Тепло його долонь

2

Вокзал, мов роздратований вулик, не вгавав ні на мить. Сотні людей никали, мов заклопотані бджоли, не помічаючи одне одного. Та все ж у цьому гармидері відчувався дивний лад, вибудуваний роками, і здавалося, що ніяка сила не в змозі порушити його. Уздовж привокзальної площі розсипалися кіоски. Чого тут тільки не було: страви, напої, знаряддя для саду й городу, засоби гігієни… Авжеж — купуй все, що захочеш, аби були гроші!

Гучномовець щохвилини повідомляв про відправлення і прибуття потягів, розклад руху приміських електричок і хрипко вигукував оголошення щодо втрачених чи знайдених речей.

На одному з порожніх перонів стояла трійця юнаків — вони про щось сперечалися.

— Казав я тобі, не треба було так поспішати! — невдоволено сопів Рома.

— Та годі вже. Головне — не спізнитися, а почекати трохи можна, — безтурботно сказав Сашко, хлопець Роми.

— І я так думаю! Ти ж знаєш, що тих потягів не зрозумієш: то вчасно прибувають, то спізняться, а то їх і взагалі скасують, — втрутився в суперечку Остап.

— Хто твій поїзд скасує? Це ж не електричка… — зауважив Ромця. — Чи вже нетерплячка бере, щоб чкурнути від нас?

— Та ні… Я просто хочу, щоб усе вийшло якнайкраще.

— Ну то стій собі та чекай, — буркнув друг.

— Остапе, ти щось у дорогу поїсти взяв? — спитав Сашко.

— О, точно! Дякую, що нагадав. Ви тут подивіться за речами, а я хутко збігаю до магазину.

— Добро. Тільки візьми мені ще цигарки, — гукнув Рома.

Хлопці лишилися вдвох на пероні. У блакитному зимовому небі витало шмаття хмаринок, ніби зварених із сірої сталі. Поодинокі голуби в пошуках теплого порятунку залітали під дах вокзалу або просто тулилися ближче до будівлі на порожніх ґанках.

— Як гадаєш, він знайде те, за чим їде? — турбувався Рома.

— Здається, вже знайшов — роботу ж йому начебто запропонували добру.

— Та я не про те. Робота… Вона й тут у нього була нівроку. Ти ж розумієш, що Остап їде туди не за цим. Йому аби одному не бути.

— Ну, не знаю, — розтягуючи слова, відповів Сашко. — Якщо він по кохання їде — то хворий на всю голову. Знаємо ми той Київ! Як наслухаєшся тих історій, то взагалі не хочеться їхати туди, щоби навіть погуляти. Стосунки ж на дорозі не валяються! Тим паче, коли йдеться про таких, як ми. Це ж праці сила-силенна! Скільки ми з тобою гарували, сонечко, а ти все одно неслух, — тепло всміхнувся юнак.

— Сам такий! — весело не погодився Ромця. — Я й сам тебе перевиховую майже щодня!

Хлопці принишкли, помітивши розпашілого Остапа, що нісся з пакунком у руках. На колії почувся розмірений стукіт коліс і свисток машиніста — прибував потяг: традиційно синього кольору із жовтою смужкою. Збавляючи оберти, колеса гальмували рух, і двері першого вагону невдовзі опинилися перед обличчями юнаків. Літня панянка в однострої, відчинивши дверцята, відкинувши додаткову сходинку та протерши ручки по обох боках входу, завмерла в очікуванні перших пасажирів.

— Кидай речі в купе та повертайся до нас, — запропонував Сашко.

— Бачиш, скільки речей? Може, хтось мені допоможе?

— Ну, гаразд, — не вельми охоче погодився Рома.

Звісно, Остапове купе було ще порожнім. Швидко розмістивши речі, хлопці вистрибнули з вагона до Сашка. Поки вони були всередині, перед дверима вишикувалися пасажири з квитками напоготові. Тож юнаки вирішили прогулятися пероном, поки ще був час.

— Остапе, не забудь зателефонувати, коли приїдеш, — напучував Ромця.

— Гаразд, матусю, — криво всміхнувся хлопець.

— Що, смішно тобі? Я ж серйозно! Знаємо ту столицю. І взагалі — не губися! Пиши щодня, телефонуй! Як будуть проблеми — обов’язково дай знати.

— Припини, все буде гаразд! У Києві зустрінуть, відвезуть до квартири, все покажуть. А з понеділка заступлю на роботу. Усі ж ми дорослі люди!

— А я не припиню, поки не знатиму на сто відсотків, що в тебе все гаразд!

— Ромця правий, — втрутився Сашко. — І ще, друже… Не дуже там про себе всім кажи. Хай навіть столиця, а все ж чужий край, тож обережність не завадить.

— Ну все, хлопці! Переконали! Я все зрозумів! Буду поводитись, як партизан: тихо, спокійно, підпільно. Задоволені?

Жіночка в залізничному однострої дала знак, що час повертатися до вагона. Юнаки поквапилися до дверцят. Обійнялися та подивились одне одному в очі. Рома не стримував сліз. Навіть у Сашка зволожилися очі, та він стримувався з останніх сил.

— Бувайте, друзі… — тільки й зміг вимовити Остап.

— Бувай… Бережи себе! –відповіли хлопці.

