Таємниця покинутого замку

УРФІН ДЖЮС — ГОРОДНИК

рфіна непокоїла дивовижна зірка, що світилася червоним світлом. Його думки раз у раз поверталися до неї, вечорами він довгенько просиджував біля телескопа, але як не старався її відшукати, ніде не міг виявити. Зірка безслідно щезла. Правда, він помітив одного разу якусь темну хмару, що промчала по небу, але не надав цьому значення.

З жителями Чарівної країни Урфін тепер дружив, але про зірку, що зацікавила його, повідомляти не поспішав. Адже він і сам поки що нічого не зрозумів.

Давно минув той час, коли, Премудрий Страшило дотримав слова й запросив Джюса поселитися в Смарагдовому місті серед людей. Урфін не гадав, що йому буде таким приємним це запрошення.

Однак він уже багато років жив біля Кругосвітніх гір, звик до затишної долини з прозорого річкою й кидати свою садибу не захотів.

Жити самотою для нього було так само природно, як пити чи їсти. Він, як і раніше, не хотів уподібнюватись до інших людей і одяг носив інакшого кольору: не голубий, не фіолетовий, а зелений. І робив він це зовсім не через лиху вдачу, такий уже в нього був відлюдькуватий характер. За товариство йому був старий пугач Гуамоколатокінт, з яким кожного дня перекидався кількома словами.

— Ну що, друже Гуамоко, — здебільшого вранці запитував Урфін, — надійшли вісті на сорочииих хвостах?

І вони з Гуамоко повільно, з паузами обговорювали новини, які розумний пугач запам'ятовував від інших птахів.

— Залізний Дроворуб завітав у гості до Страшила Премудрого, — поважно говорив Гуамоколатокінт. — Сміливий Лев теж у дорозі, але він старий — пересувається повільно, йде-бреде, потім сідає, відпочиває.

— А що наш Премудрий? — запитував Урфін.

— Знову намудрив. Придумав якусь бібліотеку, книжки серйозні читає.

— Справа хазяйська, — зітхав Урфін.

Урфін був непоганим столяром у всі часи. Була пора, нічого не скажеш, коли зроблені ним столи, стільці та інші вироби з дерева переймали лютий характер майстра й норовили то штовхнути тих, хто їх купляв, то наступити їм на ноги, — коротше, чинили людям усілякі неприємності. Норовливі вироби ніхто не купляв, і Урфінові мимоволі довелося вирощувати овочі, з чого інакше б він жив?

Урфін став городником, працював швидко, але якось нудно, нецікаво. Робота не приносила йому задоволення.

І Джюс задумався про свої справи, про себе і наче заново народився, і все довкола змінилося. З ним почали відбуватися незвичні речі. Справи в нього пішли так, що він сам дивувався. Він відремонтував хатку в долині, розвалював її найвеселішими фарбами, які тільки мав у господарстві. І відчув, що йому кортить зайнятися городом. Та не лише зайнятися.

Відтоді, коли він одержав запрошення Страшила й зрозумів, що жителі Чарівної країни на нього більше не сердяться, йому постійно хотілося щось винайти для них… Сміливості й терпіння Урфінові було не позичати, і він виростив такі небувалі плоди, що навіть пугач Гуамоко, котрий спочатку недовірливо поставився до наміру Урфіна, згодом пройнявся безмежною повагою до нього.

— Ото дивовижа! — пугукав він, змахуючи крилами. — Оце так вигадав! Очевидно, господарю, ти ще вмієш чаклувати?

Тут були золотиста морква, голубі огірки, червоно-прозорі, мов гранати, сливи та яблука, сонячні, наче апельсини. Що і казати, плоди вийшли дуже гарні. А головне, приваблював не стільки їхній колір, як те, що вони були солодкими, великими, смачними.

Мабуть, не випадково Джюса потягло до городництва. Вирощувати овочі і фрукти для інших було надзвичайно цікаво, і це принесло користь.

Як тільки чудові плоди дозрівали, Урфін навантажував ними доверху тачку й відвозив до Смарагдового міста.

То було справжнє свято Частування. На нього поспішали всі, хто міг, з усіх куточків Чарівної країни.

При цьому Урфін прагнув, щоб ніхто не був обділений, обдаровував усіх жителів і гостей. Він багато разів наповнював тачку плодами й поспішав назад до міста. Дорога була далекою, нелегкою. І тоді жителі Чарівної країни відрядили в розпорядження Джюса дерев'яного гінця. Прудконогий гонець ніколи не втомлювався. Він доставляв дари Урфіна з дивовижною швидкістю.

Урфін готував для гінця овочі і фрукти. Збирав їх, викопував, обполіскував джерельною іскристою водою, котру спекотне сонце миттю висушувало. Джюс акуратно вкладав плоди в тачку. Жителі Смарагдового міста не відпускали його доти, доки він не з'їдав цілу гору пирогів, які були особливо смачні у господинь чудового міста.

ЖОВТИЙ ВОГОНЬ

вято Частування обов'язково влаштовувалося кожного року, його чекали з таким нетерпінням, як дня народження. Бо яким би чудовим не було життя в Чарівній країні, проте один день скидався на інший. Сонце піднімається кожного разу високо і, коли щоденні дива здійснені, знову опускається за гори.

Це трапилося напередодні нового свята. Переддень наспів непомітно, він тривав кілька діб, щоб усі бажаючі встигли дістатися до Смарагдового міста, а Урфін-городник — приготувати гостинці. Фрукти й овочі вдалися на славу, їх була сила-силенна. Джюс навіть побоювався, що не встигне перевезти їх у Смарагдове місто до відкриття урочистостей. Поряд з палацом Страшила спорудили довгі ряди із зсунутих столів, які притягли з дому жителі міста.

Урфін і дерев'яний гонець, котрий допомагав йому перевозити овочі, снували між Кругосвітніми горами і Смарагдовим містом.

Проїжджаючи з повними тачками через країну Жупанів, вони залишали смачний запах спілих, настояних на сонці плодів. Хіба могли Жувани спокійно дивитися на це розмаїття фруктів і овочів у тачках?

Вони висовувалися з круглих вікон своїх будинків майже повністю; аж дивно, як вони не випадали, чіпляючись ногами за підвіконня. Вони ще і перемовлялися, захлинаючись від захоплення.

— Ойо-йой, — говорив один Жуван, — знову голубі огірки. От дива!

— Що огірки, жовті горіхи — ось диво! Я сам бачив, їх повний віз! — вигукував інший. — У мене вже і зараз слинка тече.

— А я люблю яблука й апельсини, — тоненько співав жіночий голос — У нашого Урфіна яблука горять як апельсинові сонця, а апельсини — рум'яні, паче яблука.

— Ох, і наїмся ж я! — дзвінко вигукував якийсь хлопчак.

Гори яскравих ароматних плодів виростали на столах Смарагдового міста, а у Джюса їх, здавалося, не меншало.

Жувани ретельно чистили своє вбрання, прикрашали його святковими комірцями; їхні дружний надівали спідниці дзвіночком, пришивали до капелюшків нові балабончики, — одним словом, на свято Частування збиралися, як на бал. Так само старанно готувалися до свята у всіх куточках Чарівної країни.

— Я буду найкрасивішою, — говорила одна дівчинка. — Мама сказала, що в мене дуже гарний мереживний комірець.

— Ні, це я буду найкрасивішим, — заперечив їй Жуван, — у мене найблискучіші балабончики на капелюсі. І вони так видзвонюють! Я можу все свято танцювати під свою мелодію, мені навіть музика не потрібна.

— А я ще не підшив капелюха, — відразу обізвався інший Жуван. — Хоч би не запізнитися.

— Так, не запізнитися б, не запізнитися б! — захвилювалися Жувани.

Балабончики на їхніх капелюхах колихалися, і в будинках стояв нестихаючий передзвін. Жуванам і справді настав час рушати в дорогу.

Завдяки інженерній кмітливості Страшила дещо змінилося в Чарівній країні. Найпам'ятнішим залишалося, звичайно, перетворення Смарагдового міста на острів. Незважаючи на виритий канал, столицю свою жителі, однак, за давньою звичкою називали не островом, а Смарагдовим містом.

Новації Страшила Премудрого торкнулись також інших міст Чарівної держави. Так, жителі більше не гадали, як переправитися через Велику ріку, — через неї перекинули міст. А в глухому лісі не страшно було і вночі, — з настанням темноти вздовж усієї дороги із жовтої цегли запалювалися хиткі ліхтарі, їхнє хитання і червонувате світло відлякували диких звірів.

Проте, щоб устигнути на свято, Жуванам треба було вже рушати, адже кроки в них маленькі, а дорога неблизька.

Звичайно, вони міцно спали тієї ночі, зовсім як діти напередодні свята. Тому відразу прокинулися, почувши, як задзвеніли балабончики на їхніх капелюхах. Капелюхи вони на ніч клали на підлогу, щоб мовчали. Хто ж дзвонив балабончиками, можливо, миші? Жувани заглядали лід капелюхи — і ніяких мишей не знаходили.

З вулиці тим часом долинав безперервний гул, він дедалі наростав. Жувани вибігли з будинків.

Величезна вогняна куля, ревучи, підлітала до Кругосвітніх гір.

— Метеор? — ошелешено запитав Прем Кокус. — Але метеор не гуде, — відповів він сам собі. — Дивіться, — простяг він руку до неба, запрошуючи Жуванів глянути туди.

Куля зникла, перетворилася в мерехтливий жовтий вогонь, формою схожий на кілька корон, скріплених разом, або на кілька перевернутих снопів.

Жуванам стало страшно, вони затремтіли. «Диньк-диньк-диньк», — дзвеніли балабончики на їхніх капелюхах.

Гудіння дедалі посилювалося. Від Кругосвітніх гір потекли клуби жовто-білого диму. Прошумів вихор. Дерева похилилися.

В цей час вогонь згас. Замість гудіння від гір долинув голосний рев, повторений кілька разів луною.

Швидше, швидше до Смарагдового міста, — квапив Кокус. — Страшно. Страшно і незрозуміло все. Можливо, наш правитель…

— Мудрий Страшило відгадає, — вирішили Жувани, все ще тремтячи, і балабончики на капелюхах дзвеніли в такт їхнім словам.

ПРИЗЕМЛЕННЯ

ужинці квапились приземлитися до ранку. Вони гадали, що вночі на Белліорі, найімовірніше, сплять, як на Рамерії, і їхній приліт залишиться непоміченим.

Звідки їм було знати, що жителям Чарівної країни саме цієї ночі не спалося.

Зробивши останній виток навколо Землі, корабель почав знижуватися по плавній траєкторії. Штурман Кау-Рук сидів за пультом керування. Рухи його були зібрані і точні. Він напружено вдивлявся в екран локатора нічного бачення, на якому проступали контури незнайомої місцевості.

Важливо було не пропустити кільце гір, а точніше, те місце біля їхнього підніжжя, де інопланетяни помітили величезний замок з чорними проваллями вікон і напівзруйнованим дахом. Судячи з усього, в будинку ніхто не жив і він на якийсь час міг би служити непоганим пристанищем.

Командир Баан-Ну готувався постати перед новою планетою у всій своїй величі. Борода його руками Ільсора була ідеально, волосинка до волосинки, пострижена і причесана, й слуга вже допомагав генералові одягати парадне вбрання.

Парадними костюмами менвітів були яскраві комбінезони зі щільної шовковистої тканини.

Бліді малорухливі обличчя менвітів від блиску комбінезонів наче оживали.

Ордени на костюмах менвітів не пригвинчувалися і не приколювалися, а вишивалися золотими, срібними і чорними нитками.

Вони мали форму сонця, місяця або зірок; у центрі ордена можна було бачити зображення сузір'їв і планет, що оточують Рамерію. Нагороджували менвітів за правилом: чим вища посада власника комбінезона, тим більше в нього орденів і тим чудовіші самі ордени. До парадного комбінезона додавалися чоботи з м'якої шкіри на застібках.

Як тільки на екрані локатора виринули обриси замку, Кау-Рук хвацько розвернув корабель двигунами до Землі. Він любив демонструвати свою спритність усім на подив, ї шкода, що в небі не було глядачів. Але зовні штурман залишався абсолютно незворушним. Корабель повільно пішов на посадку. Біля самого замку зореліт на мить завис у повітрі, підтримуваний вогненним стовпом з кількох корон тріпотливого жовтого полум'я, і повільно став опускатися на Землю. Відразу ж з корабля випливли відкидні пори у вигляді гігантської триноги.

Коли вляглися клуби диму й пилу, менвіти взяли останні проби атмосфери і, переконавшись, що все гаразд, відкрили вхідний люк. Світле нічне повітря, напоєне ароматом трав і квітів, увірвалося в приміщення зорельота і сп'янило інопланетян.

