Талановитий містер Ріплі

Вiдгуки про Патрицiю Гайсмiт та її серiю романiв про Тома Рiплi

Том Ріплі — один із найцікавіших персонажів світової літератури.

Ентоні Мінґелла

Зачаровує… Такий роман не ризикнеш порадити лякливим чи вразливим читачам.

Washington Post Book World

Неперевершеність образу Тома Ріплі, створеного Патрицією Гайсміт, полягає у тому, що авторці вдалося в одному образі американського мрійника гармонійно поєднати відвагу й диявольські таланти, примушуючи нас стати на його бік навіть тоді, коли він робиться ще більшим соціопатом, ніж такий відомий шахрай, як Гетсбі.

Френк Річ. New York Times Magazine

Один із найлихіших та водночас навдивовижу привабливих персонажів, які коли-небудь з’являвся у детективній літературі… Молодий харизматичний американець виявляється холоднокровним убивцею. Уже вкотре винятковий талант Патриції Гайсміт допоміг їй створити образ, який бентежить уяву читачів.

Марк Гарріс. Entertainment Weekly

У це важко повірити, але Патриція Гайсміт змушує нас самих шукати логічне пояснення діянням Тома Ріплі.

Daily Telegraph (UK)

[Гайсміт] змушує нас замислитись, де пролягає межа між здоровим глуздом і божевіллям, між дозволеним і неприпустимим, спонукаючи стати на бік її підступного персонажа.

Мічико Какутані. New York Times

[Том Ріплі] чи не найжахливіший серед усіх відомих нам вигаданих злочинців.

Newsday

Історія відлюдька в стилі Рабле та Свіфта.

Джойс Керол Оутс. New York Review of Books

Ніхто не здатен так майстерно, як Патриція Гайсміт, показати всі загрози, що чигають на нас у, здавалося б, цілком знайомому оточенні.

Time

Убивство, описане Патрицією Гайсміт, здається чимось таким же буденним, як подряпане крило автомобіля або напад нудоти. Неодноразово одержували схвальні відгуки притаманне авторці применшення драматизму… та нічим не примітні, однак детальні описи повсякденного життя і роздумів створених нею психопатів. Усе це, без сумніву, перетворює злочини на цілком пересічне явище, яке затягує читачів до відразливих фантазій її персонажів.

Роберт Товерс. New York Review of Books

1

Том озирнувся і побачив чоловіка, який виходив із «Зеленої клітки» і йшов у його напрямку. Том пришвидшив крок. Жодних сумнівів — він переслідував саме його. Том помітив чоловіка ще п’ять хвилин тому, коли той сидів за сусіднім столиком й обережно зиркав на нього, ніби не був цілком певен, але майже не сумнівався. Але Тому він здався досить упевненим, тож він похапцем докінчив свою випивку, розплатився і вийшов.

На розі Том пригнувся і швиденько рушив П’ятою авеню. Там був бар «У Рауля». Чи варто ризикнути та зазирнути ще й туди? Випробувати долю і все таке? А може, краще не зупинятися, дійти до Парк-авеню і спробувати втратити свого переслідувача, минувши кілька темних завулків? Але він зайшов до «Рауля».

Поки прямував до вільного стільця біля барної стійки, мимовільно озирався навколо, вишукуючи когось зі знайомих. Побачив кремезного чолов’ягу з рудим волоссям, чиє ім’я постійно забував, — він сидів за столиком з молодою блондинкою. Рудоволосий помахав йому, і рука Тома сама по собі теж здійнялася в повітря. Він закинув одну ногу за перекладину високого стільця і напружено дивився на двері, хоча й намагався напустити на себе байдужий вигляд.

— Джин з тоніком, будь ласка, — сказав він бармену.

Невже це той чоловік, якого послали по його душу? Це він, чи не він, чи, може, таки він? Але він аж ніяк не був схожий на копа чи детектива. Він радше скидався на якогось бізнесмена, чийогось батька — гарно одягнений, при тілі, з сивиною на скронях — геть не зрозуміло, ким він міг бути насправді. Невже саме такому доручили цю роботу — щоб він спершу завів із ним у барі дружню бесіду, а тоді — гоп! — і ось він уже кладе йому на плече свою руку, а другою показує посвідчення і каже: «Томе Ріплі, вас заарештовано». Том не відводив погляду від дверей.

Ось він зайшов. Роззирнувся навколо, побачив Тома й одразу ж відвів очі. Зняв солом’яного капелюха й примостився по інший бік барної стійки.

Господи, чого йому треба? Він точно не схожий на збоченця. Ця думка промайнула вдруге, і зараз його виснажений мозок таки намацав і видобув зі своїх закутків те слово, наче саме слово могло його захистити, але краще вже хай він буде збоченцем, аніж копом. Збоченцю він може ввічливо сказати: «Ні, дякую», посміхнутися і піти своєю дорогою. Том засовався на стільці, намагаючись заспокоїтись.

Том побачив, як чоловік махнув бармену, аби той трохи зачекав, і підійшов до нього. Ось і все. Том заціпенів і не зводив із нього погляду. Вони не дадуть тобі більше десяти років, подумав про себе. Ну, може, п’ятнадцять, але в хорошій в’язниці… Тієї миті, коли чоловік розтулив рота, аби щось сказати, Тома пронизав раптовий біль розпачливого й гіркого розкаяння.

— Перепрошую, це ви Том Ріплі?

— Так.

— Мене звати Герберт Ґрінліф. Я батько Річарда Ґрінліфа. — Вираз його обличчя збивав Тома з пантелику значно більше, ніж якби він цілився в нього пістолетом. Він по-дружньому посміхався і дивився на Тома з надією. — Ви друг Річарда, чи не так?

У Тома в голові виринули якісь нечіткі спогади. Дікі Ґрінліф. Високий блондин. У нього водилися гроші. Том пригадав його.

— А, так. Дікі Ґрінліф. Так.

— Отже, ви знайомі з Чарльзом та Мартою Шріверами. Це вони розповіли мені про вас і сказали, що ви… ем… Може, ми сядемо за столик?

— Звичайно, — люб’язно погодився Том і взяв свою випивку. Пройшов за чоловіком до вільного столика в дальньому кінці невеликого приміщення. «Відстрочення вироку, — подумав він. — Свобода! Ніхто не збирався мене заарештовувати». Тут якась інша справа. Та й що б це не було, мова не йшла про велику крадіжку, підробку документів чи як там воно ще називається. Може, Річард потрапив у якусь скруту? Чи, може, містер Ґрінліф потребував його допомоги або поради. Том же добре знав, що сказати такому батькові, як містер Ґрінліф.

— Я дещо сумнівався, чи ви точно Том Ріплі, — сказав містер Ґрінліф. — Гадаю, я бачив вас лишень одного разу. Ви приходили до нас у гості разом із Річардом, правда ж?

— Здається, так.

— Шрівери описали мені вас. Ми всі намагалися знайти вас, адже Шрівери хотіли, щоб ми зустрілися у їхньому домі. Хтось сказав їм, що ви час від часу навідуєтесь до «Зеленої клітки». Сьогодні я вперше вийшов на пошуки, тож, мабуть, мені дуже пощастило одразу на вас натрапити. — Він посміхнувся. — Минулого тижня я написав вам листа, але ви напевне його не отримали.

— Ні, не отримав. — Марк не передавав йому пошти, подумав Том. Та щоб йому. Може, десь там був і чек від тітоньки Дотті. — Десь тиждень тому я переїхав, — додав він.

— Ага, то ось у чому річ. Насправді, я багато не писав у своєму листі. Тільки зазначив, що хотів би зустрітися з вами й перекинутись кількома словами. Шрівери думали, що ви добре знали Річарда.

— Я пам’ятаю його, так.

— Але зараз ви з ним не листуєтесь? — Чоловік здавався розчарованим.

— Ні. Я вже кілька років не бачив Дікі.

— Ось уже два роки, як він у Європі. Шрівери дуже гарної думки про вас і припустили, що ви могли б уплинути на Річарда, якби написали йому. Я хочу, щоб він повернувся додому. У нього тут є обов’язки… Але поки що він пропускає повз вуха все, що я та його мати говоримо йому.

Том вельми здивувався.

— Що саме Шрiвери розповідали про мене?

— Вони казали — гадаю, вони трохи перебільшили, — що ви з Річардом були близькими друзями. Тому вони й були впевнені, що ви з ним листуєтесь. Бачте, я майже не знаю друзів Річарда… — Він глянув на склянку Тома, ніби хотів бодай запропонувати йому щось випити, але Томова склянка була майже повна.

Том пригадав, як колись разом із Дікі Ґрінліфом був на коктейльній вечірці в Шріверів. Напевне Ґрінліфи більше товаришували з ними, ніж він сам, і з цього усе й почалося, адже Том бачився зі Шріверами лише кілька разів. А під час їхньої останньої зустрічі, подумав Том, він допоміг Чарлі Шріверу впорядкувати його податкову декларацію. Чарлі був режисером на телебаченні й геть заплутався у своїх додаткових заробітках. Чарлі вважав Тома генієм, адже він зумів так підтасувати всі цифри, що сума вийшла меншою, ніж у самого Чарлі, і до того ж усе виглядало цілком законно. Можливо, саме тому Чарлі так гарно відгукувався про Тома й порекомендував його містеру Ґрінліфу. Під враженням того вечора Чарлі міг сказати містеру Ґрінліфу, що Том був розумним та поміркованим, сумлінним та чесним і завжди готовим прийти на допомогу. Однак він трохи помилявся.

— Підозрюю, що ви не знаєте інших близьких друзів Річарда, які б могли якось вплинути на нього? — жалібно запитав містер Ґрінліф.

Том подумав про Бадді Ланкенау, але не хотів уплутувати його в таку справу.

— Боюсь, що ні, — відказав Том, хитаючи головою. — А чому Річард не хоче повертатися додому?

— Він каже, що йому краще жити там. Але його мати серйозно занедужала… Утім, це сімейні проблеми, тож вибачте, що так набридаю. — Він ніяково провів рукою по своєму рідкому, але охайно причесаному сивому волоссю. — Він каже, що захопився малюванням. У цьому немає нічого поганого, однак у нього немає таланту до малювання. Зате він має талант до проектування кораблів, от тільки б він хотів цим займатися. — Він підвів голову, коли до нього звернувся офіціант. — Віскі «Дюарс» і содову, будь ласка. Ви будете щось замовляти?

— Ні, дякую, — сказав Том.

Містер Ґрінліф винувато глянув на нього.

— Ви перший із друзів Річарда, хто погодився мене вислухати. Усі інші думають, що я намагаюся втручатися в його життя.

Том міг зрозуміти їхню позицію.

— Мені б хотілося допомогти, — ввічливо відповів Том.

Тепер він пригадав, що гроші Дікі приносила суднобудівна компанія. Невеличкі вітрильники. Без сумніву, батько хотів, щоб він повернувся додому й узяв на себе сімейний бізнес. Том знічев’я посміхнувся містеру Ґрінліфу й спорожнив свою склянку. Він засовався на стільці, уже готовий попрощатися, але розчарування його співрозмовника можна було відчути на дотик.

— А де він живе в Європі? — запитав Том, хоча самому було начхати, де він там живе.

— У містечку Монджибелло, на південь від Неаполя. Він каже, що там навіть немає бібліотеки. Здебільшого він або плаває під вітрилами, або малює. Він придбав там будинок. Річард сам заробляє — небагато, але, вочевидь, на життя в Італії вистачає. Ну, в кожного свої смаки, але я у тому містечку не бачу нічого привабливого. — Містер Ґрінліф бадьоро посміхнувся. — Чи можу я пригостити вас, містере Ріплі? — додав він, коли офіціант приніс його віскі й содову.

Том хотів чимшвидше піти. Але його мучила думка про те, що він залишить містера Ґрінліфа наодинці зі свіжою порцією віскі.

— Дякую. Я не проти, — сказав Том і віддав офіціанту свою порожню склянку.

— Чарлі Шрівер казав, що ви працюєте у страховій компанії, — ввічливо продовжив містер Ґрінліф.

— Працював там раніше. А тепер… — Том не хотів розказувати, що працював у податковому відомстві, принаймні не зараз. — А тепер працюю у відділі бухгалтерії однієї рекламної агенції.

— Справді?

Якийсь час обидва мовчали. Очі містера Ґрінліфа прикипіли до Тома, його погляд був жалісливим, благальним. Що, у біса, він міг відповісти? Том уже картав себе за те, що прийняв запропоновану випивку.

— До речі, а скільки Дікі років? — запитав він.

— Двадцять п’ять.

«Як і мені», — подумав Том. Напевне, Дікі чудово проводить час у Європі. Гроші, будинок, вітрильник. З якого б це дива йому захотілось повернутися додому? Образ Дікі дедалі чіткіше вимальовувався у його пам’яті: у нього була широка посмішка, світле, трохи хвилясте волосся, безтурботне й веселе обличчя. Дікі дуже пощастило. А що він сам робив у двадцять п’ять років? Перебивався з тижня на тиждень. Не мав банківського рахунку. Вперше в житті переховувався від копів. У нього був талант до математики. Чому, в біса, він не отримував за нього грошей? Том раптово збагнув, що всі його м’язи напружились, а коробка сірників у його руці стислась так, що стала майже плоскою. Йому набридла ця розмова, чорт забирай, йому страшенно набридла ця розмова. Він хотів повернутись до барної стійки й побути на самоті.

Том ковтнув зі своєї склянки.

— Я з радістю напишу Дікі, якщо ви дасте мені його адресу, — похапцем сказав він. — Думаю, він мене пригадає. Якось вихідними ми зустрілися на вечірці на Лонг-Айленді. Ми з Дікі пішли назбирати мідій, а потім усі їли їх на сніданок, — Том посміхнувся. — Декого потім нудило, тож вечірка не зовсім удалася. Я пригадую, що Дікі розказував про свої плани поїхати в Європу. Мабуть, ото він і поїхав…

— О, я пам’ятаю! — перебив його містер Ґрінліф. — То були останні вихідні Дікі вдома. Він розказував мені про ті мідії. — І він голосно засміявся.

— А ще я кілька разів бував у вас удома, — продовжив Том, уживаючись у роль. — Дікі показував мені моделі кораблів, що стояли на столі в його кімнаті.

— Ет, та це лише дитячі спроби! — Містер Ґрінліф аж сяяв від щастя. — А він показував вам свої макети? А малюнки?

Не показував, але Том весело відказав:

— Аякже! Звісно, показував. Чорнильні малюнки, написані пером. Деякі з них були просто вражаючі. — Том ніколи їх не бачив, але зараз уявив ці точні креслення, де чітко промальовано кожнісіньку лінію, кожнісінький болт і гвинтик. Уявив усміхнене обличчя Дікі, який тримає їх перед ним, щоб Том міг добре все роздивитися. Він міг ще довго описувати всі деталі, аби потішити містера Ґрінліфа, однак вирішив опанувати себе.

— Так, у Річарда талант промальовувати всі, навіть найдрібніші лінії, — задоволено підтвердив містер Ґрінліф.

— Це точно, — погодився Том. Ця розмова все ще здавалася йому набридливою, однак тепер щось змінилося. Він і раніше помічав за собою таке відчуття. Іноді це траплялося на вечірках, але здебільшого на різноманітних офіційних вечерях з людьми, з якими він узагалі не хотів спілкуватися, однак прийом ніяк не хотів закінчуватись. У таких випадках, якщо вже була така потреба, він міг годину-дві бути неймовірно люб’язним, а тоді щось усередині нього вибухало й він щодуху мчав до дверей. — Перепрошую, однак зараз у мене є деякі справи, інакше я б залюбки поїхав туди й спробував особисто вмовити Річарда повернутися. Можливо, мені б вдалося на нього вплинути, — сказав він лише тому, що саме це хотів почути містер Ґрінліф.

— Якщо ви справді вважаєте, що… тобто, якщо ви збираєтеся до Європи…

— На жаль, ні.

— Річард завжди піддавався впливу своїх друзів. Якщо б ви або хтось такий, як ви, зміг узяти відпустку, то я б з радістю відправив його до Європи поговорити з Річардом. Гадаю, від цього було б більше користі, ніж якби поїхав я сам. Утім, наскільки я розумію, ви, мабуть, не зможете узяти відпустку зі своєї теперішньої роботи?

Зненацька серце Тома підстрибнуло. Він удав, що замислився. Це була нічогенька можливість. Щось усередині нього відчуло її ще до того, як він устиг усе обдумати, і щосили вчепилося в неї.

Насправді в нього не було роботи. Може, незабаром йому й так доведеться покинути місто. Він і сам хотів поїхати з Нью-Йорка.

— Можливо, зможу, — обережно сказав Том із тим же задумливим виразом, наче перебирав у думках сотні маленьких мотузочків, які його стримували.

— Якщо ви погодитесь поїхати, я залюбки візьму на себе всі витрати. Ви справді думаєте, що змогли б це влаштувати? Скажімо, цієї осені?

Уже минула майже половина вересня. Том глянув на золотий перстень із потертою печаткою на мізинці містера Ґрінліфа.

— Гадаю, що зможу. Буду радий знову побачити Річарда, особливо якщо ви думаєте, що я зможу чимось допомогти.

— Навіть не сумніваюся! Я впевнений, що він вас послухає. Може, воно й добре, що ви не дуже близько його знаєте. Коли будете рішуче переконувати його, що варто повернутися додому, він не запідозрить, що ви робите це з якихось корисливих мотивів. — Містер Ґрінліф нахилився трохи вперед і схвально подивився на Тома. — Цікаво виходить. Джим Бурк із дружиною (Джим — мій партнер) торік заїжджав до Монджибелло, коли здійснював круїз. Річард пообіцяв, що з настанням зими повернеться додому. Минулої зими. Джим вважає, що тут уже ніхто не зарадить. Однак хіба буде молодий хлопець двадцяти п’яти років слухати старого чоловіка за шістдесят? Гадаю, вам удасться зробити те, на що не спромоглися інші!

— Сподіваюся, — скромно відказав Том.

— Може, ще щось вип’єте? Як щодо гарного бренді?

2

Було вже за північ, коли Том рушив додому. Містер Ґрінліф запропонував підвезти його на таксі, але Том не хотів, аби той знав, де він зараз мешкає — у закіптюженій будівлі з бурої цегли, між Третьою і Шостою авеню, на якій висіла табличка «КІМНАТИ ДЛЯ НАЙМУ». Останні два з половиною тижні Том мешкав із Бобом Делансі, молодиком, якого він заледве знав, однак Боб виявився чи не єдиним із нью-йоркських знайомих Тома, хто запропонував узяти його до себе, коли Тому не було куди податися. Том не запрошував нікого зі своїх друзів до помешкання Боба й навіть не розказував, де він мешкав. Основною перевагою Бобової квартири було те, що він навіть тут міг отримувати листи, адресовані Джорджу Мак-Альпіну, і навряд чи комусь вдалося б спіймати його на гарячому. Та з іншого боку, смердючий нужник наприкінці коридору, який не замикався, брудна кімнатка, що виглядала так, ніби через неї пройшла не одна тисяча пожильців і кожен із них залишив по собі якесь сміття, при цьому жодного разу не поворухнувши бодай одним пальцем, аби його прибрати, усі ті стоси старих глянцевих журналів «Воґ» та «Гарперс Базар», а ще ті великі й занадто вишукані для цього місця чаші та вази із димчастого скла, наповнені сплутаними стрічками, огризками олівців, недопалками та зіпсованими фруктами! Боб займався тим, що прикрашав вітрини крамниць та універмагів, але останнім часом роботи було небагато й він лише зрідка отримував замовлення від антикварних крамниць на Третій авеню, а в деяких із цих крамниць як оплату йому давали оті чаші з димчастого скла. Том був приголомшений, коли побачив, якою занедбаною була квартира, не міг повірити, що знав людину, яка жила в такому безладі, але був певен, що не залишиться тут надовго. Аж раптом йому трапився містер Ґрінліф. Завжди щось трапиться. Така була Томова філософія.

Перед тим як піднятися бурими кам’яними сходами, він зупинився і пильно роззирнувся навсібіч. Нікого, окрім старої жінки, що вигулювала песика, та чоловіка, який, петляючи, завернув з-за рогу й вийшов на Третю авеню. Понад усе він не терпів відчуття, наче хтось його переслідує, хто б це не був. А останнім часом це відчуття супроводжувало його всюди. Том кинувся східцями нагору.

Тепер мені начхати на навколишній безлад, подумав він про себе, переступаючи поріг кімнати. Йому потрібен лише паспорт, а тоді він зможе відплисти до Європи, ще й напевне в каюті першого класу. Офіціант принесе йому все, що він забажає, варто тільки натиснути на кнопку! Він одягнеться у найкращий одяг, неквапом зайде до великої обідньої зали, а за столом розмовлятиме з поважними людьми, як справжній джентльмен! Сьогодні йому є за що себе похвалити, подумав Том. Він поводився як належить. У містера Ґрінліфа нізащо не могло скластися враження, що Том хитрістю виманив у нього запрошення до Європи. Швидше навпаки. Містер Ґрінліф може на нього покластися. Він зробить усе можливе, аби переконати Дікі. Містер Ґрінліф був настільки порядним, що навіть не сумнівався у тому, що й інші люди такі ж порядні. Том уже й забув, що такі люди досі існують.

Він повільно зняв піджак і розпустив краватку, спостерігаючи за кожним своїм рухом так, наче дивився на якусь іншу людину. Дивовижно, як він раптом випростався, як змінився вираз його обличчя. То був один із небагатьох моментів у його житті, коли він справді був задоволений собою. Він просунув руку до напхом напханої шафи Боба й безцеремонно розсунув вішаки в два боки, аби повішати свій костюм. Тоді пішов до ванної. Старий, заіржавілий душ випорснув струмінь води на шторку, інший полетів кудись убік, так і не потрапивши на Тома, але це було все-таки краще, аніж сидіти в брудній ванні.

Коли він прокинувся наступного ранку, Боба не було, а кинувши погляд на його ліжко, Том зрозумів, що Боб навіть не ночував удома. Тоді він вистрибнув зі свого ліжка, підійшов до плити із двома конфорками й поставив кавник. Боб не заходив до квартири навіть уранці. Він не хотів розказувати Бобу про свою мандрівку до Європи. Той вошивий ледацюга все одно нічого не втямить, тільки й подумає, що Том поїде туди задарма. Мабуть, те саме подумають й Ед Мартін, Берт Віссер та інші його недалекі знайомі. Він нікому з них не розкаже, ще бракувало, щоб вони прийшли його проводжати. Том почав насвистувати. Сьогодні його запросили на вечерю до квартири Ґрінліфів на Парк-авеню.

П’ятнадцять хвилин по тому, прийнявши душ, поголившись, надягнувши костюм і смугасту краватку, що, як він припустив, гарно виглядатиме на його фотокартці для паспорта, Том походжав кімнатою туди-сюди, тримаючи в руці чашку кави, і чекав, коли принесуть ранкову пошту. Переглянувши пошту, він піде до Радіо-Сіті, аби залагодити справу з паспортом. А що робити до вечора? Відвідати художні виставки, аби мати про що говорити з Ґрінліфами за вечерею? Чи, може, пошукати якусь інформацію про «Суднобудівну компанію Бурк-Ґрінліф», щоб показати містеру Ґрінліфу, що він цікавиться його бізнесом?

Крізь прочинене вікно він почув легенький ляскіт поштової скриньки та спустився. Зачекав, доки поштар зійшов східцями та зник із виду, і лише тоді забрав листа, адресованого Джорджу Мак-Альпіну, що стримів із поштової скриньки. Том розкрив його. Усередині був чек на сто дев’ятнадцять доларів і п’ятдесят чотири центи, виписаний збирачеві податків із податкового відомства. Стара добра місіс Едіт В. Суперау! Заплатила без жодних скарг, навіть не довелося їй телефонувати. То був добрий знак. Він знову піднявся, роздер конверт місіс Суперау й викинув його до смітника.

Поклав її чек до коричневого конверта, якого ховав у внутрішній кишені одного зі своїх піджаків, що висіли в шафі. Разом із цим чеком у нього вже назбиралося тисяча вісімсот шістдесят три долари й чотирнадцять центів, підрахував Том у голові. Шкода, що він не міг отримати цих грошей. Чомусь жоден із тих ідіотів не додумався заплатити готівкою чи бодай виписати чек на ім’я Джорджа Мак-Альпіна. Колись Том знайшов посвідчення банківського посильного, правда, уже прострочене, яке він міг би спробувати виправити, але боявся, що його впіймають на отриманні навіть найменшої суми, хай йому й удасться підробити доручення. Отож усе зводилося до звичайнісінького жарту. Наче він збирав ті чеки задля розваги. Він ні в кого не крав грошей. Він подумав, що перед тим, як вирушити до Європи, варто знищити всі чеки.

У його переліку було ще сім потенційних платників. До відбуття залишалося десять днів, то, може, варто спробувати потрясти ще бодай одного? Учора, коли повертався додому після зустрічі з містером Ґрінліфом, Том подумав, що, якщо заплатять місіс Суперау та Карлос де Севілла, то він облишить цю справу. Однак містер де Севілла досі не заплатив, а це означало, що не завадить зателефонувати йому й нагнати на нього трохи страху. Том пригадав, що з місіс Суперау все було так легко, і в самого аж руки засвербіли спробувати ще разочок.

Том витяг з шафи свою валізу й вийняв із неї лілову коробку з різноманітним канцелярським приладдям. Там було кілька аркушів паперу, а під ними — стосик бланків, які він прихопив з офісу податкового відомства, коли ще працював у їхньому сховищі, а було це кілька тижнів тому. На самому дні коробки лежав перелік потенційних платників. Том ретельно обрав тих людей, які мешкали в Бронксі або Брукліні, тож їм навряд чи захочеться особисто навідатись до Нью-Йоркського податкового відомства. То були переважно художники й письменники та інші позаштатні працівники, які не сплачували податку на прибуток із заробітної плати й заробляли в середньому від семи до дванадцяти тисяч на рік. У дужках він записав імена людей, які рідко наймали спеціалістів, які б заповнювали їхню податкову декларацію, але водночас заробляли достатньо, аби їх можна було звинуватити в тому, що у своїх розрахунках вони припустилися помилки на дві-три сотні доларів. У переліку були Вільям Дж. Слаттерер, журналіст; Філіп Робіллард, музикант; Фріда Гоєн, ілюстратор; Джозеф Дж. Ґеннарі, фотограф; Фрідріх Реддінґтон, художник; Френсіс Карнеґіс… У Тома було якесь внутрішнє передчуття стосовно Реддінґтона. Він малював зображення для книжок із коміксами. Напевне, він і гадки не мав, що відбувалося з його фінансами.

Він обрав два бланки під назвою «ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПОМИЛКУ В РОЗРАХУНКАХ», помістив між ними копірку та взявся швиденько переписувати дані, зазначені під іменем Реддінґтона в його переліку. Дохід: 11 250 доларів. Звільнення від податків: 1. Вирахування: 600 доларів. Кредити: немає. Грошовий переказ: немає. Відсотки: (на мить він завагався) 2,16 доларів. Підлягає сплаті: 233,76 доларів. Тоді він узяв зі своєї колекції аркуш паперу для друкарської машинки зі штампом податкового відомства, що розташовувалося на Лексінґтон-авеню, однією скісною лінією перекреслив адресу, а внизу надрукував:

Шановний сер!

У зв’язку з великою завантаженістю нашого офіса на Лексінґтон-авеню вашу відповідь слід надіслати за адресою:

Відділ врегулювання

На ім’я Джорджа Мак-Альпіна

189 Е, 51 вулиця

Нью-Йорк 22, Нью-Йорк.

Дякую.

Ральф Ф. Фішер

Гол. дир. від. врег.

Том підписав записку нерозбірливою закарлючкою. Сховав інші бланки на той випадок, якщо Боб зненацька повернеться, і взяв телефонну слухавку. Він вирішив спершу «прощупати» містера Реддінґтона. Дізнався його номер у довідковій і набрав. Містер Реддінґтон був удома. Том коротко пояснив йому ситуацію і награно здивувався, що містер Реддінґтон досі не отримав повідомлення від податкового відомства.

— Ви мали отримати його ще кілька днів тому, — сказав Том. — Не хвилюйтеся, ви безперечно отримаєте його завтра. Ми тут трохи завантажені роботою.

— Але ж я сплатив податок, — відповів занепокоєний голос по той бік слухавки. — Там усе…

— Таке іноді трапляється, розумієте, особливо коли доходи отримані від позаштатної роботи та з них не сплачується податок на прибуток. Ми ретельно перевірили вашу декларацію, містере Реддінґтон. Ми не помилилися. Нам би не хотілося направляти до компанії, з якою ви працюєте, чи вашому агентові вимогу про сплату заборгованості… — Ось тут він засміявся. Такий дружній заспокійливий смішок зазвичай творив дива. — … однак нам доведеться це зробити, якщо ви не сплатите заборгованості протягом двох днів. Перепрошую, що не змогли вчасно надіслати вам повідомлення. Як я уже казав, у нас було багато роботи…

— Чи зможу я з кимось про це поговорити, якщо прийду до вас? — стурбовано запитав містер Реддінґтон. — Це збіса велика сума!

— Так, звісно, зможете. — У такі миті Томів голос завжди набував панібратського тону. Він говорив, як добродушний старигань десь за шістдесят, який так само терпляче вислухав би містера Реддінґтона, якби він прийшов до нього, але який би нізащо не пробачив йому навіть одного цента, що б там містер Реддінґтон не пояснював і як би не виправдовувався. Адже, шановний сер, Джордж Мак-Альпін представляє саме податкове відомство Сполучених Штатів Америки. — Ви, безперечно, можете поговорити зі мною, — манірно продовжував Том, — але ми не помилилися, містере Реддінґтон. Я лише намагаюся зекономити ваш час. Ви можете прийти до нас, якщо хочете, але всі документи, що стосуються ваших податків, зараз переді мною.

Запала тиша. Містер Реддінґтон не збирався нічого питати про документи, бо, мабуть, і сам не знав, що про них питати. Утім, якби містер Реддінґтон захотів дізнатися, у чому справа, Том мав напоготові безліч заплутаних пояснень про валовий дохід та нарахований дохід, суму до сплати та загальний підрахунок, відсоткову ставку в розмірі шести відсотків на рік, яка нараховується з дня, визначеного для сплати податку на будь-який залишок, що являє собою відшкодування основного податку. І все це він міг неквапливо розказувати хоч цілий день, без зупинок, не дозволяючи себе перебивати. Поки що ніхто не виявляв бажання приходити до нього, аби послухати всі ці небилиці особисто. Містер Реддінґтон теж відступав. Том чув його вагання у тривалій мовчанці.

— Ну добре, — приреченим голосом відповів містер Реддінґтон. — Я прочитаю повідомлення, коли його отримаю.

— Гаразд, містере Реддінґтон, — сказав Том і поклав слухавку.

Якусь хвилю він сидів і посміхався, затиснувши свої худі долоні між колінами. Тоді зірвався на ноги, відставив друкарську машинку Боба, акуратно причесав перед дзеркалом своє світло-каштанове волосся і вирушив до Радіо-Сіті.

3

— Вітаю, Томе, мій хлопчику! — сказав містер Ґрінліф голосом, що обіцяв гарне мартіні, вишукану вечерю і навіть зручне ліжко, якщо раптом він буде занадто втомленим, аби повертатися додому. — Емілі, це Том Ріплі!

— Дуже рада з вами познайомитись! — лагідно відказала жінка.

— Як у вас справи, місіс Ґрінліф?

Вона була якраз такою, як він її уявляв: світловолоса, досить висока та струнка жінка, від якої віяло консерватизмом настільки, щоб Том не забував про свої гарні манери, однак не бракувало їй і наївної добросердості до всіх, притаманної її чоловікові. Містер Ґрінліф провів їх до вітальні. Так, він бував тут раніше, разом із Дікі.

— Містер Ріплі працює у страховій компанії, — зазначив містер Ґрінліф, і Том подумав, що він, мабуть, уже перехилив кілька чарок або ж не на жарт нервувався, адже минулого вечора Том детально описав йому рекламну агенцію, у якій він нібито працював.

— Це не дуже цікава робота, — скромно відповів Том, звертаючись до місіс Ґрінліф.

До вітальні увійшла служниця, принісши на таці келихи з мартіні й канапе.

— Містер Ріплі бував у нас раніше, — зауважив містер Ґрінліф. — Він приходив разом із Річардом.

— Ой, справді? Не пригадую, щоб зустрічалася з вами раніше. — Вона посміхнулася. — Ви з Нью-Йорка?

— Ні, я з Бостона, — відказав Том. То була чистісінька правда.

Десь за півгодини — саме вчасно, подумав Том, бо Ґрінліфи безперестанку наполягали, щоб він пив усе нові й нові келихи мартіні — вони пройшли до їдальні, де для трьох було накрито стіл зі свічками, великими темно-синіми серветками й чималою тарілкою з курячим холодцем. Але спершу подали салат із селерою. Тому він дуже подобався. Він так і сказав.

— Річарду теж! — вигукнула місіс Ґрінліф. — Йому завжди подобалось, як його готував наш кухар. Шкода, що ви не зможете відвезти йому трохи салату.

— Я розіпхаю його по шкарпетках, — посміхнувшись, сказав Том, і місіс Ґрінліф засміялась. Вона казала, що була б дуже вдячна, якби Том привіз Річарду кілька пар чорних вовняних шкарпеток від «Брукс Бразерс», адже Річард завжди носив лише їх.

Розмова була нудною, а от вечеря була неймовірною. Відповідаючи на запитання місіс Ґрінліф, Том розповів їй, що працював на рекламну агенцію під назвою «Ротенберґ, Флемінґ та Бартер». Коли він ще раз згадав у розмові цю назву, то навмисне сказав «Реддінґтон, Флемінґ та Паркер», однак містер Ґрінліф, здавалося, цього не помітив. Том згадав назву агенції вдруге, коли вони з містером Ґрінліфом сиділи після вечері у вітальні.

— Ви навчалися у Бостоні? — запитав містер Ґрінліф.

— Ні, сер. Якийсь час я навчався у Прінстоні, тоді відвідував іншу тітку в Денвері й ходив до коледжу там. — Том зробив паузу, сподіваючись, що містер Ґрінліф запитає його щось про Прінстон, але той не питав. Том міг би розказати про систему викладання історії, університетські заборони, атмосферу на танцях, що зазвичай відбувалися на вихідних, політичні тенденції студентських організацій і ще багато всього. Минулого літа він потоваришував зі старшокурсником із Прінстона, і той постійно говорив лише про свій університет, тому Том витягав із нього дедалі більше інформації, сподіваючись, що колись вона стане йому в пригоді. Том розповів Ґрінліфам, що в Бостоні його виховувала тітка Дотті. Вона забрала його до Денвера, коли Тому було шістнадцять, і там він закінчив школу, а тоді познайомився з юнаком на ім’я Дон Мізелл, який винаймав кімнату в будинку його тітки Беа. Дон навчався в університеті Колорадо, і Том дізнався від нього стільки всього, що почувався так, наче й сам навчався в тому навчальному закладі.

— Мали якусь конкретну спеціалізацію? — поцікавився містер Ґрінліф.

— Ніяк не міг обрати між бухгалтерською справою та англійською мовою, — посміхаючись, відповів Том, упевнений, що тема страшенно нецікава, тож ніхто не захоче її обговорювати.

Місіс Ґрінліф принесла сімейний фотоальбом, і Том опустився біля неї на канапу, а жінка тим часом гортала сторінки. Перші кроки Річарда, жахлива кольорова фотокартка майже на всю сторінку, де він із довгими золотими кучерями позував в образі «Хлопчика у блакитному»[1]. Альбом не викликав у Тома жодного зацікавлення, доки вони не дійшли до тих сторінок, де Річарду було близько шістнадцяти і він стояв, стрункий, довгоногий і з хвилястим волоссям. Том помітив, що відтоді до двадцяти трьох чи чотирьох, коли фотокартки закінчилися, Дікі майже не змінився. Він був уражений тим, що його наївна широка усмішка теж нікуди не поділась. Том ніяк не міг позбутися відчуття, що Річард не вельми кмітливий, або ж він просто полюбляв позувати для фотографій і вважав, що найкраще виглядає із широкою посмішкою від вуха до вуха, що теж здавалося Тому не дуже розумним.

— А от приклеїти ці фотокартки в мене ще руки не дійшли, — пояснила місіс Ґрінліф, простягаючи йому стосик інших світлин. — Вони всі з Європи.

Ці фотокартки були куди цікавіші. Дікі наче в паризькому кафе, Дікі на пляжі. На кількох із них він був насупленим.

— А це, до речі, Монджибелло, — сказала місіс Ґрінліф, показуючи на світлину, на якій Дікі витягав на пісок маленького вітрильника. На задньому плані виднілися скелясті гори та смужка невеличких білих будиночків, що облямовували берег. — А тут дівчина, єдина американка, яка там мешкає.

— Мардж Шервуд, — додав містер Ґрінліф. Він сидів навпроти них, нахилившись уперед, і уважно слідкував за показом фотографій.

Вона була в купальному костюмі й сиділа на пляжі, обхопивши руками коліна, — на вигляд здорова, простодушна, з коротким скуйовдженим білявим волоссям — одне слово, хороша дівчина. Наступною була непогана світлина Річарда в коротких шортах — він сидів на парапеті тераси. Він усміхався, але не тією посмішкою, яку Том бачив раніше. На європейських фотографіях Річард виглядав більш стриманим.

Том помітив, що місіс Ґрінліф витріщалася на килимок, що лежав перед нею. І пригадав ту мить, коли за столом вона сказала: «Краще б я ніколи не чула про Європу!», а містер Ґрінліф кинув на неї стривожений погляд, а тоді посміхнувся до нього, ніби такі спалахи емоцій не були рідкістю. Тепер він бачив, що в її очах бриніли сльози. Містер Ґрінліф підвівся, аби підійти до неї.

— Місіс Ґрінліф, — лагідно сказав Том, — я хочу, аби ви знали, що я зроблю все, що в моїх силах, аби переконати Дікі повернутися додому.

— Дякую, Томе, дуже дякую. — Вона стисла його руку.

— Емілі, може, тобі вже час іти до ліжка? — запитав містер Ґрінліф, схилившись над нею.

Том теж підвівся.

— Сподіваюся, що ви прийдете до нас іще раз перед своїм від’їздом, Томе, — сказала вона. — Відколи Річард поїхав, нас нечасто відвідують молоді люди. Мені їх так бракує.

— Я із задоволенням прийду до вас знову, — відповів Том.

Містер Ґрінліф разом із нею вийшов з кімнати. Том залишився стояти з опущеними руками й високо здійнятою головою. Він бачив своє відображення у великому дзеркалі на стіні: він знову був струнким і поважним молодим чоловіком. Він поквапом відвів погляд. Він усе робив правильно, він поводився як слід. Утім, його не покидало відчуття провини. Коли він щойно запевнив місіс Ґрінліф, що зробить усе, що в його силах… Так, він сказав це щиро. Він не мав наміру нікого обманювати.

Том відчув, що починає пітніти, і спробував розслабитись. І чого це він так розхвилювався? Адже сьогодні він почувався так добре! Коли він розповів про тітку Дотті…

Том розправив плечі та глянув на двері, однак вони не відчинилися. То була єдина мить за весь вечір, коли він відчув себе незатишно, ніби лукавив, — так почуваються тоді, коли обманюють, утім, то була чи не єдина правда серед усього, що він сьогодні розповідав: «Мої батьки померли, коли я був ще маленьким. Мене виховувала тітка в Бостоні».

До кімнати повернувся містер Ґрінліф. Здавалося, що його постать пульсувала й робилася дедалі більшою. Том закліпав, його несподівано охопив страх перед ним, він відчув якийсь імпульс, що спонукав напасти першим, поки не напали на нього.

— Може, вип’ємо трохи бренді? — спитав містер Ґрінліф, відчиняючи дверцята бару поряд із каміном.

«Я ніби в кіно», — подумав Том. За хвилину містер Ґрінліф або хтось інший скаже: «Добре, знято!» — і він знову розслабиться й опиниться «У Рауля» зі склянкою джину з тоніком на столі. Ні, краще в «Зеленій клітці».

— Чи вам уже досить? — озвався містер Ґрінліф. — Можете не пити, якщо не хочете.

Том легенько кивнув, а містер Ґрінліф, здавалося, на мить розгубився, а тоді налив дві склянки бренді.

Том укривався холодним потом. Він пригадав той випадок, що трапився минулого тижня в аптеці, хоча все вже минулося і йому справді нема чого боятися, тільки не зараз. На Другій авеню була аптека, номер якої він дав тим людям, які наполягали на тому, аби знову зателефонувати йому стосовно їхніх податків. Він казав, що то був номер Відділу врегулювання, де з ним можна зв’язатися лише з пів на четверту до четвертої години дня щосереди та щоп’ятниці. У цей час Том крутився біля телефонної будки в аптеці, очікуючи, коли задзвенить телефон. Коли він був там удруге й аптекар кинув на нього підозріливий погляд, Том пояснив, що чекає на дзвінок від своєї подружки. Минулої п’ятниці, коли він підняв слухавку, чоловічий голос сказав: «Ти знаєш, про що я, чи не так? Ми знаємо, де ти мешкаєш, якщо хочеш, щоб ми прийшли до тебе… У нас є щось для тебе, якщо в тебе є щось для нас». Той чоловік був дуже наполегливий, але щось не договорював, і Том подумав, що то якась хитрість, тому й не знав, що відповісти. А тоді почув: «Слухай, ми зараз прийдемо до тебе. До тебе додому».

У Тома тремтіли ноги, коли він виходив з телефонної будки, а тоді він помітив, що аптекар не зводив із нього вирячених і сповнених переляку очей, і раптом збагнув сенс тієї розмови: аптекар продавав наркотики та злякався, що Том був детективом, який хотів спіймати його на гарячому. Том розсміявся і вийшов, регочучи, раз у раз похитуючись, адже його ноги досі тремтіли від власного переляку.

— Замислились про Європу? — втрутився голос містера Ґрінліфа.

Том узяв склянку, яку він йому простягнув.

— Так, — відказав Том.

— Тоді сподіваюся, що ви будете задоволені своєю мандрівкою, Томе, а також зможете вплинути на Річарда. До речі, ви дуже сподобались Емілі. Вона сама мені сказала. Навіть не довелось запитувати. — Містер Ґрінліф обертав склянку з бренді між долонями. — У моєї дружини лейкемія, Томе.

— Ох, це, здається, серозна хвороба, так?

— Так. Їй залишилось менше року.

— Мені дуже шкода, — сказав Том.

Містер Ґрінліф вийняв із кишені папірця.

— Тут у мене перелік кораблів. Гадаю, звичний маршрут через Шербур буде найшвидшим, а також найцікавішим. Там сядете на потяг до Парижа, а звідти спальним вагоном через Альпи дістанетесь до Рима й Неаполя.

— Звучить непогано. — Тепер ця мандрівка починала йому подобатись.

— З Неаполя до Річардового містечка вам треба буде їхати автобусом. Я напишу йому про вас — звісно ж, не згадуючи, що ви їдете як мій емісар, — додав він, посміхаючись, — але зазначу, що ми зустрічалися. Річард, імовірно, запросить вас мешкати в нього, однак, якщо з якоїсь причини не зможе цього зробити, у містечку є готель. Я сподіваюся, що ви з Річардом знайдете спільну мову. А щодо грошей… — Містер Ґрінліф посміхнувся йому своєю батьківською посмішкою. — Окрім квитків туди й назад, я пропоную вам шість сотень доларів у дорожніх чеках. Вам буде цього достатньо? Шість сотень мало б вистачити майже на два місяці, а якщо вам знадобиться більше, юначе, просто зв’яжіться зі мною. Ви наче не схожі на того, хто викидатиме гроші на вітер.

— Цього буде цілком достатньо, сер.

Від бренді містер Ґрінліф ще більше подобрів і розвеселився, а Том навпаки — зробився мовчазним і похмурим. Йому хотілося чимшвидше вибратися з цієї квартири. Утім, він усе ще хотів поїхати до Європи, а ще хотів, аби містер Ґрінліф був про нього хорошої думки. Оті посиденьки на канапі були для нього значно гіршими за їхню вчорашню зустріч у барі, коли Тому було страшенно нудно, адже сьогодні вони постійно їхали на одній передачі. Кілька разів Том підводився зі склянкою у руці, підходив до каміна й повертався назад, а якось, зазирнувши в дзеркало, він помітив, що кутики його рота опустилися.

Містер Ґрінліф щось плескав язиком про те, як вони з Річардом були в Парижі, коли йому було десять, і це аніскілечки не цікавило Тома. Якщо за десять днів у нього виникнуть якісь проблеми з поліцією, подумав Том, містер Ґрінліф візьме його до себе. Він пояснить, що йому довелося поспіхом здати свою квартиру в оренду або ще щось таке, і заховається тут на якийсь час. Том почувався кепсько, його майже нудило.

— Містере Ґрінліф, гадаю, мені час іти.

— Уже? Але я хотів показати вам… Утім, не беріть до голови. Іншим разом.

Том розумів, що повинен запитати: «Що ви хотіли мені показати?» — і терпляче дивитися на те, що він хотів йому показати, але не зміг.

— Я, звісно ж, хочу показати вам нашу верф! — весело сказав містер Ґрінліф. — Коли ви зможете прийти? Мабуть, тільки під час обідньої перерви? Гадаю, що ви маєте розказати Річарду, як зараз виглядає наша верф.

— Так… я зможу прийти під час обідньої перерви.

— Можете зателефонувати в будь-який час, Томе. Ви маєте візитку з моїм особистим номером. Якщо зателефонуєте заздалегідь, десь за півгодини, я надішлю машину, щоб вас забрали прямісінько з вашого офісу. Візьмемо по сандвічу, перекусимо, а потім водій відвезе вас назад.

— Я зателефоную вам, — сказав Том. Він відчув, що зомліє, якщо залишиться у цьому тьмяному передпокої ще бодай на одну хвилину, але містер Ґрінліф знову весело засміявся і запитав, чи він, бува, не читав однієї книжки Генрі Джеймса.

— На жаль, сер, саме цієї я не читав, — відповів Том.

— Ну, пусте. — Містер Ґрінліф посміхнувся.

Потім вони потисли руки — містер Ґрінліф здушив його долоню і довго не відпускав, а тоді все скінчилося. Поки він спускався ліфтом, Том помітив, що болісний і наляканий вираз усе ще залишався на його обличчі. Він утомлено прихилився до стіни, хоча добре знав, що тільки-но двері ліфта відчиняться і він опиниться у вестибюлі, як миттю вистрибне надвір і кинеться бігти, бігти всю дорогу додому.

4

Дні минали, і місто видавалося йому дедалі дивнішим. Було відчуття, наче щось пропало з Нью-Йорка, щось реальне або важливе, і місто лише розігрувало для нього виставу — грандіозну виставу, у якій брали участь автобуси, таксі й люди на тротуарах, які кудись поспішали, телевізійні програми, що крутили чи не в кожному барі на Третій авеню, і кінотеатри, які виблискували вогнями навіть за дня. Його супроводжували звукові ефекти, що їх створювали тисячі автомобільних гудків та людських голосів, які без угаву торохтіли про всілякі дурниці. Здавалося, що тільки-но його корабель відчалить у суботу, як увесь Нью-Йорк полегшено видихне й розвалиться, ніби купка картонних декорацій.

А може, він просто боявся. Він ненавидів воду. Він ніколи раніше не бував на воді, за винятком хіба того разу, коли плавав з Нью-Йорка до Нового Орлеана й назад, але тоді він працював на вантажному судні, що перевозило банани, здебільшого перебував під палубою і заледве чи помітив, що взагалі кудись плив. Кілька разів, коли він підіймався на палубу, вода за бортом спершу лякала його, а тоді викликала напад нудоти, і він стрімголов кидався назад під палубу, де, всупереч словам більшості людей, йому ставало краще. Його батьки потонули в Бостонській бухті, і Том завжди думав, що його страх якось пов’язаний із цим, адже він завжди, скільки себе пам’ятав, боявся води й так і не навчився плавати. Його живіт сповнювало неприємне й нудотне відчуття від самої лише думки про те, що менш ніж за тиждень його зусібіч оточуватиме вода завглибшки кілька миль, що йому, без сумніву, доведеться постійно на неї дивитися, адже пасажири круїзних лайнерів більшість свого часу проводять на палубі. А морська хвороба аж ніяк його не прикрасить. Насправді, Том ніколи не страждав на неї, проте останнім часом його починало нудити від самої лише думки про подорож до Шербура.

Він повідомив Бобу Делансі, що за тиждень переїде, але не сказав, куди саме. Утім, Боба це не дуже й цікавило. Вони вкрай рідко бачились, хоча й мешкали разом на П’ятдесят першій вулиці. Том навідався до будинку Марка Прімінґера, що на Східній Сорок п’ятій вулиці (у нього досі були ключі), аби забрати кілька речей, які забув тут раніше, і обрав такий час, коли, на його думку, Марка не мало бути вдома, однак Марк прийшов зі своїм новим сусідом Джоелем — худющим тюхтієм, який працював у якомусь видавництві — і Марк лише через нього натягнув свою маску ввічливості під назвою «Будь ласка, роби, що забажаєш», але, якби поряд не було Джоеля, Марк облаяв би його такими словами, яких не дозволив би собі навіть португальський матрос. Марк (а повне його ім’я було Марцеллус), мав навдивовижу огидну пику й заробляв невідомо скільки, а своїм хобі він вважав допомогу молодим людям, яких спіткали тимчасові фінансові труднощі, себто він дозволяв їм мешкати в своєму двоповерховому будинку з трьома спальнями та прикидався Богом, указуючи, що можна, а що не можна робити, і радячи їм, як вони мають жити й де працювати, хоча всі його поради були вельми паршивими. Том мешкав у нього майже три місяці, хоча більшість того часу Марк був у Флориді й Том мав будинок у своєму цілковитому розпорядженні, але, щойно Марк повернувся і зчинив бучу через кілька розбитих склянок (знову прикидаючись Богом і Суворим Батечком), Том уперше настільки розлютився, що не змовчав. Тоді Марк викинув його на вулицю, перед цим примусивши заплатити шістдесят три долари за розбитий посуд. Підлий скупердяй! Йому б пасувало бути старою дівою, подумав Том, і керувати школою для дівчат. Том гірко пошкодував, що взагалі звернувся до Марка Прімінґера, і що швидше йому вдасться забути його дурні свинячі очиці, масивну щелепу та бридкі руки з огидними перснями (якими він розмахував у повітрі, повеліваючи зробити те і се), то щасливішим він буде.

З усіх його знайомих єдиною, кому він хотів розповісти про свою подорож до Європи, була Клео, тож він пішов навідати її у четвер перед відплиттям. Клео Добелл була високою стрункою темноволосою дівчиною десь від двадцяти трьох до тридцяти (Том і сам достеменно не знав, скільки їй років), що мешкала разом із батьками на площі Ґрейсі й малювала маленькі картини — такі маленькі, що вони поміщалися на шматочках слонової кістки, не більших від поштових марок, а роздивитись їх можна було лише за допомогою збільшувального скла. Клео й сама використовувала збільшувальне скло, коли творила свої картини. «Ти тільки подумай, як це зручно — носити всі картини з собою у портсигарі! Іншим художникам для їхніх полотен потрібні величезні приміщення!» — полюбляла казати Клео. Вона жила в глибині батьківської квартири й мала свої невеличкі апартаменти з маленькою ванною і кухнею. У неї завжди було досить темно, адже всі вікна виходили на крихітний задній двір, зарослий деревами айланта, які заступали світло. У неї завжди горіло тьмяне світло, повсякчас створюючи нічну атмосферу. За винятком хіба що того вечора, коли вони познайомились, Том постійно бачив її у різнобарвних обтислих оксамитових штанях та яскравих смугастих шовкових сорочках. Вони здружилися ще того першого вечора, і наступного дня Клео запросила його до себе на вечерю. Клео частенько запрошувала його до себе, а в Тома навіть не з’являлося думки про те, щоб запросити її кудись на вечерю або в театр чи ще в якесь місце, куди зазвичай хлопці запрошують дівчат. Вона не очікувала, що Том подарує їй квіти, книжку або цукерки, коли прийде до неї на вечерю або коктейль, хоча Том час від часу таки робив їй невеличкі подарунки, адже це її дуже тішило. Клео була єдиною, кому він міг розказати, що їде до Європи, й пояснити чому. Так він і зробив.

Як він і сподівався, Клео була в захваті. Вона сиділа, розтуливши свої червоні губи на видовженому блідому обличчі, а тоді ляснула себе по одягнених в оксамитові штани стегнах і вигукнула:

— Томмі! Це ж, це ж просто неймовірно! Наче в шекспірівській п’єсі!

Том і сам так подумав. Він тільки потребував, щоб хтось сказав це вголос.

Клео метушилася навколо нього весь вечір, розпитуючи, чи має він те і се, як-от носові хустинки, ліки проти застуди чи вовняні шкарпетки, адже восени в Європі починалися дощі, та чи зробив він усі необхідні щеплення. Том запевнив її, що добре підготувався до подорожі.

— Тільки не приходь проводжати мене, Клео. Я не хочу, щоб мене проводжали.

— Звісно, що ні! — сказала Клео. Вона добре його розуміла. — Ох, Томмі, я думаю, що це буде дуже цікаво! Ти писатимеш мені про все, що відбуватиметься з Дікі? Ти єдина людина з усіх, що я знаю, яка їде до Європи у справах.

Він розповів їй, як їздив на верф містера Ґрінліфа на Лонг-Айленді, де на цілі милі простягнулися верстати, на яких виготовляли блискучі металеві частини кораблів, покривали лаком і полірували дерево, про сухі доки, де стояли каркаси вітрильників різних розмірів, і засипав її термінами, які почув від містера Ґрінліфа — усілякими комінгсами[2], планширами[3], кільсонами[4] та гострими скулами[5]. Він також розповів про другу вечерю у будинку містера Ґрінліфа, коли той подарував йому наручний годинник. Він показав його Клео. Не захмарно дорогої моделі, однак досить непоганий і якраз такий, який Том і сам обрав би для себе — простий білий циферблат з чіткими чорними римськими цифрами в простій золотій оправі на ремінці з крокодилячої шкіри.

— І все лише тому, що за кілька днів до того я обмовився, що не маю наручного годинника, — сказав Том. — Він ставиться до мене, як до рідного сина. — Знову ж таки, Клео була єдиною, кому він міг таке сказати.

Дівчина зітхнула.

— Чоловіки! Як же вам щастить! Нічого подібного ніколи не станеться з дівчиною! Чоловіки мають стільки свободи!

Том посміхнувся. Йому частенько здавалося, що все якраз навпаки.

— Чи це, бува, не горять твої баранячі відбивні?

Клео скрикнула та скочила на ноги.

Після вечері вона показала йому кілька своїх нових творінь — пару романтичних портретів молодих чоловіків, яких вони обоє знали, у білих сорочках із розстебнутими комірцями, три уявних пейзажі, схожі на джунглі, навіяні заростями дерев айланта в неї за вікном. Хутро невеличкої мавпи було промальовано навдивовижу чітко, подумав Том. Клео мала безліч пензликів з однісінькою волосиною, але й вони були різної товщини. Вони випили майже дві пляшки лікеру з її бару і Том зробився таким сонливим, що міг би цілу ніч проспати на підлозі — вони часто спали поряд, примостившись на двох великих ведмежих шкурах перед її каміном. Це було ще однією чудовою особливістю Клео — вона ніколи не хотіла й не чекала, що він намагатиметься ще більше з нею зблизитись, і він ніколи нічого подібного не робив. Однак цього разу за чверть до дванадцятої Том примусив себе підвестися і пішов до виходу.

— Я більш тебе не побачу, правда ж? — сумовито запитала Клео біля дверей.

— Ой, та я повернуся десь за шість тижнів, — відповів Том, хоча насправді зовсім так не думав. Зненацька він нахилився до неї і по-братському міцно поцілував її у бліду щоку. — Я сумуватиму за тобою, Клео.

Вона стисла його плече — наскільки він пригадував, раніше Клео ніколи не торкалась до нього.

— Я теж за тобою сумуватиму, — промовила вона.

Наступного дня він подбав про доручення місіс Ґрінліф у крамниці «Брукс Бразерс» — купив дюжину вовняних шкарпеток та купальний халат. Місіс Ґрінліф не сказала, якого кольору мав бути халат, і залишила це на його розсуд. Том обрав купальний халат темно-бордового кольору із темно-синім поясом і вилогами. То був не найкращий з усіх наявних халатів, однак Том подумав, що саме такого обрав би для себе Річард, тож він буде задоволений. Він записав шкарпетки й купальний халат на рахунок Ґрінліфів. Тоді побачив товсту лляну спортивну сорочку із дерев’яними ґудзиками, яка йому дуже сподобалась. Він міг би з легкістю записати на рахунок Ґрінліфів ще й цю покупку, але не зробив цього. Він придбав сорочку за власні гроші.

5

Той ранок, коли він відпливав, той ранок, якого він чекав із таким радісним нетерпінням, розпочався геть нікчемно. Том ішов за стюардом до своєї каюти, подумки нахвалюючи себе за стійкість, із якою він відхилив усі спроби Боба прийти, аби провести його, але варто було переступити поріг каюти, як його заскочили зненацька оглушливі крики.

— Томе, де ж те шампанське? Ми чекаємо!

— Господи, оце смердюча діра. Скажи, нехай тобі дадуть пристойнішу каюту!

— Томмі, візьмеш мене з собою? — озвалась подружка Еда Мартіна, від якої Тома мало не вивертало.

Зібралися усі, здебільшого бридкі, друзі Боба, вони порозсідалися на його ліжку, повмощувались на підлозі. Боб знав, що він відпливає, але Том ніколи б не подумав, що Боб ладен зробити таке. Йому довелося зібрати докупи все самовладання, щоб роздратовано не випалити: «Не буде вам ніякого шампанського». Натомість він стримано привітався, навіть намагався посміхатися, хоча самому здавалося, що от-от розплачеться, наче мала дитина. Він кинув на Боба спопеляючий погляд, але Боб уже встиг бозна-чим добряче набратися. У світі було небагато речей, які могли вивести його з рівноваги, подумав Том, виправдовуючи себе, але то був саме той випадок: ось такі дурнуваті й галасливі сюрпризи, уся ця колотнеча, лайки й недоумки, котрі, як він собі думав, зникнуть із його життя, щойно він ступить на трап корабля, а вони тут як тут, та ще й загиджують кімнату, у якій йому доведеться провести п’ять наступних днів!

Том підійшов до Пола Губбарда, чи не єдиної пристойної людини в цій компанії, і сів поряд з ним на короткій, вбудованій у стіну канапі.

— Вітаю, Поле, — тихенько сказав він. — Перепрошую за цей безлад.

— Еге ж! — Пол саркастично посміхнувся. — Як довго тебе не буде? Що сталося, Томе? Ти погано почуваєшся?

То було нестерпно. Галас і дівчачий сміх ніяк не вщухали. Дівчата обмацували його ліжко, зазирали до туалету. Дякувати Богу, що Ґрінліфи не прийшли проводжати його! Містеру Ґрінліфу довелося поїхати у справах до Нового Орлеана, а місіс Ґрінліф, коли Том зателефонував їй цього ранку, аби попрощатися, сказала, що почувається не вельми добре й не зможе його провести.

Нарешті Боб чи хтось інший видобув звідкись пляшку віскі, і всі взялися пити з двох склянок, які знайшли у ванній, а тоді прийшов стюард із повною тацею нових склянок. Том відмовився від випивки. Він рясно вкрився потом, аж йому довелося скинути піджак, аби й він не промок. Підійшов Боб і всунув йому до рук склянку. Том бачив, що Боб не жартує, і знав чому — адже він майже місяць користувався гостинністю Боба і принаймні міг би напустити на себе люб’язний вираз. Але Том більше не міг удавати з себе люб’язного і почувався так, наче його обличчя закам’яніло. Навіть якщо вони й зненавидять його після цієї зустрічі, що йому з того, подумав Том. Він може на них начхати!

— Я поміщуся ось тут, Томмі, — сказала дівчина, яка будь-що хотіла кудись поміститися і поїхати разом із ним. Вона боком втислася у вузеньку шафу, завбільшки з крихітну комірчину для мітел.

— Хотів би я побачити, якби Тома впіймали в каюті з дівчиною! — реготнув Ед Мартін.

Том роздратовано глянув на нього.

— Пропоную вийти звідси й подихати свіжим повітрям, — пробурмотів він до Пола.

Інші створювали такий ґвалт, що навряд чи хтось помітив їхню відсутність. Вони зупинились біля поруччя недалеко від корми. День був безсонячний, і місто праворуч здавалося огорнутою в сизий туман незнайомою землею, яку Том міг споглядати з корабля десь посеред океану, от тільки ті недоумки досі товклися у його каюті.

— Де тебе носило? — запитав Пол. — Ед зателефонував сказати, що ти від’їжджаєш. Я сто років тебе не бачив.

Пол думав, що Том працював на «Ассошіейтед Прес»[6]. Том вигадав нічогеньку історію про відрядження, натякнувши, що їздив на Близький Схід, і розповідав її так, наче то була секретна місія.

— До того ж останнім часом у мене було чимало нічної роботи, — додав Том, — тому й не було коли виходити в люди. Я дуже вдячний, що ти прийшов провести мене.

— Цього ранку в мене не було занять. — Пол вийняв з рота люльку й посміхнувся. — Але гадаю, що я б усе одно прийшов. Вигадав би якусь відмовку.

Том посміхнувся. Пол заробляв на життя як учитель музики в нью-йоркській школі для дівчат, а у вільний час і сам полюбляв писати музику. Том не міг пригадати, як познайомився з Полом, але добре пам’ятав, коли однієї неділі разом із кількома іншими знайомими навідався до нього на пізній сніданок. Вони були в його квартирі на Ріверсайд-драйв, і Пол зіграв для них на фортепіано кілька власних композицій, які вельми припали Тому до душі.

— Може, хочеш чогось випити? Спробуємо знайти тутешній бар, — сказав Том.

Але тут з’явився стюард, вдарив у гонг і вигукнув:

— Просимо всіх гостей спуститися на берег! Просимо всіх гостей спуститися на берег!

— Це по мене, — сказав Пол.

Вони потисли руки, ляснули одне одного по плечу, пообіцяли надсилати листівки, а тоді Пол спустився з корабля.

Зграя Бобових приятелів сидітиме до останньої хвилини, подумав Том, і, мабуть, доведеться їх витуряти. Раптом він обернувся і побіг нагору вузенькими сходами, що радше скидалися на драбину. Дорогу йому перегородив ланцюг, на якому висіла табличка «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПАСАЖИРІВ ДРУГОГО КЛАСУ», але він перекинув ногу через ланцюг і ступив на палубу. Певне, ніхто не буде проти, якщо пасажир першого класу зазирне до другого, подумав Том. Він не мав ані найменшого бажання ще раз зустрічатися із Бобовими приятелями. Він заплатив Бобові половину місячної орендної плати, а на прощання подарував добротну сорочку й краватку. Чого ж іще від нього треба Бобу?

Том зважився спуститись до своєї каюти лише тоді, коли корабель уже рушив. Він обережно переступив поріг. Ані душі. Ліжко знову було охайно застелено блакитним покривалом. З попільничок щезли недопалки. Від зграї галасливих приятелів не залишилося й сліду. Том розслабився і посміхнувся. Оце так сервіс! Старі добрі традиції компанії «Кунард Лайн», зразкове британське мореплавство й усе таке! На підлозі біля ліжка він помітив великий кошик із фруктами. Зацікавлено вийняв із нього маленький білий конверт. На картці писалося:

Приємної подорожі й успіхів, Томе.

Бажаємо вам усього найкращого.

Емілі та Герберт Ґрінліф

Кошик з високою міцною ручкою було загорнуто в жовтий целофан, а всередині лежали яблука, груші та виноград, кілька плиток шоколаду й невеликих пляшечок лікеру. Том ніколи раніше не отримував подарункових кошиків. Він міг бачити їх хіба у вітринах квіткових крамниць і завжди сміявся з їхніх фантастичних цін. А зараз його очі сповнилися сльозами, він зненацька для самого себе обхопив обличчя долонями й заплакав.

6

Том був спокійним і доброзичливим, однак геть не товариським. Він волів витрачати свій час на роздуми й не мав бажання заводити на кораблі нових знайомств, хоча, зустрічаючи людей, з якими зазвичай сидів за одним столом, він ґречно вітався і люб’язно посміхався. Він узявся грати роль серйозного молодого чоловіка, якого попереду чекала відповідальна робота. Він був увічливим, стриманим, поводився як слід і завжди заглиблювався у роздуми.

Йому раптово забаглося мати кашкет, і він придбав його в тутешній галантерейній крамниці — блакитно-сірого кольору, із м’якої англійської вовни. Він міг натягнути козирок, затуливши майже все обличчя, якщо хотів подрімати в шезлонгу на палубі, або ж хотів прикинутись, ніби дрімає. Кашкет був універсальним головним убором, подумав Том, і сам здивувався, чому не носив його раніше. У кепці він міг би бути схожим на поважного провінційного джентльмена, гангстера, або ж англійця, чи француза, чи навіть на дивакуватого американця — усе залежало від того, як він її носив. Том розважався перед дзеркалом, надягаючи її на всякий манер. Він завжди думав, що має найпростакуватіше у світі обличчя, нічим не примітне, із якимось покірним виразом, якого він і сам не міг збагнути, із ледь помітними ознаками страху, яких він ніяк не міг позбутися. Звичайнісіньке обличчя, подумав він. Але кашкет усе змінював. Тепер у ньому було щось від провінційної Америки, трохи Ґрінвіча, трохи Коннектикуту. Тепер він був молодим чоловіком із власними доходами, який, скажімо, нещодавно закінчив Прінстон. До пари кашкету він придбав собі ще й люльку.

Він починав нове життя. Прощавайте, всі нікчеми, з якими він злигався і яким дозволяв крутитися навколо себе протягом останніх трьох років свого життя у Нью-Йорку. Він почувався так, як, за його уявленням, почувалися іммігранти, які полишили все в якійсь далекій країні, полишили своїх друзів, родичів і давні помилки й попливли до Америки. Аби почати все спочатку! Що б там не було з Дікі, він докладе всіх зусиль і містер Ґрінліф поважатиме його за це. Коли гроші містера Ґрінліфа закінчаться, він може й не повертатися до Америки. Він може знайти якусь цікаву роботу, приміром у готелі, де потребують кмітливого й показного юнака, що знає англійську. Або ж він може стати представником котроїсь європейської фірми й буде подорожувати по всьому світу. Або ж йому трапиться хтось, кому конче потрібен такий хлопець, як він, який може водити автівку, добре вміє оперувати цифрами, зможе розвеселити бабцю чи скласти чиїйсь доньці компанію на випускному балу. У нього було безліч талантів, а світ такий великий! Він присягнувся собі, що вхопиться за роботу, якщо знайде її. Головне — бути терплячим і наполегливим! Рухатися вперед і ніколи не здаватись!

— У вас часом немає «Посла» Генрі Джеймса? — запитав Том у службовця, який завідував бібліотекою першого класу. Він не знайшов тієї книжки на полицях.

— На жаль, немає, сер, — відказав службовець.

Том був розчарований. То була книжка, про яку питав його містер Ґрінліф. Том відчував, що має її прочитати. Він пішов до бібліотеки другого класу. Він знайшов ту книжку на одній із полиць, однак, коли її почали записувати й він назвав номер своєї каюти, службовець перепросив і сказав, що пасажири першого класу не мають права брати книжок з бібліотеки другого класу. Цього він і боявся. Том слухняно поставив книжку назад, хоча з легкістю міг би прикинутись, що повертає її на полицю, а тим часом заховати її під курткою.

Вранці він кілька разів обходив палубу, дуже повільно, аби інші пасажири, які теж прогулювалися кораблем, встигали двічі, а то й тричі обігнати його, доки він встигав завершити перше коло, а тоді примощувався у шезлонгу, смакував бульйон і знову поринав у роздуми про своє майбутнє. Після обіду він залишався у своїй каюті, насолоджуючись самотністю і комфортом, і спокійнісінько бив собі байдики. Інколи він сидів у поштовій кімнаті й на фірмовому папері з емблемою корабля задумливо писав листи Марку Прімінґеру, Клео чи Ґрінліфам. Листи Ґрінліфам він починав увічливими привітаннями й висловленням подяки за подарунковий кошик та комфортну каюту, а тоді розважався, додаючи нібито написаний пізніше абзац про те, як він зустрівся з Дікі, поселився у його будинку в Монджибелло й повільно, але непохитно рухається до мети, переконуючи Дікі повернутися додому, описуючи, як вони плавають у морі, рибалять, сидять у кафе, й іноді це так його захоплювало, що він списував по десять сторінок. Але Том розумів, що ніколи не відправить тих листів, тому й далі фантазував, наче Дікі не закоханий у Мардж (додаючи детальну характеристику дівчини), тому він залишається у Європі не через неї, як підозрювала місіс Ґрінліф, і ще багато-багато всього, доки весь стіл вкривали списані аркуші паперу й лунав перший дзвоник до вечері.

Іншого дня він написав ґречного листа тітці Дотті:

Люба тітонько [хоча він рідко звертався так до неї у листах і ніколи не називав її так при особистому спілкуванні].

Як ви можете бачити з емблеми на папері, я вийшов у море. Це неочікувана ділова пропозиція, про яку я поки що не можу говорити. Мені довелося відплисти раптово, тому мені дуже прикро, що я не встиг навідатись до Бостона, адже можуть минути місяці або й навіть роки, доки я повернуся назад.

Я лише прошу, щоб ви не хвилювалися і більше не надсилали мені чеків, за які я вам вельми вдячний. Особливо за той, який ви надіслали близько місяця тому. Гадаю, відтоді ви більше нічого не надсилали. Я почуваюся добре й дуже щасливий.

