ефекту, який в’яже по руках та ногах і застеляє полудою обставини. Той самий ефект змушує матерів кидатися в крижану річку чи охоплений полум’ям будинок, щоб урятувати свою дитину. Той самий ефект без жодної сльозинки веде людину на похорон близького родича. Деякі речі настільки жахливі, що збагнути їх ураз не виходить. Інші речі (неприкриті, киплячі, незнищенні у своєму жахітті) збагнути не вдасться взагалі. Тільки потім, тільки на самоті, тільки в спогадах приходить усвідомлення. Коли жар перетворився на вистиглий попіл, коли роз’їхалися плакальники, коли роззирнешся навколо і з подивом відкриєш для себе цілковито змінений світ.

Коли ми повернулися в машину, снігу ще не було, проте ліс уже зіщулився під небом, принишк і завмер у чеканні, немовби відчував усю вагу льоду, яка випаде на нього вночі.

— Господи, тільки подивіться на це болото, — проказав Френсіс, коли машина підстрибнула на черговій ковбані, а бура юшка з рясним барабанним боєм окропила вікно.

Генрі переключився на першу.

Ми підстрибнули на новій виямці, і в мене аж у голові загуло, так я клацнув зубами. Завищали колеса, розхлюпуючи свіжі ляпки грязюки, поки ми намагалися з неї виїхати. Але, смикнувшись, скотилися вниз. Генрі вилаявся й дав задній хід.

Френсіс опустив вікно зі свого боку й висунув голову назовні.

— О Боже, — почулося від нього. — Заглуши мотор. Нам усе одно не…

— Ми не застрягли.

— А я кажу, застрягли. Ти все робиш тільки гірше. Господи Ісусе, Генрі. Заглуши…

Ззаду вискнули покришки. Двійнята, що сиділи обабіч мене, обернулися й побачили фонтан бруду. Несподівано Генрі переключився на першу і з раптовим стрибком, від якого на серці одразу полегшало, ми вибралися з ковбані.

Френсіс упав на спинку сидіння. Він водив обережно, а тому будь-яка поїздка з Генрі, навіть за якнайсприятливіших обставин, нервувала його.

У місті машина одразу повернула до Френсіса, ми з двійнятами мали розділитись і додому діставатися пішки: я — в студмістечко, вони — до своєї квартири, а Генрі з Френсісом тим часом повинні були подбати про автомобіль.

Генрі вимкнув двигун. Мовчанка була моторошною і тряскою.

Він подивився на мене в дзеркало заднього огляду.

— Треба поговорити.

— Про що?

— Коли ти вийшов із дому?

— Десь за чверть третя.

— Хтось тебе бачив?

— Я б не сказав. Принаймні не помітив.

Охолоджуючись після тривалої поїздки, машина потріскувала, шипіла і вдоволено просідала на каркасі. Якусь мить Генрі мовчав, а коли вже зібрався був щось сказати, його, тицьнувши надвір пальцем, перебив Френсіс:

— Дивіться, — гукнув він, — це що, сніг?

Двійнята низенько нагнулися, щоб краще бачити. Генрі, закусивши губу, не зважав.

— Ми всі вчотирьох, — нарешті продовжив він, — ходили в Orpheum на спарений денний сеанс, що тривав із першої по четверту п’ятдесят п’ять. Потім трохи покатались і повернулися, — він звірився з годинником, — о п’ятій п’ятнадцять. Це що стосується нас. А от за тебе я не певен.

— Чому б мені було не скласти вам компанію?

— Бо ти її не складав.

— Так а яка різниця? Хто ж знатиме?

— Касирка в Orpheum — от хто. Ми туди їздили й купили квитки на денний показ, розплатившись стодоларовою купюрою. Вона нас пам’ятає, можеш у цьому не сумніватися. Ми сіли на балконі й вислизнули через пожежний вихід хвилин за п’ятнадцять після початку першого фільму.

— Чому ми не могли б зустрітися там?

— Могли б. Просто в тебе немає своєї машини. І таксі ти взяти також не міг, бо це легко перевіряється. Крім того, ти тут усюди тинявся. Кажеш, заходив у Трапезну перед тим, як піти до нас?

— Так.

— Боюся, тоді варіантів особливо не залишається: доведеться говорити, що ти одразу рушив додому. Історія не ідеальна, але вибору в тебе немає. А то доведеться уявляти, нібито ми зустрілися в якийсь момент після фільму, коли в реальності тебе могли бачити інші люди. Припустімо, ми набрали тебе о п’ятій і запропонували зустрітися на стоянці. Ти з нами прокотився до Френсіса (звучить не дуже гладко, але вже нехай буде як є), а додому повернувся знов-таки пішки.

— Гаразд.

— Удома перевір, чи тобі ніхто не лишав повідомлення по телефону між третьою тридцять і п’ятою годиною. Якщо залишали, доведеться придумати, чому ти на дзвінки не відповів.

— Народ, гляньте, — промовив Чарльз. — Реально пішов сніг.

Білим уже притрусило самісінькі вершечки сосон.

— І ще одне, — правив далі Генрі. — Не треба ходити з виглядом, немовбито ми чекаємо на якісь надзвичайні новини. Ідіть додому. Почитайте книжку. Думаю, не варто нам сьогодні більше спілкуватися. Хіба що справді станеться щось важливе.

— Ніколи не бачив снігу такої пізньої весни. — Френсіс дивився у вікно. — Учора ж перевалило за двадцять градусів.

— А що прогноз? — спитав Чарльз.

— Мовчали. Принаймні я не чув.

— Господи, та ви тільки гляньте. Це ж Великдень уже на носі.

— Не розумію твого захвату, — суворо промовив Генрі, який на погоду дивився, наче прагматичний фермер: як вона впливає на вегетацію, проростання насіння, час цвітіння тощо. — Посиплеться ж весь квіт.

Додому я йшов швидко, бо сильно мерз. На квітневий пейзаж смертельним оксимороном опустилася листопадова тиша. Тепер сніг валив по-справжньому: у весняному лісі крутилися крупні безшелесні пелюстки, кружляли в засніженій темряві білі букети, цілий світ немовбито перевернувся догори дном і перетворився на кошмар, що раптом зійшов зі сторінок казки. Мій шлях завів мене в буйноцвітну яблуневу алею, що аж світилася й тремтіла в місячному сяйві, більше схожа на ряд блідих парасольок, аніж дерев. Між ними пролітали великі сніжинки, примарні й пухкі. Я не спинився їх порозглядати, а тільки додав ходу. Зимівля в Гемпдені навчила мене страшитися снігу.

На першому поверсі сказали, що ніхто мені повідомлень не залишав. Я піднявся до себе, перевдягнувся, замислився, що робити із забрьоханими одежинами, вирішив їх попрати, засумнівався, чи не підозріло це виглядатиме, тому врешті запхав їх на дно кошика з брудною білизною. Сів на ліжко й поглянув на годинник.

Саме настав час вечері, і хоча від самого ранку в мене й ріски в роті не було, їсти все одно не хотілося. Я підійшов до вікна й подивився на снігопад та кружляння сніжинок у високих світляних дугах над тенісними кортами, повернувся й сів на ліжко.

Хвилина збігала за хвилиною. Хай яка анестезія пронесла мене повз цю подію, тепер вона вивітрювалась, і з кожним стрибком секундної стрілки думка про ніч на самоті ставала все більш нестерпною. Я ввімкнув радіо, вимкнув, спробував почитати. Коли зрозумів, що не можу зосередитися на одній книжці, поміняв її на іншу. Так я збув заледве десять хвилин. Знову взяв першу книгу, але одразу поклав. І всупереч здоровому глузду спустився до таксофону й набрав Френсіса.

Він підняв із першого ж дзвінка.

— Привіт, — сказав він, коли я назвався. — Що там?

— Нічого.

— Точно?

На фоні почулося бурмотіння Генрі, і Френсіс, прикривши слухавку, щось йому відповів, але слів я не розібрав.

— Що поробляєте? — поцікавився я.

— Нічого особливого. Випиваємо. Ану, повиси трохи, гаразд? — попрохав він, коли в трубці знову щось забурмотіло.

Я замовк. На протилежному кінці дроту тривав нерозбірливий діалог, аж раптом у слухавці пролунав жвавий голос Генрі.

— У чім справа? Ти де? — спитав він.

— У себе.

— То що не так?

— Просто подумав, може, я до вас заскочу на чарочку?

— Це погана ідея. Я саме збирався додому, коли ти набрав нас.

— А що ти тепер робитимеш?

— Ну, якщо тобі вже так цікаво, то збираюся прийняти ванну й лягти спати.

На лінії певний час ніхто нічого не казав.

— Ти ще тут? — запитав Генрі.

— Генрі, в мене їде стріха. Не знаю, що робити.

— Роби що завгодно, — люб’язним голосом промовив він, — тільки від дому далеко не відходь.

— Не розумію, яка різниця, якщо я…

— Коли тебе щось бентежить, — раптом перебив мене Генрі, — спробуй думати іншою мовою. Ніколи не пробував?

— Що?

— Це вповільнює. Думки не розбігаються хтозна-куди. Хороший вишкіл за будь-яких обставин. Або спробуй зробити, як буддисти.

— Що?

— У послідовників дзену є вправа, що зветься «дзадзен». Аналогічна «віпасані» в тхераваді[155]. Ти сідаєш навпроти порожньої стіни. Хай тебе навіть сильні й несамовиті емоції розривають — рухатися не можна. Просто дивишся на стіну. І сам вишкіл полягає в тому, щоб ти продовжував сидіти.

Запала тиша, під час якої я пробував дібрати відповідні слова, щоб адекватно висловити все, що думаю про його наркоманську пораду.

— Послухай, — продовжив він, перш ніж я встиг сказати хоч щось. — Я виснажений. Побачимося завтра на занятті, гаразд?

— Генрі, — гукнув я його, але він уже натиснув на важіль.

Ніби в трансі, я піднявся до себе в кімнату. Страшенно кортіло випити, але не було нічого. Я сів на ліжко й визирнув у вікно.

Снодійне вже скінчилося. Я це знав, але все одно сходив до комода і про всяк випадок перевірив пляшечку. Порожня. Лишилися тільки вітамінки С із лазарету. Маленькі білі капсули. Я висипав їх на стіл, повикладав із них різні комбінації, вкинув одну в рота, сподіваючись, що рефлекторно мені полегшає від самого акту ковтання, але краще не стало.

Я сидів дуже тихо, намагаючись ні про що не думати. Ніби казна-чого чекав. Чогось, що зняло б із мене напругу, дало змогу почуватися краще, хоча зі мною ні в минулому, ні тоді, ні в майбутньому не траплялося нічого, що мало б отакий одночасний ефект. Минула ніби ціла вічність. Раптом мене прошила несподівана думка: «То це так воно й буде? Відтепер мені жити в такому стані?»

Я глянув на годинник. Заледве збігла хвилина. Я підвівся й пішов до Джуді, навіть не зачинивши за собою двері.

Чудом я заскочив її вдома. Вона була п’яна і фарбувала губи перед дзеркалом.

— Привіт, — озвалася вона до мене, не відриваючи погляду від люстерка. — Ходім на вечірку.

Не знаю, що я їй відповів. По-моєму, поскаржився на погане здоров’я.

— Пригощайся бубликом, — промовила вона, повертаючи голову на обидва боки, перевіряючи свій вигляд у профіль.

— Я б віддав перевагу снодійному. У тебе часом не знайдеться?

Вона закрутила помаду й наділа кришечку. Покопалася в туалетному столику. Фактично це був такий самий гуртожитський письмовий стіл, що й у мене, якими нас забезпечував університет, проте, вподібнюючись до якогось дикуна, котрий не зрозумів призначення предмета й перетворив його на стійку для якоїсь зброї або уквітчаний фетиш, моя сусідка доклала купу зусиль, щоб зробити зі свого стола косметичний полігон зі скляною стільницею, обшитий по периметру атласними оборками та увінчаний трельяжем із підсвітленням. Перебравши цілу гору пудрениць та олівців, вона таки спромоглася відшукати пляшечку з аптекарським рецептом на боці. Джуді подивилася на неї проти світла, викинула в сміття й дістала ще одну.

— Цього вистачить. — Вона передала її мені.

Я оглянув пляшечку. На дні виднілися дві сіруваті таблетки. На етикетці красувався напис «від болю».

— Це що? Анацин[156] такий? — роздратовано поцікавився я.

— Ти спробуй одну. Вони нормальні. Погода наче сказилась, еге ж?

— Еге ж, — підтвердив я, ковтнув таблетку й віддав їй пляшечку.

— Усе гаразд, можеш собі залишити, — відмахнулася вона, повернувшись до свого туалету. — Н-да. Тільки грьобаного снігу й не вистачало. Нащо я сюди припленталася? Пиво будеш?

У її кімнаті в шафці стояв холодильник. І шлях до нього пролягав крізь джунглі з пасків, капелюшків та мереживних сорочок.

— Дякую, я не хочу, — відмовилася вона, коли я і їй запропонував пива. — Я й так вимотана. Ти ж не був на гулянці?

— Ні, — відповів я і раптом замовк, ледве торкнувшись пляшки губами. Щось було в його смаку, в його ароматі, аж раптом я зрозумів — Банні й запах пива від нього, пива, що, пролите ним, пінилося на землі. Пляшка поторохтіла разом із ним на дно ущелини.

— Розумно з твого боку, — промовила Джуді. — Було холодно. Музичний гурт — відстій. Я, до речі, бачила там твого друзяку, як там, блін, його звати. Полковника!

— Кого?

Вона розсміялася.

— Ну, ти мене зрозумів. Це його Лора Стора так називає. Вона колись жила з ним по сусідству, і він доводив її до чортиків, коли постійно вмикав марші Джона Філіпа Соузи.

Вона казала про Банні. Я аж поставив пляшку.

Але Джуді, хвала небесам, була надто зайнята підведенням брів.

— Знаєш, мені здається, в Лори якийсь розлад травлення. Не анорексія, а ота штука, як із Карен Карпентер[157], коли ти сам викликаєш блювання. Учора ввечері ми з нею і Трейс ходили до Brasserie і, кажу тобі, вона напихалася, поки вже ледве дихала, а потім пішла поригать у чоловічий туалет, а ми такі з Трейсі тільки перезирнулися, ну, типу, хіба це взагалі нормально? А потім Трейс мені така і каже: пам’ятаєш, як Лора злягла в лікарню, типу, з мононуклеозом? Так от, насправді вона там не від…

Джуді не вгавала. А я витріщався на неї, загублений у власних думках.

Аж раптом помітив, що вона вже не говорить. Вона вичікувально дивилася на мене.

— Що? — спитав я.

— Я спитала, хіба це не найтупіша у світі річ?

— Мммм.

— Її батькам просто має бути пофіг, от і все. — Вона закрила шухлядку з косметикою і повернулася до мене обличчям. — То ти йдеш чи ні?

— А в кого вона?

— Ну ти й бельбас. У Джека Тайтельбаума ж! Підвал Дербінстоллу. Має грати Сідів гурт, Моффат знову на ударних. І ще хтось мені розповідав, начебто планується клітка з танцюристкою ґоу-ґоу. Гайда.

З якоїсь причини я не спромігся їй відповісти. У мене так сильно в’їлася звичка беззастережно відмовляти Джуді в будь-якій її пропозиції, що сказати «так» просто не повертався язик. А потім я подумав про свою кімнату. Ліжко. Комод. Письмовий стіл. Розгорнуті книжки прямо там, де я їх покинув.

— Гайда, — кокетливо пропонувала вона. — Ти зі мною ніколи не гуляєш.

— Гаразд, — погодився я. — Тільки сходжу візьму пальто.

Минуло чимало часу, перш ніж я дізнався, що насправді Джуді почастувала мене демеролом[158]. І поки ми дісталися на вечірку, він уже почав діяти. Кути, кольори, буйство сніжинок, брязкотіння Судового гурту — геть усе мені здавалося ненав’язливим, добрим та великодушним. Я помічав дивну красу в обличчях людей, котрі раніше вселяли в мене відразу. Я всміхався всім навколо, і мені всі відповідали тим самим.

Джуді (Джуді, благослови її, Боже!) залишила мене із Джеком Тайтельбаумом та хлопцем на ім’я Ларс, а сама пішла нам по випивку. Усе заливало небесне світло. Я слухав, як Джек із Ларсом теревенять про пінбол, мотоцикли, жіночий кікбоксинг, і в моїй душі розливалося тепло, коли вони намагалися залучити мене до своєї розмови. Ларс запропонував дунути з бульбика. І цей його жест мені видався дуже зворушливим. Мені раптом спало на думку, що я помилявся щодо всіх цих людей. Вони всі добрі, сіль землі, люди, знайомство з якими повинно вважатися щастям.

Я намагався придумати, як озвучити свою епіфанію[159], коли Джуді повернулася з напоями. Я вихилив свою чарку й ніби в тумані, приємному, в’язкому, немов рідина, рушив по нову порцію. Хтось мене почастував сигаретою. Бачив Джада і Френка. Джад начепив на себе картонну корону з Burger King. І вона йому напрочуд пасувала. Із закинутою головою, голосно регочучи та вимахуючи при цьому велетенським кухлем пива, він був схожий на Кухуліна, на Бріана Бору[160], на якогось міфічного ірландського короля. Клоук Рейберн ганяв кулі, граючи в більярд у задній кімнаті. Йому мене видно не було, зате я бачив, як він із серйозним виглядом натирає крейдою кий і схиляється над столом, так що волосся спадає йому на очі. Клац. Кольорові кулі розлетілися в усіх напрямках. Перед очима в мене попливли світляні плями. Я подумав про атоми, молекули, речі настільки дрібні, що їх неможливо роздивитися.

А потім, пам’ятаю, запаморочений, я проштовхався крізь юрбу на вулицю, щоб ковтнути свіжого повітря. Двері хтось підпер шлакоблоком, і тепер вони привітно запрошували всередину. На обличчі я відчув холодний протяг. Після цього навіть не знаю, може, я просто відключився, але наступним пам’ятаю свою бесіду з незнайомкою. Я підпираю стіну в абсолютно іншому місці, а вона до мене щось говорить.

Поступово до мене доходить, що тут ми вже, мабуть, давненько отак стоїмо. Я кліпнув і відважно спробував навести на неї різкість. Гарненька, кирпата, мила. Брюнетка, ластовиння, голубі очі. Я десь її вже бачив, може, у черзі в бар. Але не звернув тоді жодної уваги. І ось вона знову переді мною. Схожа на примару, п’є вино з пластикового посуду і називає мене на ім’я.

Мені не виходило розібрати, про що вона говорить, хоча їй вдавалося виділятися тембром навіть на фоні шуму: веселого, бурхливого й на диво приємного галасу. Я нахилився до неї (вона була геть низенька, трохи вища за півтора метра) і приклав долоню до вуха:

— Що?

Вона розсміялася, стала навшпиньки й наблизилася до мене. Парфуми. І гаряча буря її шепоту на моїй щоці.

Я схопив її за руку.

— Тут надто голосно, — сказав я їй на вухо, і мої губи ковзнули її волоссям. — Ходімо надвір.

— Ми ж тільки-но прийшли, — знову сміялася вона. — Ти ж сказав, що замерзаєш.

«Гммм», — подумалося мені. У пересиченому світлі її бліді, знуджені очі розглядають мене з якоюсь інтимною веселинкою.

— Кудись, де тихо, — уточнив я.

Вона підняла свою пластянку й подивилася на мене крізь її дно.

— До тебе чи до мене?

— До тебе, — ні секунди не вагаючись, відповів я.

Вона була гарною дівчиною, і час ми провели з нею гарно. Такі милі смішки при вимкненому світлі, її волосся в мене на обличчі, і кумедні стримані зітхання, ніби я знову в школі з однокласницями. Відчуття її теплого тіла в обіймах — я практично забув, як це. Коли ж я востаннє з кимось так цілувався? Кілька місяців, багато місяців тому.

Дивно уявляти, наскільки простими можуть бути деякі речі. Вечірка, трохи випивки, красива незнайомка. Так жила більшість моїх однокурсників, а потім за сніданком сором’язливо обговорювали свої нічні походеньки, так ніби цей невинний і комфортний порок, що в переліку гріхів посідав місце трохи нижче за зловживання алкоголем і трохи вище від обжерливості, насправді був прірвою морального занепаду та легковажності.

Плакáти, засушені квіти в пивному кухлі, приглушені вогники магнітофона в пітьмі. Усе таке знайоме, ніби знову ходив у школу в передмісті, і водночас страшенно далеке й безгрішне, мовби спогад про забутий випускний. Її блиск для губ смакував, наче жувальна гумка. Я припав обличчям до її м’якої шкіри на шиї, від якої линув дещо різкий аромат, і погойдувався з нею туди-сюди, щось бурмочучи, белькочучи, провалюючись кудись у темне, напівзабуте життя.

Я прокинувся о другій тридцять (якщо вірити електронному циферблату демонічно-червоного кольору) і розпанікувався. Мені наснився сон, геть не страшний насправді, ніби ми з Чарльзом їдемо поїздом і намагаємось уникнути якогось третього пасажира. Протискаємося вузькими проходами у вагонах, де повно народу з вечірки, Джуді, Джек Тайтельбаум, Джад у картонній короні. І протягом усього сну мене не відпускало відчуття, ніби це все не має значення, ніби в мене є набагато більший клопіт, ось тільки який саме, згадати не вдавалось. А потім я враз збагнув і, приголомшений, прокинувся.

Наче позбувся одного кошмару — і потрапив у ще гірший. Я сів, серце мало не вискочить із грудей, і пробував намацати вимикач на стіні, аж доки з жахом не зрозумів, що не у себе в кімнаті. Зусібіч страхітливо обступали дивні обриси, незнайомі тіні; жодної підказки про те, де я, і в якусь одну безглузду мить навіть подумалось, а чи я не помер. Але потім натрапив на сонне тіло поруч. Інстинкт мене змусив сахнутися. Я легенько підштурхнув його ліктем. Тіло не ворушилося. Хвилину чи дві я лежав у постелі й намагався зібратися з думками. Потім підвівся, знайшов свій одяг, абияк напнув його й потемки вийшов.

Надворі я послизнувся на обледенілій сходинці й пірнув обличчям у кучугуру. Трохи так полежавши, я зіп’явся на коліна і, не вірячи своїм очам, роззирнувся. Одна річ — кілька сніжинок, але мені не йнялося віри, що погода може так раптово, радикально помінятися. Під снігом опинилися клумби й газони — зникло геть усе. Чистий, незайманий сніг іскрився та відливав синню, куди тільки сягало око.

Я обдер руки й поставив синець на лікті. А коли не без труднощів таки підвівся на ноги, то роззирнувся і, перелякавшись, усвідомив, що тільки-но вийшов із корпусу Банні. Його вікно з першого поверху зяяло на мене чорнотою і тишею. Мені згадалися його запасні окуляри на столі, порожнє ліжко, на фотографіях — усміхнена в темряву родина.

Діставшись до своєї кімнати якимись спантеличеними манівцями, я впав на ліжко прямо в пальті й навіть не роззувся. Світло залишалося горіти, і я почувався на диво відкритим та вразливим, але вимикати його не хотілося. Ліжко трохи погойдувалося, немов це був пліт, тому однією ногою я торкався підлоги, щоб не сильно підкидало.

Потім я дуже міцно заснув, на кілька годин, аж доки мене розбудив стук у двері. Охоплений новою панікою, я спробував сісти рівно на ліжку, але ще довго борсався у верхньому одязі, який не тільки обплутав коліна, а, здавалося, навіть сам хапав мене із завзяттям живої істоти.

Двері ледве прочинились. Запала мертва тиша.

— Та що, в біса, з тобою? — пролунав різкий голос.

На порозі стояв Френсіс. Пальцями в чорній рукавичці він притримував двері й дивився на мене, як на божевільного.

Я покинув борсатись і впав назад на подушку. Мені так радісно було його бачити, що аж кортіло розсміятися. Не виключено, що, все ще п’яний, я саме так і зробив.

— Франсуа, — по-ідіотськи мовив я.

Він зачинив двері й підійшов до ліжка. Став біля нього, подивився на мене згори. Це й справді був він: засніжені чуприна та плечі чорного пальта до п’ят.

— У тебе все гаразд? — спитав він після довгої глузливої паузи.

Я протер очі й спробував ще раз.

— Привіт, — відказав я. — Пробач. У мене все нормально. Чесно.

Він і далі мене розглядав, звернувши до мене обличчя, на якому не читалося жодної емоції, але не відповідав. Потім зняв пальто й накинув його на спинку стільця.

— Хочеш чаю? — спитав він.

— Ні.

— Ну, якщо ти не проти, то я сходжу і трохи заварю.

Коли він повернувся, то я вже більш-менш прийшов до тями. Він поставив чайник на батарею і самостійно знайшов пакетики в шухляді комода.

— Ось, — запропонував він, — можеш і собі хорошу чашку зробити. Молока на кухні я не знайшов.

Мені стало легше від його присутності тут. Я сів, пив свій чай і спостерігав, як Френсіс роззувається і знімає шкарпетки, щоб їх висушити на батареї. У нього були довгі й тонкі ступні, надто довгі, як на його худі, кістляві щиколотки. Він поворушив пальцями ніг і поглянув на мене.

— Жахлива нічка, — проказав він. — Ти виходив на вулицю?

Я розповів йому про свій вечір, але нічого не сказав про дівчину.

— Леле, — присвиснув він, розстібаючи комір, — а я весь цей час просидів удома. Дрижаки ловив від страху.

— Від інших чути що-небудь?

— Ні. Тільки мама о дев’ятій подзвонила. Не зміг себе пересилити й поговорити з нею. Відкрутився, пояснив, нібито пишу роботу.

Я чомусь не міг відвести погляду від його рук, які неспокійно лежали на столі. Він звернув на це увагу й змусив себе покласти їх рівненько долонями вниз.

— Нерви, — пояснив він.

Якийсь час ми нічого не говорили. Я поставив чашку на підвіконня й відкинувся на ліжку. Дія демеролу в голові проявлялася якимсь дивним допплерівським ефектом, ніби вищали покришки, повз мене проносилася машина і її звук поступово віддалявся. Запаморочений, я втупився в стінку навпроти й певний час просто дивився в нікуди, аж раптом помітив, що Френсіс із дивним, скам’янілим виразом на обличчі не зводить із мене погляду. Я щось пробуркотів, підвівся й рушив до комода пошукати «Алка-Зельтцер».

Від раптового руху в мене потемніло перед очима, і поки я тупо стояв і приходив до тями, намагаючись усе-таки згадати, куди поділася коробочка, то раптом збагнув, що Френсіс стоїть одразу позаду мене. Я розвернувся.

Його обличчя було дуже близько. На мій подив, він поклав мені руки на плечі, подався вперед і поцілував мене в губи.

Це виявився справжній цілунок, тривалий, повільний, зумисний. Він мене трохи вибив із рівноваги, і я мусив ухопитися за його лікоть, щоб не впасти. Френсіс миттю затамував подих, ковзнувши руками вниз по моїй спині, і перш ніж я встигнув оговтатися, вже рефлекторно цілував його у відповідь. Він вправно орудував язиком і пахнув гіркуватим чоловічим присмаком, ніби чаєм та сигаретами.

Важко дихаючи, Френсіс на мить відірвався, щоб поцілувати мене в шию. Диким поглядом я водив по кімнаті. «Боже, — подумалося мені, — ну й нічка».

— Слухай, Френсісе, — промовив я. — Годі.

Він розстібав верхній ґудзик моєї сорочки.

— Дурнику, — хіхікнув він, — ти хоч у курсі, що вдягнув її навиворіт?

Від утоми й сп’яніння я розсміявся.

— Ану, Френсісе. Дай мені передихнути.

— Це прикольно. Довірся мені.

Події розгорталися швидко. Про себе давала знати моя розхитана нервова система. Через пенсне очі Френсіса здавалися більшими, ніж насправді, і розпусними. Невдовзі він зняв окуляри й із брязкотом неуважно кинув на комод.

Аж раптом у двері знову постукали. Ми — врозтіч і повитріщались один на одного. У Френсіса округлились очі. Знову хтось постукав.

Абернаті тихо вилаявся й закусив губу. Я в паніці чимшвидше неслухняними пальцями застібав ґудзики на сорочці, надто наляканий, щоб щось сказати, але Френсіс тільки шикнув і приклав палець до губ.

— А раптом це?.. — прошепотів я.

Хотів сказати «раптом це Генрі», а думав «раптом це копи?» Я знаю, що Френсіса мучили ті самі здогади.

У двері постукали наполегливіше.

Серце мало не вискакувало з грудей. Очманілий від страху, я потупав до ліжка й усівся на ньому.

Френсіс запустив п’ятірню у волосся.

— Заходьте, — запросив він.

Я занепав духом і навіть не одразу второпав, що то прийшов Чарльз. Він стояв у червоному шарфі, недбало накинутому на плечі широкими петлями, і спирався одним ліктем на одвірок. Із першим його кроком у кімнату стало зрозуміло, що він п’яний.

— Привіт, — озвався він до Френсіса, — а ти що тут робиш?

— Ти нас до смерті налякав.

— Шкода, я не знав, що ти прийдеш. Мені подзвонив Генрі й підняв із постелі.

Ми вдвох прикипіли до нього поглядом, чекаючи на пояснення. Та він недбало скинув пальто і поглянув на мене прискіпливими водянистими очима.

— Ти мені снився, — промовив він.

— Що?

Він кліпнув.

— Щойно згадав. Я сьогодні бачив тебе вві сні.

Я не зводив із нього очей. Але перш ніж у мене з’явився шанс сказати йому, що й він мені також наснився, нетерпляче втрутився Френсіс.

— Давай уже, Чарльзе. В чім справа?

Маколі поправив розкуйовджене вітром волосся.

— Та ні в чім. — Він поліз у кишеню пальта й дістав звідти пачку аркушів, складених уздовж. — Ти вже зробив греку на сьогодні? — поцікавився він.

Я закотив очі. Домашнє завдання було останнім, що мене бентежило.

— Генрі здалося, що ти міг про це забути. Він подзвонив і попросив занести тобі моє, щоб ти міг переписати. Ну, про всяк випадок.

Чарльз був п’яний у дим. Слова він не жував, але від нього тхнуло віскі, а ще він ледве тримався на ногах. Обличчя в нього пашіло та світилося, немов у янголятка.

— Ти говорив із Генрі? Він що-небудь чув?

— Страшенно роздратований через погоду. Наскільки йому відомо, ще ніхто нічого не дізнався. Господи, ну тут і спека, — проказав він і струсив із себе піджак.

Френсіс, закинувши ногу на ногу, точніше кажучи, ступню на коліно, вмостив свою чашку чаю на голу щиколотку і строго дивився на Чарльза.

Той, трохи поточившись, повернувся до нього:

— Чого вилупився?

— Це в тебе пляшка у кишені?

— Ні.

— Казна-що, Чарльзе, я ж чую, як у ній хлюпає.

— А яка взагалі тобі різниця?

— Хочу випити.

— А, ну тоді добре, — роздратовано промовив Чарльз. Він поліз у внутрішню кишеню піджака й видобув звідти пласку півлітрову пляшку. — На ось. І не будь такою свинею.

Френсіс допив чай і потягся по пляшку.

— Дякую.

У пляшці лишалося щось на палець випивки. Він усе це вилив собі в чашку з-під чаю.

Я поглянув на нього. Темний костюм, сидить виструнчений, закинувши ногу на ногу. Ходяча респектабельність, якщо не зважати на босі ноги. Раптом він постав у моїх очах таким, яким його бачив цілий світ, яким бачив його я, коли ми зустрілися. Незворушний, вихований, цілковито бездоганний. Це настільки переконлива ілюзія, що навіть я, знаючи про її ґрунтовну облудність, почувався напрочуд заспокоєним.

Френсіс залпом допив віскі.

— Треба нам тебе трохи протверезити, Чарльзе, — промовив він. — У нас заняття за пару годин.

Чарльз зітхнув і присів у ногах мого ліжка. Він виглядав дуже втомленим, але проявлялося це не в темних кругах під очима або блідості, а в замріянім та розпашілім сумуванні.

— Знаю. Я сподівався, що прогулянка допоможе.

— Тобі треба випити кави.

Внутрішнім боком зап’ястка Чарльз протер вологе чоло.

— Кави буде замало, — проказав він.

Я розгладив аркуші, сів за стіл і взявся переписувати грецький текст.

Френсіс умостився поруч із Чарльзом на ліжку.

— Де Камілла?

— Спить.

— Чим ви там удвох займалися сьогодні? Випивали?

— Ні, — куцо відказав Чарльз. — Прибиралися.

— Я серйозно.

— А я й не жартую.

Я все ще тупив і ніяк не міг розібратися в абзаці, який переписував, окремі речення тут і там. «Утомившись від переходу, вояки зупинилися, аби принести жертви в храмі. Я ж прибув з іншої країни і сказав, що бачив ту саму горгону, але на камінь вона мене не перетворила».

— Раптом тобі цікаво, то в нас удома повно тюльпанів, — незбагненно заявив Чарльз.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ми вийшли перед тим, як усе завалило снігом, і позривали їх. Тепер вони в квартирі на кожному кроці. Навіть у склянках із водою стоять.

«Тюльпани», — подумалося мені, поки я витріщався на плутанину грецьких букв перед собою. Цікаво, а вони ці квіти називали інакше, якщо в них узагалі були тюльпани? От літера ψ схожа на тюльпан. Раптом серед алфавітних нетрів на сторінці мінливими візерунками, що їх залишають дощові краплі, стали один за одним розцвітати крихітні чорні тюльпанчики.

У мене все попливло перед очима. Я їх заплющив і довго так сидів, мало не закунявши, доки не зрозумів, що Чарльз гукає мене на ім’я.

Я розвернувся до нього на стільці. Вони вже йшли. Френсіс сидів на моєму ліжку і шнурував черевики.

— Ви куди? — спитав я.

— Додому, вдягатись. Уже пізно.

Я не хотів лишатися на самоті, навіть навпаки. Але хтозна-чому відчував непереборне бажання позбутися їх обох. Зійшло сонце. Френсіс потягся до лампи й вимкнув її. У блідих досвітках кімната несподівано протверезіла і стала дуже тихою.

— Побачимося трохи згодом, — проказав він, і от уже їхні кроки залунали на сходах. На світанку все здавалося якимсь вигорілим та мовчазним: брудні чашки, нерозстелена постіль, сніжинки, що неслися повз вікно з атмосферним, небезпечним спокоєм. У вухах дзвеніло. Коли я повернувся до роботи і тремтячими руками в чорнилах став водити пером, то його дряпання по паперу голосно розірвало тишу. Я подумав про темну кімнату Банні та ущелину в багатьох кілометрах від мене; про всю цю тишу, один шар за іншим.

— А де ж це зранку подівся Едмунд? — запитав Джуліан, коли ми розгортали свої граматики.

— Мабуть, удома, — відповів Генрі. Він прийшов пізно, і в нас іще не було нагоди поговорити. Він справляв враження спокійної, свіжої людини набагато більше, ніж мав на це підстави.

Інші також поводилися на диво холоднокровно. Навіть Френсіс із Чарльзом вбралися, поголились і перетворилися на самих себе колишніх, безтурботних. Між ними сиділа Камілла, недбало поставивши лікоть на стіл та підперши цією рукою підборіддя. Безжурна, немов орхідея.

Джуліан вигнув брову при словах Генрі.

— Він занедужав?

— Не знаю.

— Може, це в нього щось на погоду? Певно, варто все ж таки ще зачекати.

— Гадаю, це непогана ідея, — підтримав його Генрі й повернувся до читання книги.

Коли ми вийшли з Лікею після заняття та дійшли до березового гаю, Генрі озирнувся, аби пересвідчитися, що нас ніхто не почує. Ми всі стали ближче до нього, прислухаючись, коли раптом хтось гукнув мене, і ось я вже бачу, як до мене з великої відстані по снігу підтюпцем трюхикає доктор Роланд, схожий на якийсь труп через свій непевний біг.

Я покинув решту і попрямував йому назустріч. Він важко дихав і, кашляючи та хекаючи, заходився мені розповідати щось про те, на що обов’язково було потрібно подивитися в кабінеті.

Не лишалося нічого, крім як піти разом із ним, підлаштовуючись під його тяжке човгання.

Усередині він кілька разів пригальмовував на сходах, щоб зробити зауваження про сміття, якого не помітив прибиральник, і буцнути його ногою. Довелося просидіти в нього зо півгодини. Коли ж нарешті вдалося вирватись із дзвоном у вухах та оберемком паперів, що намагалися розлетітися на вітрі, то в березовім гаю вже нікого не лишилося.

Не знаю, на що я очікував, але планета явно не зійшла з орбіти за останню ніч. Туди-сюди квапилися люди, поспішали на заняття, заклопотані, як і завше. Сіре небо над головою і крижаний вітер з-над гори Катаракт.

У буфеті я купив молочний коктейль і пішов додому. Саме крокував коридором до свого помешкання, коли мало не лоб у лоб наскочив на Джуді Пуві.

Вона люто зиркнула на мене. Вигляд мала такий, нібито її мучило жахливе похмілля. Під очима виднілися чорні круги.

— О, привіт, — сказав я, намагаючись проскочити повз неї. — Пробач.

— Агов! — гукнула вона.

Я розвернувся.

— То ти вчора ночував у Мони Біл?

Якусь мить я навіть не міг уторопати, про що мова.

— Що?

— Ну і як? — в’їдливо просичала вона. — Сподобалося?

Заскочений зненацька, я просто знизав плечима й рушив далі коридором.

На моє роздратування, вона мене наздогнала і схопила за руку.

— У неї є хлопець. Ти ж у курсі? Молися, щоб вона йому нічого не розказала.

— Мені байдуже.

— Минулого семестру він побив Брема Ґернсі, бо йому ввижалося, що Брем до неї під’їжджав.

— Та це вона під’їхала до мене.

Джуді подарувала мені злостивий косий погляд.

— Ну, я просто хотіла сказати, що Мона — ще та лярва.

Перед самісіньким ранком мені наснився кошмар.

Я перебував у великій старомодній ванній кімнаті, ніби з якогось фільму Жа Жа Ґабор[161], із позолоченою сантехнікою, дзеркалами та рожевими кахлями на стінах і підлозі. У кутку на тонкій стеблині п'єдесталу балансував круглий акваріум із золотими рибками. Я пішов глянути на них ближче, і мої кроки відлунювали на плитці, аж раптом я зрозумів, що чую «хлюп-хлюп-хлюп» із крана над ванною.

Ванна також мала рожевий колір, її переповнювала вода, а на дні, повністю вдягнений, лежав Банні. Очі в нього лишалися розплющеними, окуляри перекосились, а зіниці здавалися різного розміру: одна велика й чорна, а інша — ніби вістря булавки. Вода була дуже чиста і дуже спокійна. А кінчик краватки погойдувався під самою поверхнею.

«Хлюп-хлюп-хлюп», я не міг поворухнутися. Несподівано я почув близькі кроки й голоси. У нападі жаху я второпав, що маю заховати тіло, а куди — не знав. Зануривши руки в крижану воду, схопивши його попід пахви, я спробував був витягти, але все ніяк і ніяк. Голова безпорадно завалилась, і у відкритий рот набиралася вода…

Змагаючись із вагою Банні, я поточився назад і зіштовхнув акваріум із підставки, той упав на підлогу й розбився. Навколо моїх ніг серед друзок скла підстрибували золоті рибки. Хтось грюкав у двері. Переляканий, я впустив тіло, і воно впало назад у ванну з огидним бульканням та фонтаном води. І тут я прокинувся.

Було майже темно. У грудях страшенно, невлад гупало серце, ніби десь там поміж ребрами, до смерті б’ючись об них, лопотів крилами ув’язнений птах. Хапаючи ротом повітря, я відкинувся назад на постіль.

Коли трохи відпустило від жаху, я сів. Мене трусило, одяг наскрізь промокрів. Довгі тіні, кошмарне освітлення. Видно було, як діти граються надворі в снігу і їхні чорні обриси виділяються на моторошному тлі рожевуватого неба. З такої відстані їхні викрики та сміх зводили з глузду. Я чимдуж протер очі долонями. Молочні плями й булавочні проблиски світла. «О Боже», — подумалося мені.

Голою щокою до холодних кахлів. Ревіння й шум туалету оглушали й погрожували ковтнути мене. Ніби компіляція всіх епізодів, коли мене раніше нудило і рвало з перепою по туалетах заправок та барів. Той самий вид із висоти пташиного польоту: дивні головки кріплень під унітазом, яких ніколи не помічаєш за інших обставин, укритий конденсатом фаянс, гудіння труб, те довге булькання в круговерті змитої води.

Поки я вмивався, то розплакався. Сльози швидко мішалися з холодною водою, крапаючи в пригорщу, світлу, рожеву. Я навіть не одразу збагнув, що плачу. Просто регулярно та беземоційно схлипував, так само механічно, як і під час усіх тих фальшивих покликів до блювання, в яких корчився ще мить тому. Але ж для цього не було ніякої причини, ці схлипування не про мене. Я підвів очі й з відстороненим зацікавленням поглянув на своє зарюмсане відображення в дзеркалі. «Що це значить?» — подумалося мені. Який жахливий вигляд. Ніхто більше не розвалювався на шматки, зате я весь тремтів і відбивався від кажанів Рея Мілланда[162] у «Втраченому вікенді».

У вікно залітав холодний вітер. Мені стало морозно, але почувався я напрочуд посвіжілим. Я наточив собі гарячої води у ванну, кинув туди добрячу пригорщу купальних солей Джуді, а коли вже виліз та вдягнувся, то знову став самим собою.

Nihil sub sole novum[163], — спало мені на думку по дорозі до своєї кімнати. І будь-який вчинок із достатнім плином часу сходить нанівець.

Коли я прийшов до двійнят того вечора, там уже всі зібралися, обступивши радіо та слухаючи прогноз погоди, немов воєнні зведення з фронту.

— У довгостроковій перспективі очікуйте на прохолодну погоду в четвер. Буде хмарно, можливі сильні дощі, і тільки після цього встановиться тепло…

Генрі різко вимкнув радіо.

— Якщо нам пощастить, то завтра ввечері сніг уже зійде. Річарде, де ти сьогодні був?

— Удома.

— Радий, що ти заскочив. Я хочу попросити тебе про одну ласку, якщо ти не проти.

— Кажи.

— Після вечері я хочу закинути тебе в Orpheum, щоб ти подивився всі ті фільми й переказав нам їх зміст. Як ти на це дивишся?

— Нормально.

— Я знаю, що в будень перед заняттями це трохи невигідно, але навряд чи для когось із нас буде мудрим повертатися туди. Якщо хочеш, Чарльз може переписати для тебе грецьку.

— Якщо це зробити на твоєму жовтому папері і твоїм пером, — додав Чарльз, — то різниці ніхто не помітить.

— Дякую, — відповів я.

Камілла розповідала, що в Чарльза ще в ранньому шкільному віці відкрився дивовижний талант підробляти почерки. У середній школі він уже фахово підписував табелі успішності, а трохи пізніше складав цілі пояснювальні записки. Він мені постійно підписував картки обліку навантаження за доктора Роланда.

— Чесне слово, — говорив Генрі, — мені прикро, що доводиться просити тебе про це. По-моєму, фільми там жахливі.

Приблизно так насправді й виявилося. Перший фільм, десь початку сімдесятих, розповідав про дорожні пригоди одного чоловіка, який вирішив покинути сім'ю і поїхав мандрувати країною. Доля його закидає в Канаду, де він зв’язується з утікачами від призову. Наприкінці головний герой повертається до дружини й вони наново скріпляють клятвами свій шлюб у якійсь хіпанській церемонії.

Друга стрічка набагато свіжіша. Вона була про В’єтнамську війну і називалася «Поле ганьби» — масштабне кіно з купою зірок і спецефектів, хоча й надто реалістичних як на мій смак. Людям відривало ноги, ну і так далі[164].

Вийшовши, я знайшов машину Генрі трохи далі по вулиці з вимкненими фарами. Коли ми повернулися, то застали всіх на кухні в Чарльза та Камілли, за столом, із засуканими рукавами, зануреними по вуха в греку. Із нашою появою народ розворушився. Чарльз заварив кави, а я проглядав свої записи. Сюжетної лінії як такої в жодному фільмі я не помітив, тому переказати фабулу виявилося не так просто.

— Але ж вони жахливі, — промовив Френсіс. — Мені аж ніяково, що люди ходять на таке погане кіно.

— Зажди, — озвалася Камілла.

— Я теж не зрозумів, — підтримав її Чарльз. — Навіщо сержант розбомбив те село, де жили хороші люди?

— Ага, — підтакнула Камілла, — чому? І що то за малий із цуциком, що забрів у його центр? Звідки він знав Чарлі Шина?

Чарльз прекрасно попрацював із моєю грекою. Я саме переглядав його записи перед заняттям наступного дня, коли в аудиторію зайшов Джуліан. Він затримався на порозі, поглянув на порожній стілець і засміявся:

— Боже мій. Знову?

— Схоже на те, — відповів Френсіс.

— Мушу зізнатися, що чесно переживаю, чи не стали наші вправляння настільки нудними. Тоді перекажіть, будь ласка, Едмундові, коли він узавтра таки прийме рішення відвідати нас, що я докладу всіх можливих зусиль, аби це заняття було особливо цікавим.

Уже в обід ми зрозуміли, що прогноз погоди помилився. Температура впала градусів на п’ять, і знову повалив сніг.

Ми вп’ятьох збиралися піти кудись повечеряти, і коли я разом із двійнятами прийшов до Генрі, то побачив, що він геть не в гуморі.

— Відгадайте, хто мені телефонував, — промовив він.

— Хто?

— Меріон.

Чарльз присів.

— Що вона хотіла?

— Спитати, чи я не бачив Банні.

— І що ти їй сказав?

— Звичайно ж, що не бачив, — огризнувся Генрі роздратовано. — Вони мали зустрітися в неділю ввечері, а не бачила вона його взагалі з вечора суботи.

— Переживає?

— Не надто.

— То в чому проблема?

— Ні в чому. — Генрі зітхнув. — Просто сподіваюся, що завтра погода переміниться.

Але нічого не перемінилось. Середа була сонячна й морозна. За ніч випало ще сантиметрів п’ять снігу.

— Звісно, — казав нам Джуліан, — не страшно, якщо Едмунд пропустить одне заняття чи два. Але три поспіль… Ну, і ви ж усі знаєте, як йому складно надолужувати.

— Так більше тривати не може, — заявив того вечора Генрі у квартирі двійнят, курячи над тарілкою з непочатою яєчнею та грудинкою.

— Ну а що ми можемо зробити?

— Не знаю. Просто про нього вже не чути три доби, і буде дуже дивно, якщо ми й надалі виглядатимемо, немов нічого не трапилося.

— Так навколо ніхто ж і не переживає, — заперечив Чарльз.

— Ніхто з ним не бачився так часто, як ми. Цікаво, чи вдома Меріон, — Генрі поглянув на годинник.

— А що?

— А те, що мені, можливо, потрібно їй зателефонувати.

— На Бога, — сказав Френсіс. — Тільки її не втягуй у все це.

— Я нікого нікуди не збираюся втягувати. Просто хочу їй натякнути, що ніхто з нас п’ятьох також не бачив Банні всі ці три дні.

— І як вона, по-твоєму, вчинить?

— Сподіваюся, зателефонує в поліцію.

— Ти збожеволів?

— Якщо вона не подзвонить, то це повинні будемо зробити ми, — нетерпляче відповів Генрі. — Що довше його немає, то гірше все складатиметься. Мені не потрібен великий переполох, я не хочу, щоб тут усі ходили навколо і ставили купу запитань.

— То навіщо тоді поліція взагалі?

— Бо якщо ми звернемося до них оперативно, то, можливо, вдасться повністю уникнути цього переполоху. Хтозна, а раптом вони відправлять сюди одного-двох поліцейських трохи понишпорити навколо? І думатимуть, що це фальшива тривога?..

— Якщо його досі ніхто не знайшов, — утрутився в розмову я, — то не розумію, чому ти вважаєш, що парі патрульних із Гемпдена це вдасться.

— Його ніхто не знайшов, бо ніхто не шукав. До нього ж іти менш ніж кілометр.

Не знаю, хто там підняв слухавку, але Меріон ішла до телефону дуже довго. Генрі терпляче на неї чекав, уп’явшись очима в підлогу, поступово його погляд помандрував далі, а хвилин за п’ять він зітхнув і подивився на нас.

— Господи, — проказав він, — чого ж так довго? Френсісе, ти мені не принесеш сигарету?

Тільки-но він поклав її в рот, а Френсіс підніс запальничку, як на лінії обізвалася Меріон.

— Алло, Меріон? — Генрі видихнув хмарку диму й повернувся до нас спиною. — Радий, що додзвонився. Банні не в тебе?

Коротка пауза.

— Ну, — Генрі потягнувся до попільнички, — а ти часом не знаєш, де він?

— Чесно кажучи, — нарешті проговорив він, — я збирався попросити тебе про те саме. Він уже три дні не ходить на заняття.

Ще одна пауза. Тепер довша. Генрі вдоволено слухав, не виявляючи ніяких емоцій. Але раптом його очі округлилися.

— Що? — трохи зарізко перепитав він.

Ми всі аж роти пороззявляли. Генрі скляним поглядом утупився в стінку поверх усіх нас своїми блакитними, широко розплющеними очима.

— Зрозуміло, — нарешті промовив він.

На протилежному кінці дроту хтось продовжував говорити.

— Слухай, якщо він раптом об’явиться, то я був би невимовно вдячний, якби ти його попросила набрати мене. Запиши мій номер.

Коли він повісив слухавку, в нього на обличчі лишався дивний вираз. Ми всі не зводили з нього поглядів.

— Генрі? — першою заговорила Камілла. — Що сталося?

— Вона злиться. Геть не хвилюється. Чекає на нього будь-якої хвилини. Не знаю. — Він прикипів очима до підлоги. — Це все дуже дивно, але її подруга, якась дівчина на ім’я Ріка Тальгайм, сьогодні вдень бачила Банні біля Першого вермонтського банку.

Новина нас приголомшила, і ми сиділи принишклі. Аж раптом Френсіс хіхікнув, певно, не вірячи в сказане Генрі.

— Боже мій, — промовив Чарльз. — Та це ж неможливо.

— Однозначно, — сухо прокоментував Генрі.

— Навіщо таке взагалі вигадувати?

— Не маю ані найменшої гадки. Людям постійно щось ввижається. Певно, що вона нікого не бачила, — запальним тоном додав він, повернувшись до Чарльза, котрий мав дещо збентежений вигляд. — Але тепер я не знаю, як слід чинити нам.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ну, нам тепер немає сенсу кудись телефонувати й заявляти про його зникнення, якщо хтось бачив його шість годин тому.

— І як ми зробимо тепер? Будемо чекати?

— Ні, — закусив губу Генрі. — Треба думати про інші варіанти.

— От лихо з тим Едмундом, де ж він подівся? — четвергового ранку запитав Джуліан. — Я не знаю, чи довго він планує уникати занять, але це напрочуд бездумно з його боку, що він досі зі мною не зв’язався.

Ніхто не відповів. І він відірвався від книжки, здивований нашою мовчанкою.

— Що сталося? — допитувався він. — Усі ці присоромлені обличчя. Можливо, — спокійніше додав він, — усе це через те, що хтось недостатньо добре приготувався до минулого заняття?

Я помітив, як Чарльз із Каміллою обмінялися поглядами. Із якогось доброго дива Джуліан цього тижня просто завалив нас роботою. Письмові завдання ми ще так-сяк поробили, але читати не встигав ніхто, і минулого заняття в аудиторії кілька разів западала стражденна тиша по тому, як на питання Джуліана не міг відповісти навіть Генрі.

Джуліан повернувся до читання.

— Можливо, перш ніж ми почнемо, комусь із вас варто зателефонувати Едмундові й запросити його на заняття, якщо він спроможний. Я не маю нічого проти, якщо він прийде неготовий, просто сьогоднішнє заняття досить важливе і його не варто пропускати.

Підвівся Генрі, але раптом озвалася Камілла:

— Не думаю, що він удома.

— А де ж тоді він? У від’їзді?

— Не впевнена.

Джуліан опустив окуляри для читання й подивився на неї поверх них.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми його не бачили вже кілька днів.

Очі Джуліана округлилися в дитинному, театральному подиві. І я не вперше замислився, наскільки він у такі моменти схожий на Генрі: те саме дивне поєднання прохолодності й тепла.

— Справді, — пробурмотів він. — Просто надзвичайно. І ви не маєте ані найменшої гадки, куди він міг подітися?

Від пустотливої нотки наприкінці, що її можна було витлумачити як завгодно, мені стало моторошно. Я задивився на водянисті брижі світла, які на скатертину відкидала кришталева ваза.

— Ні, — відповів Генрі, — ми й самі трохи спантеличені.

— Та я думаю, — погодився Джуліан і при цьому зустрівся очима з поглядом Генрі на довгу, дивну мить.

«Він знає, — подумав я в паніці. — Він знає, що ми брешемо. Просто не здогадується, про що саме».

По обіді, після заняття французькою, я сидів на останньому поверсі бібліотеки, обклавшись книжками. День видався дивний, яскравий, ніби вві сні. Засніжений газон, запорошений іграшковими постатями далеких людей, простягнувся рівненький, немов цукрова глазур на святковому торті. За м’ячем, підгавкуючи, ганявся пес. З коминів іграшкових будинків цівочками сотався справжній дим.

«У цей самий час, — думав я, — рік тому…» Чим я займався? Їхав машиною друга до Сан-Франциско. Стояв у відділі поезії книгарні та розмірковував про свою заявку в Гемпден. І ось тепер я сиджу в холодному приміщенні, вбраний у дивний одяг, і намагаюся зрозуміти, чи світить мені в’язниця.

Nihil sub sole novum. Десь голосно скаржився нагострюваний олівець. Я поклав голову на книжки: шепотіння, тихі кроки, запах старого паперу. Кілька тижнів тому Генрі розсердився, коли двійнята озвучили моральні застереження щодо вбивства Банні.

— Не смішіть мене, — різко обірвав він їх тоді.

— Але ж як, — мало не плачучи, питав у нього Чарльз, — як узагалі можна виправдовувати холоднокровне вбивство?

Генрі закурив.

— А я про нього думаю, — відповів він, — радше як про перерозподіл матерії.

Я смикнувся й прокинувся. Наді мною стояли Генрі з Френсісом.

— Що таке? — спитав я.

— Нічого, — відказав Генрі. — Ходімо з нами в машину.

Сонний, я спустився з ними до припаркованого навпроти книжкової крамниці авто.

— Так у чому справа? — перепитав я вже всередині.

— Ти знаєш, де Камілла?

— А хіба вона не вдома?

— Ні. І Джуліан також її не бачив.

— Навіщо вона вам потрібна?

Генрі зітхнув. У салоні було морозно, і з його рота йшла пара.

— Щось відбувається. Ми з Френсісом бачили Меріон у компанії Клоука Рейберна біля будки охоронців. Вони щось обговорювали з представниками Служби безпеки.

— Коли?

— Десь годину тому.

— Ти ж не думаєш, що вони щось утнули?

— Не можна робити поквапливі висновки. — Генрі задивився на обледенілий дах книгарні, що виблискував на сонячному світлі. — Ми хотіли, щоб Камілла навідалася до Клоука і спробувала дізнатися, що відбувається. Я б і сам пішов, але практично не знайомий із ним.

— А мене він узагалі ненавидить, — докинув Френсіс.

— Я з ним трохи спілкуюся.

— Але недостатньо. Вони дружать із Чарльзом, але його теж не вдається знайти.

Я дістав із кишені таблетку від печії Rolaids, розгорнув її й розжував.

— Що це в тебе? — поцікавився Френсіс.

— Rolaids.

— Поділишся? — спитав Генрі. — Мабуть, треба вертатися до квартири.

Цього разу до дверей підійшла Камілла, прочинила їх трохи й обачно визирнула назовні. Генрі почав був щось казати, але вона застережливо на нього зиркнула.

— Привіт, — сказала Камілла. — Заходьте.

Ми безмовно покрокували за нею темним коридором у вітальню, а там разом із Чарльзом сидів Клоук Рейберн.

Чарльз нервово підскочив на ноги, як ми ввійшли, а Клоук лишився на місці, лише подарував нам сонний незрозумілий погляд. Він десь обгорів на сонці, і йому на завадило б поголитися. Чарльз повів бровою й самими губами проказав: «Обкурений».

— Привіт, — витримавши паузу, сказав Генрі. — Як справи?

Клоук кашлянув, із нехорошими грудними хрипами, та витрусив із пачки Marlboro сигарету на стіл.

— Нічо’ так, — відповів він. — А в тебе?

— Нормально.

Клоук заткнув сигарету в куточок рота, прикурив і знову закашлявся.

— Агов, а в тебе як? — повернувся він до мене.

— Добре.

— Ти ж ходив на вечірку в Дербінстоллі в суботу.

— Так.

— Бачив Мону? — безпристрасно поцікавився він.

— Ні, — безцеремонно відрізав я й лише потім зрозумів, що на мене всі дивляться.

— Мону? — уточнив Чарльз посеред цієї спантеличеної паузи.

— Є там одне дівчисько, — розказав Клоук. — Другий курс. Живе з Банні в одному корпусі.

— До речі, про Банні, — перебив його Генрі.

Клоук відкинувся на спинку і прикипів до Генрі поглядом налитих кров’ю очей з-під обважнілих повік.

— Еге ж, — відповів він, — а ми тут саме про Бана й говорили. Ви його також не бачили вже кілька днів, правда?

— Не бачили. А ти?

Клоук якусь мить нічого не казав. А потім помотав головою:

— Ні, — хрипко відповів він, тягнучись до попільнички. — Не можу, чорт, ніяк його знайти. Останній раз ми бачилися ввечері в суботу, але до мене це тільки сьогодні дійшло.

— Я вчора говорив із Меріон, — сказав Генрі.

— Я в курсах, — кивнув Клоук. — Вона трохи переживає. Ми сьогодні вранці пересіклися в Трапезній, і вона заявила, що Банні вже типу п’ять днів як не ночував у себе. Каже, спочатку думала, що він міг податися додому або щось таке. Але вона подзвонила його братові Патріку, а той каже, що немає Банні в Коннектікуті. І з Г’ю вона також говорила, він каже, що в Нью-Йорк Банні не приїжджав.

— Вона спілкувалася з його батьками?

— Чорт, ну вона ж не хоче для нього проблем.

Генрі трохи помовчав, а потім запитав:

— Слухай, ну а де він, по-твоєму?

Клоук відвернувся й ніяково знизав плечима.

— Ви з ним знайомі довше, ніж я. У нього ж брат у Єльському, правильно?

— Ага. Брейді. На факультеті бізнесу. Але Патрік каже, що він із Брейді говорив, ти в курсі?

— А Патрік живе біля батьків, правда?

— Ага. У нього там типу своя справа, продає якісь спорттовари чи що. Намагається розкрутитися.

— А Г’ю — адвокат?

— Так. Він найстарший. Працює в Milbank Tweed у Нью-Йорку.

— А той, що одружений?

— Так це Г’ю одружений.

— А хіба всі інші брати парубкують?

— Точно, ще ж Тедді. Там його точно немає.

— Чому?

— Тедді-мен фактично живе в приймах. Здається, в них не дуже ладиться.

Ми довго мовчали.

— Тобі більше нічого на думку не спадає? Де його ще можна пошукати? — спитав Генрі.

Клоук нахилився вперед, і його довге темне волосся впало на обличчя і збило попіл із сигарети. Клоук мав збентежений, утаємничений вигляд і трохи згодом підвів погляд.

— Ви ж помітили, — промовив він, — що в Банні от уже два чи три тижні водилося до чорта кешу?

— На що ти натякаєш? — трохи зарізко поцікавився Генрі.

— Ну, ви ж знаєте Банні. У нього постійно вітер у кишенях свистів. А останнім часом він хіба що не смітив грошима. Буквально. Може, це й переказ від бабусі, але сто відсотків не від батьків.

І знову ми довго нічого не говорили. Генрі закусив губу.

— Ти нам хочеш щось розказати? — спитав він.

— Значить, помітили.

— Тепер, коли ти про це сказав, то помітили.

Клоук незатишно завозився на стільці.

— Тільки між нами.

У мене всередині все похололо. Я присів.

— Розказуй, — промовив Генрі.

— Навіть не знаю, чи варто про це згадувати.

— Якщо тобі це здається важливим, то однозначно варто, — стисло промовив Генрі.

Клоук востаннє затягнувся сигаретою і з притиском роздушив її в попільничці.

— Ну, ви ж у курсі, — почав він, — що я час від часу підторговую «коксом», правда ж? Небагато, — швидко додав він, — кілька грамів туди, кілька сюди. Тільки для себе і друзів. Та це легкий заробіток, маю невеликий бариш.

Ми перезирнулися. Це була ні разу не новина. Клоук — один із найбільших наркоторгівців у студмістечку.

— Ну і?.. — проказав Генрі.

Клоука, здається, ці слова здивували. Він знизав плечима.

— Так от, — правив він далі. — Я знаю такого собі Китайця з Мотт-стріт[165] у Нью-Йорку, він страшна людина, але до мене ставиться по-хорошому і дасть досить багато, якщо я нашкребу готівки. Переважно «сніжок», інколи «драп», але від нього більше головняків. Ми знаємося вже багато років. У нас навіть був маленький бізнес, коли ми ще з Банні ходили в школу святого Єремії. — Клоук замовк на секунду. — Я вже казав, що в Банні безгрошів’я ніколи не закінчувалося.

— Так.

— Та його завжди цікавила ця справа. Ви ж розумієте, швидкий заробіток. Якби в нього водився кеш, може, я й підписав би його (ну, з фінансового погляду), але це не його випадок, та й у будь-якому разі нічого було йому лізти в ці оборудки. — Клоук знову закурив. — І саме тому я переживаю.

Генрі насупився.

— Боюся, я нічого не зрозумів.

— З мого боку це було великою помилкою, але пару тижнів тому я дозволив йому поїхати разом зі мною.

Нам уже випадало чути про цю екскурсію до Нью-Йорка. Банні без угаву нею вихвалявся.

— І?.. — знову спитав Генрі.

— Не знаю. Просто переживаю. От і все. Він у курсі, де живе цей чувак, правильно? У нього є вся ця купа грошей. Тому, коли ми говорили з Меріон, то я просто…

— Ти ж не думаєш, що він міг сам туди податись? — уточнив Чарльз.

— Не знаю. Звісно, хотілось би вірити, що ні. В принципі, вони ж навіть ніколи особисто не зустрічалися.

— А Банні на таке здатний? — не повірила Камілла.

— Чесно кажучи, — озвався Генрі, знімаючи окуляри та хутко протираючи їх носовичком, — мені здається, це якраз той самий тупий вчинок, на який би спромігся Банні.

Якусь мить ніхто нічого не казав. Генрі подивився на нас. Без окулярів його погляд справляв враження якогось сліпого, твердого та чужого.

— Меріон про це знає? — спитав він.

— Ні, — відповів Клоук, — і було б непогано, якби нічого й не дізналася. Окей?

— У тебе є які-небудь іще причини так вважати?

— Ні. От тільки де ще, як не там, він може пропадати? А Меріон казала вам про те, що Ріка Тальгайм бачила його біля банку в середу?

— Так.

— Це трохи дивно, але не так уже й сильно, якщо про все це подумати. Припустімо, він вирушив до Нью-Йорка з парою сотень доларів, так? Почав патякати, що має більше. Ці хлопці пошаткують вас на капусту та спакують у сміттєвий пакет і за двадцять доларів. Ну, я не знаю… Може, вони йому наказали повернутися додому, закрити рахунок і повертатися з усім, що в нього є.

— У Банні немає банківського рахунку.

— Про який би ти знав, — уточнив Клоук.

— Твоя правда, — погодився Генрі.

— А туди не можна зателефонувати? — спитав Чарльз.

— Кому зателефонувати? У того мужика номера в довіднику немає, і візитівки він не роздає, доганяєш?

— Так а ти з ним як зв’язуєшся?

— Маю дзвонити третій людині.

— Ну то дзвони туди, — спокійно сказав Генрі, складаючи носовичок назад у кишеню та заправляючи дужки окулярів за вуха.

— Вони мені нічого не скажуть.

— Мені здалося, вони твої дружбани.

— А кого ти собі уявляв? — запитав Клоук. — Гадаєш, у них там команда бойскаутів? Ти жартуєш? Це реальні чуваки. Займаються реальними справами.

На якусь жахливу мить мені здалося, що Френсіс зараз порсне зо сміху, але він усе-таки втримався і театрально вдав напад кашлю, заховавши обличчя в долонях. Фактично не дивлячись на нього, Генрі сильно поплескав Френсіса по спині.

— І що ти нам пропонуєш тоді? — спитала Камілла.

— Не знаю. Я б до нього в кімнату сходив, перевірив, чи на місці валіза з речами.

— А хіба вона не замкнена? — уточнив Генрі.

— Замкнена. Меріон намагалася переконати охоронців відчинити для неї, але вони відмовилися.

Генрі закусив губу.

— Що ж, — проказав він повільно, — попри це, потрапити туди ж, мабуть, не так складно, правда?

Клоук загасив сигарету і з цікавістю подивився на Вінтера.

— Таки не складно, — погодився він.

— Вікна на першому поверсі. Зимові рами вже познімали.

— А з сіткою я би впорався.

Вони подивились один на одного.

— Можливо, — промовив Клоук, — мені варто зараз сходити і спробувати.

— Ми з тобою.

— Мужик, — заперечив Клоук, — ми не можемо піти всі разом.

Я помітив, як Генрі зиркнув на Чарльза, а той, стоячи за спиною Клоука, все побачив і кивнув.

— Я піду, — раптом запропонував дужим голосом і залпом ковтнув рештки випивки.

— Клоуку, на Бога, як ти в усе це вляпався? — запитала Камілла.

Рейберн поблажливо розсміявся:

— То пусте. З цими хлопцями треба зустрічатися на їхній території, і я не дозволяю штовхати мені якусь фігню, типу того.

Генрі непомітно прослизнув за спину Клоука, нахилився до Чарльза і щось прошепотів йому на вухо. Чарльз стримано кивнув.

— Не можу сказати, що вони не намагаються інколи намахати, — правив далі Клоук, — але я знаю їхній спосіб мислення. А от Банні, він не знає головного й думає, що все це якась гра зі стодоларовими банкнотами, які валяються на землі й чекають на тупого пацана, щоб той нагодився і їх позбирав…

Поки він припинив говорити, Чарльз із Генрі вже все вирішили між собою, що б вони там не обговорювали, і перший уже рушив до шафи по пальто. Клоук потягнувся за своїми темними окулярами й підвівся. Від нього ширився легкий сухий запах трав, відлуння шмалі, якою назавжди просмерділися запилюжені коридори Дербін-столлу: олійка пачулі, гвоздичні сигарети, ароматичні суміші.

Чарльз намотав на шию шарф. На його обличчі панував буденний і водночас перезбуджений вираз, погляд десь блукав, губи не тремтіли, але трохи розширилися ніздрі від прискореного дихання.

— Будь обережний, — промовила Камілла.

Вона зверталася до Чарльза, але озирнувся Клоук, що, всміхнувшись, відповів:

— Раз плюнути.

Вона провела їх до виходу. А тільки-но за ними зачинилися двері, розвернулася.

Генрі приклав палець до губ.

Ми прислухалися до їхніх кроків на сходах і нічого не казали, доки Клоук не завів машину. Генрі підійшов до вікна й зазирнув за потерту мереживну штору.

— Поїхали, — промовив він.

— Генрі, ти певен, що це хороша ідея? — спитала Камілла.

Він знизав плечима, все ще дивлячись на вулицю:

— Не знаю, — відповів він. — Довелося імпровізувати.

— Шкода. Краще б це був ти. Чому ти не пішов разом із ними?

— Пішов би. Та ліпше ось так.

— Що ти йому сказав?