Спустили трап. Генерал Баан-Ну першим зійшов на Землю. Він не випускав з рук новенького червоного портфеля, якого для гарантії пристебнув ланцюжком до руки. У портфелі лежав рукопис. Це була головна цінність генерала. Він прагнув написати історію підкорення Белліори, Він уже почав творити її під час польоту. Своєю працею генерал хотів прославити військове мистецтво менвітів, а найбільше мріяв прославитися сам.

Корабель стояв біля чудових гір. сніжні вершини яких впиралися в розцяцьковане зорями небо. Поблизу шуміли лісові зарості, звідки долинав нічний заколисуючий свист птахів. Ступаючи по вологому м'якому килиму з трав, командир відчув приплив нестримної радості підкорювача, навіть серце раптом завмерло, потім закалатало дедалі частіше. Баан-Ну мусив розстебнути «блискавку» комірця.

— В цьому місці житимуть найдостойніші з менвітів, — сказав собі генерал. — А рабів і так усюди вдосталь.

Обернувшись до корабля, він зауважив, що вже майже всі спустилися.

Менвіти гордо походжали в розшитих орденами костюмах, інколи пильно дивилися у вічі якому-небудь забарному арзакові.

«Гей-гей, поспішай», — наказував погляд, і арзак починав снувати, мов заводна іграшка.

Арзаки займалися звичною справою: налагоджували для менвітів зручне життя.

Одні розкидали надувний намет, настилали підлогу надувними матрацами. Інші готували вечерю, несли напої. Треті тягли з лісу гілля, вкривали намет. А для маскування зорельота натягли над ним величезну сітку з намальованими на ній листям і гіллям, схожу на барвистий килим.

Група менвітів обережно винесла з корабля велике панно із зображенням Гван-Ло і встановила його на невеличкому пагорбі.

Генерал підійшов до гурту менвітів і, спрямувавши погляд у бік далекої Рамерії, врочисто промовив:

— Іменем Верховного правителя Рамерії, найдостойнішого з найдостойніших Гван-Ло, оголошую Белліору назавжди приєднаною до його володінь! Горр-ау!

— Горр-ау!!! — дружно підхопили менвіти. — Горр-ау!!!

Арзаки мовчали.

Крадькома вони сумовито поглядали в той бік неба, де була їхня батьківщина.

— Штурмане, — звернувся генерал доволі сухо до Кау-Рука. Хоча він перебував у доброму настрої, однак не міг пересилити себе у ставленні до Кау-Рука, котрого недолюблював за здібності й надмірну самостійність. — На світанку проведете розвідку, — сказав генерал, а про себе подумав: «Перша розвідка най небезпечніша, ось і впорайся з цим завданням, якщо ти такий розумний». — Простежте за всім дуже уважно, — наказав він, — і зараз ґав не ловіть.

— Гаразд, мій генерале, — відізвався Кау-Рук, не так як було прийнято серед військових чинів Рамерії, однак штурман усе робив по-своєму. Він багато вмів, тому навіть до чаклунства не вдавався, як інші менвіти.

— А мені не завадить відпочити, — потягуючись і позіхаючи, сказав генерал, — до того ж на Белліорі прохолодні ночі.

Один з рабів подав Баан-Ну на таці фрукти, яких устигли нарвати в найближчій діброві.

— Ну що, Ільсоре, — звернувся, апетитно хрумаючи, генерал до слуги, — чи все підготовлено для відпочинку?

— Все готово, мій генерале, — Ільсор так низько вклонився, що його тіло повисло, мов на шарнірах. Дивлячись на незграбно зігнутого слугу, генерал раптом розреготався:

— Що, Ільсоре, не відчуваєш ніг од щастя, опинившись на такій чудовій планеті?

— Так, мій генерале. Не може мені не подобатися те, що подобається вам, — погодився Ільсор.

— Ото ж то! — Баан-Ну поплескав Ільсора по плечу і рушив до намету.

Озброївшись біноклем, він почергово оглянув усі вікна намету, ліниво пробіг очима гори, ліс і ретельно вдивлявся у найближчі дерева — чи нема там ворожої засідки. Нічого не помітивши, крім силуетів птахів, він спокійно розлігся на купі матраців, які Ільсор устиг застелити пухнастими білими шкурами якогось звіра, схожого на сніжного барса; гігантська завіса, теж з білих шкур, відділила ліжко генерала від тієї частини намету, де розмістилася інші менвіти.

Портфель Баан-Ну засунув під хутряну подушку, яку Ільсор послужливо підняв. Під час сну все найважливіше для себе генерал не ховав у сейф — до сейфа можна дібрати ключі; надійнішого місця, ніж узголів'я, він не знав.

Коли командир менвітів задрімав, Ільсор узяв його бінокль, але не сховав, а теж оглянув околиці. Потім підійшов до групи арзаків, які збиралися розміститися на нічліг просто неба.

— Друзі мої, — сказав він зовсім тихо, — не втрачайте надії. — А голосно віддав розпорядження як головний технік: — Уранці розпочинаємо складання вертольотів.

Ніхто з менвітів не підозрював, хто такий Ільсор насправді.

«Найстаранніший слуга, прекрасно розуміється на техніці», — ось що знав про нього кожен менвіт. А не знав ось що.

Ільсор виявився більш стійким, ніж інші арзаки, перед гіпнотичними поглядами і командами чаклунів. У нього була сильніша воля. Він устигав набути вигляду покірного раба раніше, ніж чари вступали в силу. Тому він чув найсекретніші розмови менвітів, які не остерігалися його, вважаючи, що він слухняний, а отже, повністю зачарований. З розмов обранців Ільсор зрозумів усе, що сталося на Рамерії. Арзаки вірили: тільки Ільсор може їм допомогти, вія щось придумає для їхнього визволення, і вибрали його своїм вождем.

Думка про свободу арзаків ніколи не покидала Ільсора.

Переживав він і за долю землян. Судячи з тих споруд на знімках, які побачив вождь, Белліору населяли розумні істоти. Вони не знали про небезпеку, яку таїв у собі погляд менвітів. Попередити їх було прямим обов'язком Ільсора, хоча він і не знав, як це зробити.

РОЗВІДКА

а світанку Кау-Рук з групою пілотів рушив на розвідку. Вони спокійно проминули дозорців, ЯКІ всі були з менвітів і недремно стояли на своїх постах. Пілоти за духом були ближчі з усіх військових; ото якби ще їхню ескадрилью не очолював Мон-Со, вірний підданець генерала. Захопивши з собою кілька арзаків, пілоти спочатку бадьоро просувалися вперед. Розвідка уявлялася їм чимось схожою на веселу прогулянку.

Найперше вирішили оглянути замок, не знаючи, що перед ними колишнє житло чарівника Гуррікапа.

Обійшовши його довкола, Прибульці зупинилися перед зачиненими дверима, верхній край яких губився під стелею.

Раз у раз зривалися жарти:

— Оце хороми! Такі тільки для імператорів та приводів!

— Нумо, натиснемо плечем! Ще раз. Та тут не вистачить наших плечей!

Дверні петлі заіржавіли, і потрібні були ще зусилля рабів, щоб двері прочинились.

Коли менвіти ввійшли в приміщення, з порожніх рам знялися десятки розполоханих пугачів і сов, зашерхотіли полчища летючих мишей.

Рамерійців вразили розміри палацу, висота кімнат, колосальні зали.

— Мабуть, тільки ризикни — поселись на декілька днів, то й не помітиш, як ти вже імператор! — жартували далі пілоти.

Багато цікавого виявилося в приміщеннях замку. Менвіти побачили шафи висотою з п'ятиповерховий будинок, а в них каструлі й миски, схожі на плавальні басейни, величезні ножі, книжки, на яких умістилися б цілі лісові галявинки.

Прибульці ніяк не могли збагнути, для чого було споруджено такий величезний будинок. Вони мимоволі щулились саме від неосяжності розмірів. Вони, звичайно, читали в дитинстві казки, і першим їхнім запитанням було:

— Можливо, тут жив людоїд?

З допомогою рабів менвіти розгорнули одну з книжок Гуррікапа, гадаючи: ось вона і прояснить їм що-небудь.

Але хоч як старанно гортали чужинці її сторінки, вони нічого не бачили, крім чистого паперу, текст із нього щез. Звідки було знати менвітам, що так начаклував добрий чарівник: при наближенні ворогів книжки не показували, що в них написано. Менвіти швидко втратили до них інтерес.

Розглядаючи кімнати, меблі, всіляке домашнє начиння, Кау-Рук дивувався:

— Невже на Белліорі живуть такі гіганти?

Він навіть попробував усістися в крісло Гуррікапа. Арзаки, ставши на плечі один одному, утворили живу драбину, по якій штурман і забрався в крісло. Поряд з твердою, мов камінь, спинкою крісла він відчув себе так само незатишно, як по сусідству з величезною кам'яною статуєю якоїсь тварини. Таких статуй на Рамерії було багато — то збереглися сліди древньої культури арзаків.

— Подумайте тільки, — звернувся штурман до пілотів. — Якщо лише деякі земляни мають такий величезний зріст, вільно вмощуються в цьому кріслі, тоді ми, менвіти, просто карлики перед ними.

Несподівано Кау-Рук засміявся. «Ото порадую Баан-Пу, — подумав він, — сюди б ще привида, на додачу до замку». Але, уявивши невеликі хатки, які він бачив на демонстраційних екранах зорельоту, штурман розчаровано мовив до себе:

— Не дуже і злякаєш генерала руїнами замку.

Загін пілотів-розвідників рушив далі. Перебуваючи під враженням побаченого, вони принишкли.

Добрий настрій повернувся до них, коли з присмеркового лісу вийшли на чудову галявину, потім ще на одну і ще.

Довкола розкинулися зелені лужки з розсипами великих рожевих, білих і голубих квітів (дещо схожих на великі дзвіночки). У повітрі пурхали крихітні птахи, трохи більші від джмелів, вражаючи незвичайно яскравим пір'ям. Вони гасали за комахами.

Мохнаті джмелі, котрі літали тут же, так само приваблювали яскравим контрастом жовтих і коричневих барв. Вони співали свою безкінечну монотонну джмелину пісню.

Червоногруді і золотисто-зелені папуги кричали гортанними голосами, сповіщаючи світанок. Вони дивилися на людей так, ніби все розуміли. Якби менвіти вміли розгадувати, їхньому подиву не було б меж, бо папуги дійсно розмовляли.

— Прокидайтеся, прокидайтеся, який чудовий ранок! — говорили вони.

— Що я бачу, що за люди? — дивувалися інші.

В прозорих ручаях гасали зграйки прудких сріблястих риб.

— Якщо вся Белліора така, як ми побачили, — вона прекрасна! — захоплено вигукували інопланетяни.

ПТАШИНА ЕСТАФЕТА

риземлившись нічної пори в околицях порожнього замку, де на десятка миль довкола не було людського житла, Прибульці почували себе в повній безпеці, ніби перебували не на Белліорі, а в себе вдома, на Рамерії. І свій табір поблизу житла Гуррікапа вони не випадково назвали «Ранавір», що мовою менвітів означало «Надійний притулок». Менвіти-чаклуни, перетворюючи людей на рабів, так вірили в СЕОЮ ворожбу, що були впевнені: події можуть розвиватися тільки так, як вони захочуть. їм було невтямки, що події в Чарівній країні вже розвиваються, і зовсім не так, як бажали Прибульці.

Багато чого заздалегідь визначив ніхто інший, як господар гігантського житла. Так, справді, чарівник Гуррікап безслідно щез, але ж чаклунство ніколи не вникав само по собі. Узяти хоча б дар людської мови, яким Гуррікап наділив пернатих. Птахи уважно слухали людей І були в курсі різних подій: з піснями та свистом розносили новини у всі кінці Чарівної країни. Завдяки можливості розуміти одне одного птахи здружилися з людьми. Люди ніколи не чіпали диких мешканців полів і лісів, а ті, в свою чергу, робили їм неоціненні послуги, вчасне приносячи важливі вісті, вони на раз попереджали про небезпеку. Ось і тепер інопланетянами першими зацікавилися птахи. Коли розвідники-менвіти милувалися пейзажами Белліори, пернаті мешканці лісу перелітали а дерева на дерево зовсім не для того, щоб поживитися черв'яками й комашками.

Штурман Кау-Рук сприймав пташиний перегук як тарабарщину, але відчував, що птахи стежать за ним. Він помітив: птахи не просто пурхають у різних напрямках, а ведуть себе інакше: на переміщаються поодинці, а здійснюють якісь спільні рухи, вв'язані один з одним; вони діють так, ніби мають певний план і його виконують. Пернаті виявляли інтерес до Прибульців, наче розвідники: облітали, оглядали чужинців. І Прибульцям здалося, ніби а пташиних дзьобів злітають окремі, якісь незрозумілі слова: Качі-Качі, Кагги-Карр, Стра-ши-ло.

