Темна вежа. Темна вежа VII

Один

Джейку Чемберзу ніколи не спадало на думку, що його руки вміють рухатися надприродно швидко. Вискакуючи з Девар-Тої в Америку, він побіжно відзначив, що сорочка, яка під вагою Юка напнулась у вагітному вигині, висмикнулася з джинсів. І з-за Джейкової пазухи випав пухнастик, якому в переходах між світами ніколи особливо не таланило (востаннє його мало не розчавило під колесами таксі). Будь-хто інший не зумів би зупинити це падіння (та й, швидше за все, Юк би не постраждав), але Джейк будь-ким не був. Ка настільки сильно його потребувало, що навіть знайшло спосіб обійти смерть, аби він став супутником Роланда. Його руки майнули в повітрі так блискавично, що на мить їх стало не видно. А коли з’явилися знову, одна тримала Юка за пухнасту шкірку на шиї, а друга підтримувала під короткошерстий зад. Джейк поставив свого друга на тротуар. Юк підвів на нього погляд і коротко гавкнув, неначе сказав дві речі одночасно: «дякую» і «ніколи так більше не роби».

— Ходімо, — поквапив Роланд. — Треба поспішати.

Джейк пішов за ним у магазин, а Юк звично потрюхикав за хазяїном назирці, біля лівої ноги. На дверях, прикріплена маленьким гумовим присоском, висіла табличка: «У НАС ВІДЧИНЕНО, ЗАХОДЬТЕ», — точнісінько така, як і в 1977-му. А у вітрині ліворуч від дверей висіло оголошення друкованими літерами:

«Вечеря почнеться десь за годину, — подумав Джейк. — Мабуть, уже столи накривають».

Але праворуч від дверей було причеплено скотчем більш шокуюче повідомлення.

Джейк згадав Гаррігена, вуличного проповідника на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці, і подумав, до якої з цих двох церков той міг би пристати. Розум кликав би його у Першу Конго, але серце…

— Швидше, Джейку, — повторив Роланд і відчинив двері. Тихо теленькнув дзвіночок. Ніздрі залоскотали приємні запахи, нагадавши Джейкові (як колись Едді) про крамницю Тука на головній вулиці Кальї: війнуло кавою і м’ятними цукерками, тютюном і салямі, оливковою олією, розсолом, цукром і спеціями та іншими приємними пахощами.

Джейк зайшов за Роландом у крамницю, думаючи про те, що не все забув у Алгул-Сьєнто. З собою в нього було щонайменше дві речі: пістолет-кулемет «койот» за поясом джинсів та сумка з Орізами через плече, яка висіла ліворуч, так, що півдюжини тарілок, які лежали всередині, були в межах досяжності для його правої руки.

Два

За прилавком делікатесів стояв Вендел «Чіп» Макевой, зважував чималу кількість нарізаної індичатини з медом для місіс Тасенбаум, і до тієї миті, коли продзвенів дзвіночок на дверях, ще раз перевернувши Чіпове життя («Беркицьнутись черепахою», — казали старожили, коли чиясь машина з’їжджала в кювет), вони з нею обговорювали зростання кількості водних мотоциклів на озері Ківейдін… чи то пак місіс Тасенбаум його обговорювала.

Чіп вважав місіс Т. більш-менш типовою мешканкою літніх вілл: багата, як Крез (за багатим чоловіком, який виплив на хвилі доткомівського бізнесу), язиката, наче папуга, який нахлебтався віскі, і божевільна, як Говард Г’юз,[68] що підсів на морфій. Вона могла дозволити собі прогулянковий катер з каютою (і дві дюжини водних мотоциклів, щоб його тягли), але припливла в супермаркет аж на цей бік озера в старому пошарпаному човні з веслами і прив’язала його на тому самому місці, де прив’язував свого човна Джон Каллем, поки не настав Той День (з роками його історія ставала дедалі рафінованішою і відточенішою, плин часу шліфував її, як предмет меблів з тикового дерева, який часто полірують, і Чіп чимраз частіше підкреслював значущість тих подій, вимовляючи обидва слова з великої літери — Той День — не менш шанобливо, ніж преподобний Конвей, коли говорив про Господа Бога). Мадам Тасенбаум була балакуча, причеплива, непогана з лиця (нібито… так йому здавалося… якщо, звісно, не брати до уваги тонни макіяжу і лаку для волосся), набита грішми, як мішок, і республіканка. Зважаючи на обставини, Чіп Макевой відчував своє повне право потай натиснути великим пальцем на край вагів… цього фокусу він навчився у батька, котрий розповідав, що ти практично зобов’язаний дурити нетутешніх, якщо вони грошовиті, але в жодному разі не обманюй своїх, місцевих, навіть якщо вони такі багаті, як той письменник Кінг із Ловелла. А чому? Та тому, що піде поголос і покупців у тебе більше не буде, крім заїжджих, а спробуй проживи на таку виручку в лютому, коли обабіч траси 7 стоять снігові замети дев’ять футів заввишки. Але до лютого ще було далеко, а місіс Тасенбаум (дочка Авраамова, поза всіляким сумнівом) була не з цих країв. Ні, місіс Тасенбаум та її багатий-як-крез доткомівський чоловіченько рвонуть у Нью-Йорк, щойно побачать перший пожовклий листок. Саме тому Чіп, і оком не змигнувши, здійснив маніпуляцію великим пальцем, і шість доларів за нарізку індички перетворилися на сім доларів вісімдесят центів. Також йому не коштувало ані найменших зусиль погодитись, коли вона перескочила з теми на тему і стала патякати про те, який жахливий той Білл Клінтон, хоча сам Чіп двічі голосував за Баббу і проголосував би ще раз, якби Конституція дозволяла йому балотуватися на третій термін. Бабба був розумний, умів схилити арабів до того, що потрібно було йому, він не зовсім забув про робочий люд, і, чесне слово, дівки давали йому частіше, ніж туалетному сидінню.

— А тепер Ґор сподівається… в’їхати у Білий дім на його плечах! — заявила місіс Тасенбаум, шукаючи в сумочці чекову книжку (індичка на терезах магічним чином стала важча на дві унції, і на цьому Чіп розважливо зупинився). — Стверджує, що це він винайшов інтернет! Ха! А в мене інші дані! Я навіть знаю чоловіка, який справді винайшов інтернет! — Вона підвела погляд (Чіпового пальця вже навіть близько біля вагів не було, на такі речі в нього був нюх, чорт забирай) і хитро всміхнулась. І, стишивши голос до інтимного шепоту, сказала: — Ще б пак, я вже двадцять років сплю з ним в одному ліжку!

Чіп весело розсміявся, зняв індичку з терезів і поклав її на шмат білого паперу. Він радів, що вони облишили слизьку тему водних мотоциклів, бо й сам замовив собі такий у «Вікінг Моторз» («Іграшки для дорослих хлопчиків») з Оксфорда.

— А я знаю, з чого ви смієтесь! Цей тип Ґор, надто вже він слизький! — Місіс Тасенбаум так енергійно закивала, що Чіп вирішив накинути ще кілька десятків центів. Бачить Бог, не завадить. — От, наприклад, його волосся. Як можна довіряти чоловіку, який так намащує собі…

Отоді й теленькнув дверний дзвіночок. Чіп підвів погляд. Побачив. І застиг на місці. Чортзна-скільки води спливло з Того Дня, але чоловіка, який заварив усю ту кашу, Вендел «Чіп» Макевой упізнав одразу, щойно той переступив через поріг. Деякі обличчя просто не забуваються. І чи ж у глибині душі, десь у найглибшому її закапелку, він не підозрював, що чоловік зі страшними блакитними очима ще не закінчив тут своїх справ і повернеться?

Повернеться по нього?

Ця думка зняла з нього заціпеніння. Чіп розвернувся і побіг. Але встиг пробігти не більше трьох кроків вздовж прилавка, як у крамниці прогримів постріл (приміщення вже було більшим і соліднішим, ніж у сімдесят сьомому, — слава Богу, що батько наполіг на страхуванні), і місіс Тасенбаум пронизливо закричала. Троє-четверо покупців, що походжали проходами, вражено озирнулися, і одна жінка гепнулася на підлогу, знепритомнівши. Чіп встиг відзначити, що то була Рода Бімер, найстарша донька однієї з двох жінок, яких убили Того Дня. А тоді йому здалося, що час повернувся назад і то сама Рут лежить на підлозі, а з ослаблої руки викотилася бляшанка консервованого кукурудзяного супу. Повз Чіпове вухо просвистіла куля, наче сердита бджола продзижчала, і він різко загальмував, піднявши руки.

— Не стріляйте, містере! — почув він власний голос, тоненький і тремкий, як у старого. — Беріть усе, що є в касі, але не вбивайте мене!

— Повернися, — наказав чоловік, який беркицьнув Чіпове життя черепахою Того Дня, чоловік, через якого Чіпа мало не вбили (Господи Ісусе, він два тижні потім провалявся у лікарні в Бриджтоні) і який тепер з’явився знову, як давній монстр із дитячої шафи. — Решта — на підлогу, але ти, крамарю, розвернися й подивись на мене. Добре подивися.

Три

Крамаря хитало, і якусь мить Роланд навіть думав, що він не розвернеться до нього обличчям, а зомліє. Можливо, якась частка крамаревого розуму, налаштована на виживання, підказала йому, що, непритомний, він швидше накличе на себе смерть, бо він спромігся втриматись на ногах і повернувся обличчям до стрільця. Одяг на ньому був на диво такий самий, як і минулого разу: може, навіть та сама чорна краватка і фартух м’ясника, зав’язаний високо на поясі. Волосся в нього, як і раніше, було гладенько прилизане, але вже посивіло повністю. Роланд згадав, як з лівої скроні крамаря ринула кров, коли її зачепила куля (випущена самим Андоліні, наскільки було відомо стрільцеві). Тепер там виднів сіруватий шрам. Роланд здогадався, що крамар його не приховує, навіть навпаки — зачісує волосся так, щоб шрам було видно. Того дня йому чи то пощастило, як дурневі, чи то він врятувався милістю ка. Роланд більше схилявся до другого варіанта.

І судячи з переляканого виразу впізнавання в очах, крамар теж так думав.

— У тебе є картомобіль, вантажомобіль чи тек-сі? — спитав Роланд, цілячись із револьвера в груди власника магазину.

Джейк виступив уперед і став біля Роланда.

— Яка в тебе машина? Він це має на увазі.

— Пікап, — видушив із себе крамар. — «Інтернешнл Харвестер»! Він надворі, на стоянці! — І він так рвучко сягнув рукою під фартух, що Роланд був на волосину від того, щоб його застрелити. Але крамар (на щастя для нього) не помітив. Усі покупці вже лежали долілиць на підлозі, і жінка, що стояла біля прилавка, теж. Роланд відчував запах м’яса, яке вона купувала, і в шлунку забурчало. Він був змучений, голодний, виснажений горем, і ще стільки всього треба було обміркувати. Забагато всього. Розум просто не встигав. Джейк би сказав, що йому потрібен тайм-аут, проте жодних тайм-аутів у найближчому майбутньому не передбачалось.

Але крамар простягав низку ключів. Його пальці тремтіли, й ключі побрязкували. На них потрапили навскісні промені вечірнього сонця, що лилося крізь вікна, і «зайчики» на мить замигтіли стрільцеві в очах. Спершу чоловік поліз рукою під свій білий фартух, швидко і без дозволу, а тепер виблискує металевими предметами, неначе навмисно хоче засліпити ворога. Складалося таке враження, що він сам напрошується на смерть. Але ж у день засідки було так само, хіба ні? Крамар (тоді він був спритніший і не мав на спині горба вдівця) ходив за ним та Едді хвостом, як той кіт, що постійно плутається під ногами, і наче забув про кулі, що свистіли довкола них (тієї, що зачепила його скроню, він теж, здавалося, не помітив). Роланд пригадав, що він тоді розповів їм про свого сина, наче вони сиділи в цирульні й знічев’я вели розмову, чекаючи своєї черги сісти під ножиці. Дурник, ка-мей, одним словом, а таких небезпеки часто оминали. Принаймні доти, доки ка не набриднуть їхні витівки і воно не вирішить стерти їх з лиця землі.

— Беріть машину, беріть і їдьте! — усе повторював крамар. — Вона ваша! Я вам її дарую! Чесно!

— Якщо ти не припиниш виблискувати своїми клятими ключами мені в очі, сей, то я заберу в тебе життя, — пригрозив Роланд. За прилавком висів ще один годинник. Стрілець уже помітив, що в цьому світі було повно годинників, неначе люди, що тут жили, думали, що це допоможе їм посадити час у клітку. За десять четверта, а отже, вони пробули в Америці вже дев’ять хвилин. Час летів, просто летів. Десь неподалік Стівен Кінг уже пішов на свою пообідню прогулянку, і над ним нависла страхітлива небезпека, хоч сам він ще про це не підозрював. Чи це вже сталося? Вони (принаймні сам Роланд так точно) думали, що смерть письменника дуже боляче по них вдарить. Можливо, це буде схоже на черговий Променетрус. А може, й ні. Може, вплив його смерті проявиться поступово.

— Чи далеко звідси до Черепахової алеї? — різко запитав Роланд у крамаря.

Старий сей мовчки витріщався на нього. У широко розплющених очах стояв жах. Ще ніколи в житті Роланду так не хотілося пристрелити людину… чи хоча б врізати їй руків’ям револьвера, настільки дурний був у цього чоловіка вигляд — точнісінько як у козла, що застряг копитом у тріщині.

Але відповіла йому жінка, яка лежала перед м’ясним прилавком. Вона дивилася вгору на Роланда і Джейка, тримаючи складені руки на попереку.

— Це в Ловеллі, містере. П’ять миль звідси.

Одного погляду їй в очі (великі, карі, налякані, але без сліду паніки) Роланду вистачило, щоб зрозуміти: їм потрібна вона, а не крамар. Хоча…

Він повернувся до Джейка.

— Ти зможеш сісти за кермо його вантажівки й проїхати п’ять миль?

Роланд бачив, що Джейку хотілося сказати «так», та потім він збагнув, що не може поставити під загрозу всю їхню операцію, роблячи те, чого він, міський хлопець, ніколи в житті не робив.

— Ні, — похитав головою Джейк. — Навряд. А ти?

Роланд спостерігав, як Едді вів машину Джона Каллема.

Тоді це здавалося не таким уже й важким… але могло нагадати про себе його стегно. Роза казала, що сухий крутій поширюється швидко — як пожежа при сильному вітрі, — і він уже розумів, що вона мала на увазі. Коли вони прийшли в Калью Брин Стерджис, біль у стегні навідувався лише зрідка. Тепер же здавалося, що в суглоб хтось залив розплавлений свинець і загорнув його в колючий дріт. Біль розходився по всій правій нозі аж до кісточки. А Едді вправно натискав педалі, переставляючи ногу з тієї, що відповідала за швидкість машини, на ту, що вповільнювала рух, — і весь час у роботі була права нога. Тобто суглоб його правого стегна мусив постійно рухатись.

На таке наважитися він не міг. Не міг дати жодних гарантій, що поїздка буде безпечна.

— Думаю, ні. — Він узяв у крамаря ключі, подивився на жінку, що лежала перед м’ясним прилавком і сказав: — Підводься, сей.

Місіс Тасенбаум виконала наказ, а коли вже була на ногах, Роланд віддав їй ключі. «Мені тут постійно трапляються потрібні люди, — подумав стрілець. — Якщо від цієї буде стільки ж користі, як і від Каллема, то нам ще все може вдатися».

— Ти відвезеш нас із другом у Ловелл, — сказав Роланд.

— На Черепахову алею, — уточнила вона.

— Правду кажеш, і я дякую.

— А після того, як я вас відвезу, ви мене вб’єте?

— Ні, якщо ти нас не затримуватимеш, — відказав Роланд.

Зваживши це, вона кивнула.

— Не затримуватиму. Їдьмо.

— Щасти вам, місіс Тасенбаум, — кволо побажав їй крамар, коли вона рушила до дверей.

— Якщо я не повернуся, — сказала вона, — пам’ятайте одну річ. Інтернет винайшов мій чоловік. Він і його друзі — частково в «КелТеку», а частково — у себе в гаражах. Мій чоловік, а не Альберт Ґор.

У Роланда в шлунку знову забурчало. Він простягнув руку через прилавок (крамар сахнувся від нього, як від чумного), взяв пакунок з індичкою й одразу три шматки відправив собі до рота. Решту передав Джейкові, той з’їв два плястерки і глянув на Юка, котрий роздивлявся м’ясо з величезним зацікавленням.

— Свою частку отримаєш, коли вже будемо в пікапі, — пообіцяв Джейк.

— Апі! — сказав Юк і з більшим ентузіазмом додав: — Астку!

— Господи Ісусе милосердний, — промовив крамар.

Чотири

Акцент у крамаря-янкі був симпатичний, чого категорично не можна було сказати про його вантажівку. По-перше, в неї була механічна коробка передач, а Айрін Тасенбаум з Мангеттену не водила машину з механічною коробкою ще з тих незапам’ятних часів, коли була Айрін Канторою зі Стейтен-Айленду.[69] До того ж у ній був важіль перемикання передач, а на таких машинах вона точно ніколи не їздила.

На сидінні поряд сидів Джейк. Ноги він поставив обабіч згаданого вище важеля, на руках тримав Юка, який досі жував індичку. Роланд влаштувався на пасажирському сидінні, щосили тримаючи себе в руках, аби не застогнати від болю в нозі. Айрін забула витиснути педаль зчеплення, коли повернула ключ запалювання. «ІХ» рвонув уперед і зупинився. На щастя, він їздив дорогами Західного Мену ще з середини шістдесятих, тому його стрибок більше нагадував стрибок старої кобили, а не енергійного лошати, інакше залишився б Чіп Макевой без ще однієї (щонайменше) зі своїх дзеркальних вітрин. Юк завовтузився на колінах у Джейка, чіплявся пазурами, намагаючись зберегти рівновагу, і виплюнув індичку, що була в нього в роті (разом зі словом, якого навчився від Едді).

Айрін шоковано витріщилася на пухнастика-шалапута.

— Юначе, це створіння щойно сказало «бля»?

— Не важливо, що він сказав, — відповів Джейк. Голос у нього тремтів. Стрілки годинника у вітрині тепер показували за п’ять хвилин четверту. Подібно до Роланда, хлопчик як ніколи гостро відчував, що час їм не підвладний. — Натисніть на педаль зчеплення, і їдьмо звідси!

На щастя, на ручці важеля колись було відтиснуто малюнок з положенням важеля на тій чи іншій швидкості і він ще не зовсім стерся. Місіс Тасенбаум ногою в кросівці натисла на зчеплення (шестерні страхітливо заскреготіли) і нарешті знайшла задню передачу. Вантажівка, раз у раз смикаючись, виїхала на трасу 7 і зупинилася акурат на білій смузі. Місіс Тасенбаум повернула ключ запалювання і лише потім згадала про педаль зчеплення, що призвело до чергової низки стрибків. Роланд і Джейк уже впиралися у запилену панель приладів, до якої було приліплено вицвілу наклейку: «ЛЮБИ її ЧИ ЗАБИРАЙСЯ!» — у червоно-біло-синіх кольорах. Але цього разу стрибки стали їм у пригоді, бо тієї ж миті величезна вантажівка з колодами (Роланд не міг не згадати ту, що розбилася під час його попередніх відвідин магазину) перевалила через схил пагорба на півночі від крамниці. І якби пікап не заїхав стрибками назад на паркувальний майданчик перед універсальним магазином (врізавшись при цьому в крило припаркованої машини), сталося б зіткнення. І найімовірніше, вони б загинули. Водій вантажівки з колодами викрутив кермо і розлючено посигналив. Задні колеса здійняли хмару пилу.

Істота, що сиділа в хлопчика на колінах (місіс Тасенбаум здалося, що вона схожа на покруч єнота й собаки), знову гавкнула.

Бля. Тепер у неї майже не лишилося сумнівів.

Крамар і відвідувачі його магазину скупчилися біля вітрини, і зненацька місіс Тасенбаум зрозуміла, як почувається риба в акваріумі.

— Леді, то ви можете вести цю машину чи ні? — закричав хлопець. Через плече в нього було перекинуто якусь торбу, що нагадала їй сумку листоноші, тільки ця була шкіряна, а не полотняна, і всередині начебто лежали тарілки.

— Я можу, юначе, не хвилюйтеся. — Їй було дуже страшно, але заразом… пригода приємно лоскотала нерви? Так, їй здавалося, що вона відчуває приховану радість. Бо вперше за вісімнадцять років вона стала кимось важливішим за прикрасу великого Девіда Тасенбаума, допоміжною ланкою в ланцюзі його що не день, то знаменитішого життя, аніж жінкою, що казала: «А спробуйте-но оце», — передаючи закуски на світських вечірках. Раптом вона опинилася у вирі подій і відчувала, що події ці дуже важливі.

— Глибоко вдихни, — наказав чоловік з жорстким обпаленим сонцем обличчям. Погляд його вогненних блакитних очей був прикутий до неї, і вона раптом зрозуміла, що не може думати більше ні про що, крім цих очей. Але відчуття було приємне. «Якщо це гіпноз, — подумала вона, — то його мають навчати в школі». — Затримай дихання і видихни. А тоді вези нас, заради твого батька.

Вона глибоко вдихнула, як їй і наказували, і раптом день неначе розквітнув новими яскравими барвами — майже осяйними. Десь наче здалеку долинали до неї голоси. Спів. Дуже приємний. Може, то радіоприймач у пікапі передавав якусь програму, присвячену опері? Перевіряти, чи це справді так, не було часу. Та все одно було приємно. Заспокоювало, як і глибокий вдих.

Місіс Тасенбаум витисла педаль зчеплення і знову завела двигун. Цього разу задню передачу вона знайшла з першої спроби й майже плавно виїхала на дорогу. Щоправда, замість першої передачі ввімкнула другу і пікап мало не зупинився, коли вона стала відпускати педаль зчеплення, та потім двигун, схоже, зглянувся над нею. Під капотом застукали клапани, щось засвистіло, і вони покотили на північ, до Ловелла.

— Ти знаєш, де Черепахова алея? — запитав Роланд. Попереду, під рекламним щитом «КЕМПІНГ НА МІЛЬЙОН ДОЛАРІВ» виїхав на дорогу побитий синій мінівен.

— Так, — кивнула вона.

— Впевнена? — Найменше стрільцеві хотілося гаяти дорогоцінний час, розшукуючи вулицю, на якій жив Кінг.

— Так. У нас там друзі живуть. Бекгардти.

Хвилину-дві Роланд відчайдушно намагався пригадати, де він чув це прізвище. А потім згадав. Якомусь Бекгардту належав будинок, де вони з Едді востаннє розмовляли з Джоном Каллемом. Від думки про Едді серце знову пронизав біль. Того грозового пообіддя він був таким сильним, таким сповненим життя.

— Гаразд, — промовив він. — Я тобі вірю.

Вона глянула на нього через голову хлопця, котрий сидів між ними.

— Містере, а ви страшенно кудись поспішаєте. Як білий кролик в «Алісі». На якесь важливе побачення боїтеся спізнитись?

Роланд похитав головою.

— Це не важливо, просто веди машину. — Він зиркнув на годинника на панелі приладів, але той не працював, зупинився вже дуже давно (і стрілки, ясна річ, завмерли на 9:19). — Може, ще не пізно, — сказав він. А тим часом непомічений синій мінівен попереду став поволі від них відриватися. Він перетнув розподільчу смугу траси № 7, виїхав на зустрічку, і місіс Тасенбаум хотіла було пожартувати щодо людей, які вживають алкогольні напої до п’ятої години вечора, але синій фургон повернувся на смугу, що вела на північ, виїхав на наступний пагорб і зник з поля зору, покотивши в бік міста Ловелл.

Але місіс Тасенбаум забула про нього. У неї була цікавіша пожива для роздумів. Зокрема…

— Хлопці, я у вас зараз дещо спитаю. Можете не відповідати, якщо не хочете, — сказала вона. — Мені просто цікаво. Ви нахожі?

П’ять

Останні кілька вечорів Браян Сміт (разом зі своїми ротвейлерами — близнюками з одного приплоду, яких він назвав Кулею і Пістолем) живе у «Кемпінгу на мільйон доларів» біля кордону між Ловеллом і Стоунгемом. Тут, біля ріки, кльово (місцеві називають хитку дерев’яну споруду, що з’єднує два береги, Мостом на мільйон доларів, жартома, як розуміє Браян, і Господи, який же смішний цей жарт). А ще сюди приїздить різний народ — в основному хіпі з лісів Сведена, Гаррісона і Вотерфорда, — привозить наркоту на продаж. Браян любить розслаблятися, любить ловити кайф, щоб ви знали, і цього суботнього пообіддя він під кайфом… кайф не дуже сильний, не такий, як він любить, але достатній, щоб Браяна пробило на хавчик. У центральному магазині Ловелла продають батончики «Марс». А коли пробиває на хавчик, нема нічого кращого.

Він виїжджає з кемпінгу на трасу № 7, навіть не глянувши в обидва боки, й каже: «Упс, знов забувся!» Але машин на шосе немає. Пізніше, особливо після Четвертого липня і аж до Дня праці, машин, щоб з ними змагатися, буде хоч греблю гати, навіть тут, у глушині, і Браян, швидше за все, не від’їжджатиме далеко від дому. Він знає, що водій з нього кепський, ще одна квитанція за перевищення швидкості чи зім’яте крило іншої тачки — і помахає він своїм правам ручкою на півроку. Знову.

Та цього разу пронесло. Поблизу жодних машин, крім старого пікапа, та й той плентається позаду за півмилі.

— Жери мою пилюку, ковбою! — хихоче Браян. Дивно, чому він сказав «ковбою», коли хотів сказати «підарасе», типу «жери мою пилюку, підарасе», але прозвучало нічого так. Правильно прозвучало. Він помічає, що виїхав на зустрічку, і вирівнює курс. «Знов на трасі!» — кричить він і знову хихоче. «Знов на трасі» — це хороший прикол, він завжди його використовує, коли їде з дівчиною. А ще добре покрутити кермо туди-сюди, щоб машину кидало то в один бік, то в інший, і сказати: «От блін. Видно, сиропу від кашлю перебрав!» Він багато таких приколів знає, колись навіть подумував написати книжку й назвати її «Кльові дорожні жарти». Ото був би мегахіт — Браян Сміт пише книжку, як той Кінг у Ловеллі!

Він вмикає радіо (фургон з’їжджає на ґрунтове узбіччя ліворуч, здійнявши півнячий хвіст пилюки, але дивом не опиняється в кюветі). Гурт «Стілі Ден» співає «Гей, дев’ятнадцять». Кльово! Ага, нереально круто! Швидкий ритм музики змушує його трохи додати газу. Він дивиться в дзеркало заднього огляду і бачить, що його собаки, Куля і Пістоль, дивляться сяючими очима вперед. Спершу Браян вирішує, що вони дивляться на нього, може, навіть думають, який він класний хлопець, але потім сам себе питає, як можна бути таким дурним. За сидінням водія стоїть автомобільний холодильник, а в ньому — фунт свіжого м’яса на гамбургери. Він збирається посмажити їх на вогнищі, коли повернеться в кемпінг. Так, і кілька батончиків «Марс» на десерт, клянуся волохатим старим Ісусом! Батончики «Марс» — це нереально круто.

— Пацани, холодильника не чіпайте, — наказує Браян Сміт собакам, суворо дивлячись на них у дзеркало. Цього разу мінівен, який на швидкості п’ятдесят миль за годину піднімається на схил, заносить не до узбіччя, а через розподільчу лінію на зустрічну смугу. На щастя (чи на нещастя, все залежить від вашої точки зору), назустріч ніхто не їде. Ніхто не кладе край просуванню Браяна Сміта на північ. — Забудьте про гамбургер, то буде моя вечеря. — Останнє слово він розтягує, як це зробив би Джон Каллем, але обличчя в хлопця, який дивиться у дзеркало на собак, — як у Шимі Руїса. Він майже викапаний Шимі.

Шимі міг би бути близнюком Браяна з одного приплоду.

Шість

Тепер Айрін Тасенбаум упевненіше вела вантажівку, незважаючи на механічну коробку передач. Шкодувала хіба що про те, що за чверть милі їй потрібно буде повернути праворуч, бо для цього доведеться знову натискати педаль зчеплення, цього разу для того, щоб перемкнутися на нижчу передачу. Але вони наближалися до Черепахової алеї, а саме туди хотіли потрапити ці хлопці.

Нахожі! Так вони сказали, і вона їм повірила, але хто ще міг повірити? Можливо, Чіп Макевой, а ще точно преподобний Пітерсон з тієї божевільної церкви нахожих у Стоунгем-корнерз, а ще хто? Її чоловік, наприклад? Ні. Нізащо. Девід Тасенбаум не вірив у існування того, що не можна увіковічнити на мікрочіпі. Вона подумала (і вже не вперше за останній час), чи в сорок сім ще не пізно розлучитись.

Айрін перемкнулась на другу передачу без особливого скреготу механізмів, але потім, коли звертала з автостради, довелося перейти на першу, і саме тоді двигун старого дурного пікапа став чхати й кашляти. Вона думала, що котрийсь із її пасажирів глибокодумно висловиться з цього приводу (може, хлопцевий собака-мутант навіть знову скаже «бля»), але чоловік на пасажирському сидінні лише промовив:

— Тут усе не так, як раніше.

— А давно ви тут були? — поцікавилась Айрін Тасенбаум. Вона вагалася, чи не перемкнутись на другу, але вирішила: нехай уже залишається як є. «Не ремонтуй того, що не поламалося», — любив повторювати Девід.

— Давно, — визнав чоловік. Айрін крадькома розглядала його всю дорогу. Було в ньому щось дивне й екзотичне… а надто в очах. Складалося враження, що їм довелося бачити таке, про що вона могла лише мріяти.

«Припини, — наказала вона собі. — Може, він всього-навсього аптечний наркоман з далекого Портсмута, що в Нью-Гемпширі».

Але в цьому вона якось сумнівалась. Хлопець вкупі зі своїм собакою-покручем теж був дивний, але далеко їм було до чоловіка зі змарнілим обличчям і блакитними очима, під поглядом яких ставало незатишно.

— Едді казав, що ця вулиця іде петлею, — озвався хлопець. — Може, того разу ви бачили її з протилежного кінця?

Поміркувавши над цим, чоловік кивнув.

— Протилежний кінець — з боку Бриджтона? — спитав він у Айрін.

— Так, авжеж.

Чоловік з дивними блакитними очима кивнув.

— Ми їдемо до будинку письменника.

— «Кара Сміхотуха», — миттю озвалася вона. — Дуже гарний будинок. Я бачила його з озера, але не знаю, яка під’їзна дорога…

— Номер дев’ятнадцять, — сказав чоловік. Вони саме проїжджали дорогу під номером 27. З цього кінця Черепахової алеї номери мусили йти на спад, а не зростати.

— А що вам від нього потрібно, даруйте за нахабство?

Відповів їй хлопець.

— Нам потрібно врятувати йому життя.

Сім

Сонний положистий спуск під’їзної дороги Роланд упізнав одразу, хоч востаннє бачив його під чорним грозовим небом і увагу його відвертав блискотливий тахін, який летів. Сьогодні тут не було жодних тахінів та іншої живності. За роки, що минули, з даху будинку, що стояв унизу, зняли гонт і вкрили його міддю, а майданчик, на якому колись росли дерева, став газоном, але під’їзна дорога була та сама, з табличкою «Кара Сміхотуха» зліва і знаком з номером 19 великими цифрами праворуч. За нею виблискувало під сонячними променями озеро.

З газону долинало дзижчання косарки. Роланд подивився на Джейка, і вигляд хлопчика його збентежив. Той сидів блідий, з широко розплющеними очима, в яких стояв переляк.

— Що? Що таке?

— Роланде, його там немає. Ні його, ні когось із домашніх. Там лише чоловік, який підстригає траву.

— Дурниці, як ти можеш… — почала місіс Тасенбаум.

— Я знаю! — закричав на неї Джейк. — Я знаю, дамочко!

