Теплі історії до шоколаду

Дерев’яний браслет

Агнеса тепер завжди тішилася ранками — вона навчилася їх по-справжньому любити. Колись, як вона була маленькою дівчинкою, ранки не приносили їй жодної насолоди. Їй не хотілося прокидатися на світанку, застеляти своє ліжко, одягатися та, до того ж, робити це тихо-тихо, аби не розбудити малого брата. Не хотілося вмиватися холодною водою, їсти манну чи вівсяну кашу, пити солодкий гарячий чай, класти два яблука й пиріжок у сумку, зашнуровувати черевики, застібати всі ґудзики на довгому пальті, відпускати мамину руку, коли та цілувала її на прощання, й виходити надвір, у холодну й вологу пітьму.

Дорогою до школи Агнеса мріяла про інші ранки. Дівчинці уявлялося, як вона прокидається на м’якеньких перинах, на ліжку із жовтим балдахіном у метелики, і в її — особистій! — кімнаті одразу починає грати приємна музика. Великий кудлатий пес застрибує до неї на ліжко, й вони починають весело танцювати та обійматися. А тоді йдуть у простору їдальню, де багато-багато квітів і світла, і їм подають банани, виноград, гранати, мандарини, сирний пиріг із чорницями, мигдалеве печиво, морозиво з шоколадною поливкою, горіхові рогалики, млинці з полуничним варенням і склянку топленого молока. Чи навіть дві. За вікном уже давно буде світло й тепло. І вони з собакою — нехай його звуть Атос — вийдуть у парк на прогулянку. А там нехай буде поні з червоними бомбончиками. А потім вибіжить брат і складе їм приємну компанію — і зовсім не буде вередувати. Уроки можна буде вчити у світлій бібліотеці з безліччю цікавих книжок. А вчителька буде доброю-доброю, і гладитиме Агнесу по голівці. А ще ввечері додому повертатимуться батьки, і в них буде багато-багато часу, щоб посидіти з дітьми коло, скажімо, каміну. Або ж щоб поїхати з ними на цікаву прогулянку. Або разом читати, малювати, танцювати, говорити чи навіть бешкетувати…

З такими думками й ледь помітною усмішкою мрійниця приходила до школи, боязко озиралася, чи немає, бува, коло неї якогось із задирак, яким аби тільки позбиткуватися, і йшла у свій клас. Починався її будень — такий несхожий на вимріювані. Тож у неї було достатньо причин не любити ранки.

Якось у її однокласниці Маргаритки з’явився красивий барвистий браслет. Дівчинка носилася з ним, показувала подругам, ховала від хлопчаків, а на уроках з ніжністю дивилася на нього й перебирала пальчиками його маленькі намистинки. Маргаритка казала, що їй цей браслет подарувала старша кузена, що живе далеко за океаном. Дівчинка дуже любила свою двоюрідну сестру й хотіла стати схожою на неї. Інколи вона писала їй листи на перервах, а вечорами читала книжки, котрі кузена привозила їй влітку, і наступного дня переповідала зміст подружкам.

Агнеса думала, що було б так чудово мати старшу сестру! Красиву, дорослу, розумну, цікаву, добру! Щоби писати їй листи, читати книжки, які вона вже встигла прочитати, і носити витончений браслет, який би постійно нагадував про неї. Але в Агнеси був лише молодший братик. А ще тітка Марія, яку вона дуже любила, і яка запросто могла б стати для нею старшою сестрою, але ж тітка жила в селі, а коли приїжджала до їхньої крихітної квартири, то тато залишався ночувати на роботі, а вони з мамою ділили одне ліжко — як у дитинстві. Правда, тітка приїжджала рідко. Аби не завдавати клопотів господарям, а ще тому, що часто слабувала й погано переносила дорогу. Зате кожен її приїзд і діти, і їхні батьки вважали своїм маленьким святом.

Одного дня Агнеса поверталася додому, несучи важкий ранець із підручниками на плечах і промочивши ноги, аж раптом побачила великий шоколадний кекс у вітрині. Там зазвичай виставляли струделі й рогалики, а тут, несподівано, кекс! Такий мама завжди пекла на Різдво. Дівчинці чогось нестримно захотілося його скуштувати, а ще — щоби приїхала тітка Марія, і щоб вони всією родиною зібралися за круглим столом у їдальні (ані круглого столу, ні їдальні у них не було, але яке то має значення для мрій?), пили запашний чай з медом, сміялися і їли кекс. Агнеса зняла тяжкий ранець із плечей, відшукала гаманець, старанно перерахувала свої кишенькові гроші й вирішила, що їх вистачить на какао-порошок і родзинки. Сьогодні вона спече кекс, а назавтра візьме маленький шматок з собою до школи, тож не доведеться витрачати грошей на обід.

Їй здалося, що надворі одразу потеплішало. І ногам уже наче не було так мокро… Агнесі хотілося підстрибувати від радості, але вона лише дріботіла маленькими ритмічними крочками, уявляючи, наче танцює вальс.

Вікно їхньої кухні було добре видно знадвору. Побачивши його, дівчинка не могла більше стримуватися й з усіх сил побігла додому. Опинившись коло порогу, збиралася виймати ключ із внутрішньої кишеньки, але двері перед нею раптом відчинилися. А в коридорі стояла усміхнена тітка Марія!

На її завжди блідих щоках проступив рум’янець, очі блищали радістю, а сміх був такими теплим й іскристим, що нагадував Різдво. Марія допомогла племінниці роздягтися, роззутися й поспішила налляти у миску теплої води з чайника, аби дівчинка помила ніжки теплою водою, а сама пішла за газетами, аби напхати їх у мокрі чобітки племінниці. Агнеса чемно почимчикувала у ванну — гріти ніжки у воді й протирати їх насухо махровим рушником, хоч їй і хотілося надовше залишитися в обіймах рідної тітки Марії. Тітка тим часом набрала свіжої води в чайник і поставила його на вогонь — зробити своїй улюбленій племінниці гарячого квіткового чаю, і витягла зі своєї сумки смугасті вовняні шкарпетки, охайно складені й красиво перев’язані червоною стрічкою.

— То тобі, Агнеско, одягай швиденько, хай ніженьки гріються. І ходи на кухню, будемо чаювати. А за кілька хвилин довариться суп із грибами, я посмажу маленькі грінки, і будемо їсти!

— Ой, які гарні! — дівчинка пригорнула шкарпетки до грудей, а вже тоді взялася одягати їх на босі ноги, які вже не були такими холодними. — Дякую! І за чай! І за суп із грінками! А гриби з вашого лісу? Ти сама назбирала?

— Сама, сама… Дуже шкодувала, що вас із Богданчиком не було зі мною. Ото би ви там натішилися! Зате ми всі разом будемо ними смакувати!

Агнеса взялася допомагати тітці, а поміж тим розпитувала про її здоров’я, про село, кота Макса, про квіти на клумбах і білок на деревах. Тітка питала племінницю про її братика, батьків, про навчання, улюблені книжки й подружок. І раз у раз прихилялася до дівчинки, обіймала за плечі або ж цілувала в голівку.

— Тітко Марійко, — раптом згадала Агнеса, — а я ж купила родзинок і какао! А давайте спечемо шоколадного кекса!

Марія сплеснула руками й аж підстрибнула з радості.

— Ой, дівчинко моя! Я про нього ще від ранку мрію, відколи зайшла у вашу кухню! Звісно, давай! І добре, що ти нагадала про шоколад. Я тобі ще дещо привезла.

Тітка Марія вийшла в коридор, до своєї сумки, а повернулася з плиткою улюбленого Агнескиного шоколаду та… вишуканим дерев’яним браслетом! Він був місцями шоколадного кольору, а місцями нагадував квітки ванілі, які так часто малювали на усіляких коробках з харчовими продуктами. Агнеса не тямила себе від радості. Вона притисла браслет до грудей і почала танцювати з ним на тісній кухні, неначе то була справжня танцювальна зала, а в руках у неї був найсправжнісінький скарб. А тітка прихилилася до дверей, аби не заважати танцю, дивилася на свою улюбленицю, сміялася і втирала рукавом дрібні сльози зі щік.

Коли тарілки після смачного обіду були вимиті й складені, а кекс стояв у духовці, Агнеса пригорнулася до тітки й розповіла їй усі свої жалі, свої мрії й своє здійснене завдяки цьому чарівному браслету бажання. Тітка Марійка притисла дівчинку до себе, поправила ґратчастий плед, яким вони обоє вкрили плечі, і сказала, що з кожним світанком світ починає жити ніби заново, і в ті миті дуже важливо створити навколо себе багато нового щастя — думками, словами й усмішками.

— Знаєш, про що я думаю, коли ввечері йду неосвітленими сільськими вулицями від самотнього, але дуже талановитого різьбяра по дереву діда Мартина — пам’ятаєш, того, що колись робив вам із Богданчиком дерев’яні свищики? Раніше я хотіла плакати щоразу, коли моя нога необачно ставала в якусь ямку чи на прикрий камінець. А тепер усміхаюся і кажу собі, що неосвітлені вулиці тренують вміння бачити вночі, а далекі відстані тренують ноги й витривалість. А ще — і неосвітлені вулиці, і далекі відстані тренують не лише тіло, а й душу. Я вчуся бачити радість і красу там, де інші бачать лише незгоди й труднощі. І ти навчишся, Агнеско. У тебе добре серце. Тому твої мрії такі теплі. І вони здійснюватимуться, ось побачиш. А коли б навіть не здійснилися, у тебе все одно буде безліч приводів радіти…

У кімнаті запахло смачною домашньою випічкою, і дівчата хутко кинулися на кухню. Агнеса визирнула у вікно й завмерла: там ішов пухнастий, чистий, легкий, світлий, м’який сніг! Він уже вкрив густі ялинкові гілки, притрусив траву в дворі й лягав на вуличні ліхтарі, що мали ось-ось загорітися теплим світлом.

— Тітко Марійко, — прошепотіла дівчинка, — а Різдво можна святкувати у листопаді?

— Навіть у березні, — так само тихо відповіла тітка, усміхаючись.

— Різдво можна святкувати щодня. Воно не залежить від пори року. Як і радість у серці.

Настав вечір, і додому повернулися втомлені батьки. Тато тримав на руках завжди веселого Богданчика, а мама — великий букет хризантем. Якась жінка рятувала свої квіти від снігу й дарувала їх змерзлим перехожим. Тітка Марія з Агнесою накрили на стіл і приготували маленьку миску з гарячою водою для Богданчика, а велику — для тата з мамою. Рушники також були теплими — Агнеска здогадалася обмотати ними гарячий чайник. А Марія витягла з сумки ще три пари власноруч виплетених шкарпеток.

Мама побігла за свічками, тато увімкнув гірлянди й дістав фотоапарата, а діти поламали на квадратики свої шоколадки, висипали їх у глибоку мищину й поставили на стіл — для всіх. І то було найщасливішим з усіх несподіваних різдвяних див.

Коли прийшла зима, тітка Марійка сильно застудилася й не змогла святкувати Різдво з родиною. А дітей із обережності не пустили до неї в лікарню. Зате Агнеска зв’язала їй шарфика, а Богданчик передав усі свої мандаринки. Тітка ж подарувала хлопчику цукерки, які їй принесли друзі, а своїй улюблениці написала записку: «Будь ласка, святкуй Різдво від щирого серця. І не забувай щоранку намріювати нову казку, моя люба».

З того часу Агнеса вчилася любити ранки. Тішитися тим, чого немає — бо відсутність якихось речей завжди виявляла присутність чогось значно кращого за них. Віддавати останнє потребуючим, дарувати подарунки просто так і святкувати свята поза червоними цифрами в календарі. Мріяти теплі мрії й готувати приємності для когось навіть тоді, коли їй самій було сумно.

А ще вона завжди носила на руці свій дерев’яний браслет.

Шоколадний мафін

На неї чекали гори непрочитаних сторінок з філософії стародавнього Китаю, зручне робоче місце на широкому підвіконні в спальні, обкладене десятком подушок, і термін складання іспиту, який невблаганно наближався, — але Кароліні сьогодні чогось не працювалося вдома. За вікном було похмуро, сипав мокрий сніг, дівчині ніяк не вдавалося влучити в настрій піснями на програвачі, ієрогліфи плуталися між собою, кава вранці збігла рівно тричі, і за останнім разом віддирати плитку від чорних плям вже не було жодних сил і бажання. Кароліна так-сяк замотала шарф довкола шиї, відтягнула його трохи ззаду й накинула на волосся, наче капюшон, взула теплі черевики, одягла куртку й вибігла надвір.

У маленькій кав’ярні поміж старих будинків пішохідної вулиці, де продавали картини, одразу за рогом Кароліниної улюбленої книгарні, було людяно. Завжди усміхнені й уважні хлопці-баріста в довгих чорних фартухах (один із великим смугастим шарфом, замотаним на італійський манер, інший — у картатій сорочці та з синьою краваткою «метеликом») швидко танцювали руками, «чаклували» над колбами й чайниками, заварюючи каву, випускали пар з великих кавових машин, готуючи напій по-американськи, наливали запашний чай із термоса у великі паперові горнятка, встигаючи при цьому цікавитися в замовників, як у них минає день і чи не змерзли вони в ноги при такій погоді. Кароліна привіталася з хлопцями й попросила найбільшу порцію чаю-лате. Духмяного, зелено-чорного, з ніжними нотками натуральних ефірних олійок квітів і ягід, завареного за спеціальним рецептом зі збитим молоком — чаю, який завжди повертав їй натхнення. І шоколадний мафін на додачу.

