Тернистий шлях другої дивізії УНА

Німецько-російська війна. Німці в Україні

Несподіваний напад Німеччини 22 червня 1941 року на СССР заскочив не тільки український народ, але також і цілий світ. Сп’янілий від перемог на Західному фронті, Гітлер плянував за своїм геніяльним пляном “Барбаросса” по кількох місяцях розбити Совєтський Союз. А. Гіллґрубер, автор праці “Державні мужі і дипломати в Гітлера”, твердить: коли Гітлер довідався, що його союзник Сталін тільки й чекає на ослаблення війною Німеччини, щоб несподівано вдарити її з Балканських країн і виграти війну в Европі, він був змушений заатакувати її перший. Що не відповідало правді, бо на нарадах з Розенберґом, Ламмерсом, Кайтелем, Ґерінґом і Борманом, 16 липня 1941 року, Гітлер так пояснює їм свій плян: “То не важливо, що ми говоримо про причини воєнного походу на Росію, бо з упадку Совєтського Союзу тільки Німеччина має користати”. [4]

Дальше, відповідаючи на деякі запитання, стверджує: “Та нехай у вас не буде найменшого сумніву, що коли-небудь ми покинемо ці території”. [5] Гітлер недвозначно стверджує знову, що не Росія, а українські зернові засіки заманили і привели його тут. Відносно України він каже: “Крим і Галичина мусять бути прилучені до нас. Решта великого колача мусить бути так порізана, щоб Німеччина могла володіти ним, контролювати його та належно використовувати його. Зброю можуть носити тільки німці.” [6] Тому, що на слідуючі три роки Україна буде головним джерелом хлібного постачання, він номінує Е. Коха Райхскомісаром. На його думку, це найбезпощадніший звір, який вже себе виправдав в Східній Прусії. Завдяки блискавичним перемогам на Східному фронті, пляни Гітлера міняються з дня на день. Вже в перших днях полонені старшини і вояки Червоної Армії не вдовольнялися тим, щоб зрезиґновано маршувати в полон, вони пропонували свою допомогу в боротьбі проти комунізму, але гітлерівські окупанти відмовлялися приймати будь-яку допомогу чи послуги.

Заходом ОУН, Актом 30 червня 1941 року, у Львові проголошено відновлення Української Держави. Першим її прем’єром став Ярослав Стецько. І хоч цей Уряд із захопленням підтримувало все населення України, німецький уряд не тільки не визнав українського уряду, а наказав його ув’язнити і запроторити у концтабір Саксенгавзен. Таким ставленням до України з боку німецького уряду були заскочені не тільки українці, але також інакодумаючі німці. Перший, хто не погоджувався із такою політикою уряду, був міністер окупованих східних територій Алфред Розенберґ, який в промові перед найвищими урядовцями висловив свою думку так: “Совєтську потугу слід розбити та розчленувати на національні складники. Самостійними повинні стати Україна, Росія, Кавказька Федерація. Наразі СССР буде поділений на комісаріяти: Райхскомісаріят «Остлянд» — це спільна назва для Литви, Латвії та Естонії; Райхскомісаріяти «Україна» і «Білорусь» будуть певного роду німецьким заборолом від сходу; Райхскомісаріяти Україна, Росія і Кавказька Федерація створять самостійні держави”. [7]

Головною думкою Розенберґа було відновлення українських емансепаційних намірів, які німцям треба підтримувати, щоб втримати росіян в шаху. Проти цього пляну був Гітлер, Ґерінґ, Гіммлер і Ріббентроп.

Тепер стає цілком зрозуміло, чому на місце закликів до національної боротьби за визволення, прийшов колоніяльний статус Германа Ґерінґа. На місце московських червоних комісарів прийшов “брунатний” німець, на місце політичного розуму прийшов кат Еріх Кох. Вже від самих початків позначується таке ставлення німців до всіх слов’янських так званих “унтерменшів”.

Не менш нерозважливим кроком німців було роззброєння обох українських батальйонів “Нахтіґаль” і “Ролянд”, які були вишколені і мали стати допоміжною силою в творенні адміністраційної влади на Україні. У серпні 1941 року оба батальйони відкликано з передових лінії, а в жовтні 1941 року переорганізовано їх в один — 201-ий батальйон. Першого грудня 1942 року його розформовано, офіцерів перевезено до Львова і посаджено в арешт. Деяким старшинам пощастило вирватися на волю, між якими був командант батальйону Роман Шухевич, який почав поновно збирати вояків та нових добровольців, щоб по короткому часі вони стали героїчними борцями Української Повстанської Армії.

Замість раніше плянованих вольностевих пільг і прав звільненим з під Совєтського Союзу слов’янським народам, прийшла жорстока колоніяльна влада Гітлера і Гіммлера. Український народ опинився в центрі смертельної котловини воєнних боїв між обома імперіями, яким, без українських земель, загрожувала небезпека припинення власного існування. На жаль, держави заходу не зуміли проаналізувати невідрадного становища у країнського народу, а якщо навіть розуміли його то не вміли використати в своїй боротьбі проти вчорашніх союзників Гітлера і Сталіна.

Про те, якою необхідною для німців Україна була і як вони тішилися своєю здобиччю, Гітлер говорив чужинецьким дипломатам після поїздки з Дуче Муссоліні до головної квартири в Умані, в кінці 1941 року: “Український чорнозем є чаруючий, а урожайні безмежні поля України є пречудові”. Після мальовничих зображень, з неприхованим ентузіязмом він продовжував дальше: “Я знайшов околиці пливучі медом і молоком, земля тут найбільш урожайна в Европі. Одначе, люди тут так жалюгідно бідні, що важко повірити”. [8]

Засліпленого багатствами України, Гітлера не цікавила доля бідного народу, бо пляни систематичної ліквідації цих людей вже були в руках його екзекуторів. Завдяки численним і цінним перекладам архівних документів, зроблених істориком Юрієм Тисом Крохмалюком, ми довідуємося дуже багато про жахітливі пляни обох окупантів щодо українського народу, немов би вони змагались за першість в своїх чорних досягненнях. Коли Сталін признався, що мав на меті знищити всіх українців, про що вже сказано вище, але це було неможливо з причини нашої багаточисельности, то Гітлерові і Гіммлерові пляни нашого знищення через стерилізацію та інші методи протягом певного часу, були дуже реальними і можливими. Весною 1944 року Кальтенбрунер сказав, що “східні і більшість наддунайських народів через стерилізацію будуть знищені разом з їх провідною верствою”. [9]

