Теорія українського кохання

Вступ до теорії українського кохання

Українці ніколи не були циніками, тому сьогоднішня «еротизація» нації через масову культуру чи то зі Сходу, чи то із Заходу є не лише антиполітичною та антиестетичною: вона — протиприродна.

Символом українського кохання завше була душа, точніше — серце. Тіло ж, на відміну від культур деяких інших народів, ніколи не було ідолом обожнювання. Тому марними будуть наші намагання віднайти яку-небудь Венеру українську в скульптурних формах або серед численних малярських праць.

Водночас сьогоднішній стан речей змушує нас повернутися до проблеми традиційного розуміння інтимного світу українства, його місця в національній і світовій культурі. Нині склалася така ситуація, коли з одного боку експансія маскультури, помножена на український правовий хаос, руйнує культурні цінності та етику людських взаємин, а з іншого — в суспільстві продовжує насаджуватися псевдо-українська культура, замішана на квазіпатріотичному грунті.

Дискутуючи про місце кохання-любові в українській літературі, згадаємо, що сучасники Володимира Винниченка звинувачували його в утворенні української «порнографічної школи». Разом із тим нині здебільшого нова культурна генерація робить закиди українському «провінційному» письменству за відсутність любовних романів і творів еротичного характеру. Розв'язка ж полягає в іншому: етнопсихологічні, соціокультурні традиції українства об'єктивно утримували тему інтимних стосунків від публічності. Недаремно специфіка інтимного світу українця вирізняється тим, що завжди відгороджувалася не лише на рівні інститутів від офіційного, державного (чужого світу), але й на рівні мови. Саме українська мова є однією з небагатьох (для прикладу, англійська та російська нівелюють цю відмінність), що на лексичному рівні вирізняє стосунки, взаємостосунки лише між людьми (приватна сфера), відносини та взаємовідносини між організаціями, державами, інституціями (офіційна сфера). Все це підсилене традиційно акцентованою почуттєвістю в характері українця.

Виходячи з цього, стає цілком очевидним, що наша література ніколи не була провінційною чи якоюсь там іншою — вона була власне українською, тобто відповідала своєму часові, потребам і традиціям українства.

Зображення кохання-любові традиційно передавало внутрішній світ українця, що гармоніював із природою та всесвітом. Фактично існувала певна система залежності понять у відтворенні даної тематики, а ключовими моментами тут були і є: серце - душа — кохання — любов.

Ця схема не штучно витворена. «Філософія серця», яку вперше обґрунтував Григорій Сковорода, згодом знайшла своє відображення у творчості Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Памфіла Юркевича та інших.

На думку Дмитра Чижевського, філософія серця — це специфічна українська риса. Він вважає, що до низки типових рис варто віднести також емоціоналізм, який виявляється у високій оцінці ролі почуття в житті. Переживання, емоції вважаються навіть шляхом пізнання (подібний підхід у Гоголя та Юркевича). Філософія серця має й дещо інший контекст: у людському душевному житті найбільша роль, ніж свідомим психічним переживанням, відведена їх основі - серцю. Це найглибша в людині «безодня», яка породжує і зумовлює собою. так би мовити, «поверхню» нашої психіки (за Григорієм Сковородою). З цим пов'язане і визнання того, що людина — це малий світ, «мікрокосмос», бо в сердечній глибині криється все, що є в цілому світі. Цей підхід закладав підвалини тлумачення ірраціонального, почуттєвого сенсу людських стосунків і визнавав виключно важливу етичну цінність кожної особистості.

Памфіл Юркевич також цій проблемі присвятив низку творів, зокрема роботу «Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого». Дослідник його творчості С.Ярмусь писав: «Специфічною українською рисою у філософії Юркевича було його настоювання на важливості почувань-емоцій. Тут можна зауважувати сліди неоплатонізму (елемент ідеї), а також партистики (елемент серця). Але ці елементи, як своєрідну екзистенціальну силу, завважується в українській мислі й етиці Княжої доби, зокрема в документах і літературних творах XI—XIII століть. Поняття про серце, як чисто філософський концепт, виступає в XVIIст. у творах українського мислителя Кирила Транквіліона Ставровецького. Більш дефінітивне філософічне поняття серцю надавав Г.Сковорода (1722—1794) — український філософ XVIIIст. Сковорода, як і Юркевич, ставив серце багато вище людської душі та духа і так вбачав у ньому самий центр людського життя — орган найвищого духовного значення».

У свою чергу Памфіл Юркевич стверджує, що саме «…розум править, кермує, панує, але серце породжує. Із глибини духа породжується любов».

Довший історичний період у літературних, філософських творах знаходимо обґрунтовані або несвідомо наведені приклади цього своєрідного кохання за серцем. Подібний семантичний ряд став традиційним не лише у філософії, айв літературі, поезії, фольклорі, а також простежується донині.

Абсолютну детермінованість серце — кохання бачимо у творчості більшості українських митців. Так, Микола Вороний у поетичному зверненні «Чи не досить?…» пише:

Василь Симоненко в одній зі своїх поетичних робіт стверджує:

Отже, кохання від серця або кохання за серцем — це така українська традиція, яку спостерігаємо і в історії, і в щоденному житті, яка попри нинішню небачену прагматизацію не втрачає здатності до виживання. Кохання від серця приречене на нове життя хоча б тому, що воно є невід'ємною частиною етнопсихології, ментальності українця, а ще й тому, що за легендою краса мусить завжди перемагати.

«Філософія серця» за Григорієм Сковородою

Цікаве трактування Сковородою концепції кохання-любові міститься у листах до його учня. Останнім часом оприлюднено низку статей, що подають ці стосунки як сенсацію в українському літературно-філософському світі. Власне, одним із приводів тлумачити листування Григорія Сковороди та Михайла Ковалінського як беззаперечну ознаку їх статевих стосунків і нетрадиційного способу життя стала публікація Віктора Петрова (Домонтовича) «Сковорода: дружба з Ковалінським». Спершу цю статтю публікує «Філософська та соціологічна думка», а згодом фрагмент її подає журнал «Лель» із недвозначною передмовою про «статево-еротичний» стиль В.Петрова та «щось не таке у стосунках сивобородого філософа з юним учнем». На мій погляд, ця стаття стверджує дещо інше. Ми маємо зразок унікальної, чистої дружби людей, здатних порозумітися мовою філософії, музи та поезії. Листування ж Григорія Сковороди й Михайла Ковалінського свідчить про естетичну вишуканість і глибоку етичність цих стосунків. Оцінюючи їх, російський філософ Володимир Ерн зауважував: «Дружба Сковороди і Ковалінського відрізняється тим, що вона зберігає в собі прикмети античних і біблійних впливів. Біблія вкупі з Платоном, Аристотелем і Плутархом дала нашому філософу зразок істинної дружби».

Ще одне застереження необхідне для адекватного тлумачення й розуміння цих стосунків. Майже всі листи були написані грецькою та латинською мовами. З огляду на це, маємо дещо різні версії їх перекладів. Саме специфіка перекладу — суттєвий аргумент на користь двозначності тлумачення Сковородинського бачення кохання-любові. В академічному перекладі Петра Пелеха * (1944 р.) подаються роздуми українського мислителя про мораль і духовні переживання, доречно розрізняючи поняття любов та кохання. Віктор Петров у своєму дослідженні, цитуючи епістолярну спадщину, застосовує переважно термін кохання. Тому дослідників, які послуговуються останнім перекладом, все це підштовхує до висновку про безумовно еротичний чи то статевий підтекст згаданих вище стосунків. Якщо ретельно проаналізувати тексти, то зникають будь-які підстави для двозначності.

У своїх листах Сковорода використовує головним чином два латинські поняття: amoricaritas .Згідно з усталеною традицією українського тлумачення їх перекладу, caritas- це любов, яка випливає із поваги, пошани, відданості. Саме в цьому контексті український філософ застосовує даний термін у ставленні до Бога, науки, а також у своїх стосунках з учнями. Коли йдеться про поняття атоr, пов'язане більше з почуттєвим, інтимним змістом, то ним Григорій Савич частіше користується у віршованих текстах, що не мають виключно персоніфікованого значення. Прочитуємо фрагмент відомого листа Григорія Сковороди до Михайла Ковалінського другої половини лютого 1763 року. Версія перекладу В.Петрова: «Між тими вищими речами, якими я звичайно усолоджую життя, для мене кохання єсть не останньою. Що, справді, є більш приємним, солодшим іцілющим за любов?…Хіба ж всі дари, навіть і янгольські мови, то суть ніщо в порівнянні з коханням? Що достаткує? Кохання. Що творить? Кохання. Що зберігає? Кохання, кохання! Що усолоджує? Кохання, кохання — початок, середина й кінець». Варіант перекладу П.Пелеха: «Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не ніщо без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? - Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець» ^л. У даному фрагменті Григорій Сковорода вживає термін caritas, і цілком зрозуміло, що версія перекладу В.Петрова некоректна.

Подібні пасажі спостерігаємо і в тлумаченні інших фрагментів листування. Зокрема, порівняємо два варіанти 1763 року. Віктор Петров: «Що є більш приємне, ніж кохання, що є більш солодке? Я вважаю мертвими тих, хто не знає кохання. І зовсім не дивуюсь, що сам бог зветься любов'ю». Переклад Петра Пелеха: «Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам Бог називається любов'ю».

Далі в листі йде суттєвий фрагмент розуміння Сковородою призначення та сенсу любові: «Хороша любов та, яка є істинною, міцною та вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби». Тут же визначення його любові до Михайла Ковалінського: «Тому, якщо тобі моя любов дорога, то не бійся, що вона промине. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з роками росте і само стає сильнішим, ніж смерть».

До речі, тема смерті та своєрідної боротьби смерть — любов характерна і для самої творчості Григорія Сковороди. Додатковим аргументом у розумінні її частого використання філософом є ще один опис з історії стосунків учителя та учня. Адже серйозним доказом щодо еротичного характеру цих взаємин були згадки про зустрічі в безлюдних місцях, поза містом. Це давало підстави як знайомим-сучасникам, так і деяким дослідникам підсилювати свої підозри стосовно «кольорового» способу життя мандрівного філософа. Водночас справа виглядала доволі просто. Як пише сам М.Ковалінський у спогадах «Жизнь Григорія Сковороды» (опис підготовлено в 1794 році й подано від третьої особи), займаючись теологією та філософією зі своїм учнем, Сковорода зіштовхнувся з проблемою комплексу у нього сильного страху перед смертю і боязню мертвих. Тоді Сковорода, «не довольствуясь беседой о сем, приглашал друга своего в летнее время прогуливаться поздно вечером за город и нечуствительно доводил его до кладбища городского. Тут, ходя в полночь между могил и видимьх на песчаном месте от ветра разрытых гробов, разговаривал о безрассудной страшливости людской,… иногда же играл на флейте,… оставя друга…» «. Між тим опис життя Г. Сковороди у споминах його учня дещо додає у нашому розумінні самого Михайла Ковалінського. Він пише про те, що публічне життя великого світу дало йому все: дружину, дітей, приятелів. Проте воно забрало потяг до істинного духу та справжньої дружби. Недаремно остання зустріч Г.Сковороди і М.Ковалінського подана у спогадах як щось месіанське та фантастичне. Як символ того, що в людському буденному та корисливому світі романтичність і альтруїзм бажані навіть для тих, хто не має проблем у повсякденному житті. Потяг до ідеалу — це філософія Сковороди, це його життя, переконання і мрія підготувати своїх учнів як своєрідних апостолів пропагування небуденного вищого існування. Після тої зустрічі Григорій Савич прагнув повернутися на батьківщину, щоб закінчити своє життя вдома. Далі читаємо: «Он, проживя у друга своего около трех недель, просил отпустить его в любимую им Украйну, где он жил до того и желал умереть…».

