Темна вежа. Темна вежа VII

Один

Четверо мандрівників (чи п’ятеро — якщо рахувати Юка з Серединного світу), возз’єднані, стояли тепер у ногах Міїного ліжка, дивлячись на те, що лишилося від Сюзанниної твім, її близнючки. І якби не одяг, за яким вгадувалися певні обриси небіжчиці, ніхто з них не зміг би сказати напевне, що то таке. Навіть у волоссі на розколотій Міїній голові не було нічого людського: його легко можна було прийняти за винятково величезний жмут пилюки.

Роланд дивився на обличчя, риси якого вже стиралися, думаючи про те, як мало лишилося від жінки, чия одержимість — дитятко, дитятко, завжди лише дитятко, — мало не поклала край їхньому походу. А без них хто лишився б протистояти Багряному Королю та його диявольськи розумному радникові? Джон Каллем, Аарон Діпно та Мозер Карвер. Троє чоловіків, і одного з них точила чорнорота хвороба, яку Едді називав канцером.

«Як багато ти накоїла, — подумав він, роздивляючись запорошене напіврозпале обличчя. — І втнула б ще більше, еге ж, без упину і без усякого сорому. Як на мене, то так і загине світ. Він стане жертвою любові, а не ненависті. Бо ж любов завжди спричинялася до більших руйнувань».

Він нахилився вперед, вдихнув запах, що навіював спогад про старі квіти і задавнені прянощі, й дмухнув. І щось віддалено схоже обрисами на голову розлетілося, як пух молочаю чи кульбабки.

— Вона не бажала зла Всесвітові, — мовила Сюзанна не зовсім рівним голосом. — Вона лише прагнула того, на що має право кожна жінка: народити дитину. Любити й виховувати її.

— Еге ж, — погодився Роланд. — Правду кажеш. І від цього її смерть здається такою чорною.

— Часом я думаю, що нам усім було б краще, якби люди, в яких лише добрі наміри, заповзли кудись і здохли, — озвався Едді.

— Тоді й нам довелося б сконати, Великий Ед, — зауважив Джейк.

Усі замислилися, й Едді впіймав себе на думці про тих, кого вони вже вбили своїми найліпшими намірами. До лихих йому діла не було, проте решта… Сюзен, втрачена кохана Роланда, була лише однією з них.

Відійшовши від спорохнявілих решток Міїного тіла, Роланд наблизився до Сюзанни, яка сиділа на одному з сусідніх ліжок, затиснувши руки між стегон.

— Розкажи мені про все, що сталося з тобою, відколи ти кинула нас на Східному шляху, після бою, — попрохав він. — Нам потрібно…

— Роланде, я не хотіла вас кидати. То була Мія. Вона перебрала на себе контроль над тілом. І якби я не мала прихистку, Догана, вона б витіснила мене повністю.

Роланд кивнув: мовляв, розумію.

— І все-таки розкажи, як ти потрапила до цього девар-тете. Джейку, те саме я хочу почути від тебе.

— Девар-тете, — повторив Едді. Ці слова здалися йому віддалено знайомими. Чи не від Чевіна з Чейвена, мутанта, якого Роланд позбавив страждань у Ловеллі, він їх чув? Напевно. — Що воно таке?

Роланд обвів рукою залу з усіма її ліжками, кожне з яких було оснащено шоломоподібним апаратом і гофрованим шлангом, ліжками, де лежало й перетворювалося на руїни бозна-скільки дітей із прикордонних Калій.

— Це означає «мала тюрма» чи «катівня».

— Не така вже вона й мала, як на мене, — похитав головою Джейк. Точно сказати, скільки в тій залі стояло ліжок, він би не зміг, але здогадувався, що їх десь із триста. Щонайменше.

— Може так статися, що попереду нам трапиться інша, значно більша. Розкажи свою історію, Сюзанно. І ти, Джейку, також.

— А куди ми вирушимо звідси? — поцікавився Едді.

— Може, розповідь нам підкаже, — відповів Роланд.

Два

У німотному зачудуванні Едді та Роланд слухали, як Сюзанна й Джейк по черзі детально оповідали свої пригоди. Вперше Роланд перебив Сюзанну, коли вона говорила про Матьєссена ван Віка, котрий віддав їй свої гроші й забронював номер у готелі. Стрілець звернувся до Едді з питанням про черепашку в підкладці сумки.

— Я не знав, що то була черепаха. Думав, може, камінь.

— Я був би не проти ще раз послухати твою розповідь про цей епізод, — сказав Роланд.

Тож, ретельно все обмірковуючи, намагаючись згадати кожну дрібницю (бо здавалося, що то все було дуже давно), Едді переказав, як вони з панотцем Каллагеном піднялися до Печери дверей і відкрили скриньку з дерева привидів, де лежала Чорна Тринадцятка. Вони розраховували на те, що вона відчинить двері, і так сталося, але спершу…

— Ми поклали скриньку в сумку, — сказав Едді. — Ту, на якій було написано: «В Мідтаун-лейнз можливі лише страйки» у Нью-Йорку та «У Мідворлд-лейнз можливі лише страйки» в Кальї Брин Стерджис. Пам’ятаєте?

Всі закивали.

— І раптом я щось намацав у підкладці сумки. Я звернув на це увагу Каллагена, але він сказав… — Едді спробував згадати точні слова панотця. — Він сказав: «Зараз не найкращий час це з’ясовувати». Чи щось таке. Я погодився. Пригадую, подумав тоді, що таємниць нам і так не бракувало, тож цю слід було відкласти на інший день. Роланде, хто, на Бога, міг вкласти цю річ до сумки, як ти думаєш?

— Якщо вже на те, хто залишив ту сумку на пустищі? — докинула Сюзанна.

— А ключ? — і собі вставив Джейк. — На тому самому пустищі я знайшов ключ до будинку в Датч-Гіл. То троянда? Вона їх якось… ну не знаю… робила?

Роланд замислився над питанням.

— Якщо хочете почути мій здогад, — сказав він нарешті, — то, як на мене, ті знаки й сіґули залишив нам сей Кінг.

— Письменник, — мовив Едді. Подумки зваживши таку можливість, він повільно кивнув. Бо в пам’яті зринула невиразна згадка про одне поняття, про яке їм казали ще в школі. «Бог з машини» — так воно звучало. Ще був якийсь хитромудрий відповідник до цього латиною, але його він згадати не міг. Напевно, в той час, коли його однокласники слухняно писали конспект, він базграв у себе на парті ім’я та прізвище Мері Лу Кенопенськи. Хай там як, суть зводилася до того, що драматург, який дозволяв собі втрутитися в хід п’єси, міг послати героям бога, що являвся з неба на заквітчаній колісниці й витягав з халепи тих, хто в неї втрапив. Безсумнівно, це тішило релігійних театралів, які вірили, що Бог (не той спецефект, що спускався з якоїсь платформи вгорі, котру глядачі не могли бачити, а Господь, сущий на небесах) справді рятував людей, які на це заслуговували. У модерну добу такі ідеї, безперечно, вийшли з моди, але Едді здогадувався, що популярні письменники-романісти (а сей Кінг був на шляху до того, щоб стати одним з них), напевно, досі вдавалися до цього прийому, просто ретельніше його замасковували. Залишали собі маленькі такі лазівки. Картки з написами: «ВИХІД З ТЮРМИ», або «ВТЕЧА ВІД ПІРАТІВ», або «ВИМКНЕННЯ ЕЛЕКТРИКИ ВНАСЛІДОК НЕСПОДІВАНОЇ БУРІ, СТРАТУ ВІДКЛАДЕНО». Бог з машини (який насправді був письменником) терпляче працював, щоб оберігати персонажів, аби його історія не закінчилася неприємним рядком на зразок: «Отак ка-тет поліг на Єрихонському пагорбі і поганці перемогли, владарюй, Дискордіє, тож вибачте, наступного разу пощастить більше (та який там наступний раз, ги-ги), КІНЕЦЬ».

Маленькі страховки, такі як ключ. Не кажучи вже про черепашку зі слонової кості.

— Якщо він вписав ці речі в свою історію, — сказав Едді, — то сталося це вже через багато років по тому, як ми бачилися з ним у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому.

— Еге ж, — погодився Роланд.

— І навряд чи він їх вигадав, — сказав Едді. — Не думаю. Він просто… я не знаю, просто…

— Хамляр? — усміхнулася Сюзанна.

— Ні! — вигукнув Джейк трохи шоковано. — Не хамляр. Він передавач. Транслятор. — На думку йому спав батько та його робота на телебаченні.

— У яблучко, — сказав Едді, націливши на хлопчика палець. А одна думка потягла за собою іншу. Якби Стівен Кінг загинув дочасно і не встиг вплести ці речі в свою оповідь, ключа й черепашки не виявилося б під рукою, коли вони були потрібні. Джейка з’їв би охоронець дверей у Датч-Гіл… це, звісно, за умови, що він дістався б аж так далеко, що було сумнівно. А якби навіть він утік від чудовиська з Датч-Гіл, його все одно зжерли б Прародителі — Каллагенові вампіри першого типу — в «Діксі-Піґ».

Сюзанна подумувала, чи не розповісти, яке їй було видіння, коли Мія тільки починала свою останню подорож від готелю «Плаза-Парк» до «Діксі-Піґ». У тому видінні вона сиділа в тюремній камері в Оксфорді, штат Міссісіпі, й звідкись долинали голоси з телевізора. Чет Ґантлі, Волтер Кронкайт, Френк Макґі — усі ці диктори монотонно виголошували імена та прізвища померлих. Деякі з них, як-от президента Кеннеді й братів Дьєм, вона знала. Інші (як Кріста Маколіф) були незнайомі. Але одне з імен було Стівен Кінг, у цьому вона була впевнена. Напарник Чета Ґантлі

(доброго вечора Чете доброго вечора Девіде)

повідомляв, що Стівена Кінга збила на смерть машина, мінівен «додж», поки він прогулювався неподалік від свого дому. За словами Бринклі, Кінгу було п’ятдесят два роки.

Якби Сюзанна їм про це розповіла, багато подій змінило б свій хід чи не сталося б узагалі. Вона вже розтулила рота, щоб додати це до розмови, — камінець, що відколовся, вдаряє в більший камінь, а той зачіпає ще більший, а той збиває ще два, і так починається обвал, — та раптом брязнули, відчиняючись, двері і заклацали по підлозі кроки. Усі повернулися на звук, Джейк потягнувся до Орізи, решта — до револьверів.

— Хлопці, спокійно, — пробурмотіла Сюзанна. — Все гаразд. Я його знаю. — А до DNK 45932, ХАТНЬОГО ПОМІЧНИКА, промовила: — Я й не сподівалася так скоро тебе побачити. Хоча ні, я взагалі не сподівалася тебе побачити. В чому річ, друже ти мій Найджеле?

Тож цього разу те, що могло бути вимовлене, зосталося невисловленим, і deus ex machina, що міг спуститися, щоб урятувати письменника від побачення з міні-фургоном «додж» одного пополудня наприкінці весни 1990 року^{2}, залишився в своїх високостях, понад простими смертними, які грали відведені їм ролі внизу.

Три

На думку Сюзанни, хорошого в роботах було те, що більшість із них не пам’ятала образ. Найджел повідомив їй, що полагодити його прилади бачення виявилося нікому (хоча він міг би й сам це зробити, сказав він, якби мав доступ до потрібних деталей, дисків та інструкцій з ремонту), тому він повернувся сюди, йдучи за приладом інфрачервоного бачення, щоб забрати рештки розтрощеного (й нікому не потрібного) інкубатора. Він подякував їй за співчуття й відрекомендувався її друзям.

— Приємно познайомитися, Найдже, — сказав Едді, — але я знаю, тобі треба швидше братися до ремонту, тому ми тебе не затримуємо. — Голос в Едді був приємний, і револьвера він сховав у кобуру, але руки з руків’я не зняв. Насправді його трохи настрашила Найджелова подібність до певного робота-вістового, що мешкав у селі Калья Брин Стерджис. А той якраз був лихопомний.

— Ні, залишся, — втрутився Роланд. — Можливо, у нас буде для тебе робота. Але наразі я б хотів, щоб ти помовчав. Вимкнися, як ти не від того. — А навіть як і від того, виразно звучало в його тоні.

— Авжеж, сей, — відповів Найджел зі своїм британським презирливо-аристократичним акцентом. — Щоб повернути мене в робочий режим, скажіть: «Найджеле, ти потрібен».

— Дуже добре, — кивнув Роланд.

Найджел згорнув свої худі (проте безсумнівно сильні руки з іржостійкої сталі) на грудях і замовк.

— Повернувся, щоб підібрати розбите скло, — зачудовано промовив Едді. — Може, таких роботів могла б продавати корпорація «Тет». Кожна домогосподарка в Америці забажала б собі двох — одного для дому, другого для подвір’я.

— Що менше ми будемо причетні до науки, то краще, — похмуро мовила Сюзанна. Попри те, що вона передрімала трохи, коли сиділа спиною до дверей між Федіком та Нью-Йорком, вигляд у неї був змучений, смертельно втомлений. — Подивіться, до чого вона довела цей світ.

Роланд кивнув Джейкові, й той заходився виповідати їхні з панотцем Каллагеном пригоди в Нью-Йорку 1999 року, починаючи з таксі, яке мало не збило Юка, й закінчуючи їхнім подвійним нападом на ницих людей та вампірів у обідній залі «Діксі-Піґ». Не оминув він увагою і те, як вони позбулися Чорної Тринадцятки, запхавши її до шафки для зберігання речей у Всесвітньому торговельному центрі, де вона надійно пролежить аж до початку червня 2002-го, і як знайшли черепашку, котру Сюзанна зронила, як послання в пляшці, в риштак біля «Діксі-Піґ».

— Такий відважний, — Сюзанна скуйовдила Джейкові волосся. Потім нахилилася, щоб попестити по голівці Юка. Пухнастик витягнув свою довгу шию, аби пестощі припали на більшу площу, його очі були напівзаплющені, а лисяча пичка розтяглася в усмішці. — Такий хоробрий, чорт забирай. Дякую-сей, Джейку.

— Дяку Ейк! — погодився Юк.

— Якби не та черепашка, вони б убили нас обох. — Голос у Джейка не тремтів, але сам він зблід. — А так панотець… він… — Джейк стер долонею сльозу й пильно поглянув на Роланда. — Ти скористався його голосом, щоб наказати мені йти далі. Я почув тебе.

— Еге ж, я був змушений, — кивнув стрілець. — Але він і сам цього хотів.

— Вампірам він не дістався, — сказав Джейк. — Він застрелився з мого «рюгера», перш ніж вони встигли випити його кров і перетворити на одного зі своїх. Хоча навряд чи вони б це зробили. Найпевніше, роздерли його на шматки і зжерли. Вони були страшенно люті.

Роланд кілька разів кивнув.

— Останнє, що я від нього почув… думаю, він промовив це вголос, хоч я не певен… — Джейк уже схлипував не криючись. Він спробував пригадати точні слова. — Він сказав: «Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї й дістанься аж до верхівки!». А тоді… — Хлопчик пхикнув крізь викривлені губи. — Згас. Як вогник свічки. Пішов у ті, інші світи, якими б вони не були.

Він замовк. І решта не зронили ні слова: панотця вшанували хвилиною мовчання. Потім Едді сказав:

— Гаразд. Ми знову разом. І що нам, у біса, робити далі?

Чотири

Роланд, морщачись, сів, відтак нагородив Едді Діна поглядом, що промовляв красномовніше за будь-які слова: «Навіщо ти випробовуєш моє терпіння?»

— Ну добре, добре, — примирливо сказав Едді. — Така в мене звичка. Не треба так дивитися.

— Яка звичка, Едді?

Останнім часом Едді не так часто згадував той свій рік життя з Генрі, сповнений травматичної залежності, але тієї миті згадати довелося. От тільки говорити про це йому не хотілося. Не тому, що було соромно (Едді справді вважав, що подолав болісні спогади), а через те, що він відчував, як наростає невдоволення стрільця: надто вже часто Едді виправдовував різні свої вчинки впливом старшого брата. Зрештою, може, Роланд і мав рацію. Так, Генрі справді був визначною, формотворчою силою в житті Едді. Так само, як Корт у житті Роланда… але ж стрілець не згадував про свого старого вчителя повсякчас.

— Ставити питання, на які я вже знаю відповіді, — сказав Едді.

— І якою буде відповідь цього разу?

— Перш ніж вирушати до Вежі, ми повернемося до Краю Грому. А там або повбиваємо Руйначів, або випустимо їх на свободу. Байдуже що, аби тільки вберегти Промінь. Потім уб’ємо Волтера, чи Флеґґа, чи як там він себе величає. Бо він їхній фельдмаршал, адже так?

— Був фельдмаршалом, — підтвердив Роланд, — але тепер на сцені з’явився новий гравець. — Він зиркнув на робота. — Найджеле, ти потрібен.

Найджел опустив руки й підвів голову.

— Чим можу служити?

— Знайди мені щось, чим можна писати. Є тут щось таке?

— Ручки, олівці й крейда — в кабінці наглядача на дальньому боці видобувальної палати, сей. Принаймні були, коли я востаннє туди заходив.

— Видобувальна палата, — задумливо повторив Роланд, вивчаючи поглядом щільні ряди ліжок. — Так ви її звете?

— Так, сей. — А потім майже несміливо: — Голосові елізії й фрикативи свідчать про те, що ви сердитеся. Це справді так?

— Сюди приводили дітей, сотнями й тисячами… здорових дітей зі світу, де досі забагато народжуються хворими… і висмоктували з них розум. І чого б це я сердився?

— Сей, я певен, що не знаю, — сказав Найджел. Мабуть, він уже шкодував про своє рішення повернутися. — Але запевняю вас, у процедурах видобування я не брав жодної участі. Я керую господарчими справами, в тому числі технічним обслуговуванням.

— Принеси мені олівець і шмат крейди.

— Сей, ви ж не знищите мене, правда? Останні дванадцять-чотирнадцять років процедурами видобування керував доктор Скавтер, а доктор Скавтер мертвий. Його застрелила ця леді-сей, з його власного пістолета. — Враховуючи вузький діапазон голосових можливостей Найджела, легкий докір прозвучав особливо виразно.

Та Роланд лише повторив:

— Принеси мені олівець і шмат крейди, і швидше, швидше.

Найджел пішов виконувати наказ.

— Кажучи про нового гравця, ти мав на увазі дитину, — сказала Сюзанна.

— Безперечно. У нього двоє батьків, у цього ба-бо.

Сюзанна кивнула. На згадку їй спала історія, яку Мія розповіла під час їхнього тодеш-візиту до покинутого Федіка — покинутого, за винятком Сейра та його посіпак, Скавтера і Вовків-мародерів. Дві жінки, одна чорна, друга біла, одна вагітна, друга — ні, сиділи на стільцях перед салуном «Джин-Паппі». Там Мія багато розповіла дружині Едді Діна — напевно, більше, ніж було відомо кожній з них.

«Це там вони мене змінили», — повідала їй Мія, під «ними», ймовірно, маючи на увазі Скавтера та групу інших лікарів. Плюс чарівники? Як манні, тільки такі, що перекинулися на інший бік? Можливо. Хто міг це знати? У видобувальній палаті її зробили смертною. А тоді, коли Роландове сім’я вже було в ній, сталося щось іще. Цього епізоду Мія майже не пам’ятала, все, що збереглося в пам’яті, — червона пітьма. Тепер Сюзанна думала: а чи не Багряний Король навідував її власною персоною і вилазив на неї в подобі велетенського старезного павука? А може, його гидючу сперму доставили якимось чином, щоб змішати з Роландовою. Як не крути, а дитина в її череві зробилася страхітливим покручем, якого бачила Сюзанна: перевертнем, хай не вовком, зате павуком. А тепер він був десь там. Чи десь тут, спостерігав за ними, поки вони провадили розмову, а Найджел повернувся з письмовим приладдям.

«Так, — подумала вона. — Він спостерігає за нами. І ненавидить нас. Але не всіх однаково. Найбільше дан-тете ненавидить Роланда. Свого першого батька».

І вона здригнулася.

— Роланде, Мордред хоче вбити тебе, — сказала вона. — В цьому полягає його завдання. Для цього його створили. Щоб покінчити з тобою, твоїми пошуками й Вежею.

— Так, — кивнув Роланд, — і посісти місце свого батька-короля. Адже Багряний Король старий, і я щодалі, то більше переконуюся, що він чомусь ув’язнений. А якщо так, то він більше не становить для нас реальної загрози.

— Ми підемо до його замку на іншому боці Дискордії? — спитав Джейк, котрий за останні півгодини не промовив ні слова. — Підемо, правда ж?

— Думаю, так, — відповів Роланд. — Ле Кас Рой Рюс, як називають його в стародавніх легендах. Ми вирушимо туди всім ка-тетом і знищимо всіх, хто там мешкає.

— Хай буде так, — сказав Едді. — На Бога, хай буде й так.

— Еге ж, — погодився Роланд. — Але спершу ми візьмемося за Руйначів. Той променетрус, який ми відчули в Кальї Брин Стерджис, перед тим, як відправитися сюди, свідчить про те, що їхню роботу вже майже завершено. Та навіть якщо це не так…

— Покласти край тому, що вони роблять, — наш обов’язок, — закінчив за нього Едді.

Роланд кивнув. Вигляд у нього був ще втомленіший, ніж зазвичай.

— Так, — сказав він. — Убити їх чи випустити на волю. У будь-якому разі ми маємо покінчити з ними, щоб вони не чіпали два позосталі Промені. А також треба знищити дан-тете. Того, що належить Багряному Королю… і мені.

П’ять

Найджел врешті-решт виявився доволі помічним (хоча, як згодом з’ясувалося, не лише Роландові та його ка-тету). Найперше, що він зробив, — приніс два олівці, дві ручки (і одна з них була такою старожитністю, що пасувала б якому-небудь діккенсівському писареві) та три шматки крейди, один з яких був у срібному тримачі, схожому на тюбик губної помади. Його й обрав собі Роланд, віддавши ще шмат Джейкові.

— Я не зможу написати слова, які ви легко зрозумієте, — сказав він, — але наші цифри однакові чи досить близькі. Джейку, пиши друкованими літерами збоку те, що я буду казати, і пиши чітко.

Джейк зробив так, як його просили. У результаті постала карта з поясненнями, груба, але цілком розбірлива.

— Федік, — сказав Роланд, показуючи на цифру 1, і провів крейдою коротку лінію до 2. — А тут замок Дискордія, під яким є двері. Судячи з того, що нам відомо, величезна мішанина різних дверей. Десь має бути прохід, який нас приведе звідси туди, в замкове підземелля. А тепер, Сюзанно, розкажи, яким шляхом ідуть Вовки і що вони роблять. — Він передав їй свою крейду в футлярі.

Вона взяла, не без захвату побіжно відзначивши, що крейда загострювалася, коли нею писали. Дрібниця, але приємно.

— Вони проїжджають на конях через двері, що ведуть в один кінець, тобто сюди, — вона провела відрізок від 2 до 3, яку Джейк позначив як «Станція „Край Грому“». — Ми маємо впізнати ці двері, коли побачимо, бо вони будуть великі. Якщо тільки Вовки не проїжджають у них вервечкою.

— Може, й проїжджають, — докинув Едді. — Якщо я не помиляюся, їм доводиться обходитися тим, що залишив їм стародавній народ.

— Ти не помиляєшся, — мовив Роланд. — Сюзанно, продовжуй. — Він уже сидів не навпочіпки, а на підлозі, витягнувши вперед праву ногу й тримаючи її рівно. Едді хотів би знати, чи дуже йому болить стегно, а ще чи не завалялося в його віднайденому кошелі флакончика Розалітиної котячої олії. Сумнівно.

— Вовки їдуть з Краю Грому уздовж рейок залізниці, — повела вона далі. — Принаймні доти, доки не виїжджають із тіні… чи пітьми… чи що воно таке. Розумієш, Роланде?

— Ні, але скоро все проясниться. — Він нетерпляче покрутив рукою, спонукаючи говорити далі, як робив це завжди.

— Вони переходять річку, їдуть у Кальї та забирають дітей. А коли повертаються на станцію «Край Грому», то, я думаю, вантажать своїх коней і полонених на поїзд і далі вже їдуть на ньому до Федіка, бо скористатися дверима вже не можуть.

— Еге ж, думаю, так усе й відбувається, — кивнув Роланд. — Наразі вони оминають Девар-Тої, в’язницю, яку ми позначили цифрою 8.

— Скавтер і його лікарі-нацисти використовували ті штуки з шоломами на ліжках, аби витягти щось із дітей. Це те, що вони дають Руйначам. Або згодовують, або роблять ін’єкцію, як я собі це уявляю. Діти й мозкова речовина відправляються назад на станцію «Край Грому» через двері. Дітлахів відряджають до Кальї Брин Стерджис чи, може, й до інших Калій, а в тому місці, яке ти називаєш Девар-Тої…

— Хазяїне, просю до столу, — понуро промовив Едді з акцентом англійського дворецького.

Зачувши це, Найджел скинувся і з абсолютно щасливими нотками в голосі запропонував:

— Сеї, а чи не бажаєте ви перекусити?

Джейк звірився зі своїм животом і зрозумів, що в ньому бурчить. То було жахливо — зголодніти так швидко після того, як панотець помер, а ще після всього, що він бачив у «Діксі-Піґ». Але він нічого не міг з собою вдіяти.

— А що, Найджеле, тут є якась їжа? Невже справді?

— Так, юначе, справді є. На жаль, лише консервована. Але я можу запропонувати більше двадцяти різновидів консервів на вибір, включаючи печені боби, тунця, кілька різновидів супу…

— Я їстиму дудця, — замовив Роланд. — Але неси всячину, якщо вже нестимеш.

— Авжеж, сей.

— Мабуть, нічого й сподіватися, що ти зробиш мені сандвіч «Особливий по-елвісівському», — замріяно сказав Джейк. — Арахісове масло, банан і бекон.

— Господи, малий, — скривився Едді. — Не знаю, чи тобі видно в цьому світлі, але я вже позеленів.

— На жаль, бекону й бананів я не маю, — слово «бананів» Найджел вимовив з підкреслено британським акцентом: ба-НАУ-нів, — зате арахісове масло є, а ще три види желе. І яблучне масло.

— Яблучне масло підійде, — кивнув Джейк.

— Сюзанно, продовжуй, — попросив Роланд, коли Найджел пішов виконувати доручення. — Хоча, думаю, не варто так тебе підганяти. Коли поїмо, нам конче потрібно поспати. — Несхвальні нотки у його голосі свідчили, що ця думка аж ніяк його не надихала.

— Та, по-моєму, вже більше й розказувати особливо нічого, — сказала Сюзанна. — Звучить усе плутано… та й виглядає плутано, здебільшого, бо на нашій маленькій карті немає масштабу, — але кожну добу чи десь так вони роблять петлю: з Федіка до Кальї Брин Стерджис, потім назад до Федіка з дітьми, щоб з них там могли все витягти. Потім вони повертають дітей до Калій, а розумову поживу — до тюрми, де сидять ті Руйначі.

— До Девар-Тої, — уточнив Джейк.

Сюзанна кивнула.

— Питання в тому, як нам розірвати цей цикл.

— Ми пройдемо через двері на станцію «Край Грому», — сказав Роланд, — а зі станції вже подамося туди, де утримують Руйначів. А там… — Він обвів поглядом увесь свій ка-тет по черзі, потім підніс пальця й зробив холодний та промовистий жест: постріл.

— Але там будуть охоронці, — зауважив Едді. — Швидше за все, багато охоронців. Що, як вони переважатимуть нас чисельністю?

— Нам не звикати, — відказав на це Роланд.

Один

Найджел повернувся з тацею завбільшки з колесо від воза. На ній височіли гори сандвічів, стояло два термоси з супом (яловичим і курячим), а ще напої в бляшанках — «кока-кола», «спрайт», «нозз-а-ла» і ще щось під назвою «віт-грін-віт». Покуштувавши, Едді оголосив, що гидота неймовірна.

Усі помітили, що Найджел повернувся вже не тим веселим і добродушним парубком, яким пробув бозна-скільки десятків і сотень років. Його голова, що обрисами повторювала льодяник, смикалася з боку в бік. Коли вона повертала ліворуч, він бурмотів: «Un, deux, trois!»,[28] праворуч: «Ein, zwei, drei!»[29] У ділянці діафрагми в нього тепер безперестану щось тихо клацало.

— Котику, що з тобою? — спитала Сюзанна, коли робот-помічник опустив тацю на підлогу перед ними.

— Самодіагностична перевірка вказує на те, що протягом наступних двох-шести годин станеться повна відмова системи, — сказав Найджел сумовито, проте спокійно. — Логічні помилки, що сталися раніше й були блоковані, тепер проникли в ЦМС. — Він рвучко вигнув шию праворуч. — Айн, цвай, драй! Живи вільно чи вмирай! Ґреґу в око поціляй!

— А що таке ЦМС? — спитав Джейк.

— І хто такий Ґреґ? — додав Едді.

— ЦМС — це абревіатура центральної ментальної системи, — пояснив Найджел. — Таких систем існує дві: раціональна та ірраціональна. Свідомість і підсвідомість по-вашому. Що ж до Ґреґа, то це Ґреґ Стілсон, персонаж роману, який я зараз читаю. Вельми цікавого. Називається «Мертва зона», автор Стівен Кінг. Але я гадки не маю, чому про нього сказав.

Два

Найджел розповів, що логічні помилки були звичним явищем для роботів Азимова, як він їх назвав. Що розумніший робот, то більше виникає помилок у його логіці… і то швидше вони проявляються. Давній народ (Найджел називав їх Творцями) компенсував це, запровадивши сувору карантинну систему, що блокувала дрібні глюки, неначе то була зона епідемії віспи чи холери. (Джейк подумав, що це досить-таки хороший підхід до лікування душевних захворювань, хоча психіатрам він, швидше за все, не припав би до душі — так вони б усі швидко лишилися без роботи.) Найджел вважав, що травма від пошкодження очей якимось чином послабила його системи ментального виживання, і тепер у його плати вивільнилося чимало різного паскудства, яке руйнує його здатність до дедуктивного та індуктивного мислення, направо й наліво пожираючи логічні системи. Робот запевнив Сюзанну, що в жодному разі не звинувачує її. Сюзанна підняла кулак до чола й подякувала йому дуже-дуже. Насправді вона не до кінця повірила старому доброму DNK 45932, але чому — не знала, чорт забирай. Може, то був лише відгомін з Кальї Брин Стерджис, де робот, не надто відмінний од Найджела, виявився злопам’ятним мерзотником. Але було й дещо інше.

«Високо сиджу, далеко гляджу», — подумала Сюзанна.

— Найджеле, простягни руки.

Робот виконав наказ, і всі побачили шорсткі на вигляд волосини, що застрягли на суглобах його сталевих пальців. А ще краплину крові на… сказати б, кісточці.

— Що це? — спитала вона, знімаючи кілька волосин і підносячи їх догори.

— Перепрошую, мем, я не…

Він не бачив. Авжеж, ні. У Найджела було інфрачервоне бачення, але справжніх очей воно не могло замінити, а справжніх очей він позбувся з вини Сюзанни Дін, дочки Дена, стрільця ка-тету Дев’ятнадцяти.

— Це волосини. А ще я бачу кров.

— А, так, — сказав Найджел. — На кухні були щури, мем. Мене запрограмовано на знищення шкідників щоразу, коли я їх помічаю. Нині їх розвелося дуже багато, яка прикрість. Світ дедалі більше зрушує з місця. — Аж раптом його голова шарпнулася ліворуч: — Un-deux-trois! Minnie Mouse est la mouse pour moi![30]

— Е-е-е… друже мій Найдж, скажи, а Мікі та Мінні ти прикінчив до того, як робити сандвічі, чи після? — поцікавився Едді.

— Після, сер, запевняю вас.

— Ну, все одно я пас, — відмахнувся Едді. — У штаті Мен я з’їв «пуербоя», досі від нього пузо розпирає.

— Сказав би вже: un, deux, trois, — докірливо мовила Сюзанна. Слова зірвалися з її вуст раніше, ніж вона усвідомила, що збирається їх вимовити.

— Що, даруй? — Едді сидів, обіймаючи її за плечі. Відколи вони вчотирьох зустрілися знову, він торкався Сюзанни за кожної можливості, неначе потребував підтвердження, що вона справжня, а не плід його уяви.

— Нічого. — Пізніше, коли Найджел або вийде з кімнати, або зламається, вона розповість йому про свій інтуїтивний здогад. На її думку, роботи на зразок Найджела та Енді, як ті в оповіданнях Айзека Азимова, що їх вона читала підлітком, не могли брехати. Можливо, Енді або був модифікований, або модифікував сам себе, тож для нього то була не проблема. Але Найджел, думала вона, з брехнею мав клопіт, ще й величенький. Їй здавалося, що Найджел, на відміну від Енді, був у сутності своїй доброзичливим. Але так — він або збрехав, або прикрасив правду про пацюків у коморі. А може, й не лише про це. Ein, zwei, drei та Un, deux, trois були для нього способом зняти напруження. Бодай ненадовго.

«Це Мордред, — роззираючись навколо, подумала вона. Потім узяла сандвіч, бо мусила щось з’їсти (як і Джейк, вона страшенно зголодніла), але апетиту вже не було й вона розуміла, що не отримає жодної втіхи, понуро проковтнувши їжу. — Він напав на Найджела, а тепер десь зачаївся і спостерігає за нами. Я знаю… відчуваю».

А відкусивши перший шматок якогось давно законсервованого, розфасованого у вакуумну упаковку загадкового м’яса:

Мати завжди знає.

Три

Спати у видобувальній палаті нікому не хотілося (хоча обирати спальні місця було з чого — триста чи більше ліжок зі свіжою, нещодавно перестеленою білизною), та й покинуте місто привабливішим не здавалося. Тож Найджел повів їх до свого помешкання, час від часу зупиняючись, щоб несамовито струснути головою, наче прочищаючи її, і полічити до десятка — німецькою чи французькою. До цього він почав додавати цифри іншою мовою, якої ніхто з них не знав.

Їхній шлях пролягав через кухню, де тихо гули незліченні машини з іржостійкої сталі, дуже не схожу на ту, яку Сюзанна відвідала в тодеші під замком Дискордія. Готуючи для них їжу, Найджел створив помірний гармидер — це вони бачили. Але від щурів, живих чи дохлих, не було ні сліду. Та ніхто цього не прокоментував.

Сюзаннине відчуття, що за ними спостерігають, напливало і відступало.

За коморою виявилося маленьке чепурне трикімнатне помешкання, де, судячи з усього, прихиляв голову Найджел. Спальні тут не було, зате за вітальнею і буфетною, всуціль заставленою обладнанням для нагляду, був охайний кабінет, вздовж стін якого йшли стелажі з книжками. Також тут стояли дубовий стіл та велике зручне крісло під галогеновою лампою для читання. На столі був комп’ютер виробництва «Північного центру позитроніки», що саме по собі не дивувало. Найджел приніс їм ковдри й подушки, запевнивши, що вони чисті й свіжі.

— Не знаю, може, ти й спиш навстоячки, але мені здається, що посидіти-почитати ти любиш, як і всі ми, — сказав Едді.

— О так, це правда, раз-два-три, — відповів Найджел. — Мені подобаються хороші книжки. Це передбачено моїм програмуванням.

— Ми поспимо шість годин і підемо далі, — повідомив їм Роланд.

Тим часом Джейк вирішив ближче придивитися до книжок. Юк не відступав від нього ні на крок, постійно крутився під ногами, поки Джейк роздивлявся спинки, зрідка витягаючи ту чи іншу книгу, щоб зазирнути всередину.

— Бачу, в нього тут увесь Діккенс, — сказав він. — А ще Стейнбек… Томас Вулф… Зейн Ґрей… якийсь Макс Бренд… ще якийсь Елмор Леонард… і незмінно популярний Стів Кінг.

Вони всі неквапом оглянули дві полиці, заставлені книжками Кінга. Було їх понад тридцять, і принаймні чотири томи були дуже великі, а два взагалі — завтовшки з цеглину. Скидалося на те, що з бриджтонських часів Кінг був надзвичайно працьовитою письменницькою бджілкою. Найновіша книга називалася «Серця в Атлантиді», а опублікували її в добре знайомому їм усім році: 1999-му. Єдині книжки, яких бракувало, — про них самих. За умови, якщо Кінг їх написав. Джейк переглянув сторінки з авторськими правами і побачив декілька очевидних пробілів. Але це могло й нічого не означати, адже Кінг так багато написав.

Сюзанна поцікавилася в Найджела, але той відповів, що ніколи не тримав у руках книжок Стівена Кінга, в яких ішлося б про Роланда з Гілеаду чи Темну вежу. Промовивши це, робот смикнув головою ліворуч й порахував французькою, цього разу аж до десяти.

— А все-таки, — сказав Едді, коли Найджел вийшов клацаючи з кімнати. — Сто пудів, що тут купа іншої інформації, яка може статися нам у пригоді. Роланде, як думаєш, може, нам забрати книжки Стівена Кінга з собою?

— Може, й слід би було, — відповів Роланд. — Але ми цього не зробимо. Вони можуть збити нас з пантелику.

— Чому ти так вважаєш?

Та Роланд лише похитав головою. Він не розумів, чому так сказав, але знав, що то була правда.

Чотири

Центр керування експериментальною станцією «Дуга-16» розташовувався на чотири поверхи нижче видобувальної палати, кухні й Найджелового помешкання. Пройти туди можна було через капсулоподібний вестибюль. Двері до нього відчинялися зовні за допомогою трьох ідентифікаційних карток, які слід було вставляти одна за одною. Фонова музика на цьому найнижчому рівні федікського Догана звучала, наче пісні «Бітлз» у виконанні Коматозного струнного квартету.

Сам центр керування складався з дюжини кімнат, але та єдина, яка нас з вами цікавить, була повна екранів і пристроїв безпеки. Один з цих приладів активував маленьке, проте люте військо роботів-убивць, озброєних сничами й лазерними пістолетами, функція іншого полягала в тому, щоб випускати отруйний газ (того ж різновиду, яким Блейн убив людей у Ладі) у разі нападу ворога. А саме це, з погляду Мордреда Дескейна, і сталося. Він спробував одночасно й роботів-убивць активувати, і газ запустити, але пристрої не реагували на його команди. Тепер у Мордреда був закривавлений ніс, синець на лобі й розбита нижня губа, бо ж він упав зі стільця, на якому сидів, і покотився по підлозі, вивергаючи тонкі дитячі верески, які анітрохи не передавали всієї глибини його люті.

Бачити їх на п’яти різних екранах щонайменше й не мати змоги їх порішити чи бодай завдати шкоди! Не дивно, що він був такий злий! Він відчував, як його огортає жива пітьма, пітьма, що віщувала його перетворення, і примусив себе заспокоїтися, щоб цього не сталося. Він уже зрозумів, що перекидання з людини на павука вимагало колосальних витрат енергії. Пізніше це, можливо, не матиме значення, проте зараз йому слід було поберегтися, щоб не сконати від голоду, як бджолі на вигорілій ділянці лісу.

А зараз я покажу вам дещо химерніше, ніж усе, що ми з вами бачили досі. Але попереджаю заздалегідь: вашим першим бажанням буде розсміятися. Нічого поганого в цьому нема. Смійтеся, якщо хочете. Тільки не відводьте очей, бо навіть у вашій уяві ця істота може вам нашкодити. Пам’ятайте, що це дитя двох батьків і обидва вони — вбивці.

П’ять

Минуло лише кілька годин по його народженні, а Міїне дитятко вже важило двадцять фунтів і мало вигляд здорового шестимісячного малюка. З одягу в Мордреда був лише один підгузок, саморобний, з рушника. Так його перепеленав Найджел, коли приніс немовляті його першу їжу — живність, що бігала у Догані. Дитині потрібен був підгузок, бо вона ще не могла стримувати свої випорожнення. Мордред розумів, що вже зовсім скоро опанує ці функції свого тіла — може, навіть ще до кінця дня, якщо і далі ростиме такими темпами, — але йому хотілося, щоб це сталося якнайшвидше. Його дратувала власна ув’язненість в ідіотському немовлячому тілі.

Бути в такій пастці здавалося огидним. Подумати тільки — він упав зі стільця і тепер, закривавлений, лише безпорадно дриґав забитими руками й ногами та верещав! Його міг би підняти DNK 45932 — він був здатен опиратися наказам сина Короля не більше, ніж свинцева гиря, що летить з горішнього поверху, може протидіяти силі земного тяжіння. Але Мордред не наважувався його покликати. Коричнева сучка вже запідозрила, що з Найджелом щось не так. Коричнева сучка мала згубну прозірливість, а сам Мордред був до болю вразливий. Він міг контролювати кожен прилад на станції «Дуга-16», позаяк обходитися з машинерією було одним з його численних талантів. Та, лежачи на підлозі кімнати з табличкою «ЦЕНТР КЕРУВАННЯ» на дверях (колись давно, ще перед тим, як світ зрушив з місця, це місце називалося «Чільним»), Мордред починав усвідомлювати, що надто мало машин залишилося тут, щоб ними керувати. Не дивина, що його батько хотів знести Вежу й почати все спочатку! Цей світ був геть попсований.

Щоб залізти назад на стілець, йому довелося б спочатку перекинутися на павука, а там уже знову набути людської подоби… але на той час, як він це все зробив, у шлунку бурчало від голоду, а в роті з тієї ж причини відчувався неприємний присмак. Він почав підозрювати, що енергію з нього висмоктувало не лише перетворення; павук був ближчий до його справжньої іпостасі, тож у павучій формі обмін речовин у його тілі відбувався швидше. Його думки змінювалися також, але в цьому якраз була принадність, бо його людські думки забарвлювалися емоціями (над якими він поки що не мав влади, хоча з плином часу, напевно, навчився б ними керувати), і це було здебільшого неприємно. Думки павука насправді не були думками, принаймні не в людському розумінні. То було темне шумування, що неначе здіймалося з глибин якоїсь вологої внутрішньої землі. Вони були про те, щоб

(ЇСТИ)

і

(ЛАЗИТИ)

і

(ГВАЛТУВАТИ)

і

(ВБИВАТИ)

Найрізноманітніші приємні способи здійснення всіх цих бажань гуркотіли в зародковій свідомості дан-тете, наче велетенські машини, що мчали, все набираючи швидкість, у мороці найтемнішої в світі ночі. Думати в такий спосіб, позбутися своєї людської половини, здавалося йому надзвичайно привабливим, але зараз, поки він був майже беззахисний, це могло призвести лише до загибелі.

І майже призвело. Він підняв праву руку (рожеву, гладеньку і голеньку), щоб роздивитися праве стегно, яке зачепила куля коричневої сучки. І хоч відтоді Мордред суттєво збільшився в розмірах, майже вдвічі виріс уздовж та набрав ваги, рана не гоїлася, так відкритою і лишалася. Звідти досі сочилася кров і ще якась кремоподібна речовина, темно-жовта і смердюча. Він думав, що ця рана в його людському тілі не загоїться ніколи. Так само, як і його павуче тіло ніколи не зможе відростити ногу, яку відстрелила йому сучка. І якби вона не перечепилася — ка: еге ж, він анітрохи в цьому не сумнівався, — то куля б замість ноги влучила йому в голову, і тоді гру було б скінчено, бо…

Пролунав різкий хрипкий дзвінок. Він поглянув на монітор, що показував простір перед головним входом, і побачив робота-помічника, який стояв, тримаючи в руці мішок. У тому мішку щось запекло борсалося, і рот чорноволосого дитяти у невміло пов’язаному підгузку, що сиділо перед рядами моніторів, одразу ж наповнився слиною. Малюк простягнув чарівливу пухкеньку ручечку і натиснув декілька кнопок. Вигнуті зовнішні двері зали контролю безпеки від’їхали, відчиняючись, і Найджел ступив у вестибюль, сконструйований за подобою повітряного шлюзу. Мордред негайно перейшов до натискання кнопок, послідовність яких (2-5-4-1-3-1-2-1) відчиняла внутрішні двері, але така річ, як регулювання моторики, була для його тіла ще невідома, тож у відповідь на його спроби пролунав один різкий дзвінок, і жіночий голос, що доводив до сказу (бо нагадував йому голос коричневої сучки), сказав: «ВИ НАБРАЛИ НЕПРАВИЛЬНИЙ КОД БЕЗПЕКИ ДЛЯ ЦИХ ДВЕРЕЙ. У ВАС Є ЩЕ ОДНА СПРОБА, ЯКУ ВИ МАЄТЕ ПОВТОРИТИ ПРОТЯГОМ НАСТУПНИХ ДЕСЯТИ СЕКУНД. ДЕСЯТЬ… ДЕВ’ЯТЬ…»

Якби Мордред був здатен говорити, він сказав би: «Пішла на хрін», — але говорити він ще не вмів. Найбільше, на що він міг здобутися, — немовляче белькотіння, що, поза сумнівом, викликало б у Мії шалену хвилю материнської гордості. Він вирішив не морочитися більше з кнопками — надто вже сильно йому кортіло дістати те, що робот приніс у мішку. Пацюки (він припускав, що то пацюки) цього разу були ще живі. Живі, кров ще струмувала у їхніх венах.

Мордред заплющив очі й зосередився. Червоне світло, яке Сюзанна бачила перед його першим перетворенням, знову пробігло під його світлою шкірою від маківки до заплямленої п’яти. Коли світло проходило через відкриту рану на стегні немовляти, млявий потік крові й гнойовиці на мить зацебенів дужче, і Мордред тихо скрикнув від болю. Його рука опустилася до рани й у бездумному порухові до втамування розмастила кров по маленькому животику. На якусь мить з’явилося відчуття чорноти, що здіймалася, щоб заступити собою червоний потік, у супроводі тремтіння тіла. Втім, цього разу трансформація не відбулася. Важко дихаючи, немовля відкинулося назад на стільці, й крихітний струмок прозорої сечі потік з його пеніса на рушник-підгузок. Під панеллю керування, перед стільцем з немовлям, яке важко, достоту по-собачому, дихало, щось приглушено ляснуло.

У протилежній стіні поїхали вбік, відчиняючись, двері з табличкою «ГОЛОВНИЙ ВХІД». Найджел незворушно протупав усередину. Тепер його капсулоподібна голова смикалася постійно, рахуючи вже не двома-трьома мовами, а вже дванадцятьма.

— Сер, я чесно не зможу далі…

Мордред радісно загугукав, як це роблять немовлята, і простягнув руки до мішка. Думка, яку він передав, звучала чітко й холодно: «Заткнися. Дай мені те, що мені потрібно».

Найджел поклав мішок йому на коліна. Там, усередині, щось жалібно квилило, і квиління це було дуже подібне до людської мови, і Мордред усвідомив, що в мішку борсалася одна-єдина істота. То це не щур! Щось більше! Більше й повнокровніше!

Відкривши мішок, він зазирнув досередини. На нього благально дивилася пара очей із золотистими облямівками. Спершу він подумав, що то нічний птах, той, що робить ух-ух, Мордред не знав, як він називається, але потім добачив, що тіло істоти в мішку було вкрите не пір’ям, а шерстю. То був трокен, якого в багатьох краях Серединного світу називали пухнастиком-шалапутом, зовсім малий, щойно від материнської цицьки.

«Спокійно, спокійно, — спрямував він тваринці думку, відчуваючи, як наповнюється слиною рот, — ми з тобою в одному човні, маленький друже. Ми дві сироти у жорстокому хижому світі. Не смикайся, і я тебе втішу».

Підкорити собі таку юну і простодушну істоту було не важче, ніж керувати машинами. Мордред зазирнув у її думки й знайшов той вузол, що керував зачатками волі. Він потягнувся до нього рукою, створеною його думкою — його волею, — і вхопився за нього. Коротку мить він чув полохливу, сповнену надії думку створіння

(будь ласка не кривдь мене не кривдь; будь ласка не вбивай; я хочу жити хочу гратися радіти; не кривдь мене будь ласка не кривдь мене будь ласка я хочу жити) і відповів:

«Усе добре, не бійся, маленький, усе добре».

Пухнастик у торбі (Найджел знайшов його у гаражі, відрізаного від матері, братів і сестер автоматичними дверима, що зачинилися) заспокоївся — не до кінця повіривши, але сподіваючись повірити.

Шість

Лампи у Найджеловому кабінеті горіли на чверть потужності. Коли Юк заскімлив, Джейк одразу прокинувся. Решта спали — принаймні поки що.

Юку, що таке?

Пухнастик не відповів, тільки й далі скорботно стогнав. Його обведені золотом оченята вдивлялися в морок дальнього кутка кабінету, неначе бачили там щось страхітливе. Джейк пам’ятав, що й сам колись подібно дивився в куток своєї кімнати, прокинувшись у передсвітанкову годину від кошмару, в якому бачив Франкенштейна, чи Дракулу, чи

(тираношербета Врекса)

ще якогось бабаюку, Бог його знає. Тепер же, гадаючи, що шалапути теж могли бачити кошмарні сни, він ще наполегливіше спробував прочитати Юкові думки. Попервах не було нічого, потім з’явилося глибоке розмите видиво

(очі очі що визирають з темряви)

якоїсь істоти, можливо, що й пухнастика-шалапута в мішку.

— Шшшш, — прошепотів Джейк на вухо Юку, пригортаючи його до себе. — Не розбуди, їм треба поспати.

— Ати, — дуже тихо сказав Юк.

— Це просто поганий сон, — прошепотів Джейк. — Мені вони теж іноді докучають. Вони не справжні. Ніхто не садовив тебе в мішок. Лягай спати.

— Ати. — Юк поклав писок на праву передню лапу. — Юк ихо.

«Правильно, — подумав Джей так, щоб друг його почув. — Юку, тихо».

Очі з золотистою облямівкою все ще зберігали стривожений вираз і заплющилися не одразу. Та потім Юк підморгнув Джейку одним оком і заплющив обидва. А за мить уже спав. Десь неподалік загинув один з його родичів… але смерть була звичаєм світу: то був жорстокий світ, завжди таким був.

Юку снилося, що вони з Джейком під помаранчевим сяйвом Місяця-Торговця. Джейк долучився до нього у своєму сні, й вони снили про Місяць Старого Блукальця разом.

Юку, хто помер? — спитав Джейк під однооким прищуром всезнаючого Торговця.

Юк, — відказав його друг. — Дела. Багато.

Старий Тандитник витріщався на нього порожнім помаранчевим поглядом, і Юк більше нічого не сказав. Натомість він знайшов у своєму сні ще один сон, і туди Джейк також вирушив за ним. Цей сон був кращий. У ньому вони вдвох бавилися в яскравих променях сонця. До них підійшов інший пухнастик — на вигляд сумний. Він намагався з ними поговорити, але ні Джейк, ні Юк нічого не зрозуміли, бо розмовляв він англійською.

Сім

Мордреду бракувало сили витягти шалапута з мішка, а Найджел чи то не хотів, чи то не міг йому допомогти. Робот просто стовбичив у дверях Центру керування, вихиляючи голову то в один бік, то в другий, рахуючи й клацаючи гучніше, ніж до того. З його нутрощів повіяло чимось гарячим і горілим.

Мордред спромігся перевернути мішок, і шалапут, якому, певно, було півроку, не більше, випав йому на коліна. Його очі були напіврозплющені, та жовто-чорні очні яблука були тьмяні й не рухались.

Мордред закинув голову назад, морщачись від зосередження. Знову червоний спалах пробіг його тілом, і волосся спробувало стати сторч. Але, не встигнувши навіть здійнятися, воно зникло разом з немовлячим тілом, на якому росло. З’явився павук. Він підчепив тіло тваринки чотирма з семи лап і без зусиль підняв його до жадібно розтуленого писка. За двадцять секунд він висмоктав з пухнастика всю кров. Потім вгризся у м’який низ живота, розірвав його, підняв трупик вище і зжер кишки, що вивалилися звідти: смачні пакунки закривавленого м’яса, що обіцяли силу. Глухо постогнуючи від задоволення, павук вгризся глибше, переламав хребет пухнастика-шалапута і висмоктав краплини спинного мозку. Найбільше енергії давала кров — еге ж, завжди кров, Прародителям це було добре відомо, — але в м’ясі теж крилася сила. У подобі людської дитини (Роланд раз назвав його словом, яким у давньому Ґілеаді пестливо називали дітей: ба-бо) він не зміг би поживитися ні кров’ю, ні м’ясом. Найпевніше, захлинувся чи вдавився б. Але як павук…

Доївши, він викинув труп на підлогу, як раніше висмоктаних щурів. Їх прибрав Найджел, його відданий і заклопотаний дворецький. Але цього разу той здихатися решток не поспішав. Найджел стояв мовчки, хоч Мордред безліч разів проревів: «Найджеле, ти потрібен!» Довкола робота вже ширився запах горілої пластмаси, такий сильний, що ввімкнулися вентилятори на стелі. DNK 45932 стояв, повернувши обличчя з осліплими очима ліворуч. Це надавало йому на диво допитливого вигляду, немовби він помер, збираючись поставити важливе питання, як-от «У чому сенс життя?» або «Хто вкинув штани в юшку місіс Мерфі?»[31] Хай там як, а його коротка кар’єра мисливця на щурів і шалапутів скінчилася.

Наразі Мордред був повен сил та енергії — свіжий харч був чудесний, — але так триватиме недовго. Якщо він залишатиметься в подобі павука, то використає поновлений запас сил швидше. Та якщо повернеться до свого немовлячого вигляду, то не зможе навіть злізти зі стільця, на якому сидів, і знову надіти підгузок (який, звісна річ, сповз із тіла підчас перетворення). Але він мусив перевтілитися, бо в павучому тілі геть не міг чітко й прозоро мислити. Про те, щоб павук дедуктивно міркував, не могло бути й мови. Сама думка про це скидалася на чорний жарт.

Білий наріст на павучій спині заплющив свої людські очі, й чорним тілом пробігло густо-червоне світіння. Лапи підібгалися до тіла й щезли. Наріст, що мав вигляд голови немовляти, збільшувався в розмірах і набував чіткості рис, а тіло світлішало і прибирало людських обрисів. Сині очі немовляти (очі снайпера, очі стрільця) спалахнули. Він ще був сповнений сил після м’яса й крові пухнастика-шалапута, він відчував це, коли трансформація добігала кінця, але заразом утратив певну міру сили (так піна осідає в кухлі пива). І не лише тому, що змінював подобу. Просто він ріс — семимильними кроками. Такий ріст вимагав безперервного живлення, а на експериментальній станції «Дуга-16» харчів для нього було дуже мало, чорт забирай. У самому місті Федік — також.

Звісно, були консерви, харчі в пакетах із фольги, напої-енергетики в порошках — такого добра вистачало. Але йому це все не підходило. Він потребував сирого м’яса, а ще більше — крові. Проте кров тварин лише нетривалий час могла підтримувати лавину його зростання. Вже дуже скоро йому знадобиться людська кров, інакше темпи його росту вповільняться, а згодом і зупиняться взагалі. Прийде біль від голоду, але той біль, що безнастанно свердлитиме йому всі життєво важливі органи, буде дрібницею порівняно з розумовою і духовною мукою від того, що на багатьох екранах він бачить їх, досі живих, возз’єднаних, втішених спільною метою.

Мукою від того, що він бачить його. Роланда з Ґілеаду.

Цікаво, звідки він усе це знав? Може, знання передалися йому від матері? Почасти так, бо він відчув мільйон Міїних думок і спогадів (а заразом і Сюзанниних), що ринув на нього потоком, коли її пожирав. Але звідки він міг знати, що те саме відбувалося й з Прародителями? Що, наприклад, вампір, котрий вихлебтав життя з одного француза, раптом заговорив французькою, й тривало так тиждень чи десять днів, він розмовляв нею, як рідною, аж поки це вміння не стало слабнути, як і спогади жертви…

Звідки він міг про таке знати?

А яке це мало значення?

Тепер він дивився, як вони спали. Хлопець, Джейк, прокинувся, але ненадовго, одразу ж заснув. А перед тим Мордред дивився, як вони їли: четверо дурисвітів і пухнастик — такий соковитий, сповнений сил, — вечеряли, посідавши в коло. Вічно вони сідали в коло, те коло вони утворювали, навіть коли сідали перепочити п’ять хвилин у дорозі, навіть не усвідомлюючи того, що окреслюють своє коло, яке відгороджувало їх від решти світу. У Мордреда кола не було. Хоч і новачок у світі, він уже розумів, що його ка — завжди бути поза колом, так само, як у північного вітру ка — віяти в межах половини компаса: з півночі на схід і назад, знову вистуджувати північ. Він змирився з цим, та все одно споглядав їх з обуренням і ненавистю аутсайдера, знаючи, що завдасть їм болю і радітиме з цього. Він був поріддям двох світів, як напророчене злиття Прим та Ам, ґадоша і ґодоша, Ґана та Ґілеаду. У певному значенні він був як Ісус Христос, тільки чистокровніший за овечого бога-людину, бо в овечого бога-людини був лише один справжній батько, що перебував на гіпотетичних небесах, і вітчим, який жив на Землі. Бідолашний старий Йосип, він носив роги, що наставив йому сам Господь Бог.

А в Мордреда Дескейна було двоє справжніх батьків. І один з них зараз спав перед його очима, що втупилися в екран.

«Ти старий, батьку», — подумав він зі злою втіхою. Але заразом ця думка дала йому відчуття, що він маленький і жалюгідний, не більше, ніж… ну, не більше, ніж павук, що зиркає вниз зі своєї павутини. Мордред був одним цілим, що складалося з двох близнюків, і залишатиметься близнюками, аж доки Роланд з Ґілеаду не буде мертвий і останній ка-тет розпадеться. А той журливий голос, що радив йому піти до Роланда й назвати його батьком? Назвати Едді та Джейка братами, а Сюзанну — сестрою? То був легковірний голос його матері. Та вони прикінчать його раніше, ніж він встигне бодай слово мовити (якщо, звісно, на той час буде здатен на щось більше, ніж немовляче белькотіння). Вони відріжуть йому яйця й згодують їх хлопцевому шалапуту. Потім поховають його кастроване тіло, посеруть на ту землю, де він лежатиме, й підуть собі далі.

Ти нарешті постарів, батьку, і ходиш тепер, кульгаючи, і наприкінці дня я побачу, як ти потираєш стегно, а рука ледь помітно тремтить.

Дивіться, якщо зможете. Ось сидить немовля зі смугами крові на світлій шкірі. Ось сидить немовля й плаче своїми безмовними моторошними слізьми. Ось сидить немовля, що знає так багато і так мало, і хоч нам слід якнайдалі тримати свої пальці від його рота (бо відкусить, воно гризуче, мов дитинча крокодила), трохи пожаліти його ніхто не заборонить. Якщо ка — це поїзд (а так воно і є, величезний гуркотливий потяг, може, психічно здоровий, а може, й ні), тоді цей осоружний маленький лікантроп є його найвразливішим заручником, прив’язаний не до рейок, як маленька Нелл,[32] а до прожектора локомотива.

Нехай він умовляє себе, що має двох батьків, і в цьому є дещиця правди, але зараз із ним нема жодного з батьків, і матері також. Він з’їв свою матір живцем, правду кажете, зжер мало не цілком, вона була його першим харчем. Та чи був у нього вибір? Він останнє диво, породжене ще не зруйнованою Темною вежею, занепадне поєднання раціонального та ірраціонального, природного і надприродного, і попри це, він самотній, попри це, він голодний. Можливо, долею йому судилося правити низкою всесвітів (чи знищити їх усі), та поки що він спромігся покомандувати лише одним старим роботом-помічником, який уже пішов на галявину, де закінчується земний шлях.

Він дивиться на стрільця, який спить, з любов’ю й ненавистю, з відразою і водночас тягнучись до нього. Але якщо навіть припустити, що він піде до них і його не вб’ють… Що, як вони приймуть його? Так, думка сміховинна, але чому б не припустити, бодай теоретично? Тоді йому доведеться визнати, що Роланд поставлений над ним, прийняти Роланда як свого діна, а цього він ніколи не зробить, ніколи, ні, ніколи.

Один

— Ти спостерігав за ними, — промовив тихий насмішкуватий голос. І проспівав уривок безглуздої колискової, яку Роланд згадав би зі своїх ранніх років: «Квітка-лелітка, спи, моя квітко, нікому не віддамо, мій маленький ти ба-бо!» — Тобі сподобалося те, що ти бачив перед тим, як заснути? Ти помітив, як вони пішли разом із занепалим світом?

Напевно, десять годин минуло, відколи робот Найджел, хатній помічник, виконав свій останній обов’язок. Мордред, який справді був міцно заснув, повернув голову на голос незнайомця, не відчуваючи ні запаморочення в голові від того, що різко прокинувся, ні подиву. Він побачив чоловіка в синіх джинсах і парці з каптуром, що стояв на сірих кахлях Центру керування. Свої гунна — потертий речовий мішок — він кинув собі під ноги. Його щоки пашіли рум’янцем, обличчя було вродливе, очі горіли вогнем. У руці гість тримав автоматичний пістолет. Дивлячись у темне око дула, Мордред Дескейн удруге за весь час збагнув, що навіть боги смертні, якщо їхню божественість розбавлено людською кров’ю. Але він не злякався. Цей чоловік був йому не страшний. Мордред озирнувся на монітори, що показували Найджелове помешкання, й пересвідчився, що новоприбулий не збрехав: там справді було порожньо.

Усміхнений незнайомець, який, здавалося, виріс з-під землі, підніс руку, в якій не було пістолета, до каптура і трохи відгорнув його. Мордред побачив, що всередині зблиснув метал. У підкладку каптура вплели металевий дріт.

— Я називаю це своїм «капелюшком-розумакою», — сказав незнайомець. — Я твоїх думок чути не можу, і це мінус. Зате ти не зможеш проникнути в мою голову, а це вже…

(беззаперечний плюс, еге ж)

— …беззаперечний плюс, правда ж?

На куртці в нього було дві нашивки. На одній стояв напис «Армія США» і було зображення птаха — орла, а не ух-ух. На другій Мордред прочитав ім’я та прізвище: РЕНДАЛ ФЛЕҐҐ. Як виявилося, він уже вмів читати, але це відкриття теж його не здивувало.

— Бо, якщо ти схожий на свого батька… на Червоного Батька… тоді сила твого розуму перевершує звичайні можливості спілкування. — Чоловік у парці захихотів. Бо не хотів, щоб Мордред довідався, як йому страшно. Можливо, він переконав себе, що йому не страшно, що він прийшов сюди з власної волі. Може, й так. Мордреду було байдуже, так це чи ні. Також не мали для нього значення чоловікові плани, що булькотіли в його голові, наче гарячий суп на плиті. Невже чоловік справді вірив, що «розумака» захищав його думки? Мордред придивився, зазирнув глибше й зрозумів, що відповідь «так». Дуже зручно.

— Хай би там що, я вважаю, що перестрахуватися ніколи не зайве. Обережність — завжди наймудріша політика. Інакше як би я пережив падіння Фарсона і загибель Ґілеаду? Я б не хотів, щоб ти проник у мою голову і примусив стрибнути з даху висотки, навіщо мені це? Хоча й навіщо це тобі? Тобі потрібен я чи хтось інший, бо ж це відро з болтами скисло, а ти лише безпорадний ба-бо, не можеш навіть до ладу пов’язати собі на засрану дупу підгузка!

І незнайомець, який насправді незнайомцем не був, розсміявся. Мордред сидів на стільці й дивився на нього. На щоці в немовляти лишився рожевий слід, бо заснуло воно, підклавши під маленьку щічку ручечку.

— Думаю, ми зможемо спілкуватися, якщо я говоритиму, а ти киватимеш чи хитатимеш головою, — сказав чоловік. — А якщо чогось не зрозумієш, стукай по стільцю. Простіше простого! Ти згоден?

Мордред кивнув. Незнайомця нервував — très[33] нервував — пильний погляд палаючих синіх очей, але він намагався цього не виказати. Він знову подумав, чи не припустився помилки, прийшовши сюди. Але навіщо він тоді відстежував Міїн шлях, відколи вона зачала, — чи ж не заради цього? Безумовно, гра була небезпечна, але тепер існувало лише два створіння, що могли відімкнути двері біля підніжжя Вежі, перш ніж вона впаде… а вона таки впаде, і скоро, тому що письменнику лишилися лічені дні в його світі, й останні Книги про Вежу, три Книги, не буде написано. В останній з книг, яку він устиг написати у тому наріжному світі, Роландів ка-тет витіснив сея Ренді Флеґґа з палацу на автостраді, палацу, що в очах Едді, Сюзанни та Джейка нічим не різнився від Замку Оза Великого й Грізного (Зеленого Короля Оза, якщо вам це більш до вподоби). Насправді вони мало не вбили того старого поганця Волтера О’Дима, таким чином зорганізувавши хеппі-енд, щасливий (дехто міг би й так подумати) кінець. Та після 778-ї сторінки «Чаклуна та сфери» Стівен Кінг не написав ні слова про Роланда й Темну вежу, і саме це Волтер вважав насправді щасливим закінченням. Мешканці Кальї Брин Стерджис, діти-рунти, Мія та Міїна дитина: усе це досі спало в своєму зародку в підсвідомості письменника, істоти без дихання очікували свого часу за незнайденими дверима. А тепер Волтер вирішив, що вже запізно випускати їх на волю. Хоч упродовж усієї своєї кар’єри Кінг писав диявольськи швидко — був письменником з іскрою справжнього таланту, що перетворив себе на низькопробного (але багатого) кон’юнктурника, Алджернона Свінберна[34] від прози, коли ваша ласка, — та навіть йому не під силу було написати бодай перші сто сторінок завершальної частини історії за той час, що було йому відміряно, навіть якби він писав день і ніч.

Запізно.

Вибір письменник мав. Кому, як не Волтерові, було про це знати? Адже він був у Ле Кас Рой Рюс і бачив це в кристалі, що тримав у себе Червоний Дідуган (хоча тепер куля, безсумнівно, валялася, закинута, десь у кутку замку). Вже влітку 1997-го Кінг чітко знав історію Вовків, близнюків і летючих тарілок, званих Орізами. Але письменнику все це здавалося непідйомною роботою. Натомість він обрав собі для писання збірку пов’язаних між собою історій, які назвав «Серця в Атлантиді». І навіть зараз, у своєму будинку на Черепаховій алеї (де він не бачив ані єдиного нахожого), автор гаяв рештки свого часу на писанину про мир, любов і В’єтнам. Щоправда, один персонаж книги, яка мала стати для Кінга останньою, відігравав свою роль в історії Темної вежі, якою вона могла б бути. Але той хлоп — старий з унікальними властивостями мозку — вже ніколи не матиме шансу вимовити слова, що справді мали значення. Пречудово.

У єдиному світі, що справді мав значення, справжньому світі, де час ніколи не повертає в зворотний бік і жодну мить не можна прожити вдруге (правду кажуть), було 12 червня 1999 року. Жити письменникові залишалося менш ніж двісті годин.

Волтер О’Дим знав, що Темної вежі йому треба дістатися швидше, бо в цьому світі час (як і обмін речовин у деяких павуків) плинув швидше. Скажімо, за п’ять днів. Тобто п’ять з половиною на тому боці. Рівно стільки в нього було часу, щоб дійти до Темної вежі, несучи з собою відрізану ногу Мордреда Дескейна (ту, на якій була родима пляма)… відчинити двері внизу, зійти тими бурмотливими сходами… обійти замкненого Багряного Короля…

От якби йому зараз якийсь всюдихід… чи відповідні двері…

Чи не запізно було стати Богом-Вседержителем?

Може, й ні. У будь-якому разі, спробувати варто.

Криючись під сотнею імен, Волтер О’Дим довго блукав світами, та його кінцевою метою завжди була Вежа. Як і Роланд, він хотів піднятися нагору й побачити, хто там живе. Якщо кімната не порожня.

Він не належав до жодної кліки чи секти, віри чи угруповання, що постали за ті неспокійні роки, відколи захиталася Вежа, хоча їхні сіґули носив, коли це було йому вигідно. Його служіння Багряному Королю почалося порівняно недавно, як і служба Джону Фарсону, Доброму чоловікові, який дощенту зруйнував Ґілеад, останній бастіон цивілізації, потопив його у хвилі крові та вбивств. У ті роки Волтер, квазібезсмертний, сам доклав руку до цих убивств. Він був свідком кінця Роландового ка-тету на Єрихонському пагорбі, ка-тету, який, на думку Волтера, був для стрільця останнім. Свідком? Тут він трохи перебрав зі скромністю, богами й рибами клянуся! Під іменем Рудіна Філаро він воював, розфарбувавши обличчя в синій колір, кричав та йшов в атаку разом з рештою смердючих варварів і власноруч порішив Катберта Олгуда — стрілою в око. Але у вирі всіх тих подій він ні на мить не забував про Вежу. Ймовірно, саме тому клятий стрілець (коли того дня сонце завершило свою працю й сіло за обрій, живим лишився тільки Роланд з Ґілеаду) зумів утекти, заховавшись на дні воза з убитими, а тоді виповз із безладного звалища трупів на заході сонця, якраз перед їх спаленням.

Він бачив Роланда на кілька років раніше, в Меджисі. Тоді стрілець також вислизнув у нього з-під носа (але тут уже винуватцем був Елдред Джонас, той мисливець за трунами з тремтячим голосом і довгим сивим волоссям, та Джонас розплатився сповна). Тоді Король сказав йому, що з Роландом вони ще не покінчили, що стрілець лише наблизить кінець і зрештою спричинить крах, від якого сам сподівався врятувати. Волтер не вірив — аж поки одного дня в пустелі Мохейн не озирнувся й не побачив, що по його сліду йде один стрілець, постарілий за роки, що минули. Та повірити до кінця зміг лише після повторної появи Мії, яка сповнила давнє похмуре пророцтво, народивши сина Багряного Короля. Авжеж, Червоний Дідуган тепер був йому не потрібен. Але, навіть ув’язнений і божевільний, він становив небезпеку.

Та однак, поки Роланд його не доповнить, не зробить його величнішим за його власну долю, Волтер О’Дим був лише блукальцем, пережитком давніх часів, найманцем з невиразним прагненням проникнути до Вежі, перш ніж її буде поруйновано. Хіба ж не це насамперед привело його до Багряного Короля? Так. І не його провина була в тому, що великий король-павук схибнувся.

Та менше з тим. Бо ж зараз перед ним сидів син Короля з таким самим знаком на п’яті (вона якраз була у Волтера перед очима) і рівновагу було відновлено. Безперечно, йому слід бути обережним. Істота на стільці здавалася безпорадною, а може, навіть вважала себе такою, але не варто було її недооцінювати лише тому, що зовні вона скидалася на немовля.

Волтер опустив пістолет у кишеню (на мить, лише на одну мить) і витягнув руки вперед, порожні, долонями догори. Потім одну руку згорнув у кулак і підняв його до лоба. Повільно, не зводячи з Мордреда очей, остерігаючись перетворення (Волтер бачив, як воно відбувалося і що потім сталося з матір’ю маленького чудовиська), новоприбулий опустився на коліно.

— Хайл, Мордреде Дескейн, сину Роланда з Ґілеаду і Багряного Короля, чиє ім’я колись було в усіх на устах від Прикінцевого світу до Зовнішнього. Хайл тобі, сину двох батьків, що обидва ведуть свій рід від Артура Ельда, першого короля, котрий зійшов на трон після відходу Приму, і Вартового Темної вежі.

Якусь мить нічого не відбувалося. У Центрі керування панувала тиша і витав сморід спалених Найджелових плат.

Потім немовля підняло кругленькі кулачки, розгорнуло їх і піднесло догори руки. Встань, васале, й підійди.

