ДIЯ П'ЯТА

Убога, але чиста кiмната. Прямо — дверi; направо — два вiкна, налiво — кровать, заставлена вiд дверей ширмами. На вiкнах спущенi фiранки. Ззаду, при образах, лампадка. Направо, за вiкнами, ще маленькi дверi.

В И Х I Д I

Палажка, Маринка, Лучицька (спить).

П а л а ж к а (дивиться на Лучицьку, що спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусi, тiльки тiнь одна: тане вона, як вiск!

М а р и н к а. Тане, бабусю, тане. Як стривожили її тодi на спектаклi, як упала i залилася крiв'ю, — ледве сюди донесли.

П а л а ж к а. Господи, боже мiй! Що вона їм учинила, кого зобидила, моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко… (Плаче). Зарiзали, зарiзали!

М а р и н к а. Бог покарав i злобителiв. Квятковську обiкрали, Котенко горить, а Квiтка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволiв…

П а л а ж к а. Прости йому боже, а на душi у його великий грiх, а надто у тiї панi, його матерi…

М а р и н к а. Од неї оце листа одiбрала Маруся.

П а л а ж к а. Що ж ота панi їй пише?

М а р и н к а. О прощення просить i за себе, i за сина, кається…

П а л а ж ка. I-i, вже пiзно! А Маруся не забува його, як помiчаєш?

М а р и н к а. Де там! I на тiм свiтi не забуде!

П а л а ж к а. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку вiд угодника нехай надiне зараз на себе: я положу її на подушцi! (Встала).

М а р и н к а. А ви ж, няню, куди знов?

П а л а ж к а. Пiду ще до церкви, на часточку подам i проскурку принесу: сьогоднi ж її святого янгола.

М а р и н к а. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

П а л а ж к а. Нi, уже й без того пiзно, коли б i застала. (Хрестить Марусю). Спить собi янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, пiд самим горлечком б'ється… Спи, моя зiронько, спи, моя стоптана квiтко! Нехай тебе, безталанну, святi янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцiлувавши Марусю).

М а р и н к а (зачиня дверi, пiдходить до вiкон). Треба, одначе, фiранки спустити, щоб свiт не розбуркав Марусi…

Стук у дверi.

Хто там?

В И Х I Д II

Маринка i Жалiвницький.

М а р и н к а, Ти? Любий мiй! (Цiлує Жалiбницького, що вийшов з бокових дверей).

Ж а л i в н и ц ь к и й. Слухай, голубко, вийми менi з скриньки свiй браслет i сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, пiд заставу здобуду карбованцiв з сотню; нашi всi складаються, навiть i Котенко… Їй тепер треба грошей…

М а р и н к а (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Ну, так прощавай на час… (Виходить).

М а р и н к а (проводжа). Не забудь же — сьогоднi її iменини.

Ж а л i в н и ц ь к и й. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Л у ч и ц ь к а (просипається). Хто там?

М а р и н к а. То чоловiк приходив…

Л у ч и ц ь к а. А, Марочка? Що ж, цiлувала?

М а р и н к а. Цiлувала, цiлувала… Ну, як же вам?

Л у ч и ц ь к а. Лучче, лучче. Певно, пiзно? Я дуже заспала.

М а р и н к а. Ще рано, ще спiть; лiкар казав — чим бiльше спатимете, тим швидше встанете…

Л у ч и ц ь к а. А вiн надiється… Я видужаю, правда?

М а р и н к а. Видужаєм, видужаєм i будемо щасливими… То ви тодi на клятiм спектаклi якусь жилу порвали, а заживе, то i по всьому… Ось мiкстурки випийте…

Л у ч и ц ь к а (п'є). Менi хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собi оте право!

М а р и н к а. I поживемо ще, порадiємо… От тiльки краще спати… Заснiть ще! (Укрива її).

Л у ч и ц ь к а. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!

Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.

