Танго

Розділ 11

— Е-ге — ге-ге-ге-е-е!.. Бу-е-но-о-о!..

Обабіч ущелини здіймались високі, метрів з п'ятдесят, і майже прямовисні стіни, порослі де-не-де кострубатими кущами, кактусами найрізноманітнішої форми й травою. Сонце шкварило в самісіньку маківку, а нерухоме повітря здавалось таким густим і розпеченим, мов попіл у палаючій печі. Сергій прислухався. Анішешерх. Знову гукнув:

— Ого-го-го-го-о-о-о-о-о-о! Бу-у-е-е-е-но-о-о-о-о-о-о!

Луна знову передражнила його: «Го-го-го-о-о-о-о-о-о!..» Але серед її стоголосого хору Сергій упіймав вухом те, чого дослухався, — ледь чутне й пискляве, неначе комарева дзизка: «е-о-о-о-е-е-е-е-е-е!» Певно, Буено кричав: «Сень-йо-о-о-ре-е-е-е-е-е-е!» Ряжанка сів на камінь. Сорочка прилипла до спини. З картатої вона давно перетворилась на сиву з мокрими темними плямами, ноги в черевиках стали як варяниці. Усе-таки жити в тропіках — величезне випробування. Як ті індіяни ще й досі не вимерли? Власне, вони й живуть недовго. Сорок років Хесусові, а неначе дідуган. Сергій знову подав голос:

— Е-ге-ге-ге-е-е-е-е!

Коли луна вгамувалась, почув уже чіткіше:

— Сень-йо-о-ре-е-е-е-е-е!

Тепер у Хесуса новий напарник: Буено. Старий індіянин навряд чи зміг би виконувати обов'язки й за свого загиблого одноплемінця. Й доки Ряжанка сушив собі голову над тим, де взяти людину, Буено сам зголосився:

— Я ходитиму з вами у маршрути, сеньйоре начальник! Сергій спочатку трохи поморщився. Цей мучачо щось дуже набивається з послугами. Видно, не без прихованої думки. «Яку ж він користь може від мене мати?..» А, грець із ним, він — то й він. Чим він гірший за покійного Хорхе? Правда, Хорхе не любив задавати запитань… Ну, та де дінешся… Тимчасово.

І Сергій дав згоду. Сьогодні вони вже третій день працюють утрьох. По обіді посідали відпочивати, а Ряжанці раптом закортіло заглянути в ярок, який починався від самої секвойї, під чиїм стовбуром вони розташувались. Двометрового діаметра стовбурець надійно захищав од сонця, хлопців зморило на сон.

— Ну добре, — сказав Сергій. — Ви полежте, а я помаленьку піду оцим ярком. Почекаю на вас там.

Але минуло добрих дві години, а від Буено та Хесуса ні слуху ні духу. Тоді Сергій заходився гукати: ще заблудяться.

Глянув угору, куди здіймалися стрімкі стіни ущелини. Чи ба, хто б міг подумати: спочатку такий собі безневинненький ярок, а виявився справжнім каньйоном.

По дні ущелини протікав струмочок. Вода була напрочуд холодною й прозорою. Певно, джерело десь зовсім недалеко. Берег потічка поріс молоденьким моріжком. Ряжанці нестерпно закортіло роззутися. Він розшнурував черевики й умочив ноги в холодну воду. Яке блаженство! Аж мурашки по спині побігли.

Сергій то занурював, то витягав набряклі од спеки ноги. Потім відійшов під кущ, скинув з голови свій корковий шолом і розплатався на м'якій прохолодній травичці. Загадкова річ усе-таки життя. Чи багато людині треба? Наївся, напився, відправив фізіологічні потреби — і щасливий. Оце так від народження до самої смерті? Навіщо? Хто в цьому зацікавлений? Бог? Дідька лисого. Бога немає. А хто ж тоді? Якби-то він був, отой нещасний бог. Усе б зразу стало на свої місця: Всевишній сотворив людину, дав їй життя для того, аби прославляла творця й своєю ґречною поведінкою заслужила царство небесне.

Все просто і ясно! Очевидно, первісна людина для того й вигадала бога, щоб не мордуватись у даремних пошуках мети. А тепер богом тільки бабусі одна одну лякають.