Григорій Сковорода навчав своїх учнів саме такої вищої любові, а не плотської. «Хіба не справедливо Христос, — пише він у листі до М.Ковалінського від 29 серпня 1763 року, — називає себе найбільш великим серед народжених жінками? Але зверни увагу на те, якими шляхами він досяг цього, якими приготуваннями. Він не шукав палаців, не тікав юнаком у багатолюдні і розкішні міста, не віддавався черевоугодництву, алепішов у пустиню, шукаючи лише царства божого, не дбаючи ні про одяг, ні про їжу, знаючи, що бог не позбавить цього слуг божих і що розкіш — головний ворог незайманості, яку єдину любить Христос і без якої ніхто не може бути допущеним до таїнств царства божого. Тому він обвитий поясом, суворо тамуючи розбещеність плоті: зміцнений так, він був таким великим Учителем у такому великому чертозі божому. О найдорожчий, будемо наслідувати таких мужів!».

Спілкування зі своїми учнями також показові з огляду на розуміння Г.Сковородою та вживання ним поняття любов. Переймаючись пошуком послідовників, він наполегливо шукає талановитих і жадібних до істинної науки молодих людей. Ця справжня ідеалістична любов філософа поширювалася на всіх учнів. Читаємо в одному з листів: «Тому що ти мене питаєш про декого, то мені здається, я переконався, що Яків Правицький — юнак хороший, не заздрісний, просто дуже жадібний до істинної науки, задоволений своїми здібностями, від природи по справжньому порядний, м'який, людяний. Це ті якості, що спонукали мене полюбити його. Такого складу, як мені здається, і Василь Білозір. Поки я їх вважаю такими, до того часу їх любитиму» (жовтень — листопад 1762 р.). Водночас Григорій Савич намагається не допустити непорозумінь між учнями, зробити все, щоб вони були друзями і спільне навчання стало основою їх злагоди та добрих стосунків. Підтвердженням цьому є фрагмент листа Г.Сковороди до М.Ковалінського, написаного у травні — червні 1763 року: «Далі що до того, щоб поговорити окремо з нашим Миколою про вашу сварку, то почекай трохи. Обіцяю вас помирити. Бо що солодше від любові та злагоди? Я знаю твою дуже просту і лагідну вдачу, проте помилки друзів ми повинні уміти виправляти або зносити, якщо вони не серйозні».

Ще одне варте уваги використання поняття любов у Г.Сковороди пов'язане зі словами поцілунок, солодкий, яке, на думку деяких дослідників, посилює гіпотезу про еротичність його стосунків з учнем. Водночас бачимо цілком характерний для біблейського тексту перифраз фрагментів із даним словом. Скажімо: «Любі учні, не бійтеся!… Тоді сам погляд був для вас нестерпний, а тепер і слів солодких його послухайте, і поцілунком ствердить з вами вічну дружбу». Вступ до лекційного курсу з християнського доброчестя, прочитаного в Харківському колегіумі 1794 року, розпочинається перифразом Соломонової «Пісні пісень»: «Хай цілує мене поцілунками уст своїх».

Таким чином, оцінюючи Сковородинське бачення концепції кохання-любові, можна говорити про заснування теорії, що базується на безумовному пріоритеті засад етики та моралі. Саме Г.Сковороді ми завдячуємо тим, що було зроблено спробу дати філософське обґрунтування «етичного кохання». І цей етичний гедонізм у кінцевому підсумку мав на меті моральність стосунків. Серед творів українського мандрівного філософа є низка спеціально присвячених праць домінанті людського буття — серцю. Зокрема, Григорій Сковорода пише: «Голова усього в людини є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині людина, а усе інше є зо-кілля. А що є серце, як не душа? Що є душа, як не бездонна думок безодня? Що є думка, як не корінь, сім'я і зерно усієї нашої зовнішньої плоти, крови, шкіри й іншої поверхні? Серце — корінь життя і обитель огню і любові».

Отож, Григорій Сковорода започаткував своєрідну «філософію серця», а його почуття любові — життєве й описане — це як віра і відданість, як ідеал і вища сила.

Трагедія та покликання шевченкового кохання

Історія Шевченкового розуміння кохання-любові чи не найбільш дискутована і водночас найменш з'ясована. Саме ця тема стала однією з тих, що була нищівно висміяна Михайлом Драгомановим у статті «Шевченко, українофіли і соціалізм»: «…Шевченко й у справі жіночої волі тільки й додумавсь перше до вінчання по любові, а під кінець — до шлюбу без вінчання або й до вільного вживання того, що д. Сірко зве «правом тіла» ^п. Коли дослідники життя і творчості Шевченка беруться за тему тлумачення його інтимного світу, то незмінно потрапляють у пастки частих, часом незрозумілих сватаннь поета. «Тут до речі згадати справу сватання Шевченкового в останні роки його життя, про яку тепер уже напечатані листи самого Шевченка до двоюрідного брата його Варфоломія Шевченка. В цих листах бачимо доволі звичайні, всього менше нові, з «нового розумного життя» думки Шевченка про жінку. Старий, уже підтоптаний чоловік шукає молодої через людей, а коли було посватавсь до молодої дівчини 18 років (Хариті) і вона не схотіла йти «за старого та лисого», то лає її в листах, що вона збожеволіла. Потім те ж саме й у Петербурзі з другою дівчиною (Ликерею). Добродій Микешин розказує з поводу петербурзького сватання ось що: «К женскому полу Тарас Григорьевич относился совсем оригинально; но здесь, может быть, неуместно вспоминать об этом. Скажу только, что в момент расстройства его отношений к одной простой украинской дивчине, на которой он собирался было жениться, он особенно был лют на все женское племя, вычитывая из Библии и из других (звісно, церковних) источников всякую хулу на них».

Більш помірковані дослідники пояснюють це віком Тараса Григоровича та його прагненням врешті-решт створити хоч якусь, але українську сім'ю. Критична частина літературознавців намагається пояснити особливе ставлення поета до жінок його специфічним сприйняттям теми кохання та інтимних стосунків. Як на мене, то розв'язка таємниці Шевченкового кохання полягає в розшифруванні його ідеалів і трагедій та відповідному розкодуванні його творчості. Перше юнацьке кохання Тараса до Оксани згодом набуває гіпертрофованих форм символу чистого й романтичного почуття. Це пояснюється і традиційним перебільшенням першого, незнаного в житті почуття, і фактом його брутального нищення. Так трапилося, що дійові особи, які є втіленням найбільшого зла для Тараса, — «москалі» — цинічно топчуть й інший символ добра та любові — його Україну. Власне, саме після цього Україна і Оксана — лише різні виміри недосяжної мрії поетової любові й кохання.

Про почуття Шевченка до Оксани читаємо в творах «Ми вкупочці колись росли», 'Три літа», «Мені тринадцятий минало», поемі «Мар'яна-черниця». Відомий літературознавець Павло Зайцев знаходить повну редакцію цих віршів та описує історію їх створення у статті «Перше кохання Шевченка», надрукованій у виданні «Вестник Европы» у 1914 році. Текст посвяти звучить так:

Уже немає Оксани, з якою можна було і душею, і серцем розмовляти. Все інше відтепер стає цілком зрозумілим, а те контраверсійне «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями» стає цілком логічним поясненням трагічної розв'язки їхніх стосунків.

Буденне, реальне життя переконує, що це чисте, юнацьке почуття можливе лише вперше і востаннє. Тому про таке кохання у Шевченка практично неможливо прочитати. У нього проявляється своєрідне «табу на кохання». Поет компенсує відсутність власного інтимного життя, свого кохання абсолютизацією любові до батьківщини, до України. Він пише здебільшого про любов як віру, прагнення і переконання. Його єдина любов — це Україна.

І вищезгаданий ряд серце — кохання — любов у Т.Шевченка доповнює ще й Україна. В різних поетичних роздумах і творах його це знаходимо дуже часто:

Спроба ж уявити, надумати собі кохання ще залишається.

У взаєминах з Варварою Рєпніною деінде знаходимо того почуттєвого та емоційного Тараса Шевченка, але різниця в соціальному статусі швидше роз'єднує і гнітить, ніж зміцнює такі стосунки. Княжна вивчає українську мову і літературу, врешті визнає геніальність літературної філософії Гоголя (в чому її неодноразово переконував Шевченко), та для духовної спільності цього замало.

Їхнє знайомство відбулося в Яготині, куди Тарас приїхав робити копії портрета князя Миколи Рєпніна. Саме тоді між 30-річним поетом, який досі переживав трагедію свого першого кохання, і 35-річною княжною зав'язалися дружні стосунки, що потім переросли в глибоке почуття. Між ними розпочинається листування, де доволі часто Варвара Рєпніна описує своє ставлення до Шевченка. Вона опікується його творчістю, незмінно підкреслює свою небайдужість як до героїв його творів, так і до нього самого. Зокрема, в листі від 19 червня 1844 року, надісланому з Яготина, читаємо: «Итак, Вы решаетесь печатать «Слепую»… Посвящение прекрасно и гармонирует с содержанием милой Оксаночки; — я непременно примусь за малороссийский язык; я хочу наслаждаться всеми Вашими цветами; я представляю себе, как будет грудь болеть от чтения «Совы». Вы изобрали один из тех случаев, из которого поэт и такой как Вы может извлечь… глубокое, раздирающее, что от… таких… там, в вечности, будет царство радости, а здесь блаженные плачущие». Варвара постійно підкреслює свій душевний зв'язок із Тарасом Григоровичем не лише змістом і стилістикою листів, але й підписами, як-то: «Вам душею віддана», «Щиро віддана Вам» тощо. Поет у листуванні з княжною більш стриманий, лише інколи відвертий: «…потому что я в глубине души уважал ваш благородний ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства…» (7 березня 1850 р.). Ці взаємини недомовленостей дали підстави Рєпніній зізнатися: «…Коли б бачила з його боку любов, то може, відповідала б йому пристрастю». Насправді, і Варвара, і Тарас знали, що їхнє кохання залишиться нерозділеним, бо є батьки, оточення, різний суспільний статус… Розв'язка їхнього кохання, що не відбулося, хрестоматійна. Варвара Рєпніна не вийшла заміж і знайшла себе у релігії, Тарас Шевченко залишився одинаком…

Під час десятирічної солдатчини Шевченко закохався в Агату Ускову, дружину тамтешнього коменданта форту. Про свої почуття до ніжної, симпатичної Агати поет із захопленням пише: «Ця най-прекрасніша жінка для мене - справжня благодать Божа. Я покохав її високою чистою любов'ю». Вони зустрічалися мало не щодня, отримуючи насолоду від спілкування один з одним. Але їхні стосунки були нетривалими. Шевченка чекало розчарування: розмови і плітки щодо їхніх частих прогулянок отруювали життя, і Агата вирішила припинити зустрічі. Тарас сприйняв це як зраду.

Через деякий час, після повернення із заслання в Казахстан, у Нижньому Новгороді Шевченко знайомиться з акторкою Катериною Піуновою, якій було 17 років. Вона підтримує ідею Тараса зіграти в українській виставі і захоплено вчить роль Тетяни з «Москаля-чарівника». Задум поставити цю виставу підтримує близький друг поета актор Михайло Щепкін. Її прем'єра проходить блискуче, Шевченко пише відгук для преси і, засліплений власною уявою про глибину стосунків з Катериною, надсилає їй листа з освідченням у коханні (бібліографи поета зазначають можливість того, що цей лист написаний іншою людиною). 45-річний Тарас Шевченко пише Катерині Піуновій: «…я вас люблю и говорю вам это прямо, без всяких возгласов и восторгов. Ви слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изьяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня высочайшее счастье, и отказаться от зтой мисли трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастье не поправиться вам и если возвращенная мне вами книга виражаєш отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам…».