Два

— Тобі краще не «світитися думками», — порадив незнайомець, підступаючи ближче. — Вони знали, що ти тут, а Роланд розумний, як чорт. Мудрий-дела, от він який. Одного разу він уже наздогнав мене і я думав, там мені й смерть. Правда думав. — Зі своїх ґунна чоловік, який інколи називав себе Флеггом (на іншому рівні Вежі він під цим іменем перетворив на руїни цілий світ), витяг арахісове масло й крекери. Перед тим він запитав дозволу свого нового діна, і немовля, хоч саме й потерпало від немилосердного голоду, по-королівському милостиво кивнуло. Волтер сів, підібгавши ноги, на підлогу й заходився швидко наминати, почуваючись захищеним у своєму «капелюшку» та не знаючи, що в його голові вже орудував непроханий гість і всі його знання зараз ретельно вивчалися. Поки тривало дослідження, йому нічого не загрожувало, але по тому…

Мордред підніс одну пухкеньку ручечку й зграбно провів нею в повітрі, креслячи знак питання.

— Як я врятувався? — спитав Волтер. — Ну, я вчинив так, як будь-який справжній пройдисвіт на моєму місці, — сказав йому правду! Показав йому Вежу, принаймні кілька її рівнів. Його це приголомшило настільки, що він розкрив свій розум, і я скористався його ж власним прийомом і загіпнотизував його. Ми були у фістулі часу, одній з тих, що їх часом виносить вихором із Вежі, і світ проходив повз нас, поки ми балакали в тому місці кісток, еге ж! Я приніс трохи інших кісток… людських кісток… і поки він спав, зодягнув їх у те, що лишилося від мого одягу. Я міг би вбити його на місці, та яку користь це дало б Вежі? І якщо вже на те пішло, яка користь була б тобі? Ти б ніколи не з’явився на цей світ. Справедливості заради, Мордреде, мушу сказати, що, зберігши Роланду життя і дозволивши видобути в цей світ свою трійцю, я врятував тобі життя ще до того, як тебе зачали. Я вислизнув на морське узбережжя — відчував, що мені потрібна невеличка відпустка, хі! А коли Роланд туди добувся, то пішов у один бік, а я — в інший, любий мій Мордреде, і ось я тут!

Він розсміявся з повним ротом крекерів і пирхнув крихтами собі на підборіддя й сорочку. Мордред усміхнувся, але йому стало гидко. І з цим він має працювати, з цим? З цим пожирачем крекерів і плювачем крихтами, з цим дурнем, який так захопився своїми минулими подвигами, що навіть не відчував небезпеки, яка нависла над ним зараз, і не розумів, що його захист пробито? Та на всіх богів, він смерті заслуговував! Але перш ніж це станеться, Мордреду потрібно було зробити дві речі. Перше — дізнатися, куди пішли Роланд і його друзі. Друге — наїстися. Цей дурень придатний для обох цілей. А що полегшувало Мордреду завдання? А те, що Волтер постарів, став старим, і смертельно самовпевненим, і надто марнославним, щоб це осягнути.

— Тобі, мабуть, цікаво, чому я тут, а не блукаю світами у справах твого батька, — сказав Волтер. — Правда ж?

Мордреда це не цікавило анітрохи, та все одно він кивнув. У животі забурчало.

— Правду кажучи, я саме зараз їх залагоджую, — сказав Волтер, сяйнувши найчарівливішою своєю усмішкою (щоправда, трохи зіпсованою арахісовим маслом, що прилипло до зубів). Колись давно він, мабуть, знав, що всі заяви, які починаються словами «правду кажучи», майже в усіх випадках виявляються брехнею. Але забув. Застарий, щоб знати. Надто марнославний, щоб знати. Надто дурний, щоб пам’ятати. Та, попри це, він був обережний. Відчував силу дитини. У голові? Дітвак длубався у нього в голові? Та ну, авжеж, ні. Істота, ув’язнена в дитячому тілі, була могутня, таж не настільки.

Волтер переконливо нахилився вперед, обіймаючи коліна.

— Твій Червоний Батько… занедужав. Не сумніваюся, це через те, що він так довго прожив поряд з Вежею і так багато про неї думав. Тепер лише ти можеш завершити справу, яку він розпочав. А я тобі допоможу.

Мордред кивнув, неначе від задоволення. Насправді він і був задоволений. Але також і голодний, такий голодний.

— Можливо, тебе цікавить, як я знайшов тебе в цьому бункері, який, по ідеї, мав би бути захищеним від усіх, — вів далі Волтер. — Правду кажучи, я допомагав будувати це місце. Роланд би сказав, що це було за давніх-давен.

Знову те «правду кажучи», очевидне, як підморгування.

Пістолет лежав у лівій кишені його парки. Із правої він витяг пристрій завбільшки з пачку сигарет, підняв сріблясту антену і натиснув кнопку. У підлозі нечутно від’їхав убік квадрат сірих кахлів, під яким відкрилися сходи. Мордред кивнув. Волтер (чи то пак Рендал Флеґґ, якщо він так себе нині називав) буквально виріс із-під землі. Спритний фокус, але ж хто, як не він, колись служив придворним чарівником у Роландового батька Стівена в Ґілеаді? Під ім’ям Мартена. Людиною з багатьма обличчями й багатьма спритними фокусами в рукаві був Волтер О’Дим, але свій розум він, схоже, переоцінював. Навіть наполовину він не був такий розумний, яким себе вважав. Бо Мордред уже здобув те, що шукав у його голові, — інформацію про те, як Роланд і його друзі вибралися звідти. Йому навіть не довелося витягати її зі сховку в свідомості Волтера; все, що було потрібно, — простежити зворотний шлях цього йолопа.

Але спершу…

Волтерова усмішка трохи зблякла.

— Ви щось сказали, володарю? Мені здалося, що десь у надрах свого розуму я почув звук вашого голосу.

Немовля похитало головою. А чи є на світі той, хто не повірить немовляті? Хіба ж їхні личка — не втілення простодушності й невинності?

— Я б узяв тебе з собою, і разом ми вирушили б слідом за ними, якби ти погодився, — сказав Волтер. — 3 нас би вийшла чудова команда! Вони пішли в Край Грому до Девар-Тої, звільняти Руйначів. Я вже поклявся, що перестріну твого батька — твого Білого Батька — і його ка-тет, якщо вони насміляться поткнутися далі, і своєї обіцянки дотримаю. Адже, слухай мене, Мордреде, стрілець Роланд Дескейн на кожному повороті виступав проти мене, і більше я цього не терпітиму. Більше ні! Чуєш мене? — Від люті він підвищив голос.

Мордред невинно кивнув, округливши свої гарненькі оченята так, що це можна було сприйняти як страх, зачарування (чи те й те водночас). Безперечно, Волтер О’Дим пишався собою понад усяку міру, і питання тепер було тільки в тому, коли його схопити — зараз чи потім? Мордред хотів їстоньки, але вирішив, що трохи ще потерпить. Було щось напрочуд принадне у тому, щоб споглядати, як цей дурень гаптує останні миті свого життя, навіть про це не підозрюючи.

І знову Мордред накреслив у повітрі знак запитання.

Останні сліди усмішки злетіли з Волтерового обличчя.

— Чого я насправді хочу? Про це ти питаєш?

Мордред кивнув: так.

— Якщо хочеш правду, то мене цікавить зовсім не Темна вежа. Роланд — от хто не йде мені з думки й завжди мене супроводжує в душі. Я хочу бачити його мертвим. — Волтер уже не всміхався, його тон був жорстким і безапеляційним. — За всі ті довгі піщані ліги, що він переслідував мене; за весь клопіт, що він мені спричинив; і за Багряного Короля також — за справжнього Короля, розумієш; за його нахабство й затятість не здаватися у пошуках, хай би які перепони не траплялися на його шляху; а понад усе — за його матір, яку я колись кохав. — І притишивши голос: — Або принаймні жадав. У будь-якому разі саме він її вбив. Байдуже, яку роль я чи Рея з Коосу відіграли у тій справі, сам хлопець зупинив її дихання — своїми клятими револьверами, тупою головою і спритними руками.

Що ж до загибелі Всесвіту… я скажу, хай буде як буде: крига, вогонь чи темрява. Що такого доброго зробив мені Всесвіт, що я маю перейматися за його добробут? Усе, що я знаю, — життя Роланда з Ґілеаду було надто довгим, і тепер я хочу, щоб той сучий син пішов на харч хробакам. І забрав з собою тих, кого видобув.

Втретє і востаннє Мордред вивів перед собою знак питання.

— Звідси до Девар-Тої ведуть лише одні робочі двері, юний володарю. Ті, якими користуються Вовки… чи користувалися. Певно, тепер уже їхні походи в минулому. Роланд і його друзі справді пройшли крізь ті двері, але не хвилюйся, їм буде що робити, коли опиняться на тому боці. На виході їх зустрінуть, і зустріч буде не надто приязна! Може, ми візьмемо їх, поки вони розбиратимуться з Руйначами, позосталими Дітьми Родерика та істинними вартовими. Хочеш?

Немовля ствердно кивнуло, не вагаючись. Потім запхало пальчики до рота й заходилося смоктати.

— Так, — сказав Волтер, широко й сліпучо всміхаючись. — Голодний, авжеж, ти голодний. Але я певен, ми знайдемо тобі на обід щось ліпше од щурів і малих пухнастиків-шалапутів. Згода?

Мордред знову кивнув. Він теж не сумнівався, що пообідає кимось жирнішим.

— Можна, я пограюся в доброго татка і понесу тебе? — запитав Волтер. — Так тобі не доведеться перекидатися на павука. Брр! Мушу сказати, що павук — це не та подоба, за яку легко полюбити чи хоча б симпатизувати.

Мордред уже простягав рученята.

— Ти ж не обкакаєш мене, правда? — недбалим тоном спитав Волтер і зупинився на півдорозі до стільця. Його рука опустилася в кишеню, і Мордред з тривогою усвідомив, що підступний мерзотник щось від нього приховує: він знав, що так званий «капелюшок-розумака» не працює. І тепер збирався скористатися пістолетом.

Три

Насправді Мордред переоцінив здібності Волтера О’Дима. Та чи ж не притаманна ця риса всім юним? Можливо, вона навіть допомагає їм виживати. Хлопчикові, що дивиться на світ широко розплющеними очима, дешеві трюки найнезграбнішого в світі штукаря видаються чудесами. Лише насамкінець цієї гри Волтер зрозумів, що до чого, але він, лукавий, давно натренувався виживати, справді-бо, і коли розуміння прийшло, збагнув усе.

Є такий вираз — слон у вітальні. Ним описують життя з наркоманом, алкоголіком, забіякою. Люди сторонні часом запитують: «Як ви допустили, щоб таке тривало роками? Невже ви не бачили слона у вітальні?» І тому, в кого життя спокійніше, надзвичайно важко зрозуміти відповідь, найближчу до правди: «На жаль, він уже був там, коли я переїхав (переїхала). Я не знав (знала), що то слон, думав (думала), то предмет меблів». Отут для деяких — щасливчиків — настає момент, коли вони кажуть «ага», зненацька осягнувши різницю. Такий момент настав і для Волтера. Настав пізно, але не занадто.

Ти ж не обкакаєш мене, правда? — таке питання він поставив, але між словами «обкакати» й «мене» раптово збагнув, що в його домі — непроханий гість… який був там увесь час. І немовлям його аж ніяк не можна було назвати. То був довготелесий підліток з опуклим лобом, прищавим обличчям і помірно-допитливими очима. Напевно, ця візуалізація якнайкраще відображала стан Мордреда Дескейна, яким він був на ту мить, кращої Волтеру годі було уявити: малолітній хатній злодюжка, що, цілком можливо, «стирчав» від якогось аерозольного засобу для чищення.

І він перебував там увесь той час! Боже, як він міг цього недобачити? Зломщик же навіть не ховався! Він стояв, прихилившись до стіни, широко роззявивши рота, і загрібав усе, що бачив.

Його плани взяти Мордреда з собою — використати його, щоб покінчити з Роландом (якщо це не зроблять за нього вартові Девар-Тої), а потім убити малого покидька й забрати з собою його цінну ліву ногу — миттєво зійшли нанівець. А наступної миті виник новий план, простий, як усе геніальне. Не можна показувати йому, що я зрозумів. Один постріл — от і все, на що я можу піти, та й то лише тому, що повинен. Потім я втечу. А якщо ні, то, можливо, він сконає з голоду, перш ніж…

Раптом Волтер зрозумів, що не може поворухнути рукою. Чотири пальці зімкнулися на руків’ї пістолета в кишені куртки, але так і застигли. Один палець був дуже близько від гашетки, але він не міг нічого зробити. Відчуття було таке, що його зацементували. І тут Волтер уперше побачив блискучий дріт. Він тягнувся з беззубого рожевого рота немовляти, яке сиділо на стільці, перетинав кімнату, поблискуючи в світлі ламп, і обвивався довкола його, Волтера, грудей, притискаючи руки до боків. Він розумів, що насправді дроту не існувало… але водночас він був.

Волтер не міг поворухнутися.

Чотири

Мордред не бачив блискучого дроту. Можливо, тому, що не читав «Корабельного пагорба»[35]. Втім, у нього була змога дослідити розум Сюзанни. І те, що він бачив зараз, було дуже подібне до Сюзанниного Догана. Тільки замість перемикачів з написами на кшталт «Дитятко» й «Емоційна температура» він помітив ручки, що керували Волтеровою здатністю пересуватися (цю він швидко перевів у положення «Вимк.»), мисленням і мотивацією. Тут, звісно, органи керування були значно складніші, ніж у голові малого пухнастика, — там він не знайшов нічого, крім кількох простих вузлів, схожих на бабин, — але нічого такого, з чим би він не впорався.

Єдина проблема полягала в тому, що він був немовлям.

Клятим немовлям, яке не могло злізти зі стільця.

Якщо він справді надумав зробити з цього ходячого делікатеса м’ясну закуску, слід було поквапитися.

П’ять

Волтер О’Дим ще не настільки постарів, щоб бути довірливим, та збагнув це лише зараз. Він недооцінив маленьке чудовисько, занадто покладаючись на його вигляд і недостатньо — на своє знання про те, що це насправді за істота. Але принаймні його не охопила повна паніка, як це сталося б на його місці з кимось молодим.

Якщо він збирається щось робити, а не просто сидіти на стільці й витріщатися на мене, йому доведеться змінити форму. А коли перекидатиметься, то на мить втратить контроль. І то буде мій шанс. Непевний, але єдиний, що в мене лишився.

Тієї ж миті він побачив, як шкірою немовляти від маківки до кінчиків пальців пробігло червоногаряче світло. А вслід за цим рожеве товстеньке тільце ба-бо стало темніти й розпухати, по боках вилізли павучі лапи. І одразу ж блискучий дріт, що тягнувся з рота немовляти, зник, а Волтер відчув, що рука, яка душила його й не давала поворухнутися, відпустила.

Нема часу навіть на один постріл. Тікай. Тікай від нього. Це все, що ти можеш. Взагалі не треба було сюди приходити. Ти дозволив ненависті до стрільця засліпити тебе, але ще, може, не піз…

Поки ця думка промчала в його голові, він повернувся до люка в підлозі й збирався вже поставити ногу на першу сходинку, аж раптом блискучий дріт з’явився знову. Та цього разу він обвився не довкола його рук та грудей, а довкола горла, як гарота.

Хриплячи, задихаючись, плюючись слиною, Волтер рвучко розвернувся. Його очі вилазили з орбіт. Зашморг на шиї послабився на крихту. Водночас він відчув, як невидима рука повзе вгору, ледь торкаючись його лоба, і відкидає з голови каптура. Він завжди так вбирався, де тільки міг; у деяких провінціях, навіть південніше Ґарлена, його знали як Волтера Ходжі. Останнє слово мало два значення — «дим» і «каптур». Але цей каптур (куртки, роздобутої в покинутому будинку в містечку Френч-Лендінг, що у Вісконсині) не дав йому користі, чи не так?

«Певно, я підійшов до кінця шляху», — подумав він, дивлячись, як павук повільно суне до нього на своїх семи лапах, розпухлий, жвавий (жвавіший за немовля, еге ж, і в чотириста разів бридкіший), з потворною людською голівкою, що здіймалася над волохатою павучою спиною. На його череві Волтер бачив червону пляму, що була раніше на п’яті немовляти. Тепер вона мала форму піщаного годинника, як знак у самиці чорної вдови, і він збагнув, що саме ця відмітина була йому потрібна. Вбити немовля й відітнути йому ногу, найпевніше, не принесло б користі. Схоже, він від самого початку схибив.

Павук звівся на чотири задні лапи. Три передні з тихим і неприємним звуком шкрябнули по Волтерових джинсах. Потвора вибалушила на нього очі з помірною цікавістю непроханого гостя, якого він уже так добре собі уявив.

О так, боюся, для тебе це кінець шляху. Голос прогримів у нього в голові, як з гучномовця. Але ж те саме ти приготував для мене, правда?

Ні! Принаймні не одразу…

Але ж приготував! «Не жартуй з жартівником», як полюбляла повторювати Сюзанна. Тож тепер я зроблю тому, кого ти називаєш моїм Білим Батьком, маленьку ласку. Може, ти й не найбільший його ворог, Волтере Падік (це ж так тебе звали колись давно, коли ти тільки починав свій шлях), але точно найдавніший. А я приберу тебе з його дороги.

Волтер не усвідомлював, що надія на порятунок в ньому ще не згасла остаточно, навіть коли осоружна потвора виросла перед ним, зіп’ялася на задні лапи й стала тупо та жадібно роздивлятись, пускаючи слину, аж поки вперше за тисячу років не почув ім’я хлопчика з ферми в Делейні, на яке колись відгукувався: Волтер Падік. Волтер, син мірошника Сема з баронії Істард. Хлопчик, що втік з дому, коли йому було тринадцять, а через рік був згвалтований у зад іншим волоцюгою і якимось дивом втримався від спокуси приповзти назад додому. Натомість він рушив далі назустріч своєму призначенню.

Волтер Падік.

Зачувши той голос, чоловік, який звав себе Мартеном, Річардом Фанніном, Рудіном Філаро та Рендалом Флеґґом (не кажучи вже про низку інших імен), облишив будь-які надії, крім сподівання вмерти гідно.

Я голодний, Мордред їстоньки хоче, — твердив безжальний голос у Волтера в голові, голос, що надходив до нього через блискучий дріт волі маленького короля. — Але я їстиму за всіма правилами. Почну з закусок. Думаю, ними стануть твої очі. Віддай мені їх.

Волтер боровся щосили, але безуспішно. Дріт був надто сильний. Він побачив, як його власні руки здіймаються і зависають перед обличчям. Побачив, як пальці згинаються гачками. Вони підняли його повіки, наче то були шторки на вікнах, і виколупали очні яблука, підчепивши їх через верх за задні стінки. Почув той звук, з яким рвалися сухожилля, на яких очі поверталися, і оптичні нерви, що передавали мозку дивовижні послання. Звук, що приніс із собою кінець зору, був тихий і вологий. Червоногарячі спалахи світла заповнили його голову, а потім навіки опустилася пітьма. У випадку Волтера «навіки» протривало б не так уже й довго, але якщо сприйняття часу — це дуже індивідуально (а більшість із нас визнає, що так воно і є), тоді ця вічність мала здатися йому занадто довгою.

Я сказав, віддай їх мені! Зволікання я не терпітиму! Я дуже голодний!

Волтер О’Дим, тепер Волтер О’Сліп, перевернув руки долонями донизу і впустив свої очі. Вони падали, тягнучи за собою нитки, й це надавало їм вигляду пуголовків. Одне око павук ухопив просто в повітрі. Друге хлюпнулося на підлогу, та одразу ж його підхопила навдивовижу спритна лапа й відправила павукові до пащі. Мордред луснув їх, як виноградини, але не проковтнув — насолоджувався розкішним відчуттям од того, як цівка слизу стікала горлом униз. Смакота.

Тепер язик, будь ласка.

Волтер слухняно вхопився пальцями за свій язик і смикнув, але вирвати його спромігся лише частково. Надто вже слизьким він був. Якби криваві рани на місці його очей могли просочитися слізьми, Волтер заплакав би від лютого болю й нестями.

Він знову взявся за свій язик, але павук більше не хотів чекати: він знемагав від жаги.

Нахилися! Вистав язика, як ніби хочеш полизати поцьку своїй коханці. Швидше, заради твого батька. Мордред такий голодний!

Волтер, досі занадто добре розуміючи, що з ним відбувається, ще раз спробував пручатися, але опиратися цьому новому жахіттю було теж марно. Він нахилився, впершись руками в стегна і виставивши скривавлений і перекособочений язик, що в’яло погойдувався на м’язах в глибині рота, які стікали кров’ю в даремних спробах його втримати. І знову він почув те шкряботіння, з яким передні лапи Мордреда промацували холоші його джинсів. Волохата паща павука зімкнулася на Волтеровому язиці, посмоктала його, наче льодяник, впродовж кількох щасливих митей, а тоді одним потужним ривком висмикнула його з Волтерового рота. І той — тепер не лише сліпий, а й безмовний, — дико заволав од болю, упав долілиць, стискаючи руками спотворене обличчя, і став качатися туди й назад кахляною підлогою.

Мордред розкусив язика, що потрапив йому до рота, і він порснув навсібіч блаженством крові, яка тимчасово затопила всі думки. Волтер перекотився на бік і навпомацки шукав люк у підлозі, бо щось усередині кричало, щоб він не здавався, а наполегливо шукав вихід, щоб тікав од чудовиська, яке пожирало його живцем.

Від смаку крові в роті вся цікавість до прелюдії полишила Мордреда. Усі бажання звелися до головного — їсти. Він ухопив Рендала Флеґґа, чи то пак Волтера О’Дима, чи то пак Волтера Падіка, в свої чіпкі лапи. Знову розляглися крики, та ненадовго. І за декілька секунд Роландового давнього ворога не стало.

Шість

Чоловік був квазі-безсмертний (хоч звучало це так само по-дурному, як і «найбільш унікальний»), тож і обід з нього вийшов розкішний. Запхавши в себе так багато їжі, Мордред відчув, що його першим бажанням (сильним, але не зовсім нездоланним) було виблювати. Але він його поборов так само, як і друге бажання: перекинутися знову на немовля й заснути солодким сном.

Якщо він хотів знайти двері, про які казав Волтер, то зараз для цього була найбільш слушна мить і подоба: як павук, він зможе доволі швидко здолати велику відстань. Тож Мордред, навіть не глянувши на спустошені рештки тіла, спритно прослизнув у люк і спустився сходами в коридор. Тут стояв міцний лужний сморід. Скидалося на те, що той прохід вирубали просто в скельній основі пустелі.

Усі знання Волтера, що їх він накопичував упродовж п’ятнадцяти століть щонайменше, бушували в Мордредовій голові.

Шлях темного чоловіка зрештою привів його до шахти ліфта. В кабіні щетиняста лапа натисла кнопку «ВГОРУ», але не сталося нічого, лише втомлене гудіння донеслося згори, та ще з-за щитка з кнопками засмерділо так, наче там горіла шкіра для взуття. Тоді Мордред по стіні кабіни піднявся до стелі, штовхнув тонкою лапою експлуатаційний люк і пропхнувся в шахту. Те, що йому довелося пропихатися, його не здивувало: він збільшився в розмірах.

Він повз по кабелю

(маленький павучок піднявся вгору водостічною ринвою)

поки не натрапив на двері, якими, як підказало йому чуття, ввійшов до ліфта і відправив його вниз, назустріч своїй смерті, Волтер. За дванадцять хвилин (досі кайфуючи від усієї тієї чудової крові; здавалося, що тієї крові він вицмулив багато галонів) він дістався місця, де шлях Волтера розділився. Це могло збити Мордреда з пантелику, адже він досі багато в чому був ще дитям, але до запаху й відчуття Волтера тут долучалися запахи інших, і Мордред пішов за ними, за Роландом та його ка-тетом, забувши про слід чарівника. Напевно, Волтер трохи пройшов за ними слідом, а потім повернув назад, щоб знайти Мордреда. А заразом і свій кінець.

Минуло ще двадцять хвилин, і малюк підійшов до дверей без жодних написів, зате з сіґулом, що його він зміг прочитати без зусиль:

Питання було в тому, відчиняти двері зараз чи зачекати. Дитинна нетерплячка підганяла зробити перше, але розважливість, що вже вступала у свої права, радила зачаїтися. Він наївся досхочу і не потребував поки що іншого харчу, а надто якщо знову перекинеться на людину. А ще на тому боці дверей він міг наштовхнутися на Роланда і його друзів. Що, як вони досі були там і витягли б зброю, забачивши його? Стрільці з них були диявольськи спритні, а заподіяти йому смерть можна було й кулями.

Він справді міг зачекати. Наразі в нього не було іншої глибинної потреби, опріч жадоби дитини, яка хоче мати все й негайно. Звісно, він не відчував тієї яскравої сили, від якої аж вирувала ненависть Волтера. Його власні почуття були складніші, з присмаком смутку й самотності, й… так, слід було це визнати… любові. Мордред хотів на якийсь час поринути в насолоду меланхолії. Він не сумнівався, що на тому боці дверей знайде собі вдосталь харчів, і їстиме. І ростиме. І спостерігатиме. Спостерігатиме за своїм батьком, і своєю матір’ю-сестрою, і своїми ка-братами — Едді та Джейком. Простежить, як вони стануть табором на нічліг, і запалять своє багаття, й посідають довкола нього. А він дивитиметься зі свого місця ззовні. Можливо, вони вчують його й тривожно озирнуться в темряву, гублячись у здогадах, хто там причаївся.

Він підійшов до дверей, зіп’явся на задні лапи й задумливо провів по них передньою. Шкода, справді, що немає «вічка». Але, ймовірно, вийти вже можна, це безпечно. Що там казав Волтер? Що Роланд і його ка-тет збиралися звільнити Руйначів, хай що то були за істоти. (У голові Волтера були про них відомості, але Мордред не завдав собі клопоту їх пошукати.)

На виході їх зустрінуть, і зустріч буде не надто приязна!

А може, Роланда і його дітей уже вбили на тому боці? Прикінчили із засідки? Навряд чи, бо Мордред напевно б дізнався, що це сталося. У його свідомості це викликало б відчуття, незгірші за Променетрус.

У будь-якому разі він міг трохи зачекати, перш ніж пробратися крізь двері з сіґулом у вигляді хмари й блискавки. А коли пройде в двері? Отоді він їх знайде. І підслухає їхню балачку. І дивитиметься на них, коли вони не спатимуть, і коли спатимуть, теж буде спостерігати. А найбільше уваги він приділить тому, кого Волтер назвав його Білим Батьком. Його єдиному справжньому батьку, якщо Волтер мав слушність і Багряний Король збожеволів.

А що робити доти?

А доти я можу трохи поспати.

Павук видряпався до стелі по стіні кімнати, з якої звисали різні великі предмети, й зіткав павутину. Але заснуло в ній дитя — голісіньке, воно вже мало такий вигляд, наче йому виповнився рочок. Воно спало головою донизу, високо, щоб не дістали хижаки, які могли вийти на полювання.

Один

Коли четверо мандрівників пробудилися від сну (Роланд прокинувся першим, проспавши рівно шість годин), на вкритій серветкою таці височіли стосики свіжих брутерботів, а поряд стояли напої. Проте робота-дворецького ніде не було видно.

— Гаразд, годі, — мовив Роланд, утретє марно покликавши Найджела. — Він казав, що його життя вже висить на волосині. Мабуть, волосина обірвалася, поки ми спали.

— Він робив щось таке, чого робити не хотів, — сказав Джейк. Його обличчя було блідим і підпухлим. Від міцного сну, спершу подумав Роланд, а тоді здивувався з власної глупоти. Хлопчик плакав за панотцем Каллагеном.

— Що робив? — спитав Едді, вішаючи рюкзак на одне плече й саджаючи Сюзанну собі на стегно. — Для кого? І чому?

— Я не знаю, — знизав плечима Джейк. — Він не хотів, щоб я дізнався, а я не хотів надокучати. Так, він був лише роботом, але в нього був такий приємний голос з англійським акцентом і все таке, що він здавався мені чимсь більшим, ніж машина.

— Цю делікатність тобі доведеться подолати, — сказав Роланд так м’яко, як тільки міг.

— Ну що, важка я, любчику? — грайливо запитала в Едді Сюзанна. — Чи, може, слід би краще спитати: «Чи сильно ти сумуєш за старим добрим візком? Не кажучи вже про заплічний ранець».

— Сьюз, ти ж ненавиділа той ранець від самого початку, ми з тобою це добре знаємо.

— Я питала не про це, ти ж знаєш.

Роланда завжди зачаровувало, коли він чув, як у Сюзанниному голосі проступає Детта (чи бачив — і це було ще зловісніше — як міняються риси її обличчя). Та сама вона, здавалося, навіть не здогадувалася про ці вторгнення, як зараз цього не помічав її чоловік.

— Я готовий нести тебе хоч на край землі, — сентиментально промовив Едді й поцілував її в кінчик носа. — Звісно, якщо ти не набрала зайвих десять фунтів ваги. Тоді мені доведеться покинути тебе й пошукати собі легшу жінку.

Вона штурхонула його в бік (анітрохи не панькаючись) і повернулася до Роланда.

— Це підземелля просто величезне, чорт забирай. Як ми знайдемо двері, що ведуть до Краю Грому?

Роланд похитав головою. Він не знав.

— Як щодо тебе, друже? — спитав Едді у Джейка. — Ти ж у нас найсильніший у доторку. Можеш ним скористатися, щоб знайти потрібні двері?

— Може, й зміг би, якби знав, з чого почати, — відказав Джейк. — Але я не знаю.

З цим усі троє знову подивилися на Роланда. Ні, не троє, четверо, бо навіть триклятущий пухнастик — і той витріщився. Едді б неодмінно пожартував, щоб розрядити атмосферу незручності, яку створювали йому всі ці погляди, і Роланд теж силкувався щось таке пригадати. Щось крутилося на язиці. Може, де багато очей, тісто не підходить? Ні. У тому вислові, що його він чув від Сюзанни, йшлося про кухарів і бульйон. Врешті він просто сказав:

— Ми трохи покружляємо, як роблять собаки-шукачі, коли загублять слід. Побачимо, що вдасться знайти.

— Може, ще одного візка для мене, — весело вигукнула Сюзанна. — Цей поганий хлопчисько обмацує мою непорочність!

Едді подивився на неї невинним поглядом.

— Якби це місце справді було таким непорочним, люба, у ньому б не було такої тріщини.

Два

Врешті Юк перебрав обов’язки поводиря на себе і повів їх, але це було вже після того, як вони повернулися на кухню. Люди безцільно вешталися по ній, і Джейка це що далі, то більш тривожило, та раптом Юк загавкав його ім’я:

— Ейк! Ейк-Ейк!

Вони підійшли до пухнастика, який стояв біля прочинених дверей з написом «РІВЕНЬ С». За ними починався коридор. Юк трохи пройшов уперед, потім озирнувся на супутників. Очі в нього блищали. Побачивши, що вони не йдуть слідом, він від прикрості аж дзявкнув.

— Що скажете? — спитав Роланд. — Нам іти за ним?

— Так, — відповів Джейк.

— А на який запах він натрапив, знаєш? — поцікавився Едді.

— Мабуть, це щось із Догана, — відказав Джейк. — Справжнього Догана, що стояв на іншому березі річки Вайє. Де ми з Юком підслухали розмову тата Бенні і… ну, робота.

— Джейку? — стривожився Едді. — Ти як?

— Нормально, — сказав Джейк, хоча йому стало моторошно від згадки про те, як кричав батько Бенні. Енді, роботу-вістовому, вочевидь набридло бурчання Слайтмена, і він натиснув чи прищемив щось у чоловіковому лікті (можливо, нерв). І Слайтмен «заволав, мов та сова», як сказав би (з відтінком легкого презирства) Роланд. Але Слайтмену-молодшому вже було байдуже до цих земних справ, і саме спогад про нього, хлопчика, що колись був таким життєрадісним, а став холодним, як глина з берега річки, змусив сина Елмера затнутися. Так, смерть приходить до кожного, і Джейк сподівався, що, коли настане його пора, йому вдасться померти бодай пристойно. Зрештою, він уже мав у цьому сякий-такий досвід. Але моторошно йому ставало від думки про могилу. Про лежання в ній. Про те, що він лежатиме нерухомо й буде мертвий.

У Догані на тому боці Вайє домінував запах Енді (холодний, проте масткий і виразний), бо вони зі Слайтменом-старшим часто зустрічалися там до того набігу Вовків, який зустріли Роланд і його імпровізований збройний загін. Запах у цьому коридорі був не зовсім той самий, але водночас він привертав увагу. Безперечно, його зараз вирізнив з-поміж інших лише Юк, і йому хотілося піти за ним.

— Хвилиночку, хвилиночку! — загукав Едді. — Я бачу дещо нам потрібне.

Він спустив Сюзанну на підлогу, перетнув кухню й повернувся, котячи перед собою столика з іржостійкої сталі, найпевніше, призначеного для того, щоб перевозити стоси вимитих тарілок і більшого начиння.

— Піднімись і не сварись, — сказав Едді й посадив Сюзанну на столик.

Вона вмостилася досить зручно, взялася за краї, але на обличчя лягла тінь сумніву.

— А якщо нам трапляться сходи? Що тоді, солоденький?

— Солоденький спалить той міст, який постане в нього на шляху, — рішуче заявив Едді й викотив столика в коридор. — Вперед, Юк! Пішов, хортяко!

— Юк! Тяко! — Шалапут швидко потрюхикав уперед, час від часу схиляючи голову, щоб простежити запах, але не напружуючись. Надто свіжий і надто широкий був слід, щоб його вишуковувати. Він натрапив на слід Вовків. Через годину вони проминули ангарну браму з написом «ДО КОНЕЙ». Далі слід привів їх до дверей з написами «ЗОНА СКУПЧЕННЯ» та «СЛУЖБОВИЙ ВХІД». (Про те, що якусь частину їхнього походу назирці за ними йшов Волтер О’Дим, не запідозрив ніхто, навіть Джейк, хоч він і був найсильніший у доторку, принаймні на хлопчика Волтерів «капелюшок-розумака» подіяв). Коли Волтер пересвідчився в тому, що знає, куди веде їх шалапут, то повернувся, щоб побесідувати з Мордредом — як виявилося, то була його помилка, проте втішало одне: іншої помилки він уже не припуститься).

Юк сів перед зачиненими дверима, що відчинялися в обидва боки, від себе й до себе, підібгав смішну карлючку хвоста і загавкав.

— Ейк! Ейк! Ини, Ейк!

— Добре, добре, відчиню, — сказав Джейк. — Хвилинку почекай, не квапся.

— «ЗОНА СКУПЧЕННЯ», — прочитав Едді. — Це вселяє надію.

Сюзанна досі їхала на сталевому столику, бо єдині сходи (доволі короткі), що трапилися на шляху, вони подолали без зайвих зусиль. Сюзанна спустилася першою, як завжди — на м’якому місці, а Роланд і Едді несли столика. Між нею й чоловіками йшов Джейк, поклавши довгий різьблений ствол револьвера Едді собі на ліве плече, дулом у ямку біля ключиці — в позиції «вартового».

Роланд і собі витяг револьвер, притулив його до ямки на правому плечі й штовхнув двері. Зайшов у отвір, що утворився, на напівзігнутих ногах, готовий будь-якої миті кинутися вперед чи відскочити назад, якщо цього вимагатиме ситуація.

Але ситуація не вимагала. Якби першим пішов Едді, він міг би (хоч і на одну-єдину мить) злякатися, що на нього нападають летючі Вовки, мов ті крилаті мавпи у «Чарівнику Країни Оз». Втім, Роланд на надмір уяви не скаржився, й попри те, що багато флуоресцентних світильників на стелі у велетенському, схожому на стодолу приміщенні були темні, він не марнував свого часу — й адреналіну — на те, щоб підвішені предмети помилково сприймати за щось інше, ніж те, чим вони були: поламаними роботами, що чекали ремонту.

— Заходимо, — вирішив стрілець, і слово луною повернулося до нього. Десь, високо в напівмороці, затріпотіли крила. Ластівки, а може, коморні расті, що зуміли залетіти сюди знадвору. — Я думаю, все гаразд.

Зайшовши, вони поставали мов укопані й німо та захоплено роззиралися навколо. Лише Джейків чотирилапий друг не був вражений. Юк скористався паузою, щоб вилизати собі боки, спершу лівий, потім правий. Нарешті Сюзанна, яка досі сиділа на столику з коліщатами, промовила:

— Знаєте що, скільки я вже всього перебачила, але такого не виділа ніколи.

Втім, це стосувалося всіх. Величезне приміщення було повне-повнісіньке Вовків, які наче застигли в польоті. На деяких були плащі з каптурами в стилі доктора Дума, інші висіли без одягу, видно було лише сталеві каркаси. Деякі були без голів, деякі — без рук, декільком бракувало правої чи лівої ноги. Їхні сірі металеві морди, здавалося, вищирялися чи всміхалися — залежно від того, як падало на них світло. На підлозі безладно валялися зелені плащі й зелені рукавиці. А на віддалі сорока ярдів (саме приміщення простягалося щонайменше на двісті ярдів з одного кінця в інший) лежав на спині один-єдиний сірий кінь. Його закляклі ноги стриміли вгору, голови не було. З шиї стирчали сплутані дроти з жовтою, зеленою й червоною попліткою.

Усі повільно рушили слідом за Юком, котрий швидко й безтурботно трюхикав приміщенням. Звук коліщат столика, підсилений луною, розлягався зловісним гуркотом. Сюзанна все поглядала вгору. Попервах (і лише тому, що в цьому, поза сумнівом, колись яскраво освітленому приміщенні тепер горіло так мало ламп) їй здавалося, що Вовки ширяють у повітрі, утримувані в такому положенні якимось пристроєм протидії земному тяжінню. Та коли вийшли на ділянку, де більша частина ламп ще світила, Сюзанна помітила троси, що звисали зі стелі.

— Напевно, тут їх лагодили, — здогадалася вона. — Якщо було кому це робити, звісно.

— А он там, я думаю, їх заряджали, — Едді показав кудись рукою. Уздовж дальньої стіни, яку вони тільки зараз змогли добре роздивитися, тягнувся ряд кабінок. У деяких непорушно застигли Вовки. Інші були порожні, тож добре було видно численні розетки.

Зненацька Джейк розреготався.

— Що? — здивувалася Сюзанна. — Чого ти?

— Нічого, — сказав він. — Просто… — І знову кімнатою прокотився сміх, дивовижно юний у цій темній, похмурій залі. — Просто вони схожі на пасажирів електричок на Пенн-стейшн[36], що позаймали таксофони й дзвонять додому чи в офіс.

Обміркувавши це секунду-дві, Едді й Сюзанна теж розсміялися. Отже, як зрозумів Роланд, Джейк у своєму баченні мав слушність. І після всього, що вони пережили, це анітрохи не здивувало стрільця. Але він зрадів, що хлопчик засміявся. Так, справді, Джейк міг оплакувати свого друга, панотця Каллагена. Але те, що він досі не втратив здатності сміятися, було добре. Навіть дуже.

Три

Потрібні їм двері знайшлися ліворуч від службових кабінок. Сіґул із хмарою і блискавкою всі впізнали одразу: з записки, яку «Р. Ф.» залишив їм на зворотному боці аркуша з «Дзеркала Країни Оз». Та самі двері разюче відрізнялися від бачених досі. За винятком зображення хмари й блискавки, вони були суто утилітарні. Під шаром зеленої фарби вгадувалася сталева поверхня, а не залізне дерево чи щільніше за нього дерево привидів. Сірий одвірок теж був сталевий, і обабіч з нього виходили товстелезні заізольовані кабелі, що зникали в стіні. А з-поза тієї стіни долинав різкий гуркіт, і Едді здалося, що він його впізнав.

— Роланде, — тихо покликав він. — Пам’ятаєш Портал Променя, до якого ми прийшли ще на самому початку? Ще до того, як до нас приєднався Джейк?

Роланд кивнув.

— Це там, де ми перестріляли маленьких Вартових, Шардиковий почет. Тих, що були ще живі.

Едді підтвердив це кивком.

— Я тоді приклав вухо до тих дверей і послухав. «Усе мовчить у коридорах смерті, — подумав я. — Це коридори мертвих, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною».

Насправді він промовив тоді ці слова вголос, але Роланд не здивувався, що Едді нічого не пам’ятає. Він був під гіпнозом чи близько до цього.

— Тоді ми були на зовнішньому боці дверей, — вів далі Едді. — А тепер — на внутрішньому. — Він показав на двері, що вели до Краю Грому, відтак провів пальцем уздовж товстого кабелю. — Машинерія, що живить їх, уже на ладан дише. Якщо ми збираємося скористатися цими дверима, варто поквапитися. Бо будь-якої миті все може зламатися, і що тоді?

— Доведеться дзвонити в «Трипл-Ей-Тревел»[37], — замріяно промовила Сюзанна.

— Навряд чи. Ми опинимося… як ти про це кажеш, Роланде?

— У гарячому вівсі. «Це покої руїн». Тоді ти й таке сказав. Пригадуєш?

— Я сказав? Уголос?!

— Еге ж. — Роланд підвів їх до дверей. Торкнувся ручки й відсмикнув руку.

— Гаряча? — спитав Джейк.

Роланд похитав головою.

— Під напругою? — висловила здогад Сюзанна.

І знову стрілець похитав головою.

— Тоді до праці, — вирішив Едді. — Вперед.

Всі скупчилися позаду Роланда. Едді знову підняв Сюзанну й всадовив її собі на стегно, Джейк узяв на руки Юка. Пухнастик, як завжди, важко дихав, у веселій усмішці показуючи зуби. Його очі в золотих облямівках блищали, як відполірований онікс.

— А що нам робити… — якщо двері замкнені, хотів закінчити Джейк, але не встиг, бо Роланд повернув правою рукою ручку (в лівій він тримав свого револьвера) і потягнув двері на себе. Машинерія за стіною, неначе у відчаї, застогнала. Джейку здалося, що війнуло запахом горілого: можливо, ізоляції дротів. Та щойно він наказав собі не вигадувати зайвого, як увімкнулися вентилятори на стелі, гучні, як винищувачі з фільмів про Другу світову, коли ті злітали. Від несподіванки всі аж підскочили. А Сюзанна навіть затулила голову рукою, наче захищаючись від предметів, що могли впасти.

— Ходімо, — різко наказав Роланд. — Швидко. — І переступив через поріг, навіть не озирнувшись. На коротку мить, поки перебував між двома світами, він наче переломився навпіл. За стрільцем Джейк бачив величезне темне приміщення, значно більше за Зону скупчення. І сріблясті лінії, що перетиналися, як промені чистого світла.

— Іди, Джейку, — сказала Сюзанна. — Ти наступний.

Джейк глибоко вдихнув повітря й ступив уперед. Його не потягнуло потоком уперед, як у Печері голосів, і не задзеленчали дзвіночки. Відчуття, що він іде в тодеш, не з’явилося навіть на мить. Натомість виникло кошмарне відчуття, що його вивертає назовні, й на нього напала така сильна нудота, якої він не зазнавав за все своє життя. Його коліна підігнулися, а вже наступної миті він стояв навколішках. Юк випав з його рук на землю, та Джейк майже не звернув на це уваги. Його скрутило від покликів до блювоти. Поряд навкарачках стояв Роланд, і стрільця теж нудило. Звідкілясь долинало тихе безперервне пихкання, дзинь-дзинь-дзинь-дзинь дзвона і розлягалася луна від голосів.

Джейк повернув голову, щоб сказати Роланду, що тепер він розуміє, чому через ці кляті двері відправляли саме роботів-мародерів, але його знову знудило. Неперетравлені рештки останньої їжі потекли потрісканим бетоном.

Зненацька Сюзанна за їхніми спинами перелякано закричала «Ні! Ні!» Потім: «Постав мене на землю! Едді, постав мене, поки я не…» Її голос потонув у різких поштовхах блювоти. Едді якось спромігся поставити її на розтрісканий бетон і лише тоді повернув голову та приєднався до хору блювачів.

Юк повалився на бік, хрипко кашлянув і знову зіп’явся на лапи. Вигляд у нього був приголомшений і дезорієнтований… чи, можливо, Джейк приписував другові власні відчуття.

Нудота вже поволі відпускала, коли раптом він почув лункий тупіт ніг. До них поспішали троє чоловіків, усі вбрані в джинси, сині сорочки з «шамбре» і дивне, на вигляд наче саморобне, взуття. Двох інших трохи випереджав літній джентльмен з кучмою брудного сивого волосся. І всі троє, як один, здіймали руки догори.

— Стрільці! — вигукнув сивий. — Ви ж стрільці? Якщо так, не стріляйте! Ми на вашому боці!

Роланд, який, здавалося, був не в тому стані, щоб у когось стріляти (не те щоб мені хотілося це перевірити, подумав Джейк), спробував звестися на ноги, і йому майже вдалося, але знову впав на одне коліно й здушено хакнув. Сивочолий ухопив його за зап’ястя і без зайвих церемоній смикнув угору, ставлячи на ноги.

— Нудота жахлива, — мовив старий. — Кому, як не мені, це знати? На щастя, вона швидко минеться. Ви маєте зараз же піти з нами. Я знаю, що вам зараз не до цього, але, розумієте, в кабінеті кі’-дама спрацював сигнал тривоги і…

Він замовк. Його очі, майже такі самі блакитні, як і в Роланда, стали круглими. Навіть у сутінках Джейк побачив, як блідне обличчя старого. Ось уже і друзі наздогнали його, та він, здавалося, цього не помітив. Його погляд був прикутий до Джейка Чемберза.

— Боббі? — тихо, майже пошепки промовив він. — Боже мій, Боббі Ґарфілд?

Один

Супутники сивоголового чоловіка були набагато молодші за нього (один з них, наскільки міг судити Роланд, зовсім нещодавно вийшов з підліткового віку), й обидва, здавалося, тремтіли від страху. Авжеж, їм було лячно, що їх випадково підстрелять (саме тому вони й поспішили з сутінок назустріч стрільцям з піднятими руками), але не лише це викликало їхній переляк, адже на ту мить уже було ясно, що ніхто їх убивати не збирається.

Старий рвучко смикнув головою, відганяючи якісь свої думки.

— Авжеж, ти не Боббі, — пробурмотів він. — У тебе волосся іншого кольору… та й…

— Тед, час забиратися, — наполягав наймолодший з чоловіків. — І забиратися inmediatamento.[38]

— Так, — сказав старий, але погляду від Джейка не відвів. Він затулив очі рукою (Едді подумав, що так він схожий на карнавального ясновидця, що готується читати думки), та потім опустив її. — Так, авжеж. — Він глянув на Роланда. — Ти їхній дін? Роланд з Ґілеаду? Роланд з роду Ельдового?

— Так, я… — почав Роланд, але його знову потягло на блювоту, хоча з рота потекла лише довга цівка слини, бо блювати вже було нічим — свою порцію Найджелового супу й сандвічів стрілець уже з себе вивергнув. На знак вітання він підніс до чола кулак, що ледь помітно тремтів, і мовив:

— Так. Ти більше знаєш про мене, ніж я про тебе, сей.

— Це не має значення, — відказав сивий. — Чи ви підете з нами? Ви і ваш ка-тет?

— Безперечно, — кивнув Роланд.

У нього за спиною знову нахилився і виблював Едді.

— Господи! — здушено прохарчав він. — А я ще думав, що на «ґрейхаунді» паскудно їздити! Та порівняно з цими дверима автобус — це… це…

— Каюта першого класу на «Королеві Марії», — слабким голосом промимрила Сюзанна.

— Ходімо… хутко! — підганяв наймолодший. — Якщо Горностай зі своєю бандою тахінів уже в дорозі, вони будуть тут за п’ять хвилин! А той котяра може й порвати!

— Так, — кивнув сивий. — Нам справді слід поквапитися, містере Дескейн.

— Показуйте дорогу, — сказав Роланд. — Ми підемо слідом.

Два

Місцина, де вони вийшли, більше скидалася не на залізничний вокзал, а на криту сортувальну станцію колосальних розмірів. Сріблясті лінії, що їх бачив Джейк, насправді виявилися рейками, що бігли й перетиналися. Пар цих рейок тут було не менш ніж сімдесят. Вздовж декількох колій рухалися вперед-назад невисокі локомотиви-автомати, виконуючи вже нікому не потрібні завдання, одержані, певне, багато століть тому. Один такий локомотив штовхав поперед себе платформу, повну іржавих двотаврових брусів. Інший роботизованим голосом закричав:

— «Камка-А», під’їдьте до вантажної платформи номер дев’ять. «Камка-А», до вантажної платформи номер дев’ять.

Від підстрибування на стегні в Едді Сюзанну знову стало нудити, але тривожний настрій сивого старого передався їй, як застуда. Крім того, вона знала, що таке тахіни: чудовиська з людським тілами й головами птахів чи звірів. Вони нагадували їй істот на картині Босха «Сад земних насолод».

— Дорогенький, відчуваю, що мене може знову знудити, — сказала вона. — Але якщо це станеться, ти навіть не думай зупинятися.

Едді щось буркнув, і вона прийняла це за ствердну відповідь. Піт стікав його блідою шкірою, і Сюзанні стало його шкода. Адже йому було так само зле, як і їй. Тепер вона знала, що воно таке: пройти крізь створений ученими пристрій телепортації, який доживав свої останні дні. У тому, що їй бодай коли-небудь вдасться переконати себе повторити цей перехід, вона сумнівалася.

Підвівши погляд, Джейк побачив дах, зроблений з мільйона панелей різних форм і розмірів. Враження складалося таке, що він дивився на мозаїчну черепицю, пофарбовану в однаковий сірий колір. Аж раптом крізь панель пролетів птах, і Джейк збагнув, що то не черепиця, а прямокутники скла, подекуди розбиті. А темно-сіра барва — таким, певно, був світ у Краї Грому. «Неначе тут вічно триває сонячне затемнення», — подумав хлопчик і здригнувся. Поряд із ним Юк знову кілька разів поспіль хрипко закашляв, та потім, раз у раз стріпуючи головою, знову побіг уперед.

Три

Проминувши звалище якихось приладів (на вигляд — генераторів), вони ввійшли до лабіринту безладно розставлених вагонів, що дуже відрізнялися від тих, які возив Блейн Моно. Деякі нагадували Сюзанні вагони електричок, які вона свого часу, себто 1964 року, бачила в Нью-Йорку на вокзалі «Гранд-Сентрал». Неначе на потвердження свого здогаду, вона помітила на одному з них напис «РЕСТОРАН». Утім, були й інші, значно старіші на вигляд. Обшиті темними приклепаними листами жерсті чи сталі, не хромовані, вони скидалися на пасажирські поїзди, що їх можна було побачити в старому вестерні чи телесеріалі на кшталт «Меверика». Біля одного з таких вагонів стояв робот, з чиєї шиї стирчали в усі боки дроти. Свою голову (в картузі з емблемою «Кондуктор 1-го класу») він тримав під пахвою.

Попервах Сюзанна ще сяк-так намагалася рахувати в цьому лабіринті повороти праворуч і ліворуч, та потім облишила цю невдячну справу. Нарешті вони вийшли десь за п’ятдесят ярдів від будиночка, обшитого дошками, з написом над дверима: «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ». Від лабіринту хатину відділяв майданчик потрісканого бетону, захаращений візками для багажу, горами ящиків для тари. Також тут лежали два мертві Вовки. «Ні, — подумала Сюзанна. — З отим буде три». Третій застиг, обіпершись на стіну, в глибокій тіні за рогом будівлі «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ».

— Ходімо, — сказав старий з копицею сивого волосся. — Вже недалеко. Але треба поквапитися, бо, якщо попадемося тахінам з Дому розбитих сердець, вони вас уб’ють.

— Нас вони теж вб’ють, — докинув наймолодших із трьох чоловіків і відгорнув волосся з очей. — Усіх, крім Теда. Тед — єдиний з нас незамінний. Просто він надто скромний і не любить про це згадувати.

Поза «ВАНТАЖЕННЯМ/ЗАГУБЛЕНИМ БАГАЖЕМ» розташовувалася (цілком логічно, подумала Сюзанна) ТРАНСПОРТНА КОНТОРА. Сивий поторсав двері. Замкнено. Але його це радше потішило, ніж засмутило.

— Дінкі? — промовив він.

Як виявилося, так звали наймолодшого з них трьох. Хлопець узявся за ручку, і Сюзанна почула, як усередині щось тріснуло. Дінкі відступив від дверей. Тед знову спробував штовхнути двері, й цього разу вони відчинилися без проблем. Їхнім очам відкрилося темне приміщення, розділене навпіл високою конторкою, табличка на якій викликала в Сюзанни легку ностальгію: ВІЗЬМІТЬ НОМЕРОК І ЧЕКАЙТЕ.

Коли двері за ними зачинилися, Дінкі ще раз узявся за ручку. І знову пролунало сухе клацання.

— А тепер ти їх замкнув, — у Джейковому голосі, здавалося, забриніло звинувачення, але він усміхався, й на щоках знову з’явився рум’янець. — Правда ж?

— Не зараз, будь ласка, — сказав сивий чоловік, Тед. — На це нема часу. Прошу, йдіть за мною.

Піднявши дошку конторки, він повів їх усередину. За нею виявилася службова зона, в якій сиділо два роботи (з вигляду — давно мертві) й три скелети.

— І чому, чорт забирай, ми постійно натикаємося на кістки? — спитав Едді. Як і Джейк, він уже почувався ліпше й просто розмірковував уголос, не сподіваючись на відповідь. Проте отримав її. Від Теда.

— Юначе, ви ж знаєте про Багряного Короля? Знаєте, авжеж, знаєте. Так от, на мою думку, колись давно він усю цю частину світу отруїв газом. Пожартував так, мабуть. А темрява, яку ви щойно бачили, — це залишковий ефект. Король божевільний, звісно. В тому-то й халепа. Сюди.

Через двері з написом «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ» він провів їх до кабінету, який колись, певно, займало велике цабе в магічному світі постачань і вантажів. На підлозі Сюзанна помітила безліч слідів, які свідчили про те, що до цього приміщення не так давно навідувалися. Можливо, якраз ці троє. Всередині стояв стіл, вкритий шестидюймовим шаром пухкого пилу, а також два стільці й канапа. За столом було вікно. Колись його затуляли жалюзі, проте вони вже давно обвалилися на підлогу, а краєвид, що відкривався з вікна, був відразливий і захопливий водночас. Земля за станцією «Край Грому» нагадала Сюзанні пустельні обшири на протилежному від Калій боці річки Вайє, хіба що суворіші й огидніші.

І, звісно, тут теж панував напівморок.

Рейки з навіки завмерлими поїздами нитками сталевого павутиння розбігалися вусібіч. А небо над ними, найтемнішої аспідно-сірої барви, висіло так низько, що, здавалося, простягни руку — й торкнешся. Повітря між небом і землею було якимось щільним: Сюзанна піймала себе на тому, що примружується, щоб усе роздивитися, хоча ні справжнього туману, ні смогу не бачила.

— Дінкі, — покликав сивий.

— Так, Тед.

— Що ти залишив для нашого друга Горностая?

— Робота-ремонтника, — відповів Дінкі. — Все матиме такий вигляд, ніби він сам знайшов дорогу через двері з Федіка, спрацювала сигналізація, а тоді він підсмажився на колії на дальньому боці сортувальної. Деякі з них досі під напругою. Там часто валяються обгорілі птахи, але на чималого расті сигналізація не купиться. А от на робота… Він повірить, я впевнений. Горностай не дурний, але там усе переконливо.

— Добре. Це дуже добре. Стрільці, а погляньте-но туди. — Тед показав на гостру скелю, що видніла на горизонті. Простеживши за його рукою, Сюзанна одразу побачила той виступ — у напівмороці всі обрії здавалися близькими. На її погляд, нічого особливого в тій скелі не було, хіба що тіні біля неї згущувалися щільніше і височіли безплідні гори поваленого каміння. — То Кан Стік-Тете.

— Маленька Голка, — сказав Роланд.

— Досконалий переклад. Саме туди ми й вирушимо.

У Сюзанни стислося серце. До гори (чи пагорба, якщо його можна було так назвати) було аж ніяк не менше восьмидесяти миль. Принаймні на межі видимості. Едді й Роланд та двоє молодших чоловіків, як вона собі гадала, не донесуть її аж так далеко. І взагалі, звідки їм було знати, що новим супутникам можна довіряти?

«А з іншого боку, — подумала вона, — хіба в нас є вибір?»

— Вас не доведеться нести, — сказав їй Тед, — але ваша допомога Стенлі не завадить. Ми візьмемося за руки, як на спіритичному сеансі. Я хочу, щоб, коли ми проходитимемо, ви всі візуалізували ту скелю. І щоб весь час прокручували в голові назву: Стік-Тете, Маленька Голка.

— Стоп-стоп-стоп, — захитав головою Едді. Вони підійшли до чергових дверей, за якими була стінна шафа. Всередині висіли металеві плічка й старезний червоний блейзер. Едді взяв Теда за плече й розвернув обличчям до себе. — Через що будемо проходити? Де? Якщо це двері типу тих, останніх…

Тед вимушений був підвести погляд, щоб подивитися на Едді, адже Едді був вищий, і Сюзанна помітила дивовижну й страшну річ: очі Теда неначе здригалися в очницях. Але відразу ж зрозуміла, що насправді це не так. Просто зіниці чоловіка розширювалися й звужувалися моторошно швидко. Неначе не могли вирішити, світло в кабінеті чи темно.

— Ми підемо не через двері, принаймні не у вашому звичному розумінні. Юначе, ви маєте мені довіряти. Прислухайтеся.

Всі замовкли, й Сюзанна почула гуркіт двигунів, що наближалися.

— Це Горностай, — сказав їм Тед. — 3 ним тахіни, щонайменше четверо, а може, і з півдюжини. Якщо вони помітять нас тут, Дінкі й Стенлі майже напевно загинуть. Їм не треба нас ловити, достатньо лише помітити. Ми ризикуємо життям заради вас. Це не гра, тож годі питань, просто йдіть за мною!

— Ми підемо, — пообіцяв Роланд. — І думатимемо про Маленьку Голку.

— Стік-Тете, — кивнула Сюзанна.

— Після цього вам не буде зле, — сказав Дінкі. — Обіцяю.

— Слава Богу, — зізнався Джейк.

— Сла-а огу, — погодився Юк.

Стенлі, третій учасник Тедового загону, як і досі, не промовив ні слова.

Чотири

То була звичайна стінна шафа, до того ж офісна — а отже, вузька і просмерділа цвіллю. На нагрудній кишені старезної червоної куртки був мідний значок з вибитими на ньому словами «КЕРІВНИК ТРАНСПОРТУВАННЯ». Стенлі ступив углиб, до голої задньої стіни. Плічка на перекладині задзеленчали. Джейку довелося дивитись під ноги, щоб ненароком не наступити на Юка. Він завжди був трохи схильний до клаустрофобії, тож тепер відчував, як пухкі пальці паніки гладять йому шию: спершу з одного боку, потім з іншого. У сумці тихо бряжчали Орізи. Семеро людей і один пухнастик-шалапут скупчилися в шафі покинутої контори. Божевілля. Джейк досі чув дирчання двигунів. Головного звали Горностаєм.

— Візьміться за руки, — наказав Тед. — І зосередьтеся.

— Стік-Тете, — повторила Сюзанна, але Джейк почув у її голосі сумнів.

— Маленька Го… — почав Едді і вражено замовк. Порожня стіна вглибині шафи зникла, а на її місці постала невеличка галявина. З одного боку виднілися валуни, а з іншого збігав донизу крутий схил, порослий чагарниками. Джейк був готовий закластися на що завгодно, що це і є Стік-Тете, і міг лише порадіти, якщо то був вихід із тісної комірчини.

Стенлі тихо застогнав, чи то від болю, чи то від напруження (або, може, від того й того водночас). Його очі були заплющені, з-під повік струменіли сльози.

— Пора, — мовив Тед. — Веди нас туди, Стенлі. — А повернувшись до інших, додав: — Допомагайте йому, якщо зможете. Допомагайте, заради ваших батьків!

Джейк щосили намагався втримати перед внутрішнім зором образ скелі, яку Тед показав з вікна кабінету. Він рушив уперед, тримаючись спереду за руку Роланда, а позаду — Сюзанни. Спітнілою шкірою відчув повів вітерцю, а наступної миті вийшов на схил Стік-Тете в Краї Грому, побіжно згадуючи містера К. С. Льюїса й чарівну шафу, через яку відкривався вихід до Нарнії.

П’ять

Але вийшли вони не в Нарнії.

На схилі було дуже зимно, і невдовзі Джейка вже били дрижаки. Озирнувшись через плече, він не побачив і натяку на портал, крізь який вони вийшли. На галявині було доволі темно і в повітрі витав якийсь гострий та не надто приємний запах, наче від розлитого гасу. З маленької печери (чи не меншої за ту шафу), розташованої в схилі пагорба, Тед приніс купу ковдр і флягу, в якій плюскотіла вода з різким лужним присмаком. Джейк і Роланд узяли по ковдрі й загорнулися. Едді взяв дві й загорнувся в них разом з Сюзанною. Джейк навіть трохи позаздрив, що вони можуть зігріти одне одного. Сам він змагався зі своїми зубами, щоб вони не цокотіли (бо, щойно це почнеться, зупинити їх він не зможе).

Дінкі також загорнувся в ковдру, а от Тед і Стенлі наче й не відчували холоду.

— Погляньте вниз, — запропонував Тед Роланду та решті, показуючи на павутиння залізничних колій. Джейк побачив величезний дах сортувальної станції та споруду з зеленим дахом збоку від неї, що, здавалося, була з півмилі завдовжки. В різні боки від неї розбігалися колії. «Станція „Край Грому“, — зачудовано подумав хлопець. — Та, де Вовки садовили викрадених дітей на потяг і відправляли їх Шляхом Променя у Федік. І туди ж їх приводили вже рунтами».

Навіть тепер, після всього, що довелося пережити, Джейкові насилу вірилося, що вони менш ніж за дві хвилини перенеслися сюди, за шість чи вісім миль від станції. Він розумів, що кожен з них відіграв свою роль у тому, щоб відкрити портал, але створив його той, кого звали Стенлі. Зараз він мав дуже блідий і змучений, мало не знесилений вигляд. Раз навіть заточився і ледь не впав, але Дінкі (дуже невдале, на Джейкову думку, дали хлопцеві прізвисько[39]) вчасно підхопив його під руку. Та Стенлі цього наче й не помітив. Поглядом, сповненим благоговіння, він дивився на Роланда.

«Це не лише благоговіння, — подумав Джейк, — і не зовсім страх. Це щось інше. Але що?»

До станції наближалися два моторизовані вози на великих надувних шинах — всюдиходи. Джейк зрозумів, що то Горностай (ким би він не був) і його друзяки-тахіни.

— Напевно, ви вже зрозуміли, — сказав Тед, — що в кабінеті начальника, або головного наглядача, якщо вам так більше до вподоби, Девар-Тої стоїть сигналізація. Вона спрацьовує щоразу, коли хтось чи щось проходить крізь двері між зоною скупчення Федіка і тією станцією…

— Здається, раніше ти його назвав інакше, — зауважив Роланд. — Не начальником і не наглядачем, а кі’-дамом.

Дінкі розсміявся.

— Це ти добре підмітив, приятелю.

— А що таке «кі’-дам»? — поцікавився Джейк, хоч уже й сам здогадувався. Люди в Кальї своєрідно називали частини тіла: головна коробка, серцева коробка, кі’-коробка. Що означало процеси мислення, емоції й функції, які виконував у людини зад. Тваринні функції, як їх назвали б деякі; сральна коробка — так теж можна було перекласти, якщо в тебе сама вульгарщина на думці.

Тед знизав плечима.

— Кі’-дам означає «срака замість голови». Це так Дінкі прозвав сея Прентиса, начальника Девару. Але ж ти й сам знав, правда?

— Здається, — кивнув Джейк. — Здогадувався.

Тед подивився на нього довгим поглядом, і щось у його виразі допомогло Джейкові розібратися, як саме Стенлі дивився на Роланда. То був не страх, а зачудування. Джейк досить чітко розумів, що Тед досі думає про те, як він схожий на того, кого звали Боббі, а ще не сумнівався, що Тед знає про його здібності до читання думок. Але що змушувало чудуватися Стенлі? Хоча, можливо, він забагато приділяв цьому уваги. Цілком могло бути, що Стенлі просто не сподівався побачити коли-небудь на власні очі живого стрільця.

Зненацька Тед рвучко повернувся від Джейка до Роланда.

— А тепер погляньте туди, — сказав він.

— Ого! — вигукнув Едді. — Що за чорт!

Сюзанну побачене здивувало й розвеселило водночас. Те, на що показував Тед, нагадало їй біблійну сагу режисера Сесіла Б. Демілля «Десять заповідей», а надто той епізод, де Червоне море, що розійшлося за велінням Мойсея, підозріло нагадувало желе, а голос Бога, що лунав з неопалимої купини, дуже вже скидався на голос актора Чарлза Лафтона. І все ж, то було дивовижно. Тобто по-голлівудському спецефектно і видовищно.

У них на очах товстелезний сніп сонячного світла спускався з отвору в низько навислих хмарах. Він, мов прожектор, прорізав моторошно темне повітря і освітлював поселення, що розташовувалося десь за шість миль від станції «Край Грому». «Миль зо шість» — от і все, що можна було сказати про відстань, бо в цьому світі не існувало більше півночі та півдня, принаймні таких, яким можна було б довіряти. Тепер у ньому був лише Шлях Променя.

— Дінкі, наш бінокль у…

— Нижній печері?

— Ні, коли ми були тут востаннє, я переніс його в горішню, — у тоні Теда вчувалося безмежне терпіння. — Він на купі ящиків біля самого входу. Принеси його, будь ласка.

Цієї розмови Едді не помітив узагалі, так його зачарував (і потішив) той широкий сніп сонця, що осявав зелений і радісний шмат землі, настільки нереальний у цій похмурій безплідній пустелі, як… ну, напевно, так само нереальним здавався Сентрал-парк туристам з Середнього Заходу, що вперше приїжджали до Нью-Йорка.

Там він бачив будівлі, що нагадували гуртожитки коледжу — нормальні гуртожитки, — та інші споруди, схожі на старі комфортабельні особняки, перед якими розкинулися широкі зелені моріжки. На дальньому боці ділянки, освітлюваної сонячним променем, була начебто вулиця, обабіч якої тяглися ряди крамниць. Ідеальна маленька Мейн-стрит Америки,[40] за винятком одного: обидва її кінці виходили в темну кам’янисту пустелю. Ще Едді роздивився там чотири кам’яні вежі, порослі приємним оку зеленим плющем. Ні, не чотири, шість. П’ята і шоста крилися в тіні гарних старих в’язів. В’язи в пустелі, ото дивовижа!

Повернувся з біноклем Дінкі і простягнув його Роландові, але той похитав головою.

— Не ображайся на нього, — сказав Едді. — Його очі… скажімо так, це щось із чимось. А от я не відмовлюся глянути в бінокль.

— Я теж, — кивнула Сюзанна.

Едді простягнув їй бінокля.

— Дами вперед.

— Та ну, я потім…

— Припиніть! — мало не загарчав на них Тед. — Наш час спливає, а ризик росте. Не гайте першого і не збільшуйте нам другого, прошу вас.

Сюзанну це зачепило, але вона втрималася від того, щоб сказати щось різке у відповідь. Натомість мовчки взяла бінокль, піднесла до очей і відрегулювала. Побачене лише посилило її відчуття, що то маленьке університетське містечко, до якого прилягало мальовниче село. «Закладаюся, що студенти й селяни живуть мирно, — подумала вона. — Містечко в’язів та університет Руйначів разом, як арахісове масло і желе, Еббот і Костелло[41], рука й рукавичка». Коли в «Сетедей Івнінг Пост» друкували Рея Бредбері, вона завжди розгортала ту сторінку першою, бо обожнювала Бредбері. А те, що вона бачила зараз у бінокль, нагадало їй Ґрінтаун, ідеальне вигадане містечко Бредбері, що розташовувалося в Іллінойсі. Там дорослі сиділи на своїх ґанках у кріслах-гойдалках, попиваючи лимонад, а діти грали в квача з ліхтариками у літніх вечірніх сутінках, що їх коли-не-коли розсікали світлячки. А університетське містечко? Там не пиячили, а якщо й пиячили, то в межах пристойності. Жодного «драпу», коліс і рок-н-ролу. Там дівчатка цілували своїх хлопців на добраніч палко і цнотливо та радо бігли назад у гуртожиток, щоб доглядальниця не подумала про них чогось поганого. Місце, де цілий день світило сонце, по радіо співали Перрі Комо[42] й сестри Ендрюс[43], і ніхто з мешканців навіть не підозрював, що живуть вони в зруйнованому світі, який зрушив з місця.

«Хоча ні, — холодно подумала Сюзанна, — дехто здогадується. Саме тому ці троє прийшли нас зустріти».

— Це Девар-Тої, — рівним тоном сказав Роланд, і то було не питання.

— Ага, — кивнув Дінкі. — Старий добрий Девар-Тої. — Він підійшов до Роланда і показав на велику білу споруду біля гуртожитків. — Бачите? То Дім розбитих сердець, там живуть кан-тої. Тед називає їх ницими. Це покручі тахінів і людей. А вони самі називають це місце не Девар-Тої, а Алгул Сьєнто, що означає…

— Блакитний рай, — закінчив за нього Роланд, і Джейк зрозумів, звідки назва: усі будівлі, крім кам’яних вежиць, мали покрівлю з блакитної черепиці. Не Нарнія, а Блакитний Рай, де купка люду займалася підготовкою кінця світу.

Кінця всіх світів.

Шість

— На вигляд — найприємніша місцина з усіх можливих, принаймні з часів падіння Внутрішнього світу. Правда ж? — спитав Тед.

— Непогано, так, ага, — погодився Едді. У голові роїлося щонайменше тисяча запитань, і він здогадувався, що у Сьюз із Джейком на двох теж не менше тисячі набереться. Проте зараз був не час їх ставити. Він не зводив погляду з дивовижної маленької оази площею десь із сотню акрів.[44] Єдина залита сонцем зелена пляма на весь Край Грому. Єдина приємна місцина. А чом би й ні? Усе найліпше тільки для наших друзів Руйначів.

Але не втримався — одне питання таки вирвалося.

— Теде, чому Багряний Король хоче зруйнувати Вежу? Ви знаєте?

Тед зиркнув на нього, як здалося Едді, доволі прохолодним, якщо не відверто крижаним поглядом. Але одразу ж на зміну тому погляду прийшла усмішка і його обличчя засяяло, а очі перестали до моторошності уважно їх вивчати, що саме по собі теж було непогано.

— Він божевільний, — відповів Тед. — Причинний. Геть схибнутий. А хіба я вам не казав? — І перш ніж Едді встиг відповісти: — Так, місцинка гарна. Називайте як хочте: Девар-Тої, Велика Тюрма чи Алгул Сьєнто, — на вигляд дуже привабливе місце. І не лише на вигляд.

— Помешкання з усіма вигодами, — кивнув Дінкі. Навіть Стенлі дивився вниз на осяяне сонцем містечко, і на його обличчі читалося легке прагнення туди потрапити.

— Харчі там найкращі, — вів далі Тед, — і двічі на тиждень у кінотеатрі «Перлина» показують два нові фільми. А як не хочете в кіно, можна взяти напрокат якісь дівідюки.

— А це що таке? — зачудовано спитав Едді, та одразу ж схаменувся: — Не зважайте. Розказуйте далі.

Тед пересмикнув плечима, мовби говорячи: «Та наче все».

— Абсолютно космічний секс, — докинув Дінкі. — Із симуляторами, звісно, але від цього не менш неймовірний. Я робив це з Мерилін Монро і Ніколь Кідман, з обома за один тиждень. — Він промовив це з якоюсь тривожною гордістю. — Якби я захотів, то міг би їх усіх мати одночасно. Те, що вони несправжні, можна було сказати, лише коли на них дихнеш. Тоді та частина, на яку ти дмухнув… наче зникає. Це неприємно.