З любов’ю,

Том

Нема сенсу бажати їй здоров’я, вона й так здорова, як бик. І він додав:

P. S. Я не знаю, яка в мене буде адреса, тому не можу вам її дати.

Тепер він почувався краще, адже останні слова цілком відрізали його від тітки. Він навіть не мусив казати їй, де він. Більше ніяких уїдливо-фальшивих листів і хитрих порівнянь Тома з його батьком, ні тих нікчемних чеків на шість доларів і сорок вісім центів чи дванадцять доларів і дев’яносто п’ять центів, наче в неї залишилась решта від сплати за комунальні послуги чи останньої покупки і вона кидає йому той дріб’язок, як якісь об’їдки зі свого столу. Зважаючи на її доходи, ті чеки були просто насмішкою. Тітка Дотті завжди твердила, що його виховання коштувало їй більше, ніж їй виплатила страхова компанія після смерті його батька. Може, й так, але навіщо було постійно тицяти цим йому в обличчя? Невже нормальна людина буде дорікати цим дитині? Багато тіток і навіть чужих людей виховували дітей задарма й робили це із задоволенням.

Написавши листа тітці Дотті, Том підвівся і трохи прогулявся палубою, струшуючи з себе сумовиті думки. Він завжди лютував, коли писав їй. Він обурювався від того, що мусить бути з нею ввічливим. Однак до цього часу він хотів, аби вона знала, де він був, бо таки потребував її нікчемних чеків. Довелось написати їй чимало листів, повідомляючи все нові й нові адреси, але зараз він не мав потреби в її грошах. Тепер він не залежатиме від неї, ніколи.

Раптом йому пригадався один літній день, коли йому було близько дванадцяти, він разом із тіткою Дотті та ще якоюсь її приятелькою мандрували країною, і їхня автівка потрапила в затор. Надворі було спекотно, і тітка Дотті вирядила його з термосом до заправки, аби він набрав холодної води, як зненацька автівки знову рушили. Він пригадав, як біг поміж автівками, що повільно тягнулися дорогою, щоразу майже торкаючись дверей автівки тітки Дотті, але ніяк не міг досягнути до них, бо вона повільно котила її за іншими й не хотіла зупинитися й почекати на нього бодай хвилю, а тільки визирала у вікно й гукала: «Швидше, швидше, черепахо!» Коли він врешті наздогнав її і сів до автівки, заливаючись сльозами образи та гніву, тітка Дотті весело сказала своїй приятельці: «Мамин синочок! Чортів мамин синочок! Як і його татусь!» Дивовижно, як він міг вирости нормальним після такого ставлення. І чого це, не міг зрозуміти Том, тітка Дотті вважала його батька маминим синочком? Чи могла вона бодай чимось це довести? Аж ніяк.

Лежачи в шезлонгу й підкріплюючи свої моральні сили навколишніми розкошами, а фізичні — великою кількістю смачної їжі, Том намагався об’єктивно оцінити своє минуле. Останні чотири роки були здебільшого коту під хвіст, і він цього не заперечував. Кілька випадкових підробітків, довгі й нестерпні періоди безробіття, які призвели до того, що від постійної потреби в грошах він втратив віру в себе, а також злигався з якимись недоумками, аби лише не бути самотнім або через вигоду, яку вони могли йому запропонувати, хай навіть тимчасово, як це було з Марком Прімінґером. Небагато причин для гордості, зважаючи на те, що колись він приїхав до Нью-Йорка, сповнений надій на яскраве майбутнє. Хотів стати актором, хоча у свої двадцять років не мав ані найменшого уявлення, як важко це може бути. У нього не було ані підготовки, ані таланту. Але він думав, що таланту йому не бракує і треба лишень показати продюсерові кілька своїх пародій на кшталт «театру одного актора» — приміром, як місіс Рузвельт після відвідин клініки для неодружених матерів робить свої записи під назвою «Мій день», та й по всьому — однак три категоричні відмови відбили в нього все бажання й поховали його надії. У нього не було заощаджень, тому він узявся за першу-ліпшу роботу на вантажному судні, що перевозило банани, яка принаймні допомогла йому вибратися з Нью-Йорка. Він боявся, що тітка Дотті звернулася до поліції, аби знайти його в Нью-Йорку, хоча в Бостоні він не вчинив нічого поганого, лише втік із дому, щоб знайти своє місце у світі, як робили це до нього мільйони інших юнаків.

Його найбільшою помилкою було те, що він ніколи не тримався одного місця, подумав Том, як-от тієї роботи в бухгалтерії універмагу, яка могла перерости в щось більше, якби він не зневірився у повільному просуванні щаблями кар’єрної драбини. Правду кажучи, у тому, що йому завжди бракувало наполегливості, він певною мірою звинувачував тітку Дотті, яка в дитинстві ніколи не вірила в нього, чим би він не займався. Коли йому було тринадцять, він узявся розвозити газети й отримав від редакції срібну медаль «За ввічливість, гарну службу й відповідальність». Том пригадував той час і наче дивився на зовсім іншу людину — тоді він був худорлявим хлопчиськом, який постійно шмигав носом, але таки зміг отримати ту срібну медаль. Тітка Дотті особливо ненавиділа його, коли Том хворів. Вона брала носовичок і з такою люттю витирала йому носа, що мало його не відривала.

Том корчився, коли згадував про це, лежачи у своєму шезлонгу, але корчився елегантно, поправляючи при цьому складки на штанях.

Він пригадував усі клятви, які давав собі ще у восьмирічному віці, обіцяючи втекти від тітки Дотті, пригадував жорстокі сцени, які йому тоді уявлялися: як тітка Дотті намагається втримати його в будинку, а він відбивається від неї кулаками, кидає на підлогу й душить її, а тоді зриває з сукні її велику брошку й сотню разів устромляє її у тітчине горло. Він утік, коли йому було сімнадцять, але тоді його повернули. Він утік знову, коли йому було двадцять, і того разу йому пощастило. А тоді його до болю вразила власна наївність і те, як мало він знав про справжній світ, наче більшість свого часу він витратив на ненависть до тітки Дотті й вигадливі плани, як би від неї утекти, а тоді вже не було коли вчитися й дорослішати. Він пригадав, як почувався тоді, коли його вигнали з роботи на складі в перший же місяць перебування у Нью-Йорку. Він пропрацював там менш як два тижні, бо йому бракувало сили по вісім годин на день підіймати важезні кошики з апельсинами. Коли його звільнили, Том подумав, що це було страшенно несправедливо. Тоді він вирішив, що у світі повно таких Саймонів Леґрі, а для того, щоб працювати на його складі, треба бути таким міцним і кремезним, як горила, інакше доведеться померти з голоду. Він пригадав, що одразу після звільнення поцупив хлібину з прилавка гастроному, приніс додому й жадібно поглинув її, переконаний, що світ винен йому не лише цю одну хлібину, а щось набагато більше.

— Містере Ріплі? — До нього схилилась одна з англійок, яка днями опинилась поряд із ним на канапі під час чаювання. — Ми хотіли поцікавитись, чи не бажаєте приєднатися до нас і зіграти партію у бридж? Гра розпочнеться десь за п’ятнадцять хвилин.

Том ґречно випростався у шезлонгу.

— Дуже вдячний за запрошення, але я радше залишуся на палубі. До того ж я не найкращий гравець у бридж.

— Ох, та ми теж! Ну що ж, тоді іншим разом. — Вона посміхнулась і пішла.

Том знову примостився у шезлонгу, натягнув кашкета на очі й схрестив на грудях руки. Він знав, що своєю замкнутістю і байдужістю до компанії інших людей він викликає плітки серед пасажирів корабля. Адже він не запрошував на танець жодну із тих дурненьких дівчаток, які, хихикаючи, поглядали в його бік під час вечірніх танців. Він уявляв собі домисли пасажирів: «Невже він американець? Гадаю, що так, але він поводиться так, наче зовсім не американець, хіба ні? Більшість американців такі галасливі. А він страшенно стриманий, хоча на вигляд йому не більш як двадцять три. Мабуть, у нього на думці щось дуже серйозне».

Саме так. Теперішнє і майбутнє Тома Ріплі.

7

Париж він побачив лише мигцем, визирнувши з вікна вокзалу. Перед ним була освітлена вітрина якогось кафе з укритим краплями дощу навісом, на тротуарі були розставлені столики й горщики з високими вазонами, наче на картинці з туристичного путівника, а далі тягнулися довгі залізничні платформи, уздовж яких туди-сюди походжали одягнені в синю уніформу носії з чужими валізами, а віддалік стояв спальний вагон, який повезе його до Рима. Він приїде до Парижа іншим разом, подумав Том. Йому не терпілось дістатися до Монджибелло.

Коли він прокинувся наступного ранку, він уже був в Італії. Того ранку трапилося дещо надзвичайно приємне. Том визирав у вікно та споглядав місцеві пейзажі, коли почув, як італійці, що стояли в коридорі за дверима його купе, у своїй розмові згадали Пізу. Місто пропливало по інший бік потяга. Том вийшов у коридор, щоб краще його роздивитися, мимовільно вишукуючи очима похилену вежу, хоча й не був цілком певен, що вони минали саме Пізу, і не знав напевне, чи можна побачити вежу з такої відстані, але таки побачив її — товсту білу колону, що випиналася понад низенькими світлими будиночками, які напевне й були містом, і хилилася, хилилася під таким кутом, що Том не міг повірити власним очам! Він завжди думав, що кут нахилу Пізанської вежі перебільшували. Це здалося йому добрим знаком, свідченням того, що Італія дасть йому все, чого він прагнув, і справа з Дікі теж залагодиться.

Він прибув до Неаполя пізно того ж вечора, проте автобус до Монджибелло вирушав лише наступного ранку об одинадцятій. Хлопчина шістнадцяти літ у брудній сорочці, обшарпаних штанях та армійських черевиках побачив, як Том міняв на вокзалі гроші, і причепився до нього, пропонуючи бозна-що, може, дівчат, а може, наркотики, а тоді, попри Томові протести, заліз разом із ним до таксі та вказував водієві куди їхати, ні на мить не змовкаючи й піднявши вгору вказівного пальця, ніби хотів сказати тому: «Я влаштую тебе якнайкраще, от побачиш». Том більше не суперечив і понуро сидів у самому куточку заднього сидіння, схрестивши на грудях руки. Нарешті таксі зупинилося перед великим готелем, вікна якого виходили на бухту. Тома налякав би такий вишуканий готель, якби за номер довелося платити йому, а не містеру Ґрінліфу.

— Санта Лючія! — тріумфально вигукнув хлопець, показуючи на море.

Том кивнув. Врешті-решт, хлопець не мав на меті нічого поганого. Том заплатив водієві й простягнув хлопчині сто лір — купюру, яка, за його підрахунками, дорівнювала десь шістнадцяти доларам та кільком центам, і ця сума, якщо вірити статті про Італію, яку він прочитав на кораблі, вважалося тут хорошими чайовими, однак хлопець виглядав ображеним. Тоді Том дав йому ще сто лір, а коли хлопець все одно не був задоволений, просто відмахнувся від нього й зайшов до готелю слідом за посильними, що якраз заносили всередину його валізи.

Того вечора Том повечеряв у прибережному ресторані «Зі’Тереса», який йому порекомендував англомовний менеджер готелю. Йому з великими труднощами таки вдалося зробити замовлення, і першою стравою, яку йому принесли, виявилися маленькі восьминоги такого неприродного фіолетового кольору, що здавалося, ніби їх варили в чорнилі, яким було написано меню самого ресторану. Він скуштував шматочок одного щупальця, яке виявилось огидним на смак і нагадувало йому хрящ. З другою стравою він теж прогадав. Йому подали таріль із різними видами смаженої риби. Третя страва (Том був переконаний, що йому принесуть якийсь десерт) виявилась тарілочкою із двома невеликими червонуватими рибинами. Ох, Неаполь! Але Том не переймався їжею. Він уже встиг розвеселитися, скуштувавши тутешнього вина. Ліворуч удалині, понад зазубреною вершиною гори Везувій, здіймався майже повний місяць. Том спокійно споглядав цю картину, наче бачив її вже сотню разів. Далі берег завертав убік і там, за Везувієм, знаходилось містечко Річарда.

Наступного ранку об одинадцятій він сів на автобус. Дорога тягнулася вздовж узбережжя, минаючи невеликі містечка, де автобус робив короткі зупинки, — Торре-дель-Греко, Торре-Аннунціата, Кастелламмаре, Сорренто. Том зацікавлено прислухався до їхніх назв, які вигукував водій. Після Сорренто дорога зробилася вузенькою і тепер тулилася до прямовисної скелі — щось схоже Том бачив на фотографіях у Ґрінліфів. Час від часу біля самої води з’являлися поодинокі селища, він бачив білі хатинки, наче розкидані хлібні крихти, і темні цятки — голови людей, що плавали недалеко від берега. Том помітив посеред дороги величезний валун, який, імовірно, відколовся від скелі. Водій спокійнісінько об’їхав його й гукнув:

— Монджибелло!

Том зірвався на ноги та стягнув із полиці свою валізу. Іншу валізу було прикріплено до даху автобуса, і її зняв для нього помічник водія. Автобус рушив, а Том залишився стояти на узбіччі, наодинці зі своїми валізами. У нього над головою виднілися будинки, які щосили чіплялися за скелю. Унизу теж були будинки, їхні вкриті черепицею дахи вирізнялися на фоні блакитного моря. Наглядаючи за своїми валізами, Том зайшов до невеликого будиночка із табличкою «ПОШТА» на фасаді й запитав у чоловіка за скляною перегородкою, де знаходився будинок Річарда Ґрінліфа. Том автоматично звернувся до нього англійською, але здавалося, що чоловік його зрозумів, тому що вийшов з-за своєї перегородки, з порога показав йому в той бік, звідки він приїхав автобусом, і додав італійською зрозумілу, на його думку, вказівку, як туди дістатися:

— Sempre seeneestra, seeneestra![7]

Том подякував і запитав, чи може на певний час залишити на пошті обидві свої валізи, і чоловік, здавалося, зрозумів і це, бо допоміг йому затягнути валізи всередину.

Йому довелося запитати ще двох людей, де був будинок Річарда Ґрінліфа, і скидалося на те, що всім знали, де він, а третя людина навіть змогла показати його — великий двоповерховий будинок із залізною брамою, що виходила на дорогу, і терасою, що нависала над крутим обривом. Том подзеленькав у металевий дзвоник поряд із брамою. З дому, витираючи руки об фартух, вийшла італійка.

— Містер Ґрінліф? — із надією запитав Том.

Жінка посміхнулась і щось довго пояснювала італійською, а тоді показала вниз, у бік моря. Тому здалося, що вона весь час повторювала слово «єврей».

Том кивнув.

— Grazie[8].

Йому варто спуститися на пляж у тому, у чому прийшов, чи надягнути купальний костюм, щоб їхня зустріч виглядала випадковою? А може, краще зачекати й навідатися тоді, коли настане час для чаю або коктейлю? Чи все-таки спершу зателефонувати? Він не привіз із собою купального костюма, а тут йому без нього аж ніяк не обійтись. Том зазирнув до однієї з невеличких крамниць поряд з поштою, у крихітній вітрині якої побачив сорочки й купальні шорти. Примірявши декілька пар, які йому не підійшли або зовсім не пасували для купання, він придбав чорно-жовті плавки, трішки ширші за пояс для підтримки панчіх. Він акуратно загорнув свій одяг у дощовик і босоніж вийшов із крамниці. Тоді знову застрибнув досередини. Бруківка була пекучою, як розжарені вуглини.

— Черевики? Сандалі? — запитав він у продавця.

Але чоловік не торгував взуттям.

Том знову взув свої черевики й повернувся на пошту, аби залишити одяг разом із валізами, однак двері пошти були зачинені. Він чув, що в Європі таке досить поширено — коли крамниці та інші заклади зачиняються з полудня до четвертої по обіді. Він розвернувся і рушив брукованою стежкою, котра, як він думав, вела до пляжу. Тоді спустився дюжиною крутих кам’яних східців, ще однією брукованою стежкою, минаючи крамниці й будинки, знову спустився сходами та врешті опинився на рівній широкій набережній, що ледве здіймалася над пляжем. Тут було кілька кафе та ресторанів, надворі стояли столики. Зграйка засмаглих місцевих хлопчаків, що сиділи віддалік на дерев’яній лавці, уважно дивилися на нього, коли він проходив повз них. Том соромився великих коричневих черевиків, що красувалися на його ногах, і своєї блідої, як у примари, шкіри. Він ціле літо не був на пляжі. Він ненавидів пляжі. Від набережної простягалась викладена дерев’яними дошками стежина, яка закінчувалася посеред пляжу, і Том навіть не сумнівався, що пісок обпече його босі ступні, адже всі інші відпочивальники лежали на рушниках, та він все одно зняв черевики і якусь мить стояв на гарячих дошках, спокійно розглядаючи групки людей поблизу. Жоден із відпочивальників не був схожий на Річарда, а підігріте повітря переливалося і виблискувало, не дозволяючи йому розгледіти людей, які були далі. Том ступив однією ногою на пісок і одразу ж відсмикнув її. Тоді глибоко вдихнув, квапливо пройшов решту шляху до води й занурив ступні в прохолодні морські хвилі. Рушив уздовж берега.

Том помітив його здалеку й навіть не сумнівався, що то був Дікі, хоча його шкіру й укривала бронзова засмага, а хвилясте волосся стало світлішим, відколи Том бачив його востаннє. Він був разом із Мардж.

— Дікі Ґрінліф? — посміхаючись, запитав Том.

Дікі підняв голову.

— Так.

— Я Том Ріплі. Ми зустрічалися у Штатах кілька років тому. Пригадуєш?

Погляд Дікі не виказував жодних спогадів.

— Здається, твій батько казав, що напише тобі про мій приїзд.

— А, точно! — вигукнув Дікі, ляснувши себе по чолі, наче сам здивувався, як він міг про це забути. Тоді підвівся. — Ти Том… як там тебе?

— Ріплі.

— Це Мардж Шервуд, — сказав він. — Мардж, це Том Ріплі.

— Привіт, — сказав Том.

— Привіт, — відповіла дівчина.

— Ти тут надовго? — запитав Дікі.

— Ще не знаю, — відказав Том. — Я щойно приїхав. Хочу подивитися, що це за місцина.

Дікі оглядав його з голови до ніг і, як здалося Тому, був не вельми задоволений. Дікі схрестив руки на грудях, широко розставивши свої стрункі засмаглі ноги, що занурювалися у розпечений пісок, який, утім, його зовсім не хвилював. Том знову натягнув на ноги черевики.

— Збираєшся придбати будинок? — запитав Дікі.

— Не знаю, — нерішуче відповів Том, наче досі обмірковував це питання.

— Зараз сприятливий час для купівлі будинку, якщо хочеш залишитись тут на зиму, — озвалась дівчина. — Майже всі літні туристи вже поїхали. А взимку нам тут не завадить кілька американців.

Дікі мовчав. Він знову опустився на великий рушник поряд із Мардж, і в Тома закралася підозра, що він лише чекає, коли Том попрощається з ними й піде своєю дорогою. Том стояв перед ними, почуваючись таким блідим і голим, як у той день, коли він народився. Він ненавидів купальні костюми. Ось ці його плавки були дуже відкриті. Том видобув з кишені піджака, загорнутого в дощовик, пачку цигарок, і запропонував їх Дікі й Мардж. Дікі взяв одну, і Том прикурив її своєю запальничкою.

— Ти, здається, не пригадуєш нашої зустрічі в Нью-Йорку, — сказав Том.

— Чесно кажучи, не зовсім, — відказав Дікі. — Де ми зустрічалися?

— Здається… Чи часом не в Бадді Ланкенау? — Вони зустрілися не там, але Том знав, що Дікі знайомий із Бадді Ланкенау, а Бадді був досить поважним молодим чоловіком.

— Справді? — якось мляво протягнув Дікі. — На жаль, мої спогади про ті дні в Америці останнім часом зовсім розмиті.

— Так і є, — втрутилась Мардж, намагаючись допомогти Тому. — Що далі, то гірше. Коли ти приїхав, Томе?

— Десь годину тому. Я залишив свої валізи на пошті. — Він засміявся.

— Не хочеш сісти? У нас є ще один рушник. — На піску поряд із собою вона розстелила трохи меншого білого рушника.

Том із вдячністю пристав на її пропозицію.

— Піду трохи скупаюся, щоб освіжитися, — підводячись, сказав Дікі.

— Я з тобою! — гукнула Мардж. — Ти йдеш, Томе?

Том пішов за ними. Дікі разом із дівчиною зайшли досить глибоко — обоє видавалися чудовими плавцями, а Том залишився недалечко від берега, і найпершим вийшов із води. Коли Дікі й Мардж повернулися до рушників, Дікі сказав (імовірно, з ініціативи дівчини):

— Ми вже йдемо. Не хочеш піднятися до будинку й пообідати разом із нами?

— Так, я не проти. Дякую за запрошення. — Том допоміг їм зібрати рушники, сонячні окуляри та італійські газети.

Том уже думав, що вони ніколи туди не дійдуть. Дікі та Мардж ішли попереду, повільно й непохитно підіймаючись безкінечними східцями, переступаючи через дві сходинки. Сонце геть виснажило Тома. М’язи ніг тремтіли навіть на рівній поверхні. Його плечі вже почервоніли, і він накинув сорочку, аби сховатися від сонячних променів, але сонце припікало йому голову і Тома починало нудити.

— Як ти там, тримаєшся? — запитала Мардж, навіть не захекавшись. — Звикнеш, якщо залишишся тут довше. Якби ти знав, що тут було в липні, у сам розпал спеки!

Тому забракло повітря, аби щось відповісти.

За п’ятнадцять хвилин він почувався краще. Він прийняв холодний душ і тепер сидів на терасі Дікі в зручному плетеному кріслі й тримав у руці склянку мартіні. За порадою Мардж він знову надягнув плавки й накинув на плечі сорочку. Поки він був у душі, на терасі накрили стіл для трьох, а Мардж пішла на кухню побалакати італійською зі служницею. Тому було цікаво, чи Мардж теж мешкала в цьому будинку, адже він був досить просторим. Він помітив, що меблів було небагато, але поєднання італійської старовини й американського богемного стилю створювало приємну атмосферу. У коридорі він угледів дві оригінальні картини Пікассо.

Мардж вийшла на терасу зі склянкою мартіні.

— Он там мій будинок. — Вона показала на нього. — Бачиш? Білий, квадратний, із темно-червоним дахом, темнішим, ніж у сусідніх будинків.

Розгледіти його серед інших будинків було майже неможливо, але Том удав, ніби бачить його.

— Ти тут уже давно?

— Рік. Провела тут минулу зиму. Ото була зима! Дощило ледь не кожного дня, усі три місяці!

— Нічого собі!

— Угу. — Мардж потягувала своє мартіні й задоволено поглядала на маленьке містечко. Вона теж надягла купальний костюм яскраво-червоного кольору, а зверху накинула смугасту сорочку. Вона виглядала непогано, подумав Том, і навіть мала гарну фігуру, якщо вам до смаку не надто худорляві дівчата. Але Томові такі не подобались.

— Наскільки я знаю, Дікі має вітрильника, — сказав Том.

— Так, «Піпі». Це скорочено від «Піпістрелло»[9]. Хочеш його побачити?

Вона знову показала на якийсь нерозбірливий предмет унизу біля невеличкого причалу, який можна було розгледіти з краю тераси. Майже всі вітрильники виглядали однаково, але Мардж пояснила, що вітрильник Дікі більший за інші й має дві щогли.

На терасу вийшов Дікі й налив собі коктейль із глечика на столі. На ньому були погано попрасовані білі парусинові штани та лляна теракотова сорочка під колір його засмаги.

— Вибачай, що без льоду. Я не маю холодильника.

Том посміхнувся.

— Я привіз тобі купальний халат. Твоя мама казала, що ти просив. А також кілька пар шкарпеток.

— Ти знаєш мою маму?

— Мені пощастило познайомитися з твоїм батьком незадовго до того, як я покинув Нью-Йорк, і він запросив мене до себе на вечерю.

— Справді? То як там моя мама?

— Вона сиділа з нами цілий вечір. Але мені здалося, що вона швидко втомлюється.

Дікі кивнув.

— Цього тижня я отримав листа про те, що їй стало трохи краще. Принаймні немає якихось видимих погіршень, правда?

— Гадаю, що немає. Мені здається, що кілька тижнів тому твій батько мав більше приводів для хвилювання. — Том завагався. — Він трохи хвилювався через те, що ти не хочеш повертатися додому.

— Герберт завжди через щось хвилюється, — відказав Дікі.

Мардж зі служницею винесли з кухні паруючі спагеті, велику тарілку салату й нарізаний хліб. Дікі й Мардж завели розмову про розширення якогось ресторану неподалік від пляжу. Власник збирався збільшити терасу, щоб було місце для танців. Вони обговорювали це повільно, не минаючи жодної деталі, ніби мешканці невеликого містечка, яких цікавлять найменші зміни, які відбуваються навколо. Том не мав що сказати.

Більшість часу він оглядав персні Дікі. Йому сподобались обидва: великий квадратний зелений камінь у золотій оправі на середньому пальці правої руки та перстень із печаткою на мізинці іншої руки, більший і кращий, ніж той, що його носив містер Ґрінліф. У Дікі були довгі кістляві пальці, трохи схожі на його власні, подумав Том.

— До речі, перед від’їздом твій батько показував мені верфі компанії «Бурк-Ґрінліф», — сказав Том. — Він розповідав, що там багато змінилося, відколи ти поїхав. Побачене мене дуже вразило.

— Мабуть, він і роботу тобі пропонував. Він завжди шукає перспективну молодь. — Дікі обертав виделку, акуратно накручуючи на неї спагеті, а тоді запхав її до рота.

— Ні, не пропонував. — Том відчував, що обід минає геть кепсько, гірше нікуди. Невже містер Ґрінліф повідомив Дікі, що він приїде, аби напучувати його повернутись додому? Чи, може, в Дікі просто був поганий настрій? Одне він знав напевне — Дікі дуже змінився, відколи Том бачився з ним востаннє.

Дікі приніс відполіровану кавоварку-еспресо майже два фути заввишки[10] і встромив вилку в розетку на терасі. За кілька секунд з’явилися чотири невеличкі чашки кави, одну з яких Мардж віднесла на кухню служниці.

— У якому готелі ти зупинився? — запитала Мардж у Тома.

Він посміхнувся.

— Поки що ні в якому. Що можеш запропонувати?

— «Мірамар» тут найкращий. Є ще один готель, «У Джорджіо», але…

— Кажуть, що «У Джорджіо» в ліжку водяться пульчі, — перебив її Дікі.

— Це блохи. «У Джорджіо», звісно, дешевший готель, — серйозно сказала Мардж, — але сервіс…

— Паскудний, — докинув Дікі.

— Ти сьогодні в доброму гуморі. — Мардж повернулась до Дікі й кинула в нього дрібкою сиру.

— У такому разі я краще поселюся в «Мірамар», — підводячись, сказав Том. — Мені вже час іти.

Жоден з них не став його відмовляти. Дікі провів його до брами.

Мардж залишилась на терасі. Том гадав, чи Мардж і Дікі крутять роман на кшталт класичного faute de mieux[11], який не обов’язково помітний для оточення, бо жоден із коханців не виявляє надто багато ентузіазму. Мардж закохана в Дікі, припустив Том, але Дікі ставився до неї байдуже, наче поряд із ним сиділа не молода дівчина, а п’ятдесятирічна служниця-італійка.

— Мені б хотілося подивитися на твої малюнки, — сказав Том.

— Добре. Ну, гадаю, ми ще побачимось, якщо вже ти тут залишаєшся, — і Том подумав, що він сказав це лише тому, що згадав про свій купальний халат і шкарпетки.

— Дякую за обід. До зустрічі, Дікі.

— До зустрічі.

Залізна брама з брязкотом зачинилась.

8

Том винайняв собі номер у «Мірамарі». Була вже четверта, коли він забрав свої валізи з пошти, з останніх сил вийняв і почепив на вішак свій найкращий костюм, а тоді утомлено повалився на ліжко. Голоси тутешніх хлопчаків, що теревенили в нього під вікном, лунали так виразно, наче вони були в його кімнаті, а від презирливого реготу одного з них, що раз за разом проривався поміж його нерозбірливою балаканиною, Тома корчило й пересмикувало. Він уявляв, як вони обговорюють його похід до синьйора Ґрінліфа й роблять геть неулесливі припущення про те, що його спіткає далі.

Що він узагалі тут робить? У нього тут немає друзів, він не знає італійської. А що буде, як він занедужає? Хто про нього подбає?

Том підвівся, усвідомлюючи, що його зараз знудить, і повільно почовгав до ванни, знаючи, що має ще трохи часу. Там він вивергнув із себе обід і, як йому здалося, рибу з Неаполя. Тоді повернувся на ліжко й миттю заснув.

Коли він прокинувся, ослаблений і кволий, надворі ще виднілося, а його новенький годинник показував пів на шосту. Він визирнув у вікно, автоматично вишукуючи поглядом великий білий будинок Дікі з навислою над обривом терасою, намагаючись розгледіти його серед безлічі рожевих і білих будиночків, що тулилися навколо нього. Він помітив товсту червону балюстраду, що облямовувала терасу. Чи Мардж досі була там? Чи вони з Дікі говорили про нього? Він почув сміх, що перекрикував не такий уже й гучний вуличний гамір, такий голосний і дзвінкий, що він здався йому настільки американським, наче він почув якусь фразу рідною мовою. На мить перед ним з’явилися Мардж та Дікі, вони перетинали простір між будинками на головній вулиці. Тоді повернули за ріг і Том підійшов до бічного вікна, аби краще їх роздивитися. Біля готелю, якраз під його вікном, простягалася вузенька вуличка, і Мардж із Дікі рушили нею. Дікі був одягнений у білі штани й теракотову сорочку, а Мардж була у блузці та спідниці. Напевне, вона ходила додому перевдягатися, подумав Том. Або ж тримала частину свого одягу в будинку Дікі. На невеличкому дерев’яному причалі Дікі перекинувся кількома словами з якимось італійцем і дав йому гроші. Італієць торкнувся рукою свого кашкета й відв’язав від причалу невеликий вітрильник. Том дивився, як Дікі допоміг Мардж сісти в той вітрильник. Здійнявся білий парус. Позаду них, ліворуч, у воду занурювалося жовтогаряче сонце. Том чув, як Мардж засміялась, а Дікі гукнув щось італійцю біля причалу. Том збагнув, що то був їхній звичайний день — сієста після пізнього обіду, а на заході сонця — морська прогулянка на вітрильнику Дікі. Тоді кілька коктейлів в одному з кафе на березі моря. Вони насолоджувалися ще одним звичайним днем, ніби його, Тома, взагалі не існувало. Навіщо Дікі повертатися у світ метро, таксі, накрохмалених комірців і робочого дня до п’ятої? Чи навіть автівки з водієм і відпустки у Флориді та Мені? Значно цікавіше плавати вітрильником, хай і в старому одязі, й ні перед ким не відповідати за те, як він проводить свій час, та ще й мати власний будинок з добродушною служницею, яка, ймовірно, робить усе за нього. А ще гроші, які можна витрачати на подорожі. Том страшенно заздрив йому й до болю в серці жалів самого себе.

Мабуть, у своєму листі містер Ґрінліф написав щось таке, що якраз і налаштувало Дікі проти нього, припустив Том. Було б набагато краще, якби він просто сидів собі в одному з тих кафе на пляжі й ніби ненароком познайомився з Дікі. Може, з часом йому таки вдалося б переконати Дікі повернутися додому, якби їхнє знайомство відбулося за інших обставин, але тепер він навряд чи зможе чимось зарадити. Том лаяв себе за те, що вранці був таким занудним і незграбним. Йому ніколи не щастило, коли він брався за що-небудь надто серйозно. Він уже давно це помітив.

Нехай мине кілька днів, подумав Том. Найперше, що йому потрібно — сподобатись Дікі. Він прагнув цього понад усе на світі.

9

Том прочекав три дні. Четвертого дня близько полудня він спустився на пляж і побачив Дікі — той був сам і на тому ж місці, де Том побачив його вперше, навпроти сірих скель, що простягалися з суходолу аж у глиб пляжу.

— Доброго ранку! — гукнув Том. — Де Мардж?

— Доброго ранку! Напевне трохи запрацювалась. Вона скоро прийде.

— Запрацювалась?

— Мардж письменниця.

— Ага.

Дікі затягнувся італійською цигаркою, яку тримав у кутику рота.

— Де ти пропадав? Я думав, що ти поїхав.

— Хворів, — недбало кинув Том і розстелив на піску свій рушник, але не надто близько від рушника Дікі.

— А, живіт скрутило, як буває після приїзду в усіх туристів?

— Завис між життям і туалетом, — посміхнувшись, відказав Том. — Та я уже в порядку. — Насправді ж він був такий слабкий, що йому бракувало сил навіть вийти з готелю, але він повзав підлогою свого номера від однієї сонячної латки до іншої, намагаючись упіймати промені, що проникали крізь вікна, аби не виглядати таким білошкірим, коли наступного разу піде на пляж. А останні крихти своїх сил він спрямував на вивчення італійського розмовника, якого придбав у вестибюлі готелю.

Том спустився до моря, упевнено заглибився до пояса та взявся хлюпати водою собі на плечі. Зайшов трохи далі, аж вода сягнула його підборіддя, трохи поплавав, а відтак повільно вийшов на берег.

— Чи можу я чимось пригостити тебе в готелі перед тим, як підеш додому? — запитав Том у Дікі. — І Мардж теж, якщо вона прийде. Я б хотів віддати тобі купальний халат і шкарпетки.

— О, так. Дуже дякую за запрошення, я б залюбки чого-небудь випив. — Він повернувся до читання італійської газети.

Том розтягнувся на своєму рушнику. Він чув, як годинник у містечку пробив першу.

— Схоже, Мардж уже не прийде, — озвався Дікі. — Мабуть, підемо без неї.

Том підвівся. Вони рушили до «Мірамару» і майже не говорили, лише Том запросив Дікі пообідати з ним, а Дікі відмовився, бо його служниця уже приготувала обід, який чекає на нього вдома. Вони піднялися до Томового номера. Дікі приміряв купальний халат і приклав шкарпетки до босих ступень. І халат, і шкарпетки були йому якраз, і, як Том і сподівався, Дікі дуже сподобався колір халата.

— І ще ось це, — сказав Том, виймаючи з шухляди комода квадратний пакет, загорнутий в аптечний папір. — Мама передала тобі краплі для носа.

Дікі посміхнувся.

— Мені вони більше не потрібні. Колись у мене був синусит. Але я заберу їх.

Тепер у Дікі було все, подумав Том, усе, що він міг йому запропонувати. Тож він відмовиться і від випивки, Том навіть не сумнівався. Він провів Дікі до дверей.

— А знаєш, твій батько страшенно переймається тим, що ти не хочеш повертатися додому. Він попросив мене поговорити з тобою, прочитати гарну лекцію, чого я, звісно ж, не буду робити, однак я мушу повідомити йому якісь новини. Я обіцяв, що писатиму.

Дікі повернувся до нього, не відпускаючи дверної ручки.

— Не знаю, що там мій татусь собі понавигадував. Чим, на його думку, я тут займаюся — напиваюся до чортиків? Мабуть, узимку полечу на кілька днів до Америки, але я не збираюся там залишатися. Тут я почуваюся щасливішим. Якщо я повернуся жити до Америки, тато неодмінно причепиться до мене з роботою у «Бурк-Ґрінліф». І не дозволить малювати. Мені подобається малювати, і я вважаю, що це мені вирішувати, як я маю жити.

— Розумію. Але він казав, що не примушуватиме тебе працювати в його компанії, хіба що ти сам захочеш приєднатися до конструкторського відділу, а він запевняв мене, що тобі завжди подобалось створювати макети вітрильників.

— Ну… ми з татом уже обговорювали цю тему. У будь-якому разі дякую, Томе, що передав татове послання і одяг. Дуже люб’язно з твого боку. — Дікі простягнув йому руку.

Том не міг примусити себе потиснути її. Він був на межі провалу як у справі містера Ґрінліфа, так і своєї дружби з Дікі.

— Гадаю, що маю ще щось тобі розповісти, — із посмішкою сказав Том. — Твій батько відправив мене сюди тільки для того, щоб я переконав тебе повернутись додому.

— Що ти маєш на увазі? — насупився Дікі. — Оплатив дорогу?

— Так. — То був його останній шанс або зацікавити Дікі, або ж відштовхнути його остаточно. Зараз Дікі або розрегочеться, або з відразою хрясне за собою дверима. Та ось кутики його рота потягнулися вгору й на обличчі Дікі з’явилася уже знайома Томові посмішка.

— Оплатив дорогу! Хто б міг подумати! Він, мабуть, у відчаї? — Дікі зачинив двері й залишився в номері.

— Він підійшов до мене в одному з барів у Нью-Йорку, — продовжив Том. — Я сказав, що ми з тобою ніколи не були близькими друзями, але він був упевнений, що я зможу тебе вмовити, якщо приїду сюди. Тож я пообіцяв, що спробую.

— А як він тебе знайшов?

— Через Шріверів. Я й сам їх добре не знаю, одначе… Вони запевнили твого батька, що я твій друг і зможу тебе переконати.

Обидва засміялися.

— Я не хочу, щоб ти думав, ніби я збираюся викачувати з твого батька гроші, — сказав Том. — Я сподіваюся незабаром знайти якусь роботу в Європі й повернути йому гроші за дорогу. Він придбав для мене квиток туди й назад.

— Ой, та не переймайся! Він запише ці гроші до витрат компанії «Бурк-Ґрінліф». Можу собі уявити, як тато підійшов до тебе в барі! До речі, який це був бар?

— «У Рауля». Насправді ж він побачив мене ще в «Зеленій клітці» і звідти пішов за мною. — Том розглядав обличчя Дікі, намагаючись зрозуміти, чи знайома йому назва «Зелена клітка», адже бар був досить відомим, але скидалося на те, що Дікі про нього не чув.

Вони спустилися до готельного бару, аби щось випити. Пили за здоров’я Герберта Річарда Ґрінліфа.

— До мене щойно дійшло, що сьогодні неділя, — сказав Дікі. — Мардж пішла до церкви. Ходімо до нас на обід. У неділю в нас завжди курка. Знаєш, стара американська традиція — їсти в неділю курку.

Дорогою Дікі хотів зайти до Мардж — раптом вона ще вдома. Вони піднялися кількома сходинками, що тулилися до крутої скелі та збігали до самісінької дороги, перетнули чийсь сад і знову піднялися сходами. Будинок Мардж був неохайною одноповерховою будівлею, до якої примикав занедбаний садочок. Посеред стежки, що вела до дверей, валялися кілька відер і садовий шланг, а на присутність тут жінки вказували яскраво-червоний купальник і ліфчик, що висіли на підвіконні. Крізь відчинене вікно Том побачив завалений усякою всячиною стіл і друкарську машинку.

— Привіт! — відчинивши двері, сказала Мардж. — Вітаю, Томе! Де ти пропадав увесь цей час?

Вона запропонувала їм щось випити, але виявила, що джину в її пляшці залишилося тільки на денці.

— Байдуже, ми все одно йдемо до мене на обід, — сказав Дікі. Він пройшов її спальнею-вітальнею так, наче був у себе вдома й сам частково тут мешкав. Схилився над горщиком, у якому росла якась крихітна рослинка, і ніжно торкнувся пальцем її листочків. — Том хоче розказати тобі щось дуже смішне, — сказав він. — Ну ж бо, розкажи їй, Томе.

Том перевів подих і почав свою історію. Він намагався зробити її дуже смішною, і Мардж реготала так, наче вже давно не чула нічого кумедного.

— Коли він зайшов за мною до «Рауля», я був готовий вискочити у вікно туалету! — Його язик плескав сам по собі, а він тим часом оцінював, наскільки високо його акції піднялися у Дікі та Мардж. Він читав це на їхніх обличчях.

Підйом на пагорб до будинку Дікі вже не здавався йому таким тривалим, як раніше. Смаковитий запах смаженої курки розлігся терасою. Дікі налив усім мартіні. Том прийняв душ, потім Дікі прийняв душ і, повернувшись на терасу, зробив собі коктейль точнісінько як минулого разу, от тільки зараз атмосфера була зовсім іншою.

Дікі примостився на плетеному кріслі й закинув ноги на бильце.

— Розкажи ще щось, — сказав він, посміхаючись. — Чим ти займаєшся? Ти, здається, казав, що хочеш знайти роботу.

— А що? Маєш на думці якусь роботу для мене?

— Та ні, навряд…

— Ох, я можу робити багато всього. Я можу бути камердинером у готелі, доглядати дітей, працювати бухгалтером… У мене поки що не дуже затребуваний талант до цифр. Скільки б я не випив, я завжди знаю, коли офіціант намагається мене обрахувати. Я вмію підробляти підписи, водити гвинтокрил, грати в кості, удавати з себе будь-кого, куховарити… а ще я можу з легкістю показати в нічному клубі «театр одного актора», якщо їхній артист раптом захворіє. Мені продовжувати? — Том нахилився вперед, перераховуючи свої таланти на пальцях. Він міг продовжувати нескінченно.

— Що це за «театр одного актора»? — поцікавився Дікі.

— Ну… — Том зірвався на ноги. — Ось такий, приміром. — Він став, уперся рукою в бік, одну ногу виставив уперед. — Це леді Ослівна випробовує американську підземку. Вона жодного разу не спускалася в метро навіть у Лондоні, але їй неодмінно закортіло зробити це в Америці. — Том показав пантоміму: пані спершу шукає монетку, а коли знаходить її, то виявляється, що вона не пролазить у щілину автомата. Тоді вона купує жетон і довго роздумує, якими сходами їй скористатися, потім лякається страшенного шуму й довгої поїздки без зупинок, а тоді знову метикує, як би то краще вибратися з цього місця (тієї миті на терасу вийшла Мардж і Дікі пояснив їй, що Том показує англійську леді в метро, але дівчина, здається, нічого не втямила й запитала: «Що-що?»), а тоді відчиняє двері, які могли бути хіба що дверима до чоловічої вбиральні, судячи з нажаханого виразу її обличчя. Відтак жіночці трапляються щораз нові перешкоди, аж її починає тіпати, жах дедалі наростає, а тоді вона втрачає свідомість. Том граційно впав на канапу-гойдалку.

— Чудово! — вигукнув Дікі, плескаючи в долоні.

Мардж не сміялась. Вона стояла там, де зупинилась, і виглядала розгубленою. Жоден із них не пояснив їй, у чому суть цієї пантоміми. Вона все одно не зрозуміє такого гумору, подумав Том.

Том ковтнув мартіні, страшенно задоволений собою.

— Якось покажу тобі інший номер, — звернувся він до Мардж, але здебільшого тільки для того, аби запевнити Дікі, що має напоготові ще багато пантомім.

— Обід уже готовий? — запитав Дікі. — Я помираю з голоду.

— Я чекаю, коли приготуються ті кляті артишоки. Ти ж знаєш свою плиту. На ній страшенно важко що-небудь приготувати. — Вона посміхнулась до Тома. — У Дікі дуже старомодні погляди на деякі речі, особливо якщо не йому доводиться з ними марудитись. У нього досі піч на дровах. А ще він ніяк не хоче придбати холодильника чи бодай морозильну камеру.

— Це одна з причин, чому я покинув Америку, — сказав Дікі. — Усі ті прилади — це гроші на вітер, особливо у країні, де є стільки служників. Чим би цілісінький день займалась Ермелінда, якби могла приготувати обід за якихось півгодини? — Він підвівся. — Ходімо, Томе, покажу тобі кілька своїх картин.

Дікі провів його до великої кімнати, до якої Том уже кілька разів зазирав, коли минав її по дорозі до ванної. Під двома вікнами стояла довга канапа, а посеред кімнати — великий мольберт.

— Це портрет Мардж, над яким я зараз працюю. — Він вказав на полотно на мольберті.

— Ого, — з удаваним зацікавленням протягнув Том. На його думку, картина була паршивенькою. Мабуть, так думав не тільки він. Її усмішка виглядала занадто нестримною і трохи безглуздою. Її шкіра була червоною, ніби в індіанки. Якби Мардж не була єдиною тутешньою блондинкою, ніхто б її не впізнав.

— А тут… багато пейзажів, — із награно скромною посмішкою сказав Дікі, хоча й так було очевидно, що він чекав від Тома компліментів, адже, без сумніву, пишався своїми малюнками. Усі вони були зроблені поспіхом, абияк і були майже однакові. Чи не на кожній поєднувались теракотовий та яскраво-синій кольори — теракотові дахи будинків, теракотові гори, яскраво-синє море. Тим же яскраво-синім кольором були намальовані очі Мардж.

— Мої роботи у стилі сюрреалізму, — пояснив Дікі, розкладаючи на колінах ще одне полотно.

Том поморщився. Йому було соромно, наче то він сам намалював ту картину. Він не сумнівався, що то черговий портрет Мардж, тільки тепер у неї було довге змієподібне волосся. Та куди гіршими були мініатюрні пейзажі в її очах — маленькі будиночки Монджибелло й довколишні гори в одному оці та пляж, напханий крихітними червоними людьми, — в іншому.

— Мені подобається, — сказав Том. Таки-так, містер Ґрінліф казав правду. Утім, Дікі мав бодай якесь заняття і не шукав на свою голову пригод, припустив Том, точнісінько як тисячі інших нікчемних художників-аматорів по всій Америці. Йому лише було прикро, що Дікі теж потрапив до цієї категорії художників, адже йому так хотілося, щоб Дікі досягнув чогось більшого.

— Мені не судилося стати видатним художником, — зауважив Дікі, — однак живопис дає мені багато задоволення.

— Еге ж. — Томові хотілося якнайшвидше забути про ті малюнки, та й взагалі про те, що Дікі щось малював. — Може, покажеш мені інші кімнати?

— Залюбки! Ти ще не бачив моєї вітальні, правда?

Дікі прочинив одні з дверей у коридорі, що вели до чималої кімнати з каміном, канапами, книжковими полицями та трьома вікнами: одне з них виходило на терасу, друге — на подвір’я по інший бік дому, а третє — на сад перед будинком. Дікі пояснив, що не використовує цю кімнату влітку, а лише взимку, аби якось змінити своє оточення. Ця кімната більше скидалася на барліг затятого книголюба, ніж на справжню вітальню, подумав Том. І це його неабияк здивувало. Він мав Дікі за не надто кмітливого парубка, який більшість свого часу витрачає на розваги. Очевидно, він помилявся. Але мав рацію, припустивши, що Дікі вже почав нудьгувати і хтось негайно мав його розвеселити.

— А що нагорі? — запитав Том.

Нагорі не було нічого вартого уваги. У кутку над терасою розташовувалась кімната Дікі — майже без меблів, якась порожня й гола, з самим тільки ліжком, комодом і кріслом-гойдалкою, які, здавалося, загубилися у цій пустці та стояли кожен окремо, а ліжко було вузьким, трішки ширшим за односпальне. Три інших кімнати другого поверху були взагалі невмебльовані й необжиті. В одній із них були тільки купка дров і якісь обрізки полотен. У жодній із кімнат не було ознак присутності Мардж, зокрема й у спальні Дікі.

— Чи не хотів би ти якось поїхати разом зі мною до Неаполя? — запитав Том. — Дорогою сюди мені не випало можливості роздивитися місто.

— Згода, — відказав Дікі. — Ми з Мардж збираємось туди в суботу по обіді. Ми вечеряємо там ледь не кожної суботи, а тоді дозволяємо собі повернутись назад на таксі або наймаємо візника. Можеш приєднатися до нас.

— Я б хотів поїхати вдень або серед тижня, щоб побачити місто, — сказав Том, сподіваючись здихатися присутності Мардж у цій поїздці. — Чи ти весь день зайнятий малюванням?

— Та ні. У понеділок, середу й суботу о дванадцятій звідси до Неаполя вирушає автобус. Гадаю, ми могли б поїхати завтра, якщо хочеш.

— Залюбки, — погодився Том, хоча й не був достеменно впевнений, що Дікі не запросить іще й Мардж. — Мардж католичка? — поцікавився Том, коли вони спускалися сходами.

— Та ще й яка! Десь півроку тому її навернув один італієць, у якого вона вклепалась. Але ж він умів плескати язиком! Він провів тут кілька місяців, відпочивав після травми, яку отримав під час катання на лижах. А після втрати Едуардо Мардж утішає себе, поринувши в його релігію.

— А мені чомусь здавалося, що вона закохана в тебе.

— У мене? Що за нісенітниці!

Коли вони вийшли на терасу, страви вже стояли на столі. Там навіть було ще свіженьке печиво з маслом, що його спекла Мардж.

— Ти знав у Нью-Йорку Віка Сіммонса? — звернувся Том до Дікі.

Він володів мистецьким салоном, у якому збиралися нью-йоркські художники, письменники й танцівники, але Дікі не знав його. Том назвав йому ще двох-трьох людей, однак знову безуспішно.

Том сподівався, що Мардж, випивши каву, піде, але вона залишилась. Коли дівчина на мить покинула терасу, Том сказав:

— Часом не хочеш повечеряти сьогодні в моєму готелі?

— Дякую за запрошення. О котрій?

— Може, о пів на восьму? Щоб мати час на кілька коктейлів перед вечерею. Зрештою, це за рахунок твого батька, — із посмішкою додав Том.

Дікі засміявся.

— Домовились, коктейлі та пляшечка хорошого вина. Мардж! — Дівчина якраз повернулася на терасу. — Сьогодні ми вечеряємо в «Мірамарі», нас пригощає мій татусь містер Ґрінліф!

Отже, Мардж теж вечеряла з ними, і Том не міг нічого з цим вдіяти. Як-не-як, за все платив батько Дікі.

Вечеря видалася непоганою, однак у присутності Мардж Том не міг говорити все, що хотів, і навіть не мав бажання сипати своїми звичними дотепами. Мардж була знайома з кількома відвідувачами ресторану й після вечері ґречно перепросила та з чашечкою кави пішла до іншого столика.

— Як довго плануєш залишатися? — запитав Дікі.

— Ну, принаймні ще тиждень, а може, й довше, — відказав Том.

— Справа в тому… — Вилиці Дікі злегка почервоніли. Вино суттєво покращило йому настрій. — Якщо надумаєш затриматися трохи довше, чом би тобі не перебратися до мене? Не бачу сенсу залишатися в готелі, хіба що тобі подобається тут мешкати.

— Щиро вдячний за пропозицію, — сказав Том.

— У кімнаті служниці, якої я тобі не показував, є ліжко. Ермелінда ночує в себе вдома. Упевнений, що ми знайдемо в домі ще якісь меблі для твоєї кімнати, якщо хочеш перебратися.

— Звісно ж, хочу. До речі, твій батько виділив мені шість сотень доларів на мої витрати і в мене ще залишилося близько п’яти сотень. Гадаю, нам обом не завадить трохи розважитись на ці гроші. Що скажеш?

— П’ять сотень! — вигукнув Дікі, наче ніколи в житті не бачив стільки грошей. — Та на них же можна придбати невелику автівку!

Том не мав чого додати до цієї ідеї. Він по-іншому уявляв собі розваги. Він хотів злітати до Парижа. Том помітив, що Мардж повертається до їхнього столика.

Наступного ранку він перебрався до Дікі.

Дікі з Ермеліндою поставили в одній із горішніх кімнат велику шафу й кілька стільців, а Дікі ще й почепив на стінах репродукції мозаїчних портретів із собору Святого Марка[12]. Том допоміг Дікі занести нагору вузьке залізне ліжко, яке раніше стояло в кімнаті для служниці. Вони упоралися ще до полудня. В обох трохи паморочилося в голові від італійського вина, яке вони попивали за роботою.

— Ми все ще їдемо до Неаполя? — запитав Том.

— Аякже. — Дікі глянув на свій годинник. — Зараз лише чверть на дванадцяту. Ми ще встигнемо на автобус.

Вони прихопили з собою тільки куртки й Томову колекцію дорожніх чеків. Відтак дісталися до пошти, і якраз під’їхав автобус. Вони стояли біля дверцят і чекали, поки вийдуть пасажири. Раптом Дікі кинувся до одного з них, парубка з рудим волоссям, одягненого в яскраву спортивну сорочку. Той теж був американцем.

— Дікі!

— Фредді! — гукнув Дікі. — Що ти тут робиш?

— Приїхав навідати тебе! І сім’ю Чеккі. Я зупинюся у них на кілька днів.

— Пречудово! Я їду з другом до Неаполя. Томе? — Дікі жестом підкликав Тома й познайомив їх.

Американця звали Фредді Майлз. Він здався Томові потворним. Том ненавидів руде волосся, особливо такого морквяного відтінку, та ще й у поєднанні з блідою шкірою та веснянками. У Фредді були великі рудувато-карі очі, які, здавалося, постійно смикалися, а ще він начебто косив очима або ж навмисне не дивився на свого співрозмовника. До того ж Фредді був досить огрядний. Том відвернувся від нього, чекаючи, коли Дікі закінчить їхню розмову. Том бачив, що вони затримували автобус. Дікі та Фредді говорили про катання на лижах, домовлялися зустрітися у грудні в якомусь місті, про яке Том ніколи не чув.

— До другого числа в Кортіні[13] нас збереться не менше п’ятнадцяти, — сказав Фредді. — Нічогенька компанія, гучні вечірки, як і минулого року! Три тижні, якщо нам вистачить грошей!

— Це якщо ми здужаємо! — відказав Дікі. — Ну, побачимось пізніше!

Том слідом за Дікі зайшов до автобуса. Усі місця були зайняті, тож їм довелося втиснутися поміж сухоребрим спітнілим чолов’ягою, від якого тхнуло, і двома старими селянками, від яких тхнуло ще гірше. На виїзді з містечка Дікі пригадав, що Мардж мала, як звично, прийти до нього на ланч, бо вчора вони припустили, що переїзд Тома затягнеться і їм доведеться відмінити поїздку до Неаполя. Дікі гукнув водієві, щоб той зупинився. Пронизливо скреготнувши гальмами, автобус різко спинився, аж усі стоячі пасажири ледь не попадали, а Дікі вистромив голову у вікно та крикнув:

— Джино! Джино!

Маленький хлопчик, що вештався обіч дороги, підбіг до автобуса та вхопив купюру вартістю сто лір, яку йому простягнув Дікі. Дікі щось сказав йому італійською, малий гукнув: «Subito, signor!»[14] — і кинувся геть. Дікі подякував водієві, й автобус знову рушив.

— Я сказав йому, щоб передав Мардж, що ми повернемось сьогодні, але, мабуть, дуже пізно, — пояснив Дікі.

— Правильно.

Автобус висипав пасажирів на великій залюдненій площі Неаполя, де їх зусібіч оточили колісні візки з виноградом, інжиром, булочками й кавунами. Багатоголосо викрикували хлопчаки, пропонуючи їм придбати авторучки й механічні іграшки. Натовп розступився перед Дікі.

— Я знаю непогане місце, де ми можемо підобідати, — сказав він. — Справжня неаполітанська піцерія. Ти любиш піцу?

— Ще б пак.

Піцерія стояла на крутій і вузенькій вуличці, зовсім непридатній для автівок. Вхід було завішено довгими нитками, нанизаними намистинами, на кожному столику стояла карафка з вином, а загалом столиків було всього шість. Якраз підходяще місце, де можна сидіти годинами, попиваючи вино, й ніхто тебе не потурбує. Вони просиділи там до п’ятої, а тоді Дікі сказав, що час їм навідатись до Галереї[15]. Дікі перепросив, що не встиг показати йому музей мистецтва, де виставлено оригінали картин да Вінчі та Ель Греко, але запевнив, що вони відвідають його іншим разом. Здебільшого Дікі говорив про Фредді Майлза, і ці балачки здавалися Тому такими ж нецікавими, як обличчя самого Фредді. Батько Фредді володів мережею готелів, а сам Фредді був драматургом — мабуть, удаваним, припустив Том, адже той написав усього дві п’єси й жодна з них не дісталась Бродвею. Фредді мав будинок у Кань-сюр-Мер, і Дікі перед своєю поїздкою до Італії кілька тижнів провів у нього.

— Ось це я й люблю, — захоплено сказав Дікі, коли вони сиділи в одному з кафе Галереї, — сидіти за столиком і дивитись на людей, що проходять повз них. Це якимось чином змінює погляд на життя. Англосакси припустилися великої помилки, коли не захотіли спостерігати за людьми зі столика на узбіччі.

Том кивнув. Він уже це чув. Він очікував від Дікі чогось ґрунтовного й оригінального. Дікі був красенем зі своєрідною зовнішністю — видовжене обличчя з гарними рисами, жваві розумні очі, горда постава й манери, і байдуже, у що він одягнений. Зараз на ньому були старі зношені сандалі та бруднуваті білі штани, та він поважно говорив щось італійською офіціанту, який приніс їм каву, і тримався так, наче вся Галерея належала йому.

— Чао! — гукнув він хлопчині, що проходив повз них.

— Чао, Дікі!

— Він щосуботи обмінює дорожні чеки Мардж, — пояснив він Тому.

Гарно одягнений італієць привітав Дікі дружнім рукостисканням і сів до них за столик. Том прислухався до їхньої розмови італійською, подекуди вихоплюючи окремі слова. Він почав відчувати втому.

— Хочеш поїхати в Рим? — зненацька запитав Дікі.

— Авжеж, — відказав Том. — Зараз? — Він підвівся, шукаючи гроші, аби сплатити рахунки, які офіціант поклав під їхні чашки.

Італієць мав довгий сірий «кадилак» зі шторками на вікнах, гучним гудком і крикливим радіо, яке, здавалося, їм з Дікі подобалось перекрикувати. Десь за дві години вони дісталися передмість Рима. Том виструнчився, коли вони проїжджали Аппієвою дорогою[16]. Італієць сказав, що обрав цю дорогу спеціально для Тома, адже він ніколи раніше її не бачив. Місцями дорога була вибоїстою. Італієць пояснив, що тут навмисне залишили оригінальну римську бруківку, аби люди могли побачити, якими були дороги в давнину. У сутінках поля, що простягалися ліворуч і праворуч, виглядали занехаяними, подумав Том, як і стародавнє кладовище, на якому збереглося всього кілька надгробків. Італієць висадив їх посеред вулиці в Римі й похапцем попрощався.

— Він поспішає, — сказав Дікі. — Хоче встигнути на побачення з коханкою, бо об одинадцятій повертається її чоловік. А ось і концертний зал, який я шукав. Ходімо.

Вони придбали квитки на вечірній концерт. До його початку залишалася ще година, тож вони рушили до Віа Венето[17], примостилися за вуличним столиком якогось кафе й замовили собі каву. Як помітив Том, Дікі не мав знайомих у Римі, принаймні серед тих, хто проходив повз них, а їхній столик минали сотні італійців та американців. Том майже нічого не второпав із концерту, хоча справді намагався. Дікі запропонував піти ще до його закінчення. Вони найняли візника й каталися містом від одного фонтана до іншого, через Форум і навколо Колізею. Зійшов місяць. Том усе ще не скинув із себе дрімоту, однак захват від перших у житті відвідин Рима додав йому жвавості. Обидва сиділи, відкинувшись на спинки сидінь, позакладали свої ноги в сандалях на коліна, і Тому, коли він глянув на Дікі, здалося, що він бачить власне відображення. Вони з Дікі були одного зросту і, ймовірно, важили теж однаково, хіба що Дікі був трішки важчим, та ще й носили купальні халати й сорочки (а може, й шкарпетки) одного розміру.

Дікі навіть сказав: «Дякую, містере Ґрінліф», коли Том розплачувався з візником. Це прозвучало досить дивно.

Після вечері близько першої ночі, випивши півтори пляшки вина, обидва добряче повеселіли. Вони плентались містом, співали, обійнявшись за плечі, а звернувши в темряву за рогом, ненароком наштовхнулися на дівчину та збили її з ніг. Допомогли їй підвестися, перепросили й запропонували провести її додому. Дівчина заперечувала, та вони наполягали, обступивши її з обох боків. Вона сказала, що мусить встигнути на якийсь там трамвай, але Дікі навіть не хотів про це чути. Він спіймав таксі. Вони з Томом добропорядно примостилися на відкидних сидіннях, схрестивши руки на грудях, наче два лакеї, і Дікі щось розповідав дівчині, смішив її. Том розумів майже все, що говорив Дікі. На вузенькій вуличці, що так нагадувала Неаполь, вони допомогли дівчині вийти з автівки, вона сказала: «Grazie tante!»[18], потисла їм обом руки та щезла в чорному під’їзді.

— Ти це чув? — запитав Дікі. — Вона сказала, що ми найґречніші американці з усіх, що вона зустрічала!

— Ти ж знаєш, що зробили б у такому випадку більшість паршивих американців — зґвалтували б її, — відказав Том.

— Так, де ж це ми? — протягнув Дікі, роззираючись навколо.

Жоден із них не мав ані найменшої гадки, де вони перебували. Вони пройшли кілька кварталів, але так і не зустріли бодай однієї знайомої місцини чи назви вулиці. Помочилися біля якоїсь темної стіни й рушили далі.

— Коли зійде сонце, ми зможемо побачити, куди забрели, — весело сказав Дікі. Він глянув на свій годинник. — До світанку залишилось кілька годин.

— Чудово.

— Зате ми провели додому гарненьку дівчину. Воно було варте того, хіба ні? — трохи затинаючись, запитав Дікі.

— Ще б пак. Я люблю дівчат, — озвався Том дещо невдоволеним тоном. — Але добре, що з нами сьогодні немає Мардж. А то б ми не змогли провести ту дівчину додому.

— Ой, навіть не знаю, — задумливо мовив Дікі, опустивши очі на свої хисткі ноги. — Мардж не…

— Я лише кажу, що в компанії Мардж ми б переймалися пошуком готелю. І зараз, імовірно, сиділи б у клятому готелі. І не змогли б побачити половину Рима!

— Твоя правда! — Дікі закинув руку йому на плече.

Дікі грубо термосив його за плече. Том спробував якось вивільнитися і схопив його за руку.

— Ді-кі! — Том розплющив очі й побачив перед собою обличчя поліцейського.

Том випростався і сів. Він був у парку. Уже світало. Дікі сидів на траві обіч нього та щось спокійно пояснював поліцейському італійською. Том намацав рукою стосик дорожніх чеків. Так, вони були в його кишені.

— Паспорт! — укотре гаркнув до них поліцейський, і Дікі знову взявся щось йому пояснювати.

Том добре знав, що говорив Дікі. Він розповідав, що вони обидва американці й не мають при собі паспортів, тому що вийшли на якусь часину, аби подивитись на зоряне небо. Том ледве стримував сміх. Злегка похитуючись, він підвівся й обтрусив одяг. Дікі теж був на ногах, і вони попрямували геть, хоча поліцейський і далі викрикував щось їм услід. Дікі озирнувся і щось відповів йому ввічливим тоном. Принаймні поліцейський не пішов за ними.

— Виглядаємо ми справді кепсько, — сказав Дікі.

Том кивнув. На штанах на коліні була довга проріха — напевне, він десь упав. Їхній одяг був пом’ятий, у зелених трав’яних плямах, запилюжений і пропітнілий, хоча зараз обидва тремтіли від холоду. Вони зайшли до першого-ліпшого кафе, замовили лате й булочки, а також кілька порцій італійського бренді, яке, хоча й було огидним на смак, добряче їх зігріло. Відтак їм зробилося страшенно смішно. Вони ще були трохи захмелілі.

Перед одинадцятою вони дісталися Неаполя — якраз вчасно, щоб спіймати автобус до Монджибелло. Їх тішила думка про те, як вони знову повернуться до Рима, вже в пристойному одязі, і відвідають усі музеї, яких не побачили цього разу. Та не менше їх тішила думка про те, що вже сьогодні по обіді вони ніжитимуться на сонечку на пляжі Монджибелло. Однак до пляжу вони так і не дісталися. У будинку Дікі вони прийняли душ, попадали на ліжка у своїх кімнатах і спали, доки Мардж не розбудила їх близько четвертої. Вона була сердитою, бо Дікі не повідомив її телеграмою, що залишиться ночувати в Римі.

— Не те, щоб я була проти твоєї ночівлі в Римі, просто я подумала, що ви в Неаполі, а там могло трапитися що завгодно.

— О-ой, — протягнув Дікі, перезирнувшись із Томом. Він готував їм трьом «Криваву Мері».

Том же загадково мовчав. Він не збирався розповідати Мардж про їхні пригоди. Нехай собі уявляє що їй заманеться. Дікі не приховував, що вони чудово провели час. Том помітив, що вона окинула несхвальним поглядом його похмілля, неголене обличчя і напій, який він збирався випити. Щось таке було в очах Мардж, коли вона бувала серйозною, що додавало їй мудрості й років, навіть попри її простакуватий стиль одягу, розвіяне вітром волосся, та й узагалі її схожість на дівчину-скаута. Зараз вона скидалася на матір або старшу сестру — той традиційний жіночий несхвальний вираз, адресований легковажним забавам, що їх так полюбляють хлопчики й дорослі чоловіки. От уже ці чоловіки! А може, то були ревнощі? Здається, вона помітила, що за один день у Тома з Дікі (можливо, тому, що він теж чоловік) зав’язалася тісна дружба, а їй самій ніколи не мати таких стосунків із Дікі, байдуже, чи кохає він її, чи ні, а він її не кохав. Утім, за кілька хвилин вона розслабилась і той її особливий погляд кудись зник. Дікі вийшов з тераси, залишивши його з Мардж. Том запитав про книжку, яку вона писала. То була книжка про Монджибелло, пояснила дівчина, вона містила її власні фотографії. Вона розповіла, що родом з Огайо, і показала йому світлину свого сімейного будинку, яку завжди носила в гаманці. То був звичайнісінький обшитий дошками будинок, але для неї то був дім, з посмішкою додала Мардж. Деякі слова вона вимовляла своєрідно, і ця вимова смішила Тома. Та здебільшого він вважав її вимову й лексику жахливими. Утім, він намагався бути з нею особливо поштивим. Він відчував, що це буде йому тільки на користь. Том провів її до брами, вони по-дружньому попрощалися, але жоден не завів розмову про те, щоб десь зустрітися увечері або наступного дня. Без сумніву, Мардж трохи сердилась на Дікі.

10

Три чи чотири дні вони майже не бачилися з Мардж, хіба що на пляжі, та було видно, що дівчина трималася з ними стримано й навіть прохолодно. Вона посміхалася й теревенила, як завжди, може, й більше, однак стала надміру ввічливою, ніби хотіла приховати цю переміну у своєму ставленні. Том помітив, що Дікі занепокоївся, та, очевидно, не надто сильно, аби поговорити з Мардж сам на сам, бо відколи Том перебрався до нього, Дікі жодного разу не залишався наодинці. Том завжди був поряд.

Врешті Том, аби показати, що він теж помітив переміну в поведінці Мардж, сказав Дікі, що йому здається, ніби дівчина поводиться якось дивно.

— Ой, у неї трапляються такі зміни настрою, — відказав Дікі. — Може, в неї налагодилося з роботою. Вона не любить ні з ким бачитися, коли порине з головою у свою роботу.

Стосунки Дікі та Мардж виявилися якраз такими, як Том і припускав від самого початку. Мардж проявляла до Дікі більше почуттів, ніж він до неї.

Хоч як би там було, Том робив усе для того, щоб Дікі не нудьгував. У нього напоготові було безліч смішних історій про людей, яких він знав у Нью-Йорку — деякі з тих оповідок були правдиві, деякі він вигадав. Вони щодня виходили в море на вітрильнику Дікі. Про від’їзд Тома вони більше не говорили. Мабуть, Дікі була до вподоби його компанія. Том намагався не набридати Дікі, коли той малював, але був готовий кинути все, щоб піти з ним на прогулянку чи вийти в море або просто посидіти й побалакати. До того ж Дікі дуже втішився, що Том так серйозно поставився до вивчення італійської. Том щодня проводив кілька годин за посібниками з граматики та розмовниками.

Том написав містеру Ґрінліфу, що вже кілька днів мешкає разом із Дікі, а також зазначив, що Дікі висловив бажання взимку на певний час повернутись до Америки й може бути, що Тому вдасться переконати його залишитися довше. Тепер, коли він мешкав у Дікі, цей лист звучав набагато краще, ніж попередній, у якому він писав, що мешкає в одному з готелів Монджибелло. Том також додав, що, коли закінчаться виділені містером Ґрінліфом гроші, він має намір знайти собі якусь роботу, можливо, у тому ж таки готелі. Ця ніби ненароком кинута фраза мала на меті нагадати містеру Ґрінліфу, що шість сотень доларів можуть скінчитися, а також підкреслити, що він належить до тих молодих людей, які готові й хочуть самі заробляти на своє життя. Том хотів справити таке ж гарне враження і на приятеля, тому, перш ніж віднести його на пошту, він дав Дікі почитати свого листа.

Минув ще один тиждень з чудовою погодою і днями приємного байдикування, коли єдиним фізичним навантаженням для Тома був підйом кам’яними східцями до будинку Дікі, а єдиними розумовими зусиллями були спроби говорити італійською з Фаусто, двадцятитрирічним італійцем, якого Дікі надибав у містечку й найняв, аби той тричі на тиждень приходив до них і навчав Тома італійської.

Якось вони взяли вітрильник Дікі й вирушили на Капрі. Острів розташовувався недалеко, але його не можна було розгледіти з Монджибелло. Том був сповнений радісного передчуття, однак Дікі був не в гуморі для розваг і Томові не вдалося нічим його зацікавити. Дікі посварився з доглядачем причалу, де вони прив’язали «Піпістрелло», і навіть не хотів гуляти вузенькими чепурними вуличками острова, які розбігалися в різні боки від центральної площі. Вони сиділи у кафе на площі, пили італійський лікер, а тоді Дікі заманулося повернутись назад, доки не стемніло, хоча Том залюбки заплатив би за готель, якби лише Дікі погодився залишитись. Том сподівався, що вони знову навідаються на Капрі, тому вирішив викреслити цей день та якомога швидше його забути.