Роланд подивився на Джейка з неприкритою цікавістю, що межувала зі страхом… Але в своєму стані хлопчик чи то не зрозумів цього погляду, чи то не звернув на нього уваги.

«Навіщо ти обманюєш, Джейку? — подумав стрілець. Але інша думка не забарилась: — Він не обманює».

— А якщо це вже сталося? — спитав Джейк. Так, він хвилювався за Кінга, але не лише за нього. — А що, як він мертвий, а сім’ї немає вдома, бо їх викликала поліція, і…

— Цього ще не сталося, — відповів Роланд, але на цьому його впевненість закінчувалась. Що ти знаєш, Джейку, і чому не кажеш мені?

Та часу на роздуми про це не лишалося.

Вісім

Чоловік з блакитними очима говорив спокійно, але вигляд у нього при цьому був не спокійний, відзначила про себе Айрін Тасенбаум, аж ніяк не спокійний. І співочі голоси, що їх вона вперше почула біля іст-стоунгемського універсального магазину, змінилися. Їхня пісня, як і раніше, була солодкою, але чи не закралася в неї нотка відчаю? Так здалося Айрін. В ній з’явилося благання, від якого в жінки запульсував у скронях біль.

— Звідки ти знаєш? — закричав хлопчик, якого звали Джейк, на чоловіка (свого батька, за здогадом Айрін). — Звідки така впевненість, бляха-муха?

Замість відповісти на питання малого, чоловік на ймення Роланд подивився на неї. Місіс Тасенбаум відчула, як шкіра на руках і спині вкривається сиротами.

— Їдь униз, сей, будь ласка.

Вона з сумнівом подивилась на крутий узвіз під’їзної дороги до «Кари Сміхотухи».

— Якщо я це зроблю, то, мабуть, не зможу підняти цю іржаву бляшанку назад на дорогу.

— Тобі доведеться, — сказав Роланд.

Дев’ять

Роланд здогадався, що чоловік, який підстригав газон, був кріпаком Кінга (чи як ці люди називалися в тутешньому світі). Його волосся під солом’яним брилем було геть сиве, але був він міцний і спину тримав рівно, без видимих зусиль несучи тягар своїх літ. Коли до будинку крутою під’їзною доріжкою спустився пікап, чоловік припинив роботу і став, тримаючи руку на газонокосарці. А коли відчинилися дверцята з боку пасажирського сидіння і з машини вийшов стрілець, вимкнув косарку вимикачем. І зняв бриля (не до кінця усвідомлюючи, що робить це, подумав Роланд). А тоді його погляд зупинився на револьвері, що висів у Роланда на стегні, й очі йому полізли мало не на лоба, аж розгладилися довкола них дрібні «гусячі лапки».

— Здрастуйте, містере, — сторожко сказав він. «Він вважає мене нахожим, — подумав Роланд. — Як і вона».

Але своєрідними нахожими вони з Джейком і були; просто так сталося, що потрапили вони в час і простір, де таке явище, як прихід з іншого світу, було чимось доволі звичним.

І де час мчав учвал.

Перш ніж чоловік устиг ще щось сказати, Роланд заговорив сам.

— Де вони? Він де? Стівен Кінг? Говори, чоловіче, правду кажи!

Капелюх вислизнув з раптово ослаблих пальців старого і впав біля його ніг на свіжоскошену траву. Його карі очі невідривно дивилися в очі Роланду, заворожені: як кролик на удава.

— Сім’я на тому боці озера, в іншому своєму домі, — сказав він. — Раніше то був будинок Шиндлера. У них там якесь свято чи що. А Стів сказав, що під’їде до них після прогулянки. — І старий махнув у бік маленького чорного авта, що стояло на відрозі під’їзної доріжки. З-за рогу будинку було видно хіба що його бампер, та й то частину.

— Де він гуляє? Ти знаєш? Розкажи цій жінці!

Старий зиркнув Роланду через плече і знову подивився на стрільця.

— Простіше буде, якщо я вас сам туди відвезу.

Роланд замислився над цим, але його роздуми тривали недовго. Простіше — це з одного боку. А з іншого, де Кінга чекало одне з двох: або порятунок, або смерть — може бути й складніше. Бо на дорозі ка вони знайшли цю жінку. Хоч яку мізерну роль їй судилося зіграти, саме її вони знайшли першою на Шляху Променя. Врешті-решт усе було отак просто. Що ж до масштабу її ролі, то про такі речі не годилося судити завчасно. Хіба вони з Едді не думали про Джона Каллема, котрого зустріли в тій самій придорожній крамниці за три колеса на північ звідси, що його роль у їхній історії буде незначна? Але насправді все виявилося геть інакше.

Усі ці думки промчали в його свідомості менш ніж за секунду, то була ніби стенограма, схожа на спалах прозріння («чуйки», як називав його Едді).

— Ні, — він показав великим пальцем через плече. — Розкажи їй. І швидше.

Десять

Хлопець — Джейк — привалився спиною до спинки сидіння, його руки безвільно лежали по боках. Незвичайний собака стривожено вдивлявся йому в обличчя, але хлопчик цього не бачив. Його очі були заплющені, й Айрін Тасенбаум спершу вирішила, що він знепритомнів.

— Синку… Джейк?

— Я тримаю його, — сказав хлопчик, не розплющуючи очей. — Не Стівена Кінга, його думок я сягнути не можу, іншого. Я маю змусити його загальмувати. Як примусити його загальмувати?

Місіс Тасенбаум досить часто слухала свого чоловіка за роботою (той вів довгі діалоги з самим собою), тож питання, що не потребувало відповіді, впізнала одразу. Крім того, вона гадки не мала, про кого говорить хлопчик, розуміла лише, що не про Стівена Кінга. Тобто інших варіантів у глобальному масштабі лишалося ще шість мільярдів.

Попри це, вона відповіла, бо згадала, що її саму завжди змушувало зупинятися.

— Шкода, що йому не треба в туалет, — сказала Айрін.

Одинадцять

Полуниць у штаті Мен немає, принаймні зараз, коли сезон ще тільки почався, зате є малина. Джастина Андерсон (з Мейбрука, штат Нью-Йорк) і Ельвіра Тусейкер (її ловеллська подруга) бредуть узбіччям траси 7 (котру Ельвіра й досі називає Старою фрайбурзькою дорогою) з пластмасовими відерцями і збирають малину з кущів, що тягнуться щонайменше на півмилі вздовж старої кам’яної стіни. Ту стіну збудував століття тому Герет Маккін — саме з його онуком розмовляє зараз Роланд Дескейн з Гілеаду. Ка — це колесо, ви знаєте.

Дві жінки вже годину насолоджуються прогулянкою, і не тому, що аж так люблять ту малину (Джастина взагалі думає, що своєї не їстиме: насіння неприємно застрягає між зубами). Просто прогулянка для них — чудова нагода поділитися родинними новинами і трохи посміятися, згадуючи ті роки, коли їхня дружба ще була нова і, напевно, найважливіша з усього, що мали в житті молоді дівчата. Вони познайомилися в коледжі Вассара (здавалося, це було тисячу років тому) і на четвертому курсі разом несли гірлянду зі стокроток. Саме це вони й обговорюють, коли синій мінівен («додж-караван» 1985 року, Джастина впізнає марку й модель, бо її старший син купив собі таку, коли його роду побільшало) виїжджає з-за повороту, де стоїть німецький ресторан Мельдера і Братгауза. Його заносить то в один бік, то в інший: то на одному узбіччі збурить пилюку, то п’яно кинеться на протилежне узбіччя і там теж підніме куряву. Коли він робить це вдруге (котячи вже на них, і досить швидко, чорт забирай), Джастина думає, що зараз він з’їде в кювет («беркицьнеться черепахою», як казали в сорокові, коли вони з Ельвірою вчилися у Вассарі), але цього не стається, бо водій встигає здати назад і повернутись на дорогу.

— Дивися, п’яний той водій, чи що? — стривожено запитує Джастина. Вона тягне Ельвіру назад, але дорогу їм перекриває стара стіна, прикрита малиновими кущами. Їхні штани чіпляються за терен («Слава Богу, — пізніше подумає Джастина… коли матиме час подумати, — що того дня ми з Ельвірою не були в шортах»), і на шпичаках лишаються клаптики тканини.

Джастина думає, що треба обійняти подругу за плече й разом перевалитися через стіну, яка доходить їм до стегна, зробити сальто назад, як на гімнастиці багато років тому в коледжі, але зважитися на це не встигає — синій фургон уже біля них, але тієї миті, коли він їх проминає, він більш-менш тримається в межах дороги і не становить для них загрози.

Джастина проводжає його поглядом, чує притлумлене ревіння рок-музики. Серце важко гупає в грудях, на язиці металевий присмак якоїсь речовини, яку викинуло тіло — адреналіну, найпевніше. А на півдорозі до верхівки пагорба синій фургон знову заносить за білу лінію. Водій старається вирівняти курс… занадто старається. І знову синій фургон опиняється на правому узбіччі, здійнявши шлейф куряви, що тягнеться на п’ятдесят ярдів.

— Господи, сподіваюся, Стівен Кінг помітить цього козла, — каже Ельвіра. Вони проминули письменника за півмилі до цього місця й привіталися. Певно, на денних прогулянках його бачили всі мешканці містечка.

Водій фургона неначе чує, що Ельвіра Тусейкер обізвала його козлом, бо спалахують гальмівні вогні. Мінівен зненацька з’їжджає на узбіччя і зупиняється. Відчиняються дверцята, й до жінок долинає потужний гуркіт рок-музики. А ще вони чують, як водій — чоловік — на когось кричить (Ельвіра й Джастина дуже співчувають тій людині, яка мала нещастя опинитися в одній машині з цим типом такого прекрасного червневого дня).

— Не чіпати! — кричить він. — Це не вам, чули?

Водій сягає рукою у фургон, дістає ціпок і за його допомогою перелазить через кам’яну стіну в кущі. Мінівен торохтить мотором на узбіччі, дверцята водія відчинені, з одного кінця виходить синій вихлоп, а з іншого — рок-музика.

— Що він робить? — трохи нервово запитує Джастина.

— Думаю, хоче відлити, — відповідає її подруга. — Але якщо містер Кінг щасливчик, то цьому типу припекло по-великому. Тоді в Кінга буде час зійти з траси й повернути на Черепахову алею.

Зненацька Джастині перехотілося збирати ягоди. Вона хоче повернутися додому і випити чашку міцного чаю.

Водій швидко, хоч і накульгуючи, виходить з кущів і знову вдається до ціпка, щоб перелізти через стіну.

— Мабуть, по-великому йому не треба було, — відзначає Ельвіра. І поки жахливий водій вибирається на сидіння свого синього мінівена, дві пристаркуваті дами перезираються і, не втримавшись, хихочуть.

Дванадцять

Роланд дивився, як старий дає жінці вказівки — щось про те, щоб зрізати кут по Воррінгтон-роуд, — і тут Джейк розплющив очі. Стрільцеві хлопчик здався невимовно змученим.

— Я зміг його зупинити й відправити відлити, — сказав Джейк. — Тепер він вовтузиться з чимось за сидінням. Не знаю, що там таке, але надовго це його не затримає. Роланде, це кошмар. Ми жахливо запізнюємось. Треба їхати.

Роланд перевів погляд на жінку, сподіваючись, що не схибив, коли вирішив довірити кермо їй, а не старому.

— Ти знаєш, куди їхати? Зрозуміла?

— Так, — кивнула вона. — По Воррінгтон до траси номер сім. Я знаю цю дорогу, нею ми іноді їздимо вечеряти в ресторан «Воррінгтон».

— Я, звісно, не гарантую, що ви його перехопите, якщо так поїдете, — сказав доглядач, — але, швидше за все, так воно і буде. — Він нахилився підняти капелюха й заходився струшувати з нього пагінці скошеної трави. Та радше не струшував, а погладжував повільними рухами, наче уві сні. — Угу, мені здається, так і буде. — А тоді, досі наче людина, що снить наяву, запхав бриля під пахву, підняв до лоба кулак і вклонився незнайомцеві з великим револьвером на поясі. А чом би й ні?

Незнайомця оточувало біле світло.

Тринадцять

Коли Роланд сів назад у кабіну крамаревого пікапа (робити це ставало дедалі важче через наростаючий біль у стегні), його рука опустилася Джейку на ногу, і він одразу зрозумів, що і чому приховує від нього хлопчик. Джейк боявся, що ця інформація завадить стрільцеві зосередитись на головному. Хлопчик відчував не ка-шюм, бо Роланд би теж його відчув. Та й звідки взятися ка-шюм, коли їхній тет уже розпався? Їхня особлива міць, щось сильніше за них усіх, разом узятих, можливо, дар самого Променя, — все зникло. Тепер вони були лише трьома друзями (чотирма, рахуючи пухнастика), об’єднаними спільною метою. Та вони могли врятувати Кінга. Джейк це знав. Могли врятувати письменника і таким чином ще на крок наблизитись до Темної вежі. Але хтось із них мав загинути під час порятунку.

Це Джейк знав також.

Чотирнадцять

Старе прислів’я (якого він навчився від батька) спало тепер на думку Роландові. Якщо цього хоче ка, хай буде так. Так, гаразд. Хай буде так.

Упродовж усіх довгих років гонитви за чоловіком у чорному стрілець думав, що жодна сила у Всесвіті не змусить його відмовитися від Вежі. Хіба він ще давно, на початку свого жахливого поступу буквально не вбив свою матір? Але всі ці роки він не мав ні друзів, ні дітей, ні (йому не подобалось це визнавати, але то була правда) серця. Він перебував у полоні чарів холодної романтики, яку люди, позбавлені любові, з нею плутають. Але тепер у нього був син, йому дали другий шанс, і він змінився. Знання про те, що для порятунку письменника один з них має померти… що їх знову поменшає, і так скоро… не примусило б його відступитися. Але цього разу він подбає про те, щоб жертвою став він, Роланд з Ґілеаду, а не Джейк з Нью-Йорка.

Чи зрозумів хлопчик, що стрілець проник у його таємницю? Часу перейматися цим не було.

Роланд захряснув двері вантажомобіля і подивився на жінку.

— Тебе звати Айрін? — запитав він.

Вона кивнула.

— Їдь, Айрін. Їдь так, наче за тобою женеться сам диявол і хоче тебе зґвалтувати. На Воррінґтон-роуд, а якщо його там не буде, то на Сьому дорогу. Домовились?

— Будь певен, — сказала місіс Тасенбаум і хвацько ввімкнула першу передачу.

Двигун заревів, але пікап покотився назад, неначе так злякався завдання, яке чекало на них, що волів скінчити своє життя в озері. Та потім жінка натисла на педаль зчеплення і старий «Інтернешнл Харвестер» рвонув уперед крутим схилом під’їзної дороги, залишаючи за собою смугу сизого диму й запах паленої гуми.

Правнук Ґерета Маккіна з розкритим ротом провів їх безмежно здивованим поглядом. Він гадки не мав, що сталося щойно, але був упевнений, що багато залежало від того, що станеться далі.

Можливо, на карту було поставлено все.

П’ятнадцять

Таке сильне бажання подзюрити видалося Браяну Сміту дивним, бо він відлив перед самим виїздом з кемпінгу. А коли переліз через довбану стіну, то не зміг вичавити з себе більше, ніж кілька краплин, хоча за кермом здавалося, що сечовий міхур от-от лусне. Браян сподівається, що в нього не буде клопотів з простатою, бо тільки клопотів з цією простатою йому бракувало. У нього інших проблем донесхочу, бачить старий волохатий Ісус.

Ну, якщо вже він зупинився, то треба щось зробити з тим холодильником, бо собаки так і витріщаються на нього, аж язики повисолоплювали. Він намагається запхати його під сидіння, але холодильник не пролазить, бо мало місця. Тому Браян погрожує брудним пальцем своїм ротвейлерам і повторює, щоб не чіпали холодильника, бо те м’ясо — то його вечеря буде. Та цього разу він додумується пообіцяти їм, що як будуть хорошими хлопчиками, то він домішає трохи м’ясця до їхньої «Пуріни». Для Браяна Сміта це просто диво глибокодумності, але до того, що можна просто переставити холодильник з підлоги на вільне переднє сидіння, він додуматися не може.

— Не чіпайте! — знову наказує він собакам і застрибує за кермо. Захряскує двері, кидає погляд у дзеркало заднього огляду, бачить двох старих дамочок (раніше він їх не помітив, бо не дивився на дорогу, коли їх проминав), махає їм рукою, хоч заднє скло «каравану» таке брудне, що жінки його привітання не помітять, і знову вирулює на трасу № 7. Тепер по радіо грає «Ґанста Дрім 19» від «Оут Рей Джас», і Браян збільшує гучність. Фургон при цьому знову заносить на зустрічну смугу — Браян не належить до людей, які можуть збільшити гучність радіоприймача, не дивлячись на нього. Реп рулить! І метал рулить теж! Все, що йому тепер треба для повного щастя, — якась пісня Оззі… бажано «Скажений поїзд».

І кілька батончиків «Марс».

Шістнадцять

Місіс Тасенбаум вилетіла під’їзною дорогою на Черепахову алею на другій швидкості. Двигун старого пікапа надривно ревів (якби на панелі приладів був тахометр, то стрілка б уже, поза всіляким сумнівом, опинилася в червоній зоні). Інструменти в іржавому кузові відбивали шалену чечітку.

Роланд майже не був наділений даром доторку (а порівняно з Джейком не мав його взагалі), але він зустрічався з Кінгом і занурював його в оманливий сон гіпнозу. Після цього між ними встановився потужний зв’язок, тож стрілець навіть не дуже здивувався, коли зміг торкнутися розуму, якого не зумів сягнути Джейк. Напевно, посприяло і те, що Кінг тієї миті думав про них.

«Він часто про нас міркує на прогулянках, — подумав Роланд. — Коли лишається на самоті, то чує пісню Черепахи й розуміє, що в нього є робота, від якої він ухиляється. Ну, друже мій, відсьогодні цьому край».

Звісно, якщо їм вдасться його врятувати.

Він нахилився повз Джейка і подивився на жінку.

— Ти не можеш змусити цю прокляту богами чортопхайку їхати швидше?

— Так, — сказала вона. — Мабуть, можу. — А потім спитала в Джейка: — Синку, ти й правда вмієш читати думки чи це лише гра, в яку ви граєте зі своїм другом?

— Я не зовсім їх читаю, але я можу їх торкатися, — відповів Джейк.

— Сподіваюсь, що це правда, чорт забирай, — сказала вона, — бо Черепахова алея пагориста і місцями вузька, завширшки одну смугу. Якщо відчуєш, що хтось їде назустріч, дай мені знати.

— Дам.

— Прекрасно, — сказала Айрін Тасенбаум. І розпливлася в широкій усмішці. Сумнівів більше не лишалося: це була найкраща пригода за все її життя. Найцікавіша пригода. І тепер на додачу до співочих голосів вона стала розрізняти обличчя в листі дерев, що росли обабіч дороги, неначе за ними спостерігав натовп. Айрін відчувала, як навколо них громадиться якась величезна сила, і нею оволоділа якась дивна впевненість: якщо втиснути педаль газу старого іржавого пікапа Чіпа Макевоя в підлогу, він рвоне зі швидкістю світла і навіть швидше. Заряджений енергією, яку відчувала довкола них Айрін, він зможе перегнати сам час.

«Що ж, перевірмо», — подумала вона. Виїхала на середину Черепахової алеї, натиснула на педаль зчеплення і рвучко перевела важіль у позицію третьої передачі. Старий пікап не помчав швидше світла і часу не обігнав, але стрілка спідометра підібралася до цифри п’ятдесят… і перевалила далі. Пікап виїхав на пагорб, а коли став з’їжджати з протилежного боку вниз, то якусь частку секунди пролетів у повітрі.

Принаймні хтось у машині був щасливий. Айрін Тасенбаум аж вереснула від захвату.

Сімнадцять

Стівен Кінг зазвичай прогулюється двома маршрутами: коротким і довгим. Короткий — до перехрестя Воррінґтон-роуд і траси № 7 та назад до будинку, «Кари Сміхотухи», тим самим шляхом. Цей маршрут тягнеться на три милі. Довга прогулянка (так уже вийшло, що так називалася ще й книжка, яку він колись написав під псевдонімом Бахман, давно, ще до того, як світ зрушив з місця) веде його повз перехрестя Воррінгтон-роуд трасою № 7 аж до Слеб-Сіті-роуд, а потім назад трасою № 7 до Беррі-гіл, в обхід Воррінґтон-роуд. З цієї прогулянки (чотиримильної) він повертається додому через північний кінець Черепахової алеї. Саме цим шляхом він збирається погуляти сьогодні, але, дійшовши до перетину Сьомої і Воррінгтон, зупиняється і зважує, чи не повернутись йому коротким шляхом. Він завжди обережний: гуляє лише узбіччям дороги, хоч на трасі номер 7 навіть улітку не густо машин. Потік транспорту на ній з’являється лише о тій порі, коли у Фрайбурзі відкривається ярмарок, але до першого тижня жовтня ще далеко. Та все одно дорога добре проглядається. Поганого (чи п’яного) водія тут видно за півмилі, тому завжди встигаєш відійти подалі від дороги. Сліпий пагорб лише один — і він якраз за перехрестям Воррінгтон. Але це також аеробний пагорб, він змушує старе серце швидше розганяти кров, а хіба не для цього Кінгу всі ці дурні прогулянки? Щоб забезпечити собі те, що говорющі голови в телерекламі називають «здоров’ям серця». Він кинув пити, вживати наркотики, майже кинув палити, виконує різні вправи. Що ще треба?

Але голос, що нашіптує йому, не замовкає. «Зійди з автостради, — наполягає він. — Повертайся додому. У тебе буде ще година до того, як ти зустрінешся на вечірці з домашніми на тому боці озера. Ти можеш попрацювати. Може, почати новий том „Темної вежі“, ти ж так часто про нього думаєш».

Еге ж, думає, але в нього є інший роман, над яким треба працювати, який йому подобається. А повертатися до Вежі означає пірнути в темну воду. Або навіть втопитися в ній. Втім, стоячи тут, на перехресті, він зненацька розуміє, що як повернеться додому раніше, то почне писати. І нічого не зможе з собою вдіяти. Йому доведеться слухати те, що він подумки називає Вес’-Ка-Ґан — пісню Черепахи (а іноді також думає про неї як про пісню Сюзанни). Він покине роман, над яким тепер працює, повернеться спиною до безпечної суші й знову попливе в темні води. Він уже робив це чотири рази, але цього разу доведеться поплисти далеко, аж до протилежного берега.

Переплисти чи втопитися.

«Ні», — каже він. Говорить уголос, та й чому ні? Тут його ніхто не чує. Він неясно чує звук машини, що наближається, — чи машин дві? одна на сьомій трасі, а друга на Воррінґтон-роуд? — але навколо ні душі.

«Ні, — повторює він. — Я прогуляюся, а потім піду розважатися. Сьогодні більше ніякої писанини. Особливо такої».

Отож, залишивши позаду перехрестя, він починає підійматися на крутий схил, з якого майже не видно, що відбувається на тому боці. Простує на звук «доджа-каравану», що їде йому назустріч, на звук власної смерті. Ка раціонального світу хоче його смерті. Проте ка Приму хоче, щоб він жив далі й співав свою пісню. І так цього сонячного пообіддя в Західному Мені нестримна сила мчить до нерухомого об’єкта, і вперше з тих пір, як відступив Прим, усі світи й усе суще повертається до Темної вежі, що стоїть на дальньому краю Кан’-Ка Но Рей, Нічиїх червоних полів. Навіть Багряний Король — і той припиняє сердито кричати. Бо зараз усе вирішуватиме Темна вежа.

— Рішучість вимагає жертви, — каже Кінг. І попри те, що ніхто його не чує, крім пташок, а ще він гадки не має, що б це могло означати, його це не турбує. Він завжди бурмоче щось сам до себе, таке враження, що в нього в голові — Печера голосів, де сперечаються між собою блискучі (але не обов’язково розумні) міми.

Він іде, розмахуючи руками біля стегон, обтягнутих синіми джинсами, і не усвідомлює, що його серце відбиває

(не відбиває)

останні удари, що в його мозку спалахують останні

(не останні)

думки, що його голоси виголошують

(не виголошують)

останні свої дельфійські пророцтва.

— Вес’-Ка-Ґан, — промовляє він, зачудований звучанням… але водночас і смакуючи його. Він обіцяв собі не перенасичувати свої фентезі про Темну вежу словами, які важко навіть вимовити, якоюсь вигаданою (щоб не сказати галімою) мовою, бо редактор, Чак Верілл у Нью-Йорку, лише повирізає більшість із них, та й по всьому, але, незважаючи на це, у нього в голові повно таких слів і фраз: ка, ка-тет, сей, сеу, кан-тої (це слово принаймні з іншої його книги, «Безнадії»), тахіни… Виходить, він уже затьмарив Кіріт-Унгол Толкіна і великого сліпого скрипаля Ньярлатотепа Г. Ф. Лавкрафта?

Він сміється і заводить пісню, яку йому підказав один з голосів. Її він точно використає в наступній книзі про стрільця, коли нарешті знову дозволить Черепасі співати на повен голос. «Кама-комала, — співає він ідучи, — дівчина п’ятами накивала. А юнак із револьвером милу свою втратив».

Цей юнак — Едді Дін? Чи, може, Джейк Чемберз?

«Едді, — каже Кінг уголос. — Це Едді озброєний і має свою милу». Він так глибоко поринув у свої роздуми, що не помічає даху синього «доджа-каравану», коли той вигулькує на горизонті попереду, і тому не усвідомлює, що цей автомобіль їде зовсім не по шосе, а узбіччям, яким він якраз крокує. Також не чує він ревіння двигуна пікапа позаду себе.

Вісімнадцять

Навіть крізь гуркіт музики Браян чує шкряботіння по кришці холодильника, дивиться в дзеркало заднього огляду і нажахано бачить, що Куля (з двох ротвейлерів він завжди був нахабніший) виліз із багажного відсіку в задній частині фургона і вже сидить у відділенні для пасажирів. Задніми ногами Куля впирається в брудне сидіння, короткий товстий хвіст радісно виляє, а ніс занурився у Браянів холодильник.

Побачивши таке, будь-який розважливий водій звернув би на узбіччя, зупинив машину і лише тоді розбирався зі своїм неслухняним собакою. Але Браян Сміт ніколи не отримував високих оцінок за розважливість за кермом і може довести це своїм «послужним списком». Замість зупинитися, він повертається всім тулубом вправо, при цьому кермо тримає лівою рукою, а правою безуспішно відштовхує пласку голову ротвейлера від холодильника.

— Не чіпай! — кричить він на Кулю, поки його мінівен несе просто на праве узбіччя. — Куля, ти не чув, що я сказав? Ти дурний? Не лізь! — Дещо йому таки вдається: на мить собача голова показується з холодильника, але на ній нема шерсті, нема за що вхопитися пальцями, і Кулі, хоч він далеко не геній, вистачає клепки, щоб допетрати: у нього є ще один шанс ухопити те, що лежить у білому пакеті й так заворожує своїми червоними пахощами. Він пірнає під руку Браяна і хапає в зуби м’ясо в білій обгортці.

— Фу! — несамовито верещить Браян. — Ану кинь, зараз… ЖЕ!

Щоб мати змогу ще більше вигнутися на сидінні водія, Браян впирається обома ногами. І одна з них, на жаль, потрапляє на педаль газу. Фургон на неймовірній швидкості мчить до верхівки пагорба. Цієї миті Браян у такому збудженому стані, що геть-чисто забуває, де він є (на трасі № 7) і що має робити (вести фургон). Все, що його зараз турбує, — як вирвати м’ясо із зубів Кулі.

— Віддай! — кричить він і тягне пакунок. Ще сильніше метляючи хвостом (вся ця метушня тепер перетворюється для Кулі, на додачу до їжі, ще й на гру), собака тягне на себе. Лунає тріск: то рветься пакувальний папір. Мінівен уже з 'їхав з траси і мчить на тлі старих сосен, що купаються у чарівному пообідньому світлі, у мареві, зітканому з зелені та золота. Але Браян думає лише про м’ясо. Він не збирається їсти гамбургери з собачою слиною, ото вже ні.

— Ану віддай! — гарчить він, не помічаючи на шляху свого автомобіля чоловіка, не помічаючи пікапа, що зупинився в чоловіка за спиною, не бачачи, як відчиняються дверцята пасажирського сидіння і з салону вистрибує довготелесий ковбой та як з кобури в нього на поясі випадає револьвер з великим жовтим руків’ям і падає на землю. Світ для Браяна Сміта звузився до одного дуже поганого пса і одного пакунка з м’ясом. У боротьбі за м’ясо на білому папері розквітають криваві троянди, схожі на тату.

Дев’ятнадцять

— Он він! — закричав хлопчик на ім’я Джейк, але Айрін Тасенбаум уже й сама його побачила. Стівен Кінг був убраний в джинси, просту бавовняну сорочку, на голові мав бейсболку. Він уже проминув те місце, де дорога на Воррінгтон перетиналася з трасою № 7, і подолав приблизно чверть шляху вгору схилом.

Вона витиснула зчеплення, перейшла на другу передачу, як гонщик «НАСКАР», що побачив картатий прапорець, і різко повернула ліворуч, обома руками вчепившись за кермо. Пікап Чіпа Макевоя похитнувся, але не перекинувся. Айрін побачила відблиск сонця на металі, коли машина, що їхала назустріч, досягла верхівки схилу, на який підіймався Кінг. І почула крик чоловіка, що сидів біля дверцят: «Зупинися біля нього!»

Вона виконала наказ, хоч і бачила, що фургон, який наближався, їхав не по дорозі, а узбіччям, і міг врізатися в їхній борт, не кажучи вже про те, що він міг розплющити Стівена Кінга між двома половинками металевого сандвіча.

Дверцята розчахнулися, і чоловік на ім’я Роланд наполовину викотився, наполовину вискочив з пікапа.

Далі все сталося дуже, дуже швидко.

Один

А все, що сталося далі, було фатально просто. Роланда підвело хворе стегно. Скрикнувши від люті, болю й сум’яття, він упав на коліна. Та наступної миті сонце затулила фігура Джейка: він вистрибнув з машини слідом за ним і побіг далі, навіть не загаявшись. З кабіни пікапа шалено гавкав Юк:

— Ейк! Ейк! Ейк-Ейк!

— Джейку, ні! — закричав Роланд. Він бачив усе жахливо чітко. Хлопчик обхопив письменника за талію тієї миті, коли синє авто — не вантажівка і не легкова машина, а наче гібрид їх обох — скотилося на них під оглушливе ревіння немилозвучної музики. Джейк повернув Кінга ліворуч, затуляючи своїм тілом, і удар автомобіля припав на Джейка. За спиною в стрільця, котрий стояв навколішках, впираючись закривавленими руками в землю, закричала жінка з магазину.

— ДЖЕЙКУ, НІ! — знову проревів Роланд, але було вже пізно. Хлопчик, якого він вважав своїм сином, зник під колесами синього авто. Стрілець побачив маленьку підняту руку (її він не забуде ніколи), та наступної миті щезла і вона. Кінга, в якого спершу врізався Джейк, а потім і синій фургон, відкинуло на край невеликої лісосмуги, за десять футів від точки зіткнення. Він упав на правий бік, вдарився головою об камінь, та так, що злетіла бейсболка. Потім перекотився на живіт, мабуть, намагався зіп’ястися на ноги.

Чи взагалі нічого не намагався — його очі перетворилися на два шоковані нулі.

Водій викрутив кермо, і машина пройшла зліва від Роланда, за кілька дюймів, не збивши його, а просто піднявши пилюку, яка запорошила йому очі. Фургон став скидати швидкість — певно, водій (запізно) згадав про гальма. Його борт проскреготів об кузов пікапа, і це ще більше вповільнило фургон, але не завадило йому далі чинити шкоду. Перш ніж остаточно зупинитися, він ще раз ударив Кінга, тепер уже лежачого. Роланд почув хрускіт, з яким ламалася кістка, і письменник заволав од болю. І тепер стрілець точно знав, чому боліло його власне стегно, чи не так? Сухий крутій тут був ні до чого.

