Теплі історії до шоколаду

Люблін

Вулиці залиті сонцем і весною. Вулиці — наче келихи, і небесні офіціанти щедро наливають у них світло, тепло, додають трохи свіжого вітру й притрушують запахом кави з цинамоном. Польський фотограф Бартек із якимись не зовсім земними очима й зворушливими кучерями веде нас туди, куди зазвичай не заходять туристи: він показує нам Люблін, якого любить. Із напівзруйнованими двориками, рипучими дерев’яними сходами, намальованими вікнами на глухих стінах, з бабусями на маленьких балкончиках, що сидять на ослінчиках поміж квітів і котів, заплющуючи очі проти яскравого сонця.

Я торкаюся пальцями шорстких стін, заглядаю у маленькі кав’ярні, годую голубів і усміхаюся дітям. Мені хочеться побачити те справжнє, що заховалося за яскраво пофарбованими фасадами й пластиковими муляжами шоколадних тортів поза прозорими до блиску вітринами.

Так, я знаю, що всі міста мають свої маски. Знаю, що, коли моя бабуся була маленькою і приїздила сюди з батьками із сусіднього села, Люблін був геть іншим. Минав час, і місто змінювалося. Йому часто бувало боляче, його шматували, виганяли мешканців, його заселяли інші. І це місто, місто-намальоване-на-глухій-стіні-вікно, місто-келих, місто-годинник-понад-брамою, змінювало свої маски, старанно приховуючи власну справжність, аби не розгубити, не дати нікому її вкрасти.

Моя бабуся виросла, у неї народилися діти. Тоді — внуки. Ми жили в іншому місті, у тій самій Галіції, але геть в іншій країні. Та минув час, я приїхала сюди, і мені хочеться розгадати кілька загадок цього міста.

Проте воно лише загадує мені нові. Так, так, усі ми маємо свої маски, й різні люди розкривають нас по-іншому. Комусь ми загадуємо загадки, а комусь розповідаємо таємниці. Для когось ми завжди будемо тим, що ми для них робимо. Або що робимо не для них. Для когось — тим, кого (або що) любимо. Хтось пам’ятатиме не нас, а наш образ у втіленні якогось міста. Чи місця. Чи навіть музики. Маски бувають такими різними. Коли мої коліна схилені, всі маски осипаються додолу. І я знаю, що є Той, Хто відкриває в мені нові грані, часом — нові світи.

Міста мають свої маски, свої історії, свої підземні ходи. Ми у Любліні, і саме тут Бартек каже нам, що багато старих міст насправді — айсберги. Він каже, що дві третини цих міст розляглися під землею. Моє внутрішнє місто теж наполовину заховане. І я думаю: як добре, що є Той, Хто має ключі до всіх моїх внутрішніх коридорів і чує мою сховану музику.

Із нами йде молодий львівський архітектор. Хлопці наче змовилися — у них обох якісь неземні очі й зворушливі кучері. Ми говоримо про лінії, стилі, сутність. Про дерева, що проростають крізь будинки, і про будинки, що виростають на садах. А поміж тим виходимо на центральну вулицю, і там, так до поколювання в пальцях щемко, грає скрипаль. У нього тонкі риси обличчя і сумні, чомусь навіть трохи сполохані, очі.

Ми заходимо в кафе на піцу коло старої церкви, і Бартек старанно збирає сухе тісто на обідку в поліетиленову торбинку — для голубів. Я усміхаюся, дивлячись, як зосереджено від подрібнює крихти, аби голуби могли з легкістю вхопити свій шматок дзьобом і здійнятися вгору, і щоб їм не було важко чи незручно. Мені здається, люди з такими очима бачать щось таке, чого не бачить решта. І тішуся, що сьогодні це місто — чи котрусь із його світлих масок — я споглядатиму очима цього хлопця.

Потім настане ніч, і місто буде залите теплим світлом ліхтарів. Мені захочеться танцювати посеред вулиці, скрипаля вже не буде, але музика відлунюватиме теплом усередині. Ми зайдемо у єврейську кнайпу з мереживними скатертинами, вицвілими фотографіями на стінах, свічками й мацою. І будемо говорити про радісне й сумне, про біль, усмішки, маски, міста, про книжки та людей, про народження нового, про смерть і про завтра.

А тоді повернемося до старого маєтку, що колись належав якомусь панові, захований поміж березових і хвойних лісів. Буде глупа ніч, і притлумлене світло ліхтарів за вікном мені чомусь у ту мить видаватиметься шоколадним.

Лондон

Надворі темно, порожньо, метро зачинене ось уже як годину. Я вперше в цьому місті, зовсім сама, у моїй валізі є маленький іграшковий собака, але він не виявляє жодної зацікавленості ані містом, ні моїми нічними пошуками. Проте в його м’якенькому кожушкові причаївся запах туалетної води мого коханого (знаю, коханий заховав той запах там зумисне, щоб мені ставало затишно щоразу, коли вмощуватиму свого плюшевого охоронця коло себе на ніч), тож його іграшкову байдужість запросто можна пробачити.