Надійшов лист від містера Ґрінліфа (він розминувся з листом Тома), у якому він знову провадив про повернення Дікі додому, бажав Томові успіху та просив невідкладно повідомити про результати. Том укотре покірно взяв ручку й написав відповідь. Лист містера Ґрінліфа було написано в разюче діловому стилі — так, наче б він проводив ревізію частин вітрильників, доправлених на верф, подумав Том, — тож йому не склало жодних труднощів відписати в такому ж стилі. Том був трохи захмелілий, коли писав листа, адже це було одразу після ланчу, а вони завжди пили за трапезою вино. То було навдивовижу приємне відчуття, яке можна розвіяти кількома чашечками кави й коротенькою прогулянкою або продовжити, попиваючи черговий келих вина за неквапливими післяобідніми справами. Задля розваги Том додав до свого листа крихту примарної надії і в діловому стилі містера Ґрінліфа написав:

…Якщо я не помиляюсь, Річард уже не певен, чи варто йому залишатися тут ще на одну зиму. Як я й обіцяв, я зроблю усе можливе, аби переконати його не залишатися тут узимку, а з часом, коли він надумає повернутися додому (хоча це може бути не швидше Різдва), можливо, мені вдасться переконати його залишитися у Штатах.

На цих словах Том посміхнувся, адже вони з Дікі обговорювали круїз навколо Грецьких островів, у який хотіли вирушити цієї зими, а Дікі взагалі облишив ідею повертатись до Америки, навіть на кілька днів, хіба що його матері справді погіршає. Вони також планували провести січень і лютий, найгірші місяці в Монджибелло, на Майорці. І Мардж не поїде з ними, щодо цього Том був певен. Вони з Дікі не згадували Мардж, коли обговорювали свої майбутні мандри, хоча Дікі таки припустився помилки, ненароком бовкнувши їй, що взимку вони збиралися вирушити в якийсь круїз. Чорт забирай, Дікі був занадто відвертим! Тож зараз, хоча Том не сумнівався, що Дікі твердо вирішив поїхати тільки з ним, Дікі приділяв Мардж дедалі більше своєї уваги, і все лише тому, що бідкався через те, що їй буде самотньо наодинці, коли вони поїдуть, та ще й на додачу це було вельми неввічливо з їхнього боку не запросити її у поїздку. Дікі з Томом намагалися залагодити свою провину, переконуючи Мардж, що хочуть зекономити на своїх мандрах у Греції, тому й не сподіваються на гарні умови. Пливтимуть на судні, яке перевозить худобу, спатимуть із селянами на палубі й таке інше. Це аж ніяк не пасує для дівчини. Та Мардж усе одно була пригніченою, а Дікі намагався задобрити її, щоразу запрошуючи до них на ланч або вечерю. Іноді, коли вони поверталися з пляжу, Дікі брав Мардж за руку, але Мардж не завжди дозволяла йому це. Бувало, що вона одразу ж висмикувала свою долоню із таким виразом, наче понад усе на світі не хотіла, аби Дікі тримав її за руку.

Коли вони запросили дівчину поїхати з ними в Геркуланум[19], вона відмовилась.

— Краще я залишуся вдома. А ви, хлопці, гарненько розважтеся, — сказала Мардж із силуваною посмішкою.

— Ну, не хоче, то й не хоче, — сказав Том Дікі й тактовно зайшов із тераси до будинку, аби Дікі з Мардж, якщо захочуть, могли поговорити наодинці.

Том примостився на широкому підвіконні в студії Дікі й дивився на море, схрестивши засмаглі руки на грудях. Він полюбляв удивлятися в синяву Середземного моря й уявляти собі, як вони з Дікі пливуть куди їм заманеться. У Танжер[20], Софію, Каїр, Севастополь… Том подумав, що до того, як скінчаться його власні гроші, Дікі вже так звикне до нього, що йому й на гадку не спаде мешкати тут без Тома. Їм із лишком вистачить п’яти сотень щомісячних доходів Дікі. З тераси долинули голоси — благальний тон Дікі й односкладна відповідь Мардж. Тоді він почув, як брязнула брама. Мардж пішла, хоча й мала залишитись на ланч. Том спустився з підвіконня і вийшов на терасу.

— Вона на щось розсердилась? — запитав він.

— Ні. Але, гадаю, вона почувається покинутою, ніби ми виключили її з нашої компанії.

— Але ж ми всіляко намагалися залучати її, запрошували з нами.

— Справа не лише в цьому. — Дікі повільно походжав туди-сюди терасою. — Тепер вона навіть не хоче їхати зі мною до Кортіни.

— Ет, мабуть, до грудня вона ще передумає.

— Сумніваюся, — відказав Дікі.

Том припустив, що все через те, що й він теж їде до Кортіни. Дікі запросив його минулого тижня. Коли вони повернулися з Рима, Фредді Майлза вже не було в Монджибелло. Мардж пояснила, що йому несподівано довелося поїхати до Лондона. Але Дікі запевнив, що напише Фредді й повідомить, що приїде з другом.

— Може, мені краще поїхати звідси, Дікі? — запитав Том, упевнений, що Дікі не захоче, аби він їхав. — У мене таке відчуття, ніби я втручаюся у ваші з Мардж стосунки.

— Та що ти таке кажеш! Які ще стосунки?

— Ну, з її точки зору.

— Та де там. Просто я дечим їй зобов’язаний. А останнім часом я поводився з нею не надто чемно. Ми обоє поводилися з нею не надто чемно.

Том знав, що Дікі мав на увазі минулу затяжну й похмуру зиму, коли вони з Мардж, будучи єдиними в містечку американцями, підтримували одне одному компанію, тому він не повинен обділяти її увагою зараз, коли в нього з’явився новий приятель.

— Може, мені поговорити з нею про Кортіну? — запропонував Том.

— Тоді вона точно не поїде, — коротко відповів Дікі й зайшов до будинку.

Том чув, як він сказав Ермелінді поки що не накривати ланч, бо йому ще не хотілося їсти. Навіть попри те, що Дікі говорив італійською, Том добре розчув, як той сказав, що йому не хотілося їсти, ніби підкреслюючи, що він був єдиним господарем у цьому домі. Дікі вийшов на терасу і, прикриваючи рукою запальничку, намагався прикурити цигарку. Він мав гарну сріблясту запальничку, яка не хотіла спалахувати, навіть коли був найменший вітерець. Тоді Том вийняв свою осоружну запальничку — осоружну, але надійну, як військова техніка — і вона миттю загорілась біля цигарки Дікі. Том хотів запропонувати йому щось випити, але стримався — усе ж таки то був не його дім, хоча він і придбав три пляшки джину, які зараз стояли на кухні.

— Уже минула друга, — зауважив Том. — Може, хочеш прогулятися й зазирнути на пошту? — Іноді Луїджі відчиняв пошту о пів на третю, іноді не відчиняв аж до четвертої. Ніхто достеменно не знав, коли там буде відчинено.

Вони мовчки спустилися з пагорба. Що ж там Мардж наговорила про нього, дивувався Том. Раптове відчуття провини виступило крапельками поту на його чолі. Якесь незрозуміле, однак сильне відчуття провини, ніби Мардж сказала Дікі, що він щось у нього поцупив або зробив щось ганебне. Дікі не поводився б отак тільки через те, що Мардж помітно охолола до нього, подумав Том. Дікі спускався з пагорба, притримуючись своєї звичної манери ходити — трохи зсутулившись, він ступав так, що постійно випиналися його кістляві коліна. Цю манеру від нього мимоволі перейняв і Том. Але зараз Дікі опустив голову, мало не торкаючись підборіддям грудей, а руки запхав до кишень своїх шортів. Він розтулив рота лише для того, щоб привітатися з Луїджі й подякувати йому за листа. Для Тома кореспонденції не було. Дікі отримав листа з банку Неаполя. То був стандартний бланк, на якому в порожній графі для суми було надруковано: «500,00 доларів». Дікі абияк запхав папірця до кишені й викинув конверт до сміттєвого відра. Щомісячне сповіщення про те, що гроші Дікі перевели на рахунок у банк Неаполя, припустив Том. Дікі якось розказував, що його трастова компанія перераховує гроші до банку Неаполя. Вони рушили далі, і Том було подумав, що вони дійдуть до кінця головної дороги, до того місця, де вона огинала скелю, і навідаються до іншої частини містечка, як вони робили раніше, але Дікі зупинився біля сходів, що вели до будинку Мардж.

— Я напевне підіймуся, відвідаю Мардж, — сказав Дікі. — Я ненадовго, але тобі немає потреби чекати на мене.

— Добре, — відповів Том, раптово почуваючись покинутим. Він якийсь час дивився, як Дікі підіймався вирубаними в скелі східцями, тоді різко відвернувся і рушив назад.

На півдорозі він зупинився і його потягнуло зазирнути до «Джорджіо» та щось випити (але мартіні «У Джорджіо» були паршиві), але водночас його тягнуло повернутися до будинку Мардж і, удавши, ніби хоче перед нею вибачитись, відплатити їм, розлютивши, коли заскочить їх зненацька. Раптом йому уявилося, як Дікі обіймає її або принаймні торкається, і, з одного боку, Тому хотілося їх побачити, а з іншого — його вивертало від самої лише думки про це. Він розвернувся і рушив до брами Мардж. Обережно зачинив її за собою, хоча будинок був досить високо і малоймовірно, що хтось міг його почути, й кинувся бігти, перестрибуючи через сходинки. На останньому прольоті він зупинився. Він придумав, що скаже. «Послухай, Мардж, мені дуже шкода, якщо я чимось образив тебе. Сьогодні ми запрошували тебе з нами, і ми справді хотіли, щоб ти приєдналась до нас. Я справді хотів, щоб ти приєдналась до нас».

Діставшись місця, звідки він міг бачити вікно Мардж, Том зупинився. Рука Дікі лежала в неї на талії, а сам Дікі легенько цілував її у щоку й посміхався. Вони були за якихось п’ятнадцять футів від нього, але порівняно із залитим сонцем подвір’ям у кімнаті було досить темно, тож йому доводилось добряче напружувати зір, аби щось розгледіти. Ось Мардж, ніби в екстазі, схилилась до Дікі, майже торкаючись його обличчя, та найогиднішим для Тома було те, що Дікі робив це навмисне, ось такими дешевими й удаваними залицяннями він хотів повернути її прихильність. Та значно відразливішим Томові здавався її товстий зад, який випинався під її сільською спідницею трохи нижче від руки Дікі, що обіймала її за талію. А Дікі!.. Том не міг повірити, що він на таке здатен!

Том розвернувся і побіг донизу, ледве стримуючись, щоб не крикнути. Він щосили захряснув браму. Він біг усю дорогу аж до будинку Дікі, геть засапаний відчинив браму й оперся спиною на огорожу. Потім він кілька хвилин просидів на канапі в студії Дікі, приголомшений і збентежений. Той поцілунок… Не схоже, щоб це було вперше. Він підійшов до мольберта Дікі, мимовільно відводячи погляд від розміщеної там незугарної картини, схопив ластик, що лежав на палітрі й розлючено пожбурив у вікно, спостерігаючи, як він описав дугу та зник десь у напрямку моря. Він зібрав інші ластики, що лежали на столі Дікі, усілякі пера для письма, вугільні олівці та огризки пастелі, й один за одним шпурляв ті предмети по кімнаті або викидав у вікно. У нього було дивне відчуття, наче його розум залишався спокійним та врівноваженим, а тіло вийшло з-під контролю. Він вибіг на терасу, намірившись вистрибнути на парапет і станцювати чи стати на голову, але урвище по інший бік загорожі спинило його.

Він піднявся до кімнати Дікі й кілька секунд, тримаючи руки в кишенях, міряв її кроками. Він гадав, коли Дікі повернеться. А може, він залишиться там аж до вечора, а потім затягне її в ліжко? Він ривком відчинив двері до шафи Дікі й зазирнув усередину. Там був випрасуваний і на вигляд новий сірий фланелевий костюм, якого він ще жодного разу не бачив на Дікі. Він вийняв костюм. Зняв свої шорти й натягнув сірі фланелеві штани. Ще й взувся в черевики Дікі. Тоді витягнув верхню шухляду й видобув звідти чисту сорочку в біло-блакитну смужку.

Підібрав до неї темно-синю шовкову краватку й обережно зав’язав її. Цей костюм був йому якраз. Він розділив волосся й зробив собі проділ на один бік, як у Дікі.

— Мардж, ти маєш зрозуміти, що я не кохаю тебе, — Том звернувся до дзеркала голосом Дікі з притаманним тому підвищенням тону на тих словах, які він хотів підкреслити, і ледь чутним гортанним звуком наприкінці фрази, який міг здатися милим або неприємним, дружнім або ворожим, усе залежало від настрою Дікі. — Мардж, припини! — Він різко розвернувся і схопив повітря, наче стискав обома руками шию Мардж. Він тряс її, душив дедалі сильніше, а вона повільно опускалася щораз нижче та нижче, доки безвільно не впала на підлогу, де він її і залишив. Він перевів подих. Втер рукою чоло точнісінько так, як це робив Дікі, почав нишпорити кишенями в пошуках носовичка і, не знайшовши його, витяг одного з шухляди Дікі та знову став перед дзеркалом. Навіть його трохи розтулені губи були як у Дікі, коли той був засапаний після довгого плавання — губа ледь опущена так, що виднілися нижні зуби. — Ти знаєш, чому я повинен зробити це, — продовжив він, усе ще важко дихаючи, наче звертався до Мардж, хоча в дзеркалі було тільки його відображення. — Ти втрутилася у наші з Томом… Ні, я не це мав на увазі! Але між нами є міцний зв’язок!

Він розвернувся, переступив через уявне тіло й обережно прокрався до вікна. За поворотом дороги він розгледів розмиті обриси сходів, що підіймалися до будинку дівчини. Дікі не було ні на сходах, ні на тій частині дороги, яку він міг бачити. Може, саме цієї миті вони обоє в ліжку, подумав Том, а самому до горла підступила нудота. Він уявив собі це. Ніяково, незграбно й жодного задоволення для Дікі, а Мардж просто в захваті. Вона була б у захваті, навіть якби він катував її! Том повернувся до шафи та зняв із верхньої полиці капелюх. То був невеликий сірий тірольський капелюх, прикрашений білою і зеленою пір’їнами. Хвацько надягнув його. І сам неабияк здивувався, наскільки вони схожі з Дікі, особливо тоді, коли верхня частина його обличчя трохи затінена. Від Дікі його відрізняло хіба що темніше волосся. А все інше: його ніс (принаймні своєю формою), вузьке підборіддя, брови, якщо правильно насупиться…

— Що це ти робиш?

Том різко обернувся. У дверях стояв Дікі. Напевне він був уже біля брами, коли Том визирав із вікна.

— Е… Та я просто розважаюся, — сказав Том низьким голосом, до якого завжди вдавався, коли ніяковів. — Вибач, Дікі.

Дікі ледь розтулив рота й одразу закрив його, ніби від люті всі слова в його голові перемішалися і він не міг видобути потрібного. Для Тома це мовчання, як і слова Дікі, не віщувало нічого доброго. Дікі зайшов до кімнати.

— Дікі, вибач, якщо я…

Він затнувся, коли Дікі з грюкотом зачинив двері та з похмурим виразом узявся розстібати свою сорочку, наче Тома там зовсім не було. Воно й не дивно, адже то була його кімната, та й що Том узагалі там забув? Скований страхом, Том не міг поворухнутися.

— Зніми мій одяг, — скомандував Дікі.

Том почав роздягатися, його заціпенілі пальці не слухалися. Він був ошелешений, адже раніше Дікі завжди дозволяв йому вдягати свої речі. Та віднині такого більше не буде.

Дікі глянув на Томові ноги.

— Ще й черевики? Ти геть здурів?

— Ні. — Том намагався опанувати себе. Він повісив костюм назад до шафи й запитав: — Ти помирився з Мардж?

— У нас із Мардж усе добре, — відрізав Дікі таким тоном, ніби хотів сказати: «Більше не пхай свого носа в наші справи». — І ще одне. Зарубай собі на носі, — сказав він, дивлячись на Тома, — я не гей. А то я не знаю, що ти там про мене подумав.

— Гей? — Том кволо посміхнувся. — Я ніколи не думав, що ти гей.

Дікі вже розтулив рота, щоб сказати ще щось, але передумав. Він випростався і розправив плечі, крізь його засмаглу шкіру випнулися ребра.

— А Мардж думає, що ти гей.

— Чого б це? — Том відчував, як кров покидає його обличчя. Він насилу зняв другий черевик і поставив обидва до шафи. — Чого б це їй так думати? Що я такого зробив? — Йому здавалося, що він от-от знепритомніє. Ще ніхто не казав йому такого відкрито, ось так в обличчя.

— Це все через твою поведінку! — гаркнув Дікі й вийшов із кімнати.

Том поквапом натягнув шорти. Він ховався від Дікі за дверима шафи, хоча й був одягнений у спідню білизну. Усе через те, що він подобався Дікі, подумав Том. Саме тому Мардж вигадала ці мерзенні звинувачення. А Дікі забракло сміливості стати на його захист і все спростувати!

Він спустився на терасу, де Дікі біля бару якраз готував собі коктейль.

— Дікі, я хочу з’ясувати це раз і назавжди, — почав Том. — Я теж не гей і не хочу, щоб хтось так про мене думав.

— От і добре, — буркнув Дікі.

На той же манер Дікі відповідав йому, коли Том запитував про тих чи інших людей з Нью-Йорка. Насправді деякі з тих, про кого він запитував, були геями, й іноді Тому здавалося, що Дікі навмисне заперечував своє знайомство з ними. Ну й нехай! Кому потрібно робити з мухи слона? Самому ж Дікі. Том вагався, а його думки плуталися від безлічі слів, які він міг сказати — ущипливих, примирливих, приємних чи ворожих. Том пригадав кілька компаній, з якими знався у Нью-Йорку, а потім облишив їх, і зараз він страшенно жалкував, що взагалі був із ними знайомий. Вони прийняли його до свого кола, бо він умів їх розважити, але в нього ніколи не було з ними нічого спільного! Коли двоє-троє з них почали виявляти до нього надміру уваги, Том відмовив їм, але й не забув, як потім намагався все залагодити, підкидаючи льоду до їхніх напоїв, підвозячи їх додому на таксі, хоча самому було в інший бік, адже він так боявся втратити їхню прихильність. Яким же він був дурнем! А ще Том пригадав своє приниження, коли одного разу Вік Сіммонс обірвав його словами: «Заради Бога, Томмі, стули свою пельку!», коли вони сиділи в чималій компанії і він уже втретє або вчетверте в присутності Віка заявляв: «Ніяк не можу вирішити, хто мені подобається більше — чоловіки чи жінки, тому краще триматимусь подалі і від тих, і від інших». Том прикидався, що відвідує психоаналітика, адже всі інші відвідували, і, щоб веселити гостей на вечірках, постійно вигадував страшенно кумедні історії про свої сеанси. Та його фраза про вибір між чоловіками й жінками завжди викликала в присутніх сміх, доки Вік не попросив його заради Бога стулити пельку. Після того випадку Том більше ніколи нею не послуговувався, та й про психоаналітика теж більше не згадував. Насправді ж, подумав Том, у тих його словах була чимала частка правди. На тлі тієї компанії він був чи не найбезгрішнішим та найчистішим. У цьому й полягала вся іронія ситуації з Дікі.

— Я почуваюся так, наче… — почав було Том, але Дікі навіть не слухав його. Він відвернувся від нього з похмурим виразом і зі своїм коктейлем відійшов на інший край тераси. Том кинувся до нього з деяким острахом, що Дікі викине його з тераси в урвище або повернеться і скаже йому забиратися до біса з його будинку. Том ледь чутно запитав: — Дікі, ти закоханий у Мардж?

— Ні, але мені її шкода. Вона мені небайдужа. Вона завжди добре до мене ставилась. Ми гарно проводили час разом. А ти, здається, ніяк не можеш цього зрозуміти.

— Я розумію. Я одразу подумав, що ти ставишся до неї по-дружньому, а от вона закохана в тебе.

— Так і є. Тому треба поводитись дуже обережно, щоб не завдати болю тим, хто в тебе закоханий.

— Звісно. — Том знову завагався, ретельно добираючи наступні слова. Він досі тремтів від страху, хоча Дікі вже не сердився на нього. Дікі не збирався проганяти його. Том трохи опанував себе й продовжив спокійнішим голосом: — Мені здається, що, якби ви обоє були в Нью-Йорку, ви б не бачилися так часто або не бачилися б узагалі, але тут, у цьому містечку, де завжди так самотньо…

— Саме так. Я з нею не спав і не маю такого наміру, але я хочу, щоб ми й далі залишалися друзями.

— То, може, я чимось завадив вашій дружбі? Я вже казав, Дікі, якщо я перешкоджаю твоїй дружбі з Мардж, то краще я поїду звідси.

Дікі глянув на нього.

— Ти не зробив нічого такого, але ж очевидно, що тобі не до вподоби її компанія. Щоразу, коли ти примушуєш себе сказати їй щось приємне, усім помітно, що ти робиш це насилу.

— Мені дуже прикро, — сумовито відказав Том. А насправді він жалкував, що не доклав більших зусиль, не спромігся зробити все як слід.

— Ну, не варто більше про це. У нас із Мардж усе добре, — самовпевнено сказав Дікі й відвернув свій погляд у бік моря.

Том пішов на кухню, аби заварити собі кави. Він не хотів користатися кавоваркою-еспресо, адже Дікі дуже трепетно до неї ставився і не любив, коли її торкався хтось інший, окрім нього. Том подумав, що краще йому взяти каву нагору, до своєї кімнати, та трохи повчити італійську, доки не прийшов Фаусто. Зараз не час миритися з Дікі, адже Дікі був хлопцем норовливим. Від нього й слова не почуєш до вечора, а вже близько п’ятої; після його звичних занять малюванням він врешті заспокоїться і буде поводитись як завжди, ніби тої прикрої пригоди з одягом ніколи й не було. В одному Том не сумнівався: Дікі радів, що він був тут, адже йому вже давно обридло жити самому й він теж занудився у компанії Мардж. З тієї суми, яку йому виділив містер Ґрінліф, у Тома ще залишилося три сотні доларів, і вони з Дікі витратять їх на поїздку до Парижа. Без Мардж. Дікі вельми здивувався, коли Том сказав, що бачив Париж лише мигцем, з вікна вокзалу.

Чекаючи, коли закипить вода, Том відставив їжу, яка мала бути їхнім ланчем. Менші каструлі він поставив у більші каструлі з водою, щоб до них не дісталися мурахи. Там також був шматок свіжого масла, кілька яєць і пакет із чотирма булочками, які Ермелінда принесла для їхнього завтрашнього сніданку. У них не було холодильника, тому їм доводилося щодня купувати потроху свіжих продуктів. Дікі надумав придбати холодильник за частину грошей, виділених його батьком. Він уже кілька разів говорив про це. Том сподівався, що він передумає, адже купівля холодильника суттєво уріже їхні витрати на мандрівку, а свій місячний дохід — п’ять сотень доларів — Дікі тримав для інших потреб. Можна навіть сказати, що він був досить ощадливим, хоча на причалі та в місцевих барах він був щедрим на гарні чайові, а кожному зустрічному жебракові давав по п’ять сотень лір.

О п’ятій Дікі вже був у звичному настрої. Останню годину з його студії лунало посвистування, і Том припустив, що йому вдалося попрацювати на славу. Він вийшов на терасу, коли Том якраз повторював граматику, і дав кілька порад із вимови.

— Вони не завжди чітко вимовляють «voglio»[21], — сказав Дікі. — Зазвичай це «io vo’ presentare mia amica Marge, per esempio»[22]. — Дікі здійняв свою довгу руку догори. Він завжди махав руками, коли говорив італійською — граційно, наче диригент оркестру, що виконував легато[23]. — Ти б менше читав граматику, а більше слухав Фаусто. Я навчився італійської на вулиці. — Дікі посміхнувся і рушив стежкою до брами. Якраз надходив Фаусто.

Том уважно прислухався до їхньої веселої розмови італійською, намагаючись розібрати кожнісіньке слово.

Посміхаючись, на терасу зайшов Фаусто, опустився у крісло й закинув босі ноги на парапет. Він завжди посміхався або супився, а вираз його обличчя мінявся ледь не щохвилини. За словами Дікі, він був одним із небагатьох місцевих жителів, хто не розмовляв південним діалектом. Сам Фаусто мешкав у Мілані й на кілька місяців приїхав до Монджибелло, аби навідати свою тітку. Він приходив тричі на тиждень між п’ятою і половиною шостої, неухильно та завжди вчасно, і вони з Томом сідали на терасі й, попиваючи вино або каву, десь годину балакали італійською. Том з усієї сили намагався запам’ятовувати все, що розповідав йому Фаусто: про скелі, море, політику (Фаусто був комуністом і мав партійний квиток, який, за словами Дікі, полюбляв показувати американцям, і завжди потішався з їхнього подиву) і бурхливе сексуальне життя деяких мешканців містечка. Бувало, що Фаусто не міг вигадати теми для розмови й тоді він просто дивився на Тома й нестримно реготав. Але Том уже досяг чималих успіхів. Вивчення італійської справді давало йому задоволення, тож він був дуже старанним учнем. Том хотів говорити італійською не гірше за Дікі й був певен, що за місяць-два, якщо не покладатиме рук, у нього все вийде.

11

Том бадьоро перетнув терасу й зайшов до студії Дікі.

— Хочеш поїхати до Парижа в труні? — запитав він.

— Що? — Дікі відірвав очі від своєї акварелі.

— Я говорив з одним італійцем «У Джорджіо». У трунах у багажному вагоні ми вирушимо з Трієсту в супроводі якихось французів, та ще й отримаємо за це по сто тисяч лір кожен. Я підозрюю, що це пов’язано з наркотиками.

— Перевозити наркотики в трунах? Я думав, що такого вже не практикують.

— Ми говорили італійською, тому я не зрозумів усього, але він казав, що буде три труни, а в третій, можливо, буде справжній небіжчик і вони сховають наркотики в нього. У всякому разі нас підвезуть до Парижа та ще й заплатять. — Він узявся витягати з кишень пачки цигарок «Лакі Страйк», які придбав для Дікі у вуличного торговця. — Що скажеш?

— Та це просто чудова ідея! До Парижа в трунах!

На губах Дікі застигла якась дивна посмішка, наче він глузував із Тома, прикинувшись, що йому до вподоби його ідея.

— Я серйозно, — сказав Том. — Той італієць дійсно шукає двійко охочих юнаків. У трунах мають бути тіла французів, убитих в Індокитаї. А супроводжувати їх мають родичі одного з них або й усіх трьох. — Не зовсім те, що сказав йому чоловік, але щось схоже. Та й, зрештою, двісті тисяч лір дорівнювали майже трьом сотням доларів — цілком достатньо для їхніх розваг у Парижі.

Проте Дікі й далі уникав чіткої відповіді.

Тоді різко глянув на нього, загасив недопалок цигарки «Націонале» й відкрив одну з пачок «Лакі Страйк».

— А ти впевнений, що той чолов’яга, з яким ти говорив, сам не був під наркотиками?

— Останнім часом ти збіса обережний! — посміхаючись, сказав Том. — Куди подівся твій авантюризм? Ти говориш так, ніби не віриш мені! Ходімо, я покажу тобі того італійця. Він досі в барі, чекає на мене. Його звуть Карло.

Дікі навіть пальцем не поворухнув.

— Той, хто пропонує таку роботу, нізащо не розкриє тобі всі карти. Може, йому й справді треба відправити парочку бандюків із Трієста до Парижа, та я все одно не можу зрозуміти навіщо.

— Тоді ходи зі мною і сам його запитаєш. Якщо не віриш мені, то бодай на нього подивишся.

— Аякже. — Зненацька Дікі підвівся. — Може, за сотню тисяч лір я навіть погоджуся на цю аферу. — Він закрив збірку поезії, що лежала на канапі корінцем догори, і слідом за Томом вийшов зі студії. У Мардж було чимало поетичних збірок. Дікі частенько брав їх почитати.

Коли вони зайшли до «Джорджіо», чоловік усе ще сидів за столиком у кутку. Том посміхнувся йому й кивнув.

— Вітаю, Карло, — сказав він. — Posso sedermi?[24]

— Si, si[25], — відповів чоловік, показуючи жестом на стільці.

— Це мій друг, — повільно проказав Том італійською. — Він хоче дізнатися, чи я правильно зрозумів про роботу та поїздку в багажному вагоні. — Том дивився, як Карло міряв Дікі поглядом, і навіть зачудувався тим, як темні, пронизливі та якісь зачерствілі очі італійця не проявляли нічого, окрім ввічливого зацікавлення, як за частку секунди він запримітив та оцінив легеньку посмішку на підозріливому обличчі Дікі, його засмагу, яку він міг отримати хіба після місяців тривалого лежання на сонці, його зношений італійський одяг та американські персні.

Враз тонкі безбарвні губи італійця повільно розтягнулися у посмішці, і він глянув на Тома.

— Allora?[26] — нетерпляче запитав Том.

Чоловік підійняв келих солодкого мартіні й відпив.

— Робота-то є, але я сумніваюся, що твій приятель підходить для неї.

Том кинув погляд на Дікі. Той уважно дивився на італійця, з тією нейтральною посмішкою, яка раптово видалася Тому презирливою.

— Ну, принаймні тепер ти знаєш, що я казав правду! — Том звернувся до Дікі.

— Гм-м, — протягнув Дікі, не зводячи погляду з чоловіка, ніби той був якимось цікавим звіром, якого він міг би вбити, варто тільки захотіти.

Дікі міг звернутися до чоловіка італійською, але не зронив жодного слова. Ще три тижні тому, подумав Том, Дікі залюбки погодився б на його пропозицію. То чому ж зараз він сидів, наче який донощик або детектив, що чекає на підкріплення, аби заарештувати італійця?

— Ну, — врешті озвався Том, — тепер ти бачиш, що я казав правду?

Дікі повернувся до нього.

— Про роботу? Та звідки мені знати?

Том вичікувально глянув на італійця.

Той тільки знизав плечима.

— То нам навіть нема потреби обговорювати деталі? — запитав він італійською.

— Ні, — відказав Том. Його кров закипала від нестримної люті, його починало трусити. Він страшенно сердився на Дікі, який зверхньо дивився на брудні нігті італійця, засмальцьований комір його сорочки, його незугарне темне обличчя, нещодавно поголене, але добре не вмите, так, що його шкіра була світлішою у тому місці, де раніше була борода. Однак темні очі чоловіка були холодні, хоча й добродушні, і випромінювали більше сили, ніж очі самого Дікі. Томові забракло повітря. Він розумів, що не зможе висловити італійською усього, що мав на думці, а йому так хотілося звернутися до них обох.

— Niente, grazie, Berto[27], — спокійнісінько сказав Дікі офіціанту, який підійшов, аби прийняти їхнє замовлення. Тоді глянув на Тома. — То що, йдемо?

Том підскочив так раптово, що його стілець перекинувся. Він підійняв його, кивнув італійцеві на прощання. Він відчував, що мав би його перепросити, але не міг розтулити свого рота бодай для того, щоб нормально попрощатися. Італієць кивнув у відповідь і посміхнувся. Том вийшов з бару слідом за Дікі та його довгими ногами в білих штанях.

Уже надворі Том сказав:

— Я лише хотів довести тобі, що казав правду. Сподіваюся, ти в цьому переконався.

— Ну добре, нехай так, — посміхаючись, відказав Дікі. — Яка муха тебе вкусила?

— Це тебе яка муха вкусила? — заперечив Том.

— Той чолов’яга — пройдисвіт. Ти це хотів почути? От і маєш.

— Чому ти завжди такий зверхній? Що він тобі зробив?

— То я мав упасти перед ним на коліна? Я зустрічав не одного пройдисвіта. У Монджибелло ними аж кишить. — Дікі насупив світлі брови. — Що з тобою, в біса, відбувається? Ти хочеш пристати на його божевільну пропозицію? Уперед!

— Навіть якби хотів, то тепер не можу. А все через твою поведінку.

Дікі зупинився посеред дороги та глянув на нього. Вони сперечалися так голосно, що кілька людей уже витріщалися на них.

— Ми могли б на славу розважитись, — сказав Том, — але ти сприйняв усе по-іншому. Місяць тому, коли ми їздили до Рима, ти й сам сказав би, що це незлецька забава.

— Е ні, — Дікі похитав головою. — Дуже сумніваюся.

Розчарування й неспроможність висловити свої думки були для Тома нестерпними. Та ще й усі на них витріщалися. Він примусив себе зрушити з місця. Спочатку йшов повільно, дрібними кроками, доки не впевнився, що Дікі йде разом із ним. На обличчі Дікі все ще тримався здивовано-підозріливий вираз — Том знав, що Дікі спантеличила його реакція. Том хотів усе пояснити, хотів достукатися до Дікі, аби він зрозумів його й відчув те, що відчував він. Том хотів, щоб Дікі знову став таким, як місяць тому.

— Це все через твою поведінку, — озвався Том. — Не варто було так поводитися. Той італієць нічого тобі не зробив.

— Та він же клятий пройдисвіт! — різко заперечив Дікі. — На Бога, повертайся до бару, якщо він так тобі сподобався. Ти не зобов’язаний робити все по-моєму!

Том зупинився. Враз йому страшенно захотілось повернутися, не обов’язково до італійця, головне — кудись подалі від Дікі. Та раптово його напруга спала. Він розслабив затерплі плечі, його дихання пришвидшилося й ривками виривалося з рота. Він хотів було сказати: «Добре, Дікі», аби якось залагодити цю суперечку, аби Дікі забув про цю історію, однак язик його не слухався. Том вдивлявся у блакитні очі Дікі під усе ще насупленими, вигорілими на сонці бровами — блискучі й порожні, наче дві застиглі блакитні калюжки з чорними цятками посередині, вони були байдужі, ніби Том нічого для них не значив. Кажуть, що очі — дзеркало душі, в якому можна розгледіти справжні почуття, як-от кохання. Тільки зазирнувши в очі, можна побачити, що насправді ховається в людському серці, а в очах Дікі Том не побачив нічого, от ніби дивився на сувору й бездушну поверхню дзеркала. Том відчув, як у грудях боляче кольнуло, й обхопив обличчя руками. Йому здалося, що хтось раптово відібрав у нього Дікі. Вони не були друзями. Вони навіть добре не знали одне одного. Його вразила жахлива істина, правдива на всі часи, для всіх людей, яких він знав у минулому та знатиме в майбутньому. Усі вони ось так стоятимуть перед ним, а він знову та знову переконуватиметься, що насправді геть не знав їх, та найгірше те, що він постійно, бодай якийсь час, віритиме, що таки знав і мав із ними багато спільного. Від того усвідомлення Том на мить остовпів і подумав, що він цього не переживе. Йому здалося, що ноги зараз підкосяться і він упаде. Це вже було занадто: усе навколо здавалося йому ворожим. Чужа мова, його постійні невдачі та ще й Дікі, який тепер ненавидів його. Зусібіч його оточували незнайомці, він відчував їхню неприязнь. Раптом Дікі відірвав його руки від обличчя.

— Та що це з тобою таке? — запитав він. — Той чолов’яга пригостив тебе наркотиками?

— Ні.

— Упевнений? Може, підмішав до напою?

— Ні. — Йому на голову опустилися перші краплі вечірнього дощу. Десь гуркотів грім. Тепер ворожість насувалася ще й з неба. — Я хочу померти, — ледь чутно сказав Том.

Дікі потягнув його за руку. Том перечепився через одвірок. Вони опинилися в невеличкому барі навпроти пошти. Він почув, як Дікі замовив бренді, наголошуючи, що він хоче саме італійського, мабуть, вважаючи Тома не гідним французького бренді. Том випив те солодкувате питво, що смакувало, як ліки. Він випив три склянки, мовби то було яке чарівне зілля, здатне повернути його до тями, повернути до реальності. Він уловив запах цигарки «Націонале», що диміла в руці Дікі, розгледів чудернацький візерунок на дерев’яній стільниці й торкнувся його пальцями, відчув, як всередині в нього все стислося, ніби хтось притис до його живота кулак, уявив собі довгий і крутий підйом до будинку й майже відчував легенький біль у ногах після всіх тих східців.

— Зі мною все гаразд, — озвався Том глибоким спокійним голосом. — Я не знаю, що на мене найшло. Мабуть, це все через спеку. — Він тихенько засміявся. Ось так і треба чинити з реальністю — посміятися з неї, перетворити на жарт чи не найважливішу подію у його житті, куди важливішу за все, що трапилося з ним протягом останніх тижнів, відколи він познайомився з Дікі, а може, навіть важливішу за все, що траплялося з ним за ціле життя.

Дікі нічого не відповів, тільки запхав до рота цигарку, вийняв зі свого чорного шкіряного гаманця кілька сотень лір і поклав їх на барну стійку. Том почувався ображеним, наче хвора й надокучлива дитина, яка сподівалася після одужання почути бодай одне добре слово. Та Дікі був черствий. Він купив йому бренді з таким байдужим виглядом, ніби пригощав якогось недужого незнайомця без копійки за душею. «Дікі не хоче, щоб я їхав з ним до Кортіни», — зненацька подумав Том. Ця думка навідувала його не вперше. Тепер Мардж теж їхала до Кортіни. Вони з Дікі навіть придбали для поїздки великий термос, коли нещодавно були в Неаполі. І не питалися його, чи сподобався йому термос, вони взагалі не цікавилися його думкою. Вони поступово виштовхували його зі своєї компанії. Том припустив, що Дікі хочеться, аби він поїхав з Монджибелло — найкраще перед їхньою мандрівкою до Кортіни. Ще кілька тижнів тому Дікі казав, що покаже йому лижні траси Кортіни, позначені на його карті. Якось увечері Дікі розглядав ту карту, але й словом не озвався до нього.

— Ходімо? — запитав Дікі.

Том, наче цуцик, вийшов за ним із бару.

— Якщо ти зможеш сам дійти додому, я б хотів на часину зазирнути до Мардж, — сказав Дікі.

— Я в порядку, — відказав Том.

— От і добре. — А тоді озирнувся і докинув через плече: — Може, забереш пошту? Бо я можу забути.

Том кивнув. Дорогою він зайшов на пошту. Забрав два листи — один був для нього від батька Дікі, інший — для самого Дікі від когось із Нью-Йорка, кого Том не знав. На порозі пошти він відкрив конверт від містера Ґрінліфа й шанобливо розгорнув аркуш із друкованим текстом. Лист було написано на солідному фірмовому бланку блідо-зеленого кольору, а по центру було розміщено логотип компанії «Бурк-Ґрінліф» у формі корабельного штурвала.

10 лист. 19…

Мій любий Томе!

Зважаючи на те, що ви провели разом із Дікі більше місяця, але він не виявляє ані найменшого бажання повернутися додому, я можу дійти висновку, що вам не вдалося його переконати. Я підозрюю, що ви з найкращими намірами повідомляли мене про те, що Дікі планує повернутися додому, та, відверто кажучи, я не знайшов нічого подібного в його останньому листі від 26 жовтня. Натомість він як ніколи налаштований залишитися в Європі.

Я хочу, щоб ви знали, що ми з дружиною цінуємо все те, що ви зробили для нас і нашого сина. Але надалі ви ні в чому переді мною не зобов’язані. Маю надію, що протягом цього місяця, виконуючи моє доручення, ви не завдали собі надто багато клопоту, і щиро сподіваюся, що ви отримали задоволення від цієї мандрівки, навіть попри те, що не змогли досягти поставленої мети.

Ми з дружиною шлемо вам вітання і свою подяку.

Щиро ваш,

Г. Р. Ґрінліф

То був останній удар. Таким холодним тоном — навіть холоднішим за його звичну ділову манеру листування, бо йшлося про його звільнення, а слова подяки було додано лише з увічливості, — містер Ґрінліф просто проганяв його. Том провалив свою місію. «Маю надію, що ви не завдали собі надто багато клопоту…» Адже то був сарказм? Містер Ґрінліф навіть не написав, що хотів би зустрітися з ним, коли Том повернеться до Америки.

Том машинально підіймався пагорбом до будинку. Він уявив Дікі поряд із Мардж, як він розказує їй про ту пригоду з Карло й Томову дивну поведінку на дорозі. Він був упевнений, що Мардж скаже: «То чом би тобі не здихатися його, Дікі?» Може, варто піти до них і все пояснити, припустив Том, примусити їх вислухати його? Він озирнувся, вдивляючись у нечіткі обриси квадратного будинку Мардж, що бовванів на пагорбі, розглядаючи темні очниці вікон. Його джинсова куртка намокла під дощем. Він підняв комір і поквапом рушив угору, до будинку Дікі. Принаймні, з гордістю подумав Том, він не намагався викачати з містера Ґрінліфа ще більше грошей, хоча й міг би з легкістю це зробити, навіть за сприяння Дікі, якби запропонував йому таку затію раніше, коли той був у гуморі. Будь-хто на його місці скористався б такою можливістю, подумав Том, але він цього не зробив, а це вже щось та й означало.

Він стояв на краю тераси й дивився на розмиту лінію горизонту. Ні про що не думав, нічого не почував, окрім слабкого, наче уві сні, відчуття покинутості й самотності. Навіть Дікі та Мардж здавалися йому далекими, а всі їхні розмови — безглуздими. Він був самотній і тільки це мало значення. Від страху йому аж мороз продер поза спиною.

Він озирнувся на брязкіт брами. Стежкою, посміхаючись, підіймався Дікі, але Томові його посмішка здалася удавано люб’язною.

— Чого це ти стоїш під дощем? — запитав Дікі й пригнувся, проходячи у двері.

— Це дуже освіжає, — пожартував Том. — Тобі лист. — Він передав Дікі лист, а своє послання від містера Ґрінліфа сховав до кишені.

Том повісив куртку до шафи в коридорі. Коли Дікі дочитав свого листа (мабуть, дуже смішного, бо він раз за разом вибухав реготом), Том запитав:

— Як гадаєш, Мардж захоче поїхати з нами до Парижа?

Дікі здивовано глянув на нього.

— Думаю, що захоче.

— То запроси її, — весело сказав Том.

— Я не впевнений, що хочу їхати до Парижа, — відказав Дікі. — Я, звісно, не проти з’їздити кудись на кілька днів, але Париж… — Він запалив цигарку. — Я б радше відвідав Сан-Ремо або й навіть Геную. Це теж нічогеньке місто.

— Але Париж… Геную не порівняти з Парижем.

— Ні, звісно ж, не порівняти, але Генуя значно ближче.

— А коли ми поїдемо до Парижа?

— Я не знаю. Іншим разом. Париж нікуди не подінеться.

Том прислухався до відлуння тих слів, що дзвеніло в його вухах, намагаючись розібрати їхній тон. Позавчора Дікі отримав листа від свого батька. Він прочитав кілька речень уголос, і вони трохи посміялися, але не дочитав його вголос до кінця, як робив раніше. Том навіть не сумнівався — містер Ґрінліф написав Дікі, що ситий по горлянку Томом Ріплі й навіть підозрює, що той розтринькує виділені йому гроші на самі лише розваги. Ще з місяць тому Дікі посміявся б із цього, але тепер усе було по-іншому.

— Просто я подумав, що ми могли б навідатися до Парижа, поки в нас залишилося ще трохи грошей, — не відступався Том.

— Як хочеш, то їдь. А я щось не в настрої. Мушу поберегти сили для Кортіни.

— Ну… якщо так, то поїдемо в Сан-Ремо, — сказав Том, намагаючись показати, що його все влаштовує, а сам ледь не плакав.

— Гаразд.

Том швидко минув коридор і зайшов до кухні. З-за рогу на нього насувався величезний білий холодильник. Раніше йому кортіло якогось напою з льодом, а тепер він навіть не хотів торкатися того чудовиська. Вони з Дікі й Мардж цілісінький день тинялися Неаполем, вибираючи холодильники, оглядаючи морозильні камери, вивчаючи різноманітні пристрої, доки всі ті холодильники перемішалися у Томовій голові й він уже не міг відрізнити одного від іншого. Та Дікі з Мардж із захватом продовжували свої пошуки, наче парочка молодят. Потім вони ще кілька годин просиділи в кафе, обговорюючи переваги кожного холодильника, й лише після цього зробили свій вибір. Тож зараз Мардж заходила до них набагато частіше, аби залишити в холодильнику частину своїх продуктів і позичити трохи льоду. Раптово до Тома дійшло, за що він так ненавидів той холодильник. Адже тепер Дікі був прив’язаний до цього дому й Монджибелло. А це ставило хрест на їхній зимовій мандрівці до Греції, це означало, що тепер Дікі не захоче переїхати до Парижа чи Рима, як вони планували ще тоді, коли він тільки заселився до будинку. Тільки не зараз, коли Дікі володів холодильником (а то було дуже почесно, бо власників холодильників у містечку можна було порахувати на пальцях), та ще й неабияким, з шістьома лотками для льоду та стількома поличками на дверцятах, що, відчиняючи їх, здавалося, ніби потрапив до супермаркету.

Том зробив собі коктейль без льоду. У нього трусилися руки. Буквально вчора Дікі ніби ненароком запитав: «Чи ти плануєш повернутися додому на Різдво?», хоча добре знав, що він не збирався повертатися на Різдво до Америки. Він не мав дому, йому не було куди повертатися, і про це Дікі теж знав, адже він розповідав йому про тітку Дотті, яка мешкала в Бостоні. То був такий погано прихований натяк. На це Різдво Мардж уже вигадала цілу купу планів. Вона приберегла консервований сливовий пудинг і збиралася дістати в якогось селянина індичку. Том уже уявляв її слиняві сентименти. І ніяк не обійдеться без святкової ялинки — мабуть, виріже її з картону. «Тиха ніч», традиційний напій зі збитих яєць із ромом. Романтичні подарунки для Дікі. Напевне, вона сплете йому якийсь светр. Вона постійно брала додому шкарпетки Дікі та латала їх. І обоє акуратно та люб’язно витурять його зі своєї компанії. Усі ввічливі слова на його адресу коштуватимуть їм неабияких зусиль. Том більше не міг про це думати. Нехай, він забереться звідси. Краще вже так, ніж провести разом із ними те нестерпне Різдво.

12

Мардж сказала, що не має бажання їхати з ними до Сан-Ремо. У неї якраз був період «натхнення» для роботи над своєю книжкою. Вона писала з перемінним успіхом, але завжди була в доброму гуморі, хоча Тому здавалося, що насправді більшість часу Мардж, за її власними словами, й за холодну воду не бралася. Та ще й напевне та книжка геть паршива, подумав Том. Він знався з письменниками. Неможливо написати книжку, і палець об палець не вдаривши, півдня вилежуючись на пляжі й роздумуючи, чим би то поласувати на вечерю. Та все ж Том зрадів, що Мардж поринула в роботу саме тоді, коли вони з Дікі надумали поїхати до Сан-Ремо.

— Я була б вельми вдячна, якби ти знайшов для мене той одеколон, Дікі, — сказала дівчина. — Ну, ти знаєш, «Страдіварі». Я не змогла знайти його в Неаполі, та він неодмінно має бути в Сан-Ремо, адже там є безліч крамниць із французькими товарами.

Том уже уявив собі, як вони цілісінький день тинятимуться Сан-Ремо в пошуках того одеколону, як то було в суботу в Неаполі.

Вони взяли лише одну валізу Дікі на двох, оскільки планували провести в мандрівці тільки три ночі й чотири дні. Дікі був у дещо кращому настрої, але Тома ніяк не покидало жахливе передчуття кінця, ніби то була їхня остання подорож удвох і більше вони нікуди не поїдуть разом. Люб’язна веселість Дікі, коли вони їхали потягом, здалася Тому награною люб’язністю господаря, якому вже страшенно обрид його гість, але він боїться, що гість про це здогадається, тому щосили намагається в останню хвилину чимось його відволікти. Ще жодного разу у своєму житті Том не почувався небажаним і набридливим гостем. У потягу Дікі розповідав йому про Сан-Ремо та як вони з Фредді Майлзом провели там цілий тиждень, коли він уперше прибув до Італії. Сан-Ремо було невеликим містом, однак славилося як міжнародний центр торгівлі, пояснював Дікі, тому люди частенько перетинали французький кордон і їхали туди на закупи. Зненацька Том запідозрив, що Дікі навмисне так нахвалював йому Сан-Ремо, а потім він може навіть спробувати переконати його залишитися там і не повертатися з ним до Монджибелло. Том ще не бачив міста, а вже відчував до нього відразу.

Пізніше, коли потяг під’їжджав до вокзалу Сан-Ремо, Дікі сказав:

— До речі, Томе… Мені дуже неприємно це казати, бо напевне ти страшенно образишся, але я б хотів поїхати до Кортіни тільки з Мардж. Гадаю, вона теж так хоче. До того ж я перед нею трохи завинив, тож було б непогано віддячити їй бодай гарним відпочинком. І мені здається, що ти й сам не дуже охочий до катання на лижах.

Том заціпенів, у нього всередині все захололо, але він навіть бровою не повів. Та щоб їй, тій Мардж!

— Гаразд, — відказав Том. — Звісно. — Спантеличено глянув на карту, яку тримав у руках, відчайдушно намагаючись знайти в Сан-Ремо якесь цікаве місце, куди вони могли б піти, а Дікі тим часом стягував з полиці їхню валізу. — Ми недалеко від Ніцци, правда? — запитав він.

— Ага.

— І від Канн. Мені б хотілось побувати в Каннах, якщо вже ми заїхали сюди. Принаймні Канни у Франції, — додав він із ноткою докору в голосі.

— Ну, гадаю, можемо поїхати. Ти ж узяв свій паспорт?

Звісно ж, Том узяв паспорт. Вони сіли на потяг до Канн і прибули туди близько одинадцятої ночі.

Тому дуже сподобалися Канни — і вигин гавані, всипаної дрібними вогниками, що своєю формою нагадувала півмісяць, і по-тропічному вишуканий головний проспект неподалік від узбережжя з рівненькими шеренгами пальм, з рядами дорогих готелів. Франція! Вона видавалася поважнішою за Італію і мала більше шарму, він міг помітити це навіть у темряві. Вони обрали готель «Грей д’Альбіон» на одній із найближчих бічних вулиць. За словами Дікі, той готель був достатньо вишуканим, але там їх не обберуть до нитки, хоча Том залюбки заплатив би втридорога за найкращий готель на всьому узбережжі. Вони залишили свою валізу у вестибюлі й пішли до бару готелю «Карлтон», який, за словами Дікі, був найфешенебельнішим баром у Каннах. Як він і передбачав, там майже не було відвідувачів, адже в цю пору року в Каннах було небагато туристів. Том запропонував пропустити ще по одній чарці, але Дікі відмовився.

Наступного ранку вони поснідали в кафе й пішли на пляж. Під штани вони заздалегідь надягнули плавки. Надворі було прохолодно, але не настільки, щоб не можна було купатися. У Монджибелло вони не відмовляли собі в плаванні й у холодніші дні. Пляж був майже порожній — лише кілька групок людей, що сиділи на відстані одна від одної, і зграйка чоловіків, що грали на набережній у якусь гру. З моря накочували студені хвилі й несамовито розбивалися об пісок. Том розгледів, що зграйка чоловіків виконувала акробатичні трюки.

— Вони напевне професійні акробати, — зауважив Том. — Одягнені в однакові жовті плавки.

Том зацікавлено спостерігав, як почала вибудовуватися жива піраміда, як ноги впиралися у випнуті стегна, як руки хапалися за підставлені плечі. Він чув, як вони вигукували «алле!» і «раз-два!».

— Поглянь! — сказав Том. — От-от вибудують вершечок! — Він приріс до землі й дивився, як найменшого акробата, хлопчину років сімнадцяти, підняли на плечі середнього з трьох чоловіків, що стояли нагорі. Він балансував, розкинувши руки в сторони, ніби чекав на оплески.

— Браво! — гукнув Том.

Хлопчина посміхнувся йому, а тоді зістрибнув униз, гнучкий, як тигр.

Том глянув на Дікі. Той дивився на парочку чоловіків, що сиділи разом на пляжі, та з гіркотою в голосі промовив:

Том був приголомшений, його раптово пронизало соромом, як тоді в Монджибелло, коли Дікі сказав йому, що Мардж вважала його геєм. Так, подумав Том, ці акробати геї. Може, у Каннах аж кишить цими геями. То що з того? Том запхав руки до кишень і стиснув кулаки. Йому пригадалось глузування тітки Дотті: «Мамин синочок! Чортів мамин синочок! Як і його татусь!» Дікі стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на океан. Том навмисне намагався навіть не повертати голову в бік тих акробатів, хоча спостерігати за ними було куди цікавіше, ніж розглядати океан.

— Ідеш плавати? — запитав Том, хоробро розстібаючи ґудзики своєї сорочки, хоча вода враз здалася йому страшенно холодною.

— Навряд, — відказав Дікі. — Можеш залишитися тут і подивитися на акробатів. А я повертаюся до готелю. — Він розвернувся і рушив ще до того, як Том здобувся на відповідь.

Том наспіх застебнув сорочку й дивився услід Дікі, як той відходив усе далі від акробатів, хоча наступні сходи нагору знаходилися вдвічі далі, ніж ті, що були поруч з акробатами. Та й біс із ним, подумав Том. Якого чорта він завжди копилить губу й поводиться так зверхньо? Ніби вперше в житті побачив гея! Та очевидно ж, що з ним не так! Невже так важко бодай один раз розслабитися? Навіщо так високо себе носити? Він біг за Дікі, а йому на язику вертілося з півдесятка уїдливих докорів. Та Дікі озирнувся, кинув на нього крижаний погляд, і всі ті докори стали Томові поперек горла.

Того ж дня після обіду близько третьої вони повернулися назад до Сан-Ремо, тож їм не довелося оплачувати ще один день перебування у готелі. Виселитись до третьої запропонував Дікі, однак саме Том заплатив за їхню ночівлю 3430 франків, або десять доларів і чотири центи. Знову ж таки, це Том придбав їм квитки на потяг до Сан-Ремо, хоча й сам Дікі мав повні кишені франків. Він узяв із собою чек з місячною платнею і отримав свої гроші франками, підрахувавши, що йому буде вигідніше потім поміняти франки на італійські ліри, адже останнім часом позиції франків суттєво зміцнилися.

У потязі Дікі не промовив жодного слова. Він схрестив руки на грудях і заплющив очі, удаючи, ніби спить. Том сидів навпроти нього й розглядав його худорляве, вродливе й зарозуміле обличчя, його пальці із зеленим перснем і золотою печаткою. Томові спало на думку напередодні свого від’їзду поцупити перстенця із зеленим каменем. Це мало б бути легко, адже Дікі знімав його, коли плавав. Іноді він знімав його навіть тоді, коли приймав душ. Том подумав, що краще зробити це в останній день. Він дивився на опущені повіки Дікі, а в самого всередині вирувала нестямна суміш ненависті, прихильності, нетерплячки й розгубленості, від чого перехоплювало подих. Він хотів убити Дікі. Ця думка навідувала його не вперше. Раніше, двічі або тричі, таке бажання спалахувало миттєво, через гнів або розчарування, й одразу зникало, залишаючи по собі відчуття сорому. А зараз він обдумував цю ідею аж хвилину, а може, навіть дві, адже він все одно збирався покидати Дікі, то чого йому тепер соромитись? У тій його затії з Дікі він зазнав поразки на всіх фронтах. Він ненавидів Дікі, бо з якого боку не дивився на те, що сталося, не знаходив у цих невдачах своєї вини. Е ні, він усе робив правильно, але всі його старання перекреслила неймовірна упертість самого Дікі. І його кричуща грубість! Він пропонував Дікі свою дружбу, компанію, повагу, та й, врешті-решт, усе, що мав, а Дікі відповів йому невдячністю, а тепер ще й відвертою неприязню. Дікі безпардонно вказував йому на двері. Якщо він уб’є його під час цієї мандрівки, подумав Том, то зможе пояснити це звичайнісіньким нещасним випадком. Він міг би… Раптом у нього з’явилася блискуча ідея: він сам може стати Дікі Ґрінліфом. Він зможе робити все, що робив Дікі. Спочатку він міг би повернутися до Монджибелло, зібрати речі Дікі, наплести Мардж сім мішків гречаної вовни, тоді знайти собі квартиру в Римі чи Парижі й щомісяця отримувати платню Дікі, підробляючи його підпис на чеках. Він міг би посісти його місце. Міг би примусити містера Ґрінліфа танцювати під його дудку. І навіть небезпека цього задуму, очевидна тимчасовість його успіху ще більше заохочували його до дії. Він узявся міркувати, як це можна зробити.

Вода. Але Дікі був добрим плавцем. Скелі. Неважко буде зіштовхнути Дікі з якоїсь скелі, коли вони, скажімо, підуть на прогулянку, але він уявив, як Дікі вчепиться у нього й потягне за собою. Від того видіння він так напружився, що заболіли ноги, а нігті вп’ялися у шкіру й залишили глибокі червоні сліди. Треба зняти ще й другий перстень. Доведеться пофарбувати волосся у світліший відтінок. Однак він, звісно ж, мешкатиме в такому місці, де Дікі ніхто не знає. Йому лише треба стати схожим на Дікі, аби користуватися його паспортом. Утім, він і так був схожим на Дікі. От якби…

Дікі розплющив очі та глянув прямісінько на нього. Том миттю розслабився, відкинувся на спинку сидіння в самому кутку, схилив голову набік і заплющив очі, прикидаючись, ніби теж задрімав.

— Томе, з тобою все гаразд? — запитав Дікі, струснувши його за коліно.

— Так, — відповів Том, злегка посміхнувшись.

Він дивився, як Дікі випростався і насупив брови. Том знав, чому він так поводився: його страшенно роздратувало, що він приділив Тому навіть дрібку своєї уваги. Том подумки засміявся, задоволений, що йому так швидко вдалося удати, ніби він спав, адже то був єдиний спосіб приховати від Дікі дивний вираз на його обличчі.

Сан-Ремо. Квіти. Ще одна прогулянка на узбережжі, універмаги й маленькі крамниці, туристи з Франції, Англії та Італії. Черговий готель із вазонами на балконі. То де ж? Може, на одній із цих вуличок уночі? Близько першої оповите темрявою містечко стихне. Тільки б йому вдалося примусити Дікі допізна не лягати спати. Чи, може, у морі? Небо затягнуло хмарами, однак було досить тепло. Том щосили мізкував. У готельному номері теж буде неважко, але як йому потім здихатися тіла? Тіло мало зникнути, зовсім. Таким чином, єдиним варіантом залишалося море, а то була стихія Дікі. На пляжі можна було винайняти весловий або моторний човен. У кожному моторному човні, запримітив Том, був невеликий цементний блок, причеплений до мотузки, який слугував якорем.

— Дікі, може, нам винайняти моторний човен? — запитав Том, намагаючись не видати свого ентузіазму, але таки видав, і Дікі зміряв його здивованим поглядом, бо, відколи вони сюди приїхали, він сам не виявляв ані найменшого бажання до будь-чого.

То були невеликі синьо-білі й зелено-білі моторні човни — усього їх було близько десятка. Вони стояли рядочком, прив’язані до дерев’яного пірсу, а їхній власник нетерпляче виглядав потенційних клієнтів, адже видався сірий і досить прохолодний ранок. Дікі поглянув на Середземне море, затягнуте легеньким туманом, хоча скидалося на те, що того дня дощу не передбачалося. То був один із тих похмурих днів, коли хмари не збиралися розсіюватися аж до вечора й ховали за собою сонце. Було десь пів на одинадцяту — та лінива післясніданкова пора, коли перед ними простягався цілий день.

— Ну, це можна. Покатаємось годинку навколо порту, — відказав Дікі й майже відразу застрибнув до човна, і з його самовдоволеної посмішки Том зрозумів, що він уже робив таке раніше й із захватом, а може, й сентиментально, пригадував інші ранки, коли він отак катався на човні разом із Фредді або Мардж. Пляшечка з одеколоном Мардж випиналася з кишені його вельветового піджака. Вони придбали його кілька хвилин тому в крамниці на головному проспекті, що дуже нагадувала американську аптеку.

Власник човнів різко смикнув за мотузку й завів їхній мотор. Тоді запитав у Дікі, чи знає він, як кермувати човном, і Дікі ствердно кивнув. На дні човна Том побачив одне весло. Дікі взявся за румпель[29], і вони рушили вперед, віддаляючись від міста.

— Пречудово! — засміявшись, крикнув Дікі. Вітер розвівав його волосся.

Том роззирнувся навсібіч. По один бік виднілась прямовисна скеля, дуже схожа на ту, що в Монджибелло, по інший бік крізь туман, що висів над водою, проступали обриси рівнинного суходолу. Він не міг зорієнтуватися, у який бік їм краще плисти.

— Ти знаєш навколишню місцевість? — гукнув Том, перекрикуючи гуркіт мотора.

— Ні! — весело крикнув Дікі. Йому подобалася ця поїздка.

— А цим човном важко кермувати?

— Та де там! Хочеш спробувати?

Том вагався. Дікі все ще вивозив їх у відкрите море.

— Ні, дякую. — Він знову роззирнувся. Віддалік ліворуч він розгледів ще один човен. — Куди ми прямуємо? — гукнув Том.

— Тобі не байдуже?

Та ні, байдуже.

Зненацька Дікі різко повернув праворуч, так різко, що обом довелося пригнутися й притиснутися до борту, аби вирівняти човен. Ліворуч від Тома виросла стіна білих бризок, які поступово опали й відкрили порожній горизонт. Вони знову розсікали безмежні морські простори та мчали бозна-куди. Дікі випробовував човен на швидкість і посміхався, його блакитні очі, що вдивлялися у далечінь, теж сміялися.

— У маленькому човні завжди здається, що швидкість набагато більша, ніж є насправді! — крикнув Дікі.

Том кивнув і посміхнувся, удаючи розуміння. А сам був страшенно наляканий. Хтозна, яка тут глибина. Якщо раптом з їхнім човном щось станеться, їм нізащо не допливти до берега чи принаймні йому не допливти. Утім, це також означало, що ніхто не зможе побачити, що вони роблять.

Дікі плавно повернув праворуч, у бік довгої смуги, оповитої туманом сірої землі, а Том міг ударити його, стрибнути на нього, поцілувати чи викинути за борт, і з такої відстані ніхто б нічого не побачив. Том укрився потом, йому було гаряче, тільки на чолі виступили холодні краплинки. Він боявся, але не моря чи його глибини — боявся Дікі. Він відчував, що зробить те, що замислив, відчував, що вже не спинить себе, мабуть, не зможе спинити, але боявся, що це йому не вдасться.

— Думаєш, я не зможу стрибнути у воду? — гукнув Том, розстібаючи свого піджака.

Дікі лише посміявся з його пропозиції, показавши всі свої бездоганні зуби, й не зводив очей із моря, що простягалося попереду. Том же роздягався. Він уже встиг зняти черевики та шкарпетки, а під штанами, як і Дікі, мав плавки.

— Я пірну, якщо ти теж пірнеш! — крикнув Том. — Пірнеш зі мною? — Він хотів, щоб Дікі спинив човен.

— Чи пірну я? Аякже! — Дікі різко вимкнув мотор. Крутнув румпель і зняв піджак. Човном почало тіпати, він втрачав швидкість. — Чого чекаєш? — Дікі кивнув на Томові штани, яких той досі не зняв.

Том подивився на далекий суходіл. Сан-Ремо було розмитою біло-рожевою плямою. Він узяв весло знічев’я, ніби задля розваги і, коли Дікі вже стягував свої штани, Том заніс весло й опустив його на голову Дікі.

— Агов! — вигукнув Дікі та скривився, сповзаючи з дерев’яного сидіння. Його вицвілі брови здійнялися вгору від несподіванки.

Том піднявся і ще раз ударив його веслом, різко, щосили, і звук був такий, наче хтось відпустив гумку на рогатці.

— Чорт забирай! — сердито пробурмотів Дікі, однак його блакитні очі вже закочувались, він утрачав свідомість.

Лівою рукою Том зацідив йому веслом у скроню. Край весла залишив на його шкірі глибокий поріз, що одразу заплив кров’ю. Дікі, скоцюрблений, лежав на дні човна та смикався. З його рота вирвався глухий стогін, такий гучний і сильний, що Том аж налякався. Він тричі ударив його по шиї краєм весла так, ніби тримав у руках сокиру й хотів відрубати Дікі голову. Човен захитався, вода хлюпнула йому на ногу, якою він упирався в борт. Він розсік веслом чоло Дікі, і з широкої рани повільно полилася кров. На мить, підіймаючи весло, Том відчув страшенну втому, однак Дікі, що лежав на дні, усе ще простягав до нього руки. Його довгі ноги випрямилися, готові завдати удару у відповідь. Том узявся за весло так, наче то був багнет, і щосили увігнав держака Дікі під ребра. Лише після цього розпластане тіло на дні човна заспокоїлось і завмерло. Том випростався і боляче втягнув повітря. Роззирнувся навколо. Поблизу не було човнів, не було нічого, тільки удалині виднілася маленька біла цятка, яка рухалася то вправо, то вліво — ще один моторний човен, що на повній швидкості повертався до берега.

Він схилився і стягнув зелений перстень Дікі. Сховав його до кишені. Другий перстень спочатку не піддавався, але Тому вдалося стягнути його, роздряпавши до крові палець Дікі. Обнишпорив кишені його штанів. Знайшов кілька французьких та італійський монет, але не став їх забирати. Узяв тільки ланцюжок із трьома ключами. Підняв піджак Дікі й вийняв пляшечку з одеколоном для Мардж, цигарки та срібну запальничку, огризок олівця, гаманець із крокодилової шкіри та кілька карток, що лежали в нагрудній кишені. Усі ці знахідки Том порозпихав по кишенях власного вельветового піджака. Тоді схопив мотузку, прив’язану до цементного блока. Іншим кінцем мотузку було прикріплено до металевого кільця на носі човна. Том спробував відв’язати її, однак мотузка трималася на міцнющому, мокрому й нерухомому вузлі, який, напевне, ніхто не чіпав уже бозна-скільки років. Він стукнув його кулаком. Треба було взяти з собою ножа.

Він глянув на Дікі. Він мертвий? Том сів навпочіпки та взявся роздивлятись Дікі, вишукуючи в нього ознаки життя. Він боявся торкатись його грудей чи зап’ястя, аби перевірити пульс. Том обернувся і розгнівано смикав мотузку, доки до нього не дійшло, що він тільки сильніше затягує вузол.

Аж раптом згадав про свою запальничку й узявся гарячково нишпорити по кишенях своїх штанів, що лежали на дні човна. Запалив її і підніс до сухої частини мотузки. Мотузка була півтора дюйма[30] завтовшки. Горіла вона дуже кепсько, і весь цей час Том роззирався навколо. Чи може власник човна побачити їх з такої відстані? Міцна сіра мотузка ніяк не хотіла займатися, вона тліла й диміла, повільно розділяючись на волокна. Том смикнув її, і запальничка погасла. Він запалив її знову й продовжував смикати мотузку. Коли вона таки розірвалась, він чотири рази похапцем обкрутив нею щиколотки Дікі й зав’язав великий незграбний вузол — трохи перестарався, та головне, щоб вузол не розв’язався. Зміряв оком мотузку та припустив, що вона близько тридцяти п’яти або сорока футів завдовжки. Том опанував себе, тепер він почувався упевнено й уже нікуди не поспішав. Цементного блока мало бути достатньо, щоб утримувати тіло під водою, подумав він. Може, тіло віднесе трохи вбік, але йому нізащо не піднятися на поверхню.

Том перекинув цементний блок за борт. Він із плюскотом шубовснув у воду й пішов на дно, залишаючи по собі лише бульбашки, і занурювався доти, доки не натягнулась мотузка на щиколотках Дікі. Тим часом Том уже перехилив його ноги через край човна й тягнув його за руку, щоб викинути за борт найважчу частину тіла — плечі. Безвільна рука Дікі була ще теплою і незграбною. Його плечі годі було відірвати від дна, а коли він смикав за руки, то здавалося, що вони розтягувалися, наче гумові, а саме тіло навіть не рухалося. Том опустився на коліна та спробував підняти його за тулуб. Човен знову захитався. Він геть забув про те, що вони були на воді. Це єдине, що його лякало. Треба було викинути тіло з корми, адже корма найбільше занурювалася у воду. Він потягнув безсиле тіло до корми, слідом за ним потягнулася й мотузка. Судячи з того, як розгойдувався цементний блок, Том дійшов висновку, що він не досяг дна. Тепер він узявся за голову та плечі Дікі. Перекинув його на живіт і потроху зіштовхував за борт. Голова Дікі занурилась у воду, його тулуб теж уже був за бортом, залишились тільки ноги Дікі, що своєю неймовірною вагою опиралися всім зусиллям Тома, як до того опиралися його плечі. Здавалося, що дно човна притягувало тіло, наче магнітом. Том глибоко вдихнув і підняв його ноги. Дікі шубовснув у воду, але й Том не втримався на ногах і впав на румпель. Нерухомий мотор зненацька заревів.

Том кинувся до важеля, але тієї ж миті човен різко повернув убік, описавши дугу. На частку секунди Том побачив під собою море та свою простягнуту до води руку, якою намагався ухопитися за борт, але борт уже зник із виду.

Він був у воді.

Він хапав ротом повітря, щосили намагаючись вистрибнути вперед, щоб схопитися за борт човна. Не втрапив. Човен почав обертатися. Том знову підстрибнув, тоді занурився ще глибше, аж хвилі зі згубною неквапливістю зійшлися над його головою, одначе так швидко, що він не встиг ковтнути повітря, а втягнув носом трохи солоної води. Човен ще більше віддалився. Він знав такі обороти: човен не спиниться, доки хтось не залізе в нього й не вимкне мотор. І тепер, у смертельному безмежжі моря, він наперед пережив усі відчуття потопельника. Він занурювався дедалі глибше, несамовито розмахуючи руками й ногами, вода наповнювала його вуха, і він уже не чув ревіння мотора, не чув нічого — тільки шалене гупання власної крові й нестямні звуки, які створював своїми відчайдушними спробами вдихнути й виплисти на поверхню. Йому вдалося випірнути, і він щосили замолотив ногами, намагаючись дістатися до човна — єдиного судна в усьому морі, який, утім, вертівся із шаленою швидкістю, і його неможливо було торкнутися, а гострий ніс уже кілька разів пролітав повз нього, поки Том переводив подих.

