Темнота

I

Особливу нараду відповідальних представників партії й уряду Української Радянської Соціялістичної Республіки несподівано призначено на п'ятнадцяте січня о годині дев'ятій вечора в будинку Центрального Комітету Комуністичної Партії більшовиків України.

З центру прибув головний коментатор генеральної лінії партії, відомий і заслужений професор з Інституту Маркса-Енґельса-Леніна, Іван Сергійович Круглов, відряджений сюди Центральним Комітетом Всесоюзної Комуністичної Партії більшовиків на доручення її генерального секретаря Йосипа Вісаріоновича Сталіна.

Іван Сергійович — людина літня, низька, присадкувата, рудувата клинцем борідка оздобила його обличчя, старомодні з гострими шкелками окуляри доповнюють його зеленкаві очі, куце, обтріпане пальто і темносиній, з поплямленими відлогами, піджак творять його одяг.

Він чимсь нагадує славного всесоюзного старосту Михайла Івановича Калініна і, не зважаючи на волосся на голові, самого великого Ільїча. Велика совєтська енциклопедія першого видання каже, що Іван Сергійович «син незаможних селян-батраків Ярославської губерні» і що за участь у революційних рухах десятих років його виключено з другої кляси учительської семінарії, але в передмові до його найбільшого твору з теорії історичного матеріялізму американського видання сказано, що він син священика Ярославської губерні і що виключено його з семінарії, але не учительської, а духовної і навіть заслано на Сибір.

Так чи інак, Іван Сергійович дійсно був учнем семінарії, з ідейних причин її не скінчив, був засланцем Сибіру, без сумніву тікав звідти, як, також без сумніву був на еміґрації у Швайцарії, знав близько Ільїча, співпрацював у «Іскрі», «Соціял-Демократі», «Труді» під псевдонімами: Друг, Спартак, Ізгнаннік, був автором численних праць з ділянки марксизму, брав близьку участь в жовтневій революції, щоб після стати діяльним членом багатьох партійних, громадських і наукових установ з Всесоюзною Академією Наук включно.

Простора, ясна і тепла з гербами, портретами і гаслами заля ЦК КПбУ виповнена і чекає. Григорій Іванович Петровський — всеукраїнський староста, член політбюра КПбУ; Микола Олексійович Скрипник — друг і соратник Леніна, нарком освіти УРСР, член ЦК КПбУ, кандидат ЦК ВКПб, член Академії Наук, організатор ЧК в Україні, публіцист, критик; Влас Яковлевич Чубар, Панас Петрович Любченко, І. Е. Якір, Балицький, Сухомлин, Вейцер, Порайко і інші, і інші разом з представниками науки, літератури, театру, кіна, малярства, музики, робпрофспілок, уповноважених з центру, що їх призначення навіть не всі знали.

Іван Сергійович на п'ятнадцять хвилин спізняється, опісля, в товаристві генерального секретаря КПбУ Станіслава Вікентьєвича Косіора з'являється у дверях залі, його зустрічають зливою оплесків, він спокійно займає своє місце на трибуні, його представляє всеукраїнський староста Петровський, після чого, дивлячись понад голови слухачів, він починає глухим, бубнявим голосом щось мимрити.

Зворушення й напруження надзвичайне. Слухачі з усіх сил намагаються хоч щось схопити з уст промовця, але крім першого «товариші» їм нічого не вдається впіймати і тільки згодом, по кількох хвилинах, коли в залі запанувала абсолютна тиша, мова Івана Сергійовича починає трохи прояснюватися, появляються окремі слова, уривки речень і першою пов'язаною думкою, що зірвалась з його уст і досягнула передніх рядів відповідальних діячів партії й уряду була: …і тому, товариші, коли ми сьогодні пишемо, або вимовляємо… — І він нашкрябав на чорній дошці, що йому була заздалегідь приставлена, кілька закарлючок, які мали значити цифру 1928, — рік, то це для нас тепер не що інше, як, так би сказати, певна умовність, що з нею ми покликані історичною закономірністю звести нещадну боротьбу в ім'я прогресу, щастя й добробуту всього людства на земній кулі, аж до повної нашої перемоги.

І тільки висловивши це, вже цілком виразне й зрозуміле речення, промовець починає входити у свою ролю. Все більше і більше ясности, гнучкости, логіки. Навіть його, аж надто спочатку академічна дикція голосу, починає набирати аґресивної виразности трибуна, хвилюючої надхненности апостола, патетичної яснозорости оракула. Так. Людство на плянеті аж до цього часу, не що інше, як безладна отара овець. Два мільярди років пішло, можна сказати, з димом. Війни, боги, релігії, рабство. Великі і малі, сильні і слабі, багаті і бідні. І хаос! Безмежний хаос! І безконечна безвиглядність.

— Чим жила вся та їх славетна доба християнства? — надхненно питав промовець. — Вірою! — відповів він сам собі. — Вірою в що? — знов питання. — Вірою в того всемогутнього, всезнаючого, вездесущого діда, що поруч людоподібних Адамів, сотворив і бліх, і повій, і голод, і пранці, і горілку і навіть американських ґанґстерів, — з убійчою іронією відповідає промовець. І щоб довести, що це не жарт, промовець негайно додає: їх філософ Геґель у відомій своїй «Філософії історії» дослівно так і каже: «тим добром, тим Розумом в його конкретному… — зверніть увагу, товариші, — конкретному!.. уявленні є Бог. Бог керує світом. Змістом його керівництва, виконанням його дійового пляну і є світова історія…»

Іронічно-поблажливі усмішки з'явилися на обличчях слухачів. Професор, невмолимо певний, перечікує ефект і голосом, повним зрозуміння людської недосконалости, продовжує:

— Ми, товариші, на місце того Бога, ставимо науку. Що таке наука? Наука — це функція діяння людського розуму, що дозволяє нам пізнавати явища в їх первопричинах. І не ідеалістичні марення про якусь незнану вищу силу, а рухлива матерія — ось що є світ! — з натиском на «рухливу матерію», вигукнув професор. — І щоб зрозуміти всі ті складні явища життя, треба наперед збагнути їх в їх появі, в їх русі, в їх еволюції і в їх занику, а не покликатися на «сім днів творення», і на цьому зупинитися.

Рясні оплески виповнили весь простір залі. Перечекавши їх, професор змінив напрям і полинув у віки минулого. До давніх Вавилону й Єгипту з їх Ваалами й Озірісами, до менше давніх Греції і Риму з їх тиранами, богами, рабством, до Европейського середньовіччя з темнотою, забобонами, інквізиціями, до пізніших часів Европи з її февдалізмом і нарешті добрів до Англії й Франції нашого часу з їх капіталізмом. Нічого не зустрів він на своєму довгому шляху гідного признання розумної людини. Весь той минулий світ був фатально недосконалий і вимагав він основної, рішучої, ґрунтовної перебудови. — Точка. Ясно. Зрозуміло.

І довівши це, і витерши на своєму чолі піт, професор перейшов до другої половини своєї промови.

— Товариші! — промовив він з виразом пророчої переконливости. — Саме цю мету і поставила перед собою наша велика жовтнева революція і саме тут насувається чергове питання: чи вона ту свою мету виконала? Щоб відповісти на це питання, я пригадав собі один анекдот. Відомий великий авантюрник Наполеон, після однієї кампанії в Італії, здається, 26 квітня 1796 року, говорив до своїх солдат таке: Солдати! Ви за п'ятнадцять днів мали шість перемог, захопили двадцять один прапор, п'ятдесят п'ять гармат, десять фортець, п'ятнадцять тисяч полонених, десять тисяч ранили або вбили, оволоділи найбільшою частиною П'ємонту… Але… Солдати! Ви не зробили нічого! Бо ви не докінчили свого діла! Це саме можна сказати і нам, товариші. Ми повалили царат, вирвали з корінням буржуазію і поміщицтво, розгромили контрреволюцію! Але, товариші, ми не зробили нічого, бо ми не докінчили свого діла. — Напруження доходить до свого верха. Падали слова епохального значення. Надійшов час повної розплати з минувшиною. Промовець вже не мимрить, а рубає, б'є, громить. — Ми, товариші, — казав він, — робили революцію не для того, щоб сьогодні наші панове непмани могли далі за нашими спинами набивати собі кишені, а різна куркульня далі експлуатувати бідний народ! Де, питаємо, комунізм, єдність пролетаріяту всього світу, панування працюючих? То ж, здається, якраз за це ми йшли на барикади, на вигнання, на смерть. Ленін сказав: час повного краху капіталізму і повного переходу до комунізму настати мусить, і він вже, товариші, настав! Партія своє слово вже сказала! Останній, п'ятнадцятий з'їзд ВКПб постановив: розгорнути всебічно підготовку для реалізації повної колективізації сільського господарства всіма силами нашої партії і нашої пролетарської держави. Що це, товариші, значить? А це значить, що непу кінець! Що велика епоха комунізму починається! Перед нами час твердої праці, але перед нами також час вільної праці, час щастя, миру і повного добробуту!

Слухачі від напруження німіють. Промовець широко розгортає плян роботи, подає рецепти, вказує на головні труднощі і дає вказівки, як ті труднощі перемагати. Могутнім ура партії, урядові, Сталіну закінчує промовець свою промову. Загальним зривом Інтернаціоналу кінчається нарада.

А згодом, геть згодом, морозною Сумською вулицею обережно, ніби воно везе якусь рідину, бігло мале, старомодне, фірми Форда, темного кольору, авто. Місто, непорушне, спокійне. Над ним втикана зорями височінь неба.

Авто фірми Форда підкотилося під високу, шестиповерхову будову з назвою «Інтернаціонал», що на площі Дзержинського, з нього випхався невеличкий чоловічок і пішов сходами вгору, лишаючи за собою лише плямку тіні. За деякий час чоловічок вже сидів у малій, довгастій кімнаті на білому залізному ліжку і обережно скидав із своїх ніг зашлапане взуття. Робив це механічно, байдуже, щось при тому мимрив, мружив очі. Показалися покоцюрблені ноги у жовтавих, вовняних з порваними носками, шкарпетках, виглянули пальці з необрізаними нігтями. Ще мить, ще кілька рухів, звуків, і чоловічок скромно лежить горілиць, прикритий шорстким, сірим, вояцьким покривалом. Іван Сергійович Круглов. Він відпочиває. Спить.

II

— Ти, Іване, скажу тобі откровенно, етіх вещей нє панімаєш. Ти можеш мені сказать — падлєц, сволоч, сукин син! Ето ти мені сказать можеш! Да! Но ти не можеш мені сказать, що я не ісполняю своїх законних обязаностей. Цього ти мені сказать не можеш! — І він круглим, цегляної барви, кулаком твердо стукнув по столу.

Сидів за столом, обіпершися грудьми, — лікоть вліво, лікоть вправо. На ньому шкуратянка, місцями витерта до живого, рукави гармонією, відлоги звоями. Сива смушева шапка над твердим, мастким чубом, міцний носик, плями вусиків і округле з ямкою підборіддя.

Мишко Калиниченко. Райком Ліпляви.

А побіч, на розхитаній табуретці, Іван Мороз — довгий, худий, ніс сокирою, сплюснута голова і купа розбитого конопляного волосся. Сонце, вітер і земля надали йому барви й запаху.

На кленовому непокритому столі кілька калюж молока, черепок сірої, грубої соли і зім'ятий, заношений, кисет з махоркою.

Хата простора, з низькою стелею, закурена. В кутку ліжко з віхтями соломи, біля одвірка вичовгана, піхотинська гвинтівка, на стіні зім'ятий без рамки, портрет Сталіна, приліплений тістом, мала гасова лямпочка… Двері до другої частини мешкання навстіж відчинені, і звідти несе смаженою соняшниковою олією.

Мишко позирає на Івана то гостро, то збентежено, то вибухово-сердито. Його округлі карі очі напружено тремтять.

— Можеш мене слухати, а можеш і не слухати, — бубняво викрикує він, і права його щока з помітним рубчиком шраму, здригається. — Твоя воля! Але я тобі, як брат, советую! Да! Советую! Для тебе одно місце в Савєцкому союзе: Сибір!

Останнє слово вирвалось у нього зі скреготом, щось в ньому кипіло, ліва його рука з напруженими, синіми жилами, простягнулась за кисетом. Куцими, шорсткими пальцями шарпком віддер кусник «Правди» і скрутив товсту цигарку.

— Крути! — випустив разом з димом Мишко і посунув кулаком кисета до Івана. Купа густого, сизого диму бахнула з його маленького рота і зупинилася над головою. Запахло терпким пригаром.

— Не вживаю, — відповів глухо і байдуже Іван, хоча хотів курити…

— Не вживаєш? — прижмурено глянув Мишко на Івана. — Від якого часу ти не вживаєш?

— Та вже давно, — буркнув Іван.

— Знаємо, знаємо! Не вживаєш. Що, мовляв, з таким. Ге?

— Та я просто не вживаю і все, — відгризнувся Іван.

— Просто! А ось не просто! Знаємо вашого брата!

— Ти, Мишко, злий! А чого?

Очі під лобом Мишка знов зашарпались… Він хвилинку поміркував, механічно здмухнув попіл цигарки і простогнав:

— Дааа! Дивуюсь. А ще й образовании… — Зробив маленьку перерву і зненацька, нагнувшись сильно через стіл, вибухнув: — Чого тут чапиш? Га? Спрашую? Усі такі, як ти давно вже там! — і він кивнув неозначено вбік головою. — Чи може брешу? — викрикнув він ще гостріше і враз запхав рота цигаркою.

Іван сидів мовчазно, здавалось, навіть не сидів, а застигло, задерев'яніло тримався в повітрі. І нічого того не слухав, і нічого не чув. Після останніх Мишкових слів він лише повернув голову і глянув байдуже у вікно. Воно було темне, патьоки дощу поорали його мокрі, чорні шибки.

— Не вірив, — зниженим голосом перервав Мишко тишу і ніби сам до себе, продовжував: — Панімаю… Усе ждав… Власть інша навернеться… Неп, чи який там генерал. Не вийшло. Савєцка власть стоїт твьордо, вона вас наскрозь бачить… Як стьоклишко. Ми, брат, зоркі. — І він знов несподівано викрикнув: — Але далі нема куда! Сукиного сина! Тепер, брат, приказ і… — Він запнувся, вуста його здригнулись, зиркнув люто на Івана, сильно потягнув куриво, пружно дмухнув струмом диму на недокурок і докінчив: — …кришка!

— Ганно! — ураз викрикнув до відчинених дверей.

— Чого репетуєш, ніби з тебе кишки витягають, — почулось звідтіль.

— Грамофон давай!

— От ще! То візьми! Барин великий.

— Баба! — прохарчав Мишко, неохоче звівся на свої криві, у хромових чоботях, ноги і розкарякувато, напівзігнуто, ніби він щойно зліз із сідла, подибав до дверей. Через хвилину він знову з'явився з великим, старим, обшкрябаним грамофоном, підійшов до столу, стер долонею калюжу молока, поставив грамофона і швидко його накручував. З широкої, поржавілої труби захарчало: «Реве та стогне Дніпр широкий». А Мишко стояв розкарячившись, руки в кишенях штанів, недокурок в лівому кутку рота, на обличчі ясна, сяюча, аж прозора, гордість. Не виймаючи недокурка, він другим кутом рота видував дим і пишно, барвисто позирав на Івана.

Але той… Усе сидить і либонь нічого не бачить. Мишко враз чвиркнув порожнім кутом рота і знову подався до відчинених дверей. Деякий час там барився. Старечий, стертий грамофон, знай, виводив: «І блідий місяць на ту пору з-за хмари де-де визирав. Неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав». Голос його помітно слабшав, затинався і, здавалось, ось-ось зірветься. Та раптом увігнався Мишко, у руці пляшка, гримнув нею об стіл, кинувся до грамофона і, ніби рятуючи потопельника, почав швидко і пристрасно його накручувати. «Реве та стогне» полилось з новою силою, а Мишко переможно викрикнув:

— Ех, і люблю! — і пустив дим у трубу.

— Де ти взяв його? — запитав несподівано і байдуже Іван.

— З армії! Під Луцьком! У памєщіка! — викрикував, ніби він у млині, і за шумом коліс його не почують як слід. А коли знов дійшло до «блідого місяця», увійшла Ганна із сковородкою смаженої картоплі і поставила її серед столу, побіч грамофона, на підстелену жужмом ганчірку. Сковорода шкварчала, диміла. Ганна поклала дві ложки — заіржавлену залізну перед Іваном і дерев'яну, обгризену військову, перед Мишком. Робила все зовсім мовчазно і, зробивши, вийшла.

— Присаджуйсь, Іване, — Мишко злагідніло, дістав із шуфляди дві гранені, каламутні чарки і з булькотом наповнив їх. — Пий! — бовкнув він, а свою вже тримав у твердому кулаці.

Іван, видно, хотів щось сказати, але слова не виходили з горла. З нього лиш вирвалось:

— Да! Пісня піснею, але мені йти треба.

— Куди ти підеш? — прохарчав сердито Мишко і стукнув чаркою по столі.

— Та кудись треба, — каже Іван.

— Пий! — і простягнув Іванові чарку. Іван сягнув рукою, і очі їх зустрілися. Мишко закліпав повіками, схопив чарку і вилив її в рот, ніби в відро. Іван випив лише до половини. Мишко поставив твердо свою чарку, голосно крякнув, тернув кулаком під носом, узяв ложку і, навстоячки, загорнув із сковороди картоплю. Стояв урозкаряч, цупко, ніби на пливучій крижині, п'янів швидко… Іван обертався в його очах, ніби в колесі, разом із своєю табуреткою, кепкою і вилинялим піджаком.

— Іване, — сказав Мишко лагідніше і зненацька, ніби його підкошено, сів на стілець. — Ти, Іване, кажу тобі… Не роби зо мною жартів… Жарти зо мною… Як би тобі сказати? Короткі. Я чоловік, сам здоров знаєш — государствений. Приказують — виповняю, государство є государство, а наше савєцке так само по собі, і з ним, братіку… А як щось тобі не по нутру — не наша вина. Сам знаєш…

— А я тобі, Михайле, хіба що?

— Е! Говори! Я тебе знаю.

— Та чому б нам не знатися. Твоя мати і моя мати були, здається, сестрами.

Мишко скривив уста і підбив догори свою смушеву шапку. Вона, видно, ніколи не залишала його голови, права його рука простягнулася на столі…

— Але ти не мого класу, — вирвалось у Мишка, і він знову зірвався на ноги. — Да! Ти не мого класу. Ти… Ти… Багач! Дука! Кров людську!.. Ха-ха-ха! — зареготав він, підбіг до грамофона і закрутив його знов. «Реве та стогне» почалось ще раз. — Ганно! — кричав до дверей. — Вали! Давай! На стіл! Їж, Іване! Пий!

Заспівав Мишко суміш з грамофоном, намірився йти до кухні й напівдороги вернувся. — І як ти мені цього тижня… не змиєшся, — говорив він хитаючись.

— Отак — фіть! І наших нєту! Біда! Повезуть. Ось я тобі свідок, що повезуть — ха-ха-ха! Як бичка, братіку, повезуть. І шкуру спустять, і присолять, і я, братіку, тут не при чому. Я тут вша! Я в государстві всього лиш сукин син і тільки! А ти, брат, парсона. Враг! Дуб старий! З пнем вирвати… А на тому місці соціялізм засіяти… Поняв? А за тисячу годов… А поки пий! Ех, і пісня! Чорт, не пісня! — І він заспівав з грамофоном: «Сичі в гаю перекликалися та ясен раз-у-раз скрипів». — Так допивай, Іване! Ну, ну…

— Не йде! — кинув Іван.

— А ти не гарячись і не кипи, і піде… Товариш Будьонний, бувало, як гаркне: на канняяя! Впєрьод! І йшло! Я за вас кров проливав… За народ! У першій конній… А тепер, бач, досягнення… Соціалізм… З Сибіру прийдеш і побачиш… На вареники… А на все, кажу тобі, дивись згори, з висоти, з сорок п'ятого етажа, як каже Карло Маркс: чоловік, каже, і кізяк з одного гною. Поняв? А ти — не йде! А що маю я казати? — Мишко несподівано вибухнув сміхом, але так само несподівано уста його скривилися, очі заблищали і він прохропів: — Питаю: ти знаєш, що це значить? Тобі — плюнув, вилаявся і пішов, а тут… А совість… Думаєш, у мене душа собача? З кізяка? Остання? Дядько Григор, думаєш, викормив собі на голову виблюдка… Знаю! Все знаю! Не глухий!

Грамофон дійшов до кінця, шипів, і ніхто не спішив йому на допомогу. Іван допив склянку, з дверей виринула, ніби з'ява, Ганна з мискою огірків. Це та сама Ганна, що колись служила у Лоханських, але зовсім переіначена, ніби вона прийшла з іншого краю — бліда, осунута, розтріпана. Мишко схопив на ходу огірок, запхав його в рот, поналивав знов чарки. Ганна поставила миску і намірилась вийти.

— Стой, красавиця! — викрикнув Мишко і схопив її за стан. Ганна з усієї сили штурхнула його ліктем.

— Сатано! Відчепись! — вирвалась і зникла. Мишко не знав, що почати… Набухав, дувся, хвилинку вагався і, зціпивши зуби, кинувся за Ганною.

— Михайле! — озвався Іван і повернувся за Мишком на своїй табуретці. Мишко зупинився.

— Прощавай! Іду! — сказав Іван.

— Як ідеш? Куди йдеш? — викрикнув той різко і поволі наближався до Івана, ніби хотів його з'їсти. Іван підняв голову, хвилина тиші. Мишко вагався, намагався встоятись і не міг. Нарешті встоявся… Водив довкруги себе поглядом, ніби чогось шукав. — А ти ж, сукин сину, знаєш, що буде? — зовсім тихо процідив він крізь зуби. Іван мовчав. — Ото ж, — продовжував Мишко. — Знай! Поняв? Тільки того… Мовчи. Гроб. Ти мене не бачив, я тебе не бачив… А завтра за документом приходь… Стой! А… А… А що ж… з батьком?

Іван не відповів, і це особливо злить Мишка.

— Зрештою!.. Какоє такоє мойо собаче діло! Я своє зробив, а старику вмирать пора! — вирвалось у нього либонь з-під самого серця, а потім ним хильнуло до лави, ніби його туди пхнули, і він звалився. Голова буцнулась, ніби гарбуз, о півторачку лави, правицею шелеснув по лутці вікна, а ліва, мов би налигач, звиснула вниз і гойдалась мертво. Здавалось, якась хвиля заливала його, він душився, харчав, дмухав, відпльовувався. — А я ж… казав клятому! Ху! Та відопхни ж, чорте! Процю! — качав головою, заплющував то розплющував очі, ноги у довгих халявах лежали, мов поламані, подібні на дві брили землі.

Іван стояв, дивився на все згори, видно, що в ньому все кипіло, м'язи його щелепів вигравали. Натягнув облізлу кепку і пішов. У кухні наткнувся на Ганну, що мала смертельно перестрашені очі і хотіла, видно, щось сказати, але не знайшла сили, закрила запаскою уста і швидко зникла за дверима комірки. Іван пішов до виходу.

III

Біля кузні Макара Носа Іван повернув на хутірську доріжку. Було біля дев'ятої години, від Дніпра несло шумами, шмагало в ліву щоку вітром, шарпало полами одягу. Небом сунули чорні хмари, що час від часу засипали землю сизою, непроглядною мжичкою.

Іван поспішав, ніби за ним гналися, спотикався на вибоях, провалювався у розм'яклий сніг. Дві сили помагали йому при цьому: неймовірна, звіряча лють, що десь там, глибоко в ньому, мов огонь, горіла і пекла, і разом дивне полегшення, ніби йому довго болів зуб, якого враз вирвано.

Вісім років тривало його макабричне чекання в камері смертників, знав, що цим скінчиться, але разом не хотів вірити власним очам і власним пальцям. Знав, усе знав. І теорії, і фрази, і наміри, але разом вірив у людський глузд. Вірив, що «вони отямляться», що «хвороба пройде», що «життя переможе». Останні роки додавали йому надії. Ось неп, ось знов усе ожило, зник голод, з'явилася віра. Але разом з тим він також знав, що «всьому кінець». Ні і ні! Не такі там, на тому верху люди. Не розумів їх розумом, але відчував їх титанічну, руйнуючу, негамовану нічим природу. Ні, ті від свого не відступлять, поки вони ще живуть. І їх більшість. І вони аґресивні. І вони переможуть.

Але тепер з усім тим кінець! Точка! Досить! Геть з того хутора! Далі, далі… Забути. Витерти з пам'яті. Ані години довше на цьому місці. Отрясти порох з ніг і лишити все то їм самим. Хай господарять. Хай будують «нове життя». Хай царствують, хай насолоджуються.

Але все таки на границі хутора зупинився, щоб ще раз глянути. Що міг тепер тут бачити? Примари. Темні обриси кістяків. Корабель, що тоне з одним божевільним матросом на покладі. Була огорожа — нема. Була брама — нема. Були тополі — нема. Був висад — нема. Рештки будинків і решта саду. Вісім років бушували шквалом вулканний гнів і пекуча лють часу над цим проклятим місцем, і дивно, як тут могло ще щось стояти цілим. І тільки він, Іван Мороз, син Григора, грізний, осамітнений одважився противитися силі, що скинула імператора, розторощила трон, розчавила князів, фабрикантів, церкву, традиції. Виклятий і приречений. Незрозумілий і вигнаний… Він стояв, він тримався ґрунту, він хотів, щоб «люди мали хліб». Щоб мали хліб! Мали хліб!

І от сьогодні прийшов і йому кінець. Іван Мороз лишає хутір. Покищо він проходить, мов примара, бездонною темнотою і, здається, прощається з кожною деревиною, з кожною річчю. Нема тут місця, до якого б не торкалися підошви його ніг, нема стеблини, що б її не бачили його очі. Півсотні років невтомної, твердої, від зорі до зорі, праці його і його батька. Ріки пролитого справжнього, творчого, мужицького поту. Тут він побачив світ. Тут родились його брати і його сестра. Тут він ріс. На його очах вибуяло це чудове, зелене, повне диво. Ті будови, ті дерева, той сад, те поле, той луг. А скільки сміху, співу, щастя. А скільки добрих людей, прекрасних плянів, барвистих надій.

У цій глибокій темноті Іван бачить три цятки світла: це не спить і чекає на нього його дружина Мар'яна, це не спить і нічого не чекає над Біблією його батько, це не спить і плете свої колиски старий супутник його життя, добрячий, мудрий Кандор із своєю нещасною калікою дочкою Маланкою.

Це те все з людей, що ще лишилося на цьому хуторі при Івані. Усе решта розійшлось, розвіялось. І ще, правда, його маленька, чотирилітня пестунка дочка Вірочка, що саме застудилася, й захворіла, і він не знає, що з нею робити.

І от він зараз мусить прийти до тих людей і щось їм сказати. І він знає, що він має їм сказати. Він має їм сказати: старий мій батьку! Лишай свою закурену комірку, свою Біблію і свою тверду канапу і кудись іди. Я не знаю, куди ти маєш іти. Не знаю, де ти знайдеш для себе іншу якусь комірку. Я лише знаю, що ніде тепер на цій землі ніякої іншої комірки для тебе не існує. Але ти мусиш звідсіль іти! Те саме мусить він сказати старому другові Кандорові з його дочкою. Те саме своїй дружині і своїй дочці.

Твердий, міцний Іван в цю хвилину — ані не твердий, ані не міцний. Йому дуже тяжко. І нема на всій земній кулі когось, хто б йому поміг. Він міг би хіба, як його батько, молитися, але нещастя хотіло, щоб він десь згубив ту частину своєї душі, що відала цією справою.

Іван поволі вступає до напіврозвалених сіней, до темної кухні, де на нього, ніби навмисне, дихнуло міцним запахом свіжоспеченого житнього хліба. На порозі до передпокою побачив Мар'яну, що почула його прихід і вийшла йому назустріч. Зустріла його мовчазно, лише питала ціла її постать. Тим самим їй відповів. Увійшов до передпокою і одразу, як був у шапці, сів на твердому тапчані. Смужка світла з прихилених дверей сусідньої кімнати падала йому під ноги і освітлювала калюжку води, що швидко творилася від його чобіт.

— Як там Вірочка? — було першим його питанням. Почав шукати по кишенях махорки, щось знайшов і закурив.

— Та що ж Вірочка… Не спить. Гарячкує, — каже Мар'яна.

Він хотів щось прикре сказати своїй жінці, але стримався і лише сплюнув на поміст.

— Ну, то кажи… То кажи… — боязко питала Мар'яна.

Він випустив дим, що ним було затягнувся, і повільно промовив:

— Збери, що там ще маємо, запряжу шкапу і щоб встигнути до першого перевозу…

— Та як? — вирвалось у Мар'яни. — То вже? То… — і очі її швидко ширшали.

Іван встав. Мар'яна відступила.

— Та куди? Куди поїдемо? — питала далі Мар'яна, чекала вибуху, але він вже отямився і говорив спокійно:

— Тим часом до батьків. Ти там з дитиною лишишся, а я поїду далі… На Донбас, до Києва, до Харкова… Ще не знаю. Подумаю. А там і вас заберу.

— Ну, а… А батько?

— Батько… Та сама знаєш… Вони ж нікуди не підуть звідсіль, — відповів Іван. Мар'яна засвітила недогарок свічки і пішла до кухні.

У просторій, півтемній, обставленій доморобними меблями, кімнаті, колишньому Івановому кабінеті, в кутку біля печі стояло дитяче ліжко, і в ньому лежала Вірочка. Звичайно вона в цей час спала. Тепер вона не спала, а лиш дуже спокійно лежала, бурхливі кучері її розсипались на подушці, щічки пашіли. Почувши прихід батька, вона одразу тихим голосом заговорила:

— Я бачила, тату, вовка…

— О! Де ж ти його бачила? — запитав Іван, і на його обличчі промайнула подоба усмішки. Підступив ближче.

— У лісі. У лісі. Дід Кандор… Тату! Казочку! Казочку!

— Спи, доню! Спи. Вже пізно. Треба спати…

Бурхливий кашель дитини перебив мову Івана, він збентежився, нахилився над нею, почав вмовляти, розраджувати. Дівчинка викашлялась і крізь півплач просила:

— Кааазочку!

Іван сів біля ліжка і почав говорити казочку про пильну кицю й лінивого котика. Казочку, яку він знав уже на пам'ять, яку не раз оповідав Вірочці, яку вона також знала, але як тільки він почав оповідати, дитина заспокоїлась, знайшла велику, теплу батькову руку, обняла її своїми маленькими, гарячими рученятами і поволі почала засинати.

І коли увійшла Мар'яна з вечерею, Іван якось ніяково, обережно визволив свою руку з обіймів дитини і встав.

Мар'яна поставила на столі вечерю і вийшла. Іван почав поволі їсти — чорний, свіжий хліб з куснем холодної яловичини і запивав липовим чаєм без цукру. Десь там далі було чути кроки Мар'яни, щось стукало, щось падало. У вікно, забите дошками, бився вітер і коливав кволим полум'ям малої, без скла, лямпочки, що висіла по середині хати, під стелею.

Іван повечеряв, устав, знову закурив, вийшов до передпокою, потягнув кілька затяжок, щось думав, загасив недокурену цигарку і пішов через кухню до батькової комірки.

Комірка Григорова нагадує печеру з затхлим повітрям. Останніми тижнями, а то й місяцями, старий ніколи не лишав її, мало чим цікавився. І взагалі він ніколи не лишав хутора, ні тоді у двадцятому році, коли «вони» вернулися, ані ніколи пізніше. Усі Морози тікали, всі переховувались, лише старий ні. Тягали, допитували, розстрілювали, знущалися — все видержав. І без приниження, без страху. Голі стіни лишилися з хутора, але не порожні. Між ними завжди був Григор.

Був він тут і тепер. Сидів на своєму місці за столом, на довгому стільці, спиною до входу, у своєму короткому, непокритому кожушку. Не повернувся і не змінив свого положення, коли Іван увійшов, а лише почав щось мимрити:

— Милосердя, ні страху Божого, ні ласки, ані причастя Святого Духа, Іване, не жди. Царство Боже не для них. Ми згрішили перед Господом Богом, і він нас недостойних карає. Незлобивою душею, смиренням і покірністю викупимо наш гріх, як той Іов многогрішний, як той митар ненаситний, як той розбійник злочестивий, що духом, серцем, розумом покаялись, що прирікли благочестивість, що…

— Батьку! — викрикнув Іван, і старий враз перестав мимрити.

— О, Іване! А чого? Що сталося? Ви мене не ждіть! Їдьте! Хай вас Бог благословить! — казав добродушно старий, ніби читав з книги. — Їдьте, діти, їдьте! Світ широкий. І не бійтесь. Вони ще до вас прийдуть, як ті брати Іосифові, що продали його до Єгипту. Голод їх зажене! Чекай, чекай! Я ось тут тобі… Лиш зачекай. О! О! Є! Книга друга Самуїлова, голова чотирнадцята… «Послав Йоаб у Текою, звелів покликати звідти мудру молодицю та й каже їй: Зробись, наче б ти була в смутку, й надінь жалібну одежину, не намащуйся олією й повертайся так, наче б ти…»

— Батьку! — знов проговорив Іван. — Ми вже їдемо! Збирайтесь і ви! Та замовчіть! — викрикнув він, коли старий знов хотів щось таке говорити. — Ви тут не можете самі лишатися. Вони прийдуть і вас викинуть.

— Куди? — добродушно й наївно спитав старий. — Викинуть? Викинуть? Заб'ють? Замордують? Ах, ти, Іване, Іване! Усі вмремо. І я вмру. І Ленін вмер. І Соломон умер… І Кир, цар Персидський… Що вони того не знають, хто їм винен? Хай мучаться. Яке нам до того діло? Що я їм поможу — діти вбогі, щенята кволі без суки, викинуті на потоплення? То лиш для тебе вони царі. Для мене вони Мишки Распутіни і все! — А потім старий враз притих, повернувся до Івана і, вказуючи пальцем на своє серце, казав: — А хутір лиши! На мене! Він тут! І будь здоров. Щасливої путі! І Мар'янку, і Вірочку… Йди, йди! Йди, Іване! З Богом! — він почав відмахуватись руками, і Іван вийшов.

У кухні, у кутку, на голому столі горіла свічка, побіч неї лежало кілька мисок, кілька ложок. На долівці лежало три клунки. Кілька буханців хліба лежало в кошику на стільці. Увійшла Мар'яна і принесла оберемок одягу. Волосся її розтріпане, очі запалі. Побачила Івана і заперечливо похитала головою. Іван так само мовчки відповів.

— Я там лишила… Хліба… І всього, — сказала вона. — Зайдеш до Кандора? — Іван не сказав нічого і вийшов.

Кандорова хижка трохи далі, у саду. Вітер шмагнув у гаряче лице Іванове, ніби вдарив його. Він нагнувся і пішов на огник, що маячів в темноті. Старий Кандор дійсно плів колиску, біля нього лежала купа лозини і милиці. На стінах, попід стінами повно різного матеріялу. Маланка закутана, мов мумія, сиділа у своєму запічку.

— Я, Іване, як тобі вже відомо, — почав старий, — нікуди не збирався їхати і нікуди не поїду. Куди викинуть? На вулицю? Мене старого? А як що до чого, то я і батька заберу до себе — вмістимось. І з голоду не вмремо… А ти, звісно, їдь, зійди з дороги, що з ними зробиш, коли їх розбісило! Проти такої хмари нічого не вдієш! Вже, кажеш, їдеш? І їдь! Я щось також не можу спати, все таке верзеться, ужі, гаддя… Не знаю, не знаю… І вона неспокійна, — кивнув головою на Маланку. — А як там мала? — запитав старий.

— Гарячкує, — каже Іван. — Моя вина. Усе ото казочку, та казочку, а у нас тут, диви, холоднеча. І застудилося мале. А як будеш мати змогу — зайди. Тут на хуторі все ще якось ніби затишніше, далі від тих очей завидющих, хай їм Бог простить, бо я то, грішний, простити їм не можу…

Маланка і собі почала щось, ніби крізь сон, вигукувати. Іван постояв, помовчав, сказав добраніч і пішов.

Той дикий, мов скажений собака, вітер. Він накидається і гризе людину. Шквалом налетіла і засипала землю мокрим снігом якась темнота, що злила верх і низ воєдино. Іван прямує крізь ту гущу, мов би на дні океану, доходить до хліва, щось там довго борсається у темряві, опісля тягне якийсь чорний, великий предмет. Ще згодом він виводить з хліва свою шкапу — одиноку живу тварину, що ще лишилася тут разом з ним, на неї налетів вітер, шарпає її хвостом і гривою, мов би хотів розірвати її на кусні.

— Стій, здохла тварь! — чути злий Іванів голос… Йому щось там не клеїться — руки мерзнуть, все мокре, посторонки не тримаються, коняка не стоїть спокійно. Нарешті, все таки готово. Підтягнулись під поріг сіней. У кухні вже гора клунків, свічка ось-ось догорить. Мар'яна десь там далі, певно з Вірочкою. Іван сердито хапає клунок за клунком, найкраще він би все те спалив, і носить на сани. Вмощує все і разом, як птах дикий, робить гніздо для Мар'яни з Вірою. До кімнати ввійшов навшпиньки.

— Спить? — запитав пошепки. Мар'яна відповіла кивком голови. Іван рвучко, сюди й туди, ніби він збирався цілуватись, обтер уста. — Чекай… Чекай… Помаленьку, — шепче він. — У кожух… — Мар'яна нагинається над дитиною, хвилинку в неї вдивляється, потім обережно обгортає ковдрою, підкладає обидві долоні під спинку малої, та одразу прокидається і квилить. Іван тримає розгорнутий кожух, Мар'яна швидко кладе дитину, і вже обоє швидко загортають її. І роблять те з поспіхом, мов би щось крадуть, їх руки дрижать… Дитина заквилила і заспокоїлась. Іван тримає на руках великий вузол, киває Мар'яні бородою, щоб ішла вперед. При відході вона здіймає лямпочку і присвічує дорогу. Відходять. Дві тіні тягнуться по помості, по стінах. У кухні ще горить свічка. Лишають її. У сінях дмухнув вітер, і лямпка згасла. Мар'яна сідає, Іван кладе їй на руки Вірочку, Іван умощує, бігає довкруги саней.

— Ну, як? — питає.

— Добре, — чує голос з купи лахміття.

— Не холодно?

— Ні.

— Нічого не муляє? — Запищала Вірочка, і він занімів. — Що? Що? — питає. Нічого. Вірочка вмовкає. Тиша. Можна їхати. Іван глянув ще раз на хату. Мовчанка. Темрява. Лише віконце батькової комірки легко ятриться світлом. Для Івана нема місця на санях, але йому і не треба його. Хто б пустив в таку ніч саму коняку. Він бере коняку за вуздечку. — Но!.. — Коняка напружується, шарпається і рушає.

Пішли. Дві глибокі колії від саней лишаються за їх спинами. Усе довкруги сіре, одноманітне. Лугом женеться і шумить вітер. Ноги грузнуть у снігу, коняка сильно напружується, Іван бігає від коня до саней, від саней до коня, поганяє, сам тягне, грузне в заметах, тяжко дихає, піт ллється з його чола.

І враз коняка зупинилася. Підбіг до саней, став за вітром, нахилився над темною купою.

— Як там? — питає тихо.

— Добре, Іване, — чує відповідь. А вітер б'є, а вітер хлеще, а вітер батюжить. Така хижа бестія та крилата звірюка, що виривається з-за ріки і женеться над землею. І час від часу чути гавкання собак, що долітає лише уривками. Іван не може довго стояти, не має сили. Не може знести того шаленого танцю землі і неба, біжить до коняки, поганяє її, а сам хапається за сани і вириває полозки із снігу.

— Но, ти шкуро! — Шкапа шарпає, пручається, Іван поганяє, біжить знову наперед…

До Лоханських прибули на світанку. Іван весь мокрий. Будинок запханий мешканцями — спить. Лише не сплять самі Лоханські — доктор і Марія Олександрівна, вони всю ніч чекають на Морозів. Доктор розпатланий, Марія Олександрівна бліда. Ходять усі навшпиньки, говорять рухами. Речі й коняку лишають під повіткою, люди втискаються до однієї кімнати Лоханських. Іван рішає тут не лишатися, і ніхто йому не перечить. Він хоче відійти ще досвіту, щось швидко їсть. Просить лише доктора, щоб він доглядав Вірочку. Вона спить, всю дорогу спала і лише коли зносили, прокинулась і запищала… А коли відходив, Мар'яна кинулась в німому пориві йому на груди, вона не промовила ні слова, лише рясні сльози залили її обличчя.

Іван вирвався і пішов. Втомлений, знищений, мокрий, він прокрадався крізь ще сонне містечко, зовсім подібний до злодія, якого женуть і якому нема місця між чесними людьми. І мав лише одно єдине бажання: десь знайти місце, щоб відпочити.

І аж біля восьмої години ранку, Іван опинився на хуторі у млинаря Білого, старого свого приятеля, що жив навпроти Решіток, на лівому березі. Іван перейшов ріку ще по льоду, який вже місцями потріскався і залився водою. Білий був колись заможним млинарем. Він мав млин, мав сад, мав дім. Було це гарне, барвисте місце над великою, пишною рікою. Тепер усе Це змінилося. Млина відібрали. Сини пішли на Донбас набувати «пролетарського стажу». Сад опустів. Старий працював ще лише, як «спец», не мав більші ні охоти, ні бажання займатись цим ділом, занепадав духом, все пророкував погане. Іванові дуже зрадів, а коли довідався, що з ним сталося, враз замовк, не вимовив більше ні слова, звелів старій подавати швидше сніданок. Їли разом мовчазно, лише час від часу старий кидав якесь слово:

— Е! Бурдюки! — і махав рукою. Івана нагодували, зняли його одежу для просушки, поклали спати.

Ліг, був дуже втомлений, а заснути не міг. Усе думи гнітючі мучили, і ніяк їх не міг позбутися. Куди і до кого вдатися? До Києва, до Петра? Боявся того Києва і того Петра, знав свого брата, але куди ще? До Харкова, до Андрія? Ні. Вже краще до Києва — ближче, зручніше, поїде, розгляне, а там побачить. Подасться десь далі, на Донбас, на Урал, на Кавказ. Думи, думи і думи…

А коли заснув, сон йому приснився. Той, що не раз снився йому, ще в полоні, бувало, а також уже тут дома. Ніби виїжджає кудись із свого подвір'я у світ далекий, під ногами лід сковзький. Він боїться, що провалиться, два гострі сліди лишаються позаду. Щось отаке завжди верзеться йому. Прокидається завжди змучений, із спітнілим чолом, ніби після тяжкої боротьби. І завжди, бувало, радів, що був то лише сон, що він нікуди не виїжджає, що він дома. І щойно тепер його пробудження було інакше. При першому дотику свідомости він зрозумів, що це не сон, а дійсність.

Дійсність. Іван лежить хвилину з розплющеними очима горілиць, дивиться перед собою у простір. Сон. Довга, довга невідома дорога, щось нове, якась нова, невідома епопея. І йому треба щось робити, перш за все треба йти до Мишка по документ. Він підводиться і встає…

Але на Івана чекає нова несподіванка. Вечеріло. З млина повернувся Білий і оповідає, що там люди говорять.

— Ех, Іване Григоровичу, — казав Білий, — там таке у тій вашій Ліпляві діється, що ані в казці розказать, ні пером описать. Комісія, розкулачення… На перший вогонь, видно, взяли вашу Ліпляву. Тридцять люда на Сибір шлють. А Микиту вашого, кажуть, вбито. Не хотів, кажуть, піддатися. Жінку й дочок забрали…

— Хто ж це вам казав, Даниле Петровичу, — здивовано не вірить Іван. То ж учора ще нічого такого не було…

— Як хто сказав? Усі говорять. Діти он до Решіток майже голі прибігли, сестра Макарихи Носової, що ото за нашим Тодоськом Кривим, прийшла ледве жива від страху. То ж шваґер її в тій самій комісії.

— Макар Ніс? — дивувався Іван. — Та ще вчора нічого ж не було.

— Учора не було, а сьогодні є. Сам Мишко здивований…

— Як то? То вже колективізація? Я читав про постанову п'ятнадцятого з'їзду партії в Москві, алеж то було всього кілька місяців тому…

— Колективізації ще либонь нема… Це лиш ліквідація залишків поміщиків…. — каже Білий. — Либонь і вас до них підтягнули.

— Ясно. Які там тепер ще поміщики. Десь-не-десь ще якийсь той хутір.

— А он дивіться у Загайцях Хоменко… Чотириста десятин…

— То ж має бути взірцеве господарство… А Хоменко, як і ви, лиш там як спец…

— Ну, а тепер і це далой! І мене ще, диви, викинуть… А Мишко перестарався, ясно… Щось там з Микитою вашим заївся, а той візьми якийсь обріз і вистріль у нього… І з цього пішло. Мишка ранено, Микиту забито, тридцять людей висилають на Сибір…

Іван приголомшений. Такого він не сподівався. Він мовчить. Біла подає вечерю.

— Отакі то, Іване Григоровичу, діла на нашій землі, — каже Білий і просить гостя підсуватись до столу.

Вечеряють мовчки, гнітючий настрій витворився в кімнаті. По вечері Іван усе таки виявляє намір побачитись з Мишком.

— Ой, я б вам, Іване Григоровичу, не радив… Попадетесь ні за цапову душу. Кажуть, зовсім з глузду з'їхав — казав Білий.

— Алеж я не маю ніяких документів… Ви ж розумієте, — каже Іван.

— Документи документами, а життя життям. Документи якось роздобудете, а запруть на Сибіряку, і загинете…

Іван це сам знає, але де вихід? Він усе таки спробує… Вдасться — невдасться.

І вийшов. Знов той вечір, та тьма, той вітер. Згущена, глибинна тривога. Йшов навпростець, бездоріжжям. З Ліпляви несло жахом, мов би там зненацька виникла чума. Коли підходив під село, перед ним дорогою в напрямку перевозу пробігла дівчинка, що все викрикувала:

— Ой, тату! Ой, мої тату! Ой, коли ж я вас побачу! — У темноті, у порожнечі, під шум вітру її голос звучав, мов голос раненої пташки. Іван не ризикнув іти одразу в ту гущу, вирішив зайти до хати того ж Макара Носа і розвідати, що там дійсно діється. Знав коваля Носа, не боявся його. Застав лише жінку Носову Пріську. Побачивши Івана, вона зойкнула, ніби побачила мерця, що встав з гробу.

— Ой, Іване! Бог святий з вами! Тікайте куди очі бачать! То ж Микиту вашого затовкли до смерти, двох комсомольців впало, Мишко поранений… А Наталку, чуєте, тягли, як стерво, кричала батькові, щоб кусав, а коли тягли Микиту — гукав на все село, Мишка сирою землею кляв, аж поки котрийсь, чуєте, не тріснув його ломакою по голові, і тепер не знати, чи ще живий. А Мишко таке виробля — страх бере! З ума, кажуть, зійшов.

Іван попросив махорки, Пріська щось там знайшла, крутив поволі цигарку, слухав, думав, а Пріська все гомонить:

— Кажу вам, Іване, не гайте часу і кудись їдьте. Тепер з ними нема мови — звірюки! Кажу вам — звірюки! І «мій» так каже, дарма, що його до тієї проклятої комісії затягли, пролетарський, кажуть, елемент, настоящий робочий… А я їм кажу — ніякий, кажу, пролетарський, а людський, ніякий мій чоловік не настоящий, а чесний коваль і чого до нього чіпляєтесь. А хіба помогло! Мишко! Все Мишко… І той Масляк з Канева… І кілька тих смаркатих комсомольців — Господи, Господи, і звідки вони такі на нашій землі взялися!.. Ідіть, Іване, ідіть! Не з'являйтесь їм на очі. То ж вони там на вас — Господи! І зітруть, і спалять, і з корінням вирвуть, а що ви їм, скажіть, поганого зробили? Що хлібом того виблюдка вигодували, що чесно трудились, що… Матінко Божа — спаси й сохрани! — враз посипались з очей Пріськи рясні сльози, і вона не встигала їх обтирати кістлявою, пожовклою рукою.

— То ви ще не знаєте, чи Микиту таки вбито? — уперше заговорив Іван.

— Думаю, що вбито, бо його там товкли, як гада якого, а потім затягли під дзвіницю…

Іван попросив ще щупку махорки, клапоть газетного паперу і вийшов. Не пішов у село, але не пішов і від села. Задніми городами, поза хатами йшов поволі, прислухався, що там у селі діється, зупинявся, вистоював… З боку райкому неслись викрики, в різних місцях гавкали собаки. Іван хотів би пробратися до хати Мишка і поволі наблизився до вулиці. На вулиці було порожньо, недалеко стояла церква з дзвіницею і там, мабуть, лежить Микита, як ще не забрали. Іван перейшов вулицю, зайшов під церкву. Густа темрява оповивала все довкілля, і він нічого не міг бачити. Деякий час стояв без руху, пробував зайти у дзвіницю, нічого й там не міг бачити і вже намірився йти назад, коли почув на вулиці гамір. Прислухавшись, розпізнав голоси кількох людей, а серед них і голос Мишка. Вертався, видко, додому, щось викрикував, затягав якусь пісню. Гучне товариство зрівнялось з церквою, Іван прислухався, чи, бува, не почує якесь слово, але чув лише викрики. Видно, п'яні пройшли попри церкву в напрямку Мишкової хати. Іван пішов назирцем за ними. Біля Мишкової хати вони розійшлися. Двоє пішло далі дорогою, а Мишко повернув на своє подвір'я. Іван прибавив кроку і нагнав його майже під хатою. Мишко, видно, з рушницею і має ліву руку на перев'язі. Під самими дверима Іван ураз заступає йому дорогу. Мишко від несподіванки отетерів. Хвилинку не міг промовити ні слова від здивування.

— Стой! Руки вверх! — ураз хрипло, на ціле горло викрикує Мишко.

— Не кричи! Не кричи! І так захрип, — промовив гостро Іван. — Прийшов за документом!

— За документом? — визвірився Мишко і хапнув здоровою рукою за рушницю. Іван схопив його руку.

— Слухай, Мишко! Не дурій. Кажу тобі людською мовою: давай документ! — Мишко в крик. Іван вирвав від нього рушницю, жбурнув її в темноту на сусідський город, штовхнув Мишка, що той полетів у грязюку, а сам миттю зник у темряві.

Другого дня у четвер і на селі, і на хуторі, і скрізь була рання, соняшна, блакитна тиша. Вітер за ніч розігнав хмари, і сонце ранкове вирвалося із-за обрію радісно, мов би після купелю. Хати і дерева, нашарпані вітром, стояли принишкло, втомлено, байдуже.

Лише біля райуправи рух і гармідер. Сходяться з усіх боків люди, одні з них стоять гуртами і на щось чекають, інші знов тиснуться до сіней, до середини хати. А там уже повно начальства у шапках за столом, і голова парткому Масляк, і голова райвиконкому Мишко, і двоє з центру, двоє міліціонерів, бриґада активістів з п'яти чоловік, комсомольці і інша подібна братія. Слово має Масляк:

— А я тобі кажу, раз власть приказує — действуй! — викрикує він, ніби душиться, ніби топиться і гукає рятунку. — Михаїл Іванович на цей раз підкачав, родича, бачте, жалько зробилося, а я вас спрашую: хто, як не він, первим власть совєтську встановляв, орден красного знамені на грудях носить, а тепер, значиться, на поп'ятки! Відступать! Куркуля злякався! Кров братня заговорила.

— Мовчаать! — вибухає Мишко і б'є кулаком здорової руки по столу. Сам знаю! Морозів сам розторощу! З корінем! З корінем!..

— А! А! Бачите! Бачите! — кричить Масляк.

— Прошу мене, товаришу партком, не повчать. Комуна наступає і відступу нема, кров за неї пролили на фронтах… Товариші комсомольці! — звернувся він до гурту обідраних, півзамерзлих хлоп'ят, що купчились біля порога під плякатом «Всі за колективізацію!» Приказую! Кожний бере сокиру! Пилу! Лопату! Кирку! Мотику! Хто що має. І ура на Мороза! Я первий! Понятно?

— Понятно! — загули хлопці.

— Подозвольте вопрос! — падає горловий голос з гурту бриґади активістів, що скупчилась справа при стіні під портретом Сталіна, і на ноги зводиться тонкий, високий, з горбатим носом чолов'яга, що сидів під самим портретом.

— Говорить товариш Hoc! — викрикує сердито Масляк.

— Братця! Товариші! — підняв на цілу октаву свій голос Макар Ніс. — Тож подозвольте! Тож нада войти во вніманіє! Комуну строїти? Разві ви не бачите, що все ето, як єсть, тьомная маса? Хто з них, скажемо, читав Карла Маркса, або і самого Леніна? Ленін, звєсно, писав: без комуни жить нільзя, а от баба Ксенька хапається за рогача і репетує: кишки випущу! Комунало б вам по печінках, а того і не понімає, що прийде комуна, і всьо даром!

— Ні чорта не даром! — нагло озвався Мишко.

— Хто не работает, тот не єст, — поправляє Масляк.

— Так, з позволенія, казав Ленін, я тут при чом? П'ятий том, двісті тридцята страніца, — зрезиґновано борониться Ніс.

— Товариші! — озвався знов Масляк. — Так з сокирами. У два часа всі тут! Понятно?

— Понятно! — загули всі.

Була година дванадцята, люди, хто куди, розходились, на станції стояв вантажний вагон з людьми, вулицями проходили обідрані у цивільному люди. Велика, пригноблена мовчанка стояла в повітрі.

І враз біля другої години на ясносиньому небі від півночі з'явилася велика, сиза, освітлена сонцем хмара. Спочатку люди так і прийняли це явище, як хмару, але згодом, згодом почали казати, що то не хмара, а дим, а ще згодом пробігла чутка, що то горить Морозів хутір.

Комсомольці і активісти, що саме збирались мляво з різним знаряддям, щоб рушити на той хутір, нараз заметушилися. З райуправи вибіг Мишко з рушницею, за ним Масляк за Масляком головні активісти. Мишко, з рушницею через плече, дивився, дивився на небо, що на ньому саме вимальовувалась величезна, сіра, горбата потвора…

— Товариші! — заверещав Мишко, ніби його душили. — Вперед! За мною! — зірвав із себе рушницю і однією рукою вистрілив у повітря.

Юрба з сокирами, пилками, лопатами заворушилась, загула.

— Вперед! За мною! — кричав Мишко і побіг. За ним рушили інші. Бігли ніби навперейми. Згодом слабші почали відставати, сильніші побігли вперед, і юрба розтягнулася. Мишко все біг першим, все кричав, підганяв інших, вимахував рукою, стріляв у повітря. З'явився вітер, хмара на небі все наближалась і наближалась, запахло пожежею. Деякі вже втомилися і засапані, спітнілі звільнили крок. По годині бігу передні активісти на чолі з Мишком й Масляком добігли до пожежі і з розгону зупинилися перед нею, ніби перед якоюсь несподіваною прірвою. Все довкруги горіло, властиво догоряло — клуні, повітки, стайні, хата. Стояла лише трохи далі хатина Кандора. І ніде нікого не видно. Повна тиша, повна порожнеча. Мишко знов почав кричати, розмахувати рукою.

— Ну, Морозики! Ми тепер з вами поговоримо! Рубай! — скомандував він на комсомольців, що вже прибігли, і сам перший, з якоюсь вийнятковою, звірячою люттю, вихопив у якогось комсомольця сокиру і правою, здоровою рукою почав сікти якісь кущі аґресту, що попалась йому під руку. — Рубай! — кричав він. — Виривай з корінем гадюче куркульське плем'я! — Усі, що були, кинулись на сад — валили, рубали, різали…

Сонце хилилось до заходу, вітер поніс димом понад спинами активістів, їх заливав піт, вони кашляли, їм забивало дихання, але вони далі тяли, різали, валили. Накинулись і на хату Кандора, але Масляк заборонив їм це.

— Батрак же, не бачите! — кричав він до людей. Люди лишили хатину. Коли сонце запало за обрій, робота була скінчена. Мишко, зовсім втомлений і знесилений з скривавленою рукою, вже не стояв, а сидів на високому пні яблуні, біля нього купчились активісти, засапаний і мокрий від поту Масляк почав говорити промову, що ось так, мовляв, як ми розправились з оцим гадючим, куркульським гніздом, так розправиться совєтська влада з усіма ворогами робочого народу. — Товариші! Нікому пощади! Залізною мітлою вимітай ворогів народу! Виривай їх з корінем! Нищ, бий, ріж! — І коли він дійшов до того, що хоча самі Морози і уникнули нашої кари, але ми їх ще знайдемо і на дні моря, з темноти від пожарища впав голос, якого ніхто не сподівався.

— Так, так, хлопці! Бий їх! Вали! — Усі глянули у той бік. Там стояв опертий на милиці дебелий дід. Догоряюче, червоне сяйво заливало його своєю гострою фарбою. Кандор. Усі здивовані. Мишко встав. Дід підступив ближче. — Втомився, хлопче, — промовив він до Мишка. — Попрацював. Вдоволений. П'ятдесят років дядько твій дурний будував, а ти ось впорався за півдня, ха-ха-ха!

— То що тут, підкуркульнику поганий, розкрякався? — підступив до нього Мишко. — Хоч, щоб і тебе в огонь? Кажи, де Морози!

— Морози, питаєш? — казав спокійно і показував у небо Кандор. — Он! З димом. Не бачиш? Тепер ти доп'яв свого… Радій! Ха-ха-ха!

— Та що він! Та як? Гу-гу-гу! — загула юрба.

— А все таки, братця, як не кажи, не по Леніну діло робимо. Зачем дерево невинне тяти, — заспівав високий фальцет Макара Носа.

— Як кажеш, Носе, не по Леніну, — озвався знов голос Кандора. — Саме по Леніну… Мишко і Ленін тут разом…

— Ти но там, старий, придержуй губу, а то ми й тебе пошлемо за Морозами, — озвався Масляк.

— А так! За Морозами з ним! В огонь! Чортів підкуркульник! — загула юрба.

— А — киньте! — закричав Мишко. — Досить з ним! Діло зроблене! Додому! — і він повернувся йти, йому було, видно, не легко, рука почала кривавитися, двоє комсомольців підтримували його, один ніс його рушницю… За ним рушили й інші.

У пітьмі вечора, на тлі заграви заходу, під зорями, що з'являлися на всіх місцях широкого простору, ті люди здавалися гуртом вовків, що ось вирвались із свого лісу, наситились і побігли підтюпцем назад у хащі. Сильно несло згаром, дим усе ще клубами стелився порубом колишнього саду, а старий Кандор, підбарвлений сяйвом пожарища, стояв підпертий своїми милицями і проводив поглядом зникаючі тіні, прислухався до гомону, що все втихав і втихав, аж поки не втих зовсім, а тоді повернувся до сходу сонця і почав голосно проказувати: «Помилуй мене, Боже, по великому милосердю Твоєму…» І так проказуючи, пошкандибав довкола пожарища, інколи зупинявся, оглядався на всі боки, ніби хотів когось тут побачити, а в одному місці, відклав милиці, поволі й обережно став на коліна, перехрестився і між псальмою промовив:

— Мир праху твоєму, чесний трудолюбче! Дивився на небо, просто в надмірний простір над собою. Яке велике небо! І все довкруги! І старий підносить душу свою разом з поглядом очей, а уста щось мимрять невиразне.

І він не був здивований, коли, вернувшись до своєї хижки, несподівано застав Івана Мороза, що сидів на лаві біля столу і спокійно розмовляв з Маланкою.

— Ну, от, Іване, — проговорив старий, відставляючи милиці і за чимсь лапаючи рукою на полиці… — Боже діло! Чи ж думали коли, що таке побачать наші очі, — мимрив він.

— А де ж батько? — запитав Іван.

Старий нічого не відповів, лише розгорнув книгу, що дістав з полиці, і сказав:

— Помолимось за його душу…

— Ні. Чекайте! Як же все це сталося? — питав Іван.

— Сам знаєш, як сталося, — відповів старий.

— Та кажіть толком, — нетерпеливиться Іван.

— Толком? Іване! Що ти, що ти! Як толком? Де тут толк? Сину! Та я… Та я… Та я… Слів нема, сину, а ти толком. У землю йдемо! У землю! Через огонь… А як сталося — так і не скажу… Не знаю! Не бачив!

— Батька не бачили? — гостро питає далі Іван.

— Сьогодні ще бачив. Рано. Вийшов, було, на двір, сонце так гріє, а вони, бачу, також вийшли… Гарна, кажуть, Кандоре, весна збирається. Та, кажу, гарна то гарна, а кому з того втіха. Як, кажуть, кому? Людям. Хе, кажуть: люди жили, люди живуть і люди житимуть… Отак погуторили, погуторили, вони пішли до себе, я до себе, а десь так за годину-дві і почалось. Я плів оту-о колиску, Маланка сиділа отам, де і тепер… І враз вона забелькотіла, глянув на неї, а по її лиці тіні забігали…

— Хто ж міг це зробити? Батько? — запитав знов Іван.

— О, ні! О, ні! Свят, свят, свят! — майже злякався старий… — Ніяк, ніяк!

— Ну, а хто ж? — нервово питав Іван.

— Господь святий знає! — розвів старий руками. — От не скажу! Бо не знаю… Бо не бачив…

— Знаєте що, Кандоре! — промовив спокійніше Іван. — Тут заноситься на погане діло. Раджу вам іти звідсіль.

— Куди? — швидко відповів Кандор.

— Маю для вас місце.

— Ні! — казав старий спокійно і похитав головою. — Не піду.

— Вас уб'ють, — сказав Іван рішуче. Старий лише махнув нетерпляче рукою і розгорнув книгу.

Іван не мав ані часу, ані бажання молитися. По ньому було видно, що він у стані людини, що для неї слова, навіть ті надхненніші, тратять силу. Але він перечекав терпеливо і вислухав усі псальми, що ними супроводжував Кандор душу «раба Божого Григора» у ту її найдальшу дорогу, куди всі відходять і звідки ніхто не вертається. І щойно після того Іван пішов.

До Лоханських прибув серед ночі і то через чорний хід… Ніхто з них не спав, світилась мала лямпка, Мар'яна сиділа біля ліжка Вірочки. Коли Іван увійшов, вона схопилася і пошепки промовила: — Іване! За тобою приходили! Не гай часу! Тікай!

— Що з нею? — кинувся він до Вірочки.

— О, Боже! Нічого. Простуда. Пройде! Не гайся, Іване! — і уста її затремтіли. Доктор і Марія Олександрівна також наглили. — Отут маєш клуночок. Білизна, харчі! — казала Марія Олександрівна. Іван нічого не чує, він стоїть біля ліжечка дитини, вдивляється в її ледве помітне личко, вслухається в її майже нечуйне дихання. У коридорі виразно почулись чиїсь кроки, відчинились і зачинились вихідні двері…

— Іване, йди! — майже в один голос заговорили всі, а Марія Олександрівна втискала в Іванові руки пакуночок і благально шептала:

— Йди! Сину! Йди! Покинь усе! — А руки її дрижали, уста ворушилися, сльози текли по її зморщеному обличчі.

Іван поволі, ніби двигаючи величезний тягар, звівся на весь свій зріст, якось непритомно глянув на всіх, ніби він не розумів, чого від нього хочуть. Запанувала хвилинка тиші, і раптом Мар'яна вибухла на весь голос риданням, кинулась на груди Іванові:

— О, Боже! Чи ти нас чуєш?

А Іван, хапаючи повітря, ніби він задихався, пригорнув Мар'яну і низьким глухим голосом промимрив:

— Я вже йду! Я вже йду! Бувайте здорові! — і ковтаючи сухим горлом, схопив машинально клуночок і мовчки, навшпиньки пішов до виходу. Мар'яна провела його до дверей, сама зачинила їх, верталась похитуючись, ніби п'яна, з усієї сили трималась, щоб не впасти.

Згущена, глибинна тиша стояла в повітрі між чотирма стінами кімнати Лоханських, усі сиділи непорушно, німо, пригнічено, доктор зігнутий з похилою головою. Марія Олександрівна німа й бліда. Мар'яна заніміла з заплаканим обличчям і розпатланим волоссям. Усі чекають. Усі певні, що «вони» прийдуть. Кожний мент, кожної хвилини…

А коли через деякий час, у коридорі різко й нетерпеливо задзвенів дзвінок, усі, хто де був, зірвалися на ноги. Доктор пішов на дзвінок. Він намагався бути спокійним, але виглядав, мов пійманий на якомусь злочині. Марія Олександрівна забігала, ніби чогось шукала і не могла знайти. Прикривала нашвидку ліжка, підставляла під стіл стільці, закривала Мар'яну, ніби її хто мав забрати, зиркала на ліжко Вірочки і, здавалось, хотіла крикнути, як застукана пташина. Мар'яна підбігла до дверей і, зіп'явшись чомусь на пальці, ніби так краще почує, слухала. Чує слова, кроки, йдуть… Відбігла назад на своє місце біля Вірочки… І ледве встигла це зробити, як двері рвучко відчинилися, і один за одним, повільно, розраховано увійшло двоє широкоплечих чоловіків в уніформах ҐПУ. За ними обережно ступав доктор. Війнуло гострим і болючим. Мар'яна враз заніміла, в ній все напружилось, відчула в ухах шум, в ногах млявість. Марія Олександрівна дивилась і, здавалось, ніби вона бачить не людей, а гадів.

