Темнота

I

Івана викликано третього травня о годині дев'ятій вечора телефоном з бюра головного управління господарського відділу ҐПУ. Він, до смерти втомлений, зібрався було нарешті їхати до Канева, як задзвонив телефон. Новий шеф господарського відділу Головін, що був також на відкритті гідростанції, просив Івана прибути до Києва в дуже важливій справі і, головне, негайно.

І хоч Іванові дуже це не підходило, але він звелів запрягти коні і їхати до найближчої станції Миронівки — двадцять кілометрів — через Білозір'я, Драбівку, вночі, в туман, вибоїстими дорогами. Біля другої години ночі він вже зводить впертий бій за місце у вагоні, а опісля, затиснутий в куток, між сонними тілами, спить сидячки до самого Києва. На ньому чоботи з високими халявами, тверді рейтузи, френч з двома кишенями на грудях, у одній з них бльокнот і олівець.

Його сонне, сильно загоріле, подібне на випалену цеглу, здорове обличчя не зраджує ані тіні якоїсь думки чи настрою. Абсолютна безпосередність. Він людина діла, він втомлений, він виконує свої обов'язки.

Біля десятої години ранку, заспаний і зім'ятий, він у Києві. На вокзалі будують, при виході натовпи людей, на площі черги до трамваю. Щоб бути скорше на місці, Іван бере візника і велить якнайшвидше їхати. На вулицях багато сонця, багато людей, багато зелені і цвіту, але Іван на це не зважає. Ним опановує якась дивна спішка, коли людині здається, що вона мусить зірвати з основ світ, і коли вона боїться, що їй для того нехватить часу. За двадцять хвилин Іван уже в коридорі будинку господарського відділу, трохи чепуриться і входить певно до його другого переділу.

Усе йому тут знайоме, стільки разів тут бував. Низенький, у старомодних окулярах, портьєр.

— Здрастуйте, здрастуйте. Іван Григорович? До директора?

— До директора, Фока Іванович! Як поживаєте?

— А! Гаразд! Нічого! — Іван, звичайно, не любить чекати, йому цього і не треба було, його приймали негайно, вітали, тиснули руку, просили сідати, закурювати.

На цей раз так само Івана просять зайти негайно, лише в кабінеті директора нікого не було, директор виїхав, скоро вернеться, секретарка — висока, гарна товаришка Заболотна, просить чемно сідати, курити і одразу бере трубку телефону.

— Да! — сказала вона лише одно слово і положила трубку. Іван закурює, думає, вигляд незалежний. Його цікавить, куди виїхав директор, чому так нагло його викликав і чому його тут нема. Хотів би запитати секретарку, але це, мабуть, не її компетенції діло. Минає хвилин з десять, до кабінету, замість директора, несподівано входять двоє людей в уніформах ҐПУ і просять чемно Івана піти з ними до головного управління відділу. Іван трохи здивований, але гасить цигарку, встає і йде. У передпокої, де звичайно дуже людно, на цей раз порожньо. І не встиг Іван сягнути за шапкою на вішаку, як почув біля себе різке:

— Стой! Рукі ввєрх! — і два револьвери направились своїми цівками на нього. Це було так несподівано і так різко, що Іван розгубився. Він зблід смертельно. Шарпнувся вперед, але ті двоє схопили його за руки. — Один лиш рух і смерть на місці! — чує Іван. Іван підіймає руки. Його швидко обшукують. Потім відчиняють бічні двері і показують револьверами: — Даєш вперед! — Виходять на заднє подвір'я. Там уже чекає закрита, темного кольору, машина. Її задні двері відчинені. Іван опинився у повній темряві, машина рушила і кудись покотилася.

Усе це тривало не більше трьох хвилин і було таким ударом, що нерви Івана відмовилися реаґувати. Він дослівно задубів. Хвилин з п'ять після цього у нього зовсім не було думок. А як отямився, то першим питанням було, що сталося? Чому? За що? Швидко, похапцем шукав якоїсь відповіді, але не знаходив її. Ним кидало в авті, що швидко їхало, повертало, зупинялося раптом, знов їхало. Здавалось, він летить у темну безодню стрімголов, мов камінь кинений до глибокого колодязя. Все це діялось дуже швидко і разом здавалося вічністю.

За п'ятнадцять хвилин Іван був у канцелярії в'язниці Лук'янівки. Запис, обшук, відбір речей. Ще чверть години, і він опинився у С/К-33, — спец-корпус, третій коридор, третя камера.

І щойно тут Іван отямився цілком. Чималий простір, сімнадцять людей, Іван вісімнадцятий. Усі свіжі. Ходять, стоять, сидять. Ні ліжок, ні стола, ні стільців. Лише параша і попід стінами та на вікнах посуд.

Іван розглядається, не знає, де дітися, руки за спиною, уста затиснуті, очі люті. Він нікого ні про що не питає, його також не питають. Більшість із присутніх — селяни, решта інтеліґенти і, мабуть, вищого рівня — інженери, професори, урядовці. Той он з високим чолом і довгим волоссям скидається на поета. Усіх, видно, схопили несподівано, нагло. На обличчях здивування, турбота, переляк.

Скоро прийшов обід. Подавали через вічко у дверях. Кожний подавав свою якусь посудину, йому наливали якоїсь юшки червоного кольору й подавали назад. Іван не мав своєї посудини, він взагалі не має ніяких речей, йому щось дали, і він дістав свою порцію, їли стоячи, сидячи, навшпиньках попід стінами. Іван обдумував своє становище. Перш за все, що там, дома? Що з його родиною? Яким ударом мусить це для них бути. І що з ними зроблять? І як радгосп? Та ж без нього все там піде врозтіч. Велике господарство. І нарешті він сам. Значить, знову почалось. Значить, він знову шпигун, саботажник, бандит. Значить, все спочатку.

Але на цей раз він не має наміру боронитися. Немає сенсу. Доказувати, що ти не верблюд? І віддавати за це ребра, зуби, життя? Ні. Він уже ці штучки знає. Підписує все, що б не жадали. Усе і так наперед передрішене. Йому лиш шкода тих там його товаришів. Ті ще свіжі і будуть «боронитися». Он той лобатий, присадкуватий. У нього такі чудов! м'язи, міцні легені і білі зуби. Але він весь щирий і певен своєї невинности. І він напевно пожертвує і м'язами, і легенями за святу правду. Селяни, ті просто підуть, заціплять зуби і не скажуть ні слова. З них зроблять гівно, і пошлють в такому вигляді будувати соціялізм за полярним кругом. Інженери, здається, будуть гнучкішими, професори будуть «колотися» без слова.

До вечора привели ще трьох шпигунів. У камері тісно. Полягали, де хто міг. Іван приліг просто на помості і заснув міцно. Пробудження було ще одним ударом.

З ранку другого дня почали «колоти». Робили швидко й рішуче. Хто опирався, того били і вкидали назад до камери у вигляді невиразної маси тіла. Селян вкидали непритомними. Вони лежали купами, підтікали кров'ю і навіть не стогнали. Професори молилися, інженери лаялись, священики плакали. Іван понуро чекав своєї черги, мовчав, мов камінь.

На п'ятий день у камері було вже п'ятдесят. Потовчені лежали купами на помості в калюжах липкої темно-червоної рідини. Задихалися, було душно, бракло повітря, просили води. Цього ж п'ятого дня настав час Іванів. Його викликали, як водиться, на «М», устав і пішов мовчазно довгим, німим коридором. У кімнаті слідчого тиша. Слідчий сидить за столом. Звелів сісти й Іванові. Іван сідає. Не так, не так! На краєчку. Іван сідає на краєчку. Прізвище? Ім'я? По батькові? Рік? Місце? Те саме. Знані речі. Іван сидить на своєму краєчку, вилонює сухо, мов автомат, слова, вдивляється у слідчого. І пізнає. Рокита! Два роки не бачив того сотворіння, і вже не впізнати. Червоний. Прищі. Очі вип'ялись. Білки налились червоним. Щось від жаби, від свині, від скаженого собаки. І рознесло — біфштекс, ковбаса — підгнила, шкідлива, отруйна.

— Ну, Мороз, — зовсім незацікавлено, байдуже промовив Рокита. — Що? Знов? Кепсько! Знаєте, в чому вас обвинувачують?

— Ясно, — буркнув так само незацікавлено Іван.

— Ні чорта не ясно! Ми зробимо ясно!

— А чому ж не ясно?

— Бо ти… бандит! Шпигун! І негайно признавайся! На цей раз не буде ніяких пілюль!

— На кий чорт те моє признання. Пишіть, що там треба і баста!

Іван чекав вибуху, але такого не наступило.

— Дааа! — протягнув Рокита. Йому, видно, смертельно скучно, в голові, видно, туман непроглядний. — Треба признання, гражданин Мороз, — тягнув він, мов би хотів на останньому слові заснути. — Треба. А то скажуть, без признання… Невинних, мовляв… Історія ж! Так що? Признаєтесь?

— Пишіть без того, — каже Іван.

— Ох, мені з вами… Ну, признаєтесь, чи що?

— Ну, що ж тут признаватись? Ви ж усе і так знаєте! Пишіть, кажу! Що хочете! Підпишу!

Рокита мовчить. Мовчазно потиснув дзвінок на столі. Коротка, стихійна, холодна перерва. Що буде? Може уведуть Мар'яну? Андрія? Сопрона? Цікаво що буде.

Відчинилися двері, увійшло три слоноподібні постаті з револьверами і двоє інших, слабшого вигляду, сотворінь. Один із цих останніх — сивастий дідок з добрячим виглядом, переляканими очима, мабуть народній учитель. Другий хрусткий, блідий, з великими очима, юнак.

Увійшли і біля порога зупинилися. Слабші поруч спереду, сильніші рядочком ззаду. Хвилина мовчанки. Рокита дивиться з-під лоба на Івана, його нижня губа звисає, корчиться. Іван напружено думає: і що ж це має значити?

— Так, кажете, ясно? — поволі, байдуже тягне Рокита.

Іван дивиться на всіх і мовчить. Ні, тут щось не ясно. Вони у тих своїх вигадках невичерпальні. Тут, мабуть, треба щось казати, але що, але як? Це, мабуть, якісь свідки, що будуть проти нього свідчити. Він безрадний, він губиться, він шукає якихсь слів. Зловіща перерва.

— Начинай, — байдуже каже Рокита і дивиться на Івана. І в ту ж мить дідок з дитячим обличчям опинився на підлозі, а троє велетнів товклися чобітьми по його ногах, руках, грудях, голові.

— Ой! Завіщо? — встиг ще викрикнути дідок і одразу замовк. Іван захитався, хильнувся вбік, хотів наче зірватися, кинутися на Рокиту, той мацнув за револьвер, дідок лежав непорушно на помості, з його носа і сивих вусів стікала кров. Юнак, що стояв побіч, несподівано шелеснув на поміст непритомним. Іван, крижано холодний, сидів німо. Рокита напружено за ним слідкував.

— Ясно? — знов промовив згодом. Іван мовчить далі. — Видно тепер не все ясно, — каже Рокита. — Після он того, — вказав він на поміст, — ти будеш третій. Ну?

Іван мовчить.

Рокита кивнув на велетнів.

— Стоп! — каже Іван. — Давай, що там маєш… Признаюсь!

— Ну, от, — каже Рокита. — Так би одразу. — Забрать! — крикнув на велетнів.

Один з них узяв за ногу дідка і потяг у коридор, інших двоє забрали хлопця. При дверях на помості залишилась калюжа, гостре світло електрики відбивалось від неї рубіновим сяйвом.

Рокита писав, Іван сидів на краю стільця і чекав.

— Ну, як там справи, Мороз? — запитав Рокита між писанням і додав: — Можете сидіти вільно.

— Нічого, — каже Іван. — Удосконалюємось.

— Бачу, бачу. Школа, що? Може і з нас ще будуть люди, — каже Рокита і пише далі. Іван сів вигідніше. — Закурюйте, — кивнув Рокита на пачку цигарок на столі. Іван закурив. — Ви такого Звєрєва знали? — питає Рокита.

— Знав, — каже Іван.

— Які мали з ним стосунки? — несподіване питання, і Іван хвилинку надумується. — Швидше, швидше! Не маємо часу! — наглить Рокита.

— Ділові, — каже Іван.

— Що значить — ділові? Конкретно!

— Він був директором…

— Знаємо, — перебиває Рокита. — Ви з ним утримували стосунки злочинного порядку. Розказуйте!

— Дивуюсь, — каже Іван. — Не знаю, як Звєрєв, але я цілком нормальна людина і педерастикою не займаюсь. — Рокита перестав писати, підняв голову, злісно дивиться.

— Мороз! Давайте не будемо сваритись.

— Ах, так! Тепер ясно, — каже Іван.

— Так, ми зробимо ясно, — каже Рокита.

— Чорт з вами — пишіть, що там хочете і дайте мені спокій! — каже Іван.

— Ви організували з ним… Розумієте? Саботажну організацію, з наміром… Розумієте? Підірвати соціялістичне будівництво і перешкодити виконанню пляну п'ятирічки… Розумієте? Ви свідомо са-бо-ту-ва-ли розпорядження партії в справі організації політичного виховання з наміром знизити свідомість робітництва і тим самим зменшити його працездатність. Ви…

— Навіщо все те вичитувати, — перебиває Рокиту Іван. — Признаюсь. Погоджуюсь. Підписую.

— Ну, так, — каже Рокита. — А такого Кулябку знали?

— Знав.

— А такого Погрібного?

— Ясно — знав.

— А Калиниченка?

— Знав таких два.

— Михайла Івановича.

— Знав.

— А такого Шустера?

— А це вже, видно, з іншої опери, — каже Іван.

— Прошу відповідати.

— Знав.

— А Шнайдера?

— І цього знав.

— А Іванова?

Іван хвилинку подумав, не чув цього прізвища, але вимовив автоматично:

— Знав. — Рокита називав і називав прізвища, прізвищ двадцять, і Іван до всіх признався. Після цього повів туманним поглядом довкруги, ніби щось ще пригадуючи, закліпав очима, дмухнув перед собою і сказав:

— Добре. Вас ще покличуть, — і натиснув дзвінок. Увійшов конвоїр і забрав Івана.

У камері страшенно дивувалися, що той велетень приніс всі свої кінцівки цілими, тим більше, що майже одночасно з Іваном, двоє карначів, внесли на рядні поета і вкинули його до камери просто на чиїсь ноги при дверях. Поет застогнав тяжко і одразу замовк. Він лежав на підлозі і з нього через лахи сочилась поволі кров. Іван сидів навшпиньках зовсім близько біля нього, було пізно, треба лягати, але вагався, бо та кров могла підтекти під нього. Пізніше Іван все таки присів, оперся на чиюсь голу спину, підгорнув під себе ноги і так задрімав.

Людей у камері більшало, голі тіла злипалися, поміст вкривався липкою мішаниною поту і крови. Згодом Іван помітив, що в камері з'явилося багато професорів. Не питав нікого і нічого, не цікавився ними. Всі вони сидять похнюпившись. Інколи вони розмовляють пошепки між собою, сидячи калачем на помості, або лежачи «йолочкою» в кутку. Іван інколи чув уривки таких розмов. Говорили про тісноту, брак повітря, нелюдське поводження. Іноді згадували минуле, називали якісь прізвища… Іноді намагались вгадати, який це день, або яке число, скільки днів вони вже тут і що з ними буде. Через пару днів прочуняв поет. Його спитали чи розколовся.

— Ні, — похитав той головою.

— Справа чести, — зауважив сусід. — Молодець.

— Ясно, краще вмерти, ніж бути зрадником. — Напроти сидить миршавий чоловічок просто під матнею іншого, що стоїть над ним.

— За це і мучимось, — каже миршавий чоловічок. — Честь затратили, мораль осквернили, Бога забули. Оце, люди…. — не встиг миршавий чоловічок докінчити свого речення, як простягнулась чиясь брудна, гола рука і вдарила миршавого по лиці. Той полетів назад, наштовхнувся на другого такого ж чоловіка і жалісно запищав:

— За віщо ж ви, Сергію Федоровичу? За віщо ви мене… — розплакався.

Пізніше Іван довідався, що миршавий чоловічок був професором марксизму-ленінізму, був членом академії наук і членом-кореспондентом Інституту Маркса-Енґельса-Леніна в Москві.

Згодом Івана викликали, прочитали йому прекрасно написану повість. Він стоїть на чолі організації, що складається з різних людей, розкиданих в різних місцях країни, мета організації шпіонаж в користь однієї ворожої країни, саботаж з метою підірвати розвиток соціялістичного будівництва, терористичні акти над членами партії, уряду і органів безпеки. При цьому подано безліч доказів діяльности організації і між тим вбивство цілого ряду урядових осіб з Позняковим включно. Названо також поіменно всіх членів організації — прокурори, директори заготзерна, начальники органів безпеки, слідчі. Чи Іван має щось з цього заперечити? Ні. Чи може щось добавити? Ні. Чи має якісь аргументи для свого виправдання? Ні. Чи бажає адвоката? Ні.

— Треба ж мати якесь бажання, — говорить Рокита.

— А на чорта воно мені твоє бажання, — говорить Іван. Рокита глянув на Івана не зовсім приязно. — Давай всю ту беліберду і скінчено, — каже Іван.

— Ти но не дуже розпускай губу, — каже Рокита. — Ми ще можемо повернути дишель.

— Давай, давай, — каже Іван. Рокита подає «протокол», Іван швидко підписує і кінець.

Нічого не просив, нічого не бажав, у камері був німий, говорив лише конче потрібне. Пробував вгадати, скільки дадуть і куди запруть. Менше десятки не дадуть, а тепер йому сорок дев'ять… Зрештою яка різниця. Іноді думав про своїх, знав, що приходила Мар'яна, передала харчі та одяг, зовсім не цікавився радгоспом, вигнав все те з голови, ніби й не було. Лише Вірочку згадував теплою людською згадкою та чомусь думав про Тетяну. Яка мудра, що лишила все і пішла своєю дорогою, коли б так і собі вимкнути, а то ж пропадеш. І нізащо. Як щур в клоаці, щоб його грім побив.

Йдуть тяжкі, душні місяці. Червень, липень. У серпні Івана викликали до «начкоридору», і той зачитав йому, що на підставі ухвали якогось там «совєщанія» його засуджено за параграфом 54-9, 54–10, 54–11 У. К. УССР на десять років ув'язнення в далеких «ісправітєльно-трудових лагерях». Прийняв цей присуд зовсім байдуже. Бажав лише скорше вирватись з цього кам'яного мішка, з цього багна поту і крови, з цього вічного стогону, з цього скреготу зубів по ночах. У вересні почали готуватись до етапу. Перед від'їздом оголосили, що кожний із в'язнів може мати десятихвилинне побачення з рідними. Іван відмовився від своїх десяти хвилин. Інші ходили, вертались зламані, забиті. Цілий місяць тривала підготовка. Був темний, дощовий вечір жовтня, коли їх виводили з камер трійками і щільно садовили на помості вантажних машин. На запасних коліях Лук'янівської станції стояв довгий товаровий потяг. Трохи далі на пригірку стояв великий гурт людей, чулись голоси:

— Андрію! Я тут!

— Синооочку! Я з тобою!

З машин виривались відповіді:

— Прощайте! Привіт рідним!

— Разогнать сволоч! — кричить конвоїр. Вартові біжать до пригірка, юрба розбігається, але далі чути крики. Машини під'їжджають і під'їжджають. Швидше, швидше. По сорок дві особи. Не виглядати з вікон! Замри! Тиша. Велика тиша. Лише стогони… І десь там в темноті гудуть машини. Від'їжджають і приїжджають. Оклики вартових, блискають світла.

— Ну, братці! Шах і мат! — чує Іван біля себе. — Хахлацький конвой. Пропали…

— А ти потіснись, не сам тут.

— Тісно? В рот-параход — замов собі пульман.

— Ей, там! — гримають до стіни. — Замовкни!

— Сьомий раз їду, — чує Іван.

— І ніяк не можеш доїхать, — відповідають тому.

— Не довезуууть, — хвалиться той. — Тюрма як тюрма і шістсот грам хліба, і прочиї удовольствія, лише оті «осмідеї». Не можу терпіти. «Штампи, фраєра», ну ж і, скажу, вам, народ.

— Ей, там! Виходь котрий! Провізія! По два оселедці і по шматку хліба.

— Здорово, — чує Іван.

— От-так-так! Тепер без води здохнеш.

— Нічого. В Сибірі водиии! До чорта.

— Сволочі! — падає в темноті слово. — Не могли дать котлету з салатом.

— За тридцять п'ять день сам станеш контлєтою.

— А цікаво куди повезуть?

— Наперед санаторія. Готель. Тепла й холодна вода. П'ять разів їсти. Музика. Танці увечорі.

Хтось голосно шморгнув носом.

— Не шморгай, не шморгай, це ти Лафакі? Задовгий маєш ніс.

— Ідіот, — чулась відповідь.

— Ех, як дрюкону, свиснеш Троцьким. Ти ще не знаєш, Лафакі, по чому кури у нас, ти ще «фраєр», а от поживеш — побачиш. — Знов голосно шморгнуто носом.

— Залиши, не бачиш — учоний.

— Ладно. Іншим разом.

А потяг стояв на місці. Іван сидів у кутку, дістав свої оселедці і хлібину, все те зложив біля себе на помості, обпер голову об стіну і дрімав. Не помітив, як рушили, а коли прокинувся, у вагоні було напівтемно, і колеса вистукували такти.

II

Другого листопада, о восьмій годині вечора в конторі Головного Управління Таборів Особливого Призначення для Усть-Печорського басейну в Котласі на Північній Двині, сидів головний начальник цієї інституції Карл Ворман-Юрин — чорний, міцний, у шкіряній куртці з револьвером. Перед ним на новому, непофарбованому письмовому столі папка паперів. На дерев'яних стінах карти, діяграми, на весь зріст в шинелі портрет Сталіна і портрет Ягоди у френчі, з вусиками і піввійськовому кашкеті. В кутку при дверях велика, американська, набита дровами піч, що від неї пашить теплом, і все те освітлене лямпою на сто ват, що звисає на шнурку під стелею без ніякого оздоблення.

На дворі лютий, гострий вітер, саме сьогодні повіяло ним від Уралу — загуло, закрутилося, посипало густим, дрібним, колючим снігом.

Кілька хвилин по восьмій до контори входить високий чоловік, що, осліплений гострим світлом лямпи, зупиняється біля порога. На ньому одяг, з якого вилазить шматками вата, ноги замотані ликом, соломою, на голові купа дивовижно зложеного ганчір'я. Обличчя темне, заросле, вуса вкриті льодом. Здавалось, що він п'яний… Не стояв, а хитався на довгих, тонких ногах.

— Ви Мороз будете? — запитав Ворман приходька.

— Мороз, — відповів той спокійно.

— Іван Григорович?

— Так.

— Востаннє працювали в радгоспі ім. Дзержинського — Мошни, Шевченківська округа?

— Так.

— Підходьте ближче, познайомимося. Я Ворман, може чули. Сідайте, — і вказав на дерев'яне крісло з поруччям. Іван сів. — Курите? — Іван простягнув зовсім чорну руку і взяв цигарку. При тому стягнув з голови ганчір'я. Купа розкуйовдженого волосся виглянула на світ.

Ворман кілька разів глянув на Мороза.

— Ну, от. Я запросив вас сюди з наказу начальника ҐПУ Ягоди. Маємо про вас точні і вичерпуючі відомості. Хочемо доручити вам керівництво великим ділом. Завтра летите літаком до Ухти і там почнете роботу. Не зобов'язані вертатися до вашого бараку, ночуєте у мене, а там переходите в свобідний стан.

Ворман глянув на Мороза, слідкував, видно, яке враження зробить на того його заява, але Іван був весь у своїй бороді і його майже не видно. Рухи його далі спокійні і байдужі.

— Ну, що ви на це? — питає Ворман.

— Діло нове, — каже Мороз глухим голосом.

— Думаю, що ви з ним справитесь?

— Побачимо.

— Як ваше здоров'я?

— Нічого. Два-три дні нормального стану і пройде. Кінцівки, на щастя, цілі.

— За ваші кінцівки наперед подумано. У нас тут діло, потребуємо людей… І велике діло. Ухт-Печорський комбінат — нафта, вугіль, ліс, будова залізниць, доріг, міст, освоєння білих плям. Завдання гідне ваших здібностей, Мороз, і я певен, ви не будете до нас в претенсії за деякі турботи, вам спричинені. До вашого розпорядження прийде п'ятнадцять тисяч робочої сили, а згодом, за пляном тисяч сімсот-вісімсот. Понад триста тисяч квадратових кілометрів простору…

— Спробуємо, — каже Мороз.

— Ну, от… А тепер ідіть зо мною…

І вони виходять, на дворі чекає машина, сідають і їдуть проти різючого вітру, згодом зупиняються перед невеликим дерев'яним будинком з мезаніном. Входять до середини, Ворман дає розпорядження, а Іван відразу йде до вмивальні. Ванна, бритва, чиста білизна, чистий одяг. Все готове, все чекає. Іван не Дивується, все так є, так бути має, скидає своє лахміття, згрібає з себе пудами багно і воші, вода у ванні стає чорною, випускає її, впускає чисту і так три рази. А далі бриє страшну, дику бороду, розчісує патли. По годині на нього глянула з дзеркала костиста, бліда личина, подібна почасти на людину, почасти на рибу. Великі вгрузлі очі, могутні брови — і це все.

Побачив свою вечерю. На білому, круглому столі краяна печеня, паштетова ковбаса, білий хліб, чорна ікра, масло, чай і вино.

— На жаль, не можу з цього скористати, — каже Іван. — Щось потонше. У мене, бачте, присох до спини шлунок.

— Ах, так. Вибачайте, Іван Григорович… Я зараз. Пройде.

— А того — мене трохи розібрало у ванній… На цей раз вже… — не договорив речення і вже гримнув на поміст. Здається чути, як заторохтіли його кістки.

Очуняв Мороз у білому ліжку, вузька, тепла кімната, столик і стілець. Над ним стояв з посміхом Ворман.

— Вибачайте. Це зо мною вперше така комедія… Воно пройде.

— Ясно — пройде, — каже Ворман. — Тепер не вставайте, вам принесуть чай, а завтра о шостій ми з вами зустрічаємось. Бажаю спокійної ночі! — і Ворман вийшов.

Дивне почуття огорнуло в цей мент Івана. Не вірилось. Не розумів, здавалось, де знаходиться. Подивився вправо, вліво, помацав простирало, білу подушку. Прикритий товстою, шерстяною, сірою прикривкою. Глянув на свої прозоро-воскові руки, кинув погляд на стіни — дерев'яні, небілені, негладжені, але свіжі, що пахнуть сосною. Малий під склом портретик Сталіна і невелике, подвійне, зовсім замерзле вікно.

І пригадав свій барак, з якого витягнуто його годину тому. Довга, вузька, заморожена, мокра щілина з двома поверхами нарів, з вузьким проходом посередині і багато сотень тіл по обох боках проходу. Бачить їх, ті тіла, в їх нереальному світі. «І прийде господар, і візьме тих слуг невірних, і вкине в преісподню, де буде плач і скрегіт зубів», — читалось колись. Ціла земля виринає в пам'яті — континенти, океани, рівнобіжники, широти. Де те місце на плянеті, в якому він зараз знаходиться? Де та непомітна точка на глобусі?

До кімнати хтось постукав, і ввійшла дівчина, молода, свіжа, білява у ватянці, у руках у неї таця, на якій парує кварта молока, мисочка вівсяної каші, кілька окрайців білого хліба, шматок масла і двоє яблук.

— Добрий вечір! — сказала дівчина, і голос дзвенів соковито й молодо. — Хочете вечеряти?

— Дякую. — сказав Іван.

— Не вставайте, не вставайте. Дам вам до постелі.

— Дякую, — каже Іван.

— Вам так не вигідно, вам треба роздягнутись, може вам помогти, може покликати лікаря?

— Ні. Дякую. Все добре. Ставте отут — і Іван трошки звівся на ліктях. Дівчина підмостила вище подушку і поставила перед ним тацю. Іван почав їсти, а дівчина дивилась на нього великими очима. В тих очах Іван бачив багато гарного і доброго. Дівчина помагала йому, подала йому велику, дерев'яну ложку, мазала хліб маслом, краяла яблуко. Іван мовчки і спокійно їв, і коли все скінчилось, відкинувся назад на подушку, а дівчина забрала тацю, поправила в печі, приставила до ліжка стілець, запитала, чи нічого йому не бракує, забрала тацю і пішла. При дверях Іван затримав її. — Завтра розбудіть мене о п'ятій, — сказав він. Дівчина кивнула з посмішкою головою і пішла.

На другий день ще затемна Іван виходив із свого готелю одягнутий у білий з високим коміром кожух, сиву з наушниками шапку, у валянках на ногах. Машина під свист вітру повезла його порожніми, темними вуличками до того ж будинку, де вчора вперше зустрівся з Ворманом, там уже світиться, і Ворман чекає.

— Ну, як справи, Іван Григорович? — питає Ворман і подає руку.

— Пройде, — каже Іван.

— Сідайте — почнем, — і подав Іванові пачку цигарок «Зефір». Іван закурює. — Діло таке, товаришу Мороз, — почав Ворман, — виконуючи гасло ЦК «поставимо північ на службу п'ятирічкам», чергова сесія ЦІК СССР з минулого року, прийняла плян дослідження та експлуатації нафтових і вугляних засобів Печорського басейну. На основі цього… (Ворман підійшов до карти і загально окреслив район між Двиною і Об'ю на північ від шістдесятого рівнобіжника)… отут в цьому місці… (Ворман вказав на карті) здовж річки Чіб'ю, поблизу Ухти — допливу Іжми, що впадає до Печори, має постати нове будівництво, завданням якого буде освоєння території і використання підземних багатств в інтересах радянського господарства. Іжма, Вимь, Вичегда, Кельтьма, — це місця, де є родовища нафти. Західні відноги північного Уралу і доплив Печори Уса — вугіль. Поклади нафти нам ще невідомі достаточно, натомість поклади вугілля відомі, вони величезні, на кілька століть, мільярди тонн, місцями виходять на поверхню, одне лихо — вони далеко і місцевість не освоєна.

— Минулого року, — продовжує Ворман, — ми зорганізували дослідчу експедицію в складі ста двадцяти людей, яку ми назвали Ухтинською, завданням якої було дослідити басейн Ухта-Чіб'ю, і вона дала початок Ухт-Печорлагові — першій дитині першої п'ятирічки. Тепер ви там знайдете п'ятнадцять тисяч робочої сили і вашим завданням буде: 1) Побудова залізниці Котлас—Воркута (Ворман вказав на карті) тисяча сто кілометрів довжини, побудова автодороги Усть-Вимь-Чіб'ю триста кілометрів довжини, побудова трьох нових міст Чіб'ю, Кожва, Воркута і 2) дослідження і експлуатація природних багатств на північ від шістдесятого рівнобіжника до устя Печори і Канінського півострова.

— Завдання, як бачите, гідне уваги, і воно може робити честь кожному підприємцеві. Приступаючи до цього завдання, ми наштовхнулись на ряд поважних труднощів — дошкульну недостачу людської сили — раз, повну неосвоєність терену — два і брак фінансових ресурсів — три. Тому не здивуйтеся, коли на місці будови знайдете виключно такі людські резерви, що увійшли в конфлікт з радянською владою. Наша влада не має наміру людей карати. Навіть тим, що порушили закони, вона дає можливість реабілітації, доручаючи їм таке винятково почесне, історичне завдання, як освоєння цієї, особливо важливої для нашого господарства, території. Це порожнє місце мусить стати повним місцем. Таке бажання партії, уряду і товариша Сталіна.

— Чому саме вибір для виконання цього завдання впав якраз на вас? Дуже просто. Ми знаємо всі наші людські резерви, ми довший час слідкували за вашою роботою, ми були нею наскрізь вдоволені і саме тому на пропозицію товариша Ягоди, товариш Сталін дав наказ заанґажувати вас до цієї роботи. Всі попередні її керівники не виконали свого завдання і ми переконані, що вам, товаришу Мороз, пощастить більше. Знаємо ваш характер і ваші господарські здібності.

— На вас, товаришу Мороз, лежатиме величезна відповідальність, ви добре знаєте строгість наших законів, згодом ви зрозумієте це ще краще. Фінансові, матеріяльні і людські засоби будуть вам доставлені в міру потреби в зростаючій проґресії. Ви пропонуєте проекти, ви встановляєте бюджети, ви маєте в своєму розпорядженні всю людську силу, включно з ВОХРом, ви будете відповідальним лише передо мною, товаришем Ягодою і товаришем Сталіном. Про режим таборів довідаєтесь на місці, там вже є відповідні інструкції. Від цього моменту ви іменуєтесь головним начальником всього Ухт-Печорстроя з чим і поздоровляю вас від імени партії, уряду і товариша Сталіна та бажаю вам, товаришу Мороз, успіху. Одразу, прибувши на місце, ви перебираєте в свої руки все керівництво Ухт-Печорстроя.

Мороз встав, Ворман підійшов до нього і потиснув його руку.

— Маєте які побажання? — запитав Ворман.

— Так, — каже Мороз.

— Я вас слухаю.

— А як з принципами праці?

— Як маю вас розуміти?

— Ну, з досвіду я дещо знаю… Існують же різні такі назви, як «туфта», «липа». Ви їх знаєте…

— Ви господар, ви відповідаєте, — каже Ворман. — А з партією не сваріться. Ідіть з миром і сотворіть благо — ха-ха-ха! Я мушу їхати. А ви також… — і Ворман натиснув дзвінок.

До кімнати увійшов міцний, одягнений у чорний кожух і чорну папаху, весь запорошений снігом, чолов'яга.

— Ну, от… Знайомтесь. Товариш Дикий — комендант Усть-Вимського табору. А це ваш новий начальник, товаришу Дикий.

— Єсть, товариш начальник! — витягнувся Дикий.

— Іване Григоровичу! Товариш Дикий до ваших послуг, він уведе вас у справи таборів.

— Добре, — каже Мороз і подає Дикому руку. Обличчя Дикого похмуре, округле, віспувате з тупим носом. Мова уривчаста з сильним українським акцентом.

— Так їдемо, товаришу Дикий! — каже Мороз.

— Єсть — їдемо, товаришу начальник! — буркнув Дикий.

На дворі темрява, сипле снігом, шумить вітер. Літак ледве може піднятися, ним на всі боки кидає, пілот Степаненко ледве втримує напрямок.

Біля одинадцятої години літак приземлюється серед безмежного білого простору. Гострий, рвучкий вітер сипле в обличчя пургою. Ніде нікого не видно. Згодом з сірого простору почулись дзвінки і до літака під'їхали сани, запряжені парою міцних, рослих коней. Сідають у сани і їдуть. Через деякий час із снігу виринуло кілька дерев'яних, одноповерхових будинків. На одному з них над входом напис: «Главноє управлєніє Ухт-Печорстроя». Звідсіль і почав Мороз свою нову роботу.

Відразу він почав входити в курс діла. Робоча сила, тяглова сила, реманент, харчові засоби, мешканеві умови, інструкція режиму. Цього ж дня прибув новий транспорт «заключонних». Мороз зажадав списка, переглянув його. Довідався, що з двох тисяч ув'язнених половина не дійшло до місця призначення.

— Чому така кількість? — питає Мороз Дикого.

— Хіба ви самі не знаєте? — відповідає Дикий. Дійсно. Хіба Мороз не знає чому? Сотні кілометрів глибоким снігом, у мороз, у метелицю, пішки. А вони ж півголі. І голодні.

— Де їх, тих нових, примістили? — питає Мороз. Дикий здивований. Він не звик, щоб його про такі речі питали. Це його діло. Але Мороз настоює.

— У бараках, — відповідає Дикий.

— Чи маємо досить бараків? — питає знов Мороз.

— Яке досить, не досить. Тут нема нічого досить, — каже Дикий. — Нових примістили із старими… Тіснота, ясно, але і тепліше разом. Почнемо будувати нові бараки.

— Я б хотів деякі бараки оглянути, — каже Мороз.

— Єсть — оглянути, товариш начальник! — каже Дикий.

— Зараз по вечері. Коли дають вечерю?

— О сьомій!

— Коли лягають?

— О дев'ятій.

— О восьмій їдемо, — каже Мороз.

— Єсть — о восьмій! — відповідає Дикий.

Вечерю дістав Мороз тут же у своєму новому кабінеті, не мав часу їхати на помешкання, якого ще взагалі не бачив. Тут же прийняв перші рапорти роботи, тут же дав перші свої розпорядження. Нічого ще не міняв, нічого не критикував. Він мусить наперед увійти в справи. Перед восьмою з'явився Дикий.

— Готово, товариш начальник! — рапортував він. На дворі чекали сани. Темно. Мете снігом. Поїхали в невідомому для Мороза напрямку. Через деякий час із темряви виринуло кілька барачків, що ледве були помітні під снігом. — Главпункт номер один! — рапортує Дикий. У бараках світилося і звідти чути було дикий гамір.

— Що за галас? — питає Мороз.

— Не знаю, — каже Дикий. — Мабуть нові… — Швидким кроком Мороз пішов до бараку. За ним Дикий. Барак низький, квадратовий, похилі, вузькі дверцята. Дикий різко відчиняє дверцята, Мороз нахиляється і входить.

Спочатку нічого не можна розібрати. Півтемрява. Дим. Дика суміш людських постатей.

— Сміірна! — різко скомандував Дикий. — Главний начальнік! — викрикнув на ціле горло. В бараці все на хвилинку завмерло. Мороз бачить картину: довкола дерев'яні з дрючків подвійні нари, посередині розжарена до червона залізна піч, із стелі звисає і чадить саморобний каганець. Трохи далі біля печі стіл. На столі харчі, три пляшки з одеколону, етеру і спирту. Довкруги люди. Чоловіки і жінки. Сама молодь. Усі обідрані, розпатлані, п'яні. Вони видно тількищо танцювали. Один з патлатих держить гармонію, інші якісь гребінці і бляхи. У кутках і на нарах купами стоять якісь інші, переважно бородаті, люди. Очі їх перестрашені. На помості валяються розгорнені речі, розбиті кошики й валізки.

— Що тут робиться? — серед повної тиші питає поволі й суворо Мороз.

— Угощаємося, товариш начальник! — швидко відповів один з патлатих. Кілька дівчат зірвалось із своїх місць і підскочило до Мороза.

— Як звешся? — звернувся Мороз до першої.

— Дішовка! — відповіла та швидко й підстрибнула. Мороз одвів руку і бацнув її по пиці.

— Як звешся? — звернувся до другої.

— Вот майо… — хотіла та щось сказати і зробила соромницький рух, але в ту ж мить лежала на помості.

— Як звешся ти? — звернувся Мороз до одного з патлатих.

— Грач, товариш начальник! — швидко відповів той.

— А твоє? — звернувся до другого.

— Я, товариш нач… — Бац! І той полетів назад, вдарився об нари. Мороз кам'яно спокійний. Перевів погляд на тих переляканих бородачів по кутках. До одного з них, високого, зарослого, майже сивого підійшов.

— Як зветесь? — запитав його і дивиться на довгу пошарпану його одежину, що була розхрістана, яку, видно, хотіли з нього зняти.

— Виноградов, — почулась тиха відповідь.

— Професія?

— Професор.

— Звідки?

— 3 Харкова.

Мороз переводить погляд на іншого.

— Як прізвище?

— Онищенко.

— Професія?

— Хлібороб.

— Звідки?

— 3 Харківської области, село Ясінне.

Ще і ще питає Мороз, душ двадцять перепитав. Більшість селяни, і всі з України. А потім звернувся до гурту:

— Усі, що тут є, належите до цього бараку?

— Ні! — впали голоси.

— Усі, що сюди не належать — виступить наперед! За непослух стріляю на місці! — і Мороз кивнув на Дикого. Той витягнув револьвера. Гурт голих і патлатих крикливо купчиться біля пічки-буржуйки.

— Усі? — питає Мороз.

— Усі! — відповіли ті хором.

— Так слухайте! Якщо ця сцена ще раз тут повториться, я вас усіх отак, як є, вижену на цілу ніч у тайгу. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — відповіли ті хором.

— А тепер кругоом! Марррш! — і вказав на двері.

— Братці! Шпана! Дішовки! Смативай! Нам начхать! — зі свистом, риком, вереском, хапаючи по дорозі що попало, кинулись ті купою до дверей. За хвилину їх тут не було і лиш їх голоси доносились знадвору. З залишених відкритих дверей несло пургою і холодом. Дикий зачинив двері. У бараці гробова тиша. У різних місцях лежали розбиті і розтягнуті речі. Мороз мовчки залишив барак. За ним услід пішов Дикий.

Мороз має для себе окремий будинок над Ухтою під тайгою, з соснових брусів. Три кімнати і кухня. Одна з кімнат простора, на два просвіти, поміст від половини на ступінь підвищений, на півищенні нефарбований письмовий стіл, два стільці, на стінах велика карта СССР, карта Ухт-Печорського краю і портрет Сталіна лубкового видання. Залізна велика піч огріває, а нафтова, дванадцятий номер, лямпа, освітлює простір. У сусідній меншій кімнаті — дерев'яне, нефарбоване, вимощене сіном, ліжко, прикрите товстою, м'якою ковдрою і великою ведмежою шкурою. У третій великий, круглий стіл і шість стільців. А на кухні міцна, огрядна баба Мотря Коваленко з Полтавщини.

Але Мороз рідко буває дома. Сніг не сніг, метелиця не метелиця, він сідає в сани і пара гарних, сірих, в яблуках, виписаних коней несуть його до управління, на пункти, на промисли. Має багато причин бути рухливим. Поперше, його природа взагалі не переносить статики, подруге, його поставлено перед фактом того казкового лицаря, перед яким розсипали в стозі сіна пуд маку і сказали: коли ти всі ті мачини визбираєш, ти будеш жити і дістанеш свою царівну за жінку. Коли ж ні, ти мусиш умерти. І різниця між казковим лицарем і Морозом та, що лицар мав за приятельку чарівну фею, яка йому допомогла, а Мороз такої феї не має. Вечорами він дивиться на карту своєї території, що більша розміром від Франції, і йому робиться моторошно. Ще колись, давно, у школі шановний Афоген Васильович, з вказівкою в руках, оповідав про цей Печорський край, що «ізобилує» лісом, ріками, озерами і рибою, але тоді він бачив його лиш на барвистій карті. І видавався він йому тоді землею, де багатства лежать горами, і треба лиш прийти і брати їх голими руками. Тепер же він побачив його у себе під ногами, побачив згори з літака, з глибин шахти, пройшовся по багнах, по тайзі, по тундрі, збагнув закони вічної мерзлоти, відчув на своєму тілі температуру атмосфери, побачив сніги триметрової глибини… І повне бездоріжжя, з ріками, дві третини року замерзлими, з багнами непрохідними. І коли глянув на пляни, на завдання, на темпи, на терміни, на цифри… і, нарешті, на засоби, якими він мав ті завдання виконати — він жахнувся. Йому сказали: маєш п'ятнадцять тисяч робочої сили. Вже з першого дня він побачив, що це за робоча сила. П'ятнадцять відсотків «шпани, малолєток, рецидивістів, уркаганів». П'ятнадцять відсотків «бувших людей» — релігійних збоченців — кликуш, юродивих, істериків, фанатиків-сектантів. Двадцять процентів інтеліґенції всіх родів і фахів — інтелектуалів світового імени, філософів, природників, соціологів, інженерів, лікарів, людей духовних, мистців усіх родів, політиків партійних і політиків дійсних, фахових і аматорів, утопійних соціялістів, фанатичних анархістів, традиційних монархістів, романтичних націоналістів, істеричних троцкістів, людей всіх націй і всякого віку. І п'ятдесять відсотків селян з теплої України, з теплого Кавказу. Ці люди — голі і босі — живуть у бараках, до яких крізь стіни віє снігом, багато з них живуть у норах, виритих у мерзлому ґрунті. Їхні харчі — 600 грам хліба й баланда з гнилої риби, або кислої капусти, без м'яса, без жирів. Від цих людей вимагають високих виробничих норм. Їхні знаряддя праці — кірки, лопати, сокири і пилки. Вони змушені працювати без техніки, без машин. І без тягла… На п'ятнадцять тисяч напівхворих людей Мороз виявив кілька десятків коней, включаючи сюди і свою пару сивих.

Згинеш, Морозе! Пропадеш!

Але Мороз не має наміру гинути. Він хоче жити. Викусить знайти вихід із цього становища, і саме на це там нагорі розраховують. Добре, що тому казковому лицареві казкова фея послала тисячу мишенят, що миттю визбирали розсипані мачини. Він тут сам-самісінький, зв'язаний десятьма роками рабства, ніяких відкликів, ніяких справедливостей, ніяких інших виходів, крім хіба лишити все і піти самому до тих бараків на поталу «малолєток».

Ні. Мороз стоїть перед величезною картою з центром Москва і бачить, як від того центру розгалужуються на всі боки червоні жилки залізниць і сині жилки доріг і рік, і чим вище на північ тим тих червоних жилок все менше і менше, а дійшовши до висоти В'ятка-Котлас-Архангельськ, вони зникають зовсім, лишаючи тільки сині з написом Пінега, Мєзань, Вимь, Ухта, Іжма, Вичегда, Печора, Іліч, Уса. Це і є ті «повноводні, багаті рибами із зеленими, заливними лугами», що про них, свого часу, говорилось у Канівській двоклясовій школі. Це є ті шляхи сполучення з рештою світу, що на них покищо приходиться розраховувати. А далі всі ті величезні, зелені плями — тайга і праліси, також багаті, але не рибою, а хутровим звірем, та малиною, та чорницями, та брусниками, та величезними шпильковими деревами, а ще далі вгору, за шістдесят п'ятою паралелею — тундра, степ, вічна мерзлота, з двомісячним літом, снігами, багнами, мохами, берізками, не вищими від олівця, кущиками ялівцю, і багаті вони не рибою і не звірем хутровим, а величезними отарами оленів, що їх випасають ескімоси, зиряни й ненці.

Про це все говорилось у двоклясовому училищі, лише не говорилось там про те, що знаходиться під тими ріками, тайгами, тундрами. Тепер же Мороз довідався, що під тією зеленою, у дійсності білою, поверхнею далеко в глибині лежать моря нафти, родовища газів, гори вугілля, схоронища дорогих металів й мінералів. І всі ті риби, всі ягоди, всі дерева, всі метали й мінерали треба видобути, виловити, зібрати й перевезти до тієї чи іншої точки на цій широкій карті. Між точкою Козья Вимь-Воркута-Попово, де добувають вугіль, і точкою Котлас на Північній Двині, де кінчається остання червона жилка, тисяча сто кілометрів тундри, багна і тайги перетнутих впоперек синіми жилками Печори, Мезені, Іжми, і інших, і інших, а вугіль має пройти цей простір і дійти до Вологди, до Пермі, до Ленінграду.

Він, правда, має ще й іншу путь: вниз по Усі, по Печорі — Печорська бухта, Печорське море, Мезенська протока, Біле море — дві з половиною тисячі кілометрів до точки Архангельськ, але горе! Та путь вільна місяць-два, далі ж заздрісно хорониться силами Північного Льодового океану. Те саме, що з вугіллям, має статися з нафтою, газами, металами, деревом. І все це має зробити Іван Мороз з хутора Морозівки на Дніпрі — людина, що ніколи не бачила ні нафти, ні гелія, ні тундри, ні тайг, ні вічної мерзлоти, ані крижаних морів. Він має побудувати залізниці, шляхи, міста, заводи, копальні, кораблі, і все це протягом чотирьох років, руками малоліток, уркаганів, професорів ботаніки, священиків, інтеліґентів — босих, голодних, у снігу і кризі, лопатами, сокирами, ручними тачками.

Завдання, як казав Ворман, дійсно почесне. І виняткове. Плянета крутиться на своїй осі 4000000000000 років, скарби Печорського краю складались дбайливою рукою протягом усіх тих тисячоліть, перемандровуючи від стану до стану, від епохи до епохи, вгрузаючи все глибше і глибше в нутро плянети, аж поки року 4000000000001 прийшов такий чоловік, обвантажений десятьма роками каторги, що має всі ті надбання епох ограбувати і принести своєму рабовласникові-панові.

Ось над чим думає Іван Мороз, стоячи до пізньої ночі перед картою своїх володінь, що простягаються на північ від шістдесятої паралелі і вперлися одним краєм об Сибір, а другим в береги Льодового океану. І він щось мусить видумати, бо назад дороги нема. Хоче — не хоче, може не може — байдуже. Його не питали, не питають і не спитають. Дивна сила жене його цим шляхом. Вона не дивиться, не чує, не знає. Вона лиш хоче!

Мороз робить нотатки, розважає, формує, кличе на допомогу фантазію, розум, пише рапорти. Перші записи в його записній книзі були такого змісту. 1) Навести порядок в канцеляріях, бухгальтерії, харчуванні. 2) Скласти точний облік робочої сили і тягла. 3) Добитися підвищення харчових приділів і продуктивности праці. 4) Добитися збільшеного постачання одягу, реманенту, живого й мертвого тягла. 5) Створити точну контролю над виконанням постачання й плянування.

Але насамперед робоча сила. Витягнути з землі, збудувати бараки, збільшити норми харчів. Пише рапорт за рапортом. Ворманові, Москві. Покликав завідувача постачанням Гулого.

— Петре Миколайовичу! Ваше завдання — добути харчів відповідно до нашої норми до квітня місяця включно.

— Це не можливо, товаришу начхоз.

— Чому?

— Знаєте чому: нема доріг, а людей прибуває.

— Не ваше діло! Зайдіть до бухгальтерії, там вам випишуть нові норми і відповідно застосовуйтесь.

— Тоді нам не хватить до кінця терміну.

— До побачення. За тиждень чекаю звіту! За неуспішне виконання у нас дають до Кожви.

Переглянув книги і знайшов там безодню «туфти» за формулою чотирьох П — «з пальця, потолка, пера, пола». Покликав бухгальтера, колишнього царського офіцера, безнадійного п'яницю Твердохліба.

— Де це ти, голубчику, взяв оті сто п'ятдесят тисяч кубометрів, коли на ділі всього тридцять тисяч?

— Кремль так вимагає, — каже Твердохліб.

— Від сьогодні, пам'ятай, вимагає не Кремль, а я! Нісенітниця! Ні одної справжньої цифри. Ми прийшли сюди не втирать очки, а робити. До побачення! — Покликав начальника канцелярії, колишнього спортового тренера московського «Динамо» Власова. — Що це там у тебе в канцелярії? Балаган чи божевільний дім? Відколи це «ділами» в'язнів грубки розпалюють?..

— Алеж, товаришу начальник! «Діла» не в мене, а в третьому відділі.

— Розказуй бабці своїй! Поки будували барак третього відділу, де вони були? І взагалі що там за порядки? За тиждень має все бути на місці! До побачення!

І знов до Москви рапорт за рапортом, вимога за вимогою. Тисячі тонн харчів, десятки тисяч одягів, сотні машин. Зажадав для себе новий дім. Йому відповіли, що має збудувати його власними силами. Покликав архітекта-в'язня Булганіна і доручив йому зробити плян. На два поверхи, з кращого дерева, з парадним під'їздом, з парком над рікою.

А одночасно Мороз їздить снігами, тайгою, тундрою. Геологи, науковці, інженери. Куди не можна добитись кіньми, їхали на собаках, на оленях. І як тільки десь натраплять на нафтоносне місце, одразу гнали людей, копали сніг, ставили шатра, рили землянки і свердлили землю. Після першого його свердління тридцять кілометрів від Ухти, із щілини вибухнув фонтан нафти. На Мороза найшов нафтовий шал. Він шле повні захоплення рапорти в Москву. Негайна відповідь: «Продовжувати роботу! Всі вимоги будуть виконані!»

Усю ту зиму все нові й нові проекти. Ще минулого року, до Мороза, на Вичегді ГУЛАГ відкрив табір на п'ятнадцять тисяч робочої сили. Його завданням було збудувати в короткому часі автостраду Усть-Вимь-Ухта довжиною в триста п'ятдесят кілометрів. Але ось уже другий рік минає, а дороги нема. Потрібної кількості робочої сили не доставлено. Тайга, багна, холод. Мешкань нема. Люди хворіють, денно мруть сотнями. Працювали дрюками, лопатами, руками, топилися в багні, боролися з холодом, з комарями. Мороз звертає більшу увагу на цю ділянку праці. Від неї залежить успіх його виробництва взагалі. Посилає туди нових людей, управителів, збільшує норму харчів, будує бараки.

Майже рівночасно з тим розпочали роботу над будовою залізниці Котлас-Воркута, вздовж Вичегди, через Усть-Вимськ і Ухту. Розробили пляни нових міст Чіб'ю і Кожва. Заплянували нову копальню бурого вугілля на Печорі — Щугорку. Сувора дисципліна, збільшені вимоги.

Але сипались не лише кари і догани, але й нагороди та ордени. Почались соцзмагання. Встановлено окремий орден «Ухт-Печорстроя». По кількох місяцях працездатність піднялась на тридцять відсотків. Прислано з Москви комісію для перевірки роботи. Комісія виконала своє завдання, вернулась до Москви і прийшла подяка, підписана Сталіном. Мороз повний пан становища. Йому шлють і шлють людей, шлють коней, шлють свердлові машини, шлють льокомобілі, трактори, труби, радіостанцію, телефонне устаткування, харчі, одяг і навіть літаки. Шлють на санях, на собаках, автосанним транспортом, літаками. Мороз починає бути вдоволеним, лише турбують його дві справи: смертність робочої сили і постачання харчів. Мороз бачить, що Москві ніколи з цим не справитись, і він рішає завестись власним сільським господарством. Зрештою, на це Москва й розраховує. Послано комісії вниз по Печорі, і в скорому часі до Москви полетіли нові проекти. Вниз по Печорі, Усті та Кожві сотні людей корчують ліс, розчищають місце на поля. На заливних лугах Печори запроектували десятки молочних ферм на півтори тисячі дійних корів. Для таборів потрібні сотні тисяч тонн городини, тисячі тонн м'яса, масла, сиру. Які б ті норми не були малі, але в сумі становлять вони величезні, часто астрономічні цифри.

По чотирьох місяцях і новий палац Морозів готовий. Трудилось над ним п'ятсот невільників, як за часів фараонських. Розгрібали сніг, довбали діри, вганяли в мерзлу землю балани, клали кам'яний фундамент. Сам палац дерев'яний — сосна, кедр, модрина. Назовні викладений дубовою обшивкою, в середині шальований подвійним кедровим шальованням. Під'їзд з різьбленими колонами. Тесані, ґранітові сходи. В середині широкі вестибюлі, різьблені сходи. І сальон, і бібліотека, і заля, і їдальня, і кімнати для гостей, і величезна кухня. І прислуги нагло збільшилося. Тут вже мало самої Мотрі. У неї три прислужниці і двоє слуг. При вході день і ніч на варті вохрівець.

І взагалі Мороз збільшив особисту охорону. Після випадку, коли на нього кинувся з ножем один з урків, він ходить тепер не сам, а з вохровцем і має при собі здоровенного пса-вовкодава. З тим псом він тепер не розлучається. З ним він ходить, з ним їздить, з ним спить. Виглядає грізно — потовщав, очі налились гнівом і так застигли. Голос став гострим, різким, мова коротка, наказна. Одягнений у шкіряну куртку, при поясі наган. Число своїх виїзних коней також збільшив, має дві запряжки, плюс один вершник. Сани лямовані малиновим сукном, вистелені ведмежими шкурами, візники у чорних бурках і кудлатих чорних папахах. Їде завжди чвалом, не зносить повільних рухів і, де б не з'явився, скрізь вимагає «темпів».

І властиво жив він дуже самітно, замкнуто, рідко навіть писав додому… Мало бував у себе, все в роз'їздах, на інспекціях, на Воркуті в Усть-Вимі, на пристані Печори — Нар'ян-Марі, в Архангельську, на верхній Печорі, в Кур'ї і далі аж до Солікамська. Скрізь мав інтереси, своїх людей, свої установи, завжди за щось воював, ніде не був поблажливим, нікому не давав спуску. І багато його поважало, а ще більше боялося.

Одного разу напровесні, коли ще лежав сніг, Мороз відвідав Березнікі на Камі. Він мав там склад машин, що приходили із Свердловська і завідував тим складом Іванов з колишніх царських офіцерів — малий, щуплий, плеканий. Іванов запросив Мороза до «свого» готелю заночувати, Мороз зайшов і був вперше вражений чистотою й порядком, що тут рідко трапляється.

Був пізній вечір і знялась порядна передвесняна хуртовина…

У ресторані сиділо кілька гостей, їх обслуговувала повногруда, з великими чорними очима молодиця у фуфайці з виглядом старорежимної купчихи. Мороз сидів сам, пив свою стопку і позирав на молодицю.

— Хазяйка будеш? — запитав. Молодиця посміхнулась.

— Боже мій! Невже Наталка? — вирвалось у Мороза, і він кинувся до прилавка.

— Вона і є! — відповіла та спокійно. Мороз метнувся за прилавок, і вони міцно обнялися.

— От так-так! Що ж ти, бісова дівко, так близько й не признаєшся? — гримів Мороз. — Я тут сам, як собака…

— Заходь, заходь, — перебила його Наталка і вказала на жовті двері збоку. Зайшли. Гарна, чиста кімнатина. На буфетчику карафка з чистою і стопки. Налила по повній. — Ну, так за зустріч, — сказала Наталка. Випили і закусили. Іван не виходив з дива.

— От, так-так! От, так-так! Чого-чого, а цього не сподівався! Але ж ти і дівка!

— Не дівка, не дівка, — заперечила Наталка, — а молодиця.

— Як так молодиця? Чия?

— Іванова. — Іван отетерів.

— Як? Отого?

— Того самого!

— Та що ж це ти? Та як же… Слон і Моська, що? Та він же каторжний, а ти переселенка!

— Сподобався, — відповіла на це.

— А чому ж не признавалась до мене?

— Спочатку не вірилось… Мороз, Мороз… Морозів багато, не туди, думаю, нашому дорога, а мій одного разу та й каже: то ж це твій братік. Як повірила, не відважилась… Тут брат не брат, а шелесту ти тут накоїв, на рік хватить.

— Та чого на рік?

— Та тут знаєш, хто високо літає…

— Я, Наталко, кований на всі чотири… І перекований… І всі висоти знаю… І в низах побував…

— Тут різні бували, а в болото пішли.