Стрибнувши на сходинку, юнак прилинув до вікна, щоби в останню хвилину життя в рідному містечку подивитися на друзів. По той бік вікна хлопці махали йому руками та посилали повітряні поцілунки. Картина була досить кумедна, та все ж Остапове серце стискали залізні лещата — попереду на нього чекало нове життя, одначе він полишав найрідніших людей тут і було невідомо коли вони зустрінуться знову…

Потяг набирав швидкості, за мить вокзал зник за першим поворотом. Остап, ще трохи постоявши в тамбурі та подумавши про своє, попрямував до свого купе. Узявшись за ручку, почув голоси, і, не вагаючись, відчинив дверцята. Відкрилася досить дивна картина. На верхніх полицях сиділи, звісивши ноги, зовсім різні люди: темношкірий хлопець років тридцяти та дівчинка, якій заледве було років двадцять; її вкривало густе мереживо татуювань і прикрашала купа металобрухту — у вухах, носі та на губах. На нижній полиці сидів звичайний юнак — на вигляд Остапів одноліток, років двадцяти семи.

— Еммммм… Усім — приємної дороги, — тільки й спромігся вимовити Остап.

— І тобі, хлопче, — відказав темношкірий. На диво — без акценту.

— Ого! — вирвалось у Остапа. — Ти звідки так по нашому знаєш?

— Взагалі-то мене звати Іваном. Це по-перше. А по-друге, моя мати — українка! Народився і виріс я тут.

— Даруй… Я просто поцікавився, — відповів Остап. — У тебе чудова вимова.

— Дякую, — всміхнувся Іван. — І не вибачайся — пусте. Ми тут щойно вирішили познайомитися: дорога передбачається неблизька, то чом би нам усім не потеревенити?

— Я тільки за! — Остап сів на зазначене в квитку місце. — Оскільки я щойно прийшов, то почну з себе. Мене звати Остапом. Маю двадцять шість років. Якщо завести про все життя, то часу забракне і до Шанхая доїхати! Тож, кількома словами, я — журналіст, організатор усіляких вечірок. Знайомі та колеги кажуть, що дається це мені непогано. Нещодавно мені запропонували роботу в Києві. Звісна річ, я вирішив скористатися можливістю. Ой, мало не забув — мені подобаються чоловіки! — якось несподівано для себе випалив Остап.

— Педик нещасний! — почувся дівочий голос із верхньої полиці.

— Ну-ну, обережніше на поворотах! — зауважив Іван, зістрибнувши на підлогу — Всі ми тут люди.

— І я так гадаю, — озвався хлопець з нижньої полиці. — Мене, до речі, Русланом звати.

— Дуже приємно! — відповів Остап і простягнув руку.

— А це миле дівча звати Лізою, — посміхнувся Іван. — Ми вже тут перезнайомилися.

— І Ліза ненавидить педиків і чорних, — буркнула дівчина зверху.

Запала неприємна мовчанка. Ліза демонстративно відвернулася від компанії, ніби показуючи, що не має наміру продовжувати знайомство. Остап та Іван потупили погляди у підлогу, не знаючи, як реагувати та такий випад юнки. Першим озвався Руслан.

— Хлопці, не звертайте уваги. Кожен по-своєму бачить світ. Краще зіграймо в дурня! — запропонував він, поклавши на стіл колоду карт.

— А я їду до столиці у справах, — почав Іван. — Працюю в юридичній фірмі. Нещодавно шеф знайшов клієнта у столиці, а мені наказав провести з ним усі формальності. А ще, — і тут очі Івана загорілися, — в мене нещодавно дівчинка народилася!

— Он як! Наші вітання! — озвався Руслан. — Як назвали?

— Оленкою, як мою маму… Самі розумієте, як не хочеться до тієї столиці їхати… Дружина брикалася довго, не пускала, та все ж дала дозвіл — зрештою, я на декілька днів їду!

— Я так розумію, що моя черга настала? — усміхнувся Руслан. — Мені скоро виповниться двадцять вісім, — і хлопець замовк, поринувши у свої думки.

— Це все? — з удаваним здивуванням запитав Остап.

— Та ні, просто оповідач з мене поганенький, — знічено відповів юнак. — Гаразд. Отже, працюю викладачем у приватній школі. Мій фах — образотворче мистецтво. Інколи можу й сам щось намалювати, та воно не таке вже й досконале. Далеке до справжнього мистецтва. Керуватися теорією значно легше, — мляво посміхнувся Руслан. — Тиждень був у батьків, а оце зараз повертаюся назад. Два роки зустрічаюся з дівчиною — живемо душа в душу.

— А дівчина чим займається? — спитав Іван.

— Працює менеджером із персоналу… здається… Чесно кажучи, це для мене китайська грамота.

— Хто на що вчився, — стенув плечима Остап. — Для мене, скажімо, юридична наука — повна загадка. У школі я терпіти не міг правознавство, а в коледжі — політологію. Мені аби творити, вигадувати, спілкуватися з людьми. Оце моє! Пригадую, як у школі обожнював заняття з літератури. Вони мене підносили аж до раю! Вже тоді мені досить непогано давалися твори та есе. А з часом почав випробовувати себе у місцевій газеті. Ну, і як ви вже зрозуміли, щось із цього таки вийшло.

— Це все логічно, авжеж, — мовив Іван. — Тільки скажи мені, друже-брате: де зв’язок між журналістикою та організацією вечірок і заходів?

— Я здогадувався, що хтось поставить це запитання, — усміхнувся Остап. — Насправді, то така довга історія, що дуже довго її оповідати.

— А ми що, квапимося кудись? — здивувався Руслан. — Ти розповідай. Але кава мені вже набридла… Якби знав, що така компанія трапиться, прихопив би пляшку міцнішого.

