Талан

Середина розкiшного покою в готелi. Дверi просто — вхiднi, направо — до кiмнати. По стiнах вiнки; на столах i усюди багато коштовних речей.

В И Х I Д I

Палажка, Марина, потiм лакей.

М а р и н к а (за чаєм). Сьогоднi Маруся краще спала, а то тi двi ночi анi на крихiтку: то руки лама, то уставиться i дума щось, дума, анi озоветься.

П а л а ж к а (п'є з мисочки). I що їй сталося? Чи не зобидив хто? А може, наврочив? Так нi: всi забiгають, навiдують, i великi й малi, — всi зажурилися…

М а р и н к а. Ох, не всi, не всi: Квятковська аж скаче, та й Юрiй Савич радий, помiчаю.

П а л а ж к а. Ох, отi кiятри, пропади вони пропадем! Тiльки з чортами єднання. Всяк тобi з ними наклада. Примажеться, прибереться i почне перед миром ламатись: i регочеться, i спiва, i танцює, i плаче, i репетує… А тi радiють, гукають, ляскають… один грiх i спокуса! (До лакея, що стукнув дверима). А ти не грюкай дверима!

Л а к е й. Невозможно основательно ногою: руки заняты-с.

П а л а ж к а. Принеси масла й сметанки.

Л а к е й. Сметаны нетути.

М а р и н к а. Не сметаны, а сливок.

Л а к е й. Сливок? Понимаем; сейчас. (Виходячи). А то сметаны! Сметана одно положение, а сливки другое.

П а л а ж к а. А сливки в нас на деревi ростуть! От ще вовна! Ти йому по-християнськи, а воно тобi зуби скалить!

М а р и н к а. Ситницi нема, а Маруся любить з маслом… Збiгаю та куплю. (Одягається й iде).

В И Х I Д II

Палажка i лакей.

Л а к е й (приносить сливки). Извольте-с; материал первого сорта.

П а л а ж к а. Ще хвастається. (Розгляда). Оце первий сорт? Охота по цих городах їздити та клопiт на голову брати!

Л а к е й (виходить). Известное дело: деревенщина — репа, а город — фантазия!

П а л а ж к а. Тпху на твоє пiр'я!

Стук у дверi.

Хто там? Тихше? Чого ви, пане? Вона просила, щоб їй покiй дали.

В И Х I Д III

Палажка i Квiтка.

К в i т к а (в дверях). А як їй, няню, голубочко?

П а л а ж к а. Мов краще б то, а то так налякала!

К в i т к а (переходить в кiмнату, поблиз дверей). Няню, вiрте, я цi три днi трохи рук на себе не зняв: сюди прибiжу — не пускають, питаюсь у того, другого — нiхто нiчого певного не зна, в театр кинусь — там тiльки шиплять, iроди, та брехнi точуть, та зуби скалять…

П а л а ж к а. Там так-таки! А вам же, пане, що? Запалились, i тепер з розуму зводить? Так i не пущу тебе до неї, не допущу.

К в i т к а. Няню, рiднесенька, тепер не те, тепер я гину. Порадьте ж мене, чим менi в Марiї Iванiвни ласки добути? Я по щиростi… жоною, перед богом жоною хочу узяти…

П а л а ж к а. Коли з богом, по щиростi, то друге… Тiльки як матiр ваша — чи згодиться? Панi велика! (Переходячи в супротивний бiк вiд кiмнати Лучицької, на передкiн).

К в i т к а. Мама мене любить… я один… не одмовить… Звичайно, тiльки театру не дозволить.

П а л а ж к а. Та за це ще подякувати; а я боюсь, щоб не збаламутили дитини, бо я за мою ягiдку сама оцими старими руками задавлю всякого…

К в i т к а. Та я росi на неї впасти не дам!

П а л а ж к а. А глянь менi у вiчi, кажи правду, як на сповiдi.

К в i т к а. Кохаю, няню, не тямлюсь навiть… Тiльки вона мене… ох, горенько тяжке! Скажiть менi, сивесенька, може, вона кого коха… Отого Марка… не помiтили?..

