Теорія українського кохання

Українське кохання в листах

Подібні збірки були традиційними для багатьох країн світу. В Україні видавалися «Пісні Купідона: Любовна поезія на Україні XVI — початкуXIXст. «(1984), «Чари кохання: Любовна лірика українськихпоетів XIX- початку XXст. «(1985), «Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів» (1986) та «Український декамерон «(1993).У Росії видання «Любовь в письмах выдающихся людей XVIIIи XIXвека» побачило світ у 1913 році та стало бібліографічною рідкістю, потім було перевидане 1990 року в Москві. Збірка упорядкована однією з найбільш відомихлітературних пар початку століття в Росії - Федором Сологубом та Анастасією Чеботарьовою. У передмові Сологуб писав: «Ця книга не збірка еротичних листів у вузькому розумінні цього слова; водночас її не слід розглядати як збірку, що претендує на історичну повноту і закінченість. Ця книга має характер виключно психологічний, а її мета — продемонструвати читачеві видовище душі, яка глибоко і сильно переживає різноманітні почуття, повнозвучно відгукується на всілякі явища - одним словом, перед картиною душі, просвітленої коханням» .

Авторська версія антології українського кохання подається традиційно - листування, точніше фрагменти чи повні тексти листів відомих людей, далі поезія й прозові твори про розуміння, суть кохання. Вибір творів для «Антології»здебільшого суб'єктивний, хоча й тут застосовано певнізагальні принципи. Перший - це максимальне представлення думок найвідоміших мислителів, державних і громадських діячів, митців, другий - використання саме таких ідей, думок, що вирізняються самобутністю і одночасно традиційністю тлумачення українського кохання.

Любовь в письмах выдающихся людей XVIII и XIX века. — М., 1990.- С.З.

Моя сердечне кохана, найліпша; найлюбезніша Мотронько!

Вперед смерти на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашім відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: «що мене — хоч будеш за мною, хоч не будеш - до смерти любити обіцяла».

Спомни наостанок любезну нашу бесіду, коли ти буала у мене у покою: «Нехай Бог неправдивого (неправдомовного) карає, а я — хоч любиш, хоч не любиш мене — до смерти тебе, відповідно до слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злість моїм ворогам». Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту вчиню, а яку, сама побачиш.

Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, що тебе не оглядають.

Моя сердечне кохана Мотронько!

Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця - книжечку і обручку діямантову, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькії і всі приваби тільця твого біленього, моя любенько кохана.

Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. — Львів, 1933. - С. 50—51.

12 липня 1763 року.

Здрастуй, мійжаданий!

Турбото і втіхо душі моєї, найдорогоцінніший Михайле! Подібного до того, як музичний інструмент, якщо ми його стаємо здалеку, здається для нашого слуху приємнішим, так бесіда з відсутнім другом звичайно буває набагато приємнішою, ніж з присутнім. Особливо з тобою у мене виходить так, що я тоді більше люблю тебе і прагну твоєї найприємнішої бесіди, коли ти відсутній і коли без участі тіл душа з душею умовно і безтілесно розмовляє і проводить разом час. Тоді ніяка відстань і ніяке пересичення не зменшує приємності, а навпаки, її збільшує, насолода все більше зростає, бо зовсім інше положення і стан невидимого, ніж тілесного ітлінного. Ці міркування не останнє місце посідають серед тих, якими я звичайно пом'якшую прикрощі життя. Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам Бог називається любов'ю. Далі, хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатствам і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості тих душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево, так і між негідними людьми не виникає дружби. Тому, якщо тобі моя любов дорога, не бійся, що вона промине. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з коми росте і само стає сильнішим, ніж смерть. Постійно ти перед очима душі моєї, і про що б хороше я не думав, і що б я не робив, мені здається, що тебе бачу лицем в лице. Ти мені снишся, коли я лишаюсь на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях. Коли я сумую, ти відразу ж береш до себе частину скорботи, якщо я чомусь радію, ти також стаєш учасником радості, так що я не можу умерти без того, щоб образ твоєї душі я не взяв з собою, як тінь забирає тінь, якщо тільки цей розподіл може заподіяти смерть, руйнує тіло, душу ж робить більш вільною. Так, вільний від тіла, я буду з тобою в пам'яті, в думці, в мовчазній бесіді: до такої міри любов сильніша самої смерті. Це моя любов до тебе, що постійно піклується про твоє благо, і тепер хай скаже тобі щось таке, що послужило б на користь душі і твого тіла. Ще що ж мені сказати тобі?

Сковорода Г. Твори. Т. 2. - К.: Наук. Думка, 1983. - С. 421—422.

20 листопада 1858 року.

Я такий чоловік, що хоч би кого й десять літ не бачив і не чув, та все однаково кохатиму. Мені хотілось зійтись із Вами колись, як і я сам та й Ви теж поробимось людьми старими. От тоді пізнається настояща ціна нашому серцю: чи справді воно щире золото, чи ледача мідь, котра блищить тільки тоді, як її вияснять, а занехай, то й потускне або ще зеленим ядом зацвіте.

22 листопада 1859 року.