— Еге! — усміхнувся Іван. — Не питання! Я завжди в дорогу беру пляшечку вина — ну, знаєте, на випадок, якщо трапляться цікаві співрозмовники. От як цього разу.

— Що ж…, — почав Остап, та раптом замислився. — Коли я закінчив коледж і потроху оговтався від попередніх стосунків, переді мною постав вибір: шукати постійну роботу чи продовжувати навчання в університеті. На той час я вже давно жив один, тож і порадника мав одного — самого себе. Вирішивши, що мушу ставати міцно на ноги, я влаштувався у декілька місцевих газет. Самі розумієте: приводом для новини у маленькому містечку може стати будь-що — спортивне змагання місцевих шкіл, суботник або навіть смітник, що спалахнув від недопалку. Про новини культури (які мені більше до душі) взагалі не йшлося. Тому по деякім часі я почав співпрацювати з електронними виданнями — писав відгуки, їздив на різні заходи й фестивалі з подальшим висвітлюванням подій, і все таке.

— Не складно було? — втрутився Руслан. — Все ж багато поєднувати не завжди зручно…

— Та ні, навпаки, це мені завжди подобалося! Ну і, ясна річ, на зайві думки та переживання не відволікаєшся, — посмішка блимнула на обличчі Остапа.

— Це ж які такі думки? — не зрозумів Іван.

— Та таке, загальне… Думки про самоту, другу половинку… Адже після перших стосунків я мав перерву у два роки. А людина вже так влаштована, що, коли живе сама, то береться шукати собі клопоту у вигляді кохання. Звісно, час від часу я вибирався на побачення, та це все було не те. Далі посиденьок у кафе чи прогулянок у парку не заходило. Та якось мій найкращий друг Роман запросив до себе в гості на посиденьки, пообіцявши, що познайомить із хлопцем, який може допомогти з черговим заробітком.

— І ти його трахнув! — почувся невдоволений голос із верхньої полиці.

Виявилося, що дівчина вийняла навушники та слухала розповідь Остапа. Її обличчям гуляла гримаса незадоволення від того, що при ній ведуть подібні розмови. Іван уже хотів кинути щось сердите, та Остап зупинив його порухом руки і з усмішкою відповів.

— Це сталося згодом, Лізо, якщо тобі так цікаво. Хоч у нас була домовленість: один одного по черзі. Але це було потім. Ми всі зустрілися в Ромці дома, випили, розговорилися. Хлопця звали Олегом, він був власником невеличкої івент-агенції, яка влаштовувала корпоративи та свята. Олег був вродливим і дуже цікавим у бесіді. А втім, він єдиний з усієї компанії не пив. Коли вечір добігав кінця, Олег запропонував завезти мене додому. Я без вагань погодився — йти пішки вже було запізно. По дорозі ми розговорилися, обмінялися телефонами та вирішили зустрітися наступного дня.

— Сподобався? — озвався Руслан. — Вибач, що ми втручаємось, але особисто мені дуже цікаво. Правду кажучи, ніколи ще не спілкувався на такі теми.

— Та все нормально, — відповів Остап. На мить він замовк, пригадуючи перші враження від знайомства. — Так, сподобався! Це або є або немає… Тієї ночі я не знаходив собі місця і не міг дочекатися наступної зустрічі з Олегом. Увечері ми пішли з ним у кіно — показували якусь комедію. Пригадую, як мене трусило, коли ми сиділи поруч, — усміхнувся юнак. — Рука витанцьовувала ламбаду, тож, напевне, помітивши мій стан, Олег узяв мене за руку і протримав її до кінця сеансу. Потім були кава у ресторані та нічна прогулянка містом. Скажу чесно — я не хотів одразу віддаватися почуттям. Згадка про перші стосунки не давала спокою, змушувала бути обережним. І все ж я розумів, що тягнути також не варто, особливо зважаючи на те, що симпатія була взаємною. Десь за місяць ми спробували жити разом.

— Ти до нього перебрався? — спитав Іван.

— Ні. Він на той час жив із братом. Я запропонував жити у мене. Найцікавіше те, що я більше за все боявся, що Олег виявиться не пристосованим до побуту — надто зманіженим виглядав. Проте на мене чекала приємна несподіванка — він показав, що може всьому дати лад. Навіть мене дечому навчив, — на вустах Остапа сяйнула посмішка. — Єдине, що було невеликою перепоною — секс. Тут нам було складно знайти компроміс… Але все склалося якнайкраще. Спрацювало правило постійної праці над стосунками. Але повернуся до питання організації вечірок. Саме Олежа мене підсадив на цю справу. Я почав створювати різні проекти, прописував сценарії заходів. Ми дедалі частіше вибирались у різні відрядження або й просто на відпочинок.

— Це було кохання? — почулося запитання.

— Важко сказати… Ми пасували один одному. Але дуже швидко почуття переросли у звичку, тож згодом ми перетворилися на партнерів, які жили разом, вели спільне господарство, мали спільні справи, а вночі вдавалися до сексу. Ні, було непогано, але… не досконало… Це було не те, про що я мріяв. Коли Олега не було вдома вечорами, я намагався писати вірші. Але присвячував їх комусь іншому — не знаю кому, та все ж не Олегові. Ми прожили разом три роки, і досі в мене залишилося відчуття, що на його місці мав бути хтось інший.