Музика, що лунала в кав’ярні, одразу влучила прямо в настрій. Усе було так, як має бути, коли надворі холодно, кава збігає, робота не робиться, а всередині якось трохи сумно, незатишно, трохи нудно й тривожно, і коли хочеться, щоби все було навпаки. Кароліна піднялася гвинтовими сходами на другий поверх і примостилася на високому барному стільці. Смак чаю приємно обгортав зсередини теплом і ніжністю. Дівчина витягла телефон і провела пальцями по екрану. Фотографія чоловіка з глибокими очима обпекла її — він був безмежно красивим і таким далеким зараз. Вона довго вглядалася в його напівусмішку, проводила пальцями по широких засмаглих вилицях і трохи запалих щоках, подумки поправляла грубий плетений шарф на його шиї та підсувала застібку на куртці трохи вище. Уявляла, як поколювала б його густа щетина її щоку, якби вона могла прихилитися до нього просто зараз і трішки зігріти собою.

Гвинтовими сходами піднімалася молода пара, розсипаючи очима блискітки радості й закоханості довкола, сміючись і намагаючись ніби ненароком торкнутися руки одне одного. Кароліна відсунула свій стілець убік, щоб закоханим було більше місця, і знову глянула на телефон. Їй хотілося написати йому сотні листів, задзвонити в кав’ярню неподалік його помешкання і попросити офіціанта принести йому найсмачнішу каву з тістечком. А потім якось зробити так, аби він не забув пообідати, і щоби повечеряти теж не забув. Їй хотілося затулити його від усіх на планеті вітрів, протягів, розігнати над ним хмари, заслонити його вікна, аби світанкове світло не будило його занадто рано, і аби він мав кілька зайвих годин — ну добре, нехай навіть тільки одну зайву годину — на сон.

Але ж ні, вона точно знала, що Северин мало спить, не переймається, якщо змерзне чи застудиться, забуває поїсти, не встигає випити кави зранку, а потім заливається нею замість обіду, коли засинає дорогою. Він був так далеко, ходив чужими містами, спостерігав за вулицями й будинками, помічав деталі, яких, здавалося, не бачив ніхто інший, він говорив із мешканцями, розпитував їх про те, про що вони, напевне, ніколи самі не думали, нотував щось у своєму записнику, потім забігав у якусь кнайпу, сідав за найближчий до дверей столик, брав собі великий гамбургер і жменьку салату (лишень заради того, аби дотримати слова, яке дав їй) і щось розраховував, черкав, малював, виводив закономірності, не помічаючи нікого довкола себе.

Він вірив, що можна змінити світ на краще, просто трохи по-іншому зорганізувавши простір, а тому їздив у далекі країни, дивився — кажучи його мовою — як на жителів впливає архітектура, кількість зелених насаджень, траєкторії руху громадського транспорту, лінії перетину вулиць і те, які заклади розташовуються в кутових будинках. Він креслив і обмальовував карти міст, а тоді пунктиром перебивав їх у свої альбоми, зображаючи там ідеальний світ. Северин порівнював такі дві схеми й писав довгі переліки того, що потрібно змінити. А потім ділився власними ідеями про те, як саме. Формули й графіки, малюнки та ескізи бізнес-планів — усе це якось уміщалося в його голові, ніколи не заплутувалося, на відміну від її дротів до навушників, ніколи не перетасовувалося. У його мозку існувала ідеальна картотека. У його уяві існували ідеальні міста й щасливі люди. У самому ньому існував ідеальний світ.

І саме там вона заблукала. Кароліні не хотілося шукати шляхів відступу й повернення. Розчинитися в ньому, жити в його паралельному всесвіті, у його реальності, жити ним — це було те, що її цілком влаштовувало. Єдине, що їй було треба — трохи вільного ґрунту, де б вона насадила фруктових садів, які б не поступалися красою садам стародавніх китайських імператорів. Їй хотілося, щоб у його світі існувало достатньо смачної й корисної їжі, щоби там було світло й зелено. І тепло. Інколи, прокинувшись уночі від власного кашлю — бо кашляти вона починала щоразу, коли в кімнаті ставало холодно, — дівчина аж щулилася від страху, що зараз десь може мерзнути Северин.

Вона писала йому короткого листа — і мовчала про свій страх, не запитувала, чи не забуває він носити свого шарфа, не питала, чи він їв. Він щоразу перед від’їздом обіцяв їй, що дбатиме про себе так, як дбала би про нього вона. І вона хотіла йому вірити, не перепитуючи, не нагадуючи. Але не перейматися не могла.

Учора викладач запросив Кароліну на каву, аби обговорити якісь деталі її наукового проекту, але вона без вагань відмовилася, бо її проект був її ідеальним світом, і першою людиною, яку вона могла туди впустити, був Северин. А поки він так далеко, жоден інший не мав права туди заглядати.

Дівчина хотіла переглянути пошту, але не наважувалася: якщо у скриньці не буде хоча б короткого листа від Северина, її накриє туга й смуток, і чай-лате перестане смакувати, і мафін не тішитиме. Молода пара поруч сміялася, хлопець ніжно тримав свою подругу за зап’ястя, а дівчина водила трубочкою у горнятку, розмішуючи пінку й роблячи вигляд, наче це заняття її зараз неймовірно цікавить. Чаю у Кароліни залишилося вже на дні, час було повертатися до подушок на вікні та ієрогліфів. Вона таки вирішила зазирнути в скриньку і, раптом що, побажати Северину вдалих прокладань ідеальних міських маршрутів.

На екрані одразу висвітлилося повторне запрошення на каву від викладача, три листи з оновленнями від ресурсу, на якому «паслися» усі знайомі їй поціновувачі філософії стародавнього Китаю, вісім коментарів від подруг на її статус про розпис шовку і… дівчина непомітно для себе зіщулила плечі й гарячково провела пальцем донизу… два листи від Северина!

«Надибав невеликий магазин із твоїми улюбленими керамічними котами. Я би переніс його для тебе в наше ідеальне місто. А може, й ні. Ти б тут залишилася жити. Я привезу тобі кошеня, схоже на тебе».

Кароліна стиснула губи й обійняла двома руками горня. Хотілося плакати, серце м’якнуло від тремкої вдячності й тепла, прагнулося туди, де був він. І кішки. Багато її улюблених кішок. Кортіло написати йому довгого листа. Але вона боялася завантажувати його картотеку зайвою інформацією. Він і так знав, що вона почуватиме, прочитавши ці кілька коротких речень. Він відчував її навіть краще, ніж міста.

Дівчина розплющила очі й натиснула на наступне повідомлення, яке Северин надіслав трохи раніше. Воно теж було коротким:

«Ластівко, я намагаюся не забувати про сніданки. Сьогодні забіг у кав’ярню з фотографіями старого міста на стінах — тобі б тут сподобалося — і взяв лате з шоколадним мафіном. Тобі б він теж сподобався, я знаю».

Кароліна вже не могла стримувати сліз. Вона старалася непомітно витерти їх краєм носової хусточки, поклала телефон у кишеню, допила свій чай, загорнула недоїдений мафін у серветку й збігла вниз гвинтовими сходами. Дівчина знала: десь попід цими арками, між старими будинками з облущеною фарбою, завжди гуляють коти. І сьогодні їй особливо хотілося поділитися з ними своєю шоколадною ніжністю.

Дива посеред буднів

Між високими будинками свистів вітер, а сірі хмари позачіплялися за їхні дахи й збиралися ось-ось розіллятися дощем, щоб трохи «схуднути» й вибратися зі столичної багатоповерхової пастки — як колись намедований Віні-Пух із нірки кролика. Надворі було холодно, вогко й непривітно. Франка кутала носа у свій зеленувато-блакитний мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою книжку Сільві Жермен і намагаючись натягнути рукави плетеного светра до кінчиків пальців.

У метро було людяно: усі штовхалися, старалися вчепитися за поручні першими, шукали місце своїм сумкам і дивилися на сусідів без особливої християнської любові. Франка притулилася спиною до зачинених дверей і заплющила очі. Усередині неї звучали фортепіанні акорди балади «Ґрінслівз», а пальці вистукували їй у ритм чарівне стакато по палітурці книжки. Дівчина мріяла про приїзд улюбленої авторки, для якої вона зовсім скоро перекладатиме. Про тепле літо. Про улюблене патріархальне італійське містечко Поджомаріно, де минуло стільки найсвітліших місяців її життя. Про чаруючий Париж, де їй так добре блукалося. А ще про всіляке велике й поки геть недосяжне.

Франка була з тих захоплених юних студенток, які своєю вірою у прекрасність літератури, мистецтва й життя загалом можуть перевернути хоч три всесвіти поспіль. Вона писала від серця, перекладала з насолодою і ковтала тексти, наче мигдалеве печиво. Її щирі блакитні очі на пів-тендітного обличчя спалахували невимовною радістю щоразу, коли до рук потрапляла товстелезна «смачна» книжка. Інколи друзі жартували, що письменникам варто було писати навіть заради неї однієї — такою вдячною й вдумливою читачкою вона була.

А ще дівчина була до нестями закохана. Вона любила ЙОГО так, неначе він був найдосконалішим утіленням усіх містерів Дарсі, Ру й Діків Дюї на світі. Та шалено страждала від свого кохання.

Інколи їй здавалося, що все залишиться саме так і ніколи не зміниться: вона буде закоханою, буде марити ним, житиме в своєму академічному світі, мандруватиме й мріятиме. А вечорами, прощаючись із ним біля теплого кафе, ковтатиме сльози й нізащо не покаже йому свого смутку й тим паче ніколи не скаже, що саме їй так дошкульно болить.

Між високими будинками свистів вітер, будні злітали невимовно й невгамовно швидко, Франка заплющувала очі, різкий шум у вагоні метро затуляв їй собою вуха, а коли дівчина знову розплющувала очі, світ довкола був уже геть іншим. Інколи здавалося, що режисер її життя вирішив показати їй юність у пришвидшеному темпі. Вона не знала, не могла вгледіти, роздивитися, запам’ятати, куди так швидко злітали слова, коли читалися книжки, коли літаки й потяги несли її далеко, коли він махав їй рукою на прощання і коли вона плакала.

А потім свист кудись подівся, швидка відеодоріжка зашпорталася за статичний кадр і настала пустка. Франці та пустка боліла й страшенно щеміла десь коло серця. Дівчина ішла до церкви й молилася упівголоса.

— Боже, — казала, — Ти великий і всемогутній. Згадай у Своїй милості мене, загублену. Не залиш, будь ласка. Затули Собою мій біль, заповни Собою пустку всередині мене.

А тоді виходила на вулицю, підіймала догори очі, але там, високо, були лише гілки дерев, останні поверхи будинків і густі хмари. Світ крутився так швидко, так швидко, що дівчині ставало лячно, вона приходила додому, взувала теплі домашні капці та ішла на кухню. Їй здавалося, що лише кава, заварювана в глиняній джезві власноруч, і паперові листи могли врятувати її від надмірного поспіху. Вона готувала тісто на шоколадні брауніз — подрібнювала печиво, досипала горішків, розтоплювала шоколад, збивала яйця, пересівала муку й додавала цукор. Усе робила повільно, вдумливо, з любов’ю. І поки улюблені солодощі випікалися в духовці, дівчина пила каву й писала листи, додаючи туди цитат із улюблених книжок. То був її маленький момент тиші, коли можна було кинути якір у якийсь інший, трохи задзеркальний, світ і так протистояти шаленству часу й осені. Маріка — її розумна й безкінечно граційна кішка — вистрибувала дівчині на коліна, скручувалася в клубочок і голосно муркотіла.

У такі миті Франці так добре мріялося. І ці мрії були геть іншими, не такими, які зринали в уяві, коли дівчина прислонялася до дверей у переповненому вагоні метро. Мрії-на-кухні були тихими, маленькими й дуже домашніми. Але якраз вони видавалися ще більш нездійсненними, ніж ті, «великі», про далекі подорожі й подвиги.

Проте великий Режисер раптом чомусь вирішив змінити сюжетну лінію її п’єси. А в дівчині, так само несподівано, поселилася інша любов — така спокійна й щаслива. І зовсім-зовсім безболісна. Надихаюча.

Плин часу почав сповільнюватися, хоч і не одразу. Вона ще була звиклою до бігу, поспіху й метушні, усе робила нашвидкоруч, намагаючись не відкладати на завтра. Але з новою любов’ю прийшли й нові захоплення. Вона взялася виплітати коханому шарфа, потім — вишивати весільний рушник, а тоді — вив’язувати плед і шарфики з ґудзиками для синочка. Мама з дідусем хворіли й також потребували Франчиної опіки. Маленькі турботи про дорогих людей витіснили собою далекі подорожі й товсті наукові книжки.

Франка вчилася хазяйнувати на кухні й шити одяг, вчилася радіти дрібницям і приймати щастя в кожній миттєвості, ловити буденні дива й довго тримати їх у долонях, наче крихітного горобчика, що випав із гнізда.