П а л а ж к а. Господь її зна… так нi, нi! Марко, справдi, i перервався б за неї… а вона, кiлько раз чула, каже йому, що має за брата, за друга, та й годi… Так, так!

К в i т к а. Нянечко, лелечко! Ви одживили мене… Я б i птичого молока для неї дiстав.

П а л а ж к а. Птичого? Що то як молодий хлопець запалиться, та ще панич: цiлий свiт кида пiд ноги, а потiм i шматка хлiба жалує…

К в i т к а. Нехай на мене всi напастi i лиха, коли я яку кривду вчиню! Поможiть менi тiльки, бабусю, поможiть, голубочко: ви як мати їй, ви можете порадити… Нехай хоч пустить мене, хоч дозволить перекинутись словом…

П а л а ж к а. Скажу, скажу. Вона добра дитина: не бiйся, соколе, та богу молись, то все вийде на добре.

К в i т к а (цiлує її в голову). Бабусенько! Озолочу… вiк за вас молитимусь…

Л у ч и ц ь к а (iз спальнi). Хто там?

П а л а ж к а. Та то я… Iди з богом! Тихо!

К в i т к а. Передайте їй до рук. (Дає листа).

В И Х I Д IV

Палажка, Жалiвницький i Маринка. Жалiвницький в дверях спiткався з Квiткою i скам'янiв.

Ж а л i в н и ц ь к и й (нянi). Чого ви, бабусю, панича отого пускаєте? Адже заказано?

П а л а ж к а. А ти менi що за хазяїн?

Ж а л i в н и ц ь к и й. Таж Маруся слаба… її турбовати не слiд.

П а л а ж к а. Не вчи, не вчи! Бач, "чого пускаєте, стурбують…" А сам чого рипаєшся? Коли нiкого, то й сам не ходи…

М а р и н к а (спалахнувши). Як? Щоб Марк Карпович не приходили? Що ви, няню? Марусi вони та i всiм…

П а л а ж к а. А надто тобi — нема й рiднiшого.

М а р и н к а. Няню… як таки…

П а л а ж к а. А так: шила в мiшку не втаїш, а тiльки не в своє дiло втручається… Чого пускаю? Дiло єсть, то й пускаю: менi Маруся не чужа…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Няню, пробачте; я не хотiв вас образити; я знаю, що ви Марусi за матiр…

П а л а ж к а. То-то ж! А то: чого пускаєте? Дiло єсть, то й пускаю…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Та не вiрте отим розбещеним панам…

П а л а ж к а. Чом не вiрити? Чоловiк поштивий, статечний… Чого пускаєте? Того, що хочу…

Л у ч и ц ь к а (з кiмнати). Няню, що там?

П а л а ж к а. Зараз, зараз iду! (Бере сукню i йде). I ти чоловiк добрий, нема що… А то "чого пускаєте"?

Ж а л i в н и ц ь к и й. Бурчить-таки; зобидилась…

М а р и н к а. Няня як розсердиться чим, то нешвидко втихомириться… i вже тодi не спиниш — що слiд i що не слiд скаже: хоч би й про мене…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Хiба вона видумує про вас?

М а р и н к а (засоромилась). Нi, не те… але для чого? Кому iнтересно? Мало що в кого не болить!

Ж а л i в н и ц ь к и й. Хороше у вас серце… (Хоче вийти).

М а р и н к а. Куди ж ви? Маруся зараз вийде…

Ж а л i в н и ц ь к и й (глянувши на дзигарi). Репетицiя швидко: спiзнюсь.

М а р и н к а. I менi б треба: Марусi лiпше…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Слава богу. То й ходiм.

М а р и н к а. Так я зараз! (Побiгла до кiмнати).

В И Х I Д V

Тi ж i Юркович.

Ю р к о в и ч (влiта). Що? Як? Нiчого? Га? Нема… Отруїлась?

Ж а л i в н и ц ь к и й. Чи ви не сказились? З чого б же вона, борони боже…

Ю р к о в и ч. А знаєте, всякого бува… пригода… чоловiк часом не сподiвається, i раптом — пуф!