В И Х I Д III

Тi ж i Лемiшка, а за ним двi хористки.

М а р и н к а (на стук схоплюється. Обнiма батька i хористок). Таточко! Любий мiй! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку!

Хористки кивають головами.

Л е м i ш к а (дає грошi). На, дитино моя: це я i голота для нашої благодiєчки… для нашого янгола; ми спромоглись… Вона все для нас трудилась… оддавала послiднi… а тепер лежить безпомiчна… на божих руках… (Плаче).

М а р и н к а. Тату мiй! Золотий! Якi ви! (Утира очi).

Л е м i ш к а. Тiльки не кажи їй, — не прийме: я знаю її! Кажи, що це вiд Котенка…

Л у ч й ць к а. Маринко, хто там?

Л е м i ш к а. Тихо! Я тiкаю! (Виходить навшпинячки).

М а р и н к а. Та то я сама…

Л у ч и ц ь к а. А менi почулось було…

М а р и н к а. То у снi, певно. Заспокойтесь, спiть ще…

Л у ч и ц ь к а. А менi й справдi щось снилось, чи снiг, чи свiчки… (Говорить хапливо, жваво, тiльки з задишкою, i чим далi, тим бiльше).

М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко, вiн вам вiщує несподiвану радiсть якусь…

Л у ч и ц ь к а (обнiма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?

М а р и н к а. А може. Лiкар казав, що йому зовсiм гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пiшла…

Л у ч и ц ь к а (обнiма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене… (Сiда). Яка я щаслива!

М а р и н к а. Тiльки не iритуйтесь: вам i радiсть i горе — одна вада!

Л у ч и ц ь к а (склада руки). Боже! Милосердю i любовi твоїй краю нема!

М а р и н к а. Знов бентежитесь? Ну i не пущу його…

Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Я буду все робити…

М а р и н к а. Так от i заснiть.

Л у ч и ц ь к а. Не хочеться, рибонько… Я пiсля, пiсля засну… Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. I знаєш, на чiм упевнилась? Що винувата я, а не вiн.

М а р и н к а. Це якраз по-вашому.

Л у ч и ц ь к а. Далебi! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вiрною… Вдарило лихо, а я, замiсть того щоб пiдняти крила i його пiднести, сама їх опустила… i впала…

М а р и н к а. Годi, бога ради, годi! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай вiн зовсiм правий, нехай!

Л у ч и ц ь к а (усмiхається). Так! Перевiрившись у менi, вiн почав свiтом нудити… А тут ще приревнував… Лихi люде пiдстроїли… Але рвiя — кохання!

М а р и н к а. Так, вiрю, вiрю… Тiльки мовчiть: бачите, i духу не вберете.

Л у ч и ц ь к а (обнiма). Не буду бiльше, не буду!

М а р и н к а. От надiньте ладаночку — бабуся принесла.

Л у ч и ц ь к а. Де, де? (Цiлує й надiва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?

М а р и н к а. В церквi; зараз прийде: сьогоднi ж вашого янгола! (Обнiма). Всього, всього, а найбiльше здоров'я!

Л у ч и ц ь к а. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фiранки i одчини вiконце… а то так темно…

М а р и н к а. Добре. (Пiднiма).

Л у ч и ц ь к а. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Пiдведи мене, посади коло вiкна: менi так хочеться на божий мир глянути!

М а р и н к а. А ви не втомитесь?

Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Менi сьогоднi дуже легко… i серце перестало болiти… Переведи тiльки мене до вiкна…

М а р и н к а. Стiйте ж, я крiсло поставлю (ставить до вiкна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер берiться менi за шию…

Л у ч и ц ь к а (встала, хитається). Ой, хата крутиться…

М а р и н к а. Бачите!

Л у ч и ц ь к а. Нi, тепер легше… То зразу якось в головi загуло.

М а р и н к а. Ну, держiться ж мiцно! (Веде).