Її дисертація писалася повільно, поміж годуваннями-прогулянками-приготуванням вечері, прибираннями й пранням. Поміж відвідуванням мами й доглядом за дідусем. Поміж вгляданнями у красиве стомлене чоловікове обличчя. Поміж грою в кубики й машинки. Вона вчилася роздавати себе — і навіть улюблений бельгійський шоколад, якого сестра привезла їй цілий клунок, Франка роздавала подругам.

А тимчасом у крихітному містечку, оточеному хвойними лісами, хмари не мали за що зачепитися, тож переливалися всіма відтінками сірого й вільно пливли небом. Франка піднімала очі, показувала маленькому синові уявні вітрильники й потяги посеред кудлатих хмар, і він сміявся, тицяючи пальцем угору. Франка кутала носа в мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою альбом і кольорові олівці, й ніжно всміхалася своєму блакитноокому хлопчику.

Дощове кіно

Такі зливи бувають, напевне, раз на два роки. А може, й частіше. Щоразу здається, начебто хтось на небі необачно вихлюпнув на маленьке містечко дворічний запас води. І ллє не просто наче з відра, а наче з відра з електричним мотором. У такі дні відвідувачів у кафе внизу вп’ятеро більше, ніж зазвичай. Карла тоді жартує, що Маріо кров з носа треба сплачувати кредит, і він тиждень поститься й благає небо послати йому сильний дощ в обідній час. Найкраще — у п’ятницю. Тоді люди частіше виходять на обідню прогулянку. І якщо вони затримаються до вечора в його кав’ярні через дощ, то зможуть спокійніше почуватися і замовлять більше усілякої смакоти — і, головне, щиро.

Коли починається така злива, Карла накидає тонкий плетений кардиґан поверх легкої сукенки в квіти й спускається вузькими дерев’яними сходами униз. Коли вона вперше оглядала цей будинок, то вирішила, що житиме тут, бо тут є ці старовинні, потріскані, старі, рипучі дерев’яні сходи, а зовсім не тому, що на першому поверсі — затишна кав’ярня. Її любов до дрібних деталей завжди винагороджувала дівчину такими приємними несподіванками — так казав її тато. І то було чистою правдою.

Панянка просила принести їй молочний гарячий шоколад із горішками, всідалася за столик коло вікна у далекому кутку зали й виглядала відвідувачів. Вона любила це дощове вікно, по якому транслювали справжнє життя, сильніше, ніж любила кіно.

До зали влетіло двоє офісних працівників: випрасувані сорочки, штани зі «стрілками». Чисто виголені. У руках — шкіряні сумки формату А4 із хвостиком. Карла чомусь щиро співчувала таким. Їй здавалося, що в них було доволі одноманітне життя й вони завжди поспішали. Нещасні, нещасні люди… Вона хотіла підсісти до них і розповісти, що все може бути по-іншому, що в поспіху ніколи не можна ухвалювати справді важливі рішення, бо вони неодмінно будуть хибними. Але молодики про щось безупинно говорили, їм було не до вартісної частини життя. Карла знала наперед, що вони замовлять міцну каву — ймовірно, без молока й без цукру. Але промахнулася: один із них, той, що молодший, замовив собі й цукру, і вершків до кави. «Ну, в цього ще не все втрачено», — подумала дівчина й несподівано для самої себе схвально кивнула офіціанту.

До зали забігла юначка в червоному пальті та з елегантною парасолькою. У неї в руках був цілий стос тек і паперів, а на плечі висіла товста сумка. Вона виглядала розгубленою і засмученою. Замовила чорний чай і горіховий пляцок, а сама розгорнула свої папери з якимось таємничими графіками й цифрами на столику й намагалася навести там якийсь лад. Було помітно, що їй це ніяк не вдавалося, вона щось рахувала на телефонному калькуляторі, писала й креслила у своєму блокноті, але нічого не сходилося. Утім, коли червоний керамічний чайник і велике біле горня з’явилися перед нею на столі, дівчина просто захляпнула свою товсту теку, дістала пакет і сховала туди ці сумні цифри подалі від очей. Натомість вийняла товсту, трохи зацофану книжку із затишною обкладинкою, обрамленою сплетіннями дикого винограду, плюща і троянд, на якій Карла змогла розгледіти малюнок мами з донечками коло хати. Дівчатка допомагали мамі щось зготувати на вечерю, а маленький хлопчик сидів поруч на землі й бавився з великим кудлатим собакою. Уже за кілька хвилин зачитана панянка-вчервоному-пальті почала усміхатися, а на її раніше стурбованому обличчі відобразилися внутрішнє заспокоєння й тиха радість.

Дощ періщив усе сильніше, й у кафе вже бракувало вільних столиків. У двері забігли двоє красивих рум’янощоких маленьких хлопчиків і зовсім юна тендітна жінка з довгим волоссям і привітною усмішкою. Скоро на їхньому столі вже стояли великі склянки з какао й сирники. Малі голосно й навперебій щось розповідали, розмахуючи руками, а їхня мама поклала лице на руки й щиро сміялася. Вони були такими жвавими, такими теплими, що хотілося підійти до них і обійняти. І посміятися разом із ними.

А за столиком у дальньому, дуже затишному кутку, сиділи двоє молодих жінок і теж голосно розмовляли. Коло них стояла гірка з хвостиком усіляких пакетів і торбинок. Видно було, що панянки до зливи розважалися прогулянками магазинами й залишилися досить задоволеними результатами. Вони показували одна одній придбані прикраси й туфлі, а потім — офіціант саме приніс їм два глінтвейни й побіг до барної стійки, аби не змушувати інших відвідувачів чекати надто довго — одна з них щось змовницьки прошепотіла, й очі у неї іскрилися. Вона розгорнула один пакунок і любовно провела пальцями по чоловічому вовняному светрі грубої в’язки.

— Нарешті знайшла такий, про який він мріяв, — прочитала Карла по губах молодиці.

І від того глядачці справжнього дощового кіно стало так добре й ніжно всередині, що довелося негайно кликати Маріо й замовляти ще один великий шматок «захера». Чоловік підморгнув їй і сказав, що цього тижня він не молився, аби пішов дощ. І це могло означати тільки одне: Карла скучила за своїм улюбленим «фільмом», за улюбленим тортом і за ним, тобто, за Маріо.

Дівчина не відповіла нічого, лише стиха засміялася й відвела очі. Маріо показав щось жестами офіціанту, той кивнув і підморгнув йому, і поки чоловік мостився на стільці навпроти Карли, затуляючи своїми плечима й широким красивим тілом майже весь простір кав’ярні, на столі перед ними якимось дивом намалювалися два горнятка з чорно-білим гарячим шоколадом.

— У всіх кінах рано чи пізно з-поміж масовки з’являється головний герой, хіба ні?

— Можливо, я ще не всі кіна бачила, — відповіла Карла, прихилившись чолом до шибки й видивляючись щось надворі поміж крапель дощу.

— Хочеш, поб’ємося об заклад? Якщо таки у всіх, ти даси мені прочитати те, що там пишеш довгими ночами, коли всі сплять, і тільки в твоєму вікні світиться. Я ж знаю, що ти щось там пишеш!

— Ти шпигуєш за моїм вікном? Не дивно, що вранці й аж до обіду ти такий сонний і втомлений. Краще би спав.

Маріо пропустив повз вуха останнє зауваження Карли.

— Але є одна умова. Всі фільми ми будемо дивитися разом. Дівчина хотіла щось заперечити, але Маріо вже підніс до носа свою філіжанку з шоколадом, заплющив очі й зобразив таке блаженство на лиці, що Карла не змогла опиратися бажанню зробити те саме. Хтось із офіціантів увімкнув улюблену романтичну мелодію дівчини. Дощ не припиняв цокотіти по шибках. А Маріо вже не дивився на Карлу, тільки облизував ложечку й танцював плечима й бровами у такт музиці.

Звідки береться натхнення

Ми сидимо на парі й говоримо про важливе. Я ще не можу звикнути до того, що мої слова конспектує кілька рук водночас. Раптом одна рука перестає писати — Віра відкладає ручку й запитує про людей і обставини, які мене надихають. Я не вмію відмовляти студентам у розмові про натхнення. А ще — не вмію робити їм зауважень. Мені здається, я можу навчити їх тільки на власному прикладі. Теорію ми переплітаємо з практикою. Лекції про літературу змішуємо з розмовами про натхнення. У нас лише п’ять хвилин до перерви, я розповім їм лише одну коротку історію. А поміж тим у пам’яті зринає багато інших.

Пригадується, як колись, страшенно втомлена, розгублена й несмілива, я потрапила в гості до подруги, з якою познайомилися через блоґ.

У її світлій помаранчевій кімнаті добре й затишно. На дерев’яних полицях багато книжок і сувенірів із далеких мандрівок. Надя знає так багато історій. Вона принесла мені з кухні запашного чаю у великому горняті, а потім чорничний пиріг на вишуканій африканській тарілці. Ми говоримо про Нору Джонс, про Індію, Прованс, Англію і австрійські замки. Про науку й творчість, чоловіків та музику. Вечір настає дуже швидко, Надя проводить мене на зупинку, від Дніпра віє холодом, я натягую капюшон і усміхаюся подрузі на прощання. Вона вкладає мені в руки клунок — із красивим великим горням і пачкою турецької кави. А ще дає почитати книжку, яка згодом (але тоді я ще того не знаю) стане моєю улюбленою.

У мене є молодша сестра, яку я бачила лише раз чи два. Ми живемо в різних містах, у нас такі різні життя. Але нарешті нам випадає зустрітися знову. Я готую подарунки заздалегідь і так хочу, щоби вони їй сподобалися. У нас цілий вечір на двох — і ми несподівано з’ясовуємо, що в наших геть різних життях так багато схожостей. Я обіймаю сестру за плечі й даю їй подарунки. Вона виймає з кишені два брелока з ведмедями, один дає мені, а другий залишає для себе.

Минають роки, ми бачимося значно частіше. Я привожу сестрі брелок із червоною телефонною будкою з Лондона, і собі купую такий самісінький.

Коло наших воріт зупиняється машина. Ми виходимо зустрічати гостей — чудову родину, яка привезла нам за багато сотень кілометрів книжки й одяг для інтернатських діток. Завтра ми всі разом поїдемо туди, будемо обіймати учнів і вручати їм пакунки, а зараз у нас є цілий вечір на свіжі домашні страви, гарячий чай і шоколад з кунжутом, на знайомство, прогулянку горами і довгі розмови. Красива чорноока дівчинка Леся бере мене за руку й запитує, чи можна, щоби вона одразу казала мені «ти». Я киваю, сміюся і наперед знаю, що ми потоваришуємо. Її мама — сонячна жінка з теплою усмішкою і красивим шаликом на шиї — дарує мені букетик конвалій, моїх улюблених квітів. Її чоловік Орест про щось гомонить із моїм чоловіком, і вони обоє сміються. Мені здається, то так красиво, коли люди знайомляться. І коли їм тепло й добре разом.

Згодом ці люди стануть значною і такою дорогоцінною частиною нашого життя. А поки ми просто йдемо на прогулянку. Сади цвітуть, а сонце сідає за гори. У Лесі теплі руки й мені весь час хочеться пригортати її до себе.

Я приїжджаю до Франківська доволі пізно, коли вечір вже згорбився над містом, затуляючи собою сонце від перехожих. У мене всього дві години на те, щоби відчути місто. У кав’ярні готують невимовно смачну каву «Нікараґуа» і такий само невимовно смачний сирник.

Богдан вміє бачити й показувати те, чого б я сама ніколи не розгледіла. Він розуміє місто так, як розуміють старого друга. Він знає його байки і його історію, він знає, що тут було колись, що було потім, що є зараз і що буде, можливо, згодом. А ще він знає, що тут могло би бути. Я люблю, коли люди люблять міста. Люблю, коли можна побачити людину вперше й одразу говорити з нею про мандри. Люблю, коли ліхтарі підсвічують вечір і відбиваються в нічних, як міцна кава, очах.

Концерт почнеться лише за півгодини. Звукооператори тестують апаратуру, музиканти вслухаються в свої монітори, а співаки підходять до мікрофонів і співають щось своє, випробовуючи голос складними дієзами. Я сиджу в першому ряді пустої поки ще зали, намагаючись зробити кілька ну дуже живих світлин для музичного журналу. На сцену виходить чорношкірий хлопець Еммануель, схожий на Луїса Армстронґа (а ще чомусь — на кумедну й дуже люблену дитину), поправляє чорний метелик на білій-білій сорочці, і починає наспівувати якісь щасливі арії, танцюючи пальцями у такт музиці. Я усміхаюся і намагаюся впіймати його музику на фотоапаратну плівку. Він помічає мене й починає сміятися. Музики вже щось імпровізують, і його сміх звучить як найкраще доповнення до їхніх нот. Такий щирий, легкий і дуже шоколадний.

Рома піднімається нагору гвинтовими сходами й широко усміхається. Здається, він завжди усміхається. І люди на його фотографіях усміхаються теж. Їдучи в Африку, до худеньких замурзаних діток, які потребують одягу, хліба, книжок та іграшок, він теж усміхається їм — і привозить додому цілий жмут усміхнених фотографій. Він майструє для дітей дерев’яні ліжка та столи, ділиться з ними своїми сніданками, обідами й вечерями, співає й танцює разом із ними. Вони оточують Рому, повисають на його сильних руках, неначе різдвяні іграшки на ялинці, і не хочуть нікуди його відпускати.

