Танго

Розділ 10

Роботи велися вже кілометрів за сорок від Малої Українки, й долати таку відстань щоранку не було ніякого сенсу. Ряжанка наказав збиратись у дорогу.

— А як же з людьми?

Це запитав Коляда. І цілком слушно. Самих членів експедиції недостатньо, щоб вести розвідку на повну силу.

Повертаючись увечері з роботи, Сергій перед самісіньким селом зупинив валку й оголосив, щоб завтра на об’єкт вийшло тільки п'ятеро. Решта одержать розрахунок сьогодні ж.

— Ось у нього, — показав він на Матвія Коляду.

Гроші одержали цього ж вечора всі. Вусаті малоукраїнці брали з рук Матвія зароблене, відходили на кілька кроків, сідали просто в пилюку й починали повільно й старанно лічити банкноти, слинячи пальні. Очі в кожного лячно блищали, були мов приворожені до яскравих кольорових папірців.

— Ну що, дядьки, орднунк?[2]

Коляді ніхто не відповідав. Люди немов чогось чекали, не поспішаючи розходитись. Коляда стенув плечима й подався до своєї квартири. Після тієї злощасної суботи Матвій більше не заглядав до «христосиків». Але за розчахнутим блискавкою дубом стояла похилена хатка, де його щовечора чекала чорнобрива вдовичка. Про це ніхто в експедиції не здогадувавсь. Коляда поводився дуже обережно. Казав хазяїнові, що в хаті душно, що на повітрі краще спати, виходив і городами пробирався до покаліченого дуба.

Коляда вмився й повечеряв. За ті гроші, які одержували від нього, господарі не знали, як йому й догодити. Певно ж, підривали од рота, але це Коляду не стосувалось. Він поклав ложку на стіл і смачно відригнувся.

— Ну, діду, піду спати. Бо завтра із сонечком у дорогу.

Дід Гомін, як завжди, для годиться «обурювався»:

— І що то молоде! В хаті не спиться! Ох-хо-хо… Воля твоя.

Матвій рипнув дверима й пірнув у пітьму…

Каганця не світили. «Вдовине щастя крадене: всім упоперек горла стоїть», — казала жінка, й Матвій охоче погоджувався з нею. В цій убогій хатині він, здавалося, відпочивав духом і тілом, розслаблював нерви. Та якось не на жарт перелякався. Молодичка розбудила його посеред ночі.

— Не скрегочи так зубами! Мені лячно…

Матвій сердито повернувся на другий бік, але сон пропав…

— Лячно — то піди до баби шептухи! Нехай тобі страх оділлє…

Жіночка пригорнулася до нього й примирливо заворкотала:

— Та ні, вже ні… А уві сні ти якийсь… — Вона помовчала й додала: — Комусь нахваляєшся, сіпаєшся, неначе ось-ось накинешся з ножем. А то починаєш не по-нашому балакати. «Сер, сер…» — Вона затамовано реготнула, повторивши «сороміцькі» слова.

— Не плещи язиком, дурна!

Знову мовчанка.

— А чого ти так свого начальника не любиш?

Матвій сіпнувся.

— А що? Уві сні щось таке?

— Та уві сні ж, а то коли: хіба я тебе вдень бачу?

— Не знаю. Може, приверзлося що.

Більше він не відповідав. Навіть раз чи двічі тихенько заскреготав зубами, аби переконати лякливу молодичку, Що спить. Оце то новина! Значить, уві сні він розмовляє… Нерви не ті стали…

Вдосвіта Матвій упевненим кроком ішов вивіреною стежкою назад. Ось-ось зійде сонце. Ну й життя собаче. Ні поспати, як люди сплять, ні попоїсти… Раптом аж сіпнувся й присів. Щось під ногами заверещало не своїм голосом:

— Рятуйте!..

Тьху ти! Людина… Коляда присвітив сірником — і вирячив очі. То був один з їхніх місцевих робітників.

— Ти що тут робиш?

Той підвівся.

— А ніц, пане… Лежу си смирненько… Нікому ніц…

Матвій обійшов його й подався до хати. От зараза!.. Побачили-таки…

У вікні вже блимав каганець. Баба Марта варила постояльцеві снідати. Коляда підступив до порога й зупинився. Біля призьби покотом лежало кілька селян. Небо швидко сіріло. Під повіткою, під стіжком, а то й просто під тином спало ще чоловік із десятеро. Двоє чи троє прокинулось і попідводило голови, інші спали, скрутившись від ранкового холоду кубличком.