Ж а л i в н и ц ь к и й. Остатнього завжди стерегтись треба i держать язик за зубами…

Ю р к о в и ч. Що зуби — пусте! Але в чiм непорозумiння? Какой мотив атого таинственного исчезновения: закулисный или личный? Чи привереди, чи слабiсть, чи…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви найкраще зробите, як дасте Марiї Iванiвнi спокiй, найкраще — i для неї, i для себе…

Ю р к о в и ч. Вибачайте, я хутко, не забарю часу… я нишком… В городе, знаете, разнеслись слухи, странные, неприятные… даже, если хотите, двусмысленного чего-нибудь. Кому же их проверить и исправить, как не нам? (Захлебываясь). Мы — стражи общественной совести, мы заведуем ее мнением, мы направляєм симпатии; на нас лежит злоба дня… Мы должны профильтрировать всякого новости и подносить публике оздоровленную пищу. Наконец, в интересах Марьи Ивановны… задля вигоди її треба провiяти, просiяти плiтки…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Або наплодити їх iще бiльше?

Ю р к о в и ч. Сохрани бог, борони боже! Що ви? Ми малороси? Ми тiльки за правду!

Ж а л i в н и ц ь к и й. Так, так! Побiльше брехень надряпати та по трояку за стрiчку зцарапнути…

Ю р к о в и ч. Но-но! Який грубий матерiалiзм! Хто каже: всякому праця коштує, всяк за гешефт мусить мати… Але суть i вищi потреби… i я до Манi Лучицької дуже прихильний… i менi боляче… да, мне больно, если Котенко желает унизить ее, стремится выдвинуть какую-то посредственность, эту Квятковскую, коли розпускають чутку, що нiби Лучицька теє-то, як його…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Що-о? Що кажуть?

Ю р к о в и ч. Так… я не од себе… а просто не варто…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Нi, ви менi скажете! (Наступа).

Ю р к о в и ч (злякано). Не варт! Мало що з язика не спаде…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Нi, ви менi скажете, iначе матимете дiло зi мною! Коли почали, то скажете!

Ю р к о в и ч (одступа). Та пусте… рiшительно…

Ж а л i в н и ц ь к и й (грiзно). Ну? Я не жартую. (Удержує його).

Ю р к о в и ч. Тiльки це не я… не я… а чув…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Ну! Ну ж! (Бере за плече).

Ю р к о в и ч. Кажуть… тiльки не я… нiби Лучицька… вiрте, не я… перше з вами, а тепер хтось другий… ну i сварка… ну з того й не гра…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Лучицька! А? (Трясе його). Дякуй бога, що ти тут!

Ю р к о в и ч. Позвольте… сделайте милость… оставьте… не я!

Ж а л i в н и ц ь к и й. Я знайду, хто це виблював… i знай, що тому чи тобi — не животiти…

Ю р к о в и ч. Ферфал!.. Пожалуста… Ой! Заспокойтесь!

Ж а л i в н и ц ь к и й (трясе його). Не жи-во-тi-ти! (Вийшов).

Ю р к о в и ч (пiсля паузи). Уф! Хорошого положекие нашего брата репортера? Патрон гвалтом требует новостей и новостей: подноси ему всю подноготную, вкрадывайся в душу людскую, вьпытывай, на последний конец — ложись, рожай ему й подавай! И что за зто? Три копейки от строчки! И за три копейки всякий на тебе лезет корректировать, — хорошо? И рискуй своим благообразием, — отлично? Мало этого: выберется вот этакий собака й попробует в гроб вогнать… й вгонит. Что ему? Вгонит! Там кулак… хай його маму мордує!.. А? Антик? Нi, цум тейфель! Буду проситься в фельетонiсти, — все-таки меньше риску!..

В И Х I Д VI

Тi ж i лакей, потiм Палажка.

Л а к е й (в дверях). Еще не отпили…

Ю р к о в и ч (потай). А что, братец, не заметил, не ссорились здесь? Вот с актером, что вышел?

Л а к е й. Не могим знать. (Пiшов).