Ми бачимося так рідко, за кавою чи чаєм-лате, ну і ще часом за шоколадним тортом. Коли він фотографує мене, я знаю, що ці світлини можна буде показувати внукам. Це маленьке диво — я завжди собі подобаюся на його фотографіях. А колись давно ми працювали разом у маленькій редакції та безжально кепкували одне над одним. Зумисне. Ні він, ні я не боялися жартів над собою. А ще — не боялися ділитися мріями. Так цікаво, що минуло зовсім небагато часу, і деякі наші мрії здійснилися. Він знімає кіно, я пишу книжки. Ми мандруємо світом і багато-багато усміхаємося.

…Рома піднімається нагору гвинтовими сходами, у його паперовому горнятку такий самий чай, як і в мене. Він узяв нам два кекси й не забув прихопити трохи натхнення, щоб поділитися. Тепер найцінніше, чим ми можемо ділитися одне з одним — це натхнення.

Ми з Ігорем ідемо вгору. Довкола нас розляглися синьо-зелені Карпати, а над нами сіре й важке небо. Ми знаємо, що може піти дощ, та все одно нам нестерпно хочеться піднятися вгору. Він тримає мене за руку й несе наплічник із пледом, водою, шоколадом і фруктами. Я несу фотоапарат і щоразу зупиняюся, аби впіймати якусь безмежно красиву мить.

Підйом нелегкий, вітер зриває з мене мандаринового стамбульського шарфа, завиває між деревами і наганяє хмар. Ми кілька разів хочемо повернутися до спокою долини й затишку маленького дерев’яного будиночка, але, поки вирішуємо, проходимо ще кілька кроків, потім іще, десь на горизонті відкривається ще одна гора, і ми не помічаємо, як піднімаємося вище й вище. До вершини залишається всього кілька метрів — і починається дощ. Ми ховаємося під деревом, міцно обійнявшись, сміємося, мріємо й згадуємо якісь історії.

Аж тут перед нами з’являється яскрава веселка. І ми точно знаємо, що все правильно зробили. Бо ж хіба не варті довгий підйом, дощ і вітер у лице того солодкого моменту, коли двоє закоханих людей сидять, обійнявшись, під деревом на вершині гори, розповідають мрії, дивлячись на веселку, і ласують шоколадом?

Зустріч на розі

Вона любила товсті в’язані шарфи й смугасті шкарпетки, а він — картаті піджаки з латками на ліктях та капелюхи. Вона писала економічні статті, не забуваючи приперчити їх жартами, а він малював витончені імпресії в ніжних тонах. Вона їздила на роботу трамваєм, а він усюди мандрував своїм велосипедом. Вона пила какао, а він — зелений чай. Вона була зеленоокою брюнеткою, а він мав руде волосся й карі очі. На її щоках завжди лежав свіжий рум’янець, а в нього була тонка й бліда шкіра, і багато дрібних зморшок від сміху. Вона ніколи не читала газет і журналів, окрім тих, які потрібні були для роботи, а він не любив книжок. Вона жила у маленькій квартирці в центрі міста, а він винаймав мансарду в приватному секторі, де в його вікна заглядали дерева. У неї жив рудий кіт, а в нього — рудий спанієль і пара канарейок.

У кожного з них був свій маленький світ, своя музика, свої нашвидкуруч приготовані сніданки й вечері, свої улюблені місця для обідів, свої мрії й свої мандрівки. Воно би нічого, якби їхні траєкторії час від часу не перетиналися на розі вулиці, звідки вело рівно три дороги: до магазину «Художник», до її редакції та до кондитерської, де пекли найсмачніші в місті «наполеони». І воно би нічого, якби одного весняного дня раптом, ні з того ні з сього, не вперіщив дощ, якби він не встиг купити всі потрібні йому відтінки бежевої й коричневої фарб, а вона не написала фінансовий огляд за тиждень і не втомилася від редакційної метушні. І якби того дня в кондитерській якийсь добрий фей не вирішив спекти цілих п’ять шоколадних тортів і виставити одного з них на вітрині.

І якби вони обоє не помітили того торта попри дощ і не захотіли — нестерпно! — скуштувати його просто зараз. Мабуть, тих «якби» було надто багато, тож тепер їх усіх не перелічити. Але в якусь мить його велосипед не захотів прилаштовуватися під стіною, вітер зірвав з голови хлопця капюшон дощовика, а вона підбігла зі своєю барвистою парасолькою і затулила незнайомця від дощу.

— Дякую! — вигукнув хлопець і схилився підняти мітенку, яку вона ненароком впустила на землю, коли перекладала сумку в іншу руку. — Ви не замерзли? Бачили торт?

Вона засміялася, взяла мітенку й кивком показала хлопцеві на двері. У її світі чоловіки були галантними, уважними, усміхненими, чисто виголеними, але рідко щирими. А в цього дивака з наплічником під дощовиком були брудні від фарби руки, ніжна руда щетина й зовсім дитячий погляд. Чоловіки з її світу ніколи б не запитали її, щойно зустрівши: «Ви бачили торт?» І чи вона не замерзла, напевне, теж. Він відчинив перед нею двері, а потім, оглядаючись на велосипед, ледь не збив її з ніг. Коли вона підійшла до вішака, аби зняти плаща, він розгорнув свій дощовик і забризкав її краплями води. І почав вибачатися так щиро й розгублено, що вона ладна була пообіцяти йому цукерку, лиш би він не переймався так сильно.

Поки він роззирався довкруж, дівчина обрала столик біля вікна. Столики були круглими, а скатертини на них — бежевими, трохи шорсткими, однак з витонченими плетеними мереживами посередині. На стінах висіли жовтувато-кавові панно з дрібними трояндами. Світло було теплим, а дерев’яні креденси — трохи потертими. Вона любила місця, де затишок був таким простим і домашнім. Та й випічка тут пахла по-особливому.

Хлопець розгублено оглянув залу, але побачивши дощову незнайомку, яка вже підходила до гори солодощів, заспокоєно усміхнувся. Вони взяли по шматочку шоколадного торта, вона — какао, а він — зелений чай. Він дивився на дівчину й не знав, із чого почати балачку. А вона дивилася на його вимащені фарбою пальці, поторсаний комір картатої сорочки, на його розхристане волосся й розгублені очі й думала, що ніколи не говорила з такими чоловіками і теж навіть не здогадувалася, про що можна з ним говорити. Він здавався їй якимось трохи неземним.

— Катріна, — нарешті вона зважилася розпочати розмову першою і простягнула хлопцеві руку.

— Арсен.

Вони обмінялися усмішками й знову не знали, про що говорити. Благо, шоколадний торт смакував, як у добрій казці, тож побажавши одне одному смачного, вони мовчки насолоджувалися тим, як він танув на язиці, і гріли пальці до гарячих горнят.

— Моя бабця пекла такий самий шоколадний торт, — Арсен глянув на співрозмовницю, не впевнений, що саме з цього слід було починати розмову. Вона дивилася уважно й зацікавлено, тож він продовжив: — Вона працювала в кондитерській. Але їй ніколи не набридало пекти, тому вона пекла і вдома. Особливо тоді, коли ми до неї приїжджали. А потім у них там була пожежа на кондитерській, і дідусь заборонив їй повертатися на роботу наступного дня. З того часу вона напікала гори всього вдома. Але шоколадний торт пекла тільки для нас.

— Пощастило, — засміялася Катріна. — А моя бабця не вміла пекти. А якщо й уміла, то ніколи не показувала. Вона була лікаркою. Але лікувати їй теж ніколи не набридало. Того в нас вдома і по обіді, і ввечері було багато народу. А якщо навіть раптом ніхто не приходив до неї на «прийом», тоді телефон червонів від дзвінків. Дідусь теж якось намагався не дозволити їй ходити на роботу. А потім просив бодай скоротити об’єми «приватної практики», але йому так нічого і не вдалося.

Арсен засміявся.

— А ви схожі на свою бабусю?

— Зовсім трішки.

— Теж лікуєте людей?

— Ні, у мене, на відміну від бабусі, на це бракує терпіння.

— Або вам так здається… А що ви робите?

Катріна розповіла йому про трамвай і улюблені книжки, про мандрівки й збирання каштанів у парку, про рудого кота й колекцію листівок. І про роботу, яку робила в перервах між усіма цими життєвими приємностями. Арсен, натомість, розповів їй про світи, які народжувалися й жили на його полотнах, про пташок і собаку, про велосипед і маленьку мансарду.

Щедрі шматки шоколадного торта швидко зникли з їхніх тарілок, і Арсен почав малювати ложкою по тарілці, перетворюючи залишки шоколадного крему на витончені візерунки. А потім замовив ще дві порції смаколиків для них із Катріною — дощ за вікном не вщухав, а тут було тепло й затишно. А ще в дівчини так красиво блискотіли очі.

Вони говорили про все на світі — двоє таких різних, таких схожих, таких несподівано рідних людей. Коли дощ ущух, хлопець провів Катріну до трамвайної зупинки, сів на свій велосипед і поїхав мокрими брукованими вулицями додому, наспівуючи якусь ніжну мелодію собі під ніс.

Катріна зайшла до своєї квартири й кинулася годувати кота, який дивився на неї невдоволено й навіть ображено. А потім заварила собі какао й сіла коло вікна. Їй не йшов з голови Арсен — з його розгубленістю, красивими різнобарвними руками й ніжною усмішкою.

А десь там, у маленькі мансарді, у яку заглядали мокрі дерева, хлопець уже малював картину — для неї. З дерев’яним віком, дощовими краплями й великим шоколадним тортом посередині.

Казки під стукіт коліс

Потяг їхав швидко, легенько розгойдуючи мовчазних пасажирів і чай у склянках. Сміяна любила цей залізний шлях — він пролягав поміж мальовничих полів і лісів, а навесні біля самісінької колії росли цілі царства веселих ромашок. Зараз осінь тільки тільки починалася, а дерева вже потроху вбиралися в золотаві ряси. Засіяні на зиму поля вкрилися ніжним зеленим килимом. Сміяна прикипіла поглядом до краси за вікном: уся ця зелень полів, жовто-червона стіна лісу, яскрава блакить неба зачаровували й затамовували їй дихання.

На столі перед дівчиною стояла склянка з недопитим чаєм, поруч лежали дві книжки, нотатник з ручкою і ще майже ціла плитка шоколаду. Але вона їх не помічала — боялася відвести погляд від вікна бодай на мить і проґавити щось важливе.

Сміяна з дитинства жила одночасно у двох містах, та коли була маленькою, ніколи не проїжджала відстань між ними сама — вона так само дивилася у вікно, наче загіпнотизована, рукою намацувала дідусеву руку й просила його розказати казку. Він міцно стискав її долоньку, схилявся над внучкою й ніжно цілував у голівку, а тоді починав вигадувати. Одну за одною. Сміяна досі не могла збагнути, чому дідусь не став казкарем. Усе одно ніхто в світі не створив кращих казок, ніж він. І діти їх дуже любили. Інколи дівчинка бралася їх записувати, але тільки взимку, коли за вікном потяга вже була ніч і не можна було нічого цікавого розгледіти.

Дідусь розповідав про далекі гори й сміливих дітей, які вірили в дива, про мудрих коней і чарівну сопілку. Про пташок і старі книги, про забуті слова, затишний дім на межі неба й землі, про левів і ягнят. А ще — про бабусині руки і про те, що він щасливий, адже зустрів жінку, з якою його власне життя перетворилося на казку. І вона подарувала йому найулюбленіших казкових героїнь — доню й внучку.

Сміяна прихилялася до дідусевого плеча й відповідала, що казки про бабусю й маму вона любить найдужче. І дідусь оповідав дівчинці смішні історії про те, як її мама була маленькою, вчилася ходити, а потім — грати на піаніно й читати ноти. І про те, як бабуся заблукала на велосипеді, а потім виїхала на вулицю, де продавали маленьких папуг, собачат і кошенят, і привезла додому в кошику над переднім колесом біленьке песеня з рудою плямою на чолі й «шоколадну» кицю. Деякі з цих історій Сміяна чула вже всоте, але вони їй ніколи не набридали.

А коли дідуся не стало, Сміяна перестала їздити потягом. Вона виросла, поїхала вчитися в інше місто, намагаючись забути шлях, що з’єднував дві її рідних домівки: мамину й дідусеву. Дівчина не читала казок, не задивлялася у вікно. Не сміялася з історій про велосипеди й малих собачок чи котиків. Не грала на піаніно. Переконувала себе, що подорослішала і не має часу. Але ночами їй снився затишний дім на березі неба, мудрі коні й старі, припорошені книжки.

Сміяна підхоплювалася, підсувала ближче старого ведмедика, з яким не розлучалася з дитинства, і намагалася заснути знову. Аби не думати про біль втрати, про затишний поїзд, у якому під стукіт коліс дідусь розповідав їй казки. Про голос, якого більше не почує.

Біль потроху стихав, залишаючи по собі лише світлий сум і дуже багато любові. Сміяна збирала її в собі, пригоршнями, лагідно клала на старі рани, щоб загоїлися. А потім повернулася додому — одразу в обидва — і знову сіла в той потяг.

За вікном були ромашкові розсипи, ніжна зелень дерев і багато-багато світла. Дівчина відчинила вікно й просунула голову надвір.