Він скочив на ноги, лише краєм свідомості відзначаючи, що біль зник, цілковито. Подивився на неприродно вигнуте тіло Кінга під лівим переднім колесом синього автомобіля і злостиво подумав: «Добре. Добре! Якщо хтось і має тут померти, нехай це будеш ти! До дідька пуп Ґана, до дідька всі історії, що з нього виходять, до біса Вежу, нехай це будеш ти, а не мій хлопчик!»

Повз Роланда промчав шалапут. Він підбіг до того місця, де лежав позаду фургона Джейк. Сині вихлопи обдували йому розплющені очі. Юк не завагався: ухопив зубами сумку з Орізами, що досі була перекинута через Джейкове плече, й потягнув хлопчика від фургона, натужно, дюйм за дюймом, буксуючи сильними задніми лапами і здіймаючи куряву. З вух і кутика рота в Джейка текла кров. Підбори його шорбутсів лишали в землі й коричневому настилі сухої соснової глиці дві борозни.

Роланд нетвердою ходою побрів до Джейка й впав біля нього на коліна. Першою думкою було: з Джейком усе гаразд. Кінцівки у хлопчика, слава всім богам, лишилися неушкоджені, і слід на обличчі, що тягнувся від носа вниз гладенькою щокою, був від мастила з вкрапленнями іржі, а не кров, як спершу вирішив Роланд. Так, з вух у нього текла кров, і з рота теж, але Джейк міг просто прикусити щоку зсередини чи…

— Глянь, як там письменник, — сказав Джейк. Голос у нього був спокійний, анітрохи не здушений від болю.

Неначе вони сиділи біля маленького багаття після дня, проведеного в дорозі, й чекали на те, що Едді називав провізією, а іноді, коли йому потрапляла до рота смішинка (а бувало це часто), «проїзією».

— Письменник зачекає, — відрубав Роланд. А сам подумав: «Сталося диво. Все поєдналося: хлопчик не опирався, його тіло ще не до кінця сформувалось, а м’яка земля увігнулася під ним, коли в нього врізався вантажомобіль того гада».

— Ні, — сказав Джейк. А коли поворухнувся, спробувавши сісти, його сорочка трохи облягла верхню частину тулуба, і Роланд побачив страшну западину в хлопчика у грудях. З рота Джейкові знову полилася кров, а коли він ще раз спробував заговорити, то закашлявся. Роландове серце стислося в грудях, мов ганчірка, і миттєва думка промайнула в голові: після такого як може серце битися далі?

Юк протягло застогнав, і у цьому напіввитті зазвучало Джейкове ім’я. Роланд відчув, як поза шкірою на руках продирає мороз.

— Не намагайся говорити, — попросив стрілець. — Ти міг щось собі пошкодити. Ребро чи, може, два.

Джейк повернув голову набік. Виплюнув з рота кров — декілька краплин полилися по щоці, як жувальний тютюн у слині, — і взяв Роланда за руку. Його потиск був сильний, і голос теж; кожне слово прозвучало чітко і ясно.

— Я пошкодив собі все. Я вмираю. Кажу так, бо я вже це проходив. — Наступні його слова були повторенням того, про що думав Роланд, ще коли вони були біля «Кари Сміхотухи». — Якщо це воля ка, нехай буде так. Подбай про того, кого ми хотіли врятувати!

Опиратися наказові, що бринів у голосі й очах хлопчика, він не міг. Усе скінчено, Ка Дев’ятнадцяти відіграло свою партію. Скінчено, та, мабуть, не для Кінга. Наскільки їхні долі залежали від кінчиків його спритних, поплямованих тютюном пальців? Повністю? Частково? У цій лише частині?

Хай би якою була відповідь, Роланд ладен був задушити його голими руками: отак, одразу, затиснутого під колесом машини. І байдуже, що за кермом машини, що вбила Джейка, сидів не Кінг. Якби він виконував те, що йому призначило ка, він би ніколи не опинився тут, на цій дорозі, коли нею їхав той дурень, і на грудях у Джейка не було б цієї страшної западини. Це було занадто, нестерпно швидко після смерті Едді.

І все-таки…

— Не ворушись, — наказав він, підводячись. — Юк, не дозволяй йому ворушитись.

— Я не ворушитимусь. — І знову кожне слово чітке й упевнене. Але тепер Роланд побачив, що низ Джейкової сорочки й пах джинсів обагрює кров, розквітає, як троянди. Якось він уже помер, а потім повернувся з небуття. Але не з цього світу. В цьому світі смерть ставалася раз і назавжди.

Роланд повернувся туди, де лежав письменник.

Два

Браян Сміт спробував вилізти з-за керма свого фургона, але Айрін Тасенбаум грубо заштовхнула його назад. Собаки (може, вчули кров чи Юка, або ж те й те разом) несамовито завовтузилися за його спиною. Радіо зараз вигравало якусь нову і вкрай пекельну хеві-метал-пісню. Айрін подумала, що її голова от-от лусне, і не від шоку всіх тих подій, а від самого гуркоту. Побачивши револьвер довготелесого на землі, вона підхопила його. У маленькій частці її розуму, яка все-таки ще була здатна зв’язно мислити, промайнула вражена думка: яка ж ця річ важка… Попри це, вона націлила револьвер на водія, потім простягнула руку і кулаком ударила по кнопці живлення радіо. Оглушливі гітари затихли, і вона почула інші звуки: щебетали птахи, дві собаки гавкали, одна вила… ну, собака чи що воно там було.

— Під твоїм фургоном лежить чоловік. З’їдь з нього, тільки повільно. А якщо знову наїдеш на дитину, клянусь, я відстрелю тобі твою погану голову.

Браян Сміт витріщився на неї нестямними, налитими кров’ю очима.

— Яку дитину? — спитав він.

Три

Коли переднє колесо фургона повільно з’їхало з письменника, Роланд побачив, що нижня частина його тіла неприродно вигнута вправо і з джинсів випинається якийсь бугор. Стегнова кістка, певна річ. А на додачу, в нього був розбитий лоб від удару об камінь і права щока вся спливла кров’ю. Він виглядав гірше за Джейка, набагато гірше, але одного погляду стрільцеві вистачило, щоб зрозуміти: якщо в нього міцне серце і воно не розірвалося від шоку, то, найпевніше, він житиме. І знову він, немов наяву, побачив, як Джейк хапає письменника за пояс, затуляє його, приймаючи удар на себе, на своє маленьке тіло.

— Знову ти, — тихо промовив Кінг.

— Ти пам’ятаєш мене.

— Так. — Кінг облизнув губи. — Пити.

Води в Роланда з собою не було, та навіть якби була, він не дав би Кінгу напитися, хіба що змочив би йому губи. Бо рідина викликає в поранених блювоту, якою ті можуть вдавитися.

— Мені шкода, — сказав стрілець.

— Ні. Неправда. — Він знову облизнув губи. — Джейк?

— Там, на землі. Ти його знаєш?

Кінг спробував усміхнутися.

— Я його написав. А де той, який був з тобою раніше? Де Едді?

— Мертвий. У Девар-Тої.

Кінг наморщив чоло.

— Девар?.. Я такого не знаю.

— Авжеж. Саме тому ми тут. Тому ми були змушені прийти сюди. Один мій друг мертвий, другий, швидше за все, помирає, і тет розпався. А все через те, що один боязкий лежень перестав виконувати роботу, яку поклало на нього ка.

На дорозі жодних машин. Окрім собак, що гавкали, шалапута, що підвивав, і птахів, які щебетали, світ поринув у тишу. Неначе час для них зупинився. «А може, так і є», — подумав Роланд. Він бачив достатньо, щоб припускати таку можливість. Реальністю може стати все, що завгодно.

— Я загубив Промінь, — сказав Кінг, лежачи на килимі з соснової хвої на краю лісосмуги. Довкола нього струменіло м’яке світло початку літа, те марево, зіткане з зелені й золота.

Роланд просунув руку під спину Кінгу й допоміг йому сісти. Письменник закричав від болю в зламаному стегні, але не запротестував. Роланд показав у небо. У блакиті непорушно висіли пухкі білі хмарини, вісники ясної погоди — los ángeles,[70] як називали їх ковбої на фермі в Меджисі, — але ті, що були безпосередньо над ними, швидко пливли небом, неначе гнані вітром у вузькому коридорі.

— Он він! — розлючено прошепотів Роланд письменникові на вухо, подряпане, заквацяне брудом. — Прямо над тобою! Довкола тебе! Невже ти не відчуваєш? Очі повилазили?

— Так, — сказав Кінг. — Тепер бачу.

— Еге ж, він завжди був над тобою. Ти його не загубив, ти відвернув свої боягузливі очі. Мій друг мусив пожертвувати собою заради того, щоб ти знову його побачив.

Лівою рукою Роланд покопирсався в патронташі й дістав патрон. Попервах пальці не хотіли виконувати свій давній спритний фокус — надто вже сильно вони тремтіли. Заспокоїти їх він зміг, лише нагадавши собі: що довше він це робитиме, то більша ймовірність, що їм завадять чи що Джейк помре, поки він вовтузитиметься з цим людиноподібним нещастям.

Він підвів погляд і побачив, що жінка тримає водія фургона під прицілом його револьвера. Дуже добре. Вона молодець; чому Ґан не передав історію Вежі комусь такому, як вона? Хай там як, а інтуїція його не підвела, коли він вирішив залишити її при собі. Навіть пекельне валування собак і виття шалапута — і ті стихли. Юк злизував бруд і мастило з обличчя Джейка, а Куля й Пістоль у фургоні жерли м’ясо для гамбургера, і тепер уже хазяїн їм не заважав.

Роланд повернувся до Кінга, і патрон упевнено затанцював свій давно знайомий танець у його пальцях. Кінг майже одразу поринув у транс, як це буває з людьми, яких уже гіпнотизували. Його очі були розплющені, та тепер дивились не на стрільця, а крізь нього, кудись у далечінь.

Роландове серце волало, щоб він якнайшвидше з усім цим впорався, але розум радив не квапитись. Ти не повинен халтурити. Якщо не хочеш звести Джейкову жертву нанівець.

Жінка не зводила з нього погляду, дивився крізь відчинені дверцята фургона і водій. Сей Тасенбаум опиралася, Роланд це бачив, але Браян Сміт уже пішов слідом за Кінгом у країну снів. Стрільця це не надто здивувало. Якщо цей тип бодай трохи усвідомлював, що тут накоїв, то він мусив хапатися за будь-яку можливість утечі. Нехай навіть тимчасову.

Роланд зосередив увагу на чоловікові, що був його біографом. Почав він, як і раніше. Декілька днів тому в його власному житті. Більш ніж два десятки років у житті письменника.

— Стівене Кінг, ти мене бачиш?

— Стрільцю, я бачу тебе дуже добре.

— Коли ти бачив мене востаннє?

— Коли ми жили у Бриджтоні. Коли мій тет був молодий. Коли я ще тільки вчився писати. — Він замовк, а потім дав визначення своєму часу, у той найважливіший спосіб, який у кожного свій: — Коли я ще пиячив.

— Тепер ти міцно спиш?

— Міцно.

— Тобі зараз не болить?

— Не болить, так. Я дякую тобі.

Знову завив пухнастик-шалапут, і Роланд озирнувся, страшенно боячись того, що це могло означати. Жінка підійшла до Джейка і зараз стояла біля нього навколішках. Стрілець полегшено зітхнув, побачивши, що Джейк оповив її шию рукою і підтягнув ближче до себе, щоб сказати щось на вухо. Якщо йому вистачало на це сил…

Припини! Ти бачив провалля в нього в грудях під сорочкою. Ти не можеш собі дозволити гаяти час на марні сподівання.

Жорстокий парадокс: він любив Джейка і саме тому мав полишити його, помираючого, на Юка і жінку, яку вони зустріли менше години тому.

Нехай. Його клопіт зараз — це Кінг. І якщо Джейк відійде на галявину, поки стрілець повернутий до нього спиною… якщо це воля ка, нехай буде так.

Роланд зібрав у кулак усю свою волю й здатність зосередитися. Відчуваючи, що всередині все горить від напруги, він знову повернувся до письменника.

— Ти — Ґан? — різко запитав він, сам не знаючи чому — знаючи лише, що це правильне питання.

— Ні, — одразу ж відповів Кінг. З рани на лобі йому до рота стікала кров, і він виплюнув її, навіть оком не змигнувши. — Колись я думав, що я Ґан, але то була ілюзія від бухла. А ще, мабуть, гордині. Жоден письменник, чи художник, чи скульптор, чи творець музики не є Ґаном. Ми кас-ка Ґан. Не ка-Ґан, а кас-ка Ґан. Розумієш? Ти розумієш?

— Так, — кивнув Роланд. Ґанові пророки, або співці Ґана: це слово могло означати чи одне з двох, чи те й те водночас. Зате тепер він розумів, чому запитував. — А пісня, яку ви співаєте, — це Вес’-Ка Ґан. Адже так?

— О так! — всміхнувся Кінг. — Пісня Черепахи. Вона занадто гарна для таких, як я, які ледве можуть наспівати мелодію.

— Мені байдуже. — Роланд намагався мислити швидко і чітко, наскільки дозволяв йому заціпенілий розум. — А тепер тебе поранено.

— Я паралізований?

— Не знаю. — І начхати. — Знаю лише, що ти живий, а коли знову зможеш писати, то слухатимеш пісню Черепахи, Вес’-Ка Ґан, як робив це раніше. Паралізований ти чи ні. І цього разу відспіваєш пісню до кінця.

— Гаразд.

— Ти будеш…

— І Урс-Ка Ґан, пісню Ведмедя, — перебив Кінг. І похитав головою, хоч це й завдало йому болю попри гіпнотичний стан, у якому він перебував. — Ні, Урс-А-Ка Ґан.

Крик Ведмедя? Вереск Ведмедя? Роланд не міг зрозуміти. Тепер йому доведеться сподіватись, що це не мало значення, що письменник просто грав словами.

Повз місце аварії промчав, не зупиняючись, автомобіль, що тягнув за собою будинок на колесах, потім в інший бік прогуркотіли два великі мотоцикли. І раптом Роландові спала навдивовижу переконлива думка: час не зупинився, але вони на якийсь час стали невидимі. У такий спосіб їх захищав Промінь, який тепер мав змогу бодай трохи допомогти, адже його ніхто більше не руйнував.

Чотири

Скажи йому ще раз. Непорозумінь допускати не можна. І слабкості, яку він виявляв раніше, теж.

Він нахилився до Кінга. Тепер їхні носи майже дотикалися.

— Цього разу ти доспіваєш пісню до кінця, писатимеш, доки історія не закінчиться. Ти справді розумієш?

— «Жили вони довго і щасливо та померли в один день», — замріяно промовив Кінг. — Хотів би я мати змогу написати щось таке.

— Я теж. — Понад усе на світі йому зараз цього хотілося. Попри всю глибину його горя, сліз ще не було; власні очі здавалися йому двома розпеченими каменями. Можливо, сльози прийдуть пізніше, коли він краще усвідомить усе, що сталося.

— Я зроблю, як ти наказуєш, стрільцю. Байдуже, куди поверне оповідь, коли наближатиметься до кінця. — Голос Кінга слабшав. Роланд подумав, що невдовзі він знепритомніє. — Мені дуже шкода твоїх друзів. Правда, шкода.

— Дякую, — сказав Роланд, щосили стримуючи бажання взяти письменника за шию і душити, поки той не сконає. Він почав підводитися, але раптом Кінг сказав щось таке, що змусило його заклякнути на місці.

— А ти слухав її пісню, як я тобі казав? Пісню Сюзанни?

— Я… так.

Кінг зіп’явся на лікоть, і хоч сили вочевидь полишали його, голос прозвучав сухо і чітко.

— Ти потрібен їй. А вона потрібна тобі. Залиш мене самого. Збережи свою ненависть для тих, хто більше на неї заслуговує. Ми обидва знаємо, що я створив твоє ка не більше, ніж Ґана чи світ. Облиш свою дурість — а також своє горе — і роби сам те, чого вимагаєш і від мене. — Голос Кінга переріс у крик, рука з дивовижною силою стисла Роландове зап’ястя. — Доведи свою справу до кінця!

Роланд хотів відповісти, але спершу не зміг вимовити ні слова. Йому довелося прочистити горло і почати спочатку.

— Спи, сей… спи й забудь усе, що тут було, крім чоловіка, який тебе збив.

Кінг опустив повіки.

— Я забуду все, що тут було, крім чоловіка, який мене збив.

— Ти прогулювався, а цей чоловік тебе збив.

— Прогулювався… а цей чоловік мене збив.

— Більше тут нікого не було. Ні мене, ні Джейка, ні жінки.

— Більше нікого, — погодився Кінг. — Лише я і він. А він це підтвердить?

— Атож. Дуже скоро ти міцно заснеш. Пізніше ти відчуєш біль, але зараз у тебе нічого не болить.

— Нічого не болить. Міцно засну. — Неприродно вигнуте тіло Кінга обім’якло на підстилці з соснових гілок.

— Але перш ніж заснеш, ще раз послухай, що я тобі скажу.

— Слухаю.

— Жінка може прийти до т… Стоп. Тобі ж не сниться кохання з чоловіками?

— Питаєш, чи я не гомик? Не латентний гомосексуаліст? — Голос Кінга звучав змучено, але в ньому промайнули веселі нотки.

— Не знаю. — Роланд помовчав. — Мені так здається.

— Моя відповідь — ні. Часом мені сниться кохання з жінками. Тепер уже не так часто, бо я старішаю… і, мабуть, ще довго не снитиметься. Той довбаний гад мене покалічив.

«Порівняно з тим, як він покалічив мого хлопчика, це дрібниці», — гірко подумав Роланд, але вголос цього не сказав.

— Якщо тобі сниться кохання з жінками, то до тебе може прийти жінка.

— Правду кажеш? — У голосі Кінга звучала щира цікавість.

— Так. Якщо прийде, то буде білява. Вона може заговорити з тобою про легкість і розкоші галявини. Вона може назватися Морфією, донькою Сну, чи Селеною, донькою Місяця. Може запропонувати тобі руку й пообіцяє провести тебе туди. Ти мусиш відмовитись.

— Я мушу відмовитись.

— Навіть якщо тебе спокушатимуть її очі й перса.

— Навіть тоді, — погодився Кінг.

— А чому ти відмовишся, сей?

— Бо пісню ще не доспівано.

Нарешті Роланд був задоволений. Місіс Тасенбаум уклякла біля Джейка. Стрілець не підійшов до неї й хлопчика, попрямував натомість до чоловіка, що згорбився за кермом машини, яка накоїла такого лиха. Очі в цього чоловіка були широко розплющені й порожні, рот роззявлений. Підборіддям, що поросло щетиною, стікала цівка слини.

— Сей, ти чуєш мене?

Чоловік налякано кивнув. Собаки в нього за спиною принишкли. В отвір між сидіннями спостерігали за стрільцем чотири блискучі ока.

— Як тебе звуть?

— Браян, якщо тебе це потішить… Браян Сміт.

Ні, його це не потішило анітрохи. Перед ним був ще один тип, якого хотілося задушити. Дорогою проїхала ще одна машина, і цього разу водій кілька разів натиснув на клаксон. Захисна запона, якою огорнув їх Промінь, уже витоншувалася.

— Сей Сміт, ти збив людину своєю машиною або вантажомобілем, чи як там ти його називаєш.

Браян Сміт дрібно затремтів усім тілом.

— Я завжди був хорошим водієм, ніколи навіть квитанції за неправильне паркування не отримував, — заскиглив він. — І це ж треба таке… збити найвідомішу людину в цілому штаті! У мене собаки билися…

— Твоя брехня не сердить мене, — сказав Роланд. — Мене сердить страх, що її породжує. Стули свій писок.

Браян Сміт виконав наказ. Його обличчя повільно, але впевнено кам’яніло на мармурову маску.

— Коли ти його збив, тут більше нікого не було, — сказав Роланд. — Нікого, крім тебе й вигадника. Розумієш?

— Я був сам. Містере, ви нахожий?

— Байдуже, хто я такий. Ти підійшов до нього й побачив, що він ще живий.

— Ще живий, це добре, — сказав Сміт. — Я не хотів нікого калічити, чесно.

— Він заговорив до тебе. Так ти зрозумів, що він живий.

— Так! — радісно всміхнувся Сміт. — А що він сказав?

— Ти не пам’ятаєш. Ти був схвильований і наляканий.

— Наляканий і схвильований. Схвильований і наляканий. Точно.

— Рушай. Дорогою ти прокинешся, мало-помалу. А коли доїдеш до першого будинку чи крамниці, зупинишся і розкажеш, що на дорозі лежить збитий чоловік. Чоловік, якому потрібна допомога. Повтори, тільки нічого не забудь.

— Я рушаю, — сказав Браян, гладячи руками кермо, наче він хотів якомога швидше опинитися десь подалі. Роланд розумів, що насправді так і було. — Прокинуся, мало-помалу. Коли доїду до першого будинку чи крамниці, скажу там, що Стівен Кінг лежить збитий на узбіччі, йому потрібна допомога. Я знаю, що він живий, бо він до мене заговорив. То був нещасний випадок. — Він помовчав. — Я не винен. Він ішов проїжджою частиною. — Пауза. — Мабуть.

«Яка мені різниця, на кого покладуть провину за все, що сталося?» — запитав себе Роланд. Насправді йому було байдуже. Кінг у будь-якому разі писатиме далі. Та й Роланд потай сподівався, що провина ляже на нього, бо Кінг був винен. Нічого йому було робити на цій дорозі.

— А тепер рушай, — наказав стрілець Браяну Сміту. — Я більше не хочу тебе бачити.

Сміт завів двигун, і величезне полегшення відбилося в нього на обличчі. Роланд не став проводжати його поглядом. Він підійшов до місіс Тасенбаум і опустився навколішки поруч із нею. Юк сидів біля голови Джейка, сидів мовчки, бо той, за ким він побивався, більше не чув його виття. Сталося те, чого стрілець боявся найбільше. Поки він розмовляв з двома неприємними йому людьми, хлопчик, котрого він любив більше за всіх на світі… любив так, як нікого в своєму житті, навіть Сюзен Дельґадо… покинув його вдруге. Джейк помер.

П’ять

— Він щось тобі говорив, — сказав Роланд. Він узяв Джейка в обійми й заходився ніжно колисати. У сумці дзенькали Орізи. Джейкове тіло вже холонуло.

— Так, — кивнула вона.

— Що він сказав?

— Сказав, що я маю повернутися сюди по тебе «після того, як усе закінчиться». Такі були його слова. А ще він сказав: «Передай моєму батькові, що я його люблю».

У Роланда вирвався крик, здушений і нещасний. Він згадав, як було у Федіку, після того, як вони переступили поріг дверей. «Хайл, батьку», — сказав тоді Джейк. І так само, як зараз, Роланд прийняв його в свої обійми. Та тільки тоді він відчував, як б’ється хлопчикове серце. Він би віддав усе на світі, аби знову відчути це серцебиття.

— Це не все, — сказала вона, — але не знаю, чи в нас є на це зараз час. Я ж можу й пізніше розповісти.

Роланд одразу зрозумів, про що їй ідеться. Історія, яку знали Браян Сміт і Стівен Кінг, була проста. У ній не було місця ні для худого, виснаженого від мандрів чоловіка з великим револьвером, ні для жінки, чиє волосся вже потроху сивіло, і, ясна річ, мертвого хлопчика з сумкою гострих тарілок, перекинутою через плече, та пістолетом-кулеметом за поясом.

Питання було лише в тому, чи слід жінці повертатися сюди взагалі. Вона була вже не першою людиною, яку він втягнув у вир подій і змусив робити те, чого вона зазвичай не робила, але він розумів, що її погляд на речі зміниться одразу ж, тільки-но вона опиниться подалі від нього. І виривати в неї обіцянку: «Чи клянешся ти повернутися, сей? Поклянешся захололим серцем цього хлопчика?» — не допоможе. Тут вона могла всерйоз пообіцяти йому все, що завгодно, але за першим же пагорбом змінити свою думку.

Втім, коли в нього була змога взяти з собою крамаря, котрому належав пікап, то він цього не зробив. І не проміняв цієї жінки на старого, що підстригав газон біля будинку письменника.

— Пізніше, — сказав він. — А поки що їдь. Якщо з певних причин ти вирішиш не повертатись, я тебе не звинувачуватиму.

— А сам ти куди? — спитала вона. — Куди тобі йти? Це ж не твій світ. Правда?

Роланд проігнорував питання.

— Якщо тут будуть люди, коли ти повернешся вперше… охоронці порядку, вартові, сині мундири, не знаю… проїжджай не зупиняючись. Повертайся за півгодини. Якщо ж до тих пір нічого не зміниться і вони все ще будуть тут, знову проминай. І так доти, доки вони не роз’їдуться.

— А вони не помітять, що я швендяю туди-сюди?

— Не знаю, — чесно зізнався він. — А повинні?

Айрін замислилась над питанням.

— Копи в наших краях? Навряд чи.

Він кивнув на знак того, що довіряє її думці.

— Коли відчуєш, що небезпеки немає, зупинися. Ти мене не побачиш — я побачу тебе. Я чекатиму до темряви. Якщо доти ти не з’явишся, я піду.

— Я приїду, але не на цій чортопхайці. Я вестиму «мерседес-бенц S-600». — У її голосі звучала неприхована гордість.

Роланд гадки не мав, що таке «мерседес-бенц», але про всяк випадок кивнув.

— Їдь. Поговоримо пізніше, коли повернешся.

Якщо повернешся.

— Думаю, тобі знадобиться оце. — Вона вклала револьвер йому в кобуру.

— Дякую-сей.

— Прошу.

Роланд дивився, як вона підходить до старого пікапа (йому здалося, що машина почала їй навіть подобатись, незважаючи на несхвальні слова, якими вона її нагороджувала) і сідає за кермо. І раптом зрозумів, що в пікапі може бути дещо потрібне йому.

— Стій!

Місіс Тасенбаум уже готувалася повернути ключ запалювання, але забрала руку й питально подивилась на стрільця. Роланд обережно поклав Джейка на землю, в яку хлопчик мав невдовзі лягти (саме ця думка змусила стрільця гукнути до Айрін), і звівся на ноги. Скривився і приклав руку до стегна, але вже просто за звичкою. Болю не було.

— Що? — запитала жінка, поки він ішов до неї. — Мені треба швидше звідси поїхати…

Бо інакше можна не їхати взагалі.

— Я розумію.

Він зазирнув у кузов пікапа. Серед розкиданих інструментів вгадувалося щось квадратне, накрите синім брезентом. Краї брезенту було підгорнуто таким чином, щоб він не злетів. Роланд зняв брезент, і під ним виявилося вісім чи десять коробок з твердого паперу, який Едді називав «кар-тоном». Коробки було зсунуто разом, так що вони утворювали квадрат. З картинок на кар-тоні він зрозумів, що в них пиво. Але стрільця не цікавив уміст, нехай би то була й вибухівка.

Йому потрібен був брезент.

Він відступив від пікапа і сказав:

— Тепер можеш рушати.

Айрін знову взялася за ключ, що заводив двигун, але повернула не одразу.

— Сер, — промовила вона. — Співчуваю твоїй утраті. Просто хотіла тобі це сказати. Я бачу, як багато важив для тебе цей хлопчик.

Роланд Дескейн похилив голову і промовчав.

Ще якусь мить Айрін Тасенбаум дивилась на нього, нагадуючи собі, що іноді слова немічні, потім завела двигун і зачинила дверцята. Він дивився, як вона виїжджає на дорогу (пікап більше не рухався ривками — помітно було, що Айрін потоваришувала з ручкою передач) і робить крутий поворот на північ, у бік Стоунгема.

Співчуваю твоїй утраті.

Тепер він опинився з утратою сам-на-сам. Сам із Джейком. Якусь мить Роланд розглядав невелику лісосмугу при дорозі, дивився на двох із тієї трійці, хто волею провидіння опинився в цьому місці: непритомного чоловіка і мертвого хлопчика. Очі в Роланда були сухі й гарячі, вони пульсували в очницях від болю, і на мить його опанувала впевненість, що він знову розучився плакати. І йому стало страшно. Якщо він не здатен плакати після всього, що здобув і знову втратив, то який у цьому всьому сенс? Але врешті-решт сльози ринули, і він відчув величезне полегшення. Вони потекли з очей, пригасивши їхній несамовитий синій вогонь. Змочили йому брудні щоки. Він плакав мовчки, схлипнув лише раз, але цього вистачило, щоб його почув Юк. Шалапут підвів ніс до неба, до коридору хмар, що бурхливо мчали вперед, і завив. Та одразу ж потому і замовк.

Шість

Несучи Джейка на руках, Роланд заглиблювався в ліс. По п’ятах за ним невідступно біг Юк. Те, що пухнастик теж плакав, стрільця не здивувало: він і раніше бачив сльози в тваринки на очах. І вже давно не вважав, що Юкові прояви розумності й співчуття — не більше, ніж імітація. Ідучи, Роланд згадував молитву за померлих, яку чув від Катберта під час їхньої останньої кампанії — тієї, що скінчилась на Єрихонському пагорбі. Він сумнівався, що Джейкові для переходу в потойбічний світ потрібна молитва, але він мусив чимось зайняти свої думки, бо його розум, здавалося, перебував на межі. Якщо дати йому волю, він міг не витримати.

Можливо, пізніше він дозволить собі впасти в істерію — чи піддатися гніву, шаленству, що зцілює, — але не зараз. Зараз він не зламається. Джейк віддав своє життя не для того, щоб усе зійшло нанівець.

Зелено-золотава, наповнена світлом літня імла, що живе лише в лісах (старезних лісах, як той, де бушував ведмідь Шардик), ставала глибшою. Вона просвічувала крізь дерева навскісними присмерковими променями, і через це місцина, де Роланд вирішив зупинитися, більше скидалася на храм, ніж на галявину. Він зробив близько двохсот кроків від дороги на захід. Тут поклав Джейка на землю і роззирнувся навколо. Побачив дві іржаві бляшанки від пива і декілька порожніх гільз, напевно, викинутих мисливцями. Закинув їх подалі у ліс, щоб галявинка була чиста. Потім подивився на Джейка, витираючи сльози, щоб зір хоч трохи прояснився. Обличчя у хлопчика було чисте, як та галявинка (про це подбав Юк), проте одне заплющене око надавало йому лихого вигляду, і це не можна було так залишати. Роланд пальцем опустив йому повіку, але вона знову піднялась (як уперта шторка на вікні, подумав стрілець). Він лизнув пучку великого пальця і знову опустив повіку. Цього разу вона лишилася заплющеною.

Джейкова сорочка була вся в плямах крові й пилу. Роланд зняв її, потім стягнув з себе сорочку і одягнув її на хлопчика, як вдягають ляльку. Сорочка доходила хлопчикові майже до колін, але стрілець не став її заправляти — так вона прикривала плями крові у Джейка на штанях.

За всім цим спостерігав Юк, і його золотисто-чорні очі блищали від сліз.

Роланд сподівався, що земля під товстим шаром хвої м’яка. Так і виявилось. Він уже почав руками рити Джейкові могилу, коли почув з боку дороги звук двигуна. По шосе проїжджали й інші машини, відколи він поніс Джейка в ліс, але неприємний гуркіт цього мотора він упізнав одразу. Чоловік у синьому автомобілі повернувся. Роланд не був до кінця впевнений, що він це зробить.

— Залишайся тут, — пробурмотів він пухнастику. — Охороняй хазяїна. — Ні, не так. — Будь тут і охороняй свого друга.

Роланд очікував, що Юк повторить команду (найбільше, на що він міг спромогтися, — Бу’ут!) таким самим тихим голосом, але шалапут промовчав. Просто ліг біля голови Джейка і зловив у повітрі муху, коли та хотіла сісти хлопчикові на носа. Роланд кивнув і попрямував назад до того місця, звідки прийшов.

