Темні таємниці

1

Ольга хотіла вибратися раніше.

Прямо сказала: не хоче мандрувати у спеку, треба хоч трошки захопити прийнятної для неї температури. Чотар заспокоїв: казки в тих краях, може, і страшні, зате погода – не аж така. Чекав на неї біля своєї хвіртки, зовсім не схожий на себе вчорашнього. Світлі штани, у тон їм – сорочка із закасаними рукавами, м’які мокасини й шкарпетки. На плечі тримав велику дорожню сумку, у руці – елегантну, явно ручної роботи ковіньку.

– Довго ходити втомлююся, – пояснив. – Звикнути вже час, а бачте…

Він поставив сумку в багажник, глянув на Ольгу, і та спершу подумала: оцінює її, отже, не такий уже й ведмідь, яким хоче виглядати. Та наступної миті Вадим пояснив, що цікавить.

– Дарма так легко вдяглися. Узяли щось із собою?

Ольга була в темних штанах, сандалях і коричневій непрозорій блузці-безрукавці.

– Ми ж не збираємося на пару вештатися лісом.

– Комарі, – відповів Чотар коротко. – Там болота довкола. Де не вони – там водойми. Гризтимуть усюди.

– То заїдемо кудись, куплю собі куртку. Хоча могли б раніше сказати, учора ще. Тільки час марнуємо, – вона не приховувала роздратування.

– Кудись поспішаєте?

Заспокоїти Ольгу могла тільки цигарка.

– У мене донька зникла. Ви забули нашу мету, – сказала, закуривши.

– Навіть якщо зараз притопимо на повну й долетимо до місця, а не доїдемо, швидше ваша Яна не знайдеться.

– Ви знущаєтесь.

– Чого б тоді їхав із вами?

– Маєте власний інтерес.

– Який?

– Не знаю.

– Докуріть поки, – Чотар зіперся на ковіньку. – Правду кажете, є у мене власний інтерес. Смерті, причину яких ті, кому слід, ніколи не встановлять. Забагато зайвого довкола типових, на перший погляд, дорожніх трагедій. Одна річ – людина потрапила під машину десь на шосе. Зовсім інша – під супровід казки про якусь прокляту дорогу. Ще й страшилку про упиря приліпили.

– Зрозуміла, – Ольга затягнулася, випустила дим убік. – Набридло морочитися з копченою рибою. Вам нудно, Вадиме Чотар. Моя історія для вас – привід поміняти обстановку, розважитись. Тільки для мене все значно серйозніше.

– Думайте, що завгодно. Для мене теж усе серйозно. Дуже кортить змусити колишніх колег підняти зади й виконувати свою роботу. Знаєте, коли я тільки прийшов у розшук, бардака вистачало. Але він інший був. Отак запросто жодну справу без уваги не лишали. Тим більше – таку дивну.

– Уже зрозуміла професійний рівень поліції.

– Знову помилка, – мовив терпляче. – Різні є люди. Не всі професіонали пішли. Прийшли не тільки бевзі. Але жодного Ван Гельсинґа.

Ольга похлинулася димом, закашлялася.

– Кого-кого?

– Ага. Я дійсно не схожий на того, хто читає, дивиться кіно й слухає музику, – Чотар переможно посміхнувся. – Буває. Доктор Ван Гельсинґ – винищувач вампірів. Полював на графа Дракулу. Приносили таку книжку в лікарню, коли мене латали після… – він похлопав себе по лівому стегну. – Потім удома лежав, фільм по телевізору глянув. Що іще робити.

– Нічого такого поганого про вас я не думала, – Ольга кинула недопалок, утоптала носаком у землю.

– Ось і кажу: у поліції за упирями ганятися нікому. А тому, хто заговорить про різні там прокляті дороги, випишуть направлення в дурку.

– Отже, ви мисливець на вампірів, – криво посміхнулася. – Чи уявляєте себе таким.

– Простіше все, Ольго. Не люблю незрозумілого. На відміну від інших, хочу пояснити бодай собі. Ну, потіштесь також: правду кажете.

– Тобто?

– Остогидла риба. Вважайте, знайшов привід узяти вихідний. Потрібне з корисним.

– Приємне, – виправила.

– Навряд чи матимемо багато приємностей, – сказав серйозно. – І таке ще. Ви на Волині. У нас тут не дуже люблять поспішати. Приказку знаєте? Волиняк повільно запрягає, та швидко їде. Тож пускайте знову за кермо.

Замість відповіді Ольга обійшла «опель» з водійського боку. – Була вже в Шацьку. Дорогу знаю. Так що довезу. Покажіть краще магазин, куртку все одно купити треба.

2

Приїхали під обід.

Ольга ще вчора замовила два номери в місцевому приватному готелі, котрі тут називали садибами. Картинки в інтернеті обіцяли затишні апартаменти у двоповерхових дерев’яних котеджах. Ввічлива дівчинка по телефону поцікавилася, на скільки діб, бо зараз усе розписане, сезон, їм нереально пощастило з кімнатами – якісь клієнти відмовилися буквально напередодні. Питання загнало в глухий кут: Ольга справді не знала, як довго доведеться стирчати в Шацьку. Дівчина делікатно наполягала, бо їм теж треба якось планувати, й Ольга заплатила наперед за чотири доби. Дуже хотіла, аби все розв’язалося раніше, та про всяк випадок домовилася про можливість лишитися ще.