Л у ч и ц ь к а. Бачиш, сама iду… О, я швидко видужаю! (Цiлує).

М а р и н к а. Ну, сiдайте ж тихенько; я ще подушечку пiдложу пiд спину. (Кладе). Добре сидiти?

Л у ч и ц ь к а. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вiкно!

М а р и н к а. Боюсь, щоб, бува, вiтрець не пройняв!

Л у ч и ц ь к а. Нi, надворi тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом анi колихне… Можна!

М а р и н к а. Та воно надворi аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вiкно).

Л у ч и ц ь к а (диха коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повiтря… Аж дихати легше… Аж лоскоче… (Розгляда). Он на грядках i черевички зацвiли, i зiрочки мрiють… а собача рожа як вигналась високо, — пишається! Садочку мiй любесенький! Так би й полинула… А то хто там?

М а р и н к а. Нашi хористки. (Кричить). Агов! Сюди!

Л у ч и ц ь к а. Нехай квiток…

М а р и н к а. Стiйте! Нарвiть квiток…

Л у ч и ц ь к а (вигляда). Он троянда, а далi ген любисток, канупiр, зiрочки… (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).

М а р и н к а. Що ви? Бога ради! Кричать проти вiтру… Щоб знову жила… (Зачиня вiкно).

Л у ч и ц ь к а. Не буду, бiльше не буду!

М а р и н к а. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу…

В И Х I Д IV

Тi ж, i Рябкова, й Богданиха.

Р я б к о в а й Б о г д а н и х а (вбiгають з букетами, з квiтами й з начатим вiнком). Вiншуємо, вiншуємо нашу ненечку! (Дають букети).

Б о г д а н и х а. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я!

Р я б к о в а. I здоров'я, i щастя, i всякого добра! (Цiлує у Лучицької руки).

Л у ч и ц ь к а (обнiма їх). Спасибi, мої дiточки любi, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже менi далеко краще… уже сиджу, а швидко й ходитиму… (Любує квiтами, нюха).

М а р и н к а. Дав би господь! Ану висипайте квiти… А бузок я в воду поставлю…

Л у ч и ц ь к а. Ах, якi квiточки, якi милi. Як пахнуть, а надто троянда…

М а р и н к а. Дайте я вам от сюди приколю її.

Л у ч и ц ь к а. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили… Отак! I бузку менi дай, щоб не забували… Я так бузок люблю!

М а р и н к а. Нате, нате!

Л у ч и ц ь к а. А цей вiночок ми докiнчимо; поможiть менi! (Почина з Богданихою радiсно плести).

Р я б к о в а (в сторонi, Маринцi). А що, як їй?

М а р и н к а. Лiкар каже, якби спокiй їй повний та теплi краї… то ще б була надiя, а то нема ради. (Утира очi).

Р я б к о в а. Жалiбниця наша! Заступниця наша!

Л у ч и ц ь к а (зневiрно). Про що ви там шепочетесь? Про мене?

М а р и н к а. Нi, то вона менi новини розказує, та аж насмiшила до слiз. (Штовха лiктем Рябкову).

Л у ч и ц ь к а. Розкажи й менi!

Р я б к о в а. Та то вчора Квятковська хотiла похвастатись вашою пiсенькою — "Прудиусом"; товкла її, товкла, та все нi в тин нi в ворота — судариня криворота! А таки наважилась спiвати… Ну й утяла ж до гапликiв! Музика — одне, вона — друге… нi тпру нi ну! А все ще дметься… аж поки з гальорки не крикнули: "Годi!"

Л у ч и ц ь к а. Невже їй трудно? Такий простий мотив… (Почина наспiвувати)

Як поїхав мiй миленький до млина, до млина,

А я собi Прудиуса найняла, найняла i т. д.

Спочатку спiва боязно, тихо, з паузами, а потiм з запалом… поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.

М а р и н к а (хотiла ранiш спинити, та Лучицька очима просила дозволить їй). Боже мiй! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!