У питаннях формування німецької політики, другий після Гітлера мав голос Гайнріх Гіммлер. Тож запізнаймося краще з його урядовим становищем та політикою щодо України. Гіммлер, як людина немічної будови, не мав жодних шансів зробити кар’єру у війську, тому промощував собі дорогу через націонал-соціялістичну партію. До нього належали всі справи безпеки на окупаційних теренах. Вищою владою над ним був тільки Гітлер, а суперником влади — Мартин Борман. Коли і чому зродилася його незмірна антипатія і ненависть до семітів та слов’ян, які в його опінії не заслуговували на ніщо інше, як знищення, стверджується в його звірських наказах.

Майже на початку війни, в його листі до своїх підвладних з 7 жовтня 1941 року, коли апарат мав забезпечити політичне завоювання цілого східного простору, у питанні з приводу наймання обслуги до німецьких домів, читаємо таке: “Дівчата польської й української національностей, які відповідають расовим групам 1 і 2 — тобто здорові і чисті — расове зближені до асиміляції, мають бути вивезені до Німеччини. Вони не стануть зразу німецькими громадянами, але дістануть книжечки праці. Аж після 3-5 років праці, як служниці без закиду, дістануть громадянство і право одружитися з німцем. Їм треба обіцяти, що згодом їхня родина, залежно від поведінки, може приїхати до Німеччини”. [10] У цій самій праці автор цитує листа Ґ. Берґера до Гіммлера з 3 серпня 1942 року: “Саме повідомляють мене, що генеральний Губернатор має святково в’їхати до Львова і при цій нагоді запевнити українців, що їхня земля буде їм повернена. Як бачимо — святковий маніфест, з чого виринають нечувані труднощі для наших плянів переселення, теж для цілого сходу, про що уважаю моїм обов’язком скласти звіт”. [11]

Тут іде мова про строго таємний плян, відомий тільки урядникам штабу Гітлера, про виселення поляків і українців, спочатку із Західної України, а згодом щораз дальше забирати із східних земель.

Так листовно інформує губернатор Вехтер німецьких урядовців з проханням тримати пляни переселенчої акції в строгій таємниці. [12] Такі і їм подібні наміри не були спорадичними випадками, це було тактично плянове нищення населення та приготування ґрунту для власного поселення. Гітлер радів з праці Е. Коха, який своїм садизмом у відношенні до українців перевищив самого Сталіна, пише штабовий офіцер Розенберґа, д-р Ворнер Коппен, як твердить автор праці “Hitler's War”. Гітлер плянував залишити колгоспну систему, бо для контролі це найкоротша система. “Впрочім, росіяни привикли бути трактовані, як звірята”. [13]

Після зайняття німцями Києва, обідаючи з Кохом 19 вересня, Гітлер висловив свій погляд про український народ: “Українці є ліниві аморфози-кукли, нігілісти і до певної міри азіяти; вони ніколи не зрозуміють концепції обов’язку або значення праці, вони тільки відповідають на батіг. Тому Сталін є одним з найбільших людей, бо він хоч в найбільш жорстокий спосіб, але зумів створити з совєтських зайцевих родин націю”. [14]

Обидва співрозмовники в одному погоджувались, що про вільну Україну тим людям не можна навіть дозволити думати, мотивуючи тим, що “хаотичність для українців є натуральною, бо вона є в їх натурі. Навіть частинна освіта зробить їх анархістами; для того ідею Розенберґа створити для них університет в Києві, треба катеґорично відкинути. Якщо окупаційні власті зуміють контролювати доставу алькоголю і тютюну то населення буде їсти з їхніх рук”. [15]

Дальше, Гітлер погоджується з Кохом, щоб не повторити помилки з 1917-18 років, з українцями треба поводитися строго і жорстоко. Коли із звуженням фронтів у 1943 році німці переконалися, що їхні мрії розминулися з дійсністю і треба думати, як себе переселити на захід, вони рішилися на диявольський злочин.

У листі до генерала СС поліції Пріцмана, від 7 вересня 1943 року, Гіммлер інформує: “Генерал піхоти Штапф дістав листа в справі Донецької території з спеціяльними наказами. Негайно скомунікуйтеся з ним, а я уповноважую вас співпрацювати з ним з усіх сил. Мусимо досягти того, щоб при нашому відступі не залишилася в тій частині України ні одна людина, ні одне домашнє сотворіння, ні один мішок збіжжя, ні одна залізнична рейка, щоб не залишилася ні одна ціла хата, ні одна копальня, які можна б ужити, ні одна криниця не затроєна. Ворог мусить дійсно знайти тотально спалений і знищений край”. [16]

У багатьох містах і селах цей наказ було виконано. Німці забирали із собою молодих чоловіків та по можливості нищили все, чим могли б користуватись їхні противники. Тому ніхто тоді не знав, де пропали люди та як вибухла пожежа. Деструктивні сили окупанта діяли у всіх галузях у доступних формах.

Як трактовано чужинців у німецькій уніформі — окреме питання, але коли хтось думав, що це — упривілейована за співпрацю з німцями кляса, то він глибоко помилявся. Цікаво знати, що про цих людей думали самі німці, а Гіммлер зокрема. Нижче подаю інструкцію Гіммлера шефові штабу СС Куртові Кноблявхові, датовану 9 жовтня 1942, року в якій говориться, як поводитися з членами “Шума” (допоміжна поліція з окупованих східних теренів). “Шума” — скорочена назва “Шуцманшафт”.

“1. Кожний німецький начальник має вимагати, щоб його підвладні гляділи просто в вічі, це стара засада, що з очей все можна відчитати та що підвладного можна очима собі підпорядкувати і вдержати в послузі.

2. Забороняю дотримуватися звичаю, щоб членів “Шума”, які расово підлягають німецьким нормам або СС, вживати як підстаршин або старшин.

3. На підстаршин і старшин допускати тільки інтеліґентних членів “Шума”, але низькорасових.