— А що хіба? Ждемо отут…

— Чи не на роботу?

— Атож…

— То ж сказано, щоби п'ятеро приходило!

Ніхто не відповів. Од гомону дядьки попрокидалися й мовчки чухмарились. Дехто натоптував порепаним пальцем люльку, дехто одкашлював учорашню кіптяву й розкотисто харкав. Біля кожного лежали кирка й лопата, а також чималий клумак — мабуть, із харчами та одягом…

Під'їхавши до двору, Сергій узявся за голову. Куди ж стільки люду?

Але ніхто не погоджувався бути шостим. Дядьки вперто мовчали, не дивлячись один на одного. Роз'яснення ні до чого не довели. Тоді Коляда вибрав п'ятьох найдужчих і наймолодших.

— Ти, ти, ти, — хапав він їх за руку й відводив убік, — ти і ти. Баста! А ви гайда собі до бабів під боки.

Та коли рушили, слідом потягся увесь натовп.

— Послухайте, люди! Не можемо ми всіх узяти. Ні грошей стільки нема, та й води багато треба.

Передній селянин пробасив:

— Нам воду возитимуть з дому. Діти кіньми возитимуть.

— Та ми ж ітимем і йтимем далі!

— Ваше благородіє… нам на подушне песиків треба…

Яких то песиків? А, це вони, мабуть, гроші так називають. Песо…

— Не можемо стільки людей тримати!

Ззаду обізвався дідок, білий і зморшкуватий:

— А ми й той… за півціни. Песиків би трохи. Бо як поїдете, то тільки вас і бачили, Синку!..

Старий благально дивився то на Сергія, то на Буенавентуру. Індіянин не розумів, що вони говорять, бо розмовляли українською мовою, але добре знав, про що йдеться, — й винувато одвернувсь.

Дідок, підбадьорений нерішучістю «начальника, що править машиною», підійшов ближче й заходився рукавом сорочки обтирати із джипа пилюку.

— Нам би ще хоч трохи отих клятих песиків…

Сергій відчував, що м'якшає, і починав злитися. Яке йому, зрештою, діло до того, кому скільки «песиків» потрібно?

— Нікого нам не треба! І п'яти чоловік! Самі впораємось!

Він гримнув дверцятами.

— Давай, мучачо, газуй!

Машина гаркнула й помчала вперед, залишаючи по собі хмару густої куряви.

На задньому сидінні, серед інструментів, ранців та іншого багажу, покурював сигарету Матвій Коляда й тихо посміхався, зиркаючи то на Ряжанку, то на індіянина. До самого об'єкта ніхто не прохопився і словом.

Коли ж опівдні прибула решта експедиції, технік Мігуель розповів жахливу новину. Як тільки джип рушив з місця, селяни напосіли на дідка. Мігуель не знає їхньої мови, але били старого, мабуть, за те, що нікого з них не взяли до експедиції. Тоді дідка хтось спробував захистити, й утворилась «мала купа». Дідок якось викрутився й хряснув одного з напасників лопатою нижче спини, а той раптом замахнувся й розсадив дідові череп киркою. Ураз настала тиша. Всі стояли захекані й тупо дивились на вбитого. З розрубаної навпіл сивої голови ще цебеніла кров, змочуючи пилюку.

— Ваш колишній господар квартири, сеньйоре, одбувся дрібницею. Йому тільки трохи надірвали вухо та розтовкли носа, — закінчив Мігуель.

Втішив, нічого не скажеш… Сергій уявив завжди поважного й упевненого в собі Миколу Чопа з надірваним вухом. Тепер принаймні в нього не тільки сорочка буде латана. Усе життя пнеться «в люди», а носить лахи і їсть чорний черствий хліб із цибулиною. «Я в своєму домі — ґазда!»

Сергій потім згадав, як той ще першого дня, їдучи на жеребці, сукав на ходу мотузку, припнувши її до луки сідла. Добру мотузку, ґаздівську! Ще й мережану: одна сталка з простого валу, а друга з пофарбованого в червоне. Так оце є мета людини? А де ж ті ідеали? Високі та благородні, про які пишуть грамотії у книжках… Отой болгарин у кав'ярні казав: «Мрі-ія». От тобі й мрія.

