Таємне Товариство Брехунів

Розділ 21 Я знайомлюся з біороботом Стахом і розумію, що не все класно

— Нічого собі гулянка! — почув я біля себе голос якогось дядечка, що тримав перед собою велику тарілку з тістечками й одне за одним кидав їх до рота. — Бував я на різних забавах, але такого драйву не було ніде!

Я зрозумів, що план бабусі здійснився на всі сто. Публіка сприйняла усі фантастичні події, які відбулися на центральній площі нашого міста, як супершоу з надсучасними спецефектами.

— Ну й костюмчики ви собі вибрали — уві сні таке побачиш, то злякаєшся! — продовжував вихваляти вечірку балакучий дядечко. — Я коли побачив, як приземляється ота летюча квасолина, то на якусь хвилину навіть злякався — таким реальним це все здавалося. Аж урешті до мене дійшло, що такого просто не може бути. Тільки я не зрозумів, навіщо було розбивати свинку-скарбничку? Хоча, мабуть, організатори встигли підмінити справжні гроші на фальшиві папірці… Щоб було іще прикольніше! Я собі взяв одного папірця на пам’ять.

Я відчув, як тисне маска синьоморда, та й увесь блакитний камуфляж уже час було скидати. Тож я простягнув веселому дядечкові руку, на якій ще й досі була надягнута рукавичка у вигляді пазуристої лапи з перетинками, й сказав:

— Вечірка справді убойна! Дякую, що завітали!

Чоловік усміхнувся, хотів іще щось сказати, та раптом його очі почали злипатися, він широко позіхнув і осів на землю.

— Це почав діяти сонний порошок, який шеф-кухар підсипав у тістечка, — почув я ввічливий голос. Озирнувся й побачив невисокого лисого як коліно чоловіка в уніформі. На комірі його білої куртки я роздивився крихітний жовтий значок-метелик. — Погляньте, вже майже вся публіка поснула. Добре, що ночі тепер теплі.

Я обвів поглядом величезний майдан — справді, розкішно вбрані дами й кавалери полягали просто на бруківку й поринули в глибокий сон. Ті ж, кого снодійне ще не зморило, позіхали і ось-ось мали відключитися.

— Як класно, що все вже позаду! — сказав я лисому чоловікові і вже зібрався скинути страшну маску з синьою жаб’ячою мордякою, але він зупинив мене:

— Та ні, шановний Климе Миколайовичу, нічого класного немає. І ще нічого не закінчилося!

— Заждіть, я звідкись знаю ваш голос! — до мене раптом дійшло, що саме так зі мною розмовляв… механічний помічник із бабусиного часольоту, замаскованого під старенький «Запорожець».

— Так, ви правильно здогадалися: ми зустрічалися під час переміщень у часопросторі. Я, за дорученням пані Соломії, мав інструктувати вас та ваших товаришів.

— Але ж я завжди вважав тебе… тобто вас… просто механічним пристроєм…

Хай йому біс! Я не знав, як звертатися до цього суб’єкта. Він явно не був людиною, але й приладом, що монотонно видає інформацію, його теж не можна було вважати.

— Я з радістю розвіяв би ваші сумніви, але це не в моїй компетенції. Скажу лише, що виникли деякі непередбачувані обставини. Тепер мій потужний штучний інтелект та вся інформація, якою наділила мене пані Соломія, вміщений у цю людиноподібну оболонку. Отже, я — біоробот. Щоб вам було зручніше, можете називати мене Стахом. А тепер нам час повертатися до секретного штабу. Всі члени ТТБ уже там. Бракує лише вас та ще однієї особи. Чому? Власне про це йтиметься на засіданні штабу.