Тарас Шевченко та його доба. Том 1

1

Біографічні дані та внесок тих чи інших досліджень шевченкознавців у висвітлення життя й творчості Тараса Григоровича Шевченка подаються за енциклопедичними виданнями: Шевченківський словник: у 2 т. К., 1976 – 1977; Краткая литературная энциклопедия. Т. 1 – 8. М., 1962 – 1975; Советская историческая энциклопедия. Т. 1 – 16, 1972 – 1975; Українська літературна енциклопедія. Т. 1 – 2. К., 1988 – 1990; Довідник з історії України. К., 1994.

2

Федір Тимофійович Ващук (народився 16.10.1925 р.) – український радянський літературознавець. Праці Ващука присвячені головним чином вивченню творчого процесу, зокрема творчо-редакційної роботи Шевченка над поемами «Варнак», «Марія», циклом «В казематі», віршем «Ми вкупочці колись росли…», поезією раннього періоду та іншими творами (надруковані в збірниках праць наукових шевченківських конференцій та інших виданнях). (Шевченківський словник. Т. 1. К., 1976. С. 104 – 105).

3

Аспекты // День: газ. 2011. 2 дек. С. 2.

4

Нарис історії української літератури / за редакцією члена-кореспондента С. І. Маслова і Є. П. Кирилюка. К., 1945. С. 135 – 136.

5

Історія української культури: у 5 т. (Редколегія: Патон Б. Є. – головний редактор. Вервес Г. Д. – заступник головного редактора. Литвин В. М. – заступник головного редактора. Толочко П. П. – заступник головного редактора. Даниленко В. М. – відповідальний секретар.) Т 5. Кн. 2. К., 2005. С. 50.

6

Київ, 2001.

7

Життя і твори Тараса Шевченка. Звід матеріалів до його біографії. К., 2011.

8

«Віршами Шевченка я марив з 1840 року…». Михайло Чалий – біограф Тараса Шевченка. Там само. С. 221 – 236.

9

Див.: Шевченківський словник: у 2 т. Т. 2. К., 1977. С. 356 – 357.

10

Євген Шабліовський. Народ і слово Шевченка. К., 1961. С. 3.

11

Там само. С. 395.

12

Дмитро Іванович Багалій (1857 – 1832) – український радянський історик і громадський діяч, академік АН УРСР з 1919 р. Закінчив Харківський університет у 1880 р. З 1883 р. – приват-доцент, з 1887 р. – професор кафедри російської історії, у 1808 – 1810 рр. – ректор Харківського університету. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Багалій – один з організаторів української радянської науки, управляв Українським центральним архівом, керував науково-дослідницькою кафедрою історії України в Харкові, був директором Інституту історії української культури та Інституту ім. Тараса Шевченка. З 1919 р. очолював історико-філологічний відділ, згодом – член президії АН УРСР. Автор праць з питань вітчизняної історії періодів феодалізму і капіталізму, зокрема досліджень «Нарис історії Харківського університету» (1893 – 1904), «Декабристи на Україні» (1926). Вивчав діяльність Кирило-Мефодіївского товариства та інші питання. Значний внесок зробив Багалій у висвітлення українсько-російських економічних, політичних і культурних зв’язків, у дослідження історії української культури, життя і творчості Г. Сковороди («Український мандрівний філософ Григорій Сковорода», 1926), П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Потебні, І. Франка та інших. Займався питаннями шевченкознавства: опублікував праці «Про поему «Сон», «Про поему «Кавказ» (в кн.: Шевченко Т. Сон. Кавказ. Дві поеми. 1927). «Т. Шевченко і селяни в переказах і історичній дійсності» (1928), «Т. Г. Шевченко – поет пригноблених мас» (1931). У дожовтневий час Багалій при освітленні історико-літературних праць виходив з позицій позитивізму. В радянський час багато зробив для становлення історичної науки на основі марксизму-ленінізму (Українська літературна енциклопедія. К., 1988. С. 106).

13

Микола Федорович Сумцов (1854 – 1922) – український фольклорист, етнограф і літературознавець, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1905 р.), академік Академіїї наук УРСР (з 1919 р.). Досліджував питання українського фольклору та етнографії, народного мистецтва, історії і літератури, образотворчого мистецтва, залишив праці про українських і російських письменників XIX століття. У більшості своїх праць, присвячених Шевченкові (понад 30), розглядав творчість поета з демократичних позицій, виступав проти заборони вшанування пам’яті Шевченка, проти заборони вивчати його твори в недільних школах. Його працям про творчість Шевченка властива багатоплановість аспектів дослідження: «Сон Т. Г. Шевченка. До психології художньої творчості» (1913), «Про мотиви поезії Т. Г. Шевченка» (1898), «Головні мотиви поезії Шевченка» (1905), «В. А. Жуковський і Т. Г. Шевченко» (1902), «Пушкін і Шевченко» (1917), «Вплив Шевченка переважно на письменників» (1921), «Харків і Шевченко» (1911), «Гуманізм Шевченка» (1915), «Революційне значення “Щоденника” Т. Г. Шевченка» (1922). Сумцов був одним з перших дослідників Шевченка, які вивчали зв’язок його поетичної творчості з фольклором («Вага і краса української народної поезії», 1910; «Етнографізм Шевченка», 1913; «Улюблені народні пісні Т. Г. Шевченка», 1914) (Шевченківський словник. Т. 2. С. 247).