Ну, нехай уже дідок, у якого штани латка на латці та дірявий солом'яний бриль… Припустимо, в того ланця й не було іншої мрії за все життя, як заробити пару «песиків», щоб тут же віддати їх збирачеві податків. А в тебе, Чопе? Чим ти різнишся від того дідка? Тим, що в тебе хата файна? А якого добра ти бачив у ній? Ті ж самі латки і в тебе…

Ряжанка сердито плюнув, не звертаючи уваги на Буенавентуру, який стояв побіч і здивовано лупив на нього баньки. Ні, таки прогнив світ, прогнив… Знав Сергій і великих людей, знав середніх, знав і найменших. У всіх один ідеал. Ніякої різниці. Суцільна гнилизна і пліснява. Вогню треба, вогню. Може, хоч тоді отямляться…

Сергій глянув на Буенавентуру. Той квапливо одвів погляд.

— Гей, мучачо, ти знаєш, що таке «сім пар чистих і сім пар нечистих»?

— Це щось із біблії, сеньйоре начальник. Але я в тому не дуже тямлю.

— А що таке «ідеал»? Це ти, здається, знаєш?

— Якщо сеньйор начальник пригадує, ми вже колись говорили про хиби моєї освіти.

Цей індіянин відверто кепкує з нього. Серйозний, а в очах бісики…

Усі наступні дні Сергій був дуже неуважний і ввесь час ловився на тому, що думає про зовсім сторонні речі.

Сторонні? Е-е, ні, це стосується безпосередньо його роботи. Він для чого шукає уран? Для війни? А війна — це ж і є той самий армагеддон. Здається, так сказав брат Даниїл?

От зовсім інша річ — чому перед очима ввесь час мерехтять рябі прапорці, якими «розмовляють» між собою моряки? Сергій знав таку особливість своєї психіки: часом щось довго не дає спокою, а що — не може пригадати. Якась незначна деталь чогось дуже важливого. Але до чого тут морська абетка?

— Сеньйоре начальник…

Сергій здригнувся. До намету заглядав водій.

— А, мучачо, заходь.

— Ви, здається, замріялись, а я вам перебив думку. Певно, щось сердечне… Пробачте.

Сердечне?.. Сердечне… Що буває сердечне?

— Так, мучачо. Думав про… валідол!

Буено весело засміявся. Сеньйор начальник почав жартувати? Це вже щось нове.

— Я хотів вам сказати, сеньйоре начальник…

Буено мулявся. Говорити?

— Що, мучачо?

— Якщо в такому ж темпі просуватимемося й далі, то днів за п'ять будемо в моїх рідних місцях. Я пам'ятаю: ви колись цікавилися звичаями мого племені. Сьогодні перед обідом проминули містечко Аначукуна. Звідси до нас і ста кілометрів не буде.

— Так мало?

— Авжеж, сеньйоре начальник. Наші люди в Аначукуну пішки на ярмарок ходять.

На цьому Ряжанка й ліг спати. Прокинувся пізно. Брезент намету так напекло сонцем, що не було чим дихати. Все тіло купалося в поті. Сергій нашвидкуруч одягся й виліз надвір. Там, де звечора вогонь горів, стирлувалися люди, мовчки стояли тісним колом, понахилявши голови. Ряжанка підійшов, коло розступилось. На траві лежав індіянин Хорхе. В нього вирвано нутрощі й роздерто горлянку.

— Ягуар, сеньйоре начальник. — прошепотів Буено. — Хорхе стояв на варті, а потім знайшли його аж он у тому яру.

— Чому… ягуар?

— Дивіться, сеньйоре начальник, — і Буено показав на міцно стиснутий кулак мерця. З-поміж пальців у Хорхе витикалися пучки рябої шерсті.

Сергій тупо дивився на понівечене тіло. За один тиждень — дві смерті. І обидві — на його, Сергія Ряжанки, сумлінні. Адже він привів сюди експедицію.

Йому навіть на думку не спадало, що експедицію і його послали сюди інші. Зараз він в усьому винив самого себе.

— Поховайте його.

Це озвався Коляда. Але Буено заперечив:

— Сеньйоре Маттео, Хесус хоче поховати його за своїм звичаєм. Вони з Хорхе з одного племені.