Не думала, що доведеться повертатися. Коли вперше заїхала сюди з Заплавами три дні тому, ні на що не звертала уваги. Кортіло чимшвидше вирішити їхнє питання й нарешті займатися своїм. Навіть крутилося в голові: раптом Яна сама обізветься, дивним чином дізнавшись – мама примчала на допомогу. Цього, на жаль, не сталося, і тепер жінка отримала змогу зануритися в незнайомий раніше світ по маківку.

Так сталося, що Ольга Барва народилася та виросла в старій частині Києва. Її з дитинства оточували кам’яниці та асфальт. Бабусі в селі не мала, а в піонерські табори батьки її не пускали, натомість вивозячи на море, у Крим. Але так бувало лише три тижні на літо, і решту часу Оля проводила вдома, далеко від живої природи. Якось натякнула: чом би не поїхати в табір, як інші. На що мама пояснила доньці на пальцях:

– Там годують хтозна-чим. Змушують гратися з усіма в різні ідіотські ігри. І не це головна біда, доць. Ти не керуєш у тому колективі собою. Власним часом, розумієш? Живеш за складеним чужими людьми розкладом. Твої особисті, індивідуальні потреби ніхто не збирається враховувати. Лише призначають вільні години, коли можеш зайнятися власними справами. Ти ж звикла інакше жити, хіба ні?

– Ага, – тоді Ольга визнала мамину правоту.

Відтоді не лише природа, сільська місцевість, а й узагалі будь-яка провінція наганяли смуток.

Вона не відчувала малих міст, не могла вписатися в їхній ритм. Отримавши можливість бувати за кордоном, тамтешні містечка чомусь полюбила й прийняла. Причина проста: там, у Європі й Америці, міста різнилися розміром, але не можливостями. Нехай навіть франконський Реґенсбурґ жив у іншому ритмі, ніж баварський Мюнхен, сілезький Вроцлав тихіший за мазовецький Вроцлав, ельзаський Страсбурґ не так квапиться, як французька столиця, а Детройт – одне з найдепресивніших американських міст. Усе одно мешканці загалом мають однакові можливості, а простір довкола них облаштований зручно. Натомість з рідної периферії Ользі чимшвидше кортіло вибратися до кам’яних джунглів, тож комфортно почувалася лише в мегаполісах.

Отакою виросла й сформувалася.

Зараз же, коли обставини закинули в тихий одно-, двоповерховий Шацьк, де кількість жителів заледве досягла п’яти тисяч, вона розгубилася. Хай би як парадоксально це не звучало, та Ольга уявила себе нездалим плавцем у відкритому морі. Під ногами не було звичної опори, доводилося борсатись, аби втриматися на воді, та сили можуть залишити будь-якої миті. Тож вона подумки похвалила себе за те, що послухала Тетяну з приймальні та заручилася підтримкою Чотаря. Бо цей, навпаки, був у звичній для себе обстановці.

Результату не міг спрогнозувати ніхто.

Але що і як робити, він знав напевне.

Трохи побурчав, дізнавшись, що номер на другому поверсі. Та все ж закульгав сходами, дав Ользі годину перепочити з дороги. Знайшовся привід згадати давнє мамине попередження – ось вона й зіткнулася зі спробою визначити денний розклад за неї. Такою була одна з причин розлучення: колишній чоловік дратував періодичним бажанням контролю. Куди б вони не вибиралися разом, категорично давав на збори годину, постійно підганяв, загалом жив за власним годинником і коли м’яко, та здебільшого наполегливо вимагав, як сам казав, триматися у його фарватері. Одного разу набридло.

– Не втомилася, – відрізала вона. – Ми не для відпочинку приїхали.

– Я трошки подих переведу.

– Година – не трошки. Це шістдесят хвилин. У вас, Чотарю, взагалі є план дій? Усю дорогу намагалася витягнути, так ви ще й заснули демонстративно.

– Чому – демонстративно? Я просто задрімав. Просив же дати кермо.

– Щоб задрімали на ходу?

– У нас не дуже злагоджена команда, по-моєму.

– У нас узагалі нема команди. Поки що. Ми шукаємо мою доньку, якщо не забули.

– Не забув. Тому годину дав не вам, а собі. Раніше нічого не вийде. Мушу зробити кілька дзвінків.

– Кому?

На лице Чотаря вперше від початку подорожі набігла тінь. – Ольго, чудово розумію ваш стан і настрій. Але давайте домовимося: я не ваш підлеглий. Ви не вимагаєте від мене звіту, гаразд?

Вона трохи здала назад.

– Гаразд, ми визначили статус та межі прийнятного. Скажу інакше: маю право знати про ваші дії. Бо це стосується мене прямо й безпосередньо.

– Маєте, – легко погодився Чотар. – У мене в Шацьку не так багато знайомих. Та все ж є кілька, із ким можу вільно говорити про певні речі. Зараз хочу видзвонити. Потім зустрінемося з кимось і почнемо рухатися. Згода?

– Згода.

Заходячи до себе в номер, Ольга дужче, ніж хотіла, грюкнула дверима.

3

Ресторанне меню вона вивчала без особливого ентузіазму.