Сім

На той час, коли Роланд уже підійшов досить близько і міг бачити все, що відбувалося на дорозі, Браян Сміт вийшов з машини. Він сидів на кам’яній стіні, тримаючи на колінах свого ціпка. (Роланд гадки не мав, для чого йому ціпок: щоб хизуватися чи для діла, — але йому було сто разів байдуже.) Кінг трохи прийшов до тями, і двоє чоловіків розмовляли.

— Прошу, скажіть, що це лише розтягнення, — слабким стурбованим голосом сказав письменник.

— Нє-а. Я б сказав, що нога у вас поламана у шести, а може, й семи місцях. — Тепер, коли в нього був час заспокоїтися і навіть вигадати легенду, голос Сміта звучав не просто спокійно, а навіть радісно.

— Краще б підбадьорили мене, — сказав Кінг. Видима половина його обличчя була дуже бліда, але кров з глибокої рани на скроні майже перестала текти. — У вас є сигарета?

— Нє-а, — так само радісно протягнув Сміт. — Я в зав’язці.

Навіть тих крихт доторку, якими володів Роланд, вистачило, щоб зрозуміти, яка це брехня. Просто у Сміта лишалося всього три сигарети, і він не хотів ділитися ними з чоловіком, який міг собі дозволити купити стільки сигарет, що ними можна було б цілий Браянів фургон забити. Крім того, Сміт вважав…

— Крім того, людині, яка потрапила в аварію, курити не можна, — сказала невинна овечка Сміт.

Кінг кивнув.

— І без того дихати важко, — погодився він.

— Мабуть, і ребро у вас поламане, а то й два. Мене звуть Браян Сміт. Це я вас збив. Вибачте. — Він простягнув руку, і — о диво дивнеє — Кінг її потиснув.

— Нічого такого зі мною раніше не траплялося, — виправдовувався Сміт. — Я навіть за неправильне паркування квитанцій ніколи не отримував.

Кінг вирішив утриматись від коментарів, навіть якщо зрозумів, що це щира брехня. Його цікавило дещо інше.

— Містере Сміт… Браяне… крім нас, тут хтось був?

Причаївшись за деревами, Роланд напружився.

Сміт замислився. Сягнув рукою в кишеню, витяг батончик «Марс» і став розгортати. Потім похитав головою.

— Тільки ви і я. Але я викликав «швидку» і рятувальників. Сказали, що їхня бригада десь недалеко. Сказали, що будуть тут з хвилини на хвилину. Не хвилюйтесь.

— Ви знаєте, хто я такий?

— Господи, та ясно, що знаю! — Сміт усміхнувся. Відкусив шмат від батончика і далі говорив з повним ротом. — Я вас зразу впізнав. Усі кіна ваші бачив. Найбільше мені сподобалось про сенбернара. Як його там звали?

— Куджо, — сказав Кінг. Це слово Роланд знав: його часом вживала Сюзен Дельґадо, коли вони лишались наодинці. У Меджисі «куджо» означало «милий».

— Ага! Ото був кльовий фільм! Страшний, як чорт! Добре, що малий залишився живий!

— У книжці він помер. — Кінг заплющив очі й просто лежав, чекаючи.

Сміт знову відхопив від батончика велетенський шмат.

— Мені ще серіал про клоуна сподобався! Такий крутий!

Кінг не відповів. Його очі не розплющувались, але Роланд бачив, що дихає він рівно і глибоко. Йому це здалося добрим знаком.

Потім до них примчав автомобіль і різко загальмував перед фургоном Сміта. Цей мотовіз був завбільшки з поховальну гарбу, але не чорний, а помаранчевий, і з ліхтарями, що блимали. Роланд не без вдоволення помітив, що зупинився він акурат на слідах від коліс крамаревого пікапа.

Роландові чомусь здавалося, що з кабіни водія зараз вискочить робот, але звідтіля вийшов чоловік і витяг із задньої частини автомобіля чорну лікарську сумку. Задоволений тим, що все складається якнайкраще, Роланд пішов назад, туди, де залишив Джейка. Рухався він зі своєю давньою неусвідомленою грацією: не наступив на жодну галузку і жодної пташки не сполохав з дерева.

Вісім

Чи здивуєтеся ви, після всього, що ми разом бачили, і всіх таємниць, які нам відкрилися, коли дізнаєтесь, що о чверть на шосту того вечора місіс Тасенбаум проїхала на старому пікапі Чіпа Макевоя під’їзною дорогою до будинку, який ми вже відвідували? Напевно, ні, бо ка — це колесо, і єдине, що воно вміє, — крутитися. Коли ми приходили сюди востаннє, 1977 року, то будинок і елінг на березі озера Ківейдін були білі з зеленою оздобою. Тасенбауми ж, придбавши будинок у 94-му, перефарбували його у приємний для ока кремовий відтінок (без жодних оздоб; Айрін Тасенбаум вважала, що оздоби — для людей, які не вміють приймати рішення). Також вони поставили щит з написом «САНСЕТ-КОТЕДЖ» на початку під’їзної дороги, і для дядечка Сема ця назва стала частиною їхньої поштової адреси. Але що стосується місцевих, то для них цей будинок на південному березі Ківейдіну завжди був і залишатиметься колишнім будинком Джона Каллема.

Айрін поставила пікап біля свого темно-червоного «бенца» і пішла всередину, подумки репетируючи, як пояснить Девіду, чому приїхала на пікапі власника місцевої крамниці. Але в «Сансет-Котеджі» бриніла та особлива тиша, що панує лише в порожніх будинках, Айрін це одразу збагнула. За всі ті роки, що минули, їй часто доводилося повертатись у порожні помешкання. Попервах то були квартири, а з плином часу — будинки, що ставали дедалі більші. Не тому, що Девід десь пиячив і волочився за спідницями, Боже збав. Ні, просто вони з друзями зависали десь по гаражах, товклися по підвальних майстернях, цмулили дешеве вино й пиво, куплене зі знижкою, та створювали інтернет, а на додачу — все програмне забезпечення, необхідне, щоб ним користуватися, і користуватися без проблем. Одним з побічних ефектів стали величезні прибутки, хоча тоді ніхто в це особливо не вірив. Іншим була тиша, що зустрічала їхніх дружин удома. За якийсь час ця гнітюча порожнеча починала діяти на нерви, доводила до сказу. Але не сьогодні. Сьогодні Айрін була рада, що будинок належав тільки їй.

А ти переспиш з «Маршалом Діллоном», якщо він тебе захоче?

Над цим питанням нічого було навіть і думати. Так, звісно, вона б з ним переспала, якби він її захотів. На боці, ззаду, по-собачому чи по-місіонерськи — як йому було б завгодно. Але ж він не захоче… навіть якби не оплакував свого молоденького

(сея? сина?)

друга, він не схотів би з нею спати. Хіба вона може його зацікавити, з її зморшками, з її волоссям, що вже сивіє біля коренів, з її жировими відкладеннями на талії, які не в змозі приховати навіть дизайнерський одяг? Про це навіть думати смішно.

Але так. Якби він її захотів, вона б віддалась.

Вона позирнула на холодильник. Там, під одним з численних магнітиків (МИ ПОЗИТРОНІКА, ПЛАТА ЗА ПЛАТОЮ БУДУЄМО МАЙБУТНЄ — було написано на цьому), видніла записка.

Сьогодні вдень вона казала йому, що збирається в магазин, купити яєць і молока, яких вона, ясна річ, так і не купила, і він кивнув. Так-так, люба, так. Але в його записці не було бодай найменшого натяку на тривогу, на те, що він запам’ятав, що вона казала. Ну а чого вона хотіла? У Девіда інформація влітала у вухо А і вилітала через вухо Б. Ласкаво просимо в Світ Геніїв.

Айрін перевернула записку, дістала ручку з чашки, де їх було повно, якусь мить повагалась, а потім написала таке:

Чи зрозуміє він? Вона сподівалась, що зрозуміє, якщо згадає, як вони познайомились. У Санта-Моніці, в Товаристві захисту тварин, між рядів поставлених одна на одну кліток на задньому дворі: кохання розквітло під гавкіт собак. Як у Джеймса Джойса, чесне слово. Він приніс у притулок бродячого пса, якого знайшов на вулиці в передмісті, де винаймав помешкання з шістьома яйцеголовими друзями. А вона хотіла взяти кошеня, щоб звеселити своє безрадісне життя, в якому не було ні друзів, ні подруг. Тоді в нього була густа шевелюра. Що ж до неї, то вона вважала, що жінка, яка фарбує волосся, — це в принципі смішно. Час — великий крадій, і перше, що він у тебе краде, — почуття гумору.

Повагавшись, вона дописала:

А чи була то правда? Ну, в будь-якому разі тепер нічого не вдієш. Перекреслене завжди надавало написаному чорнилом потворного вигляду. Тим самим магнітом вона причепила записку назад до холодильника.

З кошика біля вхідних дверей Айрін видобула ключі від «мерседеса» і раптом згадала про човен, прив’язаний до маленького причалу за магазином. Нічого з ним там не станеться. Але тут їй спало на думку дещо інше: про це їй казав хлопчик. Він нічого не знає про гроші.

Тож вона пішла в комірчину, де вони з чоловіком завжди тримали тонку пачку п’ятдесятидоларових банкнот (тут, у глушині, були такі місця, де навіть не чули про MasterCard, Айрін могла б у цьому заприсягтися), і взяла три. Хотіла вже йти, але повернулася і забрала три, що залишалися. А чому ні? Хто міг знати, що чекало на неї попереду?

Дорогою до виходу вона зупинилась, щоб ще раз глянути на записку. І раптом, сама не розуміючи, навіщо це робить, замінила магніт «Позитроніки» на апельсин. І тільки тоді пішла.

Майбутнє перестало щось важити. Наразі в неї були справи, яких мало з горою вистачити на те, щоб жити сьогоднішнім днем.

Дев’ять

Гарба невідкладної допомоги поїхала — повезла письменника до найближчої лікарні чи лазарету, припустив Роланд. Одразу ж по її від’їзді з’явились правоохоронці й десь із півгодини розмовляли з Браяном Смітом. Зі свого місця за першим вигином пагорба Роланд чув усю розмову. Питання в синіх мундирів були чіткі й спокійні, відповіді Браяна Сміта — тихе, ледь чутне бурмотіння. Роланд не бачив причини припиняти роботу. Якщо сині прийдуть сюди, він з ними розбереться. Просто виведе їх із ладу, якщо не буде особливих перепон з їхнього боку. Бачать боги, вбивств було вже задосить. Але він так чи інакше поховає свого мертвого.

Він поховає свого мертвого.

Приємне золотаво-зелене світло на галявині потроху згущувалося. Комарі дошкуляли страшенно, але він не переривав свого заняття навіть для того, щоб прищикнути кровопивць, просто дозволяв їм цмулити і летіти геть, обважнілими від крові. Коли вже закінчував рити могилу, почув, як заводилися двигуни: рівно загуркотіли дві машини, заторохтів фургономобіль Сміта. Стрілець чув голоси лише двох правоохоронців. Тобто, якщо з ними не було третього, який не мав що сказати, вони дозволили Сміту самому вести машину. Роланд подумав, що це якось дивно, але йому було до того байдуже, то вже було не його діло (як і те, чи паралізований Кінг). Усе, що мало для нього значення, було тут; все, що мало значення, — подбати про свого хлопчика.

Він тричі ходив збирати каміння, бо могила, вирита руками, неглибока, а тварини, навіть у такому приборканому світі, як цей, завжди голодні. Він склав камені біля узголів’я могили — шраму на чорній землі, такій родючій, що своєю барвою породжувала згадку про чорний атлас. Юк лежав біля голови Джейка, проводжав стрільця очима, коли той ішов і приходив, мовчав. Він завжди відрізнявся від тварин свого виду, якими вони стали відтоді, як світ зрушив з місця. Роланд навіть підозрював, що саме надмірна Юкова балакучість призвела до того, що його витурили, грубо вигнали з власного тету. Коли вони натрапили на нього неподалік від Річкового Перехрестя, він був страшенно худий, буквально помирав від голоду, а на одному боці мав рану від укусу, яка все ніяк не загоювалась. Пухнастик полюбив Джейка з першого погляду: «Це ж ясно, як погожий день», — сказав би Корт (або й сам батько Роланда). І саме з Джейком він найбільше розмовляв. Роланд розумів, що тепер, після смерті хлопчика, Юк може замовкнути назавше, і від цієї думки втрата видавалася реальнішою.

Він згадав, як хлопчик стояв перед мешканцями Кальї Брин Стерджис у світлі смолоскипів, яке в нього було таке юне і просвітлене обличчя. Здавалося, він житиме вічно. «Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев’яноста й Дев’яти».

О так, звісно, так, і ось було його Дев’яносто і Дев’ять: могила викопана, чиста й готова його прийняти.

Роланд знову заплакав. Він затулив обличчя руками і розгойдувався на колінах, вдихаючи приємні пахощі глині й шкодуючи, що не відступився від своїх намірів ще тоді, коли ка, цей старий терплячий демон, не показало йому справжню ціну його пошуків. Він віддав би усе на світі, аби тільки змінити те, що сталося, що завгодно, аби закопати цю яму порожньою, але в цьому світі час плинув лише в один бік.

Десять

Знову опанувавши себе, він дбайливо загорнув Джейка в синій брезент. Довкола застиглого блідого обличчя згорнув щось на кшталт каптура. Перш ніж засипати могилу, він збирався прикрити те обличчя навіки, але до тієї миті — ні.

— Юку? Попрощаєшся?

Юк подивився на Роланда, і спершу стрільцеві здалося, що він не зрозумів. Та потім пухнастик витягнув шию і востаннє лизнув хлопчика в щоку.

— Ай, Ейк, — сказав він. Прощавай, Джейку. Ай, Джейку…

Стрілець підняв тіло Джейка (який же він був легкий, цей хлопчик, що стрибав з Бенні Слайтменом у сіно й чинив опір вампірам пліч-о-пліч з панотцем Каллагеном, який навдивовижу легкий, неначе вся вага вивітрилася з нього разом із життям) і опустив його в могилу. Грудочка землі впала йому на щоку, і Роланд стер її. Потому знову заплющив очі й замислився. А потім, нарешті — затинаючись — почав. Він розумів, що будь-який переклад мовою цього світу буде недоладний, але старався, як міг. Якщо дух Джейка був десь поряд, то цю мову він би зрозумів.

— Час летить, дзвонять поховальні дзвони, життя минає, тож почуйте мою молитву.

Народження — це лише початок відліку до смерті, тож почуйте мою молитву.

Смерть німотна, тож почуйте мою молитву.

Слова відлітали у золотисто-зелену імлу. Роланд промовляв їх, потім переходив до наступних. Він уже говорив швидше.

— Тут лежить Джейк, він добре служив своєму ка і своєму тету. Кажу правду.

Нехай всепрощаючий погляд С’мани зцілить його душу. Кажу будь ласка.

Нехай руки Ґана піднімуться з пітьми цієї землі. Кажу будь ласка.

Оточи його, Ґане, світлом.

Наповни його, Хлоє, силою.

Якщо він хоче пити, дайте йому на галявині води.

Якщо він зголодніє, дайте йому на галявині поїсти.

Нехай життя на цій землі й біль смерті будуть як минущий сон для його душі, що пробудиться, і нехай його погляду відкриється все, що було миле його серцю, нехай він віднайде своїх друзів, яких утратив тут, і нехай кожен, чиє ім’я він назве, покличе його на ім’я у відповідь.

Тут лежить Джейк, він жив добре, любив своїх близьких і помер за велінням ка.

Всі люди смертні. Тут лежить Джейк. Подаруйте йому мир.

Роланд ще трохи постояв навколішках, стискаючи руки між коліньми й думаючи про те, що досі не розумів, якою силою насправді наділена скорбота і яке болюче насправді каяття.

Я не можу його відпустити, я цього не витримаю.

Але знову нагадав про себе жорстокий парадокс: якщо він не витримає, то Джейкова жертва марна.

Роланд розплющив очі й сказав:

— Прощавай, Джейку. Я люблю тебе, мій дорогий.

Потім він прикрив синім каптуром хлопчикове обличчя від земляного дощу, який мав на нього пролитися.

Одинадцять

Коли могилу було засипано й закладено камінням, Роланд пішов назад на галявину при дорозі й заходився вивчати історію, яку розповідали різноманітні сліди, просто тому, що робити більше було нічого. А впоравшись із цим безглуздим заняттям, сів на повалену колоду. Юк залишився біля могили. Роланд підозрював, що там він і зостанеться. Він збирався покликати пухнастика, коли повернеться місіс Тасенбаум, але розумів, що Юк може не прийти. Якщо не прийде, це означатиме, що він вирішив піти за своїм другом на галявину. Тваринка просто нестиме варту біля Джейкової могили, поки не загине від голоду (чи зубів якогось хижака). Від цього Роландові стало ще важче на серці, але він готовий був змиритися з тим рішенням, яке прийме Юк.

Та минуло десять хвилин, і от пухнастик сам вийшов з лісу та сів біля лівої ноги Роланда, взутої в чобіт.

— Мій хороший. — Роланд попестив його по голові. Юк вирішив жити. Хоч якась радість.

Ще за десять хвилин по тому до того місця, де збили Кінга і загинув Джейк, майже нечутно підкотив червоний автомобіль. Зупинився. Роланд відчинив дверцята пасажирського сидіння, досі кривлячись від болю, якого не було. Юк без запросин прослизнув у нього поміж ногами, влігся калачиком і зробив вигляд, що спить.

— Ви подбали про свого хлопчика? — запитала місіс Тасенбаум, виводячи машину на дорогу.

— Так. Дякую-сей.

— Думаю, поки що я не можу повісити тут вінок на спомин про нього, — сказала вона. — Але пізніше можу посадити якісь квіти. Як ти гадаєш, щось могло б йому сподобатись?

Роланд підвів погляд і вперше після смерті Джейка всміхнувся.

— Так, — кивнув він. — Троянда.

Дванадцять

Майже двадцять хвилин вони їхали, не зронивши ні слова. Айрін зупинилася біля маленької крамниці за межею Бриджтона і заправилась бензином: МОБІЛ — цю марку Роланд упізнав, бо вже бачив її у своїх мандрах. Коли вона пішла в крамницю розплатитися, він підвів погляд на los ángeles, що мирно і рівно пливли небом. Шлях Променя, і Променя вже зміцнілого, якщо тільки то не була гра його уяви. Але навіть якщо так, це не мало значення. Промінь зміцніє — це або вже сталося, або станеться невдовзі. Їм вдалося його врятувати. От тільки радості від цього Роланд не відчував.

Коли місіс Тасенбаум вийшла з крамниці, в руках у неї була сорочка, схожа на натільну білизну, з зображенням воза-фургона — справжнього воза-фургона, — довкола якого йшли слова. Він зміг розібрати лише слово «МІСТА», і більш нічого. Запитав у неї, що означають ці слова.

— ДНІ МІСТА БРИДЖТОНА, З 27-ГО ДО З0-ГО ЛИПНЯ 1999 РОКУ, — прочитала Айрін. — Насправді не має значення, що тут написано, головне, щоб груди прикривало. Рано чи пізно нам потрібно буде десь зупинитись, а в цих краях ходить приказка: «Без сорочки й черевиків не обслуговуємо». Чоботи у тебе геть зношені, але в більшість закладів тебе в них пропустять. Але з голим торсом? Ні-ні, нізащо. Пізніше я куплю тобі кращу сорочку, з комірцем, і якісь пристойні штани. Ці джинси такі брудні, що, мабуть, стоять. — Помітно було, що в ній точилась якась коротка (але запекла) внутрішня суперечка, яка скінчилась тим, що Айрін випалила: — У тебе, як я бачу, щось із два мільярди шрамів. І це лише на відкритих частинах тіла.

Це питання Роланд залишив без відповіді.

— У тебе є гроші? — спитав він натомість.

— Я взяла триста доларів, коли їздила додому взяти машину, і ще тридцять-сорок у мене було з собою. А ще кредитні картки, але твій друг-небіжчик просив, наскільки буде змога, користуватись готівкою. Доти, поки ти не підеш далі сам, якщо це буде можливо. Він сказав, що тебе можуть шукати люди. Він їх назвав «ницими».

Роланд кивнув. Так, ниці його шукатимуть обов’язково, і після всього, що він та його ка-тет наробили, щоб зруйнувати плани їхнього господаря, вони вдвічі сильніше хотітимуть мати його голову. Бажано настромлену на палю і щоб з неї курився дим. А також голову сей Тасенбаум, якщо дізнаються про неї.

— Що ще сказав тобі Джейк? — запитав Роланд.

— Що я маю відвезти тебе у Нью-Йорк, якщо ти не будеш проти. Сказав, що там є двері, які приведуть тебе до місця, що називається Фейдег.

— Було ще щось?

— Так. Він сказав, що непогано було б тобі сходити ще в одне місце, перш ніж ти скористаєшся дверима. — Вона нерішуче глянула на нього скоса. — А що, є таке місце?

Поміркувавши над цим, Роланд кивнув.

— А ще він розмовляв з собакою. Це виглядало так, наче він віддавав собаці… накази? Вказівки давав? — Вона з сумнівом глянула на нього. — Могло таке бути?

Роланд думав, що могло. Жінку Джейк міг лише просити. Що ж до Юка… принаймні це пояснювало, чому шалапут не лишився біля могили, хоч як йому цього могло хотітися.

Якийсь час вони їхали мовчки. Дорога вливалася в трасу, на якій було значно більше легкових машин і вантажівок, що з великою швидкістю мчали багатьма смугами. Біля пропускного пункту жінці довелося зупинити машину і заплатити за в’їзд. Плату брав робот, у якого замість руки був кошик. Роланд подумав, що зараз засне, проте, коли заплющив очі, побачив обличчя Джейка. Потім Едді, з непотрібною пов’язкою на лобі. «Якщо я бачу їх, щойно заплющивши очі, — подумав він, — якими ж тоді будуть мої сни?»

Він розплющив повіки й спостерігав, як Айрін повела машину вниз рівним пандусом і влилася в потік транспорту. Він нахилився й подивився у небо через вікно на своєму боці. Хмари, los ángeles, пливли в той самий бік, куди прямували вони. Поки що їх вів Шлях Променя.

Тринадцять

— Містере? Роланде?

Айрін здалося, що він спить з розплющеними очима. Але він повернувся до неї у сидінні пасажира, тримаючи руки на колінах, здорова рука прикривала скалічену, приховувала її. Вона подумала, що в житті не бачила людини, яка б настільки недоречно виглядала в «мерседесі». Чи взагалі в автомобілі. А ще подумала, що ніколи не бачила людини, яка мала б настільки змучений вигляд.

Але він ще не до кінця вичерпав свої сили. Думаю, до цього ще далеко, хоч він, може, вважає інакше.

— Тварина… Юк?

— Юк, так.

Почувши своє ім’я, пухнастик підвів голову, але не повторив його, хоч іще вчора зробив би це обов’язково.

— Це собака? Ні, воно не собака, не зовсім собака, правда ж?

— Він, а не воно. Так, він не собака.

Айрін Тасенбаум розтулила було рота, та так і закрила. Це було нелегко, бо мовчати в товаристві вона не звикла. До того ж поряд із нею був чоловік, який приваблював її, попри його величезне горе і виснаження (а може, до певної міри саме завдяки їм). Хлопчик перед смертю попросив її відвезти цього чоловіка в Нью-Йорк і там поводити його по тих місцях, куди йому треба потрапити. Він сказав, що про Нью-Йорк його друг знає ще менше, ніж про гроші, і Айрін не сумнівалась, що так воно і є. Але також вона вважала цього чоловіка небезпечним. Їй хотілося запитати й про інші речі, але що, як він дасть відповіді? Вона розуміла: що менше вона знатиме, то більші в неї шанси, коли він піде, безболісно повернутися до того життя, яким вона жила, поки не настала за чверть четверта нинішнього дня. Влитися, як вливаються в автостраду з бічної дороги. Так буде найкраще для неї.

Вона ввімкнула радіо і знайшла станцію, що транслювала «Дивовижну благодать».[71] А за якийсь час знову кинувши погляд на свого дивного супутника, побачила, що він дивиться на небо, яке стрімко темніло, й плаче. А потім випадково глянула вниз і побачила щось набагато дивніше, щось таке, що зворушило її до глибини душі, чого з нею не траплялося вже п’ятнадцять років, відколи в неї стався викидень після першої і єдиної спроби завагітніти.

Тварина, не-собака, той Юк… він теж плакав.

Чотирнадцять

Перетнувши кордон штату Массачусетс, вона з’їхала з 95-ї та зупинилась біля діри під назвою «Мотель „Морський бриз“», де зняла їм два сусідні номери. Вона якось не подумала прихопити з дому окуляри для водіння, ті, які називала «окулярами імені мушачої сраки» («У цих окулярах я навіть у мухи сраку роздивитись можу»). Та й у будь-якому разі їй не подобалось вести машину вночі. З окулярами імені мушачої сраки чи без них, а водіння вночі діяло їй на нерви і могла розгулятись мігрень. З мігренню вона вийде з ладу і нічим не зможе допомогти своїм супутникам, а її імітрекс тихо-мирно лежав собі в аптечці в Іст-Стоунгемі.

— До того ж, — пояснила вона Роландові, — якщо та корпорація «Тет», яку ти шукаєш, розташовується у бізнес-центрі, то до понеділка нічого й мріяти потрапити всередину.

Швидше за все, вона помилялася. Перед таким чоловіком, як цей, завжди відчинялись двері, якщо він цього хотів. Ніхто б не зміг його втримати. Напевно, ще й тому він так приваблював до себе певний тип жінок.

Хай там як, а проти зупинки в мотелі він не заперечував. Ні, вечеряти з нею він іти відмовився, тож вона знайшла найближчий фаст-фуд («Смажені кури по-кентуккійськи»), де їжу давали з собою, і принесла пізню вечерю в мотель. Вони поїли в номері у Роланда. Юку Айрін теж поставила тарілку, хоч її про це й не просили. Той охайно взяв шматочок курки в лапи і відправив його до рота, потім пішов у ванну кімнату і влігся перед ванною, зробивши вигляд, що спить.

— Чому це місце назвали «Морським бризом»? — запитав Роланд. На відміну від Юка, він з’їв усього потроху, але без найменших ознак задоволення. Їв так, наче виконував роботу. — Океаном тут не пахне.

— Може, й запахло б, якби вітер віяв у правильному напрямку і з силою урагану, — сказала вона. — Ми називаємо це художньою вигадкою, Роланде.

Він кивнув, демонструючи неочікуване (як на її думку) розуміння.

— Красива брехня, — констатував.

— Так, напевно.

Вона ввімкнула телевізор, щоб хоч якось відвернути його від сумних думок, і була шокована його реакцією (хоча й намагалась потім себе переконати, що її це здивувало). Коли він їй сказав, що не може цього бачити, вона розгубилась, не знаючи, як це розцінювати. Першою думкою було: то непряма інтелектуальна критика самого телебачення. Потім вона вирішила, що так він висловлює (теж у завуальованій манері) свою скорботу, свій стан жалоби. Аж поки він не сказав, що голоси чує, так, але бачить лише лінії, від яких у нього сльозяться очі, Айрін не збагнула, що він казав правду в буквальному значенні: він не бачив картинок на екрані. Ні повтору «Розанни», ні рекламного ролика тренажера «Аб-Флекс», ні ведучого місцевих новин. Вона ще подивилась сюжет про Стівена Кінга (його перевезли гелікоптером до центральної лікарні штату Мен у Льюїстоні, де вечірня операція начебто врятувала йому праву ногу — стан стабільний, попереду ще декілька операцій, шлях до одужання буде непростий і непевний) та вимкнула телевізор.

Вона прибрала сміття (після «Кентуккійських курей» його завжди було страх як багато), невпевнено побажала Роланду на добраніч (він відповів, але таким відсутнім тоном, що їй стало дуже сумно) і пішла в свій номер. Там годину переглядала старий фільм, у якому Юл Бриннер грав робота-ковбоя, що з’їхав з глузду, потім вимкнула його і пішла у ванну почистити зуби. І вже там зрозуміла, що забула — ну звісно, рибонько! — зубну щітку. Обійшлася, наскільки це було можливо, чищенням за допомогою пальця і лягла в ліжко в трусиках та ліфчику (сорочки теж не було). Годину пролежала без сну, перш ніж зрозуміти, що прислухається до звуків з-за тонкої, як картон, перегородки, і особливо до одного звуку: чи не прогримить револьвер, який він завбачливо зняв з себе перед тим, як іти в мотель, чи не пролунає один гучний постріл, який означав би, що він у найбільш безпосередній спосіб поклав край своїй скорботі.

Коли тиша за стіною стала нестерпною, Айрін підвелася, знову натягнула на себе одяг і вийшла надвір подивитись на зорі. І побачила там Роланда, який сидів на бордюрі, а поряд з ним примостився не-собака. Айрін хотіла було спитати, як це він нечутно вийшов з номера (стіни в мотелі такі тонкі, а вона так дослухалася), але не спитала. Натомість поцікавилась, що він тут робить, і раптом зрозуміла, що не була готова ні до його відповіді, ні до того, яким відкритим і беззахисним буде його обличчя, коли він до неї повернеться. Вона все очікувала, що в ньому заговорить цивілізованість і він зробить реверанс у бік люб’язностей, але цього не сталось. Його відвертість жахала.

— Я боюся спати, — сказав він. — Я боюся, що до мене прийдуть мої мертві друзі і що, уздрівши їх, я помру.

Вона пильно подивилась на нього. Світло, що падало з її номера, змішувалося з жахливим бездушним гелловінським світінням ліхтарів на автостоянці. Її серце билося так сильно, що від його биття здригалися груди. Та коли вона заговорила, її голос звучав досить спокійно:

— А тобі допоможе, якщо я ляжу з тобою?

Поміркувавши, він кивнув.

— Думаю, так.

Вона взяла його за руку і повела в номер, який для нього зняла. Анітрохи не соромлячись, він зняв з себе одяг, і вона благоговійно й нажахано побачила шрами, що вкривали всю верхню половину його тіла. Червоний слід від ножа на одному біцепсі, молочно-білий рубець від опіку на іншому, біле перехрещення від ударів батогом між лопатками і на них, три глибокі ямки, що могли бути лише давніми слідами від куль. Доповнювало картину те, що на правій руці бракувало пальців. Айрін було цікаво, де він їх втратив, але вона розуміла, що про таке не наважиться спитати ніколи.

Вона теж роздяглася, потім завагалась, але все-таки зняла бюстгальтер. Її груди відвисли, і на одній теж був шрам, тільки не від кулі, а від видалення пухлини. То й що? Навіть у пору свого розквіту вона ніколи не нагадувала фігурою модель білизни «Victoria’s Secret». Та навіть у пору молодості не вважала себе цицьками й дупою, прикріпленими до пухкого гаманця. І нікому, навіть власному чоловікові, не дозволяла помилково вважати себе такою жінкою.

Але трусики Айрін усе-таки залишила на собі. Якби перед тим підстригла свій кущик, то зняла б. Якби вона знала, встаючи вранці з ліжка, що ввечері матиме секс із дивним чоловіком у дешевому мотелі, поки в ванній кімнаті на килимку спатиме якась дивна тварина, то, певна річ, прихопила б із собою зубну щітку і пасту.

Коли він обійняв її, вона тихо охнула й напружилась, та потім розслабилась. Але дуже повільно. Він притисся стегнами до її заду, й вона відчула, що хазяйство в нього таке, як треба. Та на думці в нього вочевидь не було нічого, крім розради. Його пеніс лишався в’ялий.

Він узяв рукою її ліву грудь і провів великим пальцем по заглибині шраму від операції.

— Що це?

— Ну, — відповіла вона (вже не таким рівним голосом), — мій лікар сказав, що за п’ять років ця пухлина могла перерости в рак. Тому її вирізали, поки вона не… я точно не знаю… метастази з’являються пізніше, якщо взагалі з’являються.

— Поки вона не встигла дозріти? — спитав він.

— Так. Точно. Добре. — Її сосок був уже твердий, як камінь, і він не міг цього не відчувати. Ох, як же це все дивно.