— Сумно, — визнав Іван. — Це нагадало мені почуття до однієї дівчини, коли я ще не був одружений. Я упадав за симпатичною полькою, яка навчалася на останньому курсі. Їй я начебто подобався. Почалися безконечні побачення, гори квітів, цукерок… Ну, ви й самі знаєте, як це буває. Гуляли вночі під місяцем у повні, вибиралися на природу. Але мене не відпускало відчуття власної зайвості в житті цієї людини. Не знаю, що з того вийшло б, та все ж я опанував себе і урвав цей зв’язок. А згодом зустрів Марічку, з якою ми вже сьомий рік разом. Тепер утрьох живемо: мої дівчатка — найбільший скарб у моєму житті!

— А хлопця не хотів? — спитав Руслан. — Все ж була б тобі поміч.

— Та все ж іще попереду! — всміхнувся Іван

— Теж вірно! Ми з малою також мріємо про дітей. Принаймні, я цього хочу... Віка захоплена кар’єрою. Пнеться у велике начальство, а про діточок поки мови не веде.

— Ну, у вас усе ще попереду! — підбадьорив Остап. — А в нас проблема із цим. Звісно, завжди можна до Європи чкурнути, але найголовніше, — щоб було з ким. Зізнаюся: безтямно люблю дітей. Пестити їх, голубити, обіймати… Не втрачаю надії, що колись і в нас це буде можливо.

Усі троє замислилися. Навіть Ліза принишкла і з погано прихованою цікавістю дивилася зверху на парубків. За вікном лишалися позаду міста та містечка, хутори й села. Поля заступали ліси — казкове мереживо струнких дерев зі сніговими каптурами. Дверцята купе відчинились, і з’явилося обличчя панянки.

— Молодь чаю або кави не бажає? — запитала вона.

— Мені кави, будь ласка, — озвався Остап.

— І чаю! — кинула з верхньої полиці дівчина.

Кожен поринув у спогади. Іван згадував сцени з минулого, коли чув кпини на свою адресу. Він намагався не зважати, але відчуття того, що він не такий, як решта, в цій майже північній країні, чатувало на нього всюди. Траплялися навіть бійки. Та все ж у рідному місті з часом до нього почали ставитися толерантніше, а згодом і поготів не відрізняли від інших.

Русланові чомусь пригадалася його молодша сестра, яка нещодавно перебралася до Києва, щоб закінчити навчання та спробувати знайти роботу. Несподівано він відчув докір сумління, адже досить рідко з нею спілкується та ніяк не допомагає. Їх розділяють лише дві станції метро, — проте сестра бачила брата вкрай рідко і з часом звикла долати перешкоди самотужки.

Та найглибше замислилася Ліза — вона пригадувала сцени зі свого минулого. Виринали спогади з інтернату, де вона провела дитинство. Постійні сварки, бійки, а інколи навіть жебракування, гартували дівча. З роками Ліза ставала дедалі менше товариською та дедалі більше вовчкуватою. Складно було затриматися де-небудь. Щойно знайшовши новий підробіток, дівчина сварилася з колективом та переїздила до нового містечка. Щопівроку потяг відвозив дівча до нового життя — так вона сама вважала, однак усе повторювалося знову.

Інколи наставали хвилини, коли з брутального звіра дівча перетворювалося на романтичну юнку, яка мріяла про справжніх, надійних друзів, про красеня-хлопця та безтурботне життя серед людей, що сприймали б її як рівну. У такі миті Ліза гірко плакала, ховаючись під ковдрою, нотувала думки до щоденника та намагалася складати вірші. Скільки розпачу в них було, скільки непідробного сподівання на краще! Проте для оточуючих Ліза залишалась нахабною дикункою, і не тому, що так їй хотілося, просто вона вже звикла до цього. Роками Ліза прагнула змінити своє ставлення до людей і певних відмінностей між ними, та все одно нічого не могла з собою вдіяти. Її спосіб самовираження полягав у розширенні мережива татуювань і протиканні тіла у найнесподіваніших місцях.

Були часи, коли Ліза вважала себе приналежною до різних субкультур. Роки спливали, одяг змінювався, а ідеологія, що ґрунтувалася на нетерпимості до інакших, лишалася. Десь глибоко в душі дівчина відчувала гіркоту сумніву у своїх переконаннях, та мусила одразу ж тамувати її, не припускаючи навіть думки про зміну поглядів. Їй було тяжко...

— Авжеж, усе, що відбувається, має певний сенс, — зненацька промовила Ліза. — Кожен має право на інакшість. А проте, річ у тім...

— Річ у тім, що для тебе не існує жодних норм, — перебив її Іван.

— Норми є, але вони мізерні порівняно зі Всесвітом, — посміхнулася дівчина.

— Оце вже вас понесло, люди! — не витримав Руслан. — Знайшли час про філософію базікати.

— А для цього часу шукати не потрібно. Бажання поговорити про головне виникає саме по собі, і — як правило — завжди вчасно, — зауважив Остап.

— Тільки вибір і вчинки характеризують людину. Мій власний погляд і вибір — усвідомлені мною та продумані. А непевні думки — найгірше в житті, — вела далі Ліза.

— А хіба це правильний вихід — кидатися з доріканнями на всіх, хто, на твою думку, не такі, як ти? — спитав Іван.

— Гадаю, що правильний. Для мене. Я можу навести купу прикладів зі свого життя, коли моя позиція виявлялася вірною.

— Вірною тільки для тебе..., — зітхнув Остап. — Коли вважаєш усіх за сміття, на тебе чекає сумна доля. З часом і сам перетворюєшся на смітник, непотріб, який ще вчора ставив себе вище за інших. Це і є ціна хибного вчинку чи погляду.

— Ти диви! Чому ж тоді люди вас, педиків, не сприймають і женуть геть?