— Ти, бачу, плаксива, а ще й Микитина дочка, а сама, диви як грім і не в болоті.

— Бо тримаюсь сухого…

— Герой, що й казати…

— Герой не герой, а вижила і це добре… З нас трьохсот — вісімдесят вижило, Зирянський край не Україна…

— Та як же ти та з Івановим? Відколи?

— Це вже він у мене третій… І дочку маю… Був звільнений та назад пішов. У рабах тепер краще. Запроданий.

— Триста рублів, що? На волі того б не дістав, кажеш? Може хочеш до Ухти — місце дам…

— У тебе?

— Та хоч би…

— А як на довго?

— Чого дрефиш?

— Дрефиш не дрефиш, а жити треба… Ти ще наш край знаєш отак — і показала «крізь пальці».

— Врахую і це, — каже Іван і, здається, навіть посміхнувся. — А все таки приходь, чотириста дістанеш…

— Наталка посміхнулась також.

— П'ятсот, — каже Іван. — Більше в тайзі не дають, а завтром будеш журитись завтра.

— Мені і тут не погано, а там саме за ті п'ятсот і впечуть.

— От же ж і вперта — чорт! Та хто впече?

— Сам знаєш хто. Ніхто. Тут така погода. Сьогодні ти Мороз — завтра мокре місце, саме перед тобою зять самого Вормана князь чекістів з вісімнадцятого року Шпанов пішов в дубину… І то за одну ніч.

— Він же ще не пішов, — сміється Іван. — Живий ще…

— На Воркуті в шахті ім. Ягоди, а його жінка зійшлась, кажуть, з Бубновим, підручним Ягоди, а там чого доброго і до самого великого дійде…

Маленька перерва, Іван хвилину думає.

— Ну, давай, Наталко, потолкуємо мирно, — казав він далі. — Шпанов не Шпанов — не в ньому справа і про те іншим разом… А тепер збирай оті свої рушнички вишивані і ступай до мене. Каятись не будеш. Післязавтра буде тут мій літак, і він тебе підчепить… І милого свого можеш разом підвезти, беру його до себе, дам місце в конторі, до речі він хлопець меткий, придасться, а коли мене боїшся, імени мого не згадуй всує, і ніхто не знатиме, що ми рідня. У мене там знайдеш Мотрю з самих Андрюшів, буде твоєю верховною властію, а ти відповідальна за все моє хазяйство. Згода? Зрештою, хто тепер питає кого про згоду? Як то колись деклямував Андрій — і більший меншого куса… — ха-ха-ха! — вперше в цьому краю засміявся Іван.

Наталка мовчала, була помітно сердита, що це, мовляв, за нове лихо на неї звалилося, але знала Івана, особливо знала його тут і тепер, тому воліла промовчати… А до того надійшов і Іванов.

— Бачиш, сестру знайшов, — заявив Іван. Випили знов з приводу цього, і Іван проголосив: — Роблю тебе начканцелярії… Власов не годиться, хай займається спортом на Щугорці. А її моїм начхозом.

— Єсть, товариш начхоз, — витягнувся Іванов… І на цьому справа скінчилася.

Іван був вдоволений своєю знахідкою, і коли опинився дома, одразу засів писати листа і то приватного, і то до Мар'яни, сповіщаючи захоплено, наскільки хватало у нього патосу, що знайшов ще одну тріску «нашого роду», і тепер він не сам, і разом, мов на те, спохватився, що він досить таки занедбаний — руки, обличчя, одяг і навіть Мотря лаялась, — ви, — каже, — все одно, як цар, а скидаєтесь на злодія. Та й мешкання не гаразд виглядає, і тут Мотря своє слово вставила, тут, мовляв, не людей, а жеребців держати. Розібрало все це Мороза до кісточок — сто копанок чортів — навіщо він тут фараоном, коли всяка Мотря може отак зневажати. І кликнув по всіх пунктах, по всіх номерах, і зійшлося столярів усілякого роду і звання, і різьбарів, і лякеровщиків, і поліровщиків. І зійшлось малярів безодня — футуристів, кубістів, реалістів, сюрреалістів. І наказав Мороз меблю з дуба та модрини тесати, щоб усе дебеле, та тяжке, та добротне, а малярам приказав стіни писати… У залі, щоб на всю стіну Кремль був, але справжній, ніякі кубізми, щоб башти могутні і мури зубчасті, і Москва-ріка щоб протікала. А портрети вождів наказав зробити по чину, званню і порядку, а найстарший на весь зріст, в шинелі сірій, щоб було, мов зі сталі, щоб кожний глянув, ахнув й затремтів. А менші відповідно до чину, Леніна, тим часом, можна й забути, головне ж Ягода, Ворман і інші, інші… А Кравченка, декоратора знаного, над усім поставив і приказав «око держати» — не вийде, в Щугорці бувать.

А опісля наказав переглянути ті скрині з книгами, що роками лежать забиті у комірці, званій бібліотекою при центральному управлінні, і все, що гідне уваги, наказав перевезти до себе і розставити на свіжо збитих кедрових полицях. Товсті, випещені, тиснені золотом у червоному полотні, томи Маркса, Енґельса, Леніна, Чернишевського і інших, і інших забарвіли на всю стіну напроти великої карти СССР разом із стосами «Нєфтяного хозяйства», «Горного журнала», «Лесной промышлености», «Внешней торговли», «Природы» і інших, і інших журналів, газет домашніх і закордонних, розуміється, дозволених вищими і найвищими інстанціями цієї справи.

І коли це все було в порядку і на місці, появився стіл письмовий, мов би монумент з ґраніту тесаний, на ньому глобус, телефон писальне знаряддя, уральського малахіту… І чотири нечуваного розміру фотелі, обтягнуті справжньою шкурою, і така ж канапа і килим на всю широчінь і кілька шкур білого ведмедя.

А згодом, коли і Кремль був готовий, і Кравченко дістав не Щугорку, а орден Ухт-Печорстроя, премію п'ятнадцять карбованців та десять пачок цигарок «Зефір» для роздачі своїм реалістам-співробітникам, тоді Мороз наказав колись відомому московському архітектові, а тепер завідувачеві плекання кріликів Буланіну спроектувати «Дім культури» з декораціями всілякими, пано, портретами, гаслами, фресками. І видобув колишнього бравого редактора «Правди», відомого троцкіста Сладека, що на пункті шість проектував коров'ячі ферми, і наказав йому газету «Красная звезда Печоры» змайструвати, спочатку, мовляв, як можна, а згодом справжню друкарню з усіма атрибутами… Та більше вождів, портретів, статистики, партії…

Та й цього не досить Морозові. Не подобається йому й сама назва «Ухт-Печорлагу ОҐПУ», забажав перезвати своє царство і назвав його «Ухт-Печортрест», відомі Щугорку й Воркуту назвав «Арктик-Вугіль», а своїх 3/К[1] поробив Р/С.[2] А вохрівцям наказано лише за порядком слідкувати та втікачів по тайзі ганяти, хоча останні не дуже квапились відриватись від ґрунту і тисячі кілометрів багнами й тайгою мандрувати, віддаючи себе комарям і диким звірям на поталу…

І за кожним таким порухом Морозової роботи в Москву негайно летіли рапорти. Цифри, статистика, математика. Точка в точку. До цього Мороз додав нові вияви доказів своєї роботи — зразки. Зразки вугілля, зразки нафти, зразки газів, зразки деревини, зразки шкурок, зразки мінералів. Спочатку це були зразки, як зразки, але згодом це стало приладдя до писання з антрациту з написом, «Великому, мудрому, славному другу і вождю народів товаришу Сталіну від вдячних і щасливих гірняків Арктик-вугіль Ухт-Печортресту». Геологічна збірка дорогоцінного каміння у кедровій скриньці з інкрустованням в золоті — «Нашому другу, вірному соратнику товариша Сталіна, начальнику ОҐПУ Г. Г. Ягоді від вдячних Ухт-Печорців». Соболяче хутро «Кращому приятелеві трудящих Ухт-Печортресту К. Ворману від вдячних лісовиків». «Незмінним друзям начальникам», «геніяльним керівникам», «дорогим товаришам» — зразки за зразками. Хутро, малахіт, золото, самоцвіти… До того рапорти, цифри, математика і дуже скромний підпис — Мороз.

І от на весну несподівано викликають Мороза до Москви. Це може бути однаково знаком добрим, як і знаком лихим. Мороз летить трестовим літаком із своїм Степаненком. Простори, широчінь. В Ухті сніг у Москві проліски.

Тиждень пробув Мороз у столиці всіх трудящих, а вернувшись, нічого по нім не пізнаєш. Мороз як Мороз… Той самий із своїм вовкодавом… Лише одяг його оздобився маленькою зіркою — шматочок жовтого металю, червона емаль і серпик з молотом в золоті. По бараках, по строях, по пунктах пішло геть, що «наш дістав орден». Іван, син Григора, Мороз з хутора над Дніпром, дістав орден. Фахівці намагалися відгадати висоту нагороди. Одним хотілося бачити щось величне, якогось Леніна, інші знов бажали б звичайного знаку заслуги, щось скромне… Справа так і лишилася невиясненою, бо Мороз дуже скоро перестав носити свій орден і ніяких з цього приводу пояснень не подав.

Досить того, що Мороз Іван побував у Кремлі, що приймав його сам найбільший, що пляни його «цілком і повністю» були ухвалені, що бачив він особисто наймогутнішого залізного наркома державної безпеки СССР, сидів з ним сам-на-сам, як з приятелем і навіть тут відкрилась завіса його таємничого призначення до Ухт-Печорського краю… Бо чи не пригадує собі Мороз тієї сценки в Харкові в кабінеті Балицького? Так, так, той другий і був сам залізний. І Мороз йому дуже сподобався… І рішив він одразу, вже тоді, що належиться Морозові щось краще, ніж завідувач звичайного радгоспу…

З Борманом Мороз не лише сидів у кабінеті «сам-на-сам», він провів з ним вечір у балеті, а згодом в якомусь прекрасному закритому ресторані, де були самі визначні люди, а між ними танцівниці балету, і тут також познайомився він з дуже ефектним створінням, дочкою Вормана, Людмилою з яскравими карміновими устами, великими, виразними, пивного кольору, очима.

А разом з тим в «Ізвєстіях», у «Правді», у «Вечерній Москві» появилися фотознімки, як то щаслива молодь Ухт-Печорська розважається на площі стадіону «Динамо», який до речі існує лише в проекті, як там танцюють у домі розваги, як доять расових корів, як вирощують огірки та помідори.

Після цього Мороз йде ще вище. Тепер для нього і трактори, і машини, і робоча сила. Керує своїм царством самовласно, чинить суд і розправу, визначає заняття, сортує, одружує, розводить, робить переселення і розселення. І все те якось клеїться, коли б не урки та ще деякі дрібниці. Ті ніяк не дарують йому того першого дня, все шарпаються, один було навіть фінським ножем задумав поорудувати, а інші троє вичистили Мотрі всю комору, а до того занесли новенький Морозів кожух. Усі ті жарти задорого хоробрим обійшлися, бо все те скоро викрилось і винних вохристи порядно почесали, а решта дістала попередження, що ще один такий кивок і всі підуть під лід, однак небагато це помогло. Крадіжки, скандали, крики не вгавали. Мороз думав було з ними миритись — дарма.

— Ні, дядя! Ми народ резонний! Нас калачем не візьмеш. Як війна так війна! — І єдине, що їх ще в'яже з Морозом, це одруження. Мороз бо нову моду завів: без одруження жити не полагається. І то лише «соцблизькі». Бандит з бандиткою, блат з блатом. Ось, наприклад, крутиться Антоша, званий Смілим. Мороз знає, чого йому треба.

— Батя! Одружи! — благає закоханий Адоніс.

— А як з мешканням? В «шалмані»?

— Батюся! Соколику! Яке там в шалмані! Земляночку свою вирили. Зайди. Як дзеркальце.

— Сьогодні одружу, а завтра зфелониш?

— Ні в жість, батя! Кров залий, вік свободи не бачити!

— Знаємо, знаємо ті ваші клятьби! Але чорт з тобою — женись.

Морозові це плем'я по-своєму імпонує, твердий він і жорстокий, але їм би хотів помогти, але як? Але чим? До них нема підступу.

Легко женилося, не так легко розводилося. Іде ось черевата красуня до Мороза і на ціле горло реве.

— Чого ревеш, чорномаза? — Брюхо набухав, а сам пішов розпроклятий…

— А куди ж він пішов?

— З Тютькою он гуляє.

— А хто ж він майстер такий?

— Та весь табір знає… Антоша. Смілий!

— А тебе як звати?

— Та Дунька Тєлка.

— Ану-ка, скажи вохристові хай попросить його до мене.

А тоді Антоша, мов буря, женеться і кричить:

— Я їй, стерві, покажу стукать! Не знаю хіба? З вохристом брюхо набухала, а мене в ізолятор?

— А ти ж божився, що «по вік»!

— Я? Ніколи? З восьмьоркою? Та ніколи! Вона вже вісім змінила. Стерва! Остання стерва!

— А ти скільки змінив?

— Я? — викрикує Антоша, ніби він почув нечувану єресь. — Хіба можна рівняти? Мені що банний лист, а в неї он брюхо!

Але все таки Антоша Смілий з криком, репетом, мандрує на два тижні до ізолятора із загостреним режимом і та справа забувається, бо Мороз має тих справ значно більше. Досить складною і важливою проблемою для нього є так звана колонізація краю, про що багато писалося й говорилося, а ще більше сподівалося. Колонізувались ті, що відбули свою кару і переходили у стан «вільних». Їм не дозволяли вертатися на місце походження, а змушували осідати тут і давати собі раду, як хто може. Дозволяли також виписати і рідню, хоча не всі на це йшли, бо тутешня «воля» зрадлива і «мінлива». Хто зна, що там десь станеться і нараз «вільну» людину знов тягнуть у бараки, але на цей раз геть з родиною. І взагалі життя таких «вільних» химерне і чи не краще було їм у неволі? Тоді бодай давали їм норму праці і утримання. Тепер норма та сама, платня мізерна, а за місце в бараці плати, за освітлення плати, за дрова, за пілюлю від кашлю, плюс «зайом п'ятирічки» плюс «державна позичка»… Одні хіба специ могли так-сяк дати собі раду і коли вони мали ще прихильність Мороза, їм іноді вдавалось цілком можливо «влаштуватись». І саме тому лікарі, інженери, бухгальтери із шкури лізли, щоб зискати ласку їх необмеженого володаря, що тепер був більшим їх паном, ніж коли вони були його прямими підвладними. З цього ладу на будівництві виникли верстви, верствочки, кляси, підклясики. «Кадровий состав» (ҐПУ). Вільнонайняті. Завербовані з вільних. Завербовані з колишніх в'язнів. Спецпоселенці. Колонізовані. Ув'язнені. Найбільшою шаною й пільгами користаються «запроданці» — в'язні віддані за плату підприємствам: пароплавству, лісним трестам, торговельним установам. Вигідна справа: людину продавали за триста карбованців, а таборові коштувала вона вісімдесят-дев'яносто. А були це переважно інженери, хеміки, лікарі, ліпші майстрі…

Усі ці порядки застав Мороз, як спадщину з минулого. Він не був ніяк ними захоплений, але не знав, що і як з тим почати, щоб якось змінити на краще. Широко й глибоко все те вросло в побут, і кожна мала зміна викликала іноді цілу катастрофу. Запроданство, наприклад, дуже додатньо впливало на фонди таборів, а фонди тепер якраз дуже потрібні були.

Повною парою готовиться Мороз до літа, захотів знати діло не лише в практиці, але й в теорії, обклав себе книгами, журналами, німецьку мову пригадав, виписав потрібну літературу. Розуміється на першому місці нафта, сливе всю зиму працював над цією справою, зроблено всі підготовчі роботи, розвідано місцевість, випробувано породи, підтягнуто знаряддя. Друга річ — вугіль, але його вже осилено. Щугорка дала першу продукцію — першорядний бурак, місцеве пароплавство забезпечене паливом. Шукали його і на Іжмі, і вниз по Печорі, але дарма. Знайшли натомість асфальтит — прекрасна, рідкісна копалина для виробу вогнетривалих барв. Відразу взялись і за цей промисел.

З першим подувом весни взялися за нафту. Мороз і днював і ночував там. По Інті, по Косью, по Вої, по Кожві, по середній Печорі… У травні почали черпати вздовж Чіб'ю. Свердлять, черпають, але де фонтани, де сподівані мільйони тонн? Мороз дуже занепокоєний своїм нафтовим басейном, на власну руку скликав наукову комісію фахівців, геологів, нафтовиків з Баку, почалось уважне обслідування місцевости. Ствердили, що за всіма даними ця місцевість мусить дати нафту девонського періоду, що його знайдено в околиці Пермі. Але де вона? Дві тисячі метрів під землею. Для Мороза нові безсонні ночі…

Шукаючи нафти, натрапляли на золотий пісок по Щугорці та Ілічу, на Ухті двадцять кілометрів вище Чіб'ю натрапили на якусь сіру без смаку і запаху рідину. Хеміки визначили: радіоактивна вода з промисловим процентом радія. У скорому часі весь той район перетворюється у радіоцентр, промисел номер два, один з кращих у світі, справжнє місто з лябораторіями, фільтрами і всім потрібним. За Ухтою знов несподіванка: зі щілини вибухнув могутній фонтан невідомого газу. Стверджено гелій. До Москви летить телеграма. «Гелій. Дебет три мільйони кубометрів річно. Матеріял на сотні дирижаблів. Що робити?» Відповідь негайна: «Закрити і сувора мовчанка до розпорядження».

У травні поволі, хоровито із сильними зривами й корчами до Ухт-Печорського краю вривається весна. Небо із зовсім сірого, або чорного іноді, ніби ненароком, ставало синюватим. Краї хмар почали іноді обережно підбарвлюватись, тайга по-своєму насторожувалась, і коли сходило та заходило сонце, сосни і модрини Не раз усміхнено загорялись і деякий час демонстративно горіли. У кінці травня вітри півдня почали переважати, прибуло сонця, убуло снігів і льодів, потекла вода.

У таборах багато руху. Населення піднеслося до тридцяти тисяч, але третина його лежить. Цинга, відморожені руки, ноги, легені. Вода заливає землянки, баланда, чотириста грамів хліба…

А роботи все таки йдуть. Люди майже повзуть рачки, падають, топляться. Нові і нові свердління, і не вважають на місцевість — багно не багно, нові дороги прокладаються, місця для ферм очищаються, нові виробництва плянуються. Постійні, хронічні зриви плянів виводять Мороза з рівноваги, і він, мов скажений, гальопує верхи із своїм вохрівцем Бляхою, із своїм вовкодавом весь від ніг до голови в багні з червоними очима. І куди вони глянуть — мертві вилазять з багна, хворі повзуть, мов черви, і тягнуть гужво далі.

— Що? Не піде? — Мороз лізе сам по пояс у воду, всі на нього дивляться…

— Сил нема, товаришу начхоз! — чути голос мов би з домовини.

— Давай без жартів, хлоп'ята… Ліквідуєте прорив — по кілу хліба додатково й по пачці махорки з ларька. Не ліквідуєте — лишаєтесь тут… Вибирай!

Ноги й руки, що були вже мертві, оживають, тягнуть балани, вбивають палі, мостять багно. Мороз з лопатою в руці, за ним Бляха — велетенська округла пика, в руці нагай…

— Ну от! І піде! А ну ще разок! Ану ще! Натисни! І пішло! І маємо хліб та махорку!

Збоку на латці мокрого снігу ті, що вже остаточно здалися. Деякі з них конають, інші вже зробили своє діло і спокійно, нарешті, відпочивають, дармащо наполовину у воді з снігу. До Мороза підходить несміливо бригадир:

— А що з ними, товаришу начхоз? — і показує на мокрі купи лахміття.

— Що їм? — питає Мороз.

— Охляли, товаришу начальник. Особливо той он… Безрукий… Каліка.

— Тут нема калік, — каже Мороз. — У багно з ними! — Мороз лише кинув погляд на безрукого і розмашним кроком, весь мокрий, пішов. Але відходячи приказує: — На санбазу з ними!

Того ж вечора Мороз переглядає нові списки своєї робочої сили геть за північ у своїй бібліотеці і якось так ненароком натрапляє на Петрова. Так. Це і є він.

Мороз бере телефонну трубку, викликає Дикого.

— Товаришу Дикий, — каже він йому байдуже. — На санбазі знайди місце Петрову. Без руки. Так. Без руки… Поняв? Припильнуй. Завтра запитаю. — І Мороз кладе трубку… Але списка не лишає. Це цікавий список. Імена й імена. Ось, наприклад, дивись і любуйся. Круглов. Зрештою Круглових в СССР безодня, але це ж Іван Сергійович, а хто не знає Івана Сергійовича, хто не мав в руках його величних творів? Мороз сягнув за енциклопедією. «Відомий радянський учений, соціолог, професор з Марксо-Ленінського інституту, член ВКПб з перших днів його заснування…» і так далі, і так далі… Цікаво, дуже цікаво. Мороз відкладає списки і береться за інше…

«Качество питания и функции организма» — така назва книги якогось Флора Кашкіна, що її зібрався переглянути на сон Мороз у зв'язку з прохарчуванням його робочої сили. Не дає йому та справа спокою. Невже нема ніяких можливостей нагодувати людей? Дати їм бодай досить звичайного хліба? У цілому СССР? На просторі двадцяти мільйонів квадратових кілометрів? Де ж люди? Наука? Господарство? Просто не віриться! Де справді дівся хліб? Чому вічний голод? Питає, шукає, думає. Та сама дума, що вже не раз його мучила і на яку не може знайти ліку.

Флор Кашкін, наприклад, дає пораду на пристосування організмів, говорить про «благородне діяння білкового режиму харчів порівняльно з углеводами», про «засвоєння хліба грубого помолу» з різними домішками, передусім з корою берези, що, мовляв, підвищує «засвоєння білка з 70 % на 80–85 %, як також дуже збільшує ефективність харчування навіть при дуже низькому кальорійному раціоні. Для прикладу наводить досвіди з прохарчуванням тварин, які при мінімальному харчовому раціоні давали максимум життєтворчої енергії. «Ті зміни надолужуються реакцією багатьох інших важливих фізіологічних функцій» і т. д., і т. д. Мороз не видержує і шпурляє брошуру в куток.

— Патякання! — виривається у нього крізь зуби.

Двері потиху відчиняються, і входить Наталка. Мороз круто до неї повертається. Вона тепер повна володарка його «приватного» володіння. Бій з Мотрею зведено, виграно і залишено в забуття. Тепер мучить її інша проблема, пригадала бо часи, коли то вона ділила з Іваном ложе з моху Гісенського лісу, коли то стільки здавалось і стільки сподівалось і стелячи тепер його постіль і вкриваючи його широкий тапчан тими різними шкурами, у ній самій заворушилися і почали швидко розростатися всілякі пожадання.

І так однієї ночі, коли Мороз увійшов було до своєї спальні і почав роздягатися, двері враз відчинилися, і на порозі з'явилася Наталка.

— Приймеш? — заговорила з місця. Мороз глянув на неї. Щоки, уста, груди. Спокуса велика.

— Ні, — несподівано кинув він.

— Ну, ну… Відколи це у святці мітиш?

— Ні. На цей раз не вигорить… Та коли тобі мало твого Пєтьки — наряд пошлю. Тут хватить кустарів. Є такі, що за таку шинку життя дадуть. — Наталка зрозуміла, що таки «не вигорить», і пішла.

Не була зла, ані дрібно хтива. «Той клятий» їй направду сподобався, але що тут? Дійшло до того, що й Пєтька помітив і почав метать на Мороза. Знав бо, хто саме розкладає шкури на його ложі, і не вірив, що там усе в порядку. А одного разу Мороз навіть таке кинув:

— Ми ж браття…

А Наталка на це:

— Які там браття. Двоюрідні, а до того від різних батьків. Колись же не питав…

— То було… Але засохло.

І нічого не вийшло. Іван має свої думки. Ось з Канева приходять вісті. Голод там. «Досвід над тваринами вказує, що перехід від одного раціону харчування на інший, викликає ряд довготривалих…» А там же Вірочка. А там же Мар'яна. А там же всі рідні. Правда, там і Андрій, але чи буде все те йому по силі. І Мороз вирішив висилати «зразки» не лише до Москви, але й до Канева. І на цьому тлі у них з Наталкою дійшло до порозуміння. Наталка зайнялась цією справою і досить успішно. Пакунки з найпотрібнішими харчовими продуктами помандрували до Канева. Але все це треба робити обережно. Кожний Морозів порух бачить весь СССР, кожний державний рубль, хутро, оленяча шинка криється його головою, хоча що тут, зрештою, і сама та державна голова варта, однак не гаразд нею газардувати…

І от входить Наталка…

— Ну? — питає Мороз з помітним невдоволенням. Наталка мовчазно передає листа. Різким рухом Мороз його розриває, навіть не дочитав.

— На! Тут триста! — каже до Наталки і подає їй купу банкнотів. — Чекай! Зроби це вже завтра. Там у Дикого дістанеш все. Йди!

Наталка бере гроші і виходить, Мороз знову бере листа і з нього випадає маленька фотографія. Очі його стають розгубленими.

— Вірочко, — шептав десь там в собі без звуку і віддиху. Хотілось вирватись, злетіти, крикнути. Ходив лише по кімнаті, мав скривавлені уста і очі, налиті тяжким гнівом.

І враз задзвонив телефон. Повідомляли згори, з його власної метеорологічної станції, що завтра буде снігова буря, і питали, чи виходити на працю.

— Ні! — кинув Мороз і положив телефонну трубку. Одразу все забув, ходив далі, виймав і ховав фотографію. Навіть його вовкодав, що лежав збоку на шкурі, відчував настрій свого пана, підняв голову, насторожив уха і питально дивився на нього.

Цієї ночі Мороз не міг як слід заснути, був не тут, не з цими людьми, і коли о шостій годині ранку, як звичайно, прокинувся, щоб о восьмій опинитися за тридцять кілометрів на місці буравлення пункт номер дванадцять, то робив це механічно і несвідомо. І здивувався, що не знайшов на місці праці ніяких робітників. Зайшов до телефонної польової будки і подзвонив до Дикого.

— На чий наказ не виведено робітників на пункт дванадцять?

— На ваш, товаришу начхоз, — відповів Дикий.

— Хто передавав мій наказ?

— Метеоролог Ковальов, товаришу начхоз.

— Наказую негайно дати сюди всю бригаду до єдиного чоловіка і послать Ковальова. Я на пункті дванадцять! — і він поклав трубку.

Через годину з темряви виринула юрба робітників, вони грузли у снігових наметах, їх шарпано вітром, вони боролися, падали і вставали.

— Бригадир до мене! — Підбіг бригадир. — Норма на сьогодні мусить бути виконана!

— Єсть — виконана, товариш начхоз! Але маємо неповний склад.

— Як? — питає Мороз.

— По дорозі дванадцять впало, — каже бригадир.

— Розложити на решту!

— Єсть — розложити! — 3 темноти женеться задиханий Кавальов. Мороз стоїть, мов тесаний з каменю.

— Хто тобі звелів передавати мої невірні накази? Кожний невірний наказ перепитати! Знаєш, що у нас неробочих днів не існує!

— Єсть, товариш начхоз!

— Бери лопату і копай! Молчать! — викрикнув Мороз, хоча той і не думав щось перечити.

Вітер ревів, стихія бушувала, в її гущі вовтузились темні постаті. Мороз стоїть на посту. Він знає, що робить. Від цієї щілини він надіється повного успіху своїх нафтошукань, на неї він нервово чекає, на неї чекає Москва.

Буря гуляла до обіду, по обіді вона вщухла, чорна, як сажа, хмара просунулась далі і бризнуло сонце. Мороз наказав працювати, сів на свого величезного сивого коня і поскакав в напрямку табору. За ним, стрибаючи через калюжі, погнався його вовкодав.

І ще перед заходом сонця до головного управління пригнався бригадир і рапортував Морозові:

— Буровая номер дванадцять дала фонтан. — Чорт бери! Мороз негайно телефонує на пункт:

— Всі можуть іти до бараків, двісті грамів збільшення раціону хліба і завтра дві години відпочинку. А радист вицокував: «Молнія! Москва. Товаріщам Сталіну, Ягодє, Ворману! Буровая Усть-Воє дала нєфть. Образци посилаю. Налічіє нєфті на Пєчорє доказано. Мороз». Назустріч били: «Молнія! Ухта. Товаріщу Морозу. Спасіба! Сталін».

Того вечора Мороз мав добрий настрій, об'їжджав табори, заглянув на коров'ячу ферму, запляновану на Іжмі. Там саме устатковували перший транспорт корів, дванадцять штук. Ось-ось зазеленіє трава і поллється молоко. Фермою завідує якась княгиня Вяземська, про яку Мороз вже чув, переведена із Соловок, спеціялістка плекання худоби. Строга, горда, негарна, непокірна.

Мороз нагнався на неї із своїм вовкодавом, зіскочив з коня просто до калюжі. Його поява наводить скрізь страх і метушню, але Вяземська сиділа спокійно під піддашшям корівні, плела рогожку для підстілки майбутнім телятам.

— Здорова, Вяземська! — привітався Мороз.

— Здоров, собако! — спокійно відповіла та, навіть на нього не глянувши. Щось змушувало Мороза проковтнути цю пілюлю мовчки, закинув повід на кілок і зайшов до корівні. Мовчки оглянув і корівню, і мешкання людей, зазирнув до кожного кутка. Корови мали будівлю з дерева, люди ж мешкали в землі. У землянці Вяземської Мороз побачив цілий іконостас з лямпадкою, але на долівці стояла калюжа. Не глянув більше на неї, сів на коня і пішов ускач. Того ж вечора дав наказ будувати на фермі бараки.

III

Закінчується дім культури з колонами, залею, парком, спортовим грищем. На червень плянують відкриття. Думали було на першого травня, але не прийшли вчасно цвяхи, електропроводи і скло. Мороз вдоволений будівлею, але не вдоволений, що трохи поспішився і розпочав будову тут в Ухті, а не при впаді Чіб'ю до Іжми, де будується нове місто і куди він задумує на другий рік перенести свою столицю. У Чіб'ю і вище, і сухіше, і краща водна комунікація з Печорою, Усою, з портом Нар'ям-Маром. Робота в Чіб'ю йде повною парою, будується новий палац ще кращий і більший, ніж тут, будується електростанція, причал, парк культури. За пляном там мала б постати майбутня метрополія цього краю.

Тим часом на червень в Ухті готується врочистість, перша в цьому краю, — відкриття Дому Культури. Запрошено гостей з Москви і Ленінграду. Колишній тренер московського «Динамо» готує величний виступ спортовців. У будинку Мороза чистять, миють, фарбують. А головне ж печуть і варять.

Напередодні свята ухтський район дістав вільний день, щоб люди відпочили й причепурились. День святочний розпочався раннім-ранком. На тимчасовому летовищі Ухти приземилось кілька літаків, загули машини, забігали вартовики. Першим прибув залізний нарком внутрішніх справ. Площа перед Домом Культури завалена народом. Мають прапори, красуються портрети. Говорили промови, гучно плескали, кричали ура. Говорив сам нарком. На цьому місці має постати твердиня свободи всього людства. Звідсіль засяє зоря світла над темнотою землі. Говорив і Мороз — вітав, дякував, присягав. А потім відбулися танці, народня гулянка. До пізньої ночі грала оркестра і танцювали юрбою, хто хотів. У Морозовому палаці всі вікна освітлені, столи завалені дичиною, рибою, ікрою, винами, горілками. Пили, їли, говорили про щастя майбутнього людства, бриніла струнна оркестра, і крутились пари.

На другий день оглядали табори, підприємства, ферми. Потім відбулося полювання в тайзі, стріляли, робили пікнік, співали. Щойно чомусь на третій день урочистости до Ухти прибув начальник ГУЛАГ-а Ворман у товаристві своєї прекрасної дочки Людмили. Для Мороза це велика несподіванка, бо він ніяк не сподівався саме таких «дорогих гостей», як Людмила.

Від'їжджаючи, всесильний нарком міцно тиснув Морозові руку, дякував від імени Сталіна, тішився, що він не помилився в Морозові, і тут же вручив йому особливий дарунок від партії і влади — авто на гусеничному ходу для його особистого користування. Дарунок, видно, був передбачений, бо прибув на місце призначення саме в потрібний час, і Мороз міг одразу переконатися, що партія і влада справді цінить його труд. Він оглянув чудову машину, справжній танк і відразу вирішив, що керуватиме нею виключно сам. Тепер він зможе не повзати, а бігати, ганяти, мчати, не оглядатися на простори, на дороги, на час, на погоду. Цей дарунок можливо вперше справді зворушив Мороза, і він мовчки, міцно потиснув руку залізного наркома.

Але й на цьому не скінчилося. Гості від'їхали, але не від'їхала товаришка Людмила. Вона вже давно не бувала в цих краях і тепер їй тут сподобалось надзвичайно. Знайшла, що від того часу, коли тут почав діяти Мороз, все змінилося. І сподобався їй також Морозів Сірий, якого назвала Пеґасом, і гасала на ньому цілими днями верхи. Сподобався їй і Морозів вовкодав, якого теж назвала по-своєму — Лордом, і Мороз відразу ж подарував його їй, у повне, вічне «потомственне володіння». І все їй тут сподобалось, весна нагнала птаства всілякого, тайга зацвіла, забарвіла, загомоніла. Сонце спочатку лише гріло, а далі почало пекти. В Ухті, в Чіб'ю, в Іжмі прозорі води, багато риби і прекрасні пляжі.

І Мороз запропонував Людмилі соняшну, свіжу, пахучу кімнату на другому поверсі свого палацу з виглядом на тайгу одним боком та на Ухту другим. До її послуг приділив двох дівчат з ув'язнених, всю свою бібліотеку, кухню, радіо і весь свій широкий і просторий палац з ванною, залею, бальконами і всіма краєвидами.

І Людмила жила, і бавилась, і минали дні, і минали тижні. Мороз сподівався, що вона все таки від'їде, але минав час, і його сподіванки не сповнялись. Інколи зустрічався з нею, інколи розмовляв. Трапилось, що їхали разом верхи в одно місце на Іжмі, було соняшно і барвисто, довкруги степ і рівнина, далеко попід тайгою ряд барачків, і Мороз розговорився:

— Тут, — казав, — на цьому місці стане наша метрополія. Отой шматок тайги обернемо в парк, і я вибудую під ним новий палац. Оця рівнина вкриється квітучими городами і садами, а отак вздовж річки простягнеться асфальтова автострада, що пов'яже це місце із столицями нашої республіки. За років десять-п'ятнадцять ви не пізнаєте цього місця, і через цю тайгу і тундру будуть мчати машини, як на вулиці Горького в Москві. Це буде головний вузол нашого Ухт-Печорського басейну.

Людмила слухала уважно, уста її міцно затиснуті, очі блищать. Часом вона острожить коня, і той починає танцювати. А Мороз говорив:

— Не можна повірити, але я певен, що ця земля одного разу вкриється густою сіткою залізниць, доріг і каналів. От ця скромна Іжма. Але одного разу вона поєднає Каспійське море з Північним океаном, по ній попливуть кораблі довкола світу, довкола Канінського півострова, довкола Скандинавії. Саме оцей басейн — між Волгою і Уралом, між Північною Двиною і Печорою — Сизрань, Ставрополь, Бугуруслан, Бугульма і вище Чусовські городки, Северокамськ, Краснокамськ і ще вище наші Ухти, Чіб'ю, Кожви — все це одного разу творитиме центр радянської країни, головну її вісь, що довкола неї обертатимуться величезні простори від Алеутів на Тихому океані до Брестя на Атлянтику… Тож під цією корою землі лежать найбільші багатства нашої країни. Отут під нашими ногами лежать моря великого девонського океану, що має центр біля Орська на Уралі і біля Самари на Волзі, і ми тут робимо перші скромні шкрабульки великого майбутнього могутнього промислу.

— І ви, — перервала Мороза Людмила, — одного разу станете багато більшим ніж Петро Великий…

— Ні. Я не стану не більшим, не меншим. Ми безіменні, нас тут таких, самі бачите, скільки. Наша доба очолена одним іменем, і все покориться йому.

— Їдемо! — враз промовила Людмила, приострожила свого коня, і він помчався. За нею погнав свого коня Мороз.

Іншим разом Мороз запросив Людмилу летіти з ним до пристані Нар'ян-Мару літаком і звелів пілотові завернути аж до Обі понад Уралом і сягнути вниз до океану. Перед очима розгорнулась величава панорама на сотні кілометрів, спочатку Европи, далі Сибіру, виринали то губились в туманах пласкі зелені і білі узгір'я і, здавалось, що історії ніколи не вдасться підпорядкувати їх своїй силі. Все далі і далі на схід, мов стріла, мчиться в просторі сріблиста крилата машина, стираючи незримі меридіяни, все вище і вище в небо синє тікає сонце, а зліва далеко в прозорому мереживі бринять крижані масиви. Там ще мертво, як у перший день творення світу, і тільки дуже зрідка непомітними точками розкидані невеличкі зимовки, ніби уважні вартові, що чатують простір.

Пролітаючи над Об'ю, літак навмисне знизився, і величезна маса текучої води, що нагадує рухливе море, опинилася під самим його дном. Іноді здається, що вона тече назад і тільки почуття орієнтації перечить враженню. Далеко на північ простягнулась безмежна, пласка, посічена срібними прожилками, біла рівнина. Літак зноситься над нею, мов хижак, що піймав здобич і тікає з нею в простори. Все вище і вище, все вліво і вліво, і ось він вже перетинає кілька разів Усу, здовж незримого полярного кругу на північний захід, пролітаючи над Поповим, над Козью-Вом'ю, над Воркутою, над Усть-Усою, прямуючи впрост над рівною тундрою до устя Печори.

Людмила напружено-зачарована, її виразне, сильне, гарне обличчя, облямоване хутриною комбінезону, чудово-застигле. Вона мовчить і лише говорять її великі очі. Вони загорілись і горять… Іноді Мороз показує їй той чи інший пункт, те чи інше місце, ту чи іншу ріку, той чи інший масив. Вона вся увага й захоплення. І ще більшою було для неї несподіванкою, коли приземлившись в Нар'ян-Марі, випадково помітила збоку на літаку напис «Людмила». Підбігла до Мороза, що стояв до неї спиною, і міцно поцілувала у холодну, шорстку щоку.

— За «Людмилу», — пояснила одразу, а пілотові потиснула широку, тверду в оливі, долоню і спитала: — Як вас звати?

— Степаненко, — відповів той з посмішкою.

— 3 України?

— Може й так.

— Отже ви тепер не Степаненко, а Людмилин і не з України, а з чудо-землі — зрозуміло?

— Так, — відповів той з тією ж посмішкою і пішов до свого діла. Під'їхала на високих колесах прольотка, і Мороз з Людмилою від'їхали до причалу.

Другого дня, пізно ввечорі, Мороз сидів у своїй бібліотеці, випив другий, принесений Наталкою, чай, перегортав деякі вийняті із старих скринь культпропу книжки і роздумував. Іноді йому хочеться так собі «поворушити мозками». У руках у нього книга в добрих, червоних палітурках з назвою «Теорія історичного матеріялізму», що привабила його не так цією прекрасною назвою, як тим автором, що її створив. І. С. Круглов, значилось на титульній сторінці книги. Мороз чванився, що ні при якій погоді не мав діла з подібною літературою, але на цей раз, з огляду на її автора, він порушив свої засади. Він саме цими днями особистим наказом призначив шановного автора до себе на стайню.

Відповідно до прийнятого в таких випадках ритуалу, книга в червоних палітурках повинна була негайно поділити долю самого її автора, але з огляду на час, місце і обставини, вона може ще бути тим чим є і стояти на полицях Морозової бібліотеки.

І мав веселий вечір. «Причина і мета суспільних наук — кавзальність і телеологія». «Детермінізм і індетермінізм». «Необхідність і свобода волі». «Матеріялістичний вияв волі». «Теорія скокоподібних змін і теорія революційних змін».

Хтось постукав, і на Морозове «ввійдіть», вривається Людмила. Не Людмила, а Мері Пікфорд з Голлівуду. У сірій, атласовій піжамі, голова пов'язана по-турецьки білим шарфом із срібними прожилками.

— Що робить мій імператор? — запитала з усмішкою.

Мороз у своїх заляпаних рейтузах відповів:

— Займається богохульством. — Людмила глянула на його книгу. — А! А! Круглов. Маєте щастя.

— У чому моє щастя?

— Що він у вас на конюшні, а не в Кремлі. — Сіла, ногу на ногу заложила, блиснула білими пантофельками з червоною китичкою. Мороз подав їй цигарку і сам закурив. — Цікаво, цікаво… Пригадую. Кавзальність явищ. А ви не дуже з нього покпивайте. По-моєму і миша має право на співчуття…

— Так, — буркнув Мороз. — Апелюєте до співчуття. Може й так. Це для нього найбільша кара. Бож куди з ним? А минулого не вернути. І я не раз, з волі тих філософів, побував у стані, гідному співчуття. Лише не було кому співчувати. І це нас спасло від пониження.

— Цікаво, цікаво. Я ж у нього здавала політграмоту.

— Досить гумористично, — каже на це Мороз.

— Чому? — питає Людмила.

— Сліпа політично людина, вчить політики.

— А яка різниця? Господи Боже! Один скрутить шию на перегонах, інший на політграмоті. Кавзальність!

— Так, кавзальність… Власне кавзальність. І терміни відповідні видумали, — каже Мороз. — Зрештою, чорт з ними, яке мені до них собаче діло!

— І правильно, Мороз! — каже Людмила, перейшовши несподівано на «ти». — Тобі потрібна жінка. Хочеш — женю?

— Дуже вдячний, однак я не легкий на таке. Щось, як слон.

— А що, як підставлю тобі слоницю?

— Ні, не підходить, — каже Мороз.

— Мороз! Я тебе женю! Мовчи! Пропоную себе на розтерзання! Ну?

— А, нічого. Порція сита… Алеж я вже занятий… Та й ти…

— Теж мені вимовка для людини, що пізнала «кавзальність явищ і іманентність телеології»… Ха-ха-ха!

— Мовляв, море по коліна! — каже Мороз.

— Щось трошки так. Девонські моря дві тисячі метрів під землею і то ти їх сягнув. А чому б нам не сягнути до Цезаря й Клеопатри? Що ж тут такого? Маленька примха долі і це все. А чому б нам не дати, скажемо, сина і назвати його Григорієм, в честь старого хуторянина, що згорів у вогні свого хутора з волі Сталіна, який буде нашим кумом? Вставай! Вставай! Рішено! Пішли, пішли! Слон! Вставай! Ах, ти диявол! — стрибнула йому на коліна, стала враз легкою, пружньою, наснаженою, рипнув фотель. Морозова рука ледве втримує бестію, цигарка летить, попільниця летить, книга летить, і ось вони на шкурах помосту, з Морозового обличчя сочиться кров, а Людмила корчиться в муках насолоди.

— Я не помилилась, — було її висновком, затуляла подрану піжаму, і здіймала з помосту білий шаль, що розгорнувся і лежав на червоній книзі. Мороз сів знов у фотель і потягнувся за цигаркою. Людмила присіла, переживала своє, також закурила, посміхалася іронічно, похитувала гарною головою. — Гм, — випускаючи дим, казала. — Мороз! Знаю, знаю. Переживаєш. Мар'яна. Старий рід. А ми от все, диви, мішаємо — і кров, і меридіяни, і клімати. А ти мені сподобався.

— Але не думай, що ми так собі Іван та Мар'я, побавились і пішли, — каже він.

— Чого ж… Ні, я так не думаю. Ти тепер мій, я твоя. Ідилія, можна сказати, щойно починається. — Мороз посміхається. — Подобаюсь тобі? — питає Людмила.

— Можливо, — каже він.

— Можливо… Що за тон?

— Тон? — сміється Мороз. — Тон, як тон. Відповідний…

— Ти дуже черствієш, Іване, — проговорила вона вперше інтимніше.

— Ха-ха-ха! Дійсно. Черствієш. Як це розуміти?

— Ну, ти ж з хутора — Дніпро, романтика, соловейки…

— Ха-ха-ха! Ну, знаєш… Мене ж перероджували. І їм це вдалося. Щодо сентиментів, то я справді їх позбувся. І слава Богу…

— Кажуть, навіть, що ти став жорстоким.

— Ха-ха-ха! Це цікаво. А хто це ті, що «кажуть»?

— Ну… Люди… Робітники…

— Люди, кажеш? Го-го! Це здорово. Може ти до людей зараховуєш і он той екземпляр, що «сочинив» ту книжицю?

— А ти як думаєш? Ним керували найгуманніші побудження.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

— Чого регочеш? Що тут смішного?

— Гуманні! Ха-ха-ха! Це дуже цікавий рід гуманізму. Саме тепер, чую, в Україні забирають у селян останні крихти їх прожитку, навмисне, пляново і свідомо лишають їх на голодну смерть. Гу-ма-ністи! Ха-ха-ха!

— Круглов за це не відповідає. Він цього не хотів.

— А хто ж відповідає? Може, скажеш, я? Чи оті дядьки-куркулі, що замерзають отам в снігах, замість сіяти хліб?

— Відповідають ті, що цим керують тепер.

— О! Ті, що теорію хочуть обернути в практику? А що ж тоді варта теорія без практики… І навіщо було город городить і капусту садить?

— Ніяка теорія не передбачала голоду.

— Тоді одно з двох: або дурна теорія, або дурна практика. По-моєму дурне те і друге. Осли, козли і малпи взялися робити концерт. І це все. — Людмила підняла голову. Мороз це помітив, але не реагував. Він продовжував: — А щодо мене особисто, то я пройшов школу гуманізму, яку хіба знали за часів Хоми де Торквемади — був такий також добродій людства, але не «гуманіст», а «християнин». І мені тепер на все те, делікатно кажучи, наплювать. Дали мене сюди вернути гори, і я верну. І тішить мене лише одно, що той ваш гуманізм задушить і вас самих — раз, а друге: що це може відстрашить людство майбутнього і подібних гуманістів заздалегідь візьмуть на облік.

Мороз гасить цигарку і встає. Людмила сидить далі. Вона пригноблена. Ця розмова для неї велика несподіванка. Не чула ще такого і не сподівалася почути це від Мороза. І не знала, як реаґувати. Відчувала, що у неї нехватає арґументів. Вона прийшла сюди погратися, побавитися. Він цікавить її, як кусень м'яса, як м'язи, як темперамент. Має на нього свої наміри. І враз бачить — та сила — свідома сила. І зовсім їй чужа, і зовсім для її намірів непридатна. Але вже пізно. Вона ще могла б знайти засоби на ті його слова, але відчуває, що їх не використає. Вже дійсно пізно. Вона вже сама не «так» вірить, як вірила, і її сумнів став більшим, ніж сама віра.

Мороз же довго над цим не зупиняється. Другий ранок обіцяє бути соняшним. Валуни туманів поволі повзуть уздовж Ухти, тайга стоїть, мов мокра вівця, і повільно парує. Валки постатей глиняної барви понуро купками снують до місця праці. Перед сходами Морозового будинку стоїть під газом танк. Точно о шостій Мороз виходить із своїм вовкодавом, сідає в танк, і той з грюкотом рушає.

Мороз тепер зайнятий Кожвою на Печорі і Воркутою на Усі. У Кожві закладають нову корабельню, на Воркуті пробивають нові вугільні шахти. Виникла гостра криза водного транспорту. Корабельчики і баржі, що обслуговували цей край, з загальним тоннажем яких небудь двадцяти тисяч тонн, здаються тепер дитячими забавками. Потрібні нові корабельні. Мороз застав на Ухті одну таку, що давала продукцію в пару тисяч тонн річно, але це тепер смішно мало і розбудувати її, як слід, неможливо. Тут забракло потрібного матеріялу. Трохи кращі вигляди передбачаються на Кожві, послали туди вісімсот робітників і тонни необхідного матеріялу. Вимагали темпів, оголосили соцзмагання, скоро появилися нові баржі, але та перша продукція загальну кризу ще збільшила. Всі ті нові скорозбудовані судна по двох тижнях сіли на дно, але разом із своїми вантажами. Треба спішно заткнути прорив. На Кожві знайдено бурелам, почали хворобливо заготовляти якісний матеріял. Щоб робота йшла успішніше, в'язні дістали повну свободу руху. Табір на Кожві нагадує свобідне поселення. Від його виробництва залежить, чи ті двісті тисяч тонн вугілля, що їх за пляном має видобути Воркута, будуть доставлені для північної фльоти.

Продукція росла, а з нею і міць Мороза. Кількість його робочої сили піднеслась протягом літа до сорока тисяч душ. Вплив його сягав далеко за межі його володінь. Важливіші господарські наради в Москві не відбувались без його присутности. Він перестав навіть зватись Морозом, а обернувся лише в Івана Григоровича. «Іван Григорович сказав». «Так думає Іван Григорович». «Іван Григорович пропонує». «Іван Григорович вимагає». Його опінію дуже цінили в самому Кремлі.

Людмила, що її почали звати Морозовою, осілась тривало на господарстві Мороза, була так само, як і він, безнастанно в русі. Часами вони рідко бачаться. То вона виїхала, то його нема. Вона дуже діяльна, рухлива, ініціятивна. Мороз не втручався до її справ, як і вона до його, кожне з них мало свою сферу діяльности. З ініціативи Людмили, дім Мороза почав наповнятися різними гостями. Між ними траплялися урки, що крали туалетне приладдя, худі поети, що влаштовували сюрреалістичні вечори, таємничі «троцкісти», вчені мужі всіх галузей, колишні князі і графи. З Москви на адресу Мороза приходили цілі скрині книг, журналів, газет. Відбувались дискусії, зібрання. Сам Мороз майже не бував на таких дискусіях. По-перше, не мав часу, подруге, цього не дозволяв йому його престиж. Була ще й третя для цього причина, про яку одначе промовчувалось.

Однієї суботи в кінці літа Мороз прилетів з Воркути, був втомлений і голодний, просто з машини зайшов до Людмили і застав у неї людоподібне єство, що зовсім погрузло в фотелі. Сива борідка, коротке, округле тіло, невиразне лахміття.

— А, Мороз! — зраділа Людмила. — Знайомся. Це професор Круглов. — Мороз подивився на професора згори, професор підняв свої маленькі, зарослі очі.

— Драстуйте, професор! Як поживаєте?

— Кепсько, гражданин начальник.

— Де працюєте?

— На псярні, на псярні…

— Легка робота. Скільки маєте?

— Навіки-віков, — каже Круглов. — По гроб жизні. Знаєте, що вони зо мною робили? Вони мені в рот паскудили. В рот. То ж це, кажу, рот. А вони мені — не рот, а клозет.

— Печально, — буркнув Мороз. Круглов говорив спокійно далі: — То ж я їм ґенерацію виховав. Разом з Леніном ми випрацьовували тези нової економічної політики. Я організував Інститут Маркса-Леніна, я дав напрямні. Він тепер все те присвоїв, а нас викинув.

Мороз був голодний, хотів було відійти до їдальні, але затримався. Тема зацікавила його.

— І за що ж вас конкретно?

— За Троцького! — високим тоном і обурено викрикнув той. — Уявіть! За мого найбільшого особистого ворога. Це ж я був рішуче проти прийняття Троцького до складу Політбюра. Так, так! Маю. Маю таку брошуру — «Шляхи революції» — стара байка, ще за Леніна, а я візьми та зацитуй з Троцького, що революція, мовляв, не може обмежитись нашими границями… Відома, зрештою, свого часу фраза, ніхто її не заперечував, я і сам сто разів міг таке сказати, але зацитував просто за шабльоном, бо мода така була на цитати, а він же, як не як, нарком оборони, перший по Леніну і взагалі перша скрипка нашого концерту. І от за ту фразу, як бачите… І що головне: вони самі і до цього часу не зреклися тих засад революції. Революція того вимагає. І дарма вони носяться з тими темними окулярами, які нікого не обдурять…

— О, це не зовсім так, — зробив нагло вставку Мороз.

— Може, може… Не перечу, — поспішив Круглов. — Я і сам, як то кажуть, мов банний лист, прилип до того діла і щойно аж тут відкрились мої зіниці. Але звідки, кажу, я міг знати всю ту музику? Ми ж були рожеві семінаристи. Нам сказали, що наш режим тиранський. Що Бога нема. Що треба робити революцію. Будувати нове життя. І я почувся, вибачте, на плянеті, мов би направду перший з перших, що відкрив тисячу Америк. І не можу сказати, що був я справді повним дурнем. Я дещо направду знав, і читав, і думав, і сам писав, і інших вчив, але знаєте, знаєте… Як це мудро сказати? Я аж тепер, тут, на тій псярні… Я зрозумів, що «я знаю те, що нічого не знаю». Так. Наш царський режим був паскудний. Але ще паскудніший цей наш. І не так режим: паскудні ми самі. Люди. Не хочемо, не вміємо, не можемо… Істина, гірка-прегірка і огненне питання, що нас пече вічно, як саме цю істину змінити і чи можна її змінити, чи наша природа на таке дозволить, чи може нам суджено в такому великому просторі так тісно і глупо жити. Я йшов, бувало, на барикади «за народ». Де я той народ бачив? З вікна будинку сільського батюшки? На вулиці? Так. Я був і на Сибірі. Але що то було. Грашки. Романтика. Дівчатка з букетами фіялок. Рожеві надушені записочки. Від початку до кінця дитяча інтеліґентська гра, геть включно до ореолів на головах нових мучеників і лаврів нових героїв. Народ пізнав я щойно тут! Тут! Ось так учора сиджу за діжкою з висівками по вечері і чую:

— Що ж ламаєшся? Не збуде!

— Ах, боюсь… Застукають!

— Зо мною? Дурна. Учора лиш ротному з деревні літр спиртяги привіз. Вивезе!

— Та ти не квапся!

— Що ж не квапся? Змерзла? Тіло, диви, як у жаби. Скидай штани та грійся, поки місце прилажу…

А сьогодні, диви, Дужий з дижурним вохрівцем тягнуть Мишку з Віркою до арештантської «на п'ять діб з виходом на роботу за нелегальне сожитіє». А Брамана, молодшого конюха, що доніс по приказу з теплого місця на лісорубню, мовляв, за співучасть. А Вірка хлипає. А Машка Свиридова, попередня коханка Мишкова, репетує: я їй, стерві, ті її безсоромні дивильця вишкрябаю!

А цими днями, знов, сидимо за сарайчиком на березі Ухти і чистимо картоплю.

— Що ж, Льолька, — говорить Катька, — твій то хахаль не влаштовує тебе в контору? Ти ж, либонь, з партійних і грамотна.

— Мені і тут гаразд, — відгризається Льолька.

— У конторі краще харчують.

— Я не голодна.

— Бачимо, бачимо. Ти лиш тепер за панчохи та за суконочки. Чим то розплачується з тобою той твій Козявкин? А та ногу задерла і викрикнула: на от подивись. Новенькі? Голубенькі? Не заздрісно? Не для тебе часом ці штанятка були приготовлені? — Катерина поволі встає, обтирає об мішок руку і каже: ану, ану! Покажи ще разок! Не розглянула. Дурепа Льолька підносить ногу, а та тиць їй в лице пальцями. Ой, моє око! Катерині два роки прибавили, а Льолька хвалиться: хоч і одно око маю, а такого красивого на весь Ухт-Печорськ не знайдеш. Та Козявкина ось на радієвий промисел перевели, а Льолька позбавилась «блата» і пішла з рук до рук по конвеєру за начальством…

Ось це і є наш народ! — казав далі Круглов. — І коли б так, було, мене за царського часу між таке посадили, то був би я тоді сказав: не революції їм, а школи! Школи! Криком кричати: школи! Тисячі літ тьму плекали і за це спалили темного Миколая темні революціонери! За це! І ми за це темні пішли аж сюди. Дно кажете? Ні, не дно, а чистилище. Казали ж нам колись мудрі: через огонь пройдете! Через огонь! Чуєте?

Мороз скорчив презирливу усмішку і засовався на своєму стільці.

— Смійтесь, смійтесь! Смійтесь наді мною! Я смішний! Я знаю! Я це знаю! Я писав книги і говорив у них нісенітниці! Замість школи я далі сіяв туман! І правильно, що мене сюди заперли, як ідіота. Колективізація! Рятунок світу! І мільйони рабів! Мільйони мертвих з голоду. Рабство, рабство і рабство! Ні кроку вільного! Вимордували кращих з кращих, як щурів! Віддали життя Мишкам, та Катькам, які ось і самі втопились в тому ж багні тьми, що його самі розвели. Але винні не Мишки й не Катьки, а винні ми — Круглови! І разом також не винні. Бо що тут поможуть винні чи не винні? Ще мільйон розстріляємо… До каналу з Леніними! І святі мощі підуть на пожертя канальним щурам, бо, скажуть, чим він кращий, від того Антонія Печерського, що його ми викинули й поругалися. Раз нема святости — значить нема!

Несподівано увійшла Людмила з пляшкою, стопкою і закускою.

— Вам, професоре, слід перекусити, — сказала вона.

— О! О! Людмило Карлівно! Це ж моя учениця! З приємністю! — І Круглов простягнув брудну, суху руку у потріпаному рукаві за стопкою. — А! Мовою того не виекажеш, — казав він, наливаючи стопку. Мороз встав.

— До побачення, — сказав він і вийшов. Круглов не помітив його відходу, заплющив очі, влив до себе стопку горілки і довго вслухався…

Мороз був голодний, але не пішов їсти, а купатися. Ніколи, здається, не почував себе таким брудним, як тепер. І поки готовили йому ванну, він зайшов до Наталки і сказав:

— Чи знаєш? Тут у нас є Мишко.

— Як Мишко? Який? — здивувалась Наталка.

— Наш. Той самий. Калиниченко.

— А! Я вже знаю! Мені казали. Забула!

А Іван пішов до ванни, вліз у чисту, зеленкувату воду, міцно милився, парився, обертався з боку на бік, а коли вийшов з ванни, почувався на пуд легшим. За вечерею говорили про вовкодава. Той втяв нечувану штуку — погнався в тайгу і загризся з вовком. Їли варені яйця, свіжу вуджену оленячу шинку і пили міцний чай.