— Бухло? Наркота? — спитав Едді.

— Випивка в обмежених кількостях, — відповів Тед. — Якщо вас, наприклад, цікавить енологія, то щоразу під час їди ви смакуватимете дивовижні відчуття.

— А що таке енологія? — спитав Джейк.

— Наука про вина для снобів, котику, — пояснила йому Сюзанна.

— Якщо ви потрапляєте до Блакитного Раю, маючи якусь залежність, — провадив Дінкі, — вас від неї позбавлять. По-доброму. Один чи двоє хлопців виявилися особливо твердими горішками в цьому сенсі… — Його погляд на мить зустрівся з Тедовим. Той знизав плечима й кивнув. — Вони просто зникли.

— Насправді ниці люди більше не набирають Руйначів, — сказав Тед. — Для завершення своєї роботи їм вистачить і тих, що вже є.

— Скільки їх? — спитав Роланд.

— Близько трьохсот, — відповів Дінкі.

— Триста сім, — уточнив Тед. — Ми розквартировані в п’яти гуртожитках, хоча це не зовсім відповідне слово. У нас є власні помешкання, й контактувати з колегами-Руйначами ми можемо рівно стільки, скільки забажаємо.

— І ви розумієте, що ви робите? — спитала Сюзанна.

— Так. Хоча більшість не надто багато про це думає.

— Не розумію, чому вони не піднімуть повстання.

— Яке ваше «коли», мем? — спитав у неї Дінкі.

— Моє… — Та потім вона зрозуміла, про що йому йдеться. — Тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий.

Він зітхнув і похитав головою.

— Тоді ви нічого не знаєте про Джима Джонса і його «Народний храм». Легше було б пояснити, якби ви знали. Цей проповідник Ісуса з Сан-Франциско заснував у Гаяні поселення для своєї релігійної секти, і там близько тисячі людей наклали на себе руки. Вони пили отруєний «кул-ейд»[45], а він стояв на ґанку і через мегафон розповідав їм історії про свою матір.

Сюзанна дивилася на нього нажаханими очима, в яких читалася недовіра: Тед же ледь приховував нетерплячку. Втім, напевно, в цій розповіді він вбачав щось важливе, бо мовчанки своєї не порушував.

— Майже тисяча, — повторив Дінкі. — Бо вони були розгублені й самотні, і думали, що Джим Джонс — їхній друг. Тому що — вдумайтеся — їм нікуди й ні до кого було повертатися. Тут те саме. Якби Руйначі об’єдналися, вони могли б своєю ментальною кувалдою засандалити Прентиса й Горностая, і всіх тахінів разом з кан-тої аж до сусідньої галактики. Натомість є лише я, Стенлі й кумир усіх, Суперруйнач, незрівнянний містер Теодор Бротіґен з Мілфорда, штат Коннектикут. Випуск Гарварду тисяча дев’ятсот двадцятого року, драмгурток, дискусійний клуб, редактор газети «Крімзон» і — авжеж! — член товариства «Фі-Бета-Гівнюків»[46].

— Ми можемо довіряти вам трьом? — запитав Роланд. Питання прозвучало оманливо недбалим тоном, мало не побіжно.

— У вас нема вибору, — сказав Тед. — Нікого іншого у вас нема. І в нас теж.

— Якби ми були на їхньому боці, — додав Дінкі, — думаєте, нам не було б що взути, крім мокасинів, зроблених з довбаних гумових шин? У Блакитному Раю тобі дають усе, крім елементарних речей. Зазвичай ти про них не думаєш, але… ну, скажімо, так: якщо в тебе на ногах лише алгулсьєнтівські капці, злиняти стає набагато важче.

— І все одно мені насилу віриться, — сказав Джейк. — Тобто в те, що всі ці люди спільними зусиллями нищать Промінь. Не ображайтесь, але…

Дінкі повернувся до Джейка. Його руки стислися в кулаки, губи зійшлися в розлюченій посмішці. І одразу ж Юк зайняв позицію перед хлопцем. Він тихо гарчав і шкірив зуби. Але Дінкі його не помітив, а може, не звернув уваги.

— Невже? А знаєш що, малий? Я таки образився. Мене, бляха, ти образив. Ти хоч знаєш, як це: жити вічним вигнанцем, коли з тебе весь час збиткуються, завжди бути, як та Керрі на випускному?

— Як хто? — збентежено перепитав Едді, але Дінкі вже так розлютився, що не звернув уваги.

— Там є люди, які не можуть ходити або розмовляти. В одної дівчини нема рук. Ще в кількох гідроцефалія, тобто голови в них, бляха, завбільшки зі штат Нью-Джерсі! — Він відставив руки від своєї голови на два фути в обидва боки, і вони всі подумали, що це явне перебільшення. Та згодом дізнаються, що це не так. — Ось наш бідолаха Стенлі — він один з тих, хто не може говорити.

Роланд глянув на Стенлі — блідого, з порослим щетиною обличчям і густими темними кучерями на голові. На вустах стрільця з’явилася слабка подоба усмішки.

— Я гадаю, він може говорити, — сказав Роланд. — Стенлі, чи ти носиш ім’я свого батька? Думаю, так.

Стенлі опустив голову, і кров шугонула йому в обличчя. Проте він усміхався. Та водночас знову розплакався. «Що, в біса, тут відбувається?» — не міг збагнути Едді.

Тед, очевидячки, теж нічого не розумів.

— Сей Дескейн, чи можу я запитати…

— Ні, ні, перепрошую, — мовив Роланд. — Ваш час спливає, так ви сказали, й ми всі це відчуваємо. А чи знають Руйначі, що їм дають їсти? Чим їх годують, аби збільшити їхню силу?

Тед рвучко сів на камінь і подивився вниз на плетиво колій.

— Це якось пов’язано з тими дітлахами, яких вони перевозять через станцію, так?

— Так.

— Вони не знають, і я теж, — так само важким тоном промовив Тед. — Насправді ні. За добу нам згодовують десятки пігулок. Уранці, опівдні й увечері. Деякі — то вітаміни. Деякі призначені для того, щоб ми були слухняні, я в цьому не сумніваюся. Мені пощастило очистити від них свій організм, а також організми Дінкі й Стенлі. Та тільки… щоб таке очищення подіяло, стрільцю, людина має сама цього прагнути. Розумієте?

Роланд кивнув.

— Я вже давно підозрював, що нам дають ще якісь… ну не знаю… підсилювачі роботи мозку… але пігулок так багато, що годі визначити, які з них які. Що саме робить нас людожерами чи вампірами, чи тими й тими водночас. — Він замовк, дивлячись на неймовірний промінь світла. Потім простягнув руки в обидва боки. Дінкі взявся за одну, Стенлі — за другу.

— Дивіться, — сказав Дінкі. — Вам сподобається.

Тед заплющив очі. Інші двоє наслідували його приклад. Якусь мить не відбувалося нічого, лише троє чоловіків стояли обличчям до темної пустелі й променя Сесіла Б. Демілля… стояли й дивилися, Роланд знав напевне. Навіть із заплющеними очима.

Промінь блимнув і згас. На дванадцять секунд Девар-Тої поринув у темряву, як і пустеля навкруги та схили Стік-Тете. Дінкі хрипко (та не без утіхи) зітхнув і зробив крок назад, відокремлюючись од Теда. Ще мить — і Тед відпустив руку Стенлі та повернувся до Роланда.

— То ви зробили? — спитав стрілець.

— Ми втрьох, разом, — відказав Тед. — Але найбільше — Стенлі. Він надзвичайно потужний передавач. Одна з небагатьох речей, які здатні налякати Прентиса, ницих людей і тахінів, — це втрата штучного світла. А це трапляється дедалі частіше, і не завше через наше втручання в роботу машинерії. Просто самі машини… — Він знизав плечима. — Непридатніють.

— Як і все навколо, — завважив Едді.

Тед повернувся до нього, без тіні усмішки на вустах.

— Але не настільки швидко, містере Дін. Це підривання позосталих двох Променів слід припинити, і якомога швидше, інакше буде пізно. Ми з Дінкі та Стенлі допоможемо вам, якщо це буде в наших силах, навіть якщо для цього потрібно буде вбити всіх Руйначів.

— Звісно, — підтвердив Дінкі, нещиро всміхнувшись. — Якщо преподобний Джим Джонс це зробив, то чим ми гірші?

Тед нагородив його несхвальним поглядом і знову повернувся до Роландового ка-тету.

— Може статися, що до цього й не дійде. Але якщо дійде… — Зненацька він підвівся й ухопив Роланда за руку. — Невже ми справді людожери? — хрипким, рипучим голосом спитав він. — Невже ми їли дітей, яких Зелені Плащі привозили з Пограниччя?

Роланд мовчав.

Тед повернувся до Едді.

— Я хочу знати.

Едді не відповідав.

— Мадам-сей? — звернувся Тед до жінки, яка сиділа в Едді на стегні. — Ми готові допомогти вам. Невже ви не допоможете нам, не відповісте на моє питання?

— А що це змінить? — спитала Сюзанна.

Декілька секунд Тед не зводив з неї очей, а потім повернувся до Джейка.

— Ви з моїм юним другом як дві краплини води схожі один на одного, — сказав він. — Розумієш, синку?

— Ні, але мене це не дивує, — відказав Джейк. — Тут завжди все так відбувається. Постійно якісь… е-е… збіги.

— Ти розкажеш мені те, про що я хочу дізнатись? Боббі розповів би.

«Щоб ти потім з’їв себе живцем? — подумав Джейк. — З’їв себе замість них?»

Він похитав головою.

— Я не Боббі, — сказав він. — Хоч би який був на нього схожий.

Зітхнувши, Тед кивнув.

— Ви горою стоїте одне за одного. І чому я не здивований? Ви ж ка-тет, врешті-решт.

— Нам час, — сказав Дінкі, звертаючись до Теда. — Ми вже й так тут задлялися. Це ж вам не просто встигнути до обходу кімнат. Нам зі Стенлі треба підрегулювати їхню довбану телеметрію, аби Прентис і Горностай, коли подивляться, сказали: «Тедді Б. був на місці. Дінкі Ерншо і Стенлі Руїс також. Ці хлопці нам не надокучали».

— Так, — погодився Тед. — Думаю, ти правий. Але ще п’ять хвилин у нас є?

Дінкі неохоче кивнув. Через великий простір, що пролягав між ними й селищем, вітер доніс слабкий відгомін сирени, і юнак широко всміхнувся від щирої втіхи.

— Вони так шугаються, коли гасне сонце, — сказав він. — Це змушує їх розплющити очі й побачити, що їх оточує насправді, — а насправді то якась збочена версія ядерної зими, от що.

Тед вклав руки до кишень, опустив погляд на свої ноги, потім знову підвів очі на Роланда.

— Пора вже завершувати цю… цю недоладну кумедію. Якщо все складеться вдало, ми втрьох повернемося завтра. А тим часом — спустіться схилом на сорок ярдів, там побачите велику печеру. Вона на протилежному боці від станції «Край Грому» і Алгул Сьєнто. Там є харчі, спальні мішки й плитка, яка працює на пропані з балона. А ще ви там знайдете карту Алгул Сьєнто, грубувату, але все-таки карту. Крім того, я лишив для вас магнітофон і чимало касет. Відповідей на всі ваші питання вони, може, й не дадуть, але багато чого пояснять. А поки що просто зрозумійте, що в Блакитному Раю не все так безхмарно, як здається. Порослі плющем вежі — сторожові. Довкола Раю тягнеться дротяна загорожа в три ряди. Якщо спробуєш порятуватися втечею зсередини, то перший ряд загорожі тебе вжалить…

— Як колючий дріт, — завважив Дінкі.

— Другий так ударить струмом, що ти знепритомнієш, — вів далі Тед. — Ну а третій…

— Ми зрозуміли, — сказала Сюзанна.

— А що з Дітьми Родерика? — запитав Роланд. — Вони теж якось пов’язані з Деваром, бо ж ми зустріли одного з них дорогою сюди, і він нам таке розповів.

Сюзанна глянула на Едді, питально здійнявши брови. Він відповів їй поглядом, що промовляв: «Пізніше поясню». То була проста й бездоганна розмова без слів, одна з тих, що їх люди, які люблять одне одного, приймають як належне.

— А, ті бовдури, — сказав Дінкі, проте в його голосі вчувалося співчуття. — Вони… як їх там називали в старих фільмах? Перевірені кадри, здається. Вони живуть у маленькому сільці десь за дві милі за станцією. Це в той бік, — він показав рукою напрям. — В Алгулі вони виконують різні господарчі роботи, троє-четверо з них навіть уміють працювати з покрівлями… латати дахи й таке інше. Не знаю, які тут шкідливі речовини витають у повітрі, але ті бідолахи надзвичайно до них чутливі. Та тільки в них це виявляється радше у вигляді променевої хвороби, ніж звичайних прищів та екземи.

— Еге ж, я в курсі, — сказав Едді, згадавши горопашного Чевіна з Чейвена: його роз’їдене виразками обличчя й просякнуте сечею лахміття.

— Це бродячі фолькен, — докинув Тед. — Бедуїни. Я думаю, вони переважно йдуть туди, куди ведуть їх рейки. Під станцією і Алгул Сьєнто є катакомби. Роди знають їх як свої п’ять пальців. Там, унизу, повно різного харчу, і двічі на тиждень вони привозять їжу в Девар на підйомниках. Оцим ми й харчуємося. Воно все, звісно, стравне, але… — Він знизав плечима.

— Усе швидко розпадається, — навдивовижу похмуро сказав Дінкі. — Проте, як уже сказав Тед, вино тут просто чудове.

— Якщо я попрошу вас завтра привести з собою одного з Дітей Родерика, — промовив Роланд, — чи виконаєте ви моє прохання?

Тед і Дінкі обмінялися враженими поглядами й обидва глянули на Стенлі. Той кивнув, знизав плечима і простягнув уперед руки, долонями донизу: «Чому, стрільцю?»

Роланд хвилину постояв, поринувши у роздуми. Потім повернувся до Теда і заходився давати вказівки.

— Приведіть мені того, що має ще в голові хоч якусь клепку. Скажіть йому: «Дан сур, дан тур, дан Роланд, дан Ґілеад». Повторіть.

Ні на мить не завагавшись, Тед повторив.

Роланд кивнув.

— Якщо він все одно не наважуватиметься, скажіть, що Чевін з Чейвена наказував йому прийти. Вони ж розуміють просту мову, чи не так?

— Авжеж, — підтвердив Дінкі. — Але, містере… не можна, щоб якийсь Род прийшов сюди, побачив вас і повернувся назад. Вони страшенні базікала.

— Приведіть одного, — сказав Роланд, — а там побачимо. Мені так підказує те, що мій ка-мей Едді називає чуйкою. Розумієте, про що я?

Тед і Дінкі кивнули.

— Як щось вийде — добре. А як ні… будьте певні, що той, кого ви приведете, нікому не розповість, що він тут бачив.

— Ви вб’єте його, якщо чуйка вас підведе? — спитав Тед.

Роланд кивнув.

Тед гірко розсміявся.

— Авжеж, уб’єте. Це нагадує мені той епізод з «Гекльбері Фінна», де Гек бачить вибух на пароплаві. З цією новиною він біжить до міс Вотсон і вдови Даглас, а коли одна з них питає, чи ніхто не загинув, Гек з апломбом відповідає: «Ні, мем, лише якийсь ніґер». У цьому випадку ми можемо сказати: «Лише якийсь Род. Стрільця чуйка підвела».

Роланд холодно й неприродно широко, на всі кутні, йому всміхнувся. Едді вже бачив цю усмішку раніше й міг лише порадіти, що призначалася вона не йому.

— Я думав, ви знаєте, які у нас ставки, сей Тед, — сказав він. — Чи я щось неправильно зрозумів?

Тед зустрівся з ним поглядом і, не витримавши, втупився в землю. Його губи беззвучно ворушилися.

Дінкі, котрий досі був зайнятий мовчазною бесідою зі Стенлі, сказав:

— Якщо вам потрібен Род, ми його приведемо. Це якраз не проблема. Проблема в тому, щоб узагалі сюди потрапити. Якщо ми не повернемось…

Роланд терпляче очікував, поки юнак договорить. Коли його слова обірвалися, не закінчившись, він спитав:

— Якщо ви не повернетесь, що порадите робити нам?

Тед стенув плечима, так досконало зімітувавши Дінкі, що це навіть було кумедно.

— Все, що зможете, — сказав він. — У нижній печері також є зброя. Дюжина електричних ядер, які називають сничами. Чимало автоматів, які ниці люди називають скорострілами. То АР-15, з арсеналу армії США. Щодо решти ми не впевнені.

— Там є один променевий пістолет, наче з фантастичного фільму, — додав Дінкі. — Я думаю, що від його пострілів усе розпадається. Але чи то я занадто тупий, аби ним користуватись, чи то в ньому акумулятор сів. — Він стурбовано глянув на сивого. — П’ять хвилин уже давно спливли. Пора вшиватися, Тедстере. Помчали.

— Так. Ми повернемося завтра. Може, на той час у вас уже буде план.

— А хіба у вас його нема? — здивувався Едді.

— Мій план, юначе, полягав у тому, щоб утекти. На той час мені здавалося, що це блискуча ідея. І я спромігся дати драла аж у весну тисяча дев’ятсот шістдесятого року. Але за сприяння матері мого юного друга Боббі мене впіймали й привели назад. А тепер нам справді час…

— Заждіть ще хвилинку, будь ласка, — попросив Роланд і підійшов до Стенлі. Той роздивлявся свої ноги, але його обличчя знову зашарілося. І…

«Він тремтить, — подумала Сюзанна. — Як лісова тварина, що вперше здибала людину».

На вигляд Стенлі можна було дати років із тридцять п’ять, та він цілком міг бути й старшим. Його обличчя було гладеньке, без жодної зморшки, як це зазвичай бувало у людей, що, за спостереженням Сюзанни, мали певні розумові вади. В Теда й Дінкі були прищі, а Стенлі їх не мав. Роланд узяв його за руки вище ліктя й серйозно поглянув на нього. Попервах очі стрільця бачили тільки кучму темного кучерявого волосся на похиленій голові Стенлі.

Дінкі хотів було заговорити, але Тед спинив його жестом.

— Чи не поглянеш ти мені у вічі? — спитав Роланд. Нечасто Сюзанні доводилося чути, щоб його голос лунав так ніжно й м’яко. — Чи не поглянеш, перш ніж піти, Стенлі, сину Стенлі? Той, що колись був Шимі.

Сюзанна відчула, що в неї мимохіть відвисає щелепа. І почула, як поряд охнув Едді, наче його вдарили кулаком у живіт. «Але ж Роланд старий… дуже старий! — подумала вона. — Тобто якщо це хлопчик з таверни, якого він знав у Меджисі, той з віслючком і в рожевому сомбреро… тоді йому має бути вже…»

Чоловік повільно підвів обличчя. Сльози струменіли йому з очей.

— Старий добрий Вілл Деаборн, — промовив він. Його голос був хрипкий і зривався то на високі, то на низькі ноти, як буває, коли голосові зв’язки довго лишалися бездіяльними. — Мені дуже шкода, сей. Хочеш, дістань свого револьвера і вбий мене. Я зрозумію. Я все зрозумію.

— Чому ти таке кажеш, Шимі? — так само м’яко спитав Роланд.

Сльози потекли швидше.

— Ти врятував мені життя. Артур і Річард також, але найперше ти, старий добрий Вілл Деаборн, а насправді Роланд з Ґілеаду. А я дав їй померти! Тій, яку ти любив! І я її теж любив!

Обличчя Стенлі скривилося від болю, і він спробував вирватися. Але Роланд міцно його тримав.

— Шимі, у цьому не було твоєї провини.

— Я мав померти за неї! — закричав він. — Я мав померти замість неї! Я дурень! Правильно кажуть: бовдур! — Він заходився лупцювати себе по обличчі: спершу по одній щоці, потім по другій, залишаючи червоні сліди. Перш ніж пролунав третій ляпас, Роланд перехопив його руку й змусив опустити.

— Усю шкоду зробила Рея, — сказав стрілець.

Стенлі — який цілу вічність тому називався Шимі — несміливо підвів очі, щоб зустрітися з Роландом поглядами.

— Еге ж, — кивнув Роланд, — Рея з Коосу… і я також винен. Мені слід було залишитися з нею. Якщо хтось у всій тій халепі й лишився безневинний, то це ти, Шимі… ти, Стенлі.

— Правду кажеш, стрільцю? Правду-правду?

Роланд кивнув.

— Якщо буде час, ми побалакаємо з тобою про ті давно минулі дні, але не тепер. Зараз на це нема часу. Ти маєш повертатися зі своїми друзями, а я залишуся зі своїми.

Шимі ще якусь мить на нього дивився, і так, Сюзанна побачила в ньому того хлопчика, що колись був на побігеньках у давно зниклому шинку «Рай для подорожніх»: збирав порожні кухлі з-під пива й опускав їх у бочку для миття, що стояла під головою лося, двоголового Зірвиголови, ухиляючись від штурханів Корал Торін і ще лютіших стусанів від повії, знаної під ім’ям Петті Гуляща. Вона бачила хлопчика, якого мало не вбили за те, що розлив питво на чоботи бандита, Роя Діпейпа. Того вечора від неминучої смерті Шимі порятував Катберт… та саме Роланд, що його мешканці містечка називали Віллом Деаборном, урятував їх усіх.

Шимі поклав руки Роландові на шию й міцно його обійняв. Стрілець усміхнувся і погладив скаліченою правою рукою його кучеряву голову. Глибоке гортанне схлипування вирвалося з грудей Шимі. А в кутиках стрільцевих очей Сюзанна побачила сльози.

— Так, — ледь чутно промовив Роланд. — Я завжди знав, що ти особливий. Берт і Алан теж це знали. І ось ми знову зустрічаємося на шляху. Як добре, що ми зустрілися, Шимі, сину Стенлі. Як добре. Так.

Один

Коли в двері постукав Фінлі (знаний подекуди як Горностай), Пімлі Прентис, начальник Алгул Сьєнто, саме був у ванній. У безжальному світлі флуоресцентної лампи над раковиною Прентис якраз роздивлявся своє обличчя. У дзеркалі, що збільшувало, його шкіра була схожа на сірувату поорану кратерами рівнину, що не надто відрізнялася від поверхні пустища, яке простягалося в усі боки довкола Алгула. А чиряк, на якому він зосередився цієї миті, нагадував вулкан на межі виверження.

— Хто там по мене? — ревнув Прентис, хоч і знав наперед.

— Фінлі О’Теґо!

— Заходь, Фінлі! — Не відводячи погляду від дзеркала. М’ясисті пальці охопили велетенського розпухлого прища. Натиснули.

Фінлі перетнув кабінет Прентиса і застиг у дверях ванної. Щоб зазирнути всередину, йому довелося трохи нахилити голову. Як для тахіна, він мав напрочуд високий зріст — більш ніж сім футів.

— Я повернувся зі станції, наче нікуди і не від’їжджав, — як і в більшості тахінів, голос у Фінлі то зривався на вереск, то переходив у гарчання. Для Пімлі вони всі розмовляли, як покручі в «Острові доктора Моро» Герберта Веллса, і він усе чекав, коли ж вони хором заявлять: «А хіба ми нелюди?» Якось Фінлі прочитав цю думку в нього в голові й запитав про неї. Прентис відповів цілком щиро, знаючи, що в суспільстві, де телепатія низького рівня була звичним явищем, чесність — найкраща політика. Єдина політика, коли ти маєш справу з тахінами. До того ж Фінлі О’Теґо йому подобався.

— Що повернувся зі станції — це добре, — кивнув Пімлі. — І що ж ти там знайшов?

— Робота-ремонтника. Схоже, в нього стався збій на боці «Дуги-16» і…

— Стривай, — перебив його Прентис. — Зажди, зажди. Дякую.

Фінлі чекав. Зосереджено насупившись, Прентис нахилився ближче до дзеркала. Начальник Блакитного Раю й сам був високий, з велетенським черевом, мав товсті стегна й довгі ноги. Він уже почав лисіти, а синюшний ніс видавав у ньому п’яницю зі стажем. На вигляд йому було років із п’ятдесят. І почувався він також приблизно на п’ятдесят (і навіть молодшим, якщо напередодні не пиячив усю ніч з Фінлі та кількома кан-тої). Приїхав він сюди теж п’ятдесятирічним, а було це багато років тому (щонайменше двадцять п’ять, та й то з великим применшенням). У цьому світі час був дурнуватий, як і напрям. Дуже легко було втратити відчуття й того, й іншого. Деякі фолькен також губили розум. А якщо раптом ґиґнеться їхня сонячна машина…

Верхівка чиряка випнулася… затремтіла… луснула. Ага!

Струмінь кривавого гною вирвався з місця інфекції, ляпнувся на дзеркало і потік униз трохи ввігнутою поверхнею. Пімлі стер його пучкою пальця й хотів було струсити в нужник, але потім жестом запропонував Фінлі.

Тахін спершу похитав головою, потім приречено зітхнув (дівуля, що роками сидить на дієті, впізнала б це зітхання одразу) і, взявши начальника за руку, поклав його пальця собі до рота. Зісмоктав гній і відпустив палець із добре чутним чпоканням.

— Хоч і не слід було б, та не можу відмовити собі в задоволенні, — сказав Фінлі. — Хіба не ви розповідали, як люди на тому боці вирішили, що їсти рідкісну яловичину шкідливо?

— Атож, — Фінлі витер паперовою хустинкою чиряк, з якого досі сочився гній із сукровицею. Тривалий час він жив у цьому світі й повертатися до того, іншого, не збирався з багатьох причин, але донедавна був у курсі всіх подій, що там відбувалися. До попереднього року (якщо це можна було назвати роком) він доволі регулярно отримував «Нью-Йорк Таймз». До «Таймзу» він мав велику слабкість, обожнював розв’язувати надруковані в ньому щоденні кросворди. То була маленька згадка про дім.

— Але їсти її не перестали.

— Атож, багато хто їсть. — Він відчинив аптечку й дістав пляшечку перекису водню «Рексол».

— Ви самі винні, що мені запропонували, — вів далі Фінлі. — Не те щоб для нас воно було шкідливе; на смак воно солодке, як мед чи ягоди. Проблема — це Край Грому. — І так, наче його бос не розумів, про що йдеться, Фінлі додав: — Того, що звідти приходить, треба стерегтися. Отрута, самі розумієте.

Прентис змочив шмат вати перекисом і обробив ранку на щоці. Він дуже добре розумів, про що йдеться Фінлі, хіба могло бути інакше? Перед тим, як з’явитися тут і взяти на себе обов’язки начальника, він понад тридцять років не мав на шкірі жодної плямки. Тепер у нього були прищі на щоках і лобі, вугрі на скронях, бридкі чорні цятки довкола носа і пухир на шиї, що його скоро видалить Ґанглі, лікар поселення. (Прентис вважав, що Ґанглі — жахливе ім’я для лікаря, щось середнє між гангліями і гангреною). Тахіни і кан-тої мали менше клопотів зі шкірою, але їхня плоть могла ні сіло ні впало тріснути, вони потерпали від носових кровотеч, і навіть незначні подряпини (від колючки чи гострих уламків скелі) могли без своєчасної обробки призвести до зараження крові й смерті. Попервах від таких інфекцій чудово рятували антибіотики, але раювання швидко скінчилося. Те саме було з фармацевтичними дивами на кшталт «аккутану». Авжеж, через довкілля. Смертоносними були самі скелі й земля, що їх оточували. Щоб побачити найгірший варіант розвитку подій, варто було лиш поглянути на Родів, пришелепуватих мутантів. Звісно, вони забрідали далеко на… південний схід чи вже щось інше? Далеко в той бік, де вночі бачили слабке червоне світіння, і подейкували, що там усе значно гірше. Пімлі не був певен, що це правда, але підозрював, що так воно і є. Землі за Федіком назвали Дискордією не тому, що там була курортна зона.

— Хочеш іще? — запропонував він Фінлі. — У мене пара визрілих на лобі.

— Ні, я хочу доповісти, добре перевірити касети відеонагляду і телеметрію, швиденько оглянути Читалку і на тому робочий день вважати завершеним. А після того прийму гарячу ванну і годинки зо три проведу за хорошою книжкою. Я читаю «Колекціонера».

— І тобі подобається, — здивовано констатував Прентис.

— Дуже подобається, кажу спасибі. Ця книжка нагадує мені про нашу ситуацію. Та тільки мені більше до вподоби думати, що наша мета трохи шляхетніша, а мотиви — вищі, ніж сексуальний потяг.

— Шляхетно? Так ти це називаєш?

Фінлі знизав плечима і не відповів. Детального обговорення всього, що відбувалося в Блакитному Раю, за мовчазною згодою зазвичай уникали.

Прентис повів Фінлі до власного кабінету-бібліотеки, що виходив вікнами на ту частину Блакитного Раю, яку називали Алеєю. Проходячи під люстрою, Фінлі з неусвідомленою грацією тривалої звички пригнув голову. Якось (після кількох келихів графу) Прентис йому повідав, що в НБА з нього вийшов би збіса гарний центровий.

— Перша команда тахінів, — пофантазував тоді він. — Авжеж, вас би назвали «Потворами», але що з того?

— А ці баскетболісти, вони отримують лише все найкраще? — запитав Фінлі. У нього була лиснюча голова горностая і великі чорні очі. Не виразніші за лялькові, на думку Пімлі. На собі він носив купу золотих ланцюжків — серед працівників Блакитного Раю то була нова мода, і за останні кілька років тут розрісся цілий ринок для торгівлі цяцьками. А ще йому колись за власним бажанням обрубали хвоста. Напевно, то була помилка, зізнався він Прентису одного вечора, коли вони обидва були в зюзю п’яні. Неймовірно боляче, до того ж після смерті його душа за це потрапить у Пекло темряви, якщо…

Якщо після смерті щось є. Всією душею і всім розумом Пімлі відкидав цю думку, але він був би брехуном, якби не визнав (хай навіть і перед самим собою), що вона часом тривожила його серед ночі, в найтемнішу годину. Але від таких думок рятували снодійні пігулки. І, авжеж, Бог. Він вірив у те, що все суще слугує Божій волі, навіть сама Вежа.

Хай там як, Пімлі підтвердив, що баскетболісти (принаймні американські) отримують усе тільки найкраще, та й дівки дають їм більше, ніж чортовому туалетному сидінню. З цієї останньої ремарки Фінлі реготав довго, поки з кутиків його навдивовижу невиразних очей не потекли червонясті сльози.

— А найкраще, — вів далі Пімлі, — от що: за стандартами НБА, грати ти можеш мало не довіку. Приміром, в моїй країні найбільше цінували гравця (хоч я й ніколи не бачив його у грі; він з’явився вже після мене), якого звали Майкл Джордан, і…

— Якби він був тахіном, то яким? — перебив його Фінлі. В цю гру вони бавилися досить часто, особливо трохи перебравши з випивкою.

— Горностаєм, я думаю, і збіса привабливим зовні, — відповів Пімлі, й нотки здивування, що прозвучали в його голосі, викликали у Фінлі черговий напад реготу. І знову він так довго сміявся, поки з очей не порснули сльози.

— Але, — провадив Пімлі, — його кар’єра скінчилася за п’ятнадцять років, і це включно з виходом на пенсію і одним-двома поверненнями у баскетбол. А скільки років ти, Фін, зміг би грати в гру, де тобі нічого робити, крім як цілу годину чи десь так гасати туди-сюди майданчиком?

Фінлі О’Теґо, якому вже було більше від трьохсот років, знизав плечима і махнув рукою в бік горизонту. Дела. Незліченну кількість років.

А чи давно стояв Блакитний Рай (Девар-Тої для новачків, Алгул Сьєнто для тахінів і Родів), чи давно існувала ця в’язниця? Теж дела. Та якщо Фінлі мав рацію (а серце підказувало Пімлі, що Фінлі майже напевне не помилявся), тоді це «дела» майже скінчилося. І що він, колись-то Пол Прентис із Равея, штат Нью-Джерсі, а тепер Пімлі Прентис із Алгул Сьєнто, міг зробити?

Свою роботу, от що.

Свою хірову роботу.

Два

— Отже, — мовив Пімлі, вмощуючись у крісло з підголовником біля вікна, — ти знайшов робота-ремонтника. Де?

— Поблизу того місця, де дев’яносто сьома колія виходить з сортувального вузла, — сказав Фінлі. — Та колія й досі під напругою, на ній є те, що ви називаєте «третьою рейкою». Це все пояснює. І тут, після нашого виїзду, дзвоните ви й кажете, що сигнал тривоги спрацював удруге.

— Так. І ви знайшли…

— Нічого, — похитав головою Фінлі. — Цього разу нічого. Певно, то був якийсь збій, може, навіть від першого сигналу. — Він знизав плечима, вклавши у цей жест усе, що вони обидва знали: світ котиться до дідька. І що ближче до кінця, то швидше.

— Але ви з хлопцями добре все обдивилися?

— Атож. Непроханих гостей не було.

Але для них обох непрохані гості зводилися до людей, тахінів, кан-тої чи роботів. Нікому з пошукового загону Фінлі не спало на думку підвести погляд. Та навіть якби й спало, роздивитися Мордреда вони б не змогли: павук, що вже був завбільшки з невеликого пса, причаївся у глибокій темряві, що панувала під дахом станції, погойдуючись у маленькому гамаку щойно сплетеної павутини.

— І знову перевіряти телеметрію ти збираєшся через другий сигнал?

— Через це також, — відповів Фінлі. — Але здебільшого тому, що мене це все насторожує. — Це слівце він викопав у одному з багатьох детективів іншого світу (вони його просто зачаровували) і тулив тепер за кожної нагоди.

— Що саме тебе насторожує?

Та Фінлі лише похитав головою. Бо сам не знав.

— Але телеметрія не бреше. Принаймні так мене навчали.

— Сумніваєшся?

Усвідомлюючи, що балансує зараз на краю провалля — що обидва вони балансують, Фінлі завагався, але потім вирішив, що все одно пропадати.

— Все ближче до кінця, бос. Я тепер в усьому сумніваюся, чорт забирай.

— Чи включає це твої обов’язки Фінлі О’Тего?

Фінлі рішуче похитав головою. Ні, своїх обов’язків він під сумнів не ставив. Решта працівників Блакитного Раю, включаючи Пола Прентиса з Равея, чинила й думала так само. Пімлі пригадав слова якогось старого вояка, можливо, Даґласа Макартура,[47] що сказав: «Коли мої очі заплющить смерть, джентльмени, то моя остання думка буде про військо. І про військо. І про військо». Остання думка самого Пімлі, напевно, буде про Алгул Сьєнто. Бо що йому лишалося? І як казала ще одна велика американка, Марта Рівз із гурту «Марта і Ванделлас»: «Нікуди бігти, любий, і сховатись нема де». Усе вийшло з-під контролю, життя з поламаними гальмами котилося з гори, і нічого більше не лишалося, крім як розслабитись і насолоджуватися краєвидом.

— Не проти, якщо я складу тобі компанію під час перевірки? — запитав Пімлі.

— А чом би й ні? — відповів Горностай. І всміхнувся, показавши повен рот гострих, мов голки, зубів. А потім проспівав своїм дивним дрижачим голосом: «Помрій зі мною… Я вже в дорозі до місця своїх прадідів…»

— Зачекай одну хвилину, — Пімлі підвівся.

— Молитва? — спитав Фінлі.

Пімлі зупинився в дверях.

— Так. Якщо вже питаєш. Коментарі будуть?

— Лише один. — Істота з людським тілом і лискучою коричневою головою горностая все всміхалася. — Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?

— Тому що Біблія каже: якщо ти не сам, то молитися йди в комірчину. Ще коментарі будуть?

— Ні, ні. — Фінлі недбало махнув рукою. — Робіть усе, що можете і чого не можете, як кажуть манні.

Три

У туалеті Пол О’Равей закрив кришку унітаза, укляк на кахлях й молитовно склав руки.

Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?

«Мабуть, я мав би відповісти, що тут почуваюся смиренним, — подумав він. — Почуваюся належно. Тут ближче до землі, з якої ми всі постали і в яку повернемося. І саме в цій кімнаті, як у жодній іншій, це дуже добре усвідомлюєш».

— Господи, — промовив він, — дай мені силу, коли я слабкий, відповіді, коли розгублений, хоробрість, коли мені страшно. Допоможи мені не скривдити тих, хто на це не заслуговує, а з рештою чинити так, лише якщо не буде іншого вибору. Господи…

І поки він укляк перед закритим сидінням унітазу, цей чоловік, який невдовзі проситиме в Бога прощення за те, що своєю роботою наблизив кінець усього сущого (навіть не відчуваючи іронії в своєму проханні), ми можемо придивитися до нього ближче. Це не забере багато часу, бо Пімлі Прентис — не центральна фігура в нашій оповіді про Роланда та його ка-тет. Одначе він цікава людина, складна, суперечлива і сповнена безперспективних думок. Він алкоголік, що істинно вірує в особистого Бога, людина співчутлива, яка збирається зруйнувати Вежу й жбурнути трильйони світів, що обертаються довкола її осі, в трильйонах різних напрямків у темряву. Він би не вагаючись прирік Дінкі Ерншо та Стенлі Руїса на смерть, якби дізнався, що вони задумали… але в День матері він незмінно заливається слізьми, бо ніжно любив свою матусю й гірко без неї сумує. Коли йдеться про Апокаліпсис, то кращого кандидата на роботу годі й шукати. Він знає, коли стати навколішки, й уміє розмовляти з Господом Богом, як з давнім друзякою.

А ось і іронія: Пол Прентис цілком міг бути людиною з реклами, що проголошувала «Я знайшов роботу через „Нью-Йорк Таймз“!» Бо коли 1970 року його звільнили з в’язниці, що в ті часи мала назву Аттика (мегаповстання відбулося без нього,[48] як, власне, і без Нельсона Рокфелера), він натрапив у «Таймз» на таке оголошення:

Висока платня обернулася тим, що його люба Ма називала чистісінькою брехнею, бо платні він не отримував узагалі — принаймні в розумінні американського тюремника, зате пільги… так, пільги були виняткові. Найперше слід відзначити, що він розкошував у сексі незгірш, ніж у їжі й випивці, але суть була не в цьому. Суть, на думку сея Прентиса, полягала от у чому: зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Якщо просто спостерігати, як на твоєму банківському рахунку більшає нулів, тоді Алгул Сьєнто не для тебе… і це жахливо, бо щойно ти підпишешся, вороття вже не буде. Військо передусім. Військо і ще раз військо. А час від часу, для наочності — декілька трупів.

І це цілком, на сто відсотків задовольняло начальника Прентиса. Якихось дванадцять років тому він пройшов урочистий обряд зміни імені, прийнятий у тахінів, і ніколи про це не шкодував. Пол Прентис став Пімлі Прентисом. Саме тоді він і відвернув своє серце та розум від того, що тепер називав «американською стороною». І не лише тому, що тут йому пекли найкращий торт «Аляска» й частували найкращим у його житті шампанським. І не тому, що він займався сексом із сотнями прекрасних симульованих жінок. Причина полягала в тому, що то була його робота і він мав намір її закінчити. Бо повірив, що вони працювали в Девар-Тої волею не лише Багряного Короля, а й Господа Бога. А за ідеєю Бога крилося щось ще більш потужне: видиво мільярда всесвітів, уміщених у яйце, яке він, колишній Пол Прентис з Равея, що заробляв сорок тисяч доларів на рік, мав виразку шлунку й кепські медичні пільги за програмою, схваленою в корумпованій профспілці, тримав тепер у себе на долоні. Він розумів, що в цьому яйці був також і він сам і що він перестане існувати у плоті, коли це яйце розіб’є, але якщо рай і Бог існували, то вони заміняли собою силу Вежі. У той рай він потрапить і перед тим троном небесним стане навколішки, щоб вимолити прощення своїх гріхів. І його там вітатимуть сердечним «Молодець, ти добрий і відданий слуга Наш». Його матуся теж там буде, вона пригорне його, і разом вони ввійдуть у братство Ісуса. Пімлі не сумнівався, що цей день настане, і навіть швидше, ніж на небі знову з’явиться Місяць Жнив.

Не те щоб він вважав себе релігійним фанатиком. Аж ніяк. Думки про Бога й рай він тримав при собі. Що стосувалося решти світу, то він був лише працівником, що сумлінно виконував завдання, сподіваючись до самого кінця добре робити свою роботу. Безперечно, він не вважав себе негідником (як і кожна по-справжньому небезпечна людина). Згадаймо Уліса Дж. Ґранта, генерала Громадянської війни, який сказав, що готовий воювати на зайнятих позиціях, навіть якщо бій триватиме все літо.

В Алгул Сьєнто літо майже скінчилося.

Чотири

Начальник мешкав у чепурному котеджі, збудованому в стилі кейп-код,[49] на краю Алеї. Називався він Шеплі-Гаузом (чому так — Пімлі гадки не мав), тому Руйначі, звісно, охрестили його поміж собою Шіт-Гаузом, тобто Сральнею. На іншому кінці Алеї розкинулася набагато більша житлова споруда — проста, але елегантна, в стилі доби королеви Анни, — яку називали (теж з невідомих причин) Дамлі-Гауз. Ця будівля чудово вписалася б в атмосферу студентського містечка університету Клемсон у штаті Південна Кароліна чи Міссісіпського університету. Руйначі називали її Домом розбитих сердець, а часом і Готелем розбитих сердець. Проти цього ніхто не заперечував. Там жили й працювали тахіни та чимало працівників з роду кан-тої. Що ж до Руйначів, на їхні маленькі жарти всі заплющували очі й навіть підохочували їхні сподівання на те, що персонал нічого про них не знає.

Пімлі Прентис і Фінлі О’Тего неквапом ішли Алеєю, зберігаючи приємну мовчанку… крім тих випадків, коли проминали Руйначів, що були не на чергуванні. Ті траплялися дорогою поодинці чи групками, і всіх їх Пімлі гречно вітав. Вони відповідали — хто привітно, а хто й бурчливо, — проте без відповіді не лишилося жодне «здрастуйте», і Пімлі вважав, що це вже перемога. Він ставився до них дбайливо. Подобалося їм це чи ні, йому було до них не байдуже. Адже з ними значно легше було мати справу, ніж з убивцями, гвалтівниками й озброєними грабіжниками.

Дехто читав старі газети й журнали. Четверо грали в «підковки», ще четверо сиділи на зеленому моріжку. Таня Лідс і Джої Растосович грали в шахи під розлогим старим в’язом, і сонячне світло гралося з тінями від листя на їхніх обличчях. Вони привіталися з ним з непідробною радістю, та чом би й ні? Таня Лідс тепер була Танею Растосович, бо Пімлі, як той капітан судна, одружив їх місяць тому. Та в певному сенсі то й був корабель: «Алгул Сьєнто», чудовий круїзний лайнер, що плавав темними морями Краю Грому, купаючись у власному сонячному світлі. Час від часу це сонце, правду кажучи, заходило, але сьогоднішній збій тривав недовго — якихось сорок три секунди.

— Як справи, Танечко? Джозефе? — Завжди тільки Джозеф і ніколи — Джої, принаймні не у вічі, бо йому це не подобалося.

Вони відповіли, що справи в них добре, й обоє причмелено від надміру трахання всміхнулися, як всміхаються лише молодята. До Растосовичів Фінлі не озвався ні словом, зате вже ближче до краю Алеї, де стояв Дамлі-Гауз, він зупинився біля юнака, що сидів під деревом на лаві з фальшивого мармуру і читав книжку.

— Сей Ерншо? — покликав тахін.

Дінкі підвів погляд, здійнявши брови дашком у чемному питанні. На його обличчі, обсипаному вугрями, застиг той самий чемно-запитальний вираз.

— Бачу, ви читаєте «Мага», — трохи сором’язливо сказав Фінлі. — А сам я зараз читаю «Колекціонера». Який збіг!

— А й справді, — відказав Дінкі. Його вираз не змінився.

— Цікаво, як вам Фаулз? Я зараз трохи зайнятий, але згодом ми могли б про це поговорити.

Не змінюючи ввічливо невиразного виразу обличчя, Дінкі Ерншо сказав:

— А може, згодом ти візьмеш свій примірник «Колекціонера»… сподіваюсь, він у палітурці… й запхаєш його собі у волохату дупу. Боком уперед.

Сповнена надії усмішка Фінлі згасла. Він вклонився, неглибоко, але цілком коректно.

— Мені шкода, що ви так до цього ставитесь, сей.

— Чеши звідси, бля, — сказав Дінкі й знову розгорнув свою книжку, демонстративно нею затулившись.

Пімлі й Фінлі О’Тего пішли далі. Впродовж короткого часу, поки обидва мовчали, начальник Алгул Сьєнто подумки випробовував різні підходи до Фінлі, щоб з’ясувати, наскільки глибоко вразив його гордість коментар того юнака. Тахін пишався своєю здатністю читати й цінувати літературу г’юмів — Пімлі добре це знав. А потім Фінлі сам позбавив його клопоту: помацавши руками з довгими пальцями (його зад насправді волохатим не був — на відміну від рук) у себе між ніг.

— Просто перевіряю, чи на місці мої яйця, — сказав він, і добрий гумор, що прозвучав у цих словах начальника служби безпеки, був природний, а не силуваний, зрозумів Пімлі.

— Прикро, що так вийшло, — сказав Пімлі. — Якщо в Блакитному Раю і є хтось, хто ще не переріс підліткової озлобленості, то це сей Ерншо.

— Ви краєте мені серце! — простогнав Фінлі, а коли начальник вражено на нього подивився, широко всміхнувся, показавши ряди крихітних гострих зубів. — Це ж знамениті слова з фільму «Бунтівник без причини».[50] Дінкі Ерншо нагадує мені Джеймса Діна. — Він замислено помовчав. — Хоч він і не такий красень.

— Цікавий випадок, — зауважив Прентис. — Його завербували у програму вбивств, якою керувала філія «Позитроніки». Він убив свого начальника і втік. Звісно, ми його зловили. Особливих клопотів, принаймні нам, він ніколи не завдавав, але нерви пошарпати любить.

— Та ви відчуваєте, що він безпечний.

Пімлі скоса на нього зиркнув.

— А ти відчуваєш, що я маю про нього щось знати?

— Ні, ні. Просто я ще ніколи не бачив вас таким нервовим, як за ці кілька останніх тижнів. Чорт, називаймо речі своїми іменами — таким параноїком.

— У мого діда була одна приказка, — сказав Пімлі. — «Не бійся впустити яйця, поки не будеш на підході до хати». Так от, ми вже на підході.

І то була правда. Сімнадцять днів тому, незадовго до того, як остання партія Вовків прогалопувала через двері з зони скупчення «Дуги-16», їхнє обладнання в підвалі Дамлі-Гауза показало першу відчутну деформацію Променя Ведмедя-Черепахи. Відтоді переломився Промінь Орла й Лева. Невдовзі потреба в Руйначах відпаде; невдовзі розпад передостаннього Променя відбудеться з їхньою допомогою чи без неї. Неначе предмет, що балансував у хиткій рівновазі, небезпечно похилився, скоро опиниться на межі падіння і неминуче впаде. Чи ж, у випадку з Променем, щезне. Блимне і піде в небуття. А впаде Вежа. Останній Промінь, Вовка і Слона, протримається ще тиждень чи навіть місяць, але не довше.

Думка про це мала б потішити Пімлі, але не потішила. А найперше тому, що його думки раз у раз поверталися до Зелених Плащів. Останнього разу близько шістдесяти вирушило до Кальї, звичний загін, і повернутися вони мали за звичні сімдесят дві години зі звичним уловом дітей з Кальї.

Натомість… нічого.

Він запитав у Фінлі, що той про це думає.

Фінлі зупинився і серйозно подивився на Прентиса.

— Я думаю, то міг бути вірус.

— Перепрошую?

— Комп’ютерний вірус. Ми ж бачили, як це траплялося з купою наших комп’ютерів у Дамлі. Ви не забувайте, що Зелені Плащі, хоч селюкам вони й видаються страхітливими, — це просто ходячі комп’ютери, не більше. — Він помовчав. — Або ж фолькен Кальї знайшли спосіб їх убити. Чи так це дивно, що вони піднялися на задні лапи, щоб битися? Я б трохи здивувався, але не надто. Особливо якщо вперед виступив хтось здатний їх очолити.

— Хтось на зразок стрільця?

Фінлі нагородив його поглядом, який межував із поблажливим.

Назустріч їм на десятишвидкісних велосипедах їхали Тед Бротіґен і Стенлі Руїс. Обидва здійняли руки у відповідь на таке саме привітання начальника і голови служби безпеки. Бротіґен не всміхнувся, зате Стенлі Руїс аж розплився в сонячній усмішці, що вказувала на дефекти розумового розвитку. Він мав вибалушені очі, зарослі щоки й заслинені губи, та все одно був потужним Руйначем, Бог свідок, і йому пощастило, що потоваришував з Бротіґеном, котрий геть змінився, відколи його забрали з тієї маленької «відпустки» в Коннектикуті. Пімлі розважили однакові твідові кепки на чоловіках (їхні велосипеди теж були однакові), але погляд Фінлі не сподобався.

— Припини це, — сказав Пімлі.

— Припинити що, сей? — запитав Фінлі.

— Дивитися на мене, наче я мала дитина, яка щойно скинула на землю вершечок свого морозива в ріжку, але їй бракує клепки це збагнути.

Але Фінлі не опустив погляду. Він узагалі рідко це робив і саме за це (на додачу до іншого) й подобався Пімлі.

— Якщо не хочете, щоб на вас дивилися, як на дитину, то поводьтеся, як дорослий. Чутки про те, що з Серединного світу прийдуть стрільці, щоб врятувати світ, повзуть уже тисячу років і хоч би раз справдились. Особисто я думаю, що швидше Людина-Ісус тут з’явиться, ніж вони.

— Роди кажуть…

Фінлі скривився, наче йому заболіла голова.

— Тільки не починайте про те, що кажуть Роди. Я певен, що ви маєте більше поваги до мого інтелекту. Та й свого також, їхні мізки гниють навіть швидше за шкіру. Що ж до Вовків, дозвольте висунути радикальне припущення: не має значення, де вони зараз і що з ними сталося. Нам вистачить підсилювача, щоб закінчити роботу, і це все, до чого мені є діло.

Голова служби безпеки ще якусь мить постояв біля сходів, що вели вгору до ґанку Дамлі-Гауза. Задумливо насупившись, він дивився вслід двом чоловікам на велосипедах.

— Бротіґен останнім часом завдавав чимало клопоту.

— Та хіба тільки останнім часом! — невесело розсміявся Пімлі. — Але його дошкулянням тепер край. Його вже попередили, що його любі друзі з Коннектикуту, хлопчик Роберт Ґарфілд і дівчинка Керол Ґербер, помруть, якщо він і далі буде викаблучуватися. А ще він розуміє: хай навіть чимало колег-Руйначів сприймають його як учителя, а деякі, такі як той недоумкуватий хлопчина, навіть побожно перед ним схиляються, але його… скажімо так, філософські ідеї… ні в кого не викликають зацікавлення. Може, раніше хтось ними й цікавився, але тепер уже ні. А ще я мав з ним розмову після того, як він повернувся. Поговорили відверто.

Для Фінлі то була новина.

— Про що?

— Про певні життєві факти. Сей Бротіґен нарешті збагнув, що його унікальні здібності вже не мають такого великого значення, як колись. Надто далеко вже все зайшло. Два Промені, що досі тримаються, згаснуть з ним чи без нього. І він знає, що наприкінці, швидше за все, буде… сум’яття. Страх і сум’яття. — Пімлі повільно кивнув. — Наприкінці Бротіґен хоче бути тут, хоч би для того, щоб заспокоїти таких, як Стенлі Руїс, коли небо розверзнеться над їхніми головами.

— Ходімо, ще раз глянемо на записи й дані телеметрії. Підстрахуватися ніколи не зайве.

І вони пліч-о-пліч стали підійматися широкими дерев’яними сходами до Дамлі-Гауза.

П’ять

Двоє кан-тої чекали, щоб супроводити начальника і шефа служби безпеки вниз. Пімлі розмірковував над тим, як дивно, що всі — і Руйначі, й персонал Алгул Сьєнто — стали називати їх «ницими людьми». Якраз Бротіґен і був тим, з чиєї подачі прижилася ця назва. «Заговори про янголів — і почуєш, як тріпочуть їхні крила», — могла б сказати його люба Ма. Якщо й існували в ці останні дні справжнього світу звіролюди, то кан-тої, вважав Пімлі, відповідали цьому описові навіть більше за тахінів. Побачивши їх без тих моторошних живих масок, ви могли б подумати, що то і є тахіни, зі щурячими головами. Та на відміну від справжніх тахінів, які ставилися до г’юмів (за винятком таких видатних осіб, як сам Пімлі) як до нижчої раси, кан-тої обожнювали людську форму, вважаючи її божественною. Тож і людські маски носили як священні. Самі вони на цю тему ніколи не розводилися, але Пімлі й без того здогадувався, що причина в іншому. На його думку, вони вважали, що потроху стають людьми. Саме тому, коли вони вперше надягали маску (маски їхні були з живої плоті, вирощені, а не вироблені), то брали собі людське ім’я, аби відповідало їхньому людському вигляду. Пімлі знав, що вони вважали, буцімто після Падіння якимось чином замінять собою людську расу… хоча, як вони могли в це вірити, у Пімлі в голові не вкладалося. Після Падіння точно буде Рай, це було очевидно для всякого, хто бодай раз у житті читав Книгу Одкровення… але щоб Земля?

Можливо, то буде якась оновлена Земля, проте навіть у цьому Пімлі певності не мав.

У кінці коридору два кан-тої — охоронці, Бімен і Трелоні, — охороняли сходи, що вели вниз до підвалу. Для Пімлі всі кан-тої, навіть худорляві й біляві, були схожі на того актора сорокових-п’ятдесятих років — Кларка Ґейбла. Здавалося, у них у всіх повні чуттєві губи й настовбурчені вуха. Та зблизька ставали видимі штучні складки на шиї й за вухами, де людські маски згорталися поросячими хвостиками й переходили у волохату зубасту плоть, що становила їхню істинну сутність (і байдуже, приймали вони її чи ні). А ще їхні очі. Довкола них росла шерсть, і якщо придивитися, можна було помітити: те, що ти спершу прийняв за очниці, насправді було отворами в тих незвичайних масках з живої плоті. Іноді можна було почути, як маски дихають, і Пімлі це видавалося моторошним і трохи відразливим.

— Хайл, — сказав Бімен.

— Хайл, — луною озвався Трелоні.

Пімлі й Фінлі відповіли на привітання, всі приклали кулаки до лобів, і Пімлі рушив перший сходами вниз. У нижньому коридорі, проходячи повз табличку «ВСІ МАЮТЬ ДІЯТИ СПІЛЬНО, ЩОБ СТВОРЮВАТИ ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ» і ще одну з написом «СЛАВА КАН-ТОЇ», Фінлі дуже тихо сказав:

— Вони такі дивні.

Пімлі всміхнувся і поплескав його по спині. Саме за це йому й подобався Фінлі О’Тего. Як Айк і Майк, вони міркували однаково.

Шість

Більшу частину підвалу Дамлі-Гауза займало велике приміщення, напхане технікою. Не всі прилади працювали, а деякими, хоч і робочими, вони просто не вміли користуватися (чимало було таких, в яких вони навіть розібратися не змогли), зате вони були добре обізнані з обладнанням для стеження й сенсорами телеметрії, що вимірювали дарки: одиниці витраченої екстрасенсорної енергії. За межами Читалки Руйначам було заборонено користуватися своїми екстрасенсорними здібностями, та й не всім це вдавалося. Багато хто з цих чоловіків і жінок були мов люди, які настільки привчені ходити на унітаз, що не могли відлити без візуальних стимулів того, що так, це туалет, так, тут можна помочитися. Інші, мов діти, ще не привчені до горщика, не могли стримуватися від неконтрольованих сплесків. Це могло виражатися в таких дрібницях, як викликати у когось нетривкий головний біль чи перекинути лаву в Алеї, але люди Пімлі ретельно за цим стежили, і вибрики, які розцінювалися як «зумисні», каралися: за перше порушення легко, за подальші — з наростанням суворості. І, як Пімлі любив напучувати новачків (у ті давні часи, коли новачки тут ще з’являлися): «Будьте певні, що ваш гріх викаже вас». Заповідь Фінлі була ще простіша: «Телеметрія не бреше».

Сьогодні телеметрія не показала їм нічого, крім випадкових сплесків, настільки ж безглуздих, як, наприклад, чотиригодинні записи групового пердіння чи відрижки. На відеокасетах і в журналах змін чергових теж не виявилося нічого цікавого.

— Задоволені, сей? — спитав Фінлі, і щось у його голосі змусило Пімлі рвучко розвернутися й пильно поглянути на Горностая.

— А ти?

Фінлі О’Тего зітхнув. У такі моменти Пімлі відчайдушно хотів, щоб або Фінлі був людиною, або він сам був тахіном.

Заковика була в чорних очах Фінлі — без жодного виразу, дуже схожих на очі-ґудзики ганчір’яної ляльки, і прочитати в них щось було просто неможливо. Це могло бути до кебети хіба що іншому тахіну.

— Я вже багато тижнів відчуваю, що все негаразд, — нарешті промовив Фінлі. — Забагато п’ю графу, щоб забутися сном, а потім насилу проживаю дні, лаючи людей. Частково це пояснюється тим, що ми втратили зв’язок, відколи накрився останній Промінь…

— Ти ж знаєш, що це було неминуче…

— Авжеж, я знаю. Мені йдеться про те, що я шукаю раціональні причини, щоб обгрунтувати ірраціональні відчуття, а це завжди недобрий знак.

На дальній стіні висіла фотографія Ніагарського водоспаду. Якісь охоронці з кан-тої перевернули її догори дриґом. Для ницих людей фотографія, перевернута догори ногами, взагалі була вершиною почуття гумору. Чому так, Пімлі не мав жодної гадки. Але зрештою яке йому, нахрін, до цього діло? «Я знаю, як робити свою хірову роботу, — подумав він, перевішуючи Ніагарський водоспад так, як йому належало висіти. — Я знаю, як це робиться, а все решта не має значення, скажи Богові й Людині-Ісусу спасибі».

— Ми завжди знали, що наприкінці все піде шкереберть, — сказав Фінлі, — тож я й кажу собі, що цим усе й пояснюється. Усе це… ну знаєте…

— Це відчуття, яке тебе непокоїть, — підказав колишній Пол Прентис. Відтак усміхнувся і поклав вказівний палець правої руки на коло, утворене великим і вказівним лівої. У тахінів цей жест означав: «Я кажу тобі правду». — Ірраціональне відчуття.

— Атож. Я знаю, що на півночі ще не з’явився Закривавлений Лев і сонце ще холонути не почало. Я чув оповідки про божевілля Багряного Короля і про те, що Дан-Тете прийшов посісти його місце, та все, що я можу сказати: «Повірю, коли побачу на власні очі». Те саме стосується чудової новини про те, що з заходу з’явився стрілець, щоб врятувати Вежу, як пророкують давні легенди й пісні. Маячня це все, з першого до останнього слова.

Пімлі ляснув його по плечі.

— У мене серце звеселяється, коли чую, що ти так говориш!

І то таки була правда. На посаді голови служби безпеки Фінлі О’Тего працював надзвичайно добре. За всі ті роки його підлеглі змушені були вбити з півдюжини Руйначів — ті дурні нудьгували за домівкою й намагалися втекти, ще двом зробили лоботомію. І лише Тед Бротіґен спромігся «пролізти під загорожею» (цю фразу Пімлі запозичив із фільму «Табір для військовополонених 17»), але його, слава Богу, вдалося повернути. Всю славу кан-тої приписали собі, і шеф безпеки заплющив на це очі, але Пімлі знав правду: всю операцію, від першого до останнього ходу, провернув Фінлі.

— Але це моє відчуття… можливо, річ не лише в розхитаних нервах, — вів далі Фінлі. — Я справді вірю, що іноді в людей прокидається інтуїція. — Він розсміявся. — Хіба можна в таке не вірити, коли живеш там, де аж кишить екстрасенсами і провидцями?

— Але не телепортами, — уточнив Пімлі. — Адже так?

Телепортація була неконтрольованим даром, якого боялися всі працівники Девару, і небезпідставно. Шкоду, якої могла завдати людина з телепортаційними здібностями, годі було навіть осягнути. Наприклад, вона була здатна створити на чотирьох акрах космічний простір і викликати ураган. На щастя, існував один простий тест, що допомагав виявити цей хист (і його легко було проводити, хоча для цього потрібне було обладнання, яке лишилося від стародавнього народу, і ніхто не знав, чи довго воно ще пропрацює), і за допомогою простої процедури (яка теж дісталася в спадок від давніх) можна було замкнути небезпечні органічні контакти. Доктор Ґанглі розбирався з телепортами за лічені хвилини.

— Це настільки просто, що вазектомія в порівнянні з цим може здатися операцією на мозку, — одного разу сказав він.

— Геть ніяких хрінових телепортів, — кивнув Фінлі й підвів Прентиса до пульта керування, що напрочуд скидався на візуалізацію Догана Сюзанни Дін. Показав на два диски з карлючками древніх (такі самі знаки були на Незнайдених дверях). Стрілка кожного лежала на позначці «0» ліворуч. Коли Фінлі постукав по них волохатими пальцями, вони підстрибнули трохи, а потім знову лягли.

— Достеменно нам не відомо, що мали вимірювати ці давачі, — сказав Горностай, — але одне ми знаємо точно — потенціал телепортації вони показують. У нас були Руйначі, що намагалися приховати свій талант, але їм це не вдалося. Якби серед них був телепорт, Пімлі О’Нью-Джерсі, ці стрілочки б уже тремтіли на позначці п’ятдесят чи навіть вісімдесят.

— Отже. — Напівусміхнений, напівсерйозний, Пімлі почав загинати пальці. — Телепортів немає, Скривавлений Лев не підкрадається з півночі, стрільця теж ніде не видно. О, а Зелені Плащі стали жертвами комп’ютерного віруса. Якщо все це правда, то що ж тебе непокоїть? Що не до шмиги?

— Передчуття кінця, напевно. — Фінлі важко зітхнув. — Я планую надвечір подвоїти варту у вежах, про всяк випадок. І кількість людей біля загорожі теж.

— Бо все тобі не до шмиги-ги-ги. — Пімлі ледь усміхався.

— Не до шмиги-ги-ги, атож. — Фінлі не відповів усмішкою, гострі зубки не показувалися.

Пімлі поплескав його по плечі.

— Ходімо в Читалку. Може, тобі полегшає, коли побачиш Руйначів за роботою.

— Може, й так, — але Фінлі все одно не всміхнувся.

— Все ж добре, Фін, — м’яко сказав Пімлі.

— Та мабуть, — тахін із сумнівом подивився на прилади і перевів погляд на Бімена і Трелоні, двох ницих людей, що поштиво застигли біля дверей, чекаючи, поки великі цабе закінчать бесіду. — Напевно. — Але в душі він у це не вірив. Єдине, в чому він не сумнівався, — що в Алгул Сьєнто більше не лишилося телепортів.

Бо телеметрія не брехала.

Сім

Коридором, обшитим дубовими панелями, Бімен і Трелоні провели їх до службового ліфта, теж оздобленого дубом. На стіні кабіни висів вогнегасник, і ще одна табличка нагадувала фолькен Девару, що всі мають діяти спільно, щоб створювати пожежобезпечне середовище.

Вона теж була перевернута догори дриґом.

Пімлі зустрівся поглядом з Фінлі. Начальникові здалося, що в очах шефа безпеки затанцювали веселі вогники, але, звісно, то могло бути лише його власне почуття гумору, відображене, як обличчя в дзеркалі. Без слів Фінлі зняв табличку й перевісив її як слід. Обидва промовчали про те, що механізм ліфта гучно стукотів, наче міг от-от зламатися. І про те, що кабіна здригалася в шахті. Якби вони застрягли, то вилізти через люк у стелі було б неважко, навіть для такого вгодованого (ну гаразд… надміру вгодованого) кабанця, як Прентис. Дамлі-Гауз — не хмарочос, завжди хтось міг прийти на допомогу.

Вони доїхали на третій поверх, де табличка на дверях висіла як слід. На ній було написано: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. СКОРИСТАЙТЕСЯ КЛЮЧЕМ. НЕГАЙНО СПУСКАЙТЕСЯ, ЯКЩО ВИ ПОТРАПИЛИ НА ЦЕЙ ПОВЕРХ ПОМИЛКОВО. У РАЗІ, ЯКЩО ВИ ОДРАЗУ Ж ДОПОВІСТЕ, ВАС НЕ ПОКАРАЮТЬ».

Поки витягав картку-ключ, Фінлі недбало (чи удавано недбало — чорти б узяли його непроникні чорні очі) кинув:

— А від сея Сейра нічого не чути?

— Ні, — відказав Пімлі (доволі сердито), — і почути я не сподіваюся. Ми відрізані тут від решти світу не без причини. Нас зумисне забули, як науковців проекту «Мангеттен» у 1940-х. Востаннє, коли я бачив Сейра, він сказав мені, що… може, я бачу його востаннє.

— Спокійно, — мовив Фінлі. — Я просто спитав. — Він провів ключем у пристрої читання, і двері ліфта, страхітливо заскреготавши, відчинилися.

Вісім

Читалкою називали довгу високу залу, що розташовувалася посередині Дамлі-Гауза. Стіни тут також були обшиті дубовими панелями, а їхня висота сягала трьох поверхів аж до скляного даху, крізь який лилося здобуте чималими зусиллями сонячне світло Алгул Сьєнто. На балконі навпроти дверей, через які увійшли Прентис і О’Тего, розташувалася дивна четвірка: тахін Джеклі з головою крука, технік кан-тої, якого звали Конрой, і два охоронці-г’юми, чиїх імен Пімлі не міг одразу згадати. Тахіни, кан-тої та г’юми на роботі так-сяк ладнали між собою, хоч їхня ввічливість один до одного часом була дуже хисткою, але ж ніхто й не розраховував на те, що вони проводитимуть разом час за межами роботи. Але на балконі, звісно, про жодне спілкування не могло бути й мови. Руйначі внизу не були ні тваринами в зоопарку, ні екзотичними рибами в акваріумі — Пімлі (як і Фінлі О’Теґо) неодноразово наголошував на цьому в розмовах з персоналом. За всі роки своєї праці тут начальникові Алгул Сьєнто довелося зробити лоботомію лише одному працівникові, повному ідіоту з роду г’юмів, охоронцю Девіду Берку, який розважався тим, що жбурляв згори чимось — чи не шкаралупою від арахісу? — в Руйначів. Коли Берк збагнув, що начальник не жартував, погрожуючи лоботомією, він став благати про другий шанс, обіцяючи, що більше ніколи не скоїть нічого настільки дурного й принизливого. Але Пімлі був глухий до його благань. Йому випала нагода влаштувати показову страту, яка на довгі роки, а може, навіть десятиліття слугуватиме пересторогою для решти, і він з неї скористався. Містер Берк, тепер уже справдешній ідіот, досі блукав Алеєю чи ошивався біля Лівої Межі, з роззявленим ротом і бентегою в очах. «Я от-от згадаю, хто я, я майже пам’ятаю, чому я таким став» — ніби промовляли вони. Він був живим прикладом того, чого категорично не можна робити в присутності Руйначів, які працювали. Але підніматися на балкон правила прямо не забороняли, і всі працівники час від часу приходили на ньому постояти.

Бо це додавало сил.

По-перше, в присутності Руйначів, які працювали, відпадала потреба в розмовах. Коли ти йшов коридором від ліфтів, що розташовувалися з обох боків, у голову вдирався «добрий розум», як його називали, і коли ти відчиняв двері на балкон, добрий розум розквітав у голові, відкриваючи ходи для всіх можливостей сприйняття. Пімлі вже не раз думав, що в Олдоса Хакслі там, нагорі, точно поїхав би дах. Іноді твої п’яти відривалися від підлоги й ніби піднімалися над нею. Все, що було в кишенях, теж піднімалося й висіло в повітрі. Всі труднощі вирішувалися ніби самі по собі, коли ти подумки до них звертався. Якщо ти щось забув: про зустріч о п’ятій, наприклад, чи друге ім’я свого зятя, то все згадувалося. Але навіть якщо забуте було важливе, тебе це не засмучувало. Фолькен залишали балкон з усмішками на устах, навіть ті, хто прийшов у найпохмурішому настрої (і взагалі, похмурий настрій був чудовою причиною відвідати балкон). Складалося таке враження, що від Руйначів унизу йшов газ щастя, який годі було побачити оком і виміряти жодними засобами телеметрії.

Пімлі та Фінлі привіталися з четвіркою і підійшли до широких билець з мореного дуба, а звідти подивилися вниз. Кімната під ними скидалася на простору читальну залу якого-небудь багатого клубу для джентльменів у Лондоні. На маленьких столиках і на стінах (авжеж, обшитих дубовими панелями) м’яко сяяли лампи, подекуди в справжніх абажурах від «Тіфані». Вишукані килими були справжніми, турецькими. На одній стіні висіла картина Матіса, на другій — Рембрандта… а на третій — «Мона Ліза». Справжня, на відміну від підробки, що знаходилася в Луврі на Наріжній Землі. Перед нею стояв, схрестивши руки на грудях, чоловік. Згори видавалося, що він уважно вивчає полотно — можливо, намагається розгадати загадку знаменитої усмішки, — та Пімлі знав, що це не так. Чоловіки й жінки тримали в руках журнали, і здавалося, що вони їх читають, але той, хто спустився б униз, побачив, що насправді вони дивляться порожніми поглядами кудись над «Макколами» і «Харперзами» чи трохи вбік. Дівчинка одинадцяти чи дванадцяти років у розкішній суконьці на бретельках, яка в бутику дитячого одягу на Родео-драйв могла б коштувати тисячу шістсот доларів, сиділа перед ляльковим будиночком біля каміна, але Пімлі знав, що вона не звертає жодної уваги на мистецьки виконану копію Дамлі-Гауза.

Там, унизу, їх було тридцять троє. Разом тридцять троє. О восьмій годині, коли вимкнеться штучне сонце, прийде нова зміна: інші тридцять три Руйначі. І лише один чолов’яга — лише один — приходив і йшов, коли йому забажається. Чолов’яга, який проліз під загорожею і не поплатився за це… крім того, що його силоміць привели назад, звісно, а для цього чоловіка то вже було достатньою карою.

Аж раптом двері в кімнату відчинилися і всередину, неначе викликаний думкою, тихо прослизнув Тед Бротіґен. На голові в нього досі була твідова кепка для верхової їзди. Даніка Ростова підвела погляд від лялькового будиночка й всміхнулася йому. Бротіґен підморгнув їй у відповідь. Пімлі легенько штурхонув Фінлі ліктем.

Фінлі: (Я його бачу)

Але вони не просто бачили. Вони відчували його. Тієї миті, коли Бротіґен зайшов у кімнату, усі, хто був на балконі (а ще важливіше — усі присутні в кімнаті), відчули, як дужчає енергія. Ніхто ще до пуття не розумів, якою силою володіє Бротіґен, і тестувальне обладнання в цьому сенсі було безсиле (у тому, що старий собака зумисне зламав декілька приладів, начальник анітрохи не сумнівався). Навіть якщо десь існували подібні до нього, то ниці люди в своїх полюваннях на таланти їх не знайшли. (Полювання вже не відбувалися, бо талантів у них тепер було якраз достатньо, щоб завершити роботу.) Та одна річ сумніву не підлягала: у Бротіґена був хист посередника, медіума, котрий не лише був сам по собі дуже сильний, але й підсилював здібності інших, просто перебуваючи поряд. Думки Фінлі, зазвичай недосяжні навіть для Руйначів, тепер горіли в голові Пімлі неоновим світлом.