— Чому в тебе так сильно калатає серце? — запитав він. — Ти боїшся мене?

— Я… так.

— Не бійся. З убивствами покінчено. — Довга пауза в темряві. Вони чули притлумлений гуркіт машин, що мчали автострадою. — Поки що, — додав він.

— О, — тихо сказала вона. — Добре.

Його рука на її грудях. Подих у неї на шиї. Час тягнувся нескінченно, минула, може, година, а може, всього п’ять хвилин спливло, його видихи стали довшими, і Айрін зрозуміла, що він заснув. Це втішило її й засмутило водночас. Та за кілька хвилин заснула й вона сама, і то був найліпший відпочинок за останні роки. Якщо йому й снилися погані сни про померлих друзів, її він через них не турбував. Коли вона прокинулася, була вже восьма ранку, а він стояв голий біля вікна, тримав пальцем щілину в жалюзі й визирав надвір.

— Ти спав? — спитала вона.

— Трохи. Ми вже поїдемо?

П’ятнадцять

Вони могли б бути на Мангетгені вже о третій дня, та й потрапити до міста в неділю було б значно простіше, ніж у вранішню годину пік у понеділок, але номери в готелях штату Нью-Йорк були дорогі, навіть спарений номер коштував би стільки, що без кредитної картки Айрін би не обійшлась. Тож вони зупинились у «Мотелі 6» у Гартвіку, штат Коннектикут. Айрін винайняла один номер на двох, і тієї ночі він з нею кохався. Не тому, що хотів цього сам (вона це відчувала), а тому, що розумів — цього хочеться їй. Їй це потрібно.

Секс був надзвичайний, хоча сказати, що в ньому було особливого, вона б не змогла. Попри шрами, яких торкалась її рука (деякі грубі, деякі гладенькі), відчуття було таке, що вона кохається з мрією свого життя. Тієї ночі вона бачила сни. Про трояндове поле і величезну Вежу з грифельно-чорного каменю, що стояла на дальньому його кінці. На середині вежі горіли червоні ліхтарі… та тільки не ліхтарі то були, а очі, зрозуміла вона.

Страхітливі очі.

Вона чула голоси, що співали, тисячі голосів, і збагнула, що серед них лунали й голоси його загиблих друзів. Вона прокинулася зі слізьми на щоках і відчуттям утрати, хоч він ще лежав поряд. Завтра вона вже його не побачить. Та й на краще. Та все ж вона б віддала усе на світі, аби тільки він ще раз зайнявся з нею сексом, хоч і розуміла, що кохався він насправді не з нею. Навіть входячи в неї, думками він був десь далеко, з тими голосами.

Тими втраченими голосами.

Один

Вранці, у понеділок, 21 червня 1999 року, сонячне світло заливало Нью-Йорк так, неначе Джейк Чемберз не покоївся у могилі в одному світі, а Едді Дін — у іншому, неначе Стівен Кінг не лежав у палаті інтенсивної терапії льюїстонської лікарні, лише на короткі проміжки часу виринаючи з непритомної пітьми в світло свідомості, неначе Сюзанна Дін не їхала, самотня і згорьована, поїздом, що мчав старезними непередбачуваними рейками через темні пустища Краю Грому до міста-привида Федіка. Дехто з Руйначів зголосився її супроводити хоча б до Федіка, але вона попросила їх залишити її саму, і вони вволили її бажання. Вона розуміла, що треба поплакати, що тоді полегшає, але поки що все, на що спромоглася, — кілька сльозинок, як зливи в пустелі, що одразу випаровувалися. Хоча її невідступно переслідувало жахливе передчуття, що насправді все навіть гірше, ніж їй здається.

«Бляха, та яке „передчуття“? — презирливо прокаркала Детта зі свого тихого закутня в глибині, поки Сюзанна роздивлялася темні кам’янисті пустища і принагідно — руїни містечок і сіл, покинутих, коли світ зрушив з місця. — Дівко, в тебе ж чистої води інтуїція! Єдине питання, на яке ти не можеш відповісти: хто зараз провідує твого чоловіка на галявині: старий, довготелесий і бридкий чи юний маса Зайчик».

— Будь ласка, ні, — пробурмотіла вона. — Будь ласка, тільки не хтось із них, Господи, я не витримаю, якщо втрачу ще одного.

Але Бог був глухий до її молитов. Джейк не воскрес, Темна вежа й далі стояла на краю Кан’-Ка Но Рей, відкидаючи тінь на мільйон вогненно-червоних троянд, а в Нью-Йорку гаряче червневе сонце однаково зігрівало праведних і грішників.

Я почую від вас «алілуя»?

Дякую-сей.

А тепер хто-небудь прокричіть мені старий добрий «амінь» Бога-Бомби.

Два

Місіс Тасенбаум поставила машину в «Гаражі сера Моторного» на Шістдесят третій вулиці (табличка на тротуарі зображала лицаря в обладунках за кермом «кадилака», з вікна водія хвацько стирчав спис), де вони з Девідом щорічно орендували два бокси. Їхня квартира була неподалік, і Айрін спитала в Роланда, чи не хоче він піти умитися і привести себе до ладу… хоча, слід було визнати, вигляд він мав зовсім непоганий. Вона купила йому нові джинси й білу сорочку на гудзиках, рукава якої він закасав до ліктів. Також вона придбала йому гребінця і пінку для волосся такої сильної фіксації, що її молекулярний склад, певно, наближався до «Суперклею». Зачесавши назад копицю його неслухняного волосся, в якому прозирала сивина, Айрін побачила, що він досить-таки симпатичний, хоч і має загострені риси обличчя. В них проглядало цікаве поєднання квакерів з індіанцями черокі, принаймні так їй здалося. Сумка з Орізами знову висіла в нього через плече. У ній також лежав револьвер, загорнутий у кобуру. Від цікавих очей він прикрив його футболкою з «Днями міста».

Роланд похитав головою.

— Дякую за пропозицію, але я б хотів швидше зробити все необхідне і вирушати туди, де мені місце. — Він безрадісно подивився на юрмища людей на тротуарі. — Якщо мені десь є місце.

— Ти міг би кілька днів пожити на квартирі, відпочити, — сказала вона. — А я б побула з тобою. — «І трахалась би з тобою до нестями, як ти не від того», — подумки закінчила вона і не змогла стримати усмішку. — Тобто я розумію, що ти не хочеш, але просто знай, що пропозиція в силі.

Він кивнув.

— Дякую, але на мене чекає жінка, якій потрібно, щоб я повернувся якнайшвидше. — Власні слова здалися йому брехнею, до того ж абсурдною. Після всього, що сталося, він підозрював, що Сюзанна Дін потребує, щоб Роланд з Ґілеаду повернувся в її життя, не більше, ніж малі діти потребують, аби їм у вечірнє молоко підсипали щурячу отруту. Втім, Айрін Тасенбаум з ним погодилась. І в душі їй насправді уже кортіло повернутись до чоловіка. Минулого вечора вона подзвонила йому (з таксофону за милю від мотелю — про всяк випадок) і зрозуміла, що їй знову вдалося привернути до себе увагу Девіда Сеймура Тасенбаума. Після зустрічі з Роландом увага Девіда здавалась другим призом, та все ж, бачить Бог, це краще, ніж нічого. Невдовзі Роланд Дескейн зникне з її життя, а вона повернеться сама в Нову Англію і спробує доладно пояснити, що ж насправді сталося. Якась частка її душі журилася через неминучу втрату, проте за останні сорок годин вона зазнала стількох пригод, що їй до кінця життя вистачить, чи не так? І буде над чим замислитися, це теж. Зокрема, над тим, що світ насправді тонший, ніж вона собі уявляла. А дійсність — набагато ширша.

— Гаразд, — сказала вона. — Спершу ти хочеш побувати на перетині Другої авеню і Сорок шостої вулиці, правильно?

— Так. — Сюзанна не мала змоги детально розповісти про свої пригоди після того, як Мія захопила в полон їхнє спільне тіло, але стрілець знав, що на місці колишнього пустища тепер стояла висока будівля (Едді, Джейк і Сюзанна називали такі будинки хмарочосами) і корпорація «Тет» неодмінно має розташовуватися всередині. — Нам треба буде взяти тек-сі?

— А ви з пухнастим другом зможете пройти сімнадцять коротких кварталів і два-три довгих? Вирішувати тобі. Що ж до мене, то я не проти розім’яти ноги.

Роланд не знав, наскільки довгим може бути довгий квартал і наскільки коротким — короткий, але тепер, коли глибинний біль у правому стегні зник, йому навіть кортіло про це довідатись. Той біль перекочував до Стівена Кінга, разом з болем у розтрощеному ребрі й правому боці розбитої голови. Роланд, звісно, розумів, що йому тепер не позаздриш, але принаймні біль повернувся до того, хто на нього заслуговував.

— Ходімо, — вирішив стрілець.

Три

За чверть години він уже стояв навпроти великої темної конструкції, що стриміла до літнього неба, і намагався втримати щелепу, щоб вона не відвисла йому аж до грудей. То була не Темна вежа, принаймні не його Темна вежа (хоча він би не здивувався, дізнавшись, що в тій хмаровежі працювали люди — і дехто з них навіть читав епопею про пригоди Роланда, — які саме так і називали будівлю «Другої Хаммаршольд-Плази»), але він не сумнівався, що вона була представницею Темної вежі в цьому Наріжному світі, так само, як троянда представляла поле троянд, поле, яке він так часто бачив уві сні.

Зі свого місця, навіть крізь гамір вуличного транспорту, він чув співочі голоси. Щоб привернути його увагу, Айрін довелося тричі гукнути його на ім’я і зрештою посмикати за рукав. Він повернувся (не вельми охоче) і побачив, що вона дивиться не на вежу (Айрін виросла в районі, звідки до Мангеттену було годину їхати, і високі будівлі не були для неї дивиною), а на скверик, розбитий на їхньому боці вулиці. На обличчі в неї читався захват.

— Правда ж, гарно там? Я сотні разів бувала на цьому розі, а не помічала. Бачиш фонтан? А скульптуру черепахи?

Тепер Роланд бачив. Хоч Сюзанна не переповідала їм цієї частини своєї історії, він зрозумів, що вона тут була, разом з Мією, нічиєю дочкою, і сиділа на лаві, найближчій до зволоженого панциря черепахи. Картинка, як вона там сидить, постала в його уяві, наче жива.

— Я б хотіла туди зайти, — нерішуче промовила вона. — Можна? У нас є час?

— Так. — І він пішов слідом за нею у маленьку залізну хвіртку.

Чотири

У скверику було спокійно, але не зовсім тихо.

— Ти чуєш цей спів? — мало не пошепки спитала місіс Тасенбаум. — Наче десь хор співає?

— Можеш поставити на це свій останній долар, — відказав Роланд і одразу ж про це пошкодував. Цей вираз він чув від Едді, й повторювати його було боляче. Стрілець підійшов до черепахи й опустився перед нею на коліно, щоб краще роздивитись. У дзьобі бракувало крихітного шматочка, наче звідти випав зуб. На панцирі були рожеві літери й подряпина у вигляді знака питання.

— Що тут написано? — запитала Айрін. — Щось про черепаху, але більше я нічого не можу розібрати.

— «ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви». — Навіть не читаючи, процитував він.

— І що це означає?

Роланд підвівся.

— Забагато, щоб зараз у це заглиблюватись. Хочеш почекати мене тут, поки я сходжу туди? — Він махнув рукою в бік вежі, яка вилискувала на сонці чорними шибками.

— Так. Хочу. Я посиджу на лавці, погріюся на сонечку й почекаю на тебе. Це місце… повертає сили. Я кажу дурниці?

— Ні, — похитав головою він. — Айрін, якщо до тебе заговорить хтось підозрілий… навряд чи це можливо, бо в цьому сквері безпечно, але все може бути… зосередься, наскільки стане сил, і подумки поклич мене.

У неї округлилися очі.

— Ти екстрасенс?

Хто такий екстрасенс, Роланд не знав, але зрозумів, про що їй ідеться, і кивнув.

— І ти почуєш? Почуєш мій заклик?

Пообіцяти він не міг. Усередині будівлі могли стояти прилади, що гамували сигнал думок, як захисні капелюхи у кан-тої. Тоді почути її він не зможе.

— Імовірно. Та повторюю: навряд чи тебе хтось потурбує. Це місце захищене.

Айрін подивилась на черепаху. На її панцирі виблискували бризки з фонтана.

— Мені теж так здається. — На її губах з’явився натяк на усмішку, але одразу ж і згас. — Я сподіваюсь, ти повернешся? Не кинеш мене, навіть не… — Вона пересмикнула плечем. — …Навіть не попрощавшись?

— Нізащо. Мої справи в тамтій вежі заберуть небагато часу. — Насправді це й справами назвати не можна було… якщо тільки в теперішнього керівника корпорації «Тет» не було справ, які потребували обговорення з Роландом. — Нам потрібно буде піти ще в одне місце, і саме там ми з Юком і попрощаємося з тобою.

— Гаразд, — сказала вона і сіла на лавку, а біля її ніг примостився Юк. Край лави був мокрий, а на Айрін були нові штани (куплені під час того самого швидкого набігу на крамницю, коли Роланд розжився новою сорочкою і джинсами), та це її не бентежило. День був теплий, сонячний, штани швидко висохнуть, а їй хотілося сісти поближче до черепахи. Придивитися до її крихітних очей, що немов застигли у позачассі, слухати приємний хор голосів. Айрін зрозуміла, що це дуже заспокоює. Слово «заспокоює» не дуже в’язалося в її уяві з Нью-Йорком, але скверик з його тишею й умиротвореністю теж був якийсь нетутешній. Вона подумала, що незле було б привести сюди Девіда. Тут, на цій лавці, він міг би послухати про її пригоди за останні три дні й не подумати, що вона збожеволіла. Чи що її божевілля переходить будь-які допустимі межі.

Роланд легкою ходою рушив уперед. Він ішов, як людина, що могла б крокувати днями й тижнями, не вповільняючи темпу. «Не хотіла б я, щоб він ішов моїми слідами», — подумала вона і легенько здригнулась від самої думки. Роланд підійшов до залізної хвіртки, за якою був тротуар, і озирнувся на Айрін. Співучим голосом продекламував:

І пішов, швидко і граційно, не озираючись. Айрін сиділа на лавці й спостерігала, як він разом з іншими пішоходами чекав на перехресті, доки не загориться зелене світло, потім переходив дорогу, а шкіряна сумка, перекинута через плече, злегка підскакувала. На очах у неї він піднявся сходами «Другої Хаммаршольд-Плази» і зник усередині. Айрін відкинулась на спинку лави, заплющила очі й з головою поринула в спів. А за якийсь час зрозуміла, що серед слів пісні звучало два дуже знайомих — її ім’я та прізвище.

П’ять

У Роланда склалося враження, що в двері будівлі вливається величезний потік фолькен, але то був лише оптичний обман людини, що останні роки своїх шукань провела переважно в пустельних місцинах. Якби він прийшов не за чверть одинадцята, а за чверть дев’ята, коли люди ще тільки йшли на роботу, то бурхливий потік тіл приголомшив би його. Та тепер більшість людей, що тут працювали, сиділи по своїх кабінетах і кабінках, продукуючи документи й байти інформації.

Вікна у вестибюлі були з прозорого скла і щонайменше два (а то й три) поверхи заввишки. Завдяки цьому вестибюль заливало світло, і коли Роланд зайшов усередину, скорбота, яка не відпускала його, відколи він уклякнув біля Едді на вулиці Плезантвіля, щезла. Тут голоси звучали гучніше, зливаючись у грандіозному хорі. А ще Роланд помітив, що не лише він їх чує. Надворі люди кудись поспішали, з опущеними головами й відсторонено-зосередженими обличчями, неначе зумисне не помічаючи тендітної і нетривкої краси подарованого їм дня, але тут вони не могли не відчувати принаймні якусь частку того, що Роланд так тонко сприймав і що пив жадібно, як воду в пустелі.

Немовби уві сні, він легко ступав підлогою з рожевого мармуру, слухаючи відлуння власних кроків і ледь чутне перестукування Оріз у сумці. «Люди, які тут працюють, — подумав він, — мріють тут жити. Може, вони й самі про це не підозрюють, але так є. Люди, які тут працюють, шукають причин затриматися допізна. І житимуть вони довгим і плідним життям».

Посередині лункої зали з високою стелею коштовна мармурова підлога поступалась місцем скромному клаптю чорної землі. Довкола нього були натягнуті мотузки з оксамиту барви червоного вина, та Роланд знав, що потреби в цій огорожі немає. Ніхто не наважиться порушити кордон цього маленького садочка, навіть який-небудь самогубця з кан-тої, що відчайдушно прагнутиме зажити слави. То була священна земля. Там росло три карликові пальми, а ще рослини, яких він не бачив, відколи покинув Ґілеад: спатифілум — так, здається, їх називали, проте в цьому світі могли називати й інакше. Не бракувало також інших рослин, але тільки одна мала значення.

Посередині квадрата, сама-одна, росла троянда.

Її не пересаджували — це Роланд зрозумів одразу. Ні, вона росла на тому самому місці, де вони бачили її 1977 року, коли на тому місці, де він зараз стояв, ще було пустище, засипане сміттям і розбитою цеглою, а над усім цим височів рекламний щит, який обіцяв невдовзі появу люксових кондомініумів «Затока Черепахи» від партнерів будівельної компанії «Мілз» і «Сомбра-Нерухомість». Але натомість звели цю будівлю, стоповерхову, довкола троянди.

Саме в цьому й полягало її призначення — весь бізнес, який тут вели, був другорядним.

«Друга Хаммаршольд-Плаза» була святинею.

Шість

Хтось постукав його по плечі, і Роланд так рвучко розвернувся, що на нього стали тривожно озиратися люди. Та він і сам стривожився. Вже багато років — напевно, аж із часів його юності — ніхто не підкрадався до нього так тихо й непомітно, щоб постукати по плечі. А на цій мармуровій підлозі він напевне мав би…

Молода (і казково вродлива) жінка, яка до нього підійшла, сама здивувалась бурхливості його реакції. Та коли він спробував блискавично вхопити її за плечі, його руки лише піймали повітря, зімкнулися й тихо сплеснули долоні, й від стелі покотилося відлуння, стелі високої, як у Колисці Лада. Зеленими очима жінка сторожко роздивлялася стрільця, і він міг би заприсягтися, що в них не було жодної загрози, та все ж — спершу бути заскоченим, потім схибити…

Він кинув погляд на ноги жінки й отримав принаймні частку відповіді. На жінці були черевики, яких він ще ніколи не бачив: на товстих, наче з піни, підошвах, з якимось полотняним верхом. У таких черевиках по твердій поверхні можна пересуватись нечутно, як у мокасинах. Що ж до самої жінки…

Він дивився на неї, і поволі ним опанувала дивна впевненість: по-перше, він «бачив човна, в якому вона припливла», як іноді говорили в Кальї Брин Стерджис про чиюсь родову схожість, а по-друге, в цьому світі, в цьому особливому Наріжному світі виникала спільнота стрільців, і щойно до нього звернулася одна з них.

І чи могло бути краще місце для такої зустрічі, ніж поблизу троянди?

— У твоєму обличчі я бачу твого батька, але ніяк не збагну, як його звали, — тихо промовив Роланд. — Скажи мені, хто він такий, як ти не від того.

Жінка всміхнулася, і Роланд майже пригадав ім’я, що його намагався видобути з пам’яті, проте останньої миті, як це часто трапляється, воно вислизнуло. Пам’ять буває сором’язливою.

— Ви з ним не знайомі. Хоча я розумію, чому вам здається, ніби ви його знаєте. Пізніше я вам скажу, якщо схочете, але зараз, містере Дескейн, я маю провести вас нагору. Одна людина хоче… — на мить вона завагалась, наче думала, що той, хто давав їй розпорядження, змусив її переказати слово, за яке її піднімуть на глум. Потім у кутиках її рота з’явились ямочки, а зелені очі чарівливо примружились, немовби вона вирішила: «Ай, якщо це розіграш, нехай посміються з мене». — …людина хоче з вами побесідувати.

— Добре, — відповів стрілець.

Вона злегка торкнулась його плеча, щоб затримати його ще на мить.

— Мене просили, щоб я дала вам прочитати табличку в Саду Променя, — сказала вона. — Якщо вас це не обтяжить.

Роланд відповів спокійно, але разом з тим у голосі забриніли нотки вибачення.

— Не обтяжить. Але читати вашу писану мову мені не вдавалося ніколи, хоча розмовляю нею на цьому боці досить-таки пристойно.

— Я думаю, ви зможете прочитати. Спробуйте. — І вона знову торкнулась його плеча, делікатно розвертаючи в бік квадрата землі… землі, яку не возила в тачках бригада талановитих садівників, Роланд це знав. То була справжня земля пустища, хіба що оброблена, а в усьому іншому незмінна.

Спершу його зусилля прочитати напис на маленькій мідній табличці в садку не увінчалися успіхом, як це було з більшістю написів у вітринах і словами на обкладинках «жургнавів». Та щойно він хотів сказати про це, попросити жінку з невловно знайомим обличчям прочитати йому, як літери змінились, стали буквами Високої мови Ґілеаду. А відтак Роланд легко прочитав написане. Коли він закінчив, табличка знову перемінилась.

— Гарний фокус, — сказав він. — Табличка відгукнулась на мої думки?

Жінка всміхнулася (на губах у неї було щось карамельно-рожеве) і кивнула.

— Так. Якби ви були євреєм, то прочитали б напис на івриті. Росіянин би побачив кирилицю.

— Правду кажеш?

— Правду.

У вестибюлі знову встановився звичний ритм… хоч Роланд розумів, що ритм у цій споруді ніколи не буде таким, як в інших бізнесових будівлях. Мешканці Краю Грому все життя потерпали від дрібних болячок: чиряків та екзем, головного болю й дзвону в вухах, — а помирали від тяжкої й болючої хвороби, найпевніше раку, що швидко поширювався, роз’їдав і спалював нервові закінчення, як пожежа в сухих чагарях. А тут усе було навпаки: панували здоров’я і гармонія, щедрість і доброзичливість. Ці фолькен не чули співу троянди, але це було й непотрібно. Просто їм пощастило, і так чи інакше кожен з них про це знав… і в цьому полягало найбільше щастя. Роланд проводжав їх поглядом від дверей до підйомних боксів, які тут називались ліфтами. Вони крокували швидко, розмахуючи на ходу своїми пожитками й пакунками, своїм приладдям і своїми гунна, але від дверей до ліфтів ніхто не йшов по прямій. Декілька людей підійшло до Саду Променя, як назвала його жінка. Та навіть ті, хто не мав наміру туди заходити, трохи змінювали курс, неначе їх тягло велетенським магнітом. А якби комусь спало на думку знищити троянду? За маленьким столом біля ліфтів Роланд помітив охоронця, старого й гладкого. Але це не мало значення. Якби хтось зробив загрозливий рух, то кожен присутній у цьому вестибюлі почув би в голові крик, пронизливий і тривожний, мов той свист, який чують лише собаки. І всі кинулися б до того, хто підійшов до троянди з наміром її вбити. Помчали б без найменшої тіні думки про власну безпеку. Троянда оберігала сама себе ще в ті часи, коли росла на пустищі серед сміття й бур’янів (чи принаймні притягала до себе здатних її захистити), і це лишилося незмінним.

— Містере Дескейн? Ви готові піднятися нагору?

— Так, — мовив Роланд. — Веди мене.

Сім

Вже коло ліфтів Роланд збагнув, кого нагадує йому ця жінка, і все стало на свої місця. Можливо, вирішальну роль відіграло те, що він побачив її в профіль, а може, щось у обрисах вилиць. Він згадав, як Едді розповідав йому про свою зустріч з Кельвіном Тауером після того, як Джек Андоліні і Джордж Бйонді покинули «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“». Тауер розповідав про сім’ю свого нерозлучного друзяки. «Вони люблять похвалятися, що в них найбільш неповторна шапка фірмових бланків у Нью-Йорку, а може, й у цілих Штатах. На ній написано просто „ДІПНО“».

— Ти донька сея Аарона Діпно? — запитав Роланд. — Хоча ні, звісно, ні, ти надто молода для доньки. Онука?

Її усмішка згасла.

— Містере Дескейн, в Аарона не було дітей. Я онука його найстаршого брата, проте мої батьки й дідусь померли молодими. Мене виростив Арі.

— Арі? Так ти його називаєш? — Роланд не зміг приховати свого захвату.

— Називала, коли була маленька. А потім ім’я до нього якось прилипло. — Вона простягнула руку й знову всміхнулась. — Ненсі Діпно. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Трохи лячно, але приємно.

Роланд потиснув її руку, але сухо й формально — дотик, не більше. Значно більше почуття він вклав у наступний жест (бо такого ритуалу його навчили ще з дитинства): притулив кулак до чола і вклонився, відставивши ногу.

— Довгих днів і приємних ночей, Ненсі Діпно.

Її усмішка розцвіла.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше, Роланде з Ґілеаду! Вдвічі більше тобі.

Ліфт приїхав, вони зайшли в кабіну й піднялися на дев’яносто дев’ятий поверх.

Вісім

Двері ліфта відчинились у великий круглий вестибюль. На підлозі лежало килимове покриття темно-рожевого кольору, такого самого, як пелюстки троянди. Навпроти видніли скляні двері, на яких було написано «КОРПОРАЦІЯ „ТЕТ“». За ними Роланд побачив ще один, менший вестибюль, де якась жінка за письмовим столом чомусь розмовляла сама з собою. Праворуч від дверей зовнішнього вестибюля стояли двоє чоловіків у ділових костюмах. Вони базікали, запхавши руки в кишені, й здавалися розслабленими, але Роланд бачив, що це не так. Вони мали при собі зброю. Їхні піджаки було пошито спеціально для того, щоб приховувати пістолети, але навчений шукати очима зброю зазвичай знайде її (якщо вона, звісно, є). Ці двоє могли простояти у вестибюлі годину-дві (навіть добре тренованим чоловікам важко було залишатись у повній бойовій готовності довше), починаючи нібито знічев’я базікати щоразу, коли відчинялися двері ліфта, а насправді готові діяти одразу, якщо запахне смаленим. Таку тактику Роланд схвалював.

Втім, довго розглядати охоронців не став. Розпізнавши їхню істинну сутність, він дозволив погляду гуляти довколишнім простором, бо саме цього йому хотілося найбільше, відколи розсунулись двері ліфта. На стіні ліворуч була чорно-біла картинка, фотографія насправді (те, що він раніше помилково називав фотеграффією), велика, завдовжки футів зо п’ять і зо три завширшки, без рамки. Вона так хитро повторювала вигин стіни, що здавалась отвором у якусь іншу, навіки застиглу реальність. На ній троє чоловіків у джинсах і сорочках з розстебнутим коміром сиділи на горішній перекладині паркану, заклавши ноги в чоботях за нижню перекладину. Скільки разів Роланд бачив ковбоїв і pastorillas,[72] що сиділи точнісінько так, спостерігаючи за тавруванням, зв’язуванням, каструванням чи виїжджанням диких коней. Скільки разів і сам так сидів, з одним чи кількома друзями зі свого колишнього тету: Катбертом, Аланом, Джеймі Декері, — з обох боків, як Джон Каллем і Аарон Діпно сиділи обабіч чорношкірого чоловіка з крихітними білими вусиками і в окулярах в золотій оправі? Йому стало боляче від спогадів, і то був не лише біль душевний: у животі все стислося в клубок, і серце шалено закалатало. Трійця на фотографії з чогось сміялась. То була мить, схоплена в позачассі, одна з тих рідкісних миттєвостей, коли чоловіки просто раді бути тими, ким і де вони є.

— Батьки-засновники, — сказала Ненсі. В її голосі бриніли веселощі, та водночас і смуток. — Їх сфотографували на екскурсії для керівництва тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року, в Таосі, Нью-Мексико. Три міських хлопчини в коров’ячому раю, як вам? І вигляд у них такий, наче їм ще зроду не було так добре.

— Правду кажеш, — мовив Роланд.

— Ви всіх трьох знаєте?

Роланд кивнув. Так, він знав усіх трьох, хоча з Мозесом Карвером, чоловіком посередині, ніколи не зустрічався. Партнер Дена Голмса, хрещений батько Одетти Голмс. На знімку він мав вигляд дужого і здорового сімдесятирічного дідуся, але, безперечно, 1986 року йому мало бути вже ближче до вісімдесяти. Може, вісімдесят п’ять. Авжеж, нагадав собі Роланд, тут був один непередбачуваний чинник: диво, яке він бачив у вестибюлі цієї будівлі. Троянда, звісно, не була еліксиром молодості, так само, як черепаха в скверику через дорогу не була справжнім Матурином, але чи не вважав він, що вона має корисні властивості? Певно, що вважав. А певні цілющі властивості? Так, вважав. Чи вірив він, що Аарон Діпно прожив дев’ять років життя між 1977 і 1986 роками, коли було зроблено цей знімок, лише завдяки пігулкам, що замінили Прим, і методам лікування старих? Ні, не вважав. Ці троє чоловіків — Карвер, Каллем і Діпно — зустрілися, неначе за порухом магії, на схилі років, щоб боротися за троянду. Їхня історія, вірив стрілець, сама по собі могла стати книгою, хорошою й цікавою книгою. Все було вкрай просто: троянда показала їм свою вдячність.

— Коли вони померли? — запитав він у Ненсі Діпно.

— Першим не стало Джона Каллема. Це сталося тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого. Загинув від вогнепального поранення. Він дванадцять годин протримався в лікарні, цього вистачило, щоб усі могли з ним попрощатись. Це сталося в Нью-Йорку, коли він приїхав на щорічну раду директорів. У поліції сказали, що то було вуличне пограбування, просто щось пішло не так. Але ми вважаємо, що його вбив агент «Сомбри» чи «Північного центру позитроніки». Імовірно, то був хтось із кан-тої. Бо були й інші замахи, та лише один виявився успішним.

— «Сомбра» і «Позитроніка» — це практично одне й те саме, — сказав Роланд. — Вони посередники Багряного Короля в цьому світі.

— Ми знаємо. — Вона показала на чоловіка зліва на знімку, на якого так сильно була схожа. — Дядечко Аарон дожив до тисяча дев’ятсот дев’яносто другого. Коли ви з ним познайомились… сімдесят сьомого?

— Так, — підтвердив Роланд.

— У сімдесят сьомому ніхто б не повірив, що він так довго проживе.

— Його теж убили ниці?

— Ні, повернувся рак, от і все. Він помер у своєму ліжку. Я була поряд із ним. Останні його слова були: «Скажи Роланду: ми зробили все, що змогли». От я й переказую.

— Дякую-сей. — У власному голосі він почув жорсткі нотки й міг лише сподіватися, що вона прийме їх за лаконічність. Багато людей робили задля нього все, що могли, чи не так? Дуже багато, починаючи з Сюзен Дельгадо цілу вічність тому.

— Ви як? — тихо співчутливо запитала Ненсі.

— Все гаразд, — сказав він. — А Мозес Карвер? Коли він помер?

Вона здивовано підняла брови і розсміялась.

— Що?

— Самі дивіться.

Вона показала на скляні двері. Через приймальню, повз жінку за столом, яка, схоже, таки розмовляла сама з собою, ішов до них сухорлявий дідусь із пухнастим волоссям, що розвіювалось довкола голови, і бровами того самого кольору, що й волосся, — сивими. Шкіра в нього була темна, а в жінки, на чию руку він спирався, — ще темніша. Дідусь був високий, напевно, шість футів три дюйми на зріст, якщо розпрямити зігнуту в дугу спину, та жінка його перегнала — у неї зріст був щонайменше шість футів шість дюймів. Її обличчя важко було назвати вродливим, та прозирала в ньому якась дика, неприборкана краса. Обличчя воїна.

Обличчя стрільця.

Дев’ять

Якби спина в Мозеса Карвера була пряма, вони з Роландом подивилися б один одному у вічі. А так Карверу довелося трохи підвести погляд: для цього він по-пташиному закинув голову. Усе свідчило про те, що він не міг зігнути шию — її знерухомив артрит. Білки його карих очей були такі тьмяні, що важко було навіть розібрати, де закінчувались райдужні оболонки. Але за окулярами в золотій оправі танцювали іскорки сміху. А ще Мозес Карвер досі носив крихітні білі вуса.