Коли літаки запізнюються, та ще й такі, що мали би прилетіти ввечері, а прилітають посеред ночі, раптом виникає потреба дива, чи навіть див. Люблю, коли в мене з’являється ця спрага. Серце починає прискорено битися, я забуваю про небезпеки й незручності і перемикаюся в режим очікування пригод.

Зрештою, дива вже почалися, адже й на той запізнілий літак я могла б і не встигнути. Бо коли навколо рідненькі дівчатка, шоколад з кунжутом і мадленки, можна ненароком (зовсім ненавмисне, чесно-чесно!) забути про валізи в коридорі. На якихось там півгодини. А там — не встигнути на маршрутку. А вже потім опинитися у котромусь із численних передмість величезного міста, загубитися, розгубитися — і раптом зустріти знайому Мадонну з немовлям на руках, у якої, водночас, є знайомий байкер і який, до речі, саме катається містом із покусаною молодим вовком рукою. Далі нічого описувати — таке собі типове диво зі щасливим завершенням.

Я намацую дорогу питаннями незнайомцям і усмішками. Зіщулююся від холоду — і незнайомці самі підходять, аби зігріти бодай словами. Надворі щедро підсвічена ліхтарями, але все одно така ніч-ніч-ніч, красиві будинки, рівнесенькі вулиці, чорні кеби й червоні двоповерхові автобуси. Я зажмурююся, широко розплющую очі, потім знову зажмурююся і знову розплющую очі — аж ось моя зупинка, і гостинні господарі йдуть мені назустріч, ведуть старовинною вуличкою над каналом у Вестмінстері, прочиняють двері ошатного, затишного будинку (і чому досі я думала, що такі бувають лише в кіно?), ми тихо піднімаємося сходами на другий поверх, мені заварюють чай з молоком на кухні з вікном у сад, а я розкладаю свої валізи в кімнаті з вікнами на старовинну церкву, у якій тепер збираються майже всі конфесії світу за чергою, й великим каміном — найсправжнішим, але без вогню: після великої пожежі в лондонських будинках розводити вогонь у камінах заборонено… Уночі мені сняться сни, яких я не пам’ятатиму на ранок, але мені від них спокійно й світло. А потім раптом потрапляю у казку — таку незвичну чужу буденність: два крани над одним вмивальником, вівсянка з яблуками, кава із френч-пресу, троянди в саду, троянди перед домом, цегляні будиночки, усміхнені люди, канали з барвистими човнами, у яких живуть невиправні романтики, і різноманітними птахами, такими сміливими й задоволеними життям; а ще квіти, білки, зелень, світло, запах свіжих газет, старий червоний «бітл» із червоним картатим пледом на задньому сидінні, ще парки, ще квіти, ще зелень, ще усмішки, разюча чистота, кінна поліція, багато чорних кебів й червоних автобусів. Багато див. Буденних див. Ненавмисних і необов’язкових. Але цілком справжніх. І таких захоплюючих і приємних, як розпочата плитка улюбленого бельгійського шоколаду з горішками.

Я гублюся в цьому місті й нічого не боюся. Тут можна губитися досхочу, заходити в автобус у будь-якому напрямку, підніматися на другу «палубу» й дивитися на дорогу перед собою, а потім вибігати, де заманеться, звертати в будь-яку вуличку, заходити в першу-ліпшу кав’ярню чи книжкову крамницю й просто бути щасливою.

Мене тут тішить усе: Бейкер Стріт із її детективним музеєм і такою британською вишуканою стриманістю. Маленька Венеція з її маленьким світом: крихітними дівчатками із велетенськими мильними бульбашками, карамельками-ірисками домашнього приготування, продавцями книжок і дешевих сувенірів, натовпами щасливих людей і барвистими прапорцями на маленькому війську різнокольорових човнів.

Гринвіч із його парком, розкішними краєвидами, із його непомітною межею поміж двох півкуль і такою ж прозорою гранню між минулим і майбутнім, старовинною архітектурою і затесаними поміж старими будинками хмарочосами Сіті, а ще — творами Баха, котрі віртуозно виконують на фортепіано студенти-панки. Мені цікаво, де саме пролягає ота тоненька ниточка, звідки починається перший кілометр, а ще — де те теперішнє, де ота мить, про яку ми кажемо «зараз». Але не знаходжу ні того, ні того. Миті перетікають поміж думок і слів, стають минулим, а нові приходять непомітно. Я вештаюсь, переходячи з однієї півкулі на іншу, й думаю, що все це несуттєво. Епохи змінюються, будинки виростають і руйнуються, Темза тече, щоразу приносячи нові краплі, нові тумани й вітри, а вміння відчувати щастя й зірки над нашими головами все одно залишаються незмінними.

Лондонський міст, собор святого Павла, Трафальгарська площа, Абатство й пологовий будинок з вікнами на годинникову вежу, яку всі чомусь називають Великим Беном, хоча насправді так називається лише сам годинник — тут стільки таємниць, що й не намагаюся їх збагнути чи вмістити в собі нерозгаданими.