Менвіти хоч і були чаклунами, але й уявлення не мали про пташину пошту. Та ледь настав перший ранок перебування на Землі, як тінистими дібровами пронеслася тривожна звістка. Гілки здригалися то тут, то там. З дерева на дерево, від гнізда до гнізда переміщалися розтривожені горласті вістуни.

— Вставайте, вставайте! — настійливо будили вони тих, хто ще не прокинувся.

— В наших краях з'явилися невідомі люди! — різними голосами, квапливими і повільними, з пересвистом і щебетанням кричали жайвори-пересмішники. — Ці люди виходять з величезної машини. Вони розмістилися біля старого замку, побудували ящик, з якого дістають воду.

Прибульці так скидалися на одноплемінників Еллі, що птахи спочатку сприйняли їх за людей із-за гір.

— Доброго дня. Ви з Канзасу? — запитували пернаті, але Прибульці мовчали.

Рамерійці взялися за справи з самого ранку. Астрономи встановлювали на пагорбі великий телескоп, ботаніки вивчали рослини, геологи досліджували ґрунт. Всю роботу виконували, звісно, арзаки. Менвіти лише покрикували, наказуючи.

За розпорядженням Баан-Ну робітники-арзаки приступили до ремонту старого будинку. Чарівник Гуррікап спорудив замок в одну мить. Але його чарівне мистецтво витримало багатовікове випробування, і споруда не вимагала великого ремонту. Потрібно було вставити шибки, полагодити дах, місцями перестелити підлогу, профарбувати стіни й стелі.

Пластмасу робили тут же з узятих із собою сумішей — варили їх у чанах. Задовольнялися малим, тим, що було під рукою, — глину, яку додавали до суміші, знайшли біля Кругосвітніх гір, а посуд позичили в Гуррікапа.

Рідку тягучу масу розрівнювали на віконних рамах, і вона застигала, утворюючи бездоганної прозорості шибки з голубуватим, жовтуватим або рожевим відливом. Через ці шибки, приготовлені в котлах-самоварах, із внутрішніх приміщень можна було все бачити, а якщо дивитися ззовні — нічого.

Спеціальні формувальні машини-самоліпники штампували плитки, схожі на червону ребристу черепицю, ними вкривали дахи.

Тинькарі, як і маляри, працювали розпилювачами, які спочатку забивали тріщини, надломи, просвіти спеціальною замазкою. Через деякий час замазка висихала, її покривали сірою фарбою — і тепер не відрізниш від каменю чи уламка скелі. Таким чином, Прибульці хотіли не тільки відремонтувати замок, а й надати йому вигляд, який хоча б чимось нагадував про Рамерію. Там зводилися будинки, формою схожі на уламки скель, з різнокольоровими вікнами.

Арзаки працювали швидко, але наглядачі-менвіти все одно квапили їх.

Ільсор керував складанням вертольотів, частини яких у розібраному вигляді зберігалися на «Діавоні». Невеликий запас пального було привезено з батьківщини, але геологи розраховували добути паливо на Белліорі і вже почали розвідувальні походи. Кілька разів приносили проби, але Ільсор їх забракував.

— Потрібне найвищої якості, — пояснив він геологам.

Насправді ж Ільсор не поспішав прокладати шлях менвітам, знаючи, що привезеного палива надовго не вистачить. Він уже побував на околиці селищ рудокопів та Жуванів і бачив, які сумирні люди мешкають тут.

Ховаючись поміж гіллям, птахи розглядали Прибульців, що поводилися, за їхніми спостереженнями, незбагненно. Одні — високі на зріст, з гордо піднятими головами, владними жестами й гучними голосами, в одязі, розшитому орденами, — повелівали іншими, одягнутими скромно, в просторі зелені комбінезони з грубої матерії на зразок мішковини. Зростом і силою люди в мішкоподібних комбінезонах поступалися тим, що з орденами. В них були добрі очі, і вони здалися птахам зовсім беззахисними.

Пернаті прислухалися до розмов Прибульців, але нічого не розуміли.

«Як вони дивно бурмочуть», — думали птахи. І вони старалися найуважніше розгледіти, що ж то робиться біля занедбаного замку. Їхню увагу привернуло невідоме громаддя, схоже на величезним будинок з круглими вікнами, що просвічувався через сітку-килим. Забувши про обережність, кілька ластівок і кропив'янок підлетіли збоку до самого зорельота й за це поплатилися. Один з рослих Прибульців підняв руку з предметом, схожим на продовгуватий ліхтарик, який птахи бачили серед речей моряка Чарлі. Прибулець натне на кнопку — вирвалося нестерпно яскраве світло, що вмить спалило сміливців. Ластівки не встигли навіть метнутися до своїх жител у печерах гір. А кропив'янки, які краще бігали, ніж літали, спритно кинулися до куща, але страшне світло спалило їх разом з гіллям рослин. З дзьобів прудконогих птахів вирвався лише крик, схожий на звук флейти і на пісню людини. Ту пісню, за яку кропив'янку споконвіку називають органістом.

Крилаті розвідники не знали, що бачать променевий пістолет, але зрозуміли, чого можна чекати від непроханих гостей. Вони вмить сховалися в лісі і більше не показувалися, а спостереження біля замку вели вже з підвищеною обережністю.

Не змовляючись, птахи зібралися на гілках крислатого дуба порадитися, як їм бути. Вирішили негайно скласти донесення і передати його до Смарагдового міста.

«Шановний повелителю Страшило, — повідомляв у донесенні навчений роками папуга Качі. — Сповіщаю про події надзвичайної важливості. Можливо, старість зробила мене надміру обережним, але мені здається, що нам загрожує небезпека ще страшніша, ніж війна з чаклункою Арахною. В нашій країні з'явилися Прибульці і поселилися біля замку Гуррікапа. В них є величезна машина з круглими вікнами, з якої вони виходять. А найголовніше: вони мають ліхтарики, які не світять, а вбивають спалюючи. Вже загинули наші иайсміливіші розвідники — ластівки і кропив'янки. Поміркуй добряче, Правителю. Коли загрожує небезпека, треба щось робити».

Золотий дятел завчив текст донесення й стрімко помчав на північний схід до Смарагдового міста. Він летів Щодуху: в синьому небі, як вогонь, спалахували його золоті пір'їни. Дятел не боявся втоми, він подолав кілька кілометрів, а там слово в слово передасть донесення голубій сойці. Та зі свіжими силами майне на крилах, як на вітрилах, передасть слова мудрого Качі іншій птасі, яка полетить далі.

Заслуги знаменитої Кагги-Карр, яка придумала пташину естафету, були відомі кожному в країні Гуррікапа. Прислухавшись до її поради, солом'яний Страшило дістав мозок від Гудвіна Великого і Жахливого й став Правителем Смарагдового міста: так повелів цей несправжній маг Гудвін, покидаючи Чарівну країну.

За безліч корисних порад Страшило нагородив ворону орденом, яким вона дуже пишалася, вважаючи себе після цього найголовнішим птахом держави — королевою ворон.

Минуло трохи часу, і останній гонець естафети — рогатий жайвір, його так називали за дві видовжені, як вушка, чорні пір'їни, — долетів до брами Смарагдового міста.

ВАЖЛИВЕ РІШЕННЯ

арамант, який стояв біля брами, не встигав видавати зелені окуляри, та й залишалося їх небагато, хоч він і припас декілька кошиків, — стільки було бажаючих потрапити до Смарагдового міста.

Перші звістки про незвичайні події, що сталися в горах, приніс гінець, який працював з Урфіном Джюсом. Потім прилетів жайвір.

І вже дещо пізніше причвалали втомлені Жувани. На той час з'явилися жителі з усіх кінців Чарівної країни. Всіх пройняла тривога.

Жайвір з чорними пушками передав вороні Кагги-Карр повідомлення мудрого Качі.

Жувани з жахом розповіли про гул у горах і жовтий вогонь. Від хвилювання вони перебивали один одного:

— Була червона куля!

— Та ні, начебто метеор!

— Не метеор, він гудів!

Вислухавши всіх, стривожена Кагги-Карр негайно рушила до Страшила. Вона розшукала Правителя в Тронній залі Смарагдового палацу, яка тепер називалася бібліотекою.

Бібліотека була заслугою Страшила. Ще від Еллі він чув, що є таке місце, де зберігають і читають книжки. Страшило виявив трохи книжок у коморі Гудвіна за Тронною залою серед фантастичних птахів, риб, звірів Морської Діви та інших чудовиськ, якими користувався Великий Обманщик під час своїх перевтілень. Кілька книжок знайшлося в будиночку-фургоні Еллі. Звичайно, книжок було недостатньо для справжньої бібліотеки, всі вони помістилися на двох полицях, які Страшило сам прибив цвяхами до стіни.

Ллє тут виручили гноми. Вони притягли сюди свої багатотомні літописи, які заповнили всі полиці в коморі за Тронною залою. Книжки в Чарівній країні виявилися справжніми скарбами.

Мала кількість компенсувалася тією захопленістю, з якою Правитель Смарагдового міста читав.

Найцікавішим серед знайдених скарбів був «Енциклопедичний словник». Там стільки всього написано про речі, які оточують жителів Чарівної країни, і про всяку всячину, в тому числі про такі штуки, яких Страшило ніколи не бачив, наприклад, автобус, маяк, театр.

Правитель годинами займався самоосвітою. Часу він мав удосталь, адже йому не треба було їсти, пити й спати. Саме ці заняття у Великому світі завдають людям чималий клопіт.

Мозок з висівок, змішаних з голками й шпильками, служив своєму господареві вірою і правдою вже багато років. Він підказав йому багато вдалих думок і вчинків, за що піддані дали йому титул Тричі Премудрого.

Відтоді як Тричі Премудрому потрапив до рук «Енциклопедичний словник», розумна голова Страшила зробилася справжньою скарбничкою всіляких знань і він з гордістю називав себе «ен-ци-кло-не-дис-том». Він мав слабкість запам'ятовувати довгі вчені слова і при нагоді вимовляв їх для більшої солідності по складах.

Хто ж, як не Страшило, повинен дати відповідь-пояснення щодо подій такої загадкової ночі?

Вислухавши повідомлення ворони, Страшило дуже розхвилювався й негайно, просто в бібліотеці, вирішив скликати військову Раду. Крім Правителя, до неї входили Довгобородий Солдат Дін Гіор, за воєнного стану фельдмаршал, Вартовий Брами Фарамант, Залізний Рицар Тіл-лі-Віллі, начальник зв'язку Кагги-Карр. На раді був присутній також правитель Фіолетової країни Залізний Дроворуб, котрий тієї пори гостював у свого приятеля.

Тіллі-Віллі, хоч і міг протиснутися всередину приміщення, вважав за краще сидіти на землі біля палацу; головою він сягав прочиненого вікна другого поверху.

Залізному Рицареві сповнилося лише кілька років: по суті, ще дитина. Але дивовижні створіння Чарівної Країни розвиваються набагато швидше. Тому Тіллі-Віллі не поступився б кмітливістю будь-кому з другокласників. У техніці він розбирався не гірше, ніж сам Лестар — видатний майстер Чарівної держави. Малюк Тіллі-Віллі так добре пам'ятав свого творця моряка Чарлі, що постійно сумував за ним. І радий був найменшій пагоді поговорити про моряка: йому ставало легше — ніби він побачився в татусем Чарлі.

Правду кажучи, одноногий моряк, готуючи Тіллі-Віллі до боротьби з чаклункою Арахною, створив чудовисько. Він зробив Залізному Рицареві надзвичайно люту фізіономію, як у божка з острова Куру-Кусу. Проте хоча у велетня й стирчали страшні ікла, а очі були зовсім косими, усміхався він приязно, поглядав зовсім не вороже. Гігант мав добре серце, і його ніхто не боявся.

Він забавляв маленьких дітей, носив їх на плечах, а вони верещали од захвату. Діти любили Тіллі-Віллі і тому не звертали уваги на його величезні білі ікла, як не ввертають уваги на якісь вади у рідних, друзів — у тих, хто дорогий, близький.

Тіллі-Віллі лагідно дивився на членів Ради через розчинене вікно. Найбільше лякала всіх звістка про загибель пташок від одного-єдиного вогненного променя, що безшумно вилітав з продовгуватого ліхтаря. Це був незрозумілий промінь, вони такого не знали.

— З тим, хто володіє такою жахливою зброєю, треба бути дуже і дуже обережним, — сказав Страшило.

— Однак, що ж трапилося? — запитав Дроворуб. — Звідки взялися ці люди?