— Навіть Клоуку стане цілком очевидно, що Банні з міста не виїжджав. У тій кімнаті все, що йому належить. Гроші, запасні окуляри, зимове пальто. Є шанс, що Клоук захоче звідти забратися, нікому нічого не сказавши. Тому я проінструктував Чарльза, аби він у такому разі наполіг на тому, щоб подзвонити й покликати принаймні Меріон. А якщо вона вже побачить, то… Дивись, проблеми Клоука їй не відомі, та й навіть якби були відомі, то їй було б на них начхати. Якщо я не помиляюся, вона викличе поліцію. Як мінімум, зателефонує батькам Банні, і навряд чи Клоук зможе її зупинити.

— Сьогодні його вже не знайдуть, — промовив Френсіс. — За пару годин стемніє.

— Так, але якщо пощастить, то завтра пошуки розпочнуться першим ділом.

— Як ти думаєш, із нами хтось захоче поговорити на цю тему?

— Не знаю, — неуважно відповів Генрі. — Я гадки не маю, що відбувається в таких ситуаціях.

Тоненький промінець сонця впав на призму канделябра і розколовся на тремкі й блискучі друзки світла, викривлені кутом нахилу мансардних стін. А в моїй уяві несподівано виринули образи з усіх детективів, які мені доводилося бачити: кімната без вікон, неприємні лампи, вузькі коридори, образи, що не здавалися театральними або чужинськими, їх радше супроводжувала та незнищенна властивість пам’яті, яка зазвичай притаманна пережитим на власному досвіді подіям. «Не думай, не думай», — промовляв я до себе, прикипівши поглядом до яскравої, холодної баюрки сонячного світла, яка всотувалася в килимок у мене під ногами.

Камілла спробувала прикурити, але зіпсувала спочатку один сірник, потім другий, аж доки Генрі відібрав у неї коробок і запалив сірник сам. Полум’я горіло високо та впевнено, і вона нахилилася до нього ближче, однією рукою прикриваючи вогник, а другу поклавши Генрі на зап’ясток.

Хвилини повзли так повільно, ніби збивалися кудись на манівці. Камілла принесла на кухню пляшку віскі, і ми сіли за стіл грати в юкер. Френсіс із Генрі проти нас із Каміллою. Вона добре грала, юкер — її улюблена гра, от тільки напарник із мене нікудишній, тому ми програвали суперникам взятку за взяткою.

У квартирі було дуже тихо: поцокували чарки, шелестіли карти. Генрі засукав рукави вище ліктів, а пенсне Френсіса відливало металом у сонячному промінні. Я дуже старався зосередитись на грі, але знову і знову ловив себе на думці, що заглядаю в сусідню кімнату і крізь відчинені двері не ладен звести очей із годинника на камінній полиці. Цією химерною вікторіанською дрібничкою, як і її ровесницями, двійнята страшенно пишалися: білий порцеляновий слон, на якому балансував паланкін-циферблат, із маленьким чорним погоничем-магаутом, вбраним у позолочений тюрбан та панталони, котрий, власне, й відбивав години. Щоразу, коли я піднімав на нього погляд, він незмінно щирився своїм диявольським вишкіром, ніби погрожував мені з якоюсь веселою злобою.

Я вже не стежив за рахунком, не стежив за кількістю партій. У кімнаті посутеніло.

Генрі поклав карти:

— Марш[166], — оголосив він.

— Мені набридло, — проказав Френсіс. — Де його носить?

Голосно цокав годинник, деренчливий, аритмічний. Ми сиділи в усе тьмянішому світлі, забувши про карти. Камілла взяла яблуко з кухонної стійки і примостилася на підвіконні. З похмурим виглядом вона гризла його й виглядала на вулицю. Захід сонця підсвічував її силует вогняними барвами, запалював золотаво-руді кольори в її волоссі і всотувався в розмитий малюнок тканини вовняної спідниці, недбало натягнутої на коліна.

— Може, щось пішло не так? — спитав Френсіс.

— Не сміши. Що могло піти не так?

— Та все що завгодно. Може, Чарльз утратив самовладання абощо?

Генрі подарував Френсісові сумнівний погляд:

— Угамуйся. І звідки в тебе ця достоєвщина лізе?

Френсіс уже збирався був щось відповісти, але тут підстрибнула Камілла.

— Іде, — оголосила вона.

Генрі підвівся:

— Де? Він сам?

Камілла побігла до дверей, але зустрічала брата аж на майданчику, і за якусь мить уже обоє були у квартирі.

У Чарльза погляд здавався шаленим, волосся сколошкалось. Він зняв пальто, кинув його на стілець, а сам упав на канапу.

— Хто-небудь, налийте мені випити.

— Усе гаразд?

— Так.

— Що сталося?

— Де моя чарка?

Генрі нетерпляче плеснув йому трохи віскі в брудну склянку й тицьнув Чарльзові в руку.

— Усе пройшло добре? Поліція приходила?

Чарльз надовго припав до віскі, скривився й кивнув.

— Де Клоук? Удома?

— Мабуть.

— Розказуй усе з самого початку.

Чарльз допив і поставив чарку. Його обличчя пашіло та спітніло.

— Ти мав рацію щодо кімнати.

— Що ти маєш на увазі?

— У ній було моторошно. Жахливо. Незастелена постіль, усюди пилюка, по недоїденому тістечку Twinkie на столі повзають мурахи. Клоук злякався й хотів був іти геть, але я встиг гукнути Меріон, поки він ще не пішов. Вона з’явилася за кілька хвилин. Озирнулась, я б сказав, остовпіла, практично нічого не говорила. Клоук дуже сильно нервував.

— Він їй щось розповів про наркоторгівлю?

— Ні. Тільки натякав не раз, але вона майже не звертала на нього уваги. — Чарльз зиркнув угору. — Знаєш, Генрі, — раптово промовив він, — по-моєму, ми зробили серйозну помилку, що не прийшли туди першими самі. Треба було обшукати ту кімнату ще до того, як її побачили ті двоє.

— Чому ти це кажеш?

— А ти поглянь, що я знайшов. — І Чарльз видобув із кишені папірець.

Генрі вирвав його з рук Маколі й хутко пробіг очима.

— Звідки він у тебе?

Чарльз знизав плечима.

— Пощастило. Він лежав на столі, а я його потягнув за першої-ліпшої нагоди.

Я зазирнув через плече Генрі. Це виявилася відксерена сторінка газети Hampden Examiner. Затиснутий між колонкою порад садівникам-городникам та огризком реклами сапок, на ній притулився невеличкий, але примітний заголовок:

Нажаханий, я нахилився ближче, від слова «спотворений» мене немовбито електричний струм прошив, крім нього, я більше на сторінці нічого не бачив, але Генрі перевернув аркуш і почав роздивлятися його зворотний бік.

— Що ж, — промовив він, — принаймні це не фотокопія вирізки. Напевне, він зробив це в бібліотеці, відксерив коледжівський примірник газети.

— Сподіваюся, ти правий, але це не означає, що немає інших копій.

Генрі поклав папірець у попільничку й чиркнув сірником. Коли він торкнувся ним краю аркушика, поповз яскравий червоний шов, аж раптом спалах полум’я облизав цілий папірець, і перш ніж слова скоцюбилися та почорніли, вони встигли пояскравішати.

— Що ж, уже пізно. Принаймні ти забрав цей. Що було далі?

— Ну, Меріон пішла геть, відправилася в сусідній Патнам-Гаус, звідки привела свою подружку.

— Кого?

— Я її не знаю. Ута, Урсула чи якось так. Одна з цих схожих на шведок студенток, що не вилазять із плетених светрів. Хай там як, а вона також оглянула кімнату, поки Клоук просто сидів на ліжку й курив із таким виглядом, ніби в нього розболівся живіт. Аж нарешті вона, ця Ута чи як там її, запропонувала піднятись і все розповісти старості Банні.

Френсіс розсміявся. У Гемпдені до старост зверталися хіба що тоді, коли не закриваються зимові рами або хтось надто гучно слухає магнітофон.

— Ну, взагалі-то це добре, що вона так зробила, бо інакше ми й досі стирчали б там, — подивився на нього Чарльз. — Прийшла ота криклива руда дівчина, що постійно вештається в черевиках для туристів. Як там її? Брайоні Діллард?

— Так, — відповів я.

Вона не тільки встигала старостувати й не пропускати жодних зборів студради, а ще й очолювала ліву політичну групу в місті й тому постійно намагалася загітувати гемпденську молодь перед лицем нищівного збайдужіння.

— Ну, з її появою почалося справжнє шоу, — правив далі Чарльз. — Вона записала наші імена. Поставила купу запитань. Вигнала в хол усіх сусідів Банні та опитала їх. Викликала Службу підтримки студентів, а потім охорону. Охорона сказала, що когось до нас відправить… — Чарльз прикурив, — …але по факту це (зникнення студентів) не їхня юрисдикція, а тому нам порадили викликати поліцію. Ти мені організуєш іще одну чарочку? — він несподівано звернувся до Камілли.

— І ті приїхали?

Чарльз, затиснувши сигарету між указівним та середнім пальцями, зап’ястком змахнув піт із чола.

— Так. Двоє. І ще парочка охоронців.

— І що вони робили?

— Охорона й за холодну воду не бралася. Зате поліцейські часу не гаяли. Один із них оглядав кімнату, другий зібрав народ у холі та всіх опитував.

— Про що?

— Хто його бачив востаннє і де. Чи довго він відсутній. Куди він міг податися. Це все звучить дуже очевидно, але вперше про це хтось узагалі говорив.

— Клоук щось казав?

— Небагато. Суцільний сумбур. Купа народу навколо, більшість палає бажанням щось розповісти, але ні в кого нічого конкретного, звісно, немає. На мене взагалі ніхто не зважав. Жіночка зі Служби підтримки студентів постійно намагалася встрянути, командувати й раз по раз повторювала, що поліції тут робити нічого, ректорат і сам упорається. Аж доки одному поліцейському остаточно не ввірвався терпець. «Слухайте, — сказав він, — люди, що з вами не так? Хлопця немає добрячий тиждень, а про це досі ніхто не заявив? Це дуже серйозна справа, і якщо в мене вже з’явилася нагода вставити свої п’ять центів, то, мені здається, якраз до ректорату й можуть виникнути питання». Ну, після цих слів жіночка зі Служби підтримки наче з ланцюга зірвалася, аж раптом із кімнати вийшов поліцейський, тримаючи в руках гаманець Банні.

Усі принишкли. Усередині лежали двісті доларів і всі можливі посвідчення Банні. Поліцейський, який його знайшов, сказав, що тепер, мабуть, краще зв’язатися з родиною хлопця. Навколо почулося шепотіння. Дама зі Служби підтримки студентів раптом сполотніла і сказала, що зараз негайно дістане справу Банні. З нею пішов і поліцейський.

На цей момент у холі вже не лишилося де голку встромити. Народ стікався струмками з усіх дверей і підходив поглянути, що відбувається. Перший поліцейський наказав усім розходитися по домівках і займатися своїми справами, тож Клоук скористався цією нагодою й вислизнув надвір. Але перш ніж піти, він відвів мене вбік і ще раз попросив мовчати про його наркобізнес.

— Я сподіваюся, ти дочекався того моменту, коли тобі дозволили піти?

— Так. Це відбулося дуже скоро. Поліцейський вирішив поговорити з Меріон, а мені з Утою сказав, що ми вільні, тільки записав наші імена та всяке різне. Це сталося десь годину тому.

— Чому ж ти тільки зараз повернувся?

— Я от саме до цього наближаюся. Я не хотів ні з ким перестрітися по дорозі додому, тому зрізав через задвірки студмістечка, за адміністративними корпусами. Це було великою помилкою. Я ще не встиг дістатись і березового гаю, як та морока зі Служби підтримки, жіночка, котра гиркалася в гуртожитку Банні, побачила мене з вікна деканату й попросила зайти.

— Що вона робила в деканаті?

— Телефонувала по міжмісту. Із того кінця дроту на всіх волав батько Банні, погрожував подати в суд. Декан намагався його заспокоїти, але пан Коркоран вимагав, щоб йому дали поговорити з кимось, кого він знає. По іншій лінії вони намагалися додзвонитися до тебе, Генрі, але ж ти не вдома.

— А він хотів поговорити саме зі мною?

— Очевидно. Вони саме збиралися послати когось до Джуліана в Лікей, але потім ця дамочка побачила мене у вікно. У деканаті було просто не протовктися: той поліцейський, секретар декана, четверо чи п’ятеро людей із гуртожитку та пришелепувата тітка з архіву. У приймальній комісії по сусідству хтось намагався зв’язатися з ректором. Поруч ошивалися якісь викладачі, у декана, здається, саме йшла нарада, коли в офіс увірвалася та жінка зі Служби підтримки в супроводі поліцейського. Там і твій друг був, Річарде, — доктор Роланд. Коротше, юрба розступилася, коли ввійшов я, і декан передав мені слухавку. Коли пан Коркоран зрозумів, хто з ним говорить, то заспокоївся. Перейшов на конфіденційний тон і поцікавився, чи це не розіграш.

— О Боже, — видихнув Френсіс.

Чарльз зиркнув на нього краєм ока:

— Питав і про тебе. Спитав, де Рудько, — промовив він.

— А ще що?

— Був дуже милим. Реально, розпитував про всіх. Переказував усім привіт.

Нам стало ніяково, і ми довго нічого не казали.

Генрі закусив губу, підійшов до міні-бару та налив собі випити.

— Хтось щось про банк говорив? — запитав він.

— Так. Меріон назвала йому ім’я цієї дівчини. До речі, — Чарльз підвів неуважний, порожній погляд, — забув сказати раніше. Меріон назвала поліції тебе. І тебе також, — додав він, повернувшись до Френсіса.

— Чому? — переполошився Френсіс. — Навіщо вона це зробила?

— А з ким він дружив? Поліції було потрібно це знати.

— Так, але чому мене?

— Френсісе, заспокойся.

У кімнаті було вже геть темно. Небо набуло бузкових відтінків, і засніжені вулиці відливали сюрреалістичним місячним сяйвом. Генрі увімкнув світло.

— Гадаєш, почнуть шукати вже сьогодні ввечері?

— Те, що шукатимуть, то це вже не обговорюється. Та чи там, де треба…

Якийсь час ніхто нічого не казав. Чарльз замислено торохтів кубиками льоду в чарці.

— Знаєте, — промовив він, — ми скоїли страхітливу річ.

— Бо мусили, Чарльзе. Ми вже про все це говорили.

— Знаю, але не можу не думати про пана Коркорана. Вихідні, які ми провели в них удома. І по телефону він — сама люб’язність.

— Так набагато краще для всіх нас.

— Декого з нас, ти це хотів сказати?

Генрі в’їдливо посміхнувся:

— Навіть не знаю. Πελλαἱου βοῦς μέγας εἰν Ἀΐδη[167].

Я зрозумів, на що натякає Генрі, і мимохіть розсміявся. У древніх панувала думка, що на тому світі все знецінюється.

Генрі зібрався додому й запропонував підкинути мене до університету. Була пізня година, тож коли він пригальмував за гуртожитком, я спитав, чи не хоче він повечеряти в Трапезній.

По дорозі туди ми зайшли на пошту — Генрі хотів перевірити свою скриньку. Він це робив приблизно кожні три тижні, тому на нього чекав неабиякий стос листів. Байдуже перебираючи його над сміттєвим відром, Вінтер викинув половину конвертів, навіть не розпечатавши. Аж раптом зупинився.

— Що там?

Він розсміявся.

— Перевір свою скриньку. Це анкета щодо викладачів. Джуліана перевіряють.

Поки ми дісталися їдальні, її вже зачиняли й прибиральники мили підлогу. Оскільки кухня також спорожніла на той момент, довелося йти просити якого-небудь арахісового масла, поки Генрі робив собі чашку чаю. У головній залі було безлюдно. Ми сіли за столик у куточку, і наші образи віддзеркалились у чорних шибках. Генрі дістав перо й узявся заповнювати опитувальник щодо Джуліана.

Жуючи бутерброд, я й собі зазирнув в анкету. На питання я мав відповідати в балах, від одного (незадовільно) до п’яти (відмінно): «Чи ваш викладач надає допомогу під час навчання? Готується до занять? Сприяє підготовці в позааудиторний час?» Генрі, не вагаючись ні миті, пройшовся цілим списком і обвів усі п’ятірки. А потім у порожній графі написав число дев’ятнадцять.

— А це що? — поцікавився я.

— Кількість курсів, які я вивчав у Джуліана, — відповів він, не підводячи голови.

— Джуліан читав у тебе дев'ятнадцять курсів?

— Ну, це з урахуванням консультацій і такого різного, — роздратовано відповів він.

Якусь мить я тільки й чув, що дряпання пера Генрі по паперу й віддалене торохтіння тарілок на кухні.

— А це всім розсилають чи тільки нам? — спитав я.

— Тільки нам.

— І не лінь їм витрачати час?

— Мабуть, задля потреб архіву. — Він перегорнув останню сторінку, яка виявилася практично чистою. «Будь ласка, наведіть тут додаткові критичні зауваження чи відзнаки, яких вартий цей викладач. У разі необхідності можна використовувати додаткові аркуші».

Рука Генрі зависла над папером. Потім він склав анкету вдвоє і відклав її вбік.

— Що? — поцікавився я. — Хіба ти нічого не писатимеш?

Генрі відсьорбнув зі своєї чашки чаю:

— Яким чином, — відповів він, — узагалі можна переконати декана в тому, що поміж нас ходить божество?

Після вечері я повернувся до себе в кімнату. Мене страхала вже сама думка про ніч, але не з тих причин. Бентежила не поліція, не докори сумління, нічого подібного. Навіть навпаки. На той момент у мене на підсвідомому рівні вже з’явився надійний ментальний блок щодо всього, пов’язаного з убивством та його обставинами. Я міг про нього говорити в закритій компанії обраних осіб, але рідко замислювався на самоті.

Насправді ж, коли я лишався сам, то впадав у якийсь такий загальний невротичний жах, зазнавав психічного нападу і вдавався до акту самобичування в десятому степені. Кожен жорстокий і дурний учинок у моєму житті повертався до мене в загостреній ясності, хай як я вмовляв себе чи трусив головою, намагаючись позбутися думок: старі обрáзи, кривди, незручні ситуації тяглись аж ген у моє дитинство. Хлопчик-каліка, з якого я глузував, або великоднє курчатко, яке на смерть задушив. Стрункими лавами вони всі крокували перед моїми очима у своєму живому й нищівному блиску.

Я спробував зайнятися грекою, але тільки згаяв час. Шукаючи лексему в словнику, я забував її ще до того, як устигав записати переклад; відмінки й дієслівні форми начисто вилітали з голови. Близько півночі я спустився до таксофону й набрав двійнят. Слухавку взяла Камілла. Вона говорила сонним, трошки захмелілим голосом людини, що збиралася спати.

— Розкажи анекдот, — попросив я її.

— Зараз на думку нічого не спадає.

— Ну, тоді просто щось розкажи.

— Що розказати? Казку? Про Попелюшку? Про трьох ведмедів?

— Про яку-небудь пригоду з раннього дитинства.

Камілла розказала про свого батька, яким вона його запам’ятала перед тим, як вони з мамою загинули. Ішов сніг, говорила вона, і Чарльз уже спав, а вона стояла у своєму ліжечку й дивилась у вікно. У дворі батько в сірому светрі кидав сніжками об паркан.

— Це відбувалося надвечір. Не знаю, чим він там займався. Просто бачила його, і мені так сильно кортіло на вулицю до нього, що я аж спробувала вилізти з ліжечка й піти до нього. А потім прийшла бабуся й підняла стінки в ліжечка. Тепер мені вилізти не вдавалось, і я розревілася. З нами тоді жив дядько Гіларі, бабусин брат, він зайшов у кімнату й побачив мене зарюмсану. «Бідне моє серденько», — промовив він, покопався у своїх кишенях, знайшов рулетку й дав мені нею побавитися.

— Кравецьку рулетку?

— Так. Знаєш, оту, що сама змотується, коли натискаєш на кнопку. Ми постійно билися з Чарльзом за неї. Вона й досі вдома десь валяється.

Наступного ранку я заспав і прокинувся від неприємного стуку у двері.

За ними стояла Камілла, яка мала такий вигляд, ніби збиралася похапцем. Дівчина зайшла й замкнула за собою двері, поки я стояв сонний у халаті посеред кімнати й намагався продерти очі.

— Ти вже сьогодні виходив? — спитала вона.

Павучими лапками по карку пробіг тривожний морозець. Я присів на ліжко.

— Ні. А що?

— Я не знаю, що відбувається. Поліція допитує Генрі та Чарльза. І хтозна, куди подівся Френсіс.

— Що?

— Сьогодні близько сьомої ранку по Чарльза прийшов поліцейський. Нічого не пояснив, Чарльз одягнувся й пішов з ним. А о восьмій подзвонив Генрі. Запитав, чи я не заперечуватиму, якщо він трошки затримається вранці. Коли я поцікавилася, що він таке взагалі верзе (бо ми ж ніякої зустрічі не планували), то відповів: «О, дякую за розуміння, бо до мене, бач, прийшла поліція в справі Банні, то їм потрібно, щоб я відповів на деякі запитання».

— Я впевнений, усе буде гаразд.

У розгніваному жесті, що так сильно скидався на манери її брата, вона провела рукою по волоссю.

— Але це ще не все. Тут усюди різні люди. Репортери, поліція. Чесно, ніби в дурдомі.

— Це вони його так шукають?

— Гадки не маю, чим вони всі займаються. Здається, йдуть на гору Катаракт.

— Може б, нам не крутитися по студмістечку якийсь час?

Погляд її світлих сріблястих очей неспокійно блукав у мене по кімнаті.

— Хтозна. Вдягайся, а там подивимося.

Я саме намагався нашвидкуруч поголитися, коли до мене так швидко підскочила і схопила за руку Джуді Пуві, що я аж порізав щоку.

— Річарде, — спитала вона, — ти вже чув?

Я торкнувся обличчя, подивився на кров, що лишилася на пальцях, і роздратовано зиркнув на неї:

— Про що чув?

— Про Банні, — стишивши голос та вирячивши очі, проказала вона.

Я пильно подивився на неї, не знаючи, що далі вона говоритиме.

— Мені Джек Тайтельбаум розповів, а йому — Клоук учора ввечері. Я ще ніколи не чула, щоби хтось просто взяв і зник. Це так дивно. Ну й Джек каже, що коли вже його досі не знайшли, то… ну, знаєш, я впевнена, з ним усе гаразд, — проторохтіла вона, коли помітила мій погляд.

Я ніяк не міг придумати, що їй відповісти.

— Якщо схочеш заскочити, то давай. Я буду в себе.

— Звісно.

— Ну, тобто якщо схочеш поговорити, типу того. Я завжди готова. Просто заскакуй.

— Дякую, — помітно поспіхом сказав я.

Вона ще раз подивилася на мене круглими очима — в них було співчуття, усвідомлення моєї потреби в самотності та розуміння моєї неввічливості в стані горя.

— Усе буде гаразд. — Вона потисла мою руку й вийшла, затримавшись якусь мить на порозі та подарувавши мені тужливий погляд на прощання.

Попри застереження Камілли, я виявився неготовим до бурхливої картини надворі. Автостоянку вщерть заповнили гемпденці — судячи з їхнього вигляду, переважно робітники заводів, — котрі, озброївшись подекуди «тормозками», а інколи дітьми та ціпками, розгорнулися широким фронтом і, минаючи гурти зацікавленого студентства, просувалися в напрямку гори Катаракт. На очі траплялися поліцейські, помічники шерифа, парочка представників правоохоронної системи штату. На газоні поруч із кількома офіційними на вигляд автомобілями припаркувалися пересувна радіостанція, автокухня й фургон «Гарячих новин о дванадцятій».

— Що вони всі тут роблять? — спитав я.

— Поглянь, — сказала Камілла, — а то часом не Френсіс?

Далеко серед заклопотаного натовпу я помітив проблиск рудої чуприни й характерно намотаний шарф та лінію чорного зимового пальта. Камілла помахала рукою та гукнула його.

Він протиснувся до нас крізь юрбу співробітників буфету, що вийшли подивитися на події навколо. Френсіс курив сигарету і тримав газету під пахвою.

— Привіт. Я не вірю своїм очам.

— Що відбувається?

— Скарби шукають.

— Поясни.

— Коркорани вночі призначили велику винагороду. Позачинялися всі заводи в Гемпдені. Може, комусь кави? В мене є долар.

Ми пробралися до автокухні, обминаючи похмурих прибиральників і технічний персонал.

— Три кави, будь ласка, дві з молоком, — Френсіс замовив в огрядної жінки за прилавком.

— Молока немає. Тільки замінники.

— Ну, тоді, мабуть, просто чорну каву. — Він розвернувся до нас. — Ви читали сьогоднішню газету?

У руках Френсіса виявилося свіже число Hampden Examiner. На першій шпальті була надрукована розмита недавня фотографія Банні, підписана «ПОЛІЦІЯ ТА РОДИЧІ ШУКАЮТЬ 24-РІЧНОГО МОЛОДОГО ЧОЛОВІКА, ЯКИЙ ЗНИК У ГЕМПДЕНІ».

— Двадцятичотирирічного? — подивувався я. Нам із двійнятами виповнилося по двадцять. Генрі та Френсісу — по двадцять одному.

— Його раз чи два залишали на другий рік у початковій школі, — пояснила Камілла.

— Ага-а…

— Дочитала? — спитав я в Камілли.

— Так. Перегортай.

— Ось твоя кава, Річарде, — оперативно повернувся назад жвавий Френсіс з одноразовим стаканчиком у кожній руці.

— Ха! — проказала Камілла.

— Це ж неправда, — обурилася Камілла. — Це не він їм подзвонив.

— Тут ні слова про Чарльза.

— І слава Богу, — відповіла вона грецькою.

Дмухав вітер. Камілла допомогла мені згорнути газету, і я віддав її Френсісові.

— П’ятдесят тисяч доларів, — присвиснув я, — це велика сума.

— І ти ще дивуєшся, звідки тут уранці назбиралося стільки народу з Гемпдена? — Френсіс відсьорбнув кави. — Ох, ну й холодно ж тут.

Ми розвернулись і рушили назад до Трапезної.

— Ти ж у курсі про Генрі та Чарльза? — спитала Камілла у Френсіса.

— Ну, Чарльза попереджали про те, що з ним, можливо, схочуть поспілкуватися, правда?

— А Генрі?

— Я б не марнував часу і про Генрі так не переживав.

У Трапезній було спекотно й напрочуд малолюдно. Ми втрьох сіли на липкий чорний диван із вінілового шкірзаму й на ньому допивали свою каву. Заходили й виходили люди, впускаючи в зал потоки холодного повітря. Дехто підходив до нас і розпитував про новини. Як віце-президент Студради, Джад Мак-Кенна, Кабан-Випиван, озброївшись порожньою бляшанкою з-під фарби, спитав, чи не хотіли б ми скинутись у фонд екстрених пошуків. Назбирали йому щось із долар дріб’язком.

Ми поспілкувалась із Жоржем Лафорґом, який завзято й довго переповідав нам історію аналогічного зникнення в массачусетському Університеті Брандайса, аж раптом нізвідки перед ним виріс Генрі.

Лафорґ розвернувся.

— О, — холодно сказав він, коли побачив, хто підійшов.

Генрі злегка кивнув.

— Bonjour, Monsieur Laforgue, — привітався він. — Quel plaisir de vous revoir[169].

Лафорґ заметушився, видобув носовичок із кишені й сякався хвилин, мабуть, п’ять. Потім, неохайно склавши хусточку в кілька разів, повернувся до Генрі спиною і продовжив свою історію, яка закінчувалася тим, що зниклий студент насправді поїхав автобусом до Нью-Йорка й нікого про це не попередив.

— А цей хлопчина, Берді, правильно?..

— Банні.

— Так. Цей хлопчина відсутній не так уже й давно. Він ще об’явиться сам, і потім усі навколо почуватимуться по-ідіотськи. — Лафорґ заговорив тихіше: — По-моєму, в ректораті просто бояться судового позову і, можливо, саме тому втратили будь-яке чуття міри. Вам так не здається? Тільки нехай ці слова лишаться між нами.

— Авжеж.

— Ви ж розумієте всю делікатність мого становища стосовно декана.

— Трохи втомився, — заявив Генрі пізніше в автомобілі, — але хвилюватися немає про що.

— Що вони в тебе розпитували?

— Нічого особливого. Чи давно ми знайомі, чи поводився він дивно останнім часом, чи відомі мені причини, з яких він раптово міг кинути навчання. Звісно ж, він таки поводився дивно останні кілька місяців. Я це підтвердив. Але й уточнив, що ми рідко бачилися протягом минулих тижнів. І це також правда. — Генрі похитав головою. — Чесно. Дві години. Навіть не знаю, чи зміг би змусити себе ще раз пройти через усе це, якби знав, на яке безглуздя ми підписуємося.

Ми зупинилися біля помешкання двійнят. Розпластавшись, Чарльз спав долічерева на канапі, все ще в пальті й черевиках, звісивши одну руку з дивана так, що оголив сім чи десять сантиметрів передпліччя і стільки ж — задраної манжети.

Він кинувся зі сну. Обличчя набрякло, і на його щоках відбився візерунок із рубчиків диванних подушок.

— Як пройшло? — запитав одразу Генрі.

Чарльз сів і протер очі.

— Нормально, мабуть. Довелося підписати вчорашні свідчення.

— До мене також приходили.

— Справді? Що хотіли?

— Ставили ті самі запитання.

— Поводилися добре?

— Не особливо.

— Боже, а зі мною в управлінні були такими милими. Навіть нагодували сніданком. Почастували кавою та пончиками з повидлом.

Того дня була п'ятниця, а отже, Джуліан лишився вдома й у Гемпден не приїжджав. Його будинок розташовувався не так далеко від нас, десь на півдорозі до Олбані, куди ми їздили куштувати млинці на стоянці далекобійників, і по обіді Генрі ні сіло ні впало запропонував з’їздити й подивитися, чи він удома.

Раніше я ніколи не був у гостях у Джуліана й навіть не бачив його будинку, хоча решта, мені здавалося, відвідували його сотні разів. Насправді ж, за одним очевидним винятком, тобто Генрі, до численних гостей Джуліан ласки не виявляв. І це не настільки дивно, наскільки могло б видатися, оскільки наш викладач усе-таки тримав хоч і невелику, але виразну дистанцію між собою і студентами. Попри те, що нас він любив набагато сильніше, ніж решта професури — своїх підопічних, навіть щодо Генрі ці стосунки не можна було назвати рівними. А наші заняття відбувалися радше в чіткій відповідності до критеріїв великодушного диктаторства, ніж демократії. «Я ваш учитель, — заявив він нам одного разу, — тому що знаю більше, ніж ви». І хоча на психологічному рівні його манера здавалася до болю особистою, зовні він лишався холодним та діловим. Він відмовлявся бачити в нас будь-що інше, крім наших найбільш привабливих якостей, які він плекав та вивищував на тлі рис, йому не цікавих та менш бажаних. Попри те що мені було по-особливому приємно вписуватись у підготований таким чином для мене привабливий, хай і неточний образ (а згодом і з’ясувати, що я більш-менш перетворився на персонажа, якого весь цей час так майстерно грав), ніколи не виникало жодних сумнівів у тому, що Джуліан не волів нас бачити цілими та помічати що-небудь іще, крім тих дивовижних партій, які ми виконували згідно з його задумом: genis gratus, corpore glabellus, arte multiscius, et fortuna opulentus[170] — з гладенькими щічками, м’якою шкірою, освічених та багатих. Мабуть, усе ж таки з усіх його особистих проблем ця химерна сліпота і стала головною причиною того, що насамкінець навіть приземлені клопоти Банні в очах Джуліана трансформувались у проблеми духовного характеру.

Як тоді, так і зараз мені практично нічого не відомо про життя Джуліана поза межами аудиторії. Це надавало чарівного присмаку таємничості практично всьому, що він казав чи робив. Без сумніву, його особисте життя мало вади, притаманні будь-якій людині, але ту єдину свою грань, яку він дозволяв нам бачити, Джуліан відполірував до сліпучої довершеності, а тому, коли його не було поруч із нами, все одно здавалося, ніби він веде настільки витончене життя, яке навіть годі уявити.

Природно, мені стало цікаво подивитися на його дім — великий кам’яний будинок на горі, в кількох кілометрах від траси, оточений самими деревами та снігом, поки сягало око. Імпозантний, але не настільки готичний та страхітливий, як у Френсіса. Я багато чув дивовижних історій про його сад та інтер’єр, про аттичні вази, майсенську порцеляну, картини Альма-Тадеми та Фріта[171]. Але сад укрив сніг, та й Джуліана вдома не виявилося, принаймні двері нам ніхто не відчинив.

Генрі поглянув униз, де біля підніжжя пагорба ми чекали на нього в машині. Він поліз у кишеню, дістав звідти клаптик паперу, щось на ньому нашкрябав і, зігнувши вдвоє, заткнув у дверну шпарину.

— А серед шукачів студенти є? — поцікавився Генрі по дорозі назад у Гемпден. — Не хочеться тинятися там і привертати зайву увагу. З іншого боку, це ніби виглядає грубо, якщо ми отак просто подамося додому, правда?

Якусь мить він думав.

— Мабуть, краще все розвідати, — промовив він. — Чарльзе, ти й так багато постарався як на один день. Можливо, тобі варто піти додому.

Після того як двійнята відправилися до себе у квартиру, ми втрьох поїхали в студмістечко. Я очікував, що до цього часу шукачі натомляться та розійдуться по домівках, але, на мій подив, операція тільки пожвавилася. Ми зустріли поліцейських, представників ректорату, бойскаутів, техперсонал, охоронців, десятки три студентів (дехто з них мав офіціозний, напрочуд студрадівський вигляд, а дехто просто вийшов за компанію) і цілі натовпи містян із Гемпдена. Гурт зібрався чималий, але всім нам із висоти пагорба на засніженому обширі він здався незвично мізерним та невиразним.

Ми спустилися в долину, Френсіс відставав кроки на два, бо не хотів іти з нами, і побрели крізь натовп. На нас узагалі не зважали. Ззаду почулося нерозбірливе белькотіння переговорів по рації, і, стрепенувшись, я випадково наштовхнувся спиною на начальника Служби безпеки.

— Роззуй очі! — гаркнув кремезний чоловік із бульдожою мармизою та пігментними плямами на носі й щелепі.

— Пробачте, — поквапився сказати я, — ви не підкажете…

— Студентики, — пробурмотів він, відвертаючись так, наче хотів сплюнути. — Плутаєтесь тут між ногами, поняття зеленого не маєте, чим вам потрібно зайнятися.

— Узагалі-то, ми саме це якраз і намагаємося з’ясувати, — втрутився Генрі.

Охоронець миттю озирнувся, але його прискіпливий погляд упав не на нього, а на Френсіса, що стояв поруч, задивившись удалечінь.

— То це ти, правда ж? — із жовчю в голосі просичав він. — З-Міста-Наїжджайко, якому здається, що можна ставити машину на паркінгу для викладачів?

Френсіс аж підскочив з ошелешеним поглядом.

— Так, ти. Тобі відомо, скільки в тебе неоплачених квитанцій про порушення? Дев'ять! Минулого тижня я повідомив декану твій номер. Тепер тобі можна призначити випробувальний термін, притримати документи, що там іще?.. Скасувати бібліотечний абонемент. Якби це залежало від мене, то відправився б ти за ґрати.

Френсіс аж роззявив рота. Генрі схопив його за рукав і потягнув геть.

Довга й нерівна вервечка людей борсалася в рипучому снігу, дехто апатично шарудів ціпками по землі. Ми дісталися кінця цієї черги й порівнялися з нею.

Усвідомлення того, що тіло Банні насправді лежало трохи далі ніж за три кілометри на південний захід, позбавляло пошуки будь-якого зацікавлення та відчуття нагальності моменту. Ніби в тумані, я чалапав уперед, не відриваючи погляду з-під ніг. Попереду цієї валки, пригнувши голови й тихо перемовляючись, крокувала поважна команда з поліцейських штату й міста, довкола нарізала кола, гавкаючи, німецька вівчарка. Атмосфера гнітила, над горами небо затягнули штормові хмари. Край Френсісового пальта віддимався під подувами вітру й театрально лопотів, а сам Абернаті повсякчас озирався, чи ніде поруч не йде той допитувач, і час від часу слабко й жалісливо підкахикував.

— Якого дідька ти не сплатив ті квитанції? — прошепотів до нього Генрі.

— Відчепись.

Здавалося, ми кілька годин блукали по снігу, аж поки я не відчув у пальцях ніг зашпори, від чого стали неприємно терпнути ступні. По снігу рипіли чорні важкі черевики поліцейських, на чиїх пасках замашисто погойдувалися кийки. Понад деревами прогуркотів гелікоптер, він трохи був завис над нами, а потім понісся геть, у той бік, звідки прилетів. Сутеніло, і люди пнулися вгору схилом додому.

— Ходімо вже, — вчетверте чи вп’яте канючив Френсіс.

Ми нарешті зібралися-таки йти, коли дорогу нам загородив поліцейський, котрий ішов назустріч.

— Що, нашукалися? — усміхаючись, запитав дебелий чолов’яга з розпашілим лицем та рудими вусами.

— Мабуть, так, — знизав плечима Генрі.

— Хлопці, це був ваш знайомий?

— Ми його справді знали.

— Не маєте ніяких версій, куди він міг податися?

«Якби це відбувалося в кіно, — подумав я, зазираючи в приємне щокате обличчя поліцейського, — якби це відбувалося в кіно, то ми б зараз усі заметушились і стали поводитися підозріло».

— Скільки коштує телевізор? — по дорозі додому поцікавився Генрі.

— А що?

— Я хочу подивитися сьогоднішні вечірні новини.

— По-моєму, недешево, — проказав Френсіс.

— На горищі Монмут-Гаусу завалявся телек, — промовив я.

— Він комусь належить?

— Однозначно, так.

— Значить, ми його повернемо, — резюмував Генрі, — коли він нам стане не потрібен.

Поки ми з Генрі ходили на горище, шукали серед поламаних ламп, картонних коробок та потворних олійних картин першокурсників мистецького відділення, Френсіс лишався стояти назирці. Нарешті за старою кліткою для кроликів знайшовся той телевізор, і ми спустили його сходами в машину Генрі. На шляху до Френсіса ми заїхали до двійнят.

— З тобою цілий день намагалися зв’язатися Коркорани, — сказала Камілла до Генрі. — Пан Коркоран телефонував разів десять. І Джуліан також. Він дуже засмучений.

— А ще Клоук, — додав Чарльз.

Генрі зупинився.

— Що він хотів? — запитав він.

— Хотів упевнитися, що ми з тобою нічого не наговорили про наркотики, коли сьогодні давали свідчення в поліції.

— І що ти йому відповів?

— Сказав, що нічого такого не розповідав, а за тебе не знаю.

— Нумо вже, — глянув на годинник Френсіс. — Якщо не поквапитеся, то ми все пропустимо.

Телевізор ми розмістили на кухонному столі й довго його настроювали, доки не домоглися пристойної картинки. Його екраном на тлі залізничного експреса «Гарматне ядро» та Гутервільської водонапірної башти вже бігли титри «Бабського полустанку»[172].

Далі мали показувати новини. Коли завершилася головна музична тема, у кутку екрана ліворуч від стола ведучого з’явилося маленьке кружальце, в якому зображувався стилізований контур поліцейського з ліхтариком в одній руці та повідком, що стримував собаку, в другій. Трохи нижче було слово «розшук».

Ведучий поглянув у камеру:

— Сотні шукають, і ще тисячі моляться, — почав він. — Так в околицях міста сьогодні розпочалися пошуки студента Гемпден-коледжу Едмунда Коркорана.

На екрані з’явилася панорама лісистого краю, вервечка пошуковців, знятих зі спини, котрі оббивали ціпками підлісок, поки німецька вівчарка, яку ми вже сьогодні бачили, гарчала та гавкала на глядача.

— Хлопці, а ви де? — спитала Камілла. — Вас тут видно?

— Поглянь, — промовив Френсіс. — Онде цей страшний чоловік.

— Сто волонтерів, — розповідав голос за кадром, — сьогодні прибули до Гемпден-коледжу для надання допомоги студентам у пошуках їхнього однокурсника, який зник у неділю по обіді. Ми й досі не маємо жодних здогадок, куди міг подітися двадцятичотирирічний Едмунд Коркоран із міста Шейді-Брук, штат Коннектікут, але недавно «Гарячі новини о дванадцятій» одержали важливий телефонний дзвінок, завдяки якому пригода постає в новому ракурсі.

— Що? — запитав у телевізора Чарльз.

— Слово нашому кореспондентові Ріку Добсону з місця подій.

Тепер показували чоловіка з мікрофоном, у теплому плащі навпроти чогось, дуже схожого на заправку.

— Я знаю це місце, — подався вперед Френсіс. — Це «Рятівний ремонт» на Шостій автостраді.

— Ц-с-с, — цикнув хтось на нього.

Здійнявся вітер. У мікрофоні щось потріскувало, а потім і взагалі зашипіло перешкодами.

— Сьогодні вдень, — низько опустивши підборіддя, казав репортер, — о першій п’ятдесят шість «Гарячі новини о дванадцятій» отримали важливу інформацію, що може забезпечити прорив у поліцейському розслідуванні зникнення людини в Гемпдені.

Камера «від’їхала», і в кадрі з’явився немолодий чоловік у робі, вовняній шапочці й темній засмальцьованій вітрівці. Він заціпеніло дивився кудись убік. Його кругле обличчя важко запам’ятовувалося та здавалося геть дитячим.

— Поруч зі мною стоїть Вільям Ганді, — правив далі журналіст, — співвласник СТО «Рятівний ремонт» у Гемпдені, член загону рятувальників округу Гемпден. Він і повідомив нам ці нові факти.

— Генрі, — знов озвався Френсіс, і я зі здивуванням побачив, що Абернаті раптом сполотнів.

Генрі поліз у кишеню по сигарети.

— Так, — стримано відказав він, — бачу.

— У чім справа? — запитав я.

Не відриваючи очей від екрана, Генрі постукав сигаретою об пачку.

— Цей чоловік, — пояснив він, — ремонтує мою машину.

— Пане Ганді, — звернувся до автослюсаря репортер, — ви нам розкажете, свідком чого стали в неділю по обіді?

— О Боже, — вихопилось у Чарльза.

— Цитьте, — промовив Генрі.

Механік покосився сором’язливо на камеру і знову відвів погляд.

— У неділю в другій половині дня, — проказав він гугняво в ніс, як годиться корінному вермонтцю, — он до тієї колонки підкотив бежевий «понтіак ле-манс», машині кілька років.

Незграбно, немов удруге подумавши про це, він здійняв руку й махнув кудись убік від камери.

— У салоні було троє людей. Двоє спереду, один позаду. Не місцеві. Здавалося, квапляться. Я би про це й не згадав ніколи, якби не зникнення хлопця. Я впізнав його по фотографії в газеті.

Моє серце мало не зупинилося: троє людей, біла машина, — але потім думка зачепилася за деталі. Нас було четверо, з Каміллою, а Банні й близько до машини не підходив у неділю. Генрі водить BMW, геть не схожий на «понтіак».

Генрі покинув стукати неприкуреною сигаретою по коробку, і вона зависла в нього між пальців.

— І хоча Коркорани не одержували ніяких повідомлень про викрадення, правоохоронці не виключають і такої можливості. З вами наживо був Рік Добсон, «Гарячі новини о дванадцятій».

— Дякую, Ріку. Якщо в когось із наших глядачів є додаткова інформація про цю пригоду, негайно телефонуйте нам на спеціальний номер 363-TIPS, із дев’ятої до п’ятої години…

Сьогодні в Шкільній раді округу Гемпден відбулося голосування з резонансного питання про…

Приголомшені й мовчазні, ми витріщалися в телевізор чи не кілька хвилин. Нарешті двійнята перезирнулись і розреготались.

Генрі похитав головою, дивлячись на екран, ніби досі не йняв собі віри.

— Вермонтці, — проказав він.

— Ти його знаєш? — спитав Чарльз.

— Ремонтую в нього машину останні два роки.

— У нього не всі вдома?

Генрі знову похитав головою.

— Не всі вдома, або бреше, або хоче підзаробити. Навіть не знаю, що на це сказати. Він завжди здавався досить розважливою людиною, хоча одного разу затягнув мене в куток і почав проповідувати Царство Боже на землі.

— Хай там як, — промовив Френсіс, — але нам зробив велетенську послугу.

— Не впевнений, — хмикнув Генрі. — Викрадення — це серйозний злочин. Якщо ним займуться по-справжньому, то можуть накопати речі, які мені не хотілось, щоб вони знали.

— Чому це? Яким чином це може привести до нас?

— Я нічого такого значного не маю на увазі. Але існує чимало дрібничок, які в сумі (якщо хтось таки надумає скласти їх докупи) можуть стати такими ж викривальними. Наприклад, я впоров дурницю, що сплатив кредиткою за авіаквитки. У нас буде справжній клопіт, якщо доведеться пояснювати таке. А твій трастовий фонд, Френсісе? А наші банківські рахунки? Ми знімали велетенські гроші останні півроку, але не маємо що пред’явити як покупки. Зате в Банні останнім часом у шафі з’являлися нові речі, які він об’єктивно не мав за що купувати.

— Комусь доведеться глибоко копати, щоб дізнатися про це.

— Комусь просто доведеться зробити два-три влучні телефонні дзвінки, от і все.

І саме тієї миті задеренчав телефон.

— О Боже, — схопився за голову Френсіс.

— Не піднімай! — сказав Генрі.

Але я знав, Френсіс узяв би слухавку в будь-якому разі.

— Так, — обачно промовив він в апарат. Пауза. — Ой, і вам добридень, пане Коркоран, — промовив він, сідаючи та даючи нам знак, що все гаразд, показавши «окей» великим та вказівним пальцями. — А ви нічого не чули?

Дуже довга пауза. Кілька хвилин Френсіс уважно слухав, дивився під ноги та кивав, через якийсь час став нетерпляче совати ступнею.

— Що відбувається? — прошепотів Чарльз.

Френсіс відставив слухавку від вуха й жестом натякнув на балакучість співрозмовника.

— А я знаю, чого він хоче, — понурився Чарльз. — Щоб ми приїхали до них у готель і повечеряли разом.

— Сер, узагалі-то ми вже всі повечеряли, — саме проказав Френсіс. — Ні… звісно, ні… Так, аякже, сер, я намагався з вами зв’язатись, але ж ви самі розумієте, останнім часом стільки клопотів… Звичайно…

Нарешті він повісив слухавку.

— Ну що ж, — прозвітував Абернаті, — я чесно намагався. Але на нас чекають у готелі за двадцять хвилин.

— На нас?

— Сам я туди не піду.

— А він один?

— Ні, — Френсіс побрів на кухню. Ми чули, як він грюкає тумбочками. — Там повний склад, якщо не рахувати Тедді, який має під’їхати з хвилини на хвилину.

Він трохи затнувся.

— Чим ти там зайнятий? — спитав Генрі.

— Наливаю собі випити.

— То й мені зробиш? — попросив Чарльз.

— Шотландське віскі підійде?

— Якщо в тебе є бурбон, то я буду його.

— У такому разі й мені наллєш? — озвалася Камілла.

— Та неси вже сюди цілу пляшку, — промовив Генрі.

Після того як вони поїхали, я валявся на Френсісовій канапі, курив його сигарети, пив його віскі й дивився «Свою гру». Один з учасників вікторини приїхав на неї із Сан-Хільберто, містечка за якісь п’ять-шість миль від мого рідного Плано. Усі ці наші передмістя впритул тягнуться одне за одним, тож навіть не завжди виходить розрізнити, де закінчується одне й починається інше.

Після тієї передачі показували якийсь телефільм про загрозу зіткнення Землі з іншою планетою, на порозі якої всі вчені світу об’єдналися з метою відвернути катастрофу. Там в епізодичній ролі грає самого себе один відомий астроном, котрий не вилазить із різноманітних ток-шоу і прізвища якого ви просто не можете не знати.

Чогось мені стало бентежно дивитися черговий випуск новин об одинадцятій годині, тому я перемкнув на Громадське телебачення й подивився якусь «Історію металургії», між іншим, досить цікаву, але я на той момент уже був зморений, п’яненький, а тому заснув ще до її завершення.

Коли я прокинувся, то помітив, що мене хтось укрив ковдрою, а в кімнаті панує холодне блакитнувате світло раннього ранку. На підвіконні спиною до мене сидів Френсіс, який, здавалося, навіть не перевдягнувся після повернення. Утримуючи банку на коліні, він їв вишні в лікері мараскіно.

Я сів на дивані.

— Котра година? — спитав я.

— Шоста, — з набитим ротом відповів він.

— Чому ти мене не розбудив?

— Та я тільки о пів на п’яту повернувся. Багато випив, тому відвезти тебе додому все одно не зміг би. Вишеньку?

Він і досі не протверезів. Мав розстебнутий комір і сколошканий одяг, у голосі не звучало ні краплинки емоцій чи інтонацій.

— Де ти гуляв усю ніч?

— У Коркоранів же.

— Ви ж не пили.

— Точно.

— І все одно аж до четвертої?

— Коли ми пішли, там ще досі гуляли. У ванній лишалося п’ять чи шість ящиків пива.

— От не думав, що це такий легковажний прийом виявиться.

— Ну, просто Food King це діло проспонсорував. Пиво тобто. Якимсь чином його добули пан Коркоран із Брейді, то й принесли в готель.

— Де вони зупинилися?

— Не знаю, — промимрив Френсіс. — Якесь таке жахливе місце. Один із цих великих мотелів з неоновими вивісками та без обслуговування номерів. Кімнати «вагончиком». Діти Г’ю верещать і жбурляють картопляні чипси, працюють абсолютно всі телевізори. Справжнє пекло… Чесно, — додав він, коли я почав був сміятися. — Мабуть, після вчорашнього мені вже нічого не страшно. Ні ядерна війна. Ні авіаперельоти. Хтось поцупив мій шарф із ліжка (здається, один із тих паскудних пуцьвірінків) і загорнув у нього недоїдену курячу ногу. Мій гарнюсінький шовковий шарфик із годинниками. Йому тепер кінець.

— Вони засмучені?

— Хто? Коркорани? Яке там! Навіть не помітили.

— Я зараз не про шарф питав.

— А, — він дістав іще одну вишню з банки. — Мабуть, по-своєму вони всі засмучені. Ні про що інше, крім цього, практично й не говорили. Але не схоже, що вони там собі місця не знаходять від горя. Пан Коркоран то журиться й переживає, а то вже грається з малюком та частує всіх пивом.

— Меріон була?

— Так. І Клоук теж. Їздив покататися з Брейді та Патріком, а приїхав назад наскрізь пропахлий шмаллю. Ми з Генрі цілий вечір просиділи на батареї і пробалакали з паном Коркораном. А Камілла була пішла привітатися з Г’ю та його дружиною і потрапила в пастку. Що сталося з Чарльзом, не маю ані найменшої гадки.

За якусь мить Френсіс мотнув головою:

— От не знаю. Тобі ніколи не спадало на думку, як же все це смішно?

— Узагалі-то мені ні разу не смішно.

— Та я думаю, — Френсіс непевними руками прикурив. — А ще пан Коркоран сказав, що сьогодні прибуває Нацгвардія. Такий шарварок.

А я тим часом не зводив погляду з банки вишень. До мене тільки дійшло, що він їсть.

— Навіщо ти це робиш? — спитав я.

— Не знаю, — відповів він і подивився на банку. — На смак — просто гидота.

— То викинь.

Він поборовся з віконною рамою. Підняв її зі скреготом. Струмінь холодного повітря вдарив мені в обличчя.

— Агов! — сказав я.

Френсіс кинув банку у вікно, вхопився за раму й наліг на неї всією вагою. Я підійшов допомогти. Нарешті вона впала, і портьєри, пурхнувши вгору, мирно опустились обабіч вікна. Вишневий сік лишив на снігу позначений пунктиром слід.

— Ніби в Жана Кокто[173], еге ж? — запитав Френсіс. — Я геть вимотався. Якщо ти не проти, то я у ванну.

Шуміла вода, я вже виходив із квартири, аж раптом задзвенів телефон.

То був Генрі.

— Ой, пробач, — привітався він, — мені здалося, я набрав Френсіса.

— Так і є. Повиси хвилинку. — Я поклав слухавку на стіл і гукнув Абернаті.

Він вийшов у штанях і майці, наполовину намилений піною для гоління, із бритвою в руці.

— Хто там?

— Генрі.

— Скажи, що я у ванній.

— Він не у ванній, — почулось у слухавці. — А стоїть у кімнаті поруч із тобою. Мені його чути.

Я передав трубку Френсісові. Він її тримав на відстані, щоб не вимазати в піну.

Слів Генрі було не розібрати. За якусь мить сонні очі Френсіса округлилися.

— От і ні, я — ні ногою.

І знову в слухавці лунали лаконічні ділові фрази Генрі.

— Генрі, я не жартую. Я втомився, хочу спати, і тобі не змусити…

Раптом він перемінився в обличчі. На мій превеликий подив, Френсіс голосно вилаявся і гримнув по важелю телефону, що той аж забряжчав.

— У чім річ?

Він не зводив погляду з апарата.

— Хоче, щоб ми знову йшли шукати Банні з усіма. Чорт забирай. Зараз. Я ж не він. Я не можу п’ять чи шість днів поспіль не лягати взагалі…

— Саме тепер? Але ж так рано ще.

— Каже, шукають уже годину. Кат би його побрав. Він хоч колись спить?

Про інцидент у мене в кімнаті кілька ночей тому ми не говорили жодного разу, тому під час сонної мовчанки, яка панувала в салоні машини, я відчув потребу розкласти все по поличках.

— Френсісе, знаєш?..

— Що?

Мені здавалося, що краще говорити впрост.

— Знаєш, мене по-справжньому до тебе не тягне. Я маю на увазі, що…

— Ти диви, який збіг, — спокійно відказав він. — І мене до тебе не тягне.

— Але ж…

— Просто так сталось у той момент.

До самого університету ми їхали в ніяковій мовчанці.

Неймовірно, але за ніч усе тільки стало масштабнішим. Тепер навколо ходили сотні людей: в одностроях, із собаками, мегафонами та камерами. Люди купували здобу в кухнях на колесах і намагалися зазирати в темні вікна трьох телевізійних фургонів, включно з однією ПТС із Бостона, припаркованих на газоні перед Трапезною, на фоні забитої транспортом автостоянки.

Генрі знайшовся на ґанку Трапезної, де він занурився в читання крихітної книжечки у шкіряній палітурці, її сторінки мережили якісь близькосхідні письмена. Двійнята, обоє заспані, червононосі, скуйовджені, розпласталися на лаві, ніби парочка підлітків, і по черзі відсьорбували з однієї чашки кави.

Френсіс штурхнув ногою носок черевика Генрі.

Той смикнувся.

— О, доброго ранку! — проказав він.

— Як тобі тільки язик повертається вимовляти це? Я ні на мить не встиг зімкнути очей. Я вже три дні нічого не їв.

Генрі заклав стрічку між сторінками й поклав книжечку в нагрудну кишеню.

— Що ж, — приязно заявив він, — то сходи купи пончик.

Я пішов до лави, де примостився поруч із двійнятами.

— Ти багато вчора пропустив, — сказав мені Чарльз.

— Начуваний.

— Дружина Г’ю півтори години показувала нам фотографії малят.

— Мінімум, — уточнила Камілла. — А Генрі пив пиво з бляшанки.

Тиша.

— Ну а ти чим займався?

— Та нічим. Подивився кіно по телеку.

Вони обоє пожвавилися.

— Справді? Про зіткнення планет?

— Пан Коркоран також його дивився, доки не перемкнули канал, — пояснила Камілла.

— Чим воно закінчилося?

— А скільки ви встигли побачити?

— До того моменту, як вони потрапляють у гірську лабораторію. І молоді завзяті науковці напосіли на старого циніка, котрий не хотів допомагати.

Я саме переповідав їм розв’язку, коли крізь натовп несподівано проштовхався Клоук Рейберн. Я змовк, гадаючи, що він прямує до нас із двійнятами, але натомість він просто кивнув мимохідь і підійшов до Генрі, який саме стояв на краю ґанку.

— Послухай, — промовив він, — у мене не вийшло вчора з тобою переговорити. Я зв’язався з тими хлопцями з Нью-Йорка, і вони кажуть, що Банні в них не було.

Якусь мить Генрі мовчав, а потім сказав:

— Мені здавалося, ти стверджував, що не можеш із ними зв’язатися.

— Ну, взагалі-то це можливо, але велика морока. Але хай там як, вони його не бачили.

— Звідки ти знаєш?

— Що?

— Мені здавалося, ти стверджував, ніби жодному їхньому слову не можна вірити.

— Справді? — Клоук виглядав щиро здивованим.

— Так.

— Ти от мене послухай, — Рейберн зняв сонцезахисні окуляри, за якими ховалися налиті кров’ю та припухлі очі, — ці хлопці не брешуть. Я про це раніше якось не подумав, та й не так багато часу ще збігло, але історія розійшлася нью-йоркськими газетами. Якби вони й справді щось із ним зробили, то не сиділи б у тій квартирі, не відповідали б на мої дзвінки… Агов, а що не так? — занервував він, коли Генрі не відповів. — Ти ж нікому нічого не розпатякав, правда?

Генрі видав якийсь утробний звук, який міг означати що завгодно.

— Що?

— Ніхто не цікавився, — відказав Генрі.

І при цьому вираз його обличчя залишився абсолютно непроникним. Очевидно розчарований Клоук зачекав на якесь продовження. Зрештою, ніби захищаючись, знов одягнув окуляри.

— Що ж, — промовив він, — ну то гаразд. Побачимося.

Після того як пішов Клоук, до Генрі, обличчям якого блукав дивний вираз, повернувся Френсіс:

— Що, в біса, ти вже намислив?

Але Генрі нічого не відповів.

День минув, наче вві сні. Голоси, гавкіт собак, лопотіння гелікоптера вгорі. Здійнявся дужий вітер, що тепер шумів у кронах дерев, немов океан. Гвинтокрил прислали з головного управління поліції штату Нью-Йорк в Олбані. Хтось нам сказав, що він обладнаний спеціальними інфрачервоними сенсорами — тепловізором. Ще одна людина на добровільних засадах надала в користування «надлегкий» літальний апарат, який тепер сновигав над головами, мало не торкаючись вершечків дерев. Сьогодні всіх уже по-справжньому поділили на окремі загони зі своїми командирами, озброєними мегафонами, які тепер хвиля за хвилею маршували засніженими пагорбами.

Лани, пасовиська, густо порослі підліском горби. Із кожним кроком до узгір’я підйом ставав усе крутіший. Долину під нами заслав густий туман, і вона перетворилася на димний казанок з окропом, що вже взявся білою піною, над якою різко виділялися тільки маківки дерев, — немовби ілюстрація з Данте. Мало-помалу ми спускалися вниз, і світ зникав з-перед очей. Поруч добре, майже гіперреалістично виднівся червонощокий засапаний Чарльз, а от уже трохи далі в серпанку масивний Генрі дивним робом ніби втрачав матеріальність і більше скидався на примару.

За декілька годин, коли шлях знову пішов угору, ми натрапили на ар’єргард іншої, трохи меншої пошукової групи. Деякі її учасники мене подивували та зворушили своєю присутністю. Так, серед них були Мартін Гоффер, підстаркуватий видатний викладач із музичного відділення, жіночка середнього віку, яка перевіряла посвідчення в черзі на обід, що сьогодні мала незбагненно трагічний вигляд у простім пальті, доктор Роланд, котрий сякався так гучно, що я почув його з відстані.

— Гляньте, — промовив Чарльз, — невже це Джуліан?

— Де?

— Не може бути, — озвався Генрі.

Виявилося, що може. Характерно, що Джуліан удавав, ніби не помічає нас, аж доки ми наблизилися настільки, що ігнорувати нашу присутність і далі стало неможливим. Він дослухався до крихітної панянки з лисячим лицем, котра, наскільки мені відомо, була комендантом одного з гуртожитків.

— Ого! — зімітувавши здивування, вигукнув він, коли вона договорила. — А ви звідки взялися? Ви знайомі з пані О’Рурк?

Пані О’Рурк сором’язливо всміхнулася:

— А я всіх цих дітей уже бачила. Їм здається, що така обслуга, як я, їх не замічає, а я на лице їх знаю.

— Хотілось би в це вірити, — проказав Чарльз. — Ви ж мене не забули, правда? Бішоп-Гаус, десята кімната?

Він промовив ці слова з такою теплотою, що жіночка аж зашарілася.

— Аякже, пам’ятаю. Ви крали в мене віники.

Під час цього діалогу Генрі з Джуліаном тихенько перекинулися парою слів.

— Ви мали повідомити мене раніше, — почулося від Джуліана.

— Я вам казав.

— Так, казав, але все ж таки. Едмунд і раніше пропускав заняття, — професор мав стражденний вигляд. — Мені здалося, що він удає з себе хворого. Подейкують, що його могли викрасти, але ж це якась дурниця, правда?

— Краще б мою дитину викрали, чим вона шість днів пропадала десь у снігу, — прокоментувала пані О’Рурк.

— Ну, безперечно, я сподіваюся, що з ним нічого не сталося. Ви ж у курсі, що приїхала сім’я Банні, правда? Ви вже з ними бачилися?

— Сьогодні ще ні, — відповів Генрі.

— Ну, звісно ж, звісно, — поквапився сказати Джуліан. Коркоранів він недолюблював. — Я теж із ними ще не зустрічався. Зараз не на часі втручатися… Сьогодні вранці я випадково перестрів його батька та одного з братів. Вони йшли з малим. Хлопчик їхав на плечах, ніби вони вибралися кудись на природу.

— Маленьким діткам нічого робити в таку погоду на вулиці, — прокоментувала пані О’Рурк. — Йому ж і трьох рочків ще немає.

— Так, боюся, мушу з вами погодитися. Навіть не знаю, навіщо вплутувати в це ще й дитинку.

— Я б своїй однозначно не дала так поводитися й верещати.

— Може, це все через мороз? — пробурмотів Джуліан делікатно. Зазвичай він так говорив, коли хотів натякнути, що тема розмови його знудила й він волів би її перемінити.

Тут прокашлявся Генрі.

— А ви говорили з батьком Банні?

— Хіба яку мить. Він… м-м-м, мабуть, ми всі по-різному реагуємо на такі ситуації… Едмунд дуже на нього схожий, правда ж?

— Як і всі брати, — промовила Камілла.

Джуліан усміхнувся.

— Аякже! Їх так багато! Ніби зі сторінок якоїсь казки… — Він зиркнув на годинник. — Овва, вже так пізно.

Френсіс урвав понуру мовчанку:

— Ви вже йдете? — нетерпляче запитав він Джуліана. — Хочете, я вас підвезу?

Це була нічим не прихована спроба втекти. Генрі аж шумно зітхнув, не стільки від гніву, скільки від дратівливої комічності ситуації. Він покосився на Френсіса, але Джуліан, що вдивлявся кудись удалечінь, навіть не помічаючи драми, яку могла спричинити його відповідь, похитав головою.

— Ні, дякую. Сердешний Едмунд. Ви знаєте, а я по-справжньому хвилююся за нього.

— Подумайте тільки, як зараз його батькам, — вставила пані О’Рурк.

— Так, — погодився Джуліан, у чиєму голосі водночас вчувалися співчуття та зневага до Коркоранів.

— Я б з’їхала з глузду на їхньому місці.

Раптом Джуліан здригнувся й підняв комір пальта.

— Минулої ночі я так переживав, що не міг заснути, — промовив викладач. — Він був таким хорошим хлопчиною, таким простакуватим. Він мені дуже подобався. Якщо з ним щось станеться, навіть не знаю, як це переживу.

Джуліан дивився кудись понад гори, на все це кінематографічне масштабне полотно з людьми, дикою природою та снігом попід ногами. І хоча в його голосі бриніли нотки хвилювання, погляд нашого викладача здавався напрочуд замріяним. Уся ця ситуація завдавала йому прикрощів, але я також не сумнівався, що весь цей театральний розмах пошуків не міг пройти повз його уяву, а естетика приносила йому потаємне задоволення.

Генрі також це помітив.

— Ніби в романі Толстого, еге ж? — проказав він.

Джуліан озирнувся через плече, і я приголомшено зрозумів, що в його очах читається захват.

— Так, — підтвердив він. — Хіба ж не правда?

Близько другої дня до нас нізвідки підійшли двоє чоловіків у темних пальтах.

— Чарльз Маколі? — спитав нижчий із них, широкоплечий дядько з твердим і товариським поглядом.

Чарльз, який крокував поруч зі мною, зупинився й тупо на них подивився.

Той самий чоловік поліз у нагрудну кишеню і продемонстрував нам свій значок.

— Агент Гарві Девенпорт, Північно-Східне регіональне управління ФБР, — відрекомендувався він.

На якусь мить мені здалося, що Чарльз зараз утратить самовладання.

— Чого вам треба? — спитав він.

— Якщо ви не проти, ми б хотіли з вами переговорити.

— Це не надовго, — тихим приємним голосом додав вищий із чоловіків, сутулий італієць із понуреним м’ясистим носом.

Генрі, Френсіс і Камілла зупинилися всі разом і прикипіли до чужинців поглядами, в яких різною мірою змішалися зацікавлення і тривога.

— Крім того, — докинув гостре слівце Девенпорт, — кілька хвилин у теплі тобі не завадили б, а то на цьому холодюзі можна і яйця відморозити.

Коли вони пішли, нас аж розпирало від хвилювання, але, звісно ж, говорити ми не могли, тому й надалі чвалали помалу, уп’явшись очима в землю та боячись їх бодай на мить відірвати від неї. Так незабаром збігла і третя година дня, і четверта. Кінця-краю пошукам ще видно не було, але за першого-ліпшого знаку, що операцію на сьогодні починають потроху згортати, ми тихо й швидко рушили до машини.

— Як ви гадаєте, навіщо їм здався Чарльз? — чи не вдесяте питала Камілла.

— Не знаю, — відповів Генрі.

— Він уже давав свідчення.

— Поліції, але не цим людям.

— А яка різниця? Чому вони хочуть із ним поговорити?

— Не знаю, Камілло.

Коли ми дісталися до квартири двійнят, то з полегшенням виявили, що Чарльз уже вдома, сам. Він лежав на дивані з чаркою поруч на столі й спілкувався з бабусею по телефону.

— Бабуня переказувала привіт, — звернувся він до Камілли, повісивши слухавку. — Сильно переживає. В її азаліях завелася якась тля.

— Що в тебе з руками? — різко запитала Камілла.

Чарльз невпевнено підняв руки й показав нам долоні. Пучки пальців були чорними.

— Зробили відбитки пальців. Було навіть цікаво. У мене це вперше.

Якийсь момент ми всі стояли шоковані. До Чарльза підійшов Генрі й узяв його за руку, щоб докладніше роздивитися її під світлом.

— Тобі відомо, навіщо вони це зробили? — спитав він.

Чарльз витер лоба тильною стороною вільного зап'ястка.

— Кімнату Банні опечатали. Там працюють люди. Шукають відбитки й збирають речдоки в поліетиленові пакети.

Генрі відпустив його руку.

— Але навіщо?

— Не знаю навіщо. Схотіли взяти відбитки в усіх, хто побував у кімнаті Банні в четвер і торкався там чого-небудь.

— І чим це їм допоможе? Відбитків Банні ж у них немає.

— Мабуть, є. Банні — колишній бойскаут, і багато років тому їхній загін здавав якісь нормативи з охорони правопорядку, в рамках чого в них усіх взяли відбитки пальців. Досі десь в архівах зберігаються.

Генрі присів.

— І чому їм знадобився саме ти?

— А це якраз перше запитання, яке мені поставили.

— Що?

— «Як ти гадаєш, чому нам знадобився саме ти?» — Чарльз провів тильною поверхнею зап’ястка по щоці. — Генрі, ми маємо справу не з дурнями. Скажу більше — з набагато кмітливішими від поліції людьми.

— До тебе поставилися добре?

Маколі знизав плечима.

— Ну, той, що Девенпорт, особливо не церемонився. Другий — італієць — поводився значно люб’язніше. Але він мене налякав. Говорив мало, тільки слухав. Він розумніший від напарника…

— Ну і?.. — не терпілося Генрі. — В чому річ?

