Темні таємниці

1

Начальник поліції втомився.

Служба ніколи не була легкою, вимотувала вже з перших днів. Та Сергій Кушнірук двадцять п’ять років тому знав, куди йшов та чому присвятить своє подальше життя. Він ніколи не був романтиком. Тоді ще поліція називалася по-старому, звично – міліцією, і за пригодами юнак, котрий недавно демобілізувався з прикордонних військ, туди не йшов.

Причини були прозаїчними: мав змогу отримати службове житло.

Більше ніде гуртожитку не пропонували, а Сергій одружився відразу після армії, тож треба було кудись привести молоду вагітну дружину. Вони обоє сільські, з батьками жити не збиралися, та й село загалом не давало жодних перспектив. Кушнірук побачив це на власні очі. Хлопці-односельці, котрі повернулися з війська на рік, два чи три раніше за нього, за той час, поки він тягнув солдатську лямку, встигли або втекти з рідного села, або швидко деградувати. Для себе такої долі не хотів, тож схопився за першу зручну нагоду – міліція.

Відтоді неспішним і впевненим кроком піднімався службовими сходами вгору. Зубами посад не вигризав, через людей не переступав, та все ж зрісся з системою, став її частиною, грав за правилами й вимагав того ж від підлеглих. Нажив друзів та недругів, як усякий працівник органів; із гуртожитку давно перебрався у свій будинок, приватизувавши й продавши службову квартиру. Жінка мала власний бізнес, почала з перукарні на паях із двома подругами, нині сама керувала чотирма салонами краси. Дружині міліціонера, який до того ж сидить на різних керівних посадах, свою справу просто розвивати хоч тут, у Луцьку, хоч у Києві. Син вчився у Польщі, менша донька цього року закінчувала школу й думала, де краще: у Варшаві, як брат, чи все ж у Києві, а звідти вже за кордон. Словом, життя тривало й не завдавало надмірного клопоту.

Але втому полковник Кушнірук сповна відчув тільки тепер. Йому з головою вистачало своєї роботи. Над кожним начальником завжди є своє начальство, чиє завдання – довбати, морочити голову, вимагати звітів, рапортів і вставляти ґнотики в зад, коли щось не виконується. Він, своєю чергою, так само лив підлеглим сало за шкуру. Звик працювати у такому режимі, щодня вимотувало, проте не втомлювало так, як сьогодні.

Бо жінка, яка пробилася на прийом і тепер сиділа навпроти, поклавши ногу на ногу й прикурюючи наступну цигарку від попередньої, заморила, як ніхто інший. Адже Кушнірук поняття не мав, чого вона від нього хоче. Зате, знаючи такий тип людей, розумів: вона не відчепиться, поки не отримає свого тут і тепер. Якщо ж не отримає, затято піде далі, вище, стукатиме в інші двері. Тоді вигрібатиме вже він, начальник управління внутрішніх справ міста Луцька. І не за те, що жінка пожаліється на нього. А за те, що дозволив їй отак піти й морочити яйця іншим.

– Давайте розберемося, шановна, – зітхнув він.

– Мене звати Ольга Іванівна. Ольга.

У жінки був ледь хрипкий голос. І Кушнірук, дивлячись на неї, намагався зрозуміти: це від природи чи тому, що Ольга Барва так багато курить. Зрештою не витримав, запитав:

– Вам погано не стане?

– Мені вже погано, якщо не дійшло.

– Маю на увазі оце, – він показав на чотири недопалки. – Я три роки, як кинув. Попільницю тримаю для відвідувачів.

– Я відвідувачка.

– Ми ходимо з вами по колу.

– І тому вас цікавлять мої прокурені легені. Ви ж не лікар. – Можна говорити по суті?

– Я намагаюся, пане полковнику. А ви крутите коло.

Ольга роздушила об дно попільниці п’ятий недопалок.

– Якщо вас дратує, поки не куритиму. Аби користь від того була.

Кушнірук нарешті зрозумів, на кого вона схожа. Дика вулична кицька, яку погані господарі викинули, бо нагуляла десь котенят. Вона кілька разів поверталася додому, і тоді кицю завезли в ліс. Там вона не пропала, повернулася в місто й відтоді не давалася людям у руки. З кішкою Ольгу Барву ріднили великі зелені очі й однотонна світло-сіра сукня з короткими рукавами. Ще – довге волосся, забране ззаду в хвіст звичайною простенькою гумкою.

– Якої користі ви хочете? Даруйте, я зайнята людина, у мене не так багато часу. Давайте вирішимо ваше питання. Тільки, повторюся, перейдімо до суті.

– Тоді почнімо від початку?

– Почнімо. Я почну. Ваші родичі впізнали тіло Євгена Заплави. Його видадуть для поховання завтра. Гаразд, я прискорю процедуру, маю таку можливість. Тіло можете забрати сьогодні, до кінця дня. Зателефоную, і…

– Вони мені не родичі. Якщо я привезла батьків загиблого сюди з Києва, це не означає, що ми рідня. Ми взагалі дуже мало знайомі, і стосунки у нас не найкращі.

– Коли так, я відмовляюся щось розуміти. Чого ви хочете від мене?

– Моя донька, Яна. Барва Яна Леонідівна. Ось її фото, – Ольга постукала нігтем по знімку, який поклала на стіл майже відразу, як зайшла.

– Ваша донька пішла з дому разом зі своїм другом Євгеном Заплавою. Це я вже чув.

– І що не ясно?

– До чого тут ваша донька. Ви хочете заявити, що це вона вбила хлопця?

– Я хочу, аби поліція почала нарешті шукати Яну!

Ольга вже зірвалася на крик, лунко стукнувши долонею по столу. Кушнірук лишився незворушним, уперше за три останніх роки зловив себе на думці: закурити б. Заледве стримався, аби не попросити в жінки цигарку. Натомість мовив:

– Ольго Іванівно, весь час, поки ви тут сидите, я намагаюся пояснити вам українською мовою, як у нас усе працює.

– У вас у поліції нічого не працює. А я вимагаю, аби ви нарешті взялися до роботи!

– Не кричіть. Від того нікому не буде легше.

– Так не доводьте! Ви ж намагаєтесь відкрутитися від справи!

– Прикрутіть трошки звук, я сказав! – гаркнув Кушнірук, на мить утративши над собою контроль, тут же повернув його, порахувавши подумки до десяти, сказав звичним, рівним голосом: – Не доводьте, а краще послухайте.

– Слухаю вас уже сорок хвилин. Але нічого не чую.

– Бо не хочете чути. Чуєте тільки себе. Я двадцять п’ять років служу, і повірте: робота – не мед. Ми тут маємо справу з людською бідою щодня, і кожен вважає свою історію найважливішою в світі. Злочинці себе такими не визнають, особливо ґвалтівники та вбивці дітей. Усі вони теж жертви – обставин чи наклепів. Із кожним хтось зводить рахунки, самі ж вони янголи з крильцями.

– До чого…

– До того, шановна, що ви лише одна з багатьох. До вас приходили з горем, прийдуть після вас. Тільки ви, Ольго, у значно кращому становищі, ніж будь-хто.

– Чому це?

– Мертвою вашу доньку не бачили. Вона лише подалася з дому шукати пригод. Тепер її друг Женя мертвий. На тілі явні ознаки насильницької смерті, я вже бачив висновки експертів. Хоча не мусив. Це не моя справа.