Вітер розвівав її волосся, дмухав ув обличчя, вона заплющувала очі, сміялася і згадувала старі казки.

У якусь мить Сміяні здалося, що вона й сама може їх писати. Навіть тут, сидячи в старому вагоні, дослухаючись до стукоту коліс, визираючи у вікно. Тож тепер щоразу, їдучи з одного дому до другого, вона брала з собою записник із ручкою. Але майже ніколи не писала: прикипала поглядом до краси навколо, не могла відвести очей. Забувала про все на світі. Крім казок, які роїлися в її голові.

— Колись я неодмінно їх запишу, — казала вона собі. — І подарую найголовнішим героям і героїням у своєму житті. Хай-но вони в мене тільки з’являться.

Коли бракує слів

Якось так дивно. Бракує слів. Уранці прокидаєшся, і замість того, щоби повісити табличку «відчинено» на дверях свідомості й впустити туди сотні розмаїтих думок, лише тихо усміхаєшся, відсуваєш пучками пальців фіранку й виглядаєш надвір. Думки не стають у чергу, не штовхаються, намагаючись першими опинитися біля самісіньких дверей. Ти насолоджуєшся цими хвилинами спокою, усміхаєшся, сідаєш на ліжку й просто дякуєш Богові за новий день. Не думаючи, не турбуючись ні про що.

Коли діти обплітають своїми маленькими, теплими, чіпкими руками твою шию, тобі також бракує слів. Ти просто смієшся, перехиляєшся з боку на бік, намагаючись розхитати їх, кажеш, аби вони собі уявили, що то їх несе літак — чи велика птаха — і смакуєш солодкою миттю дитинства.

Мама приносить тобі подушку-слоника, яка тобі так сподобалася, коли ви проходили повз відділ з подушками в універмазі, і на яку ти тоді не мала ні грошей, ні часу, і тобі також перехоплює подих і бракує слів. Ти нічого не сказала тоді, просто подивилася так, як дивишся на улюблені речі. А вона помітила й принесла тобі. У подарунок.

Брат пише листа й запитує, яка у вас погода. Навряд чи його те цікавить, але він не вміє до ладу писати листів, не знає, з чого почати, йому просто хочеться поговорити з тобою, нехай навіть про погоду. Ти дивишся у вікно — там сонце, зелень, на маленькому городі біля будинку червоніють помідори й синіють баклажани, сусідська дівчинка прибігла в гості й розхитується на гамаку, надворі тепло й добре, і навіть не пахне дощем. Ти хочеш сказати, щоби брат приїхав, і поки він буде ніжитися в теплі на гамаку, ти зготуєш йому рагу з баклажанами й помідорами, з базиліком і білою цибулькою. Але перечитуєш його листа — і тобі знову бракує слів.

У найкращої подруги день народження, і тобі хочеться побажати їй найкращого, аби вона була невимовно щасливою, любленою і закоханою, щоби дітки не хворіли, а робота робилася легко, щоби мандрів було багато — тими містами й містечками, про які вона мріяла, щоб на її поличці з шарфиками завжди були нові, красиві й надихаючі, щоб бібліотека зростала, а з нею і дім, аби вечері вдавалися смачними, а сніданки були легкими й романтичними, і щоб вистачало часу на обід. Ти хочеш, аби її кава була зі смаком шоколаду, а нові туфлі не муляли, аби торт «Моцарт» їй вдавався досконало, бажаєш, аби в твоєї найкращої подруги вистачало часу на світлі й веселі дівчачі посиденьки, аби вона ніколи не хворіла й не мерзла в ноги. Ти стільки-стільки-стільки їй сказала б, але не можеш, бо тобі бракує слів. Ти просто обіймаєш її міцно, цілуєш у щоку й вітаєш з Днем народження. І дивуєшся собі, що навіть це ти змогла зараз вимовити.

Увечері вкриваєшся ковдрою, відчуваєш спиною чоловікове тепло, його рука обіймає тебе за плечі, й тобі хочеться прошепотіти йому щось, аби він вкотре почув, як сильно ти його кохаєш. Він цілує тебе в плече, бажає доброї ночі, ти цілуєш його руку й кажеш «І тобі». Тобі якось так дивно, коли бракує слів. І завжди від того так тепло-тепло всередині.

Кольорова казка про осінь

Усе навколо стало золотом. Жовтогарячим, червоним, блискучим, розжареним. Воно переливається, миготить, розхитується на вітрі, шурхотить під ногами, шелестить у вухах і сяє-сяє.

Помаранчеві дерева, килим під ногами кольору спілої хурми. Осінні холодні вечори гріються до яскравих маскарадних кольорів, коли навіть небо помаранчеве, як і відблиски призахідного сонця на пожухлій траві. Мандариновий туман плутається у кронах дерев і зачіпляється за дахи будинків. Рудий собака виляє патлатим рудим хвостом, піднімаючи руду куряву.

У позолочених промінням хатинках мешканці п’ють золотаві духмяні ройбуші та імбирні чаї, їдять рум’яну шарлотку і французькі круасани з шоколадом. Жінки кутаються в персикові шалі, застеляють м’які крісла апельсиновими пледами, чоловіки носять картаті вовняні капці, одягають жовті светри з капюшонами. Діти бавляться шоколадними м’якими ведмедиками в оранжевих шаликах. Розбещені руді коти мостяться коло духовок і гарячих горнят, і дивляться своїми золотавими очима у вікно, на золотавий світ. Осінній.

Саме тоді прокидаються два бажання: помандрувати кудись світ за очі й подарувати комусь золотавий пакунок із чимось дуже красивим усередині — просто так, для радості.

Саме тому власне восени на поштових столах виростають гори товстих конвертів і клунків у пергаментному папері; дівчата вишивають золотих антилоп на витончених саморобних листівках; у магазинах, де продають випічку, завжди довжелезні черги; а придбати квитки на потяг стає непросто.

Одна моя знайома для такої золотої осінньої пори навіть призвичаїлася брати триденну відпустку — просто на те, щоби пошвендяти магазинами, накупувати мандаринів, хурми, яблук, різнобарвних хризантем, шоколаду, вовняних шкарпеток, шаликів, затишних книжок, музичних дисків, маленьких олійних картин у дерев’яних рамках, веселих магнітиків на холодильник, гелів для душу з кавовим ароматом і красивих рамок для фотографій, журналів із фотографіями красивих домівок, ароматичних олійок, шипучих таблеток із вітаміном C, гранатів і вишитих закладинок; а потім, коли вийде на роботу, щодня влаштовувати комусь маленьке свято. Рідним, друзям, колегам і навіть незнайомим людям на вулиці.

А інша починала плести шалики-берети-спідниці-мітенки-торбинки й надсилати тим, хто того так потребував. Дарувати одразу в руки вона не наважувалася — трохи соромилася і боялася зіпсувати несподіванку.

Невтомні мандрівники, натомість, зачувши десь у грудях шалену нудьгу й щем, збирали свої кольорові наплічники, пакували термоси й килимки, термобілизну й багато-багато шкарпеток і вирушали в дорогу. Фотографували гори й моря, старі будівлі й просторі степи, а заїхавши в якесь гостинне місто, аби поповнити запаси шоколаду та хліба, не забували забігати в ательє, де друкували зроблені світлини, і на пошту — відправити їх тим, хто залишився вдома й тішить свою осінню тягу до мандрів «смачними» книжками про подвиги й імлисті стежки поміж гір.

Восени люди так легко закохуються і помічають прекрасне в найдорожчих, кого знають давно-давно й уже навіть устигли звикнути.

Ще осінь — це коли старі, дещо поіржавілі машини, залишені з якихось незрозумілих причин у двориках старих будинків, стають найкращим подіумом і виставковою галереєю для золотого, багряного, помаранчевого листя, що зривається, кружляє, падає і встеляє собою простір.

Коли капелюшки й парасольки, стукіт черевичків по бруківці, свист старих тролейбусів і розгойдування випраної білизни на балконі — коли все-все-все навкруги розповідає кольорові казки, зі смаком відтінюючи їх вишуканою симфонією. І коли люди вірять у щастя.

Лікарняний шоколад

Ти помічав, який запах мають лікарні? Хтось казав, що то запах медикаментів і стерильності, але я так не думаю. Лікарні мають запах страху, болю, турботи і сподівання на краще. Така дивна суміш почуттів. Тому й такий дивний, притаманний лише лікарням, запах.

Ти помічав, якими стають руки, коли хтось із рідних занедужає? М’язи напружуються, стають твердими й сильними, а пальці — м’якими, теплими, ніжними. Очі дивляться з тривогою, а губи розтуляються у ледь помітну підбадьорливу усмішку.

Барви світу тоді розмиваються, перетворюються на нечітке тло, і ти — ти ж помітив? — бачиш лише чоло, з якого кортить здмухнути неслухняні волосинки, руки, стиснуті в кулак, які прагнеться взяти в свої і зігріти, стулені повіки й тихий сон, який хочеться оберігати.

Завжди такі заклопотані люди раптом знаходять час, аби прийти й потішити того, кому зараз не зовсім легко. Вони приносять фрукти й шоколад, квіти й книжки, випічку з цукатами й настільні ігри. Кажуть такі важливі слова, беззастережно жартують, розпитують про буденні дрібниці, звертають увагу на найголовніше.

Ти помічав, які думки рояться в голові, коли хворієш ти сам? Біль притишується вдячністю, смуток зникає в обіймах тих, хто цілує тебе в чоло й шепоче щось добре на вушко, ти спиш спокійно, не боїшся чогось не встигнути. Часом стає боляче й страшно, і сльози виникають нізвідки, ти відвертаєшся до стіни, боїшся миті, коли медсестра прийде робити тобі укол, ти тримаєшся пальцями за простирадло, аж вони стають такими ж білими.

Я пам’ятаю твоє обличчя — біле, як халати лікарів. Ти схилився наді мною, твої руки не були твердими й сильними, вони розм’якли, я боялася, що ти впадеш поруч зі мною, не хотіла випускати твоєї руки. Мені було страшно, до нестями, я плакала, скімлила, заплющувала очі, неначе це могло б допомогти вимкнути реальність, але реальність не зникала. А потім усе враз затихло. Лікар усміхнувся й сказав, що немає чим перейматися.

Що я здорова. Що зі мною усе добре — і буде ще краще. І твоє сподівання, наше сподівання на щасливе продовження здійснилося отак от одразу. Але твої руки все ще були м’якими й кволими, а обличчя блідим.

Я лежала в палаті й говорила з людьми на сусідніх ліжках. Казала, що в них усе буде добре. Казала, що біль вщухне. Що біль не вічний. Розповідала їм усілякі історії, і вони усміхалися. Ти прийшов із шоколадом і квітами. Усміхався хворим у палаті, у тебе з’явився рум’янець на щоках, від холоду. Медсестра принесла стару вазу, і квіти ми залишили там. А шоколад взяли з собою та їли дорогою.

Мені ще пекло ув очах від виплаканих сліз, тобі ще бракувало слів. Надворі стояв похмурий передостанній день осені. Ми проїжджали повз старий католицький цвинтар, і я розглядала фігури з хрестами, думала про тих, кому зараз боляче й сумно, і хотіла обійняти їх — кожного осібно — за плечі, прошепотіти молитву, принести води.

Я помітила, що, коли хвилююся за когось і не можу «повноцінно» молитися, проговорюю пошепки підслухані дитячі молитви. Я заплющую очі, усміхаюся, згадавши личко Тимофія, коли він молиться, і повторюю за ним: «Дорогий Ішуш, дякую Тобі, амінь». Я знаю, що Він мене почув. Не лише ці короткі слова, а й усе, що залишилося невимовленим.

Ми приходимо додому, я обгортаюся старою вовняною хусткою, а ти робиш мені м’ятний чай. Виглядаємо у вікно — там сипле перший сніг. Я підіймаю очі на тебе, дивлюся з вдячністю, а ти на мене — з теплом. Зморшки на чолі ще не розгладилися, ти ще хвилюєшся. А я думаю про те, що не уявляю без тебе життя. Ти помічав, що, коли хворієш сам, понад усе хочеться, щоб твої найдорожчі були завжди здорові?

Листи із запахом щастя

Якщо хтось пише у листі «мені аж запахло кавою/осінню/дровами з твоєї світлини», то він напевне знає, як пахнуть смачна кава, затишна осінь, сухі дрова. Відчуває, як пахне тихе щастя, і не соромиться про це говорити. Розрізняє присмаки й післясмаки радості. І, так, він пише листи.

Я люблю таких хтосів, бо вони читають слова з очей, розмовляють усмішками й зігрівають кінчиками пальців. Говорять і мовчать, читають і пишуть — не по-школярськи, а по-справжньому, вміють зосереджуватися на тиші й відпочивати серцем.

Знаєш, коли стає так складно-складно, життя раптом перетворюється на швидке колесо, і доводиться спати спершу на перонах в очікуванні, потім у потязі із запахом протягів, а тоді — посеред білого дня, водночас намагаючись робити вигляд, що уважно слухаєш, листи від таких людей, перехоплені десь дорогою, зігрівають особливо.

«Твоя дорога мені пахне вітром — мені навіть тут стає свіжо й вільно, і я заплющую очі й бажаю, щоб той вітер дув у твої вітрила з потрібного боку». Такі листи — ковток натхнення. А хтосі, котрі їх пишуть — щасливі люди. Бо хіба можна бути нещасним, знаючи, як пахне вітер?