Після відмови Катерини Піунової Шевченко вже не шукає кохання, він прагне сім'ї, сім'ї української на власній батьківщині. Можливо, тому, що перше і останнє справжнє кохання народилося і померло в юнацькій намріяній Україні, до якої Тарас завжди хотів повернутися і якої насправді вже не існувало.

Що стосується останнього періоду життя Шевченка, про який багато й по-різному пишуть вчені, то, на мій погляд, все досить просто. Поетове розуміння неможливості за життя осягнути того ідеального щастя та спонукало його до думки домогтися хоча б малого: повернутися в рідні краї разом із людиною, яка сприймала б обов'язкові для нього національні цінності. Саме тому, шукаючи собі опори під кінець життя, Тарас думає більше про українськість своєї супутниці та її селянське походження. В листі до Варфоломія Шевченка поет пише: «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднати з собачою панською кров'ю. Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті».

В цьому контексті показовим є лист Тараса Григоровича до дружини Михайла Максимовича.

«Вельми і вельмишановная і любая моя пані Маріє Василіївно!

Спасибі вам, моє сердце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте та про мене, сироту одинокого на чужині, не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє.

Якби це ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего діла, то це було б так. А ви, мабуть, уж і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій Горі. А ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемося. Бачите, як просто й гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє. Не забудьте ж, моя голубко сизая, моєї великої просьби і мене, іскренно вашего».

В останні роки Шевченкового життя вже не було пошуку кохання, були пошуки сім'ї або дружини. Всі сватання поета до українських кріпачок не дуже цікаві щодо пояснення його бачення і розуміння кохання, тому про них немає сенсу тут переповідати.

Українське кохання як форма національного міфу

Проблема розуміння кохання-любові розглядалася і в порівнянні зі специфікою та традиціями інших народів. Ще в середині XIX століття Михайло Костомаров у дослідженні «Дві руські народності» виводить любов до жінки саме з поетичності українця. Зокрема вчений пише про те, що для росіян, на відміну від українців, притаманна закоханість у «тілесну красу», а жіноча краса «рідко коли підноситься понад матерію» І «рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу до жіночої душі».

Недарма поема Лесі Українки «Бояриня» була зупинена цензурою Російської імперії: у ній поетеса показала, наскільки різні статус і сприйняття жінки в українському та російському суспільствах. Оксана, головна героїня твору, яка не витримує моральної атмосфери і приниження гідності жінки під час свого московського життя, помираючи, каже своєму чоловікові:

Ця різниця, так добре помічена Лесею Українкою, була зумовлена принципово іншим укладом життя. «При природному доборі молодих, — зазначає Володимир Янів у «Нарисі до історії української етнопсихології», — скоро зачало грати основну роль кохання. В Україні молоді люди одружувалися за взаємною згодою, при доборі на дальший план відходила фізіологічна любов, а на перший план висувалися моменти духовного порядку, бо ж заздалегідь молоді були свідомі того, що мають жити весь вік разом. Більше того, він зазначав, що статева мораль в Україні досягла високого рівня й особливо чеснотливістю відзначались українські дівчата та заміжні жінки. Велику роль також у збереженні статевої моралі відігравала громадська думка».

Сергій Єфремов, аналізуючи цю проблему на основі української народної поезії, писав: «Така зворушлива чистота почувань надає надзвичайно глибокого еротичного характеру українській народній поезії — надто пісням про кохання, таким же в масі своїй чистим і високим навіть тоді, коли торкаються подій з самої природи своєї, на людський погляд стидких і сороміцьких».

В українському фольклорі досить розвинутий міф про вірність закоханих, що й після смерті живуть спільно, як дерева чи квіти.

Почуттєвість та ірраціоналізм мали наслідком особливе сприйняття українцями власного інтимного життя. Іван Мірчук у «Світогляді українського народу» зауважує: «Українці приступні найглибшим відрухам любови, що грає провідну роль в їх духовому житті, але часто це чуття обертається з якоїсь маловажної причини в свою протилежність, у розумово незбагненну, але чуттєво зрозумілу ненависть».

Така національна особливість не залишилася непоміченою й іноземними вченими. Роберт Плен, аналізуючи творчість Осипа Турянського, між іншим зазначав: «Символізування найвищих ідеалів людства в образі жінки й дитини — це, оскільки я знаю український народ, спеціальна українська риса».

Цей поетичний, емоційно-піднесений зміст інтимних стосунків в українській традиції підводить нас до ще однієї проблеми розрізнення понять кохання і любов. Відразу застережемо, що в різні часи, в різних регіонах України вони сприймалися і тлумачилися неоднаково. Скажімо, у творах буковинської письменниці Ольги Кобилянської та деяких інших митців кохання як поняття майже не фігурує, а епітети кохані, коханий — то синоніми слів рідні, рідний.

Пантелеймон Куліш — один із тих, хто свідомо по-різному тлумачить ці два поняття. У поемі «Великі проводи» він пише:

Або у поетичних рядках «До Марусі Т.»:

Водночас поява цих двох близьких за змістом понять (згадаймо, що англо- чи російськомовна культури не мають подібного феномену) не випадкова. Це лише пояснює світоглядну, культурну межовість України, наявність впливу різних культур і мов в українських духовних традиціях, де присутні любов як ключове поняття російського (євразійського) культурного простору та кохання — східнослов'янського (центральноєвропейського) культурного світу. Особливість і специфіка української ситуації полягають у тому, що вплив двох різних традицій разом із суто національними українськими цінностями спричинив появу унікального прецеденту — відмінного, подвійного тлумачення характеру інтимних стосунків.

Над цією проблемою розмірковувало багато відомих українських діячів культури. Зокрема Володимир Винниченко, перебуваючи в Будапешті, в щоденнику від 7 квітня 1918 року писав: «Кохання — це зойк крови, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі… Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків однієї істоти другою…».

Таке трактування досить цікаве, але далеко не вичерпне і значною мірою не адекватне. Для того, щоби більш повно означити межі розуміння вищенаведених понять, доцільніше використати принцип семантичного, лексичного та філософського порівняння словосполучень зі словами кохання та любов.

Тут ми не беремо до уваги того, що поняття любов використовується і як мовне означення ставлення до офіційних інституцій чи конкретних предметів. Водночас не аналізуємо звичних слововживань: любов до краю, до батьківщини; любов до книги, поезії тощо. Таке використання загальновизнане, хоча і тут є винятки. Зокрема, багато поетів намагалися перенести до сфери почуттєвого світу й поняття Україна. Микола Вороний у своїй поезії «Ти не моя!» впровадив таке тлумачення поняття кохання:

Виходячи з традиції вживання цих двох понять і змістовного навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як невід'ємними рисами. Статеві стосунки ніколи не були домінантою в коханні, хоча завжди мали неповторне і загадкове звучання. Кохання — це самозречення, це принесення себе в жертву своїм почуттям і пристрастям; любов - взаємопідтримка, прагнення щонайперше допомогти, а вже потім — отримати щось для свого духовного життя, а отже, для себе.

Любов характеризує більш сталі стосунки, що, як правило, формалізуються в подружнє життя. Любов не втрачає почуттєвості, хоча вже й не має стану поетичної закоханості. Статеве життя є невід'ємною, але дещо буденною складовою частиною гармонії в стосунках.

Кохання — це таємниця, а любов — це ключ від неї. Як правило, кохання закінчується тоді, коли втрачається його загадковість і неповторність.

За таких умов, наша схема: серце — душа — кохання — любов вказує на логічний взаємозв'язок цих понять, набуває реального змісту і підтверджується.

Тож ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання.

Історичний шлях концепції українського кохання

Майже симптоматично час від часу поряд з академічною наукою вигулькують спільні знаменники тлумачення феномену українства в прозових чи епістолярних творах. Нав'язування унікального звучання сенсу українського кохання в контексті з природою характерне для українських мислителів від Григорія Сковороди до Олеся Гончара.

Цікаво, що популяризатори язичництва як традиційної української релігії подають власне трактування давньоукраїнського розуміння кохання і любові. Як не дивно, воно в цілому збігається з представленими в цій роботі підходами багатьох митців і дослідників. Василь Рубан у своїй книзі «Берегиня» прагне узагальнити вірування предків від Даждьбога-Сонця до Світовида-Ягна у власному «Новому законі», що складається з дев'яти одкровень і двадцяти семи казань.

В «Одкровенні до Слави» подається тлумачення кохання й любові.

Як бачимо, в цьому авторському тлумаченні давньоукраїнських традицій кохання пов'язане з романтичними, почуттєвими стосунками, любов — безпосередньо вже із подружнім життям, яке засноване на розумінні та довірі. Однак кожен із митців по-своєму трактував цей зв’язок природи й кохання. У цілому ж розмаїття природного довкілля ставало доповненням духовного й неземного змісту глибокого почуття та переживань закоханих.

Західноукраїнський письменник і поет Осип Турянський, більш знаний як автор повісті-поеми «Поза межами болю», у романі «Син землі» пропонує свою концепцію ролі природи у поясненні національної історії в цілому чи окремих рис українства зокрема. Більше того, О.Турянський виводить схему взаємозалежності історичних подій від характеру етнопсихологічних і навіть генетичних засад. Блискучий, як для публіциста чи письменника (хоча може й дещо поверхневий, як для науковця), історико-політологічний пасаж щодо тлумачення укладу українського народу служить підказкою в розумінні українського кохання. Короткий екскурс у національну історію подає багато прикладів героїки, ще більше — романтики, які водночас не підкріплені практичною, реальною, буденною справою державотворення. Причиною цього, на думку О.Турянського, стала душевна роздвоєність українця, і, як наслідок, — українська національна вдача у збірнім понятті склала дві душі: геройську і невільничу». До речі, дану тему спеціально досліджували Дмитро Донцов та Євген Маланюк стосовно життя і творчості Лесі Українки та Миколи Гоголя. Цілком зрозуміло авторові, що ця невільнича душа все ще тяжіє над українством. Але доля України не безнадійна, бо «багатство, буйність і краса української природи також створила надзвичайно цінні скарби української душі, а саме: глибоко поетичну українську вдачу, яка дала світові найкращу народну поезію з найкращими мелодіями. Далі: українська мова своєю гармонійною красою звуків, м'якістю та рівночасно енергією вислову, своїм мелодійним повноголосом та милозвучністю перевищує під деяким оглядом навіть найкращу мову в Європі — італійську»^п.

Ці висновки Осипа Турянського пояснюють ситуацію, коли українці не мають того, що могли і мусили б мати по праву. Водночас ідеї письменника дають підстави пов'язати історичні, етнопсихологічні засади розвитку української спільноти з тематикою чуттєвості. Може, тому прагнення до індивідуального та інтимного життя, страх перед зовнішнім, як правило, ворожим світом зробили романтичну натуру українця беззахисною перед цинічними і брутальними законами міждержавного життя. Бо, як відомо, політика, тим паче міжнародна, не знає сентиментів та романтичної мотивації рішень.

Український мислитель вирізняє у своїх творах поняття кохання і любов, а також змістовний ряд їх відмінностей.

Кохання вмонтоване у величну красу природи і стає невід'ємною складовою «срібного океану вічності». Тому почуття закоханих — це певне «чародійне, непонятне і величне проміння, що з їх душ виходить і до них солодко кличе: «Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя «.