Він почав кликати на допомогу, але тільки нахлебтався води. Дотягнувся рукою до підводної частини човна, та його миттю відштовхнуло. Він уперто потягнувся до корми, не зважаючи на лопаті пропелера. Схопився за румпель. Пригнувся, але запізно. Обертаючись, кіль зачепив його по голові, й Тома відкинуло вбік. Та ось знову показалася корма, і він потягнувся до неї, торкнувся пальцями румпеля. Іншою рукою він учепився за борт човна. Він висів на витягнутій руці, намагаючись триматися подалі від пропелера. Із неймовірною силою він кинувся до краю корми й закинув руку на дно. Ще одне зусилля — і він ухопився за румпель.

Мотор почав затихати.

Том обома руками тримався за борт. Думки ніби затуманились, він відчував полегшення та водночас не міг повірити, що врятувався, доки не відчув, що кожен подих обпікає горло та пронизує груди болем. Він оклигував дві чи, може, й десять хвилин і думав тільки про те, як би зібрати достатньо сил, щоб залізти назад до човна. Нарешті відштовхнувся, перекинув себе через борт й опустився на дно, лише ноги теліпалися над водою. Він лежав нерухомо, ледь-ледь намацуючи пальцями липку кров Дікі, змішану з водою, що витікала з його носа й рота. Том лежав, а його думки вже металися — він подумав про човен, заплямований кров’ю Дікі (а це означало, що він не зможе його повернути), про мотор, який йому доведеться завести. Про те, куди йому пливти.

Згадав про персні Дікі. Понишпорив у кишенях. Персні були на місці, та й куди вони могли подітися? Раптом він закашлявся, з очей потекли сльози, і на мить усе стало розмитим. Він намагався роззирнутися навколо, чи, бува, не наближався інший човен. Він протер очі. Поблизу нікого не було, лише невеликий човен десь далеко описував кола на воді. Том був упевнений, що його ніхто не помітив. Він глянув на дно човна. Чи можливо відмити всю ту кров? Він уже не раз чув, що збіса важко стерти плями крові. Спочатку він збирався повернути човен і пояснити власникові, якби той раптом запитав про його друга, що висадив його на берег в іншому місці. Але тепер це було неможливо.

Том обережно потягнув румпель. Нерухомий мотор враз ожив, чого й боявся Том, однак виявилося, що, на відміну від моря, він зможе дати йому раду, отож нема чого лякатися. Він рушив навмання до берега на північ від Сан-Ремо. Може, йому вдасться натрапити на якусь місцину, якусь безлюдну бухточку, де він зможе пристати до берега й вибратися на суходіл. А якщо хтось знайде човен? Тоді в нього виникнуть неабиякі проблеми. Він спробував опанувати себе, але ніяк не міг вигадати спосіб позбутися човна.

Том запримітив сосни, безлюдний на вигляд пляж з рудувато-бурим піском і зелені зарості оливкових дерев. Він повільно проїхав праворуч і ліворуч уздовж берега, аби пересвідчитись, що поблизу немає людей. Нікого не було. Він спрямував човен до мілководдя, обережно торкаючись румпеля, остерігаючись, аби мотор раптом знову не сказився. Тоді відчув, як ніс човна угрузнув у пісок. Опустив румпель до позначки «Стоп», потягнув за інший важіль, який зупинив мотор. Крадькома переліз через борт і занурився по коліна у воду. Наскільки зміг, заштовхав човен назад у море, перед тим забравши на берег два піджаки, свої черевики та пляшечку з одеколоном для Мардж.

Невеличка бухта, якихось п’ятнадцять футів завширшки, здавалася йому відлюдною і безпечною. Ніде не було навіть сліду людей, ніби сюди ще ніхто не забрідав. Том вирішив затопити човен.

Він узявся збирати камені завбільшки з людську голову, бо підіймати та складати до човна більші камені йому просто бракувало сил. Утім, незабаром йому довелося збирати й менші камінці, бо великих теж було обмаль. Він працював без спочину, боячись, що від утоми зомліє, якщо дозволить собі присісти бодай на хвилину, а поки вилежуватиметься, хтось може натрапити на нього. Коли камені вже ледь не висипалися за борт, Том узявся розхитувати човна, доки той не заповнився водою. Човен почав тонути, а Том штовхав його ще далі в море, аж доки вода не сягнула йому грудей і човен не пішов на дно. Тоді він з останніх сил повернувся на берег і якийсь час лежав, опустивши обличчя на пісок. Він узявся мізкувати, як дістанеться до готелю, як усе пояснить і що йому робити далі: він хотів покинути Сан-Ремо ще до сутінків і повернутися до Монджибелло. А ще йому слід було вигадати якусь історію для його мешканців.

13

Надвечір, якраз у той час, коли італійці та інші мешканці містечка збираються за вуличними столиками тутешніх кафе, прийнявши перед цим душ і гарно одягнувшись, та витріщаються на всіх, хто проходить повз них, спраглі до будь-якої розваги, Том повернувся до Сан-Ремо в самих лише плавках, черевиках і вельветовому піджаку Дікі, тримаючи під пахвою власний забризканий кров’ю одяг. Він рухався невимушено й повільно, адже був страшенно утомлений, хоча йшов із високо піднятою головою — лише тому, що дорогою він минав кафе, з яких на нього дивилися сотні людей. На жаль, то був єдиний спосіб дістатися до готелю. В одному барі на шляху до Сан-Ремо він підкріпив свої сили п’ятьма чашками кави та трьома порціями бренді, а зараз грав роль молодого чоловіка в гарній фізичній формі, що весь день провів у морі, адже був хорошим плавцем і геть не зважав на холод, і йому було до вподоби аж до смерку плавати у студеній воді. Том зайшов до готелю, узяв на рецепції свій ключ, піднявся у номер і замертво впав на ліжко. Він дозволить собі годинку перепочити, але ні в якому разі не має заснути, а то ще, не дай Боже, проспить аж до ранку. Він лежав, а коли відчув, що засинає, ураз підвівся і рушив до ванної, аби змочити обличчя. Тоді узяв мокрого рушника з собою на ліжко й обмахувався ним, щоб відігнати дрімоту.

Врешті він встав і почав виводити пляму крові на своїх вельветових штанях. Він щосили тер її милом і щіточкою для нігтів, та невдовзі утомився, відклав штани й почав складати валізу. Він спакував речі Дікі так, як зазвичай пакував їх сам Дікі, помістивши зубну пасту та щітку в задню кишеню. Потім знову взявся відчищати пляму. На його піджаку було занадто багато слідів крові, щоб він міг знову його носити, тож йому доведеться позбутися його. Натомість він міг носити піджак Дікі, який теж був бежевого кольору й майже того ж розміру. Том скопіював той вельветовий костюм Дікі й замовив його в того ж кравця з Монджибелло. Свій піджак він сховав до валізи, спустився з нею до вестибюля і попросив рахунок.

Чоловік з рецепції поцікавився, де його товариш, і Том вигадав, ніби зустрічається з ним на вокзалі. Відповідь задовольнила службовця, він посміхнувся і побажав Тому «Buon viaggio»[31].

Том зазирнув до ресторану неподалік готелю і, для підтримання сил, змусив себе проковтнути порцію супу. Він був насторожі, аби раптом не зустрітися із власником човна. Головне, подумав Том, покинути сьогодні Сан-Ремо. Якщо немає потяга чи автобуса, він візьме таксі до сусіднього міста.

Утім, на вокзалі Том дізнався, що о десятій двадцять чотири вирушає потяг на південь. Отже, придбає квиток у спальний вагон. Прокинеться завтра в Римі, а звідти потягом вирушить до Неаполя. Раптом уся ця затія здалася йому до безглуздості простою і в приступі самовпевненості він вирішив на кілька днів навідатися до Парижа.

— Spetta un momento[32], — сказав він до касира, який уже хотів вручити йому квиток. Том дивився на свою валізу й думав про Париж. Лише мигцем, приміром, на два дні. Та й він нічого не мусить казати Мардж. Але Том раптово відкинув ідею з Парижем. Він не зможе там розслабитися. Йому страшенно кортіло повернутися до Монджибелло та залагодити справи з власністю Дікі.

Білі, туго напнуті простирадла в потязі здалися Тому чи не найбільшою розкішшю, яка траплялася йому в житті. Він погладив їх рукою перед тим, як вимкнути світло. Та ще й ця чиста блакитно-сіра ковдра і прохолодне повітря, що виривалося з потужного вентилятора над його головою, — Том відчував неймовірне задоволення від самої думки про можливості, які відкриються перед ним, щойно він заволодіє грошима Дікі, про інші ліжка, столи, моря, кораблі, валізи, сорочки та всілякі розкоші й утіхи. Він вимкнув світло, опустив голову на подушку й майже відразу заснув, щасливий, задоволений та абсолютно упевнений у своїх силах — він ще ніколи не почувався таким упевненим.

На вокзалі в Неаполі він зайшов до чоловічої вбиральні, вийняв з валізи зубну щітку й гребінець Дікі, загорнув їх у дощовик разом зі своїм вельветовий піджаком і заляпаними кров’ю штанами Дікі, і викинув той згорток до великого сміттєвого бака, що стояв біля стіни у провулку навпроти вокзалу. Тоді зайшов до кафе на площі поряд з автобусною станцією, поснідав лате з солодкою булочкою і об одинадцятій сів на старенький автобус до Монджибелло.

Він вийшов з автобуса й ледве на налетів на Мардж, одягнену в купальний костюм і вільний білий піджак, який вона завжди надягала на пляж.

— А де Дікі? — запитала дівчина.

— Він у Римі. — Том люб’язно посміхнувся, готовий до будь-яких запитань. — Він вирішив провести там кілька днів. Я приїхав, щоб зібрати для нього деякі речі.

— Він мешкає у когось?

— Ні, він зупинився в готелі. — Осяявши її ще однією, цього разу прощальною посмішкою, він узяв валізу й рушив дорогою до будинку Дікі. За мить він почув за спиною ляскання сандалів Мардж на корковій підошві й зупинився. — А як справи в нашому рідному Монджибелло?

— Ох, нудно. Як завжди. — Мардж засміялась. Вона була збентеженою, але пішла за ним до будинку.

Брама була відчиненою, а зі звичного сховку — з-під гнилого дерев’яного ящика, заповненого землею, в якому доживав віку якийсь нещасний кущ, — Том вийняв великий залізний ключ від дверей, і вони вийшли на терасу. Хтось пересунув стіл трохи вбік. На канапі-гойдалці лежала книжка. Мардж бувала тут після їхнього від’їзду, подумав Том. Його не було усього три дні, а здавалося, що минув цілий місяць.

— Як поживає Скіппі? — весело поцікавився Том, виймаючи з холодильника лоток із льодом. Скіппі був приблудним псом, якого Мардж знайшла кілька днів тому — бридкою чорно-білою дворнягою, якого Мардж балувала й вигодовувала, наче схиблена старушенція.

— Він утік. Та я й не сподівалася, що він залишиться.

— Ох.

— Виглядаєш так, ніби ви гарно провели час, — зауважила Мардж із заздрісною ноткою в голосі.

— Атож. — Том посміхнувся. — Налити тобі чогось?

— Ні, дякую. Як гадаєш, Дікі надовго залишиться в Римі?

— Ну… — Том задумливо насупив брови. — Насправді я не знаю. Він казав, що хоче відвідати чимало мистецьких виставок. Мені здається, що він просто насолоджується зміною оточення. — Він щедро налив собі джину, додав содової і скибочку лимона. — Гадаю, він повернеться десь за тиждень. Ледь не забув! — Том понишпорив у валізі й видобув звідти пляшечку з одеколоном. Йому довелося викинув папір, у який було загорнуто покупку, бо він добряче вимазався кров’ю. — «Страдіварі». Ми придбали його в Сан-Ремо.

— Ой, дуже дякую. — Мардж узяла пляшечку й із замріяною посмішкою на губах почала обережно її відкривати.

Том з напоєм у руці напружено міряв кроками терасу. Він більше нічого не говорив, сподіваючись, що Мардж зараз піде.

— Отже… — врешті озвалась дівчина, виходячи за ним на терасу. — Ти надовго?

— Де?

— Тут.

— Ні, лише на одну ніч. Завтра повертаюся до Рима. Мабуть, після обіду, — додав Том, адже завтра він міг отримати пошту не раніше другої.

— Напевне ми вже не побачимось, хіба що на пляжі, — сказала Мардж, намагаючись показати своє дружнє ставлення. — Заздалегідь бажаю тобі гарно провести час, якщо раптом ми вже не побачимось. І передай Дікі, щоб він надіслав мені листівку. У якому готелі він зупинився?

— Ем… як же він називається? Неподалік від площі Іспанії.

— «Інґлатерра»?

— Саме так. Але пригадую, що Дікі просив надсилати йому листи на адресу «Американ Експресс»[33]. — Вона не насмілиться телефонувати Дікі, подумав Том. А завтра він зможе зазирнути до готелю і забрати її листа, якщо вона надумає щось написати. — Напевне завтра вранці спущуся на пляж, — додав Том.

— Добре. Дякую за одеколон.

— Та нема за що.

Вона спустилася стежкою і вийшла за браму.

Том узяв валізу й помчав сходами до кімнати Дікі. Витяг верхню шухляду комоду: листи, дві адресні книги, кілька невеликих записників, ланцюжок від годинника, запасні ключі і якийсь страховий поліс. Одну за одною Том повитягав усі шухляди. Сорочки, шорти, складені светри й розпаровані шкарпетки. У кутку кімнати була незграбна гірка різноманітних папок й аркушів для малювання. У нього було чимало роботи. Том скинув одяг, голяка спустився й швиденько прийняв душ, натягнувши старі білі парусинові штани Дікі, що висіли на гачку в коридорній шафі.

Він почав з верхньої шухляди. На це в нього було дві причини: він хотів прочитати останні листи, що могли містити важливу інформацію, якій він мав дати раду, а також тому, що в разі повернення Мардж це не виглядатиме так, ніби він перевернув цілий будинок з ніг на голову. Утім, він міг уже сьогодні спакувати найбільші валізи Дікі його найкращим одягом, подумав Том.

Було вже за північ, а Том усе ще сновигав будинком. Найбільші валізи Дікі були заповнені, і зараз він оцінював, скільки зможе вторгувати за меблі, що він може віддати Мардж і як йому позбутися решти. Мардж може забрати собі клятий холодильник, вирішив Том. Це її потішить. Великий різьблений комод у вітальні, куди Дікі складав постіль, коштував кілька сотень доларів, припустив Том. Дікі стверджував, що йому вже чотириста років. Шістнадцяте століття. Він мав намір звернутися до синьйора Пуччі, адміністратора готелю «Мірамар», і попросити його допомоги з продажем будинку й меблів. І вітрильника теж. Дікі якось розповідав, що синьйор Пуччі надавав такі послуги іншим мешканцям містечка.

Йому хотілося одразу забрати всі пожитки Дікі до Рима, а щоб у Мардж не виникло жодних підозр через таку велику кількість валіз на такий короткий, за його ж словами, період часу, Том вирішив за краще удати, що зовсім нещодавно дізнався про намір Дікі переїхати до Рима.

Як і планував, наступного дня після полудня Том зайшов на пошту й отримав одного цікавого листа для Дікі від якогось друга з Америки й жодного для себе, а дорогою до будинку уявляв, ніби читає листа від Дікі. Уявляв собі конкретні слова, які перекаже Мардж, якщо раптом з’явиться така потреба, і навіть потренувався удавати подив від несподіваної зміни у планах Дікі.

Діставшись додому, він узявся пакувати найліпші картини Дікі й кращу постіль до картонних коробок, які дорогою прихопив у бакалійній крамниці Альдо. Він робив це неспішно в очікуванні Мардж, яка могла заявитись будь-якої миті, але вона прийшла аж після четвертої.

— Ти досі тут? — запитала дівчина, заходячи до кімнати Дікі.

— Так. Сьогодні отримав листа від Дікі. Він вирішив перебратися до Рима. — Том випростався і легенько посміхнувся, наче й сам здивувався з такого рішення Дікі. — Він хоче, щоб я привіз його речі, усе, що зможу взяти з собою.

— Перебратися до Рима? Надовго?

— Не знаю. Можливо, до кінця зими. — Том продовжив загортати полотна.

— Його не буде цілу зиму? — голос Мардж помітно спохмурнів.

— Так. А ще він казав, що думає продати будинок. Однак ще не вирішив остаточно.

— Нічого собі!.. Що ж сталося?

Том знизав плечима.

— Мабуть, він хоче провести цю зиму в Римі. Він казав, що напише тобі. Я думав, що ти сьогодні теж отримала від нього листа.

— Ні.

Обоє мовчали. Том повернувся до роботи. Раптом він пригадав, що не спакував власних речей. Він навіть не заходив до своєї кімнати.

— Але ж він поїде до Кортіни, правда? — озвалась Мардж.

— Ні, не поїде. Він казав, що напише Фредді та все пояснить. А ти можеш їхати без нього. — Том глянув на неї. — До речі, Дікі також казав, що ти можеш забрати собі холодильник. Гадаю, тут знайдеться хтось, хто допоможе тобі перенести його.

Згадка про холодильник ніяк не відобразилась на приголомшеному обличчі Мардж. Том знав, що зараз вона ламає голову над тим, чи буде він мешкати разом із Дікі і, судячи з його чудового настрою, дійшла висновку, що таки буде. Том майже бачив, як запитання крутиться у неї на язиці — він бачив її наскрізь, як дитину, — а тоді вона запитала:

— Ти теж залишишся із ним у Римі?

— Можливо, на якийсь час. Допоможу трохи обжитися. Цього місяця я хочу відвідати Париж, а десь у середині грудня планую повернутися до Штатів.

Мардж виглядала пригніченою. Том знав, що вона уявляла довгі самотні тижні, які чекали на неї попереду, — нехай навіть Дікі час від часу навідуватиметься до Монджибелло — порожні недільні ранки, самотні вечори.

— А які в нього плани на Різдво? Як думаєш, він хоче відзначати його тут чи в Римі?

— Ну, сумніваюся, що тут. Мені здається, що він хоче побути наодинці. — Трохи роздратовано відказав Том.

Цього разу Мардж заніміла, вона була шокована, ображена. Це ще нічого, хай тільки отримає листа, якого він планував написати їй із Рима, подумав Том. Він, звісно ж, буде лагідним, таким лагідним, як Дікі, але чітко дасть їй зрозуміти, що Дікі більше не хоче з нею бачитись.

Кілька хвилин по тому Мардж підвелася і неуважно попрощалася. Зненацька Том запідозрив, що вона може зателефонувати Дікі. А може, навіть вирушить до Рима. То й що з того? Дікі міг перебратися до іншого готелю, а в Римі було чимало готелів, тож пошуки могли зайняти не один день. А коли вона не знайде його ні телефоном, ні в готелі, то може подумати, що він поїхав до Парижа чи ще кудись разом із Томом Ріплі.

Том проглянув неаполітанську газету в пошуках повідомлення про затонулий човен неподалік від Сан-Ремо. «Barca affondata vicino San Remo»[34], — уявив він собі заголовок. І здійняли б цілу бучу через плями крові, якщо вони ще були там. От уже полюбляли італійські журналісти наганяти надміру драматизму. «Джорджіо ді Стефані, молодий рибалка з Сан-Ремо, вчора близько третьої пополудні неподалік від берега натрапив на страхітливу знахідку. Невеликий моторний човен із жахливими плямами від крові на дні…» Однак він не знайшов у газеті нічого подібного. І вчора теж. На пошуки того човна може піти кілька місяців, подумав Том. Його можуть і взагалі не знайти. Та навіть якщо й знайдуть, звідки їм знати, що його винаймали Дікі Ґрінліф і Том Ріплі? Вони не називали своїх імен власникові човна з Сан-Ремо. Він лише дав їм невеликий помаранчевий квиток, який Том запхав до кишені, а згодом натрапив на нього й розірвав.

Том замовив таксі й покинув Монджибелло близько шостої вечора, а перед цим випив кави «У Джорджіо» й попрощався з самим Джорджіо, Фаусто та ще кількома їхніми з Дікі знайомими. Усім їм він розказував ту саму байку: ніби синьйор Ґрінліф цього року перезимує в Римі й просив передати їм свої вітання до наступної зустрічі. І ще додав, що Дікі обов’язково невдовзі навідається до Монджибелло.

Перед обідом він зазирнув до відділення «Американ Експресс» і відправив до Рима постіль і картини Дікі, а також скриню і дві важезні валізи, які згодом планував забрати в Римі вже з паспортом Дікі Ґрінліфа. У таксі він узяв лише дві свої валізи й одну невелику валізу Дікі. У «Мірамарі» він поговорив із синьйором Пуччі, повідомивши, що синьйор Ґрінліф, найімовірніше, захоче продати свій будинок і меблі, й попросив його залагодити цю справу. Синьйор Пуччі відповів, що залюбки допоможе. Том також поговорив із П’єтро, доглядачем причалу, і попросив його підшукати покупців для «Піпістрелло», адже синьйор Ґрінліф, швидше за все, захоче продати вітрильника ще цієї зими. Том сказав, що синьйор Ґрінліф погодиться віддати його за п’ятсот тисяч лір, що коштувало трохи менше восьми сотень доларів — то була неймовірно низька ціна за двомісний вітрильник — і П’єтро припустив, що зможе продати його уже в найближчі тижні.

У потязі до Рима Том ретельно складав листа до Мардж і навіть запам’ятав його до найдрібніших деталей, тому, щойно заселився до готелю «Гесслер», одразу ж витягнув маленьку друкарську машинку Дікі, яку привіз в одній із валіз, і взявся друкувати листа.

Рим

28 листопада, 19_____

Люба Мардж!

Я вирішив на зиму винайняти собі квартиру в Римі. Просто мені хочеться трохи змінити оточення і на певний час покинути наше старе добре Монджі. Мені страшенно хочеться побути самим собою. Вибачай, що все це трапилося так несподівано і я навіть не зміг з тобою попрощатися, але насправді я не так уже й далеко і маю надію, що бачитимуся з тобою час від часу. Розумієш, мені не хотілося самому пакувати речі, тому я доручив цю роботу Томові.

Що стосується нас із тобою, то думаю, ця нетривала розлука нам не зашкодить, а може, й навіть піде на користь. У мене з’явилося неприємне відчуття, що я уже почав тобі набридати, хоча ти анітрохи не набридла мені, і прошу тебе, не думай, ніби я від чогось утікаю. Навпаки, Рим підштовхне мене до реальності. Чого не вдалося зробити Монджі. Частково причиною мого невдоволення була ти. Мій переїзд, звісно ж, нічого не змінює, але він допоможе мені з’ясувати, що я насправді до тебе відчуваю. Саме тому, серденько, я б хотів, аби ми певний час не бачилися, і щиро сподіваюся на твоє розуміння. Якщо не можеш мене зрозуміти… Що ж, я готовий піти на цей ризик. Можливо, на кілька тижнів навідаюся з Томом до Парижа, він страшенно хоче туди поїхати. Це якщо я не буду зайнятий своїми полотнами. Я зустрів художника на ім’я Ді Массімо. Мені дуже подобаються його роботи. Чудовий старий, не дуже заможний, і, схоже, він вельми втішився, що я став його учнем і підкидаю трохи грошенят. Я малюю у його студії.

Рим просто неперевершений, усю ніч не стихають фонтани, вулицями сновигають люди, геть не так, як у нашому Монджі. До речі, ти помилялася щодо Тома. Незабаром він повертається до Штатів, мені байдуже коли, і насправді він непоганий хлопець, тож я нічого не маю проти нього. Утім, він не має до нас жодного стосунку, і я сподіваюся, що ти теж це розумієш.

Пиши до мене через «Американ Експресс» у Римі, бо я ще не маю постійної адреси. Я повідомлю тобі, коли знайду квартиру. Тим часом хай горить світло, працюють холодильник і твоя друкарська машинка. Серденько, мені дуже прикро, що доводиться скасувати наші плани на Різдво. Ти маєш повне право ображатися, але я думаю, що краще нам поки що не бачитись.

З любов’ю,

Дікі

Том не знімав кашкета, відколи зайшов до готелю, і на рецепції замість власного показав паспорт Дікі, хоча в готелях, як він помітив, ніколи не дивились на фото в паспорті, лише переписували номер, що містився угорі на першій сторінці. Він поставив на документах вигадливий і трохи недбалий підпис Дікі з великими закрученими літерами «Р» та «Ґ». Дорогою на пошту він зазирнув до аптеки за кілька кварталів від готелю і придбав деяку косметику, що могла йому знадобитися. Розважив продавчиню-італійку, наплівши їй, що косметика для його дружини, яка десь загубила свою косметичку, а зараз лежить у готелі — їй, як звично, скрутило живіт.

Увесь вечір він вчився підробляти підпис Дікі, адже за якихось десять днів з Америки мав прибути чек із його місячною платнею.

14

Наступного дня він перебрався до готелю «Європа» із досить доступними цінами, який знаходився неподалік Віа Венето, тому що «Гесслер» був занадто показним. Саме в такому готелі, на його думку, зупинялися зірки кінематографу, і Фредді Майлз чи інші знайомі Дікі, які могли приїхати до Рима, швидше за все, теж обрали б той готель.

У номері Том подумки розмовляв із Мардж, Фаусто та Фредді. Найімовірнішим був приїзд Мардж. Він говорив із нею у манері Дікі, коли уявляв, що це розмова телефоном, і поводився як Том, коли уявляв себе з нею сам на сам. Приміром, вона могла заявитися до Рима, знайти його готель і настирливо просити впустити її до свого номера. У такому разі йому довелося б зняти персні Дікі й перевдягнутися у власний одяг.

— Я не знаю, — звертався він до неї голосом Тома. — Ти ж знаєш його… йому завжди кортить від усіх утекти. Він дозволив мені кілька днів пожити в його номері, бо в моєму кепсько з опаленням… Ой, та він повернеться не сьогодні-завтра, а якщо ні, то надішле листівку й повідомить, що з ним усе добре. Він вирушив з Ді Массімо до якогось невеликого містечка, аби роздивитися картини в тамтешній церкві.

— (А ти не знаєш, куди він подався — на північ чи на південь?)

— Я справді не знаю. Гадаю, на південь. Але чим це тобі допоможе?

— (От не пощастило мені — приїхала й розминулася з ним. Чому він принаймні не повідомив, куди подався?)

— Так, я теж його питав. Обнишпорив увесь номер у пошуках карти чи ще чогось, що вказало б на його маршрут. Він лише зателефонував мені три дні тому й сказав, що я можу пожити в його номері.

Як добре, що йому спало на думку потренуватися знову бути собою, адже хтозна, може, настане такий час, коли йому за лічені секунди доведеться перевтілитися у самого себе, а йому напрочуд швидко забувся тембр голосу Тома Ріплі. Він провадив розмову із Мардж доти, доки його власний голос не залунав у вухах саме так, як він його пам’ятав.

Але здебільшого він видавав себе за Дікі й послуговувався його низьким голосом, розмовляючи то з Фредді та Мардж, то телефоном із його матір’ю, то з Фаусто, то з якимись незнайомцями, яких зустрів на вечірці. Він говорив англійською та італійською під акомпанемент транзистора Дікі, щоб часом якийсь службовець готелю, коли минатиме його номер, не подумав, що синьйор Ґрінліф несповна розуму. Іноді, коли лунала пісня, яка йому подобалась, Том пускався у танок, але танцював так, як Дікі танцював би з дівчиною — він бачив, як Дікі танцював із Мардж на терасі «У Джорджіо» та в «Апельсиновому саду» в Неаполі. Дікі робив широкі випади, але загалом рухався досить скуто. Одне слово, танцював він не надто добре. Том насолоджувався кожною миттю, коли залишався сам у своєму номері або гуляв Римом, поєднуючи оглядини історичних пам’яток з пошуком квартири. Яка там нудьга чи самотність, коли в тебе життя Дікі Ґрінліфа!

Коли він забирав пошту в «Американ Експресс», усі зверталися до нього «синьйор Ґрінліф». Перший лист був від Мардж:

Дікі, скажу відверто, я дещо здивована. Не можу зрозуміти, що на тебе так зненацька найшло в Римі, в Сан-Ремо чи ще десь. Том був дуже таємничим і повідомив тільки те, що залишиться з тобою. Я повірю, що він поїхав до Америки, тільки тоді, коли сама це побачу. Нехай я й пхаю носа не у свої справи, друже, але мушу сказати, що мені не подобається цей Том. На мою думку, та й, гадаю, інші теж так думають, він просто тебе використовує. Якщо хочеш змінити своє життя на краще, заради Бога, прожени його. Добре, хай він не гей. Але він геть ніякий, а це ще гірше. Він недостатньо нормальний, щоб мати будь-яке сексуальне життя, якщо ти мене розумієш. Утім, мене не цікавить Том, мене цікавиш ти. Так, любий, я можу пережити кілька тижнів без тебе й навіть Різдво, хоча я не хочу думати про Різдво. Краще б мені не думати про тебе і, як ти сам сказав, з’ясувати, чи є якісь почуття. Але я не можу не думати про тебе в цьому містечку, де кожен дюйм нагадує мені про тебе і в будинку, куди не глянь, усюди частинка тебе, як-от загорожа, яку ми взялися ремонтувати, але так і не закінчили, книжки, які я взяла в тебе й забула повернути. І твій стілець біля столу, це найгірше.

Знову мушу пхати носа не у свої справи. Я не кажу, що Том збирається заподіяти тобі шкоду, однак я переконана, що він погано на тебе впливає. Ти не помічав за собою, що поряд з ним ти поводишся так, наче тобі соромно бути в його компанії? Ти коли-небудь про це думав? Мені здалося, що останнім часом ти почав це розуміти, однак зараз ти знову разом із ним, і, чесно кажучи, любий, я не знаю, як це пояснити. Якщо тобі справді «байдуже», коли він поїде, заради Бога, відправ його збирати речі! Він ніколи не допоможе тобі чи будь-кому іншому прийняти правильне рішення. Насправді ж це в його інтересах ще більше заплутати тебе й далі викачувати гроші з тебе та твого батька.

Дуже дякую за одеколон. Я збережу його — чи принаймні більшу частину — до нашої наступної зустрічі. Я ще не перенесла холодильника до себе. І, звісно ж, поверну його в будь-який час, ти тільки скажи.

Не знаю, чи Том розказав тобі, що Скіппі втік. Як гадаєш, може, мені спіймати того прудконогого й посадити на ланцюг? Мені треба взятися за стіну в моєму будинку, доки її повністю не роз’їло цвіллю і вона не обвалилася на мене. Мені, звісно ж, страшенно хочеться, щоб ти був тут, любий.

Люблю тебе. Не забувай писати.

ХХ

Мардж

«Американ Експресс»

Рим

12 грудня, 19_______

Любі тату й мамо!

Я в Римі, шукаю собі квартиру, хоча досі не знайшов нічого підходящого. Квартири тут або надто великі, або зовсім крихітні. Якщо винайняти велику, то взимку доведеться закривати всі кімнати, окрім однієї, щоб нормально її прогріти. Я шукаю помешкання середнього розміру з помірною оплатою, яке б я міг обігріти повністю і при тому не розоритися.

Вибачте, що останнім часом мало писав. Маю надію, що тепер, коли моє життя стало спокійнішим, все налагодиться. Я відчув потребу трохи відпочити від Монджибелло (ви й самі неодноразово мені про це казали), тож я перевіз сюди усі свої речі й думаю про те, щоб продати будинок і вітрильник. Я познайомився з чудовим художником на ім’я Ді Массімо, який залюбки навчає мене у своїй студії. Я планую на кілька місяців з головою поринути в роботу, а тоді подивлюся, що з того вийде. Такий собі випробувальний термін. Я розумію, що це мало тебе цікавить, тату, але ти запитував, як я проводжу свій час, то я й розповів. Отож до наступного літа я тихенько малюватиму собі в студії.

До речі, чи не міг би ти надіслати мені останні ескізи «Бурк-Ґрінліф»? Мені теж хочеться знати, чим ти займаєшся, і я вже давно не бачив нічого нового.

Мамо, сподіваюся, що ти не завдаєш собі клопоту моїм подарунком на Різдво? Насправді мені нічого не треба. Як ти почуваєшся? Тобі вдається час від часу кудись виходити? До театру абощо? Як там дядько Едвард? Передавай йому від мене вітання і тримай мене в курсі.

З любов’ю,

Дікі

Том перечитав листа ще раз, вирішив, що забагато ком, терпляче надрукував його заново й підписав. Якось у друкарській машинці він бачив незавершеного листа Дікі до батьків і загалом знав його стиль. Він знав, що Дікі ніколи не витрачав на лист більше десяти хвилин. Якщо цей лист чимось і відрізнявся, то хіба тим, що був емоційнішим і більш особистісним. Том прочитав його вдруге й залишився задоволеним. Дядько Едвард був братом місіс Ґрінліф, у нього був рак, і він перебував у лікарні в Іллінойсі. Том дізнався про це з останнього листа, що його місіс Ґрінліф надіслала Дікі.

За кілька днів Том вилетів до Парижа. Перед тим як покинути Рим, він зателефонував до «Інґлатерри», однак для Річарда Ґрінліфа не було жодних листів чи повідомлень. О п’ятій пополудні він приземлився в аеропорту Орлі. Митник поставив штамп у його паспорті, лише кинувши на нього побіжний погляд, хоча Том висвітлив волосся перекисом водню і навіть трохи його завив, та ще й спеціально насупився, аби мати точнісінько такий вираз, як Дікі на фотокартці. Том заселився до готелю на набережній Вольтера, який йому порадив якийсь американець, з котрим він познайомився в одному римському кафе: буцім той готель зручно розташований і там він не зустріне багато американців. Тоді вийшов прогулятися мрячним і туманним вечірнім грудневим Парижем. Він крокував, високо піднісши голову, й посміхався. Атмосфера цього міста була йому до вподоби, усе було так, як йому розповідали: звивисті вулички, сірі будинки із заскленими стелями, гучні автомобільні гудки, туалети на кожному кроці й колони, заліплені барвистими театральними афішами. Він хотів кілька днів повільно всотувати в себе цю атмосферу й лише після цього відвідати Лувр чи піднятися на Ейфелеву вежу. Він придбав газету «Фігаро», примостився за столиком ресторану «Ле Дом» і замовив собі порцію доброго коньяку, бо Дікі колись казав, що добрий коньяк — це традиційний французький напій. Томова французька обмежувалась кількома словами, але Дікі теж її не знав. Кілька цікавих відвідувачів розглядали його з-за скляного фасаду ресторану, але жоден із них не вийшов поговорити з ним. Та він був готовий до того, що будь-якої миті хтось підведеться з-за сусіднього столика, підійде до нього та спитає: «Дікі Ґрінліф! Це справді ти?»

Він мінімально змінив свою зовнішність за допомогою косметичних засобів, але вираз його обличчя був точнісінько таким, як у Дікі. При ньому постійно була простенька посмішка, яка була погрозливо-привітною для незнайомців і більше пасувала для того, щоб вітати старого друга або коханку. То була найкраща й найтиповіша посмішка Дікі, коли він бував у доброму гуморі. А зараз Том теж перебував у доброму гуморі. Він був у Парижі. Як чудово сидіти за столиком відомого ресторану й думати про своє майбутнє у ролі Дікі Ґрінліфа! Запонки, біла шовкова сорочка, навіть старий одяг: зношений коричневий пояс із мідною пряжкою, старі коричневі шкіряні черевики, які, за словами бренда «Punch», не зносяться до кінця життя, старий светр гірчичного кольору з обвислими кишенями — усе ці речі належали йому, і він любив їх. А ще чорна авторучка з крихітними золотими ініціалами. І гаманець, заяложений гаманець із крокодилової шкіри від «Gucci». А грошей, щоб покласти до того гаманця, у нього було без ліку.

Наступного дня він отримав запрошення на вечірку від молодої пари — француженки й американця, з якими він познайомився у великому ресторані на бульварі Сен-Жермен[35]. На вечірці було тридцять або й сорок людей, здебільшого середнього віку, які майже не виявляли жодних емоцій і гуртувалися у великій холоднуватій і геть непривітній квартирі. У Європі, дійшов висновку Том, погане опалення взимку вважалося ознакою вишуканості, як і мартіні без льоду влітку. У Римі він перебрався до дорожчого готелю, сподіваючись врешті зігрітися, однак виявив, що дорожчий готель опалювався ще гірше. Утім, ця квартира таки мала якийсь старомодний і химерний шарм. Тут були дворецький і покоївка, широкий стіл, заставлений різноманітними паштетами, шматками індички, тістечками й безліччю келихів із шампанським, хоча оббивка на канапах і довгі штори на вікнах були добряче витерті та вже розлазились від старості, а ще в коридорі біля ліфта він бачив мишачі нірки. Принаймні з півдесятка гостей були відрекомендовані як графи та графині. Якийсь американець пояснив йому, що молода пара, яка запросила усіх на вечірку, планувала одружитися, але батьки дівчини були не в захваті від такої ідеї. Людей у великій кімнаті сковувало напруження, і Том щосили намагався бути якнайлюб’язнішим з усіма гостями, навіть із суворими на вигляд французами, яким він міг сказати хіба «C’est très agréable, n’est-ce pas?»[36] Він дуже старався і заслужив посмішку молодої француженки, яка запросила його на вечірку. Він почувався щасливчиком. Чи багато американців отримують запрошення до французького будинку всього за тиждень після свого приїзду до Парижа? Французи не квапились запрошувати до себе незнайомців, Том не раз про це чув. Здавалося, що жоден із присутніх американців не знав його прізвища. Том почувався затишно, як ніколи. Він не почувався так на жодній із вечірок, які відвідував раніше. Він поводився так, як завжди хотів поводитись на вечірках. Він почав своє життя заново, про що й мріяв на кораблі, коли вирушав з Америки. У нього більше не було минулого, Тома Ріплі більше не існувало. Він став цілком іншою людиною. Один француз і двоє американців запросили його на свої вечірки, але він ґречно відмовився, давши всім трьом ту саму відповідь: «Дуже дякую, але завтра я покидаю Париж».

Не варто занадто зближуватися з жодним із них, подумав Том. Хтось із них міг бути знайомим з людьми, які добре знали Дікі, і вони цілком могли трапитися йому на наступній вечірці.

О чверть на дванадцяту, коли він попрощався з господарями й батьками дівчини, Томові здалося, що вони були засмучені його відходом. Але то був переддень Різдва, і йому дуже хотілося опівночі потрапити до Нотр-Даму.

Мати дівчини перепитала, як його звати.

— Месьє Ґрінліф, — повторила дівчина. — Дікі Ґрінліф, правильно?

— Саме так, — посміхнувся Том.

Том уже спустився до вестибюля і раптом згадав про вечірку Фредді Майлза в Кортіні. Вона була другого грудня. Майже місяць тому! Він хотів написати Фредді й повідомити, що не приїде. Йому було цікаво, чи Мардж їздила до Кортіни. Мабуть, Фредді вельми здивувався, коли Дікі не приїхав і навіть не повідомив його про це, і Том сподівався, що принаймні Мардж усе йому пояснила. Він мав чимшвидше написати Фредді. В адресній книзі Дікі була адреса Фредді у Флоренції. Це вилетіло йому з голови, але Том був упевнений, що нічого страшного не сталося. Головне, не припускатися таких помилок у майбутньому.

Він вийшов на темну вулицю й повернув у напрямку підсвіченої білосніжної Тріумфальної арки. На цій вечірці його переслідувало дивне відчуття — наче він був самотній та водночас частиною тієї компанії. Це відчуття з’явилося знову, коли він стояв скраю юрби, що заполонила площу перед Нотр-Дамом. Людей було стільки, що він ніяк не міг зайти до собору, але вуличні гучномовці передавали музику в усі куточки площі. Лунали французькі колядки, яких він ніколи не чув і «Тиха ніч». Урочисті наспіви чергувалися зі жвавими. Чоловічий хор. Французи обіч нього зняли головні убори, Том теж зняв свій кашкет. Він стояв, розправивши плечі, стрункий і серйозний, утім, готовий посміхнутися будь-кому, хто б звернувся до нього. Він почувався майже так, як колись на кораблі, однак більш упевненим у собі, зараз він був доброзичливим джентльменом без минулого та скелетів у шафі, які могли б заплямувати його репутацію. Він був Дікі, добродушним, дещо наївним Дікі, щедрим на посмішки, готовим з кожним поділитися тисячею франків. Якийсь старий справді попросив у нього грошей, коли він покидав площу, і Том простягнув йому новеньку блакитну купюру на тисячу франків. Обличчя старого засяяло посмішкою, і він торкнувся пальцем свого капелюха.

Том відчув голод, але вирішив, що краще сьогодні лягти спати з голодним шлунком, перед цим годинку почитавши італійський розмовник. А тоді пригадав, що хотів набрати десь із п’ять фунтів[37], адже одяг Дікі був на нього трохи завеликим, та обличчя Дікі було круглішим. Тож він зайшов до бару й замовив собі сандвіч із шинкою на довгому хрумкому багеті та склянку гарячого молока, бо чоловік, що сидів біля нього за стійкою, пив гаряче молоко. Молоко не мало смаку, було прісним, ніби його перед подачею відфільтрували, і Том припустив, що такий же смак мали й церковні облатки.

З Парижа він неспішно повернувся до Італії, дорогою зазирнувши до Ліона та Арля[38], аби побачити ті місцини, де колись малював ван Гог. Він був у доброму гуморі та зберігав самовладання, хоча погода видалася жахливою. В Арлі холодні містралі[39] принесли на своїх крилах дощі, і Том промок до нитки, поки намагався відшукати всі ті місця, де стояв ван Гог, коли писав свої картини. У Парижі він придбав чудовий альбом з репродукціями ван Гога, але не міг узяти його з собою на дощ, тож йому довелося з десяток разів повертатися до готелю, аби перевірити, чи правильно вибрав маршрут. Потім він оглянув Марсель. Місто здалося йому одноманітним, за винятком хіба що вулиці Канебер, і рушив потягом на схід, зупиняючись на день у Сен-Тропе, Каннах, Ніцці, Монте-Карло — усіх місцях, про які він колись чув, і миттю уподобав, щойно їх побачив, хоча в грудні над ними нависали сірі зимові хмари й годі було зустріти бодай одну гучну компанію, навіть у переддень Нового року в Мантоні[40]. Том уявляв собі чоловіків та жінок у вечірньому вбранні, які спускалися широкими сходами казино в Монте-Карло, людей у різнобарвних купальних костюмах, легких і яскравих, як акварелі Дюфі[41], що прогулювалися під пальмами Англійського бульвару в Ніцці. Серед них — американці, англійці, французи, німці, шведи, італійці. Романтика, розчарування, сварки, примирення й убивства. Йому понад усе припала до душі Французька Рів’єра. Але ж вона була такою маленькою, лише вузенький вигин середземноморського узбережжя з нанизаними на нього, наче намистини на нитку, чудовими назвами: Тулон, Фрежус, Сен-Рафаель, Канни, Ніцца, Мантон і, нарешті, Сан-Ремо.

Четвертого січня, коли він прибув до Рима, на нього чекали два листи від Мардж. У березні вона надумала виселятися зі свого будинку. Вона ще не встигла закінчити рукопис своєї книги, але вже надіслала три чверті написаного з усіма фотографіями американському видавцю, якого зацікавила її ідея, коли вона розповіла йому про неї минулого літа. Ось що було в листі:

Коли ми зможемо побачитись? Мені страшенно не хочеться проґавити літо в Європі, особливо після того, як я пережила ще одну жахливу зиму, але гадаю, що на початку березня таки повернуся додому. Так, я нарешті сумую за домом, справді. Любий, було б просто чудово, якби ми могли повернутися до Америки разом, на одному кораблі. Це можливо? Боюся, що ні. Ти не збираєшся повертатися до США, бодай взимку, ненадовго?

Я думала вислати всі свої речі (вісім валіз, дві скрині, три коробки книжок та всілякі дрібниці!) повільним човном до Неаполя, а звідти в Рим, і, якби ти мав настрій, ми могли б принаймні ще раз відвідати Форте-дей-Мармі та В’яреджо чи інші місцини, які ми так полюбляли, аби востаннє на них подивитися. Мені байдуже, якою буде погода, хоча й так знаю, що вона буде жахливою. Я б не наполягала, щоб ти провів мене до Марселя, де я збираюся сісти на корабель, але якщо я вирушу з Генуї??? Що скажеш?..

Інший лист був стриманішим, і Том знав чому: минув майже місяць, а він не надіслав їй навіть однісінької листівки. Мардж писала:

Я передумала щодо Рів’єри. Може, це все через кляту погоду, а може, й через мою книжку, але мені вже не хочеться пригод. Я вирушаю з Неаполя раніше, ніж планувала, 28 лютого, на кораблі «Конституція». Тільки уяви — я ступлю на палубу й одразу опинюсь в Америці. Усюди американська їжа, американці, ціни в доларах, кінні перегони… Любий, мені дуже шкода, що ми з тобою не побачимось, але з твого мовчання я дійшла висновку, що ти досі не хочеш мене бачити. Тож можеш більше не перейматися. Вважай, що здихався мене.

Я, звісно ж, маю надію, що ми з тобою ще коли-небудь зустрінемось, у Штатах чи деінде. Якщо надумаєш зазирнути до Монджі перед 28 лютого, ти добре знаєш, що я завжди тобі рада.

Як завжди,

Мардж

P. S. Я й гадки не маю, чи ти досі в Римі.

Том уявив собі, як вона зі сльозами на очах писала ті рядки. Його смикнуло відписати їй дуже серйозного листа й виправдатися, ніби він щойно повернувся з Греції і надіслав їй дві листівки, невже вона їх не отримала? Однак буде безпечніше, подумав Том, якщо вона поїде, достеменно не знаючи, де він був. Він нічого не відписав.

Його стривожила (утім, не надто) можливість того, що Мардж приїде до Рима, аби побачитися з ним ще до того, як він устигне знайти собі квартиру. Якщо вона обнишпорить усі готелі, то цілком може його знайти, а от у квартирі — навряд. Заможні американці не зобов’язані повідомляти поліцію про своє місцеперебування, хоча, відповідно до вимог дозволу на проживання, мали б реєструвати в поліції кожну зміну своєї адреси. Том розмовляв з американцем, який уже давненько мешкав у Римі, і той сказав, що ніколи особливо не переймався реєстрацією, а поліція, у свою чергу, жодного разу його не турбувала. Якщо раптом Мардж таки приїде до Рима, у Тома був напоготові власний одяг, який висів у шафі. Єдиною переміною у його зовнішності було висвітлене волосся, але він із легкістю міг сказати, що воно просто вигоріло на сонці. Він майже не хвилювався. Спершу він розважався, підмальовуючи собі брови олівцем — у Дікі брови були довші та трохи задерті догори — а також намазував кінчик носа тональним кремом, щоб візуально зробити його довшим і гострішим, та невдовзі, аби не привертати до себе надміру уваги, він облишив ці експерименти. Найголовніше в перевтіленні — скопіювати настрій і темперамент людини, яку намагаєшся удавати, а решта якось влаштується само собою.

Десятого січня Том написав Мардж, що повернувся до Рима, а до цього три тижні сам провів у Парижі. Щодо Тома Ріплі, то він покинув Рим ще місяць тому, намірившись відвідати Париж, а звідти вирушити назад до Америки. Утім, він не зустрів Тома в Парижі й досі не знайшов квартири в Римі, але шукає, і щойно знайде, одразу повідомить їй свою адресу. Недоладно подякував їй за різдвяний подарунок — вона надіслала йому білий светр із зубчастим візерунком, який почала плести ще в жовтні й постійно приміряла на Дікі, а також альбом із картинами періоду Кватроченто[42], і приладдя для гоління у шкіряному футлярі з його ініціалами «Г. Р. Ґ.» на кришці. Пакунок прибув тільки шостого січня, і саме він був основною причиною Томового листа, адже він не хотів, щоб Мардж подумала, ніби він не забрав його. Бо тоді вона могла понавигадувати бозна-чого, наче він зник безвісти, і кинутися на його пошуки. Він також поцікавився, чи отримала вона його подарунок. Він надіслав його з Парижа й припускав, що пакунок прийде пізніше. А ще він попросив вибачення і додав:

Я знову малюю з Ді Массімо і, здається, уже досяг певних успіхів. Я теж за тобою сумую, однак, якщо ти зможеш змиритися з моїм експериментом, я волів би ще кілька тижнів не бачитися з тобою (хіба що в лютому ти раптово поїдеш додому, у чому я досі сумніваюся!), а до того часу, може бути, ти й сама не захочеш мене бачити. Передавай вітання Джорджіо та його дружині, Фаусто, якщо він ще не поїхав, і П’єтро з причалу…

То був лист, написаний у недбалій і дещо тоскній манері Дікі, притаманній усім його листам. То був лист, який не назвеш ані люб’язним, ані неприязним, і в якому, грубо кажучи, йшлося ні про що.

Насправді ж Том знайшов квартиру у великому багатоквартирному будинку на Віа Імперіале, неподалік від Порта Пінчіана[43], і винайняв її на рік, хоча й не планував більшість часу проводити в Римі, зокрема й зиму. Йому просто хотілося мати дім, сховок, якого він не мав усі ці роки. А Рим був містом престижним. Рим став частиною його нового життя. Йому кортіло похизуватися десь на Майорці, в Афінах чи Каїрі та сказати: «Так, я мешкаю в Римі. Я маю там квартиру». Саме так було заведено говорити в колі заможних американців, які роз’їжджали по усьому світу. Для них мати квартиру в Європі — така ж буденна річ, як мати гараж в Америці. Він також хотів, щоб його квартира була вишуканою, хоча й не мав наміру запрошувати до себе багато гостей. А ще йому страшенно не хотілося мати телефон, навіть незареєстрований, але потім вирішив, що телефон не стільки загроза, як запобіжний захід, і таки встановив його. У квартирі була велика вітальня, спальня, така-сяка гостьова й ванна. Її було умебльовано дещо екстравагантно, але якраз підхоже для поважного району, у якому він тепер мешкав, і його нового респектабельного життя. Орендна плата становила сто сімдесят п’ять доларів на місяць узимку з урахуванням опалення і сто двадцять п’ять доларів улітку.

Мардж відповіла йому утішеним листом, повідомляючи, що тільки-но отримала з Парижа красиву шовкову блузку, якої навіть не сподівалася, і вона ідеально їй підійшла. Вона писала, що на різдвяну вечерю до неї приходили Фаусто й родина Чеккі, індичка зі смаженими каштанами, пиріг із потрушками та сливовий пудинг — усе було просто божественним, і все було просто чудово, тільки бракувало його. Вона запитувала, чим він займався, про що думав, чи став щасливішим. А ще Фаусто планував навідати його дорогою до Мілана, якщо він найближчим часом повідомить свою адресу або залишить для нього повідомлення зі своїми координатами в «Американ Експресс».

Том припустив, що вона в доброму гуморі лише тому, що він, Том, нібито вже покинув Італію і через Париж повернувся до Америки. Разом із листом від Мардж він отримав ще одного, від синьйора Пуччі, який повідомляв, що вже продав у Неаполі три предмети з його меблів і вторгував за них п’ятсот тисяч лір, а також знайшов імовірного покупця його яхти, такого собі Анастасіо Мартіно з Монджибелло, який обіцяв уже за тиждень сплатити йому аванс. А от будинок навряд чи вдасться продати зараз, хіба що влітку, коли до містечка знову приїдуть американці. З урахуванням винагороди для містера Пуччі в розмірі п’ятнадцяти відсотків, прибуток від продажу меблів становив двісті десять доларів, і Том відсвяткував ці хороші новини в одному з римських нічних клубів, де замовив собі неперевершену вечерю при свічках і насолоджувався нею наодинці за вишуканим столиком на двох. Він залюбки вечеряв наодинці й сам ходив до театру. Так він міг зосередитись на своєму перевтіленні в Дікі Ґрінліфа. Він робив усе, як Дікі: відламував шматочки хліба, запихав виделку до рота лівою рукою, дивився на сусідні столики й розглядав танцюючі пари, поринувши в такий глибокий транс, що офіціантові, аби привернути його увагу, доводилось звертатися до нього по кілька разів. Якісь люди за одним зі столиків помахали йому, і Том упізнав їх — то була пара американців, яких він зустрів у переддень Різдва на вечірці в Парижі. Він помахав їм у відповідь. Він навіть пригадав їхнє прізвище — Сондерси. Більше він на них не дивився, але вони закінчили вечерю раніше за нього й дорогою до виходу підійшли до його столика, щоб привітатися.

— Ви самі? — запитав чоловік. Він уже був під мухою.

— Так. Щороку я приходжу сюди на побачення з собою, — відказав Том. — Святкую одну річницю.

Американець якось розгублено кивнув, і Том бачив, що він ніяк не міг здобутися на розумну відповідь і почувався так, як будь-який провінціал з невеликого містечка в компанії стриманого космополіта з вишуканими манерами, гарно одягненого та при грошах, навіть якщо тим космополітом був інший американець.

— Ви казали, що мешкаєте в Римі, так? — озвалась його дружина.

— А знаєте, ми, здається, забули ваше прізвище, але добре пам’ятаємо, що зустрілися з вами на вечірці в переддень Різдва.

— Ґрінліф, — відрекомендувався Том. — Річард Ґрінліф.

— Ой, точно! — втішено відповіла вона. — У вас тут квартира?

Вона вже готувалася запам’ятати його адресу.

— Я поки що зупинився у готелі, але планую найближчим часом перебратися до квартири — чекаю, поки закінчиться ремонт. Я мешкаю в «Елізео». Може, якось зателефонуєте?

— Залюбки. Невдовзі ми їдемо на Майорку, а в Римі пробудемо ще три дні, а це купа часу!

— Буду радий новій зустрічі, — сказав Том. — Buona sera![44]

Знову залишившись наодинці, він повернувся до своїх таємних фантазій. Йому варто відкрити банківський рахунок на ім’я Тома Ріплі й час від часу класти на нього сотню-дві доларів. Дікі Ґрінліф мав два банківських рахунки: у Нью-Йорку та Неаполі — й на кожному з них було майже по п’ять тисяч доларів. Він міг би відкрити рахунок для Ріплі на кілька тисяч доларів і покласти на нього сто п’ятдесят тисяч лір від продажу меблів із Монджибелло. Як-не-як, а тепер він мав подбати про двох людей.

15

Том навідався до Капітолію[45] та Вілли Боргезе[46], уздовж і впоперек обходив увесь Форум і під вигаданим іменем узяв шість уроків італійської у літнього сусіда, у вікні якого запримітив табличку про надання приватних уроків. Після шести уроків Том вирішив, що володіє італійською не гірше за Дікі. Він дослівно пригадав кілька фраз, які він колись чув від Дікі, і тепер знав, що Дікі говорив неправильно. Приміром, одного вечора «У Джорджіо», коли вони чекали на Мардж і вона спізнювалась, Дікі неправильно вжив умовний спосіб, та й узагалі дуже часто просто викидав його з речення. Отже, Том намагався повторювати за Дікі й теж неправильно послуговуватися умовним способом.

Том придбав темно-багряну оксамитову тканину, аби замінити портьєри у вітальні, бо ті, що були, страшенно його дратували. Він запитав синьйору Буффі, дружину управителя будинку, чи вона часом не знала швачки, яка могла б їх пошити, і синьйора Буффі запропонувала пошити їх самостійно. Вона оцінила свою роботу двома тисячами лір, що становило заледве три долари. Том наполіг, що заплатить їй п’ять тисяч. Він придбав ще кілька дрібничок для оздоблення квартири, хоча й нікого не запрошував до себе в гості — хіба тільки симпатичного, але не дуже тямущого молодого американця, з яким познайомився у кафе «Ґреко», коли молодик запитав його, як дістатися до готелю «Ексельсіор». Той готель був неподалік від його дому, і Том запросив молодика до себе на коктейль. Тому всього лиш хотілося справити на нього враження, а тоді назавжди попрощатися, що він і зробив. Але спершу пригостив його найкращим бренді і, міряючи кроками квартиру, оповідав йому про всі принади й насолоди Рима. Наступного дня молодик вирушив до Мюнхена.

Том був дуже обережний і старався уникати американців, які мешкали в Римі, адже вони могли запросити його на свої вечірки й очікувати такого ж запрошення від нього, хоча й полюбляв теревенити з американцями та італійцями в кафе «Ґреко» і студентських ресторанчиках на Віа Марґутта. Він назвав своє ім’я лише італійцю-художнику Карліно, з яким познайомився у таверні на Віа Марґутта, і сказав, що теж малював і був учнем художника Ді Массімо. Якщо коли-небудь, скажімо, після того як Дікі зникне та знову перетвориться на Тома Ріплі, поліція візьметься перевіряти, чим же Дікі займався у Римі, можна не сумніватися, що цей італієць підтвердить своє знайомство з Дікі й повідомить, що в січні той був у Римі та займався малюванням. Карліно ніколи не чув про Ді Массімо, однак Том описав його у всіх деталях, тож Карліно, мабуть, не забуде його довіку.

Том був сам-один, але зовсім не почувався самотнім. Щось схоже він відчував у переддень Різдва в Парижі, наче всі спостерігали за ним, от ніби в нього була аудієнція з усім людством, однак саме це відчуття додавало йому наснаги, адже будь-яка помилка могла перетворитися на катастрофу. Утім, він був цілком упевнений, що не припуститься жодної помилки. Мабуть, таке ж своєрідне приємне відчуття бездоганності притаманне й гарному акторові, коли він грає відповідальну роль і справді переконаний, що відведену йому роль ніхто не зіграє краще за нього. Він був самим собою і водночас почувався іншою людиною. Він почувався бездоганним і вільним, хоча й свідомо контролював кожен свій рух. Утім, це перевтілення більше не втомлювало його, як раніше. Том більше не потребував відпочинку на самоті. Тепер, тільки-но прокинувшись, він одразу ставав Дікі та йшов чистити зуби, виставивши вбік лікоть правої руки, крутив ложкою в яєчній шкаралупі, вишкрібаючи залишки, постійно відкладав першу краватку, що траплялася йому в шафі, та брав іншу — він робив усе, як Дікі. І навіть написав картину в його стилі.

Наприкінці січня Том згадав про Фаусто й подумав, що той уже був у Римі й поїхав до Мілана, хоча про нього не йшлося в останньому листі Мардж. Вона писала йому на адресу «Американ Експресс» майже щотижня. Запитувала, чи не треба йому шкарпеток або шарфа, бо, крім роботи над книжкою, вона мала купу часу для плетіння. Вона завжди вставляла в листи якісь дотепи про їхніх спільних знайомих із Монджибелло, а все для того, щоб Дікі не думав, ніби вона не може без нього жити, хоча так воно й було, і Том навіть не сумнівався, що перед своїм від’їздом до Штатів Мардж удасться до чергової відчайдушної спроби зустрітися з ним. Вона строчила йому довжелезні листи і, Том був переконаний, незабаром надішле ще й плетені шкарпетки, шарф чи ще щось, хоча він жодного разу їй не відписав. Йому було відразливо навіть торкатися її листів, і, пробігши їх очима, він одразу ж рвав їх та викидав до смітника.

Врешті-решт він написав їй:

Я поки що облишив пошуки квартири в Римі. Ді Массімо на кілька місяців вирушає до Сицилії, і я, мабуть, приєднаюся до нього. А потім ми можемо поїхати ще кудись. Я не маю чітких планів, однак почуваюся вільним і поки що мене це влаштовує.

Не треба надсилати мені шкарпеток, Мардж, мені справді нічого не потрібно. Бажаю успіху з твоєю книжкою про Монджибелло.

Він мав квиток на Майорку — спершу потягом до Неаполя, звідти кораблем до Пальми вночі з тридцять першого січня на перше лютого. Він придбав дві нові валізи від «Gucci» — найкращого бренду шкіряних виробів у всій Італії — велику з м’якої шкіри антилопи та трохи меншу, вишукану рудувато-коричневу полотняну сумку зі шкіряними ремінцями. На обох були ініціали Дікі. Він викинув дві свої старі обшарпані валізи, а третю, напхану його власним одягом, тримав у шафі, про всяк випадок. Затоплений поблизу Сан-Ремо човен так і не знайшли, але Том і далі щодня шукав у газетах які-небудь згадки про ту подію.

Вранці, коли він якраз пакував валізи, у двері хтось подзвонив. Він подумав, що то якийсь комівояжер або хтось просто помилився квартирою. На його дверях не було іменної таблички, бо він попросив управителя не чіпляти її, адже страшенно не любив, коли на його порозі заявлялися непрохані гості. Подзвонили вдруге, але Том знову не звернув уваги й далі неспішно пакував свої речі. Він любив пакувати валізи й робив це повільно, не кваплячись, розтягуючи задоволення на цілий день, а то й на два. Він турботливо складав одяг Дікі, раз по раз приміряючи перед дзеркалом гарну сорочку або куртку. Він і зараз стояв перед дзеркалом і застібав блакитно-білу сорочку з вишитими на ній морськими кониками, яку Дікі ніколи не надягав, коли хтось постукав у його двері.

Раптом він злякався, що то міг бути Фаусто. Так, Фаусто справді міг вистежити його в Римі та зробити йому такий-от сюрприз. Та ні, це якась нісенітниця, заспокоював себе Том, а в самого долоні вже вкрилися холодним потом. Він рушив до дверей. Йому паморочилося в голові. Це буде просто безглуздо, та ще й вельми небезпечно, якщо він зараз зомліє і хтось знайде його розпластаним на підлозі. Він хотів різко смикнути двері, вхопився за них обома руками, але прочинив їх усього на кілька дюймів.

— Привіт! — почув він англійську із тьмавого коридору. — Дікі? Це Фредді!

Том відступив на крок і відчинив двері.

— Він… Може, зайдеш? Його зараз немає. Але він незабаром повернеться.

Фредді Майлз переступив через поріг і роззирнувся. Його потворне веснянкувате обличчя оберталося у різні боки. Як, у біса, він знайшов його квартиру, ламав голову Том. Він швиденько зняв персні Дікі й запхав їх до кишені. Що ще він забув зробити? Том оглянув кімнату.

— Ви мешкаєте тут разом із ним? — запитав Фредді, змірявши його тим своїм косуватим поглядом, що робив його схожим на сполоханого ідіота.

— Ой, ні. Я лише на кілька годин зайшов у гості, — відказав Том і, як так і треба, зняв сорочку з морськими кониками. Під нею він мав іншу сорочку. — Дікі вийшов пообідати. Здається, до ресторану «Отелло». Обіцяв повернутися близько третьої.

Напевне, хтось із сімейства Буффі впустив його, сказав, що містер Ґрінліф удома, й показав йому потрібні двері, подумав Том. Мабуть, Фредді назвався старим другом Дікі. Тепер йому треба було випровадити Фредді з квартири, але так, щоб їх не побачила синьйора Буффі, яка мешкала унизу, бо при зустрічі з ним вона завжди привітно виспівувала «Buon giorno[47], синьйоре Ґрінліф!»

— Ми зустрічалися у Монджибелло, хіба ні? — запитав Фредді. — Ви Том? Я думав, що ви приїдете до Кортіни.

— На жаль, я не мав змоги. То як там Кортіна?

— О, чудово. А що трапилося з Дікі?

— Невже він вам не написав? Він вирішив перезимувати в Римі. Він казав, що повідомить вас.

— Я нічого не отримував, хіба що він надіслав листа до Флоренції. Я був у Зальцбурзі, але Дікі знає мою тамтешню адресу. — Фредді сперся на довгий стіл і зім’яв зелену шовкову скатертину. Він посміхнувся. — Мардж казала, що він перебрався до Рима, але вона не знала його адреси, окрім тутешнього відділення «Американ Експресс». Мені просто пощастило знайти його квартиру. Учора в кафе «Ґреко» я натрапив на людину, яка знала його адресу. Як же…

— Хто це був? — запитав Том. — Американець?

— Ні, італієць. Якийсь хлопчина. — Фредді подивився на Томові черевики. — У вас такі ж черевики, як у нас із Дікі. Їх годі зносити, правда ж? Я придбав свої у Лондоні ще вісім років тому.

То були старі шкіряні черевики Дікі.

— А мої з Америки, — відказав Том. — Може, чогось вип’єте? Чи ви хочете спіймати Дікі в «Отелло»? Ви знаєте, де це? Гадаю, нема потреби чекати на нього, бо зазвичай Дікі не повертається раніше третьої. Я й сам невдовзі буду йти.

Фредді рушив до спальні, побачив на ліжку валізи й зупинився.

— Дікі кудись збирається чи він щойно приїхав? — озирнувшись, запитав Фредді.

— Він їде. Хіба Мардж вам не казала? Дікі на якийсь час вирушає до Сицилії.

— Коли?

— Завтра, а може, ще й сьогодні ввечері. Я точно не знаю.

— Скажіть-но, що це таке відбувається з Дікі останнім часом? — насупився Фредді. — Чого це він раптом вирішив усамітнитись?

— Він казав, що цієї зими працював не покладаючи рук, — Том випалив перше, що спало на думку. — Здається, він хоче побути наодинці, але, наскільки мені відомо, у нього добрі стосунки з усіма, і з Мардж теж.

Фредді знову посміхнувся й розстебнув своє пальто.

— Не бачити йому добрих стосунків зі мною, якщо підведе мене ще раз. Ви впевнені, що в них із Мардж усе гаразд? Після розмови з нею у мене склалося враження, що вони посварилися. Може, тому вони й не поїхали до Кортіни? — Фредді вичікувально глянув на нього.

— Я нічого про це не чув. — Том підійшов до шафи, аби взяти піджак і заразом показати Фредді, що він уже збирається йти, аж раптом усвідомив, що Фредді може впізнати цей сірий фланелевий піджак, який пасував до його штанів — хтозна, може, він раніше бачив той костюм на Дікі. Том узяв свій піджак і пальто, що висіли ліворуч у самому куті шафи. Плечі пальта випиналися так, наче тижнями висіли на вішаку (насправді так воно й було). Том обернувся і побачив, що Фредді не зводив очей зі срібного іменного браслета на його лівій руці. Том знайшов його в коробочці із запонками, хоча ніколи не бачив, щоб Дікі носив його. А Фредді дивився так, ніби колись уже бачив той браслет. Том невимушено накинув пальто.

Тепер Фредді міряв його якимось дивним, ніби здивованим поглядом. Том знав, що було в нього на думці, і напружився, бо унюшив небезпеку. «Ти ще не відкараскався від нього, — сказав він собі. — Ти ще не вибрався з дому».

— То що, йдемо? — запитав Том.

— Ти теж тут мешкаєш, хіба ні?

— Ні! — посміхаючись, заперечив Том. На нього витріщалося потворне, всипане веснянками обличчя, облямоване копицею вогненно-рудого волосся. Тільки б їм пощастило вибратися звідси й не натрапити дорогою на синьйору Буффі. — Ходімо!

— Я так бачу, Дікі обдарував тебе коштовностями.

Том не міг здобутися на відповідь, не міг вигадати бодай одного жарту.

— Та ні, просто позичив, — відповів низьким голосом. — Дікі вже набридло його носити, і він віддав його мені, ненадовго. — Він мав на увазі срібний браслет, але раптом пригадав, що на його краватці красувалася ще й срібна запонка з літерою «Ґ». Том сам придбав її. Він уже відчув ворожість Фредді, що дедалі наростала, так, ніби його кремезне тіло парувало, підігріваючи всю кімнату. Фредді був здоровецьким бугаєм, який, схоже, залюбки віддубасив би гея, особливо за таких сприятливих обставин. Том боявся дивитися йому в очі.

— Ага, можна йти, — підводячись, буркнув Фредді. Він підійшов до дверей і повернувся своїми широкими плечима. — Це те кафе «Отелло», що поблизу готелю «Інґлатерра»?

— Так, — підтвердив Том. — До першої він мав би вже бути там.

Фредді кивнув.

— Був радий зустрічі, — сказав він геть неприязно й зачинив за собою двері.

Том пошепки вилаявся, трішки прочинив двері й прислухався до швидких кроків Фредді, що відлунювали на сходах. Він хотів упевнитись, що Фредді вийде з будинку, не наштовхнувшись на когось із родини Буффі, а тоді почув, як Фредді сказав: «Buon giorno, signora». Том перехилився через перила. Трьома поверхами нижче він розгледів рукав його пальта. Фредді говорив італійською із синьйорою Буффі. Том краще розчув слова жінки:

— …лише синьйор Ґрінліф, — сказала вона. — Ні, сам… Синьйор Рі?.. Ні, синьйоре… Мені здається, що сьогодні він узагалі не виходив з дому, але, ясна річ, я можу помилятися! — Вона засміялась.

Том щосили стиснув долонями перила, ніби то була шия Фредді. Тоді він почув його кроки — Фредді біг сходами нагору. Том повернувся до квартири й замкнув двері. Він міг би й далі стверджувати, що не мешкає тут, переконувати, що Дікі пішов до кафе «Отелло», чи виправдовуватися, що й гадки не має, куди він подівся, але Фредді не дав би йому спокою аж до приходу Дікі, або міг узагалі притягнути його до синьйори Буффі й запитати в неї, хто він такий.

Фредді постукав у двері. Крутнув дверну ручку. Зачинено. Том узяв важку скляну попільничку. Вона не поміщалася йому в руку, і він тримав її на один край. Він кілька секунд обмірковував ситуацію. Чи є у нього інший вихід? Що він робитиме з тілом? Він не міг нічого вигадати. Тобто то був єдиний вихід. Лівою рукою Том відчинив двері. Праву руку з попільничкою заховав за спиною.

Фредді зайшов до кімнати.