Коли почуття переливаються через вінця, заходжу в парк, підхожу до невеликої водойми з купою усміхнених качок та інших безстрашних пернатих, вмощуюся на землі, виймаю з сумки термос із чаєм, сандвіч і плитку шоколаду, жмурюся від сонця, годую птахів, що встигли мене обступити й пильно вглядаються в мою торбину, п’ю чай і думаю: як добре, що ми наперед не знаємо, що з нами буде далі. А то своїм невірством ще би зіпсували зародження див.

А завтра я потраплю на королівське весілля. Геть несподівано опинюся зовсім близько до паркану Букінгемського палацу, побачу поцілунок молодих і королеву Єлизавету. І навіть зроблю кілька фотографій. Аби колись розповідати внукам про магію ненавмисних, ненамріяних, безумовних, ну зовсім подарункових див. І навіть матиму незаперечні докази — старі фотографії з королівського весілля й бляшану баночку з-під чаю, куплену на Бейкер-Стріт.

Варшава

У маленькій кав’яреньці в самісінькому центрі Варшави подають шарлотку і каву з вершками, притрушеними шоколадною стружкою. Стіни й склепінчаста стеля пофарбовані в теплі мандаринові тони, а люстри звисають низько-низько. На столах у прозорих бутликах стоять тюльпани, і зовсім не віриться, що надворі осінь. Коло нас лежать книжки про каву й далекі подорожі, але зараз я не думатиму про них. Бо сьогодні понад усе мені хочеться додому.

Позаду — Орадея, Ерд, Будапешт, Відень, Брно, Прага й Берлін. Попереду латвійський кордон і дорога Польщею попри Білорусію, ще кілька годин рідними просторами, і я опинюся вдома. Обійму найрідніших, роздам подарунки, з’їм гарбузової каші з горішками, піділлю герань на вікні й піду до лісу гуляти з рудими собаками.

Але ще зараз подорож триває, кавовий дух лоскоче носа, мені хочеться накупити листівок, привітатися з усіма музикантами, коноводами й іншими чарівниками цього міста, хочеться погладити коней і поїздити на елегантних велосипедах, припнутих коло книгарень і в університетському містечку. Куди б ми не зайшли — усюди лунає щира й свіжа музика, і навіть деякі лавочки на вулицях виграють вишукані мелодії Шопена.

Ми йдемо в костел, де так легко молитися. Я дивлюся на образ Божого милосердя, де написано польською «Ісусе, довіряю Тобі», й згадую такий самий у київському костелі св. Миколая, тільки з українським написом. Тішуся думкою, що Бог усюди однаковий, незалежно від того, як Його собі уявляють люди. Золоте листя в парку так і проситься до рук, тож ми перетворюємо його на метеликів. Або на дощ. Це як кому здається.

У Варшаві сонячно, тепло, затишно й легко. Якось дуже по-домашньому. І від того мені ще більше щемить у грудях. Вечоріє — і ми вирушаємо в дорогу. Намагаюся заснути, а всередині мене звучить музика Шопена. І, здається, на губах ще залишився присмак шарлоткового крему.

Будапешт

За вікном потяга — похмура карпатська осінь: хмари позачіплялися за верхівки гір, ліси переливаються різними відтінками жовтого й червоного, вода в гірських річках темна й густа. У купе прохолодно, я кутаюся в синьо-червоний картатий коц, беру до рук склянку з кавою і намагаюся читати книжку. Але за вікном так гарно, що плутаюся в сюжеті, не запам’ятовую прочитаного й узагалі забуваю дивитися на сторінку.

Надворі почався дощ, а на шляху почалися тунелі: один за одним вони поглинають потяг, а тоді випускають на волю, — гідно грають свої ролі у виставі «День і ніч». Потяг повертає ліворуч, мені видно його хвіст, а ще — гори, малі дерев’яні хатинки, корів, кіз і людей у яскравих гумаках.

Остання зупинка, крихітна вокзальна станція прикордонного міста, митний і паспортний контроль і маленька, на два куцих вагони, електричка до Загоні. Я знаю, що нам їхати усього декілька хвилин, що зараз зайдуть угорські митники й потрібно буде поспішати, аби впіймати електричку до Будапешта, але нестерпно хочу шоколаду, чоловік дбайливо поклав його мені в сумку перед від’їздом. Я повернуся додому через три дні, але вже до сліз бракує коханих обіймів і смаку нашого улюбленого шоколаду — молочного з цілими горішками; не вистачає домашнього затишку.

Наше маленьке гніздечко щоразу озивається в мені щемом, коли я далеко від нього. Тож я щедро відламую собі шматок шоколаду, примружую очі та уявляю зшиті з різнобарвних клаптиків подушки в нашій спальні, і як вони пахнуть олійками, уявляю чоловіка, такого уважного, що ще жодна моя поїздка не обійшлася без його надихаючого гостинця в сумці. Тимчасом Тиса залишається позаду, я вибігаю на перон і сідаю у потяг, ізсередини схожий на той, що з’являється в кадрах британського серіалу про Міс Марпл. Шоколад ще не розтанув на язиці, а мені хочеться пригод — і додому.