— Що я мушу тобі відповісти? — почав Остап. — Багато хто думає так, як ти, але відмовляється помічати власні вади. Починати потрібно з себе, тоді й різниці між людьми не будеш бачити.

Замовкли. Потяг, як і раніше, торохтів колесами, невпинно наближаючи омріяне щастя — столицю. За вікнами тихенько падали сніжинки. Зима добігала кінця, поступаючись владою зеленій кучерявій весні. Дедалі рідше падав сніг і приходили морози, частіше ж визирало ледь помітне холодне сонечко. За вікном, по якому стікали цівки води, які ще хвилину тому були білосніжним пухом — сніжинками, панувала ніч. На небі крізь похмуре нічне хмаровиння не пробивався жодний зблиск зірок, і лише крихке мереживо сніжинок намагалося виткати останню хистку ковдру зими.

В купе панувала тиша. Іван поринув у сон, сподіваючись побачити свою маленьку принцесу — донечку. Час від часу він щось бубонів про себе спросонку, та за мить, повернувшись на інший бік, знову пірнав у химерний світ сновидінь. Друга верхня полиця була порожньою: Ліза кудись вийшла. Дві нижні полиці були зайняті Остапом і Русланом. Хлопці часом кидали одне на одного байдужі погляди та знову поринали у свої думки.

— Піду покурю, — сказав Остап сам до себе.

— По дорозі, може, знайдеш нашу маленьку бунтарку, — всміхнувся Руслан.

Рипнули двері купе, і Остап зник. У проході вагону нікого не було. Всі дверцята було зачинено — пасажири поринули в дивовижний світ мрій та ілюзій. Дійшовши до тамбуру, Остап почув, що за дверцятами хтось слухає музику. Відчинивши двері, хлопець побачив Лізу, що сиділа на підлозі, пускала кільцями дим і слухала якусь невідому пісню. Юнак усміхнувся у відповідь на криву посмішку.

— І тут не дають спокою! — буркнула дівчина.

— Та я тебе не зачіпаю! Просто сон не бере, от і вирішив трохи «потруїтися». Ти ж не проти?

Дівчина промовчала. З кожною новою затяжкою коло диму міцнішало і густішало. Випускаючи нові кільця, Ліза бачила в кожному маленький шматочок своїх мрій: ось випірнув затишний будиночок на околиці міста, а в другому вона побачила давню мрію — величезного собаку химерної породи; в наступному кільці було обличчя вродливого юнака, котрий вітав її кожного ранку ніжним поцілунком та гарячим какао. Мрійниця випускала дедалі більше кружалець. Ніби хотіла зазирнути в них і відчути, яким було б оте незбагненне і втрачене життя. Немовби вгадавши її думки, Остап тихо повів розмову.

— Коли мені виповнилося шість років, я дуже хотів стати спортсменом. Хлопцем я був моторним, гасав з усіма! Батьки записали мене до спортивної секції. Та не судилося — здоров’я не дозволило розвиватись у цьому напрямку. Тож мусив віддатися навчанню, книжкам, ну і так далі. Ні, я не те щоби жалкував. Просто мрія не збулася. А вже з роками я викохав у собі нову мрію — і досягнув! Бачиш — трансформація виявилася не найгіршою.

— Навіщо ти мені про це розповідаєш?

— Просто я бачу, що ти багато за чим сумуєш і занадто шкодуєш про те, що не склалося.

— Ні, не шкодую… Ні. Просто все це дуже складно. Як можна безтурботно жити у світі, де тебе не сприймають? Щодня мусиш доводити, що ти така, як і всі.

— Можливо, просто маєш припинити боротися? — запитав Остап.

— Тоді взагалі живцем з’їдять…

Запала мовчанка. Та все ж тишу годі було почути. Мовчання двох розривав на шматки гуркіт потяга, що не вгавав од самого початку шляху. Крізь тьмяне освітлення тамбура було видно дві пари очей, що пильно вдивлялися одне в одного. Немов двоє грізних воїнів зійшлись у двобої: погляд войовничої амазонки та нескорений погляд надії.

Німували. Кожен сподівався почути думки співрозмовника. По декількох хвилинах Ліза похилила голову та повела далі.

— Я розумію, що ми всі створені, аби розумітися та допомагати одне одному…

— Тільки якщо…, — почав було Остап.

— Зачекай! — заперечила дівчина. — Якщо вже у нас така розмова, то, будь ласка, дослухай мене до кінця. Я не так часто дозволяю собі отак спустошувати себе та відкривати душу.

Хлопець кивнув, ніби даючи дозвіл продовжувати. Юнак сподівався почути справжні одкровення тієї, котра ще півгодини тому кидалася на нього з обвинуваченнями.

Запаливши цигарку та втягнувши в себе порцію сіруватого диму, Ліза на мить замовкла, збираючись із думками.

— Так от… Мусимо розуміти одне одного. Це справді мета кожної людини. Звісна річ, ми повинні радіти людському щастю, перемогам, а не сподіватися отримати користь від чужого горя, нещастя. Хіба ми маємо право зневажати когось? Адже тоді й сам отримаєш у відповідь зневагу та не чекатимеш на підтримку. Наше життя та оточення величезні: місця стане на кожного. Звісно, ми прагнемо жити вільно і щасливо, але вся біда в тому, що ми забули, з чого починати і як це робиться. Людські душі зневірені настільки, що, навіть коли зустрічають щось чисте і добре, не можуть у це повірити…

— Самі в цьому винні, — озвався Остап.