14

Василий Иванович Веретенников (1880 – 1942) – русский историк. Окончил Петербургский университет. Ученик А. С. Лаппо-Данилевского. Профессор Харьковского (1920 – 1930) и Саратовского (1917 – 1920) университетов; деятель советского архивного и музейного дела, главная область исследований – история России XVIII века, в частности государственных учреждений. Работы Веретенникова написаны на большом архивном материале. Основные сочинения: «История Тайной канцелярии Петровского времени» (1910), «Из истории Тайной канцелярии 1731 – 1762» (1911), «Очерки истории генерал-прокуратуры в России до Екатерининского времени (1915) (Советская историческая энциклопедия. Т. 3. Стб. 360).

15

Александр Афанасьевич Потебня (1835 – 1891) – украинский и русский филолог-славист. Окончил Харьковский университет в 1856 г. В 1860 г. защитил магистерскую диссертацию… С 1875 г. – профессор кафедры русской словесности Харьковского университета, с 1871 г. – член-корреспондент АН. Разрабатывал вопросы теории словесности, фольклора, этнографии… На формирование его философских взглядов оказали влияние идеи А. И. Герцена, Н. Г. Чернышевского, Н. А. Добролюбова, а также И. М. Сеченова…

Особый интерес представляют взгляды Потебни на поэтический язык, природу поэзии и вообще искусства как познания. Таким образом его эстетические теории откровенно реалистичны. В поэтическом слове и соответственно в поэтических произведениях в целом Потебня выделяет три составных элемента: внешняя форма (звучание), значение (семантика) и внутренняя форма (или образ). Так в слове «подснежник» помимо прямого значения мы находим представление о цветке, растущем «под снегом». Поэтичность слова (художественное произведение) – это его образность. Внутренняя форма есть средство познания нового, но не путём научной абстракции, а подведением новых впечатлений под уже имеющийся образ.

Идеи Потебни после его смерти развивала т. н. «харьковская» школа (Д. Н. Овсянико-Куликовский и др.); их приняли теоретики символизма, в т. ч. А. Белый, указавший, что русские символисты «подписались бы» под словами Потебни. В связи с возросшим интересом к лингвистическим проблемам поэтики в последние годы наблюдается интерес и к работам Потебни в этой области. Но до сих пор отсутствует анализ поэтической концепции Потебни в свете современного состояния эстетики и теории литературы (Краткая литературная энциклопедия. Т. 5. Стб. 913 – 914).

16

Министерство иностранных дел СССР. Документы внешней политики СССР. Т. 1. 7 ноября 1917 г. – 31 декабря 1918 г. М., 1957. С. 95 – 96.

17

Київська старовина, 1992, № 5. С. 92 – 98.

18

Мариэтта Шагинян. Собрание сочинений: в 9 т. Т. 8. М., 1989. С. 491. Наведемо частину пояснень до цієї глибокої й ґрунтовної узагальнюючої праці серйозного й вдумливого науковця: «Впервые отдельной книгой – Гослитиздат, 1941. Подписано к печати 8 января 1941 года: первоначальное название: «Шевченко». Переиздавалась там же в 1946 и 1964 годах. Вышла на украинском языке в изд-ве художественной литературы «Дніпро», (Київ, 1970).

По выходе книги в 1941 году работа над нею продолжалась. Каждое последующее издание писательница неутомимо обогащала новыми фактами и материалами. Так, готовя в 1967 году шеститомник, М. С. Шагинян сообщала: «Продолжаю редактировать оставшиеся тома… Эта работа займет в новом году много времени, так как нужно написать новые главы в монографии о Шевченко и Гете…»

В феврале 1944 года монография «Тарас Шевченко» была защищена Мариэттой Шагинян как докторская диссертация. В 1976 году за многолетние творческие исследования в области национальных литератур писательница Указом Президиума Верховного Совета СССР была удостоена ордена Дружбы народов». (Мариэтта Шагинян. Собрание сочинений: в 9 т. Т. 8. С. 710.)

Шевченківський словник. (Т. 2. С. 351) доповнює: «Державна премія СРСР, 1951 р., Ленінська премія, 1972 р.».

19

Газета «галицийских малороссов» отвечала на статью Чернышевского в духе российского панславизма. (Примітка видавців творів Чернишевського.) – Шевченківський словник. Т. 2. С. 1042.