П а л а ж к а (виходячи). А ти, брехунець, чого влiз? Iди, iди собi геть! (Випроваджує за дверi).

Ю р к о в и ч (на ходу). Мужва!

В И Х I Д VII

Лучицька, Палажка й Маринка.

Л у ч и ц ь к а (сiда й налива каву). Кого се ви так, няню, церемонно?

П а л а ж к а. А того, що нишпорить та тiльки плiтки плете… От що цуциком за товстим паном бiга.

Л у ч и ц ь к а. Юрковича? Чого ж ви на його так?

М а р и н к а. Не люблю отого пiдбрехача!

Л у ч и ц ь к а. Бiдний! (Жметься). Як тут холодно… Коли б розпалити коминок… Няню, подзвонiть!

П а л а ж к а. Чого там дзвонить: хiба в самої рук нема? (Запалює дрова).

Л у ч и ц ь к а (Маринцi, що накида на неї шаль). Хто був тут ще?

М а р и н к а (надiва перед дзеркалом шляпку). Марк Карпович забiгали про ваше здоров'я провiдати.

Л у ч и ц ь к а. А! Того ти й розчервонiлась… А ще, крiм Марка?

М а р и н к а. Не знаю; я бiгала за хлiбом…

Л у ч и ц ь к а. I через Марка нiкого не бачила… Куди це ти?

М а р и н к а. На репетицiю; боюсь спiзнитись.

Л у ч и ц ь к а. Все одно — Марка не доженеш.

М а р и н к а. Та хiба я… (Припада i цiлує Лучицьку).

Л у ч и ц ь к а. Знаю, знаю, що i серце б своє надвоє для його розiрвала! Чого ж ти засоромилась? Плачеш? Чого ж то, цiпонько! (Обнiма). Я тобi, серце, раю: подалi будь од того лиса Котенка, а виходь замiж за Марка, тодi нiхто не зачепить.

М а р и н к а. Господи! Менi? За пана Марка?

Л у ч и ц ь к а. А що ж? Не була б, може, рада?

М а р и н к а. Та чи я ж смiю й марити про такий рай? Та я їхнього й мiзинця не стою!

Л у ч и ц ь к а. Не принижуй себе: твiй талан iще в пуп'янку, а серце в тебе золоте.

М а р и н к а. Марусенько! Ненечко моя! Та вiн же й не згляне на мене: я для його абищо… його серце цiлком у вас…

Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, надiла окуляри й пiшла в спальню.

Л у ч и ц ь к а. Нi, голубко: i вiн, i я… як брат i сестра, як друзi… Про кохання не може бути й речi…

М а р и н к а. Чого ж то? Хiба пан Жалiвницький… не красень?.. Та лiпшого ж i на свiтi нема, а добрий який, артиста який — а! Сонечко перед ним темне!

Л у ч и ц ь к а. Бачиш, бачиш… (Ласкаво грозить)., Може, всьому тому й правда… але ми побратались, i про iнше — рiч мертва… Та ще й те: сiм'я — це закуток скритий, а iскуство веде нас до всесвiтнього храму; у шкаралущi сiмейнiй ми служим тiльки собi чи своїм дiтям, а у працi художнiй ми повиннi людям служити, цiлком себе оддавати миру, громадi. Для того-то сiм'я i не може миритись зi сценою, бо одна однiй буде шкодити: або зрадиш дiтей, або зрадиш громадську одправу…

Маринка розводить руками i виходить не розумiючи.

В И Х I Д VIII

Лучицька i Квятковська.

К в я т к о в с ь к а (в дверях Маринцi). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мiй! Вона вже тут, моя Муся! (Обнiма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цiлує). Чи вiриш, не мала часу забiгти, — замучили, просто замучили: i там грай, i там грай…

Л у ч и ц ь к а. Тобi ж краще — обiграєшся.

К в я т к о в с ь к а. Ну його! Менi аби менше… менi краще "люлi"…

Л у ч и ц ь к а. Катрусю! I тобi не сором з такою недбалiстю до сцени касатись?

К в я т к о в с ь к а. Та мене наганя i отой противний…

Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись). Невже?