— Отак і лежатиме на сонці? Голос у Коляди був нетерплячий.

— Ми накриємо його листям. А ввечері…

Губи в Буенавентури нервово сіпались. Чого хоче цей Кольядо? Мовчав би вже краще…

Сергій повільно повернувся й пішов у хащі. А коли чагарі зімкнулись над ним суцільним шатром, впав на траву, вдарив кулаками об землю й дав сльозам волю.

Що ж це на світі білому робиться? То він збирався знищити все живе на землі, а тут раптом за якимось чужим хлопцем, індіянином, плаче? Ні, Сергію Ряжанко, не за хлопцем ти плачеш. Десь не його тобі шкода, а самого себе…

Проте клубок, який застряг у горлі, не розм'якшили й сльози. На роботу того дня не пішов тільки Хесус. Старий індіянин щось чаклував біля тіла свого молодого товариша, оповивав його листям, туго обв'язував ліанами й потихеньку щось наспівував. А ввечері, коли сонце схилилось до обрію, викопав коротеньку яму, вимостив її кам'яними плитами, вистелив пальмовим листям та зіллям і всадовив туди мерця. Обличчя в Хесуса розмальовано білими, чорними й червоними смугами та фігурками. На сторонніх він не звертав жодної уваги. Коли всадовив небіжчика в яму, Хесус узяв спеціально зроблені сьогодні спис, лук і сагайдак із стрілами й поклав поряд з мерцем. Потім догола роздягся сам, підперезавсь коротенькою спідничкою з пальмового листя, взяв у руку інший спис, помережаний смугами та кільцями, й почав виконувати ритуальний танок.

Біля ями харапудилась купа хмизу. Коли останні промені сонця згасли, Хесус підпалив клеччя, й знову стало видно. Тоді поклав у ноги небіжчикові кілька сухарів, банку консервованої хамси й пляшку води.

Тепер він кружляв навколо ями та багаття, раз у раз вимахуючи списом, притоптуючи ногами й вигукуючи:

— Атуатільпа, тумугіз басі.

— Хорхе-ауруо мампа гаті..

— Що він говорить? — запитав у Буенавентури технік Мігуель.

— Я не розумію його мови, — відповів той.

— Ви ж індіянин.

— Я мови племені пірагі не знаю. Здається, просить доброго духа Атуатільпу прийняти до свого війська хороброго воїна Хорхе. Принаймні в нас так говорять.

Коляда мало не вигукнув на ввесь табір:

— Чекай! Так це ж язичництво! А ти казав, що вони хрещені.

— Всі індіяни вважаються католиками, — не повертаючись до Коляди, промовив Буено. — Але цей католицизм дуже своєрідний. У ньому багато від язичництва. Це я про саму церкву. А в селищах люди кличуть священика, коли він є поблизу, а потім виконують ритуали, які виконувалися ще їхніми пращурами.

— То з них такі християни, як з редьки бублик!

Буено не відповів. Коляда сказав це українською мовою. Але водій узагалі уникав розмовляти з Колядою. А тим більше зараз. Хесус перестав танцювати, узяв заздалегідь заготоване листя й акуратно накрив мерця. Потім заходився закидати його землею. Коли утворилась могилка, притоптав її долонями, виклав плитами, а зверху притис великою каменюкою, яку котив сам аж з вибалка, не дозволяючи нікому допомагати. Нарешті встромив у свіжу землю зв'язаний ліанами хрест, перехрестився по-католицькому зліва направо й сказав:

— Амен.

Тільки тепер дозволив підійти до могили іншим. Усі індіяни поклали на камінь по пучечку зілля й теж сказали:

— Амен.

А Хесус сів осторонь, неспроможний зрушити з місця. За день він так виморився, що в нього тряслись руки й ноги.

Буено підійшов, поторкав хрест і сумно промовив, ні до кого не звертаючись:

— Він хотів стати механіком. Три роки заробляв гроші…

Коляда похмуро дивився на водія.

Всі повернулись до наметів. Погоничі розклали велике багаття й довго сиділи, тихо перемовляючись незрозумілою мовою. Тут же мирно ремиґали поприв'язувані лами, бездумно втупившись у полум'я. На варті стояло двоє робітників з рушницями й пильно вдивлялись у зрадливі хащі.

Цієї ночі вартовим не довелось нагадувати про їхні обов’язки.