— Так, маєш рацію. Суспільство отруєне жадобою, ницістю та брехнею. Вінець творіння — спотворений. Людина пішла невірним шляхом насильства і нетолерантності. Все, створене людиною, — суцільне лайно! Бо ми не навчилися правильно цим користуватися. Своїми ж руками руйнуємо себе, ведемо до занепаду. Лейтмотив сучасного життя — жорстокість і цинізм. Ми забули, що таке справжні, непідробні почуття…

Остап слухав уважно. Слова Лізи лунали тихо, але скільки в них було натхнення і надії! З кожною новою реплікою він не міг впізнати цю розфарбовану дівчинку. Цілий всесвіт приховувався під машкарою злості! Дедалі більше він розумів, що це — рідна душа, яка потребує діалогу та розуміння. Зайвими були пишні слова втіхи і повчальні настанови.

Лізі бракувало слухача: не вчителя, не помічника — саме слухача. Який, вислухавши, просто кивнув би головою та обійняв би її. Остапа вразило, як довго вона це все тримала в собі, скільки мудрості й розуміння було в цьому маленькому створінні, яка незламна віра бриніла в її словах.

Тим часом Ліза продовжувала оповідати. Її очі палали надією. Руки тремтіли від хвилювання. Одна за одною виймалися цигарки. Ніби не помічаючи цього, дівчина випускала хмаринки диму після кожного речення.

— Виявляється, наше життя перетворилося на існування — порожню втрату часу. Які тортури ми собі влаштували… Куди поділося добро, яке нас пов’язувало? Зруйноване нашими ж винаходами? Я розумію, що мене мало хто може почути. Але я можу сказати це лише тим, хто дійсно відчуває у цьому потребу, а ще тим, хто може мене почути.

— Вони є. Будь певна! — докинув Остап. — Варто лише роззирнутися, щоби побачити отих прихильників твоїх думок.

— Сподіваюся… Головне не впадати у відчай. Тільки порозумінням можна подолати жадобу, ненависть і руйнацію душ. Лише спільними зусиллями ми в змозі перебороти тих, хто перешкоджає моїй ідеї. Твоїй ідеї. Я просто людина, не вмію говорити красиво — так, аби надихнути інших. Але я впевнена — поки є такі як я, як ти… З такою вірою у зміни на краще… Свобода і людське порозуміння не загинуть. Найбільша помилка в житті трапляється тоді, коли ти коришся жорстокості, коли слухаєш тих людей, які намагаються зламати віру у краще, сподівання на світло. Хіба вони мають право вказувати нам, як треба жити, відчувати, кохати, врешті-решт?!

— Кохання ми обираємо самі або ж воно саме нас знаходить. До цього нас ніхто не може схилити, — погодився Остап.

— Можливо. Не знаю. Мені ще не траплялися сильні почуття, проте я впевнена, що вони найміцніші у світі. Той зв’язок незбагненний. Але не про те зараз мова. Я кажу про тих людей, котрі намагаються нас використовувати у власних потребах і маніпулювати нами, перетворюючи нас на безглуздих роботів, що мусять коритися їхнім забаганкам. Вони забувають, що час від часу система може давати збій. Забувають про те, що наші серця виповнені коханням одне до одного та повагою. Тоді нам до снаги зламати будь-який стереотип про людину. Тоді приходить час, коли перетворюємося на грізну силу, яка — винятково ненасильницькими методами — схиляє терези на бік добра.

— Головне — не забувати, що ми люди… Що в кожному з нас живе кохання. Хоч би як ми прагнули заглушити почуття людяності — воно завжди існує в нас. Звісно, утопія… Але я сподіваюся, що колись у цьому світі не буде місця для кривди й ненависті, — замріяно промовив Остап.

— Ага. Хапай в обидві жмені, — сумно посміхнулася Ліза. — Цього ніколи не буде. Просто мусить прийти усвідомлення того, що ненависть є неприродною для людського єства. Наша влада — необмежена. І, поза сумнівом, її дано нам для того, аби робити тих, хто поруч, щасливішими.

— Не завжди…, — почав було Остап.

— Усе в наших руках: зробити світ справедливішим, виправити свої та чужі помилки! А взагалі — навіщо ділити на своїх і чужих? Просто слід виправляти помилки… Тоді, лише тоді ми зможемо сподіватися на майбутнє щасливе та вільне!

Вони принишкли. Жоден з них не наважувався підвести погляд і подивитися в очі своєму візаві. Думали про своє, зважували, що ще можна додати.

— Кажеш, що можемо сподіватися на майбутнє щасливе та вільне? — перепитав Остап.

— Атож! І головне, що це нам до снаги! — безапеляційно випалила Ліза.

— Можливо, ти маєш рацію. Але багато хто просто не розуміє, що означає бути вільним і як відчувається та свобода. І через незнання вони плутають свободу з безкарністю. Але безкарність — це хаос і непідпорядкованість. А найсумніше те, що де починається хаос — там закінчуються людяність і розуміння. І саме тієї хвилини і тієї миті на світ народжується щось моторошне й темне. Це щось не має почуттів: лише безсердечність і хижа посмішка. Воно не вміє шкодувати й сумувати, нищить усе на своєму шляху.

— Хіба це — не доказ моїх слів? — спитала дівчина, впізнавши себе у словах Остапа.

— Так, авжеж! Напевно, й кохання народжується у свободі, обережності й непідробних почуттях.

— Ти справді віриш у те, що існує кохання? — обережно запитала Ліза.

— Вірю! І хоч би що мені казали, не припиню в це вірити. Бо інакше який сенс?

— А ти знаєш що таке — кохання?