Фінлі: (Він неймовірний)

Пімлі: (І наскільки нам відомо, унікальний. Ти це бачив)

Образ: очі розширюються і звужуються, розширюються і звужуються.

Фінлі: (Так Ви не знаєте, чим це викликано)

Пімлі: (Аж ніяк Та мені однаково друже Фінлі мені однаково Той старий)

Образ: дворняга похилого віку з реп’яхами у збляклій шерсті шкандибає на трьох лапах.

(майже закінчив свою роботу вже майже час)

Образ: пістолет, «беретта» одного з охоронців-людей, приставлений до голови старого пса.

На три поверхи нижче предмет їхньої безсловесної розмови узяв газету (всі газети вже були старі, старі, як сам Бротіґен, втратили актуальність багато років тому), сів у шкіряне клубне крісло, таке велике, що наче проковтнуло його, і, здавалося, поринув у читання.

Пімлі відчув, як екстрасенсорна сила підіймається догори, проходить крізь них, до скляного даху і крізь нього теж, шугає до Променя, що пролягав якраз над Алгулом, бореться з ним, довбе його, роз’їдає і безжально вичовгує. Проїдає діри у самій магії. Терпляче працює, щоб вийняти очі у Ведмедя. Розтрощити панцир Черепахи. Переломити Промінь, який пролягав від Шардика до Матурина. І перекинути Темну вежу, що стояла між ними.

Пімлі повернувся обличчям до свого супутника і не здивувався, побачивши у розтуленому роті Горностая гострі зубки. Нарешті усмішка! А ще Пімлі геть не здивувало, що він може прочитати вираз чорних очей. Зазвичай тахін міг передавати й приймати найпростіші думки, але читати свої не дозволяв. Але тут усе було інакше. Тут…

…тут Фінлі О’Теґо відчув спокій. Його тривоги…

(не до шмиги-ги-ги)

зникли. Бодай на деякий час.

Пімлі надіслав Фінлі низку яскравих образів: пляшка шампанського, яку розбивають об корму човна; сотні чорних капелюхів-бонетів, що злітають у повітря на випускному; прапор, встановлений на горі Еверест; молодята, які, сміючись, виходять із церкви, пригинаючи голови під рисовою зливою; планета Земля, що зненацька розгоряється нестерпно сліпучим світлом.

Образи, що говорили про одне й те саме.

— Так, — відповів Фінлі, й Пімлі подивувався, як він взагалі міг вважати ті очі непроникними. — Так, справді. Успіх наприкінці дня.

Ні той, ні інший тієї миті не опускали погляду. А якби опустили, то побачили б, що Тед Бротіґен — так, старий і змучений пес, але не настільки змучений, як дехто думав, — дивиться на них знизу вгору.

А на губах у нього теж блукала примарна усмішка.

Дев’ять

В Алгул Сьєнто ніколи не дощило, принаймні за всі роки служби Пімлі жодного дощу не бачив, але іноді, в стігійській чорноті ночі, грандіозно гуркотів сухий грім. Більшість працівників Девар-Тої навчилися спати під цю канонаду, але Пімлі часто прокидався, відчуваючи, як серце відбійним молотом калатає в горлі, і в напівсонному розумі червоним колом стрічки, яка кружляла, пробігали рядки «Отче наш».

Раніше того дня в розмові з Фінлі начальник Алгул Сьєнто, сором’язливо всміхаючись, описав його страхи словами «не до шмиги-ги-ги», дитячими в своїй сутності, як «еники-беники їли вареники».

І тепер, лежачи в своєму ліжку в Шеплі-Гаузі (Сральня-Гаузі, як називали його Руйначі), на віддалі цілої Алеї від Дамлі-Гауза, Пімлі пригадав те відчуття — цілковиту впевненість, що все буде гаразд, що успіх гарантовано, і це лише питання часу. Там, на балконі, Фінлі з ним погодився, але зараз Пімлі хотів би знати, чи шеф безпеки так само лежить без сну й думає про те, як легко піддатися омані, коли перебуваєш серед Руйначів, що виконують свою роботу. Адже Руйначі розпросторювали той щасте-газ. Ті флюїди доброго розуму.

А раптом… це лише припущення, але все-таки… раптом хтось навмисне й цілеспрямовано керував тим відчуттям? Передавав його їм, наче співав колискову? Засинай, Пімлі, засинай, Фінлі, засинайте, всі добрі дітки…

Маячна думка, параноя в чистому вигляді. Проте, коли небом прокотився черговий вибух грому, народжений на південному сході, якщо той ще лишався на місці (принаймні там розташовувалися Федік і Дискордія), Пімлі сів у ліжку й увімкнув лампу на тумбочці.

Фінлі говорив, що подвоїть варту у вежах і вздовж периметра огорожі. Можливо, завтра вони її потроять. Щоб підстрахуватися, не більше. А ще тому, що повний спокій так близько до кінця — нехороша річ.

Пімлі підвівся з ліжка, високий чоловік з великим волохатим черевом, який не мав на собі нічого, крім піжамних штанів. У туалеті він помочився, потім став навколішки перед сидінням унітаза, кришку якого попередньо опустив, склав руки й молився, поки знову не стало хилити до сну. Він молився про те, щоб йому дали виконати свій обов’язок. Він молився, щоб помітити халепу раніше, ніж халепа помітить його. Молився за свою маму, так само, як Джим Джонс молився за свою, поки в нього на очах черга послідовників поволі просувалася до діжки з отруєним «кул-ейдом». Він молився, поки грім не вщух до старечого бурмотіння, а потім повернувся в ліжко. У душі в нього знову запанував спокій. Перед тим, як поринути в сон, він ще встиг подумати, що завтра вранці найперше розпорядиться потроїти варту, і з цією ж думкою прокинувся вранці в кімнаті, залитій штучним сонячним сяйвом. Бо коли ти вже на підході до хати, треба потурбуватися про яйця.

Один

По тому, як Бротіґен і його друзі пішли, дивне й сумне відчуття закралося в душі стрільців, але попервах усі про нього мовчали. Кожен вважав, що меланхолія напала лише на нього й більше ні на кого. Навіть Роланд, який мав би впізнати те відчуття (ка-шюм, сказав би Корт), приписав його тривогам перед завтрашнім днем, а навіть більше — гнітючій атмосфері, що панувала в Краї Грому, де день був напівтемний, а ніч занурювала в морок, як сама сліпота.

На щастя, клопотів у них після відходу Бротіґена, Ерншо й Шимі Руїса, друга Роландової юності, не бракувало. (Сюзанна й Едді обоє пробували заговорити зі стрільцем про Шимі, але той лише відмахнувся. А Джейк із його потужним хистом торкатися думок навіть не пробував. Роланд поки що був не готовий говорити про ті давно минулі дні.) Униз і довкруж Стік-Тете вела стежка, і печеру, про яку розповідав старий, вони знайшли, по-хитрому замасковану камінням і запорошеними кущами. Ця печера була більша від горішньої. На штирях, забитих у скелю, висіли газові світильники. Джейк та Едді запалили по одному з обох боків, і всі вчотирьох мовчки оглянули все, що було в печері.

Перше, що помітив Роланд, — чотири спальні мішки, дбайливо викладені вздовж лівої стіни на надувних матрацах. На мішках були бирки «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США». П’ятий надувний матрац біля останнього мішка був застелений банними рушниками. «Вони очікували чотирьох людей і одну тварину, — подумав стрілець. — Передбачення чи вони якимось чином спостерігали за нами? Та й чи має це значення?»

На діжці з написом «ОБЕРЕЖНО! БОЄПРИПАСИ!» лежав якийсь предмет, загорнутий у поліетиленову плівку. Едді зняв плівку, і всі побачили магнітофон з бобінами. На одній була плівка. Роланд не зміг прочитати слово, написане спереду на говорющій машині, і спитав у Сюзанни, що воно означає.

— «Волленсак», — пояснила вона. — Це німецька компанія. Їхні магнітофони найкращі, їх ще ніхто не переплюнув.

— Е, не кажи, бджілко моя, — втрутився Едді. — У наші часи вже з’явилася «Соні», і ми казали: «Соні — це вам не якась туфта». От вони роблять касетні плеєри, які можна чіпляти на пояс. Називаються «Вокмен». А цей динозавр точно важить двадцять фунтів. З батарейками ще більше.

Слухаючи його, Сюзанна роздивлялася коробки з касетами без жодних позначок, що лежали біля «Волленсака». Їх було три.

— Не дочекаюся, коли ми їх нарешті послухаємо, — зізналася вона.

— Мабуть, коли стемніє, — сказав Роланд. — А поки що подивимося, що в нас тут ще є.

— Роланде? — покликав Джейк.

Стрілець повернувся до нього. В обличчі хлопчика завжди було щось таке, від чого суворий вираз Роландового м’якшав. Його обличчя не ставало вродливим, коли він дивився на Джейка, але проступало в ньому щось незвичне. На думку Сюзанни, то був вираз любові. І, можливо, невловний проблиск надії на майбутнє.

— Що, Джейку?

— Я знаю, що в нас попереду бій…

— «Чекаємо на вас біля екранів наступного тижня: ми покажемо вам „Повернення в О.К. Корал“[51] з Ван Гефліном і Лі Ван Кліфом у головних ролях», — промимрив Едді, ідучи в глиб печери. Там стояло щось велике, накрите чимось на зразок ватної ковдри.

— …але коли? — провадив Джейк. — Завтра?

— Можливо, — відповів Роланд. — Але ймовірніше, післязавтра.

— У мене жахливе передчуття, — сказав Джейк. — Це не зовсім страх…

— Думаєш, зайчику, вони нас подолають? — спитала Сюзанна. Вона поклала руку йому на потилицю і зазирнула у вічі. Бо навчилася довіряти його передчуттям. Іноді вона міркувала над тим, наскільки змінила його життя істота, з якою він зіткнувся, щоб потрапити сюди: істота в будинку на Датч-Гіл. І то був не робот, не стара механічна іграшка, вкрита іржею. Охоронець дверей був справдешнім залишком Приму. — Вітер доніс до тебе запах нашої поразки? Так?

— Ні, це інше, — похитав головою Джейк. — Я не знаю, що це таке. Лише раз я відчував щось подібне, якраз перед тим…

— Якраз перед чим? — допитувалася Сюзанна, але Джейк не встиг відповісти, бо завадив Едді. І Роланд був тільки радий. Якраз перед тим, як я впав у прірву. Саме так Джейк збирався закінчити. Перед тим, як Роланд дав мені впасти.

— Холєра ясна! Народ, бігом сюди! Ви маєте це побачити!

Едді зняв чохол, і під ним виявився транспортний засіб, що виглядав як гібрид всюдихода й велетенського трицикла. З широкими балонними шинами й протекторами з глибокими зигзагами. Все керування здійснювалося за допомогою ручок. А з елементарної панелі приладів стирчала гральна карта. Роланд здогадався, що на ній, ще раніше, ніж Едді взяв її двома пальцями й перевернув. Карта зображала жінку з шаллю на голові біля колеса, що оберталося. Дама тіней.

— Схоже, бджілко, наш друзяка Тед залишив тобі транспорт, — сказав Едді.

Сюзанна швидким поповзом здолала відстань, що відділяла її від Едді, й уже простягала до нього руки.

— Підсади мене! Едді, підсади!

Він виконав її прохання, і коли вона опинилася в сідлі, тримаючись за ручки замість віжок, всім здалося, що цей транспортний засіб був як для неї зроблений. Сюзанна натисла великим пальцем на червону кнопку, й двигун забурмотів, але тихо, ледь чутно. В тому, що він працює на електриці, а не на бензині, Едді не сумнівався. Як гольф-мобіль, тільки, напевно, значно швидший.

Сюзанна повернулася до них з радісною усмішкою на вустах і попестила темно-коричневий корпус триколісної машини.

— Тепер я місіс Кентавр, так мене і звіть! Все життя мріяла про такий візок, хоч і сама про це не здогадувалась.

І ніхто не помітив, як вразила ця знахідка Роланда. Щоб приховати, що він приголомшений, стрілець нахилився і підняв карту, яку Едді кинув на землю.

Так, то була вона — Дама тіней. Загорнута в шаль, вона, здавалося, водночас хитро всміхалася й плакала. Востаннє він бачив цю карту в руках у чоловіка, котрого дехто називав Волтером, а дехто — Флеґґом.

«Ти й гадки не маєш, як близько ти вже підійшов до Вежі, — сказав тоді Волтер. — Світи кружляють довкола твоєї голови».

І лише тепер він упізнав відчуття, яке ними опанувало: то була не тривога і не втома, а ка-шюм. Насправді точного перекладу для цього слова, сповненого прикрості й болю, не існувало, але приблизно воно означало передчуття втрати когось із ка-тету.

Волтер О’Дим, його стародавній заклятий ворог, був мертвий. Роланд збагнув це, щойно побачив обличчя Дами тіней. А невдовзі судилося померти й комусь із його друзів, і можливо, це станеться в прийдешній битві, яка знищить могуть Девар-Тої. І знову терези, які тимчасово переважили на їхню користь, знову прийдуть у рівновагу. І навіть ні на мить Роланду не спало на думку, що померти міг він сам.

Два

На машині, яку Едді негайно охрестив «прогулянковим трайком Сюзі», стояло три тавра: «хонда», «такуро» (як ті шалено популярні до супергрипу імпортні автівки «такуро-спірит») і «Північний центр позитроніки». А ще четвертий: «Армія США» (як на бирці про ВЛАСНІСТЬ).

Хоч як Сюзанні не хотілося злазити, та довелося. Вони лише почали оглядати печеру, й попереду чекало багато див: печера виявилася справжньою скарбницею. У найвужчій частині, біля входу, громадилися запаси провіанту (здебільшого то були сушені харчі, що навряд чи смакуватимуть, як Найджелові, але принаймні будуть поживні), вода в пляшках, напої в бляшанках (багато «кока-коли» й «нозз-а-ли», але ніякого алкоголю) і обіцяна пропанова плитка. Також стояли ящики зі зброєю. На деяких було маркування «АРМІЯ США», проте аж ніяк не на всіх.

Тепер вирвалися назовні їхні справжні здібності: істинна сутність, як сказав би Корт, — усі ті таланти й інтуїція, що могли продрімати в них до кінця життя, лише зрідка прокидаючись, щоб завести у халепу, якби Роланд їх зумисне не розбурхав… не виплекав… і не нагострив їхні зуби, зробивши смертоносними.

Ніхто не промовив ні слова, поки Роланд витягав із кошеля широкий інструмент і зривав кришки з ящиків. Сюзанна забула про «прогулянковий трайк», мрію всього свого життя; Едді забув про жарти; Роланд забув про своє передчуття біди. Всю їхню увагу полонила зброя, яку залишили для них, і одразу чи після короткого ознайомлення вони розуміли, для чого її призначено.

Там був ящик гвинтівок АР-15, стволи яких ще були у змазці, а ударно-пускові механізми пахли банановою олією. Едді відзначив про себе перемикачі режимів роботи, що дозволяли стріляти як окремими набоями, так і короткими чергами, і зазирнув у ящик поряд з АР-15. У ньому, накриті поліетиленом і також у змазці, лежали металеві магазини барабанного типу. Вони мали вигляд точнісінько як у тих дисків на автоматах Томпсона у гангстерських епопеях на кшталт «Білої спеки», але переважали їх за розмірами. Едді підняв одну гвинтівку, перевернув її й побачив те, на що й сподівався: гніздо для цих дисків, яке дозволяло перетворити гвинтівку на кулемет. Скільки пострілів з одного барабана? Сто? Сто двадцять п’ять? Достатньо, щоб скосити цілу роту солдатів, це вже точно.

В іншому ящику лежали ракети (чи схожі на них набої) з маркуванням STS. На полиці за ящиками підпирали стіну з півдюжини ручних ракетних установок. Роланд показав на знак атома на них і похитав головою. Він не хотів користуватися зброєю, що могла вивільнити смертельно небезпечну радіацію, хоч би якою потужною ця зброя була. Він був не проти вбити Руйначів, якщо це буде потрібно для того, щоб вони перестали нищити Промінь, але тільки у крайньому випадку, коли їх не вдасться зупинити іншими засобами.

По боках металевої таці, на якій була купа протигазів (Джейкові вони здалися огидними, наче відітнуті голови дивних жуків), стояли два ящики з ручною зброєю: короткоствольними пістолетами-кулеметами зі словом «КОЙОТ», вигравіюваним на руків’ях, і важкими автоматами «Кобра Старз». Джейка приваблювали обидва ці види зброї (насправді його вабило до всієї зброї), але він узяв «кобру», бо цей пістолет нагадував йому втрачений «рюгер». Обойма подавалася в руків’я й містила п’ятнадцять-шістнадцять набоїв. Щоб знати це, рахувати було не потрібно, вистачило й погляду.

— Хлопці! — гукнула Сюзанна. Вона повернулася до входу в печеру. — Ідіть подивіться. Сничі.

— Зацініть кришку ящика, — сказав Джейк, коли вони всі підійшли ближче. Сюзанна відставила її вбік, а хлопець підняв і тепер захоплено роздивлявся. На кришці було зображено усміхненого хлопчика зі шрамом у формі блискавки на чолі. На носі в нього були окуляри, а на снич він спрямовував чарівну паличку. Під малюнком стояв трафаретний напис:

У ящику було дві дюжини сничів, розкладених, як яйця, в маленькі пластикові гнізда. Ніхто з Роландового загону не мав змоги як слід роздивитися сничі у бою з Вовками, але тепер у них було чимало часу, щоб потурати своїм найприроднішим схильностям і цікавостям. Усі взяли собі по сничу. Ці штуки були завбільшки з тенісні м’ячики, але важили набагато більше. На поверхні видніла сітка, що робила їх схожими на глобуси з меридіанами й паралелями. І хоча на вигляд вони здавалися сталевими, поверхня ледь відчутно прогиналася, як дуже тверда гума.

На кожному сничі була ідентифікаційна табличка, а поряд з нею — кнопка.

— Натискаєш, і він оживає, — пробурмотів Едді, і Джейк кивнув.

На вигнутому боці були також заглибинки, що якраз пасували за розміром для пальця. Джейк натиснув на неї, анітрохи не боячись, що снич вибухне чи з нього вискочить міні-бензопила й відчикрижить йому пальці. Кнопка в заглибині відкривала доступ до програмування. Джейк не знав, звідки йому це відомо, але був певен, що так воно і є.

Частина снича з тихим звуком «умм!» від’їхала вбік. Під нею виявилися чотири крихітні лампочки-індикатори. Три з них були темні, а одна повільно пульсувала жовтим. Сім віконець показували 0 00 00 00. Під кожним була кнопка, така крихітна, що натискати її б довелося чимось тонким і гострим, на кшталт кінчика розігнутої скріпки. «Як дірка в дупі жука», — бурчав згодом Едді, поки намагався запрограмувати свого снича. Праворуч від віконець теж було по дві кнопки, позначені літерами «В» і «Ч».

Джейк показав їх Роландові.

— Одна означає «Виберіть», а друга «Чекайте». Як думаєш? По-моєму, так.

Роланд кивнув. Він ще ніколи не бачив такої зброї (принаймні не роздивлявся її зблизька), але призначення кнопок, як йому здавалося, вкупі з віконцями було очевидне. А ще він думав, що сничі будуть корисні там, де не допоможуть навіть ракетні установки з їхніми атомними набоями. ВИБЕРІТЬ і ЧЕКАЙТЕ.

ВИБЕРІТЬ… і ЧЕКАЙТЕ.

— Невже то Тед і двоє його приятелів залишили всю цю зброю тут для нас? — спитала Сюзанна.

Для Роланда не мало особливого значення, хто це все залишив, — зброя була, і цього йому вистачало, — але він кивнув.

— Як? І де вони її взяли?

Цього Роланд не знав. Розумів лишень, що ця печера — ма’сун, військова скриня. У Блакитному Раю люди воювали з Вежею, яку рід Ельда заприсягнувся охороняти. Він та його тет заскочать їх зненацька і поливатимуть вогнем, аж поки їхні вороги не поляжуть на спини і носки їхніх чобіт не дивитимуться в небо.

Або ж поки полягти не доведеться їм самим: Роланду та його ка-тету.

— Може, він пояснює це на тих касетах, які нам залишив, — припустив Джейк.

Він поставив свій новий автоматичний пістолет «кобра» на запобіжник і поклав його в сумку до своїх Оріз. Сюзанна теж зупинила свій вибір на «кобрі», прокрутивши її раз чи два довкола пальця, як це робила Енні Оуклі[52].

— Може, й так, — всміхнулася вона до Джейка. Давно вже Сюзанна не відчувала такого комфорту в усьому тілі, не почувалася такою не-вагітною. Однак її розум щось тривожило. А може, не знаходив собі спокою її дух.

Едді підняв шматок тканини, згорнутий у рурку і перев’язаний трьома шматками мотузки.

— Той Тед сказав, що залишив для нас карту в’язниці. По-моєму, це воно. Хто, крім мене, хоче глянути?

Глянути хотіли всі. Джейк допоміг Едді розгорнути карту. Бротіґен попереджав, що креслення досить приблизне, і то була правда: кружечки й квадратики, не більше. Прочитавши назву селища — Плезантвіль,[53] — Сюзанна знову згадала Рея Бредбері. Джейку впало в око грубе зображення компаса, де картограф біля літери «N», що позначала Північ, поставив знак питання.

Поки вони вивчали цей нашвидкуруч зліплений зразок картографії, у сутінках за межами печери пролунав довгий і тремкий крик. Едді, Сюзанна й Джейк нервово озирнулися, Юк підняв голову з лап і тихо загарчав, та потім знову вмостив підборіддя на лапах і начебто заснув: «Іди к бісу, поганий невідь-хто, я тут зі своїми, й мені анітрішечки не страшно».

— Що то було? — спитав Едді. — Койот? Шакал?

— Якийсь пустельний собака, — байдуже погодився Роланд. Він сидів навпочіпки (і то був знак, що біль у стегні відпустив, принаймні тимчасово), охопивши щиколотки руками. Його погляд ні на мить не відривався від нерівних кружечків і квадратиків, накреслених на тканині. — Кан-тої-тете.

— Це як дан-тете? — спитав Джейк.

Але Роланд не відповів. Він підібрав карту і, не озираючись, вийшов з нею геть з печери. Решта перезирнулися і пішли слідом, знову кутаючись у ковдри, наче в шалі.

Три

Роланд повернувся на те місце, куди переніс їх (з невеличкою допомогою своїх друзів) Шимі. Цього разу стрілець скористався біноклем: він довгим-предовгим поглядом вивчав Блакитний Рай, що лежав унизу. Десь поза їхніми спинами знову самотньо завив у темряві пустельний собака.

А темрява вже була темніша, помітив Джейк. Очі поволі призвичаювалися до сутінок, що згущувалися, а яскрава пляма сонячного світла за контрастом здавалась яскравішою, ніж удень. Джейк був певен, що з цією сонячною машиною сонце було або ввімкнене, або вимкнене, без жодних переходів. Може, його навіть залишали на всю ніч, але це якраз викликало великі сумніви. Нервова система людини була налаштована на почергову зміну періодів світла й темряви — про це розповідали на уроках природознавства. Коли світла довго немає чи воно слабке, ти ще сяк-так зможеш прожити — в арктичних країнах люди щороку таке терплять, — але це може окошитися на психічному здоров’ї. Джейк сумнівався, що тамтешнє начальство хотіло, щоб у Руйначів перехнябило стріху, якщо цього можна було уникнути. До того ж вони точно хотіли зберегти своє «сонце» якнайдовше; все в цьому світі було старим і швидко виходило з ладу.

Врешті Роланд передав бінокль Сюзанні.

— Уважніше придивися до будівель по обидва боки трав’янистого прямокутника. — Він розгорнув карту, наче актор у виставі, що збирався читати з сувою, кинув на неї погляд і сказав: — На карті їх позначено цифрами два і три.

Сюзанна ретельно їх оглянула. Цифрою 2 був позначений будинок начальника тюрми — одноповерховий дерев’яний котедж, пофарбований у колір електрик, з білою облямівкою. Такий будиночок її мати назвала б казковим через яскраву барву і пряничне піддашшя.

Дамлі-Гауз мав значно більші габарити. Поки вона дивилася у бінокль, декілька людей вийшло з нього й зайшло всередину. Деякі мали безтурботний вигляд цивільних мешканців. Решта здавалися… ну, начебто сторожкими. А двоє чи троє йшли, згинаючись під різними вантажами. Вона передала бінокль Едді й спитала в нього, чи то і є Діти Родерика.

— Думаю, так, — відповів він. — Але я не зовсім у цьому…

— Забудьте про Родів, — перебив Роланд, — поки що принаймні. Сюзанно, що ти думаєш про ці дві споруди?

— Ну, — почала вона, ретельно зважуючи, як продовжити (вона гадки не мала, чого він від неї чекає), — обидві в чудовому стані, особливо якщо порівнювати з деякими руїнами, які ми бачили під час мандрів. Особливо гарна та, яку називають Дамлі-Гаузом. У нас би сказали, що її збудовано в стилі королеви Анни. А ще…

— Як гадаєте, вони справді дерев’яні чи лише мають такий вигляд? Особливо мене цікавить Дамлі.

Сюзанна знову подивилася в бінокль і передала його Едді. Він, у свою чергу, передав бінокль Джейкові. Поки хлопець роздивлявся споруди, пролунало гучне КЛАЦ: звук, що докотився до них за багато миль… і сонячний промінь Сесіла Б. Демілля, що, мов прожектор, осявав Девар-Тої, згас, залишивши їх у густо-фіолетових сутінках, які невдовзі мали перетворитися на непроглядну пітьму.

Десь у сутіні знову завив пустельний собака, і шкіра в Джейка на руках вкрилася сиротами. Виття наростало… наростало… і раптом обірвалося на здушеній ноті. Вона прозвучала як останній крик подиву, і Джейк не мав сумніву, що собака мертвий. Щось підкралося ззаду, і коли великий промінь згас…

Там, унизу, ще горіло світло: він бачив два ряди білих ламп — напевно, то були вуличні ліхтарі у Плезантвілі, жовті кола, найпевніше, від натрієвих ламп на стежках Руйнівницького універу, як називала те місце Сюзанна… і промені ліхтариків, що своїм стрибанням викреслювали безладні візерунки в темряві.

«Ні, — подумав Джейк. — То не ліхтарики. То прожектори. Як у фільмі про в’язницю».

— Ходімо назад у печеру, — сказав він. — Там уже нічого не видно, а в цій темряві мені незатишно.

Роланд погодився. Вервечкою вони пішли за ним, Едді ніс на руках Сюзанну, Джейк з Юком замикали хід. Хлопчик усе чекав, коли ж виття першого підхопить другий пустельний собака, але все мовчало.

Чотири

— Вони дерев’яні, — сказав Джейк. Він сидів по-турецькому під газовим ліхтарем, і приємне біле світло заливало йому обличчя.

— Дерев’яні, — кивнув Едді.

Сюзанна на мить завагалася: вона розуміла, що це питання надзвичайно важливе, тому ретельно обмірковувала все побачене. Але потім теж кивнула.

— Дерево, я майже в цьому впевнена. Особливо той будинок, який називають Дамлі-Гаузом. Зводити котедж у стилі королеви Анни з каменю чи цегли, а потім маскувати його під дерево? В цьому нема сенсу.

— Якщо це введе в оману заброд, які захочуть його спалити, то сенс є, — сказав Роланд. — Ще й який.

Сюзанна замислилася. Звісно, він мав рацію, але…

— І все одно я скажу — дерево.

Роланд кивнув.

— Я також.

Він відкрив велику зелену пляшку з написом «Пер’є», яку знайшов раніше, й пересвідчився, що в ній вода. Узяв п’ять чашечок і налив порцію в кожну, а потім поставив по чашці перед Джейком, Сюзанною, Едді, Юком й собою.

— Чи визнаєш ти мене діном? — спитав він у Едді.

— Так, Роланде, ти й сам це знаєш.

— Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

— Так, якщо хочеш. — Едді перестав усміхався. На нього знову накотило те відчуття, сильне відчуття. Ка-шюм, печальне слово, якого він ще не знав.

— Пий, васале.

Едді не надто сподобалось, що його назвали васалом, але воду він випив. Роланд нахилився і поклав поцілунок на його вуста.

— Я люблю тебе, Едді, — сказав він, і за стінами печери в руїнах Краю Грому здійнявся пустельний вітер, жбурляючи жмені шорсткого отруйного піску.

— Ну… я теж тебе люблю, — здивовано промовив Едді. — А що сталося? Тільки не кажи, що нічого, бо я відчуваю.

— Нічого не сталося, — з усмішкою сказав Роланд, але Джейк ще ніколи не чув у стрільцевому голосі такого глибокого смутку. І це його настрашило. — Це лише ка-шюм. Він навідує всі ка-тети, які будь-коли існували… але зараз, поки ми одне ціле, ми розділимо воду. Розділимо кхеф. Насправді це радість.

Він подивився на Сюзанну.

— Чи визнаєш ти мене діном?

— Так, Роланде, я визнаю тебе діном. — Сюзанна була дуже бліда, але в цьому могло бути винне біле світло газових ліхтарів.

— Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

— З радістю, — сказала вона й підняла пластикову чашечку.

— Пий, жінко-васале.

Вона випила, і серйозний погляд її очей ні на мить не відривався від його обличчя. Їй згадалися голоси, які вона чула у сновидінні про тюремну камеру в Оксфорді: цей помер, і той помер, і інший теж помер; о Дискордія, і морок глибшає.

Роланд поцілував її в губи.

— Я люблю тебе, Сюзанно.

— Я теж тебе люблю.

Стрілець повернувся до Джейка.

— Чи визнаєш ти мене діном?

— Так. — Жодних сумнівів у його блідості бути не могло: навіть губи у Джейка стали попелясто-сірі. — Ка-шюм означає смерть, чи не так? Хто з нас помре?

— Цього я не знаю, — сказав Роланд, — але тінь ще може відступити від нас, бо колесо безупинно обертається. Ти не відчув ка-шюм, коли ви з Каллагеном заходили до ресторану з вампірами?

— Так.

— Ка-шюм для обох?

— Так.

— Але ти тут. Наш ка-тет міцний, він пережив багато небезпек. І цю може теж витримати.

— Але я відчуваю…

— Так. — Роландів голос звучав м’яко, але з очей не зник той жахливий погляд. Погляд, у якому був не лише смуток. Він наче промовляв, що все буде як буде, але в ньому прозирала Вежа, Темна вежа, і саме в ній він перебував уже душею і серцем, ка і кхефом. — Так, я теж це відчуваю. Як і ми всі. Саме тому ми ділимо одне з одним цю воду, котра є дружба. Ти розділиш зі мною кхеф, випивши цю воду?

— Так.

— Пий, васале.

Джейк випив. І перш ніж Роланд встиг поцілувати його, він кинув чашечку, обвив руки довкола стрільцевої шиї й гарячково прошепотів йому на вухо:

— Роланде, я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю, — сказав стрілець і відпустив його. Надворі знову знявся вітер. Джейк чекав, що якась істота завиє, може, навіть переможно, але все мовчало.

З усмішкою Роланд повернувся до пухнастика-шалапута.

— Юку з Серединного світу, чи визнаєш ти мене діном?

— Дін! — сказав Юк.

— Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

— Кхеф! Вод!

— Пий, васале.

Юк опустив пичку в свою чашечку (що насправді було нелегко) і хлебтав, аж поки чашка не спорожніла. Він очікувально підвів очі. На вусах у нього висіли намистинки «пер’є».

— Юку, я тебе люблю, — і з цими словами Роланд нахилив обличчя до шалапута (і його гострих зубів). Юк лизнув його в щоку і знову тицьнувся носом у чашечку, перевірити, чи не лишилося там краплини-двох.

Роланд простягнув руки. За одну взявся Джейк, за другу — Сюзанна. Невдовзі вони всі поєдналися. «Як п’янички наприкінці зборів „Ал-Анону“»[54] — подумав Едді.

— Ми ка-тет, — сказав Роланд. — Ми з багатьох одне. Ми розділили спільну воду, так само, як ділимо життя і пошуки. Якщо хтось відокремиться, він чи вона не заблукає, бо ми одне ціле й не забудемо цього навіть після смерті.

Ще мить вони трималися за руки. Першим відпустив Роланд.

— Який у тебе план? — спитала Сюзанна. Любчиком чи зайчиком вона його не назвала, і надалі Джейк більше ніколи не чув, щоб вона пестливо зверталася до стрільця. — Скажеш нам?

Роланд кивнув на магнітофон «Волленсак», який досі стояв на діжці.

— Напевно, спершу слід послухати оце. План такий-сякий у мене є, але те, що хоче нам сказати Бротіґен, може прояснити деталі.

П’ять

Ніч у Краю Грому: безмісячна, беззоряна, — була втіленням самої темряви. Втім, якби ми стояли біля печери, в якій Роланд і його тет щойно розділили кхеф і тепер збираються послухати касети Теда Бротіґена, то побачили б дві червоні жарини, що у тій вітряній темряві висіли. Якби ми вибралися стежкою, що вела на Стік-Тете (небезпечна пропозиція в такій непроглядній пітьмі), то зрештою натрапили б на павука з сімома лапами, який припав до землі над якимось наче здутим трупом койота-мутанта. Цей кан-тої-тете був воістину найневдалішим творінням природи. З грудей йому випиналася куца п’ята лапа, а між задніх лап теліпався желеподібний шмат плоті, схожий на спотворене вим’я. Але його плоть живить Мордреда, а кров — довгими гарячими ковтками — солодка, як десертне вино. Насправді поживитися в цьому світі є чим. У Мордреда не було друзів, які перенесли б його на семимильних чоботах телепортації з одного місця в інше, але подорож від станції «Край Грому» до Стік-Тете анітрохи його не стомила.

Він підслухав достатньо, щоб зрозуміти: його батько замислив раптовий напад на місто, яке лежало внизу. Сили дуже нерівні, але Роландова банда стрільців прив’язана до нього, а несподіванка завжди була потужною зброєю.

А ще стрільці, як сказав би Джейк, — fou,[55] у розпал битви стають скаженими і втрачають будь-який страх. Таке шаленство — зброя, навіть потужніша за раптовість.

Здається, Мордред народився вже з певними знаннями. Наприклад, він знає, що його Червоний Батько, якби отримав таку інформацію, якою володіє зараз Мордред, негайно надіслав би гінця до начальника Девар-Тої зі звісткою про те, що прийшли стрільці. І тоді, вже сьогодні ввечері, ка-тет із Серединного світу сам би потрапив у засідку. Може, їх прикінчили б уві сні, щоб Руйначі могли безборонно продовжити роботу для Короля. Мордред не від народження знає про цю роботу, але з логікою в нього все гаразд і слух має гострий. Тож тепер він розуміє задум стрільців: вони прийшли сюди, щоб зруйнувати плани Руйначів.

Так, Мордред міг би це зупинити, але його не цікавлять плани й амбіції Червоного Батька. Він потроху відкриває для себе те, що дає йому найбільшу втіху: гірку самотність аутсайдера. Спостерігати ззовні з холодною цікавістю дитини, спостерігати за життям і смертю, війною й миром через скляну стіну мурашиної ферми на письмовому столі.

Чи дозволить він кі’-даму вбити свого Білого Батька? О, напевно, ні. Цю приємність Мордред приберігає для себе, і в нього є на те причини. Вже є причини. Що ж до решти — молодика, безногої, малого хлопця… Так, якщо кі’-дам Прентис зуміє взяти гору, може робити з ними все, що схоче, хай убиває когось одного чи їх усіх. А Мордред Дескейн спостерігатиме за грою. Дивитиметься. Слухатиме. Чутиме крики, вдихатиме запах горілої плоті і споглядатиме, як кров просочує землю. А тоді, якщо побачить, що Роланд програє свою партію, він, Мордред, вийде з тіні. Втрутиться іменем Багряного Короля, якщо на той час це буде вдала думка, але насправді для власного добра і з власної причини, дуже простої: Мордред хоче їстоньки.

А якщо Роланд і його ка-тет виграють партію? Виграють і підуть далі, до Вежі? Мордред не надто в це вірить, бо він дивним чином теж належить до їхнього ка-тету, він ділить з ними кхеф і відчуває все, що переживають вони. Він відчуває, що над ними нависла загроза втратити єдність.

«Ка-шюм!» — думає Мордред і всміхається. У пустельного собаки ще залишилося одне око. Павук проводить по ньому чорною волохатою лапою, а відтак видирає з очниці. І їсть, як виноградину. Потім знову звертає погляд до того місця, де крізь ковдру, якою Роланд завісив вхід у печеру, просочується біле світло від газових ліхтарів.

Чи може він підійти ближче? Досить близько, щоб послухати?

Мордред не бачить для цього перешкод. Особливо зараз, коли здійнявся вітер, який приглушує звуки його кроків. Захоплива думка.

Він дріботить кам’янистим схилом униз до розсіяного світла, до бурмотіння голосу з касети і думок тих, хто його слухає: його братів, його сестри-матері, улюбленця-шалапута, а понад усе — Великого Білого Ка-Таточка.

Мордред підбирається якомога ближче, наскільки стає відваги, і затихає у холодній вітряній темряві. Нещасний, він впивається своїм нещастям і снує мрії самотнього й покинутого. У печері, за ковдрою, горить світло. Нехай буде їм світло, якщо вони так хочуть, поки що нехай буде світло. Але врешті-решт він, Мордред, візьме реванш. І в темряві отримає насолоду.

Один

Едді обвів друзів поглядом. Джейк і Роланд сиділи на спальниках, які залишив для них Тед. Юк скрутився у Джейка біля ніг. Сюзанна зручно вмостилася на сидінні свого «прогулянкового трайка». Едді задоволено кивнув і натиснув на кнопку PLAY на магнітофоні. Бобіни закрутилися… звучала тиша… крутилися далі… і знову тиша… а потім, прочистивши горло, Тед Бротіґен заговорив. Вони слухали більш ніж чотири години, Едді почергово міняв касети, які закінчилися, не дбаючи про те, щоб їх перемотати.

Ніхто не пропонував зробити перерву, а надто Роланд — той мовчки зачудовано слухав, навіть коли в стегні знову запульсував біль. Тепер стрілець розумів набагато більше і знав, що в них є реальна можливість зупинити події, що відбувалися в поселенні внизу. Але знання лякало його, бо шанси в них були дуже незначні. Відчуття ка-шюм це розпрозорило. І людина не могла повною мірою осягнути, які ставки в цій грі, поки перед очима в неї не з’явилася богиня в білому вбранні, сука-богиня, що оголювала свою гарненьку руку, коли помахом підкликала його до себе: Іди до мене, біжи до мене. Так, це можливо, ти можеш досягти своєї мети, можеш перемогти, просто біжи до мене, всім своїм серцем мені довірся. А якщо я його розіб’ю? Якщо хтось із вас не добіжить, упаде в яму коф-фа (яку ви з друзями називаєте пеклом)? Вам же гірше.

Так, якщо хтось із них упаде в коф-фа і згорить, коли до фонтанів буде зовсім близько, їм же гірше. А сука в білому вбранні? Та вона лише візьме руки в боки, закине голову назад і реготатиме до кінця світу. Отже, багато тепер залежало від чоловіка, чий змучений сухий голос заповнював печеру. Сама Темна вежа залежала від нього, бо Бротіґен володів дивовижною силою.

Та дивно було, що те саме можна було сказати про Шимі.

Два

— Перевірка, раз-раз… раз-раз… перевірка. Це Тед Стівенс Бротіґен, перевірка…

Коротка пауза. Крутилися бобіни, одна з плівкою, друга вже заповнювалася.

— Гаразд, добре. Чудово, якщо вже на те. Я не знав, чи працюватиме ця штука, особливо тут. Але, здається, все в порядку. Я підготувався до цього, намагаючись уявити, як ви вчотирьох… уп’ятьох із хлопчиковим пухнастим другом… слухаєте мене, бо візуалізація завжди здавалася мені відмінною технікою підготовки до різного роду презентацій. На жаль, у цьому випадку не подіяло. Шимі може подумки надсилати мені дуже виразні картинки, просто блискучі, але з усіх вас він бачив на власні очі лише Роланда, та й то ще в часи падіння Ґілеаду, коли вони обидва були дуже молоді. З усією повагою, друзі, але я підозрюю, що в Роланді, який прямує зараз до Краю Грому, навряд чи багато лишилося від того юнака, якого так обожнював мій друг Шимі.

…Де ти, Роланде? У штаті Мен, шукаєш письменника? Того, який у певному сенсі створив і мене? У Нью-Йорку, шукаєш жінку Едді? Хоч хтось із вас живий взагалі? Я знаю, що ваші шанси дістатися Краю Грому невеликі. Ка притягує вас до Девар-Тої, але вашому тету всіляко протистоїть дуже потужна сила, анти-ка, спрямовувана тим, кого ви називаєте Багряним Королем. Та все одно…

То Емілі Дікінсон сказала, що надія — істота в пір’ї? Я вже не пам’ятаю. Я вже дуже багато чого не можу пригадати, але як боротися, ще не забув. Може, це й на краще. Сподіваюся, що це на краще.

Леді та джентльмени, ви ще не замислювалися над тим, де я записую ці касети?

Їм це й на думку не спадало. Вони просто сиділи, загіпнотизовані сухуватим голосом Бротіґена, і передавали по колу пляшку «пер’є» і бляшанку з галетним печивом.

— Я розкажу вам, — вів далі Бротіґен. — Частково тому, що трьом із вас, вихідцям з Америки, це видасться кумедним, але ще й тому, що вам це може знадобитися, коли складатимете план знищення того, що відбувається в Алгул Сьєнто.

…Я сиджу зараз у кріслі, зробленому з суцільної брили шоколаду. Сидіння в ньому з великого блакитного суфле-маршмелоу, і скажу я вам, що ті надувні матраци, які ми збираємось вам залишити, анітрохи не зручніші. Ви б сказали, що до такого сидіння прилипнути можна, але це не так. Стіни цієї кімнати, та й кухні, яку видно крізь арку з круглого льодяника ліворуч, зроблені з зелених, жовтих і червоних льодяників. Лизнеш зелений — на смак наче лайм. Лизнеш червоний — малина. Хоча смак… в усіх значеннях цього слизького слова… дуже мало залежить від вибору Шимі, як мені здається. Просто в нього дитяча любов до соковитих кольорів.

Роланд кивнув і злегка всміхнувся.

— Хоча, зізнаюся вам, — сухо сказав голос із магнітофона, — я був би радий, аби хоч одна кімната була в стриманіших барвах. Наприклад, у синіх. А ще ліпше — в якихось темних.

До речі, про темні кольори. Сходи тут також шоколадні. Поруччя — з льодяників у формі паличок. Однак не можна сказати «сходи ведуть на другий поверх», бо другого поверху тут нема. У вікно видно машини, підозріло схожі на цукерки, а сама дорога, здається, з лакриці. Але якщо відчинити двері й ступити кілька кроків, то опиняєшся там, звідки прийшов. У місці, яке за браком кращої назви ми звемо «реальним світом».

Пряничну хатку — так ми її називаємо, бо тут усередині завжди пахне теплими пряниками щойно з духовки, — створив не лише Шимі. Чимала заслуга належить і Дінкі. Дінкі оселили в гуртожитку Корбет-Холу, і якось уночі він почув, як Шимі плаче перед сном. Багато людей у такому випадку просто проминули б від гріха подалі, і я розумію, що нема в світі людини, менше схожої на доброго самарянина, ніж Дінкі Ерншо, але замість проминути, він постукався в двері кімнати Шимі й спитав, чи можна зайти.

Зараз, якби його запитати, Дінкі відповів би, що нічого в цьому такого. «Я був новачком, я був самотнім, і мені хотілося з кимось потоваришувати, — скаже він. — А що він так голосив, то я подумав, що йому теж потрібен друг». Неначе то була найприродніша річ у світі. Можливо, в багатьох місцях це відповідає дійсності, та не в Алгул Сьєнто. І як на мене, то саме це ви маєте зрозуміти передовсім, якщо хочете зрозуміти нас. Тому вибачте, що я так багато приділяю цьому уваги.

Деякі з охоронців-г’юмів називають нас морками, як прибульця в якійсь телевізійній комедії. А морки — найегоїстичніші істоти на планеті Земля. Нетовариські? Не зовсім. Дехто з них аж занадто товариський, але рівно настільки, наскільки їм це вигідно. Серед морків дуже мало соціопатів, але більшість соціопатів — морки, якщо ви розумієте, про що я. І найвідоміший серед них (слава Богу, що ниці люди не притягли його в цей світ) — серійний убивця Тед Банді.

Якщо у вас завалялося кілька зайвих сигарет, ніхто не оточить вас такою турботою і пошаною, як морк, якому хочеться курити. Та щойно він отримає потрібне — все, шукай вітра в полі.

Більшість морків (дев’яносто вісім — дев’яносто дев’ять зі ста) почули б плач за дверима і навіть не пригальмували б. А Дінкі постукав і спитав дозволу зайти, хоч і був новачком в Алгулі, розгубленим новачком (що цілком можна було зрозуміти; він також думав, що його покарають за вбивство попереднього шефа, але це вже зовсім інша історія).

І погляньмо, як вчинив Шимі. Знову ж таки, дев’яносто вісім чи дев’яносто дев’ять морків зі ста відповіли б на таке питання криком «Забирайся» чи навіть «Пішов нахрін!» Чому? Бо ми чітко собі усвідомлюємо, що відрізняємося від більшості людей і що ця відмінність людям не до вподоби. Напевно, так неандертальці недолюблювали перших сусідів-кроманьйонців. І моркам не подобається бути заскоченими зненацька.

Пауза. Оберталася бобіна. Всі вчотирьох вони відчували, як напружено думає Бротіґен.

— Ні, це не зовсім правильно, — нарешті озвався він. — Що не подобається моркам, то це бути заскоченими в емоційно вразливому стані. Коли вони сердиті, радісні, в сльозах чи б’ються в корчах від істеричного сміху. Це те саме, що для вас потрапити в небезпечну ситуацію без револьверів.

Дуже довго я був тут самотній. Я був морком небайдужим, подобалося мені це чи ні. А потім з’явився Шимі, досить хоробрий, щоб прийняти співчуття, коли його пропонували. І Дінкі, готовий простягти руку допомоги. Більшість морків — егоїстичні інтроверти, що маскуються під суворих індивідуалістів, вони хочуть, щоб світ вбачав у них такого собі Деніела Буна[56] — і повірте мені, працівники Алгула від цього в захваті. Найлегше керувати тим суспільством, яке відкидає саму ідею суспільства. Розумієте тепер, чому мене так приваблювали Шимі й Дінкі і як мені пощастило, що я їх знайшов?

Сюзаннина долонька пробралася в руку Едді, й він ніжно її стиснув.

— Шимі боявся темряви, — розповідав Тед. — Ниці люди (я їх усіх так називаю, хоча працюють в Алгулі не лише кан-тої, а ще й г’юми з тахінами) мають тисячі хитромудрих тестів для перевірки екстрасенсорних здібностей, але все це не допомогло їм збагнути, що вони впіймали недоумка, який просто боявся темряви. Що ж, не пощастило їм.

Дінкі одразу зрозумів, у чому проблема, й розв’язав її, розповідаючи Шимі різні історії. Попервах були казки, а серед них — «Гензель і Ґретель». Прянична хатка зачарувала Шимі, й він усе допитувався в Дінкі, щоб той детально йому її описав. Тобто, розумієте, це Дінкі придумав шоколадні крісла з сидіннями з маршмелоу, льодяникові арки і поруччя. Другий поверх там справді був, хоч і недовго. Там стояли ліжка трьох ведмедів. Але ця казка не припала Шимі до душі, й він її швидко забув. А разом з нею пішов у небуття, — Тед Бротіґен тихо засміявся, — і другий поверх Casa Gingerbread.[57] Розклався під дією бактерій, можна й так сказати.

Хай там як, а я вважаю, що це місце — фістула в часі чи… — Знову пауза. Зітхання. Потім: — Послухайте, існує мільярд всесвітів і мільярд реальностей у них. Я зрозумів це за той час, що живу в Алгулі після того, як мене притягли назад з «моєї маленької відпустки в Коннектикуті», як це називає кі’-дам. Улесливий сучий син!

А в голосі Бротіґена забриніла справжня ненависть, подумав Роланд, і це добре. Ненависть — то добре. Ненависть корисна.

— Ці реальності — неначе дзеркальна кімната. Та тільки жодні два відображення не є однаковими. Згодом я, може, повернуся до цього образу, але не зараз. Я просто хочу, щоб ви зрозуміли — чи просто прийняли на віру, — що реальність органічна, реальність жива. Вона чимось подібна до м’яза. А Шимі протикає в ній дірку ментальним шприцом. У нього є така голка лише тому, що він особливий…

— Тому що він морк, — промимрив Едді.

— Цить! — шикнула на нього Сюзанна.

— …використовувати її, — вів далі Бротіґен.

(Роланд подумав, що варто було б прокрутити назад, щоб розчути прогавлені слова, але потім вирішив, що вони неважливі.)

— Це місце поза межами часу, поза межами реальності. Я знаю, що ви трохи розумієтеся на тому, як функціонує Темна вежа, розумієте її об’єднувальну роль. Тому вважайте нашу пряничну хатку балконом Вежі. Коли ми сюди потрапляємо, то ніби перебуваємо за стінами Вежі, та все одно ми до неї прикріплені. Ця місцина справжня, настільки справжня, що я повертався звідси з плямами шоколаду на руках та одязі, але отримати до неї доступ може лише Шимі Руїс. І коли ми до неї потрапляємо, вона набуває того вигляду, якого хоче їй надати Шимі. Цікаво, Роланде: ти чи твої друзі підозрювали, хто такий насправді Шимі й на що він спроможний, коли зустріли його в Меджисі?

Після цих слів Роланд простягнув руку і натиснув кнопку STOP.

— Ми знали, що він… дивний, — сказав він, звертаючись до своїх друзів. — І особливий. Інколи Катберт казав: «Що такого є в цьому хлопчикові? У мене від нього мороз по шкірі!» А потім він прийшов у Гілеад. Зі своїм мулом Капиком. Сказав, що йшов за нами слідом. Ми розуміли, що це неможливо, але на той час уже стільки всього відбувалося, що нам ніколи було перейматися хлопчиком-служником із меджиської корчми.

— Він телепортувався, правда ж? — спитав Джейк.

Роланд одразу ж кивнув, хоча до того дня ніколи не чув цього слова.

— Принаймні частину відстані він подолав саме так. Інакше й бути не могло. Бо як ще він міг перейти річку Зей? Через неї був лише один міст, мотузяний, та й той Алан перерізав, коли ми його перейшли. У нас на очах він упав у воду, пролетівши тисячу футів.

— Може, він пішов в обхід, — припустив Джейк.

— Може, — кивнув Роланд, — але так він би відхилився від курсу на шість тисяч коліс.

Сюзанна аж присвиснула.

Едді зачекав, чи не скаже Роланд ще чогось. А зрозумівши, що стрілець замовк надовго, нахилився вперед і натиснув кнопку PLAY. І знову печеру наповнив голос Теда Бротіґена.

— Шимі — телепорт. А Дінкі — провидець… і не лише. На жаль, багато доріг у майбутнє для нього закриті. Якщо ви розмірковуєте над тим, чи не знає сей Ерншо, яким буде кінець усієї цієї історії, то відповідь однозначна — ні.

У кожному разі, існує ця дірка від голки шприца в живій плоті реальності… цей балкон на Темній вежі… ця прянична хатка. Справдешнє місце, хоч як важко в це повірити. Саме тут ми зберігатимемо зброю й спорядження, яке плануємо залишити вам у одній з печер на дальньому боці Стік-Тете, і саме тут я записую цю плівку. Коли я виходив зі своєї кімнати з цією старожитньою, але на диво робочою машиною під пахвою, була десята чотирнадцять ранку за СЧБР — Стандартним часом Блакитного Раю. А коли повернуся, на годиннику досі буде 10:14. Не має значення, скільки я пробуду в пряничній хатці. І це лише одна з неймовірно зручних її властивостей…

Ви маєте собі затямити… може, давній друг Шимі Роланд уже це збагнув… що ми троє — бунтівники в суспільстві, що живе за принципом «якось воно буде», навіть якщо цей принцип призведе до кінця світу… і швидше, що раніше, а не пізніше. У нас є багато надзвичайно корисних талантів, і об’єднавши їх, ми зуміли йти на крок попереду. Але якщо Прентис чи Фінлі О’Тего (він голова служби безпеки Прентиса) дізнаються, що ми робимо, Дінкі ще до настання ночі піде на харч хробакам. Найпевніше, що Шимі також. Мені, мабуть, ще якийсь час нічого не загрожуватиме, з причин, до яких я ще згодом дійду, але якщо Пімлі Прентис дізнається, що ми намагаємося привести справжнього стрільця, щоб зруйнувати його плани, — того стрільця, який, можливо, організував загибель більш ніж п’яти дюжин Зелених Плащів неподалік звідси, — тоді навіть моє життя опиниться під великим питанням. — Пауза. — Моє пусте нікчемне життя.

Настала довша пауза. Ще зовсім недавно порожня бобіна вже заповнилася наполовину.

— Слухайте, — нарешті порушив свою мовчанку Бротіґен, — і я розповім вам історію нещасливого і безталанного чоловіка. Моя розповідь може виявитися довшою, ніж час дозволятиме вам слухати. Я впевнений, що в такому випадку принаймні троє з вас знатимуть, для чого на магнітофоні кнопка «FF». Що ж до мене, то я зараз у такому місці, де годинниками ніхто не користується, а капуста броколі, поза сумнівом, заборонена законом. У моєму розпорядженні весь час світу.

І знову Едді вразило, наскільки втомлено звучав голос цієї людини.

— Я просто хочу попросити: не перемотуйте вперед, якщо не буде в цьому нагальної потреби. Як я вже казав, у моїй розповіді можуть бути якісь деталі, що допоможуть вам, хоч я й не знаю, які саме. Я просто не можу подивитися на все це стороннім поглядом. І втомився постійно тримати захист: не лише наяву, а й уві сні. Якби не змога час від часу вислизати до пряничної хатки й спати там, не виставляючи ментальний захист, кан-тої Фінлі вже давно б нас трьох розкусили. Там у кутку є канапа, також із чудового нелипкого маршмелоу. Я можу лягти на неї й спати, й бачити кошмари, потрібні мені, щоб зберегти здоровий глузд. А потім повертаюся до Девар-Тої, де моє завдання — оберігати не лише себе, але й Шимі з Дінком. Дбати про те, щоб про наші таємні справи ніхто не дізнався, щоб охоронці та їхня довбана телеметрія вважали, буцімто ми весь час були там, де нам і належало бути: в своїх кімнатах, в Читалці чи, може, дивилися фільм у «Перлині», а після сеансу пили содову з морозивом в «Аптеці Генрі Грема». А ще я маю залишатися Руйначем. Я щодня відчуваю, як Промінь, над яким ми працюємо — Ведмедя й Черепахи, — дедалі більше угинається.

Приходьте швидше, друзі. Це моє велике бажання. Приходьте якнайшвидше. Бо, знаєте, питання не в тому, що я можу проколотися. У Дінкі жахлива вдача і звичка вибухати лихослів’ям, якщо хтось наступить йому на мозолю. А в такому стані він може вибовкати щось не те. А Шимі старається, як може, але якщо раптом хтось поставить йому не те питання чи зловить за тим, що він робить, коли поряд не буде мене…

Цю думку Бротіґен не закінчив. Але це не було потрібно, бо його слухачі зрозуміли все без слів.

Три

Коли він продовжує розповідь, то каже їм, що народився в Мілфорді, штат Коннектикут, 1898 року. Усі ми чули такі вступні слова і знаємо, що вони сигналізують (на щастя чи на біду) початок автобіографії. Проте, слухаючи записаний на плівку голос, стрільці помічають ще одну подібність, навіть Юк — і той її відчуває. Попервах вони не можуть збагнути, що саме видається їм схожим, але з часом усе стає на свої місця. Історія Теда Бротіґена, Мандрівного Бухгалтера, багато в чому нагадує історію панотця Дональда Каллагена, Мандрівного Священика. Неначе вони близнюки. А шостий слухач (що причаївся у вітряній пітьмі за ковдрою, якою затулили вхід до печери) проникається співчуттям і розумінням. Та чом би й ні? У біографії Теда Бротіґена випивка не відіграє одну з головних ролей, як це було з панотцем, та все одно це оповідь про згубну звичку й ізоляцію. Це історія аутсайдера.

Чотири

У вісімнадцять років Теда Бротіґена приймають до Гарварду, університету, де вчився його дядечко Тім. І сам дядечко Тім, бездітний, радо пропонує оплатити Теду навчання. І, на думку Тімоті Етвуда, все просто і ясно, як Божий день: пропозицію зроблено, пропозицію прийнято, небіж сяятиме в усіх належних сферах, небіж вивчиться і піде працювати на дядькову меблеву фірму з новими силами після піврічного турне повоєнною (після Першої світової) Європою.

Але дядечко Тім не знає, що перед тим, як піти навчатися в Гарвард, Тед намагається завербуватися в Американський експедиційний корпус,[58]як його згодом назвуть. «Синку, — каже йому лікар, — у тебе дуже сильні шуми в серці, та й слух нижче середнього. І ти хочеш сказати, що йшов сюди, не знаючи, що отримаєш велику червону печатку? Вибачай за нахабство, але по-моєму, тобі вистачає мізків, щоб це розуміти».

І тут Тед Бротіґен робить те, чого ніколи раніше не робив (а згодом поклянеться сам собі, що ніколи не робитиме й надалі). Він просить військового лікаря загадати число, не просто від одного до десяти, а від одного до тисячі. Задля розваги (у Гартфорді дощить, а тому ніхто не поспішає до пункту призову) лікар загадує число 748. Тед його відгадує. Потім 419… 89… і 997. Коли Тед пропонує йому загадати когось із відомих людей і каже потім, що це Ендрю Джонсон, не Джексон, а Джонсон, у дока нарешті лізуть на лоба очі. Він кличе іншого лікаря, свого друга, і Тед те саме показує і йому… за одним винятком. Другому лікареві він пропонує вибрати число від одного до мільйона, а потім каже, що лікар загадав вісімдесят сім тисяч чотириста шістнадцять.

У другого лікаря на обличчі відбивається миттєвий подив — навіть приголомшення, — та потім він маскує його нещирою широкою усмішкою. «Шкода, синку, — каже він, — ти схибив усього на сто тридцять тисяч чи десь так». Тед дивиться на нього без тіні усміху, ніяк не реагуючи на ту облудну усмішку, але йому ж лише вісімнадцять, він ще досить юний, щоб впасти в ступор від такого відвертого й безглуздого лицемірства. Тим часом фальшива усмішка Дока номер два починає в’янути сама. Док номер два повертається до Дока номер один і каже: «Подивися на його очі, Сем. Подивися, що в нього з очима».

Перший лікар хоче посвітити офтальмоскопом Теду в очі, але Тед лише роздратовано відмахується. Дзеркала для нього — не дивина, він знає, що його зіниці часом розширюються і звужуються, і навіть якщо поряд нема дзеркала, він знає, коли це відбувається, бо в очах наче щось тріпоче, але це його не цікавить, особливо тепер. Бо зараз його цікавить лише те, що Док номер два незрозуміло чому намахує його. «Запишіть цифру на листочку, — пропонує він Доку. — Запишіть її, щоб я знав, що ви не махлюєте».

Док номер два сердито відмовляється. Тед наполегливо повторює пропозицію. Док Сем витягає аркуш паперу і ручку, і другий лікар бере їх. Уже збирається записати число, та потім передумує, кидає ручку Сему на стіл і каже: «Це дешевий вуличний трюк, Сем. Якщо ти цього не бачиш, тоді ти сліпий». І гордо йде геть.

Тед пропонує лікарю Сему подумати про родича, будь-кого з родичів, а за мить каже, що лікар подумав про свого брата Ґая, який помер від апендициту в чотирнадцять років. Відтоді їхня мати називала Ґая янголом-охоронцем Сема. Після цього лікар Сем дивиться на Теда так ошелешено, наче той дав йому ляпаса. Та врешті його охоплює страх. Невідомо, що діє на нього більше: дивний рух зіниць чи буденна демонстрація телепатії, без театрального потирання скронь, без жодного «Я майже бачу… зачекайте», — але лікарю страшно. Він ставить на Тедовій заяві печатку велику червону печатку «НЕПРИДАТНИЙ» і намагається його здихатися — «наступний, хто мріє полетіти у Францію й нюхнути гірчичного газу?» — але Тед бере його за руку, обережно, але рішуче.

«Послухайте, — каже Тед Стівенс Бротіґен. — Я справжній телепат. Я з шести чи семи років про це підозрював, відколи почав розуміти, що це слово означає. А остаточно переконався в шістнадцять. Я можу бути корисний військовій розвідці, і мій поганий слух і шуми в серці на такій роботі не матимуть значення. Що ж до моїх очей… — Він витягає з нагрудної кишені сонячні окуляри й надягає їх. — Та-дам!»

Він нерішуче всміхається лікарю Сему. Але не допомагає. Біля дверей тимчасового пункту призову, розгорнутого в спортзалі середньої школи Гартфорда стоїть сержант, і медик підзиває його. «Цей хлопчина не придатний до служби у війську, і сперечатися з ним мені набридло. Відпровадьте його надвір».

Тепер уже Тед відчуває, як хапають за руку його, і нітрохи не обережно.

«Хвилиночку! — вигукує Тед. — Я маю ще дещо розказати! Це навіть важливіше! Не знаю, яким словом можна це описати, чи таке слово існує, але…»

Та не встигає він закінчити, як сержант виштовхує його з зали й швидко тягне коридором до виходу зі школи, повз хлопчиків і дівчаток майже одного з ним віку, які лише мовчки витріщаються на цю сцену. Слово існує, про це він дізнається лише багато років по тому, в Блакитному Раю. Це слово — «полегшувач». І це, на думку Пола «Пімлі» Прентиса, робить Теда Стівенса Бротіґена чи не найціннішою людиною в цілому Всесвіті.

Але того дня 1916 року все інакше. Того дня 1916 року його швидко тягнуть коридором і викидають на гранітний ґанок головного входу. Сержант із сильним акцентом каже йому: «Ти, хлопче, ту-во більш не потикай си».

Кілька хвилин Тед просто стоїть на місці там, де його залишили. Він думає: «Що треба зробити, аби переконати вас?» і «Чому ви такі сліпі?» Він повірити не може, що з ним таке сталося.

Але повірити мусить, бо ось він, тут, іззовні. Він вирушає в шестимильну прогулянку околицями Гартфорда, і вже наприкінці її до нього приходить розуміння. Вони йому ніколи не повірять. Жоден з них. Ніколи. Вони відмовляються бачити, що хлопець, здатний прочитати думки всього німецького командування, може їм трохи допомогти. Хлопець, який міг би розповісти високому командуванню союзників, коли планується наступна велика атака німців. Хлопець, здатний зробити це кілька разів — а може, вистачить і одного-двох! — може допомогти завершити війну вже до наступного Різдва! Але в нього навіть такого шансу нема, бо йому відмовили в шансі. А чому? Це якось пов’язано з другим лікарем, який змінив своє число, коли Тед його назвав, і відмовився записати ще одне на папері. Бо десь у глибині душі вони хочуть воювати, а такий, як він, може їм завадити.

Причина, напевно, в цьому.

Тоді хай ідуть нахрін. А він піде до Гарварду, вчитися за дядькові гроші.

І він іде. Гарвард — дещо Дінкі їм уже розповів: драмгурток, дискусійний клуб, газета «Гарвард Крімзон» і, авжеж, «Каппа», товариство «Фі-Бета-Гівнюків». Він навіть заощаджує дядькові кілька баксів, отримавши диплом екстерном.

Він на півдні Франції, війна давно скінчилася, і раптом отримує телеграму: «ДЯДЬКО ПОМЕР КРАПКА ПОВЕРТАЙСЯ ШВИДШЕ ДОДОМУ КРАПКА».

Ключове слово тут, здається, — КРАПКА.

Бачить Бог, то був один з переломних моментів. Він повернувся на батьківщину, так, він утішив тих, хто цього потребував, так. Але замість перебрати на себе керування меблевим бізнесом, Тед вирішує поставити КРАПКУ в своєму прямуванні до фінансового успіху і ПОЧАТИ подорож до фінансової невизначеності. За всю довгу розповідь Роланд і його ка-тет жодного разу не чули, щоб Тед Бротіґен покладав провину за свою навмисну анонімність на свої надприродні здібності чи на свій момент прозріння: це цінний талант, який нікому у світі не потрібен.

І Господи, яким же шляхом він приходить до усвідомлення! Насамперед його «неприборканий талант» (як його іноді називають жовтушні науково-популярні журнали) становить справжню фізичну загрозу, якщо обставини складаються. Чи не складаються.

В Огайо, 1935 року, цей хист робить Теда Бротіґена вбивцею.

Він не сумнівається, що декому це слово видалося б занадто суворим, та в цьому випадку, звісно, спасибі велике, але суддею може бути лише він сам. Місто Ейкрон, сині літні сутінки, на одному боці Стоссі-авеню дітлахи бавляться бляшанкою у футбол, а на іншому — в стікбол,[59] а Бротіґен стоїть на розі в легкому літньому костюмі, стоїть біля стовпа з нанесеною на нього білою смужкою, яка означає, що тут зупиняється автобус. За спиною в нього покинута цукерня, на шибі однієї вітрини видніє орел — емблема НАВ,[60] а на іншій, забіленій, — напис «ВОНЕ ВБЕВАЮТЬ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ». Тед просто стоїть, тримаючи свого старого потертого портфеля з кордовської шкіри і коричневий пакет, у якому лежить свиняча відбивна на вечерю, він купив її в м’ясній крамниці містера Дейла. Аж раптом ззаду на нього хтось налітає, і Тед врізається в телефонний стовп з білою смужкою на ньому. Першим приймає удар його ніс. Кістка ламається, в усі боки летять бризки крові. Далі він відчуває, як зуби врізаються в м’яку тканину губ, і зненацька рот наповнюється чимось солоним, на смак як нагрітий томатний сік. У поперек йому щось вдаряє, і чутно звук, з яким рветься тканина. Удар такої сили, що штани злітають з нього до половини заду і висять, перекручені, як у клоуна, і Тед бачить хлопця у футболці й габардинових штанях, лиснючих на дупі, який біжить по Стоссі-авеню до дітей, що грають у стікбол, і та річ, що тріпоче в нього в правій руці, як шкіряний коричневий язик, та річ — гаманець Теда Бротіґена. Господи, його пограбували й забрали гаманець!

Фіолетові сутінки літнього вечора згущуються до повної темряви, потім знову світлішають і знову поглиблюються. То його очі, вони роблять той фокус, який майже двадцять років тому так приголомшив другого лікаря, але Тед майже не помічає цього. Всю його увагу прикуто до чоловіка, який тікає, до сучого сина, який вкрав у нього гаманця й побіжно попсував йому лице. Ще ніколи в житті він не був такий лютий, ніколи. І хоча думка, яку він відправляє вслід утікачеві, невинна, більше схожа на м’який докір

(слухай приятелю чого ж ти не попросив я б дав тобі долар а може навіть і два)

…та її вага смертоносна, як у кинутого списа. І то справді був спис. Йому знадобиться деякий час, щоб це прийняти, але зрештою, коли настане час, він збагне, що тепер він убивця, і якщо Бог існує, то рано чи пізно Теду Бротіґену доведеться стати перед Його престолом і відповісти за те, що накоїв. Втікач наче об щось перечіпляється, хоч на тротуарі немає нічого, тільки напівстертий напис крейдою «ГАРРІ КОХАЄ БЕЛІНДУ» на потрісканому бетоні. Прикрашають вияв почуттів різні дитячі глупства — зірочки, комета, серпик місяця, — яких Тед згодом почне боятися. Йому здається, що він сам щойно прийняв списа в спину, але він принаймні ще стоїть на ногах. І він не хотів. Це правда. В душі він знає, що не хотів. Просто його… так несподівано розсердили.

Він підбирає свого гаманця й бачить, що на нього витріщаються хлопці, які доти грали в стікбол. Він націлює на них гаманця, наче револьвер з відкритим барабаном, і хлопчик з відпиляним держалном мітли в руках здригається від жаху. І не так падіння тіла, як це здригання впродовж наступного року переслідуватиме Теда в нічних кошмарах, а потім вряди-годи зринатиме протягом усього життя. Бо він любить дітей і нізащо не став би лякати когось із них навмисне. І він розуміє, яку картину вони перед собою бачать: чоловіка в майже спущених штанях, видно боксерські труси (крізь ширіньку, може, й член видно — який чарівний останній штрих), з гаманцем у руці й божевільним виразом на закривавленій мармизі.

«Ви нічого не бачили! — кричить він до них. — Чуєте мене? Чуєте? Ви нічого не бачили!»

Потім він підтягує штани. Потім повертається до кинутого портфеля й підбирає його, але відбивну залишає, хрін з нею, хай валяється, разом з переднім різцем він втратив і апетит.

Потім оглядається на тіло, що лежить на тротуарі, й переляканих дітей. Потім дає драла.

І згодом це стане для нього способом життя.

П’ять

Стрічка на другій касеті добігла кінця і з тихим шурхотом вислизнула з отвору в бобіні.

— Господи Ісусе, — промовила Сюзанна. — Господи, який же він нещасний.

— І це так давно було, — Джейк похитав головою, наче розганяючи запаморочення. Роки між його часом і часом містера Бротіґена видалися йому нездоланною прірвою.

Едді взяв коробку з третьою бобіною, показав касету, що була всередині, й, дивлячись на Роланда, питально здійняв брови. Той лише показав своїм улюбленим жестом: далі, далі.

Едді заправив плівку в механізм магнітофона. Раніше він такого не робив, але нічого мудрого в тому не було. І знову зазвучав той змучений голос з пряничної хатки, яку Дінкі Ерншо описав Шимі, справжнього будинку, витвореного чистою уявою і більше нічим. З балкона на бічній стіні Темної вежі, як назвав це місце Бротіґен.

Близько сьомої вечора він убив людину (випадково, погодились би вони всі; для них, звиклих жити за законами зброї, різниця між «випадково» і «навмисне» не потребувала обговорення). А вже о дев’ятій Бротіґен їхав на поїзді, що прямував на захід. А за три дні переглядав у газеті Де-Мойна оголошення про прийом на роботу бухгалтерів. На той час він уже дещо знав про себе, знав, яким обережним йому слід бути. Він більше не міг дозволити собі розкіш сердитися, навіть якщо гнів був справедливий. За звичних обставин він був просто собі пересічний телепат: міг сказати, що ви їли на обід, підказати жертві вуличного шулера, котра з карт — винова дама. Але в гніві він озброювався списом, тим жахливим списом…

— А до речі, неправда, — сказав голос із магнітофона. — Неправда, що я був лише пересічний телепат. Це я розумів навіть тоді, коли був ще жовторотим юнаком, який домагався, аби його взяли у військо. Я просто не знав слова, яке б точно описувало, хто я такий.

Згодом з’ясувалося, що це слово — полегшувач. І пізніше він переконався, що певні особи, мисливці на таланти, вже тоді за ним спостерігали, оцінювали його, знали, що він вирізняється навіть серед телепатів, та тільки не розуміли, чим саме. По-перше, телепати, що жили не на Наріжній Землі (як вони самі її називали), траплялися нечасто. По-друге, вже до середини 1930-х років Тед знав, що заразний. Доторкнувшись до когось у стані емоційного збудження, він передавав цій людині свої здібності й вона на короткий час теж ставала телепатом. Та одного він не знав — що справдешні телепати від його впливу ставали сильніші.

Набагато сильніші.