Л у ч и ц ь к а (ледве вимовля). Мiкстуру…

М а р и н к а (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь… Так-то ви хочете стрiти свого любого?

Л у ч и ц ь к а. Не буду, не буду! Так захотiлось… згадати минуле… i похлинулася… Мовчатиму!

Б о г д а н и х а. Ви мовчiть та дивiться! Ось i вiнок буде зараз готовий…

Лучицька мовчить, важко дише i мiмiкою показує, щоб їй надiли дукач i намисто, її наряджають. Взагалi в мiмiчнiй грi спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потiм їй муки стихли, i вона уже мiмiчно гра з дитячим усмiхом.

Ось i вiночок готовий! Бачите, який славний? От i надiнемо! (Надiва). Як вам в йому любесенько!

В И Х I Д V

Тi ж i Палажка.

П а л а ж к а. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!

Л у ч и ц ь к а. Ай! (Обнiма няню).

П а л а ж к а. Рiднесенька моя, ось просвiрка тобi з часточкою за здравiє! Молилась за тебе i в монастирi, i тут…

Лучицька цiлує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, i на ноги показує, що няня для неї натрудила.

Що там ноги, що мої костi? Аби ти, моє янголятко, була здорова… I будеш — я знаю, що господь зглянеться на нашi сльози!

Лучицька показує жестами, що вiрить в бога, цiлує проскуру, просить няню присiсти вiдпочить, а потiм вона мов i поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло iкони поставить. Палажка кладе, iде поуз, i, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачi рукою, i з риданням пiшла в боковi дверi.

В И Х I Д VI

Тi ж i Безродний.

Б е з р о д н и й (входить з вiнком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втiху нам i на красу мировi! (Кладе вiнок до нiг Лучицької i цiлує їй руки).

Л у ч и ц ь к а (обнiма Безродного). Друже мiй! Єдиний мiй! (На мiмiку Маринцi). Я трiшечки… трiшечки…

Б е з р о д н и й. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогоднi i день такий, — не нарадується мир божий!

Л у ч и ц ь к а. Встала… Менi лучче… Я така щаслива… Так вам рада! (Знову обнiма). Єдиний мiй!

Б е з р о д н и й. Боже мiй! Як я вас… (Утирає очi i вiдходить; передає Маринцi грошi).

Мiмiчна сцена.

Л у ч и ц ь к а (розчулено). Знаю, знаю… (Пауза). Ану, пiдведiть… З вами пройдусь, менi легше… Менi так радiсно, мов п'яна…

М а р и н к а (злякано). Не треба, не треба!

Л у ч и ц ь к а. Нi, нi… пройдусь…

Б е з р о д н и й. Постiйте ж.

М а р и н к а. Берiть її пiд руки.

Л у ч и ц ь к а (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась… (Задишка).

М а р и н к а. Лягли б краще… А то все тривожитесь та надриваєтесь…

Л у ч и ц ь к а. Нi, перемогла вже… О, бачите? Iду… iду… iду!.. Швидко… сама!

Б е з р о д н и й. Ви тiльки схудли… Але то пусте…

Л у ч и ц ь к а (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась i повисла на руках у Безродного).

Б е з р о д н и й. Заспокойтесь… голубонько!.. То все наживете… Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб пiдкотили крiсло).

Його тепер ставлять насеред кону.

Може, ляжете?

Л у ч и ц ь к а (маха головою, що не хоче).

Її садять в крiсло.

Смерть!.. Сила зникла… Нема чим жити… (Звiшує руки i голову безсило).

Б е з р о д н и й. Надбаєте… буде чим… жити… (Утира крадькома очi).

Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись журно). Ви самi тому не вiрите… друже…

Б е з р о д н и й. Такої кривди там (на небо) бути не може!