– Хіба вбивство – справа не поліції?

– Поліції, – кивнув Кушнірук. – Тільки, до вашого відома, труп Євгена Заплави знайшли в Шацькому районі. На дорозі. Це майже двісті кілометрів звідси.

– До чого ви ведете?

– Справою займається районне управління поліції. Місцевий карний розшук, розумієте? Там є такий Ярмолюк, до нього звертайтесь. А я керую навіть не обласною, а міською поліцією. Чого ви хочете від мене?

– Справу передали сюди. Це не перший труп, який знаходять недалеко від села Піщане. Бачите, як багато я встигла дізнатися в маленькому Шацьку.

Полковник потер підборіддя. Тепер дивився на Ольгу вже іншими очима.

– Історія справді на контролі. Тільки все одно нею займаються інші люди.

– Не морочте голову, – відрізала вона. – На тій самій дорозі недавно знайшли труп дівчини. Вона зникла, батьки розшукували її. Тому Шацьк радо передав справу сюди, у Луцьк, бо заява зареєстрована тут, – ніготь постукав по столу. – А раніше тіло молодого чоловіка.

– Це все чутки.

– Ні. Євген – третій у серії.

– Та ну вас із вашими серіями!

– Не відмахуйтесь. Бо далі буде ще страшніше. Розкажу вам про прокляту дорогу, на якій гинуть люди. А ще – про упиря.

– Господи, а це що за маячня?

– Може, і маячня. Тільки на шиях усіх трьох жертв знайшли сліди від укусів. Заперечите?

Полковник Кушнірук підвівся, обсмикнув формений кітель. Ольга теж випросталася, машинально розгладила долонями плаття.

– Я обіцяю розібратися, Ольго Іванівно, – промовив він. – Даю слово офіцера з’ясувати, в кого там, у Шацьку, такий довгий язик. Вам повідомили закриту, службову інформацію. На дорогах люди гинуть щодня. Не лише в нашому краї. І переважно – через власну необережність. А оті казки про якихось упирів не відповідають дійсності зовсім. Цілковито, абсолютно. Комусь подобається лякати людей, і я найближчим часом дізнаюся, хто дістане по шапці.

– Це все, що ви можете сказати?

– Так точно. Хоча… Ще кілька слів, аби остаточно все прояснити. Ваша донька Яна не втекла з дому. Не зникла безвісти. Так само, як і Євген Заплава. Вони просто зібралися й поїхали разом у романтичні мандри, наскільки я зрозумів. Навіть якщо ви тут і зараз напишете заяву про зникнення вашої доньки, її все одно не підірвуться шукати негайно. Ні в кого нема доказів, що Яна перебуває на території Волинської області. Більше того, смерть її друга зовсім не означає, що дівчина теж мертва. Раптом вона виявиться причетною до цього? Не дивіться так на мене, Ольго Іванівно. Не треба. Не будіть лихо, поки спить тихо. Чекайте, ваша Яна неодмінно дасть матері про себе знати.

– Це все, чим ви можете допомогти?

– До побачення.

2

Заплави чекали в готелі.

Кумедна парочка взагалі слухала Ольгу Барву. Обоє ловили кожне її слово, і часом здавалося – сприймають її кимось подібним до божества. Ольгу це дратувало, і за інших обставин ніколи б не мала справи з таким розгубленим, не пристосованим до реального життя подружнім дуетом. Вона не любила людей, яких у дорослому віці треба водити за руку. Розкусила внутрішній стан Заплав, щойно побачила й обмінялася кількома репліками. Отримала додаткову причину не бажати своїй Яні такого спілкування, хоч останнім часом донька відбивалася від рук.

Убивство Євгена все поміняло.

Хтозна, думала Ольга, раптом справді погано прочитала Бориса й Галину Заплав. Поговорила з ними тоді вперше й востаннє, не давала обом вставити у свій гнівний монолог хоча б слово, узагалі була в поганому емоційному стані. Що напевне не дозволило оцінити нових знайомих далі й глибше, ніж підказало перше враження. Раптом оця їхня розгубленість, невпевненість у собі, певна дитинність п’ятдесятирічних чоловіка й жінки – від пережитого стресу.

Обоє, як вона вже знала, познайомилися на першому курсі Київського університету. Побралися на третьому, разом пішли в аспірантуру. Залишилися у своїй альма-матер, викладали фізику й жили в зручному, комфортному, затишному мікрокосмосі. З якого час від часу батьків брутально висмикував єдиний син Євген, котрий ще підлітком почав без жодних для того причин тікати з дому. І хоч щоразу блукав недовго чи бодай давав про себе знати, Заплави не могли звикнути до його вибриків. Світ гойдався, земля йшла з-під ніг, вони втрачали точку опори й чим далі, тим більше не могли дати собі ради з усім цим.

На Женю батьки покладали великі надії, поза школою хлопчина майже не мав вільного часу: репетитор за репетитором. Його записували на всі шкільні олімпіади, не зважаючи на предмети. А коли він десь показував поганий, на батьківську думку, результат, з’являлися додаткові заняття з проваленої теми.

Чесно кажучи, від такого життя Ольга так само почала б тікати.

Але мудро мовчала, слухаючи сумну сповідь Заплав по дорозі до Луцька. Про Євгена вона знала від Яни лише те, що її новий друг – талановитий фотограф. Донька навіть назвала його незалежним фотохудожником, який намагається пробитися сам. Тому збирає власне портфоліо, час від часу продає знімки за невеликі гроші і при цьому зміг узяти участь у кількох професійних виставках. Ольга бачила його роботи й чесно сказала Яні: «Дочко, я тебе люблю й поважаю, тільки ж тут нічого особливого. Я теж так можу. І ти». Вирок образив, Яна надула губи й добу не розмовляла з матір’ю. Потім ніби все налагодилося.

До її раптової втечі з Євгеном.

Написала есемес – мовляв, не хвилюйся, мамо, усе добре, ми будемо дзвонити. Ольгу найбільше вразило оте «ми». Навіть уявила, як із нею говорять по черзі Яна й Женя, вириваючи одне в одного слухавку. Саме тоді вона вирішила познайомитися з батьками доччиного друга, лишилася незадоволеною, бо які батьки – такий і син. Мусила набратися терпцю й чекати, поки Яна розчарується, повернеться додому, поплаче в мами на плечі. Потім вони разом сходять у театр, на концерт чи на нову виставку, повечеряють у ресторані, вип’ють по келиху білого вина – і життя триватиме далі.

Замість того Заплави за тиждень озвалися й поцікавились, чи не дзвонила Яна. Бо, виявляється, з Євгеном пропав зв’язок. Стримуючи гнів, Ольга й собі спробувала набрати доньку. Абонент знаходився поза зоною, і коли наступного дня нічого не змінилося, почала серйозно хвилюватися. Так тривало ще три дні, Заплави не давали їй спокою, ніби Ольга Барва могла легким порухом чарівної палички дізнатися про все й бодай повернути потрібних абонентів у зону покриття.

А два дні тому їм подзвонили з Волині, із Шацького управління поліції.

Треба було впізнати тіло.