20

Надо понимать межнациональном (то есть речь идёт о споре между русинами и поляками). (Ред.)

21

Хорватов.

22

На нашу думку, тут і далі, можливо, певним чином дещо загострюється розглядуване питання. Разом з тим, варто розуміти, що стаття, яка цитується, – як буде видно вище, спрямована проти орієнтації «Слова» на дії Відня, який базував свою політику на розпаленні ворожості слов’янських націй, загарбаних Австро-Угорщиною. Саме в цьому імперський Відень убачав найзручніший засіб збереження свого панування і над українцями, і над поляками. Можливо, також, що послідовний борець проти російського царизму М. Г. Чернишевський у такий спосіб висловлював свою солідарність із самовідданою боротьбою польських революціонерів-демократів із царськими гнобителями народів.

23

Н. Г. Чернышевский. Полное собрание сочинений: в 15 т. Том 7. Статьи и рецензии. 1860 – 1861. М., 1950. С. 792 – 793.

24

Мариэтта Шагинян. Собрание сочинений. Т. 8. С. 238.

25

Михайло Йосипович Микешин (1835 – 1896) – російський скульптор і графік. Шевченко познайомився з Микешиним весною 1858 р. у родині Ф. Толстого і був з ним у дружніх взаєминах, відвідував його майстерню. Микешин часто бував у нього в майстерні в Петербурзькій академії мистецтв, багато років працював над ілюструванням його поезій. Він активно домагався увічнення образу Шевченка в монументальній скульптурі: в первісному проекті пам’ятника «Тисячоліття Росії», що його не схвалив уряд, він виліпив барельєф поета серед інших діячів вітчизняної культури; в проекті пам’ятника Богдану Хмельницькому для Києва надав портретних рис кобзареві, постать якого за першим задумом автора мала ввійти до композиції пам’ятника, а також підтримував ідею композитора Г. Козаченка написати про Шевченка оперу. В останні роки життя Микешин писав про великий вплив на нього поета, про те, що він весь час шанував пам’ять свого друга й багато чим зобов’язаний йому. В 1896 р. петербурзький видавець П. Бабкін опублікував три випуски «Иллюстрированного Кобзаря» з малюнками Микешина. На обкладинці й фронтиспісі художник зобразив Шевченка, яким бачив його в майстерні в останні роки життя. В тексті вміщено малюнки до творів «Катерина», «Перебендя», «Гайдамаки», «Утоплена» й «Тополя». Микешин малював Шевченка в труні. Він був ініціатором створення Товариства пам’яті Т. Г. Шевченка, проект статуту якого розробив і подав на затвердження урядові (товариство не було дозволено). Разом з Д. Менделєєвим, І. Рєпіним, М. Чайковським та іншими Микешин був засновником Товариства імені Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих учбових закладах Петербурга. В 1876 – 1878 рр. Микешин видавав журнал «Пчела», в якому друкував і свої малюнки, статті та спогади, зокрема й про Шевченка. Спогади Микешина про Шевченка надруковано також у празькому виданні «Кобзаря» (1876). Малюнки Микешина добре передавали ліричність, драматизм і соціальний зміст поезій Шевченка, хоч окремі з них надмірно перевантажені деталями і символікою, не властивими поетові (Шевченківський словник. Т. 1. С. 397).

26

Олександр Олександрович Русов (1847 – 1915) – український земський статистик, етнограф, фольклорист. Громадський діяч буржуазно-ліберального напряму. З доручення київської «Старої громади» разом з Ф. Вовком підготував до друку «Кобзар» Шевченка в двох книжках (виданий 1876 р. у Празі, де вперше було опубліковано ряд революційних творів поета. Написав «Спомини про празьке видання „Кобзаря“» (1907). У статті «Коллекция рисунков Т. Г. Шевченко» (Киевская старина, 1984, № 2) описав малярські твори Шевченка, що перебували в приватних осіб (Шевченківський словник. Т. 2. К., 1977. С. 186).

27

Броніслав Францевич Залеський (1820 – 1880) – польський історик, художник, політичний засланець. 1838 р. заарештований за участь у гуртку студентів Дерптського університету; відбувши дворічне ув’язнення, був висланий до Чернігова, звідки повернувся 1845 р. до Вільна і знову взяв участь у польському революційному русі; 1846 р. був удруге арештований і засланий рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, куди прибув 1848 р. Познайомився з Шевченком в Оренбурзі в листопаді-грудні 1849 р., коли був відряджений як художник на допомогу Шевченкові для оформлення географічних ландшафтів берегів Аральського моря. Ближче зійшлися під час експедиції на Каратау 1851 р., після якої розпочалося інтенсивне листування. Після того, як він відзначився в експедиції 1853 р. при штурмі Ак-Мечеті (тепер – Кзил-Орда), йому надано чин унтер-офіцера, а 1856 р. звільнено із заслання. (Саме про це він і повідомляє поета…) (Листи до Тараса Шевченка. К., 1993. С. 243.)