— Та ні в чому. Нам… Навіть не знаю. Нам просто потрібно бути дуже уважними. Мене не раз намагалися підловити.

— Про що це ти?

— Скажімо, коли я розповів, що ми в четвер близько четвертої години ходили з Клоуком у кімнату Банні.

— Ну так ви й справді до нього тоді ходили, — промовив Френсіс.

— Я в курсі. Але італієць (чесно, дуже приємна людина) раптом весь такий напружився. «Синку, а ти точно не помилився? — запитав він. — Подумай!» Мене це по-справжньому збило з пантелику, адже я знав, що ми пішли о четвертій. А потім Девенпорт додав: «Краще подумай про це, бо твій дружбан Клоук заявив, що ви в тій кімнаті стирчали чи не цілу годину, аж доки гукнули кого-небудь іще».

— Вони перевіряли, чи є вам із Клоуком що приховувати, — промовив Генрі.

— Не виключено. Не виключено, що їм просто кортіло подивитися, чи я відбріхуватимусь.

— А ти відбріхувався?

— Ні. Та якби вони поставили яке-небудь слизьке питання, а я вже на той момент трохи злякався… Вам цього не зрозуміти. Їх двоє, ти один, часу на роздуми обмаль… Знаю-знаю, — у відчаї проказав він. — Але вони поводяться геть не так, як поліція. Наші провінціали насправді й не сподіваються що-небудь виявити. І правда їх би шокувала. Можливо, вони б навіть їй не повірили, якби дізналися з наших вуст. Зате ці товариші… — Чарльза пройняв дрож. — Ви знаєте, я раніше ніколи не замислювався над тим, наскільки ми покладаємося на зовнішні враження. Адже не в тому річ, що ми настільки розумні. Просто ми не схожі на людей, які б так вчинили. В очах усіх інших ми нічим не гірші від якого-небудь гурту вчителів недільної школи. Але цих на полові не проведеш.

Чарльз відсьорбнув із чарки.

— До речі, — промовив він, — мені поставили мільйон питань про вашу подорож до Італії.

Генрі мало не підскочив і підвів погляд:

— Питали про фінанси? Хто за неї заплатив?

— Ні, — Чарльз допив своє віскі й трохи поторохтів у склянці льодом. — Я жахнувся, боявся, що саме це і спитають. Але, певно, вони все ще під надмірним враженням від Коркоранів, тому якби я ляпнув, що Банні двічі одних трусів не вдягав, то мені, мабуть би, повірили.

— А що з тим вермонтцем? — спитав Френсіс. — Що його вчора ввечері крутили по телеку?

— Не знаю. По-моєму, їх набагато більше зацікавив Клоук. Можливо, їм просто схотілося зіставити наші свідчення, але мене кілька разів питали дуже дивні речі. Ну, не знаю. Я б не здивувався, якби спливло, що він ходить і ділиться з народом своєю теорією про те, як Банні викрали наркоторгівці.

— Та ну, — не повірив Френсіс.

— Нам він якраз саме це й заявив, хоча ми навіть не друзі. Але, по ходу, в ФБР вірять у наші близькі стосунки.

— Сподіваюся, ти доклав максимум зусиль, щоб їх переконати в протилежному? — Генрі прикурив сигарету.

— Гадаю, Клоук і сам би настановив їх на правильний шлях.

— Не обов’язково, — Генрі загасив сірник і викинув його в попільничку, а потім глибоко затягнувся. — Знаєте, спочатку мені цей зв’язок із Клоуком здавався справжнім невезінням. А тепер я розумію, що це один із найкращих збігів, що міг з нами трапитися.

Перш ніж хтось устиг запитати, що він цим хоче сказати, Генрі кинув погляд на годинник.

— Господи, — проказав він, — нам краще поквапитися. Зараз майже шоста.

На шляху до Френсіса дорогу нашій машині перебігла вагітна собака.

— Це, — промовив Генрі, — дуже поганий знак.

Але знак чого, він уточнювати не став.

Випуск новин саме починався. Ведучий відірвався від своїх паперів і подивився в камеру серйозним, але водночас дуже вдоволеним поглядом:

— Гарячкові, та все ще безплідні пошуки Едварда Коркорана, студента Гемпден-коледжу, тривають і далі.

— Боже, — промовила Камілла, потягнувшись у кишеню братового пальта по сигарети, — ну чи не могли вони вже хоча б ім’я назвати правильно?!

Тепер у кадрі з’явилися засніжені гори, зняті з висоти пташиного лету, ніби воєнна мапа, поцяткована картонними фігурками людей на шпильках. Тлом загальної картини виступала скособочена озія Катаракту.

— Сьогодні, на другий день операції, близько трьохсот шукачів, — розповідав голос диктора, — включно з солдатами Національної гвардії, поліцією штату, гемпденськими вогнеборцями та держслужбовцями центрального Вермонту, прочісували важкодоступну територію. Крім того, своє розслідування в місті почало й ФБР.

Картинка стрибнула й несподівано перемкнулася на худого білявця в ковбойському капелюсі, якого в титрі підписали як Діка Постонкілла, шерифа округу Гемпден. Він щось говорив, але звуку не було, на сніговому тлі комашилися пошуковці та піднімалися навшпиньки, щоб пошкіритися в камеру оператора.

За кілька секунд прорвався тріскотливий нерівний звук, заскочивши шерифа якраз посеред речення.

— …нагадати туристам, — промовляв він, — що подорожувати варто по кілька осіб, за жодних обставин не сходити зі стежки, повідомляти про свій маршрут і брати з собою вдосталь теплих речей на випадок різкого зниження температури.

— З нами був Дік Постонкілл, шериф округу Гемпден, — радісно проказав ведучий, — який поділився з нашими глядачами кількома порадами про безпечний туризм узимку. — Він крутнувся, і камера взяла його крупним планом уже з іншого кута. — Одна з небагатьох ниточок у справі про зникнення Коркорана з’явилася завдяки Вільяму Ганді, місцевому підприємцю та глядачеві «Гарячих новин о дванадцятій», який зателефонував на нашу спеціальну лінію з відомостями про зниклого молодика. Сьогодні пан Ганді зустрічався з представниками органів влади штату й міста та надав їм опис імовірних викрадачів Коркорана…

— Штату й міста, — повторив Генрі.

— Що?

— Не федеральних.

— Звісно ж, ні, — промовив Чарльз. — Чи ти думав, що ФБР повірить у тупу байку, вигадану цим вермонтцем?

— Якщо ні, то чому вони взагалі сюди з’явилися? — поцікавився Генрі.

Ця думка збентежила. Під яскравим полуденним сонцем відеозапису гурт людей збігав униз сходами перед судом. У їх числі був і Ганді: понурена голова, зализане назад волосся й дешевий поліестеровий костюм світло-голубого кольору, на який він змінив фірмову спецівку своєї СТО.

Репортерка — Ліз Окавелло, свого роду місцева знаменитість, що мала власну передачу на актуальні теми та рубрику «В ритмі кіно» на тутешньому каналі теленовин, — підійшла до нього з мікрофоном у руці.

— Пане Ганді, — гукнула вона його, — пане Ганді.

Той спантеличено зупинився, відпустивши супутників уперед, а ті мимохіть лишили його стояти самого на сходах. Аж раптом збагнули, що відбувається позаду них, і поквапилися назад, діловито згуртувавшись навколо Ганді. Автомеханіка схопили попід лікті й зібралися вже бігти вперед. Ганді, опираючись, повис на їхніх руках.

— Пане Ганді, — повторила Ліз Окавелло, продираючись до нього. — Я так розумію, що разом із поліційними художниками ви працювали над словесним портретом людей, у супроводі яких бачили зниклого хлопця в неділю?

Ганді поквапився кивнути. Його сором’язлива вчорашня манера уникати погляду поступилася впевненішій поведінці.

— Ви нам не розкажете, як вони виглядали?

Чоловіки тільки тісніше згуртувалися навколо Ганді, але того, здається, причарувала камера.

— Ну, — промовив він, — вони не місцеві. Вони… смагляві.

— Смагляві?

Його вже тягли вниз сходами, а він, озирнувшись через плече, ніби звірився:

— Араби. Ну, ви мене розумієте.

У своїх окулярах та під вагою телевізійної зачіски, Ліз Окавелло настільки буденно зреагувала на це викриття, що я аж замислився, чи все дочув.

— Дякую, пане Ганді, — промовила вона й повернулася до камери, коли автослюсар із друзями зникли внизу сходів. — З вами була Ліз Окавелло з-під Гемпденського окружного суду.

— Дякую, Ліз, — весело крутнувся в кріслі ведучий.

— Заждіть, — промовила Камілла, — мені ж не почулося?

— Що саме?

— Араби? Він сказав, що Банні сидів в одній машині з якимись арабами?

— У зв’язку з цим, — правив далі ведучий, — місцеві церкви об’єдналися в спільній молитві за зниклого хлопця. Превелебний Пулі з Першої лютеранської церкви говорить, що кілька церков у трьох сусідніх штатах, включно з Першою баптистською, Першою методистською, Церквою Святого Причастя й «Божою Асамблеєю», запропонували…

— Цікаво, що надумав цей твій автомеханік, га, Генрі? — запитав Френсіс.

Вінтер скурив півсигарети, поки відповів:

— Чарльзе, а тебе питали що-небудь про арабів?

— Ні.

— Але ж по телевізору щойно сказали, що Ганді не мав справи з ФБР, — озвалася Камілла.

— Нам це невідомо.

— Тобі не здається, що все це якась «підстава»?

— Я взагалі не знаю, що й думати.

Тим часом знову змінилася картинка. Тепер на екрані гугнявила худорлява доглянута жінка за п’ятдесят у кардигані від Chanel, перлинному намисті по вирізу кофти й укладеним та щедро налакованим волоссям до плечей. Такий знайомий голос.

— Так, — промовила вона. Де ж я його чув? — Гемпденці дуже добрі. Коли ми вчора пізно по обіді заселилися в готель, то на нас чекала консьєржка…

— Консьєржка, — з огидою повторив Френсіс. — Ну звідки консьєржка у Coachlight Inn?

Я з іще більшою цікавістю подивився на жінку.

— Мама Банні?

— Правильно, — підтвердив Генрі. — Постійно забуваю, що ви не знайомі.

Струнка жінка з жилавою, укритою пігментними плямами шиєю, як це часто трапляється в жінок її комплекції та віку; на Банні геть не схожа, хіба що колір волосся та очей однаковий із ним, а ще — форма носа: маленький, гострий і допитливий, він бездоганно пасує іншим рисам обличчя, але на Банні завжди виглядав недоладним, немовби з’явився посеред крупних рис його обличчя вже потім. Трималася жінка зверхньо та неуважно.

— О, — казала вона, крутячи перстеник на пальці, — нас із головою накрила справжня хвиля листівок, дзвінків і шикарних букетів з усієї країни…

— Вона що, на медикаментах сидить? — спитав я.

— Чого це раптом?

— Ну, по-моєму, зажурена людина має інакший вигляд, хіба ні?

— Звичайно ж, — замислено промовила пані Коркоран, — звичайно ж, ми всі, насправді, не знаходимо собі місця. І, безперечно, я не побажаю жодній матері світу перенести те, з чим довелося зіткнутися мені протягом кількох останніх ночей. Але, здається, погода вже змінюється, а ми познайомилися з такою кількістю чудових людей, і в багатьох дрібничках місцеві комерсанти були такими щедрими…

— Узагалі-то, — сказав Генрі, коли пустили рекламу, — вона добре тримається перед камерою, правда?

— Мені здається, з нею каші не звариш.

— Вона — сам диявол, — п’яним голосом заявив Чарльз.

— Ну, не настільки вона вже й погана, — заперечив Френсіс.

— Ти так говориш, бо вона постійно до тебе підлизується, — і далі молов Чарльз. — Через твою маму й усе таке.

— Підлизується? Та що ти несеш? Не підлизується до мене ніяка пані Коркоран!

— Вона жахлива, — гнув свою лінію Чарльз. — Ну як можна торочити своїм дітям, що гроші — це єдине, що має значення у світі, і водночас переконувати в тому, що заробляти їх нижче чиєїсь там гідності. А потім виставляти їх за двері без ламаного цента за душею. Ні монетки не отримував від неї Банні…

— Пан Коркоран винний не менше, — повернулася до нього Камілла.

— Так, може бути. Не знаю. Просто мені ще ніколи не доводилося зустрічати настільки недалеких і зажерливих скнар. Дивишся на них і думаєш: Боже, яка приваблива сім’я, який у них смак, — а насправді це кагал повних нулів, ніби з реклами. У їхньому будинку є кімната, що зветься кімнатою Gucci.

— Як-як?

— Обшили її всю жахливими панелями в стилі Gucci. Зате потім про них у всіх журналах писали. У House Beautiful навіть присвятили окрему статтю під рубрикою «Декор із родзинкою» чи якось так — ну, це коли тобі доводиться малювати на своїй стелі гігантського омара, аби вони написали про те, що це дуже цікавий і нестандартний хід. — Чарльз закурив. — У цьому вся їхня суть. Поверховість. На фоні всієї сімейки Банні був янголятком, та навіть він…

— Терпіти не можу Gucci, — озвався Френсіс.

— Справді? — подивувався Генрі, виринувши із задуми. — От не думав, мені вони здаються неперевершеними.

— Господь з тобою, Генрі.

— Ну дивись, це страшенно дорого, але водночас потворно, правда? Так, по-моєму, робиться навмисно. А люди купують — суто через власну зіпсутість.

— Не розумію, що тут такого неперевершеного.

— Масштаб. Усе масштабне — неперевершене, — пояснив Генрі.

Того вечора я плентався додому, особливо не розбираючи дороги, коли мій шлях перетнув похмурий здоровань, що вийшов назустріч мені з-за яблунь біля Патнам-Гаусу і спитав:

— Ти Річард Пейпен?

Я зупинився, поглянув на нього і сказав, що так.

На мій подив, він затопив мені кулаком в обличчя, я впав навзнак у сніг, мені забило подих.

— Тримайся далі від Мони! — крикнув бугай на мене. — Тільки спробуй підійти, і я тебе вб’ю. Ясно?

Надто приголомшений, щоб відповідати, я просто глянув на нього. Він дужо копнув мене по ребрах і, насуплений, пішов геть; прорипів сніг, грюкнули двері.

Я лежав і дивився на зорі. Вони здавалися такими далекими. Нарешті я зіп’явся на ноги, під ребрами щось сильно закололо, але кістки нібито вціліли. Кульгаючи, я рушив додому.

Наступного ранку я прокинувся пізно. Варто було перевернутися на щоку, як заболіло око. Я трохи повалявся, мружачись проти яскравого сонця, поки туманні деталі минулого вечора поверталися до мене, ніби на хвилях сну. Я потягся до годинника на тумбочці й побачив, що вже майже полудень. Чому мене ніхто не розбудив?

Я піднявся, а назустріч мені лоб у лоб піднялося моє відображення в дзеркалі навпроти. З волоссям сторчма та перекошеним в ідіотському вищирі ротом, воно спинилось і витріщилось на мене, схоже на персонажа коміксу, якому щойно звалилося ковадло на голову, тепер прикрашену віночком із зірочок і щебетливих пташок. Але найбільш приголомшливим елементом був блискучий карикатурний фінгал, що колом відпечатався навколо ока в щонайбагатших відтінках тирського пурпурового, жовто-зеленого шартрезу та сливового кольору.

Я почистив зуби, вдягнувся й поквапився надвір, де першим знайомим, кого я зустрів, виявився Джуліан, який саме прямував до Лікею.

Від невинного подиву в стилі Чарлі Чапліна він аж сахнувся від мене.

— Господи, — промовив він, — що з тобою сталося?

— Ви вже чули якісь новини сьогодні вранці?

— Ні, а що? — Він із зацікавленням подивився на мене. — Твоє око. Ти що, в барі побився?

Іншого разу я посоромився б йому переповідати правду, але мене так утомила брехня, що схотілося не кривити душею хоч у цій дрібничці. Тому я виклав усе, як було.

Його реакція мене подивувала.

— То ти таки справді побився? — з дитинним захватом спитав він. — Дивовижно! А ти її кохаєш?

— Боюся, ми не настільки добре знайомі.

Джуліан розсміявся.

— Ого, оце тебе потягло сьогодні на відвертості, — проникливо зауважив він. — Як грім із ясного неба життя стало страшенно драматичним, еге ж? Ніби в романі… До речі, я тобі не розповідав, що до мене вчора по обіді приходили якісь чоловіки?

— Хто саме?

— Двоє. Спершу я трохи переживав… гадав, вони з Держдепартаменту або ще гірше. Ти ж чув про мої клопоти з урядом Ісраму?

Я не дуже певен, навіщо Джуліан міг здатись уряду Ісраму, терористичної держави. Та його страхи були породжені тим, що десять років тому він займався з її кронпринцесою у вигнанні. Після революції їй довелося переховуватись, і якимсь чином життя привело її в Гемпден-коледж. Протягом чотирьох років Джуліан викладав у неї за індивідуальним графіком під наглядом колишнього міністра освіти Ісраму, котрий час від часу прилітав зі Швейцарії та привозив йому гостинці (кав’яр і шоколад), а насправді контролював, чи годиться те, чого її навчає Джуліан, для спадкоємиці престолу.

Принцеса мала казкові багатства. (Одного разу Генрі зміг її побачити мигцем. У темних окулярах та куничій шубі до п’ят, вона швидко цокотіла підборами, спускаючись по сходах Лікею в супроводі охорони.) Династія, до якої вона належала, могла простежити своє походження аж ген до Вавилонської вежі, від часів якої накопичила приголомшливі статки, що їх більшу частину родичі й друзі сім’ї контрабандою вивезли за кордон. Відтак за її голову призначили грошову винагороду, а це, у свою чергу, призвело до того, що в неї, підлітка, не з’явилося друзів навіть у Гемпдені, настільки її всі ізолювали та всіляко захищали. Подальші роки перетворили її на відлюдницю. Настрахана ймовірними кілерами, вона постійно переїжджала з місця на місце. Роки збігали, і помалу членів її родини — за винятком одного-двох кузенів та маленького братика, котрий був несповна розуму й постійно перебував у психіатричній лікарні, — прибрали одного за одним. За півроку після того, як принцеса одержала диплом, навіть старий міністр освіти зловив снайперську кулю в садку свого маленького будиночка з червоним дахом у Монтре.

Якщо не рахувати захоплення принцесою та принципового співчуття роялістам, яким він віддавав перевагу перед революціонерами, то в ісрамській політиці Джуліан, можна сказати, участі не брав. Проте він ніколи не користувався авіалініями, не приймав посилок післяплатою, жив у страху неочікуваних гостей та не виїжджав за кордон от уже вісім чи дев’ять років. Я не знаю, чи можна назвати його застережні заходи виправданими, а чи надмірними, проте Джуліанів зв’язок із принцесою мені здавався не надто міцним. На мою думку, ісрамському джихаду й без вилову новоанглійських професорів класичної філології було чим зайнятися.

— Звичайно ж, це виявилися ніякі не дипломати з Держдепу, але все одно представники влади. У мене на всі ці речі дуже добре розвинене шосте чуття. Скажи, незвично? Один із відвідувачів був італійцем, дуже чарівним… по-справжньому чемним… мені аж кумедно стало. Ситуація напрочуд дивна. За їхніми словами, Банні вживав наркотики.

— Що?

— Тобі це здається дивним? Як на мене, це аж страх як дивно.

— І що ви їм відповіли?

— Я сказав, що в жодному разі ні. Може, я собі й лещу, та, мені здається, Едмунда я знаю добре. Він же такий несміливий, пуританський, практично… в голову навіть не лізе, що він міг чим-небудь таким займатися. Крім того, молоді люди, котрі приймають наркотики, страх які забарні та нудні. Та знаєш, що мені заявили у відповідь? Що по молоді зараз цього так одразу й не скажеш. Але ж це хибна думка, правда? Чи ти погоджуєшся?

Ми йшли по Трапезній, у їдальні над головою торохтіли тарілки. Під приводом справ у протилежному кінці студмістечка я провів Джуліана до самого Лікею.

У цій частині університету, з боку Північного Гемпдена, зазвичай мирно й безлюдно. Незайманий сніг під соснами не прикрашають нічиї сліди, і він лишається таким аж до провесни. Тепер же тут усе сходили та позасмічували, наче на базарі. Хтось джипом в’їхав у старий берест, розбив скло, погнув решітку радіатора й потрощив стовбур дерева, в якому тепер жахливо зяяла жовта розтріскана рана. З гірки на картонній коробці катався гурт лайливих і верескливих дітлахів.

— Господи, — похитав головою Джуліан, — сердешні дітки.

Ми розлучилися біля чорного входу в Лікей, і я покрокував до кабінету доктора Роланда. Була неділя, я нікого не застав, тому замкнувся в приміщенні й провів цілий день у щасливому усамітненні: перевіряв роботи, готував собі у крапельній кавоварці каламутну каву, яку пив із чашки з написом «Ронда» і прислухався впіввуха до голосів у коридорі.

Чомусь здалося, що тих людей насправді можна розчути, можна зрозуміти все сказане ними, варто тільки нашорошитись, але я не став. І тільки пізніше, коли вже пішов додому та забув про них, я дізнався, кому належали ті голоси і що, можливо, того дня я не був у такій уже й безпеці, як мені здавалося.

Генрі розповів, що ефбеерівці облаштували собі тимчасовий штаб у порожній аудиторії далі коридором від кабінету доктора Роланда й саме там поспілкувалися з ним. Вони розмовляли трохи більше ніж у п’яти метрах від мене й навіть пили ту саму каламутну каву з кавника на кафедрі, заварену мною.

— Дивно, — говорив Генрі, — але перше, про що я подумав, коли її скуштував, був ти.

— Ти про що?

— Вона мала дивний присмак. Горілий. Як у твоєї кави.

В аудиторії, за словами Генрі, була дошка, вся списана квадратними рівняннями, і дві переповнені попільнички на довгому столі, за яким сиділи всі втрьох. А також — ноутбук, валізка з емблемою ФБР для швидкозшивачів та коробка з карамельками, начиненими кленовим сиропом, у вигляді жолудів та пілігримів-ліліпутів, загорнутих у гофровані паперові формочки, — традиційний вермонтський сувенір. Останні належали італійцеві.

— Це гостинець для дітей, — пояснив він.

Звісно ж, Генрі виконав чудову роботу. Сам він цього не казав, але й так було зрозуміло. У якомусь сенсі він виступив автором цієї драми і тривалий час перечікував за лаштунками, перш ніж явитися на сцені й узятися за роль, яку сам для себе написав: прохолодний, але дружній, підданий сумнівам, не щедрий на подробиці, кмітливий, але не настільки, як у реальності. Мені він заявив, що йому сподобалося говорити з федералами. Девенпорт — типовий обиватель, не вартий зайвого слова, зате італієць — похмурий та ґречний, можна сказати, чарівний. («Ніби один із тих древніх флорентійців, котрих Данте зустрічає в Чистилищі».) Його прізвище було Шіола, і він страшенно зацікавився подорожжю до Рима, ставив про неї купу запитань, не стільки як детектив, а радше як турист і однодумець. («Слухайте, а ви побували біля, як там її називають, Сан-Прасседе[174], неподалік центрального вокзалу? Бачили ту капличку в неї збоку?») Він також володів італійською, і вони з Генрі навіть весело поспілкувалися були трохи нею, аж доки це не роздратувало Девенпорта, який не розумів ні слова і змусив їх переключитися на справу.

Звірятися, принаймні мені, про суть справи Генрі навіть не намагався, але розповів: хоч яким слідом іде ФБР, він цілком упевнений, що хибним.

— Навіть більше, — говорив він, — гадаю, мені вдалося дізнатися, в чім річ.

— Ну і?..

— В Клоуку.

— Вони ж не думають, що Клоук його вбив?

— Вони думають, що Клоук говорить менше, ніж знає. А ще вважають його поведінку підозрілою. А це, за великим рахунком, правда. Їм відомо багато з того, чого він їм не розповідав.

— Наприклад?

— Наприклад, його схема поставок наркотиків. Дати, імена, місця. Речі, які відбувалися ще до його появи в Гемпдені. І в мене склалося таке враження, що вони намагалися пов’язати дещо з цього зі мною. Зрозуміло, їм це, по суті, не вдалося. Господи, та вони ж навіть розпитували про ліки, які мені приписав лікар, знеболювальні, рецепт на які мені видали в лазареті на першому курсі. В них по всій аудиторії розкидані теки, дані, до яких ні в кого немає доступу: медичні картки, психологічні характеристики, довідки від викладачів, зразки робіт, успішність… Звісно, мені не випадково дозволили все це побачити. Мабуть, намагалися таким чином тиснути. Я ж чудово знаю, про що йдеться в моїй справі, а от Клоукова… погані оцінки, наркота, недопуски… я охоче поб’юся об заклад, що він добряче наслідив. Я не в курсі, чи сама ця справа викликала до нього підозру, чи які-небудь його слова, сказані на допиті, але і в мене, і в Джуліана, і в Брейді та Патріка Коркоранів, з якими вони спілкувалися минулого вечора, питалось одне й те саме: про зв’язки Банні й Клоука. Джуліан, звичайно, нічого не знає. А от Брейді з Патріком, очевидно, багато всього розповіли. Ну і я доклався.

— Ти це про що?

— Ну, позаминулої ночі Брейді з Патріком курили з ним драп на автостоянці біля Coachlight Inn.

— Так а ти що їм розповів?

— Те, чим з нами поділився Клоук. Про наркобізнес у Нью-Йорку.

Я аж відкинувся на спинку стільця.

— О Боже! Ти справді добре усвідомлюєш, що робиш?

— Звісно, — тихо-мирно відказав Генрі. — Саме це вони й хотіли почути. Цілий день вони ходили манівцями, аж доки нарешті я навмисне обмовився, і вони миттю вчепилися в мої слова… Гадаю, день-два Клоуку буде непереливки, але, чесно, я вважаю, нам із цим дуже пощастило. Кращого повороту, доки розтане сніг, годі було й чекати. Ти помітив, яка сонячна погода останні дні? На дорогах уже все тане.

Мій бланш викликáв жвавий інтерес, обговорення та суперечки (Френсісові я розповів, як мені він дістався від ефбеерівців, і в нього аж очі на лоба полізли), допоки ми не побачили статтю в Boston Herald. Учора тут працював їхній журналіст, поруч із репортерами з нью-йоркських Daily News та New York Post. Бостонець просто всім утер носа.

Цей репортаж нас спантеличив, хоча ціле студмістечко, здавалося, про все було в курсі. Мені цю історію переповіла Джуді Пуві.

— Знаєш, що знайшли у нього в кімнаті? Типу дзеркальце, що колись належало Лорі Сторі. Та я дам руку собі відтяти, якщо весь Дербінстолл не нюхав із нього «кокс». Стареньке таке, з малюсінькими жолобками по обідку. Джек Тайтельбаум, бувало, називав його Сніговою Королевою, бо в поганий день із нього завжди можна було нашкребти на доріжку-дві. Стопудово, якщо говорити технічно, то це, звичайно, її дзеркальце, але по факту воно вже давно стало здобутком усієї публіки. Лора каже, що не бачила його вже тисячу років, його хтось потягнув ще в березні, в одному з новіших гуртожитків. Брем Ґернсі стверджує, що коли він востаннє заходив до Банні в гості, то його там не водилося, що його, мовляв, підкинули федерали, і Клоук, за його словами, вважає, що все це якась лажа. «Підстава». Наче в «Місія нездійсненна» або романах параноїка Філіпа К. Діка[175]. Заявив Бремові, нібито ефбеерівці поставили десь у Дербінстоллі приховану камеру, — прям капець якийсь. Брем каже, це все через те, що Клоук боїться лягати спати й уже дві доби сидить на кристалічному меті. Замкнувся у себе в кімнаті, нюшить доріжку за доріжкою й ганяє на повторі одну й ту саму пісню Buffalo Springfield… знаєш, ні? «There's something happening here… What it is ain't exactly clear…»[176] Диво та й годі. Народ пробиває на сум, і він починає слухати старий хіпанський мотлох, який нізащо в світі не крутили б у притомному стані. Коли в мене здохла кішка, я сама напозичала купу записів Simon & Garfunkel[177]. Коротше… — Вона закурила. — І як мене могло від цього перти? Одним словом, Лора оце з ума сходить, бо якимсь чином їм вдалося простежити належність цього дзеркальця, а в неї й без того випробувальний термін уже є. Ти ж у курсі. Усі ці громадські роботи минулої осені через проблеми в Кюветної Ліч, коли вона настукала на них із Джеком Тайтельбаумом. Пам’ятаєш, правда?

— Уперше чую про Кюветну Ліч.

— Та ну. Ти її знаєш. Лярва ще та. А «Кюветною» її прозвали за те, що на першому курсі залетіла в кювет у татковім «вольво», перекинувшись у ньому перед цим чотири рази.

— Не розумію, до чого вона до нашої історії?

— Дивись, їй і не потрібно мати щось спільне з нашою історією. Річарде, ти як той мужик у «Тенетах зла». Тобі тільки фактаж подавай. Просто Лора з ума сходить, кумекаєш? А Служба підтримки студентів погрожує повідомити батьків телефоном, якщо вона не пояснить, що її дзеркальце робило в кімнаті Банні. Так вона ж поняття зеленого не має, звідки воно там узялося. Тут ще й ФБР дізнається про її «екстазі» на минулій «Весняній тусі» й тепер намагається вибити з неї імена. Я їй сказала: «Лоро, не роби цього. А то повториться історія з Кюветною Ліч, тебе всі ненавидітимуть, і тобі доведеться перевестися в інший універ». Усе, як казав Брем…

— Де зараз Клоук?

— Саме це я збиралася тобі розповісти, якщо заткнешся на хвилинку, Ніхто не знає. Весь такий накручений, учора ввечері попросив у Брема позичити йому машину, але сьогодні вранці авто стоїть собі на стоянці, всередині ключі, а Клоука ніхто й не бачив, і в кімнаті його немає, відбувається якийсь брєд, але ж мені нічого не відомо толком… Я просто більше ніколи не куритиму мет. Мандражевіль. До речі, постійно забуваю спитати, а що в тебе з оком?

Повернувшись до Френсіса, де вже були двійнята (Генрі пішов на обід із Коркоранами), я розказав усе, про що дізнався від Джуді.

— Слухай, так я ж знаю це дзеркальце, — промовила Камілла.

— І я теж, — додав Френсіс. — У плямах, темне. Якийсь час воно лежало в кімнаті Банні.

— Мені здавалося, це його власне.

— Цікаво, звідки воно в нього?

— Якщо дівчина забула його у вітальні, — гмикнув Чарльз, — то він міг просто забрати його собі.

Найпевніше, так воно й сталося. У Банні подекуди виявлялася клептоманія в легкій формі. Він тягнув собі в кишеню все дрібне й дармове, що погано лежало: манікюрні ножиці, ґудзики, різні котушки. Потім усе це безладно розпихувалося по маленьких захаращених сховках. Це було його таємним пороком. Водночас Банні ніколи не ятрила совість, якщо він раптом, не ховаючись, накладав лапу на вартісніші речі, які лишалися без належного нагляду. Це робилося з надзвичайною впевненістю та вправністю — Банні просто брав попід пахву пляшку зі спиртним або недоглянуту коробку з-під носа продавця квітів і йшов геть, навіть не озираючись. Мене постійно не відпускало враження, ніби він і сам не до кінця розуміє, що здійснює крадіжку. Адже колись я підслухав, як завзято та щиро Банні пояснював Меріон, що, на його думку, потрібно робити з людьми, які крадуть їжу з холодильників.

Хоч якими кепськими були справи Лори Стори, у Клоука вони виявилися ще гіршими. Пізніше ми дізналися, що машину Брема Ґернсі він повернув не з власної волі. Його змусили це зробити агенти ФБР, котрі зупинили його кілометрів за п’ятнадцять від Гемпдена. Клоука доправили назад, в аудиторію, де розташувався їхній штаб, і він просидів там майже цілий недільний вечір. Хтозна, що йому там розповідали, але знаю одне: уранці в понеділок для продовження допиту Клоук затребував адвоката.

Пані Коркоран (за словами Генрі) навісніла від будь-якої згадки про те, що Банні міг уживати наркотики. За обідом у Brasserie до їхнього столика підібрався репортер і спробував узяти коментар стосовно «приладдя для виготовлення та прийому наркотичних речовин», знайденого в кімнаті Банні.

Приголомшений пан Коркоран насупив брови і промовив:

— Що ж, звичайно ж, кгм, е-е…

А пані Коркоран, пиляючи свій стейк au poivre[178] із притлумленою нестямою, навіть не відірвала погляду від тарілки, що не завадило їй виголосити в’їдливу інвективу. «Приладдя для виготовлення та прийому наркотичних речовин», як його прозвали в газетах, не тотожне самим наркотикам, і їй страшенно прикро, що засоби масової інформації вирішили висунути обвинувачення проти особи за її спиною, користуючись тим, що вона не здатна оборонити себе сама. Мало того, що їй і без того не позаздриш останнім часом, так ще й незнайомці надокучають своїми припущеннями, нібито її син — наркобарон. Усі її докази були більш-менш раціональними та відповідали істині, що наступного дня New York Post сумлінно й донесла слово в слово, додавши до матеріалу не найкрасивіше фото пані Коркоран із роззявленим ротом та заголовок «МАТИ КАЖЕ: ТІЛЬКИ НЕ МОЯ ДИТИНА!»

Близько другої ночі понеділка Камілла попросила мене провести її додому від квартири Френсіса. Генрі поїхав додому опівночі, а сам Френсіс із Чарльзом, котрі пили без упину з четвертої по обіді, навіть не збиралися гальмувати. Вони обоє засіли на кухні з вимкненим світлом і з тривожною, на мій погляд, веселістю чарка за чаркою споживали небезпечні коктейлі (на основі віскі) під назвою «Блу блейзерс», які вогняною дугою переливали з одного цинового кухля в інший.

У себе перемерзла, заклопотана Камілла з гарячково розпашілими від морозу щоками запросила мене на чашку чаю.

— Може, не варто було їх там лишати на самоті? — ввімкнула вона освітлення. — Боюся, ще себе попідпалюють.

— Нічого з ними не станеться, — відповів я, хоч аналогічна думка відвідувала й мене.

Ми пили чай. Лампа горіла теплим вогнем, і квартира здавалася тихою та затишною. Удома, в ліжку, коли я пірнав із головою в провалля власних жадань, омріяні сцени завжди починалися саме так: сонна хмільна година, ми тільки вдвох, і за сценарієм вона неминуче мовби випадково торкалася мене або нахилялася близько й зручно для мене, черкнувши щокою по моїй, аби вказати там якийсь абзац у книзі; я хапався за ці нагоди лагідно, але й по-чоловічому, для зачину енергійніших розкошів.

Надто гаряча чашка чаю обпекла мені пальці. Я поставив її й поглянув на Каміллу, яка в невіданні палила сигарету заледве за пів-метра від мене. Я міг би навіки загубитися в тому особливому маленькому обличчі, в песимізмі її прекрасних уст. «Іди-но сюди. Може, погасимо світло?» Коли я уявляв, як вона промовляє ці фрази, вони звучали нестерпно солодко. Тепер же, сидячи поруч із нею, я думав, наскільки ж немислимі вони могли б бути в моєму виконанні.

І все ж таки. Невже обов’язково тільки так? Вона причетна до двох убивств і незворушно, ніби яка Мадонна, спостерігала за смертю Банні. Не минуло ще й півтора місяця, як промовляв холоднокровний голос Генрі: «Звісно, що плотський елемент був присутній».

— Камілло? — гукнув я.

Вона підвела на мене неуважний погляд.

— Так що сталося тієї ночі в лісі?

По-моєму, я чекав від неї якогось здивування, принаймні його імітації. Вона ж навіть не зморгнула.

— Не можу сказати, що багато пам’ятаю, — поволі відповіла вона. — А те, що не забулося, практично неможливо описати. Уже зараз спогади не настільки чіткі, як іще пару місяців тому. Мабуть, слід мені було це все десь записати.

— Але ж ти щось пам’ятаєш?

Відповіла вона не одразу.

— Ну, я певна, ти вже все почув від Генрі. Коли говориш про це вголос, у самої складається враження, ніби таку дурню верзеш. Пам’ятаю зграю собак. Свої руки, обплетені зміями. Охоплені полум’ям дерева, схожі на велетенські смолоскипи. Певний час біля нас була присутня п’ята особа.

— П’ята особа?

— Ну, не завжди особа.

— Я тебе не розумію.

— Пам’ятаєш, як греки називали Діоніса? Πολυειδής — Багатоликий. Інколи він чоловік, інколи — жінка. А подекуди — дещо інше. Щодо спогадів, то я… я тобі скажу так, — раптом заявила вона.

— Що? — Мене обіймало сподівання нарешті почути якусь пристрасну «зубату» деталь.

— Той мертвяк. Лежав на землі. Із роздертим животом, над яким стояла пара.

— Животом?

— Ніч видалася тоді холодна. А ще мені нізащо не забути того запаху. Коли мій дядько розбирав оленя, тхнуло так само. Спитай у Френсіса. Він також це пам’ятає.

Я надто перелякався, аби щось казати у відповідь. Вона потягнулася до заварника й долила собі чаю.

— Ти знаєш, чому, я думаю, нам не щастить останнім часом? — поцікавилася вона.

— Чому?

— Бо страшні нещастя накликає той, хто не ховає мертве тіло. Ти ж знаєш, фермера тоді практично одразу знайшли. Але згадай сердешного Палінура[179] в «Енеїді». Він іще довго бродив світами й переслідував усіх. Боюся, ніхто з нас не зможе виспатися, доки Банні не опиниться в землі.

— Це якась нісенітниця.

— У четвертому столітті до нашої ери, — розсміялася вона, — цілий аттичний флот не зміг відпливти, бо чхнув якийсь вояк.

— Ти забагато спілкуєшся з Генрі.

Камілла помовчала мить. І додала:

— А ти знаєш, що нас примусив зробити Генрі за кілька днів після пригоди в лісі?

— Що?

— Зарізати порося.

Мене шокувала не стільки її заява, скільки моторошний спокій, із яким вона це вимовила.

— О Боже! — тільки й видихнув я.

— Ми перерізали йому горлянку. А потім по черзі тримали його над собою, поки воно спливало кров’ю нам на голови й руки. Справжній кошмар. Мене мало не знудило.

Мені здалося, що купіль у крові, хоч би й свинячій, одразу після вбивства навряд чи можна назвати мудрим учинком. Але все, на що я спромігся:

— Навіщо йому це здалося?

— Убивство — це бруд. І вбивця занечищує будь-кого, з ким контактує. А кров можна змити тільки кров’ю. Ми сточили кров поросяти на себе. Потім пішли в дім і помилися. Після цього все було гаразд.

— Невже ти хочеш мені сказати, — почав був я, — що…

— Не переживай, — поквапилася перебити мене Камілла. — Не думаю, що цього разу він планує те саме.

— Чому ж? Не подіяло?

Вона не помітила мого сарказму.

— О ні. По-моєму, все чудово подіяло.

— То чому б не повторити?

— Бо в мене таке враження, що Генрі боїться, це може тебе розчарувати.

У дверному замку хтось засовав ключем, і за кілька секунд крізь двері ввалився Чарльз. Він струсив із себе пальто, яке жужмом звалилося на підлогу.

— Привіт-привіт, — проспівав він, скрадаючись по квартирі та позбуваючись піджака в аналогічний із пальтом спосіб. До вітальні він так і не зайшов, а різко розвернувся в коридор, який вів до ванної та спалень. Відчинились одні двері, потім — інші.

— Міллі, дівчинко моя, — почувся його голос. — Де ти, сонечко?

— От Господи, — зітхнула вона, а голосніше промовила: — Ми тут, Чарльзе.

Знову в полі зору з’явився Чарльз.

— Камілло, — він сперся на одвірок, — Камілло.

А потім побачив мене.

— Ти, — не дуже привітно заявив він. — А ти що тут робиш?

— Просто п’ємо чай, — пояснила Камілла. — Тобі налити?

— Ні, — Чарльз розвернувся і знову щез у коридорі. — Запізно. Я — спати.

Грюкнули двері. Ми з Каміллою перезирнулися. Я підвівся.

— Що ж, — сказав я, — краще мені піти додому.

Пошукові партії все ще працювали, але кількість містян серед їх учасників кардинально впала. Студентів узагалі практично не лишилось. Операція стала вузькопрофільною, таємною та професійною. Я чув, поліція навіть виписала на допомогу екстрасенса, експерта-дактилоскопіста і спеціально видресирувану в Деннеморській в’язниці зграю бладгаундів. Можливо, я надто боявся, що мене позначено секретним запахом і це забруднення, непомітне для більшості, здатний уловити собачий ніс (адже в кіно собаки першими розпізнають ґречних, ніким не запідозрених упирів), а тому почувався дуже забобонним і намагався обминати собак десятою дорогою. Навіть сонних лабрадорів викладача кераміки, що бігали по території з висолопленими язиками та шукали, з ким би погратись у фрисбі. Генрі ж найбільше переживав через екстрасенса, якого, напевне, уявляв такою собі Кассандрою, що верзе одне малозрозуміле пророцтво за іншим під хор поліцейських.

— Якщо нас і виявлять, — понуро переконував він, — то тільки таким чином.

— Невже ти віриш у все це?

Він мені подарував погляд, повний неймовірної зневаги.

— Ти мене дивуєш, — проказав він. — Гадаєш, існують тільки ті речі, які можна побачити на власні очі?

Екстрасенсом виявилася молода матір із північних районів штату Нью-Йорк. Одного разу вона намагалася «прикурити» двигун автомобіля, її вдарило електричним струмом, а коли вона за три тижні вийшла з коми, то вже могла «пізнавати» речі та не знайомих їй людей на дотик. Жінка вже співпрацювала з поліцією в кількох випадках зникнення людей, причому успішно. Одного разу їй навіть вдалося знайти тіло задушеної дитини, просто вказавши координати на мапі. Генрі, марновірний настільки, що інколи залишав під порогом будинку блюдечко з молоком для втихомирення злих духів, котрі могли б нагодитись, із захватом спостерігав, як вона сама-одна блукає околицями студмістечка. У товстих окулярах, провінційному півпальті, із рудим волоссям, підв’язаним шаликом у горошок.

— Шкода, але я не можу наражатися на ризик і познайомитися з нею особисто, — говорив він. — А так хотілось би з нею поспілкуватися.

Проте більшість наших однокурсників до нестями довела інша новина — не знаю, наскільки точна, — про те, що Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків відправило до нас своїх агентів, щоб ті провели розслідування під прикриттям. Коли Теофіль Ґотьє писав про вплив драми Альфреда де Віньї «Четтертон»[180] на паризьку молодь, то зазначав, що після її прем’єри на вулицях можна було чути поодинокі постріли пістолів; після звістки про агентів у Гемпдені ніч ознаменувалася шумом води в туалетних бачках. Амфетамінщики та кокаїнщики тинялися по студмістечку зі скляними очима, причмелені від несподіваної втрати. А в скульптурній майстерні хтось змив у каналізацію стільки драпу, що для прочищення відстійника довелося викликати асенізаторів.

У понеділок близько шістнадцятої тридцяти до мене прийшов Чарльз.

— Привіт. Хочеш перекусити?

— А де Камілла?

— Хтозна. — Його тьмяний погляд ковзнув по кімнаті. — То ти йдеш чи ні?

— Ну… звичайно ж, — відповів я.

Він прояснів.

— Добре. А то я вже замовив таксі.

Таксист, рум’яний чолов’яга на ім’я Джуніор, котрий того першого осіннього дня возив нас із Банні в місто, а за три доби востаннє транспортуватиме його ж у Коннектікут, цього разу в катафалку, подивився на нас у дзеркало заднього огляду, коли вивертав на Коледж-драйв:

— По пабах чи по бабах? — запитав він.

Це був його стандартний жарт.

— По пабах, — відповів я, уточнивши, що ми прямуємо в Brasserie.

— Ні, — раптом озвався Чарльз. Він по-дитячому схилився на двері, дивлячись прямо перед собою та барабанячи пальцями по підлокітнику. — Нам на Катамаунт-стріт, 1910.

— Де це? — спитав я в нього.

— О, сподіваюся, ти нічого проти не матимеш, — дивлячись майже на мене, відповів він. — Закортіло чогось свіженького. Не дуже далеко звідси, крім того, мені вже осточортіло меню в Brasserie, а тобі ні?

Дорога привела нас у бар під назвою Farmer's Inn, не примітний ні своєю кухнею, ні декором (розкладними стільцями та столами з вогнетривкого пластику Formica), ні ріденькою клієнтурою, що складалася переважно зі спитих селян, старших за шістдесят п’ять. Заклад абсолютно всім поступався перед Brasserie, крім одного — щедрих стопок небрендового віскі всього лише по п’ятдесят центів.

Ми сиділи в кінці шинкваса біля телевізора. Транслювали баскетбольний матч. Барменка — дама п’ятдесятирічного віку з бірюзовими тінями та рясними перснями під їх колір — окинула нас, наші костюми та краватки поглядом. Здається, її подивувало Чарльзове замовлення двох подвійних порцій віскі та одного клубного бутерброда.

— Ага, хлопчики, — прокаркала вона папужим голосом, — то вам іноді дозволяють хильнути чарочку-другу?

Уявлення не маю, про що вона: доскіпувалася до нашого одягу чи до Гемпден-коледжу? Може, хотіла перевірити наші документи? Чарльз, який іще секунду тому сидів понурий, раптом підвів погляд і подарував їй надзвичайно люб’язну й теплу усмішку. Він умів спілкуватися з офіціантками. Вони завжди крутилися навколо нього в ресторанах і приділяли йому особливу увагу.

Ця, наприклад, здивовано та вдоволено подивилася на нього й різко розсміялася.

— Ну ви тіки подивіться, — хрипким голосом промовила вона, потягшись рукою в каблучках по прикурену сигарету Silva Thin, яка стирчала в попільничці. — А я вже думала, що це якісь діти мормонів зайшли по кока-колу.

Варто їй було продефілювати на кухню й передати наше замовлення («Білле! — почули ми її за шарнірними дверцятами. — Білле, ти тіки послухай!»), як із Чарльзового обличчя вмить зникла усмішка. Він узяв свою чарку й невесело знизав плечима, коли я спробував перехопити його погляд.

— Пробач, — сказав він. — Я сподіваюся, ти нічого не маєш проти цього закладу. Тут дешевше, ніж у Brasserie, та й ніхто нам не заважатиме.

Чарльз був не в гуморі спілкуватись. Інколи щебетливий, він так само міг понуро замикатися в собі та не промовляти ні слова. От і зараз мій товариш сперся обома ліктями на стільницю, а чуб упав йому на очі. Коли принесли бутерброд, він розібрав його на складові, виїв бекон, а решту лишив. Я тим часом цмулив своє віскі та дивився гру «Лос-Анджелес лейкерс». Дивно було сидіти тут, у вермонтському барі з липкими столами та браком освітлення, і дивитися цей матч. У Каліфорнії, біля мого попереднього місця навчання, був один питний заклад під назвою «Фальстаф», що мав широкоекранний телевізор. Мене туди на доларове пиво та матчі «Лейкерс» тягав один пригальмований дружбан на ім’я Карл. От і зараз він, можливо, сидів на високому табуреті з червоного дерева й дивився ту саму гру.

Мене відвідували ці та інші депресивні думки, Чарльз допивав своє четверте чи п’яте віскі, аж раптом хтось почав балуватися дистанційкою й перемикати канали: «Своя гра», «Колесо фортуни», ток-шоу Мак-Ніла й Лерера, нарешті, місцеве ток-шоу «Вечірній Вермонт». Антураж нагадував новоанглійський фермерський будиночок — декорації у вигляді мінімалістичних шейкерських[181] меблів, розвішаний на дерев’яному заднику старезний реманент, вила й усе таке інше. Вела програму Ліз Окавелло. Намагаючись наслідувати Опру Вінфрі чи Філа Донаг’ю, наприкінці кожного ефіру вона закидала гостей програми питаннями з метою розпалити жваве обговорення, і зазвичай ця тактика не мала успіху, передусім тому, що більшість запрошених, як-от, наприклад, уповноважений штату в справах ветеранів або ж представники медичного підрозділу «Храмовників Північної Америки»[182], котрі оголошували про черговий День донора («Так де, ви кажете, можна буде здавати кров, Джо?»), не мали схильності до теревенів.

Мені знадобився певний час, аби зрозуміти, що того дня її гостем виявився Вільям Ганді. Сьогодні він постав перед камерами в костюмі (не поліестеровому світло-блакитному, а старомодному, що припав би до смаку сільському проповіднику) і з незрозумілих для мене спершу причин говорив у тональності експерта про арабів та ОПЕК.

— ОПЕК, — говорив він, — це причина, через яку в нас більше немає заправок Texaco. А я ще застав у дитинстві ті часи, коли їх було повно в наших місцях. Зате потім прийшли араби і, як то кажуть, викупили контрольний пакет акцій…

— Поглянь-но, — гукнув я Чарльза, та поки він виринув зі свого ступору й підвів погляд, вони вже перемкнули на «Свою гру».

— Що? — спитав він.

— Нічого.

«Своя гра», «Колесо фортуни», знову надовго Мак-Ніл і Лерер, доки хтось не заверещав:

— Дотті, вимикай це нафіг!

— А що тоді дивитимемося?

— «Колесо фортуни», — відповів хрипкий хор.

Але воно вже своє відкрутило (його ведуча Венна Вайт тільки й встигла, що відправити іскристий цілунок аудиторії), і наступної миті ми знов опинилися в імітації фермерського будинку разом із Вільямом Ганді. Тепер він говорив про свій виступ у ранковому шоу «Сьогодні» на каналі NBC.

— Дивіться, — хтось проказав, — це ж той мужик, який порядкує в «Рятівному ремонті».

— Та не порядкує він там.

— А хто тоді?

— Вони разом із Бадом Олкорном.

— Ой, та закрийся, Боббі.

— Нє, — промовив Ганді, — ведучого шоу Вілларда Скотта так і не побачив. Та й не знав би я, що йому сказати, навіть аби ми стрілися. Там усе по-серйозному, хоча в телевізорі справжній масштаб і не видно.

Я копнув Чарльза.

— Ага, — незацікавлено проказав він і непевною рукою підняв чарку.

Мене подивував Ганді, красномовність якого помітно зросла всього за чотири дні. Ще більше мене вразило те, як тепло його приймали в студії: ставили заклопотані питання на теми від реформи кримінального судочинства до ролі малого бізнесу в житті громади й надривали животи з його примітивних жартів. Його популярність мені здавалася побічним продуктом того, свідком чого він став чи принаймні стверджував, що став. Куди й поділися його недорікуватість та переляк. Тепер, склавши руки на животі, він відповідав на питання зі спокійною усмішкою понтифіка, котрий утілює в життя Божий Промисел. Ганді був на ТБ як у себе вдома, а це вселяло підозри в нещирості всього, що відбувалося. Залишалося тільки дивуватися, чому цього не помічає решта.

Невисокого смаглявого чоловіка без піджака, який уже довго вимахував піднятою рукою, нарешті помітила Ліз Окавелло. Він піднявся.

— Мене звуть Аднан Нассар, і я американський палестинець, — заторохтів він. — Дев’ять років тому я перебрався до цієї країни з Сирії, маю американський паспорт і працюю помічником менеджера в піцерії Pizza Pad на Шостій автостраді.

Ганді нахилив голову.

— Що ж, Аднане, — приязно сказав він. — У твоїй рідній країні це була б неймовірна історія. Але тут це звичайна робота системи. Для всіх. Незалежно від раси чи кольору шкіри.

Оплески.

З мікрофоном у руці Ліз уже рушила проходом до жіночки з пишною зачіскою, але палестинець сердито замолотив руками в повітрі, і камера повернулася до нього знову.

— Я взагалі-то не про це. Я араб, і для мене неприйнятні ваші расистські закиди щодо мого народу.

Ліз повернулася до палестинця і, вдаючи із себе Опру Вінфрі, поклала руку йому на плече, намагаючись заспокоїти. Вільям Ганді засовався й нахилився вперед у своєму псевдошейкерському кріслі на подіумі.

— Вам тут подобається? — лаконічно поцікавився він.

— Так.

— Хочете повернутися?

— Послухайте… — спробувала була голосно втрутитися Ліз, — ніхто ж не говорить, що…

— Бо кораблі, — ще голосніше правив далі Ганді, — ходять в обидва боки.

Дотті, барменка, в захваті розсміялась і затяглася сигаретою.

— Молодець. Ріже правду-матку! — промовила вона.

— А ваша родина звідки приїхала? — саркастично перепитав араб. — Невже ви корінний індіанець?

Ганді, здавалося, нічого не почув.

— Я заплачу вам за квиток додому, — промовив він. — Скільки там зараз квиток до Багдада в один бік? Якщо хочете, то я…

— По-моєму, — поквапилася заявити Ліз, — ви просто не зрозуміли, що має на увазі цей джентльмен. Він просто намагався підкреслити, що… — Вона пригорнула палестинця за плечі, але той у гніві струсив її обійми.

— Цілий вечір сьогодні ви ображаєте арабів, — верещав гість. — Вам невідомо, хто такий араб. — Він ударив себе кулаком у груди. — А мені відомо. Ось де живе справжній араб.

— У тобі та твоєму дружбані Саддамі Хусейні?

— Як ви смієте казати, що ми всі загребущі, що ганяємо на великих машинах?! Мене це ображає. Я араб і бережу природні ресурси…

— Підпалюючи всі нафтові свердловини, еге ж?

— Їздячи на «короллі»…

— Ну, я ж не конкретно про вас говорив, — промовив Ганді. — А про придурків з ОПЕКу й тих хворих на голову, котрі викрали того хлопця. Думаєте, вони водять «королли»? Думаєте, ми потуратимемо тут тероризму? Це таким промишляють у вас на батьківщині?

— Ви брешете! — прокричав араб.

На якусь мить у загальній веремії оператор показав Ліз Окавелло, яка невидющим поглядом прикипіла до якоїсь точки поза камерою. І я точно знав, що в неї було на думці в той момент: «О Боже! Почалося!»

— Нє, не брешу, — із запалом гаркнув у відповідь Ганді. — А знаю. Я тридцять років працюю на СТО. Думаєте, не пам’ятаю, як за Картера ви нас нагнули з нафтою в сімдесят п’ятому? А тепер унадилися їздити сюди, заводите тут свої порядки, зі своїм нутом та смердючою пітою, неначе все тут належить вам.

Ліз дивилася кудись убік і нечутно віддавала інструкції.

Араб у відповідь голосно вилаявся.

— Зупиніться! Стоп! — відчайдушно волала Ліз Окавелло.

Ганді з палаючими очима скочив на ноги й тицьнув тремтячим пальцем в аудиторію:

— Чорножопі! Чорножопі! Чорно…

Камера смикнулась і швидко від’їхала вбік, показуючи задвірки декорацій, плетиво чорних кабелів та софіти. Картинка стрибала вгору-вниз, і шоу перервалося на рекламу McDonald's.

— Обана! — прокричав якийсь поціновувач.

У барі пролунали рідкі оплески.

— Ти чув це? — оговтавшись, спитав у мене Чарльз, про існування якого я вже забув.

Язик у нього заплітався, а вогке пасмо волосся прилипло навскоси до лоба.

— Пильнуй! — попередив я його грекою й кивнув у бік барменки. — Вона тебе чує.

Він щось пробурмотів нерозбірливе, похитуючись на хромованому табуреті з пластмасовою оббивкою.

— Гайда! Вже пізно, — промовив я, намагаючись намацати в кишені гроші.

Чарльз непевним поглядом перехопив мій, нахилився ближче і схопив мене за зап’ясток. У його очах блищали вогні музичного автомата, похапцем перетворивши їх на дивні, шалені та світлі очі вбивці, які подекуди прозирають на обличчі друга.

— Закрийся, старий, — промовив він. — Слухай.

Я відсмикнув руку і крутнувся на своєму табуреті, аж раптом пролунав довгий, сухий, розкотистий гул. Гроза.

Ми перезирнулися.

— Почався дощ, — прошепотів він.

Дощ ішов цілу ніч. Теплий, він капотів зі стріх, булькав під моїм вікном, поки я лежав горілиць із розплющеними очима та слухав.

Він падав усю ніч і весь ранок, теплий, сірий, тихий та плинний, немов сон.

Прокинувшись, я вже знав, що його сьогодні знайдуть. Знав це своїм нутром від моменту, як поглянув у вікно на рябий та муругий сніг, клапті болота з травою, і всюди лунало «крап-крап-крап».

Видався один із тих містичних, гнітючих днів, які інколи траплялися в Гемпдені, де гори, насунувшись на обрій, зникали, огорнуті туманом, і весь світ набував якоїсь небезпечної легкості та порожності. Блукаючи студмістечком, чвакаючи по розкислій траві, можна було відчути, ніби ти втрапив на Олімп, у Вальгаллу чи якийсь покинутий захмарний край; усі відомі віхи — вежа з годинником і будинки — пливли в повітрі, немов спогади з минулого життя, відособлені та відірвані в молочній імлі.

Мжичка й вологість. Трапезна пропахла вогким одягом, потонувши в темних та приглушених кольорах. Я знайшов Генрі й Каміллу нагорі, за столом біля вікна з повною попільничкою між ними. Камілла сперлася підборіддям на руку, затиснувши сигарету, що жевріла між її заляпаних чорнилами пальців.

Головна зала їдальні займала другий поверх у сучасній прибудові, що нависала над розвантажувальною платформою транспортного двору. З трьох боків нас оточували велетенські, заляпані дощем шибки сірого відтінку, через що день здавався похмурішим, ніж насправді, тому нам відкривався чудовий краєвид на саму платформу, де з раннього ранку вже чекали фури з маслом та яйцями, а також на блискучу чорну дорогу, що в’юнилася між деревами та зникала в паволоці, за якою десь там був Північний Гемпден.

На обід подавали томатний суп та каву зі знежиреним молоком, бо звичайне скінчилося. Дощ лопотів по дзеркальному склу шибок. Генрі сидів неуважний. Минулого вечора до нього знову приходили агенти ФБР (навіщо, не пояснив), і зараз він, не вгаваючи, впівголоса теревенив про «Іліон» Шліманна[183], поклавши великі квадратні долоні на край стола, ніби той насправді був дошкою для спіритичного сеансу. Коли ми взимку жили разом із ним, то він міг годинами вести такі от дидактичні монологи, педантично та напрочуд точно переповідаючи те, що знав, із неквапливим ступором загіпнотизованої людини. Генрі говорив про розкопки пагорба Гіссарлик. «Моторошного місця, проклятого місця», — замріяним голосом торочив він. Про міста, поховані одне під одним, про міста, зруйновані та спалені, де цегла спеклася на скло… Про моторошне місце, відсторонено мовив він, прокляте місце, з кублиськами крихітних коричневих гадюк, яких греки називали ἀντήλιον, і тисячами маленьких совиноголових богів смерті (точніше, богинь, оскільки це були огидні прототипи Афіни), котрі фанатично витріщалися на читача з гравюр.

Не знаю, де пропадав Френсіс, а про Чарльза сенсу питати не було. Минулого вечора я доправив його додому на таксі, допоміг піднятися у квартиру та лягти в ліжко, де, судячи з кондицій, у яких він тоді перебував, Чарльз лишався й тепер. На тарілці перед Каміллою лежали два бутерброди, загорнуті в серветки: один із сирковою масою, другий — із мармеладом. Коли я привіз Чарльза додому, її у квартирі не було, а зараз вона й сама мала вигляд, ніби щойно вибралася з ліжка: розкуйовджена, без помади на губах, у сірому вовняному светрі, що мав задовгі, як для неї, рукави. Від її сигарети віявся димок кольору неба надворі. Мокрим асфальтом із міста насувалася крихітна цятка автомобіля, вдалині він петляв чорними поворотами дороги та більшав із кожною секундою.

Було пізно. Скінчився обід, люди розходилися. Скрючений, буркітливий від утоми дід-прибиральник помалу чвалав зі шваброю та відром, розхлюпуючи воду на підлогу біля холодильника з напоями.

Камілла не зводила погляду з вікна. Раптом у неї округлились очі. Вона повільно, зачудовано підняла голову, а тоді встала зі стільця, вигинаючи шию.

Я теж це побачив і підстрибнув зі свого місця. Одразу під нами зупинилася карета швидкої. Переслідувані зграєю фотографів, двоє санітарів, нахиливши голови проти дощу, пробігли з ношами. На них лежала прикрита простирадлом фігура, але перш ніж вони встигли пропхнути її в подвійні дверцята (повільно й невимушено, ніби хліб у піч) та грюкнути ними, я встигнув роздивитися десять-пятнадцять сантиметрів жовтого дощовика, який визирав із-під неї.

Далекі крики внизу Трапезної; гупання дверей, наростання шуму й галасу, гучні голоси й чіткий на їхньому фоні хриплий скрик:

— Він живий?

Генрі набрав багато повітря в груди. Потім заплющив очі, різко видихнув і, приклавши руку до серця, відкинувся на спинку стільця, немов його підстрелили.

Ось що сталося.

Близько пів на другу у вівторок Голлі Ґолдсміт, вісімнадцятирічна першокурсниця з міста Таос, штат Нью-Мексико, зібралася вигуляти свого золотистого ретривера Майло.

Голлі вивчала сучасну хореографію, знала про пошуки Банні, але, як і більшість її однолітків, участі в них не брала, скориставшись позачерговими канікулами для того, щоб відіспатися та підготуватися до контрольних. Цілком природно, що вона не збиралася гуляти поблизу пошукових партій. Тому вирішила відвести Майло подалі, за тенісні корти в напрямку ущелини, оскільки ту частину вже прочесали позавчора, а собаці там дуже подобалося.

Ось що розповіла Голлі:

— Коли ми повністю вийшли зі студмістечка, то я зняла з Майло повідець, щоб він міг досхочу побігати. Йому це до вподоби…

І я просто там стояла [на кручі] й чекала на нього. А він гайнув через край униз і бігав та гавкав. Усе як завжди. Того дня ми забули вдома тенісний м’ячик. Мені здавалося, він лежить у мене в кишені, але його там не виявилося, тому я назбирала різних паличок, щоб йому покидати. Але, повернувшись на кручу, я побачила, як він щось торсає з боку в бік. Я його погукала, але він мене не послухався. Мабуть, подумала я, кролика зловив чи що…

Мабуть, Майло його розкопав, голову і його… груди, здається… мені погано було видно. Але увагу я звернула на окуляри… дужка яких спала з одного [вуха] і теліпалася туди-сюди, наче… так, будь ласка… лизав його обличчя… мені на якусь мить здалося, що він [нерозбірливо]…

Ми втрьох збігли сходами вниз (роззявлені роти прибиральників, кухарів, що повитикалися з кухні, буфетниць у сестринських кофтах, що позвішувалися на балюстраді), повз кафетерій, поштове відділення, де навіть дама-оператор у рудій перуці відірвалася від комутатора, покинула свій плед і різнокольорову пряжу та стала на порозі, не випускаючи з рук зжужмлену серветку та допитливо проводжаючи нас поглядом, коли ми неслися холом до вестибюля Трапезної, в якому зібрався натовп похмурих поліцейських разом із шерифом, лісником, охороною університету, невідомою нам зарюмсаною дівчиною та якимсь фотографом. Усі говорили хором, аж доки хтось не підвів на нас погляд і не гукнув:

— Агов! Ви ж знали хлопця?

Усюди замиготіли фотоспалахи, і нам в обличчя повтикалися численні об’єктиви камер та мікрофони.

— Ви давно знайомі?

— …інцидент пов’язаний із наркотиками?

— …подорожували Європою, це правда?

Генрі прикрив обличчя рукою. Ніколи не забуду його вигляду в той момент: білий немов крейда, краплинки поту на верхній губі й світло, що відбивається від скелець його окулярів…

— Відчепіться, — пробурмотів він, хапаючи Каміллу за руку та намагаючись проштовхатися до виходу.

Але юрба заступила йому шлях.

— …не дасте коментар?

— …найкращі друзі?

Чорне рило відеокамери ткнулося Генрі в обличчя. Помахом він вибив її з рук, і та, гучно торохнувши, впала на підлогу, а її акумулятори розлетілися навсібіч. Власник — опасистий чолов’яга в бейсболці «Нью-Йорк метс» — вереснув, стурбовано згорбився над рештками камери, вилаявся й нібито вже зібрався хапати Генрі, який ішов далі, за барки. Пальці оператора ковзнули по спині його піджака, і тут Генрі раптово розвернувся.

Чолов’яга дав задній хід. Дивно, але, схоже, люди ніколи з першого погляду не помічали, яким здорованем насправді був Генрі. Можливо, через одяг, схожий на невдале, але чомусь напрочуд ефективне маскування героїв у коміксах. (Ніколи не розумів, чому в задроті Кларкові Кенті ніхто не бачив Супермена в окулярах.) А може, він сам змушував людей так його бачити? У Генрі спостерігався дивовижний хист залишатися невидимим (буквально дематеріалізуватись із власної волі навіть у кімнаті чи машині), і не виключено, що він мав також прямо протилежний дар: молекули, що літали тут і там, раптом тужавіли, утворюючи схоже на тінь тіло та шокуючи цією метаморфозою всіх, хто поруч.

Швидка вже поїхала. Перед очима проліг тільки лискучий у мряці асфальт порожньої дороги. Сходами Трапезної вгору квапився агент Девенпорт, понуривши голову та перебираючи чорними туфлями по мокрому мармуру. Побачивши нас, він зупинився. За ним на останніх двох-трьох сходинках тяжко підіймався агент Шіола, спираючись на коліно рукою. Він зупинився поруч із Девенпортом та кинув на нас оком, поки намагався відхекатися.

— Мої співчуття, — промовив він.

Над головами прогудів невидимий за хмарами літак.

— Отже, він загинув, — проказав Генрі.

— Боюся, так.

Дзижчання літака розчинилось у вологій вітряній далині.

— Де його знайшли? — нарешті спитав блідий-блідий і змокрілий на скронях Генрі, якому, проте, вдавалося зберігати бездоганний спокій. У його голосі не бриніли емоції.

— У лісі, — відповів Девенпорт.

— Недалеко, — Шіола потер кісточкою пальця запухле око. — Менш ніж за кілометр звідси.

— Ви там були?

Шіола перестав терти око:

— Що?

— Ви були там, коли його знайшли?

— Ні, обідали в Blue Ben, — швидко зреагував Девенпорт. Він сопів, а в його рудому, коротко стриженому волоссі осіли краплинки конденсованого туману. — Потім сходили на місце. Зараз їхатимемо до його родини.

— Вони не знають? — оговтавшись від шоку, спитала Камілла.

— Мова не про це, — пояснив Шіола, плескаючи себе в груди руками з довгими жовтими пальцями в пошуках кишені пальта. — Нам потрібен їхній дозвіл. На розтин тіла в Ньюарку, проведення деяких аналізів. Але в таких випадках… — Його рука нарешті щось ухопила й поволі видобула прим’яту пачку Pall Malls. — У таких випадках, як у нас, сім’ю зазвичай складно вмовити. Їх можна зрозуміти. Вони тиждень були в підвішеному стані, зібралися всі, вони схочуть поховати його і швидше з усім покінчити…

— А вам відомо, що сталося? — запитав Генрі.

Шіола пошукав коробку з сірниками, знайшов, але зміг прикурити сигарету тільки з другої чи третьої спроби.

— Важко сказати, — відповів він, випустивши все ще підпалений сірник з-поміж пальців. — Він лежав на дні під кручею з переламаним карком.

— А вам не здається, що він міг накласти на себе руки?

Вираз обличчя Шіоли не змінився, але сигаретний дим він видихнув носом у спосіб, який натякав, що детектив трохи здивований.

— Чому ви питаєте?

— Бо хтось про це щойно тут говорив.

Вони перезирнулися з Девенпортом.

— Синку, я б не став на твоєму місці сильно зважати на всіх цих людей. Мені невідомо, що розкопає поліція, ти ж розумієш, висновки вони робитимуть самостійно, але не думаю, що випадок кваліфікують як самогубство.

— Чому?

Він спокійно кліпнув на нас булькатими очима з важкими повіками, схожими на черепашачі.