— Послухайте, як ви можете пояснити…

Різьблений край попільнички опустився йому на чоло. Фредді здавався приголомшеним. Тоді ноги йому підкосилися і він почав падати, як буйвіл, якого лупнули молотком межи очі. Том захряснув двері ногою. Вгатив попільничкою по шиї. Бив його знову та знову. Він боявся, що Фредді просто прикидався і зараз підніме своє ручище, схопить його за ногу й потягне на підлогу. Том ударив по голові, потекла кров. Том вилаявся. Кинувся до ванної, приніс рушник і підклав його під голову Фредді. Тоді взяв його за руку, щоб перевірити, чи він іще живий. Відчув слабенький пульс, який, здавалося, от-от згасне, ніби він зупиняв його натиском своїх пальців. За мить пульс зник. Том уявив собі синьйору Буффі, яка стояла за дверима, а її губи смикалися нерішучою посмішкою — так було завжди, коли вона опинялася десь у непідхожий час. Однак за дверима було тихо. Том збагнув, що з квартири теж не долинуло жодного звуку, ані тоді, коли він гамселив Фредді попільничкою, ані тоді, коли той упав. Том глянув на кремезну тушу Фредді, що розпласталась на підлозі, і зненацька відчув огиду, змішану з переляком.

Годинник показував дванадцяту сорок, до смерку ще ого-го як далеко. Він подумав, що хтось міг чекати на Фредді. Може, в автівці біля дому? Він обнишпорив його кишені. Гаманець. У внутрішній нагрудній кишені пальта був його американський паспорт. Італійські та ще якісь монети. І брелок з логотипом «Фіат», на якому висіло двоє ключів. Том відкрив гаманець і знайшов його водійське посвідчення з описом автівки: «Фіат 1400» чорного кольору з відкидним верхом, 1955 року випуску. Том міг би її знайти, якщо він залишив автівку десь неподалік. Він обнишпорив усі кишені, навіть його жовто-коричневу камізельку, але не знайшов гаражного талона. Підійшов до вікна й ледь не засміявся, адже все було так просто: через дорогу, майже навпроти будинку, стояв чорний «Фіат» з відкидним верхом. Він не міг добре роздивитися, але скидалося на те, що в салоні нікого не було.

Несподівано Том зрозумів, що має робити. Він узявся облаштовувати кімнату. Повитягав з бару пляшки з джином і вермутом, прихопив ще й абсент, який мав різкий запах. Розставив пляшки на столі, у високий келих налив мартіні, додав пару кубиків льоду. Трохи надпив, щоб залишити на ньому свої відбитки, перелив половину до іншого келиха, підніс його до Фредді, притиснув до скла його ще теплі пальці та знову поставив на стіл. Оглянув рану й побачив, що кров потихеньку зупинялась і не встигла просочитись через рушник на підлогу. Він посадив Фредді, сперши його на стіну, і прямісінько з пляшки залив джин йому до горла. Йому це не зовсім вдалося, здебільшого джин полився на сорочку Фредді, але Том дуже сумнівався у тому, що італійська поліція перевірятиме його кров на вміст алкоголю. На мить Том зупинив свій погляд на застиглому обличчі Фредді, і йому враз скрутило живіт. Він відчув, як до горла підступила нудота, і швидко відвернувся. Більше не варто такого робити. У голові запаморочилось, він ледь не втратив свідомість.

Тільки цього бракувало, подумав Том, тремтячими ногами крокуючи до вікна, знепритомніти! Він похмуро глянув на чорну автівку внизу, набрав повні груди свіжого повітря. Він заборонив собі непритомніти. Він добре знав, що має робити. В останню хвилину почастує їх обох абсентом. Залишить на столі ще два келихи абсенту з їхніми відбитками й недопиту пляшку. Попільничку треба заповнити недопалками. Фредді палив «Честерфілд». Тоді — на Аппієву дорогу. У якийсь темний закуток поміж могилами. Уздовж Аппієвої дороги лиш де-не-де зустрічалися ліхтарі. Фредді залишиться без гаманця. Мотив убивства — пограбування.

У нього було ще кілька годин, але Том не мав спочинку, доки не привів кімнату до потрібного вигляду. Він заповнив попільничку двома десятками недопалків цигарок «Честерфілд» і «Лакі Страйк», а у ванній розбив один келих з абсентом, залишивши осколки на заляпаній підлозі. Та найдивніше те, що він так ретельно створював цей антураж, а сам уявляв, як неквапливо прибиратиме цей безлад, скажімо, десь між дев’ятою вечора, коли, ймовірно, знайдуть тіло, і дванадцятою ночі, коли поліція вирішить, що варто його опитати, бо хтось там чув, що Фредді Майлз планував сьогодні навідатися до Дікі Ґрінліфа. І він точно знав, що наведе лад до восьмої вечора, адже, відповідно до вигаданої ним історії, Фредді покинув його квартиру близько сьомої (а Фредді таки покине його квартиру до сьомої), а Дікі Ґрінліф, навіть під мухою, був напрочуд охайним молодиком. Та здебільшого він затіяв цей безлад тільки для того, щоб відтворити ту вигадану історію, яку він збирався видати за правду, а отже, мав сам у неї повірити.

А завтра вранці, як би там не було, о пів на одинадцяту він таки вирушить до Неаполя, а звідти на Майорку, хіба що його затримає поліція. Якщо раптом завтра в ранковій газеті він прочитає, що знайшли тіло, а поліція сама на нього не вийде, він може вчинити порядно й сам піти до відділку, аби розповісти, що Фредді Майлз був у нього аж до вечора. Утім, лікар може визначити, що Фредді помер ще опівдні. А він не міг позбутися тіла зараз, серед білого дня. Ні, йому залишалось сподіватися, що тіло знайдуть нескоро й лікар не зможе визначити точний час його смерті. Тож він мусить вислизнути з будинку непоміченим — хтозна, чи вдасться йому переконливо зіграти захмелілого молодика, який допомагає спуститися сходами своєму п’яному приятелю — а тоді, якщо йому доведеться давати свідчення, він зможе сказати, що Фредді пішов від нього о четвертій чи о п’ятій по обіді.

Він страшенно боявся тих кількох годин, що залишалися до настання темряви, і на мить йому здалося, що він не зможе дочекатися. Те кремезне тіло на підлозі! А він зовсім не хотів його вбивати. Зайва жертва, а все через причепливого Фредді та його брудні підозри. Том сидів на краєчку стільця, тремтів і хрускав суглобами пальців. Він хотів вийти та трохи прогулятися, але боявся залишати тіло без нагляду. Якщо вони з Фредді справді весь день пили й говорили, то в квартирі має бути шумно. Том увімкнув радіо й налаштував його на хвилю з танцювальною музикою. Він теж мав щось випити. То була частина його ролі. Він налив ще дві порції мартіні, додав льоду. Йому не хотілося, але він випив.

Спиртне тільки примножило думки в його голові. Том стояв і дивився на довге коренасте тіло Фредді в пальті, що скоцюрбилося біля його ніг, і відчув, що не має ані сили, ані бажання його розпрямляти, хоча самого дратувало від думки, якою жалюгідною, безглуздою, неоковирною і небезпечною була його смерть, та що найголовніше — геть несправедливою. Фредді не заслуговував на смерть. Звісно ж, сам Фредді був типом не вельми приємним — тупий егоїстичний мерзотник, який глузував з його кращого друга (Дікі, певна річ, був його кращим другом) лише через те, що запідозрив у Дікі якісь «сексуальні відхилення». Том сміявся з тих слів. Де ж тут секс? Які ще відхилення? Він глянув на Фредді й сумовито промовив: «Фредді Майлз, ти став жертвою своїх же брудних підозр».

16

Томові довелося зачекати аж до восьмої, адже зазвичай перед сьомою в будинку було людно — мешканці шастали поверхами, заходили й виходили з під’їзду. За десять хвилин до восьмої він спустився, аби подивитися, чи синьйора Буффі часом не тиняється коридором, чи зачинені двері її квартири, і пересвідчитись, що в автівці Фредді нікого немає, хоча він уже спускався раніше, аби перевірити, чи точно то була його автівка. Він швиргонув пальто Фредді на заднє сидіння. Піднявся нагору, опустився на коліна, закинув руку Фредді собі на шию, зціпив зуби й підняв його. Захитався і смикнув на себе важку мляву руку, зручніше прилаштовуючи її на плечі. Десь по обіді він уже підіймав Фредді — хотів спробувати, чи вдасться, — і заледве зміг зробити бодай два кроки, бо кремезний і важезний Фредді притискав його до землі. З другої спроби Фредді, одначе, не став легшим, але цього разу Том, чого б це йому не коштувало, мусив вивести його з будинку. Щоб було трохи легше, він не ставив Фредді на ноги, а просто поволік його до дверей. Зачинив їх ліктем і почав спускатися сходами. Він ще встиг спуститися на перший проліт, як почув, що хтось відчиняв двері квартири на другому поверсі, і зупинився. Зачекав, доки сусід спустився й вийшов з під’їзду, тоді продовжив свій повільний і марудний спуск. Він надягнув на Фредді кашкет Дікі й насунув його так низько, щоб не було видно злиплого від крові волосся. З допомогою джину й абсенту, які він цмулив за годину до виходу, Том досягнув такого стану сп’яніння, коли він міг ще досить твердо й невимушено стояти на ногах, та вже набрався достатньо сміливості, чи й навіть зухвалості, щоб, не вагаючись, піти на такий ризик. Найгірше, що йому загрожувало, — не втриматися на ногах під вагою Фредді й разом із ним розпластатись на землі, так і не дійшовши до автівки. Тож він пообіцяв собі нізащо не спинятися, доки не спуститься до самісінького низу. Так і зробив. До того ж ніхто з його сусідів не вийшов у коридор, ніхто не зайшов з вулиці. Усі ті години, які він провів нагорі, Том уявляв собі найстрашніші несподіванки — як синьйора Буффі або її чоловік виходять зі своєї квартири саме тієї миті, коли він спускається на перший поверх, або як він утрачає свідомість, а згодом хтось знаходить їх із Фредді розпластаними на сходах, або як він опускає Фредді, аби трохи перепочити, а потім не може підняти його. Він настільки чітко уявляв це, увесь той час потерпаючи у своїй квартирі, що, безпечно минувши сходи без жодної несподіванки, почувався так, наче його захищала якась невідома сила, яка й допомогла йому, попри важезну ношу на плечі, безшумно спуститися.

Він визирнув у віконце подвійних парадних дверей. Вулиця виглядала як завжди. На протилежному боці тротуаром простував якийсь чоловік, та воно й не дивно, адже люди постійно сновигали тротуаром то в один бік, то в інший. Однією рукою Том відчинив перші двері, штовхнув їх і поволік за собою ноги Фредді. Між дверима він зупинився, перекинув Фредді на інше плече, просунувши голову йому під рукою, і на мить навіть сповнився гордістю від власної сили, аж раптом звільнену руку пронизало різким болем. Вона так натомилась, що вже не могла підтримувати тіло Фредді. Том укотре зціпив зуби і, похитуючись, спустився чотирма сходинками ґанку, тримаючись ближче до кам’яних поручнів.

Чоловік, що якраз наближався до нього тротуаром, сповільнив крок, ніби хотів наблизитись, але пішов далі.

Навіть якщо хтось підійде до нього, подумав Том, він дихне йому в обличчя таким абсентовим чадом, що всі питання миттєво розвіються. Чорт би їх забрав, чорт би їх забрав, чорт би їх забрав, пошепки лаявся Том, нетвердо ступаючи тротуаром. Перехожі, прості перехожі. Четверо. І тільки двоє з них мимохідь кинули на нього погляд. Том зачекав якусь хвилю, щоб проїхала автівка, а тоді кількома швидкими кроками він дістався до «Фіата» й заштовхав голову та плече Фредді в опущене вікно автівки. Підпер собою його тіло й важко перевів подих. Озирнувся у світлі вуличних ліхтарів, зиркнув у сутінь, що огортала під’їзд його будинку.

Тієї миті надвір вибіг наймолодший син подружжя Буффі й помчав тротуаром, навіть не глянувши в його бік. Потім якийсь чоловік перейшов дорогу за якийсь ярд[48] від автівки й кинув дещо здивований погляд на зігнуту постать Фредді, яка виглядала майже природно, подумав Том, наче він розмовляв із кимось, обпершись об автівку, але Том добре знав, що ця його поза геть неприродна. Добре, що вони в Європі, подумав Том. Ніхто нікому не допомагав, ніхто не втручався у чужі справи. Якби це було в Америці…

— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитав хтось італійською.

— Ой, не треба, grazie, — відказав Том із веселою захмелілою посмішкою. — Я знаю, де він мешкає, — пробурмотів він англійською.

Чоловік кивнув, легенько посміхнувся і пішов своєю дорогою. Високий, худорлявий чоловік з вусами, у тонкому пальті, без капелюха. Том сподівався, що він не запам’ятає ні його самого, ні автівки.

Том витяг Фредді з вікна, обернув його й заштовхав на переднє сидіння поряд з водійським. Натягнув коричневі шкіряні рукавиці, які заздалегідь поклав до кишень свого пальта. Встромив ключ до замка запалювання. Мотор слухняно завівся. Автівка рушила. Він спустився з пагорба по Віа Венето, минув дорогою Американську бібліотеку, проїхав П’яцца Венеція[49] поблизу того балкона, на якому колись стояв Муссоліні, коли виголошував свої промови, минув гігантський пам’ятник Віктору Емануїлу ІІ[50], перетнув Форум і проїхав повз Колізей, влаштувавши Фредді щось на кшталт огляду визначних пам’яток Рима, яких той, однак, не міг побачити. Усе виглядало так, ніби Фредді спав на передньому сидінні, як іноді буває з людьми, що вже натомилися від екскурсії.

Перед ним простягнулася Аппієва дорога, сіра й стародавня, де-не-де залита м’яким світлом поодиноких вуличних ліхтарів. По обидва боки на тлі ще не зовсім стемнілого неба виділялися темні рештки давніх склепів. Однак темряви було більше, ніж світла. А попереду виднілася лише одна автівка, вона рухалася у їхньому напрямку. Не кожен насмілиться проїхати такою вибоїстою й погано освітленою дорогою затемна в січні, хіба що закохані парочки. Автівка проїхала повз них. Том озирнувся, вишукуючи підходяще місце. Фредді заслуговує лежати позаду гарного склепу, подумав Том. Недалеко від дороги він помітив кілька дерев, що збилися докупи, а за ними, безперечно, мав би бути якийсь склеп чи бодай його рештки. Том звернув у той бік, з’їхав з дороги й вимкнув фари. Постояв якийсь час, роззираючись прямою і безлюдною дорогою.

Фредді обм’як і скидався на гумову ляльку. А як же rigor mortis[51]? Він грубо поволік його безвільне тіло по землі, вимазуючи багнюкою, затягнув за останнє дерево й кинув його позаду купки уламків і зазубреної стіни не більш як чотири фути заввишки, котрі, як йому здалося, колись були склепом патриція. Згодиться для такої свині, як Фредді. Том проклинав його потворність і неймовірну вагу та зненацька зацідив йому ногою в підборіддя. Він утомився від Фредді, утомився так, що ледь не плакав, той Фредді Майлз уже сидів йому в печінках, аж вернуло від його вигляду. Він уже не міг дочекатися тієї миті, коли врешті відвернеться від нього й піде. Він забув про кляте пальто! Том повернувся до автівки й витяг його. Він помітив, що земля була мокрою і в’язкою, а це означало, що треба ступати обережно, аби не залишити слідів. Він кинув пальто біля тіла, розвернувся і чимдуж кинувся до автівки, незграбно переставляючи свої затерплі ноги. Виїхав на дорогу й повернув у напрямку Рима.

Перш ніж рушити, він протер долонею в рукавиці внутрішній бік дверцят, аби позбутися відбитків пальців. То було єдине місце, якого він торкався до того, як одягнув рукавиці. На розі вулиці, що звертала до відділення «Американ Експресс», він зупинив автівку навпроти нічного клубу «Флорида», залишив ключі в замку запалювання і вийшов. Гаманець Фредді досі лежав у Томовій кишені, хоча італійські ліри він уже переклав до власного, а двадцятифранкову швейцарську купюру та кілька австрійських шилінгів ще раніше спалив у квартирі. А зараз він вийняв гаманця з кишені й укинув його в найближчу закриту решіткою зливову каналізацію.

Дорогою додому йому спало на думку, що в усій цій затії було дві невідповідності: якось нелогічно, що грабіжники не забрали пальта, адже воно таки було добротним, а також залишили паспорт — він лежав у нагрудній кишені. Утім, не всі грабіжники керувалися логікою, заспокоїв себе Том, може, це стосувалося й італійських злочинців. Та й не кожен убивця чинив логічно. Він подумки повернувся до розмови з Фредді. «…італієць. Якийсь хлопчина…» То виходить, що хтось простежив за ним до самісінького будинку, припустив Том, але ж він нікому не називав своєї адреси. Його взяла досада. Може, кілька посильних і знали, де він мешкав, але посильні не заглядали до таких місць, як «Ґреко». Йому було соромно за такий недогляд, він аж зіщулився під пальтом. Йому уявилося затінене обличчя молодика (він аж захекався, поки наздогнав його), що стояв перед будинком і видивлявся, у якому вікні з’явиться світло. Том згорбився і пішов швидше, ніби тікав від якогось маніяка.

17

Близько восьмої ранку Том вийшов із дому, аби придбати свіжу газету. Там нічого не було. Може минути кілька днів, поки вони знайдуть тіло, подумав він. Кому знадобиться зазирати за той старий розвалений склеп, за яким він залишив Фредді? Том був цілком упевнений у власній безпеці, однак фізично почувався геть паршиво. Він мучився страшенним похміллям, від чого зробився нервовим і не міг завершити жодної справи, за яку брався. Він навіть не дочистив зуби, бо зненацька кинувся перевіряти, коли вирушав його потяг — о пів на одинадцяту чи за чверть до одинадцятої. Потяг вирушав о пів на одинадцяту.

До дев’ятої він повністю зібрався, одягнувся, на ліжку на нього чекали пальто й дощовик. Він навіть устиг повідомити синьйору Буффі, що його не буде близько двох тижнів, а може, й довше. Жінка поводилась як завжди, відзначив про себе Том, і жодним словом не згадувала його вчорашнього американського приятеля. Том думав, що б такого її запитати, аби перевести розмову на Фредді (йому кортіло вивідати, що вона думала про вчорашні події), але так і не зміг нічого вигадати й вирішив облишити цю тему. Імовірно, йому не варто хвилюватися. Том намагався розумом здолати своє похмілля, адже він випив не більше трьох порцій мартіні та абсенту. Він добре знав, що справа в самонавіюванні, а похмілля у нього через те, що він хотів удати, ніби вони з Фредді добряче перепили. І навіть зараз, коли відпала будь-яка потреба удавати, він мимовільно продовжував це робити.

Раптом озвався телефон. Том узяв слухавку й похмуро мовив:

— Pronto[52].

— Синьйор Ґрінліф? — запитали італійською.

— Si[53].

— Qui paria la stazione polizia nomero ottantatre. Leiè un amico di un’americano chi se chiama Fred-derick Meelays?[54]

— Фредерік Майлз? Si, — відповів Том.

Збуджений голос квапливо пояснив, що сьогодні вранці на Аппієвій дорозі знайшли тіло Фредеріка Мелейза (так він його назвав), а вчора синьйор Мелейз навідувався до нього, хіба ні?

— Так, усе правильно.

— Можете назвати точний час?

— Він був у мене десь з полудня і, мабуть… до п’ятої чи шостої вечора. Точно не пам’ятаю.

— Чи не могли б ви відповісти на кілька запитань?.. Ні, вам нема потреби завдавати собі клопоту й приходити до відділку. Слідчий сам прийде до вас. Вам буде зручно сьогодні об одинадцятій?

— Буду радий вам допомогти, якщо зможу, — відказав Том награно схвильованим голосом. — Та чи не міг би слідчий прийти зараз? Мені потрібно вийти з дому о десятій.

Голос у слухавці зітхнув. Поліцейський сказав, що навряд, але вони постараються. Якщо їм не вдасться прийти до десятої, вони просять його не покидати свого помешкання, адже це дуже важливо.

— Va bene[55], — неохоче відповів Том і поклав слухавку.

Та щоб їм! Він проґавить свій потяг і корабель. Він понад усе хотів звідси вибратись, покинути Рим і цю квартиру.

Він узявся міркувати, що скаже поліції. Його історія була простою, навіть нудною. Але то була чистісінька правда. Вони трохи випили, Фредді розказав йому про Кортіну, вони багато говорили, а потім Фредді пішов. Він був трохи захмелілий, але в доброму гуморі. Ні, він не знав, куди пішов Фредді. Він припустив, що того вечора в нього було якесь побачення.

Том зайшов до спальні й виставив на мольберт картину, яку почав кілька днів тому. Фарба на палітрі досі була вологою, бо він зберігав її в каструлі з водою на кухні. Він змішав трохи білої і блакитної фарби та взявся домальовувати сірувато-синє небо.

Картина була в стилі Дікі — надміру яскравих рудувато-коричневих відтінків і багато білої фарби — й зображувала дахи та стіни римських будинків, які він бачив зі свого вікна. Від оригіналу відрізнялося тільки небо, адже зимове небо в Римі було таким похмурим, що й сам Дікі намалював би його сірувато-синім, а не блакитним. Том насупився, точнісінько як Дікі, коли той малював.

Знову задзвонив телефон.

— Чорт забирай! — буркнув Том і підняв слухавку. — Pronto!

— Pronto! Fausto! — сказав голос. — Come sta?[56] — почувся знайомий нестримний молодий сміх.

— Ой! Фаусто! Bene, grazie! Перепрошую. — Том говорив італійською насмішкуватим і трохи розсіяним голосом Дікі. — Я якраз малював… намагався малювати. — Він хотів показати голос Дікі після втрати його близького друга Фредді і в той же час голос Дікі вранці, коли він інтенсивно працював.

— Як щодо ланчу? — запитав Фаусто. — Мій потяг до Мілана вирушає о чверть на п’яту.

Том важко зітхнув, як Дікі.

— Я якраз виїжджаю до Мілана. Так, зараз, через двадцять хвилин! — Якщо йому вдасться уникнути Фаусто, то не доведеться розказувати про поліцію. Новини про Фредді з’являться у газетах не раніше полудня.

— Але я тут! У Римі! Де знаходиться твій будинок? Я на вокзалі! — весело сказав Фаусто й засміявся.

— Звідки в тебе мій номер?

— Ах! Все просто! Я зателефонував у довідкову. Мені сказали, що ти заборонив повідомляти свій номер, але я наплів тій дівчині про лотерею, яку ти виграв у Монджибелло. Не знаю, чи вона повірила, але я вигадав нічогеньку винагороду. Будинок, корову, колодязь і навіть холодильника! Мені довелося телефонувати тричі, і врешті вона дала твій номер. Агов, Дікі, то де ти мешкаєш?

— Це не важливо. Я б залюбки зустрівся з тобою, але мушу встигнути на потяг, тому…

— Va bene, я допоможу тобі з валізами! Скажи, де ти, і я приїду по тебе на таксі!

— У мене обмаль часу. Може, краще зустрінемося на вокзалі десь за півгодини? Мій потяг до Неаполя вирушає о пів на одинадцяту.

— Домовились!

— Як там Мардж?

— Ох, innamorata di te[57], — засміявся Фаусто. — Ти плануєш зустрітися з нею в Неаполі?

— Та ні, навряд. Побачимось за кілька хвилин, Фаусто. Мушу поквапитись. Arrivederch[58]!

— До зустрічі, Дікі! Addio[59]! — Він поклав слухавку.

Коли Фаусто побачить обідні газети, він одразу второпає, чому Дікі не прийшов на вокзал, хоча міг би подумати, що вони випадково розминулися. Фаусто, безперечно, побачить газети, подумав Том, бо італійські видання, як завжди, здіймуть велику бучу — на Аппієвій дорозі вбили американця. Після розмови з детективом він сяде на інший потяг до Неаполя (після четвертої, коли Фаусто вже не буде на вокзалі), а там почекає на інший корабель до Майорки.

Том лишень боявся, що Фаусто міг винюхати в довідковій ще й його адресу й до четвертої навідатись до нього в гості. Він мав надію, що Фаусто не заявиться на його порозі, коли тут буде поліція.

Він заштовхав кілька валіз під ліжко, а дві інших запхав до шафи. Том не хотів, аби слідчий подумав, ніби він збирався покинути місто. Але чого він так нервувався? У них, імовірно, немає жодних зачіпок. Може, якийсь товариш Фредді знав, що той учора планував навідатись до Дікі, от і все. Том узяв пензлик і змочив його в посудині зі скипидаром. Він хотів показати поліції, що не надто засмучений смертю Фредді і, поки чекав на них, вирішив трохи помалювати, хоча й був одягнений парадно, адже, як він уже казав раніше, мав незабаром покинути будинок. Так, він був другом Фредді, однак не надто близьким.

О пів на одинадцяту синьйора Буффі впустила поліцейських. Том перегнувся через перила й побачив їх. Вони не затримались, щоб опитати жінку. Том миттю повернувся до квартири. Кімнату заповнював різкий запах скипидару.

Поліцейських було двоє: старший чоловік у формі офіцера й молодший, у звичайній формі рядового. Старший чоловік поштиво привітався і попросив показати йому паспорт. Том подав йому документ і чоловік перевів прозірливий погляд з Тома на фотокартку Дікі. Ще ніхто не роздивлявся той паспорт із такою пильністю, як цей полісмен, і Том уже приготувався до найгіршого, але нічого не сталося. Офіцер кивнув, посміхнувся і віддав йому паспорт. То був невисокий чоловік середніх літ, схожий на тисячі інших італійців середнього віку, з кошлатими сизувато-чорними бровами й густими коротенькими сизувато-чорними вусами. На вигляд і не скажеш, чи був він кмітливим.

— Як його убили? — запитав Том.

— Ударили важким предметом у голову й шию, — відповів офіцер, — і пограбували. Ми думаємо, що він був п’яний. Він був п’яний, коли вчора ввечері покинув вашу квартиру?

— Ну… трохи захмелілий. Ми обидва вчора випивали. Пили мартіні та абсент.

Офіцер записав його слова до блокнота, зазначивши також час, який, за словами Тома, Фредді провів у нього — з дванадцятої і десь до шостої пополудні.

Молодий полісмен з привабливим і байдужим обличчям походжав квартирою, заклавши руки за спину. Наблизився до мольберта й спокійнісінько схилився над картиною, наче він був сам у музеї.

— Ви знаєте, куди він планував піти від вас? — запитав офіцер.

— Ні, не знаю.

— Але ви вирішили, що він міг кермувати автівкою?

— Так. Він не був аж настільки п’яний, інакше я б сам його відвіз.

Офіцер поставив ще якесь питання, а Том удав, ніби не зрозумів його. Офіцер запитав знову, намагаючись дібрати інші слова, вони з молодим полісменом перезирнулися й обоє посміхнулись. Том переводив погляд з одного чоловіка на іншого, трохи ображений. Офіцер хотів знати, якими були його стосунки з Фредді.

— Ми були друзями, — пояснив Том. — Не дуже близькими. Майже два місяці ми з ним не бачилися, він не давав про себе знати. Я дуже засмутився, коли вранці отримав звістку про цю трагедію. — Том напустив на себе стривожений вигляд, який мав компенсувати його посереднє знання італійської. Йому здалося, що це спрацювало. Скидалося на те, що допит був досить поверхневим і за якусь хвилю поліцейські підуть. — Ви знаєте точний час його вбивства? — запитав Том.

Офіцер якраз щось записував до блокнота. Він підняв свої кошлаті брови.

— Ймовірно, одразу після того, як синьйор покинув ваш дім. Лікарі схиляються до того, що смерть настала щонайменше дванадцять годин тому, може, навіть швидше.

— Коли знайшли тіло?

— Сьогодні на світанку. На нього натрапили робітники, які йшли тією дорогою.

— Dio mio![60] — пробурмотів Том.

— Перед тим, як піти від вас учора, він нічого не згадував про намір прогулятися Аппієвою дорогою?

— Ні.

— Що ви робили вчора після того, як синьйор Мелейз пішов?

— Я був тут, — розвів руками Том, як би на його місці зробив Дікі, — трохи подрімав, а пізніше, близько восьмої чи о пів на дев’яту, вийшов прогулятися. — Один із його сусідів, Том не знав його імені, бачив, як він учора повертався близько дев’ятої. Вони ще привіталися.

— Ви пішли на прогулянку самі?

— Так.

— А синьйор Мелейз також поїхав від вас сам? Може, він мав із кимось зустрітися?

— Ні, він нічого не казав про зустріч. — Том раптом подумав, чи, бува, разом із Фредді десь у готелі, чи де він там зупинився, не мешкав якийсь його друг. Він сподівався, що поліція не примусить його зустрічатися з друзями Фредді, які могли знати й Дікі. Тепер його ім’я — Річард Ґрінліф — буде у всіх газетах, а разом із тим і його адреса. Йому доведеться переїхати. Чорт забирай, нові клопоти. Він тихенько вилаявся. Офіцер зиркнув на нього, та це виглядало так, ніби він кляв лиху долю, що спіткала Фредді.

— Отож… — Слідчий посміхнувся і закрив блокнот.

— Ви думаєте, що… — Том намагався підібрати італійський відповідник до слова «хуліган», — …це зробили якісь жорстокі погані хлопці? У вас є якісь зачіпки?

— Ми шукаємо відбитки в його автівці. Можливо, убивцею був якийсь випадковий попутник, якого синьйор Мелейз вирішив підвезти. Автівку знайшли сьогодні вранці неподалік від площі Іспанії. Гадаю, до вечора ми вже щось знайдемо. Дуже вам дякуємо, синьйоре Ґрінліф.

— Di niente![61] Якщо я можу ще чимось допомогти…

Уже біля дверей полісмен озирнувся.

— Ви будете тут найближчими днями на той випадок, якщо в нас з’являться ще якісь питання?

Том переступив з ноги на ногу.

— Знаєте, я планував завтра вирушити на Майорку.

— Однак нам може знадобитися інформація про ймовірних підозрюваних, — пояснив офіцер. — Либонь, ви зможете сказати, який стосунок та чи інша особа мала до вбитого. — Він активно жестикулював.

— Добре. Утім, я не так уже й добре знав синьйора Майлза. Гадаю, він мав у Римі ближчих друзів.

— Кого саме? — Офіцер зачинив двері та знову вийняв блокнот.

— Я не знаю, — відказав Том. — Просто мені здається, що тут мали б бути люди, які знали його краще за мене.

— Мені дуже шкода, але найближчих кілька днів ми просимо вас не покидати міста, — неголосно повторив чоловік, наче не могло бути й мови про якісь протести з боку Тома, навіть якщо він і був американцем. — Ми повідомимо вам, коли ви зможете виїхати. Перепрошую, якщо псуємо вашу мандрівку. Може, ви ще встигнете її скасувати. Гарного вам дня, синьйоре Ґрінліф.

— Навзаєм. — Він не зрушив з місця навіть після того, як полісмени вже зачинили за собою двері. Він подумав, що міг би перебратися до готелю, якби повідомив поліцію, до якого саме. Він не хотів, щоб до нього заявлялися якісь друзі Фредді або Дікі, коли його адресу надрукують у газетах. Він спробував оцінити свою поведінку з точки зору поліції. Вони не можуть ні в чому його підозрювати. Він не був нажаханий новинами про смерть Фредді, і це якраз відповідало його твердженню, що вони не були близькими друзями. Ні, йому не варто перейматися, хіба тільки через те, що на вимогу поліції мусить залишитися в Римі.

Задзвонив телефон, але Том не відповів — у нього було передчуття, що то Фаусто телефонує йому з вокзалу. Годинник показував п’ять по одинадцятій, і потяг до Неаполя уже давно поїхав. Коли телефон затих, Том підняв слухавку й набрав номер готелю «Інґлатерра». Забронював собі номер і сказав, що приїде десь за півгодини. Тоді зателефонував до поліційного відділку — пригадав, що то був відділок номер вісімдесят три — і, через десять хвилин марудних перемовин, бо ніхто не знав, хто ж такий той Річард Ґрінліф, йому таки вдалося залишити повідомлення про те, що синьйора Ґрінліфа, якщо раптом він знадобиться поліції, можна знайти в albergo[62] «Інґлатерра».

Він приїхав у готель ще до дванадцятої. Не міг спокійно дивитися на три валізи — дві належали Дікі, одна була його власною — адже він спакував їх з іншою метою. А тут таке!

Опівдні вийшов придбати газету. Усі без винятку видання рясніли гучними заголовками: «НА АППІЄВІЙ ДОРОЗІ УБИЛИ АМЕРИКАНЦЯ…», «РАЗЮЧЕ ВБИВСТВО ЗАМОЖНОГО АМЕРИКАНЦЯ ФРЕДЕРІКА МАЙЛЗА МИНУЛОЇ НОЧІ НА АППІЄВІЙ ДОРОЗІ…», «УБИВСТВО АМЕРИКАНЦЯ НА АППІЄВІЙ ДОРОЗІ. ПОЛІЦІЯ ДОСІ НЕ ВИЙШЛА НА СЛІД…». Том учитувався в кожнісіньке слово. У поліції справді не було жодних зачіпок, принаймні поки що, жодних слідів, відбитків пальців чи підозрюваних. Та в кожній газеті було ім’я Герберта Річарда Ґрінліфа та адреса його квартири — там Фредді востаннє бачили живим. Утім, у жодній газеті не йшлося про те, що Герберт Річард Ґрінліф був під підозрою. Журналісти, у своєму звичному стилі, писали, що Майлз, очевидячки, добряче нализався, і навіть перелічили усі випиті ним напої: різноманітні коктейлі, віскі, бренді, шампанське й навіть граппу[63], оминули тільки джин і абсент.

Обідню пору Том провів у своєму номері. Він роздратовано міряв його кроками й почувався так, ніби його загнали у глухий кут. Він зателефонував до туристичної агенції, у якої придбав квиток до Пальми, і спробував скасувати свою поїздку. Йому повідомили, що повернуть двадцять відсотків від вартості квитка. А наступний корабель до Майорки вирушить не раніше, ніж за п’ять днів.

Близько другої прогримів настирливий дзвінок.

— Слухаю, — сказав Том знервованим і дратівливим голосом Дікі.

— Здоров, Дік. Це Вен Гоустон.

— А-а-а, — протягнув Том, ніби знав його, але той однісінький звук не виражав ані здивування, ані радості.

— Як поживаєш? Ми вже давненько не бачились, еге ж? — запитав охриплий і напружений голос.

— Точно. Де ти зараз?

— У «Гесслері». Я разом із поліцією оглядав валізи Фредді. Слухай, нам треба зустрітися. Що там вчора трапилося з Фредді? Я цілий вечір вас шукав, бо Фредді обіцяв о шостій повернутися до готелю. Я не знав твоєї адреси. Що вчора сталося?

— Якби ж я знав! Фредді пішов від мене близько шостої. Ми трохи випили, мартіні й усе таке, але він міг кермувати, інакше б я не відпустив його самого. Він сказав, що автівка стоїть унизу. Навіть не уявляю, що могло статися, хіба що він підібрав когось дорогою, аби підвезти, а вони наставили на нього револьвер.

— Але його не застрелили. Гадаю, ти маєш рацію. Мабуть, хтось примусив його поїхати туди, або він зомлів і хтось кермував автівкою за нього, адже для того, щоб дістатися до Аппієвої дороги, треба проїхати все місто. А «Гесслер» усього за кілька кварталів від твоєї квартири.

— Таке уже траплялося раніше? Він коли-небудь втрачав свідомість за кермом?

— Слухай, Дікі, нам треба зустрітися. Я зараз вільний, от тільки не можу сьогодні покидати готелю.

— Я теж.

— Та ну. Залиш повідомлення зі своїми координатами та приходь до мене.

— Я не можу, Вен. Десь за годину має прийти поліція, тому я повинен бути на місці. Зателефонуй пізніше, добре? Може, нам таки вдасться сьогодні зустрітися.

— Добре. О котрій?

— Близько шостої.

— Домовились. Тримайся, Дікі.

— Ти теж.

— До зустрічі, — тихо додав Вен.

Том поклав слухавку. Складалося враження, що під кінець розмови Вен ледь не розплакався.

— Pronto? — сказав Том, клацаючи телефоном, щоб зв’язатися з готельним оператором. Він попросив передати на рецепцію, щоб його не з’єднували ні з ким, окрім поліції, і щоб не пускали до нього жодних відвідувачів. Жодних, хто б там що не казав.

Після того телефон більше не дзвонив. Близько восьмої, коли вже стемніло, він спустився, щоб придбати вечірню газету. Роззирнувся невеликим вестибюлем, не оминув і готельного бару, що знаходився поруч, вишукуючи очима когось, хто міг би бути Веном. Він був готовий до будь-чого, навіть побачити тут Мардж, однак не зустрів бодай когось схожого на перебраного в цивільне полісмена. Він придбав вечірні газети й сів читати їх у невеличкому ресторані недалеко від готелю. У поліції досі не було ніяких зачіпок. Він дізнався, що Вен Гоустон, двадцять вісім років, був близьким другом Фредді, і вони разом приїхали з Австрії до Рима, а потім мали вирушати до Флоренції, де, за словами журналістів, обидва мешкали. Поліція допитала трьох італійських юнаків — двох вісімнадцяти й одного шістнадцяти років — за підозрою у скоєнні «страшного злочину», та невдовзі їх відпустили. Том утішився, коли прочитав, що в «чудовому “Фіаті 1400” з відкидним верхом» не вдалося знайти свіжих чи придатних для ідентифікації відбитків пальців.

Том неквапливо їв свою costoletta di vitello[64], потягував вино й ретельно проглядав усі колонки в пошуках найсвіжіших новин, які італійські газети часом додавали в останню хвилину. Однак нічого нового в справі Майлза не було. Аж раптом на останній сторінці однієї з газет він прочитав:

BARCA AFFONDATA CON MACCHIE DI SANGUE TROVOTA

NELL’ ACQUA POCA FONDO VICINO SAN REMO[65]

Він швидко прочитав повідомлення, наляканий куди більше, ніж тоді, коли тягнув сходами тіло Фредді, чи тоді, коли до нього приходили полісмени. То був наче фатум, ніби кошмар, який став реальністю. Самі слова заголовку наганяли на нього жаху. Човен описувався до найменших деталей, і враз у нього перед очима з’явилася картина. Дікі сидить на кормі човна й посміхається, а тоді його тіло занурюється у воду, здіймаючи міріади бульбашок. У повідомленні лише припускали, що плями, виявлені на дні човна, ймовірно, були від крові. І жодного слова про те, що поліція чи хтось там ще, будуть із цим робити. Але поліція, певна річ, буде щось робити, подумав Том. Власник човнів, либонь, зможе назвати точний день, коли зник його човен. Тоді поліція може перевірити всіх, хто того дня зупинявся у місцевих готелях. Власник човнів може навіть пригадати, що двоє американців винаймали моторний човен, але так і не повернулися. Якщо поліція не забариться перевірити готелі, то їм одразу ж упаде в очі ім’я Річарда Ґрінліфа. У такому разі, що тут гадати, усі вважатимуть, що Том Ріплі зник безвісти або його могли того дня убити. Думки Тома розлетілися у кількох напрямках: припустімо, поліція почне шукати тіло та знайде Дікі. Вони вважатимуть його Томом Ріплі. Дікі стане підозрюваним у вбивстві. Як наслідок, Дікі запідозрять ще й у вбивстві Фредді. Не мине й дня, як Дікі перетвориться на «схильного до убивства суб’єкта». З іншого боку, власник човнів може й достеменно не пам’ятати, коли зник той човен. А навіть якщо й згадає, то поліція може й не перевіряти готелі. Може, італійська поліція й не зацікавиться цією справою. Може так, а може, й ні.

Том склав газету, заплатив за вечерю і вийшов з ресторану.

Повернувшись до готелю, він запитав на рецепції, чи були для нього якісь повідомлення.

— Si, signor. Questo e questo e questo…[66] — Службовець розклав їх перед ним на стійці, як картярі викладають козирі.

Два повідомлення від Вена, одне від Роберта Ґілбертсона (треба зазирнути до записника Дікі й перевірити, чи є там Роберт Ґілбертсон). Ще одне від Мардж. Том узяв папірець і уважно прочитав написане італійською: синьйорина Шервуд телефонувала о третій тридцять п’ять пополудні й буде телефонувати знову. То був міжміський дзвінок із Монджибелло.

Том кивнув і забрав усі записки.

— Дуже вам дякую. — Йому не сподобався погляд, яким його зміряв службовець готелю. Ці італійці збіса цікаві до чужих справ!

Нагорі він сів у крісло, зсутулився, запалив цигарку й поринув у роздуми. Він намагався обміркувати, що може статись, якщо він нічого не робитиме, і до чого він може призвести своїми діями. Дуже ймовірно, що Мардж приїде до Рима. Напевне вона зателефонувала до римської поліції, аби дізнатися його адресу. Якщо вона приїде, йому доведеться зустрітися з нею в ролі Тома і, як то було з Фредді, спробувати переконати її, що Дікі ненадовго поїхав. А якщо не вдасться… Том знервовано потер долоні. Треба уникнути зустрічі з Мардж, та й по всьому. Особливо зараз, коли випливла та справа з човном. Якщо він зустрінеться з нею, усе піде шкереберть. Крах його старанням! А якщо він зможе тихенько відсидітись, то все може минутися. Це тимчасово, подумав Том, невеличка кризова ситуація, коли знахідка човна в Сан-Ремо збіглася із нерозкритим убивством Фредді Майлза та спричинила йому додаткові клопоти. Однак, якщо він і далі робитиме й говоритиме усе, як годиться, нічого поганого з ним не трапиться. А тоді все знову піде, як по маслу. Він зможе вирушити до Греції, Індії чи на Цейлон. Кудись далеко, світ за очі, де жоден старий друг не з’явиться на його порозі. От дурень, невже він справді вірив, що зможе спокійно жити в Римі? З таким же успіхом міг би оселитися у Ґранд-Сентрал-Стейшн[67] або виставити себе на загальний огляд у Луврі.

Він набрав римський вокзал Терміні й поцікавився завтрашніми потягами до Неаполя. Потягів було чотири чи п’ять. Він записав час їх відправлення. До відплиття наступного корабля на Майорку аж п’ять днів, і він мав намір перечекати їх у Неаполі. Йому лише потрібно отримати в поліції дозвіл на виїзд, і, якщо більше нічого не трапиться, він може отримати його уже завтра. Якщо не висунули підозр, вони не можуть тримати його тут довіку тільки для того, щоб раз у раз ставити йому питання! Він був упевнений, що завтра отримає дозвіл, усе логічно, вони мусять його відпустити.

Він знову взяв слухавку й попросив службовця на рецепції з’єднати його з міс Марджорі Шервуд, якщо раптом вона знову зателефонує. Якщо вона таки зателефонує, подумав Том, йому вистачить дві хвилини, аби переконати її, що з ним усе гаразд, що вбивство Фредді ніяк його не стосується, що він перебрався до готелю для того, щоб йому не докучали дзвінками якісь незнайомці, а поліція могла знайти його, якщо знадобиться опізнати підозрюваних. Він міг би сказати, що завтра-післязавтра летить до Греції, тож їй нема потреби приїжджати до Рима. А й справді, він міг би вилетіти до Пальми з Рима. Чому це не спало йому на думку раніше?

Він ліг на ліжко, втомлений, але не готовий роздягатися, бо чув нутром — того вечора станеться ще щось. Він спробував зосередитись на Мардж. Він уявив, як вона сидить «У Джорджіо» або ж повільно потягує коктейль у барі «Мірамару» і ламає голову над тим, чи варто знову йому телефонувати. Він бачив її насуплені брови та скуйовджене волосся, бачив, як вона стурбовано гадає, що ж там відбувається у Римі. Вона сидить за столиком сама, ні з ким не розмовляє. Він бачив, як вона підводиться і йде додому, пакує валізу й сідає на обідній автобус. Він сам перенісся туди — стояв перед поштою і гукав її, просив не їхати, намагався спинити автобус, але той уже рушив…

Йому перед очима завертілося жовтувато-сіре марево кольору піску в Монджибелло, і картина розсіялась. Том побачив усміхненого Дікі, одягненого в той вельветовий костюм, який був на ньому в Сан-Ремо. Костюм промок до нитки, з краватки крапала вода. Дікі схилився до нього й почав трусити. «Я виплив! — сказав він. — Томе, прокинься! Зі мною все добре! Я виплив! Я живий!» Том відсахнувся від нього. Він почув, як Дікі сміється з нього, він почув його радісний, дзвінкий сміх. «Томе!» Тембр його голосу був глибшим, проникливішим, кращим за всі Томові імітації. Він примусив себе сісти на ліжку. Він почувався так, ніби тіло налилося свинцем, його рухи були повільними, наче він намагався випірнути з темної глибини.

«Я виплив!» — крикнув голос Дікі, відлунюючи у вухах Тома, ніби линув з якогось довгого тунелю.

Том роззирнувся кімнатою, вишукуючи Дікі в жовтому озерці світла під лампою, у темному кутку біля високої шафи. Він відчув, як від жаху розширилися очі, і, хоча й добре знав, що його страх безпідставний, продовжував усюди вишукувати Дікі — за опущеними шторами, на підлозі по інший бік ліжка. Том примусив себе підвестися, похитуючись, перетнув кімнату, відчинив одне вікно, тоді інше. Він почувався як одурманений. «Мені підсипали щось у вино», — зблиснула думка. Він упав навколішки перед вікном і втягував холодне повітря, намагаючись здолати той дурман, ніби він міг поглинути його повністю, якщо Том не боротиметься щосили. Врешті він підвівся і поплентався до ванної. Змочив обличчя водою. Слабкість потроху відпускала. Він знав, що ніхто нічого йому не підмішував. Просто він дозволив своїй уяві зіграти з ним злий жарт. Він утратив контроль над собою.

Том випростався і спокійно розв’язав краватку. Він рухався, як Дікі, повільно роздягнувся, прийняв ванну, натягнув піжаму й заліз під ковдру. Він спробував уявити, про що міг би думати Дікі. Либонь, про маму. З її останнім листом він отримав кілька фотографій, на яких вона з містером Ґрінліфом сиділа на канапі в їхній вітальні, точнісінько як і того вечора, коли він після вечері пив з ними каву. Місіс Ґрінліф писала, що Герберт сам зробив ті світлини. Том узявся вигадувати для них листа. Вони дуже зраділи, що останнім часом він частіше писав. Він мав заспокоїти їх щодо тієї історії з Фредді, адже вони були з ним знайомі. В одному зі своїх листів місіс Ґрінліф запитувала про Фредді Майлза. Але Том ніяк не міг зосередитись, бо постійно прислухався, чи, бува, не озветься телефон.

18

Тільки-но прокинувшись, він одразу подумав про Мардж. Потягнувся до телефону й запитав на рецепції, чи вона не телефонувала уночі. Ні, не телефонувала. У нього з’явилося жахливе передчуття, що вона от-от приїде до Рима. Він зірвався з ліжка, та невдовзі, поринувши в буденні ранкові справи, як-от гоління і прийняття душу, трохи заспокоївся. І чого б це йому так перейматися через Мардж? Він завжди вмів давати собі з нею раду. Та й приїде вона не раніше п’ятої чи шостої вечора, адже перший автобус виїжджав з Монджибелло опівдні, а вона навряд чи розщедриться на таксі до Неаполя.

Може, йому вдасться ще сьогодні покинути Рим. О десятій він зателефонує до відділку й усе з’ясує.

Він замовив у номер чашечку лате з булочками й попросив принести йому ранкові газети. На його превеликий подив, у жодній із них не згадувалося про справу Майлза чи знайдений у Сан-Ремо човен. Він стривожився і налякався, його охопило те саме відчуття, що й учора вночі, коли йому ввижалося, ніби в номері був Дікі. Він швиргонув газети на крісло.

Озвався телефон, і він миттю кинувся до нього. Це Мардж або поліція, подумав Том.

— Pronto?

— Pronto. Унизу на вас чекають двоє синьйорів з поліції.

— Добре. Передайте їм, щоб піднялися до мене в номер.

За якусь хвилю він почув у коридорі їхні кроки. Зайшов той самий старший офіцер, який приходив до нього вчора, але з іншим молодим напарником.

— Boun giorno, — люб’язно привітався офіцер і легенько кивнув.

— Buon giorno, — відказав Том. — У вас є якісь новини?

— Ні, — відповів полісмен із питальною інтонацією. Він сів на стілець, який запропонував Том, і відкрив свій коричневий шкіряний портфель. — У нас з’явилась ще одна обставина. Ви також товаришуєте з американцем на ім’я Томас Ріплі?

— Так, — підтвердив Том.

— Ви знаєте, де він?

— Здається, десь місяць тому він повернувся до Америки.

Офіцер звірився зі своїми паперами.

— Зрозуміло. Це потрібно перевірити в інформаційному відділі Сполучених Штатів. Бачте, ми намагаємось знайти Томаса Ріплі. Ми підозрюємо, що він може бути мертвий.

— Мертвий? Чому?

Після кожної фрази офіцер легенько стискав губи, заховані під густими сріблисто-сірими вусами, так, що здавалося, ніби він посміхався. Учора його теж трохи спантеличила ця дивна посмішка полісмена.

— У листопаді ви разом із ним були в Сан-Ремо, чи не так?

Виходить, поліція таки перевірила готелі.

— Так.

— Де ви бачилися з ним востаннє? У Сан-Ремо?

— Ні, після того я бачився з ним у Римі. — Том пригадав, що Мардж знала, що з Монджибелло він вирушив до Рима, аби допомогти Дікі трохи обжитися.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Не певен, що зможу назвати вам точну дату. Мабуть, близько двох місяців тому. Здається, у мене десь має бути листівка з… з Генуї. Він написав, що збирається повернутися до Америки.

— Здається?

— Я точно її отримував, — сказав Том. — Чому ви думаєте, що він мертвий?

Офіцер підозріливо глянув на свої папери. Том перевів погляд на молодого полісмена, який, схрестивши на грудях руки, сперся на комод і байдуже дивився на нього.

— У Сан-Ремо ви каталися разом із Томасом Ріплі на човні?

— На човні?

— На маленькому моторному човні? Навколо порту? — стишив голос офіцер, міряючи його поглядом.

— Здається. А, так, пригадую. А що?

— Нещодавно знайшли затонулий човен із якимись плямами на дні, які можуть бути кров’ю. Він зник двадцять п’ятого листопада. Того дня ви з синьйором Ріплі були в Сан-Ремо. — Офіцер не відводив від нього очей.

Ця поблажливість його погляду ображала Тома. Це було несправедливо. Том докладав неймовірних зусиль, аби триматися як належить. Він спробував подивитися на себе та всю цю сцену збоку. Він навіть виправив свою позу, розслабився і ніби знічев’я поклав долоню на бильце ліжка.

— Але в тій поїздці з нами нічого не трапилося. Ніяких катастроф.

— Ви повернули човна?

— Звісно.

Офіцер продовжував міряти його поглядом.

— Просто після двадцять п’ятого листопада синьйор Ріплі не реєструвався у жодному готелі.

— Справді?.. Ви давно його шукаєте?

— Не так давно, щоб прочесати найменші селища по всій країні, але ми перевірили всі готелі в найбільших містах. Ми помітили, що з двадцять восьмого по тридцяте листопада ви перебували в готелі «Гесслер», а тоді…

— Том не був зі мною у Римі… тобто синьйор Ріплі. Десь у той час він повернувся до Монджибелло й кілька днів провів там.

— А де він зупинився, коли приїхав до Рима?

— У якомусь невеличкому готелі, точно не пригадую у якому. Я не відвідував його.

— А де були ви?

— Коли?

— Двадцять шостого й двадцять сьомого листопада, одразу після повернення з Сан-Ремо.

— У Форте-дей-Мармі, — відказав Том. — Я зазирнув туди по дорозі до Рима. Зупинявся у пансіонаті.

— У якому?

Том похитав головою.

— Не пам’ятаю, як він називався. Якийсь невеликий. — Зрештою, через Мардж він міг довести, що після Сан- Ремо Том, живий-здоровий, повернувся до Монджибелло, то з якого дива поліції докопуватись, у якому пансіонаті двадцять шостого й двадцять сьомого листопада зупинявся Дікі? Том присів на край ліжка. — Я не розумію, чому ви думаєте, що Том Ріплі мертвий?

— Ми думаємо, що хтось помер, — відповів офіцер, — у Сан-Ремо. Когось убили в тому човні. Тому його й затопили — щоб приховати плями крові.

Том насупився.

— Ви впевнені, що то плями крові?

Офіцер знизав плечима.

Том теж знизав плечима.

— Кілька сотень людей могли винайняти човни того дня у Сан-Ремо.

— Ні, набагато менше. Близько тридцяти людей. Та ви маєте рацію, то міг бути будь-хто з тих тридцяти… або будь-яка пара з п’ятнадцяти, — посміхаючись, додав він. — Ми навіть не знаємо всіх їхніх імен. Та в нас закрадаються підозри, що Томас Ріплі зник. — Офіцер повернув голову та глянув у куток. Судячи з виразу його обличчя, він міркував про щось інше. А може, насолоджувався теплом батареї поруч із його стільцем?

Том нетерпляче перекинув ногу на ногу. Він здогадався, які думки вертілися у голові італійця: Дікі Ґрінліф уже двічі був поряд зі сценою злочину. Зниклий Томас Ріплі двадцять п’ятого листопада поїхав кататися на човні разом із Дікі Ґрінліфом. Отже… Том випростався і нахмурив брови.

— Ви хочете сказати, що не вірите мені, коли я кажу, що бачив Тома Ріплі в Римі близько першого грудня?

— Ні, ні, що ви, я такого не казав! — примирливо замахав руками поліцейський. — Я тільки хотів почути від вас про ваші з синьйором Ріплі мандри після Сан-Ремо, бо ми ніде не можемо його знайти. — Він знову посміхнувся, широкою люб’язною посмішкою, показуючи свої жовті зуби.

Том роздратовано стенув плечима та трохи заспокоївся. Було очевидно, що італійська поліція побоювалась безпідставно звинувачувати в убивстві громадянина Америки.

— Вибачайте, що не можу точно сказати вам, де він знаходиться. Спробуйте пошукати його в Парижі або в Генуї. Він завжди зупиняється у невеличких готелях.

— У вас є листівка, яку він надіслав вам з Генуї?

— Ні, на жаль немає, — відказав Том. Він запустив пальці у волосся, як іноді робив Дікі, коли його щось дратувало. На кілька секунд він зосередився на тому, як бути Дікі Ґрінліфом, зміряв кроками кімнату в манері Дікі, і йому трохи покращало.

— Ви знаєте інших друзів Томаса Ріплі?

Том похитав головою.

— Ні. Та я й із ним не дуже добре знайомий, принаймні недовго. Не знаю, чи в нього багато друзів у Європі. Здається, у нього є якісь знайомі у Фаенці та Флоренції. Але я не пам’ятаю їхніх імен. — Якщо офіцер подумав, що він хоче захистити Томових друзів від поліцейських допитів, то й нехай.

— Va bene, ми перевіримо цю інформацію, — сказав полісмен. Він заховав свої папери, заповнені не одним десятком різних нотаток.

— Перед тим, як ви підете, — озвався Том відверто роздратованим голосом Дікі, — я хотів запитати, коли мені можна покинути місто. Я планую відвідати Сицилію і дуже хотів би поїхати сьогодні, якщо це можливо. Я збираюсь зупинитися у готелі «Палма» у Палермо. Тож ви зможете в будь-який час зв’язатися зі мною.

— Палермо, — повторив офіцер. — Чого ж, гадаю, це цілком можливо. Можна скористатися вашим телефоном?

Том запалив італійську цигарку та слухав, як офіцер попросив з’єднати його з капітаном Анлічіно й почав незворушно доповідати, що синьйор Ґрінліф не знав, де міг бути синьйор Ріплі, й думає, що він міг повернутися до Америки або вирушити до Фаенци чи Флоренції.

— До Фаенци, — повільно повторив він, — у провінції Болонья. — Коли капітан усе записав, офіцер додав, що синьйор Ґрінліф хотів би сьогодні поїхати до Палермо. — Va bene. — Офіцер повернувся до Тома й посміхнувся. — Так, ви можете сьогодні поїхати.

— Benone[68]. Grazie. — Він провів обох полісменів до дверей. — Якщо знайдете Тома Ріплі, будь ласка, дайте мені знати, — простодушно додав Том.

— Обов’язково! Ми триматимемо вас у курсі, синьйоре. Buon giorno!

Том залишився наодинці і, насвистуючи, взявся пакувати кілька власних речей, які раніше вийняв з валізи. Він пишався своєю винахідливістю, адже замість Майорки сказав їм, що їде на Сицилію. Сицилія була в Італії, а Майорка — ні, тому й не дивно, що поліція швидше відпустить його, якщо він залишатиметься на їхній території. Він якраз обмірковував це, як раптом до нього дійшло, що після Сан-Ремо паспорт Тома Ріплі не перетинав кордону з Францією. Він пригадав, як у листі розповідав Мардж, що Том Ріплі збирався відвідати Париж, а звідти повернутися до Америки. Якщо поліція надумає допитати Мардж, вона зможе підтвердити, що після Сан-Ремо Том Ріплі був у Монджибелло, та ще й бовкнути, що він планував поїхати до Парижа. А якщо йому коли-небудь доведеться знову стати Томом Ріплі й показати свій паспорт поліції, стане зрозуміло, що після Сан-Ремо він не їздив до Франції. Тоді йому залишається сказати, що він просто передумав і вирішив залишитись в Італії. То все дрібниці, нема чого перейматися.

Він зігнувся над валізою та зненацька випростався. А що, як це пастка? Може, поліція просто приспала його пильність, дозволивши без жодних підозр поїхати до Сицилії? Хитрий негідник, той офіцер. Він одного разу назвав своє прізвище. Як там його? Равіні? Роверіні? З іншого боку, яка їм від цього користь? Він сказав їм, куди збирався поїхати. Він не мав наміру нікуди тікати. Він лише хотів забратися з Рима. Якомога швидше! Він закинув до валізи останні речі, ляснув кришкою і закрив її.

Знову цей телефон! Він шарпнув слухавку.

— Pronto?

— Ох, Дікі… — видихнув жіночий голос.

Мардж, і, судячи з гарного звуку, вона була у вестибюлі готелю. Спантеличений, він відповів голосом Тома:

— Хто це?

— Це Том?

— Мардж! Ой, привіт! Де ти?

— Я унизу. Дікі в номері? Можна мені піднятися?

— За хвилин п’ять, — засміявся Том. — Мені ще треба одягнутися. — Службовець рецепції завжди відсилав відвідувачів до телефонної будки, тож він не зможе підслухати їхньої розмови, подумав Том.

— Дікі в номері?

— Ні, його зараз немає. Він вийшов десь півгодини тому, але мав би от-от повернутися. Я знаю, куди він пішов, якщо раптом ти хочеш знайти його сама.

— Куди?

— До вісімдесят третього поліційного відділку. Ой, вибач, я помилився, до вісімдесят сьомого.

— У нього якісь проблеми?

— Ні, просто відповідає на питання поліції. Його запросили туди на десяту. Дати тобі адресу? — Він жалкував, що почав говорити власним голосом, адже міг би з легкістю удати із себе службовця готелю чи якогось приятеля Дікі, і сказати їй, що він пішов кудись на цілий день.

Мардж невдоволено зітхнула.

— Ні, я почекаю на нього.

— Ось та адреса! — вигукнув Том, ніби щойно знайшов її. — Віа Перуджо, двадцять один. Ти знаєш, де це? — Том і сам достеменно не знав, але хотів спрямувати її в протилежному напрямку від «Американ Експресс», куди він якраз збирався, щоб перед від’їздом забрати пошту.

— Я не хочу нікуди йти, — сказала Мардж. — Якщо можна, я піднімуся до тебе й зачекаю на нього в номері.

— Насправді… — Том засміявся своїм характерним сміхом, добре знайомим Мардж. — Справа в тому, що з хвилини на хвилину до мене мають прийти. Це ділова зустріч. Стосовно роботи. Віриш чи ні, але твій старий знайомий Том Ріплі намагається знайти роботу.

— Зрозуміло, — відказала Мардж без найменшого інтересу. — Ну, то що там з Дікі? Чого від нього хочуть у поліції?

— Ой, це все через те, що того дня він трохи випивав разом із Фредді. Ти ж бачила газети, правда? Журналісти роздули цю історію тільки тому, що поліція досі не має жодних зачіпок чи підозрюваних.

— Як давно Дікі мешкає у цьому готелі?

— Тут? Усього одну ніч. Я був на півночі, та, коли дізнався про Фредді, одразу ж повернувся до Рима, аби побачитися з Дікі. Я б ніколи не знайшов його, якби не поліція!

— Навіть не кажи! Я не знаходила собі місця і сама мусила звернутись до поліції! Я так хвилювалася, Томе. Він міг би принаймні зателефонувати… до Джорджіо чи ще до когось…

— Я дуже радий, що ти приїхала, Мардж. Дікі страшенно втішиться, коли побачить тебе. Він переживав, що ти можеш подумати, коли побачиш газети.

— Справді? — недовірливо запитала Мардж, але з голосу було чути, що вона задоволена.

— Може, зачекаєш на мене «В Анджело»? Це бар навпроти готелю наприкінці вулиці, що веде до сходів на площі Іспанії. Я спробую вислизнути за хвилин п’ять, і ми з тобою посидимо за коктейлем або чашечкою кави, домовились?

— Добре, але ж у готелі теж є бар.

— Я не хочу, щоб мій потенційний начальник бачив мене в барі.

— Гаразд. То, значить, «В Анджело»?

— Ти не пропустиш його. Пройдеш вулицею прямо, бар навпроти готелю. До зустрічі.

Том обернувся і пішов допаковувати валізи. Він майже закінчив, залишились тільки пальта, що висіли в шафі. Він набрав рецепцію і попросив приготувати йому рахунок, а також надіслати посильного по його валізи. Склав валізи одну на одну та спустився сходами у вестибюль. Він хотів перевірити, чи Мардж досі тут, чекає на нього, чи, може, телефонує ще кудись. Вона не могла бути тут, коли приходила поліція, подумав Том. Між відходом полісменів та її дзвінком минуло щонайменше п’ять хвилин. Він надягнув на голову кашкет, щоб приховати своє висвітлене волосся, накинув новий дощовик, натягнув на обличчя скромний і трохи боязкий вираз, притаманний Тому Ріплі.

У вестибюлі її не було. Том сплатив рахунок. Службовець вручив йому ще одну записку: сюди приходив Вен Гоустон. Він сам написав повідомлення, близько десяти хвилин тому:

Прочекав на тебе півгодини. Невже ти ніколи не виходиш на прогулянку? Мене не пропустили нагору. Зателефонуй мені в «Гесслер».

Вен

А що, як Вен і Мардж знали одне одного, випадково зустрілися у вестибюлі й тепер разом чекають на нього «В Анджело»?

— Передайте, будь ласка, усім, хто буде питати про мене, що я покинув місто, — сказав він службовцю на рецепції.

— Va bene, signore.

Том вийшов до таксі, що вже чекало на нього.

— Попрошу вас зупинися біля «Американ Експресс», — сказав він водієві.

Таксист оминув ту вулицю, на якій заходився бар «В Анджело». Том розслабився і похвалив себе за винахідливість. Та найбільше він хвалив себе за острах залишатися у своїй квартирі, який спонукав його перебратися до готелю. Йому б нізащо не вдалося уникнути Мардж, якби він був у квартирі. Вона прочитала його адресу в газетах. Якби він спробував надурити її, як зробив це щойно, вона б будь-що увірвалася до його квартири, щоб чекати на Дікі там. Удача була на його боці!

В «Американ Експресс» для нього було три листи, один з яких від містера Ґрінліфа.

— Як у вас справи? — запитала молода італійка, простягаючи йому листи.

Вона теж читала газети, подумав Том. На її наївно-зацікавленому обличчі з’явилась легенька посмішка, і Том посміхнувся у відповідь.

— Усе добре, дякую. А у вас як справи?

Він уже йшов до виходу й раптом подумав про те, що не зможе використовувати римське відділення «Американ Експресс» як адресу Тома Ріплі. Три або чотири службовці знали його в обличчя. Поки що для Тома Ріплі він послуговувався неаполітанським відділенням, хоча ні разу не звертався з проханням переслати йому щось, бо й не очікував для себе жодної важливої кореспонденції, навіть чергового невдоволеного послання від містера Ґрінліфа. Коли вся ця метушня навколо Фредді трохи заспокоїться, він спокійнісінько зайде до неаполітанського відділення «Американ Експресс» і з паспортом Тома Ріплі забере всю свою не отриману пошту.

Він не міг використовувати римське відділення «Американ Експресс» як адресу Тома Ріплі, але мусив усюди носити Тома Ріплі з собою — його паспорт і одяг — на випадок таких непередбачуваних подій, як сьогоднішній дзвінок Мардж. Чорт забирай, вона була за крок від його номера. Доки поліція сумнівається у невинності Дікі, годі й думати про те, щоб покинути країну під його іменем. Адже, якщо йому раптом доведеться знову стати Томом Ріплі, у його паспорті не буде позначки про перетин італійського кордону. Якщо він хоче покинути Італію — і вирвати Дікі з лап поліції, — йому треба виїхати як Том Ріплі, за якийсь час повернутися під іменем Тома Ріплі, а тоді, коли поліція закриє цю справу, знову стати Дікі Ґрінліфом. То був єдиний вихід.

Такий план здавався легким і безпечним. Усе, що йому треба, — пережити без пригод наступні кілька днів.

19

Корабель повільно й розмірено наближався до гавані Палермо, обережно розсуваючи своїм білим носом шкірки апельсинів, солому та шматки поламаних кошиків з-під фруктів. Том почувався як той корабель. Він провів два дні в Неаполі, і за той час у газетах не з’явилося жодних цікавих відомостей про справу Майлза чи знайдений у Сан-Ремо човен. А може, поліція не завдавала собі клопоту шукати його в Неаполі й уже чекала в готелі в Палермо?

Утім, на пристані полісменів не було. Він шукав їх очима, але не побачив жодного. Він придбав кілька газет, узяв таксі й разом із валізами поїхав до готелю «Палма». У вестибюлі поліції теж не було. То був ошатний старий вестибюль з міцними мармуровими колонами й пальмами у великих горщиках.

Службовець повідомив йому номер зарезервованої кімнати й передав посильному ключі від неї. Тому відлягло від серця, він підійшов до відділу кореспонденції і сміливо запитав, чи, бува, немає повідомлень для синьйора Річарда Ґрінліфа. Службовець відповів, що немає.

Тепер він точно міг розслабитись. Це означало, що навіть Мардж не намагалася з ним зв’язатися, хоча він був упевнений, що вона зверталась до поліції, аби вивідати, куди він подівся. Ще на кораблі Том уявляв собі різні прикрі несподіванки: ніби Мардж випередила його та прилетіла до Палермо літаком або залишила йому в готелі повідомлення, що припливе наступним кораблем. Він навіть шукав її на кораблі, на якому сам вирушив з Неаполя.

А тепер йому здавалося, що після того випадку в Римі Мардж вирішила облишити свої спроби домогтися уваги Дікі. Може, вона нарешті докумекала, що Дікі уникав її і хотів бути тільки з Томом. Може, навіть її курячі мізки змогли дійти до такого висновку. Того вечора, сидячи в гарячій ванні й щедро намилюючи плечі, він роздумував, чи варто написати їй листа з підтвердженням її ймовірних здогадів. Листа має написати Том Ріплі, вирішив він. Давно вже час. Він напише, що увесь цей час намагався бути тактовним і не хотів повідомляти їй таке по телефону, коли вона була в Римі, та й узагалі, він думав, що вона вже давно все зрозуміла. Вони з Дікі були щасливі разом, і нічого тут не вдієш. Том почав нестримно хихикати і, щоб заспокоїтись, занурився під воду, затиснувши пальцями носа.

«Люба Мардж, — ось як він почне. — Я пишу тобі тому, що Дікі, схоже, ніколи не зважиться розповісти тобі сам, хоч я й не раз просив його про це. Я вважаю, що така чудова людина, як ти, не заслуговуєш, аби її так довго водили за носа…»

Він знову захихикав, але втихомирився, навмисне зосередившись на маленькій проблемі, якої він досі не вирішив: цілком можливо, що Мардж повідомила італійську поліцію про те, що говорила з Томом Ріплі в готелі «Інґлатерра». Тоді поліція ламатиме голову, куди він, у біса, подівся, і почне шукати його в Римі. Вони точно шукатимуть його поряд із Дікі Ґрінліфом. Це становило додаткову загрозу. А що, як поліція, приміром, з опису його зовнішності, наданого Мардж, вважатиме його Томом Ріплі, вистежить його, обшукає і знайде в нього два паспорти — Дікі та його власний? Що він там казав про ризик? Саме ризик робить цю затію захопливою. Він почав співати:

Він горланив ту пісеньку у ванній, поки витирався, намагаючись зімітувати глибокий баритон Дікі, якого він насправді ніколи не чув, але навіть не сумнівався, що Дікі похвалив би його виконання.

Він надягнув один зі своїх нових дорожніх костюмів і вийшов прогулятися сутінковим Палермо. По інший бік площі виднівся кафедральний собор із типовими рисами норманської архітектури, про який він колись читав у брошурі, побудований англійським архієпископом Волтером Міллем. Південніше були Сіракузи, неподалік яких у давнину відбулася велика морська битва між римлянами та греками. І «Вухо Діоніса»[69], і Таорміна[70], і Етна! То був чималий острів і все тут було для нього новим. Сицилія! Фортеця Сальваторе Джуліано[71]! Колишня колонія Греції, завойована норманами й сарацинами! Завтра він як слід огляне всі визначні пам’ятки, але ця мить залишиться у його пам’яті навіки, подумав Том, дивлячись на величний, увінчаний вежами кафедральний собор. Він зачудовано розглядав сірі арки його фасаду та з насолодою уявляв, як завтра зайде всередину та втягне ніздрями кислувато-солодкавий запах, зітканий з незліченної кількості палаючих свічок і ладану, який сотні років наповнював стіни собору. Яке приємне передчуття! Раптом він подумав, що передчуття було куди приємнішим за реальність. Невже це завжди буде так? Коли самотніми вечорами він перебирав речі Дікі, розглядав його персні на своїх пальцях, торкався його краваток чи шкіряного гаманця, то була реальність чи лише її передчуття?