Я Вас люблю; люблю за те, що в Вас молоде серце, що в Вас весна на душі; люблю так, як поети люблять річку в красних берегах, у садах, у пишних прохолодних левадах. Кому ж і любити гарну дівчину, панну між паннами, як не нашому брату?… Ваш голос тривожить мою душу!… Жажду Вас бачить і чуть!…

Як грубо Ви розумієте мене, коли могли написати слова «но ваше велике самолюбство»… Я гадав, що жіночий розум ясніший від чоловічого через причетність жіночого серця, і тут помилився. Ви питаєте: кого я люблю? Та кого ж мені любити, скажіть? Я вже писав, що люблю свій ідеал істини, добра й краси і тому, що всього цього є потроху в людях, то я й люблю потроху багатьох, особливо тих, кого менше знаю. Але кого я маю намір покохати? Це питання для мене надто мудре. Проте відповідаю: я маю намір покохати, тобто покохав би жінку, котра в усьому, що я роблю, бачила людське, а не тваринне прагнення, котра була б певна, що я не здатний ні на що вульгарне і котра поважала бсвободу взаємин так, як я її поважаю.

Ви справді любите мене в малій мірі. Схилити Вас на щось для Вас корисне я не сподіваюсь більше, а захопити Вас на те, що власне мені потрібне, не можу та й не хочу. Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездатної любити палко…

Слава Богу, я відчуваю якийсь гордовитий спокій, усвідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозаперечнішого.

Не таїть справжньої причини моєї смерті: я не соромлюсь її, і не один дурень буде з неї сміятись. Згага любові була в мене від самого юнацтва, але кепське виховання та злидні не дали мені змоги найти по собі жінку. Я вибрав Олександру Михайлівну навгад, я покохав її на віру. Її безглузда мати не давала мені з нею зблизитись і пізнати її, а їй дати себе пізнати. Звідсіля вічне моє прагнення, вічне почуття невдоволення життям. В Марії Олександрівні(йдеться про письменницю Марко Вовчок — ав.) та сама омана, тільки з іншого боку. Вона спочатку захопилась мною, як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але, охолонувши, тримала і далі, Бог зна чому й для чого, дуже близько до себе. Вона ніколи не давала мені «разувериться» в її любові… Але Ви все знаєте, її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його. Нічого не бачу втішного в прийдешньому, окрім надмірних мук душевних. Остання моя думка й останнє піклування моє про Олександру Михайлівну, що глибоко мене любила, та не могла задовольнити своїм коханням. Ревнощі її були надто природні: я вічно прагнув якоїсь іншої любові. Коли це гріх, то мене за нього покарано і жорстоко. Ви були за свідка моїх страждань, і страждання — ніщо в порівнянні з холодною мукою, що затьмарює мені все, все на світі. Обручку Марії Олександрівни й хрестик понесу з собою. І вмираючи, люблю цю жалюгідну жінку, що для неї готується найнещасливіше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всьго себе, всього!

Але, може, я ще лишусь жити; може, переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни.

Петров В. Романи Куліша. — К., 1994. - С. 130—131.

Лист-присвята Миколи Костомарова до Аліни Крагельської

Лютий, 1847 рік.

Від Бога призначена подруга життя, улюблена Аліно!

Приносячи Вам у подарунок цю книгу, я прошу Вас понад усе, чого міг би просити жених у своєї нареченої, з глибокою увагою прочитати все, що написав тут великий автор, засвоїти дух цього твору, особливо ж зберегти у своїй пам’яті й у своєму серці написане на стор. 178 і далі, і взагалі так сприйняти «L’ imitationdeJesusChrist», щоб за допомогою всевладної благодаті Вам стала ясна, як день, та велика спасенна думка, що справжні християни в шлюбному союзі з'єднуються не тільки тілом, але й духом, не для плотських утіх, не для кар'єри, не з суєти, не з того статевого прагнення, яке в світі неправдиво профанується ім'ям кохання і яке єсть не що інше, як хіть серця і очей, не для всиляких земних насолод, а для того, щоб при взаємній допомозі пройти дружно й міцно через усі спокуси, хвороби, нещастя і невозбранно досягнути царства вічної любові. З'єднуючись з Вами шлюбом, я не прошу Вас любити мене, а прошу любити Христа й той навчить Вас, як любити мене й все навколо. Благаю Вас не раніш іти до шлюбного вівтаря, як тоді, коли не вводячи в оману себе, відчуєте, що Ви приготовані невхильно йти шляхом, позначеним для Вас на землі, в дусі любові Христової.

Петров В. Аліна й Костомаров. — К., 1994. - С. 221.

4 вересня 1850 року.

Через що в мене така дивна вдача? Усе, мені здається, я пережила, про що б я не чула й не бачила. І ніщо, здається мені, мене не лякає, як інших. Усе нібито надто звичайне. Чи це байдужість, чи це сподіванка, що все, що трапиться, обернеться якнайлучче, чи я надто певна в собі, що зможу все витримати? Я уявляю собі іноді всі нещасті, які можуть трапитись, — нема жодного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно І, сказати, з радістю спокутуючи всі помилки неповерненого минулого, навіть прийдешнього.

Багато, багато є такого, чого не можу сама розтлумачити словами. У мене так багато думок, що я нібито завжди думаю. Іноді, розмовляючи, я відчуваю раптом, як прилинуть думки найрізноманітніші: добрі, лихі, порожні, важливі, усе так перемішано, І все здасться так дивно. Коли я буваю на самоті з природою, мені здається, ми вкупі, разом думаємо, але я не можу розповісти. Не можу… Чи ж бачив ти, як тіні набігають на горби після півдня? Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко, швидко, не встигаєш за ними стежити.

Безкрає сине, забарвлене чистим індиго небо. Горби, що відходять у блакитну далечінь. Увесь світ насичено цією синьою блакиттю. У синяві неба, далечині ультрамаринових лісів тануть думки, такі ж ясні й прозорі, як і хмарки на небі. Навколо синій супокій, блакитна тиша. Після півдня!