На маленьких станціях великі велостоянки й багато роверів. Я мрію, аби в нашому місті теж було так багато велосипедистів, велодоріжок і велостоянок. Мені здається, у містах, де є все це, живуть дуже щасливі люди.

У купе підсідає жіночка — привітна, щебетлива — й одразу береться за знайомство. Але я не знаю угорської, а вона не розуміє ні української, ні англійської. Цю літню пані не назвеш вродливою, але тепла усмішка перетворює її на красуню. Вона сміється й починає щось розповідати, активно жестикулюючи. Розповідає про своїх синів, про міста, які ми проїжджаємо, і розпитує мене, звідки, куди й чому я їду.

Я відповідаю, киваю, слухаю, перебираю пальцями повітря, але раптом нам обом бракує «слів», ми мовчимо, я усміхаюся і дивлюся у вікно. Ураз переді мною виникає соковита грушка, а моя щира співрозмовниця показує, що грушка не куплена на базарі, а зірвана з дерева.

Я ділюся жінкою з шоколадом, вона переймається, що розповніє, я сміюся й кажу, що то чарівний шоколад, який додає радості, а не зайвих грамів. Пані, вочевидь, мене не розуміє, але сміється також.

Тимчасом надворі темніє, я думаю про чоловіка, дім і подушки, водночас підпихаючи зручніше під голову скручену «в дулю» куртку.

Ще зовсім трохи — і мене зустріне збудований за ескізами Ґюстава Ейфеля вокзал Нюґати й місто, де колись з нами трапилося стільки пригод. Я відчуваю, як щось усередині вперто переконує, що цього разу їх буде не менше.

Мене зустрічають люди, яких я люблю. Ми обіймаємося і одразу починаємо жартувати про все на світі. З ними ми майже ніколи не говоримо серйозно, у нас уже після кількох хвилин розмови з’являються «сміхотливі» зморщечки на обличчі, але я точно знаю, що якраз їм можна довіряти таємниці й навіть біль, коли треба. Бо люди, які вміють так щиро, беззупинно й невтомно сміятися, вміють і лікувати чиїсь рани. Плачуть вони так само щиро.

Нас чекає готель, приємні несподіванки, теплі зустрічі, кава, розмови, знайомства, м’яке смугасте вранішнє світло, що просочується крізь дерев’яні жалюзі й лягає на простирадла. Смачна їжа й багато шоколаду.

І раптом ми вирішуємо втекти від усіх на світі переговорів, покласти у валізу туфлі на підборах і краватки та влаштувати вилазку в місто, посеред якого тече Дунай; яке розкинулося поміж пагорбів і мостів; яке говорить якоюсь своєю дивною мовою, несхожою на десятки інших — тих, які бодай можуть зрозуміти його сусіди. У місто з органною музикою й кольоровими вітражами усередині скелі. У місто замків і трамваїв, човнів і церков, у місто левів і велосипедів. У зболене місто із залишеним і скам’янілим взуттям замордованих єврейських родин. У радісне місто світанкового сонця й нічних мерехтливих гірлянд. У місто, де водночас гірко й солодко. У місто, в яке я ніколи не закохаюся. У місто, яке ніколи не зможу забути.

Ми тікаємо — і знову вештаємося вулицями, сміємося і фотографуємо закохані пари над річкою. Жан-Люк дарує мені три маленькі керамічні глечики в різнобарвний горошок. Марина купує цілу гору барвистих шарфиків. Я мерзну в руки. Ми, як завжди, прощаємося вночі. Я хочу плакати, але кажу собі, що на набережній зараз вітер, і що не треба плакати, бо з цими людьми так добре сміятися. І що ми знову колись зустрінемося десь на далеких просторах. І будемо безупинно жартувати. А поки — їдьте, їдьте, чого ви так довго стоїте тут, до побачення, дайте ще раз обійму, не ображайте водія, їдьте чемно, до побачення, ще раз поцілую.

Я двадцять разів хочу обернутися назад і помахати рукою на прощання. Хочу побігти за машиною, впіймати її обома руками, ще раз обійняти усіх, кого так люблю. Але їх чекає Відень і Прованс, а мене — ніч, самотня прогулянка над набережною, трамвай поміж двома напівмістами й вокзал.

…А потім я гублюся й плачу. Мого потяга, як виявилося, сьогодні немає, я не можу задзвонити нікуди й спантеличено шукаю який-не-який інтернет. Я порізала дорогою палець, обмотую його серветками, витираю сльози й вірю, що дива завжди поруч. А в що іще мені залишається вірити, як не в дива? Зараз треба розв’язати всього дві проблеми: знайти, де переночувати, і поповнити запаси шоколаду. Я розпитую перехожих, де тут недорогий хостел. Мене, напевне, не зовсім розуміють, бо ведуть до усіляко зіркового готелю в центрі міста. Я сміюся про себе, одночасно витираючи сльози, і ніяк не можу наважитися запитати готельного працівника — привітного чоловіка у формі, схожій на пілотську — де тут неподалік недорогий притулок для випадкових подорожніх. Але таки наважуюся попросити пароль до вай-фаю, він усміхається і проводить до м’яких крісел поміж квітів і блискучих колон. Тут так тепло, так добре, а валіза й наплічник такі важкі, порізаний палець ще болить, і так до нестями не хочеться виходити на холодну вулицю. Я намагаюся знайти якесь недороге й, мабуть, богемне житло неподалік, а заодно пишу листа друзям, аби знали, де я, раптом що. Прошу їх молитися про мою безпеку. Мені чомусь стає спокійно. Але краплі солоної гарячої води вперто не хочуть припинити дощити на моє обличчя.