А трохи згодом, коли Мороз був у своїй кімнаті нагорі, він почув знизу, знадвору якийсь рейвах, відхилив завісу вікна і побачив, як вохрист Бляха і шофер Лавренчук, виводили під руки маленького чоловічка, що чогось дуже пручався, а Бляха, видно, намагаючись втримати порядок, підбадьорував його коліном в зад, від чого голова чоловічка тріпалась, мов би була на мотузочку, а його ноги підламувались і волоклись по хіднику носками, ніби непотрібні. Мороз хотів щось крикнути вохрівцям, але ті скоро відійшли і він лише завісив знов вікно, широко позіхнув і ліг. Міцна канапа під ним зі скаргою заскрипіла.

IV

Країна, що міститься на плянеті між 35 і 77 градусами північної широти і 24-185 східньої довготи, що обіймає простір понад 22 мільйони квадратових кілометрів, що із загальної площі земної кулі (130,8 мільйонів квадратових кілометрів) творить одну шосту частину, з населенням 1930 року 165748400 душ, ця країна є місце своєрідних катастроф гльобального розміру, для спостереження яких ще не винайдено ніяких сейсмографів, ані ніяких конкретно визначених назв. Її історія взагалі густо всіяна темними плямами, але починаючи критичними роками 1914-17, на цей простір насувається особлива темінь, сполучена з такими внутрішніми зривами і вибухами, що їх напевно помічено й на Марсі, якщо там дійсно живуть цивілізовані, розумні істоти.

Найактивніше місце катастроф цього простору — це територія, що лежить між 45–55 градусами північної широти та 23–40 східньої довготи з центральними точками, що їх названо на карті Київ-Харків, а найінтенсивніші роки катастроф — 1917 по 22 і 1928 по 37 нашого двадцятого століття християнської ери.

Оцінюючи наслідки катастроф цифрами людських жертв оптимісти подають цифру 22 мільйони, песимісти натомість підносять її значно вище, доходячи до 28 мільйонів. Так катастрофу з назвою «XV З'їзд ВКПб» 1927 року, знавці оцінюють на 8-10 мільйонів людських жертв. Катастрофу будови одного тільки каналу Онежське озеро — Біле море оцінюють ті ж знавці біля двохсот тисяч жертв у людях. Катастрофа в наслідок атентату на одну людину з назвою Кіров оцінюють також на двісті тисяч… 24 січня 1933 року з Москви до Харкова призначено висланця на ім'я Постишев і вже з початком листопада того ж року та катастрофа дала такий балянс: усунуто з КПбУ 26,400 «націоналістів». З центральних установ міста Харкова усунуто 2,500 «небажаного елементу». З 390 адміністративних районів УРСР усунуто: 237 секретарів районових партійних комітетів, 249 голів районових виконавчих комітетів, 158 голів районових контрольних комісій. З комсомолу УРСР усунуто 13,000 його членів. Уважаючи, що за кожною «усунутою» особою стояло щонайменше два члени її родини, тоді цифри «усунених» подвоюються, а то й потроюються. Як також усі знають, що значить слово «усунений» в перекладі на людську мову.

Цивілізовані народи мають звичку дошукуватись причин землетрусів, вульканів, гураґанів, пошестей, воєн з намірами їх пояснити і відповідно запобігти лихові. Для цього побудовані цілі дослідчі інституції, витрачаються величезні кошти. Так, наприклад, причини діяння вулканів, що можливо за весь час свого існування не спричинили стільки лиха і не забрали стільки жертв, як одна катастрофа з назвою «Жовтнева революція», вивчають тисячі найкращих голів науки по всій земній кулі. Тими справами живо цікавляться, про них пишуть томи праць, їх жахаються і всіма засобами намагаються проти них запобігти.

Катастрофами цього другого порядку вчені голови майже не цікавляться. Викопано яму, вкинуто до неї за одним разом десять тисяч людей, засипано і сказано: вороги народу! І ніякого суду. І приходять опісля вчені голови і починають казати: велика доба! Генії. В ім'я поступу… Гуманізму. Винахідникам цих катастроф пам'ятники. Мощі з них роблять. Мільйони їм кланяються. А жертви? Мовляв, трагічна природа буття. І жертви ті цілком зрозумілі. І чому тоді вчені голови не вважають зрозумілими діяння бациль тифу? Сил гураґану? Чи це, може, не належить до трагічностей буття?

Ольга Морозова, що мешкає в місті Харкові — самому центрі цих темних, незбагнутих катастроф, ніяк не може їх зрозуміти. Вона вже нарешті має все, що їй потрібно: і три кімнати, і кухню, і ванну… І меблі, і одяг, і харчі. Але Ольга Морозова трагічно нещасна.

З кінцем двадцять дев'ятого року її коханого Андрія викликано до Києва. Київська Кіностудія робить з його «Ллють сталь» фільм. У жовтні Ольга на останньому місяці своєї вагітности. У Києві Андрій мешкає у готелі «Континенталь». Він часто пише їй листи і присилає телеграми.

А одного разу Ольга дістає лист такого змісту: «Шановна товаришко! Ви у Харкові і не знаєте зовсім, що ваш чоловік живе в Києві з відомою артисткою Виноградовою». Лист без підпису, рука жіноча. Ольга кидає лист, топче його, намагається його забути, але забути нема сили. Ночами не спить і думає. Хоче їхати до Києва, але не може. Вона ось-ось мусить родити, а до того до неї заходять і заходять знайомі. Шепчуть, що у Києві страшні арешти і те саме буде тут у Харкові. Письменницьку організацію вже тричі розв'язано, замінено іншою і знов розв'язано. У пресі повно доносів, памфлетів, взаємообвинувачень, зречень, каяття. Робиться враження, що в цій країні всі не так вірять, не так працюють, не так ходять, не так їдять. І що всі вороги. Під тиском цих зморливих вістей, Ольга забуває Ірину. Бог з нею. Хай живуть, хай роблять, що хочуть. Головне, щоб його також не забрали. Що було б тоді з нею, з майбутньою дитиною? А тут, як на зло однієї ночі о другій годині на задньому дворі появилося темне авто, у коридорі чути було кроки, а вже ранком стало відомо, що Мироненка забрали. Ніхто про це не говорить, усі мовчать. Другої ночі знов те саме. На цей раз «забрали» Кузьменка. Мовчанка ще гробовіша. Люди зустрічаються, але не зупиняються, не розмовляють. Родини Мироненка і Кузьменка негайно викидають з мешкань і просто на вулицю, під дощ…

Чи можна такими ночами спокійно спати? Радіти життям? Тішитись майбутньою дитиною? Кохати? Ревнувати? Ольга пише Андрієві лист за листом. Це не ті колишні, грайливі, примхливі листи. Це листи повні відчаю і страху. Андрійчику! Коханий! Приїдь скорше! Їй хочеться, щоб він був принаймні тут, коло неї. Там напевно йому заздростять, за ним слідкують, на нього доносять. Але Андрій пише: не можу, кохана, не можу! Ось скінчу працю і приїду. А тут знов лист: «Шановна товаришко! У Києві ходять чутки, що ваш чоловік одружується з Виноградовою». Ольга не може того більше знести, вона на останньому тижні тяжі, але викликає таксі і їде до самого наркома безпеки. Він же її знайомий, хай порадить. Оповідає тому своє горе, але нарком жартує, каже, що журитись не варто, що все буде в порядку, що всі ті чутки «бабські плітки». Ось у Ольги родиться син, і він, нарком, пропонує себе в куми. Зроблять справжні червоні христини.

І все, здавалось, виходить гарно, Ольга вдоволена, але в почекальні до неї підходить міцний, елеґантний добродій в уніформі ҐПУ і:

— Ви Ольга Миколаївна Мороз? Ми не знайомі, але я вас знаю, ви жінка відомого письменника Андрія Мороза, а я звуся Федоров, Сергій Прохорович. Я хочу з вами хвилинку в одній важливій справі говорити. Чи не зволите зайти до мене ось сюди на одну секундочку?

Ольга й не стямилась, як опинилася у вказаній добродієм кімнаті. Вона не знає, у чому справа, але вона знає, що знаходиться в будинку державної безпеки, що той добродій є службовцем і що вона не може йому відмовити. І Ольга без слова входить, її просять сідати, добродій сідає проти неї за столом, говорить він дуже чемно, пропонує їй цигарки, вона відмовляється, закурює сам і починає говорити:

— Я знаю, Ольго Миколаївно, що ваш чоловік знаходиться тепер у Києві і ви за нього турбуєтесь. А тому мені хотілося б вам помогти. Ось що, Ольго Миколаївно, тепер настали у нас досить тяжкі часи, не моїм завданням вам все те пояснювати, але скажу коротко, що ваш чоловік належить до тих елементів, що їх наша революція знищила. Але, Ольго Миколаївно, не хвилюйтесь, а слухайте далі: товариш Сталін особисто відзначив заслуги вашого чоловіка, і це для нас закон. Ваш чоловік у даний момент користується у нас безмежним довір'ям, і нашим завданням є зберегти це довір'я, і навіть його збільшити. Але разом з тим, мушу вам сказати, ми боїмось за нього. Він обертається в товаристві людей, що, на нашу думку, можуть впливати на нього не зовсім корисно. Нашим же завданням зберегти його від таких впливів. Хочемо допомогти йому бути не лише радянським письменником, але і радянським громадянином, що у нас вважається за дуже важливе… А тому нам треба мати його завжди на обліку, мусимо уважно за ним слідкувати завжди мати його на оці. І коли ми будемо бачити його з усіх боків, навіть з тих некорисних, тоді йому не буде загрожувати ніяка небезпека. Ми мусимо, у його ж і у ваших інтересах, знати докладно про нього все, що він робить взагалі, що робить приватно, все, що він навіть думає і все, що торкається його побуту в цілому. Всі ваші відвідини, всі розмови, всі забави, всі гостини. Навіть все, що ви їсте і що п'єте. Повторяю: все це потрібне у ваших власних інтересах! У ваших, повторяю, інтересах. І в інтересах нашого народу. І в інтересах вашого майбутнього сина. І в інтересах всього людства. Кожна одиниця для нас дорога, а особливо така одиниця, як ваш чоловік. І тут ви нам можете багато допомогти. (Ольга робить великі очі). Тут ви, — продовжує добродій, — можете нам допомогти тим, що інформуватимете нас про життя і побут вашого чоловіка. Цим ви допоможете нам, а ми допоможемо вам. Ви нам дасте можливість точно знати про все, що оточує вашого чоловіка, а тим самим зберегти його від різних небезпек, а ми вам обіцяємо вернути негайно його до вас і дати вам можливість постійно мати його під своєю опікою. Ну? Що ви на це скажете, Ольго Миколаївно?

Ольга була приголомшена, очі її широко розширились, її негарне з жовтими плямами лице, побіліло і стало крейдяним, її величезний живіт лежав перед нею, мов гора, і вона зовсім позбавилась можливости говорити. Хвилина великої тиші. У неї заскакують одна за одну думки і не знає, на котрій зупинитися. Знає лише одно: вона не може сказати «Ні». І знаючи це, вона лише шукає якогось окремого слова, щоб сказати «Так», і при тому відтягає з часом. Їй хочеться виграти, щось виграти, бодай одну секунду, виграти. Вона так добре знає, що її пхають до якоїсь страшної прірви і що їй не буде звідти вороття. А добродій сидить, курить, дивиться на неї і чекає. Він зовсім спокійний, він певний, що вона не скаже «Ні», а скаже «Так». І вона сказала:

— Так… Добре… Але прошу вас… Він тепер зайнятий… Він дуже зайнятий з тим фільмом. Не відтягайте його від тієї роботи, аж поки не скінчить. Я вас благаю. А потім я… буду вас інформувати… — Ці останні слова вийшли з неї, ніби вони були з нетесаного каменю і їх треба було витягати з горла з великими болями. Але вона їх все таки висловила і цього було досить. Елеґантний добродій був нею вдоволений, ввічливо з нею попрощався, обіцяв зробити все, що вона собі забажає і покищо нічим не турбуватись.

І після того вона вже не хотіла, щоб Андрій приїжджав, щоб він не приїжджав взагалі. Вона не має права нічого йому сказати про всю цю розмову з тим добродієм. Їй було з особливим підкресленням сказано, що все те «мусить бути лише між нами» і Ольга дуже добре розуміє, що це має значити. І потім знов довгими безсонними ночами до сліз думала про що ж має вона писати їм і як це робити і навіщо воно їм, і головне сама себе винила. Це вона сама добровільно пішла до того осоружного уряду, це вона постійно зверталася до них за різними речами і вони підмітили її слабості. І це напевно вони писали їй ті листи, щоб збаламутити її спокій і викликати до чоловіка недовір'я. А тепер хочуть її втягнути в те їх багно. Писати? Доносити? Це ж осоружно навіть подумати. Їй бридко. Вона перестане себе поважати. Як буде дивитися у вічі чоловікові?

Але Андрій сам приїхав. Приїхав якраз дуже вчасно, ніби відчув, що треба приїхати, хоча Ольга ніколи не писала, коли це має статися. Ольга була якраз в лікарні, Андрій був дуже ніжний, чулий і щасливий. Навіз гостинців, а найпаче зворушило Ольгу те мале, шерстяне убраннячко «для нього». Вона не мала часу, ані гніватись, ані думати про Ірину, ані про все те інше, була вся у своєму материнстві, тішилася, що Андрій тут з нею і що новонароджений хлопчик. І тільки коли дійшло до того, як сина назвати, вона враз посумніла. Пригадала ту пропозицію наркома і мусіла сказати про те Андрієві. Він не сказав нічого, але по всьому було видно, що це йому не подобається. Промовчав. Ольга також мовчить, хоча думка — нема, нема і прорветься: невже він міг її так зраджувати, так обдурювати, так… Ні. Краще про це вже не думати. І Ольга відгонить ті різні бентежні думи і знов щаслива.

А геть пізніше відбулися ті «червоні христини» і був той самий нарком за кума, і були гості, і назвали сина… Октябрином. Було це бажання наркома і всі радісно прийняли його оплесками. Дитину піднесли під портрет Леніна, заспівали «Інтернаціонал», а потім усі пили багато і танцювали під патефон.

І все, здавалось, було гаразд, коли б Ользі не треба писати. Що і як писати? Навіщо писати? Який в тому сенс? І від тієї жури у неї зобракло молока і дитина захворіла. На щастя, до Андрія майже ніхто не заходить, останніми часами до них взагалі мало заходили, а вони самі також не дуже намагалися гостювати. Андрій сидів, працював над новою драмою «Твердий горіх», а згодом його знов викликали до Києва.

Перед його від'їздом Ольга несподівано розплакалась і хлипаючи казала, що можливо було б краще, коли б він взагалі не вертався до неї. Андрій довго допитував, що з нею, вона довго опиралася, а опісля призналася, що їй дуже тяжко чути начебто Андрій живе там десь з іншою… А до того другого не призналася. Тоді Андрій зрозумів, що їй все відомо і сказав, що «та інша» тепер у Москві і що він з нею не лише жити, але навіть не може зустрічатися. А тоді й Андрій щось «признався». Він чув, нібито Ольга часто бувала у наркома, на що Ольга зробила великі очі і зазначила, що він же знає, коли і чого вона там бувала, а до того вона ж була в тяжі. А тоді Андрій висловивсь, що йому казали, нібито вона бувала там і до тяжі. Ольга зовсім зламана, але їй враз приходить до голови думка, чи не були це ті самі інформатори, що інформували і її саму і від цього їй стає легше.

— Андрію, — казала. — Не вір тому! Ніяк не вір тому! У тому криється щось недобре!

— А ти «їм» віриш? — зненацька попередливо питає Андрій. А тоді Ольга:

— Ні! Андрію! Я їм не вірю! Вірю тобі! — але зідхнула при тому, і Андрієві здалося, що вона все таки «вірить».

Одначе Ольга вдоволена, що він від'їхав. І коли, нарешті, прийшов час «писати», вона не писала, а поїхала до того уряду, знайшла того ж добродія, впала на стілець, розплакалась тяжко і випалила:

— Ріжте мене, бийте мене, робіть зо мною що хочете, але я не знаю, що вам писати. У нас ніколи такого не бувало — з діда, прадіда, прапрадіда і ніколи, ніколи в світі, щоб писала жінка на чоловіка; у нас нікого не буває, ми ні про що, крім звичайних речей, не розмовляємо, мій чоловік абсолютно вірний радянській владі і що я можу ще тут сказати?

А тоді той почав дуже докладно розпитувати про Андрія, геть майже від самого дитинства, і Ольга мусіла все до подробиць казати. Було згадано Тетяну і про неї мусіла Ольга оповісти, що знала. І про Водяного, і про напади на хутір, і про оборону. Не могла, ані перечити, ані щось таїти, бо той робив враження, що і так «все знає». А коли Ольга звідти вийшла, голова йшла ходором, була мов би п'яна. І пригадала одну мову Бича, ще тоді, коли той був на висоті. «Вони нас вичавлять, мов тарганів… Нікого з нас не лишать. І не важно — чи будеш «вірним» чи «не вірним». Чим здібнішим будеш, тим скорше тебе задушать». І від цієї згадки Ользі стає моторошно, кудись би тікати, кликати когось на поміч, але нема куди тікати й нема кого кликати.

Одначе Ольга покищо не мусить «їм» писати, переживає лише те, що наговорила, не сміє нічого сказати Андрієві, їй сказали, що є це «сувора державна таємниця», за зраду якої належиться велика кара. Вона мучиться, вона не спить ночами, вона думає…

Згодом усе це трохи минуло й забулося. Андрій знов приїхав. Фільм був готовий і мав успіх. Андрій дістав велику грошову премію. Головну ролю виконала Ірина, виконала добре, але Ользі не сподобалась. Чому він говорив, що, вона в Москві? Але мовчала, навчилась мовчати, хоча терпіла дуже. І аж трохи згодом довідалась, що Ірина дійсно була в Москві, до Києва наїжджала лише зніматись і була там всього три тижні не конче одночасно з Андрієм. Від цього їй трохи відлягло, але знов нова халепа: після процесу Спілки Визволення України, що тягнувся кілька тижнів у залі Оперового театру, в будинку при вулиці Письменників знов стало неспокійно. Щоночі, від другої до четвертої, на подвір'ї гуде мотор, по коридорі ходять люди, в будинку ніби вимерло, а на ранок усі, мов би у воду опущені. Когось із знайомих не стало, котрась із жінок ходить з опухлими від плачу очима, ніхто з нею не розмовляє. Шість таких ночей і кожної з них Ольга сиділа в кухні за занавіскою, а Андрій у своєму кабінеті, вдаючи, що пише. Ольга чекала, пильнувала, тремтіла, а коли це кінчалося, приходила до Андрія і тихенько на вухо казала:

— Йди спати, милий! Поїхали!

Ці години, шорсткі і болючі, зливали їх серця і душі, виповняли їх безмежною відданістю, споювали їх надмірною спрагою жити.

Андрій цієї весни не був так занятий, як зимою, здавалось відкривається якась нова світліша сторінка життя, їздили разом з Ольгою до Канева, пережили безліч цікавих, хвилюючих моментів, коли знов побачили Дніпро, луг, гори, вулиці рідного міста. Іноді здавалося, що вертаються дні минулого, дарма, що все довкруги на очах, ніби під землю, входило, ніби землею проходив якийсь дивовижний мор.

А потім несподіване зникнення Івана. Це навалилось на них, мов би яка змора. Не могли нічого збагнути. Не могли нічого робити. Не могли навіть нічого й нікого питати.

Бич же недавно вернувся з-закордону, дослівно увігнався до Андрія і з люттю оповідав про Европу, що за неї недавно ще розпинався й готов був до неї молитися. Пішов, побачив й зненавидів. Зненавидів усією силою своєю пристрасної натури. Не казав, чому зненавидів, лише побіг до ЦК і написав страшного покаянного листа, що в ньому клявся за все своє потомство, що тільки «країна рад» несе всьому світові дійсну правду, а Европа гниє дослівно і недалеко той час, коли по ній лишиться тільки спомин.

А все ж таки чому він так пристрасно її не злюбив? Що з ним сталося? Чи не той став «Фавст», чи змінились Рим і Венеція, чи не літають через Атлантик Цепеліни? Ні. Все це є, все це стоїть на місці і все це таке, як і було. І не тому Бич зненавидів ту землю, зовсім не тому. Це було літо, коли на Харківських вулицях почали з'являтися дивні істоти, загорнені в землисте ганчір'я. І між ними вже не самі розкуркулені, вороги народу, між ними різні, і старші, і молодші, і чоловіки, і жінки, і діти. У них переважно опухлі ноги і впалі, мов прірва, очі, а діти тільки ростом діти, обличчям вони старці з жовтою, поморщеною шкурою. І хто побував в той час на околицях Харкова, там де малі будиночки в садах, той мав нагоду кожної ночі чути попід вікнами тягучі, безперервні голоси:

— Їїїсти хочу! Їїїїсти! Ой, дайте їїїсти!.. — І це тривало постійно, кожної ночі, і не було тому ради.

І саме в такий час Бич вернувся з тієї «чортової гнилої Европи». Він довший час жив в Бадені біля Відня, у чистому, білому готелі з тінистими алеями каштанів з розцвілими магноліями, йому подавали «віденські ковбаски, віденські котлети, віденське пиво». А на вулицях вітрини барвисті, сяючі, багаті… І блискучі лімузини котяться, і пишні дами в пишних капелюхах… А вечорами ті прокляті саксафони і ті гнучкі талії, що вертяться на кругах. І до Бича при тому лізли всілякі думки, бо в очах його Харків, його рідний Харків з чергами, з общипаними Церобкопами… Ох, ті саксафони, саксафони, насаксафонять вони біди, бути біді, не минути біді…

І вернувшись, Бич покаявся перед партією, але в тому покаянні звучали нотки покаяння взагалі, перед самим собою, перед цілим світом. Він кається, бо йому так личить, це єдиний вихід віруючої людини, коли вона згрішить, коли чує нечисте сумління.

І Бич гасає по Харкову, він буває скрізь, він бачить все, він не може в цей час сидіти, або, як Мороз, замкнутися, або заніміти рибою. Ні. Не так його сотворено. Він бачить біду, намацальну біду, справжню біду. Вона влазить до його нервів, до його мозку, до тілець його крови. Ночами він чує ті тягучі «їїїсти», і від того його мозок туманиться і, здається, він зірветься і на весь світ крикне: Люди! Схаменіться! Що ви робите? То ж ми хотіли не того!

В середині літа Андрій Мороз поїхав на Кавказ, у повітрі пахло новими арештами, Бич надто носився по місті, всі стали надто мовчазними, або надто балакучими. Почали говорити про якісь там котлетки, не то котячі, не то дитячі. Ранками містом їхала валка возів, що підбирала трупи, і все те звозили кудись там…

І так тягнулось літо, осінь, зима, весна і знов літо, і знов осінь, і знов зима. Містом день-денно, ніч-нічно йшли машини, одні підбирали трупів, інші півтрупів. В повітрі понесло трупним диханням… На весні тридцять третього року в будинку письменників на розі вулиць Авіяції і Письменників, лишилось дуже мало письменників. Всіх їх вихапав «чорний ворон», чорними ночами. Ольга Морозова пережила безліч тривожних ночей і вже не тішилася ані тим своїм мешканням, ані тими меблями, з приємністю згадувала колишню свою ванну із залізком для прасування замість кухні. Андрій переважно їздив, а коли бував дома, замикався і писав, а коли хто хотів його бачити, Ольга завжди казала: нема дома. І нарешті двадцять четвертого січня до Харкова прибув з Москви чоловік з назвою Постишев…

А в кінці березня нарком освіти М. О. Скрипник закликав до себе Бича. Останній був ще подібний на людину, але його єство вже було розжерте страшною язвою, що сиділа в його душі. Очі горіли огнем сухітника, пальці були тонкі, білі, загострені…

— Сідайте і мовчіть, — казав Микола Олексійович, подаючи Бичеві стілець і кисет з тютюном. — Знаєте чого я вас покликав? — Бич нічого не відповів. — Я вас покликав, — казав той, — щоб вам сказати, що нас усіх ліквідують… І вас, і мене, і всю ту нашу так звану владу… І всю Україну. Лік-ві-дууують! Зрозуміли? Плян!

Бич сидів, ліва його брова дриґала, очі горіли, кисет з тютюном лежав перед ним на столі, він не курив.

— Ну, і що ж? — казав він. — Ну, і що ж? Нічого. Старший братик. Москва, матушка радімая. Шах і мат… — А помовчавши, додав: — Як можете, Бичу, їдьте на села, придивіться і напишіть. І назвіть свій твір «Окаянна епоха». До речі, наш новий шеф заповів, що для решти письменників десь там на Дніпрі біля Канева розкішну санаторію побудовано, тринадцять кращих їдуть туди, відпочинуть, мовляв, і почнуть писати нову епоху… Коли б мені так двадцять років назад хто сказав: Миколо Олексійовичу! Прокленете самого себе. Я б роздер його на шматки… Так чортячо вірилось в те паскудне діло. А оце недавно голодна баба мені сказала: як можете любити людство майбутнього, коли так ненавидите людство сучасного. Логіка. Дійшли до тридцять третього, а куди далі дійдемо? Логіка ж лишається. Саме сьогодні та ґориля підносить мені список: 300 самих професорів. З мого наркомату 947 осіб, переважно учителів. З кооперації 2,000. Ви розумієте? Та ви їдьте, а як вернетесь, зайдіть знову до мене.

— А як я не поїду, — каже Бич.

— Ні, ви поїдете, ви внесені до списка, і я хочу, щоб ви їхали…

З початком квітня така група письменників в числі чотирнадцяти, дійсно виїхала до санаторії. Наперед в домі письменників відбувся бенкет. Столи гнулись від їжі, пили вино, грала оркестра, говорили промови. Виступав сам Постишев, він казав: «Перед вами нові почесні завдання, допомогти нам викорінити на цій землі дух провінціялізму, що міститься в понятті українського буржуазного націоналізму. Велика культура, яку створив російський народ, мусить стати культурою всіх нас. Розгромивши спротив куркуля, перевівши колективізацію на всі сто процентів, нашим черговим завданням є розгромити силу культурного спротиву українського антирадянського націоналізму. В цьому дусі мусять бути написані ваші майбутні твори».

Письменників везено до санаторії у зовсім окремому вагоні. Не радили виходити на станціях. Не виглядати з вікон. Хтось сказав, що вздовж залізниці багато живих і мертвих трупів. Вони підповзають до потягів і простягають руки. На станціях їх також повно. Інколи до вагонів вривається сморід трупів.

Письменники сиділи на своїх місцях, ніби приковані за ногу, здебільша мовчали, читали, курили. Між ними мовчав, читав і курив (він тепер також курить) Андрій Мороз. Бич сидів коло нього і, не вважаючи на «побажання» не визирати у вікно, він весь час туди дивився. Інколи він одвертався від вікна, бачив кістяки в лахмітті, і не міг на них дивитися. Їхали через Полтаву, Пирятин, Золотоношу. Через Канів їхали возами при смерку, до санаторії добрались уночі.

Під'їжджаючи до цих місць, Андрій багато переживав, але нічим того не виявляв. Санаторія відбудована з колишньої лісничівки Демідова. Проект її відбудови подав ще Іван Мороз, але відбудовували її вже без нього. Андрій був здивований, що весь той будинок, що був зовсім у лісі з прекрасною смерековою алеєю, тепер стоїть майже на голому місці. Ліс ще частинно лишився, але він відступив значно вниз і зовсім змінився. Де ділись його столітні дуби, його, товстюіці липи, тепер це скорше кущі, зарослі. Дивно виглядала і сама санаторія. Її зовнішні стіни руді, спасмужені дощами, дах латаний дошками, бляхою, двері й вікна нефарбовані. Такі ж і сходи, і меблі в середині. Кімнати просторі, вікна високі, стіни білені вапном, на стінах портрети Сталіна, Леніна, Дзержинського, Горького. В головній кімнаті, що править за їдальню, на передній стіні плякат з написом: «Письменник — інженер людських душ. Сталін». Сильно пахне вапном, вогкістю і лісом, що саме прокидається до життя.

Вечір. З-під високої, білої стелі звисає на електричному дроті лямпка на сто ват. Довгий стіл застелений парусиновою скатертиною, на столі тарілки, ножі, виделця, ложки. У великих, череп'яних мисах парує жовта юшка. За столом статечно сидять чотирнадцять «інженерів людських душ». На передньому місці стоїть невідома, з обвітреним обличчям особа, що українською мовою з сильним російським акцентом, говорить:

— Адже, товариші, я маю шану, іменем місцевкому партії, як також іменем управлєнія колгоспу ім. Дзержінского, привітаті вас, як ґастей у будинку цієї прекрасної санаторії, яку збудовано на пропозіцію самова товаріша Сталіна… (Всі голосно плещуть, на гасло: «Великому Сталіну — ура!» — всі встають і кричать ура). Реакційна, царська влада не піклувалася письменником, а українському письменникові взагалі не було місця на землі, але наша радянська, робітнича влада, уділяла і уділяє письменникові багато уваги і огорнула його своєю теплою, батьківською опікою.

Далі промовець перейшов до пояснень обставин, серед яких наші гості будуть перебувати. Пояснив, що санаторія, у якій гості перебувають, належить до радгоспу ім. Дзержинського і являє собою один з найкультурніших пунктів всього радянського союзу. Сам радгосп побудовано під прямим керівництвом товариша Сталіна і він являє собою зразок культурного господарства не лише радянського союзу, але і всього цивілізованого світу. Тут гості знайдуть все, що може їх цікавити з ділянки народнього господарства і аґрокультури… Тому гості не мусять особливо відвідувати дооколишні населені місцевості, а їм вистачить якраз цього радгоспу. Промовець не забув також нагадати, що в цих палацах колись могли розкошувати хіба маґнати та банкіри, а тепер все це віддано до рук найширших народніх мас та трудової інтелігенції… Славою партії, уряду і великому вождеві промовець закінчив своє привітання, всі встали, заплескали, оплески перейшли в овації і після того, всі почали їсти.

Прийняття було гаряче, але жовта юшка зовсім холодна, а принесене волове, тверде м'ясо також, а жолудьова кава «Здоров'я» так само. Єдині булочки були білі, свіжі і смашні.

І вже після вечері, коли гості намірились виходити, щоб подихати свіжим повітрям ночі, безіменний добродій між іншим зазначив, що відходити від санаторії трохи далі не рекомендується, в лісі іноді трапляються інциденти, як також не слід звертати уваги на тих волоцюг, що іноді сюди заблукують… Вони вдають з себе голодних, але не вірте їм. Женіть геть ту сволоту. Ледарі, що не хочуть працювати і воліють вештатись по жебрах…

Ніч була велична, по-весняному міцна, рідко зоряна. Молодий, прозорий місяць, здавалось меншав, то більшав, ніби він гойдається на припоні… Гуртами й поодиноко стояли гості, гомоніли потиху, вслухувалися в темінь ночі, вдихали свіжість весни.

Тут же на подвір'ї вештався старий, сивий дід, видно сторож, і котрийсь з гостей його запитав:

— Діду! А чи видно звідси Дніпро?

— Було видно, тепер ні, — каже дід.

— А то ж чому тепер ні? — питають далі.

— Вежа отам була, — каже дід, — та її зруйнували…

А трохи згодом дідок сам озвався:

— Товаришечки, товаришечки! Йдіть, людоньки, спати. Зачиняємо. Випускаємо собак…

Мила несподіванка, всі здивовані… Друге здивування, коли гості побачили, що п'ятнадцяте місце в їх спальні, що здавалось зайвим, зовсім не зайве, а що на ньому спить та сама особа з вивітреним обличчям.

— Мушу, вибачте, спати з вами, — заявив той. — Нема місця. Ми закінчили цю віллу лише провізорично… Бракує засобів… — Всі прийняли це вибачення з приємністю. Люди розбиралися, вішали де хто міг своє убрання, стільців не було, вішаків не було, столиків не було. Кожний клав своє на своїй валізці, або і просто на підлозі… Говорили потиху про подорож, про весну, про останні вірші Тичини, про якогось орденоносця…

Андрій Мороз ліг дуже скоро, лежав горілиць, напівприкритий, мав заплющені очі, був блідий. Бич увійшов останнім і ліг останнім, зайняв останнє місце, вкрився майже з головою… Згасили велику, одну електричну лямпу, і влилася тьма… Троє великих вікон зарисувались в темноті і було зовсім тихо… І коли розвіялись перші відголоски мови, а очі звикли до темноти, знадвору стало чути собаче гавкання… Собаки гавкали в різних місцях, різними голосами… Іноді вони напівгавкали, напіввили… Під ці звуки гості поволі засипали.

Почався відпочинок. Сонце зійшло живо, так живо, як це воно вміє робити в цей час. В кущах ще безлистих гомоніло птаство. Якась симфонія звучала в тому свисті, у тих переливах, у тих окликах. Це не був гімн, це була радість соняшного променю, переведеного в звуки. Це був спів тих соків, що поставали в землі і поволі обертались в барву, звук і запах. Пристрасна, благословенна соняшна тиша над Дніпром, і хочеться підставити долоню, щоб допомогти сонцю зводитись над простором.

Те ж сонце облило будинок санаторії, цегляні мури барвисто горіли в його проміннях, чотирнадцять років стихії працювали над ними, від чого вони вкрились смугами різних барв, що звисали вділ, мов потороччя. Довкруги не було ще нічого викінченого, купи глини, цегли і вапна лежали в різних місцях, валялось розкидане знаряддя. Андрій Мороз хотів було знайти щось з того, що він тут бачив свого часу, але від того не лишилось ані єдиного маленького знаку. Все змінилось, все прийняло інший вигляд, навіть само місце. Здається, вся та будова якось знялася з колишнього місця і перенеслася на інше… На гірше, на брудніше, на убогіше…

Гості з столиці скоро довідалися, що житимуть вони тут не так, як їм подобається, а що вони матимуть тут певний режим. О сьомій вставання, о восьмій сніданок, о дев'ятій спільна гутірка, о десятій спільна прохідка, або лекція. О першій обід. О другій відпочинок, о четвертій спільні заняття, о п'ятій чай, о сьомій вечеря. При сніданку, при обіді, при вечері розмови. Крім того, гості довідалися, що протягом цього часу (це має тривати місяць) з Москви прибуде ще один гість, відомий професор літературознавець Воронін, що прочитає кілька лекцій на тему: «Пушкін і революція», «Бєлінський і його доба», «Ленін і Толстой», «Горькій і Коцюбинський».

Гості прийняли цю програму з ентузіязмом. Вже з першого дня почалася розмова на тему, «якою має бути українська література». Розмовою керував добродій з вивітреним обличчям. Властиво всі мовчали, а говорив він сам. Говорив формою розмови, іноді жартував. Сказав, що українська література мала виконати велике завдання, але вона його не виконала. Чому? А тому, бо вона мало радянська. Поперше, вона мусить стати цілком радянською, тобто всенародньою. Подруге час вже перестати скиглити, що у нас, мовляв, все не так, як у людей. Ні. У нас не так, як у людей, бо у нас краще. Ми передова країна світу. Ми перші показали світові, що це таке соціялізм на практиці. Ми досягли нечуваних успіхів в колективізації, індустріялізації, будівництві, господарстві, культурі. Нам нема чого учитись в інших. Навпаки. Інші прийдуть і будуть вчитись у нас. Мусимо знати, що життя у нас найкраще, найбагатше, найкультурніше. Це має бути всім нам зрозумілим, і ніхто тут не сміє нічого перечити, — казав добродій з вивітреним обличчям…

Всі слухають те оповідання уважно, кожний по-своєму. Хто повільно мішає чай, хто щось жує, хто нотує в нотатнику. Бич сидить на самому краю стола, схилив голову, смуга волосся вороним крилом звисає над лобом, впер погляд у чашку з чаєм і напружено думає. Майже видно, як під шкурою його напруженого чола ходять думки, і можна з певністю сказати, що він не слухає і не чує добродія з вивітреним обличчям. А Мороз сидить рівно, майже байдуже. Нічого, мовляв, не сталося. Крає свіжий хліб, маже його маслом, їсть і запиває чаєм. А коли все скінчилося, і коли добродій з вивітреним обличчям своє зробив, Мороз встав і «від імени всіх присутніх товаришів» висловив подяку за точне, ясне, конкретне визначення напрямних для української літератури. Усі заплескали, всі вдоволені, один Бич поглянув на Мороза поглядом докору.

Вийшли на двір, на сонце. Розбрелись у різні місця побіля будинку. Пішов і Бич отуди, де стоїть буда з бляшаним димарцем і де напевно живе отой вчорашній дідок. Бич любить всіляких дідків — щось невинне, добряче, безпосереднє. Бич не помилився. Дідок дійсно там мешкає і сидить на обрізку колоди з чимсь, схожим на люльку, в зубах.

— Добрий день, діду! — каже Бич.

— Добрий день, — озвався той байдуже.

— Про що так думаєте? — питає Бич.

— А! — відповів дід одним звуком.

— Весна буде, га? — не вгаває Бич.

— Буде! — каже дід.

— Чого так журитесь? — питає далі Бич.

— Га?

— Чого так журитесь, питаю?

— Та загризли он! — каже враз дід і підняв на Бича очі.

— Кого загризли? — цікавиться Бич.

— Та кого… Маємо он там помийницю… Так народ туди притьмом суне… Та мало суне — дохне там… Вийдеш ото ранком, а двоє-троє й лежить… Надоїло воно ото… Тягай і тягай ті трупи… Так ото собак завели… Тепер того не підійдеш… Загризуть…

— А чого ж, діду, той народ суне до тієї помийниці? — питає знову Бич. Дід глянув на нього з докором.

— Ех! — відмахнувся досадно рукою. — Ума спитуєш. Ви писателі? — запитав він Бича.

— Так, — каже Бич.

— Так от і напишіть по начальству: он у Ліпляві жінок забрали… Дітей, кажуть, поїли. Отак і пиши: дітей! А вчора так собаки дівчинку загризли. Хотіла до помийниці… От воно як… — І дід понуро одвернувся, потягнув з люльки і поволі сплюнув собі на пазуху.

Микола Бич, здається, має, що шукав. Торкнувся пучками своїх пальців. У його очах біль. Живий, голий біль. Йому тісно і ніяково. У голові рояться думки.

— Ну, а як ви на те дивитесь? — питає знову діда. Дід нервово засовався і враз згорнувся равликом. А потім несподівано викрикнув:

— Відчепіться від мене! Я вас не знаю, ви мене не знаєте! Я сліпий і глухий! Ідіть собі! Чого нас мучите? — І після цього дід одвернувся.

Бич лишив буду і відійшов набік. Хотів трохи побути на самоті, але не міг цього зробити. До нього скоро підійшли інші… Молодий поет Капустенко. Хотів запитати Бича, що той тепер пише. Але Бич лише посміхнувся поблажливо і відповів:

— Чи ви не хотіли б часом шоколяду? — Молодий поет робить великі очі. Не розуміє.

— Ні, ні, — каже він. — Шоколяду? Чому шоколяду? Ха-ха-ха! Що ви, що ви! А я написав вірш, — каже молодий поет захоплено.

— Вірш? О! Це дуже гарно, — каже Бич.

— Про Сталіна, — хвалиться далі поет.

— Браво! — каже Бич. — Браво! Тема хороша!

— Дозволите прочитати?

— О, ні! У мене розболівся, знаєте, живіт. Не можу слухати віршів. Іншим разом. Іншим разом, товаришу. Знаєте, іноді так буває: нічого не хочеться чути, хіба що журавлів. Дивіться, дивіться! Он летять. Чуєте? Курликають! Мабуть з вирію… А все таки небо чудове! Дивіться, які хмарини! Чудові, чудові!

Молодий поет здивований. Бич скоро лишає його і йде до лісу.

Гості з Харкова відпочивають, слухають лекції, ходять три рази денно їсти, бувають у радгоспі, їм показують корів, свиней, курей, оповідають скільки котра дає породу, які клопоти з ними мають, як ними піклуються. Інколи гості просто гуляють… Там далі, нижче ще є ліс — дуб, граб, липа. Ліс ще чорний, по ярах ще лежить крига, лише бруньки берези та липи починають набрякати та місцями на сонці витикаються проліски.

І гості ходять, милуються, вдихають запахи, насолоджуються буттям. Не йдуть лише туди далі, де видніються «мальовничі українські села з білими хатками» і не тільки тому, що їм «не радять», але й тому, що там нема куди дивитись. Усі знають: там смерть! Зараз он за тією межею.

А Бич кривавиться. Не спить, не їсть, очі запали. Мороз спостерігає за ним, розуміє його. І по всьому видно, що Бич хотів би з ним говорити. Йому здається, що це єдина тут свідома людина. Але той, ніби навмисне, недоступний, він щось читає, видно Данте. Але одного разу вони зустрілися. Йшли лісом, низом, зовсім самі. Бич, між іншим, щоб відвести розмову на віддаленішу тему, почав говорити про причини появи «Божественної комедії». Він не погоджується з думкою, що це був випадок, просто вияв поетичного надхнення. То були часи впертих змагань двох влад — світської і духовної, а разом тоді точились безконечні чвари за християнські доґми в лоні самої церкви. Мороз з цього приводу висловлюється обережно, але його відвага з кожним словом збільшується. На його думку, поява тієї поеми, значила вислів невдоволення. Данте, у своєму вигнанні, звільнений від пут умовностей, бачив речі і явища згори, відчував їх міру, і вирішив спробувати вияснити деякі «великі божеські ідеали» у формі комедії, дійства, яку згодом Петрарка називає «Божественною». Заразившись «божеськими», а інколи і звичайними «ідеалами», людина дуже легко втрачає почуття міри. До слова приходить фанатизм. Фанатизм більше жадає, ніж сам може дати. Люди з вузькими, але твердими душами, намагаються опанувати широким змістом. У мініятюрні форми люди намагаються втиснути ґрандіозний зміст, це їм, розуміється, не виходить, вдаються до насильства, псують, і форму, і зміст і замість Добра чинять Зло. Це і є тема Дантового твору.

Бич насторожений до відмови, його уява напружена, його очі блищать. Йому хотілося б дуже багато сказати, витрясти душу, а разом відчуває, що всього сказати не можна. Воно завелике. Затяжке. Воно більше, ніж може обняти його уява, сильніше, ніж може висловити слово. До того, йому здається, що його співрозмовник має до нього якісь претенсії. І це його непокоїть… І навіть сердить… Тут стільки пережитого, переболілого, передуманого. Стільки нервів вложено в цю справу, а ось знаходяться люди, що жадають відчиту.

— Ти ж знаєш, — ніби влад з Бичовими думками, каже Мороз, — що людина не може бути такою, якої жадають ідеали.

— Знаю, — зі злістю відповідає Бич. — Це ніяке відкриття. Чого до мене апелюєш? Так! Я вірив! Я фанатик! Але… Тут справа зовсім не в тому.

— Цікаво в чому? — питає Мороз.

— А в тому, що, наприклад, Росія знову осідлала свого імперіялістичного коника… І ми їй поважно заважаємо… Жадаємо голосу, права, справедливости… А то і відокремлення. А вона воліла б замість нас тут мати чисте поле і засіяти його справжнім плодом російства… І мої ідеали тут не при чому. Кожний вік має свої ідеали і своїх великих учителів… Мав їх і наш вік. І не такі вже вони нікчемні, як ти собі думаєш. В запалі заперечення ти ладен вважати нас ідіотами, але без ідей, без фантазії, без віри і того самого фанатизму — життя немислиме. Це азбука. Ти б хотів ладу, добробуту, розважности. Філістерство. Мені більш імпонує Унамуно з його вимогами «сіяти між людьми зародки сумніву, недовір'я, навіть розпачу», ніж твої «розважності», «почуття міри» і інші чесноти гідні Івана Івановича з Кобиляк…

— «Билі люби — траґізм іль ґібель, іль ужас нового потопа!» — перебив його цитатою з Брюсова Мороз.

— Так! — відповів Бич. — А по-моєму, і Унамуно, і Брюсов — примха. Лжа. Жонглерство. І цинізм. Бо коли прийде до «потопа», тоді вони перші скиглять і перші лишають корабель. Зрештою — їх діло. Батьківщина Унамуна всю свою історію віддала за ідеали… Не можу мати претенсій до праотця Унамуна Кортеза за його подвиги в країні ацтеків в ім'я його релігійних ідеалів, але я переконаний, що ціла майбутність народу, до якого ми належимо, буде мати претенсії до нас за наші ідеали, що призвели до поїдання матерями своїх власних дітей. Можеш ти собі, товаришу, як хочеш дивитись і бачити, але цей ось факт ніякий жарт і пройти повз нього мовчанкою нікому і ніде не вдасться. Кажеш, що винні тут не ідеали, а імперіялізм Росії. Погоджуюсь. Але все таки в основному і фактично в корені завинили тут оці самі ідеали «великого», як ти кажеш, учителя, що його вчення нещастя хотіло нам накинути. Кажеш, що я те вчення перекручую, але ти мені не заперечиш ніякими арґументами, що злочини, зроблені людьми цього вірування, перевищують усі можливі уявлення про подібні речі. Як же, подумай, можна допустити нормальній і здорово думаючій людині, що мільйони живих, ні в чому невинних людей були холоднокровно і з розрахунком засуджені не на розстріл, не на повішення, не на гільйотину, а на довготривалу, голодну смерть разом з матерями, дітьми, немовлятами, старими. Як можна допустити, щоб це все діялось на наших ось очах і щоб ми не сміли навіть про це співчутливо говорити, щоб ми ще дивились на це і плескали в долоні і кричали нашому апокаліптичному катові ура. Як тут, скажи, можна щось боронити, щось виправдувати, дошукуватись якихсь принципових причин і що це за такі ті колективи, що за них треба замучити стільки абсолютно невинних людей, кому вони прийшли такі в голову, з яких мотивів і для яких мотивів. Невже ти дійсно, як жива і розумна людина, віриш, що на землі існують вартості, що за для них можна було б засудити на голодне вмирання кілька мільйонів людей? І невже ти справді аж такий наївний, що можеш повірити в якийсь чудесний еліксир, що враз протягом кількох років з людей-людей можеш зробити людей-янголів? Де, і коли, і для чого нам найнещаснішим в історії людства хтось безвідповідальний підсунув цю страву, а ми голодні на правду, з жадібністю неофіта із заплющеними очима, так ганебно її спожили не підозріваючи, що це звичайна отрута. Відчуваю твоє обурення за ці слова, але ти не можеш ніяк їх заперечити, бо сам знаєш, що це правда… Ти дихаєш злістю, що ці правди виходять назверх, а разом і ненавидиш мене за те, що, мовляв, я йду в їх фарватері тоді, коли вже «все ясно» і коли навіть ти сам, колись віруючий, «розчарувався», але хочу тобі сказати, що я не збираюся вмирати задля розчарованих, разом з розчарованими, не будучи ніколи зачарованим і не поважаючи цієї справи ані на один гріш. І ще ти обурюєшся, що цей огидний злочин я називаю його іменем — злочином! Що його спричинників засуджую.

Невідомо, куди б дійшла ця вийняткова у цих обставинах розмова, коли б її не перервано випадком, якого ні один із співрозмовників не чекав. Мороз був справді наставлений аґресивно, але й Бич не мав бажання зрікатися своїх звичок аґресивности і коли він саме збирав усі свої арґументи в один ударний і рішаючий арґумент, — тоді з долини, від валу, що ділить ліс від крутого берега, несподівано, мов з-під землі, виступила і почала все більше і більше на очах виростати, спочатку невиразна, людська постать, яка згодом виявилась жінкою середнього віку півселянського походження.

Бич і Мороз одразу свою мову урвали… Жінка йшла поволі їм назустріч і коли з ними зрівнялася, зупинилася і відсапнувши запитала, чи вони часом не є з тієї санаторії. Так, дістала відповідь. Чи вони може письменники з Харкова? Так, дістала відповідь. Чи може тут є також письменник Бич? — питала далі жінка. Так, дістала відповідь. Чи можна б їй його бачити? Так, дістала відповідь. Бич їй сам представився.

— А! То ви! Мій улюблений! Читала, читала… Зачитувалась. «Юний, духманий край», «неповторна, мятежна доба», «Загірна комуна»… А як же, а як же! І дуже приємно, що вас бачу! От би вам, шановний письменнику, тепер твір написати. З життя неповторної доби… Отам он за Дніпром «Загірна комуна»… Так, там цієї ночі селянка Оксана… з'їла свого хлопчика Василька… І її за те забрали… — казала поволі жінка і дивилась пильно Бичеві увічі.

Бич ураз зблід, відступив… Мороз хотів було щось заговорити до жінки, але та круто його зупинила:

— Не до вас, товаришу, мова! Хотіла б щось чути від нього! — Бич відступив ще крок. Здавалось, та жінка кинеться на нього, очі її загорілись і уста перекривилися люттю. — Чого ж мовчите? Вважаєте, що це правильно? Чого ж мовчите?

Тоді рішуче виступив Мороз.

— Рая! — промовив він. — Це ти?

— Так! Це я! Рая! Учителька! Та, яку ти у своєму творі збезчестив! Не признавайся!

Це була Раїса, дочка дяка Гаврила з Ліпляви, колишня приятелька Андрієва. Ледве її пізнав, така вона схудла і змарніла. А колись була красуня.

— На трупах! На трупах! Жируєте! — проговорила вона патетичним голосом, повернулась і пішла назад.

Бич зблід і закам'янів. Мороз пробував було щось промовити, але Бич обірвав його:

— Остав! Не до того! — Він повернувся і пішов під гору. Земля, здавалось, угиналась під тягарем його горя. І не було нізвідки розради.

Тієї ж ночі, чи краще того ж вечора, Бич несподівано спакував свою невеличку чорну валізочку, нічого нікому не сказав і від'їхав. Ніхто не знав — куди, не знала навіть цього людина з вивітреним обличчям. Це, видно, не дуже добре на неї вплинуло, бо вона одразу почала щось писати на своїй течці, а згодом також кудись від'їхала.

А Мороз? Був до краю збентежений. Каявся, що почав ту мову, довго думав тієї ночі… Відчував, що з цього може щось недобре вийти.

По відході Бича настрій в санаторії раптово впав ще нижче, нижче нуля… Було холодно і напружено, не помагали ні сонце, ні весна. Вивітрений виховник зник, і його пару днів не було, але режим від того не порушився, перековка йшла своєю чергою, генеральна лінія все виразніше і виразніше вияснювалась. Дійшли і до соцзмагання. Ось на вечірньому зібранні почали пляни плянувати та теми обговорювати. І виявилось, що кожний вже щось плянує, щось пише. Ось один письменник роман «Гнів шахти номер п'ять» запляновує. В ньому життя-буття щасливого соціялістичного шахтяра, його труд чесний прославить, його виконання і перевиконання норми звеличає. Інший знову розповість про колгосп, про його щастя, радість і назве свій твір «Пісня ранків». Ще інший пише поему про вождя любимого і дасть їй назву «Сонцю прекрасному», бо як світ-світом не було ще такого життя на землі, як тепер під мудрим керівництвом геніяльного батька народів. А Андрій Мороз після всього голосом певним і рішучим заявив, що ще ніколи не було такого буйного розвитку літератури, як тепер, і все це треба завдячувати великій партії і її мудрому вождеві.

І весь час говорилося про «новий зміст», «новий стиль», «новий напрямок». Бичувалось, мов би те «новий» чарівний фокус-покус, що все на землі змінить до непізнання. А при тому на всіх обличчях повага до трагізму глибока, ніби прірва, що в ній ні кінця, ні краю. Їх вибрано! Месники! За кривди віків! Не око за око, а за око всі очі… І зуби… І язик!

А разом всі вони трагічно безрадні… Мов білі мишки, що їм уприскують токсини…

Відсвяткували пишно перше травня, ходили гуртом до радгоспу, наговорилися по черзі промов, наплескалися, накричалися і поїхали.

Андрій відвідав Лоханських.

Наперед повідомив про це Ольгу, а та одразу відповіла, що «у нас тепер дуже душно», що «квапитися не слід». Дала навіть знати, що коли б задержався там десь довше. А в Лоханських наробив гамору. Дім їх серед цього загального настрою — оаза щастя і добробуту. Мар'яна навіть посвіжішала й помолоділа. Марія Олександрівна і доктор, хоч поважно заторкнені лапою часу, гідно несуть своє приречення до кінця без нарікань і докорів. Наталія Петрівна Левицька постаріла, її обличчя остаточно позбавилось краси молодости, але ніщо не було в силі позбавити її гідности. Один Афіноген Васильович не може більше брати участи в радощах цієї оази. Ще минулого року, доживши до сімдесяти п'яти років, він скромно і тихо відійшов у вічність. Відходячи він казав:

— Знав історію й географію землі, тепер піду пізнавати історію і географію неба. Можливо там знайду більше справедливости, ніж тут. — Вірочка, що їй пішов ось дев'ятий рік, була його останньою ученицею. — Я, — казав він, — учив усіх Морозів, але цій останній хотілось дати не лише знання, але й душу…

Вірочка росте, формується, «вилитий дядько Андрій», соромиться, співає. Коли прибув Андрій, вона несподівано прибігла з двору чимсь дуже стурбована. Мар'яна кинулась до неї.

— Дитино! Де ти стільки барилася? — Вірочка вся тремтить і мовчить, але за неї відповіла Марія Олександрівна.

— Та ж післали її до кооперативи, — каже вона до Андрія. — Це тут два кроки. Ми ж пайок лікарський дістаємо… Нюрка Суханова, її приятелька, навинулась і обидві пішли. Дала ще їм кошичок та рушничок — тепер же годі відкрито хліб нести… Пішли, я чекаю, а їх нема та й нема… Дай, думаю, вийду та побачу, де там вони баряться. Вийшла: мати Божа! Голодний! Напав на моїх дівчат, вирвав хліб і так з рушничком і пакує до рота. Дівчата бігають довкола нього, кричать, виривають рушничка, а він лише крутиться, та янчить, та пакує хліб, а слина йому, як у коня, валить з рота. Підбігла я та ледве вирвала рушничок… Хліб весь з'їв і хто зна, що з ним тепер станеться. Напевно не видержить стільки того нараз…

— Казав же тобі: не пускай саму дитину! — озвався доктор. — Он з Решіток один оповів: затягнули дівчинку десь там в очерети, а ранком самі кісточки знайшли. Дивись мені, Вірочко, і не ходи сама.

— Хіба я ходжу, — борониться Вірочка.

— Але ми тут про таке говоримо, а у нас же гість дорогий! — загуторила Марія Олександрівна. — Андрійку? Як там? Що Ольга? Стільки часу був тут, а до нас не заглянув.

— Не було як, Маріє Олександрівно. А Ольга гаразд, — каже Андрій.

— Що ти таке питаєш? — обурюється доктор.

— А що ж я хіба питаю? Питаю, чому не зайшов ні разу до нас. Що він дитина мала чи що, що не сміє сам одного вечора відвідати своїх батьків?

Андрій на це не дав відповіді, лише посміхнувся. Марія Олександрівна метнулась до кухні, Мар'яна пішла за нею, Андрій з доктором лишилися самі, розмовляли про літературу, про літературну критику. Доктор пригадав собі свою одну зустріч з Горьким.

— Мав, — каже, — таку гриву, як кінь! О, то сила! Його твори весь світ читає, а тепер, кажуть, у княжому палаці живе.

Тема починає бути небезпечною, і вони обидва дуже швидко її міняють. У Лоханських усе змінилося, Андрій це одразу зауважив, але не дивується. Здивувався лише, коли зайшов до їдальні. Солоне масло, оленяча шинка, суха риба, справжній хліб, цукор.

— Бог так дав, — казала Марія Олександрівна, хоча її ніхто не питав. — Обідили того нашого Івана круто, але якби не він — згинули б і ми. Чи ти, Андрію, не можеш нам сказати, звідки воно таке на нас прийшло? Ти ж, кажуть, усе знаєш! — Андрій лише посміхнувся, але відповів доктор:

— Як довго ти, Марусю, будеш ще дивуватися?

— Як, питаєш, довго? — каже Марія Олександрівна. — Як довго житиму… Не можу призвичаїтись. Ну, скажемо війна, мор, вулкан який… Зрозуміло… Алеж таке! Тож вони люди. Тож мають голови. Тож і серце у них якесь бути мусить! Коля! Мовчи! Досить ти говорив, а я слухала! За варениками, та за ковбасами, та за чаркою государство бувало догори ногами перевертали, робітників спасали… Наспасали!

— Ах, мамо! Направду знайшла тему! — каже з докором Мар'яна.

— Йому хочу сказати, — і кивнула головою на Андрія. — Він там того й не бачить… І щастя, і добробут, і нове радісне життя! Ну, як їм, тим людям, язик повернеться в цей час таке говорити? І ще таке писати! Тож колись читатимуть інші, ніж ми! — вона далі не може говорити, у горлі душать корчі, очі заливають їдкі сльози, прикусює губу, щоб дійсно замовкнути. — Ну, а як там у тебе, Андрію? — сливе крізь сльози видушила питання.

— Нічого. Дякую. Гаразд, — відповів Андрій сухо і коротко.

— Так і Ольга пише. І Юрчик росте. Гарно. А мені, Андрію, пробач… Ну, не можу я спокійно дивитися на цей світ… Хоч убий мене — не можу. Ми то, дякувати Іванові, ще маємо, але як глянеш довкруги… Кусень хліба не йде до горла. Вічні ті стогони за хлібом, ті зойки… Чи не можна тим комісарам щось про це сказати? — Андрій лише посміхнувся гіркою посмішкою. — Тож мільйони! Люди! Діііти! — І всі дивилися на Андрія, ніби від нього чекали спасіння. Очі великі, сірі, вигорілі. І було так тихо, і враз Вірочка, що сиділа спокійно біля Андрія, торкнулась пальчиком його рукава і пошепки спитала:

— А чи Юрчик вже говорить?

— Говорить, говорить, — поспішив відповісти Андрій.

— І по-українськи? — несподівано запитала вона.

— І по-українськи, розуміється, — відповів Андрій і глянув на Мар'яну. Усі так само між собою переглянулись.

— А знаєш, що мені прислав тато? — І зірвалась з місця, вибігла з кімнати, через хвилину вернулась з хутряним плащиком темносинього кольору. Андрій похвалив плащик. — І це, і черевички, і ноти, і папір, і олівці… І полотна… А потім я тобі щось покажу…

— Ну, а як іде твоя наука? — перебив її Андрій.

— О, добре! — майже викрикнула Вірочка.

— До якого клясу ходиш?

— До третього. Але я знаю більше! Я багато читаю — Вальтер Скота, Дюма… І твої книги читала.