Лежати на землі, дивитись на небо й думати. Навколо й на душі божественна спокійна байдужість всепізнаності й всепевності… переповненість думками, та мудрість, що вища слів, що вже не знає слів, що її не можна виявити в словах. Тільки мовчазність може бути варта цієї мудрої насиченості буттям і думками.

Петров В. Романи Куліша. — К… 1994. - С. 144.

1880-ті роки. Київ.

Серденько, не покладайте на мене гніва — вчора ввечері ніяк не можна було вибігти - і мучивсь я, і вередував, і мало не плакав, і снились Ви мені цілісеньку ніч; сподіваюсь сьогодня вирватися хоч на 1/2 з словаря та побігти до Вас приміром о годині 10-ой — чи застану Вас?

Ваш Вл(адамир)

7 листопада 1900 року.

Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем своїх твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?

0 дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Українка Л. Зібрання творів. У 12 т. — К.,1975—1978. - Т. 1. - С. 257—258.

15 серпня 1901 року, Буркут.

До когось любого, і дорогого, і славного!

Комусь така досада, що страх, бо він бачить, що його довгий-предовгий лист до когось пропав.

1 жаль, що той лист (стільки писаний) пропав, а ще більше жаль, що хтось, певне, сердиться і думає: «От подлий той білий хтось — не міг досі ні на один лист зібратись!» Тільки ж хтось не подлий, бо він писав, а подла тутешня пошта, що лазить, як гусениця, помалу та ще й губить листи по дорозі. Коли б ще в який інший час лист пропав, то б нічого, а то якраз тепер, коли мені хтось і так зажурений, коли треба до когось бути дуже уважним і нічого «подлого» йому не робити. Хтось так не хоче, щоб той лист пропав, хтось дуже не хоче!!…

…Не всі мають те, що хтось має іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?

Ох, яке воно холодне, сеє Schwarzaufweiss!Нема тону, нема жесту, нема мовчання. А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли 6 разом над Черемош, от така зараз, і сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний.

А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, комі йому тяжко, але нехай не катує себе за, бо комусь іншому болить від того, дуже болить…

Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде читати чиїсь думки. Хтось.

Українка Л. Зібрання творів. У 12 т. — К., 1975—1978. -Т. 11. - С. 266—268.

Не знаю, чи Ви розумієте те, яке важке завдання Ви наклали на мене, просячи мене нічого більше Вам не писати… Якщо Ви й можете відповідати мені, - це моє останнє лікарство, - стану спокійнішим, коли розкрию Вам усе своє серце… Якщо б Ви могли заглянути у моє нутро, — Ви б знайшли там сто разів більш фантастичні образи, сто разів гарячіші почуття, та я сам поборюю їх, бо, може, й це сяк чи так містить у собі багато такого, що може Вас образити, бути для Вас немилим…

Я хотів до свого теперішнього листа зібрати всю свою відвагу, увесь свій лише можливий спокій, але вже тепер бачу, що це для мене, мабуть, буде неможливим. Моя рука дрижить. В цю хвилину пересуваються переді мною усі роки нашого знайомства, почавши від того вечора, коли Ви сказали мені: «Сподівайтесь, що все буде добре», дотепер. Так, я надіявся — не скажу вже, на взаємне кохання з Вашого боку, я надіявся на те, що Ви все ж раз виявите мені зовсім щиро всю правду. Були дні, - і вони вже минули, — коли я був такий сміливий з Вами, що я усно говорив Вам про це, — але й тоді Ви завжди говорили: «Пізніше, пізніше. Говоріть наперед з батьком». І це сталося, - а я все ще не маю певності щодо Ваших почувань… Чого я не перестраждав під час цих канікул! Каждий вечір, каждий ранок приносив мені нову муку…

Горак Р. Тричі мені являлася любов. — К., 1987. - С. 22.

Дорога любочко моя! Юлюнцю моя! Хотів би тобі багато розповісти, але чи зумію те написати, сумніваюсь, бо є це, власне, слова — дрібниці для інших, котрі лише у плавній, щирій, відвертій, добродушній, веселій розмові розлученого подружжя щедро можуть приходити на думку.

Юлюнцю, проси тата добродія і маму добродійку, щоб дозволили тобі в суботу приїхати і повеселити знудьгованого чоловіка. Проси маму також мене і від себе, щоб була ласкава разом з тобою приїхати, бо в неділю візьму останнє посвячення священика божого.

Цілую тебе, дорога Юлю, ти знаєш як щиро. Кохай мене, як я тебе кохаю, — і буду я щасливий, ти будеш щаслива, бо я тим щасливий, що тебе кохаю.

Твій Маркіян.

Шашкевич М…, Вагілевич І., Головацький Я. Твори. 1-С. 126—127.

1 жовтня 1898 року, Русів.

Добра пані!

Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці,як малу дитину.

То не може бути, аби вона кому стояла на заваді.

Ви лиш так єї уздрите. Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися - а шовк буде плакати - тихонько, ніжно — як шовк знає.

Тогди Ви побачите лілію мою в книжці, з одного боку червоний лист свидовий, а з другого жовтий, черешневий.

Я буду Вам казати: Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту - він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Тому я поклав червоний і жовтий лист коло неї, аби вона вмерла. Я її файно замордував. Тепер білість єї від неї відстала, а за нею десь далеко виднієся сива ткань. Так з білого мармору виглядає сивий. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали спливає червоність і по світі розходиться — ріки грубі і масні. Як по дорозі стоїть то пропадає в заливі червоности. Кожда пропаде.