Л у ч и ц ь к а (все тяжче дише). Не нам розумiти святу волю… Менi тiльки тим… ще журно вмирати… що життя… марно пройшло… Не справдились нi мрiї… нi надiї!.. Навiть рiдна сцена, якiй я, боже, як вiрила… теж хитається, — мiй талан не дав їй… спомоги… I серце коханому не дало втiхи… i ви, мiй кращий друг, з своїми широкими думками оддали себе цiлком… i опинились марно край ями…

Б е з р о д н и й. Що я? Може, й слiд було, щоб так сталося: лихо поновля душу i гартує думки… А ви до себе несправедливi: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просiяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тiшимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами i горем великим, наша рiдна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його… I помiг сьому й ваш талан: вiн окрасив сцену, освiтив її сяйвом яскравим i привабив до себе весь люд. Що в сiм'ї нашiй, яка розрослась i розвилась, не без лихих людей, то де їх нема? Де люде — там i грiх! Але скiльки пiд вашим крилом виховалось i чесних, i добрих, i милостивих! А серце ваше всiх грiло, всiм давало i свiтло, i тепло, i навiть коханiй дружинi хова такий рай, якого й на небi нема…

Л у ч и ц ь к а (розчулена, усмiхається, сльози течуть по виду). Хороший мiй!.. Дорогий!.. (Тисне руку Безродного).

Б е з р о д н и й. Ви любили багато i все оддали тiй любовi; а любов — найбiльша на землi сила, найвища сила й на небi: вона нiколи марно не гине; вона — i джерело, i весь розум життя!

Л у ч и ц ь к а (усмiхається щасливо). Так, так… Ви примирили мене… розважили…

Б е з р о д н й й. Та ще й жити будемо… Он i я, який дохлий, а ще сподiваюсь потрудитись… Вiрте, вiрте!

Л у ч и ц ь к а. Ох, коли б! Як менi хочеться жити, серцем радiти… Господи, не вкороти мого вiку! (Становиться на колiна). Пошли менi хоч хвилинку щастя… Я не зазнала його… Я нiкому зла не вчинила!..

Б е з р о д н и й i М а р и н к а (пiднiмають її). На бога надiйтесь! (Всi плачуть).

В И Х I Д VII

Тi ж та Жалiвницький, Лемiшка й хористи.

Ж а л i в н и ц ь к и й (кладе вiнок до нiг Лучицької). На довгий вiк! На наше всiх щастя! (Цiлує руку).

Л у ч и ц ь к а. Друже мiй! Вiрний мiй! (Обнiма).

Ж а л i в н и ц ь к и й. Ось i Котенко… (Дає грошi).

Л у ч и ц ь к а. Спасибi йому… I в його добре серце… Одслужу… (Маринцi). Сховай! (Передає грошi).

Л е м i ш к а (теж з вiнком). Благодiйцi нашiй!.. Неньцi нашiй!.. Сонечку нашому!..

Л у ч и ц ь к а (обнiма його, не допуска до руки). Таточку мiй, рiднесенький! Менi у вас… цiлувати руки… Спасибi, спасибi… Стiльки менi радостi! (Чим далi все бiльше iритується, швидше диха, дужче захоплюється радiстю).

Х о р и с т к и й х о р и с т и (з тортами i рушниками). Од хору з повiншуванням i пожаданням всього кращого, а найпаче здоров'я! (Передають Маринцi).

Л у ч и ц ь к а. Спасибi, спасибi!.. I дiтки не забули… Всiх, всiх обнiмаю… (Цiлує їх).

В И Х I Д VIII

Тi ж i Юркович.

Ю р к о в и ч (вбiгає весело). Непорiвняннiй, дивi нашiй до самої землi! (Цiлує руку). Хворобу — набiк, ворогiв — пiд ноги, а славою покотить по всьому свiтi.

Л у ч и ц ь к а. Спасибi! I цей згадав… Тiльки ворогiв… не топтати… а добром вiтати… то їх i не буде…

Ю р к о в и ч. Ну, не кажiть: ось я свого хазяїна як не вiтаю — не прибавля копiйки на строчку та й не прибавля!