— Роланд з Ґілеаду! — вигукнув він. — Як довго я чекав на зустріч з вами, сер! По-моєму, це єдине, що тримало мене на цій землі так довго, відколи не стало Джона й Аарона. Відпусти мене на хвильку, Меріан, відпусти! Я маю дещо зробити!

Меріан Карвер відпустила його і подивилась на Роланда. Її голосу в голові він не чув, та це й не потрібно було. Те, про що вона хотіла його попросити, ясно читалося в її очах: «Підхопіть його, сей, якщо впаде».

Але чоловік, якого Сюзанна називала «тато Моз», не впав. Натомість він притулив кулака, якого ледве стиснув з вимучених артритом пальців, до лоба і зігнув праве коліно, перенісши всю вагу тіла на праву ногу, що аж тремтіла від напруги.

— Хайл, останній стрільцю, Роланде Дескейн з Гілеаду, сину Стівена та істинний нащадку Артура Ельда. Я, останній з ка-тету Троянди, як ми себе називали, вітаю тебе.

Роланд теж приклав кулак до чола, але вклонятися, виставивши ногу, не став. Натомість він опустився на коліно.

— Хайл, тату Моз, хрещений батьку Сюзанни, діне катету Троянди, всім серцем тебе вітаю.

— Дякую, — і старий чоловік розсміявся, як хлопчисько. — Як добре, що ми познайомились у Домі Троянди! Якраз на тому місці, де могла б бути Могила Троянди! Ха! Що, скажеш, не добре?

— Ні, бо це була б брехня.

— Ще б пак! — вигукнув старий і знову засміявся радісним «та-ну-тебе» сміхом. — Але я від захвату геть забувся про хороші манери, стрільцю. Оця висока красуня, яка стоїть коло мене, ти міг би подумати, що вона моя онучка, бо, коли вона народилась, мені було сімдесят — тобто тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року це було. Але насправді бува й так, що найліпше в твоєму житті може з’явитись пізно. Наприклад, діти. Це я так здалеку почав був казати, що це моя дочка, Меріан Одетта Карвер, президент корпорації «Тет», відколи я відійшов від справ у дев’яносто сьомому, у дев’яносто вісім років. Як думаєш, Роланде, у снобів із заміського клубу повідмерзали б яйця, якби вони знали, що компанією, яка коштує близько десяти мільярдів доларів, керує негритянка? — Від захвату й радості в нього дуже посилився акцент, Роланд насилу розбирав слова.

— Тату, припини, — сказала висока жінка: по-доброму, але з тону відчувалось, що вона не терпітиме жодних заперечень. — Якщо не припиниш, у тебе запищить кардіомонітор. До того ж у цього чоловіка мало часу.

— Поганяє мене, як того коняку! — обурено вигукнув старенький. Але тут же злегка схилив набік голову і невимовно хитро та з гумором підморгнув Роландові оком, якого дочці було не видно.

«Можна подумати, вона не знає твоїх витівок, старий, — подумав Роланд, звеселившись навіть попри свою скорботу. — Вона вже багато-багато, дела років тобі підігрує».

— Ми трохи поговоримо з вами, Роланде. Але спершу я хотіла б побачити одну річ.

— У цьому нема потреби! — голос старого тремтів від обурення. — Ані найменшої потреби. Я що, виховав дурепу?

— Може, він і правий, — сказала Меріан, — але перестрахуватися…

— …ніколи не завадить, — закінчив стрілець. — Хороше правило, еге ж. Що ти хочеш побачити? Що скаже тобі, що я — це я, той, за кого себе видаю, і ти мені повіриш?

— Ваш револьвер.

Зі шкіряної сумки Роланд витяг футболку «Дні міста», а з футболки — кобуру. Розгорнув пояс і видобув револьвер з руків’ями, оздобленими сандаловим деревом. Почув, як благоговійно охнула Меріан Карвер, але вирішив на це не звертати уваги. А ще помітив, що двоє охоронців у костюмах гарного крою підійшли ближче і дивляться круглими від подиву очима.

— А, бачиш! — закричав Мозес Карвер. — Еге ж, ви всі бачите! Боже! Це ж те саме, що на власні очі побачити Екскалібур, меч короля Артура! Буде про що розповісти онукам!

Роланд простягнув батьків револьвер Меріан. Він розумів, що револьвер їй потрібен, аби перевірити, чи не самозванець він, що вона мусить це зробити, перш ніж завести у святая святих корпорації «Тет» (де лиходій міг би завдати непоправної шкоди), але секунду-дві вона просто не могла виконати свій обов’язок. Та потім зібралася з духом і взяла револьвер. І очі Меріан округлилися від подиву, коли вона відчула його велику вагу. Обережно, щоб не торкнутись гачка, вона піднесла ствол до рівня очей і провела пальцем по завитку орнаменту біля дула:

— Містере Дескейн, можете сказати, що це означає?

— Так, — кивнув він. — Якщо зватимеш мене Роландом.

— Якщо ви просите, я намагатимусь.

— Це знак Артура. — Він і собі провів пальцем по орнаменту. — Єдиний знак, що є на дверях його усипальниці. Це його знак діна, й означає він «БІЛІСТЬ».

Старий простягнув тремтячі руки, мовчки, але наполегливо.

— Він заряджений? — запитала Меріан, але не встиг Роланд і слова промовити, як сама відповіла: — Авжеж, заряджений.

— Дай його батькові, — сказав Роланд.

Меріан вагалась, двоє охоронців теж дивилися з сумнівом, але Тато Моз не опускав рук, і Роланд кивнув. Жінка неохоче передала револьвер батькові. Узявши, старий потримав його в обох руках, а потім зробив щось таке, від чого на серці в стрільця водночас потепліло і стало зимно. Він поцілував ствол старечими зморшкуватими губами.

— Що відчуваєш на смак? — запитав Роланд із щирої цікавості.

— Роки, стрільцю, — відповів Мозес Карвер. — Відчуваю роки. — І з цими словами простягнув револьвер жінці руків’ям уперед.

З очевидним полегшенням Меріан віддала його Роландові, немовби рада була спекатися його смертоносної ваги, і стрілець знову поклав його в кобуру.

— Заходьте, — запросила вона. — Часу в нас небагато, але ми проведемо його настільки весело, наскільки дозволить нам ваше горе.

— Амінь! — Старий поплескав Роланда по плечі. — Вона й досі жива, моя Одетта… та, яку ти звеш Сюзанною. Отак. Я подумав, що ти зрадієш, про це почувши, сер.

Роланд справді зрадів і кивнув на знак подяки.

— Ходімо, Роланде, — сказала Меріан Карвер. — Ласкаво просимо до нашого дому, адже це і ваш дім також. Ми знаємо, може статися так, що ви більше ніколи сюди не завітаєте.

Десять

Кабінет Меріан Карвер був розташований на північно-західному розі дев’яносто дев’ятого поверху. Стіни тут були з суцільного скла, без жодної перекладини, і від краєвиду, що відкривався звідти, у стрільця перехопило подих. Він немовби завис у повітрі, а місто, що розкинулося перед його очима, було казковішим за будь-яке уявне. Втім, він уже бачив його, бо впізнав висячий міст, а також деякі високі будівлі на цьому боці мосту. Той міст він не міг не впізнати, адже в іншому світі вони мало на ньому не загинули. Джейка тоді викрав Ґешер і забрав до Цок-Цока. Роланд бачив перед собою місто Лад, яким воно було в часи розквіту.

— Ви називаєте це місто Нью-Йорком? — запитав він. — Адже так?

— Так, — відповіла Ненсі Діпно.

— А той міст як?

— Міст Джорджа Вашингтона, — сказала Меріан Карвер. — Для тутешніх просто Ем-Де-Ве.

Отже, там лежав міст, який не лише привів їх до Лада. Саме його перейшов панотець Каллаген, коли вирушив у мандри з Нью-Йорка. Це врізалося Роланду в пам’ять з його розповіді.

— Не хочете щось випити? — запропонувала Ненсі.

Він хотів було відмовитись, але, відчуваючи, що все пливе перед очима, передумав. Що-небудь, так, але суто для підбадьорення.

— Чаю, якщо у вас є, — сказав він. — Гарячого міцного чаю з цукром чи медом. Можете зробити?

— Можемо. — Меріан натиснула на кнопку в себе на столі. Вона поговорила з кимось не видимим для Роланда, і зненацька він збагнув, що робила жінка в приймальні — та, яка нібито балакала сама з собою.

Меріан замовила гарячі напої й сандвічі (брутерботи, як незмінно називав їх про себе Роланд), нахилилася над столом і пильно поглянула стрільцеві у вічі.

— Добре, що ми познайомились тут, у Нью-Йорку, Роланде, принаймні я на це сподіваюсь, але наш час тут… не життєво важливий. Я підозрюю, ви розумієте чому.

Обміркувавши це, стрілець кивнув. Обережно кивнув, але просто тому, що задовгі роки звичка бути обережним стала невід’ємною рисою його характеру. У його друзів — Алана Джонса, Джеймі Декері — обережність була в крові, але з Роландом усе було інакше: він, як правило, спершу стріляв, а потім уже ставив питання.

— Ненсі просила вас прочитати дощечку в Садку Променя, — сказала Меріан. — Ви…

— Садку Променя, хвалімо Всевишнього! — вставив Мозес Карвер. Дорогою до доччиного кабінету він витяг ціпка з підставки у вигляді слонячої ноги, що стояла в коридорі, й тепер для підкреслення вагомості цих слів постукав ним по дорогому килимі. Меріан терпляче чекала. — Кажу «Бооог-Бомба»!

— Мій батько останнім часом товаришує з преподобним Гаррігеном, який збирає своїх послідовників унизу. Не скажу, що я від цього в захваті, — зітхнула Меріан. — Але до справи. Роланде, ви прочитали дощечку?

Стрілець кивнув. Ненсі Діпно назвала цю річ якось інакше, знаком чи сіґулом, але він розумів, що це те саме.

— Літери перемінилися на букви Високої мови, і я прочитав усе до останнього слова.

— І що там було написано?

— ВІД КОРПОРАЦІЇ «ТЕТ» НА ЧЕСТЬ ЕДВАРДА КАНТОРА ДІНА І ДЖОНА «ДЖЕЙКА» ЧЕМБЕРЗА. — Він трохи помовчав. — А далі було: «Кам-а-ка-мал, Пріа-тої, Ґан дела», що по-вашому може означати: «БІЛІСТЬ ПОНАД ЧЕРВОНЕ, ВОЛЯ ҐАНА НЕПОРУШНА».

— А нам табличка каже: «ДОБРО ПОНАД ЗЛО, ТАКА ВОЛЯ ГОСПОДНЯ», — сказала Меріан.

— Хвалімо Всевишнього! — знову постукав ціпком Мозес Карвер. — Хай підніметься Прим!

У двері для проформи постукали, і зайшла жінка з приймальні, несучи срібну тацю. Роланд з подивом помітив у неї біля губ маленьку чорну штучку і вузький чорний каркас, що зникав десь у волоссі. Напевно, якийсь прилад для розмов на віддалі. Ненсі Діпно і Меріан Карвер допомогли їй поставити на стіл чашки з чаєм і кавою, слоїки з медом і цукром, глечик вершків. Також жінка принесла тарілку з сандвічами. У Роланда забурчало в животі. Він подумав про своїх друзів, що лежали в землі, — для них брутерботів не буде більше ніколи, — і про Айрін Тасенбаум, яка терпляче чекала на нього в маленькому парку через дорогу. Кожної з цих думок вистачило б, щоб у Роланда зник апетит, але шлунок знову став безсоромними звуками вимагати їжі. Певні частини тіла людини позбавлені свідомості — він знав це ще з дитинства. Роланд узяв брутербот, укинув у чашку ложку цукру з горою і додав для певності меду. Він хотів якнайшвидше закінчити цю зустріч і повернутись до Айрін, але поки що…

— Хай вам смакує, сер, — сказав Мозес Карвер і подмухав на свою каву. — Їжте й пийте на здоров’я!

— У нас із татом будинок на Монток-Пойнт, — сказала Меріан, наливаючи собі у каву вершки. — У минулі вихідні ми були там. Близько п’ятої п’ятнадцять вечора мені подзвонив наш тутешній охоронець. Служба охорони працює на асоціацію «Хаммаршольд», але корпорація «Тет» їм приплачує, щоб нам доповідали… скажімо так, про певні події, які нас цікавлять… одразу, як щось станеться. З наближенням дев’ятнадцятого червня ми з величезною цікавістю спостерігали за тією табличкою у вестибюлі. Ви здивуєтесь, якщо я вам скажу, що, поки не настала за чверть п’ята година того дня, на табличці було написано «ДАРУНОК КОРПОРАЦІЇ „ТЕТ“ НА ЧЕСТЬ РОДИНИ ПРОМЕНЯ ТА В ПАМ’ЯТЬ ПРО ҐІЛЕАД»?

Посьорбуючи чай (гарячий, міцний, смачний), Роланд поміркував над цим і зрештою похитав головою.

— Ні.

Меріан нахилилася вперед. Її очі блищали.

— А чому?

— Бо до суботнього вечора між четвертою і п’ятою годиною не було нічого певного. Навіть попри те, що Руйначі припинили свою роботу, не могло бути нічого певного, поки не минулася загроза для Стівена Кінга. — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Ви ж знаєте про Руйначів?

Меріан кивнула.

— Подробиці нам не відомі, але ми знаємо, що Промінь, який вони хотіли знищити, тепер у безпеці й що він не настільки пошкоджений та зможе відновитись. — Повагавшись, вона додала: — Ми знаємо про вашу втрату. Про дві ваші втрати. Ми дуже вам співчуваємо, Роланде.

— Хлопцям тепер добре, Ісус прийняв їх у свої обійми, — вставив батько Меріан. — А якщо й ні, то вони разом на галявині.

Роландові хотілося в це вірити, тож він кивнув і подякував. А потім повернувся до Меріан.

— Письменник міг загинути. У нього важкі травми. Джейк помер, рятуючи його. Він затулив Кінга своїм тілом від фургономобіля, який міг забрати в нього життя.

— Кінг житиме, — сказала Меріан. — І знову буде писати. Ми знаємо про це з дуже надійного джерела.

— Якого?

Меріан нахилилася вперед.

— Про це трошки пізніше. Головне, Роланде, що ми в це віримо, ми в цьому впевнені, і те, що наступні кілька років Кінгу нічого не загрожуватиме, означає, що вашу працю в справі Променя завершено: Вес’-Ка Ґан.

Роланд кивнув. Пісня триватиме.

— Попереду в нас ще чимало роботи, — вела далі Меріан, — щонайменше тридцять років, за нашими підрахунками, але…

— Але це наша робота, не ваша, — закінчила Ненсі.

— Це вам теж стало відомо з того самого «дуже надійного джерела»? — спитав Роланд, посьорбуючи чай. Половина великого кухля чаю, хоч який він був гарячий, уже плюскотіла в нього в шлунку.

— Так. Ви успішно виконали своє завдання — перемогти сили Багряного Короля. Що ж до нього самого…

— Це ніколи не було завданням цього чоловіка, і ти це знаєш! — вигукнув сторічний старий, що сидів біля гарної темношкірої жінки, й знову стукнув ціпком об підлогу. — Його завдання…

— Тату, годі. — Її голос був такий твердий, що старий тільки очима закліпав.

— Ні, най говорить, — сказав Роланд, і всі подивились на нього, здивовані (й трохи налякані) сухістю його тону. — Най говорить, бо він каже правду. Якщо ми хочемо все з’ясувати, то з’ясуймо до кінця. Для мене Промені завжди були лише засобом досягнення мети. Якби вони згинули, то впала б Вежа. А якби впала Вежа, я б ніколи не дістався до неї і не піднявся на горішній поверх.

— Ви хочете сказати, що вас більше цікавила Вежа, ніж існування Всесвіту, яке опинилося під загрозою, — сказала Ненсі так, наче констатувала незаперечний факт, та поглянула на Роланда з подивом і презирством. — Існування всіх всесвітів.

— Темна вежа і є це все суще. За ті роки, що шукав її, я пожертвував багатьма друзями, і серед них був хлопчик, який називав мене батьком. Я пожертвував власною душею, віддав її в обмін на Вежу, леді-сей, тож спрямуй свій обурений погляд на когось іншого. Зроби це швидше і задля власного ж добра, прошу.

Він говорив ввічливим, але страхітливо холодним тоном. Ненсі Діпно смертельно зблідла, і чашка у неї руках так затремтіла, що Роланд простягнув руку й забрав чашку, щоб жінка не обпеклася гарячим чаєм.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав він. — Зрозумійте мене, бо ми розмовляємо вперше і востаннє. Що зроблено, то зроблено в обох світах, добре це чи зле, з волі ка чи проти неї. Проте за межами всіх світів є багато такого, про що ви не знаєте, і багато такого, про що навіть не здогадуєтесь. У мене обмаль часу, тож перейдімо до справи.

— Гарно сказано, сер! — пробурчав Мозес Карвер і знову вгатив ціпком об підлогу.

— Якщо я вас образила, вибачте, я справді шкодую про це, — сказала Ненсі.

На це Роланд не відповів, бо ж розумів, що нітрохи вона не шкодує — просто боїться його. Запала незручна мовчанка, яку врешті-решт порушила Меріан Карвер.

— У нас немає своїх Руйначів, Роланде, проте на ранчо в Таосі у нас працюють дванадцятеро телепатів і провидців. Разом вони здатні на таке, чого нізащо не досягти окремими зусиллями. Знаєте вислів «добрий розум»?

Стрілець кивнув.

— Вони створюють щось подібне. Хоча я впевнена, що їхньому витвору не зрівнятися за величчю і могутністю з тим, що робили Руйначі в Краю Грому.

— Бо їх там були сотні, — пробурчав старий. — І там їх краще годували.

— Також тому, що слуги Короля завжди готові були викрасти тих, хто володів особливою силою, — сказала Ненсі. — Вони завжди знімали вершки. Хоча наші люди теж добре нам прислужилися.

— А кому належала ідея знайти таких людей, щоб вони на вас працювали? — запитав Роланд.

— Тебе це може здивувати, друже, — сказав Мозес, — але Келу Тауеру. Він ніколи нам особливо не допомагав… він взагалі майже нічого не робив, тільки збирав свої книжки і плутався під ногами, жадібний, бундючний, нудний сучий син…

Дочка застережно на нього зиркнула. А Роланд щосили стримувався, щоб не всміхнутись. У свої сто років Мозес Карвер влучно описав Кельвіна Тауера однією фразою.

— Але він читав про те, як використовують телепатів, у науковій фантастиці. Знаєш, що це таке?

Роланд похитав головою.

— Та це й не важливо. У більшості своїй це хрінотінь, але час від часу там проскакують непогані ідеї. Зараз я одну розкажу, а ти слухай уважно. Ти зрозумієш, про що йдеться, якщо знаєш, про що Тауер і твій друг містер Дін балакали десь так двадцять два роки тому, коли містер Дін урятував Тауера від тих двох білопиких бандитів.

— Тату, — застерегла Меріан. — Облиш свої ніґерські балачки. Ти старий, але ж не дурний.

Він подивився на дочку, і в каламутних старечих очах блимнув грайливий вогник. Перевів погляд на Роланда і знову хитро підморгнув.

— Тих двох білопиких макаронників!

— Едді розповідав про це, так, — сказав Роланд.

Раптом Карвер перестав ковтати звуки та заговорив чітко і ясно.

— Тоді ти знаєш, що вони говорили про книжку Бенджаміна Слайтмена, яка називалася «Хоґан». У назві книжки була друкарська помилка, і в імені автора теж, а старого жиртреста такі штуки збуджували.

— Так, — кивнув Роланд. Заголовок з помилкою звучав як «Доган», а це слово мало велике значення для Роланда і його тету.

— Після відвідин твого друга Кел Тауер знову зацікавився цим письменником, і виявилось, що він написав ще чотири книжки під псевдонімом Деніел Голмс. Він був білий, як простирадло ку-клукс-кланівця, цей Слайтмен, але ім’я й прізвище, щоб підписати ті свої чотири книжки, обрав таке саме, як в Одеттиного батька. І тебе це не дивує, правда ж?

— Ні, — погодився Роланд. Ще одна комбінація ка — ледь чутно клацнула поворотна ручка, от і все.

— А всі ті книжки, які він написав під прізвищем Голмс, були науково-фантастичними байками про те, як уряд наймає телепатів і провидців, щоб вони всяке різне з’ясовували. От звідти й ростуть ноги в цієї ідеї. — Він подивився на Роланда і тріумфально гупнув ціпком по підлозі. — Це ще далеко не вся історія, але мені здається, в тебе нема часу її слухати. От до чого все зводиться, правда? До часу. А в цьому світі час біжить лише в один бік. — Він задумливо подивився на Роланда. — Багато б я віддав, стрільцю, аби тільки ще раз побачити свою хрещеницю. Але я так розумію, не випадає? Зустрінемося ми з нею вже на галявині.

— Думаю, ти правду кажеш, — промовив Роланд. — Але я перекажу їй вітання і розкажу, що ти ще повен вогню…

— Кажу «Бог-Бомба»! — перебив старий і стукнув ціпком. — Скажи, братику, скажи! Неодмінно їй передай!

— Обіцяю. — Роланд допив свій чай, поставив чашку на стіл Меріан Карвер і підвівся, за звичкою притримуючи рукою праве стегно. До відсутності болю він мав ще звикати, але для цього потрібно було багато часу, мабуть, навіть більше, ніж йомубуло відміряно. — А тепер я маю вас покинути. Тут неподалік є одне місце, куди мені потрібно піти.

— Ми знаємо, куди, — сказала Меріан. — Вас там зустрінуть. Ми оберігали це місце для вас. Якщо двері там ще й досі працюють, ви пройдете.

Роланд злегка вклонився.

— Дякую-сей.

— Але посидьте ще хвильку. У нас є подарунки, Роланде. Їх не вистачить, аби віддячити вам за все, що ви для нас зробили… байдуже, входило це у ваші плани чи ні… але те, що ми подаруємо, може стати вам у пригоді. Один подарунок — це новина від наших телепатів із Таоса. Інший — від більш… — Вона завагалася. — …більш звичного плану дослідників, які працюють на нас у цій будівлі. Вони називають себе кельвіністами, але не тому, що сповідують якусь релігію. Напевно, це маленька данина поваги містерові Тауеру, який помер від серцевого нападу в своїй новій книгарні дев’ять років тому. А може, просто жарт.

— Якщо й жарт, то невдалий, — пробурчав Мозес Карвер.

— Є ще два подарунки… від нас. Від Ненсі, від мене й від мого тата і від того, кого вже з нами немає. Посидите ще трохи?

І хоч як йому не терпілося піти, Роланд зробив те, про що його просили. Бо вперше після Джейкової смерті ним оволоділо якесь відчуття, крім смутку й болю.

Цікавість.

Одинадцять

— Спершу звістка від людей з Нью-Мексико, — почала Меріан, коли Роланд знову сів. — Вони спостерігали за вами, наскільки їм дозволяли здібності. І хоч все, що відбувалося в Краї Грому, майже завжди було для них розмитим, наче в тумані, але вони вважають, що незадовго до своєї смерті Едді сказав Джейкові Чемберзу одну важливу річ. Швидше за все, коли лежав на землі, до того, як… не знаю…

— До того, як провалитися в пітьму? — підказав Роланд.

— Так, — кивнула Ненсі Діпно. — Ми так думаємо. Точніше, вони так думають. Наші своєрідні Руйначі.

Меріан зиркнула на неї трохи насуплено: очевидно, ця леді не любила, коли її перебивали. Та потім знову перевела погляд на Роланда.

— Нашим людям легше прозрівати, перебуваючи на цьому боці. Дехто з них цілком упевнений… не на сто відсотків, але менше з тим… що Джейк міг передати це повідомлення далі перед тим, як помер сам. — Вона помовчала. — Жінка, з якою ви приїхали, місіс Таненбаум…

— Тасенбаум, — виправив Роланд. Зробив це машинально, не думаючи, бо його розум був зайнятий іншим. Працював несамовито.

— Тасенбаум, — погодилася Меріан. — Не сумніваюся, вона вже частково розповіла вам те, що сказав їй перед смертю Джейк, але не все. Вона нічого не приховує, просто не надає цьому значення. Попросите її ще раз повторити все, що казав їй Джейк, перш ніж розійдетеся в різні боки?

— Так, — кивнув Роланд. Він попросить Айрін усе переповісти, але водночас… він не думав, що Джейк передав слова Едді місіс Тасенбаум. Ні, тільки не їй. Роланд усвідомив, що після того, як Айрін поставила машину на паркувальному майданчику, він так ні разу й не згадав за Юка, але, звісно, той пішов з ними. Тепер він мав лежати біля ніг Айрін, під лавкою, вигріватися на сонці й чекати на нього, Роланда.

— Гаразд, — сказав він. — Це добре. Переходимо далі.

Меріан відкрила велику центральну шухляду свого стола й витягла звідти товстий конверт для крихких поштових пересилок і маленьку дерев’яну скриньку. Конверт вона передала Ненсі Діпно. Скриньку поставила перед собою на стіл.

— Про цей подарунок розповість Ненсі. Тільки, будь ласка, Ненсі, постарайся коротше, щоб не затримувати Роланда.

— Кажи. — І знову Мозес пристукнув ціпком.

Ненсі подивилась на нього, потім на Роланда… чи десь у той бік, де він сидів. На щоках виступив рум’янець, вона помітно розхвилювалась.

— Стівен Кінг, — промовила Ненсі, потім прочистила горло і повторила те саме. А далі затнулась, не знаючи, як продовжити. Її щоки вже пашіли вогнем.

— Глибоко вдихни, — сказав Роланд, — і затримай повітря.

Вона виконала його вказівки.

— Тепер видихай.

Це теж зробила.

— А тепер розповідай, Ненсі, небого Аарона.

— Стівен Кінг написав близько сорока книжок, — сказала вона. Щоки в неї досі були червоні (Роланд здогадувався, що невдовзі він дізнається причину), але голос уже звучав набагато спокійніше. — І навдивовижу багато їх… навіть ранні романи… так чи інакше перегукуються з Темною вежею. Схоже на те, що Вежа була в його думках завжди, від самого початку.

— Те, що ти кажеш, правда, я знаю, — сказав Роланд. — І я кажу спасибі.

Здавалося, це її заспокоїло ще більше.

— Звідси й кельвіністи, — повела далі вона. — Троє чоловіків і дві жінки з науковим складом розуму, які з восьмої ранку до четвертої вечора не роблять нічого, крім як читають книги Стівена Кінга.

— І не просто читають, — вставила Меріан, — а складають класифікацію за місцем дії, за персонажами, за темами… хоч вони й відстійні… навіть за згадкою про назви популярних товарів.

— Частина їхньої роботи — шукати згадки про людей, які живуть чи жили в Наріжному світі, — сказала Ненсі. — Справжніх людей, інакше кажучи. І, авжеж, згадки про Темну вежу. — Вона простягнула йому конверт, і за кутами, що випиналися, Роланд визначив, що всередині може бути лише книга. — Якщо у Кінга є ключовий роман… окрім циклу про Темну вежу, звісно… то, на нашу думку, це він.

Клапан конверта тримався на кнопці. Роланд скоса поглянув на Меріан і Ненсі. Обидві кивнули. Стрілець відкрив клапан і витяг звідти грубезний том у червоно-білій палітурці.

Картинки на ньому не було, лише ім’я та прізвище Стівена Кінга і одне-єдине слово.

«Червоне — це Король, Білість — Артур Ельд, — подумав він. — Білість понад Червоне, воля Ґана непорушна».

А може, просто збіг.

— Що це за слово? — спитав Роланд, постукуючи нігтем по назві.

— «Безсоння», — відповіла Ненсі. — Це означає…

— Я знаю, що це означає, — перебив Роланд. — Чому ви даруєте мені книжку?

— Бо ця історія зав’язана на Темній вежі, — сказала Ненсі, — а ще тому, що там є персонаж, якого звуть Ед Діпно. Так вийшло, що він головний лиходій.

«Головний лиходій, — подумав Роланд. — Не дивно, що вона так зашарілась».

— У твоїй сім’ї був хтось із таким ім’ям? — запитав він у неї.

— Так. У Банґорі. Саме про це місто Кінг пише в цій та інших книжках, тільки називає його Деррі. Справжній Ед Діпно помер тисяча дев’ятсот сорок сьомого року. Тоді ж народився Кінг. Ед працював бухгалтером і був невинний, мов те молоко з печивом. А Діпно в «Безсонні» — божевільний, що потрапляє під владу Багряного Короля. Він намагається перетворити літак на бомбу і врізатися на ньому в будівлю, щоб убити тисячі людей.

— Помолімося, щоб цього ніколи не сталося, — похмуро промовив старий, дивлячись на дахи хмарочосів Нью-Йорка. — Бачить Бог, таке може бути.

— У романі цей план провалюється, — сказала Ненсі. — Дехто, звісно, гине, проте головному герою, старому чоловікові, якого звуть Ральф Робертс, вдається запобігти найбільшій біді.

Роланд пильно дивився на небогу в других Аарона Діпно.

— У цій книзі згадується Багряний Король? Під справжнім іменем?

— Так, — кивнула вона. — Той Ед Діпно з Банґора… справжній Ед Діпно… був двоюрідним братом мого батька в четвертих чи в п’ятих. Кельвіністи могли б показати вам генеалогічне дерево, якби ви схотіли його побачити, але насправді з гілкою дядька Аарона особливого зв’язку немає. Ми думаємо, що Кінг міг використати в книжці це прізвище, щоб привернути вашу увагу… чи нашу… навіть не усвідомлюючи, що робить.

— Сигнал з підсвідомості, — задумливо сказав стрілець.

— Так, підсвідомість! — просяяла Ненсі. — Саме так ми й думаємо!

Але Роланд думав не зовсім так. Він пригадував, як 1977 року загіпнотизував Кінга, як наказав йому слухати Вес’-Ка Ґан, пісню Черепахи. Може, то підсвідомість Кінга, та частина його розуму, що завжди намагалась виконувати команду, одержану під гіпнозом, вставила частину пісні Черепахи в цю книжку? Книжку, яку поплічники Короля недогледіли, бо вона не була частиною циклу Темної вежі? Таку можливість Роланд припускав. І прізвище Діпно справді могло бути сіґулом. Але…

— Я не зможу її прочитати, — стенув плечима він. — Декілька окремих слів розберу, але всю — ні.

— Ти не зможеш, зате моя дівчинка зможе, — сказав Мозес Карвер. — Моя дівчинка Одетта, яку ти звеш Сюзанною.

Роланд повільно кивнув. І хоч раніше його вже почали обсідати сумніви, перед внутрішнім зором постала яскрава картинка: ось вони вдвох сидять близько до багаття (великого, бо ніч холодна), а між ними тулиться Юк. У скелях над ними вітер завиває гіркі ноти зими, але їм байдуже, бо шлунки в них ситі, тіла в теплі від накинутих на плечі шкур тварин, яких вони вбили власноруч, і в них є історія, що не дасть нудьгувати цілий вечір.

Роман Стівена Кінга про безсоння.

— Вона почитає тобі в мандрах, — сказав Карвер. — У ваших останніх мандрах, Боже-Боже!

«Так, — подумав Роланд. — Лишилося почути останню історію, пройти останній шлях. Той, що веде до Кан’-Ка Но Рей і Темної вежі. Принаймні хотілося б так думати».

— У романі Багряний Король використовує Еда Діпно, щоб убити дитину, — сказала Ненсі Діпно. — Хлопчика, якого звуть Патрік Денвіл. Якраз перед нападом, поки Патрік з мамою чекають, коли одна жінка штовхне промову, хлопчик малює картинку, на якій зображає вас, Роланде, і Багряного Короля, очевидно, ув’язненого на верхівці Темної вежі.