У нього ж читаємо цілком характерне для українства розуміння любові як ідеалу правди, віри, вищої ідеї, загальнолюдської цінності. Так у творі «Поза межами болю» читаємо: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя і до його вищих цінностей переможе смерть»

Підсумовуючи огляд підходу О.Туринського щодо цього питання, варто тепер перефразувати його вислів стосовно поезії. У запропонованому мною варіанті ці слова були б доречним висновком письменницьких думок: «Що таке кохання? Це казка, вичарована з життя, й життя вчароване в казку».

Дилема українського інтелігента: між любов'ю і коханням

Унікальність чи, можливо, парадоксальна закономірність фантастичної невідповідності ідеалу кохання буденності описаного почуттєвого світу, реальному інтимному життю переслідували більшість українських митців. Додаткова колізія цього протиріччя посилена різними романами у їхньому житті, а отже й різними жінками та обґрунтуванням їх місця у власних почуттях і пристрастях. Соломія Павличко добре зауважила й свідомо загострила цю разючу відмінність на прикладі листування Михайла Коцюбинського. Тема їжі й побуту активно обговорюється в листах із дружиною — і переривається пристрасними сповідями до іншої коханої жінки. 335 листів Михайла Коцюбинського свідчать, що проблеми боротьби і співіснування кохання до Олександри Аплаксіної та прагнення зберегти сім'ю супроводжували письменника протягом усього життя.

Ще одна особливість — виведення власного «святого» чи «правильного» образу кохання, як його автор розуміє та тлумачить.

Микола Костомаров так розглядав земне кохання: «…це гріх і зло, це спроба замаху на жінку, коли жінка для чоловіка повинна залишатися сестрою». Інакшим є його тлумачення святої любові, яке він наївно навіював своїй нареченій. Відомий історик і громадський діяч у поетичних рядках наводить визначення кохання:

Історія стосунків викладача університету Миколи Костомарова та його студентки Аліни Кревської — цьому підтвердження. Після її вінчання та свого заслання він не ризикнув одружитися на Аліні. Повернувся до неї лише в похилому віці, коли помер її чоловік.

Пантелеймон Куліш своїх коханих вічно повчав правильному коханню. Місія його — просвітити, виховати, а може й перевиховати молодих українських дівчат, що прослідковується в листуванні та стосунках із жінками. Романи з Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Лесею Милорадовичевою та Ганною Рентель — це наукові роздуми й експериментування на тему: «Як правильно кохати?». Можливо, той панічний страх перед необхідністю повністю належати своїй пристрасті й почуттям лише до однієї жінки приводив до розриву, часом показово трагічного, як в історії з Марком Вовчком.

Відомий український громадський діяч Михайло Павлик обґрунтовував своє ставлення до Соломії Крушельнииької як не «вимогу звичайної любові», а прихильність, яка «вища над усе подібне». В листі до неї він пише: «Я Вас не відречуся ніколи, ніколи! Не дивіться на мою прихильність до Вас як на вимогу звичайної любові до Вас — Боже мене заступи! Я ж знаю, що це може викликати огиду до такого противного мужчини. Моя прихильність до Вас вища на усе подібне, і через те вона зовсім не стане перешкодою в дорозі Вашому майбутньому мужеві»».

У контексті теми, яку ми тут аналізуємо, Івана Франка уявити найважче. Абсолютна більшість критиків і дослідників його творчості витворили з нього своєрідного «вічного каменяра», який лупав скалу соціального гніту і несправедливості. Навіть за сучасних умов ідеологічний контекст сприйняття письменника практично не змінився. Переглянуто лише стрижень його домагань із соціального на національний.

А поміж тим, справжній І.Франко зовсім інший. Про нього Михайло Коцюбинський у 1908 році казав: «Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів'яле листя». Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поету-лірику, співцеві кохання і настроїв». Власне, не лише зміст, але й історія написання поезій «Зів'яле листя» спонукали як сучасників, так і декого з теперішніх науковців до пошуків предмету поетичної відвертості пана Франка. Знову наголошую, що тут не досліджуються перипетії поетових закоханостей. Важливо зрозуміти його власну версію сприйняття кохання.

Збагнути бачення його лірики, на мій погляд, допомагає відомий український поет і громадський діяч Микола Вороний, який у 1926 році на сторінках «Всесвіту» у споминах «Перші зустрічі з Іваном Франком» пише: «Він полишив нам томики своїх поезій, з яких особливо збірка «Зів'яле листя» є ліричною драмою його власної душі. І ось тепер я, схиляючись перед пам'яттю свого великого учителя і друга, думаю, що не схиблю тим його пречистого образу, а ще більше, може, приверну до нього очі тих, що високо шанують пам'ять його, коли дозволю собі одну нескромність, виявивши таємницю його життя, про котру глухі чутки давно вже ходили поміж людьми і яку в інтимних розмовах він зробив честь мені повідати. Так, все своє життя він кохав тільки одну пані, і кохав її платонічно, як Данте свою Беатріче. Не назову її прізвища, а тільки, що під іменем Регіни І.Франко виводить її у своїх поетичних та прозових творах «Лісова ідилія», «Перехресні стежки» ³⁹.

Претенденток на романтичну пані ліричної поезії Франка було достатньо. Для прикладу, Марія Білецька у своїх спогадах переконує, що символ поетового кохання — її сестра Ольга. Лише сам Франко дає остаточну відповідь на запитання про його ідеал кохання, коли згадує: «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших десять літ; її випливом були мої писання «Маніпулентка», «Зів'яле листя», дві п’єси в «Ізмарагді» і ненадрукована повість «Лель і Полель». Після цього вам буде зрозуміла п'єска «Тричі мені являлася любов» у «Зів'ялім листю».

Платонічні почуття поета все більше формують його кохання як мрію, позбавлену конкретного обрису. У тих же поезіях збірки «Зів'яле листя», на мою думку, звучить квінтесенція Франкового бачення кохання:

Ця теза романтичного, неземного змісту почуття поета до жінки, підтвердження якого знаходимо також у названих вище творах, присутня й у статті Михайла Мочульського про І.Франка. Для тлумачення саме небесного призначення кохання дослідник наводить підхід відомого античного філософа: «Платон розказує, що колись людина була цілісною і що тільки за кару розірвав бог її надвоє, а кохання — це не що інакше, як власне змагання людини віднайти свою половину. В цій легенді й міститься золоте зерно правди. Кохання — це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки. Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб'ється скрипка…».

Знайти ж свою, Богом відведену половину Франкові так і не вдалося. Про дружину він сказав якось прагматично й лаконічно: «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більше освіченою, курсисткою».

Микола Вороний також традиційно подавався нам апологетом радянської влади, марксизму-ленінізму й оптимістичним рупором нової пролетарської ідеології. Тому в переважній більшості енциклопедичних чи то історико-літературознавчих статей він завжди згадується лише як автор української версії «Інтернаціоналу» Ежена Пот'є, «Марсельєзи» Клода-Жозефа Руже де Ліля та «Варшав'янки» Вацлава Свєнціцького. Все інше в його творчості було не так суттєво. Однак саме цей «активний революціонер-більшовик» про свої погляди писав: «Ви подумайте, що ж то з мене за есдек (член Української соціал-демократичної партії — ав.) був, коли десь попід ґрунтом наукового соціалізму (історичного матеріалізму) я таїв у собі глибоко на дні якесь релігійне почуття чи релігійне сприйняття світу, а разом із тим марив про Ніцшевого Ubermench’a — горду надлюдину, що відкидає рабську науку християнства, в той же час лишаючись в моральній істоті своїй все ж християнином і скрайнім гуманістом».

Світоглядні й творчі пошуки Микола Вороний розпочинав, за його визначенням, із «поезії молитви своєї власної» та переходив від чорної меланхолії до символізму, від націоналістичної романтики до урбаністичних мотивів. Коли йдеться про сприйняття письменником кохання, то варто нагадати його власні почуттєві переживання. Вже традиційно перше кохання було для героїв цього дослідження вишукано чистим і глибоко піднесеним: «Незабаром по вступі до тієї школи я шалено закохався (7-8 років мав), а царицею своїх мрій я вибрав маленьку красуню, що вчилася у тій же школі, - Катрусю Вовківну. Багато про цей епізод можна б розповісти… Кохання це тривало кілька літ, переслідувало мене і в гімназії і гарним спомином лишилося в пам'яті на все моє життя, хоч потому я ще багато раз закохувався».

У «Вступній новелі» про себе як, перш за все, романтика Вороний писав: «Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вільдшнепи — все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним як леопард…».

У 1903 році Микола Вороний познайомився з Вірою Вербиць-кою, закохався в неї, і 16 травня відбулося вінчання. Цей шлюб був нещасливим, вже восени 1904 року вони розійшлися. Від одруження залишився син Марко і жахлива трагедія ображеного кохання поета. Можливо, саме тому в його поезії постійно присутні зрада чи страчені надії.

Майже класична історія боротьби кохання і любові простежується в житті іншого українського письменника й драматурга Миколи Куліша.

Дві жінки стали його вічними супутницями: дружина Антоніна Іллівна та Олімпіада Костянтинівна Корнєєва-Маслова. Вони — головні адресати епістолярної спадщини Куліша. Так, за підрахунками літературознавців, серед відомих листів драматурга 62 адресовані дружині, а 60 — до Корнєєвої-Маслової. Торкаючись його любовного листування, варто згадати фрагмент листа, написаного весною 1926 року, де письменник дещо жартома та іронічно пише: Я думаю, що легше написати любовний лист, важче писати (у порядку послідовності):

1. записку про самогубство,

2. вірш,

3. драму,

4. роман,

5. резолюцію (це для мене),

6. і, нарешті, буквар.

Порівняння листів Миколи Куліша до дружини та Олімпіади Костянтинівни показове. Мимоволі прочитуєш цілковито різне ставлення письменника до проблеми інтимного світу людини: побутово-дружня переписка з дружиною перемежовується з романтично-пристрасними листами до Олімпіади. Наприклад: «Вранці, і вдень, і ввечері я думав про Вас і згадав все по порядку. Якщо я доживу до хоча б трошки прихильного віку, я обов'язково напишу поему в прозі (про наше кохання). Це буде прекрасний твір, пропахлий морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до слізної радості».

Можемо до безкінечності перебирати подібні сюжети з історії українського кохання. Творці власних ідеалів кохання-любові, описаних поетичними римами чи прозовими рядками, надуманих, витворених почуттєвим пристрасним світом своєї уяви, поривами власної душі, на практиці зустрілися з іншим — сірим ібуденним життям. Ставши авторами своєрідних казок про кохання, вони намагалися переповісти їх у листах, віршах, романах. Але всілякі спроби перекинути надуману феєрію почуттів у реальний світ для когось закінчувалися трагедією, для когось — розчаруванням, а для декого — стійким переконанням, що те бажане, омріяне кохання казковим лише і буває.

«Вільна любов» в Україні

Для розуміння специфіки сприйняття та тлумачення кохання на початку XX століття варто розглянути дискусію у західній культурі. «В той час, — писав український поет і прозаїк Микола Чернявський, — буйним цвітом почали розпускатися «ліги любові» й нахабно виявляла своє обличчя порнографія. Життя тоді ще не винесло їм свого розсуду. Але тоді все це набувало принципу чогось сміливого і нечуваного» ^4Ч.

Ще більше заохочувала влада своїми діями теорію «вільної любові». В США діяв так званий Закон Комстока від 1873 року, який забороняв розповсюдження будь-якої «непристойної книжки, брошури, картини, гравюри або інших публікацій вульгарного чи непристойного характеру». Цей закон зокрема використовувався для переслідування ранніх феміністів за видання матеріалів про аборти і запобігання вагітності. (Скасовано його у 1932 році за рішенням Верховного Суду США по справі проти книжки Джеймса Джойса «Улліс»). В Австрії та Великобританії до ув'язнення засуджують письменників у тому числі за такі твердження, що «люди мають паруватися так, як птахи». Михайла Павлика судять за пропагування розбещеності у «Ребенщуковій Тетяні».