4. Членів з кращими ознаками расовости в батальйонах “Шума” треба включати до першої сотні. Вони будуть мати приділеного німецького старшину СС, або поліційного старшину, який освідомить про вартість їх крови і переконає, що вони є кращими від інших з того самого батальйону.

5. Перша сотня, після кількох місяців вправ, дістане право на вулиці співати німецькі пісні, що я іншим сотням забороняю! Вони мають співати на вулицях тільки пісні у своїй рідній мові.

6. Коли командир виступає перед першою сотнею, вітає її словами “Гайль Шуцманшафт”, сотня відповідає: “Гайль Фюрер” Першим сотням, після певного часу, я особисто дам дозвіл відповідати “Гайль Гітлер”.

7. Пізніше, про що вирішу я сам, дозволю об’єднати перші сотні в батальйони.

8. Перші сотні мають бути особливо добре одягнені й устатковані.

9. Батальйони мають бути ведені поручниками, сотниками або майорами поліції і СС. До помочі дістануть німецького фельдфебеля.

Ці таємні напрямні треба особисто доставити шефам, їх не можна брати з собою, а треба переховувати в сейфі. Переписувати їх не вільно, вони не можуть бути розповсюджені”. [17]

Коли, аналізуючи, вглибитись в цілість плянів окупанта до поневоленого ним народу, то побачимо, що він, без приховування, ламає всі закони людських прав та без страху відповідальности чи кари нищить все, що стоїть йому на перешкоді в створенні “нового ладу”, доброго і корисного тільки для німецького народу.

Вже під час перших поразок на обох фронтах, зимою 1941-1942 рр. заскочені німці скоро міняли свої пляни. Непередбачені фронтові події заставили їх реорганізувати сили в запіллю та стабілізувати і утверджувати свою владу на окупованих теренах. До України, як першої окупованої території у війні з совєтами, згідно з пляном, німці негайно застосовували свою колоніяльну політику.

Їхня військова окупаційна влада залишалася надальше виконувати функції цивільної адміністрації. За вийнятком Українського Центрального Комітету в Кракові, не було жодної іншої цивільної влади. Ці так звані урядовці та наставлена допоміжна українська міліція служили, як підрядні органи, без жодних прав. Як до церкви, так і до релігії німці не мали жодного респекту, вони навіть погрожували священикам карою, якщо парафіяни не здадуть приписаний їм континґент.

У Німеччині, на місце змобілізованих до армії мужчин, потрібно було нової робочої сили. Розв’язуючи це питання, німці знову поламали всі закони, включно з інтернаціональним цивільним правом. Вони влаштовували на людей облави по залізницях, дорогах та інших багатолюдних місцях, сортували їх за віком і силовою спроможністю та без відома родин вивозили до “Райху”. Багато розлучених подруж, батьків та дітей ніколи не побачились більше, бо багато з них загинуло в часі бомбардувань, а інші, після одруження з чужинцями, замешкали по чужих краях. У всіх цивілізованих країнах світу крадіж людей до невольничих робіт чи інших потреб є суворо заборонена і карається строгими законами. “Унтерменші” України не підлягали тим законам в Німеччині. Нікого також не було покарано за це на суді в Нюрнберґу. Індустрія Німеччини вже була знищена, але облави тривали до кінця окупації, і ніхто не знав, що привезену молодь, по короткому вишколі на Словаччині чи Австрії, часто призначувано до німецьких військових частин.

Мінливість політики Гітлера не могли зрозуміти, а тим більше передбачити навіть члени його уряду. Наприклад, весною 1941 року, в розмові з генералами Гітлер сказав, що на початок треба буде дати самостійність народам СРСР, але тримати їх в постійних взаємних конфліктах. На їхніх територіях слід утворити німецькі колонії. Через десять днів після початку війни з СРСР він наказав арештувати ввесь новостворений Уряд України, який Актом 30 червня 1941 року проголосив відновлення Української Держави, а рік пізніше, помимо вже існуючих труднощів на східному фронті, наказав розпустити батальйони “Нахтіґаль” і “Ролянд”, ув’язнити старшин, а вояків приділити до німецьких частин, що воювали з партизанами. Вояки батальйонів не були великою підмогою для німців; вони допомагали в організуванні адміністрації і засекречено інформували народ про задуми нового окупанта.

На початках війни вояки совєтської армії не хотіли воювати за імперський режим, на заклики в німецьких летючках і обіцянки чесного трактування вони добровільно, масами, здавалися в німецький полон. Зарозумілі й зухвалі расисти, не розуміючи стремлінь до волі підданого вояцтва, ані його політичних сподівань чи надій, поводились з ними гірше, як з худобою.

Тут не говориться про мінімальні вимоги трактування полонених, на що німці були спроможні, але, згідно з своїми плянами, вони тенденційно нищили полонених у найважчий спосіб — голодом. І снування полонених залежало від того, як довго їх життєві органи вдержаться при житті. Зморені голодом і втомою, полонені падали з ніг, за що їх карано смертю. “6 армія дала наказ добивати на місці всіх, хто не може вже більше іти. Полонених убивали на дорогах навіть на очах населення. Нестача харчів призводила до канібалізму, як відзначає головнокомандуючий вермахтом на Україні генерал Кітцінґер, у таборі Рівного і Острозі”. [18]

Ситуація змінилась дуже скоро, коли щасливі повернені з полону розказали своїм побратимам, що замість сподіваної волі їх чекала голодова смерть.

Фронтові події набирали нових форм. Згідно з інформаціями Геральда Райтленґера в його праці “Дім, побудований на піску, Гітлерова політика сили в Росії”, однією з причин невдач на фронтах, було внутрішнє непорозуміння між старшинами Вермахту і партії на чолі з Гітлером. Тож, з причини суперечливих поглядів на військові справи, кліка Гітлер, Гіммлер, Борман і Кайтель, постійно критикували воєнні пляни військової комендатури. Важко повірити, але автор твердить, що коли Гітлер зрозумів, що його “бліцкріґ” не вдається, то перестав цікавитися зовнішньою і внутрішньою політикою, виявив байдужість до Власова і до українського питання, а всю увагу звернув на грабіжницьку війну та говорив, що тільки самі росіяни розіб’ють Росію. У поневолені нації він не вірив. Знову ж, генерали вже не вірили Гітлерові, бо знали і бачили, як населення колись вітало німців, як цілі полки переходили в полон і були готові збройно виступити проти Росії.