Там далі, за Сицилією, лежала Греція. Він дуже хотів побачити Грецію. Він хотів приїхати до Греції як Дікі Ґрінліф, з його грошима, у його одязі, з його манерами та ставленням до незнайомців. А що, як він не зможе поїхати до Греції в ролі Дікі Ґрінліфа? А що, як на його шляху виростатимуть все нові й нові перешкоди — убивство, підозри, інші люди? Він не хотів нікого вбивати, але був змушений це зробити. Думка про те, щоб поїхати до Греції в ролі Тома Ріплі, пересічного американського туриста, й понуро вештатися Акрополем, його аж ніяк не вабила. Краще вже зовсім не їхати. Він глянув на дзвіницю собору, а самому на очі наверталися сльози. Він відвернувся і пішов іншою вулицею.

Вранці на нього чекав лист — від Мардж. Він стиснув його пальцями й посміхнувся. Там було саме те, чого він очікував, інакше конверт не був би таким товстим. Він прочитав його за сніданком. Він смакував кожним рядком, заїдаючи їх свіжими, ще теплими булочками й запиваючи приправленою корицею кавою. Вона написала те, чого він сподівався, і навіть більше.

…Якщо ти справді не знав, що я була у твоєму готелі, це може означати тільки одне — Том нічого тобі не сказав. А це наштовхує мене на єдиний висновок. Очевидно, ти тікаєш і не хочеш потрапляти мені на очі. Чому ти досі не зізнався, що не можеш жити без свого дружка? Мені лише прикро, мій старий друже, що тобі забракло сміливості відверто розповісти мені про все. За кого ти мене маєш? За якусь простакувату провінціалку, яка нічого не тямить у таких справах? Ні, це ти поводився, як провінціал! Як би там не було, тепер, коли я сама озвучила те, на що тобі забракло сміливості, маю надію, що тебе більше не гризтиме сумління і ти зможеш спокійно жити далі. Адже немає нічого приємнішого, ніж пишатися тією людиною, яку любиш! Здається, ми вже колись про це говорили.

Друге досягнення моєї мандрівки до Рима — я повідомила італійську поліцію, що Том Ріплі з тобою. Скидалося на те, що вони понад усе хотіли його знайти (Цікаво — чому? Що він накоїв?). Я також повідомила поліції, наскільки дозволило моє недосконале знання італійської, що ви з Томом нерозлучні, тому ніяк не можу збагнути, яким чином вони знайшли тебе, але не могли знайти Тома.

Я поміняла квитки та відпливатиму до Америки наприкінці березня. Перед цим я хочу ненадовго з’їздити до Кейт у Мюнхен, а потім, я так розумію, наші з тобою дороги розійдуться назавжди. Жодних образ, любий Дікі, хоча я завжди думала, що в тебе куди більше сміливості.

Дякую за всі чудові спогади. Вони для мене вже як експонати в музеї або предмети, збережені в янтарі. Вони здаються дещо нереальними. Мабуть, і ти сприймав мене саме так. Бажаю тобі всього найкращого.

Мардж

Ух! Ще й ця сентиментальщина в кінці! Ох, люба дівчинко! Том склав лист і сховав його до кишені куртки. Він зиркнув на двері готельного ресторану, вишукуючи очима поліцію. Якщо поліція думає, що Дікі Ґрінліф і Том Ріплі подорожують разом, вони напевне вже перевірили всі готелі Палермо. Однак він не помітив, щоб хтось слідкував за ним. А може, якщо вже Том Ріплі живий, поліція облишила ту справу з човном. Чого їм узагалі її розслідувати? Може, всі підозри, які впали на Дікі у зв’язку із Сан-Ремо й убивством Майлза, теж розтанули? Може.

Том піднявся у номер, вийняв друкарську машинку Дікі й узявся писати листа містеру Ґрінліфу. Він почав із розважливого й логічного пояснення справи Фредді Майлза, адже містера Ґрінліфа, без сумніву, не на жарт занепокоїли всі ці перипетії. Він писав, що поліція вже розпитала його про все на світі й тепер хіба що може попросити опізнати підозрюваних, які, найімовірніше, можуть бути їхніми з Фредді спільними знайомими.

Його перервав телефонний дзвінок. Чоловічий голос представився якимось лейтенантом з поліції Палермо.

— Ми шукаємо Томаса Фелпса Ріплі. Він перебуває у готелі разом із вами? — люб’язно запитав чоловік.

— Ні, його тут немає, — відповів Том.

— Ви знаєте, де він?

— Гадаю, досі в Римі. Ми бачилися з ним у Римі три або чотири дні тому.

— Нам не вдалося знайти його в Римі. Ви часом не знаєте, куди він міг поїхати?

— Мені шкода, але я й гадки не маю, — відказав Том.

— Peccato[72], — розчаровано зітхнув лейтенант. — Grazie tante, signor.

— Di niente. — Том поклав слухавку й повернувся до друкарської машинки.

Кілометри нудної прози в стилі Дікі тепер давалися йому набагато краще за власні листи. Більша частина листа була для матері Дікі. Він розповідав їй про стан свого гардеробу, який був нічогеньким, і стан свого здоров’я, на яке він теж не скаржився, і запитував, чи отримала вона емальований триптих[73], який він придбав у римській антикварній крамниці й відправив кілька тижнів тому. Він писав і роздумував, що йому робити з Томом Ріплі. Лейтенант опитував його досить ввічливо та стримано, однак не варто випробовувати долю. Йому слід витягти паспорт Тома Ріплі з кишені валізи, нехай навіть він добре загорнув його в старі податкові декларації Дікі й митник його не помітив. Краще заховати паспорт за підкладку нової шкіряної валізи, де його ніхто не знайде, навіть якщо витрясе з неї всі речі, а він, за потреби, зможе швиденько його витягти. Бо може настати той день, коли така потреба з’явиться. Може настати день, коли роль Дікі Ґрінліфа виявиться куди небезпечнішою за роль Тома Ріплі.

Том півранку складав листа Ґрінліфам. Він підозрював, що містер Ґрінліф непокоїться і дратується через Дікі в рази сильніше, ніж тоді, коли вони зустрічалися у Нью-Йорку. Містер Ґрінліф вважав, що його переїзд із Монджибелло до Рима був усього лиш безглуздою примхою. Усі спроби Тома переконати його, що уроки малювання були корисними й перспективними не мали жодного успіху. Містер Ґрінліф перекреслив їх убивчим аргументом, який можна підсумувати якось так: йому було прикро, що Дікі й далі мордувався тими уроками малювання, бо мав би вже давно зрозуміти, що гарного пейзажу чи зміни оточення замало для того, аби стати художником. На містера Ґрінліфа не справило враження й Томове зацікавлення новими ескізами «Бурк-Ґрінліф», які він, утім, надіслав. Це було геть не те, на що він сподівався: що містер Ґрінліф танцюватиме під його дудку, що йому вдасться залагодити провину за те байдуже та зневажливе ставлення до батьків, яке виявляв Дікі, і може навіть випросити в містера Ґрінліфа трохи грошенят. Тепер він ніяк не міг просити в нього грошей.

Бережи себе, мамо. Остерігайся застуди. — Вона писала, що цієї зими вже чотири рази хворіла й зустріла Різдво в ліжку, закутавшись у ту рожеву шаль, яку він надіслав їй у подарунок. — Ти ніколи б не застудилась, якби носила ті чудові вовняні шкарпетки, які надіслала мені. Цієї зими я ще жодного разу не хворів, а це неабияке досягнення, як для європейської зими… Мамо, може, тобі щось надіслати з Італії? Мені так подобається купувати тобі подарунки…

20

Минуло п’ять днів, спокійних, самотніх, однак вельми приємних днів, коли Том вештався по Палермо, зазирав на годинку до якого кафе або ресторану, аби перепочити й почитати путівник чи газету. Одного похмурого дня він винайняв візника й поїхав до Монте-Пеллеґріно, щоб оглянути дивовижний санктуарій святої Розалії, покровительки Палермо. Зображення знаменитої статуї святої, що застигла в безпам’ятному екстазі, для якого у психіатрів була своя назва, він уже бачив у Римі. Санктуарій здався йому дуже цікавим. Він ледве стримав смішок, коли побачив статую: апетитне жіноче тіло напівлежало, простягнувши руки, з широко розплющеними безтямними очима, з розтуленими губами. Усе виглядало дуже натурально, бракувало тільки уривчастого дихання. Йому пригадалась Мардж. Він також побував у візантійському палаці та бібліотеці Палермо з відомими картинами та старими розтрісканими манускриптами у скляних вітринах, вивчив будову гавані, детально окресленої у його путівнику. Знічев’я зробив замальовку картини Гвідо Рені[74] і вивчив напам’ять довгу цитату Тассо[75], написану на одній із будівель. Він написав у Нью-Йорк Бобу Делансі та Клео. Для Клео він склав довгого листа, так вигадливо описуючи свої мандри, тутешні розкоші й різноманітні знайомства, що нічим не поступався Марко Поло та його опису Китаю.

Але він був самотнім. То було геть не так, як у Парижі, коли він був сам-один, але зовсім не почувався самотнім. Він уявляв себе у великому колі нових друзів, з якими розпочне нове життя з новими поглядами, манерами та звичками, набагато кращими та благороднішими за ті, що були в нього все життя. А тепер він зрозумів, що цьому ніколи не бувати. Йому доведеться триматися подалі від людей довіку. Може, йому й удасться освоїти нові манери та звички, однак йому ніколи не знайти нового кола друзів — хіба що в Стамбулі або на Цейлоні — та яка йому користь від таких знайомств? Він був самотнім. Він сам обрав цю гру та прирік себе на самотність. Друзі становили для нього загрозу. Виходить, йому судилося мандрувати світом наодинці. Ну й нехай. Значить, менше шансів, що його викриють. У всьому можна знайти щось позитивне, подумав Том, і це його трохи підбадьорило.

Він трохи змінив свою поведінку, налаштовуючись на роль самотнього й вільного споглядача життя. Він досі поводився вельми поштиво й посміхався незнайомцям, які в ресторані просили дати їм подивитися газету, і службовцям у готелях, але тепер завжди тримав голову високо й без потреби не розкидався словами. Його огортав серпанок смутку. Йому подобались такі зміни. Він думав, що схожий на молодого чоловіка, який переживає нещасливе кохання чи ще якусь душевну травму й намагається зцілити свої рани, відвідуючи найгарніші куточки планети.

Це нагадало йому про Капрі. Погода була не найкращою, але Капрі — це теж Італія! Тоді, разом із Дікі, він бачив острів лише мигцем і тільки нагнав собі апетиту. Господи, яким же занудним був Дікі того дня! Може, йому варто зачекати до літа, подумав Том, аби зайвий раз не викликати інтерес у поліції. Та більше за Грецію, за Акрополь, він хотів провести бодай кілька щасливих днів на Капрі, а культурні пам’ятки нехай зачекають. Він читав про зимову погоду на Капрі — сильний вітер, дощ і жодного туриста. Але ж це Капрі! Там є водоспад Тиберія, Лазуровий грот і площа Умберто І, хай безлюдна, але це та сама площа. Він міг би вирушити вже сьогодні. Він поквапився до готелю. Навіть без туристів Лазуровий берег не втратив своєї принадності. Можна б полетіти літаком. Він чув, що з Неаполя на Капрі можна дістатися гідропланом. Якщо в лютому немає рейсів, можна було винайняти гідроплан тільки для себе. Для чого тоді гроші?

— Buon giorno! Come sta? — привітався він зі службовцем на рецепції і посміхнувся.

— Синьйоре, для вас лист. Urgentissimo[76], — сказав службовець і теж посміхнувся.

Лист був від неаполітанського банку Дікі. Усередині був ще один конверт від трастової компанії з Нью-Йорка. Том почав із листа від банка.

10 лют., 19_______

Вельмишановний синьйоре!

Трастова компанія «Уенделл» із Нью-Йорка повідомила нас про свої сумніви щодо справжності вашого підпису на розписці про отримання п’яти сотень доларів, датованої січнем цього року. Ми поспішаємо повідомити вас про це, аби, у разі необхідності, вжити відповідних заходів.

Ми вважали за потрібне повідомити поліцію, а від вас чекаємо підтвердження висновків нашого експерта з підписів, а також експерта з підписів трастової компанії «Уенделл». Будемо вдячні за будь-яку інформацію і просимо якомога швидше зв’язатися з нами.

З повагою, ваш покірний слуга,

Еміліо ді Браґанзі,

генеральний секретар банку Неаполя

P. S. У випадку, якщо ваш підпис дійсний, ми все одно просимо вас якомога швидше відвідати наш офіс у Неаполі й повторно надати нам зразок вашого підпису для реєстрації. Ми також додаємо листа, який отримали на ваше ім’я від трастової компанії «Уенделл».

Том роздер конверта з листом від трастової компанії.

5 лют., 19_______

Шановний містере Ґрінліф!

Департамент перевірки підписів повідомив нас про те, що, на його думку, справжність вашого підпису на чеку № 8747 для отримання щомісячної плати, датованому січнем цього року, викликає сумніви. Припускаючи, що ви могли з якоїсь причини не звернути уваги на відсутність чека, ми поспішаємо повідомити вас про цю обставину, щоб ви могли підтвердити або підписання цього чека, або нашу підозру про те, що ваш підпис підробили. Ми також повідомили про це банк Неаполя.

Додаємо до листа реєстраційну картку, на якій просимо залишити зразок вашого підпису й повернути її нам.

Просимо якомога швидше зв’язатися з нами.

Щиро ваш,

Едвард Т. Каванач, секретар

Том облизав губи. Він напише в Неаполь і Нью-Йорк, що отримав свої гроші. Та чи надовго вони відчепляться? Починаючи з грудня, він підписав три розписки. Може, тепер вони захочуть перевірити всі його підписи? Чи зможе експерт визначити, що всі три підписи підроблені?

Том піднявся у номер і негайно сів за друкарську машинку. Вставив аркуш паперу з логотипом готелю і якусь мить сидів, утупившись у нього. Вони не дадуть йому спокою, подумав Том. Якщо збереться ціла група експертів і зі збільшувальним склом візьметься роздивлятися його підписи, вони напевне скажуть, що підписи підроблені. Чорт забирай, але ж то були такі майстерні підробки. Він підписав січневу розписку поспіхом, але підпис був якісний, інакше б він не надіслав її. Він би повідомив банк, що загубив розписку й попросив би надіслати йому іншу. На розкриття більшості підробок ішли місяці, подумав Том. То як же вони виявили цю всього за кілька тижнів? Може бути, що після вбивства Фредді Майлза та тієї історії з човном кожен аспект його життя став об’єктом ретельної перевірки. Вони хотіли, щоб він особисто прийшов до банку Неаполя. Хтозна, може, деякі службовці банку знали Дікі в лице. Він почав панікувати, по спині побігли мурахи. На секунду він почувся слабким і безпорадним, таким слабким, що не годен був навіть поворухнутися. Він уявив, як стоїть перед десятком італійських та американських полісменів, вони питають його, куди подівся Дікі Ґрінліф, а він не може витиснути з себе бодай одного слова, не може сказати їм, де він, не може довести, що він живий.

Він уявив, як намагається вивести «Г. Річард Ґрінліф» під пильними поглядами доброго десятка експертів, і раптом втрачає самовладання і вже не може нічого написати. Він підніс руки до клавіш друкарської машинки й насилу почав листа. Він адресував його нью-йоркській трастовій компанії «Уенделл».

12 лют., 19________

Шановні панове!

У відповідь на ваш лист щодо розписки за січень, повідомляю, що власноруч підписав чек і розписку й отримав кошти в повному обсязі. Якби я не отримав чек, то негайно повідомив би вас про це.

Як ви й просили, надсилаю реєстраційну картку з моїм підписом.

Щиро ваш,

Г. Річард Ґрінліф

Він кілька разів попрактикувався на звороті конверта від трастової компанії, тоді підписав свій лист і картку. Написав такого ж листа до банку Неаполя, пообіцявши днями зайти до них і повторно надати зразок свого підпису. На обох конвертах поставив позначку «Urgentissimo», спустився до вестибюля, придбав у швейцара марки й відправив їх.

Потім пішов на прогулянку. Бажання їхати на Капрі давно розвіялось. Було п’ятнадцять хвилин на четверту. Він просто йшов, сам не знав куди. Врешті зупинився перед вітриною антикварної крамниці й кілька хвилин розглядав похмуру картину, написану олійними фарбами, яка зображувала двох бородатих святих, що, залиті місячним сяйвом, спускалися з темного пагорба. Він зайшов до крамниці й без жодного торгу придбав її. Картина не мала рами, тож він скрутив її і так приніс до готелю.

21

Поліційний відділок № 83

Рим

14 лют., 19________

Вельмишановний синьйоре Ґрінліф!

Ми просимо вас негайно повернутися до Рима, щоб відповісти на кілька надзвичайно важливих питань, що стосуються Томаса Ріплі. Будемо вдячні, якщо ви приїдете й допоможете в нашому розслідуванні.

Якщо ви не з’явитеся протягом тижня, ми будемо змушені вжити відповідних заходів, небажаних як для вас, так і для нас.

З повагою,

Капітан Енріко Фаррара

То виходить, що поліція досі шукала Тома? Може, це означало, що в справі Майлза теж з’явилися якісь нові обставини? Італійці не викликатимуть американця таким листом. В останньому реченні була пряма погроза. Вони, без сумніву, вже знали про підроблені підписи.

Він підвівся, досі тримаючи в руці листа, і безтямно роззирнувся кімнатою. Зачепився поглядом за власне відображення у дзеркалі — кутики рота опущені, обличчя схвильоване, в очах переляк. Він скидався на того, хто своєю позою та емоціями хотів показати замішання і страх, а що робив це не навмисне, а насправді виглядав так, то налякався ще більше. Він склав лист і заховав його до кишені, тоді витяг і роздер його на шматки.

Він почав гарячково пакувати валізи. Зірвав халат і піжаму з гачків на дверях ванної, згріб туалетне приладдя до шкіряного футляра з ініціалами Дікі, якого Мардж подарувала йому на Різдво. Та зненацька Том зупинився. Він мусив позбутися всіх речей Дікі. Тут? Зараз? Чи, може, викинути їх у море, коли пливтиме кораблем до Неаполя?

Питання було не з простих, та несподівано він збагнув, що треба робити і що він зробить, коли повернеться в Італію. Він триматиметься подалі від Рима. Він може вирушити до Мілана або Турина, а може, навіть до Венеції, а там придбати уживану автівку з чималим пробігом. Він скаже, що останніх два чи три місяці мандрував Італією. І нічого не чув про те, що його, Томаса Ріплі, шукала поліція.

Він продовжив пакувати валізи. Усе, це кінець Дікі Ґрінліфа. Його аж вивертало від думки, що він знову має стати Томасом Ріплі, знову бути ніким, знову повернутися до своїх старих звичок, знову відчувати на собі зверхні погляди людей, які вже занудилися в його компанії, знову розважати їх, ніби він був яким клоуном, знову почуватися нікчемою, який тільки й умів заради розваги інших виставляти себе на посміховисько. Він страшенно не хотів повертатися до ролі самого себе, як не хотів би надягати старий, обшарпаний, пом’ятий і засмальцьований костюм, який і новим виглядав паршиво. Його сльози крапали на блакитно-білу смугасту сорочку Дікі, накрохмалену й чисту, що лежала на купці спакованого одягу та виглядала такою ж новісінькою, як того дня у Монджибелло, коли він уперше витяг її з шафи Дікі. Однак її нагрудну кишеню прикрашали ініціали Дікі, вишиті крихітними червоними літерами. Він пакував валізи та взявся пригадувати, які з речей Дікі він міг залишити собі, бо на них не було ініціалів і ніхто б уже не зміг пригадати, кому вони належали — Дікі чи йому. За винятком хіба що Мардж, яка могла згадати кілька речей, як-от нову шкіряну адресну книжку блакитного кольору, до якої Дікі записав усього кілька адрес і яку, найімовірніше, вона сама йому подарувала. Утім, він не мав наміру зустрічатися з Мардж.

Том оплатив своє проживання у готелі, але мусив залишитись трохи довше, бо корабель до Італії відпливав лише наступного дня. Він забронював квиток для Ґрінліфа, гадаючи, що то може бути останній раз, коли він послуговується іменем Дікі, і в той же час сподіваючись, що, може, й не останній. Його не покидала думка, що все ще може обійтися. А чом би й ні? Йому ще рано вішати носа. Навіть у ролі Тома Ріплі. Насправді ж Том Ріплі майже ніколи не журився, він просто виглядав пригніченим. Невже за ці кілька місяців він нічого не навчився? Якщо хочеш здатися веселим, задумливим, сумним, люб’язним чи ще якимось, просто удай, що так почуваєшся.

Свого останнього ранку в Палермо він прокинувся з вельми цікавою ідеєю. Він міг би залишити всі пожитки Дікі в камері зберігання венеціанського відділення «Американ Експресс», використавши чуже ім’я, а за якийсь час, якщо в нього виникне бажання або така потреба, забрати їх або й узагалі ніколи про них не згадувати. Йому значно полегшало від думки, що гарні сорочки Дікі, колекція його запонок, іменний браслет і наручний годинник зберігатимуться у безпечному сховку, а не на дні Тірренського моря чи якогось сицилійського смітника.

Отож дві шкіряних валізи, з яких він відшкріб ініціали Дікі, а також два полотна, які почав малювати в Палермо, під іменем Роберта С. Фаншоу він надіслав до Неаполя, а звідти їх мали передати на зберігання до венеційського відділення «Американ Експресс», доки їх не забере власник. Єдиним, що він зберіг, єдиним, що могло його викрити, були персні Дікі, які він сховав на самому дні невеликого потворного коричневого шкіряного футляра, який належав Тому Ріплі та який він хтозна-чому зберіг і всі ці роки тягав із собою, коли мандрував чи просто переїжджав до нового помешкання. У футлярі зберігалася його власна химерна колекція різноманітних запонок, шпильок, ґудзиків, кілька авторучок і котушка білих ниток зі встромленою у неї голкою.

Том сів на потяг у Неаполі й через Рим, Флоренцію та Болонью прибув до Верони, а звідти автобусом дістався до Тренто — майже за сорок миль[77] звідти. Він не хотів купувати автівку в такому великому місті як Верона, бо поліція могла звернути увагу на його ім’я, коли він реєструватиме автівку на себе. У Тренто за вісім сотень доларів він придбав собі бежеву «Лянчу»[78]. Він зареєстрував її на ім’я Тома Ріплі, використавши власний паспорт, і під тим же іменем зупинився у готелі, аби перечекати добу, поки виготовляли всі папери. Минуло шість годин, та нічого не трапилось. Том боявся, що його прізвище можуть упізнати навіть у такому невеликому готелі чи в конторі, яка реєструвала автівки, але наступного дня пополудні він спокійнісінько забрав свої папери й почепив на автівку новий номерний знак. У газетах не згадувалося ані про пошуки Томаса Ріплі, ані про справу Майлза, ані про знайдений у Сан-Ремо човен. Це викликало в нього дивне відчуття радості й безпеки. На мить йому навіть здалося, що ніяких убивств насправді не було. Він почувався щасливим навіть у такій ненависній ролі Тома Ріплі. Йому подобалося перевтілюватись, і цього разу він зробився значно скромнішим і мовчазнішим, ніж був насправді, кожним покірним кивком і сполоханим поглядом підкреслюючи свою нікчемність. Хіба знайдеться бодай одна людина, яка могла б запідозрити в убивстві такого сором’язливого молодика? Його могли запідозрити хіба що в убивстві Дікі в Сан-Ремо, але, схоже, ніяк не зможуть цього довести. У ролі Тома Ріплі була одна суттєва перевага: вона звільняла його сумління від безглуздого й такого зайвого вбивства Фредді Майлза.

Він хотів одразу поїхати до Венеції, але вирішив хоча б один раз заночувати так, як нібито ночував увесь цей час (він збирався сказати поліції) — у машині на узбіччі якогось путівця. Том провів одну ніч на задньому сидінні «Лянчі», скоцюрблений та в кепському гуморі, десь поблизу Брешії. На світанку він перебрався на переднє сидіння, а шия йому так затерпла, що він ледве міг повертати її, але він таки відчув, як воно — спати в автівці, і тепер його історія звучатиме дуже навіть правдиво. Він придбав путівник Північної Італії, позначив відповідними датами й позагинав кілька сторінок, потоптався по його обкладинці й надірвав палітурку.

Наступну ніч Том провів у Венеції. Він по-дитячому увесь цей час уникав Венеції тільки тому, що боявся розчаруватися побаченим. Він вважав, що лише сентиментальні ідіоти та американські туристи марили Венецією і, в кращому випадку, туди на медовий місяць з’їжджалися молодята, яким подобалися всі ті клопоти з пересуванням гондолами зі швидкістю дві милі за годину. Та виявилось, що Венеція набагато більша, ніж він думав, і там, як і в інших містах, були італійці. А ще він мав змогу пересуватися вузенькими вуличками й містками, тож міг цілком обійтися без гондоли. Головними каналами сновигали моторні човни, такі ж швидкі, як нью-йоркська підземка, а самі канали зовсім не тхнули. Венеція пропонувала широкий вибір готелів, від «Ґрітті» та «Даніелі», про які він чув раніше, до маленьких зачуханих готельчиків і пансіонатів у темних провулках, так добре захованих від людського ока, що ніяка поліція його б там не знайшла. Том уявив, що міг би місяцями мешкати в одному з них і ніхто б його навіть не помітив. Він обрав готель «Констанца», що стояв неподалік від мосту Ріальто. Це було щось середнє між відомими вишуканими готелями та нікому не відомими маленькими заїздами в темних провулках. Готель був чистий і затишний, не дуже дорогий і розташований теж досить зручно, неподалік знаменитих туристичних принад. Якраз годився для Тома Ріплі.

Том кілька годин тинявся номером, повільно розпаковував валізи, видобуваючи з них свої старі речі, і мрійливо визирав у вікно, милуючись присмерком, що опускався на Ґранд-канал. Він уявляв собі майбутню розмову з поліцією. «…Та ні, я й гадки не маю. Востаннє я бачився з ним у Римі. Якщо сумніваєтеся у моїх словах, можете запитати в міс Марджорі Шервуд… Звісно ж, я Том Ріплі! (Тут він засміється.) Не розумію, з якої причини все це сум’яття?.. Сан-Ремо? Так, пам’ятаю. Ми покаталися годину й повернули човен… Так, спершу я повернувся до Монджибелло, а звідти поїхав до Рима, але я пробув там усього кілька днів. Я мандрував Північною Італією… Боюсь, що не знаю, де він міг би бути, але ми бачилися, може, три тижні тому…» Том підвівся з підвіконня, посміхнувся сам до себе, надягнув чисту сорочку та краватку й вийшов пошукати якийсь хороший ресторан, аби повечеряти. Ні, чудовий ресторан. Бодай один раз Том Ріплі може почастувати себе дорогою їжею. Його гаманець був напхом напханий довгими банкнотами вартістю десять і двадцять тисяч лір, і ледь закривався. Перед виїздом із Палермо він обміняв дорожні чеки Дікі на майже тисячу доларів готівки.

Він придбав дві вечірні газети, затис їх під піхвою і рушив вигнутим містком, а далі довгою вулицею заледве шість футів завширшки, обабіч якої тулилися різноманітні крамниці зі шкіряними виробами та чоловічими сорочками, а у вітринах ювелірних крамниць виблискували в скриньках численні намиста й персні. Саме в таких скринях він уявляв собі скарби, описані в казках. Йому подобалося, що у Венеції не було автівок. Це робило місто схожим на людей. Вулиці-вени, а пішоходи — ніби кров, яка ними циркулює. Він повернувся іншою вулицею і вдруге перетнув чотирикутну площу Святого Марка. Повсюди голуби — у небі, в озерцях світла, що навіть уночі виливалося з вітрин крамниць, вони поважно походжали під ногами пішоходів, наче й самі були туристами в рідному місті. Столики численних кафе та ресторанів заполонили ледь не всю площу, тож людям і голубам доводилося вишукувати вузенькі проходи поміж ними. У різних кінцях площі горланили патефони, створюючи оглушливу какофонію. Том спробував уявити цю площу влітку, залиту сонцем, коли люди підкидають у повітря жмені зерна, а голуби, лопочучи крильми, зграями злітаються на цю поживу. Він повернув на іншу освітлену вулицю. Тут теж було багато ресторанів. Том обрав солідний і досить респектабельний на вигляд, з білими скатертинами й обшитими дерев’яними панелями стінами. То був один із тих ресторанів, як підказував йому досвід, який більше дбає про свою кухню, аніж про випадкових туристів. Він сів за столик і розгорнув одну з газет.

Й одразу на другій сторінці йому трапилось невеличке повідомлення:

ПОЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ ЗНИКЛОГО АМЕРИКАНЦЯ.

Дікі Ґрінліф, товариш убитого Фредді Майлза,

зник після поїздки на Сицилію

Том схилився над газетою, зосередившись на читанні. Його страшенно роздратували ці вигадки, він не міг повірити в дурість і безпорадність поліції. Та й дурні газетярі тільки витратили на цей непотріб шматок сторінки, а могли б надрукувати там щось путнє. У повідомленні йшлося, що Г. Річард («Дікі») Ґрінліф, близький друг американця Фредеріка Майлза, якого вбили три тижні тому в Римі, ймовірно, зник після того, як у Неаполі сів на корабель до Палермо. Сицилійська та римська поліція піднята по тривозі й веде vigilantissimo[79] пошук. В останньому абзаці зазначалося, що на днях римська поліція викликала Ґрінліфа дати свідчення щодо зникнення Томаса Ріплі, ще одного його близького друга. Про Ріплі, як писали в газеті, нічого не чули от уже три місяці.

Том відклав газету, мимовільно вдаючи здивування людини, яка ненароком прочитала в газеті, що «пропала безвісти», і так захопився, що не помітив офіціанта, який намагався подати йому меню, аж мусив тицьнути його Томові в руку. Саме час, подумав він, піти до поліції і заявити про себе. Якщо в них немає до нього жодних претензій — а які претензії вони можуть мати до Тома Ріплі? — вони навряд чи перевірятимуть, коли він придбав автівку. Насправді ж йому відлягло від серця, коли він дочитав те газетне повідомлення, адже це означало, що поліція не відкопала його імені в реєстраційній конторі в Тренто.

Він повільно та з насолодою смакував свою вечерю, потім замовив чашечку кави й викурив кілька цигарок, гортаючи путівник Північної Італії. За той час у нього промайнуло кілька думок. Приміром, чому б він мав звернути увагу на таке маленьке повідомлення у газеті? До того ж його опублікували тільки в одній газеті. Ні, не варто йти до поліції, доки не побачить ще два-три таких повідомлення або великої статті, яка, без сумніву, мала б привернути його увагу. Либонь, незабаром з’явиться ціла стаття. Якщо Дікі Ґрінліфа не знайдуть за кілька днів, поліція запідозрить, що він убив Фредді Майлза, а може, також і Тома Ріплі, тому й утік або десь переховується. Мардж могла повідомити поліцію, що два тижні тому в Римі розмовляла з Томом Ріплі телефоном, утім, поліція досі його не знайшла. Він погортав путівник, пробігаючи очима рядки безбарвних описів та статистичних даних, а сам поринув у роздуми.

Він подумав про Мардж, яка, напевне, спустошувала свій будинок у Монджибелло, пакуючи валізи до Америки. Вона прочитала в газетах про зникнення Дікі й у всьому звинувачувала його, Том навіть не сумнівався. Може бути, що їй спаде на думку написати листа батькові Дікі і, щонайменше, заявити, ніби Том Ріплі погано впливав на його сина. А тоді містер Ґрінліф може й сам приїхати до Італії.

Як прикро, що він не може з’явитися перед ними в образі Тома Ріплі й урешті-решт покласти край своїм пошукам, а тоді знову перевтілитися в Дікі Ґрінліфа, живого та здорового Дікі Ґрінліфа, і поставити крапку в цій заплутаній історії!

Він подумав, що міг би ще краще зіграти роль Тома. Більше зсутулитися, поводитися ще скромніше, навіть надягти окуляри в роговій оправі, і ще більше опустити кутика рота, щоб цілком відрізнятися від самовпевненого Дікі. Хтозна, може, полісмени, з якими він говоритиме, уже бачили його в образі Дікі Ґрінліфа. Як звали того римського слідчого? Ровассіні? Том вирішив пофарбувати волосся хною, щоб воно було темнішим навіть за його природний колір.

Він ще раз переглянув газети, вишукуючи якісь новини про справу Майлза, та нічого не знайшов.

22

Наступного ранку в провідних газетах надрукували чималу статтю, де тільки у двох словах згадали про Тома Ріплі, якого досі не знайшли, зате сміливо заявляли, що Річард Ґрінліф сам «наштовхує усіх на підозри щодо своєї причетності» до вбивства Майлза, тому, якщо він не з’явиться, щоб зняти з себе всі підозри, поліція вважатиме, що він намагається утекти від «проблем». У газеті також згадувалися підроблені підписи. Зазначалося, що останньою кореспонденцією Дікі був лист, якого він надіслав до банку Неаполя, запевняючи, що ніхто не підробляв його підпису. Однак двоє з трьох експертів вважають, що підписи синьйора Ґрінліфа на чеках за січень і лютий було підроблено, і такої ж думки тримаються в американській трастовій компанії синьйора Ґрiнліфа, що надіслала до Неаполя фотокопії його підпису. Стаття закінчувалась у дещо жартівливій манері: «Чи може людина сама підробити свій підпис? Або ж заможний американець намагається заступитися за когось зі своїх друзів?»

До біса їх усіх! Дікі й сам частенько підписувався по-різному: на страховому полісі був один підпис, а в Монджибелло, у нього на очах, Дікі підписався зовсім по-іншому. Нехай перевірять усі папери, які він підписував за останні три місяці, й самі усе побачать! Мабуть, вони не помітили, що підпис у листі з Палермо теж був підроблений.

Та понад усе його цікавило, чи вдалося поліції знайти докази того, що Дікі був причетний до вбивства Фредді Майлза. Хоча не так уже й сильно це його цікавило, адже тепер ця справа не стосувалася його особисто. У газетному кіоску на розі площі Святого Марка він придбав газети «Оджі» та «Епока». То були невеликі тижневики з безліччю фотографій, які оповідали про всяку всячину: від убивств до різних чудасій — словом, про всі вражаючі світові новини. Та в жодній з газет не було й слова про зниклого Дікі Ґрінліфа. Може, опублікують наступного тижня, припустив Том. Утім, вони не зможуть розмістити його фотокартки. Мардж частенько фотографувала Дікі в Монджибелло, але ніколи не робила фотографій Тома.

Прогулюючись того ранку містом, він зазирнув до крамниці з іграшками та всілякими дрібничками для розіграшів і придбав собі окуляри в роговій оправі з простими скляними лінзами. Дорогою назад він зайшов до собору Святого Марка й довго оглядав його інтер’єр, але так нічого й не побачив. І це зовсім не через його окуляри, просто Том ніяк не міг позбутися думки, що йому треба негайно показатися поліції. Що довше він відкладатиме, то гіршими для нього можуть бути наслідки. Він вийшов із собору й поцікавився у першого зустрічного полісмена, де розташований найближчий відділок. Він говорив пригніченим голосом. Він був пригніченим. Він не боявся, але відчував, що повернення до старого образу й визнання себе Томом Ріплі стане чи не найприкрішим рішенням у його житті.

— Ви справді Том Ріплі? — запитав капітан поліції з такою цікавістю, наче Том був якоюсь загубленою і знайденою собакою. — Чи можу я побачити ваш паспорт?

Том передав йому паспорт.

— Не знаю, у чому справа, але, коли я прочитав у газетах, що мене вважають зниклим безвісти… — Як він і думав, усе це з’ясування було страшенно нудним. Навколо зібралися полісмени з байдужими обличчями та міряли його поглядами. — Що тепер буде? — Том звернувся до офіцера.

— Я зателефоную до Рима, — спокійно відказав той і підняв слухавку телефону, що стояв на його столі.

Минув якийсь час, поки його з’єднали з Римом, а тоді він безпристрасним голосом повідомив комусь у Римі, що американець Томас Ріплі перебуває у Венеції. Обмінявся ще кількома несуттєвими фразами, а тоді звернувся до Тома. — Вони хочуть бачити вас у Римі. Можете сьогодні ж повернутися до Рима?

Том насупився.

— Я не планував їхати до Рима.

— Я так і передам, — м’яко відказав офіцер і повернувся до телефонної розмови.

Тепер він домовлявся, щоб римські полісмени приїхали сюди. Громадяни Америки мають певні привілеї, подумав Том.

— У якому готелі ви зупинились? — запитав офіцер.

— «Констанца».

Офіцер переказав цю інформацію в Рим. Поклав слухавку та люб’язно сказав Тому, що його колеги з Рима прибудуть до Венеції сьогодні увечері, близько восьмої, щоб зустрітися з ним.

— Дякую, — сказав Том і відвернувся від похмурого офіцера, який узявся щось записувати до своїх паперів. Ця невеличка сценка видалась напрочуд нудною.

Решту дня Том провів у номері, багато міркував, читав і вносив ще якісь невеличкі зміни у свій зовнішній вигляд. Він подумав, що вони, найімовірніше, пришлють того ж полісмена, який говорив із ним у Римі, лейтенанта Ровассіні, чи як там його. Він трохи підмалював брови свинцевим олівцем. Увесь день провалявся на ліжку в своєму коричневому твідовому костюмі й навіть відірвав з піджака одного ґудзика. Дікі завжди виглядав охайно, а Том Ріплі, на відміну від нього, мав бути небувалим нехлюєм. Він пропустив обід (насправді він і не хотів їсти), досі намагаючись скинути кілька фунтів, які набрав для ролі Дікі Ґрінліфа. Він мав намір стати худішим навіть за оригінального Тома Ріплі. У його паспорті було зазначено вагу сто п’ятдесят п’ять фунтів, а Дікі важив сто вісімдесят фунтів, хоча обидва мали один зріст — шість футів півтора дюйма.

О пів на дев’яту вечора озвався його телефон і з рецепції його оповістили про лейтенанта Роверіні, який чекав унизу.

— Попросіть його, будь ласка, піднятися до мене, — сказав Том.

Тоді підійшов до крісла, у якому збирався сидіти, і відсунув його подалі від світляного кола, що його утворював торшер. Номер було облаштовано так, наче останні кілька годин він убивав час за читанням — горіли торшер і невелика настільна лампа, покривало на ліжку було зім’яте, корінцями догори лежали кілька розгорнутих книжок, а ще він залишив на столі незавершений лист до тітки Дотті.

Лейтенант постукав.

Том відчинив і мляво привітався:

— Buona sera.

— Buona sera. Tenente Roverini della Polizia Romana[80]. — На простодушному, усміхненому обличчі лейтенанта не було ані найменших ознак здивування чи підозри. За ним увійшов ще якийсь високий мовчазний молодий полісмен — не якийсь, раптом збагнув Том, він був з лейтенантом Роверіні, коли той уперше приходив до його римської квартири. Офіцер сів на стілець біля торшера, якого йому запропонував Том. — Ви друг синьйора Річарда Ґрінліфа? — запитав він.

— Так. — Том опустився у заздалегідь підготовлене крісло і трохи зсутулився.

— Коли й де ви бачилися з ним востаннє?

— Ми ненадовго зустрічалися в Римі, якраз перед його поїздкою на Сицилію.

— І він не зв’язувався з вами, коли був на Сицилії? — Лейтенант записував його слова до блокнота, якого вийняв зі свого коричневого портфеля.

— Ні, жодного разу.

— Зрозуміло, — протягнув лейтенант. Він запхав носа у свої папери й майже не дивився на Тома. Врешті підняв очі та глянув на нього по-дружньому зацікавленим поглядом. — Коли ви були в Римі, ви не знали, що поліція хотіла з вами зустрітися?

— Ні, я про це не знав. Не розумію, чому ви подумали, що я зник? — Том поправив окуляри та витріщився на полісмена.

— Поясню пізніше. Коли ви були в Римі, синьйор Ґрінліф не казав вам, що поліція шукала вас?

— Ні.

— Дивно, — ледь чутно озвався лейтенант, записуючи щось до блокнота. — Синьйор Ґрінліф знав, що ми хотіли з вами поговорити. Синьйор Ґрінліф не дуже охоче допомагав слідству. — Він посміхнувся.

Том намагався зберігати серйозний та уважний вираз.

— Синьйоре Ріплі, де ви були з кінця листопада?

— Мандрував. Переважно Північною Італією. — Том говорив італійською невпевнено, часом припускаючись помилок, і в зовсім іншому ритмі, ніж Дікі.

— Де саме? — Лейтенант знову взявся за ручку.

— Мілан, Турин, Фаенца… Піза…

— Ми шукали вас у готелях Мілана й Фаенци. Можливо, ви мешкали у ваших друзів?

— Ні, я… часто спав у своїй автівці. — Адже було очевидно, подумав Том, що він не мав багато грошей і був із тих молодих людей, які радше готові терпіти незручності, гортаючи путівник чи томик Сілоне[81] або Данте, аніж тринькатись на вишукані готелі. — Вибачте, що не продовжив свій дозвіл на проживання, — сумовито додав Том. — Я не думав, що все так серйозно. — Насправді ж він добре знав, що більшість туристів майже ніколи не переймалися продовженням дозволу й залишалися в Італії місяцями, хоч при перетині кордону заявляли, що приїхали усього на кілька тижнів.

Лейтенант майже по-батьківському лагідно виправив його, коли Том навмисне неправильно вимовив італійською слово «дозвіл».

— Grazie, — сказав Том.

— Чи могли б ви показати ваш паспорт?

Том витяг його з внутрішньої кишені піджака. Лейтенант уважно розглядав його фотокартку, а Том натягнув на обличчя той же вираз — трохи схвильований, із ледь розтуленим ротом. На світлині не було окулярів, зате волосся було розділено на той самий манер, а краватку було зав’язано незграбним трикутним вузлом. Полісмен глянув на кілька в’їзних штампів, які частково заповнювали дві перші сторінки.

— Ви перебуваєте в Італії з другого жовтня, за винятком недовгої мандрівки до Франції з синьйором Ґрінліфом?

— Так.

Лейтенант посміхнувся люб’язною італійською посмішкою і нахилився трохи вперед, упершись ліктями в коліна.

— Ebbene[82], принаймні ми з’ясували одну важливу річ — розгадали таємницю того човна в Сан-Ремо.

Том насупився.

— Це ви про що?

— Там знайшли затонулий човен із плямами на дні, ймовірно, від крові. Тож не дивно, що ми, коли не вдалося вас знайти, та ще й після вашої поїздки до Сан-Ремо… — Він розвів руками й засміявся. — Припустили, що не зайве запитати синьйора Ґрінліфа, що з вами трапилося. Ми так і зробили. Адже човен зник того дня, коли ви двоє були в Сан-Ремо! — Він знову засміявся.

Том удав, ніби не зрозумів його жарту.

— Хіба синьйор Ґрінліф не сказав вам, що після Сан-Ремо я поїхав до Монджибелло? Я займався… — він затнувся, шукаючи потрібне слово. — …його невеличкими справами.

— Benone! — із посмішкою вигукнув лейтенант Роверіні. Він розстебнув один мідний ґудзик свого пальта й пригладив пальцями густі кошлаті вуса. — Ви були знайомі з Фредеріком Мелейзом? — запитав він.

Том мимовільно зітхнув, із полегшенням, бо скидалося на те, що справу з човном закрито.

— Ні. Я бачив його лише раз, коли він виходив з автобуса в Монджибелло. Більше ми з ним ніколи не зустрічалися.

— Зрозуміло, — сказав лейтенант і записав його слова. Якусь хвилю він мовчав, ніби вже не знав, про що питати, тоді знову посміхнувся. — Ох, Монджибелло! Гарне містечко, правда ж? Моя дружина родом з Монджибелло.

— Справді? — люб’язно запитав Том.

— Si. Ми з дружиною провели там медовий місяць.

— Чудове містечко, — сказав Том. — Grazie. — Він узяв цигарку «Націонале», яку запропонував йому лейтенант. Він подумав, що то такий собі антракт, ввічливо наданий йому італійцем, аби він мав змогу трохи перепочити перед другим раундом. Полісмен, жодних сумнівів, заведе мову про особисте життя Дікі, підроблені підписи на чеках і все інше. Том серйозно запитав своєю кострубатою італійською: — У газеті я прочитав, що, якщо синьйор Ґрінліф найближчим часом не покажеться поліції, його вважатимуть причетним до убивства Фредді Майлза. Його справді підозрюють у вбивстві?

— Ой, що ви, ні, звісно ж, ні! — запротестував лейтенант. — Але він мусить прийти до поліції! Чому він ховається від нас?

— Не знаю. Як ви самі сказали… він не дуже охоче допомагає слідству, — похмуро зауважив Том. — Коли я був у Римі, він навіть не зволив розказати мені, що поліція хоче поговорити зі мною. Та все ж… не можу повірити, що він міг убити Фредді Майлза.

— Однак… бачте, один свідок у Римі розповів, що бачив двох чоловіків, які стояли біля автівки синьйора Мелейза якраз навпроти дому синьйора Ґрінліфа, і обидва були п’яні, або ж… — він зупинився задля більшого ефекту та глянув на Тома, — або ж один із чоловіків був мертвий, бо інший підпирав його до автівки! Ми, певна річ, не можемо знати, ким був той чоловік, якого сперли до автівки — синьйором Мелейзом чи синьйором Ґрінліфом, — додав лейтенант, — та якби нам вдалося знайти синьйора Ґрінліфа, ми принаймні могли б його запитати, чи він справді був такий п’яний, що синьйор Мелейз мусив сперти його до автівки! — засміявся він.

— Он воно що.

— Це дуже серйозна справа.

— Так, розумію.

— Ви не маєте ані найменшого уявлення, де міг би бути синьйор Ґрінліф?

— Ні, жодного.

Лейтенант на хвилю замислився.

— Ви часом не знаєте, може, синьйор Ґрінліф та синьйор Мелейз посварилися?

— Ні, але…

— Але що?

Том говорив повільно, ретельно добираючи слова.

— Фредді запросив Дікі покататися на лижах, але Дікі не поїхав. Пригадую, що дуже здивувався, чому він не поїхав. Але він нічого не пояснив.

— Я знаю про те запрошення. У Кортіна д’Ампеццо. Ви упевнені, що це ніяк не пов’язано з жінкою?

Том ледь не розсміявся, але вдав, ніби справді обмірковує таку можливість.

— Не думаю.

— А як щодо тієї дівчини, Марджорі Шервуд?

— Гадаю, що це можливо, — відказав Том, — але сумніваюся, що вона якось до цього причетна. Мабуть, я не та людина, з якою вам варто говорити про особисте життя синьйора Ґрінліфа.

— Синьйор Ґрінліф ніколи не розповідав вам про свої стосунки з жінками? — запитав лейтенант, не приховуючи свого суто італійського подиву.

Він міг нескінченно водити їх за носа, подумав Том. А Мардж усе підтвердить, вистачить лише її емоційної реакції на питання про Дікі. Італійській поліції ніколи не довідатись, які насправді почуття мав до неї синьйор Ґрінліф. Він і сам цього достеменно не знав!

— Ні, — сказав Том. — Дікі ніколи не ділився зі мною сокровенним. Але я знаю, що він дуже симпатизував Марджорі. — А тоді додав: — Вона теж була знайома з Фредді Майлзом.

— Як близько вони були знайомі?

— Ну… — протягнув Том, ніби хотів показати, що може розповісти більше, варто йому тільки захотіти.

Лейтенант не вгавав.

— Оскільки ви певний час прожили разом із синьйором Ґрінліфом у Монджибелло, гадаю, що ви можете бодай у загальних рисах розповісти нам про знайомства та зв’язки Дікі. Це дуже важливо.

— Може, вам краще запитати про це синьйорину Шервуд? — запропонував Том.

— Ми говорили з нею в Римі… до того як зник синьйор Ґрінліф. Ми домовились зустрітися ще раз, коли вона приїде до Генуї, звідки має вирушити кораблем до Америки. Зараз вона в Мюнхені.

Він мовчки вичікував, що буде далі. Лейтенант же чекав, поки він розкаже щось більше. Тепер Том заспокоївся. Усе йшло так, як він і сподівався у хвилини найбільшого оптимізму: у поліції не було до нього жодних претензій, його ні в чому не підозрювали. Раптом він відчув себе цілком безневинним і навдивовижу сильним, вільним від будь-якої провини, як і його стара валіза, з якої він старанно здер наліпку, яку наклеїли в камері схову Палермо. Тоді озвався своїм обережним і по-ріплівськи серйозним голосом:

— Я пригадав. Коли я ще був у Монджибелло, Марджорі спершу казала, що не поїде до Кортіни, а потім змінила свою думку. Не знаю чому. Можливо, це має якийсь стосунок…

— Але вона не їздила до Кортіни.

— Так, але, мені здається, тільки тому, що не поїхав синьйор Ґрінліф. Скидається на те, що він настільки їй подобається, що вона не захотіла їхати туди без нього, бо дуже хотіла, щоб вони поїхали разом.

— Ви припускаєте, що синьйор Мелейз та синьйор Ґрінліф могли посваритися через синьйорину Шервуд?

— Не знаю. Все може бути. Мені лише відомо, що синьйору Майлзу вона теж подобалась.

— Он воно що. — Лейтенант нахмурився, обмірковуючи почуте. Він глянув на молодого полісмена, який, очевидно, теж слухав, однак, судячи з його застиглого обличчя, не мав чого додати.

З його слів виходило, що Дікі був ревнивим коханцем, подумав Том, який не дозволив Мардж поїхати розважитись у Кортіні, тому що вона нерівно дихала до Фредді Майлза.

Сама думка про те, що хтось, а тим паче Мардж, міг віддати перевагу тому косоокому бикові, а не Дікі, страшенно насмішила Тома. Та він миттю опанував себе й надав своєму обличчю здивованого виразу.

— Ви справді думаєте, що Дікі від чогось утікає, чи, може, його зникнення — це просто збіг обставин?

— О, ні. Занадто багато підозрілого. Спершу ті чеки. Ви, напевне, читали про це в газетах.

— Я не зовсім зрозумів, у чому там справа.

Офіцер узявся пояснювати. Він точно пам’ятав, якого числа було підписано чеки та скільки експертів вважали їх підробленими. Він також зазначив, що синьйор Ґрінліф заперечив підробку власного підпису.

— Утім, коли банк попросив його з’явитися, щоб з’ясувати цю справу з підробками, а поліція викликала його до Рима, аби поговорити про вбивство його друга, він несподівано щез… — Лейтенант розвів руками. — Це може означати лише одне — він тікає від нас.

— Ви ж не думаєте, що хтось міг убити його, — тихенько запитав Том.

Лейтенант здвигнув плечима й застиг у такій позі майже на чверть хвилини.

— Сумніваюся. Наявні в нас факти не вказують на таку можливість. Це малоймовірно. Ebbene… Ми зв’язалися по радіо з усіма великими й малими кораблями, які відпливали з Італії. Він або взяв якийсь маленький човен, не більший за рибальський, або переховується десь в Італії. Або, можливо, десь у Європі. Ми здебільшого не фіксуємо імен тих, хто перетинає кордон, а в синьйора Ґрінліфа було кілька днів, щоб виїхати. Як би там не було, я вважаю, що він переховується. І поводиться так, ніби в чомусь винен. Щось таки трапилося.

Том серйозно глянув на нього.

— Ви коли-небудь бачили, як синьйор Ґрінліф підписував ті чеки? Особливо за січень і лютий?

— Бачив одного разу, — сказав Том, — але то було в грудні. Я не був з ним у січні й лютому… Ви справді підозрюєте його у вбивстві синьйора Майлза? — вкотре недовірливо перепитав він.

— У нього немає алібі, — відповів офіцер. — Він казав, що після відходу синьйора Мелейза пішов на прогулянку, але ніхто цього не бачив. — Раптом він показав пальцем на Тома. — До того ж… ми дізналися від синьйора Вена Гоустона, друга синьйора Мелейза, що синьйор Мелейз довго розшукував синьйора Ґрінліфа в Римі, ніби синьйор Ґрінліф намагався від нього сховатися. Може бути, що синьйор Ґрінліф за щось розсердився на синьйора Мелейза, хоча, за словами синьйора Вена Гоустона, синьйор Мелейз зовсім не гнівався на синьйора Ґрінліфа!

— Зрозуміло, — відказав Том.

— Ecco[83], — підсумував лейтенант. Він дивився на Томові руки.

Чи принаймні Томові здалося, що він дивився на його руки. Він, звісно ж, знову надягнув свій перстень, але хтозна, може, полісмен запримітив якусь схожість? Том сміливо простягнув руку до попільнички й загасив цигарку.

— Ebbene, — підводячись, сказав лейтенант. — Щиро вдячний за вашу допомогу, синьйоре Ріплі. Ви один із небагатьох, хто може бодай щось розповісти нам про особисте життя синьйора Ґрінліфа. Люди, яких він знав у Монджибелло, навдивовижу небагатослівні. Типова риса італійців! Знаєте, бояться поліції. — Він засміявся. — Маю надію, що в майбутньому, якщо виникне потреба знову звернутися до вас, ми зможемо одразу вас знайти. Частіше зупиняйтеся в містах і рідше ночуйте в сільській місцевості. Якщо ви, звісно, не палкий шанувальник найвіддаленіших закутків Італії.

— Таки-так! — із захватом вигукнув Том. — Я вважаю, що Італія — найгарніша країна Європи. Якщо хочете, я сам повідомлятиму вам у Рим про своє місцеперебування. Я не менше від вас хочу знайти свого друга. — Він сказав це так, ніби наївний Том Ріплі уже забув, що Дікі підозрюють в убивстві.

Лейтенант простягнув йому картку зі своїм іменем та адресою поліційного відділку в Римі. Кивнув і додав:

— Grazie tante, синьйоре Ріплі. Buona sera!

— Buona sera, — відповів Том.

Молодий полісмен уже на порозі віддав йому честь, Том кивнув у відповідь і зачинив за ним двері.

Здавалося, що він може злетіти — як птах, розкинувши крила, вилетіти у вікно! Оце недоумки! Вони були так близько до розгадки, що могли торкнутися рукою, та ніяк не второпали! До них не дійшло, що Дікі Ґрінліф утікав від тієї справи з підробками саме тому, що то й не був Дікі Ґрінліф! Єдине, що їм вдалося докумекати, — що Дікі Ґрінліф міг бути причетний до вбивства Фредді Майлза. Але Дікі Ґрінліф помер, віддав кінці, врізав дуба, а йому, Тому Ріплі, нічого не загрожувало! Він узяв слухавку.

— З’єднайте мене, будь ласка, з «Ґранд-готелем», — сказав він кострубатою італійською Тома Ріплі. — Il ristorante, per piacere[84]. — Чи можу я забронювати столик для одного на половину десятої? Дякую. Моє прізвище Ріплі. Р-і-п-л-і.

Сьогодні він влаштує собі чудову вечерю. А потім дивитиметься на залитий місячним сяйвом Ґранд-канал. Спостерігатиме, як неспішно пропливатимуть гондоли, як гондольєри і їхні весла відкидатимуть тіні на посріблену воду. Зненацька він страшенно зголоднів. Він збирався почастувати себе чимось вишуканим і дорогим — чим там славився «Ґранд-готель»: грудинкою фазана чи petto di pollo[85], але спершу він замовить cannelloni[86] під ніжним вершковим соусом та добре вино і повільно потягуватиме його, смакуючи мріями та планами на майбутнє.

Поки перевдягався, йому сяйнула геніальна ідея: треба сховати серед своїх речей конверт із написом «Не відкривати до такого-то часу», а всередину помістити заповіт, підписаний Дікі, у якому той нібито заповідає йому свої гроші та щомісячні доходи. Оце справді чудова ідея.

23

Венеція

28 лют., 19________

Шановний містере Ґрінліф!

Я припустив, що за наявних обставин ви не заперечуватимете проти мого листа, у якому я хочу повідомити вам усе, що знаю про Річарда. Видається, що я був останнім, хто бачив його.

Я бачився з ним у Римі близько 2 лютого в готелі «Інґлатерра». Як ви знаєте, це було всього лише через два чи три дні після смерті Фредді Майлза. Дікі був засмучений і знервований. Він казав, що вирушить до Палермо, як тільки поліція закінчить допитувати його стосовно смерті Фредді, і мені здалося, що йому не терпілось якомога швидше забратися з Рима, що, зрештою, не дивно, але мушу сказати, що Річард виглядав страшенно пригніченим, і це насторожило мене значно більше за його знервованість. У мене з’явилася підозра, що він може скоїти щось страшне. Може, навіть із собою. Він також не хотів бачитись зі своєю подругою Марджорі Шервуд і казав, що спробує уникнути зустрічі з нею, якщо вона приїде з Монджибелло й захоче поговорити з ним про убивство Майлза. Я спробував умовити його зустрітися з нею. Не знаю, чи вони бачились. Мардж має якийсь заспокійливий вплив на людей. Мабуть, ви знаєте.

Я намагаюся сказати вам — мені здається, що Річард міг накласти на себе руки. Зараз, коли я пишу цього листа, його ще не знайшли. Сподіваюся, поки він дійде до вас, Річарда вже знайдуть. Я, певна річ, навіть не сумніваюся, що він жодним чином не причетний до смерті Фредді, але мені здається, що це приголомшливе вбивство, а також допити вивели Річарда з рівноваги. Це послання не з приємних, і мені справді шкода, що мушу вам його написати. Може, воно буде зайвим і виявиться, що Дікі (з огляду на його темперамент), просто десь переховується, вичікуючи, коли вляжеться усе це сум’яття. Але час минає і мене дедалі більше охоплює тривога. Тож я подумав, що повинен написати вам цього листа, просто щоб ви знали…

Мюнхен

3 бер., 19________

Дорогий Томе!

Вдячна за твого листа. Це дуже люб’язно з твого боку. Я письмово відповіла на питання поліції, а ще з одним полісменом розмовляла особисто. Я не минатиму дорогою Венецію, але дякую за твоє запрошення. Післязавтра я їду до Рима, аби зустрітися з батьком Дікі, який прилітає до Італії. Авжеж, я погоджуюся з тобою, ти добре зробив, що написав йому.

Я так розхвилювалася через ці події, що занедужала на середземноморську гарячку, або, як називають її німці, Foehn[87], а може, підхопила якийсь інший вірус. Буквально ось уже чотири дні не можу підвестися з ліжка, інакше б уже давно повернулася до Рима. Тож вибачай за такого недоладного і, може, трохи дурнуватого листа, який ніяк не годиться для відповіді на твоє миле та люб’язне послання. Але мушу сказати, що ніяк не погоджуюся з твоїм припущенням, ніби Дікі міг накласти на себе руки. Це зовсім на нього не схоже. Ти можеш сказати, що люди ніколи не показують, що замислили покінчити з собою, і все таке, але нізащо не повірю, що Дікі міг це зробити. Що завгодно, тільки не це. Його могли вбити у якомусь провулку в Неаполі або й навіть у Римі, але хтозна, чи він узагалі повернувся до Рима після того, як покинув Сицилію. А може, йому набридли всі ті допити й він вирішив сховатися. Гадаю, саме це він і зробив. Я рада, що ти вважаєш цю історію з підробками звичайнісінькою помилкою. Банку, звісно ж. Я теж так думаю. Дікі так змінився після листопада, що його почерк теж міг змінитися. Маю надію, що, поки ти отримаєш цього листа, уже з’являться якісь новини. Отримала телеграму від містера Ґрінліфа про його приїзд до Рима, тож варто поберегти сили для нашої зустрічі.

Приємно нарешті дізнатися твою адресу. Ще раз дякую за листа, поради й запрошення.

Усього найкращого, Мардж.

P. S. Я не розказала тобі чудових новин. Видавець зацікавився моєю книжкою про Монджибелло! Перед тим як запропонувати контракт, він хоче побачити весь твір, але це звучить справді обнадійливо! Тепер би тільки закінчити цю кляту книжку!

М.

Вона вирішила налагодити з ним стосунки, подумав Том. Та й поліції, мабуть, заспівала про нього зовсім іншої пісні.

Зникнення Дікі викликало в італійській пресі неабиякий ажіотаж. Мардж, чи ще хтось, дав газетам фотографії. В «Епока» опублікували світлину Дікі, на якій він плив своїм вітрильником у Монджибелло, в «Оджі» розмістили знімки Дікі на пляжі й на терасі кафе «У Джорджіо», а ще фотографію Дікі разом із Мардж — подругою зниклого Дікі й убитого Фредді — обоє посміхалися і сиділи, обійнявшись за плечі. Надрукували навіть діловий портрет його батька, Герберта Ґрінліфа-старшого. Том знайшов мюнхенську адресу Мардж якраз у цій газеті. Протягом останніх двох тижнів «Оджі» оповідала історію життя Дікі, описуючи його «бунтівні» шкільні роки, а його особисте життя в Америці й мандрівки до Європи задля мистецтва розмалювали такими яскравими фарбами, що Дікі перетворився на Еррола Флінна[88] із талантами Поля Ґоґена[89]. Ілюстровані тижневики завжди подавали останні звіти поліції, у яких, фактично, не було нічого нового, приправляючи все це різноманітними припущеннями й теоріями, які нафантазували самі журналісти. Найулюбленішою була версія, що Дікі втік з іншою дівчиною — саме ця дівчина могла підписувати його чеки — і зараз під чужим іменем відпочиває собі десь на Таїті, у Південній Америці або Мексиці. Поліція досі безуспішно прочісувала Рим, Неаполь і Париж. Жодних відомостей про ймовірного вбивцю Фредді Майлза чи про те, як хтось бачив, що Дікі Ґрінліф кудись волочив Фредді Майлза, або навпаки — Фредді Майлз волочив Дікі. Том не міг збагнути, чому поліція приховувала це свідчення від журналістів. Може, тому, що не мала жодних доказів і такі звинувачення на адресу Дікі звучали б як наклеп? Том втішився, коли в газеті його назвали «вірним другом» зниклого Дікі Ґрінліфа, який добровільно розказав поліції все, що знав про характер і звички Дікі, і не менше за інших був приголомшений його зникненням. «Синьйор Ріплі, один із молодих заможних американських гостей Італії, — писалося в «Оджі», — мешкає у Венеції, у палаццо, що виходить на площу Святого Марка». Це сподобалося йому найбільше. Він навіть вирізав цей схвальний відгук.

Том раніше не вважав своє помешкання «палацом», але так італійці називали усі двоповерхові будинки в стриманому стилі, побудовані зо дві сотні років тому, парадні двері яких виходили на Ґранд-канал. Зазвичай до них можна було дістатися тільки гондолою, а широкі кам’яні сходи від ґанку збігали аж до води. Кремезні залізні двері відмикалися масивним ключем завдовжки вісім дюймів, а за тими залізними дверима були ще одні звичайні двері, які теж відмикалися великим ключем. Том здебільшого послуговувався простими «задніми дверима», які виходили на Віа Сан-Спірідіоне, за винятком хіба що тих випадків, коли хотів уразити своїх гостей і привозив їх до будинку гондолою. Задні двері чотирнадцять футів заввишки, вбудовані в такої ж висоти стіну, що оточувала будинок, вели до невеликого саду, трохи занедбаного, але досі квітучого, у якому росли дві покручені оливи та стояла купальня для птахів у формі старовинної на вигляд статуї оголеного хлопчика, який тримав у руках широку мілку посудину. То був типовий садок венеційського палаццо. Трохи занехаяний, він, безперечно, потребував відновлення, якого, утім, навряд чи коли-небудь дочекається, та, попри це, не втратив своєї особливої краси, адже його заклали більше ніж дві сотні років тому. Внутрішнє облаштування будинку відповідало Томовому уявленню про помешкання інтелігентного холостяка, ну, принаймні у Венеції: внизу ошатне фойє та інші кімнати були вкриті чорно-білою мармуровою плиткою, що нагадувала шахівницю, нагорі підлогу було викладено біло-рожевим мармуром. А меблі зовсім не скидалися на меблі, а радше нагадували матеріальне втілення ренесансної музики, зіграної на гобоях, флейтах та альтах. У нього були служники — Анна й Уґо — молода італійська пара, яка раніше теж служила в американця і добре знала різницю між «Кривавою Мері» та crѐme de menthe frappe[90]. Вони натирали до блиску різьблені поверхні гардеробів, скринь і стільців, доки ті не відбивали відображення будь-кого, хто підходив до них, ніби то були не меблі, а дзеркала. Чи не єдиною більш-менш осучасненою кімнатою була ванна. У спальні Тома стояло велетенське широке ліжко. Він прикрасив спальню кількома картинами з панорамами Неаполя від 1540 до 1880 року, які знайшов у якійсь антикварній крамниці. Він більше тижня ретельно декорував свій будинок. Тепер він не сумнівався у власному смаку, як це було в Римі, коли він обставляв квартиру. Він, як ніколи, почувався упевненим у власних силах.

Самовпевненість навіть спонукала його написати листа тітці Дотті — у спокійній і лагідній манері, до якої він раніше не міг чи не хотів удаватися. Він поцікавився її квітучим здоров’ям, запитав про її бридких бостонських друзів і пояснив, чим йому так сподобалась Європа й чому він має намір якийсь час тут пожити. Він описав це так пишномовно, що зробив собі копію того абзацу та сховав до шухляди, на згадку. Він написав того натхненного листа одного погожого ранку, коли після сніданку сидів у своїй спальні в новому шовковому халаті, якого пошили на замовлення у Венеції, й визирав у вікно, милуючись Ґранд-каналом, Годинниковою вежею та площею Святого Марка по той бік каналу. Закінчивши листа, він заварив собі кави й на друкарській машинці Дікі узявся складати заповіт Дікі, у якому відписував собі його щомісячні доходи й заощадження у різних банках. Підписав його іменем Герберта Річарда Ґрінліфа-молодшого й вирішив не зазначати жодних свідків. Хтозна, може, банк або містер Ґрінліф вимагатимуть від нього показати їм того свідка. Йому спадало на думку написати яке-небудь італійське ім’я і видати його за свідка, якого Дікі буцімто запросив до себе в Римі, щоб той засвідчив його заповіт, але потім відкинув таку ідею. Він вирішив ризикнути й залишити заповіт без свідків. До того ж друкарська машинка Дікі вже давно потребувала ремонту та друкувала з таким помарками, які можна було впізнати з такою ж легкістю, як особистий почерк, а він чув, що власноруч підписані заповіти не потребують підпису свідків. А підпис вийшов незлецький — точнісінько такий же тоненький та витіюватий, як у паспорті Дікі. Перед тим як підписати заповіт, Том десь півгодини практикувався, потім дав руці трохи перепочити, тоді підписався на шматку паперу й одразу ж на заповіті. Нехай тільки спробують сказати, що підпис на заповіті Дікі підроблено! Том встромив конверт у машинку, надрукував «Тим, кого це стосується» і зазначив, що його заборонено відкривати до червня цього року. Заховав конверт до бічної кишені своєї валізи, ніби носив його там уже давно й ненароком не помітив, коли після переїзду до будинку витягав звідти свої речі. Тоді сховав друкарську машинку до футляра, спустився з нею і вкинув її до невеличкої бухти, утвореної водами каналу, що тулилася до стіни його саду й була такою вузькою, що не пройшов би навіть маленький човник. Він з радістю позбувся тієї машинки, хоч до останнього часу ніяк не хотів із нею розлучатися. Мабуть, підсвідомо він знав, що коли-небудь напише той заповіт чи ще якийсь важливий документ, тому й тримав її у себе.

Том, як і належало занепокоєному другові, слідкував за всіма новинами про справи Ґрінліфа та Майлза, які публікували італійські газети та паризьке видання «Геральд-Трибюн». Наприкінці березня у газетах з’явилися версії про те, що Дікі може бути мертвий, що його могли вбити той чи ті, хто підробляв його підпис. Одна з римських газет надрукувала припущення неаполітанського експерта, який казав, що підпис Дікі на листі з Палермо, у якому він заявляв про справжність своїх підписів на чеках, теж підроблений. Інші експерти, проте, його не підтримували. А якийсь полісмен, не Роверіні, припустив, що злочинець чи злочинці були «дуже близькими» з Ґрінліфом і тому мали доступ до його листів, зокрема банківських, і мали нахабність відповідати замість нього. «Та найбільша таємниця не в тому, — цитували слова офіцера, — хто підробив підпис, а як йому вдалося це зробити, оскільки швейцар готелю віддавав листа особисто в руки синьйорові Ґрінліфу. Швейцар також стверджує, що в Палермо синьйор Ґрінліф завжди був сам…»

Вони кружляли навколо розгадки, та ніяк не могли її второпати. Однак після прочитаного Тома кілька хвилин трусило. Їм залишалося зробити один-єдиний крок, і хтозна, може, котрийсь із поліцейських не сьогодні-завтра його зробить? А може, вони вже все зрозуміли та просто намагалися задурити йому голову? Лейтенант Роверіні ледь не через день надсилав йому повідомлення, тримаючи в курсі всіх новин у справі Дікі, а зовсім скоро, з усіма доказами на руках, може зненацька схопити його.