Чотар виявився людиною слова. Витратив на свої дзвінки трохи менше години. Весь цей час Ольга нудилася, забиваючи собі мозок переглядами заголовків у новинних стрічках із Інтернету. Спробувала поспати, навіть вийшло вимкнутися хвилин на десять. Її натура вимагала дій. Повільний застиглий час, якому треба постійно відважувати копняки, дратував неймовірно. Коли нарешті Чотар постукав і зайшов, вона неприховано зраділа: може, щось зрушиться.

На них чекали за півгодини в ресторані «Водограй».

Прогулятися краще пішки, тут усе поруч.

Але, чорт забирай, ще півгодини в пісок…

О цій порі в залі було небагато народу. Чотар, котрий вийшов без ковіньки, упевнено пройшов у куток, зайняв вільний столик. Дівчина у вишитій блузці поклала перелік страв, і Ольга мимоволі скривилася.

– Забагато рибного.

– Вугрі дуже смачні. Рекомендую салат з…

– Пані не любить рибу, – відповів за неї Вадим. – Курячий розсіл, медальйони з телятини у вас тут бачу.

Ольга просвердлила його поглядом.

– Ви й далі будете говорити за мене?

Дівчина стояла й чекала незворушно, звикла не зважати на фокуси клієнтів. Чотар теж мовчав. Ольга глянула на офіціантку.

– Курячий розсіл, медальйони з телятини.

– Попільничку, якщо можна, – вставив Вадим.

– Не курять у нас, – дівчина намалювала на обличчі каяття. – Для вас?

– Знаменитий салат із вугра. Каву.

Щойно офіціантка відійшла, Ольга вкотре за день визвірилася:

– Слухайте, опікати мене не треба. Говорити за мене теж. – На вашу свободу тут ніхто не зазіхає. Можу взагалі поїхати.

– Шантаж. Казали, вам цікаво. Уже ні?

– Цікаво. Тільки вам зі мною не дуже. Зараз поговоримо з людиною. Потім дійте самі, на власний розсуд. Без огляду на мене. А я по-своєму.

Ольга трохи подалася вперед, у голосі з’явилася скрадлива іронія.

– А ви ображаєтесь, Чотарю. І з жінками не вмієте спілкуватися.

– Хіба з вами треба якось по-особливому? Для мене всі статі рівні.

– Але вас дратує, що не можете загнати жінку під лавку й навіть просто давати вказівки.

– Не маю нічого такого на меті.

– Маєте.

Тепер уперед подався Чотар.

– Це вам подобається думати: усі кругом сплять і бачать, як би вимуштрувати, наказати, загнати під лавку тощо. Спокійніше ставтеся до життя, Ольго, спокійніше. Тут не Київ, навіть не Луцьк, куди потроху доходять столичні настрої. Ви приїхали туди, де зовсім інші цінності й звичаї.

– Вирішувати за інших – це, по-вашому, цінності. Суду, як кажуть, усе ясно.

За суперечкою обоє не помітили, як у ресторанчику з’явився новий відвідувач. Він зупинився при вході, покрутив головою, безпомильно визначив, хто потрібен, і перетнув зал. На нього звернули увагу, коли наблизився. Чотар спершу розвернувся всім корпусом, потім підвівся, грюкнувши стільцем, запитав:

– Степан Юрійович?

– Ні, – новий знайомий хитнув головою. – Штефан. Постійно плутають, звик уже.

То був кругленький коротун, такий собі колобок у простеньких коричневих штанях від старого костюму й блакитній бавовняній сорочці. З-під розстебнутого коміра вибивалося волосся, яким густо поросли груди, й Ольга насилу стримала гидливий вираз. Вона не любила надміру волохатих чоловіків, тож спробувала не дивитися ані туди, ані на зарослі руки. Не чекаючи запрошення, Штефан сів так, аби бачити обох, та розмову повів із Чотарем, ніби більше нікого не було.

– Тільки не морочте голову. Часу в мене мало, обід не гумовий.

– Перекусите?

– Кави.

Вадим жестом гукнув офіціантку, та записала замовлення й неквапом відійшла. Ольга отримала чергову можливість переконатися: у цих краях поспішати справді не люблять. І не одразу зрозуміла, що коротун звертається до неї:

– А я вас бачив.

– Мене? – перепитала. – Де, коли? І чому я не бачила вас?

– Бо лишилися в машині, коли батьки пішли впізнавати сина.

– Чекайте. То було біля тутешнього моргу…

– Працюю там, – кивок видався дуже шляхетним, так у старі часи називали власний титул. – Я патологоанатом. Є така професія.

4

Ольга уявляла їх інакшими.

Склалося так, що дотепер не перетиналася з ними. Доводилося ховати батьків, причому маму – менше року тому. Проте всі контакти, потрібні для похорону, брали на себе працівники спеціальних контор. Новий знайомий прочитав це по очах, вона зашарілася, легенько прикусила нижню губу. Знову втративши до неї інтерес, Штефан повернувся до Чотаря.

– Мене тут усі знають. Як треба – перекажуть у поліцію, що ми каву пили.

– Це небезпечно? – поцікавився Вадим.