Роланд аж підскочив у кріслі.

— На верхівці? Ув’язнений на верхівці?

— Спокійно, — сказала Меріан. — Не нервуйтеся, Роланде. Кельвіністи вже багато років аналізують кінгівську писанину, кожне слово, кожну згадку, і всі результати скеровують у Нью-Мексико, творцям доброго розуму. І хоч ці дві команди ніколи не бачили одна одну, не помилюся, якщо скажу, що працюють вони разом.

— Хоч і не завжди в злагоді, — докинула Ненсі.

— Ще б пак! — вигукнула Меріан роздратовано, наче суддя, якому не раз і не двічі довелося припиняти дрібні сварки. — Але одностайні вони в одному: що відсилання до Темної вежі в Кінга майже завжди замасковані й часом не означають нічогісінько.

Роланд кивнув.

— Він пише про Вежу, бо про неї завжди думає його підсвідоме. Але часом скочується до безглуздя.

— Так, — підтвердила Ненсі.

— Але, очевидно, ви не вважаєте цю книжку хибним слідом, інакше ви б її мені не дарували.

— Не вважаємо, — погодилася Ненсі. — Проте це не обов’язково означає, що Багряного Короля ув’язнено на верхівці Вежі. Хоча, думаю, все може бути.

Роланд подумав про своє власне переконання: що Короля замкнено зовні, на своєрідному балконі. Чи була то справжня інтуїція, а чи йому просто хотілося в це вірити?

— У будь-якому разі ми думаємо, що вам слід пошукати цього Патріка Денвіла, — сказала Меріан. — Наші дві групи погодилися в тому, що він реальна особа, проте його слідів у нашому світі ми знайти не змогли. Можливо, вам це вдасться — у Краї Грому.

— Чи далі, — вставив Мозес.

Меріан кивнула.

— У тій історії, яку Кінг розповідає у «Безсонні»… побачите самі… Патрік Денвіл помирає молодим. Але цілком можливо, що це не так. Розумієте?

— Не зовсім.

— Коли ви знайдете Патріка Денвіл а… або він знайде вас… може виявитись, що він ще дитина, яку описано в цій книзі, — сказала Ненсі, — або старий, як дядечко Моз.

— Ото не пощастить бідоласі, коли так, — пирхнув від сміху старий.

Роланд підняв книжку, уважно роздивився біло-червону обкладинку, провів пальцем по опуклих літерах, які вперто не хотіли складатися для нього в слово.

— Ви впевнені, що це просто історія?

— З весни тисяча дев’ятсот сімдесятого, коли Кінг надрукував рядок: «Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець», — відповіла Меріан, — він написав дуже мало «просто історій». Нехай він сам у це й не вірить, зате віримо ми.

«Проте за ті роки, що маєте справу з Багряним Королем, ви вже, напевно, сахаєтеся власної тіні», — подумав Роланд. Але вголос сказав:

— Якщо це не історії, то що?

Відповів йому Мозес Карвер.

— Ми думаємо, що послання в пляшках. Можливо. — В його манері говорити Роланд раптом побачив схожість з говіркою Сюзанни, і на серці йому защеміло. Зненацька він захотів побачити її, дізнатися, що з нею все гаразд. Це бажання було таке сильне, що залишило гіркий присмак на язиці.

— …те велике море.

— Що, даруйте? — перепитав Роланд. — Я замислився.

— Я сказав, що ми вважаємо, що Стівен Кінг закидає свої пляшки в те велике море. Те море, яке ми називаємо Прим. Сподіваючись, що вони до тебе дістануться і та звістка, яка всередині, уможливить для тебе й моєї Одетти досягнення вашої мети.

— І це підводить нас до наших останніх подарунків, — сказала Меріан. — Справжніх подарунків. Перший… — Вона вручила йому скриньку.

Кришка відкривалася на петлях. Роланд уже поклав було ліву руку на кришку, щоб відкинути її, але зупинився і поглянув на своїх співрозмовників. Вони всі дивились на нього з надією і якоюсь тривожною цікавістю. Йому навіть стало якось ніяково. Шалена (проте на диво переконлива) думка стрілила йому в голову: що ці люди — насправді агенти Багряного Короля і коли він відчинить скриньку, останнім, що побачить, буде запрограмований снич і до червоного нуля в зворотному відліку залишиться всього, кілька клацань. А останніми звуками, які він почує перед тим, як світ вибухне довкола, буде їхній божевільний сміх і крик: «Хайл Багряному Королю!» Звісно, все могло бути, проте настала така мить, коли він мусив комусь довіряти, бо альтернативою було божевілля.

«Якщо це воля ка, нехай буде так», — подумав він і відкрив скриньку.

Дванадцять

Всередині, на темно-синьому оксамиті (барві королівського двору Ґілеаду — і невідомо, знали про це дарувальники чи ні) лежав годинник, оповитий ланцюжком. На золотій кришці було вигравіювано три предмети: ключ, троянду, а посередині над ними трохи вивищувалася вежа з крихітними віконцями, що спіраллю марширували вгору.

До очей Роландові підступили сльози — на його власний превеликий подив. Коли він перевів погляд на співрозмовників, двох молодих жінок і одного старого, мозковий центр корпорації «Тет», то спершу побачив шістьох, а не трьох. І кліпнув очима, щоб розігнати фантоми.

— Відкрий кришку і зазирни всередину, — сказав Мозес Карвер. — І не треба стримувати сльози в цій компанії, сину Стівена, бо ми не машини, щоб люди могли легко нас замінити, якби дати їм волю.

Роланд зрозумів, що старий каже правду, і сльози потекли його темними обвітреними щоками. Ненсі Діпно теж плакала, не стримуючись. І хоч Меріан Карвер, поза сумнівом, пишалась тим, що зліплена з міцнішого тіста, але її очі теж підозріло блищали.

Він натиснув на стрижень, що стирчав з футляра, і кришка годинника відскочила вгору. Під нею фігурні стрілки бездоганно точно показували годину й хвилину, Роланд у цьому не сумнівався. А нижче, у власному круглому віконці, секундна стрілка відміряла секунди. На кришці всередині було вигравіювано:

— Дякую-сей, — хрипким тремтячим голосом промовив Роланд. — Дякую вам, і мої друзі б теж подякували, якби були зараз з нами і могли сказати це.

— Вони промовляють у наших серцях, Роланде, — сказала Меріан. — І ми дуже добре бачимо їх у вашому обличчі.

Мозес Карвер усміхався.

— У нашому світі, Роланде, якщо хтось отримує в подарунок золотого годинника, це дещо означає.

— Що саме? — поцікавився Роланд. Він підніс годинника (кращого він у житті не мав) і прислухався до точного делікатного цокання механізму.

— Що настав час йому залишити роботу й піти на спочинок, рибалити і бавитися з онуками, — пояснила Ненсі Діпно. — Але вам ми його подарували з іншої причини. Нехай він відраховує години до вашої мети й повідомить, коли ви до неї наблизитесь.

— Яким же чином він це зробить?

— У нашій команді «доброго розуму» в Нью-Мексико є один винятковий хлопець, — сказала Меріан. — Його звати Фред Таун. Він багато бачить і рідко помиляється. Цей годинник виготовила швейцарська компанія «Патек Філіп», Роланде. Він коштував дев’ятнадцять тисяч доларів, і виробник гарантує повне відшкодування, якщо годинник стане поспішати чи відставати. Підзаводити його не потрібно, бо він працює на батарейці, — і запевняю, виготовив її не «Північний центр позитроніки» чи якась його філія, — у якій заряду вистачить на сто років. Отож Фред каже, що поблизу Темної вежі годинник, незважаючи ні на що, може зупинитися.

— Або ж стрілки почнуть обертатися в зворотний бік, — додала Ненсі. — Стежте за цими ознаками.

— Думаю, він пильнуватиме. Правда? — запитав Мозес Карвер.

— Так, — кивнув Роланд. Ще раз уважно розглянувши гравіювання на золотій кришці, він поклав годинника в одну кишеню, а скриньку — в другу. — Я дуже добре пильнуватиму цей годинник.

— Є ще одна причина бути насторожі, — сказала Меріан. — Мордред.

Роланд чекав.

— Ми вважаємо, що він убив того, кого ви називали Волтером. — Вона помовчала. — Бачу, вас це не дивує. Можна поцікавитися чому?

— Волтер нарешті зник з моїх снів, так само, як біль полишив стегно і голову, — сказав Роланд. — Востаннє він з’являвся мені уві сні ще в Кальї Брин Стерджис, тієї ночі, коли стався Променетрус. — Він не став їм розповідати, які жахливі були ті сни, в яких він блукав, самотній і розгублений, вогким коридором замку, на обличчя йому налипало павутиння, а десь іззаду (чи, може, угорі) шкряботіли павучі лапи, які наступали на нього з пітьми. А перед тим, як прокинутись, бачив червоні очі, і нелюдський голос йому шепотів: «Батьку».

Вони похмуро дивились на нього. Нарешті мовчанку порушила Меріан:

— Стережіться його, Роланде. Фред Таун, про якого я говорила, сказав: «Мордред голодний». І це голод у буквальному значенні. Фред хоробрий чоловік, але навіть він боїться вашого… вашого ворога.

«Мого сина, чому б не сказати прямо?» — подумав Роланд, але причину розумів. Вона стрималася, щоб не зачепити його почуттів.

Мозес Карвер підвівся і поставив ціпка біля доччиного стола.

— У мене є для тебе ще дещо, — сказав він, — хоча ця річ завжди належала тобі. Ти понесеш її з собою і покладеш, коли дістанешся туди, куди прямуєш.

Роланд був щиро спантеличений. Ще більше він збентежився, коли старий почав повільно розстібати гудзики на сорочці, згори вниз. Меріан поривалась йому допомогти, але він владним жестом спинив її. Під сорочкою в нього виявилась стареча майка — «слінкам», як звик називати їх стрілець. А під нею вгадувалися обриси речі, яку Роланд упізнав одразу, і серце неначе завмерло в грудях. На якусь мить він перенісся думками в хижку на озері — будинок Бекгардта, Едді поруч — і почув власні слова: «Надінь тітоньчиного хрестика на шию, а коли зустрінешся з сеєм Карвером, покажи його. Переконати його в тому, що ти не шахрай, може бути нелегко. Але перше…»

Тепер хрестик висів на тонкому золотому ланцюжку. Мозес Карвер дістав його з-під слінкама, затримав на ньому погляд, а потім підвів очі на Роланда. На губах у нього блукала ледь помітна усмішка. Знову подивившись на хрестик, старий дмухнув на нього. Ледь-ледь чутно, здіймаючи волосся на стрільцевих руках, прозвучав Сюзаннин голос:

— Ми поховали Пімзі під яблунею…

Потім голос замовк. На кілька секунд настала тиша. Насупившись, Мозес Карвер вдихнув повітря, щоб знову дмухати. Але потреба в цьому відпала — пролунав голос Джона Каллема з протяглим акцентом янкі. Здавалося, він ішов не з хрестика, а з повітря над ним.

— Ми зробили все, що змогли, друзяко. — «Дру-узяко». — Сподіваюсь, упорались як слід. Я ніколи не забував, що цю річ мені лише позичили в користування, тому ось вона, повертається до свого власника. Ти знаєш, де вона закінчить свої дні, я… — На цьому голос, що глухнув уже після слів «ось вона», став нерозбірливим навіть для гострого слуху стрільця. Втім, почутого було цілком достатньо. Роланд узяв хрестика тітоньки Таліти, котрий обіцяв покласти біля підніжжя Темної вежі, й знову одягнув його на шию. Хрестик повернувся до нього, та хіба це дивина? Хіба ка — не колесо?

— Дякую тобі, сей Карвер, — промовив він. — Від себе, від мого ка-тету, якого вже не існує, й від імені жінки, яка подарувала мені цю річ.

— Мені не дякуй, — відказав Мозес Карвер. — Дякуй Джонові Каллему. Це він віддав мені його, коли лежав на смертельній постелі. Той чолов’яга був наче кремінь.

— Я… — почав Роланд і замовк, не в змозі вимовити більше ні слова. Його переповнювали почуття. — Дякую вам усім, — нарешті сказав він. І похилив перед ними голову, притуливши правий кулак до чола й заплющивши очі.

А коли знову розплющив очі, Мозес Карвер простягав до нього худі старечі руки.

— А тепер нам час іти своєю дорогою, а тобі — своєю, — мовив він. — Обійми мене, Роланде, і поцілуй у щоку на прощання, якщо ти не проти. І подумай зараз про мою дівчинку, бо я б і з нею попрощався, якби міг.

Роланд зробив, як його просили, а в іншому світі Сюзанна, дрімаючи на поїзді, що мчав до Федіка, приклала руку до щоки, бо їй привиділося, що тато Моз прийшов до неї і обійняв за плечі — попрощався з нею, побажав успіху і вдалої подорожі.

Тринадцять

Коли Роланд вийшов із ліфта у вестибюлі, то не здивувався, побачивши, що перед садочком з трояндою стоїть жінка в сіро-зеленому пуловері, а поряд з нею ще кілька фолькен так само застигли в шанобливій задумі. Біля лівої ноги в неї сидів не-зовсім-собака. Роланд перетнув вестибюль і взяв її за лікоть. Айрін Тасенбаум подивилася на нього широко розплющеними від подиву очима.

— Ти це чуєш? — спитала вона. — Це як той спів, який ми чули у Ловеллі, тільки стократ приємніший.

— Чую. — Він нахилився і взяв Юка на руки. Під спів хору голосів зазирнув у блискучі пухнастикові очі з золотистою облямівкою. — Друже Джейка, яке послання він через тебе передав?

Юк спробував сказати, але спромігся лише на щось подібне до «Денді-о», слово, яке Роланд невиразно пам’ятав зі старої пияцької пісні.

Стрілець притулився чолом до Юкового лоба і заплющив очі. Відчув запах теплого дихання пухнастика. А ще десь у глибині густої шерсті зосталися слабкі пахощі сіна, в яке не так давно з насолодою стрибали Джейк і Бенні Слайтмен. І в голові у нього, змішуючись зі співом голосів, востаннє пролунав голос Джейка Чемберза: «Перекажи йому слова Едді: „Стережися Дандело“. Тільки не забудь!»

І Юк не забув.

Чотирнадцять

Коли вони спустилися сходами перед «Другою Хаммаршольд-Плазою», поштивий голос промовив:

— Сер? Мадам?

Голос належав чоловікові в чорному костюмі й м’якому чорному кашкеті. Він стояв біля такої довгої й чорної машини, якої Роланд у житті не бачив. Від її вигляду стрільцеві стало не по собі.

— Хто прислав по нас поховальну гарбу? — запитав він.

Айрін Тасенбаум усміхнулася. Троянда підживила її, Айрін відчувала приємне збудження й піднесення, але, поза тим, давалася взнаки втома. Крім того, їй не терпілося зв’язатися з Девідом, який, напевне, вже місця собі не знаходив від хвилювання.

— Це не катафалк, — пояснила вона, — а лімузин. Машина для особливих людей… чи людей, які вважають себе особливими. — І звернулася до водія: — Поки їхатимемо, ви не могли б зв’язатися з офісом, щоб отримали для мене інформацію про рейси літаків?

— Безперечно, мадам. Чи можу я дізнатись, якому перевізнику ви надаєте перевагу і куди бажаєте летіти?

— Летіти я хочу в Портленд, штат Мен. А перевізник — «Рабербенд Ейрлайнз», якщо є рейси сьогодні після обіду.

Вікна лімузина були з димчастими шибками, розсіяне світло в салоні йшло від кольорових світильників, розташованих кільцем. Юк застрибнув на сидіння і зацікавлено дивився, як пропливало повз вікна місто. Роланд з легким подивом помітив з одного боку видовженого салону бар, повністю укомплектований алкогольними напоями. Він подумав було, чи не випити пива, та потім вирішив, що навіть такий легкий напій затьмарить йому світло розуму. Айрін же цим не переймалася. Вона налила собі віскі з маленької пляшечки й підняла склянку, дивлячись на Роланда.

— Нехай твоя дорога в’ється лише вгору, а вітер завжди дме тільки в спину, добрий друже, — сказала вона.

Стрілець кивнув.

— Хороший тост. Дякую-сей.

— Ці три дні були найдивовижнішими в моєму житті. Я теж хочу сказати тобі «дякую-сей». За те, що обрав мене. — «І за те, що трахнув», — подумала вона, але вголос не сказала. Вони з Дейвом досі час від часу не відмовляли собі у маленьких радощах сексу, але такого, як минулої ночі, у них не було. Ніколи. А якби Роланда ще й не відволікали різні думки? Тоді б вона, дурненька, точно вибухнула, як петарда «Чорна кішка».

Роланд кивнув і знову втупився поглядом у вікно, дивлячись, як пропливають повз нього вулиці міста — своєрідного Лада, тільки молодого й сповненого сил.

— А як же твоя машина? — раптом згадав він.

— Якщо вона знадобиться нам до того, як повернемося в Нью-Йорк, то попросимо перегнати її в Мен. Але, швидше за все, нам вистачить Девідового «бумера».

— У вас є машиномобіль, який називається «бумер»?[73]

— Це сленг, — пояснила вона. — Насправді це «БМВ», розшифровується як «Баварські моторні заводи».

— А. — Роланд намагався прибрати такого вигляду, наче йому все стало зрозуміло.

— Роланде, можна в тебе дещо спитати?

Він покрутив пальцем, щоб вона продовжувала.

— Коли ми врятували письменника, то врятували також і світ? Адже так?

— Так.

— Як таке могло бути, щоб від поганенького письменника… я знаю, бо читала чотири чи п’ять його книжок… залежала доля світу? Чи навіть цілого Всесвіту?

— Якщо він поганенький, чому тоді ти не кинула його читати на першій же книжці?

Місіс Тасенбаум усміхнулася.

— Піймав. Мушу визнати, читати його можна, оповідач він хороший, але що стосується мовного чуття — тут йому ведмідь на вухо наступив. На твоє питання я відповіла, тепер ти відповідай. Знаєш, є такі письменники, які вважають, що цілий світ висить на волосині їхнього слова. Першим на думку спадає Норман Мейлер, ще Ширлі Геззард і Джон Апдайк. Але, очевидячки, в цьому випадку світ залежить від письменника в буквальному значенні. Як таке сталося?

Роланд знизав плечима.

— Він чує слушні голоси й співає правильні пісні. Інакше кажучи — ка.

Тепер настала черга Айрін Тасенбаум робити вигляд, що вона зрозуміла.

П’ятнадцять

Лімузин зупинився перед будівлею, вздовж фасаду якої тягнувся зелений навіс. Біля дверей стояв ще один чоловік у добре пошитому костюмі. Сходи, що вели до входу, було перекрито жовтою стрічкою, і на ній були якісь слова, але Роланд не міг їх прочитати.

— Там написано «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ, НЕ ЗАХОДИТИ», — пояснила місіс Тасенбаум. — Але вигляд у стрічки такий, наче її вже давно натягли. Здається, зазвичай її знімають, щойно закінчать усе фотографувати, знімати відбитки. У тебе, напевно, впливові друзі.

Роланд теж бачив, що стрічка справді пробула тут якийсь час: три тижні, плюс-мінус. Відтоді, як Джейк і панотець Каллаген зайшли у «Діксі-Піґ», впевнені, що прямуюють назустріч смерті, але рішуче налаштовані не відступати. Стрілець помітив, що у склянці Айрін ще хлюпає трохи рідини, і вихилив її одним махом. Алкоголь обпік йому горло, але Роланд відчув насолоду від того, як тепло стікало в шлунок.

— Краще? — спитала вона.

— Еге ж, дякую.

Він поправив сумку з Орізами на плечі й вийшов з машини. Юк не відставав. Айрін затрималася, щоб поговорити з водієм — він начебто владнав питання з її перельотом. Роланд пірнув під стрічку, а за нею зупинився й трохи постояв, слухаючи гамір, насолоджуючись юнацькою енергією міста, що жило цього сонячного червневого дня в своєму ритмі. Іншого мегаполіса йому вже не побачити ніколи — він був майже певен. Але то, мабуть, і на краще. Порівняно з Нью-Йорком інші міста могли його тільки розчарувати.

До нього підійшов охоронець (очевидно було, що він працював на корпорацію «Тет», а не на поліцію цього міста).

— Якщо хочете зайти всередину, сер, то маєте дещо мені показати.

І знову Роланд витяг із сумки кобуру з патронташем, знову розгорнув кобуру, знову дістав револьвер свого батька. Та тільки цього разу не запропонував його взяти, і той джентльмен не просив потримати. Він лише оглянув орнамент, особливо на кінці ствола, шанобливо кивнув і зробив крок назад.

— Я відімкну двері. Але всередині ви зможете покладатися лише на власні сили. Розумієте?

Роланд, котрий усе життя покладався лише на власні сили, кивнув.

Перш ніж він зробив крок у бік дверей, Айрін узяла його за лікоть, розвернула до себе й оповила його шию руками. Нещодавно куплені туфлі на низьких підборах майже зрівняли їхній зріст, тож тепер їй довелося лише трохи закинути назад голову, щоб зазирнути йому в очі.

— Бережи себе, ковбою. — Вона швидко поцілувала його в губи (дружній поцілунок, не більше) і присіла, щоб погладити Юка. — І цього маленького ковбоя теж бережи.

— Я старатимусь, — сказав Роланд. — Ти не забудеш своєї обіцянки щодо Джейкової могили?

— Троянда, — кивнула Айрін. — Я пам’ятаю.

— Дякую. — Він затримав на ній свій погляд — звірявся зі своєю чуйкою-інтуїцією. І нарешті прийняв рішення. Із сумки з Орізами він витяг конверта, в якому лежала груба книжка… та, якої Сюзанна так і не прочитає йому в мандрах. І передав конверта в руки Айрін.

Вона дивилась на нього, насупивши брови.

— Що там? На дотик наче книжка.

— Так. Книжка Стівена Кінга. Називається «Безсоння». Читала?

Вона всміхнулась.

— Не читала. А ти?

— Ні. І не прочитаю. Вона видається мені хисткою.

— Я тебе не розумію.

— Видається… тонкою. — На згадку йому спав Каньйон Петлі в Меджисі.

Айрін зважила конверт у руці.

— Як на мене, то вона збіса товста. Точно Стівена Кінга книжка. Він продає на дюйми, Америка купує на фунти.

Роланд лише похитав головою.

— Не зважай, — сказала Айрін. — Рі пускає дотепи, бо ніколи не вміла нормально прощатися. Ти хочеш, щоб я це взяла, так?

— Так.

— Гаразд. Може, коли Великого Стіва випишуть з лікарні, я попрошу її підписати. Бо, як на мене, то він мені винен щонайменше автограф.

— Чи поцілунок, — сказав Роланд і сам поцілував Айрін. Тепер, коли книжка перейшла до неї, він відчував, наскільки легше йому стало на душі. Вільніше. Безпечніше. Він пригорнув Айрін до себе й міцно обійняв. І Айрін Тасенбаум відповіла йому по-своєму міцними обіймами.

Потім Роланд її відпустив, злегка торкнувся свого чола кулаком і повернувся до дверей «Діксі-Піґ». Відчинив їх і, не озираючись, прослизнув усередину. Він давно вже для себе з’ясував, що прощатися так завжди було найлегше.

Шістнадцять

Хромований стенд, що стояв надворі того вечора, коли сюди зайшли Джейк і панотець Каллаген, занесли на схов у вестибюль. Через нього Роланд перечепився, та реакція в стрільця, як завжди, була блискавична, тож він устиг підхопити його, поки той не впав. Повільно, вимовляючи вголос кожне слово, він прочитав напис на ньому, але розібрати зумів лише одне слово: ЗАЧИНЕНО. Помаранчеві електричні світильники, що освітлювали залу, не горіли, але були ввімкнені аварійні лампи, які наповнювали простір за вестибюлем і баром тьмяним світлом. Ліворуч була арка, за якою видніла ще одна зала ресторану. Аварійних ламп у ній не було — та частина «Діксі-Піґ», як печера, потопала в темряві. Світло з головної зали пробиралося всередину на якісь чотири фути, вихоплюючи з пітьми лише край довгого столу. Гобеленів, про які розповідав Джейк, не було. Можливо, вони лежали тепер у кімнаті для речових доказів найближчого поліційного відділку, а може, їх пригріб у свою скарбницю дивних речей якийсь колекціонер. Роланд відчував запах горілого м’яса, слабкий, однак неприємний.

Два-три столики в головній залі лежали перевернуті. На червоному килимі Роланд побачив плями: декілька темних, майже напевно від крові, і одну жовтувату… від чогось іншого.

К’инь яго! Дугна витгебенька ’вечого Бога, к’инь яго, як сміливий!

І безстрашний голос панотця, що глухо відлунював у вухах у Роланда: Не маю потреби випробовувати свою віру на вимогу такої тварюки, як ти, сей.

Панотець. Ще один з тих, кого він залишив позаду.

У Роланда промайнула думка про черепашку зі слонової кістки, заховану в підкладці сумки, яку вони знайшли на пустищі, але він не став гаяти часу на її пошуки. Якби вона була десь тут, він би, напевно, почув її голос. Ні, той, хто привласнив гобелени з зображенням лицарів-вампірів за бенкетом, швидше за все, забрав і sköldpadda, не знаючи, що це за річ, лише розуміючи, що вона якась дивна й іншосвітня. Дуже шкода. А могла б стати в пригоді.

Стрілець рушив уперед, обходячи столики, а слідом за ним невідступно дріботів Юк.

Сімнадцять

На кухні він затримався — роззирнувся і подумав, яке ж враження вона мала справити на поліцейських Нью-Йорка. Він був певен, що подібної кухні в цьому місті чистих механізмів та яскравого електричного світла ще не бачили. На такій кухні Гекс, кухар, якого він добре пам’ятав з дитинства (під чиїми мертвими ногами вони з друзями колись розкидали хліб для птахів), почувався б як удома. Вогнища загасили кілька тижнів тому, але з кухні досі не вивітрився міцний і огидний запах смаженини — не лише тваринного походження, а й того штабу, який називають «довгою свининою» (простіше кажучи — людського м’яса). Тут також були сліди боротьби: казан у гидких патьоках валявся на зелених кахлях підлоги, на плиті пригоріла кров. Роланд уявив, як Джейк прокладав собі шлях через кухню — швидко, але спокійно, без паніки. Він навіть зупинився, щоб спитати дорогу в кухарчука.

Як тебе звуть, хлопче?

Джохабім я, син Госси.

Цю частину історії Джейк йому розповідав, проте зараз до Роланда озвалася не пам’ять. З ним говорили голоси мертвих. Він уже чув їх раніше й упізнав одразу.

Вісімнадцять

Як і востаннє, коли тут був, Юк узяв слід. Він досі відчував запах Ейка, слабкий і скорботний. Ейк уже пішов уперед, але ще не дуже далеко відійшов. Він був добрий, Ейк був добрий, Ейк дочекається його, а коли настане час — коли завдання, яке Ейк йому дав, буде виконано, Юк його наздожене і піде за ним хвостом, як і раніше. У нього був хороший нюх, і коли настане пора шукати, він знайде слід, що пахне сильніше, ніж цей. Ейк врятував його від смерті, але це й не мало значення. Ейк урятував його від самотності й ганьби після того, як Юка вигнали з тету йому подібних, — от що було насправді важливо.

Але наразі йому потрібно було виконати завдання. Він повів чоловіка Олана у комору. Потаємні двері на сходи було зачинено, але чоловік Олан терпляче обмацав полиці з бляшанками й коробками, аж поки не знайшов, як їх відчинити. За дверима все було, як і раніше, нічого не змінилося: довгі сходи, тьмяно освітлювані лампочками вгорі, вологий запах з домішками цвілі. Він відчував пацюків, які метушилися в стінах, пацюків та інших істот, серед яких були й ті жуки, що їх він убивав того разу, коли приходив сюди з Ейком. То було приємне полювання, й він би залюбки вбив ще багато таких жуків, якби йому їх дали. Юк хотів, щоб жуки знову показалися й напали на нього, але, ясна річ, вони не вийшли. Вони боялися і правильно робили, бо його рід із давніх-давен був ворогом їхнього.

Він рушив сходами вниз. Чоловік Олан не відставав.

Дев’ятнадцять

Вони проминули покинутий кіоск з пожовклими від часу табличками («СУВЕНІРИ З НЬЮ-ЙОРКА», «ОСТАННІЙ ШАНС» І «ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001-ГО»), а за чверть години (Роланд звірився зі своїм новим годинником) підійшли до місця, де запилюжена підлога коридору була всіяна скалками розбитого скла. Роланд узяв Юка на руки, щоб той не поранив лап. На стінах з обох боків видно було потрощені залишки якихось коробок з отворами, що колись були прикриті склом. Зазирнувши всередину, Роланд побачив складні механізми. Тут Джейка мало не впіймали, загнали його в якусь пастку для розуму, проте йому знову вистачило кебети прорватися. «Він пережив усе, крім зустрічі з занадто дурним і занадто недбалим чоловіком, який навіть не зумів керувати своїм возом на порожній дорозі, — гірко подумав Роланд. — А ще чоловіком, який привів його туди. З цим чоловіком теж». Раптом на нього загавкав Юк, і він усвідомив, що, розгнівавшись на Браяна Сміта (й на себе самого), занадто сильно стиснув бідолаху.

— Благаю прощення, Юк, — сказав він і поставив пухнастика на підлогу.

Не відповівши, Юк потрюхикав далі, і невдовзі по тому Роланд підійшов до розкиданих трупів мерзотників, які переслідували його хлопчика від «Діксі-Піґ». Тут, також у поросі, що вкривав підлогу цього стародавнього коридору, залишилися їхні з Едді сліди. І знову він почув відлуння голосу привида, цього разу ватажка розбійників:

Твоє ім’я я прочитав на твоєму обличчі, а обличчя впізнав за ротом. У тебе ж рот твоєї матінки, яка завзято відсмоктувала у Джона Фарсона, поки він не вивергав із себе…

Роланд перевернув труп носком чобота (г’юма на прізвище Флагерті, чий батько вселив йому страх перед драконами, хоча стрілець не знав цього, та й було йому байдуже) і подивився на його мертве обличчя, що вже вкрилося цвіллю. Поряд з ним лежав тахін з горностаєвою головою, чиї останні слова звучали так: «Тоді будь проклятий, чарі-ка».

А за кучугурою трупів цих двох та їхніх поплічників були двері, через які він мав назавжди залишити Наріжний світ.

За умови, що двері ще працювали.

Юк підбіг до них і сів, озираючись на Роланда. Пухнастик важко дихав, але більше не всміхався приязно й грайливо, як колись. Роланд підійшов до дверей і притулив долоні до дрібнозернистого дерева привидів. Глибоко всередині відчув тиху тривожну вібрацію. Двері ще працювали, проте невдовзі могли зламатися навіки.

Він заплющив очі й згадав свою матір, як вона нахилялася над ним, коли він лежав у ліжечку (чи скоро після того, як його перевели з люльки, він не знав, але часу минуло не так багато), а на її обличчі лежали різнобарвні квадрати світла, що падало крізь шибки дитячої. Ґабріела Дескейн, котра згодом помре від тих рученят, які так ніжно пестила. Донька Кандора Високого, дружина Стівена, мати Роланда, яка співала йому колискову, навіюючи сни про краї, що їх знають лише діти:

«Як далеко я зайшов у своїх мандрах, — подумав він, впираючись руками в двері з дерева привидів. — Як далеко зайшов і скільком завдав болю дорогою, скількох скривдив і вбив, а що не знищив, те врятував волею випадку, і цим ніколи не врятую своєї душі, якщо вона в мене є. Втім, ось підсумок: я стою на початку свого останнього шляху, і мені не треба долати його на самоті, якщо тільки Сюзанна схоче піти зі мною. Може, цього все-таки вистачить, щоб наповнити мій кошик».

— Часит, — промовив Роланд і розплющив очі, бо двері відчинилися. Юк спритно застрибнув у прохід. Стрілець почув пронизливий крик порожнечі між світами і сам переступив через поріг, зачиняючи за собою двері й навіть не озирнувшись назад.