— Так, бо стикався з ним! І хоча нині я самотній… А втім, головне, що це було, що я плекав у собі це почуття, і сподіваюся, мені випаде шанс іще раз це відчути, — замислено відповів хлопець.

— Тобі є з чим порівняти це? Опиши його, будь ласка… Що ти ще знаєш про кохання, несамовитість і відданість? Чому ти можеш так упевнено твердити, що відчуте тобою було коханням?

Остап, похиливши голову, німував. Він намагався дібрати правильні слова для відповіді — і не міг. Ніби невидима сила стримувала його та примушувала мовчати.

Потяг пролетів повз полустанок безіменного містечка. Різкий спалах ліхтарів освітив подорожніх. У тумані цигаркового диму контури їхніх облич видавалися неприродними, ніби восковими. Ліза тепло всміхалася.

— Не квапся з відповіддю, — почала вона. — Це складне запитання. І ще невідомо, чи є на нього взагалі відповідь… Просто скажи мені: чому ти такий впевнений, що це саме воно — кохання? Хто тобі дає право з такою впевненістю казати «Я тебе кохаю!»? Гадаю, що в такі миті — миті симпатії — ти просто хочеш казати саме так, але не завжди кохаєш насправді…

— Звісно, я розумію, що такі слова за собою несуть величезну відповідальність та обов’язок. Скажу тобі чесно: коли я чув такі слова, коли хтось шепотів мені їх, стоячи поруч, всередині злітали тисячі метеликів. Такої миті все перевертається догори дриґом, навколо тебе нічого й нікого немає — тільки ти і коханий.

— Мабуть… Але ж ти розумієш, що такі слова можуть змінити все твоє життя, чи не так? Добре, якщо зміни підуть на краще… А якщо ні? Якщо ця фраза понівечить усе існування раз і назавжди? Що тоді? Хто візьме на себе провину? Де шукати винних?

— Після цього, після оцих трьох слів, мусиш віддатися цілковито людині, — серйозно вів далі хлопець. — Зв’язок, який виникає, вже непорушний…

— Хіба? — здивувалася Ліза. — І ви зможете все життя прожити разом? Роками нести таку відповідальність? А ти будеш упевнений у своєму почутті через місяць? По десяти роках? Чи не втомишся від тягаря?

— Припини, — роздратовано відповів Остап. — Якщо твої почуття справжні, то кохання і по двадцяти роках не перетвориться на тягар.

— Уяви, що почуття минуло — потонуло у хвилях побуту, або ще гірше — сталася зрада… Чи стане тобі снаги і сил сказати «Прощавай. Усе скінчено...»? Де ти знайдеш у собі ту опору, за допомоги якої вимовиш ці слова? Я не впевнена, що ти сам будеш готовий почути таке… Бо до усвідомлення того, що все минуло, ніхто тебе не готуватиме. Воно саме вигулькне і розчавить тебе, мов комаху. Ти гарячково думатимеш, де ж зробив похибку, що ж пішло не так. А може просто виявитися, що нічого й не було, що помилився з почуттями, бо й не відчував нічого такого раніше. Що тоді?

— Тоді настає черговий «фініш»…

— Отже, в почуттях існує щось на кшталт чергування? Все розплановано та розмірено? Не сміши мене, — всміхнулася дівчина. — Тебе до цього ніхто не готує. Воно саме виникає.

— Все це вкрай тяжко, — зітхнувши, промовила вона.

— Гаразд, припустимо, що ти маєш рацію. Але уяви, що тобі за все життя ніхто не трапився на шляху. Все своє свідоме буття ти провела на самоті зі своїми думками, сумнівами, роздумами. Усі твої прагнення до мрії не здійснилися, усе, на що ти сподівалася, — не збулося. Всі твої пошуки відповідей на запитання та «взірцевого» кохання були марними. Що тоді?

Ліза дістала останню цигарку. Покрутивши її в руках, вона підняла очі догори, щоби придивитися до ліхтарика, який відчайдушно намагався освітити темний задимлений тамбур. Остапове запитання загнало її до глухого кута. Усе життя, всі надії промайнули перед очима. А й справді — що тоді?…

— Не буває такого, — почала вона надламаним голосом. — Врешті-решт, кожен знаходить бодай часточку того, що шукає. І якщо не віддаватись емоціям, ця часточка в змозі зробити нас щасливими. Добре, коли всі твої пошуки винагороджуються. Але мені здається, що цілковитого успіху не буває. Завжди мусиш іти на певні жертви або щось втрачати.

— Буває! Повір мені. І тоді збагнеш, що твоє життя було порожнім. У пошуках відповідей ти не змогла знайти головне: ту маленьку часточку. Усі твої заходи сонця минатимуть на самоті. Матимеш злети і величезні успіхи на роботі, будеш оточена надійними друзями й товаришами. Але завжди відчуватимеш себе самотньою. Бо усвідомиш колись, що все було марним і нічого не вартим. Жити потрібно заради когось. Дарувати своє тепло, усмішку, ніжність… І нехай воно не повертатиметься в тому обсязі, на який розраховуєш. Вірно лише те, що для когось ти будеш усім світом, міцним муром, опорою.

— Ти віриш у це? Ти справді вважаєш, що хтось справедливо оцінить твої намагання зробити життя щасливішим?

— Так. Бо я чекатиму на нього вдома. Я буду йому потрібен, а він — мені. Ми будемо багато сваритися, сперечатися. Але все це дрібниці порівняно з тим, що для нього ти будеш цілим усесвітом, неозорим простором натхнення та віри. Так і виходить, що той, хто шукав усе життя відповідей на запитання, у результаті, не знайшовши їх, ковтатиме сльози на самоті, а той, хто не боявся ризикувати, не страхався бути покинутим після тривалих років кохання «на межі», буде обдарований спокоєм і теплими спогадами.

