Іван Білик
ТАНГО

Розділ 1

Аще хто рече, іже бога люблю, а брата своєго ненавижу, лож єсть.

Нестор Літописець

«Повість времянных лет»


Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися через полудрабки, перемовлялись, навіть не минали нагоди зачепити словом перехожу красуню.

«Содом і Гоморра, — знехотя подумав Сергій. — Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи… Чудасія».

Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: «Санта-Лючія». Але на порозі кав'ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом'ятий піджак. Та вагався недовго. Треба було відшукати вільний столик. Але то, виявилось, не так просто.

Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд:

— Якщо сеньйора влаштовує, — прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись.

— Мені потрібен вільний стіл.

— То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. — Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер.

— Прошу, сеньйоре? — запитально вклонився він.

— Два віскі й кухоль імбирного пива.

— Пива немає.

— Тоді кальвадос. Подвійний. Усе… Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище — Ряжанка. Мене повинні спитати.

Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш…

А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь…

А той і справді не примусив на себе довго чекати.

— Так би мовити, «ділове побачення»?

— Так би мовити, — підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому!

Сусіда ще дужче зморщив носа.

— Я ваш натяк зрозумів. Умова — над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде… А ви, бува, не іммігрант?

— Яке це має значення?..

— Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима.

— Ні.

— Чех?

— Ні!

— Росіянин?

— Н-ні!..

— То не болгарин же ви, хай йому чорт!.. — впадав настирливий незнайомець в азарт. — А я вважав, що знаю всі слов'янські типи!

— Чому саме болгарин?

— Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки… Ні?

— Ні, — кисло всміхнувся Сергій.

— То, може, українець?

— Можливо…

— Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії?

— Не доводилося… — Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола?

Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. «Бе-са-ме. Бесаме мучо…» Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка.

— Ви, юначе, не думайте, я теж… іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього.

— Ви… не психолог?

— Кожного життя вчить бути трохи психологом, — почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. — Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей… Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує…

Сергій нараз вихилив півкелиха.

— А саме?

Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав:

— Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни…

Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою.

— Що?!

Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: — А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той… козацтво на Вкраїні!

Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було.

— Що він тобі плів? — запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.

— Та… нічого особливого… А ти що: знаєш його?

— Кого — Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той… палеонтолог… Біс його маму зна!

Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.

— Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді…

— Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! — Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: — Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої… Російська горілка є?

— Нема, сеньйоре Леон, — скрушно зітхнув кельнер.

— Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.

— Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?

— Еге. Давай!

— Слухаю, сеньйоре Леон.

Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:

— Ти тут, видно, частенький гість?

— Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог…

— Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.

Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.

— Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля!

— Весілля?

— Скоро вже, ось побачиш…

Про яке «скоре» верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи — ніде не зачепить, хіба — вуха…

Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.

— Ти чого регочеш? Не віриш?

Левонтій сумно зітхнув.

— Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить — хоч той… вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному — аж плакать хочеться… Кругом у всьому селі верби, верби… А в нас понад тином той… осокори… Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом… Дівчата співають, наче зараз той… «Там три верби схилилися, мов журяться вони…»

Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.

— А ти все той… шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той… не бачились.

— Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.

Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.

Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:

— Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той… оддуваємось.

— За кого це «за всіх»?

— Ну, ти вп'ять той… за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір… Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той… люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських…

Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.

— Наша фірма збирається той… шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.

Ніякого.

— Чого не їси? Пий… Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той… геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той… приїхав. Був тут у нас один земляк… Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той… секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той… довіритись можна. Так я кажу?

Сергій не відповів.

— Я сьогодні вже той… казав шефові, що ти приїхав.

— А хто ж твій шеф?

— Г ер Мільх. Земляк. З таврійських німців. І по-нашому балакає. А дочка в нього!..

Горбатюкові очиці масно заблищали.

— М-м-м!.. Як той… крупчатий вареничок у сметані.

Він замовк, про щось думаючи. Згодом, наче про себе, сказав:

— Кого полюбить, тому й раю не треба.

— А хіба тут важко інженера-геолога знайти? — запитав нарешті Сергій.

— Важко? Чом це важко? Скільки завгодно їх тут вештається, і серед земляків є.

— То чого ж?

— Надійніші — всі однією ногою в могилі, а серед молодих багато нечисті розвелося. Шеф їм не той…

— Комуністи?

— Комуністи не комуністи, а довіритись — не той… Діло серйозне. — Горбатюк перехилився через стіл і зашептав: — Ти тільки нікому не той: ми шукатимемо уран для… Германії! Бачив, проходили отут, здоровкалися зо мною? Онде за столиком сидять.

Левонтій очима показав, куди слід подивитись.

Сергій прислухався й тільки тепер серед гамору й пронизливої музики вирізнив гортанну німецьку говірку.

— Ото з германського рудного концерну. Мабуть, той… військові…

Сергія наче хто є груди стусонув: так ось на що натякав цей пикатий піжон, мовляв, «скоро вже»…

— Чуєш, Серього, нікому не той!.. Гляди! Бо й мені шеф під великим секретом той…

— Можеш за свою кар'єру не боятись…

— Та ні, я не той… Ну, а все-таки той… Як друга про-сю. Старий же довіря мені…

А джаз пиляв «Бесаме мучо»… У кав'ярні важко дихати, хоч над головами вертівся вентилятор. Туди й сюди сновигали прудконогі кельнери, балансуючи між столами з важкими тацями в руках. Смерділо сигарним димом, віскі. Кілька разів спітнілий Родріго прибігав довідуватись, чи нічого не потрібно сеньйорові Леону. Але сеньйор сам усього подужати не міг, а Сергій майже не торкався до своєї тарілки.