Ті ж спочатку повільно й мовчазно все довкруги оглянули, потім один з них скерував свій зір на Мар'яну.

— Ви його жінка? — почувся низький, бубнявий голос. Мар'яна намагалась відповісти, але відчувала, що не може. Не стало голосу. Вона заніміла. Усі її м'язи дрижать. Уста пересохли. Вона чула нові питання, але в дійсності вони не доходять до її свідомости.

— Я не знаю… Я не знаю… — мимрить вона непритомно.

— Як не знаю? Не знаєш, чи ти його жінка? — говорить той металевим голосом.

— О! Так! Так! — киває вона головою.

— Де чоловік? — падає знов гостре питання.

— Не знаю… Не знаю! — мимрить Мар'яна.

— Брехня! — чує вона окремі слова. — Він тут був! Ось його слід! — І він вказав на помості мокрі плями. Мар'яна глянула і тоді щойно почала вникати у зміст мови і вибухнула нагло плачем.

— Так. — почувся обережний голос з-за широких плечей ґепеушників. — Він тут був, але пішов… І куди — не знаємо. — Ґепеушник повернув верхню частину свого тіла.

— Доктор! Не валять дурака. Бабці своїй розкажіть! Та коли ви вже дійсно таки не знаєте… Що ж! Підете самі! — і він вказав на Мар'яну.

Марію Олександрівною шарпнуло, заквилила Вірочка, Мар'яна кинулась до неї.

— Товариші, — виступив з-за плечей доктор. Голос його зривається, але він говорить. — Товариші… Алеж… Дивіться. У неї хвора дитина.

— Так, так… У неї хвора дитина, — озвалась і Марія Олександрівна і навіть, здається, підбадьорилась.

— Да! При смерті, — додає доктор. Ґепеушники стояли непорушно, здається, навіть не слухали того лементу, мали щось інше на думці, один з них вийняв цигарки й механічно закурив, усі замовкли, на стіні чітко і спішно цокав годинник.

— Ще там подивимось, — рішуче каже один, і обидва одразу виходять.

Іскрина надії зажевріла в душах усіх трьох нещасних, і кожне з них боялось поворушитись, щоб, бува, не згасити її.

А годинник швидко цокав, у коридорі знов почулись кроки, знов відчинились двері. На цей раз увійшов лише один з аґентів. Випустив спокійно дим з рота, струсив пальцем попіл цигарки і байдуже казав:

— Да, Морозова. Підете з нами. Явиться муж — вернетесь. Бистро, бистро! І ніяких гвоздєй! — враз викрикнув він вийнятково різко.

Батько, мати й дочка заніміли, ніхто з них не міг рухнутись, Марія Олександрівна отямилась першою, руки її дрижать, ноги підгинаються, вона швидко хапає щось із одягу, щось із їжі. Вірочка сильно закашлялась і крізь кашель розплакалась, доктор і Мар'яна кинулись до неї, ґепеушник схопив Мар'яну за руку, Мар'яна падає, аґент вихопив з кобури револьвер…

— Вставай, стерво! Ми тут не прийшли бавитись в обмороки! — і націлив револьвера. Марія Олександрівна і доктор кинулись до Мар'яни, звели її на ноги. Мар'яна похитується. Через деякий час, вона вже стоїть на ногах закутана, подібна на мумію з клуночком під пахвою. Ні з ким не прощається, нічого не говорить і мовчки йде до виходу. Один з аґентів відчиняє їй двері. Батько й мати стоять занімілі в коридорі. Двері відчинилися й зачинилися. Настала глибока тиша.

IV

У суботу, двадцять четвертого березня, о шостій тридцять вечора, Іван Мороз зійшов з потягу на головному вокзалі Києва і поволі, з клуночком під пахвою, весь з ніг до голови зім'ятий, ніби пожований, з підпухлими очима, пропихався крізь збитий натовп до виходу.

Київ! Ось він той Київ. Не бачив його від часу революції, тоді ще, здається, був тут гетьман, усе блищало, рухалось, гомоніло. І де все то ділось тепер? Чому так багато подібних до Івана? І чому так багато сірого, ніби ця барва тут одна-єдина і іншої не сміє бути?

Зрештою Іванові не до того, має свої турботи, майже не дивиться і не бачить, озирається лише і майже не розуміє чого він тут, що хоче тут робити. Влився в рухливу, сіру, обезобличену, як і сам, масу і поволі рухається в якомусь напрямку, здається, байдуже якому. Тисяча вагань мучить його. Йде і не йде. Слід би знайти брата Петра, сина Василя, і разом знає, що не слід їх торкатися. Він же Іван, зачумлений, розсадник пошести, проклятий і викинутий. Він же незаконно ступає по цій землі і дихає цим повітрям. І як йому в такому вигляді з'явитися перед очі брата Петра, що ледве пережив ті ЧК, ті ҐПУ, ті чистки, нічні відвідини, зникнення, ліквідації. Петра зіпхнули до однієї кімнати колишнього його власного мешкання з усім його майном. Він ледве живе з дня на день, не будучи певним в завтрішньому дні.

Але Іван усе таки йде до свого брата… Там таки займає один куток і його син… До кого, зрештою, має зайти? Бодай поінформується, бодай знайде точку опертя, бодай відпочине… І зачекає вісток з Канева, — як там і що там, він же нічого не знає, що там діється, а знати конче хоче, особливо він турбується про свою доньку Вірочку…

Поволі, обережно знаходить він будинок, де мешкає брат, вагаючись, відчиняє двері, крадькома, ніби він злочинець, йде вгору по сходах, дуже слабо освітлених. Він придивляється до кожних дверей, густо заліплених різними цидулочками, старанно оминає кожну зустрічну людську постать, аж поки доходить до другого поверху і на одних дверях, між численними написами, знаходить: «Петро Мороз. Дзвонити — один довгий і один короткий».

Коли двері відчинилися, якась невиразна постать зустріла його на цьому порозі запитом — «Вам до кого?» — йому хотілося все кинути і тікати. Не кинув і не тікав… Промимрив швидко ім'я брата, і постать впустила його до середини, заваленої різними речами, і вказала на двері в кінці вузького проходу. Іван підійшов до тих дверей і постукав. І коли йому сказали увійти, відчинив і увійшов. І зупинився біля порога, мов жебрак, із своїм клуночком. І бачив у слабо освітленій кімнаті безліч речей на всіх стінах і у всьому просторі, а між тими речами побачив жінку, що щось смажила на примусі, і молодого парубка, що сидів далі в кутку при столику… Хвилина глибокої тиші наступила при цьому. Жінка, перестала смажити, залишила сковороду, зробила кілька кроків у напрямку Івана…

— Іван? — проговорила вона переляканим голосом, а очі її дивилися, мов би бачили мару.

— Так, — промимрив Іван. — Це я, Катерино! — Жінка кинулась йому на шию, і зайшлася глухим плачем. Іван незграбно намагався визволитись з її обіймів. — Ну чого, ну чого? — мимрив він і не знав, що робити. Парубок, що сидів у кутку, звівся і поволі підступив до Івана й Катерини. Катерина лишила Івана і кинулась знов до свого примуса. Іван глянув на парубка і якось ніби посміхнувся. — Виріс — диви! — промовив він, і обидва вони обнялися.

— Підходь, Іване. Сідай! Василю! Зроби там батькові місце. А Петра й Михайла ще нема… Вони зараз надійдуть… Сідай, Іване… — говорила Катерина

— Сідай, батьку! — каже й Василь і вказує йому на стілець біля столу. Іван сідає, кладе свій клуночок на колінах, ніби він лише на хвилинку зайшов і зараз ось відійде. І ніхто йому того клуночка не віднімає. І він не знає, що далі казати, а його очі збентежено дивляться по всіх стінах, що на них стільки тих портретів великих і малих, усіх тих, що їх імена чути на кожному кроці. І той з бурхливою чуприною і великою бородою, і той з лисою головою, і той з великими, гусарськими вусами, і інші, і інші. Їх тут так багато, що Іванові робиться ніяково. З'їдлива, сіра втома лягла на його обличчі і він має одно-єдине бажання: мовчати. Дивне, незбагнуте почуття купчилося в його нутрі: здавалось, він не прийшов до своїх людей і взагалі не до своїх, а попав до зовсім чужих людей десь на іншій плянеті, з якими він ніколи не мав нічого спільного.

Чекали на прихід Петра, а головне Михайла. Катерина, видно, дуже збентежена, Василь ще більше. І коли з'явився Петро і побачив Івана, він зблід. Іван це виразно помітив.

— Іване! — вирвалось у Петра, і він кинувся братові на шию, потім скинув своє старе, потріпане пальто і швидко ходив по хаті. Іван знов сів на своєму місці. — Діло дрянь, Іване! — казав Петро. — Чи бачив ти, що там вони про тебе понаписували? — запитав він, схопив газетку, що лежала на ліжку, і подав її Іванові. «Зламати спротив озвірілої куркульні» — мигнуло перед втомленими Івановими очима. Іван лише глянув на цей наголовок і відкладає газету. — Ні, ні, Іване! Прочитай! — каже Петро. — Там про тебе… — Іван бере газету і читає: «Розпорядження партії й уряду про ліквідацію куркуля, як представника окремої кляси, натрапляє на селах на впертий опір всіляких залишків проклятого царського режиму у вигляді куркульні, підкуркульників та різних інших їх пособників. Так у селі Ліпляві, Переяславської округи, озвірілий куркуль Микита Боровик почав стріляти в бриґаду активістів, при чому було вбито двох комсомольців і поранено голову райвиконкому Михайла Калиниченка.

Органам ҐПУ вдалося ствердити, що головним заправилом тієї бандитської зграї був відомий на цілу округу багач Іван Мороз, в минулому царський офіцер, що йому вдалося уникнути правосуддя пролетарської влади і аж до цього часу вільно перебувати на хуторі, не дивлячись на те, що свого часу там містився штаб відомого бандита Водяного, шваґра Морозового, до якого належав також сам Мороз і його рідна сестра Тетяна.

Коли ж настав час повної ліквідації того гадючого гнізда, Іван Мороз, щоб не віддати хутора державі, запалив його з усіх кінців і разом із своїми підкуркульниками вирубав у пень три десятини прекрасного овочевого саду. Надіємось, що на цей раз наші органи безпеки виявлять більше чуйности і подбають, щоб подібні елементи були з корінням винищені, де б вони не були, по всій території нашої великої соціялістичної вітчизни…»

Під час читання у кімнаті стояла велика тиша, і коли Іван дочитав і поволі відклав газету, Петро перебив мовчанку.

— Ну? Тепер ти нас розумієш? — казав він, і голос його був зовсім дубовий, ніби він говорив з підземелля.

— А ти віриш тому, що там написано? — запитав Іван також зміненим голосом.

— Що тут поможе — віриш — не віриш? Що тут поможе!

Іван мовчав, Катерина мовчала, Василь мовчав.

— А ви… — почав було Іван… — Того… Я ось того… Я лиш було… Знаєш… Зайшов… Ну, але раз так. Я ось піду, — і Іван устав.

— Ні! Іване, ні! — вирвалось у Катерини. — Куди ти підеш?

— Чекай, — казав вже спокійніше Петро. — Дійсно, куди підеш на ніч…

І саме в цей час, як бомба, увірвався Михайло.

— Батьку! — почав він було, але побачивши Івана, засікся…

— О! Дядько Іван! Здоров, дядьку! — подав швидко Іванові руку і міцно її потиснув. Усі стояли, усі сподівалися гіршого, всі полегшено відідхнули. Михайло одразу перейшов на інше. — Маю не таку несподіванку! — викрикнув він захоплено і вихопив із свого портфелю також газету. — Дивіться! — і вказав на першу сторінку. Усі глянули на газету. На першій її сторінці на весь зріст красувався портрет нікого іншого, як наймолодшого з Морозів — Андрія. З широкою посмішкою, з орденом на відлозі, у новому костюмі… І навіть в капелюсі! — От вам, дядя! — викрикнув Михайло. — «Он нас бйот по ліцу правдой!» — прочитав він на весь голос.

Несподіванка потрясаюча, громоподібна! Усі заніміли. Виявилось, що Андрієва книга «Ллють сталь», що свого часу вийшла у київському видавництві «Книгоспілка» і що зазнала нищівної пролетарської критики майже у всіх друкованих органах України за різні численні збочення, тепер вийшла російською мовою і несподівано наробила великого галасу. Сам Сталін висловився про неї: «самая крупная кніґа, какую мнє прішлось за послєднєє врємя чітать. Ана б'йот нас по ліцу правдой. Большевістская кніґа, настоящая!»

— Браво, дядьку Андрію! Браво. От це я розумію! — захоплено викрикував Михайло. Всі, за вийнятком Івана, заахали, загомоніли, заворушилися. Гробовий настрій, що його приніс Іван, змінився враз на райдужний. Сідали за стіл, їли смажену картоплю, пили гарячий чай, гомоніли. Згадували на всі боки Андрія, Михайло оповідав, яке враження зробила ця вість на комсомол, як йому ґратулювали. — Та що й казати! Звісно Андрій. Справжній Мороз! А ти, дядьку Іване, — звернувся величний Михайло до Івана, — одно прошляпив: невчасно кинув весь той хутір — бий його грім ясний! — Івана, мов би, цукнуло, але він стримався.

А Михайло продовжував велично:

— Знаєш же наші пречудові, епохальні часи пролетарської, так би мовити, фабрикації. Кинув би все то к бісовій матері і зайнявся б більш відповідною музикою, — бив би молотом, гнув би підкови, лив би, як Андрій сталь, — ех, ти гречка, гречка, дядьку Іване, а ще й битий і генералом був, а тепер вони, чого доброго, захочуть зробити з тебе крілика, вони ж у нас, знаєш, найбільші поступовці й дослідники, он наш Василь все те прекрасно знає…

Говорили так довго, властиво говорив Михайло, всі решта, навіть Василь, мовчали, Петро задоволено посміхався і поглядав на стіни, а Катерина лише то підходила до дверей, то відходила до свого Михайла і кілька разів показувала йому на губи. На Івана найшло знов пригноблення, він хотів хоч щось відповісти своєму племінникові, слова рвались з уст, але стримав себе. Не треба. Нема про що говорити. Все сказане.

А потім Михайло і Василь відступили своє спільне ліжко Іванові, а самі кудись зібралися йти.

— Але ж, хлопці… Куди на ніч? — турботливо питала Катерина.

— Прошу, мамусю, не хвилюватися. Твої виводки вернуться цілі і непорушні до тебе! — заявив Михайло при відході. І пішли…

Хлопці опинилися на вулиці, взяли напрям вверх бульваром Шевченка, перейшли на другий бік і йшли попри паркан Ботанічного саду. Було біля дев'ятої, погода провесняна, зорі ясні і сильні горіли в небесах, холодом тягнуло зі сходу, люди окремими точками сюди й туди сновигали… Хлопці радились. Мусять щось знайти для Івана. Це не легка справа, вони дуже добре це розуміють, але це зробити треба і мусять.

— Найгірше в цій халепі, — казав заклопотано Михайло, — що за нашими пролетарськими законами моралі, я мусів би оце прямісінько піти до ҐПУ і піднести їм мого дядечка на срібній тарілочці, мов апельсинчик. Я сам, і якраз учора, вимагав у комсомолі не знати ні батька, ні дядька, ані якого будь дідька, коли це потрібно «для справи». І враз отаке…

На розі Володимирської кожний пішов своєю дорогою. Василь повернув Володимирською в напрямку опери, Михайло з виглядом скинутого янгола, шествує вправо попри університет і зникає в тіні каштанів і будинків.

Історія Василя, сина Іванового, внука Григорового почалася на цих вулицях років три тому, коли він, ідучи за гаслом усієї тодішньої молодої України, спішив до града столичного «вчитися». Був він кращим учнем своєї канівської школи, особливо в математиці, але, як казав старий Григор, видно ми під якоюсь такою дивною планетою народилися, що нема нам місця у школі. Синів моїх не хотіли приймати «пани», а внуків «хами»; і так з сьомої кляси прийшлось Василеві звільнитися «за соцпоходження» і віддатися під опіку славетного Афіногена Васильовича Левицького, що був також позбавлений права викладати у школі, але не позбавлений можливости «вивести в люди» цього останнього Мороза і навіть ризикнути рекомендувати його, як екстерна, до Київського Політехнічного Інституту, де, до речі, його родич Федір Левицький, був на той час ректором.

Але ніякі рекомендації, тим більше такої небезпечної особи, як Афіноген Васильович, не могли мати тут впливу, а тому Василь з хутора залишився, можна сказати, на вулиці міста без засобів, без харчів, без даху над головою, на хутір вертатись не хотів, бо знав, що з ним буде кінець, а тому пішов по фабриках та заводах, аж поки не зачепився на Ленкузні, що саме тоді почала розбудовуватись, по ковальському цеху. Бив молотом, набив тверді, мов підошва, мозолі, діставши спочатку сорок, а пізніше шістдесят карбованців на місяць, чого йому ніяк не хватало навіть на харчі, але був ще хутір, і той йому помагав.

А з помешканням виручив його один, досить дивний і досить оригінальний священик, настоятель так званої Залізної церкви святого Івана Золотоустого, що стояла тоді ще на Єврейському базарі — протоєрей Прокіп Поспіловський — відомий книжник, архіваріюс і знавець цілющих трав, що підібрав хлопця, можна сказати, на вулиці і примістив його в одному з кутів захристії тієї ж церкви, разом з купами різного церковного майна, звезеного сюди чи не з цілого Києва.

А пізніше, коли Василь вбився в колодочки, і міг щось платити за свій куток, він перенісся на помешкання свого дядька Петра і зайняв там половину ліжка свого двоюрідного брата Михайла, де й застав його тепер батько.

І цікавився Василь не лише своїм молотобойством на Ленкузні, і любив він не лише одну математику, а й, ще будучи під опікою Поспіловського, почав він, не в пору добі і обставинам, займатися усяким тим крамом, що його знайшов у Залізній церкві… Спитатися б його лише, навіщо здалися йому оті різні дивовижні, закурені, писані бозна якою мовою, розбиті і забуті Леярди, Сміти, Сайси, кумедні халдейо-вавилонсько-асирійсько-фінікійські дослідники, що поруч з Григорієм із Нісси, святим Августином, Кедмоном, Ломбардом, Томою з Аквізи, Петром Мучеником і іншими, і іншими, чогось так зацікавили молодого хуторянина з хутора Морозівка, що він і сам не зміг би відповісти, чому.

— Чи не думаєш часом в теологи? — кпив з нього Михайло.

— Можливо, — відповідав поважно Василь.

— Тепер такий крам хіба не підходить, — казав знов Михайло.

— Чому? Он Ґете «мудрець ти той, що й був колись».

— Ґете! Спитай краще нашого Бухарина — той ті справи знає краще.

— Можна й Бухарина. — спокійно казав на це Василь. І взагалі він відзначався спокоєм, повільністю, розвагою… Ні. Не Михайлові, тому теперішньому, погодженому і сучасному, збагнути Василя. Він «хотів» пізнавати явища, хотів знайти відповідь на багато питань, що для Михайла були вже «ясними» і «розв'язаними», але для Василя вони видавались не тільки не розв'язаними, але ще більше заплутаними, ніж були до цього часу. І мова його була «інша», не «сучасна», не «властива добі» і він знав, що з багатьома речами теперішнього він ніяк не погодиться, як би і хто б їх йому не підносив. Але він мовчав. Він був весь у собі і з собою. Сам, здається, на якомусь безлюдному острові серед розбурханого, непривітливого моря.

А одного разу в його своєрідному житті трапилась невеличка пригода, що згодом обернулась у справжнє чудо. Це сталося, здається, на другому році його перебування у столиці. На заводі відкривали клюб, і на те відкриття запросили балетну школу відомої Лінчевської. Василь любив такі речі, любив мистецтво взагалі і він мусів там бути. Трохи краще, ніж звичайно причепурений, мішкуватий, у своїх окулярах, він захоплено слідкував за виступами молодих танцюристок і в одному характерному танці, зовсім не школярського типу, він несподівано помітив одну з'яву, що щось йому дуже нагадувала.

Перемігши вагання, він послав за куліси записочку на адресу молодої танцюристки, що її прізвище на програмці значилось Шур. Ала Шур. Записочка дійшла за призначенням. Це була та справжня Ала, яку він знав давно, хоч вона звалась тоді не Шур, а Рязанова. Це була та, що через неї так трагічно потерпіла свого часу карта Европейської Росії часів незабутнього «Афоґена» Васильовича. І зустрілись вони радісно, Ала була чарівна, приємно здивована і першим її окликом було:

— І як ти, Василю, шалено вигнався! — Здорове, свіже, відкрите обличчя Василя засяяло барвами веселки.

І після того Василь почав «бувати на Костельній» — у помешканні Али. Місяці, роки. Після кузні, після захристії, це було для нього справжнім благословенням неба. Це була чи не єдина в Києві, цього роду, кватиря, що якимсь дивним чудом залишилась недоторкнутою з часів «проклятого царського режиму». І спражні, тяжкі, дубові меблі, і перські килими, і справжня їдальня, справжній сальон, справжня кухня. І справлений рояль з купами нот, і товариство, залицянки, флірт, любов. Ніякий совєтський режим, здається, не мав сюди доступу, і на сторожі цього стояв Шур — інтендант, поставщик різних державних установ, справжній чудодій і справжній майстер свого діла.

Тут Василь почав також своє «тринькання» на фортепіяні, тут, завдяки знаному піяністові Манові, розвинув свою любов до шахів і тут, якраз за партією шахів, він ознайомився і сприятелювався з леґендарним командиром, героєм славетного Перекопу, заступником шефа генерального штабу Київської воєнної округи, Дубовим.

Ця остання подія відіграла в житті Василя ролю вирішальну. Дубовий, кажуть, був не лише леґендарним командиром з безліччю орденів на своїх могутніх грудях, але він також був першим шахістом всього генерального штабу, як також доля хотіла, щоб він закохався в прекрасну балерину Алу Шур і став її постійним і настирливим гостем.

Та сама доля захотіла, щоб одного разу, коли леґендарний герой саме відвідав свою прекрасну даму серця, Василь і Ман сиділи і завзятюще змагалися за партією шахів. Герой не міг видержати спокуси і замість розважати чарівну господиню, почав придивлятися до гри, спочатку так між іншим, а згодом захопився зовсім, забув за все на світі і лише викрикував різні бойові оклики захоплення. Гра видалась йому чудовою, і коли скічилась партія, герой забряжчав острогами і забажав сам зрізатись одну партію і то не з ким іншим, як з Морозом… І був весь, просто весь, розторощений, коли після впертого, довгого змагання, той вайлуватий хлопчисько в окулярах, обдарував великого воїна, раз за разом, аж трьома матами.

— Ну, знаєте! Як вас звуть? — запитав герой, весь п'яний, десь о третій ночі, встаючи після того третього мата. У Василя стояв на чолі піт.

— Мороз, — відповів він.

— Да, Мороз. Від такого мене облито потом, — промовив з притиском герой. — Мушу ще раз з вами зрізатись… Але знаєте… Солідно!

І вони умовились, і з цього почалося. Грали, змагалися. Дубовий все більше і більше входив в азарт, іноді у нього запирало віддих, він скидав з себе мундир, розщіпав пояса і разом все більше і більше переймався повагою до свого юного партнера.

— Чорт зна що! — вирвалось у нього одного разу після восьмигодинної, безперервної гри. — І як це ви, з вашими, можна сказати, феноменальними мозжищами та й опинилися отак за бортом?

Василь дав скромно зрозуміти, що тут, либонь, рішають не самі мозжища, а й інші, не менш важливіші причини, що герой одразу зрозумів, але що його ніяк не переконало. Він, до речі, був одним з тих людських типів, для яких існує лише одна форма їх вияву, в даному випадку це був воїн, що любить своє ремесло не за страх, а за совість, що знає своє діло, чесно і сумлінно виконує свій обов'язок, а до всіх тих «інших політик» яке йому «собаче діло».

Але зустрівшись з випадком Мороза, в ньому щось від обурення закричало: що це могли бути за такі «соціяльні» причини, що цьому здоровому, чесному, лобатому, з ясними очима, хлопчиськові забороняли вчитися, скажемо, математики? Він намагався якось цю справу збагнути, знайти в ній якусь логіку, але скільки він не трудився, нічого не міг зрозуміти. Розумів лише одно: молода людина, що з неї пре талантами, не може виявити своїх здібностей, бо десь комусь цього не хочеться.

І одного разу Дубовий, дуже просто й дуже рішуче, запропонував Василеві те, що було в його силах: вступити на військову службу. Василь спочатку отетерів: поперше, це не його покликання, подруге…

— А! Що там те друге! — перебив його Дубовий. — Плюнь! Смали до нас і баста! — висловився він своєю вояцькою мовою.

Василь задумався, бо було над чим задуматись. Траплялася нагода вирватись з кузні, до якої мав найменше покликання, але і ця нова можливість перекреслювала сливе всі його дотеперішні аспірації. Хотів бути професором, математиком, винахідником і враз таке.

— Генералом зробимо! — барабанив своє Дубовий. Артилерія! Школа! Математика! — І Василь погодився. Нічого іншого, кращого для нього тепер не передбачалось. І саме в цьому стані застала його батькова справа.

Молодий Мороз не вмів особливо метушитися, не належав також до боягузів, але ця остання подія вивела його з рівноваги. Розумів і усвідомлював цілу важливість справи. Знав, які страшні наслідки загрожують його батькові, а з тим і йому самому. Багато років Сибіру, це ще те найлегше, чого може батько сподіватися. Від нього ж самого, в крайньому разі, вимагатимуть зречення батька, чого, він знав, зробити не може і не зробить, а тому і прощай усі добрі наміри Дубового.

І коли Василь опинився на вулиці за пошуками приміщення для батька, він одразу зрозумів повну безнадійність свого підприємства. Він знав дуже добре, що в цілому Києві ніде і ніхто не зможе прийняти батька на мешкання. Він намірився, було, йти на Костельну, але потім одразу зрозумів, що саме там найменше може чогось сподіватись. На тому острові добробуту саме більш, ніж огню і чуми, боялися яких будь «політик». І він пригадав собі Поспіловського. Давно вже його не бачив. Чи існує він ще в Києві? Це єдине місце, де ще міг би Іван прихилити свою голову. Поспіловський не відмовить, Василь був певен, що Поспіловський не відмовить, якщо він сам має ще бодай якийсь невеличкий вільний кутик.

І Василь раптом міняє свій напрямок, повертає назад і вже не йде, а майже біжить до бульвару Шевченка, ловить перший трамвай і мчиться до Єврейського базару. Так. Церква ще стоїть. Базарна площа темна і порожня. Зникла лише огорожа, що була біля церкви. Чимсь страшним, зловіщим віяло від цієї осамітненої будови, аж ніяково було до неї підступати. Але Василь усе таки до неї підійшов, довго і настирливо добивався до її вузьких, замкнених задніх дверей. Ніхто йому на це не відповів. Знов стукав, знов добивався. Дарма. З тяжким серцем Василь лишає церкву і йде поволі без мети і напрямку вверх вулицею, що колись звалася Столипинскьою, а тепер Гершуні. Він думає, він намагається щось пригадати. У нього ще є надія, що може щось придумає Михайло. Той тут народився, у нього багато знайомих, він знає місто з усіма його найінтимнішими прикметами, пригадався навіть колишній Михайлів друг і приятель Петька з Шулявки, пригадались безпритульні, що їх тут стільки завжди вештається, і Василь навіть задумав, чи не піти б і йому у ті місця, де їх найбільше буває. Бачив їх при казанах, в яких топлять асфальт на вулицях, бачив на базарах, у парках, у залишених руїнах. Але він не тратив ще надії з церквою. Там ще все, здавалось, на місці, може Поспіловського десь не було, він часто десь зникає, приходить пізно, біля одинадцятої, дванадцятої. Василь мусить ще раз туди піти, а тим часом він мусить кудись зайти, щоб бодай погрітися. Відчув холод, був легко одягнений, почував себе на вулиці осамітненим і залишеним і рішив зайти до Шурів. Про свої справи не буде там нічого говорити.

У Шурів ще світилося, це саме їх час. Ала, можливо, щойно вернулася з театру, саме тепер там гості, всі вікна світяться. Ала привітала Василя, як звичайно, радісно, з легким, поспішним, на пальчиках поцілунком в передпокою, коли їх ніхто не бачив, але глянувши на свого приятеля, одразу зрозуміла, що з ним щось не в порядку.

У кімнатах, як звичайно, горіли світла, вешталось декілька гостей, зяяло відкрите піяніно, валялись байдуже зшитки нот. Василь присів до піяніна і навмання брязнув кілька імпровізованих акордів. До нього згоком підійшла Ала.

— Що з тобою, синок? — запитала вона його.

— А! Нічого… — відповів він, і пальці його нервово побігли по клявішах. Ала не питала більше, вона лише гостро глянула на нього і відійшла. І лише згодом, коли гості відійшли, а Василь зістався і все чогось чекав, Ала німим кивком поманила його до своєї теплої кімнати і тут враз, без ніякої причини, кинулась на канапу і зайшлася спазматичними риданнями.

Виглядало на театр, але Василь виразно відчув в собі глибинне потрясения, ніби крізь нього пройшла вогненна іскра. Безодню горя висловлювала та ніжна жінка. Василь, по-ведмежому розгублений і безрадний не знав, що робити. Його велике, енергійне, мужнє обличчя покрилось виразом дитячої безпосередности. Ала ж нагло і метко повернулася і, мов пантера, стрибнула Василеві на шию. Цілуючи його гарячими, мокрими поцілунками вона пристрасно і швидко задихаючись говорила:

— Бо то ви! Бо то ви! Дурні! Соромно мені за вас! Ненавижу! Василю! Чому ти мене не любиш? Чому ти мене не любиш? Ти! Ти! Лишайся сьогодні у мене! Мій чоловік поїхав до Москви! Я сама! Я зовсім сама!

— Ало? — питав зовсім збентежений Василь ту жінку, ніби бачив перед собою страшну з'яву, яку знав, але якої ніколи не сподівався бачити. — Ало? Що ти… Що ти собі думаєш?

— Нічого я не думаю! — різко, швидко й рішуче відповіла вона. — Я тебе люблю і це все!

І коли Василь не знав, що тут ще сказати, вона тим же тоном продовжувала:

— Дивуюся, що ти такий! Ти всім уступаєш! Ти мовчиш. Ти чекаєш благородства. Сподіваєшся, що люди будуть з тобою добрими. Помиляєшся! Нема в нас того товару, що зветься благородство: Боротьба клясів, братіку! От що!

Василь глянув на неї, очі його широко відчинені, на обличчі здивовання. Перед ним на канапі, вже не сиділа, а півлежала гарна, молода, свіжа жінка — Ала! Алочка! Та сама… Що тоді. Та з Канева. Та з довгою русявою косою. Та, що носив її завжди у своєму ще дитячому серці. Та, що зустріла його тут у цьому непривітливому місті з відкритими раменами, і вона каже йому ті слова, яких він завжди від неї чекав, але ніколи не сподівався почути, та, що, на його думку, краща з кращих, благородна з благородних, талановита з талановитих.

— Ти думаєш, що це можливо? — враз якось несподівано вирвалось з його уст.

— Що чи можливо? — гостро запитала вона його.

— Те все, що ти кажеш?.. — відповів він.

— Дурень! — кинула вона повне погорди одно слово і з призирством одвернулася.

Він не міг знайти перед нею виправдання, знав її в її минулому, що вона йому вже не раз висловила, не міг ніяк назвати її легковажною, не дивлячись на всі її пригоди, на Шура, на Дубового, на меблі, на килими… Знав, що пройшла вона крізь усі «мідяні труби» нашого брудного часу з усіма його базарами, старим барахлом, залицянками капралів, з усіма тими ниточками життя, що їх часто приходилось викупляти честю жінки, святістю матері, гідністю людини, щоб пройти, щоб вижити, щоб не звалитись передчасно до ями, щоб не розчинитись у просторі, як порох під ногами вулиці. Василь безпорадний. Ні. Василь не знає, що тут робити. Їй робиться його шкода. Вона повертається знов до нього і повільно, розтягаючи, ніби їх цідить, слова, каже:

— Ну, чого ж, скажи, неможливо? Я тебе, Василю дорогий, питаю: чого неможливо? Спекулянтові Шурові — можливо? Капралові Дубовому — можливо? Усім тим, що вимотують нас, що п'ють з нас наші найсвятіші почуття, що нас недостойні — можливо… Лише тобі, Василю… — але вона цього речення не докінчила. Василь враз пополотнів, уста його задрижали, очі люто заіскрилися. Вона повільно почала відхилятися, ніби боялася, що він скочить на неї і поб'є. Але він швидко собою опанував, відійшов до вікна, де стояла покрита виблідлим килимком менша канапка і повалився боком на неї.

— Знаєш, — казав він, незграбно лежачи, ніби йому бракувало тут місця, — знаєш, чому не можна? Не можна, бо прийшов мій батько… — Хвилинка наглої тиші огострює значення останнього слова.

Ала враз зривається і сідає. Дивлячись на Василя великими своїми, як небо синіми, очима вона перелякано питає:

— Батько? — і вона обтерла рукою очі, ніби не зовсім добре бачила.

— Так, — відповів він спокійно.

— Іван Мороз? — знов запитала вона.

— Умгу! — буркнув він. Ала швидко дихала.

— Що з ним сталося? — запитала не до ладу. — Чого він сюди прийшов? — Василь подумав хвилинку.

— Його вигнали. Він без документів. Він не має де спати. Він не знає, що йому почати. Йому загрожує смерть! — вимовив Василь усе ясно, одверто і замовк.

— Та… Я тобі скажу… — зовсім зміненим, збайдужілим тоном казала Ала і встала із своєї канапи… — Я тобі скажу. Не задля твого батька скажу, а так взагалі: вам так і треба. Самі винні. Задовго ви чекали…

Нарешті і Василь не видержав:

— Не задовго ми чекали, а забагато у нас розвилося сволоти. Бур'яном нас побито! Хамами і дурнями! — і Василь зірвався з свого місця, швидко підійшов до дверей, що чомусь були відхилені і міцно пристукнув їх своїм міцним плечем. У ньому виринуло сильне бажання показати перед жінкою свою міць і свою волю. Він не той, що вона думає. Він знає, що робить, і знає, до чого прямує. Тепер він сказав усе, не має нічого більше сказати, прощається, лишає Алу у стані здивовання і виходить.

Цілу ніч Василь мечеться по місті, ще і ще раз навідується до церкви і аж над ранок приходить додому без нічого. У кімнаті душно, парно, погане повітря. Усі, де хто може, сплять. Спить і Михайло просто на долівці, на розісланому старому пальті. Василь і собі приліг на хвилинку, був надто втомлений, з наміром бодай на годину заснути. Лягаючи, помітив, що Михайло пробудився.

— Ну, як? — запитав пошепки Василь.

— Лягай, — відповів лише Михайло.

— Завтра буде видніше.

— Щось знайшов? — не може вдовольнитися Василь.

— Знайшов, — каже Михайло і засипає знов. Василь приліг, намагався забутись, але не міг. Надходив ранок, а з ним продовження вчорашнього. Але все таки і не зчувся, як заснув і прокинувся, коли хтось наступив йому на ногу.

Батько збирався відходити. Катерина і Петро сиділи понуро, Михайло роздував примус. Василь схопився негайно на ноги і поспіхом, не митий, одягався. У помешканні, на коридорі, на вулиці стояла глибока тиша. Вихідний день. Василь конче хоче довідатись у Михайла, як там їх справа. Михайло мовчить. Ще нічого нема. Скаже потім, хіба увечорі. Настрій, ніби в хаті покійник.

Потім Іван пив чай, а після чаю, якось майже непомітно, він забрав свій клуночок і витиснувся обережно з дверей на сходи. Ніхто нічого не перечив, не питав, куди він йде, лише Василь якось механічно потягнувся за батьком. На сходах було порожньо, на холодній, ранковій вулиці теж, тополі бульвару Шевченка, мов віники, стояли непорушно, фасади будинків нагадують старі, темні гравюри. Іван і Василь ідуть без мети, їх ноги ступають обережно, минають кілька будинків мовчазно, опісля без змови, переходять на другий хідник бульвару і йдуть попри, високий, дощаний, якоїсь кремово-сірої барви, паркан ботанічного саду. Липи і каштани простягали з-за паркану мереживо свого галуззя, свистали й гомоніли різні пташки, а найпаче жваво й галасливо метушилися сірі горобчики.

Почали з'являтися й люди, їх все більше і більше — пом'яті, заношені, чоловіки в кепках, жінки в хустках, повільний, механічний рух, дуже рідко з якоїсь вулиці вирветься і самітно пробіжить, переважно темної барви, авто, десь проторохтить віз, запряжений худою конякою… Вітрини, написи, вікна, двері — закурені, матові, старі.

Йшли в напрямку Бесарабки. І обидва мовчали. Іван мав що сказати, але не відважувався почати таку розмову, Василь хотів довідатись про все, що там сталося, але так само не мав відваги питати. В його уяві стояло лише те, що було написане в газеті. Іван же думав про Канів, про Вірочку, про Мар'яну.

Дійшли до Бесарабки. На «толкучці» людей більше і їх все прибуває і прибуває. У масі безпечніше. Усе торгує. На землі, на скриньках, на колінах, з-під ліктя, з-під поли, з кишені, з кулака. Старі вилинялі, перецеровані жіночі панчохи, позолочені, ажурно-рококові рямці з таємничим, романтичним почорнілим обличчям якоїсь серпанкової красуні; старанно витерті і ще старанніше залатані, бурої барви штани, мабуть, вже покійного дідуся, з видутими, але припрасованими колінами; витоптані і не підбиті, просто з ноги, восьмий номер, черевики; портрет Толстого; купка поржавілих, погнутих цвяхів, купка цибулі, склянка маку і інше, і інше подібне.

Іван з Василем не мають ніяких комерційних намірів, не шукають ні штанів, ні портретів Толстого, вони лишень просто вливаються в загальний лад. У масу. Щоб і собі в ній розчинитися… І щоб їх не було видно. І почуваються вони тут дійсно затишніше, ніби за вітром. І те, і інше, і драглистий рух, і приглушений гамір, якийсь пульс, калейдоскоп облич, багато очей. І лише геть згодом під обід, вони рішають розійтися, їм робиться разом скучно.

— У тебе, Василю, напевно є якісь свої справи, — промовив Іван.

Василь погодився, вони умовились зійтись увечорі, і кожний пішов своєю дорогою.

Іван залишився сам у масі. Знайшов якесь порожнє місце, камінь під парканом базару, і присів. Сидів недовго. Здавалось його щось там далі чекає, хтось кличе. Пішов туди. Ні. Ніхто його ані не чекає, ані не кличе. Перейшов знов на інше місце, але і тут недовго втримався. Пішов крізь базар навпростець від ятки до ятки туди, де продаються харчі. Він купує півфунта варених свинячих реберець і несе їх просто в жмені, без обгортки з наміром десь знайти місце і їх спожити. Але, де знайти таке місце? Яка шалена прострація, яка абсолютна порожнеча. Іванові все таки вдається, як справжньому курчаті, що схопило якусь поживу, знайти закуток там далі, у провулку, напроти стадіону «Динамо», щоб її спожити, але тільки він почав їсти, як зовсім несподівано перед ним, мов з-під землі, виринає дивовижне інше єство у вигляді обдертого хлопчиська, якого обличчя видається рильцем кротика, що тільки що перестав бабратись у землі.

— Дядя! — промовило єство і глянуло догори з-під кепки з розірваним козирком, що майже проковтнула його малу сплюснуту голівку. — З'їси м'ясо — мені остав кісточки! — і одночасно кинулось Іванові під ноги, де вже валялось кілька кісточок з реберець.

Іванові стає ніяково дивитися на те єство, що справді пробує гризти ті кісточки, опісля відриває шматок м'яса і хліба і подає хлопчині. Той негайно схопив поживу і негайно її спожив. Іван сягнув рукою до кишені за махоркою.

— Куриш? — запитав малого.

— Ти бачу, дядя, догадливий, — почув шепеляву відповідь. Іванове обличчя якось проясніло, він дістає махорку, газетний папір, сам крутить і подає малому. Той зручно, однією рукою, згортає козячу лапку, Іван шукає огню і саме, коли він сягнув до кишені за сірниками, його партнер схопив його клунок, кулею вилетів з провулка і зник.

Одначе на цьому не скінчилось. Дослівно за хвилинку, як тільки Іван закурив і намірився залишити своє непривітне пристановище, коли на розі будинку, перед ним вигулькнула і заступила йому дорогу друга подібна істота.

— Ей, дядь'ю! Дай потягнуть! — запищала вона і визивно глянула Іванові в вічі.

— Нема, — спокійно відповів Іван і сплюнув на бік. — Ей, чого там нема, коли знаю, що є, — говорить упевнено істота.

— А звідки ж ти знаєш? — вже з ноткою іронії, питає Іван.

— Знаю. І хто твоє барахольце стягнув — знаю. І що ти безбілетний. От дай потягнуть — скажу, де і поспать можеш… Іван мовчки потягнув з цигарки і решту віддав хлоп'яті.

— На. Остання, — додав при тому.

— Чого ж остання? Остання у попа жінка та й то не завжди… — Малий потягнув диму, випустив його віртуозно різними бубликами і продовжував свою філософію: — Новичок, що? Не горюй. У нашому савєцкому союзі свіжого воздуха хватить, а чого більше птиці нада. Но все таки в жизні нічого не здавай, батя, даром. І нікого не визнавай. Не треба. Гроші маєш?

— Маю, каже Іван.

— Дай п'ятьорку… Не бійся, не бійся… Кажу п'ятьорку, значить п'ятьорку. — Іван скептично, з усмішкою, глянув на малого. Той потягнув дим, шпарко сплюнув… — Я з князів — розумієш? Голуба кров. Брехати — брешу, але тільки з потреби. — Іван видобув і подав тому п'ять карбованців. Не подякував, згорнув папір в рурочку і засунув в один з рубців подертої ватянки. — Ти, видно, з кулаків? — продовжував, видуваючи дим. — Нічого. Розумію. Розпатронили. Знаєш, у нас кватирка мається, лише трохи зверх норми, підсобна, так би мовити, зі всякими такими ультраудобствами совєтського часу. Знаєш, де міст на Либеді? Проти Байкового? Приходь. У сім на мосту. Чекаю! — і пацан урочисто зник.

Іван швендявся без потреби між небом і землею до шостої, о шостій зустрівся з Василем на Володимирівській. Було гуляння, сутінки, весняно, багато громадян і громадянок, навіть смішки, навіть вигуки і якось, здається, радісніше зо всіх боків. Лише Василь не міг ніяк настроїтись. Іван це помітив одразу.

— Не журись, хлопче. Знайдемось — каже він. Василь щойно тепер зауважив брак клунка. Але нічого не питав.

— До Канева я написав. Побачимо, — промовив.

— Добре, — каже Іван.

— Головне які б папери, — каже Василь.

— Так. Папери. Папери в наш час річ важна.

— Попробуєм, — закінчив Василь. Він більше нічого не питав, покрутилися, постояли, помовчали, умовились зустрітись завтра і розійшлись.

Сонце щойно зайшло, між будинками клались обережні сутінки, що переходили у грайливо-малинове смеркання. Раптом, ніби впали з неба, загорілись ліхтарі. З заходу опуклим, ніби надуте вітрило, небозводом тягнулись хмари барви старої вати, що зустрівшись над містом із східнім вітром, поволі розривалися по широті простору.

Іван попав на цвинтарище до просторої, мурованої гробниці. Не сподівався цього, але й не дивувався. Запровадив його туди не той з базару, а інший — високий, тонкий у довгому, пошматованому лапсердаку хлопчисько з дуже блідим, єлейним обличчям, що світилося навіть у темноті.

Стояла півтьма. Кволе світло давав недогарок свічки, що стояв у центрі простору на перевернутій скринці, що правила за стола. Димно, чадно, алькогольний згар, махорчана суга. Людські постаті стояли, сиділи, лежали. Біля скриньки мальовничо осяяні свічкою четверо урків різались у карти. Кілька інших, сплетеною, мов вужі, групкою щось читали і уривно і нагло заходилися реготом. Ще інші у різних місцях і різних позах лежали на полицях у нішах гробниці.

Прихід Іванів не зробив на них ніякого враження, ніхто навіть не глянув. Він дістав своє місце — дошка на глиняній, мокрій долівці при самому вході з діри, що зяяла майже над головою. Дірою догори гнало димом, згори холодом. І час від часу хтось сунувся вгору, хтось вниз.

Іван вагався, не знав спочатку, чи йому тут лишатися, чи може піти краще і десь там прошвендятись до ранку, але згодом все таки рішив залишитись. Ніч була з приморозком, а одяг у нього лихий.

Зайняв своє місце, присів, випнувши високо гострі коліна, оперся спиною об цегляну, мокру стінку, заплющив очі і занімів. Руки, ноги, всі кості і всі м'язи терпко щиміли, пальці в чоботях були мокрі, ворушив ними і разом ворушилась думка. Канів. Вірочка. Мар'яна… І «що там»?

— Кажу, Сєнька! Ще один такий фураз і мажу в апетитне місце! — чує враз Іван дуже виразно, і це приводить його до свідомости.

— Це ти мажеш? — відповідає спокійно, грубо, понуро інший голос.

— На слух кульгаєш? — грозить перший.

— Ну, маж, маж! Чаво! Марксом! — озивається третій, розважний.

Іван чує і не чує, швидко летить кудись вниз глибоко.

— Два мільярди, кажеш? Нісенітниця! — чує він знов інший голос і з іншого місця.

— А по-твоєму? — питає його другий з ноткою іронії.

— Та що ж по-моєму. Не по-моєму, а взагалі…

— То що ж взагалі? А те, що ізотопний склад свинцю, як також середній зміст урану вказують виразно на чотири-п'ять мільярдів.

О! Іван летить назад швидко догори і напружує увагу.

— То ж на еволюцію одного тільки підтипу хребетних, — чує Іван, — природа всадила якінебудь мільйон-півтора років.

Другий з тією ж ноткою іронії:

— Що ж тоді теорія вогнеплинної маси?

— У тім то й річ. Зрештою, яка там вогнеплинна? Звідки взялася б вода? Кисень? Гелій? А скільки часу вимагало б охолодження? Сто тридцять, кома — вісім, мільйонів квадратових кілометрів — шутка сказати.

— Ах, знаєте! — озвався враз інший радісний вигук: — Найкраще, як казав славетний ректор кембріджського університету Джон Лятфут, — небо і земля, разом з хмарами, повними дощу, і весь той твір, разом з людиною, було доконано святою трійцею дня 23 жовтня 4004 року перед народженням Христа, о годині дев'ятій ранку!

— Ха-ха-ха! — зареготали всі три разом.

— Ей, там! Учониє! Закройсь! А то вибрасим з димом! — озвався голос знизу. «Учониє» закрились, і запанувала тиша. Іван знов погруз у свою дрімоту. І снилось йому: весна. Їхній сад. Дуб, що на краю від поля. На дубі безліч галичих гнізд. Шукав драбини, щоб їх поскидати і не міг знайти. Не міг навіть рушитись з місця, ніби він скований. Цілу ніч верзлась йому та галич.

Коли прокинувся, крізь діру над його головою, разом з холодом, влазив сірий ранок. Руки, спина й ноги заклякли. Якось щойно тепер усвідомив, де знаходиться, і кинувся скорше тікати. У темноті підземелля все, мов у багні, спало. Іван швидко подряпався догори.

Земля, і все на ній було всипане інеєм, небо над білою каплицею обережно рожевилось, віття дерев угорі і мережива могильних ґрат унизу, мов павутиння снувалось у ранковій млі. «Сто тридцять, кома — вісім, мільйонів квадратових кілометрів», пригадалось Іванові, коли він плівся вздовж головної алеї попри каплицю, попри мовчазні монументи, бюсти, хрести. Не було тут місця, що його б не означив час. Ґранітні плити надщерблені, бюсти повалені, хрести збиті. Довго ходив, довго приглядався. Потім пригадав, що йому прийдеться ще цілий день ходити, і присів на покритому інеєм камені надгробка. Думи гнітили його. Тісно. Тяжко. І нема куди. Кого б спитати, чому це так? його зір кидався, мов скажений пес на ланцюгу, щоб щось вглядіти. Натрапив на кусень каменю з висіченим на ньому розп'яттям, і стало ще тяжче. Він навіть чомусь нагнувся підняв той камінь, обтер рукавом висічену голову з виразними рисками тернового вінка і довго приглядався до неї. Саме в цей час з каплиці, отам вище, почали вилазити дивні, обідрані постаті, що, мов таргани, швидко розлазились, хто куди, в напрямку міста. Щось подібне пройшло і попри Івана, було майже босе, а під ногами пришерхлий льодець.

Увесь цей день — довгий, тяжкий, неспокійний, Іван чекає на Василя. Той сьогодні б'є молотом на своїй кузні і може прийти щойно вечором. Але ввечорі велика нагорода. Біля дев'ятої години вони обидва чемно, мов школярі, сидять на другому кінці міста у захристії церкви св. Івана Золотоустого, біля них довкола купи книг, ікон, хоругов, чаш, риз, сушеного зілля, так що й нема де ступити, а в тому шумить примус і патетично, мов артист, що грає Мефістофеля, метушиться висока, тонка у довгому поруділому підряснику постать о. Поспіловського. Поїв чаєм своїх гостей, частував чорним хлібом, говорив, викрикував. Усе намагався зірвати мову.

— О, наш час, наш час! — взивав він до неба, здіймав свій зір в те місце, де висіла почорніла картина Христа, що розмовляє з Самарянкою. Храми Божі руйнують, слуг Божих женуть у темниці, народ хрищений переслідують… І, скажете, хто? Татари? Ізувіри? Ні, свої ж! Ті ж самі, що ще учора сповідь брали, причастя святе ісповідували… Оцей ваш синок, — і він вказав пальцем на Василя, казав мені одного разу: це, отче, тому, що вони розчарувалися. Не прийшло збавлення. Дві тисячі років християнству, а християнства нема. Воно то може й правда, але ось скажіть мені, чим закриєте діру, що лишиться на місці християнства? Матерією? Камінням? То ж ви тільки гляньте, як вони женуться, щоб знайти щось те «нове», а його нема. Хлоп'ята оті в чоботях з лишаями з-під сільських стріх… Що знають вони про Боже діло. Бачать сонце! Сонце! Атмосфера, стратосфера, планети, зорі! Добре! Хай матерія, але помилуйте! Як же це так — нема, нема і враз є! І безконечність. І все в русі. Хор без диригента? Банька в просторі вагою в шість тисяч трильйонів тонн отак собі лише матерія? Це добре діло. Матерія! І більше нічого…

Іван і Василь мовчали. Поспіловський нагло уривав мову, підносив ліву долоню, розчепірював пальці, довго дивився в одну якусь точку і викрикував:

— Є! Є! Вони вернуться! Вони прийдуть! Вони пізнають! «Бога невозможно видіти»! А тому він для них не існує! Але одного разу станеться…

До пізнього вечора сиділи, аж поки догорів каганець. Василь пішов, а Іван залишився. Спав цю ніч на купі старих церковних книг…

V

Іван думав перебути тут лиш кілька днів, але прийшлось задержатись на довший час. Соковиті, ясні дні весни минали. Це ті дні, які Іван звик проводити в полі, під небом, жайворонками, вітром. Тепер інакше. Цілими днями в захристії. Довкруги базар, рух, гамір. Йому радили не виходити, і він не виходить. Він сам. Поспіловський цілими днями зникає і приходить лише пізно увечорі. Василь заходить вечорами, приносить їсти і також відходить. І ніяких нізвідки вістей. Заходив той блідий, високий хлопчисько з цвинтарища, приніс Іванове «барахольце», обіцяв, що дістануть якийсь документ, але минають дні і нічого не чути про нього більше.

Були це останні тижні великого посту. Згадував минуле. Вербна субота, Страсті… Брав у руки книгу… Спостерігав крізь дірку в стіні за рухом на площі. Заходив до церкви… Оглядав речі. І лише інколи виходив вечорами, щоб пройтися, щоб подихати свіжим повітрям. Його обличчя покрила блідість.

Наближалось свято Великодня. В ці дні місто наповнялось людьми із довколишніх сіл. Йшли молитися. У Велику Ніч собор Софії виповнений по береги, довкруги церкви двома рядами паски для свячення. Велике, подібне на пожежу, сяйво зноситься над церквою.

Вулиці і все місто так само настроєні святочно. Скрізь повно народу. На всіх перехрестях, на тумбах, на заборах багато написів, плякатів… Усі вони закликають народ не йти до церкви. Кому ви молитесь? — питає плякат. Як довго будете вірити в ті забобони? Безплатні кіна й театри, навстіж відкриті ресторани. Але вірні у церкві роблять своє. Для них Христос не міт, а дійсність, і Він сьогодні знов воскрес.

І враз біля одинадцятої години вечора, десь звідти, від політехніки, що на Брест-Литовській дорозі, виник і потягнувся до міста дивний похід із смолоскипами. Спереду кілька авт, на них на блискучому троні, «Бог» з бородою і пляшкою, розпатланий і п'яний «Христос», з виглядом розпусниці «мати Божа», сонми янголів у поляпаних кров'ю одягах, пузаті митрополити, попи, мули, рабини. Череваті кулаки, буржуї в циліндрах, банкіри з мішками золота. За ними «цар» Микола у порфірі з ножем, цариця у соромницькій позі, Распутін з пляшкою, Денікін, Колчак, гетьман Скоропадський, Петлюра… За ними Ллойд Джордж, Черчил, Пуанкаре, Пілсудський. А далі свині, осли, бики, гусаки… А ще далі кати й поліцаї… І написи: «Релігія — опіюм народу»! «Смерть попам і буржуям»! «Хай живе комунізм»! Оркестра, Інтернаціонал, свист, крики.

І все це пройшло вздовж бульвара Шевченка, дійшло до Володимирської вулиці, повернуло вліво, повз музей, повз Академію Наук, повз оперу, дійшло до площі Софії. За мурами собору заспівали Христос Воскрес, на площі заграла оркестра, закричали свині, бики, гусаки. Враз вирвались і полетіли в небо ракети, за мури полетіло каміння, десь брязнуло скло. Хтось пробує прорватись крізь браму Софії, але там стоїть варта. Боротьба, борюкання… Знов — Христос Воскрес, і знов Інтернаціонал… Нагнався вітер, залопотіли червоні полотна прапорів й транспарантів.

Ранок застав площу св. Софії безлюдною. На костистому бруку валялись рештки якихсь одягів, плякатів, каміння, папери. Сонце вибралось з туману лівого берега Дніпра і кинуло жмут тіней по верхах дерев і будинків. Місто затихло, закрилось. Усе живе, що могло і мало куди зникнути — зникло. Вулиці опустіли.

Лише не міг зникнути Іван Мороз. Він пережив ту ніч, бачив її зблизька, але коли над ранок захотів вернутись до своєї захристії, не знайшов її у тому вигляді, в якому покинув. Двері вирвані, потік паперів витікав з їх отвору, і вітер бавився листками старих книг. Ніде не було Поспіловського. Не цікавився, що там сталося, не пішов шукати свого клунка, а подався натомість вздовж вулиці догори без мети і напрямку. Хотілось бодай присісти, шукав такого місця і поволі опинився на пригорку Володимира над Дніпром. Простори ріки, Труханового острова, гирла річки Десни стелилися перед його зором. Князь Володимир благословляв хрестом схід сонця.

Знайшов першу ліпшу, ще мокру від нічного туману, лаву і присів. Коли і як заснув — не пам'ятає. Його зламане по половині тіло у пом'ятому одязі лежало, ніби недбало кинутий лантух, нижня його частина у порваних штанях звисала додолу, чоботи, ніби визуті валялись під лавкою.

Прокинувся нагло від дивного почуття, що весь час крізь сон турбувало його. Був і здивований і приголомшений. Здавалось, він лежить на виду всього світу. Сонце вже зійшло, піднялося і насторч міцно світило. Біля його ніг, на тій же лавці, сиділа людина з великим, костистим, погано голеним обличчям у старому чорному капелюсі на сивій чуприні. Іван від несподіванки отетерів, миттю сів…

— Простіть! — промимрив він і дивився великими, ще сонними, переляканими очима.

— Драстуйте, Іване Григоровичу! Так, так! Це я! — промовила людина дивно, скривлено, іронічно.

— Ви? Граф? — вирвалось у Івана.

— Як бачите, — відповів той з усмішкою. — Христос Воскрес!

Іван зовсім збився з пантелику.

— А! А! Воістину… — і вони обидва збентежено почоломкались.

— Чого так дивуєтесь? — питав іронічно граф. — У наш час… Ха-ха-ха! Так, так! Це я! Це я! Ха-ха-ха! Ось торкніться! І коли це ми з вами востаннє?.. Здається, теж на Великдень. Не пригадуєте? — Дивились один на одного, Іван питально, граф з іронічною посмішкою. — Не дивуйтесь, Іване Григоровичу… Нічому не дивуйтесь, — казав далі граф. Іван зміряв його поглядом від ніг до голови. — Так, так. Власною особою. Його сіятельство — граф Демідов, — помагав йому граф.

— А! — вирвалось у Івана.

— Між іншим бачив вашого сина, — казав далі граф. — Він і скерував мене на ваші стопи. Знаю, знаю… Всю вашу історію знаю. Але нічого… Перемелеться. Життя треба брати по-філософськи. Сон — життя.

— Алеж ви?.. — мимрив здивовано Іван.

— Та що ж я? — перебив його граф. — Живу! Може зайдемо до мене? Я тут ось недалеко. Та не лякайтесь! Гірше копи лиха не буде. А за одно й розговіємось. Дивіться який схід! Прекрасний! Гляньте на того он князя! Гадаєте, що його візантійські комісари чемніше поводились з нашими предками, ніж ці тепер з вами? Так само нагаями гнали до води, спасали… Видно Бог не дав нам права бути кравцями на власну міру. Все чужі свитки… І завжди затісні…

— Хм, — пхикнув розгублено Іван, а його посинілі уста і провалені очі прозраджували другий день без їжі. — Як то? То хіба затісно любити? Ближнього? — вирвалось у нього…

— Ми двополюсні, — казав граф. — На самій любові наша куля не захоче крутитися.

— Ну… А хіба? А хіба… ці?

— Ці те саме, лише з другого боку. Женуться за правдою і лютують, що не всі з ними женуться разом. Бачили, що там діялось на площі минулої ночі? Так, ніби шкуру ведмедя ділили. А все, бачте, тому, що дають огонь в руки дитині. Попечеться. Звісно. Найрозумніше було б — кожне лізь своєю діркою в рай! Ні! Тільки моєю! Тільки я! Збереться гурт зелених романтичних еклектиків і мотиличать… Побачите: вже завтра знов розбиватимуть лоби перед іконами. «Видибай, Боже, видибай»! Але… Зрештою… Не ми тепер в сідлі, не ми відповідаємо. Маємо свої клопоти. Так зайдемо, що? — казав граф. Вони встали разом і пішли поволі доріжкою догори. Іван похитувався, ніби він п'яний, граф усе ще міцний, ніби роки зовсім не торкались до нього. Минали прохожих. Погляд Іванів прояснювався, думки відсвіжіли. Бачив молодих людей, що йшли під руку і сміялися, бачив голубів у повітрі, бачив вітрильники на ріці. Граф говорив про абстрактне, щоб відтягнути від конкретного. — Коли б, — казав він, — наші люди відчували трохи перспективу, вони не потребували б бути все такими великими. Замість великих переворотів, робили б, наприклад, великі машини…

— То ж хочемо догнать і перегнать, — буркнув на це Іван, що почав і собі входити в ролю.

— Не знаємо лише кого. Кажемо Америку, а переганяємо свого ж хвоста. Американець вірить в діло, ми в небесні калачі. Людина, мовляв, може бути і без штанів, бож у раю не личать фраки. Наші суперники тим від нас щасливіші, що потраплять бути і без штанів і у фраках одночасно. Я сам бачив у Лондоні голу людину у циліндрі, що співала на площі аллілуя, хоча там за один поцілунок на вулиці арештують.

— І його не арештували? — запитав Іван.

— Арештували — розуміється. Але то не був божевільний. То був лише американський газардер, що вдарився у заклад на сто тисяч, щоб доказати, що людина у своїх діяннях може бути необмеженою. А думаєте, що наш Іван Іванович такого б не зробив? Зробив! Лише з однією різницею: він забув би надягнути циліндра… Вважаючи, що ніякі компроміси тут недопустимі… І його б не арештували, а зробили б з нього блаженного, — ха-ха-ха! — Іван зробив також подобу усмішки.

— Але і в нас все таки земля крутиться, — промовив він.

— Серйозно беручи — так, — казав граф, коли вони вже були на пригорку побіля Михайлівського манастиря, що його саме почали розбирати, і звідки розгорнулось ще більше простору, ніж перед тим. — Цього не думаю заперечувати, а скорше навпаки: коли б так нашій історії та не трапилось отих Батиїв і Тамерланів, воно напевно було б зовсім інакше. Вони зруйнували не тільки наші замки і міста, вони зруйнували нашу душу, нашу логіку, нашу рівновагу. Отут на цьому місці стояв замок. Прийшли Батиї і знесли. На порожньому місці побудували манастир. Тепер ось зносять манастир… Запихають місце будинком ЦК КПбУ. На цьому місці стояла столиця цього простору. Прийшли Батиї і перенесли її на багна Гнилої Води. Знаєте… Століття таких зривів… Ампутацій… Хто б видержав. І вірте мені чи не вірте, а Америка не була б сьогодні колюмбійською, коли б не ті герці. Хоча, зрештою, вона і тепер у добрих руках… — закінчив граф примирливо.

— Думаєте, що її не можна відкрити вдруге? — несподівано, наївно і обережно запитав Іван.

— Ха-ха-ха! — засміявся граф вдоволено: — Та пробуємо. Фантазії не бракує… Чи хватить засобів.

— Такі справи інколи вимагають найскромніших засобів, — каже Іван. — Я переконаний, що коли б Кортез мав техніку, а не мав душі еспанця, ацтеки жили б до нашого часу.

— Ха-ха-ха! І правильно! І правильно! Тут і небесними калачами можна поорудувати, ха-ха-ха! Але ось ми й дома…

Вулиця Горовіца, колишня Велика Житомирська. На третьому поверсі. З однієї кімнати. Гравюри Дюрера на стінах, краєвиди Дніпра з вікна. Івана запроваджено до ванної, дано йому кусень мила, бритву, рушник і коли він, згодом вернувся, то виглядав, як Адоніс. Він побачив стіл, гідний Лукулла.

— У мене, звісно, не хутір, — захоплено казав граф, — але як на час і обставини — хватить. Присідайте!

Присідають, наливають… Христос Воскрес! Христос Воскрес!

— Ааа! — крякнув граф. — Ну, а ви ж то що? Молодичка? — здивувався, коли побачив, що Іван лише пригубив. — Почекайте. У цій моїй подобі, я міг би й не потягнуть, — відповів він і почав їсти. — Так моріть! Голод не свій брат. Розумію. Прогнали з хуторів Морозів, а інших таких дурних не знаходиться…

— Зброя! Зброя! — каже Іван, що почав одразу, від першого ковтка, п'яніти. — Голодом світ поб'ємо! — набирався Іван зухвалости. — О, ні, братіку! Це прекрасно. На кулаків! На Берлін! На Париж! На Лондон, — го-го-го! — мичав Іван крізь жування, по-дитячому вимахував рукою, що в ній цупко держав шинку, а потім ближче підсунувся до графа і інтимнішим голосом говорив: — Не знаю, хто ви тепер — граф чи не граф, але хочу сказати: Морозів вигнали з хуторів і правильно зробили! — пристукнув він по столі. — Здохнемо ми — здохнуть і вони. Мишко господарем не був, не буде, бути не може, тепер, завжди і во віки вічні. Так вже його, того героя, мудро сотворено, щоб не бути йому людиною! — і Іван знов стукнув по столі. І засміявся. Засміявся також граф.

— Налити ще? — запитав він.

— Налити! — прохрипів Іван із шинкою в зубах. Іван випив… І продовжував: — А ті наші курячі філософчики одного разу пізнають «народ», — ха-ха-ха! Одного разу… «І в час вечірній, пізній час, вас привітає ҐПУ», — ха-ха-ха! Буде! Буде! Знаю! А ті там заграничні пузаті немовлята і ліберальні ідіотчики… Дістануть вони ще свою порцію спасіння — механізацію, націоналізацію, кооперацію, колективізацію. Від вух до п'ят медаликами обчіпляємо… То-то, братіку, буде потіха, коли шановний наш приятель Мандерфільд та займе одно з найпочесніших місць у одному з кабінетів святого Саватія, що на острові блаженних Соловецькому та на морі Білому…

— Люблю! — викрикнув граф, а очі його світилися, як ліхтарі.