— О! — дивується Андрій, а Вірочка вже поспіхом оповідає зміст однієї його книги, всі слухають, посміхаються… Творився кращий настрій…

А згодом розходились спати… І ще перед сном Мар'яна покликала Андрія до себе. Хотіла говорити з ним сам-на-сам. Вона займає ту рогову, колишню «дівочу» кімнату — погано мебльовану, білену вапном, з вікнами на схід і полудень. Город перед вікнами, стежка до перелазу, перелаз, кілька старих вишень. Мар'яна засвітила світло. Сірі стіни зяяли своєю наготою, до незавішених нічим вікон настирливо вривався вечір. Здавалось аж ніяково: щось зовсім голе вривається до тих вікон і чи не краще згасити світло, щоб уникнути тієї наготи.

Мар'яна і Андрій опинилися самі. Якось дивно. Роки минули, коли були так разом, ціла вічність ділить їх від того, що було за тими роками, але все таки щось з того далекого світу у них зосталося. Вони це відчувають, але не мають відваги, ані про це говорити, ані навіть думати. Поперше, Мар'яна показала йому листа такого змісту: «Дорогая і многоуважаємая Мар'яна Ніколаєвна. Пішет вам нєізвєсная рука з явним пожеланєм воспользованія добродєтєльними чувствамі родственого положенія, что во пєрвих я дєйствую в добрих намєрєніях проліть каплю свєта в тьомную атмосферу нєізвєсності положенія, во вторих із чісто безкорисного поползновєнія. Сообщаю вам при сім, что ваш муж Іван Григорович находітся в полном здравії, нікогда не болєєт і в самом хорошом распространєнії положенія, он січас здєсь чувствуєтся луче как сам цар, ібо цар не мав таких привілєгієв і таких необузданостей как под його командованієм находітся вісімдесят тисяч рабов, коториє работають у самих тяжолих положеніях, как пішут було за крєпаков когдато, а то і хуже бо крєпаков заставляли работать і для себе, а тут ти словно ком грязі. А до того сообщаю, что Іван Григорович маєт дом, какого не мав граф Демідов настоящий дворец з пріспособленіями разними так что і плавать можна как в пруду і не виходя оправляться по надобності. Жівьот семейною жізнєю, має собаку і жену і не ізвєсно кого з них маєт лучче бо і собака і жена день і ноч при ньом присуствують, а он їх возіт по земле і по небе машінами. С тем і остаюсь жів і здоров без рубашки й без штанов ваш неізвєсний друг что воскрес із мертвих і хочет жіть…»

Андрій байдуже прочитав листа і так само відложив його на бік. Мовчав. Думав.

— Ну, що ж ти на це, Андрію? — питала обережно Мар'яна. Не одразу відповів Андрій. Мав відповідь, лише вагався, чи варто з нею перед люди. Але Мар'яна чекала і треба щось їй сказати.

— Я знаю Івана і ти знаєш Івана. Чого сумніваєшся? Знаєш же, що тепер не можна судити явища лише з того, що пишуть про нього. Ти ж читала, що це він сам спалив свій хутір… Ти ще прочитаєш, що це він і революцію зробив, і мільйони людей замордував, і голод спричинив. Так. Так. Ті люди бояться відповідальности… Вони дуже добре знають свою кволість… Їм тяжко, бо заздрісно, а заздрість… Найбільша сила… Руйнуюча.

— Алеж то, видно, писав Мишка! — вирвалось спонтанно у Мар'яни.

— Розуміється. Це і є те. Мишко.

— Я хотіла до нього їхати, — каже Мар'яна.

— До Івана?

— Так.

— Ні. Це не було б розумно. Це б йому пошкодило.

— І Наталка так пише. Але чому? Чому?

— Чому? Питаєш. Цього словами не перекажеш. Може колись узнаєш… З життя. А поки нічому не дивуйся. Нічому. Розумієш?

— Алеж Віра? Що з нею?

— Чи сама Віра, — відповідає Андрій. — Усі люди. Усі! Розумієш! Порвані ми на шматки і щойно колись, колись у майбутньому з тих шматків вийдуть якісь «нові» люди. Виняткові. Відмінні від решти світу…

Андрій на хвилину затих. Був вечір. Мар'яна перепросила Андрія і загасила світло. Ніяково, щоб знадвору так безпосередньо дивилась темнота. Вечір був гарний. Повний місяць горів на високому небосхилі…

Андрій говорив далі. Про неможливість вибору, про тотальну безпорадність.

— Думаєш, казав, що вони щось тут можуть зробити? Дарма. І їх закрутили умови. Вони крутяться разом з нами і не можуть зупинитися. Вони прекрасно знають, що це не життя, хоча день і ніч кричать, що це чудове життя. Саме тому і кричать, бо знають, що це не так…

Мар'яна слухала Андрія, як і завжди, з великою, ніжною, тріпотливою увагою, нікому не вірила так, як йому, вже давно була переконана, що він лише один на всій земній кулі «знає» про те, що діється. І від цього їй ставало легко, звідси походив її порив, її ласка, її відданість. І тепер вона дуже гостро відчувала це почуття, але тепер… Ні. Не такий час. Треба мовчати…

— Не хватає іноді, Андрію сили… Повір, — казала вона на його вимоги «витримати». — Перемагає, знаєш, втома. Занадто довго це тягнеться…

— О! — казав він. — Це ще не довго.

— Думаєш?

— Так. Це ще буде тривати. Це дуже велика просторінь…

Андрій пригадав свої розмови з Бичем, кашлянув штучно, щоб перейти на іншу тему, закурив, не міг сидіти на місці, робив кроки по кімнаті, залитій місяшним сяйвом. Мар'яна сиділа на стільці біля свого ліжка… Не було більше мови, хоча властиво нічого не було висловлено і нічого не вияснено.

— Ну, Мар'яно… Добраніч… Підемо спати…

— Добраніч, — почув тиху, стриману відповідь. Пустився, було, йти, був уже за дверима, коли враз почув притишений викрик: — Андрію! — Андрій швидко вернувся, Мар'яна схопила його за руку і кудись тягне.

— Глянь! Глянь! — казала перестрашеним голосом і показувала крізь вікно. За вікном у яскравому місяшному сяйві лежав город, стежка до перелазу, перелаз… Андрій напружено дивився, але не бачив нічого.

— Що там бачиш? — питав.

— Не бачиш? Не бачиш? Дивись! На перелазі…

Андрій швидко одвернувся, він виразно побачив там людину, перевішену через перелаз. Не питав, хто це і що це, знав це явище без пояснень. Але Мар'яна все таки пояснила:

— Ми їх інколи підкормлювали… І вони йдуть… І деякі доходять… Але ж усіх не накормиш… І як тут скажеш жити?

Андрій мовчав, він вагався, чи може лишити в цей час Мар'яну саму. Вона, здається, вгадала його вагання.

— Йди, Андрію… Не бійся… Ми вже призвичаєні.

— Добраніч, Мар'яно!

— Добраніч, Андрію.

V

У суботу шостого травня, біля п'ятої години вечора, на новому аеродромі Чіб'ю в коротких інтервалах, один за одним приземлюються три літаки. Свіже, холодне повітря, сіре, чисте небо, на чорну смугу тайги поволі спадає великий, червоний круг сонця. Третій літак з придушеним рокотом торкнувся мокрої землі і побіг в напрямку двох буд з великими червоними прапорами і величезним полотнищем з написом: «Добро пожаловать!» І коли літак перед самими будами зупинився, з нього вийшли Андрій Мороз, Людмила і ще пара людей — мужчина і жінка.

Великий рух, багато людей в уніформах, під'їжджають і від'їжджають машини, гуркіт моторів, два ряди вохрівців у парадній формі, окремі, гострі окрики.

З гурту біля буди відділяється здоровенний, здається більший, ніж звичайно, мужчина у високих чоботях і шкуратяній куртці і швидкими, широкими кроками йде назустріч приїжджим.

— Ов! Браво! Андрій! Здоров був! — чує Андрій, здається знайомий, але не той — хриплий, сирий, голос.

— А! Іван! — викрикує Андрій, і брати душаться в обіймах, Іван трясе міцно Андрієву руку.

— Ну, знаєш… Нарешті, нарешті! — кричить Іван. — І, Люда! Люда, займись гостями, а я вже потащу братика. Риць! — звернувся він до плечистого мужчини в уніформі ҐПУ. — Отправляй! Ти знаєш. Я їду. За півгодини назад. Зрозумів?

— Єсть, товариш майор! Зрозумів! — відповів Риць.

— Товариші! Прошу до машин! Пішли, Андрію! — і вони пішли швидкими кроками до авта на гусеничних колесах. — Це мій «Стасік», — каже Іван, сам сідає за руль, біля нього Андрій, ззаду валізи, затріщав мотор, і авто рушило.

І тут лише помітив Андрій, що його Івана не даром кличуть майором, що у нього на комірі якісь ознаки, хотів щось сказати, але машина ричить люто, стрибає по вибоях, мчить довгою, широкою алеєю з рядів туї і смереки, що годі щось промовити. Несподівано виринають білі колони великої будови з двома поверхами освітлених вікон, високими ґранітовими сходами з вартою і цілим рядом машин перед входом. Іванів броневик з ревом і собі займає тут місце. Варта бере на струнко. Іван і гості йдуть по сходах до просторого вестибюлю, до Івана підбігає мужчина в уніформі, віддає честь, забирає гостей. Андрія веде сам Іван широким, встеленим червоним килимом коридором, широкими сходами і зупиняється біля одних дверей першого поверху.

Простора, встелена тяжким килимом, кімната, поліровані дубові стіни, великі олійні картини і монументальний портрет старого діда у масивних, позолочених рамах.

Андрій сильно вражений.

— Бачиш? — каже гордо Іван і показує на портрет. — Лише не признавайся, що це наш батько. Тут це не личить. Просто дід. Вождь партизанський. А це ось твої володіння — роздягайся, мийся, чепурися, по тебе прийдуть, а я йду! Поговорим опісля! — і Іван вийшов.

Андрій вдоволений. Внесли його валізу, і ось він сам. Письмовий стіл, фотелі, канапа, прекрасне ліжко. Де це він знаходиться? Здається, все ще летить, під ногами хитається ґрунт, у очах краєвиди. Не віриться, що ще три дні тому був у Каневі, дві з половиною тисячі кілометрів звідсіль.

Андрій роздягається, тут же туалетний стіл, і вода, і дзеркало… Скидає сорочку, міцно миється, насолоджується розкішшю свіжости, витирається міцно рушником… І враз до дверей щось загримало, вони рвучко відчиняються, до кімнати вривається міцна, повногруда жінка і просто йому на шию.

— Дай хоч торкнусь! Невже це ти, Андрію? — говорить басом жінка і цілує його в обидві щоки, і плаче, і сміється.

— Наталка! — вирвалось у Андрія.

— Так. Наталка! — каже вона і пускає Андрія. — А мені кажуть: прилетів Андрій… І ноги отак затремтіли, все кинула і побігла. Добре! Добре! Виглядаєш добре! А ми тут телеграму за телеграмою — до Харкова, до Києва, до Канева… «Наш» сам говорив телефоном з Харковом, а Людмила в Москву, а за нею і він погнався. Цілий тиждень отак клекотіло… Але добре, що тебе звідти вирвали, Ольга писала нам, що там дуже того… гаряче! Ну, а як там? Був дома? В Каневі?

— Три дні тому, — каже Андрій.

— От би й собі там побувати. Як старі? Як син?

— В порядку. Усе гаразд…

— Дістають вони ті наші посилки. Шлем і шлем…

— Дістають, Наталко. І дуже вдячні. А що це у вас тут за буря така? — питає Андрій.

— То ж «наш» повну свободу получив… І орден… І майора… Тому і баль. Звіря видимо-невидимо налетіло, сам побачиш.

Андрій знову обняв Наталку голою рукою за міцні, теплі плечі. Був захоплений.

— Та ти, Наталко, скажу тобі — красуня! — вирвалось у нього.

— Мене ні грім, ні блискавка не бере! — а сама сміється. Їй приємно дивитись у ті радісні, чисті очі.

— А пригадуєш, як ви з Ольгою ганялись за мною на Великдень? — питає Андрій.

— А як вечорами збиралися на Козацькій кручі і співали? — додає Наталка.

— А як Іван скидав нас у воду? — веде Андрій.

— А як ти ходив до нас на вечорниці і залицявся до Раї… — Ця згадка якось дивно вплинула на Андрія, він швидко пускає Наталку, шукає сорочку, та й Наталка враз отямилась, у неї ж там стільки роботи… І побігла.

Андрій зовсім збитий з пуття — і радісно, і дивно, щось нове в його житті. Він надягає сорочку, зав'язує краватку, але з поспіху вона не зав'язується. А час біжить дуже швидко, значно швидше, ніж звичайно, здається, що ось-ось хтось увійде і його покличе.

І дійсно хтось постукав, і увійшла Людмила. О! Побачив її наперед у дзеркалі і був сильно вражений. Не пізнав майже. Сита, пещена краса, чорне хвилясте волосся, соковиті, кармінові уста, довга сукня чорного оксамиту, перенята в талії срібною шворкою, що з неї вириваються плечі й руки квітучого, рожевого кольору.

— Ну, як там наші поети? — питала з порога. — Ай, я-яй! То ми ще зовсім не готові! А там же нас чекають.

— А коли ти встигла — ґратулюю, прекрасна Клеопатра фараонша єгипетська! — каже Андрій.

— Приємно, приємно! Подобатись поетові — подобатись безсмертю. Усе тут маєш? Вдоволений?

— Абсолютно! Ось лише краватка не в'яжеться.

— Давай — зав'яжу! Стій рівно! І голову догори! — Андрій стояв, мов статуя, відчував дотики пальців з рубіновими кінцівками, бачив біле, високе чоло з бурею чорного волосся перед самим своїм ротом, терпів, ковтав слину. Зав'язала, шарпнула, поправила. — Готово! Ось цілуй руку! — сміється Людмила.

— Чому так швидко? — каже Андрій, повертається до дзеркала і бачить пару молодих, квітучих людей, очі горять і сміються, гладить краватку.

— Ну, досить, досить! — каже Людмила.

— Ні, не досить. В'язала ж цариця півночі, приношу жертву всім богам.

— Ти но швидше, там чекають куміри.

— А ти б мене наперед втаємничила, що це за звірі зібралися.

— Краса і сила Есесесер! — каже Людмила. — Поперше, її величність Ястребова, Наталія Константиновна — прима-балерина і перший друг залізного наркома, подруге, сам залізний Ге-Ге Ягода. Потрете, відома Дуня Федотова — кумір мого родителя, прославлена чекістка і менш прославлена лірична поетеса, почетверте, сам мій родитель… Поп'яте… Увага, Андрій! Мо-ро-зо-ва! Несподіванка. Призначена на пожертя тобі. Раджу спробувати. Варта намаги — перша звізда радянського фільму, кандидатка до Голлівуду без надії на сповнення бажання… Пошосте, сьоме і десяте — сорок величностей, переважно сили безпеки, ну й, розуміється, — перші з перших, брати Морози — король півдня і король півночі…

— І королева-владичиця — грізна володарка цього царства, — перебив у тон Андрій, — і королівських сердець, — добавив тихше.

— Ну, давай, давай! Впєрьод! — скомандувала Людмила. Вони йдуть поруч вниз сходами нечутними кроками назустріч бурі, що вже там бушує.

Заля довга, простора, висока — різьблений дуб, кедр, береза. Високі вікна завішені тяжкими пурпуровими занавісами, на передній стіні вождь-вождів у довгій, сірій шинелі, частина залі відділена заслоною червоної матерії, довгий стіл, з вазами, порцеляною, керамікою, букетами з кедрових, соснових і смерекових шишок — суворе, сите, жовтогаряче і густо-зелене забарвлення.

І багато людей обох статей, переважно в уніформах при зброї — грубе, тверде, сіре вояцьке сукно, тверда шкура поясів і взуття, дужі, широкі плечі, округлі, здорові, червоні обличчя. Ходили, стояли, сиділи… А між ними кельнери у чорних фраках і білих маніжках.

На когось, видно, чекають, місця ще порожні… Людмила веде Андрія до бічних дверей і там у просторі повному диму на фотелях і при столиках гурти людей і до одного з них підходять Андрій і Людмила. Андрій стовпіє. Перед ним Ірина Виноградова — довга, бронзова сукня, нога заложена на ногу, курить. Побачила Андрія і спокійно посміхнулася.

— Прошу знайомитись, — каже Людмила. — Андрій Григорович Мороз! Ірина Володимирівна Морозова. А мені вибачте. Лишаю вас самих. На мене чекають обов'язки… — і Людмила відійшла.

Андрій дивиться на Ірину, Ірина на Андрія. Ірина знайомить його з іншими гостями, але йому все те байдуже.

— Ви тут? — питає здивовано Андрій. — Яким таким чудом?

— І випадково, і з наміром! — відповідає Ірина.

— Відколи Морозова? — питає Андрій далі.

— Не гаразд тілу грішному дармувати, Андрію, — каже Ірина. — Мужа найшла.

— Познайом, познайом! — каже Андрій.

— Не тут, не тут… Тут я сама — користай!

В залі зненацька в труби затрублено, крикнули «смірно» і все, що тут сиділо, заворушилося. Виходили парами до дверей, Андрій з Іриною останніми. Там вже майже все за столом, на чолі залізний нарком, біля нього Людмила справа, Ястребова зліва, далі Іван Мороз, а справа Ворман й Федотова. Залізний нарком встає, щось бубнявить, крики ура, всі встають. Нарком тисне Морозові руку, всі знов плещуть. Мороз підносить чару велику і п'є за Сталіна. Знов три рази ура, і всі п'ють за Сталіна. Другу чару підносить Людмила і п'є за могутнього соратника, славного наркома державної безпеки, і знов три рази ура, і знов всі п'ють. Після того все втихає, говорить нарком.

— Я, товариші, не оратор, я оператор, — почав той низьким, бубнявим голосом. — Батьки наші приказували: не красна ізба углами та красна пирогами. От і у нас так є. Товариш Іван Григорович Мороз удостоїв, нас чести поділити з ним його радість. Президія Верховного Совєта відзначила його заслуги перед народом і нагородила його найвищою нагородою. І за те йому, товариші, ура! — Знов всі встають, плещуть і кричать ура. Іван Мороз коротко дякує, підносить чарку за всіх гостей і просить «відвідати хліб-сіль». І коли гості підняли свої чари, непомітно розсунулась завіса, що ділила задню частину залі, і з'явилася струнна оркестра, всі в червоних, атласних, вишитих блюзах. Струни зарокотали, і полилась буйна пісня про Єрмака:

Стопки спорожнились, все заворушилось, ніби вогню линули в душі, очі загоряються, кров бухає приливами, ніби розбурхані хвилі морські, а струни далі рокотали, а пісня лилась:

Стіл від того разом з гостями підноситься, ніби корабель під час шторму, руки простягаються, ноги впираються об підлогу, вириваються слова, викрики, там то там зривається регіт — дзвінкий, жіночий, голови на широкі спини стільців відкидаються, випинаються пишні груди, що ось-ось вирвуться назовні і засяють.

Дзенькіт посуду і гори їстивного, м'ясива різні, дичина і вепровина, і риби на вибір — осетрина, білуга, треска, щупак, і сири всілякі, і ікра… І вина на смак і розуміння, і горілка чиста кришталем виблискує, і все те разом, і все нараз, кожний бере і ллє, і випорожнює. Довгий, ситий стіл ревів і бушував, мов бик, що вирвався на арену. В його пащеку кидались все нові і нові гори поживи — пара здіймалася над мисами труфелів, ніби там щось кипіло, на цілу широчінь клались бокаті поросюки, що щойно зірвались з рожен, дзбани пива пітні й бокаті втискалися до цього, а все довкруги реготало, від краю до краю клекотав той регіт, міцні, повні торси шарпались наглими поривами, червоні, пітні обличчя мигали, виблискували білі зуби, огненними вибухами вибухали очі…

— Соня! Знать не знаю! Пий!

— Браво! Бравооо! Ха-ха-ха! Здалась! Ха-ха-ха! Вламали! Ми, брат, не таких ламали! Ха-ха-ха! Степан! Степан! А крутни лиш своєю! Во! Во! Ха-ха-ха! Алєксєєєй! Чорт! Ти куди? Ах, диявол рудий! Не видержав клятий! Хаха-ха! Ай, да Ґрішка! Просто ребра ламає! Стііій! Ха-ха-ха!

До залізного наркома через Людмилу, що лежить, відкинувшись на спину стільця, тягнеться широке, повне тіло з округлим баняком на широких, кінських плечах і намагається щось говорити. Язик його не слухає, очі злипаються, губи чвакають кусень риби…

— Ґррріґор Ґріґорович… А, Ґріґор… Слуш', Ґріґор… Новий — ха-ха! Новий! Новий! Радек! Радек! Так, каже, Ленін, мовляв помер — ха-ха! Так, говорить, Ленін помер і попав — ха-ха-ха — в рай. А тут до нього — ха-ха-ха — верзило здоровенний підходить і бах в морду — ха-ха-ха! Маленький Ленін підняв лисину, а той його ще — ха-ха-ха! Я, говорить, Пьотр Вєлікій, а ти прахвост зачем Петроград іспакостіл… Збив ґеніяльного в лєпьошку і пішов. А тут до нього — ха-ха-ха — Карл Маркс підходить, хітрий, так сказать, одесіт… Ех, каже, і охота тобі було з Петром в'язатись, єсть же, каже, у вашом союзе город нейтральний Крижополь, назвав би Ленінжополь і було б без обіди — ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха-ха! — виривається загальне. От так Радек, от так стерво! Але слухай, — говорить залізний нарком… Говорить про бабу, що в Москві могили Леніна шукала, його всі слухають і знову новий вибух реготу…

А потім хтось забажав «плясовую», струни вдарили «камарінского» десяток тіл зірвалося і пішло в пляс. На столі і під столом кричали, плескали, свистали, а танцюристи вели своє, йшли боком, котились через голову, падали і рачки бігли, повзли на череві… А струни били й били і все довкруги ревло бурею.

Андрій Мороз і Ірина Морозова возлягали на своїх місцях, а біля їх ніг на шкурах оленячих лежало двоє тіл, але вони їх не помічали. Андрій весь червоний, голова затуманена, на його залитих вином грудях лежить Ірина, що общипує ґроно винограду і ягідку по ягідці впихає йому в рот. Очі її заплющуються, язик заплітається.

— Слухай, Андрію, слухай, мучителю мій… Я з тобою сьогодні ніч ночую, останню ніч. Цілуй, цілуй, голубчику, та міцніше! Дай ще кахетинського! Думаєш, римляни… кращі від нас? Ніколи, братику! Месаліна двадцять зносила, а та он, бачиш, тоненька… Ястребова двадцять два прийняла… у Москві… — Ірина гикала, Андрій лив їй в рот вино, воно текло їй по щоках за шию, довге буйне волосся вниз спадало… — А Федотова Катерину Велику переплюнути хотіла, хотіла піднять жеребця та не вийшло… Знаєш, поетка… Пародії пише, і любовні вірші… А це, слухай, пісню на старі мотиви, дала:

Це ж вона за слідчу у нас в Харкові була… Ну, цілуй же, Андрію! — і вона розкрила свої пишні груди, Андрій положив на них ґроно винограду і сказав:

— Так слухай же:

Язик його не слухався, слова виштовхував силою. Ірина плямкала мокрими барвистими устами, відкривала то закривала очі, підносила мляво руку, огортала шию Андрієву і впивалась в його уста.

— Уууммм, Андрііію! Ходімо. Ну, ще раз, ну ще… І ходііімо!

І коли вони відходили, оркестра грала «Гей, ухнєм!», кілька голосів з-під столу їй помагали, світло, здавалось, поволі гасло, було півтемно, половина місць порожні.

Іван Мороз сидить на своєму троні широко, здається, він тверезий, хоча лице його стало бузовим. Він курить цигарку за цигаркою, стрясає під ноги попіл, перед ним купа їжі, дзбани, тарелі, біля нього Ястребова, тонка, худа, півгола. Людмила і залізний нарком регочуть, п'ють, говорять, інколи міняються поцілунками. Ворман і Федотова два рази зникали… Мороз говорить до Ястребової шепеляво, хрипло, байдуже:

— Вам їсти б побільше, Ястребова, тіло пісне маєш…

— Дурак ти, Мороз, не понімаєш політики нашого тіла.

— Ну, як же дурак. От і взяв би, так нема за що.

— Тобі б, Мороз, корову…

— Корову не корову, але щось пудів так п'ять, щось таке з того, як його… Рубенса. А ти перепелиця скубана. — Ястребова вказівний палець з рубіновим закінченням підняла і каже:

— От на цьому кінчику десять таких биків, як ти піднесу.

— Ха-ха-ха! — вибухнув Мороз і затягнувся димом. — Браво! Люблю! Вірю, Ястребова, іноді і таке трапляється.

— Не інколи, не інколи… І чим ми тонші, тим сильніші… Бачиш отам бочка! Допиває он друге відро пива… — І Ястребова крикнула: — Нєстєров! — Бочка повернула повільно, круглу, сонну голову. — Прокаті! — Бочка враз засіяла:

— А! Биліііночка! Доч блудная! Садісь! — і виліз на свобідне місце і нагнув товсту шию. Ястребова стрибнула, майнула легка суконка, блиснули довгі, тонкі стегна, і сіла на карку Нєстєрова.

— Дорогу! Дорогу! — впали оплески, оклики, Нєстєров похитався в туман, в гущу, спотикався, але йшов. По хвилі виринув з другого боку столу і Ястребова зістрибнула, поплескала його по пухлій щоці.

— Сідай, сідай, голубчик. Молодець! — Товстяк похитався на місце, а Ястребова стрибнула Іванові на коліна і ляснула його по лиці. — Лий донского! — каже. — І ворушись, старий. — Іван обняв її одною рукою, звівся на ноги і поніс під пахвою, як кішку, в глибину темного простору.

А в Андрієвій кімнаті горіло ясно світло, і на широкій білій постелі півлежала зовсім гола Ірина, курила і говорила. Обличчя її залите сльозами, на щоках червоні плями, губи запухлі, волосся розпатлане. Андрій сидить біля постелі в глибокому фотелі у білій, розірваній сорочці з розщебнутим коміром, волосся його також скуйовджене, і він також курить.

— Ти брешеш, ти брешеш, Андрію! Ти мусів! Ти мій, чорте проклятий! Ти мусів все кинути… Мораааль! Ха-ха! Мораааль, до дідька ясного, грішну душу, мовляв, ха-ха-ха! — загубив, а того й не знаєш, що це через тебе я стала всесоюзною потаскухою, Андрію, громе, чорте, дияволе, через тебе всю свою молодість просвистала і батьків, і брата продала Сатані, бо це я їх туди штовхнула. Не знаєш, що батько мій тут… — Андрій бистро глянув на Ірину. — Тааак, тааак! — казала вона. — Тут він на цій каторзі, в бараках, а ти з своїм братиком і не знаєте, а я мусіла тіло продати, до всіх тих наркомів добиратися… Рятуй! Рятуй хоч його, Андрію, бо мене вже не можна рятувати, я вже продана, я вже зачумлена, я вже… — і Ірина кинула з люттю цигарку і сама кинулась на подушку і заридала сильно, зривно з вибухами злости.

Андрій встав, ходив по кімнаті, зовсім не зважав на Ірину, і коли та втихомирилась, підійшов до постелі, дивився згори на Ірину і казав:

— Вже? Таке прекрасне тіло і таке люте, — казав Андрій.

— Не жартуй, не жартуй, Морозе. Захочу і підеш самий просто з сальону в преісподню, ха-ха-ха! Просто з білою маніжечкою, — ха-ха-ха! Поругаємся разом, бідний Морозику, — і при тому знов заплакала.

— Тобі б, Ірино, на троні богів сидіти, огонь і блискавку в руках держати, і потрясати б небом рокотами громів, і влучати дияволів на землі, — казав Андрій.

— Ах! Мені! Кинь, Андрію! Не до жартів!

— Чому не до жартів, — казав Андрій. — А от ти тільки прекрасні очі свої відкрий і побачиш, що все до жартів.

— Бааатька мені рятуй! — крикнула враз Ірина. Андрій відійшов від постелі і знов закурив. Ірина слідкувала за його рухами. Сорочка на його тілі широко роздерта і кілька патлів чорного, масткого волосся здобить чоло. Курив, видно, з насолодою, глибоко в легені втягав дим і видував його пружно. Рухи робив повільні, байдужі, ліниві, тяжка втома лежала на його загорілому, а все таки дивно блідому, шорсткому лиці. Здавалось в ньому іноді щось шарпається і хоче вирватись назовні.

Він знов підійшов до ліжка, знов сів на крісло, деякий час сидів непорушно, дивився собі під ноги, видував дим, стрясав попіл цигарки на ведмежу шкуру. Ірина злісно дивилась на нього і слідкувала за кожним його порухом.

— Що можу тобі сказати? — промимрив згодом.

— Що? Чого скиглиш? Ніяких у мене слів, ніяких втіх, я не можу. Нема. Ірино, дочко блудна, гетеро! Я тебе, дияволице, кохаю над усе, і ти це знаєш! Так. Ти це знаєш. І розумом, і серцем… Але не можна! І не лише тобі не можна, всім не можна! Не розумієш хіба, з місяця звалилася, чорт бери! Шарпаєшся, терзаєш плоть, дух — що це варте? Я сам знаю, що воно так! Батько, батько! Чи один твій? Я не міг, розумієш? Не міг! Ніхто не може! Я хотів тебе і завжди тебе хочу, алеж… Сама добре знаєш! І ти була мені всім, я не любив до тебе, я лиш спозирав, а тебе, блуднице, кохаю, терзаєш мене кожним поглядом!

Голос його захрип, очі якісь туманні, білки криваві.

— Питаєш, чому не кинув всього і не пішов з тобою? Не мене питай, спитай і себе, знаєш, що не міг, що ми і так по шию в трагедії, а ти питаєш. Чого? Чого? Чому? Ще одно питання і розірву на кусні! Я не маю! — крикнув Андрій. — Я не можу!

— Андрію! Не скигли! — перебила його Ірина, погасила свою цигарку, що була вдруге запалила. — Не личить… Роздягайся і лягай. За дві години від'їжджаю!

Проникав ранок до цього півкулля, перші його ознаки появились однаково, як у глибинах хащ тайги, так і на тихій, недавно звільненій, поверхні прозорої ріки з перевернутим небом і зорями, що гасли у сірій височіні і темній глибині, а небом і землею проходив таємний гість і дотикався до всього пучками пальців своїх.

О шостій в будинку Мороза відчинились навстіж вихідні двері, і все довкруги заворушилося, мовби збурена комашня. Перед сходами рохотали мотори, по залях бухали ковані чоботи двох вохрівців у шапках з кляпами, що понуро гукали:

— Вставать! Гей, вставать! — Неслухняних приказано за ногу тягнуть, впертих у бік чоботом. Посипались мать-перемать, зривались розпатлані красуні, розбиті вої, все стрімголов перлось до виходу, залишаючи на місцях калюжі пива, череп'я, скло, ніби на полі брані після бою.

Мороз, Ягода, Ворман, а з ними троє вохрівців, сиділо в Морозовому танку і залізні його гусениці чавили й різали примерзлі вибої. Їхали на інспекцію радіопромислу, м'який туман бринів над Чіб'ю, у тайзі, у тундрі, там то там, блимали огники і темними гуртами, ніби великі сірі тіні, повзла масою до праці робсила. Схід згущав барви, перший шмат сонця вирвався у простір і засів по всіх верхів'ях.

VI

Андрій Мороз лишається в Чіб'ю гостем — благо дістав від Ольги вість не дуже квапитись до Харкова, що його ніяк не тішило, бо знав цю мову часу. Іван обіцяв поговорити з ним, але ось минає тиждень, а його як нема так і нема. Погода далеко не майська — дощі, вітер, снігові хурдиґи. Але Андрій ніяк не скучає, безліч нового і цікавого приготовано для нього життям. Йому, зрештою, щоранку сніданок добрий, іноді просто в ліжку, іноді, як погода дозволяла, на веранді, майже над рікою на тлі туєвої алеї, що добігає до ріки і там сходами западає до прозорої гладі. Обід в ясній, просторій їдальні з тими натюрмортами і тими краєвидами олійними, в товаристві Людмили, коли вона дома. Вечори в бібліотеці, новій величній, як храм, Івановій робітні з тим масивним столом полірованого, сірого ґраніту і розмови з Людмилою за чашкою кави і за цигаркою «Зефір».

Якось з Мишком Калиниченком зустрівся. Був ще в ліжку, як увійшла Наталка і сказала, що з ним хоче бачитись Мишко. Андрія це зацікавило, каже хай зайде.

— Я, — каже Наталка, — дивлюсь у вікно, когось жене геть вохрівець, а той не йде. Приглянулась — Мишко. Ей, — кричу, — Сапєга, не тронь, хай увійде, я просила…

Мишко всунувся обережно боком до піввідкритих дверей — маленький, з фуфайки вилазить вата, волосся сторч, під носом держить подрану шапку-будьоновку.

— Заходь, заходь, Мишко, — каже Андрій.

— Я очінь грязний, як видиться, — каже той.

— Нічого, сідай, говори, давно не бачились.

— Можна сказать, давно, — каже той і присів на краю фотелю. — Прослишав, що яко прилетіли і думаю зайду.

— Чому ж шапки не положиш? — питає Андрій, — може закуриш?

— Так що ж закурив би, так нільзя. Вохровець нечаяно по носі торкнув…

Відняв будьоновку, а на вусах червона пляма. Обтирав рукою, а руку обтирав об подрані штани. І все таки закурив.

— Що ж тут робиш, Мишко? — питає Андрій.

— Дєло роблю, університет прохожу. Небіжчик наш Ленін, царство небесне, всігда казав, пусть кожна кухарка міністром буде, а я от два годи і вісім місяців за кіньми університет занімаю і все на місці. І ще восім годов маю. Мені хорошо, що мені, куда тут райпродком. Тож сказали, що колективізацію зірвав, що пив пропоєм. Що пив то пив — признаюсь, але колективізації не зривав. Тут ось половина нашої комсомоли — хай спитають. Сама зірвалась, і як було, скажете, не зірватись? Людей, як скот женуть і вбивають, і тягнуть за ноги друг друга, а потім кричать урожай давай. Де візьмеш урожай — будь ти тричі проклятий! А потім саботаж… Мені п'ятдесят восьму статтю пришили і подавай, кажуть, спільників. Я їм кажу — кров за власть совєтську проливав, рани показую, а вони ребра трощать, зуби вон, шість тижнів, кляті, кололи, а потім все таки Петьку, що свинаря Проця, підставили, а той подлєц в очі каже: ти, каже, лисий чорте, хутір Морозів спалив, а тоді я: ага, кажу, то ти так? Ех, ти, кажу, воша пліснява… І така, знаєте, злість поняла і кажу я тому самому Рокиті, слідчому такому, і кажу тому хамському синові: не я, кажу, хутір спалив, а він!

— Як то він? — озвався Андрій здивовано.

— Він! Петька Проців, свинарський син, хутір спалив, їх там п'ять було, так і в протокол записано, жаль, що Петьки нема, стукав в камері, тому втопили в параші кошеня миршаве, а то б він сам сказав. І старого в огонь вкинули…

— Чи не брешеш часом, Мишко? — знов озвався Андрій і почав вставати.

— Чого ж тут брехать, слідчий ви чи що? Просто кажу для історії, правда мусить наверх вилізти, — Петьку, як був потягли, а Петька весь комсомол потягнув, вони прахвости і Кандора з дочкою в Гісен на мороз вивезли і скинули просто в снігову яму, що отам на кручі, знаєте, де колись, не раз наші гуляли і співати вечорами при огні збирались.

— Алеж для чого? — знов питає Андрій.

— А! Для чого? Питаєте. Питай нашого брата, що голову на задницю зміняв — допитаєшся. Сказано ж враг класовий, значить крути шию, а тепер, диви, докрутилися, он моя Ганна пише, батько, пише, на плоті повис, просто, каже, на плоті повис, нема чого, каже, їсти, наповал всі дохнуть, всі за шором, ні правий, ні лівий, як миші труєні, а я їй іноді порції тисячу шістсот грам посилаю і тут заслуга Іванова, бо коли б не послав на конюшню — сам би здох в багні, а більше не можу, нехватає на більше, весь і так ізорвався.

Мишко ще щось хотів сказати, та Наталка перебила.

— Ну, досить, Мишко, з тебе, — каже Наталка, що саме увійшла порядки робити. — Поговорив і досить. Іди, бо зараз прийде начальниця, і більше не приходь, бо вохра заб'є… — Мишко, як стій, зірвався, затупцював на місці, на всіх ще раз глянув, сказав «досвіданія» і скоро змився. А Андрій щось думав і поволі одягався. — Скорше, скорше, Андрію, Людмила просить зайти, там і поснідаєш. Напевно Мишко скаржився. Нічого, хай поскаржиться. Тут його з таким професором Кругловим спрягли, от же парочка, чорт сім пар лаптів сходив, поки їх до купи зігнав, а Іван раз було велів його за жінок вишмагать, позаводив жінок, а тут не дозволено, розсаджують сифіліс… Ой, же ж і жалівся! Гірко плакав. Як, каже, Іван? І мене? А я йому: Мишко, кажу, мовчи. Ой, мовчи, Мишко… І диш тільки… Вдягайся, вдягайся, Андрію, швидше…

Андрія ці вісті дуже дивують, в голові повно думок різних, він знав також Круглова і чув його лекції. І потім згадав Виноградова, він десь тут близько і як до нього дістатися, контакти з «заключонними» стороннім строго заборонені, але треба щось зробити. Тож Ірина для цього якраз прибула і ревно його благала, і він їй обіцяв.

Андрій пішов до Людмили, любить в неї бувати, там повно світла, простора кімната з виглядом на Чіб'ю-ріку. На цей раз Людмила була ще не одягнута, сиділа у своєму рожевому теплому халаті перед дзеркалом туалету і чистила нігті. Андрій увійшов, привітався з добрим ранком, запитала, як спалось, що снилось, а потім каже, може його цікавить ота газета. Андрій взяв газету, переглянув усю, але нічого цікавого не знайшов.

— Нічого цікавого, — каже він.

— А подивись там на останній сторінці, петитом.

Андрій дивиться і бачить дійсно петитом маленька заміточка, між повідомленням про «Ансамбль шахтярської пісні і танцю» і заміткою «Пригоди». «Харків, 13 травня (Тел. влас. кор.). Сьогодні пострілом з револьвера покінчив самогубством письменник Микола Бич. Причина — нервовий розстрій».

— Ти, розуміється, знав Бича? — питає Людмила і далі чистить нігті.

— Знав, — каже Андрій.

— Це, здається, той, що «геть від Москви»? — каже поволі, дивлячись на нігті, Людмила.

— Той, — каже Андрій.

— Ніколи не слід в таких випадках казати все в голос, — каже Людмила. Андрій мовчить. На столику пачка «Зефіру», і він закурює. — Ви дуже гомінкі, — продовжує своє Людмила, — а між тим мовчазно можна зробити інколи значно більше, ніж… І може тобі тепер буде більше зрозумілим, чому ти опинився тут? Буваючи в Москві… Я чула… Викликали, мовляв, Ольгу… Питали про… тебе… — Людмила старанно глянцує свої нігті… — Ти, мовляв, дуже захоплювався «самостійною»… А тепер, знаєш, у Европі новий курс, Німеччина щось там міняє шкуру і поки суд та діло із «самостійної» можуть залишити ріжки й ніжки. Розумієш? Тому і прочісують… І дуже старанно… — Андрій вперто мовчить, міцно втягає в себе дим і пружно його випускає. Людмила інколи позирає на нього…

— Ти знов просив за професора Виноградова… Це батько… Як її? Тієї артистки?.. Ну, гаразд. Я цікавилась, які обвинувачення має за собою цей муж учений і, уяви, мені сказали: буржуазний націоналізм. Та він же русскій, викрикнула я…

Перерва. Людмила з усіх боків оглядає свої руки. Гарні. Рожеві нігті, довгі елястичні пальці. Андрій мовчить далі…

— От і все, — каже Людмила. — І сьогодні їдемо з тобою верхи на молочну ферму в Усть-Чіб'ю… І нас там покормлять свіжим молочком. Згода?

Андрій пропустив це питання.

— Я не просив за Виноградова, — промовив він. Людмила глянула на нього питально. — Я лиш хотів знати де він, як він… Чи не можна б йому допомогти…

— Ха-ха-ха! — розсміялась несподівано… Андрій бентежиться, але намагається триматися. — Ти даремно хвилюєшся, — каже Людмила. — Я тебе достатньо зрозуміла, і все буде зроблено. Його знайшли у бараках відсталих і симулянтів, де дають триста грамів хліба. Мав при собі мішки рослин півночі, цілі ночі над тим просиджував, перешкоджав іншим спати і не виконував норми. Я звеліла перевести його до культпропу, мені сказали — нам учених не треба. Тоді я сказала дати його кудись в природу…

— Дивуюсь, що Іван так довго не звернув на нього уваги, — каже Андрій.

— Іван, голубчику, не може мати стільки уваги. У нього їх вісімдесят тисяч…

Ні, ні… Андрій не те хотів сказати. Все те разом. На думці і те, і друге… І Бич, і Ольга, і Мишко. Курить, тільки курить. І мовчить. Жилки на чолі набрякають, дриґають м'язи на щоках.

— А ти не хвилюйся, — продовжує Людмила, чистить далі нігті, покриває їх блідорожевим лаком, не дивиться на Андрія, нога на ногу заложена, одно коліно з клинчиком стегна визирає з-під халату. — Хвилюватись нема причин, — казала вона, — ти смієшся з мене, і я тебе розумію, але повторюю: хвилюватись нема причин. Ми з м'якого металу ковані, і нам бракує гарту. Твердо, розумію, але глянь у вікно — скільки простору. Шоста частина світу під нашими ногами.

— Знаю, знаю, — казав байдуже Андрій, думав про інше.

— Мало знати, треба бути на місці. Ось Іван. Кандидат на наркома. По силі один з перших в союзі. Сама чула: його б на наркома. І коли б тільки Маркса погнать до чорта, та всі ті лінії. А тобі книги писати про наш Ухт-Печорськ, про кров девонську і нічого не боятися. Поки Іван стоїть, все стоїть…

Дівка внесла сніданок і поставила з тацею на туалетному столі.

— Маріє! Скажи Наталці, щоб коні нам приготовили. Верхові. Неґуса і Бистрого. Сьогодні не обідаєм дома. Де пошта?

— Пошта внизу, — каже Марія.

— Казала, моя пошта має бути негайно принесена сюди. Кожного ранку!

— Слухаю, — каже Марія і виходить.

— Сексот, — каже Людмила і киває головою в слід Марії… — Не думай, що тільки над вами, добродію, око держать. Над нами також, і я вже казала Ягоді: коли вже конче хочеш знати, що ми кожного дня їмо — чорт з тобою, але пристав когось дотепнішого, Марія дура. А він мені каже: не мені потрібно — діло вимагає. Знаю, кажу, — діло, але дура лишається дурою… Присаджуйся ближче…

Їли білий хліб з маслом і печенею з оленини і пили каву з бісквітами. Людмила оповідала про Берлін, була там кілька місяців двадцять восьмого року. Знає також Париж, і Рим, і Лондон. Андрій перед нею учень першої кляси.

— Ну, що ж пруси, — казала вона. — Домагаються «равму», а Гітлер «Майн Кампф» пише. Тепер кожний дурень покаже йому язика. Це все одно, що твій Бич. Від Бича до Гітлера дорога далека, але… Хто зна, хто зна… — і вона закурила, видувала дим і байдуже думала. Потім несподівано встала, скинула халат, залишилась в самій білизні, пішла до сусідньої, Іванової, сполученої дверима, кімнати, принесла купу засмальцьованого убрання і кинула перед Андрієм. — Передягайся, — каже, — це Іванові рейтузи, думаю пасуватимуть… — І сама почала також одягатися до верхової їзди.

Вони виходили поруч вниз сходами, світило у всі вікна сонце, перед сходами Мишко тримав пару осідланих, блискучих, карих коней. Андрій почував себе не зовсім зручно, все тверде, тяжкі чоботи. Давно вже не сидів на сідлі.

— Здоров, Михаїл! — каже Людмила. — Як там Неґус?

— Нічого, — казав Мишко. — Поправився. Підкова була затісна.

— Дивись мені, Мишо! — і погладила Неґуса по шиї, а потім плеснула по стегні. — Це вже мій хов, — звернулась до Андрія. — Іван весь час сивих тримався, чи ж не краще вороні? Як дзеркало. Ти береш Неґуса, він смирний… — А сама взяла Бистрого, пару разів плеснула по його шиї вставила ногу в стремено і стрибнула в сідло. Андрієві так не йшло. — Поможи, Михайле, — кричала Людмила. Миша кинувся помагати, але запізно. Андрій уже на сідлі, Неґус танцює, Андрій хвилюється, а Людмила сидить рівно, посміхається, її Бистрий підняв голову і стрілко наставив вуха, ніби дивується. — Пішли, — каже Людмила, торкнула Бистрого острогами, і той рушив легким бігом. Андрій пару хвилин шукає рівноваги, знаходить її і пускає Неґуса. Вони їдуть поруч довгою, як стріла, рівною, алеєю, а тіні смерек і сяйво сонця швидко чергуються на їх спинах.

Через півгодини вони їхали рівниною здовж Чіб'ю в напрямку північного сходу до берегів Іжми. Тайга жила гуками дикого голуба, перекликом сов… По небі тягнулись ключі диких гусей і зграї диких качок в напрямку півночі… Тундра на очах росла, крилась ситими барвами, поспішним квітом черничника, брусинника, килимами яскраво-зелених мохів, що чергувалися з льодовими вилежнями, наповненими прозорою, темнуватою водою, купками низьких, розлогих берізок древнього віку, сторчанами півзасохлих модринок, стовбурами розлогої, карлуватої сосни, гуртами смеречок. Коні бадьоро ступали по нерівному торфовиську.

Сонце намагалось все це оживити, надати вираз весни… Воно старанно виливало все своє тепло і світло, освіжало сірість неба, підбарвлювало хмарини, що пливли десь звідти, як Біле море… По землі десь-не-десь попадались вишки нафтові, сірі, приземні хижки людських мешкань, штабелі різаного дерева і самі люди, у ватянках, у шапках-вушанках, у брудних валянках.

Верхівці їхали мовчки, лиш час від часу Людмила робила зауваги:

— Бачиш вишка? Номер сімнадцять. Одна з найкращих. П'ятсот тонн дала. — Або: — Бачиш отам рубець тайги? Там розорюють землю під посів.

— Що ж тут може рости? — питає Андрій.

— Все, — каже Людмила. — Іван хвалиться, що там яблуні зацвітуть…

Далі їхали мовчки, Андрій вдивлявся в гущавини гайків, іноді зграї куріпок виривались з-під них і летіли з гамором пружньо в далечінь.

— До якого табору належить ця місцевість? — цікавиться Андрій.

— Ухт-Іжма, — каже Людмила. — Нафта, радій… На промислі номер два три грами радія добули. Гелій тягнемо. На Кожві кораблі будуємо… Цього року вісім тисяч тонн барж дали… Їхали далі мовчки, Андрій посвистував, відчував з незвички невигідність сідла.

— А скільки всіх таборів? — питав.

— Шість, — чує відповідь спереду. Людмила все знає.

— Сєвжелстрой схід — Кожва-Воркута, вугіль, ліс, три корабельні. Сєвжелстрой захід — Княжий Погост-Кожва — ліс, дороги, залізниці. Печорський — ліс, сільське господарство, транспорт, корабельні. Усть-Вимський і Куломський табори, вздовж правого берега Вичегди — ліс, цегельні, автотракти. Головне ж — Кожва-Воркута. П'ятдесят тисяч робсили, а за пляном має бути чотириста тисяч…

Людмила вмовкає. Їдуть далі мовчазно. Андрій передумує почуте. У ньому все вальцює, ніби у великій машині — простори, робсила, нафта, вугіль, вишки, табори… Людмила знов говорить:

— Іван каже, що це багатющий край. Каже, тут земля сама проситься до рук, а рук нема.

— Як же нема? — автоматично питає Андрій. Людмила не відповідає.

— Іван каже, що цей край може бути самовистачальним… Експортовим… Ситим… — Андрій думає, Людмила думає, їх коні ритмічно ступають, іноді спотикаються на вибоях… — Люди, каже, дістають за дев'ять годин у шахтах за полярним кругом вісімсот грамів хліба денно… Й переважно люди з України… Й переважно хліб з України… — додає Людмила, а Андрій здригається від несподіванки, думає швидко і нервово, і мовчить вперто, мов би йому уста запаяно оливом.

Їдуть далі, вітер потягає зліва, в повітрі відчувається гнилувата вогкість. Починаються луги, місцями видно накопичення криги, погнуті дерева обдерта кора берізок… Це, видно, долина ріки, і тут, видно, господарила повінь, ґрунт під ногами зовсім вогкий, і місцями грузнуть копита коней, Людмила знов говорить:

— Іван каже, що коли б дати сюди вільну ініціятиву, вільний труд і господарські голови, тут, каже, можна…

— Людмило! Дивись! — перебиває її Андрій. Величезна зграя диких гусей кількома ключами зовсім низько з шумом виринула з-над верхів тайги. Широкі крила птахів різали чисте повітря, довгі шиї стрімко витягнуті вперед, червоні лапки щільно підігнуті під хвости. — Спішать, спішать, — каже Андрій. — Тягне їх полярна сила. Могли б собі у багнах Каспію сидіти — ні… Крига їх манить. Боротьба з кригою. А дивись, — казав Андрій і показував на купи прозорої криги, що лежала на завоях гравію і розтавала на сонці. З-під льоду струмками текла вода, що одразу всякала в землю, а побіч купами цвіли яскравим жовтим квітом болотяні рослини. Тягнуло свіжістю від води, маленька доріжка тікала тепер на північ, вирізи колій були заповнені рідким мулом, місцями стояли калюжі, відбиваючи в собі галуззя березок…

І незабаром виринула широка місцевість під тайгою, а по ній в різних місцях розкинуті сірі, дерев'яні, приземі будівлі. Два великі, кудлаті, жовті пси вибігли з гавкотом назустріч вершникам, череда корів гнідої масти паслася попід лісом, там також вешталось кілька людей… Вершники рушили швидше і під'їхали до будівлі з дерев'яних брусів з маленькими віконцями.

— Стій, — каже Людмила. — Ми на місці… — і позскакували з коней… Коні були заляпані багном, тяжко дихали… Назустріч вершникам стежкою від довгої, приземої будівлі, йшла жінка, загорнута у ватяний одяг з широким, округлим, червоним лицем…

— Що треба? — непривітно заговорила жінка на привітання Людмили, низьким, зухвалим голосом.

— В гості приїхали, Надеждо Олексіївно, — каже Людмила.

— Заходь, — каже жінка і йде попереду в напрямку вузьких дверей хижі. За нею пішли Людмила і Андрій. В середині сумерк, пахне вогкістю, двоє маленьких вікон ледве освітлюють малий простір.

— Як поживаєш? — питає Людмила.

— Та от ніяк не поживаю, — каже жінка. — Існую, дияволи прокляті! Сідайте, — каже жінка. Гості сідають на дощаній лаві. Робиться видніше і в кутку помітно маленьку, срібну іконку, що стоїть на трикутнику; перед нею згасла лямпадка червоного кольору. На цвяшку висять разочком чотки. На маленькому столику під іконкою чорний, дерев'яний хрестик і книга, мабуть, Євангелія.

— Ти тут сама? — питає Людмила.

— Сама, — каже жінка.

— А де ж Лія Шміт?

— Прогнала стерву, мерзенна безбожниця, Бога почала осквернять, — казала сердито жінка, уста її здригалися, очі дивились гнівно. Андрій дивився на неї мовчки, видно, вона його цікавить. Жінка ж іноді позирала на нього, прицінюючись, що це, мовляв, за поява така, може навіть догадувалась, що це щось від Мороза, ненавиділа того всіми фібрами своєї душі, і це видно було в неї, кожна риска кричала криком ненависти.

— Не з Морозів будете? — запитала враз Андрія.

— Брат, — відповів той спокійно.

— Прахвост ваш братчик, скажу вам одверто, дияволові душу продав, клятий, — заговорила жінка.

— За що ти його так не любиш? — запитала Людмила. Та позирнула малими очима з глибоких щілин, пожувала товстими губами…

— За Русь святую, — відповіла та. — Каналії топчуть землю нашу православну, а той паскудний нащадок славних предків помагає їм. Здохли б без нього. Самі себе зжерли б. Окаянні!

— Мороз не їм, а собі, а вам помагає, — каже Людмила.

— Що ти тут розумієш?.. — Жінка люто блиснула очима. — Христос — Бог! — проговорила вона з притиском. Пантократор! І казав Він любити! А Маркс казав ненавидіти.

— І ти ненавидиш, — каже Людмила. — Значить ти марксистка.

— Мовчи! Знаю різницю між добром і злом! — казала жінка.

— А що казав Христос? — питає Людмила.

— Христос взяв бич у руки і прогнав торгівців з храму, — каже жінка.

— І казав: люби своїх ворогів. Прощай їм. Молися за них, — казала Людмила.

— Не вороги вони. Відпадки людства. Виверженні пекла, — казала жінка і вся дрижала.

— А вони, — відповіла Людмила, — зовсім те саме про тебе кажуть.

— Вон з моєї хати! — враз крикнула та і піднялась із свого місця.

— А що як ми не підемо, — казала Людмила і дивилась просто в очі жінки, — а ти по доброті своїй християнській та візьмеш та почастуєш нас молоком свіжим, та сирком пахучим нас погостиш, та масличком поконтентуєш, га, Олексіївно? Ось цей ось Мороз письменник, і він про тебе повість напише… — Олексіївна враз заспокоїлась, знов присіла, глянула на Людмилу, на Андрія і сказала:

— Не треба. Не можуть вони правди написати. Знаємо їх писання. Читала, — промовила спокійніше жінка.

А Людмила казала:

— Ну, а коли б ти та писала про них? — Очі жінки знов грізно блиснули.

— Я б про них правду світові сказала, я б їх ізвергів назвала їх іменем. Скільки невинного люду мором виморили, скільки сліз, крови пролили.

— Зовсім те саме говорять вони про тебе, Олексіївно, — спокійно казала Людмила, чекала нового вибуху, але такого не сталося. Олексіївна з люттю замовкла, щось в ній сіпалось, потім встала, підійшла до полиці, зняла нервово горщик глиняний, зняла ринку велику, череп'яну, полив'яну, зняла дві ложки дерев'яні і все те на столику малому побіч книги поставила. А потім до всього додала кусень чорного, гливкого, подібного на торфову цеглину, хліба.

— Присідай, — кинула вона, а сама вийшла. У горщику молоко виявилось, Людмила налила повну миску, ламала хліб собі і Андрієві, і вони разом їли. Молоко було свіже, смашне, гості мали добрий апетит, і їли завзято. А тоді Людмила шепнула Андрієві:

— Як з'їмо, не дякуй їй, а перехрестись до її ікони і скажи: дякую, Господи, що наситив мене… — Увійшла знов Олексіївна і принесла на терелі дерев'яному кусень сиру білого, грудку масла жовтого. Все це також поставила перед гостями. А сама мовчала, сиділа на обрізкові колоди, вирізаної на подобу стільця з поруччями ззаду, уста міцно затиснуті і щось гостре, настирливе було у виразі її обличчя.

І коли ті поїли молоко, сир, масло, хліб — обоє встали, поклали три рази хрест на себе і промовили:

— Дякуємо, Господи, що ти нас наситив… — Олексіївна враз просіяла, ніби на неї раптом упав гострий соняшний промінь і лагідно промовила:

— Так! Так, роде чоловічеський! Господу, Господу! Не людям! Він нас сотворив. Він нас кормить і поїть! І йому дякуй, бідна людино!

І після того вона стала лагіднішою. Людмила спитала, де є той професор, якого вона сюди послала.

— Професор? — знов сердито озвалась вона. — Там при телицях. — Андрій з Людмилою лишили її і вийшли.

— Що сіє значить? — запитав Андрій, — і що за трагічна особа?

— Княгиня, — шепнула Людмила. — Госпожа Вяземськая. Древнього роду гордий нащадок…

— То Виноградов тут? — питає далі Андрій.

— Зараз побачиш, якщо дома… — Виноградов був дома, поїв телят, був зовсім змінений, зовсім білий, стрижений, дебелий, сухий і так само в брудній, подраній фуфайці і валянках, як і всі. Андрія не пізнав. Людмилу привітав байдуже, а коли та сказала, що це ж молодший Мороз, старий отетерів.

— Андрій Григорович? Як? Теж? — і в голосі відчувся острах. Андрій обняв старого, притиснув до себе, робив це мовчки, ніби боявся слова.

— Ні, я лиш гість, Володимире Володимировичу…

— І слава Богу… Так заходьте хіба… У мене тут буда, — і показав вхід просто з телятника. В самому телятнику було чисто, просторо… Старий повів гостей до свого мешкання, — квадратова комірка з маленьким віконцем під стелею, кроків три в промірі, нари з дощок, на нарах солома, столик і кусень обрізка колоди… І скрізь розкладено рослини всякі, різних форм і виглядів, а на столі купа брудного, сірого паперу і пляшечка з чорнилом і ручка з кусника тріски… Просив гостей сідати, та не було на чому.

— Ну, як вам тут? — питала Людмила.

— Ах, Людмило Карлівно, все було б, як було б, але та страшна Вяземская. Я вже думав назад до бараку відсталих проситися. Суцільний жах. Та це ж тиран, яких не знайдеш… Представте, що вона з нами робить: вона служить північні богослужби у себе і змушує нас вставати, йти до неї і молитись. Телята для неї також божество. Заставляє мене їх мити щодня, а от що ми два роки білизни не міняли — нічого. Сама ходить місяцями немитою… Одним словом жорстокий деспот, що визнає тільки те, що відповідає її особистому вподобанню.

— Алеж, професоре! Я думала — тут молоко, тут природа, — каже Людмила.