К в я т к о в с ь к а. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замiшавшись). Моя Марусенько, моя цiпонько! (Цiлує), їй-богу, брехня! Я тобi пiсля шепiтну, хто менi до вподоби… (Буцiм збентежено). Так отой смiв менi нав'язувать твої ролi… а я й руками, й ногами…

Л у ч и ц ь к а (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тiльки дбай. Не все ж тобi реготух та цокотух грати, треба й до поважнiшого братись…

К в я т к о в с ь к а. Пiсля тебе? Пiсля Лучицької? Та швидше вмру!

Л у ч и ц ь к а. Що ж? Хiба мої ролi заказанi?

К в я т к о в с ь к а. Борони боже! На яку-небудь хвилю i стати на глум, на публiку! Йому то дарма, а менi яке катування! Ти — як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цiлує).

Л у ч и ц ь к а. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вiчно на ролях, — я можу й вийти…

К в я т к о в с ь к а (радiсно). Як? То правда? У нас чутка йде…

Л у ч и ц ь к а. Я не кажу напевне, а все може статись…

К в я т к о в с ь к а (з захватом). Невже? (Похопившись). I не думай i не гадай: ми без тебе загинемо… Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася… Так тому правда, що той хапа?

Л у ч и ц ь к а. Хто? Хто мене може вхопити?

К в я т к о в с ь к а. А Антось! (Пiдморгнула).

Л у ч и ц ь к а. Схаменись, що тобi в голову впало?

К в я т к о в с ь к а (пiдморгуючи). Бач, мене дорiкаєш, а сама подрузi не хочеш признатись.

Л у ч и ц ь к а (збентежено). Годi, не пустуй! То чиїсь жарти чи плiтки: нiхто мене не вхопить i з мого шляху не зiпхне! Чи тут, чи iнде, а я мого свiточа з рук не впущу!

К в я т к о в с ь к а (лукаво). А свiточ хiба помiша? Байдужiсiнько!

Л у ч и ц ь к а. Тобi жарти, а менi боляче…

К в я т к о в с ь к а. Ну-ну-ну! Не буду бiльше! (Цiлує). Так ти на масницях грати не будеш?

Л у ч и ц ь к а. Не знаю.

К в я т к о в с ь к а. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицiю бiгти… А ми всi так за тобою, так за тобою… мов у жалобi… Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потiш!

Обнявши, виходить, але зустрiчається в дверях з Кулiшевичкою й зупиняється.

В И Х I Д IX

Тi ж i Кулiшевич.

К у л i ш е в и ч. Куди розiгналась, дзиго? Постривай! (Лучицькiй). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всiх налякала… (Обнiма). Змарнiла, змарнiла… Ну i чого б ото, Марусе?

Л у ч и ц ь к а. Так чогось… простудилась, певно.

К у л i ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що нiби посварилась…

Л у ч и ц ь к а. З ким?

К у л i ш е в и ч. Та, не тобi кажучи, чи з Жалiвницьким, чи з Квiткою…

К в я т к о в с ь к а. З Квiткою, з Квiткою.

Л у ч и ц ь к а. З якої речi? Це мене просто iритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги i другого вплутувати… (Скида шаль i вiялом почина махать у лице).

К у л i ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, вiн, нещасний, ника усюди, як тiнь сновига… ну, так вони i постерегли…

К в я т к о в с ь к а. Та й Жалiвницький волосся собi рве…

Л у ч и ц ь к а (нiяково). I не нещасний, i не сновига… а тiльки у кожного очi великi: всякому до мене дiло, всяк хоче покопирсать у чужому серцi…

К у л i ш е в и ч. Та цур йому, годi! Не варт i гнiватись! (Обнiма). От приходь на сцену, так всiм i роти зацiпиш!

Л у ч и ц ь к а. Ще не знаю… сили нема.

К в я т к о в с ь к а. Краще поберегтись.

К у л i ш е в и ч. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком! (Сiпа її). Ох, нiколи, треба бiгти… (Цiлує). Тривай, i забула! Ще менi отой гладкий нав'язав до тебе листа… Чи не згубила?..