Іван розливався:

— Ми їм, голлівудським варварам, покажемо де стирчать мозки, а господін Каплін не чортиком, а чортиням задриґає під нашу балалайку, — ха-ха-ха!

— Ех, і люблю! — регочеться граф. — Браво, Іване Григоровичу, браво! Зовсім по-моєму! Це по-моєму! Ще по одній?

— Хоч би й по дві! — вторував Іван.

— І до діла… Діло маю до вас, Іване Григоровичу, — казав граф, і очі його зупинились на Іванові. Але той не дочув. Він скінчив шинку і старанно взявся до ковбаси. Його зуби завзято працюють, щоки зарожевілись, сірість уст змінилась на бузову блискучість, очі піднялись з своїх ям. — Братіку! Мозки, як ваші, не сміють дармувати, — продовжував своє граф. — І не мале їх призначення. Усе зробимо — кажіть! — викрикнув граф.

Іван ніби прокинувся.

— Як? — запитав він швидко.

— А так: за кордони нашого обширного отечества не хочете? — чує Іван ніби з туману.

— Куди? — перепитує, перестає жувати, очі стають круглими.

— За кордон! — повторив граф, а обличчя Іванове розплилось в його очах, мов би в кривому дзеркалі.

— За який закордон?

— Та за кордон! Звичайний.

— О! За кордон! Ха-ха-ха! І як же так, Федір Федоровичу! Кпитись над бідним Іваном. Чудак ви, їй-богу! Ха-ха-ха!

— Яке там кпитись, що значить кпитись? За кордон і баста! Першою клясою. Без пересядки. Київ — Берлін і точка. — На Івана нападає хижа веселість, він регоче, як жеребець.

— Ех, ви ж і граф! Ну ж ви й… І навіщо всілякі там драглі? Я ось перед вами — беріть і крито!

— Е! Е! Так не думайте! Ні, то ні! Я направду думаю з вами добре…

— З жартами, щоб не було смутно?

— Ну, й дітьо! Пропоную діло, а воно брикається. Замість Сибіру, Оніглагу, пропоную Берлін, Париж. Сідає до першої кляси, їде… Божком буде, а тут з хлопця коржа зроблять. І не розуміє. — Іван дивиться на Демідова, очі ростуть.

— Це значить як? На… На провокатора?

— Ах, які слова! Вісім років у цій юшці і неграмотний. Сам же хвилину тому співав про різних тих голлівудчиків. Яка провокація? До нас горнуться, простягають руки, вопіюща кривда пролетаріятові. Пригорнім! Визвольмо! Мільйони простягнутих рук. Що ви, Іване Григоровичу, їм відмовите. Штовхнете чоботом у прірву полонених і страждучих дітей — що ви, що ви? Від кого, від кого, а від вас такого звірячого очерствіння не сподівався. Яка, питаю, провокація? Самі хочуть! Самі! Розумієте? Самі! Зовсім так само, як свого часу ми з вашим Сопроном, хотіли визволитись з рук ненажерливого капіталізму… А чи нам, скажемо по совісті і отверто, менше потрібно Гібралтару, ніж іншим смертним? Кажете, не по дорозі? По дорозі! Все по дорозі, всі Атлянтики добрим людям по дорозі. А головне, все то спілі груші, лише настав полу, і посиплються. Англія ще там борюкається, а Париж, а Берлін, а Прага. Рубіни, найкращі рубіни нашої пролетарської корони, — «камради», «наші руске братші», другого такого Бенеша у віках не знайдеш — і мудрий, і впливовий, і ліберал, а вже наш лисий покійник казав про лібералів — змусити їх пройти з нами не аршин, а два, а не захочуть — без них і через них. Вивів отак на п'ятий поверх, показав вікно і стрибай! І не стрибне. Хай попробує не стрибнути… От вам і Европа — «шаґні і всьо в рукє твоей — владичествуй», — мовляв мудрий Тютчев.

— Так. Прекрасно! Але при чому тут старі кальоші — Іван Мороз? — враз вибухнув з рожевого туману Іван. — Лишенець — раз. Гречкосій з роду в рід — два. Куркуль — три. Ворог народу — чотири. П'ять сотень гріхів смертних, а ви в апостоли рядите. Та ж я вам такого напряду, що до кінця віку не розберете. Пошлете в Берлін, а я опинюся в Буенос Айресі…

— Ну! Не дуже, не дуже, Іване Григоровичу. Знаємо, що варимо. Мороз є Мороз, скрізь на місці, дивіться лиш на молодшого братіка, не гаразд такими помітати. А десь там опиниться, наші руки стали довгими, сягнемо і до дна океану. Налити ще?

— Налити! — злісно прохрипів Іван і задубів, вп'яливши погляд у гравюру Дюрера, що показувала Лицаря, який розмовляє з Смертю.

Граф наливає, дебела його, заросла рука злегка тремтить. Іван це помічає. Грива його голови настовбурчилась, все гойдається, ніби вони на розбурханому морі. Іван схопив графа за руку і розлив горілку.

— Стоп! Досить! — Граф глянув на нього гостро. — Чого хвилюєтесь? Дрейфите?

— Я більше не можу.

— Що значить не можу?

— Не можу — і все! — пустив графову руку. — У мене тут, — казав — така жилка — заткнеться і хоч ти вмри.

— Ну, що ж! — каже добродушно граф. — Хребет зламають, зуби вичистять… І жилку від того… Відмонтують… І пошлють, куди хочуть. А навіщо? Кому з того радість? Мені, вам, пролетаріятові, світові, Бенешові? Не хуліганьте, а робіть, як кажу — виграєте. У нас стріляють у потилицю, але ті найгірші і тих найгірших, а мудрі живуть і виживуть, а вам, кажу, влада належиться, як і штани, не розкривайте рота, а погоджуйтесь…

— Ну, ви ж і скептик, скажу вам, Федоре Федоровичу! — вихопилось у Івана, і він пильно глянув на графа.

— Що значить? — відповів той, і в його голосі відчулось збентеження.

— Нічого не значить. Просто. Не вірите. У мене, в себе… У Мишка… У прямі дороги! — казав він з гіркою усмішкою…

— У якого такого Мишка? — не розумів граф. — Які дороги?

— Є в мене такий. Мишко! Народ! А дороги прості! До речі!

— Переросли, братіку, простоту. Діло земної кулі робимо.

— І робіть собі на здоров'я.

Граф замовк. Мовчав і Іван. Рука його, поросла золотавими рослинками, лежала простягнута на столі, чарка горілки іскрилась в його зіницях, м'язи щелепів вигравали під загорілою шкірою.

— По-моєму, — казав знов Іван, — кожний повинен робити свою роботу. Мишко свою, ви свою, я свою! А ви зробили з нас ослячу оркестру. Не піде! Не піде! — і він твердо стукнув кулаком. — Ні! Копати канали — так! Шпіонити — ні! Чорт з нею з усією земною кулею! Іду!

— Не розумієте, Іване Григоровичу, що є часи в історії людства, коли так мусить бути. І я протестував… Тричі на Сибірі побував… Але сьогодні не вірю ні в яких Архімедів. Вірю ось в ослячу оркестру. Що затіяла грати… І сам ось став оранґутанґом з контрабасом. І вас втягаю… А ви тікаєте. Куди? Де знайдете для себе місце? А у мене он порожнє, чисте ліжко…

— Іду! — каже Іван.

Граф зміряв Івана з ніг до голови і похитав головою. Скептично посміхнувся і каже:

— І вірите, що втечете?

— Не вірю… Але йду!

— Куди ж підете?

— Чи ж мало доріг у совєтському союзі. Ви знаєте, і я знаю. Ви не боїтесь, і я не боюсь.

— До побачення, Іване Григоровичу, — сказав байдуже граф і подав Іванові руку. Іван потиснув її і, як був, вийшов.

Ступав легко і вдоволено вниз вулицею і щойно згодом помітив, що стопи його направлені до залізничого вокзалу. Рішення їхати за всяку ціну і при всякій погоді вирвалось несамохіть. І здавалось, що він спізниться, що втече потяг. З кожною хвилиною збільшував крок, а по Беззаківській перед самим вокзалом, майже біг. І несподівано на розі перед самою метою, йому заступив дорогу добродій у цивільному.

— Громадянин! — озвався той. — Чи не буде прикурити?

— Нема, — кидає поспіхом Іван і біжить далі.

— Не спішіть, — озвався добродій. — Сьогодні білети лише на довідку.

Ці слова догнали Івана, мов би куля в спину, ноги його помітно підломилися, м'язи в'янули, інстинкт бив тривогу. Але йшов. В голові виник негайно новий плян. Повернув уліво, обійшов квартал, перетяв кілька подвір'їв і шукав виходу в бік Либеді до Деміївки, навпоперек до Голосіївського лісу, на Васильківський шлях до першої ліпшої зупинки на перший ліпший потяг. І перш усього до Канева, а там буде видно.

Сутеніє. Іван не йде, а біжить — долиною, стежками, на глиняну немощену дорогу з глибокими коліями, що місцями вже висохла і що здіймається луком під гору до Байкового цвинтаря, перетинаючи його на дві половини.

Мир, тиша, спокій. Сонце зайшло. Перлямутрові, шовково-ніжні тіні лягли, запахи пливли разом з повітрям, долиною від Дніпра свіжою, бадьорою вогкістю тягнуло. Небо дзвінкою, тахло-синьою банею вкривало величний простір. До втоми ніжна, прозоро ясна весна торкалася кожної гілки надхненної рослинности, і чути виразно творчу силу її нестримної волі.

А Іван біжить. Йому душно. Розхрістує свого піджака. Хапає грудьми, мов ковальським міхом, повітря. Серце, ніби далекий грім, б'ється і віщує грозу. Був уже на висоті цвинтарної брами, як почув за собою гуркіт машини. Що ж тут дивного — машина. Але Іванові робиться тісно і тяжко. Тікаєш і не можеш утекти. Він звільняє ходу. Йому конче треба зайти до Романа. Ще кілька кроків, і він поверне вправо. А звуки біжать за ним дуже швидко, гудуть, збільшуються. Ось блиснуло світло рефлектора по вибоях, розтягнуло Іванову тінь далеко вперед під пригорок. Спина Іванова облита сяйвом, воно пронизує його наскрізь, вони там його бачать, ще хвилинка, ще мить.

— Ей! — чує Іван. — Куди веде ця дорога? — Іван не оглядається, Іван не відповідає, машина, здається, сповільнює хід, Іван іде далі краєм дороги, машина швидко його минає, густа тінь вечора знов оповиває його, він доходить до брами цвинтаря і повертає до середньої, головної його алеї.

Іван відідхнув вільніше… Чує, що машина поїхала далі, і він починає усвідомлювати себе виразніше. Фу! Що це з ним діється? Він боїться, він виразно боїться, кого і чого він властиво боїться? Він іде швидко середньою алеєю повз хатину вартівника, повз стару каплицю, надгробки і хрести стоять на своїх місцях, але він їх не зауважує і про них не думає. Шукає свого старого місця з наміром побачити Романа, скоро знаходить його і лізе в підземелля

Велика, оп'яняюча радість огорнула його, коли він опинився серед цього повного тіл, випарів, диму, простору з тією скринькою посередині, з тими полицями, з тими купами лахів, з тими розбитими головами. У півтемр'яві Іван бачить лише загальні обриси, лише тіні речей і людей. На скриньці посередині купа розломаного білого хліба і побитих різнокольорових яєць. Очима шукав Романа. Побачив його на одній з полиць. Він лежав з великими, синіми підтьоками біля очей, з темними плямами на восково-блідому змореному, маленькому дитячому обличчі. Помітив Івана, поманив до себе порухом руки, посунувсь під стіну, зробив маленький шматок місця біля себе, хрипів крізь силу.

— Шукав вас… Маю для вас виписку… Сідайте… — Мала, церковна, воскова свічечка горіла біля його голови. Іван не сідав, Роман з великим зусиллям звівся, щось шукав у своїх лахах і подав Іванові папірець. Іван узяв його і старанно заховав.

А побіч говорили, викрикували, були, видно, усі чимсь схвильовані. Згодом Іван розібрав ту збірну мову. Говорив хлопчисько у лахмані з купою темного, збитого волосся на малій голівці. Усі неймовірно зацікавлені, шиї витягнуті, очі горять.

— Розуміється, я його того… різнув, чортова мати, у морду, він крикнув і кинувся на мене, я нахилився і головою в матню, він полетів, я схопив паску і в ноги. Тут на мене по дорозі вся та оркестровка… Я, конешно, мотнув через всю ту машинерію, через Распутіна, через янголів, через якогось чорта з вилами і пірнув в народ по ту сторону, просто перед Хмельницьким… Під ноги попала якась дівчинка, я їй в живіт. Крик. По пиці, чую, мажуть — чортова мать, а я під ноги, повалив кількох бабів, заплутався в спідниці, мало не загруз, але вирвався і в ноги. Три паски стюрив. І десять яєць. Так! — І він тріюмфально чвиркнув крізь зуби на стіну.

— Бре', Сєнька. Не три, а дві, — озвався інший подібний.

— Три! — скривив презирливо закривавлені, тонкі, мов пелюстки, уста перший. — І дві ковбаси! — додав з притиском.

— Братці! Чуєте? — Дві ковбаси! А де ж вони? — вирвався крикливий голос.

— Сам зжер! — озвався інший.

— Сам? Чуєте, сам. Дві ковбаси! Бий!

Усі приснули, ніби пружини, але почувся з боку Романа голос:

— Ех, ви! Звірі! — Усі враз затихли, але так затихли, що нагадувало ту тишу, коли тут лежали покійники. Це тривало хіба одну секунду. Потім усі, ніби по команді, люто, різноголосо, дико зареготали.

— Братці! Шпана! — кричав з останніх сил майже голий, з вийнятково довгою шиєю, хлопчисько.

— Знаєте, де папір? У попаааа!

— У попааа! — закричало з десять голосів нараз. — Урааа!

Роман, як був, зірвався на ноги, штани йому спадають, під пахвою якась книжка.

— Урааа! — ревла зграя і посунула на Романа. Роман стрибнув на скриньку, його атакують, він плигає просто на голови — метушня, крики. Роман падає, на нього навалюється гора тіл.

— Єсть! Куримо! — викрикує довгошиїй, що вирвався з купи і потрясає над головою книжечкою. Зграя лишає Романа і накидається на довгошийого. Роман миттю зривається і знов стрибає в масу. Знов усе клубком, знов лиця, руки, ноги з шаленою швидкістю мигають. Іван збагнув справу, вихопив кусень газети і крикнув:

— Папііір! Увага — папір!

Але зграя його не чує, Роман знов на долівці, книжка знов у руках довгошийого. — Ей, ти! — кричить Іван. — Навіщо рвати книгу! Ось тут папір справжній.

— У нас також справжній, — кричить довгошиїй, але інший вириває йому з рук книгу, кидає нею в Романа і хапає з рук Івана папір. — Єсть! Куримо! — викрикує він переможно, дере газету на кусники, як попало і кидає кожному в лице. Усе задиміло, усі плавали в диму, мов у желятині. Роман ледве встав, йому поміг Іван, книжка була потріпана, Роман заховав її знов під пахву, бо іншого сховку не мав.

— Скурим! Усе одно скурим, — хвалився один, що підійшов до Івана і був тому хіба по пояс, але дивився, здавалось, згори. — Ти, дядя, який будеш? — запитав він важно.

Іван вагається, а другий голос помагає:

— Не бачиш? Куркуль.

— А гроші маєш?

— Маю, — каже Іван.

— Витрясай хіба, — пишно говорить той далі.

— А тобі нащо гроші? Ти ж не куркуль, — каже Іван і посміхається іронічно.

— Шпана! Слухай, шпана! Він питає! — обернувся малий півзворотом до своїх. Дружній регіт.

— Підпихни — зрозуміє, — озвався інший голос, але тут же вирвався наперед найбільше обідраний, що мав навіть голу гузницю і глухо прохрипів:

— Остав чоловіка! Не бачиш — свій?

Іван пізнає у своєму приятелеві того самого, що вирвав йому речі; сліди поганої хвороби виразно позначили його маленьке обличчя.

— Я ж, братці, пожартував. Ніяких у мене грошей, — каже Іван.

— За такі жарти у нас можуть і кендюхи навиворіт обернути, — почув Іван відповідь і після того його залишили.

Дим густішає, гамір також. Котрийсь скандував хрипло:

А інший йому вторував урочисто:

— Жив-був баран, що звався Роман, що сіяв дурман. Ей, ти прахвостище баран, що ти за пан? Я не пан, а дурень-болван. Не маю ні рогів, ні хвоста, але маю…

— Скотина! — вирвалось у Романа.

— Я скотина, а ти ідіо-геліо-тропина. Ні, ви тільки послухайте: весь той наш глист-ромашка вірить ще в небесну канцелярію. Чи розумієш ти, сліпа курко, що в стратосферах, крім планетаріїв, ніяких богів не існує?

— Скот! — зареаґував знов Роман.

— Я скот, а ти ідіот!

— Ні, він дівчинка-цілиночка. Давай візьмемо!

— Ні, братця! Не туди! Це така теличка-ягничка. Шамать не хватить, на ковбасу змелемо.

— Не годиться проект! Запісний!

— За крілика стане…

Реготали, пищали, свистіли. Роман лежав і мовчав. Руки його гарячі, уста засохлі, очі закриті. Іван хотів би відійти, тут нема для нього місця.

— Ви ж куди? — помітив Роман Іванів намір. — Не зважайте. То вони за Євангелію… Мене там минулої ночі потовкли. Не дивуйтесь їм… Вони ж не знають… Лягайте тут — і він намагається звестися.

Іван все таки відійшов, не прийняв цієї жертви. Сила тієї маленької людини допомогла і йому, він заспокоївся, і опанував собою. Решту ночі просидів на нагробку біля ноги янгола з відбитими крилами.

А у п'ятницю, дванадцятого квітня, під вечір, оминаючи людніші вулиці, Іван спокійно ішов до головного вокзалу. Усі попередні дні минули для нього без пригод. Його виписка в кишені, залізничий білет також, о шостій сорок п'ять відходить його потяг. Небо ясне, настрій прекрасний, він посміхається, можливо вже завтра побачить своїх у Каневі.

Біля самого вокзалу, коли Іван переходив невеличку площу, під'їхало мале темного кольору авто і недалеко зупинилося. Іван відрухово насторожився, але мандрує далі. І враз чує з авта:

— Ей, громадянин! На хвилиночку! — І міцний, круглолиций добродій в цивільному, що сидить біля керми, киває на Івана. Іван підходить. — У вас, розуміється, документ є — питає той стишено по-російськи.

— Розуміється, — відповідає Іван, а його інстинкт б'є тривогу.

— Дозволите переконатися? — той самий голос.

— А яке ваше до того діло? — питає Іван.

— Значить є діло, — голос з авта. Відступу нема. Іван сягає за своїм папірцем, рука з авта підбирає його і читає вголос: «Громадянин Іван Мазяр… села Гринівки». Так. Гаразд, громадянине Мазяр. У порядку. Чи не хочете зайняти місце ось тут, біля мене… На хвилиночку.

Іван опинився в машині, спереду біля добродія з округлим обличчям. Ззаду сидить ще один подібний. Машина рушає і біжить, мигають будови, минають вулиці й вулички. Люди, дерева, небо. Іван відчуває всю серйозність становища. Прощайте, прощайте! Мигнув спомин про Канів, втрачені надії, гасне настрій, нема сили рухатися, сидить, закам'янівши, дивиться і не бачить, слухає і не чує.

І нарешті авто десь у якомусь місці зупинилося. Ні, все таки це не те, що Іван сподівається. Так і написано: «Гастроном Держхарчпрому». І що за чемність.

— От і приїхали, — каже Іванів сусід. Усмішки, делікатність. Іванові показують двері. Ресторан, простора, декорована по-старосвітському кімната з столами і стільцями. Не зупиняються, проходять далі, входять до меншої з помаранчовими занавісочками на вікнах. І кого Іван бачить? Граф Демідов. І хто з ним другий? Отець Поспіловський. Світло тьмяве, рожеве. І коли Іван увійшов, Поспіловський встав і без слова вийшов. За останні тижні Іван звик до несподіванок, але ця остання його приголомшила.

— Ну, втікачу — сідайте, — каже Демідов і показує місце, де сидів Поспіловський. Іван присів. Демідов продовжує: — Читали ви «Вій» Гоголя? — питає. Іван стверджує. Це вперше він промовив і голос його звучить підмогильно. — Пам'ятаєте, — каже граф — сценку, коли славний філософ Хома Брут, намагається дряпонути, щоб не читати псалтиря над відьмою? — і посміхається. — Зволите замовити вечерю? До речі — знайомтесь: Іван Григорович Мороз, а це Ананій Полікарпович Риков, але не з тих, що спасали Рим, а трохи скромніших. А це Федір Данилович Кравченко. Ваш земляк… з Золотоноші.

Іван поволі виходить із остовпіння, він сидить, він подає руку. Риков пішов замовляти вечерю, Кравченко частує цигарками «Труд». Усі курять.

— Ну от, — почав Кравченко. — Значить ми з вами виходить земляки? З якого, дозвольте місця? — Іван назвав. — Знаю. Прекрасно знаю. Як не знати. Бував, як пригадуєте, в загоні Федоренка з Таганчі. Ми там по ваших хуторах вихорили. Водяний, Маруся. Як не пам'ятать!

Увійшов Риков і спомини обірвались. За ним прийшла й вечеря. І телятина, і огірки, і січена котлетка з картоплею, і нарешті дві пляшки оковитої, справжньої «риковки». І коли засіли, почалась розмова про останню прем'єру в театрі Франка. Іван ніякої такої прем'єри не чув і не бачив, він лише слухає інших.

— О, совєтські театри, — говорив Риков, — за наш совєтський час, роблять колосальний поступ.

— О, так, — стверджує Демідов. — Пригадую Київ до революції — городок НН, де можна було хіба вволю виспатись… — Іван закліпав очима.

— Ви, графе, не дуже то часто затримувались в передреволюційному Києві, — казав Риков, підливаючи до чарок.

— Чого було тут вештатись? Музейчик руской древності, чудотворних ікон, живих і мертвих мощей…

— Ха-ха-ха!

— Я волів Петербург, — продовжує граф, — все таки місце більшого стилю у наших безмежних просторах.

Вечеряли не кваплячись і ґрунтовно. Закурили, Риков почав говорити з Іваном. Дружньо, тепло, сердечно. Не Риков, а брат рідний.

— І от ви, Іване Григоровичу, мабуть дуже здивовані, чого це нам так заманулося за вами ганятися. Знаємо цілу вашу епопею, але нас цікавить не те. Маємо щодо вас найкращі наміри, бо як там не кажи, а такі одиниці, як ви, по вулицях не валяються… Хочемо, ви це вже знаєте, вислати вас за кордон. Чому саме вас і чому за кордон? А тому саме вас, бо ви людина порядна, з освітою… І закордон знаєте. І знаєте деякі мови… І вмієте організувати. І маєте там родинні, я б сказав, зв'язки. Як ви могли б нам там помогти? Передусім організувати нашу розвідку. Ні-ні-ні! Не подумайте, що пошлемо вас ганятись за дипломатичними кур'єрами, перескакувати через потяги, спускатися з дахів по ринві… Ви не Гаррі Піль, але у вас там, допустимо, якийсь шваґер, а там і сестричка… І всілякі отамани, і гетьмани, і різна та ненько-шараварницька публіка… Вони і інші, а через них і крізь них можна і до тих більших. Я вам кажу: ми вам поможемо, засоби необмежені, можливості вийнятково сприяючі, за нами сила-силенна наших симпатиків, у Берліні будете, як дома, ба, куди там дома… У Парижі, у Празі, у Мадріді… Ви дипломат, ви торговельний представник… Ви, нарешті, перейшли кордон, ви втікач, у лахмітті, плачете, мовляв, розкуркулений, пишете книгу споминів, ми вам її видаємо, робимо славу, садимо за якогось шараварного діяча… Подумайте! Гарно подумайте! З усіх боків. Даємо вам в руки нечувані шанси. Вийняткові.

При цій мові всі інші мовчали. Голос Рикова, з виразною московською вимовою, звучав ніби в порожнечі, всі напружені. На цьому місці Риков кінчає, він не має часу, він і товариш Кравченко, мусять відійти, до побачення, до побачення.

— Надіюсь, граф не залишить вас без своєї високої опіки, — були його останні слова, подав усім руку і пішов. За ним пішов Кравченко. Демідов і Іван залишилися.

Здавалось, їм обом стало легше. Під час мови Рикова, обличчя Демідова було весь час у русі: раз усмішка, раз повага, раз тінь, раз сонце. Тепер все це злетіло, і Демідов застиг. Іван мінявся менше. Він сидів понуро і, здавалось, не слухав. Але все чув. Це його звичка. І коли ті вийшли, Іван підняв голову і пильно глянув на Демідова.

— Так, так! — казав Демідов. — Ви ще не вірите?

— Ні, — буркнув Іван. Потягнув носом, бо мав нежить і не мав хусточки.

— Росте, мовляв, рослилина — навіщо чіпати. Хай росте, — каже граф. — А тут і ріжуть, і в'яжуть, і нагинають… Хахли, хахли. Бджоли, соловейки… Ну, вас не легко потягнути на світ…

— Ніж табак курить, чи не краще конфет купить? — каже Іван. — Чи не краще такого якраз хахла та лишити в спокої… Та чи ви знаєте, що в доброму колгоспі він чуда сотворить, а там за тим кордоном з нього й посмітюхи сміятимуться.

— Ну, ну! — казав Демідов. Чорт зна, що за впертість! Де думаєте спати? Пропоную у мене. Лише не думайте більше мазати п'ят — доженуть і всиплять. — Демідов ставав сухим і помітно невдоволеним.

Іван пішов з Демідовим. І нова білизна, і ванна, і справжня, м'яка постіль. Після ночей на Байковому, це направду розкладало людину на частинки, мов стару зліплену посудину. Іван роздумував над усім, життя ставало перед ним, мов би перед умираючим, бачив різні картини минулого, важив їх і розцінював, намагався вгадати, чому саме в цій фазі його буття йому таке трапилось, які саме знаки Зодіяка діяли на його життьовий шлях, і куди все те імовірно заведе. Почувався заблуканим у якомусь фантастичному лісі, повному несусвітніх рослин і звірин. Що не крок — несподіванка, що не день — дивовижа. Ззаду і спереду, і з усіх інших боків. І думав над тим, чи згодитися на такі пропозиції, хоча вони були виразно божевільні, породжені божевільними і для божевільних. Іван мацав себе за чоло, за носа, за вуха, проводив пальцями по очах. Ні. Він все таки є, це не жарт і не примха, а голос Рикова звучав над ним, ніби голос духа з якоїсь неймовірної висоти: «Подумайте над цим — добре подумайте. Даємо вам нечувані шанси». Нечувані шанси, нечувані шанси, нечувані шанси! — відгукувалось все те луною в необмеженій порожнечі Іванової уяви.

Демідов його не займав, він навіть кудись поїхав. Іван був сам, зовсім сам, обминав знайомих, не пробував зустріти Василя, зрештою, той, здається, кудись, до іншої республіки, виїхав, його тут не було, а може й був, але не давав про себе нікому знати. Іван чекав, вперто чекав, аж гнувся до землі, страждав і напружувався і не раз пригадав собі сцену з Євангелії, коли Син Божий Христос заходив до того саду Гетсиманського і там з кривавим потом на чолі, благав свого Батька Небесного, щоб проніс мимо нього чашу, що Йому призначена. І Іван заходив інколи, в гарний до млости, весняний вечір до якогось саду з краєвидом на Дніпро і тут сам із собою і по-своєму з тим же кривавим потом молився без слів, без сліз, без думок, без батька небесного, без сили і без віри. О! Як порожньо було для нього в небі, як далеко місяць і зорі, як безнадійно на всій земній кулі.

Знайшов був у себе на столі новеньку книжечку і почав її читати. І в одному місці вичитав таке: (Говорить ніби робітник на якійсь нараді) «А відносно всіляких таких бувших буржуїв, куркулів там і прочої, звиніть за вираженіє, сволочі, то я б совєтував: не ничтожити їх до кінця. Усе то, товариші, товар і товар живой. Усе то руки та голови, товариші. І мають вони у нас діло робити, совєтську власть хай будують. Будували ж вони царську, хай будують і совєтську. Канали копати, тайгу рубать, закордон у шпиги… Там їм, сукиним синам, місце.

А начальник Сарапіон Костомаров, той самий, що куркульського роду, глянув на промовця тверезо і твердо:

— Ви, товаришу Тріско, від сьогодні на голову колгоспу імені Кагановича призначаєтесь. Понятно?

Товариш Тріска такого не чекав. Він відкрив рота, вирячив очі і промимрив:

— Ви, каже, товаришу, мене не поняли. Я…я…я… чоловік неграмотний, і до революції при графі нашому всього-на-всього за льокая состояв… Землі я, так сказать, не знаю, а та знанія требує від людини.

На це звівся в красноармійській шинелі, колишній політрук, начальник виконкому, товариш Зарудний.

— Це саботаж! — проговорив він, і його ластовинясте лице зблідло. Це саботаж! Чи прийшли ми сюди мітинґи строїти, чи діло робити? Товаришу Тріско! Ви забуваєтесь. Саме ви, колишній слуга, колишній льокай, бувше ніщо, повинен сьогодні життя очолювати. Тепер ти все. Мало крякати та цькувати. За діло! Неграмотний, неграмотний, а рота роззявляти по всяк час, грамотний? А «всьо мойо-твойо» — грамотний? Досить! Довольно! Правильно, товаришу Костомаров — керму їм у руки! Команду! Куркуль канали копать, інженер у шпиги, а власть совєтська має від того загинути? Ніколи! Товариш Тріска на ділі, на прикладі, на досвіді докаже, що він тепер все, що він не з клоччя суканий і свою справжню совєтську владу потрапить не лише губою робити. А не впорається — умій отвіт держати»!

І це пише Андрій Мороз? Так, це пише він, той самий, що в нього Іван не вірив. Іван читає з захопленням — кров його говорить, говорять його уста і розум. Сила в силу, душа в душу і ясність, і порядок, і речевість — так і хочеться тепер на ту пропозицію піти і бити по них силою свого великого веління. У роботу, у процес, змішати силу з силою і дати всьому темпи.

Але коли його запитали, чи надумався, не сказав нічого. Третього разу сказав — не годиться. Просився в колгосп. П'ятого, а було це в кінці серпня, тобто з ним дійсно обходились, мов з порцеляною, пару місяців, не видержала пружина, під будинок під'їхала чорна закрита машина, а було це о півночі, збудили Івана в його білій постелі, звеліли збиратись і повезли в невідомому напрямку.

VI

Отямився Іван Мороз у тюрподі київського обласного ҐПУ — колишня Катерининська, на Липках. Його камера номер 101 — чиста, невеличка, пристойні з матрацами ліжка — їх троє, столик, невеличке віконечко під стелею і троє зе-ка — інженер-технік дніпровської фльотилії Кубелко, років сорока, красень, не погано одягнений, інтеліґентного вигляду, і старша, з довгим сивим волоссям, людина — киянин Луговий, за фахом ковбасник. Івана вкинули сюди третім і забули. Дні і тижні. Ніяких викликів, ніяких допитів, ніяких ознак, чи ним хто цікавиться взагалі. Передумує й передумує. Жаліє, що не скористав з різних можливостей. Дивується, що так і не зміг нічого довідатися з Канева. Намагається вгадати, що з ним зроблять взагалі.

Через місяць викликали. Вели через двір, через сад, короткою алеєю попід каштанами. На листі дерев значилась осінь, небо помітно сіріло. Простора, ясна в окремому павільйоні кімната, турецький килим, великий письмовий стіл, портрети Сталіна і Ягоди. За столом слідчий.

— Іван Григорович Мороз? — запитав слідчий і дивився великими, темними, опуклими очима.

— Так, — відповів спокійно Іван. Місце народження? Рік народження? Батьки, брати і сестри? Їх час і місце народження? Їх місце перебування тепер? Питання й відповідь, питання й відповідь.

Потім перерва. Слідчий думає. Іван чекає. Потім слідчий питає:

— Чи знаєте, громадянине Мороз, у чому вас обвинувачено?

— Ні! відповідає.

— Потрудіться пригадати! — спокійно, але настирливо питає слідчий.

— Мені роблено одну пропозицію…

— Помиляєтесь! — різко перебиває слідчий, і голос його підноситься. — Ніякої пропозиції! Вас обвинувачено в бандитизмі! — і слідчий глянув на Івана гостро. — Так! Ви бандит! Потрудіться пригадати дев'ятнадцятий рік. Ви і ваша банда вбили Крутяка Івана з Решіток Полтавської области, Якова Кузьменка, знищили відділ червоноармійців Глобенка Степана. Ви мали прямий зв'язок з відомим бандитом Водяним Миколою, відомою бандиткою Тетяною Мороз, що тепер за кордоном. Ви підтримували з ними контакт до останнього часу… І нарешті, ви спалили ваш сад і хутір. Вас обвинувачено по статті 54, параграф 2, 3, 9, 11 карного кодексу УРСР.

Слідчий вичитав офіційним, рівним, холодним тоном і урочисто замовк. Іван збентежений, на його неголених щоках здригаються м'язи.

— Це неможливо! — вирвалось у нього. Слідчий посміхнувся. Криво, згірдливо, іронічно.

— Вашими устами, громадянине Мороз, голуб'яча говорить наївність. Тим гірше для вас. Ви все ще не вірите, з ким маєте діло. Ми не ті там у ресторані. Але жарти набік. Ось вам ряд питань. Потрудіться відповісти на них точно, ясно і правдиво. Виверти не поможуть. Затаювання, перекручення, ухилення від суті — карається згідно з законами СССР. Понятно? — І він передав Іванові видрукований на машинці аркуш паперу.

Іван узяв папір і мовчки читає. Слідчий за ним слідкує. 1) Якою чисельно великою була ваша банда в 1919-20 pp., хто поіменно до неї належав і де ті особи перебувають тепер? 2) Які наміри мала ваша банда щодо совєтської влади? 3) Які злочини, коли і де були нею зроблені? 4) Хто був її безпосереднім, прямим надхненником і організатором? 5) Що робить тепер бандит Микола Водяний за кордоном? 6) Чи за радянської влади ви мали зв'язок із згаданим бандитом, і в чому він полягав? 7) Чому згаданий бандит не скористався з амнестії, що її проголосила радянська влада 1924 р. і не повернувся на батьківщину? 8) Які зв'язки існують у вас з бандиткою Тетяною Мороз? 9) Де вона тепер перебуває і що робить? 10) Які наміри ви мали, підпалюючи свій хутір і вирубуючи сад?

Іван дочитав. Мовчазно, поволі підносить голову.

— Брехня — все це, — виривається з нього, і його голос від хвилювання хрипить. — Брехня! Ви свідомо брешете! — і шпурнув папірець на поміст. Весь дрижав, на чолі виступив піт.

— Ми все робимо свідомо, бандите Мороз! — протягнув спокійно слідчий і натиснув ґудзик дзвінка. Увійшов здоровенний чолов'яга в уніформі ҐПУ.

— В собачую! — буркнув слідчий.

— Давай впєрьод! — буркнув понуро чолов'яга.

Пішли. Довгим коридором, крутими сходами, все вниз і вниз і нарешті — стой! Двері номер чотири. Прийшов ключник, брязнув замок, відчинилися двері і Івана впхнули в якусь яму.

Іван уже чув про цю «собакарню», але те, що побачив, перейшло за межі його уяви. Якийсь простір. Суміш голів, рук, спин, ніг. Гамір і сморід. Багато напівголих. Нічого не видно. Десь далеко над головами в темряві бовваніє подоба вікна з познаками денного світла.

Минає час, а Іван на місці. Ніхто до нього, і він ні до кого. І нема куди. Перед ним гущавина тіл, що ледве можна між них втиснутись. Трохи згодом до нього несподівано підійшла дивна, волохата істота, що торкнулася його рукою.

— Це ви, Іване Григоровичу? — чує знайомий голос. Іван здивований. Перед ним о. Поспіловський. Довге, ніби мотуззя, лахміття звисає здовж його тіла.

— І ви тут? — нарешті питає Мороз.

— А ви думали, — відповідає Поспіловський. — П'ятий місяць. Спершу був на Лук'янівці між уголовними, тепер кинули сюди до бандитів та шпіонів. Тієї великодньої ночі забрали всіх нас духовних. Мене спершу не знайшли… А опісля піймали, водили, крутили… Бачив ото вас у тому гастрономі… Хотів щось сказати, не дозволили… А це ось собакарня. Самі бачите. Звідсіль беруть на допит лише до комендантури ҐПУ, але це не значить, що тут сидять лише короткий час. Я ось тут уже другий місяць…

Іван мовчав, розглядався, приглядався. Поспіловський вказав йому місце біля себе.

— Тут нема порядку. Хто де стане — там його, — казав він. Іван зайняв вказане місце, присів і сидів обіпершись на стіну просто на долівці, що нагадувала дорогу. Голова похнюплена, коліна підігнуті, борода на колінах. Така дивна поза, але іншої не зробиш. Тісно. Дивовижна, нереальна, макабрична тіснота. Тіла й тіла. Ось плече в плече селяни, міщани, якісь духовні — усе перемішане, ніби глина, що з неї хочуть робити цеглу.

Іван на хвилинку, здавалось, задрімав, або він скорше марив, якась дивна, гарна і приємна мрія залила його свідомість. Він на лугу біля Дніпра, над потоком званим Черепашачий, біля нього і над ним кущі дикої смородини, верболозу, повитого батіжками білої повійки. І мале затягнуте ряскою озерце збоку з жабуринням. Млосно гнітить спека, кумкають спокійно і ліниво жаби, стрибають якісь потворки, лазять барвисті кузочки, мають крильцями блакитні метелики, сюрчать шорсткими, синіми кінцівками коники, а він, Іван, років вісім хлопчисько, з позакачуваними до колін холошами, лежить плазом на м'якій муравиці, пацає босими ногами і насвистує невідомо що на саморобній з очерету сопілці.

Івана штовхнули. О, пробудження! Нерви дрогнули, ніби по них вдарено ломакою. Брали вечерю, товпились купою при дверях, падали окремі оклики. Шматок чорного хліба і черпак червоної юшки.

— Беріть! Тут треба їсти! — казали йому. Але як, але чим? Поспіловський впхнув йому в руку якийсь черепок.

— Це, каже, на борщ! — Іван своє вибрав, присів, як і інші, напочепки і їв…

По вечері загорілась одна яскрава електрична лямпа, стало видніше, «кормушка» у дверях час від часу відчинялася і з неї виривався придушений голос:

— На К! На К! — Хтось десь в гущі зводився, пропихався крізь тісноту, відхилялися двері і проковтували його. Простір жив далі своїм життям.

Іван сидить напочепки під стіною, біля нього Поспіловський потиху оповідає, Іван байдуже слухає.

— Може ви думали, що я вас зрадив? Ні. Мене самого зловили на вулиці і хотіли послати до Парижу на настоятеля якоїсь там православної церкви. А я їм сказав: нащо Париж. Належу до християн, що добре почували себе і в катакомбах. А вони мені: допоможемо вам стати не лише першим християнином, але й священномучеником. І ось я тут. І мучать. Але я рішений: не здамся навіть коли б розтерзали мене на таке ось шмаття, як цей мій одяг. — І він показав на своє одіння, що з-під нього визирали оброслі, впал і груди. Його обличчя нагадує обличчя Христа у час, коли на нього положено терновий вінець. І коли Іван дивився на нього, йому все здавалось: Ні, це не він! Це не він!

Іван довго так сидів на карачках і так, мабуть, задрімав. Очі опали і закрились, вуха заткнулись, ніби ватою, шум камери згас, думка відірвалась і знов кудись під тінисте зелене дерево на квітучі луги відлетіла. Із щілин помосту вилазили маленькі, мов сочевичні зернинки, тварини, що повзали по стінах, вилазили на коліна, залазили в чоботи, в рукави, за комір. Іван інколи нервово здригається, ворушить котроюсь своєю кінцівкою.

Відкрилась знов «кормушка» і знов густий голос прокричав:

— На М! — Озвалось кілька прізвищ, але голос в кормушці не вгавав. Тоді хтось штурхнув Мороза, здається Поспіловський, він прокинувся і прокричав:

— Мороз! — Його забрали. Була ніч, у коридорах ясно, стихійна тиша, здавалось, була видимою у просторі. Двері, двері, багато дверей і нарешті ті, що треба.

За столом два слідчих, що пильно дивляться на Івана. Один той самий, що його вже Іван знає, другий незнайомий — чорний, невисокого росту.

— Підійдіть, — сказав знайомий. Іван підійшов. — Сідайте! — Іван сів.

— Курите? — і рука простягнула пачку цигарок. І коли Іван закурив, почав говорити той другий, незнайомий.

— Ви Іван Мороз будете?

— Так, — відповів Іван.

— Чи письменник Андрій Мороз не ваш брат?

— Так, — відповів Іван.

— Це відомий радянський письменник, — каже той.

— Так, — відповів Іван.

Коротка перерва. Думка Іванова діє. Що буде? Чорний продовжує:

— Ну, от… Ваш рідний брат. Радянський письменник. Він зумів знайти точку опертя. Він зумів «у нас» осягнути рівня. Його читають мільйони. Перед ним велике, прекрасне майбутнє… А ви? — чорний робить перерву, він дає можливість думати, він чекає. Іван — дерево. Чорний продовжує: — І тільки з пошани до вашого брата, ми не обернули вас у порошок. Ваша провина перед радянською владою надзвичайно велика. Але ви, здається, не можете оцінити нашої великодушности і не лише не зуміли використати нагоди, але й ризикуєте змарнувати не лише себе, але кар'єру вашого брата, вашого сина, вашої родини. Ви ще не збагнули до кінця справжньої суті радянського правосуддя. Ви ще не знаєте… Ви ще пізнаєте… Ви ще будете не тільки бачити і чути, ви переживете усім своїм єством, кожним нервом, кожною краплиною крови… Ми сильні! Ми сильні! — казав чорний з притиском на кожне слово. І дивився на Івана антрацитовими, опуклими очима, ніби його гіпнотизував… — Іван Мороз! — підняв той голос. — Будете чи не будете відповідати на наші питання? — обидва слідчі вперли свої очі на Івана.

Іван сидів мовчки, дивився байдуже, невідомо, чи слухав і чи чув. Це напружувало слідчих. Ось-ось станеться вибух, але Іван враз заговорив:

— Вам потрібно знати правду, чи тільки виконати певний ритуал?

— Що значить? Правда! Правда! Ваша правда і наша правда… Але кажіть! Правду, розуміється! — викрикнув чорний.

— В такому разі… В такому разі… — говорив поволі, шукаючи вислову, Іван, — можу вам помогти. Я готовий. Завжди уважав себе громадянином цього простору… І цього народу… І його інтересів… І мені не байдуже, хто і як тут творитиме життя… Шукання істини, і правди… і логіки… конечне.

— У вас фантазія, — перервав його чорний… — Правди, логіки? У нас дві правди і дві логіки. Ваша і наша!

Іван кивнув головою і замовк.

— Ви песиміст? — запитав чорний.

— Мушу признатись — так.

— Це тому, що ви не усвідомили до кінця певних закономірностей.

Іван пильно дивиться на слідчого, здається, хоче проглянути його навиліт. Слідчий починає бентежитись і квапиться з питаннями.

— Так що? Будете відповідати?

— Буду, — каже Іван в'яло.

— Нам бажано на письмі.

— Мені це також краще. Давайте, буду писати.

— Не тут, не тут. У камері.

— У камері не вийде.

— Чому?

— Там нема місця.

— Ах, ви в собачій. Нічого. Ми вам поможемо.

На цьому розмова скінчилася. Іван дістав анкету, кілька листів чистого паперу і олівця. Мовчазно залишив кімнату. Слідчі пильно стежили за кожним його рухом.

Відвели Івана назад до його 101 на третьому поверсі. Усе було як лишив. Був утомлений, упав на ліжко і спав сном смертника. Ранком його збудили. Питали, де так довго барився. Коротко і байдуже оповів. Після сніданку одразу взявся «відповідати». Перечитав кілька разів кожне питання. Зважував кожне слово. За кожним виразом засідка, кожне питання пастка. І справа, мабуть, не в тому, щоб зловити, а щоб зломити… І щоб зробив він це своїми власними руками. І не лише зломив себе… І інших… І братів, і сестер, і всіх близьких. І що це там за люди, що їм це потрібно? Для чого? У чиїх інтересах? Насмішки? Кпини? Терор? Зроблено це з розрахунком? По глупоті? Для рішення проблем? Для їх ускладнення? У намірах добрих? Злих?

Ось питання! А відповіді нема… Усе мовчить, душа мовчить, розум мовчить. І повітря мовчить. Перебирає в уяві своє минуле. Ось він, ось його брати. Земля, небо, простори. Його батько і мати косять у полі. Сопрон, Петро і він, Іван, біля них. Сопрон пасе між півкопами корову, Петро і Іван бавляться — сидять обидва на дорозі просто в поросі і старанно насипають рядочки купок. Вони також косять. Це не купки пороху. Це копи збіжжя. Їх обличчя запорошені, носи замурзані. Ось необережний Іван зачепив ногою за «півкопу» і знищив її. Петро сердиться, зчиняється крик. Прибігає мати — загоріла, піт очі заливає… Дістається обом, а потім іде назад до своєї роботи.

То знов вони йдуть «з мамою» на всеношну до церкви. Йому «болять нозі», проситься «на руці». Мама бере, несе. Йому гарно і радісно. Здалека чути бамкання дзвону. А ось він уперше біжить з торбиною до ліплявської школи. Це не близько, бігти не легко, сніг глибокий. Але йому радісно, як і завжди, коли він робить щось нове. А ось він учень канівської міської школи, вже «великий», бавиться в індіянів, перший учень і перший пустун. Ось він уже гімназист, рішає рівняння з кількома невідомими, залицяється. Непомітно настають роки юнацтва — удень поле, — увечорі сади і ночі над Дніпром, і співи, і кохання… Пригадує Марусю — смугляву з пушком волосся біля вух, з м'яким поглядом великих карих очей. А там великі події — військова служба, артилерія, гармати. Війна. Він командир. Міцний, діловий. Він командує батареєю, його нагороджують. Поразка армії у Східній Прусії. Полон. Довгі роки полону, і туги, і голоду… І нарешті він вертається.

Якась бездонна прірва виринає далі перед внутрішнім зором. За ним біжать, полюють, відбирають землю… І питання: що я злочинного на цій землі вчинив? Думкою, ділом, наміром? Ах, кляси, ах, Маркс, ах, Ленін? О! О! Як знайти слова? Щоб висловити вас і щоб ви збагнули. І щоб вас прокляти з роду в рід, і матір ту, що вас виносила, і ту землю, що не провалилася під вами. О, ви! О, ви!

Тупий біль, фізичний біль, від напливу люті виповняє усе Іванове нутро. Йому робиться млосно. Бере олівець і щось пише:… «належу до категорії людей, що бандитами»… Геть, геть! Що тут поможе? Відкидає олівець, зривається і ходить. Знов сідає, знов пише:… «хочете з мене бога, диявола, звіря, янгола, хама, а я всього-навсього людина. Я не проти законів. Я не революціонер. Я, мій батько, мій дід і прадід — працівники землі»… Чи це гріх? Страшно. Іванова душа не хоче гнутись, не «колеться» і не «оформлюється». Як це зробити? З тією християнською покорою… Коли тебе б'ють в одну щоку, а ще гірше, коли в зуби і ребра, і печінки…

Іван пише і пише. Перший раз у житті щось таке пише. Це «відповідь». Нічого по суті — філософія, мораль. Іван знає, що «для них» це байки.

«Відповідь» пішла. Настало чекання. Дні, тижні, нарешті місяці. Івана знов забули. Але він живе, думає, ходить з кутка в куток, виходить на прохідки. Його співмешканців давно змінили, і їх тепер не троє, а дванадцять… І ніякого зв'язку із зовнішнім світом. Просив дозволу написати листа — відмовили, просив передач — відмовили. Ходив з кутка в куток і думав.

На початку грудня в житті Івановій наступають наглі зміни. Несподівано його знов кидають до «собакарні». Тут були вже інші люди, але порядки ті самі. Не було також Поспіловського. Настала ніч. В'язні клалися спати. Вони були схожі на оселедців у бочці, на книги на полиці. Вони віртуозно використовували площу, підплощу, надплощу і гули рівним, довгим, здушеним гулом, ніби з глибокого підземелля. Це не окремі люди — це зліпок людей — зліплений потом, кров'ю, чадом, димом, смородом. Вони заповнили цей простір і лежать тут, мов сардинки в консервній банці.

Іван не має місця, стоїть при вході, не дивується, не думає, не переживає. Брязнули двері, і на нього з коридору пхнули створіння — півголе, з розпатланим сивим волоссям, замотане великою темно-сірою жіночою хусткою. Гул ураз стихає. Очі всіх скеровуються в напрямі з'яви. З'ява стоїть непорушно. Довге, хистке тіло, довгий ніс, Довгі, ніби у моржа, звислі вуса. І Щось потиху, невиразно мимрить.

Іван дивиться… Дивиться і пізнає в тій дивовижі свого співкамерника діда Лугового. І жахається. Можливо, вперше в житті — жахається, тим справжнім пронизливим до самих кісток, жахом, від якого стигне кров і забиває дух. Бідне, висмоктане, нагло дуже постаріле, зовсім божевільне єство, що невідомо яким чудом ще стояло і хиталося, мов стеблинка на легкому вітрі.

— О! О! Павук! Ловіть, ловіть! Павукиии! — скаржилось воно плаксивим голосом з поглядом, в якому були скупчені жалі всіх часів і всього світу. І намагалось розпачливими рухами звільнитись від тих павуків і не могло звільнитися.

— Сідайте, — говорить дерев'яним голосом Іван, хоча тут не було де сідати.

— Ні, ні, ні! Не знаю! Не знаю! Я не знаю! Це він! Це він О! О! Знов павук!

— Пилипе Матвійовичу! Що з вами? — отямився і запитав Іван.

Єство враз замовкає, сірим, згаслим поглядом довго дивиться на Івана і несподівано починає реготати.

— Це ви? Тепер уже знаю! Це ви мучите мене! Звірі! — вимовило воно з грізним виразом дуже буйних брів, що єдині, здається, на ньому залишилися.

— Ну, ну! Пилипе Матвійовичу! Що ви? Що ви? Де ж я вас мучив? Ось сідайте. Ви в камері. Чуєте мене? Ви в камері. Між людьми. Сідайте!

Луговий дуже уважно вслухається, намагається щось з того зрозуміти.

— Посуньтесь, товариші, — звертається Іван до камери. — Дайте місце! Не бачите? — кричить він з розпачем в голосі. Кілька ніг стискаються ще тісніше докупи.

Старий поволі, ніби під ним огонь, сідає на долівку, Іван йому допомагає, і ось він сів.

— За що? За що? За що? — виривається у нього вже свідоміший голос крізь спазматичне, сухе, безслізне ридання.

Більшість з присутніх знає, де він, той Пилип Матвійович був, Іван також догадується. І всі розуміють, для чого його сюди впхнули. Це приклад. Це символ. Це «оформлений». Це мотор. «Ecce Homo». Дивіться і тремтіть!

Другого дня на цьому ж порозі з'явилося інше подібне єство і також Іванів співкамерник — інженер-механік Кубелко. І цей подібний до стовпа, і цей має діло з павуками, а до того ще з якимись злючими жінками, що намагаються вирвати йому очі. Боронився від них завзято.

А третього дня знов те саме: колишній дрібний київський домовласник Воробйов. Обличчя цього нагадувало обличчя малпочки, що її довго мучили різними цирковими витівками. Увійшовши до камери, він низько, на всі чотири боки поклонився і після того задубів у позі вичікування. У камері була одна табуретка, її звільнили і підставили гостеві. Той обережно, зовсім на краєчку сів і зробив вигляд, що очікує допиту.

Іван готовий. Він відчуває, що скоро й до нього дійде черга. Чув, усе чув, душа кричала криком, стогоном, здриганнями, разом із зорями, планетами у вічному космосі. Був зарослий, брудний. Мастка від поту сорочка в'їдалася в його тіло. У джунглях цього світу він уже був своєю людиною.

Третьої ночі, о другій годині, за ним прийшли. Виразно передчував, що це станеться, не спав і чекав. Перевели до тієї ж кімнати, де був востаннє, за столом сидів той же чорний. Іван уже знає його — Рокита.

Слідчий сидів за широким столом розлого, певно, яскраве світло згори відблискувало на його чорних, наолієних кучерях. Вік дивився у якісь папери. Згодом Іван пізнав, що це була його «відповідь».

Деякий час Іван непорушно стояв. Рокита навіть на нього не глянув. І лише згодом, між іншим, кивнув головою сідати. Іван присів.

— Мороз! — нараз різко і рішуче, ніби його злякано, викрикнув Рокита.

— Я! — відповів Іван.

— Ти випадково не хочеш до убиральні? — Іван мовчить. Рокита хвилинку чекає і каже далі: — Коли хочеш — маєш ось папір! — і різко шпурляє папером йому в обличчя. — Це ти можеш жартувати із своєю бабцею! Зрозумів? — зловісно, крізь зціплені зуби, шипів Рокита. — Вся ця дурна твоя писанина дорого тобі обійдеться! — і він розмахнувся і з усієї сили вдарив Івана по лиці. Іван відсахнувся, сіпнувся вперед, швидко отямився, зблід, мов крейда, і занімів.

У цей час відчинилися двері і швидко ввійшов другий слідчий — Клімов.

— Ей, ей, Рокито! Що ти робиш? Кого ти б'єш?

— Бандита! — кричить Рокита.

— Ах, Рокито! Який же він бандит? Це ж людина. І людина високої моралі. Ти тільки послухай, що він тут нам співає! — і Клімов підняв з долівки Іванову «відповідь». «Не вважаю їх за бандитів, а лише за людей інших, можливо для нас незрозумілих, а то й неприємливих політичних переконань». Ха-ха-ха! І слухай далі: «Сам Ленін висловив свою думку на право «самовизначення включно до відділення» народів Радянського Союзу і це право є ґарантоване нашим громадянам самою радянською конституцією». Ха-ха-ха! Чи ти, Рокито, бачив ще де такого… такого… Ні, я вмру! Я не видержу! Значить нам судить не бандита Мороза, а Леніна треба! Він нам тут пояснює конституцію! Значить Ленін дозволив і Петлюру, і Водяного, і «самостійну й незалежну»! Ха-ха-ха!

— Бандит, бандит, бандит! — почав викрикувати Рокита і підступив до самого Іванового обличчя. Двері знов відчинилися і урочисто, театрально увійшов третій слідчий — Шустер.

— Ррракита, Ррракита! Зупинись, безумче! — кричав він. — Не знаєш, що це брат найбільшого письменника Української Соціалістичної Рррадянської Ррреспубліки.

— Бандит! — крикнув Рокита. — Сволоч!

— Шпигун! — кричав Шустер.

— Гад! Ворог народу! Погромщик! — Сипалось на Івана з усіх боків.

— Товариші! — кричав, мов на базарі, Шустер.

— Що ви? Що ви? Та це ж людина! Перед нами святий — казав на це протяжно і підкрислено Рокита. — А що станеться, як що ми цю твою людину та обернемо у звичайну лєпьошку?

— Що станеться? Ах, недогадливий! Землетрус! Планета зірветься з основ! — кричав Шустер.

— Ну, ну, ну! Навіщо такі катастрофи! Ми ось краще порахуймо тому ангелові ребра, перевірмо печінки й селезінки, вичистім зуби, і тоді він піде просто до раю і не буде до нас у претенсії.

— Не погоджуюсь! — кричав Клімов. — Геть рай! Можемо і без того зробити йому багато радости.

— Твоя пропозиція? — швидко питає Рокита.

— Пункт номер два!

— А що ти на це, товаришу Шустер?

— Я за!

— Усі за? — кричить Рокита.

— Усі! — відповіли хором.

— Рішено! — каже Рокита.

— Товариші, товариші! — знов кричить Шустер. — А може б наш благородний гість зволить дати нам справжню відповідь і без втручання пункту номер два? — Очі всіх трьох скерувалися на Івана. Той сидів, мов дерев'яний, і мовчав. Секунди, хвилини. Мовчанка. І враз Рокита хапає преспап'є, що лежало на столі, і люто жбурляє ним в Івана. Іван вчасно ухиляється і преспап'є з грюкотом вціляє в двері. Після того Рокита хапає аркуш паперу і тремтячою рукою швидко пише: «Третій сектор ҐПУ — тюрпод. Пункт номер два. Іван Мороз. Н. Д. 10853/28. Рокита.» І натиснув дзвінок.

Увіходить здоровенний, при револьвері, конвоїр і кивком голови каже Іванові йти. Іван устає і йде.

Ішли довше, ніж звичайно, переходили навіть якесь подвір'я, увійшли до іншого корпусу, — вузький, затхлий, вимощений м'яким хідником, коридор, мертва тиша, млосна теплота, холодне, рівне, гостре світло, ряд дверей з різними загадковими написами і нарешті — стоп. «Пункт номер 2».

Вузька, довга, низька, до болю очей яскраво освітлена, сильно натоплена, з одним, маленьким, заґратованим під самою стелею віконцем, щілина. Здовж обох продовжніх стін знизу до верху широкі полиці. Впоперек ряд все вищих і вищих лавиць, і на них сидять люди. По троє на кожній. При вході за столом молода людина з сухим, сірої барви, обличчям в уніформі київської вищої міліційної школи.

Конвоїр мовчазно і понуро подає папірець, людина при столі так само його приймає, глянула на Івана і записала до журналу.

— Єсть! — буркнула вона. Конвоїр виходить.

Людина за столом глухим, монотонним голосом, не дивлячись на Івана, говорить:

— Ви тут не смієте спати. Будете сидіти, або стояти, в залежності від нашого наказу. Дивитись перед собою. Не нахилятись. Ні на що не спиратися. Не закладати ноги на ногу, їсти раз на добу — дванадцята дня. Оправка два рази — о восьмій ранку і о восьмій вечора. Там же можете напитись води. Курити не дозволяється. Ніяких вийнятків нікому не робиться. Точно і негайно виконувати наші накази. За порушення правил — нарікатимете на себе. Ідіть і сідайте отам ззаду.

Іван мовчазно, повільно, байдуже сідає на вказане місце. За лавицю йому правлять зняті з гаків, оббиті бляхою і покладені між полицями, двері. Сидіння найвище, Іванові ноги ледве сягають долу. Перед його очима весь простір з потилицями, спинами і наглядачем за столом.

Мертва тиша. Ніч.

Спершу Іван навіть вдоволений, що може посидіти, він стільки настоявся у тій собачій. Спати теж не хочеться, бо нерви його грають. Роздивляється по злегка похилених спинах і деяких їх власників пізнає. Он той спереду — стрункий, чорнявий, з великими, мов сливи, очима… Його в камері звали «козак» та ще «ей, бухгальтер», на прізвище Горунович, один з тих, що десь там, колись там вимагали «самоозначення включно до відділення» — був, казали, начальником польової жандармерії при армії Української Народньої Республіки в Кам'янці Подільському. За ним спини двох академіків-ієромонахів, у темних, підперезаних ланцюжками, підрясниках. Той сухорлявий з довгим носом і пенсне — Довгополов, а той другий, міцний, круглолиций з копицею волосся над широким лобом — Іванов. Ближче ще двоє духовних: священик Богдан — рудий, високий і, мов кочерга, тонкий у дивній, дірявій одежині і… — Іван запнувся. Роман. Ніжний, восково-блідий. І ще, видно, при свідомості. Іван його не бачить, але йому здається, що той йому посміхається — кротко і добродушно. Інших Іван не знає, і більшість з них уже втратили свідомість.

Іван знає, що це місце на тутешньому жарґоні зветься «стулом». Він також знає, що в цьому будинку таких «пунктів» більше: і «вертящаяся лєстніца», і «пріятноє з полєзним», і «вафлі», і «курорт» і багато подібного, де живих людей «колють», «оформлюють», «обертають в лєпьошки», і де вони «вербують», «переживають муки творчости».

Уже самі ці назви говорять самі за себе. Їх винахідники, очевидно, дуже пишні із своїх винаходів. Сукати з людей мотуззя — чи ж може бути ще приємніше заняття і більша насолода? Іван, зрештою, все це знає і навіть перестає дивуватися. Він лише ніяк не може збагнути, яке це має відношення до нього? Очевидно, очевидно. Він чув, читав, що існують тортури. Середньовіччя, інквізиція, відсталіші часи нашого світу. Але все те «дикість», «темнота», «некультурність». Тільки люди найнижчого рівня свого духового і морального розвитку могли такими засобами послуговуватись. І враз отаке. У Києві. Двадцяте століття.

І знов чого це має практикуватись якраз над Іваном Морозом? Він же, по своїй природі, ніяк не належить до світу злочинців. Не міг навіть розуміти того типу людини. І враз він у в'язниці, його тягають, його допитують. Вимагають брехати. Приписують йому якісь злочини. І що це таке за люди? І звідки вони такі взялися? І чого вони хочуть тут на землі?

Іван намагається думати категоріями майстрів оцієї ось інституції. Є, очевидно, щось таке, чого він не може тут збагнути. Очевидно, очевидно. Боротьба клясів. Іван був багатші, а Рокита, а Шустер були бідні. Колишній послушник якогось там манастиря Роман, міг бути і не багатим, але він вірить у Христа, а Рокита і Шустер у нього не вірять. От, і досить. І досить, щоб їх оголосити ось такими злочинцями. І робити з них «лєпьошки». Бо Рокита знає, де знаходиться справжнє спасения людства, а Іван Мороз, а Довгополов, а Роман не знають.

Так саме, як знав свого часу Савло, коли побивав камінням Степана, як знав потім Павло, коли руйнував Римську імперію, як знав Торквемада, коли топив відьом. І як Нерон, коли кидав живих людей на пожертя левам. Іван дивувався: як усі ті люди дуже добре знають, що вони «за правду»… За таку правду, що готові за неї йти в огонь, або посилати в огонь інших. І тільки одно: чому всі ті правди в остаточному стають посміховиськом для тих самих людей.

Очевидно, думав Іван Мороз, що справа тут не в самих правдах. Очевидно, щоб іти в огонь, або когось в огонь посилати, для того треба мати якусь силу і треба витворити в собі певне переконання. Отже: віра! Фанатизм! Треба мати віру і треба бути фанатиком. Але як? Але як? Спішить з запитом Іван Мороз. Вірити, що Карл Маркс краще знає, де лежить справжня правда, ніж Ісус Христос? Або вірити, що Мишко буде кращим господарем, ніж Іван? Ні, ні! Тут щось не в порядку. Так, так! Є і багаті, і бідні. Є справедливість і несправедливість. Є за і є проти. Можна і вірити. Вірити у сонце і місяць, у бика і крокодила, у Конфуція і Будду. Багато, багато вірили. Вірили, бо вірити хочеться, бо вірити треба. Бо Венера, Аполлон, Посейдон — боги. Бо Христос найбільший учитель, Людина-Бог. Бо Магомет найбільший пророк. Бо Карл Маркс найбільший вчений-соціолог.

Іванові вже починає крутитися голова, якась каруселя… Усе йде обертом. В очах мигають видива. Пливуть віки, світи, планети… Він намагається опанувати собою і прокидається в той час, коли вартовий, що біля дверей за столом, підходить до Іванова, що сидячи задубіло спить, і кричить йому в саме вухо:

— Іванов! — Іванов здригається, але не прокидається.

— Простягни руку! — командує вартовий. Іванов не прокидається, але поволі, ніби під наркозом, простягає руку. Вартовий розправляє його долоню і щось до неї всипає. Іванов спить. Вартовий прикурює цигарку, пускає дим. Іванов спить. Вартовий торкає огнем цигарки долоню Іванова і в ній щось вибухає. Іванов різко викрикує і шарпає рукою назад. Очі його відкриваються і незрозуміло дивляться. Вартовий задоволено посміхається і вертається на своє місце. У повітрі запахло порохом.

І знову тиша. Але коротка. Ось вартовий здіймає свій широкий, з мідяною пряжкою, пояс і поволі згортає його в рольку. Потім очі його скеровуються на Іванова, що знову спить сном блаженного. Далі він цілиться і кидає рольку в Іванова. Але не влучає. Пояс на льоту розгортається й не долітає. Вартовий підбирає пояс і знов його згортає. І знов кидає. І знов не влучає. За третім разом йому щастить цілком. Влучає просто в ціль, Іванов прокидається, болюче зойкає, але в ту ж мить спить знову, хоча з-під його правого ока сочиться маленьким патьочком червона смужка, що не дотікає до кінця, а поволі застигає на щоці.

— Довгополов! — кричить після цього вартовий. — Скинь пенсне!