– Не смертельно. Але поліція питатиме, чого від мене треба чужим. Тим більше, ось вона, – кивок у бік Ольги, – уже встигла нашуміти. Ледь поліцейську управу не рознесла. У нас курортна зона, скандалів не люблять. Без того боротьба за клієнтів. Народ відкрив для себе Балкани. Ціна та сама.

– Ну, Шацьким озерам нема конкуренції.

– Тим не менше. Ви ж, здається, у розшуку працювали. Маєте знати, який у нас тут кримінал. П’яні поб’ються. Злодійчуки когось обкрадуть. Ноутбуки, мобілки, гроші, сюди більше нічого не привозять. Убивство навіть зараз рідкість, коли в людей повно зброї на руках. Потопельників витягають, не без того. Але здебільшого – нещасний випадок. Нап’ються й уявляють себе рибами.

Офіціантка принесла кави для чоловіків. Також поставила миску з бульйоном перед Ольгою, салат подала Чотарю. Розуміючи, що зараз краще слухати й не втручатися, Ольга почала їсти. До своєї страви Вадим поки не торкався.

– Штефане Юрійовичу, ви оглядали труп лише Євгена Заплави чи й інші?

– Шановний, я маю справу з мертвими тілами щодня. Навіть у вихідні, – патологоанатом щедро додав до кави цукру, старанно розмішав. – Про які інші мова?

– Які привезли з проклятої дороги.

Штефан завмер. Кинутий на Вадима погляд був не дуже добрим.

– Знаєте, – він поставив чашку назад на блюдечко, – такі байки в нас не популярні.

– А проте, – твердо промовив Чотар.

– А ви взагалі бачили ту дорогу? Знаєте, де вона, як виглядає?

– Ще побачимо.

– Не боїтеся прокляття?

– Як треба, сам прокляну, кого захочу.

Це прозвучало на диво серйозно. Ольга навіть припинила їсти. Чотар тепер теж не звертав на неї уваги, повністю переключився на співрозмовника, перейшов на «ти», загальний тон помінявся. Ольга вже бачила Вадима таким: у момент, коли згадала Піщане.

– Слухай, Штефку, уважно. Розумію – поширювати подібне неофіційно забороняють. Так, ти правий: я не був на тій дорозі, не знаю, як вона виглядає. Зате дещо інше дізнався. Там не їздить ніхто. Давно. Ну, майже ніхто. Раніше їздили, вона веде в Піщане. Звертає з основного шляху. Тепер усі, кому треба в місто, виходять на трасу. Завертати в Богом забуте село не вигідно. Який висновок?

– Не знаю, – коротун одним ковтком спорожнив свою чашку, зиркнув на Ольгу, мовби лише зараз згадавши про неї: – Чого він хоче від мене?

– Я пояснив по телефону, – вицідив Чотар. – І ти, Штефку, прийшов.

– Бо мені один наш спільний знайомий наполегливо порадив погодитись, – парирував той.

– Стеж за руками, – Вадим розчепірив перед ним долоні. – У місцевий морг протягом кількох тижнів привозять трьох мертвих. Тіла знайшли на дорозі, яка давно має недобру славу. Мовляв, кожен, хто вийде на неї, не дійде до кінця, помре страшною смертю. Є таке?

– Дурня, – буркнув Штефан.

– Цілковита, – легко погодився Чотар, глянувши на Ольгу й ніби закликаючи в свідки. – Та все б нічого, дурня могла б у теорії відповідати дійсності. Звідки ноги ростуть у казочки, я ще дізнаюся. Ти мені розкажи, що бачили твої досвідчені очі. Причина смерті мене цікавить, – він знизив голос. – Або, коли зовсім точно, спосіб убивства.

Поява офіціантки з порцією медальйонів змусила Ольгу здригнутися – занурилася в чоловічу розмову, забувши про все на світі. Дівчина мовби виринула з іншого виміру, й Ольга мимоволі сахнулася. Офіціантка зиркнула на неї з неприхованим подивом, схоже, їй теж стало трохи не по собі. Не поставила тарілку – легенько жбурнула на стіл й швиденько позадкувала.

Щойно вона відійшла, закректав і підвівся Штефан.

– Не бачу сенсу говорити далі.

Чотар встав, спираючись на спинку стільця.

– Ми не закінчили.

– Ви, може, і ні. Мені все це вже набридло й не цікаво.

Ольгу ніби хтось підкинув знизу. Підірвалася рвучко, із гуркотом відсунула стілець.

– Пане Штефку, можете мене послухати?

– Ні.

– А я кажу – можете! – вона міцно вчепилася за його лівий лікоть.

– Пустіть, – просичав патологоанатом, сіпнувши рукою. Боячись не встигнути, утратити важливий момент, Ольга підступила впритул, заговорила голосним шепотом:

– Я шукаю свою доньку. Вона зникла десь тут, у вашій глушині. Я знайду її, живою або мертвою. І якщо станеться найгірше, буде біда. Не лише для мене – для вас теж. Персонально. Ви не знаєте, уявити собі не можете, на що здатна матір, котрій не допомогли. Я шукатиму винних, пане Штефку, і не розбиратиму, хто правий.

Її великі зелені очі блищали. Чотар, стежачи за сценою збоку, уперше помітив, як його нова знайома схожа на дику кішку. Мить – і вона пустить у хід пазурі, найдовші й найгостріші у світі. Схоже, Штефан теж відчув небезпеку. Уже не пручався, навпаки – поклав свою праву долоню на руку жінки.