К в я т к о в с ь к а (постерiгши, мiмiкою). Ну, менi пора! Бувайте! (Хутко виходить).

К у л i ш е в и ч (пошукавши). Ось вiн, ось!

Л у ч и ц ь к а (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсiм свободно обiйтись можна. З Квятковською пiде увесь репертуар… щоб тiльки ви заявили…" Я кручу та деру носа?

К у л i ш е в и ч. Що вiн, белени об'ївся, чи що?

Л у ч и ц ь к а (чита). "Ви за чужою спиною тiльки й турбуєтесь своїми сердечними справами" (Рве листа). Та як вiн смiє таке писати? Яке право має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом здер! (Нервово плаче).

К у л i ш е в и ч. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хiба ти у його служиш, хiба йому чим повинна? От проклятий! Ще менi такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вiчi! Це його Катря пiдстроїла.

Л у ч и ц ь к а. Не може бути… Вона тут жаловалась…

К у л i ш е в и ч. Вiр отiй пройдi!

Л у ч и ц ь к а. А, все їдно! Скажи йому, — я не можу писати, — що я кидаю сцену: хай роздає ролi кому хоче… а хай до мене своїми брудними руками не касається…

К у л i ш е в и ч. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшiх Безродного, безневинного чоловiка.

Л у ч и ц ь к а. Є всьому мiра: не можу ж я таких образ зносити.

К у л i ш е в и ч. Цього не буде, швидше полетить Котенко…

Л у ч и ц ь к а. Боже мiй! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплi — i така вдяка!

К у л i ш е в и ч (обнiма). Голубонько, рiднесенька! Та я сама йому за тебе очi видеру… ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить).

Л у ч и ц ь к а (по виходi). Няню! Дайте менi краплi… там на столику…

В И Х I Д Х

Лучицька i Палажка.

П а л а ж к а (подає). Знов не гаразд?

Л у ч и ц ь к а. Тут дадуть i оправитись?

П а л а ж к а. Та плюнь ти на них, давно кажу… Ось, я й забула, тобi, квiточко, лист… (Шукає довго).

Л у ч и ц ь к а. Од кого ще? (Одставля краплi, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що вiн? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Якi палкi слова… вогнем писанi… займають серце… зневажене, розшарпане… яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада до неї, рида).

П а л а ж к а (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?

Л у ч и ц ь к а (нервово, рида). Нi, не образив… а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мiй ясний розцвiт талану вкинув заразу…

П а л а ж к а (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та вiн тебе без пам'ятi коха, вiн тебе свата тепер.

Л у ч и ц ь к а. Хiба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мiзерiєю, що моя воля рветься на клоччя… Я не можу перемогти себе…

П а л а ж к а. Та в чiм перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу… Виходь замiж, квiточко, — в тiм i порада!

Л у ч и ц ь к а. Нi, няню: в тiм не порада, а зрада!

П а л а ж к а. Свят, свят! Що ти?

Л у ч н ц ь к а. Зрада, зрада!

П а л а ж к а. Яка? Кому?

Л у ч и ц ь к а. Боговi! Вiн мене надiлив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втiхою… i я хитаюсь, хитаюсь уже…

П а л а ж к а (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб — то свiтова рiч; святе вiнчання — од бога… То ж отi твої кiятри — од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я подiлося? Все у цiм пеклi згорiло!

Л у ч и ц ь к а. Няню! Се дiло велике i чисте: воно наставля на розум людей, проводить високi думки…

П а л а ж к а. I не кажи! I не второпаю, i слухать не хочу! Дворянська, панська дитина — i таке… чисто безсоромний сором i грiх! I щастя тут тобi не буде нiколи! Що тобi з того, що заляскають, — утiха велика? Ну, гостинцi ще, як дорогi, то нiчого собi, нехай; а то бiльше вiниччя кидають… Тпху на їх, та й годi! (Пiдходить, ласкає, цiлує). Послухайся мене, зiрочко, — я ж тебе так люблю, — залиши оте все i виходь замiж за чоловiка поштивого, закоханого; i його ж тобi богом послано… i твоя матiнка на тiм свiтi порадується. Заживете собi ладком; буде у вас, як у вiночку, в господi; розквiтнеш ти знову в розкошах та в божiй любовi; дiточками-янголятками втiшатимешся; я їх доглядатиму… Та якого ж ще тобi раю?