«Будь ласка, залишайся на місці. За хвильку ми зв’яжемося з тобою». Такий лист з’являється у моїй скриньці — і я чекаю. Тимчасом приходить ще один лист — від музикантки, яку так давно люблю. Вона написала, що читає мою книжку. Мені м’якнуть коліна від вдячності. Напевне, мені ще ніколи не писали стільки листів, як цими днями. Стільки хороших листів. Боже, хто всі ці люди, які вміють так зігрівати своїми літерами навіть на відстані? Мені бракує слів. Мені так солодко й водночас гірко в цьому місті.

«У нас залишилися бали — безкоштовні ночі — в цій мережі готелів. Ось твій реєстраційний номер. Будь ласка, добре виспись!» Саме цього листа, як виявилося, я мала дочекатися.

Це місто див. Я вже це казала?

Тепер можна плакати скільки завгодно. Ванна з теплою водою змиває втому, смуток і хвилювання. З мого вікна видно вузьку вулицю з красивими сонними будинками. Я знаходжу в сумці торбинку із шоколадним печивом, які випекла Еллен у себе вдома і подарувала мені позавчора. У номері грає тиха музика. У цих осінніх мандрах якось дуже часто грає така «моя» музика, я так часто мерзну, втомлююся, гублюся, засинаю в дорозі на плечі котрогось із подорожніх ангелів, плачу від ніжності, а ще від того, що не можу — і вряд чи зможу — висловити.

Над ранок мені приносять чай із медом. Я випиваю у поспіху, виглядаю у вікно й тихенько виходжу надвір. Вокзал підсвічений ранковими променями і, здається, світиться сам. Я усміхаюся йому спокійною усмішкою і думаю, що, напевне, вокзали — то не лише будівлі. А радше циганські намети подорожніх легенд.

…За вікном потяга сонячна карпатська осінь. У купе тепло й затишно. Я беру до рук книжку про дива — і вона мені чомусь так легко читається.

Прага

У Празі ніч. Якщо дивитися на місто, стоячи на Карловому мості, здається, що воно пливе кудись разом із водою. Його світла відбиваються у річці, течуть і переливаються, заграють, зачаровують, гіпнотизують. Я тремчу від холоду й від якогось трохи лячного відчуття здійснених бажань і тихо наспівую пісню «Moon Rіver»: про творця мрій, котрий розбиває серце, і за яким я невідступно йду, хай там що.

Не знаю, про що йшлося авторові, але мені тут ідеться зовсім не про чоловіка, а про Дорогу, про пристрасть, якій неможливо опиратися. Кожне місто, у яке я хоч трохи закохуюся, пробуджує нові бажання, нові мрії, нові сни, розбиває серце прощанням, але серце воскресає знову, відсвіжене запахом мокрої траси, кави на придорожній заправці й ванільними ліхтарями нового міста на горизонті.

У Празі я відчуваю, як десь глибоко всередині прокидається раніше притлумлюваний, але невтамований біль, жага подорожей, бажання загубитися поміж старими будинками, кожен із яких належить не собі, і навіть не місту, а епосі, яка витворила його саме таким.

Кажуть, справжній Празі не пасує бароко. Воно нагадує про завойовників, людей, які хотіли підтасувати місто під власне бачення світу, нав’язати йому новий стиль, зодягнути в нову одежину, пошиту за останньою італійською модою. Але я не вірю, бо празьке бароко геть інше. Тут не нові віяння змінювали архітектурне обличчя міста, а місто змінювало, підлаштовувало під себе усілякі віяння.

Ми підходимо до собору святого Віта — і, здається, мене раптом не стає. Напевне, я не вмію відчувати й усвідомлювати власне існування поруч із такою величчю. Завжди гублюся, дивлячись на всіяне зірками небо, забуваю про все на світі, стоячи на вершині гори, у мене вимикаються слова, коли приходжу до будівлі, яку зводили впродовж століть, над якою працювали сотні майстрів, у якій думали мільйони глибоких думок, у якій не боялися мріяти.

Не знаю, скільки часу минає. Кольори потрохи стають іншими: небо, будівлі, ліхтарі, повітря — усе змінюється. Ми йдемо нічними брукованими вулицями, кидаємо гроші в капелюхи музикантам, обертаємося на кожен шурхіт, заходимо в закапелки й книгарні, шелестимо сторінками, стукаємо підборами, зливаємося з музикою цього міста, заплутуємося в його павутинні. І засинаємо разом із цим містом, усередині нього, хоча нам здається, що це воно засинає всередині нас.