Саме такий стан справ, активний інтерес культурної еліти до проблеми тлумачення моралі, дискусії довкола теорій Фрейда та Юнга спонукали взятися за перо і Володимира Винниченка. Він, напевно, був єдиним в Україні, хто планував присвятити цьому окреме дослідження. Так, у його щоденнику знаходимо начерки структури книги під умовною назвою «Мораль» і перелік модної тогочасної літератури, яку письменник мав використати в роботі. Серед авторів, що цікавлять його, Ренан, Бердсон, Ніцше, Бертель, Пшибишевський… До речі, роздуми навколо теми моралі в романах Винниченка «Чесність з собою» та «Заповіт батьків» стали предметом широкої дискусії. Близька приятелька Леніна Інесса Арманд позитивно оцінює винниченкове тлумачення моралі, а Ленін у листі до неї, навпаки, досить критичний до письменника.

Серед тез до дослідження цікаві такі: «У Вагнера і Ренана ідея: убити звіра в людині на користь «людини», інстинкти «укротить» на користь розуму. Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені? Убивши ж інстинкти, чи не убиваємо ми самих себе?» ⁵. Тут же ми знаходимо фрагменти його роздумів стосовно суті любові-кохання та, відповідно, співвідношення мораль — інстинкт — розум. Цій проблемі присвячено низку записів. Скажімо, такі: «Учити людей любити ближнього, як самого себе, це те саме, що вчити їх бути чорнявими, коли вони вродилися білявими. Любови так само не можна навчити, як не можна навчити неталановиту людину творити художні речі»². Український мислитель чітко вирізняє поняття кохання та любові. Саме під впливом європейських профрейдистських концепцій В.Винниченко безапеляційно визначає кохання як різновид вищезгаданої «вільної любові» з яскравим фізіологічним забарвленням. Так, він у своєму «Щоденнику» пише:

«Кохання — це зойк крови, це бездумний, непереможний голод тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл.

Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, скрюченими пальцями, накидається на все, що можна задовольнити. Кохати можна одночасно двох, трьох, п'ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню.

Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і тільки любов може пройняти всю істоту до кінця.

Кохання приходить зразу, в один момент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано.

Любов приходить помалу, з стражданням, з буденними клопотами, в поросі повсякчасних пригод, приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю.

Кохання любить тільки себе і для себе. Коли страждання коханого дасть насолоду, кохання шукатиме тільки страждання коханого.

Любов оддає себе для любого. Страждання любого виключає радість люблячого.

Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту немає плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любови» ».

Як бачимо, даний підхід характерний для тогочасної моди і трактує кохання здебільшого в статевому, еротичному сенсі. Це загалом не відповідає традиційному українському тлумаченню, але водночас передає настрої та орієнтації української еліти. Підкреслена аморальність все ж таки не виглядає природно, вона, скоріше, штучна і є відгуком на потребу дня.

За природою Винниченко — гравець. У щоденнику він постійно підкреслює свою гру із жінками, гру зі словом, з майбутніми читачами його записів, гру із самим собою. Як письменник він, безсумнівно, цікава і непересічна людина. Винниченко непостійний у поглядах, і ще більш непостійний у почуттях. У нього повсюди переважає секс (він придумує цілу систему мовних еротичних кодувань), але час від часу «ненавидить вульгарний еротизм» і мріє про справжні почуття. Так, про один із своїх численних романів пише: «…Відчуття кінця в обох. Елемент вульгарного еротизму у відносинах накидає серпанок суму на минулу поетичність, і навіть сувору трагічність». Якби сказати про письменника коротко і критично, то це звучало би приблизно так: Володимир Винниченко — постать, без якої важко уявити новітню історію України, це людина, що припустилася двох помилок у своєму житті, оскільки прагнула стати визначним політиком і водночас не встигла стати визначним мислителем. Хоча приречена була стати таким.

Подібне бачення кохання-любові було не поодиноким в українському середовищі, що підтверджується також фрагментом зі спогадів І М.Чернявського однієї розмови з іншим письменником, яка відбулася в 1906 році: «Коцюбинський спалахнув, як сірничок, і почав розвивати свою теорію кохання — зовсім біологічного чи просто фізіологічного характеру. Опісля він описав таке кохання в своїх «Тінях забутих предків». Він зводив кохання до простого фізіологічного акту. Ставив на одну дошку вівцю, собаку, людину. Молода дівчина… жвавий молодик… їм обом приємно, й кожне одповідає само за себе. Зійшлись — розійшлися, їх діло. Адже не відповідає палах за те, що він покриє ягницю й та понесе. Не одповідає так само й молодик. Тепер кожна гімназистка вивчає курс фізіології. Знає, на що йде… Які бувають наслідки…» ⁵⁴.

Тодішню моду на «вільну любов» Микола Чернявський описав у своїй повісті «Варвари». Головний герой Кунцевич, теоретик і практик концепції «вільної любові», так пояснює її суть: «…В цьому нашому святому коханні інстинкт, половий інстинкт — усе!… Однаково, чи в чоловіка, чи в звіра. Тільки я, як культурний чоловік, вільний од усяких стародавніх і новітніх традицій, одрізняюсь од звіра тим, що його полове життя служить тільки цілям заплоду й має своєю метою продовження роду, а в мене він являється способом украсити своє життя, додати йому найбільшої, найгострішої насолоди. У звіра це тільки інстинкт, а в мене складний психічний процес. У нього це простий рефлекторний акт, а в мене — «сознательное ощущение». І чим я більше «сознаю» його, тим я більше помічаю в нім відтінків, і тим він більше дає мені осолоди, утіхи, щастя…» ⁵

Або в іншому місці головний герой навчає свою студентку: «Мені пригадується зараз одне місце з Геродота. Оповідає він про наших предків — скіфів. Оповідає, як еллін про варварів, про людей нижчих від нього. І каже, між іншим, що коли скіфи вертались додому з походу, і їх зустрічали женщини, то вони скидали з себе зброю, брали в обійми своїх жінок, і деякі, не входячи в вежу, тут же на людях, задовольняли своєму бажанню! Це з його погляду — варварство, а мені це здається зовсім природною річчю. І може ми знов дійдемо до того…».

Майже подібна дискусія відбувається між головними героями роману «Історія гріха» відомого польського письменника Стефана Жеромського.

«Щастя і моральність можуть бути ще в тих країнах, де закон іде зустріч інстинктові… Шлюб на все життя — зловживання, тиранія мужчини, який привласнив собі право володіти жінкою,» — каже Лукаш Єві, посилаючись на відомих філософів. До речі, історія гріха Єви Побратинської стала предметом широкої дискусії серед молодих людей. Так, у 1909 році петербурзькі студенти на засіданні літературної секції організували імпровізований «судовий процес» над Євою Побратинською, на якому її було повністю виправдано — і за вбивство дитини, і за крадіжку грошей.

Про «вільну любов» пишуть українські представники в Раднаркомі — першому більшовицькому уряді Леніна. Так сталося, що перша радянська книга актів громадянського стану зареєструвала шлюб №1 між наркомом морських справ Павлом Дибенком та наркомом соціального забезпечення Олександрою Коллонтай. Обставиною, що призвела до руйнування першої радянської сім'ї, було активне пропагування Коллонтай ідеї «вільної любові». Своє бачення статусу жінки та сім'ї Олександра описала в романі «Дорогу крилатому Еросу» та п'єсі «Любов бджіл трудових».

Тема «вільної любові» стає модною і в середовищі молодих поетів. Навіть на сторінках академічного видання «Літературно-науковий вісник» зустрічаємо еротичну поезію. В.Кобилянський у поезії «Гріх» піднімає специфічну тему кохання рідних людей: брата до сестри.

Українська еліта початку XX століття, як і європейська, жила революційним настроєм протесту щодо принципів традиційної моралі. Спостерігалася мода на опис та обґрунтування теорії «вільної любові» в художній літературі. Проте навіть в цей час фізіологічний, статевий підхід не став визначальним, залишаючи романтизм на вершині піраміди українського кохання.

Радянська модель кохання-любові

У 20-х роках XX століття дивним чином співпав процес соціалізації українського життя та активного культурного піднесення. Дилема правильного вибору між робітничим прагматизмом, більшовицькою практичністю та почуттєвим ідеалізмом національної культури характерна для більшості творів цієї доби. Класичне протиріччя, як досягти кар'єри у новому суспільстві суцільною колективізму і зберегти власне кохання, описує Валер’ян Підмогильний у романі «Невеличка драма».

Проблема різного світогляду головних героїв чітко сформульована в ще одному короткому діалозі:

- І я шукаю собі дружину, — закінчив він, — розумієш, дружину, а не «кохану» з романсів.

— А я шукаю кохання, — сказала дівчина.

Проте в абсолютній більшості творів читаємо про те справжнє кохання, про яке мріють, якого прагнуть, за яке боряться і, нарешті, помирають головні герої оповідання «Військовий літун» Валер'яна Підмогильного.

«Мріюmь всі, геть про все: про багатство, славу, події, героїзм, самопожертву, гуляння в карти, пияцтво й про кохання. Він мріяв так само. Багатство він мав, слави не хотів, а кохання не знав. Тим-то мріяв про нього, лягаючи спати, гуляючи в місті, а часом і над книгою. Кохання! Його ніхто не кохав. Він мріяв про кохання так, як написано в старій книзі: сідає сонце, лежать тіні, літає кажан, гукає пугач, алея, лавочки де-не-де і тепла прохолода; гаснуть вогні, засинає світ, пахне матіола, тільки вони двох гуляють, спинилися. Він і вона. Вона білява, заквітчані коси, мовчазна з краси, довірлива, гнучка й задумана. Немає слів, немає руху, розливається нестома, живе зачарування, тремтить серце, очі обнялися з очима. Це — кохання. І його ніколи не було. А тепер воно прийшло. Ось зараз у темряві і тиші, в напруженні, коли шкрябання миші видається громом, у завмерлості, в питті її дихів — хіба не здійснення колишніх, забутих мрій? Хіба в цій хаті не живе зачарування пахучої ночі, зниклих тіней і облудних огнів? Це кохання пройшло, давне, юнацьке, і він п'є його забуття».

У період радянської доби активно проходив процес нівелювання понять кохання та любов. Теоретики радянського способу життя намагалися в проблемі кохання знайти й обґрунтувати класовий соціальний підтекст. Ось як пояснює літературний критик Юрій Кобилецький ідею та зміст трилогії Петра Козланюка «Юрко Крук»:

«Щоб показати і розкрити нове у вічній темі кохання, автор у розділі «Кохання» подає декілька історій-новел.

1. Умирає Смоляк, і його родичі виганяють Марію. Марія йде до Гнатка Кедрича, бідняка, інваліда війни, бо вони любилися з молодих літ, та багачі стали на заваді їхнього щастя.

2. Зрадив Оксану Зваричеву осадник Ромась, знеславлена Оксана топиться у глибокому вирі.

3. Весело живуть, хоча часто й з гармидером, робітник чех Франтішек з Меланею, бо немає в них нагарбаного людського добра. Що самі зароблять — те й їхнє.

Отже, про яке там кохання можна говорити у богачів, — ніби підказує читачеві думку автор (Петро Козланюк). Справжнє кохання може бути лише серед людей трудящих. А справжнє кохання там, де закохані мають спільні ідеали, спільну революційну мету, боротьбі за яку віддають себе цілком» .