— Бо ніщо на це не вказує. З того, що мені відомо. Шерифові здається, що, мабуть, Банні вибрався погуляти, погано вдягнувся, погода зіпсувалась, а він занадто сильно квапився додому…

— І ще. Вони зараз не можуть сказати напевне, — додав Девенпорт, — але схоже, що він міг бути напідпитку.

Шіола втомлено відмахнувся, точно як це роблять італійці, коли їм треба щось заперечити:

— Та навіть якби він і не пив. Ґрунт був слизький. Ішов дощ. Наскільки можна судити, на той момент уже споночіло.

Ми всі довго стояли й нічого не казали.

— Послухай, синку, — по-доброму звернувся Шіола. — Це всього-на-всього моя думка, але якщо вам цікаво, то я вважаю, що ваш друг не накладав на себе руки. Я оглядав місце, де він зірвався. Кущі там на краю геть… ну, ви розумієте… — італієць слабко помахав рукою в повітрі.

— Обідрані, — коротко закінчив за нього Девенпорт. — Під нігтями бруд. Коли хлопчина зірвався, то відчайдушно намагався за що-небудь ухопитися.

— Ніхто й не намагається пояснити, як це сталося, — правив далі Шіола. — Я просто хотів порадити не вірити всьому, що чуєте. Там досить небезпечно. Їм би варто було зробити якусь огорожу чи що… Серденько, може, тобі краще присісти на хвильку, — звернувся він до Камілли, яка аж позеленіла.

— В університету хоч круть, хоч верть, але будуть проблеми, — говорив Девенпорт. — З того, що говорить ота дамочка зі Служби підтримки студентів, уже можна зробити висновок, що вони намагатимуться зняти з себе відповідальність. Якщо він напився на тій університетській вечірці… Близько двох років тому в моєму рідному Нашуа була подібна справа. Хлопчина перебрав на вечірці в братстві, зомлів у сніговій кучугурі, і його не могли знайти, доки грейдери не розчистили дорогу. Мабуть, усе залежить від ступеня сп’яніння та місця останнього розлиття алкоголю. Хай би він навіть виявився тверезим, для університету картина все одно лишається неприємною, правда? Дитина навчається в університеті? Дитина потрапила в таку пригоду на території студентського містечка? З усією повагою до батьків, я з ними все ж таки познайомився й упевнений: такі судитимуться.

— А ви що думаєте про обставини нещасливого випадку? — поцікавився Генрі в Шіоли.

Те, які питання він ставив, мені здалося не дуже мудрим. Особливо тут і тепер. Але італієць вишкірився у відповідь своїм худим і зубатим усміхом, схожий на старого пса чи опосума: надто багато знебарвлених та вкритих плямами зубів.

— Я? — перепитав він.

— Так.

Якусь мить він нічого не казав, а тільки затягнувся сигаретою й кивнув.

— Синку, яка різниця, що я думаю? Адже це не федеральна справа.

— Що?

— Він говорить, що це не федеральна справа, — різко промовив Девенпорт. — Тут немає федерального правопорушення. Рішення прийматиме місцева поліція. А нас залучали насамперед через отого психа, ну, ви розумієте, із заправки, який насправді не має ані найменшого стосунку до цієї справи. Нам із Вашингтона надіслали на нього купу факсів іще до нашого приїзду. Хочете, розкажу про цього навіженого? Ще в сімдесятих роках він надсилав Анварові Садату[184] всілякий мотлох: проносне Ex-Lax, собаче лайно, каталоги з товарами на замовлення, а там — фотки голих східних жінок. На нього ніхто не зважав, поки Садата не вбили кілери… коли ж це було… у вісімдесят другому… Тоді ним зайнялося ЦРУ. Саме від них ми й отримали його справу. Жодного арешту, нічого такого, але ж який псих! Дзвонить зі своїми розіграшами на Близький Схід і потім сплачує тисячодоларові квитанції за телефонні переговори. Я бачив листа, якого він написав Ґолді Меїр[185], називає її спорідненою душею… Коли такі, як він, вилазять на передній план, то це викликає підозри. На перший погляд, ніякої шкоди від нього не буде, його навіть винагорода не цікавила. Ми підіслали до нього свою людину з липовим чеком, то він навіть не торкнувся його. Але саме такі змушують думати. От я пам’ятаю, Морріс Лі Гарден у сімдесят восьмому здавався таким милим. Ремонтував годинники, роздавав їх дітям бідноти, але мені нізащо не забути того дня, коли на задньому дворі його майстерні копнули землю…

— Гарве, ну звідки цій юні знати про Гардена? — проказав Шіола, випускаючи сигарету з-поміж пальців. — Вони тоді ще пішки під стіл ходили.

Ми ще трохи постояли на кам’яній плитці ніяковим півколом, і коли всі вже немов зібралися розкрити рота, щоби попрощатися, почувся дивний приглушений звук з боку Камілли. Озирнувшись на неї в подиві, я помітив, що вона плаче.

Якусь мить ми навіть не знали, як реагувати. Девенпорт подивився на нас із Генрі з відразою та відвернувся, ніби промовляючи: це все ваша провина.

Шіола якось так повільно й заклопотано кліпнув очима, двічі потягнувся до неї, щоб якось пригорнути, і з третьої спроби все-таки неквапом торкнувся пальцями її ліктя.

— Серденько, — звернувся він до неї, — голубонько, а давай ми тебе підвеземо додому?

Їхня машина (саме таку машину в агентів ФБР і малює людська уява — чорний седан «форд») стояла край підніжжя пагорба, на засипаному гравієм паркінгу під корпусом точних наук. Камілла йшла попереду, між ними двома. Шіола заспокійливим тоном говорив із нею, ніби з дитиною. Ми чули його голос на фоні хрусту жостеру під ногами, крапання дощу та шуму вітру в кронах дерев над головою.

— Твій брат удома?

— Так.

— Знаєш, — кивнув він, — мені подобається твій брат. Хороша дитина. Знаєш, це так кумедно, але я досі не знав, що хлопець і дівчина можуть бути двійнятами. Гарве, от ти знав? — спитав він понад її головою в напарника.

— Ні.

— І я теж ні. А в ранньому дитинстві ви були ще більш схожими? У вас є схожі сімейні риси, але, наприклад, різного відтінку волосся. От у моєї дружини є двоюрідні. Теж двійнята. То вони не тільки схожі, так ще й працюють разом у соцзабезі. — Спокійний, він на мить замовк. — А ви з братом добре ладнаєте, правда?

Камілла щось відповіла нерозбірливо.

Шіола понуро кивнув.

— Ну, це добре. От я готовий побитись об заклад, що у вас багато цікавих історій. Про екстрасенсорні відчуття й усілякі такі штуки. Коли двоюрідні моєї жінки їдуть на збори таких самих двійнят, то ви не повірите, які розповіді вони звідти привозять.

Біле небо. На обрії тануть дерева. Не видно гір. Мої руки звисали з рукавів, ніби взагалі не належали мені. Я так і не звик до цих моментів, коли видноколо просто зникало й залишало тебе самого, немов на безлюдному острові, що пливе в розривах сну по ескізу звичного тобі світу: контур самотнього дерева позначає цілий гай, а димарі та ліхтарні стовпи лишаються поза контекстом, поки все полотно ще не дописане, — країна-амнезія, такі собі перекошені Небеса, де старі віхи все ще впізнавані, але відстані та пропорції між ними змінилися настільки, що вся картина тепер лякає порожнечами на ній.

На асфальті перед розвантажувальною платформою, де щойно стояла карета швидкої, лежав черевик. Це взуття не належало Банні. Не знаю, чиє воно і як потрапило сюди. Просто лежала стара кросівка на боці. Хтозна, чому мені це настільки закарбувалося в пам’яті та лишило таке враження.

Розділ 7

У Гемпдені Банні спілкувався не так уже й з багатьма людьми, але сам університет настільки камерний, що практично всі навколо знали про нього в той чи інший спосіб. Комусь було знайоме його прізвище, хтось міг упізнати його серед інших студентів або пам’ятав голос — за великим рахунком, найвиразнішу рису Банні. Дивно, от у мене є кілька яскравих спогадів про нього, але насправді протягом багатьох років я проніс із собою не стільки його обличчя, як згублений голос: рипучий, балакучий, аномально лункий — варто було його раз почути, то він уже так просто не вивітриться з пам’яті, а в ті перші дні по його смерті їдальня взагалі здавалася чужою, адже по ній не розносилось відлуння від Коркоранового іржання, епіцентром якого зазвичай ставав молочний апарат.

Тож цілком нормально, що за ним сумували, його оплакували, бо смерть сприймається набагато тяжче в таких згуртованих місцях, як Гемпден, відрізаних від решти світу. І проте я дивувався невпинним виявам скорботи, що вихлюпувалися на поверхню від часу офіційного оголошення про загибель Банні. За таких обставин вони здавалися не тільки недоречними, а ще й ганебними. Схоже було, ніхто аж так особливо не тужив після його зникнення, навіть у ті похмурі останні дні, коли стало очевидно, що які б усіх нас не чекали новини, вони однаково будуть поганими. Та й на пошукову операцію громадськість реагувала хіба що як на масштабну незручність. Зате зараз, після новини про смерть Банні, людей кинуло в загадковий шал. Раптом з’ясувалося, що з Банні були знайомі геть усі. Геть усіх повибивала з колії жалоба. Геть усім довелося спробувати, як це воно — жити без Банні. «Він би так схотів». Цілий тиждень я постійно чув цю фразу з вуст людей, котрі не мали ані найменшої гадки про те, чого насправді хотів Банні. За порогом їдальні постійно схлипували та ридали якісь люди з ректорату, анонімні тужильники, незнайомці, що обіймали одне одного. В обережній і ретельно сформульованій заяві Опікунська рада повідомила, що «на вшанування як унікального духу Банні Коркорана, так і гуманістичних, прогресивних ідеалів Гемпден-коледжу» щедра пожертва від його імені була переказана на рахунки Американської спілки боротьби за громадянські права — організації, що, безперечно, була б осоружною самому Банні, якби він знав про її існування.

Чесно, я можу кілька сторінок списати про те, яка театральна показуха розігралася в дні після смерті Банні. Приспустили прапор на флагштоку. Служба психологічної підтримки перейшла на цілодобовий режим роботи. Кілька чудиків із відділення політології начепили на руки траурні пов’язки. По всій території висаджували пам’ятні алеї, проводили меморіальні відправи і влаштовували благодійні кампанії та концерти. Одна першокурсниця спробувала накласти на себе руки (з цілковито інших причин), наївшись отруйних ягід із куща навпроти музичного факультету, але й цей випадок приписали загальній істерії. Усі поначіплювали на себе сонцезахисні окуляри. Френк із Джадом і надалі притримувалися філософії, що «життя має тривати», а тому знову рушили у свій тур, озброївшись бляшанкою з-під фарби на збори коштів для проведення пивної вечірки в пам’ять про Банні. Декому в ректораті це здалося моветоном, адже смерть Банні, зокрема, засвідчила, скільки алкоголю споживають у Гемпдені, та Френк із Джадом лишилися незламними. «Він би хотів, щоб ми гуляли», — понурим тоном заявили вони абсолютно навмання. Зрештою, Служба підтримки студентів до смерті боялася Френка з Джадом. їхні батьки — довічні члени правління. Татусь Френка пожертвував гроші на нову бібліотеку, а Джадів — збудував корпус точних наук. Теоретично їх обох неможливо було виключити, а догана від декана не перешкодила б жодному з їхніх починань. Тож пивна вечірка все одно відгула в традиційному вигляді, позбавленому смаку та осмисленості. Але тут я вже випереджаю події.

Гемпден-коледж як заклад завжди мав схильність до істерик. Ізольованість, злостивість або просто нудьга зробили його студентство та професуру легко збудливими та значно легковірнішими порівняно із загальноприйнятим образом високоосвіченої людини. А герметична запальна атмосфера перетворила коледж на таку собі чорну чашку Петрі, де культивується мелодрама й деформація. Наприклад, мені добре запам’ятався сліпий тваринний жах, що пойняв університет, коли якийсь містянин вирішив пожартувати й увімкнув сирени цивільної оборони. Подейкували про ядерний удар; теле- й радіосигнал, який і без того погано ловиться в горах, того вечора був особливо поганим, і в результаті боротьба за доступ до телефону скінчилася коротким замиканням на комутаторі, після чого весь заклад поринув у глибини брутальної, неймовірної паніки. На стоянці зіткнулося кілька автомобілів. Люди верещали, ридали, віддавали всі свої статки, гуртувалися в маленькі компанії задля душевного тепла та затишку. Якісь хіпі забарикадувалися в корпусі точних наук і його самотньому бомбосховищі, відмовившись пускати до себе всіх, хто не знав слів пісні «Sugar Magnolia»[186]. Утворювалися фракції, з хаосу народжувалися нові провідники. І хоча світ насправді вцілів, усі чудово провели час і потім залюбки згадували про це багато років.

Багато в чому ці зовнішні вияви жалоби за Банні були аналогічним феноменом, хоч і не таким видовищним. Доказ існування громади, стереотипне вираження страху та данина поваги. Девіз Гемпдену: «Навчайся в дії». Завдяки всім цим колективним бесідам, концертам на флейті просто неба люди набували відчуття невразливості й добробуту; у них з’являлось офіційне виправдання для своїх кошмарів та публічних нервових зривів. У певному розумінні вони не виходили за рамки дешевої комедії, однак у Гемпдені, де цінувалося творче самовиявлення, навіть дешеву комедію можна було виставити за діяльність, і народ ставився до своєї жалоби так само серйозно, як і малі діти, котрі по-дорослому граються у своїх уявних лікарів та продавців, серйозно і без задоволення.

Зокрема, особливого, майже антропологічного значення набули вияви скорботи хіпі. За життя Банні в буквальному значенні слова вів із ними невпинну війну: хіпі, дратуючи Коркорана, слухали магнітофон на максимумі та залишали після себе брудну ванну, де «варили» свої джинси й сорочки, а Банні обстрілював їх порожніми бляшанками з-під газованки й викликав охоронців, коли йому ввижалося, що вони палять драп. Тепер же, після його смерті, вони відзначали його знеособлений перехід в іншу площину існування, ніби якісь дикуни з первісного племені: читали речитативи, плели мандали[187], били в барабани, виконуючи свої незбагненні та загадкові ритуали. Генрі зупинився поспостерігати за ними на відстані, обперши металевий кінчик парасольки на черевик кольору хакі.

— «Мандала» — це мовою палі? — поцікавився я.

Він похитав головою.

— Ні. Санскрит. Означає «коло».

— Значить, це якась індуїстська штука?

— Не обов’язково, — відповів Генрі, вивчаючи хіпі, немовби тварин у зоосаді. — Мандали переважно асоціюються з тантричними вченнями[188], що справили негативний вплив на пантеон індійського буддизму, попри те що деякі їхні елементи він усе-таки всотав і перетравив, дібравши їм місце у власному каноні, так що приблизно в дев’ятому столітті тантризм уже міг похвалитися своєю окремою академічною традицією — спотвореною, як на мене, але все ж справжньою традицією.

Він замовк, спостерігаючи, як дівчина з бубном запаморочливо кружляє на галявині.

— Та у відповідь на твоє питання, — правив він далі, — маю сказати, що мандала зайняла поважне місце в історії самого буддизму, а конкретно — тхеравади. Її зображення знаходять у курганах долини річки Ґанґ і навколо, починаючи з першого століття нової ери.

Перечитуючи зараз ці рядки, я розумію, що певною мірою був несправедливий до Банні. Люди справді його любили. Навряд чи можна сказати, що всі знали його дуже добре, але він мав одну таку дивну рису: чим менше ти його знав, тим більше він тобі подобався. На відстані його персона справляла враження солідності й цілісності, хоч насправді він був ефемерним, немов голограма. А зблизька й узагалі перетворювався на хмарку світла й порошинок, крізь яку можна було запустити руку. Та варто відійти далі, і ось він знову, ілюзія на місці, а Банні — більший від самого життя — мружиться на тебе з-за скелець своїх окулярів та відкидає назад п’ятірнею пасмо мокрого волосся.

Такі персонажі, як він, при аналізі розпадаються. Їх характеризують байки з життя, випадкові зустрічі та підслухані репліки. І гемпденців, котрі жодного разу з ним не балакали, раптом гостро проймав приємний спогад про те, як вони бачили Банні, коли той кидав палички собаці або крав тюльпани з професорського садка. «Він зворушував людські життя», — заявив ректор університету, нахилившись уперед із трибуни, за яку тримався обома руками. І хоча за два місяці він повторить ті самі слова в той самий спосіб на меморіальній службі за першокурсницею (котра повелася з бритвою значно вправніше, ніж з отруйними ягодами), у випадку Банні вони здалися напрочуд правдивими. Він і справді в найнесподіваніший спосіб зворушував людські життя, життя незнайомців. Саме вони тужили за ним (чи тим, ким вони його собі уявляли) по-справжньому, і їхнє горе не здавалося слабшим тільки від того, що вони не знали його близько.

Саме ця нереалістичність його характеру, якщо хочете — карикатурність, становила загадку його привабливості та робила його смерть такою болючою. Як і будь-який комік, куди б він не подався, Банні розфарбовував своє оточення в яскраві кольори. А щоб переконатися в тому, що ця його риса була константою, треба було уявити Коркорана в цілій низці нетипових для нього ситуацій: Банні верхи не верблюді, Банні доглядає немовля, Банні в космосі. По його смерті ця константа викристалізувалась остаточно й набула інших властивостей: давній знайомий за гумористичними ролями дивовижним і несподіваним чином опинився в ролі трагічній.

Коли сніг нарешті розтанув, то зійшов так само швидко, як і випав. За добу він геть зник, якщо не рахувати деяких мальовничих клаптиків у тінях лісу (під помережаним білістю гіллям, де краплі талого снігу, ніби дощинки, пощербили наст) і сірої каші, згорнутої в кучугури обабіч автодоріг. Газон перед Трапезною розкинувся широко та безлюдно, немов поле бою котроїсь із наполеонівських війн: бридке на вигляд місиво, скаламучене десятками ніг.

Це був дивний, порваний на фрагменти час. Перед похороном ми практично не бачилися. Коркорани забрали Генрі з собою в Коннектікут. Клоук, що, мені здавалося, перебував на межі нервового зриву, оселився непроханим у квартирі Чарльза та Камілли, де упаковками по шість банок лигав пиво Grolsch і засинав на канапі з розкуреними сигаретами. Моє життя тепер обтяжувала Джуді Пуві з подружками Трейсі та Бет. В обід вони регулярно заходили до мене («Річарде, — обов’язково примовляла при цьому Джуді, взявши мене за руку через стіл, — ти мусиш їсти»), і з того моменту до кінця дня я перетворювався на бранця дрібних занять, які вони мені придумували. Ми їздили в автокінотеатр просто неба, мексиканські закусочні, у гості до Трейсі на «маргариту» або просто дивилися MTV. У кіно я був завжди не проти, але ні грама не фанатів від неспинного параду гострого начо й трунків на основі текіли. Дівчата шаленіли від коктейлів під назвою «камікадзе» та підфарбовували свої «маргарити» в моторошний колір «електрик».

Чесно кажучи, я переважно радів їхньому товариству. Незважаючи на всі її вади, Джуді — добра душа, а ще така балакуча й владна, що мені було безпечно в їхній компанії. Принаймні за моїми відчуттями. Бет мені не подобалася. Танцівниця із Санта-Фе. Фальшивка з ідіотським смішком та ямочками на щоках, коли вона шкірилась. У Гемпдені її мали за красуню, та, правду кажучи, аж вернуло від її ходи впристриб, ніби у спанієля, та писклявого, пересиченого, як здавалось, емоціями голосу, що часто зривався на вищання. Вона також пережила один чи два нервові зриви, а в спокійному стані інколи так вибалушувала очі, що я починав нервувати. Зате Трейсі була класна. Гарненька єврейка зі сліпучим усміхом та схильністю копіювати манери Мері Тайлер Мур[189], обіймати себе або кружляти, розкинувши руки. Вони всі втрьох багато курили, розповідали нескінченні нудні історії («Так от, наш літак простояв на злітній смузі цілих п'ять годин») та гомоніли про не знайомих мені людей. Мені, неуважному та згорьованому, в цей час дозволялося мирно задивлятись у вікно. Інколи я від них утомлювався, скаржився на головний біль або висловлював бажання поспати, тоді Трейсі з Бет зникали з наперед обумовленою прудкістю, і я залишався сам на сам із Джуді. Її наміри були винятково шляхетними, але та розрада, яку вона могла запропонувати, мені не дуже підходила. Тож, провівши з нею десять чи двадцять хвилин на самоті, я знову був готовий споживати «маргариту» й MTV у Трейсі в будь-яких кількостях.

Одного тільки Френсіса ніхто не обтяжував, і вряди-годи він заскакував провідати мене. Подекуди в ці моменти я був сам, в інших же ситуаціях він заціпеніло сідав за мій стіл і вдавав із себе Генрі, вивчаючи мої грецькі книжки, аж доки навіть недалека Трейсі не розуміла натяк і не йшла з кімнати. Щойно зачинялися двері й стихали кроки на сходах, Френсіс закривав книжку, заклавши сторінку пальцем, і нахилявся ближче до мене зі збудженим та миготливим поглядом. Головним нашим клопотом на той момент стало рішення сім’ї Банні проводити розтин тіла. Звістка Генрі з Коннектікуту про це нас приголомшила: йому тоді вдалося вислизнути від Коркоранів та зателефонувати Френсісу з таксофону на стоянці комісійних автомобілів під ревіння автостради над нею й лопотіння її смугастих тентів і прапорів. Генрі підслухав розмову подружжя Коркоранів, під час якої пані Коркоран заявила, що так буде краще для всіх, в іншому разі — і Генрі присягався, що розчув ці слова дуже чітко, — «вони ніколи не знатимуть напевне».

Хто б і що не казав про відчуття провини, воно має властивість давати диявольську силу уяві. Дві чи три ночі в мене пройшли, як у найгіршому кошмарі. П’яний, змучений безсонням, я лежав із жахливим присмаком текіли в роті та переживав про волокна, відбитки пальців і волосини. Усі свої знання про автопсію я взяв із повторів серіалу про судмедексперта Квінсі[190], але мені ніколи й на думку не спадало, що моя інформація може бути хибною через те, що закладено в телесеріал. Невже ніхто не робить ніяких попередніх досліджень теми? Невже в них немає лікаря-консультанта на знімальному майданчику? Я сів і ввімкнув світло, мої губи мали мертвецьки синій колір. Коли вже у ванній напої вернулися, то більше скидалися своїм бездоганно чистим, діамантовим відливом на яскравий потік кислотної бірюзи, ніби в рідини для миття унітазів Ty-D-Bol.

Проте Генрі, який мав змогу спостерігати за Коркоранами в їхньому природному середовищі, невдовзі з’ясував, що відбувалося насправді. Френсісові так не терпілося переповісти хороші новини, що він навіть не став чекати, поки Трейсі з Джуді покинуть кімнату, і негайно мені повідомив звістку, недбало відмінюючи грецькі іменники та незважаючи на милу тугодумку Трейсі, котра вголос подивувалася, що ми в такий час хочемо говорити про домашні завдання.

— Не бійся, — сказав він мені. — Це все мати. Вона хвилюється через безчестя сина, пов'язане з вином.

Я мало що зрозумів зі сказаного. Відповідник «безчестя», який він ужив (άτιμια), також позначає «втрату громадянських прав».

— Άτιμια? — перепитав я.

— Так.

— Але ж права для живих, а не для мертвих.

— Οιμοι[191], — нетерпляче відказав він. — От же ж. Ні-ні.

Він тяжко добирав найбільш описові синоніми, клацаючи пальцями, поки Джуді й Трейсі з зацікавленням спостерігали за ним. Вести діалог мертвою мовою складніше, ніж ви можете уявити.

— Ходило багато чуток, — нарешті проказав він. — Матір тужить. Не через сина, — поквапно додав він, коли помітив, що я вже зібрався його перебити, — бо вона лиха жінка. Через ганьбу, що спіткала їхній дім.

— Яку ганьбу?

— Οινον[192], — не терпілося йому. — Φάρμακον[193]. Вона хоче довести, що в його трупі не було вина.

(Тут він насправді вдався до елегантної метафори, що не піддається перекладу: «жодного осаду в порожньому винному бурдюкові його тіла».)

— Але, на Бога, яка їй різниця?

— Серед громадян іде поголос. Що ганебно молодій людині гинути напідпитку.

Це була правда. Як мінімум про поголос. Пані Коркоран, що до цього залюбки користувалася будь-чиїми вухами для своєї балакучості, гнівалася через непринадний образ, який склався про неї. Якщо в перших матеріалах її називали «добре вдягненою», «приголомшливою», сім’ю — «ідеальною», то далі тон змістився в бік дошкульних слів та неочевидних звинувачень у стилі «МАТИ КАЖЕ: ТІЛЬКИ НЕ МОЯ ДИТИНА!» Попри те що вміст алкоголю виводився з єдиної пляшки нещасного пива, а фактичних слідів наркотиків так ніхто й не знайшов, психологи у вечірніх випусках новин постійно торочили про неблагополучні родини, заперечення правди й при цьому наголошували, що залежність дітям часто передається від батьків. Це стало тяжким ударом. Покидаючи Гемпден, пані Коркоран ішла повз тлум своїх колишніх товаришів, репортерів, одвернувши від них очі та зціпивши зуби в осяйній ненависній посмішці.

Звісно ж, це було несправедливо. Адже з новин виходило, що Банні був типовою «складною дитиною», котра «зловживала препаратами». І байдуже, що абсолютно всі його знайомі (включно з нами, адже де Банні, а де якийсь там неповнолітній злочинець?) заперечували це. Байдуже, що розтин виявив нікчемний уміст алкоголю в крові та повну відсутність наркотичних речовин. Байдуже, що він навіть не дитина. Чутки, які перед цим, ніби стерв’ятники в небесах, намотували кола над небіжчиком, нарешті опустилися й навіки вгородили свої пазурі. Параграф зі звіту, де чітко говорилося про результати розтину, опублікували на останній шпальті Hampden Examiner. Але в університетському фольклорі його й досі пам’ятають як непевного на ногах підлітка-п’яничку, чий захмелений привид викликають заради першокурсників у напівтемній кімнаті разом з обезголовленими жертвами автокатастроф, малоліткою, яка повісилася на горищі Патнам-Гаусу, та рештою тіньового паноптикуму гемпденських мерців.

Похорон запланували на середу. Уранці в понеділок у моїй поштовій скриньці знайшлося два листи: від Генрі та Джуліана. Першим я розпечатав конверт від Джуліана. На ньому стояв нью-йоркський штемпель, а сам лист він писав похапцем червоним чорнилом, яким правив наші роботи з греки.

Внизу аркуша стояли його ініціали.

Коннектікутський лист від Генрі був пишномовним, ніби яка криптограма із західного фронту.

Підпису він не поставив, натомість закінчив рядком по-грецьки з «Іліади». Це був уривок одинадцятої пісні, коли Одіссей опиняється далеко від своїх друзів, сам на ворожій землі:

У Коннектікут ми вирушили разом із Френсісом. Я сподівався, що однією машиною з нами поїдуть і двійнята, але вони виїхали на день раніше з Клоуком, який, на велике здивування всіх нас, одержав особисте запрошення пані Коркоран. А ми вважали, що його взагалі проігнорують. Після того як Шіола з Девенпортом зловили його на спробі покинути місто, вона навіть відмовлялася говорити з ним («Зберігає обличчя», — пояснив Френсіс). Хай там як, а він не тільки розжився персональним запрошенням, а ще й через Генрі отримав їх для своїх друзів Руні Вінна та Брема Ґернсі.

Узагалі-то, Коркорани запросили чимало народу з Гемпдену: сусідів по гуртожитку, людей, про яких я навіть не знав, що Банні з ними був знайомий. Дівчина на ім'я Софі Дірболд, яку я кілька разів бачив на заняттях із французької, мала їхати разом з нами Френсісовою машиною.

— Звідки її знав Банні? — поцікавився я у Френсіса, поки ми їхали до її гуртожитку.

— Не думаю, що вони були знайомі, принаймні так близько. Але він був у неї закоханий на першому курсі. Упевнений, Меріон не сподобається, що цю також запросили.

Мої побоювання стосовно того, що поїздка вийде ніяковою, не справдилися: поспілкуватися з незнайомкою було чудовим перепочинком. Можна сказати, ми навіть непогано провели час, грало радіо, і Софі (кароока, з сиплим голосом) схилилася на переднє сидіння, поклавши підборіддя на складені руки, і розмовляла з нами. Я вже тисячу років не бачив Френсіса в кращому настрої.

— Ти схожа на Одрі Гепберн, — сказав він їй. — Ти про це в курсі?

Вона частувала нас ментоловими сигаретами Kool та цинамоновими жуйками, розповідала анекдоти. Я сміявся, виглядав у вікно й молився, щоб ми пропустили свій поворот. Мені ще ніколи в житті не доводилося бувати в Коннектікуті. На похороні зокрема.

Шейді-Брук був на вузькій дорозі, що різко відгалужувалася від автостради й потім ще багато кілометрів петляла по мостах та між угідь, пасовиськ із табунами коней та ланами. Трохи згодом плавні перекати лук змінилися полем для гольфа. Дерев'яна випалена вивіска з написом «Заміський клуб Шейді-Брук» погойдувалася на вітрі перед псевдотюдорівським клубним будинком. За ним починалися садиби: великі та красиві, вони не горнулись одна до одної в тисняві, а сиділи кожна на своїх шести чи семи акрах землі.

Уся місцина більше скидалася на лабіринт. Френсіс виглядав номери будинків на поштових скриньках, кілька разів узявши хибний слід, знову й знову повертаючись назад, лаючись та зі скреготом перемикаючи швидкості. Ніяких вказівників та очевидної логіки в нумерації будинків нам відшукати не пощастило, і після півторагодинного тицяння туди й сюди, немов ми були сліпими кошенятами, я вже почав був сподіватися, що потрібної адреси ми не знайдемо, а тому просто розвернемося та весело поїдемо назад у Гемпден.

Звичайно ж, ми все відшукали. У кінці тупика на нас чекав великий сучасний будинок, ніби виплеканий журналом Architectural Digest: із вибіленого кедру, з різнорівневими поверхами, асиметричними, підкреслено порожніми терасами. Двір тут закатали в чорне шлакове покриття, і якби не кілька дерев гінкго в постмодерних кадовбах, ефектно розставлених на віддалі одне від одного, то зелені на подвір’ї взагалі б не було.

— Ух ти! — вихопилося в Софі, справжньої дівчини з Гемпдену, завжди відкритої до нового та готової віддати йому належне.

Я перезирнувся із Френсісом, і той знизав плечима.

— Його мамі до вподоби сучасна архітектура, — відповів він.

Я ніколи раніше не бачив чоловіка, котрий відчинив нам двері, але з нудотним відчуттям, ніби зі сну, відразу його впізнав. Великий, червонолиций, з бульдожою щелепою та сивою чуприною, він якусь мить дивився на нас, а потім його тонкі губки утворили маленьку круглу букву О. Він несподівано пожвавився й раптом по-хлопчачому скакнув уперед, ухопивши Френсіса за руку.

— Ну, — промовив він, — ну-ну-ну-ну. — Чоловік гугняво торохтів голосом Банні: — Невже це наш старий Рудько? Хлопче, як ся маєш?

— Нівроку, — відказав Френсіс, а мене подивували теплота і щирість, із якою він це сказав, а ще — сила рукостискання.

Пан Коркоран пригорнув його важкою рукою й міцно притиснув до себе.

— Це мій хлопчик, — пояснив він нам із Софі, куйовдячи Френсісове волосся. — У мене всі брати руді, і при цьому — жодного по-справжньому рудого сина. Нічого не розумію. Сонечко, а ти хто? — звернувся він до Софі, відпускаючи Френсіса та простягаючи їй руку.

— Добрий вечір! Мене звуть Софі Дірболд.

— А ти красуня. Правда ж, хлопці? Красуня? Голубонько, ти в нас викапана тітонька Джин.

— Хто? — на мить замислившись, спантеличено перепитала Софі.

— Ну як же так? Твоя тітонька, сонечко. Сестра твого батька. Красуня Джин Лікфолд, що торік виграла наш турнір із гольфа серед жінок.

— Ні, сер. Дірболд.

— Дірфолд. Дивина та й годі. Не знаю я тут ніяких Дірфолдів. Знав, правда, одного Брідлау, але це було років двадцять тому. Підприємець. Розказували, що нагрів свого партнера на цілих п’ять мільйонів.

— Я не тутешня.

Він здивовано заломив брову, точно як це колись робив Банні:

— Ні?

— Ні.

— Не з Шейді-Брука? — уточнив пан Коркоран, немов не міг повірити в ці слова.

— Ні.

— А звідки ж тоді, сонечко? Із Гринвіча?

— Детройта.

— Хай Бог милує. З такої далечини?

Софі, усміхнувшись, помотала головою й заходилася була пояснювати, як раптом старий Коркоран без найменшого попередження кинувся їй в обійми й розревівся.

Ми застигли від жаху. У Софі округлилися перелякані очі, що визирали над плечима пана Коркорана, які здригалися від схлипувань. Можна було подумати, ніби він проштрикнув її в цей момент ножем.

— Любонько, — голосив він, зарившись їй обличчям у шию. — Дорогенька, як же ми тепер усі без нього?

— Ну, годі вже, пане Коркоран, — потягнув його за рукав Френсіс.

— Серденько, — схлипував він, — ми ж його так любили. Правда ж? І він тебе теж любив. Він би хотів, щоб ти знала. Сонечко, ти ж знаєш про це, правда?

— Пане Коркоран, — Френсіс схопив його за плечі й сильно труснув. — Пане Коркоран!

Той розвернувся і, лементуючи, впав уже на Френсіса.

Я підбіг з іншого боку і якось примудрився-таки перекинути його руку через плече. У пана Коркорана підігнулися коліна, і він мало не завалив мене, але якимсь чином ми разом із Френсісом спромоглися, хитаючись під його вагою, поставити чоловіка на ноги, затягти в дім, невпевненим кроком подолати вестибюль і дотягнути його до крісла. («От чорт, — примовляла при цьому Софі. — Чорт».)

Він досі плакав. Обличчя побуряковіло. Коли я нагнувся розстебнути йому комір, пан Коркоран схопив мене за зап’ясток.

— Немає, — залементував він, дивлячись мені прямо в очі, — моєї дитинки.

Його погляд — дикий і безпорадний — ніби кийком уперіщив мене межи очі. Раптом — а насправді вперше — я по-справжньому відчув гірку істину й те зло, яке ми скоїли. Це було наче врізатись у цегляний мур на повній швидкості. Я відпустив його комір, відчуваючи свою повну безпорадність. Я хотів померти.

— О Боже, — пробурмотів я. — Боже поможи, мені так прикро…

Раптом мене хтось чимдуж копнув у щиколотку. Це був Френсіс.

Він геть сполотнів.

Сніп світла болісно різонув по очах. Я схопився за спинку крісла, заплющив повіки, і переді мною синхронно з ритмічними схлипуваннями ще і ще раз запульсували яскраві червоні плями — ніби кийком.

Раптом усе припинилось. І затихло. Я розплющив очі. Пан Коркоран — із залишками сліз, що котилися щоками, але в усьому іншому стриманий — зацікавлено спостерігав за цуценям спанієля, яке крадькома гризло носок його черевика.

— Дженні, — суворо промовив він. — Погана дівчинка. Хіба матуся тебе не випустила? Га?

По-дитячому затуркотівши до маленького песика, він нахилився, згріб його в руки, звідки той несамовито загрібав повітря лапками, і виніс тваринку з кімнати.

— А тепер давай, — безтурботно сказав він і кишнув його.

Десь рипнули двері з сіткою. За якусь мить він повернувся, уже спокійний та усміхнений, — прямо татусь із реклами.

— Дітлашня, пиво хтось буде? — спитав пан Коркоран.

Ми аж роти пороззявляли. Ніхто не відповів. Я дивився на нього, він тремтів і мав сірий колір обличчя.

— Нумо, хлопці й дівчата, — підморгнув пан Коркоран. — Що, всі пас?

Нарешті Френсіс хрипко прокашлявся:

— Мабуть, я буду не проти, сер.

Мовчанка.

— І я теж, — додала Софі.

— Три? — радісно повернувся до мене старий Коркоран, піднявши три пальці.

Я розкрив був рота, але так нічого й не сказав.

Він схилив голову, ніби прошив мене своїм доброзичливим поглядом.

— Здається, ми не знайомі, синку, правда?

Я похитав головою.

— Макдональд Коркоран, — подався він уперед і простягнув руку. — Можеш називати мене просто Мак.

Я промимрив своє ім’я.

— Як-як? — і далі усміхаючись, перепитав він. — А! То це ти той хлопець із Каліфорнії?! Де ж твоя засмага, друже? — Він голосно розреготався з власного жарту й пішов по пиво.

Я важко сів, виснажений, практично хворий. Нас полишили в гіпертрофованій кімнаті, обставленій у найкращих традиціях Architectural Digest: великому приміщенні, стилізованому під лофт, із світловими люками, каміном, обличкованим бутовим каменем, білими шкіряними кріслами та кавовим столиком овально-вигнутої форми — все сучасне, дороге, італійське.

Попід задньою стінкою була облаштована довга скляна вітрина, в якій Коркорани виставляли свої кубки, стрічки, шкільні та спортивні нагороди, а поряд зловісним знаком стояли великі поховальні вінки, що в поєднанні з трофеями породжували думки про перегони типу Kentucky Derby.

— А тут красиво, — промовила Софі. Її голос луною відбився від різких граней та натертої підлоги.

— Дякую, серденько, — озвався пан Коркоран із кухні. — Торік про нас писали в House Beautiful, а позаминулого року — в рубриці про домогосподарство The New York Times. He можу сказати, що мені тут геть усе до душі, але ж декоратор у нашій сім’ї — Кеті.

У двері подзвонили. Ми перезирнулись. І знову пролунали два мелодійні дзвінки. Звідкись із глибини будинку, цокаючи підборами, вийшла пані Коркоран і проминула нас, навіть не подарувавши й одного слова чи погляду в наш бік.

— Генрі, — гукнула вона, відчиняючи двері, — тут твої гості. — Відчинила двері. — Доброго дня! — привіталася вона з кур’єром за порогом. — Від кого ви? Sunset Florists?

— Так, мем, розпишіться, будь ласка.

— Одну хвилинку. Ви мені були потрібні раніше. Я хочу знати, навіщо ви привезли сюди всі ці вінки, поки мене не було вдома?

— Це не я доставляв. Я щойно заступив на зміну.

— Ну, ви ж із Sunset Florists, правда?

— Так, мем.

Мені стало його шкода. Підліток із прищавим обличчям, густо намащеним тілесного кольору «Клерасилом».

— Під час замовлення я підкреслила, що тут мені потрібні тільки квітки в горщиках і композиції. А всі вінки мають відправитись у похоронне бюро.

— Вибачте, будь ласка. Якщо ви хочете поговорити з менеджером або…

— Боюся, ви мене не зрозуміли. Мені не потрібні вдома ці вінки. Мені потрібно, щоб ви їх негайно спакували у свій фургон і відвезли в бюро. І навіть не думайте вручити мені ще один, — попередила вона, коли хлопчина підняв незугарний вінок із червоних та жовтих гвоздик. — Просто скажіть, від кого він.

Парубок примружився, роздивляючись ім’я відправника на планшетці.

— «Зі співчуттям, подружжя Бартлів».

— Е?! — Це пан Коркоран повернувся з пивом, яке незграбно тримав обома руками, широко розчепіривши пальці. — Від Бетті й Боба?

Пані Коркоран пропустила його слова повз вуха.

— Гадаю, ось цю папороть можете вивантажувати, — промовила вона до кур’єра, обдивившись із відразою загорнуті у фольгу горщики.

Коли він пішов, вона заходилась обстежувати рослини в пошуках обмертвілого листя, роблячи сріблястим механічним олівчиком якісь помітки на зворотах конвертів.

— Ти бачив цей вінок від Бартлів? — спитала вона в чоловіка.

— Це дуже мило з їхнього боку.

— Не дуже. Насправді я вважаю, що підлеглим не годилось би так чинити. Мабуть, Боб надумав просити тебе про підвищення. Ти так не думаєш?

— Ну, люба…

— Ці квіти в мене також не викликають довіри. — Вона тицьнула пальцем у ґрунт. — Ти тільки поглянь на цю сенполію. Луїза провалилась би під землю, якби знала.

— Ставлення тут важливіше.

— Знаю. Але одну річ я засвоїла дуже добре — більше ніколи й нічого не замовляти в Sunset Florists. У Tina's Flowerland сервіс набагато кращий. Френсісе, — промовила вона тим самим знудженим тоном, не відриваючись від огляду горщиків, — ти до нас востаннє приїжджав аж минулого Великодня.

Френсіс відсьорбнув пива.

— У мене все гаразд, — театрально відповів він. — А як ваші справи?

Пані Коркоран зітхнула й похитала головою:

— Останнім часом дуже тяжко. Кожного Божого дня ми намагаємося по черзі давати раду всім проблемам. Раніше мені ніколи не спадало на думку, як складно буває просто відпустити і… Генрі, це ти? — раптом гукнула вона, почувши якесь човгання біля сходів.

Пауза.

— Ні, мамо. Це я.

— Патріку, сходи його пошукай, нехай він спуститься до нас, — попросила вона, а потім знову повернулася до Френсіса. — Сьогодні вранці ми одержали прекрасний букет білих лілій від твоєї матері. Як вона?

— Нормально. Зараз у місті. Вона дуже засмутилася, — ніяково додав Френсіс, — коли почула про загибель Банні.

(Мені він розповідав, що в його мами телефоном сталася істерика і їй довелося приймати таблетки.)

— Твоя мама дуже мила, — з теплотою промовила пані Коркоран. — Мені було так прикро, коли я почула про те, що її поклали в Реабілітаційний центр Бетті Форд.

— Вона там лишалася всього кілька днів, — промовив Френсіс.

— Що, правда? — здивовано підняла брови пані Коркоран. — Так швидко видужала? Мені завжди казали, що в них чудовий заклад.

Френсіс прокашлявся.

— Ну, взагалі-то вона в Центрі просто відпочивала. Так багато хто робить.

Пані Коркоран очевидно здивувалася.

— Нічого, що ми говоримо про це? — уточнила вона. — Не думаю, що для тебе це незручна тема. У тебе дуже сучасна мама, яка не соромиться визнавати свої проблеми. Раніше про таке й говорити не наважувались. От у моєму дитинстві…

— Ну й ну, про вовка промовка, — продуднів басом її чоловік.

Рипучими сходинками до нас спускався Генрі в темному костюмі.

Він не рухав головою і розмірено крокував.

Ми з Френсісом підвелися. Він на нас не зважав.

— Синку, йди-но сюди, — поманив його пан Коркоран. — Хапай пивце.

— Дякую, не хочу, — відмовився Генрі.

Зблизька мене приголомшила його блідість. На свинцевого кольору обличчі проступили краплини поту.

— Чим ви там, хлопці, займалися цілий ранок? — невиразно, зажовуючи слова, спитав пан Коркоран.

Генрі тільки кліпнув у відповідь.

— Га? — приязно чіплявся старий Коркоран. — Розглядали журнали з гарячими дівчатками? Майстрували аматорський радіоприймач?

Генрі провів по чолу рукою, яка, я помітив, трохи тремтіла.

— Я читав, — відповів він.

— Читав? — повторив пан Коркоран, ніби вперше чув про такий рід діяльності.

— Так, сер.

— І що ж ти читав? Добру книжку?

— Упанішади[195].

— Ну й розумака ж ти. Слухай, у мене в підвалі є ціла полиця з книжками. Можеш глянути, як схочеш. Там навіть кілька стареньких романів про Перрі Мейсона знайдеться. Нічогенькі такі. З телесеріалом один в один, коли не рахувати, що він активно підбиває клинці до Делли, а ще інколи чортихається й у принципі лається.

Пані Коркоран прокашлялась.

— Генрі, — плавно промовила вона, потягнувшись по свій келих, — я впевнена, що ці молоді люди хотіли б поглянути на кімнату, в якій ночуватимуть. Можливо, їм треба віднести туди свій багаж із машини.

— Гаразд.

— Перевір іще ванну кімнату внизу, чи там достатньо халатів і рушників. Якщо ні, то візьмеш у шафі з білизною в холі.

Генрі кивнув, але перш ніж він устиг щось сказати, пан Коркоран підійшов до нього ззаду.

— Таких, як оцей парубок, — поплескав він його по спині, і я помітив, як напружилася в Генрі шия і він закусив губу, — один на мільйон. Ну хіба не принц, Кеті?

— Так, він нам став у великій пригоді, — холоднокровно промовила його дружина.

— Їй-Богу, допоміг. Навіть не знаю, як би ми пережили цей тиждень без нього. Вам, дітлашні, — проказав пан Коркоран, стиснувши руку на плечі Генрі, — треба цінувати таких друзів. На дорозі вони не валяються. Аж ніяк. Мені нізащо не забути, як Банні зателефонував першого ж свого вечора в Гемпдені й сказав: «Тату… тобі треба бачити цього психа, якого поселили зі мною в одній кімнаті». — «Тримайся, синку, — відповів я. — Дай йому шанс». Не встигли ми й оком зморгнути, а вже було «Генрі те… Генрі се…» Банні змінив свій старий профіль (уже не пам’ятаю який) на давню греку. Ця поїздка в Італію. Радощів повні штани.

В очах пана Коркорана бриніли сльози.

— Просто це доказ того, — він потрусив Генрі за плечі, виявляючи цим щирість своїх почуттів, — що судять за розумом, а не одежею. Може, наш старий Генрі й виглядає, немов палицю проковтнув, але під дахом цього будинку ніколи не бувало кращого чолов’яги. От навіть коли я останнього разу говорив із моїм Банстером, то він уже не міг дочекатися, коли поїде з цим товаришем улітку до Франції…

— Послухай, Маку… — озвалася пані Коркоран, але спізнилася. Він знову ридав.

Попередній напад був гіршим, але й цей виявився досить сильним. Старий Коркоран повиснув на Генрі й плакав йому в лацкан, поки Генрі просто стовбичив і незрушно дивився вдалину з виснаженою втомою стоїка.

Усі почувалися ніяково. Пані Коркоран заходилася скубти хатні рослини, у мене горіли вуха, і я прикипів поглядом до власних колін, коли раптом грюкнули двері і в широкий хол під високими кроквами зайшли двоє молодиків. Помилитися було неможливо. Хоч я й не міг їх добре роздивитися проти сонця, але вони сміялися, гомоніли, і, о Боже, ніби хто кинджалом проштрикнув моє серце, коли в їхніх голосах зачулося шорстке, глузливе, яскраве відлуння інтонацій Банні.

Хлопці не звернули уваги на батькові сльози й навпростець рушили до нього.

— Агов, тату, — гукнув старший, кучерявий чоловік років тридцяти на вигляд, страшенно подібний до Банні. Високо на його стегні сидів маленький хлопчик у бейсболці бостонської команди «Ред сокс».

Інший брат — веснянкуватий, худіший, надто засмаглий і з темними кругами під блакитними очима — забрав малюка.

— Ось, — промовив він, — іди до дідуся.

Пан Коркоран миттю покинув плакати посеред чергового схлипу, підняв малого високо в повітря й подивився на нього поглядом, повним замилування.

— Чемпіоне! — прокричав він. — Їздив покататися з татом та дядьком Брейді?

— Ми були в McDonald's, — відповів Брейді. — Купили йому Happy Meal.

— І ти все з’їв? — аж роззявив рота від здивування дідусь. — Цілий Happy Meal?

— Кажи так, — протуркотів батько до малюка. — Так, дєда.

— Боже, яка дурня, Теде, — розреготався Брейді. — Та він же й шматочка не з’їв.

— Зате забрав подарунок у коробці, правда? Правда ж, га?

— Ану погляньмо, — проказав пан Коркоран, старанно виколупуючи іграшку з пальців дитини.

— Генрі, — озвалася пані Коркоран, — може, допоможеш дівчині віднести її валізу й покажеш кімнату? Брейді, а ти проведеш хлопців униз.

Пан Коркоран дістався до подарунка — пластмасового літачка, який був забраний у малого й тепер літав над головами.

— Дивіться! — благоговійно стишивши голос, проказав він.

— Оскільки йдеться тільки про одну ніч, — звернулася до нас пані Коркоран, — то, сподіваюся, ніхто не заперечуватиме проти підселень.

Коли ми вже виходили з Брейді, пан Коркоран гепнувся на килимок перед каміном разом із малим, де взявся качатися з ним та його лоскотати. Поки ми спускались, я чув, як дитина несамовито верещала від страху та захвату.

Нас поселили в підвалі. Під його дальшою стіною поруч зі столами для пінг-понгу та більярду стояло кілька армійських розкладачок і лежала гора спальних мішків.

— Чортзна-що, — промовив Френсіс, коли ми залишилися на самоті.

— Це тільки на одну ніч.

— Мені не спиться в кімнатах, де багато народу. Я тепер цілу ніч очей не склеплю.

Я присів на розкладачку. У кімнаті панував запах сирості й необжитості, а лампа над більярдним столом горіла зеленкуватим депресивним світлом.

— Тут ще й пилюки повно, — бурмотів Френсіс. — Мені здається, нам варто з’їхати в готель.

Шумно сопучи, він скаржився на пил і водночас шукав попільничку; навіть якби в цей підвал просочувався радон, мені було б начхати. Єдине, що мене турбувало, це те, як, заради всіх святих та в ім’я милостивого Бога, пережити наступні години. Ми тут гостювали всього лиш двадцять хвилин, а я вже хотів застрелитися.

Френсіс і далі на щось там нарікав, а я сидів, занурившись у відчай, коли в підвал спустилася Камілла в гагатових сережках, лакованих туфлях та вишуканому приталеному костюмі з чорного оксамиту.

— Привіт! — Френсіс запропонував їй сигарету. — Не хочеш переїхати в Ramada Inn?

Коли вона затисла сигарету між пересохлих губ, я зрозумів, наскільки сумував без неї останні кілька днів.

— Та у вас тут іще нічогенько, — відповіла вона. — От мені вчора довелося ночувати разом із Меріон.

— В одній кімнаті?

— В одному ліжку.

Очі Френсіса округлилися від захвату й подиву.

— Що, справді? Отакої. Який жах, — пробубнів він притишеним голосом із нотками поваги.

— Із нею нагорі зараз лишився Чарльз. Бо в неї істерика, що хтось запросив сердешну дівчину, яка сьогодні приїхала з вами.

— А де Генрі?

— Хіба ви досі з ним не бачилися?

— Бачилися. Але ж не говорили.

Вона замовкла й пахкнула клубом диму.

— Що ви про нього скажете?

— Ну, в нього були й кращі часи. А що?

— Бо він нездоровий. Знову головний біль.

— Той самий? Серйозний?

— Принаймні за його словами.

Френсіс дивився на неї й не вірив.

— Як він узагалі ходить? Чому не в ліжку?

— Не знаю. Сидить на своїх таблетках. От уже кілька днів.

— Ну а зараз він де? Чому не приляже?

— Не знаю. Пані Коркоран щойно відправила його на ферму в Камберленд по літр молока для цієї бісової дитини.

— Хіба йому можна за кермо?

— Не маю найменшої гадки.

— Френсісе, — гукнув я його, — твоя сигарета.

Він підскочив, надто швидко її вхопив і попік пальці. Френсіс був поклав її на краю більярдного стола, і жар пропалив сукно аж до лакованого дерева. Обгоріла пляма жевріла й росла.

— Хлопчики? — з верхньої сходинки обізвалася пані Коркоран. — Хлопчики? Ви не проти, якщо я спущуся поглянути на термостат?

— Скоріше, — прошепотіла Камілла, роздушивши свою сигарету. — Тут не можна палити.

— Хто там? — різко запитала пані Коркоран. — У вас щось горить?

— Ні, мем, — відповів їй Френсіс, витираючи горілу пляму та гарячково ховаючи недопалок, поки вона спускалася сходами.

Цей вечір виявився одним із найгірших за все моє життя. У будинку ставало все більше народу, і години, проведені в ньому, злилися в каламутну, строкату, розмиту картинку родичів, сусідів, заплаканих дітей, страв під накривками, заставленого автомобілями під’їзду до будинку, деренчливих телефонів, яскравих вогнів, незнайомих облич, недоладних діалогів. Якісь бездушні хами затисли мене в куточку й кілька годин вихвалялися своєю участю в риболовецьких змаганнях та бізнесом у Чикаго, Нешвіллі та Канзас-Сіті, аж доки я не витримав і, вибачившись, не зачинився у ванній кімнаті на другому поверсі, ігноруючи стукіт у двері та жалісливий плач незнайомого пуцьвірінка, котрий благав мене відчинити.

Вечерю подали о сьомій. Це була неапетитна комбінація привізних страв, розрахованих на гурманів (салат з італійською пастою ордзо, качка в лікері кампарі, мініатюрне фуа-ґра), та їжі, приготованої сусідами: запеченого тунця, желе у пластикових формах від Tupperware і страхітливий десерт під назвою «Скажений торт», який мені годі описати. Люди навколо блукали з паперовими тарілочками. Надворі вже споночіло й пішов дощ. Г’ю Коркоран без піджака обходив гостей із пляшкою та освіжав їм чарки, проштовхуючись у темному буркітливому натовпі. Повз мене він пройшов, навіть не подарувавши погляду. З усіх братів він був найбільше схожим на Банні. (Його смерть почала нагадувати якийсь жахливий акт творення, і, хоч куди б я поглянув, вигулькували все нові й нові Банні, образи Банні лізли з усіх шпарин.) Складалося враження, немовби я зазирав у майбутнє й бачив, як Банні виглядав би в тридцять п’ять, а в його батькові можна було розгледіти Банні в шістдесят. Я його знав, він мене — ні. Мене проймало сильне, нездоланне бажання взяти його попід руку й сказати йому що-небудь, не знаю: просто побачити, як він дуже знайомо супить несподівано брови, побачити сполоханий вираз у його наївних каламутних очах.

«Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну, я… вбив… сокирою»[196].

Сміх, запаморочення. До мене й надалі підходили й заговорювали незнайомці. Я відчепився від одного з підлітків, двоюрідних братів Банні (котрий, зачувши, що я родом із Каліфорнії, став чіплятися до мене з купою складних запитань про серфінг), і, здолавши буруни натовпу, відшукав Генрі. Він самотньо курив перед якимись скляними дверима, повернувшись спиною до кімнати.

Я став поруч. Він не глянув на мене й не заговорив. Двері виходили на пустку залитої вогнями ліхтарів тераси. Чорний шлак покриття, бирючина в бетонних вазонах, мистецьки розбита скульптура, білі уламки якої валялися на підлозі. Лампи підсвічували косі пасма дощу під кутом, у якому всі тіні виходили довгими та ефектними. Модний, постапокаліптичний і водночас стародавній краєвид, ніби засипане пемзою дворище в Помпеях.

— Найпотворніший сад, який мені випадало будь-коли бачити, — проказав я.

— Так, — погодився дуже блідий Генрі. — Булижники й попіл.

За спинами сміялися й розмовляли люди. У промінні ламп цівочки води на заляпаній дощем шибці проектувалися на обличчя Генрі.

— Може, ти приліг би? — запитав я трохи згодом.

Він закусив губу. Попіл на його сигареті вже був більш ніж два сантиметри завдовжки.

— У мене скінчилися ліки, — промовив він.

Я подивився на його профіль.

— Ти ще тримаєшся?

— Мушу. Хіба в мене є вихід? — не поворухнувшись, відповів він.

Камілла замкнула двері ванної кімнати за нами, і ми вдвох порачкували під раковину копатися серед пляшечок із рецептурними ліками.

— «Від високого артеріального тиску», — прочитала вона.

— Ні.

— «Від астми».

У двері постукали.

— Зайнято! — прокричав я.

Камілла з головою пірнула за труби в тумбочці, так що з неї стирчала тільки ар’єргардна частина. Десь усередині дзеленчали аптекарські пляшечки.

— «Для внутрішнього вуха»? — приглушеним голосом читала вона далі, — «По одній капсулі двічі на день»?

— Погляньмо.

Вона передала мені антибіотики, яким уже виповнилося років десять.

— Не годиться. — Я підібрався ближче. — А є щось за одноразовими рецептами? Може, від дантиста?

— Ні.

— «Може викликати сонливість»? «Впливає на здатність керувати автомобілем або важкою технікою»?

Знову хтось постукав у двері й покрутив ручку. Я постукав у відповідь і викрутив на повну обидва крани.

Нічого путнього ми не знайшли. От якби Генрі обпікся отруйним плющем, мав поліноз, ревматизм або кон’юнктивіт, можна було би вважати, що нам пощастило, але зі знеболювальних ми відшукали тільки екседрин. У відчаї я набрав його цілу жменю, прихопивши на додачу дві сумнівні капсули, які витрусив із пляшечки, позначеної етикеткою про сонливість. Щоправда, я підозрював, це антигістаміни.

Мені здавалося, наш загадковий гість мав би вже піти геть, але, ризикнувши поткнутися за двері, я з роздратуванням побачив Клоука, який причаївся неподалік. Він подарував мені зневажливий погляд, що перетворився на круглооке здивування, коли з-за мене, поправляючи сколошкану зачіску та спідницю, виступила Камілла.

Якщо він її й здивував, то дівчині вдалося цього не виказати.

— О, привіт, — кинула вона йому, обтрушуючи коліна.

— Привіт. — І в ту ж мить показово відвернувся.

Ми всі знали про небайдужість Клоука до Камілли, та навіть якби вона йому була байдужа, Камілла не з тих дівчат, котрих можна заскочити в чоловічому товаристві за зачиненими дверима ванної кімнати.

Вона ковзнула повз нас і побігла сходами вниз. Я був кинувся за нею, але Клоук значуще кашлянув. Довелось озирнутися.

Обпершись на стіну, він розглядав мене, нібито розкусив ще в день мого народження.

— Ну, — почав він, — і як воно?

На Клоуку була непрасована сорочка, кінці якої повисмикувалися зі штанів. А за червоними очима я ніяк не міг угадати: він уже дунув чи просто втомився.

Я пригальмував перед сходами. Камілла вже скакнула на останню сходинку й не могла б мене почути.

— Нормально, — відповів я.

— Розказуй давай.

— Про що?

— Краще б Кеті не знати про ваш перепихон у її власній ванній — вона миттю відправить вас пішки на автостанцію.

Говорив він нейтральним тоном, але мені все одно пригадався інцидент із хлопцем Мони тиждень тому. Щоправда, фізичної загрози Клоук фактично не становив ніякої, тим паче в нього й самого клопотів вистачало.

— Послухай, — відповів я, — ти все неправильно зрозумів.

— Та мені фіолетово. Просто візьми до уваги.

— Тоді послухай і ти мене. Чи повіриш, чи ні, мені однаково.

Клоук недбало пошарудів у кишені, видобув звідти настільки пожмакану й плескату пачку Marlboro, що мені практично не вірилося в наявність у ній сигарет.

— Мені здавалося, вона з кимось зустрічається, — сказав він.

— На Бога.

— Це, звісно, не моя справа, — знизав він плечима, діставши зігнуту сигарету та стиснувши в кулаку порожню пачку. — Мене всі дістали в універі, тому я оселився в них на канапі, доки ми не приїхали сюди. Так от, я чув, як вона говорить по телефону.

— І що ж такого вона говорила?

— Та нічого, власне. Але це було пошепки, о другій чи третій ночі. Тому хоч-не-хоч замислишся. — Він холодно посміхнувся. — Мабуть, вона вважала, що я тоді вирубився, але насправді мені дуже погано спалося тоді… Отак… — проказав він, коли я не відповів. — Не знаєш нічого?

— Не знаю.

— Звісно.

— Чесно. Не знаю.

— Чим же ви тоді там займалися?

Я поглянув на нього якусь мить, а потім дістав жменю таблеток і показав їх у розкритій долоні.

Насупившись, Клоук нахилився поближче їх роздивитись. І раптом його каламутний погляд став розумним та настороженим. Він обрав одну капсулу й підніс її по-діловому розглянути проти світла.

— Ти знаєш, що це? — спитав він.

— Судафед, — відповів я. — Не переживай. Там нічого немає.

— А знаєш чому? — хіхікнув він і вперше по-справжньому дружньо глянув на мене. — Бо ви не там шукали.

— Що?

Він озирнувся через плече.

— Далі коридором. За хазяйською спальнею. Я б розказав, якби ви поцікавилися.

— Звідки тобі відомо? — подивувався я.

Він поклав капсулу в штани й вигнув питально брови.

— Та я фактично виріс у цьому будинку. Наша старенька Кеті сидить десь на шістнадцяти різних пігулках.

Я теж озирнувся подивитися на двері хазяйської спальні.

— Ні, — заперечив Клоук. — Не зараз.

— Чому ні?

— Через бабусю Банні. Після вечері вона ляже спати. А трошки пізніше підійдемо й ми.

Унизу тим часом розвиднілось. Але не сильно. Камілли я так і не знайшов. Знуджений та п’яний Чарльз, стоячи в кутку, приклав чарку до скроні, а поруч торохтіла заплакана Меріон, у якої волосся було зібране у хвіст і підв’язане шикарним бантом для випускного вечора з каталога Talbots. Ми ще досі не мали змоги переговорити, бо Меріон фактично переслідувала Чарльза, мов тінь, із часу нашого прибуття. Навіть не знаю, чого вона за нього так учепилася. Можливо, тому, що більше не спілкувалася з Клоуком, усі брати Банні вже поодружувались, а решта чоловічої аудиторії відповідної вікової групи (кузени Банні, ми з Генрі, Брем Ґернсі та Руні Вінн) беззастережно програвали Чарльзові в зовнішніх даних.

Він дивився на мене поверх її плеча, але мені забракло хоробрості йти його рятувати, тому я відвернувся. І тієї самої миті мені між ніг кинувся малюк, що тікав від свого капловухого брата з лютим вишкіром. Я мало не впав.

Дітлахи вчвал нарізали навколо мене кола. Дрібніший був переляканим і чимдуж верещав, валився на підлогу та хапав мене за коліна.

— Мудак, — схлипнув він.

Інший зупинився, відступив на крок, а на його обличчі з’явився шкодливий, майже розпусний вираз.

— Тату, — проспівав він медовим голоском. — Чу-ї-їш, тату-у-у?!

Із протилежного краю кімнати Г’ю Коркоран повернувся до нього з чаркою в руці.

— Не змушуй мене підходити до тебе, Брендоне, — озвався він.

— А Корі назвав тебе «мудаком». Чу-ї-їш, тату-у-у?!

— Це ти мудак, — і далі схлипував меншенький. — Ти, ти, ти!

Я струсив пуцьвірінка з ноги й пішов виглядати Генрі. Вони з паном Коркораном знайшлися на кухні, оточені півколом людей: старший Коркоран поклав руку на плечі Генрі з таким виглядом, що трохи сьогодні вже перебрав зайвого.

— От у нашому з Кеті будинку, — голосно повчав він, — для молоді завжди відчинені двері. Завжди знайдеться місце за столом. І, знаєте, першим ділом вони завжди йдуть до нас зі своїми проблемами. От візьміть цього парубка. — Він штурхнув Генрі. — Ніколи не забуду, як одного дня він підійшов до мене після вечері та сказав: «Маку, — мене всі діти звуть Маком, — я хотів би спитати у вас чоловічої поради». — А я йому такий: «Синку, перш ніж ти почнеш, я тобі скажу одну річ. Мені здається, я добре розбираюся в хлопцях. Усе ж таки виростив п’ятьох. Сам мав чотирьох братів, тому, в цілому, думаю, мене можна вважати авторитетним експертом у хлопчачих питаннях…»

Він і далі розводився про ці фальшиві спогади, поки Генрі, блідий та хворий, терпів усі його товченики та поплескування, як добре видресируваний собака витримує стусани невихованої дитини. Сама історія була курям на сміх. У ній динамічний та напрочуд запальний юнак Генрі мало не погарячкував і не придбав одномоторний літак усупереч волі батьків.

— Але цей хлопчина страшенно наполегливий, — правив далі пан Коркоран. — І коли вже вбив собі в голову літак, то зробить усе, хай би що воно йому вартувало. Коли він мені все розповів, то я подумав хвилинку, глибоко зітхнув і промовив: «Генрі, синку, твоя ідея просто фантастична, але мушу заявити тобі впрост: я згоден із твоїми батьками. Дай-но поясню».

— Агов, тату, — промовив Патрік Коркоран, який щойно прийшов організувати собі нову чарку. Худорлявий порівняно з Банні, зате вкритий набагато ряснішим ластовинням, він також мав рудувате волосся Банні та його маленький гострий ніс. — Тату, ти ж усе переплутав. Це історія не про Генрі, а про давнього друга Г’ю — Волтера Беллантайна.

— Дурниці, — промовив пан Коркоран.

— Нічого подібного. І закінчилося тим, що він усе одно придбав літак. Г’ю? — гукнув він того в сусідній кімнаті. — Г’ю, ти пам’ятаєш Волтера Беллантайна?

— Звісно, — Г’ю з’явився на порозі кухні. За руку він тримав малого Брендона, що при цьому звивався й намагався випручатись. — А в чім річ?

— Волтер же все-таки придбав тоді «Бічкрафт Бонанзу»?[197]

— То була не «Бонанза», — відповів Г’ю, з крижаним спокоєм ігноруючи вереск та викрутаси малого, — а просто «Бічкрафт». Ні, я знаю, про що ви зараз подумали, — промовив він, перебиваючи заперечення батька й Патріка. — Я тоді справді їздив із Волтером у Денбері поглянути на маленьку перероблену «Бонанзу», але мужик хотів надто багато. Догляд за таким коштує купу грошей. Та й барахлила вона добряче. Він її виставив на продаж, бо більше не міг собі дозволяти літак.

— Так що з «Бічкрафтом»? — ніяк не міг зрозуміти пан Коркоран, прибравши руку з плеча Генрі. — Я от чув, що це чудовий літачок.

— У Волтера не одразу вийшло його роздобути. Свій він знайшов у газеті оголошень, придбав із рук якогось конгресмена від Нью-Джерсі у відставці. Той літав на ньому під час передвиборчої кампанії і…

Несподівано зітхнувши, він подався вперед, коли з неочікуваним ривком малий таки викрутився з його рук і гарматним ядром пролетів усю кімнату. Він мотнувся вбік від захвату, який уже налаштував на нього батько, ухилився від блоку, який йому намагався поставити Патрік, і, озирнувшись на обох своїх переслідувачів, врізався в живіт Генрі.

Удар вийшов сильним. Хлопчик розревівся. У Генрі відвисла щелепа, а з обличчя відплинула остання крапля крові. Протягом якоїсь миті я був певен, що він зараз упаде, але він дивом утримався на ногах і, докладаючи неймовірних зусиль, випростався з гідністю пораненого слона. А тим часом пан Коркоран закинув голову й весело реготав із його прикрощів.

Мені не сильно вірилося в одкровення Клоука про наркотики на другому поверсі, та коли ми знову з ним піднялися до спалень, виявилося, що він говорив чистісіньку правду. Поруч із хазяйською спальнею була невелика гардеробна кімната, а в ній — туалетний столик із чорного лакованого дерева, що мав багато маленьких відділень та крихітний ключик. Усередині однієї з шухлядок ми знайшли коробку шоколадних цукерок Godiva та охайно доглянуту добірку різнокольорових пігулок. Лікар, що їх виписав, доктор медицини Е. Дж. Гарт, попри свої регалії, виявився до нерозважливості щедрою людиною, особливо нежадібною на амфетаміни. Жіночки одного віку з пані Коркоран зазвичай міцно «сидять» на валіумі й подібних препаратах, зате від різноманіття її «спідів» розірвало б на шмаття й спідометри цілої ватаги «Пекельних янголів» у шаленому рейді.

Я нервував. У кімнаті стояв запах нового одягу та парфумів, а у великих дзеркальних диско-мозаїках на стіні відображувався кожен наш рух, розкладений на параноїдальну множину образів. Виходу звідси не було, і якби нас застукали тут на місці, жодних виправдань не існувало б. Я наглядав за дверима, поки Клоук із професійною швидкістю перебирав пляшечки.