— Жовтий вогонь реве, — підказала Кагги-Карр.

— Заждіть, заждіть, — замахав руками Правитель. Він розкрив свій улюблений словник. — «Метеор, куля, вогонь, гуркіт, грім…» — читав він слова, гортаючи сторінки.

— Можливо, вони прилетіли випадково, як будиночок.

— Еллі? Їх просто приніс ураган? — висловив припущення Залізний Дроворуб.

— «Ураган, будинок», — читав Страшило далі. Він зазирнув у слова «вулкан» і «землетрус». — Ні, — похитав Страшило головою, — не підходить.

— Слід було б зблизька оглянути цю машину, але обережно, — вголос подумав Вартовий Брами.

— Саме це я і хочу зробити, — поважно сказав Страшило, підходячи до чарівного телевізора, подарованого феєю Стеллою. — Гадаю, цей ящик нам знадобиться зараз найбільше.

Телевізор стояв у Тронній залі на спеціальному столику, а поряд з ним праворуч і ліворуч висіли полиці з книжками.

— Бірелля-турелля, буридакль-фуридакль, край неба палає, трава зеленіє, — промовив Страшило, пригадуючи магічні слова, — ящик, ящик, будь добренький, покажи нам, що відбувається біля замку Гуррікапа.

Екран засвітився. Перед враженими глядачами з'явилися Прибульці достоту такі ж на вигляд, як передавав жайвір. Вони походжали з пихатим виразом і різкими голосами віддавали накази покірно схиленим перед ними людям з приємними рисами обличчя. Присутні в залі хотіли послухати розмову Прибульців, але їхня мова була незрозумілою. Страшило та його друзі помітили на екрані пістряву сітку. Придивившись уважно, вони розгледіли під сіткою темне громаддя а круглими дверима збоку; до них приставлялася довга драбина.

— Як усе ж таки потрапило це громаддя до нашої країни? — поцікавився Фарамант.

— Дайте мені подумати, — попросив Страшило, — і я розв'яжу цю загадку.

Страшило почав думати, від напруження а його голови знову вилізали голки й шпильки. До мудрого Правителя в такі моменти приходила надзвичайна ясність думки. Після довгих роздумів Страшило сказав:

— Незрозумілий предмет не віз, не має коліс. Він не човен, оскільки біля замку Гуррікапа немає річки. Це не метеор. Він літає, але не гуде. Гадаю, що це летючий корабель. На ньому і з'явилися сюди ці дивовижні люди!

— Слава Премудрому Страшилі, клянуся ураганами південних морів! — сказав Тіллі-Віллі зовсім неголосно, але і цього було досить, щоб затремтіли шибки в залах палацу. Ніхто не здивувався, почувши з вуст залізного малюка морську приповідку, незвичну для чарівних країв. Справа в тому, що Тіллі-Віллі ніколи не бачив моря, але він наслухався моряцьких примовок від свого творця моряка ще тоді, коли одноногий Чарлі майстрував чудовисько. Примовки міцно засіли у величезній голові Тіллі-Віллі, і він дуже часто їх вживав.

— Клянуся чаклунами і відьмами! Мачти і вітрила! Вітер і хвилі! Втопи мене під час першого ж шторму! Вбий мене грім! — раз у раз вилітало э вуст велетня.

— А ось звідки Прибульці прилетіли, — вів далі Страшило, — я не знаю. Тільки не з Канзасу. Якби у Канзасі водилися такі люди, нам розповіла б про них Еллі.

— Треба провести ретельну розвідку, — сказала ворона, — і тоді ми вирішимо, що робити.

— Розвідка пов'язана з небезпекою, — сказав Залізний Дроворуб. — Прибульці обережні, недаремно вони вбивають безневинних пташок.

— Розвідники повинні бути розумними, спостережливими і цілком непомітними для ворога, — підтвердив Страшило.

— Я не знаю нікого, хто у розвідці був би ліпший за гномів, — мовила Кагги-Карр.

Страшило ще раз поцінував розум ворони. І всі з ним погодилися.

— А тепер необхідно сповістити гномів, я негайно лечу до печери. — На останньому слові Кагги-Карр запнулася, бо знову задрижали шибки.

— Тисячу чортів! — заговорив Тіллі-Віллі. — Ми зробимо ось як: я піду до крихітних гномів, візьму їх скільки треба і доставлю куди належить. На це мені потрібно зовсім небагато часу, клянуся рифами Куру-Кусу та якорем!

Пропозицію велетня члени Ради прийняли без обговорення: важко було придумати щось краще. Тіллі-Віллі міг крокувати зі швидкістю сорок миль на годину. До того ж, він, як і Страшило та Залізний Дроворуб, не відчував потреби ні у відпочинку, ні в сні, а отже, міг рухатися без перерви. Лаштування в дорогу зайняло небагато часу: Тіллі-Віллі взяв з собою кошик з м'яким мохом; про всяк випадок йому ретельно змастили суглоби — на це пішла бочка машинного масла. І ось уже Залізний Рицар простує дорогою, викладеною жовтою цеглою.

ОБРАЗА УРФІНА

вято Частування цього разу відмінили, враховуючи надзвичайність подій. Відтоді як Прибульці оселилися у Чарівній країні, звичне щасливе життя її мешканців відразу порушилось. Мигуни стали погано спати — вони так часто мигали, що очі не злипалися перед сном.

Жувани перестали їсти — вони постійно жували і забували ковтати їжу. Яке вже тут свято Частування! Всім було не до нього. Урфіна це, звичайно, страшенно образило, він думав — усі забули про Джюса.

Він побіг додому, щоб звідти глянути, хто так страхітливо реве в горах. Зачаївшись у темноті, він розгледів корабель інопланетян, схожий на величезний будинок з круглими вікнами. А потім він знову повернувся до своїх невеселих дум.

— Варто було прилетіти якимсь людиськам з іншої планети, — міркував знаменитий городник, — як Урфін уже нікому не потрібний. Ото візьму і сам з'їм усі фрукти. Давай сюди диво-страву диню-фінік, — звернувся він до Гуамоко, — нехай вони собі там хоч і воюють, а ми з тобою побенкетуємо.

Мудрий пугач прикотив диню-фінік, яка була майже вп'ятеро більша від нього самого. Урфін виніс з хати стола, ледь підняв на нього казковий фрукт.

Поки Джюс розрізав диню великим ножем, з неї апетитними краплями стікав ароматний сік, а в Гуамоко аж слинка потекла.

Сівши за стіл, вони жадібно накинулися на соковиту солодку м'якоть.

— Цього року ти, господарю, попрацював на славу, — похвалив пугач Урфіна, коли вони впоралися з динею. — Такої я ще не їв.

Урфін Джюс нічого не відповів. Залізши під ковдру, він одразу заснув. Що тільки йому не снилося: і як полчища Прибульців наступають звідусіль на його хату з городом, простягають до нього свої руки-щупальці і кричать:

«Де тут Урфін, ми хочемо свята Частування!»

Щоб не віддавати плоди інопланетянам, Джюс починає уминати дині одну за одною, а вірний Гуамоколатокікт прикочує дедалі нові і нові. Урфін уже так наївся, що не може поворухнутися. Тоді пугач нарізає диню сам і засовує йому шматочки в рот.

«Я ж лусну!» — кричить Урфін і прокидається.

Джюс вибіг у двір — там усе спокійно: ніяких інопланетян нема, на столі лежать рештки недоїденої диво-дині. Гуамоко сидить на столі поряд зі шкірками від дині. Одне око в нього вже прокинулося. Побачивши свого господаря, він удав, що спить. Урфін завжди примушував його щось робити кожного ранку: то видзьобувати гусениць, то відганяти птахів від городу. Але в цей час знаменитому городнику було не до пугача. Джюс привів до ладу свою тачку, щось полагодив, щось помив, навантажив її фруктами.

— Гем, Гуамоко, досить прикидатися! — буркнув він до пугача. — Я ж бачив, що в тебе око було розплющене.

— Це нічого не означає, — відповів пугач. — Я сплю.

— Ну як хочеш, тоді я піду сам. — І Урфін покотив тачку.

— Марно стараєшся, господарю, свята на честь твоїх фруктів все одно не буде. Не той час! — пропугукав Гуамоко услід, як це вміють робити пугачі, не розплющуючи очей.

Урфін знав, куди йти, — всім жителям Чарівної країни від півночі до півдня і від заходу до сходу було відомо, що Прибульці поселилися в замку Гуррікапа.

ГНОМИ-РОЗВІДНИКИ

ень спливав за днем, і арзаки втратили їм лік. Вони працювали не покладаючи рук і давно вимірювали час кількістю викладених цеглин, глибиною викопаних колодязів, числом зрубаних дерев.

Від ранку до вечора Ільсор керував роботами, встигаючи між справами обслуговувати ще й генерала.

Вже спорудили ремонтні майстерні, закінчували монтаж станції контролю за погодними умовами і складання літальних машин.

Невеликі, але швидкі вертольоти повинні були пересуватися ночами. Завдяки новій безшумній конструкції вони видавали в польоті сухий скрекіт, який буває лише під час змахів крил. Хто зверне в темряві увагу на крилаті неясні силуети, що скрекочуть у небі серед легких хмар? Вірогідніше, їх сприймуть за нічних птахів, що вилетіли на полювання.

Інколи за ходом робіт спостерігав сам Баан-Ну. Тоді Ільсор нечутно, мов тінь, простував за своїм паном: вчасно подавав записну книжку, олівця, шанобливо доповідав про стан справ, давав пояснення про деякі відступи від початкових планів. Так, за задумом Ільсора готували елітні майданчики для вертольотів. Це були зовсім прості й надійні споруди. Навіть не споруди. Звичайнісінькі круглі галявинки в лісі в вирубаними під корінь деревами. Посередині галявинки стояв вертоліт. Над ним натягували напівпрозору маскувальну плівку — на вигляд велику кольорову фотографію того місця, на якому вирубали дерева та кущі й будували майданчик. Плівка колихалася від найменшого подиху вітру, ще більше підсилюючи схожість зображення з живим лісом. Будь-якої миті вона легко складалася, розкриваючи вертоліт, досить було смикнути за шнур.

Маскувальна плівка захищала вертоліт від палючих променів сонця, а на випадок негоди могла б захистити і від дощу. Поряд в кожною злітною поляною стояв намет для пілотів, де вони могли випити склянку чаю між польотами.

Баан-Ну був задоволений Ільсором. Робота під керівництвом найрозумнішого і найслухнянішого арзака — в розпалі.

Менвіти, крім нагляду за арзаками, мали ще інші справи. Кожен ранок у них починався із зарядки. Вони бігали, стрибали, крутилися на турніках, гасали за м'ячем по галявинках, витоптуючи ніжну, шовковисту траву країни Гуррікапа та її чарівні квіти: білі, рожеві, голубі. Вони любили рівні змагання і влаштовували їх навіть тут, готуючись до війни із землянами. Одним з видів змагань, найулюбленішим, був для інопланетян конкурс м'язів. На ньому перемагали найтренованіші; хто мав найсильніші м'язи (які перекочувалися під шкірою, як кулі) і хто вмів керувати ними краще за інших.

Баан-Ну здебільшого проводив свій час у замку. Ремонт покинутого житла Гуррікапа завершувався. Вже були готові покої генерала з окремим кабінетом та кімнати Прибульців. Для обігріву спорудили каміни, тепер температура вночі в залах палацу підтримувалася така ж, як у будинках Рамерії, і менвіти не мерзли.

Генерал усамітнився в кабінеті зі своїм нерозлучним червоним портфелем.

«Отже, йду далі наміченим тобою курсом, о великий Гван-Ло, — цими словами Баан-Ну щоразу продовжував свою улюблену працю — історичну книгу «Завоювання Белліори». — Вже багато днів підряд Белліора мав щастя приймати найкращих представників Рамерії на чолі з найдостойнішим генералом Баан-Ну».

Генерал аж спітнів від напруги, виписуючи такі чудові слова. Перечитавши останній рядок, він випрямився і прибрав позу найдостойнішого: підперши підборіддя рукою, звів очі до неба. Витерши чоло носовою хустинкою з найтонших мережив, Баан-Ну знову взяв ручку і приступив до найголовнішого: розповіді про те, як він завоював планету. Тут він не забув похвалити природу Землі.

«Духмяний квітучий сад, — розписував він, — такий райський куточок, про який тільки доводиться мріяти».

Після цього перейшов до жахів. Він, бачте, ніколи й уявити не міг таких дрімучих лісів.

«Підкорення Белліори доводиться починати з її первісних хащ. Диких звірів тут видимо-невидимо, вони ревуть, трублять, нявчать і гавкають, — захлинаючись од власної фантазії, писав Баан-Ну. — То справжня симфонія ґвалту по ночах. А їхні очі? Полчища зелених вогнів, які горять яскравіше од смарагдів на баштах дивовижного міста. Такі смарагди тільки наші діти малюють на картинках».