— Товаришу карнач! Я не можу. Без пенсне у мене крутиться голова, — скиглить Довгополов.

— Який я тобі товариш — ти! Скинь, кажу, пенсне! — повторив вартовий і постукав три рази кулаком у двері. Довгополов не реаґує. Двері відчиняються і входять ще двоє таких же вартових. Тоді вартовий встає, підходить до Довгополова і кілька разів проводить долонею перед його обличчям. Довгополов не реаґує. Тоді вартовий з усього розмаху б'є Довгополова в лице. Довгополов і його пенсне летять додолу. Мов коти на мишу, стрибнули всі три вартові на Довгополова. Б'ють, товчуть, штовхають. Він прокидається, зойкає, намагається встати. Обличчя його залилось кров'ю, волосся розпатлалось.

— Звірі ви, звірі! — вистогнує він, дивлячись кривавими очима на вартових. Один з них б'є Довгополова чоботом у живіт, той замовкає, в'яне і нерухомо лежить на місці. Вартові засапано відходять на свої місця, витирають з чола піт.

І враз щось шелеснуло… І там, де стояв Іванов, з'явилася щербина, мов у щелепах, після випалого зуба. Під ногами на долівці купка безладного лахміття. Підбігає вартовий, але Іванов робить зусилля звестися, і це йому вдається. Зводиться поволі й Довгополов. Усе на місці. Обидва помічники вартового відходять. Тиша.

Найкраще тримається Горунович, він тут восьмий день, більше ніж приписано, сидить на «найвищому щаблі» під самим носом доглядача. Він без душі, без нервів, без болів. Карначі мають до нього сентимент — «добре держиться», його ні разу не бито, на нього не кричать. Роман також тримається, він зовсім безтілесний, і це йому помагає. Священик Богдан зібганий і нерівний, він боїться, інколи плаче, його б'ють виключно в зуби, і тому уста його запухлі, мов у мурина.

Найтяжчі, передранкові години тягнуться безконечно, все втихомирюється, приходить карнач, міняється варта. І нарешті час «оправки».

Виходити треба швидко, тихо, гусаком. Не розмовляти. Не зупинятися. Але і це велика розкіш. Тіло рухається, уста жадібно п'ють холодну воду, спина випростовується. В убиральні Іван опинився побіч Романа. Той шепнув йому «тримайтеся» і втиснув до кишені кусник цукру. Іван поклав цукор у рот і запив водою.

На третю добу Іванового неспання його покликали. Це непорядок зривати незрілий овоч, і це свідчить про якусь особливу наглість. Іван ще далеко «не готовий», він ще й не думає колотися, тим паче, що йому щодня давав Роман по грудочці цукру, і це його якось особливо підтримувало.

За столом величний, кучерявий у лякованих чоботях Клімов, що здається тількищо вернувся з балю купецького зібрання. Перед Клімовим Іванове «діло», і говорить він знов на «ви».

— Послухайте, — говорив він спокійно, рівно, нормально, поважно. — Ви Іван Мороз. Ви це знаєте. Людина наскрізь реальна і наскрізь позитивна. Яке практичне значення має для вас ваша впертість. Ось вам папір, ідіть, пишіть і скажіть: чорт з ними з тими ідіотами. Зрозумійте, що вас усе одно зігнуть і зломлять. Ну, от як оцього сірника, — і він узяв на попільничці сірника і переломив на половину. — Ну, то як? Пишете?

— Що ви кажете? — промовив Іван.

— Дууурак! — викрикнув Клімов. — От вже дійсно хахол, чорт бери! Ви мене чуєте?

— Ні, — хитає той головою.

Клімов подивився, скривлено і зневажливо посміхнувся, потиснув ґудзик дзвінка, увійшов конвоїр.

— Забрать! — сказав лише.

Іван далі «на стулі», хоча прохідка йому помогла. У камері почали ще сильніше гріти. Духота ломить людей одно за одним, бухкають і бухкають тіла на поміст. Карначі бігають, метушаться, тягають за ноги трупи.

На другу ніч Івана знову кличуть. На цей раз велика трійця — Рокита, Шустер, Клімов. На Івана раптом накидаються, бомбардують з трьох точок питаннями, ллють лайки, плюють, скубуть, штурхають, б'ють і кричать, мов голодні галки.

Нічого. Іван уже гартований, він зарікся взагалі з ними говорити — хай тут громи. Дубова твердість, звіряче отупіння. Іван уже далеко на драбині… З ним поруч Роман. Передні вже пішли, поповзли, або їх потягнули за одну ногу, і вони не вернулись. Роман весь прозорий, головне — він не їсть, а все віддає Іванові. На всі намагання Івана змусити його їсти, той лише хитав головою. Іван дивується, як він ще може щось таке робити…

На п'яту добу він уже не чує кінчиків пальців, іноді йому відривається голова і літає в повітрі. То знову він зривається і летить весь, мов метелик, і навіть пурхає прозорими крильцями…

Івана знову викликають… І за дня. І в іншому, досить далеко від попереднього, місці. Кімната чиста, світла, з великими вікнами, з гарним, товстим килимом під ногами. Великий, дубовий, різьблений стіл. На столі глобус, телефон, письмове приладдя. За столом Рокита, на цей раз у цивільному, вигляд обличчя мефістофільський.

— Як почуваєте себе? — питає Івана, коли той сів у м'якому, глибокому фотелі, що стоїть побіч столу.

— Нічого, дякую, — каже Іван, хоч йому дуже тяжко дивитися рівно, голова весь час хитається, мов гілка під вітром.

— Їсте?

— Їм.

— Спать хочеться?

— Так.

— Шлунок?

— У порядку.

— Голова?

— О, нічого.

— Не закурите?

— Можна.

Закурили. Іванові закрутилось на хвилину в голові, але згодом прояснилось. І тоді пригадав собі щось і зі злістю глянув на цигарку. Рокита помітив цей рух.

— Нічого, нічого. Куріть спокійно, — промовив він. — Хочу з вами говорити. Любимо вас! А ви, мабуть, дивуєтесь. Що ж… Буває різно. А знаєте що? Ваш брат Андрій уже знає, що ви тут, його повідомлено офіційно… Розумієте? А чи знаєте, що він зробив? Він вас зрікся. Не хоче на майбутнє мати діло з таким братом. Хочете бачити його заяву?

— Ні, — каже байдуже Іван.

— А чи знаєте, що й син ваш зробив те саме, ось тут «Пролетарська Правда» — показати? — Рокита вказав на купу газет. — А знаєте, де він тепер знаходиться? — питає Рокита.

— Арештований, — каже Іван.

— Арештований! Глупо. У школі червоних артилеристів… І тішиться прекрасним успіхом. То тільки ви — осел. Скільки возимось з вами, а мусите, голубчику, знати, що за законами нашої пролетарської моралі ми повинні були вже давно звільнити від вас землю. Ми і є, голубчику, та пролетарська диктатура, що про неї колись співали на вулицях, але ви не чули, не бачили і не вірили. Тепер, можливо, вірите…

— Ні, — перебиває його Іван несподівано.

— Ще не вірите? — перепитав швидко і роздратовано Рокита.

— Не можна в таке повірити, — каже Іван. — Мені все здається, що мені сниться лише кошмарний сон.

Рокита блиснув золотими зубами.

— Ми вас скоро розбудимо. І повірите. І повірите, що ви крокодил, або бик Апіс. У нас люди іноді вірять, що вони ходять на головах, а ногами підтримують небо.

— І зовсім правильно, — каже Іван.

— Ей, ей! Ви, бачу, гострі стали.

— Не я гострий, а ви потупіли, от що.

Рокита швидко біліє, червоніє і знов біліє. Його пальці барабанять по столі. Потім він раптом встає і підходить до вікна.

— Не бажали б ви підійти сюди, — каже він до Івана. Поволі Іван підходить, бачить за вікном сніг, дерево, небо.

— Гляньте ось туди, — каже Рокита і показує на жінку, що щось там робить у чорній, драній шубці. Іван хвилинку дивиться, опісля дерев'яніє, ноги під ним підгинаються. Рокита уважно за ним слідкує.

— Ну? Пізнали?

— Як давно вона тут?

— А! Давненько. Приблизно стільки, як і ви. Вашими заслугами.

Іван поволі відходить від вікна і сідає збоку на плюшевій канапі.

— Усе ще думаєте, що вам сниться сон? — питає Рокита. Іван мовчить. — Ну? Як знаходите свою жінку? — Іван мовчить. — Погоджуєтеся на відому вам пропозицію… — Іван знов не чує нічого. — Бо тут і ваша дочка, — продовжує Рокита. Іван жахнувся, його зір прорвав поволоку і бачить. Очі загоряються. — Так. І дочка. Вони там унизу… І вас чекають. Хочете побачити?

Іван вже прокинувся, зір його гострий, м'язи пружаться. Іван почав кричати і навіть зірвався на ноги, але одразу впав і замовк. Щось в ньому урвалось, ніби у того, що біг і добіг до мети. І лише крізь сон чув метушню довкола себе, щось кричав Рокита, виривались якісь окремі неясні слова…

Отямився Іван знов «на стулі». Режим для нього загострено. Шоста доба без сну. Діяння мозку порушено, але воля ще жива. Він їм тепер, саме тепер, не скориться. Йому «все одно».

Уночі мимрить, ввижається Василь у військовому, Мар'яна у порваній шкурі ведмедя, або собаки. Вірочка у вигляді одного з тих олівців, що лежать на столі доглядача. Ціла купа лежить їх там, і Іван намагається підпливти до них і одного забрати. То знов він тримає в руках свою «відповідь»… Зім'ята, брудна, ріжки листів заломлені, Іван старанно їх вирівнює, хукає на них, тулить до грудей, на обличчі велика ніжність.

Доглядач пильно за ним слідкує, кожний його рух заносить до журналу. Але й цього стало мало. Біля звичайного доглядача з'явилася ще одна людська фіґура у цивільному. Це вчений муж, фахівець свого діла. Спец. Його звуть навіть професором, з прізвищем Потуторов. Він прийшов спеціяльно вивчати Івана — виняткове, зовсім виняткове явище. Феномен.

У хвилини прояснення Іван зрозумів ситуацію, йому хотілось дати вченому мужеві по можливості менше матеріялу, але тут приходили вченому на допомогу деякі години, особливо ті північні, що як найлютіші драпіжні дракони налітали і ламали Івана. Іван направду запурхав по камері метеликом. Стільки тут сонця, квітів, простору. Рухи сама грація. Карнач і вчений муж регочуться до сліз.

— Мороз! Ступай сюди! — нагло наказує учений муж. Іван прокидається і слухняно підходить до Потуторова. Учений муж голосно, виразно, з натиском на кожному слові, наказує: — Стань там! — Іван ступив крок. — Тут, тут! Ближче! — Іван переступає. — Ближче. Тут! — кричить вчений муж і ставить Івана профілем до камери, очима до стіни з полицями. Учений муж стає перед ним, спирається на полиці, наказує далі: — Дивись мені в очі!

Іван дивиться. Око в око, напружено і вперто. Минають повільно, тяжко хвилини. Ціла камера дивиться, всі очі дивляться. Рясний піт сходить по всіх обличчях. Обличчя вченого мужа зовсім залите. Іванові очі, ніби жаринки, червоні. Хвилини тягнуться — п'ять, десять, п'ятнадцять. Двадцять. Тридцять. Камера ціпеніє. Впаде? Не впаде? Іван весь, ніби в пропасниці, дрижить, щелепи дрижать, руки дрижать. І раптом учений муж зриває свій погляд і витискає крізь зуби:

— Ну ж і штучка! — і одвертається.

Камера зідхає з полегшею, падає навіть оклик:

— Слава Богу! — Іван наміряється йти на місце. — Стой! Хто наказував? — викрикує вчений муж. Іван стоїть, а вчений муж лягає незручно на столі і, не дивлячись на духоту, навіть вкривається плащем. Він спить. Спить міцно. Хропе. Іван же стоїть. Німіє, кам'яніє, гойдається, ось-ось гримне. Ні. Стоїть. І ось йому здається, що округла, бліда, з темними плямами очей голова вченого мужа непомітно підпливає до самих його очей. Ось зовсім близько, ось вони зударяться. Іван прокидається. Вчений муж, з поліном, подібним до ніжки стільця, стоїть перед Іваном. — Образіна! — виривається у вченого мужа, і він плює Іванові в лице. Іван стоїть. — На коліна! — викрикує істерично вчений муж. Іван стоїть. — На коліна! На коліна! — і б'є Івана кулаком в ухо. Іван, мов маятник годинника, сюди й туди похитнувся, але стоїть. Учений муж б'є Івана поліном по руках. — На коліна, чорт бери! — кричить він і пхає Івана на поміст. Іван падає. — Іван лежить. Його б'ють, товчуть, шарпають. Дарма. Він нічого не чує. Його тут нема.

Сьома доба для Івана випадає зовсім з пам'яті, він усе ще, здається сидів, але з певністю цього сказати не може. Отямився не відомо якого дня у тій самій кімнаті, де востаннє зустрічався з Рокитою. Лежав на плюшевій канапі. Одягу на ньому майже не лишилося. Руки в крові, коліно в крові, обличчя заросле, запухле, волосся розпатлане.

Над Іваном час від часу нахиляється якесь обличчя, якого він не пізнає і інколи до його свідомости досягають слова:

— Гражданін Мороз! Гражданін Мороз! — Це триває деякий час. Потім Іван отямлюється і одразу сідає. Бачить людину в уніформі ҐПУ із склянкою в руках. — Випийте ось це, і вам буде краще, — говорить людина в уніформі. — Пийте, пийте! — Іван байдуже бере склянку і пробує пити. Не може. Уста запухлі, рідина проливається на груди, на штани. Але Іван все таки намагається пити і щось п'є. Хвилинку ще сидить, мов непритомний, але згодом свідомість його починає діяти. Він уже виразно бачить біля себе чужу людину, і вона йому навіть когось нагадує. Плекана, чиста, золоті зуби… Лиш один лівий рукав порожній. — Не пізнаєте? — питає людина. — Я Петров. Пам'ятаєте? Востаннє бачились на тому хуторі… У Водяного. Правда дивно?

Іван не дивується. Після всього, що з ним сталося, він затратив здібність дивуватися. І взагалі він якось дуже, навіть зовнішньо, змінився. Він став байдужим. Злим. Мовчазним. Дивлячись на Петрова, він, здавалось, хотів би на нього кинутись і задушити.

— Шкода, — чомусь вирвалось у нього одно слово, якого Петров не зрозумів.

— А я ось живу, — казав Петров без тієї нотки злости, що її Іван звик біля себе чути. І це його трохи дивувало. — Мене тоді відбили наші відділи… Ось тільки позбавився руки. Курите?

Іван закурив. Петров продовжував тим же людським тоном:

— Розумію ваш стан, громадянине Мороз, але ви самі завинили. Ви поставили нас у неможливе становище. У нас не звикли до спротиву, — казав Петров спокійно. Рухи його байдужі, в очах утома, під очима мішки. — 3 людської точки погляду можу вас розуміти… На вашому місці можливо і я зробив би те саме. Але з точки погляду державного чинника, я не міг знайти для вас мотивів виправдання. Якби не було, а цей мій порожній рукав — діло вашої сестри. Це мусите знати. Знаю, знаю… Ви не бандит. І навіть не самостійник. І не з тих, що наповняли армії революції. Але ви прямий і незаперечний наш клясовий ворог. І до того активний. І скажу чому: не шпіонажем і не саботажами, а своєю природою. По-вашому, ми маніяки, божевільні, чи не так? Так. Знаю. І коли б ви були при владі, як ми, ви напевно зробили б з нами те саме. Але тепер при владі не ви, а ми. І вам лишається, або скоритися, або… вмерти.

Іван не відповів. Петров почекав хвилину, нічого не дочекався, подзвонив за конвоїром і о, диво! Простягнув Іванові руку. Іван пильно глянув на нього, хвилинку вагався, помітив у його очах дивну нотку довір'я, схопив ту руку і потиснув. І відчув відповідь. Після Петров вийшов. І щойно тепер Іван почав дивуватися…

І це тривало дуже довго. Івана, після цього перевели до звичайної, многолюдної, з двома віконцями, камери, де було зібрано багато людей, які, здавалось, родилися, щоб тут жити. Потягнулись довгі, одноманітні, тужливі дні. Іван не думав ані коритися, ані вмирати. Він, здавалось, не думав нічого взагалі. Чекав лише чогось, не відомо чого, згадував, ніби крізь сон, минуле, довідався, що Мар'яну випустили і навіть дістав пару разів передачу.

Минали місяць за місяцем. Минула весна і минуло літо. І минув рік. І несподівано забутого Івана знаходять. І випускають. На волю. І було це в кінці квітня тисяча дев'ятсот тридцятого року.

VII

Ні, браття, про такі діла Господні одним словом не вискажеш, — говорив бувало старий Григор, ще десь так в 1923-24 pp. Пішов — і як у воду канув. Харків той, либонь, не за горами, а диви, ось уже третій год минає і жизня почала вертатися, а його, як нема так нема. І значить нема… Бо не такий був наш Андрій, щоб звістки по собі не подав, а тому і в грамотку казав вписати, і панахиду відправити, і частку його земельну казав на іншого пересунути. Не був, скажу вам, мій син аж до краю, не любив до кінця землі, як то в нашому роду, з діда й прадіда, водилося, в книги пішов хлопець, та все таки, скажу вам, голову мав на своєму місці. Що ті книги, кажу, бувало не раз, а він мені: а Біблію, каже, читаєте? Ах, ти, кажу, пасинку безкорінний! То ти Біблію — книгу святу, пророками, кажу, писану, самим Господом Богом проказану, до всіляких отих байок, що тепер бають, дорівнюєш. А він мені, бувало: кожна, каже, байка в Боже слово обернеться, як тисячу літ виживе. Древність освячує і слово, і камінь, і речі. Потоп всесвітній був чи не був, а для нас він був. Для того, каже, і книга пишеться, і байка говориться, і пісня співається, щоб жизнь на землі освятити, щоб людина від тварі всілякої німої різнилася, щоб ви з віками мовою своєю говорили, як ось я з вами. А чи наш, каже, потоп всесвітній гірший чим від іншого і чи не варто розказати про цю байку нашим словом вікам прийдешнім, будуть вірити чи не будуть, бо ви, каже, вмрете, а люди були, є і будуть вічно.

А може воно й твоя правда, кажу бувало. Йди і роби, як знаєш. І от вам пішов… І коли б знаття… Та й то сказати: хто з нас тепер на нашому світі, щось може наперед знати? Затягнуло нашу святу землю туманами — ой, затягнуло!

Пішов — і як у воду канув. Дев'ятнадцятого року. Восени. За Денікіна. Торбу книг наложив, торбу борошна, торбу сала, дві тисячі карбованцями-хвартухами, тисячу гривнями, сім тисяч керенками, два мільйони совєтськими, півтори тисячки денікінськими, попрощався з усіма і в дорогу. Ледве добився до Харкова, потяги в ті часи лише бандам служили і то раз служили, раз ні. Їде, їде і враз зупиниться серед чистого степу. Кізяками собі помагали, соломою та бадиллям, верби по балках рубали.

Андрій мав наміри вивчати природу, бо в природі, мовляв, вся суть буття, а в Харкові був тоді славного імени професор Виноградов, автор книги «Психологія рослин», що її перший том наробив галасу по всьому культурному світі.

Молодий Мороз не знав ще тоді шляху свойого, думав професором стати, дослідником таємниць життя, вченою людиною, а те що іноді пописував, на те менше зверталось уваги, був надто тверезого розуму чоловік, серце мав на твердому місці, міцної був вдачі, як і всі, зрештою, Морози.

Тому й пішов до Харкова і ні на яку погоду не зважав, не думав про революцію, не хотів в неї вірити, вважав її звичайною примхою своєрідних людей, що погаласують, погаласують та й утихомиряться. Але де в чому помилився, не знайшов там, чого шукав, ніякі університети при таких нагодах не живуть, оббивав хідники вулиць, хотів було повернутися на хутір, та гордість не дозволила. Все шукав свого Виноградова, конче хотів з ним познайомитися, дістав його адресу на Пушкінській вулиці та вагався зайти. Надто великим здавався йому той професор… І сходи там широкі, під мармур, і ліхтарі бронзові і килими вздовж простелені.

Та одного разу одважився. Вийшов на сходи і зупинився перед дверима з мідним кільцем в пащеці лев'ячої голови. «В. В. Виноградов». Простягни лиш руку. І він простягнув. Стояв деякий час, стояв і слухав. Ніякого відгуку, мабуть не діяв дзвінок. Та враз двері відчинилися, і на порозі з'явилася дівчинка років п'ятнадцяти в білому беретику з синіми очима. Андрій запитав, чи дома професор.

— Нєт, — сказала дівчинка. — Папи нєт дома. — Вийшла на сходи і пішла вниз, натягаючи по дорозі рукавички. Андрій пішов за нею…

Два тижні минуло. Харків почав згортатися під тиском зими, як згортається забутий лист на гілці дерева. Тривожні чутки пішли вулицями, мовляв, вертаються червоні. Андрій пригадав теплий хутір, Ольгу і дещо інше. Всім обіцяв багато і часто писати. Він зайшов до будинку пошти, а там в карти грають і кулемети «Максима» рядком розставлені. Згодом чутки обернулися в дійсність. Невідомо звідки і як одного ранку на вулицях появилися заялозені люди з червоними зірками на ковтунястих папахах. Це сталося в кінці грудня, стояли добрі морози і мело снігом. Вулиці нагло спорожніли, там то там залопотіли червоні полотнища, на заборах, на тумбах, на мурах появились плякати, в залі дворянського зібрання йшли мітінґи, а в Інституті «благородних дєвіц» розстрілювали людей.

Андрієві стало винятково сутужно, за хутір нема й гадки, «Красноє знамя» писало, що «наші переможні армії гураганом женуть золотопогонну сволоту. Двадцять п'ятого грудня армія Будьонного форсувала Дніпро в районі Канева». Андрій уявляв, яке Різдво випало на долю його хутора, дарма що й самому йому не було з маком. На горищі де він мешкав, вода ніколи не розмерзала, він забув навіть вмиватися, тижнями не бачив бритви, лягав у ліжко, як був у параді і виглядав справжнім «студентом».

І головне, у місті якось чудодійно зникало все їстівне. Ось ще вчора в пекарні Степана Яковлевича Ковальова, що на розі Малого переулка, хліб пекли, а сьогодні двері замкнені і вікна якимись скоблями забиті. Нема «городского снабженія», казали знавці, на селі, мовляв, «все єсть», а от город страждає. До «красних столовок» ще щось там «подбросют», а ти обиватель свищи… Времена, времена!

Наприклад, люди на суботниках сніг відгортають, і там то там, ранніми-ранками і лежить «человек».

— Голод не свій брат, — казав один мудрий Андріїв сусід, міщанин Задерій на ім'я, що любив філософію. Його пізніше, здається, також забрали до інституту «благородних дєвіц», і там десь він залишився, — казали «шльопнули».

— І було б за що, — твердила Андрієва господиня, що страх не любить неправди.

— Ну, скажіть самі, господин студент. Ну, пусть я глупая женщина! Що дорожче: фунт соли чи жізнь человеческая? — Андрій нічого не міг відповісти, він направду не знає, у них саме не було ані пучки соли, а життя без того також зовсім прісне.

Виноградова Андрій також не зрікся. Мав ще в своїй корзині, десь дуже далеко від мишей і зору завидющого, трохи борошна пшеничного та трохи сала свинячого; на всякий випадок заховав. Тримав як міг «на чорний день», бо все здавалося, що буде ще чорніше. Андрій ходив старанно на суботники і діставав «пайок», пробував «устроїтись» на кухні «Пролетарської комуни», що постала на місці ресторану «Огоньок», але там погнали.

— Нікакіх тут студєнтов! Самі жрать сумєєм… — Мало-мало ще й на фронт не попав — «в ряди красной армії, там вам такім студентам как раз место. Демонстрації умєлі дєлать, а воєвать жарко». Вислизнув просто з рук, навіть в черзі «добровольців» стояв, та, на щастя «розстройство желудка» дістав нагло, сильне щось, видно, на кухні «Пролетарської Комуни» піймав, ковбаса, мовляв, «свєжая» прийшла саме, стягнув шматок, а там вже і сам лікар мусів ствердити, що йому «до вєтру нужно», варта пропустила, бо трагедія була «на ліцо», а як пішов то вже й не вернувся…

Андрій не забув Виноградова, надто вже кортіло йому познайомитись з ним. Одного гарного дня, саме перед масляною, взяв кілька жмень борошна, шматок сала і піднявся на другий поверх дому на вулиці Пушкінській. Ще знадвору помітив з вікон дому задимлені рури стирчать, але це Андрія не дивує, значить, лише, що і тут «отоплєніє нє дєйствуєт». Помітив також, що килим із сходів зник, і тому певніше потягнув за кільце в пащеці лев'ячої голови, а коли це не вплинуло, досить енергійно постукався в двері.

Усе вийшло гаразд, Андрій познайомився з своїм куміром, говорив з ним сам на сам, ніби з братом Іваном. І більше… Він дістав назву «симпатичного студента», яку дала йому Галина Петрівна Виноградова — дружина шановного професора. А трохи згодом він познайомився також і з сином їхнім, Лепестком званим, що в дійсності був Лаврентій, а скорочено Лавр. І з дочкою, тією самою, що зустрів тоді на сходах, мав честь познайомитись, її звали чомусь Рокіткою, тобто кущиком, хоч у дійсності вона звалась Іриною. Усе тут, мовляв, ботанічне.

Самого професора Андрій знайшов у його кабінеті, — в просторій, запорошеній, заваленій книгами кімнаті з «буржуйкою» посередині. В буржуйці тліє папір, в кімнаті «адскій холод», сам професор замотаний у різні шалі і нагадує полярного дослідника, якому крига роздушила корабель, і він змушений зимувати під голим небом Ґренляндії.

Виникла цікава розмова. Андрій запитав, чи професор продовжує обіцяний другий том «Психології рослин», на що шановний професор лише махнув рукою.

— «Тепер не тільки рослини, а й люди не мають психології», — відповів жалібним тоном.

— Дай вам, Бог, здоров'я, — бадьоріше казала на прощання Галина Петрівна. Ви нас виручили. У нас кілька днів, як каже Лавр, повна «уравніловка». Усе таки існують благородні люди і в такий час, прошу до нас «на бліни», тепер же масляна.

Андрій з тремтячим серцем прийняв запрошення і другого дня, знов прийшов до Виноградових. Був милим гостем, симпатичним студентом, благородною людиною. Лавр був з ним винятково чемним, показав йому свою колекцію далекосхідньої фльори, розповів про Італію, про гру в теніс.

— Які глупоти! — казала Галина Петрівна. — Хіба личить у такий час говорити про теніс та Італію?

— Алеж чому? — дивується Лавр.

— Свята наївність, — вигукнула Галина Петрівна. — От через це, ми, руска інтелігенція, і дозволили, щоб сіла нам на карк ота шантрапа. Мій муж все носився з Марксом. От і накрякали.

— Тут діло не в Марксі, — пробує боронитись професор.

— А! Говори! — відмахується Галина Петрівна, ясно не в Марксі, а у вас дурнях. Он англійці чи німці на таке не падкі, а це ж від них вони всі ті Маркси та Енґельси, і пролетаріят у них справжній не то що наша голота. Це, мовляв, руским, китайцям, варварам. Підкинули нам того Леніна в пльомбованім вагоні, мов вошу тифозну, а тепер тіпає вами сорокградусна.

— Ццц! Галочко! Ради Бога! — замахав руками професор і показав на стіну.

— От бачиш! Колись на вулиці «геть тиранів» кричав, а тепер власних стін боїшся, — не уймалась Галочка.

Дівчина, звана Рокіткою, що сиділа за столом і була дуже мовчазною з блідорожевим личком, як тільки з'їла кілька млинців, одразу прояснішала, сині очі її засвітилися і вона почала хапати матір за рукав.

— Відчепись, Рокітко! — гнівалась Галина Петрівна.

— А я знаю, а я знаю, — проговорила ледве чутно Рокітка, вся почервонівши від сорому.

— Що ж ти знаєш? — питає мати.

— Я знаю… Вас! — і вказала на Андрія. Андрій також засоромлений, він зрозумів, він мовчить. Решта присутніх нічого з того не розуміє. Галина Петрівна переходить на іншу тему.

— Все це, — казала вона, — пусте, не варте ламаного гроша. Тут от що: де це ви, молодий чоловіче, дістаєте оті скарби? — і вказала на порожні тарілки, але всі зрозуміли її. — І як це його так зробити, щоб і ми були втаємничені в це благородне діло?

Слово-по-слову і дійшли до початку.

— В такому разі знаєте що? — казала Галина Петрівна. — Кидайте ви ту вашу Матрону Степанівну і переходьте до нас.

— А дійсно, а дійсно, — заговорив професор.

— Еврика! — викликнув Лавр.

— Переходьте! — вирвалось у Рокітки.

— Маємо тут чулан, — продовжує Галина Петрівна. — Даруйте. Не чулан, а справжня кімната. Це так я звикла її звати. Платити не треба, маємо досить і своїх керенських, а до того нам все одно втиснуть якусь ґорилю… Отже переходьте, займайте, користайте, беріть нашого Лавра, тягніть його на село, на суботники — все одно… Згода?

Як не згода! Андрій на верху блаженства. Та й професор радий, — такий співрозмовник, а тут майже сам, всі колеґи сидять дома, засідань нема, журналів нема, академії нема, листування нема.

І Андрій перейшов із свого горища до будинку з мармуровими сходами, з центральним огріванням, з білою, кафлевою, просторою ванною, з вибраною на тисячі томів, бібліотекою. І було б усе гаразд, коли б… Ночами до мешкання вривались якісь невідомі, обвішані кулеметними стрічками постаті, що шукали, галасували, лаялись. Центральне огрівання давно замерзло, водогінні рури зіпсувалися, ванна не функціонує, Андрієві запаси скоро вичерпались, суботники перестали діяти, горкоопи завжди зачинені. Професори, генерали, інженери, лікарі потягнулись на всі боки на села з мішками за плечима. Для благородного сімейства, як твердить Лавр, не лишається нічого іншого, ніж наслідувати їх приклад. Першим рушив Андрій. Було напровесні, сніг поволі звільняв чорну поверхню ланів, пахло мастким родючим гумусом, літали з криками зграї птаства…

Ходив від двору до двору і просив роботи. Орати, копати, колоти дрова, возити гній.

— Ви, либонь, хлопче, не при своїх, — казали йому по щирості. — Орати? Останню полову доїдаємо… Ще коли б якісь чоботи, або мило, або штанину поганеньку… То може ще й відірвав би котрий від рота, бо грішним тілом світимо… А вас тут тисячі таких орачів… Шантрапа міська, проклята… Дурили електрикою, а тепер, дивись, гасу краплі на селі не знайдеш, коли б умирав… Ані пучки соли, ані сірника, ані навіть кресала нема з чого зробити — огонь від сусіда до сусіда носимо, в попелі жар передержуємо, позичаємо один одному, ніби колись за царя золото…

Андрій спокійно вислухував ці скарги, а як десь ночувати залишався, поволі та обережно відкривав і своє лице. Тоді дядько кудись там виходив і приносив вузлик — кілька пригорщів зерна.

— Нате, та нікому не кажіть. Уб'ють. Тут до нас десять разів приходила «развьорстка», та «ліквідація залишків», та «все на фронт». Так, так… Господарити ті мудрі люди, що й казати, вміють, все доводять до класової свідомости, от шкода лише, що трохи запізно, а то б може і ми були як слід освідомились.

Андрій завжди вертався з торбиною суміші — і жито, і горох, і квасоля — все разом. Дома розберуть. Та донести його не так легко, особливо, коли підходиш до міста. Вдень всілякі застави та патрулі, а вночі знов вільні люди. Не один поплатився головою за пригорщу мішанки. Андрій носить із собою палицю фунтів п'ять вагою, вирвав із залізної огорожі… Зате скільки радости, коли вертався… Як усі його вітали, як усі сміялися… А опісля всі за стіл сідали і з насолодою їли смачний горохвяник, або кашу пшоняну, або коржі з борошна, змеленого млинком до кави.

Та одного разу Андрій з такої мандрівки не вернувся. Ніхто не міг сказати, що з ним сталося, бо пошти не було, а вісті передавалися з уст в уста. А трапилась йому пригода. Напоровся він на кінний роз'їзд окремого відділу чрезвичайної комісії для ловлі дезертирів. Мав купу довідок, казав, що він чесний учитель, що на нього десь там чекає школа — не помогло.

— Учителів і нам треба, писарем при нашій спец-бригаді будеш. — Але його послали далі. Помітили згодом, що пише він не так шпарко, як говорить — губу мав широку і промови тне «по чом зря», отож до культпропу Першої Кінної приділили, до «летючого отряду». Це був потяг довгий-предовгий, обвішаний гаслами та плякатами, як дід торбами. І були там друкарні з манастирів забрані, і кіно-апарати з харківських кінотеатрів, і грамофони поміщицькі, і друкарські машинки з губернаторських канцелярій. І все те писало, друкувало, говорило, кричало, крутилося. День-денно все далі і далі — місто, містечко, село, присілок. З одного боку аршинними буквами було написано: «Буржуазія розповсюджує всіляку брехню про комуністів. Вона каже, що комуністи хочуть відібрати власність у середнього і дрібного селянина. Це брехня! Комуністи хочуть відібрати власність лише у великих хазяїв, лише у тих, що живуть чужою працею. В. І. Ленін». А з другого боку був напис: «Про нас розповсюджують чутки, ніби ми переслідуємо релігію. Товариші козаки! Це брехня! Не вірте провокаторам! Радянська влада — гуманна влада! Вона уміє розуміти і шанувати почуття людини. У скорому часі ви самі в тому переконаєтесь. Л. Д. Троцький».

А боролись тоді за Дін. Донці билися, мов скажені, кожну станицю брали з лютим боєм, але не шаблями та гарматами, а «летючою бригадою» підбили Дін. Прилітали автами, тачанками, верхи кіньми, зупинялися на першій ліпшій площі, на першому вигоні, ставили бочку, на неї п'ять по черзі ораторів.

— Таваріщі казакі! — починалось звичайно. — Про нас говорять, що ми, мовляв, дика, некультурна, голодна й обідрана орда, але ми ось прийшли до вас, ми перед вами, ви нас бачите, ви можете підійти і доторкнутися до нас, щоб переконатися чи ми дикіші і некультурніші від ваших улюблених золотопогонних генералів — Денікіних, Каледіних, Краснових і всіх їм подібних пузатих буржуїв, що ссали з вас кров, а ви того не лише не помічали, але вважали їх своїми добродіями, захисниками і спасителями від клятих, ненависних большевиків-комуністів. І коли ви побудете з нами довше, ви переконаєтесь, що наша красна армія несе вам культуру, освіту і саме вона звільнить вас від усіх тих тягарів, що їх наклала на вас вся та пузата генеральська зграя. Красна армія звільнить вас від непомірних, нелюдських податків, красна армія наділить вас землею, красна армія поможе зорати і засіяти ваші поля, красна армія принесе вам електрику, красна армія пошле вас учитися в вищих школах і то безплатно. Бо хто, питаємо, та сама красна армія? Наша красна армія, не армія паничиків-білоручок, гнилих міських фертиків, череватих купців, банкірів, поміщиків, а наша красна армія — це ви самі — ваші козацькі, робітничо-селянські, трудові люди… Послухайте, що співає наша красна армія: (Пускається грамофон і всі чують бурхливий мотив пісні про Стєньку Разіна):

Товариші козаки! Чуєте ту пісню? Пісню ваших дідів, прадідів, пісню про могутнього отамана донського, славного Стєньку Разіна, що перший підняв священний прапор боротьби за право і свободу простого народу, простого козака, простого селянина, прстого робітника і що його піймано царськими собаками і розтерзано на площі в Москві царсько-генеральськими шкуродерами…

Оратор говорив про часи царські, часи панські. Говорив про неволю тяжку, про тягарі непомірні, про темноту безпросвітню. Говорив про історію, про географію. Говорив про аґрокультуру, про електрику. Говорив про найновіші досягнення в медицині, про асфальтові дороги, про подорож на місяць. І нарешті зробив висновок:

— Товариші козаки! Тепер ви самі бачите, що ми не дика орда злочинців і каторжан, як нас представляли вам ваші генерали, а що ми найпоступовіша, найпрогресивніша, найкультурніша армія всієї історії, що всьому світові несе нове, вільне, заможне і щасливе життя.

А тому, хай живе перша, передова армія робітників і селян всього світу!

Хай живе наша комуністична партія!

Хай живе робітничо-селянська трудова влада!

Хай живуть її вдохновителі і вожді товариші Ленін і Троцький!

— Урааа! — викрикнули вояки, а за ними інші присутні, а за іншими вся решта. А коли скінчилось ура, на бочці вже стояв свіжий оратор. Попередній, витираючи хустиною чоло, відходив набік. Новий оратор гордо стояв понад юрбою голів і вичікував, коли ті втихомиряться.

І коли настала знов тиша, оратор почав:

— Наш попередній оратор пояснив вам загально про суть і значення нашої красної армії. Не хочу повторювати арґументів мого товариша, а хочу лиш розібрати, так би мовити, по кісточках твердження наших ворогів про нашу славну красну армію. Наперед візьмемо оте слово, що його люблять нам підшивати, «дика». Дикість, товариші, визначає: некультурність. Нецивілізованість. Затурканість. Фізичну і духову відсталість. Чи ми такі насправді? (На другу бочку побіч, виходить вояк з оберемком книг). Отже головною ознакою дикости є некультурність. Некультурними звуть тих, що не вміють читати й писати. Більше: некультурними вважають таких, що не вміють школи будувати, книг писати, дороги прокладати. І якщо селянина можна вважати культурним, коли він знає грамоту, то генерала можемо вважати культурним, коли він може не лише командувати, а й писати книги, нові воєнні книги, нову тактику війни, нові ідеї. Перейдімо тепер до конкретного: питаю вас, товариші козаки! Хто є командувач всього того, так званого «двіженія юґа Росії»? — Промовець зупиняється і дивиться пильно в публіку.

Кілька голосів відповідають:

— Генерал Денікін!

— Тепер я ще запитаю: хто є начальний вождь і командувач нашої красної армії?

Чути голоси:

— Троцький! Ленін! Троцький! Ленін!

Оратор продовжує:

— Так, дійсно — Ленін і Троцький. Отож хочу довести до вашого відома, що цілу оту купу книг, що їх держить отой товариш, написали наші вожді Ленін і Троцький. Тепер хочу запитати вас: де ті книги, що їх написав генерал Денікін? Покажіть мені їх. Може ви їх бачили. Я, наприклад, їх не бачив. Більше: де ті книги, що їх писали всі ті ваші генерали — Калєдіни, Колчаки і їм же нєсть числа? А книги наших вождів — Зінов'єва, Бухарина, Рикова, Каменева і інших, і інших можете зараз бачити, вони тут, ось вони! (В публіку кидають книги). Ловіть! Ловіть! Дивіться! Читайте! Рівняйте, хто з нас дикий, хто не дикий, хто з нас говорить правду, а хто лише голу, цинічну, нахабну брехню! А може по-вашому культура — це не книга, а мундир, а погони, а ордени? Ну, тоді — воля ваша. Тоді ми вам не можемо порадити.

А тепер перейдімо до того, що «армія наша обідрана». Так, товариші! Обідрана! Признаємось — обідрана. І обідрана здорово. Зовсім не так, як ваші генерали. Алеж ви самі гаразд знаєте, хто є тими, що стараються, щоб ваші генерали не світили задом так само, як наші козацькі сини. Тут у нас під рукою мундурчик… Ваня! Покажи! (Один з вояків показує військовий одяг). От і подивіться, товариші. Ось вам мундир, що його ми мали честь здійняти з плечей офіцерика армії генерала Денікіна. Тут ще ось і погончики в ісправності… (Окремі посмішки). Тут ще ось і книжечка послужна. (Знов сміх). «Паруччік Лєйбгвардєйського єво імператорського вєлічества Сємьоновскаво палка ґраф Нікодім Вікентієвіч Сморжевський»! Ха-ха-ха! — Оратор перечікує загальний сміх. — І от цей самий, за дозволом, поручик, цей самий ґраф, цей самий Сморжевський Ні-ко-дім носить мундир… з плеча англійського Томі, — Ха-ха-ха! З плеча англійського солдата. Це старий мундир, що мав бути викинутий на смітник, коли б не трапився наш граф, якому він дуже пристав до лиця… Коли б не той лицар з-під чорної звізди… Бо коли ми, товариші, та пошкрябали ближче того самого Нікодіма — виявилось, що то ніякий такий граф, а просто-напросто жулік, одеський жулік. Гірше: звичайний кишеньковий злодій. І на це маємо докази, а хто сумнівається, добро пожалувать, і ми покажемо і самого графа Нікодіма і його справжнє лице і все таке інше. І коли вас оті графи грабували, обжирали, обдурювали, використовували, всі оті дегенеровані кретини, що звуть себе «двіженієм юґа Росії», це і були оті самі Сморжевські. (Загальний регіт). І мушу вам ще й те додати: що всю оту зграю живить, утримує і веде на нас хто? Англія. Хто? Інтервенти. Хто? Міжнародній капітал. От чому вони не обідрані. А тепер потрудіться, як кажуть, запитати себе: коли ми когось наймаємо, йому платимо, його кормимо, — то ми це робимо так собі… З любови до мистецтва? За гарні, як кажуть, очі? Так. Буває і за гарні очі, але тоді це мусить бути жінка, яку, так би мовити… ха-ха-ха! (З публіки чути репліку, і всі регочуть). Ну, от. Понятно. А наші генерали і не будучи жінками, можуть бути порядними б…, а до того міжнародніми, — ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ні, товариші! Наших генералів, вся ота міжнародня буржуазія кормить, поїть і одягає не за гарні очі. За всі оті відпадки із столів лондонських банкирів, за все оте ганчір'я ми, козацькі, селянські, робітничі сини, чесні труженики, справжні власники нашої землі і всіх її надземних і підземних багатств, ми за те мусимо заплатити і то солоно. І не чимнебудь… І навіть не золотом… Ми мусимо заплатити їм нашим хлібом, нашим вуглем, нашим залізом і, нарешті, нашою кров'ю. Всі наші донецькі шахти, всі українські лани, всі уральські рудні, все то запродане міжнароднім капіталістичним акулам на довгі, довгі віки отими самими вашими генералами, а ви! Ви! І ваші діти! Ви мусите ще й проливать за них свою кров. Чи не правильно кажу?

— Прааавильно! — зривається загальний оклик.

— А тепер останнє питання, що ним постійно печуть нам очі, мовляв, красна армія завжди несе за собою нужду і голод. Це є той корінний коник, на якому весь час гарцюють проти нас ваші генерали. Отже пригляньмося і до цього твердження розумно, логічно і спокійно. Кажуть, у нас нехватає харчів, сірників, соли, мила, оселедців і різних інших товарів. Особливо, мовляв, страждають у нас великі міста. Там вам голод — просто наповал. Ну, ви ще не досить добре знаєте нас, але може хто тут є між вами, що був, скажемо, в Харкові, коли прийшли ми туди? Є тут хто такий? — Публіка мовчить. — Жаль, — каже оратор. — Дуже жаль…

І враз голос:

— Є!

— А! — зрадів оратор. — Дуже добре. Значить є. Вийдіть сюди ближче, товаришу, хочу вас бачити… — Наперед протискається чолов'яга, півміського вигляду. Оратор звертається до нього: — Ви, кажете, були в Харкові?

— Да, — каже той переконано. — Я був у Харкові.

— Давно ви були в Харкові? — питає оратор з бочки.

— Та, як сказать… Я недавно був в Харкові…

— А звідки, скажіть, ви походите родом? — питає оратор.

— Та я… Я тутешній. Козак. Станиця Абрамцева.

— А чого ж, дозвольте запитати, ви були в Харкові? — питає знов оратор.

— Та я… Як сказать? Я… власне кажучи, просто проживав там довший час… Був там за слюсаря, що на залізничному депі.

— А чого ж ви приїхали сюди? — знов питання.

— Та як сказать… Заскучився. Тут у мене жінка, діти… Давно кортіло та не міг… Був, самі знаєте, фронт, а тепер ось красна армія звільнила наш Дін…

— Ага! А коли ви востаннє були у Харкові? — питає далі оратор.

— Та коли… Ось вчерась і приїхав… Жену навістив, а це ось до кума заїхав, до Хоми Прохоровича Голоблева, що на отрубах…

— Ага! — зрадів оратор і звертається до публіки: — Значить ваш чоловік. Знаєте його?

— Ясно знаємо, — чути кілька голосів. — Як не знать. Та ж Сєнька Крівой. Знаємо! — Всі дивляться на Сєньку.

Оратор продовжує:

— Ну, от ви і були в Харкові… А скажіть нам? Бачили ви там якийсь голод? Чи недостачу, скажемо, харчів? Чи когось взагалі голодаючого?

Хвилина тиші. Говорить Сєнька:

— Як сказать… Голода, конєшно, нема… Розуміється, що на первих порах, когда наступила змєна власті, воно понятно… Денікінці всі состави поїздів угнали, хлібні запаси угнали, уголь угнали, постачання розбили… То воно, розуміється… На первих порах було, так сказать, недохват… Але нова міська управа, тобто совет, з першого дня взявся за діло. А треба вам і то сказати: водогін був зіпсований. Електрична станція зіпсована. Трамвайний парк зіпсований. Город був мертвий… Та за кілька день, можна сказати, город ожив до непізнання. Тепер всі столовки работають і навіть дітям пролетаріїв безплатні обіди видають… Сам бачив. І сам їв. Суп первий сорт. Каша пшоняна, або гречана. Борщ. Одне слово — все честь-честю. Недостає, правда, вареників, але й ті будуть, от тільки донці не поскупляться та подсоблять… (Загальний сміх).

— От вам ще одна генеральська правда, — говорить оратор з бочки. — Для генерала у нас голод, а от для слюсаря борщ і каша. (Сміх). Та може ви нам не вірите. Думаєте — пропаґанда, ясно, знаємо. Забивають баки. Не одні були. Всі гарно говорили. Всі ви святі та Божі. Так от ми, товариші, коли ви нам не вірите, от що зробимо: виберіть з-поміж себе найдовіреніших… Та тут, бачу, більше жінок і стариків — воно зрозуміло. Чоловіків, так би мовити, щось тут не дуже… Та ви все таки виберіть… Для нас все одно кого, хай навіть з тих, що були з генералами. Ручаємося, що з них і волос не спаде, а ми повеземо їх всього навсього до Харкова… Повеземо машиною, «фордом», честь-честю… І покажемо, який у нас у Харкові голод… Поведемо їх по наших столовках, та по ресторанах, та по базарах… От! І побачать. А тоді перевеземо назад, і вони вам тут розкажуть. Згода, товариші? — Загальна мовчанка. — Та чого ж мовчите? — Мовчанка триває. — Та що ж це ви? Блекоти об'їлись чи що?

— Та ми вам і так віримо! — вириваються окремі голоси.

Оратор говорить далі, виголошує славу армії, партії і вождям, витирає з чола піт і сходить з бочки. На його місці з'являється третій. Публіка вже втомлена, вже готова. Третій говорить коротко, ясно, ділово. Знов говорить про красну армію, про її завдання, про її труднощі. Ще раз згадує фронти, інтервентів, здобутки революції, землю і свободу і нарешті ставить питання руба: красна армія потребує допомоги і не лише на словах, а на ділі. Їй треба помогти. Добровільно помогти. Від щирого серця помогти. І помогти їй мусить сам народ — не англійці, банкіри, не чужоземні інтервенти. А народ… Трудовий народ. Справжній. Оратор вичитує станиці, що вже виконали свій народній обов'язок, що добровільно пішли на заклик красної армії, самообложилися і додали бійцям: Станиця Бєлянська — двадцять п'ять коней, десять корів, триста пудів вівса, двісті пудів пшениці, сто пудів проса, сто пудів сіна. Станиця Ніколаєвська: двадцять коней, десять корів, двісті п'ятдесят пудів вівса, двісті пудів пшениці, сто пудів сіна. Станиця Кульмачовка, станиця Кочетовка, станиця Камишевська. Десять таких. Черга тепер за станицею Мар'янською. Станиця Мар'янська билася на своїх полях і городах до останньої краплі крови, її чоловіки впали, або відійшли, її не переможено зброєю, але її переможено «летючим культпропом» Першої Кінної. Вона здалася. Вона самообкладається. Вона додає.

Летючий виїзний відділ пізньої ночі, втомлений, але переможний, вертається до своєї бази на станції Власовські Копи, що недалеко міста Шахти. Там стоїть той потяг і ті люди. Пізня ніч. Небо всипане зорями. Сад. Лягає роса. Огнище. Далі в темряві бовваніють рештки веж колишніх копалень. Біля вогнища лежать, сидять, стоять молоді люди в різних одягах — колишніх царських гімнастьорках, англійських та американських блюзах, вилинялих атласних толстовках. Тринькає гітара. Над вогнищем в'ється дим, інколи побризкують іскри. В диму на триножнику висить чайник. З дерев там то там падають яблука. Йде розмова:

— Розуміється, коли брати музику абстрактно… А от музика конкретна, жива, намацальна… — Говорить чорнявий, гарний, молодий чоловік у новій офіцерській гімнастьорці…

— Та хто, Андрюша, каже, що зайва, — відповідає інший подібний, що лежить боком на траві. — Я тільки кажу — музика розкладає. Так. Розкладає. Обезвольнює…

— Коли так дивитись — кожне мистецтво розкладає… Навіть наше, пропаґанда… Але тут залежить… Все залежить… Від свідомости, від ясности мислення… Мене, наприклад, ніяка музика, ніяке мистецтво не пройме…

— Ну, ну, Андрюша, — перебиває один добродій на ім'я Злотник, політрук відділу, що сидить на сідлі і їсть яблуко.

— Ясно — ні, — каже той самий Андрюша. Розуміється, кожну істоту, живу, півживу і мертву можна розкласти… Ясно, що можна. Нема на світі речей неможливих… Одначе…

— Ти великої про себе думки, — каже Злотник.

— Саме такої, як треба, Злотник. Ти от говорив про селян…

— Лиши твоїх селян, — перебиває Злотник. — Вичавимо їх, мов цитрину і баста — хочуть вони, чи не хочуть. Ідеали, що ми їм служимо… — 3 дерева, що над головою Злотника, падає яблуко, вдаряє його по голові і відкочується на бік до рову. — Ах! — викрикнув він. — Да куди, чорт, котишся? — зривається і біжить за яблуком, що лежить вже в розі освітлене вогнищем. Той, що говорив з Андрієм, починає наспівувати «Ех, яблочко — куда котішся», Андрій підхоплює мотив і вони тут же імпровізують нові куплети, «попадьош Грішкє в зуби — нє варотішся». Мотив тягнеться, як дим з багаття, перший куплет, другий, третій, про Махна, про Леніна і Троцького, про Петлюру, про Калєдіна. Це діло Андрія складати ті куплети, множити їх і розсівати тисячами по широкому світі.

Потім всі п'ють чай з кексами американськими, здобутими від Врангеля, для летючого відділу окремо береженими. А опісля всі розходяться. Друга година ночі. Трудовий день закінчено.

Андрій спить на соломі в куріні сторожа, під широкою яблунею. З ним спить компоніст летючого відділу. Андрій часто так лежить горілиць і часто передумує своє життя. Всі ті там, на хуторі. Розкидані, розсипані… Згадує Ольгу. Харків… І дійсно «куда котішся», думає Андрій…

Через кілька тижнів «Культпроп» Першої Кінної знято з якоря і послано далі, в Україну, на захід, на Польщу. В текстах «козаки» замінено на «селяни». «Разбіть полкі гнілиє буржуєв», на «разбіть полкі стальниє поляков». Все інше по-старому. І потяг котиться і котиться, все далі і далі. З його стін летить на всі боки і розсівається по вітру більшовицька «правда», а з вікон рветься і розноситься по широких просторах «яблочко». Колеса крутяться, роструби галасують, машинки цокають, оратори чергуються.

VIII

1921 року Андрій Мороз знов у Харкові. Демобілізований. На ньому англійські штани з денікінця, французький плащ з поляка, жовті, на рипах, чоботи з петлюрівця. Одразу з'явився у Виноградових. Здивування велике, думали — загинув. А як там відносно… мешкання? Обшуміла, посіріла, подібна на базарну бабу, колишня пишна пані Виноградова, у клопоті. Заняте. Але знаєте, Андрюша? У нас же прекрасна ванна порожнює.

Андрій оглянув ванну, вона, як така, давно не функціонує, але на приміщення для героя громадянської війни, цілком годиться. Бо вибору нема. Місто запхане, мов дорожна валіза, на хідниках поріс мох, вітрини затягнулись павутинням, і ніде нічого істівного.

Улаштувався Андрій спочатку в держвидаві, там уся їх «летюча» — і Злотник, і Пєтухов, і інші, і інші, але прийшла перша чистка, і Андрія, як непевного соцпоходження, вичистили.

І от він без діла, без засобів, без харчів у своїй ванній живе з випадкового — новельки, якась коректа, якісь рецензії. Зустрів раз Злотника.

— Ну, як поживаєш?

— Здорово, — каже Андрій.

— Не сочиняєш куплетів?

— Інколи.

— На здоров'ячко!

— Дякую. — І розійшлися.

У Андрія маленький роман — Рокітка. Їй вже сімнадцятий, вже не червоніє, продавала з матір'ю барахло на базарі — ясноока дівчина, струнка у спідниці із старих фіранок. Андрій їй подобається. Університетський сад, алеї, старі липи, жовтий лист, порожні лавки. І розмови про світ, рослини, Шекспіра, Блока, Рабіндраната Таґора.

Двадцять третього року з'являється в Харкові перший великий український журнал — «Червоний Шлях». Андрій заніс туди оповідання «Жнець на спілку» — прийняли і прислали п'ятдесят карбованців. Наліг на оповідання, хоча критик з «Гарту» з'їхав порядком за брак лінії, за невластивий добі «душок». Друге оповідання «Спроба бути великим» той же критик назвав виразно «куркульським».

У ті ж часи написав до своїх на хутір. Ні, дістав перший лист від своїх. Намацали його через редакцію журналу і зробила це, розуміється, Ольга Лоханська.

Ольга! Хутір! Жаром сипнуло. Навмисне забував, не вертався, не давав знаку, перейшов на іншу планету. І враз той шматок густо списаного, дуже знаним, енергійним письмом, паперу вирваного із старого, передвоєнного шкільного зшитка у конверті, зліпленім дома. Тон. Стиль. Так, Ольга — ясно. «Коханий Андрію! Ти забув за нас, але ми не забули за тебе. Я догадалась, що Марта з «Бути великим» це я. «Коли сонце зливою топленого заліза западало за схил плянети, відливаючи рештки свого жару холодним хмаринам, що товклися по верхах осокорів правого берега»… Коханий! Пригадую!» Довідався, що писала з-за кордону Таня, вона вчиться на медичному факультеті, що Іванові вернули десять десятин, що їх перший синок помер, що Мар'яна довгий час хворіла. І дуже, дуже підкреслено просить приїхати.

Кілька днів не міг заспокоїтися, бентежили спомини, що вгризалися в кожну клітину мозку.

— Тобі щось не гаразд? — питала Рокітка.

— А! Лиш так… — і одвертав погляд.

Не охоче писав відповідь, про що до дідька, писати — сіро і похмуро, життя, мов мрець, у домовині. Згодом все таки написав кілька байдужих слів, мовляв «усе гаразд», не вдаючись ні в які конкретності.

Листи посипались. Відгукнувся Іван. Розмашним, щирим письмом сповіщав, що «засіяли» рештки, «привели до порядку хату і сад», що «батько починають говорити, а то все лиш читали Біблію». У додачу п'ять фунтів сала, що видушило з Андрія мало не сльози. Хутір! Хутір!

Озвався й Сибір. «Як там у вас, до ста чортів, живеться, бо ми тут, прости Господи, прозябаємо, чортзна чого накоїли — дурні, а з них аз єсьм перший. Мої хлопці ростуть, а дівки також. Сибір великий простір, повітря досить, води також поки хватає. Чув, що пописуєш по газетках — не читав, але пришли. Цікаво, до чого то ти, за нашої славної влади, дописався. Петро, кажуть, вмирать з голоду збирався — послав йому пять мільйонів, на одно яйце, як що таке в Києві знайдеться, хватить. Один Іван герой. Цілуй його і проси за мене, дурня з дурнів, щоб простив. Твій окульбачений брат — Сопрон Мороз-П'ятидесятиградусний».

Мовчав лише Петро.

Двадцять п'ятого року вийшов у світ перший Андріїв роман «Розгром». «Земля парувала пахощами свіжого хліба, а син Марка топтався по ній, ніби розбурханий ведмідь. Лилось і з чола, з обличчя і, здавалось, з самого серця. Маріє! — верещав захоплено. Овес зійшов! — Кричав ніби за полярним кругом зійшло сонце. І коли він нахилився, щоб обчистити чобота, він перехрестився і обережно торкнувся шорсткими пучками ніжного паростка».

Що це? Розгром? Чого розгром? Чи не революції? — питав вірний страж чистоти лінії з «Плугу».

Це могло коштувати Андрієві життя. Він два битих роки просидів у тій ванній, замерзав зимою, розливався потами улітку. Був чоловік, а обернувся в ідіота, висловилась, як звичайно Галина Петрівна. Лише професор та Ірина-Рокітка тримались. «Добре. Пишіть. Це Добре» — казав професор. А Ірина місячними вечорами грала йому «Місячну сонату», а іноді витягала до Університетського саду.

«Розгром» наробив шуму, почали цікавитись автором. Редактор київського кооперативного видавництва, що ризикнуло видати ту книгу, казав Андрієві:

— Я радив би вам змінити курс. Неп то неп, але що за непом… Чи варто наражатися на небезпеку?

Годі з тим курсом, як і куди його міняти, що буде те й буде, пише, що на душі. Останніми місяцями обклався книгами про металюргію. Метал — тема дня, кується щось нове. А Ольга бомбардує листами. Безліч докорів. «Останні роки я провела на базарі — врахуй». Так. Знає. Усі не минули того базару. Ірина також стає активною. Вона тепер студентка ІНО. Андрій не завжди може заснути — люди, події, образи виповнюють серце й голову. Стільки небезпек, стільки спротиву.

Пізня ніч, всі сплять, світло згашено, тиша велика. Не спить лише Андрій. І враз вузенькі двері його ванної потиху відхиляються, Андрій повертає голову і… на порозі Ірина. І в нічній сорочці.

Після цього конче щось треба писати Ользі. Але як, але що? Сказати все, вийти на чисту воду. Ірина готується стати його жінкою, вона вже звикається з тією думкою, входить до його ванної з почуттям легкости, не здрігається від дотиків… Її очі сині, сині і дивляться з довір'ям.

І прекрасна весна — ті перші місяці там назовні, все зарожевілось, навіть місто, навіть мешкання, навіть черги. Ірина скрізь, Ірина завжди, Ірина у всьому. І пісні, і підскоки, а сусіди лаються, а Галина Петрівна бушує. «Крупна розмова» між дочкою і матір'ю відбулася, смаркачкою назвала, телям дурним визначила. Що ти в твої вісімнадцять років, в наші часи, розумієш? Дурепо! В любовниці прешся!

— Тепер не царський час! — резонно казала дочка.

— Саме тому! — переконано ствердила мати.

І Андрієві дещо дісталося:

— Я думала — ви мужчина. — Дівчаток зводити — гарно, гарно, нічого сказати, це вже в тих будьоновцях навчились, теж мені герої…

— Алеж, Галино Петрівно… — почав було Андрій. Де там. Хіба тут дійдеш до слова?

— Ах, ах! Знаю, знаю. Сама прийшла, спідничку було б задерти та всипати, не бачите — мозків бракує.

— Галино Петрівно, мені про це не легко говорити, — намагається Андрій.

— Не легко, не легко! — тріснула дверима і зникла…

А сусіди шепчуться, а професор шпурляє книгами, а Ірина рюмсає, а Андрій топчеться по своїй ванній, треба рішати і то швидше. Написав Ользі, що їде до Москви і не скоро вернеться, а Ірині сказав, що вони ось-ось і до Загсу, а тоді їм ніщо не страшне.

— Ну, чого ж ти, мамо, сердишся? Я ж так його люблю. То ж ми одружимося… — Мати дивиться, очі круглі, уста затиснуті. Похитала призирливо головою і пішла.

Настала тиша, прийшов мир, на небо лягла голубінь, за вікном розлився каштан. Завтра Андрій рішає все полагодити.

І враз, несподівано… А це найгірше. Рано-раненько, до дверей Андрієвої ванни застукали, Андрій зривається, як був босий, підбігає на пальцях, підтримує підштанці, відхиляє двері. І вмить ними рвануло, і на Андрієвій шиї щось повисло, тиснуло, цілувало. Ольга. Червона, пишна, розквітла. Андрій розторощений, штани спадають, ноги босі. А Ольга з валізами. І гомонить:

— Ну, от бач! І знайшла. І ніяка Москва. І не втечеш. А це ось маєш від Івана — рештки паски — не приїхав поганий, а Мар'яна тебе вітає, і батьки також, а тут у тебе, скажу, елегантний свинюшник, — і кинула швидко зором по кафлевих стінах, по рурах, по скриньках від мила, запханих книгами…

А тепер Ольга хоче помитися, де тут вода? Вода на кухні, алеж там… О, ти Господи! Андрій поспіхом натягає штани, назуває капці, показує кухню, воду. Добре, що в мешканні ще тиша, і це до деякої міри злагіднює становище.

Але ось Ольга вернулася з кухні і питає:

— Хто це та препишна мадама, що подивилась на мене таким декабрьом? Сказала їй добрий день, і ані звуку. — Андрій мовчить, кам'яно мовчить, а Ольга відчиняє першу валізу, війнуло сильно хутором, «рештки паски», ковбаса колесом, шматки сала, купа крашанок, звільняє стіл від книг, від рукописів, криє чистою скатертиною, крає, розкладає, а сама пишна, біла, повні груди, коси ллються на плечі, ясні каштанові очі. — Ну, Андрійчику? Що? — казала. — У тебе якісь дивні очі — нічого, пройде. А тепер — Христос Воскрес!

У черговому його романі ця сцена вийшла так: «Коли він глянув в обличчя людини, що так буревійно і несподівано ввірвалась в його простір, він весь забринів від сили її життьовости. З неї били вогнем, сонцем, вітром, землею, не слова, а камені зривались з її уст, котились вниз і збивали все, що лежало на їх дорозі. І тоді він подумав: це і є якраз ті, що в цих шорстких формах виливаються — тверді діти твердих батьків, що перед ними стільки м'якого простору — простягни лиш руку і бери».

Ольга не вернулась більше до свого Канева, збагнула одразу дійсність справи і сказала, що вона не з тих, які поступаються. Ірина зникла. Андрій розтерзаний. Галина Петрівна тріюмфує. Професор тікає на засідання. Андрій хоробливо шукає іншого мешкання, але Харків невмолимий. Думали про Київ, Одесу, Донбас. Не вийшло… Нема місця на широкій землі. Андрій хотів «об'яснитись» з Галиною Петрівною, але та сказала, — і так все ясно, нарешті, все лишив, його знов потягнуло до столу, Ольга розширила тапчан, витерла куряву, дістала привезену праску, смажила котлети, варила борщ, — шила, прала, шукала «місця» і таки знайшла у театрі «Березіль», де стала касиркою на рекомендацію Бича, що відразу зацікавився нею, як тільки назвала себе жінкою Мороза.

Ця увага Бича до Морозів була сливе подією, Андрій лише іронічно посміхався, коли Ольга оповідала про це захоплено. Треба було бачити, з яким завзяттям він взявся за це діло… Тож як він нас, як хуторян, ненавидів.

— Закон діялектики, — каже Андрій. — Теза породжує антитезу. Від любити до ненавидіти і від ненавидіти до любити — один крок.

— Так далеко я їх, тих революціонерів, не знаю, — каже Ольга.

Два круті, тверді роки минули. Мерзли, пріли, голодували, але «Ллють сталь» з'явилася. Між рукописом і друком виникла ціла контраверсія.

— Ми, товаришу, задля вашого роману не хочемо відвідати Соловки, — сказали йому в його київській «Книгоспілці».

Інших можливостей не було, Андрій почав хитатися, але одного разу, направду випадково, він знов зустрів Злотника.

— Як діла? — з властивою ноткою запитав Злотник.

— Як сажа біла, — відповів Андрій.

— Як же куплетики?

— Ні, перейшли на сталь.

— Го-го! Залізобетон? Модник. Роман?

— Роман.

— Чому ж не видаєш?

— Видавай.

— Видам.

— Знов з душком?

— Либонь з душком.

— Ну, посмотрім, — закінчив Злотник…

А дещо згодом його «посмотрім» стало ділом. «Сталь» побачила світ під дружнє виття цілого ряду вірнопідданих їх партійних величностей. «Він кличе на Ґаллію, на океан, на Детройт, Імперіялізм!»