Між полоненими було багато перебіжчиків, що мали німецькі летючки, в яких обіцювалось свободу полоненим. Це були переважно українці, які ставили такі вимоги, на які Гітлер ніяк не хотів погодитися. Стоячи перед обличчям голодової смерти, совєтські полонені голосилися до РОА /Русская Освободітєльная Армія/ та інших німецьких формацій. Під кінець війни, з 5,5 половиною мільйонів совєтських полонених та перебіжчиків, у різних німецьких формаціях служило біля одного мільйона, це були переважно українці, балтійці та інші національності.

З пересуненням фронтів на захід, озлоблені німці лишали за собою тільки згарища. Залишений напризволяще український народ не мав тепер допомоги ні від кого. Тільки українська допоміжна поліція в спілці з ОУН таємно співпрацювали з народом, повідомляли людей про ворожі пляни, де будуть відбуватися нові облави і т. ін. Інстинкт самозбереження поставив націю перед вибором: вмерти зі страху перед смертю, або піти на смерть в обороні життя.

Вибір був зрозумілий. Після арешту Проводу та чільних членів ОУН законспірована Організація перейшла структурну реорганізацію для поновних дій. Втікачі та переслідувані владою окупанта, з допомогою членів Організації і поліції, в підлісних селах і околицях почали творити самооборонні відділи на Поліссі, Волині, а згодом в Галичині. Після вишкільних вправ вони стали першими зародками Української Повстанської Армії. Зростаюча надія й віра у власні сили національного визволення охопила майже весь народ страждаючої України.

Вісь Рим — Берлін — Токіо, з надмірно скорими оборотами, витончувалась та була близькою до зламу. Східний фронт тимчасово зупинився на кордонах Західної України. Чутки про перемир’я із Заходом, про зміну німецького уряду, врешті невдалий замах на Гітлера створили ще більший хаос і дезорієнтацію. Щоб змусити людей до послуху, німці встановили в Україні надзвичайний стан. За кожний непослух чи найменший проступок, людей карано смертю без суду. Такими діями вони доконали найбільший варварський злочин над населенням України. Тисячі людей по всіх містах сиділи у в’язницях, як заложники, чекаючи смерти. Списки імен заложників, призначених на страту, були розвішані по вулицях міст. Будь-який саботаж, здійснений совєтськими парашутистами, чи іншими ворожими людьми, був причиною розстрілу їм бажаного числа заложників. Наприклад, за замах на німецького поліційного старшину у Львові було знищено біля 50 осіб, у Києві за акт саботажу, розстріляно біля 300 заложників. Такі розстріли відбувалися по всіх окупованих містах України неодноразово. Для більшого страху зганяли людей на екзекуційне видовище, а в деяких випадках їх затримували, як, нових заложників. Перелякані фронтом, грабунками, облавами і розстрілами, люди окривалися в лісах, заздрячи звірині, що знала, як сховатися від людського ока.

У вирі мінливих подій, в половині 1944 року, пригляньмося до становища поділеного фронтами українського народу. З одної сторони знеможені війною німецькі окупанти, які все ще мали досить сил на тилах продовжувати дії нищення і грабунку, а з другої — совєтські переможці несли грозу пімсти нескореним і українським самостійникам.

Зростаюча в силі УПА стала не тільки в обороні беззахисного народу, а також була грізним пострахом для обох окупантів. Амнестія, видана Верховним Совєтом, за якою всі члени ОУН-УПА могли здати зброю і включитися в мирне життя, не мала найменших успіхів. У відповідь, спецвідділи НКВД докінчували розпочату народовбивчу акцію на зайнятих територіях. “Де бандьора? Чому ти не відступив з Червоною Армією?” — Без уваги на відповідь, людина, для НКВД, була винною. Була винною тільки тому, що ще живе. Старших без суду карано смертю на місцях, молодших без зброї гнано на передову лінію фронту. Взятих живими членів ОУН, так званих “бандерівців”, після катувань прив’язували шнурком до коня, волочили по вулицях міста, чи села на пострах живим. Коли повстанцеві біля Тернополя не вистачало набоїв, щоб не датися живим в руки, він розбив голову до муру, щоб не стати жертвою наруги.

Вже від перших днів перебіжчики та полонені Червоної Армії добровільно зголошувалися до боротьби з комунізмом. Та тільки команди Вермахту приймали їх у свої ряди, а партійний уряд і далі катеґорично не дозволяв творити будь-які відділи з чужинців.

Опоненти політики Гітлера супроти України і цілого сходу — Райхскомісар Розенберґ, генерал Берґер, генерал Браухіч, д-р Лайбрант та інші були в неласці аж до кінця 1943 і навіть 1944 року. Коли ж фронтові обставини змусили Гітлера переосмилити свої погляди щодо народів сходу, справа творення чужинецьких дивізій і навіть урядів ставала все більш і більш актуальною. Навіть непоступливий та зарозумілий Гіммлер був змушений прислухатись до голосу своїх вчорашніх опонентів. Питання практичного втілення цього пляну в життя, спірні погляди поділили німецьких політиків на два табори. Вчорашні опоненти партійної політики на чолі з Розенберґом і Вехтером захищали плян створення окремих національних комітетів з поневолених народів, для участи в боротьбі з комунізмом. А Гімллер із своїм штабом обороняв плян генерала Андрея Власова — створити Комітет Освобождєнія Народов Росії (КОНР). Гітлер, як і раніше, був в опозиції до цього пляну, але Гіммлер переконав його, і 14 липня 1944 року генерал Власов проголосив свій маніфест. Українців у цьому комітеті репрезентував маловідомий професор Богатирчук. Відомо, що він був свідомим українцем, але які причини спонукали його співпрацювати з ген. Власовим, невідомо. У зв’язку з реалізацією нових плянів, у вересні і жовтні німці звільнили з концтаборів і в’язниць декількох політичних в’язнів, у тому числі провідника ОУН Степана Бандеру і полковника Андрія Мельника.