Ще люблю жовту рожу. Вона як дідько смієся з червоної, з грубої і масної. «Хоть ти їх тілько годуй - каже - тих людийсвоїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися!»

Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть.

Хотів би м на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає - то…

Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в'яне і я скочуюся, як камінь у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: не бійся, я тебе не дам.

Так було давно, як я видирав горобці з гнізда і впав, то моя мама гладила мене і хухала на голову та й казала, що буде легше. Справді було легше, бо я знов брався до гнізда. Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон дуже багато. Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть. Я буду у Вас сего тижня. Бувайте здорові.

В. Стефаник

Стефаник В. Повне зібрання творів. У 3 т. — К., 1954. - Т. 3. - С. 148—149.

Дорогий Стефанику!

Давно це було, як ми ще були молоді, як одного року перебувала я під час ферій в селі Белелуя у моїх свояків Сінгалевичів, а ти прийшов відвідати мене. Ми ходили довго по гарнім саді і оглядали розкішний зільник під вікнами приходства. Про що говорили — не пригадую — може про літературу і писання. Ми були потрохи змішані. З зільника я подала тобі перед прощанням білу цвітку з помеже широкого буйного листа, що пахла оп'яняючим запахом… В моїм цвітнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала…

5 червня 1899 року, Краків.

Добра товаришко!

Я Вашого листа не спалю, бо нема єго защо, такого гарного і сердечного, палити. Най він собі стоїть поруч із другими Вашими письмами, я колись знов єго буду читати, буду читати й гадати собі то само, що тепер гадаю. Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота пані біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю. І так хотів би спокою, так хотів би серця, так хотів би кінця думкам своїм безкраїм. Я би тогди сказав людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не казав ще. Але мені треба пестощів з такими великими, добрими очима. Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона спивала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність. Я не можу жити в борбі і не можу стерпіти ринку. Хочу людий, а їх нема.

Часом я думаю про смерть, як про якусь гарну жінку, що дотулиться рукою і все минеся, все, все. Лиш під вишнею на могилі, лиш гріб зелений, чорний і білий гріб — лиш спокій і гріб.

Я дохожу до такої кам'яної стіни, що або я собі голову в ню розтріскаю, або стіна тота западеся і там буде луг зелений і одно серце, і одні очи, і руки білі, і я лишуся там, аби за все забути. Чикаю того свого чуда, але такий сумний, сумний.

А от Ваш лист такий пестотливий, такий сердечний, що по нім мені якось лекше і я його палити не можу. Хіба як цей лист палити, то маю палити все, що є у мене м'ягкого і горяче-люцкого. Не можу листа Вашого спалити.

Той Ваш визов далеко був не такий, але єго гарно повтинали — більшу половину і лишили то, що було найлагідніше.

Я тепер нічо не пишу, хоть тисячі планів головою пересуваєся. Та треба писати другу книжечку і пускати єї по нашій землі. Може хто полюбить нашу землю, але дуже, дуже, так, як я люблю. Чи хто порозуміє, чи ні — се байдуже, і лиш коби двох, трьох полюбило наших людий. Розумієся то така студінь, що цвіт всихає.

На остаток я безгранично Вам вдячний і дякую Вам, що-сьте такі до мене щирі. Через Вашу щирість я більше у світі щастя зазнав.

Посилаю Вам «Сину книжечку». Злагодив давно, але не знав-єм, чи висилати, тому Стоцкого питався за Вас. Будьте здорові.

В. Стефаник

Там же. — С. 184.

16 травня 1900 року, Львів.

Добра товаришко!

Не був я у Кракові три тижні і зараз мене ваш лист не дійшов і зараз я на него не відписав. Їхав я на великдень межи люде, бо яковось воно було тут сидіти. Був у Тернополі і Львові і правду аби сказати, то не загрівся, а як коли б ще гірше засумував.

Вашим листом я зрадувався, бо ніхто до мене так не пише, ну так горячо, гарно. Я не можу собі місця найти, не знаю де поїду, де зіпруся. Може поїду на Україну, може до приятелів на село. Бо певно, що до Русова не заїду, бо не можу.

А що я пишу? Я би волів найліпше нічого не писати. А пишу тому, аби залізти в щось, аби загребтися. Роблю тепер над драмою і пишу коротенькі образочки. Все хочу на осінь злагодити. Ну, і потрохи роблю над екзаменами.

Я забув усі гарні слова, повилітали з душі, як птахи, і лишили мене навіть вони. Я би Вам за лист такий дав все, а написати то я не годен — відвик. Писати я до вас буду, а коли ми здиблемося, коли себе повитаємо, то не знаю. Вірно, що ще здиблемося і поговоримо.

Я хотів би-м Вас побачити у моїй хаті у Кракові. Посадив би-м Вас на рожеву канапку, дав яблок їсти і молока напитися і: говоріть, моя добра, гарно, шовково, дзвінким голосом. Хотів би-м.

Та пишіть до мене. Здоровлю Вас сердечно.

Василь Стефаник

Там же. — С. 212—211

30 квітня 1925 року, Горні-Черношіце.

Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа і одразу з душі зникли всі «тіні» і я певна, що з'являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнаті фіялки.

Та й взагалі, жити на світі чудово!…

…Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулася з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні — милі, милі, Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати… Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!

«Любов свободна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська» не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас — ЄДИНА.

Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Зфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією і зафотографував мене ще раз, причому примусив фотографуватися, крім того, ще раз в капелюсі (і за ту ж ціну — чудак!!). І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу — відразу ж, а в середу ~ другого. Одна фотографія маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання… Так що в вівторок Ви будете мати якусь мою фотографію.

Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята. Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято, і проф. Вагнер мучає мене з віршами.

Потім я деякий час мушу уділяти своїм «претендентам» і вести з ними «інтелігентні» розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.

І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові… Та зате думкою я весь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити.

Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.

Р.S. А я вже думала, що Ви мене забули, коли Ви мені не писали. Пишіть!!!

Теліга О. О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис. — К.: Вид-во Олени Теліги, 1999. - С. 334—335.

8 вересня 1933 року.

… пішли ми з Вами вперше… Тоді, пам'ятаєте, стояв такий голубий, чистий, сонячний день вересня, і десь високо курликали журавлі, і вилася павутина, і хтось грав на піаніно… Я не можу пригадати, якого це числа було, але я й зараз бачу вас, це перше. Друге, це, повернувшись додому, я сів… писати вірш про наше побачення, про журавлів, павутину, піаніно і в мене, добре пам'ятаю, нічого не вийшло. Я застряг на третьому рядкові, на слові акорди, бо ніяк не міг добрати рими, крім геометричної хорди і фіорди. На тому й заснув. То мені до ранку снилися хорди, фіорди і десь далеко за фіордами - ви. Пишу вам зараз про це, бо страшенно приємно про це згадати, так приємно, що навіть слово хорда і хорди здається мені тепер таким симпатичним, ніби воно не геометричного, а любовно-поетичного, якогось просто надзвичайного походження. А пам'ятаю, як я вас поцілував привселюдно в кіно і ніхто цього не помітив, бо ви тоді так спалахнули…

Куліш М.Т. Твори. В 2 т. — К., 1990. - Т. 2. - С. 639.

ЮЛІАНА 14 листопада 1952 року.

Я так люблю мою Юлю, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п'ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю.

…Так, я люблю її, мою Юлю, і з того щасливий. Хто послав мені любов?

Пречиста вода великої Ріки мого народу! Се її цілюща волога оповила, омила мене, її вічно дівоча українська ласка і бездоганна чистота її багато-щедрих фарб.

М'яка тепла вода її оповила мою душу, очистила від журби і скорбот, повернула до краси. І став я тим, для чого родила мене Мати моя, добрим і радісним. Вона наповнила серце моє любов’ю, миром, щастям. І я благословлятиму тепер усе життя чисті її береги, і плескіт ласкавий її хвиль, синє небо в її водах ніжних, і теплоту материнсько-дівочу, святу від кожного дотику рідної води до мене. Річко, річко, душа мого народу, який безцінний дар ти принесла мені! З кожним спогадом я купаюсь в тобі, з кожною світлою думкою лину до тебе на тихії води, на ясні зорі, несу собі в жертву найдорожчі мислі, припадаю до тебе. Свята моя, незабутня, вічна! Поклич.

Довженко 0. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. — К., 1995. - С 500—501.

Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 128—129.

Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 140.

16. ХІ.1900

Українка Л. Зібрання творів. У 12 т. К, 1975. - Т. 1. - С. 257—259.

Одеса — Київ, у потязі, 1903 р.

Чернігів, 1905 року

Вороний М. Поезії. Перекази. Критика. Публіцистика. — К., 1996. - С. 125—126.

Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 237—238.

Олесь О. Твори. В 2 т. — К.: Дніпро, 1990. - Т. 1. - С. 573.

4 листопада 1917 року

Там же. — С. 490.

1917

Українське слово: Хрестоматія української літератури таї літературної критики XX ст. У 3 т. — К., 1994. - Т. 1. - С. 562.

Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 8—9.

1922

Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 17—18.

2.06.1932

Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. У 3 т. — К., 1994. - Т. 1.- С. 418

Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 11.

1961

Симоненко В. У твоєму імені живу. — К., 1994. - С. 42.

1960

Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. У 3 т. — К., 1994. - Т. 3. - С. 345.

Там же. — Т. 3. - С. 340.

Костенко Л. Вибране. — К., 1989. - С. 312.

Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 298.

Кривенко Д. Принат і принатика. — Харків, І996. - С. 197—198.

…Вона стояла перед ним, така висока й гибка і була напрочуд гарна!

Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена…

… Холодна, мов лід, повага виступила на його лице. Він підвівся на одно коліно, обхопив обома руками її гнучкий стан і тяг її до себе…

…- Ти така красна, така красна!

Дике зворушення запанувало над нею. Груди підіймалися високо, й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він тяг її до себе…

…їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити.

На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.

Вона втеряла свою волю…

Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулась поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…

Осліпляюче і немов упоєне побідою заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемішалися в яркий червоний жар.

Ось і все!…

А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!…

…Яка вона красна, як чудово красна!

Перше в короткому сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього, і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. Притім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був сказав їй, що за ним усі дівчата «гинуть». Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.

«Мусиш мене шукати», — сказала вона йому між іншим, і сі слова затямив він собі добре, і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею…

Український декамерон. — К., 1993. - С. 26—28.