– Ніколи не бачив її. Розумію вашу проблему. Та чим можу допомогти?

Ольга розтиснула пальці. Видобула з сумочки смартфон, палець спритно рухався по сенсорному екрану. Зі знайденого фото Штефану всміхнулася Яна.

– Ось.

– Можу хіба підтвердити: ніколи не бачив цієї дівчини. – А її… – Ольга на мить завмерла, думаючи, як краще назвати Євгена, – її супутника? Зустрічали десь тут раніше?

– Ви про того хлопця, Заплаву? Уперше побачив його вже в морзі.

– Вони були разом.

– Цього не знаю.

– Я знаю! – Ольга піднесла доньчине фото ближче до його лиця, замалим не тицьнула просто під ніс. – Ми пробуємо йти по їхньому сліду. Пройдемо шлях, який пройшли Женя з Яною, – неодмінно вийдемо туди, де їх обох бачили востаннє. Треба – дістанемося до вашого Піщаного. Якби мертві були обоє, вам би обох і привезли. Маєте дітей?

– Ви б хотіли завагітніти від мужика, який розтинає трупи щодня й від якого пахне моргом? – парирував Штефан.

– Не про мене йдеться, – і ляпнула навіщось: – Усі професії потрібні.

– Ага, дуже цікава робота – порпатися у мертвих тілах, – він легко відсторонив її руку з телефоном. – Чесно кажучи, не маю батьківського інстинкту. Але розумію, що ви зараз відчуваєте. Та все одно, – глянув на мовчазного Чотаря, – навряд чи зможу бути аж так корисним вам у пошуках.

Ольга поклала телефон на стіл.

– Я була тут із батьками Євгена. Та спілкувалися з ними ви. Мусили назвати причину смерті.

– Це важливо?

– Якщо мій товариш хоче знати – мабуть. Він колись розслідував убивства, йому видніше.

– Так, – мовив Штефан глухо після короткої паузи, дивлячись уже повз Ольгу й Чотаря, у вікно навпроти. – Я робив розтин. Та батьки хлопця не питали, від чого той помер.

Тепер Вадим вирішив: настав час втручатися.

– Стоп-стоп, – він трохи присунувся вперед. – Бути не може. Їх що, не цікавили причини?

– Уяви собі! – патологоанатом виклично випнув підборіддя. – Вони просто хотіли забрати синове тіло й ні про що більше не думали. Сам здивувався. Утім, знання не поверне йому життя.

Ольга тихо плеснула в долоні.

– Точно, – повернулася всім корпусом до Чотаря, очі знову блиснули, тепер трохи інакше, та все одно азартно. – Я тісно спілкувалася з парочкою Заплав три доби. Мені щиро шкода, вони втратили єдиного сина. Та подібна поведінка цілком у їхньому стилі. Не дивуюся, чесне слово.

– Гаразд, – мовив Вадим твердо. – Деморалізованих горем батьків не цікавить причина синової смерті. Їх підкосив сам факт. Тільки ж юнак не від серцевого нападу помер. Ти профі, Штефане Юрійовичу. Кажи.

– Я не мушу тобі звітувати.

– А кому?

– Цитьте! – Ольга стала між чоловіками, знову глянула на коротуна. – Якщо приватна інформація чогось коштує…

– О, ще хабарем спокушайте! – пирхнув Штефан. – Звісно, коштує. Коли вже для вас як матері це важливо – хай, скажу. Ціна така: нікому ні пари з вуст. Я вам нічого не говорив. Нехай вас навіть ріжуть, ви мене не здаєте.

– Цікаво, хто нас різатиме…

– Я фігурально, – кинув патологоанатом.

– Він фігурально, – повторила Ольга.

– Нехай, – Чотар покірно розвів руками. – Не знаю, хто може питати нас про це. Та клянуся: швидше язика собі відкушу й проковтну.

– Не блазнюй, не смішно, – буркнув Штефан.

– Я вас прошу, я вас молю! – в очах Ольги сльози.

Коротун зітхнув.

– От що з вами робити… Женю Заплаву спершу накачали сильним снодійним. Щось із барбітуратів, доза і коняку покладе. Точніше не скажу, у мене обладнання не вистачає, та й не роблять у Шацьку подібних аналізів. Треба – в область направляють.

Ольга і Чотар перезирнулися.

– Спершу накачали. Кінська доза. А потім? – спитав Вадим. – Укололи якусь гидоту. На шиї цятка від голки. Поруч зі слідами від зубів. Помер, не приходячи до тями. Як опинився на тій дорозі – чорт його знає. І все, у мене перерва закінчилася.

Ігноруючи простягнуту Чотарем руку, Штефан повернувся й посунув до виходу. Та враз завмер, розвернувся, ступив блиснули назад. Тепер уже сам подав руку, а як потиснув – потягнув Вадима ближче.

– Ще щось скажу. Не хотів, тобі не хотів. Її, – кивок на Ольгу, – справді шкода. Навіть трупорізи мають серце. І страшилок не люблю.

– Ну?