Баан-Ну сам вигадував різних страховищ з іклами й копитами та описував жорстокі поєдинки, в яких завжди перемагав.

Про гармати, військові кораблі, укріплення, які він бачив із зорельота, генерал мовчав, розуміючи: якщо написати про них, то йому неодмінно доведеться звітувати про воєнні операції, які він проводить, і тут уже треба розповідати правду, а не вигадувати.

Про жителів країни Гуррікапа генерал теж нічого не вказав, крім того, що їх охороняють велетні. Битву з одним велетнем, житло якого менвіти захопили, Баан-Ну тільки почав описувати. Він устиг розповісти, які в цього велетня каструлі (майже як басейн), які шафи (як п'ятиповерховий будинок), як хтось безцеремонно вихопив і його рук аркушик з описом такої великої історичної події і зник у відчиненому вікні. Генерал настільки був вражений крадіжкою, що ледь устиг помітити чорне оперення птаха. Та ще в нього перед очима зблиснули алмазні кільця, він готовий був поклястися, що бачив їх на лапах птаха. Але він не мав достатньої певності. Навіть не спромігся узяти променевий пістолет з шухляди стола. Витягши з портфеля чистий аркуш паперу, він швидко зачеркав ручкою, описуючи свій поєдинок зі страшним птахом-драконом, в якого на лапах блищали кільця з алмазами.

Маленький епізод з птахом не зіпсував урочистого настрою, який проймав Баан-Ну. Ніби генерал уже всього досяг на Белліорі і всіх підкорив. Чималу роль тут зіграла непомірна фантазія Баан-Ну. Нова планета подобалася йому дедалі більше, рукопис розбухав, тому в його очах так і палахкотів вогонь самовпевненості. Менвіт не міг його приховати навіть тоді, коли в кабінеті з'являвся Ільсор з лимонадом чи кавою на таці. Генерал дедалі поблажливіше поплескував слугу по плечу і вкотре запитував:

— Ну що, Ільсоре, здорово ми зробили, що сіли на Белліору?

А той слухняно відповідав:

— Моя думка — це думка мого пана. — І кланявся для більшої переконливості.

— Так, так, Ільсоре, я знаю, — посміхався Баан-Ну, — ти найвірніший слуга.

Вождь арзаків знову і знову кланявся, аби приховати усмішку.

Ільсор теж постійно думав, але не про славу рамерїйського генерала. Не раз робив він вилазки за межі Ранавіра, щойно Баан-Ну засинав безтурботним сном переможця, а переможці засинають рано.

Ільсор добрався якось до селища рудокопів. Він тихенько підійшов до найближчого будиночка і став під вікном. Він почув верещання ткацького верстата, подібне до музики; потім побачив самого ткача — кремезного, рухливого, впевненого в собі старого чоловіка. Ткач підійшов до маленької сивої жінки, очевидно, дружини. Подав їй порожню каструльку. Заговорив, мабуть, про вечерю. Він, напевно, любив свій верстат, але й про їжу не забував. Арзак дуже уважно прислухався до розмови старих людей.

— Звари-но мені, Ельвіно, курчатко, — попросив ткач, — у тебе ж їх так багато розвелося.

— Рано ще, — відповіла Ельвіна, — вони не підросли. Якби Ільсор міг зрозуміти з їхніх розмов хоча б щось!

Він чув слова, які здавалися йому таким же бурмотінням, як птахам розмова Прибульців. Вождь арзаків зрозумів, який величезний простір лежить між ним і землянами. Як сказати, коли не знаєш мови?

Ільсор зробив вилазку в інший бік, ближче до Кругосвітніх гір, і набрів на житло Урфіна. І цього разу він не розібрав жодного слова в мові землянина, який розмовляв з пугачем. Але він зробив відкриття, яке здивувало його. Землянин і пугач розмовляли один з одним!

— Вчений птах?! — здивувався вождь арзаків. — Але не схоже, щоб він просто повторював завчені слова. Він думає!

Тіллі-Віллі швидко, як і обіцяв, прибув до печери гномів, котрі після загибелі чаклунки Арахни стали вільними людьми Чарівного краю. Єдиним і приємним їхнім обов'язком, за розпорядженням Страшила, було вести літопис.

Залізний Рицар якнайзручніше, на весь свій зріст, розлігся на землі. Він хоча і був важким, але його пружини, налаштовані моряком Чарлі і майстрами Мигунами, працювали справно. Тіллі-Віллі легко і вільно опускався і вставав, при цьому навіть скрипу не було чутно.

Найтихішим голосом, на який він тільки був здатний, Рицар покликав старійшину літописців:

— Гей, Кастальо! Друже старійшино! Грім і блискавиця! Гноми! Виходьте з печери. Мені треба, проковтни мене акула, з вами поговорити!

Гноми не примусили себе ждати. Вони юрмами оточили велетня, очі його перекочувалися туди-сюди.

— Від вас чекають важливої послуги в Смарагдовому місті, — сказав Тіллі-Віллі гномам. — Страшило вважає вас найкращими розвідниками. Ви повинні з'ясувати всю правду про Прибульців.

— Побажання Страшила Мудрого для нас все одно що наказ, — відгукнувся Кастальо. — Але ми підемо з доброї волі. Чи можна стояти осторонь, коли Смарагдовому місту загрожує біда?

Мить — і маленькі чоловічки зібралися. Брати з собою рюкзаки з одягом і пастки для лову кроликів вони не стали — нащо, не в похід же рушали, а на особливе завдання. Можна було потерпіти з усім, що заважало розвідці. Одяг вони пратимуть в ручаях, а харчуватися гноми і в мирний час любили горіхами та ягодами. А ось щітки зубні і мило розвідники все-таки засунули в кишені, дуже вони вже любили вмиватися. Головне ж — вони не забули надіти сірі плащі з капюшонами. Коли гном загортався з ніг до голови в такий плащ і лежав, схожий на клубок, десь в ямі чи стояв на дорозі стовпчиком, його майже неможливо було відрізнити від сірого каменя, яких багато розкидано в дібровах Чарівної країни. Недарма Кастальо любив повторювати:

— Ми неперевершені майстри маскування. До кошика з м'якою підстилкою з моху залізло кількасот гномів — стільки, скільки вмістилося. Команду над ними взяв, як завжди, Кастальо.

Довгоногий рицар відмахав велику відстань, доставив найзіркіше військо в ліс перед покинутим замком. Гноми розбрелися навсібіч і невдовзі в різних місцях проникли на територію інопланетян.

Ніхто з Прибульців не здогадувався, але що б не робили арзаки, яких підганяли менвіти, — будували злітні майданчики для вертольотів, копали колодязь чи готували їжу, — скрізь за ними спостерігали уважні очі-намистинки. Гноми визирали з кущів, із-за каменів, вилізали на різне устаткування, вивантажене з «Діавони». Знайшлися сміливці на чолі з Кастальо, які пробралися навіть у космічний корабель і оглянули його будову, хоча нічого в ній не зрозуміли.

«Шерх-шерх!» — чулося часом у таборі Прибульців, але навіть найприскіпливіший спостерігач-менвіт подумав би, що це якась комаха крилами прошерхотіла чи проповзла, а більше нічого і не спало б на думку.

Гноми акуратним почерком заносили свої спостереження на крихітні клаптики паперу, й олівці в них були малесенькі.

Донесення гномів були дуже зручні для птахів, які негайно доставляли їх до Смарагдового міста. Кастальо вгортав паперові клаптики в трубки й прикріпляв травинками до лан посильних: пересмішника, омелюха, золотого дятла. Але розібрати їх було б неможливо, якби не винахідливість майстра Лестара та ще Ружеро, котрі придумали й склали мікроскоп ш кількох збільшувальних скелець та кількох крапель води. Страшило навіть ва найбільшого Напруження, коли голки вилазять з його голови і стовбурчаться, як в їжака, нізащо не прочитав би тих донесень.

Тіллі-Віллі знайшов у глухому лісі на значній відстані від замку затишне місце, де і ховався від чужого ока. То був павільйон, споруджений за прадавніх часів Гуррікапом, де велетень відпочивав під час прогулянок. Тіллі-Віллі теж, приносячи депеші Страшила, розміщався в павільйоні й уважно стежив за дорогою, аби його випадково не виявив який-небудь приблудлий інопланетянин. У крайньому випадку Рицар повинен був узяти Прибульця в полон: зв'язати й доставити до Смарагдового міста. Накази за Правителя як і раніше, писали фельдмаршал або Вартовий Брами. Страшило читав добре, однак мистецтвом письма він ніяк не міг оволодіти, — так трапляється інколи в Чарівній країні.

Страшило та його другі були в курсі всього, що відбувалося в замку Гуррікапа, але вони не розгадали, чого це інопланетяни прибули до їхнього віддаленого краю. Багато разів, сидячи біля чарівного телевізора, Страшило з Дроворубом якнайуважніше вдивлялися в чужинців, але нічого не могли вбагнути.

Гноми тим часом повсюди ходили за Прибульцями. В розмовах інопланетян особливо часто повторювалися два слова: «менвіти» й «арзаки». Небагато часу знадобилося проникливому Кастальо, як він уже здогадався; «менвітами» називалися пани, «арзаками» — раби. Часте виринало також слово «Рамерія», причому той, хто вимовляв його, дивився, як правило, вгору, кудись на небо. Кастальо пробував простежити за поглядом інопланетянина, теж дивився вгору, а оскільки це траплялося і вночі, він не один раз бачив перед собою Місяць. Ось чому старійшина гномів вирішив, що мовою Прибульців Рамерією зветься Місяць, — звідти вони, на думку Кастальо, прилетіли на Землю.

ВИКРАДЕННЯ МЕНТАХО

ув час, коли глибоко під Чарівною країною у велетенській Печері жили люди. їх називали рудокопами, бо вони добували в шахтах метали й коштовні камені. Але їх ще називали підземними за те, що вони і жили, і працювали під землею.

Багато століть підземні рудокопи трудилися в поті чола і все-таки бідували. Тому що ними правили семеро королів-ледарів, які самі нічого не робили, а жити любили розкішно, й не тільки самі: привчали до бездіяльного життя цілу армію слуг.

На щастя рудокопів, у Печері одного разу з'явилися Еллі та її троюрідний брат Фред, які заблукали під час прогулянки в горах і були занесені до рудокопів підземною річкою.

Ось тоді і скінчилася влада сімох королів. Мудрий Страшило придумав вдалий трюк: намовив рудокопів напоїти володарів Сонною водою. Королі прокинулися малюками, які нічого не знають; їм навіяли, що вони раніше вели скромне життя трудівників! один був ткачем, другий — ковалем, третій — хліборобом…

Рудокопи залишили Печеру і збудували селища по сусідству з Жуванами під жарким сонцем Чарівної країни. Вони зайнялися, як і інші жителі країни Гуррікапа, землеробством, і тільки бригади робітників почергово спускалися під землю добувати мідь, залізо та інші метали, без яких не обійтися в жодній державі.

Ментахо був колись найчванливішим підземним королем, він дуже пишався своїм високим походженням. Колишній король, а тепер ткач, і його дружина Ельвіна жили в скромній чистій хатині на околиці селища рудокопів, до якого дуже звикли. Саме їх і бачив Ільсор під час свого розвідувального походу.

Вдень Ментахо сидів за ткацьким верстатом; якщо не сидів, то дуже нудьгував без його співу і завжди примовляв: «Нема нічого кращого за працю ткача», а ввечері виходив погомоніти з сусідами. Ельвіна поралася по господарству і на городі, розводила курей і качок. Вони були повністю задоволені долею і зовсім забули, що колись носили королівське вбрання та повелівали сої ними людей.

Одного ранку Ментахо та Ельвіна спокійно снідали, як раптом двері їхньої хатини розчинились і до кімнати, зігнувшись навпіл (бо надто високий), протиснувся незнайомець у шкіряному комбінезоні. Він глянув на них владним поглядом, якому Ментахо з Ельвіною не змогли протистояти. Вони підвели очі на незнайомця та так і дивилися, не відриваючись, сторопівши від жаху. Навіть закричати не могли.

Зайшлий, це був Мон-Со, однією рукою згріб Ментахо, а ткач був аж ніяк не маленького зросту; Ельвіну, мов пір'їнку, підхопив другою і, підштовхуючи, вивів їх на вулицю. Перед ґанком ткач та його дружина побачили якусь дивну машину, але її не вдалося розгледіти. Викрадач заштовхнув старих у кабіну, зачинив дверцята, і машина знялася вгору. Ельвіна перелякалася. Ментахо теж хвилювався, невідомість лякала його.