Тож коли стає складно-складно і ти пишеш своїм друзям: «Знемагаю, шліть шоколад», вони кажуть, що твої пальці зараз мали би пахнути мандаринками, і привозять тобі часом солодке, а часом трохи гірке диво в блискучому папері, обіймають і заварюють чай у тебе на кухні. З м’ятою і дрібочкою лаванди. Кухня тоді пахне спокоєм. Вони їдуть додому, а ти зостаєшся — вкутана їхнім теплом, втишена й радісна.

А на язиці залишається післясмак теплої шоколадної любові.

Чай із Псалмами

Я роблю все так, як ти казала, Лізо. Як говорили літні британські леді з хорошим почуттям гумору та збереженим рум’янцем на щоках і вогниками ув очах. Щоразу, коли починаю хвилюватися, умикаю паузу, йду на кухню — не важливо, вдома я чи на роботі — і заварюю собі чаю. На кожній кухні, до якої я маю доступ, є керамічні чайнички з красивим візерунком на опуклих стінках. А потім я грію пальці до гарячого кухля, п’ю напій, не поспішаючи, і читаю щось із Псалмів.

Мені бракує тебе, Лізо. Я б заварила тобі чаю, ти б сиділа на високому стільці й розхитувала ногами. І сміялася б з моїх нещасть трохи ущипливо, але так щиро, що вони й мені самій переставали б видаватися хоч трішки значущими.

Але тебе нема, і я читаю котрийсь псалом — завжди відкриваю книгу наосліп, — а ще часом перечитую твої листи-щоденники.

Правда, дуже рідко, бо мені до горла підступає клубок. Мені дуже бракує тебе, Лізо.

«Інколи для щастя і внутрішнього спокою достатньо змінити перспективу. Усвідомити, що важливе і вічне, а що — дрібне й другорядне, попри свою терміновість. Мені часом здається, що земне життя — це приклади, домашнє завдання з математики. Коли думаєш про це — наче відсторонюєшся від проблеми, і масштаби її повертаються в правильне місце, перестають лякати ілюзіями, — пишеш ти, і я шепочу твої слова за тобою. — Що якесь там непорозуміння на роботі може означати проти спокою моєї безсмертної, вічної душі? Воно мине так швидко, що й зогледітися не встигнеш. То чи є сенс псувати собі настрій, вечір, позбавляти найдорожчих своєї усмішки й безтурботності? Натомість хвилюєшся, поспішаєш — і ухвалене рішення виходить на гірше, а недбало, нашвидкуруч зроблену справу доводиться переробляти. А дорогоцінний час невпинно спливає собі у вічність, і немає на ньому відбитку усмішки, відблиску щастя. Час, витрачений на хвилювання — завжди (і назавжди, безповоротно!) змарнований».

Я часто питаю себе, звідки в тебе так багато мудрості? Чому ти так багато смієшся? Чого ти вмієш пити чай і читати Псалми ще до того, як рознервуєшся? Як тобі вдається так усе передбачати? Як тобі вистачає мужності напоїти чаєм і ворога, і найнеприємнішого з усіх співробітників?

Лізо, чому ти так далеко? Чому ти так рідко пишеш мені листи? Я знаю, у тебе є твої індійські безпритульні, над тобою щоночі белембаються протимоскітні балахони, ти купуєш сандалі на вулицях і заплітаєш квіти у волосся замурзаних дівчаток. І я знаю, що ти там щаслива.

Зрештою, ти умієш бути щасливою всюди. Я — ти знаєш — так не вмію. Але роблю все так, як ти казала, Лізо. Я ще не навчилася не хотіти скупити всю нову колекцію в нашому улюбленому бутіку (ти ж його пам’ятаєш, чи індійські сарі витіснили з твоєї пам’яті всі ті чарівні сірі кардигани, синьо-зелені джинси і теплі шарфики кольору морської хвилі? а ще ж туфлі, прекрасні шоколадно-апельсинові туфлі на високих і на вигляд дерев’яних підборах!), зате вчора я не втрималася і зайшла туди, купила чудовий пояс і три берети — і все-все віднесла в інтернат, дівчаткам. Знаю, не варто хвалитися милосердям, просто хочу, щоби ти пораділа за мене. І раз уже я не стрималася, то скажу ще: вчора спустошила пів-полиці улюблених книжок і теж віднесла дітям. Ти ж радієш, Лізо?

Я ще не навчилася не хвилюватися на роботі, усміхатися нескромним і невихованим пасажирам у вранішній електричці. Але я п’ю багато чаю і вожу з собою Псалтир у сумці. А інколи навіть термос. Шоколаду їм менше. Бо щотижня відвожу його в притулок. Діти звикли, бо ти так робила. І не мусять страждати тільки тому, що ти поїхала в свою Індію, правда ж?

Знаєш, Лізо, я дуже сподіваюся, що, коли я постарію, у мене все ще буде рум’янець на щоках і вогники в очах. Я питиму чай і читатиму Псалми не тому, що хвилююся, а просто тому, що настала п’ята година по обіді. А ти приходитимеш у гості. Така мила літня леді в капелюшку й трохи дивацькій індійській шалі довкола плечей. Обіцяй мені, що так і буде, Лізо.

Листи у старій шухляді

У коробці з-під взуття, обклеєній красивим брунатним папером і обв’язаній старою мотузкою, було чимало старих, пожовклих паперових листів, записок і листівок. І поки чоловік переглядав щотижневі газети, Марія робила собі гаряче какао, вмощувалася на м’якому кріслі біля торшеру, навмання діставала якийсь листок із коробки і читала зі сльозами на очах. Колись давно вона впорядкувала всі листи, неначе хотіла намалювати карту свого епістолярного життя. Потім щось знову переплуталося, щось потрапило до окремих тек: різдвяні листівки, вітання, записки від учнів. Але поміж тими всіма скарбами були ті, які Марія склала окремо і якими особливо дорожила. Адже в них була ціла історія; її особиста.

Вона сміялася і плакала, бо кожен рядок, навіть кожнісінька літерка, сповнювали жінку вдячністю за тих, хто був поруч. І кому не було байдуже. Кого вона любила, з ким ділилася своїми думками й почуттями, і навіть деталями свого побуту, кому хотілося писати листи — і хто писав їй.

— Марійко, а давай-но вип’ємо чаю, — чоловік уже дочитав газету й поклав руку на плече дружини. — А то знову весь вечір плакатимеш. І чого ти плачеш?

— Хіба ж то сльози? — засміялася вона. — То неодмінно має називатися якось інакше. Бо це лише вдячність і радість, які я просто не можу вмістити в собі!

— Ти зачитала ті листи до дірок. І, певно, знаєш вже їх напам’ять. Марія тільки засміялася, підвелася з крісла й пішла на кухню, витираючи рукавом сльозу зі щоки. Чайник тільки засвистів, як на порозі з’явився Матвій.

— Знаєш, що я подумав? А давай я понаписую тобі нових листів. Аби діти та внуки потім не казали, що тато так і не навчився писати, тільки до кіно запрошувати вмів. Ну й тобі буде якась різноманітність у читанні.

Вони сміялися, обійнявшись, а по щоці Марії знову збігла сльоза.

— Це теж називається «радість і вдячність», я так розумію? — запитав Матвій, вдивляючись у дружинині очі й зціловуючи сльозу їй зі щоки.

— А я тебе запрошу в кіно. Щоби діти й внуки не казали, що мама вміла лише листи писати.

За вікном посипав лапатий сніг, Марія вишмигнула з обіймів чоловіка й зайнялася приготуванням запашного чаю, завбачливо розгорнувши й поклавши шоколадку з журавлиною на стареньке й улюблене синє блюдце.

Музика кольорових снів

Якось серед моїх віртуальних друзів з’явився привітний, розумний і доброзичливий хлопець Денис. Йому добре вдається писати надихаючі нотатки й коментувати так, що інколи закрадається думка: він уміє заглядати поза слова, кудись у саму душу. Він пише, що в світі з нами трапляється дві речі: те, що робить нас щасливішими, й те, що робить нас сильнішими. Я додаю, що інколи трапляється щось, після чого ми стаємо сильнішими й щасливішими водночас. А, можливо, насправді всі події в нашому житті саме такі, але ми не вміємо того вчасно помітити.

Денис вірить у дива, і це окриляє.

Хлопець уміє розгадати настрій, не залишає непоміченою музику, про яку мені йшлося в котромусь записі, витлумачує цитати й буденні слова. Не коментує він лише одного: світлин. Раніше я не надавала тому жодного значення. А може, ніколи того й не помічала. А навіть якби помітила, це не могло б мене насторожити: у завжди такого уважного Дениса може існувати така собі чоловіча забаганка — не вдаватися в аналіз світу крізь призму жіночих очей. Ну й нехай собі. А ще, на щастя, я ніколи не переймалася тим, що скажуть чи подумають люди про мою творчість. Життя здавалося — і досі здається — мені надто коротким, аби розпорошувати себе на пошуки чийогось схвалення, вдячності чи підбадьорення. Дуже добре, коли є той, хто може сказати щось життєствердне, заохотити, окреслити велику ціль, запевнити, що все неодмінно вдасться. Подякувати за натхнення, зрештою. Це лікує й додає сил.

Добрі слова схожі на воду для спраглих. Але мені завжди хотілося мати власну криницю і бути вільною, аби вода не залежала від дощів чи вантажівок із прозоро-синіми бутлями, аби перехожі завжди могли забігти в гості на чай. Навіть тоді, коли в цілому місті водонапірні башти вперто не працюватимуть. Цінувати думку людей і вміти не залежати від неї — велике мистецтво. Я не мисткиня, ні. Але безумовної води на чай для друзів, як правило, вистачає.

Одного дня Денис написав мені теплого, відвертого листа. Я перечитувала його багато разів і довго не могла дібрати слів на відповідь. Це була мить, коли внутрішньої води не вистачило б не те що на чай, а навіть на наймізерніше рістретто.

Денис незрячий. Комп’ютерні програми зчитують слова з екрану й книжок і перетворюють їх на звуки. Він не може розглядати ні фотографій, ні казково красивого світу довкола, зате чує музику так, як не вміють її чути інші. Звуки є світом, у якому він живе. Хлопець щиро й гірко плаче від українських і грузинських народних пісень, відчуває політ і свободу на дотик, вслухаючись у атональні фуги й сюїти Мессіана, Шнітке, Лігеті, а коли слухає Баха, йому сняться кольорові сни. У його домі часто звучать короткі хвилі — «шорстке різномов’я» багатохвильового радіоприймача, як він це називає, що ураз виліковує його від усілякої нудьги.

Денис знає світ на дотик і смак. Щастя, казав він, схоже за смаком на молочний шоколад з мигдалем і на каштановий мед. А ще так само смакують добрі слова.

Хлопець уміє розпізнавати навіть невловимі запахи. Він знає, як пахне усміхнена дитина, який на запах сум у маминих очах. Денис особливо любить запах фарби на книжкових сторінках, аромат цинамону (він для нього завжди чомусь пахне несподіваною радістю) і травневого вечора поза містом.

Я зачудовуюся його силою, оптимізмом, його мудрістю, щирістю й світлом. Я таки написала йому відповідь, коли води набралося бодай на повні пригоршні. І згодом, коли мені ставало сумно, знову писала йому. А він розповідав історії.

«То був прохолодний вересневий день, і я йшов на свої перші у житті пари, — писав Денис. — Потрібний корпус університету знайшов не відразу: блукав, нервуючи, години чотири Києвом, а коли, врешті, дістався аудиторії, втома загорнула мене у важкий м’який ватяник. Пари нагадували подорож у загальному вагоні потяга: незвично тривалим сидінням, від якого терпли ноги, присутністю незнайомих людей, з якими мене поєднувала спільна мета й роз’єднувала незручність спілкування. Говорити чи знайомитись ні з ким не хотілося, бо що я міг їм запропонувати? Відчуття власної непотрібності й нецікавості? Нудні рефлексії про складність адаптації? Я гадав, що частина однолітків почувалася так само, а старші студенти давно це мали забути, бо кому воно треба?

Словом, усе мало закінчитися важким самотнім вечором. Але, знаєш, що трапилося тоді? Несподіване есемес перекреслило усе невеселе! Я довідався, що ввечері на мене чекатиме приємна розмова — і це подарувало невеличкого каганця радості. Написала дівчина, з якою познайомився за три місяці до того вечора. Вона була далекою приятелькою — відстороненою і близькою водночас. І того вечора теплі звуки її голосу розрадили мене. Знаєш, бути потрібним і бажаним завжди приємно. Але бути потрібним зненацька, а ще комусь, від кого цього не чекаєш, приємніше вдвічі!

Після тієї розмови я чомусь відчув, точніше, вкотре пересвідчився, що попереду — яскравий, різнобарвний світ, а не в’язка темна порожнеча зневіри і втоми. Так дивно — вона всього лише не поскупилася на добре слово й кілька хвилин часу. А всередині мене знову загорівся ліхтарик з тонким, але рівним і якимось упевненим світлом. Про одне шкодую — я досі їй за це не подякував. Забракло слів…»

Денисів такий безумовний і безстрашний оптимізм заворожує. Після розмов із ним муляє хіба одна думка: чи вартувало витрачати бодай кілька митей життя на безплідний жаль до себе, копирсання у власних помилках і пошуках шляхів утечі, якщо можна було заповнити їх радістю простих речей? Буденною, але кольоровою.