28

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: у 10 т. Т. 6. К., 1957. С. 96.

29

Тут шановна М. С. Шагінян не догледіла – Т. Г. Шевченка 14 роками раніше не стало. Насправді лист датований 10 квітня 1855 року.

30

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: у 10 т. Т. 6. С. 99.

31

М. С. Шагинян. Собрание сочинений. Т. 8. С. 278 – 281.

32

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. Т. 1. С. 164, 165.

33

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. Т. 1. С. 200.

34

_{Там само.}

35

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. Т. 1. С. 206.

36

Ян Коллар (1793 – 1852) – чеський учений і поет, який послідовно обстоював думку про єднання слов’янських народів. Великої популярності набула його поема «Дочка слави», уривок якої О. Бодянський опублікував у своїй книжці «О народной поэзии славянских народов» (1837). В «Отечественных записках» (1840) опублікована статья Я. Коллара «О литературной зависимости между племенами славянскими». Очевидно, з цими творами Шевченко був обізнаний (Шевченківський словник. Т. 1. К., 1976. С. 503).

37

Павел-Йосеф Шафарик (1795 – 1861) – чеський і словацький славіст, філолог, історик, археолог, видатнй діяч чеського й словацького відродження. Його діяльність мала не тільки наукове, а й громадське значення, відігравши велику роль у піднесенні національно-визвольного руху слов’янських народів і особливо на його батьківщині. Шевченко знав про П. – Й. Шафарика від його учня О. М. Бодянського, читав перекладені останнім його праці «Славянские древности» (М., 1837 – 1838) та «Славянское народописание» (М., 1843), схвально відгукнувся про П. – Й. Шафарика в передмові 1847 р. до нездійсненого видання «Кобзаря. Перебуваючи в Україні 1845 р., поет міг прочитати в «Полтавских губернских ведомостях» статтю «О малороссийском наречии сравнительно с великорусским и белорусским (по Шафарику)» (1845 – 31 марта, 7 апреля), в якій українська мова розглядається як рівноправна серед інших східнослов’янських мов. Десь у 1858 – 1859 рр. Шевченко переслав П. – Й. Шафарикові неповний текст поеми «Єретик» разом з посланієм (Там само. С. 491).

38

Вацлав Ганка (1791 – 1861) – чеський поет і філолог, діяч чеського національного відродження. Разом з Й. Ліндою створив збірки поезій «Краледворський рукопис» (1819) і «Зеленогорський рукопис» (1820), підробивши їх під пам’ятки давньої чеської літератури. Переклав «Слово о полку Ігоревім» чеською мовою. Як і Я. Коллар, обстоював ідею слов’янського єднання (Там само).

39

Луцій Юній Брут – керівник повстання в Римі 509 р. до н. е., внаслідок якого повалено імператорську владу і встановлено республіканський лад. За участь у змові проти республіки засудив до страти двох власних синів.

Марк Юній Брут (85 – 42 рр. до н. е.) – римський політичний діяч, один з головних учасників змови проти Юлія Цезаря і вбивства його (44 р. до н. е.). Обстоював республіканський лад правління. Зазнавши поразки проти другого тріумвірату Антонія і Октавіана, 42 р. до н. е. покінчив самогубством. Ім’я Брутів набуло символу громадянських чеснот (Шевченківський словник. Т. 1, С. 491).

40

Публій Горацій Коклес (Одноокий) – легендарний герой, який 507 р. до н. е. врятував Рим від етрусків, один захищаючи міст через річку Тібр (Там само).

41

Титло – значок над скорочено написаним словом у церковнослов’янських книжках (Шевченківський словник. Т. 1. С. 491).

42

Так вперше, гнівно й беззастережно Шевченко охарактеризував поведінку української козацької старшини, яка поперемінно вислужувалась то перед царизмом, то перед польською шляхтою, цілковито нехтуючи інтереси народу (Там само).

43

Первісний автограф не відомий. Уперше поет прочитав послання своїм знайомим і друзям на літературному вечорі у В. В. Тарновського-старшого. М. М. Білозерський згадував: «Василий Васильевич Тарновский-отец (ум. 1865 г.) рассказывал мне, что у него в сороковых годах в Киеве бывали литературные вечера, которые посещали Н. И. Костомаров, Василий Михайлович Белозерский и другие друзья и знакомые Тарновского, и в числе их и Шевченко. Однажды он пришел и прочитал только что написанное им известное «Посланіе до земляків». Общее содержание этого произведения и в особенности те места, где говорится о казацких гетманах, которых Шевченко первый понял и выставил в их истинном виде, произвело на всех присутствующих потрясающее впечатление и с этого момента преклонение ясновельможным и представление их героями-рыцарями рушилось… Слово Шевченка низвело их с пьедесталов и поставило на надлежащие места» (Киевская старина, 1882, № 10).