— Розумію, дякую, але… ну, не можна. Тут її всі проклинають. Я думав, було, зайнятись селекцією деяких сортів збіжжя для цих країв. Куди там! Телята. Я хотів, було, перевести деякі спостереження над процесом зростання рослин в цих широтах під впливом соняшного проміння першого весняного періоду, — де там, — телята! Тут трапляються чудові, рідкісні екземпляри, так званої, льодовикової фльори — не до них, — телята. І головне, страшенно цікаво прослідкувати вплив ґрунтів на процентовість тяжких металів в організмах рослин. Вже давно доказано, що ґрунт дуже впливає на кількість тяжких металів — заліза, марганцю, нікеля, кобальта в рослинах, але нам було б винятково цікаво прослідкувати саме дану фльору, особливо у зв'язку з гірничо-промисловим характером цих ґрунтів. Це в свою чергу значно полегшило б пошукувальні ознаки місць походження металів і копалин взагалі… Це дуже цікаво, так, наприклад, вивітрювання гірських пород, мінералів і рудних місць походжень, збагачених тими чи іншими хемічними елементами дуже сприяють розсіванню тих елементів в біосфері. В результаті витворились ареали розсівання хемічних елементів — біогеохемічні провінції. Ґрунт і рослинність… — і професор почав довгу, цікаву лекцію на цю тему. Сипав без перерви «едафічна фльора», якісь «галофіти», якісь «тласпі калямінаре», що мають тринадцять відсотків окису, якісь «літотамніум рамульозум» і інші, і інше, цілі формули мінералів рослин. І він зовсім забув, що гості його стоять, що вони не для цього сюди прийшли; він захопився, очі його загорілись, він напевне уявив, що перед ним авдиторія, студенти, науковці, відкрив свою душу, розпустив фантазію, розгорнув знання. А Андрій і Людмила не перебивали його, слухали це, як музику, високі тони душі бриніли в тих словах, сяйво било з поморщеного чола цієї людини. Але раптом старий сам отямився, засоромився сам себе, почав вибачатись… — Ах, вибачайте… Ну, от бачите. Здурів на старість. Але як, але як… Як і де вас посадити? — заметушився старий.

— Володимире Володимировичу! Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, — казав Андрій. — Ми зараз і так відходимо, я хотів лише запитати вас таке нескромне питання, ви мені, розуміється, вибачте, я хотів запитати — за віщо вас заслали сюди?

Старий враз ніби одерев'янів, якогось болючого місця було враз заторкнуто, і він лиш промимрив невиразно:

— Не знаю, голубчику, не знаю. До цього дня не знаю… Якийсь буржуазний націоналізм український, алеж помилуйте! Що? Де? Коли? Я сам рускій з діда, прадіда, єдність землі російської для мене важлива справа… Правда, я пару разів висловлювався, там то там, принагідно і між іншим, що ми рускі повинні шанувати почування наших співгромадян, як шануємо свої власні, я говорив за мову українську, бо як же може бути інакше, це цілком природно, що ми не маємо права переслідувати наших співгромадян за їх мову, калічити їх душу, їх характер, переводити різні вівісекції мільйонів людей задля того тільки, що вони мають іншу від нас говірку, алеж це я говорив не в інтересах України, а в нашому російському інтересі, в інтересі якраз єдности, добра, порядку. Я вважав і вважаю тепер, що ми могли б жити спільно, як живуть англосаксонські народи, як живуть народи Швайцарії, але передумовою для того конечний чесний, порядний, законний між нами контакт і поділ, а не якесь постійне обдурювання, перекручування дійсности, беззаконний грабунок, насильство над найелементарнішими святощами життя людей… Ні, ні! Коли так — хай засилають. Що ж! Я переконаний, що я за чесне діло несу свій хрест, і майбутність мене не осудить… А інших гріхів не маю за собою, — закінчив старий. І враз йому прийшла одна мисль, і він поспішив з нею: — Та коли нашою країною управляє людина крови отієї косоокої княгині, мабуть, воно інакше і бути не може. Мабуть це наше приречення. Мабуть ніколи нам не побачити світла свободи над нашою, гідною свободи, землею, — закінчив він свою думку.

Коли від'їжджали, Вяземська казала:

— Маєте коні, накормила їх… Що там патякала та стара кальоша? Прикажіть, хай поменше спить, а більше Богу молиться. Професор найшовся…

Андрій і Людмила нічого не відповіли, сіли на коней і швидко від'їхали…

VII

Простора, шальована кедриною, з трьома великими на південь вікнами, світлиця, що її вся права стіна заложена книгами — улюблене Андрієве місце цього дому і кожну вільну хвилину він тут охоче перебуває.

Одинадцята година вечора. Андрій сидить вигідно у фотелі під лямпою, на колінах розкритий том споминів Амундсена, але його очі дивляться кудись у темряву, його голова наповнена думами, далекими від змісту книги.

Усе наново і наново те саме передумує… Події останніх років, а особливо останніх місяців змушують його до того. Усе бачене там на рідній землі, листи Ольги, замітка про смерть Бича, наглий виклик його сюди — все це ланцюг явищ, що наповняє Андрія великою турботою. Він також уже знає, чого викликали Ольгу і що її питали. Знає, чого Ольга така смертельно збентежена. І розуміє надривну, розпачливу поведінку Ірини. І на цьому тлі само його власне існування поставлене під знак запитання.

Обдумує весь той комплекс, що ім'я йому революція, бо саме у зв'язку з цілістю він може виробити собі правила поведінки. Він нагадує акробата, що йде по линві через Ніяґарський водоспад, і що свою увагу мусить винятково зосередити в певному напрямку, бо один лише неправильний порух може потягнути за собою падіння в безодню.

Він, до речі, вже давно збагнув і усвідомив, що період, так би мовити, ідеалістичного вияву революції давно за плечима. Великі майстрі цієї справи, усі без винятків, плянуючи цей ґрандіозний експеримент, були переконані, що перехід життя від блискучих теорій до блискучої дійсности відбудеться значно простіше і значно безболізніше. Життя не виправдало їх, чисто людських, сподівань. Воно має, крім людських, свої власні закони й міркування. Почався величезний спротив… Посипались невдачі… Нарешті загроза повного страйку. До справи вмішалась сама смерть. Багато з майстрів почало відступати, ще більше каятись. Але знайшлися і такі, що рішили розтяти той Гордіїв узол одним, так би мовити, помахом меча. Не оглядатися ні на що, а робити своє діло.

— висловився з приводу цього ліричний поет і філософ Павло Тичина.

Перш за все з революційного корабля, що загрожував потонути, спішно почали викидати безліч зайвого балясту, що його понавидумували гарячі революційні голови. Геть усі гуманні теорії і сентименти! Геть самих «вічних революціонерів» і всіх мрійників! Ніяких тих вигадок про якусь «свобідну волю людини». Геть «нові» методи виховання! Ніяких «свобідних кохань», ніяких «національних питань». Концентрація на одному: одно завдання, один зміст, один стиль. Колективізація! Повне позбавлення всякої приватної власности.

Андрій не вірить в це життя, воно, на його думку, безцільне, безперспективне. Він майже знає, що всі ці ґрандіозні жертви ніколи не будуть виправдані. Почуває себе в цьому середовищі по-дурному, відчуває свою відрубність і вищість, не може захопитися цією дикою грою і робить усе це лише тому, щоб заховати голе життя з надією, що може це одного разу скінчиться і почнеться життя справжнє і нормальне. Але що його при тому найбільше бентежить, це своєрідний психологічний парадокс: переважаюча, величезна більшість його співгромадян дивиться на ці справи так, як і він сам, але разом з тим, та ж сама більшість по-своєму консолідується із своїми операторами. І не лише вдавано, зовнішньо, як Андрій, а внутрішньо, по суті. Магнет революції в них ще діє. Надії на «кращу нову майбутність» ще живі. А коли вони бачать невдачі, навіть біду, навіть голод, навіть смерть, то винна тут не революція, не ідеї, а ті люди, що ті ідеї переводять в життя. От коли б на їх місце прийшли інші, кращі, розумніші — все було б гаразд. А коли такі і кращі не знаходяться і не приходять, то це значить, що їх таких взагалі нема, що їм, крім розпачу, нарікань, зневіри і каяття, нічого не залишається. Перед ними постає порожнеча. Їм і в голову не приходить, що такі кращі люди є і вони завжди будуть, але ті кращі не підуть робити діло негідне розумної людини. А коли й підуть, то не як сила рішаюча, плянуюча, а як виконуюча… Виконуюча автоматично, безглуздо і мертво. Уся хиба цієї дійсности в тому, що більшість цих людей не можуть зрозуміти, що ідеями революції можна робити лише революцію, але ними не можна жити. Те саме і з людьми. Люди, що роблять революції, не можуть робити життя, їх світ — світ марення. Химери. Примхи. Обурення. Злости… І помсти! Як революції, так і її люди конечні у формулі життя, але тільки як її складники. Ніколи ж, як сама формула.

Це думка ясна, логічна і незаперечна, але за неї в цей час можна поплатитись життям. Тому ні одна розумна людина в цей час її не висловить.

Андрієві інколи здається, що ці істини доступні і тій верхівці, що тут сьогодні при владі, а тому вона і хоче позбавитись «революційних елементів». Робити ж революцію руками не революціонерів, те саме, що робити життя нормальне руками революціонерів. «На лад їх дєло нє пойдьот», — як казав Крилов, «а вийдєт із нєво не дело, только мука».

Сам Андрій за законами цієї революції не повинен був уже давно існувати. Його мали ліквідувати, як «кулака, як клясу». Збігом випадкових обставин ця небезпека його минула. І не тільки його, але і всіх йому подібних. У майбутньому кулака не тільки не будуть ліквідувати, але намагатимуться штучно його розплоджувати. Без цього творчого складника формули життя, життя не можливе. Але небезпека Андрієва ще не минула взагалі. Перед ним ще більша загроза його життя. Карту бо Російської імперії порізано республіками, а між ними також УРСР, і що в парі з тим існує певна «державна мова» тієї республіки, і що тією мовою певні письменники пишуть певні твори. З логіки подій Андрій робить висновок: все те належить також до «здобутків революції», які рано чи пізніше, мусять бути ліквідовані. Андрій не вірить у розумне вирішення національного питання в цьому просторі. Це буде, як і було, розкритою раною, аж поки прийдуть варяги і його рішать… На свою користь. Ліквідація УРСР почалася. Постріл Бича — його мементо морі. Андрію, увага! Ти на черзі!

І нарешті ще одна велика його турбота — Ірина. Одинока, справжня, найбільша симфонія його серця. Стільки років відчував її звучання у всій своїй істоті, був нею перейнятий, нею таємно жив, нею болів. І було між ними багато великого, спільного, таємничого життя, того, що поєднує душі, що творить з двох істот одну. Але остання їх зустріч наповнила його смертельною тривогою. Він відчув, що вона у великій небезпеці… Вона зірвалася із свого лету і пішла боком униз, мов підстрелена пташка… Що з нею? Що буде з нею?

Андрій устав, ходив з кутка в куток, думав, усе думав, важив усі за і всі проти, намагався знайти в цьому логіку, знайти арґументи захисту, знайти самий захист. Ні, я не дамся! Не піду на заріз! Я буду жити! Хоча знає, скільки небезпек, підводних і надводних рифів, інтриґ, заздрощів, доносів. Але покищо він знає одно: не попасти під ніж саме тепер, у рямцях цього чергового, загального, великого, передрішеного ліквідаційного моменту… Цього дивовижного пляну, холодно обдуманого і підписаного байдужою рукою.

Вечорами, біля дванадцятої, до Андрія любить заглянути Людмила, що цілими днями десь зникає, щось там робить, чимсь дуже зайнята. З Андрієм вона розмовляє раз одним тоном, раз іншим. Натяки, погрози, примани, відштовхування. Гра жінки, гра революціонерки, гра заплутаної людини, гра газардерки. Чого від нього хоче? Чого хоче від Івана? Взагалі? Андрієві здається, що її тут перебування не випадкове, що воно має якесь призначення, хоча Івана вона, здається, справді по-своєму любить і тримається його міцно. Останніми днями, вона кудись зникала, кудись, видно, літала літаком. І ось вона знову появилася. І все в домі відчуло її присутність. І Андрієві здається, що вона ось-ось увірветься сюди, ляже отам на канапі горілиць, закладе руки за шию і почне рішати одну з великих світових проблем, як то спасти від загибелі нью-йоркських робітників. Остання їх поїздка на молочну ферму призвела її до якогось нового мотиву в її поводженні, вона стала ще краще чепуритися, почала радісно сміятися, менше говорити про справи світові, а більше, про звичайні людські, обіцяла Андрієві ще кілька подібних емоцій, але враз, не додержавши обіцянки, зникла.

Але ось дійсно стук у двері, і вона дійсно входить. Переодягнута по-домашньому, в попелястій піжамі, втомлена, якась матова… І вона дійсно лягає горілиць на канапі.

— Ху! Зморилася! Ну, як тут? Не скучав? Дай цигарку… А Івана все нема. Воркута. Сто двадцять тисяч тонн вугілля. Шутка сказати. І мусить все те вивезти, і до кінця літа, і по несудоходній річці… А! Зрештою… Розказуй щось, Андрію, але щось легке — втомилася, набридли всі ті проблеми… Щось про любов. Я ж все таки жінка, хоча все життя займаюся нежіночими справами і зовсім не знаю, що таке залицянки, любов, ревнощі… І тепер іноді думаю: чи не глупо отак усе життя віддати чорт зна на що. Уяви, колись мені здавалось, що любов це щось гідне презирства… Забула, що це один з головних чинників усього життя. Повірила, знаєш, нашій шановній Колонтай, що це звичайна собі «функція», як у бика з коровою. Фу! Фу! Навіть гидко згадувати! До чого ми в тому запалі революції дійсно дійшли. До якогось маніяцтва. Але дідько бери! Думаю, що буде ще гірше… Одного разу хотілось мені закохатись. Просто закохатись і все. Це було в Берліні. Розкіш, рух, життя… Міняла любовників, мов рукавички, а тут з наших ні одного мужчини… Ідейники, інваліди, педерасти, ґепеушники… Така нікчемність, що хотілось кричати… Так з мого кохання і нічого не вийшло, і як розберуся, то я ще по суті, по-справжньому, не кохала, не було томлення, ані зідхань таємних, ані безсонних ночей при сяйві місяця і взагалі ніякої, ніякої романтики — чорт зна що! Іван — перша моя «маленька любов», але Іван кінь. Як він жорстоко зчерствів, коли б ти побачив його зблизька. На ньому не шкура, а панцер крокодила. Але хочу щось про ваш хутір «Тіха українская ноч!», «Чуден Днепр прі тіхой паґодє», ну? Ну? Чи Гоголь казав правду, чи Іван і тоді був таким? Ах, до дідька! Пригадала один епізод, щось як натяк на кохання, була ще такою дівицею, років чотирнадцяти… Іван! — враз викрикнула і схопилася. Знадвору дійсно чути було раптовий гуркіт мотору і брязкіт металю по камені, а коли Андрій вийшов до вестибюлю, він лише бачив, що Людмила висіла на шиї здоровенного чоловіка в забалочених чоботях і в брудному, як у шмаровоза, комбінезоні з великим і тяжким мішком у руці. Іван незграбно намагався від неї звільнитись.

— Завтра! Завтра! Так, завтра, Міхеєв! — кричав до когось, а голос хриплий, ніби з перепою і ступав він широкими кроками просто до книгозбірні, з грюкотом кинув мішок у куток і одразу почав: — Вони, шкури, не вірять, що там нафта, а я їм, дияволам, докажу, що там море, океан нафти. Дурак Григор'їв твердить, що то лише підшкурні залишки… Пробуравили чорти кляті вісімсот метрів і хочуть девонської нафти. Ми, каже, півтора мільйона всадили! Ідіоти, кажу! Не півтора, а десять потрібно. В глибині тисяча вісімсот метрів океан пального, а він мені півтора мільйона. Я так і написав Москві: за наявність девонської нафти ручаю головою! Ви, каже, три чверті року буравите, дали двадцять пудів, а мало бути двадцять тисяч тонн, а я йому: наперед треба тайгу зламати, дурню ти набитий, а тепер коли заб'є в нас сотня фонтанів, тоді будеш крякати.

— А як же батько? — втручається Людмила.

— Твій батько бита матня! — кричить Іван. — Він раз соб, раз цабе — дурак, вагалко. Я йому сказав: Ворман! Або, або! Але за мною Сталін… І Ягода… А Григор'єва пошлю на Щугорку. Уяви, видумали: Уса не судоходна. Зміряли — три метри. Це, каже, весна. А я їм: от вичерпаємо мілини і у мене по Усі підуть морські катери, давай лише тоннаж. У мене тридцять тисяч тонн баржів — курям на сміх, коли треба триста тисяч. На Усі збудуємо дві греблі, піднімем її на три метри, дамо туди гідростанцію, закладаємо дві нові корабельні… Ягода плаче — сил нема, у мене, каже, не один Ухт-Печорськ, у мене весь Сибір, а я йому: мене твій Сибір не цікавить, мені потрібно півмільйона робсили і подавай її сюди. Теж мені будівничі — єрунда, бабраються, як кури в пометі і думають — будують. Ні, ні! Нафта мусить бути, нафта є, ми її виженем!.. Певно, теж мені робота. Що вб'єш, то в'їдеш, ні крихти власної ініціятиви, мільйони пасивностей. Тут тобі сам Сатана роги зламає. У мене сто тисяч людей, а двоє-троє працюють, а урки кричать: батя! Зачєм пачкаться. Више задніци нє падимішся…

Іван стояв перед ґранітовим столом, його тяжкий, брудний кулак глухо постукував об камінь, ніби перед ним не Людмила і Андрій, а всі ті його «будівничі», його внутрішній мотор діє далі, він творить далі, його обличчя подібне на шкуру вудженої шинки, на голові капюшон з окулярами, що здається приріс до його лоба. Людмила слухає, захоплюється, переживає, зриває капюшон, цілує міцно в уста, щоки, рівняє злипле на войлок волосся.

— Ну, вже сідай, ну, вже сідай! Чорт з ними, з тими будівничими. Зараз буде вечеря.

— Я вже вечеряв, давай пару пляшок вина… Я дві ночі не спав, на Воркуті мене мало не скрутило, половина людей лежить, ніяких свіжих харчів, а все тому, що барж не маємо…

Людмила вийшла, і він звернувся до Андрія:

— Уяви з тією картоплею: від сухої цинга. Щоб достати з центральних областей свіжої, вона мусить пройти чотири тисячі кілометрів. Йде до Архангельська. Там перевантажують на кораблі. Йде до Нар'ям-Мару. Тут перевантажують на великі баржі. Йде до Уси. Знов перевантажують на малі баржі. Все кругом голодне, картопля не каміння, з кожним перевантаженням вона розтає, мов лід на сонці. У трюмах духота — гниє. На баржах дощ, сніг, мороз. До Уси доходить звичайно в початку жовтня, а вже в середині жовтня Уса замерзає, тягнуть гужем через кригу, а то й просто закопують в землю і чекають весни. І поки вона таким робом дійде на місце призначення, з тисячі тонн лишається чотири-п'ять. А кошти такі: франко Архангельськ — 250,000. Перевіз морем 20,000. Перевіз ріками 30,000. Перевантаження і все інше 50,000. От тобі і картопля, сімдесят рублів кілограм. Такої і Форд не їв би.

А везти треба, бо цинга повальна. Зимою хворих тягнемо до лікарні, а літом знову на човни. Доставимо їх до Адзьви — кілька кілометрів південніше полярного круга, підгодуємо свіжим молоком та сирою картоплею, стане на ноги, не валиться від вітру і знову на човни. А поки доїде на Воркуту — знов цинга, знов Адзьва, знов молоко… А в Москві знай лише — давай та давай. І ніякий чорт не дбає, як і що давай… Тут же самий раб! Ніякої свобідної ініціятиви. Коли американці освоювали Аляску — пустили людей на золото і рачки лізли. І тут золото, і тут багатство, але кому вони потрібні? Людей нема, коштів нема, одягу нема, свободи нема. Що вб'єш то в'їдеш. Я сам шукаю, приватно міняю, купую за власні гроші, але ж це прірва. Я б тих усіх балванів усього світу загнав сюди і казав: тягни ті баржі! Насолоджуйся своїм соціялізмом! Знаєш, чорт бери, скільки наш робітник на Воркуті за полярним кругом дістає, наприклад, м'яса? Тисячу вісімсот грамів на місяць! На місяць! Братику! І теоретично! А практично сімсот-вісімсот грамів, і таким робітником кажуть діставати топливо з-під землі на глибині сотні метрів. Нагрієшся. Наша Воркута дає десяту частину норми, а решта «туфта», розуміється «виконуємо й перевиконуємо». Але в цілому Сибіру, на всій нашій півночі у мене найкраще поставлено справу, і я це можу доказати цифрами, чорним по білому, інакше мене тут не тримали б, інакше мене зжерли б протягом одної секунди, не вважаючи на всі мої ордени…

Входить Людмила, і запрошує до їдальні.

— Якої там їдальні, давай все сюди, тут більше місця, — каже Іван. — Геть з паперами! — І на ґранітовому столі пляшка кахетинського, три склянки і купа закуски. Іван випиває першу одним духом і тільки за другою пригадав, що треба «за здоров'я», підняв другу і каже до Людмили: — Що? Показала йому наш балаган? Хай знає. Книгу хай напише, але не ту медову про сталінських лавреатів, а книгу! Де пульсувала б кров! Де піт і кров! — Іван випив. Людмила і Андрій також випили. — А ти цвітеш, — звернувся до Людмили. — Бачив, Андрюхо? Не закохайся тільки. А ти, Людмило, не дуже до того наркома. Пригадуєш, як він співав?

— І дістав в морду, — каже Людмила.

— В морду, в морду! А в темну кімнату все таки бігала.

— А хто то Ястребову, як курку здохлу, таскав за лапи!

— Давай, жінко, помиримся, бо я тебе давно не бачив, бери склянку, як подумаю про гнилу картоплю… Пий! Андрію — пий! Пригадай хутір і пий! Пий і плач, чорт бери! Бувало, Людмилонько, у нас на хуторі, як заспівають оце в маю соловеєчки, ех та як заспівають! А, бувало, пили ми здорово. Де то наш Васильович обертається?

— Помер, — каже Андрій.

— Ну, знаєш! А все таки жаль старого, і дзвони не задзвонили, і труби не затрубили, все одно! А пам'ятаю, як 1914 року я вперше обстріляв батареєю німецьку бойову лінію під Августовом, був капітаном його імператорської величности, а тепер шкури з людей деру і шию кожух чортові, але все таки я дещо при тому зробив, що там хуторські солов'ї. У нашій тайзі я казав ондатра розвести і тоді не з людей, а з ондатрів будемо дерти шкури. Браво! І єнота усурійського розведемо в колгоспі ім. Дзержинського, ім. Менджинського, ім. Ягоди… Буде нам пригода, добрая нагода, жизнь розбить в три года! Ха-ха-ха! Що ж, Андрію, не поет я? Людмило! Цілуй! І Андрія цілуй! Він мій брат! Він моя кров! — Людмила кинулась Іванові на шию і обгорнулась, як хмелина. А потім кинулась так само на Андрія. А тоді ще підлили вина і випили всі троє, а тоді Людмила почала танець на килимі і співала ситим контральтом:

А до неї прилучились обидва Морози, обнялись всі троє, тупцяли на місці. А потім сиділи купою на канапі і співали «Гей, ухнєм!» — Іван жахливо фальшивив, голос його хрипкий і зривається. І так до другої ночі. А о другій, заточуючись у розхрістаній блюзі, Іван говорив до Андрія:

Я завтра знову зникаю і як надовго, не знаю. Ти тут у владі моєї леді, а як матиму час, повезу тебе по паралелях, а тепер добраніч! Йду купатися! На мені сто пудів багна. Добраніч! — І він обняв Людмилу, і так пішли, похитуючись вправо й ліво. Андрій згасив лямпу і пішов також. В голові його стояв жахливий туман…

Другого дня Андрій прокинувся, коли у велике, чисте вікно сильним напором лилося сонце і був свіжий, дзвінкий, хвилюючий ранок з дзеркально-чистим небом, з курликанням журавлів, що тягнули, свої ключі все на північ. Знизу будинку чути гамір, стукіт… Там ішла генеральна чистка помостів, килимів, начиння.

Несподівано до нього увірвалась Людмила. Вона була вже вбрана для верхової їзди і заявила, що вона знову хоче потовкти його трохи на сідлі.

— Андрюхо! Маєш! — і кинула йому Іванові рейтузи. — Коні вже чекають, — додала і вийшла.

Андрія змушують квапитись, а він же ще не митий, не голений, не снідав. Хоча зрештою чого квапитись — зачекають. Він нормально робить своє діло, унизу в малій їдальні на нього чекає пара варених яєць, масло, нарізана ковбаса. Їсть так само без поспіху з почуттям міри й гідности.

— Андрію! Треба спішити! — гукає Людмила.

— Що там? Пожежа?

— Більше! Конче треба спішити!

— Єсть — спішити! — викрикує Андрій і вибігає. Його Неґус уже чекає і поки він з ним возиться, Людмила вскакує на сідло і відразу бере учвал. Андрій переборює труднощі і женеться за нею. На звороті Людмила стримує свого Бистрого, і ось вони їдуть поруч, дорога краща, ніж таєжна, і вони добрих півгодини женуть чвалом. Ось спереду якесь поселення, але не доїжджаючи до нього, Людмила бере круто вправо і жене Бистрого просто на ріку.

— Куди? — гукає Андрій.

— Вперед! — чує відповідь. Не оглядаючись, вона острожить свого коня і вгонить його просто у воду. Вода не глибока, кінь пружньо розбиває її хвилі, бризки води січуть в обличчя, лоскотлива свіжість ллється в легені.

Переїхали через ріку, і Людмила знову скомандувала:

— Галоооп! — і пустила коня. Гнались навпрост через кущі, через вилежні, через озерцята. Людмила все гнала і гнала, у грузьких місцях копита коней грузли, чвакали, бризкали багном.

Через півгодини перед очима вершників розгорнулась нарешті гола рівнина, і надзвичайне видовище: перед ними, як гляне око, поволі рухалась величезна, сіра, розсохата течія оленів. Андрій, мов зачарований. Його кінь усе ще не може втихомиритись, танцює…

— Надзвичайно! — вирвалось у нього.

— Скільки їх може бути? — питається Людмили, що стоїть з ним поруч.

— Тисяч п'ятнадцять-двадцять, — відповідає вона, гойдаючись на коні. — Вертаються з зимівлі з верхів'я Кожви… Худі. За літо поправляться…

Олені йшли поволі, понуро, байдуже, шамотали рогами і ратицями, шукали під ногами поживи, нічого не знаходили. Земля під ними втрамбована мільйонами їх слідів, від їх згущеної маси вилучався гострий, тяжкий випар, у повітрі стояв монотонний, приглушений, безупинний шерех.

— А де ж люди? — кричить Андрій, ніби його могли б не чути.

— Там! І там! — показала вона наперед і назад.

Андрій і Людмила стоять довго, захоплені видовищем, коні їх нервуються, фиркають, їм, видно, не подобається той запах. Андрій намагається виловити з гущі поглядом окремі примірники, затямити вирази їх очей, їх вигляд. Усі вони йдуть мирно, покірно, багато з них мають поламані роги, їх голови звисають, мов молотки і, здавалось, вони ось-ось відваляться і відпадуть.

Минає півгодини, година, а розсохата маса пливе і пливе. І ніяких — ніде людей. Усе те пливе само собою. Сонце зноситься на висоту і міцніше гріє, вітер заходу ворушить гривами коней, зграя диких качок пролітає над тундрою, сірість неба і сірість землі зливаються у непрозору безконечність…

— Ну? Може їдемо? — каже нарешті Андрій.

— Досить, кажеш? — відповідає Людмила. — Їдемо! — Повертають коней і вже поволі вертаються тією ж дорогою. Андрій захоплено оповідає Людмилі, що йому хотілося б зробити з цього роман і назвати його «Олені йдуть». Він описав би глибоку, білу, сіру, зелену, мерзлу, вогку північ з низьким, невірним небом, рідким сонцем і малою, приземною, твердою людиною в центрі. Лудмила слухає, підказує деякі деталі.

— Це мусить бути істота свідома, — каже вона.

— Головне — повна життя, — каже він.

— Цікаво, як би ти це зробив? — каже вона.

— Змішав… Я знаю, я знаю! Хемія життя складається з однієї найпростішої формули, щось, як вода, лише треба брати її з усіма складниками…

— Цікаво, — каже Людмила.

Вони доїжджають знов до ріки.

— «Морозів брід», — каже Людмила, осаджує коня і говорить: — Глянь! — і показує на воду. Вода прозора, темнувата, кольору сталі, від другого берега відбиває кущі молодих модрин, розквітлої шипшини, кучерявих берізок. Вона пливе повільно і легко, і, ніби лускою, мережиться і вібрує, гойдається, розтягається, збігається. І над усім тим безодня неба згори і знизу з білявими хмаринами і сіросиньою глибинною безмежністю. — Ось і увертюра до твого «Йдуть олені», — казала Людмила. — І коли будеш його писати… завжди пригадай людину, що нікого не кохала! — і при цьому нагло зірвала свого коня, і шубовснула з ним у воду. Здавалось кінь влетів у небо, але фонтани бризок засипали безодню і тільки великий, чорний кінь з вершником шумно неслися до другого берега.

Андрій затримався на місці, милувався видовищем, переживав насолоду і щастя… Людмила не зупинилася, не оглянулася, помчала спочатку вздовж берега у напрямку поселення, потім повернула вліво і зникла з очей.

Того дня Андрій даремно намагався зустріти Людмилу, ніде її, здавалось, не було. Був сам, відчував деяке здивування, пояснював поведінку Людмили жіночими примхами, довго над цим не думав, зайшов у бібліотеку, і через деякий час великий стіл був завалений каменюками, куснями глини, піску, розгорнутими книгами. Андрій весь занурився у вічність, у простори, в глибини. Робив дуже далеку мандрівку у світ уяви, і зовсім забув за землю і все на ній. Тут повечеряв, тут застала його й ніч. Сидів над брошурою фонтанізації нафти — максимальний відбір, щуцери, щілини, компресори, формули, схеми, раціоналізація роботи. «Майстер Омельченко на щілині 1345 витратив на буравлення 43.3 години, на зміну долота 7.8 годин, при тому дістав на кожне долото 73.5 швидкости, тобто одержав умовну швидкість 75.5 ділене на 43.3, плюс 7.8, що дорівнюється 3.22 м. годин».

Андрій сортує і переливає цифри в образи, бачить майстра Омельченка, уявляє товщу землі, що він її буравить, оглядає породи, що творять ту товщу, намагається збагнути закони їх творення, їх буття. Його нотатник дуже скоро заповнюється цифрами, формулами. Іноді це в голос прочитує, щоб відчути звучання тих цифр, що із знаків мають стати, і звуками, і барвою, і рухом… «дістав на долото 60.5 ділене»… І враз чує за собою: «тобто умовну швидкість технічну 60.5 ділене»… І м'яка, легка рука огортає його шию, а гарячі уста впиваються в його уста, і все це сталося несподівано, Андрій здригається, а Людмила сміється, каже, що вона півгодини стоїть за ним, вона в рейтузах, в острогах, із стеком в руці, ніби щойно з сідла.

— Ах! Так втомилася! Дай цигарку! — Андрій подає їй цигарку і огонь.

— Де ж ти була, втікачко? — питає її.

— А! Далеко! Дала ось тобі можливість знайомитись з нафтою.

— А це дуже цікава добродійка, — каже Андрій. — Безодня краси… І сили… І загадковости чи краще казковости… І взагалі земля! Яке незбагнуте чудо! — і він сягнув рукою за грудою каменю, що лежав на столі. — Ось, наприклад, ця груда породи каже: я звуся Кайнозем, мені не більше, ніж 1,500,000 років, належу до, так званого, молодого життя, яка зворушлива молодість! Невинна юність… Але я маю сестру — дозвольте представити, — оця ось бура красуня, пригляньтеся до неї уважно… Вона зветься Мезозоя, трішки старша від мене, але далеко не можна вважати її старою, якраз чекає на сватів, щось два з гаком мільйончики років…

— Найстарша з нас — це ось ця достойна матрона на ім'я Палеозоя — дивись, яка засмагла, мов би креолка, із зморшками солідности на лиці, довгий вік позначив її вигляд, і була вона коханкою багатьох періодів, і має чималу кількість дітей, внуків і правнуків, а найулюбленішими її синами є діти чотирьох періодів з славетними прізвищами Кембрійський, Силурійський, Девонський і Кам'яно-Вугільний. І мають щастя, що живуть вони не в нашій пречудовій країні, інакше їх напевно було б ліквідовано за їх аристократичне походження, або заслано ось до Чіб'ю на конюшню Мороза.

— Учора на цьому ось місці мій шановний братчик шумів і клявся бородою пророка, що вирве з глибин скарби лорда Девонського. Мені було цікаво познайомитися з тим добродієм, і ось що я про нього довідався: був це грізний і суворий воїн — темний і нещадний. Будував він гори на плянеті нашій і то засобами дещо подібними до наших, якими ми будуємо наш соціялізм. Рвав плянету на шмаття, наносив їй рани глибокі. Земля була тоді під владою безмежних, німих пустель, її одиноким літописцем лишився ось цей червоний пісковець… — І Андрій зважив на долоні шматок червоного камінця подібного до того, що з нього роблять бруски. — Це та ера, що нас тепер найбільше хвилює, бо це саме тоді у страшних муках почав народжуватись і спинатися на ноги славетний Адам із своєю не менш славетною Евою, разом із змієм, і яблуком. Мільйон добрих років тривало те криваве народження. Це ж бо тоді появились перші голі, прозорі, без кольору, без запаху, без смаку, без прожилок, трагічно ніжні і ще трагічніше беззахисні творення у вигляді рослинок. Найлегший подув вітру вже вбивав їх і уяви ті муки боротьби за існування, що вони пережили. Але вони були вперті, не хотіли вмирати, не кінчали життя, ані кулею в лоб, ані в потилицю — змагались і змагались — вірою, правдою, впертістю, силою волі, диханням сонця — жили і жили і все шукали засобів захисту, днями і ночами думали, минали мільйони днів і мільйони ночей — весен, літ, осеней, зим… І били громи, і лились зливи, і двигтіла земля від ударів народження, але ось появились перші моховидні гайки ксилофітів і кордантів, що з них змайстровано перші раї, де перший Адамик у вигляді, подібної на сплювак, молюски знайшов свій перший захист, щоб опісля цілими тисячоліттями далі мучитись, спинатись на ноги, стигнути, кріпнути, засихати, натягати помаленьку панцер, щоб появилась оця трикутна істотка з руками у вигляді двох клешнів і ніг, у вигляді лопаток, із зарисом проекту голови… Але дивний збіг обставин! Цей комічний проект найбільше хвилює нашу уяву, бо він все таки чимсь нагадує загальну проекцію майбутнього гомо сапіенс і хто зна чи саме не з ребра цього героя створено наших чарівних дам, що в своїх первопочатках, замість шовків і самоцвітів, воліли сіренький, лускоподібний панцерик, якого наша людська мудрість назвала птеріхтіс.

— І був це король, і вождь, і воїн. У жорстокій боротьбі проходило його життя. Незчисленні мільярди мільйярдів трупів поклав цей безмежний фантаст в ім'я поступу і цілі океани його крови і до наших днів збереглися у підземних глибинах, щоб одного разу прийшов якийсь нікчемний нащадок у вигляді паскудного клясового ворога Івана, що хоче ту страшну могилу середньовіччя Землі-Праматері розкопати, щоб зачерпнути крови предків та за її допомогою відтворити втрачені у мандрах епох справжні крила праматки птеріхтіс.

— І що ж, кохана Людмило? Чи це, скажеш, не цікаво? Чи не варто нам, бодай на хвилинку, вирватись з нашої чарівної епохи, зробити мандрівку в епоху девону, відвідати чудову птеріхтіс, прогулятись з нею в тіні гаїв ксилофітів і кордантів, і десь так під жовтим місяцем на рудому тлі Уралу, що був тоді вищим від Гімалаїв, обняти її ніжно і заспівати зворушливо:

На цьому Андрій урвав своє красномовство.

— Ти жорстокий! — викрикнула Людмила, що захоплено його слухала.

— Ой, ой! Чому аж такий категоричний висновок? — відповів з посміхом Андрій.

— Бо ти дереш леґенди минулого, мов кусень записаного школярами паперу.

— І лише для того, щоб творити нові, — каже він.

— І думаєш, що з нас колись не посміються? — питає вона.

— О, напевно! — каже він.

— Але нас було вже підвищено до малпи, а ти все при птеріхтісі, — каже вона.

— Це лише питання часу. Тобі, бачу, конче імпонує, щось бородате, — каже він.

— Ха-ха-ха! Хіба ж малпи бородаті? — каже вона.

— Малпи ні, але Дарвін, — каже він.

— Але істоти з бородами часто були пророками, — каже вона.

— Точніше, точніше висловлюйся. Які саме істоти? Козли? Павіяни?

— Ха-ха-ха! Ти неможливий!

— Признаюсь!

— Невже по-твоєму світ така жахлива випадковість?

— А хіба я знаю! Може й справді батьки Діогена заплянували собі такого синочка вже разом із бочкою.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

— Але це ще допустимо, — каже він.

— Але чи плянував хто Ксантипу? Або Аль Капоне?

— Ха-ха-ха! То по-твоєму все випадок: і Париж, і заводи Форда, і «Ервінґ трест», і наша п'ятирічка?

— О, ні! Знаю. П'ятирічку спляновано при вулиці Кузнечний міст, чи Тверській в Москві. Я лише сумніваюся, чи там саме спляновано, скажемо, директора плянувального бюра Клавдія Акакієвича Дашкова, або нашого Івана. Знаю. Маркс каже, що все це, так би мовити, продукт економічного стану суспільства, але що, допустімо, було б коли б так на третьому році життя, Маркса задушила шкарлятина?

— Ха-ха-ха! Андрію! Та це ж неможливо! І за такі розмови у нас можуть розстріляти.

— Знаю. Колись розстрілювали ще за важливіші розмови: наприклад, скільки чортиків поміститься на одному гострієві голки.

— Андрію! Не віриш в Гамурабі, апостола Павла, Конфуція?

— О! О! За такі речі у нас також можуть розстріляти, — відповів Андрій.

— Я не можу з тобою вести дискусії, але ти міг би поговорити з таким Петровим…

— А що це за інфузорія? — перебив її Андрій.

— Та сама, якій твоя сестричка відстрелила руку.

— А! Продукт економічних умов?

— І ще одно: тебе вітав Злотник, — перебила його Людмила.

— Злотник? І він тут? — викрикнув Андрій.

— Ні. Він ще не тут.

— Але тут буде? — каже Андрій.

— Наш чарівний політрук, переможець Дону! Ура! Ура!

— Андрію! Я ображена!

— І мруть борці, за правду і свободу! — заспівав Андрій.

Людмила встала, брязнула дверима і вийшла.

Андрій залишився сам, перестав співати, засміявся сам до себе, робив кроки по килимі, думав, підходив до столу, брав ту чи іншу породу, підійшов до глобусу, крутнув ним, нагло об глобус згасив цигарку, згасив лямпу, і повільними, тяжкими кроками пішов півтемними сходами вверх до своєї кімнати.

Був сильно здивований, що у нього світло, а на розстеленому ліжку, нижче подушки на ковдрі лежить і спить Наталка. Спить пів боком, сильні груди випнулись, ліве, міцне стегно плястично вигнулось під спідницею.

— А це що з нею сталося? — вирвалось у Андрія. — Ей! Мадам!

— О! Нарешті! — зірвалась Наталка і швидко стала на ноги. — Годину жду, паскудо ти, Андрію! Хотіла лишень сказати — не дуже то роз'їжджай з «нашою» по її знайомих. Сам мусиш розбиратися! Добраніч! — і Наталка відійшла і, здається, так само тріснула дверима. А Андрій отетерів, хотів, було, бігти за Наталкою… Що з нею? Що сталося? Фу! Як глупо! А тут стільки думалось, такі робилось пляни. Усе зіпсуто. Певно, певно! Троцкістка! Ах, ти чорт! Цієї ночі Андрій довго не міг заснути, не міг дарувати собі свою необережність і свою безконечно дурну поведінку. Тепер можна всього чекати.

VIII

Ранком безліч несподіванок. Андрія розбудили о восьмій, хоча звичайно він лишався в ліжку і до дев'ятої, з головного управління окремий посланець приніс спішну телеграму з Москви від Союзу Радянських Письменників, в якій повідомлялось що його «за особливі заслуги в літературній роботі» нагороджено орденом Леніна і він має негайно прибути в Москву для одержання нагороди. З цією метою для нього вислано спеціяльний літак, і він має вже сьогодні вилетіти з Чіб'ю.

Вість потрясаюча. В домі піднявся нечуваний рейвах. Усе це звучить дуже незвично. Людмила, між іншим, також заявила, що вона летить з Андрієм, але їй сказали, що брати її не приказано. Це її бентежить, вона схвильована. Андрій так само не дуже тішиться своїми «нагородами», ще не відомо, що під усім тим криється. Крім телеграми, дістав листи від Ольги і Ірини. І обидва хвилюючі. Ольга далі пише, щоб не поспішав з приїздом, а Ірина повідомляє, що вона «вже вдова», що чоловіка її нагло не стало… Андрій швидко дере листи на дрібні шматочки і вкидає їх до убиральні. І швидко пакується, і бігає, і метушиться, йому всі помагають і всі стурбовані. За годину все спаковане… Прощається, мов би йде на смерть, Людмила вийшла із своєї кімнати з червоними очима, чого майже з нею не траплялося.

Усю дорогу до Москви Андрій ламає голову, що це все має значити. Арешт? Цілком можливо. Бо за що ж орден? У Харкові направо й наліво йдуть арешти. І те з Людмилою… І з Іриною. І те «не спішися» Ольжине. Тривога, тривога, тривога. А як це дійсно нагорода? То за що? За що? Це якась політика. І напевно якась перфідна. І враз приходить на думку постріл Бича. Більший відгук, ніж сподівалися, вся чужинецька преса відгукнулася, в таємних звітах знайшло це також місце, в Західній Україні, що в межах Польщі, Румунії й Чехословаччини, переляк. КПЗУ за ніч тратить половину членства. По всій еміґрації, в Канаді, в США комуністи і їх прихильники стурбовані. Треба трубити відступ, щось протиставити, заглажувати враження. Пригадали, як звичайно, Мороза. Маєте! У нас не лише стріляють і стріляються, а й нагороджують… Це може бути. Це в їх стилі.

А ввечорі, коли Андрій опинився в елеґантній, спеціяльно для нього зарезервованій кімнаті першоклясного, нового готелю «Метрополь», він побачив на своєму столику купу найновіших газет, і всі вони були ним заповнені. І російські, і українські, і білоруські, і навіть чужомовні закордонні. Якісь фота з орденом, яких Андрій і не пам'ятає, якісь інтерв'ю, яких він нікому не давав, статті про його заслужене минуле, про його беззастережну відданість партії Леніна-Сталіна. А того ж вечора так біля години дев'ятої його несподівано кличуть до одного з номерів цього ж готелю, і він застає там елегантного, усміхненого в уніформі ҐПУ Федорова, Сергія Прохоровича, того самого, що свого часу розмовляв з Ольгою. Він надзвичайно чемний, сердечно вітає Андрія з орденом, питає про його здоров'я, а потім, усівшись вигідно у фотелях, починається ніби приватна розмова, Андрія делікатно наводять на спомини, переважно юнацькі, його шкільні роки в далеких Черкасах, де він мешкав, з ким водився і коли Андрій чогось «вже не пригадував», Федоров делікатно йому підказував включно до того, як звалась його господиня, або яке число мав будинок, у якому він тоді мешкав. Андрій намагався поводитись, як справді орденоносець, але це йому не легко вдавалося. Він знав, чого хоче від нього той Федоров. Знав також, що кожне його слово важиться аптекарською вагою. І знав, що він, Андрій Мороз, є мишею, а Федоров котом. Але виходу нема.

— А між іншим… Ви, розуміється, знали Бича? — запитав Федоров винятково обережно, ніби він це питання довго наперед підготовляв.

— О, так! — відповів Андрій одразу.

— Чудно! Чудно! — дивувався Федоров. — Чому б здавалось… Ви, здається, мали з ним розмови в санаторії… Я цікавий: які, на вашу думку, причини його такого вчинку? — Андрій відчуває великий тягар, але Федоров йому помагає: — Нерви? Розчарування? Упадок сил?

— Думаю нерви, — швидко відповідає Андрій. Федоров похитав швидко головою, ніби він заперечував щось.

— Думаю, не тільки нерви, Андрію Григоровичу… У нас постали деякі труднощі… Особливо на Україні… Недостача харчів, ліквідація деяких прошарків українського націоналізму… Люди, як Бич, схильні вважати це за тенденцію, як він каже, Москви нищити українське населення…

— Думаю, він був комуніст… — відповів швидко Андрій. — Так. Комуніст. І більшовик… — Андрій відчув, ніби його відповідь чимсь захищала Бича і він швидко поправився: — Кожна людина, що не годиться з партією, не має між нами місця. — Федоров посміхнувся. — Не розумію, які тут можуть бути ще розмови, — додав до цього самовпевнено Андрій. — Раз ти не годишся, раз ти проти, раз ти знаєш більше, — казав швидко Андрій, мов би його хотіли перебити, — геть, геть! Правильно каже Тичина: «до д'ної ями». І кінець. Партія не може питати кожного, що вона має, на його думку, робити. І правильно! Історія тільки так робиться, це дорога мудрих… — Федоров знов посміхнувся, і це змусило Андрія обірвати своє красномовство.

— Так. Це все, розуміється, так, — казав з посмішкою Федоров, і Андрій зрозумів, що він його розуміє. Вони розумілись взаємно. — Таак! — казав далі Федоров. — Я розумію. «Умом Росії нє понять». Особливо вам. Вам здається, що ми робимо дещо не так. Не так рішаємо соціяльні проблеми. Не так будуємо союзні республіки. Але… Як це вам, Андрію Григоровичу, плястичніше висловитись?.. Зрештою, ви мене і так зрозумієте. Ми тепер навіть і не Росія, а «союз» республік, а до того в проекті… Що це значить? А те, що ми зробили невеличкий проект майбутнього всієї… Ну… Земної кулі. Що тут… Ясно. А ви, дозвольте так висловитись, вже хотіли б дослівно зрозуміти нашого Леніна з тим його «вплоть до отдєленія». Як же тоді об'єднати світ, коли ми не зуміємо навіть себе об'єднати? І куди, скажуть, вам відділятися? Чи ви не чуєте, що зараз діється отам за кордонами Польщі? То ж там виростає наш конкурент і ваша чарівна Україна для нього — це ягідка, за якою він готовий піти на які хочете авантюри. Ви от би почитали його книжечку… Читаєте по-німецьки? Ні. Шкода. Він написав таку програму своєї роботи… І там сказано ясно: ніяких таких визволень він не визнає, а що йому потрібен «равм», тобто по-нашому простір. І той простір він хоче знайти у нас… І знаєте ви, що той Гітлер хотів би направду з вами зробити? Дуже просто. «До д'ної ями». Так, так! І що ви собі думаєте? Думаєте, що ми візьмемо і отак віддамо йому вас. Беріть, мовляв, і на здоров'ячко! Що ви, що ви! Та ми не тільки не відпустимо вас на пожертя пана Гітлера, але ми нічого б не мали самі його пожерти. Як? Коли? Це вже інше питання. І які можуть бути тепер самостійні республіки народів, що мають пару десятків мільйонів населення? Польща? Румунія? Чехословаччина? Та це ж діти коньюнктури. Сьогодні є — завтра нема. З нами, скажу вам, ви зможете грати ролю і навіть не малу, але без нас… Як собі хочете: або вам бути з нами і разом закріпляти місце під сонцем, або… одірватися і лише чекати хто черговий вас поликне.

Андрій, що ці питання дуже добре розумів і що завжди у спірних дискусіях вів перед, кидаючись першим на свого противника, на цей раз покірно промовчав.

— О, це ясно! — проговорив він лише.

— Ясно, але не всім, — відповів на це Федоров.

— Дозволяю собі до таких не належати, — сказав Андрій.

— Це, розуміється, приємно чути, — відповів Федоров. Андрій зробив дуже дивний поворот головою… Це було щось, як протест і як скарга. Так, ніби його було вдарено і він не може захищатися… І не сміє навіть заціпити зуби. І не сміє сердитись…

— Так… Так… Це розуміється… Це розуміється, — промимрив він невиразно, але враз отямився і проговорив звичайним тоном: — Це цілком логічно. Малі народи не мають права на життя. І навіщо? Я вас, Сергію Прохоровичу, цілком розумію. І партія має рацію.

— Ви мене не зрозуміли… Ви мене не зрозуміли, — говорив швидко Федоров. — Я не сказав, що малі народи не мають права… Навпаки…

— Вибачте, Сергію Прохоровичу, коли я вас не так зрозумів…

— Я хотів лише сказати, що малі народи мусять входити в системи великих… На рівних правах…

— Так. Я вже розумію, — каже Андрій і знову робить той самий рух головою…

— Але залишім це, — проговорив Федоров. — Годі з тією політикою… Перейдімо на інші, цікавіші теми. Я, між іншим, вами давно цікавлюся… І не подумайте, що це, так би мовити, по службі. Абсолютно ні. Ви мене цікавите і як письменник, і як індивідуальність… І взагалі я цікавився українською літературою, для того й вивчив мову, правда, я говорю не цілком добре, але цілком добре розумію… Українська література… Як вам сказати… Вона має сьогодні дві течії: надземну і підземну. І це дуже цікаво. Мене особливо цікавить та друга — підземна. І скажу вам: дуже зручно, дуже зручно. І не сказав би, що вона слаба. О, ні! Вона сильна, сильна штучка… — Андрій лише кліпнув очима на це останнє слово. — Чи не могли б ви мені, Андрію Григоровичу, сказати, чому українці так пристрасно тримаються своєї говірки? Ну, яка, скажіть, різниця, якою мовою ми розмовляємо? Особливо, коли… тут стільки входить в гру… Коли плянуються величезні пляни, і взагалі… — Федоров зупинився і дивився питально на Андрія.

— Так. Це чудне… — поправився, — чудна проблема, — відповів він по хвилинці. І додав вагаючись: — Я думаю, що це питання чести… народу. Кожного… І українці тут не чинять винятку.

— Ах! Чести! Буржуазне поняття! Яка тут честь? Чи не бачите, що тут йде змагання світів за право жити… То ж Німеччина хоче виразно всіх нас усунути з плянети. Нас усіх! А не буде Німеччини — знайдуться інші аматори… Брити. Американці. Але знову та політика… Розкажіть краще, як проводили час. Гостили у брата?

— Так, — каже Андрій.

— Як сподобалась північ?

— Ґрандіозна справа.

— Правда. Вас, як письменника, це мусіло без сумніву цікавити.

— І я мав нагоду бачити виняткові речі.

— Наприклад?

— Природа, її життя… І основне те освоєння нових теренів. Там же будується прекрасне майбутнє радянського народу.

— А конкретніше: що вас там найбільше цікавило?

— Уявіть — найбільше нафта.

— Інтересно. Ну, й?..

— І хочу писати на цю тему роман.

— О! Цікаво. Яка ідея?

— Просто. Два мільярди років на глибині двох тисяч метрів…

— І приходить радянська влада, — перебиває його Федоров… — Зрозуміло, зрозуміло. Як назвете книгу?

— Ну… Ще не знаю точно. Можливо так і назву: «Кров девону».

— Дуже цікаво, Андрію Григоровичу. Дуже цікаво. Але… Знаєте. Було б гаразд порадитись про це в Кремлі. Там, я чув, покладають на вас інші надії.

— І зрозуміло, — каже Андрій. — Ясно. Мої проекти — проекти і більш нічого. Я стою завжди до послуг Кремлю. І дуже охоче.

— Ну, а як вам там жилося? — питає далі Федоров.

— Прекрасно! Гість — зрозуміло.

— І верхи їздили?

— Прекрасного мав коня.

— Той карий? Людмили Карловни? Ну, а як же вона сама?

— Жінка. Відомо, — каже Андрій.

— Бистра? З огником? Розмовляли з нею? — Досить.

— Цікаво, на які теми можна з такою жінкою розмовляти?

— Література, географія…

— О! Навіть?

— Це властиво мої теми, — каже Андрій.

— Вона лише вас слухала?

— Не конче. Говорили обоє.

— Розуміється, виїжджали з нею.

— Певно. — Федоров цікавиться куди, при якій погоді, про що розмовляли.

Говорили й говорили, минали години, попільниці заповнились попелом, кімната димом цигарок. По кількох годинах Федоров нарешті замовк, хвилинку подумав, мов би пригадував, що б ще спитати і каже:

— Ну… Андрію Григоровичу… Гаразд. Мені завжди приємно з вами розмовляти, знаю, що ви мене розумієте. А тепер їдьте до вашого Харкова, обніміть дружину і сина і на якийсь курорт. У таку спеку не гаразд лишатись у Харкові. Найкраще Кавказ. Як довго затримаєтесь у Москві?

— Ось тільки полагоджу справи і їду, — каже Андрій.

— Щаслива путь. Завтра повідомлю вас про вашу тему. Згода?

— Абсолютна! — відповів захоплено Андрій.

Але те захоплення дорого йому давалося, був, мов викручена ганчірка, ледве звівся, а прийшовши до свого номера, одразу простягнувся на канапі, лежав, дивився у стелю, нічого там не бачив, все в ньому бурилось, мов у вулкані, обличчя горіло і здригалося. «Німці! Ідіот! Що може бути гірше, ніж цей рік? Знаємо, знаємо — німці. Але й вас, голубчики, знаємо… Чи не думаєте часом, що будемо поруч, як прийдуть ті німці? А чи вони взагалі прийдуть? Коли б вже щось таке гримнуло, щоб усе те розторощило к бісу! Він мене лякає німцями, а що б він сказав, коли б так я закликав його у Києві до готелю «Контіненталь» і вимучив кілька годин допитом? І щоб він не мав права висловити своїх думок? Так. Браття. Лише їм усе можна, нам нічого не можна. Браття! Каже їхати. Розумію, розумію твої турботи! У Харкові голодні рискають по вулицях, приятелів серіями арештують… Знаю. Кавказ. Далі від того пекла. Цяцькою заманюють, закривають уста, вуха, очі! Ну, ну… Політика. Проект майбутнього світу. Побачимо, побачимо…»

Бурився, мов киплячий казан, не міг спокійно лежати, уявляв себе у центрі подій, міряв настрій часу, зважував обставини, обдумував завтрішній, повний клопотів, день, знов і знов вертався до Федорова, бачив перед очима його плекане, нахабне обличчя, уявляв ту свою майбутню тему і як буде її обробляти, нарешті пригадав Ірину і вже не міг від неї відчепитися. Ірина. Його любов. Його хвилююча мрія, його прекрасна поезія. Що варте все те життя без неї, — думав він і разом уявляв її становище. Де вона тепер? Що робить? Як її побачити? Коли вона під наглядом, це значить, що він не має права її бачити взагалі. А що як він піде і побачить? Що буде? Що буде. Сам знаєш, що буде. Буде погано. Знову Федоров, знову «приємна розмова», знову сповідь. І коли б ще тільки сповідь. Ні. Це все може скінчитись дуже невесело, Андрій може вернутися назад до брата в гості, але в зовсім іншому характері…

Це була дуже тривожна ніч для Андрія. Здається, він так і заснув на тій канапі, не роздягаючись, і лише геть опівночі пробудився і почав швидко роздягатися. Рано о дев'ятій годині він знову був одягнутий, бо на нього внизу чекали офіційні особи, що мали їхати з ним до Кремлю. На цей раз не було ані Піунової, ані Злотника, ані нікого з тих попередніх знайомих. Не робили візитів ніяким знаменитостям. Андрія приймали лише в Кремлі — Сталін з якимсь незнайомим товстяком. Розмовляли про те саме, про що була мова вчора з Федоровим, Сталін нагадав собі першу зустріч з Андрієм, спитав про брата, про північ, про роботу там, і врешті натякнув, що було б гаразд написати книгу про тих, що ставлять спротив цій нашій велетенській соціялістичній розбудові країни. Відходячи Андрій помітив, що Сталін був у досить апатичному стані, він багато не говорив, часто задумувався, прощався якось байдуже.

Але Андрій не довго над цим зупинявся, у готелі чекають на нього інші особи, але він має лише одну турботу — як побачитись з Іриною. Він рішив будь-що-будь бачитись з нею, лише як і де? І він був утомлений. І дуже пригнічений. Перед ним дорога додому і разом йому не хочеться туди вертатися. І Ольга йому не радила вертатися. І взагалі все те разом включно з тим орденом, що він дістав з нагоди смерти свого приятеля.

О, як він був вдячний Ірині, що вона сама про себе нагадала. Під вечір біля шостої Андрій, на щастя, був у номері і збирався йти на вечерю, як подзвонив телефон.

— Невже це ти? — вирвалось у нього, ніби він почув голос людини, що встала з мертвих.

— Чого дивуєшся? Розуміється, це я.

— Де ти є?

— Тут.

— Де тут?

— Унизу. В ресторані. Ти там сам?

— Сам.

— Чекаю!

— Зараз там буду!

Біг униз, мов божевільний. Ніколи ще не тішився так із зустрічі з нею, як у цей час. Вона чекала на нього в далекому кутку ресторану і сама. Андрій захоплено, як ніколи, потиснув її руку.

— Ірино!

— Сідай, сідай! — казала з виразом поблажливої байдужности. — Прийшла глянути на пестунчика долі. Вітаю!

— Ірино! Не говори таким тоном. Не можна. Гріх, — швидко казав він. Мабуть відчула його настрій.

— Я також маю чим похвалитися. Граю в новому фільмі «Гроза» по Островському.

— Дуже нелегка роля, — відповів Андрій. — Що п'єш? Що їси? Ага, ага! Знаю. Може… вино? — обережно запитав Андрій.

— Ясно! І вино, і омари. І взагалі, щось добре, Андрію. Ти сам приїхав? З півночі?

— Сам. З півночі. Лише не зовсім.

— Читала. Все читала. Знаю. Лавреат. Просто дивуюся… А я бачила Людмилу.

— Де? Де?

— Тут. В готелі.

— І вона тебе також бачила?

— Бачила. Ми з нею разом сиділи. Оповідала за тебе і так захоплено. Ну, ясно. Хто тепер не захоплюється Морозом.

— Досить, досить, Ірино. Не захоплюйся красномовством.

— Це правда, — і вона глянула Андрієві у вічі, їх погляди зустрілися. Андрієві страх хотілося розпитати, що тут сталося, що з її чоловіком, але ні він, ні вона не відважувались щось про це натякнути. Нічого, мовляв, не сталося, все гаразд, все в найкращому порядку.