— Саме цього нам і треба, — казав, потираючи руки, Злотник. — На них плюнь — хахли, провінція. Андрюша — хлопець з мозком, а займається здохлим ділом. Катай на руском. Там тебе понесуть на руках…

А ще згодом Злотник зустрів знов Андрія.

— «Сталь» виходить в Москві, — заявив він із стоїчним спокоєм. Андрій приголомшений. Злотник тріюмфує. І, нарешті, «он нас бьот по ліцу правдой». І все засяяло, закрутилось, заграло.

І враз до дверей Андрієвої ванни потягнулись редактори, репортери, директори. У газетах про нього заговорили. Злива запрошень.

— Жени всю ту сволоту до чорта! — з виразом злючого сарказму, казав Злотник.

Ні, Андрій нікого не жене, всіх приймає, розмовляє, засідає, радить. У нього навіть появився вираз певної, самозадоволеної гідности, такий властивий усім великим людям. Усе змінилося, за винятком французького плаща і ванни.

Це дає привід Ользі зайти до міської ради і на весь голос поставити питання руба:

— Сам Сталін відзначив Мороза, а ви? — Жах, розгубленість, погром, але де вихід.

— Громадянко! Алеж повірте! Мешкань нема. Зрозумійте: не-ма! Он будуть, і ви на черзі перші.

І нарешті, те найголовокружніше: Андрія просить зайти сам лідер пролетарської літератури Микола Іванович Бич. Подія потрясаюча. Репрезентант великого жовтня, вічний, можна сказати, революціонер, що на всіх фронтах лив кров, що громив міщанство, хуторянство, куркульство, що завзято будував нове, щасливе, радісне, юне, духманне життя, враз захотів говорити з таким виразним представником хуторянства і всіх інших куркульських чеснот, яким є Андрій Мороз.

З мішаним почуттям входив Андрій вечірньою добою до невеличкої, заваленої книгами, холостяцької кімнати свого шановного антипода. Мав для цього багато причин. Міг мати багато застережень до всього того, що собою та людина до цього часу репрезентувала, а одночасно він не може заперечити факту, що та сама людина, можливо, одинока у всьому цьому просторі, живе свідомо. Вічно живий, вічно переповнений кипучими думками, вічно екзальтовано-напружений, він своїм винятково сильним, справді «духманним», словом потрясав, громив, проповідував.

У порівнянні до нього, Мороз почував себе дуже буденним. Так, він, як не кажи, село. Пласкість. Земля. Небо. Соловейки. Бджоли. І мужик, що оре тим вічним своїм плугом землю і ллє той, нікому непотрібний піт, на сміх, кпини і призирство всім розумним людям. І ніяк не розуміючи, чому конче потрібно «все до ґрунту зруйнувати», щоб будувати «нове життя», сортуючи людей не за їх природними властивостями, а за штучними, випадковими категоріями, так ніби між робітниками не можуть бути аристократи, а між аристократами чабани, а всі ті ославлені «хто був нічим, той буде всім» здавались йому фразою, від якої несло демагогією і звучало бляхою… І хіба після того можна було поважати речника таких банальних чеснот.

І дійсно, у перші роки появи на літературному овиді Андрія Мороза Бич нічого іншого, крім призирства до нього, не мав. «Кулацький відголосок». «Гречкосій», «Хуторянин». Навіть дошукувався у ньому епігонства побутових авторів минулих десятиліть. Але останніми роками Бич несподівано змінив свою думку про нього і почав до нього придивлятися. І Мороз знав чому. По-перше тому, що Мороз, там то там, досить обережно і досить масковано, висловлював певні думки, що їх критики з «Плугу» завжди окреслювали, як «незрозумілі», але які не були такими для Бича, подруге, сам Бич, зробивши революцію, що мала безпосередньо ощасливити людство, за останні роки мав нагоду перевірити правильність відомої думки, що кожна «теза породжує антитезу», і тим самим змінити напрямні свого діяння.

І разом з тим… Разом з тим — Бич, батюжений своїм темпераментом і терзаємий навалою свідомости, має багато причин, щоб не спати спокійно ночами. Він же при керівниці самого цього життя, він же знає, що там скрізь діється. А діється таке, що змушує його жахатися. Так. Він і його товариші були проти непа. Це вони хотіли «стріляти в кожне сите обличчя і манто», як висловився один з його приятелів, одначе події, що зарисовуються на овиді, змушують задуматись. Революція, громадянська війна, воєнний комунізм, голодні роки не скінчилися. Вони щойно починаються. І хто зна, чи не зажадають вони більше жертв, ніж до цього часу. Мариво голоду грандіозних розмірів зарисовується в подражненій, бурхливій уяві великого бунтаря, він ще не може того висловити конкретно, але вичуває, що то вже не буде непівська «біда, від якої кричати хочеться», а це буде свідоме, розраховане народовбивство, якого ще не знає світова історія. Він, мов божевільний, кидається на всі боки, пише, говорить, домагається, погрожує, але всі його заходи — удари розбурханої хвилі об твердий ґраніт прибережжя.

І це також спонукало його на розмову з Морозом.

Мороз знаходить Бича у зовсім мирній обстановці, в сутінках вечора, в ліжку з обв'язаною шиєю, з книгою в руці. Повна попелу попільниця стояла на нічному столику, і дим тютюну висів павутинням у повітрі.

— Дуже радий, товаришу, вас бачити, — зустрів Бич, трохи хрипливим голосом, Мороза. — Сідайте, — і вказав на завалений паперами стілець. — І паліть. Нічого, нічого. Паліть. Це лиш маленька грипа, я сам палю… І знаєте, що я читаю?

— Біблію, якщо не помиляюся, — відповів Мороз, сідаючи.

— А знаєте, що саме? — питає той далі.

— Напевно Іова, — каже Мороз.

— Іоїла, — відповів Бич. — І лиш послухайте: «Чуйте люди старезні, та й ви, мешканці цієї землі. Чи бувало коли таке за вас, або за днів батьків ваших? Перекажіть дітям вашим, а діти ваші нехай перекажуть своїм дітям, а цих діти — дальшому родові. Що полишила гусінь, те їла сарана, що полишила сарана, те точили черви, що ж від червів зісталося, те жуки доїли»… — і він помалу, виразно прочитав усі три глави тієї книги. Мороз зробив вигляд, що він не здивувався. — Чому ми тепер не можемо так писати, як колись могли писати? — запитав Бич. — І що за вникливий стиль.

— Я думаю, — казав на це Мороз, — що ми тепер не на стільки свідомі свого завдання, як були ті тоді.

— Як це розуміти? — питає Бич.

— Вони, — казав Мороз, — усі явища життя вміли пов'язати в одну, якусь закономірну, виявлену свідому волю певного творця, і кожний з них уважав себе частиною того творива. Ми ж тепер, здебільша, живемо, як росте трава, а як пробуємо проявляти людські наші прикмети, то так одірвано від великого космосу цілости, ніби ми те каміння бурхливого гірського потоку, що його хвиля перевертає і згладжує без найменшого його спротиву.

— Ах, чорт бери! — відповів на це Бич. — То ж до дідька, саме ми стільки наговорилися про свідомість.

— Автоматично, — відповів Мороз — У Шевченка, пам'ятаєте: «ви моголи! Моголи, моголи!»…

— Ви, мабуть, маєте рацію, я не знаю, але ви мабуть її маєте, — казав на це Бич. — І знаєте що? Мене починає неприємно ссати під ложечкою. Нерви. Нерви. Погано. Зовсім не те, що мете! І ви праві: революція наша фунта клоччя варта… Але як сказати? Без неї нічого не могло б статися. Імператорське величество само не хотіло валитися… І признайте, що за ці пару років щось таки та було зроблено в нашій скромній історії. Вже хоч би та вічна наша «мова» знайшла нарешті вдоволення. Пишуть нею і як ще пишуть. І думають. І доганяють товстозаду нашу матушку. І ось тут якраз заковика. Маю враження, що матушка знов розгнівалась. Витягаються старі Валуєвські рецептики. І дещо гірше. Боюсь, дуже боюсь… Як тільки гляну на тих наших дядьків, що сотнями тягнуться до міста з тими своїми клуночками. Ні! Бий мене грім! Не можу! Бачили ви той «Ленінський виселок»? Отам за Будинком Промисловости. В землі. У глині. В норах. Гірше кротів. Гірше всякого скоту. Тисячі. Діти! Найгірше ті діти! А це ж лише початок! Чуєте, Мороз! Лише вам кажу! Одинокому! Тут треба бути або свинею абсолютною, товстозадою, що все чавкає на своїй дорозі і не може піднести рила до неба, або… Або куля в лоб! Іншого виходу нема. Вони нас, ті каналії, зітруть! І яка ваша з приводу цього думка?

Мороз, що не піддався цій бурхливій навалі нервів, а сидів, здавалось, спокійно і курив, не знав, що на це сказати. Він так і висловився:

— Не знаю. В кожному разі не нова революція! — буркнув він невдоволено.

— Знаю. Яка там революція!

— І тепер там не імператор, а… Ґориля! — вирвалось у нього. І він, здавалось, хотів зірватися, щоб бігти. І було це так несподівано, що Мороз устав. Бич мусів хвилинку змовчати.

— Нічого, нічого! — вже спокійніше казав він і вказав на стіни. — Будьте спокійні. Вони направду німі. Сідайте. Дайте мені он ту склянку. Дякую. — Випив води.

— По-моєму, — продовжував сідаючи Мороз, — нам конче треба змінити цілу нашу систему, так сказати, нашого відродження! — Бич весь слух. — Дотеперішні засоби тієї системи, по-моєму, тепер не годяться.

— Гарно й хоробро сказано, — відповів швидко Бич.

— Нашими м'язами нічого не зробимо… Ані нервами… — Мороз говорив плутано й неохоче. Його вигляд казав здавалось: нащо тут ті дурні слова! — Зміни треба… Наставления… До чого ми дійшли? До голоти. Де наші кращі люди? Отам! За Будинком Промисловости! В землі! У Сибірі. Ви мені скажете: а де вони були, коли йшла боротьба? А я вам: їх було замало, щоб боротися. І ще вам скажу: відколи ми почали писати і читати нашою мовою, ми більше нічого не писали і більше нічого не читали, як про «глитаїв і павуків», з одного боку, і нещасних Гриців-наймитів, з другого. І тільки скиглили… І тільки загострювали примітивну лють, заздрість і помсту. І тільки говорили про спасіння чудесним соціялізмом. І доскиглились… Маємо, що хотіли. Де наші Симиренки, Чикаленки, Карпенки, наші багаті хутори, наші гарні коні, наші ситі люди? Не можу вас, товаришу, розуміти: як можна вам тепер нарікати після всіх ваших… — він запнувся. Бич враз напружився. — Алеж я не міг спокійно дивитися на волячу пасивність тих ваших енків, — викрикнув він.

— Ну, то тепер дивіться спокійно на фуріяльну активність ваших бідних Гриців-наймитів.

— І звідки ви взяли, що вони були пасивні? Хто, як не вони винесли на своїх плечах ціле наше відродження? Що зірвалась з ланцюга зграя черні і все розторощила, це знов таки їх заслуга, бо саме вони заразили ту чернь дикими ідеями «грабуй награбоване», що згодом виплила друга зграя ще дикіших інтелігентів із зливою «реформ». Родини. Школи. Виховання. Природи. Бога. Всього! Нема нічого. Геть усе! І маєте! Порожнє місце! Як довго будемо жити в атмосфері цього фуріяльного еклектизму, трава на наших полях рости не буде! І ви маєте рацію: фурія ще не вичерпала своїх сил. Готується до нового вибуху! І що? Її треба перебути! Вона вичерпається. Вона все зітре на своїй дорозі, але й сама згине. З голоду. З звичайного голоду… Її вб'є голод! Той, якого вона викликала з лісу… Будуть голодні, всі голодні і довгий час голодні!

Бич закрив очі. Поклав долоню на чоло.

— Ах, мій народ! Мій нещасний народ! — казав він з глибоким жалем. На його лиці страждання. — Як страшно! Як страшно! І як темно!

Мороз вийшов з кімнати Бича, ніби з якогось інкубатора. Був, здавалось, іншою людиною. І щойно на вулиці прийшов до свідомости, що могло їх обох чекати, коли б таки ті стіни мали вуха. Але він вірив тій людині, дарма, що вони були таких протилежних поглядів на речі. Вірив і йому було приємно, що знайшов когось, з ким міг висловити думки, що розпирали його, яких він не міг ані висловити, ані написати. І саме в цей час у пресі точилась завзятюща дискусія про правовірність пануючій доктрині, дискусія, що нагадувала сварню і тоном своїм нагадувала більш доноси ніж полеміку двох різнодумаючих людей.

Мороз хотів бути далі від того танцю на вулкані, від того базару нерозумних, де заздрість, плебейська пиха і звичайна глупота творили таку чудову передгру для всіх тих диких оргій загального знищення, що наступили після того.

Вулиця великого міста якась мертва. Багато в ній причаяного неспокою, скрізь видно стурбованих людей з портфелями, там то там у сутінках завулків ті вічні постаті розкуркулених, але все це рух хворого організму, що не сьогодні-завтра може зупинитись зовсім. Проходячи біля тих постатей, Андрій завжди пригадує брата Івана, і йому здається, що хтось стьогає його різками по голому тілі. Він сильніше втягає в себе голову, нагинається і тікає, мов би від чуми, до своєї ванни і поринає у хащі своєї розбурханої уяви…

І друга велика несподіванка: під будинок на вулиці Пушкінській під'їхало авто. Звичайно урядове. На цій плянеті нема інших. Усі мешканці напружено зацікавлені, бо це не кожний день трапляється. Згодом вийшов Мороз у своїй французькій шинелі, сів в авто і від'їхав. На столі ванної лишилась тільки записка: «Олю. Я скоро вернуся».

Трохи згодом Андрій Мороз підіймався широкими, встеленими червоним килимом сходами, на другий поверх великого сірого будинку на площі Дзєржинського. Тепло, чисто, просторо. З усіх стін дивляться вожді. У просторій, майже як заля, кімнаті, Мороза зустрічає невеличкий, широкоплечий з голеною головою чоловік, що залишив своє місце за широким столом і йшов назустріч Морозові.

— Радий вас бачити, Андрію Григоровичу, — казав енергійним тоном чоловічок, подаючи руку. — Сідайте. Паліть. Читав, читав… «Розгром». Прекрасна річ. Але «сталь, але «Сталь». І Правильно ставите проблему: не фрази, а діла… А моя до вас справа коротка: ви очевидно прекрасно знаєте постанови п'ятнадцятого з'їзду ВКПб, шіснадцятої конференції ВКПб, другої всеукраїнської конференції КПбУ про мобілізацію кадрів для боротьби за виконання першої п'ятирічки, колективізацію сільського господарства і ліквідацію залишків нетрудових елементів. Середняк в загальному вже пішов у колгоспи. Але партія й уряд готуються до головної, ударної кампанії по всьому фронті за повну ліквідацію приватного господарювання на селі, як також повну ліквідацію кулака, як кляси. Це, очевидно, буде виконане в наступному році, однак вже тепер конечно розгорнути якнайширшу пропаґандивну акцію в цій справі. І тому тепер організуються всі сили радянського народу для реалізації цих важливих завдань нашої партії. Партія, комсомол, преса, радіо, театр, кіно, література, наука — все на боротьбу! Такий наказ з Кремлю. Ім'я Мороза у цій кампанії на першому місці. Що він на це?

— Вважатиму за честь виправдати довір'я партії, — скромно відповів Мороз.

— Правильно! — промовив чоловічок і оббіг довкруги стола, запалюючи другу цигарку.

— У чому б полягала моя роля в цій справі? — поспішив Мороз.

— Ваша роля? — чоловічок відкинув на килим сірник. — Тисяча вісімсот театрів нашої країни чекає на добру, бойову, пропаґандивну драму на тему колективізації. Вашим завданням таку дати! Потребуємо доброго фільму. За вами сценарій! А мітинґи, а поїздки, а пропаґанда. Ви ж з Першої Кінної — золотий досвід. На вас чекають сотні тисяч слухачів. І це не двадцятий рік. Маштаби, широчінь. Місто, індустрія, робітництво. І зразу ж до діла! Що для цього потребуєте? Кажіть, кажіть, кажіть! Кватирю? Маєте! Ось тут ордер! Кінчають дім письменників, і ви на першому місці. Що далі? Аванс? Скільки? П'ять тисяч? Шість-Сім? Продукти з окремого розподільника? Є! Гаразд! Вдоволені? Ну от… І ми договорилися.

Мороз вийшов звідси, мов школяр від учителя, весь червоний, з гарячими вухами і пачкою новеньких банкнотів по всіх кишенях і з якоюсь туманною думкою про нову драму, що має вирватись з нього впродовж найближчих кількох місяців. Не помітив, як опинився знов у авті, як виліз з авта перед своїм будинком, як випадково наткнувся при вході на Ірину, страшенно зніяковів, відступив крок, мов п'яний пробурмотів вибачення, хотів вернутись назад, але двері відчинилися, і Ірина миттю, мов миляна булька, зникла, а двері брязнули, ніби бажали його вдарити.

Мороз увійшов пізніше, протиснувся обережно поміж численними шафами до своєї щілини, вже темніло, засвітив малу, на тридцять вольтів, лямпку, вирвав з кишень банкноти, жбурнув ними на стіл, зірвав із себе пальто.

Тісно тут, мов у валізі. Сила почувань. Навала. Нема де ступити. Відчув холод і знов одягнувся. Підійшов до прикритої «Правдою» скриньки, що на ній гордо стояла їхня праска, підняв її одним пальцем і зареготався.

— Ха-ха-ха! Ось воно! Ольга! І яка чистота, ясність. Усе на місці, все зацероване. Схопив її фартушок обідраний, тисячу разів праний, і цілував його, мов образ, а потім знов побожно повісив на цвяшку, де він скромно висів.

І потім щось на нього напало, схопив пачку банкнот, обережно, мов злодій, вийшов у коридор, зробив кілька кроків і постукав до дверей Ірини. Тримтів, мов проклятий. Стільки часу не підходив до цих дверей. Почув «увійдіть», відчинив двері, побачив Ірину, що сиділа на ліжку, як була, одягнутою, з переляканими очима, положив мовчазно банкноти біля кінчиків її ніг на помості, буркнув «вибачте» і вийшов назад.

І не встиг отямитись, як двері ванної знов відчинилися, і його банкноти зливою посипались по помості. І все зникло. Двері брязнули і тиша. Андрій розторощений. Сотні Ленінів лежало під його ногами. Він кинувся їх збирати, і в цей час увійшла спокійно і звичайно Ольга.

Андрій здригнувся, ніби вона застала його на якомусь злочині. Він швидко зірвався на ноги, у руках купа банкнот. Ольга при дверях остовпіла. Андрій кинувся її цілувати…

— Що сталося? Що сталося? Андрію!

— А от що сталося! — казав він, випускаючи з руки банкноти, що ніби листя осіннє розлітались по помості. — Бачиш? — і показав на поміст. — Розсипались! Генеральний секретар. Драма.

— Нічого не розумію, — казала Ольга.

— І не можеш розуміти. П'ять тисяч!

— Ти маєш гарячку!

— Гарячку! Га-ряч-ку!

— заспівав він вимахуючи банкнотами.

— А знаєш що, Олю? Я… Я… напишу драму. Ну, чого так дивишся? Напишу! Велику, всесвітню! Апокаліптичну! Світ горить! Земля горить! Зривається! Летить! Прірва! Бах! І нема. — А після почав шептати: — А ти знаєш, Олюсенько, куди ми всі йдемо? Не знаєш. На прощу. Як юродиві!

А вона йому на це також пошепки:

— А чи знаєш ти, що нашу Мар'яну також арештовано?

— Мар'яну — вирвалось у нього перелякано.

— Еге ж. І вже давно. І вже звільнили. Приїхала з Києва Ала Шур на гастролі, Василева приятелька. А Василь у якійсь військовій школі… Від Івана ніяких вістей, ніхто не знає, де він. — Розгортала при тому повільно хліб із серветочки, дістала шматок ковбаси, цибулину…

Андрій підіймав одну за одною банкноти і вкладав купою на столі.

— А театри повні, повні, — казала вже голосніше Ольга. — До шостої завжди каса випродана і на два тижні наперед. Наш театр поширюють… Добавляють кадри… Розбудовують балет… Акторам збільшено пайок… Ангажують з Москви Карсавіна… І, здається, буде прийнята «твоя» Ірина… Режисерові вона подобається…

Весь той вечір Андрій промовчав і цілу ніч провів без сну.

IX

А однієї суботи в кінці жовтня, під дощ і сніг, як грім на голову, Морози переїжджали на нове помешкання в новозбудованому будинку, що на розі вулиць Авіяції і Письменників. Це великий на чотири поверхи бльок, у вигляді літери П, на сімдесят вісім мешкань на двісті сімдесят п'ять мешканців, як сказано в пляні.

Що сталося? Будинок же, як відомо, не закінчений, ще скрізь рештовання, ні вікон, ні дверей, каналізацію і світло щойно встановлюють. І Мороз це знає. І не сам Мороз. Про це знає все місто, ба весь Радянський Союз, ціла Европа, бо кожна нова будова у цьому просторі розцінюється, як найбільша подія і сенсація, про це пишеться безліч статтей і поміщається безліч фотографій і не лише у місцевій, але навіть у закордонній пресі з довгими повчальними коментарями на тему неймовірних досягнень соціялістичного будівництва під мудрим керівництвом партії Леніна-Сталіна з зазначенням, що це вперше в історії людства збудовано таку будову і з таким призначенням, що свідчить про надзвичайну опіку партії над мистцями слова, а у Харкові либонь не знайшлося мешканця, що стримався б від спокуси бодай раз кинути оком на це чудо епохи, збільшуючи переконання, що і за радянської влади можна б будувати мешканеві будинки, коли б у тому «Комунстрої» також прийшли до подібного висновку.

Наряд переїжджати не прийшов, а впав на Морозів, як грім і блискавка серед погожого неба. О восьмій годині дощового, сірого ранку під будинок на Пушкінській під'їхала, запряжена однією конякою, підвода і тут зупинилася. Дебелий дядько, у старій ватянці, піднявся до помешкання Виноградова, постукав міцно до дверей, бо не знав «на який дзвонити» і, коли добився до Морозів, якось сердито запитав:

— Ви товариш Мороз будете?

— Я, — відповів Андрій.

— Ну, то скорше! Їдемо! — кивнув на сходи він головою.

— Куди їдемо? — дивується Андрій.

— Ну, як куди? Ось наряд, — і тикнув Андрієві папірець.

— Нічого не розумію, — каже Андрій, глянувши на папірець.

— Та що ви? Неграмотний? Там же ясно: наряд! Маю вас перевезти на нову кватирю. Що ж тут непонятно? Збирайте вещі!

Морози заметушилися — добре ще, що Ольга не встигла піти на роботу.

— Але чому ж нас не повідомили були хоч пару днів наперед? — скаржилась Ольга.

— Не можу знати, — буркнув на це дядько. — Сказали їхати — їду, моє діло маленьке.

Нема про що говорити. Почалось гарячкове складання, пакування, ношення. Б'є нетерплячка, ніби те там помешкання від них утече. Нарешті, нарешті! Весь будинок переживав цю виняткову подію. Прощай, ванно, прощай вузьке віконце, прощай, дорога щілинко, що протягом семи років терпеливо служила! Справді не легко її кидати. Назбирали дві скриньки книг, кілька валіз, кілька клунків, пов'язали все те мотуззям і винесли. Унизу управдомові лише заявили, куди і чому їдуть. Управдом, куций, лисий чоловічок, гордо зробив помітку у своїх паперах і сказав:

— Харашо! Прінято! Желаю успєха!

А потім підвода тягнулась вулицею під дощем прикрита старим брезентом, Ольга з Андрієм ішли збоку хідником схвильовані, ніби вони все ще не вірили, що це не сон, а дійсність, але той сон триває, дощ підсилює його реальність, підвода їде, дядько сидить на одній із скринь і помахує батогом, а трохи згодом він, досить безпардонно, висипає їх до трьох недокінчених кімнат з кухнею на другому поверсі першого входу.

Парадний, головний вхід номер один ще не функціонує, він ще забитий навхрест дошками, тому входили задніми дверима з подвір'я по бетонових сходах з калюжами вапна і купами стружок до дверей, що були щойно вставлені, не пофарбовані. Кімнати без світла, без огрівання, без ванни, лише з водою, що лилася з кранів з дуже сильним тиском.

Речі звалено в передпокої, візник одержав розписку, що наряд виконано, і відійшов. І що ж далі? Нема ні ліжка, ні стола, ні стільців… Навіть відра, навіть ганчірки для миття. І Ольга зовсім сама, бо Андрій має на десяту годину важливе засідання, він і так вже спізнився…

— Що ж я маю робити? — питала безрадно Ольга.

— Не знаю, не знаю! Лиши як є. Прийду і будемо порядкувати. Я і так спізнився! — і побіг.

— Зателефонуй там бодай до театру, що я сьогодні не прийду… Та не забудь купити паперу! — кинула йому навздогін, але він вже мабуть того не чув.

Але чому нараз така наглість? Вона прийшла згори. Генеральний секретар партії, після розмови з Андрієм, вирішив надати цій справі справжніх більшовицьких темпів і розмаху, — час не чекає, а життя коротке.

— Пилипе Сидоровичу? — запитав він свого секретаря стурбовано. — Чи це правда, що Мороз сім років живе у якійсь ніби ванні?

— Кажуть — так, Станіславе Вікентьєвичу, — відповідає секретар у тон генерального секретаря.

— Варварство! — виривається у генерального секретаря, і він хапає слухавку телефону. — Комунстрой? Головного директора! Тут Косіор! Директор Пришвин? Слухайте, директоре? Як там справа з докінченням бльоку А? Як? З початком? Нового року? Коли мав бути по пляну? В річницю жовтня? Ну, от! — Генеральний секретар міняє тон, переходить на крещендо і продовжує: — Прошу приділити мешкання на запропонований вам ордер до кінця жовтня цього року! Знать не знаю! Ніяких будівельних матеріялів! Я не будівельник! Плян зірвано, мешкання бути мусить! — і він положив слухавку. І тут же доручив секретареві задзвонити до міської управи, щоб приділили наряд перевозки на день тридцять першого жовтня. — Їх треба драть, драть і ще раз драть! — закінчив він свою мову.

Одинадцята година. У мешканні Морозів глибока тиша. З коридору і інших поверхів доноситься стукіт робітників. Двері мешкання лише зачинені, але не замкнуті. Відходячи Ольга просила сторожа глянути за їх речами. Вона має купу діла: зайти до Укрглавмеблі, до розподільника, до різних крамниць. В Укрглавмеблі їй показали речі, що розсипаються від одного дотику. У столів випадають ніжки, шафи, або не зачиняються зовсім, або мають шпари, що крізь них може пролізти миша, стільці ніде не можуть знайти для себе рівного місця, а ліжка не існують взагалі.

Ольга переходить до магазинів комісових. Рококо, ампір, тяжкий дуб, мистецька різьба.

— Що коштує отой письмовий столик? — цікавиться Ольга.

— Тисяча двісті, — чемно відповідає продавець.

— А той пюпітрик?

— П'ятсот, громадянко, — чує відповідь.

Що ж їй робити? Між іншим оповідає свою історію, на що їй продавець каже:

— Громадянко! В такому разі навіщо вам усі ті церабкопи, комісійні і всяке інше подібне. Зверніться до міськради, там дадуть вам талон, і ви дістанете справжні меблі, із справжньої фабрики і по справжніх цінах.

Ідея. І як це їй самій не прийшло таке в голову? Перед нею перспектива. Дякує за пораду, квапиться до трамваю, знаходить господарський відділ міськради і займає місце в черзі.

Перед нею душ двадцять, приблизно година чекання. Усі стоять спокійно, терпеливо, лише там спереду біля віконця час від часу чути якесь слово, та інколи шепіт когось з чекаючих.

— Я б, знаєте, — чує Ольга мову своєї попередниці, жінки середніх років, замотаної якимсь великим платком, — хотіла будильника. Мій муж, відповідальний робітник, мусить рано вставати, завжди боїться проспати, прокидається раніше і ніколи не висипляється.

— Невідомо чи вам тут поможуть, — каже її попередня сусідка.

— Так, але ж мій муж відповідальний…

— Так то так, але чи вони тут мають. Найкраще поїхати до Москви, там, кажуть, все є.

— Добре вам казати — до Москви. А скільки то буде коштувати?

— Кажете — відповідальний. Хай просить командировку.

Ольга також думає про будильника, у них взагалі нема ніякого годинника. Від будильника переходить до кальош — осінь, а взуття лихе. Та й білизни нема. Зовсім нема скарпеток. Ні хустин до носа. Ані горшків, тарілок, виделок. За що б подумав — нема. Вічні, давні мрії, але коли до цього часу це були тільки мрії, то тепер це може бути дійсність.

Час іде поволі, стовбіють ноги, від рання Ольга ще не їла, і що там робить той її письменник, і як це все привести до порядку — нагріти, наварити, не пропустити служби, черг.

На цей раз Ользі пощастило, замість сподіваної години, чекала всього три чверті. Урядовець, треба признати, не кричав, не гнівався, але тут же заявив, що Укрдревоброб спішних замовлень від «часних ліц», та ще й в такому розмірі, не приймає.

— Алеж помилуйте, — каже Ольга і ще раз називає своє прізвище, — мій чоловік ніяке «часне ліцо», а письменник з дуже важливими завданнями партії й уряду. Прошу справитись в ЦК партії. І в нас нічого немає, дослівно ніяких речей, нас вкинули до нового помешкання на три кімнати, а тут нема на чому сісти, прошу прислати комісію…

Урядовець у клопоті, він дослівно розторощений, йому їйбогу, годі самому рішати справи такої ваги, він вдається до вищого начальства, з'являється вище начальство, Ольга нервовим, напруженим голосом ще і ще раз пояснює свою справу, вище начальство її заспокоює:

— Громадянко. Ми якось цю справу полагодимо, але не все одразу. Ліжок, наприклад, тепер нема зовсім.

— Ну, як же дійсно! Буду дзвонити до генерального секретаря, і хай роблять що хочуть, — каже Ольга погрозливо.

Жорстока ситуація. Начальство думає, а час іде, а черга чекає. Ззаду чути репліки:

— Отже й назойлива!

Або:

— Ну ж, скажу вам, і баба.

Хтось відповідає:

— Де чорт не зможе — бабу пошли. — Жінки, що їх у черзі більшість поблажливо посміхаються.

— Канєчно, нє такіє нюні, как ви! — відрізує котрась.

Ольга цього не чує, вона напружено дивиться в очі начальника, її зір каже більше, ніж слова. Начальник все не рішається, чути знов репліки:

— Та вона ж тут не одна. Помилуйте! — Начальник просить Ольгу за перегородку, по дорозі пояснює:

— У нас тепер, громадянко, все на виконання п'ятирічки йде, на індустріялізацію. Ширпотребу обмаль. — Направляє до заднього стола, де сидить за машиною секретарка, і дає розпорядження видати талон.

Ольга диктує:

— Два столи — кухонний і письмовий. Одна канапа.

— Тверда, м'яка? — перебиває секретарка.

— М'яка, — каже Ольга.

— М'яких, здається, не полагається, — зауважує секретарка. Ольга дивиться на неї згори.

— Двоспальне ліжко! — диктує далі.

— Ліжок взагалі нема, — перебиває секретарка.

— Пишіть! Не ваше діло! — сердиться Ольга. — Шафа на книжки, шафа на одяг, шість стільців, кухонний посуд…

— На кухонний посуд вимагається окремий талон, і треба точно подати, що потребується, — зауважує секретарка.

— То пишіть окремий!

— Я не маю розпорядження!

Ольга шукає знов урядовця, урядовець вище начальство, час іде, з'являється вище начальство, коротка дискусія. Кухонного посуду в даний момент немає. Але талон вони написати можуть? Так, можуть, лише не ручать за його практичну вартість. Ольга просить писати. Начальник відходить, бере слухавку телефону і кудись телефонує. Потім підходить до секретарки і каже:

— Пишіть!

Ольга з виглядом переможця, рішуче диктує далі:

— Дві кастрюлі… — секретарка іронічно посміхається. — Два горшки. Шість тарілок мілких, шість глибоких. Шість ложок, шість виделок, шість ножів…

— Ножів не полагається, — каже секретарка.

— Гаразд. Шість склянок, шість блюдець, одна цукорниця, одна сковорода, один ніж кухонний… — Ольга думає.

— Скорше, скорше! — наглить секретарка…

— Один молочник…

— Усе? — швидко питає секретарка.

— Ні. Одно відро, — додає Ольга.

— Я можу написати що ви скажете, але відер нема зовсім! — каже секретарка.

— А ви пишіть! — Секретарка знизує плечима. — Таз для миття, ночви… І все! — кінчає Ольга. Хотілось згадати про будильника, електричну лямпу, нову праску, але не мала більше відваги. І так, здається, переборщила. Забрала свій талон, вийшла з-за перегородки, посміхнулася до черги, що провела її не дуже привітливо і пішла.

Уже на вулиці Ольга пригадала, що забула спитати, куди має за всім тим звернутися, але вертатися пізно, забігла до аптеки, до розподільника, набрала повну полу харчів і вдоволена побігла додому.

Дома нічого не змінилося, холод собачий. Андрія нема. Ольга дуже квапиться, їй ще конче хочеться побувати сьогодні у тому місці, де дають ті чарівні речі, вже правда, пізнувато, але може ще встигне. Швидко, на ходу, щось їсть, шукає когось на будові, заходить до контори, питає одного, другого і ось вона вже біжить, ловить трамвай трійку, він переповнений, вона з усіх сил хапається за ручку дверей, висить однією половиною в повітрі, але їде.

— Громадяни! Будьте так ласкаві… Потісніться трошечки…

— Та…

— Потісніться.

— Куди? — Але все таки потискаються, нога Ольги може стояти певніше. Вона вдоволена.

По кількох зупинках Ольга вже в середині трамваю. Тепер лише, щоб, бува, не спізнитися, не пропустити зупинки. Пильнує уважно, намагається довідатись, котра година.

— Чи не можете мені сказати, котра тепер година, — питає добродія, якому вона сидить мало не на голові.

— На жаль, — ворушить той головою.

— Приблизно четверта, — каже інший.

— Так, — озивається ще інший, — четверта. — Ольга дякує, вона вся в тривозі, очі бігають, знов і знов питає, одні кажуть одне, інші інше, нарешті, все таки потрібна зупинка знаходиться і Ольга, мов змолочений сніп, виривається з трамваю.

У конторі Укрдревобробу майже кінчають роботу, більшість урядовців на ногах, відвідувачів нема, за перегородкою лише один товстенький чолов'яга, і Ольга одразу до нього направляється.

Розплившись у солодку, привабливу усмішку, Ольга старанно пояснює свою справу, подає талон. І чекає. І полегшено зідхає. І напружено поглядає. Чолов'яга старанно читає талон, ледве помітно посміхається, Ольга бентежиться.

— І ви, громадянко, все то хочете дістати? — питає здивовано чолов'яга.

— Вибачте, але я все це мушу дістати! — каже енергійно Ольга.

— Тепер? Зараз? — питає знов чолов'яга.

— Розуміється, — каже твердо Ольга.

— Не скорше, як за півроку, — каже той спокійно, — і не все одразу. Поки можемо дати один стіл і пару стільців.

— А на чому дозволите спати? — питає швидко Ольга.

— Що ж я тут можу порадити? Зовсім таки нічого не маєте?

— Коли б мали — не йшла б до вас! Думаєте, це грашки? Мій чоловік… — і вона, захлинаючись, знов оповідає свою історію, сохнуть уста, не хватає дихання, а коли скінчила, чолов'яга спокійно каже:

— Ми то все понімаємо. Ясно. Але нема. Раджу звернутися просто до ЦК і баста. У нас нема. Від минулого року весь ширпотреб щез. Усе на плян… Там, — і чолов'яга ткнув пальцем вгору, — важливіші завдання, громадянко. — Його урядові години кінчаються, він і так пересидів норму, Ольга мусить швидко рішати.

— Давайте! — рішає вона. Урядовець старанно виписує стола і два стільці і, як ласку, бо вона йому сподобалась, дописує ще й ослончика. Ольга платить, дякує, приємно посміхається, питає коли привезуть, довідується, що завтра і відходить.

О, як полегшено зідхається, коли Ольга, по годині боротьби в трамваї, неосвітленими і порожніми сходами добивається до свого нового помешкання. Андрій сидить у своїй французькій шинелі, перед ним лойова свічка, за стола править плита, за стільця валіза, і пише. Ольга засипає його питаннями: чи вже що їв? Де так довго барився? Чи бачив кого з Комунстроя? Коли дадуть світло? Так. Він вже їв, бачив будівничого, світло дадуть за два-три дні, на огрівання прийдеться ще зачекати.

— А чи сказав ти їм, що зима не чекає?

— Це вже ти їм це скажеш.

— І піду, і скажу!

— Нема ще вугілля, не все ще в порядку.

— Вони там ніколи не будуть в порядку, — резюмує Ольга.

Але нема часу на розмови, Ольга йде вниз, назбирує якихсь трісок, до того додає брошуру, і огонь під плитою загорівся. Пішов дим і чад. Пробують відчинити вікно. Не відчиняється. Андрій натискає. Вікно ласкаво відчинилося, дим вийшов, треба б зачинити назад — не хоче. Боротьба, шарпання. Дарма. Все дарма. Лишають вікно, Андрій квапиться, у нього о восьмій засідання…

Тріски в плиті радісно й бадьоро горять, на плиті шипить чайник, усе сире, холодне, але ось тріски догоріли, а чайник не закипів. Бігти знов наниз нема часу і тому п'ють чай недоварений. Ольга оповідає про свої пригоди, питає Андрія, чи б дійсно не звернутися до ЦК партії, на що Андрій обурено перечить.

— За кожною ганчіркою не будеш бігти до ЦК партії.

— По твоєму то ганчірка? На чому будеш спати? Писати? Їсти? — викрикує Ольга, але Андрій вже хапає портфель, шапку і зникає.

Ольга знов сама. Їй робиться страшно. Така порожнеча, така тиша. І треба б щось робити. Привести до порядку вікно, помити підлогу, приготовити якусь постіль, на завтра сніданок. На щастя, у неї завтра вихідний день і повно плянів.

Та й ще сьогодні Ольга не вважає свій день закінченим. То ж їй відомо, що в деяких церобкопах вечорами буває випродаж цікавих речей. А чи не спробувати і їй щастя. Стільки того потрібно. Спокуса велика, лишає все і йде до міста.

Погода похмура, дощ перестав, але небо погрожує снігом. Згодом Ольга щось знаходить. На одній з вулиць помічає гуртки людей, що вперто крутяться на місці, не дивлячись на погоду. На розі крамниця ширпотребу і хоч її двері закриті, але крізь шпарини видно в середині світло. Дещо згодом хтось підійшов до дверей і зупинився. І не встигла Ольга отямитись, як під дверима утворився довгий хвіст людей. Ольга поспішала й собі зайняти місце і стоїть. Усі стоять і чогось чекають. Ніхто не знає, що тут «будуть давати», але щось будуть. Спочатку всі мовчать, але згодом починаються розмови:

— Здається, буде зима, — починає котрийсь байдужим тоном.

— Так, здається на це заноситься…

— Та й уже час…

— А! Цього року не можна нарікати. Осінь була лагідна.

— Зате, кажуть, буде гостра зима…

— То вже гірше. А не знаєте часом, що тут дають?

— А так, що й не знаю.

— Та, кажись, патефонні пластинки…

— А я знов чула, що кальоші.

Збоку підходить чолов'яга півселянського вигляду, мабуть з розкуркулених, хвилинку топчеться на місці, а потім, не звертаючись ні до кого, питає:

— А що тут дають, товариші?

Деякий час йому ніхто не відповідає, але згодом хтось відповідає:

— Кальоші, ботинки, а в додачу пластинки.

— І ботинки? Хо-хо!

— А ви, громадянко, так не тисніться. Встигнете. Усім хватить.

— Та я й не тиснуся, мене тиснуть…

— Гарна молодиця то й тиснуть.

— Ха-ха-ха!

— Скільки в чергах вистоялись, а все не знають порядку.

— А ви б, громадянко, поменше моралі.

— Та яка тут мораль, свинство та й годі!

— Хто ж вас змушує тут стояти? Пішли б собі додому, та полежали б у теплому ліжку.

— Або пішли б на танець та потанцювали б.

— Та воно, либонь, не лежиться. Женитись, видно, закортіло…

— Кому що, а їй би лише женитись.

— Чого ж. Вигідне діло. Замість платити аліменти!

— Ха-ха-ха!

— Громадяни! Та не… — враз голос вмовкає.

До дверей підступило двоє людей збоку і чогось там зупинилися. Очі всіх негайно звернулись на них — напевно спекулянти. Мовчанка, тиша, напруження. І враз, ніби на команду, всі в черзі беруться попід руки. Чоловіки, жінки, старші, молодші. Все то зімкнулося, злилося, наїжилось. Тепер це не низка людей, а змій лютий, що наміряється стрибнути на свого ворога.

Але ось і самі мовчазні двері дали знак життя. Вони скрипнули, відчинилися… На їх порозі з'явилася гарненька, повновида дівка у бахматій ватянці підперезана військовим поясом.

— Громадяни! — звернулась вона до лютого змія несподівано низьким голосом з домішкою перестуди. — Маємо патефонні пластинки! Вибір обмежений! Кожний вибирає лише три штуки. І швидше! Не задержувати! — командує, мов генерал, красуня.

— Ей, ей там! несподівано закричав змій.

— Вони без черги!

— Без черги! Громадяни! І що це за порядок?

— Та замовчіть, нарешті! А то не дістанете нічого! — гукає красуня-генерал.

— Але ті там панове без черги! — борониться змій.

— Ми вам дамо «панове»! — погрожує голос з крамниці. — То не ми «панове», то ви! Ми тут стільки намерзлися, а вони…

— Та лишіть! Чорт з тими пластинками!..

Рух, гамір, список пластинок пішов з рук до рук, до крамниці вступають і вступають. Прийшла черга й на Ольгу, їй ті пластинки зовсім тим часом непотрібні, у неї нема ще й самого патефона, але відступати вже пізно, та й пластинки напевно колись знадобляться. Вона вибрала модну пісеньку «Улибнісь, Маша», циганський романс у виконанні Утьосова і… танґо. Танґо! Як побачила цю річ виразно закордонного походження, у неї загорілись очі. Боялася лише, що їй того не хватить, бо кожний, видно, хотів мати танґо і розхапували його, мов великі ласощі. Але їй також хватило. Дістала свої пластинки і наміряється платити.

— Ні, громадянко, — заявляє враз красуня-генерал — мусите взять ще й ось цю! — і красуня-генерал подає Ользі ще одну пластинку. Ольга думала було протестувати, але глянула на пластинку і замовкла. «Пісня про Сталіна». Взяла всі пластинки, заплатила і пішла.

Було вже пізно, небо ще нижче осунулось, було зовсім олив'яним і зрідка пролітав сніжок. Ольга квапилась додому. Несла під пахвою свою здобич і було їй якось так неймовірно дивно, що хотілось раз плакати, раз знов кричати, то знов сміятись лютим сміхом.

Дома глухо, порожньо, темно. Світить свічку, скидає свій верхній одяг, закачує рукави, наливає в таз води, знаходить ганчірку і заходжується біля помосту. Вона квапиться, бо свічка одна і вона догоряє.

Перший білий, вогкий ранок на новому місці застав подружжя Морозів на помості в кухні біля плити. Вони спали. Під ними верства томів Андрієвої бібліотеки, на них жовтогаряча витерта ковдра, Андріїв французький плащ і Ольжин платок.

Першою встає Ольга. Вона не знає, котра година, але відчуває, що дуже пізно і швидко зривається. Андрій солодко спить далі, він пізно вернувся, на його обличчі велика безпосередність, буйне, чорне волосся розсипалось по малій подушчині. Ольга порається обережно, швидко одягається і коли, пізніше, встав Андрій, біля нього було лише порожнє прохололе місце, у кімнаті тиша і холод, на плиті три бутерброди, чотири пластинки і записка: «Добридень, коханчику! Як спалось на новому місці? Що снилось? Мені снились білі кози. Я пішла по справах. Сьогодні мій вихідний. Не знаю, чи вернусь на обід. Роби, як тобі вигідніше. Коли прийдуть з Комунстрою — домагайся світла і тепла. Цілую, цілую, цілую! О…»

Андрій голиться, жує бутерброди, обдумує чергову сцену драми, після розкидає постіль, сердиться за зневагу його книг, між якими знайшлася і його «сталь», натягає шинелю, вмощується біля плити, перечитує написане… В ухах ще звучать слова генерального секретаря з вчорашнього засідання: «Що це мені за література, що орудує тими старими буржуазними, слинявими засобами, тим старим типажем? Вирватись, вирватись з минулого! Дайош нову людину, новий побут, новий стиль — наш, радянський! Героїку! Щастя! Радощі! Партія, вожді, соцзмагання, колективізація, ліквідація кулака — ось теми дня! Партія наділяє вас, товариші, окремим довір'ям, і його треба виправдати. І тут не вистачить дерев'яних фігур, ходульних фраз, паперових почувань. Увійти в дійсність, злитись з нею, показати правду лицем, виявити наші досягнення… І горе тим, що в цей час будуть пробувати з нами лукавити! Попереджаю! Ніяка езоповщина тут не поможе! Караюча рука пролетаріяту тяжка… Але вона така ж щедра за справжній труд і справжніх друзів! Отже, вибір, товариші, за вами!»

— Зрозуміло? — питав Мороза Бич, коли вони о першій ночі верталися з кондитерської «Пока», куди вони на хвилинку заскочили після засідання.

Бич нічого не пояснював, Мороз нічого не питав, от ішли, говорили про стилі, романтику і що це буде з тим пролетарським реалізмом, що про нього починають в пресі поговорювати, проходили побіля армянського склепика «Ананас», звідки крізь сітку сніжинок, неслось «не патаму, что с нєю мнє свєтло, а патаму, что с нєю мнє нє надо свєта», і лише прощаючись, Бич не видержав:

— Так. Вибір за нами!

Андрія трохи бентежить настрій Бича, він не може, мабуть, маскуватися, він дуже щирий, дуже ясний, дуже прозорий. Андрієві так і хотілось йому сказати: невже ти все це береш поважно? Невже ти віриш, що ти верблюд? Але не міг сказати, не знайшов потрібних слів, а до всього Андрій не хотів взагалі ніякої дискусії. Пізно щось тут розважати. Взагалі! Раз назавжди!

До мешкання стукають, Андрій відчиняє, входить робітник у заляпаній будьоновці з відерцем.

— Буду малювати двері — каже робітник.

— А! Двері! Гаразд! Не знаєте, коли дадуть світло? — радісно говорить Андрій.

— Не можу сказати. Світло не в нашій компетенції.

— А що це за фарбу маєте? Краще б білу.

— Не моє діло, — каже робітник і починає возити квачем по дверях.

Андрій лишає робітника, йде до своєї роботи. Пише. Пише довго і вперто, мерзнуть руки, зривається, бігає, шукає реплік.

— Це ти зловісна! — викрикує сам до себе.

— Діду! Мусите! — хапає перо і швидко пише.

Входить робітник.

— Може мене кликали? — питає.

— Ні, не вас, не вас! — швидко відповідає Андрій. — Робіть там своє! — Робітник зникає, Андрій пише далі.

По обіді, мов фурія, вривається Ольга. І не сама. За нею двоє дебелих козарлюг щось тяжке тягнуть. Одно, друге, третє. Кімнати заповнюються. Канапа, столи, ліжко, шафа одна, шафа друга. Тягають і тягають, Ольга командує, Андрій і собі заметушився. Усім з чола ллється піт. І коли внесли останню річ, Андрій побачив, що тут навіть про дрова не забуто.

— І що це сталося? — здивовано викрикує Андрій.

— Нічого не сталося, — каже Ольга розпалюючи в плиті. — Бігала, бігала, шукала, шукала, а далі думаю: чим чорт не шутить! Хай буде, що буде, і пішла до ЦК.

— До ЦК? Ти збожеволіла? Без запрошення? — викрикує Андрій.

— Ні, до мене прийшли і чемно попросили: громадянко Морозова! Чи не зволили б ви ласкаво потрудитися до нас — ха-ха-ха! Довго б ти чекав на таке. Ні! Я увірвалась до будинку, мене переймають. Вам куди? Я, кажу, Морозова, потребую генерального секретаря. — Генеральний секретар зайнятий, сьогодні не прийомний день, маєте запрошення? Зайнятий не зайнятий, а я мушу його бачити. Вартовий за телефон, а я на сходи — біжу, варта за мною — стой, стой! А я зупинилась перед дверима секретаріяту і кажу: кричать на мене не можна, розумієте? Не приказано! Не можна! Назад! А ви, кажу, запитайте краще Станіслава Вікентьєвича! А ось і моясна! — Громадянко! Ви забуваєтесь! Ми вас арештуємо! — Арештуйте! Прошу! Я буду кричать! Так, я буду кричать, я підніму крик і побачимо, хто з нас буде арештований! Прошу покликати Станіслава Вікентьєвича! Я вимагаю!

Мене на хвилину лишили, зо мною лишився вартовий, я була, знаєш, рішена: або, або! Куди не зайду — нема, не можна, ідіть туди, пишіть те, від рання нічого не їла і думаю: хай пропадає — було не було! І враз двері відчиняються, і виходить його величність Косіор, просить чемно зайти до його кабінету, у нього там якась, видно, груба риба, а я з копита: Станіславе Вікентьєвичу! Ви навантажили мого чоловіка спішними обов'язками, а чи знаєте ви, що нас вкинули до мокрого мешкання, світла нема, огрівання нема, дров нема, стола нема, стільця нема, ліжка нема, я два дні бігаю по місті, вибігала ноги і дістала чотири патефонні пластинки. Я не нарікаю. Я розумію. Я вдоволена. Але ж дозвольте: мій чоловік мусить виконати завдання партії і то терміново! Виспівала, виспівала, той все слухає, а далі як почне на всі боки телефонувати, та гримати, та бити об стіл кулаком і дивись: навіть килим маєш! Справжній перський! До вечора буде світло, а на днях пустять огрівання! Тобі лишається одно: поцілуй свою Ольгу і скажи спасибі!

При тому Ольга чистить картоплю, січе м'ясо, під плитою тріщить огонь, по хаті йде тепло… Андрій скинув пальто, Ольга глянула на нього.

— А ти не бійся! Я там сказала: чоловік мій тут не при чому! Це я сама зробила! А Косіор ще й похвалив: ви, Морозова, молодець! От таку б і мені жінку! Ще мушу і до тебе взятися! Виглядаєш, ніби п'ять років у таборі полонених просидів, — казала резонно.

— Ніби вперше мене побачила, — каже Андрій.

— А так, ніби вперше — ха-ха-ха! Ех, ти, ти! Савєцкій пісатєль!

— Ще може й за штанами до ЦК партії підеш?

— Як буде треба, то й піду!

— А я й не догадувався, що ти аж така.

— А то ж! Знай! Ти ще багато дечого не догадуєшся. Як то там з тією Іриною? Мрій, мрій, поки мріється, мій коханий, але пам'ятай, що може статися…

— Ольго! — викрикнув Андрій рішуче. — Не час!

— Так! Не час! — каже Ольга. І враз вона починає чогось плакати. — Андрію, Андрію! — казала вона крізь плач.

— Ольго! Що з тобою! — Ольга лише підбігла до нього, він її міцно обняв і тісно, тісно пригорнув до себе. В кімнаті, в хаосі, у глибокій тиші стояло і горнулось до себе двоє людей.

Цього року велика хвиля морозу охопила всю Европу. З Відня голосили — мінус 28 Цельсія. На Сіцілії випав сніг. У Харкові температура доходила до мінус 30. У багатьох будинках від морозу потріскали водогінні рури. До ЦК партії, до міськуправи, до всіх центральних установ безконечні дзвінки: Давай палива! У лікарнях мерзнуть хворі! У школах діти! У крамницях продавці. Навіть у театрі не хватило палива, актори на пробах не роздягаються і виглядають, мов би в експедиції на північному бігуні. А одного ранку, на початку лютого, по всьому місті згасла електрика, зупинились трамваї, моторошно-темні ночі. Навіть свічок забракло.

Ці дні Андрій вийнятково переживає. Ні, не його власна справа бентежить його. Він тепер мешкає недалеко Шатилівського яру і ходить інколи туди на прохідку — сто чи двісті метрів за славетнім, на весь світ розголошеним, Палацом Промисловости. Останніми часами осілись в тому яру позбавлені права — чоловіки, жінки, діти, старці. Розкуркулені. Вигнані з їх хат. Без вини обездолені. І їх тисячі. Покопали ями в глині під пагорбком, полізли під землю. Там вони не мають огрівання. Там нема розподільника харчів. На очах великого міста, невинні, живі люди замерзають в льоду і пухнуть з голоду. Кращі з кращих цього простору, цієї землі. «Ленінським Виселком» людська мова назвала це болюче місце.

Весь минулий двадцять дев'ятий рік шаліла по країні чума жорстокої ненависти. Де ділось милосердя? Чому перестало битись ще живе людське серце? Андрій Мороз все це дуже добре знає, розуміє, відчуває і одного лише ніяк не може зрозуміти, чому він не може нічого тут помогти. Більше: він мусить сам множити зло. Хулити правду! Творити беззаконіє. А тому Андрій не може знайти для себе спокійного місця на землі. Бо він не може піти до тих йому рідних і близьких людей, не може простягнути руку помочі, якщо й сам не хоче втратити право людини. Особливо, коли цими днями зустрів одну жінку з дитиною на руці, що видалась йому дуже знайомою. Заговорив з нею і пізнав у ній Мишкову Ганну. Не питав, як і коли аж сюди дісталась. І вона нічого не питала. Забита, замучена, голодна, замерзла в лахміттю. Не наважився взяти її одразу до себе. Дав їй трохи грошей, вона взяла і пішла невідомо куди у сірий, морозний туман.

Але те обличчя, та застигла німа скарга не давали йому ані вдень, ані вночі спокійної години. Хотів бачити сам весь той «виселок», а разом знав, що це йому під страхом смерти заборонено. Це ж ті прокляті. Вся партія, вся держава, всі закони, вся армія проти них. Власні діти їх зрікаються. Вся преса повна таких зречень. І як же може противитись цьому Андрій? Та все таки одного вечора пішов туди. Бачив замерзлих дітей. Бачив нерухомих, під купою лахміття, живих мерців в могилах. Вернувся додому, мов би у пропасниці. Не знаходив собі місця. Думав лише уривками думок, ніщо не в'язалось у логіку. Йому було дуже прикро, що в цей час він не може молитися. Не було до кого звернутися, ані на землі, ані на небі. Повна прострація. Ольга питала збентежено, чи він, бува, не простудився. Вона не знала, де він був і що бачив.

А іншого морозного вечора Андрій зібрався, щоб знайти Ганну. І знайшов. І дуже вчасно. Знайшов її у одній з нір «виселка». Ледве його пізнала. Дитина ледве жила. Забрав і її, і дитину, сам ніс те мале сотворіння на руках. Ольга була заскочена, хотіла протестувати, але як тільки пізнала Ганну.

— Ганно? Чи це ти? — Ганна мовчала. Ольга гріє плиту, варить їду, воду, годує, напуває, розтирає, стелить постіль. А коли Ганна опритомніла, то почала крізь сльози оповідати:

— Знаєте… Не могла більше. Таке з «ним», чуєте, коїться, що страх один. Я довго терпіла, але терпець мій урвався. Здавалось, життя заберу, та дитини шкода. Село, мов оси роздратовані. Всі люди проти «нього»… І проти нього, і проти мене. Кленуть. Не дивляться на мій бік. Господи святий! Взяла я, чуєте, на руки оту дитину і пішла в світ… — І Ганна плакала якимись німими сльозами, і не вірила… Не вірила, що вона у теплій хаті… Що її малий Андрій живе. Що біля неї свої люди.

Тієї ночі Андрій і Ольга довго радились, як ту Ганну «оформити». Нарешті всю цю справу взяла на себе знов таки Ольга.

А Андрій працює далі, його «драма» майже готова, з ЦК партії повідомили, що день вистави вже призначений, що його пропаґандивна поїздка також вирішена. Надходить рішаючий, тридцятий, переломовий рік. Усі це знають. У наркоматах, урядах, установах великий рух. Преса без перерви барабанить: «Приспішити темпи колективізації!» «Нищівний бій по куркулю та його пособнику!» «П'ятирічка за чотири роки!»

А Москва все наглить: «Україна ганебно відстає!». «Пожвавити темпи колективізації!». Від цього в Харкові ще більше руху, ще лютіше дзвенять дзвінки генерального секретаря, ще бурхливіше засідають установи. Морозними ночами валки адміністраторів, партійців, науковців, письменників, артистів, з портфелями і без портфелів, бреде на засідання чи з засідання. Ніхто не спить, ніхто не дармує. Преса, радіо, театр, кіно! Все то крик, крик і крик! І барабан! І тривога!

Андрій, як день, як ніч — зайнятий. Він здає нарешті свою скороспечену драму, яку назвав «Темнота». Він сам нею не вдоволений, режисер не вдоволений, в культпропі не вдоволені. А день вистави призначений. А квитки продані і на багато вистав наперед. Перший спектакль лише для верхівки партії й уряду. Андрій має причини непокоїтись.

А з центру знов приїжджав доповідач «по особливо важливих справах», але вже не Круглов, а якийсь Вороній і темою була не колективізація, а національні справи. Він чомусь тлумачив тези Леніна в національній політиці і робив натяки, що в Україні їх не зовсім добре зрозуміли. Разом з тим пресою пройшла вість, ніби Максим Горький відмовився дати дозвіл на переклад своїх творів на україньку мову. Одночасно, з рук до рук, переходив куплетик Дем'яна Бєдного, що казав:

Усе разом говорило виразно, що знаній українізації також кінець, що і тут повіяло іншим вітром. У спілках письменників насторожено, мовчазно. Бич хотів, видно, говорити з Морозом, але той його уникав. А одного разу, Мороз, вертаючись з проби своєї «Темноти» у товаристві Ірини Виноградової, яку таки прийняли до театру і навіть доручили їй головну ролю в Морозовій драмі, заходить до відомого, малого ресторанчику «Ананас». У цій новій стадії розвитку всіх справ, як Андрієві, так і Ірині не лишалось нічого іншого, як помиритись. І вони помирились. І почалось між ними тихе, приховане продовжування минулого.

У ресторані тепло, тісно, димно, бринить піяніно, виводять романси. Ледве знаходять місце, замовляють вино. Мова про театр, про режисера, про нові вимоги реалізму. Андрій пояснює Ірині її ролю, вона їй подобається, лише вважає не мотивованим, що та учителька Настя так якось швидко переходить від одного переконання до іншого. Андрій їй пояснює. Він каже:

— У наш час все діється немотивовано. Так є! Така дійсність! Такі вимоги! — І говорять вони по-українськи.

А побіч них, при сусідньому столику також товариство. І, видно, підпиле. І один дебелий, у чорній, круглій кубанці на голові, довго прислухається до їх мови і враз починає до свого сусіда:

— Нє панімаю! І зачєм їм та їх мова?

— Как зачєм? — відповідає досить голосно сусід. — А что б можно було українізіровать.

— Да! Ха-ха-ха! Залізяку на пузяку — геп! Помніш Пєтлюру?

— Ха-ха-ха! Да что с твоєй залізякой! У нас, брат, пріїмєннікі да прікмєтнікі завєлісь! За ніх, брат, можєш і с мєста полєтєть! I ето в руском ґородє! Ха-ха-ха! — каже сусід.

Андрій і Ірина це чують, Ірина схвильована, у неї на обличчі виступили червоні плями, вона хотіла щось відповісти, але Андрій її стримав. Встали і вийшли. За їх плечима реготали.

Був мороз, небо всипане зорями, під ногами скрипіло. Андрій і Ірина мовчали.

X

На Морозовій прем'єрі театр переповнений. Вичувається вийняткова урочистість. Це ж бо не звичайна вистава, а відкриття великої кампанії за повну колективізацію.

Заля швидко наповняється. У партері повно партійців. У ложах уряд, партійна верхівка, генералітет. Ось у головній ложі з'явився генеральний секретар партії. Йому всі заплескали. Ось за ним увійшов всеукраїнський староста. Наркоми, їх жінки, командири, їх приятельки, науковці, мистці, письменники. Андрія й Ольгу запрошено до урядових лож. На Ользі сукня темносинього креп-де-шину, трохи зім'ята, трохи недопасована, але нова і пишна. На Андрієві новий, темносинього шевйоту, костюм. Поруч з Ольгою — Григорій Іванович Петровський, Андрій у товаристві чепурної приятельки наркома внутрішніх справ Віри Голубової.

Перед відкриттям сцени гремить «Інтернаціонал». Усі встають. Андрій помітно хвилюється. Після генеральний секретар коротко відкриває кампанію, урочистими словами проголошує славу партії, урядові і великому Сталіну. Бурхливі оплески, овації, ура. Потім завіса швидко відкривається…

Сад. Будинки. Тин.

— Я вам, здається казав діду, що з вами буде кінець, — проноситься серед великої тиші перша хвилююча репліка.

— Алеж ви, Мироне, і тверді! Камінь, скажу вам. Всі за, а ви проти…

— А хто то тебе, мудра, хлібом викормив? — озивається сильний, хриплий, старечий голос і з-за куща розцвілої вишні, мов древній жрець, білий у білому, з палюгою, мов жезлом, у кістлявій руці, виходить дід. — Кажеш, дочко, буде по-твоєму?

— Авжеж по-нашому! — задзвенів інший голос, і на сцену вийшла міцна, повногруда, у підіткнутій спідниці, червонощока дівка.

— Ніколи! Чуєте? Ніколи! Прокленууу! — і дід товче костуром об землю.

Заля завмерла. Дідове «проклену» двигтить у повітрі. Збоку на сцені брама різьблена з образом святого Пантелеймона. Вилинялий, ледве помітний. Дід підходить, широко христиться, падає навколішки, здіймає догори кістляві руки і гукає:

— Чи не бачиш? Чого ж мовчиш?

Дівка з міцними литками іронічно кидає:

— Дерево, діду!

Дід зривається на ноги і люто потрясаючи кулаками, кричить:

— Тисячі літ богом був, а тепер дерево!

Монументально звучать слова, відчувається сила борні, увага напружується. Іноді серед тиші зриваються спонтанно оплески. З'являється нова дуже виразна жіноча постать. Це скромна учителька — ніжна, добра, чула… Втілення ідеї високого звучання. Вступає в розмову з дідом, з тим каменем і кількома м'якими словами порушує його твердість.

— Темно нам з вами, діду, — каже вчителька. — Не навчили нас. — Дід ридає.

Перша дія зробила помітне враження, виконавці нагороджені бурхливими оплесками, впало кілька окликів «автора!», але автор не з'явився.

Дія друга — вперта, жорстока боротьба за колективізацію триває. Дід, куркулі, учителька, комсомольці. Дід і куркулі темні, грубі, жорстокі, учителька й комсомольці освічені, добрі, розумні. Перші вірять в забобони, творять злочини, вбивають чесних активістів, другі виховують, будують, допомагають. Учителька організує школу, ясла, медичну допомогу. Їй перечить дід. Для нього все те «навожденіє», «Анцихрист». Учителька йому зручно вияснює, паралізує його вчинки. Перемога за вчителькою. Дія кінчається під бурхливі оплески.

Дія третя: величезна перемога вчительки. Все село з ентузіязмом колективізується, лише один сивий, зовсім врослий в землю, дід Мирон не здається. Він вгинається під тягарем буття, він падає, він вже нікого не має біля себе, він вже говорить лише з книгами, живе нікому не потрібними біблійними казками, кличе на допомогу свого Бога, а коли той не приходить, викрешує кресалом огонь і палить свою хату, сам в ній згоряючи. І коли на фоні видно сильну пожежу, на кону проходить бурхлива демонстрація. З прапорами, гаслами, піснями. На чолі походу вчителька, сяйво пожежі освітлює її надхненний образ з огню чути глухий, мертвий голос:

— Нееебо! Бачу нееебо!

Успіх повний. Оплески бурхливі, оваційні. Автор з'явився на сцені. Його закидали квітами. Знов і знов викликають автора. Актори вдоволені, режисер захоплений, він не чекав такого. Авторові тисне сердечно руку всеукраїнський староста, дякує «за таку прекрасну і цінну роботу». Генеральний секретар міцно вітає.

— Так. Я так і знав. Дуже дякую!

Наркоми, кореспонденти, фотографи. Ольгу також вітали.

Перший, великий успіх Ірини Виноградової. Її викликали кілька разів, оплескували серед гри, піднесли квіти. Андрій мовчки потиснув їй руку, вона лише сказала:

— Дякую!

З'явився її батько — старий, але міцний, білий, у якомусь дивному, на військовий штиб шитому, темному френчі.