Минуло небагато часу, і Ментахо почав дещо розуміти. Він не раз літав на драконах, і тепер те, що відбувалося з ним та Ельвіною, було схоже на політ.

— Не бійся, стара, — сказав Ментахо. — Ця штука, цей звір, що нас несе, начебто подібний до дракона. Його власник навряд чи вчинить нам щось лихе. Нащо йому робити це в небі? Нас узяли в полон. Хоча я не можу зрозуміти, навіщо ми їм знадобилися.

Слова чоловіка трохи заспокоїли Ельвіну. Жінка навіть крадькома глянула у вікно на поля й ліси, що ледь виднілися внизу.

Летіли годину чи більше, поки вертоліт, якого вів Мон-Со, не опинився на Раиавірі. Машина плавно опустилася, і Ментахо побачив замок. Звичайно, це могло бути тільки житло Гуррікапа, де поселилися Прибульці. Ментахо і Ельвіну провели до кабінету інопланетного генерала.

Промінь сонця, що проникав крізь рожеві шибки вікон, освітлював струнку фігуру менвіта, золоте і срібне шиття орденів. Можливо, тому інопланетянин здавався Ментахо й Ельвіиі таким сяючим, світилося його обличчя, волосся, борода.

— Операція пройшла успішно, мій генерале, — доповів пілот.

— Добре, Мон-Со, підведіть їх ближче.

Бааи-Ну, здавалося, був збитий з пантелику, коли полонені наблизилися. В нього навіть виникла підозра, що до нього привели не захоплених белліорців, а переодягнутих арзаків, — вони тільки кольором шкіри відрізнялися, а так були схожі, немов брати.

Помилка виключалася, операцію виконував вірний Мон-Со. Однак вражаюча схожість белліорців та арзаків спантеличила генерала.

Ментахо відчував на собі пильний погляд Баан-Ну, але глянути на нього чогось не наважувався. Він знав: небезпеці треба дивитися у вічі, лише тоді вона меншав. І, поборовши себе, він підвів голову, Ментахо помилився, бо найстрашнішим виявилось дивитися у вічі. Ткач уже не міг одвести свого погляду від обличчя генерала. Якась таємна сила сковувала його, і він невідривно дивився у вічі інопланетянину, немов чекаючи наказу, якому готовий був підкоритися.

«Що це зі мною? — думав Ментахо. — Чого це я таким незвичним став? Уже ніби і не бачу нічого, не чую, безвільний якийсь. Я наче сплю. — І він насправді позіхнув. — Так не можна, так не можна», — наказував собі Ментахо, з останніх сил долаючи сон.

Менвіт же не збирався повелівати, він просто задумався, і його очі випадково зупинилися на обличчі Ментахо. Генерал і далі розмірковував про дивовижну схожість між арзаками і полоненими. Чи не перебралися колись у далекі часи їхні предки з однієї планети на іншу?

«Треба переходити до дій, — наказав собі Баан-Ну. — Треба негайно підкоряти землян. Інакше арзаки побачать у них родичів і можуть стати на їхній бік. Зрештою, цього не може бути. Вони слухняні раби». Від досади генерал усе ж спохмурнів. Він холодно наказав Мон-Со вивести полонених. Ментахо й Ельвіну зачинили в приміщенні, схожому на сарай, де лежали частини машин, і там старі просиділи решту ночі без сну, зітхаючи і роздумуючи над долею, яка їм випала. Заснули вони лише під ранок.

ГОВОРИЛЬНА МАШИНА

рокинувся Ментахо в маленькій затишній кімнаті. Там усе було підготовлено для зручного життя: стояли два ліжка, посередині стіл і кілька стільців, невеличка шафа з посудом, і все. Ні, не все. Обернувшись, Ментахо побачив у кутку якийсь дивовижний предмет, блискучий, мов маленький рояль; з нього долинав незрозумілий шерхіт і легке попискування. Ткач довго не роздумував, йому хотілося їсти, тим паче, що на столі був ситний сніданок.

Полонені поспішили до їжі. Сідаючи за стіл, Ельвіна не стрималася, запитала:

— Де це ми, Господи?

— Де це ми, Господи? — повторив хтось.

Ельвіна і Ментахо озирнулись: у кімнаті нікого, крім них, не було.

Снідали мовчки. Поївши, Ментахо відчув себе в чудовому настрої, який у нього завжди наставав після смачної їжі, особливо після пирогів і вбитих вершків, а саме їх сьогодні подали до столу. Він відкинувся на стільці, задоволено сказав:

— Не бійся, стара, ми з тобою ще поживемо!

Раптом машина, подібна до рояля, кліпнула, клацнула, з неї пролунав голос, точнісінько як голос Ментахо:

— Не бійся, стара, ми з тобою ще поживемо!

— Боже мій, та що це таке? — злякано скрикнула Ельвіна.

І машина тонким голосом теж скрикнула:

— Боже мій, та що це таке?

Ментахо задумався, і раптом його осінило.

— Я здогадався: це говорильна машина, — сказав він Ельвіні.

Машина миттю скопіювала його слова. Ментахо підійшов до вікна. Воно було затягнуте тонкою, але міцною металевою сіткою. Жодних сумнівів — вони полонені.

А машина, клацнувши і тричі кліпнувши, заговорила на різні голоси:

— Не бійся, стара, я здогадався, що це таке. Ми з тобою ще поживемо, говорильна машина… Господи, де…

Машина будувала фрази мовою землян, користуючись почутими словами і переставляючи їх так і сяк, мов дитячі кубики на підлозі. В деяких фразах не було жодного ладу, інші виходили осмисленими.

Колишній король і його дружина здогадалися, навіщо їх викрали. Прибульці з їхньою допомогою хочуть вивчити мову землян. Кмітливому Ментахо стало не по собі. Якщо вже чужинцям знадобилася мова жителів Чарівної країни, значить, вони збираються поселитися тут надовго. Ментахо згадав погляд Головного Прибульця, до якого їх з Ельвіною приводили. В ткача мурашки пробігли по шкірі. Від такого погляду нікуди не дінешся.

«Спробую я не дивитися йому в очі, — вирішив Ментахо. — Повинен же я роздивитися, розібратися у всьому, не будь я Ментахо».

— Мене не проведеш, — сказав колишній король уголос.

— Мене не проведеш, — знову повторився його голос.

— Ти чого дражнишся? — не витерпів Ментахо.

— Ти чого дражнишся? — відгукнулася машина.

— Гаразд, і з тобою впораємося, — махнув рукою Ментахо.

Машина пробурчала те саме, і знову запала мовчанка.

Говорильна машина мала в запасі дуже мало слів землян, і вона чекала, коли полонені заговорять знову. Ментахо не хотілося робити послугу своїм викрадачам, він би охоче мовчав весь час, але йому мимоволі доводилось розмовляти з дружиною. Інопланетяни хитро зробили, викравши подружжя.

Не тільки говорильна машина ждала. Ждав повідомлень про полонених генерал Баан-Ну. Він, як завжди, був зайнятий улюбленою справою — писав історичну книгу «Завоювання Белліори».

«Отже, розповідаю далі, — почав генерал нову сторінку. — Відтоді, як мене відвідав дракон…» Тут Баан-Ну задумався. Цього разу вісті про роботу говорильної машини з полоненими хвилювали його сильніше, ніж власна фантазія. Але вона стала б невичерпною, якби генерал знав, що він недалекий від істини: в країні Гуррікапа водилися справжні дракони.

Машина жадібно ковтала слова землян, надвечір їх запас досяг кількох сотень. Та ось в її роботі з'явилося щось нове. Вона стала розгадувати зміст деяких слів: говорила, наприклад, слово «хліб», а вслід за ним чулося — «нобар», після слова «вода» говорилося «ессор». Ментахо слухав і мимоволі запам'ятовував.

— Значить, хліб — нобар, — бурмотів він, — а вода — ессор.

Пам'ять ткача збагачувалася дедалі новими словами мепвітської мови. І він зрозумів, що стає перекладачем.

— О ні, Прибульцям не служитиму! — опирався він, а сам далі запам'ятовував слова. — А якщо я стукну по цій говорильні? — Ментахо перевернув стіл ніжками вгору, збираючись кинути його на машину. Однак колишній король вчасно опам'ятався. Він як-не-як полонений Прибульців. Коли не підкориться, що воші надумають тоді? Найбільше Ментахо боявся за Ельвіну — адже він ніжно любив свою дружину.

— Гаразд, коли на те пішло, вивчатиму їхню кляту мову! — гнівно вигукнув ткач. — Може, вона мені ще знадобиться.

Клацнув замок, відчинилися двері, і ввійшов чоловік. Він подав прохолодні напої, бутерброди і, показавши на себе, назвався:

— Ільсор.

— Ільсор, — повторила машина в кутку. Якби не дуже бліда шкіра, Ментахо з Ельвіною сприйняли б Ільсора за жителя Чарівної країни: таке ж відкрите обличчя, добрі очі, які викликали довіру.

Ментахо назвав себе й Ельвіну.

А Ільсор прочинив двері, швидко озирнувся і поманив Ментахо за собою. За ним підвелася й Ельвіна, але Ільсор мовчки похитав головою. Головний технік арзаків привів Ментахо в густу діброву на околицях замку і показав на камені, що стирчали рівними стовпчиками.

— Не сумуй, Ментахо, так тримати! — долинув шепіт звідкілясь знизу.

Впізнавши примовку Велетня із-за гір, Ментахо втупився в камені. Один зі стовпчиків, хитнувшись, заворушився, і ткач побачив біля своїх ніг маленького дідуся з довгою білою бородою.

— Я Кастальо, старійшина гномів, — відрекомендувався дідусь. — Приніс тобі вісті від Страшила. На твою долю, Ментахо, випала честь стати очима і вухами землян у країні ворогів.

Вражений Ментахо мовчав.

— Постарайся зрозуміти мову чужинців, — казав далі старійшина. — Ми повинні знати наміри Прибульців.

Ільсор знову поманив Ментахо за собою і відвів його до Ельвіни.

Ткач хотів сказати Ільсорові «дякую», але не знав, як це вимовити по-менвітському. Тоді він показав рукою на тацю з прохолодними напоями і бутербродами і закричав:

— Нобаре! Ессоре!

Того ж дня серед інопланетян поширилася чутка, ніби белліорець-бранець робить серйозні успіхи у вивченні менвітської мови.

ВСТАНОВЛЕННЯ РАДАРІВ

ісля зникнення Ментахо та його дружини рудокопи з Жупанами стали на піч зачинятися в своїх житлах на маленькі дерев'яні засуви. Хоч такий захист був не дуже надійний, але почувалися вони все ж спокійніше. Зовсім полохливі жителі, ті, що хотіли бути в повній безпеці, перебралися жити в підземну печеру.

Інопланетяни збагнули, що їхнє перебування в Ранавірі для землян більше не таємниця. Та хіба сховаєшся, коли лісовими околицями бродив не якийсь десяток людей, а екіпаж величезного космічного зорельота! І коли арзаки працювали, то були і спалахи вогню, якого не приховаєш, і стук, і гуркіт, і рокотання, які луною відбивалися в горах, розлягалися навсібіч. Прибульці перестали чаїтися. Скрекотливі вертольоти з'являлися над країною вдень, з них робили зйомки, складали карту.

Немов магніт, притягувало інопланетян Смарагдове місто. Інколи вертоліт подовгу висів над ним, менвіти милувалися його красою: нічого подібного не було на Рамерії.

З Ранавіра вирушали партії геологів, адже вертольоти вимагали палива. Від Кругосвітніх гір, як і раніше, доставляли все нові проби, а Ільсор невдоволено твердив:

— Низька якість. Непридатне.

Баан-Ну він пояснював:

— З кепського не зробиш доброго, мій генерале. Навіщо ризикувати вертольотами? І час ще є — народ миролюбний.

На західних відрогах Кругосвітніх гір геологи виявили дві покинуті шахти і неподалік невеликі кургани з кам'яних порід, добутих з цих шахт. З'ясувати, що добували в шахтах раніше, було неважко. У відпрацьованих породах виявили прозорі зелені крупинки того мінералу, який дав назву прекрасному місту землян.

Про цінну знахідку повідомили Баан-Ну, і треба було бачити, як засяяли його очі, коли він дізнався про існування смарагдових копалень.

До очистки шахт і кріплення склепінь підземних галерей приступили негайно. Два десятки арзаків під наглядом геолога-менвіта вже через два дні добули перші смарагди. Деякі з них були завбільшки як грецький горіх. Генерал боявся вірити такій великій удачі: на Рамерії смарагди цінилися так само, як алмази, і добуті коштовності щезли в його сейфі. Милуючись вечорами їхніми переливами, Баан-Ну думав про незліченні скарби Смарагдового міста. Він не знав, що поряд зі справжніми смарагдами хитромудрий Гудвіи умістив просто зелене скло.