Якщо родичі впізнають – можуть забрати для поховання. Ольга сама запропонувала наляканим і деморалізованим Заплавам їхати разом. У неї машина, і вона мала намір дізнатися, куди зникла Яна. Найгірше відкидала, маючи для того підстави, але не в змозі пояснити хід своїх думок. У поліції пані Барву вперто не збиралися слухати. На її місці Заплави чи хтось подібний до них склали б крильця, погорювали й покірно повернулися назад, ховати своїх мерців.

Тільки не Ольга.

3

Двері номера відчинив Борис.

За інших обставин назвала б його кумедним. Університетський професор, доктор фізико-математичних наук уже з перших хвилин знайомства нагадав типового божевільного вченого, персонажа численних пригодницьких чи фантастичних романів та фільмів. Такі типи кладуть життя задля чергового безумного винаходу, який мав би змінити світ на краще, але практичне застосування, навпаки, ставить цивілізацію на межу катастрофи. Високий, худий, мов патик, з погано доглянутою борідкою, в окулярах, ще й волосся сторчака. Галина, яка лежала горілиць на ліжку, була, на противагу чоловікові, низенькою, повнявою, але теж розпатланою. Носила окуляри тієї самої моделі, тільки більш елегантні, жіночі.

– Щось вийшло? – цвірінькнув Борис.

Інакше його манеру говорити Ольга не визначала.

Відповідати не спішила. Пройшла, сіла в крісло, витягнула ноги. Уся поїздка була за її рахунок, це навіть не обговорювалося, та й Заплави не надто заперечували – не мали сил. Міркуючи логічно, Ольга вирішила тримати подружжя в полі зору, тож знайшла в Луцьку двокімнатні апартаменти. Поки гасала по справах, Галина з Борисом сиділи в номері й нікуди не ходили, хоч навіть якби хотіли – не особливо мали куди. Обоє виявилися настільки безпорадними, що Ольга взяла на себе клопіт організувати транспортування Євгенового тіла до Києва. Зараз мрець покоївся в холодильній камері міського моргу.

– А що мало вийти? – спитала, заплющивши очі.

– Ну… Ви ж кудись їздили…

Вона розклепила повіки, глянула на Бориса знизу вгору.

– Ваші справи залагоджено. Про слідство нічого сказати не можу. Зате сина забирайте й везіть, усе готово.

– Як – везіть? – тепер подала голос Галина. – Що значить – везіть?

– Слово честі, ніколи не мала щастя чи, швидше, нещастя транспортувати покійників із пункту А в пункт Б, – кинула Ольга. – Але такі практики існують. Катафалк чекає, збирайтеся. Більше вас тут нічого не тримає.

Вона навмисне поводилася з ними грубувато. Проте розуміла: Заплави на її манеру ніяк не реагуватимуть. Подружжя настільки створене одне для одного, що навіть мали подібний психотип. Змусити їх щось робити, тим більше в критичній, несприятливій, трагічній ситуації, можна було тільки так. Інакше сядуть на голову. Ользі було щиро шкода згорьованих батьків. Та вона мала свої проблеми. І власне завдання, котре збиралася вирішити, поки не знаючи як. Тож узяті на себе з доброї волі зобов’язання Барва вважала виконаними. Тепер Заплави їй уже заважали.

Тим часом Галина сіла на ліжку, поправила розкуйовджену зачіску.

– Послухайте… Ми вдячні вам за… Не знаю, як сказати правильно…

– Пусте. За таке не дякують.

– Ольго Іванівно…

– Ми домовлялися. Ольга, Галина, Борис.

– Так-так, звісно. Ольго Іванівно… Олю… Ми з чоловіком не хотіли б думати, що ви далі винуватите нас у всьому.

– Перестаньте.

– Я підтримую дружину, – Борис став поруч із нею. – Ви вже кілька разів говорили, що в усьому винен наш син. Наш мертвий син. Наш убитий син. Якби він не морочив голову вашій доньці, нічого б з нею не сталося.

– Я й далі так вважаю. Хоча щиро, дуже щиро співчуваю вашому горю.

– Але тіла вашої Яни не знайшли.

– Дуже добре.

– Ми просимо тут і тепер забрати ваші слова назад.

Ольга не відразу второпала, про що йдеться.

– Тобто? – перепитала.

– Поясню, – зараз Борис перестав бути схожим на самого себе, того, яким його встигла пізнати Ольга. – Наш син загинув. Обставини встановлює поліція, і хочеться вірити: винуватця знайдуть та покарають. Але нам із Галею прикро, що ви вважаєте Євгена якимось боком причетним до зникнення Яни.

– Моя донька втекла з ним.

– Поїхала, – втрутилася Галина. – Коли тікають, не лишають слідів. Наші діти, Ольго, любили одне одного. Принаймні мені хочеться в це вірити.

– Нам, – додав Борис.

– Так-так, нам, – погодилася дружина. – Якщо ви проти, якщо ви вважаєте їхній зв’язок мезальянсом, якщо наш Женя… покійний Женя був не вартий вашої доньки… Гаразд, вважайте їхні стосунки не закоханістю, а взаємним захопленням. Коротким спалахом. Проте силою наш син не забирав із дому вашу доньку. Тим більше, вони давали про себе знати. Згодні?

– Господи, – зітхнула Ольга. – Добре, якщо це вас обох заспокоїть, нехай. Згодна. Далі?

– А далі маєте визнати: у біду потрапили вони обоє.

– Ось із цим, Галино, я навіть дуже згодна. Просто для вас, на жаль, уже все скінчилося. Трагічно – але скінчилося. Для мене – ні. Маю надію, що трагедії вдасться запобігти. Як саме – поки не готова сказати. Та мусите зрозуміти, чому лишаюся тут.

– Тобто, ви кидаєте нас?

– Ви дорослі люди. Доктори наук. Прожили половину життя, більшу. І кажете, що вас хтось десь може кинути. Совість є?

Остання фраза вирвалася мимоволі. Ольга не пошкодувала про це навіть із огляду на обставини. Хай там як, але Заплави справді сідають на голову. Убитий син точно не винен, що батьки в нього – безпорадні зануди.

– Коли вже почали про совість, дуже прошу таки взяти назад свої слова, – відчеканив Борис.

– Ні в чому покійного Євгена не звинувачую. Царство Небесне, земля пером.

– Дякую, – статечно промовив чоловік. – Є ситуації в житті, є моменти, коли слід пробачати одне одному задавнені образи.

– Можу я теж про дещо попросити? – не дочекалася відповіді, повела далі. – Давайте взагалі більше не повертатися до цієї теми. Розмова неприємна всім присутнім. Згода?

– Згода, – вони відповіли хором.

– І дайте мені вже спокій нарешті. Робіть свої справи, я займуся своїми.

– Дуже мило з вашого боку, Ольго.

– Тобто, Галю?

– Спершу самі пропонуєте їхати разом. Навіть наполягаєте. Фактично тягнете нас із чоловіком за руки сюди. Тепер, бачте, ми маємо дати вам спокій.

– А ви не задоволені, що я тут усе за вас вирішувала? Опікала вас, годувала, поїла, чорт забирай?

– Дорікніть нам ще шматком хліба, – Галина випнула підборіддя.

Борис поклав їй руку на плече.

– Ми все з’ясували. Є люди, котрі забагато думають про себе.

– Ви це мені? – Ольга думала, Заплави більше нічим її не здивують.

– Бажаємо вам у всьому розібратися й знайти Яну.