Удень місто інше. Залюднене — занадто людяне, трохи несправжнє. Дуже гарне, трохи навіть казкове, із будиночками-пісочним печивом, з вітринами-витворами мистецтва, але якесь чуже, туристичне. Мені здається, що я потрапила на щоденне телевізійне шоу. І хочеться втекти. Повертаюся до річки, виходжу на Карловий міст — і він починає потроху повертати мені радість.

Тут найсправжніша богема Богемії, усюди мистці, краса, підкреслена очима й витворами тих, хто її споглядає. Молодий розхристаний американець надірваним голосом — і так палко! — розповідає гурту своїх слухачів якісь історичні небилиці й літературні байки, розсипаючи у роти спраглим казковостей туристам усілякі підсолоджені цитати. Тут ціле військо фотографів, трохи художників і творців прикрас, запальні музиканти, до чиєї банди одразу хочеться пристати.

А скрипаль, здається, дістає рукою мені десь поза комір, до самого серця, і виводить свою мелодію там. Я подумки підспівую йому — про того, хто творить мрії. І за ким іду невідступно, хай там що.

Сієтл

Літак ось-ось здійметься в небо. Дивлюся у вікно — на ніч, яскраві ліхтарі аеропорту й туман, що розсіює світло, перетворюючи його на дрібні золотисті краплинки. Люблю, коли мені випадає сидіти біля вікна. Навіть коли за вікном ніч, і ми високо в небі, я прихиляюся чолом до скла й уявляю, що під нами — під моїм вузьким кріслом, де я однаково примудряюся вмоститися з ногами, закутавши їх синім пледом з етикеткою авіакомпанії, під усіма моїми сусідами, під дядечками й тітоньками з бізнес-класу, під кабіною пілотів, під нашими валізами — десь там унизу є чарівний світ, розцяцькований життям. Усіляким. Часом смутним і болісним, але часом — і таки ж часто! — світлим і добрим всупереч усьому.

Поруч зі мною примощується літній чоловік у елегантному бежевому плащі по коліна й блідому шарфі. У нього сиве волосся, сіро-блакитні, ніби вицвілі, очі й м’яка, трохи втомлена, усмішка. Він тримає в руках паперове горнятко Starbucks. Здається, там імбирне лате — чудове тепле доповнення для цієї вогкої передріздвяної пори.

Ще трошки — і мотори заревуть, хтось із моїх сусідів неодмінно заплющить очі й міцно вхопиться за бильця свого крісла, хтось проказуватиме молитву, а хтось просто усміхатиметься. Ще трошки — і Південна Кароліна стане великою розгорнутою картою з підсвіченими домами й вулицями, а згодом перетвориться на дрібну цятку й залишиться десь позаду. А ми летітимемо крізь ніч, будемо думати кожен про своє, сподіватися хорошого й говорити про різне з випадковими сусідами — людьми, яких, може, більше ніколи й не побачимо.

Дядечко у плащі повертається до мене й чемно усміхається. Я беру до рук книжку про дива — і вона мені чомусь так легко читається.

— Що ж, скоро злітаємо.

— Так, усміхаюся я. — За кілька хвилин ми вже будемо високо в небі.

— Ви любите літати?

— Люблю. Однак, інколи шкодую, що не маю власних крил. Бо якби мала, то мої польоти були б цікавішими і, ймовірно, трохи граційнішими. І не такими гучними.

Він сміється і каже, що теж любить літати. І шкодує, що з часом відчуття отого «люблю» у нього притупилося — він літає часто й уже ніяк не може відтворити тої невимовної радості, яка була колись, коли йому вперше сказали, що його робота буде пов’язана з частими мандрівками повітрям.

— Чому їдете в Техас? — запитує він мене.

І я хочу, дуже хочу відповісти, що їду на пошуки пригод і шалених історій — у мене, як-не-як, найсправжнісінькі ковбойські чобітки на ногах — але я кажу йому правду: Техас буде для мене короткою зупинкою, такою, де можна лише заплющити очі й відчути мить навпомацки, вдихнувши щедро приправлене прянощами іспанської кухні повітря. А потім буде інший літак (і хтось інший запитуватиме мене, куди й чому я лечу, але про це я йому не кажу) й дощовий, надокеанський Сієтл, і багато-багато роботи. Перекладацької.

Чоловік каже, що всі перекладачі мусять пити чимало кави й запитує, чи люблю я каву. Це риторичне питання — у моїх вухах белембаються кавові сережки, тож я вирішую не відповідати, лише хитро усміхаюся і торкаюся пальцями кавових зернят у вухах, і він усміхається у відповідь.

— А шоколад?

Це теж риторичне питання, і у мене навіть є каблучка з прекрасною чоколядовою пралінкою, але я не люблю носити великі каблучки в аеропортах, тож вона захована десь глибоко в моїх валізах. Я ствердно киваю й заплющую очі від уявної насолоди при згадці про шоколад.

— Я так і подумав, — сміється він.

Ми говоримо про шоколад, дорогу, дощ і Різдво. А потім — про те, чим живемо. Він розпитує мене, що я роблю, коли не літаю й не перекладаю, і коли не п’ю кави й не заїдаю її шоколадом. Я кажу, що пишу книжки. І що поки я мерзнутиму в зимовому Сієтлі, у моїй країні вийде різдвяна книжка для дітей з моїм оповіданням про маленьке мишенятко, яке вірило в дива. Тож тепер ми говоримо про книжки й дива. І про те, що дива трапляються не лише в книжках.