— А чи вона знає мій номер? — притишено запитав Андрій.

— Людмила, думаєш? — перепитала Ірина.

— Так.

— Не думаю. Вона, зрештою, тут є, отам у другій залі, чекає. Може навіть на тебе.

— Тоді, Ірино, вибач, але ми мусимо геть звідсіль.

— Може зайдемо до мене?

— Пішли до тебе.

Вийшли з готелю задніми дверима, було вже пізнувато, смеркало, йшли пішки, Ірина встигла шепнути Андрієві — ні про що особисте не питати її і нічого їй не оповідати. Андрій думав про це саме і був вдоволений, що вона його попередила, і разом майнула думка, чи вона часом також не заанґажована до секретної служби. Говорили кожне про свою роботу, Андрій говорив про північ, про девонську кров, про оленів, про Вяземську, обоє вибухали сміхом і були щасливі.

І лише коли опинилися у її кімнаті, вона навіть не встигла як слід роздягнутися, як кинулась на свою постіль і глухо, беззвучно заридала. Андрій розгубився, не сподівався такого, не знав, що почати. У кімнаті великий непорядок, купи книг, газет, журналів і все це розкидане, ніби тут бушувала буря. Це ще збільшувало Андрієве збентеження. Він впав біля Ірини навколішки.

— Що? Іриночко, що? Мила! Що сталося?.. Ну! Ну! Заспокойся!

— Уммм! Уммм! — виривалось у неї із заціплених уст. — Андрію! Вбий мене! Ліпше вбий мене!

— Але ж, що сталося? Я не розумію?.. — Ірина хотіла щось сказати, здіймала голову, ніби підстрелена, і одразу опускала на постіль. Щось хотіла сказати, її, видно, щось гнітило, щось бентежило.

— Андрійчику! Милий! — заговорила вона і повернулась до нього. — Скажи мені… Можу я з тобою говорити одверто? Але скажи щиро. Справді. Не ховайся. Передо мною не ховайся. Клянусь тобі! Я твоя, завжди твоя і єдина твоя! Ні, ні! І ти мене не бійся. Я не є «з ними», але… Я… Я… Я боюсь, чи ти не з… ними? А зрештою… А зрештою, що з того? Будь з ними. І розкажи їм усе. Я вже не маю чого більше втрачати… Бо мушу тобі сказати: я не можу більше виступати в «Москфільмі»… І ніде інше. Мені заборонено… Про ту «Грозу»… Це символічно. Чоловіка мого застрелили… На місці. І питали мене про тебе… Дуже багато. Той самий Федоров. Вимагав від мене, щоб я на тебе доносила… Людмилу також арештують, я знаю це напевно. І багато інших… Це будуть великі арешти… Великі. Всіх… «Він» мав сказати: товариші втратили нерви. Тобто з приводу того голоду… На Україні… Але ті, що втратили нерви, мені не потрібні, мав казати «він». Ти бачив його? Півмертвий. Труп. Але жорстокий далі… по-труп'ячому. Казав ніби: вам, каже, шкода тих хахлів? Мільйон, два… навіть десять. На їх, каже, кістках збудовано Петербург Петром, а я на їх кістках збудую соціялізм всього світу. Ні одне, каже, плем'я не надається так на погній, як хахли… На їх трупах все гарно росте… Імперія, Петербург, Ленінград… Революція. Коли б, каже, вони підтримали Петлюру, як поляки Пілсудського — не було б сьогодні СССР. Але вони того не зробили. І тепер ми маємо досить гною для колективізації. Це я мусів зробити щоб зорати Україну тракторами. То є, Андрію, жива допотопова потвора у вигляді низьколобої людини. То є втілення Вельзевула. Ми всі впали… Ми дуже низько впали, що дозволили такій потворі панувати над нами… І так… Дико. Так неймовірно дико… Колись мій батько, говорив, що Росію заллє гидь…

— Ірино! — вирвалось у Андрія. — Досить, досить! Ну, досить! — і він закрив долонею її уста. — Чи ти розумієш? — шептав він…

Ірина замовкла, опадала, дивилася на нього очима, залитими сльозами, уста її тремтіли. Андрій встав на ноги. Що йому робити? Лишатися? Йти? Нема куди, нема дороги. Не може не йти, але не може й її покинути в такому вигляді. То ж вона тепер у цілому цьому чотиримільйоновому місті не знайде душі, що її заспокоїла б, то ж вона сама, сама, сама, ніби на океані, на безлюдному острівці після катастрофи пароплава. Андрій це знає, але він мусить її також лишити. Бо він має лише два виходи з становища: лишитися тут і загинути разом з цією людиною, або піти і жити далі… Він вибирає той другий шлях. Йому гидко на душі. Він знає, що він робить погано. Але його жене бажання жити. Єдине бажання. Жити!

Коли Андрій відходив, Ірина показала йому ще шматок газети. Там було надруковано: полковник Морозов, такого то дня заподіяв самогубство. І причиною знову таки був «нервовий розстрій».

— Ні. Вони його вбили, — було останніми словами Ірини.

О другій ночі Андрій вернувся до свого готелю. Був півмертвий і лише вступаючи до готелю підніс голову і вирівняв спину. Не хотів, щоб його хтось таким бачив. Не міг ані спати, ані читати, ані навіть логічно думати… І боровся лише з бажанням «усе те до ста чортів кинути! Кинути! І плюнути! На все! На всіх!» Боровся з цією думкою з останніх сил, бож там десь і Ольга, і його син. І взагалі… Цікаво ще, що буде, а може якраз… Там по тому боці не буде цього божевілля. А може буде. Може і там щось є і таке саме. Тоді було б легше. Бо життя, само життя, навіть таке, навіть божевільне, навіть під чоботом… А як же із свободою? Га? Ну, що тут можна сказати, коли ми не любимо цієї пишної пані. Ні і ні! І, мабуть, ніколи!

Довга ніч, довга і безконечна у цьому московському готелі, у центрі цього дивного невільничого світу, якого ще не навчилися назвати по імені. І все вертався до Ірини, бачив її одиноку і разом бачив такою, як тоді на тих сходах у Харкові. І пригадував при тому Бича, так ніби це має одно з одним щось спільне.

А на другий день, що прийшов непомітно, о сьомій годині ранку, Андрій вже сидів у потязі Москва-Севастопіль. Дуже боявся, щоб не з'явилась перед ним Людмила. Чого боявся її? Не знає. Не знає. Краще не треба. І так того досить.

Час літній, потяг курортний, пасажирів повно-преповно, тісно і душно, але Андрій вдоволений, що та тяжка, переповнена машина вирвала і понесла його геть від того величезного, якогось череватого, дуже тісно заповненого людьми, міста… Далі від нього, далі. Не оглядатися. Ліси, луги, поля, знову ліси, і села… Як приємно, як приємно, що існує небо, зелень, чисте повітря. І що він у цій тісноті сам, що ніхто не знає, хто він і що він.

Але вся та приємність, мов дим, розвівається і щезає, коли він увечорі опинився знову на вулицях Харкова. З першого погляду його вразила загальна гнітюча, тягуча мовчанка. У час, коли в Москві стільки гамору, руху, коли там бачиш магазини, якісь авта — у Харкові повна, німа, понура, ніби на великому похороні, тиша. Ніде ніякого сміху, ніякого гамору, навіть колеса трамваїв, здавалось, підпорядковуються загальному настроєві і гудуть спокійніше. І все надто сіре, вигоріле, покрите верствою куряви. Лише на кількох площах, ніби випадково, цвіли квіти, і це, здається, були одинокі прояви намагань вирватись із загальної сірости.

І все, видно, насторожене, і все, ніби, вслухається. І коли навіть Андрій увійшов несподівано до свого помешкання і його побачила Ольга, то першим її звуком було:

— Цссс! Тихо! — А вже потім кинулась цілувати і одразу розплакалась.

— Що сталося? — заклопотано питав Андрій.

— Нічого, Андрію. Це так… з радощів. Ходи, ходи! Яка я рада, що ти вже дома, що ти ще… О, як це все… Але тихо! Юрчик вже спить.

Юрчик уже спить. Так, так. Рожевий, засмажений сонцем, прикритий легкою прикривкою, бо в хаті душно, із затиснутим правим кулачком відкинутим набік. Андрій поцілував його сонного і поклав біля нього пишного, сірого з золотими стременами коня. Потім вийшли до кухні, Андрій мився, Ольга робила вечерю. І при тому пошепки розповідала. Ганни нема, вона виїхала на село когось там рятувати від голодної смерти, її Андрійчик отам також спить. У будинку часто бував «ворон», у коридорі багато нових мешканців. Голод трохи попустив, виросла свіжа пожива, але є села, що стали зовсім порожніми. Про Бича оповідають, що коли він знову появився у Харкові, його закликав до себе Скрипник.

— Що там, Миколо? — питав ніби його.

— Нічого, — казав той. — Нічого. Я сам бачив людоїдів. Більшої, каже, катастрофи, Миколо Олексійовичу, від часів Атлянтиди на землі не було.

Після того він, ніби, хотів зайти до ЦК партії, але його туди не пустили. Пробував говорити телефонічно з генеральним секретарем, але як тільки той почув його голос, поклав трубку. Тієї ж ночі забрали Теслю. Бич пробував ніби рятувати приятеля, подзвонив до Балицького, але той лише буркнув, що ніяких таких Теслів він не знає і знати не хоче. Тоді Бич пішов до міста, довго блукав вулицями, а на другий ранок покликав до себе Коваленка, Грузія й Потапченка, ніби в гостину, розмовляв з ними весело за чаєм, а потім, ніби між іншим, вийшов до свого кабінету і через хвилину пролунав звідти постріл.

Сама Ольга виглядає погано, була стомлена, під очима синці, не спала багато ночей, сни якісь погані снились, дуже боялась за Андрія, мало куди виходила, хіба на прохідку з Юрчиком, і заспокоїлась лише коли довідалась, що він дістав орден. І не питала навіть за що він його дістав.

Ось так зустрів Андрія Харків. Кілька днів по приїзді він не виходив з дому, нікого не приймав, розбирав пошту, бавився з Юрчиком і Андрійчиком, оповідав про Івана, про Чіб'ю, про Людмилу, чомусь замовчав про Ірину, хоча весь час про неї думав, і готувався до від'їзду.

У Харкові, здавалося, усе життя зупинилося, газети, правда, виходили, але всі їх редактори по кілька разів змінялися, їх зміст спіснів зовсім, перейшов на повний шабльон, посірів до заглади — критика, самокритика, оди в честь Сталіна, зречення батьків, присяги, каяття. Із своїх знайомих у пресі і в житті не знайшов Андрій й половини, навіть з тих, що були з ним на відпочинку бракувало кількох. А одного дня він довідується, що у Москві від розриву серця померла відома артистка Ірина Виноградова. Пояснення до цього дістав він кілька днів пізніше у вигляді безіменного листа наданого у Харкові: «Усе гаразд, Андрію! Більше я не могла. Прощай!» Андрій не живий, не мертвий.

— Що з тобою, Андрію? — турбується Ольга.

— Нічого. Це нічого! Нерви! — відповідав безучасно. А ось знову одного ранку прийшла з міста Ольга і сказала:

— Скрипник застрелився! — Андрій не відповів нічого, лише викрикнув:

— Їдемо! — І він відразу почав дзвонити на станцію за квитками.

Вони квапились, спішили, пакувались, ніби за ними хто гнався і вони мусіли тікати. Між тим пакуванням Ольга лише одного не могла замовчати перед Андрієм, що, мовляв, вона чула, ніби то перед смертю прибіг до Скрипника Постишев, а Скрипник мав, ніби, вмираючи…

Андрій не видержав:

— Ольго! Мене це не цікавить! Не цікавить! Не цікавить!

— Але ж він послав його до чорта! — обурилась Ольга. — Каже через хрипіння. Іди, каже, к чорту! Іди ти к чорту! — Андрій не дослухав. Він справді не цікавиться. Не спитав навіть хто і кого послав «к чорту». Його обличчя дерев'яне, і він, здається, хоче лише звідсіль тікати, по можливості дальше і скорше, і йому лишень, здається, що втекти нема куди, ніби у сні.

Біля третьої по полудні, родина Андрієва, обвантажена валізами, тягнулася візником у напрямку головного вокзалу. На всіх обличчях напруження. До потягу досить часу, але всім здається, що він уже втік. На вокзалі Андрій напружено і якось урочисто віддає свої порядно подряпані валізи в багаж і після того, він з Юрчиком на руках, в супроводі обвантаженої Ольги, вливається, чи краще втискається, у тісну гущу людей на пероні, що їм, здається, нема ні кінця, ні краю.

Потягу ще не було, згори лилось гаряче і густе сонце, у повітрі стояла сріблиста пилюга, людська маса у своєму напруженні скеровує всі свої очі в ту щілину між небом і землею, помережану шинами, звідки б мав той потяг появитися. Хвилини йдуть, мов військо лавами, у такт з биттям серця, бистрі ластівки, мов іскри, пронизують повітря, і враз, ніби з-під землі, постає і починає зростати, спочатку сірий, після все темніший і темніший якийсь грізний потяг, що повільно насувається на застиглу людську масу. Люди витягають шию, їх руки затискають пакунки, м'язи рук і ніг готуються до скоку. Потяг все наближається і наближається, досягає до людської маси, розсуває її, втискається в її гущу, десь там, ніби на щось, натискається, брязкає буферами і зупиняється.

І все, що було на пероні, рухнуло. Двигтів перон, хитався потяг, здригалось повітря. Крізь двері, вікна і кожну щілину настирливо втискались до вагонів люди, а сам потяг, ніби довгий, многочленний, ненаситний змій стояв і здригаючись ковтав, усмоктував, визбирував свою поживу. Андрій і Ольга із своїм Юрчиком і своїми валізами опинились в череві того змія.

Потяг рушив, — все хильнулось у один бік, опісля в другий, закрились двері, попливла земля, замигали телеграфні стовпи. Ще півгодини, і вся та рухлива суміш людей і машини виривається з міста на розлогі простори рівнини, напружується, бере розгін і женеться у далечінь.

IX

У кінці серпня Івана Мороза, як звичайно, спішно викликають до Москви. В обід приходить телеграма, а вже о третій годині особистий Морозів літак стартує і бере напрямок Москва. Мороз має недобрий настрій, такі наглі виклики, хоча трапляються і часто, ніколи не віщують доброго.

Другого дня о восьмій годині ранку, Мороз уже сидить у просторому кабінеті начальника ГУЛАГа Карла Вормана. Мороз і Ворман зустрілись, як звичайно, приязно, обмінялись чемностями, спитали один одного про здоров'я, але Мороз відчував, що щось тут не все гаразд. І дійсно, як тільки Мороз усівся і закурив, Ворман одразу почав:

— Плохувато, Іване Григоровичу, — проговорив Ворман многозначучим тоном.

— Навіть? — буркнув Мороз і бурхливо насупився.

— Познайомся, — каже Ворман і простягає Морозові пару аркушів знайомого таборового паперу густо записаного машиновим письмом знайомої машинки. «Рапорт». І «генеральному секретарю ЦК ВКПб». Старанно, зо всіма приналежними гнучкошийницькими атрибутами, доносилось про роботу Мороза протягом останніх років. Довгий перелік заплянованих підприємств, довга статистика витрат на їх устаткування, багато доказів їх невиплатности, і плачевність висновків. На думку авторів посланія, все те ніщо інше, як закроєна на широку ногу туфта, що вимагає докладного розслідування на місці спеціяльною комісією. Підписали посланіє перший заступник главнича Ухт-Печортресту Максим Миколаєвич Іванов і головний бухгальтер управління Федір Кирилович Перцов.

— Так, — буркнув Мороз, положив папір і заворушив губами.

— Ну, що ж ти на це? — питає Ворман з тривогою в голосі.

— Я? Давай комісію, тни голову і крапка! — каже Мороз з іронією.

— Справа серйозна, — продовжує Ворман.

— Не думаю перечити, — тим же тоном каже Мороз і додає: — Скільки вам і якими словами казати? За наявність девонської нафти ручу головою, та коли ви більше вірите двом мерзотникам, ніж мені — робіть по-своєму. Пробуравили півтори тисячі метрів, не хочете далі — бурав геть і лавочку закриємо!

— Іване Григоровичу — без нервів! — Мороз стукає кулаком по столі.

— Без нервів, видно, не піде. І не лише нервів — голів! Я їм, ослам, докажу, що ті штани не по них шиті і стукати на себе не дозволю.

— Але ж результати минулих трьох років…

— Чому наші результати, — різко перебиває Вормана Мороз, — вас бентежать? Не освоїли ми території розміром Франції? Я не біблійний Бог і не казковий чародій. І хто винен, що нафта у мене залізла дві тисячі метрів під землю, а не сімсот, як у Баку. І хто не має терпеливости, і боїться витрат — сиди на печі і не рипайся.

— Ну, добре. Доложу Сталіну, — каже примирливо Ворман.

— Я сам доложу йому, — говорить аґресивно Мороз.

— Ще краще. На коли замовити авдієнцію?

— І про це подумано. Сьогодні, о шостій, — каже Мороз, гасить цигарку і встає.

До вечора Мороз побував у Кремлі, а на цілу ніч, крізь темноту і бурю, кленучи літак, що так поволі летить, понісся він до Чіб'ю. Увірвався туди несподівано і зразу ж подався до головного управління. Маленький, плеканий із своїми полірованими нігтями Іванов, побачивши Мороза, зблід, як полотно. Мороз без слова схопив його за комір і дослівно викинув його через відчинене вікно, потім увійшов до канцелярії Перцова, не знайшов його, покликав свого нового коменданта Остапенка і наказав ще того самого дня перевести Іванова й Перцова на Щугорку. Далі він погнався на своєму танку на пункт 175, наказав прорабові Шумовському подвоїти буравлення, а увечорі, покупавшись і поївши, він зайшов до Наталки і сказав їй:

— Мусів послати твого елеґанта на Щугорку. Доносами почав бавитись. Мовчи! Будь рада, що не звелів його повісити. Тепер ти вдова і можеш шукати іншого.

— І дурень, — сказала на це гостро Наталка.

— А це ж хто, по-твоєму, дурень?

— Ти! Розуміється. За роботою не бачиш, що в тебе під носом діється.

— А ти ж для чого, моя прекрасна! — посміхнувся Мороз.

— Ой, не смійся, не смійся, Іване! — сказала на це Наталка і кинула на нього гострий погляд. — Ти-но краще приглянься, що тут твоя любезна виробля.

— Так що ж вона виробляє? — знову криво посміхнувся Іван.

— А таке виробляє, що тобі може голови коштувати!

— Ой, ой! Страшно стало! Організує, кажеш, троцкістів? Ха-ха-ха!

— Твоїм коштом, — додала Наталка. — А Іванова, як хочеш знати, не ти викинув, а вони — намовили дурня і той послухав. Перцов. Брильянти крав, а тепер в політику бавиться чужим коштом.

— А ти ж звідки все те знаєш — мудра? — примирливо проговорив Іван.

— Моє діло — знаю. І тобі кажу: це може дорого тобі вийти. Тепер ти своїми власними руками знищив одинокого свого прихильника.

— Прихильника? Ха-ха-ха! Цікаво, що було б, коли б так там повірили твоєму прихильникові.

— Кажу ж, що це їх робота.

— Ну, ну! Гаразд, гаразд! Лише не крякай, роби своє діло і не горюй. Добраніч!

І Іван пішов до себе. Людмили не було дома. Проходячи через її кімнату, він кинув поглядом на її речі, глянув на її письмовий стіл, але не зупинився, пройшов далі, був смертельно втомлений, ліг і заснув сном мертвого.

На другий день його бачать, як звичайно у різних місцях, ніби нічого й не сталося, і, як звичайно, головна його турбота — пункт номер 175, як ствердження нафтоносности його царства. Де б не був і що б не робив, а на пункті 175 хоч на хвилинку побувати мусів і разом в душі боявся, що може і на цей раз не вигоріти.

А турбот усе збільшувалось. Справа, що її нагадала Наталка, почала також його цікавити. З усіх боків зриви, туфта, головотяпство, а тут ще й це. Почав організувати власну, внутрішню розвідку, підшукувати своїх, певніших людей. Довгий час не можна було підшукати бухгальтера, а тут Москва наглить, вимагає піврічного балянсу. Пригадали старого бухгальтера, колишнього білого офіцера Самоцвіта, якого вже давно викинули на вулицю за пияцтво, десь там в Усть-Вимі витягнули його з шинку, притарабанили до Мороза. Мороз покликав Осипенка і каже:

— Візьми ось цього красуня, запри до канцелярії і поки не буде балянсу не випускай. — І так сталося. Самоцвіта заперли, дали йому пляшку горілки, сала, хліба, огірків, аритмометр, мішок бухгальтерської писанини Перцова, що в ній і чорт не розбереться, і записку від коменданта: «Не побачу тебе поки не буде балянсу, а не зробиш — до смерти не жди краплі горілки». Перший день Самоцвіт пив, їв, раював. Другий — його пекла згага, він метався, кричав, бив у двері. Третього дня затріщав аритмометр… А два дні пізніше заключний, піврічний балянс зо всіма окрасами був готовий.

Мороз помітив одразу, що все це від початку до кінця творчість самого Самоцвіта, але все зроблено вміло, часу на виправку нема, балянс пішов до Москви, а за два місяці прийшла відповідь: «Перевірка вашого балянсу дала позитивні результати. Балянс прийнято без змін. Головному бухгальтеру видати на наш рахунок премію сто п'ятдесят карбованців і костюм з ларька».

Мороз покликав Самоцвіта, видав йому премію, талон на костюм і наказав йому робити балянс спражній. Самоцвіта розпирала пиха, ходив пару днів індиком і все спостерігав, яке враження робить на публіку його новий костюм. До того часу він носив одяг, від якого на кілометр несло смородом і його оминали. Тепер його лише страх тягнуло зайти до першої-ліпшої курилки в Кожві і всі ті свої карбованці просмолити за одним присядом, але на ньому був новий костюм, і це його стримувало. І розважав при тому:

— Думав — Мороз сволота, а диви помилився. Спробую, спробую! Ще раз спробую… — І спробував. І був бухгальтером, і служив Морозові з собачою вірністю, і став його найкращим інформатором.

Не мало клопотів має Мороз із своїми корабельнями. Набудувалось їх у різних місцях, а толку мало. Корабельня Кожва другий рік дає самі зриви, а тоннажу потрібно до зарізу, на Воркуті гори вугілля, вся північ кричить за паливом.

Щоб помогти Кожві Мороз закупив сплав Ліспромхозу — три з половиною тисячі кубометрів, що випадково застряг три кілометри вище Кожви. Купив він його за безцін, але лихо — зима на носі, а до криги дерево мусить бути на сухому. Мороз кличе керівника корабельні Масльоху і каже:

— Товаришу Масльоха! Ти знаєш, що ми вчора закупили сплав. До криги має бути все те на березі. Завдання, як бачиш, ударне, виконаєш — нагороджу, не виконаєш — ти, Масльоха, людина з головою — сам розумієш.

Не спалось Масльосі тієї ночі, а вранці кличе він найстаршого свого прораба Князева і каже:

— Михайле Михайловичу — визволяй!

— Що там сталося? — каже Князев.

— До криги треба весь отой сплав висадити на берег.

— Здуріли! Не сьогодні-завтра вода стане, — каже Князев.

— Візьмись! Голубчику! Докажи! Визволь!

— Я вже доказував, — каже той. — На баркасах. Диви скільки фурункулів висипало.

— Твоє діло лише організувати. Руки і ноги знайдуться.

— Чорт з ним. Давай! Спробую! Лише знаєш: у мене свій метод роботи, не поскупись ларьком. На всі сто п'ятдесят процентів! — каже Князев.

— Що потребуєш? Вимагай!

Прораб подумав та й каже:

— Та що потребую? Ось лише розміркую. Зачекай! Ось мої вимоги: хліба чорного 300 кіло. Білого 50. Компоту 50. Масла 15. Цукру 25. Махорки 250 пачок.

— Розмахнувся! — каже Масльоха. — Та це ж половина місячного фонду всієї корабельні.

— Ваше діло. Своє я сказав, — розвів руками Князев.

Масльоха подумав і каже:

— Беру! На власне ризико і Морозову честь.

По трьох годинах Князев вже був на Кожві, зібрав усі свої шістдесят душ робсили — чоловіків і жінок, і почав до них мову: так і так, мовляв! От що друзі і друзячки! Я вам ні сват, ні брат, ні господар, ані туз партійний, але маю діло. І все честь-честю пояснив. І закінчив словами:

— Весь той чортів сплав, що обходить мене з вами не більше, ніж сніг торішній, мусить вилізти на берег, пищи-не-пищи (нецензурне слово), до криги.

— Ха-ха-ха! — загиржали на всі лади урки.

— Смійтесь! Ріжу вам голу правду! Маємо десять днів по триста кубів денно, і ми на сухому. Шістдесят таких героїв і четверо тягла — це забавка!

— Диви, знайшовся забавщик!

— Мовчи зубата! Натужишся трохи — не будеш каятись. Дістанеш виписку — рука не здрігне.

— Ха-ха-ха! Говорить, як піп, а в кітлі вітер.

— 3 котлом ідіть до Мороза, але з ларьковими виписками — держись. Вам і не снилось, сам Мороз за таке піде на викатку, ласуни наперед! Цукор — раз. Масло — два. Компот — три. Ей, ти там! Не слинь, а слухай! Поки дерево на воді — даремні мрії. Професор Булькин! Дорогу професору Булькину! Підходь Булькин! Ближче, ближче! Всі! Слухай! За викотку чотирьох кубів денно на рило: хліба чорного 500 грам, макаронів 200, махорки чверть пачки. За викотку семи кубів — увага! Хліба чорного 1000 грам. Тисячу! Кілограм! Білого 500! Макаронів 300. Масла 200. Цукру 300. Компоту 200. Махорки… Слухааай! Двііі! Дві пачки! Зрозуміли? Повторю ще раз. Увага, увага! За викотку…

— А коли розплата? Як рак свисне? — вирвались жадібні голоси.

— Ей, ти сушений! Не свисти даремно. Розплата з копита. Сьогодні викотив, сьогодні й получай. Вавилов! Показуй кишеню! Е, брат, з такою не сунься — лантух подавай! А вам, дівчатонька-красуноньки, особливі вигоди: двадцять процентів знижки норми. Мужик за 200 гм масла коти сім кубів, а ти п'ять з половиною. Ану, дівчатонька, потисніть, знаємо вашу силоньку, побували у ваших рученьках, нагортайте масличка з цукричком. А! — вдарився по потилиці Князев, — забув ще ось що: ланка, що найвищу викотить, дістає премію… А? Вгощає мене макаронами з маслом і цукром.

— От це мені премія! А за віщо?

— За віііщо? Розмазня. А за те, що мете! За те, що найщедрішого прораба маєш! Хто це тобі коли і де сипав до торби такі благодаті, га? І майже ні за що. Ні за що? Ей, ти слухай! Одарко. Невже ти мене із своїм Кузьмою та не почастуєш макарончиками? На віщо тобі їх стільки? Греблю гатити? Христини справляти? Не печи, не печи раків! Знаємо. Сам люблю в емтеесі на соломці покачатись. — Бригада на ціле горло гирже, і діло зроблене.

А ввечорі прораб контролює виконання.

— Текля? Чи ти сказилася? Три куби? То з тебе не лише Андрій — півень буде сміятись.

— Та ж нема часу!

— Нема часу! Розкажи! О першій вже картоплю вариш, корчиш ледаря, а дівка, як… кінь! Попереджую! Не підтягнешся — на всю зиму прощайсь з Андрієм. Мовчи! Знаю ті ваші рейди, ось запакую його Шегрінові на лісзаг, а тоді реви! Іди! Завтра побачимо!

— Серьожків — чортів сину! Думає, не знаю, чим промишляє. А хто то позавчора у директора сімдесят пільменів з воза стягнув? А хто то півня шановній куроводці Марті обезголовив? Більше: хочеш, підкажу, де пільмені і півень? Моя хата з краю, та коли і завтра твоя ланка не дасть по п'ять на круг — забудь і мою невтральність, і зирянку в Кожві, і навіть як сам звешся. Кур'єрським полетиш на лісзаг. Зваж! Йди!

На третій день прораб вигонить в середньому по чотири кубометри. Ні криків, ні нагаїв… Ледве світає, а ланки вже п'ють чай і стрімголов на викотку. Смеркає, ніч, а ланки працюють.

Сплав розтав на очах, ще день-два і дерево в штабелях, та не обійшлося без збитків. Прораб востаннє оглядає решту сплаву, аж диви? Хто це розв'язав, сволота! Дмухне вітер і сплав піде з Печорою, троси лиш закинуті, але вільні зовсім. Але прораб мовчить, не доглянув минулої ночі і якась личина весь винос сокирою порубала — твоя вина. Краще змовчати. Яка користь, як людей посадять, терміну приважать. Півтораста колод на десятки тисяч — розсмокчеться і плян скорше виконають.

Увечорі другого листопада в п'ятницю останній день викотки, виконання дійшло до 5,6 кубів, директор лісзагу комуніст-зирянин прогулюється по баржі і ахкає:

— От так баби! От так соцробітка! У голову не вміщається!

— Турбота про живу плоть, товаришу директор. Сталінський підхід! — відповідає прораб.

Уночі засвистав від Уралу льодовик, густо сипнуло снігом, а на ранок уздовж Печорою гнало шугу, шуміло люто і різало побережжя. Свисти, шуми — дерево в штабелях, відчит Морозові пішов, Масльоха торжествує, прораба занесено до списка ударників і видано шістдесят карбованців премії.

А Печора шумить. Гігантські млинці «сала» наштовхуються один на одного, береги на десятки метрів завалені шугою і тільки головним фарватером, смугою двісті-триста метрів, ще рухається, на очах ціпеніючи, олив'яного кольору рідина. Мороз міцнішав, притискав, пік і пік нові млинці і зливав їх воєдино. Печора поволі дихала і поволі грузла в сон. На шість повних місяців.

І саме в ці дні Іван Мороз бив Москву вісткою: «Блискавка! Москва! Сталіну! Кам'янка дала девонську нафту. Зразки посилаю». А йому відповідають: «Товаришу Морозу! Дякую. Сталін».

Вікна Морозового палацу замурувались кригою, засипались снігом, довкруги загуло, засвистало, але в бібліотеці і тепло, і затишно, і ясно. Лише пусто і скучно там. Так. Відчувалось, що щось тут гасне. Приходив Іван, приходила Людмила. І Іван, і Людмила враз запахли пусткою. Ні він, ні вона не мали про що говорити. Іван не може збагнути її турбот «ідеологіями».

— Дозволь тому світові відпочинути від твоїх спасінь, — якось вирвалось у нього, а вона знов не може збагнути, як можна жити життям «міщанина», «держиморди».

— Ах, ті вічні твої щілини, та нафта, та копальні! Ті раби!

Але скепсис і в ній загніздився. Ні, ні. Вона вже не конче рветься до вінця мучениці. Захотілось і пожити, і подумати про інші речі. Вона на своєму багатому слави шляху, враз зустріла якусь особливу породу людей і ім'я їм Морози. Особливо цікавить її той Андрій. І над цим вона задумалась. Більше, ніж троцкістами, більше, ніж спасанням світу.

Але не завжди в Морозовому домі нуда й порожнеча. Наприклад, на Новий рік у бібліотеці палає величезна ялинка, стіл завалений тушами копченої оленини, батереями пляшок, а кілька десятків «алчущих і жаждущих» включно з Петром з Києва і Сопроном з Омська, старанно проводять старий і зустрічають новий роки. І Петро, і Сопрон — Людмилина ідея, це вона конче хотіла їх бачити, і Іван вволив її волю, викликав «на катання». Вельми кликали і Андрія, але той муж велий, зело занятий державними справами, а тому не прибув. Та й «катання» не вийшло. У ці дні винятково бушувала пурга, і пишний Іванів ковчег, здавалось, зовсім погруз у глибинах стихії. Але було і так шумно. Навіть Петро ожив і спробував вернутися до колишнього, ще царського, настрою, весь час сипав жартами і запропонував «начертати» портрет самого Івана з Людмилою. Ця остання чарувала всіх і навіть Сопрона, лише сама «гинула». Її кумир Андрій не з'явився, не зважаючи на всі її зойки, заклинання, обіцянки, погрози. Не мала спокою, не знаходила місця і проводила час лише з Сопроном. А Сопрон, як тільки побачив Іванів палац, викрикнув:

— Свят, свят! Мара! — Ходив по залях, бібліотеці, ванній. — Братіку, братіку! Це тобі не мине даром! Не такі наші боги! — А Іван налив склянку, якої і на хуторі не бувало.

— Ану, для розвіяння твоїх страхів! — і для прикладу вилив усе це в широкий свій рот. Петро прицінювавсь, похитував носом, але ризикнув також.

— Ееех! — крякнув з чуттям. — Бачу, бачу! І твій портрет у вожді проситься.

— Цар! — регоче Іван.

— Чого доброго, Іване, і мене ще раз у більшовизм навернеш, — прохрипів Сопрон.

— Застара шкура. Не вивернеться більше, — відповів Іван, і всі регочуть.

Благо — Іван тепер має більше часу, ніж влітку, роботи зупинилися, пункти засипались. І все це, звісно, на руку братам. Чужі, до речі, роз'їхалися, залишились свої…

Вечір. В бібліотеці жаріє залізна піч, реве радіо, весь ґранітовий стіл заставлений пляшками.

— Так, братця, за Андрія! — підносить чару Іван.

— За Андрііія! — крикнули всі, а очі Людмили заіскрилися, ніби в тигриці. Іван знов підносить чару:

— А тепер за Гаву!

Враз велика мовчанка западає, Сопрон б'є кулаком по ґраніті.

— Ех, прокляті! — І тоді Петро, що розуміє цю мову, втручається:

— Вихили, братця! — і випив. А далі каже: — А тепер, «Ой, що ж бо то та й за ворон», затягай!

— Без Андрія не піде, — каже Іван, але Петро вже заводить музику, а решта мусить за ним. Пісня виходить коряво, але виходить. За вікнами реве буря, стогне тайга, земля то вгинається, то підноситься, як морська хвиля. А Петро знов говорить:

— Слухай, братця, поезію:

Петро все це вимовив школярським мотивом. Бурний регіт завалив його слова.

— Браво, Петре! Братця! Петро ожив! За Петра! Урааа! — всі кричали ура.

— А тепер погойдати! — крикнув Іван.

— Під стелю його! — вихопився Сопрон.

Всі зриваються, і товстий Петро летить кілька разів у простір. Наталка допомагає братам, Людмила до сліз регоче. А Сопрон заздрить славі Петра, і враз і його зірвало.

— Ану, братця, послухай:

— Ах, ти, чорт! — крикнув Іван. — Це ти про кого?

— Був колись Іван Грозний! А ти всього навсього Мороз, — відповів Сопрон.

— О, ні! І ми мали свого Івана, — каже Петро.

— Той, що з Петром мірявся? — каже Сопрон.

— Залий його, Іване, він горить! — кричить Петро.

— Він лиш тліє, хай диявол розгоряється, — реве Іван. Всі знов регочуть.

— Ризика боїшся? Не герой з тебе, брате Морозе!

— Відколи це Морози про таку банальність, як геройство, заговорили? Героєм може кожний урка бути, а от родись малоросом і стань героєм!

— Гніть, гніть, братця! — кричить Сопрон. — Гніть її матушку і сідайте на карк. Має ж право наша відьма проїхатись на тій шкурі. Не кажу тут про око людське, а з душі, думка моя згустком крови в мозку застряла — проклинаю і корюсь, але так корюсь, що пекло з того регоче — ха-ха-ха!

— Ех, ти! А ось моя кобила десять років самих вождів вивозить, недавно трапилось — намалював його, заплющивши очі, двадцять п'ятий раз малював, мазав квачем, і знаєш, що дістав: орден! Ха-ха-ха! — За ним пішов Сопрон, за Сопроном Іван.

— Браво, браво, Морози! — гукає Людмила.

— Це все Петро! — кричить Іван.

— Це він! Це він! — підхоплює Сопрон.

— Це він! — вирвалось у Наталки.

— Ну, що ж ви вчепилися до найхудішої свині, — жалісно пищить Петро. — Шкода, що Андрія нема, той би вам сказав!

— «Ой, не кажіте ви про нього», — заспівав хрипло Іван, а Людмила підхопила: «Ой, говоріте лиш о нім».

Іван підійшов щільно до Людмили, обняв її за стан, підняв чарку і каже:

— Ну, так хіба за нього?

— За нього! — схопила чарку Людмила і випила до дна. Очі її змаліли, вона кинулась Іванові на груди і враз щось нечуване: з її очей посипались сльози. Іван загорівся, притиснув її до грудей. Петро, Сопрон і Наталка з чарками в руках оточили їх підковою, співали «Ой, у полі вітер віє», а Людмила горнулась до Іванових грудей, зернисті сльози, мов порване перлове намисто, рясно сипались з її очей на його маніжку, а він лиш підняв високо свою чару і ламаним басом ревів, щоб усіх перекричати: «Чтоби нє било раздора мєжду вольнимі людьмі». Танцювали з музикою і без неї, танцювали всі, як хто хотів і як умів. І танцювала сама Людмила на перському килимі танець Морозів — страшний, небезпечний танець, у якому життя і смерть чергувалися із шаленою настирливістю.

У цей час з особливою люттю вдиралась до вікон хуґа, тайга надривно стогнала, гулом гула тьма півночі, а перед входом у буді із зброєю стояв вохрист. Його засипало снігом, його морив сон. Іноді до нього доривалися далекі вигуки, але він не міг розпізнати, звідки вони походять.

X

Пурга пуржила не день, не два, а тиждень, а коли прийшов її край, здавалось, її втято одним помахом меча. Велика біла, від краю до краю, тиша залягла у пітьмі дня, товстим, м'яким, білим хутром обложилась планета, ранніми ранками, ніби з-під води, виринали табори, все знов рухалось, грузло, виринало, гомоніло і жило.

Роз'їжджалися, чи скоріше, розліталися брати Морози, кожний своїм шляхом по широтах землі цієї. Прощались, міцно прощались, виливали ведмежі свої ніжності — ошубкані в шкури звірячі, взуті у валянки, обтяжені валізами, мішками. Виряжали кожного не з порожніми руками, Іван з Людмилою проводили братів до Котласу, а Людмила так провела Петра аж до Москви. З Котласу повернув Іван на Архангельськ.

В Архангельську велика нарада директорів трестів разом з начальниками ГУЛАГа. Критичне питання погонного палива. Щороку в цій ділянці прорив за проривом. Місце Мороза на цій нараді центральне. Транспорту! Транспорту! Вся північ порізана лініями доріг і рік, але все те лише на папері. На ділі, ні доріг, ні проходу, а ріки заморожені, замулені.

Читають довгі доповіді, складають мудрі пляни, прокладають нові канали, нові залізничні магістралі… Сиплються цифри, цифри, цифри. Мороз сидить понуро, широка спина оперта на стілець, слухає, думає. І ввижається йому: Воркута. Двісті тисяч тонн вугілля. Їх криє сніг, вони самі від себе загоряються, їх треба рушити, їх треба вивезти. Ухта. Десятки тисяч тонн нафти. Тут теорія — там дійсність, тут слова — там діло. Залізниця Котлас-Воркута гарно виглядає на папері, але Мороз бачить її в стихії, в багні, у тайзі. І все те чекає його, Мороза.

Директор Печорського Водного транспорту Малахов у своїй доповіді стверджує сумний факт, що вивезти вугіль з Воркути майже неможливо. Одначе той сумний факт не сміє бути сумним фактом для Івана Мороза. Дарма, що одинокий шлях вивозу воркутського вугілля річка Уса несудоходна. Для Мороза це не факт, а лише дрібна прикрість. Він знає, що раз існує Воркута, раз там копають вугілля, значить мусять знайтися шляхи його вивозу. Горе лише тому, що вугілля почали видобувати перед тим, ніж прокласти туди дороги. Але це вже відома, звична доктрина совєтського плянування, і Мороз цим більше не дивується. Питання стоїть інакше і на нього треба відповідати. Майже всі погоджуються з висновками Малахова включно до самого Мороза, але, коли приходить його черга в дискусії, він каже:

— А все таки, товариші, Уса мусить бути судоходною.

— Байки, — Малахов.

— Двісті тисяч тонн вугілля, ніякі байки, товаришу Малахов, — веде своє Мороз.

— Хіба так, — каже Малахов, — але принципово…

— Мене, — перебиває його Мороз, — не цікавить ваша принциповість, а конкретне рішення… Значить ви відмовляєтесь вивезти те вугілля?

— Не так ставите питання, Іване Григоровичу!

— Якраз так, — відповідає Мороз. — І я прошу виразної вашої відповіді: так чи ні?

— В такому разі моїм обов'язком спеціяліста сказати — ні, — закінчив своє Малахов.

Після цього Мороз летить до Москви і докладає Ворману.

— А ще й секретар колишній обкому. Самостраховщик. Тремтить за шкуру. Я йому діло, він мені теорію. А коли б навіть не судоходна, то для чого тоді людей гнали і той вугіль копали? То ж Малахов мусів про це подумати, коли запляновував ту копальню?

— Хіба Уса така вже дійсно мілководна? — обережно питає Ворман, бо останній докір стосується також його самого.

— А! Вигадка, — каже Мороз. — А хоч би! Хіба у нас одна Уса? Не справились з гіршим?

— А ти хотів би за те братись? — питає обережно Ворман.

— Що значить хотів би? Я мушу! Вугіль сам не встане і не піде сюди ось до вас з Воркути.

— Ну, гаразд гаразд… — каже швидко Ворман. — А коли я доб'юся згоди в Ягоди передати тобі частини печорської фльоти — не підкачаєш? Пам'ятай! Діло гаряче! Головою пахне. І не тільки тобі, а й мені.

— Даєш! — відповів Мороз.

— Готово! — каже Ворман і встає. — А вечірком прошу до мене, — додає він.

Не з легким серцем вертався Мороз назад у свої сніги, велетенську відповідальність звалив він на свої плечі. Проклята Уса! Зараз по приїзді мусить нею зайнятися. Женуть людей, везуть матеріял. Морози не морози, метелиці не метелиці. І як тільки лід рушив, одразу почали реґуляцію ріки, дарма, що вона як сам чорт, розлилася і рветься вперед. Одночасно з тим Наркомвод надсилає Малахову наказ — на підставі такого то рішення ЦІК наказується передати негайно десять пароплавів і шістдесят барж в розпорядження Мороза. Малахов лютий, це ж бо половина його печорського транспорту, а разом поразка його погляду, але нічого не подієш.

Мороз ніби торжествує, але разом за шкурою лазять мурашки. Сам знає, що Муратов, а не він має рацію, Уса дійсно не судоходна, а особливо влітку, але він негайно викликає відомого Шрага — колишнього політкомісара Московської Пролетарської дивізії ҐПУ, що щось там прошпетив і дістав три роки Ухт-Печорлагу і каже одразу взятись за діло. Шраг прилетів в Усть-Усу, за ним полетіли різні капітани, штурмани, боцмани, техніки, механіки, перебрали пароплави, просіяли команду, обернувши її цілком у невільничу. Сам Мороз покинув свій палац, свою Людмилу і на ціле літо перебрався на Воркуту.

Шраг почав діяти. Це людина без нервів — величезне шишкувате чоло, сильний синій ніс, здоровенні коров'ячі губи. Гаркнула команда і Уса заворушилася. Вгору тягнуть постачання і техніку, вниз вугіль. У конторах по безлісній Усі потепліло. Люди мерзли до мозку, дерево було на вагу золота і враз море вугілля. Рвуть, крадуть, несуть. Пароплави затинаються. Мороз тисне.

— Ей, Шраг! Плян коркується! — А Шраг відповідає:

— Двадцять барж п'ятий день чекають. Воркута зриває. Нема вантажників. Мороз до Воркути.

— Знаєте, голубчики, зо мною на цей раз погані жарти… — І погнав до причалу амнестованих, караних ізолятором, урядовців управління, залізничних робітників, директорів. Замість звичайних чотириста, на причалі день і ніч топчеться дві тисячі людей. Носили жменями. У ларьках не вистачало харчів, курева. Наглядачі, подібні на саджотрусів, похрипли, але добову норму вантажу доведено до пляну — півтори тисячі тонн. Мороз не їсть, не спить, для нього нема ні дня, ні ночі. І все було б гаразд…

Але проти нього сили природи. В середині літа вода в Усі почала нагло спадати, не допомогла й реґуляція, пароплави й баржі сідають на мілину. Шраг лютує, Мороз лютує. Ні, вони ще позмагаються і побачимо хто виграє. Пласкими катерами підтягали до барж плашковти, з командировок нагнали нові юрби ув'язнених, і почалося пересипання з барж на плашковти, з плашковт на берег, щоб пізніше, коли підніметься вода, все це знов у оберненому порядку повторити. Розвантажені баржі до рівня сімдесят сантиметрів із скрипом, скреготом пропихали через мілини, масивні троси часто не витримували, з пароплавів виривались гаки, у баржах перетинались кнехти, капітани відмовлялись тягнути, але Мороз знай наказував:

— Буксувати! Вперед! — І тягли, і все тягнулось. Мороз сам по клуби у воді — крики, матюки, премії на горілку, залякування карами за саботаж, за зрив, один погляд Шрага і кров у жилах холоне.

До самого жовтня стогнало на Усі, скільки разів кожний кусень вугля побував на лопаті, поки він дійшов до Нар'ям-Мару, але пляну все таки не виконано. Замість сто двадцяти тонн, вивезли всього вісімдесят. Невблаганно наближаються останні дні навігації. На вугіль плюнули. Тепер найважливіше доставити на Воркуту свіжу городину, харчі й технічне приладдя. Без того Воркута вмре. Шраг дістає наказ всі без винятку пароплави караванами тягнути до самої Воркути. Ніби у фільмі із сповільненим рухом, похоронно потягнулись вверх по Усі вантажі. Ні дня, ні ночі, за добу проповзали сорок-п'ятдесят кілометрів, але йшли, але рухались.

А Мороз довбав у радіо без перерви: «Не зважати на шугу! Караван вперед! Завдання партії! Особиста відповідальність!»

Шрагу це зовсім зайве і так усіх у гроб загонить, не вистачає більше снаги, а тут уже сьомого жовтня від Уралу потягнуло різучим східняком, по Усі пішла шуга, потворилось «сало», що з години на годину густішало, налягала густа тьма, пароплави, мов ранені звірюки, ревли в темінь, перед ними від ста до триста кілометрів, там їх напружено чекають, а ходу нема. Кожної дві години Мороз дістає радіограми:

«1740. «Кулострой». Швидкість один кілометр. Баржа 306 перетята кригою. Ходу ремонтується, далі слідує».

«1810. «Волхов». Тиснення в котлах з огляду на сирі дрова впало до десяти атмосфер. Стоїмо у фарватері на якорі, набираємо пари».

«1805. «Дніпрострой». Капітан відмовився, сам команду штурмана. Швидкість півтора кілометра».

А вітер лютішає, а мороз міцнішає, капітан раз-у-раз виходить на берег — тільки тьма тьменна, тільки свист вітру, тільки розпачливі реви сирен. Крига йде, крига лютує, крига шарудить шорстко. Восьмого жовтня рано-вранці Уса стала. Темні обриси пароплавів і барж маячили у ранковій млі, два тижні продержали пару — а ось вдарить теплим дощиком і поможе рушитись. Дарма. Уса твердо рішена. Вона не дасться. Вона робить своє діло міцно, тривало. Капітани і баржові водоливи матюкаються «на чому світ» — і небо, і табір, і Мороз. Передчувають, що доведеться тут зазимувати далеко від теплих хат і своїх родин. Найближче поселення за тридцят п'ять кілометрів.

Так. Морозові не переливки. Заморозив караван, не вивіз вугілля, не забезпечив Воркуту. Чи не мав рації Малахов? Чи не попереджував його Ворман? Роблять підрахунки витрат на зимівлю: мільйон триста тисяч нарахували. Держись, Морозе!

Рапорт за рапортом.

— Чіб'ю-Москва, Москва-Чіб'ю. А чи не вивіз я вісімдесят тисяч тонн? — оправдується Мороз. — А чи не доказав, що Уса судоходна? Так. Вивіз. Доказав. Шістдесят процентів пляну? Чи це не досить? Якось зійшло. У Кремлі і такого не сподівалися.

Та на цьому не скінчилося. Крім клопоту з Воркутою, Мороз має не менший клопіт в іншому місці. Він завжди шкодив собі своїм зухвалим завзяттям, а на цей раз він собі більше ніж пошкодив, він поставив себе в неможливе становище. У Москві завжди йшли за гаслом: хто везе, на того клади. Саме в розгарі Воркутської кампанії у вересні місяці Мороз дістає несподівано телеграму: «Негайно заснувати нову корабельню з програмою п'ятдесят тисяч тонн річно. Сталін».

— Здуріли! — виривається у Мороза. У них там, видно, мозки перевернулися. Тож кінець вересня, тож нема людей, матеріялів, устаткування. Але Мороз знає, що там не розуміють «не можна», він мусить робити і він мусить зробити. Негайно лишає Воркуту і летить в Чіб'ю. Дощ радіограм і наказів заливає його, відчуває недобрий кінець. Двадцять другого вересня літак «Людмила» стартує в південно східньому напрямку, а сім днів пізніше прораб Жайворон телеграфує: «Найкращим місцем для судобудівництва є місцевість Покча на Печорі». Другого жовтня пароплав «Тайга» вже тягнув з Кожви по Печорі баржі з людьми, а восьмого жовтня висипав їх у тайзі просто під голим небом. Сім днів пізніше туди доставлено ще вісім сотень ув'язнених, які на своєму віку не бачили ні барж, ні сокири… Ні бараків, ні шатер — тайга, воші, дощ і сніг. Двадцятого жовтня Печора стала і всі вантажі для корабельні заморозила за сто п'ятдесят кілометрів від місця призначення, а п'ятнадцятого жовтня Мороз запитує з Воркути: «До цього часу не маю звіту про хід корабельні. Давайте блискавкою кількість тоннажу Москва». А йому відповідають: «Нема цвяхів». Мороз прислав цвяхи. Йому заявляють: «Нема пакілля». Доставив пакілля. «Нема шруб». Привезли шруби. Нема ґвинтів. Мороз лютує, полетів на місце постачання і виявив, що ґвинтів нема взагалі. Шлють телеграму в Москву. Москва відповідає, що ґвинти вислані разом з іншим. Почали шукати і знайшли їх замороженими разом з картоплею під Воркутою за тисячу кілометрів від Покчі. Мороз особисто б'є морди прорабам, а двох директорів віддає під суд.

А тимчасом на Покчі четвертина висланих людей, замотаних у ганчір'я, лежить покотом у наспіх збитих бараках без печей і чекає відправки на той світ. Професор Пархомов, що недавно в інституті філософії читав лекції про Канта і Геґеля, дубасить дерев'яним молотом по шворках паклі, раз по паклі, раз по власних пальцях, з пальців тече кров, а з очей сльози.

— Аркадію Петровичу! Будь ласка, позичте три цвяхи пришити останню дошку, — сльозливо упрошує колишній інженер дирижабльобудівництва свого сусіда — колишнього редактора «Останніх радіовістей» Пьонткевича.

— Але на чесне слово — завтра повернути, — ставить умову Пьонткевич.

А біля величезного огнища сидять колом півголі урки, сині носи, відморожені вуха, які співають: «Нє ґуляйтє ви дома дєшовки». Несподівано з'явився начальник будівництва Фуранов.

— Ви що, шпана, концерти розводите?..

— Та ось радуємось, — відповідає котрийсь.

— Хто бригадир? — питає начальник.

— Я, — відповідає один понуро і чвиркає слиною в огонь.

— Як звешся? — питає начальник далі.

— Мещерський, — відповідає той тим же тоном.

— Він з князів, — додає інший.

— Чому не працюєте? — каже начальник.

— Та от так, що ніяких цвяхів, — відповідає названий з голим пупом князь.

— Ти вже був на лісових роботах? — питає начальник.

— Та був, будь вони прокляті!

— А ти розумієш, що то значить у нас, коли чогось бракує?

— Єрунда! — говорить урка.

— Не єрунда, а кажи де дів цвяхи. Вони ж були видані.

— Та поїли, — відповідає князь спокійно.

— Як поїли, до чорта! — сердиться начальник.

— Так що пожерли і все, — відповідає Мещерський. Начальник одвів руку — і бац князя.

— Ти будеш кпини робити, сукин син! — Князь похитнувся, але не впав.

— Стій, батя! — кричить один з урків. — Поїли. Істину князь говорить. Був тут зирянин, мав оленину, просив цвяхів, ну й…

— Шпана! — викрикнув начальник. Скільки вас тут?

— Сорок сім, — відповів князь, витираючи кров під носом.

— Вохрист! На лід з ними! До єдиного!

Шпану погнали на замерзлу ріку і там посадили. Вздовж свистав гострий вітер, гнало пургою, шпана деякий час ворушилася, а згодом затихла. Здаля виднілась лише купа снігу.

У бараці управління ведеться гостра розмова:

— Ти кажеш самокритика. Знаю, я знаю. Самокритика — зброя епохи, але критикують лиш нас. А тут можеш вовком вити, ніякий чорт тобі не допоможе. Коли ми зробимо «не так», вони там одразу «знають краще» і валять вину на слабших, — говорить прораб Синій.

— Мені, наприклад, Семьонов дощок не видав, а добовий плян давай, — підхоплює бригадир Шарапов.

— А звідкіля я візьму дошки? З коліна? Не підвезли колод, а з повітря не напиляєш, — борониться Семьонов.

— Тихо! — вривається голос головного начальника Фуранова. — Послухаєм голос завідувача транспорту — може щось і довідаємось: Чому сьогодні замість ста двадцяти колод довезено лише сімдесят дев'ять?

— Невистачило тягла, товаришу начальник, — каже той. — За пляном мало бути тягла сорок, а експлуатовано всього двадцять вісім.

— Як так? — дивується начальник.

— Зовсім просто, — пояснює завідувач транспорту. — П'ятеро на ваш наказ відправлено по валянки, семеро визначено ветеринаром для відпочинку, інакше поздихають.

— Я не наказував знімати коней з лісовивозу. Треба було взяти з господарського відділу, — каже начальник.

— Там усе тягло під довозом харчів і корму, рано я про це докладав вашому заступникові, і той сказав — взяти коней з підвозки…

— Товариші! — авторитетно втручається начкультпропу Федотов. — Так ми ніколи не дійдемо до правди. Зрив пляну на лице, наше почесне завдання в'язне. Це не по-большевицьки кивати з Петра на Федора, я ось питаю товариша Шарапова, де він був по обіді, коли у нього скінчились дошки? Мовчи. Я відповім. Він поставив свою бригаду очищати від трісок баржі. Чи зможемо виконати завдання партії й уряду, коли наші найкращі майстрі в розгарі роботи та стануть займатися збиранням трісочок? Га? Питаю? Товаришу Шарапов? Чому ви, коли вам вийшов матеріял, не пішли і не заявили про це начальникові? Або бодай мені? Ми натиснули б на трачів, нарешті ми дали б бригаді продуктивніше заняття, ніж тріски, чи не так, товаришу начальник? — Товариш начальник дуже добре знає, що це звичайне пустомельство, але поблажливо киває головою, Шарапов пробує боронитись, він весь збентежений, червоний, але мудрого начкультпропа нагороджують оплесками, той стоїть, мне шапку, блаженно посміхається, а прицвяшений до стіни ганьби Шарапов, лише нервово потрясає буйною чуприною, шморгає носом і виходить.

Плян будівництва виразно зривається. Замість заплянованих п'ятдесят двох тисяч тонн до весни збудовано ледве двадцять сім та й ті ні до чого. Сире дерево зсихається, тріскає, баржі сідають на дно, тонуть. Вривається сам Мороз — крик, шум, все тремтить.

— Або ордени і свобода, або… Або слідство і суд за зрив! Вибирайте!

— Товаришу майоре, — говорить Фуранов. — Чим і з чого будувати? Не лише привозного матеріялу бракує, але й місцевого сирого лісу замало.

— Як замало? — питає Мороз. — Мені ж рапортовано, що сирівцю вистачить на два роки.

— Дивлячись на яку кількість тоннажу. Тайга не вся годиться для цього діла.

— Я ж казав вибрати найкраще!

— І вибрали найкраще, але не досить, а тут ще Кур'я за двісті п'ятдесят кілометрів, улітку ще сяк-так, а взимі?

— Інженер! — сказав Мороз Фуранову, — у Москві не питають хто, що і як. Там кажуть роби і зроби. Я відповідаю головою там, ви тут. І нема мови. Вимагаю концентрації всіх наших видимих і невидимих зусиль, раціонального упорядкування роботи, і зрив мусить бути ліквідований!

— Я робив, що міг, — говорить Фуранов. — Голова, так голова. Маємо п'ятдесят процентів втрат в людях, урки лише гальмують роботу, професори, поети, князі. Це кпини над нами!

— Все це липа, інженере! — каже Мороз. — Прекрасно знаєте, що у нас сльозам не вірять. Нікого не цікавить — з ким і чим, а роби і зроби!

По кількох днях Мороз сидів у кабінеті Вормана. Там тепер якийсь дивний настрій, Ворман сам не свій, але Мороз не має часу з цим розбиратися.

— Ти знаєш, — говорив лагідно, мов замінений, Ворман, а темні його очі дивились якось голубинно, — що значить зрив судобудівництва. Знаєш як нам бракує тоннажу. Знаєш, що той плян ухвалив «сам господар». А ще не все. Знаєш же, що Північно-Морська фльота цього року буде занята постачанням таборів крайньої півночі Сибіру. Там вимирають цілі народності, туди нагнано тисячі нових людей, там залягає на складах і псується тисячі тонн хутрини… Розумієш? Без твого вугілля все те полетить до чорта, замре вся північ… Ось чому потрібен твій тоннаж.

Мороз уважно слухає і лише м'язи його щелепів свідчать, як реаґують на це його нерви.

— Так, — каже він. — «Всьо красіво на бумаґє, но забилі за овраґі. А по нім хадіть». Тут вам в кабінеті судить та радить… Інакше справа там. З ким маю працювати? Я не мав ні одного спеціяліста.

— А Фуранов? — зауважує Ворман.