… Я люблю тебе, бо твоє волосся зелене, зелені у тебе очі й уся ти, мармурова, стоїш у прекраснім русі на високому п'єдесталі…

…я люблю тебе, бо в квітках ти криєш кинжали сарказму, витискуєш з-під нігтів отрую до чари з вином, затроюєш навіть губи свої, аби поцілунком убити…

…я люблю тебе, бо твоє тіло холодне, гнучкі твої пальці й уміють душити, як катова петля. Як упир, ти ходиш беззвучно й беззвучно смієшся, а коли хочеш зачарувати — можеш зігнутися як змія, й повзти поміж стволами. І випростаєшся нараз, як пружина, вдариш стальовим батогом своїх очей і осліпиш, обернеш в ніч святії дні.

…я люблю тебе, бо ти нищиш царя-духа кінчиком золоченої сандалії своєї, бо насміхаєшся з Бога й змушуєш його танцювати соромницькі танці. Бо шепочеш вестальці такі слова, від яких дрож пробігає у неї по тілі, й тої ночі вершиться гріх, а коли приходить Великий Піст Настрою — убираєшся в синю жалобу, запалюєш свічу перед вівтарем без Бога й бичуєш себе до кровавої мислі.

…я люблю тебе, бо увесь світ для тебе. Для тебе поет складає пісні, тобі привозить торговець свої товари з-за моря через безсонну пустиню. Для тебе плаває в студеній воді морж на далекій півночі і леопард ніжить шерсть свою на далекім полудні. Всі частини світу служать тобі, шлючи свої дари, бо в тобі з'єдналися полюси, плюс і мінус… бо ти Mandragora, велика чарівниця Сходу…

Український декамерон. — К., 1993. - С. 143.

Чого мені часто з солодкою тугою, яка може бути тільки за рідним любим краєм, уявляється така картина: широка, безкрая рівнина пустелі, вкритої червонуватим, наче іржавим, піском. Хвилясті бугрики подекуди розбивають застиглу, заціпенілу одноманітність краєвиду. Небо блідо-зелене без єдиної хмаринки, а один край його, де заходить сонце, пурпурно червоний. Пурпур по краях тане, переходить у жовте, жовте в зелене.

В буйнозернястому піску видно сліди ніг. Вони прямують до сонця й зливаються з тінями горбиків. І чогось ці сліди особливо хвилюють мене дивною тугою.

Чи не проходили коли-небудь мої прадіди такою пустелею? І чи не одпечатався слід її в їхній душі з такою силою, що він перейшов аж до мене. І у вечірній час, коли заходить сонце, будить в моїй душі непережиту мною тисячолітню картину?

Єдиний сенс, єдиний інтерес у житті — любов. Любов є зв'язок із світом; вона поєднує з предметами, явищами і людьми. Але уміння, здатність любити є така сама трудна, як і всяка інша здатність. Через те заповідь: «Люби ближнього, як самого себе» — має таку саму рацію, як заповідь: «Будь талановитим і геніальним». І як нудно, сіро проходить життя людей неталановитих, так нудно й нецікаво живуть без любови навіть талановиті.

Винниченко В., Щоденник. У 2 т. — Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. - Т. 1. - С. 334.

30 квітня 1942 року.

Це мусить бути дорога моя любов. Новела (написана) всім серцем, всіма почуттями, всею душею…

Описати їх постіль. Як вона роздягалася. Як вона пахла любистком. А в тебе волосся пахне огірками свіжими. А твоє дихання пахне молоком. І твоє. Як вони дивувалися одне одному. Як у їх були широко розчинені очі. І як вони вдивлялися одне в одного і за всю ніч ні на хвилинку не звели один з одного очей. Як вони находили одне в одному щось дивне і чарівне, якісь чарівні відкриття, як пройшла у них несміливість і як кожен з них почув у собі силу любові і гордість володіння, і подяку ніжну. То їм здавалося, що вони знають одне одного уже давно-давно до краю, то ніби раптом нежданна новизна зустрічі починала хвилювати їхні груди, а над усім цим стояли дійсність і страшна необхідність. Гриміли гармати, і чути було плач і виття псів. Поцілуй мені груди. Чуєш, ревуть гармати… не забудеш мене? Милий мій! Мила моя! Мій коханий. Моя кохана. Мені вже не страшно. І мені ні — я чую в собі велетенську силу. Коли б ми були чоловіком і жінкою, ми ніколи б не сказали одному поганого слова. Да? Да.

Ти найдеш мене? Да? Да. Чи ти умреш? Я тебе не забуду. Іди до мене, іди.

Неначе зійшлися століття чистої, простої, народної любові, що сіє дітей на нашій землі, і століття трагічних прощань української дівчини, оспіваної в численних піснях. Скажи, що я гарна. А я? Милий мій. Мила моя, ти плачеш? Так, ні, я не плачу. Це тільки сльози, а мені так гарно з тобою, я така щаслива. Я молода. Так тебе зовуть, Василь?

— Василь.

— Василь? Вася. Я Олена (Саня).

— Чого ти плачеш?

— Але і ти плачеш. Не треба.

Вони плакали і плакали.

Спали вони чи ні? Часом вони обоє впадали в щось подібне до сну, але то був і не сон. Вони не переставали почувати одне одного і наче летіли в обіймах над синім морем, і чули музику, не то далекого звону чи весняних потоків. Вони розійшлися ранком до схід сонця у холодній росі коло перелазу за садком.

Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. — К., 1995. - С. 217.