— Коли я заберу звідси всі скарби, в Рамерії я стану великим багатієм, — мріяв Баан-Ну, і його очі заблищали.

Ментахо та Ільсор бачилися кожного дня. З'являючись біля дверей кімнати полонених Ільсор, усміхаючись, вітався з ними:

— Теру, меруї!

Від говорильиої машини Ментахо вже зпав — це означає «добридень, друзі!».

— Теру, теру, — відповідав ткач, — ем ното кароссі! — Що означало: «Добридень, добридень, радий вас бачити!»

Вождь арзаків і колишній король дивилися один на одного зі щирою приязню. Однак розмова все ще не клеїлася. Ільсор передав генералові, що говорильна машина повільно справляється зі своїми обов'язками, і запропонував власні послуги.

— Белліорець, — сказав він, — повинен говорити менвітського мовою без запинки. Мій план такий: потрібні враження. Життя, позбавлене вражень, не спонукає до відвертих розмов.

Баан-Ну схвалив план Ільсора і дозволив йому діяти самостійно. Покірливий слуга з'ясував, чим Ментахо захоплювався. І того ж дня ткач сидів за своїм верстатом. Були задоволені обидва: верстат верещав від радості, і це було схоже на музику, а Ментахо тихо мугикав якусь пісеньку.

Ментахо відразу почав краще засвоювати мову. Він займався ретельно, і машина ставила йому за відповіді «10», «11», — «12» — такі були найвищі бали в менвітів.

— Ти маєш рацію, Ільсоре, — казав генерал, — і справді: багато вражень — багато слів.

— А багато слів, — підтакував слуга, — ви ближчі до мети — встановлення свого панування.

— Я знаю ще один спосіб розворушити людей, — упевнено заявив Баан-Ну, — він безвідмовний, він дасть найкращі результати.

Генерал витяг зі шкатулки два прозорих смарагди. В кімнаті полонених він поклав їх перед Ментахо.

— Глянь, сюди, — нетерпляче підсунув Баан-Ну коштовності до ткача.

Машина негайно ж переклала. Ткач глянув.

— Умгу, — сказав він.

Машина мовчала.

— Подобається? — запитав генерал.

— Умгу, — кивнув Ментахо.

Машина не змогла перекласти це «умгу», а ткач більше нічого не говорив. Баан-Ну сидів розгублений. Помітивши нудьгуючий погляд Ментахо, він врозумів — його камінці не подіяли — і розсердився.

— Що, нецікаво дивитися на смарагди? — запитав він Ментахо.

— Умгу, — знову відповів ткач.

Генерал вирішив, що «умгу» — якесь головне, хоч і неперекладне слово в землян.

Нарешті колишній король вивчив назубок менвітську азбуку, прочитав буквар і почав читати хрестоматію менвітської літератури. Вільно розмовляти мовою Прибульців він а допомогою Ільсора навчився досить швидко, Ільсор керував говорильною машиною, примушуючи її в неймовірною швидкістю запам'ятовувати усе нові і нові слова землян, повідомляти також, як ці слова вимовляються по-менвітському.

Зате Ельвіна потрапила в безнадійно відсталі, жінка не мала ніякого бажання вивчати мову непроханих гостей.

Коли, на думку Баан-Ну, полонений добре засвоїв менвітську мову, а говорильна машина могла безперебійно (так багато в ній містилося інформації) робити переклади, генерал у супроводі Ільсора прибув до кімнати полонених для розмови з Ментахо.

Баан-Ну найперше почав розпитувати бранця про його країну. Ментахо поводився обережно: він уже дістав настанову від Страшила, що й як говорити. Не слід було розповідати, що країна чарівна. Суворо-пресуворо заборонялося згадувати про казкових фей Стеллу і Вілліну. Ні можна було обмовитися, що птахи і звірі розуміють людську мову. Існування Страшила і Дроворуба теж повинно було залишатися таємницею.

— Скажи, Ментахо, як називається країна, де ми перебуваємо? — запитав генерал.

Машина зітхала, кліпала, попискувала, старанно перекладаючи то однією мовою, то другою.

— Гудвінія, пане генерале, — відповів ткач по-менвітському.

— А чому вона так називається? — запитав Баан-Ну.

— За ім'ям Гудвіна, який прославився воєнними подвигами, — сказав не моргнувши Ментахо, але, правда, сказав він своєю мовою, вигадувати чужою йому було ще тяжко.

— Гудвін — король? — запитав генерал.

Одержавши ствердну відповідь, він поцікавився:

— Отже, у вас були війни?

— Та ще які! — похвалився Ментахо. — Армія Гудвіна славиться надзвичайною хоробрістю. Вона здобула перемоги над могутніми державами Гінгемією та Бастиндією.

Ткач лукавив, але користувався справжніми іменами, щоб не заплутатися.

— У вас є гармати? — далі розпитував Головний Прибулець.

— Гармата в нас тільки одна, — чесно признався Ментахо, — зате яка! Одним пострілом може покласти цілу армію дерев'яних солдатів.

— Яких солдатів? — не зрозумів генерал.

Ментахо бовкнув зайве і замовк. Баан-Ну вирішив — говорильна машина зробила неправильний переклад.

Як би там не було, а розмова інопланетянинові подобалася дедалі менше і менше.

— А Гудвін далі править країною? — поцікавився він.

— Ні, пане генерале. Він полетів на Сонце.

— Тобто, як полетів?

— На цьому, на повітряному…

— Кораблі? — запитав генерал.

— Ось-ось, — підтвердив ткач.

Заява про міжпланетну подорож Гудвіна (а саме так зрозумів його політ Баан-Ну) подіяла на генерала гнітюче. Він поморщився, але розпитував далі:

— Скажи, друже Ментахо, хто жив в Ранавірі? — Баан-Ну ненароком назвав ткача «другом», настільки почуте занепокоїло генерала. — Такий величезний замок…

Ментахо здогадався: його запитують про власника ламку. Але він нічого про Гуррікапа не знав. Однак ткач не розгубився.

— А… це так, — невизначено махнув він рукою, — будівник замку Гуррікап.

— У Гудвінії є велетні? — занепокоєно запитав Баан-Ну.

— Куди їм подітися? Є ще, — ніби нічого не сталося, спроквола сказав Ментахо.

Рамерійця раптом пройняв холодний піт, але він, поки не з'ясував подробиці, вів розмову далі.

— Велетні мають своє королівство? — якомога байдуже запитав він.

— Ні, велетні живуть поодинці, — розповідав Ментахо. — Бачте, вони настільки люті, що не можуть ужитися один з одним. Як зустрінуться, так і починають кидати один в одного каміння.

Хоча король Ментахо і перетворився під впливом Сонної води на ткача, характер його по суті не змінився. Брехав він натхненно, до самозабуття, при цьому дивився в очі співрозмовника — довгасті, суворі, здивовано розширені від розповіді ткача. Брехав він по-королівському!

Головний менвіт мовчав, розгубленість підвела його. Він навіть про свій погляд забув, а то міг би наказати що завгодно, наприклад, говорити правду.

Зустрівшись наступного разу з Ментахо, Баан-Ну змінював порядок запитань, задавав їх зненацька. У відповідях ткача повторювалися все ті ж імена.

«Ні, неможливо припустити, що ця легковажна людина, цей шелихвіст бреше, — розмірковував генерал. — Ну, звичайно, прибріхує. Характер у нього широкий, але, гадаю, прибріхує небагато».

З моменту приземлення Баан-Ну не раз згадував про те, що правитель Рамерії Гван-Ло жде від нього сигналу про підкорення Белліори. Треба було поспішати.

Насамперед інопланетяни оточили Гудвінію ланцюгом радарних установок.

Баан-Ну наказав розставляти радари на відстані п'ятдесяти кілометрів один від одного. Так забезпечувався, на його думку, повний захист кордонів між Гудвінією і Великим світом.

Гармати вивантажили з «Діавони», а радари довелося будувати.

Поки арзаки монтували установки, вертолітники-менвіти піднімалися на найвищі вершини Кругосвітніх гір, розчищали майданчики, ставили поворотні круги для гармат. Обертова антена радара вловлювала наближення будь-якої живої істоти, електронний пристрій посилав сигнал у Ранавір, а крім того, наводив самозарядну гармату на живу ціль.

Роботи були завершені. Але установки не вмикали. Цілий день їх тримали на обмежувачі, аби вертольоти мали можливість відлетіти.

Надійність встановленої системи один з пілотів випробував на собі. В нього несподівано провисли дверцята вертольота, і, лагодячи їх, він провозився більш як годину. Зайнятий ремонтом, пілот не зорієнтувався в часі, забув про обмежувач, а коли кинувся навздогін за іншими, услід йому гримнув постріл. Пілот був поранений, добро, що хоч не вбитий, і з великими труднощами посадив вертоліт на дно ущелини. Як же він здивувався, коли до нього в намет, де він лежав забинтований, прибув посильний від Баан-Ну (звичайно, це був Ільсор) і приніс замість догани наказ про нагородження орденом Місяця.

Так високо Баан-Ну оцінив пілота аж ніяк не за те, що той виявився ґавою. Завдяки випадку з вертолітником генерал тепер був спокійним: ніхто не зможе непомітно пропикнути в країну, де приземлялися рамерійці. Крім того, якщо раптом жителі Гудвінії надумають звернутися до когось по допомогу, ніхто з них таємно не пройде у Великий світ.

ПОЄДИНОК ГОРШКА

иконуючи наказ Страшила Мудрого та його друзів, Ментахо зумів прихилити до себе Прибульців. Про це також подбав Ільсор.

Він усіляко розхвалював полоненого белліорця перед Баан-Ну.

— Розумний, здібний, тямущий, — говорив він. — Ментахо робить нам неоціненні послуги з властивою йому простодушністю.

Колишньому королю та Ельвіні навіть дозволяли без будь-якої варти розгулювати довкола хатини, де їх поселили, і двері тримали незачиненими. Відносна свобода була дуже слушною, це дало змогу частіше зустрічатися в Кастальо. Часті прогулянки ткача з дружиною в ліс не викликали підозр. Старі йшли по гриби. Ментахо не робив секрету з того, що любить поїсти. А охайна Ельвіна в чистому фартушку не забувала прихопити з собою кошик і наповнювала його грибами.

Як мовиться, одна голова Добре, а дві краще. Ментахо був хитрим, а Ільсор розумним. І ось одного разу Ільсор напоумив Ментахо на таку справу, що неабияк спантеличила рамерійців, а вождя арзаків показала великим другом землян. Це була справжня воєнна хитрість, про яку Кастальо написав Страшилу, і той дуже зрадів, навіть пішов у танок, як у колишні часи, приспівуючи:

— Егей-гей-гей-го! У нас дивовижний друї! Егей-гей-гсй-го!

Ільсор давно запримітив рицаря Тіллі-Віллі. А оскільки сам був винахідником, здивувався, з яким умінням зроблено цю залізну людину, як чудово налагоджений його механізм.

Порада Ільсора була простою. Тіллі-Віллі став з'являтися на дорогах країни, намагаючись якомога частіше потрапляти на очі рамерійським пілотам. Але зустрічався він їм щораз в іншому місці; йому було неважко пробігти далеку відстань, маючи такі довгі ноги. А найголовніше, велетень щоразу набував іншого вигляду: то він був сіро-сталевого кольору, то бронзово-жовтий, то зелений з чорними плямами, наче у великої ящірки; то на його плечах красувалася яка-небудь яскрава накидка, що закривала всю постать від голови до п'ят.

Пілоти були перекопані, що бачать різних велетнів. Генералові приносили все нові фотографії величезних рицарів. А перетворення здійснювалися без особливих зусиль. Всередині Тіллі-Віллі в кабіні, де могла вміститися людина, сидів Лестар, не тільки найкращий майстер країни Мигунів, а й перший друг Залізного Рицаря; з ним — ціла батарея банок з фарбами і розпилювач. Тіллі-Віллі показувався якому-небудь рамерійському пілотові, а потім ховався в гаю серед дерев, і Лестар швидко перефарбовував його в інший колір. Завдяки таким хитрощам у Баан-Ну та його підлеглих склалася думка, що по сусідству з Гудвінівю насправді живуть люди велетенського зросту і сили.

Ментахо підтвердив, що саме ці гіганти допомогли королю Гудвіну здобути його славні перемоги. Повіривши в існування велетнів, Баан-Ну вирішив, що Прибульцям слід деякий час поводитися обачніше, аби випадково не розсердити такого гіганта! Сваритися ж, поки вони не ютові до війни, в плани чужоземців не входило.