У квітні-червні 1846 р., перебуваючи у Києві, Шевченко переписав твір з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» з виправленнями… Твір набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., послання нелегально поширюється в рукописних списках, автор знайомить з ним учасників Кирило-Мефодіївського товариства, у справі яких під час допиту у ІІІ відділі фігурували списки, зроблені В. М. Білозерським… М. І. Костомаровим… О. В. Марковичем… Списки дещо різняться між собою, але всі походять, хоч і не безпосередньо, від автографа збірки «Три літа» з незначними різночитаннями…

Від автографа збірки «Три літа» опосередковано походить список П. О. Куліша та невідомої особи… З недогляду… пропущено два слова: «Не турбуйтесь».

В «Історичному оповіданні» П. О. Куліш цитував послання:

У третьому рядку наведеного уривка є різночитання (замість «Не дуріте дітей ваших» – «Не дуріте дітей своїх»), але важко сказати, чи то недогляд П. О. Куліша, чи може так було в якомусь попередньому автографі. Є такого типу різночитання і в іншому уривку, що його наводить П. Куліш:

Існував також список невідомою рукою 40-х років ХІХ ст., його різночитання подано у примітках до «Кобзаря з додатками споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876). З невстановленого списку, як видно, дуже неякісного, наприкінці 50-х років ХІХ ст. послання переписав І. М. Лазаревський. Цей список не відбивав тексту, створеного поетом у рукописній збірці «Три літа», містив викривлення. Переглядаючи його після повернення з заслання, Шевченко зробив у ньому чимало виправлень, наблизивши текст до автографа у збірці «Три літа», а часом дав і нові варіанти, але правку не доведено до кінця і облишено.

Суттєві відміни проти автографа містив список М. О. Максимовича, різночитання якого подав В. М. Доманицький у своїй праці «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» (1907). З них лише поодинокі збігаються з різночитаннями інших списків. Не повторюються вони і в іншому списку, що належав М. О. Максимовичу… Навіть назви різні: у першому – «Посланіє до мертвих і живих…», а у другому – «І мертвим, і живим…». Останній список взагалі ближчий до автографа у збірці «Три літа».

До списку, що належав М. О. Максимовичу і тепер зберігається в ЦДАМЛ СРСР… близький список О. М. Бодянського…

Значні розбіжності з основним текстом містять списки у примірнику «Кобзаря» 1860 р. з рукописними вставками, у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 р. невідомою рукою… у рукописному «Кобзарі» І. І. Сердюка.

Список невідомою рукою (можливо, А. Слюсарчука) у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника АН УРСР… мав помітку олівцем на титулі: «З тих часів, як ще поезії Шевченка галицька молодіж переписувала і передавала з рук до рук». Він відноситься до першої половини 60-х років ХІХ ст. і походить, як і список Т. Грушкевича… від першодруку. Список К. Климковича… є копією з видання «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867).

Незначні різночитання у списках П. О. Куліша… у списку, що належав Л. М. Жемчужникову… у рукописній збірці «Стихотворения Шевченка»… невідомою рукою… у рукописному «Кобзарі»… у рукописній збірці 1889 р.

Вперше надруковано у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859). Введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. Львів, 1967. Т. 1. У Росії вперше надруковано без купюр у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. – СПб., 1907.

44

Мариэтта Шагинян. Собрание сочинений. Т. 8. С. 286 – 291.

45

Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Т. 1. К., 1994. С. 335.

46

Там само. С. 151.

47

Там само. С. 178.

48

В. Г. Белинский. Полное собрание сочинений. Т. 10. С. 398.

49

Ю. Д. Марголис. Исторические взгляды Т. Г. Шевченка. Ленинград, 1964. С. 5.

50

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 – 1897) – відомий український письменник, прозаїк і поет, критик, етнограф, фольклорист. Про свою першу зустріч з Шевченком, що відбулась у червні 1843 р. у Києві, детально розповів в автобіографії «Жизнь Кулиша»: «Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. – «Здорові були!.. А вгадайте – хто» – «Хто ж, як не Шевченко?!» (А ніколи не бачив його й намальованого) – «Він і є!.. Чи не нема в вас чарки горілки?» і т. д. Тут уже й пішло справжнє січове балакання, а далі й співи». Тоді ж П. О. Куліш і Шевченко здійснили поїздку вгору по Дніпру, до колишнього Межигірського монастиря, ловили рибу на Дніпрі, записували народні пісні. Під записом пісні «Да все луги, все береги, ніде води да напити(ся)» в альбомі Шевченка 1839 – 1843 років – дата «1843, июня 14, вночі на плоту, проти Межигірського монастиря…» Після повернення до Києва Шевченко виїхав на Полтавщину до знайомих, а П. О. Куліш з 3 липня – у відрядження для обстеження архівів та монастирів у Київській губернії. Повернувшись на початку жовтня до Києва, П. О. Куліш почав листування з поетом… яке було перерване арештом обох у 1847 р. у справі Кирило-Мефодіївського товариства та наступним засланням: Шевченка – рядовим в Окремий Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати, П. О. Куліша – у Тульську губернію без права служити «по учёной части». Відновилося листом П. О. Куліша до Шевченка від 6 листопада 1857 р. і тривало до 1860 р. включно. (Спогади про Тараса Шевченка. К., 1982. С. 1129)