— Фуранов! Він розривається на шматки. Один Фуранов з професорами та урками не збудує п'ятдесят дві тисячі тонн за одну полярну зиму із сирого лісу! Нас душить цинга, голод! Невже ті люди не мають права хоч один раз як слід наїстися? Що ви з дерева? З каміння? Чорт бери!

Як це не дивно, але і це Ворман прийняв спокійно. Він лише глянув на Мороза прищуреними очима і спокійно проговорив.

— Мороз, Мороз! Слухай, Мороз! Стільки з нами працюєш, таку, можна сказати, пройшов прекрасну школу, а не розумієш елементарних речей. Краще ось готуйся до оборони, бо, здається, генеральний прокурор обдарує тебе оскарженням. До побачення!

Вернувся Мороз до свого Чіб'ю чорніший чорної хмари. Не лякало його те оскарження, ані той суд, навіть тепер, коли по всьому Радянському союзі, від границь до границь, хвиля за хвилею бушував гігантський, стихійний, як оркан рвучкий, терор, а тривожили його інші справи: весь січень місяць, під завивання бурі і пурги, товклась по таборах слідча комісія. Викликали, питали, люди зникали серіями, а одночасно майже все населення корабельні Покча лежало з відмороженими ногами, руками, легенями, майже вся тяглова сила падала за браком корму. Всі ті сили, мов змовились, мов їх навмисне зібрано сюди, щоб убити життя.

Прийшли і до Мороза, але він зависоко і з ним не так легко справитись. Шукай нижче. Пішли до Фуранова, але й той зависоко. Сам Мороз весь за Фуранова. Тоді хто винен? Мусять же бути винні! Директори, бригадири, прораби, ланкові. Так. Це вони! Семьонов, Шарапов, Жайворон. І коли дійшло до суду, кожному з них доважили терміну по десять нових років, і справа крита. На другий раз не зривай пляну.

XI

Настали суворі часи. Першого грудня, тридцять четвертого року ЦК ВКПб видав комунікат: «З великим сумом сповіщаємо партію, робітничий клас, усіх трудящих СССР і трудящих усього світу, що першого грудня, від зрадницької руки ворога робітничого народу, загинув найвизначніший робітник нашої партії, палкий і безстрашний революціонер, улюблений провідник більшовиків і всіх ленінградських трудящих, секретар центрального і ленінградського Комітету ВКПб, член політбюра ЦК партії Сергій Миронович Кіров». Того ж дня «Ізвєстія» писали: «Від кордону до кордону СССР заговорили мільйони будівничих соціялізму. Фабрики, заводи, залізниці, копальні, наукові установи, письменники, артисти, інтеліґенція, колгоспи надсилають резолюції жалю і обурення, а прапор смутку злучено з прапором боротьби та перемоги». Всі ті резолюції в один голос вимагали: «розпеченим залізом випекти гадючі гнізда зрадників». Того ж дня в Ленінграді арештовано 39 осіб офіційно і 187 неофіційно. У Москві того ж дня арештовано 32 особи офіційно і 215 неофіційно. У Києві того дня арештовано 200 осіб неофіційно. У Харкові, у Одесі, у Тбілісі, у Мінську, по всіх, по всіх містах величезного СССР. Того ж дня усунено шефа адміністрації народнього комісаріяту внутрішніх справ Ленінграду Медвєдєва і з ним шістьох його помічників, а вже 6 грудня 66 ленінградців розстріляно. 13 і 15 грудня в Києві Виїзна Сесія Військової колегії найвищого Суду СССР під головуванням Ульриха і членів Ричкова та Горячева засуджує на розстріл 28 осіб, письменників, поетів і науковців. 16 грудня присуд виконано. 31 грудня преса всього світу рознесла вість, що засуджено і розстріляно атентатчика Леоніда Ніколаєва, а з ним 13 його спільників. А рік пізніше 16 січня пресові аґенції всього світу принесли повідомлення, що в Ленінграді поставлено під суд Каменева, Зінов'єва і 17 інших, «за участь у контреволюційній групі, що інспірувала вбивство Кірова». Усі підсудні до вини призналися…

І так хвиля за хвилею, місяць за місяцем. До Івана Мороза ці хвилі докотилися не одразу, він був тоді глибоко в тайзі, в снігах Покчі, весь погрузлий у свої справи, але всі мешканці його таборів відчули постріл Леоніда Ніколаєва так, ніби він був виміряний не в Кірова, а в кожного із ста восьмидесяти тисяч тут ув'язнених. Перш за все без відома Мороза було ще раз змінено комендантів ВОХРу. Услід за тим прийшло розпорядження повернути таборам старі назви. Далі настало різке зниження (іноді 50 %) харчового раціону. Ще далі наказано повернути ув'язнених до бараків за дроти і взяти їх під суворий облік ВОХРу. Крім того стало відомо, що на терен таборів має прибути ще якась, чисто політичного характеру, комісія для перевірки ув'язнених. Мороз, як про це довідався, розлютувався, мов дикий бик, і як був від ніг до голови задріпаний, сів на літак і полетів у Москву. Там вимагав побачення просто з Ягодою, хоча це тепер не так легко йому йшло, добився свого і почав верещати та вимахувати руками, що якщо вони не лишать у спокої його таборів, то він не тільки не виконає ніяких плянів, а й сам одразу перейде в стан звичайного в'язня, які б наслідки після цього не були.

— І я, — казав він, — говорю це цілком поважно. Ви ж не якісь ідіоти, — казав він з криваво червоними очима готовий на все, — щоб робити саме в цей час такі безглузді революції, це значить повний провал усієї нашої роботи. Пам'ятай, що у мене 180000 людей. Я маю дати країні річно півмільйона тонн вугілля, півмільйона штандартів дерева, сто тисяч тонн нафти, сто тисяч тонн барж, розбудувати п'ять міст, побудувати дві з половиною тисячі кілометрів нових доріг і замість всього того, я мушу кинути всю ту робочу силу будувати бараки, ставити кілометри колючих загород, набрати 20–30 тисяч нових дармоїдів ВОХРи, завантажити і так затяжку бюрократію новими зграями контрольорів, наглядачів і іншої непотрібної наволочі. А плян? Хто буде виконувати плян? Мені, зрештою, на все те давно наплювать, — і Мороз дійсно плюнув і то просто на перський килим кабінету залізного наркома, — але ж ви, будівничі, мусите це розуміти!

Ягода блимнув лише на Мороза своїми, дійсно сталевої барви, очима, покусав нижню губу і промимрив:

— Їдь покищо до себе і роби, як знаєш.

— Що значить, як знаєш? — кричав Мороз.

— По старому, — відповів Ягода.

— Ні! Ти мусиш всі ті свої розпорядження скасувати! — ревів Мороз.

Ягода натомість говорив підкреслено лагідно:

— Скасувати нічого не можна. Іди й роби! До побачення!

Пізніше Мороз довідався від Вормана, що всі ті розпорядження дав сам найбільший, що Ягода тут не при чому, що можна сподіватися ще гіршого, але покищо, казав Ворман, — … вони тобі нічого не зроблять, бо саме тепер вони зв'язані з англійською фірмою «Тимбер Дистрибюторс, Лімітед» контрактом на доставку 400000 штандартів дерева, а тому до зарізу потребують добрих керівних сил, бо і так добра половина з них виарештувана. За тобою ж, здається, не водиться ніяких сезонових гріхів, і тому можеш різати їм правду в вічі… Все знесуть, не знесуть лише… Знаєш чого… Конкурентів на владу… Але все таки… на майбутнє! Мороз! Держи вухо гостро! Може бути ще гірше!

Мороза страшенно здивувало те Ворманове «вони», замість колишнього «ми»… І весь той присмак кислого, але він на таке не зважає. Для нього все то лишень «ідіоти!».

Мороз вернувся в Чіб'ю, скликав нових комендантів, директорів, керівників відділів і наказав задержати всі старі порядки, аж до нового його розпорядження. У Москву пішов відповідний рапорт, відповіді не одержано, а мовчанка знак згоди.

Також і в домі Морозовому ще поглибилась дивна, вже неприхована, тиша й порожнеча. Відривний календар на Людмилиному письмовому столику безперерви показував суботу 15 грудня. Всі її прекрасні, закордонного походження, сукні спокійно висіли на своїх вішаках, всі її креми «Теже», перфуми «Коті» і навіть недокурена пачка «Зефір» були на своїх місцях. Книги, журнали, різні оздоби, розкидані її химерною рукою, валялися де попало. І Іван не має від неї і про неї ніяких вісток, зрештою не первина, останнього року вони взагалі рідко зустрічалися, але тепер це виглядає якось інакше, на всьому лежить якась таємниця приречення, що її не можна гаразд збагнути.

А Людмила дійсно переповнена своїми турботами і увійшла вона в таку смугу свого життя, якої раніш навіть не знала. Вона помітила, що її життьове коло повернулося на сто вісімдесят градусів. Вона звикла була думати категоріями всього світу — «пролетарі всього світу!», і враз Морози, враз Чіб'ю, враз царство рабства. І коли вона пригадує свою діяльність в будинку Унтер ден Лінден в Берліні 1926-7-8 роках у товаристві товаришів Зарубова, Клямши, Коломійцева, діяльність, що була спрямована на повалення всього тепер існуючого світу з недвозначними замірами побудувати інший, кращий, розуміється, новий, протягом найкоротшого часу, то їй робиться ніяково, і вона при згадці здригається, ніби вона робила який злочин. Засідання, наради, палкі дискусії, блискучі очі. Тими опанувати, тих спровокувати, інших наштовхнути одних на одних, ще інших «усунути» зовсім, тих підплатити — інтриґи, інтриґи, інтриґи, І все брехати, побільше брехати. І всіх дурити. І все в ім'я великого, кращого майбутнього, до сучасного не мати ніяких претенсій… І щойно тут при зустрічі з хуторянами Морозами, вона поставила нарешті це сакраментальне, роззброююче, дефетистичне питання: навіщо, коли ця ідея правдива, потрібно в ім'я неї робити злочини? Чи люди, що живуть тепер, є менше людьми, ніж ті, що були в минулому чи ті, що будуть в майбутньому? Чому саме вони мають нести всі тягарі і цілу відповідальність за тих, що будуть? Це просте питання ставила собі ця непроста жінка у цей карикатурний час.

Колись для Людмили було все це ясне, тепер для Людмили все це стало неясним. Більше: темним. Ще більше: позбавленим всякого глузду.

Вона просто з панічним страхом відчула, що існують живіші, життьовіші, ближчі і шляхетніші ідеали. Ідеали близьких і рідних людей, тих, з якими живеш і з якими ділиш свої життьові інтереси.

І коли Людмила це усвідомила, їй здалось, ніби вона зробила якесь дуже велике відкриття. І разом таке просте. От ніяких «великих» фраз, а твориш «велике» життя. Передусім нікого біля себе не кривдиш. Сам живеш і лишаєш місця жити іншому. Чи це так тяжко здійснювати?

Виявляється, що так. Що тяжко. Тяжче, ніж проголошувати великі фрази. Великі фрази є, а діла нема. Нема рівности, нема свободи, нема справедливости, нема добробуту. Нічого не вирішено. Величезна з безліччю проблем країна у стані повної руїни. Ні соціяльного, ні національного, ні побутового, ні релігійного, ні господарського — всі ці питання, проблеми, завдання у стані руїни.

І Людмила захотіла ці речі «пізнати». Не було для цього ніякої можливости. Не було ні товстих томів у шкіряних палітурках із золотим тисненням, не було інститутів, не було професорів. Треба пізнавати ці речі з їх перводжерел, з життя. Ось довкруги стільки живого нещастя. Йди, шукай, допитуйся. І вона почала це робити. Вона шукала жертв «великих фраз», що їх тут мільйони. Ті, що хотіли «бути рівними», «незалежними», «самостійними», «свобідними». Ті, що їх «розкуркулено», ті, що поїли своїх власних дітей. За що? Чому? Як? Хотіла наблизитись до тих людей, але… О! Це не можливо. Вони до неї не наближаються. Вони їй не вірять. Нарешті вона пригадала собі Петрова. Це зовсім те саме, що і вона сама. Колишній слідчий «особливо важливих справ», якого знала давним-давно і який давним-давно втратив чіткі риси брюнета, а обернувся у шматок живого нещастя, оброслого брудним, сивим волоссям, без руки, без надії, без майбутнього і навіть без минулого, що проживало в далекому закутку тайги, куди ледве сягала досяжність людини.

Людмила знайшла його і тут засипала питаннями, бо знала, що із усіх людей, що знаходяться на цій території, тільки він один матиме силу сказати те, що зобов'язує його сказати його сумління.

— Чому, — питала вона, — ви, перейнялися справами країни і дійшли аж сюди?

— Забагато питаєте одним реченням — відповів їй спокійно Петров, що саме варив на саморобній пічці чай. — Але коли хочете чути мою відповідь — скажу: люблю Правду!

— Гадаєте, що дорога до правди така аж надто крута? — знов питання.

— На жаль так, — відповів байдуже Петров. — А до деяких правд взагалі нема доріг, — додав він.

— А чи ви, товаришу, завжди були про це тієї ж думки? — запитала знов Людмила.

— Я довгий час взагалі не мав своєї думки, — відповів він. — Я брав чужі думки і намагався втілювати їх у життя.

— І, видно, це вас не вдовольнило.

— Ні. Бо жити чужими думками можна лиш тоді, коли можеш їх усправедливити своїми власними. Це те саме, що коли ви живе деревце пересадите на мертвий ґрунт, воно і само засохне.

— Що вплинуло на появу у вас подібних думок?

— Мої очі. Вуха. Сумління. Нарешті логіка.

— Що вплинуло на зміну ваших поглядів на вчення, яке ви свого часу ісповідували?

— Його жадоба крови. І крови невинних. Що воно може жити лише із злочинів. Що воно кормиться лише трупами… І то людськими…

— І ще одно, — казала Людмила, — що мене цікавить: з яких причин вас заслано сюди за «буржуазний націоналізм» і то… український?

Петров відповів одразу:

— 3 нормальних причин. Я переконався, що я йшов проти інтересів і правди тієї землі і того народу, що дав мені життя.

— Як це треба розуміти?

— Дуже просто. Росіяни поневолили українців. І все їм заборонили. Включно до їх мови. І експлуатують їх… І то абсолютно. За совєтської влади та експлуатація дійшла до абсолютного.

— Як знов це розуміти? — запитала направду здивована Людмила.

— Також дуже просто, — відповів тим же спокійним тоном Петров. — Дозволено мову по формі, але заборонено по суті. Дитина Києва чи Харкова може «вчитися по-українськи», але не може говорити тією мовою дома й на вулиці. Ті ж, що цієї заборони не зрозуміють, рано чи пізно стануть «буржуазними націоналістами»… І дійдуть ось сюди. Я був слідчим цих справ і знаю їх в самому корені. Через мої руки пройшло таких, що не зрозуміли, мільйони. Щождо експлуатації… За царя український селянин мав право бодай жити з тих решток, що йому лишала Росія. За совєтської влади українському селянинові не лишили й решток. Йому за його працю лишають якраз стільки, як це лишили б корові, яку доять, або бджолі, у якої забирають мед. Більше нічого. І я вас питаю: яким таким правом один народ дозволяє собі знущатися над іншим? Яким таким, товаришко, правом?

Людмила більше не питала, почула все, що почути хотіла і зрозуміла все, що зрозуміти потребувала. Але вона знала, що в цілому Совєтському союзі нема місця людині з подібними думками. Ці думки у цьому просторі заборонені. Їх не сміє бути. І коли Людмила ними заразилася, вона несподівано відчула і зрозуміла причину, чому саме в Совєтському союзі неможливі рішення проблем. Проблем безліч, вони тиснуть, вони вимагають рішення, але їх «не сміє бути» і тому їх не рішають. Вони лишаються нерішеними десь там внутрі істоти, вони загниваються, вони стають отруйними. «Нєт, нє било і бить нє можєт!»…

Це страшно! Така країна приречена на вічне кривавлення. Люди відмовляються себе лікувати.

Але де ж має дітися з цими своїми думками сама Людмила? Вона зрозуміла, що їй тут нема місця. Мільйони людей, а ні одної Людини. Маса. Мільйони істот зцементовані несвідомістю. З вождем на чолі, якого вони потребують, але якого ненавидять… І за яким вони не підуть… Але також не зможуть від нього відірватися. Маси!

Від цієї свідомости Людмила почула себе, ніби замороженою у льоду. Вона вся насторожилась. Виникло питання, куди далі? Почала їздити по Совєтському союзі. До Москви, до Ленінграду… То знов до Одеси, до Тбілісі. Чогось настирливо шукала… Мала ряд зустрічей, хотіла щось казати… Думала про закордон, але чомусь вернулася знову до Москви. І нічого ніде, ані не сказала, ані не довідалась. Усі, з ким не зустрічалася, були такими ж замкнутими, як і всі, як і все.

Особливо хотіла побачитись з Андрієм Морозом. Їй здавалось, що один його погляд дасть їй силу перенести цей стан, але краще було б їй не бачитись із ним. Якось вдалось піймати його у новому готелі «Москва», застала його несподівано, на щастя, самого, дуже стурбованого, сильно змарнілого… Ледве відповів на її привітання, був неприступний, мов скеля, все кудись спішив.

— Не маєш причин мене боятися, — казала Людмила страшенно вражена, надзвичайно збентежена.

— Я й не боюся, — відповів він так, ніби ніколи не був з нею знайомий.

— Я хотіла переговорити з тобою…

— Нема про що говорити! — різко перебив він її. — І я не маю часу! До побачення!

— Негідник! — вирвалось у Людмили, і уста її дрижали.

— Так! Негідник! І прошу мене залишити!

І вона його залишила, хотіла брязнути дверима, але двері були затяжкі. Вибігла з дверей, ніби побита. Андрій же одразу взяв трубку телефону і сповістив Федорова, що у нього тільки що була Людмила Ворман, домагалася з ним розмови, але він її не вислухав і попросив відійти. Федоров лише відповів:

— Добре! — і положив трубку.

До Чіб'ю Людмила більше не вернулася. В кінці лютого прийшла нагла вість, що К. Вормана знято. Вість, що потрясла усім ГУЛАГом, бож Ворман вважався всесильним і недоторкальним. Мороза також покликано до Москви, але в кабінеті Вормана він застав велетенську фіґуру з округлим, віспуватим, білобровим обличчям.

— Я Муратов, — назвала себе фіґура. — Прошу сідати. У нас тут зайшли деякі зміни, ви, очевидно, поінформовані, знято Вормана. Він належав до ворожої групи троцкістів, що брала участь в убивстві Кірова. Багато його співробітників пішло з ним, але ви лишаєтесь — така воля Сталіна.

— А де ділась…

— Людмила Ворман? — перебив Мороза Муратов. — Вона також затримана… — Розмова коротка. Формальна. Мороз скоро відходить.

Але не встиг він опинитися в готелі, як йому подали телефонограму: його хоче бачити товариш Ягода. Мороз їде до Ягоди. Той зустрів його із загадковою усмішкою, подав руку, запропонував сідати, закурювати.

— Нічого, Іване Григоровичу, все буде гаразд. Операція була конечна, Людмила Карлівна під моїм доглядом, за нею багато неясного… Але тобі особисто нічого не загрожує. Між іншим: ти, здається, знайомий з графом Демідовим? — Мороз підтакнув. — Його також знято і з останньою партією направлено до твого табору. Візьми його під свою опіку, це бажання товариша Сталіна.

І тут розмова коротка і формальна. Ягода із своєю таємничою посмішкою робив враження, ніби він хоче щось сказати. Але не сказав нічого. Мороз летить назад до Чіб'ю і застає там вже комісію, що почала діяти без його відома. Лише згодом він довідався, що забрано біля сотні людей, а з ними також забрано з його «мертвої точки» Петрова, з його псярні Круглова, з його стайні Мишку Калиниченка. З Морозової прислуги забрано двох дівчат — Клаву Михайлову і Віру Сито. Ще пізніше Мороз довідався, що з Воркути викликано і невідомо куди відправлено колишнього чоловіка Людмили — Шпанова, як також із Щугорської рудні забрано кудись Іванова й Перцова.

Усіх забраних відділили від решти в'язнів, тримали їх окремо з дуже загостреним режимом, щодня допитували, з дерев'яних бараків, де все те діялось, цілими ночами доносились крики, реви, стогони, а в кінці січня більшість з них розстріляли на болоті в п'яти кілометрах від Чіб'ю, не закопуючи навіть глибоко трупів з розрахунком, що як тільки болото розтане, воно само все те втягне в себе.

Мороз «до всіх тих ідіотських справ» не втручається — чорт з ними! Хай роблять, що хочуть, йому на те все давно наплювать. Він отупів зовсім, перестав читати газети, «всю політику» вважав найбільшою огидою, яка тільки може на світі існувати, а всіх людей, що тим займаються, він би власними руками розпинав на дибах. І взагалі він отупів. Усе своє діло виконував далі, але робив те скорше автоматично, ніж свідомо.

Дома Мороз бував рідко, його будинок жахливо спорожнів, занедбався, захолов. Наталка, правда, далі господарила із своїми трьома дівчатами, але й вона якось дивно змінилася. Вона нараз, протилежно Іванові, почала саме цікавитись політикою. Газети, довгі звіти, безконечні збори активістів. З нею не все в порядку. Іван її не пізнає. Чого доброго вона ще захоче бути кандидаткою до місцевих рад. Виступає з гострими промовами, завзятюще громить безконечних ворогів народу, лютих аґентів міжнародної інтервенції, заклятих троцкістів.

В кінці березня, коли дихнуло весною, до Ухт-Печорлагу підсипано нову партію політв'язнів числом п'ять тисяч, а з ними також прибув і обіцяний граф Демідов. Мороз віднайшов його в санчастині номер два і ледве його пізнав, так він істотно змінився. Довга, худа, брудна подоба, що спокійно лежала на твердому тапчані і, видно, про щось міркувала. Поява Мороза помітного враження на графа не зробила.

— А! Це ви? — спитав він повільно, не повертаючи голови. — Ви тут начальник? Чув, чув. Беру вас, Федоре Федоровичу, до себе, — промимрив Мороз.

— До вас? О! Ну, до вас так до вас. Мені все одно, — відповів Демідов.

Мороз сказав вохрівцям довести старого до свого танку.

— Так, так, братці, — гомонів старий. — Не годжусь я вже в каторжани… Обережно, обережно! А то ще розсиплюся… Дякую, дякую! Велике спасибі! Курите? У мене там махорочка… Дали, аякже. Урки щось витягли, та не все…

Мороз примістив гостя в кімнаті, де свого часу, мешкав Андрій… Портрет старого Григора все ще пишно красувався на стіні. Глянувши на портрет, граф промовив:

— І тут він… Диви! Предок! Правильно, правильно! — Старого посадили в фотель…

— Вам чаю чи ванну? — запитали його.

— І того, і другого… Розуміється. Але я все ще наперед п'ю чай… — і щойно тут ніби він помітив, що зодягнений він у нову ватянку. Обмацував її пальцями і мимрив: — Диви… Убрали, як на парад… І не шкода їм обіжати Совєтський союз увагою до якогось там колишнього графа? А чи маєте ви, — несподівано запитав він Мороза, — які вісті від Тані? — І бачачи Морозове збентеження, сам відповів: — Хоробра, скажу вам, жінка… Казав їй вертатися, а вона мені на це: то вже ви, графе, вертайтеся… Творіть нове… Так і сказала: нове! Життя. А ми вже тут догниватимем між буржуями… Насміялася з мене…

— Нема часу! — різко обірвав старого Мороз. — Я мушу відійти. Тут вам принесуть чай, приготують ванну, а далі влаштовуйтесь за вподобою. Чого потребуєте — вимагайте!

Старий, здавалось, не слухав, що йому казали, щось своє мимрив і лиш коли Мороз зробив рух відходити, швидко заговорив:

— А! Ясно! Ясно! Розуміється! Робіть своє… На мене не зважайте… Ідіть, ідіть, голубчику! — І коли Мороз вже сягнув за клямку, старий ще кинув йому навздогін: — Ага! Було й забув… Хотів, щоб ви заглянули до мене… І то швидше! Може ввечорі…

Мороз вийшов, граф лишився сам, сидів у фотелі, голова опущена, руки вростіч на поруччях. Здавалось, він засипав і тільки іноді, ніби крізь сон, до себе мимрив:

— Хм… Діялектика… Кавзальність явищ… Лест… нот… лест… — Зводив поволі голову і довго, спокійно дивився на портрет старого Григора, що висів напроти нього, іноді похитував головою, здавалось, вів з ним мовчазну мову.

Згодом увійшла Наталка, принесла чай, хліб, масло.

— Здрастуйте, графе, — привіталась вона, підсуваючи столика, а в голосі її звучала іронія.

— Здрастуйте, — відповів старий і глянув на Наталку довгим, рівним поглядом. Наталка не дивилась на нього. — Це ви і будете та сама Іванова? — запитав він спокійно.

— Так. Це я, — відповіла вона певно. — Ось пийте чай, а потім буде готова ванна, — додала.

— Дякую! Дякую! — казав старий з виразом якоїсь загадковости і похитував головою. Наталка залишила його самого і вийшла.

А пізно ввечорі, біля дванадцятої, Мороз, вертаючись з роботи, помітив, що у старого ще світиться і постукав до нього. Демідов лежав у чистій, білій постелі, руки на грудях, але не спав. Дуже зрадів Іванові, заметушився, намагався звестися.

— Не трудіться, Федоре Федоровичу, — казав Мороз з дивною, натягнутою ніби з під маски, усмішкою. — Як почуваєте себе?

— О, гаразд, Іване Григоровичу… О, гаразд. І дякую, що зайшли… Сідайте десь тут… — Мороз намагався тримати себе. Він розучився говорити, розучився «поводитись», розучився навіть слухати. Він знає лише кричати, лаятись, приказувати.

— Вибачте, Федоре Федоровичу! Пізно вже…

— О! Не пізно… Для мене вже нема пізно… — казав Демідов. Цей голос звучав так, ніби він походив з підземелля. Мороза це одночасно і насторожувало, і роззброювало. Лежить. Старий. Умирає. Яке йому до нього діло? Чи мало вмирало? І ще вмре… Мороз якось шумно, демонстративно, присів на краю дзиґлика у своєму задрипаному комбінезоні з тим вічним револьвером при поясі. Хотів, здавалось, сердито плюнути, але стримався, лише закурив нервово цигарку, неспокійно і збентежено блукав поглядом довкруги, аж поки не зачепився за якусь одну точку десь біля носка свого правого чобота і на ній застиг.

Старий спочатку перечікував, відчув Морозів настрій, не перечив і не хвилювався. Був дуже рівний і спокійний.

— А! Розумію! — почав він. — І вас, Іване Григоровичу, розумію. Маєте причини бути невдоволеним, але хто, скажіть, тепер може бути вдоволеним? Тож нічого з того, що ми задумали робити, ми не зробили. Чому? Бо рішати людині святі курйози життя за своїм власним вподобанням, все одно, що ловити хмару і сукати з неї мотуззя. Але це мені лиш тепер видно, з цього шпиля життя, з цієї остаточної висоти. Раніш мені того не було видно, я був переконаний, що людині дано більше, ніж дано…

Старий граф говорив. Говорив багато і довго. І складно. Хотів, здавалось, нарешті все сказати — усе, що накопичилось в його душі, серці розумі. Цілу історію свого життя і життя, що було біля нього — історію буття, історію виповнену по самі вінця згущеною трагікою, що в ній безпросвітність заміняла світло, насичену, як дощовий осінній день вогкістю, безмежною завісою мракобісся.

Старий ще раз переказав понуру історію Сталіна, його приходу, його царювання… Морозові це все було і так знане, але Демідов, здавалось, хотів своїм винятково простим словом, зробити все те ще нагляднішим, ще виразнішим, ще намацальнішим.

— Горе нашого покоління, — казав він, — в тому, що воно спокусилося «раєм» і, головне, повірило, що воно його вже нарешті «відкрило». Люди замурували себе в ротонді зарозумілого божевілля.

Старий оповів про початки того вчення, його розвиток. Вибух пристрастей революції, її розлив у просторі, затемнення мас. Ленін. Його смерть. Троцький і Сталін, їх боротьбу, бльоки — Троцький — Зінов'єв — Камєнєв, Бухарін — Риков — Томський… І нарешті Тухачевский, і погром армії…

Усе це разом породило роки 1932-33. Історія звикла багато дечого забувати і прощати, але цих років, казав старий, вона ані не забуде, ані не простить. Цих років жахнулись навіть такі випробувані стовпи революції, як Бухарін — Риков — Томський.

Майже все політбюро затряслось. Не жахнувся і не затрясся лише Сталін. «У деяких товаришів не видержали нерви» — сказав він. Безпосередність цього монстра дійшла своїх меж. Він рішив заморити голодом мільйони… Дослівно мільйони… Жінок, дітей… Заставити матерей стати людожерками, щоб пізніше заявити, що це було потрібно для того, щоб зорати Україну тракторами. Що ж буде з тими, що їм «не видержали нерви» — відомо. Бог революції їм того не забуде. Їх чоловіколюбність заведе їх туди ж, куди пішли всі їх попередники. Вони вже на порозі царства тіней.

— Мгу! — пхикнув на це Мороз і кинув люто недокурену цигарку на поміст.

— Заспокойтесь, Іване Григоровичу! — відповів на це Демідов. Мороз лише сердито одвернувся і почав запалювати нову цигарку.

— Що хочете? — питав Демідов. — Може хочете від ведмедів грації, або від слонів делікатности? Ну, ну…

— Я, графе, — казав грубо Мороз, — нічого не хочу. Я лиш хочу, щоб все те по можливості скорше погнав хтось до чортової матері.

— Не так скоро, не так скоро! — казав Демідов. — Завелика справа.

— Мене обурює, — казав далі Мороз, — що ви… росіяни, не бажаєте нічого рішати… — Це було великою несподіванкою навіть для самого Мороза. Це він уперше вжив слова «ви росіяни». Демідов навіть глянув на нього.

— Думаєте, що це лиш «ми»?

— Так! Я так думаю! Самі не живете і іншим не даєте жити! Покалічили всіх, зламали хребти, характери… І сотні років тупцяння на місці! Загрузли… І тримаєтесь за волю Божу! А лиш подує потрібний вітер і все те рухне! Рухне! Як хатка з карток! «Дружба народів»! «Соціялізм»! «Інтернаціонал»! Ну, кому, навіщо потрібен весь той дурний блеф! Кому? Графе, кому?

— Так, — відповів Демідов на цей несподіваний Морозів вибух. — Я ж хотів вас на міністра майбутньої вільної спілки народів цього великого і гарного простору.

— Ви, графе, хотіли мене на шпигуна, на провокатора, от що ви хотіли! А ці на поганяча рабів! — рішуче відповів Мороз і встав. — Триста літ рішаєте «дружбу народів» і ані на грам не рішили. Мільйони вбиваєте, щоб рішити «соціялізм» і плутаєтеся в мракобіссі! Ні! Ні! Я думаю, що «прийдуть варяги». Не хочете самі — порожнього місця природа не терпить. Нічого не робиться, щоб зробити. Щоб обдурити! Щоб спотворити! Щоб вимордувати! О! Ці засоби у наш час не будуть терпимі! Я певен! Дайте тепер цим людям лише ілюзію надії, що все це може скінчитися і вони поженуться за ким хочете! Народ вже доведено до відчаю!

Мороз це майже викрикнув і зупинився. Враз ніби збагнув, що він говорить властиво до трупа. Навіщо він це говорить? Кому?

І дійсно. Коли він глянув на Демідова, той, здавалось, дрімав чи навіть спав. Мороз ще постояв хвилинку, щоб переконатись, чи це йому не здається, але побачив, що старий не прокидається. Тоді Мороз швидко вийшов. Була друга ночі. У будинку велика тиша. Проходячи повз Наталчину кімнату, помітив, що у неї ще світиться і якось механічно постукав.

— Хто там? — почув Наталчин голос.

— Я! — прохрипів Іван.

— Заходь!

Наталка була сама, її дочка у Кожві у школі. Лагодилась засинати, була в ліжку.

— Що занесло тебе до мене в такий пізній час? — запитала вона сухо, навіть вороже. Іван несподівано запитав:

— Це ти писала доноси на Людмилу?

— Так! Це я писала — відповіла вона певно і рішуче.

— Для чого? — спитав Іван, і голос його звучав металево.

— Бо вона втягала тебе до смертельної небезпеки. Яке наше діло, що вони там між собою гризуться? Але не в тім справа: має приїхати Мар'яна!

— Мар'яна? — вирвалось у Івана.

— Так. Мар'яна! — спокійно відповіла Наталка.

— То ти для цього?..

— І для цього! — перебила його знов Наталка. — Завтра висилай машину до Котласа, хотіла тобі сказати — тому й не спала! Чого злякався? І з Вірою!

Цієї вістки Іван ніяк не сподівався, був нею заскочений, збентежений, збитий з пантелику.

— Як! — викрикнув він. — Вже завтра?

— І то раненько! Так. Раненько! Досить, досить! Досить з тебе всіх тих!

— Мовчи! — викрикнув Іван. Наталка злякалася його вигляду, такий він був винятково кам'яний. — Коли вона має бути в Котласі? — прохрипів і витер пальцями лівої руки губи, що запікалися від хвилювання.

— Увечорі! Там довідаєшся! О восьмій!

Іван грюкнув дверима і вийшов.

Іван вміє не спати, але вміє і спати. Цієї ночі щось порушило конституцію його вдачі. І не була це напевно розмова з Демідовим. Невже завтра? І невже з Вірою? Віра! Віра! Дочка! Він батько! Він все таки батько! Дерев'янів від цього почуття. Вперше глянув у дзеркало чи виглядає він ще на людину взагалі і чи має право зватись батьком. І Мар'яна! Здавалось між ним і нею простір міжплянетний, забув, що це на землі. Дзеркало його порядно настрашило. Не твар, а цегла глянула на нього з дзеркала. Шкура обличчя здеревіла, очі оливом застигли. Глянув на свої лапи — руді і тяжкі. І все довкруги — комбінезони, зброя, хутряне взуття, тепла білизна, не лежить, а валяється і все брудне, зім'яте. І той тютюн скрізь, і ті рештки їжі. Сам заборонив заходити сюди будь-кому, не хотів нікого бачити… І враз почав все те прибирати, попільницю, заповнену попелом, висипав до сміття, обтер об праву штанину долоню, знов глянув до дзеркала… Так рідко бачив свою заялозену, неголену пику. Роздягаючись і скидаючи своє оленяче взуття, помітив, що все те давно не бачило щітки, і знов дивувався, як все це могло статися.

І треба було його бачити над ранок. Очі червоні, невиспані, напружені. Не голився, а священнодіяв, а бритва тупа, а волосся рветься геть з корінням, а кров сочиться. А далі прийшов до висновку, що й волосся на голові слід підстригти — не волосся, а праліс, тайга віковічна. Одягався уважно, і валянки ті, що з Москви привіз, узув, і штани натягнув парадні, не ті, що носив на парадах, а ті, що для найбільшого свята десь там у скрині валялися зім'яті. А опісля зайшов до перукарні, стягнув з ліжка стрижія і наказав по-дружньому:

— Знаєш, братіку, ану підстрижи мене на ять!

Потім хвилину затримався у конторі. Ніхто ніде не сподівався його так рано, було порожньо скрізь. Телефонував на всі боки, стягав з ліжок заспаних урядовців…

— Сьогодні ви, Михайле Петровичу, без мене потрудіться. Не прийду. Не забудьте телеграми до Москви. Воркута вимагає лісу — пам'ятайте! У Кожві кооперативи слинять. Скажіть: не вирівняються — не минути розмови. Там також звіти з Покчі… Розгляньте і полагодьте негайно… — Телефонував і телефонував, переглянув побіжно папери на місці, дещо підписав, дещо перекреслив. А який у нього сьогодні оксамитний голос, що це з нашим майором, женитись чи що збирається.

А опісля сів у машину і наказав:

— Риць! За шість годин маємо бути у Котласі!

— Єсть, товариш майор! — відповів шофер Гриць, що його Мороз зве Рицьом.

— Маєш досить пального?

— Єсть, товариш майор — в порядку!

— Коти! — кинув Мороз, а сам загорнувся в кожух. Інші два білі, нові, чисті кожухи лежали біля нього. Машина рушила і пішла, дорога добра, лише місцями завалена свіжим снігом. Весна все те поволі м'ягчить, підбирає. Машина тне і тне простір, з-під коліс хлеще мокрим снігом.

Іван думав поспати трохи, та сон не йде. В ньому повно теплого туману, губи весь час кривляться в усмішку, робиться тепло, розгорнув кожуха.

І все таки задрімав. Прокинувся і запитав:

— Риць! Як там ще?

— Ще сто двадцять, товаришу майор!

— Бери сімдесять!

— Не піде, товаришу майор. Ще лід місцями.

— Ах, чорт! — вирвалось у Мороза, боїться спізнитись, тут потяги не звикли ходити точка в точку, та хто його зна. На цей раз візьме та й прийде якраз точно. Чи не стоїть часом годинник. Підносить руку і слухає. Все в порядку!

На двохсотому кілометрі Риць враз зупиняється.

— Е, е! А то ж що там? — метушиться Мороз.

— Машина мусить прохолонути, товаришу майор! І закусити б гаразд!

— Ну, Рицю! Ти, братику, зовсім того. Закусюй та не барись. Візьми там ковбасу.

— А ви, товаришу майор?

— Жери і мовчи! — Іван вилазить з машини, це все ще його володіння, оглядає дорогу, тайгу. Там он буда стоїть, видно вартівня, з буди дві кривоногі постаті в зирянських шкуратяних одягах, вилізло.

— Ей, там! Як ще далеко до Котласу? — гукає Мороз. Навіщо він це робить — сам гаразд не знає. Все одно ті опудала ледве чи його вдовольнять.

— Дальоко! — співає одна постать і розмахує рукою на захід.

— Що тут робиш? — питає знов Мороз.

— Охраняю, — чує скигливу відповідь. Іван і без того зна, кого той охраняє. Людей ловить.

— Ей, там Рицю! — гукає Мороз. — Ми тут чого доброго ще заснемо! — Риць і сам квапиться, він засвітив ліхтарі, мотор горить, машина реве в таєжній тиші.

— Не заснемо, товаришу майор! Встигнемо!

Вони встигли, потяг ще не прийшов, начальник станції заявив, що скорше, ніж за дві години тридцять хвилин не ждати потягу, десь там ріки розлились, мости розвалились. Мороз лається. Ніч. Темно. Вогко, їхати одразу назад нема й мови. Мороз телефонує до гостиниці «Комсомол», там його знайома Ганна з України, та сама, що свого часу поїла його молочком. Замовляє дві кімнати і вечерю на четверо. І пару пляшок кримського.

Час тягнеться до огиди довго, особливо тут, на так званій, станції — закуреній, запльованій, де повно кожухів, фуфайок, де все лежить покотом на помості і над всім чад диму з потом. Мороз із своїм Рицем міг би їхати до гостинниці, але ні. Вони рішають пересидіти у своїй «Ем-ці» — чим чорт не жартує! А що як вони візьмуть і приїдуть скоріше. Кілька разів Мороз виходив і все питав начальника станції чи вже скоро. Той казав:

— Єдіт!

— А коли тут буде? — питає Мороз. Начальник позіхає, плющить сонні очі.

— Нєзвєсно! Мости! — розводить руками. Мороз іде на своє місце і згодом посилає Риця. Риць відходить, довго бариться, вертається.

— То вам така скотина, що від неї чорта довідаєшся, — каже Риць. — Послав мене до… — і вилаявся. Іван встає, розпинає кожуха, виставляє на вид свої ордени, твердо ступає до будки начальника. Той спить, сидячи перед чавункою.

— Ей! Начальник! — кричить Мороз і хапає того за комір. Начальник зривається, відкриває рота, хоче лайнути, але бачить ознаки і його язик німіє.

— Коли потяг буде? — питає Мороз.

— Товаришу майор! Не можу сказати. Мости! — бурмоче той з відчаєм.

— Ти знаєш, з ким маєш діло? — питає Мороз.

— Не могу знать, товариш майор! — лепече начальник.

— Я Мороз! — падає слово. Начальник зривається, ніби його зірвано бомбою, біжить до телефону і кричить в рурку:

— Я мушу знати! Що? Не знаєте? Врахуйте вашу особисту відповідальність! — Через хвилину начальник рапортує Морозові на витяжку:

— Товариш майор! Надіємось за годину потяг буде тут!

— Дияволи! — виривається в Мороза, і він відходить, не йде вже до машини, а тут же крутиться, ходить по пероні, курить цигарку за цигаркою, над ним смоляно-чорний простір, геть там далі світиться електричний ліхтар, водянистим світлом ятряться малі, заґратовані віконечка станційного бараку, із заходу подихає холодним, вогким вітром. Що десять хвилин Мороз зиркає на годинник, йому вже не терпиться, він готовий бігти назустріч тому проклятому потягу.

І нарешті минула обіцяна година, а потяга нема. Але перон уже залюднився, все, що валялося в почекальні, вилізло звідти і товпиться тут під вітром. Прибіг і Риць, вийшов начальник з ліхтарнею, вийшли якісь люди в фуфайках, витягли наладовану пакунками двоколку. Потяг іде на Вятку і зупиняється тут лиш на короткий час.

Мороз закурює цигарку і витягається. Його зір скерований в густу темінь, куди тікають рейки і звідки назустріч несеться хвилями шум хвої. Ось-ось вирветься звідти машина, вже чути її різючий свист, що разом з вітром і шумом сосон летить здалека, ще кілька хвилин і в темноті з'являються дві ясні точки, що мигають десь там на дні темряви, то зникають, то знов появляються і з кожним ментом ростуть і наближаються, ніби двоє огненних очей. Іван кидає на бік цигарку, робить кілька кроків вперед, і ось раптово з тьми виривається велетенська тінь, що пробігає своїми звенами перед очима Мороза і вмить сердито зупиняється.

Свистала пара, тремтів весь перон, бігли з ліхтариками темні постаті, хтось викрикнув протяжливо:

— Котлааас! Пересядка на Усть-Вимск! — Забрязкали металеві речі, туди й назад рванулись подорожні.

Мороз нервово й напружено ловить поглядом усі двері, всі вікна, розпихає натовп і раз-у-раз викрикує:

— Мар'яна! Мар'яна!

Він рветься сам не знає куди, він метушливо нетерпеливиться, він, здавалось, боявся, що вони не прибули, що їх нема, але враз до нього долітає голос:

— Я тут, Іване! — Десь зовсім зблизька, на досяг руки, від чого він весь здригається, кидається сліпо й дико в гущу людей, і ось перед ним закутана постать, що намагається вирватись з вузьких, темних дверей вагону.

— Мар'яно! — виривається у нього.

— Вірочко, ми тут! — чути знайомий, м'який голос, і Мороз підхоплює із східців закутану, високу, тонку, легку, зовсім незнайому постать і швидко несе її вбік. І несподівано він чує на своїй шиї міцні обійми, і у нього виривається якийсь дикий рев.

— Ми тут, таточку! Ми тут! — чує він біля свого вуха і як доказ цього його щоки, уста, очі відчувають ніжні, теплі дотики чогось дуже близького й рідного.

Майже на руках доніс він свою дочку до авта, не оглядався, ні на кого не чекав, майже тікав від усіх, ніби боячись, що її хтось від нього відніме. Уже біля авта швидко обняв Мар'яну і одразу одвернувся. Рясні, нагальні, мов дикі гірські струми, сльози засипали його обличчя, і він боявся лише одного: щоб їх бачили сторонні люди.

— Ну, як? Ну, як? — швидко питав він, не чекав відповіді, метушився, виривав з рук Риця валізи. — Так ось, Рицю — до «Комсомолу». Мар'яно й Вірочко, сюди! Речі там. Ні, ні! сюди! Ах, яка ти вже велика! Як їхалось? А ми тут чекаємо биті три години… — Говорить швидко, розгублено…

— Ах, знаєш! У вас тут їзда, скажу тобі… У нас не гаразд, а тут просто жах. До Каноші ще сяк-так… З перервами, але їхали… Та коли пересіли! Ох же скажу тобі! Заноси, мости, зарви… — говорила Мар'яна в авті, але в її голосі звучав тріюмф, щастя.

Машина тим часом рушила і побігла темними, порожніми вуличками та завулками з малими, окремими будиночками. Хвилин за п'ять вона зупиняється перед малим дерев'яним будинком, що ледве маячів в темноті і що з нього виривалось на зовні трохи світла.

— Ось тут і заночуємо! — викрикнув Мороз тріумфально. Всі висідають, Мороз бере під руку свою Вірочку, Мар'яна несе клунки, Риць валізи. У вузьких сінях їх зустріла молода, повновида дівка в фуфайці.

— Здорова, Ганно! Як живеш? — радісно говорить Мороз.

— Спасибі! Гаразд! — сміється на весь рот Ганна.

— Все готово? — питає Мороз, аби щось сказати.

— О, готово! Прошу за мною! — і Ганна веде гостей вузькими, чистими, дерев'яними сходами на перший поверх.

Усі опинились у невеликій, теплій, небіленій кімнаті, посередині стіл накритий, по боках двоє ліжок.

— Ну, Рицю! — каже Мороз. — Ти, браток, маєш вільне до шостої ранку. Спиш тут же в готелі, вечерю дістанеш унизу!

— Єсть, товариш майор! — відповів Риць і вийшов.

І от Морози самі. Іван, Мар'яна, Віра. Аж чудно! Їм не віриться. Хвилинку дивляться одно на одного і, здається, кожне питає себе, чи це, бува, не сон. Не знаходять слів. Мар'яна втомлена, аж чорна, волосся її розпатлане, немита, занедбана, але вона вся облита сяйвом щастя. Вірочка бліда, а її великі карі очі так і горять. А Іван? Де дівся страшний майор НКВД Мороз, що перед ним тремтить весь цей край? Що з ним сталося? Його немає. Він весь хвилюється. Щоб затерти свій настрій, швидко роздягається, помагає роздягатися Вірі й Мар'яні. Всі обнімаються і так хвилину стоять у трійку, непорушно. Мар'яна не видержує перша, виривається і заходиться плачем. Іван мовчки горне її до себе, Вірочка зніяковіла.

— А дивіться! Мамо! Дивись! — гукає Вірочка і показує на стіл. На столі печеня, чай, вино.

— Так! Так! Їмо! Ну, мамо, годі! — говорить швидко Іван.

— А я така голодна! — каже Вірочка.

— Добре. Сідаємо! Наперед помиємось трохи, — промовила Мар'яна. — Де тут убиральня?

— Тату, алеж ти далеко живеш! — викрикує Вірочка. Іван горне її до себе, але боїться зробити їй боляче, так давно не мав в руках чогось такого хрусткого.

— Ах, ти, ах ти! А виросла! — і враз пригадав матір свою, така вона подібна до баби, і та подібність так яскраво виступила, Івана це зворушує і він ще і ще горне до себе свою дочку.

— А ти такий великий, — казала Віра.

— Та й ти велика, дивись, дівка, а дванадцять років…

— Не дванадцять, а дванадцять з половиною, — поправляє батька Віра.

— О, вибач! — каже Іван і звертається до всіх: — Але їсти! Час їсти!

— Ось лиш помиємось, — каже Мар'яна.

І всі миються, але їм здається, що вони священнодіють, Вірочка ані на хвилину не може відірватися від батька.

— А знаєш, що я тобі привезла? — казала вона, коли сіли до столу. — Мамо, не кажи!

— Ну, — дивується батько. — Та я ж умру з цікавости, — говорить Іван і розкладає для всіх шинку, сир…

— Я тобі привезла… — починає Вірочка і одразу перебиває себе: — Ні, ні! Не скажу! Потерпи!

— Ні, Вірусю! — каже Іван. — Ти мусиш сказати.

— Не скажу, не скажу! — викрикує Віра.

— Та ти ж знаєш, який я нетерпеливий, — скаржиться батько і накладає дочці цілу тарілку макаронів з котлеткою. Вірочка протестує, вона не з'їсть стільки, а батько каже: — А от, Вірочко, з'їж оце то й від мене щось дістанеш.

— А! — вирвалось у Вірочки і очі її загорілись.

— Е, ні! Наперед треба з'їсти! Ну, Мар'яно? Та як же ж?

— Ах, я така змучена. Від самої Москви не спала, — говорить Мар'яна.

— Тату! Я вже їм, — перебила їх Вірочка.

— Чудово! Прекрасно! — захоплюється батько. Він налив вина собі й Мар'яні. — Ось випий, женулько, і дістанеш смак, — говорить Іван. Обоє підносять чарки, їх очі зустрілися, уста посміхнулися, яскрава, велика і трагічна мисль пройшла в їх погляді, дзенькнуло скло, і вони випили. Мар'яна лише до половини.

— Я знаю, що мені не можна пити вина, — казала Вірочка.

— Зате ти можеш пити шоколяду, — відповів Іван, простягнув руку до столика біля ліжка, де лежав пакуночок, взяв його і розгорнув. Шоколяда, дорогі цукерки, мигдалеві горіхи, фіги.

— Тату! — викрикнула Вірочка. — Невже це для мене? Мамо! — показала на ласощі.

— О, ні! Це не тобі! Це Рицеві, — каже Іван.

— Ах, тату! — вирвалось у Вірочки, вона схопила батькову руку і поцілувала її.

— А ти що? — сказав Іван і почервонів.

— А чи повіриш — після революції, вперше бачу фіґи, — каже Мар'яна. Але Вірочка нічого й нікого не слухає, вона вже не може всидіти, їй хочеться зірватися і показати, що вона привезла батькові.

— Знаєш що, Віро, — каже Іван. — Я знаю, що ти привезла щось дуже гарне, і я дуже нетерпеливий побачити, але ми ще не дома, а ти мусиш їсти.

— То ми ще не дома? — питала Віра.

— О, ще далеко не дома. Дома будемо аж завтра увечорі. Нам ще треба зробити триста десять кілометрів дороги.

— Так, як до Києва? — вирвалось у Віри, і вона мала на увазі віддаль Києва від Канева.

— Навіть далі, — каже Іван.

— Це вже Сибір? — питає Віра.

— О! Так і видно, що ти не вчилася у нашого Афіноґена Васильовича. Сибір там далі, за Уралом.

— Я знаю, я знаю! — казала швидко Віра. — Це Печорський край! Правда? Я вже вчила. Повноводна ріка, багата рибою. Довжина 1789 кілометрів. Її припливи…

— Ну, добре, добре. Знаєш. П'ять, — говорить Іван.

— Я знаю і географію, і фізику… І багато віршів… І політграмоту… І… І… співати. Я співаю вже арії! — промовила Вірочка засоромлено.

— Ну ж і розхвалилася, — зауважує Мар'яна.

— Мамо. Хіба ж неправда?

— Правда, правда, але не гаразд так хвалитися, — каже Мар'яна.

— Татові? — дивується Віра.

— Ясно — мені можна і вже горю з цікавости тебе послухати, — говорить Іван.

— А є тут піяніно? — питає швидко Вірочка.

— Нічого. Дістанемо і піяніно, — каже Іван.

— Я вже, — почала Віра і нагло урвала. — Мама не любить, що я хвалюся, але ти, тату, сам побачиш, що я дещо вже потраплю. Ось тільки закінчу десятирічку і одразу вступаю до Інституту Лисенка. Сам дядько Андрій каже, що я мушу вчитися співу, а Логвиненко мені сказала: Віро. Як будеш добре вчитися, з тебе може вийти співачка. Я сказала їй, що буду вчитися і що я хочу до опери.

— Го-го-го! — заговорила Мар'яна. Віра засовалась на стільці, схилила на бік голову, прищулила очі і питає:

— Мамо? А хто то казав, що мене чекає опера? Не сам, скажеш, Ревуцький часом? — Мар'яна підняла голову.

— Знаєш, дитино, ніколи не слід бути зарозумілою, ти це добре знаєш і завжди повторяєш ту саму хибу.

— Я хвалюсь не тобі, а татові, а тато мене добре розуміє. Я так довго не бачилась з татом і мушу йому все сказати. І я не хвалюсь, а кажу правду, — вимовила поволі і резонно Віра.

Іван сяє, очі його залиті сміхом, щоки відсвіжіли, він весь радість і щастя. Вірочка і це помітила:

— А ти, тату, добре виглядаєш. Що ж ти, мамо, казала, що тато вже старий? То ж він молодий і такий гарний! Тату! Невже це ти? — і зірвалась з місця, і кинулась на шию батькові, і обняла його палко своїми тонкими руками, і все наново і наново цілувала його. — Ой, тату! Коли б ти знав! Коли б ти знав! — повторювала вона одно й те саме. А Іван, як сидів випроставшись, враз закусив уста і закам'янів зовсім. Але сила його нутра сильніша його зовнішности. Вірочка першою це відчула і враз урвала свій щебет. Глибока, згущена, насичена силою любови, тиша запанувала в просторі і покрила собою всі слова. Відчувалось, що тут, ніби дим в накуреній кімнаті, плаває жагуче почуття щастя, що входило до грудей, до серця, до душі і що все те гріє, хвилює, потрясає. Іван перший виринув з того заціпеніння і нерівним, тремтливим голосом проговорив:

— Ну, мої дорогі! Добре! Ви втомлені! Значить спати! Завтра вже о п'ятій вас зірву, а тепер ось, — і він глянув на годинник, — друга.

Віра з болем відривалась від батька, що лишив їх з мамою тут, а сам пішов десь до іншої кімнати.

— Тату! Але ти… Але ти… Ти тут будеш?

Іван пробує засміятись, але не виходить і каже лише:

— Тут. Ясно тут, Вірочко. А ви спіть! — Поцілував обох і вийшов.

Мало було спання, ось тільки вляглися, і тільки задрімали, і вже стукають. Іван. І вже одягнений. І зовсім свіжий. І сміється.

— Ну, ну, лінюхи — вставайте! І так не додержав слова: казав, збуджу о п'ятій, а ось уже пів сьомої. Риць уже чекає, — каже Іван і одразу помагає обом одягатися, сам носить чай, виносить валізи. Усі квапляться, машина вже на газі, Риць вітає гостей. Починається боротьба за місця, Вірочка конче хоче сидіти з батьком спереду, а її хочуть посадити ззаду і з матір'ю.

— Мамо! Я з тобою стільки наїхалася…

— Ні, Віро. Ви там з мамою ще заснете, а потім ми вже пересядемо, — каже Іван. Умостив їх як слід.

— Машину веду я! — каже до Риця. Той лиш посміхнувся і промовив:

— Єсть, товариш майор!

Іван міцно засів за руль і обережно пустив газ. Машина звільна рушила. На вулиці ще темно і порожньо, вітер шарпає деревами, і чорні північно-західні хмари сунули в напрямку середнього Уралу. Незабаром виїхали на рівну, довгу, пустинну дорогу, спереду далеко маячіла тайга, місцями снігові кучугури, льодові заливи. Іван цупко, ніби він міг вирватись, тримав свій руль, напружено вдивлявся перед себе, Риць одним оком позирав на нього, в душі посміхався, хотів змінити свого майора, довший час не відважувався і аж коли той зовсім розіпнув комір свого мундира та коли на саму потилицю збив свою пільотку, лиш тоді Риць наважився:

— Товаришу майор! Чи не дозволили б мені руль? — Іван глянув назад, побачив, що Мар'яна з Вірочкою вже сплять і відповів:

— Ні! Веду я! — Машина котиться далі. Напружено й рівно.

Зупинились аж в Усть-Вимську. Мар'яна з Вірочкою прокинулись. Вірочка почала домагатись «пересісти». Іван зайшов на пошту і довго там телефонував. Коли вернувся, його пасажири смашно снідали. Годинник показував біля дванадцятої.

— Що? Так пізно? — викрикнув Іван. — То я так їхав?

— Сорок, — зазначує Риць.

— Сідай і бери шістдесят! — каже Іван, а сам сідає коло Вірочки, яка сяє від щастя. Мар'яна сідає біля Риця і так до самого Чіб'ю.

Була густа, вітряна і холодна ніч, коли під'їжджали до будинку Мороза. Передні вікна світилися, біля входу стояли два вохристи. І коли авто зупинилося та коли вохристи стали на струнко, Вірочка, що весь час безнастанно гомоніла з батьком, враз ніби заніміла.

— То ми?.. То… сюди? — вирвалось у неї щиро й безпосередньо. Іван нічого їй не відповів, був поважний, відповів вохристам привітанням, взяв Вірочку за руку, і вони пішли по сходах угору. Їм назустріч вийшли різні люди, яких Вірочка не знає. З деякими тато й мама палко вітаються. Високі сходи, великі двері, блискучі клямки, багато світла. Вірочка зовсім приголомшена, не знає, що їй тут робити і коли б не «тато», що стояв також тут та давав якісь розпорядження, вона ніколи б не повірила, що вони попали «додому».

А тато зробив своє і повів Вірочку ще далі вгору по застелених килимом сходах, коридором, повним тепла і світла, і нарешті зайшли до невеличкої кімнати з ліжком, шафою, столом, двома стільцями.

— Це, Вірочко, твоя хата, — каже Іван.

— Моя? — вирвалось з неї.

— Розуміється — твоя, — каже батько.

— А де ж буде мама?

— Для мами також щось знайдемо.

— Боже! — каже Вірочка. — А ми ж у дядька Петра жили всі в одній.

Але її здивування не вгавало. Побувала у ванній, такій, якої ще так само ніколи не бачила. Її тут помили, дали нову білизну, весь новий одяг. Іван був вдячний Наталці, що та все передбачила. Мар'яна так само дивувалась, але спокійно і коротко. Її так само обернули в «ангола чистоти» — коли взяти таку подорож, п'ять день без перерви, і те спання, і той бруд.

— Як на світ народилась, — сказала вона.

А далі вже їдальня — широкий, повний стіл, Наталка за господиню, і тарелі, і світла, і знов вино в чарах. Вірочка сидить і ніяк не може опам'ятатися, все така поважна і така здивована. Іван накладає їй то те, то інше, без перерви нею займається, наливає всім чарки, Наталка уривками гомонить:

— А я їх чекаю, а я чекаю… І все думала: а що як не приїхали, як спізнилися, то ж тут такі ті потяги, та й наші могли не прийти вчасно. І враз телефон… Я вся зблідла, серце б'ється… Ну, а як там?. Боже! Стільки часу. Чи стоїть все на місці? Як там наша Ліплява? А Канів? А Дніпро? І батьки ваші? Зостались самі. Афіноген, кажуть, помер…

— Ну, досить, досить, — каже Іван і підносить чарку. Усі підносять свої…

— Ну, Іване, тепер і ти пан! — каже Наталка, і в її голосі чути лукавство.