З визнанням німцями КОНР, генерал Власов інтенсивно почав організовувати свою армію РОА (Руськая Освободітєльная Армія). Набір добровольців часто закінчувався насильством над людьми неросійських національностей. Протести до уряду в справі насильства не мали успіху, бо правно чи не правно такі національні комітети були в складі КОНР. Цей процес добровольчого набору, якому сприяли німці, дуже шкодив українському вояцтву та коштував йому багато втрат.

Тим часом щоденне звуження кордонів німецького володіння створювало все більші і більші внутрішні проблеми для Німеччини. Понад три мільйони цивільних робітників і біженців та ще більше вояцьких людей почали бути нестерпною проблемою для місцевого населення. Надходила зима, умови прожиття ставали катастрофічними, запас харчів вичерпався, нових постачань вже не було, а наплив біженців, як своїх так і чужих, з кожним днем зростав. Навіть здисципліноване німецьке населення стало вороже до всіх чужинців, як рівнож і до своєї влади.

Не менш жалюгідним було становище українців поза кордонами батьківщини. Насильно привезені люди, крім важкої праці в голоді та холоді, були виставлені на смерть від постійних аліянтських налетів. Шеф дипломатичної служби в міністерстві Розенберґа Петер Кляйст зовсім не скривав облудного і ворожого ставлення німецької верхівки як до України, так і до українського вояцтва. Він твердив, що командування вермахту, помимо урядової заборони чужинцям служити в армії, вже від самих початків війни приймало добровольців-помічників, так званих “Гільсфвілліґе” (Гіві), які виконували чорну роботу і разом військову службу. Він також говорить про таємну армію, започатковану 70-ма тисячами козаків-перебіжчиків до вермахту, яка згодом досягала сотні тисяч вояків. Докладна кількість її невідома, бо військо не зголошувало цих “Гіві”, щоб їх не забрали в добровольчі національні відділи.

Найбільш вишколеною одиницею та боєздатною силою, яку можна звати армією, що взяла свій початок ще в 41-42 роках, було Українське Визвольне Військо під німецьким зарядженням і командою. На жаль, через перешкоди з боку німецької команди та через брак часу УВВ ніколи не увійшло у склад УНА. Хоч у кінцевій фазі війни три його батальйони допомогли бриґаді Другої Дивізії пробитися з оточення в Бранденбурґу, офіційно їх ніколи не було звільнено з німецької команди.

Не можна поминути історичної вагомости згадки про мало кому відомі заслуги генерала Е. фон Кестрінґа, в стусунку збереження життя сотням тисяч українського вояцтва. Будучи генералом охоронної ґвардії за царської Росії, ген. Кестрінґ своїм широким розумінням проблем словянських народів, зокрема українського, дуже відрізнювався від нацистів. Йому, як впливовому старшині німецького штабу, безперешкодно було дозволено створити армію з чужинецьких леґіонів, яка вже в 1942 році сягала кількісно одного мільйона вояцтва. То був збір всіх полонених, які зголошувалися добровольцями, щоб не вмерти голодовою смертю в таборах полонених.

Особливою прихильністю ген. Кестрінґа втішалися окремі дивізії сотень тисяч українського вояцтва, яке носило назву Українське Визвольне Військо. Хоч зверхня команда була німецька, але відзнаки у формі щита з трома літерами УВВ на їх уніформах були українські. Внутрішнє життя та трактування і пільги тут існували задовільні. Що було спонукою дружнього ставлення ген. Кестрінґа до українського вояцтва, того, мабуть, не будемо знати. Одначе відомо, що Гіммлер не мав до нього довір’я. Як ген. Кестрінґ довірочно признався ген. Шандрукові, знайомому ще з Першої війни, він належав до таємних опонентів Гітлера.

Доля армії УВВ закінчилась трагічно. Будучи складовою частиною німецької армії, вони не залишили за собою досягнень історичної вагомости в українській визвольній боротьбі. Але, за словами ген. Кестрінґа, вони славилися своєю дисциплінованістю, відвагою і боєздатністю.

Ще перед кінцем війни деякі вояки зголосилися до Першої Дивізії. Майже цілий батальйон влився у Другу бриґаду Другої Дивізії, а деяким вдалося перейти до французьких партизан. По закінченню війни, щоб не їхати на “Родіну”, багато з них вступило на службу у французький Чужинецький Леґіон. За твердженням свідка-учасника, кому не пощастило перейти до цивілля чи включитись в козацькі або інші відділи, німці передавали до РОА. Усім нам відомо, як закінчилася доля вояків РОА і козаків. Інших документацій про УВВ тут не знаходимо. Може тепер, з відкриттям совєтських архівів, знайдемо більше прихованих фактів.

Стосовно цього питання знаходимо цікаву інформацію статті “Маловідоме з історії Українського Визвольного Війська” (УВВ) у Вістях Комбатанта підстаршини Андрія Фурґали, де він стверджує, що німецьке командування в половині 1944 року іменувало шефом штабу УВВ полковника Петра Крижанівського. Цікавим є те, що полк. Крижанівський покликав до співпраці одного галичанина й одного придніпрянця, а для піднесення пристижу робив всі заходи, щоб шефом штабу став ген-хор. М. Капустянський.

Із змісту статті унагляднюються два важливі елементи: намагання свідомих старшин зліквідувати між вояцтвом симптоми територіяльних різниць, та їх стремління стати частиною УНА, щоб силою їх не приділяли до Вермахту чи РОА.

Як автор статті попав з його товаришами в ряди УВВ, він пише: “При кінці березня 1944 року німці зробили облаву під Карпатами на УПА, тоді нашу групу взяли до полону, привезли до Львова до тюрми, а відтак до ляґеру у Польщі, а в травні нас звільнили і відіслали до РОА до Леґйонова під Варшавою, звідти ми перейшли до Штабу УВВ полк. Петра Крижанівського і полк. Петра Дяченка”. [19]

Дальше, цитуючи слова Романа Крохмалюка з його праці “Заграва на Сході” він подає, що в склад Української Національної Армії мали входити всі українські військові формації при німецькій армії. У склад УНА ввійшла Українська Дивізія і Друга Дивізія, що складалась з різних відділів українських вояків УВВ і колишніх полонених совєтських армій. Командиром Другої Дивізії УНА був полк. Петро Дяченко, що брав участь у боях в Чехії при кінці війни.