51

Антон Андрійович Головатий (? – 1797) – запорозький полковий старшина, пізніше військовий суддя Чорноморського війська. Інтерес до цієї постаті виник у Шевченка під впливом нарису Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Головатый (материал для истории Малороссии)», де образ Головатого романтизовано (Отечественные записки. 1839…), Тоді ж, 1839 р., поет написав вірш «До Основ’яненка».

52

У «Кобзарі» 1840 р. і в чигиринському «Кобзарі» і «Гайдамаках» 1844 р. ці рядки звучали: «Наш завзятий Головатий не вмре, не загине». У виданні «Кобзаря» 1860 р. Шевченко, враховуючи пораду П. Куліша, зняв ім’я Головатого і, переставивши порядок слів у першому рядку, написав: «Наша дума, наша пісня// Не вмре, не загине…». Ці ж рядки у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том перший», що була підготовлена Шевченком до друку на початку 1859 р., мали такий вигляд: «Наша дума, славослови,// Не вмре, не загине».

53

П. Куліш тоді вже готувався до поїздки за кордон. Остаточне рішення комітету міністрів: «Отправить Кулиша для изучения славянских наречий в Пруссию, Саксонию и Австрию, на два с половиною года…», прийняте 1 і 15 жовтня 1846 р. Ця поїздка була перервана арештом П. Куліша у Варшаві у зв’язку з Кирило-Мефодіївською справою.

54

Очевидно, М. І. Костомаров.

55

Про кого йдеться – невідомо.

56

Див.: Спогади про Тараса Шевченка. С. 15.

57

Н. П. Огарёв. Избранные социально-политические и философские произведения. Т. 1. М., 1952. С. 466.

58

Ю. Д. Марголис. Исторические взгляды Т. Г. Шевченка. Ленинград, 1964. С. 6 – 7.

59

Н. А. Добролюбов. Собрание сочинений: в 3 т. Т. 3. С. 535 – 542.

60

Александр Андреевич Безобразов (1828 – 1889) – буржуазно-либеральный экономист и публицист. (Там само. С. 691.)

61

Евгения Тур (псевдоним Елизаветы Васильевны Салиас де Турнемир) (1815 – 1892) – писательница. (Там само. С. 735.)

62

Н. А. Добролюбов. Собрание сочинений: в 3 т. Т. 3. С. 535 – 536.

63

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: у 12 т. Т. 1. Поезія. 1837 – 1847. К., 1990. С. 59.

64

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: у 12 т. Т. 1. Поезія. 1837 – 1847. К., 1990. С. 53.

65

Мы приводим все стихи в подлиннике; они кажется так понятны, что нет надобности переводить их. Заметим только по орфографии, принятой в книге Шевченко и сохранённой нами, і есть острое наше и, а и – тот средний звук между и и ы, который так характеризует малороссийское наречие.

66

Добролюбов цитирует подцензурный текст. В подлиннике: «панам жито сіють». (Примітка упорядників тому творів М. О. Добролюбова.)

67

Н. А. Добролюбов. Собрание сочинений: в 3 т. Т. 3. Статьи и рецензии. 1860 – 1861 гг. М., 1952. С. 539 – 543.

68

Н. Г. Чернышевский. Полное собрание сочинений. Т. 7. С. 775 – 793.

69

В. И. Ленин. ПСС. Т. 20. С. 403.

70

Там само. С. 19 – 28.

71

Литературное наследство. Т. 3, М., 1932. С. 99 – 102.

72

Тут Добролюбов переказує зміст статті Чернишевського «Національна безтактність».

73

Н. Г. Чернышевский. Полное собрание сочинений: в 15 т. Т. 7. С. 793.

74

М. Шагинян. Собрание сочинений: в 9 т. Т. 8. С. 337.

75

Пам’ятки історичної думки України. М. П. Драгоманов. Вибране. К., 1991. С. 327.

76

Я. Галан. Твори: у 4 т. Т. 1. К., 1978. С. 11.

77

І. Франко. Твори: у 20 т. Т. 19. К., 1956. С. 64.

78

Українські народні думи та історичні пісні. К., 1955. С. 261 – 262.

79

А. С. Пушкин. Полное собрание сочинений: в 12 т. Т. 11. С. 40.