Підпільний романтик

Він їхав кудись, щоразу ніби в надзвичайно важливих справах, але це було лише виправдання для подорожей і блукань світом. Він мав суворий вигляд давно посивілого чоловіка, але вартувало комусь розказати щирий жарт або увімкнути котрусь із сотні його улюблених рок-н-рольних мелодій, як його блакитні очі загорялися, а кутики завжди міцно стиснених губ здіймалися догори.

— Сьогодні ми їдемо гасати полями, — казав він працівникам редакції твердо.

І вони, вже звиклі до його дивних наказів, чемно виходили з видавництва — будівлі з довгими звивистими коридорами й загадковим шумом за деякими дверима на першому поверсі, де розміщувалася типографія, — милувалися завжди зеленим-зеленим рівно вистриженим газоном і п’ятдесятьма сортами садових троянд, за якими їхній трохи дивакуватий, а трохи неземний керівник дбайливо доглядав, і чекали його. Він виходив із термосом, фотоапаратом і мішком об’єктивів на додачу, відчиняв дверці майже завжди зателепаного автобуса, чекав, поки всі вмостяться, і сідав за кермо.

Коли йому хотілося вирватися з кабінету, забути про гори відтермінованих платежів і невиконаних обіцянок, про податки й вимріяні проекти, у яких так часто не вистачало якоїсь однієї, але такої важливої ланки, він просто виходив надвір, прогулювався навколо видавництва, зривав сухі листочки на кущах троянд; заглядав, як ростуть ялиці, які він колись привіз маленькими з мандрів; дивився, як дозріває виноград, годував собак, а потім раптом відчував, як йому бракує вільного простору, заходив назад у видавництво й оголошував усім, що пора їхати в поле.

Він брав фотоапарат і робив вигляд, що фотографує щастя закоханих у книжки людей для нового каталогу чи якоїсь там журнальної обкладинки, але насправді лише удавав, що аж настільки заклопотаний роботою. Він тішився свіжим вітром, ніжним і водночас дуже глибоким запахом землі, тішився дорогою і тим відчуттям, коли мерзнуть руки.

А коли повертався у свій кабінет, вивантаживши зграю щасливих працівників із розпашілими щоками й свіжим натхненням, заварював каву, діставав зі своєї «потаємної» директорської шухляди вазу з шоколадними цукерками й горішками й сідав до роботи. Із твердою вірою в те, що життя не обмежується прямокутним екраном його комп’ютера, сотнею непрочитаних листів і товстим стосом паперової кореспонденції на столі. Його шарф пахнув вітром і свіжістю, і це додавало сили, піднімало його над буденністю, наче велика повітряна куля.

Коли в двері кабінету хтось тихо стукав, він насуплював брови, відсував вазочку зі смаколиками на «пристойну» відстань і, не підводячи очей, просив увійти. Мовчки вислуховував, щось стиха відповідав суворим голосом, а коли двері зачинялися за відвідувачем, брав горня в руки, аби зігріти пальці, і підходив до великого вікна, з якого було видно трояндовий сад.

Він думав про дорогу, про квіти, які насадить тут наступного року. Думав про книжки — але вже не як видавець, а як читач. Він так і не навчився сприймати свою справу як бізнес. А книжки — як товар. Він досі сидів вечорами, накинувши на коліна вовняний плед, і читав.

Сьогодні за вікном був дощ. І він думав про те, як повернеться додому, увімкне своїм двом донечкам — утридцяте — «Алісу в країні див» і переглядатиме фільм разом із ними, забуваючи про будні, гори відтермінованих платежів і невиконаних обіцянок, про податки й вимріяні проекти, у яких так часто не вистачало якоїсь однієї, але такої важливої ланки. Він зануриться в казковий світ разом зі своїми дівчатками, їхня мама принесе дітям малинове желе, а йому — велике горня чаю. І весь великий, «справжній» світ залишиться десь позаду — у задзеркаллі.

Пластикове горнятко з милосердям

Будильник дзеленчав уже вдруге. Маркові геть не хотілося вставати, але тягти гуму далі не було куди. Ярина ще спала, згорнувшись у клубочок і поклавши щоку на його подушку. Через ролети кольору фісташкового морозива пробивалося розсіяне, доволі яскраве, світло — і це (в таку пору ранку й року) було дуже дивним. Марко тихенько встав, поправив ковдру в дружини на плечі, тихо підійшов до вікна й підняв одну заслінку. Сонце перетворилося на велику розмиту пляму на горизонті — туман був густим і зовсім білим.

Марко поспішив у душ, тоді нашвидкуруч перекусив, заодно пробігши поглядом стрічку новин на планшеті. Яра — сонна й смішна, із заплутаним волоссям і примруженими очима, у довгих вовняних шкарпетках, коротких піжамних шортах і майці — причовгала на кухню.

— Мене ніхто не обіймав і я прокинулася, — сказала вона, лукаво усміхаючись.

Ця жінка, здавалося, вміла лукаво всміхатися навіть уві сні. Ярина, усе ще мружачись і потираючи ніс, взяла френч-прес, у якому ще не вихолола кава, і налляла собі у велике горня з ромашками. Її активний день почнеться аж через чотири години. А поки вона могла собі дозволити понасолоджуватися ранком, довше поніжитися в душі, а потім, обгорнувши голову рушником, почитати в ліжку під ковдрою. Або навіть спекти щось смачне на вечір, якщо не полінується.

— Спекти тобі щось смачненьке на вечір? — запитала вона, наче прочитавши його думки.

Вона не надто любила випічку, але Маркова сестра подарувала їй дуже багато красивих форм, а Яра любила все гарненьке й не могла протистояти спокусі побавитися із запахами, кольорами, смаками та спокусливим, апетитним виглядом тістечок, бісквітів із шоколадною поливкою і тортиків. Марко з того тішився особливо.

— Ну-у-у… Якщо спечеш, я буду дуже радий.

Він обійняв її за плечі, поцілував у чоло й глипнув на годинник. Пора було вибігати. Яра поцілувала його на прощання й підійшла до вікна — помахати рукою, коли він сідатиме в машину. Але туман був таким густим, що одразу окутав його молочною пінкою, і лише засвічені фари показали, що автомобіль рушив.

Марко їхав обережно — чоловік не дозволяв поспіху зашкодити його уважності. Він притишив музику й спробував згадати заплановані на сьогодні справи, окресливши пріоритети. Марко любив планувати наперед, але не переймався, коли щось не встигалося. Бо знав: на найголовніше часу вистачить завжди. Аби тільки не проґавити те найголовніше.

За рогом вигулькнула будівля залізничного вокзалу. Марко спробував припаркуватися, але машин і автобусів на стоянці було надто багато, відшукати вільне місце — непросто. Кілька невдалих спроб — і місце таки знайшлося. Чоловік вибіг з машини й поспішив до кас попереднього замовлення квитків. Там стояли довжелезні черги. Час невблаганно тікав крізь пальці, майбутні пасажири ніяк не могли визначитися, яку полицю вони хочуть, люди в черзі дратувалися. Повітря видавалося наелектризованим, тож Марко витягнув свій музичний програвач, вклав навушники до вух і увімкнув улюблений альбом. Йому чомусь одразу пригадалася сонна Яра в своїх високих вовняних шкарпетках, і він усміхнувся.

Як тільки отримав квитки й перевірив дати й час, задзвонив його телефон.

— Де ти? — керівник, вочевидь, був не в гуморі.

— На залізничному. Саме купив квитки на відрядження.

— Бігом сюди. Німці будуть через п’ятнадцять хвилин.

Шеф кинув слухавку, не попрощавшись. Марко пришвидшив крок. Він поспішав і обдумував деталі майбутньої розмови. Люди навколо метушилися, в усіх були свої клопоти. Уже виходячи з дверей вокзалу, Марко помітив жінку, яка перебирала рукою сміття. Жінка була брудна, обшарпана й зла. В одній руці вона тримала огризки якогось пиріжка. Маркові стало її шкода, але він поспішав на зустріч.

Машина привітно писнула, як радісне собача, що зачуло господаря. Він уже збирався сісти й дати газу, але обідранка з голодними очима не виходила йому з голови. Чоловік обернувся, подумав хвильку, й побіг назад у вокзал. Жінка стояла там само. Поруч не було місць, де присісти, зате був кавовий апарат.

— Доброго ранку, — чемно привітався Марко з жінкою. Вона не відповіла, тільки блиснула очима з-під лоба.

— Дозвольте пригостити вас чаєм з лимоном.

— Я не люблю лимон.

— А кавою?

— Ти шо, будеш мені каву купляти?

— Якщо ви не заперечуєте, — усміхнувся Марко. — Яку ви любите, з молоком?

— Давай з молоком.

— Я беру вам подвійну.

— То як?

— Вона буде трохи більшою, ніж звичайна.

— То яка вона буде?

Він показав пальцями можливий розмір кави. Жінка не виявляла жодних емоцій.

— А вона не буде гаряча? Я не люблю гарячу.

— Думаю, що ні. Але якщо буде, остудимо для вас.

Кава сюрчала, наповнюючи пластикове горнятко, жінка стояла й дивилася на Марка. Він вклав горня їй у руки й озирнувся, чи не продають десь тут пиріжків з котлетами. Але нічого такого не було.

Марко засунув руки в кишеню й дістав паперові серветки. Дав їх жінці разом із грішми.

— То вам на обід.

Вона знову подивилася на нього спідлоба й пішла, не подякувавши й не озираючись.

Марко побіг до машини — він знав, що зустріч почнеться за кілька хвилин. Але не докоряв собі за прогаяний час.

Забігши в офіс, він побачив засапаних працівників і стривоженого директора. Німців не було, і ніхто не питав його, чому він затримався.

— А де німці? — поцікавився Марко в секретарки директора.

— Запізнюються, — відповіла вона, знизавши плечима.

Марко засміявся і пішов до кавової машини заварювати собі каву. На щастя, без жодного поспіху.

Продовження для казки

Моя подруга пише казки. Вони в неї світлі, лагідні й живі. Я читаю й вірю, що кожнісіньке слово — справжня правда. Я вірю в її фей, у медове щастя у банці з-під трояндового варення, у мудрих котів й усміхнені велосипеди. Я вірю в її потерту пудреницю з натхненням, і в чайник, який сам кип’ятить воду і заливає окріп у горнятка. А з них одразу починає струменіти такий аромат, що жителі містечка, яким пощастило бути в радіусі трьох кварталів від чарівної кухні, починають щасливо усміхатися, кивати одне одному, піднімати капелюхи на знак вітання, гладити лінивих кішок, що затишно сплять на зовнішніх підвіконнях першого поверху поміж горщиків із яскравими квітами, і згадують усі дрібні обіцянки зробити комусь якусь приємність.

Читаю її казки під пледом, зручно підібгавши ноги, або на гойдалці надворі; беру з собою в наплічник, коли їду на велопроїжджанку лісом чи замковим парком; у торохкотливому тролейбусі, що везе мене на роботу, а з роботи — додому; за кухонним столом, попиваючи ранкову сенчу з пелюстками квітів, або ж коли ставлю випікати шоколадні мафіни й не хочу нікуди йти з кухні, аби насолодитися їхнім, таким домашнім, ароматом і не проґавити тієї миті, коли чудеса трапляються самі собою.

Інколи мені здається, що слова в її казках закінчуються на найцікавішому місці — хочеться читати ще і ще, але на наступній сторінці уже починається інша, не менш казкова історія. Тоді заплющую очі й починаю уявляти, що трапилося з шоколадною феєю в червоних кедах, куди вона поїхала, кого зустріла, і якого кольору шарфиком були закутані її плечі. Якось я запитала в подруги, а що було далі з котроюсь із фей, що трапилося з нею, коли в казці закінчилися слова?

Моя подруга — з добрими й великими очима, та сама, у якої з-під чорнильної ручки у червоних та зелених зошитах народжуються феї і яка любить носити лілову шаль восени — усміхнулася й запитала: «А як ти думаєш?»

І я розповіла їй про зелений велосипед і смачні шоколадні мафіни, про те, що у феї з кишенями з’явилося троє кошенят — шоколадне, руде й бежеве, і що вона раптом поїхала в далеку Іспанію й закохалася в її сонце й будиночки, зроблені наче з пісочного печива, про світанки й новий кавовий млинок, про бельгійські вафлі й блакитну вечірку, і про красиву вазу, і про три яблучних пироги, і ще багато про що.

— Знаєш, — знову усміхнулася моя улюблена казкарка, — саме так усе й було. Точнісінько так, як ти оце розказала.

І з того часу я точно знаю, що слова в казках про фей не закінчуються — вони народжуються десь у іншому місці, навіть у іншій країні, навіть на інших сторінках, але тривають і тривають, вилуплюються, наче жовті курчатка перед Пасхою, випікаються, як шоколадні мафіни на моїй кухні, виписуються чорнильними ручками в малинових і мандаринових записниках, вив’язуються чиїмось дбайливими теплими руками, наче петельки в нових персикових шкарпетках до Різдва, заварюються, як ранкове какао з молоком… І ніколи-ніколи не зникають.