“Українське Визвольне Військо не мало нічого спільного із РОА генерала Власова”, говорить А. Фурґала.

“Отже, «коляборація», чи «неколяборація» Україні перед західними альянтами нічого не пошкодила ані помогла. Українську Дивізію й Українське Визвольне Військо та Українську Повстанську Армію треба розглядати не з чужої точки бачення, але виключно з українського становища.

Чому на Заході є так мало кол. вояків з таких військових формацій, як УВВ? Бо в 1945 році альянти їх видали Москві, згідно з Ялтинською угодою. Коли альянти їх видали, большевики повезли їх у Сибір.

Коли я був у серпні 1992 року в Україні, з Миколаївської области приїхав до мене мій друг, який був перекладачем в німецькій армії від 1942 року. Як я вже згадував, на початку 1944 року ми перейшли до УПА під Карпатами, але німці нас взяли в полон. Він був у Другій Дивізії, що ввійшла в склад УНА”. [20]

Зміст статті А. Фурґали є тільки підтвердженням фактів про важке і невідрадне становище українського вояцтва, про що саме іде мова в цій книжці. Автор спомину говорить про учасників УВВ сот. Винницького, Шудру, Ґуля, Дідича, Заліска та інших, які ще живуть в Европі, Канаді і в Україні, й треба вірити, що вони підуть за його прикладом та зберуть матеріяли про вояцтво УВВ, щоб воно не пропало безслідно з української історіографії.

Становище українського вояцтва, як і цивільних, було безвихідне та цілковито залежне від поліційних властей, які все ще були досить сильними, щоб розправитись з будь-якими опонентами.

Ситуація та загрозлива небезпека на німецьких територіях непокоїла українських провідників, але вони не прийняли німецької пропозиції створити Український Національний Комітет в системі ген. Власова. С. Бандера, вимагав, щоб Німеччина спочатку визнала Акт Відновлення Української Державности 30-го червня 1941 року, але вона не давала своєї згоди. Стурбований таким станом, президент УНР А. Лівицький викликав до Берліну генерала П. Шандрука. Генерал Шандрук в своїх споминах описує своє здивування цим викликом. За його твердженням, Лівицький говорив про те, що заплянований союз більше потрібний німцям, ніж нам. Як німецькі патріоти, вони плянують осягнути позитивний відгук союзних держав, а тим самим і моральне виправдання для всього німецького народу. Не можна також виключити можливости замирення обох сторін та створення спільного фронту проти Москви, говорив Лівицький.

Вже не було таємницею, що після невдалого перевороту закордонні німецькі дипломати шукають таких контактів з державами альянтів. На такий випадок нам необхідно мати наше політичне представництво, яке в разі потреби може стати орієнтиром широких мас, головно вояків Червоної армії в організуванні всеукраїнської боротьби з комунізмом. Притишеним голосом президент Лівицький додав, що знає достовірно від професора фон Манде, доктора Арльта та генерала Лібранта, що хтось інший, більш прийнятливий альянтам повинен перебрати владу Гітлера. Тож нам не вільно проґавити такої можливости. “Взагалі, я сам в це не дуже вірю, але з політичного боку, нам треба брати під увагу всі можливості”, твердив президент Лівицький. Згідно з архівними документами, зараз є незаперечним, що в німецьких політичних кругах говорилося про такі можливості, і чутки частково доходили й до українців.

“Питання Комітету, говорив президент Лівицький вже обговорене з провідниками ОУН С. Бандерою, А. Мельником та генералом П. Скоропадським, але одностайного рішення ще немає”. Єдиною розв’язкою, на думку Лівицького, було створення Українського Національного Комітету, подібного формою до КОНР, в якому були б об’єднані всі політичні партії.

Однак, німецькі речники обстоювали плятформу Гітлера, щоб УНК став складовою одиницею КОНР. Більше того, на їх думку, Комітет повинен очолити старшина в ранзі генерала, який, як непартійна буде особа, ліпше співпрацювати з генералом Власовим.

“Отже, беручи під увагу вимоги й потреби, немає більш добірнішої особи на це становище, як ви, пане Генерале”, — закінчив свою інформацію Президент. Запропоновані кандидати на пост голови Комітету — С. Бандера, А. Мельник та Ісаак Мазепа дістали різні зауваги і закиди, що рекомендували їм не займати цього поста. С. Бандера запропонував доктора Горбового, але місце його перебування в той час було невідоме. Коли генерал Петрів також не схотів зайняти цього місця, по довшій пертрактації головою УНК і головнокомандуючем УНА погодився стати генерал Павло Шандрук.

“Справа ставала все зрозумілішою і не дуже веселою — скаржився Лівицькому Шандрук, — це складна і небезпечна гра іти на згоду з німцями, до яких я ніколи не мав довір’я. Я не тільки наставлю альянтів проти себе, але й напевно стану об’єктом критичних зауваг наших політичних партій”. [21]

Ще перед оформленням Комітету президент Лівицький і генерал Шандрук обговорювали і формували завдання Комітету.

1. Необхідно буде зберегти політичну еміґрацію з її провідниками, які зуміли втекти від большевиків на Захід.

2. Якнайскоріше перебрати сотні тисяч українського вояцтва, яке по волі чи неволі потрапило до різних німецьких формацій. Окрему увагу треба приділити Дивізії СС “Галичина”, яка у випадку німецької капітуляції безумовно буде передана большевикам.

3. Комітет мусить подбати про долю мільйонів цивільних українців, які, хочуть того чи ні, живуть зараз з ласки голодних німців.

Одначе, на ряд складних питань конкретних відповідей ніхто не мав. Єдиною віра в чудо, якщо альянти прийдуть скоріше від большевиків і принесуть волю, тримала людей при житті. Але тим не спішилося, а москвичі, певні, що другої такої нагоди не буде, тиснули, щоб більше забрати територій. На питання, що станеться з мільйонами цих людей, коли в найближчі дні прийдуть большевицькі “визволителі”, відповіді не було в нікого. Ніхто також не знав, як рятувати вояків, які пережили голодову смерть в полонах, а зараз їх чекає вирок смертної кари за зраду “родіни”.