У Тома виникло відчуття, що за ним стежать, особливо тоді, коли він йшов довгим і вузеньким провулком, що вів до дверей його саду. Віа Сан-Спірідіоне була всього лиш щілиною між стінами будинків, без крамниць, і так скупо освітлювалась, що заледве можна було розгледіти дорогу. Уздовж вулички тягнулися самі лише фасади з характерними для італійських будинків високими та міцними брамами урівень зі стінами. Нікуди сховатися від нападників, жодного під’їзду чи закапелка. Він і сам не знав, від кого чекав нападу — навряд чи від поліції. Його страх, безіменний і безформний, не давав йому спокою, переслідував, ніби фурії. Лише втамувавши його двома-трьома коктейлями, він міг спокійно перейти вуличку. Тоді він ішов поважно й неквапливо і щось собі насвистував.

Він отримував безліч запрошень на вечірки, однак за перші два тижні у Венеції відвідав лише дві. А всі ті знайомства він завів цілком випадково, після одного випадку. У перший же день пошуків помешкання маклер, озброєний трьома ключами, повів його дивитися будинок в окрузі Сан-Стефано, гадаючи, що він уже звільнився. Насправді ж у будинку не тільки були мешканці — вони ще й улаштували гучну вечірку, і господиня наполягла, щоб Том разом із маклером, аби компенсувати її недбальство, почастувались коктейлями. Вона ще місяць тому звернулася до маклерської контори із проханням знайти наймачів для її будинку, та згодом передумала й забула повідомити про це контору. Том залишився, тримаючись як завжди, поштиво та стримано, познайомився з усіма гостями, які, припустив він, якраз і були основною публікою, що залишилась на зиму у Венеції. Судячи з їхнього теплого прийому й бажання допомогти йому з пошуком будинку, їм уже обридла одноманітна компанія і вони страшенно зраділи, уздрівши нове обличчя. Вони, звісно ж, упізнали його прізвище, а той факт, що він знав Дікі Ґрінліфа, підняло його в їхніх очах до такого рівня, що Том і сам здивувався. Аби якось присмачити своє нудне життя, вони, певна річ, запрошуватимуть його на вечірки й до найменших деталей вичавлюватимуть з нього все, що він знав про Дікі. Том був стриманим, але товариським, як і належало молодому чоловікові його становища — чуйному, не звиклому до надмірної уваги, якого, перш за все, непокоїло, що ж трапилося з його другом.

Він пішов із першої вечірки з трьома адресами помешкань, які він міг би оглянути (одне з них він і винайняв), та запрошеннями на дві інші вечірки. Він відвідав тільки одну з них, господинею якої була титулована особа, графиня Роберта (Тіті) делла Латта-Каччаґуерра. Він був не в гуморі для вечірок. Він дивився на людей, ніби крізь туман, а всі розмови були такими занудними та складними, що він частенько просив співрозмовників повторити. Усе це страшенно його виснажувало. Але він міг використати їх, подумав Том, задля практики. Їхні дурнуваті питання («А Дікі багато пив?», або «Він кохав Мардж, правда ж?», чи «Як ви гадаєте, куди він міг подітися?») давали йому змогу добре повправлятися у відповідях на значно серйозніші питання містера Ґрінліфа, які той може поставити йому при зустрічі, якщо, звісно, вони зустрінуться. Минуло десять днів, відколи він отримав листа від Мардж, і Тома охопила тривога, адже містер Ґрінліф не написав і не зателефонував йому з Рима. У миті найбільшого страху він уявляв, що поліція розказала містеру Ґрінліфу про свою невеличку гру з Томом Ріплі й попросила його не зв’язуватися з ним.

Том щодня з надією зазирав до поштової скриньки, сподіваючись на листа від Мардж або містера Ґрінліфа. Він уже облаштував будинок до їхнього приїзду, підготував відповіді на усі їхні питання. Він нетерпляче чекав на початок вистави, а завіса вперто не хотіла підійматися. А може, він уже так осточортів містеру Ґрінліфу (не варто забувати і про його ймовірні підозри), що той узагалі не хотів ні бачити його, ні чути. Хтозна, може, Мардж теж підлила оливи до вогню? Як би там не було, поки не сталося чогось серйозного, він не міг сам поїхати до Рима. Томові захотілося вирушити в таку омріяну мандрівку до Греції. Він придбав путівник Греції і вже розпланував свій маршрут.

А тоді, четвертого квітня вранці, йому зателефонувала Мардж. Вона була у Венеції, на вокзалі.

— Я приїду по тебе! — радісно вигукнув Том. — Містер Ґрінліф з тобою?

— Ні, він у Римі. Я приїхала сама. Не треба мене забирати. Я маю всього лиш одну невеличку валізу.

— Не кажи дурниць! — У нього свербіли руки щось зробити. — Ти ніколи не знайдеш мого будинку самотужки.

— Чому ж, знайду. Це неподалік собору делла-Салуте[91]? Я візьму моторний човен до площі Святого Марка, а тоді гондолою перетну канал.

Вона таки знала дорогу.

— Ну, як хочеш. — Він якраз подумав, що не завадить перед її приїздом ще раз оглянути будинок. — Ти вже обідала?

— Ні.

— От і добре! Пообідаємо десь разом. Будь обережна, коли сідатимеш до човна!

Він поклав слухавку. Тоді повільно обійшов будинок, ретельно оглядаючи обидві великі горішні кімнати й вітальню на першому поверсі. Жодних речей, які б належали Дікі. Він сподівався, що будинок не виглядав занадто вишуканим. Він забрав з вітальні срібний портсигар з власними ініціалами, який придбав тільки два дні тому, і заховав його до шухляди комода в їдальні.

Анна була на кухні та саме готувала обід.

— Анно, сьогодні приготуйте обід на двох, — сказав Том. — Я чекаю в гості молоду синьйорину.

Обличчя Анни зблиснуло посмішкою.

— Молоду синьйорину з Америки?

— Так, мою давню подругу. Коли обід буде готовий, ви з Уґо можете взяти собі вихідний. Решту ми зробимо самі.

— Va bene, — відказала Анна.

Анна та Уґо приходили близько десятої і зазвичай працювали десь до другої. Том не хотів, щоб вони були тут, коли він говоритиме з Мардж. Вони трохи знали англійську, недостатньо, щоб зрозуміти всю розмову, але він навіть не сумнівався, що обоє нашорошать вуха, щойно почують ім’я Дікі, і це його дратувало.

У вітальні Том налив у келихи мартіні й поставив їх на тацю поряд із тарілкою канапе. Коли почув стук у двері, сам кинувся відчиняти.

— Мардж! Який я радий тебе бачити! Заходь! — Він узяв її валізу.

— Як у тебе справи, Томе? Нічого собі!.. Це все твоє? — Вона озирнулась навколо, підняла голову до прикрашеної ліпниною стелі.

— Я винаймаю цей будинок. Майже задарма, — скромно пояснив Том. — Давай щось вип’ємо. Розкажеш мені якісь новини. Ти говорила з поліцією в Римі? — Він поклав її пальто і прозорий дощовик на бильце крісла.

— Так, і з містером Ґрінліфом. Він дуже засмучений… та воно й не дивно. — Вона примостилася на канапі.

Том сів на крісло навпроти неї.

— Вони дізналися щось нове? Один із тамтешніх полісменів час від часу повідомляє мене про хід справи, але поки що не розповів нічого суттєвого.

— Ну, поліція дізналась, що перед від’їздом з Палермо Дікі обміняв дорожні чеки на майже тисячу доларів готівки. Якраз перед від’їздом. Напевне він кудись подався з тими грішми, скажімо, до Греції або Африки. Не міг же він накласти на себе руки, отримавши тисячу доларів.

— А й справді, — погодився Том. — Що ж, це звучить обнадійливо. Я не бачив цього в газетах.

— Так, здається, цього не друкували.

— Ні, лише всілякі нісенітниці про те, що Дікі їв на сніданок у Монджибелло, — сказав Том, доливаючи мартіні.

— Це щось жахливе! Останнім часом газетярі трохи заспокоїлись, але якраз тоді, коли приїхав містер Ґрінліф, ті газети було просто неможливо читати! Ой, дякую! — Вона залюбки взяла мартіні.

— Як він?

Мардж похитала головою.

— Мені його так шкода. Він повторює, що американська поліція впоралася б значно краще, до того ж він не знає італійської, і від цього тільки гірше.

— Що він робить у Римі?

— Чекає. Що ще нам залишається робити? Я знову відклала повернення до Америки… Ми з містером Ґрінліфом їздили до Монджибелло, і я розпитувала всіх, здебільшого заради містера Ґрінлфа, але ми не довідалися нічого нового. Дікі не з’являвся там з листопада.

— Зрозуміло. — Том задумливо потягував мартіні. Він бачив, що Мардж була сповнена оптимізму. Навіть зараз їй не бракувало звичної бадьорості, через яку вона нагадувала Томові дівчинку-скаута. Здавалося, що зараз вона різко обернеться і щось перекине. Вона мала здоровий і трохи неохайний вигляд. Раптом вона почала страшенно його дратувати. Але він розіграв для неї виставу, підвівся, погладив її по плечу й легенько поцілував у щоку.

— Може, він сидить десь у Танжері, насолоджується життям і чекає, поки вляжеться усе це сум’яття.

— Якщо так, то це дуже негарно з його боку! — засміялась Мардж.

— Я справді не хотів нікого лякати, коли сказав про його пригнічений стан. Я подумав, що це мій обов’язок — розповісти тобі та містеру Ґрінліфу.

— Я розумію. Гадаю, ти вчинив правильно. Просто я сумніваюся, що це правда. — Вона розпливлася в широкій посмішці, її очі виблискували оптимізмом, і на мить вона здалася Томові божевільною.

Він почав розпитувати її про версії римської поліції, про зачіпки (суттєвих зачіпок у них не було), про новини у справі Майлза. Тут вона теж не мала чого розказувати, хоча й знала про те, що в день убивства хтось бачив Фредді разом із Дікі навпроти його будинку близько восьмої вечора, але вважала, що значущість цих свідчень перебільшено.

— Може, Фредді був п’яний, а Дікі просто підтримував його. Хто міг розгледіти в темряві? Це ще не підстава звинувачувати Дікі у вбивстві!

— Чи є в поліції бодай якісь конкретні докази причетності Дікі до цього вбивства?

— Звісно ж, ні!

— То, може, їм час нарешті взятися до роботи та знайти вбивцю Фредді, а також з’ясувати, куди подівся Дікі?

— Ecco! — схвально вигукнула Мардж. — У будь-якому разі поліція впевнена, що Дікі повернувся з Палермо до Неаполя. Стюард пригадав, як зносив його валізи на причал у Неаполі.

— Справді? — здивувався Том. Він теж пам’ятав того стюарда — опецькуватий неповороткий роззява, який упустив його полотняну сумку, намагаючись втримати її під пахвою. — А хіба Фредді вбили не через кілька годин після того, як він пішов від Дікі? — ні з того ні з сього запитав Том.

— Ні. Лікарі не можуть визначити точного часу, але й у Дікі немає алібі, тому що він, без сумніву, був сам. Не щастить йому останнім часом.

— Вони ж насправді не думають, що Дікі міг убити Фредді?

— Вони не кажуть цього вголос, але напевне підозрюють. Поліція, звісно ж, не може без жодних доказів звинувачувати у вбивстві громадянина Америки, утім, зважаючи на відсутність підозрюваних і те, що Дікі зненацька зник… Та ще й управителька будинку, в якому він винаймав квартиру, сказала, що Фредді питав у неї, з ким мешкав Дікі, й виглядав таким розлюченим, ніби вони з Дікі посварилися. Він питав її, чи Дікі жив сам.

Том насупився.

— З чого б це?

— І гадки не маю. Італійська мова Фредді бажала кращого, тож може бути, що жінка не так його зрозуміла. Що б там не було, але вже той факт, що Фредді був злий, не на користь Дікі.

Том підвів брови.

— А я б сказав, що це не на користь Фредді. Може, Дікі й зовсім не лютував. — Він був цілком спокійний, адже бачив, що Мардж нічогісінько не запідозрила. — Я б не переймався через це, доки не з’являться якісь конкретні докази. Нічого важливого, як на мене. — Він долив їй мартіні. — Стосовно Африки — поліція вже шукала його в Танжері? Пригадую, Дікі казав, що хотів би туди поїхати.

— Думаю, вони всюди підняли поліцію на ноги. Як на мене, то їм варто було б попросити допомоги у французької поліції. Французи збіса добре розгадують такі загадки. Але вони, певна річ, не можуть. Ми ж в Італії, — додала вона, і Том уперше почув тривожні нотки в її голосі.

— Пообідаємо в мене? — запитав Том. — Служниця поки що не пішла, тож можемо скористатися такою нагодою. — Він ще не встиг договорити, як до вітальні зайшла Анна та сповістила, що обід готовий.

— Чудово! — сказала Мардж. — Тим паче, що надворі трохи дощить.

— Pronta la collazione, signore[92], — із посмішкою сказала Анна, розглядаючи Мардж. Том бачив, що вона упізнала її з фотографій у газетах.

— Ви з Уґо можете йти, якщо хочете. Дякую.

Анна повернулась на кухню — там були невеличкі двері, які виходили у провулок за домом — ними й користувалися служники. Том почув, як вона грюкає кавоваркою — навмисне, щоб затриматися довше та ще раз глянути на Мардж.

— Ви з Уґо? — перепитала Мардж. — Маєш двох служників?

— А, так, тут заведено наймати парами. Ти не повіриш, але я орендую цей будинок усього за п’ятдесят доларів на місяць, без опалення.

— Таки не повірю! Це ж майже так, як у Монджибелло!

— Чесне слово. Ціни на опалення, звісно ж, захмарні, та я здебільшого опалюю тільки свою спальню.

— Але тут теж не холодно.

— Ох, зараз я кочегарю на повну, усе заради тебе, — посміхнувся Том.

— Що ж трапилося? Невже одна з твоїх тіток померла й залишила тобі чималий спадок? — запитала Мардж, усе ще зачудована розкішшю будинку.

— Ні, просто я вирішив насолоджуватися життям стільки, наскільки мені вистачить грошей. Я казав тобі, що мені не вдалося отримати тієї роботи в Римі. Отож я залишаюся в Європі з двома тисячами доларів на рахунку, розтрачу їх до останнього цента, а тоді, без копійки за душею, повернуся до Америки й почну все спочатку. — У своєму листі він розповідав Мардж, що робота, яку він сподівався отримати, полягала в продажу в Європі американських слухових апаратів, але вирішив, що це йому не до снаги, та й той чоловік, який проводив співбесіду, сказав, що він не дуже підходить для такої роботи. Він також написав, що чоловік прийшов одразу після їхньої телефонної розмови, тому він і не зміг зустрітися з нею «В Анджело».

— Дві тисячі? Надовго не вистачить.

Вона намагалась з’ясувати, чи Дікі давав йому якісь гроші, подумав Том.

— До літа мав би протриматись, — буденно відказав Том. — До того ж вважаю, що я на це заслужив. Майже всю зиму я тинявся Італією, ніби циган, на всьому економлячи. Досить з мене.

— Де ти був цієї зими?

— Точно не з Томом, тобто не з Дікі, — він засміявся, збентежений власною обмовкою. — Ти, мабуть, думала, що ми були разом. Але я бачив його не частіше за тебе.

— Та ну, — протягнула Мардж. Вона говорила так, ніби вже трохи захмеліла.

Том налив ще два келихи мартіні.

— З винятком поїздки до Канн і двох днів у Римі, я більше не бачився з Дікі. — Це було не зовсім так, адже він сам раніше написав їй від імені Дікі, що після повернення з Канн «Том був з ним» у Римі кілька днів, але зараз, віч-на-віч із Мардж, йому було соромно визнавати, що вони з Дікі провели разом так багато часу та вкотре підтверджувати її підозри про їхні з Дікі стосунки, які вона кинула йому в обличчя в одному зі своїх листів. Він прикусив язика, присоромлений власною слабкодухістю.

За обідом — Том страшенно жалкував, що основною стравою був холодний ростбіф, неймовірно дорогий товар на італійських ринках — Мардж розпитувала його, в рази прискіпливіше за поліцію, про стан Дікі, коли він ще був у Римі. Вона зосередилась на десяти днях, які він провів разом із Дікі після повернення з Канн, і запитувала про все, що спадало на думку, від Ді Массімо — художника, з яким Дікі працював, до того, який у Дікі був апетит і о котрій годині він прокидався вранці.

— А як, по-твоєму, він ставився до мене? Скажи відверто, я готова це почути.

— Мені здається, що він дуже непокоївся через тебе, — серйозно почав Том. — Я думаю… розумієш, він опинився в одній із тих поширених ситуацій, коли чоловік, який боїться одружуватись, починає…

— Але я ж не просила його одружуватися зі мною! — запротестувала Мардж.

— Я знаю, але… — Том насилу продовжував, хоч самого мало не вивертало від цієї теми. — Іншими словами, він боявся відповідальності, яку ти нав’язувала йому своєю надмірною увагою. Я думаю, він хотів, аби ваші стосунки були не такими тісними. — Він сказав їй усе й не сказав нічого.

Якийсь час Мардж дивилась на нього вже знайомим невидющим поглядом, тоді опанувала себе та хоробро сказала:

— Ну, тепер це все не має жодного значення. Мене хвилює тільки те, що Дікі міг скоїти з собою.

Її лють через те, що він ледь не всю зиму провів із Дікі, теж не мала жодного значення, подумав Том, адже Мардж спершу ніяк не хотіла в це повірити, а тепер у неї вже не було такої потреби. Том обережно запитав:

— Він часом не писав тобі, коли був у Палермо?

Вона похитала головою.

— Ні. А що?

— Мені цікаво, у якому він тоді був стані. А ти писала йому?

Мардж якусь мить вагалась.

— Так… правду кажучи, я йому писала.

— Якого листа? Я питаю лише тому, що неприязний лист міг тоді погано на нього вплинути.

— Ой… мені важко сказати, який то був лист. Досить дружній, гадаю. Я повідомила його про своє повернення до Америки. — Вона глянула на нього широко розплющеними очима.

Том задоволено споглядав її обличчя, його тішило, коли хтось інший ніяковів, намагаючись приховати брехню. Насправді ж вона надіслала йому огидного листа про те, що розказала поліції, ніби вони з Дікі нерозлийвода.

— Тоді, мабуть, це неважливо, — із награною люб’язністю відказав Том і відкинувся на спинку крісла.

Якийсь час обоє мовчали, тоді Том запитав її про книжку, видавця і скільки ще їй залишалося до закінчення. Мардж відповідала з ентузіазмом. Тому подумалось: якби зараз біля неї був Дікі, а книжку видали до наступної зими, її, напевне, розірвало б від щастя. Лусь — і її вже нема.

— Як гадаєш, може, мені самому проявити ініціативу й поговорити з містером Ґрінліфом? — запитав він. — Я залюбки поїхав би до Рима… — Не так уже й залюбки, спохопився Том, коли пригадав, що в Римі кишіло людьми, які знали його під іменем Дікі Ґрінліфа. — Чи, може, він захоче приїхати сюди? Він міг би зупинитися у мене. Де він мешкає у Римі?

— У якихось американських друзів, які мають велику квартиру. Здається, їхнє прізвище Норсап, а мешкають вони на Віа Кватро-Новембре. Думаю, буде краще, якщо ти запросиш його сюди. Я напишу тобі адресу.

— Це гарна ідея. Він мене недолюблює, правда?

Мардж легенько посміхнулась.

— Правду кажучи, таки недолюблює. Але я думаю, що він занадто суворий до тебе, зважаючи на обставини. Напевне він думає, що ти тягнув з Дікі гроші.

— Е ні, такого не було. Мені шкода, що я не зміг переконати Дікі повернутися до Америки, але все це я йому вже пояснив. Щойно дізнавшись про зникнення Дікі, я написав йому такого люб’язного листа, якого тільки міг. Невже це нічим не допомогло?

— Сумніваюся, але… Ой, мені дуже прикро, Томе! Усе полилося на цю чудову скатертину! — Мардж перекинула свій келих з мартіні й незграбно витирала пляму серветкою.

Том поквапився принести з кухні вологу ганчірку.

— Нічого страшного, — сказав він, дивлячись, як попри всі його старання дерев’яним столом розповзається біла пляма. Начхати на скатертину, йому було шкода гарного стола.

— Мені так прикро, вибач, — далі торочила Мардж.

Том ненавидів її. Раптом йому пригадався її ліфчик, що звисав з підвіконня у Монджибелло. Сьогодні, якщо він запропонує їй залишитись, вона порозвішує свою білизну на його кріслах. Ця думка була нестерпною, та він витиснув із себе посмішку.

— Сподіваюся, ти удостоїш мене такої честі й погодишся заночувати в мене. Не в моєму ліжку, — зі смішком додав він. — Нагорі є дві кімнати, можеш заночувати в котрійсь із них.

— Дуже дякую за пропозицію. Звісно. — Вона осяяла його широкою посмішкою.

Том віддав їй свою спальню — ліжко в іншій кімнаті було завбільшки з канапу й геть не таке зручне, як його двоспальне — і по обіді Мардж замкнулась там, аби трохи подрімати. А Том не мав спокою, він блукав будинком, намагаючись пригадати, чи не залишив у спальні якихось підозрілих речей. Паспорт Дікі лежав під підкладкою його валізи, яку він заховав до шафи. Більше нічого не спадало йому на думку. Але жінки, навіть такі пустоголові, як Мардж, мають гострий зір на всілякі дрібниці, подумав він. А що, як їй заманеться усе там обнишпорити. Врешті-решт він піднявся до спальні, і, поки вона спала, витяг із шафи свою валізу. Підлога рипнула, і Мардж розплющила одне око.

— Просто хотів дещо взяти, — прошепотів Том. — Вибач. — І навшпиньках вийшов з кімнати. Вона, либонь, про це й не згадає, подумав він, адже повністю не прокинулась.

Пізніше він показав Мардж весь будинок і полицю, заставлену книжками у шкіряних палітурках. Він казав, що книжки залишились тут від господарів, а насправді він сам придбав їх у Римі, Палермо та Венеції. Зненацька він пригадав, що деякі з них були і в його римській квартирі й той молодий полісмен, який приходив з Роверіні, тоді стояв якраз біля книжкової шафи, знічев’я розглядав назви на корінцях. Але згодом заспокоїв себе, що це не так уже й суттєво, навіть якщо той полісмен прийде сюди знову. Він показав Мардж парадний вхід із широкими східцями. Вода трохи спала, оголивши аж чотири сходинки, дві з яких були вкриті товстим шаром слизьких довгих водоростей, що скидалися на сплутане темно-зелене волосся. У Тома ці сходи викликали відразу, але Мардж вони здалися доволі романтичними. Вона схилилася, вдивляючись у глибоку воду каналу. У Тома виникло бажання штовхнути її.

— Може, нам увечері винайняти гондолу й повернутися цією дорогою? — запитала Мардж.

— Чом би й ні. — Вони збиралися повечеряти в якомусь ресторані. Том здригався від самої думки про довжелезний італійський вечір з нею. Вони сядуть за вечерю не раніше десятої, а потім вона ще захоче випити кави на площі Святого Марка й примусить його просидіти там аж до другої ночі.

Том підвів очі на затягнуте легким серпанком безсонячне венеційське небо й дивився, як угорі пролетіла чайка й сіла на сходах будинку навпроти. Він намагався вирішити, кому з його тутешніх друзів зателефонувати й близько п’ятої напроситися разом із Мардж у гості. Він навіть не сумнівався, що всі дуже зрадіють зустрічі з нею. Том обрав англійця Пітера Сміта-Кінґслі, який мав дорогий килим, фортепіано і бар із багатим вибором напоїв. Том обрав Пітера саме тому, що той був не проти, коли гості засиджувалися у нього. Вони зможуть просидіти там до самої вечері.

24

Близько сьомої вечора, коли вони були в Пітера Сміта-Кінґслі, Том зателефонував містеру Ґрінліфу. Він говорив з ним приязніше, ніж Том очікував, і нужденно хапався за ті крихти про Дікі, які він йому подавав. Мардж із Пітером, а також Франчетті — двоє симпатичних братів з Трієста, з якими Том нещодавно познайомився, — сиділи в сусідній кімнаті й могли чути кожнісіньке його слово, тож ця розмова далася йому набагато краще, ніж якби він був сам, подумав Том.

— Я розповів Мардж усе, що знав, — сказав він, — а якщо й забув якісь подробиці, вона зможе доповнити мою розповідь. Мені тільки шкода, що не зміг надати поліції жодних суттєвих свідчень.

— Ця поліція! — роздратовано вигукнув містер Ґрінліф. — У мене закрадаються підозри, що Річард мертвий. Але хтозна, чому ті італійці ніяк не хочуть визнати такої можливості. Вони поводяться як дилетанти, як зграя бабусь, що вирішили пограти в детективів.

Том був приголомшений, коли почув, з якою холоднокровністю він висловив припущення про смерть Дікі.

— Ви думаєте, що Дікі міг накласти на себе руки? — тихенько запитав Том.

Містер Ґрінліф зітхнув.

— Я не знаю. Але таке цілком можливо. Я завжди знав, що мій син не зовсім урівноважений.

— Боюсь, що мушу з вами погодитися, — відказав Том. — Може, ви хочете поговорити з Мардж? Вона в сусідній кімнаті.

— Та ні, дякую. Коли вона повертається?

— Здається, вона казала, що планує завтра повернутися до Рима. Якщо раптом захочете приїхати до Венеції, ненадовго, щоб трохи відпочити, я залюбки прийму вас у своєму домі, містере Ґрінліф.

Та містер Ґрінліф відхилив його запрошення. Не варто було настільки заглиблюватися в минуле, подумав Том. Він ніби сам накликав на себе біду. Містер Ґрінліф подякував за дзвінок і чемно побажав йому доброї ночі.

Том повернувся до іншої кімнати.

— Ніяких новин з Рима, — сумовито повідомив присутнім.

— Ох. — Пітер здавався розчарованим.

— Ось, це за дзвінок, — сказав Том і поклав на кришку фортепіано сотню лір. — Дякую, Пітере.

— У мене з’явилася версія, — почав П’єтро Франчетті непоганою англійською. — Дікі помінявся паспортом з неаполітанським рибалкою або римським торговцем цигарками, щоб вести спокійне життя, якого він завжди прагнув. А новий власник паспорта Дікі виявився не таким уже й майстерним у підробці його підпису, і тепер змушений залягти на дно. Поліції варто шукати людину, яка не зможе показати справжнього посвідчення особи, дізнатися, хто він насправді, а тоді пошукати людину з його іменем, якою, звісно ж, виявиться Дікі Ґрінліф.

Усі засміялися, а Том голосніше за інших.

— У цій версії є одна заковика, — сказав Том. — Багато людей, які знають Дікі, бачили його в січні й лютому…

— Хто? — перебив його П’єтро з притаманною італійцям нетерплячістю, яка дратувала ще більше, коли вони говорили англійською.

— Ну, хоча б я. У всякому разі, за словами банку, підпис підроблено навіть на чеку за грудень.

— Все ж таки ця версія досить правдоподібна, — весело озвалась Мардж, ліниво розвалившись на шезлонгу. Схоже, три коктейлі добряче покращили їй настрій. — Якраз у дусі Дікі. Мабуть, він зробив це одразу після повернення з Палермо, якраз після того, як розгорівся той скандал з підробками. Я не вірю в ті підробки. Мені здається, що Дікі так сильно змінився, що його почерк теж зазнав змін.

— Я теж так думаю, — сказав Том. — До того ж у банку немає одностайної думки про ті підробки. Американські експерти розділилися, неаполітанські повторюють за ними. У Неаполі ніколи б не помітили підробки, якби їм про це не повідомили з Америки.

— Цікаво, що там сьогодні пишуть у газетах? — бадьоро озвався Пітер, натягуючи туфлі, які більше нагадували хатнє взуття. Мабуть, вони намуляли й він на якийсь час їх зняв. — Принести свіжі газети?

Та замість нього зголосився один із братів Франчетті й швиденько вийшов з кімнати. Лоренцо Франчетті вбрався в рожеву з вишивкою камізельку, пошитий в Англії костюм і взув черевики на грубій підошві, теж виготовлені в Англії, — словом, усе на англійський манер. Його брат був одягнений приблизно так само. А Пітер, навпаки, з голови до ніг був убраний в італійський одяг. Том уже давно помітив: на вечірках і в театрі чоловіки в англійському одязі були італійцями, і навпаки.

Прибуло ще кілька гостей — двоє італійців і двоє американців, і якраз повернувся з газетами Лоренцо. Газети пішли по колу, спричинивши нові суперечки, дурнуваті припущення і захват від свіжих новин: будинок Дікі в Монджибелло продали якомусь американцеві за вдвічі вищу від пропонованої ціну. Гроші мали зберігатися в банку Неаполя, доки по них не прийде сам Дікі.

У тій же газеті була карикатура, на якій чоловік стояв навколішки й зазирав під комод. Дружина запитувала: «Загубив запонку?», а він відповідав: «Ні, шукаю Дікі Ґрінліфа».

Том чув, що в деяких римських мюзик-холах навіть показували комічні мініатюри про пошуки Дікі.

Один із новоприбулих американців, якийсь там Руді, запросив їх з Мардж на коктейльну вечірку, що мала відбутися у його номері наступного дня. Том хотів було відмовитися, але Мардж сказала, що залюбки прийде. Том думав, що завтра її вже не буде, бо за обідом вона казала щось про намір повернутися до Рима. Та вечірка буде смертельно нудною, подумав Том. Руді був неотесаним базікалом у кричущому одязі й усім представлявся торговцем антикваріатом. Том обережно вивів Мардж з будинку Пітера, поки вона не встигла прийняти ще якогось запрошення.

Мардж була в захмеліло-веселому настрої і страшенно дратувала Тома, поки вони їли вечерю з п’яти страв, але він щосили намагався бути з нею люб’язним, а самого сіпало, як лабораторну жабу, якої торкаються електродом. Та щойно вона завела мову про Дікі, він узявся активно розвивати цю тему. Він казав щось на кшталт: «Може, Дікі знайшов у собі художника і, за прикладом Ґоґена, подався на якийсь із полінезійських островів». Його вже нудило від цих розмов! А Мардж, ліниво закидаючи руки, давала волю своїй фантазії, вигадуючи усілякі нісенітниці про Дікі в Полінезії. Та найгірше чекало на нього попереду, подумав Том: повернення додому на гондолі. Якщо вона звісить свої руки у воду, дай Боже, їх відкусить акула. Він замовив десерт, який уже не ліз йому в горлянку, але Мардж з’їла ще і його порцію.

Мардж, хто б міг сумніватися, хотіла приватну гондолу, а не загальну, що курсує від площі Сан-Марко до сходів собору Санта-Марія-делла-Салуте і, буває, перевозить по десять пасажирів за раз. Вони винайняли приватну гондолу. Було о пів на другу ночі. Від надлишку випитої кави у Тома в роті залишився гіркуватий присмак, його серце тріпотіло, як пташині крила, і він був певен, що не зможе заснути аж до самого світанку. Він був страшенно втомлений і ледачо, майже як Мардж, відкинувся на спинку сидіння, але відсунувся, щоб не торкатися її. Вона досі перебувала в піднесеному настрої і розважала себе надокучливим монологом про світанок у Венеції, який вона спостерігала під час якогось попереднього візиту. Від легенького покачування гондоли й ритмічних сплесків, коли гондольєр занурював весло у воду, Тома почало трохи нудити. Канал, який розділяв причал на площі Святого Марка та сходи його будинку, здавався безмежним.

Вода піднялася, залишивши їм тільки дві сходинки. Хвилі ворушили бридкі водорості на третій сходинці. Том автоматично заплатив гондольєру, зупинився перед масивними металевими дверима й лише тоді усвідомив, що не має ключів. Роззирнувся, оцінюючи, чи зміг би якось залізти до будинку, але зі сходів годі було дістати бодай до підвіконня. Він ще не встиг нічого сказати, як раптом Мардж розреготалася.

— Ти забув ключі! Краще й не придумаєш! Навколо вода, а ми стоїмо на порозі без ключів!

Том спробував посміхнутися. З якого дива йому всюди тягати за собою довжелезні металеві ключі, що важили, як добрі револьвери. Він обернувся і крикнув, щоб гондольєр повернувся.

— Ох! — засміявся гондольєр. — Mi dispiace, signor! Deb’ ritornare a San Marco! Ho un appuntamento![93] — І спокійнісінько поплив собі далі.

— У нас немає ключів! — гукнув Том італійською.

— Mi dispiace, signore! — відповів гондольєр. — Mandaro un altro gondoliere![94]

Мардж знову засміялася.

— То нас забере інший гондольєр! Чудово, правда? — Вона стала навшпиньки.

Та ще й ніч видалася паршивою. Пустився дрібний холодний дощ. Їх могла б підібрати загальна гондола, але жодна не пропливла повз них. Єдиним судном на весь канал був моторний човен, що якраз наближався до причалу на площі Святого Марка. Навряд чи він під’їде до них, подумав Том, та все одно погукав. Човен, яскраво освітлений, з багатьма людьми на борту, промчав біля них і пристав до причалу на протилежному боці каналу. Мардж сиділа на верхній сходинці, обхопивши руками коліна. Нарешті якийсь нещасний човник, схожий на рибальський, зупинився, і хтось крикнув італійською:

— Що, не впускають?

— Ми забули ключі! — весело озвалась Мардж.

Проте вона не хотіла сідати до човна і сказала, що зачекає на сходах, поки Том добереться до задніх дверей і впустить її. Том сказав, що це може забрати п’ятнадцять хвилин або й більше і вона ризикує застудитися. Насилу вона погодилась. Італієць підвіз їх до найближчого причалу — сходів собору Санта-Марія-делла-Салуте — й відмовився брати з них гроші, але таки взяв решту пачки американських цигарок Тома. Том і сам не знав чому, але тієї ночі йому було страшніше йти провулком Сан-Спірідіоне разом із Мардж, ніж якби він був сам. Мардж, звісно ж, нічого не боялася і всю дорогу плескала язиком.

25

Удосвіта Тома розбудив стукіт у двері. Він схопив халат і спустився. Йому принесли телеграму, і він мусив знову бігти нагору по гроші для посильного. Він зайшов до холодної вітальні й прочитав:

ПЕРЕДУМАВ. ХОЧУ З ВАМИ СТРІТЬСЯ.

ПРИБУДУ О 11:45.

Г. ҐРІНЛІФ

Том здригнувся. Ну що ж, він очікував цього. Ні, радше боявся. А може, усе через те, що його розбудили так рано? Заледве світало. У вітальні досі лежали страхітливі сірі тіні. Оте «стріться» звучало якось недоладно та старомодно. В італійських телеграмах іноді траплялися ще й не такі помилки. А якби замість ініціала «Г» вони надрукували «Р» або «Д»? Як би він тоді почувався?

Він помчав нагору, заліз під теплу ковдру й вирішив ще трохи поспати. Він усе думав, чи Мардж теж розбудив той гучний стукіт, чи вона зараз прийде до його кімнати, але потім вирішив, що вона спала як убита і нічого не чула. Він уявив, як відчинить містеру Ґрінліфу двері, міцно потисне йому руку. Намагався обміркувати можливі питання, але від утоми всі думки розвіювались. Він почав хвилюватися. Він був надто сонливий, щоб вигадувати запитання і відповіді, але надто стурбований, щоб заснути. Він хотів заварити кави й розбудити Мардж, аби хоч з кимось поговорити, але ніяк не міг примусити себе зайти до тієї кімнати, не хотів дивитися на її розкидану білизну, ні, це було вже занадто.

Але Мардж сама розбудила його й повідомила, що вже заварила каву.

— Що ти на це скажеш? — із посмішкою запитав Том. — Я отримав телеграму від містера Ґрінліфа. Він приїжджає опівдні.

— Справді? Коли ти отримав телеграму?

— Удосвіта. Якщо мені це не наснилося. — Том простягнув їй папір. — Ось вона.

Мардж прочитала телеграму.

— «Хочу з вами стріться», — з посмішкою повторила вона. — Це дуже добре. Маю надію, що це піде йому на користь. Ти спустишся, чи принести тобі каву нагору?

— Я спущуся, — відказав Том, натягаючи халат.

Мардж уже перевдяглася в чорні вельветові штани та светр. Штани, либонь, пошиті на замовлення, подумав Том, бо так добре облягали її нікудишню гарбузоподібну фігуру. Вони розтягнули своє кавування до десятої, аж до приходу Анни з Уґо, які принесли молоко, булочки й ранкові газети. Тоді вони заварили ще кави, додали молока й сіли у вітальні. Того ранку в газетах не було жодних відомостей ані про Дікі, ані про справу Майлза. Такі ранки вже траплялися, але тоді щось обов’язково з’являлося у вечірніх випусках — не завжди якісь новини, просто чергове нагадування про те, що Дікі досі не знайшли, а вбивство Майлза досі не розкрили.

Перед дванадцятою Мардж із Томом поїхали на вокзал зустріти містера Ґрінліфа. Знову дощило, та ще й було так вітряно і холодно, що краплі, здавалося, замерзали на їхніх обличчях. Вони стояли під навісом і дивились на людей, які виходили з воріт вокзалу. Нарешті показався містер Ґрінліф, поважний і мертвотно-блідий. Мардж кинулась до нього й поцілувала в щоку, він посміхнувся у відповідь.

— Здрастуй, Томе! — добродушно привітався він і простягнув руку. — Як справи?

— Чудово, сер. А у вас?

Містер Ґрінліф мав невелику валізу, але її ніс носій, який ще й поїхав разом із ними на човні, хоч Том запевняв, що сам міг би її тримати. Том запропонував одразу піти до нього. Але містер Ґрінліф хотів спершу заселитися до готелю.

— Я прийду до вас, щойно заселюся. Мабуть, зупинюся в «Ґрітті». Це десь недалеко від тебе? — запитав він.

— Не зовсім, але ви можете пройтися до площі Святого Марка, а тоді перетнути канал на гондолі, — відповів Том. — Якщо ви плануєте тільки зняти номер, то ми можемо піти з вами, а потім усі разом могли б десь пообідати, якщо ви, звісно, не бажаєте поговорити з самою Мардж. — Він знову перетворився на скромного тишка Ріплі.

— Я передовсім приїхав поговорити з вами, — відказав містер Ґрінліф.

— Є якісь новини? — запитала Мардж.

Містер Ґрінліф похитав головою. Він роздивлявся навколо знервованим і якимось відсутнім поглядом, ніби невідоме місто притягувало до себе його очі, однак ніщо не привернуло його уваги. Він нічого не відповів на Томову пропозицію пообідати разом. Том схрестив руки на грудях, почепив на обличчя люб’язний вираз і більше нічого не говорив. Тим паче, що гуркіт мотора заглушував усі слова. Містер Ґрінліф і Мардж цілком буденно обговорювали якихось спільних знайомих з Рима, і Том припустив, що обоє непогано поладнали, хоч Мардж казала, що раніше не знала містера Ґрінліфа й уперше зустрілася з ним у Римі.

Вони зайшли пообідати до простенького ресторану десь між готелями «Ґрітті» та «Ріалто», який славився стравами з морепродуктів, виставлених рядами за склом довгого прилавка. На одній із тарілок лежали невеличкі фіолетові восьминоги, яких так полюбляв Дікі, і Том звернувся до Мардж, киваючи на тарілку: — Як шкода, що Дікі немає з нами, він би залюбки поласував таким.

Мардж весело кивнула. Коли йшлося про їжу, вона завжди була в доброму гуморі.

За обідом містер Ґрінліф був небагатослівний і весь час просидів із кам’яним обличчям. Він далі постійно озирався, ніби чекав, що будь-якої миті до ресторану зайде Дікі. Поліція не знайшла бодай одного чортового доказу, сказав він, тому він запросив до Італії приватного детектива з Америки, який спробує сам розкрити цю справу.

Почувши це, Том поринув у роздуми. У нього теж закрадалися підозри, що американські детективи ефективніші за італійських. Утім, він добре розумів усю марність такої затії, як, напевне, і Мардж, бо її обличчя раптом витягнулось і набуло якогось збентеженого виразу.

— Це непогана ідея, — сказав Том.

— А ви самі високої думки про італійську поліцію? — запитав у нього містер Ґрінліф.

— Ну… насправді, так, — відказав Том. — До того ж у них є одна вагома перевага — вони розмовляють італійською, тому можуть пробратися куди завгодно й отримати відомості від різних свідків. Сподіваюся, що той детектив, якого ви запросили, знає італійську?

— Я й сам не знаю. Не знаю, — зніяковіло повторив містер Ґрінліф, ніби щойно зрозумів свій прорахунок. — Його прізвище Мак-Каррон. У нього чудові рекомендації.

Том припустив, що він не знає італійської.

— То коли він прибуває?

— Завтра або післязавтра. Завтра я повертаюся до Рима, щоб зустріти його. — Містер Ґрінліф відсунув свою порцію телятини з пармезаном. Він майже нічого не з’їв.

— У Тома просто чудовий будинок! — сказала Мардж, беручись за свій шматок багатошарового ромового пирога.

Том, який перед тим неприязно дивився на неї, натягнуто посміхнувся.

Либонь, допит почнеться уже вдома, коли вони з містером Ґрінліфом залишаться наодинці. Він знав, що містер Ґрінліф хотів поговорити з ним віч-на-віч, тому й запропонував випити каву в ресторані, випередивши Мардж, яка могла покликати їх на каву до нього додому. Їй дуже подобалась кава з його кавоварки. Та навіть удома Мардж не дала їм спокою і всілася разом із ними у вітальні. Яка ж вона безпардонна, подумав Том. Вона просиділа на канапі добрих півгодини, і лише тоді, коли Том насупив брови й недвозначно показав їй очима на сходи, до неї нарешті дійшло, і вона, грайливо прикривши рота рукою й позіхнувши, перепросила та сказала, що піде нагору трохи подрімати. Вона була в тому своєму невгамовно-життєрадісному настрої і весь обід говорила з містером Ґрінліфом так, ніби Дікі точно живий, тож йому не варто аж так хвилюватися, адже це може погано вплинути на його травлення. Вона поводилась так, ніби все ще мала надію одного дня стати його невісткою, подумав Том.

Містер Ґрінліф підвівся і, запхавши руки до кишень піджака, зміряв кроками кімнату, ніби якийсь чиновник, що збирався надиктувати стенографові листа. Він нічого не сказав про вишукане убрання будинку, бо заледве чи звернув на це увагу.

— Що скажете, Томе? — зітхнувши, почав він. — Дивне закінчення цієї історії, чи не так?

— Закінчення?

— Ви тепер мешкаєте в Європі, а Річард…

— Але ж ми не розглядали можливості, що він міг повернутися до Америки, — ввічливо зауважив Том.

— Ні, це неможливо. Імміграційній службі було б про це відомо. — Містер Ґрінліф продовжував ходити туди-сюди й навіть не дивився на нього. — Як ви самі думаєте, де він може бути?

— Мені здається, що він міг би з легкістю переховуватися в Італії і мешкати в якомусь готелі, де не вимагають реєстрації.

— А в Італії є такі готелі?

— Офіційно ні. Але Дікі, зважаючи на те, як добре він говорить італійською, таке цілком могло удатися. Насправді він міг би підкупити власника якогось невеликого готелю на півдні Італії і той би нікому нічого не сказав, навіть якби знав, що в нього мешкає Річард Ґрінліф.

— То ви вважаєте, що саме це він і зробив? — зненацька глянув на нього містер Ґрінліф, і Том побачив той жалюгідний вираз, який помітив на його обличчі того дня у Нью-Йорку, коли вони вперше зустрілися.

— Ні, але… Але це можливо. Боюсь, це все, що я можу сказати. — Він затнувся. — Мені прикро казати це, містере Ґрінліф, але я припускаю, що Дікі може бути мертвий.

Вираз містера Ґрінліфа не змінився.

— Через той пригнічений стан Дікі, який ви спостерігали в Римі?

— Він постійно перебував у такому стані. — Том насупився. — Очевидно, що вбивство Майлза його приголомшило. Він із тих людей… Скажімо, Дікі не любив публічності, не терпів насильства. — Том облизнув губи. Він справді мордувався, намагаючись дібрати потрібні слова. — Він навіть сказав: якщо трапиться ще щось, то він за себе не ручається. А ще я вперше помітив, що він збайдужів до своїх картин. Може, то було тимчасово, але до того малювання було чи не найважливішим заняттям у його житті.

— Він справді так серйозно ставився до малювання?

— Так, — упевнено сказав Том.

Містер Ґрінліф завів руки за спину та глянув на стелю.

— Дуже шкода, що поліції ніяк не вдається знайти того Ді Массімо. Він мав би щось знати. Наскільки мені відомо, вони з Річардом планували разом поїхати на Сицилію.

— Я нічого про це не знав, — відказав Том. Напевне це Мардж йому сказала.

— Як би там не було, Ді Массімо теж зник, якщо він узагалі існував. Я чомусь схиляюся до думки, що Річард вигадав його, аби переконати мене у важливості цього свого малювання. Того Ді Массімо немає у базі даних поліції, чи як воно там називається.

— Я ніколи не зустрічав його, — сказав Том. — Дікі пару разів згадував про нього, а мені ніколи не спадало на думку, що його могло взагалі не існувати. — Він легенько посміхнувся.

— Ви казали — «якщо трапиться ще щось». Що ви мали на увазі?

— Раніше я достеменно не знав, що це могло означати, але, здається, тепер я все зрозумів. Після вбивства Майлза Дікі опитували ще раз, стосовно затонулого в Сан-Ремо човна. Хіба поліція не казала вам?

— Ні.

— У Сан-Ремо знайшли затонулий човен, і виявилося, що він зник десь у той час, коли ми з Дікі були там і теж каталися на схожому човні. Багато туристів винаймали такі невеликі моторні човни. Так от, знайшли човна з плямами на дні. Поліція вважає, що то плями крові. На човен натрапили майже одразу після убивства Майлза. Тож, оскільки поліція не могла знайти мене, бо я у той час подорожував країною, Дікі міг подумати, що його запідозрили в моєму вбивстві! — Том засміявся.

— Святий Боже!

— Я знаю це лише тому, що інспектор поліції, який приїжджав до Венеції кілька тижнів тому, теж питав мене про той човен. Він і розказав мені, що раніше опитував Дікі. Дивно, але я не знав, що мене розшукували, доки не побачив статті у венеційській газеті. Тоді я пішов до поліційного відділку й показався їм. — Том посміхнувся. Він уже давно вирішив розповісти про це містеру Ґрінліфу. Нехай навіть він уже чув про той човен від поліції. А ще хотів сказати, що в той час, коли його розшукували, він був у Римі разом із Дікі, але нічого не знав про свої пошуки. До того ж ця оповідка добре підходила під його попередні слова про депресивний і пригнічений стан Дікі.

— Я не зовсім розумію, — сказав містер Ґрінліф. Він сидів на канапі й уважно слухав Тома.

— Тепер це все не має значення, адже поліція з’ясувала, що ми з Дікі обидва живі. Я завів про це мову тільки тому, що Дікі знав про мої пошуки, бо поліція розпитувала його про мене. Під час першого допиту він міг не знати точно, де я був, але йому принаймні було відомо, що я не покинув Італію. Утім, коли я вдруге бачився з ним у Римі, він не сказав про це поліції. Він був не в гуморі, не хотів їм допомагати. Я знаю про це, бо того дня, коли я у готелі розмовляв по телефону з Мардж, Дікі якраз був у поліційному відділку. Але нічого не сказав їм про мене. Він вважав, що мої пошуки — це справа поліції, от і хай самі все з’ясовують.

Містер Ґрінліф похитав головою — так скрушно й по-батьківському, ніби навіть не сумнівався, що Дікі був здатен на таке.

— Здається, саме того дня він і сказав: «Якщо трапиться ще щось…» Після того мені було трохи незручно перед поліцією. Мабуть, їх дуже здивувало те, що я нічого не чув про свої пошуки, і вони подумали, що я справжній ідіот. Але факт залишається фактом — я й гадки не мав, що мене шукали.

— Гм-м, — байдуже протягнув містер Ґрінліф.

Том підвівся, щоб налити бренді.

— Та все ж я не можу погодитися з вами, що Дікі наклав на себе руки, — озвався містер Ґрінліф.

— Мардж теж у цьому сумнівається. Я лише кажу, що таке можливо. Хоча й не вважаю таке припущення найімовірнішим.

— Справді? То що, по-вашому, найімовірніше?

— Що він десь переховується, — відказав Том. — Чи можу я запропонувати вам бренді? Мабуть, після Америки вам тут досить холодно.

— Правду кажучи, так воно і є. — Містер Ґрінліф узяв у нього склянку.

— А знаєте, він може бути в іншій країні, — сказав Том. — Після прибуття до Неаполя він міг вирушити до Греції, Франції чи ще кудись, адже його пошуки почалися аж через кілька днів.

— Авжеж, може, й так… — утомлено відказав містер Ґрінліф.

26

Том сподівався, що Мардж уже забула про коктейльну вечірку в готелі «Даніелі», на яку їх запросив торговець антикваріатом, але марно. Близько четвертої містер Ґрінліф, посилаючись на втому, повернувся до готелю, і, щойно за ним зачинилися двері, Мардж тут же нагадала про вечірку.

— Ти справді хочеш піти? — запитав Том. — Я навіть не пам’ятаю його імені.

— Малуф. М-а-л-у-ф, — весело відказала Мардж. — Я хочу піти. Бодай ненадовго.

Отже, вони пішли. Найбільше Тома дратувало, яким видовиськом вони стали — двоє друзів зниклого Дікі Ґрінліфа — й усі спрямували на них свої зацікавлені погляди, ніби вони були парою циркових акробатів у яскравому світлі прожекторів. Він відчував — знав, — що для містера Малуфа вони були усього лиш такими собі «знаменитостями», яких він запросив на вечірку задля розваги своїх гостей. Хто б міг сумніватися — він розбовкав ледь не всій Венеції, що до нього прийдуть Мардж Шервуд і Том Ріплі. Просто нестерпно! Та й Мардж не могла списувати свою легковажну поведінку тільки на те, що вона аніскілечки не переймалася зникненням Дікі. Тому навіть здалося, що вона поглинала щораз нові порції мартіні лише тому, що вони були безкоштовні, от ніби не могла випити чого-небудь у нього вдома чи думала, що він не пригостить її коктейлем за вечерею з містером Ґрінліфом.

Том повільно потягував мартіні й намагався триматися в іншому кінці кімнати, подалі від Мардж. Він був другом Дікі Ґрінліфа, якщо хтось починав розмову таким запитанням, а щодо Мардж, то він не був близько із нею знайомий.

— Міс Шервуд гостює в моєму домі, — він легенько посміхнувся.

— А де містер Ґрінліф? Шкода, що ви не привели його, — сказав містер Малуф, протискуючись поміж гостями з великою порцією коктейлю «Мангеттен» у келиху для шампанського. На ньому був англійський твідовий костюм у клітинку із розряду тих, які англійці шиють неохоче і, мабуть, саме для таких американців, як Руді Малуф.

— Гадаю, містер Ґрінліф зараз відпочиває, — пояснив Том. — Ми зустрінемося з ним пізніше, за вечерею.

— Ага, — протягнув містер Малуф. — Ви бачили вечірні газети? — додав він уже ввічливіше, із поважним і врочистим виразом.

— Так, бачив, — сказав Том.

Містер Малуф кивнув і більше нічого не казав. Том гадав, яке несосвітенне мав би придумати виправдання, якби сказав, що не читав газет. Вечірні газети повідомляли, що містер Ґрінліф приїхав до Венеції і зупинився у готелі «Ґрітті», але жодним словом не згадали приватного детектива з Америки, який завтра-післязавтра мав прибути до Рима. У газетах узагалі не йшлося про приватних детективів, і Том навіть засумнівався у розповіді самого містера Ґрінліфа, ніби то була одна з тих історій, яку тобі переказують зі слів іншої людини, або, ще краще, один із його власних, нічим необґрунтованих страхів, які з часом минають, а тоді йому стає соромно, що таке узагалі могло спасти йому на думку. Як того разу в Монджибелло, коли він подумав, що в Дікі роман із Мардж або принаймні щось близьке до роману. Або його побоювання, що та справа з підробленими підписами викриє його, якщо він і далі прикидатиметься Дікі. А виявилося, що всі його переживання були марними. Останні новини сповіщали, що сім з десяти американських експертів не вважають підписи Дікі підробленими. Якби не його безглузді страхи, він міг би й далі підписувати ті чеки та грати роль Дікі. Том зціпив зуби. Краєм вуха він слухав балачки містера Малуфа, який намагався показати себе освіченим і солідним, описуючи ранкову експедицію на острови Мурано і Бурано поблизу Венеції. Том дужче зціпив зуби й насуплено слухав його, розмірковуючи над власним життям. Може, йому й не варто сумніватися в історії містера Ґрінліфа про приватного детектива, доки її цілком не спростовано, але, як би там не було, він не дозволить цим новинам збити його з пантелику, він не піддасться власним страхам, не викаже себе.

Том байдуже відповів на якесь запитання містера Малуфа, той весело та якось дурнувато розреготався і нарешті дав йому спокій. Том провів його презирливим поглядом і раптом збагнув, що поводився не дуже поштиво, тож надалі треба опанувати себе, адже він хотів бути джентльменом. А це означало, що він мав триматися поштиво навіть із цими другосортними торговцями антикваріатом і покупцями їхнього мотлоху — він бачив ці славнозвісні «товари» в одній із кімнат, у якій гості залишали свої пальта. Вони дуже нагадували йому тих людей, з якими він розпрощався у Нью-Йорку, і, либонь, саме тому страшенно його дратували, аж йому захотілося чимшвидше дати драла.

Він був тут тільки через Мардж. Він у всьому звинувачував її. Том відсьорбнув мартіні, підняв очі до стелі й подумав, що за кілька місяців заспокоїться, накопичить терпіння і навчиться давати собі раду навіть із такими людьми, якщо такі ще траплятимуться на його шляху. Він став упевненішим, відколи покинув Нью-Йорк, і мав намір продовжувати в тому ж дусі. Він розглядав стелю, а сам обмірковував поїздку до Греції — з Венеції він вийде в Адріатичне море, а тоді через Іонічне море дістанеться Криту. Саме це він і зробить цього літа. У червні. Червень. Яким приємним і солодким було це слово, яким безхмарним і сонячним! Та за мить його фантазія розвіялась. Гучні скрипучі голоси ввірвалися йому до вух, встромили свої пазурі йому в плечі та спину. Мимоволі він почав віддалятися від них, рушив у Мардж. Окрім неї тут були ще дві жінки, огидні дружини двох не менш огидних підприємців. Він мусив визнати, що на їхньому фоні Мардж виглядала досить привабливо, але її голос, її голос був такий же, як у них, а може, й гірший.

У нього на язиці уже вертілася якась відмовка, він хотів запропонувати їй піти, але ж було не прийнято, щоб чоловік першим пропонував таке, тож він проковтнув свою відмовку і, люб’язно посміхаючись, приєднався до кола Мардж. Хтось долив йому мартіні. Мардж розповідала про Монджибелло, не забула пригадати і свою книжку і, схоже, зачарувала трьох зморшкуватих лисуватих сивих чоловіків.

Коли через кілька хвилин Мардж сама запропонувала йому піти, їм ледве вдалося здихатися Малуфа та його набридливих гостей, які вже трохи захмеліли та вчепилися в них із пропозицією усім разом піти кудись повечеряти, та ще й запросити з ними містера Ґрінліфа.

— Для того ми й у Венеції — щоб гарно проводити час! — торочив містер Малуф, обійнявши Мардж за талію, і все силкувався притягнути її до себе, ніби вмовляючи залишитися. Добре, що Том нічого тут не їв, а то його б уже давно вивернуло. — Який там номер у містера Ґрінліфа? Треба йому подзвонити! — Містер Малуф проштовхувався до телефону.

— Нам час забиратися звідси! — гнівно шепнув Том на вухо Мардж. Ухопив її за лікоть і потягнув до дверей, дорогою киваючи, всміхаючись і бажаючи гостям доброї ночі.

— Що трапилося? — запитала Мардж, коли вони вийшли в коридор.

— Нічого. Просто мені здалося, що вечірка почала виходити за межі, — відказав Том, намагаючись залагодити сказане посмішкою. Мардж трохи захмеліла, але не настільки, щоб не помітити його дивної поведінки. Він спітнів. Краплинки поту виступили на його чолі, і він поспіхом змахнув їх. — Такі люди мене страшенно втомлюють. Постійно питають про Дікі, а ми ж навіть не знаємо їх і навряд чи це нам потрібно. Мене просто верне від них.

— Дивно. А мене ніхто не питав про Дікі, навіть не згадували його імені. Ця вечірка здалася мені кращою за вчорашній прийом у Пітера.

Том ішов з високо піднятою головою і більше нічого не казав. Він зневажав людей такого ґатунку, але як скажеш про це Мардж, якщо вона й сама до них належала?

Вони прийшли до готелю і забрали містера Ґрінліфа. Було ще рано для вечері, тож вони сіли в кафе неподалік від «Ґрітті» й замовили коктейлі. Том намагався залагодити свою провину за ту сцену на вечірці й цілий вечір був дуже люб’язним і балакучим. Містер Ґрінліф був у доброму гуморі, бо щойно перед вечерею телефонував додому й дізнався, що його дружині покращало. Останні десять днів лікар давай їй нові уколи, які виявилися набагато ефективнішими за всі попередні ліки.

Вечеря вдалася на славу. Том розповідав досить пристойні та в міру смішні жарти, а Мардж нестримно реготала. Містер Ґрінліф наполіг, що сам заплатить за вечерю, а тоді сказав, що погано почувається і мусить повернутися до готелю. Зважаючи на те, що він обрав італійську пасту й навіть не замовив салату, Том дійшов висновку, що містер Ґрінліф страждає від притаманного новоприбулим туристам розладу шлунку, і хотів було запропонувати йому дієві ліки, які можна знайти в будь-якій тутешній аптеці, але передумав. Містер Ґрінліф не з тих людей, кому можна сказати щось подібне, навіть наодинці.

Містер Ґрінліф повідомив, що наступного дня повертається до Рима, і Том пообіцяв зателефонувати йому вранці, аби дізнатися, яким потягом він поїде. Мардж поверталась до Рима разом із містером Ґрінліфом, і їй підходив будь-який потяг. Усі троє рушили до «Ґрітті». Містер Ґрінліф, поважний американський промисловець із Медісон-авеню у сірому фетровому капелюсі, що приховував його серйозне обличчя, виглядав трохи химерно на цих звивистих венеційських вуличках. У готелі вони розпрощалися.

— Мені дуже шкода, що не можу провести з вами більше часу, — сказав Том.

— Мені теж, любий Томе. Може, якось іншим разом. — Містер Ґрінліф поплескав його по плечу.

Том ішов додому з Мардж. Вона, як завжди, сяяла від радості. Усе пройшло дуже добре, подумав він. Мардж усю дорогу не замовкала й весело розповідала, що обірвалася бретелька її ліфчика і вона весь час мусила тримати її рукою. Том думав про листа від Боба Делансі, якого отримав напередодні. То було його перше послання від Боба, відколи він покинув Нью-Йорк, якщо не брати до уваги тої паршивої листівки, яку він отримав сто років тому. Боб писав, що поліція опитала всіх мешканців його будинку в справі махінацій з податками кількамісячної давнини. Як з’ясувалося, злочинець використовував адресу Бобового будинку, щоб отримувати грошові перекази. Він просто витягав конверти з чеками крізь щілину поштової скриньки, куди їх вкидав поштар. Поштаря теж допитали, і він сказав, що листи були адресовані Джорджу Мак-Альпіну. Бобу ця історія здалася досить кумедною. Він описав реакцію кількох своїх сусідів, коли тих опитувала поліція. Загадка була в тому, хто забирав зі скриньки листи, адресовані Джорджу Мак-Альпіну? Ці вісті втішили Тома. Та історія з податковими деклараціями висіла в нього над головою, бо він підозрював, що рано чи пізно все випливе й поліція почне розслідування. Він радів, що тоді вчасно спинився, і був цілком упевнений, що поліція нізащо не зможе пов’язати між собою Тома Ріплі та Джорджа Мак-Альпіна. До того ж, як зазначив Боб, той шахрай навіть не намагався отримати гроші за тими чеками.

Прийшовши додому, він сів у вітальні та ще раз прочитав листа від Боба. Мардж пішла нагору пакувати речі, а відтак планувала лягати спати. Том теж був утомлений, але передчуття свободи, яку він отримає завтра, здихавшись Мардж і містера Ґрінліфа, було таким приємним, що він був не проти смакувати його аж до ранку. Він зняв черевики, закинув ноги на канапу, приліг на подушку та продовжив читати листа. «Поліція каже, що це хтось сторонній час від часу приходив забирати пошту, бо жоден із тих недоумків, що мешкали в будинку, не був схожий на злочинця…» Він читав про людей, яких знав у Нью-Йорку, про Еда та Лорейн, безмозку дівулю, яка хотіла заховатися у його каюті, коли він вирушав до Європи, і його охоплювало якесь дивне відчуття. Дивне й неприємне. Яким жалюгідним було їхнє життя у Нью-Йорку. Вони щодня сновигали містом, заходили й виходили з вагонів метро, задля розваги випивали в якомусь зачуханому барі на Третій авеню чи дивилися вдома телевізор. А навіть якщо їм і вистачало грошей сходити до пристойнішого бару чи ресторану на Медісон-авеню, яким нікчемним він був у порівнянні з найдешевшою забігайлівкою Венеції, де подавали величезні порції зелених салатів, підносили таці з різними сирами, а приязні офіціанти наливали в келих найкраще у світі вино! «Я справді заздрю тобі. Ти, мабуть, сидиш зараз на якійсь древній площі у Венеції! — писав Боб. — Ти часто катаєшся на гондолі? Які там дівчата? Ти, либонь, уже так окультурився, що навіть не захочеш говорити з нами, коли повернешся. Як довго ти збираєшся там залишатися?»

Навіки, подумав Том. Може, він ніколи не повернеться до Штатів. Йому подобалась не стільки Європа, скільки приємні самотні вечори, які він провів тут і в Римі. Вечори, коли він просто роздивлявся карти, або лежав на ліжку й гортав путівники. Вечори, коли він розглядав свій одяг — свій і Дікі, коли тримав у руках його персні, коли торкався пальцями своєї валізи з гладенької шкіри антилопи, яку придбав у фірмовій крамниці «Gucci». Він натирав валізу спеціальною англійською пастою — не тому, що вона потребувала полірування, адже він так бережно до неї ставився — а тому, що хотів, аби вона завжди була бездоганною. Він любив речі, не всі, а кілька обраних, з якими ніколи не розлучався. Вони додавали йому самоповаги. Вони не для того, щоб хизуватися, їх належало любити й цінувати. Речі нагадували йому, що він живий, наповнювали його життя змістом і задоволенням. Хіба цього мало? Він жив. Небагато людей уміють жити, навіть ті, хто купається в грошах. Насправді ж для цього не потрібно багато грошей, головне — почуватися в безпеці. Він прагнув до цього, ще коли мешкав у Марка Прімінґера. Він цінував речі Марка, саме речі привабили його до будинку, але вони не належали йому. А як тут настарчити на власні речі, коли заробляєш усього сорок доларів на тиждень? Аби придбати все бажане, навіть якби він на всьому економив, у нього пішли б найкращі роки його життя. Гроші Дікі лише підштовхнули його, прискорили його рух обраним шляхом. Гроші давали йому можливість відвідати Грецію, зібрати колекцію кераміки етрусків, якщо йому коли-небудь таке заманеться (нещодавно він читав цікаву книжку на цю тему, написану американцем, який мешкав у Римі), приєднатися до мистецьких спільнот і навіть фінансувати їх. Гроші давали йому можливість, скажімо, читати допізна Мальро[95], адже вранці йому нема потреби прокидатися на роботу. Днями він придбав двотомне видання «Психології мистецтва» Мальро та з великим задоволенням читав його французькою з допомогою словника. Він подумав, що міг би трохи подрімати, а потім знову почитати книжку, і байдуже котра година. Він почувався затишно й уже почав дрімати, хоч випив не одну чашку кави. Йому було комфортно, спинка й підлокітники канапи обіймали його, ніби чиїсь турботливі руки. Він вирішив заночувати у вітальні. Все одно зручніше, ніж канапа нагорі. Може, за хвилю він встане й принесе собі ковдру.

— Томе?

Він розплющив очі. Мардж босоніж бігла сходами донизу. Вона тримала в руці його коричневий шкіряний футляр.

— Я знайшла тут персні Дікі, — сказала вона, переводячи подих.

— Ой, це Дікі дав мені їх. На зберігання. — Том встав з канапи.

— Коли?

— Здається, в Римі. — Він відступив назад, намацав черевики та взяв один. Він хотів приховати своє хвилювання.

— Що він збирався робити? Чому він віддав їх тобі?

Мабуть, вона хотіла пришити свою бретельку й шукала нитку. Чорт забирай, чому він не додумався заховати персні кудись подалі, під ту ж таки підкладку своєї валізи?

— Не знаю, — сказав він. — Так йому заманулося. Ти ж знаєш, який він. Сказав, якщо раптом з ним щось трапиться, він хоче, аби я залишив персні собі.

Мардж здавалася спантеличеною.

— Куди він збирався?

— У Палермо. На Сицилію. — Він тримав черевик обома руками так, щоб у разі потреби використати його дерев’яний каблук як зброю. Він миттю уявив собі, як зробить це: стукне її черевиком, витягне через парадні двері та вкине до каналу. Скаже, що вона впала, посковзнулася на мокрих водоростях. А він думав, що вона зможе випливти, адже так добре вміла плавати…

Мардж дивилась на футляр.

— То виходить, що він справді хотів накласти на себе руки.

— Можливо… якщо подивитися з цього боку. Персні… наштовхують на думку, що він міг це зробити.

— Чому ти раніше нічого не казав про персні?

— Мені вилетіло з голови. Я заховав їх, щоб не загубити, і відтоді ніколи не виймав.

— Він або покінчив з собою, або змінив ім’я.

— Так, — сумовито відказав Том.

— Треба розказати про це містеру Ґрінліфу.

— Йому й поліції. Так і зроблю.

— Це, фактично, розкриває всю справу, — сказала Мардж.

Том крутив черевик у руках, але тримав його напоготові, бо Мардж якось дивно на нього дивилася. Вона щось обмірковувала. Вона задурювала йому голову? Невже вона здогадалась?

— Не можу уявити Дікі без його перснів, — серйозно сказала вона, і Том збагнув, що вона нічого не запідозрила, а думала хтозна про що.

Він розслабився, опустився на канапу та вдав, ніби намагається взути черевики.

— Твоя правда, — машинально погодився він.

— Якби не було так пізно, я негайно зателефонувала б містеру Ґрінліфу. Та він уже, мабуть, спить, а якщо розкажу, то він потім цілу ніч не заплющить очей.

Том запхав ногу в другий черевик. Його затерплі пальці не слухалися. Він гарячково шукав якусь розумну відповідь.

— Мені шкода, що не сказав про це раніше, — озвався він низьким голосом. — Просто…

— То виходить, що тепер містеру Ґрінліфу нема потреби звертатися до приватного детектива. — Її голос тремтів.

Том глянув на неї. Здавалося, що вона от-от розплачеться. Це вперше Мардж припустила, що Дікі міг бути мертвий, що він, імовірно, був мертвий. Він повільно підійшов до неї.

— Мені шкода, Мардж. Та найбільше я шкодую через те, що не сказав тобі раніше. — Він обійняв її, точніше, йому довелося обійняти її, бо Мардж сама притислася до нього. Він відчув запах її парфумів. Напевне «Страдіварі». — Саме через ті персні я й подумав, що він наклав на себе руки… чи міг це зробити.

— Так, — нещасним і тремтливим голосом відказала Мардж.

Вона не плакала, але притислася до нього, опустивши голову, як людина, яка щойно отримала звістку про смерть близького. Так воно й було.

— Може, хочеш бренді? — лагідно сказав Том.

— Ні.

— Ходи сюди, присядь. — Він підвів її до канапи.

Вона сіла, а Том пішов до бару й налив дві склянки бренді. Коли він озирнувся, її вже не було. Він тільки встиг побачити на верхній сходинці босу ногу та краєчок її халата.

Вона хоче побути сама, припустив Том. Він хотів було віднести їй бренді нагору, але передумав. Мабуть, вона була в такому стані, що й бренді не допоможе. Він добре знав, як вона почувалась. Він відніс склянки до бару. Хотів вилиту одну з них назад до пляшки, але вилив бренді з двох склянок і поставив її до інших пляшок.

Він знову опустився на канапу, звісивши ноги. Він був такий утомлений, що навіть не мав сили зняти черевики. Такий же втомлений, як після вбивства Фредді чи Дікі, раптом подумав Том. Він був за крок від нового убивства! Пригадав свої холоднокровні роздуми про те, як обережно, щоб не розсікти шкіру, ударить Мардж, повимикає всюди світло, аби ніхто нічого не бачив, і потягне її коридором до парадних дверей… Як швидко він вигадав історію, буцім вона посковзнулася і впала у воду, а він думав, що вона зараз випливе, тож не став стрибати за нею і гукати на допомогу… Він навіть уявив собі слова, якими вони з містером Ґрінліфом обміняються після цієї прикрої події. Містер Ґрінліф буде шокований, він теж здаватиметься (але тільки здаватиметься) приголомшеним. А всередині буде спокійним і впевненим, як і після убивства Фредді, адже його розповідь буде неспростовною. Як і та історія про Сан-Ремо. Його вигадки були такими правдоподібними лише тому, що він, продумуючи їх до найменших деталей, сам починав у них вірити.

На мить він навіть почув, як каже: «…Я стояв на сходах і кликав її, я думав, що вона зараз випливе, мені навіть здалося, що вона так жартує зі мною… Я навіть не міг подумати, що вона могла об щось ударитися. Ще хвилину тому вона стояла поряд, така життєрадісна…» Він напружився. Здавалося, що хтось крутив патефон у його голові, ніби прямісінько у вітальні розігрувалась невеличка драма, яку він ніяк не міг спинити. Він бачив себе в компанії італійської поліції та містера Ґрінліфа, вони стояли біля кремезних дверей, що вели до фойє. Він бачив себе й чув свій стривожений голос. І вони йому вірили.