Концепція спільної союзної літератури та єдиної культури вносить ще й інші корективи до тлумачення цих термінів. Традиційне співвідношення в системі координат кохання — любов порушується, набуваючи загального та двозначного звучання. Показові у цьому контексті анотації до книги Дмитра Прилюка «Кохання не залишу» українською та російською мовами.

Українська анотація звучить таким чином: «Книга оповідей, ліричних новел «Кохання не залишу»… присвячена вічній темі — темі кохання. Любові передусім до жінки, любові жіночій, любові до праці, творчості, любові до людей». Як бачимо, глибоке і почуттєве поняття кохання присутнє, але парадоксально поєднано з поняттям любов, про яке йшлося раніше. Зрозуміло, це наближає українське мовне означення до російського — де цілковито нівелюється відмінність: «Книга повествований, лирических новелл «Любови не оставлю»… посвяшена вечной теме — теме любви. Любви прежде всего к женщине, любви женской, любви к труду, творчеству, любви к людям».

Щоправда, маємо й інші відмінні приклади.

У відомій повісті Михайла Стельмаха «Дума про тебе» та її драматичній версії «Дума про любов» також часто бачимо хаотично розкидані по твору поняття, які принципово не різняться за змістовним контекстом. Наприклад, у фрагменті діалогу читаємо: «Яриночко, цей невіглас, навіть закладаючи міну, брехав нам про кохання і любов». Проте в його поетичних творах час від часу трапляється характерне для українського етнопсихологічного ряду сприйняття кохання, безпосередньо та органічно вмонтованого в красу довкілля. У збірці «Поміж бродами дівча йде» знаходимо такі рядки:

Або:

Заслуговує на увагу низка цікавих творів українських митців радянського періоду, які продовжують національну традицію домінанти неповторності та загадковості у зображенні й осмисленні феномену кохання. Серед таких згадаємо Ярослава Гримайла — автора глибоко почуттєвих ліричних творів, за які партійні критики звинуватили його у відході від традиції соцреалізму і неадекватності висвітлення ролі комсомолу. У «Формулі кохання» (1964 р.) він пише: «А якби була формула справжнього кохання, який би вона мала вигляд?…Відданість матері плюс ласкавість сестри, плюс щирість друга, плюс звабність любимої, плюс мрія про все найдорожче. Оце вже дорівнює справжньому коханню!».

У повісті «Христя Шовкунова», описуючи почуття героїв, Ярослав Гримайло продовжує традицію розрізнення поняття кохання як ключового в інтимному світі українства: «Кохання не в тому коротко плинному вибухові шаленої пристрасті, - говорить головний герой повісті, - що здатна на якусь мить затьмарити розум. Ні, це щось інше. В ньому джерело крилатої мрії, глибокої пошани, безкорисливої відданості…».

Показовою щодо збереження традиційності у висвітленні інтимного світу українця є спадщина Олеся Гончара. Твори його напрочуд піднесено відтворюють внутрішній світ героїв. У багатьох випадках натрапляємо на вирази, що можуть служити короткими семантично-філософськими означеннями сенсу та ролі кохання. Зокрема, в «Соборі» читаємо: «Свобода й кохання — два несучі крила поезії! Все інше тільки оздоба»^6К; чи «Доки на світі будуть закохані, журитися нічого».

Цікаво, що в 40-х роках в еміграції поет Олекса Гай-Головко намагався об'єднати любовно-сентиментальні народні пісні з неоромантичною поезією. В 1947 році він написав лірико-сатиричну поему «Коханіяда». Літературні критики оцінили її як не надто досконалий твір. Проте в одному з інших віршів поета знаходимо свого роду натуралістичне означення любові, яке звучить так:

Збережене «українське кохання» в період Радянського Союзу переживало випробовування на власну унікальність та інакшість. Почуттєвість і романтизм стосунків спочатку намагалися принести вжертву революційній ідеї, а потім соціальній рівності та інтернаціональному братерству. Інтимне життя стало закритою, точніше, забороненою темою. Підпільне вивчення вже не почуттєвих, а виключно статевих стосунків готувало в суспільстві всі передумови до сексуальної революції. Ідеологи «братской советской любви друг к другу» своїм пропагандистським поясненням, що при соціалізмі любов щира і справжня, а при капіталізмі — хижа і підла, теж несвідомо підштовхували країну до вибуху «натуралістичної та вульгарної сексуальної революції».

Та попри все на рівні культури й мистецтва в цей період вдалося зберегти духовний вимір і ліричне сприйняття українського кохання-любові.

Сучасні інтерпретації українського кохання

Сучасне життя незбагненно дисонує з українським традиційним укладом. Але ще більш дивною, точніше, незрозумілою є цілковита мовчанка щодо засилля американської та російськомовної масових культур в Україні. Якщо проаналізувати відео-, аудіо- та книжковий ринок країни й, насамперед, змістовне наповнення телевізійного простору, то отримаємо надто невтішні висновки. Очевидно, є всі наукові підстави говорити про відсутність державної гуманітарної політики загалом і в кінематографі зокрема. Вже стало системою розміщення у вечірньому прайм-таймі з ранковим повтором американських серіалів. Варто згадати лише рекламний слоган одного з юнацьких серіалів: «Хто буде з ким у наступній серії?». Тож українські громадяни, особливо школярі під час канікул, переймаються проблемами геїв та лесбіянок, спостерігають сцени офісної сексуальної пристрасті головних героїв. Загалом ліжко і білизна поступово стають органічною складовою щоденних переживань як молодого, так і старшого покоління нашої країни.

За таких умов зміцнюється тенденція ще радянського періоду, яка нівелює глибокий і романтичний зміст кохання до взагалі невживаного та абстрагованого терміну любов. Відмінність сьогоднішнього дня полягає ще й у появі виключно домінанти секс в понятійному ряді кохання. Саме тому в українському перекладі зарубіжних телесеріалів стало нормою відверті сцени в ліжку мовно означати словами «займатися коханням». Трансформації значення кохання до відверто антизмістовного стає особливо модною у рекламному бізнесі. Спроби нібито українізувати рекламні повідомлення призвели до витіснення цілої низки адекватних (автентичних) слів захоплення, любов виключно коханням. У зв'язку з цим можна прочитати рекламні гасла: «Кохаю Арістон або Нокіа», — що виглядає не лише філологічно неправильно, але й протиприродно. Мережу традиційних секс-шопів, де пропонують широкий вибір сексуальних стимуляторів, презервативів та вібромасажерів, в Україні вирішили назвати «Все для кохання».

Займатися коханням не можна в принципі. Його можна відчувати, жити ним, насолоджуватися чи страждати. Займатися можна сексом, тілесними втіхами, фліртом, ще Бог знає чим, але не коханням. Проте в сучасний період маємо поодинокі, але непересічні випадки в черговий раз спробувати розв'язати таємницю українського кохання. Серед найфундаментальніших спроб осмислити сенс кохання назвемо дослідження оригінального українського філософа Дмитра Кривенка. Розглядаючи проблему онтології людини та типології людей, він шукає розв'язку кохання як найважливішої форми людського самоствердження. Саме з цією метою він розпочинає написання семитомного «Трактату про кохання». За життя (до середини 1994 року) філософ підготував рукописну версію двох томів. Головна ідея тлумачення специфіки інтимного світу йде через розрізнення типів людей на біологічний, соціальний та духовний і, відповідно, біосоціальний, соціально-духовний, біодуховний та універсальний. Себе Дмитро Кривенко відносив до біодуховного типу людини, що значною мірою визначило характер його розуміння проблеми: «Що є кохання?». «Кохання — великий простір самоствердження і себевтілення. Але й без всього того іманентно воно є глибинною нашою потребою, — вважав сучасний український учений. — Бо то квінтесенція життя. То постійна вершина почуттів і думок. То неймовірне духовне збурення. То творчість на всіх просторах Принату…».

Певно, тільки в коханні можливий ідеальний симбіоз — злиття двох «Я-світів». У ньому так дивовижно переплітаються Єдність, Спільність і Боротьба. Кохання — не тільки і не просто згусток справжнього життя: це найяскравіше явище людських стосунків, ірраціональне диво. Через це воно є віссю, довкола якої обертається література, кіно і мистецтво. Що там казати, коли кохання — світ найпрекраснішого. Проза і логіка тут недоречні. Про нього треба говорити віршами та співати гімни. Дмитро Кривенко пропонує власну версію «Гімну Кохання». Між іншим, згадаємо, що цей принцип — ідеалізування в найвищій віршованій формі — не новий. Ще 1903 року Микола Вороний написав:

Але це радше виключення в нинішніх мас-культурних роздумах про інтимний світ людини, аніж норма.

Сьогодні тема кохання набула виразно еротичного характеру. Описуючи сучасну літературу, хочеться згадати оцінку О.Довженка радянської партійної літератури: «…Немає ні любові, ні пристрасті немає».

Очевидно, що ближчим часом так зване «голлівудське кохання», як і в цілому «голлівудський спосіб життя», навіть в українському обрамленні, стане чужим і надуманим. Українське суспільство приречене повернути собі традиційну уяву про неповторний і пристрасний світ інтимного життя, яка пройшла випробовування різними культурами і часом. Власний соціокультурний світ переживань і почуттів, як би з ним не боролися і не переінакшували, здатний до самовиживання і самовідтворення.

Можна придумати нову легенду і мрію про кохання, можна написати симпатичну казку про нього, але в кохання треба повірити і прийняти як своє, зробити часточкою самого себе.

Українська жінка в контексті покликання кохання

Серед низки національних легенд окреме місце посідає призначення і покликання української жінки. Народна творчість, наукові та літературні твори давно намагалися з'ясувати цей феномен. Щоправда, більшість таких описів апелювала до соціального чи національного виміру. Тут спробуємо осмислити скоріше романтичний, а не соціальний чи етнічний образ жінки. Образ, про який, напевне, писали чимало, менше говорили, але завжди мріяли.

Усі, хто причетний до творення української культури, прагнули відтворити власне бачення місії чи покликання жінки. В 1930 році у післямові до «Роксолани» Осип Назарук зазначив, що присвятив цю книгу всім українським дівчатам, а Роксолану назвав «українським Одісеєм у жіночій сукні». Олександр Довженко у своєму щоденнику неодноразово прагнув написати узагальнену статтю про українську жінку, підготувати «Звернення з жінок Європи і Америки з коротким екскурсом у (царину щастя і краси)».

Подібне питання цікавило й відому українську діячку Олену Телігу. В її статті «Кого ми прагнемо» представлені дві традиційні оцінки місії української жінки. Авторка називає одних жінок «рабинями», інших — «амазонками». В нашій історії, вважає Олена, було занадто багато рабинь, було й немало «амазонок». Але, насправді, й чоловіки, і жінки завжди прагнули іншої жінки. «Отже, — пише Теліга, — вони вже живуть на нашій землі, ті жінки, що не є вже ані рабинями, ані амазонками! Їх вже чимало, а буде ще більше, бо це якраз той тип, яким ми прагнемо бути».

На жаль, вся попередня історія, література показали, якою не повинна бути українська жінка. Саме чоловіки про це писали найбільше, але цього мало. «Треба, щоб вони знали, — переконана Олена Теліга, — якою вона повинна бути, якою вони її прагнуть. Бо жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина».

В хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок і захопленнями тими й іншими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона не хоче бути ні «рабинею», ні «вампом», ні «амазонкою». Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівноправним і вірним союзником мужчини в боротьбі за життя, а головне за націю.

Тут своє кредо Теліга підсилює словами А. Розенберга: «Лірична пристрасть жінки буває так само героїчна, як формуюча воля мужчини. Завданням жінки є віднайти її. Мужчина мусить їй в тім допомогти».