Подружжя зібрало речі швидко, злагоджено й мовчки. Коли виходили, попрощався тільки чоловік. Жінка намагалася не дивитися в її бік, й Ольга вкотре зробила висновок: світ населений дуже дивними людськими істотами.

Лишившись сама, знову заплющила очі, зручніше вмостилася в кріслі, спробувала розслабитися, згадуючи принагідно заняття з йоги. Ніби вдалося. Здається, навіть трохи задрімала. Не чекала стуку в двері, тож здригнулася. Крім Заплав, ніхто проситися не міг. Сто відсотків забули якусь жіночу дурничку.

– Що знову? – видихнула Ольга, широко розчахнувши двері.

– Здрастуйте.

На порозі – незнайома жінка, років сорок п’ять, коротко стрижена, попри спеку – у строгому діловому костюмі темних кольорів. Але Ольга впізнала незнайомку. Бачила її кілька годин тому в приймальні начальника поліції.

– Ви – секретарка Кушнірука.

– У мене обідня перерва. Можна зайти?

Барва відступила, пропускаючи несподівану гостю.

– Тетяна, – простягнула руку, легенько потиснула. – Я ж у поліції працюю. Тобто, маю до неї якийсь стосунок.

– Розумію. До чого…

– Це якщо цікаво, як вас знайшла.

– Мені цікаво, навіщо ви мене шукали.

– Бо почула: ви шукаєте доньку.

– Пані Таню, ми граємося в слова.

– Я допомогти хочу.

Жінки якийсь час їли одна одну очима.

– Поясніть, – мовила нарешті Ольга.

– Ви мати. Я мати. Втратила сина, старшого. Пішов добровольцем на Донбас, хай би він згорів синім вогнем. Під Дебальцевим, три роки тому… – Тетяна змахнула сльозу. – Це старший, Ігор. Маю ще двох, дочку й сина. Ми всі розуміємо, як воно – коли дитина зникає. Бачите, Ігор тоді пропав безвісти. Лише через дев’ять місяців удалося серед невпізнаних тіл знайти, дивом просто. Поховали, навіть вулицю нашу хочуть перейменувати на його честь.

– Співчуваю.

– А я вам. Бачила, якою ви від нашого начальства вийшли. Кушнірук ніби непогана людина, я тут багатьох бачила. Тільки все одно вашою справою займатися не буде ніхто.

– Мені вже дали зрозуміти. Бо справи нема як такої.

– Та отож. І не заведуть. Довго пояснювати чому.

– Не треба. У Києві те саме, як не гірше. Масштаби інші. – Бачите, як виходить. Але є варіант. Маю знайомого. Чоловік складний. Головно з жінками раду собі дати не може. Характер такий. Мужики з ним простіше домовляються.

– Про що?

– Про все. Та поговоріть хоча б. Дам адресу. Скажете – від Тані з приймальні привіт. Звати його Вадим, ім’я не аж таке затягане.

– Згодна. Він хто?

– Чотар його прізвище. Колись працював у карному розшуку. Та його тут багато хто знає.

– Щось на кшталт приватного сищика?

– Боже збав! Самі побачите, Олю. Поговоріть із ним, правда. Дай Боже, аби склалося все.

4

За свої сорок років Ольга Барва встигла побувати в більшості європейських країн, була в Америці, Канаді й Австралії.

У Луцьку ж опинилася вперше. Місто ніби невелике, та все одно незнайоме. Не орієнтуючись на місцевості, довірилася навігатору. Той заморочив порадами повернути ліворуч та праворуч через якусь кількість метрів, закрутив, хоч блукати наче особливо ніде, і нарешті вивів до потрібного місця.

Приватних забудов у місті виявилася більшість. Їхнє розташування не визначало центру чи околиць. Довелося трохи покататися, проте Ольга вже переконалася: заїхала не в самий кінець Луцька, але й від центру віддалилася. За невисоким парканом-сіткою побачила доглянутий одноповерховий будинок. Він мало чим відрізнявся від сусідських. Хіба в інших дворах о цій порі не видно було людей. А тут, на встановленому посеред саду турніку, завзято крутився чоловік у самих спортивних трусах.

Він не зважав на спеку й задуху. Глядачку не помітив, бо висів на перекладині спиною до неї. Навіть зі свого місця Ольга бачила, як блищить від поту м’язиста спина. Спортсмен спритно виконував підйом із переворотом, затим – склепку, після чого повільно, але впевнено перекручувався через голову вниз, завмирав, потому повертався у вихідне положення.

Схоже, комплекс вправ на турніку чоловік уже давно для себе розробив: розгойдавшись, підтягувався, перекидав себе через перекладину, далі крутив «сонце» уже на витягнутих руках.

А як зупинявся, повисав, аби розпочати знову.

Аж тепер Ольга роздивилася: гімнаст робив вправи без спеціальних прихватів, котрими спортсмени часто припинають себе до перекладини, аби раптом не зірватися. Чоловік учепився обома руками, здавалося, намертво. Ніщо у світі не змусить його розчепити пальці, послабити хватку. Те, що він виробляв, чим далі, тим більше нагадувало їй видовище, подібне до циркового номеру.

Нарешті чоловік завершив і зістрибнув на напівзігнуті босі ноги. Амортизація підкинула його м’ячем, він підстрибнув і лиш тепер повернувся до Ольги лицем. Тут вона отримала ще більший шок: на неї дивився літній чоловік, на обличчя – дід, проте з тілом, яке за всіма ознаками належало, звісно, не юнакові, але мужчині в розквіті сил. Як кажуть, у самому соку.

Якийсь час вони свердлили одне одного поглядами. Нарешті чоловік кивнув, зробив рукою вітальний жест і спокійно, з відчуттям власної гідності, посунув у глибину саду. Там Ольга вгледіла саморобну душову кабіну – пофарбовану в зелений колір прямокутну буду з великою залізною діжею на даху.

Спортсмен зник усередині, а збоку, від будинку, вона почула:

– Ви до кого? – й одразу. – Вам риби?

Глянувши ліворуч, побачила іншого мужчину, лице, дуже схожого на літнього гімнаста.

А проте двоє чоловіків були цілковитою протилежністю. На ґанку стояв моложавий, трохи старший за сорок чоловік в обрізаних до колін джинсах та чорній майці з зображенням зовні, на пляшки віскі «Джек Деніелс», ілюстрованим відповідним написом. Мабуть, так виглядав старий фізкультурник замолоду. Проте статура молодшого зовсім не була спортивною. Навпаки, майку напинало кругленьке черевце, не надто велике, а втім, помітне. Узуті в кеди ноги не мали м’язистих рельєфів, як і руки. До того ж, коли він почав спускатися з ґанку, Ольга помітила: кульгає на ліву ногу. Не дуже, проте зграбності рухам це не додавало.

І ще волосся на голові сиве.

Тим часом старший чоловік вирізнявся темною кучмою волосся. Ці двоє мовби помінялися головами. Чи принаймні обличчями.

– Так ви по рибу? – запитав кульгавий. – Ще нема, але буде.

– Чому одразу по рибу?

– Бо займаюся рибою, – розвів руками чоловік.

– Узагалі-то мені потрібен Вадим Чотар.

– Здрастуйте вам, – кульгавий зробив той самий привітальний жест. – Але від того, що Вадим Чотар перед вами, нічого не зміниться. Риби нема.

– Ну вас із вашою рибою!

Чотар зиркнув позад неї. Ольга перехопила погляд, повернулася.