Флуразепам. Жовті та оранжеві. Декстропропоксифен. Червоні та сірі. Фіоринал. Нембутал. Мепротан. Я взяв по дві капсули з кожної пляшки, які мені простягав Клоук.

— Що? — спитав він. — Хіба цього не замало?

— Не хочеться, щоб вона помітила нестачу чого-небудь.

— Чорт, — він відкрутив іще одну пляшечку й висипав половину її вмісту собі в кишеню. — Та бери що хочеш. Вона подумає на котрусь із невісток або ще когось. Візьми собі ось цих «спідів». — Клоук витрусив мені в пригорщу більшість того, що лишалося в пляшечці. — Чудовий препарат. Фармакологія. Під час сесії можна льогко нашаткувати «капусти»: розлітаються по десять-п’ятнадцять баксів за штучку.

Я спустився на перший поверх. Права кишеня піджака була повна збіжжя для «розгону», а ліва — для «гальмування». Біля першої сходинки мене зустрів Френсіс.

— Слухай, ти не в курсі, де Генрі? — спитав я в нього.

— Ні, а ти Чарльза бачив?

Френсіс мало не істерив.

— Що трапилося? — спитав я.

— Він поцупив у мене ключі від машини.

— Та ти що!

— Витягнув їх із кишені пальта й гайнув світ за очі. Камілла бачила, як він від’їжджав. З опущеним верхом. Вона глохне під дощем, але один чорт… — Він провів рукою по волоссю. — Ти ж нічого про це не знаєш, правда?

— Десь годину тому я бачив, як вони говорили з Меріон.

— Так, я вже з нею поспілкувався. Сказав їй, що їде по сигарети, але це було годину тому. Ти його бачив? Говорив із ним?

— Ні.

— Він був п’яний? Бо так каже Меріон. Тобі він п’яним не здався?

Френсіс і сам був добряче напідпитку.

— Не дуже, — відповів я. — Краще допоможи мені знайти Генрі.

— Я ж сказав. Не знаю, де він. А навіщо він тобі?

— У мене дещо є для нього.

— Ти про що? — перейшов він на греку. — Наркотики?

— Так.

— Заради Бога, відсип і мені чого-небудь, — похитнувся він уперед із виряченими очима.

Для снодійного він був надто п’яний, тому я почастував його екседрином.

Він подякував і запив таблетку недбалим великим ковтком віскі.

— Хоч би я здох сьогодні. Ну й куди він міг податися, га? Котра вже година?

— Близько десятої.

— Ти ж не думаєш, що він поїхав додому? А раптом він на машині зараз їде в Гемпден? Камілла заперечує щосили, каже, завтра ж похорон, він не міг так учинити. Але чесно — от він узяв і зник. Якщо він справді гайнув по сигарети, хіба не повинен був би вже повернутися? Навіть не уявляю, де його тепер шукати. Що скажеш?

— Нікуди він не дінеться. Повернеться обов’язково. Слухай, на жаль, мушу бігти. Побачимось пізніше.

У пошуках Генрі я обійшов увесь будинок і знайшов його на самоті. Він сидів на армійській розкладачці в темному підвалі. Мене зустрів лиш косим поглядом, не поворухнувши й головою.

— Що це? — спитав він, коли я простягнув йому пару капсул.

— Нембутал. Ось.

Він узяв їх у мене і проковтнув, не запиваючи.

— Ще є?

— Так.

— Давай сюди.

— Більш ніж дві за раз не можна.

— Давай сюди.

Я дав йому ще пігулок.

— Генрі, це не жарти. Краще з ними обережніше.

Він поглянув на них, поліз у кишеню по блакитну емальовану коробочку для таблеток і охайно поклав усередину.

— Не думаю, — промовив він, — що ти сходиш для мене нагору по випивку.

— Цей препарат не можна мішати з алкоголем.

— Я його вже намішав з алкоголем.

— Знаю.

Ми трохи помовчали.

— Послухай, — він поправив окуляри на переніссі. — Мені потрібні віскі та содова. У високій склянці. Побільше віскі й поменше содової. Побільше льоду. На додачу — склянка звичайної води. Без льоду. Це мені потрібно.

— Я тобі нічого не нестиму.

— Якщо ти не піднімешся й нічого мені не принесеш, — правив він далі, — то мені просто доведеться піднятись і взяти їх самому.

Що ж, мусив я йти нагору в кухню. От тільки содової я влив набагато більше, ніж йому того хотілось би.

— Це для Генрі, — сказала Камілла, з'явившись на кухні, саме коли я закінчив готувати першу склянку й узявся набирати воду з-під крана в іншу.

— Так.

— Де він?

— Унизу.

— Як у нього справи?

На кухні ми були самі. Прикипівши очима до порожніх дверей, я розповів їй про лакований туалетний столик.

— Це схоже на Клоука, — сміючись, промовила вона. — Він насправді непоганий, правда ж? Бан завжди говорив, він йому нагадував тебе.

Остання теза мене подивувала і трохи образила. Я хотів був уже щось заперечити, але натомість поставив склянку і спитав:

— А з ким це ти говориш по телефону о третій ранку?

— Що?

Її здивування вийшло натуральним. Ось тільки вона від природи була настільки вправною акторкою, що знати напевне, чи цей подив справжній, я не міг.

Я втримав її погляд. Вона не кліпнула у відповідь і насупила брови. Коли мені вже почало здаватися, що мовчанка затяглася, Камілла раптом похитала головою й розреготалася.

— Та що з тобою відбувається? Про що ти взагалі верзеш?

Я теж розсміявся. Перемогти її в цій грі неможливо.

— Тільки не подумай, що я тебе допитую. Просто необхідно бути обачнішою з телефоном, коли в тебе ночує Клоук.

Вона подивилася на мене поглядом, що нічого не виражав.

— Я обачна.

— Ну, хотілося б у це вірити, бо в нього вуха нашорошені як треба.

— Він нічого не міг підслухати.

— Ну, це не тому, що не намагався.

Ми не зводили поглядів одне з одного. У Камілли під оком красувалася крихітна, немов слід від уколу, червона, ніби рубін, мушка, від якої в мене перехоплювало подих. Я не втримався, нахилився й поцілував її.

— А це за що? — розсміялася вона.

Немов я пропустив кілька ударів, від власної зухвалості страшенно затріпотіло серце. Я розвернувся і зайнявся склянками.

— Просто так, — пробурмотів я. — Просто ти дуже красива сьогодні.

Я б, може, і ще щось додав, але тут у двері кухні вломився мокрий як хлющ Чарльз. За ним по п’ятах ішов Френсіс.

— Чому ти мені просто не сказав? — сердито шепотів він. Френсіс був червоний, мов буряк, і тремтів. — Забудьмо наскрізь мокрі сидіння, які тепер, мабуть, запліснявіють і згниють. Забудьмо, що мені завтра повертатись у Гемпден. Нічого страшного. Мені начхати. Але мені в голові не вкладається, що ти обдумано піднявся нагору, знайшов саме моє пальто, забрав ключі і…

— Я бачив, як ти сам опускаєш верх під дощем, — коротко огризнувся Чарльз. Повернувшись спиною до Френсіса, він завмер біля стійки й наливав собі випити. Волосся в нього прилипло до голови, а під ним на лінолеумі вже утворилася невеличка калюжа.

— Що? — процідив крізь зуби Френсіс. — Та я ніколи…

— Так, саме так, — наполягав Чарльз, не озираючись.

— Хоч один раз назви, коли це було.

— Гаразд. Пам’ятаєш, ми колись удвох за два тижні до початку семестру їздили в Манчестер, а потім вирішили сходити в Іквінокс-Гаус на…

— Та це ж було влітку. Засвітла. І не дощ ішов, а мжичка.

— Яка там мжичка. Лило як із відра. Ти просто не хочеш про це зараз говорити, бо того дня ти спробував мене…

— Ти з’їхав з глузду, — перебив його Френсіс. — Який тут зв’язок? Надворі темно хоч в око стрель, злива, і ти п’яний як чіп. Просто диво, що ти нікого не збив. Куди, в біса, ти взагалі їздив по ті сигарети? Тут немає жодної крамниці на…

— Я не п’яний.

— Ха-ха. Насмішив. Де ти взяв ці сигарети? Хотілось би знати. Готовий побитися об заклад, що…

— Я ж сказав, що не п’яний.

— Ага, аякже. Ніде ти їх не купував, а то вони були б мокрі як хлющ. До речі, де вони?

— Облиш мене.

— Ні. От справді. Покажи їх мені. Хотілось би глянути на ці знамениті…

Чарльз грюкнув склянкою об стіл і розвернувся.

— Облиш мене, — прошипів він.

Жахливим був не стільки тон його голосу, як вираз обличчя. Френсіс витріщив очі й трохи роззявив рота. Десять довгих секунд ніхто не промовив ні звуку, лунало тільки ритмічне «крап-крап-крап» води з Чарльзового одягу.

Я взяв віскі з содовою для Генрі, багато льоду, його склянку з водою, пройшов повз Френсіса у двері й спустився в підвал.

Усю ніч лив сильний дощ. У мене свербіло в носі від пилу зі спальника, а через підлогу (залиту бетоном під тонким невтішним шаром універсального покриття для вулиці й дому) ломило всі кістки, хоч на який бік я повертався. Краплі торохтіли по високих вікнах, і крізь них світили дворові лампи, проектуючи на стіни візерунок із темних цівочок води, що збігали від стелі до підлоги.

Чарльз, роззявивши рота, хропів на своїй розкладачці; Френсіс буркотів уві сні. Подекуди крізь дощ проносилася якась машина, і світло її фар описувало дугу в приміщенні, на мить ілюмінуючи все в підвалі: більярдний стіл, снігоступи на стіні, веслувальний тренажер, крісло, в якому сидів Генрі, нерухомий, зі склянкою в руці та майже догорілою сигаретою між пальців. На якусь мить у промінь світла потрапляло і його обличчя, бліде й пильне, ніби в привида, а потім знову занурювалось у темряву.

Уранці мене розбудило гупання незакріплених віконниць, і я прокинувся розгублений та зболений від затерплого тіла. А злива тільки розходилася ще дужче. Вона хвилями шмагала шибки вікон на кухні, де в білому, яскраво освітленому приміщенні гості зібралися навколо стола та мовчки поглинали невеселий сніданок, що складався з кави та печива Pop Tarts.

Коркорани ще були нагорі — вбиралися. Клоук, Брем та Руні сьорбали каву, поклавши лікті на стільницю та перемовляючись упівголоса. Вони всі були свіжі, після душу, поголені та дженджуристі у своїх недільних костюмах, хоча й зніяковілі, ніби їх чекав візит у суд. Френсіс, із запухлими очима, зашкарублою рудою чуприною, повною недоладних ковтунів, досі сидів у халаті. Він заспав і ледве стримував лють, бо йому не дісталося гарячої води в бойлері для прийняття ванни на першому поверсі.

Вони з Чарльзом сиділи навпроти й докладали неймовірних зусиль, щоб не дивитись один на одного. Мовчазна Меріон, із червоними очима та в термобігуді, снідала понурившись. Вона вдягла дуже елегантний темно-синій костюм, але все ще ходила в пухнастих рожевих капцях на нейлонові колготки тілесного кольору. Час від часу вона перевіряла термобігуді на дотик, чи вони ще не прочахли.

Серед нас усіх труну мав нести лише Генрі. Решта п’ятеро — друзі сім’ї або колеги з роботи пана Коркорана. Я замислився, чи не важкою виявиться домовина й чи впорається Генрі. Хоч від нього й линув слабкий аміачний запах поту й віскі, вигляд він зберігав абсолютно тверезий. Таблетки ввели його в стан незворушного, безмежного спокою. Від його сигарети без фільтру курився димок, а присок уже жеврів небезпечно близько від кінчиків пальців. Цей стан можна було б запідозрити в наркотичному походженні, от тільки він практично не різнився від звичайної поведінки Генрі.

Кухонний годинник показував трохи за пів на десяту ранку. Похорон мав відбутись об одинадцятій. Френсіс пішов одягатись, а Меріон — знімати свої бігуді. Решта продовжувала сидіти за кухонним столом, ніякова та пасивна, вдаючи, ніби всі залюбки п’ють уже по другій і третій філіжанці кави. Аж раптом у кімнату зайшла дружина Тедді. Суворий і вродливий юрист суду, вона постійно курила та носила біляве каре. Поруч із нею була дружина Г’ю: низенька лагідна жінка, яка виглядала надто юною й тендітною для такої кількості народжених дітей. За нещасливим збігом обставин, їх обох звали Лізами, через що в домі завжди панувала плутанина.

— Генрі, — промовила перша Ліза, нахилившись уперед і розчавивши недокурену сигарету Vantage, що лишилася стриміти з попільнички під прямим кутом. Від жінки аж надто сильно віяло парфумами Armani, — ми зараз відправляємося до церкви, щоб перед початком служби розставити квіти біля вівтаря та позбирати картки зі словами співчуття. Тедова мати, — обидві невістки недолюблювали пані Коркоран, яка, у свою чергу, відчувала до них яскраву взаємну неприязнь, — сказала, що ти маєш їхати з нами, аби познайомитися з іншими чоловіками, які нестимуть труну. Гаразд?

На сталевій оправі окулярів Генрі мерехтіли вогники, але він так і не дав їй зрозуміти, чи почув настанову. Я вже збирався був копнути його під столом, коли він дуже повільно підвів погляд.

— Навіщо? — спитав він.

— Бо ті, хто несе труну, мають уже стояти у вестибюлі о десятій п’ятнадцять.

— Навіщо? — з ведичним спокоєм повторив Генрі запитання.

— Не знаю навіщо. Моя справа — переказати тобі її слова. Тут усе розплановано, ніби виступ спортсменок у синхронному плаванні абощо. То ти готовий чи тобі потрібна ще хвилька?

— Так, Брендоне, — дружина Г’ю непереконливим голосом звернулася до сина, який уже забіг на кухню й тепер намагався погойдатися в мами на руках, як мавпочка. — Будь ласка, ти ж робиш мамі боляче. Брендоне!

— Лізо, тобі не можна отак дозволяти йому виснути на руках, — звернулася до неї перша Ліза, звіряючись із годинником.

— Прошу, Брендоне. Мамі вже треба йти.

— Він уже досить великий, щоб так не поводитись. І ти це чудово знаєш. На твоєму місці я б зачинила його у ванній і дала проридатися.

Хвилин за двадцять у чорному крепдешині, який шарудів по шкіряному, простроченому стьожками клатчу, спустилася пані Коркоран.

— А де всі? — поцікавилася вона, коли побачила на кухні лише Каміллу, Софі Дірболд і мене — я саме походжав попід вітриною з трофеями.

Коли їй ніхто не відповів, вона роздратовано завмерла на сходинці.

— Ну? — повторила вона. — Усі вже роз’їхалися? Де Френсіс?

— По-моєму, вдягається, — відповів я, радий, що знаю відповідь бодай на котресь із її питань і хоч раз не мушу вдаватися до брехні. З її місця на сходах за скляними дверима вітальні не можна було побачити Клоука, Брема й Руні, компанію яким склав тепер і Чарльз; вони зібралися в затишному місці тераси та успішно «хапали». Чарльз виглядав незвично в товаристві любителів «плану», і єдина причина, з якої він там опинився, на мою думку, полягала в тому, що йому здавалося, ніби це допоможе взяти себе в руки. Як допоміг би міцний алкоголь. Якщо так, то, боюся, на нього чекав неприємний сюрприз. У дванадцять-тринадцять років я щодень накурювався марихуани в школі. Не тому, що мені подобалося (мене кидало в холодний піт, і я постійно «очкував»), а через те, що в молодших класах репутація планокура була безцінною, а я, на додачу, ще й навчився професійно приховувати параноїдальні типові симптоми, ніби від грипу.

Пані Коркоран поглянула на мене, немовби я щойно скинув руку в нацистському вітанні.

— Вдягається? — перепитала вона.

— По-моєму.

— А він досі не мав часу вдягнутися? Чим ви займалися тут цілий ранок?

Я не знав, що їй відповісти. Вона поволі дрейфувала вниз, спускалася сходинка за сходинкою. І тепер, коли балюстрада не застувала огляду, їй стало добре видно двері на патіо з їхнім склом, заляпаним дощем, та курців, що нічого не підозрювали. Варто тільки подивитися в їхній бік. Ми всі аж завмерли від напруги. Інколи матері не розуміють, що мають справу з марихуаною, навіть серед білого дня, але пані Коркоран справляла враження жінки, яка все чудово знає.

Вона різко застебнула клатч та обвела все навколо хижим далекосяжним поглядом — єдина її риса, що могла мені реально нагадати батька.

— Ну? — продовжувала вона. — Його хто-небудь збирається піти поквапити?

Камілла підскочила на місці.

— Я приведу його, пані Коркоран. — Але тільки вона сховалася за поворотом, як одразу чкурнула до дверей на терасу.

— Дякую, серденько, — відповіла пані Коркоран. Вона вже знайшла сонцезахисні окуляри, які шукала, й одразу їх одягла. — Не знаю, що з вами, молодими людьми, відбувається. Зараз я не конкретно про вас говорю, просто ми всі переживаємо нелегкі часи, постійно перебуваємо під дією стресу, тому дуже важливо постаратися зробити так, щоб усе пройшло якомога організованіше.

Клоук підняв налиті кров’ю очі з тупим поглядом, коли Камілла тихенько постукала в скляні двері. Подивився кудись далі у вітальню за її спиною, і раптом вираз на його обличчі змінився. «Чорт», — я побачив, як він безшумно вилаявся, і з його рота випурхнула хмарка диму.

Чарльз також усе побачив і мало не вдавився. Клоук вихопив косяк у Брема й загасив його великим та вказівним пальцями.

На превелике щастя, пані Коркоран у масивних темних окулярах залишилася не в курсі цієї маленької драми, що розгорталася в неї за плечима.

— Ви знаєте, до церкви їхати не близький світ, — промовила вона, коли Камілла пробігла в неї позаду, прямуючи до Френсіса. — Ми з Маком поїдемо своїм універсалом, а ви можете орієнтуватись або на нас, або на хлопців. Боюся, вам доведеться їхати трьома автомобілями, хоча можете спробувати втиснутись і в два… Не бігайте по бабусиному будинку! — гаркнула вона на Брендона і його двоюрідного брата Ніла, котрі пронеслися повз неї сходами й дременули до вітальні. Вони були вдягнуті в маленькі блакитні костюмчики з пристібними краватками-метеликами. Недільні черевики страшенно торохтіли по підлозі.

Брендон, захекавшись, сховався за диваном.

— Бабусю, він б'ється.

— А він обзивається туалетною бомажкою.

— Не обзиваюся я.

— Хлопці! — прогуркотів її голос. — Вам має зараз бути соромно за свою поведінку.

Вона зробила театральну паузу, щоб поглянути на їхні мовчазні та приголомшені обличчя.

— Ваш дядько Банні помер, ви розумієте, що це означає? Це означає, що його більше немає. Ви його більше ніколи не побачите. — Вона люто дивилася на них. — Сьогодні особливий день. Це день його пам'яті. Вам годилося б сидіти тихенько й думати про всі хороші речі, які він вам колись робив. А не бігати по будинку й не човгати по цій новій і красивій підлозі, яку ваша бабуся тільки-но перестелила.

Панувала мовчанка. Ніл сердито копнув Брендона.

— Одного разу дядько Банні назвав мене байстрюком, — проказав він.

Не можу сказати, чи почула його пані Коркоран. Закам'янілий погляд на її обличчі підказував, що все ж таки почула. Аж тут раптом відчинилися двері на терасу і в кімнату зайшли Клоук із Чарльзом, Бремом та Руні.

— Ось де ви всі, — підозріло мовила пані Коркоран. — Що ви там робили під дощем?

— Дихали свіжим повітрям, — пояснив Клоук, який мав реально обдовбаний вигляд, а з його кишеньки для носовичків стирчала шийка пляшечки візину.

Вони всі виглядали дуже накуреними. У сердешного Чарльза очі лізли з орбіт, і він сильно мокрів. Можливо, просто не витримував усього цього: яскравих вогнів, «приходу» та спілкування з ворожою дорослою людиною.

Вона подивилася на них. Я все розмірковував, чи пані Коркоран здогадується. У якусь мить здалося, що вона зараз щось їм скаже, але натомість вона схопила за руку Брендона.

— Що ж, вам уже час висуватися, — лаконічно заявила хазяйка будинку й нахилилася погладити скуйовджений чуб малого. — Уже пізно, а мені натякнули, що не виключені проблеми з посадковими місцями.

Коли вірити Національному реєстру історичних пам’яток, церкву збудували в тисяча сімсот якомусь там році. Зчорніла від віку, схожа на темницю споруда з власним маленьким цвинтарем, могильні плити якого хилилися на задньому дворі, вона розташовувалася на перекатах сільського путівця. Ми приїхали мокрі та невтішні через промоклі сидіння Френсісової машини й побачили, що обабіч дороги, пірнувши капотами в трав’янистий кювет, вишикувались інші автомобілі, ніби десь у тутешньому сільському клубі відбувалися танці або партія в лото. Сіялася сіра мряка. Ми припаркувалися трохи на віддалі, коло будівлі клубу, і з півкілометра мовчки чвалали по болоту.

Навколо вівтаря зберігалася сутінь, а мене осліпило сяйво свічок. Коли очі вже звикли, я роздивився залізні ліхтарі, брудну кам’яну підлогу та квіти всюди. Спантеличений, я помітив, що їх композиція під самим вівтарем утворювала цифру двадцять сім.

— Мені здавалося, Банні було двадцять чотири, — прошепотів я Каміллі.

— Ні, — відповіла вона, — це його старий номер у футбольній команді.

У церкві не було де голку встромити. Я шукав очима Генрі, але не міг його знайти; помітив когось схожого на Джуліана, але коли він озирнувся, то зрозумів, що помилився. Певний час ми так і простояли тісним гуртом, спантеличені обставинами. Під задньою стінкою для випадку великого напливу людей стояли залізні розкладні стільці, але потім хтось помітив практично вільну лаву, до якої ми й попрямували: Френсіс, Софі, двійнята і я. Чарльз не відходив від Камілли ні на крок і при цьому аж казився, що було помітно неозброєним оком. Йому не заважала навіть атмосфера похмурого дому жахіть, яка панувала всередині церкви. Він сидів, прикумарений наркотичним острахом, та перелякано лупив очі на все навколо. А Камілла тримала Чарльза за руку й намагалася проштовхати його проходом. Меріон десь розмістилася поруч із народом, який під’їхав із Гемпдена, а Клоук, Брем та Руні просто розчинилися десь на півдорозі між машиною і церквою.

Відправа тривала невимовно довго. Священик, насмикавши вселенських і — як декому здалося — дещо безособових цитат із проповіді любові в Першому посланні апостола Павла до Коринтян, говорив чи не півгодини («У вас не склалося враження, що це абсолютно недоречний текст?» — питав потім Джуліан, який сповідував похмурий язичницький погляд на питання смерті в поєднанні з жахом перед невизначеністю). Наступним промовляв Г’ю Коркоран («Про такого молодшого брата можна тільки мріяти»). За ним — колишній тренер Банні з футболу, енергійний дядько, ніби виплеканий Молодіжною торговельною палатою. Він довго розводився про командний дух, що панував у Банні, переказав натхненну байку про те, як одного разу Банні врятував гру проти особливо сильного суперника з «нижнього» Коннектікуту («Це значить, проти чорної команди», — пошепки пояснив Френсіс). Свій виступ він закінчив паузою, секунд десять роздивлявся кафедру, за якою стояв, а потім щиро подивився на присутніх.

— Я нічого толком не знаю, — промовив він, — про Небеса. Моя справа — навчати хлопців грати у футбол і віддавати при цьому всі сили. Сьогодні ми зібралися тут, щоб ушанувати парубка, котрий мусив закінчити матч достроково. Але це не значить, що, перебуваючи на полі, він не віддав нам усе до останнього. І це не значить, що він програв. — Тривала напружена пауза. — Банні Коркоран, — хрипко сказав він, — був переможцем.

Довгий самотній плач здійнявся десь посеред пастви.

Таке блискуче виконання мені доводилось раніше бачити хіба що в кіно (наприклад, у фільмі про Кнута Рокне й команду всіх зірок[198]). Коли він сів, половина присутніх ридала, включно з самим тренером. Останньому промовцю — власне, Генрі — дісталося мало уваги. Він підійшов до кафедри і прочитав коротенького вірша Альфреда Гаусмана[199]. Нечутно й без жодних коментарів.

Поезія називалася «Печаль не розлучиться з серцем». Не знаю, чому він обрав саме її. Ми знали, що Коркорани попросили його щось зачитати і, напевне, довірили дібрати відповідний до нагоди текст самостійно. Він би міг легко знайти цьому альтернативу, і можна було подумати, що він віддав би перевагу фрагменту з «Лікіда»[200] або, прости Господи, Упанішад. І вже точно ніхто з нас не чекав, що він зупиниться на вірші, який Банні знав напам’ять. Йому страшенно подобалися старомодні вірші, які він учив у старшій школі: «Атака кавалерії», «У ланах Фландрії»[201] та багато інших дивних сентиментальних творінь, чиїх авторів і назв я навіть не знав. Нам, носіям снобістських уподобань, ця лірика здавалася виявом ганебних смаків, рівнозначних любові до тістечок King Dons та Hostess Twinkies. Мені часто доводилося чути, як Банні читав свого Гаусмана вголос: серйозним тоном — коли п’яний, глузливим — коли тверезий. Тому рядки цього вірша ніби закарбувалися в модуляціях його голосу. Ось чому, коли я почув його в монотонному академічному виконанні Генрі (кошмарного, між іншим, читця), в пригаслому світлі свічок, на протягу, який шарудів квітами, під схлипування людей навколо, то відчув жар короткого, але нищівного болю, ніби з історій про японські тортури, наче розраховані за науковими формулами та ладні довести вас до найбільш жалюгідного стану в найкоротший із можливих відтинків часу.

Поезія була дуже коротка[202]:

Під час завершальної (неприховано довгої) молитви мене стало настільки сильно хитати, аж рубчики нових черевиків почали впиватися в ніжну шкіру під щиколотками. Повітря ніби стужавіло. Люди плакали. Над головами не припинялося нав’язливе дзижчання, що так і лізло у вуха, але потім відступало. На якусь мить мені стало страшно, що зараз зомлію. Але потім дійшло, що насправді дзижчання лине від великої оси, яка намотувала вгорі хаотичні кола та різко кидалася з боку в бік. Френсіс марно намагався відігнати її програмкою меморіальної служби й тільки сильніше розлютив. Комаха спікірувала на голову заплаканої Софі, але та на неї не реагувала, тому оса розвернулася ще в повітрі й урешті примостилася на спинку лави, аби зібратися з думками. Камілла крадькома нахилилася, щоб зняти туфлю, але перш ніж вона встигла це зробити, Чарльз прибив осу з гучним виляском, який прокотився церквою од його удару молитовником по дерев’яній спинці.

Пастор аж підскочив на ключових словах молитви. Він розплющив очі, і його погляд зупинився на Чарльзові, який так і стояв із винуватим талмудом у руках.

— Щоб не поринули вони у безпробудну печаль, — додав священик гучності, — та скорботу, як ті, хто втратив надію, а завжди звертали свої заплакані очі до Тебе…

Я хутко похилив голову. Оса й досі трималася на спинці, зачепившись чорним вусиком за край лави. Я не зводив із неї погляду й думав про Банні, старого доброго Банні, вправного нищителя летючого гаддя та скрадливих хатніх мух згорнутим у трубочку примірником Hampden Examiner.

Чарльз і Френсіс, які ще перед службою не спілкувалися, якимсь чином помирилися під час відправи в церкві. Після фінального «амінь» вони в мовчазній та бездоганній гармонії збочили з бічного проходу в порожній коридор. Я побачив краєм ока, як вони чимшвидше бігли до чоловічого туалету, перед яким Френсіс таки пригальмував і нервово озирнувся, полізши в кишеню пальта по предмет, що мусив бути там, наскільки мені відомо — пласку півлітрову плящину, яка перед цим зберігалася в бардачку його машини.

У церковному дворі нас зустрів брудний, темний день. Уже не дощило, але небо все ще лишалося темним і віяв дужий вітер. Хтось ударив у церковний дзвін, але потім робив це не дуже вправно. Дзвін калатав зовсім нерівно, наче дзвіночок для духів на спіритичному сеансі.

Люди розбрідалися по автомобілях, вітер надимав краї суконь, а руки гостей притримували головні убори. За кілька кроків попереду Камілла, стоячи навшпиньках, намагалася розкрити парасольку, яка тягла її вперед короткими стрибками — така собі Мері Поппінс у чорній жалобній сукні. Я підбіг їй помогти, та, перш ніж устиг, вітер вивернув її парасольку назовні. На коротку мить вона зажила власним жахливим життям, під час якого шурхотіла й лопотіла, ніби птеродактиль. Із різким криком Камілла випустила її з рук, і парасолька миттю відлетіла в повітрі метри на три, зробила при цьому одне чи два сальто, аж доки не застрягла на верхніх гілках ясена.

— Чорт, — Камілла знизу дивилася на парасольку, а потім перевела погляд на тонку цівочку крові, що бігла по пальцю. — Чорт, чорт, чорт.

— У тебе все гаразд?

Вона взяла подряпаний палець у рот.

— Мова не про це, — капризно відповіла вона. — Я втратила улюблену парасольку.

Я покопався в кишені і знайшов для неї носовичок. Вона потрусила його, розрівнюючи, і приклала до пальця (мерехтіння білого, роздмухане волосся, присмеркове небо), а поки я дивився, час припинив свій біг, мене спаралізувало від кинджального удару яскравих спогадів: сірі відтінки такого ж грозового неба, молоде листя, вітер задуває на її губи пасма волосся, так що…

(мерехтіння білого)

(…в ущелині. Вони спускаються на дно разом із Генрі, назад нагору вона видряпується першою, поки ми чекаємо на кручі, пронизливий вітер, трепет, підскакуємо допомогти їй зіпнутися на ноги; мертвий? він…? Вона дістала хустинку з кишені й витерла брудні руки, ні на кого з нас не дивлячись, справді, на фоні неба й вітрі — її роздмухане волосся, обличчя дівчини не виказує жодної очікуваної емоції…)

Хтось позаду нас голосно покликав тата.

Я підскочив із винуватим та переляканим видом. То був Г’ю. Він дуже швидко йшов, майже біг, і вже за якусь мить наздогнав батька.

— Тату, — він поклав руку на сутуле батькове плече. Той не зреагував. Син його лагідно потрусив. Далеко попереду чоловіки (і поміж них Генрі, якого не виходило звідси роздивитись) уже засовували труну у відчинені двері катафалка.

— Тату, — повторив надмір збуджений Г’ю. — Тату, ти тільки послухай мене одну секунду.

Грюкнули двері. Пан Коркоран дуже-дуже повільно озирнувся. На руках він ніс малюка, якого всі тут звали Чемпіоном, але, схоже, сьогодні присутність дитини його розрадити не могла. Вираз на його великому змарнілому обличчі говорив про те, що він почувався загубленим, душевно змученим. Пан Коркоран дивився на сина невидющими очима, ніби вперше бачив.

— Тату, а вгадай, кого я тільки-но бачив. Вгадай, хто приїхав. Пан Вандерфеллер, — Г’ю не став відкладати відповідь на потім і стиснув батькову руку.

Склади цього славнозвісного прізвища (яке Коркорани згадували в майже ідентичних ситуаціях з іменем Господа Бога), промовлені вголос, справили цілющий ефект на пана Коркорана.

— Тут Вандерфеллер? — перепитав він, озираючись. — Де?

Ця найясніша царствена особа, що займала чимало місця в колективному несвідомому Коркоранів, головувала в доброчинному фонді, заснованому його ще більш царственим дідусем, що володів контрольним пакетом акцій банку, де працював Коркоран-старший. А це передбачало засідання правління та деякі випадкові громадські заходи, які дали Коркоранам невичерпний запас «дивовижних» історій про Пола Вандерфеллера, його європейськість та славнозвісну «дотепність». І хоча вандерфеллерівські дотепи, які постійно лунали у виконанні Коркоранів, мені здавалися вбогими (навіть охоронці у вахтерській буді жартували смішніше), в оселі сім'ї Банні вони спричиняли ввічливі вибухи цілком щирого реготу. Скажімо, один із найулюбленіших способів Банні почати речення полягав у тому, що він немовби недбало міг зронити: «Тут недавно тато обідав із Полом Вандерфеллером…»

І ось він, величний, іде та обпікає всіх навколо променями своєї слави. Я поглянув у напрямку, в якому махнула рука Г’ю, і побачив звичайнісінького чоловіка з доброзичливим виразом обличчя, яке може належати людині, забаганки котрої постійно вдовольняють. За сорок років, добре вдягнутий, нічого особливо «європейського», якщо не рахувати потворних окулярів і зросту, нижчого за середній.

Обличчям пана Коркорана розплився вираз, дуже схожий на ніжність. Не сказавши жодного слова, він тицьнув дитину в руки сину й поквапився напростець по газонах.

Може, через те, що Коркорани мали ірландське походження, може, через те, що пан Коркоран народився в Бостоні, але вся їхня сім'я, здавалося, відчувала загадкову спорідненість із кланом Кеннеді. Свою подібність вони плекали щосили — особливо пані Коркоран зі своїми зачісками та окулярами в стилі псевдо-Джекі, — але ґрунтувалася вона ще й на деяких фізичних аналогіях. Зубаті, надмір засмаглі худорлявці Брейді та Патрік здавалися тінню Боббі Кеннеді; решта братів включно з Банні могли похвалитися кремезнішою статурою за взірцем Теда Кеннеді і його ж дрібними, заокругленими рисами, що ніби гніздилися в центрі обличчя. Їх легко можна було сплутати з молодшими представниками клану, скажімо двоюрідними братами. Френсіс мені розповідав, що якось вони з Банні завітали до одного модного й переповненого ресторану в Бостоні, куди вела довжелезна черга. Коли офіціант поцікавився прізвищем, на яке вони замовляли, Бан, погойдуючись на закаблуках та ні грама не вагаючись, відповів: «Кеннеді», і вже наступної миті персонал закладу розчищав для них столик.

Може, у зв’язку з цими асоціаціями, що переклацували в моєму мозку, а може, тому, що єдиний досі бачений мною похорон мав національну вагу і транслювався по телебаченню, похоронна процесія — довга чорна вервечка забрьоханих під дощем автомобілів із «бентлі» самого пана Вандерфеллера — ніби вві сні лучилася з іншим похороном та іншою, більш знаменитою автоколоною. Ми поволі просувалися вперед. Відкриті авто з квітами — схожі на імпровізовані кабріолети під час кошмарного Параду троянд на Новий рік у Каліфорнії — волочилися за драпірованим чорними завісами катафалком. Гладіолуси, фарбовані хризантеми, пальмове клечання. Сильний вітер обтріпував яскраві пелюстки та розносив їх цим жалобним поїздом, а вони налипали на вологе вітрове скло машин, немов сухозлітка конфеті.

Цвинтар був на автостраді. Ми підкотили на «мустангу», вилізли з нього (глухо клацнули дверцята) і тепер стояли, кліпаючи проти вітру, на засміченому гребені схилу. Повз нас по асфальту не далі ніж за три метри проносились автомобілі.

Це було велике, відкрите всім вітрам, пласке та анонімне кладовище. Могильні плити лежали рівненько, ніби сплановані за зразком типового приватного сектора в передмісті. Водій у формі відчинив двері «Лінкольна», що належав похоронному бюро, для пані Коркоран. Вона несла (не знаю навіщо) маленький букетик трояндових бутонів. Патрік подав їй руку, вона взяла його попід неї долонею в рукавичці, загадкова за темними окулярами, спокійна, немов наречена.

Відчинилися задні двері катафалка, і звідти показалася труна. Відвідувачі мовчки посунули за нею, поки її несли високо на руках посеред відкритого поля, і вона погойдувалась у трав’яному морі, немов маленький човник. На віку домовини весело майоріли жовті стрічки. Непривітне й неосяжне небо. Ми проминули одну могилку, дитячу, з якої щирився вигорілий гелловінський гарбуз із пластику.

Над ямою напнули шатро в зелену смужку — такі часто використовують для гулянок просто неба. У ньому було щось абсолютно беззмістовне й дурне. Отак і лопотіло воно, порожнє, банальне й безглузде в чорта на запічку. Ми зупинились і стали зніяковілими мовчазними групами. Я очікував на щось більше. По траві було розкидано сміття, яке дрібно пошаткували ножі газонокосарок. Упізнавались недопалки сигарет та обгортки від батончиків Twix.

«Що за дурня, — подумалося мені в нападі несподіваної паніки. — Як же це все могло статися?»

Угорі по шосе летіли машини.

Від могильної ями мене пройняв німий жах. Раніше я її ніколи не бачив. Абсолютно варварська річ. Глиняний тупик, з одного боку якого на дощаному помості стоять розкладні стільці, а з іншого насипана земля. «Боже мій», — подумав я. Тепер мені з кришталевою ясністю відкрилася вся картина одночасно. Навіщо морочити собі голову трунами, шатрами, якщо його просто вкинуть у яму, загорнуть землею, а потім поїдуть додому? Оце й так з усім цим? Позбутися людини, немов кавалка сміття?

«Бане, — думав я, — ох, Бане, пробач мені».

Священик швидко правив службу. Під шатром його позбавлене емоцій обличчя набуло зеленкуватого відтінку. Поруч сидів Джуліан — тепер я його бачив — і дивився на нас чотирьох. Спочатку Френсіс, потім Чарльз, за ним Камілла рушили ближче до нього, але мені було байдуже. Я був зачмелений. Коркорани сиділи дуже тихо, поскладавши руки на колінах. «Як вони можуть тут сидіти? — обурювався я. — Біля цієї страхітливої ями, нічого не роблячи?» Була середа. По середах о десятій ми займалися письмовою грекою. Саме там нам годилось би зараз бути всім разом. Труна непорушно лежала біля могили. Я знав, що її не відчинять, а хотів би якраз навпаки. До мене почало доходити, що більше я його не побачу.

Чоловіки в чорному, котрі принесли труну, стояли, вишикувавшись за нею, ніби хор старійшин у трагедії. Генрі поміж них виглядав наймолодшим. Він сумирно стояв, склавши перед собою руки — великі, білі руки вченого, вправні та доглянуті, ті самі руки, що намацували на шиї Банні пульс і перевертали його голову з боку в бік на її нещасній переломленій опорі, поки решта нас спостерігала з кручі, затамувавши подих. Навіть із такої відстані було видно жахливий кут, під яким вигнулася шия, черевик, повернутий не в тому напрямку, цівочки крові з носа та рота. Він відтягнув повіки великим пальцем, нахилився ще нижче, намагаючись не торкатися перекошених на маківці голови окулярів Банні. Одна нога смикнулася в самотньому спазмі, що поволі поступився місцем слабшому посмикуванню, а потім і взагалі стих. На годиннику Камілли була секундна стрілка. Ми бачили, як вони мовчки звірилися з часом. Вибравшись нагору за нею, він тоді обтрусив коліна, витер руки об штани та відповів на наше шумне шепотіння: «…мертвий, правда?..» — стриманим знеособленим кивком лікаря.

…Заклинаємо Тебе, Господи, ми оплакуємо відхід брата нашого Едмунда Ґрейдена Коркорана, Твого вірного раба, та усвідомлюємо, що нам теж доведеться піти за ним. Будь ласка, дай нам сил підготуватись до нашої останньої години та оборони нас від раптової та непередбачуваної смерті…

Він зовсім нічого не очікував. Навіть нічого не зрозумів. Не вистачило часу. Заточився на кручі, ніби на краю басейну: комічне йодлювання, вимахування руками в повітрі. А потім — кошмар падіння. Той, кому не спадало на думку існування Смерті у світі; той, хто не повірив у її існування, зустрівшись із нею віч-на-віч; той, хто ніколи не думав, що вона по нього прийде.

Залопотіли крилами ворони. У підліску повзали блискучі жуки. Клаптик неба застиг у сітці хмаринок та відбився в баюрі на землі. Агов! Буття і ніщо.

…Я воскресіння й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре[203]…

Чоловіки опустили домовину в могилу на довгих рипучих пасках. М’язи Генрі напружилися від її тяжкості. Він міцно зціпив зуби. На спині в нього проступили плями поту.

Я понишпорив у кишені куртки, аби переконатися, що знеболювальні на місці. Нас чекала довга дорога додому.

Паски піднялися нагору. Священик благословив могилу та окропив її святою водою. Брудно й темно. Пан Коркоран закрив обличчя долонями й монотонно схлипував. Шатро лопотіло на вітрі.

Перша лопата землі. Від звуку її падіння на віко труни мені стало зле, чорно й порожньо в душі. Пані Коркоран, тримаючись за Патріка однією рукою і тверезого Теда — другою, зробила крок уперед. Рукою в рукавичці кинула трояндовий букетик у могилу.

Повільно-повільно в наркотичному безмірному спокої Генрі нагнувся й собі взяв жменю землі. Він потримав її над ямою і тонкою цівочкою висипав крізь пальці. Потім, залізною хваткою тримаючи себе в руках, відступив та розсіяно провів рукою по грудях, вимазуючи в болото лацкани, краватку й накрохмалену непорочну білизну сорочки.

Я прикипів до нього поглядом. Так само — Джуліан, Френсіс, двійнята; в очах усіх читалися шок та жах. Здається, він не розумів, що зробив щось незвичне. Стояв собі непорушно, вітер куйовдив його чуприну, і тьмяне світло відбивалося на оправі окулярів.

Розділ 8

Мої спогади про те, що відбувалось у будинку Коркоранів після похорону, дуже туманні (можливо, через пригорщу знеболювальних, які я проковтнув одразу, сівши в машину). Однак навіть морфій не міг применшити жаху всього дійства. Благословенням стала присутність Джуліана: він, немов добрий янгол, кружляв у натовпі та знаходив хвилину перекинутися словом із кожним, ідеально вгадуючи, як і кого розрадити. Навіть більше: незважаючи на його взаємну нелюбов із Коркоранами, він ставився до них навдивовижу ґречно та дипломатично, так що навіть крижане серце пані Коркоран розтануло. Апофеозом же став той факт, що Джуліан виявився давнім приятелем Пола Вандерфеллера. Френсіс, який зачув цю новину, поклявся, що ніколи не забуде виразу обличчя пана Коркорана, коли Вандерфеллер, упізнавши Джуліана, підійшов до нього привітатись («по-європейськи», як пояснила потім пані Коркоран своєму сусідові), обійняв та поцілував у щоку.

Наймолодше покоління Коркоранів, яке було в незрозумілому захваті від ранкових сумних подій, тепер життєрадісно гасало по всьому будинку: дітлахи розкидали круасани, заливалися сміхом та ганялись один за одним із безглуздою подушкою-пердушкою. Кейтеринг виявився не з найкращих: забагато випивки та нестача їжі — справжній рецепт неминучих проблем. Тед із дружиною безперестанку гризлися. Брема Ґернсі знудило на білосніжний диван, а ейфорія Коркорана-старшого час від часу змінювалася безпробудним відчаєм.

Певно, втомившись від цього, пані Коркоран піднялася до спальні, однак через деякий час спустилася. Вираз її обличчя наводив жах. Тихенько вона доповіла чоловікові, що їх «обікрали», і це слово — повторене доброзичливим сусідом, який випадково його почув, — швидко розповсюдилося по кімнаті, спровокувавши хвилю небажаної допитливості. Коли це відбулося? Що зникло? Поліцію викликали? Люди облишили розмови та роєм обступили пані Коркоран. Вона майстерно уникала запитань, одягнувши мученицьку маску. Ні, казала вона, немає жодної потреби викликати поліцію: зникли речі дрібні, сентиментальні та нікому не потрібні, крім неї.

Клоук чкурнув за першої ж нагоди. І хоча ніхто не обговорював цієї ситуації, Генрі також вирішив зникнути. Майже одразу після похорону він спакував речі, сів в авто й поїхав, машинально попрощавшись із Коркоранами та ні слова не сказавши Джуліанові, який жадав із ним поговорити.

— Він виглядає розбитим. Йому варто сходити до лікаря, — поділився Джуліан своєю тривогою зі мною та Каміллою (хоча через далман[204] співрозмовник із мене був так собі).

— У нього був важкий тиждень, — пояснила Камілла.

— Ще б пак! Однак мені здається, що Генрі більш чуттєвий, ніж ми думали. Узагалі не уявляю, як він із цим упорається. Вони з Едмундом були набагато ближчими, ніж можна усвідомити, — він зітхнув. — Цікавий вірш він для похорону обрав, правда? Я б краще зачитав щось із «Федона»[205].

Близько другої години по обіді все почало згортатися. Ми б могли залишитись на вечерю, справді, могли б лишитися — якщо вірити п’яним запрошенням пана Коркорана (однак крижана посмішка дружини за його спиною натякала, що це зовсім не так) — так довго, скільки наша душа забажає. Розкладачки в підвалі все ще до наших послуг, і ми могли влитися в повсякдення Коркоранів, розділивши з ними печалі та радості: сімейні свята, посиденьки з дітьми, допомогу по домашньому господарству, роботу в команді (як підкреслив пан Коркоран). Це не було б солодке життя — він завжди ставився суворо до своїх хлопчиків, — однак ми могли б набратися незабутнього досвіду для гартування власного характеру, внутрішнього стрижня та високих моральних принципів, утвердженню яких, на його думку, наші батьки приділяли не надто багато уваги.

Ми поїхали лише о четвертій. Тепер якась кішка пробігла між Чарльзом і Каміллою. Вони через щось посварились — я бачив, як вони гиркались у дворі, — і весь шлях додому, хоча двійнята й сиділи пліч-о-пліч, погляди їхні були спрямовані чітко вперед, а руки схрещені на грудях. Упевнений, вони навіть не підозрювали, наскільки комічно були схожі одне на одного.

Здавалося, мене вдома не було цілу вічність. Кімната виглядала покинутою та зіщуленою, ніби стояла пусткою кілька тижнів. Я відчинив вікно та впав на незастелене ліжко. Від простирадл ішов запах плісняви. Сутеніло.

Відчуження минуло, однак я не міг позбутись пригніченості. У понеділок за планом були грека та французька. Думка про те, що на заняття з французької я не ходив майже три тижні, трохи мене непокоїла. Залікові роботи. Я перекотився на живіт. Іспити. Літні канікули за півтора місяця. Де я їх проведу? У кабінеті доктора Роланда? Чи на заправці в Плано?

Я підвівся, прийняв ще одну капсулу далману та повернувся на ліжко. Надворі вже майже стемніло. Я чув, як за стіною в сусіда грає магнітофон: Девід Бові, «This is Ground Control to Major Tom…»

Я роздивлявся тіні на стелі.

У якійсь дивній країні між сном і реальністю я йшов цвинтарем, не тим, де поховали Банні, а іншим, набагато старішим, дуже знаним: живопліт, вічнозелені дерева, розтріскані мармурові альтанки, увиті виноградними лозами. Йшов вузенькою брукованою доріжкою. За поворотом несподівано наткнувся на білі гортензії, що блідим сяйвом виринули з тіней та залоскотали мене по щоках.

Я шукав могилу якогось відомого письменника — Марселя Пруста чи Жорж Санд. Хто б то не був, мене сповнювала впевненість, що ця людина похована тут. Однак надгробки так поросли травою, що я ледь міг роздивитись імена, викарбувані на них. До того ж темніло.

Я вийшов на вершину пагорба та опинився в сосновому бору. Край підніжжя невиразно розкинулася долина, огорнута туманом. Я озирнувся, аби поглянути, звідкіля прийшов: ряди мармурових шпилів, бліді мавзолеї в дедалі густішій темряві. Удалині крихітний промінець світла — ліхтаря або лампи — прорвався до мене крізь ліс могильних каменів. Я нахилився, щоб краще роздивитись, однак завмер, почувши тріск позаду.

То був малюк Чемпіон. Він витягнувся на весь зріст і тепер намагався зіп’ястися на ноги, проте вже за якусь хвилину здався та продовжив лежати й трястись, а його животик піднімався туди-сюди. Чемпіон був босий і, крім памперса, нічого на собі не мав. Довгі огидні подряпини вкривали його руки й ноги. Я приголомшено дивився на нього. Коркорани нерозважливі, однак це було занадто. «Монстри, — подумав я, — імбецили, вони просто пішли та покинули його тут самого».

Дитина хникала, її ніжки посиніли від холоду. У маленькій пухкенькій ручці, схожій на морську зірку, малюк затискав пластмасовий літак, який йому дістався з Happy Meal. Я нахилився перевірити, чи все гаразд із дитиною, аж раптом почув біля себе недоречне демонстративне покашлювання.

Наступні події пронеслися за мить. Я озирнувся й лише на секунду встиг побачити силует, що танув позаду, однак цей образ відкинув мене назад, і я падав-падав-падав, аж доки не врізався у власне ліжко, яке виринуло з темряви, аби взяти мене в обійми. Цей удар змусив мене прокинутись. Не перестаючи тремтіти, я потягся до вимикача.

Стіл, двері, стілець. Я знову відкинувся на ліжко. І хоча я зміг побачити лише ковтуни та спотворені чоловічі риси, які б не хотілося згадувати навіть при ввімкненому світлі, я чудово знав, кого мені довелось зустріти, і вві сні він також знав, що я знаю.

Після всього пережитого за останні декілька тижнів не дивно, що нам захотілося перепочити одне від одного. Перші дні ми трималися відсторонено, якщо, звісно, не враховувати занять та обідньої перерви. Тепер, коли Бан мертвий і похований, більше не було причин залишатись на ногах аж до четвертої-п’ятої ранку. Та й теми для розмов вичерпались.

Я почувався навдивовижу вільним. Ходив на прогулянки, наодинці переглядав фільми. У вечір п’ятниці пішов на гулянку за студмістечком, де, стоячи на задньому дворі одного з викладачів та повільно цмулячи пиво, почув, як дівчина шепоче своїй подрузі: «Він такий засмучений, так?» На небі яскраво сяяли тисячі сузір’їв, і звідусіль лунало тріщання цвіркунів. Такі дівчата мені до смаку: вродливі, ясноокі, життєрадісні. Вона зав’язала зі мною розмову. Я подумав, що міг би піти з нею до себе, однак флірту, легкого та невимушеного, цілком вистачило: усе виглядало в стилі трагічних кіноперсонажів — у серці контуженого ветерана або ж молодого задумливого вдівця прокидається почуття до чарівної незнайомки, однак вона через свою невинність не здатна розділити його біль, спричинений привидами темного минулого. Я насолоджувався спогляданням бутонів співчуття, що розпускались у її добрих очах, її милим бажанням урятувати мене від самого себе («Ох, люба, — думав я, — якби ж ти тільки знала, яку ношу береш на свої плечі, якби ж ти тільки знала!») та усвідомленням того, що якби я захотів відвести її до себе, то з легкістю міг би це зробити.

Однак я цього так і не зробив. Тому що, незважаючи на те, що там собі думають добросерді незнайомки, мені не потрібні були ні компанія, ні комфорт. Усе, чого мені хотілось, — залишитись наодинці. Після вечірки я пішов не до себе, а в кабінет доктора Роланда, адже знав, що там мене точно ніхто шукати не буде. Уночі та на вихідних там неймовірно тихо, і одразу після повернення з Коннектікуту я провів там чимало часу — читав, куняв на дивані, виконував роботу доктора Роланда та свою.

Тієї ночі в корпусі не було навіть прибиральників. Я зачинив за собою двері, ввімкнув лампу, що стояла на столі доктора Роланда, і кімната наповнилась теплим жовтим світлом. Я знайшов на тихенькому радіо бостонську станцію класичної музики та вмостився на дивані з підручником французької граматики. Пізніше, коли очі стали помалу заплющуватись, я взявся за детектив і заварив собі чашку чаю. Книги на полицях загадково відблискували в світлі лампи. І хоч я не робив нічого незаконного, мені здавалося, нібито я таємно прошмигнув сюди, веду секретне життя, і хоч яким приємним воно є, рано чи пізно це завдасть мені шкоди.

Стосунки між двійнятами все ще лишалися натягнутими. Навіть на обід вони прийшли з різницею в годину. Інтуїтивно я відчував, що провина лежить на Чарльзові, який став похмурим, неговірким та пив трохи більше за свою звичну норму останнього часу. Френсіс стверджував, що нічого про сварку не знає, однак мені здалось, ніби йому відомо більше, ніж він визнавав.

Із Генрі я не розмовляв ще від самого похорону. Навіть не бачив його: у Трапезній він не з’являвся, на дзвінки не відповідав. Під час суботнього обіду я запитав:

— Як ви гадаєте, з Генрі все гаразд?

— Він у нормі, — відповіла Камілла, орудуючи ножем та виделкою.

— Звідки ти знаєш?

Її виделка застигла на півшляху до рота, а погляд осліпив мене, немов лампа в обличчя:

— Ми нещодавно бачилися.

— Де?

— У нього у квартирі. Сьогодні зранку, — промовила вона, повертаючись до обіду.

— То як він?

— Усе гаразд. Звісно, ще не зовсім відійшов, але в порядку.

Чарльз, що сидів поряд із нею, похмуро підперши підборіддя рукою, не зводив очей зі своєї тарілки, звідки не взяв ні шматочка.

На вечерю ніхто з двійнят не з’явився. Френсіс був у гарному настрої, тому говорив не змовкаючи. Повернувшись із Манчестера, він почав демонструвати свої покупки: піджаки, шкарпетки, підтяжки, сорочки в найрізноманітнішу смужку, вишукані краватки, одна з яких — із зеленувато-бронзового шовку в оранжевий горошок — призначалася мені. (Френсіс завжди щедро роздавав одяг. Він легко віддавав нам із Чарльзом свої старі костюми. Та оскільки Френсіс вищий за Чарльза й худіший від нас обох, доводилося йти до місцевого кравця. Я все ще ношу багато його костюмів: Sulka, Aquascutum, Gieves & Hawkes.)

У книгарні він також побував. Привіз біографію Кортеса, переклад із Григорія Турського[206] та монографію про жінок-убивць вікторіанської епохи, надруковану в Harvard University Press. Френсіс також приготував дарунок і для Генрі — збірник мікенських написів із Кносса[207].

Я погортав книгу. Масивна. Тексту в ній майже не було, суцільні фотографії розбитих табличок із написами — лінійним письмом Б, — відтвореними нижче у факсимільний спосіб. На деяких зображувався один-єдиний символ.

— Йому сподобається, — сказав я.

— Я теж так гадаю. Це найнудніша книга, яку мені вдалося вискіпати. Планую завезти йому ввечері.

— Може, й мені поїхати з тобою?

— Як забажаєш, — Френсіс закурив. — Однак я не збираюся заходити. Покину її на ґанку.

— А, ну тоді гаразд, — промовив я, відчувши дивне полегшення.

Усю неділю я провів у кабінеті доктора Роланда. Близько одинадцятої вечора усвідомив, що за цілий день так нормально й не поїв, якщо не враховувати печиво та численні горнятка кави, тому зібрав речі, замкнув кабінет і пішов глянути, чи Rathskeller іще працює.

Працював. У Rathskeller, що був продовженням кафетерію, готували погано, але, як у нас тоді казали, нема ради на «Ратс». Там були пара автоматів для пінболу та музичний автомат, і хоча справжньої випивки не купиш, можна було розжитися розбавленим пивом у пластиковому стаканчику за якихось шістдесят центів.

Тієї ночі там виявилося гамірно й людно. «Ратс» у принципі мене дратував. А для таких людей, як Джад і Френк, котрі з’являлися тут, щойно відчиняли двері, це місце — центр усесвіту. Вони й зараз були тут, умостившись за столом біля своїх підлесників та прихвоснів, з нездоровим азартом поринули в якусь гру, сенсом якої, судячи з усього, було докласти зусиль, аби вдарити іншого гравця по руці шматком розбитого скла.

Я пробрався крізь натовп і замовив шматок піци й одне пиво. Поки несли їжу, я обвів поглядом відвідувачів та помітив Чарльза. Він самотньо сидів у кінці бару.

Я привітався, і він повернувся до мене впівоберта. Уже захмелів. Його виказувала поза — не те щоб нетверезий сам по собі, а радше таке враження, ніби інша істота, похмура й пасивна, оселилася в його тілі.

— О, це ти. Прекрасно, — промовив він.

Я не міг збагнути, що він робить у цьому плюгавому місці, наодинці, і чому п’є огидне пиво, коли вдома його чекають найкращі трунки, які лише можна забажати.

Він щось сказав, однак через музику та гамір мені не вдалося розчути слів.

— Що? — нахилився я ближче.

— Кажу, позичиш мені трохи грошей?

— Скільки?

Він порахував на пальцях.

— П’ять доларів.

Я простягнув йому гроші. Він виявився не настільки п’яним, щоб прийняти їх без тисячі вибачень та обіцянок повернути.

— Я хотів сходити в банк іще в п’ятницю, але…

— Усе гаразд.

— Чесно, — він обережно витяг із кишені зіжмаканий чек. — Бабуня прислала. В понеділок отримаю готівку.

— Не переймайся, — запевнив його я. — Що ти тут робиш?

— Хотілося провітритись.

— Де Камілла?

— Не знаю.

Його стан дозволяв йому дістатися додому на своїх двох, однак «Ратс» залишатиметься відчиненим ще години дві, і думка лишити його тут наодинці мене зовсім не приваблювала. Після похорону Банні декілька незнайомців, включно з секретаркою з відділення соціальних наук, намагалися підібратись до мене заради всіх деталей. Я відкараскувався від них завдяки трюку, якому навчився в Генрі: безжалісний погляд та нуль емоцій змушували ласих до подробиць зніяковіло щезати. То була майже безпрограшна тактика, проте одна річ — контактувати з такими людьми на тверезу голову, зовсім інша — на п’яну. Наклюкатися я ще не встиг, але стовбичити в барі, доки Чарльзові не схочеться піти звідти, я був не готовий. Будь-яка спроба витягти його силоміць лише посилила б його бажання там залишитись: у налиганому стані він мав звичку робити все цілковито навпаки.

— Камілла знає, що ти тут? — запитав я його.

Він нахилився до мене, тримаючись за край шинкваса.

— Що?

Я повторив запитання. Його обличчя спохмурніло.

— Не її собаче діло, — відповів він і повернувся до свого пива.

Принесли моє замовлення. Я розплатився, а потім сказав Чарльзові:

— Вибач, я повернусь через хвилинку.

Я пройшов повз чоловічу вбиральню, що була у вічно мокрому смердючому коридорі, перпендикулярному до бару; тож я зник із поля зору Чарльза й підійшов до телефонного автомата. Здається, чекав цілу вічність, поки якась дівчина розмовляла по ньому німецькою, і саме коли я вже зібрався був піти, вона поклала слухавку. Витягнувши з кишені четвертак, я набрав номер двійнят.

Двійнята зазвичай не користувалися тактикою Генрі: якщо вони були вдома, то переважно брали слухавку. Однак цього разу ніхто не відповів. Я набрав номер іще раз і поглянув на годинник. Двадцять хвилин на дванадцяту. Я не міг уявити, де носить Каміллу в такий пізній час. Хіба що вирішила піти на пошуки Чарльза.

Я повісив слухавку, забрав свій четвертак, що випав із таксофона, поклав у кишеню та повернувся до стійки. На секунду я подумав, що Чарльз просто пересів кудись в інше місце, однак потім збагнув, що його в барі вже не було. Випивши останню краплю пива, він розвернувся та пішов.

Несподівано Гемпден знову зазеленів, немов райський сад. Майже всі квіти загинули під снігом, однак жимолость, бузок та деякі інші пізньоцвіти тепер буяли в усій красі. Дерева розпишніли, листя густо вкривало кожну гілку. Шлях до Північного Гемпдена раптово став неймовірно вузьким: зелена стіна так щільно оточувала його обабіч, що навіть сонячні промені не могли пробитися до вологої та багнистої стежки.

У понеділок я прийшов до Лікею раніше, ніж зазвичай. У вікні Джуліанового кабінету я побачив Генрі, який поправляв півонії в білій вазі. Здавалося, ніби він схуд кілограмів на п’ять, що в принципі для людини комплекції Генрі було ніщо, однак худорлявість обличчя й навіть зап’ястків та рук впадала в очі. Проте щось інше, а не це — поки незрозуміло що — змінило його відтоді, як ми бачилися востаннє.

Вони з Джуліаном розмовляли жартівливою педантичною латиною, немов двоє священиків, котрі прибирають ризницю перед месою. У повітрі стояв аромат круто завареного чаю.

— Salve, amice, — підвів до мене голову Генрі. На його зазвичай відстороненому та замкненому обличчі з’явилась тінь пожвавлення. — Valesne? Quid est rei?[208]

— Гарно виглядаєш, — сказав я йому (і справді мав це на увазі).

Він трохи похилив голову. Його очі, що під час хвороби були понурі, з розширеними зіницями, тепер вражали кришталево чистою блакиттю.

— Benigne dicis[209], — промовив він. — Мені набагато краще.

Джуліан прибирав залишки булочок та варення. Вони снідали разом із Генрі, і, судячи з усього, трапеза була чималою. Джуліан розсміявся та проказав щось у стилі Горація (я, чесно кажучи, не зовсім добре зрозумів слова), нібито м’ясо — гарна їжа для печалі. Мені було приємно знову бачити радісного та безжурного Джуліана. Він відчував незрозумілу прив’язаність до Банні, однак сильні емоції були неприйнятні для нього, а їх нормальне вираження за сучасними стандартами він прирівнював до ексгібіціонізму. Я впевнений, що смерть Банні вразила його набагато глибше, ніж він дозволяв собі показувати. Також маю підозри, що жвава сократівська байдужість до питань життя і смерті вберігала Джуліана від занурення в непробудну печаль.

Потім приїхав Френсіс. За ним — Камілла. Але не Чарльз, який, певно, відлежувався в жахливім похміллі. Ми всілися за великий круглий стіл.

— Що ж, — промовив Джуліан, коли всі притихли. — Сподіваюся, всі готові покинути світ звичайної матерії та ввійти у світ матерії тонкої?

У ті дні я відчував надзвичайне полегшення через новонабуту свободу. Тепер, коли небезпека лишилася позаду, пелена темряви, що окутувала мій розум, розсіялась. Світ знову став прекрасним — свіжим, чарівним, цілющим. Однак я дивився на нього новими очима.

Я полюбляв гуляти наодинці Північним Гемпденом, біля річки Беттенкілл. Особливо вподобав одну сільську крамничку (давні власники якої, мама з сином, за чутками, в п’ятдесятих надихнули одного автора на знамените, хрестоматійне оповідання жахів), де купував пляшку вина та спускався до берега річки, неквапом потягуючи трунок. Решту тих погожих днів, осяяних золотим світлом, я безцільно бродив туди-сюди, просто гаючи час. Я трохи відстав у навчанні, попереду чекали контрольні та іспити, однак я був юний, трава зеленіла, дзижчання бджіл заполонило все довкола, і до того ж я щойно відступив від порога Смерті, а сонячне проміння пестило мої щоки. Я був вільний. Дорога життя, яке я вважав утраченим назавжди, простелилася переді мною в усій своїй невимовно дорогоцінній красі.

В один із таких днів я прогулювався біля будинку Генрі і знайшов його на задньому подвір’ї. Засукавши рукава, він копирсався в грядці, одягнений у старий робочий одяг. Поруч стояв візочок із розсадою помідорів, огірків, полуниць, соняшників та яскраво-червоної герані. Кілька трояндових кущів, коріння яких ховалось у мішковині, прихилились до паркану.

Я зайшов через бокову хвіртку. На ногах я стояв не надто впевнено.

— Привіт-віт-віт!

Він зупинився та сперся на лопату. Ніс, що обгорів на сонці, вже облазив.

— Що поробляєш?

— Саджаю латук.

Настала довга пауза, під час якої я встиг оглянути сад і помітив папороть, яку Генрі викопав у день убивства Банні. Аспленій. Так він тоді її назвав. Камілла ще сказала, що від цієї назви віє якимсь загробним Асклепіем. Тепер папороть велично росла на тінистій стороні його будинку, біля погреба.

Мене повело назад, та я встиг ухопитися за ворота.

— Лишаєшся тут на літо?

Він пильно роздивлявся мене, витираючи брудні руки об штани.

— Мабуть. А ти?

— Не знаю.

Я ще нікому не казав, що за день до того відніс до Служби підтримки студентів заяву про влаштування на одну роботу в Брукліні. У мої обов’язки мав входити догляд за квартирою викладача історії, який на все літо летів до Британії. Виглядало все ідеально: літо в гарному районі Брукліну (безкоштовно!), лише поливати квіти й вигулювати двох бостон-тер’єрів, які не могли відправитись за океан через карантин. Я трохи нервував, згадуючи Лео та мандоліни, однак мене запевнили, що цього разу все буде інакше, навіть продемонстрували відгуки щасливих студентів, які працювали там раніше. Я ще ніколи не бував у Брукліні і, чесно кажучи, нічого про нього не знав. Однак ідея пожити в місті — особливо невідомому мені — вабила. Затори, натовп людей, робота в книгарні, черги до кафе. Хтозна, яке химерне життя на мене чекало. Самотні обіди та вечірні прогулянки з собаками по вулицях, де ніхто мене не знає.

Генрі продовжував на мене дивитись. Він поправив окуляри на переніссі.

— Знаєш, — почав він, — зарано ще.

Я засміявся. Було очевидно, про що він думав: спочатку Чарльз, тепер я.

— Я в нормі.

— Справді?

— Звісно.

Він повернувся до роботи, встромлюючи лопату в ґрунт і дужо натискаючи на неї ногою в гетрі кольору хакі. Підтяжки на спині утворювали чорний навскісний хрест.

— Ну, значить, можеш підсобити мені з латуком. У повітці є ще один заступ.

Тієї ночі, близько другої години, в мої двері загрюкала староста й прокричала, що мені хтось телефонує. Натягнувши халат, я сонно поплівся сходами вниз.

Дзвонив Френсіс.

— Чого тобі треба?

— Річарде, у мене серцевий напад.

Одним оком я поглянув на старосту — Вероніка чи Валерія, забув її ім’я. Вона стояла поруч, склавши руки на грудях та схиливши голову, вдаючи занепокоєння. Я відвернувся від неї.

— Усе з тобою нормально. Іди спати.

— Послухай, — у його голосі чулася паніка. — У мене серцевий напад. Мабуть, я помру.

— Не дуркуй.

— У мене всі симптоми. Біль у лівій руці. Важкість у грудях. Ядуха.

— Чого ти від мене хочеш?

— Щоб ти приїхав і відвіз мене до лікарні.

— Чому б не викликати швидку? — У мене мимохіть заплющувалися очі.

— Бо я їх боюсь.

Я не зрозумів, що він сказав далі, оскільки втрутилася Вероніка, зачувши слово «швидка».

— Якщо вам потрібні медики-рятувальники, то хлопці з охорони вміють робити штучне дихання й непрямий масаж серця. Вони на чергуванні з дванадцятої по шосту ранку. У них є ще мінібус, і вони можуть довезти вас до лікарні. Якщо треба, я можу…

— Нам не потрібні медики, — обірвав її я. На тому кінці дроту Френсіс безперестанку повторював моє ім’я.

— Та тут я, тут.

— Річарде? — покликав він слабко. — Із ким ти розмовляєш? Що сталось?

— Нічого. Просто послухай…

— Хто там що казав про медиків?

— Ніхто. Слухай мене. Послухай! — я урвав усі його спроби переговорити мене. — Розкажи мені, що-сталося.

— Я хочу, щоб ти приїхав. Мені справді погано. У мене на секунду серце припинило битися. Я…

— Наркотики? — довірливим тоном поцікавилася Вероніка.

— Я хочу почути, що мені намагаються сказати. Тому чи не могла б ти замовкнути?

— Річарде? — озвався Френсіс. — Ти приїдеш за мною? Будь ласка.

Я на секунду замислився.

— Гаразд. Дай мені п’ять хвилин.

Коли я приїхав до Френсіса, він, уже одягнений, лежав у ліжку. Ще черевики — і він готовий вирушати.