Та все ж один їх ворожий крок по відношенню до Гудвінії земляни помітили. В північній частині Кругосвітніх гір була місцевість, де жили гігантські орли. Ця віддалена місцина називалася Орлиною долиною. За одвічним звичаєм, орли обмежили чисельність свого племені цифрою сто. Кожне нове пташеня з'являлося на світ лише тоді, коли вибував хтось із старших. Тому право висидіти пташеня давалося орлицям за суворою чергою.

На те були серйозні причини. Орли живилися м'ясом гірських козлів і турів; природно, ці тварини розмножувалися не швидко, бо винищувалися гігантськими птахами.

Колись вождем орлиного племені був Аррахес. Він хотів присвоїти чергу іншого орла, Карфакса, на виведення пташеняти. Однак благородний Карфакс переміг і став вождем племені. В його сім'ї росло орля Горіек. Зростом і силою він майже не поступався батькові. Та, через молодість, був надто самовпевненим.

Орли мають незвичайну зіркість. З великої висоти вони розрізняють на землі навіть дрібні предмети на багато миль довкола. І, звичайно, їхні очі не могли не помітити гармат, встановлених на голих скелях. Але це тільки уважні очі. Горіеку ж було не до уважності. Він вислідив великого прудконогого тура і, захопившись полюванням, цілком забув про обережність. Тур гасав ущелинами, легко долаючи стрімкі кручі, стрибав з виступу на виступ. Орел, переслідуючи тура, не відставав від сильної тварини, навіть раптовий зблиск металу незнайомого предмета на скелі не зупинив його.

Радар спрацював, гармата завертілася по колу. На щастя для Горіека, трапилося так, що невидимий промінь упав на тура, який піднімався в цю мить по відкритому схилу.

Гармата, обертаючись за променем, повернулась, тварина, уражена пострілом, зірвалася вниз в ущелину. Горіека, який у цей момент наздогнав тура, теж зачепило і перебило йому крило. Палаючи жагучим бажанням відомстити незрозумілому ворогові, підстьобуваний біллю і гнівом, Горіек почав підніматися по горі величезними стрибками. І перш ніж гармата встигла знову зарядитися, він зі всією люттю, на яку був здатний, накинувся на неї.

Гігантські орли вже в юності наділені страхітливою силою. Горіек зірвав гармату разом з поворотним кругом і жбурнув її в провалля. Гармата з оглушливим гуркотом розлетілась на друзки. Тоді Горіек ударив по радару дзьобом, і від чутливого апарата залишилися самі уламки.

Після довгих розшуків батько і мати знайшли Горіека на скелі і з великими труднощами гірськими ущелинами дотягли додому.

ЗНОВУ ЧОРНІ КАМЕНІ ГІНГЕМИ

игнали в Ранавір про справність радарів надходили двічі на добу. І коли одного разу вони не були прийняті, командир ескадрильї Мон-Со вирушив з'ясовувати, в чому справа. Він виявив одну установку повністю розгромленою: від радара залишилася купа понівечених деталей, а гармата щезла. На схилі гори пілот знайшов дві орлині пір'їни, розміри яких жахнули його. Кожне було не менше вросту людини. Стало ясно: тут не обійшлося без участі птахів.

Що раніше, коли тільки розчищали майданчики для радарів, рамерійські пілоти, літаючи над горами, не раз бачили гігантських орлів, та розгледіти їх зблизька не вдавалося. Як тільки вертоліт наближався до дивовижних птахів, ті з блискавичною швидкістю віддалялися геть. Кау-Руку пощастило більше: йому вдалося підлетіти найближче, але і він зазнав невдачі. Правда, він ще не раз з'являвся, ширяв на своєму вертольоті над Орлиною долиною, бачив, як птахи шугали вгору до гніздовищ, спостерігав здаля за полюванням на турів і гірських козлів.

Доповідь Мон-Со справила гнітюче враження на менвітів. Система захисту кордону виявилася зовсім не такою надійною, як запевняли її творці. Одержувати неприємні вісті аж ніяк не входило до планів Баан-Ну.

— Я обурений вашою легковажністю! — гримів генерал, розпікаючи і пілотів, і інженерів; очі його від гніву в продовгастих ставали круглими, як ґудзики. — Сьогодні в ладу вийшла одна установка. Де гарантія, що завтра не вийде друга, третя? — кричав він.

Пілоти та інженери мовчали. Голос подав зоряний штурман Кау-Рук, він зосереджено роздумував над чимось.

— Справа в тому, — сказав штурман, — що в горах живуть незвичайні орли.

— Ну і що? — не зрозумів Баан-Ну.

— А те, що вони полюють там, де наші радари. Гармати не можуть стріляти по таких велетенських птахах.

— Яке нам діло до цього? — пробурчав генерал.

— Гармати будуть стріляти, а орли їх скидатимуть, — проказав Кау-Рук, — поранений гігант-орел, імовірно, мав вражаючу силу.

— Мабуть, ви маєте рацію, — неохоче погодився ві штурманом Баан-Ну. — Але де вихід?

— Вихід лише один, — заявив Кау-Рук. — Винести систему за межі Гудвінії. Під час розвідувальних польотів ми бачили — країна оточена ланцюгом великих чорних каменів. Вони розташовані на однаковій відстані один від одного. Навіщо поставлені ці камені, можна тільки здогадуватися. Не виключено, що це — дорожні знаки. Або, швидше, олтарі, на яких древні белліорці приносили жертви богам…

Кау-Рук мав на увазі камені Гінгеми, але що вони магічні, Прибульці з далекої планети знати не могли. Зла чарівниця розставила їх у пустелі кілька століть тому, щоб перегородити дорогу до Чарівної країни будь-кому в Великого світу. Вільно проходили, пролітали і проїжджали тільки жителі Чарівної країни. Правда, чаклунка не передбачила вертольотів, які без перешкод пролітали над кам'яною перепоною.

— Ось на цих громаддях я і пропоную встановити наші радари, — запропонував штурман. Його пропозицію розцінили як розумну, на тому і дійшли згоди.

Прибульці негайно взялися за роботу. Відповідальним за це завдання генерал призначив Мон-Со.

Полетіло стільки вертольотів, скільки було гармат, плюс ще одна машина для командира ескадрильї — він повинен керувати, легко переміщуючись від однієї точки до іншої. Арзаків не брали з собою. В кожному вертольоті сиділо по два менвіти: пілот та інженер. Гармати наперед розподілили: менвіти знали, хто яку переносить, і вертольоти, наче бджоли з вулика, вилетіли кожний до своєї точки.

Сонце піднімалося вище; рум'янець ніби змивався з його обличчя, переходячи на хмари, а саме світило блідло. Під його променями туман танув, лише де-не-де у видолинках стелилися його білясті клуби. Ось і гармати, роса виблискувала на їхніх дулах. Радари не рухалися, не тремтіли, але ніби напружувалися, нагадуючи крилатих коней, готових будь-якої хвилини загарцювати. Здавалося, сонце своїми променями ось-ось розбудить їх. Але вони не спали і не збиралися прокидатися — їх просто вимкнули.

Вертольоти зависли над установками. Інженери спустилися мотузяними драбинами, міцними вузлами прив'язали троси до скоб радарів. Залишалося обережно підняти й переправити їх на Чорні камені. З каменів Гінгеми вибрали найвищі і найзручніші.

Лопаті вертольотів легко і безшумно розсікали повітря, немовби загвинчуючись у нього. Операція по перенесенню обіцяла бути успішною. Відповідальний не витерпів, на секунду залетів до Ранавіра доповісти генералові, що завдання виконується в доброму спортивному темпі. Йому хотілося обрадувати Баан-Ну.

Генерал закінчував ранкову зарядку. Боксуючи з «невидимкою», він у захваті стрибав по полю. Можливо, так мав виглядати його черговий бій зі страховиськом, ще не описаним у «Завоюванні Белліори».

Командир ескадрильї обмінявся з генералом вітанням, емалював обстановку в найвеселіших барвах і, заохочений Баан-Ну, знову полетів керувати ходом робіт.

Облітаючи на великій висоті Чорні камені, Мон-Со побачив, що всі гармати давно на місцях. Тепер вертольоти, які висіли над каменем, піднімуть троси. Інженери улізуть по трапах. І всі прибудуть у табір, а там зустріч, Поздоровлення.

«Прекрасно, добре», — мало не співав про себе Мон-Со. Так, командирові ескадрильї, його пілотам нині випаде сидіти на чолі святкового столу, як у давні часи на Рамерії, коли траплялися удачі. А прислужувати їм буде

Ільсор. Такий подарунок обіцяв Баан-Ну. Мон-Со зібрався замовити святкове меню, навіть розвернув машину в напрямку табору, але тут його рація заговорила на всі голоси — це пілоти, помітивши свого керівника в хмарах, навперебій кликали до себе. «Ці камені, як магніти», — скаржилися вони. Придивившись, Мон-Со сторопів. Відбувалося щось незбагненне. Одні вертольоти стрибали через камені, інші, немов очманілі, кружляли но колу. Часом, наче втомившись, деякі машини поводилися нормально, тобто висіли, наче повітряні кульки, над каменями; зате менвіти, їхні пасажири, були мов циркачі. Спочатку їх підкидало повище, мало не на дах вертольота, потім стрибком вони поверталися в кабіну, звідти їх знову витягувало. І — знову те саме. Все повторювалося, поки вони не вибивалися з сил.

Частина вертольотів висіла порожніми: інженер на пару в пілотом одночасно, як акробати, переверталися з трапа.

Побачивши таке, Мон-Со вкрай збентежився і ніяк не міг оговтатися. Минуло немало часу, поки він заспокоївся і вирішив розібратися в поведінці машин і екіпажів. Командир ескадрильї дав собі слово як слід покарати винуватих. Він почав спускатися до вертольота, де пілот з інженером відпочивали після відчайдушних стрибків через камінь.

— Мон-Со, мій полковнику, — долинув до нього голос пілота, — послухай. Мій напарник закріпив на чорному камені установку і поліз назад у вертоліт. Але не встиг він подолати й половини трапа, як гримнувся униз. Я вирішив допомогти йому. Почав утягувати інженера разом з трапом. Та ледь витяг половину, як мій напарник розтис руку і гепнувся на камінь.

Далі було так. Пілот посадив вертоліт поряд з каменем, забрав інженера до кабіни. Потім потяг штурвал на себе — вертоліт піднявся. Однак ледь він злетів над чорною скелею, як пілот знесилів і випустив штурвал. Описавши дугу, його машина перестрибнула камінь, приземлившись в другого боку.

Мон-Со посміявся над пілотом, та все ж кинув йому кінець троса, щоб узяти вередливого вертольота на буксир. Зв'язані тросом, обидві машини без перепон піднялися в повітря. Потім Мон-Со відчув різкий поштовх — трос натягся, другий вертоліт каменем повис на ньому, — мабуть, пілот знову відпустив штурвал. Мон-Со натис до краю педаль швидкості. Гвинт завертівся з такою шаленою силою, що сам вертоліт став обертатися в протилежний бік. Усе-таки вони відірвалися від невідомого тяжіння, набрали висоту, але нещасний пілот ніяк не міг оговтатися. Мон-Со, підтягуючи до себе другу машину тросом, зумів посадити обидва вертольоти далеко від каменя. Він витяг пілота й інженера з кабіни, а сам лаявся, плескав їх по щоках.

Нарешті привів невдах до пам'яті.

— А, Мон-Со, мій полковнику, — сказав пілот, розплющивши очі. — Послухай. З того моменту, як я відпустив штурвал, я і мій напарник, ми обидва нічого не пам'ятаємо. Тільки одне — нас з силою вдавило в крісло, більше нічого.

Подібним чипом, прив'язавши вертоліт до вертольоту, Мон-Со визволив усіх менвітів — не залишати ж їх біля Чорних каменів назавжди.

Коли Баан-Ну доповіли про те, що сталося, він подумав, що серед пілотів почалася земна епідемія, і наказав усіх покласти в ізолятор. Але відпочилі від стрибків і переляку пілоти не виявляли більше ознак захворювання.

За поспіхом, рятуючи пілотів, Мон-Со забув підключити джерела живлення до радарів і гармат.

Піхто з пілотів, які побували біля Чорних каменів, повертатися до небезпечного місця не захотів. Серед інших пілотів добровільців теж не знайшлося.

Не признаючись собі, боявся летіти і Мон-Со. Небезпечно було застряти і стирчати самому в пустелі серед каменів. Найточнішого виконавця наказів генерала пілоти недолюблювали, і він не вірив, що хоч один з них примчить його виручати. Не Баан-Ну ж, справді, рятуватиме.

Генерал роздумував, як далі бути з установками, а тим часом система радарів не діяла.