– Бублики гну, – від Штефана враз війнуло спітнілим тілом. – Про сліди на шиї, оті казочки про упирів. Слини там не помітив. Жодних решток. Навмисне час на це витратив, цікаво ж бо… Далі сам мізкуй, грамотний.

Сказав – і тепер уже пішов остаточно.

5

До замовлених страв вони не доторкнулися.

Чотар попросив загорнути з собою. Ольга розплатилася, хоч він спробував заперечувати. Повернулися в готель і, не змовляючись, зайшли до неї в кімнату. Там вона поклала пластикові контейнери в маленький холодильник, ввімкнула кондиціонер, хоч у Шацьку спека чомусь не так відчувалася.

Не зважаючи на правила пристойності, завалилася на ліжко, закинувши взуті ноги на бильце. Чотар присів на краєчок стільця, побарабанив пальцями по столу.

– Дозволите закурити? Вуха пухнуть, – спитала вона.

– Ви у себе в кімнаті, – почула у відповідь.

– Але ж ви не бавитесь.

– Колись смалив, казав же. Не заважає.

– Тоді подайте сумочку, якщо не складно.

Вадим виконав прохання, й Ольга озброїлася рятівними цигарками. Виробила власне правило: курити в будь-якій незрозумілій ситуації. Під попіл пристосувала скручену паперову серветку, хоч кругла попільниця стояла на столі. Чотар хотів дати і її, та передумав – хай буде, як жінці зручно. Після третьої затяжки вона промовила, дивлячись у стелю:

– Чесно, не люблю детективів. Не читала ніколи, не дивилася. Брехня там усе.

– Мабуть. До чого тут…

– Бо більшість має уявлення про вашу роботу лише з таких джерел.

– Моя робота – рибою торгувати. Самі бачили. Я маю пенсію з інвалідності.

– Киньте, – зітхнула вона. – Чудово розумієте, що маю на увазі.

– Поясніть. Я ж так само детективів не читаю.

Ольга з підкресленою старанністю збила попіл із цигарки об м’яку серветку.

– Що означає слина?

– Тобто, її відсутність?

– Хай так.

– Для цього не треба спеціальних знань. Дивіться.

Чотар розкрив рота, поклав туди вказівний палець, легенько стиснув щелепи. Потім витяг, показав Ользі вкушене місце.

– У роті живої істоти завжди збирається слина. Медичний факт. Якщо істота, людина чи тварина, щось або когось кусає, на місці прикусу лишаються виділення. Зберігаються, навіть коли засихають. Якщо хочете, це ще й біологічний матеріал. Патологоанатом Штефан Попеляк пояснив: на місці укусу на шиї мертвого приятеля вашої Яни жодних виділень не виявлено.

– Тобто, його кусала нежива істота?

– Є різні способи лишити на тілі подібні сліди, – відповідь прозвучала розмито. – Мене зараз більше цікавить, навіщо ці відбитки закарбували на плоті.

– А хто – не цікавить?

– Звичайно. Але, Ольго, це наступне питання. Ми тепер напевне знаємо: Євгена вбили, тіло поклали на ту лиховісну дорогу. Хто знайшов? Питання. Мотив для вбивства? Мабуть, ще важливіше питання. Наріжне, основне. І, зверніть увагу, барбітурати вкупі з отрутою – земне, реалістичне пояснення наглої смерті. Яке, однак, не перекреслює тутешніх забобонів про упирів і прокляту дорогу.

– Вам доведеться все розжовувати, – зізналася Ольга. – Каша в голові, уперше за багато років не можу зібрати думки докупи.

– Буває, – кивнув Вадим, витягуючи скалічену ногу. – Вбивці чи вбивцям не досить було зжити Євгена зі світу. Вони подбали, аби прикритися одразу двома місцевими страшними казочками. Тіло залишили на так званій проклятій дорозі. А шию жертви помітили укусом хижих вурдалачих ікол. Забагато?

– Може, ви й праві. Забагато. Та ви помітили це. Хіба нікому більше не впаде в очі?

– Не тут, Олю, – він говорив серйозно. – Євгенові батьки мимоволі підіграли тутешній поліції. До суті не докопувалися, галасу не здіймали. Тихенько забрали тіло й подалися геть, ховати свого мерця. За негласною домовленістю труп не оформили як кримінальний. Убивство, ще й таке хитромудре, нікому тут не потрібне. Самі бачили цього трупоріза, у нього «дайте спокій до пенсії» на писку читається.

– Грубо, – поморщилася Ольга.

– Зате правда. Як те, що заяв таки нема. А працює воно так: без папірця жодна справа не зрушиться. Тільки ж мене інше цікавить.

– Що саме?

– Навряд чи пов’язане прямо з вашою донькою.

– Ну?

– Є ще два трупи, – нагадав Чотар. – Знайшли їх раніше. Там же, на проклятій дорозі чи біля неї. Про них узагалі нічого не відомо, звернули увагу? Хіба то тут, то там чутки ширяться. Знову щось про упирів, така всяка дурня. Але питань одразу кілька, – він відкашлявся. – З Євгеном Заплавою вашим…

– Не моїм, – у її голосі брязнуло.

– Гаразд, не з вашим Євгеном Заплавою все ясно. Батьки забили на сполох, поліція мусила шукати зниклого безвісти та оголошеного в розшук. Тому його ідентифікували. А могли ж так само спустити на гальмах, як двох попередників, згодні?