— Спробуй мій пульс, — попросив він.

Я погодився, тільки щоб заспокоїти його. Прискорений, сильний. Френсіс лежав нерухомо, повіки тремтіли.

— Як гадаєш, що зі мною?

— Не знаю, — відповів я.

У нього пашіли щоки, однак він не виглядав хворим. Хоча — знаю, що це божевільне припущення, — я не міг виключити харчового отруєння, апендициту абощо.

— Думаєш, мені варто поїхати до лікарні?

— А сам що скажеш?

Він замислився на секунду.

— Не знаю. Мабуть, варто.

— Гаразд. Якщо тобі від цього полегшає, то їдьмо. Підйом!

Його стан не заважав йому курити в машині всю дорогу до лікарні. Я зупинив машину біля входу з яскраво освітленим написом «Невідкладна допомога».

— Упевнений? — запитав я.

Він поглянув на мене зі здивуванням та зневагою.

— Підозрюєш, я симулюю?!

— У жодному разі, — настала моя черга дивуватись. Таке мені на думку не спадало. — Просто хочу впевнитись.

Він вибрався з машини та грюкнув дверима. Нам довелось чекати близько півгодини. Френсіс заповнив картку та сидів, похмуро гортаючи старі числа наукового журналу Smithsonian. Коли ж медсестра його нарешті покликала, то він навіть не підвівся.

— Твоя черга.

Він не поворухнувся.

— Ходімо.

Френсіс мовчав.

— Знаєш, — у його очах було щось дике, — я передумав.

— Що?!

— Кажу, що передумав. Гайда додому.

Медсестра застигла у дверях і з цікавістю спостерігала за нашим діалогом.

— Що за дурня? — гаркнув я. — Ми ж так довго чекали!

— Я передумав.

— Сам же схотів сюди прийти!

Я знав, що це присоромить його. Уникаючи мого погляду, він злісно жбурнув журнал та подибав у подвійні двері за медсестрою.

За десять хвилин у приймальню, де лишився тільки я, зазирнув утомлений лікар у медичному одязі.

— Ви приїхали з паном Абернаті?

— Так.

— Зайдіть на хвилинку, будь ласка.

Я пройшов за ним до кабінету. Френсіс, одягнений, сидів на краєчку койки, зігнувшись у три погибелі. Виглядав він нещасним.

— Пан Абернаті відмовляється перевдягтись у сорочку та не дозволяє медсестрі взяти в нього кров на аналіз. Не розумію, як він собі уявляє обстеження, якщо забороняє навіть торкнутися до себе.

Тиша. Оглядову заливало надто яскраве світло. Мені було неймовірно ніяково.

Лікар підійшов до рукомийника та відкрив воду.

— Ви, хлопці, сьогодні наркотики приймали? — спокійно запитав він.

Я відчув, що червонію.

— Ні.

— Трохи кокаїну? Можливо, «спіди»?

— Ні.

— Якщо твій друг щось приймав, нам потрібно знати, що саме, аби допомогти.

— Френсісе, — почав був я, однак його погляд, сповнений ненависті, зупинив мене: et tu, Brute[210].

— Та як ти смієш! — спалахнув він. — Нічого я не приймав! І ти прекрасно це знаєш!

— Заспокойтеся, — втрутився лікар. — Ніхто вас ні в чому не звинувачує. Але ви занадто знервовані сьогодні. Згодні?

— Ні, — відповів Френсіс після короткої паузи.

— Справді? — Лікар сполоснув руки та витер їх рушником. — Ви заявилися посеред ночі, кажете, що у вас серцевий напад, а потім не дозволяєте нікому навіть близько підійти? Як же я тоді можу вам допомогти?

Френсіс нічого не відповів. Він тяжко дихав, уважно розглядаючи підлогу. Його обличчя вкрилося червоними плямами.

— Я не вмію читати думки, — нарешті мовив лікар. — Однак досвід мій підказує, що існують дві причини, чому люди вашого віку можуть скаржитися на серцевий напад.

— Які ж? — запитав я.

— Перша — отруєння амфетамінами.

— Не мій варіант, — вишкірився Френсіс.

— Добре-добре. Друга причина — панічний розлад.

— Що це таке? — запитав я, намагаючись не дивитись у бік Френсіса.

— Напади паніки. Раптове відчуття страху. Прискорене серцебиття. Тремор. Пітливість. У гіршому випадку людям здається, ніби вони помирають.

Френсіс мовчав.

— То що? Це вже ваш варіант?

— Не знаю, — після спантеличеної мовчанки відповів Френсіс.

Лікар сперся на рукомийник.

— Ви часто відчуваєте страх? Без суттєвих причин?

Коли ми вийшли з лікарні, було вже п’ятнадцять хвилин на четверту. На паркінгу Френсіс запалив сигарету, жужмлячи в лівій руці аркушик із прізвищем одного місцевого психіатра.

— Гніваєшся на мене? — запитав він уже вдруге, коли ми сіли в машину.

— Ні.

— Знаю, що гніваєшся.

Ми їхали повз темні будинки пустельними, нереальними в нічних вогнях вулицями. Верх машини опустили, звернули на критий міст. Шини гучно ухали на дерев’яних дошках.

— Будь ласка, не гнівайся.

Я проігнорував його прохання.

— Ти підеш до цього психіатра? — запитав я його.

— Немає жодного сенсу. Я й так знаю, що мене непокоїть.

Я промовчав. Коли я почув слово «психіатр», то одразу нашорошився. Я не надто вірю в психіатрію, однак хтозна, що треноване око може побачити в тесті на визначення особистості або навіть у випадковій обмовці?

— Я вже проходив дитиною через аналіз, — сказав Френсіс. Здавалося, він от-от розплачеться. — Мені одинадцять чи дванадцять. Тоді мама раптово стала фанаткою йоги, забрала мене з Бостона й відправила до якоїсь жахливої школи у Швейцарії, де всі носили шкарпетки під сандалі. У них проводили заняття з танців дервішів та кабали. Усі учні Білого Рівня — так вони називали мій курс чи клас, не пам’ятаю, — вранці мали робити китайську гімнастику циґун та мали чотири години на тиждень райхіанського аналізу. Мені ж доводилося просиджувати там по шість годин[211].

— Як можна аналізувати дванадцятирічну дитину?

— Купою словесних асоціацій. А також дивацькими іграми з анатомічно правильними ляльками. Мене спіймали, коли я разом із двома французькими дівчатками намагався втекти по солодощі, — ми голодували, сидячи на тій макробіотичній їжі, тож просто хотіли побігти в кіоск купити шоколаду. Однак, звісно ж, там вирішили, що це якийсь сексуальний інцидент. Це не значить, що нас хотіли присоромити, — вони, навпаки, полюбляли, коли їм таке розповідають, — але я був не досить тямущий, аби зрозуміти, що від мене хочуть. Дівчата були набагато просунутіші в цьому плані, тож заради «мозкоправа» вигадали шалену французьку історію, на яку там тільки й чекали: ménage à trois[212] у сіні. Лиш уяви, вони подумали, я настільки хворий, що стер це зі своєї пам’яті. Хоча я був готовий наговорити їм сім мішків гречаної вовни, аби вони лиш відіслали мене додому, — він засміявся, хоч і без особливої радості. — Господи, директор мене одного разу запитав, з яким персонажем я себе асоціюю. Я відповів, що з Деві Балфором із «Викраденого»[213].

Ми знову повернули. Раптом перед нами у світлі фар пробіг великий звір. Я миттєво натиснув на гальма. Якусь секунду на мене дивилася пара осяйних очей. Наступної миті звір уже зник.

Ми продовжували сидіти. Наші руки тремтіли.

— Що то було? — запитав Френсіс.

— Не знаю. Можливо, олень.

— Ні, не олень.

— Тоді собака.

— То було щось схоже на кота.

Насправді мені теж так здалось.

— Однак дуже великий.

— Може, пума чи щось таке.

— Пуми тут не водяться.

— Пуми — ні, а рисі — так. Їх тут називали катамаунтами. Котами з гір. Як Катамаунт-стріт.

Стало прохолодно. Десь удалині гарчав собака. Машин майже не було.

Я прибрав ногу з гальма та натиснув на газ.

Френсіс попрохав мене нікому не розповідати про нашу нічну екскурсію до лікарні, проте коли ми в неділю зібрались у двійнят на вечерю, я трохи перебрав і виклав Чарльзові всю історію, лишившись із ним на кухні наодинці.

Чарльз відреагував співчутливо. Він теж був напідпитку, хоч і не в такій кондиції, як я. На ньому були старий костюм у смужку, який вільно висів, — Чарльз теж утратив кілька кілограмів — та потерта краватка марки Sulka.

— Бідолашний Франсуа, — промовив він. — Той ще дивак. То він піде до мозкоправа?

— Не знаю.

Він витрусив сигарету з пачки Lucky Strikes, яку колись лишив Генрі.

— На твоєму місці… — Він подивився, чи немає нікого поблизу. — На твоєму місці я б порадив йому не згадувати про це при Генрі.

Я мовчки чекав, що він скаже далі. Чарльз запалив сигарету й випустив клуб диму.

— Я просто хотів сказати, що останнім часом п’ю більше, ніж мав би, — промовив він тихо. — І готовий це визнати. Але ж, Господи, це мені довелося мати справу з копами, не йому. Це я розбирався з Меріон, Боже ти мій. Вона тепер телефонує мені майже щовечора. От поговорив би він із нею, я б подивився на нього… Навіть якби я захотів пити по пляшці віскі щодня, йому що з того? Я сказав, що він не має права втручатись у мої справи, і у твої теж.

— Мої?

Він поглянув на мене здивовано, немов дитина, і розсміявся.

— А, то ти ще не чув? Ти тепер із нами, пияками. Ходиш під градусом посеред білого дня. Ступив на похилу доріжку.

Я сторопів. Він розсміявся з виразу мого обличчя, але потім ми почули кроки та дзеленчання льоду в склянці — то наближався Френсіс. Він зазирнув у кімнату й життєрадісно почав про щось лепетати, і через пару хвилин, узявши випивку, ми пішли за ним до вітальні.

Ніч видалася гарна, радісна. Горіли вогні, мерехтіли чарки, важко лупив по даху дощ. Надворі гойдалися й хилилися крони дерев, у листі яких щось пінно шуміло й вирувало, ніби в склянках із газ-водою. Вікна лишалися відчинені, і вогкий прохолодний легіт знадливо й по-магічному дико торсав штори.

Генрі перебував у піднесеному настрої. Розслаблений, він сидів у фотелі, випроставши ноги. Пильний, відпочилий, щомиті готовий розсміятися чи подарувати розумну репліку. Камілла мала чарівливий вигляд. Вона була вбрана у вузьку сукню рожевуватого кольору без рукавів, що відкривала гарненькі ключиці й тендітні хребці в основі шиї, а ще — прекрасні колінні чашечки, прекрасні щиколотки, прекрасні й мускулясті оголені ноги. Сукня перебільшувала її субтильність і несвідому, дещо чоловічу граційність постави; я кохав її, кохав її спокусливу, тріпотливу манеру кліпати очима під час розповіді або спосіб (слабке відлуння Чарльза), у який вона тримала сигарету, затиснувши її між кісточками пальців з обгризеними нігтями.

Складалося враження, що вони з Чарльзом помирилися. Мало спілкувались, але стара мовчазна ниточка, що єднає двійнят, здається, вилася знову. Вони сідали на бильця крісел, де в той самий час відпочивав інший, носили туди-сюди напої (цей їхній специфічний ритуал, складний і наповнений змістом). І хоча я не все розумів із того, що бачив, зазвичай це означало, що між ними все гаразд. Схоже, Камілла намагалася йти на компроміси, чим водночас спростовувала гіпотезу про власну провину.

Дзеркало над каміном потрапило в центр уваги, каламутне старе люстро в оправі з палісандрового дерева; нічого видатного, придбане на гаражному розпродажі, і разом з тим річ, яка першою впадає в око, коли заходиш усередину, а зараз — тим паче, через кардинальну тріщину, що, йдучи по центру, галузилася павутинням навсібіч. А з’явилася вона там у настільки кумедний спосіб, що Чарльз мусив двічі розказувати цю історію, хоча насправді смішила в ній не стільки сама пригода, скільки інсценізація подій оповідачем: генеральне прибирання в будинку навесні, один чих, що призвів до падіння з драбини й приземлення на люстро, яке щойно перед цим вимили та лишили на підлозі.

— Я от одного не розумію, — проказав Генрі, — як це вдалося — підняти дзеркало і при цьому не розгубити все скло.

— Дивом. Зараз я і пальцем його не торкнувся б. Хіба ж не дивовижно воно там виглядає?

І справді, дивовижно. Заперечувати ці слова було безглуздо. Вкрита плямами темна дзеркальна поверхня скидалася на калейдоскоп і відображувала кімнату в сотнях фрагментів.

Лише перед самісіньким від’їздом я випадково дізнався, як насправді розбилося дзеркало. Я стояв перед каміном, поклавши руку на полицю, аж раптом зазирнув усередину. Камін був неробочий. Він мав і ґрати, і пару спеціальних підставок під дрова, але самі полінця, що лежали поруч, уже вкрилися пилом. Цього ж разу я уважніше подивився собі під ноги й виявив дещо нове: срібні гострі друзки люстра валялися впереміш із великими уламками, що належали братові-близнюкові високої чарки із золотим обідком, яку я зараз тримав у руці. Помилитися неможливо. Стара посудина з товстелезним, у півтора пальця, денцем. Щоб вона розлетілася на друзки й розбила при цьому дзеркало, хтось її мав дуже сильно пожбурити через усю кімнату твердою рукою.

Дві ночі по тому мене знову розбудив стук у двері. Спантеличений і в поганому гуморі, я засвітив лампу і, намагаючись продерти очі, потягнувся до свого годинника. Третя.

— Хто там? — спитав я.

— Генрі, — почулося з-за дверей. Я здивувався.

Я досить неохоче впустив його. Сідати він не став.

— Послухай, — проказав він. — Мені прикро тебе турбувати, але питання дуже важливе. Маю просити тебе про послугу.

Говорив він без вагань і по-діловому. Мене збентежив його тон. Я сів на краю ліжка.

— Ти мене слухаєш?

— Що сталося?

— Хвилин п’ятнадцять тому мені телефонували з поліції. Чарльз у в’язниці. Його заарештували за водіння в стані алкогольного сп’яніння. Я хочу, щоб ти з’їздив туди й забрав його.

У мене морозець пробіг по шкірі.

— Що? — перепитав я.

— Він вів мій автомобіль. А моє ім’я в них із номера реєстрації. Я не маю ані найменшої гадки, в якому він стані. — Він поліз у кишеню й видобув звідти незапечатаний конверт. — Мабуть, доведеться заплатити заставу. Але я не знаю скільки.

Я зазирнув у конверт. Усередині лежав незаповнений чек, на якому Генрі вже поставив підпис, і двадцятидоларова банкнота.

— Поліцію я вже повідомив, що машину дав йому поїздити. Якщо в них виникнуть які-небудь запитання, то нехай мене набирають. — Він стояв біля вікна й дивився на вулицю. — Уранці я сконтактую з юристом. Але зараз просто хочу, щоб ти чимшвидше його звідти витяг.

Якийсь момент я намагався все це осмислити.

— І що з грошима? — нарешті спитав я.

— Заплатиш, скільки це коштує.

— А двадцять доларів для чого?

— Тобі ж доведеться їхати на таксі. Туди відправишся машиною, на якій я приїхав до тебе.

Ми довго нічого не говорили. У мене й досі не виходило до кінця прокинутися. Я сидів перед ним у піжамній сорочці та спортивних трусах.

Поки я вдягався, він не відходив від вікна, визирав, склавши руки за спиною, на темну луку й не зважав при цьому на дзеленчання плічок, поки я незграбно, наосліп спросонку шарудів у шухлядах комода. Спокійний, заклопотаний, Генрі повністю розчинився у своїх абстрактних турботах.

І тільки коли ми розсталися з Генрі, а мене вже швидко несло таксі в напрямку темного центру міста, я збагнув, наскільки скупо мене поінформували про ситуацію, в якій мені зараз доведеться розбиратися. Генрі ж мені так нічого й не розповів. Сталася дорожня пригода? Хтось травмувався? Крім того, якщо все насправді так серйозно й це машина Генрі, то чому ж він сам не їхав?

Напнута над перехрестям розтяжка погойдувалась із самотнім світлофором.

Гемпденська в'язниця розташовувалась у прибудові місцевого суду. Крім того, на цій площі її споруда була єдиною, що світилася вночі. Я сказав таксистові зачекати й рушив усередину.

Двоє поліцейських сиділи у великій яскравій кімнаті, де стояли численні канцелярські шафи, металеві столи з персональними переділками, старомодний кулер, автомат із жуйкою від громадської організації Civitan Club (гасло: «Все міняють ваші зміни!»). Одного з поліцейських, рудовусого, я впізнав — він брав участь у пошуках. Обоє наминали смажену курку, які продаються підігрітими в нічних магазинах, та дивилися ток-шоу Саллі Джессі Рафаель по портативному чорно-білому телевізору.

— Привіт! — кинув я їм.

Вони підняли на мене погляди.

— Я прийшов забрати свого товариша з в’язниці.

Рудовусий витер губи паперовою серветкою. Миловидий здоровило за тридцять.

— Дай угадаю. Чарльза Маколі?

Він так промовив це, нібито вони дружили з давніх-давен. З іншого боку, не виключено, що так і було, адже Чарльз провів тут чимало часу, коли шукали Банні. Тоді він розказував, що копи добре до нього поставилися. Вони замовляли йому бутерброди й купували кока-колу в автоматах.

— А по телефону я ж розмовляв з іншим хлопцем, правда? — спитав другий поліцейський. Великий, розслаблений, років сорока, із сивуватим волоссям та жаб’ячим усміхом. — Це твоя машина стоїть на вулиці?

Я все їм пояснив. Вони доїдали курку і слухали — кремезні, дружні, з великими поліцейськими пістолетами 38-го калібру при стегні. Стіни навколо заліпили офіційні плакати: «Боріться з вродженими вадами», «Найміть ветерана», «Повідомляйте про поштових шахраїв».

— Ну, ти, мабуть, здогадуєшся, що віддати автомобіль тобі ми не можемо, — пояснив рудовусий поліцейський. — Панові Вінтеру доведеться самотужки сюди приїхати й забрати його.

— Я не по машину. Мені треба витягти товариша з-за ґрат.

Його напарник поглянув на годинник.

— Ну, тоді приходь за шість годин.

Він, певно, жартував?

— Я з грошима.

— У цій ситуації застава не передбачена. Суддя має вирішити, чи йому висунуть обвинувачення.

«Обвинувачення?» У мене тьохнуло серце. В чому, блін, справа?

Копи незворушно дивилися на мене, ніби хотіли спитати: «Хлопче, це все?»

— А ви можете мені пояснити, що трапилося?

— Що?

Я сам не впізнавав власного голосу.

— Ну, що саме він накоїв?

— Його зупинила поліція штату на Діп-Кілльській дорозі, — пояснив сивочолий ніби по писаному.

— Він був у явному стані алкогольного сп’яніння. Погодився пройти алкотест і за його результатами був затриманий. Його доправили до нас, ми його посадили в камеру. Це сталося приблизно о двадцять другій нуль п’ять.

Я й досі не все розумів, але, їй-Богу, мені не вдавалося придумати нормальне запитання. Урешті я попросив про побачення з ним.

— Синку, в нього все гаразд, — відповів рудовусий. — От і приходь до нього вранці першим ділом.

Усі посміхаються, усі дружні. Говорити було більше нічого. Я подякував і вийшов.

Таксі вже поїхало. У мене лишалося п’ятнадцять доларів із двадцятки Генрі, але, щоб викликати нову машину, було потрібно повертатись у тюрму, а мені цього не хотілося. Тому я рушив на південь по Мейн-стріт, у кінці якої був телефон-автомат навпроти буфетної стійки. Таксофон не працював.

Утомлений, я майже спав на ходу. Я подався знову на площу, пройшов повз поштамт, господарчий магазин, кінотеатр із темною маркізою. Трава між плитками тротуару, репаний асфальт, зорі. Барельєфні рисі скрадалися бібліотечними фризами. Я довго йшов. Крамниць стало менше, дорога потемніла, я йшов басовитим узбіччям автостради, доки дістався сумної в місячному сяйві міжміської автостанції Greyhound, на якій і познайомився з Гемпденом уперше. Вокзал було зачинено. Я сів на дерев’яну лаву під жовтою лампочкою, де вирішив почекати відкриття: я потребував телефону й чашечки кави.

Її працівник, товстун із позбавленими життя очима, прийшов відчиняти о шостій. Ми з ним були єдиними живими людьми тут. Я пішов у туалет умитись і купив не одну, а дві кави, які мені буркітливий співробітник налив із кавника, що грівся на електроконфорці за касою.

Зійшло сонце, але в брудних вікнах нічого не було видно. На стінах висів неточний графік руху автобусів, у лінолеум на підлозі були втерті підошвами черевиків численні недопалки та жуйки. Двері таксофону здавалися залапаними. Я зачинив їх за собою й набрав Генрі. Були сумніви, чи він візьме слухавку, але з другого дзвінка він відповів.

— Де ти пропадав? Що сталося?

Я все пояснив. На іншому кінці дроту запала зловісна мовчанка.

— Він у камері сам? — нарешті спитав він.

— Не знаю.

— Притомний? Ну, говорити здатний?

— Не знаю.

Знову тривала тиша.

— Послухай, — тепер уже почав я, — о дев’ятій він має постати перед суддею. Чому 6 нам не зустрітися з ним у суді?

Генрі якийсь момент не відповідав. А потім промовив:

— Буде краще, якщо цим займатимешся ти. Для цього є деякі причини.

— Якщо й існують деякі причини, то я хотів би про них дізнатися.

— Не сердься, — хутко відказав він. — Просто мені й без того чимало довелося спілкуватися з поліцією. Вони мене вже знають. Як і його. Крім того… — він тут зам’явся, — боюся, я остання людина, яку зараз хоче бачити Чарльз.

— Гмм, — мугикнув я, потайки заспокоєний.

— Ти дуже подобаєшся Чарльзові. Ти й сам про це в курсі. А ще — не знайомий поліції. Не думаю, що вони асоціюватимуть тебе з тією, іншою справою.

— Не розумію, яке це має значення зараз.

— Боюся, має. Набагато більше, ніж ти можеш собі уявити.

Запанувала тиша, в якій мені гостро вчувалася безнадія всіх моїх спроб вибити щось суттєве з Генрі. Він ніби відпрацьовував пропагандиста, котрий притримував інформацію та виказував її лише в тих випадках, коли цього потребував.

— Що ти мені намагаєшся пояснити?

— Зараз не час обговорювати це питання.

— Якщо ти хочеш, щоб я зайнявся тим, про що просиш, то краще вже розтлумачити мені, про що взагалі мова.

Коли він говорив, його голос тріщав десь там безлико:

— Скажімо так, у якийсь момент усе підвисло на волосині, про яку ти навіть не здогадувався. Чарльзові було геть непереливки. Тут немає нічиєї провини, але йому зараз треба підставити плече.

Тиша.

— Я не прошу чогось нездійсненного.

«Тільки того, про що не хочеш говорити», — подумав я, вішаючи слухавку.

Зала судових засідань розташовувалася далі по коридору за камерами. До неї вели парні двері з віконцями, що відчинялися в обидва боки. Усе це було в загальній стилістиці суду, збудованого десь у 1950-х роках: покоцаний лінолеум плиткою і полаковані в жовте панелі на стінах, що від лаку тепер здавалися липкими на вигляд.

Я не очікував побачити багато людей. Перед суддівським місцем стояли два столи. За одним сиділа пара поліцейських штату, за іншим — трійко невідомих чоловіків, стенографіст із кумедним апаратом; ще трійко невідомих на місцях для відвідувачів розсілися далеко одне від одного; крім того, ще вбога, обтріпана панянка в рудому дощовику, яка мала такий вигляд, ніби хтось її регулярно лупцював.

Суд прийшов, ми всі підвелися. Першою слухали справу Чарльза.

Босий, він сомнамбулою прочалапав у двері з судовим приставом, котрий невідступно йшов за ним. Обличчя Чарльза мало невиразний і обрезклий вигляд. У нього забрали пасок і черевики, тому складалося враження, ніби він у піжамі.

Суддя прискіпливо подивився на нього. Тонкогубому чоловікові по той бік від нас було близько шістдесяти, він мав кислий вираз обличчя й великі м’ясисті щоки, наче в бладгаунда.

— Адвокат є? — спитав він із сильним вермонтським акцентом.

— Ні, Ваша честь, — відповів Чарльз.

— Присутні дружина чи батьки?

— Ні, Ваша честь.

— Можете внести заставу?

— Ні, Ваша честь, — відповів Чарльз. Дезорієнтованому, йому, вочевидь, було складно говорити. Я підвівся. На відміну від судді, Чарльз мене не побачив.

— Ви з’явилися внести заставу за пана Маколі? — спитав він.

— Так.

Чарльз розвернувся й витріщився на мене. Він роззявив рота й виглядав бездумно, ніби в трансі, як дванадцятирічний.

— Сума застави — п’ятсот доларів. Якщо можете, внесіть у віконечко каси далі ліворуч по коридору, — знудженим і монотонним голосом промовив суддя. — Наступне засідання за два тижні, і я вам рекомендую приходити з адвокатом. Ваш рід занять передбачає наявність автомобіля?

Один із бідненько вдягнутих чоловіків середнього віку за переднім столом подав голос:

— Ваша честь, ця машина не належить йому.

Раптом суддя розлютився й подарував гнівний погляд Чарльзові:

— Це правда?

— Ми зв’язалися зі справжнім власником. Такий собі Генрі Вінтер. Студент. За його словами, він надав свій транспортний засіб панові Маколі для тимчасового користування на минулий вечір.

Суддя гмикнув і додав, звертаючись до Чарльза:

— Дія ваших прав призупинена до рішення суду. Двадцять восьмого я вас тут чекаю разом із паном Вінтером.

Усе це відбулося напрочуд швидко. У десять хвилин на десяту ми вже вийшли з будівлі суду.

Ранок видався вогким та росяним, холодним як на травень. У чорних кронах дерев щебетали птахи. Я падав з ніг від утоми.

Чарльз поплескав себе по плечах.

— Господи, ну й дубак, — промовив він.

Навпроти, через порожню дорогу, в банку ще тільки піднімали ролети на вікнах.

— Зачекай на мене тут, — сказав я йому. — Я сходжу викликати таксі.

Він схопив мене за руку. Спиртне й досі не вивітрилося з нього, та ця алконіч завдала більшої шкоди його одягу, ніж будь-чому іншому. На обличчі в нього читалися свіжість та дитинність.

— Річарде, — озвався він до мене.

— Що?

— Ти ж мені друг, правда?

Я був не в гуморі стояти на східцях суду й вислуховувати цю нісенітницю.

— Звісно, — сказав я і спробував відчепитися від його руки.

Та він тільки сильніше її стиснув.

— Добрий старий Річард. Я знаю, це правда. Страшенно радий, що прийшов саме ти. І тому хотів би тебе попрохати про маленьку послугу.

— Яку це?

— Не вези мене додому.

— Ти про що?

— Відвези за місто. До будинку Френсіса. Ключів у мене немає, але пані Гетч може мене впустити, або я висаджу одне віконце… ні, послухай. Тільки послухай. Я міг би залізти через підвал. Я вже робив це мільйон разів. Зажди, — випередив він мене, коли я намагався перебити його. — Ти можеш скласти мені компанію. Можна зробити гак біля універу, ти забереш якийсь одяг, і…

— Пригальмуй, — утретє повторив я. — Я не можу тебе нікуди забрати. В мене немає машини.

Його обличчя перемінилось, і він відпустив мою руку.

— Ну так. Гаразд. — У його голосі раптом прозвучала гіркота. — Красно дякую.

— Послухай, я не можу. В мене немає машини. Я приїхав сюди на таксі.

— Можна поїхати машиною Генрі.

— Ні, не можемо. Поліція відібрала ключі.

У нього тремтіли руки. Він провів ними по волоссю, пригладжуючи розпатлану чуприну.

— То їдьмо додому разом. Я не хочу туди сам.

— Гаразд, — погодився я. Від утоми в мене перед очима пливли плями. — Гаразд. Тільки зачекай. Я викличу таксі.

— Ні, ніякого таксі. — Він поточився назад. — Мені не настільки паскудно. Краще пройтися.

Ця прогулянка від сходів перед судом до Чарльзової квартири в Північному Гемпдені простягається на чималу відстань. Під п’ять кілометрів. І добрячий відрізок проходив по шосе.

Повз нас у хмарах вихлопів проносилися машини. У мене від утоми запліталися ноги. Боліла голова, йшов ніби на колодочках. Зате ранок видався прохолодним та свіжим, що, здається, трохи привело до тями Чарльза. Десь на півдорозі, навпроти Ветеранського шпиталю, він зупинився біля віконечка придорожньої забігайлівки Tastee-Freez і купив собі крем-соди.

Наші кроки хрустіли по жостеру. Чарльз курив сигарету й сьорбав свій напій через червоно-білу смугасту трубочку. Над вухами дзижчала мушва.

— То ви посварилися з Генрі, — спробував я зав’язати розмову, просто щоб не мовчати.

— Хто тобі сказав? Він?

— Так.

— Не скажу, бо не пам’ятаю. Це не має ніякого значення. Я втомився вислуховувати його розпорядження, що мені робити, а що ні.

— Ти знаєш, що мене дивує? — спитав я.

— Що?

— Не те, що він каже нам, що робити, а що ні. А те, що ми завжди його слухаємося.

— Хто його зна. Сказати, що з цього багато доброго виходить…

— Ой, не знаю.

— Жартуєш? Кому, думаєш, належала та ідея з блядською вакханалією? Хто запропонував звозити Банні в Італію? Хто, в біса, написав той щоденник і не беріг його як слід? Сучий син. В усьому винний тільки він. Крім того, ти навіть не уявляєш, наскільки мало їм лишалося до того, щоб викрити нас.

— Кому? — аж підскочив я. — Поліції?

— Ефбеерівцям. Під кінець там відбувалося багато чого, про що ми не розповідали вам. Генрі змусив мене заприсягтися, що я нікому не розкажу.

— Чому? А що сталося?

Він викинув сигарету.

— Ну, коротше, вони налажали, — сказав він. — Вирішили, що в справі замішаний Клоук. Багато чого понавирішували. Кумедно. Ми так звикли до Генрі. Інколи навіть не усвідомлюємо, ким його вважають інші люди.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ну, навіть не знаю. Можу навести тобі мільйон прикладів, — він сонним голосом розсміявся. — Пам’ятаю, минулого літа, коли Генрі загорівся ідеєю взяти в оренду ферму, ми поїхали разом із ним до агентства з нерухомості на півночі штату. Усе було досить однозначно. Він думав про конкретний об’єкт. Велике старе обійстя дев’ятнадцятого століття, до якого треба діставатися по ґрунтівці. Шикарна територія, помешкання для слуг, повний фарш. Ми з собою навіть готівки мали досить. Говорили зо дві години. Ріелтор зателефонував менеджеру й запросив його до себе в контору. Той менеджер поставив Генрі мільйон запитань. Зв’язався з усіма поручителями. Усе було гаразд, але ферму в оренду йому так і не віддали.

— Чому?

Чарльз розсміявся.

— Ну, Генрі справляє аж надто добре враження, щоб це не викликало підозр, правда? Вони не йняли віри, що комусь його віку та роду занять, студенту, реально заплатити таку суму грошей тільки для того, щоб самому мешкати у великому всамітненому будинку й усього лиш вивчати Дванадцять Великих Культур.

— Що? Його сприйняли за якогось шахрая?

— Їм здалося, що він із ними не до кінця щирий. Скажімо так. Очевидно, ефбеерівцям здалося те саме. Вони не вважали його вбивцею Банні, але їм здавалося, що він щось недоговорює. Очевидно ж, що в Італії відбулася якась сварка. Меріон про це знала, Клоук знав, навіть Джуліан, той теж про це знав. Вони навіть мене хитрощами змусили визнати це, але я не сказав Генрі. Хочеш знати мою думку? У мене таке враження, що насправді їм здавалося, нібито Банні з Генрі проциндрили гроші в наркобізнесі Клоука. Та подорож у Рим стала великою помилкою. Можна ж було з’їздити туди непомітно, але Генрі витратив казкові гроші, якими смітив мов навіжений. Та на Бога — вони ж мешкали в палацо! І люди їх запам’ятали скрізь, куди вони ходили. Я хочу сказати, це ти знаєш Генрі, знаєш, що це його природний стан, але ж поглянь на це з іншого боку! Та й від цієї його хвороби погано тхне. Давати в США телеграму лікарю, щоб той виписав йому демерол. А ще ці авіаквитки в Південну Америку. На щастя, в батька Генрі там і справді є деяка власність. І Генрі спромігся зварганити досить вірогідну історію. Не скажу, що йому повірили. Мова радше про те, що спростувати його слова вони не могли.

— А звідки в них народилася ця думка про наркотики? Не збагну.

— Ну, ти просто уяви, який це все мало вигляд у їхніх очах. З одного боку, є Клоук. Поліції відомо, що він підторговує наркотиками в досить значних масштабах. Вони також зрозуміли, що він усього лиш посередник якоїсь значно важливішої рибини. Прямого зв’язку з Банні, звісно, ніякого, зате в Банні знайшовся найкращий друг, забезпечений фінансово ресурсами невідомого на сто відсотків походження. А в останні місяці Банні й сам починає смітити грошима. Звісно, що їх йому давав Генрі, але ж їм це було невідомо. Екзотичні ресторани. Італійські костюми. Крім того, Генрі в принципі виглядає підозріло. Як він поводиться. Навіть як одягається. Схожий на чуваків з окулярами в рогових оправах та пов’язками на рукавах у гангстерських фільмах. Ну, знаєш, із тих, що для Аль Капоне ведуть бухгалтерію абощо. — Він прикурив нову сигарету. — Пам’ятаєш вечір перед тим, коли знайшли тіло Банні? Ми ще з тобою пішли в той страхітливий бар із телевізором, і я набухався.

— Так.

— То був один із найжахливіших вечорів у моєму житті. Для нас із Генрі все складалося поганенько. Генрі фактично був переконаний, що наступного дня його мають заарештувати.

Мене це настільки приголомшило, що я на мить утратив дар мови.

— Чому, заради Бога?

Чарльз глибоко затягнувся сигаретою.

— Того дня до нього приходило ФБР, — пояснив він. — Практично одразу після того, як під варту забрали Клоука. Генрі вони заявили, що мають вагомі підстави заарештувати мало не з добрий десяток людей, включно з ним, або за статтею про злочинну змову, або за приховування доказів.

— Боже! — викрикнув я, ошелешений. — Добрий десяток людей? Та кого ж?

— Точно не знаю. Можливо, це всього-на-всього блеф, але Генрі страшенно переживав. Він мене попередив, що, не виключено, прийдуть і по мене, тому краще забратися геть. Сидіти й чекати на них я не міг. А ще він змусив мене пообіцяти, що я нічого не скажу тобі. Навіть Камілла не знала.

Запанувала довга мовчанка.

— Але тебе не заарештували.

Чарльз розсміявся. Я помітив, що в нього й досі ледве тремтіли руки.

— Гадаю, за це ми повинні дякувати нашому старому доброму Гемпден-коледжу, — промовив він. — Звісно, багато що не в’язалося купи. Це вони з’ясували з розмови із Клоуком. Та все одно, їм було відомо, що правду приховують, і вони б не дали цьому спуску, якби університет активніше співпрацював із ними. Та варто було знайтися трупу Банні, як ректорат просто захотів усе спустити на гальмах. Надто сильно зіпсувалася репутація. Кількість абітурієнтів обвалилася чи не на двадцять відсотків. А міська поліція (в чию компетенцію входила ця справа) дуже піддатлива в таких ситуаціях. А от, знаєш, Клоуку добряче перепало, деякі з його оборудок були дуже серйозні, і в холодну він міг загриміти надовго. Викараскався з випробувальним терміном як студент і п’ятдесятьма годинами громадських робіт. Обійшлося навіть без занесення в особову справу.

У мене пішов певний час на те, щоб перетравити всю цю інформацію. Повз нас проносились легковики та вантажівки.

За якийсь час Чарльз розсміявся знову.

— Кумедно, — він глибше запхав кулаки в кишені. — Ми вважали, що прикриваємося найкращим з-поміж нас, а вийшло, що будь-хто з нас подужав би цю ситуацію краще за нього. Наприклад, ти. Або Френсіс. Чи навіть моя сестра. Половини клопотів можна було уникнути.

— Зараз це не має значення. Все скінчилося.

— Не завдяки йому. Це мені довелося розбиратися з поліцією. Уся слава дісталася йому, але в чортовій дільниці сидів я, жлуктив каву та намагався, ну, як тобі сказати, переконати їх там, що ми — звичайні собі діти. Те саме в ФБР. Тільки гірше. Я був, знаєш, нашою вітриною. Мусив постійно пильнувати, знати, що й коли казати, намагатися формувати в них потрібну думку. А з ними ж не просто так, потрібно вгадати з інтонаціями, не розслабляючись ні на мить. Бути водночас товариським та відкритим, але схвильованим, знаєш, а проте не переживати. Та я чашку взяти в руки не міг, щоб не пролити. Я навіть інколи панікував, тому що боявся зомліти чи зламати що-небудь. Знаєш, як було складно? Думаєш, Генрі коли-небудь опустився б до такого? Ні. Мені, звісно, можна таке доручати, та його це не хвилювало. Ті люди не бачили в житті нікого схожого на Генрі. Хочеш, розкажу, що його справді хвилювало? З якою книжкою його побачать. Що справить краще враження: Гомер чи Тома Аквінський? Він ніби з іншої планети прилетів. Якби вони мали справу тільки з ним, нас би вже всіх запроторили в газову камеру.

Повз нас прогуркотів лісовоз.

— Боже всемогутній, — нарешті промовив я. Розповідь мене приголомшила. — Я радий, що нічого не знав.

Він стенув плечима.

— Та отож. Усе скінчилось непогано. Але мені й досі не до вподоби, як він намагається тиснути на мене авторитетом.

Ми довго йшли, нічого не говорячи.

— Ти знаєш, де проведеш літо? — спитав Чарльз.

— Ще не думав про це, — відповів я. Новин про Бруклін не було, а отже, мені здавалося, це вже не варіант.

— Я їду в Бостон, — відказав Чарльз. — У двоюрідної тітки Френсіса квартира на Мальборо-стріт. За кілька будинків від Громадського саду. Улітку вона їде за місто, і Френсіс питав, чи я не хочу пожити там.

— Звучить непогано.

— Там велетенські апартаменти. Хочеш, давай з нами.

— Можливо.

— Тобі сподобається. Френсіс житиме в Нью-Йорку, але інколи заїжджатиме. Ти бував у Бостоні?

— Ні.

— Сходимо в Музей Ґарднер[214]. І бар із живою музикою в Ritz.

Він мені розповідав про музей у Гарварді, якесь місце, де мільйон різних квітів виготовлено з кольорових шматочків скла, коли нас із бентежною швидкістю обігнав жовтий «фольксваґен», звернув на крайній ряд і зупинився поруч.

Це була Трейсі, подружка Джуді Пуві. Вона опустила вікно та подарувала нам сліпучу усмішку.

— Хлопці, привіт! Підкинути?

Вона довезла нас до квартири Чарльза. Була десята ранку. Камілли вдома ми не застали.

— Боже, — Чарльз скинув піджак на підлогу, де й покинув його лежати безформною купою.

— Як самопочуття?

— Як в угашеного.

— Кави?

— На кухні ще мала залишатися. — Чарльз позіхнув і провів рукою по волоссю. — Ти не проти, якщо я прийму ванну?

— Давай.

— Я одну хвилинку. У камері так напаскуджено. Боюся, в мене тепер є блохи.

На купання в нього пішла більше ніж хвилинка. Я чув, як він чхає, перемикає то холодну, то гарячу воду, мугикає під носа. Я рушив на кухню й налив собі склянку помаранчевого соку, а в тостер закинув трохи хліба з родзинками.

Шукаючи в серванті каву, я відшукав наполовину повну банку солодового молока Horlicks. Бирка на ній ніби дивилася на мене з докором. Серед нас його пив тільки Банні. Я запхав банку глибше на полицю, заховавши за пляшкою з кленовим сиропом.

Кава зварилась, і я вже готував собі другу партію грінок, коли в замку клацнув ключ. Вхідні двері відчинились. У кухню зазирнула голова Камілли.

— Привіт, — промовила вона. Незачесана, бліда, з уважним поглядом. Схожа на маленького хлопчика.

— І тобі привіт. Поснідаєш?

Вона сіла за стіл поруч.

— Як пройшло?

Я розповів. Вона уважно вислухала, під час чого потяглася рукою до намащеного маслом трикутничка грінки в моїй тарілці і з’їла його.

— З ним усе гаразд?

Я не знав, що саме вона має на увазі під цим «усе гаразд».

— Звісно, — відказав я.

Ми надовго замовкли. Десь страшенно далеко, по радіо поверхом нижче, жвавий жіночий голосок співав щось про йогурт на фоні мукання корів.

Камілла доїла свій тост і підвелася налити собі кави. Загудів холодильник. Я спостерігав за тим, як вона копається в буфеті в пошуках чашки.

— Ти знаєш, — промовив я, — вам варто викинути ту банку солодового молока.

Вона відповіла не одразу.

— Я знаю. У шафі лежить його шарф, який він забув, коли востаннє сюди приходив. Я періодично беру його подивитися. Він досі ним пахне.

— Чому б його не спекатися?

— Я все ще сподіваюся, що не повинна буду викидати його. Сподіваюся відчинити одного дня дверцята й не знайти його там.

— Мені здалося, що я почув тебе. — У дверях кухні стояв Чарльз. Я не помітив, як він підійшов. У нього було мокре волосся, він стояв перед нами в халаті й говорив голосом, у якому ще відчувалися густі хмільні нотки, які я так добре знав. — Хіба ти не повинна зараз сидіти на занятті?

— Нас було мало. Джуліан відпустив нас раніше. Як почуваєшся?

— Феноменально. — Чарльз протьопав мокрими ногами на кухню, і його сліди на блискучому, томатного кольору лінолеумі миттєво за ним випаровувалися. Він підійшов до Камілли зі спини й поклав їй руки на плечі. Низько нахилившись, він мало не торкався губами її шиї.

— Може, поцілуєш свого братика-зека? — запитав він.

Вона повернула голову впівоберта, щоб цмокнути його в щоку, але він ковзнув рукою по її спині й закинув її голову, поцілувавши Каміллу повноцінно в губи — аж ніяк не по-братському, в цьому вже не лишалося жодних сумнівів, — довго, повільно, жадібно, слиняво й пристрасно. Ліва його рука, що тепер не притримувала халат, помандрувала її підборіддям, ключицями, горлом, втрапила пальцями за комір тоненької сорочки в горошок і стрепенулась там над теплою шкірою.

Я сидів як громом прибитий. Вона не відсахнулася, не поворушилася. Коли Чарльз відірвався, аби перевести подих, Камілла просто підсунулась на стільці ближче до стола й потяглася до цукорниці, нібито нічого взагалі не сталося. Ложечка дзеленькнула об порцеляну. Запах Чарльза — сирий, алкоголічний, солодкий від липової води, якою він користувався для гоління, — завис у повітрі. Камілла підняла чашку та відсьорбнула, і тільки тоді я згадав, що вона зазвичай не клала цукор у каву. Вона її не солодила, натомість додавала молока.

Я сидів як громом прибитий. Мені здавалося, я маю щось (бодай щось!) сказати, але на думку нічого не спадало.

Першим заговорив Чарльз.

— Помираю з голоду, — промовив він, знову запинаючи та підв’язуючи халат. Він подибав до холодильника, і білі дверцята аж гавкнули, відчиняючись. У крижаному світлі зсередини його обличчя променилося.

— А чи не зробити мені омлет? Ще хтось хоче?

Я повернувся додому пізно по обіді, прийняв душ, ліг поспати, а після цього вирішив навідати Френсіса.

— Заходь-заходь, — гарячково помахав він мені рукою. По всьому столу були розкидані грецькі підручники, в переповненій попільничці жевріла сигарета. — Що сталося вчора вночі? Чарльза що, заарештували? Генрі нічогісінько не розповідає. Я трохи вивудив із Камілли, але подробиці їй невідомі… Сідай. Хочеш щось випити? Чого тобі налити?

Розповідати історії Френсісові завжди прикольно. Він подавався вперед і ловив кожне слово, розбавляючи їх вигуками щирого подиву, співчуття чи відчаю. Коли я договорив, він закидав мене питаннями. Зазвичай мені імпонувала його захоплена увага і я намагався розтягувати задоволення від спілкування, але після першої ввічливої паузи я сам звернувся до Френсіса:

— А тепер я хотів би в тебе дещо спитати.

Він прикурив свіжу сигарету. Клацнув запальничкою й повів бровою:

— У чім справа?

Хоч я обміркував кілька різних способів, як сформулювати це запитання, в інтересах ясності найбільш доцільним здалось одразу перейти до суті:

— Як ти гадаєш, Чарльз із Каміллою спали разом?

Він щойно вдихнув тютюнового диму на повні груди й після мого запитання порснув носом.

— Спали? — перепитав я.

Та він закашлявся.

— Чому ти мене про це питаєш? — нарешті спромігся промовити він.

І я йому розповів, свідком якої картини став уранці. Френсіс слухав із червоними від диму очима, в яких аж бриніли сльози.

— Це нічого не означає. Він ще, мабуть, просто п’яний був.

— Ти не відповів на моє запитання.

Він примостив сигарету на край попільнички.

— Гаразд, — кліпнув він. — Якщо ти хочеш знати мою думку. Так, гадаю, інколи вони сплять разом.

Ми надовго замовкли. Френсіс заплющив очі й потер їх великим та вказівним пальцями.

— Не думаю, що це в них на постійній основі, — сказав він. — Але хтозна, як там насправді. Банні стверджував, що застукав їх одного разу.

Я здивовано подивився на Френсіса.

— Він про це Генрі розповідав. Не мені. На жаль, подробиці мені невідомі. Певно, в нього був ключ, а ти ж знаєш, як він міг ввалитися без попередження. Ну, ото таке. Ти ж і сам, мабуть, щось підозрював?

— Ні, — відповів я. Хоча насправді таки підозрював. З першого дня нашого знайомства. Я приписував це враження своїм психічним збоченням, якійсь дегенеративній примсі мого розуму, проекції власних жадань, адже він її брат, і вони такі схожі, і думка про те, що вони разом, викликала не тільки цілком природні муки заздрості, сумнівів, подиву, а й набагато гостріше збудження.

Френсіс прискіпливо мене розглядав. Раптом я відчув, про що він думає.

— Вони дуже сильно ревнують одне до одного, — сказав він. — І він — значно сильніше, ніж вона. Мені завжди здавалося, що в цьому є щось таке дитяче, чарівне, всі ці словесні пересварки, навіть Джуліан їх подеколи піддражнював. Ну, ти розумієш, я єдина дитина у своїх батьків, Генрі також, що нам відомо про такі речі? Ми часто говорили про те, наскільки це класно — мати сестру. — Він хіхікнув. — Схоже, це класніше від того, що ми могли собі уявити. Не скажу, що я вважаю це якоюсь там катастрофою (із погляду моралі, я маю на увазі), але в той же час це не можна назвати рядовими, приязними стосунками, яких можна прагнути. Усе набагато глибше та неприємніше. Минулої осені, десь приблизно в той самий час, коли трапилась ота пригода з фермером…

Він не закінчив речення, перервавшись на те, щоб затягнутися димом, із розчаруванням та непевним роздратуванням на обличчі.

— Ну? — не терпілося мені. — То що сталося?

— Якщо конкретно, — стенув він плечима, — то навіть не знаю, що тобі розповісти. Я ледве пам’ятаю, що було тієї ночі, але загальне русло подій більш-менш ясне… — Пауза. Френсіс знову розпочав, але потім передумав і мотнув головою. — Я хотів сказати, що після тієї ночі це стало очевидним для всіх нас. Не те щоб раніше нічого такого не спостерігалося. Але Чарльз поводився набагато гірше, ніж будь-хто з нас міг очікувати. Я…

Якусь мить він дивився в нікуди. А потім труснув головою й потягнувся по нову сигарету.

— Це неможливо пояснити. Але можна спробувати поглянути на ті події спрощено. Дуже спрощено. Ці двоє завжди ставились одне до одного по-особливому. Я ні разу не святенник, але ці їхні ревнощі мене приголомшують. Одне діло — Камілла, вона поводиться раціональніше. Можливо, в неї просто немає іншого виходу.

— Раціональніше стосовно чого?

— Стосовно того, з ким спить Чарльз.

— І з ким же він спить?

Він підняв чарку і зробив великий ковток:

— Ну, наприклад, зі мною. Це не має тебе дивувати. Якби ти пив стільки ж, скільки й він, боюся зізнатися, я б теж із тобою, мабуть, спав.

Попри грайливі нотки в його інтонаціях, які за інших обставин мене б роздратували, зараз у ньому промовляла меланхолія. Він допив своє віскі й грюкнув чаркою об стіл. Помовчавши, Френсіс продовжив:

— Це було всього кілька разів. Три, може, чотири. Уперше на другому курсі, він тоді тільки вступив. Ми засиділися в мене, випивали, те, се… тієї дощової ночі ми придумали собі багато розваг. Зате бачив би ти нас наступного ранку за сніданком. — Він невесело розсміявся. — Пам’ятаєш вечір того дня, коли загинув Банні? Коли я прийшов до тебе і Чарльз так невчасно нагодився й перебив нас у найменш придатний для цього момент?

Я здогадувався, що він мені збирався цим сказати.

— І ти пішов від мене разом з ним, — мугикнув я.

— Так. Він був страшенно п’яний. Я б навіть сказав, надто п’яний. Для нього це стало зручним виправданням. Нібито він нічого не міг згадати про події попереднього дня. Чарльз напрочуд піддатливий до цих провалів пам’яті, особливо після того, як переночує в мене. — Він зиркнув на мене краєчком ока. — Йому зручно все заперечувати, і він очікує, щоб я йому підігравав у цих питаннях. Знаєш, удавав би, що нічого не було. Я сумніваюся, що він так чинить через відчуття провини. Насправді для нього це наче якась така забавка, і мене це просто лютить.

— Він тобі дуже подобається, правда ж? — спитав я.

Не знаю, що мене підштовхнуло до цього запитання. Френсіс навіть не зморгнув.

— Не знаю, — холодно відказав він, потягнувшись до сигарети довгими, жовтими від нікотинових плям пальцями. — Мабуть, можна сказати, що він мені дуже до вподоби. Ми давно дружимо. Звісно, я себе дурити не стану, на більше ніхто не розраховує. Та я з ним славно пофестивалив, чого не скажеш про Каміллу.

Для мене це прозвучало як попереджувальний постріл — принаймні Банні назвав би це саме так. Я настільки здивувався, що навіть не став відповідати.

Френсіс був задоволений, це читалося з виразу його обличчя, але особливо наголошувати не прагнув. Він відкинувся на спинку стільця, на якому сидів край вікна. У промінні кінчики його волосся виблискували рудим металом.

— На жаль, ось так воно все і є. Сам про себе (чи сама про себе) не подбаєш — ніхто не подбає. Їм подобається виступати єдиним фронтом, та я не в курсі, наскільки вони по-справжньому дбають одне про одного. Звісно, їй подобається вводити в оману. Відчуває при цьому якесь ненормальне задоволення. Наприклад, тебе. — Я був спробував перебити його, але він правив далі: — Я вже бачив це раніше. З Генрі було те саме. Він колись шаленів від неї, це я знаю точно. І, наскільки мені це видно, досі небайдужий до неї. Що стосується Чарльза, то в основному він по дівчатках, а на п’яну голову і я зійду. Та варто душевним ранам загоїтися, він стає таким милим. Мене це завжди підкуповує. Не знаю чому. — Якусь мить він тихенько сидів. — Знаєш, у нашій сім’ї особливою красою ніхто не вирізняється. Усі ці вузлуваті пальці, вилиці, гачкуваті носи. І, можливо, тому я схильний асоціювати фізичну привабливість із рисами, до яких вона насправді ніякого стосунку не має. Бачу гарненький ротик чи мінливого настрою очі й починаю собі уявляти глибоку споріднену душу, схожі риси. Ні щоб звернути увагу на півдесятка придурків, які ошиваються навколо тієї самої особи просто тому, що їх підманули ті самі очі.

Він нахилився вперед і заходився завзято гасити недопалок.

— Її поведінка була б набагато більш схожою на Чарльзову, якби їй таке дозволялось. А він дуже владний і багато свободи не дає. Можеш уявити гіршу ситуацію? Пильнує її, немовби яструб. Ну й багатієм його також не назвати, щоправда, це діла не стосується, — прожогом додав він, згадавши, до кого звертається. — Для нього — навпаки. Дуже пишається своєю родиною, при тому що знає про свої проблеми з алкоголем. Є в цьому щось від стародавніх римлян. Для нього честь сестри неодмінно пов’язана з цим ставленням. Банні в бік Камілли навіть не дивився, ти ж знаєш, казав, вона — не його типаж, але мені здається, що старий голландець у його крові підказував йому, що це гнилий фрукт… Боже мій… пам’ятаю, одного разу ми вечеряли в смішному китайському ресторані у Беннінгтоні під назвою «Пагода омарів». Його вже давненько закрили. Бісерні штори, маленька капличка з Буддою, штучний водоспадик. Ми випили чимало коктейлів із парасольками, і Чарльз був п’янючий просто в дим. Власне, тут його провини не було, тоді ми всі нализалися дай Боже. У таких місцях коктейлі міцніші від звичайного, крім того, ніколи не скажеш, що саме вони туди намішають, правда ж? Надворі, щоб потрапити на стоянку з цього закладу, треба було пройти містком через штучний рів із водою, де плавали свійські качки та золоті рибки. Ми з Каміллою трохи відірвалися від решти, то, поки стояли й чекали інших, розказували одне одному про свої злигодні. І от вона мені така: «Уяви, що ти зараз поцілуєшся з чоловіком своєї мрії». Ну, такого я пропустити не міг, тому… ну, ми всі були під мухою, і нас трошки занесло… аж раптом нізвідки вилітає Чарльз, хапає мене за шкірку і… мені здавалося, він мене зараз просто виштовхне за поручні, але наспів Банні й відтягнув його, а Чарльзові вистачило розуму сказати, що то в нього такий жарт. Але це неправда. Він зробив мені боляче, викрутив руку за спину, мало не вивихнув її. Де був тоді Генрі, не знаю. Можливо, дивився на місяць і цитував якогось поета періоду династії Тан.

Подальші події якось витіснили ранкові пригоди того дня з пам’яті, але згаданий у розповіді Генрі змусив мене подумати про те, що розповів Чарльз про ФБР, і про ще одне питання, пов’язане з Генрі. Я саме думав, чи варто про це розповісти, коли Френсіс абсолютно інакшим тоном, немовбито збирався повідомити погані новини, несподівано заявив:

— А знаєш, я сьогодні ходив до лікаря.

Я чекав на продовження, та він мовчав.

— З якого приводу? — нарешті поцікавився я.

— Того самого. Запаморочення. Болі в грудях. Я прокидався вночі, бо задихався. Минулого тижня я таки повернувся в лікарню, здав кілька аналізів, але вони нічого не показали. І мене відправили до іншого лікаря. Невролога.

— І?

Він неспокійно засовався на стільці.

— Нічого не виявили. Ці провінційні лікарі ні на що не спроможні. Джуліан порадив мені одного терапевта в Нью-Йорку, який колись лікував самого шаха Ісраму, ну, ти розумієш, від його хвороби крові. Про це писали всі газети. Якщо вірити Джуліанові, то він найкращий діагност у всій країні й один із найліпших у цілому світі. До нього прийом розписано на два роки вперед. Але Джуліан сказав, що зателефонує йому і, може, той проконсультує мене позачергово.

Він потягнувся по нову сигарету, поки його остання, якої він так і не торкнувся, все ще жевріла в попільничці.

— Ти подивись, скільки куриш, — сказав я. — Хіба диво, що ти задихаєшся?

— Це ніяк не пов’язано, — Френсіс роздратовано постукував сигаретою по зап’ястку. — Так говорять усі ці тупі вермонтці. Покинь палити, товкмачать вони, покинь бухати, покинь пити каву. Я курю півжиття. То гадаєш, я не знаю, як це на мене впливає? Цей докучливий біль у грудях не буває від сигарет, не буває від кількох чарочок. Крім того, в мене ж є й інші симптоми. Сильне серцебиття, дзвін у вухах.

— Паління може мати дуже чудний вплив на людський організм.

Френсіс часто кпив з мене через якісь фрази, котрі чомусь сприймав як суто каліфорнійські вислови.

— Дуже чудний? — він злостиво перепитав, перекривляючи мої інтонації, рівним, лунким голосом людини з передмістя. — Точняк?

Я дивився, як він вищирився, ніби лис, і розвалився на стільці переді мною, з краваткою в горошок, у вузьких черевиках Bally. Зубатий хитрий вишкір. Мене від нього нудило. Я підвівся. У кімнаті кужелем клубочився сигаретний дим, від якого мені вже в очах різало.

— Еге ж, — кивнув я. — Мушу вже йти.

Уїдливий посміх Френсіса ніби корова язиком злизала.

— Ти ж розсердився? Вгадав? — стурбовано поцікавився він.

— Ні.

— Значить, розсердився.

— Кажу ж, ні.

Ці раптові панічні спроби помиритися дратували мене ще більше, ніж його образи.

— Пробач. Не слухай мене. Я випив, мені зле, я не хотів тебе скривдити.

Мимоволі в моїй уяві постала картина Френсіса через двадцять, п’ятдесят років, Френсіса в інвалідному візку. І мене самого — також постарілого — біля нього в якійсь прокуреній кімнаті, між нами аналогічний обмін репліками повторюється в тисячний раз. Колись мене цей образ приваблював. Адже ця дія означала, що між нами існує реальний зв’язок. Ми не просто товариші, а друзі, яких розлучити зможе тільки смерть. Після загибелі Банні ця думка стала моєю єдиною розрадою. Тепер же від неї хотілося блювати, бо я знав, що від цього ніяк не відкрутитися. Я назавжди застряг у цих стосунках.

Від Френсіса я йшов, звісивши голову, занурений у чорне невимовне плетиво переживань та кепського настрою, аж раптом почувся голос Джуліана, який назвав мене на ім’я.

Я озирнувся. Він саме виходив із Лікею. Коли я побачив його кумедне, добре обличчя, таке миле, таке приязне, таке раде бачити мене, у грудях ніби щось перевернулося.

— Річарде, — повторив він, ніби зустрів найочікуванішу людину у світі. — Як твої справи?

— Нормально.

— Я саме в Північний Гемпден. Не хочеш пройтися зі мною?

Я поглянув на це невинне щасливе обличчя й подумав: «Якби він тільки дізнався. Це його вбило би».

— Джуліане, я б із радістю, але мушу бігти додому.

Він уважно на мене подивився. Турбота в його очах змушувала мене ненавидіти самого себе.

— Я тебе так рідко бачу зараз, Річарде. Ти перетворюєшся на тінь у моєму житті.

Його доброзичливість, духовний спокій відчувалися настільки сильно й необлудно, що на якусь запаморочливу мить я практично відчув, як морок відступає від мого серця. Полегшення прийшло настільки разюче, що я мало не став схлипувати носом, але потім іще раз поглянув на нього і зрозумів, що отруйний тягар знову падає на мене й налягає всією масою.

— Ти впевнений, що в тебе все гаразд?

«Йому не можна нічого знати. Ми нізащо не можемо йому розказати».

— О, звісно ж. Усе нормально.

Попри те що веремія, спричинена історією Банні, вже практично зійшла нанівець, університет так поки що й не повернувся до нормального життя, особливо якщо брати до уваги дух облави, який посіяли в його студмістечку правоохоронні органи. Давно минули ті деньки, коли, вертаючись поночі з Rathskeller, біля підвалу Дербінстоллу можна було випадково зустріти викладача, скажімо, марксиста-економіста Арні Вайнштайна (Берклі, випуск 69-го) або змученого на вигляд нечупару, що викладав англійську літературу і спеціалізувався на Лоренсові Стерні та Даніелеві Дефо.

Тепер це вже сива давнина. Похмура охорона повністю розібрала лабораторію, повитягала повні коробки мензурок та мідних труб, а поруч у своїх фірмових високих кросах-гайтопах та білому халаті стояв і ридав Кел Кларкен, головний хімік Дербінстоллу, дрібний прищуватий хлопчина з Екрона, що в штаті Огайо. Антрополог, котрий двадцять років читав лекції на тему «Голоси й видіння: філософія Карлоса Кастанеди» (залік передбачав обов’язкову участь у нічних посиденьках біля багаття, під час яких розкурювався косяк), раптом оголосив, що бере творчу відпустку і їде в Мексику. Арні Вайнштайн перебрався до міських барів, де пробував дискутувати з ворожими крамарями на предмет марксистської теорії. Нечупарний англіст повернувся до свого основного зацікавлення в житті, тобто внадився бігати за дівчатами, молодшими на двадцять років.

У рамках нової політики з профілактики наркоманії в Гемпдені провели міжуніверситетський турнір у форматі ігрового шоу, під час якого студентів перевіряли на знання про алкоголь та наркотики. Питання для конкурсу складали в Національній раді боротьби з алкоголізмом та вживанням шкідливих речовин. Шоу поставили вести місцеву телезірку (Ліз Окавелло) і показували на 12-му каналі.

Неочікувано для всіх вікторина виявилася популярною розвагою, хоча й не під тим соусом, під яким її намагалися подати організатори. Гемпден виставив на змагання першокласну команду, до складу якої, ніби в тих фільмах про військових спецпризначенців, ввійшли одчайдухи, викинуті суспільством на узбіччя, яким у бою за свободу не було чого втрачати. Університетська збірна могла похвалитися зірковим складом: Клоук Рейберн, Брем Ґернсі, Джек Тайтельбаум, Лора Стора, а капітаном у них став легендарний Кел Кларкен, котрий брав участь у змаганнях, сподіваючись, що з наступного семестру його допустять до занять. Клоук, Брем та Лора відбували номер у рахунок громадських робіт, а Джек — просто за компанію. У сумі їхні знання виявилися просто неймовірними. І згуртованим колективом вони привели Гемпден до вершини, здобувши на своєму шляху приголомшливі перемоги над Вільямс-, Вессар- та Сара-Лоренс-коледжами із сусідніх Вільямстауна, Поукіпсі та Йонкерса відповідно, продемонструвавши при цьому блискавичну реакцію на запитання типу «Назвіть п’ять наркотичних речовин групи торазинів» або «Поясніть, як проявляється дія фенілциклідину — “янгольського пилу”».

Я не здивувався, дізнавшись, що, попри серйозне скорочення обігу, Клоук не покинув своїх підзаробітків, але займався ними набагато обачніше, ніж давніше. Одного четверга перед якоюсь вечіркою я заскочив до Джуді по таблетку аспірину, але впустили мене тільки після короткого загадкового допиту з-за зачинених дверей. У її кімнаті я зустрів Клоука. Опустивши жалюзі, він працював із її дзеркальцем та аптекарськими терезами.

— Привіт, — гукнув він і помахав, аби я швидше замкнув за собою двері, — чим я тобі можу сьогодні допомогти?

— Кгм, та, власне, нічим. Дякую. Я просто шукаю Джуді. Де вона?

— А, — повернувся він до свого заняття, — десь у своїй костюмерній. Я взагалі думав, що це вона тебе прислала. Джуді класна, але вона спроможна все перетворити на якийсь концерт, а це не кльово. Зовсім, — він акуратно відсипав порошок у паперовий кульочок, — не кльово.

У нього тремтіли руки. Очевидно, він не гребував власним товаром.

— Після отої херні, що сталася, довелося викинути свої терези. А як же, блядь, тепер бізнесом займатись? У лазарет ходити? Цілий день сьогодні бігає, за обідом, після обіду, тре носа й бубнить: «Бабуся приїхала, бабуся приїхала». Слава Богу, ніхто не в курсах, що вона взагалі верзе. Та все ж таки. — Він кивнув у бік розгорнутої поряд книги, начисто роздертої ним «Історії мистецтв» Янсона: — От візьми хоч би ці блядські кульочки. В неї народилася ідея-фікс, ніби їх треба робити «з вогником». Господи, ти його розгортаєш, а звідти на тебе дивиться грьобаний Тінторетто[215]. Ще ж і виступає, якщо я вирізаю аркушики таким чином, що прямо по центру стирчить дупця якого-небудь амурчика. Як справи в Камілли?

Він поглянув на мене.

— Нормально. — Я не хотів думати про Каміллу. Я не хотів думати ні про що, пов’язане з грецькою мовою чи заняттями нею.

— Як їй на новому місці? — спитав Клоук.

— Що?

Він розреготався:

— А ти не в курсах? Вона ж переїхала.

— Що? Куди?

— А хтозна. Кудись далі по вулиці, мабуть. Забігав до двійнят — подай мені, будь ласка, отой ножик, — забігав до двійнят учора, а Генрі їй саме допомагав з коробками.

Він покинув терези й викладав доріжки на дзеркальці.

— Чарльз їде на літо в Бостон, а вона лишається тут. Каже, не хоче сидіти сама, а винаймати окремо дорого. Так що нас тут на канікулах тусуватиметься чимало. — Він мені запропонував дзеркальце і згорнуту трубочкою двадцятку. — Ми от із Бремом саме підшукуємо собі житло.

— Класно, — прокоментував я за хвилину чи дві, коли перша іскра ейфорії пронеслася моїми синапсами[216].

— Еге ж. Відмінна якість, скажи? Особливо після того гівна, яке тут ходило з легкої руки Лори. Ефбеерівці його проаналізували й сказали, що воно на вісімдесят відсотків складалося з тальку чи чогось типу того. — Він витер носа. — До речі, а до тебе часом не приходили поспілкуватися?

— ФБР? Ні.

— Дивно. Після всіх тих балачок про рятувальний човен, якими вони годували всіх навколо.

— Та що ти верзеш?

— От Господи. Ну, вони торочили казна-що про все на світі. Мовляв, тут сталася злочинна змова. І, типу, в неї вплутані Генрі, Чарльз і я. Ми такі, типу, всі вляпалися по самісіньке «не хочу». А на рятувальному човні місце тільки для однієї людини. І цією людиною стане той, хто заговорить першим. — Він іще раз нюхнув і потер ніс кісточкою пальця. — Батьків адвокат мені тільки нашкодив. «Нащо ж тобі адвокат, якщо ти не винний?» і всяке таке. Так навіть той довбаний адвокат не второпав, що мені «шили». Казали, мовляв, мої дружки, Генрі та Чарльз, стуконули на мене. Що насправді винні вони і якщо я не заговорю, то на мене повісять навіть те, чого я не робив.

У мене серце мало не вискакувало з грудей. І не тільки від кокаїну.

— Заговориш? — перепитав я. — Про що?

— Ти мене питаєш? Адвокат сказав, щоб я не парився, що вони клеять дурня. Я переговорив із Чарльзом, і з’ясувалося, що йому вони наплели того самого. От послухай, тобі, звичайно, Генрі може подобатись, але, по-моєму, від цих справ у нього стріха посунулася.

— Що?

— Ну, дивись. Він же весь такий правильний. Мабуть, навіть книжки в бібліотеку завжди здавав вчасно, і тут, як грім із ясного неба, з’являється ФБР і бере його під приціл. Я не знаю, що він їм там, у біса, наговорив, але він робив усе, щоб відвести увагу від себе.

— Наприклад, що робив?

— Наприклад, переводив стрілки на мене. — Клоук потягнувся за сигаретою. — І мені неприємно це казати, але, по-моєму, і на тебе.

— На мене?

— Чувак, я жодного разу не згадував тебе на ім’я. Ми з тобою, блядь, практично не знайомі. Але ж вони вийшли чогось на тебе? Я тут точно ні до чого.

— Хочеш сказати, вони реально згадували моє ім'я? — трохи оговтавшись від новин, спитав я.