Ну, добре, візьмімо з іншого боку. Колись люди вважали, що атом — найменша частка, до якої можна поділити матерію. А тепер виявилося, той самий нужденний атом — цілий світ зі своїми законами, такими ж невблаганними, як і космічні. Щось подібне до мініатюрної сонячної системи: ядро — сонце, а електрони, які обертаються навколо нього, — планети. Ану ж, коли виявиться, що й наша справжня сонячна система — це всього-на-всього один нікчемний атом на порепаній п'яті якоїсь незбагненно великої істоти? Істота човгає п'ятами, а в нас на сонці спалахи й радіаційна активність…

Ряжанка зітхнув. Це він надто високо здерся. Так, що й самого не видно. Йшлося про життя. Якщо все в природі розумно й закономірно, то якийсь сенс повинне ж мати й життя? От вовк і вівця. Ну, вівця створена для того, щоб їсти траву. Припустимо, хоч і не дуже логічно. А для чого ж тоді вовк? Щоб їсти вівцю? Виходить, один із них зайвий. Навіщо ж вівця? Щоб опинитись у вовчому шлунку? Знову алогізм. Якщо все в природі розумно, то вівця 6 із самого початку мала бути в шлунку вовка: там народжуватись, там і жити. Інакше — неекономне витрачання енергії.

Який сенс мав, наприклад, з'являтись на світ божий Хорхе? Щоб віддати свій тельбух ягуарові? Що він довів двадцятьма роками свого існування? Що залишив по собі? Може, хоч добру пам'ять? Навряд. Он його найближча людина, Хесус, — і той про нього забув.

Коли того сумного вечора дивився, як старий індіянин порається біля небіжчика, як любовно загорта його у пальмове листя, Сергій не впізнавав Хесуса. Але в ту ж мить, коли, загородивши в рихку землю хрест, знесилений сів на землю, Хесус знову став тим самим німим і байдужим створінням, яке справно махає киркою і з ранку до вечора жує свою паскудну коку.

Сергій на свої очі бачив, як Хесус смачно вишкрібав з алюмінієвого кухля квасоляну кашу, недоїдену звечора бідолахою Хорхе. Ряжанка навіть не витримав:

— Це ж його кухоль!

Індіянин байдуже глянув на нього, не перестаючи облизувати ложку:

— А-а, так, сеньйоре… так…

Потім в очах його промайнула якась думка чи тінь думки. Він додав:

— Викидати гріх… За нього ж гроші…

І більше не звертав на Сергія уваги.

Наступного дня, дивлячись, як Хесус діловито ремиґає коку, Сергій знову не втримався:

— А Хорхе немає, га? Що ти тепер скажеш його матері?

Хесус довго жував, нарешті видавив:

— Скажу — помер… ягуар…

Дружини Хорхе не мав. Хто його пожаліє? Мати? І все? Поскавчить, як сучка, в якої втопили цуценя, та й годі. Можливо, в таких випадках плоть шкодує за марні муки: породила його в болях — і даремно… Де ж та оспівувана закономірність і всеосяжна доцільність у природі? І хто їх узагалі оспівує? Поети? Але Сергій сам бачив, як поети одержують за вірші грошики, а потім купують на них біфштекси. Виходить, надихала поетів думка набити тельбух? Оце-то натхнення!

Сергій почухав ногу. Щось увесь час лоскотало його. Мабуть, мурашки? Десь недалеко вже дзвенів голос Буенавентури. Нахилився, щоб узутись, — і закляк: біля ніг, скрутившись калачиком і високо піднявши плескату голову, лежала величезна гадюка в руку завтовшки. Нелюдська сила пружиною звела Сергія на ноги, він стрибонув убік, перечепився через суху гілку, знову схопився й дременув навтіки. Й тільки тоді зупинивсь, коли мало не налетів на Буенавентуру та Хесуса, які несподівано виринули з-поза хащів.

— Що сталося, сеньйоре начальник? — ухопив його за руку молодий індіянин.

Сергій нахмурився й перевів подих.

— А де ваші черевики, сеньйоре начальник?

Ряжанка сердито випручався й почеберяв туди, звідки щойно втікав. Не сидить же там гадюка. «Бідолаха, десь налякалась не менше за мене, — спробував сам собі пожартувати Сергій. — А може, ще й не отруйна». Йому навіть стало соромно за свій страх. Накипав п'ятами, як дівиця, а то, виявилось, вуж…

Плазуна під кущем не було й згадки. Сергій узувсь і мовчки поплентався далі Буенавентура з Хесусом пішли за ним. Кроків за двадцять Сергій зупинився й потер ногу нижче литки. От халепа: втікаючи від вужа, мабуть, обдер об гілляку. Хай ти сказишся!