— Але я не забігатиму наперед, — сказав голос.

Він кочував з міста до міста, сезонний робітник, що «зайцем» їздив у пасажирських поїздах замість вантажних і в костюмі замість комбінезона, ніколи не залишаючись в одному місці досить довго, щоб пустити коріння. Та, озираючись назад у часі, він зрозумів, що вже тоді за ним стежили. То була робота інтуїції чи щось подібне до дивних явищ, які часом вловлюєш бічним зором. Зокрема, він став помічати певних людей. Здебільшого чоловіків, та траплялися серед них і жінки. Усі вони мали смак до кричущого одягу, біфштексів з кров’ю і швидких машин, пофарбованих у пістряві кольори, як і їхній одяг. Обличчя в них були якісь дивні: важкі й невиразні. У майбутньому такі обличчя асоціюватимуться в нього з ідіотами, які лягали під ніж до пластичних хірургів-шарлатанів. Упродовж тих самих двадцяти років (але знову ж таки, не свідомо, а кутиком ока розуму) він помічав, що в усіх містах, де йому доводилося бувати, виринали ті простецькі дитячі знаки — на парканах, ґанках і тротуарах. Зірки й комети, оперезані планети і місяці-серпики. Іноді — червоне око. Часто поряд були намальовані «класики» (але не завжди). Згодом, сказав Тед, усе склалося в дивну цілісну картину, але в часи його мандрів, у тридцяті, сорокові й на початку п’ятдесятих все ще було неясно. Ні, в ті часи він сам чимось нагадував першого й другого Доків, упритул не бажаючи помічати очевидного, бо воно його… непокоїло.

А тоді, акурат у той час, коли добігала кінця Корейська війна, він побачив Оголошення. Воно обіцяло «РОБОТУ ВАШОЇ МРІЇ» і «ЯКЩО ВИ НАМ ПІДХОДИТЕ», то «ЖОДНИХ ПИТАНЬ ВАМ НЕ СТАВИТИМУТЬ». Потрібні навички було перераховано, і серед них — уміння вести бухгалтерський облік. Бротіґен був певен, що це оголошення надрукували в газетах усієї країни; йому воно трапилося на очі в «Бджолі» Сакраменто.

— Чорт! — вигукнув Джейк. — Це ж та газета, в якій панотець Каллаген прочитав про свого друга Магрудера…

— Цить, — шикнув на нього Роланд. — Слухаємо.

Вони слухали далі.

Шість

Тести проводять г’юми (це слово Бротіґен почує лише за кілька тижнів — поки не переступить через поріг, що розділяє 1955 рік і позачасся Алгула). Співбесіду в Сан-Франциско також проводить г’юм. Тед дізнається (серед багатьох інших речей), що маскування, яке носять ниці люди, а надто їхні маски, залишає бажати кращого — особливо зблизька, у приватній розмові. Зблизька одразу видно істину: вони покручі, напівлюди-напівтахіни, що з релігійним фанатизмом ставляться до ідеї власного перетворення. І найнадійніший спосіб потрапити у ведмежі лапи ницого й побачити страхітливі зубиська, що шукають твою сонну артерію, щоб її перегризти, — це сказати, що перспективи перетворення в них невтішні і ставатимуть вони хіба що старішими і бридкішими. А червоні знаки на їхніх лобах — Око Короля — на американській стороні зникають (чи підсихають, тимчасово, як прищі), і маски набувають дивної органічної якості всюди, крім зони за вухами, де прозирає волохата коростява шкіра, а ще в ніздрях, де видно зарості живих рухливих війок. Але хіба це чемно: зазирати комусь у шмарклепровід?

Хай би що вони про себе думали, зблизька й у приватній розмові з ними дуже добре видно, що якісь вони не такі, навіть на американській стороні. А злякати рибку, поки не втрапила в сіті, нікому не хочеться, тому співбесіду приймають г’юми (цим слівцем кан-тої не користуються, бо воно видається їм принизливим, як «ніґер» чи «упиряка»), і тести проводять г’юми, і нікого, крім г’юмів, до претендентів не допустять ще довго, аж поки обрані не пройдуть через двері на американському боці і не опиняться в Краї Грому.

Теда тестують разом із сотнею інших претендентів у спортзалі, що нагадує йому про пункт призову в Іст-Гартфорді. Але в цій залі тягнуться ряди й ряди парт (під старомодні круглі залізні ноги парт завбачливо підстелили мати, щоб не подряпати лаковану дерев’яну підлогу), але після першого туру тестування — півторагодинної діагностики з математичними задачами й питаннями з англійської мови й словникового запасу — половина парт звільняється. Після другого туру відсіюється ще чверть пошукачів. Другий тур складається з дуже дивних питань, напрочуд суб’єктивних, і в кількох випадках Тед кривить душею, даючи відповідь, бо думає (а може, й знає), що людям, які проводять тестування, потрібна не та відповідь, яку він (та й більшість людей) за звичних обставин обрав би. От, наприклад, є така задачка:

23. Ви зупиняєтеся біля перевернутої машини на дорозі, якою рідко користуються автомобілісти. У машині застряг Юнак, який благає вас про допомогу. Ви запитуєте: «Юначе, ви поранені?», на що він відповідає: «Наче ні!» А на узбіччі лежить Сумка з Грішми. Ви:

а) врятуєте Юнака і віддасте йому ті Гроші;

б) врятуєте Юнака, але наполягатимете при цьому, що Гроші слід віднести в місцеву Поліцію;

в) підберете Гроші й поїдете собі, цілковито впевнені, що Юнака врешті-решт врятує хтось інший, хоч цією дорогою рідко користуються;

г) жодне з переліку.

Якби то був тест для вступу на роботу до поліції Сакраменто, Тед би зі спокійною душею обвів «б». Може, він і мандрівний роботяга, але його мама не дурних виховувала, і на тому спасибі. Та й за більшості обставин той вибір був би правильним — вибір бережених, безпечний вибір. А на крайній випадок є варіант «г»: «Чорт його маму знає, що воно таке, але принаймні я чесно кажу, що не тямлю, про що йдеться».

Тед обводить «в», але не тому, що він би так вчинив у тій ситуації. Сам він більше схиляється до відповіді «а», за умови, що він розпитав би в юнака, звідки грошва. І якщо тільки здобич не отримано методом тортур (а про таке він би знав, чи не так, хай би там що наплів йому «Юнак»), авжеж, ось ваші гроші, Vaya соп Dios.[61]А чому? Та тому, що Тед Бротіґен, в принципі, вважає, що власник покинутої цукерні мав рацію: «ВОНЕ ВБЕВАЮТЬ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ».

Але він обводить «в» і вже за п’ять днів опиняється у приймальні збанкрутілої танцювальної студії в Сан-Франциско (квитки на поїзд із Сакраменто йому попередньо оплатили) разом з трьома іншими чоловіками й похмурою дівчинкою-підлітком (як пізніше виявиться, то Таня Лідс із Брайса, штат Колорадо). Це краще, ніж чотириста осіб, які прийшли на тестування до спортзалу, приваблені оголошенням, що обіцяло райське життя. Здебільшого то були козли. А тут зібралося четверо овець. Один відсоток. Але навіть це, як з часом дізнається Бротіґен, надзвичайно великий улов.

Врешті-решт його проводять до кабінету з написом «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ». У кабінеті тісно від запорошеного балетного реквізиту. На складаному стільчику сидить чоловік у коричневому костюмі, широкоплечий і з суворими рисами обличчя, у комічному оточенні тонких рожевих балетних пачок. «Ото вже жаба в чарівному саду», — думає Тед.

Спираючись руками на широчезні стегна, чоловік нахиляється вперед.

— Містере Бротіґен, — каже він, — може, я і жаба, але ця жаба може запропонувати вам роботу вашої мрії. Або попрощатися з вами, потиснувши руку й подякувавши щиро. Все залежить від вашої відповіді на одне питання. Точніше, питання на питання.

Чоловік (як виявиться, звуть його Френк Армітейдж) простягає Теду аркуш паперу. На ньому збільшеним шрифтом Питання 23, про Юнака і Сумку з Грішми.

— Ви обвели «в», — каже Френк Армітейдж. — А тепер, одразу, без найменших роздумів, скажіть, чому ви це зробили.

— Бо ви цього хотіли, — відповідає Тед одразу без найменших роздумів.

— А звідки ви знали?

— Бо я телепат, — каже Тед. — Якраз той, кого ви шукаєте. — Він намагається зберігати незворушність, і, на його думку, йому непогано це вдається, але в душі в нього все співає від радості й величезного полегшення. Через те, що він знайшов собі роботу? Ні. Бо невдовзі йому зроблять пропозицію, порівняно з якою блякнуть навіть призи в телеіграх? Ні.

Все тому, що комусь нарешті знадобився його дар.

Все тому, що нарешті він комусь потрібен.

Сім

Робота виявилася ще одним безплатним сиром, але Бротіґен був досить відвертий у своїх магнітофонних мемуарах, щоб визнати, що погодився б на неї, навіть якби знав правду.

— Бо талант не може мовчати, він просто не вміє мовчати, — сказав Тед. — Байдуже, який це хист: ламати сейфи, читати думки чи ділити десятизначні цифри в думці, — він волає, вимагаючи застосування. Він ніколи не замовкає. Він розбудить вас посеред ночі, коли ви такі змучені, що понад усе на світі хочете спати, і закричить: «Використай мене, використай, використай! Мені остогидло просто сидіти! Використай мене, мудак кінчений, використай!»

Джейк не втримався від підліткового реготу. Потім засоромився і прикрив рота долонею, але сміятися не перестав. Юк подивився на нього знизу вгору чорними очиськами з золотими обручками-обідцями, паща в нього розтяглася до вух.

Там, у кімнаті, напханій тонкими рожевими балетними пачками, у фетровому капелюсі, що сидів набакир на коротко стриженій голові, Армітейдж запитав, чи Тед чув коли-небудь про «Південноамериканських морських бджіл». Коли Тед відповів, що не чув, Армітейдж розповів йому, що 1946 року консорціум багатих бізнесменів з Південної Америки (переважно з Бразилії) найняв групу американських інженерів, будівельників і свердлярів. Загалом їх було більше сотні. Ці люди й стали «Південноамериканськими морськими бджолами». Консорціум уклав з ними угоди на чотири роки і за різними тарифами оплати праці, але платили (на превеликий подив для всіх) надзвичайно щедро. З бульдозеристом могли підписати контракт на 20 тисяч доларів річної платні, що на ті часи становило кругленьку суму. Але на цьому дива не закінчувались: була ще премія в обсягах річного заробітку. Тобто 100 тисяч доларів за чотири роки. Звісно, якщо працівник погоджувався на одну умову: він їде, працює і не повертається додому, поки не закінчаться ті чотири роки чи поки не буде зроблено роботу. Щотижня тобі належано два вихідні (як і в США), щороку — відпустка (знову ж таки як в США), але в пампасах. Ти не мав права повертатися до Північної Америки (чи навіть до Ріо), поки не спливе чотирирічний термін. Якщо в Південній Америці ти помирав, то ховали б тебе там — ніхто не збирався оплачувати перевезення тіла до Вілксбара чи ще кудись. Але п’ятдесят штук платили одразу, авансом і давали два місяці пільгового періоду, протягом яких ти міг витратити ці гроші, вкласти їх у щось чи зробити з ними що завгодно. Якщо твій вибір зупинявся на інвестиціях, то за чотири роки, коли ти повернешся з джунглів, увесь засмаглий, накачаний і з купою цікавих історій, які переповідатимеш до кінця життя, п’ятдесят тисяч могли вирости до сімдесяти п’яти. І авжеж, коли контракт закінчувався, ти отримував те, що англійські моряки любили називати «другою половиною».

У нас приблизно те саме, переконливо повідомив Армітейдж Теду. Та тільки авансом давали двісті п’ятдесят тисяч, а по закінченні угоди відвалювали півмільйона.

— Це звучало неймовірно, — розповідав Тед із «Волленсака». — Авжеж, я був шокований. І лише згодом зрозумів, як дешево нас купували, навіть за тодішніми цінами. Дуже красномовно про їхню скнарість уміє розповідати Дінкі… «вони» в цьому випадку — це всі бюрократи Короля. Він каже, що Багряний Король намагається і все суще знищити, і в бюджет при цьому вкластися. Авжеж, Дінкі правий, але я думаю, що навіть він розуміє (хоч і не визнає цього, ну аякже) — якщо людині запропонувати забагато, вона відмовиться в це вірити. Чи, залежно від її уяви… а багато телепатів і ясновидців уявою майже не наділені… просто не зможе повірити. Отже, період нашої кабали становив шість років, з можливістю поновлення контракту, й Армітейдж сказав, що вирішити я мав негайно. Леді й джентльмени, немає успішнішої техніки маніпуляції, ніж та, коли ти забиваєш жертві баки, сковуєш її жадібністю, а потім береш її тепленькою за допомогою блискавичної атаки.

Мене атакували належним чином, і я одразу ж погодився. Армітейдж пообіцяв, що мою чверть мільйона вже сьогодні ввечері перекажуть на рахунок у «Морському банку» Сан-Франциско, звідки я зможу її забрати, коли заманеться. Я спитав, чи потрібно підписувати якийсь контракт. Він простягнув мені свою руку — величезну, як окіст, — і сказав, що ось він, наш контракт. Я потім запитав, куди я поїду й що робитиму (хоч ви й погодитесь, що всі ці питання я мав би поставити перед тим, як давати згоду, але я був такий приголомшений, що мені навіть на думку не спало поцікавитись).

До того ж я чомусь був упевнений, що знаю. Я думав, що працюватиму в якомусь урядовому проекті й це буде пов’язано з «холодною війною». Телепатичний відділ ЦРУ чи ФБР, розташований на острові в Тихому океані. Пам’ятаю, як ще подумав тоді, що незлецька б вийшла радіоп’єса.

Армітейдж сказав: «Теде, ти вирушиш у далеку подорож, але разом з тим це буде те саме, що зайти в сусідні двері. Більше я поки що сказати не можу. Крім того, що ти маєш тримати рота на замку, нікому не розповідати про нашу угоду, поки не минуть вісім тижнів до твого… м-м-м… від’їзду.

Пам’ятай, що твій язик — твій ворог. Щоб не вважати себе параноїком, припускай, що за тобою завжди стежать».

І, ясна річ, за мною стежили. Пізніше… занадто пізніше, так би мовити… я прокрутив у пам’яті свої два місяці у Фриско і зрозумів, що за мною постійно ходили назирці кан-тої.

Ниці люди.

Вісім

— Армітейдж і ще двоє г’юмів зустрічали нас біля готелю «Марк Гопкінс», — вів далі магнітофонний голос. — Я дуже чітко пам’ятаю той день. То був Гелловін тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року. П’ята година вечора. Я, Джейс Макґоверн, Дейв Ітевей, Дік… не пам’ятаю його прізвища, він помер десь за півроку, Гумма сказав, що від пневмонії, і решта кі’-канів його підтримали… кі’-кани, якщо вам цікаво, означає «гівнолюди», «гівнюки»… але то було самогубство, я це точно знав, навіть якщо більш ніхто й не здогадувався. А решта… пам’ятаєте Дока номер два? Так от, решта були і є такі самі, як він. «Не кажіть мені того, чого я знати не хочу, сей, не лізь у моє бачення світу». Хай там як, останньою з нас була Таня Лідс. Міцний горішок…

Пауза і клацання. Потім, посвіжішавши, Тедів голос заговорив знову. Третя касета вже добігала кінця. «Мабуть, решту історії він розповів дуже стисло», — подумав Едді, й ця думка викликала в нього розчарування. Бо, до решти талантів, Тед Бротіґен виявився чудовим оповідачем.

— Армітейдж із колегами приїхали на «форді-універсалі», який у ті прекрасні дні називали труною на колесах. Нас повезли в глиб країни, до містечка, що називалося Санта-Міра. Там була лише одна асфальтована вулиця — центральна. Решта були грунтові. Пригадую, ще було багато нафтових вишок, схожих на богомолів чи щось таке… хоча на той час уже стемніло і вони здавалися невиразними фігурами на тлі неба.

Я очікував побачити залізничне депо чи автобус із табличкою «НА ЗАМОВЛЕННЯ» на лобовому склі. Натомість ми зупинилися біля порожнього вантажного складу з вивіскою «ПОСТАЧАЛЬНА КОМПАНІЯ САНТА-МІРИ», що криво висіла на фасаді, і раптом ясно, як день, я прочитав думку Діка (як було його прізвище, не пригадую). «Нас уб’ють, — думав він. — Нас привезли сюди, щоб пограбувати й прикінчити».

Не-телепату важко уявити, як страшно може після такого стати. Як упевненість в неминучій смерті… опановує твою голову. Я побачив, як зблід Девід Ітевей. Таня Лідс не зронила ні звуку… я вам уже казав, що вона була міцним горішком… але світла в машині вистачало, щоб побачити, що в її очах стояли сльози.

Я нахилився, узяв Діка за руки й міцно їх стис, коли він спробував вирватися. Надіслав йому думку: «Нам заплатили по чверті мільйона, більша частина яких лежить на наших рахунках у „Морському банку“, не для того, щоб завезти в глушину і відібрати годинники». А Джейс подумав мені у відповідь: «Та в мене того годинника й нема. Я заклав свій у ломбард два роки тому в Альбукерке, а коли зібрався купити собі іншого — то було вчора ввечері близько опівночі — крамниці вже позачинялися, та і я був такий вгашений, що не міг злізти з барного стільця».

Це нас трохи заспокоїло, ми навіть розсміялися. Армітейдж запитав, з чого сміємося, і ми заспокоїлися остаточно, бо зрозуміли, що маємо над ними перевагу: можемо спілкуватися в спосіб, для них не доступний. Я сказав йому: «Та дурниці», — і ще раз легко стиснув Дікові руки. І це допомогло. Я… допоміг йому, полегшив муки. Отоді я зробив це вперше. Вперше перед тривалим забігом. Частково це пояснює, чому я завжди такий втомлений. Усе це полегшення дуже виснажує.

Армітейдж та решта завели нас усередину. Склад був порожній, але в дальній стіні видніли двері, на яких крейдою було написано три слова, обмальовані довкола зірочками й серпиками. «СТАНЦІЯ „КРАЙ ГРОМУ“». Але станції не було: ні колій, ні автобусів, ні дороги, крім тієї, якою ми приїхали. Обабіч дверей були вікна, а за ними нічого, крім менших споруд: порожніх сараїв, від одного лишився сам обгорілий каркас, — і низькорослих кущів, закиданих сміттям.

«Навіщо нам виходити на той бік?» — спитав Дейв Ітевей, і один із супутників Армітейджа відповів: «Побачите».

«Дами вперед», — сказав Армітейдж і відчинив двері.

На тому боці було темно, але не так, як надворі за стінами складу. Темінь там була темніша. Якщо ви бачили Край Грому вночі, то розумієте, що я маю на увазі. І звуки звідтіля долинали інші. Друзяка Дік раптом передумав і розвернувся до входу. Але один з чоловіків витяг пістолет. І я ніколи не забуду, що сказав тоді Армітейдж. Бо його голос звучав… добродушно. «Відступати вже пізно, — сказав він. — Тепер ви можете йти лише вперед».

І здається, саме тоді я зрозумів, що всі ці домовленості про шестирічний план і поновлення контракту за нашої згоди були просто пасткою для простаків, як сказали б мій друг Боббі Ґарфілд і його друг Саллі-Джон. Але прочитати це в їхніх думках ми не могли. Бо вони всі носили капелюхи. Ницого чоловіка (чи жінку) ніколи не побачиш без капелюха. Чоловічі були схожі на старі фетрові, такі капелюхи в ті часи носили всі, але то були не звичайні головні убори. То були капелюхи розумак. Хоча доречніше було б їх назвати капелюхами проти розумак. Такий капелюх глушить думки людини, яка його носить. Якщо ти спробуєш промацати того, в кого він на голові…. «промацати» — це слово Дінкі, так він називає читання думок… то почуєш лише глухе бубоніння, під яким звучить шепіт. Дуже неприємно це слухати, майже так само неприємно, як дзвіночки тодешу. Якщо ви їх чули, то розумієте, про що я. Вимагає забагато зусиль, а зусилля для телепатів у Алгулі — річ небажана. От у чому Руйначі справді зацікавлені, леді й джентльмени, то це в тому, щоб заплющувати очі, аби вижити. Катастрофа, якщо дивитися збоку. Є ще одне, чого не схвалюють більшість Руйначів. Досить часто в містечку можна почути вислів, маленький віршик, або прочитати його, написаний крейдою на стінах: «Приємного круїзу, вмикайте вентилятор, працюйте над засмагою, вам нічого втрачати». Це означає щось більше, ніж «сприймайте все простіше». Цей взірець кошмарної писанини натякає на дещо вкрай неприємне. Цікаво, чи ви це помітили.

Едді зрозумів, що бачить прихований зміст тих рядків, і подумав, що з його брата Генрі вийшов би справдешній Руйнач. Звісно, за умови, що йому дозволили б узяти з собою героїн і всі альбоми «Кріденс Клірвотер Рівайвел».

Тедова пауза затягнулася, але потім пролунав сумний сміх.

— Здається, час мені трохи підкоротити свою довгу розповідь. Вистачить і того, що ми зайшли в ті двері. Якщо ви проходили у не зовсім справні двері, то змогли на собі відчути, що це не надто приємно. Але двері між Санта-Мірою в Каліфорнії й Краєм Грому були в хорошому стані, кращому, ніж багато порталів, якими мені довелося користуватися в майбутньому.

Спочатку нас оточувала лише темрява і долинало виття тварин, яких тахіни звуть пустельними собаками. Потім спалахнуло світло, і ми побачили цих… цих істот з головами птахів, горностаїв, одного з бичачою головою, при рогах і такому іншому. Джейс закричав. Я теж. Дейв Ітевей розвернувся і хотів було тікати, але Армітейдж ухопив його й тримав міцно. Та якби навіть він цього не зробив, куди було тікати? Назад у двері? Вони вже зачинилися, та й пропускали лише в один бік, наскільки я знаю. Єдиною з нас, хто мовчав, як партизан, була Таня. Вона глянула на мене, і в її очах я прочитав полегкість. Бо тепер ми знали, розумієте. Прояснилося не все, але ми мали відповідь на два найважливіші питання. Куди ми потрапили? До іншого світу. Коли повернемося? Ніколи в житті. Наші гроші лежатимуть у «Морському банку», поки не набіжать мільйонні відсотки, але ніхто їх так і не витратить. Ми застрягли тут надовго.

Неподалік стояв автобус, за кермом якого сидів робот на ім’я Філ. «Мене звати Філ, я старий, як стіл, але найліпше — що ще не дебіл», — сказав він. Від нього пахло блискавкою, і зсередини долинало немилозвучне клацання. Старий Філ уже мертвий, його викинули на звалище для поїздів і роботів разом з багатьма іншими, лише Богу відомо, скільки їх там. Але не сумніваюся, що тим, хто все це почав, вистачило машин, щоб довести задумане до кінця.

Коли ми вийшли в Краї Грому, Дік зомлів, але на той час, коли перед нашими очима загорілися вогні поселення, вже прийшов до тями. Таня тримала його голову на колінах, і я добре пам’ятаю, як вдячно він на неї дивився. Нам часто врізаються в пам’ять якісь дивні речі, правда ж? Біля воріт нас розподілили: по гуртожитках, кімнатах, подбали про те, щоб нас нагодували… і чорт забирай, вечеря була чудова. Перша з багатьох.

Наступного дня ми пішли на роботу. І, за винятком моєї маленької «відпустки в Коннектикуті», працювали відтоді постійно.

Знову настала пауза. Потім:

— Бачить Бог, відтоді ми працювали без перерви. І хай Бог простить, більшість із нас були щасливі. Бо єдине, чого вимагає талант, — це застосування.

Дев’ять

Він розповідає їм про свої перші зміни в Читалці і про те, як він збагнув — не поступово, а майже одразу, — що жодних шпигунів вони не шукатимуть і думок російських вчених не читатимуть теж, «жодної космічної дурні», як сказав би Дінкі (до речі, коли їх привезли, Дінкі в Алгулі ще не було, хоч Шимі вже був). Ні, займаються вони тим, що руйнують щось. Це «щось» він відчуває не лише в небі над Алгул Сьєнто, а й усюди, навіть під ногами.

Втім, він задоволений. Їх смачно годують, та й потрахатись час від часу він не проти, хоч сексуальні апетити з роками і втихомирилися. Доводиться лише нагадувати собі, що секс із симуляторами — це та сама мастурбація, просто з додатковим приладдям. Але якщо вже на те, то він, як більшість чоловіків, що вели мандрівний спосіб життя, спав лише з повіями і міг би засвідчити, що секс із ними теж не надто відрізнявся від мастурбації. Ти просто засаджуєш їй якомога глибше, з тебе стікає піт, вона стогне «Так, так, так», а сама в цей час думає, чи не треба їй заправити бензобак, і намагається пригадати, в які дні діють бонуси в «Червоному і білому». Як і в більшості випадків у житті, доводиться підключати уяву, і що-що, а візуалізація — це, дякувати Богу, Тедів коник. Йому подобається мати дах над головою, подобається товариство — звісно, охоронці трохи псують враження, але він вірить їм на слово, коли кажуть, що їхня робота — стежити, щоб нічого поганого не прийшло ззовні, а не лише за тим, щоб Руйначі не втекли. Більшість «колег» йому теж подобаються, і за рік-два до нього приходить усвідомлення, що вони дивним чином його потребують. Він може їх утішити, коли їм невідь від чого стає страшно. Він здатен тихою годинною розмовою розігнати хвилю нудьги за домом. Авжеж, це добре. Можливо, все, що відбувається, — це добре, бо відчуття таке, що нічого поганого вони не роблять. Сумувати за домом — це так по-людськи, але руйнування — це щось божественне. Він намагається пояснити це Роланду та його ка-тету, але ніяк не може дібрати вдалий образ для порівняння. Найточнішим для цього відчуття йому видається такий опис: це ніби нарешті дотягтися до того недосяжного місця в себе на спині, яке свербить, ненав’язливо, але постійно, доводячи до сказу. Йому, як і решті товаришів, подобається ходити до Читалки. Його тішить відчуття, яке з’являється від перебування там, запах дорогого дерева і дорогої шкіри, пошуки… пошуки… а потім раптово — ааххх. Почалося. Ти руйнуєш, і руйнувати — це божествено.

Одного разу Дінкі сказав, що Читалка — єдине місце, де він почувається у гармонії з самим собою, і саме тому він хотів би, щоб її закрили. А ще краще — спалили. «Бо я знаю, на яку хрінь я здатен у гармонії з самим собою, — звірився він Теду. — Коли я, ну знаєш, в ударі». І Тед чудово розумів, про що йому йдеться. Бо Читалка завжди була занадто чудовою, щоб у це можна було повірити. Ти приходив, сідав, брав журнальчик, роздивлявся фотки моделей і маргарину, кінозірок і автомобілів, і раптом відчував піднесення розуму. Промінь оточував тебе, це нагадувало перебування в якомусь величезному коридорі, сповненому сили, але твій розум завжди підносився аж до даху, а там зливався зі струменем.

Може, колись, одразу після відходу Приму, коли сила Ґана ще відлунювала в покоях макровсесвіту, Промені були гладенькі й відполіровані, але ті часи давно минули. Тепер Шлях Ведмедя і Черепахи — горбкуватий і поруйнований, увесь у вибоїнах, і заглибинах, і тріщинах, і ямах, є за що зачепитися пальцями й потриматися, а іноді можна навіть потягти, а іноді — відчути, як ти сам просочуєшся крізь нього, як краплина кислоти, наділена здатністю до мислення. Усі ці відчуття надзвичайно приємні. Сексуальні.

Але для Теда в цьому є ще дещо, хоча він і не підозрює, що він єдиний, у кого це є, поки Трампас йому не розповідає. Трампас робить це ненавмисне, але, бачте, в нього жахлива екзема, і це все змінює. Важко повірити в те, що порятунок Темної вежі може залежати від паршивого скальпа, але насправді ця думка не така вже й неприродна.

Дуже навіть природна.

Десять

— В Алгулі близько ста вісімдесяти постійних працівників, — повідомив Тед. — Я не з тих, хто вказує комусь, як краще виконати роботу, але мені здається, вам варто це занотувати чи просто запам’ятати. За грубими підрахунками, шістдесят людей на восьмигодинну зміну, розподіляються по двадцятеро. У тахінів найгостріший зір, тому в сторожових вежах, як правило, сидять вони. Г’юми патрулюють зовнішній периметр огорожі. Зі зброєю, завважте це — великого калібру. Керують ними Прентис, головний наглядач, і Фінлі О’Тего, шеф служби безпеки, г’юм і тахін відповідно. Але більшість тимчасових працівників — кан-тої, ниці люди.

Більшість ницих не мирять із Руйначами. Найбільше, на що вони здатні, — натягнуті товариські стосунки. Якось Дінкі мені сказав, що вони нам заздрять, бо ми, за його словами, «дороблені люди». Як і охоронці-г’юми, кан-тої на чергуваннях носять захисні капелюхи, щоб ми не могли їх промацати. Але насправді Руйначі вже багато років не промацують нікого й нічого, крім Променя, та й цілком можливо, що їм уже не до снаги читати думки. Мозок — це теж м’яз, якщо його не тренувати, він атрофується.

Пауза. Клацання на плівці. Потім:

— Закінчити свою розповідь я не маю змоги. Звісно, я розчарований, але геть не здивований. Більше я вам нічого не розповім, друзі. Мені шкода.

Тихий звук. Сьорбання, як зрозуміла Сюзанна; Тед знову ковтнув води.

— А чи казав я вам, що тахінам не потрібні захисні капелюхи? Вони досконало володіють нашою мовою, і час від часу я відчував, що деякі з них теж наділені обмеженими телепатичними здібностями, вони можуть надсилати сигнал мозку і отримувати його — трохи можуть принаймні, — але якщо залізти їм у голови, то не почуєш нічого, крім оглушливого сичання — ментального білого шуму. Я думав, що це якийсь спосіб захисту, але Дінкі вважає, що насправді то в них так проходить процес мислення. Хай там як, це дає їм велику перевагу. Не треба щоранку згадувати, що перед виходом з дому слід натягти капелюха!

Трампас був тимчасовим працівником з кан-тої. Його часто бачили на Головній вулиці у Плезантвілі чи на лавці посеред Алеї, зазвичай із якоюсь книжкою циклу «Допоможи собі сам»: чимось на зразок «Семи кроків до позитивного мислення». А наступного дня опа — він стоїть, спираючись на стіну Дому розбитих сердець і ніжиться на сонці. Те саме відбувалося з іншими кан-тої. Якщо в їхній роботі є певна схема, то я так і не зміг її простежити. І Дінкі теж. Ми підозрюємо, що її просто нема.

Чим Трампас різнився від решти, то це цілковитою відсутністю заздрості. Він насправді приязний — чи то пак був приязний. Іноді здавалося, що він взагалі не з ницих. Та й колеги кан-тої недолюблювали його. Іронія долі, насправді, бо якщо кан-тої могли еволюціонувати до рівня людей, тоді саме Трампас був одним з тих небагатьох, яким це насправді світило. Завдяки, зокрема, простому сміху. У більшості ницих людей сміх звучить, наче в жерстяний жолоб висипали відро каміння. Аж дрижаки беруть від того сміху, як каже Таня. У Трампаса ж сміх трохи писклявий, але поза тим нормальний. Бо, я думаю, він справді сміється. Від душі. А решта лише симулюють сміх, видушують його з себе.

Одного дня я зав’язав з ним розмову. Це було на Головній вулиці, біля «Перлини». У кінотеатрі втисячне відбувалося тріумфальне повернення «Зоряних воєн». Якщо і є на світі якесь кіно, яке Руйначі готові переглядати вічно, то це «Зоряні війни».

Я спитав його, чи знає він, звідки походить його ім’я. Він відповів: так, авжеж, від голови його клану. Кожному кан-тої, коли настає час, голова клану дає ім’я. Це щось на зразок маркера зрілості. Дінкі каже, що своє ім’я вони дістають після першої вдалої мастурбації, але ж це Дінкі. Факт залишається фактом: нам не відомо, чому їх називають так, а не інакше, та й неважливо це, але деякі імена просто розкішні. Є один хлопець, схожий на Рондо Гаттона, кіноактора тридцятих років, хворого на акромегалію (він отримував ролі монстрів і психопатів), але цього звати Томас Карлайл. Ще є Беовульф і Ван Гог Баез.

Сюзанна, в минулому прихильниця фолк-музики з Блікер-стрит, сховала обличчя в долонях, щоб не захихотіти.

— Але я все одно розповів йому, що Трампас — це персонаж відомого роману-вестерну «Вірджинець», другорядний, звісно, але Трампасу належать слова, які пам’ятають усі, хто прочитав книжку: «Всміхайся, коли таке кажеш!» Нашого Трампаса це розсмішило, і я незчувся, як за кількома чашками кави з аптечного магазину переповів йому сюжет роману.

Так ми потоваришували. Я розповідав йому про все, що відбувалося в нашій маленькій громаді Руйначів, а він мені — багато всього цікавого, хоч і безневинного, зі свого боку барикад. Ще жалівся на свою екзему, від якої немилосердно свербіла голова. Він постійно піднімав свою кругленьку шапочку, дуже схожу на ярмулку, тільки з джинсової тканини, щоб під нею почухати. Трампас стверджував, що там чухається найсильніше, гірше навіть, ніж унизу, біля дітородного органа. І мало-помалу я зметикував, що, коли шапочка підіймається, я можу читати його думки. Не лише ті, що були на поверхні, а всі, всі думки. Якщо швидко ворушити мізками — а цього я навчився, — я міг вільно обирати потрібне, точнісінько так, як обирають статті в енциклопедії, гортаючи сторінки. Але насправді це більше скидалося на те, як хтось вмикає і вимикає радіо, поки передають новини.

— Впасти і не жити, — сказав Едді і взяв ще одне галетне печиво. Йому дуже бракувало молока, щоб розмочити печиво: бо галети без молока — це те саме, що «Орео» без прошарку крему.

— Уявіть, що радіо чи телевізор вмикається на повну гучність, — рипучим утомленим голосом вів далі Тед, — а потім вимикається… таксамошвидко. — Тед навмисне промовив ці слова на одному подихові, і всі всміхнулися. Навіть Роланд. — Так вам буде легше зрозуміти. А тепер я розповім вам, що дізнався. Підозрюю, що вам це вже відомо, але я не можу ризикувати, бо раптом все-таки не знаєте. Це надто важливо.

Леді й джентльмени, існує Вежа (цього ви не можете не знати). Свого часу на ній перетиналися шість Променів. З неї вони черпали енергію (бо це джерело, потужність якого годі навіть уявити) і водночас підтримували її — як натяжні троси підтримують радіовишку. Так от, чотирьох Променів уже нема, четвертий зовсім недавно наказав довго жити. Лишилося всього два — Промінь Ведмедя, Шлях Черепахи (Промінь Шардика) і Промінь Слона, Шлях Вовка (його також називають Променем Ґана).

Не знаю, чи можете ви собі уявити весь той жах, що охопив мене, коли я дізнався, що насправді роблю в Читалці. Коли невинно дряпаю щось там угорі. Хоча я завжди знав, що роблю щось важливе, я просто це знав.

Але було ще одне, щось страшніше, про що я навіть не підозрював, те, що стосувалося лише мене. Я знав, що чимось відрізняюся від решти. Перш за все тому, що я був єдиний Руйнач, в кому лишилася крихта співчуття. Коли їм стає страшно, то приходять вони, як я вам уже казав, до мене. Таню й Джої Растосовича одружив Пімлі Прентис, головний. Він наполіг на цьому, не хотів навіть слухати заперечення, торочив, що це його привілей і обов’язок, бо він тут як капітан круїзного лайнера. І, ясна річ, вони дозволили йому це зробити. Але опісля прийшли до мене в кімнату і Таня попросила: «Теде, одружи нас ти. Тільки після цього ми будемо справді одружені».

Іноді я питаю себе: «Невже ти справді думав, що лише цим вирізняєшся? Після того, як почав спілкуватися з Трампасом і слухати його думки щоразу, коли він піднімав шапочку, щоб почухатися, ти справді думав, що трохи жалощів і трохи любові в твоїй душі були єдиним, що різнило тебе від інших? Чи ти дурив себе і щодо цього також?»

Я точно не знаю, але мені здається, що за цим пунктом звинувачення я не винний. Я справді не розумів, що мій талант сягає значно далі, ніж промацування і руйнування. Я — те саме, що мікрофон для співака чи стероїд для м’яза. Я… підсилюю їх. Скажімо, є одиниця вимірювання сили, назвімо її дарком, згода? П’ятдесят-шістдесят людей у Читалці здатні без мене видати п’ятдесят дарків за годину. А зі мною? Сила може зрости вдесятеро, до п’ятисот дарків за годину. Причому одразу.

Прослуховуючи голову Трампаса, я розвідав, що мене вважають здобиччю століття, а може, навіть усіх часів, що я справді незамінний Руйнач. Я вже допоміг їм знищити один Промінь, а тепер на кілька століть полегшував роботу над Променем Шардика. А коли зникне Промінь Шардика, леді й джентльмени, то Ґанів протримається недовго. А коли Промінь Ґана також згасне, Темна вежа впаде, всьому сущому настане кінець і саме Око існування осліпне.

Як мені вдалося не виказати свого жаху перед Трампасом, я не знаю. А я маю причини вважати, що тримати незворушне лице зумів не так добре, як думалося тоді.

Я розумів, що треба тікати. І саме тоді до мене вперше прийшов Шимі. Я думаю, він весь цей час читав мої думки, хоча навіть зараз не маю в цьому певності, та й Дінкі теж не має. Все, що я знаю, — що якось уночі він прийшов до мене в кімнату і спрямував мені подумки сигнал: «Я зроблю для тебе дірку, сей, якщо хочеш, і ти можеш піти світ за очі». Я спитав, що він має на увазі, але у відповідь він просто подивився на мене. Дивно, як багато можна сказати одним поглядом, правда? Не сумнівайся в моїх розумових здібностях. Не марнуй мого часу. І свого теж не марнуй. Всі ці думки я прочитав не в його голові. Я побачив їх у нього на обличчі.

Роланд гмикнув на знак згоди. Погляд його блискучих очей був прикутий до бобін магнітофона, що оберталися.

— Але я все-таки запитав у нього, куди приведе мене та діра. Шимі не знав — сказав, що доведеться покластися на випадок. Довго я не розмірковував. Боявся, що знайду причини залишитися. Я сказав: «Давай, Шимі, переправ мене світ за очі».

Він заплющив очі, зосередився, і раптом куток моєї кімнати зник. Я побачив машини, що проминали нас, спотворені, але справдешні американські машини. Більше я не сперечався і питань не ставив, а просто пішов уперед. Я не був певен, що зможу пройти в той, інший світ, але на той час мені вже було просто байдуже. Смерть видавалася мені найкращим виходом з ситуації. Принаймні вона вповільнить їм роботу.

Та перед тим, як я зробив вирішальний крок, Шимі передав мені думку: «Знайди мого друга Вілла Деаборна. Його справжнє ім’я — Роланд. Його друзі мертві, та сам він живий, я це знаю, бо чую його. Він стрілець і тепер має нових друзів. Приведи їх сюди, і вони змусять поганих людей перестати кривдити Промінь, так, як він зупинив Джонаса і його друзів, коли вони хотіли мене вбити». Для Шимі та думка була як ціла проповідь.

Я заплющив очі й ступив уперед. На коротку мить здалося, що мене щось перевернуло й поставило на голову, але не більше. Жодних дзвіночків, жодної нудоти. Було насправді доволі приємно, а надто якщо порівнювати з дверима в Санта-Мірі. Я вийшов, чи краще сказати — виповз на колінах і руках, біля шосе, по якому раз у раз шурхотіли машини. Неподалік у бур’яні перекидало вітром шмат газети. Підібравши його, я побачив, що опинився у квітні тисяча дев’ятсот шістдесятого року, майже через п’ять років після того, як Армітейдж і його приятелі погнали нас, як череду, через двері в Санта-Мірі. Опинився на іншому боці країни. Я тримав у руках аркуш гартфордської газети «Куранти». А шосе виявилося автомагістраллю Меріт-парквей.

— Шимі може створювати магічні двері! — вигукнув Роланд. Слухаючи Тедову розповідь, він одночасно чистив свій револьвер, але ця новина так його вразила, що він відклав зброю вбік. — От що таке телепортація! Ось що воно означає!

— Цить, Роланде, — шикнула на нього Сюзанна. — Мабуть, це його пригода в Коннектикуті. Я хочу послухати.

Одинадцять

Але почути Тедову розповідь про пригоди в Коннектикуті їм так і не вдається: він просто каже, що це «вже геть інша історія», і повідомляє, що піймали його в Бриджпорті, коли він намагався назбирати грошей, щоб зникнути назавше. Двоє ницих заштовхали його в машину і відвезли в Нью-Йорк, у ресторан «Діксі-Піґ». Звідти — у Федік, а вже з Федіка — до станції «Край Грому». Зі станції його повезли прямісінько в Девар-Тої, о Тед, як ми раді тебе бачити, ласкаво просимо назад!

Четверта касета вже на три чверті прослухана, Тед настільки захрип, що майже не може голосно говорити. Але, попри це, хоробро продовжує.

— Поки мене не було, час здійснив один зі своїх непередбачуваних стрибків уперед, хоча не так вже й довго я був відсутній. Тумму О’Теґо відкликали, напевно, через мене, його місце посів Прентис з Нью-Йорка, кі’-дам. Вони з Фінлі десятки разів допитували мене в кабінеті начальника. Фізичних тортур не було — мабуть, вони досі вважали, що я надто важливий, аби мною ризикувати, — зате був величезний дискомфорт і постійні ігри розуму. Вони також чітко дали зрозуміти, що в разі, якщо я знову втечу, моїх друзів у Коннектикуті стратять. На що я відповів: «Ви що, хлопці, дурні? Якщо я продовжуватиму роботу, їм усе одно кінець. Усім кінець, за винятком хіба що того, кого ви звете Багряним Королем».

Прентис склав пальці обох рук дашком (це його прикра звичка) і сказав: «Не знаю, так це чи ні, сей, але якщо правда, то коли нам настане, як ви кажете, „кінець“, ми не відчуємо жодного болю. А от маленький Боббі й маленька Керол… не кажучи вже про матінку Керол і друга Боббі, Саллі-Джона…» Закінчувати не було потреби. Я досі не знаю, чи вони зрозуміли тоді, що тими погрозами на адресу моїх юних друзів налякали мене до смерті. Налякали і разом з тим розлютили до сказу.

Усі їхні питання зводилися до того, що їм справді потрібно було з’ясувати: чому я втік і хто мені допоміг. Я міг би вдатися до старого перевіреного у військових способу «ім’я, звання, особистий номер», але вирішив дати трохи розгорнутішу відповідь. «Мені захотілося втекти, сказав їм я, після того як я випадково впіймав проблиск думки одного з охоронців кан-тої про те, що ми робимо насправді, і це мені не сподобалось». Що ж до того, як я вибрався… я сказав, що не знаю. Просто заснув, а прокинувся на узбіччі Меріт-парквей. Спершу вони підняли цю історію на глум, але згодом майже повірили в неї — найперше тому, що в моєму виконанні вона завжди звучала однаково, без жодних змін, хоч би скількома питаннями вони мене бомбардували. Ну, і, звісно, вони знали, якою силою я був наділений і наскільки відрізнявся від решти Руйначів.

«Тобто ви, сей, вважаєте себе підсвідомим телепортом?» — запитав у мене Фінлі.

«Звідки мені знати? — у свою чергу запитав я. Відповідати питанням на питання — хороша тактика на допиті, як на мене. Звісно, якщо він досить м’який, як це було в моєму випадку. — Я ніколи не відчував за собою таких здібностей, але хтозна, що дрімає у надрах нашої підсвідомості, еге ж?»

«Для вас же буде краще, якщо це зробили не ви, — сказав Прентис. — 3 будь-яким неприборканим хистом ми можемо змиритися. Але не з цим. Цей талант, містере Бротіґен, згубний навіть для такого цінного працівника, як ви». Тоді я не надто в це повірив, але пізніше Трампас дав мені зрозуміти, що Прентис, можливо, не жартував. Хай там як, такою була моя легенда, і я не відступав від неї ні на крок.

Слуга Прентиса, хлопець, якого звали Тасса — г’юм, якщо це має значення, — приносив печиво і бляшанки «нозз-а-ли», яку я люблю, бо на смак вона трохи нагадує рутбір,[62]і Прентис пропонував усе, що мені забажається… після того, звісно, як я розповім їм, від кого отримав інформацію і як утік з Алгул Сьєнто. Потім починався черговий раунд питань, тільки тепер Прентис і Горностай хрумтіли печивом і хлебтали «ноззі». Але рано чи пізно вони завжди пропонували мені ковток питва і трохи печива. Боюся, що, як для слідчих, їм бракувало нацистських схильностей, щоб примусити мене виказати мої секрети. Авжеж, вони намагалися мене промацати, але… ви чули ту приказку про «не дури дурисвіта»?

Едді й Сюзанна кивають. Джейк теж — він сотні разів чув цей вираз від батька, коли той обговорював програми на Каналах.

— Думаю, чули, — робить висновок Тед. — Ну, так само можна сказати «не промацуй промацувальника», принаймні того, хто кумекає більше за інших. Добре, переходжу до суті, поки голос остаточно не зрадив мене.

Одного дня, десь за три тижні після того, як ниці люди притягли мене назад, на Головній вулиці Плезантвіля до мене підійшов Трампас. На той час я вже познайомився з Дінкі, роздивився у ньому споріднену душу і за його допомогою ближче пізнав Шимі. Крім щоденних допитів у домі начальника, зі мною відбувалося чимало різного. Після повернення я навіть не думав про Трампаса, зате він думав, і не лише про мене. Як виявилося.

«Я знаю відповіді на питання, якими тебе бомбардують, — сказав він. — Єдине, чого ніяк не збагну, — чому ти не виказав мене».

Я відповів, що це мені навіть на думку не спадало — що мене з дитинства привчали не бути донощиком. Крім того, не те щоб мені запихали в задній прохід розпечену кочергу і виривали нігті, хоча якби на моєму місці опинився хтось інший, то до таких методів вони цілком могли б вдатися. Найбільші тортури, на які вони спромоглися, — змусили півтори години витріщатися на тарілку з печивом на столі у Прентиса і лише потім милостиво дозволили мені взяти одне.

«Попервах я на тебе сердився, — сказав Трампас. — Та потім неохоче, але зрозумів, що на твоєму місці зробив би те саме. Перший тиждень після твого повернення я навіть спати не міг. Все лежав у своєму ліжку в Дамлі й ждав, що по мене от-от прийдуть. Знаєш, що б вони зі мною зробили, якби дізналися, що ти втік через мене?»

Я відповів, що не знаю. На що він розповів, що його б сильно відшмагав Ґескі, заступник Фінлі, а потім, з пошматованою спиною, відправив у спустошені землі, де він міг чи померти в Дискордії, чи піти на службу до замку Багряного Короля. Але ця подорож була б важкою. На південний схід від Федіка можна підчепити смертельну ядучу хворобу (напевно, рак, але такий, що протікає дуже стрімко, дуже болючий і дуже тяжкий) або ту, від якої просто божеволіють. Діти Родерика часто страждали на обидві ці хвороби, не кажучи вже про інші. Незначні захворювання шкіри в Краї Грому — екзема, прищі й висипки, — то квіточки порівняно з халепами, що можуть спіткати в Прикінцевому світі. Але для вигнанця служба при дворі Багряного Короля — єдина надія. Бо кан-тої, такий як Трампас, не може піти до котроїсь Кальї. Звісно, вони ближче, і там світить справжнє сонце, але можна лише уявляти, що зроблять з ницим чи тахіном у селах Дуги Калій.

Члени Роландового тету дуже добре могли собі це уявити.

«Не варто аж так мене возвеличувати, — порадив йому я. — Як сказав би наш новенький, Дінкі: я не розпатякую всім навколо про свої справи. Ні, правда, все просто, і шляхетність тут ні до чого».

Попри це, він мені подякував, а потім, роззирнувшись навколо, дуже тихо сказав: «Теде, я віддячу тобі за доброту порадою: іди їм назустріч, наскільки буде змога. Я не маю на увазі, що ти повинен мене їм здати, але й не хочу, щоб у тебе було більше неприємностей, ніж зараз. Хтозна, може, не так уже вони тебе й потребують, як ти думаєш».

А зараз я прошу вас, леді й джентльмени, послухати мене дуже уважно. Бо це може бути вкрай важливо — я просто не знаю напевне. Знаю лише, що від подальших слів Трампаса мене мороз продер поза шкірою від жаху. Він сказав, що серед усіх світів іншої сторони є один унікальний. Його називають Справжнім світом. Усе, що Трампас про нього знав, — що він так само реальний, як реальним був Серединний світ, поки не почали слабнути Промені й Серединний світ зрушив з місця. На американському боці цього особливого «справжнього» світу, сказав він, час іноді рухається стрибками, але завжди лише в один бік: уперед. І в цьому світі живе чоловік, який також слугує свого роду полегшувачем. Можливо, він навіть є смертним вартовим Променя Ґана.

Дванадцять

Роланд подивився на Едді, а коли їхні погляди зустрілися, обидва одночасно самими губами промовили одне слово: Кінг.

Тринадцять

Трампас розповів, що Багряний Король уже пробував порішити цього чоловіка, але ка завжди оберігало його від смерті. «Кажуть, його пісня описала коло, — сказав Трампас, — хоча ніхто точно не знає, що це означає». Втім, тепер ка — не Багряний Король, а старе добре ка — вирішило, що ця людина, вартовий чи хай би ким він там був, має померти. Він зупинився, розумієте. Він замовк, перестав співати свою пісню і тому став вразливим. Але не для Багряного Короля. Трампас повторив це мені не раз і не два. Ні, він став вразливий для ка. «Він більше не співає, — сказав Трампас. — Його пісня, єдина, що важить, скінчилася. Він забув про троянду».

Чотирнадцять

У тиші, що панувала за межами печери, Мордред почув ці слова і відійшов убік, щоб їх обміркувати.

П’ятнадцять

«Усе це Трампас розповів мені, щоб я збагнув: незамінним я бути перестав. Авжеж, вони хочуть мене зберегти: найпевніше, для них буде велика честь зруйнувати Промінь Шардика до того, як смерть цього чоловіка спричинить падіння Променя Ґана».

Пауза.

«Чи розуміють вони, яке смертоносне божевілля криє у собі ця гонитва до межі, за якою починається повне знищення? Очевидно, ні. Якби розуміли, то не мчали б. Чи це банальний брак уяви? Ніхто й подумати не міг би, що така дрібниця може спричинитися до кінця всього сущого, але…»

Шістнадцять

Роздратований, Роланд покрутив пальцем, так, неначе старий, чий голос вони слухали, міг це побачити. Він хотів почути кожне слово з того, що охоронець кан-тої знав про Стівена Кінга, а Бротіґен натомість відійшов від теми й поринув у якісь плутані роздуми. Це можна було зрозуміти — Тед Бротіґен вочевидь страшенно змучився, — але деякі речі важили понад усе. Едді теж розумів — Роланд прочитав це з напруженого виразу його обличчя. Разом вони дивилися, як тане коричнева плівка. Тепер її залишалося не більше, ніж на одну восьму дюйма.

Сімнадцять

— …та ми, бідні невігласи-г’юми, не можемо про таке знати, найбільше, на що ми здатні, — здогадуватися…

Він втомлено, протягло зітхає. Плівка крутиться, закінчується остання бобіна, але звучить на ній лише тиша. Потім нарешті:

— Я запитав у Трампаса, як звуть цього мага, але той відповів: «Я не знаю його імені, Теде, знаю лише, що магією він більше не володіє, бо припинив робити те, що йому призначило ка. І якщо ми не втрутимося, то Ка Дев’ятнадцяти, ка його світу, і Ка Дев’яноста дев’яти нашого світу об’єднаються, щоб…»

Але далі нічого немає. На цьому запис обривається.

Вісімнадцять

Бобіна, що приймала плівку, все крутилася й крутилася, блискучий коричневий край тріпотів у повітрі, поки Едді не нахилився і не натиснув кнопку STOP.

— От бля, — промимрив він собі під носа.

— На найцікавішому місці, — сказав Джейк. — І знову ці цифри. Дев’ятнадцять… дев’яносто дев’ять. — Він помовчав, а потім вимовив їх разом: — Дев’ятнадцять-дев’яносто дев’ять. Тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятий рік. Ключовий рік у Наріжному світі. Той, куди Мія вирушила, щоб народити дитину. Де зараз Чорна Тринадцятка.

— Наріжний світ, ключовий рік, — Сюзанна зняла останню бобіну з вертушки, подивилася на неї проти світла і поклала назад у коробку. — Там час завжди плине в один бік. Так, як і має бути.

— Час створив Ґан, — озвався Роланд. — Так говорять стародавні легенди. Ґан піднявся з порожнечі… у деяких переказах — із моря, але очевидно, в обох випадках ідеться про Прим… і створив світ. Потім легенько вдарив по ньому пальцем і закрутив. Так з’явився час.

Щось назрівало в печері. Якесь відкриття. Усі це відчували. То було щось, будь-якої хвилини ладне вирватися на світ, як дитина з Міїного живота наприкінці вагітності. Дев’ятнадцять. Дев’яносто дев’ять. Ці числа повсякчас переслідували їх. Вони вигулькували скрізь. У небі, на парканах, лунали навіть у снах.

Юк дивився вгору: вуха нашорошені, очі блискучі.

Першою порушила тишу Сюзанна:

— Коли Мія пішла з нашого номера в «Плаза-Парку»… номера дев’ятнадцять-дев’ятнадцять… до «Діксі-Піґ», я впала в якийсь транс. Мені снилися сни… про тюрму… про ведучих новин, які оголошували, що той, і той, і той померли.

— Ти розповідала, — нагадав Едді.

Але вона несамовито затрясла головою.

— Не все, не все розповідала. Бо дещо здавалося безглуздим. Наприклад, коли Дейв Ґерровей оголосив, що маленький син президента Кеннеді помер — маленький Джон-Джон, який салютував, коли його проминав катафалк із тілом батька. Цього я не розповідала, бо це якесь божевілля. Джейку, Едді, молодший Джон-Джон Кеннеді помер у ваших «коли»?

Обидва похитали головою. Джейк навіть не дуже розумів, про кого Сюзанна говорить.

— Але він помер. У Наріжному світі, у далекому майбутньому стосовно наших з вами часів. Я впевнена, що це сталося у дев’яносто дев’ятому. Так помер син останнього стрільця, о Дискордія. Я так собі думаю, що тоді чула сторінку некрологів з «Тайм Тревелерз Віклі».[63] Тоді перемішалися різні часи. Джон-Джон Кеннеді, потім Стівен Кінг. Я ніколи про нього не чула, але Девід Бринклі сказав, що це він написав «Салемз-Лот». Ту книжку, в якій був отець Каллаген, так?

Едді й Роланд кивнули.

— Отець Каллаген розповідав нам свою історію.

— Так, — сказав Джейк. — Але що…

Та Сюзанна перебила його. В очах у неї застиг туманний далекий вираз. Погляд, у якому от-от прозирне розуміння.

— А потім до ка-тету Дев’ятнадцяти приходить Бротіґен і розповідає свою історію. І погляньте! Погляньте на лічильник!

Всі нахилилися вперед. У віконцях було:

— Я думаю, що Кінг написав і Тедову історію, — мовила Сюзанна. — Ніхто не хоче вгадати, якого року її надрукували чи надрукують у Наріжному світі?

— Тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого, — тихо сказав Джейк. — Але в ній не буде того, про що ми слухали. Там описуватимуться пригоди Теда в Коннектикуті.

— А ви з ним зустрічалися. — Сюзанна дивилася на свого діна і свого чоловіка. — Зустрічалися зі Стівеном Кінгом.

Вони знову кивнули.

— Він створив панотця, створив Бротіґена, створив нас, — сказала вона начебто до себе і похитала головою. — Ні. «Усе суще слугує Променю». Він… він полегшив нашу появу.

— Так, — закивав Едді. — Так-так. По-моєму, так і є.

— У своєму сні я була в тюремній камері. І на мені був одяг, як тоді, коли мене заарештували. А Девід Бринклі сказав, що Стівен Кінг мертвий, горе, Дискордія — щось таке. Ще Бринклі додав, що його… — Сюзанна насупилася, згадуючи. Якби знадобилося, вона б зажадала, щоб Роланд витяг з неї всі спогади гіпнозом, але виявилось, що це не потрібно. — Бринклі сказав, що Кінга збив мінівен, коли письменник гуляв біля свого будинку в Ловеллі, що в штаті Мен.

Едді пересмикнуло. Роланд нахилився вперед, його очі палали.

— Ти нічого не плутаєш?

Сюзанна впевнено похитала головою.

— Він купив будинок на Черепаховій алеї! — закричав стрілець. Потім обома руками вхопив Едді за сорочку, але той, здавалося, навіть не помітив. — Ясна річ! Ка говорить, і вітер віє! Він просунувся трохи далі Шляхом Променя і купив будинок у тому місці, де матерія світів витончилася! Там, де ми бачили нахожих! Де балакали з Джоном Каллемом і звідки повернулися сюди! Ти сумніваєшся? Хоч на крихту сумніваєшся?!

Едді похитав головою — авжеж, він не сумнівався. У голові в нього ніби дзенькнуло, як дзенькає, коли ти на атракціонах вдаряєш дерев’яним молотком по педалі, вкладаєш в удар усю свою силу, і свинцевий брусок злітає аж до верхівки стовпа і дзвонить у дзвінок. І за це ти отримуєш приз — великого пупса К’юпі, тому що Стівен Кінг вирішив, що то має бути пупс? Бо Кінг походив зі світу, де Ґан запустив своїм священним пальцем час. Бо якщо Кінг каже — К’юпі, ми всі кажемо «К’юпі», і ми всі кажемо спасибі? А якби йому стукнуло в голову, що призом в атракціоні «Перевір свою силу» має бути лялька Клупі, то всі казали б — Клупі?

Едді в цьому не сумнівався. Не сумнівався, як і в тому, що Кооп-Сіті знаходився в Брукліні.

— Девід Бринклі сказав, що Кінгу було п’ятдесят два роки. Хлопці, ви з ним зустрічалися, тож порахувати зможете. Могло йому бути п’ятдесят два в дев’яносто дев’ятому?

— Можеш закластися на власну непорочність, — Едді кинув на Роланда похмурий, безрадісний погляд. — А оскільки нас переслідує дев’ятнадцять — Тед Стівенс Бротіґен, порахуйте букви![64] — я думаю, що нам відомий не лише рік. Дев’ятнадцяте…

— Це дата, — рішуче сказав Джейк. — Певна річ. Переломна дата переломного року в Наріжному світі. Дев’ятнадцяте якогось місяця тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року. Швидше за все, влітку, бо він саме був надворі, гуляв.

— Тепер там літо, — завважила Сюзанна. — Червень. Шостий місяць. Якщо шістку перевернути, отримаємо дев’ятку.

— А якщо «собаку» прочитати справа наліво, то вийде «бог»,[65] — спробував віджартуватися Едді, але в голосі вчувалася тривога.

— Я думаю, вона має рацію, — сказав Джейк. — Це станеться дев’ятнадцятого червня. Саме тоді Кінг потрапить під колеса, і не залишиться навіть найменшого шансу, що він повернеться до роботи над історією Темної вежі… нашою історією… Промінь Ґана не витримає перевантаження. Залишиться Промінь Шардика, але він уже понівечений. — Блідий, з посинілими губами, Джейк подивився на Роланда. — Він лусне, як кулька.

— Може, це вже сталося, — мовила Сюзанна.

— Ні, — похитав головою Роланд.

— Звідки така певність? — спитала вона.

Стрілець похмуро, без тіні гумору всміхнувся.

— Бо нас би вже не було.

Дев’ятнадцять

— Як нам цьому запобігти? — спитав Едді. — Той Трампас сказав Теду, що це ка.

— Може, він щось не так зрозумів, — сказав Джейк, але прозвучало це не надто переконливо. — То були чутки, а їх завжди перебріхують. А ще може бути, що в Кінга є час до липня. Чи серпня. А як щодо вересня? Може бути й вересень, хіба в це так важко повірити? Вересень же дев’ятий місяць…

Всі подивилися на Роланда — той сидів, простягнувши перед собою ногу.

— Його вдарить сюди, — сказав він, наче розмовляв з самим собою, і торкнувся правого стегна… потім ребер… потім голови збоку. — Мене мучить головний біль. Він стає дедалі гірший. Я не бачив підстави вам про це розповідати. — Він провів скаліченою правою рукою вздовж правого боку. — Сюди припаде удар. Розтрощить йому стегно. І ребра. Розкроїть череп. Мертвий, він впаде у придорожню канаву. Ка… і кінець ка. — Стрільцеві очі проясніли, і він стривожено повернуся до Сюзанни. — Коли саме ти була в Нью-Йорку? Нагадай-но мені.

— Першого червня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого.

Роланд кивнув і подивився на Джейка.

— А ти, Джейку? Так само?

— Так.

— Потім до Федіка… перепочинок… і до Краю Грому. — Він замислився, потім, ретельно підкреслюючи кожне слово, сказав: — Ще є час.

— Але там час плине швидше…

— І якщо він стрибне вперед…

— Ка…

Їхні слова прозвучали одночасно. Усі знову замовкли й дивилися на стрільця.

— Ми можемо змінити ка, — вів далі Роланд. — Бували випадки. Звісно, доведеться розплачуватися… напевно, ціна — це ка-шюм… але це можливо.

— Як нам туди потрапити? — спитав Едді.

— Є лише один спосіб, — відповів Роланд. — Нас має відправити Шимі.

У печері запала тиша, яку переривав лише віддалений гуркіт грому, що дав цьому темному краю його назву.

— У нас два завдання, — підсумував Едді. — Письменник і Руйначі. Хто в першу чергу?

— Письменник, — сказав Джейк. — Поки ще є час його врятувати.

Але Роланд похитав головою.

— Чому ні? — вигукнув Едді. — Чорт забирай, чому ні? Ти ж знаєш, який ковзкий там час? І рухається в один бік! Якщо прогавимо момент, то іншого шансу не буде!

— Але також нам треба убезпечити Промінь Шардика, — сказав Роланд.

— Хочеш сказати, Тед і Дінкі не дозволять Шимі допомогти нам, поки ми не допоможемо їм?

— Ні. Я певен, що Шимі не відмовить мені. Але уяви: ану ж як з ним щось станеться, поки ми будемо в Наріжному світі? Ми застрягнемо в дев’яносто дев’ятому.

— На Черепаховій алеї є портал… — почав Едді.

— Едді, навіть якщо він зберігся до дев’яносто дев’ятого року, згадай, що сказав нам Тед: Промінь Шардика вже почав угинатися. — Роланд похитав головою. — Серце підказує мені, що починати треба з тієї в’язниці. Якщо хтось із вас має іншу думку, я радо вислухаю.

Всі мовчали. Надворі завивав вітер.

— Передовсім треба спитатися в Теда, а тоді вже приймати остаточне рішення, — нарешті сказала Сюзанна.

— Ні, — заперечив Джейк.

— Ні! — погодився з ним Юк. Жодних несподіванок — з точки зору пухнастика, якщо Джейк сказав «ні», то була істина в останній інстанції.

— Треба спитати в Шимі, — пояснив хлопчик. — У Шимі спитати, як, на його думку, нам треба вчинити.

Після коротких роздумів Роланд кивнув.

Один

Усю ніч Джейка мучили кошмари, і здебільшого пов’язані вони були з «Діксі-Піґ». Коли він прокинувся, в печеру просочувалося мляве світло. У Нью-Йорку таке світло завжди навіювало йому думку прогуляти школу й цілий день провалятися на дивані: читати книжки, дивитися ігрові шоу по телевізору, а потім спати аж до вечора. Едді й Сюзанна спали, притулившись одне до одного, в одному спальнику. Юк не схотів ночувати на постелі, яку залишили для нього, і спав біля Джейка: скрутившись у клубок, поклавши пичку на ліву передню лапу. Хтось міг би подумати, що тваринка спить, але Джейк помітив проблиск золота з-поміж повік і зрозумів, що Юк за ним підглядає. Спальник стрільця був відкритий і порожній.

Хвилину-дві повагавшись, Джейк зрештою підвівся і вийшов надвір. Юк рушив слідом. Він м’яко і нечутно ступав по втоптаній землі, піднімаючись за Джейком вгору стежкою.

Два

Роланд мав змучений і нездоровий вигляд, але сидів навпочіпках, тож Джейк зрозумів: якщо стрільцеві вистачило для цього гнучкості, то, напевно, нічого страшного з ним не відбувалося. Він присів біля стрільця, звісивши руки між коліньми до землі. Роланд не промовив ні слова, тільки глянув на нього і знову перевів погляд на в’язницю, яку персонал називав Алгул Сьєнто, а самі в’язні іменували Девар-Тої. На горизонті й під ними уже помалу розвиднювалося. Сонце — електричне, атомне чи ще якесь — ще не світило.

Юк гепнувся біля Джейка і начебто заснув. Але Джейка важко було надурити.

— Хайл і веселого дня, — сказав Джейк, коли тиша стала занадто гнітючою.

Роланд кивнув.

— Весело почнеться, весело й мине. — Але вигляд у нього при цьому був такий веселий, як у похоронної процесії. Здавалося, той стрілець, що шалено танцював комалу в світлі смолоскипів у Кальї Брин Стерджис, уже тисячу років як лежав у могилі.

— Як ти, Роланде?

— Сісти навпочіпки можу.

— Еге ж, я бачу, але все-таки?

Роланд зиркнув на нього, потім сягнув рукою в кишеню і витяг кисета з тютюном.

— Почуваюся старим і повним попелу, як ти, напевно, знаєш. Куритимеш?

Джейк повагався, та потім кивнув.

— Цигарка буде коротка, — попередив Роланд. — У кошелі, який, на щастя, повернувся до мене, є чимало корисного, але тютюну небагато.

— Збережи для себе, якщо хочеш.

Роланд усміхнувся.

— Чоловік, не спроможний поділитися своєю звичкою, має од неї відмовитися. — Він розірвав навпіл якийсь листок, скрутив пару цигарок, дав одну Джейкові й запалив їх сірником, черкнувши об ніготь. Дим повис у прохолодному нерухомому повітрі Кан Стік-Тете, а потім став повільно здійматися вгору. Цигарка здалася Джейку гарячою, тютюн — міцним і залежаним, але жодного слова скарги не зірвалося з його уст. Бо йому подобалося. Він згадав, скільки разів давав собі слово не курити, як його батько, ніколи в житті не курити, — і отакої, сам започаткував звичку. За згодою, якщо й не зі схваленням, свого нового батька.

Роланд простягнув руку й торкнувся Джейкового лоба… лівої щоки… носа… підборіддя. Від останнього доторку стало трохи боляче.

— Прищі, — сказав стрілець. — Це від тутешнього повітря.

Він також підозрював, що висипка на обличчі в хлопчика пов’язана і зі сплеском негативних емоцій — через смерть панотця, — але говорити про це не став, щоб не засмутити Джейка ще більше.

— А в тебе їх нема, — завважив Джейк. — Шкіра чиста, як у немовляти. Щасливчик.

— Так, прищів нема, — кивнув Роланд і затягнувся цигаркою. Під ними в світанковій імлі лежало село. «Мирне село», — подумав Джейк. Та не так мирним воно здавалося, як просто мертвим. Він роздивився дві фігури, які звідси видавалися трохи більшими за цятки, що розміреною ходою йшли назустріч одна одній. Охоронці-г’юми патрулювали зовнішній периметр огорожі, здогадався Джейк. На якусь коротку мить вони злилися в одну цятку, і хлопчик навіть уявив собі їхню розмову, а потім знову розділилися. — Чиряки мене обминули, але стегно болить страшенно. Неначе вночі хтось його розкрив і наповнив товченим склом. Гарячим склом. Але це квіточки порівняно з оцим. — Він торкнувся голови. — Таке враження, що череп луснув.

— Ти справді думаєш, що відчуваєш травми Стівена Кінга?

Замість відповісти словами Роланд склав великий палець і мізинець правої руки в коло і поклав на нього вказівний палець лівої. Той жест означав: я кажу тобі правду.

— Паскудно, — сказав Джейк. — І йому, і тобі.

— Може, так, а може, й ні. Ти сам подумай, Джейку, добре подумай. Відчувати біль можуть лише живі. Те, що я зараз переживаю, може означати, що Кінг не загине одразу. А отже, його легше буде врятувати.

Джейк подумав, що це може означати, що Кінг якийсь час пролежить на узбіччі в напівсвідомій агонії, а тоді помре, але йому не хотілося це казати. Нехай Роланд тішиться надією. Але було ще дещо, і це тривожило Джейка набагато більше, не давало йому спокою.

— Роланде, я можу поговорити з тобою дан-дін?

Стрілець кивнув.

— Якщо бажаєш.

Джейк зібрав докупи всю свою мужність.

— Чому ти зараз такий сердитий? Нащо ти сердишся? Чи на кого? — Він помовчав. — Не на мене?

Роландові брови поповзли вгору, і він розреготався.

— Не на тебе, Джейку. Анітрохи. Та ніколи в житті.

На радощах Джейк зашарівся.

— Вічно забуваю, який ти сильний у доторку. З тебе вийшов би чудовий Руйнач.

То була не відповідь, але Джейк вирішив не загострювати на цьому уваги. А від думки про те, щоб самому стати Руйначем, мало не здригнувся.

— А хіба ти сам не знаєш? — спитав Роланд. — Якщо вже ти зрозумів, що я, як сказав би Едді, злий як чорт, то хіба тобі так важко дізнатися причину?

— Я міг би, але то було б неввічливо. — То була правда, але не вся. Джейк невиразно пам’ятав біблійну історію про те, як Ной напився на ковчезі, поки перечікував із синами потоп. Один із синів прийшов і побачив, що його старий спить п’яний на ліжку, і насміявся з нього. За це Бог його прокляв. Зазирати в Роландові думки було, звісно, не те саме, що дивитися і реготати з нього п’яного, але майже.

— Ти хороший хлопець, — сказав Роланд. — Хороший і добрий. — Попри відсторонений стрільців тон, Джейк мало не помер від щастя. Аж раптом десь позаду них, угорі, прозвучало лунке КЛАЦ! і враз на Девар-Тої полилося сяйво спецефектового сонця. А за мить до них долинули слабкі звуки музики: «Гей, Джуд» в обробці для ліфтів і супермаркетів. Унизу настав час прокидатися і співати. Для Руйначів починався новий день. Хоча, як здогадувався Джейк, навіть уночі руйнування там не припинялося ні на мить.

— Пограймо з тобою в гру, — запропонував Роланд. — Ти спробуєш залізти до мене в голову і дізнатися, на кого я серджуся. А я, своєю чергою, спробую тобі завадити.

Джейк трохи змінив позу.

— Роланде, по-моєму, ця гра не така вже й весела.

— А я б усе одно зіграв проти тебе.

— Ну, якщо тобі так хочеться, то можемо.

Джейк заплющив очі й викликав у пам’яті змучене поросле щетиною обличчя Роланда. Його блискучі сині очі. Між тих очей, трохи вище, він уявив двері — маленькі, з латунною ручкою, — і спробував їх відчинити. Спершу ручка навіть трохи повернулася, але потім застигла. Джейк натиснув сильніше. І знову ручка почалася повертатися, та завмерла. Джейк розплющив очі й побачив, що на лобі в Роланда проступили дрібні краплі поту.

— Це тупо. В тебе лише сильніше розболиться голова.

— Про це не думай. Роби все, що можеш.