— Може, почули його від Меріон чи що. Бог мені свідок, вони мали імена Брема, Лори, навіть Джада Мак-Кенни… Тебе згадували лише раз чи два. Ближче вже до кінця. Не питай чому, але в мене було таке враження, що ефбеерівці й до тебе приходили на розмову. Мабуть, то був вечір перед тим, як знайшовся труп Банні. Вони знову з’явилися поговорити з Чарльзом, я це точно знаю, але подзвонив Генрі й попередив, що вони їдуть у гості. Я тоді саме був у двійнят. Ну, я точно не хотів із ними перестріватися, тому гайнув до Брема, а Чарльз, по-моєму, пішов оббивати пороги якихось генделиків, де й упився як квач.

Серце калатало в шаленому темпі, і я боявся, що груди зараз просто розірве, ніби червону повітряну кульку. Невже Генрі злякався й вирішив нацькувати ФБР на мене? Це безглуздо. Адже він не міг ніяким чином (принаймні я не розумію як) підставити мене, не підставившись при цьому сам. І потім, знову ж таки («Параноя, — пронеслось у мене в голові. — Треба зупинитись»), раптом це не випадковість, що Чарльз того вечора заїхав по дорозі в бар і до мене? Може, він був у курсі всіх цих маневрів і потайки від Генрі успішно виманив мене погуляти подалі від гріха?

— Слухай, у тебе геть хріновий вигляд. Тобі треба бахнути, — невдовзі проказав Клоук.

— Ага. — Я довго сидів і нічого не казав. — Ага, мать, треба бахнути.

— То гайда зараз у Villager. Сьогодні ж «Чисто спраглий четвер». Два за ціною одного.

— А ти?

— Усі йдуть. Чорт. Хочеш сказати, ти ще ніколи не ходив на «Чисто спраглий четвер»?

Так я опинився на «Чисто спраглому четвергу». Разом із Клоуком, Джуді, Бремом, Софі Дірболд, якимись друзями Софі й іще багатьма іншими, з ким узагалі не був знайомий. Я не знаю, о котрій потрапив додому, але прокинувся о шостій вечора наступного дня, коли у двері постукала Софі. У мене крутило живіт, розколювалася голова, але я накинув халат і впустив її. Вона щойно повернулася з керамічної майстерні й була у футболці та старих вилинялих джинсах. Принесла мені бублик із буфету.

— Ти як? — спитала вона.

— У нормі, — відповів я, хоча зміг підвестися, тільки тримаючись за спинку стільця.

— Учора ввечері ти був реально п’яний.

— Знаю. — Коли я вибрався з ліжка, мені одразу стало набагато гірше. Перед очима танцювали червоні бісики.

— Я переживала. Подумала, що краще сходити провідати тебе, — сміялася вона. — Тебе ніде не було видно цілий день. А хтось навіть сказав, що біля будки охоронців на флагштоку приспущений прапор, то я злякалася, що ти помер.

Важко дихаючи, я сів на ліжко й прикипів до неї очима. Її обличчя ніби походило із напівзабутого сну. «Бар?» — подумав я. Бар був. Ірландське віскі й партія в пінбол із Бремом. Блакитне обличчя Софі в непевному неоновому світлі. І знову кокаїн у розкладених студентським квитком «доріжках» на коробці з-під компакт-диска. Потім ми всі їхали в кузові якогось фургона повз знак заправки Gulf, може, до когось на квартиру? Решта вечора ніби в тумані. Я пригадав довгу і щиру розмову з Софі біля заповненого льодом умивальника на чиїйсь кухні (Meisterbräu, Genesee і плакат із рекламою Музею сучасного мистецтва МОМА в Нью-Йорку). Звісно ж — у мене аж живіт скрутило від страху, — звісно ж, я нічого не вибовкав про Банні. Звісно ж, ні. Звісно ж, якби я проговорився, то вона не сиділа б зараз тут у мене в кімнаті, не дивилася б на мене таким поглядом, не принесла б мені підсмажений бублик (із цибулею) на паперовій тарілці, від запаху якого підвертало.

— Як я потрапив додому? — подивився я на неї.

— Ти не пам’ятаєш?

— Ні. — У скронях кошмарно гупала кров.

— Оце ти нализався. Ми викликали таксі від Джека Тайтельбаума.

— І куди ми поїхали?

— Сюди.

Ми переспали? Вираз обличчя в неї був нейтральний. Так просто не вгадаєш. Якщо так, то я не шкодую. Мені подобалася Софі, і я знав, що подобаюся їй, крім того, вона одна з найкрасивіших дівчат Гемпдену. Але такі речі кортить знати напевно. Я намагався придумати, як у неї це тактовно випитати, аж раптом у двері постукали. Удари — ніби хтось стріляв із пістолета. У голові рикошетом поскакав гострий біль.

— Відчинено, — проказала Софі.

У кімнату зазирнув Френсіс.

— Ви тільки подивіться, — усміхнувся він. Софі йому подобалася. — У нас зустріч попутників? А чому ж мене ніхто не попередив?

Софі підвелася.

— Привіт, Френсісе. Як ся маєш?

— Нівроку. Дякую. Ми ж не говорили від самого похорону?

— Знаю. Тільки днями згадувала про тебе. Як узагалі життя-буття?

Я приліг. У мене в животі все вирувало. Ті двоє продовжували жваво гомоніти. Мені хотілось, аби вони швидше забралися геть.

— Ну-ну, — після тривалої інтерлюдії Френсіс звернув увагу на мене, зазираючи через плече Софі. — Що з нашим крихітним пацієнтом?

— Перепив.

Він підійшов до ліжка. З близької відстані в мене склалося враження, нібито Френсіс перезбуджений.

— Вважатимемо, це йому урок на наступний раз, — весело промовив він і додав по-грецьки: — Важливі новини, мій друже.

У мене все похололо. Я таки налажав. Був неуважним, забагато базікав, ляпнув щось зайве.

— І що ж я накоїв? — спитав я.

Відповів я йому по-нашому. Якщо Френсіс і хвилювався, то він чудово це приховував.

— Не маю ані найменшої гадки. Може, чаю або ще чого-небудь?

Я пробував зрозуміти, що він намагається повідомити. Голова боліла настільки, що я не міг зосередитися на жодній думці. До горла зеленою хвилею підступила нудота, трохи протрималася на цьому припливі, опустилась і нахлинула знову. Мене пересичував відчай. Усе, бриніла думка, усе було б гаразд, якби мені дали пару хвилин спокою і я б полежав без руху.

— Ні, — зрештою промовив я. — Будь ласка.

— Що «будь ласка»?

Знову підступила хвиля. Я перекотився на живіт і протяжно та жалісливо застогнав.

Софі збагнула першою.

— Ходімо, — звернулася вона до Френсіса. — По-моєму, йому треба дати виспатися.

Я провалився в стражденний напівсон, із якого виринув за кілька годин, коли у двері тихо постукали. У кімнаті вже було темно. Двері прочинились і впустили трохи світла з коридору. Усередину просковзнув Френсіс і клацнув за собою замком.

Він увімкнув малопотужну настільну лампу й підсунув стілець до мого ліжка.

— Пробач, але треба поговорити. Сьогодні сталося дещо дивне.

Я вже й забув про свій уранішній страх, і він дав про себе знати нудотним жовчним присмаком у роті.

— Що трапилося?

— Камілла переїхала. Забрала свої речі з квартири. Не лишилося нічого. Зараз там сам Чарльз. З горя напився як квач. Каже, тепер вона мешкає в готелі Albemarle. Уявляєш? В Albemarle!

Я потер очі, намагаючись зібратися з думками.

— Так я вже знаю, — нарешті проказав я.

— Справді? — Френсіс був приголомшений. — Хто тобі сказав?

— Здається, Клоук.

— Клоук? А коли ж це було?

Я пояснив усе, що пам’ятав.

— Я про це забув, — спробував виправдатися я.

— Забув? Та як можна про таке забути?

Я присів. Свіжий біль пронизав череп.

— Яка взагалі різниця? — я починав сердитися. — Хоче виїхати, ну то я її не виню. А от Чарльзові доведеться виправлятись. От і все.

— Але ж Albemarle! Ти хоч уявляєш, наскільки це дорого?

— Звісно, уявляю, — роздратовано відповів я. Albemarle мав славу найкращого готелю в місті. У ньому зупинялися президенти й кінозірки. — То й що з того?

Френсіс обхопив голову руками.

— Річарде, ти тупиш, — промовив він. — У тебе, мабуть, мозок ушкодився.

— Та що ти взагалі несеш?

— А двісті доларів за добу не хочеш? Гадаєш, у двійнят водяться такі гроші? Хто, по-твоєму, в біса, платить за неї?

Я витріщився на нього.

— Генрі. Ось хто. Він приїжджав по неї, поки Чарльза не було вдома. І допоміг виїхати з усім гамузом. Чарльз повернувся додому, а її речей немає. Уявляєш? Він навіть зв’язатися з нею не може. Вона оселилася під іншим іменем. Генрі нічого не каже йому. І мені не скаже також із тієї ж причини. Чарльз просто нетямиться з люті. Попросив набрати Генрі й спробувати дізнатися в нього що-небудь. Звичайно ж, нічого випитати не вийшло. Все одно що із цегляною стіною поговорити.

— А навіщо з цього такий концерт улаштовувати? Навіщо вся ця секретність?

— Не знаю. Не знаю, що собі намислила Камілла, але Генрі поводиться по-дурному.

— Може, в неї є на те причини?

— Ні, це не її спосіб мислення, — втомлено пояснював Френсіс. — Я знаю Генрі. Це його ідея і його почерк. Та навіть якщо в них існують причини на це, чинять вони все одно неправильно. Особливо зараз. У Чарльза запій. Генрі мав би подумати про інший шлях, а не одразу після тієї ночі загострювати все.

Я мимохіть згадав прогулянку з поліційного відділка.

— Знаєш, я хотів тобі дещо розказати.

І розповів йому про Чарльзові відвертості.

— Так, він і справді розлючений на Генрі. Це правда, — підтвердив Френсіс. — Те саме й мені розповідав. Мовляв, Генрі звалив усе на нього. А чого він чекав? Якщо вже розбиратися по суті, то не думаю, що Генрі так уже й багато від нього хотів. Причина не в цьому. Реальна причина — це Камілла. Хочеш, поділюся своєю теорією?

— Ну?

— Мені здається, вже певний час між Генрі й Каміллою щось відбувається. Мабуть, Чарльз запідозрив, але докази в нього з’явилися лише недавно. Не знаю, що він там знайшов. Та й не хочу, якщо чесно. — Френсіс підняв руку, побачивши, що я намагаюся вставити слово. — Але уявити нескладно. Гадаю, про щось він дізнався в Коркоранів. Щось побачив або почув. І, певно, це мусило статися ще до нашого приїзду. Того вечора, коли вони вирушили в Коннектікут із Клоуком, усе здавалося гаразд. Але ж ти пам’ятаєш, який вигляд мав Чарльз, коли ми опинилися там. А поки ми повернулись, вони вже навіть не спілкувалися.

Я розповів йому, про що мені тоді розказав Клоук на другому поверсі.

— Хтозна, що там трапилося, якщо це помітив такий бевзь, як Клоук. Генрі хворів, погано метикував, а на тижні після повернення, коли він провалявся хворий, не вилазячи з квартири, гадаю, з ним часто сиділа Камілла. Я її заскочив, коли ходив дарувати книгу з мікенськими написами, і, гадаю, вона там могла кілька разів переночувати. Потім він одужав, Камілла повернулася додому, і якийсь час усе було нормально. Пам’ятаєш? Саме тоді ти возив мене в лікарню.

— Про це мені нічого не відомо. — І я розповів йому про розбиту склянку в каміні у квартирі двійнят.

— Хтозна, що там насправді відбувалося. Принаймні зовні складалося враження, що все стало на свої місця. Та й Генрі був у доброму гуморі. А потім знову сварка, тієї самої ночі, коли Чарльза запроторили за ґрати. По-моєму, ніхто не хоче щиро розповісти, що там насправді сталося, та я готовий побитися об заклад, що це якось пов’язане із Каміллою. Тепер от це. Господи всемогутній. Чарльз просто готовий усіх рубати на шмаття.

— Гадаєш, він спить з нею? Генрі?

— Якщо й ні, то він точно зробив усе, щоб переконати Чарльза в тому, що таки так. — Френсіс підвівся. — Я намагався до нього додзвонитися знову перед тим, як їхати до тебе. Але його не було вдома. Мабуть, він в Albemarle. Я зараз заїду до нього й подивлюся, чи машина на місці.

— Існує ж, мабуть, спосіб з’ясувати, в якому номері вона поселилася.

— Я вже про це думав. На стійці реєстрації мені нічого дізнатися не вдалося. Треба спробувати щастя з покоївками, але, боюся, я в цих речах не мастак. — Він зітхнув. — Я так хотів би з нею хоч п’ять хвилин поговорити.

— Якщо ти її знайдеш, думаєш, тобі вдасться переконати її повернутися додому?

— Не знаю. Мушу визнати, мені б не хотілося зараз мешкати разом із Чарльзом. Та все ще вірю, що все було б гаразд, якби Генрі не втручався.

Коли Френсіс пішов, я знову заснув, а прокинувся о четвертій ранку. Я проспав майже двадцять чотири години.

Ночі тієї весни були незвично холодними, а власне ця — найхолоднішою з усіх. У гуртожитках на повну ввімкнули парове опалення, і через це навіть із відчиненими вікнами в кімнатах було напрочуд задушливо. Мої простирадла промокли наскрізь. Я підвівся й виткнув голову з вікна, щоб зробити кілька ковтків свіжого повітря. Прохолодне повітря настільки збадьорило, що я навіть вирішив накинути одяг і піти прогулятися.

Яскравий місяць був у повні. Якщо не зважати на сюрчання цвіркунів та шум вітру в кронах дерев, то мене, можна сказати, оточувала тиша. Біля Дошкільного центру, де працювала Меріон, зі скрипом похитувалися гойдалки, місячне сяйво відливало сріблом на спіральній гірці.

Найдивовижнішим об’єктом на дитячому майданчику мені здався велетенський равлик. Його сконструювали якісь студенти мистецького відділення, скопіювавши гігантського равлика з екранізації «Доктора Дуліттла». Рожева склопластикова скульптура сягала висоти майже два з половиною метри, а її мушля спеціально була порожниста, щоб діти могли гратися всередині.

Тиха в місячному світлі, скульптура нагадувала доісторичну істоту, що сповзла сюди з гір: німотна, самітна, терпляча й не потривожена іншими виробами з ігрового майданчика навколо.

Вхід у мушлю в основі хвоста, розрахований на дітей, був трохи більш як півметра заввишки. Яке ж мене взяло здивування, коли я помітив, що звідти стирчать дві ноги дорослого чоловіка, вбрані в напрочуд знайомі контрастні коричнево-білі черевики.

Ставши навкарачки, я спробував зазирнути в тунель, і мені вдарив у ніс свіжий сильний сморід віскі. У тісній проспиртованій темряві відлунювало тихе хропіння. У мушлі алкогольні випари збиралися й тужавіли, немов у коньячному келиху, аж доки не досягли такої концентрації, що мене почало нудити від самого їх відчуття.

Я намацав і поторсав колінну чашечку.

— Чарльзе. — Мій голос дуднів і трубив у темному просторі. — Чарльзе.

Він несамовито заборсався, мовби перебував на триметровій глибині під водою. Урешті-решт після довгих умовлянь та повторених запевнень, що це я, а не хтось інший, він знову, важко дихаючи, впав горілиць.

— Річарде, — пролепетав він. — Слава Богу. А я подумав, що ти якась приблуда з космосу.

Спочатку мені здавалося, що всередині непроглядна пітьма, а зараз мої очі вже призвичаїлися до слабенького рожевуватого світла, місячного, яке пробивалося крізь прозорі стінки.

— Що ти тут робиш? — спитав я Чарльза.

Той чхнув.

— Я депресував, — відповів він. — Вирішив, що, може, якщо поспати тут, то полегшає.

— Полегшало?

— Ні. — Він іще раз чхнув. П’ять чи шість разів поспіль. А потім знову впав навзнак.

Я подумав про дошкільнят, які вранці обступлять Чарльза, немов ліліпути Ґуллівера під час сну. Пані, котра директорувала в Центрі, психіатр за фахом, чий кабінет розташовувався поруч із доктором Роландом, скидалася мені на приязну бабусю, але я навіть не міг уявити її реакцію, якби вона виявила непритомного алкаша в себе на ігровому майданчику.

— Отямся, Чарльзе.

— Облиш мене.

— Тут не можна спати.

— Що хочу, те й роблю, — зверхньо заявив він.

— Чому б тобі не піти зі мною. Пропустимо по чарці.

— Я в нормі.

— Та ну.

— Ну, хіба що по одній.

Поки він вилазив, то сильно стукнувся головою. Малеча буде однозначно в захваті від запаху Johnny Walker, коли з’явиться в дитсадок за пару годин.

Поки ми йшли під гірку до Монмут-Гаусу, він мусив на мене спиратися.

— Хіба що по одній, — нагадав він мені.

Я й сам був у поганенькій формі, тому мав серйозні труднощі, коли піднімав його сходами на другий поверх. Урешті-решт ми дісталися моєї кімнати, і я вклав його на ліжко. Чарльз практично не опирався і, побурмотівши собі щось під носа, залишився лежати на ньому, поки я пішов на кухню.

Випивку я йому запропонував, тільки щоб виманити назовні. Я обшукав цілий холодильник, але знайшов лише закорковану пляшку з якимсь кошерним солодким пійлом, що мало полуничний запах і стояло там від самої Хануки. Одного разу я вже його куштував, коли мав на гадці стибрити пляшку, але тоді мусив похапцем сплюнути та заховати її подалі. Це сталося кілька місяців тому. Я запхав пляшку під сорочку, та коли піднявся до себе, виявив, що Чарльз відкинув голову на стінку, де мало бути узголів’я, і хропів.

Я тихенько поставив пляшку на стіл, взяв книжку та вийшов із кімнати. Далі я подався до кабінету доктора Роланда, де почитав, лежачи на канапі, аж доки зійшло сонце, після чого вимкнув лампу й заснув.

Прокинувся я близько десятої. Була субота, і це мене трохи подивувало, адже я примудрився втратити лік дням. Я рушив до їдальні й поснідав чаєм та некруто звареними яйцями — перший мій прийом їжі від четверга. Коли я опівдні повернувся до себе в кімнату перевдягтися, то Чарльз усе ще спав на моєму ліжку. Я поголився, одягнув чисту сорочку, взяв свої грецькі підручники й знову відправився в кабінет доктора Роланда.

Я прикро відстав у навчанні, але не настільки, як боявся. Години пролетіли непомітно. Зголоднів я близько шостої. Пішов до холодильника на кафедрі соціальних наук, де знайшов рештки холодних закусок і шматочок святкового торта, який з’їв, тримаючи пальцями над паперовою тарілкою за столом доктора Роланда.

Я хотів покупатись і повернувся до себе близько одинадцятої, та, відімкнувши двері й запаливши світло, здивувався, побачивши Чарльза на ліжку. Він і далі спав, зате пляшка кошерного пійла на столі спорожніла наполовину. Обличчя в нього було залите рожевим рум’янцем. Коли я його поторсав, то в мене склалося враження, що в Чарльза гарячка.

— Банні, — раптом проказав він. — Куди він подівся?

— Тобі щось наснилося.

— Але він приходив до мене, — дико озирався він. — І довго тут сидів. Я його бачив.

— Чарльзе, прокинься.

— Але ж я бачив його. Він тут був. Сидів у ногах ліжка.

Я пішов до сусідів по термометр. У нього було під сорок градусів. Я дав Чарльзові дві таблетки парацетамолу і склянку води запити. Він тер очі руками й городив якусь нісенітницю, коли я пішов дзвонити Френсісові.

Удома його я не застав. Тоді набрав Генрі. На мій великий подив, слухавку підняв якраз Френсіс, а не Генрі.

— Френсісе? А що ти там робиш?

— О, привіт, Річарде, — театрально, певно, з розрахунком на Генрі, промовив він.

— Мабуть, ти не можеш зараз як слід говорити?

— Ні.

— Послухай, я повинен дещо спитати в тебе. — І я розповів йому про Чарльза, ігровий майданчик і все таке. — По-моєму, він серйозно захворів. Що, ти думаєш, мені варто зробити?

— Равлик? Ти знайшов його в тому гігантському равлику? — перепитав Френсіс.

— Так. Послухай, це зараз не має значення. Що мені робити? Я трохи переживаю.

Френсіс прикрив рукою слухавку. Я чув приглушене обговорення. За мить на протилежному кінці дроту говорив уже Генрі.

— Алло, Річарде? Це я. В чім річ?

Я мусив іще раз усе пояснювати.

— Скільки-скільки? Повтори. Під сорок?

— Так.

— Це ж багато, правда?

Я відказав, що, на мою думку, так.

— Ти йому дав якогось аспірину?

— Пару хвилин тому.

— Саме це я хотів від тебе почути.

— Твоя правда, — погодився я.

— Мабуть, він застудився, коли спав на вулиці. Я впевнений, що вранці йому стане краще.

Ночував я в доктора Роланда на канапі, а після сніданку повернувся до себе в кімнату з чорничними кексами й дволітровим пакетом помаранчевого соку, який мені з превеликими труднощами пощастило вкрасти з буфету їдальні.

Чарльз не спав, але марив і горів. Зі стану розметаної постелі, ковдри на підлозі та затяжок на матраці в місцях, звідки він здирав простирадла, я зрозумів, що нічка йому випала не з найкращих. Мені він сказав, що не голодний, але спромігся випити пару ковтків соку. Я помітив, що пляшку кошерного вина він уже докінчив.

— Як самопочуття? — спитав я.

Він повернув до мене голову на пожмаканій подушці.

— Болить голова, — сонно промовив він. — Мені снився Данте.

— Аліґ’єрі?

— Так.

— Ну?

— Ми були в будинку Коркоранів, — пробурмотів він. — У них був Данте. З огрядним другом у картатій сорочці, який на нас кричав.

Я зміряв температуру. Тридцять сім рівно. Нижче, але для ранку забагато. Нагодував його ще раз аспірином і написав свій номер у кабінеті доктора Роланда, якщо йому раптом знадобиться поговорити. Та коли Чарльз уторопав, що я йду, то закинув голову й подарував мені настільки спантеличений і безнадійний погляд, що я завмер посеред речення, яким намагався пояснити, як працює телефонний комутатор між університетськими підрозділами на вихідних.

— Ну, або я можу лишитися тут, — промовив я. — Якщо не заважатиму тобі.

Він трохи підвівся на ліктях. Його розчервонілі очі блищали.

— Не йди, — сказав він. — Мені страшно. Посидь зі мною трохи.

Він попросив йому почитати, але в мене нічого не знайшлося, крім грецьких підручників. Проте в бібліотеку він мене не відпустив. Тому ми розклали партію в юкер на словнику, який Чарльз тримав на колінах. Коли стало набридати, переключилися на «казино». Перші кілька партій виграв він, але потім почав програвати. На останньому колі (Чарльз був на роздачі) йому так погано вдавалося тасувати, що карти повторювалися в тих самих послідовностях, що й у попередній партії. Звісно, гра в такому разі виходила геть не складна, але Маколі був настільки неуважним, що продовжував трелювати, хоча вже міг комбінувати чи будувати комбінації[217]. Коли я потягся рукою, щоб продовжити комбінацію, то випадково торкнувся його руки і здивувався, якою сухою та гарячою вона мені здалася. Хоча в кімнаті було тепло, він тремтів. Я поміряв йому температуру, і виявилося, що вона підскочила до сорока.

Я спустився набрати по телефону Френсіса, але не додзвонився ні до нього, ні до Генрі, тож повернувся до себе нагору. Сумнівів не лишалося: Чарльз мав жахливий вигляд. Я стояв на порозі й роздивлявся його, а потім сказав:

— Ану зажди хвилинку, — і рушив до кімнати Джуді.

Вона валялася на ліжку й дивилася фільм із Мелом Ґібсоном по відеомагнітофону, який позичила на відділенні кіномистецтва. Джуді примудрялась одночасно лакувати нігті, курити й пити дієтичну кока-колу.

— Тільки поглянь на цього Мела, — проказала вона. — Хіба ж у такого можна не закохатися? Якби він мені просто подзвонив і запропонував одружитися, я б не вагалася ні секунди.

— Джуді, а що роблять, коли температура під сорок?

— Та, блін, до лікаря йдуть, а що ж іще? — не відриваючись від телевізора, промовила вона.

Я розказав їй про Чарльза.

— Він серйозно захворів. Як ти гадаєш, що мені робити?

Вона помахала червоними пазурами в повітрі, висушуючи лак, так і не зводячи погляду з екрана.

— Негайно їдьте в лікарню швидкої допомоги.

— Точно?

— У неділю по обіді інших лікарів вам не знайти. Тобі дати машину?

— Ти мене справді виручиш.

— Ключі лежать на столі, — неуважно промовила вона. — Па-па.

У лікарню ми їхали з Чарльзом на червоному «корветі». У Чарльза блищали очі, він поводився сумирно, дивився прямо перед собою, притиснувшись правою щокою до скла. Поки я гортав у приймальні різні журнали, які вже бачив, він сидів і не ворушився, прикипівши поглядом до кольорової фотографії шістдесятих років, що висіла на стіні навпроти. На ній була зображена медсестра, що притискає палець із білим нігтем до порнографічних губ, теж нафарбованих білою помадою, сексуально закликаючи зберігати тишу в лікарняному закладі.

Черговим лікарем виявилася жінка. Чарльз тільки хвилин п’ять чи десять побув у неї, і вона вийшла з його карткою, перехилившись через стійку реєстрації, швиденько переговорила з адміністратором, і та показала пальцем на мене.

Лікарка підійшла й сіла поруч. Вона скидалася на тих веселих юних лікарів у гавайських сорочках та кросівках, яких часто показують у різноманітних телесеріалах.

— Привіт, — сказала терапевт. — Я оглянула вашого друга. Думаю, ми його залишимо в нас на пару днів.

Я поклав журнал. Це був неочікуваний поворот.

— Що з ним?

— Схоже на бронхіт, але він дуже зневоднений. Я хочу його прокрапати. Крім того, треба збивати температуру. З ним усе буде гаразд, але йому потрібно відпочити і пройти хороший курс антибіотиків. І щоб прискорити їх дію, принаймні перші дві доби йому потрібні внутрішньовенні вливання. Ви разом навчаєтесь в університеті?

— Так.

— Мабуть, у нього напружений період? Може, диплом пише абощо?

— Ну, він багато працює, — обачно промовив я. — А що?

— Та так, нічого особливого. Просто складається враження, ніби він останнім часом недоїдав. Синці на руках і ногах, немов бракує вітаміну С, також відчувається недостатність вітаміну В. От скажіть іще. Він палить?

Я не зміг утриматись і розсміявся. Хай там як, а побачитися нам не дадуть, за її словами, потрібно було зробити аналізи крові, поки лаборанти ще не розійшлися по домівках. Тому я поїхав на квартиру до двійнят зібрати які-небудь його речі. Удома в Маколі панував зловісний порядок. Я вкинув у сумку піжаму, зубну щітку, набір для гоління, пару книжок (П. Ґ. Вудгауса[218], що, на мою думку, міг би його збадьорити) і залишив її адміністратору.

Рано-вранці наступного дня, перед тим як я встиг зібратися на заняття грекою, до мене постукала Джуді й повідомила, що мене викликають до телефону внизу. Я гадав, то міг бути Френсіс або Генрі, до яких я так і не додзвонився минулого вечора, або ж навіть Камілла, але виявилося, що Чарльз.

— Алло, — привітався я. — Як почуваєшся?

— О, дуже добре. — У його голосі бриніли дивні нотки піднесеного настрою. — Тут досить затишно. Дякую за передачу.

— Без проблем. У тебе ліжко з тих, що складаються?

— Так і є. Слухай, я хотів би прохати тебе про одну послугу. Зробиш?

— Звісно.

— Ти не міг би мені завезти ще пару речей? — Він назвав одну книжку, писальний папір і халат, який висів усередині на дверцятах гардероба. — А ще, — поквапно додав він, — пляшку шотландського віскі. Вона в шухляді нічного столика. Зможеш уранці все це закинути?

— Мені треба на заняття грецькою.

— Ну то після заняття. О котрій приблизно ти зможеш бути?

Я йому пояснив, що мені доведеться позичити в когось машину.

— Про це не переживай. Візьми таксі. Я тобі дам грошей. Мені це справді важливо. То о котрій тебе чекати? Десятій тридцять? Одинадцятій?

— Ближче до одинадцятої тридцять.

— Мене влаштовує. Послухай, я в кімнаті відпочинку пацієнтів і не дуже можу говорити. Мені треба повернутися, поки мене не почали шукати. То ти ж приїдеш, правда?

— Так. Скоро буду в тебе.

— Халат і писальний папір.

— Так.

— І пляшку віскі.

— Звичайно.

Камілла на заняття того дня не з’явилась, але Френсіс і Генрі були присутні. Коли я прийшов, Джуліан уже щось розказував. Я пояснив, що Чарльз потрапив у лікарню. І хоча Джуліан міг говорити напрочуд добрі слова в найрізноманітніших складних ситуаціях, у мене інколи складалося враження, що його тішив не стільки сам акт доброти, скільки елегантність жесту. Та в цьому випадку він говорив і справді стурбовано:

— Сердешний Чарльз, — промовив він. — Він же не серйозно захворів, правда?

— Не думаю.

— Його можна провідувати? Я сьогодні зателефоную йому по обіді. Ти не підкажеш, що йому можна принести? На стаціонарі ж так погано годують. Пам’ятаю, багато років тому в Нью-Йорку, коли я провідував свою близьку подругу в Пресвітеріанській лікарні Колумбійського університету (у триклятому Гаркнесс-павільйоні, прости Господи), то шеф-кухар старого Le Chasseur щовечора відправляв їй вечерю…

Генрі за протилежним краєм стола мав абсолютно непроглядний вираз. Я намагався перехопити погляд Френсіса. Той зиркнув на мене, закусив губу й відвернувся вбік.

— …і квіти, — правив далі Джуліан. — Я в житті не бачив так багато квітів, а в неї їх було справжнє море, аж можна було запідозрити, ніби вона їх бодай частково сама собі надсилає. — Він розсміявся. — Нехай. Гадаю, мені немає сенсу питати, де це сьогодні так рано пропадає Камілла?

Я помітив, як округлилися очі Френсіса. На якусь мить я й сам стрепенувся, бо, природно, не одразу збагнув, що, на його думку, вона сидить із Чарльзом у лікарні.

Джуліан насупився.

— Що сталося? — запитав він.

Тиша, яка зустріла його запитання, викликала в нього усмішку.

— У таких питаннях спартанський підхід анітрохи не годиться, — по-доброму сказав він після довгої паузи. І я з радістю відзначив собі, що він, як і зазвичай, проектує свій вишуканий смак на наше спантеличення. — Ви всі дружили з Едмундом. І мені страшенно прикро, що він загинув. Але мені здається, що ви зараз заганяєте себе в труну цими переживаннями, йому від цього не легше, а вам — тільки гірше. Ну і, крім того, чи ж можна назвати смерть такою моторошною річчю? Моторошною вона здається вам, молодим, та чи може хтось сказати, що йому зараз не краще, ніж вам? Або ж (якщо смерть — це просто подорож в інший край[219]) що ви більше ніколи з ним не побачитеся?

Він розгорнув словник і почав шукати необхідне місце.

— Не годиться страшитися речей, про які ви нічого не знаєте, — промовив він. — Ви ніби діти, котрі бояться темряви.

Френсіс був не на машині, тому після занять на квартиру Чарльза мене відвіз Генрі. Френсіс, який склав нам компанію, нервував та дратувався, курив одну сигарету за іншою і міряв кроками передпокій, поки Генрі стояв на порозі спальні й мовчки спостерігав за тим, як я збираю речі Чарльза: тихий, беземоційний, він з абстрактним розрахунком відстежував очима всі мої рухи і не давав ані найменшої нагоди (що я рішуче збирався зробити, тільки-но ми опинимося віч-на-віч) поцікавитися справами Камілли або взагалі якими-небудь справами.

Я знайшов книжку, писальний папір, халат. Що стосується віскі, то я вагався.

— У чому річ? — поцікавився Генрі.

Пляшка повернулася в шухляду, яку я засунув.

— Ні в чому. — Я знав, що Чарльз нетямитиметься з люті. А отже, мені потрібно було вигадати гарне пояснення.

Він кивнув на закриту шухляду.

— Просив йому це привезти?

Я був не в гуморі обговорювати особисті справи Чарльза з Генрі, а тому відповів:

— Він іще просив сигарет, але, здається, їх тут немає.

Френсіс весь цей час крокував по коридору, тривожно, мов кіт. А під час цієї розмови зазирнув до нас. Тепер я помітив, як він кинув на Генрі стурбований і мимолітний погляд.

— Ну, я думаю, ти ж у курсі, що… — невпевненим голосом почав був він.

Генрі звернувся до мене:

— Якщо він її, пляшку, я маю на увазі, хоче, то краще йому привезти її.

Мене роздратував його тон.

— Він хворий. Ти навіть його не бачив. Якщо тобі здається, що з нашого боку це буде вияв ласки, то…

— Річарде, він має рацію, — знервовано втрутився Френсіс, збиваючи попіл сигарети собі в долоню. — Я трохи в курсі справи. Інколи після запою різко кидати небезпечно. Від цього стає тільки гірше. Можна навіть померти.

Мене ці новини шокували. Чарльз мені ніколи не здавався схожим на алкоголіка. Однак я не став нічого коментувати, а тільки сказав:

— Що ж, якщо він у такому поганому стані, в лікарні йому тільки краще, правда ж?

— Що ти маєш на увазі? — уточнив Френсіс. — Хочеш відправити його на реабілітацію? Знаєш, на що це схоже? Коли моя мама перший раз зав’язала, то мало не збожеволіла. Їй ввижалися різні речі. Билася з медсестрою і щосили верещала про всякі дурниці.

— Мені нестерпна сама думка про Чарльза на курсі реабілітації в Меморіальному госпіталі «Катамаунт», — промовив Генрі. Він підійшов до тумбочки й дістав звідти пляшку. Вона була приблизно на дві третини повна. — Таку просто не сховаєш, — підняв він її за шийку.

— Можна перелити в іншу ємність, — запропонував Френсіс.

— Мабуть, простіше вже купити нову. Так менше шансів пролити. А якщо ми придбаємо одну з тих пласких, то він без зайвих клопотів зможе тримати її під подушкою.

Надворі був дощовий ранок. Мжичило, сіре небо затягли хмари. Генрі з нами в лікарню не поїхав. Ми довезли його до квартири (він придумав собі якесь правдоподібне виправдання, але яке точно, вже не пригадаю), а коли Генрі виліз із автівки, то всучив нам стодоларову банкноту.

— Ось, — простягнув він руку, — перекажіть Чарльзові, що я його люблю. Купите йому квіти чи щось таке.

Я ошелешено поглянув на купюру. Френсіс вихопив її в мене з рук і тицьнув Генрі назад.

— Годі вже, — сердито огризнувся він, чим неабияк здивував мене. — Припини.

— Я наполягаю, щоб ви взяли.

— Ага. І накупили йому квітів на сто доларів?

— Вам же ще їх загорнути потрібно, — холодно відказав Генрі. — З рештою чиніть на власний розсуд. Якщо хочете, просто віддайте йому. Мені байдуже.

Він запхав мені гроші в жменю й настільки зневажливим рухом зачинив двері, що краще б він уже ними грюкнув. Я подивився вслід його неповороткій квадратній постаті, що віддалялася тротуаром.

Ми купили Чарльзові віскі — Cutty Sark у пласкій пляшці, — кошик садовини, коробку птифурів, китайські шашки і, замість того щоб вигребти в міських квіткарів денний запас гвоздик, одну жовту орхідею онцидіум у тигрову червонаво-брунатну смужку, висаджену в червоний керамічний горщик.

По дорозі в лікарню я розпитав Френсіса про події на вихідних.

— Самі прикрощі. Не хочу навіть про них зараз говорити, — відмахнувся він. — Ми ж із нею бачились. У Генрі.

— Як у неї справи?

— Нормально. Трохи заклопотана, але, в принципі, нормально. Сказала, що не хоче, аби Чарльз знав, де вона. І більше на цю тему не говорила. Шкода, що не вийшло побесідувати з нею сам на сам, а Генрі не виходив з кімнати ні на секунду.

Френсіс неспокійно пошарудів у кишенях, шукаючи сигарету.

— Може здатися, що це якесь божевілля, але я хвилювався перед зустріччю з нею. Розумієш? Немовби з нею могло щось трапитися.

Я нічого не відповів. Те саме побоювання й мені спадало на думку, причому не раз.

— Ну, я розумію, що Генрі в жодному разі не міг її вбити абощо, але, знаєш, усе це дуже дивно. Таке несподіване зникнення. Нікому жодного слова. Я… — Він мотнув головою. — Особливо коли, ну, ти мене розумієш… правда?

Я не став відповідати. Насправді я чудово розумів, на що він натякає. Але нам обом забракло мужності відкрито висловити те, чого ми жахалися.

Чарльза поклали в палаті на двох, під дверима, і від сусіда — гемпденського окружного поштмейстера — його відділяла тільки ширма. Пізніше ми з’ясували, що сусідові мали прооперувати простату. З його боку палату завалили букети, доставлені міжнародною компанією Florists' Transworld Delivery, на стінах були поналіплювані сльозливі листівки з побажаннями швидкого одужання, а біля ліжка сиділи галасливі родичі та члени сім’ї: запахи їжі, сміх, веселощі, жвава й затишна атмосфера. Після нас із Френсісом у палату прибуло ще кілька відвідувачів до поштаря, і вони зацікавлено поглядали за ширму на Чарльза під крапельницею: мовчазного, самотнього, розпластаного горілиць на койці. Чарльзове обличчя опухло, шкіра виглядала шерехато й пересохло, подекуди на ній проступили якісь висипи. Давно не мите волосся аж потемніло. По телевізору Чарльз дивився жорстокі дитячі мультики, в яких маленькі, схожі на горностаїв тваринки розбивали машини та гамселили одна одну по голові.

Він спробував присісти, коли побачив нас на своїй половині, Френсіс засмикнув шторку мало не перед обличчями допитливих гостей поштмейстера, парочки дамочок середнього віку, яким не терпілося добряче роздивитися Чарльза. Одна з них таки просунула голову в розпірку на ширмі й каркнула своє «Доброго ранку!», сподіваючись таки змусити нас до розмови.

— Дороті! Луїзо! — пролунали голоси з протилежного боку. — Ідіть сюди!

Лінолеумом хутко залунали кроки, почулося вітальне квоктання та викрики.

— Чорт би їх забрав, — вилаявся Чарльз. Він сильно хрипів, і його голос більше був схожим на шепіт. — У нього ті гості ніколи не закінчуються. Ще й на мене постійно намагаються подивитись.

Відволікаючи Чарльза від думок, я вручив йому орхідею.

— Чесно? Це ти мені купив, Річарде? — Схоже, дарунок його і справді зворушив. Я збирався пояснити йому, що це презент від усіх нас, але не згадуючи при цьому імені Генрі, та Френсіс застережливо подивився на мене, і я змовчав.

Ми розвантажили сумку з покупками. Я боявся, що Чарльз накинеться на пляшку з Cutty Sark і вирве її з наших рук, але він тільки подякував і сховав її в нижнє відділення вертикальної пластикової тумбочки сірого кольору.

— Ти розмовляв із моєю сестрою? — спитав він у Френсіса. Спитав холодним тоном, яким говорять «Ти розмовляв із моїм адвокатом?»

— Так, — відповів Френсіс.

— У неї все гаразд?

— Ніби так.

— Як вона зреагувала?

— Не розумію.

— Сподіваюся, ти їй переказав мої слова, щоб забиралася до дідька?

Френсіс не став відповідати. Чарльз узяв одну з книжок, які я приніс, і почав її безладно гортати.

— Дякую, що провідали. Я трохи втомився.

— У нього жахливий вигляд, — визнав у машині Френсіс.

— Ну, його ж обов’язково підлікують там, правда? — проказав я. — Ми повинні змусити Генрі набрати його й вибачитися.

— І що це виправить, по-твоєму? Особливо якщо Камілла залишатиметься в готелі.

— Вона ж не в курсі, що він у лікарні, правда? Це по-своєму надзвичайна ситуація.

— Не знаю.

Двірники поклацували, їздячи по лобовому склу туди-сюди. Одягнутий у дощовик поліцейський регулював рух на перехресті. Це був рудовусий коп, я його впізнав. У свою чергу, розгледівши машину Генрі, він нам усміхнувся й помахав, щоб ми проїжджали. Ми всміхнулись у відповідь і помахали йому руками (щасливий день, двоє парубків на прогулянці), після чого, мабуть, зо два квартали їхали в похмурій, забобонній мовчанці.

— Ну хоча б щось ми можемо ж зробити? — нарешті спитав я.

— Краще нам у це взагалі не лізти.

— Тільки не кажи, що якби вона знала про серйозність Чарльзового стану, то не сиділа б уже біля його ліжка в лікарні за п’ять хвилин.

— Я не жартую. Нам і справді краще не втручатися в цю ситуацію, — тільки й повторив Френсіс.

— Чому?

Та він лише вкотре прикурив і нічого не сказав, хоч я свердлив його поглядом.

Удома я зустрів Каміллу, яка сиділа за моїм столом і читала книжку.

— Привіт, — підвела вона очі. — У тебе було відчинено. Сподіваюся, ти не проти.

Мене ніби електричним струмом ударило й накрило хвилею несподіваного гніву. Вітер крізь сітку задував дощ, і я підійшов, щоб зачинити вікно.

— Що ти тут робиш? — спитав я.

— Хотіла з тобою поговорити.

— Про що?

— Як справи в мого брата?

— Чому б тобі його не провідати?

Вона поклала книжку. «Як же мило», — подумав я безпорадно, я кохав її, я кохав уже сам її вигляд, цей кашеміровий сіро-зелений светр і її сірі очі із зеленуватим відтінком.

— Тобі здається, що в цій історії обов’язково ставати на чийсь бік. Насправді ні.

— Я не стаю ні на чий бік. Просто мені здається, що для свого рішення, яким би воно там не було, ти обрала не найкращий час.

— А коли найкращий? Я хочу тобі щось показати. Глянь.

Вона підняла пасмо світлого волосся на скроні. Під ним я побачив зашкарублу пляму завбільшки з четвертак, ніби хтось видер жмут волосся в цьому місці. У мене відібрало мову.

— А ще ось тут.

Вона закасала рукав светра. Зап’ясток набряк і набув дивного кольору, але найбільше мене вжахнув крихітний серйозний опік на внутрішньому боці передпліччя: його могла залишити тільки сигарета, чий слід глибоко та потворно в’ївся в шкіру.

За кілька хвилин до мене повернувся голос.

— Господи, Камілло! Це зробив Чарльз?

Вона опустила рукав.

— Тепер розумієш, про що я кажу? — У її голосі не звучало ніяких емоцій. Вираз обличчя був уважний, ледь скривлений.

— І довго це тривало?

Вона проігнорувала запитання.

— Я знаю Чарльза. Краще, ніж ти. Зараз лишатись осторонь — наймудріше рішення.

— А хто запропонував перебратися в Albemarle?

— Генрі.

— Яку він тут зіграв роль?

Вона не відповіла.

Мене пронизала кошмарна думка.

— Це ж не він таке зробив із тобою? — спитав я.

— Ні! Звідки така версія? — здивовано подивилася вона на мене.

— А звідки мені знати, що думати взагалі?

Раптом із-за дощової хмари визирнуло сонце, затопивши кімнату розкішним промінням, що заграло на стінах, ніби хвилі води. Камілла ніби розцвіла. У мені закипала жахлива ніжність. На якусь мить усе — дзеркало, стеля, підлога — утратило чіткі обриси й ніби провалилося в яскравий сон. Я відчув люте, практично нездоланне бажання схопити Каміллу за її травмований зап’ясток, викрутити їй руку за спину, доки вона закричить, штурхнути на ліжко: душити її, ґвалтувати її, не знаю що ще. А потім хмара знову набігла на сонце, і життя повернулось у свою колію.

— Чому ти прийшла сюди?

— Бо хотіла побачити тебе.

— Не впевнений, що тебе хвилює моя думка. — Я ненавидів звучання свого голосу, але не міг із ним дати раду, все, що виривалося з мого рота, бриніло якимись гонористими, ображеними інтонаціями. — Не знаю, чи тобі не байдуже все, що я вважаю, але в мене таке враження, що перебуванням в Albemarle ти все тільки погіршуєш.

— А що, по-твоєму, я мала б зробити?

— Чому б не пожити у Френсіса?

Вона розсміялася.

— Бо Чарльз здатний до смерті залякати Френсіса. Френсіс хороший. Я це знаю. Але проти Чарльза він не вистоїть і п’яти хвилин.

— Якби ти його попросила, він би дав тобі грошей куди-небудь виїхати.

— Дав би. Він навіть пропонував. — Вона потяглася в кишеню по сигарету. Із гострим болем я відзначив, що це була Lucky Strikes. Марка, яку курив Генрі.

— Можна було б узяти гроші й поїхати деінде. Не обов’язково було повідомляти йому, куди саме.

— Ми вже обговорювали з Френсісом усі ці варіанти. — Вона замовкла на мить. — Річ у тому, що я боюся Чарльза. А Чарльз боїться Генрі. От і все.

Мене приголомшила холоднокровність цієї заяви.

— То це так воно і є?

— Ти про що?

— Ти захищаєш власні інтереси?

— Він намагався мене вбити, — просто відказала вона, зустрівшись зі мною поглядом, щиросердим і чистим.

— А Генрі не боїться Чарльза?

— Чому б йому боятися його?

— Ну, знаєш…

Мене вразила швидкість, із якою вона вмить стала обороняти брата, щойно зрозуміла мій натяк.

— Чарльз такого ніколи не зробить, — по-дитячому протараторила вона.

— Уявімо, що зробив. Пішов у поліцію.

— Він не пішов би.

— Звідки тобі знати?

— І при цьому вплутати всіх нас? Включно з собою?

— Гадаю, на такій стадії йому це може просто бути по барабану.

Я сказав це навмисне. Хотів допекти їй. І вдоволено помітив, що мені це вдалося. Вона відповіла мені переляканим поглядом.

— Можливо. Але не забувай. Зараз Чарльз хворий. Сам не свій. І річ у тім, що, мені здається, він це розуміє.

Вона замовкла.

— Я люблю Чарльза, — продовжила вона. — Люблю і знаю його краще за будь-кого на цілому світі. Але останнім часом на його голову забагато звалилось. І коли він п’є так, як зараз… не знаю навіть… то перетворюється на іншу людину. Нікого не хоче слухати. Не впевнена, що він узагалі пам’ятає, що робить. Ось чому я дякую Богові за те, що він зараз у лікарні. Якщо він пригальмує на день-два, то, можливо, знову почне мислити раціонально.

Цікаво, що б вона сказала, подумалося мені, якби дізналася, що Генрі наполіг на пляшці віскі в передачі.

— Гадаєш, Генрі й справді чинить лише із щонайкращих міркувань стосовно Чарльза?

— Аякже, — здивовано відповіла вона.

— І до тебе також?

— Так! Чому ні?

— Ти йому довіряєш повністю, правда ж?

— Він іще жодного разу мене не підвів.

Із якоїсь причини мене накрило новою хвилею гніву.

— А як щодо Чарльза?

— Не знаю.

— Незабаром його випишуть із лікарні. Тобі доведеться з ним зустрітися. Що робитимеш тоді?

— Чим я тебе так розізлила, Річарде?

Я зиркнув на руку. Вона тремтіла. Я цього навіть не помічав. Вона тремтіла від люті.

— Будь ласка, йди, — попросив я. — Не треба було приходити.

— Що не так?

— Просто йди. Прошу.

Вона підвелась і зробила крок назустріч. Я відступив.

— Гаразд. Гаразд. — Вона розвернулась і вийшла з кімнати.

Дощило цілий день і ніч. Я прийняв снодійне й пішов у кіно. На японський фільм, сюжет якого мені не вдавалося відстежити. Його персонажі вешталися порожніми кімнатами, ніхто не розмовляв, хвилинами тяглася тиша, якщо не зважати на стрекіт кінопроектора та лопотіння дощу по даху. У кінотеатрі практично нікого не було. Тільки якийсь чоловік сидів у тінях на гальорці. У промені з будки кіномеханіка плавали порошинки. Коли я вийшов, усе ще падала злива, на чорному, ніби стеля кінотеатру, небі — жодних зірок. На вогкому тротуарі довгими білими плямами розчинялись у дощовій воді вогні з маркізи. Я зайшов назад у пропахлий попкорном вестибюль і чекав свого таксі на його килимовій доріжці за скляними дверима. Я набрав Чарльза з таксофону, але телефонний оператор у лікарні не змогла мене зв’язати з ним. Години для відвідування вже пройшли, проказала вона, всі сплять. Я продовжував із нею сперечатися, коли до бордюру підкотило таксі, підсвітивши довгі пасма дощу вогнем своїх фар та невисоко розбризкавши воду покришками.

Тієї ночі мені знову наснилися сходи. Цей сон мене переслідував узимку, а відтоді практично припинився. Я знову стояв на залізних сходинах у Лео, проіржавілих, без поруччя, ось тільки тепер вони тяглися в чорну нескінченність. Сходинки мали різний розмір, одні високі, інші низькі, деякі вузькі, як мої черевики завширшки. Кінця не було видно з обох боків. Мені чогось потрібно було поспішати, хоча я страшенно боявся впасти, все нижче й нижче, щаблини здавалися все більш ветхими, аж доки взагалі зникли, а далі переді мною (і чомусь це було найстрашніше в усьому сні) спускався чоловік, набагато далі й набагато швидше…

Я прокинувся близько четвертої години й уже не міг заснути. Забагато транквілізаторів пані Коркоран: почалися проявлятися побічні ефекти. Тепер я їх приймав і вдень, мене вони більше не брали. Я встав і підійшов до вікна. Серце мало не вискакувало з грудей. Надворі за чорними шибками та відображеним у них моїм привидом в окулярах («Чому, закоханий, ти так змарнів?»[220]) шумів у кронах вітер та в мороці напосідали пагорби.

Я мимохіть продовжував усе осмислювати. Що мені тільки не лізло в голову. Наприклад: чому Генрі вплутав мене в усе це всього два місяці (а, здавалося, цілу вічність) тому? Адже його рішення було очевидно розрахованим кроком. Він апелював до мого марнославства й дозволяв вважати, що я сам про все здогадався («А ти молодець, — казав він мені, відкинувшись на спинку стільця, і я досі пам’ятаю той вираз на обличчі, з яким він промовляв слова: — А ти молодець. Розумний, як я й думав»). Купаючись у промінні його похвали, я сам себе з цим вітав, коли фактично (я тільки зараз це зрозумів, а тоді був зарозумілий, отже, сліпий) це він підвів мене до висновків: десь підштрикне, десь похвалить. Не виключено — холодним потом пройняла мене думка — не виключено, що навіть моє попереднє, випадкове відкриття просто підлаштували. Словник, наприклад, який лежав не на своєму місці: Генрі вкрав його, знаючи, що я по нього повернуся. Шарварок у квартирі, куди я не міг не прийти ще раз; номери рейсів, залишені на показному місці біля телефону, де я не міг їх не помітити; така недбалість Генрі не притаманна. Може, він таки хотів, щоб я про все дізнався. Можливо, він розгадав у мені, причому правильно розгадав, моє боягузтво, цей бридкий стадний інстинкт, що настановить на потрібний йому шлях без зайвих запитань.

Мова ж, мабуть, велася не про те, щоб змусити мене тримати рот на замку, розмірковував я, з нудотою вдивляючись у своє розмите відображення в шибці. Без мене в них би нічого не вийшло. Банні прийшов до мене, а я з потрохами віддав його в руки Генрі. Навіть не подумавши зайвий раз.

«Але ти, Річарде, — перший дзвіночок, — казав Генрі. — Я знав, що в разі, якщо Банні комусь про це й розповість, то ти станеш першим. Тепер у мене таке відчуття, що події розгортатимуться надзвичайно швидко».

Події розгортатимуться надзвичайно швидко. У мене холодок пробіг по шкірі, коли пригадались іронічні, майже гумористичні нотки, які звучали в той момент у цих останніх словах. (О Боже, о Боже, як я міг послухати його?) Як мінімум зі швидкістю подій він не помилився. Не збігло й доби, коли Банні вже був мертвий. Ні, я не штовхав його з кручі — тоді це чомусь здавалося важливим, — але, зрештою, це вже ні грама не важило.

Я все ще намагався відігнати найчорнішу з усіх моїх думок, один уже натяк на яку пацючими лапками шкрібся в мене на душі та накликав паніку. Чи планував Генрі перетворити мене на цапа-відбувайла, якби його план зазнав невдачі? Якщо так, то навіть гадки не маю, як він це збирався зробити, але сумнівів не лишалося: якби він цього прагнув, то спосіб знайшовся б. Більша частина всього, що мені було відоме, приходила до мене через другі руки. Так багато того, що мені було відоме, приходило до мене виключно від нього. Страх скільки ж усього я взагалі міг не знати, якщо вже розбиратися по суті. Хоч безпосередня небезпека, вочевидь, і відступила, де гарантія, що вона не вирине повторно, за рік, чи двадцять, чи п’ятдесят? Із телевізора я знав, що в убивства немає строку давності. Знаходяться нові докази. Повторно відкриваються кримінальні справи. Про це постійно пишуть у газетах.

Надворі все ще було темно. Під стріхами цвірінькали птахи. Я відкрив шухляду стола й порахував залишки снодійних пігулок: гарненьких таблеток, схожих на цукерки, яскравих на аркуші для друкарської машинки. Їх усе ще багато. Мені точно вистачить. (Чи полегшало б пані Коркоран, якби вона знала цей поворот долі: вкрадені в неї медикаменти вбивають убивцю її сина?) Так легко вкинути їх у горло. Але постоявши, прокліпавшись у яскравому світлі нічника, я раптом відчув, як на мене напливла відраза, потужна, ніби напад нудоти. Хай яким моторошним здавався теперішній морок, я боявся пожертвувати ним заради мороку постійного, його набубнявілих драглів — бездонного болота. Його тінь — тупий жах — я бачив на обличчі Банні, коли світ перевернувся, життя вибухнуло зграєю ворон і небо порожньо розгорнулося над його животом, наче білий океан. А потім — ніщо. Гнилі пеньки, мокриці в опалому листі. Твань і темінь.

Я лежав на ліжку. У грудях кволо скакало серце, воно повстало проти мене — цей жалюгідний м’яз, що, хворий і клятий, бився об ребра. По шибках стікали цівочки дощової води. Газон на вулиці промок і перетворився на багно. Коли зійшло сонце, я розгледів у слабкому досвітньому світлі, що хідник ущерть заполонили дощові черви: тендітні, неприємні, вони сотнями сліпо звивалися на темній від дощу тротуарній плитці.

Під час вівторкового заняття Джуліан згадав, що розмовляв із Чарльзом по телефону.

— Ваша правда, — підтвердив він, — з голосу можна сказати, що йому зле. Нетвердий голос, плутані слова. Вам теж так здалося? Мабуть, він просто на заспокійливих? — Джуліан усміхнувся, перебираючи папери. — Сердешний Чарльз. Я спитав його, де Камілла, хотів перекинутися з нею кількома словами, але так і не збагнув, що він мені хотів сказати. А сказав він ось що (і тут його голос змінився, — наслідуючи Чарльзів, міг би припустити чужинець; але це був-таки голос Джуліана — виховане муркотіння трошки вищого, ніж зазвичай, тону, оскільки, навіть мімікруючи під когось, він не міг суттєво змінити мелодику власного голосу), щонайсумнішим голосом, між іншим, сказав: «Вона ховається від мене». Звісно ж, він марив. Мені це навіть видалося по-своєму милим. Тому, щоб його звеселити, я промовив: «Ну, тоді ти маєш заплющити очі, порахувати до десяти, і вона повернеться».

Джуліан розсміявся.

— Та він на мене розсердився. Такий чарівний, чесно. «Ні, — проказав Чарльз. — Не повернеться». — «Але ж ти мариш», — пояснив я йому. «Ні, — не погодився він, — не марю. Це не сон. Це реальність».

Лікарі не могли розібратися, що із Чарльзом не так. Вони спробували два різні антибіотики за тиждень, та інфекція — що б то не було — не піддавалася. З третього разу вийшло трохи успішніше. Френсісу, коли він ходив провідувати його в середу та четвер, сказали, що Чарльзові вже краще і що наступного тижня його зможуть виписати, якщо все йтиме добре.

У п’ятницю близько десятої, після чергової безсонної ночі, я вирушив до Френсіса. Паркий, похмурий ранок, у теплових хвилях якого вже мерехтіли дерева. Я почувався змученим та виснаженим. Гаряче повітря бриніло від гудіння ос та дзижчання газонокосарок. У небі пищали й парами носилися серпокрильці.

Розболілася голова, і я шкодував, що не взяв сонцезахисних окулярів. Із Френсісом ми домовились аж на десяту тридцять, але в кімнаті панувала така розруха, я не прав уже кілька тижнів і не міг робити нічого складнішого від лежання на безладній, просяклій потом постелі та намагання пропускати повз вуха баси сусідського магнітофона, що гупали по стінах. На галявині перед Трапезною Джад і Френк зводили якусь велетенську вутлу модерністичну конструкцію, тому від самого раннього ранку тут уже стукали молотки та свердлили електродрилі. Мети цього будівництва я не знав (а люди говорили різне: декорації для вистави, скульптура, пам’ятник Grateful Dead у подобі Стоунгенджу), та коли я вперше побачив його з вікна, все ще дезорієнтований фіориналом, то перша думка, яка мене чорним ірраціональним жахом захлинула від споглядання опор, що характерно спиналися вгору з трави, була: «Шибениці. Ставлять шибениці. Перед Трапезною когось повісять»… Галюцинація тривала тільки мить, але по-своєму в’їлась і вряди-годи давала про себе знати під різними кутами освітлення. Знаєте, як на тих обкладинках романів жахів у м’яких палітурках: дивишся з одного боку й бачиш усміхненого хлопчика-блондина, повернеш інакше — і на тебе вже щириться череп, охоплений полум’ям. Отак і ця конструкція, буденна, дурнувата й абсолютно нешкідлива, зате перед світанням чи, наприклад, у сутінках світ навколо кудись зникав і переді мною поставала шибениця, середньовічна, чорна, з птахами, що нарізали в небі низькі кола над головою. А вночі вона відкидала свою довгу тінь на мій неспокійний сон, якщо я на нього взагалі міг розраховувати.

Загалом кажучи, проблема полягала в тому, що я приймав забагато таблеток. Стимулятори я час від часу мішав з антидепресантами, оскільки останні хоч уже й не приносили міцного сну вночі, зате ефективно «підвішували» вдень, так що я блукав у постійних присмерках. Про немедикаментозний сон тепер узагалі не йшлося. Він перетворився на казку, якусь давню дитячу мрію. Заспокійливі в мене скінчувались, і хоча я міг розраховувати на поповнення свого запасу в Клоука, чи Брема, чи кого-небудь іншого, я все одно вирішив їх пару днів позаощаджувати. В абстракції це була непогана ідея, але вона принесла мені страшенне мордування, коли я облишив своє химерне підводне існування та виринув на поверхню жорсткої тисняви з шумом та світлом. Світ навколо бряжчав різкою какофонією; усюди в густому павутинні тріщин старих мармурових тротуарів пробивалася соковита зелень, пагони й ростки бур’янів; білі плити з прожилками горбатилися й надимались після суворих січневих морозів, що за століття накопичили в собі чималі сили. Свого часу їх, ці мармурові хідники, поклав один мільйонер, що проводив літо в Північному Гемпдені, а в двадцятих роках викинувся з вікна будинку на Парк-авеню. За горами супилося темне сланцювате небо. В атмосфері відчувався тиск, насувався дощ, уже скоро. На білих фасадах горів червоний квіт герані, лютий і нестерпний на крейдяному тлі.

Я повернув на Вотер-стріт, що бігла на північ повз будинок Генрі, а коли підходив до нього ближче, то помітив темну постать у саду на задньому дворі. «Ні», — подумав я.

Але це був він. Колінкував із відром води й ганчіркою. Наблизившись, я зрозумів, що він мив не плитку доріжки, як мені здалося спочатку, а сам трояндовий кущ. Зігнувся над ним і ретельно протирав кожен листочок, немов якийсь шалений садівник із «Аліси в Дивокраї».

Мені здавалося, що от-от він має припинити роботу, але Генрі й далі займався своїм. Тож я пройшов у хвіртку й гукнув його:

— Генрі, а що ти робиш?

Він спокійно поглянув на мене, анітрохи не здивувавшись моїй появі.

— Павутинні кліщі, — пояснив він. — Весна була дуже волога. Я двічі кропив, але найкраще змивати їхні яйця вручну.

Він кинув ганчірку у відро. І я відзначив, не вперше за останній час, як добре він виглядає, як зникли його заціпенілість і сум, а він став поводитися розслабленіше та природніше. Ніколи раніше я не думав, що Генрі можна назвати красенем (мені взагалі здавалося, що тільки формальний стиль рятував його від того, щоб вважатися дуже посереднім на вигляд), але зараз у не такому скутому, не такому стриманому в рухах Генрі проявилися тигряча впевнена грація, прудкість і невимушеність, яким я міг тільки дивуватися. На чоло йому впало пасмо волосся.

— Це Рейн-де-Віолетт, — махнув він на трояндовий кущ. — Прекрасний давній сорт. Виведений у 1860 році. А це — Мадам Ісаак Перейра. Її квіти пахнуть малиною.

Я спитав:

— Камілла тут?

Його обличчям майнула якась емоція або зусилля її приховати.

— Ні. — Він повернувся до роботи. — Коли я пішов, вона все ще спала. Не хотів її розбудити.

Мене шокували такі інтимні слова про неї в його виконанні. Плутон і Персефона. Я поглянув на його спину, рівну, мов у пастора, і спробував уявити їх разом. Його великі білі руки з квадратної форми нігтями.

Раптом Генрі спитав:

— Як справи в Чарльза?

— Нормально, — після ніякової паузи відповів я.

— Мабуть, скоро повертається додому?

На даху гучно залопотів брудний брезент. Генрі й далі працював. У своїх темних штанях із підтяжками навхрест по білій сорочці він трохи скидався на аміша[221].

— Генрі! — гукнув його я.

Він не подивився на мене.

— Генрі, це не моя справа, але, чесно, сподіваюся, ти знаєш, що робиш. — Я витримав паузу, очікуючи на якусь відповідь, але так і не дочекався. — На відміну від мене, ти не бачив Чарльза. Не думаю, що ти усвідомлюєш, у якій він зараз формі. Спитай у Френсіса, якщо не віриш мені. Навіть Джуліан це помітив. Я намагався тобі пояснити, але, здається, ти мене не розумієш. Він не в собі, і ані я, ані Камілла не знаємо, що може бути, коли він повернеться додому. Навіть не впевнений, чи він зможе жити сам. Тобто…

— Пробач, — перебив мене Генрі, — ти не подав би мені той секатор?

Ми довго мовчали. Нарешті він підвівся й сам його взяв.

— Гаразд, — приємним голосом промовив він. — Забудь.

Дуже старанно він розсунув стеблини та обрізав одну посередині під косим кутом, намагаючись не зачепити більшу поруч.

— Та що, в біса, коїться з тобою? — Мені не вдавалося контролювати свій голос. На задній двір виходили вікна помешкання на верхньому поверсі. Я чув голоси людей, які слухали радіо та ходили по квартирі. — Чому ти все всім так ускладнюєш?

Він навіть не озирнувся. Я вихопив секатор із його рук і пожбурив його геть, так що він теленькнув об цеглу.

— Відповідай мені! — прокричав я.

Ми довго не зводили один з одного поглядів. За окулярами його очі виглядали незворушними і яскраво-блакитними.

— От скажи мені… — нарешті промовив він.

— Що? — мене налякала прискіпливість його погляду.

— У тебе ж не виникає багато емоцій щодо інших людей, правда?

Мене ця заява приголомшила.

— Що ти верзеш? — обурився я. — Звісно, виникає.

— Точно? — Він повів бровою. — Мені так не здається. Але байдуже, — проказав він після тривалої напруженої паузи. — У мене теж.

— До чого ти ведеш?

Він знизав плечима.

— Ні до чого. От хіба що моє життя переважно було дуже черствим і безбарвним. Мертвим, я хотів сказати. Світ завжди здавався мені порожнім місцем. Я не вмів одержувати задоволення від найпростіших речей. Почувався мертвим, чим би не займався. — Він струсив бруд із рукавів. — А потім усе змінилося. Тієї ночі, коли я вбив людину.

У мене відвисла щелепа. І, треба визнати, я перелякався на тих неприкритих словах про щось, що в спільних бесідах, за загальною домовленістю, завжди позначалося кодами, умовними слівцями, сотнею різноманітних евфемізмів.

— Це стало найважливішою ніччю в моєму житті, — спокійно вів далі він. — Бо змусило робити те, чого я завжди прагнув найбільше.

— А саме?

— Жити не замислюючись.

У жимолості гучно дзижчали бджоли. Він повернувся до свого трояндового куща, проріджуючи дрібніші гілочки нагорі.

— Раніше я був паралітиком, хоч і не здогадувався про це. Бо багато думав і мало жив у реальному світі, а не власній голові. Рішення давалися тяжко. Ніби сповитий по руках і ногах.

— А тепер?

— А тепер, — відповів він, — а тепер я знаю, що можу робити все, що завгодно. — Генрі підвів погляд. — І, якщо я не помиляюся, ти відчуваєш щось схоже.

— Я не розумію, про що ти.

— Ет, а мені здається, розумієш. Той приплив сили, захоплення, впевненості, контролю. Те раптове відчуття всіх багатств світу. Його нескінченних можливостей.

Він говорив про ущелину. І, на мій превеликий жах, я збагнув, що по-своєму він мав рацію. Жахливо це чи ні, а я не міг заперечити, що вбивство Банні надало всім іншим подіям яскравості кольорового кіно. І хоча ця нова ясність бачення вимотувала всі нерви, менш приємною від того не ставала.

— Як це взагалі пов’язане з усім іншим? Не збагну. — Я спілкувався з його спиною.

— Я й сам цього не дуже розумію, — сказав він, оцінюючи збалансованість трояндового куща, а потім прибравши ще одну стеблину в його центрі. — Хіба що не існує нічого аж надто важливого. Останні півроку це чудово довели. Нещодавно ще здавалося важливим знайти одну-дві речі, що мали значення. От і все.

Із цими словами він почав віддалятися.

— Он там, — звернувся він до мене, — нормально виглядає чи ще трохи прорідити по центру?

— Генрі, — звернувся я до нього, — послухай мене.

— Не хочу перестаратися, — туманно проказав він, — а це було потрібно зробити ще місяць тому. Стебло пускає сік, якщо його обкарнати так пізно. Але краще пізніше, ніж ніколи. Так же кажуть?

— Генрі, прошу! — Я готовий був розридатися. — Що з тобою? Ти збожеволів? Хіба ти не бачиш, що відбувається?

Він підвівся, обтрусив руки об штани.

— Мені час у дім.

Я дивився, як він вішає секатор на кілок і йде. Нарешті, подумалося мені, от зараз він розвернеться і щось скаже, попрощається або щось інше. Але не сказав. Просто зайшов усередину. І за ним зачинилися двері.

У квартирі Френсіса було темно, і світло пробивалося всередину крізь вузькі, мов леза, шпарини опущених жалюзі. Він спав. У помешканні стояв кислуватий і тютюновий водночас запах. У склянці з джином плавали недопалки. Лакове покриття нічного столика біля ліжка прикрашав надутий пузирем чорний опік.

Я трохи підняв жалюзі, щоби впустити більше сонця. Френсіс потер очі й спершу назвав мене не моїм іменем, але потім одразу впізнав.

— А, — промовив він, заклопотаний і блідий, неначе альбінос, — це ти. Чого прийшов?