80

Кальдерон де ля Барка… Педро (1600 – 1681) – испанский драматург. Принадлежал к старинному, но обедневшему дворянскому роду. Учился в иезуитской коллегии и Саламанском университете, где изучал гражданское и каноническое право. В 1619 – 1623 гг. обратился к драматургии, с 1625 г. целиком отдался литературной деятельности. К настоящему времени известно 120 комедий, 76 ауто и 200 пьес малых жанров, некоторые произведения не известны или известны только по названиям…

Унаследовав великие национальные традиции испанской литературы, Кальдерон де ля Барка при этом выразил характерное для него разочарование в гуманизме Ренессанса. Кризис этого гуманизма, неосуществимость идеалов которого отразил уже Сервантес, даёт Кальдерону де ля Барке основание для пессимистической переоценки человека, якобы вечного источника зла и жестокости. Единственным средством примерения с жизнью является християнская вера с её обузданием гордыни. В творчестве писателя своеобразно сочетаются мотивы Возрождения и барокко.

Творчество Кальдерона де ля Барки получило широкую известность в Европе с начала XIX века, когда немецкие романтики создали восторженный культ писателя. В России знакомство с ним относится ещё ко времени Петра I; романтическое увлечение Кальдерона де ля Барка получило выражение в переводах и постановках первой половины XIX века. Во второй половине XIX века на русской сцене шли «Врач своей чести» и «Ересь в Англии» (1866), «Саламейский алькальд» (1886). Большой интерес представляли эксперементальные постановки «Поклонения кресту» (1910) и «Стойкого принца» (1915), осуществлённые Вс. Мейерхольдом, а также «Жизнь есть сон» (1914) – А. Таировым. На советской сцене представлены многие комедии Кальдерона де ля Барки («Дама-невидимка», «С любовью не шутят», «Спрятанный кавальеро», «Сам у себя под стражей» и др.) на русском и других языках народов СССР (Краткая литературная энциклопедия. Т. 1. Стб. 332 – 335).

81

Місцевого колориту.

82

Н. Г. Чернышевский. Полное собрание сочинений: в 15 т. Т. 7. С. 791, 786, 776.

83

Коломийковий вірш – віршовий розмір, що використовується у поширених (переважно в західних областях України) піснях-коломийках, виконуваних за усталеною мелодією, нерідко – жартівливі приспівки до танцю. Коломийковим іноді називають 14-складовий вірш – найпоширеніший народнопісенний розмір, характерний і для пісень інших жанрових груп – історичних, любовних, побутових (за винятком обрядових, баладних). В Україні він широко вживається від часів поетівромантиків і Т. Шевченка (Українська літературна енциклопедія. Т. 2. С. 533. К., 1990).

84

Філарет Колесса. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. Львів – Київ. 1939. С. 102.

85

Колядки – народні обрядові величальні пісні (зимового циклу, виконуються з 25 грудня до 1 січня). (Українська літературна енциклопедія. Т. 2. С. 538. К., 1990.)

86

Амфибрахий (греч. Amphibrachys – с обеих сторон краткий) – короткие стихотворения, основанные на чередовании ударений через строго определённые слоговые промежутки. (Краткая литературная энциклопедия. Т. 1. М., 1962. Стб. 190.)

87

Бюллетень № 2 стенограммы VI юбилейного пленума ССП. Киев, Гослитиздат Украины, 1939. С. 95.

88

Совокупность строфических форм отдельного произведения, течения и т. п. Краткая литературная энциклопедия. Т. 9. Стб. 654 («Шевченковский стих»).

89

Эта и остальные цитаты из выступлений приводятся по бюллетеням стенограммы VI юбилейного пленума ССП. Киев, Гослитиздат Украины, 1939. (Примітка М. С. Шагінян.)

90

Мариэтта Шагинян. Собрание сочинений: в 9 т. Т. 8. С. 256 – 259.

91

Н. А. Добролюбов. Собрание сочинений: в 3 т. Т. 3. М., 1952. С. 543.

92

А. В. Луначарский. Шандор Петефи // В кн.: Статьи о литературе. М., 1957. С. 604 – 605.

93

Див. І. П. Симоненко. Поезія Роберта Бернса. К., 1962.

94

Здається, в цьому випадку Олександр Іванович Білецький, незаперечний класик українського літературознавства, дещо захоплюється. Адже невипадково Шевченко послався на народного поета Шотландії у розквіті свого революційного таланту в 1847 році у передмові до нездійс неного видання «Кобзаря»: «А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина». (Тарас Шевченко. Зібрання творів: у 6 т. Т. 5. С. 208). Пізніше видання Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка так характеризує Роберта Бернса: «Реалістично змальовував нестерпні умови життя шотландського селянства, таврував правлячу верхівку країни і духівництво, закликав до боротьби за свободу і незалежність, за справедливий соціальний лад. Багатьма своїми рисами, зокрема палким патріотизмом, любов’ю до знедоленого народу і зненавистю до його гнобителів, непохитною вірою в світле майбутнє батьківщини, а також глибокою народністю і бунтівною силою твори Бернса співзвучні полум’яній поезії Шевченка… Полемізуючи з реакційними тлумаченнями народності й відстоюючи можливість і необхідність створення високохудожніх поетичних творів про життя простого народу народною мовою, Шевченко посилався на приклад Бернса, називаючи його поетом великим і народним» (Шевченківський словник. Т. 1. С. 64).