— Ви майстер, — сказав він між іншим, щоб менше чули, Андрієві. — Шкода лише, що приходиться стільки брехати. — Андрій збентежився, швидко одвернувся. Здається, їх не чули. Була і Галина Петрівна, але та не підійшла і не вітала. Сиділа мовчазно й нерухомо.

А згодом у залі Наркомосу бенкет. Запрошені лише чільні представники світа політичного, військового й культурного. Кілька академіків, видатніших письменників, малярів, музик. Першим виступив генеральний секретар. Він з приємністю ствердив надзвичайний талант автора драми, що лише завдяки вийнятковій опіці партії, уряду і геніяльного вождя може себе свобідно, на всю ширінь, проявити. Без цих передумов талант цього письменника, як і тисячі йому подібних, були б загинули. Він надіється, що наш письменник, обдарує нас ще не одним вартісним твором високого ідейного звучання. Славою Сталіну закінчив він свою мову, бурхливі оплески заглушили його останні слова. Наступним виступив з промовою нарком освіти — високий дебелий, низький голос, повільні рухи, він з радістю підкреслив той поступ, що його зробила українська література за останні роки. Усе це могло статися лише завдяки мудрій політиці нашої партії та її вождя Йосипа Вісаріоновича. Знов бурхливі оплески. Від письменників привітав Андрія голова новоствореної спілки радянських письменників товариш Козачук. Певним, чітким, дуже поважним тоном, він вичитав усі заслуги партії, уряду, великого вождя і на кінці згадав автора, що «задемонстрував нам сьогодні своє виробництво такого великого ідейного звучання». Він намагався наслідувати у слові і вислові генерального секретаря і піднятим голосом проголосив «вічну славу найгеніяльнішій людині, яку тільки знає історія людства, великому вождеві, другові і вчителеві» і викликав цим найбурхливіші оплески присутніх.

Несподіванкою був виступ В. В. Виноградова від науковців. Усі звернули на нього особливу увагу. Він говорив дуже просто і зовсім незалежно. Наперед вибачився, що він до цього часу не опанував, як слід, нашої прекрасної, багатої, повнозвучної української мови. Пригадав при цьому один вірш Маяковського, де поет казав, що ми знаємо Україну лише по її борщу та галушках, а поза тим ми нею не цікавимось. Кажемо, що вона наша, а поступаємо з нею, як не нашою. «Ми рускі, казав він, робимо тим і велику помилку, і разом собі кривду, коли не хочемо до кінця і щиро визнати великого цього факту буття культури, що виросла на ґрунті цієї праруської і праслов'янської мови. Заперечуючи цей факт, ми заперечуємо тим самим і себе самих, бо коли твердимо, що наша історія постала з цього джерела, то як тоді узгіднити наше твердження з одночасним запереченням того джерела. Я ніяк не погоджуюсь з тими деякими чисто базарними виступами нашої преси проти української мови що ми почали їх останніми днями зустрічати. Це, на мою думку, повернення до сумної пам'яті часів минулого режиму, що призвели нашу велику країну до неймовірних потрясень на ґрунті національних справ. Ми б напевно не мали тієї страшної, братовбивчої, громадянської війни на цьому терені, коли б тут протягом століть не діяли різні «Кієвляніни», що справу великої історичної і життьової ваги зводили до базарної лайки перекупок. Я також не поділяю погляду шановного Максима Олексієвича Горького, що українська мова якесь наріччя. Наш великий письменник видно забув, що цим питанням займалися люди покликані, і воно давно рішене. Росія і Україна можуть і, по-моєму мусять, жити поруч себе, бо так хоче їх географія, історія, геополітика, мова і культура, але це повинні бути направду дві сестри, що себе і шанують, і люблять, а не добра рідна дочка і бідна викинута на мороз пасербиця. Хай живе наш великий вождь товариш Сталін!» — закінчив він свою мову.

Збентеження неймовірне. Ніхто такого не сподівався. Кілька оплесків. Все враз замовкло. Генеральний секретар розпочав негайно дуже живу розмову, на іншу тему, представники преси щось нотували, представники ҐПУ багатомовно мовчали. Андрій швидко встав відповідати. Він дуже виразно і підкреслено, сказав, що його заслуги тут ніякі, що все, що він зробив, сталося і могло статися лише і виключно завдяки вийнятковій опіці нашої мудрої партії, її славним творцям, її великого, геніяльного вождя, друга і учителя Йосипа Вісаріоновича Сталіна. Він проголошує славу партії, урядові, великому вождеві. Він їм дякує, він їм усім своїх життям зобов'язаний! Найбурхливіші оплески і крики ура виповнили простору залю, всі встали. Це тривало кілька хвилин.

Далі вечеря. Столи завалені їжею і напоями. За вікнами мороз, але тут тепло. Після першої, другої чарки стало гамірніше. Андрія посадили з Іриною. Вони дуже уважно розмовляли і було видно, що чимсь схвильовані. Ірина позирала іноді на батька, що сидів спокійно, ніби нічого не сталося, і розмовляв з своєю дамою, жінкою одного з своїх колег. Ольга, що сиділа поруч комісара внутрішніх справ, досить часто кидала погляд у бік тієї пари. До всього Ірина сьогодні надто святкова. Її бронзового кольору сукня дуже їй до лиця, її світле волосся буйне і хвилясте, очі ясні й радісні, лице відкрите й приємне. Ні, ні. Це товариство Ользі ніяк не подобалось.

До ранку вся преса Радянського Союзу від Кам'янця Подільського до Владивостоку, містила кабльограму ТАСС-а: Харків. Наш кореспондент сповіщає: Державний театр міста Харкова, під керівництвом заслуженого режисера республіки Миколи Івановича Гайдара, дав прем'єру драми відомого письменника України Андрія Григоровича Мороза. Драма пройшла з надзвичайним успіхом, започатковуючи цим велику весняну кампанію за повну колективізацію селянського господарства і ліквідацію кулака, як кляси. Вистава почалася промовою генерального секретаря КПбУ С. В. Косіора і овацією в честь великого вождя народів СССР Йосипа Вісаріоновича Сталіна.

А вже в понеділок почали напливати з усіх кінців Союзу привітання і запрошення. Того ж дня прийшло розпорядження про виступ Андрія на великому мітинґу Харківського Тракторного Заводу. До його мешкання вмонтовано телефон, для його користування приділено авто з шофером.

Ольга хотіла була напуститись на «великого письменника» за Ірину, але не хватало часу. То спали, то читали пресу й листування, то приймали відвідини, то самі їздили.

О сьомій годині, у понеділок Андрія повезли до ХТЗ. Велика, слабо освітлена, холодна заля. Трибуна, портрети, плякати. У пітьмі море кепок. Грає оркестра. Андрія вітає директор заводу Семен Яковлевич Міщена, — називає Андрія лавреатом. Андрій говорить з піднесенням, громить лютих ворогів колективізації, з корінем вириває погане куркульське кодло, гарячим залізом випікає отруйні гадючі гнізда всіх родів опозиції, барвистими, привабливими картинами малює життя в майбутніх колгоспах, сильним, могутнім окликом слави мудрій партії, славній владі і геніяльному вождеві, закінчує свою промову. Оплески п'яти тисяч присутніх, крики ура і спів «Інтернаціоналу» виповнюють простір.

Після мітинґу вечеря в закритій їдальні ЦК партії. Присутні лише партійці. Андрій у великій пошані. З ним розмовляють найбільші представники влади. Йому дуже хочеться заговорити з Балицьким про свого брата Івана, але якась внутрішня сила втримує його від цього. Здається, що ще не час.

По вечері Андрієві вручають маршрут його пропаґандивної поїздки, що має початися вже в найближчу середу. Весь Донбас, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Первомайськ, Одеса, Кам'янець-Подільський. Бердичів — Житомир. Закінчення в Києві. Півтора місяці часу…

Його драма йде далі у Харкові, Києві і по всіх містах України. По двох днях після прем'єри в Харкові прийшло замовлення з Москви, в кінці квітня почнеться її вистава, і автора запрошено прибути на прем'єру.

У середу о пятій годині Андрій виїжджає до Слав'янська. Його вітають облвиконкоми, парткоми, профсоюзи, мистецькі спілки. Виступає в копальнях, руднях, залізовиробнях. Промовляє з турбінних станків, з тракторів, з гарматних передків. На заводі «Запорожсталь» промовляє до п'ятнадцяти тисяч робітників з велетенського крану на тлі портрету Сталіна розміром у три сажні, прикрашеного багряними прапорами з рухливою кулею землі, яріючими червоними зорями у сяйві сліпучих прожекторів і з фільмуванням кінохроніки. У Дніпропетровську, Одесі говорить через радіо. Його промови у грамзапису передають всі радіовисильні, вся преса заповнена його інтерв'ю, його фотознімками.

І нарешті, в кінці березня він прибуває до Києва. Перший його великий виступ на заводі «Більшовик», другий на «Ленкузні». Він зустрічається з письменниками другої столиці. В театрі ім. Франка він присутній на виставі своєї драми. Його кімната в готелі «Континенталь» завжди переповнена відвідувачами, кореспондентами, знайомими, поклонниками. Смертельно втомлений, він не має ані хвилини для себе, не має часу відвідати брата, не може нічого розвідати про Івана. Нарешті, одного разу перед ним з'являється молодий вояк в уніформі артилерійської школи. Андрій його пізнає. Це Василь. Говорять про Івана. Той ще в Києві. Мар'яна була також тут, але її вже випустили. Що станеться з Іваном — невідомо. Василь просить щось робити.

Так. Андрій сам знає, що щось треба робити, але він також знає, що нічого зробити не може. Він ось навіть не може дістати дозволу, щоб відвідати рідних у Каневі, йому зроблено натяк, що це було б не бажаним особливо тепер. І він не впоминається, знає, що це могло б кінчитися лише катастрофою.

Але зробити дещо в справі Івана Андрієві все таки вдається. Несподівано одного разу він дістав телефон тут же в готелі з кімнати число сорок шість, його просить на розмову до себе голова облвиконкому якийсь Петров. І в дуже важливій справі. Андрій знаходить потрібну кімнату. Перед ним масивна, плекана, без лівої руки людина в уніформі ҐПУ високої ранґи. Андрій бачить, що це не голова облвиконкому, а це слідчий особливо важливих справ ҐПУ. Це на нього не добре впливає, він бентежиться, його просять сідати, курити.

— Маю до вас діло, — сказав той якимсь втомленим, байдужим голосом.

— Я до ваших послуг, — відповів Андрій.

— У нас знаходиться ваш брат Іван Мороз, — казав він далі.

— Так, — промовив Андрій з великою увагою й зацікавленням.

— Його справа не виглядає добре, і йому загрожують поважні наслідки. Його поведінка, правда, виявляє його характер, але з нашої точки погляду, і в даному разі, це не може принести йому якихбудь користей. І мені прийшло на думку, чи не могли б ви вплинути на вашого брата, щоб він не перечив. Можемо влаштувати вам з ним побачення і коли вам пощастило б досягти позитивних наслідків, ми були б вам поважно зобов'язані.

Несподівано для себе самого, Андрій відповів:

— Мені дуже приємно було щось почути про свого брата, і я дуже жалію, що з ним таке трапилось, але наскільки я його знаю, це могло б йому лише пошкодити. Я ось тепер вертаюся до Харкова, матиму зустріч з вищими представниками ҐПУ, а коли б і це не помогло, тоді згодом буду в Москві, можливо дістану побачення з Ягодою і, можливо, вдасться нам з'ясувати цю неприємну справу.

Петров на це відповів:

— Не думаю, що вам поможуть вищі представники влади у Харкові, не їх компетенції діло. Хіба Москва. І прошу: ця наша зустріч має бути між нами. І хочу сказати, що я сам весь час був по боці вашого брата, всім, чим міг, йому сприяв, ми залишили його тут, хоча повинні були давно вислати його. Я все надіявся і надіюсь йому допомогти. І коли вам щось пощастить у Москві — буду лише тішитись. До побачення, Андрію Григоровичу, — так вас, здається, звати, — сказав він і подав руку. Андрій потиснув руку і вийшов.

А на другий день уранці він залишив Київ.

Дома застав Андрій поважні зміни. Передусім змінилася сама Ольга. Повідомив її телеграмою про свій приїзд, і ось вона зустріла його о другій годині ночі не в блідожовтому платку, а в хутрі, справжньому хутрі, якийсь чорний каракуль, що їй дуже личить разом з тим дивовижним капелюшком під сіткою. І обличчя її якось дивно зблідло, зникла та брунатна сірість, що, здавалось, вгризалась до самої шкіри. І уста горять карміном, і нігті точені. Ні, це не Ольга. Це якась буржуйка з Парижу, чи хто зна звідки. І округлилась, налилась — овоч зрілий.

Андрій вийшов з потягу блідий, витягнутий, зів'ялий. Ольга кинулась цілувати.

— Нарешті, нарешті! — вирвалось у нього… Йдуть до машини, сідають, їдуть. Дома знову зміни до непізнання. Справжня їдальня. Справжні буфети. На стінах натюрморти. Яскраве світло. Пишний під ногами килим.

І Ганна, що її знайшов у тому морозі, також змінилася. Пишногруда, з гарними, білими зубами, молодиця у білому фартушку, несе на підносі чай, масло, бублики і сміється на весь рот.

— А! Ганна! Здорові! Як ся маєте?

— Добре! Спасибі! А ми тут за вами так скучали!

— А що ж Андрійко?

— Спить. О, такий хлопець. А все вас згадував… Але ви так змарніли — Господи!

— Нічого. Ми його підкормим, — каже Ольга. На столі шинка, риба, ікра, сир. Андрій не дуже говіркий, усе проходить поза увагою, сказав лише, що дуже тішиться, що він уже дома; їв мало, хотів лише спати.

Згодом у ліжку Ольга шепнула йому, що вона «на третьому місяці». Від неї било міцним, п'янючим теплом. Андрія ця вість порушила, на хвилинку зникла втома, він підбадьорений.

— Будемо, Андрію, мати Мороза, — казала Ольга. Андрієві пригадалась Мар'яна, це вона хотіла бути матір'ю всіх Морозів. — Десять років на нього чекаю, — шептала Ольга. Андрій щось буркнув. — Там, Андрійчику? На хуторі? Які ми були… А чи знаєш, що треба було одного лиш твого слова, і я все б тобі віддала… І я знала, що до тебе ходила Мар'яна… І тоді я мамі сказала просто: я буду Андрієва, або нічия. Мама була страх проти — як, каже, дві сестри?

Андрієві приємно чути ці слова, він до смерти втомлений, йому страшенно хочеться спати, і ті спогади відносять його у такий далекий світ, що він здається лише залишком чогось давно неіснуючого. Це вже не дійсність і не минулість, це хіба атавізм. Під цим дивним почуттям він непомітно відходить у забуття. Останніх слів своєї дружини він вже не чує, а вона можливо вперше за всі останні роки почула себе трошки щасливою. Хай відпочиває. Він стомлений. Щось дивне чинить той її муж. Дивіться, все було згасло, а він знов засвітив світло. Ні, Ольга якось не так думає і не вміє інакше, знає лише, що все це дивне, дуже дивне, не земне, не існуюче, якась, мабуть, стихія…

Ольга пригадала собі одну розмову, що мала недавно з одним українським письменником, до речі, дуже ображеним, дуже жовчним, дуже злобним, яких багато є у цьому місті. Він сказав Ользі, що Андрій робить дуже недобре діло.

— А чому? — запитала Ольга.

— Він сприяє поневоленню свого народу.

Ольга відповіла:

— Андрій має мислі ясні і чесні, робить як може і що може, щоб своєму народові помогти.

— Він служить «їм», — казав молодий письменник.

— Він служить собі, — відповіла Ольга. Вона не могла сказати більше, не знала тієї людини. Тепер ми всіх боїмось і навіть себе самих. Чи можем казати, що думаємо?

Ольга щаслива, що може так думати, раніше це їй не виходило. Тепер вона «не наївна», вона виробила собі міцну, непроникливу життьову маску. Це такий світ. Це маскарад.

Андрій спав міцно і довго, і пробудження було приємне. Сонце світило у вікно його спальні, біла фіранка звисала в його проміннях, на нічному столику цокав і показував десять годинник, тиша була велика, лише з коридору долітав іноді дзвінок, і чути було голос Ольги, або Ганни. Був дуже здивований. Не готель, не потяг, не чужа постіль. Простора, чиста своя спальня, погладив рукою свіжу, малинової барви, ковдру з білою поволокою, і ніяк не вірилось. Так і здавалось: це сон. Це напевно сниться. І він ворушив навмисне рукою, навмисне кашлянув, навмисне видав якийсь звук. Ні, рух, звуки зовсім реальні, а до того двері з коридору відчинилися, і увійшла Ольга — висока, струнка, у своєму довгому, ранньому капоті з довгим, хвилястим волоссям, зовсім не та, що була недавно там у ванній. І увійшла не так, як бувало — прилинула, ніби підплила. Андрій у нутрі стріпонувся, ніби він купався і вийшов з води. І голос задзвенів інакше — більше низьких, ясних тонів, кожне слово щось має із співом, з музикою.

— Яка я рада. Андрійчику, що ти дома! — присіла вона на ліжко, обняла, цілувала, пестила. — До мене тут заходили, дзвонили, питали. Ціла купа листів. Телеграми. Преса. А я одно — чекаю. Слідкувала за кожним твоїм рухом, читала всі статті про тебе, подзвонила до бібліотеки, туди приходять всі провінційні газети. А як чекала листів, зовсім так, як колись у Каневі. А ти писав мало, мало, дуже мало. І дуже коротко. Розумію, розумію — мовчи!

А потім сама принесла сніданок, відмовила всі відвідини, казала, що так: приїхав, але хворий, має гарячку. Питали, чи не треба доктора. Він вже має доктора — дякую, дякую. Приносить лише головні витинки газет і важливіші листи. Велика радість: звільнили Мар'яну, ось її лист, писала сухо і коротко: «Дорога сестро! Іван усе ще там. Не можу нічого сказати, що з ним станеться. Бачила його лише раз і то мигцем здалека, і не пізнала б, коли б не сказали, що то він. У нас ніби все в порядку. Вірочка виросла, вчиться, співає. Наші всі здорові, всіх вітають. Вітай Андрія — твоя М.»

Андрій розповів про свою зустріч з Петровим.

— Мені здається, що його випустять… Андрійчику! Але у тебе сивини! — Стояла біля нього і рукою кошлатила його волосся і дійсно була здивована, що в нього їх стільки і що, майже, вперше помітила. Схаменулася, що вирвалось це зауваження, можливо йому не приємно, але він нічого, посміхнувся і лише додав:

— Сходить мудрість. — І розповів їй цікавіші моменти подорожі, між іншим зустрічав в Донбасі Кандорових синів, обидва дійсно ллють сталь, старший одружений і має дочку Фросю. Дуже раділи із зустрічі.

Обідали у їдальні, Андрія дивує багато речей, якісь японські чайники, якісь нетутешні тарілки, але нічого не питав. У кабінеті також зміни: стіл справжній письмовий з кріслом поручним і килимком під ногами, і полиці, заповнені не лише старими, ще з ванної, книгами, але й цілими стосами нових книжок, таких, що про них Андрій не раз мріяв. Цінне видання Брема, що його колись вже мав Андрій, але в революцію затратив, енциклопедія Брокгавза російською мовою, кілька річників «Київської Старини». У Андрія загорілись очі, як це побачив.

— Ти, Ольго, чудо! — викрикнув. — Де ти все це дістала? І нові картини — Бурачека, Федора Кричевського, Нарбута. — Ну, знаєш, ну знаєш… — повторював Андрій. — Це прекрасно, ти в мене справді «герой труда і революції».

Весь цей великий, довгий день Андрій має для себе, дивується, розмовляє, переглядає пошту, бавиться з малим Андрійчиком, якого ніяк не забув, і привіз для нього великого ведмедя. Ганна до сліз зворушена, — «що ви і за нього смаркатого пам'ятали», і горда, горда і щаслива.

— Я вже було думала: загинемо. Аж, дивись, Матінка Небесна зжалилась над нами, а яку ви жінку маєте. Яке то щастя! Тільки за вас і тільки за вас, і все до мене: а Ганно зробім йому те, а зробім йому…

— Ганно! — перебила Ольга.

— Що ви розспівалися? — Ганна засоромилась, замовкла, очі її сяють. — А дивись, Андрію, що Ганна зробила, — і показала чудову вишивку. Уставки.

— А! — засоромилась Ганна. — Отаке… Щось воно мені не вдалося, нема добрих ниток… Ні полотна, ні канви… Коли б ви та бачили, як то ми бувало вишивали, — заспівала Ганна, почервонівши, ніби їй чогось соромно.

А Андрійко завзятюще возиться із своїм ведмедем, великий Андрій долучився й собі до них, і вони ось утрьох сидять на килимі Андрієвого кабінету і чого тільки не вигадують. Ось з-під столу вилазить ведмедисько і реве: ууугугу-ууугугу! а великий Андрій страх, як боїться. І це дуже подобається маленькому Андрієві, який аж заливається реготом з такого боягуза. Потім великий Андрій змушує ведмедя лазити по столі, по канапі, вилазити на полиці, на що малий Андрій лише ухкає та сміється дзвінко і голосно.

Ганна розпливається від щастя.

— Андрійчику, Андрійчику! — говорить вона, а скажи, як каже корова?

— Мууу! — відповідає Андрійчик.

— А як каже кінь?

— Ігігі — відповідає негайно.

— А як каже гава?

Андрійчик і це знає.

— А покажи, як ти любиш тітку? — не може насититись мудрістю свого сина Ганна. Андрій робить незграбні рухи, ніби когось обіймає, а при тому приплющує оченята.

— Отакооо!

— А чи любиш ти дядю? — питає Ганна, а очі її сміються такою великою, гарячою щирістю, ніби їй хотілося б, щоб весь світ любив того дядю. Андрійчик ніяковіє, дивиться приязно і лукаво на дядю і враз зривається, кидається йому на шию, обіймає своїми ручками його міцно, міцно, а дядя зводиться на весь свій довгий зріст і гойдає Андрійчика — гойда-ша! та підкидає його майже під стелю так, що в Ганни враз посипалися з очей рясні сльози… — Отаке ще! — витирає фартушком очі, а потім щось з нею сталося, впала на канапу, закрила обличчя долонями, і ридання вирвалось з її грудей. Ольга підійшла до неї і ласкаво гладила її.

— Господи! — повторяла вона. — Господи! — Андрій держав на руках Андрійка, який зовсім не розуміє, що з його мамою діється, оченята його широко відкриті, і в них щось дивне, дуже дивне, світиться.

А увечорі у Морозів велика гостина. Андрій ніяк не був захоплений цим Ольжиним підприємством, забагато тих гостин мав за собою протягом останнього часу.

— Андрійчику! Будуть самі свої, — казала Ольга. І дійсно були свої — з театру і письменства. Бич з молодою дружиною, що з нею недавно записався, цікава, маленька брюнетка, всім вдоволена, завжди усміхнена акторка, що її чомусь звали Рибкою. Прийшов і режисер Микола Іванович Гайдар з дружиною, відомою примадонною опери Тетяною Горенко. Сьогодні вони, на щастя, вільні, тому Ольга й поквапилась… І… Ірина. Андрій неймовірно заскочений. Вона прийшла не сама, а в товаристві нової постаті в мистецькому світі Харкова — режисера з Москви Ігоря Савича Савенка.

Вітали Андрія з приїздом, з успіхом. Цікаве, свіже товариство. Жінка Бича — Рибка, і Микола Іванович питав:

— Чому Рибка?

— Вам не подобається? — швидко відповідала Рибка.

— Ви — так, Рибка ні.

— Відколи ви, Миколо Івановичу, стали таким реалістом? — питала Ірина.

— Відколи почав ставити «Темноту», — відповів він. Усі засміялися. Сиділи в кабінеті, на канапі, на фотелях. Бич, Микола Іванович і Савенко курили.

— А вам, ну ж і їздилось, ну ж і їздилось, аж брали завидки, — казав Гайдар до Андрія. — На тому крані, повісили нашого Андрія, ніби снопа. А нічого, нічого. Цікаво хто був режисером. А ми тут, чорт бери, стільки напустили… Весь Харків затемнів. І Київ, і Одеса, і Дніпропетровськ — трубим і трубим, а наша бідна Ірина…

— Ну, ну! Не розписуйтесь за інших, — перебила його Ірина, бо хоч ви й мій режисер, і також «батько» (у нас же лиш батьки), але я також «поколочу».

— Бойова, бойова! — казав Гайдар.

— Ясно — бойова, — додає Савенко.

— І ви озвались? — звернулась Ірина до Савенка. Усі засміялись, Савенко скорчився.

— Тому, що мав би шалене бажання повести вас до Загсу… — почав він.

— Ні за що не вийшла б за вас! — перебила його Ірина.

— І знаю, чому, — лукаво додав Савенко.

— Не тяжко догадатись, бо ви «шляпа», — поспішилась Ірина.

— Стара істина. Всі енки, згідно з нашими теоріями, як відомо належать до шляп, — і Савенко глянув на Бича.

— Ах, не енко, не енко, — казала Ірина. — Тут не кінець, а початок.

— Не хвіст, а голова — хочете сказати, — додав Савенко.

— Можете і так розуміти, — казала Ірина і закурила. Андрій поспішив їй з огнем.

— Ви курите? — запитав враз Гайдар. — А я й не знав.

— Курить, — відповів за неї з іронічною посмішкою Савенко: Він злегка запинався в мові і був рудий.

— Рудий! — озвалась Ірина з виразом іронічного гніву. — Що за вибух. Помилуйте! Що ж тут поганого — курити?

— Так, — устряв до розмови Гайдар. — Ми це знаємо.

— І я, батьку, знаю, — каже Ірина, випускаючи дим.

— Що ж ви, ваша величність, знаєте? — заїкуючись казав Савенко.

— Знаю, наприклад, що ви дешевенький, руденький, а в загальному таки «шляпа».

— От чорт бери — дісталось, а того й не знаєте, що все це лише і виключно з ревнощів, що я весь до кінця моїх рудих волосин безнадійно втріскався в вас…

— Не раджу вам висловлюватись такими довгими реченнями…

— А що б ви сказали, коли б я висловив усе те одним словом?

Відповіді не було. Увійшла Ольга і попросила всіх до їдальні. Стіл пишався «закритим розподільником». Чорна ікра, і донське шампанське, і інше, і інше, включно до коньяку явно закордонного виробу з трьома зірками.

— Ольго Миколаївно! — викрикнув Гайдар. — Я знав про вас багато: що ви прекрасна, заздрости гідна дружина нашого незрівняного друга Андрія Григоровича, що ви чудова адміністраторка нашої скарбниці театральної, що ви… Одним словом, що ви чудова Ольга Миколаївна, але що ви, дозвольте так висловитись, в нашу ультра реалістичну епоху, потрапите вичаровувати найромантичніші прояви жорстокої доби ідеалізму, цього я ніяк не второпаю. Пропоную, товариші, Ользі Миколаївні три рази ура!

— Ура, ура, ура! — викрикнули присутні і випили по чарці коньяку.

— Товариші! А промова? Де промова? Господарю! Вибачте, вибачте! Цей барокковий тон не підходить — казав далі Гайдар. — Товариші! У зв'язку з прибуттям нашого бойового товариша, я дозволю собі… Ні! Ні… Досить, досить… Просимо до слова господаря цього славного дому!

— Просимо, просимо! — загули присутні.

— О! — озвався Андрій. — Ще й ви? За останні місяці я напромовлявся за цілі покоління моїх нащадків.

— І що за натяки? — озвався Гайдар і зиркнув на Ольгу.

— Миколо, Миколо! — казала Ольга.

— Пий! Братця! Пий! — озвався Бич.

Говорили швидко, разом, шумно. Чарки легко наповнювалися і легко порожніли. Входила і виходила Ганна. І до неї випили, і їй дісталось. Пишалась, утиралась фартушком.

— Ой! Отаке! Ой, яка ж і кріпка! — пила кількома хильками, а решту вилила поза себе. Несподівано загарчав патефон. Полились відомі Ольжині романси та танґо. Усі дуже здивовані. І де це взялось? А звідки? Посипались запити. І коли скінчилась перша тура вечері, Гайдар підхопив Ірину, і вони поплили довкруги під звуки танґо.

— Ура! — крикнув Савенко. — Танґо! Перше танґо! Хай живе всесоюзна… — схаменувся і докінчив: — Ольга Миколаївна! І як дозволите — посмію й собі спокусити вас на… одне, — звернувся він до Ольги.

— Ходім! — зірвалась Рибка до Андрія.

— Лишаємось хіба ми? — промовив Бич до Тетяни Гайдар, — але з мене, скажу вам, танцюрист, все одно, як з доброго клоччя батіг. — Таня його, здається, не зрозуміла, але вони пішли також у танець.

Танцювали й танцювали, мінялися парами. Коли Ірина танцювала з Андрієм, її рука, що лежала в його руці, почала здригатись, найшла якась втома, легким потиском руки вона натякнула про все, що діється з нею. Між іншим, сказала, що батько її дуже хотів би його бачити.

— Так, колись зайду, — відповів він.

Вона замовкла, міцно стиснула руку Андрія і шепнула:

— Я п'яна. Краще сісти…

Пустили романс, Ганна піднесла чай, сиділи хто де хотів і з ким хотів, був добрий, теплий, родинний настрій. До Ірини підійшов Савенко.

— Ви нагадуєте мені Тамару з Демона, — сказав він.

— Ви мені також когось нагадуєте, лише не скажу кого.

— П'єро?! — підказав він. — Так, коли б я міг, як не можу, — продовжував. — От Андрій Григорович свідок. Я приїхав з Москви, але щойно тут у вашому, сиріч нашому, столичному Харкові, я пізнав вартість життя. Чи не хотіли б ви, Ірино Володимирівно, та переїхати до древнього Києва, куди я направляю свої стопи? Буду, здається, робити там фільм і я міг би дати вам чортячо гарну рольку, от хоч би в «Ллють сталь», чи не так, Андрію Григоровичу?

— Не можу знати, — відповів Андрій, хоча йому цей проект винятково подобався, — ви майстер свого діла.

— Ні, насправді! Давайте крутнем порядний фільм, — казав Савенко. — Там та роля, здається, Насті… То ж це ваша роля, Ірино. Андрію Григоровичу! Пишіть сценарій. Робимо! Я маю туди запрошення і з'явлюся одразу не з порожніми руками, ви ж мої фільми знаєте, надіюсь не вдарити, дозвольте сказати, лицем…

— Я тепер зайнятий, — сказав Андрій, — маю замовлення на нову драму…

— Та що драма! Фільм! Так і партії скажіть, зрештою вони й самі знають, я їм говорив, а «Сталь» це прекрасний бойовик, і зробимо саме у вашому стилі, а Ірина дасть нам тип, якого ще у нас не бачили. Я аж ахнув, коли побачив її гру.

— Та лишіть! — кокетує Ірина.

— Що лишіть? Що лишіть? — бушував Савенко. — Що значить? — він почав хвилюватись, заїкатись, почервонів, але він направду захопився. — Тут бойова картина, а ви — лишіть! Ордена вліплять, чи так, Андрію Григоровичу?

— Добре, — каже Андрій. — Ми ще поговоримо. Це — діло.

Говорили у всіх місцях і про все, Бич не мав теми, не був в ударі, якась справа його бентежила. Просили Таню співати, вона проспівала арію з Батерфляй, Ольгою весь час займався Гайдар.

— Ах, яка шкода, що ви лишили наш театр. Пустка без вас! — Ольга приємно сміялася, час від часу підходила до Андрія, щось його питала, заговорювала до кожного з гостей, поговорила з Іриною, та запитала, хто їй робив сукню, Ольга назвала приватну кравчиню, Ірина обіцяла й собі конче до неї звернутись.

А час ішов, була глибока ніч, час розходитись. Усі виразно, щиро і повно вдоволені. Здається спав шматок тягару, — як висловився Савенко. При відході Бич просив Андрія зайти до нього. Він тепер живе також у цьому поверсі і також родинним життям.

XI

Свіжа була ця дика, степова, скитська весна, вітри рвучкі значили її путь, сніг нагально зганявся з поверхні землі, ріки обіцяли бурхливо розлитися.

Андрій старанно готується до Москви, ще ж там не бував, вивчав її історію, хотів знати про неї здалека і зблизька.

Андрій їде не сам, йому приділюють супутника — худенького, смуглявого, кістлявого татарчука з прізвищем Паламарчук. Навіщо йому цей Паламарчук, йому не сказали, а він не питав. Чотирнадцятого квітня о шостій вечора виїжджають. Прямий експрес Москва-Харків, окремий переділ, вечеря в буфеті, Паламарчук усе замовляє, всього пильнує. У переділі горілка, шинка. Випили по чарці й закусили.

Ніч довга, дорога далека. Паламарчук людина бувала, родом з Поділля, і чомусь говірка. Був на всіх фронтах, бився за владу совєтів, побував десь там по Европах, і в Парижі, і в Берліні, і в Празі… Згодом ще випили. Паламарчук признався, що в Празі у нього брат рідний, як він казав «ім'єєтся», з Петлюрою, мовляв, сражався з таким бандитом, може чули, Шепелем, гуляв по нашому Поділлю. Шепеля ми то цапнули, а братик дав стрибка і опинився в Празі…

І виявилось, що той Паламарчук багато дечого знав з недавньої минувшини. Бував, бував. Знав і Водяного, і… сестру Морозів Таню. Так, а якже. Тож і Марусю, відому бандитку, він ліквідував — прекрасна, кажу вам, була кобилиця, хлопці наші гаразд з нею погуляли, а потім, як велить звичай, пустили «в расход», у «штаб Духоніна».

Андрієві такі спогади не дуже по нутру, він не розуміє, чому це він саме тепер мусить їх почути, але настрій його, та ще під третьою чаркою, такий винятковий, що в його очах ціла земна куля спокійно вміщається, і йому тепер нічого не здається страшним. Дивиться на Паламарчука поглядом іронії, змішаної з високою люб'язністю та великопанською поблажливістю.

— А сестричка ваша, дозвольте спитати, також у Празі? — спитав він Андрія.

— У Празі, — каже Андрій і дивиться на край склянки з горілкою, що стоїть перед Паламарчуком.

— Мій, кажу, братчик так само писав матері, мовляв, вчиться в технікумі, землеміром збирається бути, хто зна, він каналія здібний. Писав йому — вернись, буде прощено, а він відписав: вернусь, але тоді, коли зможу декого на першій гілляці повісити — такі ось завелись у нас любязності, а я йому відписав: знайдемо й без гілки, у Празі, у Пекіні, у чорта, на дні океану. Від того часу сотрудництво наше розторгнулось.

— А коли ви були в Празі, — спитав Андрій, попиваючи з склянки.

— Два роки тому.

— Не бачились з ним? З братом?

— А якже! В готелі «Сфінкс». Грав там у преферанс, а я сидів отак проти нього лише в другому куті.

— І не кортіло заговорити?

— Навіть дуже. Сказати по правді — люблю ту бестію, крапля в краплю подібний до мене — страх любились та от якось дороги розійшлися. І не знаю, чому. Повітря? Епоха? Небесні плянети? Ви от, так би мовити, кудесник душ, слів, мови, долі: скажіть! — і він стукнув кулаком по столику. — Не раз питаю себе: чому так? А доля, як дуля, мовчить проклята і хоч би тобі півслова на вухо шепнула. Та й то мушу сказати: ми з ним… близнята.

— Так? — байдуже перепитує Андрій, а очі його грають іскрами склянки.

— А от повірте! Коли сидів тоді в тому готелі — рвало! З нутра рвало! Тремтів, кажу, як чорт проклятий, а от не міг. А попався б тут — розстріляв би. Да! Розстріляв би! — його маленькі, скісні монгольські оченята, грайливо сміються. Андрій не каже нічого, згадав лиш Таню і питає себе, чи й він її розстріляв би? І пригадує, як її цілував бувало — «геть настирливий!» Ах! — Андрій струшує головою і здригається, ніби йому холодно. А Паламарчук також замовк, погруз сам в себе, дивиться вже не у світ, а у підсвіт і мабуть намагається почути шепіт долі.

А потяг летить, а ніч тікає. Курськ, Орел, Тула… Андрієві хотілося б глянути на ці місця, але навколо темна ніч, навіть зірок не видно. Андрій задрімав на своїй канапі і навіть не зчувся, коли потяг ввігнався на Курський вокзал. Москва.

Першим виходить Паламарчук. Він знає добре місто, умови… Андрій байдуже іде за ним — високий, в сірому капелюсі у темносірому новому пальті. І враз на нього направляється кілька фотоапаратів. Він зупиняється. Високий, тонкий, рудуватий добродій вітає Андрія в Москві від імени союзу совєтських письменників. Потім представляється — Валяєв і представляє інших. Чув це прізвище — відомий совєтський драматург, Андрій коротко дякує за слово, йдуть далі, заходять до ресторану, там вже чекає сніданок, сідають до столу, починається розмова, про міста, нові місця, про Москву. Валяєв висловлює думку, що місто завжди відбиває обличчя країни, його психологію. Валяєв оповідає про Париж, де недавно бував, питає про Харків, про Україну. Він же «також українець», родився ж він у маленькому містечку на Поділлі, Літином зване.

— Літином? — питає швидко Паламарчук.

— Так, Валяєв.

— То ми земляки. І я з Літина.

— 3 самого Літина? — перепитує Валяєв.

— 3 самісінького. Піддубна вулиця.

— А! Піддубна! Чорт бери! То ви мусіли знати Грішку Медника?

— Більярдщика?

— Того самого.

— Чому б не знати. Завжди просиджував у Прохора Шевчука, а потім ми ж разом робили повстання проти Петлюри.

— А! — каже Валяєв. — То ви той?

— Той самий, — гордо каже Паламарчук.

Але сніданок кінчається, треба їхати далі. Перед вокзалом чекає машина, усі сідають, машина рушає і котиться незнайомими вулицями. Місцями вона на хвилинку зупиняється, перечікує сигнал і котиться далі. Зупинилася перед великим, масивним, з широким ґранітовим входом, будинком.

— Охотний ряд, — пояснює Валяєв. Входять до готелю. Величезний, червоного мармуру, вестибюль. Андрія провадять широкими, м'якими сходами до другого поверху. Двері номер чотирнадцять. Добра, простора кімната з ванною. Андрій і Валяєв коротко обмінюються своїми враженнями… Валяєв читав Андрієву «Сталь» — прекрасно, розуміється, і хоче тепер бути на прем'єрі, між іншим, цікава назва. Що це має значити? Андрій довідався, що назву його драми хочуть тут змінити, не підходить. Кажуть, буде краще «Силою Пантелеймона». Андрій погоджується, це не буде погано, пояснює зміст своєї назви і питає, як вона тут сприймається.

— О! Розуміється! Велично! — каже Валяєв. — Це буде помпа!

А потім Валяєв вибачається, що Москва так скромно приймає своїх дорогих гостей, зазначає, що тепер Андрій аж до обіду, тобто до першої, вільний, може відпочити, поспати, помитися, а там за ним прийдуть.

Валяєв відійшов. Паламарчук також.

Андрій нарешті сам. Йому це приємно. Він вже звик до провідників, але все таки не може відмовити собі приємности бодай радісно віддихнути, коли їх позбудеться. Він не переконаний, чи він «тепер» дійсно сам, однак стіни і речі, здається, не мають властивости бачити, а уста його мовчать. Підступив до вікна з темнозеленими, тяжкими занавісами і виглянув. Широка, мощена головатим камінням площа, ліхтар зліва, ряд однокінних, з дугами, візників, пара старих авт, рундуки з огородиною, «Колбасная», «Трактір, кабінети і біліард», людина в чорному картузі з мішками під обома пахвами, жінки, продавці.

Москва. Відчувається її повільний, тяжкий, здушений ритм. Андрій спокійно дивиться, слухає, міркує, думає… («Перший старший, або великий, князь цього краю, наставлений татарами, був Олександер Невський [1220–1263]. Його син Данило був московським князем. По його смерті князював тут його син Юрій. Велике княжіння дістав у той час від хана тверський князь Михайло. Із заздрощів до Михайла Юрій поспішає до Орди здобуває прихильність хана, одружується з його сестрою Кончакою і з татарським військом, вертається до Москви, щоб одразу розпочати війну з Михайлом за велике княжіння. Але Юрія розгромлено, його жінка Кончака попала в полон, де скоро померла. Казали, що її було отруєно.

Тоді Юрій знов квапиться в Орду із скаргою. Хан кличе Михайла, оскаржує його за смерть сестри і велить стратити. Великим князем стає Юрій. Але син Михайла, Дмитро, прозваний «Грізні очі», мститься за батька, вбиває Юрія, за що хан його переслідує, вбиває і наставляє князем московським Юрієвого брата — Івана Даниловича Калиту. Тверським князем стає брат Дмитра — Олександер.

Олександер намагається здобути велике князівство. Це йому вдається. Він обіцяє ханові за ярлик великого князя подвійну данину. Хан годиться, але для певности посилає у Твєрь для нагляду своє військо. Ханське військо поводиться з місцевим населенням, як з рабами, наростає невдоволення, випадково, за кобилу диякона Дюдка, постає бунт, вдарено в набат, збігся народ, і татарів вирізано.

Московський князь Іван Калита спішить в Орду, пропонує свої послуги ханові помститись на тверянах, дістає ярлик великого князя, дістає п'ятнадцять тисяч орди, по дорозі назад змушує прилучитись до нього князя сусздальського, вступає у тверські землі, палить міста і села, впень витинає населення, князь Олександер із своїм братом Константином, утікає до Пскова, — Тверський край лишається обезлюдненим і спустошеним.

Любов і довір'я хана до Калити необмежені. Калита невтомний. Він переслідує непокірних, йде війною на Псков, його митрополит Теогност кидає на псковян клятву, відлучає їх від Церкви. Олександер, «даби не давати християн на поталу поганцям», лишає Псков і тікає до Литви. Його брат скорився ханові і віддався йому на ласку і неласку.

Силою орди Іван Калита підбиває Можайськ, Коломну, Рузу, Звенигород, Серпухов, веде безліч воєн, підкоряє князів, пустошить землі, вперше 1379 року заводить кару на горло, кару кнутом, кожний непослух жорстоко тлумить, боярина Аверкія з Ростова прилюдно вішає за ноги і наказаує бити до смерти киями.

Згодом, після довгих і впертих боїв і воєн за Івана Калити, за внука його Дмитра Донського, за внука Донського, Василя Темного, підбито горді й вільні міста Псков і Новгород. Новгород остаточно здобуто аж за сина Василя Темного, Івана, прозваного Грізним. Московські загони плюндрують міста і села, вісім тисяч заможних новгородчан виселено в московські землі, їх маєтки пограбовано, на їх місці населено людей пригнаних, «ако твари» з Московщини.

1510 року змушено до присяги «великому князю» Псков. Знищено закон і свободу, запроваджено татарсько-московське самоправство, торговля й промисел занепали, грабовано чужоземних купців, і вони перестали появлятися, країна попала в ізоляцію, її добробут знищено, тьма і нужда безпросвітні.

У роки царювання Івана Грозного, неволя входить у саму душу людини московської, буяє раболіпство, князеві кланяються до землі, нижчі з вищими говорять навколішках, биття кнутом звичайне явище, тортури при допитах стають необхідністю, кара на горло — публічною розвагою.

Цар бушує, самодурствує… Його мова — крик, стогін, гістерика. Ще малим скидає з високого балькону котят і тішиться їх конанням. Биття, тортури і страта людей постійні його розваги. У листопаді 1581 року в Олександрівській слободі вбиває залізною палицею власного сина Івана. Царевич йому докоряв: «Ти вже відібрав у мене дві жінки, хочеш відібрати і цю третю». У гніві цар ударив царевича у голову і смертельно його поранив. При кінці життя цар дістає тяжку недугу, йому за життя гниє нутро, він розповсюджує гидкий сморід, він молиться, клячить ночами, плаче, гістеризує, то знов впадає в лють і знов вбиває.

А далі «Смутноє время», Борис Годунов, убивство царевича Димитрія, Лжедимитрій, поляки, повстання Мініна і Пожарського і, нарешті, 21 лютого 1613 року перший Романов Михаїл. «Виберемо Мишу Романова, він ще молодий і дурний», радить боярин Федір Шереметев князеві Голіцинові, і тому той став «Божим помазанником і самодержцем всеросійським»).

А далі? А далі? І аж до цього дня?

Андрій не знає, як воно далеко зайде ця історія в глибину часу і простору, але йому здається, що вона йде все далі і все глибше тим же ходом і тими ж засобами. За Крим і Босфор, за Берлін і Париж, за Байкал і Усурі, за Сікіянґ і Гімалаї.

Андрій дивиться, думає…

До дверей постукали. Андрій схаменувся, мабуть, кличуть на обід, дивиться на годинник. Ні. Щойно дванадцята.

— Увійдіть! — гукнув він. Не входить, а влітає Злотник. Старий Гріша Злотник.

— А! Браво-бравісімо! Беру ранню газету — Андрій Мороз, славний-преславний-геніяльний ощасливив Москву. І я давай бити в барабани по всіх телефонах і, нарешті, добився. А знаєш? Не хотіли пустити, — куди з суконним рилом, його величність зволять відпочивати, але я напролом. А пам'ятаєш? Яблучко? Ех, да куда котишся? А я, знаєш, оце просто з Парижу, читав мій репортаж? Готовлю «Дванадцять лицарів і принцеса», про Париж. Ех, чорт бери, і місто скажу тобі. Але що Париж! Москва! «Ґород чудний, ґород древній!» — мушу показати його тобі, так би мовити, приватно і з нутра. Глянеш і ахнеш — мууури! бааашти! Наприклад, Спаська: троє воріт — раз, два, три, а товщина десять сажнів. Десять, братіку, сажнів. Потащу тебе до Третякова, до Толстого, до Маяковського, до Пушкина, в театр, в оперу, в балет. Побачиш — сам! Це тобі не Київ і не Харків — славетні хутори. Це всьому світу голова!

Злотник надто швидкий, щоб за ним встигнути. Він міцно б'є Андрія по плечі і викрикує:

— Ні, знаєш! Чомусь тебе люблю! Ще з тієї Першої Кінної. З того потягу. Я знав, що ти, чорт, не совєтський, але серце саме тягнулось, коли можна в наш прекрасний совєтський час говорить про серце. Що робиш сьогодні до вечора?

— Відпочиваю, — в тон промовив Андрій.

— Ах, відпочиваю! Яка зворушлива втома! — викрикнув Злотник. — Ні, ні, ні! Тащу тебе… Так просто крізь Москву! Навильот! Обідаєш тут? І я тут. От ми і разом. Прибуде напевно Піунова, — це тут така «провожатая», знаєш, дама — «Пророк і радості», «Конь-Бєлоконь», «Кніґа і человєк». Тільки ти з нею… нащот всякіх політік помовчуй, дама, знаєш, з чесними намірами, а попроситься до ліжка, пригадай ту пісеньку з Першої Кінної про красавицю. А Валяєв — автор з духом времені, його п'єси смажаться на найкращому маслі і здорово пахнуть нашими присмаками. А потім, розуміється, тебе потягнуть до Союзу Пісатєлєй, будуть розглядати зверху до низу крізь монокль, і навіть наш почтенний Олексій Львович напевно захоче зиркнути на тебе одним оком крізь золоті свої окулярчики, що в них бачить все рожево. А далі тебе розхапають… І далі… І далі… Навіть… Хто зна, хто зна… Можливо попадеш до самого найбільшого…

Андрій облив його многозначним поглядом, Злотник схаменувся.

— «Слаб і сміріться ґатов» — відповів негайно Злотник. Андрій ще не вирішив, чи прийняти його пропозицію, але як тут розстатися? Він уже прилип. Ось вони йдуть разом униз до їдальні. Там дійсно чекає товариство, і та сама прекрасна дама Піунова, і той Валяєв, і кілька інших подібних, що їх Андрій вперше бачить і чує. Їли, пили, розмова велась жваво, перед вів Злотник, розповідав багато анекдотів, а між ними солоні, і було всім добре. А по обіді Злотник схопив Андрія — Це ж мій перший друг з Першої Кінної, тільки не в кінському розумінню! — Інші не мають відваги перечити, а тому Андрій і Злотник віддалаються і зникають в шумі вулиці Горького.

Наперед, розуміється, Красна площа.

— Знаєш, чому вона так зветься? — питав Злотник і, не чекаючи відповіді, відповів: — Тут забагато лито красної барви і хоча тут по суті не красно, а чорно, але речі самі знають собі ціну. Знаєш, наприклад, чому тут перейменували твою драму? Ах, ти ж, Андрюша, чудак! Хахол, родич Гоголя, а не розумієш гумору. «Ніщая, ґалодная Росія нєсьот всему міру аслєпітєльную правду», а ти… Ха-ха-ха! Яка, звідки «Темнота»? Що за темнота? Між іншим, треба тобі знати, на цих ось славних, задимлених, зубастих мурах Петро Перший і Великий розвішував своїх хоробрих стрільчиків, що ото задумали голос свій підняти, а по цій ось площі голови їх буйні валялись, як кавуни на полтавських баштанах — шість тисяч таких кавунчиків!.. А сам цар — юний государь розважався, пам'ятаєш, натяганням на диби непокірних, а на святки, як рече літопис, з своїми соратниками вривався до домів поважних бояр, в руках домри, дудки, літаври мали, рухи сороміцькі виробляли, князя, наприклад, Бєлазєльського до наг-нага роздягли, голою його княжою гузницею курячі яйця в лохані товкли, а князь Боберикін надто тучний був, то його між рядами стільців прогнали і ні один стілець не смів з місця рушитись, а которий рушився — за кожний порух князя на землю клали і верхи, ако на лошаді, на ньому їхали. А світлому його князю Волконському так просто свічку в задній прохід вставили і, запаливши її, ірмоси співали, а цар був за регента і співав басом. Дворянина почесного на ім'я Іван М'ясний, міхом ковальським дотолі в задній надували, аж поки вони тріснуть ізволили… Ха-ха-ха!

А там он, дивись, чудо, можна сказати, зодчества — святий храм Василя, розуміється, Блаженного. Придивись, як спинаються д'горі ті вежки рухами спірально-зміїнними і, здається, скапують восковими сльозами, мов ярі свічі. Чи пам'ятаєш, хто сей храм на Божу хвалу видумав? Брати самоучки Яковлеви — Барма і Постнік звалися, на приказ царя-государя Іоанна Грозного. А цар-государ як побачив, що гарно зробили, казав їм очі виколоти, мовляв, щоб іншим царям нічого такого вони не зробили. Ослєпітєльний цар!

— Злотник! — зупинив його Андрій. — Ти що?

— Заспокойся, Андрюша, — казав велеречиво Злотник. — Ми, пам'ятай, москвічі! Ти ще не знаєш. Ніцше, цей буржуазний прихвостень, казав же, що замовчані правди стають отруйними, а тому… Так! Сам Олексій Львович на днях, у присутності Максима Олексійовича, зволив про ці, можна сказати, пікантності вітчизняної історії з великою сладострасністю повісти і зазначив при тому, що саме така історія і личить великому народові з великою майбутністю, а голос його звучав великосно…

— Але при чому тут, будь ласка Ніцше, мій милий! — викрикнув Андрій.

— А! Ти, мабуть, ревнуєш Маркса? Леніна? Алеж динаміка є динаміка, хто б нею не орудував, чи не так?

— Радянська система, — пристрасно, з ноткою нахабства, зазначив Андрій, — керується лише гуманними…

— Хто каже, не гуманними, дітьо ти хахлацьке, — перебив його Злотник. — Зсадити, за всіма правилами мистецтва, з плечей кілька тисяч нерозумних голів в ім'я гуманізму… Дивак! Петро саме і став у очах світу Великим і світочем усіх гуманних істин на сторінках, сам здоров знаєш, усіх підручників дитячих шкіл. А Іоан? Не первовзір? Максим Олексійович, як що пам'ятаєш, саме таких царів нам і радив, інакші, мовляв, не вийдуть, а Миколушка останній тому й кляпнув, що почав в конституції бавитись. Наша благообразна влада…

— Злотник! — перебив Андрій і зупинився. Очі їх зустрілися, ніби мечі.

— Ну, чорт з тобою, — здався Злотник, — мовчу! — Але одразу висмикнувсь — конституції, зрештою писати конче треба, лише виконувати їх під карою смерти заборонено. От у чому секрет… Мовчу! Вже мовчу!

Йшли поволі широкою площею, храм Блаженного виростав з простору, був відчинений, кликав і манив зайти, і вони зайшли. Похмурість і задуха вдарила з усіх боків, темні окаті обличчя повростали в мури, ніби перелякані щойно зниклими привидами, чорний, кучерявий, застиглий іконостас з кожним кроком відступав у глибінь мороку, вузькі, зміїсті, витоптані до живого, втиснуті до стін сходи і переходи пахнули гробами, наповненими астральними істотами, вони вбирали в себе звуки, навіть кроки.

Потім Злотник схопив якесь таксі сірого кольору, і вони кудись мчаться. Андрій не питає, куди. Зупинилися перед масивною будовою з трьома входами, з написом під самим дахом великими, запорошеними слов'янськими літерами: «Московская Городская Художественная галерея имени Павла Михайловича и Сергея Михайловича Третьяковых». Повз молоду в уніформі людину, що стояла біля залізної брами, вони ввійшли в середину. Плякат «Всі на вибори!» зустрів їх у першому пристінку, велетенське барвисте видовисько більших і менших полотен хильнулось на них з першої залі. Далі одно за одним, ніби сторінки книги, перегорталися й перегорталися полотна. Злотник тільки шептав:

— Ти лиш глянь! Бачиш летять… Масою. У прірву. А той на сірій кобилі з тією усмішкою під гострим носом. Показує… І просто в безодню. Альпи! Суріков, братику, знав наших. А ті ось, глянь, на Іртишу. З головою Христа на корогві, з ножами, самопалами, у воді, у шкірах. А тут ось, дивись, переляк! Схопив голову сина, крізь пальці ллється кров… А ті там регочуть. Земля двигтить від їх чортячого реготу. Степові вітри. А ті он, мов з чугуну, на бендюжницьких конях, що поволі вгрузають у плянету на роздоріжжі трьох доріг.

Андрій вже не чує свого провідника, історія душить його з усіх боків, вслухається у дудніння її кованих ніг по засохлій землі степу. Тяжіє голова, наливаються оливом ноги, тіло робиться чужим і накинутим, на щастя визволяє годинник, що вказує веління часу. Там десь чекають на Андрія Піунова і всі інші. Злотник прощається з наміром зустрітися, Андрій квапиться до готелю.

По вечері Андрій у театрі. На сцені його «Темнота», названа тут «Силою Пантелеймона». Присутні члени партії і уряду. Постанова прекрасна, Андрій помітно зворушений. Овації не втихають. Офіційне привітання від уряду. Кореспонденти. Фотографи. О третій годині ночі, ледве живий від утоми, вертається до готелю. Другого дня весь Совєтський Союз говорить про Андрія Мороза.

О десятій годині того ж дня Піунова будить Андрія й подає розклад його відвідин. Усе офіційно. Напруження велике. Піунова ходить біля нього на пальчиках.

Перша візита належить великому Горькому. Мешкає він у палаці князів. Біля одинадцятої Андрій в його почекальні. Просиджені фотелі, калоші, парасолі. Кличуть зайти. У натопленому, заваленому книгами кабінеті, висока, трохи похилена, сиваста постать у халаті. Поморщене хоровите лице, міцні вуса, міцний чуб. Говорить сипло, глухо, уривно.

— Здрастуйте! З України? Чув, чув про вашу п'єсу, дуже приємно, сам не міг прийти — ніяк. — Андрій говорить, мов школяр, що йому приємно бачити великого письменника землі російської. — А ви закордоном бували? — питає Горький несподівано. Андрій заперечує. — Шкода. Побувайте. Як не кажи, а без закордону ми хлоп'ята. Треба вчитись кожному. — Андрій почав про великі досягнення революції. — Ми тут з вами… — перебив його Горький, — не потребуємо агітації. Знаємо. Все знаємо. Вчитись, от чого треба… І багато вчитись… І тільки…

На цьому візита й кінчається. На черзі — Олексій Толстой, що саме перебуває у Москві і мешкає у свого приятеля Радіна. Застали його не зовсім тверезим, а тому дуже балакучим.

— Знаю, знаю, — говорив він соковитим, трохи поблажливим, трохи заїкуватим голосом. — Бачив вашого Пантелеймона — річ хороша, лише неправда. От як би так, щоб і добре, і правдиво. Не виходить. А от християнам, пам'ятайте, виходило. Вони, видно, вірили в свої правди, більше ніж ми. Ну, як там у Харкові? Хто у вас там в лавреатах?

Андрій назвав кількох.

— А як там Бич? «Геть від Москви!» Не вигорить. Пам'ятайте, як наш Петруша Великий всіляких там Самойловичів таскав за чуб на плаху! А Мазепа з Карлом мазали п'ятки до султана… А таких ось півників… Хай пострибає… Сам разок і ніженьку зломить. А от Тічіна — нічого, поет хороший, ліричний, за партию «до д'ної ями…» Нічого, нічого. Повнозвучно. Ніжність, розуміється, не порок, Русь велика, хоча Сатурн, кажуть, більший. І язик ваш, братики, дарма, що там почали крякати старі кликуші. Дем'янчик, звичайно, дурень, а старику Олексійовичу не дивуйтесь. Затужив за «родіной». Іноді так буває. Я пробував читати по-вашому. Написано: «творі», а читай «сочінєнія» — ха-ха-ха! «Охочекомонний!» Прекрасно! Чудово! Я забрав те слово в наш язик, все одно колись всі «забалакаєм» разом, Пушкин, як завжди, прав. А у вас там і тепер «Украйна глухо волнується?..»

— Дуже важливий крок робимо, — виминув Андрій.

— Так. Крок важкий, що й казать. І в нас песимісти находяться. Навіть сам Олексійович останніми днями замарудив. Боїться, як би так та не тріснуло, а я й кажу: руска шкура все видержить. Раз Грозного і Великого видержала, видержить і нас з Тічіною, — ха-ха-ха! Що ви, що ви? Вже тікаєте? А водочки! Ей, там, Алексей!

— Слухаю, ваше сіятельство! — почувсь голос з другої кімнати.

— Водки!

Увійшов швидко сивий, похилий, виразно графський, прислужник і приніс на таблеті пляшку горілки й закуску.

— Ні, ні! У мене без того не вийде. Україна! Горілка! Ковбаса. «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»! Прекрасно! Пам'ятайте, як писав Толстой, також Олексій: «Ти знаєш край где всьо абільєм дишєт!» От були часи! Чи буде дихать «обільєм» наш епохальний крутіж? Побачимо!

І вони випили. По одній і по другій. І по третій. І коли б Андрій не вирвався силою, було б і по четвертій. Але він вирвався, бо мав ще на сумлінні і летуна. Чкалова, і скульптора Меркулова. А увечорі знов у залі клюбу письменників прийняття.

Увечорі справді велике дійство. Заля, балькони, мармурові вожді, ряди столів. Андрія весь час знайомлять. За столом він на першому місці. Промови. Овації. Ура. Нарешті і Андрій промовляє. Не знаходить слів, щоб висловити подяку за таке прийняття. Усе, що він бачив у «цій гордій столиці нашого необ'ятного союзу вільних народів», наповняє його невимовною гордістю і щастям. Він недавно мав нагоду побувати у центрах індустріяльного життя нашого прекрасного союзу. Там залізо і сталь, тут мудрість і провід! (гучні оплески). Наш Донбас, наш Кривий Ріг, наше Запоріжжя день-у-день кує єдність і могутність радянського народу, і він переконаний, що коли прийде потреба, то цей народ зуміє обстояти своє місце і право на цій землі не лише силою свого переконання у свою правоту, але й силою заліза і сталі! (Гучні оплески). Від Кам'янця Подільського і до Камчатки, під проводом могутньої партії, мудрого уряду і геніяльного вождя Ст… (бурхливі оплески, що переходять в овації. Усі встають і кричать ура)… ступає від перемоги до перемоги, і нема на землі сили, що могла б сокрушити цей похід. Можуть собі злючі вороги, аґенти міжнародної інтервенції, робити, що їм хочеться, але всі їх гадючі гнізда будуть випечені гарячим залізом донбасців і виметені залізною мітлою пролетаріяту Ленінграду. І не поможуть їм тут ніякі їх боги, ані ніяка інша свята вода. Український же народ, що його в даний момент має честь репрезентувати Андрій Мороз, ще ніколи в своїй історії не сягав такого рівня свого всебічного розвитку, як саме тепер, і він добре пам'ятає, що це могло статися лише завдяки дружній підтримці великого, братнього народу, його влади і нашого великого, рідного, дорогого друга і учителя товариша… (грім оплесків заглушують мову Андрія, могутнє ура заповняє простір). Промовець перечікує, завершує промову сильним, потрясаючим «хай живе» всім вождям, зриваючи гураґан захоплення, що від нього дрижать стіни і бряжчать вікна.

Усі захоплені. Успіх повний. Безліч ґратуляцій. Безліч нових знайомств. Обійми, поцілунки, братання. І це триває до третьої ночі, після чого Андрій, під бурхливі овації, у товаристві Піунової і Злотника, залишає залю.

На середу сімнадцятого квітня Андрія чекає головна, винятково важлива і, можна сказати, історично обумовлена, несподіванка, а також нагорода. Вже о десятій годині ранку подзвонив телефон, і Піунова якимсь особливо зміненим, урочистим голосом повідомила, щоб Андрій був готовий до дуже важливого прийняття і біля третьої години за ним заїдуть. Андрій догадується, що це має бути за прийняття, і він дійсно, зовсім несподівано для себе, цілком поважно почав підтягатися, оглядатися, заглянув навіть раз до дзеркала, погладив долонею по чуприні і думав, що і як буде говорити при зустрічі.

За чверть до третьої перед готелем з'явилась особлива, не та, що нею їздив Андрій, машина, а в ній Піунова у товаристві двох незнайомих, середнього віку, міцно збудованих чоловіків. Піунова швидко, легко, забігла за Андрієм, навіть не привіталася, лише кивнула головою, і вони зійшли широкими сходами до машини. Один з незнайомих, що з ними Піунова не вважала за потрібне знайомити Андрія, ввічливо, ділово і сухо відчиняє дверці машини, Андрій і Піунова сідають ззаду, незнайомі спереду, машина ввічливо і сухо біжить глибокими, кам'яними, переважно сірими, вулицями і дуже скоро зупиняється перед монументальною вежею велетенських зубатих мурів.

Думати по-справжньому Андрій не встигав, те, що летить назустріч, полонило його, башта, що виринула на його дорозі наповнила його зовсім невідомим почуттям, що для нього нема назви, не то страх, не то пошана, не то здивовання. Він відчував, що це і є той центр, той вершок піраміди, те «щось», для чого так само нема назви. Диктатура пролетаріяту всього світу збіглася до отієї отам червоної зірки, що блищить високо над цією вежею, сила ста п'ятидесяти мільйонів людей скупчилась за тими он стінами, і все то зібрав сюди один одинокий індивідуум, дивовижний монстр, незбагнутий фатум, що для нього і проти нього просто нема ніяких інших сил і диктатур, і навіть здається, що він одинокий на всій плянеті Землі володіє дивовижньою силою, що походить безпосередньо від цих мурів, цих башт, цього каменю. Це символ. Це зовнішній облик. Це подоба. Це чорне сонце. Це світло, що має червону барву. Червоний ліхтар. На плянеті. У всесвіті.

Андрій не міг цього в кілька хвилин подумати, але він це відразу в одну мить відчув. І ще одно: він виразно знов усвідомив, що все таки звідси прийшла до нього та сила, що його врятувала особисто. Це та сила, що його погубила, це та сила, що його вирвала з загибелі, це та ж сама, що його губить. Він в її владі. Він раб. Він іде на поклін. Той самий Іван Калита, що…

Ось вирвались з вежі троє озброєних в уніформах. Чемно, сухо, формально, урядово.

— Ізвольтє! Да! Ізвінітє! В ісправності! Дальше!