– Що?

– Машина. «Опель». Ваша?

– Припустімо.

– А без припущень?

– Моя, – і додала вочевидь безглузду фразу: – Я на ній приїхала.

– Моя на приколі. Диски два дні тому гавкнули. Одразу три, буває. Дороги – яма на ямі, ускочив здуру. Хоч знаю ніби кожну. І, як на зло, тут ніде нема таких. Замовили аж у Києві. Уявіть, поштою чотири дні йтимуть. Зараза, знав би – домовився б із автобусом.

– Нічого.

– Так, буває. Але я знову про рибу. Проїдемося? Якщо інша справа до мене – дорогою поговоримо. Приємне з корисним буває.

Чотар тримався безпосередньо. Але все правильно, як попереджали: він не сприймав Ольгу жінкою. Не виказав жодного, бодай мінімального чоловічого інтересу. Їй не подобалося, коли при першій же зустрічі мужчини роздягають очима й лапають поглядами. Проте щоб зовсім без уваги – її жіночу гордість трошки зачепили.

– До вас направила Таня. Тетяна, з приймальні…

– Та знаю я Таньку дуже добре. – Чотар думав про свій інтерес, ні на що більше не відволікаючись. – Вона в мене вугрів копчених бере, буває. Знаєте, які у нас тут вугрі, на Шацьких озерах? Цимес! – він чмокнув губами. – Я серйозно, рибу маю забрати в кількох місцях. Своєї коптильні нема, та й морочитися… Ну його. У мене ж клієнти, замовлення. Бізнес такий.

Тим часом із душу вийшов старий гімнаст, на ходу обтираючись рушником.

– Машину знайшов, Вадько, не інакше? – гукнув.

– Домовляюся, Назаре, домовляюся.

– Давай.

Спортсмен зник у будинку. Їхні стосунки виглядали Ользі чим далі, тим дивнішими.

– Батько ваш?

– Угадали. Бачте, який живчик. А на мене каже – не в корінь пішов.

– Чого ж так?

– Буває, – схоже, це було улюблене слівце Чотаря. – То їдемо?

– Якщо інакше не вийде поговорити – гайда.

Ольга думала – чоловік перевдягнеться. Але Вадим Чотар лише підтягнув обрізані джинси, узяв велику картату сумку, яка валялася біля ґанку, і закульгав до хвіртки.

Він загнав Барву в глухий кут.

Тепер не уявляла, з чого треба починати розмову. І взагалі не вкладалося в голові, як саме цей дивний, сивий у свої сорок з невеличким гаком кульгавий мужчина зможе стати їй у пригоді.

Або та пані Тетяна щось наплутала – або сама Ольга ще чогось не знає.

5

Чотар спершу керував, показуючи напрям.

Нагоди почати розмову все не випадало. Хтозна, майнуло в голові Ольги, раптом новий знайомий навмисне зволікає. Напевне зрозумів, чого від нього може хотіти жінка на «опелі», хоча б приблизно уявив. Тому й морочив голову своєю рибою.

Так вони перетнули місто з кінця в кінець, виїхали на околицю, зупинилися біля якоїсь непоказної хатинки, однієї з останніх на вулиці. Чотар попросив почекати, вийшов, й Ольга звернула увагу: сама потерпає від спеки, намагається бути в кондиціонованому авто якомога довше, а новий знайомий на пекло за бортом не зважає. Точнісінько як спортивний тато. Час від часу Ольга навідувалася до тренажерного залу, іноді поновлювала ранковий біг підтюпцем. Та щойно починалася скажена спека, вона ставила фізкультуру на паузу. Додаткові фізичні навантаження при температурі плюс тридцять і вище не сприймалися її організмом. Навіть якщо виходила з прохолодної тренажерки, ще й після душу. Усе одно перевести подих до пуття не вдавалося.

Спека шкодила її самопочуттю.

Тож у таку погоду намагалася не робити різких рухів.

Звісно, зараз обставини помінялися, доведеться напружитись. А проте.

Чекала недовго. Чотар вийшов з-за хати разом із низеньким лисуватим дядьком, голим до пояса, у старих спортивках і гумових китайських капцях на босу ногу. Про що говорили, Ольга з машини не чула. Та бачила – чоловіки приязні, на прощання штурхнули один одного кулаком у плече. Щойно Чотар сів у машину, салон заповнив запах диму від свіжого копчення. Скосувавши на пакет, який кульгавий збирався покласти у свою сумку, Ольга гидливо скривила губи.

– Чого ви? Воняє? – простецьки запитав Чотар і підморгнув.

– У мене алергія на рибу в будь-якому вигляді. Яні передалося. До речі, це не така вже й рідкість.

– Ага. Я, наприклад, овочі їсти не можу, – Вадим застебнув сумку. – Хіба картоплю, ну, пару огірків, але з грядки. Роздуває одразу, – він погладив себе долонею по животу, й Ольга вкотре переконалася, що про делікатність і такт тут і не чули. – Тільки якщо у вас із дочкою спадкове, у мене чортзна-звідки. Не від Назара точно.

– Чому?

– Так він же м’яса не їсть, скільки я себе пам’ятаю. Гриби, риба, а найбільше овочі. І не п’є, – додав після паузи.

Пахнуло вже не так сильно, та все одно дратувало й навіть провокувало нудоту.

– А ви? – спитала лиш, аби підтримати розмову.

– Що я? А-а-а! – Чотар широко посміхнувся. – Грішний, грішний. Буває, – і тут же, без переходу, як заведено: – Вас як звати? Не запитав, заморочився.

– Ольга, – відповіла стримано й додала: – Іванівна.

– Слухайте, Ольго, – він пропустив по батькові повз вуха. – Пустіть мене за кермо.

– З якої радості?

– Я тут вам навігатором працюю. Ви ж поговорити про щось хочете? Коли я кермуватиму, балакати простіше, бо дорогу довкола знаю. А то скільки катаємося, тільки й командую: туди, сюди, назад, уперед.

Не хотілося віддавати кермо. Проте логіка залізна. Кивнула, мовчки вийшла з машини. Вадим посунувся на її місце, сіла на пасажирське. Щойно рушили, відразу взяла бика за роги:

– Пані Тетяна порадила вас як фахівця. Кращого в цих краях, – нічого такого секретарка шефа поліції не казала, та Ольга вирішила натиснути на його его. – Я шукаю свою доньку, Яну.

– Ту, у якої на рибу алергія?

Або Чотар знущався, або справді був ще простішим, ніж здавався.

– У мене одна донька. Їй двадцять два роки. Дівчина не п’є, не курить, місяць тому закінчила Могилянку. Філологія, германські мови.

– Забагато зайвої інформації.

Уперше за час спілкування Ольга вловила справді серйозні нотки. Чотар говорив, не дивлячись на неї, крутив кермо, спритно оминаючи дорожні ями.

– Чому зайвої?

– Якщо її здоровий спосіб життя або факультет, який закінчила, стосуються зникнення вашої Яни – тоді не зайва.

А так… Не має значення.

– Що ж має?

– Нічого. Тетяна неправильно вас спрямувала. Я не шукаю зниклих київських дівчат.

– Місцевих шукаєте?

– Ніяких не шукаю. Самі бачите, рибою торгую. Забираю її по приватних коптильнях. Потім по неї приїздять замовники. Може, спробуєте наших вугрів? Раптом сподобаються й алергія мине? Клин клином вибивають, буває.