Мені пригадується фільм «Ті, що не сплять у Сієтлі». А мій співрозмовник каже, що неподалік того місця, де його знімали, розташована перша в світі кав’ярня Starbucks. Він розповідає мені багато історій про її виникнення, про принципи й ідеали, про наполегливість і ту ж таки віру в дива. Я не можу запам’ятати всіх деталей, заплющую очі й уявляю собі солону воду, дощ за вікном і маленьку стійку коло шибки, де можна примоститися зі своїм горням імбирного лате й тихо мріяти.

…А коли заходжу в ту кав’ярню, знову заплющую очі. Бо не можу повірити, що все намріяне — і про солону воду за вікном, і про маленьку стійку коло шибки — чистісінька правда. А ще на касі продають термокухлики з мишенятком поміж різдвяних декорацій.

Біля входу стоїть розхристаний музикант у капелюсі, червоній вимнутій бандані на шиї, і співає під гітару одну з моїх улюблених пісень.

Надворі холодно, сиро, а я втомлена й часом трохи сумна. Але дива, ці неймовірні дива навколо, гріють і усміхають. Я знаю, що мине зовсім небагато часу, літак знову здійметься в небо, перенесе мене через океан, і я буду вдома. Втома забудеться, холод, що встиг пробратися кудись глибоко всередину, розтопиться від коханих обіймів. А я сидітиму під теплим пледом, питиму заварену найріднішим каву з імбиром, їстиму привезений для нього ж шоколад, розглядатиму свою святочну книжку й грітиму тонкі пальці до кухлика з мишенятком. Зовсім, зовсім скоро.

Стамбул

Увечері ми дивилися на зірки й трималися за руки. Спали, обійнявшись міцно, ніби боячись загубитися уві сні. Я завжди боюся відпустити його руку перед від’їздом. Боюся відсунутися на зайвий сантиметр, не зібрати долонями його тепла.

А вже назавтра я стояла сама, закутавшись у довгий шарф, на даху будинку на котрійсь із вуличок Султанахмету, дивилася на зірки над Стамбулом і не вірила, що все це відбувається насправді…

Привітна господиня, курдка Назанін, припрошує нас до столу. На долівці тераси на даху розкинені кольорові східні подушки й килимки, тож вечеряти можна, не відриваючи погляду від зірок, мінаретів, куполу Айї-Софії, освітленого нічними ліхтарями Босфорського мосту й миготливої води Босфору. До мене підсідає марокканець Анвар і пригощає своїм чаєм. Напій смакує, наче музика зі східними прянощами. Анвар говорить арабською і французькою, але його все одно майже ніхто не може зрозуміти, тож він усе пояснює мовою жестів і найчарівнішою з дитячих усмішок, яка тільки може бути в дорослого чоловіка.

Один із гостей видерся на дах із гітарою і грає якусь нескінченно прекрасну мелодію. За якийсь час до нього долучилася молода вродлива дівчина. Вони стиха про щось гомонять, розхитуючи босими ногами над світом унизу. Хтось мені каже, що його звати Джош, а її — Жулі. Він геолог і мандрівник, а вона — канадійська співачка. Дівчина приїхала до Туреччини збирати фольклорні мелодії й мотиви, а потім із них творити нову музику. Мені здається, що її музика звучатиме так, як смакував Анварів чай. Терпко, тремко, трохи солодко, трохи сумно, легко, невимушено й тепло.

Коло нас із Анваром сідають у коло ще багато молодих людей. Вони приїхали з різних місць — хто з Ємену, хто з Сирії, хто з Ірану, хто з Канади й США, хто з Японії, Австралії і Латвії — і в кожного з них є своя причина любити це місто.

Я не пам’ятаю, коли і як ми йдемо спати. Напевне, мені здається, що все-все тут мені сниться, тож не надто переймаюся зміною картинок: однаково кожен наступний кадр видається цікавішим за попередні. Проте наступного ранку прокидаюся дуже рано, виглядаю на сонну вулицю з ванільно-рожевим повітрям, на кілька митей занурююся в теплу воду, тоді одягаюся і вибігаю гвинтовими сходами на дах. До сніданку ще чекати кілька годин, усі мешканці міцно сплять після вчорашніх довгих посиденьок, історій і гітарних мелодій. І лише привітна жінка, яка прибирає терасу, усміхається мені.