Машина, що була зупинилась, сіпнулась і посунулась далі. Її покрив морок. Знов зупинилась. Знов люди. Чемні, сухі, урядові. Світло, жагуче сяйво. Шелест паперів. І машина знов рушила. Дуже поволі, дуже напружено. Вона у щось тверде, у якийсь ґраніт вгрузала, і, коли прорвалась на другий бік вежі, Андрій побачив високі, чорні, чугунні ґрати впоперек проходу. Машина зупиняється, Андрієві велять висісти, Піунова лишається, незнайомі лишаються, з'являються двоє нових незнайомих, фіртка відчиняється, і ось Андрій у товаристві двох сухих, чемних незнайомих ступає кам'яним хідником вздовж старовинної будови з почуттям, що він попав у саме ядро суті. Це тут воно! Замуроване у цих мурах, закладене у цих підземеллях. Ще кілька кроків, ще кілька зворотів, ще кілька довгих, ніби підземних коридорів, і виринула простора, чотирикутна гола, суха, урядова кімната з великим столом посередині, кількома дерев'яними, твердими, з високими спинками, стільцями довкруги стола. Двоє звичайних дверей в одній стіні, сухих, чемних, урядових. Хвилини, проведені у цій кімнаті, коли Андрій лишився сам, коли його залишили провідники, навалились на нього цілими віками. Нічого не бачив і разом все бачив, нічого не було і разом все було, був малий випадок, а разом великий випадок. І не цілком випадок, а якась закономірність. Життя всієї своєї родини, життя близьких, життя країни, з якої походить, життя взагалі скупчилось у цій одній точці, ніби електрони в ядрі атома, і в них відчувалася страшна діюча сила. І з усього того найяскравіше пригадався його брат Іван. Іван… Де він тепер? Що він робить? Як живе? Андрій весь напружився, піднявся і навіть не приготовився до того, коли одні з двох дверей відчинилися і з них вийшла невисокого зросту, з обвислими плечима, з віспуватим обличчям у звичайному, сірому, урядовому одязі людина в супроводі ще одного, високого, міцного з широким обличчям, кремезного козарлюги. Та людина і була «тим ним», що ото всі йому кричать безконечно те вічне ура. Сонце Кремлю! Вийшло! Зійшло! Ось яке воно! Бачив його на тисячах портретів, але то лише портрет, а це ось воно справжнє. Він може доторкнутись, і він доторкнувся, бо «воно» простягнуло руку, і він її потиснув.

— Здрастуйте, здрастуйте, Мороз! Очень рад, очень рад! Чітал, чітал, — почув він «його» голос із сильним акцентом. — Ви мастер. Да! І, кажется, в армії билі? В яких частинах?

— Культпроп Першої Кінної! Йосип Вісаріонович! — спішить назустріч Андрій.

— Першої Кінної? Здорово! Прекрасно! Ну, от, ну от! Значить вам це не чуже. І значить героїв гражданської війни вам не забути. Україна їх дала досить, — каже чоловічок зовсім живим голосом, дещо підземним, нічним, глухуватим, але справжнім. Це вже не грамофон. І вуса це вже справжні, і чоло… І густа, злегка сиваста, тверда чуприна. Це вже не пригладжений твір маляра і не матовий відбиток фотокамери, це ось кількавимірне, живе, рухливе створіння. — Над чим працюєте? — почув запит. Андрій знов поспішив. — А! А! Прекрасно! Але от, наприклад, як вам подобається така тема… — і назвав Щорса.

— Щорс? Тема прекрасна! Чудова! Яскрава і жива. Це тип героя-большевика, — поспішив і тут Андрій. Чоловічок з вусами криво, сухо, офіційно посміхнувся.

— Ви от і займіться цим…

— О! Обов'язково! Займусь, Йосип Вісаріонович! От би фільм.

— Це правильно. Це правильно. Я ще поговорю з київцями. Фільм. Це справжнє. Маси і фільм це фактично те саме. А взагалі вдоволені? — питає нагло чоловічок.

— Приємно вдоволений, Йосип Вісаріонович! Органічна робота! Вдячна! Перспективна! — спішить вже Андрій.

Людині з вусами і це, помітно, подобається.

— Ніяких прохань? Особистих? — знов питання. Андрій враз, як сидів на стільці, злегка піднявся.

— Маю, Йосип Вісаріонович, — промовив глухо, з якимись перебоями, Андрій.

Людина з вусами піднесла злегка голову.

— Кажіть, кажіть…

Маленька, дуже маленька, а разом дуже гостра перерва…

— Бажання особистого порядку… Родинного…

— Да? Якого характеру?

Андрій зробив останнє зусилля, краска вийшла на його обличчі, очі гостро дивилися на людину з вусами.

— У мене… брат… арештований… — І Андрій занімів. Мить. Секунда.

— Брат? А за що? — чує Андрій.

— Соціяльне походження, Йосип Вісаріонович, — з перебоями промовив Андрій.

— Що він. Поміщик? Купець? Кулак?

— Кулак! — відповів Андрій.

— Чинив який спротив?

— Наскільки мені відомо — ні, Йосип Вісаріонович!

— За батьків діти не відповідають, — почув Андрій, і це шарпнуло ним в середині, але разом з тим він зрозумів, що він виграв якийсь дуже великий бій. Усе решта, що він тут пережив, ті ще кілька слів, потиснення руки, похвала з «його» уст, відхід іншим виходом, від'їзд — все те не мало вже для Андрія суттєвого значення. Він був весь під тисненням почуття, що він переміг. Що він виграв. І це не було наслідком його якогось виняткового плянування, це було висловом фатуму, що йому однаково було забажати або загибелі Андрія, або возведення його до найвищих висот перемоги.

XII

Для Івана було це звільнення мов би ударом. Не чекав його. Злився, вріс у те своє дивне буття. І був зовсім інший, не той. Щось у ньому зовсім вмерло, заглухло. І коли його покликали і сказали йти на волю, він, мов божевільний, шукав очима когось, на кого б кинутись, що так з нього кпить.

Але це не були кпини. Ось перед десятою ранку двадцять першого квітня, він у товаристві бравого вояка Василя і міцного, розпатланого студента Михайла чекає на «Косіора», що має відвезти його до Канева.

Яскраве сонце, міцний вітер, безмежна ріка. У блакиті небес темними низками тягнуться ключі журавлів, їх курликання сиплеться з висот і мішається з гуком пароплаву, що зараз рушає. Іван прощається з хлопцями, вступає на корабель, мов би на якусь нову землю, і прощай, Києве! Хлопці з берега махають йому руками. Багато люду, різного люду стоять на палубі. І Іван між ними, у своєму темносиньому парусиновому, в'язничного походження, одязі. Був же зовсім наг яко благ і мусіли йому помогти…

Київ поволі відсовується. Прибережні гори розходяться. Сади, Володимир, Печерськ, Мишоловка, острів Галерний. Корабель іде, а сонце підноситься, на південь стелиться рівний путь…

На кораблі, внизу й нагорі, повно людей. Загорілі обличчя, пом'яті одяги, легкий гамір. Одні тримаються гурту, гуторять, сміються, інші знов поодинці, як ось і Іван, мовчазно сидять чи стоять, опершись на поруччя, і дивляться у воду. Іван також стоїть, опершись на поруччя. Йому дуже приємно так стояти. Все ще не віриться. Ще вчора в цей час був «там». Дивився в той бік… Заховались навіть бані церков, що так довго проводили його своїми верхами, те місце вже закрилось від зору зовнішнього. Але зір його нутра все ще там, він все ще бачить той інший світ, який недавно залишив. Вони там далі ходять, ворушаться, говорять про свободу, надіються, або відчаюються. І Іванова душа з ними, хоча його тіло тут серед цього чудового простору, під зливою цього сонця сліпучого і цього міцного вітру, що безперерви дме з тих рівних просторів сходу.

І Іван пригадує ще одну свою дечим подібну до цієї подорож по цій самій ріці і, можливо, цим самим кораблем, лише тоді він носив ім'я св. Володимира. Це було тоді в кінці вісімнадцятого року, він вертався з полону, була осінь, мав на собі темний одяг з жовтою обшивкою на рукаві. Пригадує, як проривався через завошивлені станції, як десь там у Гомелі боровся з тифом, так хотілось додому. І було стільки надій — гори, здавалось, буде вернути на тій своїй землі, місяцями розробляв пляни, що і як робити. І все це так несподівано пішло нанівець, таким жорстоким привітом зустріла його батьківщина. Удар за ударом і все дошкулніше, і невідомо, яка і звідки та сила караюча з'явилась, і чого вона власне хоче, бо все те, що він бачив до цього часу, ніяк його не переконує.

І що буде тепер? В очах знову відкрився образ рідного місця. Там тепер голе поле, горб облисілий. Іван так виразно бачить межі свого володіння, і коли б так знову вернутися до них, ось весна, і там он під схилом цвітуть сині квіточки, і запах їх, здається, аж сюди долітає. Але геть з тим, геть! Іван стрясає головою, що за нісенітниці, чи ж мало бито його за них. Іван міняє тему. Пригадує Андрія. Це безперечно його діло, ось тут в кишені газета, він десь там ходить. Це його робота, безперечно його. І ніжність знову влазить до грудей, але це вже ніжність інша. Такі вони, ті люди Морози. Ось такі. Браття рідні. Чують, що одна їх утроба на світ призвела. Сила велика в їх крові сидить — матір пригадують, була у них матір, жінка мудра з ясним, одвертим чолом. Чи Сопрон в Сибірі, чи Андрій у Москві, чи Петро в Києві, чи Тетяна в Празі, чи Іван тут — простір їх не ділить. Ні, вони всі разом, ті брати Морози. Велика ніжність увійшла до Івана, і навіть газету вийняв і ще раз поглянув на Андрія. Ось він у плащі й капелюсі, якийсь вокзал, якісь біля нього люди, він посміхається і руку подає якомусь довгому добродієві.

Ні, правильно робить Андрій, іде своєю дорогою, будь-що-будь, Іван вірить йому, знає чистоту його помислів, не така, каже, кров, щоб дихала зрадою, але сила не може марно стояти, треба йти, ламати перешкоди, правильно, правильно, Андрію! — говорить Іван. Це й він так мусить, геть земля, скиба, рослини, його женуть, ні, він сам мусить гнати. Пригадав того Мишка, — от ще бідна тріска….

Іванові думки були нагло перервані. Кричала якась жінка:

— Он, он, он! Мати Божа! Не бачите! — викрикувала різким, високим голосом, була розпатлана, кістлява, довгі, темні руки простягнула догори, вітер розвівав її волосся. Люди збіглися до неї. Вона дивилася на всіх чорними, сердитими очима, біля неї лежали порожні торбинки з кропив'яного мішка. Жінка далі показувала на небо, але там, крім птахів, що весело літали, нічого не було видно. Поволі жінку заспокоїли, вона сіла на своїх торбинках і шептала якісь молитви.

Біля Івана стояв високий, у брудній ватянці з пом'ятою на голові будьоновкою чолов'яга.

— Тепер таких багато, — промовив чолов'яга горловим голосом. Іван щось невиразне буркнув. — Піде під ту тюрму, сидить, сидить, а потім хто зна що їй ввижається… — Іван бачив більше жінок з порожніми торбинками, такими, які не раз бачив з передачами.

— Мучать народ і не знають за що, — продовжував довгий чолов'яга. Іван мовчав. Чолов'яга дивився перед себе в воду, на правий берег, говорив, здавалось, сам до себе. А від найближчого гурту доносилось.

— Канєшно! Я сам бачив. Обновилася. Я сам бачив…

— Що, що? — питає швидко округлий мужичок у зимовій шапці з кляпами…

— А тим вже, бачте, церкви почали обновлятися, — кинув своє високий чолов'яга…

— А ви не вірите?

Високий чолов'яга повернув свою голову.

— Та, канєшно, не вірю. Людям блаж в голову лізе, от і все…

— Вчених людей кликали, — поясняє той, що недавно питав. — У Києві тисячі бачили. І вчені були. Якимись химічеськими обрядами пояснювали. Може це й не чудо, а просто якась природа, але факт фактом. Баня церковна засяяла, це факт…

— Ет, не вірю я у всі ті чуда, стільки їх тепер розвелося, просто людям мозки з місця рушило і все, — говорив високий чолов'яга.

Говорили далі. Іван не втручався в розмову. На нього дивились здивовано. Видно, що з ним щось дивне було, або то людина в больниці була, якусь операцію перенесла, або то хто зна що. Блідість на ньому велика. А один чоловік з китайською борідкою підійшов до Івана і запитав:

— На тиф, вижу, боліли…

— А вам що? — відповів Іван.

— Та мені що? Ніщо. От просто спрашую, на язик прийшло… Блідий чоловік — дай, думаю, спрошу. Боліють, дуже боліють. От гляньте. Отам село Козельці було, а тепер бачите? Всіх вигнали, востаніє, кажуть, хотіли… А куди їм тепер востаніє? Люди, люди… — і селянин з китайською борідкою замовк.

Корабель ішов далі, часами наближався до берега, часами віддалявся. Інколи запливав — Козин, Трипілля, Трахтимирів — до причалу. Іван добре знає ці місцевості, а то знов пішли зовсім свої врочища. Від Козинців Дніпро круто повертає знов на свій шлях, бо було збився і пішов назад на північ. Тут гори древні, ґранітові перейняли його біг, але він прорвався і пішов далі своєю дорогою. Отам справа Григорівна бовваніє, а там і Бучак… І Селище он наближається і острів Левицький. Вже тіні лягли від правого берега, як пропливали попід Решітками. Добре, що надходить темрява. Іван не хотів, щоб його бачили. І коли причалили трохи далі за Каневом, було вже зовсім темно. Іван вийшов з корабля і не пішов, а побіг, ступав сажневими кроками і прийшов під двері тихою вулицею. Першою побачила його Марія Олександрівна.

— Іван! — викрикнула. — Сину? Невже ж це ти? — і кинулась і так її руки тремтіли, ніби крила птаха, якого нагло піймали.

Далі всі прибігли, всі були. І Мар'яна погано причісана у кофточці розхрістаній з розгону вдарилась груди в груди, і припала німо, і закам'яніла. І старий із своєю буйною гривою… І, нарешті, те босе кучеряве волоссячко. Іван, як побачив його, як схопив, ніби жарину — горнув все до себе, а воно пекло його, геть пропікало.

— Тату! Татусю!

А тут і Левицькі вирвались. Старий півсліпий, у білих штанях.

— Іван? — питає і руки сухі, старечі, простягає. Наткнувся на Івана, що тримав Вірочку і так їх разом обняв. Всіх разом упхали до кімнати Мар'яниної, вузької, тісної, і тут вже надійшла з кухні Наталя Петрівна і також обіймає.

— Таки пустили. А чому ж ти нам нічого не подав, — казала Марія Олександрівна. — Мар'яно, біжи! А таки пустили! А чи направду пустили? Господи! Я просто не вірю… А ти певно голодний — судака маємо, це вже Микола занявся рибальством, на базарах знову нічого нема, як було двадцятого року. А яке щастя. Недаром Андрійко писав… Він ось, дорогенький, телеграму дав з Москви, подає, що Івана випустять, а ми всі тут у плач, і не віримо, і надіємось, і таке вже хто зна й що тут у нас діялось.

Через півгодини вся родина біля столу. На столі і судак смажений, і хліб чорний, і чай липовий. Іван сидить, на руках Вірочка, всі говорять, всі до Івана, а він все з Вірочкою.

— А де ти, тату, так довго був?

— Далеко, доню, далеко.

— А я тебе все кликала та кликала.

— Та і я тебе все кликав та кликав, — каже Іван.

— І мами також не було. А потім мама приїхала… А мама казала, а мама казала! Тато приїхав! Тато приїхав! — стрибала Вірочка на Іванових колінах. Подали Андрієву телеграму. «Радісний привіт. Думаю, що Іван буде дома». Значилось в телеграмі. Іван нічого не сказав, але очі його самі говорили, який він гордий за брата свого.

Весь вечір, до пізньої ночі сиділи. Розмовам немає кінця. Не питають лише, як було. Не можна цього питати. Нікому не можна. Коли відходив Іван з того місця — папір підписав, що не скаже ні слова нікому, і ніхто не питає, бо всі знають звичаї краю свого.

— А тут все ось, як бачите. Левицький хворіє і сліпне. Щось з очима сталося. А найгірше з хутором. Нема то нема, але з тим Кандором таке трапилося. Не хотів старий місця лишати, то приїхали минулої зими і в мороз лютий вивезли до Гісина і там з дочкою у сніг викинули. Аж тепер на весні трупи їх знайшли, — казала Мар'яна.

І взагалі втішного не багато. По селах колгоспи ліплять, вирізали всю скотину, мало деяку коняку зустрінеш, а корови й не шукай. У Ліпляві третину села на «спецпоселення» до Сибіру послали, багато хлопців пропало, дві жінки на бантинах повісились, а Мирон Зарічний сина свого комсомольця просто сокирою зарубав, бо той зрікся батька в «Пролетарській правді». А Мишко ще держиться, але такий страшний, що тяжко глянути. Ганну до півсмерти побив, що та тікати мусіла і тепер десь бозна де з дитиною пропадає. Між комсомольцями пішли арешти, кажуть, це вони хутір Морозів спалили, душ із двадцять забрали вже.

А найгірше те, що голод тисне. М'яса давно нема, а хліб, кажуть, поховали в землю, хто ще мав, комісія за комісією, а в кого знайдуть — на Сибір відразу шлють, та хіба помагає? Людям уже все дарма. Отак просто, як худоба — бий не бий, не бере.

Іван все це слухає, слухає і слухає. День і ніч слухає. Хто не прийде, те саме. Скоро звістка рознеслася, що він знову дома, дуже всі дивувалися, мовляв, і газета не взяла, а таке виписувала. Кажуть сам Сталін пустив, і тепер Іван нікого не боїться, ніякого ҐПУ, а як пішов приписатись, двері йому відчиняли.

З'явився і Мишко на третій день і пляшку горілки приніс. Був весь чорний, ніби його хтось обмазав коломаззю.

— Вип'єм, Іване, по чарці, чи що? Все ж таки, як не кажи — браття.

— Браття то браття, а класу ми бач різного, — казав на це Іван і посміхнувся.

— Не кепкуй! Ой, не кепкуй, Іване. При мені ще й оце, — і він мацнув за револьвер.

— А мені тепер все ніпочом. Остогидло все це під всі чорти, хай його грім ясний лусне і світу не рад будеш! — Мишко сам пив, сам закусював, все своє приніс. І Іван з ним випив пару чарок. Ні доктор, ні мати, ні Мар'яна за стіл з таким не сядуть і Мишко сам це знає. Картоплю варену, холодну, нелуплену приніс, лупив тут же на столі, умочав у сіль і закусював.

— Їж, це наш хліб, — казав Мишко.

— А чому ж якраз ваш? — питає Іван.

— Наш пролетарський! Такий зародив. А тепер і той не хоче родити, чорт все замазав, не стало…

— А як же дядько Микита, — питає Іван.

— Микита, Микита, Мишко. Йому що — витягнув ноги — і кінець. Гний собі спокійно в сирій земельці. А ти тут ось мучся — на людях гниєш, і кінця нема. А Наталка в Сибір пішла, не дівка, а кобила — та витягне, — і Мишко махнув рукою.

Ніхто тепер з Мишком не веде дружби. Ні старе, ні мале. Ні тобі «добрий день», ані «драстуйте». А стара Параска Кудирлиха, ота «відьма проклята», так та проходу не дає:

— Щоб ти, синуньку коханенький, та осліп на обидві скорше, та щоб тебе, наш ріднесенький, та смерть обійшла, та щоб червоньки до печені твоєї за жива вжерлися. Та щоб тебе так різало помалесеньку, як оту святу худібку вирізало невинну, та щоб земелька наша чесна кісточок твоїх проклятих не прийняла до себе, а щоб їх собаки по полі отак волочили, розволочували, як ти розволік отих людей по світу широкому…

Без кінця і без краю вичитувала ота Кудирлиха, а Мишко на неї не гляне навіть, боїться очей її.

— Сибіііром! Сибіііром лякаєш… Щоб тебе сибіряло і не вмовкало та повздовж, та впоперек, виродку ти Люциперовий.

Кров стигне в жилах, як казали люди.

Того самого дня, коли гостив у Івана Мишко, несподівано під будинок під'їхала велика, нова, чорна машина, і з неї висів міцний мужчина в уніформі ҐПУ з двома ромбами. Переляк був великий. Все в домі завмерло. Напевно знов щось з Іваном. Мар'яна бліда, як папір, увійшла до Івана і кивнула, щоб вийшов. Іван вийшов. В коридорі стояв гість, якого Іван пізнав одразу. Лівий його рукав був порожній: Привітався. Іван попросив гостя до своєї кімнати, був страшенно здивований візитою, це ж Петров, слідчий особливого призначення. І поки вони там говорили, ніхто в домі не міг ворушитися.

— Я до вас, — заговорив з місця. — Діло маю, роботу пропоную, Іван Григорович. — Іван ще не знає, що казати, що це за така робота, вичікує, що прийде далі. — Тут у нас радгосп прекрасний під рукою, — говорить Петров. — Саме те, чого ви так домагалися. Шукаємо керівника. Согласні з нами?

— Розуміється, согласний, — відразу говорить Іван.

— Дві з половиною тисячі гектарів — Балашовщина. Не хотіли б під'їхати — оглянути?

— Розуміється, хотів би, — каже Іван, хоча десь там всередині щось дрогнуло. А що як не вернемось? Петров, здається, вгадав його сумнів.

— Не бійтесь, не бійтесь… Усе буде в порядку. Тут у нас до вас діло і діло поважне. Заложили тут радгосп, та він все валиться, двох директорів загнали… Одного знайшли в рові забитим, а другого самі в Сибір заперли. Але діло не страшне — треба лиш рук докласти, і це все.

— Згода.

Всі в домі зідхнули з полегшею.

— Верну вам його цілим і невредимим, — заявив на прощання Петров. — І то сьогодні.

Їхали автом через Межиріч, через Березняче, зупинились у Мошнах — містечко над річкою Ольшанкою, з краєвидом на багна, на село Лозове. Там був замок Балашова, тепер півруїна між кущами, що колись були парком з вежею на Дніпро. Хочуть з цього притулок для бездомних зробити — намір гарний, лише чи вистане засобів.

І прекрасний мішаний ліс, і поле-чорнозем, і кілька з ребрастими стріхами будинків, і кілька шкап півживих, і пара недійних корів, і пара поламаних тракторів.

— Ну, що ж ви на це, Іване Григоровичу? — питає Петров.

— Що ж тут я? Звісно! Стільки поля гуляє і це все, — каже Іван.

— А ви от візьміться за нього.

— Звісно, можна б… Та не цим штибом…

— Ваше діло.

— Моє то моє, а от чи там у вас також так думають?

— А ви й не питайте, а робіть!

— Що ж не питати? Там же все знають краще.

— Краще. Ясно! — промовив Петров і несподівано додав: — Для ідіотів завжди так.

Іван вилупив очі.

— Що ж тут ховати, — каже Петров. А далі почав таке, що Іванові очі рогом полізли. Йшли полем, назустріч вітер… — Що ж тут таїти… Йдемо назустріч голодові циклічно-континентального розміру, всім це ясно, у людей би били на сполох, а у нас вчаділи і мовчать, мов сови. І інакше не може бути. Діти містечкових продавців оселедців, вироджених попів, здохлих поміщиків взялися перероджувати світ! Геніяльно! У нас звикли всяку гниль і дур величати… — кидав Петров зло і різко. — Мудрий, скажете мені, Іване Григоровичу… І правильно! Признаюсь і каюсь! Нічого не шкодую так, як того дня, коли я вперше попав до зграї тих дегенератів… Але пропало!

Іван швидко, гостро, якось болісно глянув на Петрова, ніби хотів його зупинити. Надто щось нечуване чують його вуха.

— Розумію. Дивуєтесь. Пригадуєте, мабуть, того ідіота за тим дубовим графським столом… Пам'ятаю! Весь той день, як живий пам'ятаю! І не можу ніяк збагнути, як це так, що і розумних дур пойме, коли начитаються стільки нісенітниць. Таких феноменальних, казуїстичних апостолів, як це нам підсунула наша доба, треба пошукати… Тепер, коли це читаєш, рве з тебе люттю, я задихаюсь, коли бачу скрізь ті вічно тиснені золотом томи глупоти, в той час, коли нема на чому написати звичайного листа і, повірте, я б цілував кожний палець тієї руки, що відстрілила мені цю руку. Так. Це ваша сестра зробила. Як захищались вони, ті чесні люди від зграї гіперсволоти, що до них чогось чіплялася!

Іван не знаходив ніяких слів на цю зливу сповіді. Такі слова і з таких уст. І в такий час. І в такому місці… Ні, ні. Йому воно не пройде так задурно. І він, мабуть, вже рішений. Зрештою, вже тоді у в'язниці, він поводив себе зовсім не як слідчий…

— А те, що ви там у нас пережили… Всі ті Рокити… Вибачте за них, як що можете… Зрештою, не те слово. Як тут вибачати? Було б навіть глупо щось тут вибачати… Хочу лишень ось що сказати: те, що ви пережили — ніщо в порівнянні з тим, що переживають вони. Стул? Нісенітниця! Жарт! Вони не стул… Вони не знають дня. Світла для них нема. Люди тьми, ночі, мук, божевільних криків. Підземелля. Кроти!

І от ще що. Пам'ятаєте, може, Софія Андріївна Толстая? Жінка Льва Толстого? Що звала прихильників свого чоловіка «темними»? Як вам це подобається? Толстой і темні! А всілякі ті інші… Разночинці! Базарови! Проповідь! Нігілізм! Бєлінський! «Самоє смрадноє явлєніє руской жізні»… Не повірите! Це казав Федір Михайлович Достоєвський. Так це він. «Бєлінскій і вся ета сволоч!» Це ж його слова. Вам може не віриться, бо Бєлінскій у нас бог. Більшовицький бог. І по заслузі! Але я ніколи не забуду нашого чудового Гоголя. Про того дядю Мітяя і дядю Міняя. То ж геніяльно! Про тих двох руских мужичків, що розводили два вози… Тож це епохально! У двох словах і така ясність. Толстой і дядя Мітяй. Ленін і дядя Міняй. Це може… Скажете… Блюзнірство? Але я клянусь! Я клянусь! Я не чув! Я не знаю більшої правди, як ця!

А тому, що Шустер, що Рокита… Пішаки. Глупі пішаки, що їх заставили загрібати чужий жар. І вони загрібають, і не можуть зупинитися, не їх сили справа. Машина крутиться, повзе, чавить. І нема спасіння. Кажу вам Іване Григоровичу, що між тими, які вам відбивали печінки, багато таких, що готові помінятися з вами. Скільки з них вивозять до жовтих домів… А скільки ночами в підземеллях — кулею в потилицю… І нема назад! Нема! А ви, Іване Григоровичу… Що ви не послухали і не пішли на ту заграницю — мудрець! Багато їдуть, мало вертаються… Це також смерть. За життя. Це гниття на корені. Той ваш граф штука мудра, але блазень, і йому не вигорить. Вліз у більшовицьке болото, будучи графом, і ставить на інтелект, їм всі ті інтелекти — чхать! На всіх і все! На мудрість, і глупоту! У них нема вартостей. Більшовики!

Іван мовчить, твердо мовчить. Земля, небо, вітер… І сонце ллє свій жар, і жайворонки. Замовчи, ти! — хоче він крикнути тому Петрову. — Яке мені до вас, божевільних, діло! І я вам не вірю! Петров сам, здається, вичув настрій свого товариша, але він насолоджується метаморфозою, далекими днями, настроями, переконаннями. І видається йому, що Іван є далі Іван, як тоді, як тепер, а він, Петров, мов риба на гарячій блясі… І так вона вся та твоя революція!

На щастя поле кінчається, сонце над заходом, машина чекає. У райуправі все місцеве начальство — метушня, наструнченість, запобігливі усмішки, збаранілі очі. Петров представляє Мороза. А, вони знають, як не знати! Мороз! Тепер він не Мороз, а новий директор радгоспу. У їдальні чекає вечеря, стопка. Промови. Новий директор не бере слова, досить того, що ті наговорили. Петров квапиться і під смеркання вони з Морозом залишили Мошни.

Усі ці дні видаються Іванові справді дивними. Не реальна реальність. Дома, між своїми… І та сповідь… І Вірочка, що щебече… І те все минуле. І майбутнє… Дивно, дивно, дуже дивно! Якась катастрофа, ним підкидає, кидає сюди, кидає туди, крає, шарпає. Землетрус!

Але Іван намагається опритомніти, зрозуміти і усвідомити дійсність. Врости в неї і повірити. Він вже другого ранку, як тільки зійшло сонце, збирається до Мошен. Це не близька путь, і він мусить іти пішки. І пішов.

Дув сухий східняк, земля швидко висихала, у лісі барвіло рястом, пташки щебетали, пахло соками. Одразу вдався до радгоспу. У долині, на просторому місці, в неладі стояло кілька півруїн, колишніх стаєнь, коровників, сажів, комор. На просторому подвір'ї починало висихати багно, змішане з соломою й кізяками. У безладді розкидане різне господарське знаряддя — водовозка без одного колеса, бочка з опалими обручами. Під обідраним дахом кілька поржавілих машин.

На халупці, видно, колишній батрацькій хаті, над дверима напис: «Совхоз ҐПУ ім. Дзержінского». Старанно обмиті дощами стіни, забиті дошками вікна, полатаний, з ґонтів, дах. Назустріч Іванові вийшло двоє людей — бородатий, в кожушку і зимовій шапці дядько, і молодий, без шапки, у старій, ватяній куртці, хлопець. Враження, ніби вони спали і щойно пробудилися.

Іван назвав себе. Дядько в кожушку заявив, що він бригадир — Матвій Іванович Копистенко. Хлопець назвав себе завом культпропу на ім'я Кулябко. Зайшли до халупчини. Темнота, пахне цвіллю, посередині великий стіл, на столі рахівниця, кілька книг, каламар, перо. Коло столу довгі, збиті з дощок, лави. На стінах портрети — Маркса, Леніна, Сталіна. «Пролетарі всіх країн — єднайтеся!» по російськи і по українськи, і «Хлєб ґосударству, ібо ґосударство ти сам!».

— Де ваше рахівництво? — одразу запитав Іван.

— Тут, — відповів Матвій і вдарив широкою долонею по розкиданих книгах.

— Мушу переглянути, — каже Іван і забирає книги.

— Хочу лише зазначити, — заговорив Матвій, — що наше рахівництво довольно страдає. Не прислали бухгальтера, колишній директор сам вів його і стались неточності. Його за те і зняли.

— Скільки маєте людської сили? — знов запитав Іван.

— Та як сказать: людської сили мало, — каже Матвій.

— Не питаю — мало чи багато, питаю скільки? — гостріше питає Іван.

— Завкухні, завконюшні, завкоровника, завмагазинів та ми ось два…

— Разом, разом! — перебиває його Іван.

— Разом, чоловік п'ятнадцять-двадцять, не можу точно сказати — сила у нас приходить, відходить… Їсти нема чого, почали варити…

— Потім з варевом, — перебив знов Іван. — Наперед з робочою силою. Скільки точно? — звернувся Іван до завкультвідділу.

Коли Матвій говорив мішаною українсько-російською мовою, то цей заговорив чисто по-російськи.

— Робочої… Власне робочого елементу… Управчастини… Наскільки мені відомо…

— Чому, наскільки вам відомо? — перебив Іван.

— Тому, що я по культвідділу… Я від партії. Я завідую… Навіть культвідділ не тут міститься, ми там у парку, а я прийшов сюди відносно продовольствія… Моє завдання не господарське, а політичне… Освідомлення робочої сили…

— Проведіть мене по господарстві, — суворо промовив Іван.

— Вам куди наперед? — з ноткою збентеження запитав Матвій.

— Скрізь! Коні, корови, свині, вівці, кози, кури, гуси — все, що маєте!

— Маємо лише коні… і корови. Шість штук коней і троє корів. Прочого не мається, — промимрив Матвій.

Пішли через двір у напрямку довгої, мурованої руїни без даху, що її лиш частину було покрито солом'яною стріхою, де саме і містяться згадані шість коней і троє корів. Коней «на ліцо» не «оказалось» — на роботі в роз'їздах, стояла лишень одна сухоребра кляча.

— Захромала на ногу, — пояснив Матвій!

Корови були «на ліцо», стояли по коліна в гною і всі три, видно, тільні.

— І це все? — запитав Іван.

— Так, що і все, — розвів руками Матвій. — Там ще он реманент, магазин… Зерна на посів ще не прислали, кажуть, пришлють цього тижня, — додав він з поспіхом.

До реманенту не заходили, видно здалека. Іван кинув поглядом лише загально на двір. На кожній руїні були написи. «Соціялістичне господарство — передове господарство!» — говорив плякат на коровнику. На буді з реманентом стояло: «Машина — друг людини. Не занедбуй її!»… На колодязі, що серед двору, стирчала криво на патику табличка: «Не пий сирої води, від неї заразливі хвороби!» Плякати на всіх стінах, всіх стовпах, навіть деревах. Полотняні, паперові, просто крейдою. Іван підійшов до колодязя. У ньому видно було якесь колесо, відро, солому…

— А де ж ваша кухня? — питає Іван.

Йому показали. На другому кінці коровника у стіні видно вікно, двері, знадвору довгий стіл. Дві дівки у подраних, підтиканих спідницях чистили на столі картоплю.

Зайшли до середини.

— Ось тут наш новий хазяїн, товариш директор, хоче бачити нашу кухню, — промовив Матвій.

— О! О! Дуже добре! І дуже добре! — забалакала міцна, товста баба у ватяній фуфайці. — І хай побачать. І хай покушають! Кажуть мені людей кормити, а продукти, звиніть, що й свині не їли б. Он картоплі щось підсипали, так половина гнила, а решта проросла… Та й то ще не біда — проросла так проросла, а що її мало. Ну чим накормиш? Ну, скажіть самі? Ні крупи, ні борошна, а про скоромне вже й не згадуй, а ти вари! З коліна? Себе буду краяти і варити?

— Та перестань, Параско! І хто ж тебе питає? — перебив бабу Матвій.

Параска затихла, але погляд, яким вона обдарувала Матвія, казав більше, ніж вона сама.

Іван захотів бачити і палац. Це не близько. Матвій навіть запропонував, було, запрягти коняку, але Іван відмовився. Пішли пішки долиною, де колись, видно, були городи, далі пригорбком, мабуть, колишнім садом, бо тут ще і тепер стояли зрідка овочеві дерева, а потім занедбаними кущами, що, очевидно, колись звались парком. Праворуч видно село, за селом луги, що починали вже зеленіти.

Палац стоїть на найвищому місці, здалека виглядає мальовничо, зблизька жаско — повна руїна з проваленим дахом, ні вікон, ні дверей, оббиті стіни, обколупані колони і вже здалека виднів напис аршинними літерами: «Ми наш, ми новий мір пастроїм, кто бил нічєм, тот станєт всєм!». Іван заглянув до середини. Груз і кал. І тільки велика передня веранда з колонами виглядала парадно, — зверху до низу звисали довгі прапори, над фронтоном великий герб СССР і написи з обох боків: «Пролетарі всіх країн — єднайтеся!» і «Хай живе наша рідна партія — авангард людства! Хай живе наш мудрий друг і учитель товариш Сталін!».

Завкультвідділу заявив одразу, що тут відбуваються всенародні гулянки, мітинґи, чекав, видно, похвали, але новий директор нічого на це не відповів. Він був помітно невдоволений, курив мовчки, розглядав, міркував, м'язи його щелепів ворушилися.

Пішли далі «парком». Кілька кущів бузу, мабуть колишньої алеї, кілька сходин з двома мармуровими стовпами, збоку вгрузлий в землю оббитий кентавр з дуже витоптаною біля нього землею, кілька кривих стежок і знов невелика, колись, мабуть, гарна під ампір, будова з великими вікнами, широкою верандою і з написом при вході «Совхоз ҐПУ ім. Дзержінского. Культпропчасть».

Зайшли до будови. Ряд просторих, занедбаних кімнат. У головній, найпросторішій, з хмарою написів, плякатів, схем і портретів на стінах, стояли довгі столи з друкарською машинкою, барвами, клеєм, купами плякатового паперу і сиділи та трудилися двоє молодих людей. Один з них виписував заклик виконати на всі сто процентів весняну посівну кампанію, інший старанно малював величезну, на два метри, голову Сталіна, що приємно посміхалася.

В інших кімнатах мешкали самі робітники цього відділу, в одній лежали гори театрального реквізиту, в іншій стояли попід стінами полички з томиками зачитаних книжок, окремо на етажерці красувалися новенькі, тиснені золотом, масивні томи творів Леніна, на стінах рядочком, у певній черговості, висіли портрети всіх членів комінтерну і трохи осторонь висів портрет Шевченка з написом — «І мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, не забудьте пом'янути!».

Пара дальших кімнат були заняті дитячими, видно ще не вживаними, ліжками, а одна середня, овальна, з виходом на веранду в сад, пусткувала. З її стелі під час дощу, видно, тече, тому вона помережана дивовижними розводами.

Іван все це ретельно оглянув, попросив усіх присутніх, включно з художниками, зійтися у найбільшій кімнаті і сказав кілька слів:

— От що, товариші, — казав він. — У нашому розпорядженні дві з половиною тисячі гектарів доброї землі. Мене прислали сюди господарити на тій землі. Не знаю, як тут воно було до цього часу, але бачу, що тут нічого не робилось. Від сьогоднішнього дня, товариші, будемо працювати. Я ще не знаю, які робочі сили є в нашому розпорядженні, але що до вас тут присутніх, то ви, товаришу Копистенко, лишаєтесь далі бригадиром, ви, Кулябко, звільняєтесь з посади культпропу і призначаєтесь рахівником, а ви, молоді художники, покищо мені тут зовсім зайві. Якщо бажаєте — дістанете іншу роботу в радгоспі, якщо ні, то я вас звільняю з цим днем.

— Товаришу директоре, — проговорив Кулябко, і голос його дрижав. — Алеж нас сюди прислала партія. І рахівництва я не знаю.

На це Іван:

— В такому разі вертайтеся назад до партії і скажіть: радгоспові потрібний добрий рахівник, хай пришлють такого негайно.

— А якже посівна кампанія, яку ми розпочали? — перелякано питав Кулябко. — Сіяти треба! І так спізнилися.

— Як можете — прошу! — каже Іван. — А ви, Матвію, от що: ще сьогодні відправляйтесь в район і скажіть, що завтра тут мусить бути посівне зерно. Як не буде — говоритимуть зо мною. Також зараз оголосіть набір робочої сили — потрібно душ тридцять, але таких, що можуть орати і сіяти.

— Товаришу директоре! А як же з харчами для людей? — запитав Матвій.

— Зараз дійдемо і до харчів. Негайно розпочніть ремонт тракторів…

— Бракує частин, товаришу директоре.

— Негайно зробіть список чого бракує. Всі коні також на оранку. Маєте плян сівби? Негайно скласти! Хто з вас пише на машинці?

Один з присутніх зголосився. Іван почав диктувати. Пляни, кошториси, проекти. До пізнього вечора цокотіла машинка. А потім, зовсім пізно, Іван пішов до райуправи і довго, безрезультатно говорив телефоном з Києвом. І взагалі в районі не могли багато помогти. Харчів нема, реманенту нема, худоби нема, грошей нема…

Ні, так легко і просто це тут не піде, Іван це бачить. І не сповнились сподіванки Мар'яни, що цього року святкуватимуть Великдень всі разом дома, без турбот і клопотів. Уже першої ночі Іван розбудив опівночі Матвія і звелів приготовити йому підводу на станцію, а сам приліг у халупчині просто на голій лаві, підложивши під голову стосу плякатів, о п'ятій годині ранку він вже трясся візочком двадцять кілометрів до Богуслава, а о п'ятій вечора, вийшов з головного вокзалу Києва, добився телефонічного сполучення з начальником господарського відділу ҐПУ, якимсь Звєрєвим, і мав з ним «крупний разговор». Іван заявив одверто: в таких умовах і з такими засобами господарити годі. Все, що там зараз діється — не господарка, а безладдя. І тут треба або, або: або засоби і можливості господарити, або розвіяти все то з вітром.

Почувши цей тон, Звєрєв призначив Іванові побачення о восьмій годині в «Контіненталі». Іван прибув на секунду точно.

— Ви, здається, товаришу Морозе, не вдоволені нашим господарством? — почав одразу півжартом Звєрєв.

— Абсолютно! Скільки живу — не бачив більшого свинства. — Заглядаю в книги: засіяно десять десятин жита, дивлюсь на полі — п'ять. Те саме з пшеницею. Занесено до книг п'ять десятин конюшини — на ділі нічого. Ярові по книгах виконано на п'ятдесят відсотків — на ділі нема ще насіння. Орють кіньми — дві пари коней. На дві тисячі орних — зорано п'ятнадцять десятин, а це кінець квітня. Озиме наполовину вимерзло, поле під картоплю неоране взагалі, п'ятнадцять людей робочої сили і з того три чверті начальства. Їсти нема чого. Всі будови в руїнах, всі машини поламані. Може це по-вашому господарство, по-моєму — публічний дім, — сказав Іван поважно, твердо й незалежно.

Звєрєв зрозумів з першого слова, що перед ним людина іншого складу, ніж він тут призвичаївся бачити. З жартівливого тону перейшов на поважний.

— Щож, по-вашому, потрібно, щоб діло рушилось?

Іван досадно зідхнув.

— Поперше якісь господарські принципи, подруге — кредити, потрете — знаряддя, почетверте харчі. Я зрозумів, що весь той радгосп зданий на ласку райуправи. Все повинна дати райуправа. Звідки візьме все райуправа? Села перестали існувати. Вони тепер на карті СССР мертві точки. Не дістанете звичайного коня. Свині на розплід. Минулого року з промовами і прапорами пустили в рух два трактори. Півроку пізніше трактори поламалися, частин не знайшли, трактористи зникли, і добрі машини спокійно ржавіють під відкритим небом. Ну, знаєте… Соціалізм, то соціялізм, але треба і честь знати.

— Маєте конкретний плян роботи?

— Не один, а десять! — і Іван відразу подав свої проекти. Звєрєв, як побачив — ахнув.

— Ні, ні, ні! Не тут, не тут. Завтра. В управлінні.

— Завтра хочу бути в радгоспі, земля сохне, ще тиждень, і сівба проґавлена.

Звєрєв нашвидку проглянув цифри.

— Неможливо! Сто п'ятдесят тисяч?

— І це лиш частина потрібного, — вставив Іван.

— Відбудова палацу? Та ж палац відбудовано, я сам там був, — каже Звєрєв.

— Це значить ви були на веранді…

— На кий чорт нам ті палаци!

— Мова йшла про дитячий притулок.

— А! Притулок! Теж знайшлися сердолюбці!

— Не моє це діло. Я лиш вимагаю ствердження мого пляну і повної видачі всього потрібного. Окремо прошу для себе телефон і коня…

— Де візьмемо коней? — вже сердито питає Звєрєв.

— Де хочете. В заводі. В армії. Інакше не можна. Інакше повальний голод.

— Я предложу комісії… Я подумаю.

— Ні, товаришу Звєрєв. Не можу чекати на комісію, це мусить статися зараз, негайно.

— Я сам не маю права рішати.

— Хто ж має право?

— Комісія!

— Хто ж та комісія?

— Ви, товаришу Мороз, направду зависоко берете. Так можна і зірватися.

— Бо діло вимагає негайности.

— Що значить негайности! — гостріше промовив Звєрєв. — Що ми з вами приватні власники, що можемо самі рішати. Мусите знати, що це від нас не залежить.

— А від кого залежить? — запитав швидко Іван.

— Від Харкова, — відповів Звєрєв.

— Чорт бери, — промовив Іван і встав. — Вибачте, прошу хвилинку зачекати, — і пішов до телефонної будки. Звєрєв стривожений, неспокійний, напружений. Той куркуль його дійсно заскочив.

Іван довго не вертався. Потім вернувся.

— Ні, каже він, ви мусите покласти резолюцію тепер і без комісії, інакше завтра вранці я говорю не з Харковом, а з Москвою, ось тут маю сполучення. Маю на це уповноваження головного прокурора Михайлова. Я вимагатиму перевірки господарювання радгоспу і всієї системи взагалі. — Звєрєв підняв голову.

— Ого!

— Так, — каже Іван.

— Ви, товаришу, беретесь за гаряче.

— То вже побачимо. У відомстві ҐПУ двадцять дев'ять таких господарств і більшість з них в такому ж стані, як і це. Зрештою, що тут дебати…

— Гарячий! Ой, гарячий! Вам би не Мошнами, а Донбасом рядити! Вип'ємо, чи що? Кельнер — пляшку! Що їсте? Тут, між іншим, справжня наша ковбаса є! Ваш сіятельний протектор граф мав рацію, коли радив: Мороза б вам! Той би вам показав. Алеж зрозумійте, товаришу Мороз, що я сам тут в ресторані рішати ніяк не можу… І не смію! Є певний порядок. Не можу вносити хаос. Ми не безплянове капіталістичне господарство — захотів — зробив, і ніхто тобі не мішає. Ми все таки соціялізм! І не слід вам надто дуже задиратися. Навіщо? Там, — і він вказав в небо, — знають краще. Політбюро, начальство, уряди!

Прийшла і пляшка, і ковбаса. Говорили. Біля одинадцятої Іван лишив «Контіненталь».

Другого ранку о восьмій годині Іван вже був в господарському відділі ҐПУ на вулиця 25 Жовтня. Чекав на того ж Звєрєва. Минає година, друга, а Звєрєва нема. Пізніше йому сказали, що Звєрєва нема, що він мусів нагло виїхати на якусь інспекцію. Іван лютує, чому ж він не сказав йому того вчора, звертається до заступника Звєрєва, товариша Зінченка, але той нічого рішати не може. Іван радиться телефоном з Петровим. Той радить йому все таки звернутись до Москви. І навіть дає згоду сполучити його з відповідними урядами, лише треба почекати. Як довго чекати? Години дві-три. Іван погоджується.

Тим часом він пробує нав'язати контакти з заводами Києва відносно частин трактора. Дарма. Його трактори походять з Харкова, і там треба шукати частин до них. Зрештою, на це треба окремого розпорядження госпвідділу ҐПУ.

По обіді о другій годині раптом з'явився Звєрєв. На Іванів запит, що робити, лише відповів, що він сам ще не знає, що в нього не один цей радгосп, а його справу він передасть на розгляд господарській комісії. Іван мусить чекати. Між іншим Звєрєв не радить Іванові аж надто переоцінювати свої можливості, а краще терпеливо чекати рішення.

Але Іван не хоче чекати. Він, зрештою, знає, що це значить — чекати. Це значить довге, марудне товчення води в ступі і врешті, хто зна, з якими наслідками. Він нічого не перечить, але вже за годину його повідомив Петров, що сполучення з Москвою готове.

Звєрєв бачить, що з цим новим гостем не легко розв'язатись, кличе його до свого кабінету і пропонує полагодження справи пів-на-пів. Чи Іван був би таким вдоволений? Ні, Іван не вдоволений, але тим часом погоджується, бо Москва сказала також чекати, а весна не чекає. Іван лише вимагає, щоб обіцяні достави були зроблені негайно. Звєрєв обіцяє виконати все протягом найближчого тижня.

З цим Іван від'їхав.

Рання весна була холодна. Зелено зробилось по ярах, по балках, по степах. У Мошнах розгорілось діло. Пішла скрізь чутка, що там за трудодень дають півкіла зерна. З усіх околиць потягнулись робочі руки. У полі, у канцелярії, у стайнях, у майстернях робота. Ділять, орють, сіють, садять, полють, плянують.

Іван дістав свого коня, і тепер він весь час у сідлі. Радгосп прийняв зовсім інший вигляд. З культпропу зроблено контору, плякати забуто, політруків відправлено назад до партії. Все більше з'являлось різного тягла, все більше й більше корів і свиней. Купували, де могли і як могли. Бракувало кредитів. Іван позичав на власну руку, входив в ділові стосунки з іншими радгоспами, з шкільними господарствами, з окремими людьми, якщо такі десь появлялися. Як тільки скінчилася перша сівба, всі сили кинуто на ремонт. Вичищались грузи, крились дахи, прочищались доріжки, підстригались дерева, садились квіти. Цілі валки матеріялів потягнулись до радгоспу — збіжжя, солома, дерево, молодий висад, знаряддя. Іван ненаситний для нього нема забагато, все скуповує, все тягне.

І кухню достотно змінили, звели піддашшя вмурували котли, поставили столи. Тільки вариво не зміг змінити — все кандьор та кандьор пшоняний та баланда гречана. Найбільша Іванова журба, якій годі зарадити.

Соковитий, яскравий, соняшний ранок, гомонять навіжено жайворонки, б'є зозуля, Іван мчить через парк, через город, через поля на своєму каштановому, що дістав у військових. На кожній ділянці люди. Рухаються кволо, повільно, іноді сидять чи лежать. Побачать директора — швидше зводяться, швидше рухають руками.

— Добридень дівки! І що ж це ви не співаєте?

— Нас колись, товаришу директор, вчили такої байки: «і кому же в ум пойдьот на желудок пєть голодний».

— Ти, бачу, вчена!

— Вчена та недовчена — відповідає красуня.

Іван мчить далі. Ось трактористи заорюють лисини в житі, що вимерзли. Жито нерівне, підніжжя заросле дерном.

— Здоров, Сидоре! Ну, як іде?

— Йде то йде, а от що махорки катма… Вмираю, товаришу директор!

— Не вмреш, не вмреш, а махорка буде. — Іван далі стрибає через поле люцерни до картоплиська. Тут найбільше люду — босі, в полотняному, мовчазні. — І це ви сьогодні стільки втяли? Федоро! Ой, не пущу Ониська на вишки. Затям!

— Мені тепер не до Ониська.

— Ну, розпустила нюні. А ще й Семенова дочка! — Іван скаче далі. Буряки, капуста, соняшники, кукурудза, мак. І скрізь рух.

По полях засюрчав сюрчок. Обід. З усіх усюдів змійками в'ються разочки людей в напрямку двору.

— Ей, Оксано! Чого дзьоба повісила? — гомонить невгомонний Гнат, Куркулем званий. Залишаяні щоки, порепані губи, обвітрений чуб. Тягне його «отут в бебехах та ще під печінкою», але й до Оксани десь там тягне.

За Оксану говорить Малашка — єдина ще тут «бой-дівка».

— Вона, бач, хвалиться: поснідала либонь росою Божою, вітриком закусила, сонечком запила.

— А, баланди поїсть і все загоїться. Сьогодні жижавка!

— Ти б, Гнате, язичка тримав — вилетить.

— То він, бач, листя вишневого накурився, мозок вчадів.

— Ну, ви там недоторки, а думав котрусь для ночі виберу…

Заспівав Гнат хрипло з останніх сил. На широкому, зеленому дворі стоять довгими хвостами, одно біля одного, дівчата й хлопці, у кожного якась посудина. На кількох стовпах піддашшя, крите старою, поржавілою бляхою, велечезний відкритий котел парує на підмурівці, міцна, з позакачуваними рукавами і підтиканою спідницею, завкухні Параска, дерев'яним черпаком наливає кожному миску зеленої юшки з молодої кропивки. Тут же побіч менший котел з кашею і великий стіл з горою накраяного, чорного хліба. Черпак баланди, ложка гречаної каши, окраєць хліба.

— Ви б, Параско, змилувались та вкинули до тієї баланди хоч якого кота.

— Або хоч яку ворону.

— А ви такі бистрі, то зловіть. І вкину, — говорить Параска.

— Лийте, лийте. Для мене відерце баланди і пузо повне. А може б так вареничків… Та із сметанкою…

— заспівав котрийсь.

— Лийте, лийте! Не задержуй поїзда!

— Ееех! — зідхає в голос дядько Свирид.

— Тільки, Свириде, без політики. Тільки без політики!

Беруть і відходять, беруть і відходять, розсідаються біля стола, на траві, на колоді, брязкають мисочки, черепи, риночки, бляшанки. Поївши, кожне миє в кориті свій посуд. Тракторист Сидір, що його вельми вченим визнають, бо книги всілякі вичитує та на скрипці польку підпідьомкає, тай галстуха попід шию крутить… Зараз він в комбінезоні засмальцьованім та й руки в оливі… Так той самий Сидір підсунувся до Гната, що лине пузом до неба, з руками під потилицею, а очі, мов у кота, зажмурені, і канючить:

— Вишню ще маєш?

— Ууум! — бурчить крізь сон Гнат.

— Вииишні дай! Тягне!

— Не витягне… Ти ж тракторист. Махри домагайся.

— Не дають.

— То бий по трактору… ууум! Ууум!

— гуде Гнат і одразу засипає.

Довкруги розкидані по траві голі, брудні, засмаглі жіночі ноги, худі зашльогані обличчя. Там то там димок виринає, і курці зсовуються в такі місця, мов таргани до кришки хліба. Вилинялий, подібний на мощі печерського угодника, дядько з сивастою, коротко стриженою, вивітреною бородою, наполегливо дивиться в рот сусідові, що в ньому стирчить шматок згорненого, жовтого паперу. Засохлі його уста самі по собі плямкають.

— Дай, слух, разок…

— На! Тягни! — Угодник печерський з побожністю переймає за чубок бичка і жадібно його смокче. Інший знову гризе чубук люльки — листям, ватою, корою набиває, дим, мов з димаря, валить, гострим чадом несе… І розмовляє з сусідом Греком Дмитром з Решіток…

— Та в нього ж… У Мороза… Бувало: сало вам, отаке в долоню, старе, залежане, пампушки з часником… Гладишка кислого молока… А прийдеш увечорі, так хрест святий, що не брешу: миска отака вареників, що їйбогу, їси, їси, черево тріщить, а ти їси… На сніп жали… Сім йому — восьмий собі… Нажнеш копу. Дев'ять з половиною собі, а сніп дванадцять хунтів… От і щитай. А тут півхунта… — додає по хвилині перерви. Дмитро Грек мовчить. Все мовчить. Босі ноги стирчать догори. Чути хропіння. Від стріхи до стріхи шпарко прошмигують горобці, за городами у синяві над луками кружляють лелеки.

І враз від конюшні сюрчок.

— Дайош! Дайош! — гукає бригадир. Босі ноги поволі ворушаться, голови поволі підводяться. Дівчата розпростують спідниці… І знову по розлогих полях у ясному леготі сонця вештаються темні точки. Лелеки далі кружляють в глибокій синяві.

Іван росте вгору — така вість пішла про нього довкруги. На всі засідання до області кличуть, думки про все питають, до Києва раз-по-раз викликають, і до преси пішло, і в Москві вже знають. А тут довкруги дивне твориться, села на корню висихають, знов хвилею пройшла чистка, на цей раз не петлюрівців, не білих, не троцкістів, а бригадирів, райкомів, комсомольців. Впали й такі спілі груші, як перший з перших стражів революції великого жовтня Мишко Калиниченко. Вість про це кривавою плямою відбилася довкруги, кажуть, за ним давно назирці ходили, бачили совість його, як ніч темну, а то враз до попа пішов, навколішки впав, руки здіймав, рясу брудну і драну цілував, — спасіть, отче, бо гине жива душа!

— Така, бачте, плянета на нього найшла. І забрали непокаяну душу, а коли спитали чи правда, що в попа був — вдарився в груди: — Був не був, а беріть! Готов, братці! Віддаю себе на поруганіє.

Не дуже за ним, за Мишком, плакали, а Параска Кудирлиха так та прилюдно христилася та до самого неба співала:

— Ой, дійшли мої та молитвоньки та до самого Господонька… Та до матінки Цариці нашої небесної — ой, дійшли! А Господонько наш святий та не прийде києм карати, сам ти, глюципере проклятий, руку на себе положиш, прийдуть по тебе такі ж головорізи, як і ти сам, і не стане по вас сліду людського, а діткам та внукам переказуватимуть, які то ви на цій землі грішній та діла творили — Ироди ви западющі!

Був тільки вельми пильний страж чистоти лінії Позняков Лаврентій — начґепеу Канева.

— Ото сволоч! — казали про нього. Той, кажуть, рішився весь «намул буржуазії геть до дна вичистити, всі рештки контрреволюції залізною мітлою пролетаріяту вимести. Всі вони тут — кулачня проклята! Я, каже, й до самого Мороза доберуся». Морозові про нього нишком шепнули, — бережись, мовляв, має гострі зуби, двадцять п'ять райпродкомів зняв, комсомолію прочесав, Мишка загнав, це він і Мар'яну тоді забрав і до газет велів писати. Сучому синові Морозові не бути на біл-світі!

А тут, дивись, зірвалось і ще як зірвалось. Підло зірвалось. Мороз вернувся та ще й як вернувся. Найвище начальство до нього прибуло. Позняков пустив назирцем своїх гінчаків, а ті сповістили, що найвище начальство з Морозом за панібрата. А тут ще той самий Мороз його приятеля, бувшого податкового інспектора Максимовича, можна сказати, просто на вулицю викинув. А той же Максимович, як не кажи, а перший з перших у революціях був, страйки робив, на всіх фронтах кров проливав, за совєтськой власті, правда, не був як слід відзначений, але чесно про все Познякову доносив, та й синок його тими ж справами промишляв і ту славетну статейку до Комсомольської Правди на Мороза сотворив… І той Мороз, одного гарного вечора, приходить до заслуженого громадянина і просто заявляє, що той має, протягом найкоротшого часу, з хати вибратись. І при тому курить спокійно цигарку «Труд» і зовсім не слухає виправдань заслуженого… Заслужений, розуміється, по начальству, як же так, мовляв?

— У мене фронтові ордена, заслуги, сам, — хотів сказати Троцький, але схаменувся, — Ворошилов, руку мені подавав. Позняков, розуміється в Київ, донос, рапорт, але поки прийшла відповідь, заслужений, разом із жінкою, сином і всіма «кроватями» сидів прекрасно на вулиці. Бились громи, метались блискавки. Не помогло. Нічого не помогло.

Позняков почуває себе ображеним кровно. Як? Його? Познякова? Найвірнішого? І руского? Настоящего? Але й він враз, невідомо з яких причин, замовк. Позняков мовчав, клято мовчав, зціпивши зуби мовчав. І яка шкода, що той Мороз та вийшов з-під його безпосередньої влади.

А Іван все це гаразд знає, світ не без добрих людей, слухав, терпів, міркував. Знав, що це паскудне нагноєння, його ворог номер один і краще б від нього позбутися, але мало мав на це часу, а ще менше яких будь причин і можливостей.

Та одного разу до Іванової контори гість цікавий заблукав, що Мелетієм Федоренком назвався, мовляв, хоче з самим директором, в «дискретних ділах», говорити. Директора нема, він у полі, Федоренко мусів чекати. Це був гарний день. Федоренко сидів на веранді, дивиться на доріжку, рожами і жасміном висаджену, і, мабуть, пригадує собі часи, коли він із своїми молодцями громив цей маєток, цей замок, нищив проклятих буржуїв, визволяв працюючий народ. Враз на доріжці вершник з'явився, їхав чвалом, під'їхав до веранди, сплигнув з коня, повіддя на гак закинув, весь загорілий, сорочка розхрістана, рейтузи підшиті шкірою, кінь мокрий, тяжко дихає, пирхає носом…

Федоренко здаля відчув, хто це може бути і встав. Іван увійшов на веранду, взявся за клямку, Федоренко його зупинив.

— Як ви, кажете, зветесь? — перепитує Іван. — А! Федоренко! З Таганчі! Знаю, знаю, як не знати. Чим можу служити?

— Шукаю занятія-служби, — казав Федоренко і стояв на витяжку, як і слід героєві Перекопу. На грудях у нього орден.

— А що ж ви можете? — швидко питає Іван і квапиться йти.

— Я всьо могу, заявляє Федоренко.

Іван швидко скинув оком на Федоренка, і в нього з'явилась думка:

— У нас не все, а щось треба могти, — каже він. — Потрібуємо охорони радгоспу.

— Так ето ж по нашей часті, — зрадів Федоренко.

— Тільки тут у нас строго. Майно державне. Один недогляд, і башка геть. До того мушу мати про вас опінію.

— У мене ордени. Я чесно служив революції.

— Не досить… Якесь начальство мусить за вас ручити. До побачення! — і Іван пішов до контори. По дорозі він кинув: — Зайдіть за пару днів.

За пару днів Федоренко з'явився.

— Знаєш що, Федоренко, — почав Іван. — Питав я за тебе райначкома ҐПУ Познякова. Той говорить, що ти пропойця і конокрад. Совєтське господарство вимагає людей чесних.

Федоренко стає багряним, губи під вусом грізно дрогнули.

— Хто той Позняков, разпрасукин він син такий! У мене орден Леніна на груді! — і він люто вдаряє кулаком по ордену. — Я з ним в суд!

— Чекай з судом, — каже Іван. — А що, як Позняков тебе не злякається, він же і не таких напевно бачив… Я тебе приймаю. Я тобі вірю. Понятно?

— Зовсім понятно! — викрикнув захоплено, щиро, безпосередньо Федоренко і зрадів неймовірно.

— Я вам, товариш директор, сердечно благодарю, а з тим ми ще розщитаємось при першій получці!

Іван взяв Федоренка, мав підозру, що його підіслано партією, але сексот не сексот, а діло ділом. Він покликав до себе кращого робітника, молодшого Корнієнка — хлопця зручного, рослого і вродливого.

— Слухай, — каже, — ти Василю! Дістанеш два кіла зерна, але мусиш окрему службу виконувати. Мусиш пильно стежити за тим новим охоронником… Як день так ніч. Куди йде, що робить, з ким зустрічається. Тільки того… обережно. Не впади в око. І все донось мені. Зрозуміло?

Корнієнкові таке завдання не дуже подобається, він погоджується, але не охоче. Іван це помічає:

— Я, розуміється, тебе не силую. Хочеш то хочеш, а ні, то ні… — Корнієнко згодився. Іванові той хлопець давно впав в око, і він йому подобається.

А бувши в Каневі, Іван зайшов до Познякова. Знаходить того на підпитку, щось йому, видно, не все гаразд.

— От ви не радили мені Федоренка, а по-моєму він нічого. — Позняков либонь має на це свою думку, але в даному випадку не вважає за потрібне її висловлювати. — І я його взяв — продовжує Іван.

— Знаю, знаю, — говорить протяжно Позняков, пропонує Іванові цигарку. — Сідайте! — Іван бере цигарку і сідає.

— Все таки, як не кажіть, а герой революції, — веде своє Іван.

— Від коли це ви, Іване Григоровичу, набрались пошани до героїв революції? — питає поволі Позняков.

— Розуміється, я тут діло сторона, — каже Іван. — Не підійде — нажену.

— І що ж він має у вас робити? — питає Позняков, а в голосі чути іронію.

— Стражем державного майна зробив, — каже Іван.

— Злодія, стражем майна, — тягне своє Позняков.

— Ваше зауваження не позбавлене ефекту, але бувають умовності, коли і такі натури можуть вважатися героями і носити ордени, — каже, так само з ноткою іронії, Іван.

— Час таких умовностей за нами, — каже повільно і спокійно Позняков. — Тепер такими героями підтираються. Хіба вам не понятно, що період революції мусить нарешті забутися?

— Мені то понятно, — каже так само спокійно Іван, — а от вам не зовсім понятно. — Позняков, видно, не чекав такої відповіді, підняв голову і строго подивився на Івана. Іван видержав павзу.

— Цікаво, — каже здивовано Позняков.

— Вам очевидно здається, що революцію можна зупинити приказом, — продовжує свою думку Іван.

— Да! Приказом! — викрикує Позняков і пристукує кулаком по столі. — Де нема свідомости — приказ!

— Хто має приказувать, — говорить Іван, його ці питання засадничо не так і цікавлять, він лише сів викурить цигарку. Позняков зовсім збентежений, але швидко знаходиться.

— Ми! Партія!

— Правильно, — каже Іван. — Я цього й чекав. Хто ми? Партія. Хто партія? Ми. А коли партія, замість діла, робить далі революцію.

— Молчать! — виривається в Познякова. — Ви забуваєтесь! — крикнув той на ціле горло і став червоним.

На Івана це не зробило враження, сидів далі зовсім спокійно і стрясав на килим попіл цигарки. І коли звуки викрику дещо вщухли, він спокійно промовив:

— Да! Бачу, приказувать умієте. У вас і голос підходящий. Вам би полком командувать, товаришу Позняков. Ви, видно, розминулись з покликанням, зрештою наша країна завжди на приказах трималася, а тому ви і тут на місці. А щодо Федоренка, то це ваш чоловік і дали мені його ваші люди, а мене за язика тягнете. Товаришу Позняков! Заявляю: ця тактика не робить на мене враження, я вже подав рапорт, що ви вмішуєтесь не в свої справи і перешкоджаєте будувати господарство.

— Рапорт? — вирвалось у Познякова.

— Так, рапорт, — каже Іван.

— На мене? — викрикнув Позняков.

— Так, на вас! І раджу вам не кричать! — враз підніс голос Іван. — Бачив не таких звірів і не лякався, надіюсь, що й на цей раз обійдеться без переляку. До побачення! — сказав він, кинув цигарку в куток на підлогу і вийшов.

Після того Іван спокійно сів на коня і спокійно від'їхав. Весь остаток дня провів дома, в Каневі, з Мар'яною, з Вірочкою, з своїми. Сидів на малому городчику, що був колись квітником, а тепер грядками буряків, цибулі та картоплі, бавився з Вірочкою, говорив з Миколою Степановичем про медицину, про вплив соняшних плям на нерви. Увечорі вся родина, під кущем бузу, пила чай, весело гомоніли. Об одинадцятій пішли спати, а о четвертій ранку Іван встав, швидко поголився, умився, одягнувся, сів на коня і від'їхав.