95

Анакреонтическая поэзия – лёгкая жизнерадостная лирика, распространённая в европейских литературах Просвещения и Возрождения… Образцом анакреонтической поэзии служил позднегреческий сборник стихов «Анакреонтика», созданных в подражание Анакреонту, и позднее ошибочно ему приписанных. Свободомыслие, жизнелюбие, беспечность, а иногда и политическое вольнодумство, земные радости, вино, любовь – основные темы анакреонтической поэзии. Анакреонтические стихи в России писали – М. В. Ломоносов, Г. Р. Державин, К. Н. Батюшков, А. С. Пушкин и другие; во Франции – поэты «Плеяды», А. Шенье, Вольтер, Э. Д. Парни, П. Ж. Беранже и другие; в Германии – Глейм, Г. Э. Лессинг (Краткая литературная энциклопедия, Т. 1. Стб. 193).

96

Л. Первомайський. Шандор Петефі (Нотатки перекладача). В книзі: Ш. Петефі. Поезії. К., 1958. С. 32 – 34.

97

Герман Шлютер (1854 – 1919) – немецкий историк. С юных лет принимал активное участие в социалистическом движении, примыкая к левому крылу германской социал-демократии. После переезда в США участвовал в деятельности социалистических организаций. Исторические труды Шлютера, посвящённые различным аспектам рабочего и демократического движения в США – «Начало немецкого рабочего движения в Америке», «Линкольн, труд и рабство», «Интернационал в Америке» и др. – были направлены против попыток буржуазной и социал-реформистской историографии свести историю рабочего движения в США исключительно к тред-юнионистской борьбе.

98

Лист Ф. Енгельса Г. Шлютеру від 15.V.1885 р. – У зб.: К. Маркс и Ф. Энгельс об искусстве. Т. 1. М., 1957. С. 556.

99

Всенародна шана. Відзначення сторіччя з дня смерті та 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. К., 1967. С. 70 – 78.

100

Подається скорочений текст доповіді.

101

Павло Іванович Гессе (1801 – 1880) – з 1841 р. чернігівський, з 1855 р. – київський цивільний губернатор. У 1844 р. Шевченко звернувся до Гессе з листом-проханням допомогти поширити на Чернігівщині перший випуск офортів «Живописной Украины». У 1850 р. Гессе на вимогу О. Орлова викликав до Чернігова А. Лизогуба. Іменем царя О. Орлов, що був тоді у Чернігові, заборонив А. Лизогубові листуватися з Шевченком. У 1861 р., в дні похорону поета, Гессе, побоюючись народних заворушень, послав сотню козаків до Канева «для забезпечення належного порядку та спокою» (Шевченківський словник. Т. 1. С. 154).

102

Андріан Пилипович Головачов (1820 – 1889) – російський учений-зоолог. Шевченко познайомився з ним 1852 року, коли Головачов, виконуючи наукове завдання, приїздив на піво стрів Мангишлак. На поета ця зустріч справила велике враження, він захоплено згадував про неї в листах до Головачова (15.ХІ.1852 р.) і Й. Бодянського (15.ХІ.1852 р.). (Шевченківський словник. Т. 1. С. 163).

103

Всенародна шана. С. 78 – 80.

104

Якщо стаття була надрукована в 1961 р., то далі вказуватиметься тільки число і місяць її появи (для газет) і номер (для журналу).

105

На жаль, у цитованому збірнику відсутні дані про здійснення побажань Є. Лапського.

106

Всенародна шана. С. 123 – 138.

107

Всенародна шана. С. 51 – 53.

108

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: у 12 т. Т. 2. С. 188.

109

Всенародна шана. С. 150 – 159.

110

Доповідь виголошено на ювілейній сесії загальних зборів Академії наук Української РСР.

111

Володимир Іванович Самійленко (літературний псевдонім – В. Синенький; 1864 – 1925) – український поет демократичного напряму. Його твори, присвячені Шевченкові і написані до роковин смерті, – «На роковини смерті Шевченка» (1888), «26 лютого» (1890), цикл «Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого» (1906) – сповнені роздумів про тяжку долю поета. У своїх творах Самійленко пропагував творчість Шевченка, але не завжди виявляв розуміння її класової суті.

112

Всенародна шана. С. 204 – 211.

113

Доповідь виголошено 4 березня 1964 р. на науковій сесії відділу літератури і мови та відділу історії Академії наук СРСР. Повний текст доповіді опубліковано: Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка». 1964, Вып. 3. С. 204 – 212.