Подумки Ольга повільно порахувала до десяти.

– Ви працювали в карному розшуку.

– Хіба це заважає торгувати копченою рибою?

– Ви якось знайшли викрадену дівчину. Доньку місцевого бізнесмена, прізвище Миронюк. У нього виникли проблеми, на місці магазину хтось крутий хотів щось будувати.

Миронюк уперся, невдовзі зникла донька.

– Багато, бачу, ви знаєте.

– Не так, щоб дуже. Але достатньо. Це було два роки тому. У поліцію Миронюку ходити заборонили, та він і сам не довіряв їй. Зате добре знав вас, прийшов по допомогу. А ви знали тих, хто створив проблеми. І повернули дівчину. Неушкодженою.

– Їй мізинець відтяли, – мовив Чотар глухо. – Верхню фалангу.

– Щоб батько не думав довго.

– Кажете – неушкодженою.

– Могло бути гірше.

– Могло. Тільки все одно я дівчину не шукав аж так. Знав, до кого йти. Пішов. Домовився. Переконав.

– Ага. Розбили одному голову своєю ковінькою. Другому зламали ногу. У коліні.

– Перебільшення. З мене роблять супермена дарма.

– Ви справді не схожі на супермена.

– Отже, розмові кінець. Покатаю вас ще трошки, і йдіть з цим у поліцію.

– Вже була. Відшили.

– Ха! – тепер Чотар кинув на Ольгу швидкий гострий погляд. – Від зміни назви результат не міняється. Міліція відшивала при нагоді, поліція так само спускає на гальмах.

– Ви чим кращий? Зараз відшиваєте мене.

– Я не посадова особа. Пенсіонер. Ще й інвалід, – Вадим ляснув себе долонею по лівій нозі.

– Вам перебили ногу викрадачі доньки Миронюка, – вона говорила, дивлячись перед собою. – Вас викрали і катували, бо ви вийшли на їхній слід. Ваше вбивство не вирішувало їхніх проблем. Вас намагалися приборкати.

Чотар відповів не відразу.

– У Тетяни довгий язик, – мовив нарешті. – Зате ви розумієте тепер, чому я живу сам і далі житиму, хоч мені скоро сорок чотири. Не хочу лишати по собі вдову з сиротами. Оперативник, сищик, у нашому житті одна з найменш захищених професій.

– Хіба працівники органів почуваються так невпевнено?

– Якщо не вміють домовлятися – так. До вашого відома, в сорок років я пішов у відставку за інвалідністю. Капітаном.

– І?

Чотар зупинив машину, кивнув на будинок ліворуч – за ним починалося поле, далі виднілася зелена лісова стіна.

– Мені сюди.

– Чекайте, – Ольга торкнулася його правиці. – Ви пішли у відставку капітаном. Що це значить? Хіба це погано?

– Ольго, дуже часто відставникам підвищують звання на один ранг. Не завжди, але практика часта. Мені теж підвищили, тим більше після історії, яку ви мені зараз нагадали. Тобто, до сорока років я носив погони старшого лейтенанта. З мене пацанва в управлінні тихо сміялася. Думаю, мій статус на службі тепер зрозумілий.

– І ви все одно лишалися.

– Бо сам по собі.

– Ні. Вам подобалося робити брудну невдячну роботу.

– От же ж Тетяна…

Чотар м’яко вивільнив руку, прочинив дверцята.

– Та дослухайте хоча б! – Ольга вже не приховувала відчаю. – Моя донька захопилася таким собі богемним фотографом, Євгеном. У нього шило в задниці, постійно тягне на пригоди. Він підбив Яну податися світ за очі, у мандри.

– Обоє дорослі й повнолітні. Чи дівчину примусили?

– Ні. Вона хоч і зірвалася з місця, не довго думаючи, усе ж поставила мене до відома…

– Стоп. Далі не треба. Ви в поліції те саме говорили?

– Звичайно.

– Склад злочину відсутній. Мають повне право не брати у вас жодних заяв.

Чотар подався вперед, виставив ліву, кульгаву ногу назовні. Ольга знову вчепилася йому в руку.

– Але вже кілька днів я нічого про Яну не знаю! Євгена вбито! Труп знайшли тут, у вас, у Шацькому районі! Недалеко там якесь село Піщане, і…

Вона проковтнула решту слів, побачивши, як змінився вираз його обличчя.

– Ви, власне, чим займаєтесь, Ольго? – голос теж невловимо помінявся.

– У мене два магазини брендового одягу в Києві. Жіночого.

– Освіта?

– Вища. Я економіст. Навіщо вам?

– Бізнесом своїм займаєтесь. З вищою освітою. Ніби мозок правильно влаштований. Ви завжди так переговори ведете з потенційними партнерами – починаєте не з того, що важливо? – Ольга промовчала. – Вас Тетяна не навчила? Відразу б із Піщаного почали. Менше б часу згайнували.

Чотар затягнув ногу назад, захряснув дверцята.

– Поїхали.

– А риба?

Він зиркнув у вікно.

– Ну, коли ми вже тут… Решта почекає. Нікуди вже не запливе. Не зіпсується, бо копчена ж.

6

У садку Чотаря стояв столик.

Його накривала тінь від розлогих гілок старих яблунь та вишень. Сад весь виглядав старим, мовби його намалював провінційний художник-пейзажист позаминулого століття. Жодних фантазій, жодних алюзій, без претензії на модерн. Зате максимально точне, буквальне відтворення часу, застиглого серед фруктових дерев та кущів малини, порічки й аґрусу. Сонячні промені пробивалися крізь густе листя тонкими стрижнями, у їхньому світлі між гілками бриніло мереживо павутиння. Самі ткачі – павуки – не ховалися, мостилися по центру, навіть виглядали виклично: не чіпайте, мовляв, мухами станете. Дрібні мухи теж ширяли скрізь, принципово ігноруючи призначені для них тенета. Основна дорога губилася за двома паралельними вулицями, і тут, у дворі, було незвично тихо для міста. Для повноти картини бракувало глиняного полумиска з фруктами, таці з бубликами й самовара – або закіптюженого чайника, у якому запарювали замість заварки вишневі й смородинові гілочки.

Ользі якоїсь миті здалося: тут уже пахне варом, від запахів приємно паморочиться голова. Корінна містянка, звична до зимових садів та погано доглянутих парків і скверів, не відчувала себе тут у звичному середовищі. Та дискомфорту таке занурення в старий пейзаж теж не створювало.

Вона вмостилася за столом на розхитаному дерев’яному стільці з вигнутою спинкою. Поки чекала, Чотар перевдягнувся. Зараз до неї вийшов діловитий, підтягнутий чоловік у чистій футболці, чорних джинсах та сандалях, крізь отвори в яких визирали строкаті шкарпетки. У кожній руці тримав по кухлю, вона відчула – кава, залита окропом. Поставивши біля неї синій кухоль із рожевим котиком, собі залишив білий із великими літерами «BOSS».

– Назар кави не п’є. Каже – шкідливо.

– А чай?

– Гілочки заварює. Чи пагінці.

– Я чомусь так і подумала.

Ложечок Вадим не приніс. Ольга відпила зі свого кухлика, погойдала його, аби краще заварилося. Свою каву Чотар поки не чіпав. Витягнув під столом кульгаву ногу, обперся ліктями об стіл.