Хесус перевальцем плентався за Сергієм із киркою на плечі, Буено ніс торбу, в якій глухо поцокували проби. Але масаж мало допоміг. Нога вже неприємно поболювала. Й треба ж було так отетеріти від страху! Мало в'язи не скрутив.

Ряжанка ще якийсь час кріпився, потім не витримав, сів на голяк і заходився розшнуровувати лівий черевик.

— Муляє, сеньйоре начальник?

Сергій мовчки зняв шкарпетку. З ноги, трохи нижче литки, стікали дві тоненькі цівочки крові.

— Що то у вас, сеньйоре начальник? — Буено стурбовано нахилився над Сергієм.

— Дрібниця. Подряпав ногу. Тікав од вужа, та перечепився через гілляку, мучачо. Нічого страшного.

— Від вужа?

Буено став навколішки й пильно придивився до Сергієвої ноги.

— І він укусив вас?

— Та ні…

Буено зеівсь на ноги.

— Який він собою, той вуж?

— Ну… такий… у руку завтовшки…. А що?

— А якого… кольору?

— Ну… жовтуватий, здається. І чорна смуга ламана на спині, зигзагом… А що?

Буено зблід.

— Сеньйоре начальник, вас укусила гадюка!..

— Укусила? Таке верзеш! — Сергій махнув рукою. — Де б то встигла за мною!

— Сеньйоре начальник… — голос Буенавентури вривався, — ходімте мерщій назад!

— Куди?

— Ходімте!..

Він схопив Сергія за руку й потяг до виходу з ущелини. Потім помітив, що той без одного черевика, й почав похапцем узувати його. Ряжанку одразу охопила бридка слабкість. Руки й ноги дрібно тремтіли. Не пручався, коли індіянин зашнуровував черевик, коли знову розшнурував і заходився висисати з раночки кров та спльовувати на землю. Й навіщо він це робить? Панікує…

А Буено, досмоктавшись, доки в самого з ясен пішла кров, узув Сергія й швидко повів далі.

Ряжанка кульгав. Після шоферових маніпуляцій ліва нога розболілася ще дужче.

Коли нарешті вибралися з ущелини, нестерпно замуляло в черевикові. Сергій роззувся й пошкандибав далі в самих шкарпетках. Ішли швидко, а Буено ще й квапив:

— Швидше, сеньйоре начальник, швидше!

Проте сили вичерпувались. Нога набрякла, навколо ранки посиніло й затверділо.

— Швидше, сеньйоре начальник, швидше!

Сергій уже ледве тягся, а до табору ще лишалось кілометрів зо два, якщо не більше. Буено підхопив його попід руки й потяг. Справи пішли краще, але ненадовго. Ряжанку залишали не тільки сили, а й воля рухатись. Нарешті він сів на землю, відсапуючись. Крутилася голова, й нудило.

Буено передав свою торбу з камінням Хесусові, а сам підняв Сергія, перекинув його собі на плече й поніс, мов лантух.

Болі стали такими, що Сергій уже не міг тамувати стогонів. Кожен крок Буенавентури віддавався в нозі тисячами розпечених голок. Коли перед водієм постав пальмовий гай, у якому розташувався табір, він з останніх сил узявся бігцем. Але важка ноша незабаром звалила його з ніг. Він упав разом із Сергієм, неспроможний більше підняти його.

Тоді на допомогу несподівано прийшов Хесус. Старого немов підмінили. Він кинув на землю кирку й важку торбу з камінням, узяв в оберемок обм'яклого Ряжанку й побіг до табору. Полежавши хвилину-другу, Буено теж звівся й наздогнав Хесуса вже аж біля наметів.

У таборі на господарстві залишався тільки Матвій Коляда. Погоничі повели лам на пашу. Пояснивши йому хрипким голосом, що трапилось, Буено поклав Сергія в машину й сів за кермо.

— Ти куди? — насіпався на нього Коляда.

— Повезу до себе… До людей мого племені. Вони вміють лікувати від укусу змії.

Коляда щось міркував. На щелепах йому ходили жовна.

— Нікуди ти не поїдеш. Краще… давай тут щось придумаємо.

— Пізно, сеньйоре Маттео… Подивіться на ногу. Мов колода! Не можна гаяти ні хвилини!

Коляда презирливо чвиркнув:

— Що твої дикуни зроблять! Стрибатимуть навколо нього? Ану, вилазь з машини, кажу!

Коляда смикнув Буенавентуру за рукав, і сорочка тріснула.