— Ти чом не їси? Пий…

— Не хочу.

— Голова болить?

— Ні. Так чогось…

— Ну, пройде. То з дороги. І в мене таке бува. Піди ляж виспись, воно й той… А завтра побалакаємо. Думаю, будемо той… сватами. Еге ж?

На вулиці було так само парко, незважаючи на пізній час але повівав тихенький вітерець, і все ж дихалося легше. Заким таксі зловити, — пішки швидше дійдеш.

— Тобі в який бік? Сюди? І мені сюди.

Столиця палахкотіла холодним неоновим світлом. Якщо ви не знаєте минулого південноамериканської держави — читайте рекламу. Фірма, що пропонує чоловічі шкарпетки, розповість вам про першовідкривача цієї землі, який неодмінно пройшов би від океану до океану босоніж, в одних шкарпетках її виробництва, не вдаючись навіть до голки з ниткою; фірма лез для бритви стверджуватиме, що такий-от віце-король голився саме її лезами; а компанія по виробництву жіночої білизни божитиметься, що відома кінозірка Лора Екос стала коханкою колишнього президента лише завдяки білизні їхньої марки.

Може, від цієї нісенітниці, а можливо, й через те, що Сергій на щось зважився, але настрій у нього помітно покращав. Трохи провітрився й Левонтій Горбатюк. Коли на якомусь перехресті їхні шляхи мали розійтись, він витяг з бічної кишені візитну картку й подав Сергієві.

— На, братку. Ось тут і адрес, і телефон. Приходь завтра… ну, о дванадцятій. Покажу тебе шефові, побалакаємо. Та й авансу той… Бач, пообтирався. Колінця світяться. Сорочок понакуповуєш собі, щоб усе той… шиком. Пора в люди той…

Сергій раптом запитав:

— У тебе гроші є?

— Гроші? Атож…

Горбатюк поліз по гаманець.

— Скільки тобі? Оцих до завтра той?.. — простяг кілька папірців.

Сергій не взяв.

— Мені багато треба.

— Опівночі? — здивувався Левонтій.

— Можна й завтра, післязавтра…

— Кажу ж тобі: приходь у к-контору, й той… Дамо тобі аванс.

— Ні, мені не таких. Ти кажеш, я тобі друг…

— Ну, к-кажу, — п'яними очицями втупився в нього Левонтій.

— Позич мені, а я колись віддам, як живий буду.

— Н-нащо тобі?

Сергій знову замовк. Валували сирени автомобілів. З автобуса висипала ціла зграя підлітків з гітарами, й у повітрі забриніло млосне танго.

Сергій зітхнув, важко й з присвистом.

— Добре… Коли кажеш, що ти мені друг… я скажу…

Горбатюк нашорошив вуха.

— …Мені треба на квиток… додому.

— Куди «д-додому»?

— На Вкраїну, В Радянський Союз, — твердо вимовив Сергій.

Добру хвилину Левонтій не міг збагнути почутого. Для цього він був занадто п'яний. Нарешті на всю вулицю зареготав — аж люди заоберталися.

— Ти що, з груші гепнувся? Ха-ха-ха-ха!.. Вмру!.. Ой!.. Ой… Скажи, тебе з-за вугла сьогодні мішком ніхто не той?..

Довго ще реготав він, не в змозі заспокоїтись. Що цей вилупок собі думає? Може, вважає, що там, у Совіцькому Союзі, його стрінуть із хлібом-сіллю? Його, Сергія Ряжанку, який колись дременув звідти?

— Перестань дурня клеїти, Левку!

У Сергієвому голосі забриніло щось таке, від чого Левко мимоволі прикусив язик. Ану, що він казатиме?

Сергій говорив повільно, хрипко:

— Я не став «красним», як ти хочеш сказати. Я ніколи не буду комуністом. У мене для цього багато причин. Сам добре знаєш. Можеш не боятись, Левку… Маю свою голову на в'язах… Я вже думав, багато думав, а бачу: далі так не можу. Немає мені чим дихати тут. Он ти казав сьогодні: верби, осокори, Дніпро…

Сергій на мить замовк, не знаючи, що казати далі. Вулиця, щойно така багатолюдна й гомінка, нараз неначе вимерла. Тільки коли-не-коли на шаленій швидкості пролітав лімузин або повільно звертало в темну бічну вуличку двійко закоханих. Одна за одною гасли реклами, поступаючись місцем променистим смарагдовим зорям. Столиця повільно засинала, зморена задушною тропічною ніччю.

— У кожного свої верби та осокори…

У горлі в Сергія раптом щось застрягло — м'яке й тепле, він крикнув, щоб пересклити його:

— Не можу я далі! Що б зі мною не зробили там — не можу більше! Здурію скоро… Живуть же якось люди й там. Не всі повтікали в Америку, як ми з тобою… Я одважився. Будь що буде. Хай карають… Краще в Сибіру, ніж тут Я через те й приїхав оце до тебе… Бо нема більше до кого.

Левонтій мовчки витяг сигарети, мовчки припалили від одного сірника. В темряві яскраво спалахували дві червоні цяточки.

— Добре, — першим порушив мовчанку Горбатюк. — Я зроблю для тебе все, що в моїх силах. Я тебе той… поняв.

Сергій стояв, не знаючи, як висловити свою вдячність. Тільки підійшов і без слів тицьнувся Левонтієві в плече лобом.

Уже в готелі, засинаючи, він знайшов ті слова, яких бракувало тоді, на вулиці, й проказав їх уголос:

— Справжній друг ти, Левку… Живий буду — віддячу.


Загрузка...