– Домовимось одразу: у казочки про різних там упирів не вірю. І про дорогу прокляту теж. Але вони є.

– Упирі й дорога?

– Казочки. Причому гуляють трохи більше року. І саме це мене найбільше насторожує. Тому я з вами зараз і говорю.

– Не зовсім розумію.

– Страшилки почали ходити не так давно. Хтозна, раптом вони мають свій, місцевий ґрунт. Тільки ж я не збирач фольклору. Визнаю: раніше міг нічого не чути, бо то не входило в коло моїх інтересів. Але чому історії ожили?

– Не знаю.

– Я теж. Зараз ви дали мені привід розібратися в цьому.

Завітати в Піщане офіційно. Чи легально, якщо хочете. У поліції таки нема підстав заводити кримінальну справу. А ми з вами шукаємо дівчину Яну, яку останній раз бачили там.

Ви мене попросили. Якщо хочете – найняли.

– До речі, скільки?

– Киньте, – відмахнувся Чотар. – Будуть якісь витрати.

Беріть їх на себе. Єдине, чого хочу я, – розібратися нарешті, чому в околицях Піщаного почали знаходити трупи. Також кортить дізнатися, чому в зв’язку з ними заговорили про вурдалаків. Нарешті, там давно коїться щось нечисте. І навряд до того причетна казкова нечисть.

– Може, по порядку?

– Спершу ви розкажіть, – Вадим пригубив кави. – Яна збиралася саме в Піщане чи просто сюди, на Волинь?

– Казала, Женя тягне на Шацькі озера. Багато чула про них, ніколи не була. Нібито він знає, як відпочивати там дикунами. Поставити намети, готувати щось на вогнищі. Романтика, усе таке.

– Звідки і коли ви почули про село Піщане?

– За день до того, як зник зв’язок, Яна обмовилася: Женя надибав зовсім дике місце, без цивілізації. Не знаю, чи правда, але потім донька пояснила, знаєте, соромлячись: його там, на озерах, побили чи просто нагнали якісь гопники. Припускаю, що це правда. Знаючи трохи характер Заплави… покійного.

– Буває, – легко погодився Чотар. – На тамтешні бази відпочинку останні роки повадилися ті, кого обзивають донецькими. Їх видно за кілометр, згодні?

– Я б не стригла всіх, хто з Донбасу, під один гребінь…

– Я не перукар, – відрубав Вадим, знову ковтнув з кухля, кивнув до нього, мовби погоджуючись із напоєм. – Просто є типажі, яких інакше не ідентифікуєш. У вас вища освіта. Наука логіка, згадайте. Не всі донецькі – агресивні гопники. Але ті агресивні гопники, котрих стали бачити тут, – переважно донецького походження. Різницю вловлюйте.

– Вловила. Тільки ж ми відволіклися.

– Згоден. Отже, Євген з Яною подалися в Піщане. Це справді глухий кут, цивілізації там мало. Хоча років двадцять тому місце вважалося козирним, навіть ласим для багатьох. Там, Ольго, у радянські часи побудували біосферний курорт. Санаторій «Затишок». Мікроклімат унікальний, повітря цілюще, поруч заплава, природа – картинка.

Село розташоване дуже незручно, але і це спрацювало на користь ідеї. Місце – тихіше не буває. Нерви лікувати – саме воно. Тому призначався санаторій для начальства. Партійної еліти, туди з Москви апаратників усіх ланок возили.

Ну, з Києва теж. Путівку по блату давали. Місцеві облизувалися.

– Маленький курорт?

– Елітний, у повному розумінні цього слова. Потім Союз гавкнув. Усю ту музику в Піщаному якось утримувати треба було. І тут розташування спрацювало в мінус. Глухий кут, інфраструктура така собі. Великі села поволі занепадали, відоміші курорти накривалися й банкрутіли. Держава ж не справлялася. Потім багаті дещо почали викуповувати, відновлювати. Але до Піщаного руки ні в кого не доходили. Дорога потрібна, транспорт, а там усе незручно, і край, – Чотар покрутив кухоль по столу довкола вісі, цього разу ковтнув більше. – Пийте, Ольго, пийте. Вистигне.

– Нормально. Я таку якраз люблю.

Вона потягла з сумочки цигарки.

– Можете не курити? Хоча б тут потерпіть. Мені все одно, колись теж смалив. Назар не любить.

Ольга знизала плечима, заховала пачку. Її чим далі, тим більше захоплювала історія, у центрі якої вона мимоволі опинилася.

– З того часу Піщане повільно, але впевнено занепадає. Місцеві втомилися вже щось робити, аби затягнути туди людей. Раніше роботу давав санаторій. Тепер заробітчани своїх утримують. До Майдану в Росії, Польщі та Італії працювали, зараз курс тільки вперед, на Захід.

– Самі старі в селі лишилися?

– Чому? Різні є. Мало народу просто. І потім, Ольго, я ж там давно не був. Лише збирав інформацію, коли почалося.

– Ви про смерті?

– І про зникнення.

– Там ще й люди зникають?

– Доказів нема, що люди розчинялися саме в Піщаному. Лише чутки. Ну, і кілька трупів у радіусі села. Євген ваш – третій, здається.

– Поліція цього не визнає. Тобто, серії не визнає, зв’язку не хоче бачити. Але так, третій. Тільки там не все ясно.

– Що саме?

– Наприклад, причина смерті. Я не дивилася на тіло, його батьки впізнавали. Потім обмовилися: голова вся в крові, а за шию хтось укусив.

– Бачите, звідки чутки про упиря, – зітхнув Вадим. – Проте ми мало знаємо. Насправді, зачепили оті казочки. Людей зараз, на жаль, щодня вбивають. Але не кожну наглу смерть пов’язують із проклятими дорогами та лісовими вурдалаками. Тому й насторожився.

– Хто поширює чутки?

– Дуже правильне питання, Ольго. Відповімо – зробимо половину справи. Єдине, що знаю, – хвилю пустили соцмережі. Від кого конкретно пішло, поняття не маю. Кінців не знайти.

– Результат?

– У Піщане й без того не дуже навідувалися. Нині ж село й околиці взагалі оминають.

– Раптом це мета – аби ніхто сторонній туди не потикався? Є ж такі практики залякування.

– Ніколи не думали в розшуку працювати? – Ольга похитала головою. – Ясно, детективів начиталися. Не люблю їх, брешуть усе. Та змушений погодитись: раціональне зерно в тому, що ви сказали, є. Припускаю: казки про вурдалаків та смертельну дорогу роблять Піщане й околиці небезпечними для чужих. Проте для одного окремо взятого місця страшилок забагато. Звідси висновок такий: нагнітати комусь вигідно. І за ним інший, важливіший.

– Який?

– У Піщаному чи біля нього кояться темні справи. Ваша Яна могла стати випадковим свідком. І зникнути.

Ольга різким порухом відсунула кухоль на середину стола. – Ведете до того, що її вже вбили?

Чотар миролюбно підняв руки.

– Боже збав, Боже збав! Навпаки, її зникнення безвісти дає привід для оптимізму!

– Де бачите оптимізм?