Клопотам не було кінця. Щоб запропонувати плян маніфесту німцям, перше потрібно було узгіднити свою внутрішню політику, що було важко зробити в такому критичному становищі. Спочатку провідники обох фракцій ОУН — С. Бандера і А. Мельник погодилися, з незначними розходженнями, як на потребу створення Комітету, так і на призначення головою генерала Павла Шандрука. Та становище змінилося. Генерал Шандрук писав про це у своїх споминах “Arms of Valor” (Зброя Слави): “Останніми днями я мав дуже довгі розмови з полк. Мельником та його близькими помічниками О. Бойдуником і Д. Андрієвським. Висловлюючи свою опінію про ситуацію, пан Мельник не применшує моєї відповідальности та брак можливостей. При чому він підкреслив внутрішні та зовнішні труднощі, проте дав свою умовну згоду на мою кандидатуру, яка буде залежати від мого проводу в майбутньому”. [22]

Згодом відбулось ще кілька зустрічей з А. Мельником, але продуктивних рішень під час них не осягнуто.

Цілком в іншій атмосфері відбулась зустріч з С. Бандерою, доктором Володимиром Стаховим, які, як пише Шандрук, висловили повне довір’я. “Бандера без жодних застережень погодився на мою кандидатуру, підкреслюючи при цьому, що із огляду на мою військову кар’єру, він був впевнений, що я ніколи не відступлю від принципів національної політичної гідности та докажу правильне військове уміння”. [23]

З такою внутрішньою підтрикою розпочались переговори з німцями в справі Комітету. І як було передбачено, вже в перших розмовах з доктором Фріцом Арльтом та полк. Л. Вольфом виринають такі питання: Як буде виглядати ваш Комітет? Яке його ставлення до генерала Власова? Яке його відношення до Німеччини? Тут стало цілком зрозуміло, що німці не змінили своїх намірів підпорядкувати всю українську спільноту Комітетові Власова. Дарма, що Німеччина провадить війну з Росією, уважає росіян підрядними і не має довір’я до Власова, водночас знаючи українське наставлення до російського комунізму, воліє бачити росіянина, який би очолював боротьбу з комунізмом, ніж українця.

Намагання підпорядкувати УНК комітетові КОНР з великою наполегливістю тягнулися від грудня 1944 до березня 1945 року. Тільки фронтові події та рішуча постанова українських провідників не входити до жодної російської спілки остаточно змінили погляди німців.

Було важко повірити, що навіть добрі, давні німецькі приятелі, як доктор Арльт та інші, стали по стороні тих, хто переконував УНК на співпрацю з КОНР. Після внутрішніх узгоджень на одному із спільних засідань було рішено, щоб від імени обох проводів ОУН д-р Володимир Стахів і О. Бойдуник підготовили Статут УНК. По кількох днях генерал Шандрук скоректував обидві копії (ориґінали знаходяться в його архіві), включно з питанням, яке стосувалось КОНР і передав все полковникові Вольфові і докторові Арльтові.

Тим часом генерал Шандрук засяг опінії про участь в КОНР від провідників Грузії, Білорусії та представників Донських Козаків. Всі вони беззастережно були проти будь-якої співпраці з Москвою. Грузинський провідник М. Кедія висловився так: “Я прийму скоріше Сталіна напереді себе, чим генерала Власова позаду себе”. Президент Білорусії Астрауский не тільки погодився на співпрацю, а також казав, що коли буде створена армія, білоруси підуть разом з українцями. Всі довкола вірили, що в об’єднаному антикомуністичному бльоці, у випадку капітуляції, вони будуть мати децидуючу силу у рішеннях їх вольностевих прав. Великою несподіванкою для генерала Шандрука було те, що альянтські політики, включно з військовим командуванням, були наївні та непоінформовані в східньо-европейських справах.

Гіммлер тенденційно сповільнив процес реалізації УНК, що неґативно позначилося пізніше на організації УНА. Причиною, мабуть, було те, що Гітлер вірив ще в успішність своєї атомової зброї, яка мала забезпечити війні переможний кінець, тому продовжував думати, що йому не потрібні ніякі помічники, чи союзники.

Ця передишка дала можливість ген. Шандрукові зустрітися з головою УЦК В. Кубійовичем у Кракові. В розмові він підтримав пляни генерала Шандрука і не тільки обіцяв свою тісну співпрацю, а навіть дав згоду стати заступником УНК. “Будучи ініціятором формування Дивізії «Галичина», я дуже турбуюся її долею, і коли б УНК мав би їй допомогти, то його треба творити хоча би тільки для того”, сказав Кубійович. [24]

Дії доктора Арльта, без сумніву, засвідчують його проукраїнське наставлення. В часі відсутности генерала Шандрука він зумів політичне заінтересувати українською справою впливових мужів, а потім влаштувати ряд зустрічей з Шандруком, щоб переконати їх в необхідності створення УНК. Між іншим, Шандрук відбув дуже корисну розмову з шефом відділу Східного Міністерства проф. фон Манде з уряду А. Розенберґа.

Другу цікаву зустріч, з дорадником закордонного міністерства Б. Гільґером, він відбув 3 січня 1945 р. В присутності інших старшин Гільґер сказав до Шандрука виразно і рішучо: “Якщо ви не погодитеся визнати зверхність генерала Власова, УНК не буде дозволений”. [25] З дпопомогою перекладача Г. Фішера Шандрук закінчив свою повчальну відповідь Гільґерові такими словами: “Ні, я не можу піти на це, і вірю, що ніхто з українців не дасть своєї згоди визнати КОНР. Ніхто з нас не хоче навіть про це говорити і ніхто не бажає іти з-під панування червоної Москви під білу; ми не є російська, ми є українська нація”. Вислухавши це поучення Гільґер відповів: “То не буде потрібно, генерал Власов вже має український відділ, який очолюють професор Богатирчук, Байдалков, Форостівський, Музиченко та інші. Нікому не потрібний інший Український Національний Комітет”. [26]

Навіть німці були заскочені відповіддю Гільґера; ситуацію врятував доктор Арльт, кажучи, що буде говорити з ген. Шандруком приватно.