— Вилазь, кажу, бо я жартувати не люблю. Ач, знахур знайшовся! — гаркнув Матвій, потім, зіщуливши очі, засичав: — А скажи, чого це ти упадаєш коло начальника? Інтерес маєш? — Він скосу вав на Ряжанку, який лежав із заплющеними очима.

Цих слів було забагато. Буено сіпнувся, рукав залишивсь у жмені Матвія. Водій вихопив з-під себе французький ключ і здибивсь. Обличчя йому зблідло, мов віск, очі стали чорними й гарячими, неначе от-от бризнуть іскрою.

Коляда відсахнувся й позадкував до радіатора машини.

— Коли б це сталося з вами, сеньйоре Маттео, я б не рушив і з місця. А зараз — геть з дороги, бо переїду…

Хрипкий голос клекотів так загрозливо-глухо, а в очах було стільки холоду, що Коляда відскочив з-перед машини. І вчасно. Джип із ходу рвонув другою швидкістю.

Сергій слухав усе це, не розтуляючи повік. От тобі й Буено… Такий тихий та сумирненький, а ба… А-а!..

На вибоях він болісно стогнав. Ногу немов пиляло тупою пилкою. А джип натужно ревів і стрибав, наче шалений цап. До Тальталя, рідного селища Буенавентури, лишалось кілометрів п’ятнадцять-двадцять, і водій висотував з машини все, на що вона здатна. Про якусь дорогу годі було й мріяти, а від болісних зойків хворого водій до заціпеніння в пальцях стискав кермо.

Ряжанка то втихав, утрачаючи свідомість, то знову озивався надсадним стогоном, коли отямлювався.

— Мучачо…

Буено нашорошив вуха. Кличе? Чи стогне?

— Мучачо…

Індіянин, не відриваючи погляду од вітрового скла, озвався.

— Мучачо… зупини… трохи…

Буенавентура загальмував.

— Що, сеньйоре начальник? Якщо води, — то нема й краплинки. Почекайте, потерпіть іще з півгодини, вже швидко!..

— Мучачо…

Голос у Сергія вривався, губи порепались, очі затуманило, мов п'яному. Буено знову додав газу.

— Мучачо!.. Зупини… Зупини…

Водій вимкнув мотор і перехилився до заднього сидіння.

— Що, сеньйоре начальник?

— Мучачо… Я хочу тобі розповісти…

— Потім, сеньйоре начальник, потім! Коли приїдемо! Не гайнуйте дорогого часу! Зараз нема коли.

Й він знову натиснув стартер.

— Ні… ні!.. Зараз… Я мушу сказати… кого ти везеш…

Але машина вже стрибала на вибоях, завдаючи нестерпного болю. Думка працювала вривками. От і все… кінець… Персональний армагеддон… Не рий іншому яму… бо сам у неї… Ех, мучачо… Нічого ти не…

— Мучачо…

— Потім, потім, не зараз!

І знову валуни, кущі, кактуси… Буено повів машину впевненіше. Місцевість уже була знайома. Он там, з того пагорба, завидніється й селище…

Але пам'ять підвела. Тальталя не видно було ні з того, ні з наступного горба. Довелося долати ще крутий перевал. Хворий раз у раз утрачав свідомість. Необхідно квапитись, квапитись.

Онде нарешті горб, за яким починаються джунглі Тальталя! Іншим разом у Буенавентури від одного погляду на знайомі з дитинства місця солодко б замлоїло серце. А тепер він проклинав і гори, і бездоріжжя, й те, що селище так далеко. Швидше… швидше…

Й раптом від надмірної натуги машина захекалась гарячою парою, вода в радіаторі закипіла, мов у чайнику. Джип ще котився з останніх сил, потім винувато зачахкав, закашлявся й став, одхекуючись, немов жива істота, яка розуміє, що на неї покладають останні надії, — а вона неспроможна виправдати довіри.

Буено спересердя копнув черевиком по вичовганому лисому скатові. Машина, мов од болю чи образи, здригнулась. Хлопець відчинив дверцята, витяг Сергія, взяв його в оберемок і поніс під гору, де виднілися бамбукові хижі.

А люди вже помітили машину на горбі, бігли навстріч. Буено важко ступав крок за кроком. Ряжанка й досі не повертався до свідомості, а нести безвільне тіло втричі важче: як мертве. Нервове й фізичне напруження висотало з молодого індіянина всі сили.