Та найбільше його лякали не уявні діалоги й навіть не галюцинації про скоєне убивство (він знав, що він його не скоїв), а думка про те, як він стояв перед Мардж з черевиком у руці й холоднокровно, крок за кроком, уявляв, як він це зробить. І спогади про два попередніх убивства. Ті два убивства не були частиною його фантазії, він скоїв їх насправді. Він міг би стверджувати, що не хотів їх убивати, але факт залишався фактом: він це зробив. Він не хотів бути вбивцею. Іноді він узагалі забував про ті убивства. Але бувало — як от зараз, — що він не міг про них не думати. Правду кажучи, сьогодні він теж забув про них, поринувши в роздуми про цінність речей і про те, чому йому так подобалося жити в Європі…

Том повернувся на бік, підібгав під себе ноги. Він спітнів, його трусило. Що відбувалося? Що з ним трапилось? Невже завтра при зустрічі з містером Ґрінліфом він почне верзти всілякі нісенітниці про те, як Мардж упала у воду, як він гукав на допомогу, а потім пірнув за нею, але не зміг її знайти? І навіть у її присутності не зможе зупинити цього потоку слів, які викриють у ньому навіженого маніяка?

Завтра він мусить показати персні містеру Ґрінліфу. Він мусить повторити ту історію, яку розказав Мардж. І докинути ще кілька деталей, для правдоподібності. Він узявся вигадувати їх і трохи заспокоївся. Він уявив собі Рим, номер у готелі, Дікі, який стояв перед ним і щось говорив, а тоді стягнув з пальців обидва персні й віддав йому зі словами: «Прошу тебе, нікому про це не розказуй…»

27

Наступного ранку о пів на дев’яту Мардж зателефонувала містеру Ґрінліфу й запитала, коли вони з Томом зможуть прийти до нього в готель. Мабуть, містер Ґрінліф помітив, яким схвильованим був її голос. Том чув, як вона переказувала йому історію про персні — його ж, Томовими, словами. Напевне Мардж справді повірила йому, але він і гадки не мав, як цю новину сприйняв містер Ґрінліф. Він боявся, що саме ці відомості могли розкрити містеру Ґрінліфу всю правду, і хтозна, чи він не чекатиме на них у компанії полісменів, готових заарештувати Тома Ріплі. Така можливість видавалася йому куди гіршою за ту не вельми приємну ситуацію, у яку він міг би потрапити, якби особисто розказав містеру Ґрінліфу про персні.

— Що він сказав? — запитав Том, коли Мардж поклала слухавку.

Мардж утомлено опустилася на крісло навпроти нього.

— Здається, він поділяє мої підозри. Він сам так сказав. Скидається на те, що Дікі мав намір накласти на себе руки.

Але до їхнього приходу містер Ґрінліф матиме трохи часу, аби все обміркувати, подумав Том.

— То коли ми маємо прийти? — запитав він.

— Я сказала, що ми прийдемо о пів на десяту. Тільки вип’ємо кави. Кава вже готується. — Мардж підвелася і пішла до кухні. Вона вже встигла перевдягнутись. На ній був дорожній костюм, у якому вона приїхала.

Том засовався на краєчку канапи, трохи попустив краватку. Він спав одягненим на канапі, і Мардж розбудила його всього кілька хвилин тому, коли спустилася. Він і гадки не мав, як міг проспати всю ніч у цій холоднючій кімнаті. Йому стало соромно. Мардж здивувалась, побачивши його на канапі. У нього затерпла шия, боліли спина та праве плече. Він почувався геть розбитим. Зненацька він зірвався на ноги.

— Піду нагору, помиюся, — гукнув він на кухню.

Нагорі Том зазирнув до своєї кімнати й побачив, що Мардж уже спакувала валізу. Вона лежала посеред кімнати. Він дуже сподівався, що вони разом із містером Ґрінліфом не передумають повертатися до Рима й вирушать ранішнім потягом. Мабуть, таки вирушать, адже містер Ґрінліф сьогодні мав зустрітися в Римі з тим американським детективом.

Том роздягнувся в сусідній кімнаті, зайшов до ванни та ввімкнув душ. Кинув оком на своє відображення у дзеркалі і, вирішивши спочатку поголитися, пішов до кімнати по електричну бритву, яку бозна-чому забрав із ванної перед приїздом Мардж. У коридорі він почув, як задзвонив телефон. Мардж відповіла. Том перехилився через перила й став прислухатися.

— Та ні, усе добре, — сказала вона. — Нічого страшного, якщо не поїдемо… Так, я передам йому… Добре, ми поквапимось. Том пішов прийняти душ… Так, менш ніж за годину. До зустрічі.

Він почув її кроки й відскочив, адже був голий.

— Томе! — гукнула Мардж. — Детектив з Америки щойно прибув до Венеції. З аеропорту він зв’язався з містером Ґрінліфом і вже їде до нього.

— Добре! — крикнув Том і роздратовано зайшов до ванни. Вимкнув душ і підключив електробритву до розетки. А якби він був у душі? Мардж усе одно б кричала, вважаючи, що він її чує. Йому так хотілося її здихатись. Було б чудово, якби вона поїхала сьогодні вранці, якщо тільки вони з містером Ґрінліфом не надумають залишитись і подивитися, що з ним робитиме той детектив. А Том був певен, що детектив приїхав до Венеції тільки для того, щоб зустрітися з ним, інакше він міг би зачекати на містера Ґрінліфа в Римі. Том замислився, чи до Мардж це теж дійшло. Мабуть, ні. Для таких висновків їй довелося б бодай трохи поворушити мізками.

Том надягнув простий костюм і краватку та спустився, щоб випити кави разом із Мардж. Він прийняв гарячий душ, і йому покращало. Мардж майже нічого не говорила, тільки зауважила, що персні цілковито міняють усю справу й тепер детектив, як і вони з містером Ґрінліфом, теж вважатиме, що Дікі покінчив із собою. Том щиро сподівався, що вона мала рацію. Та все залежало від того, якою людиною був той детектив. Усе залежало від того, яке він, Том, справить на нього враження.

То був ще один похмурий і вогкий день. Поки що не дощило, але неодмінно дощитиме згодом, десь ближче до обіду. Біля сходів собору вони спіймали гондолу, дісталися площі Святого Марка й рушили до готелю «Ґрітті». З вестибюля зателефонували містеру Ґрінліфу в номер. Він сказав, що детектив Мак-Каррон уже прибув, і попросив їх піднятися до нього.

Містер Ґрінліф відчинив двері зі словами «Доброго ранку», по-батьківському потис руку Мардж, кивнув Томові.

Том пропустив Мардж уперед. Детектив стояв біля вікна — невисокий огрядний чолов’яга близько тридцяти п’яти. Його обличчя було приязним і трохи стурбованим. Достатньо кмітливий, але тільки достатньо, було перше враження Тома.

— Це Альвін Мак-Каррон, — сказав містер Ґрінліф. — Міс Шервуд і містер Том Ріплі.

Усі привіталися.

Том помітив на ліжку новенький портфель і розкладені навколо папери та світлини. Мак-Каррон міряв його поглядом.

— Ви друг Річарда, наскільки я розумію? — запитав він.

— Ми обоє його друзі, — відповів Том.

Містер Ґрінліф на мить обірвав їхню розмову, запрошуючи всіх сісти. Він зупинився у великому, гарно вмебльованому номері, вікна якого виходили на канал. Том сів на оббите червоною тканиною крісло без підлокітників. Мак-Каррон примостився на край ліжка й розглядав свої папери. Серед них Том запримітив кілька фотокопій, що скидалися на чеки з підписом Дікі. Було й кілька знімків самого Дікі.

— Ви принесли персні? — запитав Мак-Каррон, перевівши погляд із Тома на Мардж.

— Так, — сказала Мардж і врочисто підвелася. Вона вийняла їх зі своєї сумки й віддала детективу.

Мак-Каррон поклав їх на долоню і простягнув містеру Ґрінліфу.

— Це його персні? — запитав він, і містер Ґрінліф, кинувши на них єдиний погляд, одразу кивнув, а на обличчі Мардж з’явився ображений вираз, ніби вона хотіла сказати: «Я знаю його персні не гірше за містера Ґрінліфа, а може, й краще». Мак-Каррон повернувся до Тома. — Коли він віддав їх вам?

— У Римі. Наскільки я пригадую, то було близько третього лютого, через кілька днів після вбивства Фредді Майлза, — відповів Том.

Детектив уважно розглядав його своїми лагідними карими очима. Підняті брови додали зморщок на його чолі. У нього було хвилясте каштанове волосся, коротко підстрижене з боків, і довгий чуб, що падав йому на очі — чисто хлопчина з коледжу. І годі бодай щось прочитати на його тренованому обличчі, подумав Том.

— Що він сказав, коли віддав їх вам?

— Сказав, якщо раптом з ним щось трапиться, він хоче, аби я залишив персні собі. Я запитав, що ж може трапитися, а він сказав, що й сам не знає, але всяке може бути. — Том навмисне зупинився. — Я б не сказав, що він був більш пригнічений, ніж зазвичай. Ми говорили, і мені навіть не спало на думку, що він міг накласти на себе руки. Я лише знав, що він планував поїхати.

— Куди? — запитав детектив.

— До Палермо. — Том глянув на Мардж. — Здається, він віддав їх мені того дня, коли ми з тобою говорили телефоном у готелі «Інґлатерра». Пригадуєш точну дату?

— Друге лютого, — покірно сказала Мардж.

Мак-Каррон записував його слова.

— Що ще ви можете сказати? — звернувся він до Тома. — Це було вдень? Може, він пив?

— Ні. Він узагалі мало пив. Мені здається, що то було десь перед обідом. Він попросив мене нікому не розказувати про ті персні, і я, певна річ, пообіцяв, що нікому не скажу. Як я й вже казав міс Шервуд, я заховав їх і геть про них забув. Мабуть, я надто серйозно сприйняв його прохання. — Том говорив відверто й лише трішки, ніби ненавмисно, затинався, як і личило в такій ситуації схвильованому товаришеві.

— Що ви зробили з перснями?

— Я сховав їх у старий футляр, у якому зберігаю старі ґудзики та всілякий дріб’язок.

Якусь хвилю Мак-Каррон мовчки оглядав його, і Том використав цю паузу, щоб опанувати себе. Від цього спокійного й водночас настороженого ірландця можна було очікувати будь-чого — провокаційного питання чи навіть звинувачення у брехні. Том подумки вчепився у власні вигадані свідчення і приготувався захищати їх до останнього. У кімнаті було так тихо, що він чув дихання Мардж, а від кашлю містера Ґрінліфа він мало не підскочив. Містер Ґрінліф видавався досить спокійним, навіть трохи знудженим. А що, як вони з Мак-Карроном затіяли цю гру, щоб з допомогою перснів вивести його на чисту воду?

— Чи міг Дікі позичити вам персні на якийсь час, скажімо, на щастя? Чи робив він щось схоже раніше? — запитав Мак-Каррон.

— Ні, — сказала Мардж, випередивши Тома.

Тому відлягло від серця. Він бачив, що Мак-Каррон поки що не міг дійти якихось висновків і чекав на його відповідь.

— Раніше Дікі позичав мені деякі свої речі, — озвався Том. — Він дозволяв мені брати свої краватки й піджаки. Але персні — це, звісно ж, зовсім інше. — Він мусив це додати, бо Мардж, без сумніву, знала про той випадок, коли Дікі заскочив його у своєму одязі.

— Не можу уявити Дікі без його перснів, — сказала Мардж. — Він знімав ось того, із зеленим каменем, коли плавав у морі, але потім завжди надягав його. Ці персні були його невід’ємною частиною. Саме тому я припустила, що він або покінчив із собою, або змінив ім’я.

Мак-Каррон кивнув.

— Можливо, вам щось відомо про його ворогів?

— У нього не було ворогів, — сказав Том. — Я теж про це думав.

— Чи існує ще якась причина, чому він міг заховатися від усіх або взяти собі чуже ім’я?

Том розім’яв затерплу шию й обережно сказав:

— Можливо… Але це нереально зробити в Європі. Для цього йому б знадобився паспорт. При перетині кордону, до якої країни він би не поїхав, у нього неодмінно попросили б показати паспорт. Навіть у готель не поселишся без паспорта.

— Але ж ви казали, що є такі готелі, у яких не вимагають паспорт, — сказав містер Ґрінліф.

— Так, в Італії є такі невеличкі готелі, і така можливість, хоч малоймовірна, але існує. Однак після того галасу навколо його зникнення… не певен, що йому вдалося б так довго переховуватись, — сказав Том. — Хтось напевне видав би його.

— Але він, без сумніву, зник разом зі своїм паспортом, — зауважив Мак-Каррон. — Бо він приїхав з ним до Сицилії, а потім зареєструвався у великому готелі.

— Так, — погодився Том.

Мак-Каррон щось записав, а тоді глянув на Тома.

— То як усе це бачите ви, містере Ріплі?

Мак-Каррон ще не закінчив, подумав Том. Він точно захоче поговорити з ним наодинці.

— На жаль, мушу погодитися з міс Шервуд. Скидається на те, що Дікі наклав на себе руки і, схоже, він уже давно планував це зробити. Я вже казав про це містеру Ґрінліфу.

Мак-Каррон перевів погляд на містера Ґрінліфа, але той нічого не сказав, тільки вичікувально подивився на Мак-Каррона. У Тома з’явилося відчуття, що детектив теж схиляється до думки про смерть Дікі, а його приїзд сюди — марнування грошей і часу.

— Я просто хочу уточнити наявні відомості, — сказав Мак-Каррон, перебираючи свої папери. — Востаннє Річарда Ґрінліфа бачили п’ятнадцятого лютого, коли він після повернення з Палермо зійшов з корабля у Неаполі.

— Усе правильно, — сказав містер Ґрінліф. — Стюард запам’ятав його.

— Але після того він не реєструвався у жодному готелі, ні з ким не зв’язувався. — Мак-Каррон перевів погляд на Тома.

— Ні, — сказав Том.

Детектив глянув на Мардж.

— Ні, — сказала Мардж.

— Міс Шервуд, коли ви бачилися з ним востаннє?

— Двадцять третього листопада, перед його поїздкою до Сан-Ремо, — швидко сказала вона.

— Тоді ви були в Монґібелло? — запитав Мак-Каррон, із натиском вимовляючи «ґ» замість «дж», що свідчило про його незнання італійської.

— Так, — підтвердила Мардж. — Ми розминулися з ним у Римі в лютому, а востаннє бачилися у Монджибелло.

Молодчина, Мардж! Він навіть відчув до неї симпатію. Це відчуття з’явилося у нього ще вранці, байдуже, що вона постійно його дратувала.

— У Римі Дікі намагався всіх уникати, — втрутився Том. — Саме тому, коли він дав мені свої персні, я й подумав, що він хотів заховатися від знайомих, перебратися до якогось іншого міста, зникнути на певний час.

— Чому, як ви гадаєте?

Том почав свою розповідь, особливу увагу приділяючи вбивству його друга Фредді Майлза й тому, як усі ті події вплинули на Дікі.

— Ви думаєте, що Річард міг знати, хто вбив Фредді Майлза?

— Ні. Я упевнений, що він нічого про це не знав.

Мак-Каррон чекав на відповідь Мардж.

— Ні. — Вона похитала головою.

— Зупинімося на цьому. — Мак-Каррон звернувся до Тома. — Як гадаєте, це якось пояснює його подальшу поведінку? Може, він переховується, щоб знову не зустрічатися з поліцією?

Том на хвилю замислився.

— На жаль, нічого не можу про це сказати.

— Ви припускаєте, що Дікі міг чогось боятися?

— Не можу уявити, чого б він міг боятися, — відказав Том.

Мак-Каррон запитав у нього, наскільки близькими друзями були Дікі та Фредді, чи знав він інших їхніх спільних друзів, чи було йому відомо про якісь їхні сварки через гроші або через дівчину…

— Наскільки мені відомо, єдиною дівчиною, яку знали вони обоє, була Мардж, — відповів Том, на що Мардж одразу запротестувала: вона не була дівчиною Фредді, тому через неї у них з Дікі не могло бути жодних суперечок.

— Ви були кращим другом Дікі в Європі? — запитав детектив у Тома.

— Я б так не сказав. Мені здається, що Мардж була його найкращою подругою. Я взагалі не знаю його тутешніх друзів.

Мак-Каррон уважно роздивлявся його обличчя.

— А що ви думаєте про підроблені підписи?

— А хіба вони підроблені? Мені здавалося, що ніхто не підтвердив цього.

— Я теж сумніваюся, що вони підроблені, — додала Мардж.

— Експерти справді не дійшли спільної думки, — підтвердив Мак-Каррон. — Вони не вважають підробленими листи, які Дікі надіслав до банку Неаполя, тому, навіть якщо підписи на чеках підроблені, напрошується один висновок: Дікі когось покриває. Якщо припустити наявність підроблених підписів, чи є у вас підозри, кого б міг покривати Дікі?

Том не поспішав з відповіддю, але тут озвалась Мардж:

— Знаючи Дікі, я дуже сумніваюся, що він би когось покривав. Та й навіщо це йому?

Мак-Каррон пильно дивився на Тома, і хтозна, що було в нього на думці — може, він засумнівався у щирості Тома, а може, обмірковував щойно сказане Мардж. Мак-Каррон скидався на типового американського торговця автівками, подумав Том — веселий, показний, не дурний, але й не надто кмітливий, здатний обговорити з чоловіком бейсбол і справити жінці нехитрий комплімент. Том був невисокої думки про нього, однак було б украй нерозважливо недооцінювати свого опонента. Його невеликий рот відкрився, і він запитав:

— Чи можу я попросити вас на кілька хвилин спуститися зі мною до вестибюля, містере Ріплі?

— Звичайно, — підвівся Том.

— Ми ненадовго, — детектив звернувся до містера Ґрінліфа й Мардж.

Біля дверей Том озирнувся, бо містер Ґрінліф теж підвівся і почав щось говорити, але він його не слухав. Раптом він побачив, що надворі дощило, краплі вдарялися у вікно й тонкими сірими струмками стікали донизу. Він кинув на них останній нечіткий, ніби затуманений погляд — невелика постать Мардж посеред величезної кімнати, містер Ґрінліф, що враз перетворився на старого немічного діда, який намагався щось заперечити. Та найбільше йому запам’яталася розкішна кімната з видом на канал, по інший бік якого, захований за дощовою завісою, стояв його будинок — будинок, до якого він може більше ніколи не повернутися.

Містер Ґрінліф питав:

— Ви… ви повернетесь через кілька хвилин?

— А, так, — відказав Мак-Каррон із байдужою упевненістю ката.

Вони рушили до ліфта. Цікаво, чи він завжди так робив, подумав Том. Перекинеться з ним кількома словами у вестибюлі, тихенько передасть його італійській поліції, а тоді, як і обіцяв, повернеться до номера містера Ґрінліфа? Мак-Каррон прихопив із собою кілька папірців зі свого портфеля. Том роздивлявся витіюватий візерунок, що прикрашав панель із номерами поверхів. Усю дорогу донизу він дивився на ті цятки й завитки. «Вигадай якусь буденну й розумну фразу про містера Ґрінліфа», — напучував себе Том. Він зціпив зуби. Тільки б не спітніти. Поки що він тримався, але не дай Боже його обличчя вкриється краплинками поту, коли вони спустяться у вестибюль. Мак-Каррон заледве сягав йому до плеча. Том повернувся до нього якраз перед тим, як ліфт зупинився і похмуро, хоча й намагався удати посмішку, запитав:

— Ви вперше у Венеції?

— Так, — відказав Мак-Каррон і рушив вестибюлем. — Зайдемо сюди? — Він показав на бар готелю, говорив досить люб’язно.

— Добре, — погодився Том. У барі не було багато людей, але віддалені столики, де б ніхто не міг їх почути, були зайняті. Невже Мак-Каррон висуне йому звинувачення прямо тут, один за одним викладаючи перед ним беззаперечні докази? Він сів на стілець, який йому показав детектив, а сам Мак-Каррон сів спиною до стіни.

До них підійшов офіціант.

— Signori?

— Мені каву, — сказав Мак-Каррон.

— Мені капучино, — сказав Том. — А ви хочете еспресо чи капучино?

— А яка з молоком? Капучино?

— Так.

— Тоді візьму капучино.

Том зробив замовлення.

Мак-Каррон глянув на нього. Його маленький рот витягнувся в легенькій посмішці. Том уявив собі три варіанти початку цієї розмови. «Ви вбили Річарда, правда ж? Персні — це вже занадто, вам не здається?» Або: «Розкажіть мені про той човен у Сан-Ремо, містере Ріплі, у всіх деталях». Або просто та спокійно, підводячи до головного: «Де ви були п’ятнадцятого лютого, коли Річард зійшов з корабля у… Неаполі? Добре, але де ви тоді мешкали? А де ви мешкали, скажімо, у січні?.. Ви можете це довести?»

Мак-Каррон нічого не казав, тільки розглядав свої пухкі руки й ледь-ледь посміхався, наче йому було збіса легко розкрити цю справу, а зараз він щосили намагався дібрати потрібні слова.

За сусіднім столиком четверо італійців емоційно й досить гучно щось обговорювали, раз по раз вибухаючи оглушливим сміхом. Том хотів відсунутися від них, але сидів нерухомо.

Він напружився, аж його тіло зробилося твердим, як криця. Він був готовий прийняти виклик. А тоді почув свій неймовірно спокійний голос:

— Чи встигли ви зустрітися із лейтенантом Роверіні, поки ще були в Римі? — Він озвучив своє питання і лише тоді усвідомив його справжню мету. Він хотів вивідати, чи Мак-Каррон знає про затонулий у Сан-Ремо човен.

— Ні, не встиг, — сказав детектив. — В аеропорту мені повідомили, що містер Ґрінліф має сьогодні повернутися до Рима, але я прилетів дуже рано, тому й вирішив не гаяти часу та спіймати його у Венеції, а заразом ще й поговорити з вами. — Мак-Каррон опустив очі до своїх паперів. — Якою людиною був Річард? Як би ви описали його характер?

Невже Мак-Каррон вирішив діяти саме так? Вихопити з його розповіді ще кілька доказів проти нього? А може, просто хотів почути об’єктивну думку про Дікі, якої він не міг отримати від його батьків?

— Він хотів бути художником, — почав Том, — хоча й знав, що йому ніколи не стати видатним. Він поводився так, ніби йому байдуже, ніби він і так щасливий та живе тут, у Європі, саме так, як завжди хотів. — Том облизав губи. — Та мені здається, що день у день таке життя дедалі більше його гнітило. Як ви, мабуть, знаєте, батько не схвалював його захоплень. Та ще й ці їхні стосунки з Мардж.

— Що ви маєте на увазі?

— Мардж закохалася в нього, а Дікі не відповідав їй взаємністю, але вони так часто бачилися в Монджибелло, що вона й далі продовжувала на щось сподіватися… — Том обрав безпечну для себе тему, але вдавав, ніби йому важко про це говорити. — Правду кажучи, він ніколи не обговорював цього зі мною і завжди гарно відгукувався про Мардж. Він, звісно ж, симпатизував їй, але всім було очевидно — і Мардж теж, — що він ніколи не покличе її заміж. Але Мардж не здавалась. Гадаю, саме це стало основною причиною, яка змусила його покинути Монджибелло.

Мак-Каррон слухав уважно й навіть трохи співчутливо, здалося Тому.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що Мардж не здавалась? Що вона робила?

Том зачекав, поки офіціант поставив на стіл дві чашки з пінистим капучино, помістив між ними цукерничку й поклав на неї рахунок.

— Вона продовжували писати йому, хотіла зустрітися, але водночас поводилась досить тактовно, не надто набридаючи йому, коли він хотів побути сам. Усе це він розповів мені під час зустрічі в Римі. А ще після вбивства Майлза він був не в гуморі для зустрічі з Мардж і боявся, що вона, дізнавшись про його неприємності, сама приїде до Рима.

— Як ви думаєте, чому він був такий пригнічений після вбивства Майлза? — Мак-Каррон відсьорбнув капучино, заплющився від того, що воно було гарячим або гірким, і взявся помішувати його ложкою.

Том пояснив. Вони були добрими друзями, а Фредді вбили через кілька хвилин після того, як він пішов від Дікі.

— Ви думаєте, що Річард міг убити Фредді? — тихенько запитав Мак-Каррон.

— Ні, я так не думаю.

— Чому?

— Бо в Дікі не було причин його вбивати… Принаймні мені не відомі такі причини.

— Зазвичай люди кажуть: він не здатен на убивство, — зауважив детектив. — Як гадаєте, Річард був здатен на вбивство?

Том вагався, гарячково шукаючи правильну відповідь.

— Я ніколи про це не думав. Я не знаю, як виглядають люди, здатні на вбивство. Я бачив його сердитим…

— Коли?

Том описав два дні в Римі, коли Дікі, за його словами, дратувався і сердився через допити поліції і навіть перебрався з квартири до готелю, щоб йому не телефонували знайомі й незнайомці. Том поєднав цей стан Дікі з наростаючою зневірою у власних силах, адже саме в той час малювання теж давалося йому не найкраще. Він зобразив Дікі як упертого й пихатого молодого чоловіка, який залежав від батькових грошей і тому хотів довести, що й сам на щось здатний. З його слів виходило, що Дікі був доволі дратівливим, але щедрим до друзів і незнайомців, а ще в нього дуже часто змінювався настрій — зараз він приязний і веселий, а за мить міг стати похмурим і мовчазним. Він закінчив свою розповідь на тому, що Дікі був звичайнісіньким юнаком, який, проте, вважав себе особливим.

— Якщо він наклав на себе руки, — додав Том, — то хіба тому, що побачив свої недоліки та зрозумів, що не такий він уже й особливий. Мені легше уявити його самогубцем, аніж убивцею.

— Та все ж у мене є підозри, що він міг убити Фредді Майлза. А у вас?

Мак-Каррон був із ним цілком відвертий, у цьому не було жодних сумнівів.

Він навіть очікував, що Том зараз почне захищати Дікі, адже той був його другом. Страх потроху відпускав, поволі, ніби всередині танув лід.

— Не знаю, — сказав Том. — Я просто не вірю, що він міг таке зробити.

— І я не знаю. Але це багато пояснило б, хіба ні?

— Так, — відказав Том. — Тоді б усе стало зрозуміло.

— Ну, це лише перший день моєї роботи, — з оптимістичною посмішкою мовив детектив. — Я ще навіть не бачив звіту римської поліції. Мабуть, після поїздки до Рима знову потребуватиму ваших свідчень.

Том уважно подивився на нього. Здається, їхня розмова добігла кінця.

— Ви говорите італійською?

— Не дуже добре, але можу читати. Я знаю французьку, але то пусте, якось дам собі раду, — сказав Мак-Каррон так, ніби це було геть неважливо.

Це дуже важливо, подумав Том. Він не міг уявити, як Мак-Каррон, спілкуючись тільки з допомогою перекладача, мав намір витягти з Роверіні всі подробиці справи. До того ж він не зможе опитати інших важливих свідків, як-от управительку дому, в якому винаймав квартиру Дікі Ґрінліф. А це було дуже навіть важливо.

— Кілька тижнів тому я говорив з Роверіні у Венеції, — сказав Том. — Передавайте мої вітання.

— Обов’язково, — Мак-Каррон допив своє капучино. — Ви знали Дікі, тож куди, на вашу думку, він міг податися, щоб його ніхто не знайшов?

Том засовався на стільці. Ось він і докопався до самого дна.

— Ну, я знаю, що йому дуже подобається Італія. Навряд чи він поїхав до Франції. Йому також подобалась Греція, а ще він планував побувати на Майорці. Може бути, що він подався до Іспанії.

— Зрозуміло, — зітхнув Мак-Каррон.

— Ви сьогодні повертаєтесь до Рима?

Детектив підняв брови.

— Мабуть, якщо зможу бодай кілька годин поспати. Я не спав уже дві доби.

Але тримався він незле, подумав Том.

— Здається, містер Ґрінліф мав дізнатися на вокзалі про найближчі потяги. Наскільки мені відомо, є два ранішніх і ще кілька вирушають по обіді. Він планував сьогодні повернутися до Рима.

— Може, й поїдемо сьогодні. — Мак-Каррон узяв рахунок. — Дуже дякую за вашу допомогу, містере Ріплі. Я маю вашу адресу й номер телефону на той випадок, якщо знову потребуватиму вашої допомоги.

Обидва підвелися.

— Ви не проти, якщо я піднімуся і попрощаюся з Мардж та містером Ґрінліфом?

Мак-Каррон не мав нічого проти. Вони знову їхали разом ліфтом, а Том насилу стримувався від насвистування якоїсь дурнуватої пісеньки.

У номері він уважно подивився на Мардж, вишукуючи на її обличчі ознаки ворожості. Та вона радше виглядала зажуреною, ніби щойно овдовіла.

— Я б хотів ще й з вами поговорити наодинці, міс Шервуд, — сказав Мак-Каррон. — Якщо ви не заперечуєте, — він повернувся до містера Ґрінліфа.

— Звісно. Я саме збирався до вестибюля придбати ранкові газети, — відказав містер Ґрінліф.

Том попрощався з Мардж та містером Ґрінліфом на той випадок, якщо вони сьогодні повернуться до Рима і більше не побачаться. А Мак-Каррону сказав:

— Я з радістю приїду до Рима, якщо вам раптом знадобиться моя допомога. Я буду у Венеції до кінця травня.

— До того часу ми вже щось знайдемо, — відповів Мак-Каррон з упевненою ірландською посмішкою.

Том разом із містером Ґрінліфом спустився до вестибюля.

— Він знову питав мене про те саме. А ще попросив описати характер Дікі, — озвався Том.

— Ну, то якої ви думки про його характер? — приреченим голосом запитав містер Ґрінліф.

Том знав, що містер Ґрінліф однаково осудить як те, що Дікі наклав на себе руки, так і те, що він утік і десь переховується.

— Я сказав тільки те, що думаю, — відповів Том. — Мені здається, що Дікі цілком здатен як утекти, так і покінчити з собою.

Містер Ґрінліф нічого не сказав, лише поплескав його по плечу.

— До зустрічі, Томе.

— До зустрічі, — відказав Том. — Сподіваюся, він дасть про себе знати.

У них з містером Ґрінліфом були хороші стосунки, подумав Том. Те саме було й із Мардж. Вона проковтнула його вигадку про самогубство Дікі, і відтепер усі її думки прямуватимуть у тому напрямку.

Решту дня Том провів удома, очікуючи на дзвінок, бодай від Мак-Каррона, нехай навіть стосовно якоїсь дрібниці. Та отримав дзвінок лише від графині Тіті, яка запросила його на коктейльну вечірку. Том сказав, що прийде.

З якого дива йому чекати неприємностей від Мардж? Вона ніколи не завдавала йому клопоту. Відтепер самогубство Дікі стане для неї нав’язливою ідеєю, всі її думки й фантазії обертатимуться навколо неї.

28

Мак-Каррон зателефонував йому наступного дня з Рима, щоб запитати імена всіх, кого Дікі знав у Монджибелло. Мабуть, то було все, чого від нього хотів детектив, адже він неспішно звіряв його свідчення з переліком, який йому надала Мардж. Більшість імен він уже отримав від Мардж, але Том ще раз назвав усіх тих людей і їхні нелегкі для вимови адреси — Джорджіо, звісно ж, і П’єтро, який наглядав за причалом, Марія, тітка Фаусто (він не знав її прізвища, але з горем пополам пояснив Мак-Каррону, де знаходився її дім), бакалійник Альдо, родина Чеккі й навіть старий Стівенсон, художник-самітник, який мешкав на околиці містечка та якого сам Том ніколи не зустрічав. Том кілька хвилин перелічував їхні імена, а Мак-Каррону, либонь, знадобиться не один день, щоб їх усіх опитати. Том не назвав тільки синьйора Пуччі, який займався продажем будинку й вітрильника Дікі. Синьйор Пуччі міг розказати Мак-Каррону, якщо він уже не довідався про це від Мардж, що Том Ріплі приїжджав до Монджибелло, аби владнати справи Дікі. Хоча насправді Том не дуже переймався тим, що Мак-Каррон дізнається про його участь у продажі майна Дікі. А з такими людьми, як Альдо та Стівенсон, детектив міг балакати скільки йому заманеться, навряд чи вони могли повідомити йому щось путнє.

— У нього були знайомі в Неаполі? — запитав Мак-Каррон.

— Я про таких не знаю.

— У Римі?

— На жаль, я ніколи не бачив його в Римі зі знайомими.

— Може, ви зустрічали того художника… ем… Ді Массімо?

— Ні. Я бачив його лише раз, — сказав Том, — але я не був із ним знайомий.

— Як він виглядає?

— Ну, я бачив його лише мигцем, на розі. Ми з Дікі попрощалися якраз перед тим, як він мав з ним зустрітися, і мені не вдалося добре його розгледіти. Зростом десь п’ять футів, з темним, трохи сивим волоссям, на вигляд близько п’ятдесяти… це все, що я пам’ятаю. Досить міцної статури, а ще, пригадую, був одягнений у світло-сірий костюм.

— Гм-м… зрозуміло, — неуважно відказав Мак-Каррон, ніби якраз записував його слова. — Ну, мабуть, це все. Дуже дякую, містере Ріплі.

— Радий допомогти. Хай щастить!

Наступних кілька днів Том провів удома, як і личило будь-якій нормальній людині, коли пошуки його друга в самому розпалі. Він відхилив три або чотири запрошення на вечірки. Газети знову зацікавилися зникненням Дікі, здебільшого через американського детектива, якого до Італії запросив батько Дікі. Коли якісь фотографи з «Європео» та «Оджі» прийшли, щоб зняти його самого та його будинок, Том рішуче попросив їх піти й навіть схопив якогось настирливого молодика за лікоть, виволік його зі своєї вітальні та виштовхав за двері. Минуло п’ять днів, але нічого не трапилося. Жодних дзвінків або листів, навіть від лейтенанта Роверіні. Іноді, особливо надвечір, коли він найбільше нудьгував, Том уявляв собі найгірший розвиток подій. Він уявляв, як Роверіні та Мак-Каррон разом розробляють теорію про те, що Дікі зник іще в листопаді, як Мак-Каррон перевіряє, коли він придбав свою автівку, а тоді, з’ясувавши, що Дікі не повернувся після подорожі до Сан-Ремо, а Том Ріплі приїздив до Монджибелло, аби залагодити його справи, нарешті виходить на його слід. Він уже всоте обмірковував утомлене та байдуже «до зустрічі», яким містер Ґрінліф розпрощався з ним у Венеції, і таки вирішив, що звучало воно неприязно, а тоді уявив, як у Римі містер Ґрінліф впадає у нерви, розчарований нульовим результатом у пошуках Дікі та зненацька вимагає з’ясувати все про Тома Ріплі, того негідника, якому він дав грошей і відправив до Італії вмовляти свого сина.

Але надходив ранок і Том знову був у доброму гуморі. З іншого боку, непогано, що Мардж так наївно повірила, ніби Дікі всі ці місяці сидів у Римі. Та й вона, без сумніву, зберегла його листи й за потреби точно покаже їх Мак-Каррону. То були чудові листи, пригадав Том. Він тішився, що тоді не пожалів на них зусиль і часу. Мардж, безперечно, дуже йому знадобилася. Добре, що він опустив черевика того дня, коли вона знайшла персні Дікі.

Щоранку з вікна своєї спальні він спостерігав, як над заспаним містом здіймалося сонце, як воно продиралося крізь зимовий туман, щоб кілька годин посвітити, і такий спокійний початок дня був для нього провісником безтурботного майбутнього. Весна була вже не за горами, й одного ранку, одного чудового ранку, кращого за всі інші, він покине цей будинок і вирушить до Греції.

Шостого дня після від’їзду містера Ґрінліфа, увечері, Том сам зателефонував йому до Рима. Містер Ґрінліф не міг повідомити йому нічого нового, та він цього й не сподівався. Мардж поїхала додому. Том подумав, що газети щось та й писатимуть про справу Дікі доти, доки містер Ґрінліф залишатиметься в Італії, хоча в них уже не було жодних сенсаційних новин.

— Як почувається ваша дружина? — запитав Том.

— Непогано. Проте всі ці хвилювання теж дають про себе знати. Я говорив з нею якраз учора.

— Мені дуже шкода, — сказав Том і подумав, що варто написати їй гарного листа, таке собі дружнє послання, щоб підтримати її, доки не повернувся містер Ґрінліф. Чому ж він не додумався до цього раніше?

Містер Ґрінліф сказав, що поїде наприкінці тижня, дорогою зазирнувши до Парижа, де французька поліція теж веде пошуки Дікі. Мак-Каррон поїде з ним, і якщо в Парижі вони не довідаються нічого нового, то обидва повернуться до Штатів.

— Мені, та й, думаю, всім іншим, зрозуміло, — сказав містер Ґрінліф, — що він або помер, або десь переховується. Сумніваюся, що є ще якесь місце у світі, де б не було оголошено про його розшук. Ну, хіба що за винятком Росії. Господи, він же ніколи не цікавився тією країною, правда?

— Росією? Здається, ні.

То, значить, містер Ґрінліф вважав, що Дікі або помер, або перебуває чортзна-де, то й біс із ним. Причому, судячи з їхньої розмови, він радше схилявся до варіанта «то й біс із ним».

Того ж вечора Том пішов навідати Пітера Сміта-Кінґслі. У Пітера було кілька англійських газет, які він іноді отримував від друзів, і в одній із них була фотографія Тома, який виштовхував за двері фотографа «Оджі». Італійські газети теж публікували той знімок. Та сама фотографія потрапила й до американських видань. Боб та Клео надіслали йому вирізки з нью-йоркських таблоїдів. Усі ці перипетії здавалися їм дуже захопливими.

— Мені це вже сидить у печінках, — сказав Том. — Я залишаюся тут тільки з чемності й на той випадок, якщо поліції знадобиться моя допомога. Нехай ще якісь репортери тільки спробують вдертися до мого дому, я зустріну їх на порозі з рушницею. — Він справді був роздратований, і це вчувалося у його голосі.

— Я тебе чудово розумію, — сказав Пітер. — Знаєш, наприкінці травня я повертаюся додому. Ти міг би поїхати зі мною, якщо хочеш, і якийсь час погостювати в мене в Ірландії. Я буду тільки радий. Запевняю, у нас там дуже тихо.

Том глянув на нього. Пітер уже розповідав йому про свій старий ірландський замок і навіть показував його світлини. Раптом у його думках зблиснули, ніби давно забутий кошмар, спогади про їхні з Дікі стосунки, страхітливі спогади, що не давали йому спокою. Адже те саме могло трапитися і з Пітером — чесним, довірливим, щедрим Пітером. От тільки зовнішньо він зовсім не був на нього схожий. Та одного вечора, задля розваги Пітера, він зімітував його акцент і взявся копіювати його манери, постійно закидаючи набік голову, як той завжди робив, коли щось розповідав. Це добряче насмішило Пітера. Тепер він подумав, що не варто було цього робити. Йому стало соромно за той вечір і за те, що він навіть на секунду подумав, що Пітер міг повторити долю Дікі.

— Дякую, — сказав Том. — Однак я краще побуду на самоті. Я сумую за своїм другом Дікі. Мені так його бракує. — Зненацька він ледь не розплакався. Він пригадав посмішку Дікі того дня, коли вони нарешті порозумілися і він розказав йому, що то містер Ґрінліф відправив його до Італії. Він пригадав їхню першу шалену мандрівку до Рима. Він із приємністю пригадав навіть ті півгодини в барі готелю «Карлтон» у Каннах, коли Дікі був страшенно знуджений і весь час мовчав. Але ж справді він сам до того спричинився, адже це він, Том, притягнув його туди, хоч Дікі зовсім не хотів на Лазуровий берег. Якби ж йому вистачило клепки не тягнути Дікі на оглядини міста, якби ж він не був таким квапливим і таким жадібним, якби не вигадував неіснуючого роману Дікі та Мардж і зачекав, коли вони самі віддаляться одне від одного, то всього цього могло б не статися. Він міг би бути з Дікі до кінця своїх днів, насолоджуватись мандрами й розкішним життям. Якби ж він тоді не натягнув на себе одяг Дікі…

— Я розумію, Томе, я справді розумію, — сказав Пітер і поплескав його по плечу.

Том глянув на нього затуманеними від сліз очима. Він уявляв, як вони з Дікі великим лайнером пливуть до Америки святкувати Різдво, як радісно й тепло його зустрічають Ґрінліфи, ніби він не просто його друг, а рідний брат.

— Дякую, — шморгнув носом Том.

— Якби тобі було байдуже, я б дійсно подумав, що з тобою щось не так, — співчутливо додав Пітер.

29

Венеція

3 червня, 19________

Шановний містере Ґрінліф!

Сьогодні, пакуючи свої валізи, я натрапив на конверт, який Річард дав мені в Римі та про який я з невідомої мені самому причини зовсім забув. На конверті було написано «Не відкривати до червня», а зараз саме червень, тож я його відкрив. У конверті був заповіт Річарда, за яким він залишає мені свої доходи та все своє майно. Я такий же приголомшений, як, мабуть, і ви, але, судячи із формулювання заповіту (його надруковано на машинці), він був при здоровому глузді.

Мені дуже шкода, що я забув про той конверт, адже тоді ми набагато раніше отримали б незаперечні докази наміру Дікі накласти на себе руки. Я сховав його до кишені валізи й геть про нього забув. Він дав мені його за нашої останньої зустрічі в Римі, і тоді він був страшенно пригніченим.

Я також вирішив надіслати вам фотокопію заповіту, щоб ви самі могли його прочитати. Це вперше в житті я тримаю в руках заповіт і не знаю, як це все зазвичай відбувається. Що мені робити?

Передавайте місіс Ґрінліф моє шанування і прийміть, будь ласка, мої найщиріші співчуття. Мені дуже шкода, що мушу писати вам такого листа. Будь ласка, якомога швидше надішліть свою відповідь. Ось моя нова адреса:

«Американ Експресс»

Афіни, Греція.

З найкращими побажаннями,

Том Ріплі

У певному сенсі він сам шукав собі проблем. Це могло спричинити нове розслідування стосовно справжності підпису на заповіті і, знову ж таки, на чеках — одне з тих прискіпливих розслідувань, яке затівають страхові й трастові компанії, коли хтось береться зазіхати на їхні гроші. Але він просто не міг собі в цьому відмовити. Він придбав квиток до Греції ще в середині травня. Погода щодня робилася кращою, а він щодня робився нетерплячішим. Він вигнав свою автівку з гаража та пустився у мандрівку до Бреннера, Зальцбурга й Мюнхена, а звідти подався до Трієста й Больцано. Погода була чудовою, за винятком хіба теплого весняного дощу, який заскочив його в Мюнхені, коли Том прогулювався Англійським садом. Та він не намагався кудись від нього сховатися, а йшов собі далі й по-дитячому тішився думкою, що вперше в житті на нього падав німецький дощ. На його рахунку залишалося дві тисячі доларів, які він перевів з рахунку Дікі й заощадив з його щомісячних доходів, та він не наважувався потягнути з його рахунку ще трохи грошей. У нього виникало бажання забрати всі гроші Дікі, але ризик був занадто великий. Йому страшенно набридли одноманітні тижні у Венеції, коли кожен день укотре підтверджував, що йому нічого не загрожувало, і вкотре нагадував, яким нудним було його життя. Роверіні більше не писав. Альвін Мак-Каррон повернувся до Америки (а перед тим ще раз, просто так, зателефонував йому з Рима), і Том припустив, що вони з містером Ґрінліфом вирішили, що Дікі або помер, або десь з власної волі переховується, тож немає сенсу продовжувати його пошуки. Газети теж припинили публікувати статті про Дікі, бо вже не мали що писати. Він ледь не з’їхав з глузду від порожнечі й невизначеності, які заполонили його життя, тому й вирішив поїхати до Мюнхена. Коли він повернувся до Венеції, аби спакувати валізи й замкнути дім, він знову засмутився: він збирався відвідати Грецію, ті легендарні античні острови в ролі маленького, сором’язливого, непоказного Тома Ріплі з жалюгідними двома тисячами доларів на рахунку, і йому щоразу доведеться гарненько подумати, перш ніж витратити їх, скажімо, на книжку про грецьке мистецтво. Ні, це нікуди не годиться!

Ще у Венеції він вирішив, що подорож до Греції стане епічною. Він насолоджуватиметься краєвидами цих міфічних островів як сильна та смілива людина, що вдихає життя на повні груди, він більше не буде лякливим нікчемою з Бостона. Навіть якщо в Піреї він потрапить прямісінько в руки поліції, ніхто не зможе відняти в нього тих днів, коли він, стоячи на носі корабля, розсікатиме забарвлену призахідним сонцем криваво-червону воду, наче Ясон чи Одіссей, які вертали до рідних берегів. За три дні до свого від’їзду Том надіслав листа містеру Ґрінліфу. Ймовірно, він отримає його не раніше, ніж за чотири або п’ять днів, тому не зможе затримати його у Венеції своєю телеграмою. Том аж ніяк не хотів проґавити свій корабель. Тим паче, таке нібито байдуже ставлення, коли зо два тижні, доки він дістанеться Греції, ніхто не зможе з ним зв’язатися, мало б показати, що йому нема діла до тих грошей. Жоден заповіт не міг скасувати його невеличкої мандрівки.

За два дні до відплиття Том навідався на чашечку чаю до графині Тіті делла Латти-Каччаґуерри, з якою він познайомився того дня, коли вперше вирушив на пошуки будинку. Служниця провела його до вітальні, і Тіті привітала його словами, яких він не чув уже кілька тижнів:

— Ох, вітаю, Томасо! Ви бачили сьогоднішні газети? Знайшлися валізи Дікі! І його малюнки! Тутечки, у Венеції, у відділенні «Американ Експресс»! — Її золоті сережки тріпотіли від хвилювання.

— Що? — Том не бачив газет. Він був занадто заклопотаний пакуванням своїх речей.

— Прочитайте! Ось тут! Він віддав їх на зберігання в лютому! Їх надіслали сюди з Неаполя. Може, він зараз у Венеції!

Том запхав носа до газети. Виявляється, мотузка, якою були стягнуті картини, розв’язалася, і службовець, який взявся її перев’язувати, ненароком побачив на полотнах підпис «Р. Ґрінліф». У Тома затремтіли руки, і, щоб трохи заспокоїтись, він міцно вхопився за краї газети. У статті писали, що зараз поліція ретельно оглядає всі речі, шукаючи відбитки пальців.

— Може, він живий! — вигукнула Тіті.

— Не думаю… Це зовсім не означає, що він живий. Може, він відправив ці валізи, а тоді його вбили або він наклав на себе руки. До того ж ці речі зберігалися під іншим іменем… Фаншоу… — Раптом у нього виникло відчуття, що графиню, яка нерухомо сиділа на канапі, приголомшила його знервованість, тож він миттю опанував себе і якомога спокійніше сказав:

— Хіба ви не бачите? Поліція шукає відбитки пальців. Навіщо б вони це робили, якби були точно впевнені в тому, що Дікі сам надіслав ті валізи? Та й з якого дива він зберігав би їх під чужим іменем, якщо мав намір сам їх забрати? Там навіть є його паспорт. Серед речей є його паспорт.

— А може, він сам ховається під іменем того Фаншоу? Ох, любий Томасо, вам не зашкодить трохи чаю! — Тіті підвелась. — Джустіно! Il te, per piacere, subtissimo[96]!

Том безсило відкинувся на спинку канапи, досі стискаючи в руках газету. А як же той вузол на щиколотках Дікі? Невже йому знову не пощастить і він теж розв’яжеться, саме зараз?

— Ох, любий, ви такий песиміст, — сказала Тіті й поклала руку йому на коліно. — Це ж добрі новини! Припустимо, що відбитки пальців належать йому. Хіба ж це не чудово? А що, як завтра, прогулюючись якоюсь венеційською вуличкою, ви зненацька зіштовхнетеся з Дікі Ґрінліфом, також відомим як синьйор Фаншоу? — Вона залилась своїм приємним дзвінким сміхом, який був для неї таким же природним, як дихання.

— Тут написано, що у валізах знайшли все: приладдя для гоління, зубну щітку, взуття, верхній одяг, усі його речі, — озвався Том, намагаючись видати свій страх за пригнічення. — Йому б знадобилися усі ці речі, якби він був живий. Напевне, убивця забрав усі його пожитки й відніс до «Американ Експресс», бо це найлегший спосіб їх здихатися.

Його слова закрили рота навіть такій балакунці, як Тіті. Помовчавши, вона сказала:

— Може, не варто так засмучуватися, доки ми не дізналися, кому насправді належать відбитки пальців? Тим паче, що завтра ви вирушаєте в таку приємну мандрівку. Ось і чай!

Не завтра, а післязавтра, подумав Том. Достатньо часу, щоб Роверіні зміг отримати його відбитки пальців і порівняти їх із тими, які знайдуть на картинах і валізах. Він спробував пригадати всі рівні поверхні, на яких могли зберегтися його відбитки. Таких було небагато, за винятком хіба приладдя для гоління, але, якщо добре постараються, то навіть з фрагментів зможуть скласти добрий десяток підходящих відбитків. Його втішило хіба те, що поліція досі не взяла його відбитків пальців і, може, навіть не візьме, зважаючи на те, що йому не висунули жодних підозр. А що, як вони мають відбитки пальців Дікі? Хтозна, може, містер Ґрінліф уже надіслав їм зразки з Америки? Відбитки пальців Дікі могли бути де завгодно: на його речах в Америці, в будинку в Монджибелло…

— Томасо! Візьміть ваш чай! — сказала Тіті, знову торкнувшись його коліна.

— Дякую.

— Подивимося, що буде далі. Принаймні це ще один крок до з’ясування, що з ним трапилося насправді. Утім, якщо ця тема вас так засмучує, поговорімо про щось інше! Куди ви поїдете після Греції?

Він спробував повернутися думками до своєї мандрівки. Греція здавалась йому золотою, вона виблискувала обладунками стародавніх воїнів, її осявало сонячне світло. Він уявляв незворушні обличчя каріатид, що підпирали собою Ерехтейон[97]. Він не хотів їхати до Греції, коли над ним нависала загроза бути викритим через кляті відбитки пальців. Це так принизливо! Він почуватиметься нікчемнішим за найогиднішого пацюка з афінської канави, нікчемнішим за найбруднішого жебрака, який простягатиме в нього милостиню на вулицях Салонік. Том закрив обличчя руками та схлипнув. Мрія про Грецію луснула, як золота повітряна кулька.

Тіті міцно обійняла його за плечі своєю пухкою рукою.

— Томасо, не засмучуйтесь! Ми ще нічого не знаємо напевне!

— Невже не бачите, що це поганий знак? — понуро відказав Том. — Невже ви цього не бачите?

30

Найгіршим знаком було те, що лейтенант Роверіні, який до того надсилав йому такі приязні та детальні повідомлення про всі новини у справі Дікі, не написав йому жодного слова про знайдені у Венеції валізи й малюнки Дікі. Том усю ніч не склепив очей, а потім цілий день метався будинком, залагоджуючи перед поїздкою усі дрібні справи. Він заплатив Анні та Уґо, розрахувався з крамарями. Він чекав, що будь-якої миті на його порозі з’явиться поліція. Ще кілька днів тому його життя було розміреним і спокійним, а тепер ці страхи просто зводили його з розуму. Він не міг ні їсти, ні спати. Він не міг всидіти на одному місці. Та ще й ці співчутливі погляди Анни та Уґо й постійні дзвінки його знайомих, які не давали йому спокою своїми запитаннями. Усі хотіли знати його думку про знайдені валізи. Це було нестерпно. А вся іронія полягала в тому, що він міг поводитись як завгодно: міг бути засмученим, роздратованим, пригніченим — все одно ніхто нічого не запідозрить. Вони вважали його реакцію цілком нормальною, адже хтозна, може, Дікі справді вбили. Не даремно у валізах знайшли всі його речі, навіть бритву та гребінець.

Не менш загрозливою для нього була та затія із заповітом. Не сьогодні-завтра містер Ґрінліф отримає листа, а до того часу в поліції можуть визначити, що відбитки пальців на валізах не належать Дікі. Вони навіть можуть перехопити «Елладу», щоб узяти його відбитки пальців, а якщо дізнаються, що заповіт теж підроблено, не зносити йому голови. І миттю розкриються два убивства, можна навіть не сумніватись.

Піднімаючись на палубу «Еллади», Том почувався ходячою примарою. Виснажений від безсоння, він майже нічого не їв, тримався за рахунок кави й нервового напруження. Він хотів запитати, чи є на кораблі радіозв’язок із берегом, але передумав. Звісно ж, є, адже він був на чималому трипалубному судні, яке перевозило сорок вісім пасажирів. Він упав на ліжко, щойно стюард заніс до каюти його валізи. Він лежав обличчям на подушці, підібгавши під себе одну руку, і навіть не мав сили обернутися на інший бік. Коли він прокинувся, корабель уже рухався, і рухався стрімко, легенько похитуючись на хвилях у тому приємному ритмі, який свідчив про неабияку потужність та обіцяв тривалий безперешкодний рух уперед. Йому покращало, от тільки права рука, на якій він лежав, затерпла й безвільно теліпалася, тому, поки йшов коридором, мусив притримувати її іншою рукою. Годинник показував чверть на десяту, і на палубі було темно, хоч в око стрель.

Ліворуч удалині виднілася якась земля — напевне, шматок Югославії — і кілька розмитих світляних цяток. І більше нічого, тільки чорне море й чорне небо, таке чорне, що навіть не розгледіти обрію, ніби вони пливли назустріч чорному екрану, от тільки з надр тієї темної безодні виривався вітер і дмухав йому в обличчя. На палубі нікого не було. Усі були внизу, либонь, вечеряли, подумав Том. Йому подобалось бути самому. Рука потихеньку оживала. Він ухопився за поручні в тому місці, де вони утворювали дугу, і вдихнув на повні груди. У ньому підіймалася якась відчайдушна хоробрість. Може, саме цієї миті диспетчер у радіорубці отримував повідомлення про арешт Тома Ріплі? Він стоятиме так само відважно, як стоїть зараз. А може, кинеться за борт, що коштуватиме йому неабиякої сміливості, і врятується? Хтозна. Слабкі сигнали з радіорубки вчувалися навіть на палубі. Біп-біп-біп… Він не боявся. Будь що буде. Саме так він і хотів пливти до Греції. Вдивлятися в неозорі простори темного моря і нічого не боятися — нічим не гірше, ніж споглядати, як на обрії вигулькують обриси таких омріяних грецьких островів. У легких червневих сутінках його уява малювала невеликі острівці, всипані будинками пагорби Афін, білі колони Акрополя.

На кораблі була одна літня англійка. Вона подорожувала в супроводі своєї сорокарічної незаміжньої доньки, яка була такою нервовою, що не могла спокійно позасмагати на палубі бодай п’ятнадцять хвилин, а щоразу підскакувала, гучно заявляючи, що «йде прогулятися». Її мати, навпаки, була навдивовижу спокійною і дуже повільно пересувалася. Її права нога була частково паралізованою і трохи коротшою за ліву, тому вона носила на тій нозі черевик із товстим підбором і завжди ходила з ціпком. У Нью-Йорку такі люди страшенно дратували його своєю неквапливістю і майже бездоганними манерами, але зараз Том залюбки проводив із нею час. Вони сиділи на палубі, і він годинами слухав її розповіді про життя в Англії та про Грецію, яку вона востаннє відвідувала 1926 року. Часом вони неспішно прогулювалися палубою, жіночка опиралася на його руку й без упину перепрошувала, що завдає йому стільки клопоту, але було видно, що їй подобалась така увага. А донька, звісно ж, дуже втішилась, що хтось узявся панькатися з її матір’ю замість неї.

Можливо, у молодості місіс Картрайт була ще тією відьмою, подумав Том. Може, саме через неї донька стала такою знервованою, напевне, вона все життя тримала її біля себе, не давши можливості вийти заміж, може, вона заслуговувала на те, щоб її викинули за борт, а не водили попід ручку палубою і вислуховували її теревені, але яка тепер різниця? Хіба всі в цьому житті отримують по заслузі? Хіба він сам отримав по заслузі? Йому неабияк пощастило — він скоїв два вбивства, а йому все зійшло з рук. Фортуна посміхалась йому, коли він став Дікі Ґрінліфом, побачимо, чи посміхнеться тепер. У першій половині життя доля була до нього страшенно несправедлива, а зустріч із Дікі стала винагородою за всі його поневіряння. Однак Том відчував: щось неодмінно трапиться з ним у Греції, але навряд чи це буде щось добре. Мабуть, він занадто довго випробовував долю. Та навіть якщо вони викриють його за допомогою відбитків пальців чи підробленого заповіту, навіть якщо його посадять на електричний стілець, невже біль від страти чи сам факт його смерті у віці двадцяти п’яти років будуть такими жахливими, що всі ті місяці, з листопада й дотепер, коли він справді насолоджувався життям, не коштуватимуть такої ціни? Звісно ж, коштуватимуть!

Він шкодував лише про те, що досі не встиг об’їздити весь світ. Він хотів побувати в Австралії та Індії. Хотів відвідати Японію та Південну Америку. Бодай мигцем побачити мистецтво тих країн. Він дізнався багато нового про мистецтво, намагаючись копіювати недолугі картини Дікі. У галереях Парижа і Рима він несподівано відкрив у собі цікавість до живопису. Він не прагнув стати художником, але, якби мав багато грошей, то тішив би себе, колекціонуючи картини, що припали до душі, і навіть спонсорував би молодих талановитих художників.

Він прогулювався палубою з місіс Картрайт, слухав її іноді геть занудні монологи, а сам линув думками бозна-куди. Місіс Картрайт вважала його дуже милим. Вона кілька разів казала, що завдяки йому ця мандрівка була для неї дуже приємною. Вони навіть домовилися другого липня зустрітися у якомусь готелі на Криті. Далі місіс Картрайт мала їхати автобусом за спеціальним туристичним маршрутом. Том погоджувався на всі її пропозиції, хоча, прибувши до Греції, він не мав наміру ще коли-небудь з нею бачитись. Він уявляв собі, що тільки-но ступить на берег, як його одразу схоплять і посадять на інший корабель, а може, навіть на літак, і відправлять назад до Італії. Поки що він нічого не чув про повідомлення щодо свого арешту. Та, з іншого боку, може, вони й не збиралися його повідомляти? Корабельна газета — однісінький аркуш, — яка щовечора з’являлася на столах пасажирів, друкувала лише провідні світові новини, здебільшого політичні, тож марно було сподіватися прочитати в ній щось про справу Ґрінліфа. Усі десять днів подорожі Том перебував ніби в очікуванні власного кінця, але водночас був готовий з мужністю його зустріти. Він уявляв собі дивні речі: ніби донька місіс Картрайт падає за борт, а він кидається за нею і рятує її, або намагається спинити потоки води, що ринуть через пробоїну, затуляючи її своїм тілом. Він почував у собі надприродну силу та безстрашність.

Корабель наближався до берегів Греції, а Том стояв на палубі разом із місіс Картрайт. Вона розповідала йому, як сильно змінився порт у Піреї, відколи вона була тут востаннє, а Тома геть не цікавили всі ті зміни. Пірей існував, і тільки це мало значення. Перед ним був не міраж, він бачив справжній пагорб, по якому зможе гуляти, а далі — будинки, яких він зможе торкнутися, якщо, звісно, матиме таку можливість.

У порту чекала поліція. Четверо полісменів, схрестивши на грудях руки, дивилися на корабель. Том допоміг місіс Картрайт зійти трапом аж до самого берега, приязно посміхнувся і попрощався з нею та її донькою. Вони пішли отримувати свій багаж до відділення з літерою «К», і відразу з порту автобусом вирушали до Афін. Він залишився біля відділення з літерою «Р».

Відчуваючи на щоці досі теплий і вологий поцілунок місіс Картрайт, Том повільно рушив до полісменів. Він не чинитиме опору, він сам підійде до них і скаже, хто він. Позаду них стояв невеликий газетний кіоск, і він подумав, що варто придбати газету. Може, вони не заперечуватимуть. Полісмени зі схрещеними на грудях руками уважно дивилися, як він наближався. Вони мали чорну форму й кашкети. Том легенько посміхнувся. Один із полісменів торкнувся кашкета й відступив. Та інші не намагалися обступити його. Том пройшов між двома полісменами, а вони й далі дивилися поперед себе, не звертаючи на нього жодної уваги.

Приголомшений і ледь притомний, він зупинився перед кіоском і безтямно розглядав ряди газет. Рука мимовільно потягнулася до римського видання, яке вийшло всього лише три дні тому. Він вийняв з кишені кілька лір і раптом усвідомив, що не мав грецьких грошей. Та продавець охоче взяв у нього ліри й навіть дав йому лірами решту.

— Візьму ще й ці, — сказав Том італійською, вказавши на три італійські газети та паризьку «Геральд-Трибюн». Кинув погляд на полісменів. Вони навіть не дивилися на нього.

Він пішов назад до відділення багажу. Дорогою він минув місіс Картрайт і навіть почув її радісне привітання, але вдав, ніби не помітив її. Зупинився під літерою Р і розгорнув найстарішу італійську газету, яка вийшла чотири дні тому.

ПОЛІЦІЯ НЕ ЗНАЙШЛА ЧОЛОВІКА НА ІМ’Я РОБЕРТ С. ФАНШОУ, ЯКИЙ ВІДДАВ НА ЗБЕРІГАННЯ ВАЛІЗИ ҐРІНЛІФА

Таким недоладним заголовком починалася стаття на другій сторінці. Він пробіг її очима, але зацікавив його тільки п’ятий абзац:

Кілька днів тому поліція підтвердила, що відбитки пальців на валізах і малюнках відповідають тим, які знайшли в колишній квартирі Ґрінліфа в Римі. Відтак поліція дійшла висновку, що Ґрінліф сам віддав на зберігання свої валізи й малюнки…

Том розгорнув наступну газету та прочитав те саме:

…Зважаючи на те, що відбитки пальців на валізах і речах відповідають тим, які знайшли в римській квартирі синьйора Ґрінліфа, поліція дійшла висновку, що синьйор Ґрінліф спакував і сам відправив валізи на зберігання до Венеції, а також висловила припущення, що він міг накласти на себе руки, утопившись, найімовірніше, повністю оголеним. За іншою версією, він може переховуватися під іменем Роберта С. Фаншоу або якимось іншим іменем. Або ж його могли убити, перед тим примусивши спакувати власні речі, й таким чином хотіли заплутати поліцію…

У будь-якому разі, тепер марно шукати «Річарда Ґрінліфа», бо, навіть якщо він і живий, у нього немає паспорта на ім’я Річарда Ґрінліфа…

Тому запаморочилося в голові. Сонячне світло засліплювало йому очі. Він машинально пішов за носієм, який поніс його речі на митний контроль. Ніби крізь туман він дивився, як митник поспіхом переглядав уміст його валізи, намагаючись усвідомити, що означали ці новини. Виходить, що його ні в чому не підозрюють. Виходить, що відбитки пальців не були загрозою, а навпаки, підтверджували його невинуватість. Його не запроторять до в’язниці, не стратять на електричному стільці, його взагалі ні в чому не підозрюють. Йому нема чого боятися. Хіба що тільки того заповіту.

Том сів на автобус до Афін. Поряд з ним опинився один із пасажирів корабля, з яким вони часто були за одним столом, але Том удав, ніби не впізнав його. Навіть якби чоловік щось у нього запитав, Том не зміг би відповісти. В афінському відділенні «Американ Експресс» на нього чекав лист від містера Ґрінліфа, він навіть не сумнівався. Містер Ґрінліф мав достатньо часу на відповідь. Може, він одразу передав цю справу своєму адвокатові й той написав Тому люб’язну відмову, а може, на нього чекає послання від американської поліції, яка висунула йому звинувачення у підробці. А може, і те, й інше. Той заповіт міг його погубити. Том визирнув у вікно й байдуже споглядав одноманітний висушений сонцем ландшафт. Ніщо не впадало йому в око. Може, грецька поліція чекає на нього у відділенні «Американ Експресс», а ті четверо в порту були не полісменами, а якимись солдатами?

Автобус зупинився. Том вийшов, забрав свій багаж і спіймав таксі.

— Зупиніться, будь ласка, біля «Американ Експресс», — сказав він водієві італійською, але той, схоже, його зрозумів, принаймні второпав, куди їхати, і вони рушили. Том пригадав той день, коли з тим же проханням звертався до таксиста в Римі. То було якраз перед поїздкою до Палермо. Яким самовпевненим він був того дня, адже йому вдалося задурити голову Мардж і випровадити її з готелю.

Запримітивши знак «Американ Експресс», Том випростався, вишукуючи очима поліцейських. Мабуть, вони всередині. Італійською він попросив таксиста зачекати. Здається, водій зрозумів його й цього разу, бо кивнув і торкнувся рукою кашкета. Усе навколо здавалося навдивовижу спокійним. Таке собі затишшя перед бурею. Том зайшов до вестибюля і роззирнувся. Нічого підозрілого. А може, щойно він назве своє ім’я…

— Скажіть, будь ласка, чи є листи для Томаса Ріплі? — низьким голосом запитав він англійською.

— Ріплі? Скажіть, будь ласка, як воно пишеться.

Він продиктував.

Жінка обернулась і вийняла з комірки кілька листів.

— Для вас три листи, — сказала вона англійською і посміхнулась.

Один був від містера Ґрінліфа, другий від Тіті з Венеції, а третій, пересланий — від Клео. Він відкрив листа від містера Ґрінліфа.

9 червня, 19_______

Дорогий Томе!

Учора отримав вашого листа від 3 червня.

Насправді ми з дружиною не так уже й здивувалися. Ми обоє знали, що ви дуже подобалися Річарду, хоч він жодного разу не згадував про це у своїх листах. Як ви й припустили, цей заповіт, на жаль, справді може свідчити про те, що Річард наклав на себе руки. Ми теж схиляємося до такого висновку. Єдина надія хіба на те, що Річард, з відомих лише йому самому причин, вирішив відвернутися від своєї сім’ї і жити під чужим іменем.

Моя дружина погоджується зі мною у тому, що, незважаючи на те, яка доля спіткала Річарда, ми повинні виконати його волю. Отже, у справі заповіту ви можете розраховувати на мою цілковиту підтримку. Я передав фотокопію своїм адвокатам, і вони інформуватимуть вас про перебіг справ з успадкуванням вами заощаджень та іншого майна Дікі.

Ще раз хотів би подякувати за ту допомогу, яку ви надали мені в Італії. Давайте про себе знати.

З найкращими побажаннями,

Герберт Ґрінліф

Це якийсь жарт? Але він тримав у руках цупкий і трохи шерехатий фірмовий бланк компанії «Бурк-Ґрінліф» із зображенням її логотипа. Тим паче, містер Ґрінліф ніколи б не став про таке жартувати. Том повернувся до таксі. То виходить, що це правда. Йому вдалося! Він отримав усе: і гроші Дікі, і свободу. Його свобода поєднувалася зі свободою Дікі. Якщо захоче, він може придбати будинок у Європі чи й навіть в Америці. Окрім того, на нього ще чекали гроші від продажу будинку Дікі в Монджибелло. Раптом він подумав, що краще віддати їх Ґрінліфам, адже Дікі виставив його на продаж до того, як нібито написав свій заповіт. Він із посмішкою подумав про місіс Картрайт. Треба буде купити їй цілий кошик орхідей, коли вони зустрінуться на Криті, якщо, звісно, на Криті ростуть орхідеї.

Він уявив собі, як сходить на довгий, усипаний зазубреним кратерами берег Криту. Коли з’являється корабель, у порту здіймається метушня. Хлопчаки, спраглі чайових, наввипередки кидаються до його валіз, а він щедро їм віддячує. Раптом на уявній пристані йому привиділись чотири незворушні фігури — критські полісмени, схрестивши на грудях руки, терпляче чекають, коли він сам до них підійде. Він стрепенувся — і видіння розтануло. Невже поліція ввижатиметься йому на кожному причалі, куди б він не подався? В Александрії? У Стамбулі? У Бомбеї? У Ріо? Навіщо забивати собі цим голову? Він розправив плечі. Навіщо псувати собі відпочинок уявними поліцейськими? Навіть якщо на причалі будуть полісмени, це зовсім не означає…

— Куди, куди? — намагався запитати італійською водій.

— До готелю, будь ласка, — сказав Том. — Il meglio albergo. Il meglio, il meglio![98]

Про автора

Патриція Гайсміт народилася 1921 року в місті Форт-Ворт у Техасі. Більшість життя вона провела у Швейцарії та Франції. Здобула освіту в Барнард-коледжі, де вивчала англійську, латинську та грецьку. Її перший роман «Strangers on the Train», виданий 1950 року, виявився надзвичайно успішним і був екранізований Альфредом Гічкоком. Попри таке визнання її ранньої творчості, інші романи авторки не надто цінувалися у Сполучених Штатах.

1952 року під псевдонімом Клер Морґан вона видала роман «The Price of Salt», якого не хотів видавати її попередній видавець, аргументуючи це відвертою лесбійською тематикою твору. Найвідомішим творінням Патриції Гайсміт був Том Ріплі, елегантний соціопат, який уперше дебютував 1955 року в романі «Талановитий містер Ріплі». Після того вона написала про нього ще чотири романи. Уже після смерті авторки відбулася гучна екранізація роману, що викликала у Сполучених Штатах нову хвилю зацікавлення творчістю Патриції Гайсміт, а також видавництвом «W. W. Norton & Company» було видано дві збірки її творів «Вибрані твори» та «Нічого примітного: раніше не опубліковані твори», які отримали чимало схвальних відгуків.

Авторка понад двадцяти романів, Патриція Гайсміт отримала літературну премію імені О. Генрі, премію Едґара Аллана По, головний приз французької премії «Детективна література» та премію Асоціації письменників-криміналістів Великої Британії. Патриція Гайсміт померла 4 лютого 1995 року в Швейцарії, її літературний архів зберігається в Берні.