Обоє хотіли бути самі, щоби могли без перешкоди розказати собі вражіння з сьогоднішніх переживань і висловити, виспівати одне другому чародійну, величаву пісню радості життя й кохання… Та здавалося при тому одночасно, начеб ті щораз то дальші голоси доходили до них із-поза загадкового, примарного серпанку і будили почування, що переносили душу поза межі дійсності, таємну понаддійсність, у якій душа є в силі в мільйонній частці хвильки пережити невислівні радощі існіння. Тоді людина почувається безмежно малою й безмежно великою, несвідомою й одночасно всевідучою, дрібненьким атомом і всесильною істотою, що в собі лучить супротивні кінці безконечності.

І неначе білий, таємний голуб-дух пливе по срібнім океані вічності.

Отак мавці та Іванові здавалося тепер, що вони обоє два малесенькі метелики, що мерехтять над квітами буття.

Одночасно бачилось їм, що море синяви небес над морем зелені землі, хвилі золотого сонячного світла, у якому світ утонув, жайворонки, що крильцями гладили блакитне небо, сонце, що сміялося з-поза топіль, — весь цей ясний світ — це чародійне, непонятне й величне проміння, що з їх душ виходить і до них солодко кличе:

— Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя.

Обоє станули й понад зелений луг, понад хати, що поховалися у гіллі черешень і яблунь, дивилися на сонце, що за хатами примостилося у верховітті лип і скупаними в зелені проміннями пестилось кучерями мавки та їх золото ще більше золотило.

Дивилися мовчки, втонуті в зеленому і блакитно-золотому сяйві світу…

На її яблуневоцвітнім, білім личку раз у раз перетягали густо-рожеві хмарочки кохання, пристрасті, здоров'я. Була така чудова, що сам найвищий мистець, творець людської краси, зійшовши з неба на землю, мусив би в ній закохатися…

Туринський О. Син землі. - К., 1989. - С. 242—243.

Безліч є жінок неспізнаних, безліч чарівних облич і витончених тіл, що проминути їх — значить втратити! І з глибини пам'яті раптом повстали перед ним гнучкі постаті, десь бачені, колись здибані мельки на вулиці, ті постаті, що вражають очі на мить і лишаються в спогадах, як тихі поклики до майбутнього, перетоплюються в уяві на мрії, де об'єднано поодинокі, чуттями зібрані часточки в суцільний образ, що стає проти людини витвором іншого світу. Туга згнітила його — адже досі він любив жінок принагідних, випадково стрінутих на міському шляху, а сам ще не шукав! Йому здалося в ту мить, що його чекає десь одна, тотожна з його маренням, струнка, вродлива, прекрасна, що цілуватиме його весняної ночі в темному паркові, що ходитиме з ним близько заснулими вулицями, підводячи на освітлених ділянках радісні очі. І от він хотів перетяти до неї шляхи.

Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи. — К.: Наук, думка, 1991. - С. 495.

Невеличка драма

Вона в розпачі бачила, що кохання не кінчається, а вироджується. Справді, що спільного з коханням у нудному хатньому володінні, називаному шлюбом, або в нудьзі покидання, або ще в лихій дриб'язковій ненависті знелюблених? І невже її любов, її ясну неосяжну любов теж чекає одна з цих гидотних кінцівок?

А безперечно! Бо навіть у неї, мрійниці, сподіванок на вічність чуття не було.

Отже, вона мусила негайно щось учинити, щоб спинити романну течію свого кохання, довершити його якимсь виключним, небуденним кінцем. Мусила на щось зважитись. Це рішення достигало в ній, виростаючи з глибини її чуття, з розпачливого шукання новини, з усіх прикрощів і нудьги останніх, збурених на неї днів. Її стомлена й намучена Істота знову взялась гарячковим, жагучим рухом, знову передчуття неможливого повстало в ній, як і першими, ще не свідомими хвилинами кохання. І знову радісне пестливе хвилювання, любовна туга й щасливий біль розчинили її в собі, налили їй серце густою повільною кров'ю.

Там же. — С. 705.

Чи звідси ти чуєш, Таню, мене? Може, справді існує в природі якийсь таємничий магнетизм, якісь недосліджені імпульси, струми, що передають людські думки від мозку до мозку — на відстань.

«Пиши хоч у думках…» Про це ти просила, коли востаннє ми бачились у чугуївськім таборі, і ось тепер я посилаю тобі ці ненаписані листи, ці думки свої, що не проходитимуть через жодну польову пошту.

Нині ти від мене на відстані зірки, і хай душа вільно говорить до тебе, як до зірки, далекої, недосяжної. Таня Криворучко — називатиметься ця зірка моя.

Як часто я стримував у собі свої почуття, аскетично скупим був на ласки, соромився говорити тобі ніжні слова, щоб не здаватися сентиментальним. Зараз я даю собі волю, даю волю всьому тому, що клекоче в моєму серці, - хай воно говорить само. Звідси я ще дужче люблю тебе, хоч думав, що дужче не можна. Руки твої люблю, що мене обіймали, очі, що так сонячно до мене сміялись. Примхи твої, й легковажність, і ревнощі — все люблю. Коли ще на Київщині, в першім випробовуванні, підвівшись живим з-під шквального мінометного вогню, побачив під хатою дивом уцілілу серед чорного виру війни високу рожу, розпалахкотілу на сонці, ти мені уявилась, як вона, — вся в красі, в шепоті, в замріянім устремлінні вгору кудись.

Ти мені найдорожча людина у світі, але, страшно подумати, іноді мені находить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у мені твій суджений, людина, якої ти ждеш, а щоб зостався тільки боєць, що може собою не дорожити, солдат, що несе в душі тільки ненависть. Без близьких, без рідних, один у світі, як багнет. Без любові, може, легше було б нам воювати і вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вір. Любов якраз і дає нам силу, здатність переносити все.