Українська жінка — це не Роксолана і не Леся Українка. Українська жінка — це і Роксолана, і Леся Українка, це сила пристрасті, і почуттів, це і самопожертва, і самоствердження, це і мужність, і сентиментальність водночас.

Спеціального дослідження потребує огляд ставлення до теорії кохання-любові відомих українок. Парадигма їх бачення, як правило, полягала в тому, що вони були творцями певної неземної концепції кохання-мрії. Саме з огляду на це їх думки знаходились у цілковитій залежності від омріяного, уявного образу і символу кохання-любові. У реальному житті вони в принципі не могли знайти бажаних стосунків, тому в їх творах постійно присутня певна душевна роздвоєність. Така історія кохання Лесі Українки, щось подібне маємо і з Соломією Крушельницькою. Ця знаменита українська співачка впродовж життя не могла знайти бажаного втілення неповторного кохання. Стосунки з Михайлом Павликом та Василем Стефаником, іншими відомими українськими діячами — то взаємини, де почуття перемішані з громадськими справами та творчістю співачки. Для Соломії кохання залишалося нездійсненною мрією, в той час як для закоханих в неї — цією мрією була Крушельницька. В.Стефаник в одній з присвят їй написав:

«Я з тобою ані разу за руку не взявся,

Як наслідок — одруження 38-річної Соломії Крушельницької з 50-річним мером італійського міста Віареджо Чезаре Річчіоні. Зрозуміло, це скоріше пошук дружньої підтримки, аніж результат палкої закоханості.

Визначна українська акторка Марія Заньковецька лише недовгий час разом із відомим режисером і актором Миколою Садовським жили як закохане подружжя. Цій унікальній жінці поклонялися Антон Чехов, Лев Толстой. Петро Чайковський після однієї з вистав заніс їй вінок із написом: «Безсмертній від смертного». Тим не менш, її чисте кохання було порушено конкурентками не скільки почуття, скільки на славу М.Садовського. Як описують сучасники, Микола Садовський напередодні смерті постійно повертався до теми свого кохання до М.Заньковецької: «Я дуже винен перед Марусею, тяжко винен. Ех, почати життя спочатку…» — саме так передає його настрій Григорій Григор'єв ^1Ь.

Для нас важливо тут не розшифрувати особливості всіх закоханостей відомих українок, а суттєво збагнути їх ставлення, їх розуміння кохання. Олена Теліга у листі до своєї дуже близької приятельки Наталі Лівицької-Холодної саме про це й писала: «Щодо кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячеліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада «, який є і у тебе і у мене, і оце є, наше, жіноче, відвічне, що ми зхоронили до цього часу».

Марко Вовчок: «Фатальна жінка» Української літератури

Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович) — письменниця, життя якої заслуговує щонайменше на захоплюючу мелодраму, а для багатьох чоловіків це скоріше називалося б трагедією. Її, як правило, обожнювали чоловіки і ненавиділи жінки.

Марко Вовчок не була повією і не була фатальною жінкою. Вона намагалася зрозуміти саму себе, збагнути, що вона хоче від життя, а чоловіки були важливими для неї лише тоді, коли не заважали пізнавати світ і саму себе.

У ній багато незрозумілого: її успіхи в літературі були такі ж незрозумілі, як і надзвичайні успіхи у найвидатніших чоловіків того часу та фантастичне несприйняття у жінок.

Дочка графа Толстого К.Юнге писала: «Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? Зовні — проста баба, відбиток чогось commun; гидкі («противные») білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в громаді мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки «да» і «нет». А всі мужчини сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить коло її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар'єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи зовсім на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…

Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь обстоюють її, вона кинула чоловіка, чудову людину, — кажуть, «він її не вартий» — кинула хлопця, тримала його, як собаку на кухні, - кажуть, «її душа надто велична, щоб задовольнятися життєвими дрібницями». Як мене обурює ця жінка. Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати?».

Велику «послугу» в несприйнятті Марка Вовчка як визначної української письменниці зробив Пантелеймон Куліш. Після бурхливого кохання і розриву стосунків з нею ображений Куліш пише автору «Історії літератури руської» Омеляну Огоновському про те, що «Народні оповідання» писали вдвох Марія Вілінська (Марко Вовчок) і її чоловік Опанас Маркович. Цю думку активно підтримало багато літературознавців, а дехто почав навіть стверджувати, що оповідання написані лише її чоловіком. Олена Пчілка пішла далі у розвінчуванні міфу про Марка Вовчка, написавши: «…нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора». Крапку над «і» у дискусії про авторство «Народних оповідань» Марка Вовчка поставили Іван Франко і Василь Доманицький. Їхні аргументи були такими: Марія Олександрівна не була росіянкою, рід її білоруський, а освіту вона отримала в Харкові. Досконале знання української мови підтверджувало її листування з чоловіком і оповідання, написані пізніше.

Та повернімося до тлумачення Марком Вовчком ролі й значення кохання. Насправді, про її почуття, про кохання можуть сказати герої творів. У цьому плані показова повість «Три долі», написана за кордоном у 1861 році. Вона трохи задовга, але цікава, оскільки демонструє три жіночі долі, три різні бачення їх почуттів, три відмінні кохання.

Любов Лесі Українки в епістолярному і життєвому вимірах

Ця проблема невідповідності ідеалу кохання-любові та реальному життєвому виміру характерна і для Лесі Українки. Адже, чим більшим було прагнення неповторного почуття, тим трагічнішим стало сприйняття безкінечної буденності. І тому вельми неприйнятим стало одруження 25 липня 1907 року 36-річної Лесі Українки з Климентом Квіткою. Цікаво, що серед великої епістолярної спадщини письменниці значна кількість листів на прозаїчно-побутову тематику — до свого чоловіка. Водночас аналіз іншої частини листування дає доволі повне уявлення про Лесине розуміння внутрішнього світу. Найбільшим коханням і водночас драмою її життя було знайомство з Сергієм Мержинським. Проте їхні близькі стосунки тривали менше чотирьох років. Та коли Сергій захворів, вона кинула все, аби спробувати його врятувати. Майже два з половиною місяці Леся намагалася повернути свого коханого до життя. Але 3 березня 1901 року він помер у неї на руках. Глибину її почуттів можемо збагнути, перечитавши лист Лесі до Сергія: «Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як заплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків». А згодом — найсуттєвіше: «Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла… Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині». Однак ця Лесина мрія приречена. Вона продовжуватиме жити лише в думках, творах і врешті-решт в її листах.

Серпанок смутку завжди супроводжував поезію Лесі Українки. На закид літературного критика Осипа Маковея вона відповіла: «Що ж власне до смутного колориту в моїх поезіях, то я вам скажу одну річ цікаву для критика-психолога: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди… у мене цей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода…» ^м.

Трагедію кохання Лесі Українці допомагає пережити дружба з Ольгою Кобилянською. Історія їхнього особливого знайомства та листування — окрема тема для дослідження. Для нас тут важливе розуміння змісту кохання-любові Лесею Українкою. Листування до 1901 року показує взаємини колег по письменницькій праці, а після поїздки Лесі в гості до Ольги Кобилянської (квітень — травень 1901 року) стиль листів і характер стосунків суттєво змінюється. Листи цього періоду засвідчують, що їхні зустрічі стали основою дружби на засадах спільного розуміння внутрішнього, інтимного світу жінки. Це певна гра, повністю зрозуміла лише її учасникам. У листі від 6 квітня 1901 року зустрічаємо нове звернення «Хтось», і воно, я правило, звучить у варіанті: «Хтось когось любить…». Зміст листів, окрім обговорення стану справ в українській літературі, майже завжди містив фрази чи звернення до теми, зрозумілої лише двом. Водночас контекст цієї зовні захованої гри почуттів скоріше ознака духовної єдності О.Кобилянськоі та Лесі Українки, аніж підтвердження їхнього особливого еротичного характеру На мій погляд, вони прийняли ідею епістолярного виміру незнаного омріяного почуття, якого обоє не могли зустріти в сірій прозі життя. Стосунки двох — це більше, ніж «кохання в листах», вони ідеєю і змістом дуже нагадують романтичний світ у листуванні Г. Сковороди та М. Ковалінського. Реального і традиційного тлумачення тогочасної любові Леся Українка, можливо, не стільки не розуміла, як не приймала. Саме тому в її листі до сестри читаємо «Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Люблю і все. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю — любов'ю! Я не стою за абсолютну правду такої «теорії любові», з мене взагалі кепський теоретик, але ж «кожний Іван Іванович має свою філософію», то нехай і в мене буде своя…»⁸⁵.

Загалом, оцінюючи останні публікації про специфічний характер інтимного життя Григорія Сковороди, Агатангела Кримського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, варто сказати ще й таке. Правильно читати переписку й публіцистику середини XVIIIабо початку XXстоліть очима і думками XXI, але неправильно тлумачити переживання і ментальність української еліти середини XVIII- початку XXстоліть з погляду переживань й ментальності української еліти початку XXIстоліття.

Призначення кохання: Штрихи до однієї українсько-російської історії

Анна Керн була донькою Петра Марковича Полтора кого, який походив із дрібних українських дворян і предки якого належали до козацької шляхти. Мати Анни Петрівни — Катерина Іванівна — дочка Івана Петровича Вульфа, губернатора міста Орла. Сама Анна народилася в Орлі, але за кілька місяців переїхала до родини батька в Лубни. До 16 років вона виховувалися там і при зустрічі з двоюрідною сестрою описувала їй «прелести Лубен». На все життя Лубни залишилися найближчим і найріднішим її серцю місцем. Після одруження 17-річної Анни з 52-річним генералом Ірмолаєм Федоровичем Керном вони майже десять років переїжджають із міста до міста як в Україні, так і в Росії. У цей період героїня веде «Дневник для отдохновения». На сторінках щоденника вона постійно звертається до рідного містечка, де пройшли її щасливіші роки: «Нет, невозможно мне быть счастливой вдалеке тех, кого я люблю. Итак, я здесь прозябаю, усердно стараясь всполнить долг свой, во всем следуя наставлениям добродетельного друга, навсегда запечатлевшимся в моей памяти: мне удается быть почти спокойной, когда я занята, а без дела я никогда не сижу, постоянно читаю либо пишу что-нибудь, сама проверяю счета, занимаюсь своей дочерью, словом, за весь день, можно сказать, минути оной нет, но если вдруг что-нибудь напомнит мне Лубны, делается так больно — невозможно описать вам чувства, которые меня охватывают. Чтобы обрести сколько-нибудь спокойствия, мне надобно позабыть о пленительном призраке счастья, но как вычеркнуть из памяти ту единственную пору моего существования, когда я жила… Как расстаться со сладостной мечтой души моей? За те упоительные дни блаженства и должна я теперь покорно и терпеливо сносить все. Да, никто никогда не любил так, как любила я…».

Українське природне оточення, народні пісні, про які так часто згадує Анна, мали надзвичайно важливе значення для формування світогляду дівчини, розуміння нею місця в житті та покликання кохання. Серед спогадів є численні спостереження про українські традиції та побут, про розуміння родини й любові. Українські пісні стали складовою її дитячого виховання. Згадуючи, як у них гостив лубенський міський голова Роман Федорович Жадан, А.Полторацька пише: «Он на всех вечеринках пел с нами малороссийские песни и смешил нас местными анедоктами». Про свою лубенську знайому: «Любовь ее к мужу внушила ей одеть его могилу ползущим по земле густым растением с мелкими ярко-зелеными листиками, называемым в Малоросии барвинком. Это было очень красиво, и заставляло думать, что в доброй ее душе была поэзия…».