Л у ч и ц ь к а (лама руки). Няню, не спокушайте мене…

П а л а ж к а. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його… вiн тут… змагайся сама з ним.

Л у ч и ц ь к а (вслiд). Няню! Стiйте! Пiсля… Я тепер знервована… (Пiдбiга до дверей). Не чує… аж побiгла! (Вертається i пада в знемозi на крiсло). Що ж менi робити? Душа пошарпана… розум в боротьбi слабне… а тут… (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплi). Та де ж воно? Де воно справдi? Чи в широкiй славi, чи в схованцi власнiй? Одне тiльки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набiк втiхи! (Пiдводиться).

В И Х I Д XI

Лучицька i Квiтка.

Л у ч и ц ь к а (держачись за крiсло, хитається). Ви? Ви тут?

К в i т к а. Я.

Л у ч и ц ь к а (важко дише). А як я просила, благала…

К в i т к а. Над силу…

Л у ч и ц ь к а. А менi б то за жарт??

К в i т к а. За що ж? Нащо ж?

Л у ч и ц ь к а. Щоб не пiти за вiтром… (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови… все мертве…

К в i т к а. Стiйте, не женiть мене…

Л у ч и ц ь к а (опускається в крiсло). Сiдайте, Антон Павлович!

К в i т к а (по паузi). Якi ви стали супокiйнi, самовладнi…

Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетлiло на попiл…

К в i т к а (зложив обидвi руки). Єдиная, єдиная!

Л у ч и ц ь к а. Ви знову…

К в i т к а. Я… я… зараз… (Закрива руками очi). Даруйте… несила… (П'є воду i з сльозами в голосi). Тепер тiльки… я зрозумiв, що ви для мене i свiтло, i радiсть, i щастя! Без вас — темрява… Я не здолаю бiльше… У мене горить все… Майте жалiсть! Ох, для чого доля звела мене з вами?

Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого ви одiпхнули ту долю? Я тодi була дитиною, ймовiрною, щирою, i, свiте, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць… Скажiть ви менi тодi одне тепле слово, i я б за вами на край свiту побiгла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила яснiсть i вiру, я напилася отруйних слiз… Я, нарештi, пiзнала нове життя, повне i обов'язкiв високих, i широкої втiхи…

К в i т к а. Даруйте, простiть, забудьте! Чи я розумiв тодi що? Ну, був обурений гордощами, слiпий був, божевiльний, безглуздий; думками за хмари лiтав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами… i постерегти не змiг, що в польовiй квiточцi — всi пахощi життя, вся краса миру, вся божа правда!

Л у ч и ц ь к а. Не те… а не постерегли ви серця, яке б за вас i в вогонь, i в воду пiшло… А! Що там згадувати? Боляче тiльки, що ви одсахнулись вiд мене так згорда!.. А! Як боляче!

К в i т к а. Або простiть, або убийте одразу! Не карайте тiльки ганебою.

Л у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь… я навiть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тодi легко було мене i згубити… Я себе не тямила, дитиною була.

К в i т к а. Марiє Iванiвно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчiть ногами!..

Л у ч и ц ь к а (ламає руки). Боже мiй! Iдiть, iдiть! Я молю вас… У менi щось надломилось…

К в i т к а. Не женiть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажiть менi: "Умри!" — i умру, без вагання умру! Чи вiрите — нi спокою, нi сну… I день i нiч — все про вас… про тебе: очi заплющу — ти, розплющу — ти… Одна думка, одна гадка… Рибонько моя! (Падає на колiна, цiлує їй руки, колiна). Радiсть моя, щастя моє!

Л у ч и ц ь к а (боронячись, встає). Бога ради! Не то я пiду… Це зневага!