«Радше не можу», — подумав Джейк. Але якщо їм обов’язково було грати в цю гру, він не комизитиметься. Він знову заплющив очі й ще раз побачив між Роландових густих брів маленькі двері. Тепер він сильніше і наполегливіше взявся до справи. Відчувалося, що це трохи схоже на армрестлінг. Ще мить — і ручка повернулася, і відчинилися двері. Роланд застогнав, та потім болісно розсміявся.

— З мене годі, — сказав він. — Боги милосердні, який же ти сильний!

Але Джейк пропустив ці слова повз вуха. Він розплющив очі.

— Письменник? Кінг? На нього ти сердишся? Чому?

Роланд зітхнув і викинув недопалок цигарки, який ще димів. Джейк зі своїм вже розправився.

— Бо через нього в нас тепер дві роботи, тоді як могла б бути одна. І винен у тому, що ми змушені робити другу, сей Кінг. Він знав, що має робити, і здогадуюся, в глибині душі знав і те, що це його вбереже від смерті. Але він злякався. І втомлений був. — Роланд презирливо скривився. — Тепер нам доведеться голими руками загрібати замість нього жар. І чималим для нас коштом.

— Ти сердишся на нього, бо він боїться? Але… — Джейк насупився. — Чом би йому й не боятися? Він же лише письменник. Вигадник, а не стрілець.

— Це я розумію, — відказав Роланд. — Але сумніваюся, Джейку, що йому завадив страх, точніше, що страх був єдиною перешкодою. До всього, він ще й ледачий. Я відчув це, коли з ним познайомився. Думаю, Едді теж це зрозумів. Робота, для якої він був створений, настрашила його, отож він сказав собі: «Так, а знайду-но я собі щось простіше, приємніше і приступніше моїм здібностям. А в разі чого про мене подбають. Змушені будуть про мене подбати». От нам і клопіт на голову.

— А він тобі не сподобався.

— Так, — кивнув Роланд. — Анітрохи. І довіряти йому я не можу. Я вже зустрічався з писаками, Джейку, вони всі більш-менш з одного тіста ліплені. Бояться життя, от і вигадують різні байки.

— Ти справді так думаєш? — Ці слова засмутили Джейка, але зерно істини в них він побачив.

— Так. Але… — Він знизав плечима. «Як є, так уже є», — промовляв той жест.

«Ка-шюм», — подумав Джейк. Якщо їхній ка-тет розпадеться з вини Кінга… То що? Помститися йому? Думка, гідна стрільця. І безглузда — те саме, що мститися Богу.

— Але що вдієш, — закінчив за нього Джейк.

— Еге ж. Хоча дати гарного копняка йому під боягузливий ледачий зад я б не відмовився.

Джейк розреготався, стрілець усміхнувся і собі. Потім підвівся, кривлячись від болю і впираючись руками в праве стегно.

— Холера, — прогарчав.

— Дуже болить?

— Не зважай на мої болі й нарікання. Ходімо, я покажу тобі щось набагато цікавіше.

Трохи накульгуючи, Роланд підвів Джейка до того місця, де стежка оббігала схил маленької гори і, ймовірно, вела до верхівки. Тут стрілець спробував сісти навпочіпки, але скривився від болю і натомість став на одне коліно. Правою рукою показав на щось на землі.

— Що ти бачиш?

Джейк теж опустився на коліно. Земля тут була всипана дрібним камінням і уламками скелі. Подекуди камінці було перевернуто і в осипаній породі видніли сліди. Трохи далі від того місця, де вони пліч-о-пліч уклякли, ріс мескітовий (як здавалося Джейку) кущ, і дві його гілки було зламано. Хлопець нахилився і відчув тонкий гострий запах соку. Він знову пильно подивився на сліди. Було їх декілька, вузьких і не надто глибоких. У тому, що їх залишила не людина (і не пустельний собака), сумніватися не доводилося.

— Ти знаєш, кому вони належать? — спитав Джейк. — Якщо знаєш, просто скажи — з армрестлінгом я вже пас.

Роланд усміхнувся.

— Простеж їх трохи далі. Побачимо, який ти слідопит.

Нахилившись уперед, наче в нього болів живіт, Джейк повільно пішов уздовж слідів. Заглибини губилися за валуном. На камені лежав шар пилюки, а в ній видніли подряпини — наче щось тернулося дорогою об валун.

І залишило дві шорсткі чорні волосини.

Джейк узяв одну й одразу ж, здригнувшись від огиди, здмухнув її з пальців. Жоден його рух не уник пильного ока Роланда.

— У тебе такий вигляд, наче ти привида побачив.

— Це кошмар! — Джейк не зміг впоратися з тремтінням голосу. — Господи, що то було? Що за нами стежило?

— Той, кого Мія назвала Мордредом. — Голос Роланда звучав рівно, але Джейк ледве примусив себе подивитися йому у вічі — таким холодним був погляд стрільця. — Дитина, яку, за її словами, зачато від мене.

— Він був тут? Вночі?

Роланд кивнув.

— Підслуховував… — Закінчити речення Джейк не зміг.

Зате Роланд зміг.

— Підслуховував, як ми балакали й планували подальші дії. І Тедову розповідь теж чув.

— Але ти цього не знаєш напевне. Ці сліди міг залишити хто завгодно. — Та тепер, після розповіді Сюзанни, лапи монстра-павука були єдиним, що спадало Джейкові на думку при погляді на сліди.

— Пройди трохи далі, — порадив Роланд.

Джейк здійняв дашком брови, і стрілець кивнув. Віяв вітер, доносив до них музику, яку крутили в тюремному поселенні (Джейкові здалося, що зараз звучала пісня «Міст над буремними водами»),[66] а ще — далекий гуркіт грому, схожий на перекочування кісток.

— Що…

— Іди, — наказав Роланд, кивком показуючи на камінці, якими була засипана стежка на схилі.

Джейк послухався, бо зрозумів, що це черговий урок — з Роландом ти завжди був у школі. Навіть у тіні смерті можна було почерпнути якийсь урок.

З іншого боку валуна стежка якихось тридцять ярдів вела прямо, а тоді знову зникала з поля зору. І на цьому прямому відрізку сліди були дуже чіткі. З одного боку три, з іншого — чотири відбитки.

— Вона казала, що відстрелила йому одну лапу, — промовив Джейк.

— Казала.

Джейк спробував намалювати собі образ семилапого павука завбільшки з людське немовля, але не зміг. У нього виникла підозра, що йому просто не хотілося уявляти цю картину.

За наступним поворотом на стежині лежав висушений труп. Джейк не сумнівався, що йому розпороли черево, але сказати щось напевне було важко. Не було ні нутрощів, ні крові, ні мух, що кружляли б над рештками. Лише грудка чогось брудного й висхлого, що віддалено (дуже віддалено) нагадувало собаку.

Підійшов Юк. Понюхав рештки, задер лапу і помочився. Потім зайняв своє місце біля Джейкової ноги з таким виглядом, наче виконав важливу справу.

— Це була вечеря нашого гостя, — сказав Роланд.

Джейк роззирнувся навколо.

— Він і зараз на нас дивиться? Як думаєш?

— Я думаю, хлопчикам, які ростуть, потрібно відпочивати.

Джейк відчув, як щось неприємно кольнуло в душі, але він не став дошуковуватися, що то за відчуття, просто відкинув його. Ревнощі? Та яке там! Як він міг ревнувати до істоти, яка почала життя з того, що зжерла свою матір? Так, він був кревний родич Роланда — його справжній син, якщо вже бути точним, — але волею випадку, не більше.

Адже так?

Джейк усвідомив, що Роланд пильно на нього дивиться, і під цим поглядом йому стало незатишно.

— Про що задумався?

— Та пусте, — відповів Джейк. — Просто цікаво, де він міг залягти.

— Важко сказати. Лише на цьому схилі, напевно, близько сотні нір. Ходімо.

Роланд повів його зворотним шляхом за валун, на якому Джейк знайшов шорсткі чорні волосини, і заходився методично стирати ногою сліди, що їх зоставив Мордред.

— Навіщо це? — запитав Джейк, трохи різкіше, ніж йому хотілося.

— Едді й Сюзанні не треба про нього знати, — відповів стрілець. — Він хоче лише спостерігати, а не втручатися в наші справи. Принаймні поки що.

«А звідки ти знаєш?» — хотів було спитати Джейк, але знову дав про себе знати той укол (те відчуття, що аж ніяк не могло бути ревнощами), і він передумав. Нехай Роланд собі думає, що хоче. А він, Джейк, тим часом буде насторожі. І якщо Мордред буде настільки дурний, що покажеться…

— Найбільше мене непокоїть Сюзанна, — сказав Роланд. — Саме її присутність «дитятка» може вивести з рівноваги. І йому найлегше буде прочитати її думки.

— Бо вона його мати, — уточнив Джейк.

— Так, між ними є зв’язок. Я можу розраховувати на те, що ти триматимеш рота на замку?

— Авжеж.

— І спробуєш виставити захист для своїх думок? Це теж важливо.

— Я спробую, але… — Джейк стенув плечима, наче кажучи, що він не знає, як це робиться.

— Добре, — кивнув Роланд. — Я робитиму те саме.

Повіяв вітер. На зміну «Мосту над буремними водами» прийшла пісня «Бітлів» (у цьому Джейк був впевнений на всі сто), приспів якої закінчувався на «біп-біп-мм-біп-біп, йе!» Невже в цих заметених порохом напівмертвих містечках між Ґілеадом і Меджисом її знали? Невже в цих містечках були свої Шеби, які грали на своїх розладнаних піаніно «Веди мою машину», поки слабшали Промені, клей, на якому трималися світи, розтягувався, і самі світи провисали?

Він рвучко труснув головою, відганяючи від себе ці думки. Роланд все ще дивився на нього, і Джейк відчув спалах роздратування (що йому було геть не властиво).

— Я мовчатиму, Роланде, і намагатимусь тримати свої думки при собі. За мене не турбуйся.

— Я й не турбуюся, — сказав стрілець, і Джейку довелося придушити спокусу — йому кортіло зазирнути в голову свого діна і дізнатися, чи правда це. Він досі вважав, що підглядати не можна, і не лише тому, що це неввічливо. Недовіра була кислотою, що роз’їдала стосунки. Їхній ка-тет і без того був крихкий, а попереду в них було багато роботи.

— Добре, — сказав він. — Це добре.

— Обре, — погодився Юк дружнім тоном, наче казав: «Тоді вирішено», і обидва мимоволі всміхнулися.

— Ми знаємо про його присутність, — сказав Роланд, — а він, швидше за все, про нашу обізнаність не підозрює. За цих обставин кращого годі й сподіватися.

Джейк кивнув. Йому вже трохи відлягло від серця.

Коли вони підходили до печери, до входу своїм звичним швидким поповзом наблизилася Сюзанна. Понюхала повітря і скривилася. А потім помітила їх, і гримаса поступилася місцем усмішці.

— Бачу красенів-мужчин! І давно ви, хлопці, повставали?

— Зовсім недавно, — відповів Роланд.

— І як ти почуваєшся?

— Добре, — сказав стрілець. — Прокинувся з головним болем, але все минулося.

— Правда? — недовірливо подивився на нього Джейк.

Роланд кивнув і стиснув хлопчику плече.

Сюзанна спитала, чи не зголодніли вони. Роланд кивнув, і Джейк також.

— Тоді заходьте, — сказала вона. — Побачимо, що тут є пожувати.

Три

Сюзанна знайшла яєчний порошок і бляшанки консервованої яловичини. Едді розкопав відкривачку і маленький газовий гриль-хібачі. Трохи пововтузившись, він спромігся нарешті його розпалити і навіть не дуже перелякався, коли гриль до нього заговорив.

— Здрастуйте! Я на три чверті заповнений скрапленим газом «Ґемрі», який можна придбати у «Вол-Март», «Барнабіз» та інших чудових крамницях! Обираючи «Ґемрі», ви обираєте якість! Темно тут, чи не так? Чи можу я допомогти вам рецептом чи підказати час для приготування?

— Ти допоможеш мені, якщо заткнешся, — сказав Едді, і гриль більше не озивався. Едді навіть замислився, чи, бува, не образив його, потім ще глибше замислився, що слід було б укоротити собі віку й позбавити світ своєї проблемної особи.

Роланд відкрив чотири банки консервованих персиків, понюхав і схвально кивнув.

— По-моєму, нормальні, — сказав він. — Запах приємний.

Коли вони вже закінчували снідати, повітря перед печерою замерехтіло, і за мить нізвідки з’явилися Тед Бротіґен, Дінкі Ерншо і Шимі Руїс. За ними, скулений і дуже зляканий, у пошарпаному вицвілому комбінезоні, ховався Род, якого просив привести Роланд.

— Заходьте, поснідайте з нами, — світським тоном запросив стрілець, ніби перед ним щодня вигулькувала четвірка телепортів. — Їжі вистачить на всіх.

— Напевно, ми відмовимося, — сказав Дінкі. — У нас мало ч…

Та не встиг він закінчити, як коліна Шимі підігнулися і він упав біля входу в печеру. Його очі закотилися під лоба, на потрісканих губах з’явилася тонка плівка піни. Шимі забився в судомах, ноги безцільно молотили повітря, викреслюючи гумовими мокасинами лінії в скелі.

Один

Поміркувавши трохи, Сюзанна вирішила, що подальші події навряд чи можна назвати шарварком, бо для цього потрібна дюжина людей щонайменше, а їх було лише семеро. Восьмеро, якщо рахувати Рода, а не рахувати його ніяк не можна було, бо найбільший гамір створював він. Побачивши Роланда, він упав на коліна, здійняв руки над головою (достоту як рефері, який сигналив про вдалий кидок, що приніс додаткові очки) і заходився швидко-швидко бити поклони — в буквальному значенні чолом, бо кожен уклін супроводжувався ударом об землю. Водночас він щось белькотів, чи то пак верещав своєю дивною мовою з багатьма голосними. І за час усієї цієї гімнастики він ні на мить не відводив очей від Роланда. Сюзанна майже не сумнівалася, що стрільцеві зараз поклоняються, наче якомусь богові.

Тед також упав навколішки, але через Шимі. Старий охопив його голову своїми руками, щоб вона не шарпалася, бо давній знайомий Роланда з часів Меджису вже встиг порізати щоку об гострий уламок скелі, й поріз цей виявився небезпечно близько до лівого ока Шимі. Тепер з його рота полилася тонка цівка крові: потекла вгору його помірно щетинистою щокою.

— Дайте мені щось закласти йому до рота! — закричав Тед. — Хто-небудь, допоможіть! Отямтеся! Він язика собі відкусить, чорт забирай!

Біля відкритого ящика зі сничами досі стояла, притулена, дерев’яна кришка. Роланд розбив її об підняте коліно (Сюзанна спостерегла, що сухий крутій у стегні йому не завадив). Жінка на льоту піймала уламок дошки й розвернулася до Шимі. Ставати навколішки їй не було потреби — вона вже й так була на колінах. Один кінець деревинки був увесь у гострих скабках. За цей край вона взялася рукою, а інший вклала Шимі до рота. Він так сильно прикусив його, що аж хруснуло.

А Род тим часом тільки те й робив, що волав пронизливо, майже фальцетом. З усього вереску вона зуміла розібрати лише кілька слів: хайл, Роланд, Ґілеад і Ельд.

— Хто-небудь, заткніть йому пельку! — закричав Дінкі, і до всезагального вереску долучився з гавкотом Юк.

— Не зважай на Рода, тримай Шимі ноги! — відрізав Тед. — Треба його знерухомити!

Дінкі теж опустився на коліна і вхопив Шимі за ноги: одна тепер була боса, на другій ще тримався сміховинний гумовий мокасин.

— Юку, цить! — шикнув Джейк, і тваринка послухалася. Але пози не змінила: лапи широко розставлені, живіт майже притискався до землі, шерсть настільки розпушилася, що Юк, здавалося, збільшився в розмірах удвічі.

Роланд припав до землі біля голови Шимі, спираючись ліктями на гостре скелля, і забурмотів йому щось на вухо. З його слів Сюзанна розчула дуже мало — заважав своїм вереском Род, але розібрала «Вілл Деаборн», і «Все добре», і начебто «Відпочивай».

Хай що сказав йому Роланд, слова, здавалося, подіяли. Вона побачила, як Дінкі трохи відпускає ноги колишнього прислужника корчми, але залишається насторожі, готовий будь-якої миті стиснути їх, якщо Шимі знову засмикається. М’язи рота Шимі теж розслабилися, і зуби розімкнулися. Шмат дерева, настромлений на його верхні різці, наче завис у повітрі. Сюзанна обережно зняла його й зачудовано подивилася на закривавлені дірки, що лишилися в м’якому дереві, деякі з них завглибшки півтора дюйма. Язик Шимі вивалився з рота і звисав набік, нагадуючи їй Юка на відпочинку, коли той спав на спині, розкинувши лапи на всі боки компаса.

Гамір влігся. Тепер лише Род бубонів швидко-швидко, як ведучий аукціону, та ще Юк тихо гарчав, стоячи в захисній позі біля Джейка й дивлячись на новоприбулого звуженими очима.

— Закрий рота і не шарпайся, — сказав Роланд Роду і додав кілька слів іншою мовою.

Род завмер на півдорозі до чергового удару лобом. Не опускаючи задертих догори рук, витріщився на Роланда. Едді помітив, що замість половини носа у нього був велетенський чиряк, червоний, наче стигла полуниця. Род затулив очі коростявими брудними долонями, неначе від стрільця линуло нестерпно сліпуче світло, і впав на бік. Підтягнув ноги до грудей і лунко при цьому перднув.

— Голос народу, — пожартував Едді, і Сюзанна розсміялася. Після цього знову запала тиша, яку переривали хіба що завивання вітру знадвору, ледь чутна мелодія з Девар-Тої та далекий гуркіт грому, те перекочування кісток.

Минуло п’ять хвилин, і Шимі розплющив очі, сів і роззирнувся навколо з приголомшеним виглядом людини, яка не розуміє, де знаходиться, як сюди потрапила і чому. Потім його погляд натрапив на Роланда, і нещасне змучене обличчя просвітліло від усмішки.

Роланд відповів усміхом і простягнув руки.

— Ти підійдеш до мене, Шимі? Якщо ні, то я сам тебе обійму.

Шимі навкарачки підповз до Роланда (темне брудне волосся спадало йому на очі) й поклав голову стрільцеві на плече. Сюзанна відчула, як очі пощипує від сліз, і відвела погляд.

Два

Невдовзі Шимі сидів, притулившись спиною до стіни печери. За подушку для голови й спини йому правив дбайливо підкладений чохол із «прогулянкового трайка Сюзі». Едді запропонував йому содову, але Тед сказав, що краще дати йому води. Першу пляшку «пер’є» Шимі вихлебтав за одним заходом і тепер посьорбував другу. Всі решта пили розчинну каву, за винятком Теда: він цмулив «нозз-а-лу» з бляшанки.

— Не знаю, як ти це п’єш, — чесно зізнався Едді.

— «У кожного свій смак», сказала стара служниця, цілуючи корову, — відповів Тед.

І лише Дитя Родерика не смакувало жодного напою. Воно так і лежало там, де впало, — біля входу до печери, затуляючи очі руками. І легенько тремтіло.

Тед оглянув Шимі між першою й другою пляшкою води: виміряв йому пульс, зазирнув до рота, помацав череп, чи нема забитих місць. Щоразу він питав, чи не боляче, і щоразу Шимі урочисто хитав головою, не зводячи очей з Роланда. Промацавши всі ребра («Лоскотно, сей, дуже», — засміявся Шимі), Тед проголосив його здоровим, як бик.

Едді, якому було добре видно обличчя й очі Шимі в світлі газового ліхтаря, подумав, що це насправді величезна брехня.

Сюзанна готувала нову порцію яєць із порошку та яловичини. (Гриль знову подав голос: «Добавка, ге?» — спитав він підбадьорливо і схвально.)

— Вийдемо на хвилинку, поки Сьюз готує хавчик? — запропонував Едді Дінкі Ерншо, зустрівшись із ним поглядом.

Дінкі зиркнув на Теда, і той кивнув. Перевів погляд на Едді.

— Ходімо, якщо хочеш. Сьогодні вранці у нас трохи більше часу, але це не означає, що його можна марнувати.

— Я розумію, — сказав Едді.

Три

Вітер зміцнів, але замість освіжити повітря, приніс ще гірший сморід. Колись, ще в школі, Едді їздив з класом на екскурсію на нафтоочисний завод у Нью-Джерсі й досі вважав, що гіршого запаху, ніж там, він не нюхав за все своє життя. Двох дівчат і трьох хлопців з його класу тоді знудило. А їхній екскурсовод лише добродушно розсміявся і сказав: «Пам’ятайте, що так пахнуть гроші. Це допомагає». Можливо, «Нафта й бензин Перта» досі очолювали його хіт-парад смердючок усіх часів, але тільки тому, що тутешній сморід ще не проявив себе на повну силу. А до речі, що в назві «Нафта й бензин Перта» видалося йому знайомим? Він не міг збагнути, та й, напевно, це не мало значення, але дивно, як усе повертається в цьому світі. Ні, «повертається» — не зовсім відповідне слово, чи не так?

— Відлунює, — пробурмотів Едді. — Оце вже точніше.

— Що, вибач? — перепитав Дінкі. Вони вийшли на стежку і дивилися вниз, на будівлі з блакитними дахами вдалині, і плутанину вагонів, і казкове маленьке село. Казкове, поки не згадаєш, що оточене воно потрійним дротом і через один виток пропущено електричний струм, який може вбити людину, яка до нього торкнеться.

— Пусте, — відмахнувся Едді. — Що це смердить, не знаєш?

Дінкі похитав головою, але показав рукою кудись за тюремне селище — у напрямку, що міг бути південним чи східним.

— Знаю лише, що там щось отруйне, — сказав він. — Якось я запитав у Фінлі, то він сказав, що там були заводи. Виробництво «Позитроніки». Знайома назва?

— Так. А хто такий Фінлі?

— Фінлі О’Теґо. Начальник безпеки. Права рука Прентиса. Його ще називають Горностаєм. Тахін. Хай би що ти планував, спершу треба погодити з ним. А вже він тобі влаштує солодке життя. Побачити, як він валяється мертвий на землі, — ото було б для мене всенародне свято. До речі, моє справжнє ім’я — Річард Ерншо. Збіса приємно познайомитися.

Едді потиснув простягнуту руку.

— Я Едді Дін. Тут, на заході від Пекоса,[67] мене знають як Едді з Нью-Йорка. Жінку звуть Сюзанна. Вона моя дружина.

Дінкі кивнув.

— Ага. А хлопець — Джейк. Теж з Нью-Йорка.

— Так, Джейк Чемберз. Слухай, Річ…

— Дякую за спробу, — всміхаючись, перебив він, — але надто довго я був Дінкі, щоб зараз щось міняти. Але могло бути й гірше. Якийсь час я працював у супермаркеті «Суперсейвер», то там був хлопець, який мав двадцять з чимось років, і його називали Джей-Джей-херовий-ді-джей. Його так називатимуть навіть тоді, коли йому стукне вісімдесят і він ходитиме з катетером.

— Ми до вісімдесяти не доживемо, — сказав Едді, — якщо не будемо хоробрими, добрими і нам не поталанить. Ні в цьому, ні в якомусь іншому світі.

Дінкі здивувався, потім спохмурнів.

— Твоя правда.

— Той хлопець, якого Роланд знає давно, має поганий вигляд, — сказав Едді. — Ти бачив його очі?

Спохмурнівши ще більше, Дінкі кивнув.

— По-моєму, ті маленькі криваві цятки в білках називаються петехії. Щось таке. — Потім, наче вибачаючись (що здалося Едді доволі дивним, зважаючи на обставини), додав: — Не знаю, чи правильно я назвав.

— Та як не назви, нічого доброго в цьому нема. І те, що його отак скрутило в корчах…

— Не надто приємні слова ти дібрав, — зауважив Дінкі.

Але Едді було посрати на слова.

— З ним таке вже траплялося?

Дінкі відвів погляд і втупився в свої ноги. Для Едді то була достатньо промовиста відповідь.

— Скільки разів? — Едді сподівався, що голос не видав усієї глибини його жаху. У білках очей Шимі було стільки кривавих цяточок, що вони мали такий вигляд, ніби хтось засипав їх паприкою. Не кажучи вже про більші крововиливи в куточках очей.

Не підводячи на нього очей, Дінкі підняв чотири пальці.

— Чотири?

— Угу. — Дінкі досі вивчав свої саморобні мокасини. — Починаючи з того дня, коли він відправив Теда в Коннектикут тисяча дев’ятсот шістдесятого року. Неначе від того в нього всередині щось розірвалося. — Він подивився на Едді й спробував усміхнутися. — Але вчора, коли ми втрьох поверталися в Девар, він не зомлів.

— Виправ мене, якщо я скажу щось неправильно. У тій тюрмі внизу вам прощають усі гріхи, крім одного, смертного: телепортації.

Дінкі замислився. Для тахінів і кан-тої правила були не настільки ліберальні: їх могли відправити у вигнання чи піддати лоботомії за найрізноманітніші провинності, в тому числі недбальство, знущання з Руйначів чи за відверту жорстокість, яку вони іноді проявляли. Одного разу (як йому розповідали) Руйнача згвалтував ниций. Потім, за словами людей, він виправдовувався перед останнім начальником, що буцімто це була одна з умов його перетворення — уві сні йому явився сам Багряний Король і наказав так вчинити. За це кан-тої прирекли на смерть. Всіх Руйначів покликали на страту (один постріл у голову), що відбулася посеред Головної вулиці Плезантвіля.

Дінкі переказав Едді цю історію і додав, що так, принаймні для в’язнів телепортація була єдиним смертним гріхом. Наскільки йому було відомо.

— А Шимі — ваш телепорт, — вів далі Едді. — Ви, хлопці, допомагаєте йому… кажучи словами Тедстера, полегшуєте… і прикриваєте, якимось чином змінюючи показання приладів…

— Вони навіть не здогадуються, як легко насправді бавитися з їхньою телеметрією, — мало не сміючись, сказав Дінкі. — Уявляю, в якому б шоці вони були! Найважче — не вивести з ладу всю їхню машинерію.

Такі деталі Едді не цікавили. Метод працював — решта не мала значення. Шимі теж працював… але чи довго він протримається?

— …але він єдиний, хто це робить, — підсумував Едді. — Тобто Шимі.

— Угу.

— Єдиний, хто вміє це робити.

— Угу.

Едді подумав про два їхні завдання: звільнити Руйначів (чи повбивати їх, якщо іншого виходу не буде) і врятувати письменника від загибелі під колесами мінівена на прогулянці. Роланд вважав, що вони впораються з обома цими роботами, але принаймні двічі їм знадобляться телепортаційні здібності Шимі. До того ж після сьогоднішньої розмови їхні гості мають повернутися всередину периметра потрійної огорожі, а це означало, що Шимі муситиме їх телепортувати. Загалом три рази він має виконати свою роль.

— Він каже, що йому не боляче, — озвався Дінкі. — Якщо ти через це переймаєшся.

У печері пролунав веселий сміх. Шимі прийшов до тями й підживлювався в товаристві своїх найкращих друзів.

— Ні, не через це, — похитав головою Едді. — Те, що відбувається з Шимі під час телепортації… що Тед думає з цього приводу?

— Що в нього мозкові кровотечі, — без вагання відповів Дінкі. — Крихітні крововиливи на поверхні мозку. — Для наочності він постукав себе пальцем по черепу в різних місцях. — Диньс, диньс, диньс.

— І з кожним разом стає дедалі гірше? Адже так?

— Послухай, якщо ти думаєш, що це я змушую його перекидати нас із місця на місце, то ти помиляєшся.

Як вуличний регулювальник, Едді здійняв руку.

— Ні-ні. Я просто намагаюся з’ясувати, що відбувається.

І які в нас шанси.

— Я терпіти не можу його використовувати! — вибухнув Дінкі. Він намагався говорити тихо, щоб не почули в печері, та Едді навіть на думку не могло спасти, що він перебільшує. Дінкі був страшенно засмучений. — Він не заперечує… він охоче на це погоджується… але від цього мені ще паскудніше на душі. Він так дивиться на Теда… — Дінкі знизав плечима. — Як собака — на найкращого в світі хазяїна. Думаю, ти вже помітив, що на вашого діна він дивиться так само.

— Він робить це заради мого діна. Тож усе гаразд. Ти можеш цьому не вірити, Дінкі, але…

— Але ти віриш.

— Абсолютно. А зараз дуже важливе питання: Тед знає хоча б приблизно, скільки ще протримається Шимі? Враховуючи те, що тепер він має тут сяку-таку підтримку?

Кого ти намагаєшся підбадьорити, брателло? — зненацька заговорив у нього в голові Генрі. Як завжди, цинічний. — Його чи себе?

Дінкі подивився на Едді так, наче той несповна розуму чи щонайменше дивакуватий.

— Тед був бухгалтером. Іноді вчителював. Коли нічого кращого не підверталося, виконував поденну роботу. Але він не лікар.

Та Едді не вгавав.

— То що він усе-таки думає?

Дінкі мовчав. Віяв вітер. Долинала музика. Десь далеко бурмотів у мороці грім.

Нарешті Дінкі сказав:

— Ще три-чотири рази… але наслідки все тяжчі. Може, лише два рази. Але гарантій нема, розумієш? Він може впасти мертвим від інсульту наступного разу, коли відкриватиме нам цю діру, в яку ми проходимо.

Едді намагався придумати, що б ще спитати, але не зміг. Відповідь, яку він отримав, була доволі вичерпною, тож коли Сюзанна покликала їх у печеру, він зрадів.

Чотири

До Шимі Руїса повернувся апетит (що їм усім видалося добрим знаком), і він з ентузіазмом наминав їжу. Криваві цятки у нього в очах трохи зблякли, але їх досі було добре видно. Едді подумав, що можуть сказати охоронці в Блакитному Раю, коли їх побачать, і чи міг би Шимі носити сонцезахисні окуляри, не збуджуючи нічиїх підозр.

Роланд змусив Рода звестися на ноги і тепер розмовляв з ним у глибині печери. Ну… щось на зразок того. Насправді говорив стрілець, а Род слухав, час від часу крадькома кидаючи на Роланда захоплені погляди. Для Едді стрільцеві слова були тарабарщиною, але два слова він розібрати зумів: Чевін і Чейвен. Роланд розпитував цього Рода про того, що трапився їм дорогою до Ловелла.

— Ім’я в нього є? — спитав Едді в Дінкі та Теда, беручи другу порцію страви.

— Я зву його Чакі, — відповів Дінкі. — Бо дуже вже нагадує ляльку з одного жахастика, який я колись бачив.

Едді розплився в усмішці.

— «Дитячі ігри», ага. Я теж бачив. У твої часи, Джейку, його ще не зняли. А в твої, Сюзіелло, і поготів.

Волосся у Рода було інакшим, але повні, вкриті ластовинням щоки і сині очі один в один були як у Чакі.

— Як думаєте, він уміє зберігати таємниці? — спитав Едді.

— Якщо його не розпитують, то вміє, — сказав Тед. Відповідь, з погляду Едді, була не надто втішна.

Десь за п’ять хвилин балачки Роланд, вочевидь задоволений, приєднався до решти компанії. Він присів навпочіпки (тепер, коли суглоби вже розім’ялися, зробити це було неважко) і подивився на Теда.

— Цього хлопця звати Гейліс із Чейвена. Хтось може помітити його відсутність?

— Навряд, — відповів йому Тед. — Роди приходять до брами біля гуртожитків маленькими групками, шукаючи роботи. В основному вантажниками. Заробляють вони їжу і щось попити, така їхня платня. Якщо вони не приходять, ніхто цього не помічає.

— Добре. А скільки триває тутешня доба? Двадцять чотири години відтепер до цього самого часу завтрашнього ранку?

Здавалося, це питання зацікавило Теда, і він трохи поміркував над ним, перш ніж відповісти.

— Радше двадцять п’ять, — сказав він нарешті. — А може, й трохи довше. Бо час уповільнюється, принаймні тут. Промені слабшають, і різниця між плином часу в різних світах що далі, то все більша. Напевно, це одна з найбільших точок напруги.

Роланд кивнув. Сюзанна запропонувала йому поїсти, але він, подякувавши, похитав головою. За їхніми спинами, втупившись у свої ноги, босі й укриті виразками, сидів на дерев’яному ящику Род. У Едді очі поповзли на лоба від подиву, коли до Чакі (чи то пак Гейліса) наблизився Юк. Ще більший подив викликало те, що тваринка дозволила спотвореній руці погладити себе по голові.

— А вранці наступає такий час, коли там унизу виникає… не знаю, як це сказати…

— Певний хаос? — підказав Тед.

Роланд кивнув.

— Ви чули, як нещодавно прозвучала сирена? — спитав Тед. — Якраз перед тим, як ми з’явилися.

Всі похитали головами.

Здавалося, Тед не здивувався.

— Але як заграла музика, точно чули?

— Так, — кивнула Сюзанна і запропонувала Тедові ще одну бляшанку «нозз-а-ли», яку той узяв і з очевидною втіхою випив. Едді внутрішньо здригнувся.

— Дякую, мем. Отож, сирена сигналізує про початок нової зміни. Після неї вмикається музика.

— Ненавиджу ту музику, — понуро сказав Дінкі.

— Якщо і є така пора, коли контроль послаблюється, то це саме вона, — підсумував Тед.

— І о котрій годині це відбувається? — запитав стрілець.

Тед і Дінкі обмінялися непевними поглядами. Питально здіймаючи брови, Дінкі показав вісім пальців. Коли Тед одразу ж кивнув, на його обличчі відбилося полегшення.

— Так, о восьмій, — Тед розсміявся і цинічно хитнув головою. — О восьмій, якби це був світ, де та тюрма лежала б строго на сході, а не сьогодні на південному заході, а завтра на сході.

Таке місце, як Алгул Сьєнто, не могло ще навіть уві сні привидітися Теду Бротіґену, а Роланд уже жив у світі, що розпадався, тож його не надто вибивало з колії те, що незаперечні факти життя стали ненадійними.

— До цього приблизно двадцять п’ять годин, — сказав Роланд. — Чи трохи менше.

Дінкі кивнув.

— Але не варто розраховувати на те, що заскочите їх зненацька. У них уже виробився автоматизм, бо працюють давно.

— Проте це наш найліпший шанс, — сказав Роланд. Він перевів погляд на свого давнього знайомця з Меджису. І поманив його пальцем.

П’ять

Шимі одразу ж поставив тарілку, підійшов до Роланда і склав пальці в кулак.

— Хайл, Роланде, що колись був Вілл Деаборн.

Роланд відповів на привітання й повернувся до Джейка.

Хлопчик непевно на нього подивився. Стрілець кивнув, і Джейк підійшов. Тепер Джейк і Шимі стояли один навпроти одного, а Роланд сидів між ними навпочіпки, не дивлячись на жодного з них.

Джейк здійняв руку до лоба.

Шимі відповів тим самим.

Джейк подивився вниз на Роланда і спитав:

— Що ти хочеш?

Роланд не відповів. Він так само спокійно дивився на вхід до печери, неначе в тих безкраїх сутінках щось привернуло його увагу. І зненацька Джейк зрозумів, що від нього вимагається, так чітко, неначе зазирнув у Роландові думки (хоч він цього й не робив). Вони підійшли до роздоріжжя. Саме Джейк запропонував, щоб Шимі сказав, у який бік їм рухатися далі. Тоді це невідь-чому здавалося навдивовижу вдалою думкою. Але тепер, дивлячись у це просте, відкрите, дурненьке обличчя і залиті кров’ю очі, Джейк ніяк не міг збагнути двох речей: що в нього вселилося, коли він запропонував цей варіант і чому хто-небудь — наприклад, Едді, котрий попри все, що їм довелося пережити, зберігав доволі ясну голову, — не сказав йому лагідно, але твердо, що довіряти їхнє майбутнє Шимі Руїсу — це ідіотизм. Повна туфта, як сказали б колись його однокласники зі школи Пайпера. Тепер Роланд, який вважав, що навіть у смертній тіні можна отримати корисний урок, хотів, щоб Джейк поставив питання, яке сам же й запропонував, і відповідь, поза всіляким сумнівом, покаже, яким забобонним і легковажним він став. Та все одно, чом би й не спитати? Навіть якщо це те саме, що кинути монету, чом би й ні? Напевно, наприкінці свого короткого, проте беззаперечно цікавого життя Джейк відкрив для себе світ, де існували магічні двері, слуги-роботи, телепатія (до якої він і сам мав хоч і невеликі, проте здібності), вампіри й павуки-перевертні. Після всього цього чому б не доручити вибір Шимі? Врешті-решт, вони мусили обрати той чи той варіант, і він, чорт забирай, забагато пережив, щоб тепер перейматися через такі дрібниці, як виставити себе йолопом перед супутниками. «Крім того, — вирішив він. — Якщо вже тут я не в колі друзів, то кого тоді називати друзями?»

— Шимі. — Дивитися в ті криваві очі було страшнувато, але він себе примусив. — Ми шукаємо дещо. Це означає, що у нас є завдання. Ми…

— Ви повинні врятувати Вежу, — перебив Шимі. — Мій давній друг має зайти в неї, дістатися аж до самої гори і побачити, що там. Там може бути оновлення, смерть чи там може бути те й друге разом. Колись він був Вілл Деаборн, Так. Для мене він Вілл Деаборн.

Джейк зиркнув на Роланда, котрий так і сидів навпочіпки, вдивляючись у вхідний отвір печери. Але хлопцеві здалося, що його обличчя поблідло і набуло дивного виразу.

Роланд зробив свій коронний жест пальцем: продовжуй.

— Так, ми повинні врятувати Темну вежу, — підтвердив Джейк. І подумав, що тепер розуміє несамовите бажання Роланда побачити її та зайти всередину, навіть якщо це коштуватиме йому життя. Що знаходилося в центрі Всесвіту? Про що людина (хлопчик) може лише здогадуватися, щойно замислиться над цим питанням, і що може прагнути побачити?

Навіть якщо від одного погляду на це він збожеволіє.

— Але для цього нам потрібно виконати два завдання. Одне — повернутися до нашого світу і врятувати людину. Письменника, який розповідає нашу історію. А друге завдання — це те, яке ми обговорювали. Звільнити Руйначів. — Чесність змусила його додати: — Або принаймні зупинити їх. Розумієш?

Але цього разу Шимі не відповів. Він дивився туди ж, куди й Роланд: надвір, у сутінь. Здавалося, Шимі загіпнотизували — принаймні такий був у нього вираз обличчя. Дивлячись на нього, Джейк відчув неспокій, але не відступив. Врешті-решт, він впритул підійшов до свого питання, і що йому лишалося, крім як іти вперед?

— Питання в тому, яке завдання нам виконувати першим? Видається, що рятувати письменника легше, бо там у нас не буде супротивників… принаймні таких, щоб ми про них знали… але існує можливість, що… — Джейк не хотів казати: «Існує можливість, що наша телепортація тебе вб’є», — тому ніяково затнувся на півслові.

Спершу йому здалося, що Шимі відповідати не збирається і він, Джейк, постане перед важкою дилемою: повторювати питання чи ні, — але зрештою колишній хлопчик-слуга з корчми заговорив. Він так само не дивився ні на кого з присутніх, а тільки крізь вихід з печери в темряву Краю Грому.

— Мені вчора снився сон, так, — почав Шимі з Меджису, чиє життя колись урятували троє юних стрільців з Ґілеаду. — Мені снилося, що я знову в «Раю для подорожніх», тільки Корал там не було, і Стенлі, і Петті, і Шеба також не було, того, який грав на піаніно. Там не було нікого, крім мене, а я мив підлогу і співав «Безжурне кохання». А потім рипнули двері, так, вони завжди так дивно рипіли…

Джейк побачив, як кивнув Роланд. На його вустах жевріла ледь помітна усмішка.

— Я подивився вгору, — вів далі Шимі, — і побачив, що зайшов той хлопець. — Він глипнув на Джейка і знову перевів погляд на вхід. — Він був схожий на тебе, юний сей, так, майже близнюк твій. Але його лице було залляте кров’ю, а одного ока не було, і кульгав він сильно. Він був як сама смерть, так, і налякав мене дуже сильно, а що вже сумно було на нього дивитися… Я просто мив собі далі підлогу, бо думав, що так він не зверне на мене уваги чи навіть взагалі не побачить і піде геть.

Зненацька Джейк зрозумів, що знає закінчення цієї розповіді. Чи він бачив її? Чи той скривавлений хлопець був він?

— Але він подивився на тебе впритул… — пробурмотів Роланд. Все ще навпочіпки, все ще пронизуючи поглядом сутінки.

— Еге ж, Вілле Деаборн, просто на мене, так і було, і сказав: «Чому ти мусиш завдавати мені болю, коли я так тебе люблю? Коли я не можу і не хочу робити щось інше, бо любов створила мене, і підживлювала, і…»

— «І підтримувала мене в найкращі часи», — прошепотів Едді. З його ока викотилася сльоза і, впавши, залишила темну пляму на землі печери.

— «І підтримувала мене в найкращі часи. Чому ти мене різатимеш, і спотвориш мені обличчя, і наповниш моє серце скорботою? Я лише любив тебе за твою красу, як і ти колись любив мене за мою ще до того, як світ зрушив з місця. А тепер ти дряпаєш мене гвіздками і ллєш розпечену ртуть мені в ніс. Ти нацькував на мене тварин, так, і вони виїли мені м’які місця. Довкола мене збираються кан-тої, і спокою нема від їхнього сміху. Та все одно я люблю тебе і служитиму тобі, і навіть поверну магію, якщо ти мені дозволиш, бо таким було сотворено моє серце, коли я піднявся з Приму. І колись я був сильний і прекрасний, та тепер моя сила майже вичахла».

— І ти заплакав, — сказала Сюзанна. І Джейк подумав: «Звісно, заплакав». Він і сам просльозився. Плакали також і Тед, і Дінкі Ерншо. Лише в Роланда очі лишалися сухі, але стрілець був блідий, страшенно блідий.

— Він плакав, — сказав Шимі (сльози котилися в нього по щоках, поки він переповідав свій сон), — і я заплакав теж, бо бачив, що він прекрасний, як білий день. Він сказав: «Якби тортури припинилися зараз, я міг би ще відновитися… якщо не обличчя, то принаймні силу собі повернути…»

— Мій кес, — промовив Джейк, і правильно, хоч ніколи раніше не чув цього слова.

— «…і мій кес. Але ще тиждень… чи, може, п’ять днів… чи навіть три… і буде запізно. Навіть якщо тортури припиняться, я помру. І ти теж помреш, бо коли любов полишає світ, серця в ньому холонуть. Розкажи їм про мою любов, і про мій біль, і про мою надію, що ще жива. Бо це все, що я маю, і все, чим я є, і все, чого прошу.» Потім хлопець розвернувся і вийшов. Двері знову дивно рипнули. Рии-ип.

Шимі нарешті подивився на Джейка і всміхнувся йому так, наче щойно прокинувся.

— Я не можу відповісти на твоє питання, сей. — Він постукав себе по лобі кісточками пальців. — У мене тут мало мізків, саме павутиння. Так Корделія Дельґадо казала. Мабуть, вона правду казала.

Джейк не озвався. Він був приголомшений. Той самий скалічений хлопець снився і йому, проте все відбувалося не в таверні, а в Ґейдж-парку, тому, де вони бачили Чарлі Чух-Чуха. Вчора вночі. Напевно, снився. Він одразу ж забув той сон і, якби не розповідь Шимі, не згадав би ніколи. А Роланд, Едді та Сюзанна теж, виходить, бачили той сон, тільки в кожного він був свій? Так. Це читалося у них на обличчях, так само ясно, як і зворушення та бентега на лицях у Теда й Дінкі.

Роланд, поморщившись, підвівся, ляснув себе по стегні й сказав:

— Дякую-сей, Шимі, ти дуже нам допоміг.

Шимі боязко всміхнувся.

— І як я це зробив?

— Не суши собі над цим голову, мій дорогий. — Роланд повернувся до Теда. — Нам з друзями потрібно ненадовго вийти. Маємо поговорити ан-тет.

— Звісно, — кивнув Тед. І стріпнув головою, неначе проганяючи туман.

— Зробіть моєму душевному спокою послугу, повертайтеся швидше, — попросив Дінкі. — Швидше за все, нас іще ніхто не шукає, але я не хочу випробовувати долю.

— Він буде вам потрібен, щоб перекинути вас назад? — спитав Едді, кивнувши на Шимі. Питання, по суті своїй, було риторичним: бо як інакше вони втрьох могли повернутися?

— Ну, так, але… — почав Дінкі.

— В такому разі ти випробуєш свою долю на повну міць. — Сказавши це, Едді вийшов разом із Сюзанною та Джейком з печери слідом за Роландом. Юк залишився сидіти біля свого нового друга, Гейліса з Чейвена. Щось у цьому стривожило Джейка. То були не ревнощі, радше страх. Неначе він бачив поганий знак, який міг би розгадати хтось мудріший од нього — наприклад, хтось із манні. Та чи хотілося йому знати розгадку?

Напевно, ні.

Шість

— Я не пам’ятала свого сну, аж поки він не почав переказувати свій, — сказала Сюзанна. — Але якби він не розповів, я, певно, ніколи б його не згадала.

— Так, — кивнув Джейк.

— Але тепер я пригадала все до найменших подробиць, — провадила вона. — Я була на станції метро, а той хлопець спустився сходами…

— А я був у Гейдж-парку… — перебив Джейк.

— А я — на гральному майданчику на Маркі-авеню, де ми з Генрі часто грали один на один, — сказав Едді. — У моєму сні малий з закривавленим лицем був у футболці з написом «У СЕРЕДИННОМУ СВІТІ…»

— «НУДНО НЕ БУВАЄ», — на превеликий подив Едді, закінчив Джейк.

Здивування друга Джейк не помітив — його думки вже повернули в інший бік.

— Цікаво, чи Стівен Кінг використовує сни, коли пише свої книжки? Ну, знаєте, як дріжджі, щоб міг рости сюжет.

На це питання ні в кого не було відповіді.

— Роланде, а де ти був у цьому сні? — спитав Едді.

— У «Раю для подорожніх», де ж іще? Хіба колись давно я не бував там із Шимі? — І своїми давно мертвими друзями, — міг би додати він, але не додав. — Я сидів за столиком, за яким Елдред Джонас полюбляв грати у «Гляньте».

— Той хлопчик зі сну, то був сам Промінь, адже так? — тихо спитала Сюзанна.

Коли Роланд кивнув, Джейк зненацька усвідомив, що Шимі все-таки відповів на його питання. Поза всіляким сумнівом, він указав їм, що робити в першу чергу.

— У когось із вас є питання? — спитав Роланд.

Один по одному його супутники похитали головами.

— Ми ка-тет, — сказав Роланд, і вони хором підхопили: — Ми з багатьох одне.

Ще якусь мить Роланд зволікав: він дивився на них (навіть не так дивився, як задоволено роздивлявся їхні обличчя), а потім повів назад у печеру.

— Шимі, — покликав він.

— Так, сей! Так, Роланде, що колись був Вілл Деаборн!

— Ми врятуємо хлопця, про якого ти нам розповів. Ми не дамо поганим людям кривдити його.

Шимі всміхнувся, але збентежено — він уже не пам’ятав про хлопця зі свого сну.

— Добре, сей, це добре!

Роланд повернувся до Теда.

— Коли Шимі переправить вас назад, поклади його в ліжко. Або, якщо це привертатиме зайву увагу, просто зроби так, щоб він відпочив.

— Ми можемо сказати, що у нього нежить, і тоді йому не доведеться йти в Читалку, — погодився Тед. — У Краї Грому підхопити застуду простіше простого. Але ж він може нас повернути, а тоді… — Він клацнув пальцями в повітрі.

Сміючись, Шимі повторив його жест, тільки обома руками. Сюзанна відвела погляд, бо їй стало недобре.

— Я це знаю, — сказав Роланд. І хоч його тон не надто змінився, всі члени його ка-тету потай пораділи, що ця розмова майже добігла кінця. Роландові уривався терпець. — Бережіть його спокій, навіть якщо він почуватиметься добре. Для того, що я задумав, він нам не знадобиться. Завдяки зброї, яку ви нам залишили.

— Це хороша зброя, — кивнув Тед. — Але чи вистачить її, щоб знищити шістдесят людей, кан-тої і тахінів?

— Чи станете ви з нами, коли почнеться бій? — запитав Роланд у Теда й Дінкі.

— З величезним задоволенням, — сказав Дінкі, і його зуби вишкірилися у злостивій посмішці.

— Так, — приєднався Тед. — І, можливо, у мене є ще одна зброя. Ви дослухали мої записи?

— Дослухали, — відповів Джейк.

— Отже, знаєте історію хлопця, який поцупив у мене гаманець.

Цього разу кивнули всі.

— А як щодо тієї молодої жінки? — спитала Сюзанна. — Міцного горішка, як ти сказав. Як щодо Тані та її хлопця? Чи то пак чоловіка?

Тед і Дінкі коротко перезирнулися, і в їхніх поглядах читався сумнів. А потім одночасно похитали головою.

— Колись вона, може, й пристала б на наш бік, — мовив Тед. — Але не тепер. Тепер вона одружена і хоче лише одного — обійматися зі своїм чоловіком.

— І руйнувати, — докинув Дінкі.

— Та хіба вони не розуміють… — почала вона, але закінчити не змогла. У неї перед очима все стояв той сон: не так власний, як сон Шимі. «Ти дряпаєш мене гвіздками», — сказав Шимі хлопець зі сну. Хлопець зі сну, який колись був прекрасним.

— Вони не хочуть розуміти, — м’яко відповів їй Тед. Помітивши, як потемніло обличчя Едді, він похитав головою. — Але я не дозволю вам ненавидіти їх за це. Вам — нам — можливо, доведеться вбити декого з них, але ненавидіти їх я не дозволю. Не жадоба і не страх, а відчай змусив їх відкинути розуміння.

— А ще те, що Руйнувати — це божествено, — сказав Дінкі. Він також дивився на Едді. — Це розкішне відчуття, як упродовж півгодини після того, як ширнешся. Якщо ви розумієте, про що я.

Едді зітхнув, поклав руки в кишені й промовчав.

Здивувавши усіх, Шимі підняв пістолет-кулемет «койот» і описав ним дугу. Якби він був заряджений, то пошуки Темної вежі скінчилися б просто тут, у печері.

— Я теж буду битися! — вигукнув він. — Бах-бах-бах! Пам-пабам-пабам!

Едді й Сюзанна рвучко пригнулися, Джейк інстинктивно затулив собою Юка, Тед і Дінкі закрили обличчя руками, неначе це могло їх урятувати від сотні великокаліберних сталевих куль. А Роланд спокійно забрав у Шимі пістолет-кулемет.

— Твій час допомагати настане, — сказав він, — але після того, як ми виграємо цей перший бій. Ти бачиш Джейкового пухнастика, Шимі?

— Еге ж, він з Родом.

— Він розмовляє. Піди спитай, чи схоче він і з тобою поговорити.

Шимі слухняно пішов туди, де Чакі/Гейліс досі гладив Юкову голову, опустився на коліно і попросив Юка назвати своє ім’я. І шалапут зробив це майже одразу, до того ж напрочуд чітко. Шимі розсміявся, і Гейліс теж. Вони сміялися, як пара дітлахів із Кальї. Дітлахів-рунтів.

А Роланд тим часом повернувся до Дінкі й Теда. Губи на спохмурнілому обличчі стрільця стислися в майже невидиму білу лінію.

Сім

— Коли почнеться стрілянина, він має бути десь у безпечному місці. — Стрілець показав жестом, як ключ повертається в замковій шпарині. — Якщо ми програємо, то вже не матиме значення, що з ним буде далі. Та як переможемо, то його допомога знадобиться нам ще принаймні один раз. А може, й двічі.

— Щоб потрапити куди? — спитав Дінкі.

— В Америку Наріжного світу, — відповів Едді. — До маленького містечка Ловелл в Західному Мені. На самісінький початок червня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року, наскільки це дозволить подорож в один бік.

— Схоже, напади в Шимі почалися після того, як він перекинув мене в Коннектикут, — тихо сказав Тед. — Ви ж розумієте, що ваша подорож до Америки може ще більше підірвати його здоров’я? Чи навіть убити? — Він говорив рівним буденним тоном. Просто цікавлюся, панове.

— Ми розуміємо, — кивнув Роланд. — Коли настане час, я чітко поясню йому, чим він ризикує, і запитаю, чи…

— Та ну, чувак, всі ці розпитування можеш собі запхати в те місце, де завжди темно, — скривився Дінкі. Він так нагадав Едді його самого, яким він був перші кілька годин на узбережжі Західного моря: розгубленого, сердитого, спраглого героїну, — що його навідало дежа-вю. — Якщо ти скажеш йому, що хочеш, аби він себе підпалив, то єдине, що він тебе спитає, — чи є в тебе сірники. Ти для нього Ісус Христос.

Зі змішаними відчуттями страху й хворобливої цікавості Сюзанна чекала на відповідь Роланда. Але той мовчав. Лише пильно дивився на Дінкі, тримаючись великими пальцями за петлі в патронташі.

— Думаю, ви розумієте, що мертвий не зможе повернути вас із Америки сюди, — миролюбнішим тоном проговорив Тед.

— Перестрибнемо цю перепону, коли до неї підійдемо, — сказав Роланд. — А поки що й інших перепон вистачає.

— Я рада, що спершу ми візьмемося за Девар-Тої, — промовила Сюзанна. — Те, що там відбувається, — просто паскудство.

— Таак, мем, — протягнув Дінкі й підняв уявного капелюха. — Точне слівце.

Напруга в печері розвіялася. За їхніми спинами Шимі наказав Юкові перекотитися на спину, і той слухняно виконав команду. Род усміхався до вух. Сюзанні стало цікаво, чи давно Гейлісу з Чейвена випадала оказія показати цю свою усмішку, таку по-дитячому чарівну.

Вона хотіла було спитати в Теда, чи можна якось дізнатися про те, який зараз в Америці день, але передумала. Якби Стівен Кінг був мертвий, вони б уже про це знали. Так сказав Роланд, і в його правоті вона не сумнівалася. Поки що письменник був живий-здоровий, спокійнісінько марнував свій час і дорогоцінну уяву на якесь безглуздя, поки світ, що його він був народжений уявляти, і далі припадав порохом у нього в голові. Не дивно, що Роланд був злий на нього. Вона й сама трохи на нього сердилася.

— Який у вас план, Роланде? — спитав Тед.

— План базується на двох припущеннях: що ми можемо їх здивувати, а потім викликати серед них паніку. Навряд чи вони тепер сподіваються, що хтось може їм завадити. Від Пімлі Прентиса і до останнього охоронця-г’юма, який стереже огорожу ззовні, — жоден з них не має підстав думати, що їх потурбують, не кажучи вже про напад. Якщо мої припущення слушні, ми переможемо. Якщо ж програємо, то принаймні не доживемо до тієї миті, коли останній Промінь не витримає і Темна вежа впаде.

Знайшовши грубо накреслену карту Алгула, Роланд розгорнув її на землі. Усі решта зібралися довкола.

— Ці бічні колії, — сказав він, показуючи на позначку під номером 10. — Деякі зламані локомотиви і вагони стоять за двадцять ярдів від південної огорожі. Принаймні у бінокль так видно. Чи не так?

— Авжеж. — Дінкі показав на середину найближчої до огорожі лінії. — Можна й півднем його назвати, чому ні, слово не гірше за інші. На цій колії стоїть товарний вагон, дуже близько до огорожі. До нього лише десять ярдів чи десь так. На ньому напис «СОО Лайн».

Тед кивнув.

— Добре прикриття, — завважив Роланд. — Я б сказав, навіть чудове. — Він показав на територію за північним краєм селища. — А тут різноманітні сараї.

— Там раніше тримали різні матеріали, — пояснив Тед. — Але тепер більшість стоять порожні. Якийсь час там ночували Роди, але шість чи вісім місяців тому Пімлі й Горностай їх вигнали.

— Порожні вони чи ні, але місця для прикриття там більше, — сказав Роланд. — А земля позаду них і довкола, яка незахаращена і більш-менш рівна? Рівна настільки, щоб ця машина могла пересуватися вперед і назад? — Він показав великим пальцем на «прогулянковий трайк Сюзі».

Тед і Дінкі перезирнулися.

— Певна річ, — сказав Тед.

Сюзанна очікувала, що Едді протестуватиме, не одразу здогадається, що замислив Роланд. Але він промовчав. Добре. Вона вже подумки прикидала, яка зброя їй знадобиться.

Хвилину-дві Роланд сидів мовчки, роздивлявся карту, неначе розмовляв з нею без слів. Тед запропонував йому сигарету, стрілець узяв. Потім почав говорити. Двічі малював шматком крейди на бічній стінці ящика зі зброєю. Ще двічі домальовував на карті стрілки: одна вказувала на гадану північ, друга — на південь. Тед поставив одне питання, Дінкі — друге. Позаду них з Юком гралися, наче двійко дітей, Шимі та Гейліс, а шалапут дуже точно повторював їхній сміх.

Коли Роланд договорив, Тед Бротіґен сказав:

— А ти чимало крові збираєшся пролити.

— Справді, збираюся. І якнайбільше.

— Для дами ризиковано, — відзначив Дінкі, поглянувши спершу на неї, а потім на її чоловіка.

Сюзанна не сказала нічого. Промовчав і Едді. Він розумів усю ризикованість, як і те, чому Роланд хотів, щоб Сьюз була на півночі селища. «Прогулянковий трайк» забезпечував їй мобільність, якої вони потребували. Що ж до ризику, то вони вшістьох збиралися вступити в бій з шістдесятьома. Чи більше. Авжеж, ризик неминучий, і авжеж, проллється кров.

Кров і вогонь.

— Я могла б задіяти ще декілька кулеметів, — сказала Сюзанна. Її очі вже набули того особливого блиску, що виразно свідчив про присутність Детти. — Якби ними можна було керувати дистанційно, як іграшковим літаком. Не знаю. Але я рухатимусь, це точно. Я крутитимуся, як вугор на пательні.

— І з цього може щось путнє вийти? — різко запитав Дінкі.

Роланд невесело всміхнувся.

— Ще й як може.

— Як ви можете це стверджувати? — спитав Тед.

Едді пригадав Роландові аргументи перед їхнім дзвінком до Джона Каллема і міг би відповісти на запитання, але право відповідати належало діну ка-тету (якщо той цього бажав), тож він промовчав.

— Бо інакше бути не може, — відповів стрілець. — Іншого шляху я не бачу.

Один

Почався наступний день. Ще трохи — і сирена мала просигналити про ранкову зміну. Скоро ввімкнулася б музика, засяяло б сонце і нічна зміна Руйначів вийшла з Читалки, поступаючись ранковій зміні. Усе йшло за правилами, а проте Пімлі Прентис минулої ночі спав не більш ніж годину, та й то всю ту годину його терзали неприємні хаотичні сни. Врешті-решт близько четвертої (годинник на його тумбочці стверджував, що скоро четверта ранку, хоча хтозна, котра там була насправді, та й не мало це більше значення, бо кінець уже був близько) він підвівся й сів у крісло в кабінеті, дивлячись з вікна на темну Алею, де о цій порі не було нікого, крім одного самотнього отупілого робота, котрий забрав собі в голову, що має патрулювати територію, і тепер безцільно розмахував руками з гострими пальцями-пінцетами на тлі неба. Ті роботи, які ще працювали, стали в ці дні дуже ненадійні, але виймати з них акумулятори було небезпечно, бо деякі були заміновані й могли вибухнути за першої ж спроби їх вимкнути. І нічого не можна було з тим вдіяти, крім як примиритися з їхніми витівками й нагадувати собі, що невдовзі це все скінчиться, слава Ісусу й Господу-Вседержителю. Певної миті колишній Пол Прентис відкрив горішню шухляду стола, витяг кольт «миротворець» сорокового калібру й поклав його собі на коліна. Саме з цієї зброї колишній начальник, Гумма, виконав вирок над гвалтівником Кемероном. За час, поки Пімлі перебував на своїй посаді, йому жодного разу не довелося нікого страчувати, і він був цьому радий. Але тримати револьвер на колінах, відчувати його вагу завжди було приємно, це якось заспокоювало. Хоча навіщо йому заспокоюватися серед ночі, а надто зараз, коли все йшло так гладко, він і гадки не мав. Все, що знав напевне, — якісь аномальні сплески активності з’явилися на приладах глибинної телеметрії, як любили їх величати Фінлі й Дженкінс, їхній головний технік (неначе ті інструменти працювали на дні океану, а не в комірчині підвального приміщення, яка прилягала до довжелезної кімнати з кориснішими пристроями). Пімлі любив називати речі своїми іменами, тож свою тривогу розпізнав: то було передчуття неминучого кінця. Він сказав собі, що це просто справджувалося дідусеве прислів’я: він майже дійшов до порогу, тож тепер час і про яйця потурбуватися.

Зрештою він пішов до свого туалету, а там опустив кришку унітаза і впав навколішки, щоб помолитися. І нерухомо застиг, бо відчув якесь коливання в атмосфері. Кроків він не чув, але здогадався, що хтось зайшов до нього в кабінет. Хто то міг бути, підказала логіка. Не розплющуючи очей, досі спираючись руками на закрите сидіння унітаза, він погукав:

— Фінлі? Фінлі О’Теґо? Це ти?

— Так, бос, це я.

Що він робив тут до сирени? Усі (навіть Руйначі) знали, як любив поспати Горностай Фінлі. Але на все свій час. Цієї миті Пімлі приймав у себе Господа Бога (хоча насправді він мало не задрімав навколішках, коли якийсь глибинний інстинкт попередив його, що на першому поверсі будинку начальника тюрми є ще хтось, крім нього). Такого важливого гостя, як Господь Бог, не випроваджують, тому він закінчив свою молитву — «Подаруй мені своє благословення, амінь!» — і лише тоді, кривлячись, підвівся. Триклята спина протестувала проти черева, яке змушена була піднімати.

Фінлі стояв біля вікна, роздивлявся в тьмяному світлі «миротворця», повертаючи його з боку на бік, щоб помилуватися делікатним орнаментом на руків’ї.

— Це той, що сказав «добраніч» Кемерону, чи не так? — запитав Горностай. — Ґвалтівникові Кемерону?

Пімлі кивнув.

— Обережно, синку. Він заряджений.

— Шість патронів?

— Вісім! Чи ти осліп? На Бога, ти подивися, який у нього циліндр.

Дивитися Фінлі не схотів: просто повернув револьвер Пімлі.

— Я знаю, як натискати на гачок. І мені цього цілком вистачає, коли треба мати справу зі зброєю.

— Еге ж, якщо вона заряджена. Чого ти так рано? Чому заважаєш людині прочитати ранкову молитву?

Фінлі пильно дивився на нього.

— А якби я спитав, чому застаю вас за ранковою молитвою, одягненого й зачесаного, а не в халаті й капцях з одним розплющеним оком, що б ви відповіли?

— У мене мандраж. Отак просто. Думаю, ти теж хвилюєшся.

Фінлі чарівливо всміхнувся.

— Мандраж? Це як мурашки по шкірі, коли щось насторожує?

— Еге ж, щось таке.

Усмішка Фінлі поширшала, але Пімлі здалося, що вона не зовсім щира.

— Чудово! Мені подобається! Мандраж! Мандражевий!

— Ні, — виправив Пімлі. — Просто мандраж, більше ніяк.

Усмішка зблякла, Горностай посерйознішав.

— У мене теж мандраж. І мурашки. Я насторожений.

— Знову сплески на глибинній телеметрії?

Фінлі стенув плечима й кивнув. Проблема з глибинною телеметрією полягала в тому, що ніхто насправді не знав, що саме вона вимірює. То могла бути телепатія, чи (Боже збав) телепортація, чи навіть глибинне тремтіння в тканині реальності — передвісник неминучого згасання Променя. Сказати напевне не міг ніхто. Проте за останні чотири місяці ті прилади, що раніше весь час були тихі й темні, оживали все частіше.

— А Дженкінс що каже? — запитав Пімлі. І майже несвідомо вклав револьвер у свою кобуру, наближаючи нас ще на крок до того, про що ви не схочете слухати, а я не хочу оповідати.

— Дженкінс каже все, що готовий верзти його довгий язик без кісток, — несхвально пересмикнувши плечима, відповів Фінлі. — Він же навіть не знає, що означають символи на елементах керування й екранах глибинної телеметрії. Як можна покладатися на його думку?

— Спокійно. — Пімлі поклав руку на плече своєму начальнику служби безпеки. З подивом (і легкою тривогою) він відчув, що тіло під тонкою вишуканою сорочкою від «Тернбул-і-Ассера» здригнулося. Чи, може, затремтіло. — Спокійно, приятелю! Я ж лише спитав.

— Я не можу спати, не можу читати, навіть трахатись не можу, — сказав Фінлі. — Бачить Ґан, я намагався все це робити! Ходімо зі мною до Дамлі-Гауза, будь ласка, подивитеся на ті кляті показники. Може, у вас з’являться якісь ідеї.

— Я керівник, а не технік, — м’яко нагадав Пімлі, але сам уже був на півдорозі до дверей. — Проте цікавіших занять у мене зараз немає, тому…

— Може, то просто сигнали наближення кінця, — розмірковував Фінлі, зупинившись у дверях. — Неначе таку річ можна виміряти…

— Може, й так, — погодився Пімлі, — але прогулятися й подихати вранішнім повітрям нам не зава… Гей! Гей, ти! Ти, Род! Повертайся, коли до тебе звертаються! Повернися, я сказав!

Род, худий чоловік у старезному джинсовому комбінезоні (тканина ззаду глибоко провисла й витерлася до білого), підкорився наказові. Його круглі щоки були всипані ластовинням, а очі мали чарівний відтінок небесної блакиті, хоч у них і застиг миттєвий переляк. Насправді він був би навіть симпатичний, якби не ніс: з одного боку геть-чисто роз’їдений, і одна-єдина ніздря надавала обличчю моторошно-дивного вигляду. В руках він тримав кошика. Пімлі був упевнений, що бачив цього плоскостопого недоумка і раніше, та пригадати не міг: усі Роди були для нього на одне лице.

Але це не мало значення. Встановлення особи було роботою Фінлі, і він одразу ж до неї взявся: рушив до Рода, на ходу витягаючи з-за пояса гумові рукавички. Род притисся до стіни, ще міцніше стиснув свого плетеного кошика і гучно перднув — напевно, з переляку. Пімлі довелося прикусити внутрішній бік щоки, сильно прикусити, щоб стримати усмішку.

— Ні, ні, ні! — вигукнув шеф безпеки й рукою в рукавичці ляснув Рода по обличчі. (Торкатися шкіри Дітей Родерика не можна було: надто багато хвороб вони переносили.) З Родового рота бризнула слина, з провалля в носі — кров. — Не повертайся до мене задом, сей Гейліс! Звісно, дірка у тебе в голові ненабагато краща, але принаймні вона може озватися до мене шанобливим словом. І тобі ж буде ліпше, якщо озветься.

— Хайл, Фінлі О’Теґо! — промимрив Гейліс і вгатив себе кулаком у лоба, та так сильно, що гахнувся головою об стіну — бонк! То була остання крапля: Пімлі не втримався й розреготався. І Фінлі б не сказав йому жодного слова докору на шляху до Дамлі-Гауза, бо він і сам усміхався. Хоча навряд чи Род на ім’я Гейліс міг заспокоїтись, дивлячись на цю усмішку, — забагато гострих зубів вона оголювала. — Хайл, Фінлі з Варти, довгих днів і приємних ночей тобі, сей!

— Це вже краще, — милостиво кивнув Фінлі. — Ненабагато, але краще. Що, чорт забирай, ти тут робиш до сирени й сонця? І що в козубі, лайдаче?

Гейліс ще сильніше притиснув кошик до грудей. Його очі тривожно заблищали. Усмішка Фінлі враз погасла.

— Зараз же відкрий кришку й покажи мені, що в тому кошику, інакше зубів не збереш. — Слова зірвалися тихим рівним гарчанням.

Якусь мить Пімлі здавалося, що Род не підкориться, і начальник тюрми відчув новий спалах тривоги. Та потім поволі мутант підняв кришку плетеного кошика. Він був з ручками — удома у Фінлі такі називали козубами. Род неохоче простягнув його, водночас заплющуючи свої червоні, закоростявілі повіки і повертаючи голову, наче очікував запотиличника.

Фінлі зазирнув усередину. Довго мовчав, а потім і сам розреготався і запропонував Пімлі подивитися. Начальник одразу зрозумів, що всередині, але що цей вміст означав, розкумекав не одразу. Потім у голові пронісся спогад про те, як він вичавив прища й запропонував Пімлі злизати кривавий гній, неначе вишукану закуску, що лишилася після вечірки. На дні Родового кошика лежала купка використаних серветок. «Клінекс».

— Таммі Келлі наказала тобі позбирати вранці сміття? — спитав Пімлі.

Род перелякано кивнув.

— І вона сказала тобі, що ти можеш узяти собі зі сміттєвих баків все, що припаде до душі?

Він думав, що Род збреше. Якби це сталося, він наказав би Фінлі дати брехунові урок чесності — віддухопелити як слід.

Але Род — Гейліс — зажурено похитав головою.

— Гаразд, — полегшено зітхнув Пімлі. Ранній ранок якось не викликав бажання когось бити й чути плач та виття. Вони псували людині сніданок. — Можеш іти зі своїми знахідками. Але наступного разу питай дозволу, бо будеш битий. Зрозумів?

Род енергійно закивав.

— Іди. Геть з мого дому й моїх очей!

Вони провели його поглядами, недоумка з кошиком зашмарканих серветок, які, поза всіляким сумнівом, він смакуватиме, наче солодку нугу. Кожен соромив іншого, щоб той зберігав серйозний вираз обличчя, поки нещасний скалічений нічий син не пішов. І лише потім вони розреготалися.

Фінлі О’Теґо гепнувся спиною об стіну, та так сильно, що одна з картин злетіла зі свого гвіздка, і сповз на підлогу, б’ючись в істериці сміху. Пімлі сховав обличчя в долоні й сміявся до кольок у чималому череві. Сміх зняв напруження, з яким кожен з них почав день, миттєво розвіяв його.

— Небезпечний хлопак! — сказав Фінлі, коли до нього повернулася здатність говорити, і витер мокрі від сліз очі пухнастою рукою-лапою.

— Шмаркледиверсант! — погодився Пімлі. Його обличчя було буряково-червоним.

Вони перезирнулися і знову зайшлися сміхом від полегшення, і заливалися ним, аж поки не розбудили економку на третьому поверсі. Таммі Келлі лежала у своєму вузькому ліжку, слухаючи тих ка-меїв, і несхвально вдивлялася в темряву. На її думку, всі чоловіки були однакові, байдуже, якого кольору в них була шкіра.