Генерал Керн, розуміючи прихильність Анни та збираючись у відпустку, каже: «Если так, отправляйтесь на Украйну к своим родным, а я поеду к своим». Загалом, ставлення чоловіка до рідних їй місць і до людей, що жили разом із нею, було однозначно дружнім.

Коли ж йдеться про тлумачення та сприйняття Анною Керн і Пушкіним призначення і сенсу кохання, що стане відоме світу через поетичні рядки про «генія справжньої краси», — маємо достатньо різні підходи. Анна, яка виховувалася під впливом ліричного, підсиленого природою та народними традиціями почуття, очікувала та мріяла саме про таке кохання. Її щоденні заняття літературою — це спроба поєднати красу місцевої природи, духовність народних традицій та літературний романтизм почуттів.

Численні цитати з її коментарями в щоденнику з творів французької письменниці Анни-Луїзи-Жермен де Сталь (1766—1817) дають змогу збагнути внутрішній світ Анни Керн. Цікаво, що книга, де Сталь фігурує, є ще в одній дуже відомій історії кохання Байрона до Терези. Знайшовши в саду книгу, що залишила Тереза, Байрон написав всередині: «Я не тільки кохаю, не зможу тебе не кохати».

Наведемо лише кілька сюжетів, які викликали бурхливі емоції Анни: «…если душа ваша взволнована, если она ищет во вселенной некое божество, пусть даже далека она славы и любви — с ней говорят облака, ей внемлютбурные потоки, и кажется, будто ветер пробегая по вереску, благосклонношепчет вам что-то о вашем любимом». Або: «Какого только очарования не заимствует язык любви у поэзии и изящных искусств! Сколь это прекрасно — любить сердцемі и мыслью. Варьировать таким образом, на тисячу ладов, чувств, могущее быть выраженным всего одним словом, но для выражения коего все слова на свете кажутся бедными! Проникаться сокровеннейшими созданиями воображения, кой вдохновлены были любовью, и в чудесах природы и человеческого гения находить новые виражения, дабы раскрыть собственное сердце». Саме тому Анна мріяла та бажала того великого почуття любові сердцем і думкою: кохання такого, щоб хотілось пояснити його природі.

Перше знайомство з Пушкіним, його поезія давали всі підстави їй думати про те, що мрія здійснилася. Водночас подальші зустрічі та листування цікаві ще й у контексті розуміння обома власних стосунків. Переглянувши листи, зустрінемо дещо різне ставлення до кохання.

Пушкін застав Анну за листом до сестри в Малоросію і дописав від себе:

Як відомо, листи Олександра Пушкіна до Анни Керн уперше оприлюднені останньою. В них доволі багато цікавої інформації до теми нашого дослідження. Вже в першому листі (формально для Родзянко, фактично — для Керн) поет написав:

Як не дивно, символ російської ліричної поезії нічим себе не проявив в інтимному листуванні зі своєю коханою. Оцінити почуття Олександра Пушкіна до нашої героїні із листів надзвичайно важко.

Як відомо, в шеститомнику творів О.Пушкіна є шість листів до К***(тобто до Анни Керн). Від найвідомішого листа «Я помню чудное мгновенье…» до останнього в 1832 році: «Нет, нет, не должен, я не смею, не могу волнению любви безумно предаваться…» — читаємо логычне пояснення ставлення російського поета до Анни. Що стосується власне листів, то вони в більшості занадто банальні й прозаїчні, щоб можна було збагнути справжню глибину почуття Пушкіна. Талант творця слова не пішов далі виразів: «Прощайте, божественная; я бешусь и я у ваших ног» (25 липня 1825 року); «Умоляю, божественная, снизойдите к моей слабости, пишите мне, любите и тогда я постараюсь быть любезным. Прощайте, дайте ручку» (14 серпня 1825 року): «Прощайте - мне чудится, что я у ваших ног, сжимаю их, ощущаю ваши колени, — я отдал би всю жизнь за мигдействительности» (ймовірно, 21 серпня 1825 року); «и целую неделю у ваших ног» (28 серпня 1825 року); «я у ваших ног,… я по-прежнему люблю вас, а подчас ненавижу, что третьего дня я рассказывал о вас ужасные вещи,… я целую ваши прекрасние ручки»(8 грудня 1825 року).

Насамкінець, оригінальний лист Олександра Пушкіна для Поліни Осипової (передбачалося, що листа прочитає і Анна Керн), де поет, підсумовуючи своє знайомство та почуття до Анни, пише: «Я всегда буду сожалеть, что увиделее, и еще более, что не обладал ею. Простите это чересчур откровенное признание тому, кто любит вас очень нежно, хотя и совсем иначе» (28 серпня1825 року) ^м.

У цей же час читаємо про абсолютно інші думки й прагнення Керн у щоденнику: «Течение жизни нашей есть только скучный и унылый переход, если не дышишь в нем сладким воздухом любви»⁴¹ «То, что происходит в тайниках души, более научает нас любить, нежели самая искусная метафизика… Предпочитая кого-либо всем другим, мы исходим отнюдь не из того или иного его достоинства, и все любовные вирши виражают великую философскую истину, всячески повторяя, что любят за «нечто неизьяснимое». Это «нечто» — та целостность, та гармония, которая предстает нам через любовь, через восхищение, через все те чувства, кои открывают нам в сердце другого самую глубину его, внутреннюю его сущность».

Літературознавці намагалися всіляко оберегти «чистий образ Пушкіна» у змалюванні стосунків з Анною Керн. Дехто поспішав обізвати її жінкою легкої поведінки, яку не сприйняв визначний російський поет. Сам Олександр Пушкін назвав її якось «вавилонською блудницею». Здається, варто лише перечитати листи обох, щоб сказати, що насправді — все дещо інакше. Пушкін сподівався на ще один роман із симпатичною привабливою жінкою і страшенно жалкував, що так довго не міг «обладать ею», Керн же прагнула іншого, вона втомилася спілкуватися і жити з «людьми без душі», тому шукала «ті серця, які здатні любити», «той вогонь, ту ніжність, що змушує забути про себе…».

Так сталося, що і Пушкін, і Керн виявилися різними героями різних історій про кохання.

Символіка і мова українського кохання

Символіка українського кохання — тема, варта окремого дослідження. Спробуємо лиш оглянути символи-асоціації, символи-епітети українського кохання. Найвиразніше серед асоціативних ознак кохання — це серце. (Про що детально йшлося у першому розділі). Серед інших суттєве значення мають природа загалом та сонце й квіти зокрема.

У піснях, які приписують легендарній поетесі Марусі Чурай, підкреслено дуже тісний зв'язок між Коханням і Сонцем, наприклад, в одній з них читаємо:

У Миколи Вороного в «Ікарі» знаходимо показовий ряд понять кохання — сонце:

У Василя Симоненка в поезії «Любов»:

У багатьох прозових творах зустрічаємо блискучі описи романної атмосфери переживань і пристрастей, органічно вплетених у мереживо краси природного довкілля. Михайло Коцюбинський в своєму «Intermezzo» описує: я тебе люблю, бо…слухай: з тьми «невідомого» з’явився я на світ, і передих, і перший рух мій — в темряві матернього лона. І досі той морок і мною панує - всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою, його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки…Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість — і коли відходиш — я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ти гаснеш і тікаєш до мене, творю твою подобу, даю наймення їй ідеал і ховаю у серці. 1 він мені світить».

Квіти — спеціальна тема, що набула не лише любовного забарвлення, а й носила для кожного з поетів чи письменників тільки ними визначений неповторний зміст.

Улюблені Лесею Українкою троянди в залежності від настрою міняють колір. Вони можуть бути білі й рожеві, червоні й блакитні. Гра кольорами квітів, можливо, найулюбленіша й у багатьох інших відомих українців. Довкола білої лілії, що її подарувала Ольга Кобилянська Василю Стефанику, розгортається пристрасна дискусія у листуванні. Стефаник пише Кобилянській, що лілію мусив «вбити», бо не розуміє і не приймає білого кольору. Взагалі переконує, що подаровані їй жовті і червоні троянди важливіші — бо такий колір підкреслює і любов, і красу. Рожевий переважає в Пантелеймона Куліша. Жінки у нього завжди пов'язані з рожевими квітами:

«Ви, наші землячки, рожеві квіти наші, темнотою прив'язані, вмиваєтесь Божою росою».

«Мої кохані сестри — мої рожеві квіти!».

У Михайла Коцюбинського в чернетках до оповідання «В дорозі» знаходимо симпатичний фрагмент опису своєрідної пристрасті природи: «Це була оргія квітів…і трав, п'яний сон сонця,…якесь шаленство кольорів, пахощів, форм».

Звичайно, за традицією, в темі любові-кохання домінує червоним колір. Це і фольклор, і пізніші поетичні твори, що стали основою для популярних пісень.

«Два кольори» Дмитра Павличка:

«Червоні маки» Романа Савицького:

Українською традицією вважалася також своєрідна, толерантна сороміцька лексика. Історично на публічному рівні в Україні не застосовувалися «відверті» висловлювання про інтимне життя. Той же М.Коцюбинський, обговорюючи з М.Могилянським переклад свого оповідання на російську, намагається довести, що спеціально дозволив слово «зади», оскільки це виправдано за текстом. «Як ви пригадуєте собі, - пише автор, — в оповіданні «В дорозі» я ніде не вживай дуже грубих слів, а в останній сцені я зумисне вжив те грубе слово… Мені хотілося цим грубим словом ударить читача» ^т. Недаремно у 80-х роках під час активної дискусії щодо суверенізації України вигулькнула призабута тема національної, традиційної сороміцької лексики. Було зроблено спробу показати штучність російського «матерного языка» в традиційній українській мові. Молоде покоління журналістів і літературознавців намагалося навіть міфологізувати цю тему, описуючи різноманітні романтичні історії про «розкішшю», «прутня», «перса» тощо. Згадалися тексти Івана Котляревського та Івана Нечуй-Левицького, де описана звична українська лайка. Вона іронічна, комічна, бурлескна, трагічна, навіть нестерпно ненависна й зла, але не статева й брутальна. Проте вже найближчим часом виникає інша тенденція: критика української художньої літератури, що не спромоглася витворити жодного пристойного еротичного чи порнографічного твору. Тому представники альтернативної письменницької генерації вирішили максимально наблизити літературну мову до побутової, включно з типовим матерним компонентом. Парадоксально, але, попри всі намагання, такі твори не змогли оформитись як суспільно сприйнятна течія модерної літератури.

Серед культових слів українського кохання і ніч. У багатьох філософських та літературних роздумах ніч не просто важливіша за день з міркувань виключно сексуальних, вона — серце почуттєвого у людини. Саме вночі найбільше мріють про день. І сон — це теж думки про день. Коли ми говоримо, що ніч важливіша за день, повинні додавати, то вона почуттєво майже завжди визначає майбутній день. День — у сенсі життя. Через ніч можна заглянути не просто в день, можна збагнути душу одне одного. Недарма Олександр Олесь знаходить блискучий образ:

Якщо шукати метафори давньої філософії, то в українській традиції, як я її розумію, ніч — це душа, а не тіло… Ніч вимагає, перш все, почуття, а вже потім — пристрастей.

Загалом, місією української мови була необхідність найвиразніше й наймилозвучніше передати свої думки один одному, а вже потім спілкуватися із суспільством чи світом. Саме тому в ній беззаперечно існує багатобарвна стилістика інтимного і неформального спілкування, а менш виразно представлена публічна і професійна лексика. Логіка історії зробила українську мову кохання і почуттів набагато важливішою за українську мову політики і науки.