Вона дуже красива — із великими розумними чорними очима, з тонкими рисами обличчя і багатьма сміхотливими зморщками на смаглявому обличчі. У неї коротке кучеряве волосся і мідні браслети на тонкому зап’ясті. Я намагаюся з нею познайомитися, але вона мене не розуміє, а я не розумію її. Єдине, що я про неї знаю — її звуть Мія. І лише потім, коли ми, нарешті, знаходимо мову, яку розуміємо обоє, ця чарівна жінка розповідає свою історію: колись вона була скрипалькою в національному оркестрі Грузії. У неї був чоловік, донька й красивий дім у Сухумі. А потім нагрянула війна, Мія втратила чоловіка й дім. І з того часу більше не грала на скрипці. Єдиним спогадом про щасливі часи — і єдиним скарбом — стала її донечка. А потім і двійко внуків. Жінка сміється і наливає собі вина. Боже, яка вона неймовірна! — говорю подумки. Жінка, яка зуміла всупереч усьому не розгубити блискіток ув очах і вміння радіти. Я хочу її обійняти, така вона дивовижно тепла.

Молодий працівник Ерджан підходить і усміхається нам обом. Він теж обіймає Мію. Я іду — Ерджан проводжає мене надвір і бажає гарного дня. Він каже, що я схожа на журнал і показує на обкладинку з вродливою дівчиною. Я сміюся й киваю. Так-так, на журнал. І подумки додаю, що, коли виросту — може — стану схожою на книжку. А поки… Але нічого не кажу про це Ерджанові. Просто не можу перестати сміятися. Він сміється також і трохи ніяковіє.

Спускаюся до причалу вузькими вуличками. Насправді туди йти всього чотири хвилини, але до ніг труться стамбульські «священні» коти, а майже з кожного магазину виглядає господар і запрошує зайти до нього на яблучний чай. Хіба можна протистояти котам і запрошенням випити чаю із елегантної склянки-тюльпана помежи розцяцькованого блакитно-червоним орнаментом посуду й килимів?

Проходжу повз стару будівлю, яка дуже скидається на залізничну станцію, і мені чомусь згадується тітонька Агата зі своїм «Східним експресом». Як виявляється, це саме той легендарний вокзал Сіркеджі, куди приходив не менш легендарний потяг із Парижа. Там вештаються великі собаки з сумними очима й шукають щось попоїсти. Я ділюся з ними своїм бубликом-«сімітом» із кунжутом і намагаюся визначити, куди йти далі до Галатського мосту.

У моєму наплічнику захована мапа, але я забуваю про неї. Насправді, мені дуже подобаються мапи. Я вважаю їх надзвичайно красивими, люблю роздивлятися, мріючи про подорожі. Але, прибувши кудись, йду туди, куди мене запрошує місто. Ці двоє — місто й залюблена в нього частинка серця — ніколи не помиляються. Мені пригадуються слова Курта Воннегута про те, що невпорядковані плани на подорож — це уроки танців від Бога. І думається, що загубитися в місті, де літають чайки — це майже як одягти балетні туфельки й навчитися кружляти в повітрі.

Я опиняюся на маленькому теплоході, який за кілька митей відчалить від берега задля прогулянки Босфором. Повітря тут таке, що його хочеться зачерпнути в крихітну пляшечку й завжди носити на шиї. Вода й небо такого насиченого блакитного кольору, що я кілька разів знімаю й одягаю сонцезахисні окуляри, аби пересвідчитися, що то не лінзи творять ефект казки. Вітер розвіває мені волосся й шарфик, я фотографую фортецю, палаци й Дівочу вежу, оглядаюся на великі кораблі, що пропливають повз, а тоді спускаюся на нижню палубу — і капітан запрошує мене на капітанський мостик, де можна сховатися від спеки й туристів і все чудово бачити. А його помічник приніс мені смачного турецького чаю в традиційній склянці-тюльпанчику.

Коли знову виходжу на сушу, місто, здається, бере мене за руку й показує свої скарби. Єгипетський ринок з його чаями та прянощами заворожує, від нього паморочиться в голові. Голуби біля мечеті Єні Камі, збудованої у ті ж часи, що й замок у моєму рідному місті, кружляють у повітрі. Я занурююся у величну прохолоду Айї Софії та Цистерни Базиліки, гуляю палацовим парком, п’ю міцну турецьку каву, купую браслет і шарфи у вузьких вулицях, полюю за трамваєм на Істіклялі, дивлюся на кораблі з-поміж паркових троянд, спостерігаю за танцем дервіша, заходжу в двір Блакитної мечеті, вслухаюся в спів муедзинів, переходжу Галатський міст, прогулююся набережною, п’ю свіжовитиснений апельсиновий сік і айран, бавлюся з котами, розмовляю з незнайомими людьми, заходжу в книгарні й мистецьку галерею, їм баклаву й турецькі солодощі, видивляюся зорі й феєрверки над Босфором з тераси уночі.

А потім іде дощ — і час повертатися додому. Я приїжджаю трохи іншою, як буває після кожної подорожі, трохи засмаглою, дуже щасливою. Мене зустрічає Він. Ми готуємо один одному чай і каву. Він дарує мені квіти й шоколад, а я йому шоколадний картатий плед — ще один, до колекції. Розповідаю йому, що там, далеко, є місто, у якому мені дуже добре. І він, обійнявши мене за плечі, каже, що колись ми полетимо туди вдвох.

Я сміялася, коли вірменин, що сидів поруч у літаку, вигукнув: «Какой красата! А мнє ето будєт снітца?» Але відколи повернулася додому, мені самій ночами сниться море.