– Євген мертвий. Труп знайшли на дорозі, яку охрестили проклятою, ще й сліди укусів на шиї. Яна була з ним. Де її, даруйте, труп? Чому одного позбулися, а інший – заховали? Чекайте, я вам відповім: бо нема трупа. Яна жива. Десь ховається, забилася в нірку, і носа не виткне. Очевидно, у Піщаному чи біля нього таки справді коїться щось недобре, навіть страшне. І ваша донька стала свідком. Можливо, Євгена вбили на її очах. Коли так, зрозуміло, чому дременула світ за очі й зачаїлася. Не довіряє нікому, мудро робить.

Ольга підвелася.

– Якщо ви маєте слушність, у Яни дуже мало часу. Кожен день на вагу золота, кожна година. Її треба знайти, урятувати, розумієте?

– Та сядьте ви, – буркнув Чотар. – Сядьте, сядьте. Розумію все. Але сидячи тут, у садку під деревами, нічого не можемо вдіяти.

– Тоді їдьмо в Піщане! – Ольга лишилася стояти.

– Згоден, – легко відповів Вадим. – Тільки обережно, у світлі останніх подій. Чужих, як розумієте, там побачать одразу. Кожна нова людина мов на долоні. Не має значення, скільки пар очей стежитимуть за кожним нашим кроком. Важливо, що серед них напевне будуть очі лиходія, а то й кількох.

– До чого ви це кажете?

– Треба напевне знати, чому пошуки Яни привели вас… тобто, нас у Піщане. Більше нічим ми не маємо там цікавитися.

– Поясніть. Розжуйте, ще так скажу.

– Гаразд, – Чотар зітхнув. – Та не стовбичте над головою.

Ольга сіла, усім своїм виглядом демонструючи нетерплячку.

– При Євгені не було документів. Він не мав мобілки. На голові пошкодження, та обличчя, наскільки розумію, не спотворене, як і пучки пальців. З моєї, та й загалом зі слідчої практики, трупи, знайдені в глухій місцевості, зазвичай неможливо ідентифікувати. Тут, бачите, не так. Поки не маю інших відомостей, припустімо, що хлопця збила машина.

– Як і тих двох раніше?

– Можливо. Хай, готовий, поклавши руку на серце, визнати існування проклятої дороги. Точніше, аварійно небезпечної ділянки. Збивши людину й переконавшись, що на смерть, винуватці зазвичай забирають у жертв усе, що допоможе впізнати їх. Так заплутують чи затягують слідство. Далі, припустімо, що у кожній із трьох смертей на дорозі винні різні люди. Приховуючи злочин, мислять і діють однаково.

– Припустімо.

– Але все перекреслюють сліди укусів на шиях. Ви точно знаєте, що вони були на інших жертвах?

– Можу сказати лише про Євгена. Інші – припущення й поголос.

– Так чи інакше, маємо підказку: усі три наглі смерті – не трагічний випадок. Запахло криміналом. З яким мої колишні колеги зі зрозумілих причин неохоче заводяться. Бо забагато неясного, ніхто не хоче собі геморою. Як сталося, що хлопця досить оперативно впізнали?

Ольга взяла кухоль, випила захололу каву трьома ковтками.

– Хай би як це не прозвучало, та дякувати слід його батькам. Люди вони дивні, і це ще м’яко сказано. Проте, щойно син перестав відповідати на дзвінки, подали в розшук. Зниклий безвісти. Я вже розумію, поліції простіше було скреготнути зубами, прийняти заяву й дати справі хід. Тим більше Заплави вказали, де саме зник Євген – Волинська область, Шацький район. Місцеве управління в той самий день отримало орієнтування. Фото зниклого додано. Ось чому труп вдалося впізнати, як ви кажете, досить оперативно.

Чотар замислено вибив на поверхні стола легенький дріб пучками пальців.

– Пояснення таке собі. Та іншого нема. Є у мами доця. Поїхала з другом шукати пригод. Друг… загинув. Від доці ані слуху, ані духу. Криміналу нема, поліція не має підстав займатися. Стривожена мама взялася шукати пропажу сама. Тому й запитує всіх про все.

– Невже в Піщаному справді потрібні аж такі легенди для нашої появи?

Вадим зміряв Ольгу поглядом згори донизу, похитав головою.

– Якби не три трупи, якби не чутки про зникнення в тих краях людей – нічого такого було б не треба. До того ж мусите зрозуміти специфіку. Колись Піщане було маленьким раєм на землі для тих, хто в ньому жив. Зараз – глухий кут, забутий і кинутий напризволяще. Ще й овіяний дурною славою. Скільки б народу там нині не мешкало, усі разом і кожен окремо дивитимуться на вас спідлоба, підозріло. Враховуючи, що там напевне є свої, небажані для розголосу темні таємниці, ми ризикуємо не повернутися звідти живими.

– Навіть так? Хіба не можна залучити поліцію офіційно?

– Ох, Ольго, Ольго. Навіщо тоді ми тут із вами сидимо? Ви ж пробували.

– Не знала всіх обставин. Зараз ви відкрили очі. Просвітили.

– Думаєте, полковник Кушнірук після цього стане на ваш бік? Та тут же всі шукають, на кого б те село перекинути! Нікому не хочеться ламати зуби в тій глушині. На Піщане простіше закривати очі. Власне, тому він і зіскочив із теми. Хіба не згадували при ньому цю назву? – Ольга ствердно кивнула. – От бачте! Тож маємо діяти на власний розсуд. І, нагадаю, без вас, матері зниклої дівчини, мені там буде непросто.

– Хіба я відмовлялася? Від самого початку, здається, вирішили робити все разом.

– Хотів почути зайвий раз, що не здасте назад.

– Ви погано мене знаєте, Вадиме Чотар.

Аби символічно закріпити щойно укладену угоду, вони почаркувалися кухлями.

У пасторальній тиші саду звук вийшов надто лунким.

– Не бийте! Не бийте!

– Ти ще не знаєш, як б’ють, дівчинко.

– Знаю! Не треба більше!

– Тебе тільки шмагають.

– Досить уже! Ну, будь ласка!

– Чому досить? Скажи мені і всім, хто тут є.

– Мені страшно!

– Брешеш, Яно. Аби справді боялася, не робила б такого. Тебе страх зупинив би, дівчинко. Так чому тебе не треба більше карати?

– Я більше не буду!

– Не будеш – що?

– Тікати!

– Ти ж не втекла. Звідси неможливо втекти.

– Я вже знаю це, знаю! Я буду слухатися! Чуєте, я буду дуже слухняною!

– Дуже? Чи дуже-дуже?

– Дуже-дуже-дуже!

– Добре, лишіть її. Вона все зрозуміла й справді більше не робитиме, як хотіла. Так-так, стій. Не ховай очі. Мене не обдуриш, Яно. Бачу, на лиці написано – щось хвилює. Язик свербить щось запитати. Питай, не бійся.

– Я не боюся.

– А ось тільки сказала – страшно.

– Та не плутайте мене! Ой, не треба знову!

– Не хами. Не підвищуй голосу.

– Вибачте.

– Отак. Слухаємо тебе.

– Для чого я тут? Чому ви мене тримаєте?

– Для твого ж блага. Твоє завдання зараз – дихати свіжим повітрям. Тут унікальне повітря. Мікроклімат лікувальний. Дурні люди, не знають нічого. Їм у нас тут глушина. А можуть же тут, у глушині, до ста років жити. Тому гуляй, Яно. Поводься тихо. Їж, пий, тут усе здорове. І давай надалі без дурних питань.