Ретро-ранок

Сьогодні будильник продзеленчав якось надто рано. Мілана прокинулася одразу — вона ще не встигла звикнути до його дзвінка: різкого й категоричного. Чоловік подарував їй це ретро-диво для того, аби вона таки навчилася прокидатися з будильником; бо ж приємні мелодії на телефонному «алярмі» розум жінки чомусь вперто вважав саундтреками й підлаштовував під них відеоряд із приємних сновидінь.

Мілана потягнулася до смішного, круглого й жовтого, наче курчатко, годинника й натиснула на кнопку, а тоді швидко сховала назад руку під теплу ковдру, зручно вмостилася й збиралася знову заснути… але раптом згадала про нинішні плани й швидко сіла на ліжку. Сьогодні був важливий день, і жінка, попри всю любов до спання, прагнула встигнути зробити заплановане.

Узагалі-то, це вже було її друге прокидання за сьогодні. Раніше вона намагалася розплющувати очі, коли чоловік цілував її перед виходом на роботу й говорив важливі слова благословення на день, але як тільки він тихо зачинив за собою двері, заснула знову. Тож тепер, коли будильник продзвенів, був саме час поспішати. Втім, яка провінційна принцеса, навіть у дуже важливий день, поспішатиме сонячного осіннього ранку? Мілана таких не знала. Тож граційно потяглася на ліжку, піднялася, на пальчиках обійшла кімнату, виконуючи прості й приємні рухи, аби лагідно розбудити сонне тіло, накинула на себе куценький махровий халатик у ведмедики та — що їй особливо подобалося — з капюшоном, і почимчикувала у ванну. А коли повернулася, вмита й зовсім пробуджена, стала на коліна й щиро попрохала Бога, щоби цей день був дуже щасливим; не лише для неї, але й для тих, кого вона так любила.

Мілана висипала жменю пахучих кавових зерен у ручний млинок, додала туди скибочку засушеної шкірки помаранчі та півцвяшка гвоздики й перемолола все це, щомиті зупиняючись, аби глибоко вдихнути аромат і солодко зітхнути. На плиті засвистів чайник, і жінка висипала ароматну суміш в улюблене горнятко, завбачливо поклавши туди ще й два шоколадних квадратики, і залила те все окропом — на відміну від чоловіка, вона не заварювала каву в глиняній джезві, бо вважала, що запарювання краще зберігає аромат і смак. Тоді швиденько спряжила собі молока, збила його в густу пінку мікро-міксером і вилила в каву, не забувши притрусити все це подрібненими звечора горішками.

А потім, зготувавши смачні канапки — з сиром, помідором і листям салату — увімкнула приємну музику, зручно вмостилася на високому стільці й розгорнула на столі улюблену книжку. Мілана постійно стверджувала, що смачний і приємний ранок не може перерости в ненатхненний день.

— Ой, та ж я запізнюся! — раптом вигукнула, відірвавшись від читання.

Мілана швидко одягла на себе старі, потерті й вицвілі джинси і теплий светр, червоні плетені мітенки й червоні плетені шкарпетки, старанно закутала горло червоною «арафаткою» й кулею вилетіла з дому, прихопивши ключі від гаража — сьогодні їй було просто не обійтися без велосипеда.

…Тепер уже можна й не турбуватися про час — адже навіть провінційні принцеси люблять їздити на своїх роверах швидко-швидко (правда, то аж ніяк не заважає їм скручувати в приватний сектор, аби проїхатися коло лісу й порозглядати осінні акварельки дерев). Вітер розвівав довге хвилясте волосся дівчини, вона сміялася легко й залюблено, а дорога під колесами її велосипеда котилася назад швидко-швидко.

Попереду, трохи на горі, була маленька залізнична ретро-станція. Декілька людей — переважно бабусі в елегантних хустках й дідусі в кашкетах і старомодних довгих коричневих пальтах — чекали ранкової електрички. Вокзал виглядав, наче іграшковий; усього-то шість колій і багато підсвіченого сонцем золота обабіч. Мілана поставила свій ровер коло лавки й подумки, але урочисто, виголосила мрію: нехай і у нас буде так багато вело-стоянок на кожній станції громадського транспорту, як, скажімо, в Угорщині!

Вони з чоловіком саме збиралися чкурнути в коротку європейську мандрівку: вештатися красивими вечірніми містами, тихо наспівувати пісні підсвіченим вогнями річкам, прокидатися задовго до світанку й дивитися, як заплутуються косі золотисті сонячні промінці за високі шпилі стародавніх церков. А ще заходити в тісні крамнички на вузьких вулицях, вибирати собі маленьких плюшевих ведмедів до колекції, пити каву з вершками в кав’ярнях і складати пакетики з цукром у маленьку плетену торбинку, щоб колись, повернувшись додому, розгорнути її і знайти там цілу купу різнокольорових солодких спогадів.

Мілана всміхнулася мріям і підійшла до віконечка.

— Два квитки до Чопу, будь ласка. Пані з підозрою зиркнула на неї.

— Вам студентські чи які?

Надворі стояла осінь, порядні громадяни в такий час не їздять у відпустки. А їм, як вічним студентам інституту Радості й Пригод, можна, подумала Мілана й знову всміхнулася тітоньці.

— Ні, два дорослих. З поміткою «пригодошукачі».

— З чим? — тітонька тепер дивилася на жінку з відвертою підозрілістю.

— А у вас хіба не ставлять таких відзнак? — не могла вгомонитися Мілана, ледь не пирскаючи від сміху.

— Не знаю, про що ви. Нічого такого я не знаю. Нема в нас ніяких приміток. Хіба з постіллю чи без. І де ви таке взяли?

Дівчині стало шкода тітоньку, яка аж ніяк не хотіла побавитися з нею у казку. Тож вона згорнула приготований діалог про мандри, пригоди й усе таке в трубочку — до кращих часів, чемно подякувала й побажала касирці радісного дня. Пані лише розгублено знизала плечима.

Мілана защібнула наплічник і відчепила свого велосипеда. Тепер її дорога вела вниз із пагорба, і молода пригодошукачка збиралася насолодитися цією перевагою сповна. Бо ж хіба ранкова велопроїжджанка маленьким ретро-містом, поки всі дорослі люди старанно працюють, — не чудесний привід тішитися, наче дитина? Мілана знову повернула у приватний сектор, на нерівні кам’яні вулиці, звідки добре було видно гори й різнобарвний листяний ліс.

Тепер дівчина їхала повільно, убираючи в себе сонце, що заливало вулиці, розглядаючи квітники на подвір’ях, смішних гномів посеред хризантем, веселих собак із кошлатими хвостами, вікна, завішані красивими фіранками, та дбайливо підстрижені газони. А за рогом їй трапилися смішні білки на дереві й дві кішки-мисливиці: одна полювала на білок, інша — на колеса Міланиного ровера.

Повернувшись додому, дівчина запарила собі чаю в заварничок, дістала шоколад, накинула теплу шаль на плечі, увімкнула ніжну й щемку музику й сіла до роботи над перекладом книжки про старе кіно.

«Ну чим не ретро-продовження затишного осіннього ретроранку?» — подумала жінка, й замість того, щоби відіслати коханому чоловіку есемеску, дістала листок паперу, чорнильну ручку й взялася писати йому справжнього листа. Навіть без «смайликів». Лише дуже важливі слова й трохи улюблених парфумів на папері.

Скрипка для вранішнього дощу та нічних зірок

У вранішньому саду, щойно вмитому дощем, така ніжна-ніжна прохолода. Пелюстки падають на обличчя, плечі, книжку, у горнятко з цикорієм та згущеним молоком, заплутуються у волоссі.

Я давно помітила, що такими ранками особливо добре пишеться, бо хочеться розповідати історії. Бажається малювати листівки та прасувати білизну. Прагнеться маленькими діями дарувати усмішку рідним. Тоді зовсім легко любити увесь світ і вірити без жодних сумнівів.

Щиро тішуся цими тихими, спокійними ранками. Коли добре й не хочеться нічого іншого. Коли в голові замість безперервного потоку свідомості — невпинний потік вдячності.

І коли можна, витерши пил зі старого чорного футляра, вийняти таку ж стару скрипку й зіграти улюблену мелодію просто так.

У такі ранки з’являється багато добрих спогадів. Пригадується, як колись я, маленька й довгокоса, пленталася такої ж теплої пелюсткової весни з музичної школи з надзвичайно, здавалося тоді, великою скрипкою за спиною, а в руках у мене була булка з шоколадом, яка затуляла одразу пів-лиця, і тримала я її обома руками. А вдома мене вже чекали канікули.

Сусідський хлопчик подарував мені квітку з клумби своєї мами — вона вважалася найкращою квіткаркою на вулиці. Я принесла свою першу квітку додому й чомусь одразу зашарілася, коли тато подивився на мене трохи загадково й усміхнено.

Ми приїхали до Львова і я сказала батькам, що хочу тут жити. Хочу їздити до школи на трамваї, купувати льодяники на вулиці, приміряти «дорослі» капелюшки й пити гарячий шоколад, поки дорослі питимуть свою каву. Мама каже, що колись я, можливо, тут житиму. А поки час повертатися в наш затишний будиночок із садом. Батьки мені купують книжку й нотну збірку легеньких увертюр, для початківців у музиці. А собі — набір глиняних горняток і пузату джезву.

Потім я таки їду жити до Львова, але повертаюся в заквітчаний сад якомога частіше. Залишаю свої студентські клунки ледь не на порозі, дістаю лише підручник з предмету найсуворішого викладача й вмощуюся на гамаку. І лежу тут доти, поки батьки не повернуться з роботи й ми не сядемо вечеряти.

Люблю, коли настає весна. Коли згадується лише хороше, мріється про світле, коли температура повітря така ж, як восени, але ти чомусь не кутаєшся у додатковий светр, а навпаки, скидаєш усе, що тепер зайве. Коли можна пити вранішню каву в саду, коли світла все більше, а дні все довші. Ну а ще люблю весну, бо з теплом у дні повертаються чарівні моменти: настає ніч, усі домашні поснули, а ти — в одній піжамі — прокрадаєшся з великим горням чаю в долонях на терасу і дивишся на зірки.

Слова

Дана віддавна мріяла стати письменницею. Їй подобалися слова й те, що вони робили з людьми. Словами можна було втирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію.

Її діти носили імена, зрозумілі кожному. Старшого сина звали Мирослав, і саме таким хлопчик був — сумирним і добрим. Двійко молодших донечок, народжених на самісіньке Різдво, Дана назвала Дзвінкою і Радою. Її дівчатка росли веселунками, щебетунками й сміхотунками. Вони помічали стільки дивовижного навколо, неначе жили в якомусь чарівному світі. А Дана вчилася в них, чудувалася впольованими дітьми дивами, занотовувала їхню радість і лагідний спокій, малюючи на папері красиві, цілющі слова.

Данин чоловік, Лука, умів бачити світ наскрізь. Він читав телеграми від природи й умів їх розшифровувати — якими б короткими чи заплутаними вони не були.

— Завтра впаде дощ, — казав він у цілком сонячний день.

Жінка хотіла розпитати, звідкіля він те знає, але Дзвінка так тішилася почутій звістці, що починала кружляти подвір’ям, пританцьовуючи, і наспівувати ніжні мелодії.

Лукин старший брат був архітектором і навчив його розуміти міста. Чоловік умів розповідати цілі історії, дивлячись на випадковий, з першого погляду геть непримітний будинок. Він любив подорожувати — насправді та у мріях. І розповідав про міста історії, яких не чули й досвідчені мандрівники. Наприклад, Венеція в його уяві ніколи не поставала як місто кам’яних нетрів на вузьких каналах. Він знав, що в кожному будинку є «садова кімната», прихована від очей звичайних перехожих, які приїхали в це місто на день, не маючи мети розчинитися у ньому, загубитися, відчути його дихання і прочитати його історії з фасадів кутових будинків. Венеція була для Луки містом садів і доглянутих клумб. Містом-мрією.

Чоловік був годинникарем, і Дані інколи здавалося, неначе він бачить наскрізь не лише механізми, а навіть час. Лука ніколи нікуди не поспішав і вчив того дітей.

— Найважливіше ви все одно встигнете, — проказував тихо, гладячи Мірчика по каштанових кучерях і усміхаючись донечкам, що на мить присіли на канапі.

Дана любила записувати чоловікові слова, його наскрізний погляд, внутрішню втишену радість так само, як і замальовувати Миркову синівську ніжність, добрий спокій його розумних сірих оченят і веселі оди своїх сонячних донечок. Вона писала про все, що її гріло.

Жінка дуже хотіла стати письменницею, але ніяк не могла примиритися з «сюжетами». Вона не любила їх. Дана вірила, що важливі не стільки всілякі повороти й миті перетину, як добре слово, виважене рішення й спокійна залюбленість у життя, а ще, мабуть, уміння невтомно носити у серці щастя.

Вона писала слова й вірила, що їм не потрібні прикраси й муштрування. У них самих було вдосталь життя, сили, свіжості, пружності. Їм вистачало мовця і вдумливого читача. Тож Дана писала, забувши про всі на світі правила й звичаї. І сподівалася, що її словами можна буде витирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію. А тоді ховала їх у шорсткі шоколадні та гладенькі жовті конверти, наліплювала кольорові марки з птахами й розсилала всім тим, кому вони могли знадобитися.