— Добре, добре, — каже він. І за винятком Вірочки, всі випили. Опісля всі гомоніли. Торкались усього, перейшли до Вірочки:

— Вилита баба, — казала Наталка. Вірочка спустила очі додолу. — Пам'ятаю, — продовжує Наталка, — як тітка до нас приходила, у довгому, жовтому кожусі в очіпку, завжди давала мені копійку «на соняшники». Тітка Морозиха! А яка була міцна! Бувало каже моєму батькові: Микито! Коли будеш вічно сидіти при гною, сам станеш гноєм, чому не посилаєш дітей до школи? А батько їй казав: для мене пара коней дорожчі, ніж усі твої школи. Ех, каже, микитяна у тебе голова. Були ми іншого роду: мій батько і ваша мати були тільки по батькові рідні… А знаєш, Іване, хто добив мого батька? Хведько Зінченків. А думаєш де він? Тут, у нас. Був на суднобудівництві, тепер у бригаді нафтовиків.

— Це котрий? — питає Іван.

— Чорнявий такий, з вибитим оком, — говорить Наталка. Стратив око, коли його «кололи». Каже, тримали його сім діб без сну, але він заснув настоячки, карнач ткнув пальцем в око, і воно витекло…

Вірочка враз підняла голову, глянула на Наталку, на батька, на матір. Наталка схаменулася і швидко затараторила:

— Як добре, що ви приїхали, ми тут стільки начекалися, а тут воно не так вже й погано, треба лише звикнути, а людина, що тобі лоза, де не посадиш, — там і виросте.

Іван ще налив, ще раз випили. Опісля Іван запропонував відпочинок. Мар'яна зовсім втомлена. Її переймає під свою опіку Наталка, а Вірочку бере за руку батько, і вони ідуть до її кімнати. По дорозі питає її:

— Ну, і що ж ти мені таке привезла, Вірочко? — Вірочка враз пригадала, вирвалась з руки і побігла за матір'ю. Через хвилинку вона вернулась, схопила батька за руку, і вже коли були в її кімнаті, дуже соромливо, подала батькові зшиток. Іван розгорнув зшиток. Квітка. Суха квітка. Незабудька. Пришита до листа паперу ниткою. Під квіткою напис: «Татові моєму, в день його ім'янин». І дата. Іван перегорнув ще листочок. Знов квітка, знов незабудька і знов підпис, і знов дата. Третій листочок, четвертий… Іван закриває зшиток, бере на руки Вірочку і несе її з кутка в куток, ніби маленьку. І відчуває, що в його очах стоїть пекуча рідина, і йому від цього добре, і він цілує дочку свою і каже їй:

— Донечко моя! — І його мова зовсім, зовсім змінилася. Опісля він поміг Вірочці роздягнутися, положив її в ліжечко, довго ще сидів біля неї. Вони вже спокійно розмовляли про спів, про Київ, про Віроччину школу. А потім Вірочка почала дрімати, і Іван тихо, майже на пальцях залишив її кімнату. По дорозі непомітно він бере подарований йому дочкою зшиток.

XII

Спала Вірочка, і довго, і міцно, і тепло, і погода їй сприяла, за вікном бушувала метелиця, вергало мокрим снігом, було темно, аж чорно, небо все замазане чорною гущею. Вірочка прокинулась і чекала, поки прийде тато. Першою її думкою був він, тато, і ще ніколи, ніколи не почувала себе такою щасливою, коли певно знала, що все це не сон, а дійсність, що її тато дійсно є, що він тут зовсім близько і вона ось зараз його побачить.

Але тато не прийшов, прийшла мама.

— А де тато? — вирвалось у Вірочки, як тільки побачила матір. І здивувалася, що мама так змінилася, така свіжа, така гарна і має так гарно зібране волосся.

— Тато пішов на роботу, — каже мати.

— Так рано? — дивується Вірочка.

— Вже не рано — десята година.

— Десята? — каже Вірочка і потягається. — А я так гарно спала, так гарно! А тато такий… Ах, мамо! Який у нас гарний тато! Чи любиш ти нашого тата? — захоплено говорить Віра і насторожено чекає відповіді.

— Певно, що люблю, як можна так питати? А ти не надто йому докучай, у нього тут дуже багато роботи.

— Ну, мамусю… Коли ж я не можу! Я ж так його люблю! Ти ж мене зрозумій…

— Я розумію. Певно. Але ти розумна дівчина і сама мусиш це також розуміти. А тепер вставай!

Віра вставала, у неї тут усе під рукою, миється, чеше свою довгу косу, одягається. Вона вже трохи звикла з кімнатою, з усім новим, у неї добрий настрій, очі горять, хоче бути гарною, щоб подобатись своєму татові, йде вниз, знаходить їдальню, а там чай, і масло, і булка свіжа, і варені яйця, і Наталка у чистому хвартушку, і тепло скрізь, лише скрізь світяться лямпи, бо надворі все ще тьма-тьменна.

По сніданку Віра біжить. Вона не може сидіти. До залі, до бібліотеки. Все її дивує, всім цікавиться. Такі великі портрети, так багато книг. А який великий, тяжкий і блискучий стіл. І з каменю. Віра ще ніколи не бачила столів з каменю. Вона не може досить налюбуватися, хоче когось про те і інше спитати і соромиться питати, як же, мовляв, вона з Києва і така недотепна, що нічого не знає.

І яка шкода, що надворі така бридка погода, а то вона пішла б надвір і там усе оглянула б. А так лишень дивиться з вікна просторої маминої кімнати і не надивиться. А які широкі вікна з потрійними рамами. Таких вікон Віра також ще не бачила, а це тому, бо тут морози великі. У Києві вже коли проліски продавали, а тут усе ще зима. За вікном видно ріку в сірому тумані, а там далі ліс.

— А навіщо татові так багато кімнат? — питає Віра матір, а та не знає що відповідати.

— У нього, каже, певні обов'язки… Він тут начальником.

— Умгу! Розумію. А чи тут усі так живуть? — знов питає Віра, але мати не відповідає, лише швидко говорить:

— От скоро і батько приїде, а ти все ще не одягнена як слід.

— Але ж я одягнена, — борониться Віра, одразу біжить до своєї кімнати і чепуриться завзято.

Дійсно скоро на великій машині приїхав батько, він весь заляпаний, на ньому тяжкий із шкури одяг, на ногах тяжкі з високими халявами чоботи. Віра, як лише почула, стрімголов біжить вниз по сходах і попадає просто йому в обійми, а потім обоє невідомо чого регочуть і йдуть швидко по сходах угору, батько веде її кудись не туди, де її кімната, а до інших дверей. Тут батько постукав. З-за дверей почувся голос — увійдіть. І вони обоє входять. Вірочка бачить довгого, сивого діда в фуфайці, що сидить у фотелі з витягнутими ногами.

— Федоре Федоровичу! Дозвольте вам представити! Моя дочка Віра! — говорить гордо Іван.

А дід підносить поволі голову в окулярах і урочистим голосом каже:

— А! Дуже мені приємно! Звідки? 3 Києва?

— 3 Києва, — відповідає Віра, і вся червоніє.

— Так. З Києва, — стверджує батько.

— Учишся? — питає дід.

— Так. У п'ятій клясі, — відповідає поважно Віра.

— Це прекрасно. Це прекрасно! Це ви, значить, учора і приїхали?

— Так, — відповідає Іван. — А сьогодні, Федоре Федоровичу, ми разом обідаємо, і ось прийшли вас просити йти з нами вниз.

— 3 приємністю, — каже дід. — З великою приємністю! — і бере Вірочку за руку, якось так дивно тримає її, ніби боїться, що вона йому вилетить і розіб'ється. — Я зараз зійду, — каже дід. — Ось тільки приведу себе до порядку…

Батько і дочка тим часом мчать до ванної, батько швидко миє руки і обличчя, дочка стоїть біля нього і подає йому мило, рушник, а потім вони знов кудись мчать коридором, і коли там накривають стіл, вони зникають в бібліотеці. Віра хвалиться, що вона вже тут була, питає які батько має книжки, чи є тут і українські. Батько відповідає, що українських майже нема, але вони випишуть і українські з Києва. Вірочка читає напам'ять кілька віршів, батькові вони дуже подобаються, але їм ось перебивають, бо входить мати і кличе до їдальні. Вірочка ще нашвидку оповідає, що вона дуже здивувалася, коли рано прокинулась, а тато вже був на роботі.

— Ти завжди мусиш так рано вставати? — питає вона схвильовано.

— Так. Робота починається о сьомій, і я мушу бути там першим, — каже поважно батько.

— А коли ж ти виспишся? — питає вона і дивиться батькові в вічі.

— О, висплюся! Інколи в авті, або в літаку.

— В літаку? — перебиває Віра.

— Розуміється, — каже батько.

— Ах! А я б боялася. Я ще не летіла.

— А хочеш?

— Я б… Я не знаю… Я б хотіла.

— Хочеш — полетимо. Завтра, — каже батько вже на порозі їдальні.

— Іване, — говорить мати з докором.

— Чому? Літаком дуже добре. І зовсім безпечно… І швидко. Мені якраз завтра треба летіти на Воркуту.

— Мамо? — питально каже Віра, по її очах видно, що їй дуже хотілося б летіти з батьком.

— Я б вам не радила. Дивись, яка погода…

— А! Погода. У нас тут погода щодня міняється. Побачиш, яке завтра буде сонце…

Увійшов граф і радісно привітався з Мар'яною.

— А! Пам'ятаю, пам'ятаю, — казав він схвильовано. — Як же там наш прекрасний доктор? — запитав він і заняв місце напроти Івана. Мар'яна сиділа ліворуч від Івана, Вірочка праворуч. Наталка знов була за господиню і мала місце біля Віри.

— Нічого, — відповідає Мар'яна графові. — Батько вже старий, але все ще лікує.

— Так. У наш час людина не сміє відпочивати…

Іван розливає горілку, наливає всім, обминаючи тільки Вірочку. Таку виняткову нагоду не можна без чарки зустрінути, пригадується всім хутір і покійний батько. Іван підносить свою стопку:

— Так, за щастя! — каже він і випиває. Всі випивають також. Старий граф випив свою чарку і пригадав весілля в Каневі.

— Пригадалось чомусь, — каже. — І здається, що ми зустрілись зовсім на іншій плянеті. А чи знаєте, коли я востаннє сидів за ось таким столом? Сам не пригадую… І Бог з ним. Радію, що ось і ви нарешті зійшлися… І хто зна, хто… — хотів, видно, ще щось мудре додати, але урвав мову. Їли по-українськи, готувала Наталка, всього досить, навіть вареників і навіть із сиром. Мар'яна розійшлася і мова її звучала без перерви — про Канів, про Київ, про свою подорож. Вірочка лише з батьком. Час не біг, а гнався.

По обіді Іван, на жаль, мусить відійти. Віра проводить його до самої машини, ніжні, взаємні поцілунки, він сідає в авто, вона, мов на крилах, летить все вище і вище по сходах і махає навздогін машині. У будинку рух, на кухні урочистий брязкіт посуду, Мар'яна святочно переглядає Іванове майно, Наталка надхнено сортує білизну, граф вдоволено подався до свого приміщення до купи книг. Він весь час з ними, мов голуб, воркує.

Між іншим він старанно кокетує з брошурою «Марксо-Ленінська наука — основа наукового передбачення» якогось професора на ім'я Боярський. «Наука створена ними, досліджує не лише минуле і сучасне, але й майбутнє», — мудро говорить Боярський. «Створене Марксом і Енґельсом і розвинене Леніном та Сталіном світосприймання — діялектичний і історичний матеріялізм, служить основою передбачення» — не вмовкає Боярський. «Протилежно до метафізики, що розглядає світ, як вияв нерухомости і незмінности, протилежно до плиткої буржуазної ідеї еволюції, як зменшення, збільшення і повторення, марксо-ленінське вчення розглядає світ, як вияв безупинного руху і видозмін, безупинного оновлення». А якже! А якже! — воркує граф. — одразу так і видно… Передбачення. І голод… І Зінов'єв, і Троцький… Пророки. Але нащо він те пише? Такий словесний потоп? Той гомеричний відчай! У нього напевно і жінка, і двоє дітей, і кімнатка три кубометри жилплощі. Кожна тваринка на плянеті хоче жити, а тут же робили революцію, перевертали тристалітню династію, загнали в землю двадцять мільйонів… І як же не писати і не кидати слова подібні на полову. «Все життя філософа, — казав Сократ, — є довгою і мелянхолійною підготовкою до смерти». Це було в часи Сократа. У часи Сталіна «все життя філософа є боротьба з смертю»… Відпихання її ногою, язиком, плювання їй в обличчя.

Граф залюбки, мов би він п'є добре, старе, бургундське вино, цитує мудрість філософії цієї великої епохи, разом із самим найбільшим, що прорік: «Кожне явище має свій від'ємний і свій додатній боки, своє минуле і своє майбутнє», що друкують, як мото, всі академіки жирним шрифтом.

З коридору доноситься дитяче щебетання, що нагадує весну, або крик пташки, що вирвалась на свободу. Це Віра. Вона вже почуває себе тут, як дома, вона не ходить, а бігає, не говорить, а співає. І не може набігатись, і не може наспіватися.

Цього літа населення Морозового царства зросло до двохсот п'ятидесяти тисяч людських душ. Повна ліквідація троцкистсько-зінов'євського бльоку, ліквідація України, ліквідація інших «самостійних» республік, ліквідація революційного активу, ліквідація залишків релігійних культів, початок ліквідації бухаринсько-риковського ухилу… Яка безодня робсили! І не лише для Ухт-Печорського басейну, а для цілого сходу, півночі, всього Сибіру. Ведуться соцзмагання за освоєння білих плям льодової півночі. Посуваються за полярний круг, на край континенту, до устя Двини, Печори, Обі, Єнісею, Лени, Індігірки, Колими, на півострови Кольський, Таймирський, Чукотський, на Сахалін, на недоступні терени Красноярська, до безмежних просторів Якутії, на прокладання залізниць крізь тайгу, на канали пустинного Казахстану, на Кузнєцк, на сотні золотокопалень, на все нові й нові деревозаготівлі неосяжної тайги.

Ухт-Печорськ, виявилось, далеко відстав від інших, йому подібних, територій. Мороз знає, що всі інші табори орудують мільйонами робсили і він також знає, що інші роблаги давно вже вбрались у повну параду колючих дротів, а тільки він не може відважитись на такий подвиг.

— Ти що, Іване Григоровичу, — казали йому в Москві, — французьку республіку розвів у себе?

— А ви що думали? У мене Луб'янка?

— У нас за таку мораль можуть почесати!

— Не страшно! Чесані. Може прикажете подавати на звільнення?

— Ха-ха-ха! — засміявся Муратов. — Звільнення!

З Морозом ще так не розмовляли — увага! Хіба брязнути дверима? А Вірочка? Ні, ще не час. І не слід сваритися з ЦК партії. Не він, то інші… І прийдуть, і зроблять. Починає подумувати, як би і своє царство обернути знов у табір. І пішло: спільні бараки, культпропи, ударні злети, червоні полотнища, вожді, гасла, генеральні лінії. І все це за дротами, під вохрою, собаками, вежами. І лише на судобудівництві залишились старі порядки і то хто зна, як надовго.

І коли спочатку Мороз мав ілюзії, що йому пощастить добитись розв'язки проклятого питання «тьми рабства», то тепер прийшов до переконання, що це лежить тут у самій природі.

— казав колись старий Гіляровський. Дарма. Ніякі режими тут не внесуть зміни. З величезною нехіттю вертався Мороз назад до каторги. Кричав, аж тріскали у вухах барабанні плівки, карав вохрівців, за нелюдське поводження, задихався від бруду і браку повітря в бараках, воював з мільярдами вошви, безнадійно боровся з голодом, що, мов стоголовий гад, все наново й наново оживав, скільки б голів йому не відтинати. Усе тут вимагало рабства — Москва, ГУЛАГ, вохра і навіть самі «заключонниє». Бо ж ті доноси, що сипались на Мороза за його «ліберальнічаньє», «міндальнічаньє» сипались якраз від них. Бо ж ті, так звані, ідеї, що ними просякнуте все повітря, у більшості походять також від них. Люди, що вічно домагаються справедливости, обов'язково потраплять у рабство. Від рабства позбавлені лиш ті, у яких справедливість творить частину їх природи. Справедливість годі купити ударом кулака, або бунтом… А вже найменше пострілом у потилицю.

Єдина Вірочка, коли її «тато» вертався додому, вимагала від нього чогось іншого. Вона легка, біла, усміхнена кидалась йому на шию і з нього твердого, суворого, жорстокого робила кусень воску.

— Ти, вітрогонко! Хочеш мені всю каторгу догори ногами перевернути! — На щастя, Вірочка цього не розуміла. Вона, наприклад, видумала таку штуку. Коли її батько вертався в обід, або увечорі, коли вона ще не спала, вона вибігала йому назустріч і просто із сходів кидалась йому на шию. Батько, звичайно, підхоплював дочку на льоту, ніс її до своєї кімнати і тут, поки їх не покличуть їсти, починались взаємні виливання, признання, скарги, нарікання.

— Ти, тату, вчора обіцяв прийти, а не прийшов… Ти всіх любиш, лише мене ні… — Суперечки, кокетування, сльози, кінчалось все обіймами, клятьбами вірности, обіцянками, цілунками.

І як після того Мороз міг вертатися до своїх таборів з виглядом Вельзевула? Там вже почали помічати, що з ним «щось сталося». Змінився його голос, його поведінка, його зовнішній вигляд. Одні це прийняли за знак добрий, інші знов, а таких більшість, зрозуміли це як слабість, ще інші почали гірко нарікати, що, мовляв, був начальник, а тепер, диви, обернувся в бабу, а в парі з тим полетіли нові доноси і разом нові накази загострити режим.

І нарешті в таборах появилась нагло інспекція — сам Муратов. Усе тремтить, метушиться, один лиш Мороз тримається просто і звичайно. Інспекція працює день і ніч, шугає по всіх закутках, питає, підслухує, винюхує кожну дрібничку. Мороз на всі питання відповідає спокійно, речево, конкретно, незалежно, а третього дня у Мороза звичайно прийняття, весь будинок в огнях, оленячі шинки, ікра, горілка і бенкет до ранку.

Наступного дня розм'яклий Муратов зачинився з Морозом у бібліотеці і тоном гувернантки почав мову, що, мовляв, з господарського боку то воно все гаразд, а от з морального.

— Що значить морального? — дивується Мороз.

— Ви тут ліберальщину розвели. У нас це просто не вигорить…

— 3 господарської точки погляду… — почав було Мороз, але Муратов його одразу перебив:

— А, нісенітниця! Ніяких точок погляду! Партія приказує, а ми слухаємо, і це все. — Муратов, зрештою, не філософ, великих книг він не читав і говорить він про це лиш з обов'язку, як начальник. Він куди охотніше пішов би в тайгу пополювати ведмедя, ніж розсипати тут перли мудрощів, але Мороз мусить розуміти, що наша величезна машинерія не рахується з ніякими побожними бажаннями того чи іншого філянтропа, а діє за законами певної, випробуваної системи, у якій елемент сентиментального милосердя грає чи не останню ролю. З тими, мовляв, витребеньками пару тисяч років провозились християни, а що мають? Не хочемо бути нулями в безконечність… А коли Мороз так вдивився в округле, білоброве обличчя свого співрозмовника, то йому чомусь пригадався один з карначів, з часів його першого ув'язнення. І звався той, здається, також Муратов. Але може це бути також збіг обставин, бо без цього було б життя без загадок. Муратов сильно курив, пружньо видував дим, голосно сопів, почувався, що йому в його власній шкурі затісно, совався у фотелі, аж той рипів і розсипав попіл цигарки де попало. — Да! Це вам, братіку, не Америка, де все те якось — і свободу, і рух, і діло разом держать. Коли нашого брата не дують у хвіст і гриву, він почувається не дома. Він аж тоді спить спокійно, коли йому тріщить морда. Так!

— Але й тоді він невдоволений. — зауважив Мороз.

— Ге! Коли наш брат вдоволений, спитайте. Положи йому під носом рай — плюне і закричить: давай диявола! Свобода, кажете? Не зійде. Не той ґрунт. По десятьох віках рабства? Ніколи! А до того он там Гітлєришка на задворках — німецький бравий унтер такий, що хоче нас пороть, краять, ділить, патрать, а у нас, брат, самих апетитчик загострений, любим гарячі страви. Перед нами ще дороги і дороги — Берліни там всілякі, та Парижі, та Нью Йорки — щоб їх усіх чортяка забрав… Коли б так було по-моєму — ніколи б я на те барахло не кидався, але й нас женуть.

— Хто? — запитав несподівано Мороз. Муратов зупинився і подумав.

— Так. Хто? Пригадую, десь писав наш великий Ільїч: «ми ще настільки раби, що нами користуються, щоб обертати в рабство інших». Мудро, ні? І я вам, Морозе, кажу: киньте ви всі ті ваші котлети і робіть, що приказують. Яке ваше чи моє діло, що з того вийде? Свобода не до нашого рила, а сила наша — приказ і виконання. Розірвись, а зроби! І не треба нам, щоб нас любили, вистачить що нас бояться.

— Десь я чув, що це казав Бісмарк, — вставив слово Мороз.

— Яке нам до того діло, хто і де це казав, у нас своя математика.

Кінець. Мороз і Муратов висловились. Муратов встав, випростався, підтягнув твердий пояс, налив і випив склянку горілки, що стояла тут же на столику і поклепав Мороза по плечу:

— Нічого. Виліземо! Лише не духом, а брюхом падати…

Але ця розмова не принесла нічого, ані нового, ані вирішального. Мороз має почуття, що вона лише загострила канти його взаємин з вищою владою. Часи Вормана минулися. Там нагорі, видно, переконалися, що скільки вовка не корми, а він все в ліс дивиться, що він для них елемент чужий і єдино, що з ним можна ще зробити, це до кінця як слід використати і десь викинути до ями, як і всіх інших йому подібних.

І його використовують. І ось короткий підсумок: Ухт-Печорський до цього часу невикористаний край, майже освоєно. Радіоактивний промисел номер два дав сім грамів радія. Промисел асфальтиків дав сто сімдесят тонн речовини. Промисел нафти на Ухті, на Кожві, дав чотириста тисяч тонн пального. Інта, Косью, Щугорка й Воркута дали мільйон сімсот п'ятдесят тисяч тонн вугілля. Корабельні дали нових двісті тисяч тонн містоти. Сама Покча за останній сезон дала шістдесят три тисячі тонн, перевиконуючи в загальному плян на одинадцять тисяч тонн. Деревозаготівлі дали три з половиною мільйони стандартів дерева. Побудовано п'ять нових міст з населенням у сто тисяч душ, прокладено сімсот п'ятдесят кілометрів залізниці, вимощено понад тисячу кілометрів дороги, організовано десять великих сільсько-господарських ферм.

Ні, це не блискуче виконання пляну освоєння півночі, бо сюди не враховано затрати енерґії, людей і майна, але треба розуміти і врахувати ті засоби, які були в розпорядженні будівничих. Особливо болючим місцем, як для Мороза, так і для вищого начальства, була нафта. Добитися «другого Баку» так і не вдалося. Девонська ропа, на яку покладалося стільки надій, і яка на початку вибухла таким ефектовним фонтаном, дуже скоро всіх розчарувала. Можливо, це і є головна причина повільного, але певного, упадку Мороза, що неухильно на очах усіх йде до свого завершення. Нема нафти, нема й Мороза.

І друге, чого не вдалося Морозові осилити — це голоду. Причиною були все нові припливи тисяч і тисяч ув'язнених. Ніякий заплянований харчовий мінімум не міг втриматись, його постійно знижували й знижували, аж поки не доходили до трагічного кінця. Тоді знов починали щось робити, стрілка харчової норми повільно підносилась, але не довго. Доходили до певної точки, на хвилинку на ній зупинялися, щоб пізніше, як тільки появляться нові тисячі в'язнів, стрімголов летіти знов униз. Тягло, тобто коні, спочатку творили виїмок. Спочатку їх годували куди краще, ніж людей, але згодом, невідомо з яких причин, і цих привілейованих підтягнено до загального правила і змушено після денної праці, цілими ночами при жолобі «читати газети» або насолоджуватись березовою січкою, яку один мудрий науковець признав негайно за найповажнішу поживу тяглової сили і радив навіть спробувати її для людей.

Але чим, чим, а харчовим станом, як людей, так і тварин, вище начальство не тільки не турбувалось, а це творило для нього якесь своєрідне вдоволення. Тут вам не курорт! Котлетів закортіло? Наїдать морди прийшли? Під цим оглядом Мороз не міг мати від свого начальства ніяких неприємностей, хіба за те, що весь час намагався цю аномалію якось направити.

Після останньої інспекції Мороза знов викликано до Москви. Вернувся з новим орденом, але разом з тим — чорніший чорної землі. Там дали йому зрозуміти, що його «родинні ідилії», які він останнім часом біля себе розвів, ніяк не ладять з вимогами завдань, що на нього в даному випадку покладаються. Мороз їх зрозумів навіть натякнув, що його обов'язки перед партією і урядом майже вичерпані, і що він нічого не мав би проти того, щоб йому дали змогу відійти від цього діла і зайнятись будь-яким іншим заняттям, як мала і приватна людина. Ті там зробили великі очі, ніби він до кінця стратив усякий глузд і сказали йому, що він, либонь, не перший рік «у дєл» і повинен гаразд розуміти, що «у нас» нема, ані «відійти», ані будь-яких інших «приватних людей», ані взагалі ніяких таких особливих поглядів на подібні справи. Тоді він вдався до закону, мовляв, є ж у нас «вільні люди», яким після відбуття кари дозволяється мати приватне помешкання і утримувати там родину. На це йому сказали, що в його випадку йде не про загальне правило, а про дуже виразний виїмок.

Мороз, що звик реаґувати відрухово, мов проклятий скрегоче зубами і шукає очима, кого б йому роздерти на шматки, але це йому мало помагає. Перед ним дилема виразна: або розлука з родиною, або нове ув'язнення. Існує ще й третя можливість — куля в лоб. Вибирай!

Надворі осінь, кінець вересня; раптово, ніби воно хоче злетіти все нараз, сиплеться з дерев жовте, червоне, бронзове листя; небо старанно криється густими валунами ситих хмар, все довкруги стає суворим, похмурим.

Мороз не знаходить місця ні в своєму танку, ні в своєму літаку, ні на своїх пунктах, ані дома. Проблема його родини виповняє його, як удень так і вночі. Нарешті він радиться з Наталкою, що стала таки депутаткою до верховного совету СССР від Автономної Зирянської республіки, і тепер вона не Наталка, а Наталія Микитівна, і відбуває вона поїздки до Москви так само, як її братчик Іван, у м'якому вагоні, а то й літаком, і засідає у великій колонній залі на сесіях ради разом з іншими депутатами, що чинно і чемно, ніби школярі, у своїх бахматих одягах, сидять рядочками, слухають уважно промов, і завзятюще плещуть у долоні. Місцеві газети заговорили про неї, як про найкращу організаторку господарства АЗССР, з гордістю тим самим поетичним тоном зазначаючи, що за проклятого царського режиму, вона була лише злиденною наймичкою у кулака-експлуататора, а тепер робітничо-радянська влада висунула її на чоло передових людей народу і вручила в її руки кермо управління державою.

— Так що ж, депутатко, — звернувся до Наталки Мороз.

— Не вигоріли твої пляни! Таки не Людмила, а… Віра згубила мене. — Наталка кидає довкруги огненні погляди.

— А ти не кисни, — виривається у неї з серцем.

— Це, по твоєму і все? — каже Іван.

— А що більше? — огризається Наталка.

— Як що більше? То ж депутатка, то ж влада!

— Я така ж влада, як ти астроном, чого дурня корчиш… Знаєш же, як воно у нас водиться…

Все таки домовились, що Наталка поговорить з Мар'яною, Іван не може, просто не може, не знаходить слів. Мар'яна хай краще виїде. Та й для Вірочки буде краще. Хай їдуть. Може це не буде довго тривати, все може змінитися.

На перший натяк Наталки про цю справу Мар'яна вибухнула майже в істерику.

— Я вам тут перешкоджаю! Вам влади, розкошів, слави! Жінок, собак, товариства!

— Мовчи! — викрикнула Наталка і вдарила Мар'яну в обличчя.

Вдарила і відскочила. І заніміла. Мар'яна також заніміла. Між ними наступила глибока тиша.

— Ти що? Збожеволіла? — першою перервала мовчанку Наталка. — Ти не розумієш, де ми живемо? Ти не пережила минулого? — говорила поволі, слово за словом Наталка. Мар'яна з червоною лівою щокою враз кидається до Наталки, обіймає її і хлипає, мов дитина.

— Алеж я не можу! Я більше не можу! — виривається у неї. — За що вони нас мучать…

Увечорі приходить Іван — похмурий, суворий, різкий, кинув у куток обліплений глиною комбінезон. Дома усі ніби у воду опущені, одна Вірочка, що ще не знає нічого, вибігає проти батька, кидається йому на шию, тягне його до його кабінету… Але й вона скоро щось помічає.

— Ти, тату, сьогодні не такий, — каже вона. — Щось з тобою сталося.

— Так, донечко! Сталося. Зо мною завжди щось стається. Таке життя, донечко. Колись пізнаєш більше…

Мар'яна згорнулася знов, як це завжди з нею в таких випадках бувало, заніміла, скам'яніла. Іван сідає біля неї, нічого не каже, лише якось молитовно, вибачливо дивиться в її обличчя. Сльози показались на її очах, закусує уста. Ні, Мар'яно! Ні! — казала та німа мовчанка. Не відчаюйся! Не здавайся і на цей раз. Ти пройшла стільки протягом цього одного свого життя і видержала, видержи ще й на цей раз. А може буде краще, може все таки буде краще.

Потім утрьох — Іван, Мар'яна і Наталка, відіславши Вірочку з Мотрею до її кімнати, радились, міркували, думали. Так. Рішено. Мар'яна з Вірочкою їдуть. Іван з Наталкою лишаються. Вірочці скажуть, що їй конче треба вчитись у Києві, а тому вона з мамою мусить виїхати. Тато далі тут залишиться. Він не може виїхати, він зайнятий. І все це має сказати Мар'яна, бо Іван таких слів у своєму словнику не знайде.

Але як тільки другого дня Мар'яна натякнула про це Вірочці, та одразу, ніби вона вже все знала, викрикнула:

— Ні! Мамо, ні! Я не поїду! Я не можу! Я не залишу самого тата! Я не можу! Я не можу! — Вона задихалась від своїх власних слів, очі її залилися сльозами, груди швидко дихали…

— Вірочко! Вірочко! — намагалась зупинити її крик Мар'яна. — Алеж це конче потрібно, дитино!

— Ні! Мамо, ні! Я не можу! Я не можу. Його тут заб'ють! — викрикувала далі Вірочка.

— Алеж, дитино! Що ти говориш! Отямся! Поможи татові! Ми мусимо звідсіль виїхати! Не переч! Не бентеж його!

— Ах, Боже! — викрикнула дівчина, і руки її опустилися. — Мамо! Як йому помогти? Я б хотіла за нього вмерти! Як ми його покинемо… Мамо! Я боюсь! Я боюсь! Ми його більше не побачимо! І навіщо вони нас, мамо, мучать? Скажи, мамо! Що ми їм зробили?

Останні слова перелякали Мар'яну, це щось страшке, та дитина повторила те саме, що недавно вирвалось у неї самої, вона знає, вона все знає. І Мар'яна почала якимсь нерівним, порваним тоном швидко впевняти дівчину, що ні, що вона помиляється, що нічого злого тут не може статися, що на другий рік вони знову приїдуть сюди, або тато приїде до них до Києва. Віра дивилась на матір великими, недовірливими очима і мовчала. Вона погоджується вже, певно цього потрібно батькові, певно цього потрібно взагалі. І вона погоджується.

А ввечорі Вірочка не вибігає назустріч батькові і не кидається йому на шию; вона хоробро, напружено сидить у батьковому кабінеті, у тій його великій бібліотеці, німа, як статуя, і роблено смиренно чекає, а коли увійшов батько, вона просто, рівно, ніби вона грає на сцені театру якусь ролю, підійшла до нього.

— Тату, — хотіла вона сказати спокійно, але голос її заламався, і вона говорила крізь плач: — Ми з мамою їдемо знов до Києва? — і при тому дивиться батькові просто у вічі, ніби хоче перевірити правдивість власного питання.

— Так, Вірочко, — каже Іван по хвилинці надуми.

— А чи надовго? — знов питає Вірочка.

— О, ні. Ми скоро побачимось. — Вірочка ковтає щось тверде і продовжує:

— Скоро? Я, тату, вже не мала… Я все знаю… Мені ніхто про це не говорив, але я і так знаю… Вони тебе арештували… Я тільки не знаю, за що… І чому тут так багато арештованих… Що вони зробили ті люди поганого? — дивилась в його очі, уста, чекала, хотіла слова, правди. Її очі все більше і більше заливались прозорою рідиною, і, здавалось, вона не видержить і ось-ось вибухне.

— Не треба, донечко, — казав Іван. — Краще не треба. Рід наш, дочко, був завжди сильний і одного разу ти все будеш розуміти… А тепер не питай. Іди. Вчись. Будь розумною… А ми ще побачимось… Так, доченько моя. — казав Іван лагідним, сливе ніжним, зовсім йому невластивим, тоном. Потім взяв її за руку, відвів до фотелю, сів, посадив її собі на коліна, вона обняла його шию, і вони так довго сиділи, і розмовляли спокійно, мов би нічого не сталося, говорили про звичайні речі, лише Вірочка без перерви дивилася батькові в вічі. Обіцяли, що будуть писати листи, що другого літа знов побачаться, що все буде гарно і добре.

— А тепер заграй мені щось, — попросив Іван.

Усі в будинку чули цю музику. Здається Шопен… Те, що Вірочка довго перед тим розучувала і хотіла зробити батькові несподіванку. Іван слухав цю річ мов би вперше на житті, сидів заніміло, не бачив нічого, уста мав затиснуті… І це тривало майже до ранку.

Остаточне прощання випало спокійно. Граф сказав Вірочці:

— Не падай духом, дитятко… Для тебе все твоє ще перед тобою. І прийдеться ще пережити багато більше і, можливо, тяжче, ніж це тепер. Головне: ніколи не падай духом!

— О, ні. — Відповіла на це Вірочка.

До Москви летять літаком, Наталка проводить. Іван відвозить усіх на летовище своїм танком. Вірочка дуже мовчазна і дуже поважна. Іван також. Мар'яна розмовляє з Наталкою про якусь недокінчену білизну. При прощанні Вірочка лише сказала батькові:

— Я завжди з тобою!

Обійми, цілунки, гуркіт мотору. Мар'яна, Вірочка й Наталка зникають в літаку. Двері зачиняються, пропелер набирає розгону, машина рушає, пливе вперед, віддаляється, відривається від землі, підноситься і плавно летить у сірий, безконечний простір.

Іван стоїть на місці, аж доки літак не зникає з очей.

А увечорі Іван сидить у графа, не може знести самоти, туга гнітючим болем виповняє його нутро, рука сягає по револьвер. Він, навіть із своїм вічним загаром, зблід чи краще почорнів, заржавів, мов стара мідь, очі його із сталевих стали рудуватими, ніби підплили кров'ю і вгрузли, кути уст помітно підтягнулися. Іван мовчить якоюсь твердою, німою, виразно хворою мовчанкою. Старий граф дивиться на нього з почуттям глибокої свідомости і зрозуміння, і також мовчить. Потім старий бере книжку, що лежить біля нього, і в голос, мов би молитву, читає: «І в світовому літопису є багато цілих століть, що, здається, викреслив би і знищив би, як зайві. Багато доконано у світі хиб, що їх, здається, не зробила б тепер і дитина. Які нерівні, глухі, вузькі, непролазні, що зводять далеко вбік, дороги вибирало людство, бажаючи осягнути вічної істини, в той час, коли перед ним була відкрита проста путь, подібна до тієї, що веде до великої храмини, і яка призначена цареві на чертоги. За всі інші путі ширша вона і осяяна всю ніч огнями; однак в глухій темноті пливли люди.

І скільки вже разів, направлені змислом ясности, що походить з небес, вони все таки змогли збиватися і відхилятись убік, посеред білого дня потрапили знов попасти у безвихідні хащі, наново умудрялися напустити один одному туману у вічі і, блукаючи за болотяними огниками, добивалися таки до прірви, щоб потім з жахом питати одне одного: де вихід? Де дорога? Все це бачить тепер виразно сучасне покоління, дивується над хибами минулого, сміється з нерозуму своїх предків, не зрячи, що небесним огнем покреслений сей літопис, що кричить у ньому кожна літера, що звідусіль вказує пронизливий перст на нього, на нього ж, на сучасне покоління, але сміється сучасне покоління і зарозуміло та гордо починає чергу нових блукань, що над ними так само колись посміються нащадки»…

Старий прочитав це місце і замовк. Відклав книгу. Мороз, що здавалось і не слухав, зробив рух, і кинув погляд на книгу і вловив напис: «Мертві душі». Одвернув голову і якось захвилювався, ніби його вдарено. Граф слідкував за ним тривожним поглядом… Чекав, здавалось, якогось слова… Але не дочекався. Мороз встав, сказав лише добраніч і вийшов. Старий провів його тим самим тривожним поглядом мовчазно і прощально. У просторі запанувала насторожена тиша. Усе мовчало, вслухалося, чекало. Глухі Морозові кроки пролунали, здавалось, у якійсь безмежній далечі, щось відносили із собою, щось хотіли висловити, але й вони замовкли. Залишилась лише ніч за вікном, і вітер, що шариками штовхав вікна і настирливо, ніби він п'яний, намагався увірватись до середини…

Старий чоловік, граф Демідов, що був дуже зацікавлений протягом своїх довгих літ життям цього великого простору на плянеті Земля, що мав для цього багато сили, зрозуміння і відчуття, у цей момент дійшов, здавалось, до самого краю своєї довгої дороги буття, і тут на цій останній точці, він уже не може нічого більше ані зробити, ані навіть сказати. Це кінець. І він дивується: ну, як же це справді, що нема куди далі? Невже ми ось так приречені? Після всього того душевного буреламу, після велетенського вкладу пристрасти, після жорстоких розчарувань, після блискучих і сліпучих, подібних на пустинні міражі, а разом на привабливі оази, мрій і плянувань, після всього того, подібного з цієї висоти на океан, що по ньому бушує буревій, і топляться кораблі, і літають птахи з диким криком розпачу, і женуться одна за одною, ніби окремі світи, безконечно глибокі сизопрозорі хвилі. Багато разів робив він подорож і багато разів вертався назад до себе. Багато разів відчаювався і багато разів набирався знов надій. Багато разів, здавалось, падав і багато разів знов зводився. І тепер ось він сам. І думає, можливо, останню думу. І боліє. Боліє глибинним, передсмертним, незміримим болем і не за себе, а за весь цей дивний, незбагнутий, чудодійний, привабливий, чарівний і страшний світ. Як хотілося б щось помогти і лише питання чи це можливе, в'яже його переконання, що так! Що помогти можна! Що все таки якась частина всесвітньої волі знаходиться і в наших руках. Лише треба зуміти нею володіти. Лише треба багато доброї, людської, розумної, тієї, що міститься в нашому тілі і нашому дусі, сили і волі, направленої на добре, на мудре, на потрібне.

Стара людина мовчить. Стара людина має заплющені очі.

А Мороз зійшов униз, зайшов до своєї бібліотеки, довго там ходив з кутка в куток, спочатку нічого не думав, лише щось, йому самому невідомо що, переживав, потім сів у фотель, засунув глибоко руки в кишені, витягнув довгі, тяжкі ноги вперед, опер підборіддя на кістку грудей і так, з настовбурченим волоссям, і заляпаним болотом обличчям, він застиг, ніби якась дивна кам'яна різьба з написом: Відчай. Але він не спить, він не впав у забуття, він навіть не дрімає, він лиш погруз у минуле, дуже далеке і дуже близьке, у те, що було його великим, повним найглибших переживань, життям і що було ще так близько, ще вчора, що, здавалось, його можна ще помацати, лише треба простягнути руку, але яке все таки відійшло і якого не можна вернути назад. Літо. Теплий вечір. На задній веранді мовчазна, непорушна тиша і чорна гладь ріки з безліччю зір у ній, і світел, що їх відкидає до ріки освітлений будинок. У легких одягах, на плетених стільцях батько, мати, тітка Наталка, кілька чужих, завжди інших, людей, між ними стіл круглий, прикритий вишиваною скатертиною, на столі самовар, склянки з бурштиновим чаєм, сріблисті, присмажені, присипані цукровою пудрою, пундики, «печені мамою», бокаті, густо-вишневі скляні баньки варення «вареного тіткою Наталкою», а зверху розливає своє пружне і холодне світло велика, на сто ват, електрична лямпа, якої сяйво заливає не тільки піяніно, ноти, голови людей, але проривається крізь сітку від комарів, і м'яко стелеться по яскравій зелені, по барвистих квітах і сяє аж до ріки і, відбившись у чорному її дзеркалі, никне безслідно у, здається, безмежних глибинах.

У кутку стоїть піяніно — велике, різьблене, освітлене ще й окремою лямпочкою, на нім розгорнуті ноти, перед ним на високому, округлому дзиґлику дівчинка у білому з довгою, темною косою перев'язаною порпуровим бантом. Тонкі, довгі пальчики дівчинки бігають по клявішах піяніна і з-під них линуть звуки, що заливають весь простір, і цих людей, і з ними все довкруги.

То знов «вона» співає, там таки на веранді, або далі над рікою. Іван давно вірить в її справжнє, надійне, соковите, ще молоде, але вже оформлене, сопрано, що нагадує перші пелюстки квітки, яка тільки що розцвітає…

Звіряче обурення і бурчання виривається у Мороза. Він якось рвучко, швидко зривається і встає, ніби він враз щось пригадав, але в ту ж мить отямлюється, і так, не виймаючи з кишень рук, мов п'яний матрос, похитуючись, тягнеться нагору до свого ложа. Там зриває з себе взуття, одяг і лягає.

Другого ранку о шостій ще затемна, Мороз сідає до свого танку і женеться щодуху, ніби йому бракує часу, на нафтопромисел номер 150. Женеться просто крізь тайгу, проламаною наспіх стежиною, через посірілу від перших приморозків тундру, через вилежні, рови і потоки. Там то там чорніють купки сірих, нашвидку збитих хижок поселень, десь-не-десь височіють, ніби кучугури, стоси нарізаного минулого літа дерева, манячать у густому мороці і дрижать на вітрі дозорчі вежі з вохристами у шпичастих ковпаках, гудуть рівним, довгим, монотонним звуком колючі дроти, десь трапляється пес з підігнутим хвостом; гурти подібних на глиняні зліпки людських постатей кудись масою тягнуться; високі, струнко-шпичасті, або округло-туповерхі ялиці, сосни і модрини стовбичать здовж нерівної стежки, що місцями переходить у торфяне, вже замерзле, багнище, заросле хирлявими сосонками, карлуватими, покрученими ялицями, зібганими і засмоктаними берізками, що боязко, ніби крадучись, причепились і стирчать у мерзлому ґрунті, разом з безконечними лишайниками, мочкою, чорничником, клюквинням.

Над усім свистить пружньо і щиро вітер, що женеться назустріч, ніби він десь там зірвався з натягненої тятиви, і все, мов стріла, пронизує по дорозі; пропікає тіло, душу, леденить кров, смалить обличчя. Люди, у своїх землистих бушлатах та фуфайках, нижуться і корчаться, мов би хотіли увійти живцем у землю, ніби їх живими палять. Але вони все таки рухаються, носять з місця на місце якісь патики, копирсають кирками мерзлий ґрунт, копають лопатами відкрите багно возяться біля звалених, розбитих дерев…

А увечорі, обшльоганий вітром і морозом, неголений і заляпаний Мороз, сидить у кабінеті головного управління таборів і приймає рапорти начбудівництв.

— Ви, Зав'ялов, зовсім сідаєте в калошу, — бурчить понуро Мороз. — Зависока норма, товаришу начальник. Люди…

— Вас не питають про норму, а про виконання. — Різко, і якось зло, перебиває його Мороз. — Попереджую востаннє. Тут вам не курорт! Коробко! — звернувся він до другого прораба, що той аж здригнувся.

— Ви у нас туфтач номер один.

— Товаришу начальник! Ми ще не встигли розгорнутися…

— А вже час, — перебиває і цього Мороз. — Норма схоплена, але далі туфтою її не заїси! А у вас, Соловейчик, чотири кобили вчора впало…

— Не чотири, товаришу начальник, а шість, — відповідає небоязко і весело Соловейчик.

— Вже шість? — дивується Мороз.

— А буде скоро всі дев'ять. Тягло вимагає, як відомо, корму.

— Я чув, погоничі надто надолужують дубиною, — каже Мороз.

— А що ж погоничі? Самі тягтимуть? Виправдувати биття тварин Божих — не виправдую, але й людей шкода. Самі знаєте на кому це, врешті-решт, окошиться, бо норму давай!

Мороз робить нотатки у своєму нотатнику, уста його міцно затиснуті, брови майже злилися, м'язи щелепів бігають під шкурою.

— Ніколаєв! — звертається він до свого другого секретаря. — Пиши рапорт. Підкресли тягло.

Потім знов бібліотека, самота, розмови з Вірочкою, переглядання її зшитків, до яких боїться доторкнутися своїми грубими пальцями, щоб бува не знищити пінні, криштальні, етерові незабудьки, на яких лишились знаки довгих років минулого і стоять знаки запиту майбутнього. Тридцять шість, тридцять сім, вісім, дев'ять… «Коли, тату, побачимось?» Коли, тату, побачимось? Коли, тату, побачимось? Йому невистачає дихання.

Тяжкими, залізними, ніби передчуваючи щось грізне, кроками вступає 1936 рік. Мороз усе ще на своєму посту. Знов і знов викликали до Москви. Летів туди, ніби до зубного лікаря, завжди сподівався кінця, але все знов вертався назад, а востаннє вернувся навіть з новою нагородою. Сказали йому, що у нього помітні поступи. Він тобто нові шахти запроектував, нові ферми розкинув, нові дороги проклав, дістав нових п'ять тисяч робочої сили і нарешті став зворушливо слухняним, вволив їх волю, завів у таборах нові порядки, загнавши все, що живе, за дроти. Вежі, вохра, собаки, ізолятори. І все під вартою. На роботу — варта, за баландою — варта, командировка — варта, шпиталь — варта. Перевірка ранком, перевірка увечорі. І нове драстичне зниження харчового раціону, і скасування всіх ознак культроботи — вістей, преси, навіть портретів, плякатів й гучномовців.

І разом з тим в'язні несподівано і загадково перестають зватись 3/К, а стають тільки Л/С, тобто не «заключонниє», а «лішонниє свободи», що і треба було доказати, як одразу зробив висновок старий граф Демідов.

— Слово «свобода», — казав він своїм останнім зусиллям, — цілком зрозуміло тут ніяк не підходить, тобто не слово, а поняття… діяння. Ви розумієте, як це приємно людині, коли вона стільки ж розуміє про свободу, як наприклад, віл чи кінь і є люди, що хоробливо не люблять цього поняття. «Лішонниє свободи!» І правильно! І правильно!

Демідов усе ще живе! І все з якоюсь винятковою, стоїчною, властивою лише людям перед смертю, впертістю твердить, що все йде своїм порядком, що цього він якраз і сподівався, що пожирання себе самої є властивістю кожної революції, як також є її незаперечною властивістю стремління до реставрації. Ні. Не мертвих. Не царів. Не нас графів, а всього того, що властиве для заперечення тези.

Морозові від цього ні легше, ні краще, ні тепліше. До чорта всі ті логіки й закономірності, він має свої логіки й свої закономірності, він усю зиму жив однією тільки надією, що на літо знов вдасться побачитися з родиною, викликати їх сюди, або поїхати самому до Києва, але прийшло літо і нічого не сталося. Послав «запрос» у Москву — ні! Просив відпустки — ні! Покликався на здоров'я, на роки праці, на досягнення, на потребу відпочинку, нарешті на закон — ні і ні! Мороз нарешті тратить нерви, його терпець поставлений на найвищу пробу, він ледве дихає від якоїсь епідемічної люті, що замінює йому і їду, і сміх, і мову. Він кричить, він стукає кулаками об стіл, він п'є, він хапається за револьвер. До нього тепер нема доступу. Він звір. І то не замкнений у клітку.

Десь у середині літа крізь тайгу продерлася вістка, що розстріляно Людмилу. Мороз прийняв цю вістку байдуже, так ніби й нічого не сталося, лише граф зідхнув, ніби його топлено, ніби він кудись, у якесь багно, грузне і не має чим дихати. Але все таки «все добре», все йде «за логікою». Він уже майже не ходить, майже не спить, висох до костей і чекає.

— Я, — каже він, — чекаю.

— Чого? — питає грубо Мороз.

— Останнього дихання, — каже спокійно граф.

З кінцем серпня приходить голосний на весь світ процес «шістнадцяти головних» — Зінов'єв, Каменев, Томський… І Ворман. «Все за логікою». Гидра стоголова тратить одну за одною свої голови, але це пусте, — казав далі той самий кістяк, що колись був графом.

— Буде ще гірше! — шептав його голос, що сам нагадував звуки змія, а його згаслі, запалі ями, що на їх дні помітні залишки очей, хвилинками поблискують, ніби останні іскорки, останнього дихання огню. Морозові все це до огиди байдуже і коли б його тепер спитали, що це таке «сталінізм» чи «троцкізм», він напевно не більше міг би сказати, ніж про ворожбу чаклунів Танганайки, або політику ескімосів Ґренляндії. Двадцять п'яте серпня приносить повідомлення, що всі оскаржені признані винними, що всі вони до вини призналися, що їх засуджено найвищим судом, що їх нарешті розстріляно. Амінь.

Вістка за вісткою, потрясення за потрясенням. Місяць пізніше, коли рання зима почала вкривати води Печори шугою, знов грім серед зими. Зміщено Ягоду. Всесильний Г. Г. Ягода впав! Залізний нарком, славний із славних, вірний із вірних, полетів стрімголов у саму преісподню, хоча з пересядкою, ніби щоб продовжити насолоду падіння, зачепившись по дорозі за непевну галузку наркомату пошти й телеграфу. Граф тоді вистогнав своє останнє слово: Finita la comedia.

Того ж славного, бурхливого, залізно-твердого часу на терені Морозового царства, з непроглядної мли, ніби привид, виринула і почала діяти, спочатку слідча комісія, а згодом і сама її величність — виїзна сесія найвищого суду. Запахло сильно шльопкою, страх і трепет стояли видимо в повітрі, гострий, рвучкий вітер рвав на шматки і глушив нічні крики, стогони, молитви, постріли. Штаб слідчої в Чіб'ю, її начальником Гаврило Шпанов. Тут же, як стій, ніби з-під землі, виринули і появились славетні Іванов та Перцов. Морозе, радуйся!

Але Мороза, що міг би на це якось реагувати, давно вже нема. Побачивши того ж Шпанова із свого танку, він лише викрикнув:

— Ей, ти! Старий чорте! Що тут робиш? — Той видержав бурхливість привітання і щось буркнув. — А! Заходь! На чарку! Паняй! — гукнув на свого шофера.

З бараків один за одним, бурхливими ночами, вибирали і вибирали жертви. Вітер шарпав тими істотами, мов яким шматтям, признання витискались, мов олія з зерна, а світанками, ще затемна, під стогони пурги, борюкаючись із стихіями, гурток людських подобин, під кручею сопки Голуб, старано виконував своє апокалілтичне призначення. Спочатку глухо і порвано тріскали постріли, а згодом, тут же на місці, групка Л/Сетів вовтузилась з мерзлотою землі, загрібаючи рештки своїх співтоваришів з розрахунком і надією, що весна докінчить і удосконалить їх недокінчене діло і втягне покійників глибше для вічного спокою у царстві вічної мерзлоти, щось на взірець того, як це діялось з мамутами.

Одного такого бурхливого, чорного, наповненого страхами вечора Мороз вернувшись з роботи до свого опустілого, захололого палацу, не знайшов там свого останнього відповідника графа Федора Федоровича Демідова. Морозові іноді, в часи його більш-менш нормального буття, а тим самим в часи душевного зрівноваження і прояснення, що одначе дуже рідко траплялося, здавалося, що ця, тількищо згасла, людина по-своєму втілювала дуже невелику частину людей з глуздом, цього величезного, многолюдного, багатого на почуття, але бідного на логіку і фантазію, простору, що вона, можливо одинока, ризикнула жити життям людини у часі, виповненому вибуховими пристрастями і безглуздими химерами, і навіть ця її кінцева невидержка видавалась Морозові вдалим фраґментом її фіналу. Інакше життя цієї людини було б не виправданим, незакінченим і по-своєму змарнованим.

Мороз не питає нікого, що з графом сталося, але прислуга сама пояснила, що прийшли, що витягнули з ліжка, що взяли під руки і потягли по сходах униз. Мороз вислухав це мовчки, а потім оглянув лише останнє місце тієї людини і особливо звернув увагу на розкриту листами донизу, книжечку, що на ній значилось «Мертві душі» і що лежала на помості разом з іншими розкиданими речами. Мороз навіть потрудився нагнутися, підняти ту книжечку, подержати її в руці, щоб пізніше кинути в куток, ніби для порядку.

Величезні кімнати Морозового будинку порожні. Видно було порожнечу на всіх предметах і навіть у повітрі. Мороз ще ніколи не почував себе в середовищі такої макабричної умовности. На щастя, знадвору до середини, крізь товсті стіни і потрійні вікна вривався гуркіт бурі, що в цей час і в цих широтах, дуже часто досягає неймовірної сили і розмаху. Земля, ніби бальончик на припончику, шарпається у зухвалому змаганні, а потім зривається і летить безмежжям з усіма своїми Гімалаями, Атлянтиками, Сибірами, Сахарами назустріч стихії, що дме шаленим шквалом їй в обличчя і рве її ліси, її гори, її води, її пустині. І та велична, дика музика всесвіту, та сила руху наповнюють Мороза почуттям власної сили і великости. Він почувається в самому центрі великого, розкритого кратера ще небувалого в історії людства вулкану божевілля.

Але Мороз вже знає, що його година вибила. Йому поволі починає прояснюватись, що наближається дев'ятий вал цих неймовірних подій. Цим і пояснюється пустка довкруги нього. Недавно лишила його зовсім несподівано його Наталка. Відбулася бурхлива розмова, Наталка вимагала, щоб він усе кинув і їхав сам до Москви, і коли він не погодився, вона тріснула дверима і виїхала. Виїхала, здається, до Москви, хоча вона нічого про це нікому не сказала. При зустрічі з Шпановим, той дав Морозові зрозуміти, що його скоро викличуть. Куди викличуть і чого викличуть — Мороз не питав. Він тепер нічого не питає, нікого не слухає і нічого не чує. Він ходить сам мов привид, по своїй величезній, опустілій бібліотеці, час від часу попиває із склянки, що стоїть на краю ґранітного стола, підходить до глобуса, повертає його одним пальцем, переглядає континенти, що пропливають перед його очима, і, здається, бачить не глобус, а світ, землю, моря, океани, суходоли.

Останнього вечора він сидів у своєму просидженому глибокому фотелі, заялозена куртка розхрістана, голова закинута назад, очі дивляться застигло й непорушно.

Чекає Шпанова, що попередив про свій прихід. Входить вохрист. Мороз, що сидів спиною до дверей, не змінив пози, лише хрипло крикнув:

— Ооодь!

— Товаришу, майоре! Вас хоче бачити товариш Шпанов!

— Проси!

Шпанов увіходить. Високий, міцний, у сірій, з ведмежим коміром, шинелі.

— Сам? — питає не оглядаючись Мороз.

— Єсть — сам, майоре! — відповідає Шпанов.

— П'єш? — питає Мороз далі.

— П'ю, майоре! — чує Мороз відповідь зовсім за плечима.

— Сідай і наливай! І нічого не бійся… Мій револьвер он там! — і показав у темний куток.

— І кажи чого хочеш?

— Потолкувать прийшов, товаришу майоре, — каже Шпанов і сідає.

— Про що толкувать? — і Мороз додав бридке слово. Шпанов показав кілька золотих зубів, налив собі склянку і випив.

— Знаю! — каже Мороз. — Викликають у Москву? А ти пий! До дна!

— Учора, — каже Шпанов.

— Що значить учора? — перебиває його Мороз…

— Прийшла телеграма, — каже Шпанов.

— А? Телеграма? У Москву? Давай, давай! Що ж! Москва так Москва! І графа мого шльопнули. Правда, сила? Не нам з тобою пара! І Ягоду зсадив з трону — ха-ха-ха! Знаєш, чому пішов Ягода? За графа! Хотів, мовляв, переворот — ха-ха-ха! Жарко, жарко, товаришу Шпанов, у нашому холодному Сибірі, але нічого! Виживемо! А Ягода, кажеш, все таки пішов? Пішов. Мусів! Лий, Шпанов!

Мороз налив дві склянки і вони випили. Світ став поволі обертатися, буря за стінами стала тихнути, плянета почала крутитися легше.

— А хто ж тепер так би мовити, на місце залізного? — запитав Мороз. — Не може ж бути сам центр порожнім.

— Ніби й не знаєте, — каже Шпанов підбадьорений.

— Як його знати? Я ж там не засідаю.

— Та ж той… Микола Іванович, — вимовив Шпанов.

— Що за такий Микола Іванович?

— Та ж Єжов! — майже викрикнув Шпанов. Мороз витріщив очі:

— А хто ж це такий той Єжов?

— Як же не знаєте? Член же ЦК, ЦЦК, товариш наркома хліборобства.

— А! Рудий! Маленький! Комариний кривий носик! Знаю. Як не знати! — Вирвалось у Мороза. — Браво! Знав старий, що так буде, прийде, казав, вона така і возсяде на троні. Дев'ятий вал! Ха-ха-ха! Ну! Наливай же!

Налили знов по склянці, і коли Шпанов підняв свою, і намірився пити, він на хвилинку зупинився і зміненим, притихлим, інтимним голосом, ніби крізь туман, проговорив до Мороза:

— Товаришу майоре Мороз! Мені доручено супроводжувати вас до Москви. Через півгодини відлітаємо!

1948-55