Від несподіванки Ольга рвучко підвелася, сіла. Саморобна попільничка впала, попіл розсипався по килиму.

– От дідько… Вадиме, я не думала про це.

– Бо не працювали в розшуку, – заспокоїв Чотар. – І не цікавитеся детективними романами. Там іноді можна знайти правильні моделі певних ситуацій. Тепер я завалю вас купою цікавого, – знову прокашлявся. – Ми нічого не знаємо про дві інші жертви. Хто вони? Чоловіки чи жінки? Молоді чи старші? Мають родини чи волоцюги? Чому їх ніхто не шукав? А якщо шукали – чому місцева поліція мовчить, наче риба об лід, не дає рідні знати? Мовчу вже про те, що ці жертви не мають імен.

– Мають.

– Не для нас. Попеляк і словом не обмовився.

– Не питали.

– Швидше не тиснули на нього, Ольго. Які ми з вами маємо підстави так діяти? Шукаємо дівчину Яну, яка мала стосунок до хлопця Євгена. І жодного – до двох інших мерців, – Вадим пояснював рівно та спокійно. – Підозрюю, усі три смерті міцно між собою пов’язані. А ще важливо розуміти: покладатися на місцеву поліцію не варто. Навпаки, підемо офіційним шляхом, почнемо стукати в різні правильні двері – знайдемо неприємності й глухий кут.

– Ми вже приїхали сюди.

– Шукати вашу доньку, – відбив Чотар. – Усе, більше нічого нас хвилювати не має. Пошукаємо, поговоримо з різними людьми, набриднемо всім, наб’ємо купу ґуль, заберемося геть. Поки нас будуть сприймати так, поки ми самі тримаємося цієї стежки, ніхто особливо не перешкоджатиме. Власне, тому патологоанатом і погодився на зустріч. Ми ж нічого не питали такого, що змусило б напружитися.

– Він напружився.

– Бо я тиснув, аби він пояснив, чому порушив правила. Причина смерті мусить фіксуватися в медичних висновках. Пан Штефко її свідомо не вказав, а в поліції про це знають.

– Тобто, розкрив таємницю? Пішов нам назустріч?

Чотар пожував губами.

– Поки не знаю, Олю. Може бути бажання допомогти нам. Заворушилася в трупоріза совість, коли ви почали благати й наполегливо тицяти знімок Яни під носа. А може й таке бути: має власний розрахунок. Грається.

– Вас послухати, так тут вимальовується теорія змови. – Швидше підтверджується приказка про чортів у тихому болоті, – Вадим легенько ляснув себе по зігнутому коліну, закректав, підвівся. – До речі, про болото. Пропоную виїхати на місце пригоди.

– Пригоди? До чого тут болото?

– Глянемо на ту прокляту дорогу. Я ж не гуляв, дещо дізнався. Пробив різні довідки. Тут болото якраз при всьому. Тільки перевдягніться, одяг саме для таких вилазок купили.

І залишив Ольгу Барву саму.

6

Чотар узяв курс на північ.

Цього разу Ольга не заперечувала, аби він кермував, бо не орієнтувалася на місцевості. Вадим визнав – теж поганенько знає цей край. Та перед поїздкою детально вивчив карту, зараз довірився навігатору й вів машину впевнено. Спершу перетнули Шацьк із кінця в кінець, виїхали на трасу, яка вела до кордону з Білоруссю, і якийсь час трималися її. Та хвилин за сорок Чотар скрутив кермо праворуч, і вони опинилися хоч на асфальтованій, але значно гіршій дорозі. Маючи велике бажання, дві машини могли б тут роз’їхатися вдень. Та вночі, ще й взимку або після дощу, рух напевне ускладнювався. Ольга розуміла це, як водій зі стажем більш ніж десять років.

Ще одна причина, чому намагалася уникати мандрівок рідною країною – лише у нагальних справах і тільки туди, де прийнятні дороги.

Ліворуч ще був відкритий простір, заквітчане духмяною зеленню поле. Та ген далі височіла лісова стіна, а з правого боку вже став щільний ряд дерев та густих кущів. Шлях вів уперед, і з’їхати з нього не було куди, ліс насувався невблаганно. Якоїсь миті Ольга відчула: Чотар везе їх обох у пастку, з якої не буде вороття. Пояснити таке враження не змогла, озвучувати хтозна-звідки виниклі страхи теж не захотіла, аби не видаватися супутнику істеричкою. Тож щільніше втиснулася спиною в пасажирське крісло й для чогось пристебнулася, чого, чесно кажучи, ніколи не робила в Україні. Дбала про безпеку, подорожуючи Європою, і то швидше убезпечувала гаманець: штраф за непристебнутий пасок загрожував чималий.

– Ага, американські гірки, – кивнув Вадим, котрий навіть не думав пристібатися.

– Оця дорога?

– Та ні, тут ще нормально.

Машину підкидало чим далі, тим більше. Ольга вже збиралася сказати, аби Чотар їхав повільніше, бо її «опель» до таких гойдалок не звичний. Погнуться диски, стануть на прикол серед лісу, тут станцій техобслуговування нема. Хоч би не довелося ночувати в машині. Та, схоже, Чотар сам зрозумів: скинув швидкість, спробував оминати найнебезпечніші ями.