Незабаром до Буенавентури добігли перші мешканці Тальталя. То були хлопчики й дівчатка. Найстарші носили навколо стегон невеличкі пов'язки з ситцю. Менші ж або були зовсім голенькі, або перев'язані двома ликовими смужками: одна навколо поперека, друга — від неї попід пах.

За дітьми підбігли юнаки й дівчата в куценьких спідничках вище колін, а потім чоловіки.

Ніхто ні про що не запитував, усі мовчки чекали, що скаже Буено. А Буено сказав:

— Цього грінго вкусила змія. Це — хороший грінго.

По натовпу прокотився схвильований шепіт.

Буено запитав:

— Чи живий ще старий Санчо?

Живий, живий! — хором відповіли чоловіки, а діти чкурнули до хижі Санчо, який був і за лікаря, й за чаклуна.

Оселя Санчо стояла на узліссі, трохи осторонь від гурту. Легка споруда, піднята на двометрові палі, крита довгою травою та пальмовим листям, вона мала тільки три стіни, вив'язані з нещільно притулених одне до одного бамбукових стебел. До житла вела широка хитка драбина, теж з бамбука.

Біля чаклунової хижі всі зупинилися. Буено вийшов зі своєю ношею наперед. Старий сивий Санчо сидів на краю помосту, спустивши кощаві ноги додолу. Побачивши, що до нього прийшло мало не все плем’я, мовчки зашамкав беззубим ротом. Буено приступив ще кілька кроків і зачав вітатися:

— Чи дужі ще в старого Санчо ноги?

Ворожбит прошамкав:

— Ще дужі.

Буено хрипким голосом вів далі:

— Чи міцно ще тримають руки спис і мисливський топірець?

— Ще міцно.

Руки в Буенавентури тремтіли від утоми, а він не відступав од прабатьками вкладеного звичаю:

— Чи встигають очі старого Санчо за польотом сокола?

На це дідусь відповів не поспішаючи:

— Ні, вже не встигають. Проте жоден сокіл не вженеться за думкою Санчо.

Церемонія привітання закінчилася, старий приготувався до світської розмови.

— А хто ти такий? Чи не син Педро, Простреленого Вуха?

— Так, старий Санчо. Але про це ми поговоримо потім. У мене на руках грінго, якого вкусив каукан…

Буено ледве стояв, але мусив гамувати нерви, хоч коліна йому тремтіли від утоми, а зомлілі руки насилу тримали нестерпно важку ношу. Старшина племені не любила Буенавентуру, що зрадив однородців, подавшись на заробітки до нелюбих грінго, білих людей. Старий знахар обізвався:

— Грінго? А нащо ти приніс його до мене? У грінго свої чаклуни. Вони нам не довіряють.

— Цей довіряє, старий Санчо. Він мій друг.

Буено насилу втримувався, щоб не загорлати на балакучого діда.

— Він прийшов до тебе по допомогу, старий Санчо.

Ворожбита це, очевидно, розчулило.

— Прийшов до мене?.. — Він трохи подумав. — Добре тоді… Поклади його на траву і йди допоможи мені злізти. А… Буено повернувся до нас назавжди?

Хлопець поклав Сергія на траву й підсобив дідові. Брехати старому не хотілось. А той, забувши про своє, оглянув Ряжанчину ногу й стурбовано пошкріб потилицю:

— Давно цього грінго вкусив каукан?

— Коли сонце стояло рівно над головою.

Чаклун пошамкав, подумав щось, ізнову пошамкав.

— Доведеться спочатку полікувати цього грінго, а вже потім… виконувати чаклунський танок. — Лікар тут явно взяв гору над служителем культу. — Інакше грінго може не дочекатись кінця танку.

Чоловіки, що тирлувались навколо хворого, схвально закивали головами, й поміж них прокотився заклопотаний гомін. Дідусь поліз до себе в хатку, дістав з-поза бантини сухого зілля, взяв гарбузика, в якому щось хлюпотіло, зліз на землю, не гукаючи нікого на підмогу, й сказав:

— А тепер нехай усі відійдуть.

Старий зняв із паска довгий ніж і спробував жало пальцем. У цю мить прийшов до пам'яті Сергій. Він із жахом дивився то на різницького ножаку, то на дідугана, який хтозна-що збирався робити, то на голу публіку, яка групками стояла неподалік.

Буено перехопив його погляд і спробував усміхнутися.