Я йому нагадав, що ми домовлялися провідати Чарльза.

— Який сьогодні день?

— П’ятниця.

— П’ятниця. — Він знов упав на подушку. — Терпіти не можу п’ятниці. А ще середи. Нещасливі дні. Скорботна таємниця вервиці[222]. — Френсіс лежав у ліжку, вп’явшись очима в стелю. А тоді промовив: — У тебе немає передчуття, ніби має статися щось справді жахливе?

Мене його слова збентежили.

— Ні, — немов обороняючись, сказав я, хоча це було далеко від істини. — А що, по-твоєму, має статися?

— Ну, не знаю, — не ворухнувшись, відповів він. — Може, я помиляюся.

— Тобі варто повідчиняти вікна, — порадив я. — А то тут смердить.

— Мені байдуже. Я на ніс не чую. Синусит. — Він апатично пошукав навпомацки сигарети на тумбочці. — Господи, в мене така депресія. Я не перенесу зараз нового побачення з Чарльзом.

— Мусимо.

— Котра година?

— Майже одинадцята.

Він трохи помовчав, а потім проказав:

— Послухай, у мене є ідея. Пообідаймо. А потім поїдемо до нього.

— Усе одно переживатимемо весь цей час.

— Давай запросимо Джуліана. Він точно прийде.

— Навіщо ти хочеш його запросити?

— У мене депресія. А його я завжди радий бачити. — Френсіс перевернувся долілиць. — Або не запрошуватимемо. Не знаю.

Джуліан відчинив двері. Точніше, спочатку ледве прочинив після першого мого стуку. А потім побачив нас. Френсіс із порога запросив його на обід.

— Звісно, я з превеликим задоволенням. — Він розсміявся. — Слухайте, який же дивний ранок сьогодні. Надзвичайно дивний. Я вам про все розповім по дорозі.

Надзвичайно дивні, за словами Джуліана, речі виявлялися напрочуд буденними. Із власної волі він настільки обмежив своє спілкування із зовнішнім світом, що пересічні новинки видавалися йому вкрай химерними: банкомати, наприклад, або якісь штуки в супермаркетах типу сухих сніданків у формі вампірів чи йогуртів у бляшанках, які не треба тримати в холодильнику. Нам усім подобалося слухати про ці його пригоди під час вилазок у двадцяте сторіччя, тож ми з Френсісом наполягли, щоб він розповів.

— Так отож, до мене щойно приходив секретар філологічного відділення, — промовив він. — І приніс із собою листа на моє ім’я. Ви ж знаєте, в них на кафедрі літератури є такі коробки для вхідної та вихідної кореспонденції, там можна залишати якісь повідомлення або забирати адресовану вам пошту. Сам я ними ніколи не користувався. Усі, з ким я маю хоч найменше бажання спілкуватися, знають, де мене знайти. Оцей лист, — він показав на нього, конверт лежав розпечатаний на столі поруч із окулярами для читання, — на моє ім’я, але він якось потрапив у скриньку для пана Морза, а той зараз у творчій відпустці. Цього ранку його син приходив по батькову пошту і знайшов адресований мені конверт.

— А про що ж лист? — подався вперед Френсіс. — Від кого він?

— Від Банні, — коротко відповів Джуліан.

Кинджал яскравого жаху прохромив моє серце. Ми, приголомшені, дивилися на Джуліана. Той усміхнувся, взявши драматичну паузу, щоб наш подив міг розквітнути повною мірою.

— Ну, ви ж розумієте, що насправді він не від Едмунда, — промовив він. — Це фальшивка, ще й не дуже розумна. Текст надруковано на машинці, на ньому немає ані підпису, ані дати. Це ж не робить його більш правдоподібним, так?

— На машинці? — нарешті опанував себе і зміг заговорити Френсіс.

— Так.

— У Банні не було друкарської машинки.

— Ну, він був моїм студентом чотири роки й жодного разу не здав мені жодної друкованої роботи. Наскільки мені відомо, він узагалі не знав, як користуватися машинкою. Не знав же?

— Ні, — погодився Френсіс, справді замислившись над питанням. — Ні, не знав. Мабуть, ви праві.

Я підтримав Френсіса, хоча знав, як і він, що насправді Банні був у курсі того, як користуватися друкарською машинкою. Своєї в нього не було, так. Та він часто позичав її у Френсіса або ходив у бібліотеку, де користувався старими механічними машинками з липкими клавіатурами. Але факт, про який ми дружно промовчали, полягав у тому, що взагалі ніхто з нас ніколи не здавав друкованих робіт Джуліанові. На це існувало одне просте пояснення. На клавіатурі з латинськими буквами неможливо набрати грецький текст. І попри те, що в Генрі десь завалялася мініатюрна портативна машинка з грецьким алфавітом, яку він придбав під час канікул у Міконосі, нею він усе одно ніколи не користувався, бо, за його словами, розкладка клавіш дуже сильно відрізнялася від звичної і в нього йшло п’ять хвилин, щоб набити власне ім’я.

— Жахливий розіграш, просто жахливий, — проказав Джуліан. — Навіть не уявляю, кому могла спасти на думку така ідея.

— І довго він пролежав у скриньці? — спитав Френсіс.

— А от це вже інша річ, — промовив Джуліан. — Його могли туди вкинути в будь-який момент. Секретар стверджує, що син пана Морза не перевіряв своєї пошти з березня. А це означає, що його могли підкинути навіть учора. — Він показав пальцем на конверт, що лежав на столі. — Бачите, в друкарський спосіб на лицьовому боці зазначено моє ім’я, зворотної адреси немає, дати немає, поштового штемпеля, звісно, теж. Очевидно, це справа рук якогось навіженого. Інша річ, що я не можу уявити, кому могло знадобитися зіграти цей жорстокий жарт. Я вже практично був вирішив поговорити з деканом про цю справу, але, небо мені свідок, не хочу знову все розворушити після такої веремії.

Тепер, коли перший шок минувся, мені стало легше дихати.

— А про що, власне, лист? — поцікавився я.

Джуліан знизав плечима.

— Якщо хочеш, то можеш на нього глянути.

Я взяв лист у руки. Френсіс зазирнув мені через плече. Текст був надрукований одинарним інтервалом на кількох аркушах невеликого формату, декотрі з них мали вигляд паперу, який міг бути в Банні. Та хоч аркуші здавалися приблизно однакового розміру, вони не зовсім збігалися. З вигляду відбитків, що їх лишила стрічка, коли одна буква виходила наполовину чорна, наполовину червона, я міг точно сказати, що друкували в цілодобовій читальній залі бібліотеки.

Сам по собі лист справляв хаотичне враження, текст був незв’язний і, на мій зачудований погляд, безсумнівно, автентичний. Я проглянув його лише поверхово й погано зараз пам’ятаю, але можу сказати напевне: тоді в мене склалося переконання, що якщо його справді написав Банні, то він був набагато ближчий до нервового зриву, ніж ми всі могли уявити. Серед слів траплялося багато різноманітних лайок, які, на мою думку, навіть у найбільш відчайдушних обставинах Банні навряд чи міг ужити, письмово звертаючись до Джуліана. Лист був анонімний, але в ньому траплялося кілька однозначних моментів, що цілком конкретно вказували на безпосереднє авторство Банні Коркорана або людини, котра вдавала з себе його. Численні орфографічні помилки, зокрема й характерні персонально для Банні, на щастя, нічого не говорили Джуліанові, бо через украй погане письмо Банні викладач зазвичай змушував когось із нас переписати за нього роботу начисто. Навіть я засумнівався б щодо авторства цього листа через плутаність і параноїдальність його тону, якби не згадка про вбивство в Беттенкіллі: «Він [тобто скоріше Генрі, ніж будь-хто інший, оскільки в цій частині лист не дуже конкретизований] — блядський Монстр. Вбив людину і хоче вбить мене теж. Це секрет, який відомий їм усім. Чоловік, якого вони вбили в жовтні в окрузі Беттенкілл. Прізвище Мак-Pi. Мабуть, вони його забили на смерть. Але точно не знаю». Були й інші обвинувачення. Деякі з них правдиві (секс між двійнятами), а деякі — ні. Але від усього вкупі волосся ставало сторчма, так що в цілому автор листа тільки дискредитував себе. Мене в тексті не згадано. Відчайдушні, п’яні й такі знайомі інтонації пронизували весь текст. І хоча це мені спало на думку тільки нещодавно, зараз я вважаю, що Банні його надрукував у ту саму ніч, коли п’яним приходив до мене. Незадовго до того чи відразу після. В обох випадках мені неймовірно пощастило, що він не перестрів мене дорогою до корпусу точних наук, коли я біг телефонувати Генрі. Запам’ятався останній рядок листа, від якого, здалося, несло нестерпним болем: «Будь-ласка, поможіть мені, ось чому я вам написав. Ви єдиний, хто це може».

— Ну, я не знаю, хто це написав, — нарешті проказав Френсіс недбалим і абсолютно буденним тоном, — але в цієї людини точно проблеми з орфографією.

Джуліан розсміявся. Я зрозумів, що він не мав ані найменшої гадки про те, що лист справжній.

Френсіс узяв аркуші в руки й замислено погортав їх. Він пригальмував на передостанньому (той мав трохи інакший колір, ніж решта) і перевернув його.

— Здається, що… — і тут він замовк.

— Що здається? — люб’язно підхопив Джуліан.

Френсіс продовжив не одразу.

— …тому, хто це писав, не завадило б поміняти стрічку для друкарської машинки. — Але на думці в нього (і в мене) явно було не це спостереження. Адже коли він перегорнув той трохи відмінний аркуш паперу, ми обидва з жахом побачили, що на звороті це виявився фірмовий бланк із шапкою готелю Excelsior, у якому Банні та Генрі зупинялися під час перебування в Римі.

Пізніше Генрі, схопившись за голову, переповідатиме нам, що Банні за день до загибелі просив купити йому новий канцелярський набір. Набір коштував багато, білосніжний папір, англійський імпорт — найкраще з канцтоварів, що можна було придбати в місті.

— Якби ж тоді я його купив, — побивався він. — Банні десяток разів його канючив. Та я, бачте, подумав, що в цьому немає великого сенсу…

Аркуш із Excelsior не був настільки щільним або білим. Генрі вважав — і, мабуть, слушно, — що Банні дістався дна коробки і, покопавшись на письмовому столі, знайшов оцей — приблизно такого самого розміру, — перегорнув його й скористався зворотом.

Я намагався на нього не дивитись, але він постійно впадав мені в поле зору. Палац, зображений блакитними чорнилами, летючий курсив, схожий на шрифт у меню італійських ресторанів. Блакитний кант на аркуші. Помилитися неможливо.

— Сказати вам правду, — промовив Джуліан, — я навіть його не дочитав. Очевидно, що зловмисник душевно нездоровий. Я не беруся стверджувати, звичайно, але мені здається, що автор тексту — інший студент. А як вам здається?

— Просто не уявляю, щоб його написав викладач, якщо це маєте на увазі, — відповів Френсіс, перегортаючи той самий аркуш назад.

Ми не дивились один на одного. Я точно знав, про що він думає. «Як би нам його вкрасти? Як нам його звідси винести?»

Щоб відволікти Джуліана, я підійшов до вікна.

— Чудовий сьогодні день, скажіть? — промовив я, стоячи спиною до них обох. — Мені аж не віриться, що менш ніж місяць тому ще лежав сніг…

Я щось там лепетав, мало звертаючи увагу на власні ж слова, і боявся обернутися назад.

— Так, — ввічливо погодився Джуліан, — так, надворі просто чудово.

Та його голос долинув не з того боку, звідки я чекав. Професор тепер стояв трохи далі, біля книжкової шафи. Озирнувшись, я побачив, що він одягає пальто. Із виразу Френсісового обличчя мені стало зрозумілим, що спроба поцупити папірець не вдалася. Він стояв упівоберта й стежив за Джуліаном краєчком ока; на якусь мить, коли Джуліан відвернувся, щоб відкашлятися, мені здалося, настане та сама зручна мить, коли нам удасться задумане, але тільки Френсіс устигнув підчепити краєчок аркуша, як Джуліан знову стояв до нас обличчям, і довелося зробити вигляд, нібито Абернаті просто поправляє їх на столі, щоб вони не посипалися додолу.

Джуліан усміхнувся до нас на порозі:

— Ну що, хлопчики, ходімо?

— Звісно, — з переграним ентузіазмом відповів йому Френсіс, остаточно поклав листа, згорнувши його навпіл, і ми вдвох рушили за Джуліаном, усміхаючись та перемовляючись, хоча я міг бачити напруження Френсіса в його поставі, та й сам при цьому закусював губу від розчарування.

Обід видався жалюгідним. Я ледве щось запам’ятав, крім того, що день був яскравий і ми сиділи надто близько до вікна, сонце било в очі, і це завдавало мені додаткових прикрощів та дискомфорту. І весь цей час ми говорили тільки про лист, про лист, про лист. Може, той, хто кинув його в скриньку, мав особисту образу на Джуліана? Або гнівався на когось із нас? Френсіс поводився стриманіше за мене, але глушив один келих домашнього вина за іншим, а на його чолі вже проступили краплинки поту.

Джуліан вважав лист підробкою. Це очевидно. Та якщо він зверне увагу на бланк, то наша карта бита, оскільки він не гірше за нас знав, що на пару тижнів Банні з Генрі зупинялися в готелі Excelsior. Найбільше ми могли покладатися на те, що він викине лист, більше нікому його не показавши або не перечитавши ще раз. Але Джуліан полюбляв різноманітні інтриги та секрети. Він міг днями про таке розмірковувати. («Ні. Хіба міг би це бути інший викладач? Ви правда так вважаєте?») Я не міг спекатися думок про те, що він говорив нам раніше: показати його деканові. Листом потрібно було якимсь чином заволодіти. Може, вдертись до кабінету? Та навіть якщо припустити, що ми зможемо відшукати місце, де він його залишив, чекати доведеться ще годин шість-сім.

Під час обіду я чимало випив, але навіть наприкінці так нервував, що з’їв свій десерт із бренді, а не кавою. Френсіс двічі вислизав, аби зробити телефонний дзвінок. Я знав, що він намагається зв’язатися з Генрі, попросити його, щоб він скористався нагодою й викрав листа з кабінету, поки ми затримуватимемо Джуліана в Brasserie; з його ж натягнутих усмішок я робив висновок про невдачу, коли Френсіс повертався за стіл.

Після другої спроби в мене з’явилася нова думка: якщо він може відлучатися телефонувати, то чому б не скористатися машиною і не забрати листа власноруч? Я б і сам це провернув, якби тільки мав ключі. Надто пізно — Френсіс уже розраховувався за обід — до мене дійшло: треба було сказати, що я забув щось у машині, узяти для цього ключі й вийти.

По дорозі назад в університет у напруженій тиші я усвідомив, що раніше ми завжди покладалися на можливість спілкуватись у будь-який потрібний момент. У минулі дні в нагальній ситуації сказали б щось по-грецьки, вдавши якусь цитату чи афоризм. Але тепер це неможливо.

Джуліан не запросив нас знову до свого кабінету. Ми подивилися йому вслід, коли він піднімався до корпусу й помахав нам на прощання біля чорного входу в Лікей. Було пів на другу дня.

Якусь мить після того, як Джуліан зник, ми ще нерухомо сиділи в машині. Товариська прощальна усмішка Френсіса випарувалася з його обличчя. Несподівано він із люттю, що мене злякала, впав і луснув лобом по керму:

— Чорт! — вереснув він. — Чорт! Чорт!

Я схопив його за руку і трухнув:

— Заткнись!

— От чорт! — голосив Френсіс, закидаючи голову, притискаючи руки до скронь. — Чорт! От і все, Річарде!

— Заткнись!

— От і все! Попались! Ми сядем за ґрати.

— Заткнись! — повторив я. Його паніка напрочуд протверезила мене. — Треба розібратись, як чинити далі.

— Послухай, — запропонував Френсіс. — Просто їдьмо геть. Якщо стартувати прямо зараз, то затемна будемо вже в Монреалі. Нас ніхто й ніколи не знайде.

— Це безглуздо.

— Пересидимо в Монреалі пару днів. Продамо машину. Сядемо на автобус, скажімо, до Саскачевану. Або деінде. Поїдемо в найхимерніше місце, яке тільки пощасливиться знайти.

— Френсісе, будь ласка, заспокойся хоч на хвилину. Мені здається, ми знайдемо вихід.

— Що нам робити?

— Ну, по-перше, доведеться таки відшукати Генрі.

— Генрі? — здивовано подивився на мене Френсіс. — Чому ти вирішив, що він стане допомагати? У нього ж дах остаточно зсунувся. Та він не знайде навіть…

— У нього ж є ключ від кабінету Джуліана?

Френсіс на секунду замовк.

— Так. По-моєму, є. Принаймні раніше точно був.

— Ну от і рішення. Ми відшукаємо Генрі й привеземо його сюди. Він зможе придумати привід і виманити Джуліана з кабінету. Потім хтось із нас підніметься чорним ходом нагору з ключем.

План був хороший. Єдина проблема, що, всупереч нашим сподіванням, знайти Генрі було не так просто. У квартирі ми його не застали, а біля Albemarle не побачили його машини.

Ми повернулися до студмістечка й перевірили бібліотеку. Тоді поїхали назад до Albemarle. Цього разу ми з Френсісом вибралися з машини та обійшли район.

Готель Albemarle побудували в дев’ятнадцятому столітті для багатіїв, що приїжджали сюди набратися здоров’я. Просторий та розкішний, з високими віконницями й великим тінистим ґанком, він свого часу побачив усіх, кого тільки можна: від Редьярда Кіплінга до Франкліна Делано Рузвельта, хоча розмірами не сильно відрізнявся від великого приватного особняка.

— Пробував дізнатися на реєстрації? — спитав я Френсіса.

— Навіть не думай. Вони її вселили під несправжнім іменем, і я певен, що Генрі розказав якусь історію адміністраторці, бо, коли я намагався розговорити її в один вечір, вона миттєво замкнулася в собі.

— Може, існує спосіб якось проскочити вестибюль?

— Ані найменшої гадки. Одного разу тут зупинялася мама з Крісом. Готель не такий аж великий. Одні сходи, наскільки мені відомо. І щоб ними піднятися, треба пройти повз рецепцію.

— А на першому поверсі?

— Прикол у тому, що, мені здається, вони мають бути на другому. Камілла щось згадувала про те, як вони піднімали сходами валізи. Може, десь є пожежна драбина. Але мені її не знайти.

Ми ступили на ґанок. За літніми дверима-сіткою виднівся напівтемний прохолодний вестибюль, адміністратором був чоловік років шістдесяти, котрий в окулярах-півмісяцях, що трималися на самому кінчику носа, читав Bennington Banner.

— Ти з ним розмовляв?

— Ні. З його дружиною.

— Він тебе раніше бачив?

— Ні.

Я відчинив двері й на секунду зазирнув усередину. Потім зайшов. Розпорядник готелю відірвався від газети та подарував мені зверхній погляд. Він належав до поширеного в Новій Англії типу манірних пенсіонерів, котрі передплачували антикварні часописи та мали великі полотняні баули, які дістаються в подарунок від громадського ТБ.

Я щонайщиріше всміхнувся до нього. За стійкою помітив дошку з кілочками, на яких висіли ключі, розподілені рядами відповідно до потрібного поверху. На другому бракувало трьох ключів: 2-В, -С і -Е — і лише одного, З-A, на третьому.

Він кинув на мене морозний погляд.

— Чим я можу вам допомогти? — запитав.

— Перепрошую, — відповів я, — ви не підкажете, а наші батьки вже приїхали з Каліфорнії?

Він здивувався й відкрив журнал реєстрації.

— Прізвище, будь ласка.

— Рейберн. Клоук Рейберн і його дружина.

— У нас на це ім’я нічого не заброньовано.

— Я не впевнений, що вони бронювали.

Він подивився на мене поверх окулярів.

— Зазвичай ми вимагаємо попереднє бронювання й заставу щонайменше за дві доби, — промовив він.

— Їм здавалося, що в цю пору року можна обійтися без цього.

— Ну, тоді ми не зможемо дати гарантію, що на момент прибуття знайдемо вільний номер, — лаконічно пояснив адміністратор.

Я міг би йому заявити, що їхній готель стоїть напівпорожній, що не бачу відвідувачів, які змагаються за право поселитись, але усміхнувся ще раз і проказав:

— Ну, значить, вони ризикнуть. Вони прилетіли в Олбані опівдні й мають бути тут з хвилини на хвилину.

— Хай буде так.

— Ви не проти, якщо ми зачекаємо всередині?

Безсумнівно, він був проти. Але не зміг відмовити. Стиснувши губи, адміністратор кивнув, уже, напевне, складаючи подумки лекцію про політику поселення, яку прочитає моїм батькам, і, труснувши красномовно газетою, повернувся до читання.

Ми всілися на потовчений вікторіанський диван, розташований найдалі від стола реєстрації.

Френсіс нервувався й постійно крутив головою.

— Я не хочу тут примелькатися, — шепотів він мені на самісіньке вухо, ледве рухаючи губами. — Боюся, його дружина повернеться з хвилини на хвилину.

— Цей мужик наче з пекла, еге ж?

— Вона ще гірша.

Розпорядник готелю підкреслено не дивився в наш бік. Грубо кажучи, сидів до нас спиною. Я торкнувся Френсіса рукою.

— Зараз повернуся, — прошепотів йому. — Скажеш, що я пішов шукати чоловічий туалет.

На сходах лежали килимові доріжки, і мені вдалося піднятися без зайвого шуму. Я поквапився коридором, доки не добіг до номера 2-С і 2-В з ним по сусідству. На дверях нічого прикметного, від них віяло поганими передчуттями, та часу на сумніви не лишалося. Я постукав у 2-С. Ніхто не відповів. Постукав іще раз:

— Камілло! — гукнув я.

На цих словах якийсь дрібний песик зчинив ґвалт трохи далі, у 2-Е. «А, хай йому чорт!» — подумалося мені. Я вже був збирався постукати в треті двері, коли раптом вони відчинились і звідти вийшла жінка середнього віку в спідниці для гри в гольф:

— Перепрошую, ви когось шукаєте? — спитала вона.

Дивно, подумав я, пробігаючи останній проліт сходів, але в мене було передчуття, що вони живуть на горішньому поверсі. У коридорі я проскочив сухорляву жінку приблизно шістдесятирічного віку в ситцевій сукні, окулярах «котяче око», з неприємним обличчям, що мало гострі риси, ніби в пуделя. Вона несла стос рушників.

— Зачекайте, — вереснула жінка. — Ви куди?

Та я вже проскочив повз неї й гупав у двері З-А:

— Камілло! — кричав я. — Це Річард! Впусти мене!

І ось Камілла з’явилася, ніби вияв чуда: з-за її спини в коридор струменіло сонячне світло, вона була боса, з круглими від здивування очима.

— Привіт, привіт. Що ти тут робиш?

У цю саму мить у мене за плечима пролунав голос дружини адміністратора:

— Що ви собі дозволяєте? Хто ви такий?

— Усе гаразд, — промовила до неї Камілла.

Я важко хекав.

— Впусти мене.

Вона замкнула за нами двері. Номер був прекрасний. Обшиті дубовим брусом стіни, камін, у суміжній кімнаті одномісне ліжко, звернув я увагу, з розметаною постіллю в ногах…

— Генрі в тебе? — спитав я.

— Що сталося? — Її вилиці пашіли круглими плямами. — Щось із Чарльзом?

Чарльз. Я геть про нього забув. І зараз намагався перевести подих:

— Ні. Немає часу пояснювати. Треба знайти Генрі. Де він?

— А що… — Вона подивилася на годинник. — По-моєму, в кабінеті у Джуліана.

— У Джуліана?

— Так. У чому справа? — спитала вона, помітивши мій приголомшений вираз обличчя. — У них о другій була призначена зустріч.

Я летів униз сходами до Френсіса, перш ніж адміністратор із дружиною могли б обмінятися враженнями.

— Що нам робити? — спитав Френсіс, коли ми їхали назад в університет. — Дочекатися зовні?

— Боюся, так ми розминемося. Краще, мабуть, піднятись і перехопити його там.

Френсіс закурив. Вогник сірника затремтів.

— Може, все гаразд? Може, Генрі зміг його дістати?

— Не знаю, — відповів я, хоча думав про те саме. Якби Генрі побачив фірмовий бланк, то, я певен на всі сто, спробував би ним заволодіти, і так само я певен на всі сто, що в нього це вийде ефективніше, ніж у нас із Френсісом. Крім того, хоч і звучить це негарно, абсолютна правда в тому, що Генрі — Джуліанів улюбленець. Якби він вирішив, то зміг би спонукати Джуліана віддати йому весь лист під приводом того, що віднесе його в поліцію, проаналізує відбитки літер друкарської машинки або що-небудь іще.

Френсіс кинув на мене краєм ока:

— А якщо Джуліан про все це дізнається, як ти гадаєш, що він зробить?

— Не знаю, — відповів я.

Бо не знав. Про таке й думати не хотілося. У мене будь-яка реакція на це скочувалася до мелодрами та неймовірних наслідків. У Джуліана хапає серце, і він помирає. Джуліан невтішно ридає, і він тепер зламана людина.

— Я не вірю, що він нас здасть.

— Не знаю.

— Але як він може? Він же нас любить!

Я нічого на те не відповів. Хай там що Джуліан відчував до мене, я не міг заперечити, що сам по-справжньому люблю його і щиро довіряю. Оскільки батьки з кожним роком усе більше від мене віддалялися — цей процес тривав уже давно, — саме він перетворився на постать, котра виявляла до мене батьківську доброзичливість у всіх аспектах мого життя, та й будь-яку доброзичливість загалом. Мені він здавався єдиним моїм покровителем на цілому світі.

— Це була помилка, — промовив Френсіс. — Він має це зрозуміти.

— Можливо, — знизав я плечима, марно намагаючись уявити, що буде, коли він про все дізнається. Подумки я пробував кому-небудь пояснити цю катастрофу й розумів, що перед Джуліаном говорити простіше, ніж перед будь-ким. Можливо, припускав я, його реакція буде схожа на мою. Можливо, ці вбивства в його очах постануть чимось сумним, диким, потойбічним і мальовничим («Немає нічого, чого б я не робив, — вихвалявся старий Толстой. — Навіть убивав»), а не егоїстичним у своїй суті, лихим діянням, яким вони були насправді.

— Як там нам говорив Джуліан? — озвався Френсіс.

— Що саме?

— Про індійського святого, здатного вбити на полі бою тисячу воїнів, якому це не зараховується як гріх, бо він не відчував докорів сумління.

Я справді чув про це колись від Джуліана, але навіть досі не розумію цієї фрази.

— Ми не індуси, — тільки й відповів я.

— Річард! — Тон Джуліана водночас і запрошував, і давав мені зрозуміти, що я невчасно.

— Генрі у вас? Мені з ним потрібно переговорити про одну річ.

— Звичайно.

Джуліан здивувався й відчинив двері.

Генрі сидів за столом, на якому ми зазвичай виконували завдання з грецької мови. Порожній стілець Джуліана з боку вікна був підсунутий ближче до нього. По стільниці було розкидано чимало паперів, але лист лежав перед ними. Він звів на мене нерадісні очі.

— Генрі, ми можемо поговорити?

— Безперечно, — холодно відказав він.

Я розвернувся й вийшов у коридор, але він і не подумав іти за мною. Уникав мого погляду. «Прокляття», — подумав я. Він гадав, що я збираюся продовжувати ту нашу розмову в саду.

— Ти не міг би вийти на хвилинку? — запропонував я.

— У чім річ?

— Мені треба тобі дещо сказати.

Він повів бровою.

— Маєш на увазі, сам на сам? — уточнив він.

Я був готовий убити його. Джуліан чемно вдавав, ніби не стежить за нашою бесідою, але я розпалив його допитливість. Він чекально застиг за своїм стільцем.

— Ой, — проказав він, — у вас усе гаразд? А то я вийду, мабуть?

— О ні, Джуліане, — промовив Генрі, дивлячись не на нього, а на мене. — Не переймайтесь.

— Так-так, я заберу у вас Генрі всього на секундочку. Це нагальна справа.

— І вона ніяк не зачекає? — запитав Генрі.

Лист лежав розгорнутий перед ним на столі. Із жахом я помітив, що він поволі його роздивлявся, як книгу, роблячи вигляд, ніби вивчає сторінку за сторінкою. Він ще не бачив бланка. Ще не знав про нього.

— Генрі, — поквапив я, — це дуже терміново.

Його приголомшили мої інтонації. Він зупинився, крутнувся на стільці, щоб поглянути на мене (зараз вони обоє прикипіли до мене очима), і в ту саму мить перегорнув аркуш у руці. Моє серце виконало кульбіт. Ось він, бланк, лицьовим боком на столі. Білий палац голубими карлючками.

— Гаразд, — погодився Генрі й додав Джуліанові: — Перепрошую, повернуся за хвилину.

— Звичайно, — проказав він із серйозним та збентеженим виглядом. — Сподіваюся, нічого страшного не відбулося.

Мені кортіло розридатися. Я домігся уваги Генрі, так. Але тепер вона мені була не потрібна. Бланк лежав неприкритий на столі.

— Та що ж сталося? — Генрі вп’явся в мене очима.

Він був пильний та уважний, немов кіт. Джуліан також не зводив з мене погляду. Лист лежав на столі між ними, на прямій лінії для його очей. Варто тільки їх опустити.

Я зиркнув на лист, потім на Генрі. Він миттєво все зрозумів і плавно, проте швидко розвернувся, але спізнився на якусь частку секунди. Джуліан спонтанно подивився вниз, якась фонова думка, але на секундочку передчасна.

Мені неприємно думати про тишу, яка запанувала після цього. Джуліан нахилився й надовго завмер над бланком. Він узяв аркуш у руки та уважно його роздивився. «Excelsior. Via Veneto». Муровані синіми чорнилами зубці. Я раптом відчув себе напрочуд легко та бездумно.

Джуліан одягнув окуляри й присів. Він ретельно проглянув усе, дуже ретельно. З лицьового боку і зворотного. Я почув, як надворі десь дуже далеко засміялася дітлашня. Нарешті він склав аркуш і поклав його у внутрішню кишеню піджака.

— Ну і ну, — проказав він, — ну, і ну, і ну, і ну.

Правду кажуть, що до найгірших речей, які трапляються в житті, підготуватися взагалі неможливо. Я там стояв і відчував не страх чи докори сумління, а лише страхітливе, нищівне приниження, жахливу ганьбу, від якої буряковієш і яку востаннє переживав ще в дитинстві. Ще гіршим було бачити при цьому Генрі, усвідомлювати, що коли він зараз щось і відчуває, то це точнісінько ті самі емоції, а може, навіть сильніші. Я ненавидів його (настільки сердився на нього та хотів прибити), але не був готовий побачити його в такому стані.

Ніхто нічого не казав. У сонячному промінні літали порошинки. Я думав про Каміллу в Albemarle, Чарльза в лікарні, Френсіса, що вірно чекав у машині.

— Джуліане, — промовив Генрі, — я можу все пояснити.

— Прошу, — сказав Джуліан.

Від його голосу мороз мене пробрав до кісток. Ця специфічна холодність у манерах, від якої, здавалося, могла падати на градус температура навколо, характеризувала обох чоловіків, але в Генрі вона проявлялася більше, це була, так би мовити, його суть. У Джуліана ж ця риса була радше показовою, адже в глибині душі він лишався доброю та незлостивою людиною. Але зараз, коли я на нього дивився, в його очах блищало щось механістичне й мертве. Так, ніби обвалилися театральні лаштунки і я вперше побачив реальність за ними: не милостивий сивочолий мудрець, який пробачає і боронить, ніби мої добрі батьки з фантазії, а хтось неоднозначний, морально нейтральний, за чиїми оманливими зовнішніми проявами ховалась істота пильна, примхлива та безсердечна.

Генрі почав говорити. Як же болісно було чути, як він — Генрі! — плутається у власних словах, через це тепер я навіть не можу докладно відтворити ті речі, які він казав. Він почав, як і завжди, зі спроби виправдатись, але наразився на розпечену до білого лють в очах мовчазного Джуліана. Потім — я досі з дрожем пригадую цей момент — у його голос закралася відчайдушна, благальна нотка.

— Як же неприємно мені було вам брехати… — «Неприємно»! Ніби ми обговорювали гидку краватку чи тоскну звану вечерю! — …Ми нізащо не збиралися брехати вам, але це було необхідно. Тобто мені здавалося, що необхідно. Перша смерть — випадковість, немає ж сенсу нею перейматися, правда? А от потім, із Банні… Останні місяці він був сам не свій. Я певен, ви це розумієте. У нього з’явилося чимало особистих проблем, проблем із сім’єю…

Він говорив і говорив. Мовчанка Джуліана була неосяжною, арктичною. У мене в голові шуміла чорнота. «Я не можу цього витерпіти, — подумалося. — Я маю піти». Але Генрі ще говорив. А я стояв, чорніючи та почуваючись усе гірше від його голосу та виразу на обличчі Джуліана.

Неспроможний це витерпіти, я нарешті розвернувся й рушив до дверей. Джуліан помітив мій порух.

Раптом він перервав Генрі:

— Годі, — проказав він.

Пауза по тому була моторошна. Я дивився на Джуліана. «От і все, — подумав я в захопленому жаху. — Більше не слухатиме. Він не хоче лишатися з ним сам на сам».

Джуліан поліз у кишеню. Вираз на його обличчі взагалі не читався. Він дістав лист і віддав його Генрі.

— Нехай краще це буде у вас, — промовив він.

Він не підвівся з-за столу. Ми двоє пішли з кабінету, не промовивши ні слова. Дивно про це згадувати зараз, адже ми бачилися востаннє.

У коридорі ми з Генрі не розмовляли. Повільно випливли надвір, відвертаючи очі один від одного, немов незнайомці. Коли я спускався сходами, то він стояв біля підвіконня на майданчику й невидющим, сліпим поглядом дивився на вулицю.

Коли Френсіс побачив вираз мого обличчя, то враз запанікував.

— О ні, о Боже мій, — видихнув він. — Що сталося?

Я довго нічого не міг відповісти на його запитання.

— Джуліан усе побачив, — пояснив я.

— Що?

— Він побачив бланк. Тепер папір у Генрі.

— Як він його дістав?

— Джуліан сам віддав.

Френсіс був у захваті.

— Віддав? Віддав Генрі листа?

— Так.

— І нікому не скаже?

— Ні, не думаю.

Його вразила понурість у моєму голосі.

— Так а в чім тоді справа? — пронизливо спитав він. — Ви ж його дістали, правда? Усе окей. Тепер усе гаразд. Правильно ж?

Я вдивлявся у вікно кабінету Джуліана з автомобіля.

— Ні, — промовив я, — ні, не думаю, що гаразд.

Багато років тому у своєму старому записнику я залишив такі рядки: «Одна з найбільш привабливих рис Джуліана — це його нездатність бачити будь-кого чи будь-що в істинному світлі», — а нижче іншими чорнилами донотував: «Можливо, це й одна з моїх найкращих якостей також (?)»

Мені завжди було складно говорити про Джуліана, не романтизуючи його образу. Багато в чому я любив його найбільше, а тому відчував спокусу прикрашати його, лестити, фактично винаходити його наново. Гадаю, це тому, що Джуліан і сам постійно винаходив людей та події навколо заново, наділяючи їх добротою, мудрістю, хоробрістю й шармом там, де не було насправді й сліду цих якостей. Це одна з тих причин, через які я любив його: за те втішне світло, у якому він мене бачив, за ту особистість, якою я був поруч із ним, за те, ким він мені дозволяв бути.

Тепер мені було б легко впасти в протилежну крайність. Я міг би сказати, що таємницею Джуліанового шарму було його залучення до спілкування молодих людей, котрі воліли почуватися кращими за інших; що в нього дивний дар перемішувати їхню меншовартість із манією величі та зверхності. Я також міг би сказати, що займався він цим не з альтруїстичних мотивів, а через бажання втілити якісь свої егоїстичні імпульси. Мабуть, у мене вийшло б докладно все це розписати з достатньою точністю. Але жодне з моїх пояснень не висвітлило б фундаментальної загадки цієї особи або тих причин, чому (навіть у руслі подальших подій) мене досі не відпускає жадання бачити в ньому лиш старого мудреця, який вийшов назустріч по пустельній дорозі та зробив магічну пропозицію здійснити всі бажання, — це моє найперше враження про нього.

Та навіть у казках ці добрі шляхетні дідусі зі своїми приголомшливими дарунками не завжди ті, за кого себе видають. Тепер мені мало б бути не так уже й складно прийняти цю думку, але чомусь усе інакше. Понад усе на світі я хотів би вам сказати, що після розповіді Генрі про те, що ми накоїли, обличчя Джуліана розбилося на друзки. Я хотів би вам сказати, що він опустив голову на стіл і проридав, проридав через Банні, через хибні повороти змарнованого життя, через свою сліпоту, через те, що раз по раз відмовлявся визнати очевидне.

І річ у тім, що мене ятрить неймовірна спокуса сказати, що саме так він і вчинив, дарма що не поруч із нами, але це була б відверта неправда.

Джорджеві Орвеллу, гострий погляд якого проникав за блиск соціальних та інших штучних фасадів, випадало кілька разів зустрічатись із Джуліаном, і той йому не сподобався. Своєму другові він написав: «Коли знайомишся із Джуліаном Морроу, то складається враження, ніби це людина, до якої можна відчувати тільки надзвичайну симпатію й теплоту. Але те, що ти вважаєш його “азійським спокоєм”, насправді, гадаю, машкара велетенської байдужості. Він звертає до тебе обличчя, в якому обов’язково відображується твоє власне, чим створює ілюзію теплоти та глибини, а насправді цей відбиток крихкий і поверхневий. Ектон [певно, Гарольд Ектон, який дружив з обома й тоді саме приїхав у Париж] зі мною не погоджується. Але я не думаю, що йому можна довіряти».

Я багато міркував про цей пасаж, а також над однією ремаркою, що її якось кинув не хто інший як Банні: «А знаєте, — сказав тоді він, — Джуліан схожий на тих людей, які в коробці з цукерками визбирають свої улюблені шоколадки, а решту покинуть». З першого погляду, це загадкова теза, але мені не вдається придумати кращої метафори на позначення Джуліанової особистості. А ще слова Банні перегукуються із заявою Жоржа Лафорґа, котрий мене якось нею приголомшив, коли я вкотре в його присутності підносив Джуліана до небес. «Із Джуліана, — коротко підсумував він, — ніколи не вийде першокласного науковця тому, що він здатний бачити речі лише з вибіркових позицій».

Я силкувався йому заперечити й поцікавився, що негаразд із вибірковим підходом, якщо при ньому вся увага приділяється тільки двом речам: Мистецтву і Красі. Лафорґ мені відказав: «У любові до Краси немає нічого поганого, та Краса, якщо не єднається з чимось більш значущим, завжди поверхнева. І мова не про те, що ваш Джуліан концентрує увагу на певних піднесених аспектах; проблема в тому, що він свідомо нехтує іншими, не менш важливими речами».

Дивно, та, переказуючи вам події тих днів, я тримав себе в руках, щоб не сентиментальничати, я боявся виставити Джуліана таким собі святим. Іншими словами — сфальсифікувати. Просто хотілося хоч якось пояснити наше обожнювання його. Знайти щось значніше, ніж моя фатальна схильність зображувати цікавих людей хорошими. І я знаю, що раніше казав, ніби він бездоганний, та бездоганним він не був, абсолютно. Він міг бути й дурнуватим, марнославним, відстороненим, навіть жорстоким, але ми все одно любили його. Попри все.

Наступного дня Чарльза виписали з лікарні. Попри запрошування Френсіса пожити трохи в нього, Маколі наполіг, щоб ми відвезли його додому. У нього позападали щоки, він сильно схуд і заріс волоссям. Здавався понурим і депресивним. Ми не схотіли йому розповідати про те, що сталося.

На Френсіса було шкода дивитися. Було видно, що він переживає за Чарльза й розчарований його ворожістю й нетовариськістю.

— Хочеш, пообідаємо?

— Ні.

— Давай. Зганяємо в Brasserie.

— Я не голодний.

— Буде класно. Я тобі візьму на десерт якийсь рулет. Ти ж їх так любиш.

Ми поїхали до Brasserie. Була одинадцята ранку. За невдалим збігом обставин посадили нас за той самий столик біля вікна, де я і Френсіс їли з Джуліаном менш ніж добу тому. У меню Чарльз навіть не зазирнув. Замовив дві «криваві Мері», випив їх залпом і попросив третю.

Ми з Френсісом опустили виделки й стурбовано перезирнулися.

— Чарльзе, чому б тобі не з’їсти омлету або чого-небудь іще?

— Я ж казав, що не голодний.

Френсіс узяв меню, хутенько його проглянув, поманив офіціанта.

— Я ж, бляха-муха, сказав вам, що не голодний, — не піднімаючи погляду, повторив Чарльз. Йому заледве вдавалося втримати сигарету між указівним і середнім пальцями.

Більше розмова не в’язалася. Поки ми доїдали свої страви і просили рахунок, Чарльз не тільки допив третю «криваву Мері», а ще й устиг замовити четверту. До машини він повертався не без нашої допомоги.

Наступного заняття з греки я не дуже чекав. Та коли настав понеділок, зібрався й таки на нього пішов. Генрі з Каміллою прийшли окремо одне від одного (гадаю, про всяк випадок, якщо з’явиться Чарльз), але — мабуть, на щастя, — його не було. Я помітив, що Генрі опух і сильно поблід. Він задивлявся у вікно й не звертав на нас із Френсісом ані найменшої уваги.

Камілла нервувала. Мабуть, їй було ніяково через поведінку Генрі. Вона нетерпляче розпитувала нас про Чарльза, ставила купу інших запитань і на більшість із них не одержала жодної відповіді. Десять хвилин на десяту. П’ятнадцять хвилин на десяту.

— Джуліан раніше ніколи так сильно не спізнювався, — Камілла подивилася на годинник.

Раптом прокашлявся Генрі. Він заговорив дивним рипучим голосом, ніби давно ним не користувався:

— Він не прийде.

Ми всі озирнулися на нього.

— Що? — спитав Френсіс.

— Гадаю, сьогодні він не прийде.

Тієї самої миті почулися кроки і стукіт у двері. Це був не Джуліан, а декан. Він прочинив двері й зазирнув усередину.

— Ну й ну. — Він був хитрим на вигляд чоловіком, уже лисуватим, якому щойно перевалило за п’ятдесят і який набув репутації вискочня. — Ось як виглядає святая святих. Мене ще жодного разу сюди не пускали.

Ми глянули на нього.

— Непогано, — замислено промовив він. — Пам’ятаю, років п’ятнадцять тому, ще до того, як побудували корпус точних наук, сюди на поверх посадили деяких консультантів. Одній психологині подобалося залишати двері свого кабінету відчиненими, адже їй здавалося, що так вона створює дружню атмосферу. «Доброго ранку! — віталася вона з Джуліаном. — Вдалого вам дня!» То уявіть собі, він зателефонував моєму злому попередникові Ченнінгу Вільямсу й погрожував звільнитися, якщо її не переведуть в інше місце. — Він хіхікнув. — «Ота жахлива жінка (саме так він її назвав). Мені нестерпно від самої думки про те, що ота жахлива жінка до мене чіпляється кожного разу, коли я проходжу повз неї».

Ця історія побутувала в Гемпдені тривалий час, і декан переповів нам її не всю. Психологиня не тільки залишала свої двері відчиненими, а ще й намагалася змусити Джуліана робити те саме.

— Правду кажучи, — говорив декан далі, — я очікував побачити щось більш класичне. Олійні світильники, дискоболів, юнаків, що борються на підлозі голяка.

— Що вам потрібно? — не дуже ввічливо спитала Камілла.

Він узяв паузу, заскочений зненацька її словами, і стримано всміхнувся.

— Нам із вами треба переговорити, — промовив він. — Деканату щойно стало відомо, що Джуліана несподівано відкликали з університету. Він узяв відпустку на невизначений термін і не знає, коли зможе повернутися. Мені не потрібно вам нагадувати, — саркастично проказав він, — що через це всі ви опинилися в цікавій ситуації щодо навчального процесу. Особливо з урахуванням того, що до сесії лишається три тижні. Я так розумію, що письмові іспити в нього не заведені?

Ми не зводили з нього очей.

— Виконували письмові роботи? Співали пісні? Як визначалася підсумкова оцінка?

— Усний іспит за темами колоквіумів, — промовила Камілла. — І курсова на тему античної цивілізації. — Їй єдиній із нас вдалося зібратися з думками та відповісти. — Розширений переклад із курсу письмового мовлення. Грецькою мовою. Фрагмента на його розсуд.

Декан удав, ніби осмислює одержану інформацію. Тоді зітхнув і проказав:

— Проблема, що постала перед вами, — і ви це, гадаю, розумієте — полягає в тому, що в нас немає іншого викладача, який би міг замінити Джуліана. Пан Дельґадо розуміється на письмовій греці й міг би перевірити ваші роботи, але в цьому семестрі у нього повна ставка. Джуліан сам винний у ситуації, що склалася. Він ніколи не йшов назустріч, коли я просив назвати кандидатуру гіпотетичної заміни, і просто відповідав, що йому такі невідомі.

Декан дістав із кишені папірець:

— У мене є три варіанти, які можу вам запропонувати. Перший: можна оформити вам курси як незараховані й закінчити їх в осінньому семестрі. Але чесно скажу, філологічне відділення навряд чи найматиме іншого викладача класичних мов. Попит на спеціальність невисокий, і ми дійшли спільної думки, що поступово вилучатимемо відповідні курси з навчального плану. Особливо враховуючи те, що ми намагаємося запустити нову кафедру — семіотики.

Він перевів подих.

— Друге: ми оформлюємо вам курси як незараховані, і ви закриваєте ці заборгованості влітку. Третє: можемо спробувати знайти вам на тимчасовій основі (підкреслюю: тимчасовій) викладача на заміну. Зрозумійте. Станом на зараз ми не можемо забезпечити викладання спеціальності «класична філологія» надалі. Так що дипломів із неї ви не отримаєте. Ті, хто вирішить залишитися, гадаю, зможуть перевестися на англістику з мінімальною академрізницею. Хоча кожному з вас, боюся, доведеться виконати ще обов’язкове додаткове навантаження по відповідній кафедрі, а це — до двох семестрів навчального часу понад те, на що ви розраховували, перед отриманням диплома. Хай там як, — він проглянув свій список, — я певен, ви чули про Гекетт, підготовчу школу для хлопців. Вони викладають трохи класичних дисциплін. Я зв’язався сьогодні з директором цієї школи, і він радо погодився відправляти до нас — до вас — свого вчителя двічі на тиждень. І хоча, по-вашому, це, мабуть, найкращий варіант, я б не назвав його ідеальним з огляду на те, під чиїм керівництвом ви…

Саме в цей момент вирішив з’явитися Чарльз, котрий вломився у двері аудиторії.

Він, хитаючись, пройшов по аудиторії й озирнувся. Технічно п’яним він не був, але на ту мить іще не досить віддалився від часу, коли був, так що з академічного погляду на цьому можна не загострювати увагу. Сорочка звисала, не заправлена в штани. Волосся довгими брудними пасмами спадало на лоба й закривало очі.

— Що? — після паузи спитав він. — А де Джуліан?

— Хіба тут не прийнято стукати у двері? — спитав декан.

Чарльз озирнувся, непевно тримаючись на ногах, і поглянув на нього.

— Що це означає? Хто ви, в біса, такий?

— Я, — сказав декан, — декан.

— Що ви зробили з Джуліаном?

— Він вас покинув. Фактично напризволяще, якщо ви мені дозволите так сказати. Йому несподівано зателефонували й викликали за місто. Він не знає — або ще навіть не думав, — коли повернеться. Мені він дав зрозуміти, що це якось пов’язане з МЗС, ісрамським урядом і так далі. Мені здається, нам пощастило, що в принципі не виникло з цим проблем, коли тут навчалася та принцеса. Звісно, це престиж для навчального закладу — мати таких учнів, але мало хто думає про можливі наслідки. Хоча я під дулом пістолета не зможу уявити, чим Джуліан міг дошкулити ісрамцям. Такий собі Салман Рушді в Гемпдені.

Він багатозначно хіхікнув і знову поглянув в аркушик.

— Отже. Я домовився, що вчитель із Гекетту зустрінеться з вами завтра в цій аудиторії о третій. Сподіваюся, накладок з іншими вашими дисциплінами не буде. У протилежному разі вам треба буде переоцінити свої пріоритети, оскільки іншого часу я вам запропонувати не можу…

Мені було відомо, що Камілла понад тиждень не бачилася із Чарльзом, і я здогадувався, що вона виявиться не готова до зустрічі з ним у такому його поганому вигляді, але вона буквально не зводила з нього очей, у яких читався не стільки подив, скільки паніка та жах. Навіть Генрі дещо отетерів.

— …ну і, звісно, ця ситуація потребуватиме певних компромісів і з вашого боку, оскільки…

— Що? — раптом перебив його Чарльз. — Ви сказали, що Джуліан нас покинув?

— Мушу похвалити вас, юначе, ви блискуче опанували рідну мову.

— Так а що сталося? Він просто зібрав речі й поїхав?

— Загалом кажучи, так.

На якусь мить запанувала пауза.

А потім Чарльз промовив голосно й чітко:

— Генрі, ну от чому мені здається, що все це так чи інакше твоя провина?

Довго ніхто нічого не казав. Було не дуже приємно. Чарльз розвернувся й кулею вилетів з аудиторії, грюкнувши за собою дверима. Декан прокашлявся.

— Як я казав… — продовжив він.

Так дивно, але це правда: у той момент я ще міг сумувати з того приводу, що моя кар’єра в Гемпдені фактично вилетіла в трубу. Коли декан вимовив слова про «два додаткові семестри», у мене в душі похололо. Звісно, я знав, що ніч минає і сходить сонце, але був упевнений, що за жодних обставин не зможу розкрутити своїх батьків на їхню малу, але вкрай потрібну частку оплати за навчання ще один додатковий рік. Я вже втратив час, тричі змінивши спеціальність, перевівшись із Каліфорнії, і втрачу більше, якщо зважуся на ще одне переведення. (І тільки за тієї умови, що зможу потрапити в інший університет, пройти зі своїми небездоганними балами на іншу стипендіальну програму. Чому, ну чому, питав я себе, ти такий ідіот, чому не обрав щось, за що можна було триматись, і як так вийшло, що наприкінці третього року навчання після школи абсолютно нічим похвалитися?)

Ще більше я сердився через те, що всім іншим, здавалося, було байдуже. Для них це не відігравало якоїсь визначальної ролі. Ну подумаєш, додатковий семестр! Яка їм різниця? Ну не закінчать університет, то повернуться додому. Принаймні їм було куди повертатися. Вони мали трастові фонди, виплати, чеки на дивіденди, бабусь, які в них душі не чули, дядечків зі зв’язками та люблячі родини. Університет для них — лише транзитна станція, молодіжна розвага. А для мене — головний і єдиний шанс у житті. І я його профукав.

Кілька гарячкових годин я провів, крокуючи по кімнаті сюди-туди. Я звик думати про це приміщення як «своє», але за три тижні з нього доведеться виселятись, і, здається, в нього вже стало проявлятися безсердечно-байдуже ставлення до мене. Я сів за чернетку заяви для стипендіальної комісії. Єдина можливість отримати диплом — фактично єдиний шлях одержати інструмент, яким я зміг би забезпечувати себе в майбутньому хоч у який стерпний спосіб, — це якщо Гемпден погодиться повністю профінансувати додатковий рік навчання. У досить агресивних формулюваннях я зазначив, що не моя провина в тому, що Джуліан вирішив покинути роботу. Я перелічив усі, навіть жалюгідні рекомендації та нагороди, які отримав із середньої школи. Аргументував, що рік, проведений за вивченням класичної філології, тільки поглиблював та зміцнював усі гіпотетичні знання, які я міг би здобути на такому бажаному для мене курсі англійської літератури.

Урешті-решт, дописавши заяву своїми пристрасними закарлючками, я впав на ліжко й заснув. Прокинувся об одинадцятій, вніс деякі правки й попрямував до цілодобової читальної зали бібліотеки, щоб надрукувати текст на машинці. По дорозі я заскочив на пошту, де, на превелике моє задоволення, знайшовся лист, у якому йшлося про те, що на літо мені пропонують роботу з догляду за квартирою в Брукліні, а викладач, який потребує моїх послуг, готовий зустрітися зі мною наступного тижня та обговорити деталі графіка.

Ну, хоч про літо подбав, подумалося мені.

Стояла прекрасна ніч: місяць у повні, срібляна лука й фасади будинків, які відкидали квадратні тіні, що, ніби чорні трафарети, залягли на газонах. У більшості вікон не світилося. Ранні пташки — всі полягали спати. Я поквапився в бібліотеку, де вогні цілодобової читальної зали на верхньому поверсі (або «Дому вічного навчання», як його називав Банні в давніші радісні дні) горіли яскраво й чисто, прозираючи в кронах навколишніх дерев. Я піднявся зовнішніми сходами із залізними щаблями, схожими на пожежні й водночас на кошмарну драбину з моїх снів. Металом заторохтіли черевики, і якби я не був таким заклопотаним, то, певно, відчув би тут морозець по шкірі.

Аж раптом у вікні я побачив самотній похмурий обрис у чорному костюмі. То був Генрі. Перед ним височів стосик книг, але він не працював. Я чомусь подумав про ту лютневу ніч, коли побачив його, темного й самотнього: руки в кишенях пальта, сніг високо кружляє над порожньою дугою ліхтарних вогнів навпроти кабінету доктора Роланда.

Я зачинив двері.

— Генрі, — гукнув я. — Генрі, це я.

Він і голови не повернув.

— Я щойно повернувся з будинку Джуліана, — монотонно промовив він.

Я сів.

— І?..

— Усе зачинено. Він поїхав.

Ми надовго замовкли.

— Знаєш, мені не віриться, що він це зробив. — Від скелець його окулярів відбивалося світло. Під чорним лискучим волоссям його обличчя все ще мало мертвотно-блідий колір. — Це такий боягузливий учинок. Саме тому він і поїхав, розумієш? Він боявся.

Сітки на вікнах були відкриті. Вологий вітер шарудів у кронах дерев. За ними хутко й нестримно бігли хмари по місяцю.

Генрі зняв окуляри. Я так і не звик до того, як він виглядає без них. Той беззахисний, вразливий погляд, що він його не міг позбутися.

— Він боягуз, — повторив Генрі. — На нашому місці він учинив би так само. Він просто надто лицемірний, щоб визнати це.

Я промовчав.

— Йому ж навіть байдуже до смерті Банні. Я міг би йому пробачити, якби це стало причиною його вчинку. Але ж це не так. Йому було би байдуже, навіть якби ми вбили п’ятьох чи шістьох. Його бентежить одне — як самому лишитись осторонь цієї історії. Що я йому й заявив минулої ночі.

— Ти ходив до нього?

— Так. Просто можна було сподіватися на те, що вся ця ситуація означатиме для нього трохи більше, ніж лише питання власного комфорту. Я не хочу опинитися за ґратами, але навіть якби він здав нас поліції, і то це стало би більшим виявом характеру. А так його вчинок — це боягузтво. Він просто втік.

І після всіх подій гіркота й розчарування в його голосі вразили мене в самісіньке серце.

— Генрі, — промовив я. Мені хотілося сказати щось фундаментальне. Що Джуліан — усього лиш людина. Що він старий, а його плоть і кров слабкі та хирляві. Що завжди надходить час, коли доводиться перевершувати свого вчителя. Але геть не спромігся дібрати ані слова.

Він повернув до мене сліпі, незрячі очі.

— Я любив його більше від власного батька. Сильніше, ніж будь-кого в цілому світі.

Здійнявся вітер. Лагідний дощ заторохтів по даху. Так ми й сиділи з ним, нічого не промовляючи, дуже тривалий час.

Наступного дня о третій я прийшов знайомитися з новим викладачем.

Зайшовши в кабінет Джуліана, я став наче вкопаний. Він геть спорожнів. Книжки, килимки, великий круглий стіл — не лишилося нічого. Самі штори, що теліпалися на вікнах, та пришпилена до стінки японська гравюра, дарунок Банні. В аудиторії вже з дискомфортом сиділи Камілла та Френсіс, а також Генрі. Він стояв біля вікна і якнайстаранніше намагався ігнорувати незнайомця.

Учитель притягнув із їдальні кілька стільців. Він був кругловидим, світловолосим чоловіком приблизно тридцятирічного віку, вдягнутим у водолазку та джинси. На рожевій руці впадала у вічі обручка. Від нього ширився помітний запах лосьйону після гоління.

— Ласкаво прошу, — подався він уперед і потиснув мені руку. Від його голосу віяло ентузіазмом та поблажливістю людини, що працює з підлітками. — Мене звуть Дік Спенс. А вас?

Це була кошмарна година. Мені, щиро кажучи, навіть не хочеться її переповідати: покровительський тон на самому початку (на роздатках текст із Нового Заповіту під коментар педагога: «Звісно, я не чекаю від вас відтворення тонкощів тексту, але якщо зможете вловити суть, мене вже це влаштує») поступово трансформувався в здивування («Що ж, мушу визнати, це глибокий аналіз як на студентів бакалаврату!»), а потім і взагалі бринів нотками оборони («Я вже давно не бачив студентів із таким рівнем»), а завершився конфузом. Капелан у Гекетті, він міг похвалитися знаннями греки, здобутими переважно в стінах духовної семінарії, неотесаними та гіршими навіть порівняно з моїми. Він належав до вчителів, які переважно спирались у своїх методах на мнемоніку («Ἀγαθòν. Знаєте, як я запам’ятав це слово? Аґата Крісті пише справді хороші детективи»). Вираз зневаги на обличчі Генрі просто не піддавався опису. Решта сиділи мовчазні та принижені. І навіть коли, плетучись, в аудиторію за двадцять хвилин ввалився (певно ж, п’яний) Чарльз, атмосферу це не розрядило. Його поява спричинила нове коло формальних привітань («Ласкаво прошу! Мене звуть Дік Спенс, а вас?») і навіть, хоча в це важко повірити, — повторення конфузного прикладу зі словом «хороший», άγαθòν.

Коли скінчилося заняття (вчитель крадькома поглянув на годинник і промовив: «Ну що ж, здається, наш час збіг!»), ми всі п’ятеро понуро вийшли надвір.

— Ну, протриматися лишилось тільки два тижні, — уже на вулиці сказав Френсіс.

Генрі прикурив сигарету.

— Назад я не повернуся.

— Ага, — саркастично підтакнув Чарльз. — Оце правильно. Так йому й треба.

— Але ж, Генрі, — відповів Френсіс, — треба продовжувати.

Той курив сигарету рішучими затяжками, щільно стискаючи губи.

— Ні, не треба.

— Два тижні. Тільки й усього.

— Бідолаха, — промовила Камілла. — Він старається щосили.

— А йому цього замало, — голосно заявив Чарльз. — А кого, він вважав, пришлють? Грьобаного Річмонда Леттімора?[223]

— Генрі, якщо ти покинеш усе, тобі не зарахують предмет, — продовжив Френсіс.

— Мені байдуже.

— А йому не треба в універ, — продовжував Чарльз. — Їбать, він може робити, що йому заманеться! Їбать, він може нахрін завалити хоч усі предмети, бо татко все одно пришле йому щомісячний чек із багатьма нуликами…

— Не повторюй більше це твоє «їбать», — тихо, але злостиво промовив Генрі.

— «Їбать»? А що не так, Генрі? Вперше чуєш? Хіба не це ти робиш із моєю сестрою кожної ночі?

Пам’ятаю, одного разу в дитинстві батько при мені вдарив маму взагалі без причини. Хоча він час від часу дозволяв собі й зі мною робити те саме, я вважав, що він це робить не через свій поганий характер, а через те, що знаходив собі якісь виправдання («Помовч хоч хвилинку!», «Чого вилупився на мене?!»), які розв’язували йому руки для покарання. Але того дня, коли я побачив, як він підняв руку на маму — бо вона невинно зауважила, що сусіди зайнялися прибудовою до будинку, а він згодом розповідав, нібито вона його спровокувала і натякнула на його здібності заробляти гроші, що вона зі сльозами на очах підтверджувала, — я зрозумів, що дитячий образ батька, справедливого Вершителя Закону, в мене повністю помилковий. Ми цілковито залежали від цієї людини, не просто фальшивої та неосвіченої, а й некомпетентної в усіх можливих сферах. Ба більше, мені було відомо, що мама не здатна йому опиратись. А це все одно, що зайти в кабіну літака й побачити, що обидва пілоти п’яні й непритомні у своїх сидіннях. Тепер же, коли я стояв перед Лікеєм, мене накрило чорним жахіттям, у яке я не хотів вірити і яке було дуже схожим на кошмар, що я його пережив у дванадцять років на дзиґлику в нашій залитій сонцем кухоньці у Плано. «Хто тут головний? — подумав я у відчаї. — Хто керує цим літаком?»

Річ у тім, що менш ніж за тиждень Чарльзові та Генрі потрібно було йти в суд, розбиратися з машиною Генрі.

Я знав, що Каміллі аж млосно від переживань. Вона — яка ніколи й нічого не боялася — тепер була нажахана. І хоча у своєму збоченні я навіть радів з її негараздів, сумнівів не лишалося: якщо Генрі та Чарльз, котрі мало не билися щоразу, як опинялися в одному приміщенні, будуть змушені постати перед суддею та грати дружбу й співпрацю на людях, це все закінчиться катастрофою.

Генрі найняв адвоката в місті. Сподівання, що участь третьої сторони якимсь чином пом’якшить суперечності, подарувало Каміллі легкий оптимізм, та по обіді того дня, коли було призначено зустріч, вона мені зателефонувала:

— Річарде, — сказала вона, — мені потрібно переговорити з тобою і Френсісом.

Її тон мене злякав. Коли я приїхав до них на квартиру, то Камілла сиділа заплакана, а Френсіс був помітно вимотаний.

Лише раз я бачив раніше, як Камілла плаче, здається, від перевтоми й нервів того разу. Тепер же ситуація виявилася геть інакшою. Бліда, з порожнім поглядом, вона була в стані відчаю, який читався з усього її вигляду.

— Камілло, що сталося? — запитав я.

Вона відповіла не одразу. Докурила сигарету й узялася за нову. Помалу історія стала вимальовуватися. Генрі з Чарльзом пішли до адвоката. А Камілла склала їм компанію в ролі миротворця. Спершу було враження, що все ще може пройти добре. Виявилося, що Генрі найняв адвоката не з чистого альтруїзму, а тому, що суддя, який розглядав справу, мав репутацію дуже строгого до водіння в стані алкогольного сп’яніння, тому існувала вірогідність, що Генрі може позбутися прав і втратити машину водночас, оскільки Чарльз не мав чинних водійських прав, а в страховці Генрі не було прізвища Маколі. Чарльза вся ця справа страшенно вимучувала, але він був готовий іти до кінця. І не тому, що відчував приязнь до Генрі, як він намагався пояснити всім, хто погоджувався його слухати, а тому, що його дістало вислуховувати на свою адресу обвинувачення в тому, де не він був винуватцем; плюс, якщо Генрі й справді втратить права, то на цьому історія не закінчиться.

Але зустріч перетворилася на провал. У кабінеті адвоката Чарльз сидів похмурий і неговіркий. Це було лише трохи ніяковим, але потім, роз’ятрений надто енергійними розпитуваннями адвоката, він цілком раптово, без найменшого знаку, просто втратив розум.

— Чув би ти його, — розповідала Камілла. — Заявив Генрі, що йому байдуже, чи віддадуть тому машину. Що йому байдуже, якщо їх разом посадять у в’язницю на п’ятдесят років. Ну а Генрі… можеш собі уявити, як зреагував Генрі. Він просто вибухнув. Адвокат вирішив, що вони показились, і намагався заспокоїти Чарльза, закликав бути розважливим. А Чарльз йому: «Мені байдуже, що з ним станеться. Мені байдуже, якщо він здохне. Шкода, що досі не здох».

Скінчилося тим, що адвокат їх обох виставив за двері офісу. Там весь коридор зібрався послухати сварку: страхувальник, податковий чиновник, стоматолог у білому халаті — усі повитикали голови зі своїх кабінетів поглянути, що за галас.

Чарльз корком вилетів на вулицю, пішов додому, взяв таксі, хтозна, що він узагалі робив.

— А Генрі?

Вона похитала головою.

— Розлютився, — відповіла виснаженим голосом, позбавленим надії. — Поки він ішов до машини, мене притримав адвокат і відтягнув трошки вбік. «Послухайте, — сказав він, — я зовсім не в курсі ситуації, але ваш брат зараз однозначно в поганому психічному стані. Спробуйте донести до нього цю інформацію: якщо він не заспокоїться, то в нього виникне на порядок серйозніша проблема, ніж та, в якій він опинився зараз. Цей суддя не церемонитиметься з ними, навіть якщо вони туди зайдуть, як двійко лагідних ягняток. Вашому братові майже стовідсотково присудять обов’язковий курс лікування від алкоголізму, що, зрештою, не так уже й погано, судячи з того, яким він сьогодні прийшов до мене. Є висока ймовірність того, що суддя призначить випробувальний термін, а це не так просто, як може здатися. Крім того, зберігається незначна ймовірність реального ув’язнення або реабілітаційного курсу в закладі спеціального режиму під охороною в Манчестері».

Вона була страшенно засмучена. Френсіс аж посірів.

— А що каже Генрі?

— Що йому байдуже до автомобіля. Що йому все байдуже. «Нехай сідає у в’язницю», — так і заявив.

— Ти бачив цього суддю? — спитав у мене Френсіс.

— Так.

— Ну і який він?

— Чесно кажучи, виглядав як капризний клієнт.

Френсіс закурив.

— А що буде, — раптом поцікавився він, — якщо Чарльз не з’явиться?

— Не впевнений. Але впевнений чомусь, що його оголосять у розшук.

— А якщо не знайдуть?

— На що ти натякаєш? — спитав я.

— Мені здається, що нам потрібно вивезти Чарльза з міста на певний час, — пояснив Френсіс. Він здавався напруженим та стурбованим. — Університет практично скінчився. Його тут, по суті, нічого не тримає. Мені здається, можна зібрати його речі й відправити на пару тижнів до моєї матері з Крісом у Нью-Йорк.

— У такому стані?

— П’яним, ти маєш на увазі? Таке враження, ніби моїй матері не байдуже. Йому там буде безпечно, ніби в Бога за пазухою.

— Не думаю, — засумнівалася Камілла, — що ти зможеш його змусити.

— Я міг би й сам його відвезти, — запропонував Френсіс.

— А якщо він утече? — уточнив я. — Вермонт — це одне, а от у Нью-Йорку він може знайти багато неприємностей на свою голову.

— Гаразд, — роздратовано здався Френсіс, — це була просто пропозиція. — Він провів рукою по волоссю. — Знаєте, що ще можна? Відвезти його за місто.

— До тебе в дім?

— Так.

— І чого ми цим досягнемо?

— Ну, по-перше, туди просто доїхати. По-друге, вже там, на місці, чим він таким зможе зайнятися? Машини в нього немає. До автостради кілька миль. Жоден гемпденський таксист не приїде туди ні за гроші, ні за красиві очі.

Камілла замислено поглянула на нього.

— Чарльзові подобається за містом.

— Знаю, — вдоволено погодився Френсіс. — Простіше не вигадаєш. Довго там сидіти йому не доведеться. Ми з Річардом складемо йому компанію. Купимо ящик шампанського. Нехай виглядає, наче гулянка.

Виманити Чарльза до дверей виявилося не так просто. Ми стукали, мабуть, з півгодини. Камілла дала нам ключ, але ми хотіли ним скористатися тільки в крайньому разі. Та варто нам було замислитися по-справжньому про такий варіант, як клацнув засув і в шпарину прочинених дверей визирнув Чарльз.

Він мав хворий, жахливий вигляд.

— Чого вам треба? — спитав він.

— Нічого, — легковажним тоном відповів Френсіс, попри те що перед цим якусь секунду, приголомшений, не міг нічого сказати. — Можна зайти?

Чарльз обдивився нас.

— Ви самі?