— А чи не стомишся ти від постійних спроб і пошуків почуттів? Чи не зневіришся після постійних змін: сліз на радість, горя на щастя, сміху на розпач?

— Певно що не втомлюся! Принаймні, ця втома буде приємною. Розумієш, коли ми когось зустрічаємо та сподіваємося на кохання, то цілковито поринаємо у світ цієї людини, розчиняємося в ньому. Для когось це — миті, для декого — роки… Інші цілу вічність страждають від нерозділеного кохання. Буває, що у прагненні надати якомога більше уваги ми можемо набриднути людині — і таке трапляється. Річ у тім, що кохання не може набриднути. Набридають способи втілення кохання. Наше невміння донести ці почуття можуть роздратувати. Бо що таке кохання, як не постійне здивування та наснага? Подарунки, розкішні чи скромні квіти, поцілунок посеред ночі — це все дрібниці…

— А що тоді не дрібниці? Як серед мотлоху вибрати й виокремити найголовніше?

— Коли я жив із хлопцем, траплялися помилки. І щоразу я думав: що ж не так? Чому виникла суперечка, як з’явився сумнів у почуттях? І завжди спадало на думку, що кохана людина мусить стати для тебе всім. Це не тільки неперевершений секс і постійні сюрпризи. Тобі може бути зле на іншому кінці світу, але ти завжди можеш зателефонувати йому і виговоритися. Повинне бути постійне відчуття впевненості про піклування й турботу: коли хворієш або трапляється неприємна пригода. Це твій друг, порадник, брат, батько… Будь-хто. В цьому обрисі ти збираєш усі елементи свого життя.

— А якщо цього немає? Коли ти не відчуваєш цього, але у вас уже є стосунки? Як у такій ситуації поводитися? Зістрибнути з даху? Розповісти всім, як тебе не цінують?

— Дурне припущення та егоїзм у чистому вигляді. Ти ж сама казала, що мусимо всіх робити бодай трохи щасливішими… Ні, це не вихід. Якщо ти підеш на такий вчинок, що буде з батьками? А яка реакція буде друзів: і твоїх, і його?

Ліза не знайшлася з відповіддю.

За вікном розвиднювалося. Дедалі частіше невеличкі села приметені снігами поля та ліси заступали, а згодом постали й високі будівлі — починалося передмістя. За тьмяним віконцем вагона ще не було видно людей — усі насолоджувалися останніми митями сну. Відчувалося, що день обіцяє бути по-весняному теплим.

— Якщо люди зізнаються у своїх почуттях і присягаються в коханні, то чому вони вдаються до зради? — несподівано запитала дівчина. — Не вигадуй, будь ласка, якщо не маєш відповіді.

— А я й не збираюся. Усе, що я казав, — моя позиція, і, звісно, у багатьох вона є іншою. Зраджують, бо заслабкі, щоб цінувати людину поруч. Безвідповідальність та боягузтво. Якщо ти зрадив людині, то вже ніяка сила не поверне втраченого. Ти можеш жити у брехні роками, але це вже будуть не стосунки, а жалюгідна гра, де все підпорядковане лицемірству. Людина може припуститися помилки. Інша — може пробачити. Але єдина річ, яка розрізняє людей та ставить хрест на всьому, — брехня. Такі люди здатні «кохати» кількох одночасно, не розуміючи, що таким чином усіх роблять нещасними — і, насамперед, самих себе. Бо зрештою вони прийдуть до того, що у вічному пошуку та «коханні» втратили себе й залишилися ні з чим.

— Отже, якщо ти кохаєш, то відчуваєш, ніби знаєш людину все життя? — обличчя дівчини освітилося.

— І так, і ні. Із цим відчуттям потрібно бути обережним. Бо коли людина піде від тебе, ти можеш помітити, що вона забрала з собою не тільки себе, а й тебе. Повністю. З появою цього почуття ти втрачаєш зв’язок із реальністю, а в результаті, коли лишаєшся один, не можеш нічого згадати. Геть усе залишилося з ним: почуття, усмішка, очі, аромати. І ти — порожній. З ним пішли твій погляд, твоє тепло, твої мрії та сподівання.

— І заради цього потрібно віддаватися повністю? Заради того, що, врешті-решт, нічого не лишиться?

— Так, за це варто боротися. Мине час, і ти все назбираєш знову. І знову зустрінеш людину, можливо, покохаєш її. І повір мені, знову з’явиться відчуття того, що ти знаєш її цілу вічність. Такий собі цикл. Ні більше, ні менше. Знаєш, я полюбляю, а водночас ненавиджу вечори. Бо мій всесвіт прощався зі мною надвечір. Наразі не лишилося нічого, крім спогадів. Ні почуттів, ні ароматів, ні пильності погляду… Все забрали: і своє, і моє. І тепер, коли «обростаю» новими деталями, мрію подарувати їх наступному «всесвітові».

— Пробач…, — прошепотіла Ліза. — Пробач за те, що я на тебе наїхала на початку..

— Пусте. Правда. Головне, що тепер ми на одній хвилі — порозумілися. Дякую тобі, Лізо! Поспілкувався з тобою і зрозумів, що на світі багато тепла і сонця. Такі люди, як ти, його даруватимуть, попри будь-що!

— Десь отут дуже багато кохання, — дівчина вказала на груди юнака. — Не розгуби його…

— Обіцяю! — весело відповів Остап і усміхнувся.