Ряжанка не зводив з нього очей. Він усе збагнув. Однаково — раз помирати…

— Так треба, сеньйоре начальник…

Сергій зціпив зуби. Знахур зробив кілька надрізів побіля ранки, потім ще кілька глибших на литці й над коліном. Кров цебеніла, густа й чорна. Але Сергієві здалося, що обценьки, які досі стискали голову, немов трохи попустили.

Та коли старий Санчо почав терти зілля й засипати в рани, Ряжанці аж дух перехопило. Буено з острахом дивився на все це й думав: чи витримав би він сам, щоб йому різали ногу ножем, посипали рани потертю жахливо пекучого зілля? А от цей українець навіть ногою не сіпає. Так — якийсь дивний, а витримка…

Від нестямного болю і втрати крові Ряжанка знепритомнів. Санчо присипав порізи порошком, потім швиденько почеберяв у ліс, повернувся звідти із лапатим листям і травою, перев’язав хворому рани, покропив зверху бурою рідиною з гарбузика й поліз по драбині «до хати». Очевидно, стільки непередбачених рухів стомили його. Він забув навіть про чаклунський танок, якого чекали одноплемінці.

Буено сів біля Сергія, обхопивши руками коліна, й завмер. У хворого були напіврозплющені очі, але він нічого не бачив. Повіки майже не кліпали, тільки тріпотіли.

За годину старий Санчо, покректуючи, зліз зі свого сідала, розціпив хворому зуби ножем, напоїв водою з кількома краплинами тієї самої рідини, що була в гарбузикові, й наказав перенести в холодок. Годинник показував п'яту пополудні, й сонце пекло безжально.

Тільки тепер Буено схаменувся й підійшов до своїх рідних, які не наважувались наблизитися до грінго. Молодий індіянин кволо повторив традиційне привітання й знову повернувся до хатини знахаря.

— Старий Санчо дозволить забрати грінго до хижки старого Педро?

Індіяни з Тальталя звертаються один до одного в третій особі.

Той подумав трохи, пошамкав і схвально хитнув сивою головою.

— Нехай Буено, син старого Педро, забере грінго до своєї хатини. Старий Санчо приходитиме доглядати грінго, доки той одужає.

Доки одужає? Чи одужає він узагалі? Стільки часу минуло від укусу…

Непритомного Ряжанку поклали на дві бамбукові дошки, підняли й помалу понесли до старого Педро. В хатині вже поралась Мануела, мати Буенавентури. їй допомагала дочка — Челіта, цілком розвинена дівчина, яку після дощів збиралися продавати заміж.

Хижка старого Педро, як і решта осель у Тальталі, поділялась на дві частини: більшу — чоловічу й меншу — жіночу. Поки хворого принесли й по драбині підняли нагору, в кутку чоловічої половини для нього встигли вимостити ліжко з сухого духмяного листя. В Сергія підскочила температура, з чола збігав рясний піт, але як тільки його поклали, розплющив очі. Буено встиг уже підкотити під хатину свого джипа й тепер сидів біля Ряжанки. Той ворухнув порепаними губами, але вони погано слухали його, як, власне, й язик, що присох до піднебіння й здавався повстяним віхтем. Буено підніс йому до губів корячок води. Сергій ковтнув кілька разів.

— Мучачо… — ледь чутно прошепотів він.

— Що, сеньйоре начальник?

— Я хочу тобі… сказати…

Ряжанка довго й важко відхекувався, витративши на ці кілька слів усі свої сили. Потім сапнув повітря й вимовив:

— Сказати, що я… Сказати, що я за людина…

Він ще хвилин із п'ять мовчав, заплющивши очі.

— Я так далі… не можу… Ти мусиш усе… знати.

На очах його з'явилась волога. Але він не плакав. То були сльози, витиснуті зусиллям перебороти нестерпний біль.

— Ти, мучачо… повинен усе знати… Бо я вже… мабуть… усе… кінець…

Буено відвів погляд убік.

— Не говоріть дурниць, сеньйоре начальник. Старий Санчо вилікує вас. Не думайте, що, як він знахар…

— Мучачо…

Сергій спробував підняти руку, але вона безвільно впала на листя.

— Сеньйоре начальник! — перебив його Буено. — Я нічого не хочу слухати. Мене не цікавлять таємниці в смерть переляканої людини. Якщо захочете, поговоримо з вами пізніше, коли зовсім одужаєте… У критичну хвилину людина завжди робить дурниці, а потім шкодує…

І молодий індіянин рішуче зліз додолу, супроводжуваний цікавими поглядами Мануели, Педро та Челіти. Треба було подумати, що робити далі.