Вийшовши надвір, г’юм-начальник і тахін, шеф безпеки, пліч-о-пліч покрокували Алеєю. А Дитя Родерика тим часом, низько похиливши голову, припустило через Північну браму. Серце шалено калатало в грудях. Він був на волосину від смерті! Еге ж! Якби Горностай запитав його: «Гейлісе, ти що-небудь сховав у будинку?», він би спробував збрехати, але де вже такому, як він, обдурити такого, як Фінлі О’Теґо. Нізащо в житті він би його не обманув! Його б одразу викрили, це точно. Але його не викрили, слава Ґану. Та куля, яку йому дав стрілець, тепер лежала, схована, в дальній спальні й тихо дзижчала сама до себе. Він поклав її в кошик для сміття, як йому й наказали, та прикрив чистими серветками з коробки, що стояла на раковині (це йому теж наказували). Про те, що він може взяти викинуті серветки собі, мови не було, але він просто не зміг опиратися їхнім вологим смачним пахощам. Але ж усе добре вийшло, чи не так? Атож! Бо замість ставити йому різні питання, на які він не зміг би відповісти, вони його засміяли і відпустили. Він хотів би знову вилізти на гору й погратися з пухнастиком, але сивий старий г’юм Тед сказав йому іти геть, далеко-далеко, коли він виконає свою роботу. А якщо почує стрілянину, Гейліс має сховатися і чекати, поки вона не закінчиться. А що почує — о так, жодних сумнівів. Адже він виконав те, про що просив його Роланд з Ґілеаду? Перша з гудючих куль тепер лежала в одному з гуртожитків, феверелі, ще дві були в Дамлі-Гаузі, де працювали Руйначі і відсиплялися після зміни охоронці, а остання лежала у будинку начальника… де його мало не зловили! Гейліс не знав, та й знати не хотів, для чого були ті гудючки. Він збирався втекти, якщо вдасться, то зі своєю подругою Гармою — от тільки б знайти її. Якщо почнеться стрілянина, вони сховаються в якійсь глибокій ямі й він поділиться з нею серветками. На деяких не було нічого, крім засохлого мила для гоління, але на інших були мокрі шмарклі й великі «кози», навіть через кришку кошика він відчував їхні спокусливі пахощі. Найбільшу серветку, на якій була кров, він збереже для Ґарми, а вона йому за це дозволить себе чпок-чпок. Гейліс покрокував швидше, всміхаючись від заманливої думки про те, як він буде чпок-чпокатися з Гармою.

Два

Сюзанна сиділа в «прогулянковому трайку», схованому за порожнім сараєм на півночі поселення, і спостерігала, як віддаляється Гейліс. Вона помітила, що нещасний скалічений сей всміхається сам до себе, а отже, все в нього було гаразд. Справді добра новина. Щойно він зник з поля зору, вона зосередила всю свою увагу на довіреному їй краї Алгул Сьєнто.

Їй було видно обидві кам’яні вежі (хоча від вежі ліворуч виднілася лише верхня половина, решту приховував схил пагорба). Стіни веж поросли якимось плющем. Радше культурного сорту, ніж диким, подумала Сюзанна, бо довколишня місцевість жодною рослинністю ока не тішила. На західній вежі у великому м’якому кріслі (схожому на «Лей-Зі-Бой») зручно вмостився охоронець. Біля поруччя східної вежі стояли тахін з головою бобра і ниций (а якщо то був г’юм, подумала Сюзанна, то збіса бридкий сучий син). Ці двоє розмовляли і вочевидь чекали на сирену, яка оголосить кінець їхньої зміни й сніданок у кафетерії. Між двома сторожовими вежами вона бачила потрійний ряд огорожі. Проміжки між дротом були досить широкі, щоб вартові могли походжати між рядів, не боячись смертоносного удару струму. Але цього ранку там нікого не було. Декілька фолькен, що вешталися в поселенні, обтягнутому дротом, нікуди не поспішали. І якщо млява сцена, що розкинулася перед її очима, не була найбільшим обманом століття, то Роланд мав рацію. Вони вразливі, як стадо жирних поросят, що їдять останній у житті сніданок перед бійнею: кам-кам-комала, свині реберця одібрали. Хоч стрільцям і не вдалося знайти радіокеровану зброю, вони таки з’ясували, що три рушниці науково-фантастичного вигляду мали перемикачі з написом «ІНТЕРВАЛ». На думку Едді, ті гвинтівки були лазерні. Джейк запропонував випробувати їх десь у такому місці, яке б не могли побачити з Девар-Тої, але Роланд одразу ж відкинув цю ідею. Вона вигулькнула минулого вечора, коли ка-тет, здавалося, вже всоте проходив свій план.

— Малий, він діло каже, — погодився Едді. — Ті клоуни можуть дізнатися, що ми стріляємо з цих лазерів, навіть якщо не чутимуть нас і не бачитимуть. Ми ж не знаємо, які коливання відстежує та їхня телеметрія.

Під покровом темряви Сюзанна поставила всі три «лазери» на триноги. І слушної миті збиралась повернути інтервальні перемикачі. Гвинтівки могли спрацювати, посилили б паніку, яку вони хотіли викликати в поселенні, а могли й не спрацювати. Але свого часу вона спробує — це все, що вона могла зробити.

Серце важко калатало. Сюзанна чекала на музику. На сирену. А якщо сничі, які підкинув Род, спрацюють так, як того бажав Роланд, — то й на пожежі.

— В ідеалі було б добре, якби вони вибухнули в ті п’ять-десять хвилин, коли відбуватиметься зміна варти, — сказав Роланд. — Усі бігатимуть туди-сюди, махатимуть своїм друзям, переповідатимуть плітки. Розраховувати на такий розвиток подій ми насправді не можемо, але сподіватися ніхто не заборонить.

Так, тільки це їм і лишалося… але бажання на одну купу, а лайно — на іншу, й буде видно, яка купа сповниться першою. Хай там як, вона сама мала вирішити, коли зробити перший постріл. Після того все відбуватиметься дуже швидко.

Будь ласка, Господи, допоможи мені обрати слушну мить.

Вона чекала, притискаючи ствол «койота» до заглибники над ключицею. Коли зазвучала музика (Сюзанна вирішила, що пісня досить схожа на «Це аморе»), вона схилилася вбік на сидінні свого «ПТС» і мимоволі натисла на гачок. Якби перед тим вона не поставила пістолет-кулемет на запобіжник, то випустила б чергу в стелю сараю і цим здійняла рейвах. Але Роланд був хорошим учителем, і гачок під її пальцем не ворухнувся. Проте серце забилося вдвічі — ні, втричі — швидше, і вона відчула, як під пахвами по боках струмує піт, хоч день і видався прохолодний.

Музику ввімкнули — це добре. Але музики було замало. Вона сиділа на сидінні «ПТС» і чекала на сирену.

Три

— Діно Мартіно, — майже нечутно сказав Едді.

— Гммм? — перепитав Джейк.

Прокравшись через кладовище старих локомотивів і вагонів, вони втрьох сховалися за товарним вагоном «СОО Лайн». Обоє його дверей були відчинені, і крізь отвір їм було видно огорожу, південні сторожові вежі й село Плезантвіль з його однією-єдиною вулицею. Шестирукий робот, який раніше був на Алеї, тепер перемістився сюди, катався Головною вулицею вперед-назад, повз старовинні химерні (й зачинені) крамниці, викрикуючи щось схоже на математичні рівняння на повну… горлянку?

— Діно Мартіно, — повторив Едді. Ліворуч від Джейка сидів і дивився вгору блискучими очима Юк. Едді нахилився й попестив його по голові. — Цю пісню співав Дін Мартін.

— Точно? — не повірив Джейк.

— Точно. Тільки ми її переспівали: «Коли-и міся-яць лягає на твої губи, як великий шматок гівна, це аморе…»

— Цить, — пробурмотів Роланд.

— А хіба вже повіяло димом? — спитав Едді.

Джейк і Роланд похитали головами. Роланд тримав свого великого револьвера з сандаловим руків’ям. Джейк озброївся АР-15, але сумка з Орізами знову висіла в нього через плече, і не просто так, на удачу. Якщо все складеться вдало, вони з Роландом невдовзі ними скористаються.

Чотири

Як і більшість людей, що мають «хатню обслугу», Пімлі Прентис не вбачав у своїх працівниках істот, що мають у житті якусь мету, амбіції, почуття — інакше кажучи, не мав їх за г’юмів. Поки було кому принести опівдні склянку віскі й поставити перед ним о шостій тридцять на тарілці відбивну (з кров’ю), він про них не думав узагалі. І неабияк здивувався б, якби почув, що Таммі (його економка) і Тасса (його слуга) ненавиділи одне одного. Адже в його присутності вони спілкувалися з підкресленою — хоч і прохолодною — повагою.

Але цього ранку, коли з прихованих гучномовців Алгул Сьєнто полилася мелодія «Це аморе» (у виконанні «Мільярда лагідних струн»), Пімлі не було вдома. Начальник саме крокував Алеєю в супроводі Джеклі, тахіна-техніка з головою ворона, і шефа безпеки. Вони обговорювали глибинну телеметрію, і Пімлі навіть не думав про будинок, з якого вийшов востаннє. Авжеж, йому й уві сні не могло привидітися, що Таммі Келлі (досі в нічній сорочці) і Тасса із Сонеша (досі в шовкових піжамних шортах) от-от мали зчепитися через запаси провіанту.

— Та ти подивися на це! — кричала Таммі. Вони стояли на кухні, яка потопала в темряві. То була велика кімната, але всі три електричні лампи на стелі перегоріли. У крамниці залишалося ще кілька лампочок, проте їх берегли для Читалки.

— На що дивитися? — Понуро. Кисло. І що то в нього на капризно вигнутих губах Купідона — помада? Таммі здалося, що так.

— А ти не бачиш порожніх місць на полицях? — обурено спитала вона. — Роззуй очі! Тушкованої квасолі вже нема…

— Ти ж знаєш, він її не їсть…

— І тунець теж закінчився. Що, скажеш, і його він не їсть? Та він його їстиме, поки з вух не полізе, і ти це знаєш!

— А ти не можеш…

— Супу нема…

— Чорта з два його нема! — вереснув він. — Подивися сюди, і туди, і ту…

— І нема «Кемпбелз Таматер», які він найбільше любить, — перебила вона його, не на жарт розпаляючись і присуваючись ближче. Ще ніколи в їхніх сварках не доходило до бійки, але Тасса здогадувався, що сьогодні може бути якраз той день. Швидше б це сталося, о-о! З яким задоволенням він зацідить у пику цій старій жирній язикатій суці! — Ти бачиш десь тут «Кемпбелз Таматер», Тассо звідки-ти-там?

— А сама що, коробки консервів не донесеш? — Він і собі приступив ближче. Тепер вони стояли майже лоб у лоб, і попри те, що економка була опасиста, а юнак худий, як тростина, не схоже було, щоб начальників слуга її боявся. Таммі кліпнула, і вперше, відколи Тасса причовгав на кухню (чашку кави собі налити, і все), на її обличчі промайнув якийсь дивний вираз: не роздратування, а якась нервовість, може, навіть страх. — Така немічна стала, Таммі звідки-ти-там, що навіть коробки супових консервів з крамниці не притягнеш?

Уражена, вона випросталася на повен зріст. Її щелепа (масна й лиснюча від нічного крему) затремтіла від обурення.

— Носити харчі з крамниці — робота слуги! Ти дуже добре це знаєш!

— Але хто сказав, що ти не можеш допомогти? Я вчора підстригав його газони, сама знаєш, і бачив, як ти розвалилася в своєму улюбленому кріслі зі склянкою чаю з льодом, я все бачив.

Втративши останні краплини страху, вона спалахнула від люті.

— Я теж маю право на відпочинок! Я присіла, бо щойно вишарувала підлогу…

— А мені здалося, що це зробив Доббі, — кольнув він. Доббі був хатнім роботом, якого називали «ельфом-домовиком», старим, але доволі вправним.

Таммі розпалилася ще більше.

— Та що ти знаєш про хатню роботу, ти, гидотний малий гомик?

Зазвичай бліді щоки Тасси залила червона барва. Він би й незчувся, як руки самі стислися в кулаки, якби не вп’ялися у долоні доглянуті нігті. Йому спало на думку, що ця дріб’язкова шарпанина просто безглузда перед лицем тієї чорноти, яка вже зовсім скоро поглине їх усіх. Вони просто два ідіоти, що сваряться й лають одне одного на краю прірви, але йому було байдуже. Стара свиноматка стільки років до нього присікувалася, і причина вилізла тільки зараз. Нарешті ці слова зірвалися, і все стало на свої місця.

— То от чому я тебе так нервую, сей? — м’яко і вкрадливо спитав він. — Бо я цілую палку замість тицяти нею в дірку, і все?

Розквітлі на щоках Таммі Келлі троянди запалахкотіли, як смолоскипи. Так далеко вона заходити не хотіла, але тепер, якщо вже вона цю тему зачепила — вони зачепили, бо в сварці була і його провина, — то не відступиться. Хай їй грець, якщо відступиться.

— У Біблії начальника написано, що мужолозтво — це гріх, — обурено промовила вона. — Я сама про це читала, так. У книзі Левит, у третій главі, вірш…

— А що в книзі Левит сказано про гріх обжирання? — поцікавився він. — Що там пишуть про бабу з цицьками, як подушки, і дупою завбільшки з кухонний сті…

— Не чіпай моєї дупи, членосмоктун малий!

— Я принаймні можу знайти собі чоловіка, — недбалим тоном сказав він. — І не мушу лягати в ліжко зі щіткою для пилу…

— Не смій! — пронизливо скрикнула вона. — Стули свою брудну пельку, поки я її тобі не стулила!

— …щоб познімати павутину зі своєї поцьки, а потім…

— Я тобі зуби повибиваю, якщо ти не…

— …потицяти пальцем у свою стару змучену дірку. — Тут йому спало на думку ще образливіше слово. — Свою стару змучену брудну дірку!

Вона теж стисла руки в кулаки, великі, значно більші, ніж у нього.

— Принаймні я ніколи…

— Я тебе прошу, сей, більше нічого не кажи.

— …не дозволяла якомусь старому брудному… старому… брудному…

Вона розгублено замовкла і втягнула носом повітря. Тасса теж принюхався і зрозумів, що цей запах з’явився не щойно. Він ширився майже від самого початку їхньої суперечки, але тепер посилився.

— Ти відчуваєш… — почала Таммі.

— …дим! — закінчив він, і вони стривожено перезирнулися, забувши про сварку за п’ять секунд до того, як вона переросла в бійку. Таммі перевела погляд на старий плакат, що висів біля плити. Такі плакати було розклеєно по всьому Алгул Сьєнто, бо більшість будинків поселення були з дерева. Старого дерева. «ВСІ МАЮТЬ ДІЯТИ СПІЛЬНО, ЩОБ СТВОРЮВАТИ ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ» — йшлося на ньому.

Десь поблизу (у задньому коридорі) голосно і лячно завила сирена одного з детекторів диму, які ще працювали. Таммі поквапилася в комору, де лежав вогнегасник.

— Візьми ще один у бібліотеці! — закричала вона, і Тасса без нарікань помчав виконувати наказ. Пожежа була єдиним, чого боялися всі.

П’ять

Ґескі О’Теґо, заступник начальника служби безпеки, стояв у вестибюлі Феверел-Холу, гуртожитку, що знаходився одразу за Дамлі-Гаузом, і розмовляв з Джеймсом Кеґні. Кеґні був рудоволосий кан-тої, котрий полюбляв сорочки в стилі вестерн і чоботи на підборах, завдяки яким він зі своїм зростом п’ять футів п’ять дюймів був вищий на три дюйми. Обидва тримали в руках планшети з затискачами для паперу й обговорювали необхідні зміни в охороні Дамлі на наступний тиждень. Шість охоронців, яких призначили на другу зміну, злягли з г’юмською хворобою, що її Ґанглі, лікар поселення, назвав «свинкою». У Краї Грому хворіли всі — через повітря, це знали всі, а ще через отруйні залишки діяльності давнього люду, — але це завжди завдавало купу неприємностей. Ґанглі казав, що їм ще пощастило уникнути справжніх епідемій, таких як Чорна смерть чи Гаряча трясучка.

За їхніми спинами на брукованому майданчику за Дамлі-Гаузом тривала вранішня гра в баскетбол: команда охоронців — тахінів і кан-тої (які мали заступити на свою зміну, щойно прозвучить сирена) — проти різнорідної команди Руйначів. Ґескі спостерігав, як Джої Растосович кинув м’яча з-за триочкової лінії і той зі свистом розсік повітря. М’яч перехопив Трампас і вивів його з меж досяжності, на мить піднявши кепку, щоб під нею почухати. Ґескі недолюблював Трампаса, бо той занадто симпатизував талановитим тваринам, яких мав охороняти. Неподалік сидів на сходах гуртожитського ґанку і спостерігав за грою Тед Бротіґен. Як завжди, цмулячи «нозз-а-лу» з бляшанки.

— Ну то й хрін з ним, — сказав Джеймс Кеґні тоном людини, яка пошвидше хоче закінчити нудну розмову. — Якщо ти не проти на день-два зняти кілька г’юмів з патрулювання периметра…

— А чому Бротіґен сьогодні так рано встав? — перебив його Ґескі. — Він же вічно вилежується до полудня. І той хлопчисько, з яким він дружить. Як його звати?

— Ерншо? — Ще Бротіґен водив дружбу з тим недоумком Руїсом, але Руїс хлопчиськом не був.

Ґескі кивнув.

— Еге ж, точно, Ерншо. Він сьогодні на чергуванні. Я вже бачив його в Читалці.

Кеґу (як називали його друзі) було глибоко начхати на те, чому Бротіґен піднявся з ранніми пташками (хоча не те щоб у світі, у Краї Грому так точно, лишилося багато пташок). Він хотів пошвидше розібратися з розкладом чергувань, щоб нарешті піти в Дамлі й з’їсти тарілку яєшні. Йому казали, що хтось із Родів десь знайшов свіжу зелену цибульку, і…

— Кегу, відчуваєш запах? — раптово спитав Ґескі О’Теґо.

Кан-тої, що величав себе Джеймсом Кеґні, хотів було спитати, чи Ґескі не перднув, але раптом йому стало не смішно. Бо він справді щось відчув. Дим?

Кеґ подумав, що так.

Шість

Тед сидів на холодних східцях Феверелу, вдихав смердюче повітря і слухав, як поливають один одного лайкою на баскетбольному майданчику тахіни і г’юми. (Але не кан-тої — ті відмовлялися опускатися до такої вульгарності.) Його серце билося важко, але не швидко. Якщо він і повинен був перейти якийсь Рубікон, то зробив це вже давно. Можливо, того вечора, коли ниці люди забрали його з Коннектикуту, але швидше за все — того дня, коли підійшов до Дінкі з пропозицією звернутися до стрільців, які, за словами Шимі Руїса, були неподалік. Зараз він відчував збудження (був заведений, як сказав би Дінкі), але чи нервувався? Ні. Нерви, подумав він, для тих, хто ще не наважився остаточно.

Він чув, як позаду один ідіот (Ґескі) питав у другого ідіота (Кеґні), чи той відчуває якийсь запах, і одразу зрозумів, що Гейліс виконав своє завдання. Гра почалася. Тед сягнув рукою в кишеню й витяг клапоть паперу. На ньому був написаний рядок: ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ, ПІДНЯВШИ РУКИ; ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ.

Він зосереджено дивився на аркуш — готувався транслювати.

За його спиною, у великій кімнаті Феверелу, лунко, по-віслючому, заверещав детектор диму.

«Почалося, почалося», — подумав він і подивився на південь, туди, де, як він сподівався, засів перший стрілець — жінка.

Сім

Пройшовши три чверті шляху до Дамлі-Гауза, начальник Прентис зупинився. Обабіч нього непорушно застигли Фінлі й Джеклі. Сирена ще не прозвучала, але ззаду розлягалося пронизливе завивання. А щойно вони почали розвертатися в той бік, як з протилежного боку поселення, де були гуртожитки, донеслося таке саме виття.

— Що, в біса… — почав Пімлі.

…відбувається — так він хотів закінчити, але саме цієї миті в парадні двері будинку начальника тюрми вилетіла Таммі Келлі, а слідом за нею мчав Тасса, його слуга. Обоє відчайдушно розмахували руками.

— Пожежа! — кричала Таммі. — Пожежа!

«Пожежа? — здивувався Пімлі. — Але це неможливо. Бо якщо я чую детектор диму зі свого будинку і детектор диму з гуртожитку, тоді…»

— Мабуть, фальшива тривога, — сказав він Фінлі. — У цих детекторах диму таке трапляється, коли батарейки…

Не встиг він виголосити цю підбадьорливу думку, як з вікна будинку начальника вилетіли шибки, а слідом за ними назовні вирвався язик помаранчевого полум’я.

— О боги, — пронизливо закричав Джеклі. — Пожежа!

У Пімлі відвисла щелепа. І раптом озвався ще один детектор, його звуки були більше схожі на гучний кашель чи гикавку. Господи всемогутній, Ісусе, та це ж у Дамлі-Гаузі! Певна річ, нічого не може трапитися у…

— Бос, — Фінлі О’Теґо рішуче взяв його за лікоть. — Бос, — його голос прозвучав досить спокійно. — У нас неприємності.

Перш ніж Пімлі встиг відповісти, завила сирена, сигналізуючи початок нової зміни. І зненацька він збагнув, якими беззахисними вони будуть наступні сім хвилин. Вразливими в усіх значеннях цього слова.

Допускати слово «атака» в свої думки він відмовлявся. Принаймні поки що.

Вісім

Дінкі Ерншо сидів у великому м’якому кріслі і нетерпляче чекав, коли ж нарешті почнеться забава. Йому здавалося, що він нудиться без діла вже цілу вічність. Зазвичай перебування в Читалці додавало йому наснаги — чорт, та тут усі заряджалися енергією, то був ефект «доброго розуму», — але сьогодні він лише відчував, як дедалі тугіше натягуються дроти напруги, стискаючись у животі в клубок. Він розумів, що з балконів униз поглядають кан-тої і тахіни, які користуються хвилею розумового піднесення, але його не турбувало, що хтось із них може прочитати його думки. Від цього, принаймні він був убезпечений.

Невже нарешті пожежна сигналізація? Десь так із Феверелу?

Можливо. А може, й ні. Бо ніхто більше не озирався.

«Стоп, — подумав він. — Тед попереджав, що чекати буде важко, адже так? Принаймні Шимі в безпеці. Шимі в своїй кімнаті, а в Корбет-Холі пожежі не буде. Тож заспокойся. Розслабся».

І все-таки то була пожежна сигналізація. Дінкі був у цьому впевнений. Ну… майже впевнений.

На руках у нього лежала розгорнута книжка кросвордів. Останні п’ятнадцять хвилин він вписував у клітинки абищо, не вчитуючись у питання. Тепер же написав угорі сторінки великими темними друкованими літерами: ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ, ПІДНЯВШИ РУКИ, ВИ НЕ ПОСТРА

Цієї миті десь нагорі, напевно, в західному крилі, озвалася пожежна сигналізація. Кілька Руйначів, котрих грубо вирвали з глибокої концентрації, зойкнули від тривоги та подиву. Дінкі теж зойкнув, але від полегшення. А заразом і чогось більшого. Від радості? Так, це відчуття дуже схоже було на радість. Бо, коли завила пожежна сигналізація, він відчув, що потужне дзижчання «доброго розуму» перервалося. Надприродна об’єднана сила Руйначів дала збій, як електрична проводка від перевантаження. І бодай на мить нищення Променя припинилося.

А тим часом Дінкі мав завдання. Чеканню край. Він підвівся, не звертаючи уваги на книжку кросвордів, що впала на турецький килим, і спрямував силу думки на Руйначів, які зібралися в кімнаті. Зробити це було неважко: з Тедовою допомогою він дотепер тренувався в цьому щодня. А якщо це подіє? Якщо Руйначі прочитають цю думку і передадуть ланцюжком далі, надаючи пропозиції Дінкі силу команди? Що ж, тоді вона лише зміцніє. Вона стане домінантою в новому образі доброго розуму.

Принаймні була така надія.

(НАРОД ПОЖЕЖА В БУДІВЛІ ПОЖЕЖА)

Неначе на підтвердження, десь щось вибухнуло і з вентиляційних панелей став просочуватися димок. Руйначі роззиралися навколо круглими очима, деякі вже зводилися на ноги.

І Дінкі передав:

(НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ НЕ ПАНІКУЙТЕ УСЕ ДОБРЕ ПІДНІМАЙТЕСЯ)

Він показав їм подумки ідеально чітке, відпрацьоване зображення північних сходів і додав до нього образ вервечки Руйначів. Руйначі, що підіймалися північними сходами. Руйначі, що перетинали кухню. Тріскотнява вогню, запах диму, але все це йшло з західного крила, де були спальні охоронців. І чи міг хто-небудь засумніватися у правдивості цієї телепатичної трансляції? Чи почали б з’ясовувати, хто її передає і навіщо? Тільки не зараз. Зараз вони були просто налякані. Зараз вони хотіли, щоб хтось сказав їм, що робити, і цей хтось був Дінкі Ерншо.

(ПІВНІЧНІ СХОДИ ПІДІЙМАЙТЕСЯ ПІВНІЧНИМИ СХОДАМИ І ВИХОДЬТЕ НА МОРІЖОК)

Подіяло. Вони пішли. Як вівці за бараном чи кобили за жеребцем. Деякі вже розібрали дві головні ідеї

(БЕЗ ПАНІКИ БЕЗ ПАНІКИ)

(ПІВНІЧНІ СХОДИ ПІВНІЧНІ СХОДИ)

і передавали їх далі. А ще краще було те, що Дінкі почув ці думки й згори — від кан-тої й тахінів, що спостерігали з балконів.

Ніхто не побіг і не запанікував, але вихід північними сходами почався.

Дев’ять

Сюзанна сиділа на своєму «ПТС» і визирала з вікна сараю, вже не переймаючись тим, що її можуть помітити. Завивали щонайменше три детектори диму, ще гучніше ухкала пожежна сигналізація — Сюзанна була певна, що спрацювала вона в Дамлі-Гаузі. Немовби у відповідь, з Плезантвіля донеслися пронизливі електронні гудки, до яких долучилося калатання дзвонів.

Оскільки все це відбувалося на півдні, не дивно, що жінка на півночі Девар-Тої бачила лише спини трьох охоронців у порослих плющем сторожових вежах. Троє здавалися мізерною кількістю, але то було лише п’ять відсотків від загалу. Сякий-такий початок.

Сюзанна подивилася в приціл на одного з них і подумки проказала молитву. Боже, допоможи прицілитися… і не схибити.

Скоро.

Це станеться скоро.

Десять

Фінлі ухопив начальника за лікоть, але Пімлі скинув його руку і знову рушив у бік будинку, не вірячи власним очам: з усіх вікон на лівій стіні валив дим.

— Бос! — закричав Фінлі й знову вхопив начальника за руку. — Бос, за будинок не хвилюйтесь! Руйначі — от про кого нам слід потурбуватися! Руйначі!

Те, на що не спромоглися слова, зробило лячне виття пожежної сигналізації Дамлі-Гауза: воно пробилося до свідомості Пімлі, але це зробило. Він повернувся в той бік і на мить зустрівся поглядом з маленькими пташиними очицями Джеклі. У них він не побачив нічого, крім паніки, яка, хоч як це не дивно, самого Пімлі привела в стан рівноваги. Звідусіль лунали завивання сирен і гудків. І серед них чітко виділявся один пульсуючий сигнал, якого він ніколи в житті не чув. Він долинав з боку Плезантвіля?

— Ходімо, бос! — ледве не благав Фінлі О’Теґо. — Треба перевірити, чи все гаразд із Руйначами…

— Дим! — закричав Джеклі й забив темними (і ні до чого не придатними) крильми. — Дим у Дамлі-Гаузі, дим у Феверелі!

Пімлі проігнорував його. Він витяг з кобури «миротворця», на мить подумавши, що за лихе передчуття змусило його взяти сьогодні зброю. Цього він не знав, але був радий, що револьвер приємно обтяжує руку. За спиною в нього голосили Тасса й Таммі, та на цю парочку він теж не звертав уваги. Серце ледь не вискакувало з грудей, але він знову був спокійний. Фінлі мав рацію. Найважливішими зараз були Руйначі. Слід подбати про те, щоб не втратити третину навчених екстрасенсів у пожежі від несправної проводки чи непродуманої диверсії. Він кивнув до шефа служби безпеки, й вони побігли до Дамлі-Гауза, а слідом з пронизливими вересками, лопочучи крильми, неначе втікач з якогось мультфільму «Ворнер Бразерс», мчав Джеклі. Десь угорі горлав Гескі. А потім Пімлі О’Нью-Джерсі почув звук, від якого холод пронизав його до кісток, швидке чу-чу-чу. Постріли! Якщо якийсь клоун відкрив стрільбу по його Руйначах, то бачать боги, голова цього клоуна вже ввечері теліпатиметься на палі. Те, що об’єктом нападу стали не Руйначі, а охоронці, ще не спало на думку ні йому, ні хитрішому Фінлі. Забагато подій відбувалося, і відбувалося надто швидко.

Одинадцять

На південному краю поселення Девар від синкопованого звуку сирен мало не лускалися барабанні перетинки.

— Господи, — сказав Едді й не почув себе.

Охоронці в південних вежах стояли спинами до них і дивилися на північ. Диму Едді ще не бачив. Можливо, охоронцям з їхніх високих оглядових пунктів було видно краще.

Роланд узяв Джейка за плече і жестом показав на товарний вагон «СОО Лайн». Джейк кивнув і проліз під вагоном. За ним хвостиком подався Юк. Роланд виставив обидві долоні вперед, наказуючи Едді залишатися на місці, й поліз слідом. На протилежному боці хлопчик і стрілець випросталися, стали пліч-о-пліч. Вартовим було б дуже добре їх видно, якби їхню увагу не відвернули детектори диму й пожежна сигналізація в поселенні.

Зненацька фасад будівлі «Плезантвільської компанії металовиробів» опустився в землю. З гаража, який за ним ховався, вилетіла роботокерована пожежна машина, уся яскраво-червона, блискуча, з хромованими деталями. Посередині видовженого корпусу пульсував ряд червоних лампочок, і голос із гучномовця кричав: «ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! ЇДЕ КОМАНДА ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ „БРАВО“! ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! ДОРОГУ КОМАНДІ ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ!»

У цій частині Девару не повинні були пролунати постріли. Поки що не повинні. Налякані мешканці Алгул Сьєнто мали вважати, що південний бік поселення безпечний: не хвилюйтеся, ось вам прихисток від сьогоднішнього несподіваного дощу з лайна.

Стрілець витяг Орізу з Джейкового запасу і кивнув, щоб хлопчик теж узяв собі тарілку. Потім показав на охоронця на вежі праворуч і знову на Джейка. Той кивнув, зайняв позицію готовності й чекав од Роланда відмашки.

Дванадцять

«Щойно почуєш сирену, яка сигналізує про початок нової зміни, — інструктував її Роланд, — починай. Завдай якомога більше шкоди, але, заради твого батька, не дозволяй їм зрозуміти, що вони мають справу лише з однією людиною!»

Можна подумати, була потреба про це нагадувати.

Вона могла зняти трьох вартових на вежі ще поки сирена вила, але чомусь вирішила зачекати. І вже за кілька секунд зраділа своєму рішенню. Задні двері котеджу в стилі королеви Анни розчахнулися так рвучко, що мало не злетіли з горішньої завіси. І звідти повалили Руйначі, у паніці чіпляючись руками за тих, хто йшов попереду («І це ті, що нищать усесвіт, — подумала Сюзанна. — Отара овець»), а серед них вона помітила півдюжини потвор з головами тварин і щонайменше чотирьох тих моторошних гуманоїдів у масках.

Першим Сюзанна застрелила охоронця на західній вежі й перевела приціл на пару в східній вежі ще до того, як труп першої жертви в битві за Алгул Сьєнто з мізками, що текли з голови йому по щоках, перевалився через поруччя і впав на землю. Пістолет-кулемет «койот», налаштований на стрільбу короткими чергами, випльовував кулі трикратними пострілами: Чу! Чу! Чу!

Тахін і ниций у східній вежі стрімко розвернулися проти годинникової стрілки обличчям один до одного, як фігури в танці. Тахін упав на вузький місток, що оперізував верхівку вежі, ницого кинуло на поруччя, він перевалився через них і полетів головою на землю. Сюзанна почула хрускіт, з яким зламалася його шия.

Двоє з отари Руйначів помітили падіння бідолахи і закричали.

— Підніміть руки! — То був Дінкі, вона впізнала голос. — Якщо ви Руйнач, підніміть руки!

Ніхто навіть не поставив під сумнів, чи потрібно це насправді. За таких обставин будь-хто впевнений у своїх діях користувався беззаперечним авторитетом. Деякі Руйначі (але поки що не всі) попідносили руки. Та Сюзанна цього не потребувала. Відрізнити овець від козлів вона могла й без піднятих рук. Її зір набув моторошної ясності.

Вона перевела важіль скорострільності з КОРОТКОЇ ЧЕРГИ на ОДИНИЧНИЙ ПОСТРІЛ і заходилася винищувати охоронців, що вийшли з Читалки разом з Руйначами. Тахін… кан-тої, в нього стріляй… жінка-г’юм, але її не чіпай, вона Руйнівниця, хоч і не тримає рук догори… не питай, звідки я це знаю, я просто знаю, і все…

Сюзанна натиснула на гашетку «койота», і голова г’юма біля жінки в яскраво-червоних слаксах розлетілася бризками крові й кісток. Руйначі заверещали, як діти, вибалушеними очима роззираючись навколо, не опускаючи рук. І тут Сюзанна знову почула Дінкі, та тільки не фізичний його голос, а ментальний, і до того ж набагато гучніший:

(ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ, ПІДНЯВШИ РУКИ; ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ)

І то був сигнал для неї вийти з укриття й почати рухатись. Вона застрелила вісьмох посіпак Багряного Короля, враховуючи тих трьох, що були на вежах (хоча важко було назвати це досягненням, зважаючи на їхню паніку), і більше нікого з охоронців не бачила, принаймні поки що.

Сюзанна ввімкнула двигун «ПТС» і покотила до іншого покинутого сараю. Махина так рвонула з місця, що жінка мало не злетіла з сидіння, більше схожого на велосипедне. Намагаючись стримати сміх (втім, безуспішно), вона закричала на всю горлянку неприємним, як вереск стерв’ятника, голосом Детти:

— Пішли звідси, сучі діти! На південь! Руки вгору, щоб ми могли відрізнити вас від поганців! Усі, хто не підніме рук, отримають кулю в голову! Щоб ви мені не сумнівались!

Вона заїхала в двері іншого сараю, трицикл зачепився шиною за одвірок, але не настільки сильно, щоб перекинутись. І слава Богу, бо підняти його самотужки їй би не стало сил. У цьому сараї на тринозі стояв один з «лазерів». Вона перевела перемикач у положення «УВІМК» і не встигла замислитися, що ж їй робити з інтервальним перемикачем, як з дула зброї вирвався промінь червонувато-фіолетового світла, прорізав повітря понад потрійною огорожею і зробив діру в горішньому поверсі Дамлі-Гауза. На Сюзаннин погляд, діра не поступалася розміром отвору від артилерійського снаряду, випущеного по прямій.

«Це добре, — подумала вона. — Треба і решту пустити в дію».

Але вона не була певна, чи є для цього час. Інші Руйначі вже підхопили пропозицію Дінкі й передавали повідомлення далі:

(НА ПІВДЕНЬ! РУКИ ВГОРУ! НЕ ПОРАНЯТЬ!)

Вона перемістила важіль «койота» і для переконливості дала довгу чергу по горішньому поверсі найближчого гуртожитку. Кулі свистіли й рикошетили. Сипалося скло. Руйначі закричали й у паніці, з піднятими руками, побігли вздовж стіни Дамлі-Гауза. З-за рогу вийшов Тед. Його годі було не помітити, бо він ішов проти течії. Вони з Дінкі обійнялися, потім підняли руки й приєдналися до потоку Руйначів, що плинув на південь, Руйначів, які найближчим часом мали втратити свій статус надважливих персон і стати просто втікачами, що силкуватимуться вижити в темному отруєному краї.

Сюзанна застрелила вісьмох, але цього було не досить. Її опанував голод, той сухий голод. Її очі бачили все. Вони пульсували в очницях, і боліли, і помічали кожну дрібницю. Вона сподівалася, що з-за рогу Дамлі-Гауза вигулькнуть інші охоронці: тахіни, ниці люди чи г’юми.

Вона жадала продовження.

Тринадцять

Шимі Руїс мешкав у Корбет-Холі, гуртожитку, який Сюзанна полила вогнем зі ста куль щонайменше. Якби він лежав у ліжку, то його майже напевне чекала б смерть. Але він укляк біля підніжжя: молився за те, щоб з його друзями нічого не сталося. Коли з вікна вилетіли шибки, він навіть не підвів голови, а просто став молитися з подвійним запалом. Він чув думки Дінкі

(ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ)

вони пульсували у нього в голові, потім їхній потік став з’єднуватися з іншими

(ПІДНЯВШИ РУКИ)

зливаючись у річку. А потім з’явився голос Теда, і він не просто вторував іншим, він їх розширював, перетворював річку думок

(ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ)

на океан. Сам не усвідомлюючи, що робить, Шимі змінив слова молитви. «Отче наш» перетворилося на «Ідіть на південь, піднявши руки; вас не поранять». І промовляти їх він не перестав, навіть коли за Дамлі-Гаузом оглушливо вибухнула цистерна з пропаном.

Чотирнадцять

Ґанглі Трістум (для вас доктор Ґанглі, кажу спасибі) з багатьох поглядів був людиною, якої в Дамлі-Гаузі боялися найбільше. Кан-тої, котрий — всупереч поширеній традиції — взяв собі ім’я й прізвище тахіна, а не людини, керував лазаретом, що займав третій поверх західного крила, залізною рукою. І на роликових ковзанах.

Коли Ґанглі сидів у себе в кабінеті й працював з паперами чи був на викликах (здебільшого навідуючи шмаркатих Руйначів у гуртожитках), у лазареті всі почувалися доволі вільно й розслаблено. Та варто було йому вийти, як усі без винятку: медсестри, санітари й пацієнти, — шанобливо (й стривожено) замовкали. Новачок міг би лише посміятися, уперше побачивши присадкуватого, темношкірого недочоловіка з важкою щелепою, що повільно ковзав на роликах центральним проходом між ліжок, згорнувши руки на стетоскопі, що лежав на грудях, з краями білого халата, що майоріли позаду (один з Руйначів якось охарактеризував його таким чином: «Він виглядає, як Джон Ірвінг після невдалої підтяжки лиця»), Втім, той, кого Ґанглі піймав би за висміюванням, більше не сміявся б. У доктора Ґанглі був справді гострий язик, і ніхто не смів безкарно піднімати на глум його ковзани.

Але тепер, замість ковзати, він безладно літав проходами. Сталеві колеса (бо його ковзани було виготовлено задовго до появи роликів) гримотіли по дерев’яній підлозі.

— Усі документи! — кричав він. — Чули мене?.. Якщо я загублю хоч одну історію хвороби в цьому хріновому гармидері, одну кляту історію хвороби, я пообідаю чиїмись очима і зап’ю їх чаєм!

Пацієнтів, певна річ, уже не було. Щойно зазвучав перший детектор і перша цівка диму просочилася в лазарет, він наказав підняти їх з ліжок і відвести вниз сходами. Чимало санітарів (боягузи нещасні, він запам’ятав їх усіх поіменно і, коли настане час, збирався подати детальний звіт) втекли разом із хворими, але п’ятеро залишилися, включаючи його особистого помічника, Джека Лондона. Ґанглі пишався ними, хоча його погрозливий голос, поки він катався туди й назад проходом крізь дим, що дедалі густішав, нічим цього не виказував.

— Збирайте документи, чули? Глядіть мені усі позбирайте, клянуся всіма богами, що ходили і повзали по цій землі! Глядіть мені!

У вікно стрелив червоний промінь світла. Його випустили з якоїсь зброї, бо скляна стіна, що відділяла його кабінет від палати, розлетілася на друзки, а улюблене м’яке крісло почало тліти.

Ґанглі пірнув під лазерний промінь і, не пригальмовуючи, покотив далі.

— Твою ж! — закричав один із санітарів. То був г’юм, надзвичайно бридкий, з вибалушеними очима і блідим обличчям. — Що, в біса, то було?

— Та яка різниця! — заревів Ґанглі. — Яка різниця, що то було, сракопикий ти клоун! Документи збирай! Збирай мої довбані папери!

Звідкілясь — чи не з Алеї? — долинуло деренчання й брязкіт якоїсь рятувальної машини.

— ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! — почув Ґанглі. — ЇДЕ КОМАНДА ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ «БРАВО»!

Ґанглі й не підозрював, що існує така річ, як команда пожежного реагування «Браво», але вони багато чого не знали про поселення, в якому жили. Та що там, він міг користуватися заледве третиною приладів у власній операційній! Хоча байдуже, зараз важливо було…

Не встиг він закінчити думку, як на кухні вибухнули газові балони. Колосальний вибух прогримів, здавалося, просто під ними, і Ґанглі Трістума жбурнуло в повітря. Металеві колеса його роликів шалено крутилися. Інших підкинуло теж, і вся задимлена кімната зненацька сповнилася літаючих папірців. Дивлячись на них, знаючи, що папери згорять і він буде щасливчик, якщо не згорить разом з ними, доктор Ґанглі чітко усвідомив: кінець настав рано.

П’ятнадцять

Телепатична команда

(ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ. ПІДНЯВШИ РУКИ; ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ)

барабанним дробом зазвучала в голові у Роланда. Час. Він кивнув Джейкові, й полетіли Орізи. Їхній моторошний свист у загальній какофонії був майже нечутний, втім, один з охоронців, напевно, щось розчув, бо почав було розвертатися, але саме цієї миті тарілка відітнула йому голову й та, здивовано тріпочучи віями, полетіла через спину вниз. Обезголовлене тіло зробило два кроки і перевалилося через поруччя, з шиї ринув струмінь крові. Інший охоронець уже лежав унизу.

Едді легко перекотився під вагоном «СОО Лайн» і стрибком звівся на ноги вже на боці поселення. З пожежної станції, схованої за фасадом магазину металовиробів, вилетіли ще дві автоматизовані пожежні машини. Коліс у них не було — здавалося, що пересувалися вони на повітряних подушках. Десь ближче до північного краю університетського містечка (бо саме з ним Едді вперто порівнював Девар-Тої) прогримів вибух. Добре. Прекрасно.

Двома тарілками з Джейкового запасу, що невпинно зменшувався, Роланд і хлопчик проробили діру в потрійній огорожі. Там, де до неї було підведено струм, зашипіло, і зашкварчало, і блимнуло синім вогнем. Потім вони ввійшли в поселення. Рухаючись швидко і не розмовляючи, пробігли вони повз сторожові вежі, на яких тепер не було вартових. Юк біг по п’ятах за Джейком. Зараз вони були в провулку між аптечним магазином Генрі Ґрема і плезантвільською книгарнею.

Біля виходу на Головну вулицю вони роззирнулися навколо і побачили, що на ній нема нікого, хоча в повітрі ще висів сильний електричний запах (наче в метро, подумав Едді) від останніх двох пожежних машин, від якого лише дужчав загальний сморід. Віддалік заливалися пожежні сигналізації і детектори диму. Тут, у Плезантвілі, Едді не міг позбутися невідчепної асоціації з Головною вулицею Діснейленду: жодного тобі сміття в канавах, жодних непристойних написів на стінах, немає навіть пилюки на дзеркальних вітринах. Саме сюди приходили Руйначі, коли в них прокидалася ностальгія за Америкою, подумалося йому. Але хіба їм не хотілося чогось реалістичнішого, ніж це пластмасово-фантастичне застигле життя? Може, коли на тротуарах і в крамницях траплялися люди, тут було веселіше, але не вірилося. Принаймні йому не вірилося. Можливо, то був шовінізм міського хлопця.

Через дорогу від них вишикувалися в ряд «Взуття Плезантвіля», «Мода веселого Парижа», «Волосся сьогодні» і кінотеатр «Перлина» (ЗАХОДЬТЕ, У НАС ПРОХОЛОДНО — обіцяла розтяжка під маркізою). Роланд махнув рукою, показуючи Едді та Джейку, що вони перейдуть на той бік. Саме там, якщо все піде так, як він сподівався (а такого не бувало майже ніколи), вони і влаштують свою засідку. Пригинаючись, вони перетнули вулицю, Юк не відставав від Джейка ні на крок. Поки що все йшло як по маслу, і це змушувало стрільця по-справжньому непокоїтись.

Шістнадцять

Будь-який загартований у боях генерал вам скаже, що навіть у невеликій битві (як-от ця) завжди настає момент, коли порушується злагодженість подій і логічна послідовність і зникає реальне відчуття того, як просувається бій. Усі ці подробиці пізніше відтворюють історики. Можливо, історія саме тому й існує, що є потреба підтримувати міф про послідовність подій.

Але зараз не про це. Розвиток подій сягнув тієї точки, коли битва за Алгул Сьєнто стала жити власним життям, і все, що я зараз можу, — вказувати то на одне, то на інше й сподіватися, що з цього всеохопного хаосу ви зможете вибудувати власний порядок.

Сімнадцять

Трампас, замучений екземою ниций, котрий так необачно розкрив Тедові велику таємницю, метнувся до вервечки Руйначів, що тікали з Дамлі-Гауза, і вхопив одного з них, сухорлявого і лисіючого колишнього теслю на ім’я Берді Маккан.

— Берді, що таке? — закричав Трампас. На ньому був захисний капелюх, що притлумлював телепатичний сигнал. — Що відбувається, ти зн…

— Стріляють! — закричав, вириваючись, Берді. — Стріляють! Вони там! — Він показав кудись назад.

— Хто? Скіль…

— Стережіться, ідіоти, вона не загальмує! — закричав Ґескі О’Теґо десь за спинами у Трампаса й Маккана.

Трампас озирнувся і нажахано побачив, як центральним проходом Алеї на повній швидкості летить пожежна машина: блимають червоні лампи, ззаду чіпляються два сталеві роботи-пожежники. Пімлі, Фінлі й Джеклі відскочили вбік. Тасса, хлопець-слуга, також. Але Таммі Келлі впала на траву обличчям униз, і довкола неї розтеклася калюжа крові. Її розчавила пожежна команда «Браво», яка понад вісімсот років не виїжджала на виклик. Так скінчилося сповнене скарг життя Таммі.

І…

— ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! — гриміла пожежна машина. Обабіч будинку начальника вигулькнули ще дві. І знову Тасса ледве встиг відскочити і врятувати свою шкуру. — ЦЕ КОМАНДА ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ «БРАВО»! — З машини висунувся металевий стрижень, розійшовся навпіл, і показалася сталева вертушка, з якої у восьми різних напрямках полилася під високим тиском вода. — ДОРОГУ КОМАНДІ ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ «БРАВО»!

І…

Джеймс Кеґні — той тахін, що стояв з Ґескі у вестибюлі Феверел-Холу, коли почалася вся ця веремія, пам’ятаєте його? — побачив, що мало статися, і закричав до охоронців, які, похитуючись, виходили з західного крила Дамлі-Гауза, кашляючи й тручи червоні від диму очі. У деяких горіли штани, дехто тримав у руках — о, слава Ґану, Бессі й усім богам! — зброю.

Кеґ кричав їм, щоб забиралися з дороги, але не почув сам себе, така стояла какофонія. У нього на очах Джої Растосович відтягнув двох охоронців, ще кількох штовхнув убік Ерншо. Ще кілька втікачів, що кашляли й терли заплакані очі, помітили пожежну машину і розбіглися самі. А потім Команда пожежного реагування «Браво» на повному ходу врізалася в охоронців західного крила — несучись навпростець до Дамлі-Гауза, поливаючи все на всі сторони світу водою.

І…

— О Господи, ні, — простогнав Пімлі Прентис і затулив очі долонями. А Фінлі не міг відвести погляду. Він дивився на те, як ницого (здається, його звали Бен Александер) затягло під велетенські колеса вантажівки, як іншого збило решіткою радіатора і розчавило об стіну Дамлі-Гауза, в яку врізалася машина. Бризнули скалки шибок, полетіли уламки дерева. А потім машина провалилася у льох, частково прикритий клумбою хирлявих квітів. Колесо застрягло у колодязі з драбиною, і механічний голос прогримів:

— АВАРІЯ! ПОВІДОМТЕ НА СТАНЦІЮ! АВАРІЯ!

«Як ти здогадався, Шерлоку», — подумав Фінлі, з млосним зачудуванням дивлячись на кров на траві. Скількох його людей, цінних працівників, розчавило кляте несправне одоробало? Шістьох? Вісьмох? Дюжину, трясця його матері?

З-за Дамлі-Гауза знову розляглося те страхітливе чу-чу-чу — звук пострілів з автоматичної зброї.

На Фінлі налетів товстий Руйнач на прізвище Вейверлі. Але побігти далі не встиг — начальник служби безпеки вхопив його за барки.

— Що сталося? Хто вам сказав іти на південь?

Бо Фінлі, на відміну від Трампаса, був без захисного капелюха, і повідомлення

(ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ, ПІДНЯВШИ РУКИ; ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ)

так сильно й голосно било по мізках, що годі було думати про щось інше.

Поряд з ним Пімлі силкувався зібратися з думками. Він зосередився на думці, що билася в головах, і спромігся сформулювати свою: «Це має бути Бротіґен. Він ухопив ідею і ретранслює сигнал. Це точно він, більше нікому».

І…

Ґескі схопив спершу Кега, потім Джеклі й прокричав їм зібрати всіх озброєних охоронців й дати їм завдання оточити з боків Руйначів, які поспішали на південь Алеєю і прилеглими вулицями. Кеґ і Джеклі витріщилися на нього порожніми поглядами — очима паніки, — і він ледь не закричав від насилу стримуваної люті. І тут на них з виттям сирен налетіли ще дві пожежні машини. Більша збила двох Руйначів, протягла їх по землі й переїхала. Одним з них був Джої Растосович. Машина проминула, б’ючи по траві стиснутим повітрям, яке виходило з вентиляційних отворів, а Таня впала навколішки біля свого чоловіка, що помирав, і здійняла руки до неба. Вона кричала що було сили, але Ґескі майже її не чув. Від краху надій і переляку на очі йому навернулися сльози. «Собаки брудні, — подумав він. — Брудні підступні собаки».

І…

На півночі поселення Алгул Сюзанна вийшла з прикриття і стала наближатися до потрійної огорожі. План цього не передбачав, але потреба і далі стріляти, і далі валити гадів була непереборною. Вона просто не могла нічого з собою вдіяти. Роланд би її зрозумів. До того ж хмари диму з Дамлі-Гауза моментально затягли той край поселення, де вона перебувала. Час від часу дим прошивали промені лазера — загорялися й гасли, неначе неонові вивіски, — і Сюзанна нагадала собі не потрапити під них, щоб не заробити дірку в животі діаметром два дюйми.

Дірку в огорожі вона пробила кулями «койота» — перерізала спершу зовнішню, потім внутрішню і нарешті середню — та пірнула в густий дим, на ходу перезаряджаючись.

І…

Руйнач Вейверлі спробував звільнитися від хватки Фінлі. «Ні, ні, навіть не мрій про це», — подумав Фінлі й притягнув чоловіка (в минулому житті, до Алгула, той працював бухгалтером абощо) ближче до себе, потім двічі відважив йому ляпасів, таких сильних, що заболіла рука, а Вейверлі аж вереснув від болю й подиву.

— Хто, нахрін, за цим стоїть?! — прогорлав Фінлі. — ХТО, НАХРІН, ЦЕ ВСЕ ВИРОБЛЯЄ?

Пожежні машини, що їхали слідом за першою, зупинилися перед Дамлі-Гаузом і пустили струмені води у дим. Фінлі сумнівався, що це допоможе, але, напевно, й зайвим не буде. Принаймні кляті машини не врізалися в будівлю, яку мали рятувати, як це сталося з першою.

— Сер, я не знаю! — зарюмсав Вейверлі. З однієї ніздрі й кутика рота в нього текла кров. — Я не знаю, але тих дияволів, напевно, п’ятдесят, якщо не сотня! Нас вивів Дінкі! Благослови, Боже, Дінкі Ерншо!

Тимчасом Ґескі О’Теґо вхопив однією чималою рукою за шию Джеймса Кегні, а другою — Джеклі. Ґескі підозрював, що клятий сучий син Джеклі має намір накивати п’ятами, але зараз був не час цим перейматися. Йому потрібні були вони обидва.

І…

— Шеф! — прогорлав Фінлі. — Шеф, хапайте малого Ерншо! Щось із ним нечисто!

І…

Притиснувши голову Кеґа до однієї щоки, а голову Джеклі — до другої, Ґескі (котрий того жахливого ранку мислив так само чітко і зв’язно, як і решта мешканців поселення) нарешті домігся, щоб його почули. І повторив свою команду: розділити озброєних охоронців і приставити їх до Руйначів, що тікали на південь.

— Не намагайтеся їх спинити, просто супроводжуйте! І заради всього святого, не допускайте, щоб вони підсмажилися на дроті! Не пускайте їх до огорожі, якщо підуть через Головну вули…

Не встиг він закінчити інструктаж, як із димової завіси вилетіла якась фігура. То був Ґанглі, лікар поселення. Його білий халат горів, але ролики досі були на ногах.

І…

Кашляючи, Сюзанна Дін зайняла позицію біля лівого заднього рогу Дамлі-Гауза. Вона бачила трьох сучих потрохів — тільки не знала, що їх звати Ґескі, Джеклі й Кегні. Але прицілитися не встигла, бо їх сховала хмара диму. А коли він розвіявся, Джеклі й Кега вже не було: пішли зганяти озброєних охоронців, щоб пантрували отару і принаймні спробували захистити охоплених панікою овець, якщо вже не могли їх одразу спинити. Але Ґескі ще стояв на місці, й Сюзанна вбила його одним пострілом.

Пімлі цього не бачив. На той час йому вже стало зрозуміло, що вся ця вакханалія — поверхова. Цілком імовірно, що її здійняли навмисне. Щось підозріло швидко й підозріло організовано Руйначі вирішили знятися й піти подалі від півночі, звідки почалася атака на Алгул.

«Ерншо в цій грі пішак, — подумав він. — От з ким я справді хочу побалакати, то це з Бротіґеном».

Але перш ніж він встиг дістатися до Теда, його схопив за обидві руки наляканий Тасса. Він забелькотів, що будинок начальника горить, що він боїться, страшенно боїться, що весь одяг начальника, його книжки…

Пімлі Прентис збив його з ніг могутнім ударом кулака. Пульсування об’єднаної думки Руйначів (не доброго, а затьмареного тепер розуму) шаленіло

(З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ ВАС НЕ)

у нього в голові, загрожуючи звести нанівець усе мислення. Це зробив довбаний Бротіґен, Пімлі це точно знав, а тепер він уже був далеко попереду… хоча…

Пімлі замислено зважив у руці «миротворця», але передумав і заховав його в кобуру, що висіла під лівою пахвою. Довбаний Бротіґен був потрібен йому живий. Довбаний Бротіґен мав йому дещо пояснити. Не кажучи вже про те, що він мав довести до кінця своє кляте руйнування.

Чу-чу-чу. Довкола нього свистіли кулі. Довкола нього метушилися охоронці — г’юми, тахіни й кан-тої. Господи, та серед них лише декілька були озброєні, переважно г’юми, які патрулювали периметр огорожі. Тим, що охороняли Руйначів, зброя не була потрібна, бо здебільшого Руйначі були ручні, як папужки, а думка про напад ззовні здавалася безглуздою, аж поки…

«Аж поки це не сталося», — подумав він і цієї миті помітив Трампаса.

— Трампас! — проревів він. — Трампас! Ковбою! Хапай Ерншо і тягни його до мене! Хапай Ерншо!

Тут, посередині Алеї, було трохи не так шумно, і Трампас досить чітко почув сея Прентиса. Він припустив за Дінкі й ухопив юнака за руку.

І…

Одинадцятирічна Даніка Ростова вийшла з хмари диму, що вже щільно оповила нижню половину Дамлі-Гауза. Дівчинка тягла за собою два червоні візки. Її обличчя почервоніло й розпухло, з очей текли сльози, вона зігнулася мало не навпіл — від зусилля, з яким тягла за собою Баджа і Седжа, які у тих візочках сиділи. В обох були величезні голови й крихітні мудрі очі гідроцефалів, але у Седжа були ще й недорозвинені руки, якими він активно розмахував, тоді як Бадж їх не мав. В обох текла з рота піна, обидва хрипіли.

— Допоможіть! — спромоглася видушити з себе Дані й знову закашлялася. — Допоможіть, хто-небудь, вони задихнуться!

Побачивши її, Дінкі рвонув було до неї, але Трампас його втримав, хоча було видно, що йому це не до душі.

— Ні, Дінкі, — сказав він з нотками вибачення, проте твердо. — Нехай їм допоможе хтось інший. З тобою хоче поговорити шеф…

І тут біля них виник Бротіґен, блідий, зі стиснутими у вузьку смужку губами.

— Відпусти його, Трампасе. Ти мені подобаєшся, хлопче, тому я не раджу тобі лізти в наші справи.

— Тед? Що…

Дінкі знову зробив крок у бік дівчинки, і знову Трампас потягнув його назад. Бадж зомлів і упав з візка головою на землю. І хоч приземлився він на м’яку траву, пролунав жахливий звук, з яким розколюється череп, і Дані Ростова пронизливо закричала.

Дінкі кинувся до неї. І ще раз Трампас його зупинив, смикнувши сильно й водночас витягаючи з кобури кольт «вудсман» тридцять восьмого калібру.

Часу напоумлювати його не було. Тед Бротіґен не кидав ментального списа ще з тих часів, як 1935 року застосував його проти крадія гаманця в Ейкроні. Він не вдавався до нього навіть у Бриджпорті, штат Коннектикут, 1960 року, коли його схопили ниці люди, хоча спокуса була велика. Він пообіцяв собі, що більше ніколи ним не скористається, і найменше йому хотілося порушувати обіцянку проти

(всміхайся, коли це кажеш)

Трампаса, котрий завжди нормально до нього ставився. Але йому потрібно було дістатися південного краю, поки в поселенні не відновили порядок, і він мав твердий намір дістатися туди разом з Дінкі.

А ще він розлютився. Бідолашний маленький Бадж, у нього завжди й для кожного знаходилася тепла усмішка!

Він зосередився і відчув, як голову прорізає жахливий біль. Ментальний спис полетів. Трампас відпустив Дінкі й подивився на Бротіґена недовірливо-докірливим поглядом, що його Тед запам’ятає до кінця життя. А потім ухопився за голову, наче її роздирав найсильніший у Всесвіті головний біль, і впав мертвий на траву. Його горло розпухло, язик вивалився з рота.

— Ходімо! — крикнув Тед і вхопив Дінкі за руку. Прентис поки що, слава Богу, дивився в інший бік — його увагу відволік ще один вибух.

— Але Дані… і Седж…

— Седжа вона витягне! — Кінець думки передав ментально:

(тепер їй легше, бо не потрібно тягти ще й Баджа)

Тед і Дінкі поквапилися зникнути. У цей же час Пімлі Прентис перевів погляд у їхній бік. Очі йому полізли на лоба, коли побачив Трампаса, і він закричав навздогін утікачам, щоб вони зупинилися — зупинилися ім’ям Багряного Короля.

Фінлі О’Теґо витяг зброю, але, перш ніж встиг вистрелити, на нього налетіла Даніка Ростова, вискочила на нього, кусалася, дряпалась. Вона майже нічого не важила, але він настільки не очікував нападу з цього боку, що мало не впав разом з нею. Наступної миті він уже схопив її сильною волохатою рукою і скинув на землю, але Тед і Дінкі були вже майже за межами досяжності: вони зрізали кут до лівої стіни будинку начальника, щоб зникнути за димовою завісою.

Фінлі для надійності взяв пістолет обома руками, глибоко вдихнув і вистрелив один раз. Куля влучила старому в руку, полилася кров, він скрикнув і заточився. Але молодий цуцик підхопив старого пса, і вони щезли за рогом будинку.

— Я йду за вами! — проревів Фінлі їм навздогін. — І коли я вас упіймаю, ви пошкодуєте, що народилися на світ! — Але погроза чомусь прозвучала жахливо порожньо.

Тепер усе населення Алгул Сьєнто: Руйначі, тахіни, охоронці-г’юми, кан-тої з кривавими червоними плямами, що блищали на лобі, як третє око, — рухалося припливною хвилею, текло на південь. І Фінлі побачив те, що йому дуже не сподобалося. Руйначі (і більш ніхто, крім Руйначів) йшли туди з піднятими руками. Якщо на півдні засіли інші бандити, їм буде нескладно зрозуміти, кого відстрілювати, чи не так?

І…

У своїй кімнаті на третьому поверсі Корбет-Холу, досі навколішках біля підніжжя свого ліжка, вкритого скалками розбитого скла, на Шимі Руїса, який кашляв від диму, що заповзав у розбиті вікна, зійшло одкровення… чи він почув голос уяви, обирайте, що вам більше до вподоби. Хай там як, він скочив на ноги. Його очі, що зазвичай зберігали дружній вираз, але завжди з подивом дивилися на загадковий світ, якого він не міг до кінця збагнути, були ясні й сповнені радості.

— ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ! — закричав він у порожній кімнаті.

Він роззирнувся навколо, щасливий, як Ібензер Скрудж, котрий побачив, що зробили духи за одну ніч, і побіг до дверей. Під капцями хрускотіли уламки скла. Одна гостра скалка прохромила йому ногу (несучи на своєму вістрі смерть, хоч він цього й не знав, о горе, о Дискордія), але в ейфорії він навіть не помітив цього. Він вискочив у коридор, а звідти — сходами вниз.

На сходовому майданчику другого поверху Шимі здибав немолоду вже Руйнівницю, Беллу О’Рурк. Він ухопив її в обійми й струсонув.

— ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ! — закричав він їй в обличчя. Приголомшена, вона нічого не розуміла. — ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ВСЕ ЩЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ЩЕ НЕ ПІЗНО! ЯКРАЗ ВЧАСНО!

Він помчав далі, щоб ширити радісну звістку (принаймні для нього вона була радісна), і…

На Головній вулиці Роланд подивився на Едді Діна й перевів погляд на Джейка Чемберза.

— Вони йдуть, і саме тут ми їх і зустрінемо. Чекайте моєї команди, а тоді стійте й будьте непохитні.

Вісімнадцять

Першими з’явилися троє Руйначів: вони бігли щодуху з піднятими руками. Перетнули Головну вулицю, не помітивши ні Едді (котрий сховався в квитковій касі «Перлини», вибивши скло в усіх трьох віконцях сандаловим руків’ям револьвера, що колись належав Роландові), ні Джейка (який сидів у салоні старого позбавленого двигуна «форда-седану», припаркованого перед «Плезантвільською пекарнею»), ні самого Роланда (за манекеном у вітрині «Моди веселого Парижа»).

Вони перебігли з одного боку на інший і розгублено озирнулися.

«Геть, — подумки наказав їм Роланд. — Забирайтеся звідси, пірніть у провулок, тікайте, поки ще є змога».

— Сюди! — закричав один з них, і вони припустили у провулок між аптекою і книгарнею. Потім з’явився ще один Руйнач, потім ще двоє, потім перший з охоронців, г’юм з пістолетом, піднятим до рівня переляканих, широко розплющених очей. Роланд узяв його на приціл… але стріляти не став.

Бічними вуличками на Головну стікалося все більше працівників Девару. Вони розосередилися та, як і сподівався й очікував Роланд, намагалися оточити своїх підопічних, сформувати з них потік, щоб втеча відбувалася організованіше.

— Шикуйсь у два ряди! — горлав тахін з головою крука своїм дзизкучим, наче захеканим голосом. — Шикуйсь у два ряди, щоб вони були між вами!

Інший тахін, рудоголовий, розхристаний (низ сорочки виліз зі штанів), закричав:

— А як же огорожа, Джеклі? А якщо вони налетять на огорожу?

— Нічого тут не вдієш, Кеґ, просто…

Не встиг крук договорити, як повз нього з криком пробіг Руйнач. Та Джеклі дав йому такого стусана, що бідолаха розпластався посеред вулиці.

— Тримайтеся купи, хробаки! — прогарчав крук. — Хочете бігти — біжіть, але зберігайте, бля, порядок!

Неначе в такому гармидері можна було дотримуватися порядку, не без утіхи подумав Роланд. Потім той, кого звали Джеклі, прокричав рудоголовому:

— Нехай один-двоє підсмажаться, решта самі зупиняться!

Якби Едді чи Джейк розпочали тієї миті стрілянину, вона б усе ускладнила. Але жоден з них цього не зробив. Троє стрільців спостерігали зі своїх сховків, як із хаосу й паніки поставав сякий-такий порядок. Приспіли інші охоронці. Джеклі й рудий вишикували їх двома рядами, утворивши коридор, що перетинав вулицю. Поки коридор не сформувався остаточно, між них зуміли проскочити декілька Руйначів, але всього-на-всього декілька.

З’явився інший тахін, з головою горностая, і взяв керівництво на себе, підмінивши Джеклі. Він вгатив кількох Руйначів кулаком у спини, щоб вони швидше просувалися.

З південного кінця Головної вулиці долинув розпачливий зойк:

— Хтось перерізав огорожу!

І наступний:

— Вартові, здається, мертві!

Слідом за останнім криком пролунав вереск жаху, і Роланд чітко зрозумів, неначе побачив на власні очі: якийсь бідака-Руйнач натрапив на відітнуту голову вартового в траві.

Нажахане бурмотіння ще не стихло, коли з провулка між пекарнею і магазином взуття виринули Дінкі Ерншо і Тед Бротіґен, так близько біля Джейкового сховку, що він міг простягнути руку з вікна машини й торкнутися їх. Теда поранили в руку. Його правий рукав від ліктя до зап’ястя був червоний, але бігти Тед ще міг — за допомогою Дінкі, котрий підтримував його рукою. Коли вони вдвох пробігали крізь стрій охоронців, Бротіґен озирнувся і глянув просто туди, де ховався Роланд. Потім вони з Ерншо ступили в провулок і зникли з поля зору.

Таким чином вони опинилися в безпеці, принаймні поки що, і це було добре. Але де ж велике цабе? Де був Прентис, начальник цієї мерзенної тюрми? Роланд хотів розправитися з ними обома — з Прентисом і тим горностаєголовим тахіном, що зараз командував охоронцями. Відітни змії голову — і змія сконає. Але чекати довше вони не могли. Потік Руйначів уже вичахав. Стрілець сумнівався, що сей Горностай чекатиме на тих, хто відставав, — він боятиметься, що його дорогоцінні підопічні проскочать крізь дірку в загорожі. Він мав розуміти, що в цій похмурій голій місцевості далеко вони не втечуть, але також розумів, що коли поселення атакували з півночі, то рятівники можуть чекати…

Але, слава богам і Ґану, сей Пімлі Прентис був неподалік — він хитався, задихався і вочевидь був шокований. Кобура з револьвером гойдалася під м’ясистою пахвою. З ніздрі й кутика ока текла кров, неначе від усієї колотнечі у нього в голові розірвалася кровоносна судина. Він пішов до Горностая, похитуючись із боку в бік (саме це п’яне погойдування Роланд звинувачуватиме пізніше в душі за результат вранішнього бою), напевно, збирався перебрати на себе командування операцією. Їхні короткі, але міцні обійми, в яких обидва шукали заспокоєння, розповіли стрільцеві все, що йому потрібно було знати про близькість їхніх взаємин.

Він націлив револьвер на потилицю Прентиса, натиснув на гашетку і побачив, як бризнула кров і полетіло волосся. Начальник Прентис розкинув руки з розчепіреними пальцями на тлі темного неба й повалився просто під ноги ошелешеному Горностаю.

І тієї ж миті спалахнуло атомне сонце, заливаючи світ сліпучим світлом.

— Хайл, стрільці, вбивайте усіх! — закричав Роланд, долонею правої руки одводячи курок свого револьвера, прадавньої машини смерті. Четверо полягло від його пострілів, перш ніж до охоронців, вишикуваних в ряд, як глиняні качечки у тирі, дійшло, що стріляють, не кажучи вже про те, щоб вони встигли належним чином зреагувати. — За Ґілеад, за Нью-Йорк, за Промінь, за ваших батьків! Слухайте мене, слухайте! Не залишайте живими нікого! ВБИВАЙТЕ ВСІХ!

І вони: стрілець з Ґілеаду, колишній наркоман з Брукліну, самотня дитина, яку місіс Ґрета Шоу колись називала Бамою, — стали вбивати. Ззаду, з півночі, розтинаючи смуги диму на своєму «ПТС» (і лише раз ухилившись від прямого курсу — щоб об’їхати розплющене тіло хатньої робітниці, тільки цю звали Таммі), їх наздоганяла четверта: та, яку колись молоді ревні чоловіки з Національної асоціації сприяння поступу кольорового населення навчали протестувати ненасильницькими методами, але яка цілковито й без жалю прийняла спосіб життя, в якому все вирішувала зброя. Сюзанна пристрелила трьох неповоротких охоронців-г’юмів і одного тахіна, який намагався втекти. У тахіна через плече було перекинуто рушницю, але скористатися нею він навіть не намагався. Натомість він підняв лиснючі волохаті руки (голова в нього чимось скидалася на ведмежу) і став благати пощади. Але Сюзанна, пам’ятаючи про те, що відбувалося в поселенні і як пюре з мізків діточок згодовували нищівникам Променів, щоб вони працювали якнайкраще, не змилостивилася над ним, хіба що вбила його швидко, не змушуючи мучитись і тремтіти від страху перед долею.

На той час, коли вона в’їхала в провулок між кінотеатром і перукарнею, стрілянина припинилася. Фінлі й Джеклі конали, Джеймс Кеґні був уже мертвий — його людська маска, наполовину зірвана, оголювала бридотну пацючу голову. Поряд з цими трьома лежали ще три дюжини, так само мертві. Придорожніми канавами Плезантвіля, що доти були бездоганно чисті, стікала тепер їхня кров.

Поза всіляким сумнівом, у поселенні були й інші охоронці, але зараз вони, напевно, переховувалися, переконані, що на них вчинили засідку сотня чи більше досвідчених бійців, наземні пірати, що прийшли сюди бозна-звідки. Більшість Руйначів Алгул Сьєнто перебували зараз на порослій травою ділянці землі між кінцем Головної вулиці і південними сторожовими вежами, збившись у купу, мов ті вівці (якими вони, безперечно, й були). Тед, забувши про закривавлену руку, вже почав робити перекличку.

А тоді з провулка біля кінотеатру виїхав увесь північний батальйон армії розбійників: у складі однієї безногої темношкірої жінки на всюдиході. Однією рукою вона кермувала, а другою втримувала на ручках трицикла «койот». Побачивши купу трупів на вулиці, вона вдоволено кивнула.

Едді вийшов з квиткової каси й обійняв її.

— Привіт, миленький, привіт, — муркотіла вона, осипаючи його шию ніжними поцілунками, від яких у нього по тілу мурашки пішли. Потім до них підійшов Джейк (блідий від убивств, але спокійний), і вона оповила його плечі рукою і підтягнула ближче до себе. Її погляд зупинився на Роланді. Той стояв на тротуарі біля трьох стрільців, котрих він видобув до Серединного світу. Револьвер погойдувався на пальці біля лівого стегна. Чи відчував стрілець той особливий вираз жаги, що відбився на його обличчі? Чи знав він узагалі про цей вираз? Сюзанна в цьому сумнівалася. І всім серцем потяглася до нього.

— Ходи сюди, Ґілеаде, — сказала вона. — Це групові обійми, а ти належиш до групи.

Спершу їй здалося, що він не зрозумів запрошення чи зробив вигляд, буцімто не розуміє. Але потім підійшов, лише на мить завагавшись — щоб опустити револьвер у кобуру та ще підняти Юка. Роланд зайняв місце між Джейком та Едді, а Юк стрибнув Сюзанні на коліна, неначе для нього це була найприродніша в світі річ. Потім стрілець обійняв однією рукою за пояс Едді, а другою — Джейка. Сюзанна припіднялася (пухнастик кумедно завовтузився, щоб зберегти рівновагу на поверхні, яка раптово стала похилою), обійняла Роланда за шию і від душі смачно поцілувала в засмагле чоло. Джейк та Едді розсміялися, а слідом за ними й сам Роланд. То була усмішка людини, щасливої від якоїсь приємної несподіванки.