Один

Погляньте, як тут світло!

Коли ми приходили сюди раніше, у Федіку було хмарно і жодних тіней, але для цього була причина: то був не справжній Федік, а його тодешовий замінник, місце, яке Мія добре знала й пам’ятала (так само, як пам’ятала галерею замку, де часто бувала до того, як обставини в особі Волтера О’Дима подарували їй фізичне тіло), тому й змогла відтворити. Втім, сьогодні в покинутому місті так світло, що очам боляче (хоча ми неодмінно все роздивимося, коли наші очі призвичаяться після сутінок Краю Грому і переходу під «Діксі-Піґ»), Кожна тінь чітко окреслена, неначе її вирізали з чорної повсті й поклали на оґґан. Небо ясне й блакитне, без жодної хмарини. У повітрі витає прохолода. Довкола дахів покинутих будинків і зубчастих стін замку Дискордія завиває вітер, осінній і наче задумливий. На станції «Федік» стоїть атомний локомотив, з тих, що їх давні люди називали «хот-енж», з написом «Дух Топіки» по обидва боки кулеподібної носової частини. Маленькі вікна кабіни машиніста потьмяніли від куряви, яку пустельний вітер жбурляв у шибки, але це не має великого значення. «Дух Топіки» завершив свій останній рейс. Та навіть коли він курсував регулярно, жодного г’юма в кабіні не було. За локомотивом — лише три вагони. Коли поїзд виїжджав зі станції «Край Грому», їх було дванадцять, і стільки ж було, коли він в’їжджав до цього міста-привида, але…

Що ж, право розповісти цю історію належить Сюзанні, й ми послухаємо, як вона розповідатиме її чоловікові, якого називала діном ще в ті часи, коли існував ка-тет, що його він очолював. А ось і сама Сюзанна, сидить на тому місці, де ми її якось бачили, — перед салуном «Джин-Паппі». Біля конов’язі застиг її хромований кінь, якого Едді охрестив «прогулянковим трайком Сюзі». Їй холодно, і нема навіть светра, щоб зігрітися, але серце підказує їй, що чекання майже скінчилося. І вона дуже сподівається, що серце її не обманює, бо місцина тут моторошна. Стогони вітру видаються Сюзанні схожими на крики переляканих дітей, яких привозили сюди, щоб перетворити їхні тіла на руїни і знищити їхній мозок.

Біля іржавого квонсетського ангара, що стоїть далі по вулиці (експериментальна станція «Дуга-16», якщо ви підзабули), застигли сірі коні-кіборги. З часів наших останніх відвідин ще декілька повалилося на землю, а ще декілька без угаву сіпали головами, неначе шукали поглядами вершників, які прийдуть і відв’яжуть їх. Але цього не буде більше ніколи, бо Руйначів розпустили на всі чотири сторони і більше нема потреби забирати дітей, щоб добувати поживу для їхніх обдарованих голів.

А тепер дивіться! Нарешті настає те, чого ця жінка чекала увесь цей довгий день, і цілий день учора, і позавчора, коли Тед Бротіґен, Дінкі Ерншо і ще декілька людей (але не Шимі, бо він на той час уже пішов на галявину, кажу шкода) попрощалися з нею. Двері Догана відчиняються, і звідти виходить чоловік. Найперше, що вона помічає, — він більше не кульгає. Далі їй впадають у око його нові джинси й сорочка. Стильне шмаття, проте в ньому не зігрієшся: до цієї холодної погоди чоловік готовий не краще од неї. На руках новоприбулий тримає кудлату тварину з нашорошеними вухами. Це вже добре, але хлопчика, який мав би тримати тварину на руках, немає. Хлопчика немає, і її серце наповнюється смутком. Але несподіванки в цьому немає: вона вже знала, як знав би й той чоловік (той смертоносний чоловік), якби вона перейшла на галявину, де закінчується земний шлях.

Вона злазить із сидіння, допомагаючи собі руками й куксами ніг. Вибирається спершу на дощаний тротуар, а потім на дорогу. Там піднімає руку й махає над головою.

— Роланде! — кричить вона. — Гей, стрільцю! Я тут!

Він помічає її і махає у відповідь. Відтак нахиляється і ставить тваринку на землю. Мов ошалілий, Юк щодуху мчить до неї, прищуливши вуха, біжить швидко й граційно, як горностай по сніговій кірці. Коли його відділяє від неї ще сім футів (щонайменше сім), він підстрибує, і його тінь несеться над утрамбованою землею проїжджої частини. Вона ловить його, як м’яч, кинутий з розрахунку на диво. Сила стрибка забиває їй подих і перекидає на землю, але з першим же видихом з її грудей виривається сміх. Шалапут стоїть короткими передніми лапами в неї на грудях, а короткими задніми — на животі, вуха нашорошені, карлючка хвоста метляється, він облизує їй щоки, ніс, очі, а вона все сміється і сміється.

— Перестань! — кричить вона. — Припини, зайчику, бо ти мене вб’єш!

Вона чує власні слова, сказані жартома, і сміх обривається. Юк сходить з неї, сідає, піднімає пичку в порожні сині небеса і протягло виє, сказавши цим усе, що їй потрібно було знати, якби вона цього не знала. Бо в Юка є промовистіші способи говорити, ніж ті кілька слів, якими він володіє.

Вона сідає, струшує з сорочки пил, і тут її накриває тінь. Вона підводить погляд, але спершу не бачить Роланда. Його голова затуляє собою сонце, і довкола неї несамовито палає ореол. Риси його обличчя губляться в темряві.

Але він простягає руки.

Частка її єства не хоче їх приймати, і хто наважиться її осуджувати? Частина її єства воліла б закінчити все тут і відправити його в Погані Землі самого. Не має значення, чого хотів Едді. Не має значення, чого, поза сумнівом, хотів Джейк. Ця темна фігура з сонячним німбом позбавила її всіх зручностей колишнього життя (о так, у неї були свої примари і навіть один лихий демон, але в кого з нас їх нема?). Він показав їй спершу кохання, потім біль, потім жах і втрату. Інакше кажучи, все котилося під укіс. Це його згубними й талановитими руками було написано книгу її скорбот, руками цього запорошеного мандрівного лицаря, що вийшов зі старого світу в своїх старих чоботях, несучи на кожному стегні по давній машині смерті. Це мелодраматичні думки, темні образи, і колишня Одетта, заступниця голодних і холоднокровна кішечка, тільки посміялася б з них. Але вона змінилася, він змінив її, і тепер, на її думку, якщо хто й має право на мелодраматичні думки й темні образи, то це Сюзанна, дочка Денова.

Частка її єства хотіла б відринути його — не для того, щоб закінчити його пошуки чи зламати його дух (на це спроможна лише смерть), — а просто щоб згасити ті залишки світла, яке жевріло в його очах, і покарати його за безжальну нікчемну жорстокість. Але ка — це колесо, до якого ми всі прив’язані, і коли колесо повертається, ми мусимо повертатися разом з ним, хочемо ми цього чи ні: спершу головою догори, до неба, а далі знову вниз, у напрямку пекла, де нам здаватиметься, що плавиться мозок. Отож, замість відвернутися…

Два

Замість відвернутися, як хотіла частина її єства, Сюзанна взялася за простягнуті руки. Роланд допоміг їй підвестися, та не на ноги (бо ніг вона не мала, хоч ненадовго отримала була пару ніг у позику), а в свої обійми. А коли хотів поцілувати її в щоку, вона повернула обличчя й підставила йому губи. Нехай зрозуміє, що як уже я в грі, то піду до кінця. Я піду з ним до кінця, і нехай допоможе мені Бог.

Три

У крамниці «Жіночі капелюшки й жіноче вбрання» Федіка був одяг, але він розлізся від дотику — міль і роки зробили своє, не залишивши нічого придатного. У готелі Федіка («ЗАТИШНІ НОМЕРИ, М’ЯКІ ЛІЖКА») Роланд знайшов шафку з ковдрами, які могли порятувати їх принаймні від вечірньої холоднечі. Вони загорнулися (завдяки свіжому вітру запах цвілі не видавався таким нестерпним), і Сюзанна запитала про Джейка, щоб одразу позбутися затамованого болю.

— Знову той письменник, — розлючено сказала вона, втираючи сльози, коли він закінчив розповідь. — Щоб його чорти взяли.

— Мене підвело стегно… а Джейк ні на мить не завагався. — Роланд мало не назвав Джейка «хлопчиком», як привчив себе називати подумки Елмерового сина тоді, коли вони наздоганяли Волтера. Здобувши другий шанс, він обіцяв собі, що більше ніколи так його не назве.

— Ну звісно, — гірко всміхнулася вона. — Вірю, що не завагався. Хоробрості в нашого Джейка було дай Боже кожному. Ти подбав про його тіло? Поховав, як належить? Я хочу це почути.

Він розповів, не забувши згадати про обіцянку Айрін Тасенбаум посадити троянду. Сюзанна кивнула.

— Шкода, що ми не можемо те саме зробити для твого друга Шимі, — сказала вона. — Він помер у поїзді. Мені шкода, Роланде.

Роланд кивнув. Йому нестерпно захотілося скрутити цигарку, але тютюну, ясна річ, не було. Обидва револьвери знову були при ньому. Ще в їхньому арсеналі було сім тарілок-Оріз. А поза цією зброєю — майже нічого. Жодних запасів.

— Йому знову довелося застосувати своє вміння дорогою сюди? Напевно, так. Я знав, що ще одна спроба його вб’є. Сей Бротіґен теж це знав. І Дінкі.

— Ні, не через це, Роланде. Це сталося через його ногу.

Стрілець дивився на неї, не розуміючи.

— Під час битви за Блакитний Рай він порізав ногу. А тамтешнє повітря й земля отруйні! — Останнє слово виплюнула Детта, з таким сильним акцентом, що Роланд ледве його розібрав: «Труйні!» — Триклята нога набрякла… пальці були як сосиски… потім щоки й горло в нього посиніли… він забився в пропасниці… — Вона глибоко вдихнула повітря, щільніше загортаючись у дві ковдри. — Він марив, але перед кінцем його свідомість прояснилася. Він говорив про тебе і про Сюзен Дельгадо. З такою любов’ю і таким жалем… — Вона помовчала, а потім вибухнула: — Ми дійдемо до неї, Роланде! Обов’язково дійдемо! А якщо вона, твоя Вежа, не варта наших зусиль, ми зробимо її вартою!

— Дійдемо, — кивнув він. — Ми знайдемо Темну вежу, і ніщо не стане нам на заваді. А перед тим, як увійти, виголосимо їхні імена. Усіх тих, хто пішов.

— Твій список буде довший, ніж мій, — сказала Сюзанна. — Але й мій буде досить довгий.

Роланд на це не відповів, зате відповів робот-закликальник, якого, напевно, збудили з довгого сну їхні голоси.

— Дівчатка, дівчатка, дівчатка! — загукав він з-за дверей «Розважального бару й грилю». — Дівчатка різні: живі й кіборги, але яка різниця, ніхто й не відрізнить, яка різниця, вони дають, ви скажете, дівчатка скажуть, ви скажете… — Запала мовчанка, після якої робот-кликун прокричав одне останнє слово: — ЗАДОВОЛЕННЯ! — і замовк.

— О боги, яке сумне місце, — промовив Роланд. — Переночуємо тут одну ніч, і більше нам не доведеться його бачити.

— Принаймні тут сонце світить, а після Краю Грому це величезне полегшення. Але ж яка холоднеча!

Він кивнув і поцікавився, де решта друзів.

— Вони пішли, — відповіла Сюзанна. — Але була така мить, коли я думала, що ми всі скінчимо на дні тамтого провалля.

Вона показала на кінець головної вулиці Федіка, найдальший від стіни замку.

— У деяких вагонах досі працюють телеекрани, і вже на під’їзді до міста ми побачили чудесну картинку: міст, якого не було. По краях стирчали його кінці, але саме провалля було завдовжки десь із сотню ярдів. А може, й більше. Також ми бачили рейкову естакаду. Вона ще була ціла. На той момент поїзд скинув швидкість, але не настільки, щоб ми могли вистрибнути. Та й часу стрибати вже не лишалося. Стрибнувши, ми б, швидше за все, розбилися. Ми їхали зі швидкістю десь так, мабуть, п’ятдесят миль за годину. А щойно заїхали на естакаду, клятий поїзд став рипіти й стогнати. Чи розгойдуватися й квилити, як сказав би Джеймс Тербер,[74] якого ти навряд чи читав. На поїзді грала музика. Як на Блейні, пам’ятаєш?

— Так.

— Але навіть крізь музику ми чули, що естакада от-от не витримає. Потім усе навколо задрижало. У гучномовці ожив голос: «Виникли незначні ускладнення. Будь ласка, займіть свої місця». Дінкі обійняв маленьку росіянку, Дані. Тед узяв мене за руки й сказав: «Я хочу сказати вам, мадам, що спілкуватися з вами було для мене величезною приємністю». Поїзд перехнябило так сильно, що я ледве не вилетіла з сидіння… і вилетіла б, якби Тед вчасно не вхопив мене… і я подумала: «От і все, нам кінець, будь ласка, Господи, зроби так, щоб я була мертва до того, як те, що живе там, унизу, вчепиться в мене зубами». Секунду-дві ми їхали назад. Назад, Роланде! Я бачила, як цілий вагон… ми їхали в першому, тому, що відразу за локомотивом… нахиляється. Пролунав такий скрегіт, наче розривався метал. А потім старий добрий «Дух Топіки» рвонув уперед. Кажи про давніх людей, що хочеш, я знаю, що вони накоїли чимало лиха, проте машини вони будували хоробрі.

Все сталося так швидко, що наступної миті ми вже під’їжджали до станції. І тут вмикається той самий заспокійливий голос і нагадує, щоб ми роззирнулися навколо своїх сидінь і забрали речі — наші ґунна тобто. Ніби ми на літаку «ТіДабіЕй»[75] приземлилися в «Айдлвайлді»![76] І вже на платформі ми побачили, що останні дев’ять вагонів зникли. Слава Богу, вони були порожні. — Вона зиркнула в кінець вулиці, недоброзичливо, проте злякано. — Сподіваюсь, ті тварюки на дні ними вдавляться.

І тут же її обличчя проясніло.

— Але є в цьому один плюс — розвеселий голос «Духу Топіки» сказав, що ми їхали зі швидкістю триста миль за годину, а це означає, що наш милий Хлопчик-Павучок відстав.

— Я б на це не розраховував, — похитав головою Роланд.

Сюзанна втомлено підкотила очі.

— Не кажи мені цього.

— Я кажу тобі. Але з Мордредом розберемося, коли настане час. І навряд чи це буде сьогодні.

— Добре.

— Ти знову була під Доґаном? Я так розумію, що була.

Сюзаннині очі округлилися.

— Скажи, це щось? Порівняно з тими тунелями «Гранд-Сентрал» виглядає як задрипаний полустанок якого-небудь Стіксвіля. Довго ти звідти вибирався?

— Якби я був сам, то блукати б мені там і досі, — зізнався Роланд. — Дорогу знайшов Юк. Мабуть, він ішов на твій запах.

Сюзанна замислилась.

— Мабуть, так. Але швидше все-таки на запах Джейка. Ти переходив широкий коридор з написом на стіні: «ПОКАЖІТЬ ПОМАРАНЧЕВУ ПЕРЕПУСТКУ, СИНЯ НЕ ЧИННА»?

Роланд кивнув, хоча той напис збляклою фарбою мало про що йому говорив. Коридор, у який на початку свого рейду заходили Вовки, він упізнав за двома нерухомими сірими кіньми в глибині проходу і ще однією вищиреною маскою, що лежала на підлозі. Побачив він також і мокасин, який досить добре пам’ятав: виготовлений зі шматка гуми. Роланд вирішив, що він належав Тедові чи Дінкі. Шимі Руїса, напевно, поховали в його мокасинах.

— Отже, ви зійшли з поїзда, — сказав стрілець. — Скільки вас було?

— П’ятеро, без Шимі. Я, Тед, Дінкі, Дані Ростова і Фред Вортінґгон. Пам’ятаєш Фреда?

Роланд кивнув. Чоловік у костюмі банкіра.

— Я провела їм екскурсію Доґаном. Як зуміла. Показала ліжка, де в дітей забирали мозок і де Мія народила своє чудовисько, односкеровані двері між Федіком і «Діксі-Піґ» у Нью-Йорку, які ще досі працюють, Найджелове помешкання.

Теда і його друзів просто-таки вразила ротонда з купою дверей, особливо тими, що вели до Далласа 1963 року, де вбили президента Кеннеді. На два рівні нижче — а більшість ходів саме там, — ми знайшли ще одні двері, які ведуть у театр Форда, де 1865 року вбили президента Лінкольна. Там навіть плакат вистави висить, тієї, яку він дивився, коли його застрелив Бут. П’єса називалася «Наш американський кузен». Ну що за збоченці підуть на таке дивитися?

Роланд подумав, що охочих побачити вбивство президента набралося б чимало, але вирішив промовчати.

— Там усе дуже старе, — вела далі Сюзанна. — І дуже гаряче. І страшне до чортиків, якщо хочеш знати. Більшість машин зламалася, і скрізь стоять калюжі води, мастила і ще бозна-чого. Від деяких калюж ішло світіння, Дінкі сказав, що вони можуть бути радіоактивні. Якось не хочеться думати про те, що у мене може вирости на тілі чи коли випаде волосся. Ще були такі двері, за якими ми чули ті кошмарні дзвіночки… від яких зуби цокочуть.

— Дзвіночки тодешу.

— Угу. А за деякими — тварюки. Слизькі тварюки. Не пам’ятаю, це ти чи Мія розповідали мені, що в пітьмі тодешу водяться чудовиська?

— Напевно, я, — сказав Роланд. Боги свідки, чудовиська там ще й як водилися.

— У тому проваллі за містом теж є потвори. Мія розповідала. «Тварюки, що причаїлися, спарюються, розмножуються і снують задуми, як вирватися на волю», — так вона казала. А потім Тед, Дінкі, Дані й Фред взялися за руки. Зробили «маленький добрий розум», як назвав його Тед. Я відчувала його, хоч і не була в їхньому колі, й мене тішило те, що я відчувала, бо там, унизу, дуже страшно. — Сюзанна ще щільніше загорнулася в ковдри. — Перспектива спускатися туди ще раз мене не радує.

— Але ти вважаєш, що нам доведеться.

— Там є один тунель, що проходить глибоко під замком і виводить на той бік, у Дискордію. Тед і його друзі знайшли його, зловивши в повітрі уривки старих думок, думок-привидів, як назвав їх Тед. Фред знайшов у кишені кусень крейди й позначив для мене той коридор, але все одно знайти його ще раз буде непросто. Тунелі там, унизу, більше схожі на той лабіринт з давньогрецького міфу, де, здається, бігав бик-монстр. Напевно, знайти той коридор ми зможемо…

Нахилившись, Роланд погладив Юка.

— Знайдемо. Цей парубок піде твоїм слідом. Правда ж, Юку?

Юк поглянув на нього обведеними золотом очима, але промовчав.

— А ще, — повела далі Сюзанна, — Тед із друзями встановили контакт з розумом істот, що живуть в ущелині за містом. У них це вийшло ненароком, але вийшло. Ті створіння не дружать з Багряним Королем і не ворогують з ним. Вони самі за себе, але вони мислять. І вміють читати та передавати думки. Вони знали, що ми там, і охоче пішли на контакт. Тед і його друзі сказали, що ці тварюки вже давно копають тунель до катакомб під експериментальною станцією і дуже скоро вирвуться на волю. А щойно вирвуться на волю, то розбредуться куди забажають.

Роланд мовчки обміркував почуте, погойдуючись на стесаних підборах чобіт. Він сподівався, що, коли тварюки вийдуть на волю, вони з Сюзанною будуть уже далеко… а може, це станеться перед тим, як сюди прийде Мордред, і недолітку доведеться з ними битися, якщо він схоче наздогнати Роланда. Малюк Мордред проти стародавніх чудовиськ із надр землі — ото приємна думка.

Зрештою стрілець кивнув, щоб Сюзанна продовжувала.

— З деяких коридорів ми теж чули тодешовий передзвін. Не з-за дверей, а з самих коридорів, не закритих дверима! Ти розумієш, що це означає?

Роланд розумів. Якщо вони оберуть не той коридор чи якщо Тед із друзями помилилися у виборі коридору, який позначили крейдою, то Сюзанна, Юк і він, замість вийти на дальньому боці замку Дискордія, пропадуть назавше.

— Вони не схотіли залишати мене там, унизу, провели аж до лазарету і тільки тоді рушили далі. Ото щаслива я була — не те слово. Перспектива шукати дорогу на самоті мене не тішила, хоча, мабуть, якби схотіла, то знайшла б.

Роланд обійняв її за плечі й притис до себе.

— А самі вони збиралися скористатись дверима, через які ходили Вовки?

— Угу, тими, що в кінці коридору «ПОКАЖІТЬ ПОМАРАНЧЕВУ ПЕРЕПУСТКУ». Вони вийдуть там само, де й Вовки, знайдуть дорогу до річки Вайє, а там через річку до Кальї Брин Стерджис. Фолькен Кальї приймуть їх, правда ж?

— Так.

— А коли вислухають розповідь до кінця, не лінчують їх абощо?

— Я певен, що ні. Хенчик зрозуміє, що вони кажуть правду, і заступиться за них, навіть якщо цього більше ніхто не зробить.

— Вони сподіваються скористатись Печерою дверей, щоб потрапити назад в Америку. — Вона зітхнула. — Хотілося б вірити, що їм це вдасться, але щось я сумніваюсь.

Роланд теж сумнівався. Проте вчотирьох вони володіли могутньою силою, а Тед справив на нього враження людини надзвичайно рішучої й винахідливої. Народ манні теж був по-своєму могутній і часто подорожував між світами. Він подумав, що рано чи пізно Тед і його друзі все-таки знайдуть дорогу назад в Америку. Хотів було сказати Сюзанні, що це станеться, як на те буде воля ка, проте передумав. Ка тепер не належало до її улюблених слів, і Роланд не міг її за це звинувачувати.

— А тепер послухай мене уважно і добре подумай, Сюзанно. Слово «Дандело» тобі про щось говорить?

У Юка загорілися очі.

Сюзанна замислилась.

— Щось таке крутиться в голові, — сказала вона, — але вхопити суть не можу. Чому?

Роланд виклав їй своє бачення: на смертельній постелі Едді мав видіння про цю річ… або місце… або людину. Щось на ім’я Дандело. Едді передав це Джейкові, Джейк — Юку, а Юк уже повідомив Роланду.

Насуплене Сюзаннине обличчя виражало сумнів.

— Може, його просто забагато передавали. У нас у дитинстві була одна гра. Називалася «зіпсований телефон». Перша дитина вигадувала слово чи фразу і шепотіла їх на вухо наступній дитині. Прослухати можна було лише раз, повторювати не дозволялося. Наступна дитина передавала те, що почула, сусідові чи сусідці, і так далі. Коли доходила черга до того, хто замикав ряд, загадане слово змінювалося до невпізнаваності, й усі добряче реготали. Але тут, якщо це помилка, навряд чи ми посміємося.

— Що ж, — сказав Роланд, — будемо пильнувати й сподіватися, що я правильно розчув те слово. Може, воно й узагалі нічого не означає. — Але промовив він це без особливої впевненості.

— А де нам узяти одяг, якщо стане ще холодніше, ніж зараз? — спитала Сюзанна.

— Все, що нам потрібно, зробимо самі. Я вмію. Сьогодні не слід про це турбуватися. От про що турбуватися слід — то це про харчі. Напевно, ми могли б відшукати комору Найджела…

— Я не хочу спускатися під Доган, поки ще не настала для цього пора, — сказала Сюзанна. — Біля лазарету має бути кухня. Мусили ж вони хоч чимось годувати нещасних дітлахів.

Поміркувавши, Роланд кивнув. Вдала думка.

— Ходімо зараз, — запропонувала Сюзанна. — Коли прийде темрява, ноги моєї не буде навіть на горішньому поверсі того місця.

Чотири

На Черепаховій алеї, року дві тисячі другого, місяця серпня, Стівен Кінг пробуджується від сну про Федік. Набирає речення: «Коли прийде темрява, ноги моєї не буде навіть на горішньому поверсі того місця». Слова з’являються перед ним на екрані. Це закінчення підрозділу, як він їх називає, проте це не обов’язково означає, що його денну норму роботи скінчено. Кінець денної роботи залежить від того, що він почує. Чи не почує. А слухає він Вес’-Ка Ґан, пісню Черепахи. Зараз музика, яка іноді звучить ледь чутно, а в інші дні оглушливо гучно, начебто увірвалася. Завтра вона повернеться. Принаймні досі завжди поверталася.

Він натискає клавіші Ctrl та S одночасно. Комп’ютер мелодійно теленькає, сигналізуючи, що написаний за цей день матеріал збережено. Кінг підводиться, кривлячись від болю в стегні, й підходить до вікна кабінету. Воно виходить на під’їзну дорогу, що круто підіймається до шляху, яким він тепер так рідко прогулюється. (А по шосе, трасою № 7, то й узагалі ніколи.) Цього ранку стегно болить особливо сильно, і великі м’язи печуть вогнем. Він з відсутнім виглядом потирає стегно і дивиться надвір.

«Роланд, гад, ти віддав мені біль», — думає він. Біль звивається стегном униз, як розжарена мотузка, Господи Боже, тепер він залишився сам-на-сам з цим болем. Вже три роки минуло після нещасного випадку, що мало не забрав у нього життя, а біль нікуди не подівся. Хіба що трохи послабився, адже в людському тілі є дивовижний механізм зцілення («хот-енж», — думає він і всміхається), але іноді мучить нестерпно. Поки пише, він про біль узагалі не згадує, писання — це свого роду тодеш, але після кількох годин, проведених за столом, завжди непереливки.

Він думає про Джейка. Йому збіса прикро, що Джейк помер. Він здогадується, що після виходу цієї останньої книги читачі просто-таки оскаженіють від люті. Та й чому б їм не оскаженіти? Деякі з них знали Джейка Чемберза двадцять років, майже вдвічі довше, ніж хлопчик насправді прожив. Ох, які ж вони будуть сердиті. А коли він напише, що тужить за Джейком не менш, ніж вони, що він не менше од них здивований, що так сталося, чи повірять вони йому? Ич, розмріявся, як казав колись його дід. Він згадує «Мізері» — як Енні Вілкс назвала Пола Шелдона чортовим виродком за те, що той намагався позбутися дурної, тупої Мізері Честейн. Енні, яка кричала, що Пол письменник, а письменник — Бог для своїх персонажів, варто йому лише захотіти, і всі будуть живі-здорові.

Але він — не Бог. Принаймні не в цьому випадку. Він чудово знає, чорт забирай, що Джейка Чемберза не було на дорозі у день тієї аварії, і Роланда Дескейна там теж не було, про таке навіть думати смішно, Боже милий, вони ж вигадані, але також він знає, що пісня, яку він чує, сидячи перед своєю крутою друкарською машинкою «Макінтош», певної миті стає поховальною піснею Джейка Чемберза, і затулити на це вуха означало б геть втратити контакт з Вес’-Ка Ґан, а цього він робити не повинен. Якщо хоче закінчити роботу. Ця пісня — його єдина ниточка, слід із хлібних крихт, яким він має йти, якщо хоче коли-небудь вибратися з цього густого лісу сюжету, що його він сам же й посадив, і…

А ти впевнений, що це ти його посадив?

Ну… ні. Насправді він не певен. Все, викликайте людей у білих халатах.

І ти на сто відсотків переконаний, що того дня Джейка там не було? Якщо розібратися, що з того триклятого нещасного випадку ти пам’ятаєш?

Не густо. Він пам’ятає, як побачив на обрії дах фургона Браяна Сміта і зрозумів, що той їде не по дорозі, як слід було б, а узбіччям. А після того пам’ятає, як Сміт сидів на кам’яній стіні й повідомляв йому, що нога в нього зламана щонайменше в шести, а може, і в семи місцях. Але між цими двома спогадами: про наближення і про безпосередній наслідок — плівка його пам’яті засвічена.

Чи майже засвічена.

Та іноді серед ночі, коли він пробуджується від снів, яких не може згадати…

Іноді з’являються… ну…

— Іноді з’являються голоси, — промовляє він. — Чому б тобі це не сказати?

І сміється:

— Здається, я щойно сказав.

Він чує стукіт кігтів об підлогу в коридорі, і в двері кабінету просовується довгий писок Марлоу. Він з породи вельських корґі, куцолапий, з довгими вухами, уже старенький, зі своїми болячками, не кажучи вже про око, яке йому торік видалили разом із раковою пухлиною. Ветеринар сказав, що він, найпевніше, не одужає, але він одчапав. Чудесний пес. Міцний горішок. Він підводить голову і дивиться на письменника зі своєю давньою усмішкою до вух. «Ну як воно, братику? — наче питає той погляд. — Знайшов сьогодні правильні слова? Як ти?»

— Я в порядку, — каже Кінг до Марлоу. — Тримаюся. Твої як справи?

Марлоу (іноді його називають «Пикомайстром») метляє у відповідь своїм задом, замученим від артриту.

«Знову ти». Ось що я йому сказав. А він спитав: «Пам’ятаєш мене?» А може, просто сказав… «Пам’ятаєш мене». Я сказав йому, що хочу пити. А він відповів, що в нього немає нічого попити, сказав «мені шкода», а я обізвав його брехуном. І я був правий, обізвавши його брехуном, бо йому нітрохи не було шкода. Йому було глибоко начхати на те, що я хочу пити, бо Джейк помер і він намагався повісити провину на мене, сучий син намагався повісити все на мене…

— Але насправді цього всього не було, — каже Кінг, проводжаючи поглядом Марлоу, котрий перевальцем тьопає на кухню, щоб перевірити свою миску і знову надовго залягти спати. Вдома, крім них двох, нікого немає, а за таких обставин він часто розмовляє сам із собою. — Ти ж розумієш це, правда? Що насправді цього не було?

Йому здається, що розуміє, та все одно: Джейк помер дуже дивно. Джейк присутній в усіх його нотатках, та це й не дивно, бо Джейк мав дожити до самого кінця циклу. Взагалі-то вони всі мали дожити. Звісно, письменник не може контролювати жодну свою історію, крім поганих, тих, що народжуються мертвими, проте ця настільки вийшла з-під контролю, що це вже просто безглуздо. Насправді це більше скидається на пасивний перегляд того, що відбувається перед очима (чи слухання пісні), ніж писання розтриклятої вигаданої історії.

Він вирішує зробити собі сандвіч з арахісовим маслом і желе та забути про всю цю чортівню до наступного дня. Сьогодні він піде дивитися «Криваву роботу», новий фільм Клінта Іствуда з ним же в головній ролі, і радітиме з того, що може кудись піти, щось робити. Бо завтра знову за письмовий стіл, і якісь деталі фільму можуть потрапити до книги — бо ж і самого Роланда він частково списав з Клінта Іствуда, з людини-без-імені Серджіо Леоне.

До речі… про книжки…

На журнальному столику лежить книга, яку сьогодні вранці привезли кур’єрською службою з його офісу в Банґорі: «Повне зібрання поетичних творів Роберта Браунінга». Певна річ, є в ній і епічна поема «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов», яка лягла в основу довгого (і важкого) циклу Кінга. Зненацька йому спадає одна думка, і на обличчі з’являється такий вираз, ніби він от-от розрегочеться. Неначе прочитавши його відчуття (а може, й без «неначе»: Кінг завжди підозрював, що собаки відносно недавно емігрували з того краю Емпатики, де всі чудово розуміють, як ти почуваєшся), Марлоу всміхається ще ширше.

— Одне місце для поеми, старий, — каже Кінг і кидає книгу назад на журнальний столик. Томик доволі грубий, тож і падає він з гуркотом. — Одне і лише одне місце. — Кінг зручніше вмощується в кріслі й заплющує очі. «Посиджу хвилинку-дві», — думає він, знаючи, що дурить себе, знаючи, що, швидше за все, зараз задрімає. І поринає в сон.