Гончар 0. Твори. В 7 т. — К.: Дніпро, 1987. - Т. 4. - С. 282—283.

За стіною тривало наше ніби весілля, а ми були тут, уперше в житті як муж і жона, уперше наодинці зі своєю любов'ю, з своєю пристрастю і жагою, нарешті, нарешті!

Я цілував навіть повітря довкола неї, обціловував усю, а тоді знов і знов повертався до несамовитих уст і вмирав у них, гинув навіки. Темні уста пристрасті. Вся в білому, і постіль теж біла. «Білу постіль постелю, білу постіль розстелю…» ненажерлива постіль, живеш і вмираєш у ній, знаєш про це, щоразу забуваєш, знаджений і спокушений. Не введи нас у спокусу, не введи…

Вчора ще був ніким. Втікач без надії повернутися, гетьман без перемоги, вождь без народу, володар без держави. Шабля в руках та кінь під тобою — цього досить і не досить, коли вознесений на височінь звитяг і влади. Влада вимагає обладання. Мав тепер жінку — і в ній усе.

Біля моєї шорсткості — те шовковисте тіло, біля моєї загрубілої, порубцьованої, пошмаленої душі — це чисте серце, біля моїх утомлених важких рамен — ця летюча істота, біля моїх насуплених густих брів — цей небесний усміх, здатний воскрешати мертвих, розтоплювати холодні сніги, примушувати ріки текти навспак і навіть — о чудо! — повертати втрачений час!.

Загребельний П. Я., Богдан. — К., 1984. - С. 21 V.

…Ніч і день змішалися, земля і небо поєдналися й знищилися, я полетів туди, де була смерть і не було вже нічого, бо я хотів, аби нічого не було, кинув усе, забув про все, про своє призначення й судьбу, пам'ятав тільки свою пристрасть, свій безум, своє шаленство і біль свій нелюдський пам'ятав. Туди! Врятувати! Воскресити! Повернути до життя! Чи далеко відбіг, чи справді линув туди, а чи тільки здавалося мені, що й не сам, а з цілими полками і з ордами кваплюся, як на пожарище, шукаю надію на воскресіння вже не в самому собі, а в цих незліченних тисячних юрмовищах людських, над якими я гетьман. Безкінечні валки, татарські коні бахматі, похмуре пересування тисяч брудних людей, нічні вогні, п'яні пісні і жадоба крові — все набуло незбагненного, безвихідного трагізму, стало далеким і чужим, ніби душа збагнула істинну подобу світу до найдальших глибин, перенесена в понурі стихію смерті й невтішної скорботи.

Я провалююсь, лечу в позасвіття, і нема рятунку, нема надії, де ті путі премудрості й великої тайни, де ті дорогоцінні східці, по яких би я видобувся до чистої свідомості, струснув з себе тягар страшного сп'яніння, божевілля, горя й розпуки? О нікчемний світ! Рветься душа, крається, і мовчить, мовчить кровожерний світ!

Погас її сміх, згас погляд, тінню стала, а для мене, як давніше, вродлива, найніжніша, найкоханіша, моя найперша, моя темна, моя жінка. У любові немає смерті.

Там же. — С. 478.

… і почався той сон, я ніби й не вірила, що то я, бачила все ніби збоку, я продиралася крізь його одяг, я розкидала його навсібіч, він виявився худим і сильним, з дуже чутливою шкірою й дивовижними руками, він напружився вмить, але виявився терплячим і стриманим, він повів дуже винахідливу гру, і я вперше довідалася, що таке буває, але головне було те, що головне попереду, і він майстерно відсував цю мить, і це було найбільше щастя, що все попереду, й він настільки тонко це розуміє, його треновані довгі ноги вміли не менше, ніж руки, його живіт був ледь вологий і пахкий, я звільнила його волосся, й воно розсипалося по плечах, я мандрувала його тілом, пам'ятаючи, що потрібно бути терплячою і що головне ще має статися, а мені вже зараз невимовно розкішно, і він почув мій голос, я зовсім не хотіла цього, але голос уже не міг залишатися в мені, і тоді я почула його голос, ми ніби кликали одне одного звідкись із неба, де ми ще побуваємо, він розумів кожен мій натяк, виправляв будь-яку нерішучість, мене ще ніхто так не розумів, я здригалася, як гора, текла, мов ріка, моє тіло зробилося хвилею, я просила, щоб він увійшов і починав, але він продовжував свою попередню гру, я йшла за ним, бо розуміла, що зараз він так хоче, значить, так повинно бути, він усе знає краще за мене, і справді, він довів мене до повного забуття, я не знала, де в мене що, я була вся, моє тіло зробилося неподільним, далі так не могло тривати, я схопила його обидвома руками, я сама ввела його, і тільки тоді він поступився і став виконувати моє благання, бо я вже ладна була думати, що він знущається, але все одно вірила, що ні, і тепер це вже була майже вершина, я боялася не встигнути до вершини, а він перестав собою володіти, от коли я його підкорила, він забув правила своєї гри, він уже не належав собі, а тільки мені, і тепер я намагалася стримати, я вже не чула власного голосу, я впала, так і не дійшовши до вершини, я падала так довго, але він усе-таки дійшов, і я була рада, що так сталося, що принаймні він один з нас двох побував там, на вершині, я дала йому це щастя, він дійшов, він вдячно терся об мене, як найвірніший пес…

Андрухович Ю. Рекреації. - К., 1996. - С. 103—104