Потім вони пірнули в ліс.

Одразу стало темніше, а шлях попереду мовби звузився. Вадим тихо вицідив крізь зуби лайку, роздратовано постукав пальцем по екрану навігатора. Тепер і Ольга побачила: з приладом щось сталося, сигнал зник, зображення завмерло. Керована інстинктом та раптовими підозрами, вона витягнула телефон, спробувала спіймати сигнал. Марно: Інтернет не ловив, а спроба перевірити зв’язок виявилася невдалою. Набравши номер Чотаря, вона почула: абонент поза зоною досяжності. Тим часом Вадим уже ліз по свій телефон, значно дешевший і простіший, ніж її.

– Мене викликайте, – сказала Ольга.

– Угу, – прогудів він, заклацав по кнопках, показав дисплей. – Вас нема в зоні.

– Ото забралися.

– Буває, – кинув Чотар. – Та ми ще не приїхали. Далі буде.

– Знаєте, куди їхати?

– Тут, бачте, іншої дороги нема.

Вузька й побита дорожня стрічка вела вперед. Тепер під колесами вже не було навіть натяку на асфальт, горбів стало ще більше. Вадим скинув швидкість до мінімальної, «опель» повз черепахою. Лісова стіна сунула з обох боків, мовби стискаючи подорожніх, та враз стало світліше. Дерева обабіч дороги ніби розступилися, порідішали, і машина вирулила на невеличку галявину.

Поперек тягнулася інша, зовсім вузька бита дорога.

– Нам сюди, – сказав Вадим. – Ласкаво просимо.

Завернувши праворуч, він проїхав ще метрів п’ятдесят і загальмував. Ольга покрутила головою, збентеження й невпевненість поволі витісняла цікавість. Місцевість виглядала типовою глушиною, яку вона могла бачити хіба в кіно про паралельні світи, населені відьмами, велетнями, гномами, бородатими чаклунами, драконами та іншими химерними істотами.

Вона відчепила пасок і вийшла.

Одразу зрозуміла, чому Чотар наполягав, аби вдягнула зелену брезентову куртку, такі самі штани й туристичні кросівки. Місце, у якому вони опинилися, могло б стати раєм земним для ненависників спекотного задушливого літа. Звідкілясь узялася приємна прохолода, за її відчуттями – не вище двадцяти градусів. Дихалося краще, та все довкола ніби завмерло. Лише дзижчання мух та комарине пищання порушували тишу пралісу, яку сміливо можна охрестити прадавньою, не інакше.

Хряснули дверцята – Чотар теж вийшов, зробив кілька гімнастичних вправ, витяг ковіньку з салону.

– Оце вона і є.

– Проклята дорога?

– Відрізок. Бачте, – він показав палицею, мов указкою, в обидва боки. – Вона тягнеться туди й сюди. Якщо дивитися ліворуч, – Ольга повернула голову, – то вийде такий собі трикутник між шляхом, котрим ми сюди вибралися, й основною трасою. Тільки з неї, з того боку, ми б хрін заїхали.

– Чому?

– Там ніхто не їздить. Не смійтеся, але час уже розказати місцеву легенду.

– Не збираюся сміятися, – вона повела плечима. – Скажіть краще, ви раніше знали цю казочку?

– Можете не вірити, але справді не знав. І з появою інтернету цінність усної народної творчості впала. Не треба їздити по селах, набридати старим людям, збирати фольклор. Запитайте в пошуковій системі, вам видадуть десяток посилань.

– Хочете сказати, ось ця, – Ольга тупнула, – дорога встигла обрости кількома легендами?

– Однією. Розказаною різними людьми по-різному. Та суть не міняється.

– Ну-ну.

Ольга полізла по цигарки. Чотар розпростав плечі, наче вчитель, який викладає бешкетникам й ледацюгам нову важливу дисципліну. Обсмикнув брезентову куртку, кахикнув.

– Отож у давні-прадавні часи це місце оточували непролазні болота. Хто забреде й утратить обережність, того твань засмокче. А ще на волинських землях мешкали люди, котрим набридло терпіти чужу владу. Мова про вісімнадцяте століття, ще й історії вам трошки.

– Я знаю історію, – Ольга хтозна-чому почала дратуватися. – Можна ближче до теми?

– Усе дуже близько, – поблажливо посміхнувся Чотар. – Не маю сумнівів, що знаєте історію. Та все одно нагадаю. Триста років тому по всій Україні гуділи повстання проти польської шляхти. Не в змозі приборкати повсталих, поляки попросили допомоги в царя Петра. Дуже погану роль у цьому відіграв тоді наш гетьман Мазепа, на той час – царський союзник. Але не про нього мова, – Чотар убив комара на щоці й, зиркнувши на роздушену комаху, витер руку об штани. – Ясна річ, повстання зазнали поразки. Війська поруйнували міста й села, деякі просто стерли з землі. Люди тікали хто куди. Або за Збруч, де все вляглося й умови для життя були кращі. Або шукали спокою на своєму терені. Головне: треба було селитися там, куди карателям буде важко дістатися. Так селяни освоювали нові місця. За цими болотами якось виявили гарну місцину, почали потроху забудовувати. З перших хуторів і виникло село Піщане. Звідси починається наша страшна історія.