Л у ч и ц ь к а. Уже з своїми… строчками… i мене розсмiшив…

Ю р к о в и ч. Ще й не так розсмiємось… Ще гопака з вами вшкваримо… Як маму кохаю… А може, й я свого кину… та до вас? (Запримiтивши мiни, обривається).

Маринка дає знову лiкарство.

(Одходить вбiк, вийма граматку i почина щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания.

В И Х I Д IX

Тi ж i студенти.

П е р ш и й с т у д е н т (кладе до нiг Лучицької вiнок). Од усiх українцiв — товаришiв вiтаю наше сонце, що зiйшло i освiтило славою рiдний край! Хай же воно сяє ще довго i огрiває теплом всiх обiйдених i задуб-лих! (Цiлує шановно їй руку).

Л у ч и ц ь к а. Дякую… всiх обнiма… не можу вимовити… радiсть забиває дух… (Усмiхається щасливо, плаче, чаще хапається рукою за серце).

Д р у г и й с т у д е н т (кладе до нiг вiнок). От имени товаршцей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания. Работая на благо возлюбленной родины, выi тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным призванием!

Л у ч и ц ь к а (задихається). Надмiру… над силу… сьогоднi менi щастя… Благодарю… всех, всех… Видите, как я тронута… (Хапа за руку Безродного). Так… ви правi… ось вона, любов… Ось воно… найвище щастя!..

В И Х I Д Х

Тi ж i Кулiшевич та Палажка.

К у л i ш е в и ч (з галасом). Зозулечко моя! Сидиш? (Обнiмає). Поздравляю, поздравляю з менинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як… знаєш хто? (Пiдморгує). Ось тобi вiд мене! (Надiває на шию хрест),

Л у ч и ц ь к а. Сестрице!.. Рiднесенька!.. (Обнiмає). Не забула… Яка я сьогоднi щаслива… Так легко тут… Нiчого не чую… Я ще з вами… поживу!

К у л i ш е в и ч. А ось iще кращий подарунок. (Подає листа). Глянь!

Л у ч и ц ь к а (аж здригнулась). Лист? Ай! Од його! (Цiлує). Я не переживу такого щастя… Над силу… (Чита).

Безродний i Жалiвницький з докором до Кулiшевич, що така необачна.

Групiруються круг Лучицької. Вона полулежить в крiслi, вся укрита вiнками; тяжко дише, страшно збентежена. Справа i злiва на колiнах припали до неї Маринка й Палажка; решта — пiвколом ззаду; Безродний — посерединi. Рецензент упустив граматку i остовпiв.

(З останнiм зусиллям, стаючи непритомною). Ах, який рай!.. Пише: "Здоров… Лечу до тебе… Тепер нiхто не розраїть… Все життя тобi i твоєму талану… Все моє добро твоїй рiднiй сценi!" (Цiлує листа). Тепер я з ним… (На Безродного). Заживемо… Всiх вас пiднiмемо… Ах, яке щастя!! Чого ж ви плачете?? Тепер будемо щасливi… Господь зглянувся…

Б е з р о д н и й (через силу). Будемо… будемо…

Л у ч и ц ь к а (блаженно простяга вперед руки). Боже! Яка радiсть! У грудях дзвенить… Яке щастя огорта… Он i коханий… Летiм!.. Як ясно… як сонячно там… Ах! (Зразу роня руки i, звiсивши голову, посувається вниз, пiд вiнки).

Ж а л i в н и ц ь к и й. Що з нею?

М а р и н к а (припадає). Не б'ється серце…

П а л а ж к а. Умерла! Дитино моя! (Ридає).

Б е з р о д н и й. Зайшло наше сонце!!

Всi опускаються на колiна.

Завiса тихо спада

1893
Загрузка...