Прошу вас побачити їх такими, як зараз. Прошу вас добре їх роздивитися. Згода? Вони згуртувалися довкола «прогулянкового трайка Сюзі», обіймаються після перемоги. Я прошу вас побачити їх такими не тому, що вони виграли велику битву — адже вони знають, що це не головне, кожен з них це знає, — а тому, що їхній ка-тет востаннє разом. Історія їхнього братства закінчується тут, на цій несправжній вулиці під штучним сонцем. Порівняно з усім, що відбувалося раніше, решта оповіді буде короткою і брутальною. Бо коли розпадається ка-тет, кінець завжди настає швидко.

На жаль.

Дев’ятнадцять

Крізь щілини з кіркою засохлої крові, на які перетворилися його напівмертві очі, Пімлі Прентис дивився, як молодший з двох чоловіків відділився од групи, що обіймалася, й підійшов до Фінлі О’Теґо. Молодий побачив, що Фінлі ще ворушиться, і опустився біля нього на коліно. Жінка, яку зсадили з моторизованого трицикла, й хлопчик стали оглядати решту жертв, відправляючи на той світ тих небагатьох, що ще жили. Помираючи, з кулею в голові, Пімлі, проте розумів, що це не жорстокість, а милосердя. А коли роботу буде завершено, вони, як думав Пімлі, зустрінуться з рештою таких самих підступних боягузів, як вони, й підуть перевіряти ті будинки в Алгул Сьєнто, які не зазнали пожеж. Шукатимуть охоронців, які лишилися живими, і без роздумів убиватимуть їх, коли знайдуть. «Не багато ж вам лишилося, мої боягузливі друзі, — подумав він. — Ви перебили дві третини моїх людей». А скількох нападників знищили натомість начальник Пімлі, шеф служби безпеки Фінлі та їхні підлеглі? Наскільки міг бачити Пімлі, жодного.

Але якось помститися він усе-таки міг. Його права рука почала повільну й болісну мандрівку вгору до кобури й «миротворця», що в ній лежав.

Тим часом Едді приставив дуло великого револьвера з Ґілеаду до скроні Горностайчика. Його палець уже натискав на гашетку, коли раптом побачив, що Горностайчик, поранений у груди, стікаючи кров’ю і помираючи на очах, дивиться на нього цілковито ясним поглядом. І щось таке було в тому погляді, що Едді геть не сподобалось. Зневага, як йому здалося. Він підвів погляд, побачив, що Сюзанна й Джейк перевіряють тіла на сході «поля» битви, на протилежному боці вулиці Роланд розмовляв з Дінкі й Тедом та накладав Бротіґену на руку імпровізовану пов’язку. Двоє колишніх Руйначів уважно слухали стрільця і обидва кивали, хоч на обличчях у них читався сумнів.

Едді знову звернув увагу на тахіна, що помирав.

— Ти підійшов до краю стежки, друже мій. Здається, тобі пробили насос. Нічого не хочеш сказати перед тим, як підеш на галявину?

Фінлі кивнув.

— То кажи, приятелю. Але раджу не розтягувати, якщо хочеш договорити до кінця.

— Ти й твої поплічники — зграя боягузливих шолудивих собак, — спромігся виговорити Фінлі. Напевно, куля влучила в серце (принаймні таке в нього було відчуття), але він мусив це сказати, це потрібно було сказати, і він силою волі змушував своє поранене серце битися, поки не висловить усе. А потім помре й зануриться в жадану пітьму. — Смердючі обісцяні боягузливі собаки, які вбивають людей із засідки. Це все, що я хотів сказати.

Едді всміхнувся, та його очі залишалися серйозними.

— А як щодо боягузливих собак, які використовували дітей, щоб убити весь світ із засідки? Цілий Всесвіт — із засідки?

Горностай кліпнув очима, неначе такої відповіді не сподівався. А може, він узагалі не очікував на відповідь.

— Я виконував… накази.

— Не сумніваюся, — відрізав Едді. — І виконував їх на совість. Приємного перебування у пеклі На’ару чи в що ти там віриш. — Він притиснув дуло револьвера до скроні Фінлі й вистрелив. Горностай смикнувся один раз і застиг. З гримасою Едді звівся на ноги.

Підводячись, він бічним зором помітив якийсь рух і побачив, як ще один — головний начальник — спромігся зіп’ястися на лікоть. Його «миротворець» сорокового калібру, з якого колись стратили ґвалтівника, було націлено на Едді. Едді мав швидку реакцію, та не мав часу, щоб нею скористатися. «Миротворець» прогримів один раз, із дула вирвався язик полум’я, й кров потекла з чола Едді Діна. На потилиці злетіло пасмо волосся, коли куля вийшла з того боку. Едді вдарив себе долонею по лобі, в тому місці над правим оком, де утворилася дірка, неначе людина, яка згадала щось життєво важливе, але трохи запізно.

Роланд рвучко повернувся на стесаних підборах чобіт, блискавичним, майже не помітним для ока рухом виймаючи з кобури револьвера. Джейк і Сюзанна теж озирнулися. Сюзанна побачила, що її чоловік стоїть на вулиці, притискаючи до лоба долоню.

— Едді? Котику?

Пімлі силкувався ще раз звести курок «миротворця», по-собачому вищиряючись від натуги. Роланд вистрелив йому в горло, і начальник Алгул Сьєнто упав та перекотився ліворуч. Револьвер із незведеним курком загримів з його руки на асфальт і зупинився біля трупа друга Пімлі, Горностая. Майже під ногами в Едді.

— Едді! — пронизливо закричала Сюзанна і поповзом на руках та колінах поспішила до нього. «Поранення не тяжке, — промовляла вона про себе. — Його не тяжко поранили. Господи, не допусти, щоб мого чоловіка тяжко поранили…»

Та потім побачила кров, що струменіла з-під його руки й краплями спадала на дорогу, та зрозуміла, що поранення серйозне.

— Сьюз? — спитав він. Його голос звучав напрочуд чітко і ясно. — Сюзі, де ти? Я не бачу.

Він зробив один крок, другий, третій… і впав обличчям на дорогу. Дідо Джефордс передчував, що саме так з ним усе й станеться, від самої миті, коли вперше його побачив. Бо хлопець був стрільцем, справдешнім стрільцем, і лише такого кінця він міг сподіватися.

Один

Та ніч застала згорьованого Джейка Чемберза біля таверни «Конюшина», що стояла на східному кінці Головної вулиці Плезантвіля. Тіла охоронців вивезли роботи-прибиральники — хоч якесь полегшення. Юк уже більш ніж годину сидів у хлопчика на руках. Зазвичай він ніколи не залишався так близько на такий тривалий час, але зараз наче розумів: Джейк його потребує. Кілька разів хлопчик ховав обличчя в шерсті пухнастика і плакав.

Більшу частину того нескінченного дня Джейк ловив себе на тому, що думає на два різні голоси. Таке вже траплялося з ним раніше, але багато років тому. Тоді він був зовсім маленьким хлопчиком і підозрював, що в нього якийсь дивний нервовий розлад, який лишився непоміченим для невсипущого батьківського ока.

«Едді помирає, — торочив перший голос (той, котрий запевняв його, що в шафі живуть чудовиська і вже зовсім скоро вони зжеруть його живцем). — Він у кімнаті в Корбет-Холі, Сюзанна з ним, він патякає без угаву, але помирає».

«Ні, — заперечував другий голос (той, який переконував його, хоч і доволі мляво, що чудовиськ не існує). — Ні, цього не може бути. Едді, він… Едді! До того ж він член ка-тету. Він може померти, коли ми дійдемо до Темної вежі, там ми всі можемо померти, але не зараз, не тут, це божевілля».

«Едді помирає, — відповідав перший голос. Невблаганний. — У нього дірка в голові, така велика, що ти можеш запхати в неї свого кулака. Він помирає».

На це другий голос міг лише заперечувати, та й то з кожним разом дедалі менш переконливо.

Хоч Джейк і розумів, що вони, швидше за все, врятували Промінь (а Шимі в цьому навіть не сумнівався — він бігав моторошно спорожнілим кампусом Девар-Тої й викрикував новину: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ВСЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ!»), але легше не ставало навіть від цього. Втратити Едді — то завелика ціна навіть для порятунку світу. А розпад ка-тету був ще більшою ціною. Щоразу, коли Джейк про це думав, йому ставало млосно, і він без слів молився Богові, Ґану, Людині-Ісусу й усім разом, щоб вони сотворили диво й врятували Едді життя.

Він навіть молився письменнику.

«Врятуй мого друга, і тоді ми врятуємо тебе, — молився хлопець Стівену Кінгу, котрого ніколи не бачив. — Врятуй Едді, й ми не допустимо, щоб тебе збив той фургон. Клянуся».

А потім знову згадував Сюзанну: як вона викрикувала ім’я Едді, як намагалася його перевернути на спину і як Роланд обійняв її за плечі й сказав: «Цього не можна робити, Сюзанно, не можна його чіпати», і як вона від нього відбивалася, як її обличчя скаженіло, як у ньому прозирали різні особистості, на мить чи дві оволодівали нею і щезали. «Я мушу йому допомогти», — схлипувала вона голосом Сюзанни, добре знайомим Джейкові, а тоді чужим, грубішим голосом кричала: «Забери свої руки, засранцю! Дай я над ним почаклую, він встане й піде, от побачиш! Згинь!» І Роланд тримав її в обіймах, тримав і заколисував, а Едді лежав на землі, та не мертвий, напевно, було б краще, якби він одразу помер (хай би навіть це означало кінець усілякої надії на диво), але Джейк бачив, як смикаються його брудні від пилу пальці, й чув, як він безладно щось бурмоче, наче уві сні.

Потім підійшов Тед, а слідом за ним — і Дінкі, і ще двоє чи троє Руйначів нерішуче наблизились та стали за їхніми спинами. Тед опустився навколішки біля жінки, що борсалася й кричала, і показав жестом, щоб Дінкі вкляк з іншого боку. Тед узяв її за руку й кивнув Дінкі, наказуючи взяти за другу. І від них заструменіло якесь тепло, глибоке й заспокійливе. Джейкові воно не призначалося, але й він відчув його крихту на собі, і серце, яке шалено рвалося з грудей, притихло. Він зазирнув в обличчя Теду Бротіґену й побачив, що його зіниці розширюються і звужуються, розширюються і звужуються.

Сюзаннині крики стали слабшати, стишилися до ледь чутних стогонів болю. Вона подивилася вниз на Едді, й коли нахилила голову, з очей полилися сльози, лишаючи на сорочці Едді маленькі темні плями, як від краплин дощу. І саме тієї миті з провулка вигулькнув Шимі, викрикуючи радісну осанну всім, хто його чув: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩЕ НЕ ПІЗНО! ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ЯКРАЗ ВЧАСНО, ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ І ЩО ТРЕБА ПОЧЕКАТИ, ВІН ЗЦІЛИТЬСЯ» — сильно накульгуючи (на це ніхто навіть уваги не звернув, ніхто навіть не помітив). Дінкі тихо пробурмотів щось до Руйначів, яких ставало дедалі більше, від натовпу відділилося кілька людей, вони підійшли до Шимі й попросили його вгамуватися. У центрі Девар-Тої не вщухали сигналізації, але дві пожежні машини вже приборкали вогонь у трьох головних будівлях (у Дамлі-Гаузі, будинку начальника і Феверел-Холі).

Наступне, що запам’ятав Джейк, — як пальці Теда неймовірно обережним рухом розсунули волосся на потилиці в Едді й відкрили велику діру, заповнену темним желе загуслої крові. В ній були маленькі білі цятки. Джейк щосили себе переконував, що ті цятки — уламки кістки. Краще так, ніж думати, що то вкраплення мозку.

Побачивши страхітливу рану в голові, Сюзанна зірвалася на ноги й знову закричала. Заметалася. Тед і Дінкі (біліший од крейди) обмінялися поглядами, міцніше стиснули її руки й знову передали

(спокій тиша тихо чекай спокійно повільно спокій)

заспокійливий імпульс, що вилився як у слова, так і в кольори (світло-блакитний, що поволі переходить у спокійні відтінки попелясто-сірого). А Роланд тримав її за плечі.

— Ми можемо щось для нього зробити? — спитав стрілець у Теда. — Хоч що-небудь?

— Його можна покласти зручніше, — відповів Бротіґен. — Принаймні це ми можемо. — Він показав у бік Девару. — Роланде, але ж у вас ще є там незакінчена справа, хіба ні?

Якусь мить здавалося, що Роланд не до кінця зрозумів питання. Та потім подивився на трупи вбитих охоронців і кивнув.

— Так. Справа є. Джейку, допоможеш мені? Якщо ті, хто лишився в живих, знайдуть нового ватажка і перегрупуються… нам це не потрібно.

— А як же Сюзанна? — запитав Джейк.

— Сюзанна допоможе нам доправити її чоловіка туди, де йому буде легше і він помре спокійно, якщо це можливо, — сказав Тед Бротіґен. — Правда ж, люба?

Вона подивилася на нього не зовсім порожніми очима. Той погляд, у якому злилися розуміння і благання, крижаною бурулькою врізався Джейкові в серце.

— Він повинен померти? — спитала вона у Теда.

Тед підніс її руку до своїх губ і поцілував.

— Він має померти, а ти маєш це витримати.

— Тоді ти маєш дещо для мене зробити, — вона торкнулася Тедової щоки пальцями. Джейк подумав, що ті пальці холодні. Дуже холодні.

— Що, люба? Зроблю все, що зможу. — Він узяв її пальці в свої

(спокій тиша тихо чекай спокійно повільно спокій)

долоні.

— Припини робити те, що ти робиш, доки я сама не попрошу тебе про це, — сказала вона.

Він подивився на неї здивовано. Перезирнувся з Дінкі, але той лише знизав плечима. Тед знову перевів погляд на Сюзанну.

— Не полегшуй мені горе своїм добрим розумом, — попросила вона, — бо я готова випити чашу до дна. До останньої краплі.

Хвилину-дві Тед стояв, похиливши голову. Його насуплене чоло прорізала складка. Та потім він підвів погляд і всміхнувся їй. Такої теплої усмішки Джейк не бачив ніколи.

— Добре, леді, — відповів Тед. — Зробимо так, як ти просиш. Але якщо ми тобі знадобимося… коли знадобимося…

— Я покличу, — мовила Сюзанна й знову опустилася на коліна біля чоловіка, що лежав і бурмотів на дорозі.

Два

Коли Роланд і Джейк наближалися до провулка, що мав привести їх назад до центру Девар-Тої, де вони, забувши ненадовго свою тугу за другом, розберуться з уцілілими ворогами, Шимі простягнув руку і посмикав Роланда за рукав сорочки.

— Промінь каже спасибі, колишній Вілле Деаборн. — Криками він зірвав собі голос і тепер міг лише хрипко шепотіти. — Промінь каже, все може бути добре. Добре, як новеньке. Ще й краще.

— Це чудово, — сказав Роланд, і Джейк подумки з ним погодився. Але справжньої радості не відчув, як не відчував її тепер. Джейку не йшла з голови дірка, яку відкрили обережні пальці Теда Бротіґена. Дірка, заповнена червоним желе.

Роланд обійняв Шимі за плечі, притис його на мить до себе і поцілував. Шимі від радості заусміхався.

— Я піду з вами, Роланде. Візьмеш мене, дорогенький?

— Іншим разом, — відказав Роланд.

— А чому ти плачеш? — спохмурнів Шимі. На очах у Джейка його радість розтанула, поступилася місцем стурбованості.

На Головну вулицю невеликими групками поверталися Руйначі. Вони зиркали в бік стрільця, і на їхніх обличчях Джейк бачив переляк… якусь заціпенілу цікавість… а в деяких випадках очевидну відразу. Майже ненависть. І жодного виразу вдячності, навіть проблиску вдячності. За це він сам їх зненавидів.

— Мого друга поранили, — сказав Роланд. — Я плачу за ним, Шимі. А ще мені боляче за його жінку, бо вона мій друг. Ти можеш піти до Теда й сея Дінкі й заспокоїти її, якщо вона про це попросить?

— Якщо хочеш, так! Заради тебе що завгодно!

— Дякую-сей, сину Стенлі. А ще допоможи їм там, якщо вони кудись переноситимуть мого друга.

— Твій друг Едді! Це він лежить поранений!

— Так, його звати Едді, правду кажеш. Ти допоможеш Едді?

— Так!

— І є ще одне…

— Ще одне? — спитав Шимі й одразу ж згадав. — Еге ж! Допомогти тобі помандрувати далеко, тобі й твоїм друзям! Тед казав мені. «Зроби діру, — він сказав, — таку, як робив для мене». Тільки його повернули. Поганці його повернули. Але тебе вони не повернуть, бо поганців уже нема! Променю дали спокій! — І Шимі розсміявся. Джейку в його горі було неприємно чути той сміх.

Роланду, напевно, теж, бо його усмішка згасла.

— За якийсь час, Шимі… і я думаю, Сюзанна може лишитися тут і чекати на наше повернення.

«Якщо повернемось», — подумав Джейк.

— Але я хотів попросити тебе ще про одне. Це тобі під силу. Не допомогти комусь потрапити в інший світ, але щось трохи подібне. Я розповів усе Тедові й Дінкі, а вони розкажуть тобі, коли влаштують Едді зручніше. Ти вислухаєш їх?

— Так! І допоможу, якщо зможу!

Роланд поплескав його по плечі.

— Добре!

І стрілець із Джейком вирушили в напрямку ймовірної півночі, пішли закінчувати справу, яку розпочали.

Три

За наступні три години вони розібралися ще з чотирнадцятьма охоронцями, здебільшого г’юмами. Роланд (трохи) здивував Джейка тим, що вбив лише двох: застрелив їх з-за пожежної машини, котра врізалася в будинок і застрягла колесом у отворі льоху. Решту ж відпустив, забравши зброю і сказавши їм, що всі охоронці Девар-Тої, які після вечірньої сирени ще залишатимуться в поселенні, отримають кулю в лоба.

— Але куди нам іти? — запитав тахін зі сніжно-білою півнячою головою, на якій пишався розкішний червоний гребінь (ця істота віддалено нагадувала Джейкові мультяшного півня Фоггорна Леггорна).

Роланд похитав головою.

— Мені все одно, куди ви підете, — сказав він, — головне, щоб до вечірньої сирени вас тут уже не було. Ви виконували пекельну роботу, але тутешнє пекло закрите, і я подбаю про те, щоб двері до нього більше ніколи не відчинялися.

— Що ви маєте на увазі? — спитав тахін-півень, ледь не полохливо, але Роланд пояснювати не став. Лише наказав півню передати вказівки всім, кого зустріне.

Більшість уцілілих тахінів і кан-тої залишили Алгул Сьєнто по двоє-троє, не сперечаючись і що кілька кроків нервово озираючись. Джейк подумав, що вони мають усі причини боятися: обличчя його діна, зануреного в задуму, було страшне від горя. Едді Дін лежав на смертній постелі, й Роланд з Ґілеаду не потерпів би заперечень.

— Що ти збираєшся робити з цією тюрмою? — спитав Джейк після вечірньої сирени. Вони йшли до Едді й саме проминали задимлене згарище, на яке перетворився Дамлі-Гауз (довкола якого роботи-пожежники розставили таблички з написами «НЕ НАБЛИЖАТИСЯ. ТРИВАЄ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРИЧИН ПОЖЕЖІ»).

Роланд не відповів, лише похитав головою.

На Алеї Джейк угледів шістьох Руйначів, що стояли колом і трималися за руки. Збоку здавалося, що вони проводять спіритичний сеанс. Серед них були Шимі, Тед, Дані Ростова, дві жінки, молодша й старша, а також кремезний чолов’яга, на вигляд схожий на банкіра. Трохи віддалік лежали, складені в ряд, тіла п’ятдесяти охоронців, що загинули під час короткої атаки. З-під ковдр, якими вони були накриті, стирчали ноги.

— Ти знаєш, що вони роблять? — спитав Джейк, маючи на увазі учасників спіритичного сеансу. Ті, що лежали на землі, не робили нічого, просто були мертві — то була єдина робота, яка відтепер їм світила.

Роланд зиркнув у бік кола Руйначів.

— Так.

— І що?

— Не зараз, — відповів стрілець. — Зараз ми віддамо останню шану Едді. Тобі знадобиться весь спокій, на який ти будеш здатен, а для цього потрібно звільнити свій розум від думок.

Чотири

Тепер, сидячи з Юком на руках біля порожньої таверни «Конюшина» з її неоновими рекламами пива й мовчазним музичним автоматом, Джейк думав про те, наскільки правий був Роланд і наскільки він, Джейк, був йому вдячний, коли за сорок п’ять хвилин чи десь так стрілець подивився на нього, побачив, як жахливо він страждає, і сказав йому вийти з кімнати, де згасав Едді, крихта за крихтою втрачаючи життєву силу, вплітаючи відбиток своєї дивовижної сили волі в останній відрізок гобелену свого життя.

Група прибиральників тіл, яку організував Тед Бротіґен, відвела юного стрільця в Корбет-Хол, і там він ліг на ліжко в просторій спальні помешкання, яке займав на першому поверсі комендант. Прибиральники залишилися на подвір’ї гуртожитку. З наближенням вечора до них приєднувалися й інші Руйначі, аж поки не зібралися всі. Коли прийшли Роланд із Джейком, дорогу стрільцеві перегородила пухка руда жінка.

«Дамочко, на вашому місці я б цього не робив, — подумав Джейк. — Тільки не сьогодні».

Попри тривоги й хвилювання того дня, ця матрона (Джейк подумав, що схожа вона на Довічного президента клубу садівниць, членом якого була його мати) знайшла час на те, щоб нанести доволі товстий шар макіяжу: пудру, рум’яна й помаду, червонющу, як борти пожежної машини. Вона представилася як Грейс Рамблоу, родом з Олдершота, Гемпшир, Англія, і зажадала пояснень стосовно того, що з ними буде далі: куди вони підуть, що робитимуть, хто про них подбає. Іншими словами, ті самі питання, що прозвучали від півнеголового тахіна.

— Бо тут про нас дбали, — виклично сказала Ґрейс Рамблоу, наголошуючи на слові «тут», — а в нас самих, принаймні поки що, нема змоги потурбуватися про себе.

Її слова зустріли схвальними вигуками.

Роланд зміряв її поглядом з голови до ніг, і щось у його очах змусило дамочку вгамувати своє обурення.

— Геть з дороги, — мовив стрілець, — чи я примушу тебе забратися.

Вона поблідла під шаром пудри і без зайвих слів зробила так, як він сказав. У Корбет-Хол Джейк і Роланд заходили під несхвальний гомін, схожий на пташиний, але перемовлятися Руйначі стали лише тоді, коли стрілець відійшов на безпечну відстань й вони вже не боялися потрапити під страшнуватий погляд блакитних очей. Руйначі нагадали Джейку деяких його однокласників зі школи Пайпера, дурників у класі, які викрикували «контрольна тупа» чи «поцілуй мене в зад»… але тільки тоді, коли вчитель виходив за двері.

У коридорі на першому поверсі Корбет-Холу яскраво сяяли лампи денного світла й пахло димом з Дамлі-Гауза й Феверел-Холу. На складаному стільці праворуч від дверей з написом «КВАРТИРА КОМЕНДАНТА» Дінкі Ерншо курив цигарку. Коли підійшли Роланд і Джейк (Юк звично трюхикав за хлопчиком по п’ятах), він підвів погляд.

— Як він? — запитав Роланд.

— Що тут скажеш… помирає, — стенув плечима Дінкі.

— А Сюзанна?

— Сильна, тримається. Але коли його не стане… — Дінкі знову знизав плечима, неначе хотів сказати, що всяко може бути.

Роланд тихо постукав у двері.

— Хто там? — Сюзаннин голос, приглушений.

— Роланд і Джейк, — сказав стрілець. — Дозволиш нам увійти?

Пауза, що настала за дверима, здалася Джейкові дивно тривалою. Але Роланд, вочевидь, не здивувався, та й Дінкі теж.

Нарешті Сюзанна сказала:

— Увійдіть.

І вони зайшли.

П’ять

Сидячи тепер з Юком у заспокійливій темряві, чекаючи, коли покличе Роланд, Джейк обмірковував сцену, що відкрилася перед їхніми очима в затемненій кімнаті. А ще згадував ті три чверті години, що спливали нескінченно, аж поки Роланд не помітив, як йому зле, й не відпустив, сказавши, що покличе, коли настане «час».

Відколи Джейка витягли в Серединний світ, він бачив чимало смертей, мав справу зі смертю, навіть пережив власну, хоча про неї пам’ятав дуже мало. Але тепер ішлося про смерть його ка-товариша, і те, що відбувалося в спальні коменданта, здавалося безглуздим. І нескінченним. Джейк усім серцем шкодував, що не лишився зовні з Дінкі. Йому не хотілося запам’ятати свого саркастичного й запального друга таким.

Едді лежав у ліжку коменданта гуртожитку. Його рука покоїлася в Сюзанниній долоні, і він мав вигляд смертельно хворого, здавався старим і (хоч як неприємно було Джейку думати про це) дурним. А може, до його вигляду краще пасувало слово «старечий». Рот запався біля кутиків, утворилися глибокі ямки. Сюзанна вмила йому обличчя, але через щетину на щоках воно все одно здавалося брудним. Під очима залягли глибокі фіолетові кола, неначе покидьок Прентис спершу підбив йому обидва ока і лише потім вистрелив. Самі очі були заплющені, але очні яблука під повіками постійно оберталися, наче Едді щось снилося.

А ще він говорив. Без кінця щось бурмотів, слова лилися тихим потоком. Дещо з того, що він казав, Джейк міг розібрати, але не все. Деякі фрази мали бодай найменший сенс, але здебільшого то було те, що його друг Бенні називав кі’кам: суцільні нісенітниці. Час від часу Сюзанна змочувала ганчірку в мисці з водою, що стояла на тумбочці, викручувала її й зволожувала чоловікові чоло й зашерхлі губи. Один раз Роланд підвівся, взяв миску, спорожнив її у ванній, набрав свіжої холодної води й приніс назад на тумбочку. Сюзанна подякувала йому, тихим і дуже приємним тоном. Трохи пізніше воду поміняв Джейк, і так само вона подякувала йому. Неначе навіть не розуміла, що вони поряд.

«Ми йдемо заради неї, — сказав дорогою туди Роланд Джейкові. — Бо пізніше вона згадає, хто був поруч, і буде вдячна за це».

«Справді?» — розмірковував Джейк у темряві біля таверни «Конюшина». — Вона справді буде вдячна? Бо це через Роланда Едді Дін лежав зараз на смертельній постелі у свої двадцять п’ять чи двадцять шість, чи скільки йому було? З іншого ж боку, якби не Роланд, вона б ніколи не познайомилася з Едді. Усе було вкрай заплутано. Як і від думки про паралельні світи, в кожному з яких був свій Нью-Йорк, у Джейка розболілася від цих міркувань голова.

Лежачи на смертельній постелі, Едді Дін питав у свого брата Генрі, чому той вічно забуває відтісняти супротивника.

Питав у Джека Андоліні, хто його перетворив на таке бридке одоробло.

Кричав: «Обережно, Роланде, це Шнобель Джордж, він ззаду!»

І: «Сьюз, якщо ти розповіси йому про Дороті й Бляшаного Лісоруба, я візьму на себе решту».

І те, від чого в Джейка все похололо всередині: «Я стріляю не рукою, той, хто стріляє рукою, забув лице свого батька».

Почувши ці останні слова, Роланд намацав у напівмороці (бо вікна були затулені) руку Едді й стиснув її.

— Еге ж, Едді, правду кажеш. Друже, розплющ очі, подивися на мене.

Проте Едді не розплющив очей. І крижаний холод ще глибше пронизав Джейка, коли він почув наступні слова молодого чоловіка, в якого на голові тепер була геть непотрібна пов’язка. Едді пробурмотів:

— Усе забуте в кам’яних коридорах мертвих. Це покої руїн, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною.

Після цього якийсь час Едді бурмотів щось нерозбірливе. Джейк знову поміняв воду в мисці, а коли повернувся з ванної, Роланд помітив, що хлопець блідий, мов крейда, і відпустив його.

— Але ж…

— Не сперечайся, дорогенький, іди, — сказала Сюзанна. — Тільки будь обережний. Можливо, хтось із ворогів ще лишився живий і схоче помститися.

— Але як я…

— Я покличу тебе, коли настане час. — Роланд торкнувся Джейкової скроні пальцем скаліченої правої руки. — Ти мене почуєш.

Джейк хотів поцілувати Едді на прощання, але йому було страшно. Він боявся не того, що підхопить смерть, як застуду — ні, він знав, що цього бути не може. Просто йому здавалося, що навіть легкого доторку його вуст може виявитися досить, щоб Едді пішов до тієї галявини, де закінчується земний шлях.

І що потім Сюзанна вважатиме його винним.

Шість

У коридорі Дінкі спитав його, як там Едді.

— Жахливо, — відповів Джейк. — У тебе є ще цигарка?

Дінкі здивовано здійняв брови, але цигарку дав. Джейк постукав нею об ніготь великого пальця (цей жест він підгледів у стрільця, той завжди так робив із самокрутками), підкурив у Дінкі й глибоко затягнувся. Дим знову обпік йому легені, але не так, як уперше. У голові запаморочилось лише трохи, і він навіть не закашлявся. «Дуже скоро це ввійде у мене в звичку, — подумав Джейк. — Якщо я колись повернуся в Нью-Йорк, може, навіть піду працювати на Канал, у відділ мого батька. „Забій“ мені вже непогано вдається».

Він підніс цигарку до очей. Маленька біла бомба, що димилася не знизу, а зверху. Під фільтром було написано «CAMEL».

— Я обіцяв собі, що ніколи цього не робитиму, — зізнався Джейк Дінкі. — Ніколи в житті. І от вам, будь ласка: стою з цигаркою в руці. — Він розсміявся, гірко, по-дорослому, і від звуку власного сміху здригнувся.

— Перед тим, як перейти сюди, я працював на одного типа, — сказав Дінкі. — Містер Шарптон, так його звали. То він казав, що «ніколи» — це слово, яке слухає Бог, коли хоче посміятися.

Джейк не відповів. Він думав про те, що Едді казав про покої руїн. Колись давно, уві сні, Джейк пішов до такого покою слідом за Мією. Тепер Мія була мертва. Каллаген був мертвий. А Едді помирав. Джейк думав про всі ті трупи, що лежали на вулиці під ковдрами, а вдалині перекочувався, як кістки, грім. Він думав про те, як чоловік, що стріляв у Едді, перекотився ліворуч, коли його прикінчила Роландова куля. Намагався згадати гулянку, яку мешканці Кальї Брин Стерджис влаштували на честь їхньої появи: музику, танці й кольорові смолоскипи, — але чітко пригадалася лише смерть ще одного друга, Бенні Слайтмена. Того вечора світ здавався зітканим зі смерті.

Та він і сам помер, а тоді повернувся: повернувся в Серединний світ, назад до Роланда. Цілий той день до вечора він намагався переконати себе, що те саме може статися і з Едді, але невідь-звідки знав, що цього не буде. Джейк тоді не зіграв свою роль в історії до кінця. А Едді зіграв. Джейк віддав би двадцять років свого життя — ні, тридцять! — щоб у це не вірити. Але він вірив. Напевно, отримав це знання в телепатичний спосіб.

Покої руїн, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною.

Одного павука Джейк знав. Чи спостерігав Міїн син за тим, що відбувалося? Чи тішився? А може, вболівав за ту чи іншу команду, як довбаний фанат «Янкі» на трибуні?

Він нас бачить. Я знаю, що бачить. Я його відчуваю.

— Ти як, хлопче, в порядку? — спитав Дінкі.

— Ні. Не в порядку.

Дінкі кивнув, неначе відповідь здалася йому цілком очікуваною.

«Що ж, — подумав Джейк. — Напевно, чогось такого він і сподівався. Він же телепат».

Неначе на підтвердження, Дінкі запитав, хто такий Мордред.

— Не треба тобі цього знати, — сказав Джейк. — Повір. — Він докурив сигарету до половини («Рак легенів отут, в останній чверті дюйма», — непохитно впевненим тоном розповідав йому колись батько, показуючи вказівним пальцем на свою цигарку без фільтра, як актор у телерекламі) і вийшов з Корбет-Холу через задні двері, щоб уникнути юрби стривожених Руйначів, яка піджидала їх перед парадним входом. І це йому вдалося. Зараз він був у Плезантвілі, примостився на бордюрі, як безпритульний у Нью-Йорку, і чекав, поки його покличуть. Чекав кінця.

Він подумав, чи не піти йому в таверну і націдити собі пива (якщо вже він досить дорослий, щоб курити і вбивати людей із засідки, то й пиво йому теж можна) або просто глянути, чи музичний автомат не працює без монетки. Він міг закластися на що завгодно, що в Алгул Сьєнто панували порядки, які, за твердженнями його батька, мали з часом встановитися в усій Америці: порядки суспільства, що обходилося без грошей. І той старий «Сіберг» цілком міг бути влаштований так, що ти просто натискаєш на кнопки й обираєш музику. А ще він міг закластися, що в списку пісень поряд під номером дев’ятнадцять значилася «Хтось врятував моє життя» Елтона Джона.

Та щойно Джейк звівся на ноги, як його покликали. І не лише він почув цей заклик: Юк тихо й болісно дзявкнув. Таке було враження, що Роланд стояв поряд з ними.

До мене, Джейку, швидше. Він відходить.

Сім

Джейк поспішив у один з провулків, обминув будинок начальника, над яким досі курився дим (на ганку в кілті й сорочці, охопивши голову руками, сидів Тасса, слуга Прентиса — він чи то проігнорував наказ Роланда покинути поселення, чи то йому ніхто про це не сказав), і припустив Алеєю, раз у раз тривожно зиркаючи на довжелезний ряд трупів. Маленького «спіритичного» кола, яке він бачив раніше, вже не було.

«Я не розплачуся, — суворо пообіцяв він собі. — Якщо я досить дорослий для того, щоб курити й думати про пиво, то можу й свої дурні очі якось приборкати. Я не розплачуся».

Але розумів, що, швидше за все, обіцянки не дотримає.

Вісім

Дінкі під дверима помешкання коменданта вже був не сам: до нього приєдналися Тед і Шимі. Дінкі поступився Шимі місцем. Тед мав змучений вигляд, але Шимі здався Джейкові просто-таки страшним: очі знову налиті кров’ю, довкола ніздрів і вуха кірка засохлої крові, посірілі щоки. Він зняв капця й масажував ступню, так, наче вона завдавала йому болю. Та попри це, він здавався щасливим. В екстазі навіть.

— Промінь каже, все ще може бути добре, юний Джейку, — сказав Шимі. — Промінь каже, ще не пізно. Промінь каже спасибі.

— Це добре, — кивнув Джейк і взявся за ручку дверей. Він майже не чув, що йому каже Шимі. Він намагався зосередитись на тому

(не розплачуся, щоб не засмучувати її ще більше)

щоб, коли буде в кімнаті, контролювати свої емоції. Аж раптом Шимі сказав щось таке, що змусило його хутко відпустити ручку.

— У Реальному світі теж ще не пізно, — повідав Шимі. — Ми знаємо. Ми заглядали. Бачили знак, що рухався. Правда, Тед?

— Так, зазирали. — Тед відпив «нозз-а-ли» з бляшанки, яку тримав на руках. — Коли зайдеш, Джейку, перекажи Роланду, що дев’ятнадцяте червня дев’яносто дев’ятого скоро настане, якщо вас цікавить саме цей день. Але часу лишається все менше.

— Перекажу, — кивнув Джейк.

— А ще нагадай йому, що час у тому світі інколи прослизає. Як прокручується стара коробка передач. І так триватиме ще якийсь час, незалежно від того, що Промінь відновлюється. А щойно дев’ятнадцяте пройде…

— Воно більше не повториться, — сказав Джейк. — У тому світі ні. Ми знаємо. — Він прочинив двері й прослизнув у темряву помешкання коменданта.

Дев’ять

Єдине коло жовтого світла, яке відкидала лампа на тумбочці, лежало на обличчі Едді Діна. Тінь від носа падала на ліву щоку, а заплющені очі здавалися темними проваллями. Сюзанна вклякла на підлозі, тримала його руку в своїх долонях і дивилася на нього. Її довга тінь повзла по стіні до стелі. На іншому боці ліжка сидів у густих тінях Роланд. Довгий монолог помираючого обірвався, і дихання втратило будь-яку подобу рівного. Він судомно вдихав, затримував повітря й видихав — довго, з присвистом. Його груди часом так довго лишалися нерухомими, що Сюзанна починала тривожно вдивлятися йому в обличчя. Та потім Едді знову довгим судомним вдихом втягував повітря.

Джейк сів на ліжко поряд із Роландом, подивився на Едді, подивився на Сюзанну, потім нерішуче перевів погляд на стрільця. Та в напівмороці не побачив на ньому нічого, крім страшної втоми.

— Тед просив тобі переказати, що в Америці вже майже настало дев’ятнадцяте червня. А ще — що час може трохи ковзнути вперед.

Роланд кивнув.

— Але ми дочекаємося, поки все скінчиться. Вже недовго, а це наш обов’язок перед ним.

— Скільки ще? — промимрив Джейк.

— Не знаю. Я думав, він помре ще до того, як ти прийдеш, навіть якщо прибіжиш…

— Я й побіг…

— …але, як бачиш…

— Він бореться, — сказала Сюзанна. І від того, що пишатися їй лишилось тільки цим, Джейк увесь похолов. — Мій чоловік бореться щосили. Може, він ще щось нам скаже.

Десять

І він сказав. За п’ять хвилин, що тяглися нескінченно після того, як Джейк прослизнув у спальню, Едді розплющив очі.

— Сю… — сказав він. — Сю…зі…

Вона нахилилася ближче, тримаючи його за руки, всміхаючись йому, зібравши всю свою волю в кулак. А Едді, з нелюдським, як здалося Джейку, зусиллям вивільнив руку, відвів її трохи правіше й узяв пальцями тугий локон її кучериків. Навіть якщо його рука тягла її за волосся й завдавала болю, вона цього не показувала. На її губах розквітла усмішка: радісна, привітна, може, навіть чуттєва.

— Едді! З поверненням!

— Не дури… дурисвіта, — прошепотів він. — Я відходжу, мила, не прийшов.

— Ти говориш якісь дур…

— Цить, — прошепотів він, і вона замовкла. Рука, що заплуталася в її волоссі, потягла до себе, й Сюзанна з готовністю опустила голову й поцілувала його востаннє в губи.

— Я… чекатиму…. тебе, — з величезним зусиллям видушив із себе він.

Джейк побачив, що на його шкірі проступили краплини поту — останнє послання світу живих від тіла на порозі смерті. І саме тієї миті серце хлопця нарешті зрозуміло те, що розум знав уже декілька годин. Він розплакався. Ті сльози пекли вогнем і очищували. Роланд узяв його за руку, і Джейк сильно її стиснув. Йому було страшно і сумно водночас. Якщо таке спіткало Едді, тоді це може статися з кожним. З ним самим може статися.

— Так, Едді. Я знаю, що чекатимеш, — сказала Сюзанна.

— На… — Він знову натужно, з присвистом вдихнув. Його очі блищали, як дорогоцінні камені. — На галявині. — Ще один вдих. Рука тримала її волосся. Лампа обливала їх обох містичним жовтим світлом. — На тій, що в кінці шляху.

— Так, коханий. — Голос був спокійний, але з ока на щоку Едді скотилася сльоза й повільно потекла до підборіддя. — Я почула тебе. Чекай мене там, я знайду тебе, й далі підемо разом. Я вже йтиму на своїх двох.

Едді всміхнувся їй та перевів погляд на Джейка.

— Джейк…. до мене.

«Ні. — Джейка охопила паніка. — Ні, я не зможу. Не зможу».

Але він уже нахилявся ближче, вдихаючи запах смерті. На очах у нього тонка смужка піску, що прилип до чола Едді під лінією волосся, в краплинах поту, які все виступали й виступали, перетворилася на глину.

— Мене теж чекай, — занімілими губами промовив Джейк. — Домовились, Едді? Ми всі підемо разом. Там ми знову будемо ка-тетом, як тут. — Він намагався видушити з себе усмішку, але не зміг. Надто сильно боліло серце. Він боявся, що воно не витримає і розірветься в грудях, як розриваються камені, якщо їх укинути у сильний вогонь. Про це йому розповідав його друг Бенні Слайтмен. Смерть Бенні була жахлива, але та, що відбувалася зараз у нього на очах, була страшніша в тисячу разів. А то й у мільйон.

Едді похитав головою.

— Не… поспішай, друзяко. — Він знову втягнув повітря й скривився, неначе в повітрі були невидимі голки, що їх лише він міг відчувати. А потім прошепотів (не від слабкості, як пізніше збагнув Джейк, а тому, що це мало залишитися між ними двома). — Стережися… Мордреда. Стережися… Дандело.

— Дандело? Едді, я не…

— Дандело. — Очі розширилися. Неймовірне зусилля. — Захищай… свого… діна… від Мордреда. Від Дандело. Ти… Юк. Ваше завдання. — Едді скосив погляд на Роланда і знову глянув на Джейка. — Ш-ш-ш. — Потім: — Захист.

— Я… обіцяю. Ми обіцяємо.

Едді ледь помітно кивнув і подивився на Роланда. Джейк відсунувся вбік, і стрілець нахилився, щоб почути останні слова, які волів сказати йому Едді.

Одинадцять

Ніколи, ніколи раніше Роланд не бачив таких блискучих очей, навіть тоді на Єрихонському пагорбі, коли з ним жартівливо прощався Катберт.

Едді всміхнувся.

— Ми… непогано провели час.

Роланд знову кивнув.

— Ти… ти… — Але сказати це Едді не зміг, лише підняв руку й кволо покрутив нею.

— Я танцював, — зрозумів його Роланд. — Танцював ту комалу.

— Так, — самими губами сказав Едді та знову болісно й хрипко вдихнув. Той вдих був останній. — Дякую тобі за другий шанс. Дякую… Батьку.

То був кінець. Очі Едді ще дивилися на нього, і в них ще була свідомість, але він більше не вдихав повітря на заміну тому, яке видихнув з останнім словом: «батьку». Світло лампи м’яко золотило волосинки на його оголених руках. Десь гуркотів грім. Потім очі Едді заплющилися і голова безсило похилилася набік. Його роботу було скінчено. Він дійшов до кінця стежки, ступив на галявину. Вони сиділи навколо нього, але ка-тетом більше не були.

Дванадцять

Минуло півгодини.

Роланд, Джейк, Тед і Шимі сиділи на лавці посередині Алеї. Неподалік були Дані Ростова і чолов’яга, схожий на банкіра. Сюзанна в кімнаті помешкання коменданта гуртожитку обмивала тіло свого чоловіка: готувала до похорону. Сидячи на лавці, вони чули її голос. Сюзанна співала. Усі ті пісні вони чули від Едді, він співав їх під час довгих мандрівок. Одна пісня називалася «Народжений тікати». Інша була «Рисова пісня», з Кальї Брин Стерджис.

— Нам треба вирушати, негайно, — сказав Роланд. Він опустив руку на стегно і розтирав, розтирав. Перед тим Джейк бачив, як він дістав з кошеля флакончик аспірину (Бог його знає, де він його взяв) і насуху проковтнув три пігулки. — Шимі, відправиш нас?

Шимі кивнув. Він, кульгаючи, спираючись на Дінкі, підійшов до лавки, і все одно ніхто не звернув уваги на рану в нього на нозі. Вона здавалася такою дрібницею порівняно з тим, що їх спіткало. Безперечно — якби Шимі Руїс помер тієї ночі, то причиною смерті всі б вважали відкривання порталу між Краєм Грому й Америкою. Ще один акт телепортації вимагатиме від нього величезних зусиль і може стати смертельним. Що порівняно з цим поранена нога?

— Я спробую, — відповів Шимі. — Я старатимусь, правда-правда.

— Нам допоможуть ті, хто допомагав зазирнути в Нью-Йорк, — сказав Тед.

Саме Тед додумався, як визначити поточні дату й час в Америці Наріжного світу. Він, Дінкі, Фред Вортінгтон (схожий на банкіра чоловік) і Дані Ростова бували в Нью-Йорку і змогли викликати в пам’яті чітку ментальну картинку Таймс-сквер: яскраві вогні, вир перехожих, вивіски з назвами фільмів… а найважливіше — велетенський рухомий рядок, з якого юрмиська перехожих унизу могли дізнатися останні новини. Що тридцять секунд чи десь так він оббігав повне коло через Бродвей і Сорок восьму вулицю. Дірка між світами відкрилася достатньо широко, щоб вони дізналися, що експерти ООН досліджують гадані місця масових поховань у Косово, що віце-президент Ґор, котрий балотувався на пост президента, присвятив день у Нью-Йорку своїй передвиборній кампанії, що Роджер Клеменс вивів з гри тринадцятьох «Техаських рейнджерів», але «Янкі» все одно програли напередодні матч.

Можливо, Шимі допоміг би їм утримати діру відкритою ще якийсь час (решта жадібно вдивлялися в сяйво жвавого вечора в Нью-Йорку — не Руйнуючи тепер, а Відкриваючи, Прозріваючи), але виявилося, що в цьому нема потреби. Одразу після рахунку, з яким закінчився бейсбольний матч, рухомим рядком промчали яскраві жовто-зелені літери й цифри заввишки з одноповерховий будинок: 18 червня 1999 р., 9:19 вечора.

Джейк розтулив було рота: хотів спитати, чи впевнені вони, що зазирнули в Наріжний світ, саме той, де Стівену Кінгу залишалося жити менше доби, — але промовчав. І покартав себе за нетямущість. Відповідь крилася у часі — втім, як завжди. Цифри, що складали 9:19, в сумі теж давали дев’ятнадцять.

Тринадцять

— І скільки часу минуло відтоді, як ви це побачили? — запитав Роланд.

Дінкі подумки прикинув.

— Годин зо п’ять, не менше. Я виходжу з того, коли прозвучали сирени й вимкнулося на ніч сонце.

«Тобто на іншому боці зараз пів на третю ранку, — вирахував Джейк, полічивши години на пальцях. Думати було важко. Навіть просте додавання гальмували думки про Едді, але Джейк зрозумів, що трохи зусиль — і він подужає додати. — Хоча розраховувати на те, що минуло лише п’ять годин, не можна, бо в Америці час біжить швидше. Може, ситуація зміниться, тут і там час зрівняється, адже Руйначі вже не мучать Промінь. Але поки що все як раніше. Поки що він плине швидше».

І може перескочити вперед.

Зараз, вранці дев’ятнадцятого червня, Стівен Кінг може сидіти перед друкарською машинкою в своєму кабінеті, а наступної миті… бах! Буде вечір, вісім чи двадцять годин пролетять як одна мить, і Кінг лежатиме в труні у похоронному бюро, а довкола, теж у світлі лампи, сидітиме його невтішна сім’я і вирішуватиме, яку заупокійну службу він хотів би (звісно, за умови, що цієї інформації немає в його заповіті), може, вони навіть домовлятимуться, де його поховати. А Темна вежа? Якою її уявив собі Стівен Кінг? Чи, може, якою її уявив собі Ґан. Або Прим. Вони всі згинуть навіки. А що то за звук? Напевно, то Багряний Король регоче, і регоче, і регоче, і регіт його долинає десь із надр Дискордії. А павучок Мордред, либонь, регоче разом з ним.

Вперше після того, як помер Едді, Джейк відчув, як на поверхні свідомості зринає щось, окрім горя. Щось тихо цокало, як ті сничі, коли Едді з Роландом їх запрограмували. Перед тим, як віддати Гейлісу, щоб він їх підкинув у будинки. То цокав годинник часу, і час був не на їхньому боці.

— Він має рацію, — мовив Джейк. — Нам треба йти зараз, поки ми ще можемо чимсь зарадити.

Тед на це:

— А Сюзанна…

— Ні, — відповів Роланд. — Сюзанна залишиться тут, і ви допоможете їй поховати Едді. Згода?

— Так, — кивнув Тед. — Авжеж, якщо так треба.

— Раптом ми не повернемося за… — Роланд порахував подумки, примруживши одне око, а другим вдивляючись у темряву. — Якщо ми не повернемося о цій порі післязавтра ввечері, вважайте, що ми повернулися в Прикінцевий світ через Федік.

«Так, вважайте, що через Федік, — подумав Джейк. — Авжеж. Бо який сенс робити інше, ще логічніше припущення, що ми або мертві, або загубилися між світами, навіки пішли в тодеш?»

— Знаєте Федік? — запитав Роланд.

— Це десь на півдні? — невпевнено сказав Вортінгтон, котрий підійшов до них з Дані, дівчинкою-майже-підлітком. — Тобто було на півдні. Трампас і деякі інші кан-тої говорили про це місце так, наче там водяться привиди.

— Примари там є, — похмуро кивнув Роланд. — Посадите Сюзанну на потяг до Федіка, якщо раптом ми не повернемося сюди? Наскільки я розумію, деякі поїзди ще ходять, бо…

— Ними їздили Зелені Плащі? — підказав Дінкі. — Чи то пак Вовки по-вашому. Так, поїзди лінії «Д» ще ходять. Вони автоматизовані.

— Це монопоїзди? Вони розмовляють? — спитав Джейк, згадавши Блейна.

Дінкі й Тед обмінялися непевними поглядами, і Дінкі подивився на Джейка та знизав плечима.

— Хіба я знаю? Я більше тямлю в ліфчиках розміру «Д», ніж у поїздах лінії «Д». Та зрештою, як і всі тут. Принаймні Руйначі. Може, охоронці щось знають про ті поїзди. Чи той тип. — Він тицьнув великим пальцем у бік Тасси, котрий так і сидів на ганку перед будинком начальника, охопивши голову руками.

— Хай там як, ми скажемо Сюзанні, що обережність не завадить, — пробурмотів Роланд Джейкові. Хлопець кивнув. Він розумів, що нічого іншого їм не лишається. Але в нього назріло інше питання. Він подумки зробив нотатку: нагадати собі поставити це питання Теду чи Дінкі, якщо випаде нагода це зробити, коли їх не чутиме Роланд. Йому не подобалося, що Сюзанна залишається в поселенні (проти цього волали всі його інстинкти), але він розумів, що вона відмовиться йти з ними, не поховавши Едді. Роланд теж це чудово розумів. Примусити її піти вони могли тільки в один спосіб: зв’язавши їй руки і заткнувши кляпом рота. І це б лише погіршило становище.

— Може так статися, що дехто з Руйначів матиме бажання поїхати поїздом на південь разом з Сюзанною, — сказав Тед.

Дані кивнула.

— Нас тут незлюбили за те, що ми вам допомагаємо. Найбільше дістається Тедові й Дінкі, але півгодини тому на мене плюнули, коли я йшла в свою кімнату забрати оце. — Вона показала пошарпаного і вочевидь дуже дорогого їй ведмедика Вінні-Пуха. — Поки ви тут, вони не наважаться нас чіпати, але коли ви підете… — Вона промовисто знизала плечима.

— Чорт, я не розумію, — сказав Джейк. — Вони ж вільні.

— Вільні, і що далі? — спитав Дінкі. — Ти сам подумай. Більшість із них і в Америці не вписувалися в суспільство. Були п’ятими колесами. А тут з нами носилися як з писаними торбами, ми були віп-персонами, нам діставалися самі вершки. І раптом бац — і все скінчилось. Якщо поставити себе на їхнє місце, невже важко зрозуміти?

— Важко, — грубо відказав Джейк. І подумав, що йому просто не хотілося їх розуміти.

— Вони втратили ще дещо, — тихо сказав їм Тед. — У Рея Бредбері є роман, називається «Чотириста п’ятдесят один градус за Фаренгейтом». «Палити було приємно», такими словами він починається. Так от, руйнувати теж було приємно.

Дінкі енергійно закивав. Вортінгтон і Дані Ростова теж.

Навіть Шимі — і той кивнув.

Чотирнадцять

Едді так само лежав у колі світла, але тепер його обличчя було чисте, а ковдра на ліжку коменданта гуртожитку була охайно напнута йому до середини грудей. Сюзанна вдягла його в чисту білу сорочку, яку десь знайшла (напевно, в комендантовій шафі, здогадався Джейк). Очевидно, бритву вона теж знайшла, бо щоки Едді були гладенько виголені. Джейк спробував уявити собі, як вона сидить і голить свого покійного чоловіка, співаючи: «Кама-комала, рису надбала» — і не одразу зміг. Та раптом уява намалювала йому чітку картину, настільки нестерпну, що йому знову довелося щосили стримувати себе, щоб не розридатись.

Сюзанна мовчки слухала те, що казав їй Роланд: сиділа на ліжку, склавши руки на колінах, опустивши очі. Стрілець подумав, що вона схожа на сором’язливу незайману дівчину, якій освідчуються і пропонують шлюб.

Він закінчив говорити, а вона все так само мовчала.

— Сюзанно, ти зрозуміла, що я тобі сказав?

— Так, — не підводячи погляду, сказала вона. — Я поховаю чоловіка, Тед і Дінкі мені допоможуть. Хоча б тим, що стримуватимугь своїх «друзів»… — Останнє слово вона промовила з ледь вловною ноткою сарказму, і стрілець у душі зрадів, бо ж це означало, що тягар горя не розчавив її остаточно, — …аби вони не забрали в мене його тіло й не лінчували на яблуні.

— А потім?

— Ви або знайдете спосіб повернутися сюди й ми разом поїдемо у Федік, або Тед і Дінкі посадять мене на поїзд і я поїду туди сама.

Холодна відстороненість у її голосі не просто викликала у Джейка тривогу. Вона його налякала.

— Ти ж розумієш, навіщо нам в Америку? — стурбовано запитав він. — Справді розумієш?

— Щоб урятувати письменника, поки ще не пізно. — Вона взяла Едді за руку, і Джейк відзначив про себе, що нігті в нього бездоганно чисті. Чим вона вичистила з-під них бруд? Може, у коменданта були маленькі щипчики для нігтів, як ті, що їх його батько носив з собою у зв’язці ключів? — Шимі каже, що ми врятували Промінь Ведмедя і Черепахи. Ми гадаємо, що врятували троянду. Але попереду ще одна операція з порятунку. Письменник. Те ледащо. — З цими словами вона все-таки підвела погляд. Її очі горіли вогнем. Зненацька Джейк зрозумів, що воно й на краще, що Сюзанни з ними не буде, коли… якщо… вони зустрінуться з сеєм Стівеном Кінгом.

— Щоб ви мені його врятували, — сказала вона, і Роланд та Джейк почули, як у її голос закрадаються нотки старої злодійки Детти. — Після всього, що сталося сьогодні, спробуйте тільки не врятувати. І ти, Роланде, скажи йому, щоб продовжував писати. Навіть якщо пекло розверзеться під ногами, буде повінь, навіть якщо він захворіє на рак чи його член відвалиться від гангрени. Пулітцерівську премію теж нехай собі в голову не бере. Скажи йому, щоб писав далі й закінчив нарешті свою гадську історію.

— Я перекажу, — пообіцяв Роланд.

Вона кивнула.

— Ти приїдеш до нас, коли ми виконаємо це завдання. — На останньому слові Роланд трохи підвищив голос, тож прозвучало це майже як питання. — Ти приєднаєшся до нас, щоб довести нашу справу до кінця?

— Так. Не тому, що я так хочу. Я втратила весь запал. А тому, що так хотів він. — Вона ніжно, дуже ніжно поклала руку Едді туди, де вже покоїлася друга, — йому на груди. І націлила свій вказівний палець на Роланда. Палець дрібно тремтів. — Тільки не починай усю цю дурню про те, що ми ка-тет, ми з багатьох одне. Бо ті часи вже в минулому. Адже так?

— Так, — сказав Роланд. — Але Вежа ще стоїть. І чекає.

— До цього я теж втратила смак, здорованю. Правда.

Але Джейк зрозумів, що вона кривить душею. Бажання побачити Темну вежу вона втратила не більше, ніж Роланд. Не більше, ніж його втратив сам Джейк. Нехай їхній тет і розпався, але ка залишалося. І вона це відчувала незгірш за них.

П’ятнадцять

Вони поцілували Сюзанну на прощання (а Юк лизнув її в щоку).

— Джейку, будь обережний, — сказала вона. — Повертайся цілий і неушкоджений, чув? Едді сказав би тобі те саме.

— Я знаю. — І Джейк поцілував її вдруге. Він всміхнувся, бо уявив, як Едді наказує йому берегти зад, адже він і так уже тріснутий. І розплакався з тієї самої причини. Сюзанна ще мить протримала його в обіймах, потім відпустила і повернулася до чоловіка, що лежав, непорушний і холодний, у ліжку коменданта. Джейк зрозумів, що їй зараз не до Джейка Чемберза та його горя. Надто безмежним було її власне горе.

Шістнадцять

Біля дверей помешкання чекав Дінкі. Роланд уже пішов з Тедом — вони були в кінці коридору й обидва здавалися заглибленими в розмову. Джейк припустив, що йдуть вони на Алею, де Шимі (з невеличкою допомогою інших) спробує ще раз перекинути їх в Америку. Це йому дещо нагадало.

— Поїзди лінії «Д» ходять на південь, — сказав Джейк. — Тобто туди, де має бути південь. Правильно?

— Більш-менш, компаньйоне, — кивнув Дінкі. — На деяких локомотивах написані їхні назви, типу «Осяйний дощ» чи «Дух сніжної країни», але буквені й номерні позначки є у всіх.

— А «Д» означає «Дандело»? — зненацька спитав Джейк.

Дінкі здивовано насупився.

— Дандело? Що це, в біса, означає?

Джейк похитав головою. Він навіть не хотів казати Дінкі, від кого почув це слово.

— Ну, я точно не знаю, — мовив Дінкі, коли вони пішли далі. — Але я завжди думав, що «Д» означає «Дискордія», бо саме там, по ідеї, мають закінчувати своє життя всі поїзди — десь у найглибших надрах найгірших у Всесвіті Поганих Земель.

Джейк кивнув. «Д» — Дискордія. Щось у цьому було. Начебто.

— Але ти не відповів на моє питання, — не вгавав Дінкі. — Що таке Дандело?

— Просто слово. Я побачив його на стіні на станції «Край Грому». Швидше за все, воно нічого не означає.

Сімнадцять

Біля Корбет-Холу їх чекала делегація Руйначів. Похмурих і наляканих. «„Д“ — Дандело, — подумав Джейк. — „Д“ — Дискордія. „Д“ — доведені до відчаю».

Роланд вийшов уперед і склав руки на грудях.

— Хто говорить за вас? — запитав стрілець. — Якщо є той, хто говорить, нехай він вийде, бо наш час тут закінчився.

Уперед виступив сивий джентльмен (теж банкірського вигляду), у сірих костюмних штанях, білій сорочці, розстебнутій біля коміра, і сірому жилеті, також розстебнутому. Жилет висів на ньому, як мішок. Чоловік, що його носив, горбився.

— Ви вкрали у нас життя, — констатував він тоном сердитого вдоволення, неначе завжди підозрював, що до цього дійде. — Наше звичне життя. Що ви дасте нам натомість, містере Ґілеад?

Натовпом пронеслося схвальне бурмотіння. Почувши його, Джейк Чемберз зненацька розлютився так, як ніколи в житті. Його рука, неначе за власним бажанням, потяглася до руків’я «койота», погладила його, і Джейк відчув холодну втіху від його обрисів. Навіть горе ненадовго відступило на задній план. А Роланд усе зрозумів, бо, не повертаючи голови, сягнув рукою за спину і стиснув Джейкові пальці. Стискав доти, доки Джейк не відпустив зброї.

— Якщо вже питаєте, я скажу, що я вам дам, — промовив Роланд. — Це місце, де ви їли мозок беззахисних дітей, щоб знищити Всесвіт, я збирався спалити дощенту, так, до останньої тріски. Я мав намір запустити летючі кулі, яких у нас доста, щоб вони знищили вибухами все, що не піддалося вогню. Я планував показати вам шлях до річки Вайє й зелених Калій, що за нею лежать, і супроводити вас прокляттям, якого навчив мене батько: щоб ви жили довго і все життя нездужали.

Ці слова зустріли обуреним бурмотінням, але жоден Руйнач не наважився подивитися Роландові у вічі. Чоловік, що погодився виступити від їхнього імені (попри всю свою лють, Джейк віддав належне його мужності), хитався з боку в бік, неначе міг от-от зомліти й гепнутися на землю.

— Кальї лежать у тому напрямку, — показав Роланд рукою. — Якщо підете, дехто з вас, а може, й багато хто з вас загине в дорозі, бо там водяться дикі голодні звірі, а вода, якщо вона і є, то отруйна. Я не маю ні найменшого сумніву, що фолькен у Кальї зрозуміють, хто ви такі і що робили, навіть якщо ви збрешете. Бо серед них є манні, а манні багато бачать. Проте вам можуть подарувати прощення, а не смерть, бо в серцях тих людей набагато більше місця для милосердя, ніж ви можете осягнути своїм розумом. Чи я — своїм. У тому, що вас поставлять до роботи і решта вашого життя мине аж ніяк не в розкошах, до яких ви звикли, а у тяжкій праці й семи потах, я не сумніваюся. Але закликаю вас іти, хоча б для того, щоб спокутувати все, що накоїли.

— Ми не знали, що робимо, смертоносний ти чоловіче! — розлючено заверещала жінка з задніх рядів.

— ЗНАЛИ! — закричав у відповідь Джейк, та так голосно, що перед очима попливли чорні цятки, і Роландова рука знову миттєво опинилась на його руці, щоб стримати. Чи справді він був готовий полити юрбу вогнем з «койота», знову принести в це жахливе місце смерть? Він не знав. Знав лише, що його руки, руки стрільця, іноді не слухалися голосу розуму, коли в них опинялася зброя. — Не смійте казати, що не знали! Ви знали!

— От що я вам дам, — сказав Роланд. — Ми з моїми друзями… тими, хто вцілів, хоча я певен, що той, хто лежить мертвий, погодився б, тому я говорю і від його імені також… залишимо це місце, як є. Я не сумніваюся: тут стільки їжі, що вам на все життя вистачить, є роботи, які вам готуватимуть, і пратимуть одяг, і підтиратимуть сраки, якщо вам саме таке життя потрібне. Залишайтесь тут, якщо ви волієте бути в чистилищі, а не спокутувати гріхи. На вашому місці я б пішов. Уздовж залізничних колій, які виведуть із краю пітьми. Розкажіть тим людям про все, що накоїли, поки вони самі не зрозуміють, станьте навколішки, оголіть голови і благайте їхнього прощення.

— Нізащо! — категорично викрикнув хтось. Але на обличчях деяких промайнув сумнів — принаймні так здалося Джейкові.

— Як хочете, — мовив Роланд. — Своє останнє слово я сказав. Наступний, хто заперечить, замовкне навіки, бо моя подруга готує мого друга, свого чоловіка, до похорону, і мене переповнює горе та лють. Хто з вас наважиться ще щось сказати? Хто кине виклик моєму гніву? Якщо так, то ви кинете виклик цьому. — Він витяг свого револьвера й приклав його дулом до заглибини біля ключиці. Джейк виступив уперед і став з ним пліч-о-пліч, нарешті витягши свого «койота».

На мить запала мовчанка. А потім чоловік, що говорив, відвернувся.

— Не стріляйте в нас, містере, ви й так уже багатьох убили, — різко сказав хтось.

Роланд не відповів, і натовп став розсмоктуватися. Деякі Руйначі побігли, решта, мов застуду, підхопили естафету. Вони тікали мовчки, крім тих, хто схлипував від плачу, і невдовзі їх поглинула темрява.

— Ого, — тихо й шанобливо сказав Дінкі.

— Роланде, — звернувся до стрільця Тед. — У тому, що вони робили, винні не лише вони самі. Я думав, що пояснив, але, напевно, мені це не дуже добре вдалося.

Роланд сховав револьвера в кобуру.

— Тобі це чудово вдалося. Саме тому вони досі живі.

Край Алеї біля Дамлі-Гауза тепер був цілковито в їхньому розпорядженні. Шимі пришкутильгав до Роланда. Його очі були круглі й зберігали урочистий вираз.

— Дорогенький, ти покажеш мені, куди хочеш потрапити? — спитав він. — Можеш показати те місце?

Те місце. Роланд настільки зациклився на часі, що геть забув про простір, куди вони мали вирушити. А дорогу, якою вони їхали в Ловеллі, він пам’ятав дуже слабо. За кермом машини Джона Каллема сидів тоді Едді, а сам Роланд настільки глибоко поринув у задуму, міркував про те, яким чином переконає доглядача їм допомогти, що не роздивлявся навколо.

— А Тед показував тобі місце перед тим, як ти відправив його в Америку? — спитав стрілець у Шимі.

— Еге ж, показував. Тільки він не знав, що показує. То була дитяча картинка… не знаю, як пояснити… дурна голова, саме павутиння в ній! — Стиснутою в кулак рукою Шимі вгатив себе межи очі.

Другого удару він собі завдати не встиг, бо кулак перехопив Роланд і змусив Шимі розтиснути пальці. Дуже обережно і делікатно змусив.

— Ні, Шимі. Здається, я розумію. Ти знайшов думку… спогад з його дитинства.

До них підійшов Тед.

— Авжеж, так і є, — кивнув він. — Не розумію, чому я сам цього досі не розумів. Мабуть, це надто просто. Я виріс у Мілфорді, а те місце, де я вийшов тисяча дев’ятсот шістдесятого року, було, з погляду географії, на відстані плювка звідти. Напевно, Шимі знайшов спогад про поїздку на возі чи на гартфордському трамваї, коли я їздив у гості до дядька Джима й тітки Моллі у Бриджпорт. Десь глибоко в моїй підсвідомості. — Він похитав головою. — Я одразу зрозумів, що опинився в знайомому місці, тільки багато років минуло. Коли я був малий, Меріт-парквей ще не існувало.

— А ти можеш показати мені таку картинку? — з надією спитав Шимі у Роланда.

Роланд знову спробував викликати в пам’яті те місце в Ловеллі, де вони паркувалися на трасі № 7, місце, де він покликав Чевіна з Чейвена, щоб той вийшов з лісу, але спогади розпливалися. У тому місці не було нічого особливого, що вирізняло б його серед решти. Принаймні він нічого такого не запам’ятав.

Аж раптом йому сяйнула інша думка. Думка, пов’язана з Едді.

— Шимі!

— Так, Роланде, який був Вілл Деаборн!

Роланд узяв Шимі обома руками за голову по боках.

— Заплющ очі, Шимі, сину Стенлі.

Шимі підкорився наказу, та й сам простягнув руки і взявся ними за голову Роланда. Стрілець і собі заплющив очі.

— Побач те, що бачу я, Шимі. Побач те місце, куди нам потрібно піти. Роздивися його дуже добре.

І Шимі побачив.

Вісімнадцять

Поки вони так стояли — Роланд показував, а Шимі дивився, — Джейка тихо покликала Дані Ростова.

Він підійшов і став перед дівчинкою, але вона мовчала, неначе не знала, що їй сказати чи зробити. Він хотів було запитати, але вона його випередила: затулила йому рота поцілунком. Її губи були дивовижно м’які.

— Це щоб вам поталанило, — сказала вона. А побачивши його вражені очі, зрозуміла, яку силу мав її поцілунок, і посмілішала. Вона оповила руками його шию (не випускаючи з рук пошарпаного Пуха, спиною Джейк відчував його м’якість) і поцілувала ще раз. Її крихітні тверді груденята притискалися до його грудей, і це відчуття Джейк пам’ятатиме все життя. Пам’ятатиме її все життя.

— А це від мене. — І вона, опустивши очі й шаріючись, сховалася за Теда Бротіґена, не встиг Джейк і слова сказати. Хоча навряд чи йому б вдалося бодай щось із себе видушити, навіть якби від цього залежало його життя. Його горло наче хтось обценьками стискав.

На нього звернув увагу Тед.

— Перший поцілунок завжди найсолодший, — розсміявся Бротіґен. — Повір на слово, я знаю.

Але Джейк досі стояв, мов громом уражений, і не міг вимовити ні слова, неначе вона його не в губи поцілувала, а вдарила по голові.

Дев’ятнадцять

За чверть години четверо чоловіків, одна дівчинка, один пухнастик-шалапут і один до глибини душі вражений (і страшенно стомлений) підліток стояли на Алеї. Здавалося, що на порослому травою прямокутнику не було нікого, крім них. Решта Руйначів щезли. Зі свого місця Джейк бачив освітлене вікно на першому поверсі Корбет-Холу, де Сюзанна готувала чоловіка до похорону. Вдалині погримувало.

— Візьміться за руки і зосередьтеся. — Тед повторив ті самі слова, що їх він сказав у шафі на станції «Край Грому», де на червоній куртці був мідний значок «КЕРІВНИК ТРАНСПОРТУВАННЯ», ще в ті часи, коли смерть Едді здавалася немислимою.

Джейк потягнувся, щоб узяти Дані Ростову за руку, але Дінкі, злегка всміхнувшись, похитав головою.

— Може, одного дня ви й потримаєтесь за руки, герою, але сьогодні твоє місце — у колі. Як і твого діна.

— Візьміть один одного за руки, — сказав Шимі. У його голосі забриніли владні нотки, яких Джейк раніше не чув. — Це допоможе.

Джейк посадив Юка за пазуху.

— Роланде, а ти зміг показати Шимі…

— Дивися. — Роланд узяв його за руки. Всі решта оточили їх тісним колом. — Дивися і побачиш, я думаю.

У темряві розкрилася смужка яскравого світла, і за нею Джейк більше не бачив Шимі й Теда. Секунду-дві вона лише тремтіла й темнішала, і Джейк подумав було, що вона неминуче зникне. Та раптом вона знову спалахнула і розкрилася ширше. До його вух долинув дуже слабкий звук (наче все, що чуєш, під водою): гуркіт машини чи вантажівки, що промчала в тому, іншому світі. І побачив будівлю з маленьким асфальтованим паркувальним майданчиком спереду, на якому стояли три машини і пікап.

«Денне світло!» — налякано подумав Джейк. Бо якщо в Наріжному світі час ніколи не плинув у зворотний бік, це означало, що він все-таки ковзнув уперед. Якщо в щілині світла було видно Наріжний світ, тоді там була субота, дев’ятнадцяте червня, року…

— Швидко! — закричав Тед з іншого боку сліпучої дірки в реальності. — Якщо ви йдете, то пора! Він от-от знепритомніє! Якщо ви йдете…

Роланд смикнув Джейка, потягнув його за собою вперед. Його кошіль теліпався за спиною.

— Стій! — хотів закричати Джейк. — Стій, я забув свої речі!

Але було вже запізно. Груди йому неначе стиснули чиїсь велетенські руки, і все повітря зі свистом вирвалося з легень. «Зміна тиску», — подумав він. Було відчуття, що він падає вгору, а потім він покотився тротуаром на паркувальному майданчику, а за ним котилася його тінь. Він мружився і десь у найглибшому закапелку свідомості думав про те, як давно вже його очі не бачили простого природного денного світла. Десь із тих часів, коли він зайшов до Печери дверей у пошуках Сюзанни.

Дуже тихий, до нього долинув голос (напевно, тієї дівчинки, що поцілувала його), і той голос гукнув: «Хай щастить!», а потім усе зникло. Край Грому, і Девар-Тої, і пітьма. Вони опинились в Америці, на паркувальному майданчику перед місцем, на яке привела їх пам’ять Роланда і сила Шимі, зміцнена іншими чотирма Руйначами. То був універсальний магазин Іст-Стоунгема, де на Роланда й Едді напали з засідки бандити Джека Андоліні. Якщо не сталося якоїсь непоправної помилки, той напад відбувся двадцять два роки тому. А зараз було дев’ятнадцяте червня 1999 року, і годинник у вітрині (довкруг циферблата було написано «ДЛЯ М’ЯСНИХ ЗАКУСОК „БОЗ ГЕД“ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС!») показував за дев’ятнадцять хвилин четверту після полудня, їхній час майже сплив.