Врешті, за посередництвом гетьманського руху полковника Б. Гомзина та полковника М. Калиновича, П. Шандрукові вдалося зустрітися з гетьманом П. Скоропадським, яка відбулася 4 січня 1945 року, в місті Ваннзе, в хаті гетьмана. Знаючи про місію свого гостя, Гетьман, після куртуазійного привітання, почав так: “Я не можу дати своєї згоди на утворення УНК, який Ви маєте очолити, тому, що Ви маєте підтримку Андрія Миколайовича Лівицького, а це зробить комітет «м’яким». Але якщо б я очолив цей Комітет, Ви одержите найвищу позицію в армії.” [27] Правдою є, що заява гетьмана не була дуже дружньою, але в своїх наказах він закликав підвладних допомагати Комітетові, а навіть вступати до УНА.

Цікавою є також інформація про зустріч і розмову генерала Шандрука з генералом Власовим. Німці, невдоволені тим, що українці відмовилися належати до КОНР (бо слідом підуть і інші народи), йдуть на хитрощі і пропонують Шандрукові переговорити віч-на-віч з генералом Власовим. У зв’язку з цим, генерал Шандрук відбув наради з нашими провідниками. А. Мельник не радив іти на цю зустріч, бо генерал не є політиком і підступний Власов може його використати. Зустріч, мабуть, не відбулася б, якби на другий день С. Бандера не зайняв іншої позиції: “Ми не боїмось, що він може вас обдурити, і нашим обов’язком є говорити навіть з ворогами, щоб довідатися про їхні бажання”. [28] Після цієї розмови, за посередництвом доктора Арльта, така зустріч відбулася 30 січня 1945 р. у вілії міста Добендорф, біля Берліну.

До просторої залі одночасно зайшли з одної сторони Шандрук з Арльтом, а з другої — Власов з Кріґером. Після привітань і знайомства генералів залишено самих. По коротких куртуазних словах, Власов, беручи ініціятиву, запитав, чому ген. Шандрук не годиться, щоб УНК, як незалежна одиниця, входив до складу КОНР, тим більше, що українська група вже є, і вони просто можуть прилучитися до УНК. Він недвозначно підкреслив велике значення української співпраці, і запевнив, що номінує Шандрука на свого заступника не тільки у всіх військових, а також і політичних справах. Вислухавши переконливих адутів, Шандрук відповів, що існує маленька перешкода в реалізації плянів пана генерала: “український народ не є російським народом, тільки червона Москва підступно завоювала його так само, як і цісарська Москва 260 років тому”.

“Ми знаємо російсько-українську історію дуже добре, — перервав Власов, — то належить до минулого. Зараз нам треба іти спільно”. [29] Коли після двох годин до кімнати увійшли д-р Арльт і полк. Вольф, Власов неприховано висловив своє невдоволення з цієї розмови.

Чи то під тиском ситуації на фронті, чи української непохитної рішучости в ставленні до Власова, питання УНК почало набирати розмаху. Після розмов 12 і 14 лютого з професором фон Манде, д-р Арльт 21 лютого повідомив, що справи національних питань перебрав від полковника Спормана прихильник українців генерал д-р Вехтер, а це напевно приспішить визнання УНК. Вже майже вирішене питання УНК далі переходило пороги від “Анни до Каяфи”. Генерал Вехтер зорганізував зустріч з міністром Альфредом Розенберґом та державним секретарем Станґрафтом, а під кінець — із заступником самого Гіммлера, генералом Берґером, де вже обговорювався склад УНК та пляни організування Української Національної Армії. На одній ширшій зустрічі, на запит д-ра Вехтера, чи розроблені вже пляни, генерал Шандрук писемно запропонував наступні умови:

“1. УНК має бути визнаний німецьким урядом. Оскільки я виступаю від імени України, як офіційний представник українських політичних організацій, Акт визнання офіційно має проголосити не хто інший, як німецьке міністерство закордонних справ.

2. УНК проголосить свою власну політичну деклярацію. Його представники мусять мати право виступати публічно з політичними проголошеннями, цим УНК повинен бути (трактований) як партнер Німеччини.

3. УНК має бути єдиним офіційним репрезентантом України в Німеччині. Моїм прицілом було усунути українську секцію КОНР (примітка Шандрука).

4. Як представник українського народу, УНК повинен мати окремі територіяльні права в Німеччині.

5. Всі цивільні й військові власті Німеччини повинні респектувати всі акти і документи УНК, як рівнож уважати їх офіційними документами.

6. УНК повинен мати визнане право вступати в зв’язки з іншими політичними репрезентантами інших поневолених Москвою народів.

7. УНК вимагає права формування Української Національної Армії на німецькій території і щоб усі українські з’єднання чи поодинокі вояки українського походження, які добровільно чи недобровільно служать в німецькій армії, мають бути переведені до УНА з поміччю в цьому всіх цивільних і військових властей в Німеччині.

8. УНА буде служити під українським національним прапором, під власною командою і буде під ідеологічним проводом УНК. Армія складе присягу на вірність українському народові.

9. УНК повинен мати право захищати всіх українців, включно з примусовими робітниками, що живуть на території Німеччини, та буде вимагати для них рівних прав з громадянами інших народів”. [30]

В окремій течці Шандрук передав документ, в якому було сказано, що УНК буде шукати доріг до порозуміння з командою альянтів, щоб поінформувати їх про завдання і цілі УНК, як рівнож про плян створення УНА для боротьби проти спільного ворога — Москви. В іншому документі було сказано: “Всі вояки українського походження, яких насильно тримається на західному фронті та змушується воювати проти альянтів, повинні бути негайно відкликані з фронту та передані під команду УНА”. Передані документи закінчувалися словами генерала Шандрука: “Я прийму головство УНК тільки тоді, коли ці та попередні вимоги будуть повністю прийняті”. [31]

Підсумовуючи всі позитиви й неґативи, логіка підказувала потребу творити УНК і УНА. Питання, чи вони себе оправдають, тривожило не тільки ген. Шандрука, а й тогочасних політичних провідників. Та на роздуми багато часу не було. 25 лютого, під час широкої конференції, державний секретар Німеччини д-р Срібер в своєму слові заявив, що Уряд ще не проголосив УНК, але офіційно він вже існує.