Ще не сходило сонце, містечко спало, свіжий туман здіймався від ріки. Іван прямує через Михайлівну, через Гуту Кошенську, через Софіївку. Все лісовими стежками на тракт до Мошен. Ліс пахне свіжим і гомонить птаством. Навмисне вибирає цю путь, оминає села, що на очах вростають у бур'ян і гнітять сумління. А коли вривається на радгоспне подвір'я, все там ожива і б'є ритмом життя. Де дівся настрій пустки, крик плякатний, дух могильний. Іван швидко дає накази, снідає, приймає відвідувачів.

Цього ранку Іван першого прийняв Корнієнка.

— Ну, як там, Василю, наші справи? — запитав Іван.

— Та, ніби нічого… Федоренко знов їздив уночі до Канева, — каже Корнієнко.

— А звідки знаєш, що до Канева? — питає Іван.

— Знаю. Наші хлопці його там бачили, та й сам хвалився, по табак, мовляв, їздив і махорку хлопцям давав, ось і мені дав. Вам, каже, шеф не дає, так майте від мене. Шеф, каже, дістав на вас махорку, але продав кооперативі…

— Ну, а що ще? — питає Іван.

— Більше нічого, товаришу директор.

— А що він тепер робить?

— Зараз спить в курені. Зійшовся з Пріською і там з нею живе…

— А що це за Пріська така? — питає Іван.

— Пріська, дячиха, Єфросінія Акакієвна, що з Байбузи…

— Доярка? — питає Іван.

— Та сама, — каже Корнієнко.

— Добре. Ти ту Пріську якось направ до мене та не сам направ, а скажи комусь… А тепер можеш іти.

Потім приймав інших, а між ними бриґадира Матвія, бухгальтера Калача. Коли Матвій відходив, Іван між іншим сказав:

— Скажіть там Федоренкові, щоб він зараз прийшов до мене. Він там спить в курені між соняшниками. Хай прийде зараз, негайно… — Матвій вийшов, Іван переглядав з бухгальтером книги.

Незабаром увійшов Федоренко, був дуже заспаний, розбитий. Бухгальтер вийшов.

— Сідай, — каже Іван байдуже і дивиться в книги. Федоренко сідає, чухається, сопе, виймає махорку, закурює.

— Не зволите часом? — звертається до Івана і подає корінці.

— Закурю, — каже Іван, далі дивиться в книги, робить помітки.

Потім усе те відкладає, згортає з грубого, сірого паперу махорчану цигарку і між тим говорить:

— От, що Федоренко… Я тебе прийняв… Дав тобі відповідну роботу… Але вчора бачив Познякова, і він невдоволений. Навіщо, каже, дали злодієві таку роботу. Для нього, каже, вистачило б свинюшника…

Федоренко враз зривається.

— Він назвав мене злодієм?

Іван не відповідає на питання, веде своє.

— А я, кажу, як же так: герой революції, орден… А він мені: такими героями тепер підтираються.

— Він це сказав? — викручує Федоренко.

Іван і на це не дає відповіді.

— І що ж мені залишається? Свинюшник не свинюшник, це для тебе ніяк не підходить, але до корів мушу тебе дати. Будеш чистити коровник. Коня свого віддай Матвієві…

— Він назвав мене злодієм? — викрикує далі Федоренко.

— Йому це краще видно, він начальство, а ми зобов'язані начальству вірити, — каже Іван поважно і строго. — Можеш іти. Ага! Стій! Де-де ти береш махорку? Може скажеш — пошлю, щоб дали нашим робітникам…

— Ах, дайте мені спокій, — каже Федоренко.

— Тут нема місця для спокою, — говорить Іван. — Кажи, звідки маєш махорку, інакше буде погано…

— Та в Мошнах… В кооперативі дістав дві пачки… — каже Федоренко.

— Добре, — кидає Іван. — А ти зразу ж до роботи. У нас гулять не полагається… Я туди загляну… Йди!

Федоренко вийшов, Іван приймає далі людей, але згодом з шумом вривається знов Федоренко і жадає розмови з Іваном.

— Опісля… Зараз немає часу, — каже Іван. Федоренко не відходить. — Може ти не хочеш у нас взагалі бути? — питає Іван. — Тоді я скажу…

— Ні. Я хочу бути, але…

— Марш! — каже Іван. — Після поговоримо. Увечорі. — Федоренко пішов. Іван кінчає прийняття, йому ще треба йти оглянути прислані матеріяли, але ось кажуть, що тут ще дід якийсь хоче його бачити. — Ніяких дідів, — каже Іван і виходить в коридор. І враз перед ним падає навколішки обідране, кволе єство, загорнене в лахміття, голова розпатлана, неприкрита, ноги босі, в багні.

— Іванчику! Голубчику! Вислухай мене! — зойкнув дід, і Іван впізнав Мишкового батька Івана. — Погибаємо! З хати викинули… І ніхто не приймає… Під плотом дохнемо — змилуйся хоч ти, прости нас, Іване! Не за себе благаю… За ту Ганну невістку…

Іван на хвилину зупинився, глянув, подумав.

— Для вас, дядьку, немає роботи, а…

— Іва… — зойкнув дід, полетів сторч головою на підлогу, і лежав непритомно. Іван швидко ввійшов до канцелярії, звелів бухгальтерові винести старого, щось дати йому їсти і, як можна, десь його примістити. Після того сів на коня і від'їхав.

Кілька днів Іван нікого не приймає, каже всіх гнати, при вході до радгоспу вивісили таблицю, що ніякої роботи в радгоспі ім. Дзержинського немає. Цілими ночами в його кабінеті видно світло. Іноді серед дня сідає на коня і кудись їде. Його бачать в різних місцях, вниз по Ольшанці, в Байбузі, на Росі, на багнах в Будищах і ген туди до Дніпра. В середині липня він скликав на нараду бригадирів, бухгальтера і коротко повідомив:

— Ми тепер маємо можливість піднести поживність харчів нашій робочій силі, як людям так і худобі. Мені доносять, що крадуть. За крадіж харчів буду драть шкуру. За все відповідає головний бригадир Матвій Іванович. До нас весь час звертаються за роботою, а роботи нема. Працездібність нашої робочої сили дуже низька. За останній час нам вдалося піднести видайність праці нашого робітника приблизно на тридцять відсотків, але все це в порівнянні до прийнятої норми рівняється п'ятдесяти відсоткам. Причини нам відомі: передусім брак відповідного харчування. Брак підсобної техніки, брак мешкань і одягу. Бракує матеріялів — дощок, цегли, скла, черепиці, фарб. Не вистачає возів, плугів, навіть кіс, навіть звичайних серпів, ані підків для коней. Кухня не має відер, горшків. Канцелярія не має паперу, навіть олівців, навіть чорнила. В такому стані багато не зробиш, але це не значить, що ми повинні з цим погодитись. Ось перед мною кілька проектів поширення нашого діла. Нам потрібна цегла, черепиця. Проектую отам біля Байбузи закласти цегельню. Там добра глина, і Матвій Іванович має підшукати відповідне місце. Нам потрібний млин, а головне нам потрібна електрика. Я підшукав на Росі зручне місце, ми збудуємо млин і поставимо гідродинамку. У нас тут прекрасний камінь, можемо відкрити каменярні. Ми будемо палити вапно і копати торф. Для всього того нам буде потрібно не менше як чотириста душ робочої сили. Кошторис підприємств у мене готовий, і сьогодні вночі я їду до Києва.

І він дійсно тієї ночі від'їхав. Барився кілька днів. Вернувся обвантажений великою течкою, повною паперів, проб, зразків. Поспіхом заскочив додому, обняв своїх, побавився з Вірочкою, оповів про Петра, про Василя… і до діла. З Києва прибуває велика комісія, що на місці має перевірити Іванові проєкти. Іван квапиться все підготовити, а між тим поробити деякі заходи, щоб наслідки комісії були успішними. Між тими заходами виник, так званий, проект «поросьонків». Радгоспні свиноматки почали стріляти і Іван шепнув бухгальтерові не конче стисло триматись статистики народжень свинячого населення. Певну кількість з того можна вжити на посилення радгоспної кухні, а певну решту на презенти певним особам, від яких можуть залежати певні рішення. Узято на облік директорів, прокурорів, начальників, навіть горезвісного Звєрєва не обійдено. Заїжджаючи до Звєрєва востаннє, Іван, між іншим, підніс йому пару кілограмів шинки свіжої з «першого збору на пробу». Звєрєв був приємно зворушений, не забув зазначити, що в Москві про Івана найкращої думки і обіцяв приїхати разом із комісією в справі Іванових проектів.

І така комісія прибула, по колгоспних полях завештались різні люди в грізних уніформах, у великій канцелярії колишнього культпропу відбувся обід з промовами. Іван, відповідаючи, ще раз вияснював, пояснював, доказував, переконував. Він весь з ніг до голови озброєний цифрами і все то точно, виразно, конкретно.

І що ж лишилося для комісії, як не признати за Іваном рації. До всього пущено в рух «поросьоночки». Це вже остаточно справу вияснило, неясностей більше ніяких. Іванові пляни «цілком і повністю» одобрені. Лишається тільки слово за Москвою.

А незабаром до радгоспу наспіло і повне устаткування. Кілька сокир, та пилок, та молотів, та бляхи, та кілька скринь цвяхів, та певна кількість сільськогосподарського знаряддя. І навіть п'ятдесят пар взуття… І навіть двісті метрів ситцю… В кухонних котлах з'явилися золоті кружальця жирів і врядигоди запах якогось м'яса. Про це подбали радгоспні свиноматки та радгоспний город… Робоча Іванова сила піднесла голову, а з нею також Іван. Він тепер пан над панами, і приступу до нього вже нема.

І одного таки дня видавали взуття-черевики і той ситець з дрібним синім горошком. Праздників-праздник і торжество із торжеств. Примірювали без кінця, все то ноги великі, то ноги малі, а руки тремтять, а очі горять, а що як не хватить… А одна ось красуня біжить і криком ґвалтує: рятуйте, кричить. Дали їй черевики, стільки втіхи було і на ногу до пасу, та забула на радощах обидва поміряти. А там візьми та приглянься, а вони обидва на одну ногу. Ой, же, людоньки, хто в Бога вірує — рятуйте! Пішли шукать та питать — нічого не випитали, кажуть їй залишити, пішлють на фабрику, заміняють… Але так та фабрика вельми далеко і дорога така непевна… Судили та радили — може який майстер на місці знайдеться, що горю пособить. На цьому справу й залишили.

І ситець також давали, кожному по три метри точно різали… І хлопцям, і дівкам. Дівки не можуть заховати сліз радости, а хлопці…

— Що ж ти, Гнате, з ситцем? — пита один одного.

— Та що? Передника пошию.

— А як же буде з задом?

— Для вигоди. Щоб легше було цілувати…

Та радість не довго триває, все, видно, має свої межі. Дуже скоро «робоча Іванова сила», одно по одному, почали приносити своє взуття та показувати Іванові.

— Та, їй-богу — раз тільки взув, пройшовсь по сухому, а ось підошва відлітає…

— Та прибий собі — що ти пан великий, — кажуть пошкодженому.

— Прибий, прибий. А чим приб'єш? А в іншого та сама пригода з закаблуком, а ще в іншої шкура одразу порепалась, либонь, перепалена чи яка лиха година…

І так воно якось скоїлось, що Перша Київська ім. Кагановича фабрика взуття, що на Куренівці, ганебно провалилась при першому іспиті, а Іванова «робоча сила» далі лишається при своєму, тобто при босих своїх ногах.

А з ситцем також морока. Матерія начебто й нічого, так пошить ніде. Кравчинь, хоч забий, на лікарство, не знайдеш, та й ниток нема. Декому ще пощастило, але більшість ходить та журиться, та ситець при собі, щоб не вкрали бува, носить. В кооперативах ні ниток, ні ґудзиків, кажуть «подбросют скоро». Ясно, «подбросют», та скільки років чекати?

Але все таки згодом усі дівчата у вихідний день убрались у білий ситець з синеньким горошком. Така вам, кажу, краса, що очі вбирає. Сидір, отой на всі руки майстер, балалайку роздобув і як тільки затринькав «польку-ойру» — все в танець валом перед верандою пішло. А Іван хоч як ненавидить плякати, все таки не перечив, коли культпроп з партії вивісив полотнище на три метри завдовжки з написом: «Комунізм — семафор в майбутнє». Пізніше хлопці викрали цей плякат, перефарбували в цибулі і пошили штани. Найгірше було з тими літерами, ніяк не хотіли забарвлюватись, така впертість… Але згодом і те пішло.

А Іван набув нові клопоти, — суди з фабриками. Коли б то саме взуття і ситець… А тож все самий невжиток. Навіть жниварку прийшлось ковалям доробляти. Коси просто з бляхи. Дивна містерія творилась з цвяхами. Замовив їх чимало — продукт потрібний… Навкруги цвяха свічкою не знайти. Аж ось приходить майстер Микита Кит до канцелярії і фокуси показує…

— Дивіться, — каже, — яку силоньку багатирську маю… — і гне ті славні цвяхи, як захочеться — раз в кільце, раз знов в якийсь знак запиту. А скло все криве — й півзелене прийшло. Для бараків — «робочої сили» ясно вистачить, та все таки, як же так. Дивишся через нього на корову, а та починає витягатися… Не годиться.

І так геть усе чисто. Навіщо вже олівці, що в Слав'янську замовлені, та й ті погнуті і криві прийшли. А що вже папір, то просто сором один. Невідомо, чим на ньому писати — тріскою чи квачем, чорнило в плями розливається, а перо щохвилини витирати доводиться. А тут тієї писанини — ордери, заяви, виписки, прописки, перепустки, командировки, пляни, відчити, рапорти, кошториси… Паперу, паперу й паперу, а папір ісваша. Звели підрахунки — сімдесят відсотків браку… Іван все те звісно до суду, але що тут суд? Кого судитимеш? Самого себе? Цеж все наше, товариші, радянське… І що з того, що якісь там портрети з стін полетять. На їх місце повісять інші. На цвяхи таке не впливає.

В радгоспі ім. Дзержинського рух великий. Прибули перші інженери. Міряють, витичують, креслять на землі і на папері. В конторі вже брак місця. Прийшлося і Івана потиснути, його величний кабінет обернувся в майстерню. Сам Іван перенісся в ту задню, круглу з верандою кімнату. Він там і приймає, і їсть, і спить. У нього цілі ночі світиться, двері в «парк» відкриті і нетлі роями кружляють над його головою. Крім всього, він собі револьвера завів, а причиною до того був такий випадок. Одного пізнього вечора ввірвався до нього Федоренко — обідраний, брудний, п'яний як ніч, обличчя перекорчене.

— Що, — реве, — тут за буржуазія така розвелася! Ми кров свою проливали! Далой! Я місяцями не можу баріна бачити — я з Троцьким отак в глаза говорив, а тут мені Мороз найшовся! Не желаю в коров'ячому пометі жити! Дайош… — Іван спокійно встав, підійшов до Федоренка, подивився на того бистро… Федоренко урвав на слові, очі його криваві, подивився на Івана люто і враз кинувся на нього. Іван схопив Федоренка за барки і з усього розмаху тарахнув його кулаком у щелепу. Федоренко похитнувся і бубухнув на підлогу. Іван схопив його за комір, виволік на веранду і викинув в темряву парку. Потім зачинив за собою двері.

Другої чи третьої ночі скляні двері і одно вікно Іванової круглої кімнати посипались, а до Івана на стіл гепнула чимала каменюка. Іван вибіг на двір, але було скрізь темно і тихо. Після того Федоренко зник. Доярка Пріська лише сказала, що дуже кляв і не так Івана, як Познякова. Він, казав, сукин син, дав мені государственну службу нести, а тут мене в гній… Я, каже, рапорти здаю государству… І все, каже, пив та пив і хто зна звідки брав ту горілку. Мав, каже, зовсім розбиту щелепу і геть був кров'ю вмитий.

Чорт з Федоренком… До колгоспу почала нова робоча сила напливати. Щодня, щоночі — сунуть і сунуть, і місця вже нема, душ триста присунуло…

— Дрань — не приведи Боже, — казав Матвій Іванович. — Ні тобі одягу, ні взуття, і все голодне.

А куховарка Параска пригналася до самого Івана і наробила вереску.

— Де я їм усім наберу? Нагнали тих ротів — прірва не люди! — Іван як може заспокоює. Шле та шле ордери до заготів, до кооперативів. Казав порції зменшити, буряки кормові рвати, картоплю неспілу, зелені яблука. Все це в котли пішло. Десь там з кооперативи якийсь міський «залізний запас» поцупили і те загорнули. Не хватало котлів, ішли на села і виривали з колишніх церковних проскурень. З Черкас привезли якесь борошно, якесь зерно і все «на блат» за «поросьонка» «на лічну отвественность»… Села Кумейки, Миронівка, Сахнівка заповнилась робочою силою. По клунях, по хлівах, все рвуть, деруть, несуть…

А Параска ледве держиться на ногах — люта-прелюта. Як день так ніч «видаються обіди». Друга година ночі, видали останній «обід», а тут, дивись, із Корсуня нова ватага, чоловік тридцять, привалило. І все їсти. Параска біжить до хлопця Івана, що впав під кухнею і вже спить, шарпає його за комір.

— Вставай, вставай! А ти котла помив?

— Завтра помию, — скиглить хлопець.

— Не завтра, а зараз! Лий двоє відер води й вари…

— Що варити? — кричить перелякано той.

— Лий і вари. Кидай, що маєш — сіно, лопухи… — І сама пішла, набрала оберемок бурякової гички, посікла сокирою і всипала до котла.

А о третій ночі заспаний Іван вже кричить:

— Обііід! Обііід! — У кволому сяйві якогось доморобного смолоскипа, стояв рядок кістяків, очі провалені, роти стиснуті… Не було в що лити. Хлопець налив у відро по десять порцій, знайшлись якісь ложки, в темноті розсілись купи.

— Хочби соли, клятий, додав досить, — чує кухарчук…

— Жлоб! І треба було на таке будити!

— Жери! Тебе вже, видно, розпирає — буржуй найшовся! — Сьорбали, плямкали, брязкали, відро порожніє і летить під котел. Купа розлазиться, небо затягнуте, накрапає зрідка дощ великими краплинами, із заходу темряву креслить блискавка, і час від часу погрозливо гурчить грім. При кожному відблиску блискавки там то там видно купки лахміття і босі ноги.

Разом із цим на радгосп насувала інша хмара. З'явилась вона у вигляді хлопця років вісімнадцяти у порваній блюзі барви тютюну — великі херувимські очі, вилиняле нечесане волосся, впалі щоки, розхрістаний комір. Ішов дощ, робота назовні здебільша стояла, у кабінеті Івана спішно робилися підсумки минулих місяців, і враз входить той самий юнак, і бажає бачити самого директора. Що сталося? Виявляється, що партвиконком Шевченківської округи — Черкаси, посилає, мовляв, товариша такого то «наладнати на будівництві радгоспу ім. Дзержинського роботу політично-виховного порядку».

Іван пробіг поглядом писульку і передав хлопця бухгальтерові. Той на власну руку примістив його в кутку біля дверей канцелярії. Того ж дня і в тому ж кутку на стіні появилися Маркс, Ленін і Сталін (хоча портрет останнього і так красувався на передній стіні), шматок червоного паперу із серпом і молотом і напис зверху: «Червоний куток». Пізніше, там то там, з'явилися написи — Хай живе партія; хай живе великий, мудрий; комунізм — зразок майбутнього, і інше, і інше… Крім того, хлопчисько почав вечорами, після роботи скликати людей на збори, робити мітинґи, зазначаючи в оголошеннях, що «неявка на збори партячейки», або «відсутність на прилюдних мітинґах», може «потягнути за собою неприємні наслідки…» Люди в крик, мовляв, весь день, не ївши, не сівши на роботі, а тут тобі і ввечорі не дадуть відпочити. Протести, нарікання.

Першою виступила з таким протестом Марія Самійленко… Почала на цілу губу терендіти — у неї, мовляв, мала дитина весь день без догляду, голодна й холодна, а увечорі, замість пильнувати дитину, кидай все і йди на ті прокляті, хай вони западуться «собранія». Хлопець накинувся на Марію, дехто за неї заступився, зчинилась метушня, а другого дня з'явилося з округи ҐПУ, забрало Марію і сім чоловік інших.

А самого Івана викликано в облґепеу і показано йому папірчик такого змісту: «Секретно! Москва! Ґосударствєнноє Політіческоє Управленіє. Копія ҐПУ Черкаси, для передачі Укр ҐПУ Харків». «Було виявлене повне занедбання політичного виховання робітників згаданого радгоспу, вражає відсутність будь-яких ознак радянської влади, не виявлено червоного кутка, повна іґнорація директором усіх розпоряджень партії, через що між робітництвом ширяться антирадянські настрої, помічається низький рівень клясової свідомості і недбале відношення до справ радгоспу.

Було також помічено, що управління радгоспу замовчує повні прибутки радгоспу, як, наприклад, приплід свиней, телят, що незаконно відпускається на кухню радгоспу поза встановленою нормою харчування, і так далі, і так далі, включно до того, що сам директор Іван Мороз, за соцпоходженням дуже визначний кулак, повикидав з приміщення колишнього культпропу радгоспу всі плякати і всі портрети вождів партії і влади…»

Начальник ҐПУ товариш Перезвонов, що мав діло з Морозовими «поросьоночками», нічого б собі з того не робив, але, як видно з листа, все це пішло до Москви і до Харкова тому товариш Мороз мусить щось робити, бо інакше може бути погано.

І, як кажуть, нещастя не ходить одинцем, а в парі з іншим нещастям, до радгоспу наспів приказ з Москви припинити будову, як позаплянову, бо кошти і матеріяли, зужиті на подібне будівництво, можуть некорисно позначитись на виконанні пляну п'ятирічки.

Іван мусить рішати і то негайно, кожна проволока смерті рівна. Не сказав нікому ні слова, лише наказав Матвієві, щоб, поки він вернеться, все йшло встановленим порядком, сів на потяг і поїхав, спочатку до Києва, а опісля до Харкова. У Києві бачився з Петровим, а в Харкові добивався конче побачення з самим Балицьким, добився такого і помогла йому тут, як це не дивно, Ольга, що кудись там телефонувала, і їй відповіли, що Іван Мороз може бачити наркома в означенім місці і часі.

Це сталося у великому, ясному, з різними фотелями й килимами, кабінеті наркома при вулиці Чернишевській. До речі, тут же був присутній якийсь барчистий з гострими сірими очима і малими під носом вусиками, чолов'яга, з яким Івана знайомлено, одначе прізвища його не названо хоча його обличчя показалось Іванові чомусь знайомим, над чим одначе не було часу довше зупинятися. Іван відразу рішуче приступає до діла:

— За півроку я розгорнув діло, якого їм й за десять років не зробити. Я застав там безладдя, повне безладдя, самі плякати й гасла. З п'ятнадцяти людських сил три чверті начальство, шестеро кінських кістяків і два поламані, рік не чинні, трактори. За п'ять місяців я зробив з того діло. У мене зараз працює триста сил людських, тридцять коней, два трактори. Але все це ніщо в порівнянні до можливостей… А будувати треба, довкруги голод, тисячі безробітних. Мені кажуть: у Корсуні аґреґат. Який? На сто сил? Мені потрібно сотні тисяч. Мені потрібно тракторів, тягачів, сівалок, плугів. Усе мені відмовили. Я добився власними силами, щоб діло пішло в хід, і тепер, коли воно набрало темпів, наказ зупинити. Та чи знають там, що ми вже витратили сто тисяч карбованців? Хто покриє ті витрати? І що за сенс припиняти будівництво, яке себе не лише виправдує, але й дає дуже солідні зиски державі. Я беру на себе повну відповідальність. Готов ручатись головою. Лише прошу мені не перешкоджати. Але чи так? Ось, наприклад: присилають вам хлопця років двадцяти, що не потрапить звязати двох коров'ячих хвостів, і той починає мене вчити, як я, старий вовк, маю господарити. Плякати, мітинґи, провокація робітників, доноси… Що це все, питаю, має значити? У чиїх інтересах усе це діється? Держави? Партії? Народу? Ні, це просто наша кричуща глупота, сліпота, головотяпство. Я прошу прислати будь-яку комісію, але роботи не лишу, можете мене відразу брати і робити, що хочете…

Іван був дійсно піднесений і на все готовий. Добродій з боку уважно до нього прислухався.

— Правильно! Все правильно, громадянин Мороз! Але це від нас не залежить, — каже нарком.

— Думаю, що мій млин на цілість пляну не може вплинути, — відповідає Мороз.

— Вони кажуть, що турбіна, замовлена якимись там Лещенківцями, попала якимсь чудом до вас, — зазначує нарком. — Саме з-за неї й піднявся весь той шум… Ті пішли до Москви…

— Ми перші замовили ту турбіну, — заявляє Мороз.

— Можете доказати?

— Ясно. Всі акти на виду. Вже в травні ми писали до госпуправління, що нам потрібна турбіна, а Лещенківці зробили це щойно в середині червня, а що у них там усе, мовляв, по пляну, а у нас не по пляну, то це ще вимагає доказів і не словесних, а фактичних. Я їм можу доказати, що саме у них усе без пляну — знаємо те їх, вибачте, плянування…

Іван на хвилину запнувся, але одразу говорив далі:

— Зрештою, я сам дістану матеріяли!

— Звідки їх дістанете? — зацікавився нарком.

— Виробимо! Самі! Маємо сирівці — руки, ноги, голови! — каже Іван.

Чолов'яга збоку сам до себе посміхнувся. Іван цього не помітив і вів своє:

— А коли на те — їду в Москву. До Ягоди. Це людина діла, і він це мусить зрозуміти. У мене на електрику чекає п'ять нових варстатів, колгоспи буквально вимирають, наступає повільний голод, а вони гамують кожну ініціятиву…

— Ну, добре, ну гаразд, — казав з посмішкою нарком, позираючи на добродія збоку. — Зачекайте до завтра. Будемо діяти. За успіх не ручаюся, але зробимо все, що в наших силах. Ви у брата? Дістанете повідомлення.

Розмова кінчається, Мороз встає, прощається і відходить.

Іван зупинився у Андрія, Андрій тепер у Грузії, Ольга сама, вона в такому стані, що ось-ось обдарує рід Морозів новим нащадком, нікуди не виходить. У Харкові досить напружено, зникло багато знайомих, деякі виїхали, Бич закордоном, у будинку письменників нервова атмосфера.

— Ти дуже змінився, Іване, — сказала Ольга при першій зустрічі.

— Ще б не змінитись, — відповів. Він весь суцільна заклопотаність, мало говорить, ходить, думає, іноді у нього виривається якесь слово, лайка, оклик.

— Ти дуже стривожений, — зауважила Ольга при вечері.

Він постукав кулаком об стіл і ніби сам до себе приглушено промовив:

— Хочуть свідомо здохнути з голоду, Ольго. Наступає голод. Повальний голод. Небувалий і нечуваний. Все вимре!

Ольга дивилась широко розплющеними очима.

— Ти так думаєш? — питала.

— Що ж тут думати. Це факт.

— Ну, а як же з тією санаторією? — пробує вона перевести мову на іншу тему. Він криво посміхнувся.

— Хм… Санаторія… Але я обіцяв… І зроблю. Ви тут нічого ще не бачите…

— Ах… Нічого… — відповіла Ольга і прикусила губу. Лівий кутик її уст задрижав. Він подивився на неї довгим поглядом. — Кожний, Іване, дістане свою частину… — додала згодом.

Говорили й говорили… Спокійно і обережно. Згадали дещо з минулого. Про своїх, про Київ, про Сопрона, навіть Таню згадали, і при цьому їх мова стає інтимнішою, а місцями стишується до шепоту. Іван розпитував про Андрія, про його справи, його настрій, його становище. Ольга оповідала, хоча далеко не все. Журились за надто бравурну одвертість Сопрона. Він там, мовляв, у Сибіру можливо й може дещо поліберальничати, але тут це не завжди поплатне. Гнівається, що Іван допомагає «тим чортякам».

— Та… — промовив на це Іван між іншим, — люди його складу дуже швидко забувають своє. Вони тільки вміли влізти в лапи «тим чортякам»… Витаскувати їх звідти мусять інші. Їх мову перебив телефон. Дзвонив нарком. Просив Івана прибути негайно до нього. Десята година. Нарком зустрів Івана в тому ж кабінеті підкреслено привітно.

— Ну, Іван Григорович! На цей раз нам вигоріло, їдьте і продовжуйте ваше діло. І дістанете ті ваші два трактори. Лише тримайте вухо, вас там хотіли б позбутися, з партією не слід сваритися.

— Хм! — пхикнув Іван призирливо. — Два роки хай дадуть мені спокою, а там роблять, що хочуть. А за рішення спасибі… І коли вже ми при тому, мені кортить сказати от що: не секрет, що господарські принципи нашої людини взагалі дуже невистачальні, але принципи нашої партії катастрофальні. Так, товаришу нарком, не відважилися б господарити навіть малпи, коли б уже на те пішло. Ми зловживаємо часом і місцем і ніколи не виліземо з голоду, хіба що голод і є нашою метою…

— А чому ж наші принципи такі вже погані? — швидко питає нарком.

— Бо побудовані на вірі, що й на вербі можуть рости груші.

— Економісти думають інакше, — каже нарком.

— Треба додати — наші!

— Чому лише наші… Маркс, Дойч, — перечить нарком.

— Я переконаний, що Маркс не потрапив розрізнити зерна жита від пшениці… І повірте, що коли б Маркс, Дойч були такими, як ви думате, то в Голляндії, Америці, Канаді давно вже були б п'ятирічки…

— Ще будуть, ще будуть, — відповів з посмішкою нарком. — Вони ще нас доженуть… Зрештою — судити не нам, давайте закурим і залишимось друзями.

Це було більше, ніж Іван міг від наркома сподіватися. Вони розійшлись дружньо, нарком просив Івана лише не «надто буянити», бо це у нас, мовляв, не завжди гаразд впливає на травлення шлунку, а щодо нервів — тяжко. Наш вік побудований саме на оголених нервах, і тому якісь коментарі тут лише комічний додаток.

Іван вертається до свого радгоспу, ніби цезар з поля Тессалійського, йому не ставлять тріюмфальних арок, ані не трублять труби, але сама його поява на своєму старому місці, змушує всіх бліднути. Хлопець з партії був переконаний, що по ньому не лишиться ані згадки і відповідно до цього розпустив чутку, що тепер тут знов запанують справжні радянські порядки.

Але ось Іван знову тут. Ще міцніший, ще певніший, ще твердіший. Партійний хлопець не може вийти з дива, Іван зовсім його не помічає, а коли той хотів з ним заговорити, Іван лише, між іншим, сказав.

— Нема часу, нема часу! Прошу звернутися до Луки Івановича. — І, кінець кінцем, хлопця навіть знято з окремого харчування і приділено до загальної кухні, а Лука Іванович пояснив, що наші робітники всі так харчуються і навіть сам директор не жадає для себе виїмків.

Наближаються жнива. Наказ поліпшити всім харчі. Нова видача тютюну. Валка возів поїхала до Черкас за борошном. На кожному місці рух. Приїжджав знову Петров з Києва. Заїхав головний прокурор округи Погрібний. Директори заготзерна, центробази, начоблґепеу, нарешті сам секретар облвиконкому Зарудний.

І Федоренко дав про себе ще раз знати. Бував у радгоспі, коли Івана не було, ночував у Пріськи, а та прийди до Івана і все розкажи.

— 3 ним, — каже, — таке коїться, що не повірите. Все лаявся та лаявся та плювався. Про якогось Водяного згадував. Я за власть воював, а той за возстановленіє Украйни! І що за те маю? А Познякова, каже, зажену в гроб — зажену, зажену! Старого Калиниченка знайшов і на вас нахвалявся. А той йому: піди й поклонись Морозові в ноги. Ти чесних людей нищив, а той вас клятих хлібом кормив.

— А де він був за революції? З Водяним! А старий йому: сліпаку! Перехристися! Ось маєш революцію! Не досить тобі?

І враз нова вість: Познякова зарубано сокирою в його кабінеті. Вістка оббігла всі закутки, але ніхто ніде про це ані одного слова. Тиша. Глибока і велика тиша. Натякали — Федоренкових рук діло, записку, мовляв, знайшли. Іван чекав нової каверзи, але нічого. Діяли «поросьонки». Начальство мовчало. Згодом і самого Федоренка знайшли — Рось викинула нижче Межиріччя. Тепер, мовляв, гостра чистка самого ҐПУ, мовляв, гниль зайшла і до нього.

А одного разу старий Калиниченко зайшов до Івана, хотів з ним сам на сам говорити.

— Скаржився дуже на вас, — казав старий. — Я, каже, душу ніс йому, а він мене, як собаку прогнав, як котя здохле, викинув. І так мені, каже, треба! Вельми кричав окаянний, ревів, як віл на ціле поле, я вже думав, — з ума зсунувся… А у середу, під ніч, накрапало, подався через луги і більше його не бачив.

— А ви, діду, мовчіть. Нікому ні звука! — каже Іван.

— Сам знаю, — буркнув старий.

А літо цього року було сухувате, дощі ніяк не хотіли падати, а де й впали то лиш для показу. До всього того цікаву статистику принесли журнали за минулий рік. На Одещині замість 225,000 гектарів пшениці, засіяно всього 45,000, замість 105,000 жита, засіяно 70,000. На Миколаївщині засіяно озимини 20 % до заплянованого. Теж на Херсонщині. Шевченківська округа виконала посівну кампанію всього на 4 %. По інших округах відсотки сягали 9-10.

Ні, ні! Це не личило родючій, чорній, українській землі. Посіріли порожні поля, бур'яном їх поняло, села довкруги присіли, стріхи розшарпало вітрами, і нема кому їх латати.

Будинок Лоханських, що на Полтавській також відчув загальний настрій. Ні, він той самий розміром і навіть, загально, виглядом, він лиш місцями пустив тинку, показав ребра, бляха місцями іржою навиліт просякла, віконниці давно полупились, деякі шиби випали і закрились палітурками журналу «Ніва».

У саду Лоханських, як відомо, за царя були клюмби — рожі, півонії, жоржини і мальва, і кущі жасмину, і цілі гори бузку, і яблуні папірівки, і груші цукрівки, і сливи венгерки, а між тим усім доріжки були, і лавки в тіні горіха, і бесідка десь там далі в кутку. Проходив, бувало, пишний доктор — раз у халаті білому, нога у м'яких лякерованих капцях, так собі вийшов на квіти свої улюблені поглянути, то знов іншого разу, у фраку, м'яка, шовкова краватка із шпилькою — якийсь рубін, у руці книга. Або знов робітник-аматор з грабачем, з пилочкою, руки в рукавицях, буйне руде волосся під вітром.

А Марія Олександрівна, особливо в ті вечори рожеві, коли сонце запало і місяць краєм звисав над Московкою, а від Дніпра тягло свіжістю і тьохкав з гаю соловей, любила помріяти та потринькати на гітарі, у тій найдальшій бесідці, що її пізніше дівчата охристили японською, особливо, коли іноді зайде, бувало, молодий суддя Валерій Михайлович Цурковський. І голос мала далебі незгірший, арію з Травіяти, Онєгіна чи хоч би «Віють вітри» любо було послухати. І мала тонке, серпанкове, біле, довге, мов у римлянки, одіння, що спадало хвильками з її округлих плечей вниз до землі.

Пізніше і дівчата вдиралися сюди. Крику, бувало, ахів та охів. А ще пізніше Мар'яночка і Оля у коротеньких спідничках і білих черевичках гасали, мов навіжені по клюмбах, по квітах, гойдались на гойдалці.

Але все то було «до революції». Прийшла революція, і все то змінила. Пам'ятаєте, як «вона» прийшла? Спочатку, здавалось, так собі — свято, геть тиранів, свобода, демонстрації, але згодом, але далі. Це, як буря на морі, спочатку поезія, картина, але згодом занудить, закрутить і кине людину під ноги у бруд і кал. І як то села чаділи в чаду самогону, гуляли без кінця і меж і скирди панські з огнем в небо посилали, і влади, мов рукавиці, мінялись, і все не вірилось, і не вірилось, що «ці» лишаться, що «хтось» кращий і справжній прийде; та прийшов остаточний двадцять перший рік і поставив точку. Далі нема куди. А як прийшли до Лоханських забирати буржуйські кімнати, як засіли, заметушились, закрутились. Сад спустошили, рожі викорчували, насадили картоплі. А пізніше з фіранок пошили сукні і понесли на базар. Груші з власного саду добряча і мудра Марія Олександрівна мусіла красти, щоб віднести на базар і якось вижити.

О, як дивно, як дивно! Та ж земля, ті ж люди — і враз усе зникло! І поділили тоді час дивною границею: «до революції» і «після революції».

— А пам'ятаєш, Миколо, як то ми до революції?..

— До революції ми могли собі на таке дозволити!.. А! Це тобі не до революції!.. І так «до» і «після» лягло на цьому домові, на цих людях, на цих городах. Візьміть і порівняйте: фотографії «до» і фотографії «по». Погляньте, погляньте! Фрак, краватка, рубінова шпилька і лице, ніби він сам міністер внутрішніх справ, а «на ній» пишна сукня до самої землі і широчезний капелюх з якимись перами, а перстнів, а діямантів… А гляньте он «по революції» на ту «фотокартку» у тій вицвілій кашкетці, зім'ятій блюзі, ніяких краваток і лице, ніби йому весь світ байдужий.

Марія Олександрівна часто в думці сама до себе гуторила: «І так ми мучились усі ті прокляті роки, гнили поволі з дня на день на пні, стільки тих днів і ночей і ні єдиного без журби. Діти, правда, йшли своєю дорогою, але вкрали у них їх молодість, не побавились і не зажили. Голод, черги, жура, сірість, будень — базар, старі кальоші, кварта олії, померзлі руки.

А що з тими Морозами зробили. Квітом цвіли, огнем ярим горіли, не жили, а музику грали, така вам сила велика. І от зірвали, стоптали, заплювали… І не стали самі багатші, і не стали щасливішими!

Такі ось думки тривожать добрячу Марію Олександрівну, хоча останнього року якось воно, ніби стало надійніше. То правда, що села пішли в землю, що до дверей стукає голод, але в повітрі помічається, ніби якась весна. Знов вертаються помаленьку «до людини». Уже ось тих «пролетарів» забирає вітер і кудись відносить, приходять знов «господарі». Це ще, правда, ніщо, проліски, натяки. Це ще несміле дитяче здіймання на ноги. Ще буде біда. Ще кара не минула. Вона ще щойно наступає, але хто теє останнє переживе — буде жити!

Іван Мороз попрацював у своєму радгоспі рік. Не був вдоволений. Для кого і нащо працює? Навіщо бореться? Чому має діло з тими партіями? Чому те господарство носить ім'я людини, що винайшла спосіб стріляння в потилицю? Чого він зустрічається з тими людьми ҐПУ? Насмішка! Кпини! Але він має діло все таки із землею. Він сіє хліб. Він робить діло. Він має надію.

Ось на першого травня в його радгоспі велике свято. Відкривають урочисто першу власну електрівню, пускають перше власне світло, загудуть перші власні мотори. Приїдуть люди з усіх усюдів, понесуть прапори, заспівають, заграють.

Для Івана ні дня, ні ночі. Праця, праця і праця. За останню зиму сильно подався, але стверд ще дужче. Справді, виглядав, мов з металу. І став страшний. Навіть жорстокий. Прийшов до переконання, що це діло вимагає дуже твердої руки, що «залізну мітлу пролетаріяту», можна сокрушити лише залізною рукою ділової людини.

І Мар'яна вічно з ним — вирівнялась, аж чудо — міцна, ставна, повногруда. Вони скрізь разом і живуть у радгоспі, у тій круглій кімнаті з виходом на балькон.

Їх Вірочка дома з дідом і бабою, та з Наталією Петрівною, та з Афіногеном Васильовичем, — він зовсім стратив зір, бідака, осунувся, заріс, у білій селянській сорочці, що ще з царських часів десь там у скрині завалялася. І все вчить малу, як то Кий, Щек і Хорив закладали Київ і як то Володимир Святий увесь народ у віру християнську обертав.

— А чому він їх обертав? — питала щиро Вірочка.

— А тому, що вони були погани, — казав добрячий учитель.

— А що то таке погани?

— Погани, то такі люди, що не вірять у правдивого Бога. — Вірочка ще б щось спитала, але їй не вистачає слів. І фантазії. У неї живі оченята, злегка задертий носик, дві ямочки на щічках, одна права трішки глибша, ліва трішки мільша…

А Мар'яна останніми тижнями задумала щось також… Багато листів писала, пізніми ночами довго просиджувала, кудись ходила, їздила, іноді радгоспною тачанкою, іноді Івановим конем. Часто у Каневі бувала… Прибіжить, наробить метушні, галасу, залишить цілі пакунки харчів і знов зникає.

А в суботу, за два дні перед першим травнем, Марія Олександрівна мусить пекти і варити немов на Великдень.

— Навіщо тобі, дочко, того стільки? — питає Мар'яни.

— Мамо! Робіть, що кажу. Треба!

Але скоро її таємниця відкрилась. Нагло, ні сіло ні впало, з'явився Петро з Києва із своєю Катериною Львівною. Разюча несподіванка, бо кого-кого, але Петра таки не чекали. Ніхто їх не пізнав звичайно, стільки років не бачились, та й змінились вони, мов би з іншої плянети прибули.

І увійшли вони чомусь заднім входом, в обох по вузликові під пахвою, Вірочка, що їх перша побачила, так і викрикнула:

— Зебраки! Мамо, зебраки прийсли! — Марія Олександрівна поспішила їм назустріч з шматком хліба, побачила їх і отетеріла.

— Чи не Петро, часом, Григорович?

А той відповів по-російськи:

— Він і є! — А тоді почали чоломкатись.

Вийшов і млявий, розхрістаний Микола Степанович, підняв злегка голос:

— А! Какой сюрпріз! Вєчность! Ціла вічність!

І Наталія Петрівна навинулася, ахнула, руки заломила і кинулась назад:

— Фоню! А знаєш хто приїхав?

— А хто? — почувся слабий голос.

На другий день перед восьмою ще більший «сюрпріз». Хтось шарпнув за дзвінок, призначений для пацієнтів, доктор пішов відчиняти, трохи сердитий, не бачить, мовляв, що не час, шляпає своїми шляпцями до дверей, відчиняє їх і бачить: перед ним довгий чолов'яга у ватянці зачовганій, у штанях ватяних, у валянках, у шапці-вушанці із мішком за плечима.

— Вам чого? Не відітє? — і тикає на табличку прийнять.

— Не впізнали, Миколо Степановичу, — чує доктор голос знайомий, низький, грудний.

— Ай-яй-яй! Софрон Григорович, Софрон Григорович! Марусю! А ходи-но сюди! — і кинулись чоломкатися. На цей оклик відчинились усі двері і навіть Афіноген Васильович появився в коридорі. А доктор, як обняв Софрона, так і розридався. Усі стояли і дивились, мов укопані. А як дійшла черга до Афіногена Васильовича, то Софрон мало не заревів.

— Невже це ви, Афіногене Васильовичу?

А старий відповів:

— Так, це я, Софроне Григоровичу. Це я ось став таким непотрібним.

А к вечору ще одна і остання, і найбільша несподіванка. Під будинок Лоханських під'їхало авто. Якийсь «Форд» з часів останньої війни. На всій вулиці переляк. У Лоханських хтось виглянув. По всіх кімнатах полетіло слово: «Андрій»! Зчинився ніби сполох. Невже Андрій? Усі стільки про нього чули, бачили знімки у газетах, і ось він сам тут. І дійсно: з округлого, пилюгою прикритого жолоба на колесах вилізає пан у сірому закордонного крою новому плащі і в капелюсі. За паном вийшла дама у костюмі англійського крою з великим вузлом на руках. І пан, і дама — обоє зовсім тут штучні. Вони не туди попали. Але пан одразу почав з присутніми обійматися, дама, пішла далі, звільнилась від вузла і почала також вітатися.

Це Андрій і Ольга із своїм Октябрином. Усі схвильовані, усі піднесені. Андрій дивний, не свій, нові черевики під ним риплять. Ольга живіша і все говорить. І повний коридор валіз. Доктор ахає без перерви, Марія Олександрівна бігає, мов дівчина.

— То все наша Мар'яна. А мовчала. Андрію! А як там у вас? Також суша?

— Я ще, мамо, не був на селі.

— А! Звісно, каже доктор. Міські люди. То ми тут селюки. — Говорили всі і говорили швидко. І по-російськи з сильним українським акцентом. І було лише двоє без акценту: Софрон по-російському і Афіноген Васильович по-українському.

На когось чекали. На Івана. Розуміється. І на Мар'яну. Рано-раненько від'їхала верхи і ще не вернулася, Івана взагалі давно тут не бачили. Мар'яна обіцяла його привезти, але ось підвечірок, а їх нема. Ходили, прибирали, чепурились. Андрій мився, Ольга поралась із дитиною. Марія не може натішитись внуком — така краса, лише навіщо той Октябрин? І як це сталося. Але Ольга мовчить. Історія довга і складна і краще б її промовчати.

І нарешті, об одинадцятій прибули Іван з Мар'яною. Раніше ніяк не могли. А рано о п'ятій мусять назад, навіть візника не відпустили. А коли Іван увійшов — лице бронза, очі горять… І Сопрон, і Петро, і Андрій… Усі встали. Віталися мовчазно, у декого уста здригались. В одній кімнаті було тісно. Морози! І це не хутір. І кого ще тут бракувало? Не питали, але знали кого. Батька і Тетяни. І всі якось, ніби струна натягнута, дрижали. Почав розмову Іван, говорив про радгосп. Іван — завжди Іван.

— Нічого, братчики… Виїдемо! Мій радгосп починає рухатись. А була купка нещастя. А що ж там наш Петро? — Очі всіх повернулись на Петра. Той хотів, ніби, згорнутися.

— Та що я… От… Працюю. Портрети. Тепер роблю Тухачевського… Я захоплений… Така славна робота… І повірте: з мене вийшов добрий портретист, хоча був я пейзажистом. Виробився, маю велику практику… Деякі портрети роблю з пам'яті.

— Мусить бути просто, строго, суворо, — зазначив Андрій.

— Так. Ясно. У мене тільки якось мало відваги, а то б я міг піти далеко.

— Маємо великі перспективи… Хм… Хм… А як там ти? Чую, ідеш вгору. Ясно! — каже Андрій.

— Спасибі Андрію, що виручив, — каже Іван, і Андрій знає, про що йде мова.

— Не мені, не мені, — каже Андрій з легким жартом. — Зрештою, наша влада знає, що їй робити, — каже він.

— О! Розуміється, — каже доктор.

— Ясно, ясно! Як не кажіть — велике, світове діло… А у нас тут просто розкіш! І все Мар'яна. Мар'яно! Ти у нас герой Совєтського Союзу. Орден! — проголосив Андрій.

— Два! — добавив доктор. — Вона тут генерал-губернатор. Чуда робить.

— Я не міг їхати, — почав Сопрон. — Не давали командировки. Але зайшов до доктора і кажу: або я хворий, або в домі божевільних — рішайте, Ксенофонте Марковичу. Там в нашій хахландії всі мої брати з'їжджаються — рятуйте. А він мені показує газету: бачите! Суворо заборонено! А я йому: докторе! Раз мати родила, раз помирати! Ну, каже, чорт з вами — їдьте, але на власне ризико.

— Ризико — благородне діло, — добавив доктор.

— Хто не ризикує, той в тюрмі не сидить, — каже Іван.

Увійшла Мар'яна, кинула теплий погляд на Андрія і промовила:

— Ну, браття Морозики! До столу, прошу!

— Просимо, просимо! — сказав доктор. Усі встали. Хвилинка вагання, ніби хто перший.

— Сопрон! — кивнув головою Андрій. Сопрон виступив у своїй довгій блюзі. Всі пішли за ними і всі сідали без вказів, але кожний знав своє місце. Сопрон опинився на тому місці, де бувало сидів старий Григор. Сіли і чогось чекали. І всі мовчать. Іван підняв чарку, і всі випили за здоров'я «далеких і близьких». Настрій скоро піднявся. Дуже добре виглядали обидві сестри — Мар'яна і Ольга. Сопрон, що сидів біля Ольги, шептав їй, що на неї просто приємно дивитися, мов на розкішний ляндшафт, шкода лише, що він сам такий заїжджений, а то б він ще потрапив поставити ріжки шановному братікові.

— Чого? Ти і так герой, Сопроне! — каже Ольга.

— А! Кинь! Герой. У нас тим товаром скоро будуть греблю гатити.

— А чим це погано?

— Тим, що казали поляки, що занадто то нездорово.

— Сопроне! Не задержуй потягу, — казав Петро зліва.

— А ще й машиніст, — додав доктор.

— Я тепер скорше сажотрус, — каже Сопрон. — Ну, ну! Наливай, наливай! Ольго! Підтримай!

— Кого? Тебе? Ну, знаєш, коли ти вже в своєму Сибіру до такого дійшов…

— Дійшов! Каюсь. Кальоша! А що ж наш Афіноген Васильович? Пам'ятаєте, як то бувало?

— Хто старе пригадає — око геть, — кажуть кацапи, — відповів старий.

— Маєте рацію. Ну, Катерино Львівно, може б нам так яку пісню?

— Чому б ні. Андрію! Затягай!

затягнув Андрій.

підхопив одразу Сопрон.

Але ця не йшла. Іван щось кривиться. А Андрій все таки продовжував:

— Що ж, братця, не підтримуєте нашої справжньої, пролетарської.

— Ти, Сопроне, тут у нас не дуже розгортайся.

— Я ж йому кажу, що тут не Сибір, — Ольга.

— Мушу ж! Душу вилити. Десять років не бачились! Десять років! Накипіло!

— У тебе там завжди накипає, — каже Катерина.

— Звісно! Що ви не знаєте, що я машиніст? Уроджений, так би мовити, господар нашого великого государства.

— А мене от більше цікавить, де Ольга дістала таку блюзку, — каже на це Катерина.

— Кому що, — кинув Сопрон.

— А справді, Ольго? Звідки? — питає Мар'яна.

— Довга історія, — каже Ольга. — Його заслуга! — і кинула погляд на Андрія. — Один його товариш недавно вернувся з Берліну.

— О! О! З Берліну!

— Заохали! — каже Петро. — Вибрали тему. Досить про ті вічні закордони! Блюзка, як блюзка і що ж тут такого.

— Ось скінчимо п'ятирічку і самі таку сотворимо, — каже Сопрон. — Що? Не сотворимо? Не зробимо такої блюзни? От грім нас побий ясний, коли і ми не зробимо такої саме, як оця, блюзки. І тоді не треба нам ніяких Берлінів, Парижів, будемо самі собі Берлін! — кричав Сопрон, що дуже швидко п'янів. — Ха-ха-ха! Ми ще той твій Берлін одного разу отак візьмемо на виделочку і лик-лик! Ха-ха-ха!

— Для мого художнього зору ціла та блюзка виглядає дуже звичайно, — озвався, мов з туману Петро.

— Твій художній зір, Петре, як видно також огероївся, — гукає Сопрон — Тобто офутуристичився. Я оце на одній виставці у Томську був, так там усе в майбутньому. На плякаті двоє робітників, залізними м'язами відчиняють залізні двері майбутнього залізного раю. Шруби, крани, шестерні, молоти. — «Візьмемо, — каже, — буран революції СССР, вложимо пульс життя Америки і зробимо над доручену роботу, як хронометр!» Я, братця, за хронометр! Хай живе хронометр! — викрикнув Сопрон.

— Ні! Буран! Буран! А що з бураном?

— Буран вложимо в хронометр!

— А знаете, хто це сотворив? — питав здалека Петро.

— А навіщо нам його знати! Одразу видно — геній!

— Ясно геній, братця! Не геній такого не вискаже!

— Хай живе геній Крітський! — кричав і Петро, що нараз прокинувся.

— Ти от, товаришу хронометр, братіку Петре, от що мені скажи: чому ти мені так довго нічого не писав? — питав п'яно Сопрон. — Я ж тобі сто мільйонів послав. Я ж тебе бомбардував листами…

— А! Відчепись! Сто мільйонів! Ха-ха-ха! Ну, брат, знайшовся мільярдер!

заспівав знов Сопрон.

— Ну, знов пішов у фантазію, — каже Петро. — Так давай по реальній часті. Завтра у Івана празників-празник. Наїдуть, розуміється, риби, акули. Ураааа! А як ми нащот тих вареників, Іване? Їдемо всі полком, а чи поротно?

— Усі! Ясно — каже Іван.

— А я й не думаю! — каже Сопрон. — Чи я, братця, приїхав з Сибіру, щоб подихати свіжим повітрям, а чи й того… Як його… Ну, щоб кричати ура!

— Може Сопрон і має рацію, — озвався доктор. — Ясно! Морози! Ватагою! Та вони там умліють! Весь пролетаріят від завидків трісне!

— Нема, нема вже тих! — озвався Іван.

— Як нема? Що значить нема? А де ж наш славний, преславний патріярх Калиниченко зо своїми чади? А велий свинар Проць? А геніяльний чабан Масляк? —

Ха-ха-ха! І правильно!

— Нема, нема! Пішли! В дубину! — сказав Іван.

— От тобі й на! От тобі й нагосподарили! Туди їм і дорога… Мовчу, мовчу! Розумію! Я прибув гробові батька поклонитися!

— Ах! — зойкнула Марія Олександрівна…

І після цього всі замовкли, і вечеря скінчилась.

То була ніч, велика ніч для братів Морозів. Зорі тієї ночі інакше світилися, вітер інакше віяв, земля інакше йшла своєю дорогою. Мало лишилося на спання для Івана, бо говорили і не могли наговоритися. І навіть Вірочка не могла заснути, а віршики мусіла продеклямувати і навіть про якогось зайчика-побігайчика заспівати. Дід Афіноген Васильович гордий був своєю ученицею, особливо коли вона вичитала віршик про «мову рідну», що було великою для всіх несподіванкою і навіть збентеженням. Мар'яна поважно затурбувалась і після наказувала Вірочці:

— Ти того вірша нікому не кажи більше! Чуєш? — Дівчина не розуміла, чому вона не сміє того віршика говорити, а мама не могла їй цього пояснити. Потім Мар'яна і на діда накинулась. — Що вам, — каже, — прийшло в голову дитину такого вчити. Не знаєте, що може з того бути? — Старий лише махнув рукою…

А потім всі, хто де міг, полягали спати… І не могли заснути, не могли втихомиритись. У кожного стільки споминів, стільки щастя. Ольга знов у «своїх» кімнатах — вікна, двері, витоптані помости, таке все знане і близьке. Оповідала Мар'яні про своє харківське мешкання, просила приїхати в гості. Доктор і Марія Олександрівна не могли знайти для себе місця. Стільки років тужили вони у цих кімнатах, але ось все минуло, і всі знов щасливі. Марія Олександрівна одно лиш благала дочку:

— Олюненько! Як хоч назви його, але не клич тим Октябрином! — Це про свого внука турбувалась вона. Ольга з нею погоджувалася.

— Ми ще звемо його Юрієм, — казала Ольга.

— О! Це зовсім інше! Ні, ні, дитино! Так не можна!

Але все таки всі полягали, і будинок поволі вмовкав. Ніч проходила крізь простір, крізь душі. Зорі жевріли у своїх висотах, степняк-суховій ворушив гіллям дерев. Останнє вікно в будинку згасло. Це лягла спати з молитвою за всіх своїх Марія Олександрівна.

Другого дня будинок Лоханських спорожнів зовсім, залишились тільки Левицькі, та Марія Олександрівна, та Сопрон. Останній додержав слова, не пішов на урочистість, поспав, погомонів про це, про те із старим Афіногеном, якого вони колись все лиш Афогеном кликали, згадали собі старе, давнє, колишнє, а потім Сопрон зібрався, причепурився і вийшов.

Там десь на радгоспних полях ішов похід великий з прапорами, транспарантами, портретами, серпами, молотами, п'ятикутніми зірками. Спереду повз трактор, попихкував димком і тягнув за собою довгу причепу з машкарами. Дівчата й хлопці співали пісень, музика грала Інтернаціонал. Похід тягнувся з Мошен через Білозір'я і Драбівку до Росі, де над річкою стояла кам'яна споруда, обвішана прапорами, портретами й написами. Говорили промови, плескали в долоні. Говорили про щастя й добробут всього людства на землі, говорили про майбутність цього великого краю. Говорили про надзвичайні досягнення Сталінської першої п'ятирічки. Говорили про електрику, про працю, про робітників…

А Сопрон Мороз ішов догори Каневом, знав це містечко, як самого себе, стільки років тут не був, кожна вуличка, кожний будинок, кожний камінь щось йому пригадували. І був здивований, коли побачив, як це містечко над Дніпром рікою, дуже змінилося. І те, і не те. Де ділись його крамнички веселі, барвисті, завішені товарами, оздоблені бравурними написами — «Парижській портной», «Европейская гостинница», «Салон мод»… Ті паркани свіжо-мальовані з анонсами про приїзд якоїсь надзвичайної прима-балерини Плевіцкої чи пречудесного цирку «Барі» з відомим кльовном Кольо; ті квітники з мальвами, рожами, жасміном, жоржиною; ті базари, завалені ряжанкою, бубликами, пиріжками, ковбасами, салом, горшками, забавками… І той хліб — усіх барв, усіх смаків. І нарешті той вічний гомін, де все, здавалось, сміялося.

Ось та, звана колись Дворянською, тепер перезвана Пролетарською, вулиця. Тут, видно, шалів той оркан найдужче. Навіть хідники зникли. По сходах і ліхтарях будиночку Демідова не лишилось і сліду. Ні лип, ні каштанів, ні акацій. Усе щезло.

Сопрон іде далі, шукає живого місця і не знаходить такого. Доходить до того будиночку, де колись знання здобував у шановного Афіногена Васильовича. Будиночок, здається, вгруз у землю. Від зелених, чепурних парканів, від лавиць, від клюмб з плеканими рожами не залишилось і спомину. Навіть чугунний паркан зник. Вигін підходить до самих стін будинку.

А найпаче дивує Сопрона собор міський. Він уже не вперше бачить такі явища. Таке сталося скрізь на цій землі, але ця старезна, міцна будова на тому лисому горбі, без вікон, без дверей, оббита, обдріпана вразила його надзвичайно. Де ділись чугунні довкруги ґрати, крислаті липи, буйні каштани, кучеряві акації. Зайшов у середину. Руїни, сміття, людський кал, а тут же вівтарі та престоли стояли.

Сопрон не може похвалитись побожністю, він ще до революції почав «сумніватися», але він вражений, він ударений, він згадує: батько, матір, образи, свічі, співи… Здається, і зараз чує громоподібний голос протодиякона, або переливний спів хору. І бачить отам батька на лівому крилосі за парапетом і темносиньому каптані, підперезаного червоним поясом, остриженого «під макітру». Батько також співає. Бачить Сопрон і матір отам зліва, спереду перед великою іконою Пречистої Діви з п'ятилямпадкою. Мати ставить свічі і шепче устами молитви напевно за діток, за господарство, за худібку. О, нерозумні! Навіщо осквернили святині предків? Чому не пошанували їх пам'яті?

Сопрон вийшов з храму, мов зламаний, дійшов до кручі, тут зупинився, дивився на річку і думав. Думав про химерність життя. Не вірив своїм очам. І не знав, чому все це сталося. То ж хіба тут не ті самі люди? Земля? Небо? Повітря? Чому ж воно все так на очах щезає, мов би по землі йшла якась пошесть і все собою мертвила. І не міг Сопрон дати собі на це відповіді, не його голови думки, він може лише дивуватися і знизувати плечима.

А потім крутою, хвилястою стежкою він пішов униз на вигін, де колись ярмарки відбувались, а тепер все було вкрите сухим бадиллям чортополоху, будяччя, Петрового батога. Зійшов на Полтавську і дійшов до річки.

Моста через річку також нема. Його спалили ще у двадцятому році поляки, коли відступали звідсіль. Нехватає і кількох широких, мов хмара, осокорів. І взагалі дерев менше. Земля оголилася. Пішов далі. Переплив річку перевозом. Дорога на Ліпляву, колись вкрита дерев'яними брусами, тепер також гола. Зустрічаються кволі, сірі люди. Здалека видно Ліпляву. Сопрон оминув село, не хотів його більше бачити після того. Тепер же саме почали клуні, повітки, комори валити. Тинів вже давно не стало… Ні, ні! Сопрон не хоче більше того бачити, повернув ліворуч і пішов здовж долиною стежкою, що була колись дорогою на північ.

Сопрон не може позбавитись своїх думок, вони його гнітять, не дають спокою. Тож він «не так» все це собі «тоді» уявляв. Коли читав того Леніна, який вимагав все зруйнувати і очистити місце для «нового життя», або співав ту пісню «ми все зруйнуємо до основи, а потім ми наш новий світ збудуємо», тоді все те здавалось кращим, рожевішим, привабливішим. Здавалось, що все те дійсно руйнується, але одразу все те так само швидко будується і «новий світ» росте на очах, і всі ситі, веселі, щасливі, і всі лише радіють та співають пісень.

Бачиш, Сопроне, як воно все «не так» сталося? Онде люди, яких ти зустрів дорогою, яких ти бачиш скрізь і на кожному місці, обідрані, нещасні і голодні. Заглянь їм у вічі. Розпука. Жах. Безнадія. І як довго це триватиме? Скільки потягне за собою жертв? Уже ось одинадцять років. Скільки ще? А головно чому? На це останнє питання Сопрон не має відповіді. Він не знає, чому це так.

Місце, де колись стояв їх хутір, він пізнав лише по тому, що тут був невеличкий горбик і де-не-де на місці саду були ще пні. Тепер тут поле, чисте поле. І хоча це вже перше травня, але поле ще не засіяно. Сопрон здійняв шапку. Він стояв, мов стовп, дивився на всі боки, вітер кошлав його рідке волосся. І не вірилось. Невже це тут був той великий, зелений, бурхливий хутір? Тут? На цьому місці? Ні! Це не можливо. Сопрон робить повільні кроки, ступає на той горбик… Нахиляється і підіймає кілька черепочків. Пізнає. Це у них були такі тарілки. Пізнає малюнки — сині вітряки і сині кущики біля них. Він сам їв з тих тарілок. І чомусь пригадує того глечика, що в ньому робили коливо для старців, коли служили парастаси, або панахиди, за померлі душеньки — царство їм небесне, а разом із тим він знає, що в цій землі, може отут, де він стоїть, покоїться прах його рідного батька. Могили нема. Спомин зник. Чи матиме «царство небесне»? Пригадує його з тією широкою, вічно мокрою від поту спиною, коли отут на цих полях орали, сіяли, або косили, або звозили величезні хури до скирди, або молотили. Батьку! Батьку! Прости! Прости блудного! Прости нерозумного!.. Твого сина!.. Це я зруйнував тебе і загнав у землю… Я не знав! Я не знав! Я не знаю! Прости!

Сопрон вертався з цього Лобного місця, ніби після великої молитви, з тяжкою душею, але з якимсь ніби проясненням в його розумі. Йому хотілося б тепер комусь сказати, але не було кому, що заздрість не є ліком на людську неспроможність. Ви не можете? Признайтесь! І лишіть тих, що можуть. Вони дадуть і вам, але треба, щоб було з чого. З порожнього не можна взяти і не можна дати.

Уночі над ранок вернулися Морози й Лоханські з Мошен, Сопрон уже давно спав і його розбудили. Всі потомлені і голодні, дехто шукає їжі, дехто одразу лягає спати. Не вернувся лише Іван. Він там має ще купу діла. А вранці у Лоханських знов гармидер і весело. Всі вдоволені. Свято вийшло на славу. Стільки людей, стільки промов, Іван дістав стільки телеграм, подяк, нагород. Було вище начальство. Їли і пили. Вітали не лише Івана, але і Мар'яну, і доктора, а особливо Андрія — «великого, славного письменника і лавреата». Бурхливі оплески не вгавали, ура партії, урядові, Сталінові вибухали щохвилини. Не забули і Петра, знайшлися навіть знайомі з Києва.

Шкода лише, що Андрій мусить одразу від'їхати, у нього там обов'язки, його там чекають. То може залишиться бодай Ольга? Ні. Не можна. Не можна! І Петро з дружиною від'їжджає. Також мусить, також обов'язки… Не можна їх стримати, люди діла, — прощали, проводили… Запахло майже хутором — щирість, тепло, родинність…

Залишився лише Сопрон. Він не може отак одразу від'їхати, він здалека, він ще має трохи часу, він мусить ще побути тут, поговорити, стільки того за роки набралося.

Івана чекають на вечір. Прийшов вечір — нема. Мар'яна трохи сердиться. Він, мовляв, не матиме часу і вмерти, і було б за що. Нічого з того не має. Але він вже такий, раз за щось візьметься, — його не його — робить. Цілу ніч чекали — Іван не вернувся. Тоді Мар'яна разом із Сопроном викликає з району підводу і їдуть до Мошен. Івана там не застали. Сказали лише, що його спішно викликали телефоном до Києва. Нема ради, треба чекати. Сопрон оглянув радгосп, господарство, нове будівництво. На всьому видно руку брата Івана. Минув день, а Івана нема. Сопрон і Мар'яна вертаються до Канева. Чекають…