К в i т к а (рве собi волосся). А! Згибло все… Згинуло! Туди дорога й менi!

Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога…

К в i т к а (бере за руку i шепотом). Тiкаймо звiдсiль… Я готовий на все… яку хочеш покуту… Тiкаймо з цього чарiвного, але й чадного кутка, де на виду гримованi ухмiлки та пiдведенi очi, де усюди i почуття фальшиве, i мова облеслива та зрадлива…

Л у ч и ц ь к а. Нi, я вiрю в сцену! Я вiрю в її високу вагу: вона мене ласкою вiдiгрiла, i я мушу їй послужити!

К в i т к а. Марусе! Тiкаймо звiдсiль! Я тобi дам другий рай: жоною моєю, дружиною вiрною зi мною тiкай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обiв'ю коханням, я тебе сп'яню ласками…

Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе i бездольне в нас серце: i образи дарує, i все нудиться за минулим… Ой, що менi з цим катом (на серце) чинити?!

К в i т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).

Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б менi хто помiг вас з пам'ятi викинути, я б щаслива була!

К в i т к а (обiйма її), Марусе! Квiточко!

В И Х I Д ХII

Тi ж i Антипов.

А н т и п о в (за дверима). Можно войти?

Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадiвши). Можно, можно.

К в i т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай…

К в i т к а. А, так кiнець!

Лучицька скрикнула, а вiн зупинився як вкопаний.

А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре… я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто… неможется… простудилась… у нас сквозняки…

А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр… Да! Но ничего особенного?

Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать… нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квiтку).

А н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет… Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, — я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат… А он неизбежен, — зто сила вещей.

Квiтка поривається вийти; але пiд час реплiки пiшов непомiтно в спальню.

Л у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю… Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм… да еще какой! (Побачила, що Квiтки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить… Странно… Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась… Да, так любовь — эгоизм…

А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче…

Л у ч и ц ь к а (все бiльш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм — неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбiк). Куди б вiн дiвся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли…

А н т и п о в. Вы очень зкзальтированны… У вас, вероятно, жар… Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду…

Л у ч и ц ь к а (тисне йому руку). Спасибi! Щире наше спасибi за ваше участие… (Прислухається). Но я туда не гожусь… (Вбiк). Нi, се щось так… (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!

Чути стук.

Ай! БожеЕ!

А н т и п о в. Что с вами?

Л у ч и ц ь к а. Выстрел?

А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь.

Л у ч и ц ь к а. Правда?

А н т и п о в. Верьте!

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться… Здесь я — оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа…

А н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна…

Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням i навiть сльозами в голосi), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я… Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже…

А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрач-ность и недоверие к себе?

Л у ч и ц ь к а. Не знаю… А я только не дорожу своим призванием… И брошу, кажется, сцену…

А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим… У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.

В И Х I Д ХIII

Тi ж i Палажка.

Л у ч и ц ь к а (нянi, що ввiйшла). Не бачили Антона Павловича?

П а л а ж к а. Нi, не виходив.

Л у ч и ц ь к а. А поглядiть.

Палажка виходить.

А н т и п о в. Вы встревожены?

Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно… Сльшите, какая беготня?

А н т и п о в. Поезд пришел… Пассажиры…

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь…

А н т и п о в. Отдохните, отдохните… Вы расстроены, потрясены… Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота…

Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете… А Квятковская?

А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество… просто жалка…

Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом… Да и вы ж сами что писали о ней… Даже во вчерашнем номере?

А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения… Нас между строк читайте…

Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум…

А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха… (Цiлує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).

Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомлiла. (Па-дає в крiсло). Як тяжко перемагати себе… Я мов отерпла… (Тре собi лоба). Треба… нагло чогось… (Схоплюється). Як божевiльний вискочив… а я сиджу! Побiгти, розпитать, розшукать… (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила… впаду… (Хапається за крiсло i повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квiтку). Ви?! Живi?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).

К в i т к а (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобi жаль мене?

Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!..

К в i т к а (обнiмає). Моя! Моя! Я захлинусь вiд щастя!

Завiса